КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контроверсії [Коллектив авторов] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контроверсії

Організаційний комітет конференції:

Смолій В. А., директор Інституту історії України НАН України, академік НАН України (голова).

Верстюк В. Ф., заступник голови Українського інституту національної пам’яті, доктор історичних наук, професор (заступник голови оргкомітету).

Пиріг Р. Я., завідувач відділу Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук, професор (заступник голови оргкомітету).

Осташко Т. С., провідний науковий співробітник Інституту історії України, кандидат історичних наук (секретар оргкомітету).

Завальнюк О. М., ректор Кам’янець-Подільського національного університету, кандидат історичних наук, професор.

Калакура Я. С., професор Київського національного університету імені Т. Шевченка, доктор історичних наук, професор.

Копиленко О. А., директор Інституту законодавства Верховної Ради України, член-кореспондент НАН України, доктор юридичних наук, професор.

Корновенко С. В., доцент Черкаського національного університету імені Б. Хмельницького, кандидат історичних наук, професор.

Солдатенко В. Ф., завідувач відділу Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса, член-кореспондент НАН України, доктор історичних наук, професор.

Терещенко Ю .і., завідувач кафедри Київського національного лінгвістичного університету, доктор історичних наук, професор.

Турченко Ф. Г., перший проректор Запорізького національного університету, доктор історичних наук, професор.

Вступне слово

Шановні колеги - учасники конференції!

Цей рік, як і попередній, багатий на ювілейні дати, пов’язані з подіями Української революції 1917-1921 років. Принаймні дві з них незаперечно заслуговують на увагу наукової громадськості. Це - 90-річчя утворення Української Держави, більш відомої як гетьманат Павла Скоропадського, і 90-річчя утворення Західно-Української Народної Республіки.

Проведення даної наукової конференції є не тільки даниною ювілейній традиції, а й іманентною потребою сучасного вітчизняного історіографічного процесу. Адже гетьманат 1918 p., як один із рельєфних етапів українського державотворення, упродовж багатьох десятиліть викликає різні оцінки. Не випадково й у формулі нашої конференції присутнє визначення «контроверсії».

Репрезентовані у програмі доповіді також дають підстави прогнозувати дискусійний характер нашого зібрання.

І все ж при цілком природних розходженнях у науковій оцінці останнього гетьманату то був закономірний етап розвитку Української революції, детермінований низкою потужних факторів. Серед зовнішніх - це насамперед німецько-австрійська окупація краю. Саме іноземна мілітарна присутність інспірувала консолідацію ліберально-консервативних, власницьких сил, забезпечила їм прихід до влади шляхом державного перевороту.

Водночас у цих умовах стала очевидною й вичерпність державотворчих потенцій Центральної Ради, адміністративно-управлінська кволість її урядовців.

Присутність на тогочасній політичній арені такої постаті, як генерал Павло Скоропадський - царський генерал, аристократ і нащадок українського гетьманського роду, - відіграла не останню роль у визначенні форми державності.

Очевидно, що на її сутність, національний характер впливав і такий потужний чинник, як російська імперська спадщина.

Доля ж цього державного утворення після всього вирішувалася державами - переможницями у Світовій війні.

Як бачимо, навіть з відстані дев’яти десятиліть українська гетьманська держава 1918 р. залишає чимало простору для досліджень сучасних учених. І нинішня конференція повинна стати певним внеском у наукову розробку цієї проблеми.

Користуючись присутністю тут провідних фахівців, хочу висловити деякі побажання щодо подальшого розвитку досліджень з історії Української революції 1917-1921 pp.

Перше. Попри всі суперечливості і складності перебігу подій ця доба все ж є до певної міри цілісним періодом. Очевидно, численні напрацю-вання у дослідженні окремих його етапів, типів державності (уенерівської, гетьманської, зуенерівської, радянської) вимагають сьогодні вищого рівня історіографічного осмислення і створення фундаментальної синтетичної праці, можливо, нарисного жанру.

Друге. Сучасна вітчизняна історіографія поступово утверджує образ української національно-демократичної революції як процесу самодостатнього, відмінного від російської революції, на думку Михайла Грушевсько-го, «хаотичної і страшної» (На порозі нової України. - С. 71).

Однак події того часу, на наш погляд, мають бути більш органічно вписані в європейський контекст, особливо фінального етапу Світової війни.

Це дасть можливість подолати й певну «відрубність» у висвітленні історії ЗУНР, утвердження якої залежало не тільки від краху старих центральноєвропейських монархій, а й від розвитку національно-демократичної революції в Наддніпрянській Україні.

У листопаді цього року виповнюється 90 років від часу утворення Західно-Української Народної Республіки. Поза сумнівом, цій даті слід присвятити солідну наукову конференцію.

Суттєвої уваги науковців вимагає й 90-річчя Акту злуки, яке припадає на січень наступного року.

Безперечно, розробка цієї важливої тематики має бути постійною і системною, а ювілейні наукові імпрези - своєрідним оглядом певних напрацю-вань та визначення дослідницьких перспектив.

Третє. Хотілося б привернути увагу й до завдань археографічного плану. Як відомо, діяльності Української Центральної Ради і Директорії Української Народної Республіки присвячені фундаментальні видання документів, а от Українська Держава 1918 p., маючи досить потужний архівно-джерельний комплекс, і лосі не представлена солідною публікацією документів. Треба докласти всіх зусиль, щоб у цьому році побачили світ протоколи засідань Ради міністрів гетьманату. Перспективною справою є й видання мемуарів відомих діячів Української Держави. Залишили цікаві спогади начальник штабу гетьмана генерал Стелецький, Одеський градоначальник Мустафін, урядовець Ауербах та ін.

Четверте. Тема Української революції за роки незалежності збагатилася численними працями. Тільки дисертацій захищено у 1991 - 2006 роках (вдумайтеся!) 343, з них 33 - докторські. Очевидно, історіографічне осмислення цього масиву праць, розвитку історіографічної традиції, образу Української революції в зарубіжній історіографії є нагальним завданням історичної науки, виконання якого можливе тільки при задіянні колективних зусиль науковців.

І нарешті, хочу запевнити, що матеріали нашої конференції будуть обов’язково опубліковані.

Тепер дозвольте оголосити Всеукраїнську наукову конференцію «Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контроверсії» відкритою і побажати вам плідної праці.

Від імені оргкомітету передаю управління першою сесією її модераторам - професорам Я. Калакурі і Р. Пирогу.

Акад. В. А. Смолій

Сесія 1

Гетьманат Павла Скоропадського в контексті Української революції 1917 - 1921 pp.

Р. Я. Пиріг

Гетьманат Павла Скоропадського: сутність і форма державності

Дев’ять десятиліть минули від постання гетьманської держави 1918 р. Весь цей час вона залишається об’єктом уваги науковців, публіцистів, політиків, безперечно,-з різним ступенем інтенсивності і особливостями оцінок радянської доби.

Дихотомна історіографічна традиція, породжена давнім протистоянням уенерівської і прогетьманської дослідницьких течій, перекочувала й у сучасну вітчизняну наукову літературу, репрезентовану як адептами, так і критиками останнього гетьманату.

Якщо перші з них до певної міри ідеалізують цю форму державності, перебільшують її здобутки, нерідко вдаючись до не властивого історичним дослідженням умовного способу1, то другі в якості незаперечної аргументації продовжують наводити різко таврувальні оцінки, запозичені з праць ідейних опонентів гетьманату, особливо часто посилаючись на В. Винниченка, П. Христюка, І. Мазепу та інших2.

З огляду на часові можливості доповіді спробуємо розглянути ці позиції з точки зору визначення сутності і долі останнього українського гетьманату.

Окремі сучасні дослідники намагаються довести, що утворення Української Держави у формі гетьманату П. Скоропадського започаткувало відновлення власної української державної традиції. Зокрема, В. Потульницький доводить, що «Гетьманат 1918 р. не був „переворотом”, а реставрацією, був не німецькою інтригою, а результатом розвитку всієї модерної історії української традиційної еліти - шляхти, як правобережної, так і лівобережної; не був наповнений російською сутністю, а був закономірним результатом збереженості саме власної української національної орієнтації з боку української еліти і її прагнень, що тривали біля півтора століття до реставрації традиційної держави - Гетьманату»3.

З таким визначенням можна було б поголитися за умови оцінки лише виокремленого факту появи гетьманату 1918 р. Але ж його подальші еволюція і крах, конкретні дії головних посадових осіб, які й мали персоніфікувати собою прагнення «традиційної української шляхти» до творення власної національної держави, доводять недостатню вмотивованість даної інтерпретації появи другого гетьманату.

На нашу думку, найбільш аргументовано сутність гетьманату П. Скоропадського як державного утворення, доволі штучного, виклав В. Кучабський. Він вважав, що в Україні політиків з консервативними поглядами, котрі стояли на засадах української національної свідомості та сепаратизму щодо Росії, було надзвичайно мало. А ті сили, які в гетьманській реставрації вбачали користь, були повністю російськими або зрусифікованими. До них належали великі землевласники, промисловці, представники торгово-фінансового капіталу, стара бюрократія, офіцерський корпус колишньої царської армії. Всі вони ненавиділи ідею незалежної України і всупереч усьому мріяли про відродження Російської імперії. В. Кучабський назвав це найбільшим протиріччям, що лежало в основі гетьманату як державного ладу4.

Регенерація українського консерватизму в 1918 р. стала політичною реакцією представників власницьких верств на радикалізм соціалістичного проводу У HP. Проте, на думку І. Аисяка-Рудницького, державний лад Гетьманщини 1918 р. не мав усіх рис справжнього, органічного правопорядку і спирався не так на сили місцевого консерватизму, як на багнети 300-тисячної німецької окупаційної влади5.

Відомий сучасний дослідник М. Попович також характеризує гетьманат П. Скоропадського як «вимучену псевдомонархічну авторитарну конструкцію», що виявилася нежиттєздатною. Причини цього він також вбачає у такому: «Не було в українській традиції тих стабільних формотворень, що їх намагалася намацати в темряві консервативна суспільна думка».

Про кволість традицій і потенцій українського консерватизму свідчить той факт, що найбільш виразний його репрезентант - Українська демократично-хліборобська партія (УДХП) не стала масовою, залишаючись регіональною організацією з основною базою на Полтавщині.

Промовистим фактом невизначеності українського консерватизму є недовготривалість створеної П. Скоропадським Української народної громади - також організації відверто консервативного спрямування. Вона не стала базовою політичною партією режиму і, виконавши роль інструмента державного перевороту, припинила свою діяльність6. А за задумами П. Скоропадського мало бути саме навпаки: «Я вважав, що попередньо буде створена партія, яка бачить у врятуванні Батьківщини необхідність створення сильної влади в особі диктатора - гетьмана, і що цей диктатор проводив би ті принципи, які лягли наріжними каменями в основу партії; потім ця партія, все розширюючись і збільшуючись чисельно, створила свої відділи по всій Україні, які б, в свою чергу, підтримували ідею Гетьманства і його починань»7.

В. Масненко не погоджується з тим, що гетьманат 1918 р. був лише декоративним обрамленням держави, і пробує «віднайти можливі зв’язки між різновіковими виявами української державності у формі гетьманату». Однак, навіть узявши у спільники Д. Дорошенка і В. Лигіинського, все ж не зміг відшукати тривку тяглість історичної традиції від першого до другого гетьманату8.

На нашу думку, вичерпну відповідь на це питання дав сам П. Скоропадський. У своєрідному політичному заповіті синові Данилу в 1925 р. він писав: «Стара українська верства була слаба й числом і внутрішньою своєю дезорганізованістю і слабкістю. Вона не мала ні спільної національної культури, ні спільного державного ідеалу, ні спільної організації. Лівобережні плекали московську, правобережні польську і тільки невеличка частина, розкидана по різних кутках України, плекала Українську національну культуру»9.

Недостатня «українськість» гетьманського правління очевидна. І спроби П. Скоропадського зробити його більш національним не вдалися. Сенат більшістю голосів надав російській мові статус державної. Місцеве демократичне самоврядування фактично було знищене шляхом повернення до влади старої царської, антиукраїнської бюрократії. Судова адміністрація постійно наповнювалася правниками з Росії. Федеративна грамота П. Скоропадського, навіть з огляду на всю складність міжнародної кон’юнктури, стала актом фактичної ліквідації суверенної державності України.

Частина вчених для національної ідентифікації новітнього гетьманату користується формулою «ні український, ні російський». Зокрема, Я. Грицак пише: «У вужчому значенні Скоропадський будував ані українську, ані російську державу»10. Цієї ж думки дотримується й В. Верстюк, вважаючи, що «це була ні українська, ні російська держава, умовно її можна було б назвати малоросійською». Ширше дане положення автор розвиває в одному з розділів тритомного видання «Україна і Росія в історичній ретроспектива, який має прикметну назву «Провал проекту малоросійської України». У сучасній історичній літературі це найповніше обґрунтування іманентної приреченості на невдачу спроби будівництва Української Держави у формі новітнього гетьманату11.

«Малоросійство» - це дійсно досить умовне визначення, що тлумачиться як комплекс провінціалізму серед частини українських громадян України, зумовлений їх тривалим перебуванням у складі Російської імперії. У будь-якому випадку, застосоване до характеристики Української Держави 1918р., воно несе певний відтінок зневажливості.

Безперечно, ні П. Скоропадський, ні провідні діячі гетьманату не усвідомлювали себе малоросами саме в такому сенсі. Показовим є приклад голови Ради міністрів Ф. Лизогуба. Коли гетьман говорив йому про необхідність щось з’ясувати в питаннях українства, то прем’єр, як правило, відповідав: «Да я сам украинец, почище их, к чему мне с ними говорить? Мой предок - полковник Лизогуб, а это что за господа?»12

Очевидно, абсолютно точної формули національно-державного характеру гетьманату вивести не вдасться. На нашу думку, це була українсько-російська державність. Українська - за назвою і формою, окремими аспектами внутрішньої політики, насамперед у культурно-освітній сфері. І російська - за широкими проявами імперської спадщини, яка динамічно регенерувалася в правничій практиці, засобах масової інформації, релігійному житті, використанні кадрового потенціалу, толерантному ставленні до політично різнобарвної, але антиукраїнської налаштованої російської еміграції.

І досі дискусійною залишається оцінка форми гетьманського правління, ступеня його залежності від окупаційної влади. Частина вітчизняних дослідників, услід за В. Винниченком, М. Грушевським, вважають гетьманат маріонетковим утворенням13. Зокрема, О. Мироненко визначає гетьманський режим як «український різновид давно відомої в історії людства класичної марісжратії»14. Як маріонетковий кваліфікує характер гетьманату й англійський дослідник О. Файджес15.

Залежність П. Скоропадського від Німеччини очевидна. Саме з волі її вищого державного керівництва він прийшов до влади, а підтримка з боку окупаційного командування була визначальним фактором захисту як від внутрішніх, так і зовнішніх супротивників режиму. І все ж класичним маріонетковим утворенням гетьманат не був, адже він мав формальні ознаки незалежної держави, діяли умови Брестського мирного договору, визнання не тільки Четверного союзу, а й багатьох інших держав, власні дипломатичні представництва, міжнародні угоди тощо.

О. Фелюшин вважав, що «кращим визначенням України в умовах німецької окупації в 1918 р. є «сателіт». Вона займала становище держави, яка добровільно, хоч і неохоче, приймала заступництво великої держави з неминучими обмеженнями свого суверенітету»16.

Хоч сучасний тлумачний словник української мови терміни «маріонетка» і «сателіт» пояснює як майже тотожні, відповідно - «людина, уряд та ін., що сліпо виконує чиюсь волю», та «прибічник, виконавець чужої волі», на нашу думку, більш адекватним є друге визначення.

Водночас аж ніяк не можна визнати обґрунтованими твердження сучасних адептів останнього гетьманату, що «на скликаному в Києві Хліборобському конгресі, який представляв переважну більшість українського населення, було утверджено повну і остаточну суверенність Української Гетьманської Держави»17. Такі сентенції є великим перебільшенням. Про який повний і тим більше остаточний суверенітет може йтися в умовах військової окупації і законодавчо оформленого тимчасового правління?

Інші прихильники Української гетьманської держави не так категоричні у своїх твердженнях і визнають наміри П. Скоропадського «на певний час, до заспокоєння країни і проведення парламентських виборів, перетворити Україну на авторитарну при верховенстві законів, державу з ліберальним соціально-економічним устроєм»18. Практичне втілення цих стремлінь гетьмана дало вповні авторитарний режим, верховенство права вилилося у відновлення юрисдикції законів Російської імперії, а повернення права приватної власності, замість заспокоєння, інспірувало жорстке класове протиборство, унеможлививши проведення земельної реформи.

Правління П. Скоропадського як диктаторське розглядали й німці. Зокрема, віце-канцлер Ф. Пайєр, виступаючи на початку травня у рейхстазі, кваліфікував гетьмана як диктатора, що не визнає комуністичних теорій19. Зустрічається й інша, але близька до попередньої оцінка: «П. Скоропадський завів систему строгого абсолютистичного централізму»20. Прикметно, що представники сучасної німецької історіографії оцінюють характер гетьманської держави як реакційний21. Очевидно, повністю з таким трактуванням погодитися не можливо, хоч загалом це була реакція консервативних власницьких верств на соціалістичний революціонаризм Центральної Ради.

Один із провідних зарубіжних дослідників історії гетьманату Я. Пеленський стверджував, що з точки зору концепції державного будівництва це була «бюрократично-військова диктатура»22. Дійсно, гетьман, за відсутності власної армії, опирався на окупаційні сили, колишню царську цивільну та військову бюрократію. П. Скоропадський у спогадах написав, що вже при підготовці перевороту він бачив себе саме в ролі диктатора - гетьмана, як уособлення сильної влади, здатної врятувати Батьківщину.

Отже, спираючись на досить різні, в тому числі й контроверсійні оцінки гетьманської держави, спробуємо подати власну формулу, природно, не претендуючи на абсолютну точність і вичерпність. Гетьманат Павла Скоропадського - це авторитарно-бюрократичний режим з близькими до диктаторських повноваженнями глави держави, відсутністю представницького органу, поєднанням в уряді виконавчих і законодавчих функцій, суттєвим обмеженням демократичних свобод, деформованою політичною системою, вузькою соціальною базою і тимчасовим характером правління. Однак ця характеристика потребує обов’язкового наголосу на тому, що функціонування даної державної конструкції суттєво обмежувалося фактором присутності мілітарної сили чужих країн. їхня поразка у світовій війні згубно позначилася на долі останнього українського гетьманату.

7 Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 - грудень 1918. - К. - Філадельфія, 1995. - С. 139- 140.

8 Вісник Київського національного лінгвістичного університету. Серія: історія, економіка, філософія. - 2006. - Вип. 11- 12. - С. 19 - 20.

9 Солуха П. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського. -Чикаго, 1973. - С. 274.

10 Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної нації XIX -XX століття. Вид. 2-ге. - К., 2000. - С. 129.

11 Верстюк В. Гетьманська держава 1918 р. в контексті Української революції // Український історик. - 1999. - № 2 - 4. - С. 26; Україна і Росія в історичній ретроспективі. - Т. 1. Українські проекти в Російській імперії. -К., 2004. - С. 448-464.

12Скоропадський П. Спогади. -С. 165.

13 Винниченко В. Відродження нації. - Ч. III. - К. - Відень, 1920. -С. 26, 103; Грушевський М. По шкоді // Літературно-науковий вісник. -Т. 172 (кн. XII, грудень). - 1918. -г С. 233 - 234.

14 Мироненко О. Крах маріократії П. Скоропадського // Українське державотворення. - С. 252 - 260.

15 Figes О. A Peoples Tragedy The Russian Revolution. 1891—1924. -London, 1996. - P. 449.

16 Федюшин О. Украинская революция. 1917 - 1918. Перевод с англ. А. А. Игоревского. - М., 2007. - С. 294.

17 Терещенко Ю. Гетьманат Павла Скоропадського // Гетьманський альманах. - Ч. II.-К., 2003.-С. 4.

18 Павленко Ю., Храмов Ю. Вказана праця. - С. 124.

19 Berliner Lokal Anzeiger. - 1918. - 5 травня.

20 Neue Lemberger Zeitung. - 1918. - 2 серпня.

21 Golczewski Frank. Geschichte der Ukraine. - Gottingen, 1993. - C. 181.

22Пеленський Я. Передмова // Скоропадський П. Спогади. - С. 29.

Ю. І. Терещенко

Гетьманат Павла Скоропадського як прояв консервативної революції

Протягом XIX століття у результаті революційних виступів проти існуючого ладу, посилення позицій ліберальних партій консервативні режими в Європі були змушені поступитись владою останнім або здійснювати її тільки в коаліції з іншими політичними силами. Зрештою, лібералізм продемонстрував зростання свого впливу навіть у Німеччині та Росії, де монархія була змушена визнати низку ліберальних інститутів1. Суттєво підірвав позиції старого консерватизму і наступ модерного індустріалізму, який змінив звичайні досі світовідчуття, пов’язані саме з консервативним сприйняттям світу.

Перша світова війна ознаменувалась ліквідацією трьох імперій в Європі й утвердженням породженого XIX століттям лібералізму, прибраного у новітні національно-демократичні шати. У той самий час в ході війни до влади прийшов російський більшовизм, який розглядався багатьма теоретиками як логічний наслідок і завершення діалектичної трансформації лібералізму. Попри свій генетичний зв’язок з останнім, більшовизм засвідчив появу сили, здатної реально протидіяти «зліва» утвердженню ліберально-демократичних цінностей.

Воєнна поразка країн Гіочвірного блоку1 означала для його учасників крах досі потужних консервативних інститутів у цих державах і акцепта-цію норм лібералізму, закріплену Версалем. У той же час, ще перед війною і після війни, в Європі гальванізувались численні суспільні рухи, які прагнули до розробки ідейної і політичної альтернативи поза ліберально-демократичною системою і радикальним соціалізмом.

Іншим фактором, який вплинув на творення нових ідейних ферментів, було намагання відповісти на виклик часу - чи спроможна людина адекватно реагувати на тотальне вторгнення індустріальних технологій і чи вона сильніша від машини й здатна панувати над власним витвором. Зазначені завдання намагались вирішувати консервативні партії та рухи по всій Європі попри втрату ними своїх позицій і, здавалось, тотальне торжество лібералізму, соціального і національного радикалізму.

Лідер українського консерватизму В. Липинський констатував, що в повоєнній Європі важливе місце посідала консервативна хліборобська ідеологія, яка суттєво відрізнялась від інших ідеологій, проте обійняла становище переможеної, позбавленої впливу і значення. Хлібороб, пов’язаний з землею, на думку В. Липинського, є найвидатнішим представником типу осілої людини. «Співпрацюючи й співжиючи з природою», він має «виразне почуття ріжності й ієрархії всесвіту» і керується ірраціональною метафізичною релігійністю та вірою в Бога. Сучасна ж культура, за словами В. Липинського, «міщанська, машинова, всі пута осілості нищить» і в результаті «європейська людність щораз швидше переходить у стан кочовни-чий, у стан вічного перекочовування з одного міста до другого, з села до фабрики, з одної фабрики до другої і т. ін.». Це «кочовництво» знаходило своє найвище самовираження в ідеології фашизму і комунізму, які душать всяку політичну свободу. На противагу їм міщанство, яке керує сучасною капіталістичною машинною культурою, репрезентувало ідеологію лібералізму і вимагало якнайширшої політичної свободи.

Сучасні суспільства, наголошує В. Липинський, зреволюціонізовані ідеологією «ліберального міщанства», одірвані від землі, позбавлені зобов’язуючих догматів, а також консервативних суспільних і політичних інститутів, є «найсприятливішим ґрунтом для революційних змагань елементів непродукуючих, неосілих, кочовничих». Останні під гаслами комунізму і фашизму виступають проти правлячих парламентів боязкої і спекулянтської «буржуазії», яка своєю ліберальною ідеологією і республікансько-демократичною системою правління звільнила ці елементи від «всяких моральних і політичних пут»2.

Саме ідеалістичний універсалізм хліборобів, на думку В. Липинського, мав протистояти руйнівному універсалізму матеріалістичному з метою порятунку європейської цивілізації. У той чи інший спосіб консерватизм намагався виявити себе інструментом збереження традиційних духовних цінностей і суспільних інститутів, суттєво загрожених радикальними соціальними перетвореннями суспільства початку XX ст.

У Німеччині, зокрема, відповідною реакцією була так звана консервативна революція. Цим поняттям окреслювався інтелектуальний, політичний і літературний рух, який характеризувався критикою «буржуазно-міщанського» XIX ст. та породжених ним революцій і намагався протиставити їм політичний і світоглядний лад поза марксівським соціалізмом і демократичним лібералізмом3. Останні є ворожими один одному як ідеологічні та політичні сутності, але випливають з одного коріння революційної діалектики XIX ст. За висловом речника консервативної революції Е. Ю. Юнга, вона мала поновити «повернення пошани до всіх елементарних прав і цінностей, без яких людина губить зв’язок з Богом і природою і не в змозі збудувати справедливий лад»4. Слід при цьому констатувати, що «революційний консерватизм» у Німеччині не вилився у практичні дії і не вийшов за межі суто інтелектуального самовиявлення. Його творцями були насамперед інтелектуали фронтового покоління, вирішальними переживаннями якого були війна і технічне прискорення новітнього світу. Вони вороже сприймали і ліберальну демократію, і ліворадикальні тоталітарні системи. У світлі цього консервативна революція була виявом протесту проти західної модернізації (цивілізаційного прискорення). Лібералізм, соціалізм чи націоналізм трактувалися як знаряддя цього прискорення, щодо яких, як еманації засад поступу, революційні консерватисти мали зайняти ворожу позицію.

На відміну від соціалізму чи лібералізму консерватизм не пропонував обов’язкових політичних моделей, які необхідно застосовувати всюди. Навпаки, консерватори спирались на конкретні історичні традиції, досвід, успадковані звичаї, релігію, суспільні інститути, які мали свою специфіку у різних країнах (інститут гетьманства в Україні, скажімо). Тому прояви консервативної революції були різними у кожному конкретному випадку Якщо в Німеччині вона пс переросла у практичний політичний рух, то у низці країн Центральної і Східної Європи вона мала цілком реальне суспільне самовиявлення, яке характеризувалося намаганнями втілення в життя монархічних принципів. З огляду на це не можна не погодитись із спостереженням М. Шлемкевича, що «молоді, переважно селянські, народи особливо близькі до монархічної ідеї. Вона промовляє й переконує селян аналогіями спадщинно упорядкованого і веденого господарства»5.

Українське село було тією клітиною національного організму, яка стихійно зберігала мову, віру, звичаї, традиційні форми родинного та громадського життя, причому їх носіями були не тільки селяни, а й представники українського шляхетства. Обидва соціуми, попри всю складність взаємин між ними, створювали об’єктивні передумови для формування організованого консерватизму, який мав слугувати свідомим інструментом збереження національної ідентичності України.

Тісний і тривалий зв’язок української шляхти (дворянства) з селянством, багатий досвід господарської співпраці, яка водночас доповнювалася низкою спільних рис щоденного життя, побуту, давали В. Липинському підстави для формування переконання, що і «великоземельні», і «малоземельні» хлібороби «можуть, коли схочуть, стати аристократією, створивши власним риском і власними жертвами для своєї нації таку відповідну політичну організацію, яка їм дасть змогу правити нацією»6. Власне цей досвід, що постійно збагачувався громадською і науковою діяльністю, став для В. Ли-пинського підґрунтям, на якому виросла його концепція хліборобського класу, покликаного реалізувати консервативну ідею української трудової монархії.

Особливістю українського національного руху у Великій (Наддніпрянській) Україні було переважання в ньому протягом тривалого часу соціалістичних концепцій суспільного розвитку у поєднанні з автономістсько-федералістськими поглядами на державний устрій у контексті перспектив взаємин з Росією. На цьому тлі радикал-самостійництво М. Міхновського і самостійництво консерватора В. Липинського виглядали поодинокими явищами і здавались нездійсненою утопією.

Соціальний радикалізм більшості учасників українського руху відштовхував від участі у його структурах консервативно налаштовану українську шляхту, яка опинилась у російських монархічних організаціях і партіях. Однак цей ухил шляхти не був остаточним, а скоріше кроком, спрямованим на самозбереження і захист своїх соціально-економічних інтересів. Консервативні сили, які не декласувалися, хоча і відійшли від українського ліберально-радикалізованого руху, але не втратили свого національного інстинкту, який виразно засвідчив про своє існування після лютого 1917 р. Саме в середовищі представників цієї верстви сформувалися світоглядні позиції майбутнього гетьмана Павла Скоропадського, тісно пов’язаного родинними відносинами з численними українськими аристократичними родинами давньої Гетьманщини - Кочубеями, Милорадовичами, Мікла-шевськими, Марковичами, Тарновськими, Апостолами, Закревськими та ін. «Завдяки моєму дідові і батькові, сімейним традиціям, Петру Яковичу Дорошенку, Василю Петровичу Горленку, Новицькому та іншим, - зазначив П. Скоропадський, - незважаючи на свою службу в Петрограді, я постійно займався історією Малоросії, завжди пристрасно любив Україну не тільки як країну з тучними полями, з чудовим кліматом, але й із славним історичним минулим, людьми, уся ідеологія яких різниться від московської»7. Саме в цих колах української історичної аристократії Лівобережжя жила гетьманська традиція, що дала підстави для секретного доносу російському уряду, в якому повідомлялось, що українці «прагнуть вільної республіки з Гетьманом на чолі»8, причому кандидатом у гетьмани називали В. Тарновського, представника давнього козацько-старшинського роду, мецената, збирача української старовини.

Дещо іншим бачилось суспільне середовище в Галичині, де консервативні сили виявляли неабияку політичну і духовну життєздатність і сприяли консолідаційним процесам на державному ґрунті. Одним із важливих компонентів консервативного галицького світогляду стало звернення саме до княжої доби історії України, королівської гідності представників династії Романовичів. Очевидно мав рацію С. Томашівський, коли вказував на труднощі у спробах «створити в Галичині культ постатей, узятих з історії Наддніпрянщини». «Таких героїв маємо в княжих часах (у Галичині - Володимири)»9, - зазначав він. Саме на галицькому ґрунті знайшла виразне окреслення монархічно-династична ідея, яка пов’язувалась із проблемою боротьби за державно-політичну самостійність України. Вона була висловлена В. Липинським, а також низкою наддніпрянських і галицьких політиків на таємних нарадах у Львові в 1911 р.

Передбачаючи можливість глобального військового конфлікту, В. Липинський у меморіалі «Про наше становище супроти політичної ситуації в Європі» висував принципово нові політичні гасла для українського руху «Україна в етнографічних границях, - зазначав він, - стає незалежною державою (форма правління - конституційна монархія і евентуальна справа династії - германської, австрійської чи навіть російської - залежатиме від української конституанта і становища Європи) під протекторатом Росії або Австрії...»10

Підготовлений В. Липинським меморіал став підставовим документом для політичної діяльності створеного на зазначених нарадах у Львові Українського інформаційного комітету, який висунув мету утворити «Українське королівство під зверхництвом династії Габсбургів»11. З огляду на це досить логічними видаються контакти українських політиків з представниками династії Габсбургів - спадкоємцем австрійського престолу ерцгерцогом Францем-Фердинандом та ерцгерцогом Вільгельмом (Василем Вишиваним)12, які виявляли неабиякий інтерес до української проблеми.

В ході Першої світової війни монархічна ідея лягла в основу політичної платформи «Союзу визволення України», який став безпосереднім продовженням Українського інформаційного комітету13. При цьому вона не була суто галицьким політичним проектом. Учасниками Інформаційного комітету і «Союзу визволення України», які так чи інакше переймалися монархічною ідеєю, були як галицькі, так і наддніпрянські політики.

Поява монархічного концепту в українському політичному житті означала втрату монопольних позицій ліберальної демократії і соціалістичних течій в українському русі. Вона свідчила, що українське суспільство здатне адекватно відреагувати на виклики часу і прагне до збалансування ціннісних ідеологічних і політичних орієнтацій. З розвитком національно-визвольного руху і цілком імовірною перспективою розпаду багатонаціональних імперій монархічна ідея мала всі підстави трансформуватися в ту чи іншу національну форму свого конкретного втілення. Післяреволюційна Україна засвідчила цілком виразний потяг до тих суспільних тенденцій, які в її історичному минулому виявляли нахил «до забезпечення державного ладу монархічним принципом»14. Серед численних лозунгів багатотисячної української маніфестації в Києві 19 березня 1917 р. несподівано для тодішніх провідників національного руху виділявся заклик «Хай живе самостійна Україна з гетьманом на чолі»15.

Живучість гетьманської традиції в Україні для В. Липинського та інших представників організованого консерватизму в Україні виявилась підґрунтям для подальших пошуків у формуванні концепції спадкової монархії у вигляді гетьманства та пов’язанні її з особою П. Скоропадського і його родом.

Активізація ліберально-демократичних і соціалістичних течій в Україні, керованих Центральною Радою, викликала протидію консервативних сил, які не погоджувались з її політикою насамперед в аграрному питанні і державному будівництві. Виразниками цих опозиційних настроїв стали осередки союзів землевласників, які з часом створили Всеукраїнський союз земельних власників, а також Українська демократично-хліборобська партія (УДХП).

Основним завданням УДХП, всупереч автономістсько-федералістській програмі ліберальних демократів і соціалістів, стала боротьба «за державний суверенітет цілого українського народу по всій Україні». Ця вимога виявилась «найважнішою вихідною точкою нашої політичної програми (УДХП.-Лет.)»16.

Суттєві зрушення в українському консервативному середовищі відбулися із включенням у політичну боротьбу П. Скоропадського і створеної ним Української народної громади. Остання мала об’єднати «всіх власників без різниці відтінків у боротьбі проти руйнівних соціалістичних гасел»17. П. Скоропадський ставив завдання всупереч позиції традиційних українських політичних партій провести в життя програму перетворень, позбавлену демагогії, популізму і спрямовану на забезпечення суспільно-економічного ладу на основі приватної власності як фундаменту культури і цивілізації.

Активізація правих сил у цю добу і пошуки консервативно-державних моделей були характерними для суспільно-політичного середовища у багатьох народів, насамперед тих, які вступили на шлях національного визволення. І український консервативний проект у цьому контексті не є чимось винятковим. Так, у політичних комбінаціях польської верхівки чільне місце посідала ідея створення польської монархії шляхом приєднання до Галичини польських етнічних територій, які перебували під владою Росії. Серед багатьох претендентів на ймовірний польський престол розглядалась кандидатура ерцгерцога Карла Габсбурга - кузена імператора Карла І і батька Вільгельма Габсбурга. Його постать була особливо привабливою для польських консерваторів, з огляду на його родинні зв’язки з родинами Чарто-рийських і Радзивіллів18.

Наміри втілення консервативно-монархічних концепцій у життя були характерними і для низки інших народів, які будували свої держави на руїнах імперій. Посол Фінляндії в Українській Державі Герман Гуммерус згадував, що в його країні з «фінською впертістю рухалися в обраному раніше напрямку. Нам потрібен був німецький король, навіть шурин імператора Вільгельма, - зауважував він, - незважаючи на те, що основи престолу Го-генцолернів вже хиталися»19.

12 квітня 1918 р. у Ризі було проголошене створення «Балтійського герцогства» у персональній унії з Пруссією. На чолі цього утворення був рідний брат імператора Вільгельма II - Генріх Гогенцолерн.

4 липня 1918 р. литовська «Тариба» (Рада) прийняла рішення про запровадження монархії в Литві і покликання на королівський престол принца Вільгельма Вюртемберзького під іменем Міндаугаса II.

Звичайно, проголошення гетьманату було лише початком у державно-політичній практиці українського консерватизму, який ще мав пройти тривалий шлях ідеологічного й організаційного вдосконалення. І це прекрасно усвідомлювали гетьман і його співробітники. Не випадково П. Скоропадський наголошував, що «Гетьманство виявилося першим зрушенням у більш помірковану сторону, більш природню і тим самим більш міцну»20.

Складність тогочасного суспільно-політичного й економічного стану в Україні не допускала можливості повної перемоги консервативної революції. Український консерватизм не мав для цього ні необхідних організаційних сил, ні виразно сформованої ідеології. Перетворення, започатковані П. Скоропадським, не були виключно консервативними і значною мірою доповнювались ліберальним реформаторством. Тому український консерватизм у 1918 р. можна повною мірою кваліфікувати як ліберальний і як такий, що виступав не проти суспільних перетворень взагалі, а проти радикальних соціальних експериментів більшовизму та українських соціалістів з Центральної Ради.

Саме тому український консерватизм, представлений насамперед землевласниками різного ґатунку, реалізовував свої програмові засади в союзі з ліберальною буржуазією. Не випадково у складі гетьманського уряду було чимало представників кадетів, які намагались реалізувати ліберальну програму своєї партії. До цього слід додати постійні спроби П. Скоропадського залучити до системи влади і представників українського лібералізму, уособлених насамперед українською партією соціалістів-федералістів, що йому вдалося здійснити лише до певної міри. В. Липинський з огляду на це наголошував, що союз українських консерватистів з місцевими поступовими елементами мав тільки сприяти «відмоложенню» перших і відродженню нації та власної держави. «Гетьманство 1918 р. було власне такою героїчною спробою відмоложення і скріплення місцевого консерватизму, - писав він. - Воно мало створити одну - спільну і для консерватистів і для поступовців - місцеву територіяльну державну владу і возобновити на Україні, разом з такою владою, нормальні взаємовідносини між консерватизмом і поступом»21.

У свою чергу лібералізм в Україні, завдяки зміцненню позицій консерватизму, здійснив прорив, який виявився неможливим у Росії, -охопленій полум’ям радикальних соціальних перетворень.

Проголошення Української Держави знаменувало собою відновлення власної української національної державницької традиції, припинення руйнівних «соціалістичних» експериментів і спрямування України до на-лагодження’класового співробітництва та цивілізованого реформаторства.

На Хліборобському з’їзді (конгресі), скликаному в Києві 29 квітня 1918 p., були присутніми 6432 делегати від восьми губерній Великої України, фактично від усіх її регіонів. Усього ж було близько 8000 учасників зібрання22. Слід зауважити, що і Центральна Рада, і Директорія, і гетьманат П. Скоропадського створювались в умовах надзвичайно гострих соціальних потрясінь, до яких не можна прикладати традиційні норми представництва і виборності. У цьому контексті Українська Держава є не менш легітимною правно уконституйованою національно-політичною формацією, ніж У HP доби Центральної Ради та Директорії. Якщо порівняти представництво інших форумів доби національно-визвольних змагань, то варто наголосити, що Хліборобський конгрес був, без сумніву, найбільш масштабним. У квітні 1917 р. на Національному конгресі, який наділив Українську Центральну Раду функціями вищого національно-представницького інституту, було близько 900 делегатів, які представляли далеко невсі області України. І Всеукраїнський військовий з’їзд у травні 1917 р. зібрав 700 делегатів, Всеукраїнський селянський з’їзд у червні - 1500 делегатів з вирішальним голосом23. При цьому норми представництва обох зібрань були спрощені, не скрізь дотримані і послідовно проведені. Трудовий конгрес України зібрав менше тисячі делегатів, причому від участі у його виборах були відсторонені так звані нетрудові елементи, які становили численну і надзвичайно цінну для українського державотворення верству.

До делегатського корпусу Хліборобського конгресу входило кілька десятків поміщиків - більших чи менших землевласників, решту становили тисячі заможних і середньозаможних селян-хліборобів, нащадків козацько-хліборобської верстви. Аналізуючи той соціальний грунт, на якому постала Українська Держава, В. Липинський наголошував, що на з’їзді 29 квітня були представлені хлібороби - насамперед нащадки козацької старшини - «в дану історичну хвилину найстарша політично і найбільше досвідчена верства». До них приєдналася «найбільш господарна й найрозумніша частина українського середнєзаможного селянства». Хоча, зауважує В. Липинський, у з’їзді не брали безпосередньої участі, але йому співчували: духовенство, народжене в Україні кадрове офіцерство російської армії, промислові, фінансові і торговельйі кола, частина інтелігенції. Отже, Хліборобський з’їзд був виявом волі найбільш значущих в економічному, політичному і культурному аспектах верств тогочасного суспільства України. «Якщо не згадувати часів розквіту старої Князівської Руси-України, - писав В. Липинський, - то не було іншого такого конструктивного і далекосяглого в своїй ідеї та задумі збору українських людей, і такого відмінного від усього того, що діялося в Україні - як власне з’їзду Хліборобів 29 квітня 1918 року».

Учений особливо наголошував, що вперше в українській історії джерело влади було «виведено з традиції, а не з бунту», а «поняття Україна стало означати щось ЦІЛЕ чи одноціле - в усіх його верствах чи класах, а не тільки один „уділ“ суспільства чи якусь його одну „віруѴ4. Отже, самий склад «творців» гетьманату свідчив про перспективи формування консолідованого суспільства в Україні, припинення соціальної деструкції на грунті класової і міжнаціональної боротьби.

Проголошення гетьманату, таким чином, означало ліквідацію спроб ліберально-демократичної і соціалістичної течій українського руху усунути від процесу державотворення українські консервативні верстви і монопольно сформувати владу в Україні. Воно було цілком закономірною реакцією українського суспільства на політику розпалювання міжкласової ворожне чі і протиборства, яку провадили соціалістичні лідери Центральної Ради. Намагання останніх будь-що втілити в життя свою класову доктрину, хоч би і всупереч загальнонаціональним інтересам, призвело до глибокої кризи усього державного організму України, і виходом з неї могло бути лише переведення українського суспільства на нові рейки - послідовного утвердження класового співробітництва і соціального партнерства, національної консолідації, закріплення самостійності Української Держави.

Останнє необхідно було здійснити негайно. Адже не можна не помітити, що утворення Української Народної Республіки з точки зору правової базувалось на федералістсько-автономістській концепції, що традиційно сповідувалася українськими лібералами і соціалістами, ще не означало досягнення повної державної незалежності України. УIII Універсалі Центральної Ради однозначно зазначалось те, що нове державне утворення залишається складовою частиною федеративної Росії. Домінантою цього акту в трак-товці українських соціалістів було не творення української національної державності, а турбота про збереження Російської держави. «Прокладаємо шлях до федерації! - закликала „Робітнича газета“. - Цею своєю роботою ми рятуємо єдність Російської держави, зміцнюємо єдність всього пролетаріату Росії і міць російської революції»25.

Зрештою і IV Універсал Центральної Ради, попри проголошення незалежності України, знову повторював тезу про доцільність федеративного зв’язку України «з народними республіками бувшої Російської держави»26. Така формула Універсалу не виключала відновлення державного об’єднання колишньої метрополії і новопосталої Української Держави. Підтвердженням цього може слугувати виступ В. Винниченка, який висловив впевненість, «що основи цього Універсалу приведуть нас до федерації соціалістичних республік всього світу»27. Зрозуміло, що першою серед них була Росія. Прикметно, що сама поява цього документа мотивується не головною метою і життєвою необхідністю для нації мати свою самостійну суверенну державність, а потребою моменту - якнайшвидше укласти мир. Соціалістичні лідери Центральної Ради демонстрували фатальне небажання самостійності і не залишили думки про федерацію навіть після кривавої вакханалії більшовиків у захопленому ними Києві. До цього також варто додати, що лідери Центральної Ради у численних документах, в тому числі і IV Універсалі, проголошували потребу не загальнонаціональної української державності, а так званої класової, - владу в якій мало здійснювати «представництво робочого народу, селян, робітників і солдатів»28. Соціальна обмеженість такої державності знайшла своє продовження у позбавленні Директорією виборчих прав так званих буржуазних класів під час виборів у Трудовий конгрес у січні 1919 р.

Взагалі ідея національної державності, яка мала б об’єднати все українське суспільство, а не лише «трудові» класи, в універсалах Центральної Ради без будь-якої потреби подавалась у переплетінні з соціальними проблемами. Максималістські наміри розв’язання останніх, декларовані українськими соціалістами, загострювали класові антагонізми до крайніх меж і робили співпрацю класів і станів в одному національному таборі просто неможливою. Це створювало ситуацію, в якій і спроби реалізації соціальних пунктів програми українських соціалістів ставали нездійсненою утопією.

Невипадково протягом усього періоду визвольних змагань і зокрема у 1917 р. українська так звана революційна демократія перебувала в постійному світоглядному конфлікті з консервативними і взагалі помірковано налаштованими діячами національного руху, робила їх об’єктом «класової» ненависті, відштовхувала від участі у державотворенні. Досить навести у зв’язку з цим оцінку ситуації визначним українським патріотом Євгеном Чикаленком, який у своїх споминах зауважував: «А коли настала революція 1917 p., і я, як буржуй чи навіть феодал, не мав змоги приймати участь у будуванні Української Держави»29.

Фактично найцінніші державотворчі верстви, які висували на перший план ідею національного визволення, - статечне селянство, земські діячі, чимало офіцерів, заможні прошарки міста, духовенство, численні представники наукової та культурної інтелігенції - отримали ярлик «контрреволюціонерів» і стали об’єктом цькування з боку українських соціалістів.

Промовистим фактом, наприклад, було відхилення Центральною Радою пропозицій В. Липинського сформувати за його власний кошт кавалерійський полк і поставити його на службу українській справі30. Відомо також, що соціалістичні лідери доклали чимало зусиль до того, щоб генерал П. Скоропадський відмовився від командування зукраїнізованим ним же 34-м корпусом, який захистив Київ від більшовицьких частин у листопаді 1917 р. Причиною «несприйняття» професійного військового керівними діячами Центральної Ради було його соціальне походження31.1 перелік подібних фактів можна суттєво продовжити. Така політика тільки поглиблювала розкол в українському суспільстві і, зрештою, стала однією з причин падіння Центральної Ради.

Українські соціалістичні партії одразу після Лютневої революції включились у всеросійський єдиний фронт так званої революційної демократії і, проголошуючи «класову боротьбу» з власною «буржуазією», прагнули утримати Україну у державно-імперських зв’язках із Росією. Навіть прийняття з тактичною метою самостійності аргументувалось знову ж таки доцільністю глибшого розгортання боротьби з власною буржуазією. «Робітнича газета» стверджувала, зокрема, що в незалежній державі «може розвиватись на всю широчінь класова боротьба, лише в ній може бути найкраще забезпечена успішність цієї боротьби»32.

Політико-партійне доктринерство лідерів Центральної Ради підвело УНР до політичної й економічної прірви. Німецькі військові чинники усе менше зважали на кволі інститути Центральної Ради, вводячи окупаційні порядки. Неспроможність уряду опанувати ситуацію в країні, припинити хаос, породжений революцією, зрештою поставив під загрозу існування української державності і не виключав можливості проголошення України, окупованої німецькими військами, частиною Росії. Цю обставину прекрасно усвідомлював П. Скоропадський. Він записав у своїх «Споминах», звертаючись до тих, «що звуть себе українцями»: «Пам’ятайте, що коли б не було мого виступу, німці кілька тижнів пізніше завели б в Україні звичайне генерал-губернаторство. Воно було б оперте на загальних основах окупації і нічого спільного з українством, розуміється, не мало б»33. Пересторогою українській державності було роззброєння німцями дивізії «синьожупанників».

Отже, відновлення у цій ситуації гетьманства означало врятування консервативними силами української державності, кінець спробам реалізувати автономістсько-федералістичну концепцію політичної розбудови України, рішуче та безповоротне відокремлення від Росії. Акт 29 квітня 1918 р. був фактично першим державним актом, який залишив поза будь-яким сумнівом проблему державної незалежності України і утвердив її повну і остаточну суверенність. Проголошене скликання законодавчого сейму мало лише призвести до впорядкування її внутрішнього устрою. Вперше було чітко висунуто принцип соборності українських земель, зафіксований титулом голови новопосталої держави - Гетьман всієї України.

Гетьман Павло Скоропадський був приведений до влади трьома основними політичними силами: Українською народною громадою (УНГ), Союзом земельних власників, Українською демократично-хліборобською партією (УДХП). До складу першої входили, в основному, представники давніх козацько-старшинських і шляхетських родів Лівобережжя, які були носіями національно-історичних традицій доби Гетьманщини (В. Кочубей, М. Усти-мович, М. Воронович, М. Гижицький та ін.). Серед них були землевласники, об’єднані в Союзі земельних власників, заможні селяни, члени УДХП і Вільного козацтва, старшини Першого Українського корпусу, інші військовики, представники поміркованої української інтелігенції34.

Друга група включала соціально неоднорідну верству землевласників, в якій переважали селяни і нащадки козаків. Прикметно, що організаторами союзу виступили Микола Коваленко, селянин із Кременчуччини, і Михайло Коваленко, поміщик із Полтавщини, нащадок давнього козацько-старшинського роду. Обидва послідовно відстоювали позицію політичної самостійності України.

Нарешті, третю групу становили члени Української партії хліборобів-демократів, яку очолювали відомі українські діячі В’ячеслав Липинський, брати Сергій та Володимир Шемети. З лідерами УДХП тісно співпрацював один із засновників самостійницької течії в українському русі Микола Міх-новський.

Попри певні суперечності між усіма трьома політичними силами їх об’єднувало розуміння необхідності соціального і національного компромісу, відновлення у повному обсязі приватної власності, утвердження правових підстав суспільно-політичного та економічного життя в Україні. Чимало з них усвідомлювало потребу українізації зрусифікованих і полонізованих верств українського суспільства та залучення їх до державного і національно-культурного будівництва.

Павло Скоропадський входив до групи Української народної громади, творення якої відбулось, власне, за його ініціативи. Особа майбутнього гетьмана представляла ту частину давньої української аристократії, яка гіопри всі примхливі повороти долі залишалась носієм національно-історичних традицій.

Акт 29 квітня 1918 р. був органічним відродженням традиційної форми української державності - гетьманату, він чітко визначив голову новопосталої держави - гетьмана. Водночас вводилась тимчасова конституція, яка визначала державно-політичний устрій, права та обов’язки громадян і передбачувала утворення парламенту (сейму) і сенату. Тим самим суспільно-політична програма Акту 29 квітня спрямовувала Україну в сучасно-правове русло. Гетьман Скоропадський виявляв себе не відстороненим від життя романтиком, а будівничим реальної новітньої Української Держави і окреслював шляхи політичного розвитку України, її місце і впливи у тодішньому світі.

Утворення Української Держави означало рішучий поворот соціально-політичного і культурного розвитку України в напрямку західноєвропейської цивілізації; опертя на її правове і духовне підгрунтя. У «Грамоті до всього українського народу від 29 квітня 1918 р.» зазначалось, що «права приватної власності як фундаменту культури й цивілізації відбудовуються в повній мірі»35. Творці Української Держави 1918 р. розглядали інститут гетьманства не як засіб подолання або ліквідації усіх інших українських політичних течій, а як засіб національної інтеграції, налагодження співробітництва між усіма класовими групами та організаціями.

На відміну від політичної нетерпимості соціалістичних лідерів Центральної Ради, а згодом УНР доби Директорії, суспільно-політична позиція гетьмана була спрямована на те, щоб боротьба між консерватизмом і соціальним радикалізмом могла набрати законно-правові і національно-творчі форми. При цьому від першого дня існування Української Держави і до останнього двері до співпраці жодній українській політичній партії не були закриті. Скоріше навпаки, гетьман весь час прагнув залучити до участі в уряді представників якомога ширшого українського політичного спектра. Ввечері 29 квітня, коли до П. Скоропадського звернулась делегація представників торговельно-промислових кіл України, налаштованих переважно проросійськи, і запропонувала власний список кандидатів до складу уряду, гетьман просто відмовився розглядати цей список. Натомість активному діячеві Української народної громади М. Устимовичу, як свідчить Д. Дорошенко, було доручено розпочати переговори про формування уряду з «відомими українськими діячами з-поміж національних кругів»36.

Невдача у цій справі М. Устимовича не зупинила подальших кроків гетьмана у цьому ж напрямку. Однак усі його зусилля були марними. Для 26 більшості лідерів українських політичних партій найважливішими були так звані «соціальні завоювання» революції 1917 р. В результаті гетьманат оцінювався як реакційне явище, яке привело до влади «поміщика», «царського генерала», а не відновлення традиційної національної державності.

Учорашні лідери Центральної Ради відкидали пропоновану їм можливість діяльної участі в уряді і натомість вели активні переговори з більшовиками, їх головна мета - боротьба з «власною буржуазією» і встановлення єдиного революційного фронту з більшовицькою Росією ціною ліквідації реально існуючої Української Держави.

За весь період гетьманату українська «революційна демократія» накопичувала енергію, відмовляючись від співпраці, і спрямувала її проти Української Держави. Антигетьманське повстання, здійснене українськими соціалістами, продемонструвало наявність на той час в Україні величезного потенціалу суспільної енергії. На жаль, як це часто було в минулому, він був спрямований проти власної державності. Керманичі протигетьманського виступу не зуміли використати цю енергію на державотворення і послідовну боротьбу з більшовиками та «білою гвардією».

Накопичений в українському, насамперед селянському, середовищі потенціал вибухнув з величезною силою повстаннями проти більшовицького ладу в 1919 р. Однак опанувати цей рух і надати йому конструктивного спрямування діячам нової УНР не вдалося. Величезні сили були витрачені на внутрішню боротьбу. В ході наступу більшовиків члени Директорії неодноразово виявляли своє безсилля і бездіяльність, вступаючи в безплідні переговори з більшовиками, замість організації збройного опору нападникам.

Однією з головних причин слабкості державотворчого процесу в Україні за доби Центральної Ради і Директорії слід вважати, що в ньому практично не були представлені надзвичайно важливі професійно-фахові соціальні прошарки. Тим часом керманичі Української Держави, попри небажання більшості українських політичних партій брати участь у її розбудові, прагнули утвердження стабільності і подолання деструкції так званих революційних перетворень попередньої доби.

Розуміння і сприйняття цього курсу були притаманні багатьом українським діячам, не заангажованим у соціалістичне доктринерство. Чимало їх було в галицькому громадсько-культурному середовищі, де, як зазначалось вище, традиційно міцні позиції посідало помірковано-консервативне політичне світобачення. Його речники однозначно схвалювали внутрішній і зовнішньополітичний курс П. Скоропадського і бачили в гетьманаті реальні перспективи національного державотворення. «З різних вістей, які тут одержуємо, - писав І. Крип’якевич Д. Дорошенку 20 травня 1918 p., - набрали ми переконання, що гетьманство вдержиться. Також з теоретичного погляду така форма правління в теперішню хвилину видається найліпша для України». І. Крип’якевич зауважував, що гетьманство - «се одинокий вихід для України з теперішньої кризи. Тактика українських партій, що не хочуть взяти активної участі в правительств^ нам не видається щаслива ...»37

Уже тоді, у 1918 p., чимало галицьких діячів усвідомлювало національний державотворчий характер гетьманату П. Скоропадського. На зустрічі з одним із представників гетьмана командуючий УГА генерал Мирон Тарнав-ський заявив: «Від 1918 року вважаю себе гетьманцем, з переконаннями своїми не криюся і скрізь їх ширю». Високо оцінював гетьманат 1918 р. і його творця П. Скоропадського глава греко-католицької церкви митрополит Андрей Шептицький, який постійно листувався з гетьманом. «Ще в літі й восени 1918 року я був гетьманцем, цебто глядів на гетьмана позитивно, ломив копія за нього», - зауважував один із творців ЗУ HP А. Цегельський38. Цю позицію поділяло і чимало діячів з Великої України. Вони усвідомлювали, що деструктивна антигетьманська політика керманичів опозиційного Національного союзу може обернутися катастрофою для України. Як згадує член Директорії Опанас Андрієвський, звістка про підготовку повстання проти гетьмана викликала гостру реакцію в середовищі тих, хто послідовно дотримувався державницьких позицій. «Є. X. Чикаленко, коли довідався, що В. К. Винниченко організує повстання, - зауважує О. Андрієвський, - у розпачі не говорив, а кричав: „не зачіпайте Скоропадського: він більший самостійник-українець за вас“».

М. Міхновський, підозрюючи В. Винниченка в організації протигеть-манського повстання, рішуче критикував його позицію в Національному союзі: «Я говорю тут як патріот... повстання небезпечне, знищить нас». І це були пророчі слова, як показав подальший перебіг подій. «Націоналісти-самостійники О. І. Макаренко, І. М. Луценко, В. П. Оскілко, П. Ф. Болба-чан не організовували повстання і були лояльні до Гетьмана, - констатує О. Макаренко. - Взяли участь у повстанні тільки тоді, коли воно стало неминучим, а треба було спасати національні здобутки»39.

Попри бойкот українських соціалістів, дуже коротке (сім з половиною місяців) існування гетьманату було заповнене надзвичайно інтенсивним і плідним процесом українського державотворення. Він захопив усі ділянки суспільного буття від закордонної політики і військового будівництва, творення державної адміністрації або земельної реформи до відкриття українських університетів і національної Академії наук, розбудови українського шкільництва.

Добре обізнаний з практикою державного управління царської Росії, П. Скоропадський усвідомлював, що закріпити незалежність України всупереч усім деструктивним силам можна тільки тоді, коли буде створена боєздатна постійна і регулярна армія, державно-управлінський апарат, налагоджено дипломатичні взаємини з якомога більшою кількістю держав, відбудовано господарство, транспорт, зміцнено фінанси, буде взято на державне фінансування заклади освіти, науки та культури.

Формування збройних сил Української Держави виявилося дуже складною справою. За основу військового будівництва було прийнято проект, розроблений військовим відомством УНР, який передбачав формування 8 піхотних корпусів, 4 з половиною кінних дивізій на основі територіального комплектування. Вже в кінці травня був розроблений законопроект про загальні засади військової служби, яка відкидала станові принципи формування і забезпечувала вільний доступ до військової освіти і посад. Від 22 червня суттєво оновлено персональний склад військової адміністрації. Було заплановано створення системи військових шкіл для підготовки офіцерів усіх родів зброї, розпочато організацію Державної військової академії.

24 липня вийшов закон про загальну обов’язкову військову повинність. Мобілізація мала розпочатися в жовтні 1918 р. і дати 85 тис. вояків, на 1 березня 1919р. - ще 79 тис. У липні було сформовано Гвардійську сер-дюцьку дивізію (5 тис. вояків), яка мала стати взірцем для майбутньої української армії.

Військове будівництво суттєво ускладнювалось позицією командування австро-німецьких військ, яке побоювалось утворення в Україні сильної і боєздатної армії. Не була чіткою позиція щодо цієї проблеми і у вищого політичного і військового керівництва Рейху. Полагодити справу будівництва української армії певною мірою вдалося особисто гетьману Скоропадському під час зустрічі з імператором Вільгельмом II. Гетьманові вдалося домогтися передачі Україні захопленого німцями Чорноморського флоту. Можна констатувати, що в добу гетьманату будівництво українських збройних сил було введено в регулярне русло і ґрунтувалось на новітніх військових досягненнях тогочасного цивілізованого світу.

Водночас відбувалось неухильне і регулярне створення державного апарату. Дуже швидко було налагоджено організацію і комплектування міністерств, здійснено правильний адміністративний розподіл України на губернії і повіти, створено адміністративний губерніальний і повітовий апарат - староства. Таким чином, усі закони і розпорядження керівних центральних органів держави не залишались суто декларативними актами, як це переважно було за урядування Центральної Ради, а реалізовувались набагато ефективніше на місцях.

Така послідовна конструктивна діяльність гетьманського уряду весь час наштовхувалась на опір чи нерозуміння «традиційних» українських політичних партій, які, за словами Д. Дорошенка, «з самого моменту проголошення Гетьманства вважали, що українська державність серйозно загроже-на». Намагання уряду залучити до державотворчої діяльності фахові сили трактувались згаданими політичними колами як «виступи проти самої української національності».

Замість того щоб брати участь в уряді, діяльності адміністрації і вносити послідовно «національну» корекцію в політичний курс гетьманату, українська опозиція фактично розхитувала національну державність.

Так, ніхто з представників УПСФ, інших українських політичних партій не погодився обійняти запропоновані міністром внутрішніх справ І. Кістяківським надзвичайно важливі посади членів ради Міністерства внутрішніх справ, губерніальних староств (в тому числі Київщини). І хоча від цих посад залежали вирішальні адміністративні призначення і в центрі, і в провінції, «свідомі українці»-фактично самоусувалися від національно-державницької творчої діяльності і відкривали шлях антиукраїнським силам у державний апарат40.

Всупереч деструкції українських політиків з ресорту Центральної Ради в кабінеті міністрів діяла низка діячів, які намагались твердо проводити національний курс у політиці внутрішній і зовнішній. Поряд з Д. Дорошенком, Б. Бутенком, Ю. Любинським та О. Рогозою до цієї групи належав і міністр внутрішніх справ І. Кістяківський.

Виступаючи на нараді губерніальних старост і міських отаманів, він наголосив, що «зростання і процвітання України можливе тільки на твердих національних засадах». І. Кістяківський демонстрував чітке розуміння відродженого гетьманства як вияв масового прагнення до самостійної держави, яке необхідно всебічно підтримувати. «Могутній рух селян-хліборобів, пронизаний здоровими ідеями державності, висунув історичний прапор української самостійності - гетьманство, - зазначав він. - Під цим прапором крокує глибокий національний рух і наше завдання - всебічна і послідовна його підтримка»41.

І. Кістяківський констатував, що національний розвиток Української Держави можливий тільки за умови політичної толерантності. «Окремим політичним партіям необхідно надати повну свободу відстоювати свої ідеї і погляди. В цьому питанні не може бути виключення і для партій соціалістичних, які стоять на основах еволюційного розвитку соціалізму», - зауважив міністр. Водночас так званий «революційний соціалізм», який сповідували українські ліві, цілком логічно кваліфікувався як антидержавне явище, і держава зобов’язувалася поборювати його42.

На відміну від попереднього уряду Центральної Ради, який вирішував проблеми міжнародного представництва не за вимогами міжнародного права і дотримання законів, а нотами або усними заявами, гетьман поставив цю проблему на послідовно правові рейки. У «Законах про тимчасовий державний устрій України» чітко зазначалось, що гетьман є водночас керівником зовнішньополітичних зносин Української Держави. Згідно з нормами міжнародного права це було вкрай необхідним для України, як уже визнаної держави.

Прикметно, що вихід Української Держави на міжнародну арену супроводжувався проблемою визнання інституту гетьманства з усіма його правовими інсигніями, титулатурою, формою звертання тощо, які спирались на українську гетьманську традицію і ще не застосовувались у тогочасній дипломатичній практиці. Причому вживання П. Скоропадським титулату-ри «Гетьман усієї України», яка визначила загальнонаціональний характер влади та її поширення на всі етнічні українські землі, не могло не зачіпати інтереси деяких держав, які включали українські етнічні території. Саме з огляду на це Австро-Угорщина зобов’язала свого посла Форгача утриматись від уживання титулатури «Гетьман усієї України».

Визнання влади гетьмана де-юре було здійснене насамперед Німеччиною і Австро-Угорщиною в Києві вже 2 травня 1918 р. За кілька днів це було зроблено також Болгарією і Туреччиною. Своїх представників прислали до Києва Данія, Персія, Греція, Норвегія, Швеція, Італія, Швейцарія, що означало фактичне визнання України.

Варто уваги застосування болгарським послом І. Шишмановим, а також царем Болгарії Фердинандом титулатури-звертання до гетьмана «Ваша світлість, ясновельможний пане Гетьмане всієї України»43. Відтоді так почали титулувати П. Скоропадського усі закордонні представники, глави держав, у тому числі й німецький імператор Вільгельм II під час перебування П. Скоропадського в Берліні з офіційним візитом.

Привертає також увагу, що Регенційна рала Польського королівства, яка надіслала до Києва свого посла у ранзі міністра, повністю визнала національно-територіальний титул гетьмана та традиційно-історичну форму звернення. Вона була застосована в акредитивній ноті від 26 травня 1918 p.: «Jasnie Wielmoinemu Panu Hetmanowi Wszech Ukrainy».

Впровадження історичної гетьманської титулатури у дипломатичний ритуал відновлювало стару українську державну традицію, яка ставала невід’ємним аксесуаром нової Української Держави і сприяла відповідному пошануванню її голови - гетьмана, піднесенню її міжнародного авторитету.

Послідовно національно-державний характер мала зовнішня політика Української Держави. Міністерство закордонних справ очолив відомий український громадський діяч і вчений Дмитро Дорошенко. При міністрі було засновано раду Міністерства, склад якої вже сам по собі був яскравим свідченням українського самостійницького курсу зовнішньополітичного відомства новопосталої держави. До ради увійшли професор Київського університету Отто Ейхельман (німець за походженням - активний учасник українського руху), члени старої Громади: Іван Красковський і Олександр Карпинський, відомі українські громадсько-політичні діячі: Олександр Шульгин, Максим Славинський, Льонгин Цегельський. Радниками міністра були призначені також активні учасники українського руху Євмен Лу-касевич, Артем Галип та Микола Ткаченко.

На дипломатичні посади М3 С Української Держави призначило чимало відомих учасників українського руху Зокрема, Українське посольство в Берліні очолив довголітній член Київської Громади, голова українського депутатського клубу у Першій Державній Думі, заступник голови Українського наукового товариства у Києві Федір Штейнгель. Головою українського посольства в Австро-Угорщині став В’ячеслав Липинський, на той час уже відомий вчений, член НТІ11, активний діяч самостійницького руху. Послами у Швейцарії, Фінляндії і Болгарії були Євмен Лукасевич, Костянтин Лоський і Олександр Шульгин. Відповідно переважно українським був склад посольств Української Держави. Причому це були люди, як правило, з високим освітнім та інтелектуальним цензом, представники дворянсько-шляхетських, землевласницьких верств суспільства, які відзначалися серйозними професійними дипломатичними здібностями.

За цих умов Українській Державі попри всі труднощі вдалося досягти неабияких успіхів у зовнішньополітичній діяльності. Одним із найважливіших питань, яке вирішував гетьманський уряд, було - якомога швидше зміцнити національну державність за допомогою Німеччини і водночас, позбавившись її опіки, здійснювати власну політичну лінію. Попри тісний зв’язок з державами Почвірного союзу влітку 1918 р. Українська Держава робить спробу відновити дипломатичні відносини з країнами Антанти. І хоча цей крок викликав рішучий протест Центральних держав, уже в жовтні німецький уряд погодився на встановлення зносин України з Антантою.

З цією метою широко використовувались дипломатичні відносини гетьманату з нейтральними країнами. Вже напередодні падіння Української Держави було сформовано дипломатичні місії - до Франції на чолі з М. Моги-лянським і Великобританії та США, головою якої мав стати І. Коростовець. Це було яскравим свідченням намагань уряду гетьмана П. Скоропадського проводити незалежний зовнішньополітичний курс.

Надзвичайно важливим державотворчим аспектом зовнішньої політики Української Держави було намагання до консолідації всіх українських етнічних територій. Гетьман демонстрував виразне прагнення включити до складу України Кубань, Крим, значною мірою заселених українцями, які ніколи не втрачали духовної і культурної спорідненості з метрополією. У вересні 1918 р. між урядами України і Криму було укладено попередньо федеративну угоду, згідно з якою Крим мав належати до Української Держави як автономний край із власним сеймом.

Гетьману у його зовнішньополітичній діяльності було властиве розуміння того, що Україна має стати сильною державою. У цьому контексті надзвичайно важливим було міцно закріпитись на узбережжі Чорного моря, яке українці опанували внаслідок тривалої військової боротьби козацтва і колонізаційної експансії. Це завдання необхідно було виконати, тісно прив’язавши до Української Держави Бессарабію, Крим і Кубань.

Морський кордон України становив єдиний стабільний рубіж, який водночас був її вікном у світ. Проте він потребував надійного захисту, який міг забезпечити сильний український флот. Тому проблема Чорноморського флоту була одним із головних напрямків дипломатичної і воєнної політики.

Гетьман висував завдання поширення геополітичного впливу України на широкому просторі козацької території від Кавказького Причорномор’я до Каспію. Ця територія, заселена донськими, кубанськими, терськими, уральськими (яіцькими) козаками, кавказькими народами, калмиками, казахами, включала також потужні анклави українських колоністів, які простяглися довгою смугою аж до Тихоокеанського узбережжя. Створення міцного союзу з козацькими державними утвореннями та кавказькими державами давало реальну можливість обмеження російського імперіалізму, найголовнішого ворога української самостійності.

Однією з найважливіших проблем, які стояли перед гетьманатом, було розв’язання земельного питання і проведення оптимальної аграрної політики. Від цього значною мірою залежало подальше існування Української Держави. П. Скоропадський пізніше зауважував: «Я був переконаний, що тільки міцна організація великих, середніх і дрібних власницьких елементів зможе поставити нашу Державу на правильний шлях розвитку, а всякий уряд у нас, опертий на соціалістичні партії, неминуче в короткий час докотиться до більшовизму»44. З перших кроків своєї діяльності гетьманський уряд поставив завдання здійснити масштабну земельну реформу, яка мала своєю метою створення економічно сильного класу середнього і заможного селянства. Ця селянська верства мала отримати землю за допомогою держави шляхом парцеляції великої земельної власності за викуп. З цією ж метою планувалось заснувати Державний земельний банк, який мав забезпечити селян дешевим і вигідним кредитом та допомогти їм у придбанні землі.

На початок листопада 1918 р. проект земельної реформи, розроблений міністром земельних справ В.. Леонтовичем, був готовий. Він передбачав примусовий викуп державою усіх великих земельних маєтків, які мали бути парцельованими між селянами за допомогою Державного земельного банку, у розмірі не більше 25 дес. на одне господарство. Від відчуження землі звільнялись лише ті господарства, які мали агрокультурне значення, однак лише розміром до 200 дес. кожне.

На думку фахівців, цей закон був одним із найбільш демократичних у порівнянні із земельними законами інших держав тодішнього світу. Здійснення наміченої реформи, без сумніву, могло дати поштовх потужному соціально-економічному розвитку України. Воно забезпечувало такий земельний устрій, основою якого ставали середньозаможні, самодостатні індивідуальні господарства, що вело до утвердження економічно здорової, незалежної хліборобської верстви - опори Української Держави.

Гетьман і його оточення розуміли, що у тій боротьбі, яка розпочалась між більшовизмом і Україною, визначальну роль може відіграти лише та соціальна верства, яка є власником засобів виробництва і продуцентом водночас. Такою верствою могло стати відновлене у новітній час козацтво, яке, спираючись на традиції вільного володіння землею і зброєю, могло бути вкрай зацікавленим в існуванні інститутів приватної власності на землю і стабільної національної державності, яка захищала б ці інститути. Створення міцного організованого козацького стану мало сприяти врегулюванню розмірів землеволодіння, утвердженню приватної та спадкової власності на землю, утвердженню права володіння землею залежно від участі в боротьбі із зовнішнім ворогом і забезпечення кордонів Української Держави. Тому цілком логічно відновлення історично-традиційного гетьманату 29 квітня 1918 р. і призвело до відродження козацтва як стану, який був основою існування першої козацької державності. Козацтво постало знову на підставі закону - універсалу Гетьмана Всієї України від 16 жовтня 1918 р.

Цей комплекс соціально-економічних заходів, спрямований на захист інтересів української землевласницької верстви, фактично означав короткотривалу реалізацію ідей аграризму на українському ґрунті. Вчення аграризму у його насамперед центрально-східноєвропейському варіанті відіграло величезну роль у процесі утвердження стабільності новопосталих держав і збереження національної ідентичності. Саме тому воно виявилося таким привабливим для «хліборобської» концепції В. Липинського і його послідовників. В умовах інтенсивного поширення ідей аграризму в повоєнній Європі її адепти з середовища українського консервативного політикуму дали високу оцінку досвіду аграрних перетворень за доби гетьманату. «Ідея аграризму буйно почала виростати на Україні за час нормального існування Української Держави в 1918 році», - констатували лідери Союзу українських хліборобів у Чехословацькій Республіці Й. Мельник і П. Запорожець. Для цих діячів саме український хліборобський рух, органічно вписуючись в європейський контекст аграризму, мав опанувати ситуацію в Україні. «З ним сьогоднішнім політикам Європи доведеться говорити»45.

Культурно-творча діяльність доби Павла Скоропадського спиралась на меценатську традицію українських гетьманів, які підтримували загальнонаціональний напрямок розвитку української культури. Починаючи від П. Конашевича-Сагайдачного, який вписався з усім Військом Запорізьким у Київське Братство, підтримав створення Києво-Могилянського колегіуму, і закінчуючи К. Розумовським, який плекав ідею створення університету в Батурині, усі українські гетьмани були ревними опікунами освіти й науки. Навіть за надто короткий період гетьманування П. Скоропадський заснував два українські університети (Київ, Кам’янець-Подільський) і Українську академію наук.

Не випадково на відкритті українського університету в Києві П. Скоропадський покликався на «імена гетьманів Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Виговського, Дорошенка, а особливо Мазепи, як поборників і заступників народної освіти на Україні», які, за його словами, «повинні завжди лишитись на сторінках історії українського національного самопізнання»46.

Під час шкільних вакацій було організовано шеститижневі обов’язкові курси українознавства для вчительства народних і середніх шкіл, які пройшли 48 тис. учителів. Від 25 червня до 15 вересня 1918 р. продано вчителям і учням 2 млн українських шкільних підручників47.

Гетьман не мав наміру обмежитись відкриттям двох українських університетів. Готувалось створення українських університетів в Одесі та Харкові шляхом реорганізації існуючих там російських університетів, а також у Катеринодарі на Кубані та у Сімферополі в Криму. Особливо слід відзначити, що на державний кошт були прийняті усі українські середні школи, створені українською громадськістю за доби Центральної Ради, і водночас була створена ціла низка нових українських початкових шкіл та гімназій, які фінансувались державою.

Ось як оцінював діяльність Української Держави в галузі культури сам гетьман: «В основі нашої діяльності в обсязі культурному ми керувалися принципом: прямуючи невпинно до створення нашої зовсім самостійної української культури, прямуючи до цілковитої українізації всього народного виховання, - робити це з найменшою шкодою для всяких культурних цінностей... Ми прямували не до механічного примусового прилучення людей до українства, але до хімічного розтворення неукраїнських елементів в українській стихії»48.

Безсумнівні здобутки гетьманату П. Скоропадського зовсім не означали відсутності помилок і прорахунків у діяльності його керманичів - надзвичайно цінними є зауваги В. Липинського, який, власне, започаткував комплексне вивчення Української Держави. Вчений чітко розрізнив два періоди в її розвитку: перший - самостійницько-хліборобський під час діяльності уряду Ф. Лизогуба і другий - федеративний, пов’язаний з урядом С. Гербе-ля, позначений перевагою «Протофісу» (Союзу промисловців, торговців і фінансистів України). Поступки останньому і проголошення федерації з Росією В. Липинський вважав політичною і національною катастрофою для консервативної хліборобсько-землевласницької верстви, яка, власне, відігравала вирішальну роль у будівництві державної і національної незалежності першого періоду.

Водночас В. Липинський вважав однією з найважливіших помилок гетьманату те, що не було оголошено протесту проти розгону німцями Центральної Ради, яка була легітимним представницьким інститутом України. На його думку, не слід було забороняти селянський з’їзд, скликаний на початку Української Держави, оскільки в середовищі селянства переважали національно-патріотичні настрої, ворожі більшовизму. І нарешті, вчений різко засуджував безсилля і пасивність уряду щодо каральних експедицій на села, ініційованих на місцях сумнівними елементами, провокаторами різного ґатунку, які свідомо намагались дискредитувати в селянських масах ідею Української Держави.

В. Липинський вважав, що всі зроблені помилки можна було б усунути, якби українська демократія пішла на співпрацю з урядом у зміцненні і розбудові Української Держави. «Коли б наші революційні отамани та інтелігенти в 1918 р. взяли б і піддержали місцеву консервативну владу Гетьмана Павла Скоропадського, - писав В. Липинський, - то по цей час існувала б Українська Держава. Місцеві консервативні хліборобські, промислові і військово-бюрократичні елементи не оглядались би тоді, рятуючи себе від українських революціонерів, на поміч общеруських „добровольців"; вони сполучили б свій досвід влади і організації держави з молодим загонистим українським імперіалізмом та вірою в Україну місцевих українських революціонерів і дали б спільними силами одсіч більшовикам. Бо слабесенький напір більшовиків у 1918 р. на Україну вдався (як і всі чужоземні напори на нашу землю) тільки завдяки внутрішній різні українських революціонерів і українських консерватистів між собою»49. Критикуючи українську демократичну інтелігенцію за політичні прорахунки, він, одначе, віддавав їй належне за енергію, самопосвяту і працьовитість під час виконання своїх громадських обов’язків. На його думку, «наш пересічний інтелігент не гірший від пересічного інтелігента європейця», в ньому в потенціалі набагато «більше ідейності й навіть більше чесності», однак гіршими є «його методи національної організації, гіршими є його способи національної боротьби». Констатуючи усі труднощі і складність взаємин в українському суспільстві доби гетьманату, В. Липинський шукав способів утвердженнявнутрішнього миру і співпраці всіх його верств, політичних течій та інститутів.

Прагнення класового миру, примирення інтересів селян, середніх і великих землевласників, підприємців і робітників, здебільшого за рахунок заможних верств, яке демонстрували гетьман П. Скоропадський і його уряд, утверджували реальне соціальне партнерство, сприяли національній консолідації усіх верств українського народу і могли забезпечити стабільність української державності. Поєднання національно-консервативних і ліберально-реформаторських засад державотворення гетьманату П. Скоропадського цілком відповідало тогочасним тенденціям суспільного розвитку цивілізованих європейських країн.

Констатуючи плідність такого поєднання, В. Липинський наводить приклад балтійських країн, де, як він зауважував, «і без 40 міліонів вдалося стримати натиск більшовицької збройної агресії». Причиною цього факту було співробітництво консервативних і ліберальних сил, наголошував учений. «Там демократія, - пояснює В. Липинський, - „всенаціональних‘2 повстань проти своїх „баронів-чужинців“ - проти місцевого консервативного державного елементу - не робила і тому державність свою од больше -виків урятувала»50.

Таким чином, напрошується висновок - українським соціалістам не було жодної потреби руйнувати Українську Державу. На тлі руйнації більшовиками національних і соціальних вартостей гетьманат П. Скоропадського демонстрував своєрідний прорив у майбутнє, утверджував незаперечні державно-правові і національно-культурні цінності. Короткотривалий досвід Української Держави є переконливим доказом реальних творчих здобутків українського консерватизму, адаптацію якого до сьогоднішнього буття України важко переоцінити.

10 The Political and Social Ideas of Vjaceslav Lypyns’kyj I I Harvard Ukrainian studies. - 1985. - Т. IX. - № 3/4. - P. 52.

11 А. Жук. Як дійшло до заснування «Союзу визволення України» (Спомини у 20-ліття «Союзу») // Календар-альманах за звичайний рік 1935. -Львів, 1935.-С. 103- 137.

12 Ю. Терещенко. Вячеслав Липинський і Вільгельм Габсбург: на політичних перехрестях // «Молода нація». - 2002. -№4 (25). - С. 96 - 110.

13 А. Жук. Названа праця. - С. 116.

14 М. Шлемкевич. Названа праця. - С. 98.

15 С. Короливский, М. Рубач, Н. Супруненко. Победа советской власти на Украине. - М., 1967. - С. 129.

16 Українські політичні партії кінця XIX - початку XX ст. Програмові і довідкові матеріали. - К., 1993. - С. 131.

17 Павло Скоропадський. Спогади. - С. 123.

18 Majchrowski J. М. Ugrupowania monarchistyczne w latach Drugej Rzeczypospolitej. - Wroclaw, 1988. - S. 9 - 10.

19 Герман Гуммерус. Україна в переломні часи. - Таксон, 1997. - С. 109.

20 Павло Скоропадський. Спогади. - С. 165.

21 В. Липинський. Консерватизм і поступ // Консерватизм. Антологія. - С. 527.

22 Д. Дорошенко. Історія України 1917 - 1923 pp. - Т. 2. - К., 2002. - С. 26.

23 Там само. - Т. 1. - С. 61, 75, 77.

24 У 60-річчя відновлення гетьманства. - Торонто, 1978. - С. 159 - 160.

25 Д. Дорошенко. Названа праця. - Т. 1. - С. 144.

26 Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах. -Т. 2.-К., 1997.-С. 104.

27 Д. Дорошенко. Названа праця. - Т. 1. - С. 197.

28 Українська Центральна Рада... - Т. 2. - С. 103.

29 Євген Чикаленко. Спогади (1861—1907) - К., 2003. - С. ЗО.

30 М.Забаревський. В’ячеслав Липинський і його думки про українську націю і державу. - Відень, 1925. - С. 12.

31 Д. Дорошенко. Як було проголошено гетьманство у Києві 29 квітня 1918 року. - Вінніпег, 1927. - С. 8 - 9.

32 Робітнича газета. - 1918. - Ч. 222. - 19 січня.

33 Гетьман Павло Скоропадський. Спомини. - К., 1992. - С. 112.

34 Т. Геращенко. Українська народна громада // Український консерватизм і гетьманський рух. - 2000. - No 1. - С. 207.

35 Д. Дорошенко. Історія України 1917 - 1923 pp. - Т. II. - С. 36.

36 Там само. - С. 38.

37 Центральний державний архів вищих органів влади України (далі -ЦДАВО України). - Ф. 3766. - Оп. 3. - Спр. 1. - Арк. 108 - 109 зв.

38 О. Войнаренко. Не гасіть Духа Правди! //Державницька думка. - 1951. -№ 4. - С. 54 - 58.

39 А. Андрієвський. Професор в «пророках» //Українська дійсність (Прага). - Ч. II. - Січень 1940. - С. З - 5.

40 Д. Дорошенко. Названа праця. - Т. 2. - С. 72 - 73.

41 ЦДАВО України. - Ф 1216. - Оп. 2. - Спр. 5. - Арк. 21.

42 Там само. - Арк. 21 зв.

43 Батьківщина. - 1971. - 17 - 31 липня.

44 У 60-річчя відновлення Гетьманства. - С. 71.

45 ЦДАВО України. - Ф. 4465. - Оп. 1. - Спр. 45. - Арк. 3.

46 У 60-річчя відновлення Гетьманства. - С. 41.

47 Там само. - С. 77.

48 Там само. - С. 40.

49 В’ячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів. - С. 432.

50 Там само.

В. Ф. Солдатенко

До питання про механізм державного перевороту 29 квітня 191» р.

З багатьох питань історії гетьманату П. Скоропадського, що викликають перманентні дискусії й часом набирають щонайгостріших форм, оцінка того, як сталася зміна політичних режимів, які чинники при тому відігравали ключову, визначальну роль, має принципове значення. В обґрунтованих, виважених відповідях на важливі, висхідні питання щодо переломного епізоду вже проглядають істотні параметри підходів до з’ясування значно масштабнішої й різнобарвнішої картини досвіду зародження, становлення, функціонування Української Держави, розуміння й тлумачення її сутності, аргументованого визначення об’єктивного місця в історичному поступі нації по шляху соціального й національного відродження.

Безперечно, суспільні суперечності (як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру) в Україні на середину весни 1918 р. надзвичайно загострилися, сплелися в надто тугий вузол. Перспективи скільки-небудь швидкої й обнадійливої нормалізації життя просто не було видно, точніше тогочасні правлячі кола її не пропонували.

З цього погляду рішуче розрубання вузла, насильне усунення з політичної арени Центральної Ради - уособлення національно-демократичного фронту, оплоту соціалістично орієнтованих політичних сил, концентрація влади в руках правого табору були значною мірою зумовленими, навіть закономірними - принаймні, як тимчасова розрядка ситуації - з тим, щоб ефективніші рішення віднаходити дещо пізніше, протягом запущеного в дію процесу. Порівняно більш підготованими до ролі національних провідників виявилися в той момент сили, що до того були «відтертими» на узбіччя активного суспільного життя.

Національно-демократичні сили, навпаки, виявили свою слабкість у тогочасних подіях не лише майже повною відсутністю конструктивного прагматизму, а й нездатністю віднайти точні оцінки ситуації, оперативно запропонувати привабливі варіанти поведінки, на які б пристали маси.

Спільною для сучасних праць істориків різних напрямків є теза, згідно з якою головну роль у падінні Центральної Ради відіграв зовнішній фактор. Це насправді настільки очевидно, що зайве на цьому аспекті зупинятися.

Значно доцільніше і повчальніше сконцентрувати увагу на сутності політичної кризи, яку Центральна Рада була неспроможна подолати, чим праві сили сповна й ефективно скористалися.

З січня до кінця квітня 1918 р. йшов неухильний процес падіння престижу, авторитету української влади. Чи не найпереконливішим доказом відсутності у Центральної Ради скільки-небудь масової підтримки, масштабної, надійної опори була мізерність збройних сил УНР. Якщо навіть погодитися з тими дослідниками, які все ж завищено визначають чисельність Армії УНР у 15 тис. осіб1, то й такої сили в той момент було зовсім недостатньо для скільки-небудь вирішального впливу на долю України.

До того ж, окрім кількісних характеристик, не можна не зважати і на якісні показники: вкрай низьку боєспроможність українських частин і бездарність військового проводу. Навесні 1918 р. керівництво Міністерства військових справ здійснило низку заходів, які ще більше ослабили Армію УНР. Так, 15 квітня 1918 р. було змінено 90 % командирів і начальників штабів українських військових частин. Цього ж дня міністр О. Жуковський підписав наказ про передислокацію українських полків і дивізій2. Це призвело до того, що на момент перевороту значна їх частина перебувала, у прямому розумінні слова, в дорозі. Свідомо чи ні, але військове керівництво УНР сприяло діям німецького командування у блокуванні незначних українських військових підрозділів у Києві й позбавило останніх бодай якоїсь реальної можливості підтримати Центральну Раду.

Хрестоматійним стало твердження, що німці силоміць роззброїли дивізію синьожупанників і залишили політичний провід УНР беззахисним. Проте наявні факти дають серйозні підстави для висновку, що керівництво народного Міністерства військових справ не лише знало про наміри німців, але й, певною мірою заздалегідь, дало на них згоду. Ще в середині квітня 1918 р. під тиском німецьких генералів О. Жуковський погодився на розформування українських дивізій, утворених з колишніх полонених. Згідно з домовленістю, підрозділи цих дивізій підлягали демобілізації, в Армії УНР могла залишитися незначна частина лише командного складу. Для проведення акції сторони мали створити спільну комісію3. Наприкінці квітня німці самостійно розпочали розформування українських військових частин. Правда, на день перевороту було розформовано лише один полк синьожупанників, інші ж полки дивізії були ліквідовані в першій половині травня 1918 р.

За умов присутності в Україні іноземних військ врятувати державні інститути від зазіхань німецьких та австро-уторських генералів могла лише широка й масштабна підтримка Центральної Ради з боку населення УНР, особливо селянства. Значна ж, заможніша його частина була незадоволена 42 аграрною політикою Ради і вимагала скасування закону про соціалізацію землі. Саме вона в лютому - квітні 1918 р. виявила підвищену активність, поряд з відміною земельного закону домагалася забезпечення вільної діяльності несоціалістичних українських партій та організацій і введення представників Української демократично-хліборобської партії до Центральної Ради. Однак керівництво УНР з осторогою ставилось до цих пропозицій, штовхаючи тим самим заможне українське селянство шукати підтримки та захисту в німців і австрійців.

Негативно впливали на політичний стан у державі й постійні конфлікти між урядом та фракціями українських політичних партій у Центральній Раді. Зокрема, діяльність Ради народних міністрів дедалі відвертіше критикували представники УГ1СС та УПСФ. Конфлікти між урядом і фракціями політичних партій у Раді провокувались також керівництвом ряду міністерств. Так, міністр внутрішніх справ М. Ткаченко заборонив проведення 29 березня 1918 р. святкової демонстрації в Києві, присвяченої річниці створення Центральної Ради4. При цьому представники фракцій не отримали жодних роз’яснень щодо таких дій.

Різку критику викликало й запровадження урядом цензури друкованих видань, заборона страйків і зборів, нехтування інтересами професійних спілок та невизнання колективних договорів, вимоги до робітників гарантувати політичну благонадійність. Така діяльнісіь уряду призвела до того, що частина депутатів фракції УСДРП в Малій Раді (М. Андрієнко, М. Ковальський, О. Гермайзе, М. Єреміїв) на знак протесту склали з себе повноваження членів Центральної Ради5.

Сама ж Рада народних міністрів УНР взагалі тривалий час була паралізована, втягнувшись у процес реорганізації, який тривав майже весь березень 1918 p., та, по суті, не завершився і в наступному місяці.

Весною 1918 р. активізували свою діяльність праві партії та організації України. Були створені нові консервативні політичні організації. У Києві сформувалася Українська народна громада (УНГ), яка об’єднала землевласників та колишніх військових. Значну частину членів УНГ (їх кількість, за найоптимістичнішими оцінками, не перевищувала 2 тис. осіб) становили старшини 1-го Українського корпусу та козаки Вільного козацтва, а її головою став Павло Скоропадський. Керівництво Громади поставило перед собою завдання об’єднати консервативні партії та організації України, серед яких найвпливовішими були Українська демократично-хліборобська партія (УДХП), Союз земельних власників та Рада землян. Але між ними існували істотні розбіжності в ставленні до аграрного та національно-культурного питань. УДХП прагнула зміцнення української державності та виступала за парцеляцію великої земельної власності. Союз земельних власників та Рада землян захищали збереження поміщицьких латифундій, тому піддавали різкій критиці ідеї дроблення сільськогосподарських маєтків. Розбіжності між цими організаціями були зумовлені й їх соціальною базою. Союз земельних власників користувався впливом переважно на Лівобережній Україні, а серед його членів переважали росіяни-поміщики. Рада землян була організацією правобережних земельних власників, де більшість становили поляки.

УДХП стала ініціатором скликання в Києві Всеукраїнського хліборобського з’їзду. Громада підтримала це починання і вирішила взяти активну участь у його підготовці. Планувалося скликати цей форум обов’язково до 12 травня 1918 p., щоб випередити Центральну Раду, яка призначила на цю дату відкриття Українських Установчих зборів. П. Скоропадський направив до Союзу земельних власників свого представника, який мав переконати лідерів цієї організації в необхідності проведення такого з’їзду. Саме в цей час з’явилася друкована відозва УДХП, яка призначала відкриття Всеукраїнського хліборобського з’їзду на 29 квітня 1918 р. Керівники Громади та Союзу підтримали демократів-хліборобів.

Ідея встановлення в Україні диктатури з метою протидії «руйнівним силам» виникла у П. Скоропадського ще в першій половині січня 1918 p., коли стало зрозуміло, що Центральна Рада та її уряд нездатні зупинити наступ більшовицьких сил. У цей час генерал відчайдушно намагався змобілі-зувати формування Вільного козацтва на протибільшовицький опір і сподівався при сприянні голови французької військової місії в Києві, комісара Французької Республіки при уряді У HP генерала Жоржа Табуї, залучити до спільної акції польський та чехословацький корпуси. Але цей план виявився нереальним.

У березні 1918 р. П. Скоропадський оселився в готелі «Кане» разом із колишніми офіцерами 1-го Українського корпусу В цей час йшло вироблення ідейно-політичних орієнтацій Громади. Зокрема, планувалося запровадження загальних виборів, скликання Сейму (парламенту), призначення сильного уряду та створення боєздатної української армії. Відомий правник Парчевський пропонував передати всю повноту влади одній особі з диктаторськими повноваженнями. Саме такий диктатор мав вивести Україну з економічної та політичної кризи. Парчевський був одним із перших, хто пропагував необхідність відновлення в Україні Гетьманщини. Керівництво УНГ хотіло провести державний переворот з допомогою колишніх офіцерів та заможного українського селянства. Іншу позицію займало правління Союзу земельних власників, яке направило командуванню Київської групи окупаційних армій докладний план зміни влади в Україні. Він передбачав розпуск Центральної Ради та уряду. Вся повнота влади мала перейти до рук призначеного німцями генерал-губернатора, який управляв би Україною за 44 допомогою Директорії. Таку позицію землевласників підтримувало австро-угорське командування.

Не будучи впевненими у можливості й доцільності тривалої окупації України, німці надали перевагу ідеї П. Скоропадського утворити новий, дієспро-можніший український уряд. Природно, слід було визначити претендента, який би його очолив. Пошуком кандидатів на цю посаду займалися різні служби окупаційного командування. Так, німецька військова контррозвідка запропонувала П. Скоропадського, І. Луценка та І. Полтавця-Остряницю. Вони отримали таку характеристику: «Скоропадський - аристократ, монархіст, генерал, багатий поміщик, слабовольний, але честолюбний; лікар Луценко - сильний оратор, уміє повести за собою маси, поміркований соціаліст, щирий українець, прекрасний організатор; Полтавець - політичний авантюрист, готовий на всякі комбінації, якщо це принесе йому користь»6.

Інші німецькі служби кандидатами називали М. Міхновського, того ж таки П. Скоропадського та Є. Чикаленка. Останню кандидатуру невдовзі відхилили. Д. Дорошенко серед причин виключення багатого поміщика та відомого громадського діяча з числа «пошукачів» називає відмову самого Є. Чикаленка. Але, мабуть, ближчою до істини є Н. Полонська-Василенко, яка основну причину усунення Є. Чикаленка з числа реальних претендентів на владу вбачає у небажанні німецького командування та багатьох впливових українців поставити на чолі держави під час громадянської війни цивільну людину.

Не було єдності з цього питання і в Союзі земельних власників. Так, один із його лідерів граф Гейден пропонував на посаду диктатора Б. Ханенка (нащадок гетьмана М. Ханенка), але більшість також хотіла бачити на чолі України військового.

Загалом окупаційна влада віддала перевагу П. Скоропадському з цілої низки причин. Генерал мав досить гучне історичне ім’я - походив із старовинного українського роду (Іван Скоропадський був гетьманом України на початку XVIII ст.). Скоропадські на 1917 р. належали до найбільших землевласників і в ході революційних подій виявилися стороною, що серйозно постраждала - соціалістичне законодавство і спричинені ним дії були спрямовані на руйнацію самого способу існування поміщицького роду.

П. Скоропадський мав послідовно-монархічні уподобання й орієнтацію. Він довгі роки належав до найближчого оточення, до почту Миколи II і як офіцер честі доводив вірність абсолютизму в ході російсько-японської і Першої світової воєн.

Опинившись у гострому конфлікті з Центральною Радою після українізації 34-го армійського корпусу та ставши почесним Отаманом Вільно-го козацтва (тодішній український провід уже в 1917 р. панічно боявся гетьманських зазіхань бойового генерала), П. Скоропадський яскраво уособлював неприйняття всіх революційно-народоправчих планів і зусиль національно-демократичного табору, тим паче радикальних більшовицько-радянських сил.

Усе це дозволяло небезпідставно сподіватися на те, що відповідність кайзерівським і цісарським шаблонам П. Скоропадського буде природною, органічною, як кажуть, не за страх, а за совість, матиме достатньо міцне не лише ідейно-психологічне підґрунтя, а й цілком певний матеріальний, класовий інтерес.

Тож кращого претендента на посаду, від якої залежало б розв’язання не стільки національно-українських проблем, скільки реалізація на теренах України чужоземних інтересів, годі було й шукати.

Важливе місце в підготовці державного перевороту в Україні зайняла нарада представників Центральних держав у ніч з 23 на 24 квітня 1918 p., що проходила в помешканні начальника штабу Київської групи армій генерала В. Гренера. Саме тоді остаточно було визнано зміну влади «необхідною і такою, що не складає особливих труднощів»7, і вирішено питання про майбутнього диктатора України. Однак слід звернути увагу, принаймні, ще на два важливі аспекти. По-перше, з’ясувати, чому саме цього дня, 24 квітня 1918 р., представники Центральних держав остаточно вирішили долю Центральної Ради.

Ще з середини березня в Києві почала працювати змішана комісія, яка мала підготувати новий економічний договір між УНР та центральними державами. Делегацію Української Народної Республіки очолив М. Порш -голова Державної комісії по товарообміну, німецьку та австро-угорську -посли А. Мумм та Й. Форгач. 23 квітня представники делегацій трьох держав підписали економічний договір, яким сповна документально забезпечувались інтереси Німеччини та Австро-Угорщини, їхні потреби в продовольчих товарах та сировині. Більше того, окупанти домоглися колосальних односторонніх вигод. Прикладом може бути нав’язана ними гра цін. Ось як її оцінювала лише в одному з аспектів німецька сторона: «Значення договору про вугілля стає ясним із співставлення цін: у мирний час один пуд вугілля коштував тут 20 копійок, встановлена нами зараз ціна 4!/2 - 5 карбованців (у 25 разів вища.— B.C.). Якщо, таким чином, Німеччина постачить Україні 19 мільйонів тонн вугілля, то це принесе нам величезний прибуток, приблизно 96 мільйонів марок. З іншого боку, підвищення встановлених для нас українським урядом цін на хліб складе в середньому близько З карбованців за пуд, тобто за умови постачання до Німеччини ЗО мільйонів пудів хліба - близько 90 мільйонів карбованців, що становить в середньому 120 мільйонів марок. Таким чином, у результаті вигідних фінансових умов угоди на вугілля ми сплачуємо за хліб лише приблизно 24 мільйони марок»8. Тому німецьке командування мало якомога оперативніше подбати про пошук та приведення до влади в Україні такої сили, яка була б здатна виконати умови договору.

По-друге, німці вирішили підтримати кандидатуру П. Скоропадського не беззастережно. На нараді у генерала В. Гренера обговорювався план дій Київської групи армій. Була підготовлена заява про поточну й майбутню діяльність військ Центральних держав на українських землях9. Відхилення Центральною Радою положень цього документа означало б санкцію на державний переворот в Україні. Тому завбачливо пропонувалось одержати згоду на подібний документ від майбутнього диктатора - Павла Скоропадського.

Обидва документи (заява Центральній Раді і попередні умови П. Скоропадському) мали такі спільні положення: запровадження на території України окупаційних військово-польових судів, звільнення з державних установ «неблагонадійних елементів», відновлення приватної власності на землю, скасування всіх заборон на вивезення з України продовольчих товарів і сировини, заборона формування українського війська чи його цілковита залежність від німецьких генералів10. Таким чином, окупаційне командування забезпечувало зміцнення своєї влади в УНР незалежно від того, хто згодився б на їхні ультимативні вимоги і яким чином розвивались би події в Україні надалі.

Дізнавшись про зміст заяви, Центральна Рада відмовилася її визнати й негайно висловила протест генералу-фельдмаршалу Г. фон Ейхгорну та німецькому послу в Україні А. Мумму фон Шварценштейну. Це фактично вирішило долю керівництва УНР. Того ж дня, 24 квітня 1918 р., відбулася зустріч начальника штабу німецьких військ в Україні генерала В. Гренера з П. Скоропадським. Після визнання останнім попередніх умов генерал підкреслив, що його війська нададуть підтримку диктатору після того, як він власними силами здійснить державний переворот в Україні. До того ж моменту німці обіцяли дотримуватися нейтралітету. Також П. Скоропадському дали зрозуміти, що німецьке командування не допустить вуличних боїв.

Практичні ж, таємні дії окупаційного командування були зовсім іншими. В цей же день генерал-фельдмаршал Ейхгорн направив дві інструкції залозі в Києві. Перша встановлювала три таємні сигнали: «Готувати», «Здійснювати» і «Перепона звісткам». За першим німці мали зайняти стратегічні пункти Києва, після другого вони розпочинали роззброєння українських військових частин. Третій сигнал мав запобігти поширенню звісток з міста, а також не допустити зв’язку керівництва УНР з місцевими органами влади.

Друга інструкція передбачала збереження контролю окупаційного командування над залізничним транспортом України. У випадку страйку українських залізничників німецькі війська повинні були здійснювати такі заходи: обсадити залогами всі важливі залізничні станції, майстерні та склади; захищати всіх осіб, які б виявили бажання продовжувати працю, карати агітаторів та страйкарів. У разі неможливості негайного припинення страйку - забезпечити контроль над бодай однією залізничною лінією та створити умови її функціонування. На ній мав діяти німецький військовий порядок, а український персонал повинен був йому підкорятися. Особи, які чинили б опір його діям, мали ув’язнюватися11.

24 квітня 1918 р. відбулася ще одна подія, яка вплинула на позицію німецького командування. В Києві від імені доти невідомої організації «Союз порятунку України» був заарештований багатий банкір А. Добрий. Його вважали одним із найвпливовіших фінансових діячів, що мали тісні стосунки з німецьким командуванням. Він не мав особливого значення для німців, але вони не хотіли втратити зручної можливості для перевірки «міцності» Центральної Ради та українського уряду, їх здатності до рішучих дій. Тому командування Київської групи армій заявило протест керівництву УНР. Воно вимагало ретельного розслідування цієї справи та покарання винуватців. На все це Раді народних міністрів відводилося 24 години. Німецькі генерали прекрасно розуміли, що уряд УНР не зможе вкластися в цей термін.

25 квітня, не отримавши позитивної відповіді на свою заяву, Г. фон Ейх-горн оприлюднив наказ про введення Німецьких польових судів в Україні, заборону будь-яких мітингів та зборів, обмеження свободи слова й друку.

Цього ж дня командуючий німецькими військами видав ще один наказ, яким фактично позбавляв український уряд можливості подбати про охорону Києва. Німці зайняли всі стратегічні пункти міста. їхні військові частини приступили до виконання заходів за сигнальними гаслами «Готувати» і «Здійснювати» згідно з інструкцією від 24 квітня 1918 р. Тобто переворот розпочався насправді 25 квітня. Його здійснював аж ніяк не П. Скоропадський «власними силами», а окупаційні війська.

Ситуація вимагала від Ради народних міністрів рішучих дій. Однак керівництво УНР розгубилося, не спромоглося прийняти бодай якогось рішення. Воно не зважилося ні на переговори з німцями, ні на відкриту боротьбу проти окупантів. У діях керівників УНР не було чіткості і послідовності. Адже в той час як Центральна Рада заявляла протести окупаційному командуванню, український уряд дав згоду на роззброєння своїх військових частин, що знаходилися на околицях Києва. Активну допомогу в проведенні цієї акції німцям надавали Січові стрільці12.

Уже в розпал подій 26 квітня командувач Київської групи армій отримав і офіційний дозвіл німецького імператора на проведення державного перевороту в Україні. В ніч з 26 на 27 квітня німці роззброїли радикально налаштований полк дивізії синьожупанників, сформованої свого часу в Німеччині з колишніх українських військовополонених. Паралельно з обшуком у приміщенні Центральної Ради і арештом ряду міністрів 28 квітня німецькі генерали дали згоду П. Скоропадському озброїти своїх прихильників.

Втім, на той момент ситуація була взята під абсолютний контроль окупантами. Тому П. Скоропадський змушений був пізніше констатувати: «28-го квітня мені нічого не доводилося робити, все уже було готове»13. Та й ночі на 29 та ЗО квітня генерал спокійно проспав, просинаючись пізніше, ніж зазвичай, і навіть згодом не з’ясувавши як слід, якими силами, коли займались стратегічні пункти Києва14. Довелося виправдовуватись, що з часом «просто призабув деталі, подробиці „дрібних сутичок14».

Можна, звісно, дивуватися надзвичайному спокою і здатності самовладання генерала, виявлених у екстремальних умовах. А можна припустити, що П. Скоропадський від самого початку, як ніхто інший, знав свою справжню роль у перевороті, розумів, що від нього мало що залежить (зважаючи на сили, яких явно бракувало), а тому терпляче чекав фіналу.

Що ж до головних подій ключового дня 28 квітня, то вони описані П. Скоропадським детально - доки силовими методами (однак з мемуарів не дуже ясно, хто їх насправді здійснював) блокувались установи, він міг кілька годин провести у роздумах біля пам’ятника Святому Володимиру15, потім тривалий час говорити з архієпископом Никодимом16 тощо.

З огляду на вищеподане, не можна погодитись з викладенням подій, запропонованим. О. Отт-Скоропадською та П. Гай-Нижником. На їхню думку, плани державного перевороту визріли у П. Скоропадського самостійно, і здійснював він їх самотужки. «Німецьке командування, як тільки дізналося про наміри генерала Скоропадського, розпочало з ним переговори й оголосило йому про свій нейтралітет з цього приводу», - наполягають автори17.

Таку позицію намагається аргументувати власними міркуваннями Г. Па-пакін. На його думку, «німці не стільки допомагали Павлу Скоропадському, скільки дотримувалися поблажливого нейтралітету, а іноді діяли просто провокативно, як під час свого вторгнення до приміщення Центральної Ради 28 квітня, напередодні перевороту, або брутального розгону Січових стрільців ЗО квітня, вже після нього. Німецькі військовики пам’ятали генерала Скоропадського по фронту і не дуже довіряли йому У випадку, коли б він не зміг протягом 29 квітня зайняти всі важливі об’єкти Києва або ж зустрів хоч якийсь серйозний опір, німецька адміністрація відмовилася б від попередніх домовленостей. Тоді б сам Скоропадський почув від генерала В. Гренера історичну фразу: „Занадто пізно“. За таких обставин за планами військового командування мала бути введена комендантська година і безпосереднє правління окупаційної армії»18.

На жаль, досвідчений дослідник-архівіст не підтверджує висловленого жодним посиланням на реальний факт чи документ. Мабуть, за всіх бажань цього зробити взагалі не можна - такі документи не могли народитися, оскільки австро-німецька сторона заявляла про «нейтралітет» «про людське око», як дипломатичне прикриття своєї справжньої ролі в подіях - натхненника, організатора і основної, вирішальної сили державного перевороту.

Можна зрозуміти й П. Скоропадського, який пізніше з очевидною виправдувальною метою дуже обережно згадував про «офіційний нейтралітет» окупантів - він вповні прикметно, зокрема, зауважував: «Як я чув, ця нейтральйість, звичайно, була скоріше на нашу користь»19. Коли ж вчитуєшся в мемуари генерала, важко зрозуміти, що він взагалі конкретно (окрім отримування інформації та розмов) робив у критичні години державного перевороту. Створюється враження, що, принаймні, він сам безпосередньо взагалі нічим не керував, не впливав на події.

Навіть акт обрання П. Скоропадського гетьманом пройшов за його присутності лише на самій останній стадії (коли все було готове), в усякому разі без втручання у процес вирішення питання хліборобами-власниками20, якими, вочевидь, диригувала інша сила. І цією силою були окупанти.

Вищеозначене, гадається, дозволяє більш-менш однозначно судити про роль різних чинників, політичних сил і їх окремих репрезентантів у доленосних подіях кінця квітня 1918 р. Без врахування наведених фактичних даних, документальних свідчень навряд чи можна розраховувати на об’єктивну, всебічну оцінку як сутності державного власне перевороту, так і тих складних процесів, якими характеризувались, наповнювались процеси розвитку України в наступні сім з половиною непростих місяців.

1 Історія українського війська. Друге доп. вил. - Вінніпег, 1953. - С.385.

2 Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі - ЦДАВО України). - Ф. 1077. - On. 1. - Спр. 1. - Арк. 2-4.

3 Скоропадський П. Спомини. - К., 1992. - С. 89 - 90.

4 ЦДАВО України. - Ф. 3690. - Оп. 1. - Спр. 17. - Арк. 45 - 46.

5 Там само. - Арк. 49 - 51.

6 Центральний державний архів громадських об’єднань України. - Ф. 17. -On. 1. - Спр. 1. - Арк. 57.

7 Крах германской оккупации на Украине (по документам оккупантов).-М., 1936.-С 49, 50,55.

8 Там само. - С. 89.

9 Там само. - С. 49 - 50.

10 Дорошенко Д. Історія України. 1917 - 1923 pp. У 2-х т. - Т. II. Українська Гетьманська держава. - Ужгород, 1932. - С. 31 - 32; Скоропадський П. Спомини. - С. 100 - 101; Крах германской оккупации на Украине. - С. 49 - 50.

11 Дмитришин В. Повалення німцями Центральної Ради у квітні 1918 р.: нові дані з німецьких архівів // Політологічні читання. - 1994. - Nq 1. - С. 107.

12 Історія Січових стрільців: Воєнно-історичний нарис. - К.,1992. - С. 87-88.

13 Павло Скоропадський. Спогади. Кінець 1917 - грудень 1918. - К. -Філадельфія, 1995. - С. 153.

14 Там само. - С. 154, 156, 157.

15 Там само. - С. 153.

16 Там само. - С. 154.

17 Отт-Скоропадська О., Гай-Нижник П. Павло Скоропадський. Коротка хроніка життя (1873 - 1945) // Павло Скоропадський. Спогади. Кінець 1917 - грудень 1918. - С. 40.

18 Папакін Г. Павло Скоропадський: патріот, державотворець, людина. Історико-архівні нариси. - К., 2003. - С. 14.

19 Там само. - С. 156.

20 Там само. - С. 155.

О. В. Скороход

Гетьманат 1918 року як «малоросійський» проект

Проблема національного обличчя Української Держави 1918 року цікавила істориків революції завжди. Щоправда, до неї зверталися у контексті дослідження загального перебігу революції в Україні або його окремих періодів чи аспектів. В останні десятиліття питання співвіднесення владних режимів на території колишньої Російської імперії за національною репрезентацією посіло окреме місце в науковому дискурсі. Зокрема, цьому присвячені дослідження В. Верстюка, Я. Грицака, К. Галушка, А. Процик, В. Потульницького, Ю. Терещенка, в яких гетьманат розглядається з точки зору конкуренції різних національних проектів, а саме українського, російського та нового вияву «малоросійства». У час руйнування попередньої політичної системи національні проекти, які сформувалися протягом кінця XIX - початку XX століття у середовищі національних еліт, отримали шанс на втілення у життя. Україна стала ареною конкуренції багатьох моделей національного будівництва, найвпливовішими з яких були проекти, вису нені українським та російським національними рухами.

Протягом століть термін «малоросійство» зазнавав метаморфоз, отримуючи нову якість. Політичний й етнічний конструкт, сформований І. Гізелем у 1674 році, набував чіткіших рис та змінював акценти, залежно від суспільно-політичної ситуації.

У Російській імперії після повної інтеграції української знаті до середовища російського дворянства «малоросійство» означало ступінь лояльності до панівної династії - як інкорпорованої української еліти, так і етносу, підданих монархії загалом, тобто було етнічно-політичною категорією. У політичному плані в «малоросах» вбачали, за визначенням Андреаса Каппелера, «вірних слуг династії»1. Разом з тим, «малоросійство» несло в собі певну світоглядну настанову, яка втілювалася у культурницькому зацікавленні місцевою старовиною. В етнічному плані цей термін набув широкого вжитку, і тому важко чітко визначити його значення: ним позначали межу між «великоросами» і місцевим населенням України, з іншого боку, офіційна ідеологія не робила різниці між «великоросами», «малоросами» й «білоросами». У сфері географії також існувала мішанина: «Малоросією» називали частину території Гетьманщини, яка відійшла Московії за умовами Вічного миру, хоча це не відповідало політичній і етнічній складовій категорії «малоросійства»2. Для з’ясування даного питання необхідно брати до уваги часовий фактор. У нашому випадку ми повніші визначити зміст цього терміна під час і після руйнування політичного тіла, за якого і для якого він виник та існував (Російської імперії).

Це можна зробити на прикладі 1918 року. То був період, коли вже не існувало держави, яка витворила дане поняття, але ментальна прив’язаність частини населення України до імперії окреслила контури «малоросійства» більш чітко. «Малоросійська» ідентичність продовжувала існувати і не була витіснена українською чи російською. Разом з тим, серйозну альтернативу висунув український національний рух.

Про існування чистих, тобто цілком сформованих, типів національних ідентичностей в Україні у 1918 році, очевидно, не можна говорити. Проте значна кількість населення різних верств суспільства чітко ідентифікувала себе за національною ознакою, і з огляду на це формувалось їхнє ставлення до влади.

На момент революції поняття «малоросійства» все ще мало етнічне й політично-світоглядне значення. В офіційній статистиці «малороси», поряд з українцями і росіянами, зазначені як окрема національність3. Після повалення імперії перед місцевим населенням постало питання національної (чи радше етнічної) самоідентифікації. Значна частина, не асоціюючи себе цілком з російськими рухами різного напряму, але не сприймаючи українського, визнавали свою окремішність чи зв’язок з українськими теренами. На конфліктній території зіткнення двох різних національних проектів, якою була Україна для українського і російського національних рухів4, «малороси» опинилися посередині.

Гетьманат 1918 року був спробою здійснення компромісного державного проекту. Одним із необхідних щаблів дослідження характеру Української Держави з точки зору ототожнення її з певною моделлю національного розвитку є характеристика режиму крізь призму кадрової, індивідуальної, ді-яльнісної та культурної репрезентації нової влади. У межах цих категорій Українська Держава мала риси як «малоросійського», так і українського державного утворення.

Протягом усього періоду свого існування гетьманат на офіційному рівні створював, розвивав та пропагував українську культуру як національну. Саме вона є найважливішим інструментом націотворення та конструювання національної ідентичності на колективному та особистісному рівнях. Про важливе значення культури поряд з іншими чинниками говорять, практично, всі теоретики націології5. Суб’єктивний чинник, тобто індивідуальне ототожнення з певною нацією через спільність норм поведінки і свідомості, та ідеологічні, пропагандистські й візуальні заходи, які забезпечують цей процес, підтримують інші фактори створення та існування нації (такі як етнічний). В Українській Державі офіційною була проголошена і підтримана українська традиція. Це виявлялося на кількох рівнях:

- проголошення української мови державною та офіційне зобов’язання державних службовців її вивчити за визначений термін;

- інституційний розвиток української освіти та науки;

- творення української державної національної традиції, яка спиралась на розробку та повсюдне використання державної символіки, візуальної ідентифікації українства на побутовому рівні, створення «придворного» церемоніалу (у тому числі стиль одягу гетьмана і його варти);

- використання ідеї державного континуїтету з часів Гетьманщини, з одного боку, для легітимації влади, яка була встановлена незаконно, з іншого -для додаткової аргументації на користь правомірності існування самостійної Української Держави.

Зовнішній блиск, принаймні формально, підтримувався вищими посадовцями. Видиму суть такої практики втілено у словах Дмитра Донцова: «...ми потребуємо блиску, авторитету, старих традицій історичних - коротко: пана на гетьмана, а не якогось провінціального адвоката, не з пенька панка»6.

З іншого боку, режим Павла Скоропадського можна охарактеризувати як «малоросійський» завдяки таким позиціям: 1) особистість більшості посадовців різних рівнів, призначених новою владою, 2) їхні політичні вподобання та індивідуальне ставлення до існування самостійної Української Держави, 3) реакція на переворот українських кіл.

Після приходу до влади П. Скоропадського в Україні відбулася докорінна зміна керівного складу. Зараз не йде мова про спеціальне дослідження штату вищих державних інституцій та місцевих владних органів. Проте не можна не відзначити специфіку зміни чиновників. Більшість міністерських та вищих державних посад отримали фахівці, які займали важливі позиції або мали вплив за часів імперії. Переважно вони не були українцями за переконанням. Діячі українського національного руху, які погодилися співпрацювати з режимом гетьманату, становили меншість у Раді міністрів, Державному сенаті, силових відомствах. До того ж вони, як правило, займали не найвищі посади, які, проте, були важливими для організації функціонування держави. На відміну від центральних інституцій, на місцях адміністративна влада, як правило, цілком потрапляла до рук осіб, які були тісно пов’язані з імперським режимом та не сприймали українську ідею.

Цей репрезентативний чинник суттєво впливав на сприйняття гетьманату широкими верствами.

Інше питання полягає в тому, як гетьманські посадовці себе позиціонува-ли, у тому числі й публічно, оскільки важливу роль відігравали не так їхнє національне походження, минуле, індивідуальна система ціннісних орієнтирів, як ставлення до статусу і становища Української Держави. Міністри та вищі чиновники-неукраїнці поза офіціозом часто висловлювали своє ставлення до України, яке було відмінне від формально належного, а нерідко воно підкріплювалося конкретними діями. Місцеві чиновники у цьому плані були вільнішими і тому беззастережно висловлювали свою позицію. Зокрема, збереглися численні спогади про поведінку, невідповідну статусу українського чиновника, їхні висловлювання про сучасну їм ситуацію як про тимчасовий стан речей або маскарад.7

Прикладом такої поведінки службовців, яка свідчить про не цілком український характер гетьманату, є діяльність його органів влади у руслі, яке суперечило державним інтересам. Найкрасномовніший приклад - публічний глум із державних символів, як-то непристойні пісеньки й куплети на літніх естрадах, які були досить поширеними. Реакція відповідних служб на такі дії залежала часто від політичних переконань того чи іншого службовця, а не від юридично закріплених обов’язків8.

Одним з індикаторів визначення національного характеру Української Держави є сприйняття перевороту 29 квітня українцями різних ідеологічних таборів у перші дні та місяці існування гетьманату. Помітна різниця у реакції на переворот українських політичних діячів та звичайних громадян. Доцільно виділити три групи лояльності серед українців: політичні діячі, працівники державних установ та звичайні мешканці.

Беззаперечно підтримали гетьманат члени і прихильники Української демократично-хліборобської партії. З режимом також погодилися співпрацювати деякі члени УПСФ, які були не згодні з політикою і результатами роботи соціалістичного уряду. Останні зробили заяву про свій вихід з Ради міністрів УНР (В. Прокопович, С. Шелухін, І. Фещенко-Чопівський) 27 квітня 1918 року «...через те, що досі уряд не опублікував своєї декларації, а отже, не виявив досі повного і ясного шляху та конкретної програми діяльності; через те, що нинішній кабінет міністрів не в силі стати на шлях реальної роботи і не виявляє високої здатності до праці; через те, що міністри - члени партії соціалістів-федералістів - не можуть стати до активної участі і впливу взагальній нашій політиці і тим приймають на себе відповідальність за те, до чого вони не можуть прикласти рук, - ми... виходимо зі складу теперішнього кабінету...»9 Інший член УПСФ Дмитро Дорошенко також погодився увійти до нового кабінету. Свою позицію щодо гетьманату есефи виявили унаслідок складного процесу формування нового уряду. Такі випадки не були тотальними у середовищі есефів, але не були поодинокими і стосувалися, переважно, вузькоспеціалізованих міністерств або неурядових посад.

Серед українських політиків соціалістичного напряму, які погодилися працювати в апараті Української Держави, панував фаталізм у настроях, а саме: усвідомлення помилок власного уряду, втома від політичної нестабільності. Відчуття неминучості переносило такий відсторонений фаталізм на ставлення до розігнання УЦР, прихід до влади Павла Скоропадського. Поза офіціозом партійні постанови не були перешкодою для роботи у владних інституціях нового режиму. Це можна пояснити бажанням не втратити цілком своїх позицій та контролю над ситуацією.

Більшість українських діячів-соціалістів не сприймали гетьманську владу як українську через масу суперечностей. Безперечно, на таку позицію впливало ідеологічне неприйняття засад гетьманської влади та методу, яким вона була встановлена. Проте негативне ставлення до гетьманату також було пов’язане із загальним обличчям адміністрації. У процесі становлення й організації нової влади підтвердилися звинувачення, які лунали на адресу нового режиму: залежність від німецької влади, російський характер місцевої адміністрації й урядовців, які грали першу скрипку у владному оркестрі, вплив членів Протофісу на урядовців економічного блоку, економічний терор. Гетьманат сприймався як проросійський режим під прикриттям українства, а фактично «малоросійства»10.

Загалом же українські політики-соціалісти сприймали гетьманат як владу «малоросійського» духу. Але разом з тим, незважаючи на неприйнятну для них соціальну програму нового уряду і вплив російських та німецьких кіл на владу, вони не заперечували її українську складову, а саме те, що новий режим підтримала частина українців.

Ставлення до українців, які були прихильниками гетьманату, з боку решти лідерів українського руху загалом є досить позитивним. Наприклад, Софія Русова дає позитивну характеристику лідерам партії хліборобів-демократів братам Шеметам та українському юристу, сенатору Б. Кістяків-ському: «Люди щирого патріотизму і гетьманат вважали за щось стале»11.

Друга група лояльності до режиму - державні посадовці нижчих рівнів. У цьому середовищі чітко вирізняються дві групи: чиновники, які віддано і чесно працювали у складі гетьманського правлячого апарату, незалежно від мотивів підтримки режиму, і ті, що складали «підривну групу». Мотиви перебування на державній службі були різними, а, як правило, взаємодоповнювалися: необхідність забезпечення власного проживання, необхідність відстороненим від влади політичним силам зберегти посади задля контролю ситуації, відданість своїй професійній справі і розбудові держави.

Робота в бюрократичному апараті Української Держави була привабливою для есефів, які підтримували новий режим, завдяки можливості вдалої і результативної організаційної роботи у різних сферах життя, чому, на їхню думку, заважали постійні міжпартійні суперечки в попередніх українських соціалістичних урядах. Вони сприймали критику колег про неукраїнський характер гетьманату, але потенційність організованої фахової роботи з налагодження державного апарату в Україні і участь у цьому процесі та можливість впливу на нього українських діячів слугувала на користь сприйняття гетьманату як українського режиму.

До політичних противників при владі ставлення з боку українських чиновників було двояким. Вони приєднувалися до шквалу критики з боку українського демократичного табору на адресу представників неукраїнських і несоціалістичних партій та організацій. Але, з іншого боку, вони визнавали потенціал і можливість «колишніх малоросів» до фахової роботи: «Коли Кочубей, Ханенко, Лизогуб, що вчора вважали себе за „малоро-сів“ почували себе тепер українцями (на те ж - національне відродження) і тепер хочуть мати й собі місце в державній роботі, то чому їх уважати конче за „росіян“ і штовхати до „російської меншості"»12. Якщо так звані чиновники-«малороси» не втручалися в політичні справи, а концентрувалися виключно на своїх посадових обов’язках, вони могли стати для українців навіть ближчими, ніж однодумці з українського табору13. Хоча у багатьох випадках непорозуміння і суперечки мали місце, а діяльність російських націоналістів викликала з їхнього боку однозначний осуд.

Інша група українців працювала у владних установах з прагматичною метою не втратити контролю над ситуацією. їхнє сприйняття гетьманату цілком відповідало офіційному ставленню українських партій до нього. Можна визначити міністерства, де українці становили половину або відчутну частину у штаті. Це так звані некон’юнктурні, «технічні міністерства»: охорони здоров’я та соціального захисту, освіти, шляхів. До них також можна зарахувати Міністерство зовнішніх справ, якому, зважаючи на його важливість, приділяли багато уваги, у тому числі німецька влада, яка була зацікавлена в існуванні Української незалежної Держави, а відповідно, в якомога більшій кількості українців при владі. Тому реорганізація МЗС була більш докорінною, проте повільною, порівняно з названими міністерствами.

Для нас продуктивнішим є дослідження настроїв і реакції на переворот позапартійних українців або таких, що не займалися активно політичним життям. Саме у цьому випадку повною мірою даються взнаки інші чинники, а саме: моральна втома населення, національно-культурна репрезентація гетьманату, яка мала місце з перших днів його існування. Вони зумовили сприйняття режиму як українського.

По-перше, свою роль відіграло розчарування у діяльності Центральної Ради, яка не виправдала сподівань у різних сферах. На цьому фоні нова влада, яка також позиціонувала себе як українська, була прийнята. В уяві «рядового» українця одна національна влада змінила іншу. Офіційні символи та атрибути нового режиму, які поширювалися у перші дні після перевороту (поняття гетьманства, назва «Українська Держава»), викликали асоціації з українством.

Відтінки такого ставлення були різними: від присмаку позитивної фатальної байдужості («гетьман, так гетьман!»,14 «...гетьман ліпше, ніж німецький губернатор»15) до щирого і свідомого позитивного ставлення до нової влади («Як би там не було, але я гадав, що гетьман провадить українську політику, як представник, хоч і не правий, народу, який прагне осягнути своєї власної держави і хоче самостійно будувати своє життя»16).

Отже, у перші дні після перевороту існували умови для сприйняття гетьманського режиму як українського: впровадження елементів формування національної культури шляхом апеляції до історичних традицій; потенційна можливість результативної організаційної діяльності в Україні. Його сприйняли таким деякі діячі УПСФ, самостійники і багато з тих, хто не займався політикою безпосередньо, але чітко ідентифікували себе українцями.

Після організації нової влади, призначення на місця управлінців, які не співвідносили себе з Україною як національною державою, ставлення до гетьманату змінювалося у населення, яке сприймало його українські риси.

Українські політичні і громадські діячі, які підтримали гетьмана, зіткнулися з протидією управлінців, які, у свою чергу, прагнули провадити проро-сійську політику Точився майже постійний конфлікт між прихильниками різних національних проектів. У багатьох пунктах, здебільшого суто технічних, а також деяких стратегічних, їхні позиції збігалися, але культурна, національна політика і бачення майбутнього України докорінно різнилися.

Більш значні метаморфози свідомості відбулися у неполітичних людей, які спочатку сприйняли український характер гетьманату завдяки його національно-культурній репрезентації. Це було зумовлено тим, що проявилися повною мірою ознаки «малоросійства», а також гальмування реалізації очікуваних планів зі створення української армії, вирішення економічного питання тощо. Особливо на зміну ставлення і настроїв широких верств впливала позиція місцевої цивільної та, меншою мірою, військової адміністрації17. «...До роботи заступили люди більш фахово здібні, але вони майже не відрізнялись від адміністрації старого російського часу... робити з ними було легше, бо вони вже були добре натаскані в цій роботі, але видно було, що вони духовно спільного (крім дехто маєтків) з Україною нічого не мають і мріють про стару Російську імперію», - так характеризував тодішню ситуацію генерал П. Єрошевич18.

Для ілюстрації настроїв суспільства наведемо лист, який надійшов у вересні 1918 року на адресу міністра внутрішніх справ від пана Кучинського з надзвичайно відвертим змістом: «Перш за все, проклинаю Вас, як предателя, а потім уже хочу спитать Вас: що це таке. Де це видано, щоб у самостійній державі велась явна і тайна агітація і видавались органи печаті, котрі в корні руйнують цю державу, а пан Міністр Внутрішніх Справ тільки те й робив, що арештовував людей, котрі утворили цю державу і надалі всі свої сили віддають її, і давив Українську пресу? Скажіть луче сміло, що Ви Московський чорносотенець, а не Український Міністр, то буде чесніше. Проклинаю і умоляю Вас, або робіть Українську політику, або ідіть к чорту -Україна буде Вам вдячна. Не дуріть людей»19.

Коли гетьманська адміністрація проявила себе повною мірою, гетьманат втратив і ту нечисленну підтримку в особі тих, хто сприйняв його як український.

Сам Павло Скоропадський так говорив про українську державність 1918 року: «Я не приховую, що хочу лише широко децентралізовану Росію, я хочу, щоб жила Україна і українська національність, я хочу, щоб у цьому тісному союзі окремих областей і держав Україна займала достойне місце і щоб усі ці області та держави зливалися б у одному могутньому організмі, названому Великою Росією, як рівна з рівними»20.

Питання, які постали перед Українською Державою, проявили її «малоросійський» національний характер, що відповідало сценарію розвитку України у межах російського національного проекту з визнанням культурної окремішності. ственном мнении (вторая половина XIX в.). - СПб.: «Алетейя», 2000. -С. 36.

3 Статистический бюллетень по городу Киеву. - К., 1918. - Вып. 2.

4 Миллер А. Указ. соч. - С. 12.

5 Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. - К.: Аибідь, 1999. -С 56-72.

6 Донцов Д. Рік 1918. Київ. - К., 2002. - С. 86 - 87.

7 Галаган М. З моїх споминів... 1880-ті - 1920-ті pp. - К.: Темпора, 2005. -С. 382 - 383; Єрошевич П. Спогади з часів гетьмана Павла Скоропадського на Україні і повстання народу українського проти влади гетьмана та німців-окупантів // Табор. - 1928. - Nq 9. - С. 68, 75; Залеський О. В Україні 1918 року // Вісті комбатанта. - Торонто - Нью-Йорк, 1980. -Nq 1. - С. 76; Марущенко-Богданівський А. Занапастили Божий рай // Табор. -1928. - Nq 9. - С. 103; Чикаленко Є. Щоденник (1918 - 1919). У 2-х т.: Документально-художнє видання. - К.: Темпора, 2004. - Т. 2. - С. 132.

8 Шухевич С. За гетьманських часів в Одесі // Історичний календар-альманах Червоної калини на 1931 рік. - А., 1930. - С. 49.

9 Версток В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. Біографічний довідник. - К.,1998. - С. 152.

10 Залеський О. Названа праця. - С. 76; Кедрин (Рудницький) І. Київ 1918 // Пам’ять століть. - 1998. - № 4. - С. 35; Мазепа І. Україна в огні і будні революції 1917—1921. - Ч. 1. - Прага: Прометей, 1950. - С. 23.

11 Русова С. Мемуари. Щоденник. - К.: Поліграфкнига, 2004. - С. 182.

12 Дорошенко Д. Мої спогади про недавнє минуле (1914 - 1920). - Мюнхен, 1969. - С. 256.

13 Галаган М. Названа праця. - С. 379.

14 Єрошевич П. Названа праця. - С. 62.

15 Євтимович В. Перше ставлення до Гетьмана // За велич нації. - Нью-Йорк, 1995.-С. 147.

16 В. Ч. Спогад про повстання проти гетьмана в Полтаві // Табор. - 1928. -№ 9.-С. 95.

17 Там само. - С. 96; Залеський О. Названа праця. - С. 76; Кедрин (Рудницький) І. Названа праця. - С. 35; Майстренко І. Історія мого покоління. Спогади учасника революційних подій в Україні. - Едмонтон, 1985. -С. 33; Марущенко-Богданівський А. Названа праця. - С. 110.

18 Єрошевич П. Названа праця. - С. 68.

19 ДАКО. - Ф. 2793. - On. 1. - Спр. 22. - Арк. 73.

20 Скоропадський П. Спогади. - К. - Філадельфія, 1995. - С. 267.

О. П. Реєнт

Українсько-російські відносини доби гетьманату Павла Скоропадського як наукова проблема

У зовнішньополітичній діяльності Української Держави 1918 р. російський вектор був найбільш складним. Це зумовлювалося низкою суттєвих факторів. По-перше, 6-ю статтею Брестського мирного договору від З березня 1918 р. між Центральними державами та РСФРР, що зобов’язувала останню унормувати свої відносини з У HP. По-друге, появою на теренах Росії державно-територіальних утворень антибільшовицького спрямування. По-третє, недостатньою визначеністю «східної» політики Німеччини в умовах незавершеної Світової війни. По-четверте, наявністю в Україні потужного російського емігрантського середовища, налаштованого на відновлення великої Росії. 1, нарешті, російською імперською спадщиною в ментальності панівної еліти гетьманату.

На початку спробуємо з’ясувати сутність такого визначення, як «українсько-російські відносини» стосовно досліджуваного періоду. Поза сумнівом, відносини Української Держави з російським постімперським простором мали багаторівневий характер: міждержавні, військово-політичні, етнічні та ін. Слід також мати на увазі, що російський напрям зовнішніх зносин гетьманату значною мірою був детермінований позицією панівних кіл Німеччини. Її програш у Світовій війні визначальним чином відбився на зовнішньополітичній орієнтації Української Держави, яка задля власного врятування змушена була шукати підтримки у країн-переможниць, тобто Антанти.

Для характеристики відносин УНР і Української Держави з РСФРР використовуються також терміни «українсько-радянські», «українсько-більшовицькі», найчастіше для кваліфікації воєнних дій. Зокрема, праці Я. Тинченката О. Чіхрадзе присвячені саме «українсько-більшовицьким війнам» 1918 - 1919 pp.1 Цей термін побутував і в українській історіографії міжвоєнної доби.

На наш погляд, таке визначення є доволі умовним, оскільки перша частина словосполучення «українсько-більшовицька» відображає одну сторону, репрезентовану УНР як державою, а друга частина свідчить про ідеологічну сутність владного режиму іншої сторони - РСФРР. Не випадково і В. Винниченко, і Д. Дорошенко у своїх працях для характеристики «большевизму» вживали терміни «русько-большевицький» та «московсько-большевицький»2.

Слід зазначити, що в сучасній українській історіографії помітна тенденція відходу від асиметричних кваліфікацій типу «українсько-радянська», «українсько-більшовицька» тощо. Наприклад, М. Ковальчук уникає терміну «українсько-білогвардійська війна», а послуговується досить точним визначенням «війна УНР із Збройними силами Півдня Росії»3.

Цілком обґрунтованими є й уточнюючі проблемно-тематичні вказівки щодо характеру українсько-російських відносин у самих назвах робіт. Так вчинила В. Церковна, наголошуючи, що предметом її дослідження є лише національно-державний аспект українсько-російських відносин4.

Хоча, на жаль, зустрічаються й досить «глухі» формулювання досліджень цієї теми. Зокрема, назва дисертації С. Борисенка «Українсько-російські відносини (квітень - грудень 1918 р.)» вказує тільки на хронологічні межі дослідження, претендуючи на розгляд усього спектра цих відносин, у той час як у роботі розглядаються лише відносини Української Держави з РСФРР. Це ж можна сказати й про працю О. Несука5.

Отже, на нашу думку, таке визначення як «українсько-російські відносини» може бути застосоване лише в комплексних, узагальнюючих працях. Що ж до висвітлення історії певних аспектів цих відносин, то вони потребують уточнюючих характеристик.

З формальної точки зору міждержавний рівень відносин Української Держави гетьманату П. Скоропадського найбільш рельєфно вибудувався з РСФРР. До цього обидві сторони спонукали міжнародні зобов’язання, визначені Брестською угодою. Окрім того, українська сторона намагалася убезпечитися від потенційної більшовицької експансії.

Слід зазначити, що сучасна українська історіографія відійшла від усталеного в радянській історичній науці зображення відносин радянської Росії з «контрреволюційним», «антинародним режимом» П. Скоропадського. Однак глибокого, системного дослідження усього комплексу відносин Української Держави з РСФРР не проведено. Як правило, в узагальнюючих працях з історії зовнішньополітичної діяльності українських урядів згадується сам факт українсько-радянських переговорів 1918 р. та підписання прелімінарного договору 12 червня6. Наводять ці дані й більшість підручників та навчальних посібників7. Кілька спеціальних розвідок проблемі мирних переговорів делегацій Української Держави і РСФРР присвятив О. Лупандін8.

І все ж, з огляду на досить значну історико-джерсльпу базу, її архівно-документну збереженість та археографічну репрезентацію9, цей важливий напрямок зовнішньополітичної діяльності гетьманату не знайшов адекватного своїй історичній значущості висвітлення10. Слід самокритично визнати, що й у документальних працях, виданих останнім часом, в тому числі й за участю провідних учених нашого інституту, ця проблема не набула достатнього висвітлення. А між тим історія українсько-російських відносин, зокрема мирних переговорів 1918 p., має не лише суто дослідницьке, а й політико-практичне значення у світлі розвитку міждержавних взаємин останнього періоду. Яскравий приклад - питання делімітації та демаркації українсько-російського кордону.

Відносини Української Держави з Кримом також у своїй основі мали досить виразну російську складову. Як відомо, на відміну від Центральної Ради, яка не вважала Крим українською територією, гетьман П. Скоропадський вів послідовну боротьбу за приєднання півострова до України. Фактично це було жорстке протистояння українських державно-соборницьких устремлінь з ідеєю відновлення великої Росії. До того ж, реалізація цієї політичної лінії гетьманату від самого початку була обмежена геополітичними планами Німеччини щодо цього окупованого її військами стратегічно важливого плацдарму.

З огляду на поліетнічний склад населення Криму, його політичні репрезентанти демонстрували не лише проукраїнський, а й інші вектори орієнтації (кримські татари - на Туреччину, німецькі колоністи - на Рейх, росіяни - на небільшовицьку Росію). І все ж українському урядові вдалося через систему економічних і політико-дипломатичних заходів домогтися входження Криму до Української Держави на правах автономії. На жаль, обставини і час дезавуювали це важко здобуте рішення.

Відносини Української Держави і Криму завдяки певній політичній актуальності «кримської проблеми» знайшли висвітлення в сучасній історичній, правничій, політологічній літературі. Грунтовні праці даній проблемі присвятив О. Копиленко11. Торкається цього питання й В. Сергійчук12. Окремі розвідки даній темі присвятили співробітники нашого інституту О. Ганжа, Н. Кривець13.

Однак, попри чималу кількість публікацій, російський чинник у відносинах між Україною і Кримом спеціально не досліджувався. З точки зору наявної джерельної бази навряд чи її архівний сегмент домінуватиме в нових розвідках. А от опубліковані документи, і особливо мемуари, потребують нового прочитання та інтерпретації. Йдеться як про спогади самого П. Скоропадського, так і відомих російських діячів з антиукраїнського табору - А. Денікіна, О. Лукомського, В. Оболенського, П. Мілюкова та ін.14 Це ж стосується й мемуарів провідних політиків та військових Німеччини -П. Гінденбурга, М. Гофмана, Е.Людендорфа та ін.15 Надзвичайно цінними є спогади безпосереднього реалізатора німецької окупаційної політики Віль-гельма Тренера, що свого часу вийшли німецькою мовою, досі не перекладені українською16.

Переконаний, що з огляду на наукову та політичну значущість історія відносин Української Держави гетьмана П. Скоропадського та Криму має отримати повне комплексне дослідження. Думаю, цілком виправданим є включення до програми нашої конференції доповіді І. Діденка «Крим у зовнішній політиці гетьманату 1918 р.».

До кола досліджень історії українсько-російських відносин належать і взаємини гетьманату з іншими державно-територіальними утвореннями на теренах колишньої Російської імперії. Насамперед йдеться про співпрацю із Доном та Кубанню. Нещодавно українська історіографія збагатилася узагальнюючою працею докторського рівня В. Матвієнка, яка присвячена саме цій науковій проблемі [Матвієнко В. М. Політика УНР та Української Держави щодо новопосталих державних утворень на території колишньої Російської імперії (1917 - 1921 pp.): Дис. д-ра іст. наук: 07.00.02 // Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. - К., 2003]. Оскільки вона охоплює весь період Української революції 1917 - 1921 pp. та взаємини зі всіма новоутвореннями, то, природно, автор не міг надто деталізувати ці відносини, особливо в їх двосторонньому форматі.

Тому проблема співпраці Української Держави з територіальними новоутвореннями заслуговує на поглиблене вивчення. На наш погляд, документи МЗС гетьманату, спогади П. Скоропадського, Д. Дорошенка, генералів П. Краснова, О. Черячукіна, Г.Аейхтенберзького та інших створюють поважну джерельну базу для розробки цієї наукової проблеми17. Зазначимо, що неодмінною умовою має стати ґрунтовне використання інформаційного потенціалу російських архівосховищ, який, на жаль, нашими дослідниками ще не освоєний.

Український уряд намагався надати відносинам :і Лоном міждержавного характеру. Зустрічні зусилля обох сторін завершилися укладенням 8 серпня 1918 р. українсько-донської угоди, яка передбачала взаємне визнання суверенітету і незалежності, спільних кордонів, налагодження торговельних і митних зв’язків тощо.

Особливо розгалуженими були військово-технічні відносини. Українська Держава постачала на Дон зброю, набої, спорядження. Природно, цей напрям співпраці носив доволі закритий характер, а відтак має слабку історико-джерельну аргументацію. Однак із цим питанням пов’язана більш широка проблема - участь України у створенні антибільшовицького фронту, формуванні Південної, Астраханської, Північної армій. Публічні і закриті постанови Ради міністрів гетьманату підтверджують асигнування для цих цілей десятків мільйонів карбованців.

Ще менш висвітленими залишаються відносини Української Держави з Кубанню. Після приходу П. Скоропадського до влади у травні до Києва прибула делегація Кубанської законодавчої ради на чолі з М. Рябоволом. Тогочасна військово-політична ситуація на Кубані примушувала представників її влади шукати підтримки в нового українського уряду і навіть погоджуватися на приєднання краю до України на правах автономії.

П. Скоропадський не був готовий негайно розв’язати це питання, але, як свідчать його спогади й архівні документи, гетьман серйозно ставився до проблеми Кубані, мав плани відрядити туди дивізію генерала Натієва, а у Бердичеві формувалося військове з’єднання для посилки в Чорноморську область. Хоч договір про міждержавні відносини між Україною і Кубанню був укладений лише 16 листопада, але весь час туди постачалися зброя і спорядження.

На характер українсько-російських відносин суттєвий вплив справляло ставлення німецької сторони до українського контрагента з російського боку. Природно, що визнання німцями П. Краснова як військового отамана Дону створювало сприятливе середовище для поглиблення співпраці з Все-великим військом Донським як у цивільній, так і військовій галузях.

Натомість німецьке командування не могло заохочувати стосунки П. Скоропадського з Добровольчою армією. Проантантівська орієнтація її фундаторів генералів М. Алексеева і А. Денікіна розцінювалася як потенційна небезпека відкриття фронту проти німецьких окупаційних війп.к, передові загони яких на сході базувалися у Ростові.

Загалом, на наш погляд, питання про стосунки П. Скоропадського і лідерів Добровольчої армії має розглядатися у контексті більш широкої проблеми «Українська Держава і російський білий рух». Нагальність вивчення і висвітлення цієї теми визначається не тільки її слабкою розробкою, а й намаганнями окремих представників сучасної російської історіографії зарахувати П. Скоропадського до білого табору. Так робить, зокрема, Д. Мі-тюрін у книзі «Гражданская война: белые и красные». 3 одного боку - Кор-нілов, Денікін, Скоропадський, Юденіч, Врангель, а з другого - Будьонний, Фрунзе, Чапаев, Котовський та ін.18

Прикметно, що на відміну від А. Денікіна, який вважав П. Скоропадського «українським шовіністом», «самостійником», сучасні російські дослідники ставлять під сумнів його щиру українськість. Той же Д. Мітю-рін у нарисі про гетьмана терміни «самостийнисть», «щирые украинцы», «жовто-блакитный», «ридна мова» неодмінно бере в лапки19.

Безперечно, на історико-джерельній поверхні лежить чимало фактів співпраці гетьманського режиму й особисто П. Скоропадського з представниками білого руху. Але ці відносини слід розглядати в контексті намагання створити потужний антибільшовицький фронт і запобігти можливій експансії РСФРР щодо України. Однак це не може служити достатньою аргументацією для зарахування гетьмана до білогвардійського руху. Адже з найвиразнішим його представником - Добровольчою армією Українська Держава не вступила в союз навіть у найбільш складний час фактичного фіаско гетьманату.

Зважуючи на терезах історичної ретроспективи «українськість» і «ро-сійськість» П. Скоропадського, прихильники останньої незмінно кидають на шальки його федераційну грамоту Мусимо визнати, що й нині це одне з найбільш контроверсійних питань у загальній оцінці діяльності гетьмана.

До речі, здебільшого і адепти, і критики, і сам П. Скоропадський визнають грамоту про федерування з небільшовицькою Росією помилкою. Одні це ставлять йому на карб, інші знаходять вагомі спонукальні причини, а відтак і виправ дальні моменти.

Однак, враховуючи всі зовнішньополітичні, геостратегічні та внутрішні обставини, не слід залишати поза межами доказової аргументації свідомісні засади ментальності П. Скоропадського. Без цього навряд чи можна пояснити такий контроверсійний крок гетьмана, як положення федераційної грамоти.

Отже, на нашу думку, розгляд українсько-російських відносин навіть такого нетривалого історичного відтинку як доба останнього українського гетьманату засвідчує потребу глибокого і системного дослідження. Адже вони мають не лише суто наукову, а й неабияку суспільно-політичну значущість.


1 Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917— березень 1918). - К. - Львів, 1996; Чіхрадзе О. Друга українсько-більшовицька війна (листопад 1918 - грудень 1919 pp.). - Льнін, 2003.

2 Винниченко В. Відродження нації. Ч. II. - К. - Відень, 1020. - С. 17; Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914 - 1920 pp.). - К., 2007.-С. 210.

3 Ковальчук М. Війна Української Народної Республіки із Збройними силами Півдня Росії (осінь 1919 р.): Дис. канд. іст. наук: Київський національний університет ім. Т. Шевченка. - К., 2005; як монограф.: Ковальчук М. Невідома війна 1919 року: Українсько-білогвардійське збройне повстання. -К.: Темпора, 2006.

4 Церковна В. Українсько-радянські відносини у 1919 - 1922 pp.: національно-державний аспект: Дис. канд. іст. наук: Ізмаїльський державний гуманітарний університет. - Ізмаїл, 2002.

5 Борисенко С. Українсько-російські відносини (квітень - грудень 1918 р.) Дис. канд. іст. наук: Інститут української археографії та джерелознавства НАН України. - К., 2003; Несук О. Українсько-російські відносини 1917 - 1922 pp.: Дис. канд. іст. наук: Київський національний університет ім. Т. Шевченка. - К., 1998.

6 Заруда Т. Зовнішньополітична діяльність уряду Української Держави (1918 р.): Дис. канд. іст. наук: Київський національний університет ім. Т. Шевченка. - К., 1995; Веденєєв Д. Становлення зовнішньополітичної служби України (1917 - 1920 pp.): Дис. канд. іст. наук: Київський національний університет ім. Т. Шевченка. - К., 1994.

7 Див., напр.: Лановик Д., Матейко Р, Матисякевич 3. Історія України. Навчальний посібник. - К., 1999. - С. 296 - 297.

8 Лупандін О. Українсько-російські мирні переговори 1918 р. // Історичні зошити. - К., 1994; Його ж: Політика радянського уряду Росії щодо України// Проблеми історії Української революції. - Вип. 2. - К., 2007.

9 Мирні переговори між Українською Державою та РСФРР 1918 р. Протоколи і стенограми пленарних засідань // Збірник документів і матеріалів. -К. - Нью-Йорк - Філадельфія, 1999.

10 Політична історія України XX століття. У шести томах. - Т. 2. - К., 2003; Україна: політична історія XX - початок XXI століття. - К., 2007.

11 Копиленко О. Україна і Крим: «переговори у справі нового ладу» (документи і матеріали). - К., 2001; Його ж: Автономна Республіка Крим: проблеми правового статусу. - К., 2002.

12 Сергійчук В. Український Крим. - К., 2001.

13 Ганжа О. Кримське питання в політиці урядів України (І пол. XX ст.) // Крим в історичних реаліях України. Матеріали наукової конференції. - К., 1998; Кривець Н. Кримське питання в політиці Української Держави Павла Скоропадського // Проблеми балканістики, сходознавства та міжнародних відносин. - К., 2007.

14 Деникин А. Очерки русской смуты. Белое движение и борьба добровольческой армии. Май-октябрь 1918г. Воспоминания, мемуары.-Минск, 2002; Лукомский А. Воспоминания. Т. 2. - Берлин, 1922; Оболенский В. Крым в 1917 - 1920-е годы (мемуари) // Крымский архив. - № 2. - 1996; Милюков П. Воспоминания. Т. 2. - М., 1990.

15 Гинденбург П. Воспоминания. - Петроград, 1922; Гофман М. Записки и дневники. - Ленинград, 1929; Мои воспоминания о войне 1914 - 1918 гг. -Т. 2. - М., 1924; Людендорф Э. Мои воспоминания о войне 1914-1918 гг. -Т. 2.-М., 1924.

16 Groener W. Lebenserinerungen. Jugend. Generalstab. Weltkrieg. -Gottingen, 1957.

17 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. - Ф. 3766. - Міністерство закордонних справ Української Держави, м. Київ, 1918; Скоропадський П. Спогади. - Київ —Філадельфія, 1995; Дорошенко Д. Мої спогади про недавнє минуле (1914—1920 pp.) - К., 2007; Краснов П. На внутреннем фронте. - М., 2003; Черячукин А. Донские делегации на Украину и в Берлин в 1918—1919 гг // Донская летопись. -No 3; Белград, 1924; Лейхтенбергский Г. Как началась «Южная Армия» // Архив русской революции. - Т. VIII. - Берлин, 1923.

18 Митюрин Д. Гражданская война: белые и красные. - М. - СПб. 2004.

19 Там само. - С. 87 - 93.

Я. С. Калакура

Образ гетьманату в новітній історіографії

Актуальність поставленої проблеми зумовлена не стільки ювілейною датою - 90-річчям утворення Української Держави на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським, скільки контроверсійністю новітніх тенденцій у її трактуванні, тими потребами суспільно-політичної практики, які дедалі більше загострюють інтерес до наукового осмислення цього унікального явища і самої особи гетьмана як в українській, так і світовій історії. В західній історичній науці досить велике поширення дістала така формула буття, як образ того чи іншого явища, події, факту в конкретній історії і його відображення в історіографії. Отже, коли мова йде про образ гетьманату в історіографії, то маємо справу з цілісним відтворенням найбільш характерних рис і ознак Української Держави в період з 29 квітня до 14 грудня 1918 p., узагальнених і відображених історичною наукою.

Новітня наукова енциклопедично-довідкова література трактує терміни «Українська Держава» (офіційна назва) і «Гетьманат Павла Скоропадського» як абсолютні синоніми, але друге поняття одержало значно більше поширення. Рідше застосовуються терміни «новий гетьманат», «останній гетьманат», «другий гетьманат», «гетьманат 1918 року». Очевидно, ці поняття були вироблені для уникнення тотожності і плутанини з гетьманатами XVII - XVIII ст. У радянській історіографії стосовно Української Держави використовувалося здебільшого поняття «Гетьманщина» і мало принизливий відтінок. Наприклад, у «Радянській енциклопедії історії України» Гетьманщина кваліфікувалася як «контрреволюційна буржуазно-поміщицька диктатура на Україні, уособлена маріонетковим „урядом“ на чолі з колишнім царським генералом П. П. Скоропадським», а далі йшла розлога цитата В. Леніна про Гетьманщину як реставрацію буржуазно-поміщицького монархізму1.

Дослідження феномену гетьманату триває близько дев’яти десятиріч, і за цей час нагромаджена колосальна кількість різножанрових праць: наукових, науково-популярних, навчально-методичних, публіцистичних, мемуарних та інших, які не раз рецензувалися і піддавались історіографічному осмисленню. Мета даного дискурсу полягає в тому, щоб виокремити головні надбання новітніх досліджень, починаючи з 90-х pp. XX ст. і закінчуючи сучасними, привернути увагу до деяких дискусійних питань історіографії на зразок: хто, чому і в який спосіб привів П. Скоропадського до влади; чи носив переворот 29 квітня контрреволюційний характер і яке місце він посідає в Українській революції 1917 - 1920 pp. та в історії українського державотворчого процесу; наскільки політика гетьманату уособлювала устремління українського суспільства і які причини його поразки; які повчальні уроки для сьогодення можна почерпнути з тієї доби. Роздуми навколо цих питань покликані окреслити деякі перспективні напрями подальших наукових студій.

Новітня історіографія гетьманату П. Скоропадського сформувалася на фундаменті, закладеному безпосередніми учасниками тих подій, оскільки значна частина літератури про нього була створена ними ще у міжвоєнний період. їх гостре ідейно-політичне протиборство, міжособистісні і амбітні конфлікти призвели до формування вже тоді трьох основних історіографічних течій - уенерівської, прогетьманської і більшовицької, представники яких за допомогою викривально-критичних епітетів і образ оцінювали погляди один одного. Першу течію започаткували прихильники УЦР, які, втративши владу, мали чи не найбільше претензій до П. Скоропадського. Маємо на увазі праці В. Винниченка, М. Грушевського, М. Лозинського, І. Мазепи, С. Петлюри, П. Христюка, М. Шаповала та ін. На думку М. Христюка, гетьманат - це «диктатура поміщиків і капіталістів», а І. Мазепа називав його владою «російських реакційних сил». Тобто йшлося про авторитарний тип держави, встановлений у результаті перевороту, здійсненого симпатиками П. Скоропадського з середовища правих консервативних сил, представлених Союзом землевласників та Українською демократично-хліборобською партією, за підтримки німецького командування та російських кадетів.

Друга течія, як і перша, теж сформувалася в еміграції прихильниками П. Скоропадського В. Липинським, Д. Донцовим, Д. Дорошенком та іншими навколо «Союзу гетьманців-державників», очолюваного самим гетьманом. Згодом до них долучилися деякі інші представники державницького напряму української історіографії: І. Кривецький, В. Кучабський, дослідники Українського наукового інституту в Берліні на чолі з Д. Дорошенком, а відтак І. Мірчуком, а після війни Р Млиновецький, І. Нагаєвський, Я. Пеленський, Н. Полонська-Василенко та ін.

Перебуваючи в еміграції, історики обох течій не припиняли полеміки, але водночас вели пошук компромісної оцінки гетьмана і у з позицій україноцен-тризму. Вона знайшла відображення у словниковій частині «Енциклопедії Українознавства» під ред. В. Кубійовича. Гетьманат трактувався тут як різновид державної організації у вигляді конституційної монархії на чолі з гетьманом із зосередженням у його руках законодавчої і виконавчої влади 1.

Ідейні засади третьої течії заклали ідеологи більшовизму В. Ленін, Й. Сталін, Л. Троцький, тогочасні більшовицькі функціонери в Україні -Є. Бош, О. Бубнов, С. Гопнер, В. Затонський, Д. Мануїльський, С. Косіор, М. Скрипник, а відтак марксистські історики: М. Волін, 1. Мінц, М. Попов, М. Рубач, М. Яворський, догми яких надовго укоренилися у радянській історіографії (Є. Городецький, А. Лихолат, Л. Нікольніков, Р. Симоненко та ін.). Прибічники цієї течії взяли на озброєння постулати із сталінського «Короткого курсу історії ВКП(б)» про «білогвардійський контрреволюційний переворот П. Скоропадського, про його маріонетковий, буржуазно-поміщицький уряд, утримуваний на німецьких багнетах».

На жаль, ці ідеологічні штампи тоталітарного режиму, які впродовж багатьох десятиріч силоміць насаджувалися в історичній науці, виявилися досить живучими. Традиція ідеологічного протистояння і взаємопоборення поширилася і на сучасний український історіографічний процес, розділивши його учасників на прихильників і критиків гетьманату. Цей вододіл проходить довкола доволі важливих питань: а) чи був переворот контрреволюцією; б) чи є гетьманат компонентом Української революції; в) як співвідносились у політиці гетьмана українськість і російськість, тобто кому більше прислужився П. Скоропадський. Він досить рельєфно простежується у новітній історіографії гетьманату та дотичних до нього проблем доби Української революції3.

Отже, сучасна або новітня історіографія образу гетьманату виросла головним чином із названих трьох течій, а тому природно, що її досить рельєфно репрезентують нинішні носії декількох паралельних до попередників підходів. Перша група - це представники національно-демократичного крила української історіографії, так би мовити, «позашлюбні діти» М. Гру-шевського, більшість з яких частково нівелюють успадковані контроверсії, ведуть пошук поміркованих оцінок гетьманату. Якщо порівняти їх бачення найбільш дискусійної проблеми його образу - співвідношення в ньому українськості і російськості, то більшість із них усвідомлює непродуктивність дихотомних оцінок, тобто послідовного поділу цілісного явища на два протилежні та його змалювання лише двома фарбами: рожевою або чорною. Очевидно цим і пояснюється спроба примирити ці підходи, знайти «золоту» середину. Ось чому частина українських учених для національної ідентифікації гетьманату П. Скоропадського використовує формулу «ні український, ні російський». Зокрема, Ярослав Грицак пише: «У вужчому значенні Скоропадський будував ані українську, ані російську національну державу. Гетьманський режим прагнув впровадити нову концепцію української нації, яка ґрунтувалася не на знанні української мови, а на лояльності до Української Держави. Ця держава розумілася у ширшому, територіальному значенні, а не у вузькому етнічному»4.

Подібну точку зору висловив і Владислав Версток, наголосивши, що в чистому вигляді держава П. Скоропадського була і не українська, і не російська, що її умовно можна було б назвати малоросійською5. На нашу думку, застосування цього терміну до характеристики Української Держави 1918 року не є компромісним, адже малоросійська - це теж українська. Має рацію Р. Пиріг, підкреслюючи, що дати абсолютно точну формулу національно-державної сутності гетьманату - справа досить складна, оскільки у цій споруді простежувалися як українські, так і російські елементи конструкції. Тут варто згадати, що через день після маніфесту «До громадян України» у листі до хліборобів-демократів гетьман зазначав, що взяв владу для того, «щоб збудувати Україну», що до кінця днів своїх буде «вірним сином дорогої нашої Неньки», що всіма силами буде боронити державні і національні права українського народу». Інша справа, чи був послідовним гетьман? Чому Січові стрільці на чолі з полковником Є. Коно-вальцем відійшли від нього, а згодом взяли участь у антигетьманському повстанні? Очевидно тому, що розчарувалися в його щирості та послідовності, особливо після того, коли він почав оточувати себе людьми, ворожими до всього українського. А з другого боку, постає питання, чи мав гетьман належну підтримку українських сил для реалізації свого проекту? Звичайно, ні, бо більшість із них відвернулися від нього. Ісидор Нагаєвський писав з цього приводу: політичні партії поставили свої партійні програми вище інтересів української нації і держави. До речі, історія має властивість повторюватися, доказом чого є сучасні процеси в українському політикумі.

Українські конструкції гетьманату стосувалися здебільшого назви і атрибутів держави, окремих аспектів її зовнішньої і внутрішньої політики, особливо у сфері культури і освіти. У першому уряді, сформованому М. Васи-ленком, з 16 осіб 12 міністрів мали українське походження. Інша справа, чи усвідомлювали вони себе українцями. Російські ж конструкції знайшли втілення у деяких виявах спадщини монархізму, авюртартпму, вони дістали регенерацію в законодавчій практиці гетьмана і ного оточення, в засобах масової інформації, у використанні кадрового по тенціалу, в релігійному житті, в надто толерантному ставленні влади до налаштовано) аніиукраїн-ськи російської еміграції та її українофобства. Зокрема, гетьман, як згадував Д. Донцов, мав намір відзначити 310-ту річницю протимосковського союзу І. Мазепи і Карла XII, але під впливом російських радників па молебень до Св. Софії не прийшов, хоча й звертався до патріарха про зняття анафеми з гетьмана. Отут ми й підходимо до двох найголовніших правил історичного дослідження будь-якої особистості чи події: 1) оцінювати їх треба такими, якими вони були насправді; 2) про історичного діяча судять не по тому, чого він не зробив, а головним критерієм має виступати, що зробив, який слід він залишив в історії. Якщо керуватися цими правилами, то гетьманат не лише підтвердив, а й закріпив проголошену IV Універсалом УЦР державну самостійність України, утвердив її державні кордони, підняв боєздатність збройних сил, налагодив вертикаль державного управління, запровадив державну символіку України, добився її міжнародного визнання (14 країн), узяв під контроль Чорноморський флот, здійснив важливі програми у сфері національної освіти, науки і культури. У червні 1918 р. міністр віросповідувань А. Аотоцький від імені гетьманського уряду оголосив декларацію про автокефалію Української Церкви.

І все ж, до головних надбань новітньої української історіографії гетьманату можна зарахувати те, що його розгляд і аналіз більшість істориків вмонтовують у канву Українськоїреволюції 1917 - 1920 pp. як цілісного державотворчого процесу Такий підхід був закладений в «Історії України. Нове бачення» під ред. В. Смолія, у відповідній книзі з серії «Україна крізь віки», у шеститомній «Політичній історії України», він присутній у грунтовних дослідженнях В. Литвина «Україна: доба війни і революцій. 1914 - 1920», знайшов відображення і в найновішій праці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України 2008 р. «Український вибір: політичні системи XX століття і пошук власної моделі суспільного розвитку» (керівник автор, колект. В. Солдатенко). Що ж стосується відомої праці В. Солдатенка «Українська революція», то в ній автор більше розглядає гетьманат як «контрреволюцію», як явище, яке не «вписується» в Українську революцію (с. 44).

Друга група - це спадкоємці гетьманців, частина яких схильиі їло рифікувати, часом ідеалізувати гетьманат та перебільшувати роль І Іавла Скоропадського в державотворчому процесі доби визвольних змагань. Ряд авторів розглядають прихід гетьмана до влади як тяглість і збереженість власної історичної орієнтації і традиції, як закономірний етап національної революції, а Українську Державу як таку, що «грунтувалася на незвич ному поєднанні монархічних, республіканських та диктаторських засад», як «бюрократично-військову диктатуру» (О. Білодід, К. Бондаренко, A. Буравченков, В. Клименко, В. Панченко, В. Потульницький, Д. Яневський та ін.). Грунтовніше і виваженіше дослідженням гетьманату займаються B. Масненко, Ю. Павленко, Г. Папакін, Я. Пеленський, Ф. Проданюк, О. Ре-єнт, Ф. Турченко, Ю. Храмов, які розглядають його як природну альтернативу утвердженню в Україні соціалізму в його радикально-більшовицькому вигляді, тобто вони вбачають у гетьманаті знаряддя боротьби не з Українською Центральною Радою, а з експансією більшовицької Росії і тими силами, які цьому сприяли. В умовах, коли Україну оточували держави з авторитарними режимами, гетьманат мав досить високий шанс зберегти і захистити українську державність.

Третя група - це історики прорадянської орієнтації, частина яких залишається в полоні синдрому класових оцінок і досить вороже налаштована як стосовно самого гетьманського перевороту, так і до політики П. Скоропадського, захисту ним великого капіталу і приватної власності. Вони оцінюють прихід гетьмана до влади і всю його політику винятково як «історичну катастрофу» і «контрреволюцію». Але ж контрреволюція - це боротьба проти революції, це рух за повернення дореволюційних порядків. У нас немає фактів, які б засвідчували, що гетьман повернув царські порядки і українофобію. Є ще одна група істориків в Україні, які продовжують плисти у фарватері пострадянської російської історіографії. Вони стоять на позиціях новітнього малоросійства, яке більше ідентифікує себе з російським баченням української історії, ніж українським. Як відомо, під «малоросійством» розуміють успадкований комплекс провінціалізму або меншовартості частини українських громадян в Україні, зумовлений її довготривалим перебуванням у складі Російської імперії, а відтак у СРСР. Тут доречно нагадати думку Є. Маланюка, який вважав, що хоч Скоропадський не був типовим «малоросом», проте він залишив класичний приклад українського політичного гамлетизму, який пов’язаний з «малоросійством».

Що приваблює істориків цієї течії в сучасній російській історіографії? Насамперед це те, що вона нігілістично ставиться до української державності як в історичній ретроспективі, так і в перспективі. І все ж, торкаючись сучасної російської історіографії, слід зазначити, що в ній приділяється гетьманату П. Скоропадського досить велика увага. Здебільшого це праці з історії громадянської війни і Білого руху на Півдні Росії, але деякі з них безпосередньо присвячені досліджуваній проблемі. Варта уваги, зокрема, монографія В. Федюка «Украйна в 1918 г.: Гетман Скороїіалский»6. Автор, з одного боку, намагався відійти від запозиченого з мемуарів А. Де-нікіна визначення гетьманату як «національно-шовіністичного утворення... за привидом самостійності якого проглядалися сила німецького меча і капіталу»7. Генерал упереджено звинувачував гетьманат у тому, що «національний шовінізм і українізація лягли в основу програми гетьманського уряду». З другого боку, історик схильний перебільшувати залежність гетьмана від німецького військового командування.

Звичайно, заперечувати залежність гетьманату від Німеччини неможливо, адже, по-перше, не П. Скоропадський запросив німців в Україну, а по-друге, Українська Держава була далеко не маріонетковим утворенням. Вона мала всі формальні ознаки незалежної держави, діяла відповідно до положень Берестейського миру, була визнана не тільки Четверним союзом, але й багатьма іншими країнами, мала власні дипломатичні установи, укладала міждержавні угоди тощо. Олег Федюшин, автор англомовної праці, що вийшла минулого року в перекладі російською у Москві під назвою «Украинская революция. 1917 - 1918», визначив гетьманську Україну в умовах німецької окупації 1918 р. як «сателіт». На його думку, вона займала становище держави, яка добровільно, хоча й неохоче, прийняла опіку великої держави з неминучим обмеженням свого суверенітету8.

Акцентуючи увагу на ролі австро-німецького чинника в політиці гетьманату, більшість дослідників недооцінюють російський фактор. Тим часом ряд авторів вважає, що проголошений 14 листопада 1918 р. курс на федеративний союз із Росією не був випадковістю, що гетьмана до цього кроку підштовхнуло, з одного боку, російське монархічне офіцерство разом із кадетами, меншовиками й есерами, а з другого боку, український політикум, який не подав руку П. Скоропадському в його державницьких прагненнях. Зрештою, вже будучи в еміграції, гетьман зрозумів, що московські сили, які набивалися йому в спільники, виявилися безпосередньо причетними до його повалення.

Отже, дискусійним є не питання залежності гетьманату від зовнішніх чинників, насамперед від німецько-австрійської і російської сторін, а ступінь цієї залежності. Частина вчених усліл за В. Винниченком і М. Грушевський!, а відтак і за радянською історіографією вважають гетьманат маріонетковим утворенням9. Зокрема, О. Мироненко кваліфікує гетьманський режим як «українську різновидність відомої в історії людства класичної маріократії»10, що трактується як державно-політичне знаряддя відстоювання чужих інтересів, у конкретному випадку - окупаційної влади. Однак досі ніхто не проаналізував, де та межа залежності, яку П. Скоропадський тривалий час намагався не переступити, і чи насправді він відстоював чужі інтереси.

Таким чином, у сучасній українській історичній літературі образ гетьманату П. Скоропадського все ще подається в дуалістичному ключі, тобто на засадах успадкованої історіографічної традиції, сповненої класового антагонізму і протистояння політичних платформ, або на шляхах еклектики. Спроби національної ідентифікації також носять доволі розмитий образ «ні української, ні російської» чи «малоросійської» державності. Багатьом українським історикам все ще бракує україноцентризму в оцінці таких рубіжних явищ, яким був гетьманат. Підтверджуються пророчі слова видатного ідеолога гетьманського руху В. Липинського про те, що образ Гетьманської України, який ми винесли з нашої історичної традиції, з народних переказів, з родинних пам’яток і сімейних споминів - у всіх нас далеко ще не однаковий, не однаково ясний3. Ці слова стосувалися XVII - XVIII ст., але їх можна віднести і до українського гетьманату доби П. Скоропадського, який все ще залишається недоусвідомленим і недописаним в українській історіографії образом. Це означає, що потрібні подальші дослідження, виявлення додаткових джерел, перегляд уже відомих свідчень, відмова від партійно-класових підходів і чужих ідеологічних штампів, утвердження україноцентризму. Гетьманат - це наша, українська історія, якою б гіркою і непривабливою для декого вона не видавалася. Тут широке поле для інтелектуальної діяльності молодої, ідеологічно незаангажованої генерації істориків, для продуктивних пошуків і творчих дискусій в дусі інтелектуального плюралізму. на Павла Скоропадського // Останній гетьман. Ювілейний збірник пам’яті Павла Скоропадського. 1843-1945. - К., 1993; Буравченков А. Час відновлення історичної пам’яті, або дещо про Гетьманат з погляду сьогодення // Там само; Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917-1919 pp. Історико-генетичний аналіз. - К., 1995; Білодід О., Панченко В. Павло Скоропадський і Україна. - К., 1997; Мироненко О. Українська Держава // Українське державотворення: не витребуваний потенціал. Словник-довідник. -К., 1997; Литвин С. Скоропадський і Петлюра: спроба спростування деяких міфів в історіографії Української Держави 1918 року // Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року. - К., 1998; Солдатенко В. Українська революція. Історичний нарис. - К., 1999; Осауленко Л.,ЗасєкінВ. Гетьман України Павло Скоропадський. - Кн. 1. - Луцьк, 2003; Папакін Г. Павло Скоропадський: патріот, державотворець, людина. Історико-архівні нариси. - К., 2003; Політична історія України XX століття. У 6-ти томах. - Т. 2. - К., 2003; Реєнт О. Павло Скоропадський. - К., 2003; Кришина Н. Діяльність німецької військової адміністрації в Україні у 1918 році. - К., 2006 та ін.

4 Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної нації XIX-XX століття. Вид. 2-ге. - К., 2000. - С. 129.

5 Верстюк В. Гетьманська держава 1918 р. в контексті української революції // Український історик. - 1999. - Nо 2-4 - С. 26; Його ж. Україна і Росія в історичній ретроспективі. - Т. 1. Українські проекти в Російській імперії. - К., 2004. - С. 448-464.

6 Федюк В. Украйна в 1918 г.: Гетман Скоропадский. - Ярославль, 1993.

7 Деникин А. Очерки русской смуты. Белое движение и борьба добровольческой армии. Май - октябрь 1918. Воспоминания, мемуары. - Минск, 2002.-С. 6.

8 Федюшин О. Украинская революция. 1917-1918. Перевод с англ. Л. А. Игоревского. - М., 2007.

9 Винниченко В. Відродження нації. Ч. III. - К. - Відень, 1920. - С. 26, 103; Грушевський М. По шкоді // Літературно-науковий вісник. - Т. 172 (кн. XII, грудень). - 1918. - С. 233-234.

10 Мироненко О. Крах маріократії П. Скоропадського // Українське державотворення. - С. 252-260.

11 Липинський В. Листа до братів-хліборобів. - К. - Філадельфія, 1995. -Т. 6.-Кн. 1.-С. 101.

Л. О. Буравченков

Гетьман П. Скоропадський і Білий рух (суб’єктивний погляд)

Навіть поверховий аналіз сучасного стану досліджень визвольних зма гань українського народу дозволяє стверджувати, що соціалістична ментальність багатьох дослідників не дозволяє їм повністю відмовитись від класового підходу в інтерпретації історії. Користуючись запозиченими від радянської історіографії постулатами і догмами, вони тепер звеличують Центральну Раду, що складалася з соціалістів «московського виховання», Гуляй Поле і Республіку отаманів. Водночас зневажливо оцінюють добу Української Держави, коли існувала реальна можливість для розбудови української державності. Поодинокі дослідження, присвячені гетьманату, потопають у хвилях праць з історії визвольних змагань «неосоціалістичного» напрямку, в яких чорне називають білим, намагаються виправдати те, чому немає виправдання, надають романтичного та героїчного забарвлення явищам, що призвели до зруйнування Української Держави і на багато десятиліть відірвали її від європейської спільноти. Про такий «метод» історичного дослідження і політичного опонування ще в 1921 р. писав С. Томашівський: «Поступом у нас називається не зберігання і поліпшування існуючих цінностей, а руйнування їх; ...ретроградством у нас зоветься все те, що стоїть на перепоні руїнницьким інстинктам»1, - з сумом зазначав він.

Свого часу українські соціалісти з метою дискредитації гетьмана намагалися довести його «неукраїнськість». Аргументами слугували звинувачення у монархізмі, «москвофільстві», співпраці з Білим рухом і зраді національних інтересів. Продовження цієї традиції знаходимо в дослідженнях сучасних вітчизняних істориків. Зокрема, в «Політичній історії України», автори якої, солідаризуючись з В. Винниченком та П. Христюком, схиляються до думки щодо монархічного характеру державного устрою Української Держави. «П. Скоропадський завбачливо ухилився від точної кваліфікації но-воствореної державності, а замість короля „скромно" прибрав собі назву гетьмана»2, так само «скромно» визначають вони свою позицію. Подібна точка зору й сьогодні є поширеною серед частини дослідників.

Але завуальовані натяки та припущення ймовірного характеру не можуть спростувати очевидного: гетьман не мав намірів встановлювати монархічний лад. В його законодавчих актах немає навіть і натяку на проголошення України монархією. Він добре розумів, що старий режим був психологічно підірваний, тому зародження здорового консервативного руху не могло відбуватися в ім’я якихось реставраційних, хоч і на національній основі, ідей. У розмові з Військовим отаманом Всевеликого війська Донського генералом П. Красновим гетьман зазначав: «Не може бути й мови про повернення до імперії і відновлення імператорської влади»3. Він зосередив всю повноту влади у своїх руках лише тимчасово, на перехідний період, до скликання Сойму, який і мав визначити форму майбутнього державного устрою України. Не загадуючи наперед, П. Скоропадський свідомо залишав це право за найвищим представницьким органом народу - Соймом.

Тепер щодо співпраці з Білим рухом. Протягом перебування гетьмана при владі він мав лише непрямі контакти з провідниками Добровольчої армії, з яких видно, що стосунки між ними були досить напруженими і неприязними. Останні вважали П. Скоропадського противником «єдиної неподільної Росії», ставили йому в провину «підтримку українського національного шовінізму» і намагання «розірвати культурний і державний зв’язок з Росією». Гетьман залишався на позиції, яку виклав у розмові з генералом П. Красновим: «Орієнтація (на Добровольчу армію генерала А. Денікіна. - А. Б.) мені зовсім не підходила, бо там проповідувалося повне заперечення України»4.

Несприйняття лідерами Білого руху гетьмана та його курсу на розбудову Української Держави стало на заваді утворенню єдиного антибільшовицького фронту Зараз більшість російських дослідників визнає, що великодержавний і агресивний російський націоналізм відштовхнув від Білого руху потенційних прихильників з числа антибільшовицьки настроєних національних лідерів. Тому формування єдиного антибільшовицького фронту виявилося справою нездійсненною.

Гетьман піднявся над відверто ворожим ставленням до нього провідників Добровольчої армії. Визнаючи найбільшою загрозою для існування Української Держави більшовицьку Росію, він 3 листопада 1918 р. на зустрічі з Військовим Отаманом Всевеликого війська Донського генералом П. Красновим запропонував створити єдиний антибільшовицький фронт у складі Добровольчої армії, Дону, України, Кубані, Криму, Грузії і народів Кавказу Між генералами відбулася відверта розмова, уривки з якої навів П. Краснов у праці «Всевеликое Войско Донское»: «Тут на Україні мені довелося обирати - чи самостійність, чи більшовизм, і я обрав самостійність, - казав П. Скоропадський. - І справді, в цій самостійності немає нічого поганого. Дайте народу можливість жити так, як він того хоче... Дайте самим розвиватися і, їй-богу, сам народ влаштує це все не гірше нас з вами»5. В особі генерала П. Краснова гетьман знайшов однодумця. Той також дотримувався пронімецької орієнтації і спирався на місцевий (козачий) патріотизм, не визнаючи претензій генерала А. Денікіна на верховенство Добровольчої армії над донським козацтвом і традиційними козачими інститутами самоврядування. Тому він пристав на пропозицію гетьмана. Тільки згодом, уже в еміграції, білоемігрантські дослідники визначили політику, що проводив генерал П. Краснов, як «політику здорового глузду». На таку ж оцінку заслуговує і політика П. Скоропадського.

Імперські амбіції завадили А. Денікіну оцінити реальні вигоди від союзу антибільшовицьких сил. «Але простягнуті Гетьманом і Отаманом руки залишилися не прийнятими. Все не сподобалося Денікіну в цьому листі. По-перше, пропозиція... походила не від нього, а від Гетьмана, по-друге, погодитися на розмови з Гетьманом, Грузією і Кримом значило визнати їхню самостійність. Від кого? Це питання Денікін і його уряд не ставили. Від Добровольчої армії, звичайно, яка уособлювала всю Росію і була її емблемою»6, - з гіркотою зазначав П. Краснов. Шанс на об’єднання усіх складових антибільшовицького руху був втрачений.

Закиди на адресу П. Скоропадського базуються на тому, що за часів гетьманату установи Добровольчої армії мали в Україні чи не найсприятливіші умови для своєї діяльності за межами її дислокації. Йдеться, насамперед, про регіональні центри і бюро Добровольчої армії, які вербували для неї добровольців, збирали кошти, закуповували зброю і спорядження. Статус таких організацій був «напівлегальним», тобто влада знала про їх існування, але офіційного дозволу на відкриття не давала. Спробуємо пояснити ставлення гетьмана до цих інституцій Добровольчої армії.

Головну зовнішню загрозу для Української Держави становила Радянська Росія (РСФРР). Тому гетьман розглядав білогвардійців, перш за все, як антибільшовицьку силу, тобто потенційного в цьому плані союзника. Відомо, що саме офіцерство було основою Білого руху і відігравало у його формуванні системоутворюючу роль. Після укладення РСФРР Брестського миру з Центральними державами та остаточної ліквідації старої армії офіцерство як соціально-професійна верства було кинуте напризволяще. В Україні 1918 року маса офіцерів наближалася до критичної. За нашими підрахунками офіцерський корпус збройних сил Росії восени 1917 р. становив 277 тис. осіб. В Україні, яка була тиловим районом двох фронтів Першої світової війни (Південно-Західного та Румунського) і на території якої розташовувалися військові частини й установи двох військових округів (Київського та Одеського), у 1918 р. залишалося більше 100 тис. офіцерів, тобто понад третину загального числа командного складу колишньої російської армії.

Перебування в країні такої кількості професіональних військовиків, здебільшого негативно налаштованих до національної влади, становило пряму загрозу для Української Держави. Тому цілком логічним виглядає намагання гетьмана у такий спосіб позбутися хоч частини нелояльного до влади елементу шляхом перекидання його на Кубань.

З цієї ж причини П. Скоропадський дозволив формування монархічної і пронімецької Південної армії, фінансово підтримував творення Астраханської, Руської народної та Північної армій. В усьому цьому можна розпізнати і корпоративну офіцерську солідарність. Гетьман на власні очі бачив, які страждання, муки і приниження довелося пережити офіцерам у 1917 р. З неприхованим співчуттям ставився він до них: «Два роки революції вщент зруйнували все життя, але особливо нестерпним було становище офіцерства. В усіх містах України, і особливо в центрах, було величезне скупчення офіцерів, які тинялися без діла»7.

Тому він вважав своїм обов’язком хоч якось полегшити їх моральний стан і матеріальне становище. Служба в новоутворених військових формуваннях була для багатьох із них чи не єдиною можливістю повернутися до знайомої справи. Для цього їм не доводилося поступатися притаманними цій соціально-професійній категорії чеснотами, бо теперішня служба сприймалася офіцерами як продовження попередньої в російській армії.

Проте більшість офіцерства на той час була дезорганізована і деморалізована. Лише невелика його частка пристала до Білого руху, більшість вагалася щодо вибору подальшого шляху. Давалася взнаки відсутність авторитетного імені, якому б вони довіряли, організуючої основи, об’єднав гасла. Офіцери добре пам’ятали, як були покинуті напризволяще своїми начальниками в 1917 р. За таких умов вони виявилися неспроможними навіть організовано стати на захист власного життя. Коли в жовтні виникла загроза більшовицького наступу з півночі, офіцерам було запропоновано службу в Окремому корпусі, призначеному для «боротьби з анархією у прикордонній зоні». Але вони не виявили особливого бажання служити в ньому, навіть за умови, що корпус не входив до складу українських збройних сил, а підпорядковувався безпосередньо гетьману. Так само до добровольчих російських офіцерських дружин у великих містах України в листопаді зголосилося лише 3-4 тис. осіб.

Раціоналізм П. Скоропадського у ставленні до Білого руху полягав у намаганні спонукати численних і активних прибічників російської антибільшовицької орієнтації в Україні до більш рішучого спротиву більшовицькій навалі. Це була одна з причин, чому гетьман 14 листопада 1918 р. видав грамоту «До всіх українських громадян і козаків України». Свій крок він пояснював наступним чином: «Для офіцерського руського складу я повинен був негайно оголосити федерацію, бо мені весь час товкмачили, що якщо це буде зроблено, весь офіцерський склад стане горою, заради Росії, за гетьманську Україну»8.

Деякі історики і сьогодні вважають, що оголошення повстання проти влади П. Скоропадського було відповідною реакцією Українського національного союзу на федеративну грамоту гетьмана, яка ліквідовувала незалежність України та формування нового, «проросійського» кабінету міністрів на чолі з С. Гербелем. Проте зміст грамоти не дає підстави для такого категоричного твердження. Вона написана в поміркованому державному дусі. У ній йдеться про творення «нового життя» кожним народом, визначається, що Україні у майбутній федерації з небільшовицькою Росією «належить зайняти одне з перших місць», стверджується про «забезпечення економічно-культурного розвитку цілого Українського народу на міцних підставах національно-державної самобутності». Гетьман, не вбачаючи іншого виходу для врятування України від загибелі, закликає всіх, кому дороге їх майбутнє, «стати грудьми на захист України і Росії», тобто не «єдиної Росії», а саме України і Росії, від головного ворога - московських більшовиків.

Не свідчила про «єдинонеділимський, антиукраїнський і виразно реакційний» (за В. Винниченком)9 склад уряду і програма діяльності нового Кабінету міністрів С. Гербеля. Вона ясно зазначала «задержання на Україні всіх прав на розвиток її державної і національної самобутності», «збереження і зміцнення державного ладу на Україні, що може бути досягнуто лишень при умові забезпечення України від анархії і більшовизму», «негайне оголошення закону про державний Сойм і вибори до нього на демократичних основах»10.

Проголошення федеративної грамоти і початок протигетьманського повстання не перебувають у причинно-наслідковому зв’язку. Про це цілком відверто свідчив один з керівників підготовки повстання М. Шапо-вал: «Звичайно, українці, що не знають історії внутрішньої (підкреслено М. Шаповалом. - А. Б.) праці Українського Національного союзу, пишуть і говорять так, що коли Скоропадський оголосив федерацію з Росією, то УНСоюз в той же день оповістив проти Гетьманщини повстання. Виходить так, що коли б Скоропадський не оповіщав федерації, то не було б повстання. Справді так не було»11. Федеративна грамота не стала ні причиною, ні приводом до повстання. Проте вона була вдало використана українськими соціалістами для збільшення кола своїх прихильників. Уже в перших відозвах Директорії від 14 листопада грамота оголошувалася «зрадницьким актом... про скасування самостійності Української Держави».

Грамоту П. Скоропадського необхідно розглядати як зроблений під тиском складного міжнародного і внутрішнього становища тактичний крок для збереження незалежності України. Ця думка не нова. Свого часу визнавав грамоту «тактичним кроком гетьмана» лідер партії українських есерів М. Ковалевський. Такої ж думки дотримувався ідеолог українського націоналізму Д. Донцов. Але більш цікавим видається ставлення до грамоти провідників Білого руху, на співпрацю з якими і була немов би спрямована зміна державного курсу Української Держави. Останні також вважали «федеративний» акт лише тактичним кроком. Цілком слушно вони посилалися при цьому на активні дії української дипломатії, яка в цей час добивалася від країн Антанти визнання за Україною статусу незалежної держави.

Якщо оцінювати федеративну грамоту з юридичного боку, то мав рацію відомий український історик права, професор Українського Вільного Університету в Мюнхені О. Юрченко, коли стверджував: «Проголошення у Грамоті 14 падолиста наміру ввійти до складу передбачуваної російської федерації... повертало Україну до політично-правового стану між III і 1У Універсалами Центральної Ради... Фактично Грамота Гетьмана внутрішній державно-правовий статус України на момент її видання не змінювала, бо в силу її проголошення нова федеративна російська держава не постала, і її передбачені компоненти, а отже й Україна, жили окремим державним життям»12.

Про це майже не згадує українська історіографія, але грамота паралізувала виступ, що готувався проросійськими силами у Києві. Один з учасників підготовки «політичного перевороту» В. Станкевич свідчив, що «у визначений для перевороту день Скоропадський сам опублікував, можливо саме для запобігання перевороту (підкреслено нами. - А. Б.), свою нову чергову орієнтацію вже на єдину Росію... Ми змушені були скасувати свій виступ», оскільки «вже не знали навіть, що робити, - валити Скоропадського, чи захищати його»13.

На користь неоднозначної суті гетьманської грамоти свідчать і контро-версійні оцінки її противниками гетьмана з українського і «єдинонеділим-ського» таборів. Українські кола вважали цей документ уособленням державної зради і початком відновлення єдиної Росії. Тоді як проросійські - не задовольняла її федеративна складова, а також неконкретність, розпливчастість у визначенні майбутнього Росії. «Федеративний» акт відштовхнув від гетьмана українців, але не додав значної кількості прихильників з-поміж русофільських елементів. Оцінюючи роль, яку відіграла грамота у консолідації українських протигетьманських сил, сам П. Скоропадський визнав згодом її появу помилкою.

Таким чином, політика здорового глузду гетьмана П. Скоропадського базувалася на усвідомленні ним головної загрози для існування незалежної України з боку більшовицької Росії. Вона полягала у намірах використати військовий потенціал Білого руху в неминучій боротьбі з більшовицькими військами, зменшити антиукраїнськи налаштований мілітарний елемент на території України, залучити частину його до справи оборони країни.

1 Томашівський С. Історія і політика // Піл колесами історії. - Нью-Йорк, 1962. -С. 32.

2 Політична історія України XX століття. У 6 томах. - Т. 2: Революція в Україні: політико-державні моделі та реалії (1917-1920). - К., 2003. - С. 220.

3 Краснов П. Н. Всевеликое Войско Донское // Архив русской революции. - Т. 5. - М., 1991.-С. 237.

4 Скоропадський Павло. Спогади. Кінець 1917 - грудень 1918. - К.-Філадельфія, 1995.-С. 181.

5 Краснов П. Н. Вказана праця. - С. 237.

6 Там само. - С. 240.

7 Скоропадський Павло. Вказана праця. - С. 172.

8 Там само. - С. 305.

9 Винниченко В. Відродження нації. - К.-Відень, 1920. - Ч. 3. - С. 102.

10 Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923 pp. - Т. 2: Українська Гетьманська Держава 1918 року. - Ужгород, 1930. - С. 415.

11 Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. - Прага, 1927.-С. 120.

12 Юрченко О. Українсько-російські стосунки після 1917 р. в правному аспекті. - Мюнхен, 1971. - С. 210.

13 Станкевич В. Б. Воспоминания. 1914-1919. - Берлин, 1920. - С. 326.

П. П. Гай-Нижник

Головна квартира Ясновельможного гетьмана Всієї України (Штаб гетьмана та особи біля гетьмана)

На сьогодні дослідниками опрацьовано досить об’ємний шар архівних матеріалів періоду існування гетьманату, аналіз і оцінка яких викладені у численних дисертаційних дослідженнях, наукових монографіях та публікаціях. Проте, на жаль, вітчизняна і зарубіжна історіографія української революції й досі практично не торкнулася висвітлення функціонування і ролі в Українській Державі власної адміністрації гетьмана П. Скоропадського, яка, з огляду на владний устрій цього державного утворення і повноважень його голови, мала б бути досить впливовою (особливо у залаштунковій, не публічній політиці) державно-адміністративною інституцією. Правителі і керівники держав завжди мали (і мають) у своєму розпорядженні власну адміністрацію. У різні часи її склад, функції і повноваження були різного характеру (залежно від державного ладу країни, суспільної організації, історичної традиції і навіть особистих переконань керманича державного утворення), проте завжди подібні установи функціонували під безпосереднім керівництвом та контролем свого патрона і перебували у самій серцевині (часто прихованій від загалу) державної політики.

Адміністрація голови держави за владарювання П. Скоропадського мала назву «Головна Квартира Пана Гетьмана», що включала у себе три основних складових, а саме: «Штаб Пана Гетьмана», «Осіб біля Гетьмана» (тобто його ад’ютантів) та «Власну Його Світлості Пана Гетьмана Всієї України канцелярію» [1, арк. 16]. Структура, повноваження, обов’язки та завдання гетьманської Квартири визначалися Положенням «Про Головну Квартиру Гетьмана», що було ухвалене під грифом «таємно» Радою міністрів Української Держави 1 травня 1918 p. [1, арк. 16]. Невдовзі, 3 серпня 1918 p., зазначене «Положення» набуло нової редакції [1, арк. 81 - 117]. Більш детально структура Головної квартири визначалася у додатку до положення «Про Головну Квартиру Гетьмана», в якому зазначалося, що вона складається з трьох «Частин» [1, арк. 61 - 80 зв.]. Фінансування «Головної Квартири Гетьмана» відбувалося за окремим кошторисом («Смітою Гетьманської Головної Квартири на 1918 р.» [2]). На утримання всіх її інституцій державним бюджетом визначалася сума в 4 млн 352 тис. 940 крб. Начальником «Головної Квартири Гетьмана», тобто головою гетьманської адміністрації, був начальник його Штабу (поєднував ці дві посади) [ 1, арк. 16,15 зв.]. «Головна Квартира Гетьмана» була центральною адміністрацією голови держави, яку було побудовано на військових засадах і що мала виняткові повноваження щодо контролю всіх силових структур країни та визначала основні напрямки охоронної діяльності в Українській Державі. В її обов’язок входило також безпосередньо оповіщати гетьмана про стан і потреби національної та його особистої безпеки тощо.

Штаб Пана Гетьмана

«Частина І» мала назву «Начальник Штабу Гетьмана і Штаб Гетьмана». Отже, Штаб гетьмана складався з чотирьох відділів, що включали в себе шість підрозділів: відділ 1(1. Начальник Штабу гетьмана; 2. Гетьманська похідна канцелярія); відділ II (3. Гетьманський комендант); відділ III (4. Гетьманський господар); відділ IV (5. Загін осібного призначення; 6. Осібний відділ) [1, арк. 61—78 зв.].

Штаб гетьмана був серцевиною Головної квартири керівника держави, і повноваження цієї частини були надзвичайно широкими. Гетьманський штаб займався питаннями призначень і звільнення зі служби, відпустками та відрядженнями усіх чинів Головної квартири гетьмана, справами надання допомоги від самого П. Скоропадського тим особам, «які здійснили послуги Українській Державі» [3, арк. 7]. Крім того, до компетенції Штабу гетьмана також входило: встановлення зв’язку між частинами, підпорядкованими начальнику гетьманського Штабу; інформування гетьмана за даними преси про політичний і економічний стан населення; збереження справ і документів історичного значення; забезпечення утримання та інших видів постачання особам Головної квартири; загальний нагляд за безпекою резиденції і мандрівок гетьмана; влаштування гетьманських прийомів і зустрічей; «обслідування всіх сторін діяльності політичних партій, організацій і окремих осіб, які намагаються підірвати Гетьманську владу і встановлену форму Правління в Українській Державі, а також висвітлення різних політичних течій в суспільстві і народних масах» [3, арк. 7].

Начальник Штабу гетьмана з будь-якого приводу чи справи мав звітува-тися лише перед гетьманом і отримувати вказівки та розпорядження також винятково від гетьмана, а тому «ніяке інше управління по справам, ввіреним його розпорядженню, вимагати вказівок по ним права не має». Крім того, начальник гетьманського Штабу дорівнювався в правах з головно-управляючим, а в окремих випадках набував навіть прав міністра, тому й міг віддавати «всі розпорядження по міністерствам Гетьмана, його розміщенню, задоволенню та охороні». Серед обов’язків начальника Штабу гетьмана було: командування частинами Штабу, нагляд за діловодством та ревізія справ Штабу, складання кошторисів видатків і прибутків по Штабу, а також передача гетьманських розпоряджень усім державним органам, цивільним установам і окремим особам для виконання зі словами: «Пан Гетьман наказав» [1, арк. 81 - 100, 16-30].

Очолив Штаб гетьмана Владислав Дашкевич-Горбацький - колишній викладач тактики в Пажеському корпусі (в якому свого часу навчався майбутній гетьман П. Скоропадський), генерал-майор російського генштабу Під час Першої світової війни В. Дашкевич-Горбацький командував полком та, згодом, 24-ю піхотною дивізією. 29 квітня 1918 р. був фактичним керівником гетьманського перевороту. З керівником свого майбутнього Штабу П. Скоропадський визначився 25 квітня, за кілька днів до перевороту [4, с. 149]. Проте у липні 1918 р. його було усунено з посади начальника Штабу гетьмана, який, за словами самого П. Скоропадського, «достеменно не міг впоратися із цією справою» [4, с. 214]. На зміну йому було призначено колишнього штаб-офіцера для доручень при головнокомандуючому арміями Південно-Західного фронту (з 14 грудня 1915 р.) та начальника відділу Дунайської армії (з 28 жовтня 1916 р.) полковника російської служби, генерального хорунжого війська Української Держави Бориса Стеллецького. Щоправда, вже в еміграції гетьман зізнавався, що здійснив це призначення «без особливого вибору, просто попався під руку», і вважав його за «велику помилку» [4, с. 214]. З серпня 1918 р. Штаб гетьмана очолив генерал-лейтенант російської служби, колишній інспектор артилерії 34-го армійського корпусу (у 1917 р. ним командував і реформував у 1-й Український корпус П. Скоропадський) та завідуючий артилерійською частиною 1-го Волинського кадрового корпусу Олександр Федорович Аккерман4. П. Скоропадський згадував, що 13 грудня 1918 p., за день до зречення гетьмана, О. Аккерман5 «мало розумів стан речей і часто бачив небезпеку там, де її насправді не було, і, навпаки, не остерігався того, що в сутності могло стати великою загрозою нашому існуванню» [4, с. 323].

Серед осіб для виконання доручень при начальнику Штабу гетьман,і були: старшини з правами командирів неокремих бригад, які за його вка зівкою повинні були нести чергування в гетьманському палаці під час х\ сідання Ради міністрів; осавули з правами командирів сотень, які під час свого чергування керували прийомом відвідувачів начальника Штабу і ви конували окремі його доручення; і секретар з правами столоначальника, що виконував доручення начальника Штабу з цивільного управління і вів його особисте листування.

Восени 1918 р., коли внутрішня і зовнішня ситуації навколо України загострилися, урядом було піднято питання перегляду фінансового забезпечення. 8 жовтня 1918 р. Рада міністрів визнала «за необхідне розробку законопроекту про надання особистого утримання Пана Гетьмана і отримати таке (у) Державній Канцелярії» [6, арк. 9 - 9 зв.]. До того ж часу, поки такий законодавчий акт мав бути вироблений і затверджений, уряд розпорядився «відпускати на утримання Пана Гетьмана по 25.000 карб, щомісячно», причому обраховуючи цю тимчасову зарплатню від першого дня гетьманування П. Скоропадського, тобто з 29 квітня 1918 р. [6, арк. 9-9 зв.].

15 вересня 1918 р. начальникові гетьманського Штабу під грифом «таємно» на формування Українського козацтва було виділено 900 тис. крб [7, арк. 15]. 18 листопада 1918 p., знову ж таємною постановою, очіль-никові Штабу гетьмана надавалося 10 млн крб [7, арк. 17]. 19 листопада 1918 р. П. Скоропадський затвердив ухвалену Радою міністрів постанову «Про асигнування на утримання персонального складу Штабу Гетьмана всієї України» 250 тис. крб [8, арк. 1, 2, 3]. Уточнимо, що то були кошти «на утримання додаткових штатів Штабу Гетьмана» [8, арк. 1, 2]. З грудня 1918 р. (таємною постановою уряду, затвердженою П. Скоропадським) у безвідомче розпорядження начальника Штабу гетьмана на таємні видатки (обрахунком з 1 вересня по 31 грудня) було надано ще 348 тис. 752 крб [7, арк. 23].

Гетьманська похідна канцелярія складалася з 4 відділів (загально-інспекторського, освідомчого, постачального, технічного), канцелярії прохань на ім’я гетьмана та архіву Крім того, до її складу входили також старшини для доручень начальника похідної канцелярії, що збирали відомості по армії і флоту України та інших держав, готували почесні караули, паради, церемонії, маневри, стройові огляди (за присутності гетьмана і супроводжували його під час цих оглядів); а також топограф, що виконував військово-картографічні роботи Штабу гетьмана. Начальник похідної канцелярії був заступником начальника Штабу гетьмана і членом Військової державної ради, а в правах дорівнювався до помічника головноуправляю-чого.

Загально-інспекторський відділ складався з 5 діловодстві секретного, особового складу, загального листування і журнального, в яких працювали перекладачі, фотографи, журналісти з помічниками, експедитори з помічниками, писарі, друкарі та кур’єри. їхні службові обов’язки визначалися окремими інструкціями начальника похідної канцелярії. Очолював відділ його начальник, що мав права командира неокремої бригади, в підпорядкуванні якого перебували також помічник з правами командира військової частини і начальники зазначених вище діловодств.

Осеідомчий відділ повинен був інформувати гетьмана про політичний і економічний стан населення, складав тижневі звіти про публікації в українській та закордонній пресі, готував статті про життя гетьмана для державних газет, статті із спростуваннями, поясненнями чи юридичними тлумаченнями, а також редагував гетьманські інтерв’ю та промови для преси. Начальник цього відділу користувався правами директора департаменту міністерства і був зобов’язаний розподіляти друкований матеріал між діловодами для щоденного читання, особисто перевіряти окремі статті і заносити їх до інформаційного бюлетеня із зазначенням у спеціальному журналі, забезпечувати своєчасність надходження до відділу і правильність збереження друкованого матеріалу. Він також щодня інформував начальника гетьманської похідної канцелярії. Помічник начальника освідомчого відділу мав особисто перечитувати підготовлені статті про життя гетьмана і давати дозвіл на їхнє друкування, збирати матеріал про особу гетьмана для преси, заміщати начальника відділу. У відділі служили також чотири діловоди щодо українських і закордонних газет, цензор, завідуючий друкарнею, дві друкарки і кур’єр. Діловоди щодня перечитували інформаційний матеріал, визначали й передавали найцікавіші статті начальникові відділу з доданням додаткової інформації щодо них. Чотири діловоди опрацьовували зміст газет і журналів за мовним розмежуванням: один - українську, російську та польську, другий - німецьку та австрійську, третій - французьку, американську та англійську, четвертий - єврейську. Цензор повинен був здійснювати перегляд і цензуру друкованих стовпців, а також спростовувати брехливі відомості про гетьмана, що подавалися пресою. Обов’язки друкарки і кур’єра визначалися окремою інструкцією начальника освідомчого відділу похідної канцелярії.

Постачальний відділ займався справами платні особовому складові Штабу гетьмана, заздалегідь заготовляв для потреб пересування його чинів провіант, фураж, матеріали для обв’язування та обгортання пакунків і мішків, засоби обозно-речового постачання, а також забезпечував необхідну кількість автомобілів, пального і мастила для них. На посаду начальника постачального відділу обов’язково призначався офіцер, який закінчив Інтендантську академію або Український військовий політехнікум. Він мав права командира неокремої бригади. Йому підлягали помічник, старший і молодший старшини для доручень, бухгалтер, скарбник, два діловоди, рахівничий, два писарі, дві друкарки, два вахтери. У віданні начальника постачального відділу знаходилися похідний магазин, обмундирувальна, взуттєва і обозна майстерні. їхні завідуючі користувалися правами командирів військових частин.

Технічне відділення опікувалося телефонним і телеграфним зв’язком, електрикою, дзвінковою та електричною сигналізацією гетьманського палацу і підрозділів Штабу Начальник цього відділення підлягав безпосередньо начальникові похідної канцелярії і користувався правами командира військової частини. Він завідував телеграфною та телефонною станціями, а також усією мережею зв’язку в районі гетьманського будинку. На телеграфній станції працювали юзисти, що цілодобово чергували біля телеграфних апаратів, реєстрували і передавали депеші завідуючому станцією; механік відповідав за справність агрегатів станції; наглядач відповідав за справність електричної мережі станції. На телефонній станції працювали завідуючий, наглядачі телефонної мережі та телефоністки, які чергували біля центрального комутатора цілодобово. Канцелярія з прийому прохань на ім'я гетьмана приймала та розглядала скарги на рішення вищих державних органів або скарги на діяльність вищих посадових осіб, прохання про дарування різного роду милостей, а також прохання про помилування та пом’якшення долі засуджених осіб або тих, що вже відбувають покарання. Таким чином, канцелярія з прийому прохань на ім’я гетьмана мала ті ж самі завдання, що й власна канцелярія гетьмана6, але в похідних умовах. На чолі канцелярії з прийому прохань на ім’я гетьмана стояв начальник з правами директора департаменту міністерства, який підпорядковувався безпосередньо начальникові гетьманської похідної канцелярії. Кожного місяця він отримував від начальника постачального відділу грошовий аванс у розмірі, затвердженому начальником Штабу гетьмана, для видачі за наказом П. Скоропадськогоперсональної грошової допомоги та винагороди окремим громадянам за заслуги перед Українською Державою. На такі потреби бюджетом передбачалося виділення 50 тис. крб на рік. Працювали в канцелярії з прийому прохань діловоди та їхні помічники, друкарки та писар. Архів гетьманської похідної канцелярії відповідав за прийом, реєстрацію та збереження усіх справ, що надходили від начальників відділів Штабу гетьмана; видачею довідок у справах, зданих до архіву; закупкою наукових і спеціальних книг для бібліотеки гетьмана; описом справ і каталогів бібліотеки. Завідуючий архівом користувався правами начальника відділення департаменту. На допомогу йому призначався чиновник архіву [1, арк. 16 - 44 зв., 51; 9, арк. 4; 10].

Гетьманський господар. Уже 29 квітня 1918 p., тобто одразу ж по перевороті, П. Скоропадський оселився в будинку за № 40 по вул. Інститутській7, в якому до революції мешкали київські генерал-губернатори, згодом - київський губернатор, а після революції - губерніальний комісар Тимчасового уряду. З осені 1917 р. в цьому будинку жив голова Генерального секретаріату В. Винниченко, а після нього - голова Ради народних міністрів В. Голубович. Життям у гетьманському палаці, яке тривало за чітко заведеним регламентом, й опікувався гетьманський господар та його управління8. Вже на другий день перевороту П. Скоропадський застав увесь штат гетьманського будинку вже сформованим, і йому залишилося лише переглянути його і затвердити. Управління гетьманського господаря було окремою структурною одиницею гетьманського Штабу. «Завідуючим всією господарською частиною, на якому лежав обов’язок вести усі списки запрошених, а також й господарську частину, був Михайло Ханенко» [4, с. 214-215]. 19 липня 1918 р. військовий старшина М. Ханенко був затверджений на цій посаді й займав її до листопада 1918 р. За своїм статусом посада гетьманського господаря була близькою до посади царського гофмаршала.

Гетьманський господар підпорядковувався безпосередньо начальникові Штабу гетьмана. Коли ж він отримував накази особисто від гетьмана, то доповідав начальникові Штабу і лише перед ним звітував про свою діяльність.

Господар призначався гетьманським наказом по Штабу, про що оголошувалося також і наказом по армії та флоту. У своїх правах він дорівнював-ся до помічника головноуправляючого, а в окремих випадках - товариша міністра. В обов’язки гетьманського господаря входило матеріальне забезпечення гетьмана та його гостей, влаштування державних прийомів, підтримання в належному стані гетьманського палацу і всіх господарських будівель, саду, рухомого майна гетьманської резиденції. У вирішенні цих завдань йому допомагала й Рада міністрів. Так, наприклад, у липні 1918 р. (Реєстр № 5 засідання Малої Ради міністрів від 2, 5, 8, 9 і 11 липня 1918 р.) Мала Рада міністрів ухвалила «скасувати в кошторисі 2 000 карбован[ців], котрі прохаються на купівлю крісел для палати засідань Малої Ради Міністрів і ухвалити відпуск кредіту в сумі 28 350 карбованців» [12, арк. 12 зв.]. В середині серпня (Реєстр № 9 засідання Малої Ради міністрів від 12, 15 і 16 серпня 1918 р.) у відповідь на доповідь начальника Штабу гетьмана Мала Рада міністрів постановила «ухвалити одпуск в 1918 році щомісячно по 400 карб, на видатки по художественній частині Дворца Пана Гетьмана» [12, арк. 26]. 24 жовтня 1918 р. Мала Рада міністрів асигнувала 10 тис. 818 крб «на придбання уніформи льокеям і швейцарам дворця П[ана] Гетьмана», а також збільшила «асігнування по кошторису на освітлення будинку Nq 40 по Інституцькій вул. до 16000 карб, і на дрібний ремонт до 14 000 карбованців» [14, арк. 7]. Помічником М. Ханенка став полковник Олександр Яценко-Борзаковський [11, с. 55].

У розпорядженні гетьманського господаря були старший (з правами командира військової частини) і молодший (з правами командира роти) старшини для доручень, канцелярія, господарчий відділ і гетьманська церква. Канцелярія гетьманського господаря займалася адміністративним і господарчим листуванням управління господарства. Її начальник прирівнювався в правах до директора департаменту міністерства і мав у підпорядкуванні урядовця для доручень, скарбника, бухгалтера, діловода, журналіста, писаря та друкарок. Господарчий відділ безпосередньо займався господарськими справами палацу гетьмана, столуванням та влаштуванням і вирішенням інших життєвих потреб гетьмана та його родини. Відтак цей відділ був провідним в управлінні гетьманського господаря. Значний вплив мав і його начальник, який користувався правами командира бригади. Начальник господарчого відділу керував прислугою гетьманського палацу, складав щоденний список осіб, що були запрошені на гетьманські обіди, розподіляв місця за столом, розраховував щоденний кошторис для необхідних закупівель і затверджував його у гетьманського господаря, а також отримував грошові 92 аванси на витрати по гетьманському палацу та звітував про них. З травня до середини літа 1918 р. начальником господарчого відділу управління гетьманського господаря був полковник С. Богданович, який, за словами П. Скоропадського, безпосередньо завідував усіма службовцями в домі, а за своєю вдачею поєднував «суміш дуже доброго із усілякими дивацтвами» [4, с. 215]. В серпні 1918 р. гетьман, за рекомендацією начальника свого штабу Б. Стеллецького, заступив його на полковника Олександра Яценка-Борзаковського. Сам П. Скоропадський ніяк не міг охарактеризувати цю людину, оскільки «Яценко у моїй (Скоропадського) присутності рота не розтуляв і на мої запитання відповідав односкладними фразами» [4, с. 215]. В розпорядженні начальника господарчого відділу був помічник з правами командира батальйону, старшина для доручень з правами командира роти (робив щоденні закупівлі для палацу), господарчий урядовець, доглядач будинку та прислуга. Гетьманською церквою керував священик, який отримував «все необхідне від гетьманського господаря і за його згодою запрошував служників церкви» [1, арк. 16 - 44 зв., 51; 9, арк. 4; 10]. У цій церкві гетьманській родині довелося не лише молитися, а й відправляти панахиди по маленькому гетьманичу Павлу, який несподівано помер у серпні 1918 р.

Гетьманський комендант. На управління гетьманського коменданта повністю покладалася особиста безпека гетьмана. Комендант підпорядковувався начальникові Штабу гетьмана і призначався (за поданням начальника Штабу) окремим наказом П. Скоропадського по Штабу та по армії і флоту. В обов’язки коменданта входило «загальне спостереження за безпекою резиденції і нагляд за безпекою шляхів під час гетьманських мандрівок; організація охорони Пана Гетьмана як у місці постійного знаходження, так і в дорозі; завідування у всіх відношеннях Конвоєм, Особливою охоронною Командою та іншими частинами, призначеними для охорони Пана Гетьмана; гаражем і стайнею» [1, арк. 16]. Усі урядові та державні установи були зобов’язані надавати комендантові відомості щодо безпеки гетьмана. Усі його вимоги про вжиття заходів на захист гетьмана повинні були беззаперечно і негайно виконувати всі установи, відомства та організації країни. Військовослужбовці і цивільні особи, які відряджалися в розпорядження коменданта, перебували у повній його підлеглості і за ними зберігалися їхні попередні посади та грошове утримання. Повноваження і сфера діяльності гетьманського коменданта визначала спеціальна інструкція Штабу гетьмана, затверджена П. Скоропадським і підписана начальником Штабу. Гетьманський комендант мав звання генерального значкового, дорівнювався у правах з головно-управляючим і мав окремі права товариша міністра. Комендант палацу гетьмана мав свою резиденцію в Києві по вул. Олександрівській [15, арк. 37, 51; 16, арк. 107; 28]. Цю винятково важливу посаду посів колишній отаман Окремого Запорізького загону і герой визволення Києва від більшовиків, губерніальний комендант Київщини, генерал-майор російської служби, генеральний хорунжий Костянтин Прісовський. П. Скоропадський, навіть після падіння гетьманату, зберіг про нього якнайкращі спогади. Він, зокрема, писав: «Комендантом був в мене генерал Прісовський, прекрасна людина, про яку я завжди збережу пам’ять як про бездоганну людину. До останньої хвилини він виконував свій борг, незважаючи на те, що ризикував багатьом» [4, с. 214]. У підпорядкуванні гетьманського коменданта перебували помічник коменданта (з правами командира бригади), старшини для доручень (старший старшина для доручень мав права командира полку), канцелярія (начальник з правами начальника відділу міністерства), самохідний відділ (командир відділу мав права командира полку), конвой (його командир користувався правами командира бригади), особиста охоронна команда та гетьманська стайня (її начальник мав права командира батальйону). Помічник коменданта і старшини для доручень у своїх діях керувалися особливими інструкціями начальника Штабу гетьмана, а до їхніх обов’язків входило забезпечення оперативного управління охоронними підрозділами Штабу, встановлення порядку чергування по управлінню гетьманського коменданта та виконання спецзавдань коменданта під час службових відряджень. Канцелярія (у складі начальника, діловода, журналіста, писаря, друкарки та кур’єрів) здійснювала діловодство підрозділу. Самохідний відділ мав у своєму розпорядженні автомобілі, мотоцикли, велосипеди, автомобільне майно і матеріали, що призначалися для використання гетьманом та його Штабом. Начальником цього відділу могла бути призначена лише особа, що закінчила вищі автомобільні курси. Всі автомобілі розподілялися гетьманським комендантом за посадовими особами Штабу відповідними нарядами, які реєструвалися у спеціальному щоденникові із зазначенням верстового пробігу та витрат пального. Помічник начальника відділу був ще й завідуючим гаражем. У відділі також служили конторщик, діловод, старший механік гаража, водії та їхні помічники, кур’єри-мотоциклетники, писар і друкарка. Гетьманська стайня призначалася «для утримання і виїзду запряжних та верхових коней Пана Гетьмана та його світи, а також для збереження екіпажів, упряжі, сідел і манежу». Її завідуючий підпорядковувався коменданту. Крім нього, до особового складу стайні входили діловод і ветеринарний лікар, призначалася необхідна кількість обслуги із козаків [1, арк. 16 - 44 зв., 51; 9, арк. 4; 10].

Власний конвой ясновельможного пана гетьмана підпорядковувався гетьманському коменданту. Командував ним М. Устимович. Положення «Про Головну Квартиру Гетьмана» чітко вказувало на обов’язки гетьманського конвою та його статус, а саме: «військова частина, призначена для охорони Пана Гетьмана і Його родини», що прирівнювалася до кавалерійського полку. Особовий склад конвою числився на дійсній військовій службі. Загальні права і обов’язки конвойних визначалися військовими законами і статутами, а спеціальні охоронні - Статутом залогової (гарнізонної) служби і особливою інструкцією коменданта, затвердженою начальником Штабу гетьмана. Старшини конвою призначалися на посаду комендантом за поданням свого командира. Умови комплектування конвою козаками визначалися за взаємним узгодженням начальника Штабу і військового міністра [1, арк. 16-44зв., 51; 9, арк. 4; 10].

Особовий склад конвою розташовувався в Києві в Миколаївських касар-нях [12,арк. Ібзв.; 17].Улипні 1918р. Мала Рада міністрів (реєстр No 6 від 16, 17 липня 1918 р.) асигнувала 60 млн крб «на негайний ремонт будинків Миколаївських казарм для Власного Конвою Пана Гетьмана» [12, арк. 16 зв.]. 16 серпня 1918 р. Мала Рада міністрів внесла деякі зміни до проекту штатів Власного конвою пана гетьмана [12, арк. 26]. 21 серпня Мала Рада міністрів вказала на потребу ретельного відбору конвойних, встановлення для них збільшених посадових ставок і військових звань. 17 вересня П. Скоропадський затвердив ухвалену урядом постанову «Про штати Власного Конвою Ясновельможного Пана Гетьмана всієї України», в якому зазначалося вважати їх дійсними з 1 травня 1918 р. [18, арк. 1]. Загальний склад конвою було сформовано із штабу та 3 сотень: офіцерської (формувалася винятково зі старшин), кінно-кулеметної та козачої. Старшини озброювалися револьверами, козаки та вартові - шаблями і гвинтівками, а кінно-кулеметна сотня - 6 кулеметами системи «Максим» та 12 кулеметами системи «Льюіс». Командир конвою отримував ранг генерального хорунжого та права командира окремої бригади з річним утриманням 10 тис. 800 крб.

Його помічники з муштрової і господарської частини (полковник або військовий старшина) - 9 тис. 600 крб, осавул (сотник) - 7 тис. 200 крб, сотенні командири (військові старшини або полковники) - 8 тис. 400 крб, півсотенні (сотники або військові старшини) - 7 тис. 200 крб, чотові командири, начальник зв’язку і вартові старшини в палаці гетьмана (сотники, значкові або хорунжі) - 6 тис. крб. Рядові посади другої і третьої сотні комплектувалися «з козаків або найманих людей від хліборобів по вибору і за відповідальністю командира конвою». Крім грошового утримання (2 тис. 500 - 3 тис. 500 крб на рік), вони одержували повне харчове забезпечення та помешкання. Загальний склад гетьманського конвою нараховував 53 старшини (з них ЗО вартових), попа, дяка, капельмейстера, 8 військових урядовців, 614 муштрових і 203 немуштрових козаки [1, арк. 39 - 39 зв.; 18, арк. 1 - 7, 12 - 15]. Б. Стеллецький згадував, що «для безпосередньої охорони уряду гетьмана були сформовані дві сотні гетьманського конвою (одна - піша, друга - кінна), переважно з колишніх офіцерів» [19, с. 89-90].

Станом коней та умовами їхнього утримування опікувався начальник стайні, посада якого відповідала командирові батальйону. Харчування козаків здійснювалося державним коштом, як, власне, й прокорм коней гетьманського конвою. 5 вересня 1918 р. Мала Рада міністрів ухвалила асигнувати «на харчування Власного Конвою та покриття видатків Власної Канцелярії» 92 тис. 615 крб [12, арк. 34]. Закупівлею харчу займався начальник господарської частини, який оголошував відповідний конкурс постачальників. Зацікавлені особи чи організації повинні були подати до канцелярії конвою (в Миколаївських касарнях) свої заяви у запечатаних конвертах із доданням задатку в розмірі 10 % готівковими грішми зі всієї суми поставки. Торги заздалегідь призначалися на певний день, як, наприклад, було 9 вересня 1918 р. Тоді було оголошено торги на постачання власному конвою пана гетьмана на 1918 і 1919 pp. [20]. Іноді керівництво конвою не лише купувало, а й продавало, як, скажімо, 14 жовтня 1918 р. в тих же Миколаївських касарнях на Печерську були проведені публічні торги з продажу 14 коней із власного конвою пана гетьмана [17].

Загін осібного призначення установлювався з метою забезпечення порядку в місцях перебування гетьмана. Він підпорядковувався начальникові Штабу гетьмана і прирівнювався до окремого батальйону [1, арк. 39-41, 55 - 59; 21]. 19 жовтня 1918 р. начальник Штабу гетьмана О. Аккерман виступив перед Радою міністрів з доповіддю про виділення «коштів на утримання членів загону» (обрахунком з 1 жовтня 1918 p.). Бюджетова комісія повідомила про можливість асигнувати, а уряд ухвалив 55 тис. 771 крб [15, арк. 21]. А. Денікін вважав, що організація контррозвідки і «загони особливого призначення» в Україні домінували над «багнетами», тобто над питанням створення армії [22, с. 146]. Обов’язки особового складу загону визначалися військовими статутами і особливою інструкцією начальника Штабу гетьмана. Помічник командира загону, господар і командири взводів прирівнювались у правах до ротних командирів, а унтер-офіцери -молодших офіцерів, хоча за чисельністю загін відповідав лише сотні [1, арк. 39 - 41, 55 - 59; 21]. Загін окремого призначення складався з двох взводів. У кожному з них було 3 стрілецьких і 1 панцерний відділи. Загін окремого призначення являв собою підрозділ швидкого реагування і застосування в різних екстремальних ситуаціях [1, арк. 39 - 40 зв.; 75-76].

Особиста охоронна команда гетьмана, яка також була підпорядкована гетьманському коменданту, була окремою військовою частиною і прирівнювалася до полку. Існувало «Положення про особисту Охоронну команду Гетьмана». Це - короткий підзаконний акт, котрий частково регламентує діяльність чинів особистої Охоронної команди П. Скоропадського, яка виконувала функції фізичної охорони гетьмана та членів його родини. З точки зору інтересів контррозвідки це Положення містить лише основні принципи взаємодії особистої Охоронної команди гетьмана із спеціальним органом - Особливим відділом Штабу гетьмана і місцевими розшуковими підрозділами. В ній служили виборні надійні особи, єдиним завданням яких була охорона П. Скоропадського «як при знаходженні в місці постійної резиденції, так і під час мандрівок по залізничним, шосейним і водяним шляхам». З цією метою у складі охорони було встановлено постійні нерухомі і перепускні пости у палаці гетьмана, розроблявся бойовий рахунок із залученням особистого конвою гетьмана та інших охоронних підрозділів, відпрацьовувалася система заходів з нагляду за місцевістю і спорудами, що безпосередньо прилягали до палацу, і за шляхами постійного проїзду гетьмана та його родини, встановлювався зв’язок з центральними та місцевими розшуковими установами для визначення засобів охорони в непередбачених випадках. Старшину, що командував Охоронною командою і виконував обов’язки завідуючого, за поданням гетьманського коменданта призначав начальник Штабу гетьмана. На чолі особистої Охоронної команди гетьмана було призначено полковника Миколу Аркаса. М. Аркас перед гетьманським переворотом був командиром кіннотного відділу, що мав охороняти Центральну Раду, але особисто з’явився до П. Скоропадського, перейшовши таким чином на його бік. У листопаді 1918 p. М. Аркаса було заарештовано гетьманськими спецслужбами за його участь у підготовці повстання проти П. Скоропадського, в чому він згодом зізнався [4, с. 303, 310]. Завідуючий командою прирівнювався в правах до командира полку, його старший помічник - до командира батальйону, молодші помічники і старшини для доручень -до командирів рот, старші вартові - до молодших офіцерів, а вартові - до унтер-офіцерів. Члени особистої охорони перебували на державній службі, а заробітну платню одержували з особливого фонду гетьмана. Якщо виникала необхідність збільшення кількості охоронців, то начальники роз-шукових установ мали додатково відрядити своїх співробітників, а начальник, що відрядив підлеглих, ніс за них повну особисту відповідальність. У місті перебування гетьмана та його родини (чи мандрівки) особиста охорона діяла за загальним планом, затвердженим начальником Штабу гетьмана. Окрім військових статутів, Охоронна команда в своїх діях керувалася ще й особливими інструкціями гетьманського коменданта. Звичайний штат особистої охорони гетьмана складався з 122 осіб, а саме: завідуючий, старший і молодший помічники завідуючого, 4 старшини для доручень, 2 старших вартових, діловод, писар, розсильний при канцелярії, 55 постійних постових у районі резиденції, 46 наглядачів, 7 наказних і 2 водії. Нову українську форму носили лише постові в околицях постійної резиденції гетьмана [1, арк. 39 - 39 зв., 66 зв. - 68, 70 зв.].

Посаді завідуючого командою відповідало звання полковника або військового старшини (10 тис. 800 крб річних), його старшого і молодшого помічників - сотника (9 тис. 600 крб і 8 тис. 400 крб), старшини для доручень - значкового або хорунжого (8 тис. 400 крб). Інші службовці Охоронної команди військових звань не мали, їхній ранг дорівнював відповідним співробітникам підрозділів Державної варти, але плата була значно вищою. Так, старший вартовий отримував 8 тис. 400 крб річних, а вартовий - 7 тис. 200 крб.

Завідуючий охороною складав щоденний наряд чергових і представляв їх гетьманському коменданту. Якщо обставини змінювалися, він розробляв новий план охорони і табель постам, який подавав коменданту на затвердження. В його обов’язки входило ведення повного обліку персоналу, який служив у палаці, включаючи конвойних гетьмана. При виникненні підозри до особи завідуючий Охоронною командою вживав заходів для її затримання, про що доповідав комендантові. При необхідності він міг викликати власний конвой гетьмана. Охорона щоденно оглядала всі приміщення, які безпосередньо прилягали до власних покоїв гетьмана, про що складали поіменну відомість. На шляхах постійного проїзду гетьмана огляду підлягали споруди водопостачання і каналізації. Для цього залучалися також урядовці Київського градоначальства. У місцях найчастішого перебування гетьмана проводилася реєстрація і перевірка постійних мешканців, встановлювалися секретні наглядові пости. Завідуючий Охоронною командою повинен був мати «таємних освідомачів для висвітлення життя і зносин не тільки підлеглої йому охорони, але й всіх, що стоять на обліку і службі при будинку Гетьмана». Але при цьому в окремому положенні «Про особливу Охоронну команду ясновельможного Пана Гетьмана» зазначалося, що «чини охорони при доборі відомостей про осіб у нагляді повинні були обережними, конспіративними, щоб своїми діями і розмовами не нашкодити справі і не образити особу, яка досліджується. Варто завжди пам’ятати, що нагляду підлягають всі без винятку особи, а не тільки ті, про кого є неблагодійні відомості».

Особиста охорона діяла у взаємозв’язку з особливим відділом Штабу гетьмана. Вона виконувала доручення з нагляду за окремими особами в районі резиденції гетьмана, а особливий відділ проводив розробку відомостей, одержаних від охорони. Свої спільні заходи вони здійснювали за погодженням із начальником Штабу гетьмана, крім екстрених випадків, які виникали у разі гострої потреби [1, арк. 39 - 39 зв., 66 зв. - 68, 70 зв.].

Осібний (особливий) відділ.

Відповідно до Положення «Про Осібний відділ Штабу Гетьмана, компетенцію його посадових осіб і підрозділів» відділ мав завданням відстежувати різні політичні та національні течії у суспільстві щодо ставлення до особи гетьмана, розробляти заходи по боротьбі урядових установ з антидержавною діяльністю політичних партій, організацій та окремих осіб, інформувати про діяльність політичних партій та громадських рухів України, які могли шкідливо вплинути на внутрішню ситуацію в Українській Державі та її міжнародні відносини9. Окремі агенти відділу здійснювали розвідувальні функції й за кордоном України. Осібний відділ також був зобов’язаний виконувати окремі доручення начальника Штабу гетьмана щодо галузі своєї безпосередньої діяльності [1, арк. 44 - 45]. Таким чином, відділ фактично виконував роль політичної розвідки та контррозвідки й мав надзвичайні повноваження щодо інших офіційних установ Української Держави.

Пропозицію щодо створення Осібного відділу10 при Штабі гетьмана подав П. Скоропадському у перші ж дні по перевороті державний секретар М. Гіжицький. Він, зокрема, так обумовлював потребу у подібній інституції: «Нам, пане Гетьмане, необхідно мати свою розвідку, ми нічого не знаємо. Потрібно, щоб Ви були постійно освідомлені про те, що відбувається всередині країни, отримуючи відомості не лише з Міністерства внутрішніх справ, але й від власного органу. Крім того, маса людей, які не співчувають переворотові, можуть здійснити замах; врешті, може бути підготовлено переворот, а ми про це й нічого знати не будемо до останньої хвилини» [4, с. 206 - 207]. Гетьман одразу ж обміркував цю справу з головою Ради міністрів і водночас міністром внутрішніх справ Ф. Лизогубом. П. Скоропадський, власне, вже був переконаний у необхідності створення такої структури при своєму Штабові, тому що то були, за словами самого гетьмана, «часи мінливі» і він не бажав «бути усвідомленим винятково однією лише людиною (тобто лише міністром внутрішніх справ. - П. Г.-Н.)» [4, 207]. Було вирішено, що «уся агентурна частина буде зосереджуватися у Міністерстві внутрішніх справ, але що при штабі Гетьмана буде вестись особлива агентура у так званому „осібному відділі штаба Гетьмана", обов’язком якого буде стежити за усіма особами та партіями, що готують замахи на мене (П. Скоропадського. -П. Г.-Н.) і, взагалі, що прагнуть до перевороту» [4, с. 207].

Державна влада поставилася до організації та налагодження роботи осібного відділу не зволікаючи, в тому числі й щодо фінансового забезпечення. Вже наприкінці червня 1918 р. на його потреби було виділено 184 тис. крб, з яких на залучення таємної агентури (до 1 вересня 1918 р.) було витрачено 50 тис. крб, для заохочення роботи осібних службовців - 40 тис. крб, на додаткову платню співробітникам за працю у вечірні й нічні години -ЗО тис. крб, на непередбачені витрати агентів і наглядачів - 10 тис. крб, на винагороди службовцям відділу - 24 тис. крб, на покриття витрат у зв’язку з дорожнечею - ЗО тис. крб [23, арк. 4, 7]. З 1 вересня по 1 грудня 1918 р. на таємні видатки по Осібному відділу в розпорядження начальника Штабу гетьмана було виділено 348 тис. 752 крб [7, арк. 23]. 15 листопада 1918 р. в розпорядження начальника гетьманського Штабу для охорони державної безпеки було таємно асигновано 10 млн крб [7, арк. 17].

Інтенсивно формувався й штат Осібного відділу. Начальника Осібного відділу призначав і ніс за це персональну відповідальність особисто начальник Штабу гетьмана. У своїх правах очільник цього відділу дорівнювався до командира армійського корпусу, що визначалися Дисциплінарним військовим статутом, а також мав чин державного рангового [24, арк. 100]. Усі працівники Осібного відділу (як військові, так і цивільні) вважалися на дійсній військовій службі з відповідними правами та належними пільгами. За посадові злочини чи службові провини цивільні службовці відділу підлягали відповідальності на загальних підставах для визначених посадових осіб [1, арк. 45 - 48]. Начальником Осібного відділу було призначено колишнього товариша прокурора окружного суду Д. П. Буслон, в чесності якого гетьман не мав сумнівів [4, с. 207].

В Осібному відділі також несли службу помічник начальника відділу, особи для спеціальних доручень, 7 штаб-офіцерів (ад’ютантів), 8 районних офіцерів, а також службовці юридичного та інформаційного відділень, канцелярії та екзекутор. Урядовці юридичного відділення займалися перевіркою оперативних матеріалів і після з’ясування обставин справи через начальника відділу всі листи передавали на розслідування старшому про-курору Апеляційного суду або прокурорам Військового чи Морського судів [1, арк. 45 - 48 зв.]. Інформаційний відділ комплектувався з його начальника, 4 штаб-офіцерів для розробки і класифікації оперативних матеріалів, агентів зовнішнього нагляду (за окремим штатом), спеціального діловода і друкарки з дозволом роботи з таємними документами. Зовнішнім наглядом керував призначений завідуючий, якому підлягали агенти Києва та відряджені у провінцію. Всі агенти поділялися на три розряди (за розміром оплати): вищий (15 чол. за штатом), середній (20 чол.) і молодший (15 чол.).

Канцелярія відділу займалася реєстрацією і збереженням таємних документів та речових доказів. Вона складалася з начальника, його помічника, трьох діловодів, перекладача, архіваріуса і журналіста. Екзекутор завідував приміщеннями, майном і коштами відділу. У його розпорядженні були помічник, два старші і два молодші водії, два телефоністи. Водії та телефоністи відбиралися з числа унтер-офіцерів інженерних військ [1, арк. 46, 47 зв. - 49 зв., 78 - 78 зв.].

Повноваження Осібного відділу були практично необмеженими. Класні урядовці за наказом начальника або його помічника мали право робити арешти в порядку, визначеному розпорядженням МВС від ЗО травня 1918 p., яке грунтувалося на законі Тимчасового уряду від 2 серпня 1917 р. їм також надавалися права військових цензорів. Усі державні і цивільні установи, посадові особи, а також військові частини і військовослужбовці зобов’язувалися надавати допомогу і виконувати вимоги службовців особливого відділу. Невідкладно і точно всі розпорядження особистів гетьмана

8 Бусло Дмитро Петрович (1873—?) — з 1895 р. по судовому відомству: з 1903 р. — товариш прокурора Ризького, а з 1906 р. — Петербурзького окружного суду. Статський радник, учений-правознавець. У вересні 1911 р. прикріплений до комісії сенатора М. І. Трусевича. В 1911— 1917 pp. — в Одеській судовій палаті. В 1918 р. — начальник Осібного відділу штабу гетьмана П. Скоропадського. повинні були виконувати урядовці підрозділів загальної і карно-розшукової варти, митники, кордонці, залізничні охоронці і лісові сторожі, а про факти будь-яких антидержавних діянь терміново їм доповідати. Урядовці дипломатичних установ також мали сприяти діяльності Осібного відділу і беззаперечно приймати пакети для відправки зі своїми кур’єрами, не вдаючись до якихось роз’яснень. Крім того, їм належало пересилати до Осібного відділу газетні статті, які висвітлювали «відношення урядових, суспільних і парламентських кіл до Ясновельможного Пана Гетьмана всієї Української Держави і її Уряду». Банківські і кредитові установи на вимогу начальника Осібного відділу повинні були надавати необхідні йому довідки. Урядовці відділу мали право «відвідувати всі місця замкнення в Україні і робити допити в’язнів, а також викликати для допитів до себе всіх заарештованих, за ким би такий не рахувався». Справи і витрати Осібного відділу були державною таємницею. Перевірити їх мав право лише начальник Штабу гетьмана або особа за його дорученням. Приміщення відділу охороняла окрема варта, яка входила до складу загальної залогової варти [1, арк. 45 - 54 зв.]. Службовці Осібного відділу мали право відвідувати в’язниці та допитувати заарештованих. Усі справи та бюджет відділу становили сувору державну таємницю [1, арк. 48 - 49]. Кошти на утримання Осібного відділу відпускалися за кошторисом Штабу гетьмана з Державної скарбниці наперед кожного місяця до 5 числа. Відділ мав свою гербову печатку і печатку для пакетів. Для майна, яке відбирали при обшуках і конфіскаціях, була спеціальна сургучна печатка. Урядовці відділу, крім наглядових агентів, носили формений одяг, встановлений для Штабу гетьмана. Як і всі військовослужбовці Головної квартири, вони носили мазепинки з гетьманськими кокардами у вигляді тризуба і коротенькі кітелі, підперезані паском чи шовковим поясом. Погони на кітелях були з плетінням і зірками. Форма мала сіро-синій колір. На шароварах у старшин був краповий кант [25].

Осібний відділ працював досить плідно. Зокрема, відомі його рапорти про контрреволюційні вірші М. Левітського, про діяльність директора Департаменту загальних справ Міністерства внутрішніх справ та інших осіб, спрямованих проти гетьманського режиму, а також пропозиції щодо заходів боротьби з ними [5; 26]. Д. Бусло також відповідним рапортом повідомляв П. Скоропадського про просоціалістичні переконання начальника Генерального штабу О. Сливинського та про наміри останнього усунути (і навіть убити) головнокомандувача Румунським фронтом генерала Д. Щерба-чова, чому, до речі, гетьман не повірив [4, с. 181]. У вересні 1918 р. було успішно закінчено агентурну операцію, в результаті якої заарештували колишніх червоногварлійців О. Сухарева, В. Демиртаєва, Г. Дулмера, Ф. Са-довського, І. Олександрова, Ф. Денисенка, М. Дергаманщика, В. Курпатого, М. Курпатого, М. Усаєва, Б. Дем’янюка, П. Білоусова, Д. Грицаря, котрі у січні 1918 р. розстрілювали російських офіцерів і українських козаків. Під час попереднього слідства урядовці юридичного відділення довели провинність заарештованих [28, арк. 12 - 25, 38 - 46]. 7 листопада начальник Осібного відділу повідомив начальника гетьманського Штабу, що «в найближчому часі має намір видаватися нова газета «Трибуна», в якій будуть приймати участь міністр праці Славинський під псевдонімом Стависький, міністри Стебницький під псевдонімом Смуток і Лотоцький під псевдонімом Білоус» [24, арк. 100]. Осібний відділ був також проінформований і про «антиурядову діяльність» Січових стрільців та вояків Запорозької дивізії (рапорт ад’ютанта Штабу гетьмана від 2 серпня 1918 р.) [27, арк. 1, 2-6]. Отже, Осібний відділ Штабу гетьмана проводив тотальне стеження й аналіз діяльності не лише усілякого роду спрямувань партій і організацій, а й державних службовців вищого урядового та військового рангу й іноземних агентів.

Таким чином, можна зробити висновок, що Штаб гетьмана відігравав одну з ключових ролей у державотворчій роботі за часів гетьманування П. Скоропадського і був чимсь на зразок служби безпеки, розвідки, контррозвідки та охорони голови держави водночас. Цілком імовірно, що через такі широкі (особливо силові) повноваження Гетьманської квартири взагалі і Штабу гетьмана зокрема П. Скоропадський намагався створити власний уряд і, за сумісництвом, силову структуру, які (в тіснішому колі найближчих і довірених йому особисто осіб) надали б гетьманові можливості діяти більш самостійно в управлінні державою, уникаючи тотального контролю окупаційної німецької влади та політичних галасів своїх противників. Втім, сили Штабу гетьмана не могли замінити армії, а відтак, передбачаючи ан-тигетьманський заколот, об’єктивно не могли протистояти переважаючим силам Директорії в листопаді - грудні 1918 р.

5. UMBO України. - Ф. 2469. - On. 1. - Спр. 7.

6. Там само. - Ф. 1064. - On. 1. - Спр. 7.

7. Там само. - Спр. 92.

8. Там само. - Спр. 165.

9. Там само. -Ф. 1074. - On. 1. - Спр. 22.

10. Державний вістник. - 1918. - 26 липня.

11. Дорошенко Д. Історія України, 1917 - 1923. - К.: Темпора, 2002. -Т. 2.

12. ЦДАВО України. - Ф. 1064. - On. 1. - Спр. 24 а.

13. Донцов Д. Рік 1918, Київ. - К.: Темпора, 2002.

14. ЦДАВО України. - Ф. 1064. - On. 1. - Спр. 27.

15. Там само. - Спр. 136.

16. Там само. - Ф. 3766. - On. 1. - Спр. 4.

17. Державний вістник. -1918.-16 жовтня.

18. ЦДАВО України. - Ф. 1064. - On. 1. - Спр. 179.

19. Там само. - Ф. Р. 4547. - On. 1. - Спр. 1; Стеллецкий «Гетман П. Ско-ропадский. Воспоминания о событиях на Украине в 1918 г. От Грушевского до Петлюры». Рукопис, 1923.

20. Державний вістник. - 1918. - 6 вересня.

21. Там само. - 22 липня.

22. Деникин А. И. Очерки русской смута // Вопросы истории. - 1991. -№ l.-C. 146-166.

23. ЦДАВО України. - Ф. 2469. - On. 1. - Спр. 4.

24. ЦДАГО України. - Ф. 5. - On. 1. - Спр. 89.

25. Армія. - 1918. - 1 грудня.

26. ЦДАВО України. - Ф. 2469. - On. 1. - Спр. 5.

27. Там само. - Ф. 2311. - On. 1. - Спр. 117.

28. ЦДАГО України. - Ф. 5. - On. 1. - Спр. 87.

Ф. М. Проданюк

Діяльність українських політичних партій у добу гетьманату (1918): історіографія проблеми

Важливе місце в житті нашої держави посідають політичні партії та суспільно-політичні організації. Надзвичайно актуальним є аналіз їхньої діяльності в різні періоди вітчизняної історії. Це, перш за все, стосується періоду правління гетьмана Павла Скоропадського, коли загострилися стосунки між найвпливовішими політичними партіями України. Дослідження з даної проблематики мають не лише наукове, а й практичне значення. Вони допоможуть у пошуках шляхів подолання гострих суперечностей між політичною елітою незалежної України. У 1918 р. остаточно відбулося розходження в українському національному русі між його демократичною та консервативною течіями. Лідери національних політичних партій відмовилися від компромісу, який єдиний у той час міг врятувати українську державність. Однак вивчення цих питань неможливе без історіографічного аналізу стану висвітлення даної проблематики в роботах вітчизняних та зарубіжних дослідників.

Метою даної наукової роботи є вивчення стану висвітлення українською зарубіжною історіографією державницького напряму діяльності національних політичних партій України в добу гетьманату.

В українській зарубіжній історіографії немає єдиної точки зору стосовно оцінок державного перевороту 29 квітня 1918 р. та приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського. Лідери Центральної Ради П. Христюк та В. Винниченко однією з головних причин розколу в національному русі вважали втручання німців у внутрішні справи України та прихід до влади «ворога українського народу й соціалістичної революції генерала П. Скоропадського»1.

На противагу їм представники державницького напряму в українській зарубіжній історіографії вважають, що 29 квітня 1918 р. було покладено край «інтернаціонально-соціалістичній сваволі, анархії і хаосу: розпущено Раду, яка була центром тієї сваволі, розігнано земельні комітети, які ту анархію та хаос створювали на периферії, відновлено приватну власність на землю, як фундамент культури і цивілізації... Замість цього антидержавного, антиукраїнського, розпочато будівництво Української держави з традиційним гетьманом на чолі... Тобто державу на зразок європейських демократій»2.

Вони переконані, що врятувати Україну могла тільки сильна особистість, «український Наполеон». Чи не єдиним претендентом на цю посаду бачили генерала П. Скоропадського. Дослідники державницького напряму надзвичайно часто цитують характеристику, яку дав П. Скоропадському відомий політичний діяч Д. Донцов: «На тлі сірої шдандартности і безбарвносте демосоціалістичного провідництва Павло Скоропадський був індивідуальністю. .. Мав фах, що найбільше тоді був потрібний для правителя України: був військовим. Нарешті, мав політичну відвагу, бо, стаючи гетьманом самостійної України, він зраджував собі всю ту російсько-монархічну касту, до якої належав»3.

Значну увагу представники даного напряму української зарубіжної історіографії приділяють питанням формування першого гетьманського уряду. Д. Дорошенко доводить, що 29 квітня гетьман П. Скоропадський призначив тимчасово виконуючим обов’язки голови Ради міністрів М. Устимови-ча. В цей же день представники торговельно-промислових кіл запропонували гетьману власний список нового українського уряду. Однак гетьман П. Скоропадський не розглянув їхні пропозиції, а доручив М. Устимовичу знайти порозуміння з представниками українських соціалістичних партій, і перш за все УПСФ, запропонувавши їм сім місць у складі уряду Дорошенко навіть наводить склад нового коаліційного уряду. Його мали очолити М. Василенко або Ф. Лизогуб4.

У «Спогадах» П. Скоропадського ми знаходимо дещо інше пояснення цих подій. Список членів нового уряду, який пропонували торговельні та промислові діячі України, він не розглянув 29 квітня 1918 p., тому що був надзвичайно втомлений і хотів спати5. Скоропадський конкретизує також причини усунення від формування гетьманського уряду М. Устимовича та надання цих повноважень М. Василенку. За його словами, М. Устимович взагалі не займався формуванням уряду, адже в цей день він захворів. Єдине, що йому вдалося, це залучити до складу уряду М. Василенка. Далі Скоропадський підтверджує широко розповсюджену точку зору, що Устимович не користувався авторитетом серед українських політиків, тому він навіть не увійшов до уряду6.

З0 квітня 1918 р. формування уряду доручили М. Василенку. Дослідники державницького напрямку акцентують увагу на тому, що під час призначення нового голови П. Скоропадський заявив: «В основу роботи гетьманського уряду має бути положене національне відродження України»7.

М. Василенко прагнув залучити до формування гетьманського уряду представників УПСФ. Однак есефи відмовились від даної пропозиції, посилаючись на те, що їм слід порадитися з представниками інших соціалістичних партій України. На міжпартійну нараду УПСФ запросила керівників УСАРП, УПСР та УПСС. Висвітлюючи хід наради, представники державницького напряму звертають увагу на позицію під час переговорів лідера УСДРП В. Винниченка. Вони цитують роботу О. Саліковського «На порозі Гетьманщини», який стверджував, що під час переговорів В. Винниченко палко вмовляв есефів ввійти до складу і навіть сам готовий був увійти до гетьманської Ради міністрів. Однак есефи не погоджувалися, і особливо проти виступав А. Ніковський8.

Д. Дорошенко, а за ним й інші представники державницького напряму української зарубіжної історіографії критикують рішення наради вітчизняних політичних партій звернутися не до гетьмана, а до начальника штабу німецьких військ в Україні генерала Тренера для продовження переговорів стосовно формування нового уряду України. 2 травня 1918 р. до генерала Тренера з’явилася делегація українських соціалістичних партій. Після тривалих переговорів члени делегації передали німецькому генералу затверджені нарадою умови, на яких соціалісти готові були увійти до складу гетьманського уряду9. Однак Тренер не підтримав ці вимоги. Він запевнив членів делегації, що німецьке командування не робить замах на самостійність України; навпаки, Україна залишиться самостійною державою, й її новий уряд не думає орієнтуватися ні на Польщу, ні на Москву Політика його має бути лівою, і дуже бажана була б участь у ньому українських соціалістів10. Після зустрічі членів делегації з генералом Тренером відбулося друге засідання наради українських соціалістичних партій. На ній були узгоджені нові умови співпраці з гетьманом Павлом Скоропадським та входження до складу його уряду. Ці умови були передані 3 травня 1918 р. генералу Тренеру11.

Аналізуючи хід цих переговорів, історики державницького напряму акцентують увагу на таких принципових моментах. Представники українських соціалістичних партій не хотіли вести переговори безпосередньо з гетьманом, якого самі ж погоджуються визнати президентом української республіки, а воліли вирішити це питання за допомогою німців, проти втручання яких у внутрішні справи України самі ж протестували.

Українські соціалісти, обравши арбітром для переговорів німецьку військову владу, намагаються довести, що тільки вони є представниками всієї української народності. Цим вони намагалися привласнити собі монопольне право репрезентувати інтереси українського народу.

Гетьманство мало створити спільну і для консерваторів, і для поступовців місцеву територіальну державну владу. Воно мало відновити в Україні нормальні взаємовідносини між консерватизмом і поступовцями. Однак соціалістичні партії побачили у цій спробі «контрреволюцію» і стали на перешкоді здійснення цих завдань12.

Основною причиною такої позиції українських соціалістичних партій, на думку гетьманців-державників, були різні погляди на суть і характер національної державності: інтернаціональний та національний.

Історики державницького напряму констатують, що після персональної і колективної відмови УПСФ від участі в уряді гетьманові нічого не залишалося, як залучити до роботи в уряді представників несоціалістичних партій. Вони також акцентують увагу на тому, що гетьман не звільнив з урядових установ членів соціалістичних партій України.

Зазнавши поразки на переговорах з німецьким командуванням у справі формування українськими соціалістичними партіями урядового кабінету, лідери УПСФ і УПСС підтримують домагання українських хліборобів-демократівстворити новий національний координуючий центр. Ним став Український національно-державний союз (далі УНДС), який поставив перед собою завдання сприяти побудові незалежної Української Держави.

Першим відкритим виступом УНДС став поданий П. Скоропадським 24 травня 1918 р. меморандум, яким було оголошено вотум недовіри уряду Української Держави. Д. Дорошенко та інші представники державницького напряму вважають, що даний документ містив у собі фактичні неточності, скороспілі висновки, голослівні твердження і весь «перейнятий вузь-копартійним розумінням українства»13. Особливо обурливими вважалися звинувачення в тому, що гетьманський уряд був неукраїнський. Зокрема, відповідаючи на ці закиди, Павло Скоропадський у своїх «Спогадах» звертає увагу на козацький родовід не лише голови Ради міністрів, а й багатьох гетьманських міністрів. Аналогічний підхід характерний і для Д. Дорошенка, який акцентує увагу не на політичних переконаннях претендентів, а на їх родоводі та професійних здібностях.

На думку ж Д. Гирського, протягом 1917 р. лідери українських соціалістичних партій самі повірили, а згодом намагалися переконати і громадськість, що тільки соціалісти є українцями і що тільки вони мають право визначати інтереси українського народу, а ці інтереси зводяться до побудови соціалістичного устрою в краю. Решта населення, хоч би вона переважала чисельно соціалістичних прихильників, є «неукраїнці», і з ними нема чого рахуватися14.

На противагу П. Христюку, який дав зневажливу оцінку У НАС, історики державницького напряму в основному позитивно характеризують діяльність союзу. Вони звертають увагу на те, що його метою був порятунок національної державності та консолідація усіх сил для побудови незалежної Української Держави. Однак у своїй діяльності керівники організації були далекі від мети У НДС.

Значну увагу в роботах державницького напряму приділено діяльності В. Винниченка влітку та восени 1918 р. Стверджується, що лідер УСДРП проводив антидержавницьку політику. Сам Винниченко негативно оцінював внутрішню політику гетьманського уряду. Він вважав, що з вини представників місцевих органів влади та вищого керівництва Української Держави відбулася зміна настроїв широких мас щодо власної національної державності та української ідеї15.

У першій половині серпня 1918 р. був затверджений статут координуючого центру національних партій, який після виходу з нього хліборобів-демократів отримав назву Український національний союз (УНС)16.

Головним завданням УНС визнано перебрання влади в Україні мирним шляхом. З метою посилення свого впливу на гетьманський уряд створено спеціальні комісії: внутрішніх та воєнних справ, земельна, фінансова, церковна й іноземних справ. Фактично був створений і почав діяти тіньовий кабінет міністрів. Роботою УНС керувала Головна рала, яку очолив відомий громадський і політичний діяч, учений, літературний критик, редактор органу УПСФ «Нова Рада» А. Ніковський.

Одним із важливих завдань УНС було формування єдиного національного фронту. Про його значення В. Винниченко писав: «... З’єднавшись на певних умовах в „Національний Союз“, ми мусимо дбати про те, щоб ні одне місто, містечко, село, ні один куточок загородженої, оточеної ворогами України не лишився не з’єднаним в цю всенаціональну організацію»17.

Проблема формування українськими соціалістичними партіями єдиного національного фронту з незрозумілих причин залишилася поза увагою представників державницького напряму української історіографії. Свідомо чи ні, але вони уникають навіть згадки про спроби формування такого фронту в Україні в 1918 р.

Основні цілі та завдання УНС були сформовані в статуті даної організації. їх проаналізував у своїй відомій роботі Д. Дорошенко. Метою союзу було визнано: «а) утворення міцної самостійної Української держави; б) боротьба за законну владу на Україні, відповідальну перед парламентом»18.

Д. Дорошенко аналізує ряд публікацій голови УНС А. Ніковського в часописі «Нова Рада». Значну увагу він приділяє аналізу таких положень статті лідера УНС: «Віднині український національний фронт можна вважати єдиним цілим... Головні чинники політичної рівноваги на Україні - п. Гетьман і Німці повинні зрозуміти державну рацію основних домагань Національного Союзу і знайти якесь порозуміння, котре привернуло би народні маси до свідомої участі в державнім українськім будівництві»19.

Д. Дорошенко, а за ним і інші представники української зарубіжної історіографії державницького напряму розмірковують над проблемою - хто може виступати від імені українського народу. Вони заперечують спробу УНС монополізувати за собою право виступати від імені українського народу20.

Історіографія державницького напряму не приділяє належної уваги аналізу діяльності УНС, коли його очолював А. Ніковський. Вона лише аналізує основні форми діяльності Союзу в цей період: заяви, звернення і протести. Нез’ясованим залишається й питання, які причини спонукали УНС переобрати керівництво Союзу. Адже серед національно-соціалістичної опозиції не було єдності. Однак поміркована частина в УНС становила переважну більшість. Вона визнавала лише легальні, цивілізовані форми політичної боротьби. Радикальна ж частина включала в себе перш за все лівих українських соціал-демократів (незалежників) і не мала значного впливу на дії Українського національного союзу. Не дають чіткої відповіді на дане запитання у своїх роботах і представники іншого напряму зарубіжної української історіографії.

Представники державницького напряму в своїх роботах більше пишуть про перебування В. Винниченка на чолі УНС. Для підтвердження своїх оцінок вони широко залучають цитати з праць і спогадів активних членів Центральної Ради та відомих українських громадських і політичних діячів. Особливо часто цитуються оцінки В. Винниченка в працях А. Андрієвсько-го, І. Мазепи та ін. Зокрема, А. Андрієвський дав лідеру українських соціал-демократів таку характеристику: «...Винниченко мав незаперечний авторитет у нашої інтелігенції... Він був великий майстер зруйнувати старе, а створити нове йому не вдалося. У цьому була його трагедія»21.

Широко використовують вони й характеристику, лану лідерові УСДРП І. Мазепою: «Винниченко як і завжди імпровізував і не мав ясного погляду на справу... Як політик він жив хвилевими настроями і не мав сталого погляду на справу»22.

Аналізуючи твори Володимира Винниченка та Микити Шаповала, представники державницького напряму роблять висновок, що на перших порах незначна частина УНС на чолі з Володимиром Кириловичем прагнула повалити гетьманат за допомогою Москви, Антанти та Німеччини.

Дослідники цього напряму посилаються на твердження самого В. Винниченка, що на перших порах підготовкою державного перевороту займалися декілька осіб23. Вони також наводять слова М. Шаповала: «У вересні з планом ознайомили В. Винниченка. У гетьманському генеральному штабі відомості давав полковник Василь Тютюнник. Партія УПСР була за повстання. УСДРП - Винниченко двічі умовляв. Лідери УПСФ (Ніковський, Єфре-мов і Мацієвич) були проти»24.

Серед праць представників державницького напряму української історіографії,’ присвячених підготовці та здійсненню УНС аптигстьмапського повстання, на особливий інтерес заслуговує робота Петра Солухи «Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського (Володимир Винниченко та Микита Шаповал по допомогу до Москви - до Леніна)». Це збірник статей, надрукованих у канадській газеті «Батьківщина» в 1969 - 1972 pp. На думку П. Солухи, названі переговори повернули назад колесо історії та сприяли руйнуванню національного державотворення.

Негативно та досить емоційно оцінено й переговори В. Винниченка з членами делегації РСФРР X. Раковським та Д. Мануїльським, що велися в той час у Києві з представниками Української Держави. Аналізуючи їх хід, представники державницького напряму акцентують свою увагу на таких проблемах. Чиї інтереси представляв В. Винниченко на переговорах з Мануїльським та Раковським? Посилаючись на працю І. Мазепи «Україна в огні і бурі революції», вони стверджують: «ЦК УСДРП направив на перші переговори своїх представників В. Винниченка, Садовського, Юрія та Семена Мазуренків. Однак останні' після перших переговорів відмовилися від подальших переговорів»25. Тому зроблено висновок , що Винниченко не міг представляти на переговорах інтереси якоїсь політичної сили26.

Те саме ставлення ідея повстання знайшла й серед інших партій. Особливий же опір поставили есефи27.

Представники державницького напряму звертають увагу на те, що під час переговорів з радянською мирною делегацією Мануїльський запропонував Винниченку підписати договір. Звідси ставляться риторичні запитання: чи має право вітчизняний політик закликати іншу державу повалити українську державність? Чи має він після таких дій право називати себе українським політиком?

Участь Винниченка в названих переговорах, на думку дослідників-державників, загальмувала укладання мирного договору між Українською Державою та Радянською Росією. Її представники спочатку саботували переговори, а на початку жовтня в односторонньому порядку перервали їх28.

Представники державницького напряму Д. Гирський, Д. Дорошенко, Н. Король, А. Кущинський, В. Аичманенко, П. Солуха та інші стверджують, що протягом свого правління гетьман прагнув залучити до співпраці українські соціалістичні партії29. Вони також звинувачують В. Винниченка у нещирості під час переговорів УНС з гетьманом у справі формування коаліційного уряду.

Д. Дорошенко констатує, що всі переговори Винниченка з урядом щодо реорганізації кабінету міністрів і його вперті торги за число міністерських портфелів для кандидатів УНС були просто комедією; він посилав людей до уряду, проти якого сам готував повстання30.

Значну увагу представники державницького напряму вітчизняної історіографії приділяли аналізу протигетьманського повстання, яке готував УНС. Вони не погоджуються з твердженням, що проти гетьмана П. Скоропадського піднялася вся «народна стихія», «все селянство», весь «трудящий люд». Вони намагаються довести, що це абсолютна неправда, інсинуації соціалістів, наклеп на український народ, безсовісна традиційна брехня, щоб приховати від світу ганебний виступ соціалістів проти своєї держави31. Насправді ж протигетьманське повстання робили соціалісти, московські большевики, буржуазія єврейська і польська та їх політичні партії32.

У центрі уваги дослідників державницького напряму й основні причини прийняття та положення гетьманської грамоти 14 листопада 1918 р. Тут переважають дві основні точки зору в оцінці даного документа. Значна частина гетьманських прихильників вважають його прийняття тактичним актом проголошення федеративних зв’язків з неіснуючою Росією. До цього гетьмана змусили зовнішньополітичні обставини, що склалися наприкінці 1918 р.

Д. Гирський, навпаки, високо оцінює гетьманську грамоту від 14 листопада 1918 р. Він порівнює її з Переяславською радою, а гетьмана П. Скоропадського - з Б. Хмельницьким33.

Незначна частина представників державницького напряму розглядали прийняття грамоти від 14 листопада 1918 р. як велику помилку Скоропадського та його режиму. В. Липинський вважав грамоту зрадою хліборобського класу і уступкою Протофісу. В «Листах до братів-хліборобів» він намагається пояснити, чому Скоропадський залучив до охорони свого режиму російських офіцерів.

Д. Донцов, аналізуючи останній місяць правління П. Скоропадського, констатував, що грамота - велика помилка режиму. Вину ж за неї він покладав на Ігоря Кістяківського, якого гетьман називав своїм «злим духом»34.

Теоретики консервативної течії В. Липинський, В. Кучабський та С. То-машівський спеціально не досліджували роль окремих лідерів соціалістичних українських партій у визвольних змаганнях 1917 - 1921 pp.

В. Липинський був переконаний в абсолютній нездатності соціалістичної демократії розв’язати найскладніші проблеми державотворення: організувати армію, державно-адміністративний апарат, під контролем тримати маси, вирішити соціально-економічні проблеми суспільства. Тому він відмовився від демократії як від шкідливої форми будівництва Української Держави.

В. Кучабський значне місце у своїй науковій спадщині присвятив аналізу боротьби національно-патріотичних сил з гетьманатом та в добу Директорії. На його думку, повстання проти гетьмана П. Скоропадського видавалося досить безнадійною справою. Селянство України було пасивне, а позиція німецьких військ - непевною. Успіх повстання вирішила, на переконання В. Кучабського, єдина битва, яка, незважаючи на локальний характер, належала до вирішальних для долі тогочасної Східної Європи: «Все відбулося саме біля Мотовилівки між Фастовом та Києвом 19 листопада 1918 року»35.

Отже, представники державницького напряму зарубіжної української історіографії негативно оцінюють діяльність в роки гетьманату керівництва УНС та його лідера В. Винниченка. На їхню думку, позитивну роль у національному державотворчому процесі могли зіграти лише дві сили: українські аристократи та народна інтелігенція. Вони доводять, що такого союзу прагнув досягти і гетьман П. Скоропадський. Однак такого союзу, на думку державників, не вдалося досягти через радикалізм та «антидержавницьку» позицію лідерів українських соціалістичних партій і перш за все В. Винниченка.

Переважна більшість робіт представників даного напряму має чітко виражену ідейну спрямованість та побудована на залученні до аналізу обмеженої джерельної бази. Вони не намагалися об’єктивно проаналізувати гірорахуп-ки керівництва гетьманату і позицію керівництва УНС. Створення Директорії та повстання проти гетьмана вони розглядають як свідоме руйнування основ національної державності.

1 Винниченко В. Відродження нації. У 3-х ч. - Ч. 3. - К. - Відень, 1920. -С. 16 - 18; Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917- 1920 pp.-Відень, 1921.-Т. 111.-С. 18.

2 Гирський Д. Дивні спроби виправдування антидержавної політики. (Відгук на фальсифікацію соціалістів з табору УНР). - Торонто: Вид-во Батьківщина, 1973. - С.106.

3 Донцов Д. Рік 1918, Київ. - К: Темгюра, 2002. - С. 36.

4 Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 pp. - Т. 11. - К.: Темпора, 2002. -С. 38.

5 Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 - грудень 1918. - К. - Філадельфія, 1995. - С. 157.

6 Там само. - С. 157- 158.

7 Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 pp. - Т. 11. - С. 39.

8 Саліковський О. На порозі Гетьманщини //Діло. - 1924. - № 20.

9 Єфремов С. Хресною путтю // Нова Рада. - 1918. - 9 травня. - Ч. 71.

10 Дорошенко Д. Історія України 1917 - 1923 pp. - Т. 11. - С. 39.

11 Там само. -С. 40-41.

12 Дорошенко Д. Історія України 1917 - 1923 pp. - Т. 11. - С. 40 - 41; Гирський Д. Дивні спроби виправдування антидержавної політики ( Відгук на фальсифікацію соціалістів з табору УНР). - С. 118-119.

13 Дорошенко Д. Історія України 1917 - 1923 pp. - Т. 11. - С. 74 - 75.

14 Гирський Д. Названа праця. - С.199 - 200.

15 Винниченко В. Відродження нації. - Ч. 111. - К. - Відень, 1920. -С. 115.

16 ЦДАВО України.-Ф.1216.-Оп. 1-.-Спр. 109.-Арк. 6 - 7.

17 Робітнича газета. - 1918. - 17 вересня.

18 Дорошенко Д. Названа праця. - Т. 11. - С. 267.

19 Там само.

20 Там само.

21 Андрієвський А. Шлях розбудови//Розбудова нації. - Прага. IV. -1928. -Ч. 4.-С. 126- 136.

22 Мазепа І. Україна в огні і бурі революції. - Ч. 1. - С. 80 - 81.

23 Винниченко В. Відродження нації. - Ч. III. - С. 89.

24 Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. - Прага, 1927.-С. 120.

25 Мазепа І. Україна в огні і бурі революції. - Ч. 1. - С. 89.

26 Солуха П. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського (Володимир Винниченко та Микита Шаповал по допомогу до Москви - до Леніна). - Б. м., 1973. - С. 54.

27 Винниченко В. Відродження нації. - Ч. III. - С. 94.

28 Солуха П. Названа праця. - С. 40 - 41.

29 Гирський Д. Названа праця; Д. Дорошенко. Названа праця; Н. Король. Як Павло Скоропадський став гетьманом України. - Уривки із спогадів. -Нью-Йорк, 1967; А. Кушинський. Гетьман Павло і гетьманич Данило Скоропадські. - Чікаго, 1968; Личманенко В. Світло в темряві. - Лондон, 1975; Солуха П. Названа праця.

30 Дорошенко Д. Названа праця. - Т. II. - С. 407.

31 Солуха П. Названа праця. - С. 168.

32 Там само. - С. 169.

33 Гирський Д. Названа праця. - С. 134.

34 Донцов Д. Рік 1918. Київ. - С. 112.

35 Kutschabski W Die Westurkranke im Kampfe mit Polen unci dem Bolschewismus in den Jahren 1918 - 1923. - Beriin, 1934. - S. 109.

В. В. Скалъсъкий

Соціально-політичні настрої населення УНР напередодні гетьманського перевороту 29 квітня 1918 року


айостанніші історіографічні огляди Української революції 1917—1921 pp.1 не вказують на одну, можливо, не дуже суттєву, та все ж хибу історіописання цієї доби - недостатню увагу подіям березня та квітня 1918 р. Хоча у цей період мали місце чимало фактів, які варті уваги, навіть з точки зору подієвої позитивістської історії. Наприклад, такі символічні для українського націє- та державотворення події як ухвалення Центральною Радою низки законів - про календар, про громадянство, земельний закон; похорон героїв Крут та «жертв революції», український та німецький військові паради в Києві, делегація хліборобів-демократів до Центральної Ради. Якщо ж за методологію обрати рефлективну історію, то березень - квітень 1918 року, коли відбувалися зміни у самосприйнятті українців, теж видається цікавим предметом дослідження, що може чимало пояснити.

Після визволення Києва від більшовиків серед населення масово поширилися погромні настрої. І, звісно, вони були спрямовані проти євреїв. До єврейських погромів справа не дійшла, але випадки самосудів мали місце. За три тижні більшовицької окупації Києва у населення склався образ більшовика-єврея: «всі красногвардійці були євреї»2. Певною мірою це була правда. До таких самосудів вдалися неформальні групи офіцерів колишньої царської армії, що постраждали під час більшовицької окупації. Вони, після відходу радянських військ, намагалися відшукати своїх кривдників та помститися. Оскільки жертвами цих розправ ставали в основному євреї, то невдовзі антибільшовицькі операції переросли у протиєв-рейські. Українські війська, намагаючись виявити більшовиків, подекуди піддавалися на провокації та заарештовували підозрюваних у скоєнні розстрілів чи пограбувань. Для розслідування чуток про погроми була створена «Дослідча комісія при штабі осібного коменданта м. Київа»3. Невдовзі з’ясувалося, що чутки значно перебільшені. Комісія виявила, що всього після відступу з міста більшовиків було заарештовано 264 особи, з них 189 - звільнено, 53 - передано до карного відділу і 22 - взяті під варту4.

Антиєврейські настрої мали й інше джерело. Під час більшовицьких реквізицій майна буржуазії багато речей потрапило до єврейських дрібних підприємців. Погромники приносили викрадені предмети перекупникам чи у невеличкі магазини, які заробляли гроші в тому числі скупкою та перепродажем краму. їх власниками у більшості випадків були, в силу різних історичних обставин, євреї. Після визволення від більшовиків колишні власники намагалися відшукати своє майно і знаходили його в єврейських магазинах та складах. Спір за майно легко перетворювався на бійку, а згодом і на розправу з євреями. При цьому предметом суперечок була не велика власність, а дрібні побутові речі - одяг, посуд, книжки, меблі тощо.

У міському середовищі у березні - квітні 1918 року існувало дві тенденції суспільних настроїв: страх перед більшовизмом, бажання помститися своїм псевдопролетарським кривдникам, що легко набувало антиєврейського характеру, а також несприйняття Центральної Ради як серйозної, потужної політичної сили, яка здатна до якісного державотворення.

Основну масу населення українських земель в той час становило селянство. Традиціоналістське та консервативне селянське населення у 1917 році було надзвичайно активне у політичному відношенні. До приходу більшовиків постійно відбувалися селянські з’їзди, на них велися політичні дебати та вироблялися узгоджені рішення. Ще на початку 1918 року була надія на Центральну Раду. З нею пов’язувалися сподівання на поліпшення життя українців. І тоді до ЦР ще писали листи із словами: «Україна стала Народною Самостійною Республікою і було б не смішно, ні, а в дивовижу, щоб помилки царського, львівського, Керенського та ленінського режимів утворювались і тепер. І гірко, і соромно було б, щоб і тепер влада не звернулась з щирим серцем на слізне проханнє Дахнівських селян»5.

Невдовзі такі листи змінилися розпачливими проханнями повітових комісарів про негайну допомогу та констатаціями фактів повної дезорганізації села: «Уже крестьяне начинают грабить друг друга... В грабежах конкурируют с профессиональными грабителями простые, рядовые селяне...»6, «Починаються заколоти між окремими селянами, між окремими селами та селами і хуторами. Позаяк села всі озброєні, то готовляться бої, а між Петрушками й Горбовинами бійка вже йде»7.

Більшовизм в українське село прийшов разом із солдатами, що поверталися із фронту. Колишні вояки мали авторитет в очах односельців, бо, мовляв, «побачили світ» і «проливали кров за нас». Саме вони несли ідеї тотального і негайного перерозподілу землі. Ленінський декрет про землю імпонував селянам і справив дестабілізуючий вплив на них. Посилаючись на цей документ, селяни могли самостійно брати землю. Найбідніші верстви сільського населення ставали прихильниками більшовиків і на практиці заходилися реалізовувати гасло «Вся влада радам!» Очікувану землю вони могли отримати за допомогою III Універсалу чи Декрету про землю. Вибір документа залежав від національної свідомості (ті, хто вважав себе «українцем», користувалися Універсалом Центральної Ради, а «малороси» та «росіяни» - більшовицьким документом) та соціального стану (найбідніше селянство було найрадикальнішим і відповідно підтримувало більшовиків, а решта селян, будучи дещо поміркованішими, скористалися рішеннями Центральної Ради). Проте остання все ж таки мала більший авторитет, який «стримував селян від цілковитого знищення і розграбування маєтків протягом багатьох місяців, сей авторитет не був підкріплений жодною силою... А щоб стримати інстинкти грабунку і наживи, треба більше авторитету, чим щоб їх підбурити... лише московські війська, що прибули з Московщини, побороли той авторитет»8.

Злам у політичній свідомості селян відбувся після більшовицької окупації. Протверезіння від радянських гасел, які, будучи доволі привабливими, на практиці виявилися просто жахливими, вимагало пошуку нових політичних орієнтирів. Центральна Рада на такий статус уже не була придатна, бо, по-перше, допустила прихід більшовиків, по-друге, не провела радикальних реформ, а по-третє, привела в Україну німців, що було сприйнято як окупацію. Надто закоріненими виявилися стереотипи, закладені антині-мецькою пропагандою у царській Росії, яку продовжив Тимчасовий уряд і, в принципі, підтримувала Центральна Рада, щоб образ німця-ворога швидко перетворився на німця-друга.

Про негативне ставлення до УЦР писав В. Винниченко: «... Я під той час уже не вірив у особливу прихильність народу до Центральної Ради. Але я ніколи не думав, що могла бути в йому така ненависть. Особливо серед солдатів. Особливо серед тих, які не могли навіть говорити по-руськи, а тільки по-українськи.... З якою зневагою, люттю, з яким мстивим глумом вони говорили про Центральну Раду, про Генеральних Секретарів, про їхню політику»9.

На підтвердження Винниченкових спогадів можна навести спомин О. Станіміра про свого товариша Павла Дідуха, якого ледь не розстріляли за слова на захист Центральної Ради10. Вона сприймалася «своєю» там, де була присутня у вигляді своїх урядовців, війська чи, принаймні, активних прихильників із місцевих діячів. Також важливу роль відігравали інформація та пропаганда. Якщо у село регулярно надходила українська преса чи приїжджали інструктори, жителі підтримували Центральну Ралу, ставали на її захист. Якщо газети з’являлися в селі спорадично, то найчастіше тс село було політично індиферентним. Що більше, в село могла надходити більшовицька та великоросійська література. Тоді жителі села займали відповідну політичну позицію. Так, протести проти розгону Центральної Ради подекуди можна зустріти у травні 1918 року, коли до села надійшла така інформація, яка односторонньо і заангажовано висвітлила гетьманський переворот.

В УНР існувала проблема державного апарату. Так, станом на 13 березня 1918 року голова Ради міністрів В. Голубович виконував обов’язки ще й міністра закордонних справ та міністра торгу і промисловості, П. Христюк займав посади міністра внутрішніх справ та міністра освіти, М. Ткаченко -міністра юстиції та міністра фінансів, місцезнаходження кількох інших міністрів було невідоме11. Міністерства зверталися до своїх співробітників через газети. Звісно, такий стан у державному апараті не сприяв підвищенню авторитету Центральної Ради. Тим більше, що мова йшла не про особистіс-ний склад уряду чи представницького органу (як це мало місце під час більшовицької агітації за скликання Всеукраїнського з’їзду Рад перед груднем 1917 року), а про українську владу та державність як цілісне явище. Злободенним питанням було не зміна керівників загалом визнаної Української Народної Республіки, а існування останньої перед загрозою її включення до складу російської радянської держави. Це породжувало відповідні суспільні настрої: «Серед буржуазного та політично-поміркованого й правого київського громадянства єсть бажання, щоб цілим рядом кризисів українська власть винищила сама себе і остаточно втеряла свій престиж»12.

На місцях державний апарат був практично відсутній. Іноді всю владу УНР у повіті могла представляти одна людина - повітовий комісар. Для ілюстрації можна навести приклад Липовецького повіту, де тимчасовий виконавець обов’язків повітового комісара Т. Коцюбинський звільнив посаду 19 квітня 1918 року. На його місце нікого не було призначено. Залишалася вакантною і посада помічника комісара13. У Сквирському повіті протягом березня - квітня 1918 року на посаді повітового комісара змінилося чотири особи14. Про проблеми із кадрами для державної служби в УНР яскраво свідчить у своїх спогадах О. Станімір: «.. .Ми, звільнені гіолопспі, подались до Галицько-Буковинського Комітету, щоб там зголоситись. В комітеті було гамірно і повно народу. Нас привітав сам голова д-р Сабат словами: „Добре, панове, що ви приїхали, нам треба рук до праці, ми вас потребуємо11', а звертаючись до мене, додав: „Ви, пане товаришу, знаменитий організатор і промовець, ви підете на повітового комісара до Білої Церкви. Прийдіть завтра до комісаріату, там отримаєте дальші вказівки і 200 000 карбованців на потрібні видатки“... Я промовив: „Пане докторе, я щойно пізнав вас і ви мене, я не є ані організатор, ані промовець, я собі звичайний студент прав і на такий пост, як повітовий староста (комісар), не надаюся41»15.

Як бачимо, проблеми із держапаратом, дійсно, були, якщо на такі відповідальні посади брали перших-ліпших студентів. Радянська історіографія пов’язувала це з начебто спротивом українського населення владі Центральної Ради та його підтримкою жовтневого перевороту. Нам видається, що селяни просто відмовили у підтримці будь-якій владі і захопилися анархічною самоорганізацією («народ тем временем начинает уверять сам себя, что он сам для себя закон и движется по линии автономизирования каждой своей деревни»16), хоча, водночас, приймали сильну владу, якщо така з’являлася у селі чи повіті: «Населення повіту доведено до того, що по більш забитих селах збіраецця йти громадами „просить Царя44, а по дру-гіх селах під Київом збіраецця зо зброєю та кілками „виганять Центральну Раду і все начальство44»17.

Цим скористалося чимало місцевих діячів. Вони встановлювали свою владу на невеличкій території, створювали збройні загони і забезпечували існування своєму селу, тероризуючи сусідні. Доволі часто це призводило до справжніх боїв між сусідніми селами. Березень та квітень 1918 року в українському селі - це час збройних сутичок між самими селянами та між селянами і великими землевласниками. На Поділлі до цього додався ще й етнорелігійний компонент, коли основна лінія конфлікту пролягала між магнатами-поляками, що їх підтримували польські легіони, та селянами-українцями.

Черговий Київський губернський селянський з’їзд, що мав відбутися наприкінці квітня 1918 року, не мав успіху через гетьманський переворот: «Селяни розгублено товчуться. Всі дезорієнтовані зміною ситуації. З’їзд роспостився без напрямних»18. Це було доволі показово, адже досі на своїх з’їздах селяни власне і давали оцінку політичним подіям. Оцінити гетьманський переворот вони були не спроможні. І це ілюструє зміни у свідомості селянства впродовж останніх півроку. Селяни тепер воліли зосереджуватися на локальних питаннях і не озвучувати свою позицію щодо полій всеукраїнського рівня. їх тепер турбували проблеми розподілу конкретної земельної ділянки у власному селі та недопущення до неї жителів сусідніх сіл.

Українське суспільство напередодні гетьманського перевороту 29 квітня 1918 року перебувало у стані політичної апатії. Соціально-політичні настрої населення характеризуються пасивним спогляданням за політичною ситуацією, намаганням не стати учасником політичної боротьби, роздробленістю та спробами локальної самоорганізації. Повна дезорганізація транспорту, зв’язку та державного апарату лише поглиблювали цю ситуацію. Основними ідентичностями серед населення українських земель були селянська («я - селянин»), українська національна (нечисленні прихильники Центральної Ради), великоросійська, єврейська, польська національні (як сторонні спостерігачі, але не активні учасники політичного життя), малоросійська (етнічні українці, що є лояльними до Росії), більшовицька (поширена серед зденаціоналізованого робітничого класу). Фактичний нейтралітет жителів України під час гетьманського перевороту, коли не було ані масових протестів проти розпуску Центральної Ради, ані виступів на підтримку гетьмана П. Скоропадського, був зумовлений саме таким станом українського суспільства.

9 Винниченко В. Відродження нації (історія української революції [ма-рець 1917 р. - грудень 1919 р.]). Ч. II. - К.: Вид-во політичної літератури України, 1990. - С. 260.

10 Станімір О. Моя участь у визвольних змаганнях 1917-1920 pp. - Торонто, 1966. - С. 22.

11 Нова Рада. - 1918. - № 32. - 13 березня. - С. 2.

12 Там само. - Nq 35. - 16 березня. - С. 2.

13 Державний архів Київської області. - Ф. Р-2796. - On. 1. - Спр. 51. -Арк.27 - 28.

14 Карпенко Г. Селянський рух на Київщині за часів австро-германської окупації та гетьманщини // Літопис революції. - С. 75.

15 Станімір О. Моя участь у визвольних змаганнях 1917 - 1920 pp. -С. 15.

16 ЦДАВО України. - Ф. 628. - On. 1. - Спр. 6. - Арк. 145.

17 Державний архів Київської області. - Ф. Р-1871. - On. 1. - Спр. 55. -Арк. 52 - 53.

18 Фещенко-Чопівський І. Хроніка мого життя. - Ж.: КВО «Газета „Житомирський вісник44», 1992. - С. 42.

Р. В. Тимченко

ЗУНР і Українська Держава: до історії відносин

Утворення ЗУНР і крах Української Держави не тільки збіглися у часі, але й мають спільні першопричини. Поразка Четвертного союзу у Світовій війні, розпал старих європейських монархій покликали ло життя нове державне утворення на західноєвропейських землях і водночас позбавили підтримки гетьманат Павла Скоропадського.

Окремі аспекти даної проблеми знайшли своє відображення у спеціальних наукових статтях, розділах монографій. Серед праць, що розкривають історію взаємовідносин Галичини і гетьманату, виділяються роботи діячів Української революції - П. Скоропадського, Д. Дорошенка, Л. Цегельсько-го, О. Назарука, М. Лозинського, які з’явились у 20-х - 30-х роках XX століття. Окремі питання висвітлюють учені української діаспори та іноземні вчені - М. Стахів, В. Верига, А. Середняцький, Т. Дабровський. Серед сучасних українських істориків слід виділити праці М. Литвина, В. Солдатенка, Р. Пирога та ін.

У даній доповіді автор ставить наступні завдання:

- визначити ставлення П. Скоропадського до Західно-Української Народної Республіки;

- дослідити історію та зміст взаємовідносин гетьманської держави і Галичини;

- проаналізувати характер та наслідки втручання Українського Національного Союзу у відносини двох держав.

Події, які розгорнулися у листопаді - грудні 1918 р. на західно- та східноукраїнських теренах, сплелися у складний вузол відносин між лідерами ЗУНР та гетьманатом. Однак при їх висвітленні слід враховувати позицію ще однієї політичної сили, задіяну в цьому процесі, - Українського Національного Союзу, репрезентованого насамперед Володимиром Випничеиком.

Як відомо, Наддністрянська Україна вела спочатку політичну боротьбу за самовизначення з Австрією, згодом кровопролитні бої з поляками, які намагалися встановити контроль над цими землями. Галичани власними силами не могли чинити опір переважаючим силам поляків і тому почали шукати сприяння у Великої України.

Отримання такої допомоги ускладнювалося низкою факторів. Насампг ред важким внутрішньополітичним становищем гетьманату та націленістю УНС на захоплення влади в Києві. Важливим чинником було й особисте ставлення П. Скоропадського до галичан. Про це він досить розлого пише у своїх спогадах: «Вся культура, релігія, світогляд мешканців зовсім у них інший. Галичани ж хотіли показати Антанті картину немов би єдиної Української Народної Республіки, яка вся досить ворожа до ідеї Росії, причому в цій Україні головну роль відігравали галичани. Наш народ цього не захоче ніколи»1. Хоч гетьман загалом негативно ставиться до галичан, але поважав їх за відданість своїй батьківщині та демократизм.

Важко складалися відносини П. Скоропадського і з Австро-Угорщиною, оскільки їй належала майже вся Західна Україна. У «двоїстій» імперії навіть титул гетьмана викликав занепокоєння. Адже він стосувався всієї України. Саме через це непорозуміння щодо західноукраїнських земель тільки з Австрією гетьману не вдалося встановити плідні дипломатичні відносини, незважаючи на зусилля посла В’ячеслава Аипинського2.

У листі до Дмитра Дорошенка він писав: «Багато краще для нас - коли уступки необхідні - поступитись де в чім в справі Холмщини, відступити від поділу Галичини... Спираючись на Карпати і маючи всі дані для розвитку нашої національної і державної ідеї в Галичині, ми всі свої сили можемо обернути... зі Сходом. Коли ж за Збручем будемо мати огнище такої українсько-польської боротьби... якої ще досі не бувало, то при нашій національній хитрості й істеричності - се пряма дорога до „царя восточного православного"»3. Тому всі сили В. Липинський спрямовував на здобуття поділу Галичини на дві частини. Але він розумів, що Австрія може без жодного договору прилучити східну частину до Польщі. Цього найбільше не бажала українська влада.

Лідери ЗУНР не зовсім прихильно ставилися до гетьмана, хоч і боялися соціалістичного перевороту, планованого УНС. Вони вважали, що будь-яка зміна влади приведе до взяття Києва більшовиками. І тоді Галичина буде оточеною з обох боків ворогами. Тому вони підтримували гетьмана і не хотіли протигетьманського повстання. З тією метою двічі Льонгин Цегель-ський і по разу Олександр Колесса і Степан Смаль-Стоцький їздили до УНС. Галицькі газети теж застерігали придніпрянських соціалістів від того, що протигетьманська акція приведе до занепаду Української Держави.

Якщо гетьман втримається, галичани намагатимуться об’єднатись в одну державу Якщо прийдуть більшовики, за допомогою Австрії не допустять їх у Галичину В той же час вони «були готові кожної хвилини прилучитись до закріпленої Української держави гетьманської чи республіканської»4. Фактично це означало, що галицькі лідери прагнули об’єднання з Великою Україною, але коли там буде сильна і стабільна влада.

Складність відносин з Наддніпрянщиною, на думку А. Цегельського, пояснювалася тим, що вони Україну сприймали без Галичини: «Україна в їх очах - це Наддніпрянщина. Так з ними, як і без них, мовляв, нема чим так журитись. Всяку політику робили, маючи на увазі Київ, ідею єдиної України»5.

Гетьман, виступаючи на засіданні Ради міністрів, наголошував, що необхідно відправити делегацію до Львова, яка повинна ввійти в тісний зв’язок з Українською Національною Радою. Адже національні кола України вітатимуть цей крок. Росія також буде задоволена, і це сприятиме реалізації воєнної мети щодо єдності «Червоної Русі» з Російською державою6. Зрозуміло, що це буде федеративна Росія, а не більшовицька.

Для оборони Галичини, зокрема Львова, від поляків потрібні були війська та амуніція, тому УНРада вирішила звернутись до гетьмана з цим проханням, адже він носив титул «Гетьман Всієї України». Галичани розуміли, що об’єднатись буде нелегко, адже очікувався переворот проти гетьмана. Це розуміли і радикали, і націонал-демократи. Однак за безпосереднє об’єднання українських земель виступав Семен Вітик, галицький соціал-демократ, а також студентство, яке «ставить оправдане... і справедливе домагання з’єдинення всіх земель, заселених українським народом, в одну ні від кого не залежну демократичну українську державу»7. Та й населення Галичини бажало злиття з наддніпрянцями. Але здоровий глузд і поміркована державна політика взяла гору над радикальними настроями. УНРада вирішила чекати слушного моменту, а в гетьмана просити лише військової допомоги.

В. Липинський переконував, щоб конституанта не проголошувала негайної злуки, бо майбутнє гетьманської держави непевне, а Галичина може стати знову українським П’ємонтом. УНС теж боявся об’єднання ЗУНР і Української Держави, бо злука піднесе престиж гетьмана в очах українців. А це, в свою чергу, зірве плани протигетьманського повстання8.

А. Цегельський, один з активних учасників подій, писав: «Ми (себто українські парламентерські посли) мислили так: якщо Велика Україна відбудеться як самостійна держава, то ми матимемо змогу об’єднатись з нею в близькому майбутньому»9. Навіть при певній неприхильності до гетьмана галицькі діячі підтримували його, сподіваючись, що лише він може зробити щось позитивне в Україні. А В. Винниченка, С. Петлюру, М. Шаповала вважали нездатними до управління і державного будівництва. Малий вплив на міський пролетаріат і вміння збурювати лише селянство - це були визначальні чинники такого ставлення галичан до наддніпрянських соціалістів. До речі, так думав і П. Скоропадський.

19 жовтня у Львові відбувся з’їзд мужів довір’я, на якому Микола Ганке-вич від імені соціал-демократів зачитав резолюцію, що вимагала з’єднання українських земель по обох боках ріки Збруч в одну державу: «В великій історичній хвилі, де валяться основи старого світа і на його руїнах зростає нове життя вольних, самостійних народів, що самі рішають свою долю й будучність, Національні Збори України австро-угорської монархії проголошують торжественно перед цілим світом, що домаганнєм і ціллю всіх Українців є з’єдинення всіх українських земель»10. Соціал-демократи вирішили створити «комітети об’єднання українських земель» і вислати до Києва делегацію з заявою про об’єднання. Але точних даних щодо складу делегації не виявлено. Невідомо, чи виїздила вона до Києва чи ні.

Львівська газета «Діло» висвітлює ставлення населення Наддніпрянщини до подій у Галичині: «Ми, наддніпрянські Українці, з великим захватом і великим одушевлениям, з глибокою симпатією витаємо цей рішучий крок наших південно-західних братів, ми всею нашою енергією підіпремо так морально, як і матеріально їх змагання до національного об’єднання і урочисто прирікаємо, що не допустимо до цього, щоби хоч один клаптик української землі знайшовся під чужим пануванням»11. Населення вірило, що незабаром відбудеться об’єднання українських держав, і всіляко цього домагалося.

Слід наголосити, що УНС, готуючи повстання проти гетьмана, був весь час у курсі подій в Галичині. Президія ухвалила відозву, підписану В. Вин-ниченком і М. Шаповалом: «Треба допомогти рідній Галичині. Вірні, чесні українські серця мусять озватися. Ідіть у добровольчий корпус оборони Галичини і рятуйте наш Піємонт від руїни!»12 Як бачимо, В. Винниченко закликав українців допомогти галичанам у боротьбі проти поляків, але, незважаючи на це, фактично не дозволив Січовим стрільцям виїхати до Львова. Цей заклик, безумовно, посилив прагнення до об’єднання українських земель в очах громадськості.

16 жовтня 1918 р. у Києві відбулося засідання УНС, па якому було проведено вибори його представників до УНРади. Було обрано делегацію у складі В. Прокоповича, В. Чехівського і Корчинського. Але її не вдалося вислати до Львова, і тому УНС на словах привітав галицьких побратимів і заявив про свою готовність до боротьби за об’єднання «українських земель в одно державне тіло»13.

5 листопада 1918 р. просити допомоги гетьмана в боротьбі з поляками була відправлена делегація у складі Осипа Назарука і Володимира Шухевича. Вони розповіли про ситуацію на Галичині. Гетьман вагався. Порадившись із військовим міністром М. Рогозою, заступником міністра закордонних справ О. Палтовим і міністром праці М. Славінським, П. Скоропадський пообіцяв послати Січових стрільців для боротьби з повстанцями, але ті самотужки повинні перейти кордон. Це пояснювалось тим, що він не хотів розпочинати війни з Польщею, бо намагався порозумітися з Антантою, яка допоможе йому в боротьбі з більшовиками. Адже влада гетьмана трималась на військових частинах Німеччини, а вони залишали Україну у зв’язку з закінченням війни. Такожвін пообіцяв 10 мільйонів австрійських крон, ескадру літаків, 2 панцирні автомобілі, батарею гаубиць, амуніцію14.

За свідченням А. Цегельського, коли О. Назарук приїхав до Києва за військовою допомогою, то В. Винниченко йому відповів: «Ви... повинні з нами йти (на Київ. - Авт.), а не підтримувати оцих дрібнобуржуазних Костів, Цегельських, Федаків та іншихзагумінкованих реакціонерів. Начхать нам на Аьвів... На Київ нам дорога. А через Київ - до Львова, а не в галицькій калабані бовтатись. Ми будуємо соборну соціалістичну українську республіку, а всіх оцих Петрушевичів, Колессів та попів примусимо по-нашому танцювати»15. Після зустрічі з головою УНС делегати поїхали до Білої Церкви, де стояли Січові стрільці.

З приходом гетьмана до влади це військове формування самоліквідувало-ся, але в умовах кризи гетьманату Стрілецька рада вирішила знову відновитись. Вони пообіцяли, що будуть боронити українську державність.

13 листопада О. Назарук на Стрілецькій раді говорив про галицький П’ємонт, про план пізнішого походу проти Росії і хотів зворушити стрільців гнівом батьків, якщо не підуть боронити Львів. 8 членів Ради і 4 старшини (всі були вихідцями з Галичини) не погодились на це. Лише Роман Сушко розділив думки О. Назарука. Микола Загаєвич говорив, що до Львова можна послати одну стрілецьку сотню з чотирма скорострілами. «Нема сумніву, що Загін Січових Стрільців здобув би Львів.. .Рішила б може навіть одна сотня Січових Стрільців зі своїми скорострілами.. .Але ж виглядів на перемогу під Києвом майже ніяких нема, і тому не вільно відпустити зі Стрілецтва ані одного багнету»16 - такі були думки Стрілецької ради на чолі з Федем Черником.

О. Крезуб змальовує це так: «Для Січових Стрільців Київ був ціллю мрій, бажань і змагань. Не пригадую собі ні одного випадку, щоб який-небудь стрілець після того, як стало відомим, що Галичина проголосила свою самостійність, виявив був охоту негайно їхати туди... Боротьба за дійсно українську державу на Наддніпрянщині, за повалення і розтрощення огидного і зненавидженого чорносотенного кубла, це було в понятті СС головнішим, ніж боротьба у Аьвові... Він розумів, що доля Соборної України вирішиться над Дніпром, а не у Львові»17.

Сам Євген Коновалець, командир УСС, пояснив свою відмову значною кількістю наддніпрянців у загоні і тим, що потрібно завоювати раніше Київ, без допомоги якого галичани не втримаються серед численних зовнішніх ворогів18. Олекса Кузьма, сотник УГА, доводив, що тільки обіцянки усу-сів допомогти УНС у повстанні перешкодили стрільцям йти на Львів. Як бачимо, наявні розбіжності у свідченнях19. На наш погляд, слід прийняти як вагомі докази докази командира Січових стрільців Є. Коновальця, адже саме він відмовив у допомозі галичанам.

В. Шухевич повернувся на Галичину ні з чим, а О. Назарук вирішив залишитись у Білій Церкві і брати участь у підготовці відозви проти гетьмана. Він говорив, що «укладав першу відозву проти Гетьмана, друковану в Білій Церкві, а властиво поправляв її, бо перший концепт, який мав виключну лайку, написав мій знайомий ще зі студентських часів, а тоді «головний отаман» бунту, Симон Петлюра»20. Хоча сам О. Назарук не розумів, для чого це повстання потрібне. Про це він став замислюватися лише згодом. Мабуть, його перейняли революційні ідеї Директорії.

У цей час на Наддніпрянщині виникали різні організації, які сприяли створенню фондів і військових формувань для допомоги Галичині. Зокрема, 9 листопада до Львова прибула делегація Головної ради галицьких, буковинських і угорських українців у справі координування військового корпусу оборони Східної Галичини, організованого Головною радою. Виконавчий комітет у складі Дмитра Левицького, Григорія Давида, Павла Во-лосенка і Євгена Коновальця у відозві закликав: « До зброї! До всіх свідомих синів України від Сяну аж по Кубань кличемо... Синів Наддніпрянської України просимо допомогти як жертвами крови, так і допомогою матеріальною тим, що йдуть на фронт»21. Як бачимо, населення Наддніпрянщини було не байдуже до долі західних побратимів і намагалося всіляко їм допомогти.

10 листопада 1918 р. відбулося засідання УНРади, де вона надала повноважень Державному секретаріатові робити всі необхідні заходи для об’єднання українських земель. Першим мав слово член Ради Михайло Новаковський, потім Роман Перфецький. Вони закликали до реалізації всенародного і всеукраїнського ідеалу - безпосереднього об’єднання українських земель, бо вже нема таких перепон, які були 19 жовтня. До його думок приєднався секретар закордонних справ Василь Панейко. Але були й противники даного рішення. Сумніви щодо негайної злуки висловили секретар віросповідань Олександр Барвінський, секретар внутрішніх справ Аонгин Цегельський. Останній підкреслював сильну орієнтацію гетьманського уряду на «єдину, нєдєліму», а це, в свою чергу, могло знищити галицьку державу22.

17 листопада до Львова приїхала військова місія на чолі з головою Одеської військової ради Іваном Луценком. Делегація пообіцяла галичанам широку допомогу, яка організовувалась по всій Україні. Було видано відозву до населення Наддніпрянщини: «Ми мусимо допомогти нашим галицьким братам оборонити їхню державність, допомогти всім, чого вони просять, -вояками, зброєю, харчами, грішми, а в першу чергу збройною силою... Доля Галичини тісно зв’язана з нашою долею. Її самостійність - опора нашої самостійносте». У Києві створено «Загін імені Гонти», до якого записалося багато козаків. Те ж саме робилося в Одесі і на Херсонщині.23 Але говорити про конкретну допомогу з боку Наддніпрянщини важко. На перших порах галичани мусили самі боротися над переважаючими силами ворога.

Стрільці ж не поїхали на допомогу галичанам. 18 листопада 1918 року почалось повстання Українського Національного Союзу, а 14 грудня гетьман зрікся влади. «То був найбільший злочин (повстання УНС. - Авт.) в нашій історії»24, - сказав митрополит Автокефальної церкви Василь Лип-ківський про дані події. «Антанта разом з Францією була противна українському повстанню 1918 року і рішуче перестерігала його організаторів проти цього кроку, бажаючи поки що „статус кво“ з Гетьманом і німцями»25, - писав Степан Томашівський. Але це були наміри, а Директорія вже 19 грудня урочисто в’їхала до Києва.

Зрозуміло, що ЗУНР потрібна була допомога для боротьби з поляками. Але чекати її було нізвідки. Стрільці залишилися боротися за Київ, а західноукраїнську державу захоплювали польські війська. Тому Українська Національна Рада знову вислала в кінці листопада 1918 року до Києва двох своїх представників, А. Цегельського і Д. Левицького, за допомогою. Делегати ЗУНР, однак, не змогли удруге добратися до Києва, оточеного протигетьман-ськими повстанцями. Тоді вони виїхали до Фастова, де зустрілися з членами Директорії: В. Винниченком, С. Петлюрою, О. Андрієвським, Ф. Швецем і А. Макаренком, пояснивши мету свого прибуття. У результаті обговорення обидві сторони заключили й підписали у Фастові 1 грудня 1918 р. перед-вступний договір про злуку обох держав. Гетьману вже було не до ЗУНР, йому потрібно було боронити свою владу, яку він так і не втримав.

Отже, ставлення П. Скоропадського до Галичини було складним і суперечливим. Він був переконаний, що довге панування німців і австрійців сприяло втраті українства у галичан, але повністю підтримував їхню боротьбу за національне самовизначення. Галичани з надією дивились на П. Скоропадського, сподіваючись, що він їм допоможе у боротьбі з поляками. Вони вважали, що гетьманат є більш стабільним режимом у Наддніпрянщині, порівняно з республіканською владою. Тому були противниками повстання проти гетьмана. В свою чергу, лідери УНС намагалися загальмувати тогочасне об’єднання двох українських держав, боячись збереження престижу гетьмана в очах громадськості. Цього їм на той час вдалося досягти, а пізніше був укладений договір між обома державами, символ споконвічної мрії щодо об’єднання українських земель в одну соборну державу.

12 Кузьма О. Листопадові дні 1918 року. - Л., 1931. - С. 221.

13 Західно-Українська Народна Республіка 1918 - 1923. - Т. 1. -С. 205 - 206.

14 Назарук О. Рік на Великій Україні. - Нью-Йорк, 1978. - С. 6 - 7.

15 Цегельський Л. Названа праця. - С. 79.

16 Кучабський В. Золоті ворота. Історія Січових Стрільців. - Л. - Рочестер, 2004.-С. 103.

17 Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. - Л., 1995. - С. 253.

18 Коновалець Є. Причинка до української революції. - Б.м., 1948. - С. 14.

19 Кузьма О. Названа праця. - С. 222.

20 Скоропадський П. Названа праця. - С. 376 - 377.

21 Кузьма О. Названа праця. - С. 220.

22 Західно-Українська Народна Республіка 1918 - 1923. - Т. 1. - С. 413-414.

23 Кузьма О. Названа праця. - С. 357 - 358.

24 Шевчук С. Пора сказати правду про наші визвольні змагання. - Торонто, 1965.-С. 32.

25 Там само. - С. 33.

І. О. Аіденко

Політична боротьба в Криму за приєднання до Української Держави (травень - грудень 1918 р.)

Висвітлюючи проблему діяльності різних політичних сил Криму та їхнього впливу на приєднання півострова до Української Держави у 1918 р., автор доповіді ставить наступні завдання:

- дати оцінку геополітичних орієнтацій основного прошарку кримськотатарського населення;

- охарактеризувати діяльність українських організацій Криму щодо об’єднання півострова з гетьманатом;

- з’ясувати позиції урядовців Криму щодо статусу півострова та взаємин з Українською Державою;

- провести аналіз прогетьманських позицій представників кримських виробничо-фінансових та профспілкових об’єднань.

Під час захоплення більшовиками влади в Криму, у тому числі й у Севастополі (лютий 1918 p.), вони рішуче відмовилися від передачі Чорноморського флоту Україні. З Москви членам Центрофлоту Чорного моря було передано директиву Ради Народних Комісарів про те, що Чорноморський флот є невід’ємною частиною Росії. Жоден човен не має права підпорядковуватися Україні1.

Проте адмірал Саблін (призначений, більшовиками начальником морських сил Чорного моря з надзвичайними повноваженнями) з’ясував, що місцеві моряки позитивно ставляться до українізації флоту. Тому 29 квітня 1918 р. він повідомив Київ про перехід Чорноморського флоту під владу УНР. У той же день на Чорноморському флоті були підняті українські прапори2.

У квітні 1918 року під час перебування під Катеринославом українських та німецьких військ до них прибула делегація від кримських татар. Вони висловили надію на приєднання Криму до України та надання їм національно-культурних прав. Кримськотатарське населення, яке спочатку з недовірою поставилося до УНР на чолі з М. Грушевським, після ліквідації більшовиками татарської автономії в Криму, ухвалило рішення щодо ймовірного приєднання півострова до України3.

Ще до приходу до влади П. Скоропадського українські політики, обговорюючи питання про приєднання Криму до України, обґрунтовували цей акт тим, що татарське населення півострова не в змозі утворити самостійну державу. Тому їм необхідно використати силу такої держави, як Україна, при цьому забезпечивши собі національне самовизначення.

Коли німецькі війська увійшли до Сімферополя (27 квітня 1918 p.), штабом було видано відозву до населення Криму. В ній йшла мова про те, що німці прибули в Крим з метою звільнення краю від комуністів, для встановлення миру та спокою. Далі зазначалося, що в Криму повинна відновитися промислова та торговельна діяльність. Окрім того, проголошувалися певні політичні свободи4. Німецький комендант Сімферополя зазначав, що його влаштовує будь-яка форма влади в Криму, головне, щоб вона мала певний офіційний статус5.

У цей час виникла сприятлива ситуація для приєднання Криму до України. Значна частина кримського населення мала проукраїнську орієнтацію. Хоча вважала, що майбутню долю півострова повинні вирішити кримські установчі збори.

15 травня 1918 р. тимчасовий комісар України в Криму Я. Христич у повідомленні до Києва на підставі бесіди з місцевими політиками зробив висновок, що при вмілому впливі на населення під час кримських установчих зборів воно може проголосувати за приєднання півострова до гетьманату6.

Виконуючий обов’язки перекопського повітового старости П. Вільнер також доповідав МВС гетьманату про бажання кримського населення приєднатися до України. Такі враження він виніс від зустрічі з кримчанами7.

Щось схоже відбувалося й у Євпаторії. Повітовий комісар гетьманату Байдак був урочисто прийнятий керівниками міста8. Він повідомляв, що значна частина службовців Євпаторії є українцями. З ними разом працюють кілька татар, які не орієнтуються на здобуття Кримом незалежності9.

Проте коли в травні 1918 р. з Берліна до Криму приїздив міністр колоній, то місцеві німці прохали імператора Вільгельма II узяти їх під свій протекторат10.

Після того як губернський з’їзд землевласників та хліборобів Криму на чолі з Закеровим 12 червня 1918 р. довідався про позицію українського уряду з кримського питання, то висловився за об’єднання півострова з Україною. Про це представники з’їзду повідомили урядовців Української Держави, заявивши, що йдуть назустріч цій геополітичній та економічній акції11. Окрім того, центральний орган Курултаю також висловився за приєднання півострова на автономних засадах до гетьманату12.

7 липня 1918 р. П. Скоропадський вдався до митної блокади півострова. Припинення торговельно-економічних зносин було інструментом тиску на крайовий уряд С. Сулькевича та німецьке військове командування. Адже метою гетьмана було приєднання Криму до складу Української Держави13.

Митна війна завдавала великої шкоди торгівлі та економіці півострова, проте справила суттєвий вплив на широкі верстви населення. Ті, кому до цього часу було байдуже щодо державної належності Криму, і навіть ті, хто був проти його приєднання до гетьманату, тепер почали орієнтуватися на Україну.

Місцеві мешканці гостро відчули нестачу продовольчих товарів і намагалися знайти вихід із становища. Велика кількість кримчан, незважаючи на особисті політичні уподобання, воліли приєднання до України і вимагали відкриття кордонів для перевезення товарів14.

У серпні 1918 р. голова Таврійського союзу борошномелів Г. Каганський зазначав, що між Україною та Кримом необхідно відновити процес економічного об’єднання15. Деякі кримські міністри теж почали зауважувати, що крайовий уряд нежиттєздатний і необхідно приєднати півострів до України16.

В умовах митної війни чимало періодичних видань також були на боці ідеї українсько-кримського злиття. Газета «Утро Юга» писала, що між Кримським півостровом та Україною є чимало інтегруючих економічних, політичних, соціальних, культурних та етнічних аспектів і немає нічого, що їх могло роз’єднати. Тому український та кримський уряди повинні обрати політику співпраці, мирного співіснування і поновити порядок та законність. «Цього одного достатньо, щоб простягнути один одному руки і працювати разом в ім’я спільної ідеї», - наголошувала редакція газети17.

Губернські земства та продовольчі управи знали, до чого призведе ізоляція півострова. Представники цих установ відправляли листи С. Сулькеви-чу і німецькому генералу Кошу, в яких зазначалося, що навіть у 1917 році, коли було зібрано у великій кількості урожай, для забезпечення мешканців Криму ще додатково ввозилися сотні тисяч пудів хліба з України. У 1918 р. врожай був дуже низьким. Крім того, відносно задовільний врожай Євпаторійського повіту забрали німці18. 5 вересня 1918 р. сімферопольський з’їзд власників садів звернувся до українського та кримського урядів з вимогою скасувати тарифну блокаду19.

Трохи згодом відбулося ще одне зібрання - з’їзд делегатів торгово-промислових організацій, банків, кооперативів, біржових комітетів, про-довольно! та земських управ, міських голів. Вони виступали за митне об’єднання Криму з гетьманатом і просили створити посаду їхнього представника з економічних питань для ведення переговорів з іншими державами20.

Деякі кримські міністри почали також обирати проукраїнський курс, пояснюючи це тим, що крайовий уряд уже неспроможний виконувати свої зобов’язання. Виникла можливість приєднання півострова до Української Держави21. Всі ці установи, організації та об’єднання активізували проукра-їнську діяльність здебільшого через важке продовольче та економічне становище Криму22.

Однак кримський крайовий уряд на чолі з С. Сулькевичем навіть в умовах торговельно-економічної кризи, гострої нестачі продовольства та сировинних ресурсів на півострові не йшов на поступки. Незважаючи на потужний тиск з боку місцевих організацій, політичних партій, різноманітних професійних, підприємницьких, торговельних об’єднань, з’їздів, які вимагали злиття з Україною, С. Сулькевич все ще намагався врятувати владу в Криму. Все це тривало до тих пір, поки керівництво Німеччини остаточно не примусило представників крайового уряду провести українсько-кримські переговори у Києві. Проте не тільки німецький вплив виявився вирішальним у питанні примусу С. Сулькевича та його уряду до компромісу з Києвом, а ще й з’їзд власників садів Криму23.

Щодо татарського населення, то слід зауважити, що воно після війни з більшовиками в Криму почало особливо проявляти сепаратистські орієнтації на Туреччину, все більше віддаляючи російську мету на залишення Криму у складі Росії24. У той же час окремі політичні організації вбачали в ідеї приєднання Криму до України можливість збереження його для Росії. Чимала кількість мешканців вважала своєю батьківщиною Росію і сподівалася на возз’єднання півострова з небільшовицькою Росією.

Представники органів земського й міського самоврядування Криму виступали за об’єднання півострова з гетьманатом на автономних засадах. Одним із таких представників був князь В. Оболенський. Він вважав, що тарифна війна змусила їх зробити крок назустріч Україні. На початку жовтня 1918 р. об’єднавча ідея, яку підтримували представники губернської земської управи, вже набрала конкретних рис.

З ініціативи губернської управи відбулася нарада голів повітових управ і міських голів півострова. На ній були розглянуті питання приєднання Криму до гетьманату. Доповідачем був В. Оболенський. І хоча політичний склад наради був доволі різноманітний, проте усі учасники одностайно висловилися за об’єднання з Україною.

Такий акт, на думку проросійськи налаштованих політиків, міг би заспокоїти сепаратистів і залишити надію на майбутнє возз’єднання з Росією. Водночас кримсько-український альянс збереже півострів від посягань Четверного союзу. А після завершення війни, як вважали представники губернської земської управи, Росія знову буде відновлена у своїх колишніх імперських кордонах, приєднавши до себе і Крим, і Україну. Тоді як, лишаючись самостійною державою, Крим ризикує потрапити під владу Четвертного блоку у разі його перемоги у війні. Після чого вже влитися до складу Росії буде майже неможливим25.

На півострові існувала ціла мережа українських організацій. Під час економічної блокади у Сімферополі 28 - 29 серпня вони організували свій перший з’їзд. З протоколу засідань видно, що на ньому були присутні: «Від міста Сімферополя голова Ради Громади П. Близнюк, делегат від Сімферопольського громадського кооперативу Д. Мацько; від м. Ялти голова Ради Громади П. Горянський і товариш голови Н. Ярошевська; від м. Севастополя член ревізійної комісії українського клубу М. Муленко, голова кооперативу (він і скарбник клубу) І. Аихонос; від м. Євпаторії товариш голови Ради Громади П.Черевченко; від м. Алупки делегат української громади Йосип Шевченко; від міст Таврії член виконавчого комітету всіх організацій губернії М. Мальців»26. Головою з’їзду обрали І. Лихоноса, товаришем голови Й.Шевченка і писарем П. Близнюка.

З’їзд розглянув схвалений одноголосно порядок денний: створення центрального осередку громад; відкриття кооперативних підприємств на місцях; вирішення культурно-просвітніх справ; ухвалення проекту статуту українських культурно-просвітніх громад27. Після розгляду цих питань делегати ухвалили низку резолюцій.

Ішлося про видання української газети російською мовою. Для цього було затверджено ряд заходів по знаходженню коштів для видання. Визнано також необхідним підтримати україномовну газету «Наш степ». З’їзд запропонував українським громадам у Криму здійснити фінансові вливання у це видання. Також було вирішено питання про заснування національного хору.

Визнано за необхідне розповсюджувати національну освіту, прискорити процес організації курсів з українознавства, заснування осередків «Просвіти», українських дитячих садків, шкіл тощо.

Розглянуто питання про дошкільне виховання молодого покоління, зокрема організацію за рахунок громад дитячих підготовчих шкіл, по закінченні яких діти мали б можливість вступити до першого класу україномовної середньої школи. Також з’їзд вирішив, щоб наступного року кожна кримська громада організувала курси українознавства, української мови, письменства, історії, культури, географії.

Було обговорено питання про бібліотеки й читальні. З метою допомоги різноманітним установам мати книгозбірні вирішили поліпшити замовлення й доставку книжок та інших видань. Крайовій раді доручено брати участь в організації доставки книжок установам.

Розглядався стан кооперативної справи. Вирішено запропонувати всім українським установам Криму організувати національні кооперативи та інтегрувати їх до загальнокримської кооперативної спілки.

Щодо заснування українських організацій в Криму з’їзд ухвалив узяти за зразок статут сімферопольської громади. Затверджено заснування крайового органу українських організацій у Криму за назвою «Крайова Українська Рада в Криму» в м. Сімферополі. Саме вона мала втілювати в життя всі ухвали з’їзду28.

Після початку переговорів між урядами гетьманату і Криму місцеві українці голосно заявили про себе. На початку жовтня українська громада в Сімферополі організувала систему споживчих і сільськогосподарських кооперативів. У Севастополі українським клубом була відкрита школа29.

16 жовтня відбувся з’їзд борошномелів Таврії, представники якого різко критикували дії кримського уряду на переговорах у Києві. В свою чергу підприємці почали організовувати в Криму відділення українського банку30.

18 жовтня сімферопольський робітничий з’їзд затвердив постанову щодо приєднання Криму до гетьманату. 21 жовтня подібне рішення задекларувала Українська громада Криму31. 10 листопада рада профспілок Криму, знаючи про слабкість місцевих професійних утворень, дійшла висновку про доцільність їх об’єднання з всеукраїнськими осередками32.

У день капітуляції німецьких військ у Першій світовій війні 11 листопада 1918 р. в Ялті зібралися делегати українського населення півострова з метою створення української крайової ради Криму Вона мала займатися видавництвом і поширенням книжок, заснуванням й утриманням видавництв, бібліотек, музеїв, читалень, шкіл, організацією лекцій, театральних вистав, концертів, свят, виставок; організацією матеріальної допомоги науковцям, письменникам, шкільній молоді і т. ін.33

Отже, більша частина кримського населення, переважно торговці, робітники, городяни, орієнтувалася на Україну, менша частина, особливо татарське духовенство, тримала курс на Туреччину. Проте все кримське населення у з’ясуванні долі Криму займало спільну позицію: з питань політичного статусу півострова; необхідності скликання кримських установчих зборів; посилення ролі місцевого самоврядування34.

18 вересня гетьманат призупинив митну блокаду півострова з метою проведення переговорів щодо приєднання Криму до Української Держави. А ЗО жовтня 1918 р. у Києві в ході українсько-кримських переговорів було узгоджено рішення про приєднання Криму до складу гетьманату на автономних засадах. Отже, зусилля проукраїнських сил у Криму не були даремні, хоча розвиток міжнародних та внутрішньополітичних подій після підписання українсько-кримського злиття звів нанівець зусилля всіх сторін та фігурантів цього складного процесу35.

Розуміючи, що справи у німецького війська кардинально погіршилися й скоріше за все вони полишать Крим, прихильники єдиної Росії порушили київські домовленості. Голова губернської управи князь В. Оболенський в обхід уряду С. Сулькевича таємно запросив війська Добровольчої армії А. Денікіна окупувати кримський півострів після відходу німців36.

15 листопада, після поразки Четверного блоку, уряд С. Сулькевича подав у відставку, й у Криму створюється новий крайовий уряд, на чолі якого стає голова Таврійського губернського земського зібрання кадет Соломон Крим. Політично він був орієнтований на Антанту та відновлення єдиної Росії, у складі якої бачив і Кримський півострів. С. Крим, як і В. Оболенський, шукав зв’язків з А. Денікіним37. 17 листопада 1918 р. півострів був окупований Добровольчою армією. Нове керівництво Криму вирішувало інше завдання -приєднання його до складу Росії38. Всі здобутки українсько-кримського об’єднання, досягнуті зусиллями уряду П. Скоропадського та проукраїнських сил півострова, не були реалізовані39.

Отже, в контексті складного і суперечливого процесу приєднання Криму до Української Держави в 1918 р. діяло кілька чинників. Перший - національний. Крім українців, які проживали на теренах кримського півострова, також певна група росіян, німців-колоністів, татар та інших народів були налаштовані на українсько-кримське об’єднання. Хоча деякі з них пішли на це не відразу. До того ж частина татарського населення спрямовувала свої погляди у бік Туреччини. Росіяни мали за мету приєднати Крим до Росії транзитом через Україну, тимчасово до відновлення небільшовицької держави. Деякі з цих російських представників Криму хотіли включити до цього союзу ще й Україну, підпорядкувавши її новій відновленій Російській імперії.

Відносно німецьких колоністів треба зауважити, що їхні погляди змінювалися відповідно до політичних комбінацій, що вибудовувалися в процесі українсько-кримських відносин. Якщо відразу після приходу німецьких військ на півострів вони вітали такий крок і були однієї думки з генералом Кошем щодо перетворення Криму на одну з територій, підконтрольних Німеччині, то під час економічної блокади, коли німецька військова влада поступилася твердим намірам П. Скоропадського щодо українсько-кримського об’єднання, німецькі колоністи півострова зайняли проукраїн-ську позицію.

Треба також зазначити, що частина кримського населення до встановлення митної блокади займала індиферентні позиції у питанні приєднання Криму до України. Проте митна блокада розвіяла цю аполітичність і звернула їхні погляди в бік України.

Другий чинник - станово-класовий. Погляди місцевих кримських землевласників, хліборобів, володарів садів еволюціонували. Якщо до початку тарифної війни переважна більшість орієнтувалася на Росію, то в кінці цієї акції власницькі сили дійшли висновку, що злиття Криму з Україною їм більш бажане, переважно в торговельно-економічному та фінансовому аспектах.

Середній клас (основний прошарок) кримського населення в цьому сенсі мав різновекторні орієнтири: Україна, Росія та Німеччина. Татарське духовенство тяжіло до Туреччини. Хоча більшість цієї верстви, особливо робітники, городяни, торговці, незалежно віл національності, орієнтувалися на Україну.

І нарешті третій - інституційний. Проросійське керівництво Криму (крайовий уряд С. Сулькевича) одразу після приходу до влади спрямувало свої зусилля на злуку з Росією, одночасно спираючись на військову підтримку Четверного союзу й зовсім не визнаючи гетьманську владу. Проте погляди С. Сулькевича також мали тенденцію до еволюції, в основному під впливом жорсткої митної війни гетьмана проти Криму. Це змусило уряд змінити власні орієнтири з російських на українські.

Ще задовго до введення в дію тарифної ізоляції півострова кримськотатарський уряд (Курултай) висловлювався на підтримку українсько-кримського об’єднання. На противагу йому Шуро (представники мусульманських гро-мал) націлювалося на приєднання до Туреччини. Соціалістична організація татарської молоді «Крим» пропагувала ідею самостійності Криму. Цю організацію підтримував міністр іноземних справ крайового уряду Д. Сейда-мет. Татарські націоналістичні організації мали за мету створити Кримське ханство під протекторатом Туреччини та Німеччини.

Губернський з’їзд землевласників та хліборобів на чолі з Закеровим погоджувався на українсько-кримський союз. Причому без спонукального впливу тарифної блокади.

Таврійська губернська земська управа, яка складалася з низки управ (Євпаторійська, Феодосійська земські, Алупкінська, Джанкойська, Ялтинська міські та ін.), орієнтувалася на відновлену Росію і вбачала в приєднанні до неї півострова значущу подію. Ця верства населення являла собою кримських росіян, переважно з аристократичних та заможних кіл. Під тиском митної війни, виходячи із стратегічних міркувань, вона намагалася приєднати Крим до гетьманату тимчасово. Так би мовити, провести Крим транзитом через Україну в Росію.

Також у Криму діяла низка українських товариств, які в кінці серпня зорганізували свій перший з’їзд. У середині листопада, коли переговори на кримсько-українське об’єднання вже відбулися в Ялті, була створена українська крайова рада Криму. Вона також плекала надію на успішний об’єднавчий процес.

Отже, незалежно від національності, більшість кримського населення протягом травня - грудня 1918 р. орієнтувалося на Україну. Причини різні, -від тягаря митної війни, стратегічних міркувань, військово-економічних інтересів аж до духовно-культурних потреб.

Треба зазначити, що великій кількості пересічного населення Криму в цей час було однаково, чи воно буде під українським, татарським, німецьким впливом, чи розіб’ється на п’ять самостійних формоутворень. Головне, щоб місцеві мешканці відчували безпеку за власне життя, підтримку влади та економічну стабільність у регіоні.

Позиція С. Сулькевича (проросійськи налаштованого) еволюціонувала під тиском зовнішніх обставин. Його, на противагу добровільним діям тих чи інших проукраїнських сил у Криму, тільки збіг обставин примусив піти на небажаний для нього геополітичний крок - приєднання Криму до України. Цією причиною стала впроваджена П. Скоропадським митна війна. На рішення кримського крайового уряду вплинули наслідки тарифної блокади: гостра нестача продовольства, страйки, критика з боку місцевих органів самоврядування, приватних об’єднань та населення політики уряду С. Сулькевича. Однак визначальним все ж був німецький чинник тиску на адміністрацію крайової кримської влади. Саме це змусило уряд змінити політичний курс у бік гетьманату.

Проукраїнські сили в Криму мали вагомий вплив і відіграли значну роль в об’єднавчому українсько-кримському процесі. По-перше, деякі з проукра-їнськи налаштованих військових інститутів воліли приєднатися до України ще до приходу П. Скоропадського на гетьманство. Йдеться про військовий чорноморський флот Криму. По-друге, проукраїнські організації, органи місцевого самоврядування зголосилися за власною ініціативою без зовнішнього тиску на приєднання Криму до гетьманату, що спонукало П. Скоропадського до активних та рішучих дій у цьому напрямі. По-третє, вже в процесі переговорів між Кримом та гетьманатом проукраїнські сили значно вплинули на місцеве населення щодо розуміння суті українства, сприяли усвідомленню того, що Крим повинен бути нерозривно зв’язаний з Україною в економічному, торговельному, політичному та духовному аспектах. І насамкінець, проукраїнські кола Криму були серед тих, хто своєю діяльністю спричиняв істотний пресинг на політику крайового уряду С. Сулькевича в момент тарифної війни та безпосередньо переговорного процесу.

14 ЦДАВО України. - Ф.1064. - On. 1. - Спр. 14. - Арк. 4.

15 Утро Юга. - 1918. - 25 серпня.

16 ЦДАВОВУ - Ф. 1064.-On. 1. - Спр. 14.-Арк. 5.

17 Утро Юга. - 1918. - 28 серпня.

18 ЦДАВО України. - Ф. 1064. - On. 1. - Спр. 14- Арк. 4.

19 Сергійчук В. Названа праця. - С. 102 - 103.

20 Приазовський край. - 1918. - 25 вересня.

21 ЦДАВО України. - Ф. 1064. - On. 1 - Спр. 14. - Арк. 5.

22 Сергійчук В. Названа праця. - С. 119.

23 Приазовський край. - 1918. - 4 вересня; Сергійчук В. Названа праця. - С.104 - 105; Краткий отчёт о деятельности Делегации Крымского Правительства в Киеве с 28 сентября по 16 октября 1918 г. - Сімферополь, 1918. - С. 67 - 68.

24 Таврическій Голосъ. - 3 октября. - 1918.

25 Таврическій Голосъ. - 3 октября. - 1918; Оболенский В. Крым при немцах // Крымский архив. — 1996. - Nq 2. - С. 24.

26 Сергійчук В. Названа праця. - С. 108.

27 ЦДАВО України. - Ф. 3766. - On. 1. - Спр. 132. - Арк. 43.

28 Там само. - Арк. 43 зв. - 44.

29 Возрождение. -1918.-11 жовтня.

30 Сергійчук В. Названа праця. - С. 119.

31 Там само.

32 Крым. - 1918. - 9 листопада.

33 ЦДАВО України. - Ф. 3696. - Оп. 3. - Спр. 50. - Арк.5 - 6.

34 Возрождение. - 1918. - 11 жовтня.

35 ЦДАВО України. - Ф. 1064. - On. 1. - Спр. 11. - Арк. 62; Матвіенко В. Українська дипломатія 1917 - 1921 pp. на теренах постімперської Росії. -К., 2002.-С. 56.

36 Оболенский В. Крым при немцах // Крымский архив. - 1996. - № 2. - С. 25.

37 Матвієнко В. Названа праця. - С. 56; Крим і кримське питання після Лютневої (1917) революції // Українські державотворення: невитребуваний потенціал. Словник-довідник. - К., 1997. - С. 264 - 265.

38 ЦДАВО України. - Ф. 3766. - Огі. 1. - Сгір. 132. - Арк. 52.

39 Копиленко О. А. Автономна республіка Крим: проблеми правового статусу. - К., 2002. - С. 51.

В. Ф. Верстюк

Сесія II

Будівництво Української Держави: здобутки, протиріччя, невдачі

Соціально-політична та урядова діяльність М. П. Василенка


а зламі зими і весни 1917 р. в Петрограді вибухнула і перемогла Лютнева революція. Цар Микола II відрікся від престолу, а до влади прийшов Тимчасовий уряд, сформований Державною думою.

У Києві, як і в інших провінційних містах, про ці події дізналися з кількаденною затримкою. Нікому не вдалося передбачити вибух революції, ніхто не міг знати, на що вона перетвориться через рік-другий. Усі потонули у вирі революційного ентузіазму. Ентузіастично зустрів революцію і Микола Прокопович Василенко. Він був давнім і послідовним опонентом самодержавства, ще в студентські роки вступив до марксистського гуртка, один час був під впливом народницьких ідей, а після революції 1905 - 1907 pp. вступив до партії народної свободи, ширше знаної як партія кадетів. У 1916 р. був обраний членом її Центрального комітету. Кадети були партією ліво-ліберальної ідеології, партією, яка виступила за радикальне реформування імперської суспільно-політичної системи. В IV Державній думі під час Першої світової війни кадетам вдалося створити так званий міжпартійний «Прогресивний блок», який кинув виклик царському уряду, жорстоко його критикував і вимагав створення уряду народної довіри, відповідального перед Державною думою. Таким став Тимчасовий уряд, ключові посади в якому заповнили представники партії кадетів: П. Мілюков, А. Шингарьов, М. Некрасов, О. Мануйлов, Ф. Родичев.

6 березня 1917 р. Тимчасовий уряд звернувся до громадян Росії з своєю першою відозвою, яка була побудована на кадетських політичних гаслах та принципах: переможного завершення війни, дотримання обов’язків перед союзниками, якомога швидшого скликання Всеросійських установчих зборів, запровадженням громадських свобод та ін.1 Цікаво, що того ж 6 березня М. Василенко помістив у «Киевской мысли» статтю, в якій висловив своє ставлення до старої та нової влади. Його думки практично резонували з урядовою декларацією. Очевидно, це було не випадково. Василенко був добре обізнаний зі станом справ у партії та її ідеологією, яку, без сумніву, поділяв. Як член ЦК партії кадетів, він був одразу ж задіяний до активної урядової роботи. Наприкінці першої декади березня його викликав до Петрограда новий міністр освіти, однопартієць О. Мануйлов і запропонував очолити Київську шкільну округу, тобто взяти на себе керівництво освітніми справами у п’яти губерніях: Київській, Полтавській, Подільській, Волинській та Чернігівській.

М. П. Василенко дав згоду, але одразу ж виклав власне бачення навчальних заходів у освітній справі, насамперед йшлося про необхідність українізації освіти в Україні: зробити українську мовою викладання у початковій школі, вивчати її у середній школі, а також читати окремі лекції українською мовою в українських університетах, запровадити курси українознавства, а також налагодити підготовку народних учителів, надати державну фінансову підтримку Українському науковому товариству в Києві та «Благодійному товариству видання дешевих і корисних книжок», яке займалось українським книговиданням2.

Вимоги М. П. Василенка були досить помірними. О. Мануйлов, загалом, не заперечував проти них, а Тимчасовий уряд 22 березня видав указ про призначення М. П. Василенка попечителем Київської шкільної округи3.

Це призначення вітали й у створеній на початку березня Українській Центральній Раді, з багатьма діячами якої М. П. Василенка пов’язували довгі роки громадської діяльності на українській науково-просвітницькій ниві. Він належав до покоління П. Я. Стебницького, В. П. Науменка, В. Ле-онтовича, А. М. Старицької-Черняхівської, О. Вілінського, Є. X. Чикален-ка, О. І. Аотоцького, був однолітком М. С. Грушевського. Ці діячі Київської старої громади сформувались в умовах боротьби із заборонами Емського указу 1876 p., протистояння цензурним та жандармським утискам. Поле їх легальної дії за царських часів було надзвичайно вузьким і не виходило за межі культурно-мовної площини. Саме вони виступили ініціаторами створення Центральної Ради, в першій відозві якої від 9 березня 1917 р. українські вимоги були сформульовані як «право на заведення рідної мови по всіх школах од нижчих до вищих, по судах і всіх урядових інституціях»4.

Але за два-три тижні ситуація суттєво змінилася, ініціативу в Центральній Раді перебрало молодше покоління українських діячів, до яких долучився обраний головою УЦР М. Грушевський. Він опублікував 25 березня 1917 р. у «Новій раді» програмову статтю «Велика хвиля», в якій заявив: «Нічого більш помилкового не може бути тепер, як витягнути старі українські петиції й подавати їх наново правительству як наші домагання в данім моменті.. . Те, чого ми добивалися п’ять, чотири, три, навіть рік тому, коли б дане було тоді, було б прийняте українським громадянством з щирою подякою і, дійсно, могло б мати своє значення, було б добром для нашого народу, охоронило його від переживання тяжких хвиль останніх літ, улекшило б йому дальший культурний похід... Але ніяк не може вважатися задоволенням українських потреб, „розв’язанням українського питання" для даного моменту. Се треба з усією рішучістю скаллти про останню заяву Тимчасового правительства, про його спочуття до „культурно-національного самооз-начення народностей Росії“. Не про нього тепер річ, і нікого воно тепер не інтересує на Україні. Українського питання вже нема. Є вільний, великий Український народ, який будує свою долю в нових умовах свободи»3.

Нові українські вимоги були обгрунтовані тим же М. Грушевським, він їх визнав як здобуття широкої національно-територіальної автономії України та перебудови Росії на федеративну, демократичну республіку. При цьому М. Грушевський розумів національно-територіальну автономію як необхідний і послідовний крок до здобуття суверенності. Отже, Центральна Рада національно-культурні домагання змінила на національно-політичні.

М. П. Василенко поділяв федералістичні погляди, проте його лякали революційні імперативи, «захватне право» революції. Схоже на те, що він був людиною з подвійною ідентичністю, яка намагалася поєднати єдність і неподільність Росії з автономією України. Сутність своєї непростої позиції він намагався з’ясувати кореспондентові газети «Киевлянин», яка займала відверто українофобську позицію. «Насамперед, - рішуче заявив М. Василенко, -я автономіст-федераліст, і вже з цього витікає моє глибоке переконання в захисті ідеї цілісності російської держави і, отже, у відстороненні від усякого роду прагнень в сенсі повного відокремлення від Росії окремих частин. Але облаштування Росії я мислю як федеративну республіку, яка надає окремим областям широке поле для їх самостійного життя». Схоже, що Василенко мислить як типовий правовірний кадет, який не заперечує проти федерації, але національно-територіальну автономію відкидає, підміняючи її національно-культурною та місцевим самоврядуванням. Він посилається на М. Драгоманова, який в основу федеративного поділу клав територіальний, обласний принцип, далі застерігає, що національний принцип може призвести до шовінізму і пануванню однієї нації над іншою. Але несподівано, порушуючи попередню логіку, М. П. Василенко оголошує в інтерв’ю, що стоїть за національний принцип, хоч і відчуває великі труднощі у його застосуванні, тому допускає виділення Новоросії (півдня України) в окрему область6.

Зазначимо, що така позиція була характерною для частини української інтелігенції старшого покоління, яка не встигала за ходом розвитку революційних подій і відчувала певний острах перед диференціацією суспільства за національною ознакою, яка почала вимальовуватися вже з весни 1917р., коли проти Центральної Ради ополчилися не лише російські національності, які об’єднувалися навколо газети «Киевлянин», а й діячі з київської ради робітничих депутатів, які заявили наприкінці березня, що розженуть багнетами Всеукраїнський національний конгрес, якщо він насмілиться проголосити автономію України.

Саме в цей час і розпочалася праця М. П. Василенка на посаді попечителя. Інститут попечительства був рудиментом старої влади, який міністр освіти О. Мануйлов чомусь вирішив зберегти і поєднати з новою демократичною формою влади і управління. О. Мануйлова за це жорстоко критикували урядові опоненти. М. П. Василенко, щоб уникнути подібної критики, вирішив створити при управлінні учбової округи неструктурну тимчасову попечительську раду з дорадчими функціями. У ній були зібрані представники всіх інституцій, установ, громадських об’єднань і організацій, пов’язаних тим чи іншим чином з освітою, від університетських професорів до представників початкових учбових закладів, профспілок і національних освітніх організацій. У цю типову революційну організацію влилося понадп’ятдесят осіб.

Загалом робота попечителя передбачала надзвичайно широке поле діяльності, пов’язане як із повсякденним життям нижчих, середніх та вищих шкіл, так і з підготовкою та проведенням реформи старої школи. В Україні найбільш дражливою виявилась проблема українізації школи. Вона вийшла далеко за межі освітньої системи, швидко політизувалась і, зрештою, переросла в погано приховану «мовну» війну.

З одного боку, російські націоналістичні сили організували протести і кампанії «проти насильницької українізації школи», з іншого, українці вимагали негайних реальних кроків по українізації освіти. В цій ситуації М. П. Василенко намагався уникати якихось кардинальних рішень та різких змін звичної практики. Свою позицію він пояснював так: «На мою думку, українські школи слід заснувати в міру того, як визріватимуть потреби, не зачіпаючи вже існуючі російські школи, оскільки російська культура така сильна на Україні і потреба у навчанні так зрозуміла, що в даний час така штучна українізація була би значною мірою культурним насильством. Я наполягаю також на відкритті окремих гімназій, а не українських паралельних відділень у російських гімназіях, що, з мого педагогічного погляду, може викликати загострення національної ворожнечі. Логіка навчального життя - це річ небезпечна. Українська школа має будуватися заново, а не на руїнах нею ж зруйнованої російської школи»7.

Наприкінці квітня 1917 р. попечитель ініціював проведення педагогічної наради для обговорення та з’ясування можливостей переходу до навчання українською мовою. Коли виявилось, що одностайності у вирішенні цього питання немає, попечитель вирішив запропонувати висловитись на тему запровадження в школах дисциплін українознавства та викладання українською мовою голів міських дум та земських управ. Звичайно, такий спосіб відкладання проблеми на майбутнє викликав негативну реакцію в стінах Центральної Ради. Коментуючи згаданий епізод на засіданні УЦР, Ф. Крижанівський, один із заступників М. Грушевського, сказав, що «навіть Мануйлов давав більше, ніж тепер дає Василенко». Засідання УЦР прийшло до висновку, що шкільна політика Василенка не може задовольнити українців8.

Подібна логіка революційного часу була далекою і незрозумілою М. П. Ва-силенку. Стосунки з Центральною Радою у нього не склалися. Він був запрошений до її складу 15 березня 1917 p., але, судячи з протоколів засідань УЦР, жодного разу не був присутній на її засіданнях. Після переобрання УЦР на Всеукраїнському національному конгресі його прізвище не фігурувало в списках обраних чи кооптованих, хоча з липня по жовтень 1917 р. київські кадети мали своїх представників у Малій Раді.

Відсутність Василенка у Центральній Раді можна частково пояснити і тим, що з 19 серпня 1917 р. він був призначений товаришем (заступником) міністра освіти і змушений був виїхати до Петрограда. Суттєве підвищення на посаді, очевидно, варто розцінювати як своєрідну високу оцінку лояльності, яку дістав М. П. Василенко від нового міністра освіти С. Ольденбурга, теж кадета за партійністю. Осінь 1917 р. М. П. Василенко провів у Петербурзі. До його службових обов’язків входила підготовка міністерського звіту Установчим зборам, реформа освітніх структур, ліквідація шкільних округ, перепідпорядкування шкіл органам місцевого самоврядування. Восени 1917 р. він познайомився і потоваришував з В. Вернадським, який теж на той час працював товаришем (заступником) міністра освіти. Саме В. Вернадський засвідчив, що ідея створення Української академії наук першою з’явилась у М. П. Василенка.

Осінь 1917 р. виявила повну безпорадність Тимчасового уряду. Його зволікання з проведенням Установчих зборів зіграли на руку більшовикам, які в черговий раз відважились на захоплення влади і досить легко її здобули. Як свідок тих подій М. П. Василенко засвідчив: «Виявилося, що в уряді не було не тільки сил, але й готовності. Легковажність Керенського проявилась повною мірою»9.

У середині листопада 1917 р. М. П. Василенко повернувся до Києва, де вже було проголошено Українську Народну Республіку. Здавалося б, здійснилося те, до чого кілька десятиліть прагнули українські діячі. Проте М. П. Василенко дистанціювався від діяльності державних органів УНР, з іншого боку, аналіз документів Центральної Ради підказує, що його туди і не кликали. Швидше за все, визначальну роль тут відіграв суб’єктивний фактор, погіршення особистих стосунків з М. С. Грушевським, яке відбулося протягом 1917 р. на грунті ідеологічних розходжень. Треба зазначити, що М. С. Грушевський, знаний історик, незаперечний лідер українського національного руху, поряд з видатними якостями мав і такі, які ускладнювали спілкування з ним. Ці сторони його характеру сучасники називали «дрібно-егоїстичними амбіціями»10.

Лише 2 квітня 1918 р. Мала Рада обрала М. П. Василенка до складу Генерального суду - найвищої інстанції судової гілки влади УНР. Віднайти сліди діяльності М. П. Василенка у Генеральному суді не вдалося, проте відомо, що вже в цей час командування німецьких окупаційних військ задумало змінити ліводемократичну Центральну Раду правим режимом. Вибір німців зупинився на генералові П. Скоропадському. М. П. Василенко був втаємничений у справу перевороту.

Робота по формуванню майбутнього гетьманського уряду розпочалася ще до перевороту. Одним із перших, хто відгукнувся на пропозицію М. Устимовича очолити Міністерство освіти, був М. П. Василенко. Спонукальні мотиви, які змусили його піти в уряд, М. П. Василенко виклав у розмові з Д. Дорошенком, на наступний за переворотом день. Д. Дорошенко так відтворив цю розмову: «В коротких рисах Василенко познайомив мене з ситуацією. Центральна Рада і правительство есерів, казав він, виявили свою нездатність вдержати в руках владу й організувати державу. Прийшли інші люди, представники іншого політичного і соціального світогляду, і взяли владу в свої руки, але знов-таки в ім’я самостійної української держави. За цими людьми стоїть тепер рішаючий реальний чинник: збройна сила Німеччини. З цим треба насамперед рахуватись. Але треба, щоб і при новому курсі політика держави зоставалась національно-українською, треба, щоб і нові форми української державності були заповнені національним змістом. Інакше не буде ніякої української держави. Отже, від самих українців, спеціально від тих, які критично ставились до політики попереднього українського правительства, залежить, щоб і при новій зміні державного ладу й устрою вдержалась сама суть: національно-державна ідея українська. А Гетьманщина - це якраз найбільш національна, історично вироблена форма спеціально українського державного ладу»11. Не виключено, що М. П. Василенко, на той час дослідник історичної Гетьманщини, був ініціатором її новітнього відновлення.

Трапилося так, що М. Устимович відразу після перевороту захворів і надзвичайно складне завдання формування кабінету міністрів Української Держави лягло на М. П. Василенка, якого гетьман призначив виконуючим обов’язки голови уряду. Микола Прокопович намагався залучити на міністерські посади відомих українських фахівців. Чому це не вдалося, він розповів 3 травня Є. X. Чикаленку. Важливість почутого змусила Чикаленка занотувати розмову до власного щоденника. «Він (М. П. Василенко. - В. В.) розказував мені, - пише Є. X. Чикаленко, - що вчора цілісінький день вмовляв с. ф-тів взять портфелі у міністерстві, але вони уперто відмовляються, що не закалять свого імені. Я, каже Василенко, доводив їм, що не треба боятися грязі і гною, коли ви хочете посадить якесь дерево чи квітку, але вони упираються, і поневолі я мушу звернутись до кадетів.

- Але що буде з Україною? - питаю.

- Не клопочіться - Скоропадський і я твердо стоїмо на тому, щоб скрізь проводити українізацію, правда, нерізко.

- Але Ви, - кажу, - кадет, Ви будете тягнуть до єдиної неділимої.

- Коли обставини складуться так, що Україна повинна буде з’єднатись з Великоросією, то це з’єднання я мислю, - каже Василенко, - тільки на федеративних началах і тільки тако мислячих я буду набирати в кабінет, якщо соц.-фед. одмовляться прийнять участь»12.

Протягом двох днів М. П. Василенку вдалося створити ядро Ради міністрів. Це був надзвичайно складний процес. Більшість міністрів були членами кадетської партії. Перше засідання нового уряду відбулося під головуванням М. П. Василенка та гетьмана. Оскільки низка посад залишилася вакантними, то було ухвалено рішення про тимчасове сумісництво. М. П. Василенко як міністр освіти обійняв ще й обов’язки міністрів закордонних справ та віровизнань.

Нарада соціалістичних партій відреагувала на такий склад уряду зверненням до німецького вищого командування в Києві. У заяві констатувалося, що кабінет Василенка ні в якому разі не задовольняє українські партії, оскільки там мало осіб тямучих в українській справі, а декотрі й настроєні дуже вороже до української державності. В заяві містилася вимога виключити із складу уряду А. Ржепецького - міністра фінансів, Б. Бутенка - шляхів сполучення, Ю. Аюбинського - охорони здоров’я, М. Гіжицького - державного секретаря. На М. П. Василенка ця вимога не поширювалася, хоч соціалістичні партії й не вважали достатньою його українськість. Тому вони вимагали посаду міністра освіти віддати представникові соціалістичної партії. Як відомо, генерал В. Гренер на всі ці вимоги відповів сакраментальною фразою : «Zu Spat!» (вже запізно)13.

Після згоди Ф. Лизогуба 10 травня очолити уряд та призначення 20 травня А. Дорошенка керуючим справами Міністерства закордонних справ, а проф. В. Зіньківського - міністром віросповідань М.П. Василенко зосередився на роботі Міністерства освіти.

П. Скоропадський у своїх «Спогадах» залишив розлогу характеристику його політичних, ділових та людських якостей. Він вважав М. П. Василенка поміркованим українським патріотом, який не міг ігнорувати значення російської культури, «ставився до українства свідомо, без шовінізму і без будь-якої нетерплячості». П. Скоропадський відзначав його працелюбність, картав за «вроджену м’ягкість», нездатність замінити коло найближчих помічників тощо. Загалом же він вважав, що пощастило мати такого міністра народної освіти.

Сам Микола Прокопович у середині травня на обласному з’їзді кадетської партії у Києві, відповідаючи на закиди вороже, шовіністично налаштованих щодо Української Держави правих кадетів, а можливо, й лівосоці-алістичних опонентів, говорив: «Я прийняв обов’язки міністра, уважаючи це своїм обов’язком. Я не думаю виправдовуватися. Я не зійду з позиції, котра потрібна для добра Батьківщини, не дивлячись ні на які напади. Треба поставити межі революції яко руїні. Ідея нації на Україні поглибила ідею держави. Національна ідея була сильніша, і Українська Народна Республіка будувалася на національнім принципі. Українська культура повинна вступити в боротьбу з російською культурою. Ця боротьба буде допомагати розвиткові української культури. Україна може й повинна творитися як самостійна держава»14. Поза сумнівом, така позиція вимагала відваги і сили, хоч, як можна в цьому переконатися, дещо відрізнялась від висловленого в конфіденційній розмові з Є. X. Чикаленком.

Апарат Міністерства освіти сформувався ще за часів УНР, коли його очолював Іван Стешенко. До речі, незважаючи на гетьманську заборону щодо працевлаштування колишніх міністрів, М. Василенко пішов на призначення І. Стешенка генеральним інспектором освіти. Загалом апарат Міністерства не зазнав суттєвих змін. Заступником міністра залишився відомий художник і учений П. Холодний. Департаменти очолювали знані українські діячі: письменник П. Зайцев, професор Т. Сушицький, інженер О. Вілінський, педагоги А. Синявський, С. Русова та ін.

9 травня на засіданні ради Міністерства М. П. Василенко задекларував програмні цілі діяльності у сфері освіти. Міністерство мало зберегти попередній курс. «Я сюди прийшов не ламати, а продовжувати тут зроблене й бажаю найширшого й найглибшого розвитку української національної школи... З свого боку, мушу зазначити, що мене тепер дуже обходить думка про українізацію, яка нібито провадиться силоміць. Це справа, яка для нашої користі мусить мати інший вигляд в очах деяких кіл суспільства; ці кола - буржуазія, до якої належать всі будучі сили наших часів. Зробити ці кола нашими прихильниками - велика перемога, великий здобуток, про який варто і дуже варто подбати. Як це зробити - діло практики, але значення має це питання ще і от з якого боку: на суперечки на національнім ґрунті марно витрачається багато часу й сили, а наслідки цього для діла невеликі. Я маю своїм завданням мирити національні течії, по змозі уникаючи тих суперечок, але ніяк не покидаючи гасла нашого Уряду: самостійна національна Українська Держава»15.

Наскільки точним і відвертим у визначенні національного характеру держави був М. П. Василенко, сказати важко, швидше його запевнення -данина кон’юнктурі моменту, насправді ж йшлося про державу малоросійського зразка, в якій би українська культура була б не уніфікуючою і консолідуючою суспільство силою, а лише відмітною рисою, яка не ставила під сумнів необхідність російської культури в Україні. Саме так розумів національне питання гетьман П. П. Скоропадський. Погляди М. П. Василенка і П. П. Скоропадського практично повністю збігалися. Варто їх порівняти. Ось як викладав свою національну програму гетьман: «В национальном вопросе считал, что нужно спасти этот богатейший край, выдвинув сильно украинский национализм, но не во вред русским культурным начинаниям и не воспитывая ненависти к России, а давая свободно развиваться здоровым начинаниям украинства. Тяготения к Галиции и восприятия галицийского мировоззрения я не хотел, считая это для нас несоответственным явлением, которое привело бы нас к духовному и физическому обнищанию. Возмущался теми великороссами, которые, не считаясь с жизнью, все твердят свое старое и смотрят на Украину как на нечто, ничем не отличающееся от Тульской губернии. Считал, что в вопросе национальном мы должны идти смело и решительно вперед, что если мы не станем на этот путь, то мы ничего не получим»16.

Те, що гетьман виставляє як сміливе і рішуче висунення українського націоналізму, це лише свідчення його дистанційованості від українського руху, досить поміркована і обережна позиція. Саме на таких позиціях перебував і М. П. Василенко. «Я рішуче висловлююсь супроти будь-якого приниження прав російської мови на Україні. Вся увага, всі зусилля уряду, на мій погляд, мусять бути зосереджені виключно на зміцненні в державі поряд з російською української мови, - говорить на сторінках „Киевской мысли“ М. П. Василенко. - ...Я вважаю питання про українську мову надзвичайно важливим в державному будівництві. Проте я противник видання закону про одну тільки державну мову... Я ворог насильства в галузі культури»17. Політика уряду в галузі українізації освіти відзначалася диференціацією, поступовістю і поміркованістю. Найактивніше українська мова мала впроваджуватися у нижчій початковій школі, яка мала послуговуватися українськими підручниками.

Відмовившись від закриття російських гімназій, Міністерство сприяло заснуванню українських. Усього їх було відкрито близько 150. Це була лише шоста частина від загальної кількості навчальних закладів цього типу. Однак було зроблено суттєвий крок до становлення системи національної освіти. Проявлялася також турбота й про навчальні заклади національних меншин. На державне утримання було взято 35 єврейських і 12 польських гімназій.

За ініціативою Міносвіти Рада Міністрів у серпні започаткувала іменні стипендії для 350 незаможних учнів-українців. Стипендії носили імена Г. Сковороди, І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка та інших видатних діячів української культури.

З огляду на антиукраїнську налаштованість деякої частини педагогів і батьківського комітету Університету Св. Володимира, було ухвалено заснувати два державні українські університети - у Києві і Кам’янці-Подільському. Восени 1918 р. відбулося їх урочисте відкриття. Статус державних також отримали політехнічні, комерційні, технологічні вузи та факультети у Києві, Катеринославі, Харкові, Ніжині. Було також вжито заходів до підвищення окладів професорсько-викладацького складу вузів. Платня ординарного професора піднялась до 9 тис. крб. Це дорівнювало окладу віце-директора департаменту Міністерства.

Уряд не залишив незайманими з точки зору українізації старі університети. З цією метою було ухвалено закон про утворення в Київському, Харківському та Одеському університетах кафедр українознавчого профілю: мови, літератури, історії і права. У вересні 1918 р. М. П. Василенко вніс на розгляд уряду законопроект про можливість захисту дисертацій українською мовою18, а також про україномовні титри у кінофільмах19. Але повної підтримки ці новації не знайшли.

М. П. Василенко очолював Міністерство народної освіти і мистецтва. Проте левову частину праці він віддавав справі освіти та науки. Формально у складі Міністерства функціонувало Головне управління мистецтва та національної культури, яке очолював П. Дорошенко, людина дуже близька до гетьмана. П. Скоропадський навіть хотів бачити його на чолі уряду Проте стан здоров’я та вік завадили цьому. Загалом підрозділ Міністерства був фактично автономним і навіть мав окреме бюджетне фінансування. Незважаючи на цю обставину, стосунки М. П. Василенка і П. Дорошенка були ділові та дружні.

Міністерство і головне управління мистецтв розгорнули масштабну роботу по створенню Національної бібліотеки, Національного архіву, Національної галереї, Історичного музею, українських театральних закладів. Була заснована Державна драматична школа.

Треба зазначити, що серед правлячої еліти Української Держави М. П. Василенко займав дуже високе місце. В уявній ієрархії біля трону гетьмана услід за прем’єром Ф. Аизогубом знаходився Микола Прокопович.

20 липня він був призначений офіційним заступником голови уряду, а у серпні - президентом Державного сенату. В основі цієї близькості, як уже говорилось, лежала світоглядна співзвучність гетьмана та міністра.

Своє високе посадове становище він використовував для вигод очолюваного ним Міністерства. Протоколи засідань уряду рясніють ухвалами про виділення з Державної скарбниці коштів на потреби освіти, культури, науки. Загалом ця сума склала 228 млн крб. Для порівняння: це стільки ж, як на Міністерства охорони здоров’я, віросповідань, юстиції, праці, закордонних і земельних справ разом узяті.

До незаперечних заслуг міністра і вченого М. П. Василенка слід віднести утворення Української академії наук. Вище згадувалося, що М. П. Василенко висловлював ідею академії ще в часи перебування на посаді заступника міністра Тимчасового уряду 1918 р. він перетворює мрію в реальність, домагається створення під егідою Міністерства освіти спеціальної комісії по заснуванню академії. Її очолив видатний учений Володимир Вернадський. Микола Прокопович підтримував його концепцію академії як потужної державної установи, яка б синтезувала основні дослідницькі напрями фундаментальних наук. Уряд виділив 200 тис. крб для підготовчих праць комісії. Робочу групу по складанню статуту академії очолював Дмитро Багалій. У середині вересня комісія завершила роботу. Були підготовлені законопроект про започаткування академії, проекти статуту і штатного розкладу, розрахунки на утримання академії у третьому кварталі 1918 р.

Міністр освіти і мистецтва М. Прокопенко у пояснювальній записці до згаданого законопроекту наголошував, що утворення Академії наук викликано не лише суто науковими інтересами, а й міркуваннями величезної національної та державно-економічної ваги, поглибленням національної свідомості українського громадянства. Він резюмував, що «українська національна самосвідомість давно вже підійшла до питання про необхідність закласти Українську Академію наук»20.

Розгляд законопроекту щодо академії в Раді міністрів якраз припав на час жовтневої урядової кризи. М. П. Василенко подав у відставку, а його місце зайняв Петро Стебницький. 14 листопада П. Скоропадський затвердив закон Ради міністрів про заснування Української Академії наук у м. Києві. Того ж дня наказом гетьмана були призначені перші дійсні члени УАН. На жаль, серед них не було прізвища одного з фундаторів, М. П. Василенка. Очевидно, далася взнаки його роль в організації демаршу міністрів, який призвів до урядової кризи. Хоч самі академіки згодом ухвалили листа на ім’я М. П. Василенка, в якому зазначалося: «Ви всією душею поклопоталися про заснування Української Академії наук й записали нестертими буквами своє ім’я в історію Академії»21.

Мотиви відставки 18 жовтня десяти міністрів, чільною постаттю серед яких був віце-прем’єр М. П. Василенко, лежали в політичній площині. Це був відвертий протест проти посилення впливу у суспільстві і на гетьмана українських опозиційних сил, об’єднаних в Український Національний Союз. На думку кадетів, настав час крутого зламу у міжнародній ситуації і зовнішньополітичній переорієнтації Української Держави на Антанту, а відтак повернення до ідеї відновлення небільшовицької Росії. Міністри-кадети вимагали перетворити Україну у П’ємонт російської небільшовицької державності, не відкидаючи одночасного «зближення з освіченими західноєвропейськими і позаєвропейськими державами»22.

Після відставки М. П. Василенко зберіг посаду президента Державного сенату. Діяльність на цій ниві залишається однією з найменш висвітлених сторінок його біографії. Ця інституція була утворена у липні 1918 р. замість Генерального суду, який функціонував ще з часів УНР. Державний сенат був покликаний контролювати роботу усіх судів Української Держави.

Відомо, що посаду президента сенату прагнув обійняти міністр юстиції М. Чубинський, син відомого українського діяча і вченого Павла Чубин-ського, автора національного гімну. Проте гетьман його не призначив і пізніше таким чином пояснив своє рішення: «Сенат у моїх очах був вищою державною установою, яка в критичний момент життя держави могла, якби вона була на висоті, відіграти велику роль. Я шукав у голови людину, яка ні за яких умов не дасть цю висоту, хоча б прийшлося йти проти гетьмана. Я вважав, що Чубинський не така людина, і призначив Василенка»23.

Можна припустити, що надзвичайна перевантаженість урядовими, міністерськими справами не залишала часу М. П. Василенку для суттєвого впливу на формування та функціонування Державного сенату, який налічував 45 сенаторів. Законодавчою основою діяльності сенату були юридичні акти Російської імперії, провідні посади займали колишні члени російського сенату, превалювала російська мова, попри декларовану і дозволену українсько-російську двомовність. Головну роль у справах Державного сенату відігравав все ж М. Чубинський.

Зосередившись з листопада 1918 р. .на роботі в Державному сенаті, М. П. Василенко зробив спробу впровадження в судових засіданнях української мови, але змушений був змиритися з фактичним використанням російської. До того ж це відповідало його переконанням «ненасильства у культурі».

У листопаді - грудні 1918 р. М. П. Василенко очолював комісію по розробці проекту положення про вибори до Українського Державного Сойму. Комісія провела 16 засідань, на яких точилися гострі дебати щодо майбутнього України. М. П. Василенко обстоював необхідність федерування з Росією, але за умови попереднього уконституювання України як самостійної держави. Законопроект був витриманий загалом у консервативному ключі і відбивав погляди кадетів на державне будівництво. Зокрема, Сойм не одержував прав і повноважень Установчих зборів, кадети відверто боялися, що в такому разі можна «відкрити двері у невідоме майбутнє, штучно підтримувати революційний рух»24. Тому, на думку М. П. Василенка, треба було спочатку ухвалити Конституцію, а за Соймом залишити функції законодавчого органу Щоб відсіяти від виборчого процесу радикальну молодь, був установлений досить високий віковий ценз виборців -25 років, але зберігалась формула загального, прямого, рівного і таємного виборчого права. Загалом робота комісії не мала жодних реальних наслідків, бо гетьманська влада наприкінці 1918 р. впала.

Зміна влади, відновлення Української Народної Республіки поклали край ходінням М. П. Василенка у владу та й його активній громадсько-політичній діяльності, він зосереджується на викладацькій та науково-дослідній роботі.

17 Цит. за: Вороненко В., Кістерська Д., Матвеева Л., Усенко І. Микола Прокопович Василенко. - К., 1992. - С. 140.

18 Центральний державний архів вищих органів влади України (далі ЦДАВО).-Ф. 1064.-Оп. І.-Спр. 6.-Арк. 250.

19 Там само. - Спр. 12. - Арк. 18.

20 Пояснююча записка до законопроекту про заснування Української АН у Києві. - К., 1918. - С. 3.

21 Цит. за: Вороненко В., Кістерська Д., Матвеева А., Усенко І. Микола Прокопович Василенко. - К., 1992. - С. 157.

22 Киевская мысль. - 1917, 18 октября.

23 Скоропадський П. П. Спогади. Кінець 1917 - грудень 1918. - К. -Філадельфія, 1995. - С. 170.

24 Цит. за: Вороненко В., Кістерська А., Матвеева А., Усенко I. Микола Прокопович Василенко. - К., 1992. - С. 141.

Ф. Г. Турненко

Сутність гетьманського режиму в контексті взаємин П. Скоропадського і його політичних опонентів

Однією з найважливіших проблем історіографії гетьманату 1918 р. є оцінка сутності моделі національно-державного будівництва, на яку орієнтувався і яку реалізував у практичній діяльності П. Скоропадський. Вивчення цієї багатопланової проблеми продовжується багато десятиліть, але говорити про конкретні результати, які були б сприйняті дослідницьким загалом, ще рано. Аналіз публікацій останніх років свідчить, що істотного якісного прогресу в розв’язанні цієї проблеми не спостерігається. Дискусія йде навколо декількох концептуальних схем, які були вибудувані українськими дослідниками-емігрантами багато десятиліть тому. Причому, як і раніше, сьогодні жодна з цих схем не може вважатися домінуючою. Незважаючи на те, що джерельна база досліджень розширюється, суттєвого нарощування знань не відбувається. Нові факти вкладаються у старі схеми, кожна з яких однаковою мірою заслуговує бути прийнятою чи відкинутою дослідницьким загалом. Це означає, що у дослідженні проблеми Української Держави 1918 року позначилася певна криза.

На наш погляд, результативність аналізу значно підсилило б розширення поля дослідницьких інтересів. Зокрема, багатообіцяючим є вивчення механізму прийняття принципових рішень, які яскраво віддзеркалюють політичний курс режиму, його якісну суть. Ці рішення були результатом дії багатьох факторів і впливу багатьох осіб. Дослідивши, з якими впливами Скоропадський погоджувався, а яким він протистояв, до думки яких осіб він прислухався, а чию позицію відкидав, ми можемо одержати додаткові аргументи на користь тієї чи іншої концепції Української Держави 1918 року.

Такий підхід передбачає вдосконалення методики дослідження. Зокрема, досить перспективним здається порівняльний аналіз поглядів Скоропадського і його опонентів, які діяли на політичній арені України 1918 року. Звичайно, для порівняння слід добирати політичні фігури, з якими у Скоропадського була певна спільність, з якими він перебував у діалозі чи політичній дискусії. Інакше порівняння не буде коректним і не дасть ніякої нової інформації. Для прикладу порівняємо погляди Скоропадського і Міхновського. З точки зору історичної компаративістики для такого порівняння є всі підстави.

В українських політичних колах про генерала Скоропадського стало відомо лише у липні-серпні 1917 p., коли він прилучився до українізації армії, ставши на чолі 1-го Українського корпусу, який у листопаді 1917 р. зупинив наступ на Київ збільшовизованих військ. У жовтні 1917 р. генерал був обраний почесним військовим отаманом Вільного козацтва. Про чіткі політичні погляди Скоропадського на момент перевороту говорити немає підстав. Мова може йти лише про певні політичні настрої, які до того ж проявлялися в загальних рисах. Така невизначеність ставила у глухий кут навіть сучасників генерала з національного табору, які залежно від ситуації оцінювали його то як українського патріота, то як зрадника. Всі погоджувалися, що Скоропадський був у соціально-економічних питаннях консерватором. Він очолював Українську народну громаду, що стала осердям сил, навколо яких формувалися противники республіканського режиму Центральної Ради, що готували переворот. Але немає жодних підстав вважати Скоропадського переконаним самостійником. У березні 1918 p., зважаючи на можливість стати на чолі України, писав він у «Спогадах», його «дещо турбувала думка, що німці стоять за самостійну Україну, що б там не було...»1 Разом з тим, зараховувати його до прихильників відновлення Російської імперії також не можна.

Микола Міхновський - професійний адвокат, видатний діяч українського визвольного руху, теоретик національного самостійництва, автор брошури «Самостійна Україна», лідер Української народної партії, член Української Центральної Ради і Українського генерального військового комітету - закликав до проголошення незалежності України і робив кроки на шляху до цього. На початку липня 1917 р. виявився причетним до збройного виступу українізованого полку ім. П. Полуботка з метою проголошення незалежності й у вересні був висланий з Києва на Румунський фронт, де перебував до глибокої осені 1917 р. Після повернення з фронту мешкав на Полтавщині, де прилучився до організації консервативної за своїми соціально-економічними принципами і самостійницької за політичною спрямованістю Української хліборобсько-демократичної партії. 6 березня 1918 р. у Лубнах зібрався з’їзд цієї партії, який заявив, що «селян-хліборобів не задовольняє нинішній уряд... Тільки при умові, коли селяни будуть обробляти 20-100 десятин, - тільки тоді можна буде завести культурне господарство, при якому земля буде давати 100 і більше пудів з десятини»2. 31 березня 1918 р, М. Міхновському виповнилося 45 років. Він був ровесником Скоропадського, який народився на початку травня 1873 р. і на момент проголошення гетьманом України наближався до свого 45- річчя.

Дискусія між двома цими особистостями цікава тим, що один з її учасників -Микола Міхновський був добре знаний як ветеран суспільно-політичного руху України і людина з чіткими, можна навіть сказати, викристалізованими політичними поглядами, а Павло Скоропадський - новачок в історії і людина, погляди на політику якої перебували у стадії формування. Стабільність і визначеність оцінок першого можуть служити своєрідним дослідницьким маркером для аналізу позиції другого. Матеріали про цю дискусію (часто вона відбувалася заочно) історик може почерпнути з багатьох джерел, але головними є спогади Скоропадського, мемуарні свідчення інших учасників подій, матеріали окупаційного командування.

Про Миколу Міхновського генерал Скоропадський вперше дізнався в Меджибожі, куди наприкінці липня 1917 р. був переведений його корпус. До нього на прийом прийшли офіцери Боглапівського українізованого полку В. Павелко і Г. Лук’янов. Скоропадський називає їх помічниками Міхновського. Вони боготворили свого шефа і називали його майбутнім українським Бісмарком3. Генералу це запам’яталося. Пізніше, навесні 1918 р. в Києві, де Скоропадський став шукати прибічників, він згадав про Міхновського і став збирати про нього інформацію. Оточення генерала, у тому числі й земляки Міхновського, характеризували його негативно: «Этот человек страшно неуживчивый, обладающий громадным самомнением, желающий во что бы то ни стало играть роль, фактически не обладая для этого соответствующими качествами»4.

Особисто Скоропадський познайомився з Міхновським, коли генерал готував переворот, а М. Міхновський був одним із лідерів Української демократично-хліборобської партії (УДХП), яка також була незадоволе-на Центральною Радою і готувала проти неї протестні акції. Як свідчить П. Скоропадський, тоді між ними відбулася відверта розмова. М. Міхновський справив на нього приємне враження. Описуючи зустріч, на це він вказав двічі, причому другий раз із певним роздратуванням на адресу необ’єктивних інформаторів: «Повторяю, я в Михновском ничего скверного не видел и не мог понять, почему к нему относятся так отрицательно». Значною мірою така оцінка генералом М. Міхновського була пов’язана з його позитивним ставленням до соціально-економічної платформи УДХП: «В социальном... отношении и он, и его партия всегда были мне по душе. Эта партия... демократична, никаких социалистических крайностей в ней нет, собственность признает, вместе с тем проникнута не теоретическими лозунгами, а стремится приступить к делу». Гетьман згадував, шо УДХП відіграла завдяки своїй згуртованості велику роль у справі ліквідації Ради. Вона перша завдала їй серйозного удару5. Разом з тим, він був незадоволе-ний тим, як Міхновський оцінює національне питання, як пише Скоропадський, «крайнє шовинистического украинского направления, которое все ему портило»6.

Читаючи мемуари П. Скоропадського, важливо брата до уваги не лише те, що він згадував, але й те, що замовчував, хоча, без сумніву, добре пам’ятав. Він, зокрема, не пише, що у хліборобів-демократів був власний політичний проект, який істотно відрізнявся від намірів Скоропадського і його найближчого оточення. Про цей проект генерал, без сумніву, знав, бо про нього було добре відомо в політичних колах Києва. Якщо Скоропадський орієнтувався на ліквідацію Центральної Ради, то Міхновський -на її радикальну реорганізацію з участю УДХП. Така реорганізація обіцяла забезпечити продовження державотворчої традиції в Україні і зберегти її національний характер. Напевне, цей проект обговорювався на зустрічі Скоропадського з Міхновським.

Скоропадський пробував переконати Міхновського в необхідності спільних дій УДХП і «Союзов земельных собственников». Особливо посилилося це бажання після появи в Києві у березні 1918 р. селянської депутації УДХП. «Я понял, что именно в этом классе народа заложены здоровые гражданские начинания»7, - зробив висновок П. Скоропадський. У своїх «Спогадах» він пише про кілька зустрічей з Міхновським, Шеметом та іншими лідерами УДХП з метою залучити їх до спільних дій проти Центральної Ради8. Але така співпраця для Міхновського та його однодумців була неможлива. Міхновський був переконаний, що «Союзы земельных собственников» добивалися не лише знищення Центральної Ради, а й української державності взагалі. Що ж стосується УДХП, то ця партія прагнула лише зміни політичного курсу і реорганізації Центральної Ради, а не її ліквідації. Важко сказати, до чого схилявся тоді П. Скоропадський. Про свою позицію гетьман уже в еміграції писав: «Партия хлеборобов-демократов была... чрезвычайно полезная партия, которую нужно было поддерживать»9. Разом з тим, він зауважував, що мусив у той же час рахуватися з далеко сильнішим «Союзом».

Повторюємо, критикуючи соціалістичну Центральну Раду, М. Міхновський не підтримував ідеї знищення республіканського ладу і встановлення право-консервативного режиму з опорою на «Союзы земельных собственников». Довідавшись про підготовку перевороту, він звернувся до соціалістів-самостійників з пропозицією виробити спільні вимоги до лідерів УПСР з метою провести реконструкцію уряду і таким чином ліквідувати кризу. Зокрема, передбачалося розпустити Центральну Раду і передати владу спеціальному комітетові з ЗО осіб, у якому соціалістів повинно бути не більше 20 %, скасувати закон про соціалізацію землі, скласти новий діловий кабінет і вибрати диктатора, а через 6 місяців обрати парламент, якому передати владу10.

Як тільки ця ідея зазнала краху, Міхновський змушений був знову звернути увагу на особу Скоропадського і піти з ним на контакти. Коли делегати УДХП прибули 27 квітня 1918 р. до Києва на свій партійний форум, то виявилося, що там на днях буде також проведено з’їзд «Союзов земельных собственников», причому члени Української народної громади - напівлегальної організації, яка готувала переворот, братимуть участь у його роботі. У таких умовах лідери УДХП, у тому числі й М. Міхновський, вирішили провести 29 квітня свій окремий з’їзд, на якому сподівалися досягти компромісу з Центральною Радою, добившись істотної корекції її політичного курсу. Але німецьке командування заборонило проведення цього з’їзду, заявивши, що керівника держави повинен обирати «весь народ», тобто і члени «Союзов земельных собственников»11.

У своїй статті про М. Міхновського В. Андрієвський згадує про подію, яка відбулася напередодні з’їзду «Союзов». Про неї йому розповідав В. Шемет. Суть її полягала в тому, що пізно ввечері 28 квітня до київського помешкання Шеметів, де в той час жив Міхновський, завітав генерал П. Скоропадський, майбутній гетьман. У розмові гість проінформував про подію, яка станеться 29 квітня, і попросив підтримки хліборобів-демократів або хоча б їхнього нейтралітету. Шемет заявив, що «проти гетьмана і гетьманства ніхто з хліборобів виступати не буде». При цьому він поставив за умову, щоб прем’єр-міністром у гетьманському уряді, який буде сформований після перевороту, був призначений М. Міхновський. Як пише В. Андрієвський, «майбутній гетьман дав на те своє слово»12.

Наступного дня після перевороту, ЗО квітня 1918р., хлібороби-демократи, нарешті, зібралися на своє окреме засідання. Було вирішено звернутися до гетьмана з листом, у якому сформулювати своє бачення складу і завдань уряду: «...Незалежна, вільна народна українська держава... Буде скликано повноправну, вибрану усім народом Українську Державну Раду... Після скликання Державної Ради нічого без згоди Ради робитися не буде... Аби великі маєтки на законній підставі були у власність між хліборобами... В українському уряді більшість постів повинно належати тим діячам, які тривалою працею показали відданість українській національній ідеї... у ньому не повинно бути людей, які тяжіють до Росії чи Польщі». Ознайомившись з листом, гетьман надіслав хліборобам-демократам відповідь, яка закінчувалася словами: «Думки, висловлені в заяві вашій, взагалі й мої думки»13. Однак нічим конкретним ця відповідь не була підкріплена. Зокрема, не була прокоментована пропозиція хліборобів-демократів призначити М. Міхновського головою Ради міністрів.

Це викликало цілком природну реакцію М. Міхновського. Як зазначає В. Андрієвський, посилаючись на інформацію з листа до нього Андрія Лі-вицького, М. Міхновський після перевороту був на аудієнції в П. Скоропадського. Однак змінилася ситуація, політичні пріоритети режиму були визначені і ставлення Скоропадського до Міхновського стало іншим: замість посади голови кабінету чи ключового міністра той запропонував йому тре-тьорозрядну роль особистого радника - «бунчужного товариша»14.

Про цю розмову з М. Міхновським П. Скоропадський у своїх «Спогадах» не згадує. Напевне, вона викликала у нього неприємні асоціації. Але зустріч з Міхновським справді мала місце15. Про це свідчать кілька різних джерел. Так, Є. Чикаленко у своєму щоденнику пише, що ця зустріч готувалася, і підтверджує, що на ній мала йти мова про склад нового кабінету і провідне місце у ньому Міхновського: «... Був у мене В. Липинський і казав, що гетьман закликає... до себе Міхновського, певне, доручить йому скласти кабінет» . Про зустріч писав і С. Шемет16. Скоропадський, зазначає він, на ній досить довго умовляв Міхновського погодитися не на роль голови уряду чи провідного міністра, а на посаду «бунчужного товариша». Міхновський був відверто розчарований, але, перш ніж відмовитися, попросив час для обдумування і радився з цього приводу з товаришами, зокрема із С. Шеме-том . Скоропадський, напевне, свідомо упустив факт, який не вписувався в концепцію його «Спогадів».

Про візит М. Міхновського до П. Скоропадського як про факт, свідком якого був, Д. Дорошенко писав у своїх спогадах. Перебуваючи у гетьманському будинку в перші дні формування кабінету, він зустрів там і М. Міхновського. «Йому, - пише Д. Дорошенко, - було запропоновано посаду (забув, як вона точно називалася), яка мала характер вищого урядовця для особливо важливих доручень при особі Гетьмана, але він не хотів її брати. Мене це дуже здивувало, бо хоч посада й не носила гучного титулу, але була значна й впливова, бо давала постійний безпосередній доступ до Гетьмана і змогу інформувати його про все, що діялося в краю помимо офіціальних звітів і повідомлень, мала вплив на всякі призначення та іменування»17.

Про спробу Скоропадського залучити Міхновського до роботи в гетьманському кабінеті писав і Є. Чикаленко, посилаючись на свою розмову з М. Синицьким, який разом з О. Лотоцьким був на прийомі у гетьмана. Скоропадський скаржився, що «українці не хотять йти допомагати йому будувати державу, говорив, що він витворив для Міхновського у себе посаду, рівну міністерській, але той одмовився»18. Д. Дорошенко пояснював цю позицію М. Міхновського його особистою амбіцією, яка «не дозволяла йому брати посаду нижче міністерської»19.

Можливо, в оцінці Д. Дорошенка є частка істини, хоча рішення Міхновського не було суто особистим: свою позицію він узгодив з учасниками зборів Союзу українських партій, які вирішили, що Міхновському не слід погоджуватися на запропоновану посаду, бо вона цілком залежить від гетьмана, який у будь-який момент може звільнити його і, таким чином, «не зробивши нічого для України, осоромить себе навіки, бо йому поставиться в вину те, що він пішов на послуги в той час, коли уряд гетьманський вів обрусительську політику». Сам Міхновський так прокоментував відмову: «...Я зовсім не хочу грати роль вишибайла при гетьманові... Я людина громадська і хочу разом з іншими українцями працювати в українському уряді»20. Він вірив, що український кабінет буде створений і його позиція буде цьому сприяти.

Пізніше, коли стало ясно, що сподіватися на зміну складу кабінету найближчим часом не доводиться, у середовищі українських політиків відмова М. Міхновського співпрацювати з П. Скоропадським стала оцінюватися як помилка. Є. Чикаленко 31 серпня 1918 р. записав у своєму «Щоденнику»: «Тепер і Шемет визнає, що то була помилка, а тоді, коли я умовляв Міхновського не одмовлятися від цієї посади, то Шемет не підтримував мене, а згоджувався з Міхновським, який казав, що він не хоче йти на послуги догетьмана, щоб українське громадянство не обурилося на нього»21.

Разом із Міхновським відмовилася співпрацювати з гетьманським режимом і його партія, ставши в опозицію, але не залишаючи надій на еволюцію гетьманського режиму, прагнучи всіма легальними способами прискорити її22. До легальної опозиції стали і деякі інші національні партії, які створили Український національно-державний союз (УНДС), метою якого була «активна участь в державному будівництві». У середині травня 1918 р. за участю М. Міхновського Союз відреагував і направив до гетьмана меморандум, у якому звинуватив кадетів і октябристів, які складали кабінет Скоропадського, в антинаціональній політиці23.

10 червня делегація УНДС відвідала начальника німецького генштабу в Києві В. Гренера. Хліборобів-демократів у складі делегації представляли М. Міхновський, С. Шемет, В. Совачів. Член делегації М. Міхновський заявив на зустрічі: «Депутація визнає гетьмана главою України, але його кабінет міністрів не виправдовує надій українських партій. Слід замінити нинішній кабінет, бо він складається з ворогів українського народу...»24 Однак розуміння своєї позиції делегатам у Гренера добитися не вдалося. Він заявив, що в таких умовах змінювати уряд недоцільно. «...Для самостійності України бажання Німеччини допомогти Україні значно важливіше питання про те, чи буде призначений той чи інший міністр», - зазначив генерал. Міхновський спробував перевести дискусію в іншу площину: «...Ми розуміємо самостійність України інакше, ніж німецький уряд. Ми розглядаємо самостійність України з точки зору національної, а не територіальної»,25 - сказав він.

Питання про характер Української Держави було головним у дискусії Міхновського із Скоропадським та його оточенням. Останній сприймав Україну через призму територіального, а не національного патріотизму. У передмові до спогадів Павла Скоропадського Я. Пеленський писав, що до України гетьман ставився «з пошаною в сенсі територіального патріотизму (Landespatriotismus), залюбки користуючись поняттями „козаки“, „українські козаки"»26.

Принципова різниця в поглядах на характер Української Держави унеможливила конструктивний діалог між гетьманом і УНДС. У свою чергу, невдача спроб змінити курс гетьманського уряду визначила і долю УНДС. Організація розпалася, а на її місці утворився Український національний союз (УНС), контроль над яким опинився в руках українських есерів і есде-ків. Хлібороби-демократи, а з ним і Міхновський, не брали участі у роботі цього об’єднання, хоча інколи виступали посередниками між ним і гетьманським режимом.

М. Міхновський і далі залишався на вістрі подій. В умовах нестабільності режиму практично постійно стояло питання про зміну кабінету. Міх-новсъкий твердо добивався його формування з членів українських партій. В інтерв’ю львівській газеті «Діло», опублікованому 1 липня 1918 p., він зазначив, що українці можуть і повинні ввійти до складу кабінету, але за умови, що вони становитимуть у ньому більшість - 6-7 місць. І весь час Міхновського розглядали як одного з можливих кандидатів від українських партій у новому складі уряду.

На початку липня у київській пресі і політичних колах обговорювалося цілих п’ять списків нового кабінету, один з яких мав очолювати М. Міхновський27. У щоденниковому записі від 20 липня Д. Донцов, констатуючи, що «криза кабінету знову актуальна», назвав М. Міхновського серед осіб, яких у колах українського політикуму вважають претендентами на міністерські портфелі28. Здається, що Міхновський був не проти. 27 липня відбулася нарада керівництва УДХП з представниками катеринославської, харківської та київської організацій партії, на якій мова йшла про нову аудієнцію до гетьмана. Ця зустріч відбулася 28 липня і тривала 15 хвилин, але ніяких результатів не дала29.

Між тим, політика гетьманського уряду викликала загальне невдоволення в Україні. Різко ослабли позиції окупантів. На Західному фронті перевага військ Антанти ставала все очевиднішою. В Україні почалися пошуки нових політичних комбінацій, до яких були втягнуті різні політичні партії. Відчувалося, що гетьман готовий іти на поступки. Знову розгорнулися переговори, у центрі яких залишався Міхновський. Наприкінці вересня 1918 р. зафіксовані його контакти із соціалістами-самостійниками, яких Міхновський намовляв вийти з УНС, а також візит до гетьмана П. Скоропадського30.

Наприкінці вересня УНС узгодив список нового кабінету, прем’єром і більшістю міністрів (десять із загальної кількості чотирнадцять) пропонувалися члени українських партій. Передбачалося, що М. Міхновський обійме посаду міністра культів31.

На початку жовтня делегація УНС мала розмову з гетьманом, на якій обговорювався список членів майбутнього уряду. Але, коли черга дійшла до Міхновського, Скоропадський сказав: «Ну, на портфель сповідань вже дав згоду Лотоцький»32.

Одночасно хлібороби-демократи стали наводити мости з групою полтавського поміщика М. Коваленка, одного з лідерів «хлеборобов-собственников», який став схилятися до платформи УДХП. Коваленко відвідав гетьмана, який обіцяв створити «національно-український кабінет без русофілів». На засіданні керівництва УДХП з участю М. Міхновського, яке відбулося 12 жовтня, було вирішено добиватися нової «аудиєнції у гетьмана і німців»33.

14 жовтня 1918 р. генерального консула Німеччини в Києві Тіля відвідала делегація УДХП на чолі з М. Міхновським, С. Шеметом і Д. Донцовим. Делегація виклала свій погляд на питання про вихід із кризи: «Самостійна Україна на чолі з гетьманом Скоропадським,... усунення з України груп російської орієнтації, прискорення організації національно-української добровольчої армії»34. Того ж дня ввечері делегацію УДХП прийняв гетьман. Він запропонував членам делегації подати список її кандидатур. 16 жовтня цей список було подано35.

Результатом усіх цих переговорів став коаліційний кабінет, у якому більшість, як і раніше, залишалася за кадетами, але разом із тим включалися кілька членів українських партій. Однак Міхновського серед них не було. Неможливо сказати, хто у цьому відіграв основну роль - гетьман чи кадетська більшість уряду, яка не бажала бачити М. Міхновського у своєму середовищі.

26 жовтня, коли оновлений кабінет зібрався на перше засідання, УДХП відкрила свій черговий з’їзд. Засідання проходили під проводом М. Міхновського, С. Шемета і В. Совачова. Постанови з’їзду мали суто самостійницький характер і підтверджували попередній курс партії. УДХП проголошувала, що вона виступає «проти федерації з Росією», за створення «могутньої української армії і флоту», «за автокефалію і повну незалежність» Української православної церкви. Передбачався примусовий викуп поміщицьких земель, аби створити «численну, економічно сильну, дрібну та середню земельну власність»36. Ця програма пропонувалася на розгляд новому уряду.

Важко сказати, чи сподівалися учасники з’їзду, що така програма буде прийнята. Істотних змін у складі та політичній орієнтації гетьманського уряду не сталося. Газета «Нова Рада» констатувала, що «українські діячі, які увійшли до складу кабінету, не могли розглядати на своїх засіданнях принципові питання про зміну курсу»37. Це визначило і ставлення до нового уряду УДХП - безумовне недовір’я.

Але від спроб порозумітися з гетьманом лідери хліборобів не відмовилися. Посередниками між П. Скоропадським і УНС виступили М. Міхновський, С. Шемет та інші хлібороби-демократи38. Однак гетьман і його оточення вже визначили свій новий курс і відмовлятися від нього не мали наміру. Коаліційний кабінет доживав останні дні. 14 листопада в умовах кризи гетьманського режиму соціалісти-федералісти вийшли з уряду. Новий кабінет був складений з осіб великоруської орієнтації. Того самого дня була опублікована Грамота гетьмана, яка була оцінена як остаточний розрив з українськими національними силами і його відкрита орієнтація на великоруську контрреволюцію. Цей новий курс був закамуфльований закликами до створення федеративної Росії. Представники німецького командування ситуацію оцінювали дещо інакше. Характеризуючи політичні цілі нового уряду, вони дійшли висновку, що згадані цілі «більш-менш чітко спрямовані на возз’єднання з Великоросією, причому Україні у кращому випадку залишається деяка видимість автономії»39.

Спроба чергового «возз’єднання» України з Росією робилася під час ан-тигетьманського повстання. Уночі проти 14 листопада, за день до проголошення гетьманом федерації з Росією, на таємному засіданні УНС була обрана Директорія Української Народної Республіки, яка проголосила своєю метою «відновлення республіканського ладу на Україні».

Не довіряючи соціалістам, М. Міхновський, як і УДХП в цілому, не підтримав ідеї повстання як єдиного способу захистити суверенітет України. Коли ж повстання стало неминучим, представники УДХП виступили з ініціативою примирення сторін і створення національно-демократичного уряду при збереженні гетьманату. Трапилося це в день оголошення гетьманської грамоти про федерацію з Росією, коли до Києва на Національний конгрес, запланований на 17 листопада, з’їхалися делегати УНС. Довідавшись, що гетьманський уряд заборонив конгрес і що оголошено повстання проти гетьмана, лідери УДХП доручили М. Міхновському підготувати меморіал, з яким до представників союзного командування в Одесі поїхали С. Шемет і Є. Любарський-Письменний. Очікувалося, що союзники вплинуть на ворогуючі сторони, примусять їх примиритися. У документі, зокрема, мовилося: «Ми, українські хлібороби-демократи, що у свій час допомогли гетьману зайняти його пост, надіялися, що він вестиме українську державницьку політику. В цих надіях ми завелися. Тепер нам відомо, що проти нього готують повстання українські соціалісти. Наша партія не є соціалістичною, навпаки: соціалізму ворожа. Але ми заявляємо, що прилучимося до повстання, якщо Антанта не вплине на гетьмана в напрямі зміни його політики на українську і державницьку...»40 Але місія Шемета не мала наслідків.

Очевидно, на позитивні результати не дуже сподівалися й самі хлібороби. Адже одночасно до Харкова, де знаходився один із найкращих корпусів української армії, на який сподівалися повстанці, - Запорізький, виїхав М. Міхновський41. Там він увійшов у контакт з командуванням, переконуючи його не брати участі в повстанні. Мабуть, внаслідок цього Запорізький корпус у розпал повстання виступив із пропозицією примирити повстанців з гетьманом. Принаймні, так вважає С. Шемет42.

Але спроби мирного вирішення конфлікту стали неможливими: повстання наближалося до переможного завершення, і Директорія не мала намірів іти на компроміс.

Таким чином, складні і суперечливі стосунки між П. Скоропадським і М. Міхновським яскраво віддзеркалюють різні політичні лінії в національно-державному будівництві, які конкурували в українському політикумі 1918 року. Спроби М. Міхновського і його прихильників не допустити ліквідації Центральної Ради і реформувати її відповідно до потреб часу не зустріли підтримки Скоропадського і його оточення. Коли ж генерал прийшов до влади, Міхновському не вдалося вплинути на політичний курс гетьманського уряду, надати йому більш-менш чіткої національної спрямованості. Відмова уряду Скоропадського йти на конструктивний діалог з українськими політиками є додатковим аргументом для ідентифікації його соціально-політичної природи.

Якщо подібний аналіз провести, наприклад, стосовно поглядів Скоропадського і діячів кадетського чи октябристського спрямування, це дасть додаткові аргументи для визначення характеру гетьманського режиму.

1 Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 - грудень 1918. - К - Філадельфія, 1995. - С. 23, 132.

2 Нова Рада. - 1918. - 11 квітня.

3 Скоропадський П. Спогади. - С. 128.

4 Там само.

5 Там само.

6 Там само.

7 Там само. - С. 137.

8 Там само.

9 Там само.

10 Чикаленко Є. Щоденник. - Т. II. 1918 - 1919. - К., 2004. - С. 51.

11 Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції 1917—1920 pp.—Т. III. — Відень, 1921 (Перевидання вид-ва Чарторийських.-Нью-Йорк, 1969). - С. 142.

12 Андрієвський В. Микола Міхновський (Нарис суспільно-політичної біографії) // Визвольний шлях. - 1974. -№ 4. - С. 609.

13 Шемет С. До історії української демократично-хліборобської партії // Хліборобська Україна. - Кн. 1. - Відень, 1920 - С. 71; Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. 1917-1920 pp. - Т. III. - С. 143.

14 Андрієвський В. Микола Міхновський. - С. 609-610.

15 Чикаленко Є. Щоденник. - Т. II. - С .32.

16 Шемет С. Микола Міхновський. - С. 24.

17 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914-1920). - 2-ге вид. - Мюнхен, 1969. - С. 253.

18 Чикаленко Є. Щоденник. - Т. II. - С. 128.

19 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. - С. 253.

20 Чикаленко Є. Щоденник. - Т. II. - С. 51.

21 Там само. - Т. II. - С. 109.

22 Шемет С. Микола Міхновський (Посмертна згадка) // Хліборобська Україна. - Кн. V. - Відень 1924 - 1925. - С. 24.

23 Нова Рада. -1918. - 14 травня.

24 Крах германской оккупации на Украине (По материалам оккупантов). -М., 1936.-С. 28.

25 Там само.

26 Скоропадський П. Спогади. - С. 14.

27 Чикаленко Є. Щоденник. - Т. II. - С. 70.

28 Там само. - С. 73.

29 Там само. - С. 77.

30 Там само. - С. 99 - 100.

31 Там само. - С. 123.

32 Там само. - С. 133.

33 Донцов Д. Рік 1918, Київ. - К., 2002. - С. 105.

34 Крах германской оккупации на Украине. - С. 141.

35 Донцов Д. Рік 1918, Київ.-С. 107-108.

36 Шемет С. До історії української демократично-хліборобської партії. -С. 73-74.

37 Нова Рада. - 1918. - 16 листопада.

38 Стахів Є. Україна в добі Директорії. - Т. 1: Власними силами. - Торонто, 1962. -С. 54.

39 Документа о разгроме германских оккупантов на Украине. - (Б. м.), 1942.-С. 193.

40 Андрієвський В. Микола Міхновський. - С. 610-611.

41 Шемет С. Микола Міхновський. - С. 26.

42 Там само.

В. І. Ульяновський

Відновлення соборноправності Православної Церкви в Україні 1918 p.: два церковно-політичні контексти


ралиційним канонічним проявом повноти волі всієї Церкви (включно з вірними) є її соборна думка і соборноправність. Традиція православних соборів (різного рівня) в Україні вказує на історичність саме такої форми церковного управління. «Історична соборноправність» (тут і далі в лапки беруться умовні терміни та поняття, що не надає їм негативно-сумнівного значення) постійно актуалізувалася як ініціаторами скликання Всеукраїнського Православного Церковного Собору (далі - ВПЦС) 1918 р. у Києві з боку української течії, так і переважаючою загальноросійською течією на самому Соборі.

З початком революції та різкими змінами політичної системи влади Церква, що довгий час перебувала під опікою монархії й була позбавлена власного незалежного та дійового керівного органу, опинилася в ситуації, що потребувала самостійного швидкісного творення нових «регламента-ційних норм» церковного життя на підставі чинності церковної інституції в модерних геополітичних умовах. Контроверсійність моменту полягала в тому, що «нове життя» Церква зобов’язана була творити за допомогою традиційних усталених канонічних форм. Відновивши давню соборноправність, Церква намагалася виробити нові принципи життя у зміненому світі. Останній активно впливав на Церкву через її вірних і священнослужителів, представники яких складали соборну громаду. Вектор впливу політичних змін на Церкву може бути схарактеризований одним словом - «демократизація». Це відбивало специфіку революційного моменту, коли, з одного боку, активізувалося суспільне життя в усіх напрямах і соціальних сферах, а з іншого - відроджувалося фундаментальне поняття про Церкву як громаду вірних, в якій задовольняються їх релігійні потреби. Модель «демократизації» церковного життя повністю повторювала модель реорганізації світського життя. Обвал «церковної революції» загрожував новим підкоренням Церкви світові за його зразком, порушенням усталених церковних канонів та девальваційною модернізацією православно-церковної традиції.

У цьому сенсі загальної соціально-політичної кризи, яка захопила й Церкву (власне, її організаційну структуру) як продукт старої уневажненої державної системи, єдиним засобом, що міг спрямувати всі церковні сили і навколоцерковні течії, був Собор - традиційна і водночас демократична форма церковного правління. На Собор покладали сподівання як «консерватори», що прагнули відродження старих усталених форм ієрархизації церковної інфраструктури та її унезалежнення від світської влади через відновлення інституту Патріаршества, так і «демократи», котрі мали на меті соборно ствердити й санкціонувати новації в житті Церкви. Боротьба, протистояння, але, разом з тим, компроміси, часткові й тимчасові об’єднання цих двох внутрішньоцерковних контекстів пронизують соборні діяння По-місного Собору РПЦ 1917 - 1918 pp. у Москві та ВПЦС 1918 р. у Києві. Але в Києві, як і в Грузії, інституалізувався також національний контекст як у світському, так і в церковному житті.

Московський Помісний і Київський Всеукраїнський Собори однаково відображають «боротьбу» кількох щаблів біполярних контекстів. Однак особливістю Київського Собору було гостре протистояння української та загальноросійської течій. Результати ВПЦС 1918 р. фактично заперечили першопочаткову мету його скликання ініціативною групою українського спрямування (тобто ідею «альтернативного» Собору для проголошення автокефалії УПЦ). Власне, результат був від початку запрограмований модулем поведінки та зовнішніх орієнтацій головних внутрішньоцерковних течій: 1) українське ядро Собору шукало підтримки у нової української за означенням світської влади, позиція якої стосовно «російської проблеми» еволюціонувала, не була від початку твердою та стабільною; окрім того, світська влада контроверсійно ставилася до Церкви як суспільної організації (Українська Центральна Рада - спочатку відсторонено-нейтрально, потім зайняла переважно ідеологічну позицію; Гетьманський уряд - старі форми опіки й вимога лояльності, пропозиція різних рівнів унезалежнення, але все ж не розрив з РПЦ); 2) загальноросійська більшість (йдеться не про етнічність, а про ідейну позицію) Собору спиралася на Всеросійський Помісний Собор, авторитет Патріарха Московського - отже, на канонічну церковну владу (визнану також світською владою і в Росії, і в Україні), позиція якої була сталою, і всі її заходи мали на меті підтримувати та розвивати ідею єдності РПЦ.

Таким чином, двом внутрішнім церковно-політичним контекстам ВПЦС 1918 року (українському автокефалістському та російському патріаршому з ухилом до певної автономії) відповідало два зовнішні контексти: політичний (українські світські уряди) та церковний (Помісний Собор РПЦ і Московський Патріарх). Український контекст в обох проявах діяв не збалансовано: під час скликання і на початку діяльності Собору виняткову активність продемонстрували українські церковно-політичні кола, а наприкінці соборних діянь після вигнання українського ядра його учасників (діячів Всеукраїнської Православної Церковної Ради; далі - ВПЦР) активізувався тиск світської влади (вимога проголошення автокефалії міністра ісповідань Олександра Лотоцького), врешті, все звелося до ідеї федерації, а отже, єдиної структури РПЦ. Загальноросійський контекст в обох проявах діяв по висхідній: непевність і явна слабкість під час скликання і на першій сесії Собору; зміцнення позицій і перемога над українською групою на другій сесії, а також рішуче визнання Патріархом виборів Київського митрополита попри бажання гетьманського уряду ; повне панування на третій сесії, масовий наступ проти «українофілів-автокефалістів».

Названі вище два загальні церковно-політичні контексти не є однозначно сталими в просторі і часі. Вони перебувають у стані постійної еманації, зміни форм прояву та діяльності при збереженні загальних ідей та сфер існування. Саме тому надзвичайно важливим і цікавим є прослідкувати «розгортання» контекстів, еволюцію їх зовнішніх ознак, методів і форм боротьби й, врешті, причин перемоги одного над іншим; як також моменти «суміщення», взаємодії контекстів, «перетікання» протистояння з національної сфери в дилему «консерватори - демократи» (без національного забарвлення).

Ясно, що під час Собору 1918 р. головною сферою боротьби двох церковно-політичних контекстів були проблеми юрисдикції та українізації Православної Церкви в межах модерної Української Держави. Саме цим проблемам, поминувши більшість інших питань, що їх вирішував Собор, ми й приділимо основну увагу. Наше завдання нині полягає не в реконструкції соборних діянь - це вже було зроблено на архівних матеріалах, зокрема протоколах соборних засідань1, а в спробі якісних інтерпретацій Собору як вищого прояву церковної свідомості і життя православної людності України. Зазначений підхід автор спробував втілити через розгляд окремих проблем, що зумовило поділ праці на ряд підрозділів. Початковий етап осмислення теми був представлений на попередній конференції до 80-ї річниці гетьманату2.

І. Світські і сакральні чинники скликання ВПЦС і відновлення його засідань у трьох сесіях ВПЦС відбув три сесії: січневу, червнево-липневу та жовтнево-грудневу. Якщо виокремити питання про обставини скликання кожної сесії, то постає неймовірно характеристична картина боротьби двох контекстів (на «внутрішньому» та «зовнішньому» рівнях): все (й саму ініціативу скликання Собору) починають представники українського церковно-політичного контексту при певній розгубленості, несконцентрованості й невпевненості діячів загальноросійського контексту (перша сесія); але опір останніх наростає; настає коротка рівновага сил (початок другої сесії), потім загально-російська течія набирає сили й впевненості, переходить у наступ, витісняє з Собору активну українську групу (друга сесія); після повної перемоги загальноросійського контексту третя сесія скликається без жодних проблем з боку ієрархії.

Не менш цікавою є й картина «сакральних закликів» соборян, звернення до містичного сенсу соборних діянь (ця тема практично не ставилася нашими попередниками): ініціатори скликання Собору з українського табору не маніфестували цього аспекту взагалі, підкреслюючи переважно національно-політичний сенс, натомість Київський митрополит Володимир (Богоявленський), відкриваючи Собор, прикликав Святий Дух для спрямування соборних діянь у правильне річище. На початку другої сесії новий Київський митрополит Антоній (Храповицький) говорить про єдність тіла РПЦ, а міністр ісповідань Василь Зіньківський, висловлюючи думку уряду про потребу унезалежнення Православної Церкви в Україні, закликає Боже благословення на прояв соборної волі. Підсумовуючи працю другої сесії, де перемогла загальноросійська течія, Київський митрополит Антоній стверджував присутність серед соборян Духу Божого, котрий і спрямував Собор, а з його рішеннями не погоджувалася як українська група, так і уряд, які вбачали «ворожі впливи» на соборян. Третя сесія відзначена політичною заявою міністра ісповідань Олександра Лотоцького про автокефалію і соборною молитвою подяки після його відставки. Можливість краху гетьманату й нової революційної стихії спонукали єпископів від імені Собору наприкінці його діяльності до кількаразових закликань пастви іменем Божим схаменутися, натомість світська влада вже не мала часу ні на молитви, ні на оцінки соборних діянь.

Отже, звернення до Божественного Провидіння ініціаторів та учасників Собору прямо накладається на моменти піднесення чи занепаду сили й впливу обох головних церковно-політичних контекстів. До містичного сенсу соборноправності звертаються обидві течії в момент відповідальних рішень та криз. Ця «містична лінія» соборноправності, таким чином, набуває надто політичних рис і штучно виопуклюється в «необхідні» моменти.

У попередній публікації ми детально зупинялися на обставинах скликання соборних засідань3. Тут підкреслимо лише найважливіше.

Від початку ієрархія Церкви в українських єпархіях чинила спротив скликанню Собору в Києві, оскільки було зрозуміло, що в ситуації національно-політичного підйому не уникнути питання про автокефалію. Митрополит Володимир опротестував перед Св. Синодом рішення про ВПЦС, вказавши на його можливі наслідки (проголошення автокефалії УПЦ) та пропонуючи розв’язати всі місцеві проблеми на Помісному Соборі у Москві4. Ініціатори ВПЦС з українського табору так само звернулися до Москви. Фактично два протилежні «внутрішні» церковні угруповання в Україні винесли своє протистояння «на суд» церковного центру. В Москві спочатку цю біполярність сприйняли як просту боротьбу «консерваторів» і «демократів», не завваживши національно-політичного характеру конфлікту. Проте ситуація доволі швидко прояснилася, і вже дві різні течії Помісного Собору в Москві («консерватори» та «демократи») однозначно підтримали церковних «консерваторів» в Україні як послідовників ідеї єдності Церкви в межах колишньої Російської імперії. А це, в свою чергу, призвело до денонсації першопочаткового канонічного дозволу на скликання ВПЦС та виходу з передсоборної ініціативної групи єдиного її члена в єпископському сані Димитрія (Вербицького).

Уряд Української Центральної Ради зовсім не цікавився Собором і ніяк не допомагав українській течії, котра вдалася навіть до ризикованого кроку - самочинного скликання Собору, водночас не припиняючи спроб добитися дозволу від новообраного Патріарха Московського Тихона (Бє-лавіна). Така «біполярність» лій вражала: з одного боку, у зверненні «До українського народу» Патріарх називався «новим духовним автократом» і його ім’я пропонували навіть не поминати в храмах, а з іншого - до цього «автократа» автори звернення водночас відправляли делегації з покірним проханням дозволити Собор. На чолі ініціативного процесу стала Всеукраїнська Православна Церковна Рада (ВПЦР), яку формально очолив висланий на покій архієпископ Олексій (Дородніцин), а фактично - священик Олександр Маричев (Кн. І. - С. 137 - 150). Неканонічність початкових заходів по скликанню Собору призвела до привнесення методів позацерковної політичної боротьби вже в процес підготування до Собору та відразу налаштувала проти цього загальноросійську більшість духовенства й мирян українських єпархій, як також протистояння єпископату. Для дискредитації української ВПЦР активні діячі російського «Союза приходских советов» активно зуживали «уніатську карту», звинувачуючи членів Церковної Ради в проунійних тенденціях та наполягаючи на позбавленні сану священиків, котрі були членами Ради5. У Москві ж члени Помісного Собору бачили ситуацію в Україні по-своєму, тому схилялися до проведення ВПЦС під наглядом і керівництвом спеціальної делегації вповноважених єпископів від Помісного Собору. Цю ідею обстоював Волинський архієпископ Євлогій (Георгієвський), апелюючи до потреби упередити самочинний Собор та відокремлення або ж приєднання до унії українських єпархій. Врешті, Московський Собор і Патріарх винесли рішення про проведення крайового Церковного Собору в Києві, який мали скликати та провадити ієрархи, що повинні були примирити світську і церковну владу в стародавній державній і церковній столиці Русі. Це була позиція компромісу, вияв бажання знайти спільний знаменник для всіх біполярних контекстів на базі «наследия всей Русской Церкви... и единства духовной любви». Патріаршу комісію очолив митрополит Платон (Рождественський), котрий мав повноваження відкрити Собор і зужити всі необхідні заходи для пошуку компромісу (йшлося про потребу заміни ідеї автокефалії пропозицією «полной автономии с самым широким внутренним самоуправлением применительно к местным условиям края»; митр. Платон вів особисті перемовини навіть із Михайлом Грушевським)6.

Це посилило позиції української течії та її керівного органу - ВПЦР, котру офіційно визнала й світська влада (Українська Центральна Рада уповноважила своїм представником у Церковній Раді В. Рафальського). Напередодні скликання Собору в Києві встановилося «церковне двовладдя» з явною перевагою ВПЦР (навіть «Киевские епархиальные ведомости» почали виходити українською мовою, як і оголошення про скликання Собору). Водночас стало ясно, що фінансування й утримання Собору ляже винятково на Київського митрополита, монастирі та духовні школи, тобто про-патріарші сили, а це унезалежнювало його працю від тиску нецерковних сил і ставило українську групу в двозначне становище. Врешті, єпископат очолив Собор і таким чином сподівався спрямувати його в «належне» річище. Ієрархи вирішили унебезпечити себе і Собор від «несподіванок» через позбавлення єпископського сану Олексія Дородніцина. Українське ж угруповання сподівалося через Собор провести свої проекти. Обидві головні внутріцерковні течії не мали сумнівів щодо свого успіху в Соборі.

ВПЦС відкрився 7(20) січня 1918 р. урочистим молебнем у Св. Софії. При цьому митрополит Володимир зужив традицію містичного прикликання Господнього благословення на соборян у їх праці7. За увесь час діяльності Собору це був ледве не єдиний містичний момент загальної спільної молитви усіх членів за одне - успіх соборних діянь та поміч Господа. Прагматична подальша праця соборян не демонструвала церковної статечності. Щоправда, в кількох гострих моментах лише співання молитов охолоджувало противні сторони. Цікавим «українським виявом» молитовності стали звернення українських діячів до пам’яті Тараса Шевченка: коли їм не вдалося провести рішення про автокефалію й взагалі продовжити засідання першої сесії, після оголошення її закриття українські діячі стали на коліна й почали співати «Заповіт» Шевченка, вічну пам’ять поету та «Ще не вмерла Україна»8.

Результатами першої сесії Собору були незадоволені обидві сторони. Українці говорили про її незаконне закриття й відсутність будь-яких остаточних рішень по найважливіших питаннях. Діячі російського табору зневажливо констатували, що це був не Собор, а «самый низкопробный митинг», «пародія»9. Фактично перша сесія Собору при великому напруженні сил, неймовірній енергії української групи й залученні урядових кіл мала нульовий результат, особливо з точки зору мети, яку переслідували організатори. Але Собор все ж продемонстрував усе розмаїття палітри церковно-політичного життя в Україні. На жаль, жодна із сторін не зробила з цього належних висновків та не скоригувала тактику й стратегію. Українські діячі залишилися при повному переконанні, що лише активна ініціатива, самоорганізація і силовий тиск можуть забезпечити успіх. Представники загальноросійської течії залишилися при позиції спротиву українській групі, відтягуванні нових соборних засідань, вичікуванні. Обидва ці контексти вбачали можливий шлях церковного життя лише в своїй системі, штучно розриваючи єдине тіло Церкви, цілком відкинувши реальний християнський компроміс.

Ієрархія не мала наміру відновлювати Собор, відтак скликання другої сесії знову наштовхнулося на опір свяіценноначалія, котре єдине мало повноваження на таке скликання. Ієрархія бачила невгасаючу активність української групи та посилення підтримки її позиції з боку урядових кіл. У цій ситуації світський Департамент ісповідань УЦР взяв на себе функцію скликання другої сесії Собору, трактуючи його як Помісний (натяк'на можливу автокефалію)10. Українські діячі знову звернулися до Патріарха із проханням відновити соборні засідання, оскільки лише це може «спасти от потрясений завещанное предками Святое Православие»11. В цей час помінялася влада - був встановлений гетьманат Павла Скоропадського. Втім, ситуація залишалася непевною: гетьман ніби підтримував старі традиції державно-церковних стосунків, але водночас декларував і підтримку українського контексту в Церкві. Поряд із цим і сам гетьман, і перший міністр ісповідань Василь Зіньківський вбачали в Соборі єдиний важіль для вирішення всіх наболілих проблем церковного життя. Однак від початку клубок протиріч ще більше заплутався у зв’язку з виборами попри волю гетьмана і його уряду нового Київського митрополита не ВПЦС, а на Київському єпархіальному з’їзді. Не задовольняла світську владу й кандидатура новообраного митрополита - яскравого противника українства Антонія (Храповицького). Попри звернення гетьманської влади з проханням про незатвердження, вибори Антонія все ж визнав Патріарх Тихон (Кн. 2. -С. 71 - 81). Світська ж влада не визнала виборів до їх затвердження Собором, чим спонукала ієрархію розпочати соборні засідання. Поки точилися дебати, новий Київський митрополит швидко підкорив своїй владі увесь єпископат, його визнали всі єпархії, що зміцнило позиції загальноросій-ської течії й програмувало характер подальшої діяльності Собору. Василь Зіньківський намагався переконати ієрархів відновити соборні засідання, використавши для цього «останній козир» - особисту аудієнцію Владик у гетьмана. Другу сесію ВПЦС мав фінансувати уряд (виділено 1 117 600 крб), що мало б «програмувати» певну залежність соборян від держави.

2 липня 1918 р. в Софійському соборі відбулася архієрейська служба за участю гетьмана та міністрів з приводу відновлення діяльності Собору. Піднесену промову про Церкву і державу виголосив митрополит Антоній: суто містичний момент він замінив церковно-політичним, а в приватній розмові з гетьманом навіть пропонував здійснити щось на зразок його коронації (Кн. 2. - С. 82 - 90). Однак друга сесія ВПЦС не виправдала сподівань уряду в усіх політичних пунктах: було підтверджено обрання на Київську митрополію Антонія (Храповицького), не підтримана урядова пропозиція щодо юрисдикції вищої церковної влади в Україні, заперечена можливість ініціатив і широкого діапазону діяльності Міністерства ісповідань. В умовах нової вдали (позірна модель «реставрації») і відсутності її силового тиску друга сесія докорінно відрізнялася від першої. Фактично на Соборі отримала вирішальну підтримку лінія єпископату на чолі з митрополитом Антонієм. Поступово всіх активних українських діячів відтіснили з усіх найважливіших комісій і, врешті, взагалі позбавили мандатів. Усе це й зумовило зміст рішень з кардинальних питань церковного життя й відносин Церкви з Українською Державою. У багатьох питаннях резолюції Собору не узгоджувалися з лінією уряду, однак державні органи зайняли майже ідеальну позицію невтручання й поваги до соборної думки стосовно всіх «внутрішніх» проблем Церкви, за винятком загальнополітичного питання, яке стосувалося не лише Церкви, але й держави. Саме це дає змогу говорити про неформальне відновлення соборноправності. Друга сесія Собору стала найбільш плідною щодо остаточного вирішення цілої низки важливих проблем. Її рішення, на наш погляд, не мають розглядатися з суто політичного, національного, навіть морального погляду, а лише з точки зору відбиття усталеного принципу церковного консерватизму та відповідного реального стану свідомості переважної більшості соборян, які репрезентували всі єпархії. Митрополит Антоній, закриваючи сесію, ствердив дію Святого Духу, який був присутній навіть у суперечках соборян: перемагаючи гріх, Собор продемонстрував вірність Святій Церкві, Православ’ю і збереження канонічного зв’язку зі Вселенською Церквою12. Історики мають говорити не про бажані, а тільки про реальні факти. З огляду на це, маємо констатувати, що на другій сесії ВПЦС були поставлені й вирішені найсуттєвіші проблеми життя Церкви в конкретний момент. І саме ці рішення визначили внутрішнє функціонування церковного механізму. Уряд вольовою акцією утвердив свої проекти лише в царині реформи духовних шкіл. Всі інші питання мали соборне вирішення й відповідне практичне застосування.

Скликання третьої сесії ВПЦС на 15(28) жовтня вже не мало жодних труднощів з боку єпископату, оскільки серйозної боротьби з українською опозицією вже не передбачалося - остаточно запанував один загальний контекст. Цю сесію скликала вже не світська, а винятково церковна влада, але фінансування надходило з державної казни. На спільній літургії в Успенському соборі Ааври митрополит Антоній закликав учасників ВПЦС «бытовые свойства, черты и особенности сглаживать и возвышать до общецерковного Вселенского значения». Під час цієї сесії митрополит Антоній здійснив рішучу спробу перебрати все керівництво Церквою та ініціативу церковних реформ в усіх сферах до своїх рук, прагнучи ліквідувати «двовладдя» та усунути впливи Міністерства ісповідань, залишивши в його компетенції лише фінансові справи (клопотання перед урядом про потреби церковних структур). Світська й церковна влада все менше знаходила позицій для позитивної співпраці, врешті залишилась лише одна - державне фінансування церковних структур та духовенства. Діяльність третьої сесії Собору показала, що дихотомія двох влад посилюється. Собор фактично припинив свою діяльність з падінням гетьманату й встановленням влади Директорії УНР.

II. Боротьба двох «внутрішніх» церковно-політичних контекстів на Соборі

Ліворадикальне і консервативне угруповання Київського Собору діяли на вертикальному рівні, а по горизонталі превалював і був визначальним церковно-політичний та національний чинники. Ядром «внутрішньої» української групи соборян були діячі ВПЦР, які вбачали потребу повної «адаптації» церкви в Україні до національного характеру її нових урядів (і Центральної Ради, і гетьманату) - проголошення автокефалії та всебічної українізації. Українську групу соборян активно підтримувала українська православна інтелігенція переважно через часопис «Нова Рада» (Сергій Єфремов, Андрій Ніковський, Сергій Шелухін, Павло Мазюкевич та ін.). Проте на Соборі дана група перебувала в чисельній меншості, що наперед програмувало її неуспіх у просуванні своїх проектів. Однак, поки це було можливо, українці активно діяли на Соборі, становлячи стійку опозицію загальноросійській більшості. Ця більшість перемогла їх не стільки системою доказів та аргументацій, не стільки моральною, скільки політично й формальним чином: була визнана незаконність представництва ВПЦР на Соборі, оскільки члени Церковної Ради не обиралися від єпархій. Спочатку ж їх позбавили фінансового утримання - делегатів мали утримувати єпархії, які їх обирали, а не обрані повинні були годувати себе самостійно. Затим була піднята справа проти членів ВПЦР щодо переслідування ними покійного митрополита Володимира (Богоявленського)-.

Якщо послідовно розглянути картину боротьби двох контекстів, то відразу стає ясно, що українська меншість голосно обстоювала національно-політичні ідеї, а загальноросійська більшість боролася за фізичне усунення українців з Собору задля «безопозиційності» його діяльності (засідань та рішень). Ця мета фактично об’єднала «лібералів» та «консерваторів», хоч вони по-різному ставилися до «зовнішнього» українського контексту (тобто українських урядів). Діячів ВПЦР виключили з членів Собору на дев’ятому пленарному засіданні 24 червня (7 липня) 198 голосами проти 108 і 9, котрі утрималися (Кн. 2. - С. 273 - 281). Після цього Собор набув переважаючої однорідності й уся його робота була підпорядкована одній генеральній лінії. Отже, ідея Собору, яку поставили й втілили діячі Церковної Ради, перетворилася для них у свою протилежність, заперечивши всі їх плани, наміри й саме національне забарвлення соборних діянь. Більше того, члени Ради у священному сані повинні були подати письмові пояснення щодо своєї «антиканонічної діяльності». З них також не зняли звинувачень у переслідуванні митрополита Володимира. Коли ж Міністерство ісповідань спробувало захистити членів ВПЦР (зазначалося, що з ними «сводятся счеты, стараясь дискридитировать украинское национальное движение», а серед громадян ведеться «агитация против национальной украинской идеи»), глава Собору митрополит Антоній рішуче відповів: «Прикрывание своего церковнореволюционного противоканонического поведения любовью к Украине... начинает всех выводить из терпения. Заявляю лично о себе, что и я, и мои собратья епископы больше любим Украину и больше для нее сделали, чем эти мнимые возродители, которые ничего не делают, кроме церковных скандалов... Представлять архипастырей политическими противниками возродителей Украины или покровителями таковых противников, значит допускать... голословную клевету»13.

Що ж конкретно намагалася зробити українська група на Соборі? В першу чергу йшлося про прискорення вирішення питання щодо автокефалії та українізації Церкви і всіх її структур. Українці мали вплив у першій соборній комісії з проблем українізації Церкви, але через глухий опір єпископів, які очолювали всі комісії й не скликали їх для нарад, реально нічого зробити так і не змогли. Перед закриттям першої сесії українська група поставила вимогу негайно вирішити питання про статус УПЦ та вищу церковну владу. Однак 94 голосами Собор відхилив ці пропозиції і саморозпустив ся. Заяви української групи по тому вже не мали сили, хоча вони й містили конструктивне начало та конкретні пропозиції (Кн. 1. - С. 165 - 167).

І все ж українська група не створила загальної концепції й докладної програми щодо устрою й принципів організації церковного життя в Україні; вона не мала жодної підтримки серед єпископату, не здобула популярних і високопрофесійних лідерів, не зосередила значної кількості адептів навіть у Києві. З приходом до влади гетьмана Павла Скоропадського діяльність української групи (ВПЦР) знову актуалізувалася, намагаючись здобути підтримку нової влади. Представники Ради увійшли до штату Міністерства ісповідань (священики Олександр Маричев, Макар Крамаренко), тоді як у Міністерстві не було жодного представника з табору митрополита Ан-тонія. Однак справа з виборами нового митрополита на Київському єпархіальному. з’їзді 5(18) - 7(20) травня знову показала слабкість української групи й незважання соборян навіть на думку уряду: 270 голосами (проти 5) рішення про вибори митрополита було прийняте, і 267 соборян вважали зайвим його перезатвердження Всеукраїнським Собором. 164 голосами (із 284) був обраний украй небажанийдля української групи і проблемний для уряду Антоній Храповицький (більш лояльний єпископ Димитрій Вер-бицький набрав 117 голосів, інші кандидати - по одному голосу). Заява українських депутатів про незаконність виборів та бажання Московського Патріарха (котрий затвердив обрання) «простягти свою автократичну владу не тільки на Церкву, але і на національність українську» ніяк не вплинули на ситуацію, більше того, троє підписантів зняли свої підписи (Кн. 2. -С. 230-246).

Після цього першого значного неуспіху українська група й уряд цілком програли боротьбу на Соборі щодо проблеми Вищого церковного управління в Україні. Відповідний законопроект обговорювався впродовж трьох пленарних засідань, коли з Собору була усунута опозиція, тобто члени української ВЦПР (Кн. 2. - С. 266 - 272). Виступ мирянина Чернявского з вимогою автокефалії був перерваний великим галасом соборян, і депутат змушений був покинути трибуну Попри заяви 128 депутатів, а потім 85 і 35 делегатів, які утрималися від постатейного обговорення проекту архієпископа Євлогія (Георгієвського), «Положення про Вище церковне управління» все ж було прийняте із незначними поправками (213 - за, 128 — утрималися). Під час обговорення точилася жорстка боротьба «консервативної» більшості, котра виступала за збереження всіх форм зв’язку з Патріархом, і «демократичної» меншості, котра намагалася хоча б ослабити цей зв’язок та підтримати урядові настанови. Українські депутати після голосування оголосили Положення про Вище церковне управління «не відповідним національно-демократичному і соборноправному устрою Церкви». А 102 депутати на чолі з Василем Липківським у спеціальній заяві констатували, що «склад Собору та його настрій не виявляє дійсного голосу та думки православного українського народу»; звинувачували «групу москво-фільствуючих членів Собору, яка... провадить ганебну агітацію проти народного характеру українського церковного руху, користуючись несвідомістю мас і обвинувачуючи діячів цього руху в прихильності до унії, порушуючи інтереси усього українського народу та його Держави»14. У відповідь 23 червня (6 липня) 214 голосами проти 123 українці були позбавлені можливості виголосити привітання гетьману, це слово мав проголосити єпископ. Відомо, що від української групи планувався виступ отця Якова Ботвиновського, який мав просити гетьмана проголосити самостійність УПЦ, заборонити «шкідливу діяльність» у Церкві москвофілів та «псування ними нашої рідної української церковної ідеї»15. Передбачалося також внести пропозицію про звернення до Константинопольського Патріарха, митрополитів Румунського й Буковинського задля підтримки ними ідеї автокефалії УПЦ16. Після прийому у гетьмана, якого від імені Собору вітав митрополит Платон (Городецький), делегати-українці подали протест проти «русифікаторського політиканства» і заявили, що Собор, «користуючись механічною більшістю, вчинив насильство над українцями, а через те і над волею тих, хто нас на Собор послав»17. Проте і ця заява не мала наслідків.

Після усунення активного ядра українців - діячів ВПЦР - із Собору, при закритті другої сесії, українські делегати випустили звернення до українського народу, в якому звинувачували соборну більшість, що діє «на шкоду й загибель нашої України, нашого українського народу», «примазуючись» до Москви та Петрограда18. Однак це звернення нічого не міняло в церковній практиці, яка послуговувалася соборними постановами, лише демонструвало, що українське угруповання продовжує боротьбу, хоч через відсутність у його рядах єпископа й міцної інтелектуальної церковної верхівки має вкрай малі перспективи. Поряд з цим, дане звернення черговий раз показувало, що українська група не змогла подолати емоційно-лозунговий підхід і стати на реальний ґрунт розв’язання національно-церковної проблеми. Слабкість українського угруповання полягала не лише в його малочисельності, а й у визначенні самої суті діяльності.

III. Дві принципові проблеми Собору в площині двох контекстів

Сутність, боротьба і протистояння двох церковно-політичних контекстів, а також ознака й остаточне ствердження перемоги одного з них найбільш опукло проявилися у вирішенні двох принципових проблем життя Церкви в Україні: її юрисдикції (автокефалія чи автономія) та національного характеру (українізація чи загальноросійськість). Перебіг дискусії навколо цих проблем на Соборі визначає баланс двох контекстів соборян.

Позицію «консервативної» течії ще під час відкриття першої сесії Собору висловив митрополит Володимир (Богоявленський): «Боголюбивые члены Собора! Всею полнотою своего пастырского сердца умоляю Вас: не допустите... разделения... Помните, что Вы теперь садитесь на эти скамьи не как пасомые, а как кормчие, но и для кормчих нужна помощь Божия, ибо без нее церковный корабль разобьется»19. Коли ж питання про автокефалію та українізацію не вдалося зняти з порядку денного, 94 делегати запропонували розпустити Собор до травня задля обговорення цих кардинальних проблем спочатку на місцях. Більшість соборян 19 січня 1918 р. підтримала цю пропозицію, й перша сесія ВПЦС завершилася без жодних зримих та вагомих результатів, фактичною поразкою жадань української групи.

Після встановлення гетьманату й обрання нового Київського митрополита протистояння деклараційно-національної позиції з боку світської влади й загальноросійсько-патріаршої позиції з боку церковної ієрархії щодо побудови церковного життя в Україні стало принциповим. Це протистояння між владним «зовнішнім» та панівним «внутрішнім» контекстами проявилося на кількох рівнях: Гетьманський уряд - Патріарх, міністр ісповідань -митрополит Київський, Міністерство ісповідань - Собор, українська група соборян - загальноросійська група делегатів.

На першій сесії керівництво соборними комісіями, які мали готувати відповідні питання та документи для затвердження Собором, повністю зосередилося в руках єпископату. Найважливішу Урядову комісію, котра опрацьовувала Положення про вище церковне управління в Україні, очолював митрополит Харківський Антоній (Храповицький), його заступниками були професор-протоієрей Ф. Тітов, професор М. Ясинський, а секретарями священики І. Яструбецький та І. Богачевський. Фактично вся керівна ланка комісії складалася з прибічників єдності РПЦ на чолі з Патріархом. Головою комісії з українізації Церкви був обраний архієпископ Волинський Євлогій (Георгієвський), а членами президії - українці. Якщо Урядова комісія працювала (хоча й не в напрямі автокефалії), то комісія з українізації взагалі не збиралася головою. При цьому, як підкреслювали пізніше чільні ієрархи (митрополит Антоній Храповицький, митрополит Веніамін Федченков), тиск на Урядову комісію був дуже сильний, і від фатального рішення про автокефалію Собор врятували... більшовики20.

На другій сесії Собору Урядову комісію очолив архієпископ Євлогій, під керівництвом якого, попри опір українців, і був вироблений Проект про Вище церковне управління в Україні, що передбачав автономію і збереження канонічних зв’язків із РПЦ та Патріархом; виконавчими органами визначалися Священний Собор правлячих єпископів; Вища Церковна Рада з єпископів, кліриків та мирян при особливій ролі Київського митрополита, який мав репрезентувати інтереси Церкви перед урядом і державою. Владика Євлогій різко засудив зауваження міністра ісповідань Василя Зіньків-ського стосовно проекту, назвавши позицію міністра «подвійним політиканством» автокефально-українського спрямування і прямим втручанням у церковні та канонічні (стосунки з Патріархом) справи. Побажання міністра (від імені уряду) Собор фактично проігнорував або формалізував, прийнявши з незначними поправками проект, поданий архієпископом Єв-логієм. Відповідно до нього 9 липня був обраний малий Собор єпископів, 10 липня - члени Вищої Церковної Ради, all липня Собор передав усю повноту влади до затвердження закону про Вище церковне управління в Україні Київському митрополиту (Кн. 2. - С. 90 - 94, 266 - 273). Всеросійський Собор 7(20) вересня затвердив «Положення про Тимчасове Вище управління Православної Церкви в Україні», зазначивши, що УПЦ залишається «неразрывной частью единой Православной Российской Церкви» на правах місцевої автономії з обов’язковим виконанням усіх рішень Поміс-ного Собору та розпоряджень Патріарха, який затверджує митрополита і всіх єпископів України21.3 точки зору Патріарха Тихона крайова автономія «может создать в местной церковной жизни условия более действенного влияния Православной Церкви на жизнь украинского народа и тем послужит к вящему возвеличению Православной Церкви в Украине»22. Закриваючи другу сесію Собору, делегати фактично стагнували задеклароване положення про автономію УПЦ, прийнявши рішення про повне підпорядкування Всеросійському Собору і Патріарху до остаточного вирішення питання щодо статусу Церкви в Україні та її відносин з РПЦ. Задля цього було вирішено надрукувати в лаврській друкарні постанови Всеросійського Собору й розіслати по єпархіях (Кн. 2. - С. 266 - 273).

На третій сесії Собору обговорювалися постанова Всеросійського Собору й відповідь Патріарха про Вище церковне управління в Україні. Представники українського угруповання кваліфікували московські поправки та додатки як «нові докази посягань Церкви Московської на самостійність і автономію Церкви Української». Найбільші дискусії викликали положення про обов’язковість для України постанов Всеросійського Собору й Патріарха та про затвердження Патріархом митрополита Київського і єпархіальних архієреїв. Після бурхливих дискусій у день відвідин Собору гетьманом 30 листопада (12 грудня) «московські постанови» фактично були прийняті. Цьому сприяли урядова криза й зміна загальнодержавної політики.

Отже, Православна Церква в Україні, згідно з рішеннями Всеукраїнського Собору 1918 p., затверджених Всеросійським Собором та Патріархом, набула статусу автономії з юрисдикційною підлеглістю Московському Патріархату. На практиці органи автономного керівництва (Собор єпископів) почали діяльність лише наприкінці 1918 p., але зв’язок з Москвою (затвердження там нових єпископів і регулярна звітність перед Помісним Собором та Патріархом) існував безперервно (Кн. 2. - С. 248 - 254). Щоправда, українська група, зокрема члени Кирило-Мефодіївського братства, знову висунули ідею звернення до Константинопольського Патріарха за підтримкою, однак ця ідея постала поза Собором і навіть світською владою не була підтримана.

Не менш гострим, поряд з юрисдикційним, було питання щодо українізації Православної Церкви в Україні. Більшість Собору на чолі з єпископатом виступала проти надання Церкві національного характеру, проти повернення до старих і давно забутих традицій, а також проти української мови богослужінь. Теоретично така позиція обґрунтовувалася завдяки спекулятивному використанню тези про українізацію як шлях до уніатизму. Спочатку про це і на Соборі, і в пресі говорили світські діячі російської течії церковного руху (Дмитро Скринченко). Єпископат відкритих заяв щодо цього не робив аж до проголошення «федеративної грамоти» гетьмана. Через активне обговорення подібних чуток міністр Василь Зіньківський змушений був спеціально виступити на Соборі із заявою: «По городу и стране распускают слухи, что Правительство идет по пути к униатству, но я должен заявить, что это гнусная клевета. Кое-что в действиях Правительства с внешней стороны действительно совпадает с программой митрополита Шеп-тицкого, но это сходство исключительно лишь внешнее и отсюда нельзя делать каких бы то ни было выводов»23. Проте в «Окружному посланні» митрополита Антонія від 6(19) листопада 1918 р. ідея самостійної Української Православної Церкви все ж інтерпретувалася як спроба «увлечь наш народ в сети униатской ереси»24. У Москві ця інтерпретація врешті стала єдиним поясненням українських рухів. Патріарх Тихон «всякий український рух з’ясовував собі уніатською інтригою»25. Ця думка позірно ґрунтувалася на українській мові відправ і церковно-службових книг як давно вживаних уніатами, а також на національно-політичній програмі митрополита Андрея Шептицького.

На першій сесії Собору комісія з українізації жодного разу не збиралася. На другій сесії замість архієпископа Євлогія її очолив єпископ Димитрій (Вер-бицький), однак комісія знову «ничем себя не ознаменовала»26. Українські діячі на Соборі намагалися поставити питання українізації принципово і конкретно через ряд письмових заяв. Однак жодних успіхів вони не мали. Проблема українізації практично перестала існувати після усунення членів ВПЦР, котрі її обстоювали. Однак Собор не міг, фізично усунувши українських діячів, просто «закрити» питання державної ваги. Відтак 9 липня на 12-му засіданні митрополит Антоній у своїй промові «прямо и открыто» схвалив український церковний спів та архітектуру, запропонував створити спеціальну комісію для вивчення старих традицій та історії Церкви в Україні. Голова Собору навіть послався на митрополита Андрея Шептиць-кого, вказуючи на справедливість його тверджень про викривлення давніх обрядів. Митрополит Антоній заявив також, що анафема Мазепі була незаконною і краще шанувати його пам’ять, ніж пам’ять «главного врага православия» Петра І, але анафему з Мазепи може зняти лише Патріарх. Це була спроба обмежити українізацію Церкви церковними співами, старими зразками архітектури для нових храмів та історичними студіями. Мова богослужінь категорично визнавалася лише церковнослов’янська, а українська дозволялася тільки в проповідях та навчальному процесі і то на бажання парафіян. Українські діячі, врешті, звернулися «по допомогу» до Патріарха Тихона, однак глава Церкви заявив, що не може відмінити постанову Собору, й пропонував ще раз поставити це питання на новому Соборі (Кн. 2. - С. 282-289).

Комісія з українізації богослужіння продовжила свою роботу на третій сесії Собору, її очолив єпископ Діонісій. Вона мала кілька засідань, де обговорювалася проблема україномовних підручників Закону Божого, але Собор не розглядав поданих комісією матеріалів. Натомість знову постало питання про можливість поширення уніатської пропаганди як очікуваного результату українізації Церкви. Постановка питання українізації на третій сесії Собору набула суто декоративного характеру, підкреслюючи для владних структур, що Собор його не оминає. Однак сама проблема була перетворена в антитезу: а чи потрібна українізація в принципі, й кому саме вона потрібна? Соборне рішення твердо повторювало, що церковнослов’янська мова єдина може бути сакральною, оскільки об’єднує всі слов’янські Церкви та народи від початку прийнята християнства. Власне, цим і закінчилися соборні дискусії щодо питання українізації Церкви.

Втративши можливість лобіювати ідею українізації на Соборі, українські діячі розвинули бурхливу діяльність у світських структурах держави та пресі. їх шлях до українізації, втім, не був лише зовнішнім (нав’язування Церкві ідеї світськими громадянськими об’єднаннями), а й внутрішнім (ці люди були віруючими, в тому числі священнослужителями - частиною єдиної Церкви). Однак ця ідея розвивалася лише в межах компетенції і впливу її ініціаторів та творців. Конкретне її втілення реалізувалося у підготовці й виданні україномовної Служебної Євангелії.

IV. Сфери внутрішньоконтекстуальних збігів

На Соборі 1918 р. розглядалася низка питань, у яких інтереси і напрям думок обох головних протидіючих контекстів значною мірою збігалися. Це в першу чергу стосується розгляду проблеми матеріального забезпечення церковних структур і духовенства (як грошового, так і земельного). Щодо цього питання соборяни на двох останніх сесіях майже не дискутували (Кн. 2. - С. 289 - 292, 308 - 310) і навіть прийняли запропонований світською владою проект щодо державного утримання церковнослужителів (Кн.2. - С. 142 - 149). Так само одностайною була оцінка потреби місіонерства в західних регіонах України за рахунок держави (Кн. 2. - С. 198 - 200). Цікаво зазначити факт певного соборного протистояння «іншій» (територіально) владі в межах РПЦ. Йдеться про боротьбу за юрисдикцію в приєднаних до Української Держави повітах Гродненщини, Могилівщини та Пінщини, за виведення даних регіонів з-під традиційної влади білоруських єпископів. У цьому питанні проявилася двоїстість позиції митрополита Ан-тонія й усього Собору: з одного боку, декларування і обстоювання загальної ідеї єдності тіла РПЦ, а з іншого - практичне намагання посилити свою владу за рахунок єпархій, які належать до єдиної Церкви та Патріархату (Кн. 2.-С. 135- 138).

Так само двоїстою виявилася позиція Собору щодо поділу загального церковного майна й передачі української частини з Росії. На Соборі 27 червня всі делегати висловилися на користь ідеї розподілу й повернення майна. Про це говорили також ідеологи загальноросійської течії - архієпископ Євлогій та проф. Ф. Тітов. Йшлося і про церковні капітали, і про культурні цінності, і про евакуйовані дзвони та інше майно. Але все це Собор намагався повернути за допомогою світської влади, котра, з свого боку, вимагала через голову Мирової делегації Сергія Шелухіна законодавчої бази -унезалежнення УПЦ. Рішуче відкинувши останнє, Собор все ж потвердив потребу повернення майна (Кн. 2. - С. 156 - 158, 263 - 265).

Поряд із цим «контекстуальним конформізмом», на Соборі в ряді моментів на перший план виступала вертикальна контекстуальна градація: «консерватори» - «демократи». їх боротьба (з незначним проявом національного забарвлення в таборі «демократів») найбільше проявилася в дискусіях щодо демократизації та розвитку всіх рівнів духовної школи (від КДА до парафіяльної) (Кн. 2. - С. 169 - 197, 291 - 294, 310 - 311), а також щодо статусу та функцій військового духовенства (Кн. 2. - С. 160 - 169). При цьому «демократи» намагалися здобути підтримку світської влади (Міністерство ісповідань та Військове міністерство) і, попри настанови митрополита Антонія та соборної більшості, провести відповідні реформи (це вдалося лише в освітній сфері) у державному порядку їх втілення, навіть без соборної санкції.

V. Головні «зовнішні» контексти і їх вплив на Собор

Питання про зовнішні впливи на Собор неможливо оминути. Звісно, переважаюче значення мав вплив держави й церковної влади, в столиці якої відбувався ВПЦС. Проте не меншим був вплив також іншої столиці, де перебувала вища духовна влада РПЦ. Вплив двох столиць і двох влад загалом символічно знаменував боротьбу влади духовної з її духовним центром у Москві та влади світської з центром у Києві. Це реанімувало загальносвітову проблему співіснування та співвідношення Церкви і Держави: Церква для Держави (як опора державної влади) чи Держава для Церкви (церковні структури незалежні від державних, навіть над державними). Однозначно вирішити цю проблему було просто неможливо. Ставши між двома владами, соборна більшість тягла все ж за владою духовною. Це пояснювалося значною мірою не лише канонічними нормами, а й стабільністю духовної влади, натомість змінністю та слабкістю світських урядів, котрі часто змінювали вектори своїх політичних настанов. Якщо світська влада загалом та її конкретні уряди й їх політика зазнавали швидких і непослідовних змін, то вища церковна влада і персонально, й ідейно дотримувалася однієї лінії. Члени ж Собору загалом так само зберігали увесь час (за винятком опротестованих повноважень) свій статус-кво. Ця загальноокреслена обставина програмувала різну силу, глибину, тривалість і головне результативність впливів двох влад, як, між іншим, і саму боротьбу двох головних «зовнішніх» контекстів.

Державну позицію уряду УНР на першій сесії Собору висловив комісар Центральної Ради у справах ісповідань О. Карпінський. Звертаючись до соборян 11 січня 1918 p., він сказав: «Якщо Ви бажаєте служити народу та підтримувати українську державу, - перед Вами лише один шлях: дати українській Церкві автокефалію. Таким чином, Ви виконаєте завдання, що його переслідує уряд УНР»27. З цього виступу почалася серія офіційних державних декларацій українських урядів на Соборі з вимогою самостійної Церкви в самостійній державі. І все ж, попри активність української групи соборян, заяву від уряду й підтримку українською інтелігенцією та пресою ідеї автокефалії - це питання Собор відклав. Загалом, позиція уряду УНР щодо Церкви була спрямована лише на швидке вирішення політичної проблеми, залишивши всі пекучі питання церковного життя на самоплив, позбавивши духовенство економічних засад існування. Це сприяло зверненню безпорадних у таких «покинутих» умовах церковних кіл до нової централізації. Однозначно сприймаючи Церкву як служницю старого ладу, соціалістичні верстви, зневажаючи духовенство, фактично підштовхнули його на шлях, який офіційна влада намагалася закрити державним бар’єром.

Інша ситуація склалася за «доби реставрації» зі встановленням гетьманату. Тепер Церква, згідно з традицією, знову почала визнаватися та шануватися і як інституція, і як самодостатня духовна влада в державі, більше того -відродився принцип «державної Церкви». Гетьман від початку розвивав ідею незалежності внутрішнього управління УПЦ, але при збереженні духовного зв’язку з Московським Патріархом, не підтримуючи ідеї автокефалії як такої, що призведе до церковного розколу. Скоропадський водночас був проти різкого втручання в церковне життя і диктату держави в церковній сфері28. Але послідовно витримати цю лінію Скоропадському не вдалося: антиукраїнська позиція єпископату на чолі з митрополитом Антонієм змусила гетьмана від політики невтручання у внутріцерковні справи, політики переговорів з ієрархами й висловлювання рекомендацій та побажань поступово перейти до твердих вимог щодо проголошення автокефалії та підтримки національно-самостійницьких рухів у середовищі духовенства.

6 липня Скоропадський виступив на другій сесії Собору, де заявив: «Бажаючи повного і вільного розвитку віри православної і духовенства, я хочу, аби всі діла Української Церкви рішалися тут, у нас на Україні, і тоді тілько будуть корисні наслідки і Вашої праці, і бажань народу»29.

З часом ця форма вияву позиції світської влади стосовно Церкви змінювалася від рекомендаційного висловлювання побажання і очікування волевияву ієрархів та Собору до прямої вимоги й навіть диктату потреби самостійної Церкви в Україні. Принцип паралелізму, тобто одночасного співіснування державної та церковної ініціативи став основним. Інсталяційно він виразився в паралельному розгляді одних і тих самих питань Міністерством ісповідань та Собором.

У день відкриття другої сесії Собору 7(20) червня 1918 р. з урядовою декларацією виступив міністр ісповідань Василь Зіньківський, наполягаючи на створенні органу Вищої церковної влади в Україні та поставивши питання про національну проблему в Церкві. Поряд з цим, він запропонував зачекати з обговоренням проблеми автокефалії та українізації богослужіння, бо питання про автокефалію не лише канонічне, а й символічне, містичне. Міністр зауважив, втім, що уряд протистоятиме політичним течіям у Церкві і буде боротися з централістичними («общерусскими») тенденціями, котрі протирічать самостійності Української Держави. Зіньківський також пропонував Собору висловитися з приводу легітимності обрання Київського митрополита30. Згодом Зіньківський від імені уряду виступив на Соборі також з приводу проекту про Тимчасове Вище церковне управління в Україні, зажадавши вдоволення кількох принципових пунктів: унезалежнення УПЦ від Московського Патріархату; широка автономія УПЦ; недопустимість надзвичайних прав єпископів (трипалатна система); вибори глави УПЦ Всеукраїнським Собором; визнання посередником між Церквою та державою не митрополита, а міністра ісповідань; обов’язковість затвердження проекту положення про Вище церковне управління державними органами і лише після цього узгодження його з Патріархом. Зіньківський звертався до обох головних угруповань Собору: до більшості, котра прагне зберегти залежність від Москви, з тим, щоб вона рахувалася.з фактом державної незалежності, не переносила на церковне життя політичних пристрастей; до української меншості, щоб вона не занепадала духом, бо історія виправдає її діяльність. Міністр закликав до внутрішнього єднання і соборної співпраці на ґрунті «чистої церковності». Зіньківський висловив сподівання на прояв містичної сили соборного розуму31.

Однак оголошені міністром від імені уряду пропозиції були проігноровані. Вище церковне управління в Україні, згідно з рішеннями Собору, зберегло юрисдикцію над УПЦ Московського Патріархату, не було визнане також право держави (Міністерства ісповідань) втручатися у церковні справи, як і репрезентувати Церкву перед державою. Гетьманський уряд звернувся до Патріарха з проханням не затверджувати ті пункти проекту, де йшлося про збереження Патріаршої юрисдикції над Церквою в Україні. Однак Патріарх через Всеросійський Собор затвердив надіслане йому «Положення про Тимчасове Вище церковне управління Православної Церкви на Україні». У відповіді ж українському уряду від 13(26) вересня Патріарх Тихон писав, що не може змінювати рішення обох Соборів, наголосивши, що автономія УПЦ стосується лише місцевих справ32.

Уряд все ж не здавав своїх позицій, виникла навіть думка проголошення автокефалії Церкви державою. Міністерство ісповідань виробило альтернативний проект «Про правне становище Православної Церкви в Українській державі», в якому визначалися державно-громадські функції Церкви і державні санкції щодо її загальних акцій та обов’язковість державного визнання новообраних єпископів і митрополита33.

Фактично можна констатувати сильне протистояння в період другої сесії Собору між двома «зовнішніми» контекстами з проблем вищого церковного управління і юрисдикції УПЦ, статусу Церкви в державі та співвідношення світської і духовної влади. Через тверду позицію уряду затверджена Всеросійським Собором і Патріархом постанова про Вище церковне управління в Україні не вступила в дію. Лише за чотири дні до зречення від влади гетьмана Павла Скоропадського, тобто 10 грудня 1918 p., Рада міністрів затвердила Вище церковне управління34.

Нового загострення стосунки гетьманського уряду з церковною верхівкою і Собором набули у зв’язку з діяльністю міністра ісповідань Олександра Лотоцького та його твердою лінією на проголошення автокефалії УПЦ. 1(14) листопада Лотоцький зробив від імені уряду декларативну заяву на третій сесії Собору: «В імені уряду Української Держави маю за честь оголосити його тверду і непохитну думку, що Українська Церква має бути автокефальною», це «не лише церковна, але й національно-державна наша необхідність... конечна потреба нашої Церкви, нашої держави, нашої нації»33.

Уряд постановив розпустити Собор і призначити нові вибори, якщо проект автокефалії не буде прийнятий. Напруження між Собором на чолі з єпископатом та урядом набуло граничної межі. Деякі делегати зажадали відлучення міністра від Церкви. Але була опублікована «федеративна грамота» гетьмана, впав кабінет міністрів, проблема державно проголошеної автокефалії уневажнилася (її підтримали лише три делегати), і Собор знову проголосив свою єдність із РПЦ. 6(19) листопада 1918 р. митрополит Антоній звернувся з «Окружним посланням» до пастви в Україні, закликаючи зберігати «сыновнее единство наше с высшим Архипастырем Российским и со всею Российскою Церковью», в іншому випадку можна потрапити «в сети униатской ереси, то есть совершенно оторвать его (народ. - В. У) от Христовой Церкви и, значит, от вечного спасения» (Кн. 2. - С. 300 - 303).

В умовах політичної нестабільності, нарешті зрозумівши суть нової державно-політичної альтернативи, єпископат від імені Собору 6(19) листопада закликав народ України об’єднатися навколо гетьмана й нового уряду заради спасіння всієї Росії та Церкви. 9(22) листопада було опубліковане послання Собору щодо збереження канонічної єдності Православної Церкви в Україні з РПЦ. 17(30) листопада єпископи видали нове послання до православного народу України, в якому іменем Господа, Богородиці й святих угодників печерських благали «не губить разгулами своей алчности и жестоких страстей своей Родины, своих братьев и себя», закликали покаятися й іти шляхом Христа (Кн. 2. - С. 312 - 313). 30 листопада (12 грудня) Собор відвідав гетьман Павло Скоропадський, а 4(17) грудня со-боряни виступили за термінове звернення до військ Антанти про допомогу гетьману. Однак було вже запізно. Собор закрився відразу після зречення Павла Скоропадського від влади. Ліквідація цього «зовнішнього» контексту означала, що Собор залишався в монічному полі єдиного контексту керівного центру РПЦ. Але це не знімало проблеми контексту нової світської влади в Україні, яка таки опублікувала закон про автокефалії УПЦ, не зваживши на рішення Собору та позицію ієрархів, а також Патріарше затвердження положення про Вище церковне управління в Україні. Провідні ієрархи були заарештовані й вислані. Вочевидь, лише тепер вони зрозуміли марність свого протистояння владі гетьмана, яка була щодо Церкви найбільш лояльною з-поміж усіх українських урядів.

* * *
Підсумовуючи розгляд еманації двох головних церковно-політичних контекстів у різних сферах соборних та навколособорних діянь ВПЦС, підкреслимо, що в 1918 р. за наполяганням української ініціативної групи, допомоги урядових кіл та за сприяння «демократичних» рухів на Всеросійському Помісному Соборі було відновлено принцип соборноправності Православної Церкви в Україні. Саме на Соборі (літній та осінній сесіях) були поставлені й значною мірою теоретично вирішені за колегіальним принципом усі найважливіші питання й потреби Церкви того часу. Собор був далекий від ідеалу містичного прояву благодаті в колективній творчості соборян. Тут ‘вирували політичні, ідеологічні й міжособистісні пристрасті. А втім, саме рішення цього Собору стосовно всіх питань були остаточними, навіть якщо вони не збігалися з точкою зору урядів УЦР та гетьманату. Коли в Росії більшовицька влада призвела до припинення діяльності Всеросійського Поміс-ного Собору, в Україні Церква мала можливість проявляти свою самостійну владу у вирішенні будь-яких проблем. Отож, найцікавішою і найголовнішою у внутрішньому житті Православної Церкви в Україні революційної доби була саме соборна творчість.

З падінням гетьманської влади перервався унікальний для історії Православної Церкви в Україні період самоорганізації при певному державному забезпеченні; період, коли Церква відновила соборноправність і дістала можливість висловити свою волю. Як і в усій країні, це був час гострої політичної боротьби, що мала яскраве національне забарвлення. І коли державу як політичний інститут можна було назвати Українською, надати їй старої традиційної форми гетьманату і сформувати національний уряд, то для Церкви такий метод цілком не підходив. Вона не могла спочатку змінювати назву, а потім суть. Тут процеси завжди протікали інакше: спочатку визрівала єдина національна ідея в самій Церкві, а потім втілювалася в її статусі та назві. Прикладом цього слугували Болгарська, Сербська, Грузинська та інші національні Церкви, які проголошували автокефалію без значних внутрішніх розколів. У всіх названих випадках хоч без політики не обійшлося, однак над нею панувала церковність. Церква в Україні 1918 р. у масі священства й вірних була не готова саме до такого шляху, чинячи сильний опір спробам української групи духовенства і мирян та заходам урядових кіл щодо проголошення автокефалії та українізації всіх сфер церковного життя. Цей історичний досвід взаємовідносин нерковно-політичних контекстів 1918 року на Соборі є актуальним особливо сьогодні, коли ситуація майже «фотографічно» повторюється аж до тотожності основних «внутрішніх» та «зовнішніх» контекстів.

Утім, доведеться все ж завершити все сказане констатацією всезагальної відмови представників різних контекстів від спадщини Всеукраїнського Православного Церковного Собору 1918 року. Його рішення не були відмінені в Москві, але всі наступні Собори (різних рівнів) РПЦ про нього не згадували, приймаючи постанови щодо Церкви в Україні. Діячі Собору -ієрархи - зневажливо відгукувалися про нього як у Москві, так і в еміграції. Чільні представники українських урядів одноголосно критикували Собор у спогадах про події 1918 року, а Директорія формально «скасувала» його рішення законом про автокефалію та арештом провідних ієрархів. Українські церковні кола вважали Собор ворожою «загальноросійською» акцією. Учасники Собору 1918 р. з українського табору в особі отця Василя Лип-ківського заявляли, що не з нього відроджується соборноправність УПЦ, а тому Першим має іменуватися Собор 1921 р. Вилучений з церковної практики ВЦПС 1918 p., він залишився лише надбанням історії, але водночас, сподіваємося, досвідом історії.

1 Ульяновський В. І. Церква в Українській державі 1917-19120 pp. (доба Української Центральної Ради). - К., 1997. - С. 147-169; Ульяновський В. І. Церква в Українській державі 1917 - 1920 pp. (доба Гетьманату Павла Скоропадського). - К., 1997. - С. 254 - 313. Далі посилання на ці видання подаються в самому тексті в дужках як Кн. 1 та Кн. 2. Останнім часом з’явилися нові публікації щодо ВПЦС 1918 p., котрі не вносять ні принципово нових фактичних матеріалів, ні оціночних інвектив, проте мають іншу наукову цінність: Євсєєва Т. М. Російська Православна Церква в Україні 1917-1921 pp.: конфлікт національних ідентичностей у православному полі. - К., 2005. - 362 с.; Влада і православна церква в Україні (1917 -1930 pp.). - Харків, 2005; Петрушко В. И. Всеукраинский Православный Церковный Собор 1918 года: возникновение идеи и подготовка к проведению // XV Ежегодная Богословская конференция Православного Свято-Тихоновского гуманитарного университета. - М., 2005. - Т. 1. -С. 280 - 286; Білан І. Еволюція Української Православної Церкви в 1917 - 1942 роках: автономія чи автокефалія. - Львів, 2004. - 392 с.; Merlo S. All’ombra delle cupole d’oro. La Chiesa di Kiev da Nicola II a Stalin (1905 - 1939). - Milano, 2005. - 443 p. та ін.

2 Ульяновський В. Всеукраїнський Православний Церковний Собор 1918р. // Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року. Науковий збірник, присвячений 125-річчю від народження Гетьмана Павла Скоропадського та 80-річчю проголошення Української Держави 1918 року. -К., 1998.-С. 181-187.

3 Там само. - С. 181 - 187.

4 Речь.-1917.-13(26) мая.

5 Киевлянин. - 1917. - 25 ноября(8) декабря.

6 ЦДАВО України. - Ф. 3984. - Оп. 3. - Спр. 1. - Арк. З - 4 зв.

7 Скрынченко Д. В. Всеукраинский Церковный Собор // Малая Русь. -1918. - Вып. З.-С. 37-38.

8 Нова Рада. - 1918.-Nq 33.

9 Деяния Священного Собора Православной Российской Церкви. - М., 1918.-Т. 7.-С. 115; Голубцов Г. Дневник // Российская Церковь в годы революции (1917 - 1918). - М., 1995. - С. 187 - 189, 231 - 233.

10 ЦДАВО України. -Ф. 1071. - Спр. 88. - Арк. 41.

11 Там само. - Ф. 3984. - Оп. 3. - Спр. 26. - Арк. 14 - 16 зв.

12 Там само. - Ф. 1071. - Спр. 68. - Арк. 214 - 217; Ф. 3984. - Оп. 4. – Спр. l.-Арк. 99- 102.

13 Там само. - Ф. 3984. - Оп. 4. - Спр. 3. - Арк. 11-12.

14 Там само. - Ф. 1071. - Спр. 68. - Арк. 94. - Спр. 220. - Арк. 29 зв. -ЗО зв.

15 Там само. - Ф. 3984. - Оп. 3. - Спр. 24. - Арк. 10 - 10 зв.

16 Там само. - Оп. 4. - Спр. 10-а. - Арк. 64 - 65.

17 Там само. - Оп. 6. - Арк. 11 - 11 зв.

18 Там само. - Ф. 1071. - Спр. 68. - Арк. 218 - 221.

19 Скрынченко Д. В. Всеукраинский Церковный Собор. - С. 38 - 39.

20 Вениамин (Федченков), митр. На рубеже двух веков. - М., 1994. -С. 298.

21 Российский государственный исторический архив (СПб.) (далі -РГИА). - Ф. 796. - Оп. 445. - Спр. 784. - Арк. 2 - 2 зв.

22 Там само. - Арк. 4 - 5 зв.

23 ЦДАВО України. - Ф. 3984. - Оп. 4. - Спр. 1. - Арк. 51-58.

24 РГИА. - Ф. 796. - Оп. 445. - Спр. 784. - Арк. 53 - 54.

25 Нова Рада. - 1918. - 4(17) жовтня.

26 ЦДАВО України. - Ф. 1071. - Сгір. 68. - Арк. 61. - Сгір. 219. -Арк. 21 зв. -22.

27 Киевский православный вестник. 1918. - Nq 4. - С. 89 - 93.

28 Скоропадський П. Спогади. - К., 1995. - С. 196 - 199.

29 ЦДАВО України. - Ф. 1071. - On. 1. - Спр. 68. - Арк. 108 - 110.

30 Там само. - Арк. 1 - 13.

31 Там само. - Ф. 3984. - Оп. 4. - Спр. 1. - Арк. 51 -58, 80.

32 РГИА. - Ф. 796. - Оп. 445. - Спр. 784. - Арк. 6 - 7 зв., 11 - 1 зв.

33 ЦДАВО України. - Ф. 1071. - Спр. 69. - Арк. 1-4.

34 Там само. - Спр. 118. - Арк. 12 - 14.

35 Аотоцький О. Українські джерела церковного права. - Варшава, 1931. – С. 133-134. рік «урожайний» на визначні дати. Серед них чільне місце належить 90-й річниці приходу до влади П. Скоропад-

С. В. Корновенко

В. Г Колокольцев і аграрна реформа П. Скоропадського

ського, проголошення Української Держави та проведення аграрної реформи гетьманату. За останні десятиліття в українській історичній науці цим подіям присвячено не одну сотню публікацій, дисертацій, монографій тощо. Разом із тим, як свідчить їхній ретельний аналіз, інтерес дослідників до аграрної політики гетьманату, постатей, які тією чи іншою мірою причетні до розробки її принципів, реалізації на практиці, не вщухає і до теперішнього часу. Однак більшість сучасних фундаментальних науково-історичних видань стосується переважно постаті П. Скоропадського і значно менше - людей із оточення гетьмана, які безпосередньо стояли біля витоків реалізації його ідей щодо реорганізації поземельних відносин в українському селі в 1918 р.1 Віддаючи належне гетьману, все-таки вважаємо, що дещо невиправдано замовчується роль у розробці аграрного законодавства міністра землеробства Української Держави Василя Григоровича Колоколь-цева (10.05.1918 - 24.10.1918)12.

Незважаючи на те, що його діяльність на цій посаді проаналізовано у роботах Ф. Проданюка2, Р. Пирога3, Н. Ковальової4 та інших авторів, спеціальної публікації, присвяченої цій постаті в Раді міністрів Української Держави, поки що не існує.

Енциклопедично-довідкові видання, опрацьовані автором під час підготовки публікації або не містять взагалі відомостей про В. Г. Колокольцева5, або подають їх трьома-чотирма реченнями, до того ж з неточностями. Так, із «Енциклопедії українознавства» дізнаємося: «Колокольцов Василь, поміщик на Харківщині, вчений-агроном, визначний земський діяч, голова Вов-чанського повітового земства, міністр земельних справ в уряді Ф. Лизогуба та ініціатор закону про право продажу та купівлі землі (1918 p.). В жовтні 1918 р. підписав т. зв. „записку дев’ятьох" про потребу відновлення єдності Росі!»6. Подібна цій інформація міститься і в коментарях до «Спогадів» П. Скоропадського. Щоправда, чомусь Василя Григоровича подано як «Василя Васильовича»7.

Дана доповідь ставить за мету розкрити маловідомі біографічні дані В. Г. Колокольцева, його діяльність на посаді міністра землеробства Української Держави.

Василь Григорович Колокольцев - молодший син Григорія Дмитровича та Параски Станіславівни Колокольцевих - народився в 1867 р. у с. Верхня Писарівка Вовчанського повіту Харківської губернії. Батьківська родина була заможною: в її власності перебували тисячі десятин землі, будинки в Санкт-Петербурзі, Харкові, ґуральня у с. Симонівка. Батько В. Колокольцева вийшов у відставку з посади Вітебського губернатора. Сам майбутній міністр у числі кращих закінчив Кадетський корпус. Перед ним відкривалися грандіозні перспективи військового. Однак за сімейними обставинами він обирає інший шлях - цивільну службу В. Колокольцев стає студентом Петровсько-Розумовської сільськогосподарської та лісної академії в Москві, розриває стосунки зі «світом», до якого належав за народженням, захоплюється прогресивними, як на той час, ідеями народництва.

По закінченні академії тридцятилітній В. Колокольцев повертається в рідні місця і розгортає бурхливу діяльність, спрямовану на покращення як добробуту жителів, так і соціально-економічного розвитку Вовчанського повіту. За відданість справі, безкорисливість у кінці 1890-х pp. обирається головою Вовчанського повітового земства. Сучасники відгукувалися про нього як про вольову, енергійну особистість, господарника, котрий словом і ділом дбав про людей. За час перебування на посаді голови Вовчанського повітового земства, з кінця 1890-х до 1910-х pp., завдяки зусиллям Василя Григоровича в повіті було збудовано 153 земські школи, 14 сільських бібліотек, 15 лікарських дільниць, 13 фельдшерських пунктів. Більшість новобудов зводилася коштом голови повітового земства. За темпами розвитку освіти, культури, статків населення повіт у 1910 — 1913 pp. був другим у Російській імперії після Московського.

Був двічі одружений. Від першого шлюбу мав сина, від другого - доньку Кардинальні зрушення в житті Василя Григоровича відбулися в роки революції та громадянської війни (1917 - 1921 pp.). Він пережив трагедію: більшовики розстріляли його другу дружину, котра працювала вчителькою. Ледве живою залишилася перша, котру, разом із дитиною, переховували місцеві селяни.

З проголошенням Української Держави в 1918 р. він приймає пропозицію голови Ради міністрів Ф. Лизогуба і очолює Міністерство землеробства. З палінням гетьманату переходить на сторону А. Денікіна, в уряді котрого також опікується питаннями земельної реформи. Після поразки Добровольчої армії у лютому 1920 р. через Новоросійськ емігрує за кордон, перехворівши дорогою на тиф: спочатку до Греції, згодом до Сербії. У 1923 - 1925 pp. живе і працює бухгалтером у Берліні, де одружується втретє. З 1925 р. його доля тісно пов’язана з Парижем, де він до 1934 р. працював завідувачем складу на автозаводі «Рено». У зв’язку з перенесеним інсультом, небажанням бути «тягарем» для родини в 1934 р. Василь Григорович наклав на себе руки. Похований він на Біянкурському цвинтарі в передмісті Парижа8.

З’ясувавши основні віхи життя та діяльності В. Колокольцева, вважаємо за доцільне детальніше проаналізувати його участь у розробці аграрної реформи П. Скоропадського.

Не викликає сумнівів усталене в сучасній українській історіографії твердження про те, що важливим як із соціально-економічної, так і суспільно-політичної точки зору компонентом внутрішньоекономічної політики гетьманату було вирішення аграрного питання. Зрозуміло, що провідну роль у цьому мало відіграти Міністерство землеробства, зокрема його глава. Підчас формування складу Ради міністрів на посаду міністра землеробства П. Скоропадський розглядав декілька кандидатур: Г. Кияницина - члена Української народної громади, А. Зноско-Боровського - керуючогосправами Союзу хліборобів. Однак через різні причини до 10 травня 1918 р. посада міністра землеробства залишалася вакантною. У цій ситуації з пропозицією щодо заміщення вакансії до гетьмана звернувся Ф. Лизогуб - чинний на той момент голова Ради міністрів Української Держави. Він представив В. Колокольцева як людину, здатну виконувати покладені на нього обов’язки міністра землеробства. У гетьмана така пропозиція заперечень не викликала. Як пригадував Павло Петрович згодом, «на посаду міністра землеробства було призначено, це був особистий вибір Лизогуба, Колокольцева, харківського земського діяча, агронома, людину з бездоганною репутацією»9. 10 травня 1918 р. гетьман затвердив В. Колокольцева на цій посаді.

Виходячи зі змісту мемуарів П. Скоропадського, є підстави твердити, що стосунки між гетьманом і міністром склалися добре. Зокрема, Павло Петрович високо оцінював особисті якості Василя Григоровича: «...Колокольцев мені дуже подобався... свою справу він робив чесно. Не відхилявся ні в одну, ні в іншу сторону, щиро хотів провести розумну аграрну реформу, не знищуючи цукрової промисловості та тих культурних гнізд, котрі я вважав за доцільне залишити... Дотримуючись середньої лінії, Колокольцев не був популярним...він, я вважаю, справді хотів принести користь народу, а не отримати оплески від тієї чи іншої партії. Був надзвичайно стійким у своїх переконаннях...»10 Очевидно, таку компліментарність між двома діячами можна пояснити тим, що вони були однодумцями щодо основних засад проведення аграрної реформи в Україні. Наприклад, В. Колокольцев неодноразово повторював, що він у «майбутньому бачить Україну, яка складається із міцних, дрібних селянських господарств, цукрова промисловість використовує селянські землі як плантації»11. Відомо, що аналогічними були й ідеї гетьмана: «Я прихильник дрібних господарств, зокрема в Україні, і неодноразово говорив, що мій ідеал бачити Україну, вкриту одними лише дрібними високопродуктивними, приватними господарствами...»12

У діаметрально протилежному напрямі розгорталися стосунки ново-призначеного міністра з чиновниками підпорядкованого йому відомства. Фактично діяльність В. Колокольцева-міністра розпочалася з конфлікту між ним та апаратом Міністерства. Ф. Продашок цю ситуацію подає так, що міністр-русофіл, який розпочав гоніння на українських спеціалістів та переведення всієї документації на російську мову, наразився на опозицію своїм вчинкам з боку чиновників Міністерства13. На наш погляд, сутність конфлікту полягала в іншому. І це стає цілком зрозумілим після з’ясування складу апарату Міністерства. Так, за свідченнями безпосереднього учасника тих подій, до того ж об’єктивного історика, Д. Дорошенка, більшість персоналу Міністерства землеробства складали есери, котрі потрапили туди ще за Центральної Ради14. Вони, як відомо, були прихильниками соціалізації землі, тоді як В. Колокольцев - приватної власності. Щоб унеможливити роботу Міністерства з розробки аграрної реформи, есери вдалися до саботажу. Саме проти цього і виступив В. Колокольцев - людина конкретної справи, яка не терпіла невиправданих зволікань у роботі, тим більше у такій важливій справі, як аграрна реформа. Він удався до радикальних і рішучих кроків, пов’язаних із налагодженням конструктивної роботи підпорядкованого йому відомства. Водночас Василь Григорович діяв у правовому полі законодавства Української Держави. Радою міністрів, за поданням В. Колокольцева, був затверджений закон «Про деякі зміни існуючих штатів міністерства земельних справ». Його зміст дозволив міністру провести кадрові перестановки, залишити у Міністерстві дієздатні, конструктивні сили, здатні працювати в задекларованому гетьманом напрямі щодо проведення аграрної реформи15. Щоправда, не обійшлося без особистого втручання П. Скоропадського, яке прискорило вирішення конфліктної ситуації.

На наш погляд, у таких діях міністра потрібно швидше вбачати організаторські здібності до мобілізації людських зусиль в екстремальній ситуації на вирішення конкретних соціально-економічних питань, а не звинувачувати його, як це робили есери, у русофільстві. Тим більше, як засвідчила історія, кадрова реорганізація Міністерства позитивно позначилася на активізації його діяльності.

Організаторські, креативні здібності В. Колокольцева виявилися і під час вирішення інших складних ситуацій. Так, зокрема, він став одним із ініціаторів та розробників ключових законів у проведенні аграрної реформи П. Скоропадського.

24 травня 1918 р. на розгляд Ради міністрів було подано законопроект Міністерства земельних справ «Тимчасовий закон про порядок набування і позбування земель на території Української Держави»16. Зміст документа, крім усього іншого, відображав основні ідеї його авторів - прихильників «середньої лінії» у проведенні аграрної реформи, які намагалися, з одного боку, задовольнити інтереси селян, а з іншого - не нашкодити цукровій промисловості та зразковим господарствам. Згідно з цим проектом, тимчасово, до затвердження загального закону, дозволялися купівля-продаж землі. Визначалися розміри угідь,'які могла придбати «кожна окрема особа із сільського населення» в одні руки і тільки для сільгосппотреб - 25 десятин. Перевищення норми допускалося лише з особистого дозволу міністра, якщо йшлося про створення зразкових господарств. Без обмеження скуповувати землі міг Державний земельний банк, створюючи, тим самим, державний земельний фонд17. Сам міністр, беручи участь в обговоренні законопроекту, коментував його таким чином: «Необхідно проводити планомірну роботу, ставлячи за мету створення міцного економічного ладу. У цьому зв’язку і було видано закон про право купівлі-продажу не більше

25 дес. землі»18. Після жвавого і тривалого обговорення законопроект було затверджено 14 червня 1918 р. як закон «Про право продажу та купівлі землі поза міськими оселями»19.

27 травня 1918 р. Рада міністрів схвалила запропонований В. Колоколь-цевим «Закон про врожай 1918 року на території Української Держави», у цей же день його підписав і гетьман20. Ураховуючи всі його сильні та слабкі сторони, на наш погляд, він був своєрідним компромісом між гетьманом, австро-німецькою адміністрацією та землевласниками, частково усував протиріччя, породжені указом фельдмаршала Г. Іїйхгорна від 6 квітня 1918 р.

Найповніше ділові, організаторські здібності В. Колокольцева розкрилися під час головування в аграрній комісії при Міністерстві землеробства, покликаній розробити основний земельний закон. Вона працювала з 2 серпня по 20 жовтня 1918 р. Її склад був доволі представницьким. Так, крім відомих українських кооператорів, агрономів, професорів, участь у її роботі брали професор Аухгаген - ректор Королівської вищої сільськогосподарської школи в Берліні, старший землемір Міністерства землеробства Німеччини Брюнін21. Серед членів комісії єдності думок щодо вирішення аграрного питання в Україні не було. Все ж таки під впливом А. Афанасенка (член ради Міністерства землеробства) та В. Колокольцева 22 серпня 1918 р. були прийняті рішення, котрі відображали зміст «середньої лінії»: застосовувати принцип примусового відчуження лише у крайніх випадках; визнати непорушним принцип приватної власності; передачу землі здійснювати лише шляхом її продажу2223.

Розробку конкретних заходів земельної реформи здійснювала підкомісія, обрана з членів аграрної комісії. До її складу входили: А. Афанасенко, A. Зноско-Боровський, Р. Будберг, Н. Черненков, Г. Сидоренко, В. Колокольцев. Результатом діяльності підкомісії став законопроект, остаточна редакція котрого була затверджена 16 жовтня 1918 р. Згідно зі змістом документа, через рік держава мала викупити у поміщиків надлишки їхнього землеволодіння і розпродати у приватну власність тих селян, які вже мали певні розміри наділів. Дії закону підлягали насамперед землі, що перебували в оренді, угіддя господарств із екстенсивним обробітком24.

Однак під час постатейного обговорення законопроекту 17-18,21 жовтня 1918 р. його було відхилено, а В. Колокольцева звинувачено у радикалізмі, перевищенні своїх повноважень. Насправді, і ми погоджуємося у цьому з твердженням Н. Ковальової, цей законопроект міністра землеробства відхилили через те, що члени урядової комісії відмовилися втручатися у справи великого землеволодіння25. Міністр В. Колокольцев подав у відставку, яку гетьман прийняв. Новопризначеним міністром землеробства став B. Леонтович. Із відставкою В. Колокольцева конструктивна робота з вироблення основного закону аграрної реформи перетворилася на постійні дискусії, а запропонований В. Аеонтовичем законопроект в основному грунтувався на попередньому, розробленому В. Колокольцевим, хоча і з деякими змінами та доповненнями. На думку ж гетьмана, «закон було розроблено Колокольцевим»26. Підсумовуючи діяльність аграрної комісії під головуванням В. Колокольцева, ми солідарні зі слушною думкою Р. Пирога, що вона була досить активною і плідною. Зусиллями і міністра, і членів комісії заповнювалися лакуни в правовому полі майбутньої земельної реформи27.

Отже, виходячи з викладеного вище матеріалу, є підстави твердити, що B. Колокольцев був вольовою, енергійною, самовідданою та безкорисливою особистістю. Він відіграв унікальну роль під час перебування на посаді міністра землеробства Української Держави. Фактично Василь Григорович був основним виконавцем гетьманських задумів та ідей щодо аграрної реформи. Саме завдяки його активним зусиллям були розроблені ключові закони земельної реформи П. Скоропадського, котрі б, у разі їхнього прийняття та реалізації, зрушили б з мертвої точки аграрне питання в Україні.

1 Див., напр., Терела Г. Аграрна політика Української Держави П. Скоропадського: Автореф. дис. канд. іст. наук. - Дніпропетровськ, 1998; Ковальова Н. Аграрна політика українських урядів (1917 - 1921 pp.): Автореф. дис. канд. іст. наук. - Дніпропетровськ, 1999; Малиновський Б. Аграрна політика Австро-Угорщини та Німеччини в Україні 1918 p.: Автореф. дис. канд. іст. наук. - Дніпропетровськ, 2002; Реєнт О. Павло Скоропадський. -К.: Альтернативи, 2003.

2 Проданюк Ф. Внутрішня політика Української Держави (29 квітня – 14 грудня 1918 року): Дис. канд. іст. наук. - К., 1997.

3 Пиріг Р. Земельна реформа гетьмана П. Скоропадського: спроби проведення та причини невдачі // Український історичний журнал. - 2006. -№ 3. - С. 68-84.

4 Ковальова Н. Діяльність уряду Української Держави у сфері аграрних відносин / Ковальова Н., Корновенко С., Малиновський Б., Михайлюк О., Морозов А. Аграрна політика в Україні періоду національно-демократичної революції (1917 - 1921 pp.). - Черкаси: Ант, 2007. - С. 89 - 103.

5 Енциклопедія історії України. - Т. 4. - Ка - Ком. - К.: Наукова думка, 2007.

6 Енциклопедія українознавства. - Т. 3. - Львів, 1994. - С. 1083.

7 Коментарі / Скоропадський П. Спогади. - К. - Філадельфія, 1995. – C. 358.

8 Захаров И. В. Г. Колокольцов. Жизнь и деятельность. - Волчанск: Вол-чанская типография, 2003. - С. 9 - 14.

9 Скоропадський П. Спогади. - К. - Філадельфія, 1995. - С. 162.

10 Скоропадський П. Спогади... - С. 170.

11 Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі - ЦДАВОУ). - Ф. 1061. - Оп. 3. - Спр. 12. - Арк. 9.

12 Скоропадський П. Спогади... - С. 137.

13 Проданюк Ф. Внутрішня політика Української Держави (29 квітня – 14 грудня 1918 року): Дис. канд. іст. наук. - К., 1997. - С. 90.

14 Дорошенко Д. Історія України 1917 - 1923: В 2-х т. - Т. 2. - Українська Гетьманська Держава 1918 року. - К.: Темпора, 2002. - С. 198.

15 ЦДАВОУ-Ф. 1064.-Оп. 1. - Спр. 13.-Арк. 6.

16 Киевская мысль. - 1918. - 26 мая.

17 Киевская мысль. - 1918. - 28 мая.

18 ЦДАВОУ-Ф. 1061. -Оп. 3.-Спр. 12.-Арк. 9.

19 Державний Вістник. - 1918. - 16 червня.

20 ЦДАВОУ - Ф. 1064. - On. 1. - Спр. 13. - Арк. 3 зв.

21 Аграрная комиссия // Известия Протофиса. -1918.-12 сентября.

22 ЦДАВОУ - Ф. 1061. - Оп. 3. - Спр. 12. - Арк. 4 - 12.

23 ЦДАВОУ.-Ф. 1061.-Оп. З.-Спр. 13.-Арк. 11-19.

24 ЦДАВОУ. - Ф. 1061. - Оп. 3. - Спр. 12. - Арк. 30 - 33.

25 Ковальова Н. Діяльність уряду Української Держави у сфері аграрних відносин / Ковальова Н., Корновенко С., Малиновський Б., Михайлюк О., Морозов А. Аграрна політика в Україні періоду національно-демократичної революції (1917 - 1921 pp.). - Черкаси: Ант, 2007. - С. 99.

26 Скоропадський П. Спогади... - С. 283.

27 Пиріг Р. Земельна реформа гетьмана П. Скоропадського: спроби проведення та причини невдачі... - С. 76.

О. М. Завалънюк

Гетьманат Павла Скоропадського: розбудова національної університетської освіти

У ході національного відродження доби Української революції 1917 -1920 років успішно здійснювалися важливі культурно-освітні проекти, унікальне місце серед яких зайняло творення нової університетської системи як альтернативи старій, дореволюційній.

До запровадження Гетьманщини українці зуміли сформувати мережу своїх народних університетів (Київ, Житомир, Чернігів, Херсон, Полтава, Вінниця, Кременчук та ін.). Утім лише один із них - Київський мав науковий характер і максимально наближався до типу класичних університетів, що функціонували в Україні як російські (Київ, Харків, Одеса). Рух на місцях, який був спрямований на відкриття державних університетських закладів (Кам’янець-Подільський, Катеринослав, Харків, Полтава та ін.), знайшов підтримку, з одного боку, серед лекторів Київського українського народного університету, які сформували справжній дієвий центр підтримки з розбудови мережі українських університетів, з іншого боку, у департаменті вищої і середньої освіти Міністерства народної освіти УНР. За міністра освіти В. К. Прокоповича його відомство розробило план університетського будівництва, за яким належало: 1) у всіх російських вищих школах України запровадити обов’язкову лектуру української мови і кафедри українознавства; 2) розпочати поступову українізацію всієї вищої освіти країни, враховуючи чисельність українських вчених і можливості старої професури оволодіти українською викладовою мовою; 3) активно взятися за підготовку кадрів української професури; 4) започаткувати мережу державних вищих шкіл України, першим осередком якої стане Київський український народний університет, перетворений «в національний з державними правами і за державні кошти»; 5) відкрити нові українські університети: державний -у Кам’янці-Подільському, народні - в Києві, Харкові й Одесі; 6) мобілізувати з-за кордону українських вчених для викладацької роботи на батьківщині1. Втім реалізувати схвалений цінний план творення нової університетської системи не вдалося через державно-політичну перебудову України, починаючи з кінця квітня 1918 р.

Серед важливих заходів нової влади значилося і будівництво в Українській Державі університетів. Міністр освіти М. П. Василенко отримав схвалення гетьманом Павлом Скоропадським програми, за якою належало, зокрема, заснувати 4 українські університети, українізувати всі типи шкіл2. Усвідомленню потреби українських національних університетів сприяли значною мірою певні політичні сили, які настирливо вимагали негайно приступати до українізації університету св. Володимира. Такий підхід заперечували як гетьман, його міністр освіти3, так і російська професура всіх старих університетів в Україні4. Позиція міністра М. П. Василенка щодо творення українських університетів, як і наполегливість українських вчених, що працювали в Київському українському народному університеті і департаменті вищої і середньої школи Міносвіти Української Держави, спричинили появу Тимчасової комісії в справах вищої школи і наукових інституцій під головуванням академіка В. І. Вернадського, яка мала дорадчі функції. Її завданням було виробити законопроекти про заснування і умови діяльності нових вищих шкіл, різних наукових установ тощо. Комісія, яка складалася із 13 професорів і 2 приват-доцентів, розпочала роботу 20 червня 1918 р.

І вже 22 липня вона схвалила в остаточній редакції законопроект про перетворення Київського українського народного університету в Київський державний український університет. А 26 липня вона повністю погодила інший проект закону - про заснування Кам’янець-Подільського державного українського університету5. Обидва заклади створювалися на державні кошти (на відміну від народних університетів) з 1 липня 1918 р. у складі чотирьох факультетів (у Києві - історико-філологічний, фізико-математичний, правничий і медичний; у Кам’янці-Подільському - історико-філологічний і фізико-математичний з двома відділами - математичним та природничо-історичним). Два інших факультети не називалися, але одним із них мав обов’язково бути богословський, на чому наполягали українські священики Подільської єпархії). До появи нових статутів і штатних розписів українських держуніверситетів новостворені заклади мали керуватися загальним статутом і штатами російських університетів від 23 серпня 1882 р. з наступними змінами. До професорсько-викладацької корпорації КДУУ (крім медичного факультету, який щойно створювався) могли увійти лектори українського народного університету як професори, при умові, що вони мали ступінь магістра або звання ад’юнкта спеціальних вищих шкіл, і як в. о. професорів, якщо у них було звання приват-доцентів російських університетів. У КПДУУ і на медичному факультеті Київського українського держуніверситету всі адміністративні і професорсько-викладацькі посадовці призначалися міністром освіти. Що ж до посад екстраординарних професорів, то в обох університетах тимчасово впродовж 5 років можна було обирати осіб, що склали іспит на ступінь магістра і викладали в званні приват-доцента в одному із російських чи українських університетів не менше 3 років. Протягом такого ж часу до виконання посад ординарних та екстраординарних професорів могли бути обрані українські та російські вчені, які мали ступінь доктора одного із закордонних університетів та були відомі своїми науковими працями і педагогічною діяльністю у тих же вищих навчальних закладах. З дозволу міністра освіти викладання дисциплін можна було проводити російською мовою. Обидва новостворені університети могли приймати іспити на здобуття вчених ступенів магістра і доктора лише після завершення формування факультету у повному складі, тобто в їх структурі нараховувалися 4 курси студентів. Представники професорсько-викладацької корпорації, які пропрацювали в університеті не менше двох років, з дозволу міністра освіти могли мати наукове відрядження на І - II семестри. На історико-філологічному факультеті КПДУУ засновувалися на загальних підставах кафедри польської та єврейської літератури й історії.

Починаючи з 1919 року, міністр освіти мав право ставити перед урядом питання про виділення коштів на будівництво і облаштування нових приміщень обох університетів (вони тимчасово знаходилися в будинках, які належали відповідно військовій і технічній школам). Для виконання величезних обсягів робіт, пов’язаних із будівництвом корпусів, законами створювалися: у Києві - «Комітет будування помешкань (Київського Державного Українського) Університету», у Кам’янці-Подільському - «Комісія по збудуванню Кам’янець-Подільського Державного Українського Університету»6.

5 серпня 1918 р. Рада міністрів Української Держави ухвалила обидва закони, 17 серпня гетьман України затвердив їх. На прохання української наукової інтелігенції Павло Скоропадський дав згоду на розміщення КПДУ в будинку колишньої Миколаївської артилерійської школи, що згодом було зафіксовано у відповідній постанові уряду7. Під Кам’янець-Подільський державний український університет виділили садибу і триповерхове приміщення місцевої середньої технічної школи, яка була підпорядкована Міністерству освіти і мистецтва (впродовж першого навчального року школа співіснувала з університетом під одним дахом). На ремонтні роботи навчального корпусу, який зазнав сильних руйнувань від російських військ у 1917р., центральна влада виділила 60 тис. крб8. Свою частку у фінансування ремонтних робіт і облаштування аудиторій і кабінетів внесли Подільська губернська народна управа і Кам’янецька повітова народна влада, які ще навесні 1918 р. взяли на себе відповідні зобов’язання9. Для забезпечення функціонування обох українських держуніверситетів уряд на друге півріччя 1918 р. виділив 2 354 450 крб10 (з цієї суми 1 375 000 крб призначалися КДУУ, решта - 979 450 крб - КПДУУ). В основу розрахунків кошторису були покладені розміри ставок працівників, зафіксовані у «Законі про установлення розпису платні служачим вищих шкіл на Вкраїні», затвердженому Павлом Скоропадським 23 серпня 1918 року11.

20 листопада 1918 р. керівник держави надав юридичної сили закону про заснування в складі КПДУУ богословського факультету, на утримання якого до 1 січня 1919 р. з держскарбниці виділяли 139 500 крб12.

Важливим етапом у формуванні української університетської освіти в Україні стали підготовка і проведення велелюдних, колоритних урочистостей, пов’язаних із відкриттям обох держуніверситетів. Ці розрекламовані заходи стали великим святом української культури, в якому взяли участь представники влади, української інтелігенції, широка місцева громадськість, професорсько-викладацькі корпорації, студентство, школярі. Перше із них відбулося в столиці 6 жовтня 1918 р. Відкриваючи університет, гетьман Павло Скоропадський у переповненій залі закликав колектив закладу переборювати, зокрема, «вузьку національну нетерпимість», поширювати досвід європейських і російських учених, пообіцяв допомагати «розвиткові й процвітанню» КПДУУ, закликав професуру збагачувати українську культуру, а студентів - правильно розуміти добу соціальних реформ, яку переживала Україна, аби уникнути «нечуваних страхіть,...руїни культури та цивілізацій,.. . повного знищення свободи особи». Він також висловив переконання, що «тільки на основах науки, на основах державності та принципі індивідуальної свободи можливий соціальний поступ людності». Розраховуючи на розуміння і підтримку своєї позиції, гетьман України, звертаючись до молоді, висловив сподівання, що вона виступить на захист законності й свободи, спрямовані на процвітання й добробут «народу українського й нашої дорогої України»13.

Павло Скоропадський збирався прибути на відкриття і Кам’янець-Подільського університету. У стані суворої секретності розроблявся план двох варіантів маршруту гетьмана до адміністративного центру Поділля, були мобілізовані додаткові сили й засоби для убезпечення першої особи країни під час поїздки. Втім зреалізувати намічене перешкодила урядова криза. На святі відкриття, яке відбулося 22 жовтня 1918 p., гетьмана представляв його особистий посланець генерал Лібов. Він передав університету гетьманську жалувану грамоту, якою урочисто проголошувалось: «Грамотою цією нашою ознаменуймо всім тим, кому то належить і особливо Пану Міністру Освіти, Панам Ректору, Професорам і Студентам, що ми визнали за благо для всього люду українського утворити в місті Кам’янець-Подільському Український Державний Університет. Призиваючи Боже бла-гословеніє на це огнище Народної освіти, бажаємо, аби цей університет, сприяючи широкому відродженню Нашої Національної Культури, виявив усі творчі сили багатого духом та здібностями Українського народу»14. Подібну грамоту отримав і КДУУ.

Творення професорсько-викладацьких корпорацій українських університетів відбувалося впродовж серпня-жовтня 1918 р. За підрахунками ректора Київського державного українського університету Ф. П. Сушицького, його закладу на перший рік роботи були потрібні ЗО професорів. На посади ординарних і екстраординарних професорів історико-філологічного факультету призначили відомих учених: А. Ю. Кримського, Г. Г. Павлуць-кого, Є. К. Тимченка, А. М. Лободу, М. К. Гринського, О. М. Лук’яненка, B. В. Зіньківського, С. С. Дложевського, І. В. Шаровольського, В. Ю. Данилеви-ча, І. І. Огієнка, Ф. П. Сушицького, М. С. Гру шевського, фізико-матема-тичного факультету - О. Д. Граве, І. М. Ганицького, В. І. Лучицького, C. Е. Кушакевича, В. О. Плотникова, В. В. Дуб’янського, Ф. П. Швеця, М. П. Кравчука, В. О. Кістяківського, правничого факультету - М. І. Туган-Барановського, Б. О. Кістяківського, М. М. Тоцького, М. П. Василенка, В. І. Сінайського, Ф. І. Міщенка, С. Ф. Веселовського, медичного факультету -О. В. Корчак-Чепурківського, В. М. Костантиновича, А. А.Тржеціевського, М. П. Нещадименка, Є. К. Черняхівського, О. К. Черняхівського, М. Вовкобоя, М. Т. Геращенка, Цішковського, Якуту і Леонтовича15. Переважна більшість професорів були з університету св. Володимира, паралельно працювали на двох факультетах Київського українського народного університету За національним складом в корпорації переважали українці, однак не всі вони добре володіли українською викладовою мовою, а декотрі із них взагалі не ідентифікували себе українцями і повинні були вивчити українську мову разом із професорами-росіянами. За спостереженням В. В. Зіньківського, «вчених, які володіли українською мовою і могли викладати українською, було взагалі небагато... Із створенням особливого державного українського університету ... появляється можливість запросити на штатні кафедри тих вчених, які згодилися б впродовж певного терміну перейти на українську мову - і це відкривало можливість запрошення серйозних вчених»16.

Оскільки на наступні навчальні роки була потрібна більша кількість україномовних професорів, восени 1918 р. 33 молодих, перспективних у науковому плані українці були прийняті на посади професорських стипендіатів для підготовки до майбутньої викладацької праці17. Цій справі також слугували кілька законів, затверджених П. Скоропадським, зокрема «Про заснування 20 стипендій у розмірі від 5 000 до 7 200 карбованців для підготовки професорів вищих навчальних закладів України з викладанням українською мовою», «Про право писання і оборони дисертацій на присудження вчених студентів у всіх вищих навчальних закладах України українською мовою», «Про зміну умовин отримання звання приват-доцента в державних університетах України»18.

Значно складніше проходив процес формування професорсько-викладацької корпорації в Кам’янець-Подільському університеті. Оскільки в місті не було своєї професури, за винятком П. М. Бучинського, який працював тут після завершення кар’єри в Новоросійському університеті, довелося запрошувати на роботу науковців з Києва, Харкова, Катеринослава, Львова, Ніжина та деяких інших освітніх центрів Східної і Західної України. У серпні-жовтні 1918 р. утворився базовий осередок майбутнього викладацького колективу, до якого увійшли професори І. І. Огієнко (ректор), П. М. Бучинський, В. І. Петр, В. О. Біднов, К. В. Широцький, приват-доценти Л. Т. Білецький, М. О. Драй-Хмара, М. А. Чайковський, І. П. Крип’якевич, С. Балей, Ю. Гірняк, В. Кучер19. Навчальний рік розпочався за участі всього 13 викладачів20. Утім уже в січні 1919 p., перед початком другого семестру, призначення на роботу до Кам’янець-Подільського університету отримали професори М. М. Хведорів, М. О. Столяров, А. Е. Малиновський, П. В. Клименко, Д. Шелудько, О. 3. Неселовський, приват-доценти М. М. Васильківський, Й. Ф. Оксіюк, О. В. Прахов, П. Г. Клепатський, М. А. Плевако, Л. М. Левітський, І. А. Любарський, Д. І. Дорошенко, Б. О. Ларін21, вирішивши тим самим кадрову проблему до кінця навчального року. Майже всі професори і доценти могли відразу викладати українською мовою. З проханням дозволити перейти на російську викладову мову впродовж першого навчального року до Міністерства освіти й мистецтва звернулися лише два професори - П. М. Бучинський (поляк) і В. І. Петр (чех). Як свідчив В. О. Біднов, дозвіл було надано, втім 70-річний В. І. Петр, на відміну від свого дещо молодшого колеги, українську мову так і не опанував22.

Із прийняттям закону про заснування богословського факультету виникла потреба залучити до викладацької праці у цьому підрозділі теологів. Однак заповнення вакансій відбулося після завершення першого семестру.

Важливе значення для функціонування українських національних університетів мало формування достатньо підготовленого до навчання українською мовою у вищій школі контингенту студентів. Ще в серпні 1918 р. були опубліковані «Правила до прийому в університети в 1918 - 19 pp.», розроблені в Міністерстві освіти й мистецтва і які стосувалися не лише українських університетів. На відміну від попередньої практики російських університетів, на навчання належало приймати представників обох статей. Національність при зарахуванні до уваги не бралася. Вступних іспитів не передбачалося. Важливо було, аби абітурієнти завершили середні навчальні заклади, до яких належали чоловічі гімназії, православні духовні семінарії, Олександрійський ліцей, школа правознавства, реальні училища (з додатковим класом), військові гімназії, восьмикласні громадські комерційні школи, вчительські інститути, семикласні комерційні школи, семикласні жіночі гімназії та інститути колишнього відомства імператриці Марії, семикласні єпархіальні школи. Утім для зарахування в університети, в т. ч. і українські, випускники, наприклад, громадських комерційних шкіл повинні були додатково скласти за курс гімназії іспит з латини, при умові, що вони вступають на різні факультети, крім фізико-математичного. Складніше було вихованцям учительських інститутів. Крім випускних свідоцтв, їм належало подати ще й посвідчення про додатково складені іспити не лише з латини, а й нових мов (німецька, англійська, французька). Могли не прийняти документи для вступу в університети у випускників семикласних комерційних шкіл за тієї умови, якщо вони не склали додатково аж 5 іспитів (латина, російська мова, російська література, історія, математика). У разі вступу на фізмат зазначеній категорії абітурієнтів можна було обійтися без іспиту з латинської мови. Випускницям жіночих середніх навчальних закладів (семикласні жіночі гімназії, підпорядковані Міністерству освіти й мистецтва, а також гімназії та інститути, що раніше підпорядковувалися відомству імператриці Марії, селянські єпархіальні школи та ін.) для зарахування на різні факультети університетів слід було представити ще й посвідчення про складені за курс гімназії іспити з російської мови і літератури, латини, фізики, математики, а також з однієї із нових мов у тому разі, якщо не вивчались у школі. Хто ж поступав на фізико-математичний факультет, міг не складати іспиту з латинської мови23.

Із аналізу правил стає зрозуміло, що від абітурієнтів не вимагалось знати українську мову, що неминуче мало породити колізію у навчальному процесі українських державних університетів, створити додаткові внутрішні труднощі для студентів неукраїнського походження.

Прийом молоді на навчання оголосили уже в серпні 1918 р. Документи приймали впродовж кількох місяців. Українська молодь, оповіщена про відкриття своїх національних університетів, активно потягнулася до світла знань. Відповідно до закону про перетворення КУНУ в державний заклад усі студенти народного університету автоматично ставали другокурсниками держуніверситету «з зарахуванням прослуханих предметів та складених іспитів». У тому разі, коли студенти (вільні слухачі) не мали атестатів зрілості за середню школу, їм надавали право скласти відповідні іспити і зобов’язували представити документи до кінця чотирирічного терміну навчання як одна із важливих умов отримання дипломів про вищу освіту24. Точно встановити кількість другокурсників важко. Утім відомо, що в листопаді 1917 р. в КУНУ навчалося 420 осіб на історико-філологічному факультеті, 240 - правничому і 140 - фізико-математичному, разом - 800 осіб25. Виступаючи на відкритті КДУУ, ректор Ф. П. Сушицький наголосив, що на двох курсах нараховується загалом 3 000 студентів, 99 % яких становили українці26.

Зарахування студентів КПДУУ проходило впродовж 13 засідань приймальної комісії. До кінця 1918 р. на навчання на два факультети прийняли 414 осіб27. Ректор університету 1.1. Огієнко зазначав, що серед заяв абітурієнтів «великий відсоток жидів»28.

Навчальні плани українських університетів увібрали в себе революційні вимоги українців 1905 - 1907 pp. щодо запровадження в тодішній вищій школі України ряду українознавчих дисциплін. Ухвалені Радами професорів навчальні плани передбачали вивчення комплексу українознавства. Так, на всіх факультетах вивчалися українська мова, історія України, географія України, історія українського письменства. На історико-філологічному факультеті студенти студіювали вступ до українознавства, історію української мови, історію стародавньої української літератури, українську народну поезію, історію нової української літератури, історію Слобідської України, історію української церкви, історію України до Люблінської унії, історію українського мистецтва, історію української музики тощо29.

Українські університети дбали про заснування і розвиток своїх бібліотек. У КДУУ фундаментальна бібліотека успадкувала фонди бібліотеки народного університету, які, на думку ректора, були непоганими. Через придбання книг із приватних книгозбірень та з-за кордону університет значно побільшував кількість наукової і навчальної літератури. Планувалося, що до кінця 1918 р. фонди університетської бібліотеки зростуть до 100 тис. примірників30.

Фундаментальна бібліотека Кам’янець-Подільського університету формувалася з нуля. Ректор 1.1. Огієнко звернувся до громадськості і різних уста-нов з проханням дарувати університету різну літературу. За повідомленням одноденної газети «Свято Поділля» на цей заклик відгукнулися: професор П. М. Бучинський (пожертвував із своєї бібліотеки 244 різних видання), Подільське церковне історико-археологічне товариство (119), Київська духовна академія (796), адвокат Альтер (70), директор комерційної школи В. І. Мазінг (256). Дарували літературу й українські видавництва: «Союз», «Українська школа», «Серп і молот», «Грунт», «Вернигора», «Дзвін» та ін. Станом на 22 жовтня 1918 р. бібліотека КПДУУ нараховувала всього 1686 примірників31. Викладачі університету (І. І. Огієнко, А. Т. Білецький, В. О. Біднов, Й. І. Шманкевич, Є. Й. Сіцінський, М. О. Хитьков та ін.) продовжували наповнювати бібліотечні фонди. До кінця 1918 р. вони зросли до 10 тис. томів32. Було вироблено і заповнено штат бібліотеки, яку спочатку очолював Іван Сливка, вчитель І. І. Огієнка.

Попри значні бібліотечні фонди, у них майже не було української літератури. Заклади взяли курс на поповнення її через друк лекційних курсів професорів і доцентів. Однак на це були потрібні час і кошти, то ж видання з’явилися лише у 1919 р.

Таким чином, за Павла Скоропадського українська національна університетська освіта, по-перше, дістала державно-правовий характер, по-друге, оформилась у початкуючу функціональну систему. Гетьман дав принципову згоду на заснування українських університетів як осередків національної культури, затвердив закони, на базі яких творилися університетські заклади і заповнювалися їх штати, сприяв ректорам у розв’язанні складних матеріально-технічних проблем. За підтримки гетьманської держави і громадськості обидва українські університети отримали навчальні площі, привели їх у належний стан, сформували в основному українські професорсько-викладацькі корпорації, контингент студентської молоді, у якому переважали українці - майбутнє поповнення інтелігенції титульної нації. Нерозв’язаними проблемами залишалися недосконалі правила прийому студентів, відсутність українських університетських статутів, практика російськомовного викладання частини навчальних дисциплін, незадовільний стан із забезпеченням навчального процесу україномовною літературою тощо. Утім все це аж ніяк не може применшити величезного значення появи вперше на освітній карті України і світу українських університетських закладів.

1 Дорошенко Дмитро. Історія України 1917 - 1923 pp. У 2-х т. - К.: Тем-nopa.2002.-T.L-C. 278.

2 Полонська-Василенко Н. Микола Прокопович Василенко - його життя та наукова діяльність //Український історик. - Нью-Йорк - Мюнхен. -1966. - № 3-4.-С. 45.

3 Скоропадський Павло. Спогади. Кінець 1917 - грудень 1918 / Гол. ред. Ярослав Пеленський. - К. - Філадельфія, 1995. - С. 52, 232; Спекторский Е. В. Столетие Киевского университета св. Владимира // ALMA MATER. Університет св. Володимира напередодні та в добу Української революції1917 - 1920: матеріали, документи, спогади: у 3 кн. /Упоряд. В. А. Короткий, В. І. Ульяновський. - К. Пройм, 2000. - Кн. І. - С. 37.

4 Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі - ЦДАВО України). - Ф. 2201. - Оп. 1. - Спр. 327. - Арк. 59 зв.

5 Там само. - Спр. 329. - Арк. 60 зв. - 61, 63.

6Державний вістник. - 1918. - 29 серпня. - Nq 41. - С. 2 - 3.

7 Там само. - 24 вересня. - № 51. - С. 1.

8 Там само. - 17 вересня. - Nq 48. - С. 1.

9 Завальнюк О. М. Земство і Кам’янець-Подільський державний український університет (1918 - 1919 pp.) // Матеріали XII Подільської історико-краєзнавчої конференції (22 - 23 листопада 2007 p.). - Кам’янець-Подільський, 2007. - Т. 2. - С. 166 - 167, 168 - 169.

10 Дорошенко Дмитро. Історія України 1917 - 1923 pp. - Ужгород, 1930; Нью-Йорк, 1954 . - Т. II. - С. 352.

11 ЦДАВО України. - Ф. 2201. - Оп. 1. - Спр. 54. - Арк. 186 - 189; Державний вістник. - 1918. - 19 вересня. - Nq 49. - С. 2.

12 Державний вістник. - 1918. - 22 листопада. - Nq 73. - С. 4.

13 Відродження. - 1918. - 8 жовтня (25 вересня). - Ч. 154. - С. 3.

14 Державний архів Хмельницької області (далі - ДАХО). - Ф. Р. 582. -Оп. 1. - Спр. 3. - Арк. 9.

15 ЦДАВО України. -Ф. 2201.-Оп. І.-Спр. 336.-Арк. 60-61; Державний архів міста Києва. - Ф. R 936. - Ор. 2. - Спр. 1. - Арк. 11 - 14; Дорошенко Дмитро. Названа праця. - Т.2. - С.352 - 354; Державний вістник. -1918. - 6 вересня. - №44. - С.2 - 3.

16 Зеньковский Василий. Пять месяцев у власти (15 мая - 19 октября

1918 г.): Воспоминания / Публикация текста и редакция М. А. Колярова. -М., Крутицкое Патриаршее подворье, 1995. - С. 154.

17 Відродження. - 1918. - 6 жовтня (23 вересня). - Ч. 153. - С. 4.

18 Див.: ЦДАВО України. - Ф. 2582. - On. 1. - Спр. 2. - Арк. 76 - 76 зв.; ДАХО. -Ф. Р. 582. - Оп. 1. - Спр. 133. - Арк. 11 зв. Відродження. - 1918. – 17 (4) серпня. - Ч. 115. - С. 3; Державний вістник. - 1918. - 16 жовтня. -Ч. 59.-С. 4.

19Див.: ДАХО. - Ф. Р. 582. - Оп. 1. - Спр. 5. - Арк. 22.

20Завальнюк О. М. Формування професорсько-викладацьких корпорацій українських університетів у 1917 - 1920 pp. // Історія України: маловідомі імена, події, факти: Збірник наукових праць / Ін-т істор. Укр. НАН України. - К., 2005. - Вип. 29. - С. 184.

21 ЦДАВО України. - Ф. 2582. - Оп. 1. - Спр. 5. - Арк. 23; Дорошенко Дмитро. Мої спомини про недавнє минуле (1914 - 1920 pp.): науково-популярне видання. - К.: Темпора, 2007. - С. 408.

22 Біднов Василь. Перші два академічні роки Українського Державного Університету в Кам’янці-Подільському: уривок із спогадів // Кур’єр Кривбасу. - 1997. - № 69 - 70: січень. - С. 68.

23 Державний вістник. - 1918. - 6 серпня. - Nq 31. - С. 3.

24 Там само. - 29 серпня. -No 41. -С. 2.

25 Сушицький Ф. Про вищі українські школи на Вкраїні // Вільна Українська Школа: орган Всеукраїнської Учительської Спілки. - 1917. - Nq 2: жовтень. - С. 109.

26Відродження. - 1918. - 8 жовтня (25 вересня). - Ч. 154. - С. 3.

27 Завальнюк О. М. Студентство Кам’янець-Подільського державного українського університету і національне відродження 1918-1920 років//Студії Кам’янець-Подільського Центру дослідження історії Поділля. - Кам’янець-Подільський, 2005. - Т. 1. - С. 348.

28 Огієнко Іван. Моє життя. Автобіографічна хронологічна канва//Наша культура. - 1935. - Кн. 8: листопад. - С. 514.

29 ДАХО. - Ф. Р. 302. - Оп. 3. - Спр. 262. - Арк. 52 зв. - Ф. Р. 582. - On. 1. -Спр. 23. - Арк. 1,9; Спр. 134. - Арк. 166; Оп. 2. - Спр. 135. - Арк. 2; Наше життя. - 1920. - № 1. - С. 13.

30 Відродження. - 1918. - 6 жовтня (23 вересня). - Ч. 163. - С. 4.

31 Свято Поділля. -1918.-22 жовтня. - С. 7.

32 Копилов Анатолій. Професор І. І. Огієнко - ректор Кам’янець-Подільського державного українського університету //Тези доповідей науково-теоретичної конференції «Духовна і науково-педагогічна діяльність І. І. Огієнка в контексті українського національного відродження» (до 110-річчя від дня народження). - Кам’янець-Подільський, 1992. - С. 5.

О. І. Лупандін

Д. Дорошенко - репрезентант зовнішньополітичного курсу Української Держави 1918 р.

Постать Дмитра Дорошенка - відомого українського громадсько-політичного діяча, дипломата, вченого займає одне з визначних місць в історії України. Різноманітна діяльність Д. Дорошенка виявилась в активній участі в українському національному русі, політичних організаціях, громадських об’єднаннях, національно-просвітницьких установах тощо.

Активна участь в українському громадському русі висунула його на керівні посади за доби революції 1917 - 1920 pp. в Україні. За часів Центральної Ради Д. Дорошенко обіймав посади заступника губерніального комісара Київщини (з березня 1917 p.), крайового комісара Галичини і Буковини з правами генерал-губернатора (з квітня 1917 p., за призначенням Тимчасового уряду Росії), губерніального комісара Чернігівщини (з серпня 1917 р.), входив до складу Центральної Ради. З червня 1917р.- член Української партії соціалістів-федералістів. Але найбільш відома його посада -міністр закордонних справ Української Держави 1918 р.

Про гетьманський переворот 29 квітня і усунення Центральної Ради Д. Дорошенко дізнався, перебуваючи у Аьвові, де в березні-квітні 1918 р. займався ліквідацією колишніх урядових інституцій на території Галичини і Буковини, які за Брестським миром відходили до Австро-Угорщини. Звістка про переворот у Києві справила на нього особливе враження. «Для мене, історика, - згадував Д. Дорошенко, що присвятив стільки часу і думок студіюванню цієї Гетьманщини з усіма її темними і ясними сторонами в минулому - реставрація гетьманського ладу здавалась якимсь сном, мрією»1.

Симпатіям до гетьманського ладу в Україні у Д. Дорошенка могли сприяти його думки з приводу доцільності і корисності сильної авторитетної влади, яка могла б опанувати ситуацію в Україні, стабілізувати внутрішньополітичне і соціально-економічне життя, навести в країні лад, що цілком відповідало реаліям моменту й історичній ситуації.

Прем’єр-міністром Ф. Аизогубом Д. Дорошенку було запропоновано пост товариша міністра закордонних справ. Однак Д. Дорошенко відмовився від посади, вважаючи недоцільним ставати товаришем ще не призначеного міністра, особи невідомої і невідомо з якими поглядами. Він вважав, що його вступ до урядового кабінету мав би якесь політичне значення тільки в разівходження до нього ще кількох українських діячів2.

Товариші по УПСФ радили Д. Дорошенку обійняти посаду міністра закордонних справ або управляючого, наголошуючи, що в іншому випадку йому не треба буде підкорятися партійному рішенню про припинення членства в партії в разі призначення на ведучу урядову посаду. Однак Ф. Лизогуб пропонував лише пост товариша міністра. В результаті тієї тяганини і торгів, згадував Д. Дорошенко, в нього взагалі зникло бажання вступати до гетьманського уряду3.

Проти його призначення на цю посаду виступало німецьке командування, яке підозрювало Д. Дорошенка в австрофільстві та було занепокоєне його широкими галицькими зв’язками з огляду на посаду губернського комісара Тимчасового уряду в 1917 р. Досить прохолодно його призначення сприйняли і в українських політичних колах4.

Це відчував і сам Д. Дорошенко, але був переконаний, що, погодившись увійти до урядового кабінету, зробив правильно і в згоді з інтересами української справи, вважаючи, що коли так трапилось, що постала інша форма влади з іншим соціальним підкладом, то «діло справжніх українських патріотів дбати, щоб при новій формі перетворилось будування самостійної української держави на твердому національному грунті»5.

Однак усе ж його було призначено управляючим Міністерством закордонних справ, про що він несподівано для себе дізнався від самого гетьмана, який подякував йому за згоду увійти до кабінету.

Гетьманський уряд отримав МЗС власне ще в стадії становлення. Управляючому Міністерством, згодом міністру Д. Дорошенку довелося реорганізовувати його, виробляти структуру, укомплектовувати штати як самого Міністерства, так і закордонних українських представництв.

Здійснення зовнішньої політики Українською Державою відбувалось у своєрідних умовах, пов’язаних зі Світовою війною, протистоянням двох воєнних блоків і присутністю німецько-австрійських військ на території України, що було важливим чинником проведення як зовнішньої, так і внутрішньої політики.

Д. Дорошенку довелося працювати як над розробкою стратегії закордонної політики Української Держави, так і її втіленням. Головним завданням зовнішньої політики України в цей час було, користуючись допомогою Німеччини, чиї війська знаходились на території України, швидше стати на власні ноги, вийти з-під її опіки, здобувши повну свободу дій у внутрішній та зовнішній сферах. Треба було якнайскоріше позбавитись присутності на українській території окупаційних військ6.

На думку Д. Дорошенка, спиратися на підтримку головно Німеччини у здійсненні як зовнішньої, так і внутрішньої політики було вигідно, тому що її військова присутність в Україні була своєрідним стабілізуючим чинником і певною мірою перешкодою загрозі з боку більшовицької Росії у здійсненні експансіоністських планів.

Зовнішня політика Української Держави мала проводитись в кількох напрямах: відносини з державами Четверного союзу, державами Антанти, нейтральними країнами, державними утвореннями на території колишньої Російської імперії. Окремим і значним зовнішньополітичним питанням, що витікало з умов Брестського миру від 3 березня 1918 p., було укладення мирної угоди з радянською Росією.

Відносини України з державами Четверного союзу визначались як брестськими мирними угодами, так і тими, що були укладені пізніше, головним чином - торгово-економічними. З усіма державами союзу були встановлені дипломатичні зносини.

У відносинах з державами Антанти основною перешкодою була Німеччина, яка побоювалась, що Україна може вийти з-під її впливу, зблизившись з цими країнами. Однак підготовку до майбутніх дипломатичних зносин український уряд проводив заздалегідь.

У доповіді на засіданні Ради міністрів 15 жовтня Д. Дорошенко висунув питання про необхідність в інтересах майбутнього Української Держави інформувати країни Антанти про стан справ в Україні та її відносини з Центральними державами і радянською Росією. Уряд визнав за необхідне надіслати з цією метою до Англії, Франції та СІЛА надзвичайні дипломатичні місії7. Це свідчило про намагання формувати незалежну зовнішньополітичну стратегію України, попри її тісний зв’язок з державами Четверного союзу. Однак зносини з державами Антанти почали активізуватись у середині жовтня з початком розпаду Четверного союзу, його очевидної поразки у Світовій війні.

Одним із пріоритетних напрямів зовнішньополітичної діяльності уряду Української Держави, який знаходився під безпосереднім контролем Д. Дорошенка, були відносини з радянською Росією. У ході мирних переговорів, які проходили у Києві між українською та російською делегаціями, були укладені 12 червня умови прелімінарного миру, згідно з яким між обома державами були встановлені дипломатичні зносини.

22 червня Радою міністрів був затверджений проект штатів консульств Української Держави, внесений на розгляд Д. Дорошенком. Згідно з урядовою постановою передбачалось засновувати генеральні консульства в Москві та Петрограді, а також ЗО консульських агентств в інших містах РСФРР. Право на призначення на посади консульських агентів, а також визначення розряду агентства і місць їх дислокації надавалось міністру закордонних справ8.

У ході мирних переговорів напруженість між двома країнами не зникла. Подальший хід українсько-російських переговорів затягувався головним чином внаслідок обопільних територіальних претензій, інших суперечок, зокрема про поділ майна та боргів колишньої Російської імперії між Україною та РСФРР. Більшовицький уряд радянської Росії на порушення умов як Брестського миру, так і тих угод, що були досягнуті під час мирних переговорів, підтримував протиукраїнські сили, організовуючи мережу більшовицького підпілля, засилаючи в Україну своїх агентів.

Протистояння між обома державами знаходило вияв не тільки в антиукраїнських діях. Як і раніше, гетьманський уряд, ставлячись негативно до політики радянської влади, сприяв підтримці антибільшовицьких сил у Росії, що стали на шлях самовизначення. У відносинах з Кубанню і Всеве-ликим Військом Донським, окрім підтримки українського національного руху шляхом субсидій українським організаціям і видавництвам, як це робилося в Криму і організацією чого займалось Міністерство закордонних справ, були присутні ще й військові аспекти. Український уряд надавав цим державним утворенням зброю для боротьби з більшовиками.

Міністру закордонних справ Д. Дорошенку доводилось докласти багато зусиль та енергії для полагодження конфліктів між Україною та РСФРР з приводу порушень демаркаційної смуги, порушень прав і арештів як українських, так і російських громадян та офіційних осіб на територіях обох держав, подеколи з дипломатичною тактовністю відводити звинувачення Української Держави в застосуванні неправомірних дій щодо РСФРР. Так, зокрема, спростовуючи претензії російської сторони щодо військової підтримки Україною сепаратистських антибільшовицьких формувань у Росії, Д. Дорошенко заперечував причетність до цього українського уряду9.

Важливим вектором зовнішньополітичної стратегії Української Держави, яким безпосередньо довелось займатись Д. Дорошенку, було встановлення відносин з державними утвореннями, що виникли на території колишньої Російської імперії (Польща, Фінляндія, Литва, Білорусія, Дон, Кубань, Грузія, Вірменія, Крим). Вирішення цих питань здебільшого визначались необхідністю розв’язання спірних питань, переважно територіальних. З Фінляндією, Грузією, Вірменією, Польщею, Білорусією, Кубанню, Всеве-ликим Військом Донським були встановлені дипломатичні зносини і відбувся обмін послами. З Литвою були встановлені консульські відносини.

Визнання Україною цих державних утворень суб’єктами міжнародного права, встановлення з ними відносин було не лише виявом політичної тактики, а й розкривало стратегічні плани українського уряду. Укладення на міждержавному рівні відповідних угод між Україною і цими регіональними утвореннями підкреслювало факт розпаду єдиної російської держави, що відповідало корінним інтересам Української Держави, яка сама виникла внаслідок цих процесів. Визнання цих державних утворень іншими країнами світу мало б не тільки підтвердити статус незалежної України, а й стало б певною перешкодою великодержавницьким амбіціям більшовицької Росії, яка прагнула зберегти свою юрисдикцію над регіонами, що прагнули відокремлення від неї. Провідником цього стратегічного зовнішньополітичного курсу був керівник дипломатичного відомства Української Держави Д. Дорошенко.

Щодо Кримського півострова, де утворився крайовий уряд, на думку Д. Дорошенка, Україні не можна було відмовлятись від своїх претензій на нього з цілого ряду причин: політичних, стратегічних і етнографічних, не бажаючи створювати своєрідний П’ємонт для відновлення «єдиної і неподільної Росії», залишаючи Севастополь як військово-морську базу для українського чорноморського флоту, а також зважаючи на високий відсоток українського населення в Криму10. У переговорах, розпочатих у вересні, з кримською делегацією з боку України взяли участь міністр закордонних справ Д. Дорошенко і прем’єр-міністр Ф. Лизогуб. У підсумку було досягнуто порозуміння і вироблені прелімінарні умови договору, за якими Крим діставав внутрішню автономію у складі Української Держави, свою адміністрацію, територіальне військо тощо.

Щодо Кубані український уряд проводив лінію на зближення з кубанським козацтвом з метою схилення його до злуки з Україною, розцінюючи Кубань як частину української території, котра повинна була приєднатись до України на автономних чи федеративних підставах. Як зазначав Д. Дорошенко, між міністром закордонних справ і українцями - членами кубанської делегації була досягнута таємна угода вести справу в напрямі прилучення Кубані до України11.

Заслуговує особливої уваги кадрова політика Д. Дорошенка в очолюваному ним зовнішньополітичному відомстві. Він намагався залучити до роботи як в самому Міністерстві, так і дипломатичному корпусі Української Держави відомих українських діячів - представників різних політичних сил. До Міністерства закордонних справ були запрошені колишні діячі УНР і Центральної Ради: О. Шульгін, О. Ейхельман, К. Лоський, М. Славинський, І. Красковський, М. Левицький, А. Яковлів, І. Мірний, М. Ткаченко та ін. За його поданням на посади голів дипломатичних представництв і місій були призначені відомі громадсько-політичні діячі: Ф. Штейнгель (Берлін), В. Липинський (Відень), О. Шульгін (Софія), М. Суковкін (Константинополь), К. Лоський (Хельсінкі), О. Карпінський (Варшава), В. Оренчук (Мюнхен).

У тісному зв’язку з вступом України у міжнародні відносини з іншими державами стояло питання про точне встановлення й запровадження українського державного підданства. Затверджений у березні 1917 р. закон про громадянство Української Народної Республіки був недосконалим і фактично не був запроваджений у життя. Тому за часів Української Держави 1918 р. виникла необхідність розробити новий закон, який відповідав би історичним потребам. Заснована для цього комісія, до якої разом із міністром внутрішніх справ Ф. Лизогубом, міністром освіти М. Василенком, міністром юстиції М. Чубинським, ректором Київського університету Є. Спекторським, проф. Б. Кістяковським, генеральним суддею С. Шелухіним і членом ради МЗС М. Славинським увійшов також і Д. Дорошенко, виробила проект закону, який був ухвалений Радою міністрів 2 липня. Він передбачав правові основи громадянства Української Держави та права українських громадян12.

Крім роботи в зовнішньополітичній сфері за гетьманату 1918 р., Д. Дорошенку довелось займатися і внутрішніми проблемами, зокрема спробою П. Скоропадського українізувати урядовий кабінет. Д. Дорошенко від самого початку був прихильником цієї ідеї і неодноразово ставив це питання перед гетьманом. За дорученням гетьмана, з початку липня Д. Дорошенко почав готувати грунт і вести переговори з окремими особами з українських демократичних кіл щодо їх вступу до урядового кабінету. Ця робота, згадував Д. Дорошенко, вимагала великого напруження, тому що проводити її доводилось серед багатьох інших справ13. Ішлося про те, щоб уряд очолила людина, яка, «задовольняючи вимогам національного українського характеру, мала б досвід роботи в керуванні громадськими справами в широкому масштабі й могла примирити між собою ріжні групи і політичні кола»14.

Коли під час подальших нарад з гетьманом представники Українського Національного Союзу виробили список бажаних, на їх погляд, кандидатів до майбутнього Міністерства, то в цьому списку вони не залишили місця для Д. Дорошенка, який і був одним з ініціаторів українізації уряду. Це ще раз яскраво підтвердило ставлення до Д. Дорошенка представників національно-демократичних кіл, які вважали тепер його за відвертого гетьманця.

У середині жовтня міністр закордонних справ Д. Дорошенко виїхав до Берліна для офіційних переговорів у справі залишення німецьких військ в Україні, а також дальшої подорожі через Швейцарію до Парижа і Лондона з метою встановлення безпосереднього контакту з державами Антанти. Саме тоді він дізнався з французьких джерел про зміну урядового кабінету у Києві і те, що його усунуто з посади міністра закордонних справ.

З призначенням нового уряду було проголошено інший зовнішньополітичний курс Української Держави щодо підтримки ідей відродження єдиної Росії, але нової - не більшовицької, демократичної, на федеративних основах, із збереженням в Україні всіх прав на розвиток її державності і національної самобутності. Проголошення цього курсу було спробою збереження України від «анархії більшовизму». В умовах ослаблення держав Четверного союзу, їх неминучої поразки у Світовій війні Україна шукала порозуміння з державами Антанти. Остання ж підтримувала антибільшовицькі сили в Росії, що прагнули її відродження.

Усунення Д. Дорошенка з посади міністра закордонних справ було викликано, можливо, побоюванням представників українського уряду нової орієнтації, що він як національно свідомий українець міг прилучитися до антигетьманського повстання під проводом Директорії.

З’ясовуючи всю небезпеку федералістського курсу, Д. Дорошенко розумів, що до цього змушували обставини і бажання рятувати Україну в грізний час. Пізніше, в еміграції, він схилявся до думки, що «російська орієнтація» останнього гетьманського уряду, яка передбачала згуртування і консолідацію зі всіма антибільшовицькими силами та допомогу їм у ліквідації радянської влади в Росії і встановлення демократичного ладу, не була обґрунтована реальними інтересами самої України. На його думку, в той час для України головно треба було зосередитись на вирішенні внутрішніх проблем державного будівництва. Цей курс Д. Дорошенко вважав повністю недоцільним, тим більше, що та Росія, з якою передбачалось утворити федерацію, на той час взагалі не існувала.

Тому Д. Дорошенко вирішив негайно повернутися в Україну, щоб якимось чином вплинути на гетьманський уряд, утримати його від репресій над повстанцями, стати посередником між ворогуючими сторонами. Прибувши до Києва 19 грудня, вже після падіння гетьманського режиму, Д. Дорошенко зрозумів, що в політичному курсі Директорії для нього немає місця, а його служба була б не лише неможливою, а навіть і небажаною15.

З середини січня Д. Дорошенко виїхав до Кам’янець-Подільського університету працювати на посаді приват-доцента. З середини 1919 р. перебував у еміграції. Проте політичні і державні справи не полишали його. Зокрема, йому як єдиному фахівцю з міжнародних проблем у Кам’янці було доручено очолити комісію з ліквідації прифронтових конфліктів. Фактично Д. Дорошенко став неформальним представником центральної української влади, хоча офіційних повноважень не мав.

Улітку 1919 р. Міністерство закордонних справ УНР призначило його уповноваженим української місії Червоного хреста на Балканах, що займалася допомогою військовополоненим українцям і їх поверненням на батьківщину. Навесні 1920 р. йому було доручено ревізувати роботу аналогічної української місії в Італії.

За часів перебування в еміграції політичні уподобання Д. Дорошенка концентрувалися навколо створеного В. Аипинським гетьманського руху і Українського союзу хліборобів-державників, до чільного органу якої увійшов і він сам.

Одночасно багато сил і енергії він приділяв справі розвитку української науки за кордоном: у 1921 - 1951 pp. був професором Українського Вільного Університету (у Відні, Празі, Мюнхені) на кафедрі історії України, був професором Кардового університету в Празі (1926 - 1936 pp.), працював директором Українського наукового інституту в Берліні (1926 - 1931 pp.), був професором на кафедрі історії церкви православного богословського факультету Варшавського університету (1936 - 1939 pp.), президентом Української Вільної Академії Наук (1945 - 1951 pp.), професором Колегії св. Андрія у Вінніпезі, з 1923 р. був дійсним членом НТШ та багатьох інших наукових товариств як українських, так й іноземних.

Багата і різнобічна діяльність Д. Дорошенка у громадсько-політичній, державній, дипломатичній, науковій сферах свідчить про визначний талант цієї особистості. Своєю обізнаністю в різних сферах суспільно-політичного життя, завдяки широкому погляду на історичне минуле і усвідомленню перспектив подальшого розвитку українського народу, прагненню залучити до державотворчого процесу найширші національно-патріотичні сили він здобув повагу й авторитет серед більшості українських політиків, діячів української еміграції, наукової сфери.

Г. В. Папакін

Українізація 34-го корпусу: за наказом Л. Корнілова чи покликом душі?

(за новими джерелами)

Питання щодо спонукальних мотивів українізації 34-го армійського корпусу його командувачем Павлом Скоропадським належить до, здається, одного з найбільш контроверсійних у висвітленні політичної біографії гетьмана та військової історії 1917-1918 років. Адже очевидно, що наслідком цього стало не тільки створення першого дійсно боєздатного українського військового з’єднання. Українізація корпусу, поза сумнівом, стала стартовим майданчиком для наступної кар’єри самого гетьмана.

Обов’язковим місцем творів представників української соціалістичної історіографії та її сучасних продовжувачів є фраза, що Павло Скоропадський не мав наміру і навіть заперечував українізацію свого корпусу, і лише за наказом головнокомандувача А. Г. Корнілова, тобто за службовим завданням і під примусом, урешті здійснив її. У концентрованому вигляді така точка зору репрезентована В. Ф. Солдатенком: «Та сталося так, що саме йому, нащадкові старовинного гетьманського роду, було запропоновано провести українізацію корпусу, перейменувавши його на 1-й Український корпус. Висунув цю пропозицію, а 18 липня 1917 р. видав спеціальний наказ Верховний головнокомандуючий А. Г. Корнілов». І далі: «Проте, хоч би як там не було, наказ А. Г. Корнілова надав поштовху для українізації 34-го корпусу. П. Скоропадський, повагавшись деякий час, з ентузіазмом узявся за справу...»13 Такими словами підкреслена випадковість та примусовість залучення Павла Скоропадського до українізації власного корпусу Щоправда, автор помилився у посаді Корнілова (тоді ще головнокомандувача Південно-Західного фронту) та щодо місця дислокації корпусу під час українізації (названа Біла Церква замість Меджибожа).

Зрозуміло, що російська історіографія бачить виключно негативні сторони цього процесу, ставлячи знак рівняння між українізацією та розвалом корпусу2, що є виправданим: для Росії цей корпус дійсно був утрачений.

Історики прогетьманської державницької школи, насамперед сучасник цих подій Дмитро Дорошенко, також підкреслювали роль А. Корнілова у прийнятті рішення щодо українізації 34-го корпусу, проте наголошували і на ініціативній позиції самого Скоропадського в її проведенні3. Військовий історик О. Думін віддавав ініціативу українізації Українському генеральному військовому комітету, докладно виписавши підготовчі заходи Скоропадського4.

Усі названі і неназвані наукові розвідки, навіть найновіші5, мають єдине джерело: мемуари гетьмана, написані ним упродовж січня - травня 1919 р. в Берліні. На наше переконання, тоді існувала домовленість щодо публікації спогадів в якомусь російському емігрантському видавництві, не реалізована через зміст самих мемуарів - він, вочевидь, не влаштував російських видавців. Але на самого автора замовлення все ж таки вплинуло, і він намагався не загострювати без зайвої на те потреби певні проблеми, до яких, безперечно, належало питання початку українізації 34-го корпусу. З таких міркувань йому вигідніше було представити ініціатором українізації А. Корнілова.

Тому в існуючому тексті «Спогадів» Павла Скоропадського читаємо таке: «Вже після нашого останнього наступу, коли корпус мій одійшов в резерв і штаб мій був в Мужилові - було це біля 29 липня - до мене приїхав один поручик на прізвище Скрипчинський, український комісар при штабі фронту, і пропонував мені, за згодою головнокомандуючого Гутора, українізувати корпус». І далі: «Звернувся ж Скрипчинський до мене тому, що мій корпус в той час був малий числом (дійсно, при останньому наступі він потерпів великі втрати, особливо 23-я дивізія), і тому, що я - Скоропадський - сам українець. Я добре пам’ятаю, що відповів йому майже негативно, покликаючись на те, що боюся, як би українізація не зруйнувала остаточно мого корпусу. Що ж до того, що я українець, то вірно, що я дуже люблю Україну, але замало знаю і зовсім не співчуваю тому українському соціалістичному рухові, який тоді панував...»6 Скоропадський стверджував, що не відмовив Скрипчинському рішуче, але пообіцяв переговорити з фронтовим керівництвом.

Віднайдені в Державному архіві Російської Федерації (ГАРФ) спогади двох сучасників та безпосередніх учасників українізації, як і деякі документи українських архівів, дозволяють нам інакше оцінити хід подій, уточнити їх хронологію, спростувати усталені стереотипи.

Мова йде про неопубліковані спогади Миколи Удовиченка «Начало движения и первичные национальные соединения среди военных украинцев (ГАРФ, ф. 5881, on. 1, спр. 584) та два мемуари Олександра Аккермана: «Украинизация 34-го армейского корпуса (Генерал Скоропадский)» і «От революции - через Добровольческую армию - в эмиграцию» (там само, оп. 2, спр. 220, 221), а також про листування майбутнього гетьмана з дружиною.

Микола Удовиченко (1885 - 1935 або, за іншими відомостями, 1937) -старший брат генерал-полковника Армії УНР Олександра Удовиченка, капітан російської армії, згодом - генерал-хорунжий Армії УНР, активний діяч українського військового руху з весни 1917р., влітку - комісар Української Центральної Ради при штабі Південно-Західного фронту, член Українського генерального військового комітету, з грудня 1917 р. - начальник мобілізаційного управління Генерального штабу військового міністерства. Там він і працював, за невеликим виключенням (служба у Гайдамацькому коші Слобідської України в лютому 1918 p.), увесь період Української революції;

1921 р. був інтернований у Польщі, потім виїхав до Франції, де працював над своїми спогадами про український військовий рух. Від більшості інших мемуарів вони відрізнялися значною джерельною базою: М. Удовиченко ввів до основного тексту своєї праці уривки з інших спогадів. Сучасний історик українського війська Я. Тинченко згадував про мемуари М. Удовиченка, але зауважив, що доля їх невідома7.

Машинописну копію праці М. Удовиченка виявлено нами у складі празьких фондів ГАРФ під час опрацювання спільного російсько-українського археографічного проекту як анонімні мемуари військового українця, писані російською мовою. Принагідно висловлюю подяку працівнику згаданого архіву Ользі Іванцовій, яка звернула нашу увагу на цей документ. Аналіз змісту мемуарів дозволив визначити автора. Я. Тинченко, працюючи в ГАРФ, знайомився з цим документом, але невідомо, чи встановив він авторство. Принаймні в новій його праці з’явилася заувага щодо М. Удовиченка: «Автор надзвичайно цікавих спогадів (рукопису) російською мовою»8.

Олександр Аккерман (1871 - після 1933) - генерал-майор російської армії , інспектор артилерії 34-го армійського корпусу в березні - грудні 1917р., з квітня 1918 р. - в армії Української Держави (завідувач артилерійською частиною 1-го Волинського корпусу), останній начальник Особистого штабу Гетьмана Всієї України і військ козацьких; після поразки гетьманату - в резерві чинів Збройних сил на Півдні Росії, з 1920 р. - в еміграції в Болгарії та Югославії9. Рукописи обох його праць (друга - незавершена), датованих 1930 роком, виявлені також під час опрацювання згаданого вище видавничого проекту. Ці джерела дозволили відтворити наступну картину подій та наміри майбутнього гетьмана.

Ще навесні 1917 р., у розпал російської революції, Павло Скоропадський писав дружині до Петрограда: «Данилке нужно учиться по-малороссийски (украински), я тоже купил себе книгу и собираюсь, может быть, сделаться украинцем, но должен сказать по совести, не особенно убежденным, во всяком случае, если немец или какой-нибудь хулиган не прекратит преждевременно мою драгоценную жизнь, я совсем не собираюсь зарыться и оплакивать прошлое, а принять в той или иной форме живое участие в общественной жизни, конечно, трудно сказать, где и в какой форме»10. Звичайно ж, у листі йшла мова не про національну самоідентифікацію майбутнього гетьмана, а про політичні уподобання, які вже тоді, у березні 1917 p., почали схилятися в бік українства. Очевидним було й те, що конкретну форму свого українства Павло Скоропадський ще не визначив.

Від дружини, на відміну від майбутніх читачів спогадів, у Скоропадського не було таємниць. З нею він завжди ділився найбільш потаємними думками. Тому ми маємо право не вірити задекларованим у спогадах необізнаності в існуванні українського руху та негативному ставленні до нього наприкінці весни.

Очевидно, що Павло Скоропадський тоді не уявляв собі способу власної участі як військовика в політичному українському русі. На першому плані для нього залишалася боротьба'з німцями, для чого потрібно було подолати розкладовий вплив більшовиків та інших ультралівих партій в армії.

Лише влітку 1917 p., одразу після провалу наступу російської армії, який розпочався за особистої участі військового міністра О. Керенського, безпосередньо перетнулися напрямні українського національного руху та кар’єри командира 34-го армійського корпусу Павла Скоропадського.

Основні події червневого наступу російської армії відбулися на Галичині (Бережани, Золочів, Калуш), а головною ударною силою наступу, за задумом російського Верховного командування, мали стати з’єднання, нещодавно поповнені вояками-українцями (6-й та 41-й корпуси). Саме вони під національними прапорами 18 червня першими піднялися в атаку і вибили ворога з шанців. Таку інформацію навела навіть не прихильна до українського руху газета «Кіевская мысль»11.

Упродовж того ж дня героїчно діяли в районі с. Божуків (на заході Тернопільщини) вояки 34-го корпусу: 104-та й 153-тя дивізії, придані 19-та Сибірська стрілецька й 23-тя піхотна. Вони мали вибити німців з Обертин-ського лісу і до вечора встигли взяти три лінії ворожих укріплень12.

Натомість революціонізовані російські частини не підтримали порив українців, і наступ захлинувся за кілька днів. Уже в останній декаді червня Скоропадському довелося відвести війська до Мужилова (на Під-гаєччині) для зміцнення і швидкого переформування. Загальний провал, спричинений неспроможністю революціонізованого війська вести будь-які сплановані бойові операції, не зміг виправити тимчасовий успіх 8-ї армії ген. А. Корнілова.

Головною причиною такого провалу став моральний розклад російської армії, що поводилася на українських теренах як на окупованій території. Військові частини вирішували питання щодо доцільності наступу голосуванням і мітингами, а солдатські комітети мали прав більше, ніж командири.

Переживаючи цей гіркий досвід, бойовий генерал почав шукати можливості зміцнення боєздатності і морального духу свого корпусу. Одним із шляхів вирішення цієї проблеми могла стати українізація. Саме в цей період, тобто між 20 і 26 червня (дата 29 липня, наведена у спогадах гетьмана, видається нам помилковою), і відбулося відвідання штабу 34-го корпусу у Мужилові представником Українського генерального військового комітету, комісаром при штабі Південно-Західного фронту, членом Української Центральної Ради поручиком П. Скрипчинським. М. Удовиченко наводив такі причини його приїзду: «Прежде всего ген. Скоропадский считался одним из выдающихся командиров корпусов русской армии, а, во-вторых, принимая во внимание общую пассивность по отношению к украинскому вопросу лиц высшего командования украинского происхождения, он проявлял живой интерес к движению, будучи сам потомком гетманского рода»13.

Представник Українського генерального військового комітету справив на Скоропадського позитивне враження. Навзаєм Скрипчинський впевнився, що саме тут справи ведуться краще за ті три з’єднання, які були визначені для українізації (6-й, 17-й та 41-й корпуси).

Описана у споминах реакція комкора на пропозицію розпочати українізацію свого з’єднання, скориставшись з його переформування, не була позитивною. Утім, нам важко повністю довіряти спогадам, адже насправді налаштованість комкора щодо українізації виявилася якщо не діаметрально протилежною, то принаймні іншою. Інакше він не поїхав би, за свідченням М. Удовиченка, вже наступного дня до штабу фронту з’ясовувати ситуацію. Перемовини щодо реформування 34-го корпусу, датовані 21 (принаймні не пізніше 26) червня, набули ділового характеру. М. Удовиченко свідчив: «Факт был замечательный, сыгравший в будущем историческую роль, и на нем необходимо остановиться. Насколько я понимал, ген. Ско-ропадский разделял ту мысль, что „украинизировать" корпус - не значит сделать его украинскою военною единицей. Он стремился сформировать отдельный украинский корпус, к услугам той национальной власти, какая существует на Украине. С этой целью он приехал в ставку Главнокомандующего на второй день после свидания у себя в корпусе с представителем Генерального комитета. Переговоры происходили в присутствии поручика Скрыпчинского. Ген. Гутор отнесся к идее необыкновенно благосклонно. Сейчас же было запрошено по юзовскому аппарату согласие Верховного Главнокомандующего, которое сейчас же и последовало. Ген. Скоропад-ский своей национальной инициативой произвел громадное впечатление, так как он был достаточно известен в сферах русской армии, как генерал и бывший царедворец: ему верили и с ним разговаривали. В переговорах с Главнокомандующим, по словам Скрыпчинского, поражала обдуманность дела. Скоропадский потребовал прежде всего оперативного распоряжения об отводе корпуса в глубокий резерв (резерв Главнокомандующего), потребовал также приказа армиям фронта о переорганизации корпуса в украинский»14.

У мемуарах генерал-майора О. Аккермана міститься ще одна версія цих подій. Інспектор артилерії корпусу стверджував, що тема українізації корпусу обговорювалася ще напередодні «наступу Керченського» (тобто до 18 червня) під час відвідин корпусу в Божукові головкомом Південно-Західного фронту генералом А. Гутором та його начальником штабу Н. Лухоніним: «После продолжительного обсуждения вопроса об артиллерийской подготовке атаки, он (Гутор. - Авт.) в частной беседе высказал генералу Скоро-падскому мысль, что для организации боеспособных частей следует начать формировать национальные части; в частности, он высказал, что следует украинизировать наш 34-й корпус, пользуясь украинским происхождением ген. Скоропадского и известностью его имени в Малороссии. Так родилась идея украинизации нашего 34-го армейского корпуса и, по-видимому, начало украинской деятельности ген. Скоропадского»15.

Як би там не було, але цілком очевидно, що питання українізації корпусу в другій половині червня 1917 р. стало вже на часі, а головний промотор цього процесу дійшов до усвідомлення його необхідності. На нашу думку, остаточно в її доцільності Павла Скоропадського переконала наступна військова катастрофа всього російського Південно-Західного фронту. У результаті контрнаступу німецької та австро-угорської армій на початку липня фронт 11-ї армії був прорваний, російські війська відкотилися назад, залишивши Тернопіль, і зупинилися лише на лінії Броди - Збараж -р. Збруч. До середини липня практично вся Західна Україна і Буковина до старого австрійського кордону були очищені від російських військ.

Липневий відступ російської армії, названий Павлом Скоропадським у спогадах «одною з найсумніших, до відчаю тяжких сторінок російської військової історії», зачепив і дивізії 34-го корпусу На початку ворожого наступу солдати Скоропадського, натхнені ним особисто, спробували битися біля м. Бурканів. Наступного дня, після вимушеного відступу, в бою при м. Хмелівка відзначилася 104-та дивізія ген. Якова Гандзюка, який дістав тяжке поранення. Командир 153-ї дивізії ген. Ольшевський також був поранений. Дивом не постраждав сам комкор, котрий, як завжди, був у першій лінії. Учасник боїв М. Середа згадував: «В липневих боях 1917 р. під селом Попелихою він кермував подіями в лавах 414 Торопецького полку в 500 кроках від ворога і покинув позицію, коли ворог перейшов на картачі»16.

Натомість солдати кількох тимчасово приданих Скоропадському дивізій залишали позиції під першим-ліпшим приводом. Усі надзвичайні зусилля комкора не мали успіху. Окремі частини тримали позиції до вечора, але все одно довелося відступати.

«Тернопільський анабасіс» Скоропадського проліг від заходу Тернопільщини на її схід, за р. Збруч. Там корпус розмістився у подільському містечку Сатанів, відірвавшись від ворога десь на 25 верст. Упродовж цього маршруту практично повсюдно генерал спостерігав ексцеси «большевиза-ції» війська - грабунки, насильства над мирним населенням, повний розвал дисципліни, відмови від виконання військового обов’язку. Ставало очевидним, що військо далі просто не існуватиме без нових моральних підвалин. Таким чином, уже в червні - на початку липня комкор остаточно вирішив шукати основу морального зміцнення вояків у національному почутті.

Питання українізації не було на той час зовсім новим ані для Скоропадського, ані для національних провідників, ані для російського командування. Проте, на відміну від проблеми створення інших національних військових частин (польських, чесько-словацьких, латиських, естонських, зведених кавказьких та мусульманських), воно набрало особливої гостроти.

Українізація, яка розгорнулася у квітні - травні 1917 p., мала, з одного боку, характер культурницько-політичний, а не військовий. З другого боку, військова українізація (створення Богданівського та Полуботківсько-го полків) мала переважно стихійний характер. Домовленість з військовим міністром Тимчасового російського уряду щодо українізації трьох корпусів, досягнута у травні 1917 р., також не поставила справу на ділові рейки. М. Удовиченко цілком слушно констатував: «Такое разрешение украинского вопроса на фронте уже намечало вехи будущих недоразумений и целой плеяды спорных вопросов. Три корпуса - это была кость, брошенная на пожирание украинским массам - почти четверти русской армии. У командования оставалась свободною рука власти. Легкое разрешение украинского вопроса не нашли нужным в штабе фронта сообщить даже Верховному Главнокомандующему, который совершенно в праве был аннулировать соглашение без его санкции, а в крайнем случае - мог ставить различные препятствия. Что разрешенному вопросу не придавали глубокого значения, достаточно доказывается хотя бы и тем, что об украинизации трех корпусов не нашли нужным даже объявить в соответствующих официальных приказаниях. Ничего не говорилось и о национальном контроле, а Генеральный комитет как будто не существовал. Наконец, совершенно не известили штабы этих корпусов о состоявшемся соглашении; отсутствовали и распоряжения в первые дни.

При таком положении очень трудно было представить, чтобы командный состав корпусов с открытою душою, без официального принуждения, пошел бы навстречу желаниям Генерального комитета, которому оставалось только революционным путем забирать в свои руки то, что показали; работа должна была сводиться на различные нелегальные ухищрения»17.

На цьому тлі дуже вирізнялася позиція Павла Скоропадського. Будучи вже готовим ініціювати українізацію, комкор натомість вимагав офіційного розпорядження щодо неї та відведення з’єднання у запілля. Адже головнокомандувачі (військами, фронтом) змінювалися дуже швидко, і без офіційного папірця важко було щось довести. Зрештою, так і сталося, коли головнокомандувачем армій Південно-Західного фронту став А. Денікін: лише демонстрація офіційного листування з главковерхом з приводу українізації дозволила Павлу Скоропадському спростувати звинувачення у самочинній українізації та сепаратизмі.

Тому вже наступного дня після розмови із Скрипчинським він почав ґрунтовно з’ясовувати офіційне ставлення до українізації корпусу командувача 7-ю армією ген. В. Селівачова, його начальника штабу графа Камін-ського, головнокомандувача Південно-Західного фронту А. Гутора, начальника штабу фронту Н. Духоніна. Скоропадський наполягав на з’ясуванні найменших дрібниць. 26 червня 1917 р. він писав давньому знайомому, генерал-квартирмейстеру штабу Південно-Західного фронту Н. Раттелю: «Я полагаю, что генерал Гутор, может быть, не совсем ясно для себя представляет дело. Если он понимает украинизацию корпуса как влитие пополнения только из украинцев, то я думаю, из этого, кроме взбудоражения корпуса, ничего не будет. Украинцы под предводительством каких-нибудь прапорщиков начнут предъявлять всевозможные требования, коренное население корпуса будет этому противиться, несмотря на свою малочисленность, начальство, начиная с начальника дивизии, которое не украинцы, будет поддерживать меньшинство - получается вздор.

Например, в VI корпусе, я знаю, Нотбек имел массу из-за этого неприятностей, в других же корпусах, которые собирались украинизировать, были еще большие скандалы, поэтому я считаю, чтобы перед тем, как украинизировать корпус, нужно выяснить, желательна ли вообще украинизация с точки зрения политики Российского государства или, по крайней мере, допустима ли она, если да, то украинизировать нужно основательно: 1) я поехал бы в Киев и переговорил бы с Центральной Радой, указал бы им, что, если они хотят иметь украинский корпус, то необходимо получить не дезертиров, а настоящее пополнение, обратив внимание, что чтобы всю калечь они оставили при себе. Офицеров я сам перещупал бы, чтобы не посылалась всякая дрянь; так как это дело новое, то я считаю, желательно было бы оздоровить корпус, в этом отношении можно поставить условием Раде, чтобы в украинском корпусе комитеты ограничились бы совершенно определенно государственной функцией. Начальство пришлось бы постепенно изменить, замещая неукраинцев украинцами или симпатизирующими им; 2) для украинизирования необходимо было бы мне в корпус вернуть мои дивизии и артиллерию или же включить какие-нибудь малочисленные дивизии для скорейшего и более удобного их пополнения; разрешить хотя бы в армии выбрать украинцев из других неукраинских корпусов с моего согласия. Для украинизации не отводить далеко в тыл, а произвести все это недалеко от фронта, так как в тылу у нас все разлагается. При этих условиях, если за дело взяться энергично, мог бы получиться действительно хороший корпус в военном отношении, но, конечно, в политическом он, вероятно, потом в Украине сыграл бы громадную роль - это нужно учесть. Теперь что касается меня, то я лично, нося фамилию украинца, довольно известную в стране, для такой украинизации гожусь, но я ни в какие авантюры пускаться не собираюсь и охотно и энергично буду проводить все это, если получу определенные указания Главнокомандующего, а не расплывчатые, а то получится большой конфуз... Лично я пошел бы на это, если не охотно, то во всяком случае без отвращения, так как считаю, что там, где примешивается национальное чувство, там, в особенности для военного дела, основы всегда здоровые, но все же хочу знать ясно, что от меня хотят, дабы не попасть в грязную историю ввиду обвинения меня, украинца, в проведении явочным порядком украинизации частей русской армии»18.

Така велика цитата наведена з багатьох причин. По-перше, тут викладений уже детально продуманий план створення українського військового з’єднання, втілений Павлом Скоропадським у наступні місяці. По-друге, дуже симптоматичне усвідомлення і навіть прокламування Скоропадським себе українцем, розуміння власної ролі в сучасному українському військовому русі, а, можливо, і в майбутньому державному житті. Нарешті, Павло Скоропадський ще раз продемонстрував свої здібності до політичного аналізу ситуації, що склалася, й прогнозів на майбутнє. Привертає увагу і дата листа. Вже наприкінці червня Скоропадський був готовий розпочати українізацію як єдиний спосіб зміцнення дорогого для майбутнього гетьмана корпусу (нагадаємо, що навесні він двічі відмовлявся від спокусливих пропозицій отримати під свою команду інші з’єднання).

На початку липня генерал здійснив поїздку до Києва і зустрівся з керівником Українського генерального військового комітету С. Петлюрою, який справив на генерала загалом непогане враження. Своїм досвідченим оком Скоропадський побачив багато організаційних недоліків, але йому сподобалася атмосфера національного піднесення.

Позитивними були переговори з новим головнокомандувачем армій Південно-Західного фронту Л. Корніловим, який тільки заступив на цю посаду. Той рішуче зажадав українізації двох дивізій, що лишилися у складі корпусу, посилаючись на те, що у своїй 8-й армії бачив у боях частково українізовану 56-ту дивізію, яка чудово билася у червневому наступі. Кор-нілов пообіцяв згодом повернути її до 34-го корпусу. Очевидно було, що новий головнокомандувач ладен схвалити будь-які заходи, спрямовані на підсилення боєздатності війська.

Характерно, що всі ті, хто писав про українізацію 34-го корпусу за наказом Корнілова,не обтяжували себе поясненням причин, що спонукали головнокомандувача видати такий наказ. На наш погляд, спогади М. Удовиченка дозволяють відповісти на це. Цей уважний спостерігач, який знаходився у штабі фронту, писав: «Из некоторых разговоров ген. Корнилова по намекам можно было вывести определенное заключение о взгляде его также и на национальное движение, отношение его к национальному вопросу в армии. Начальник штаба, ген. Духонин, один раз передавал мне, что Главнокомандующий считает национальный вопрос в армии природным, требующим поддержки со стороны командования, но каким способом понималась эта поддержка, можно было только догадываться. Корнилов не проявлял особенной деятельности в этом направлении за короткое пребывание в штабе фронта и был доволен тем, что имел под рукою. Была „дикая“ туземная дивизия - он ее любил, были казаки, сберегшие больше национального чувства и военной дисциплины - они назывались „надеждою14, наконец, действительно дикие „текинцы“ - были личною охраною Главнокомандующего, которую он мог бросить в самый жестокий ад. Немного позже ему принадлежала мысль при подготовке охраны будущего Учредительного собрания в Петрограде не побояться измены и предложить для этой охраны полк имени гетмана Павла Полуботка, находящийся в составе 17-го корпуса под названием Немировского полка. Он же хотел использовать украинский корпус ген. Скоропадского для охраны порядка в тылу фронта». І далі: «Сильно была заметна в тоне поведения Главнокомандующего одна черта в отношении к украинскому вопросу: он, видимо, не допускал мысли, чтобы военным украинством в армии мог руководить кто-нибудь другой, кроме его самого, как Главнокомандующего»19. Іншими словами, новий главком фронту хотів таким чином використати військовиків-украінців у своїх цілях, але зробити це так, щоб вони підкорялися лише йому особисто. Постать Скоропадського з цієї точки зору здалась йому дуже зручною: дисциплінований генерал і одночасно авторитетний українець.

Але не так сталося, як того бажалося Корнілову. Той самий Удовиченко згадував, що невдовзі відбувся перший конфлікт, який продемонстрував позицію Павла Скоропадського: «Через несколько дней ген. Духонин показал мне письменную директиву Главнокомандующего (написанную на одной из таких телеграмм) просить Ставку Верховного Главнокомандующего переименовать 34-й армейский корпус, который украинизировался, в украинский, дав ему очередной номер из общего числа русских корпусов, а 6-й армейский - в следующий, тоже украинский. Надо сказать, что корпус Скоропадского уже назывался 1-м украинским козацким корпусом, а 6-й по постановлению корпусной рады - 2-м украинским сечевым корпусом. Эти названия уже официально признавались штабом фронта. Такой случай, на наш взгляд, подчеркивал цель главнокомандующего: упорядочить украинский военный вопрос и одновременно избежать развития сепаратизма, допуская национализацию. Украинские корпуса таким способом совершенно выходили из невыясненного, так сказать, самостийного положения, делаясь корпусами русской армии без всякого намека на подчинение Генеральному комитету»20.

Відповідь майбутнього гетьмана теж зафіксована мемуаристом: «Когда объявлен был приказ армиям фронта о переименовании 34-го корпуса в 51-й Украинский и 6-го в 52-й Украинский, то прибывший по делам корпуса в штаб фронта ген. Скоропадский иронически заметил в оперативном отделении полковнику Богаевскому (начальнику политического отдела): „Мой корпус украинской властью уже считается 1-м Украинским, а этот приказ о переименовании в 51-й написан не украинским языком“. Корпус самостоятельно оставил свое название, а штаб не мог изменить распоряжения Ставки Верховного»21.

18 липня був виданий офіційний наказ головнокомандувача фронту щодо проведення українізації 34-го корпусу. В його складі лишалися 104-та та 153-тя дивізії, які відводилися з першої лінії оборони до запілля. Усіх солдатів та офіцерів-росіян мали передати сусіду праворуч - 41-му корпусу. Таких виявилося до половини всього особового складу, оскільки 153-тя дивізія була сибірського формування, а напередодні боїв до корпусу приєднали дві псковські дружини ополчення. Більшість інших вояків походила з Катери-нославщини та Чернігівщини. Серед останніх було багато земляків командувача.

Утім, на початках Павло Скоропадський переймався не стільки питанням національної однорідності, скільки збереженням моральної стійкості корпусу. Він поставив справу таким чином, що за національною ознакою із з’єднання вилучалися насамперед найменш дисципліновані елементи: комітетчики-демагоги усіх рангів, боягузи, панікери. Інших солдатів, під-старшин і старшин-неукраїнців комкор не поспішав відправляти, підшукуючи для них гарні місця в інших частинах. Як згадував сам Скоропадський, таке рішення призвело до багатьох ускладнень у майбутньому, але він не хотів відсилати найкращі сили з корпусу, не влаштувавши їх відповідним чином. Крім того, він бажав повною мірою скористатися їхнім досвідом при переформуванні корпусу на нових засадах.

24 липня 1917 р. найстійкіше ядро майбутнього українського з’єднання вирушило у піший 150-верствовий марш до м. Меджибожа на Поділлі. Штаб корпусу розмістився у старовинному замку, а частини - у місті та колишньому таборі 12-го корпусу. Наприкінці липня 1917 р. почало прибувати українське поповнення, від якого комкор був у захваті: «.. .У мене, судячи по дим людям, зросла надія, що українізація може дати дійсно добрий бойовий контингент. Було особливо приємно те, що серед українського елементу не було озлоблених, незадоволених, розпропагандованих людей. Всі виглядали весело і хотіли працювати. Завзяті націоналісти і нічого більшого. Але коли начальство українське і український корпус - то все добре. Праця у нас закипіла, і моя віра в добрі наслідки почала зміцнюватися»22.

Шлях одного з таких поповнень (царицинського) описував у спогадах майбутній «політкомісар» Центральної Ради при корпусі штабс-капітан Й. Віденко. Місцевим українським діячам вдалося з’єднати понад 9 000 вояків, які прагнули виїхати в Україну. Перший ешелон під керівництвом Віденка потрапив до Києва вже наприкінці Бережанської офензиви. Та перша тисяча козаків, яка прийшла під українським прапором, не була прийнята в 41-й корпус і практично вся потрапила в полон. Інших українців, за спогадами Віденка, теж не хотіли приймати: «„На что же нам украинцы?" - спросил один офицер Генерального штаба, я вопросительно, в свою очередь, сказал: „Как так, меня прислал Украинский военный генеральный комитет; ведь ваш корпус украинизируется, и вам нужно пополнение". Офицер удивленно пожал плечами и взглянул на остальных присутствующих; все расхохотались. Я увидел, куда попал, и вышел из помещения, но меня на дворе догнал молодой офицер из штаба и объяснил, что тут не признают никакой украинизации и смеются над этим, а вот он слышал, что как будто бы назначен для украинизации 34-й корпус (это был латыш, молодой штабс-капитан Вахе). Я взял палку и пошел со своими людьми пешком по дорогам искать 34-го корпуса, который действительно отводился в резерв для украинизации, и мне удалось направить туда все царицынские эшелоны.. .»23

В українізації корпусу великою була заслуга і помічників Павла Скоропадського, вибір яких виявився напрочуд удалим. Начальником штабу (булави) корпусу після полковника Петіна, який не влаштував комкора з багатьох причин, став генерал-майор Я. Сафонов, начальником 1-ї дивізії - генерал-майор Я. Гандзюк, який повернувся після тяжкого поранення, начальником штабу - полковник М. Капустянський; начальником 2-ї дивізії - генерал-майор В. Клименко, начальником штабу - полковник Крамаренко; гарматним інспектором корпусу залишився генерал-майор О. Аккерман. Командирами полків стали старшини, які ввійшли до історії українських визвольних змагань: Маєвський, Д. Масалитинів, Н. Никонів, Г. Порохівський та ін.

Разом із там проблема нестачі старших офіцерів-українців, зокрема командирів полків, ставала все нагальнішою. Обидві дивізії корпусу мали разом вісім полків. Тому поставити на чолі всіх їх національно свідомі кадри ставало важко. Волання Скоропадського до генерала Н. Духоніна щодо направлення шістьох старшин-українців для командування полками призвело до приїзду росіян з такою резолюцією: «ибо необходимости назначить непременно украинцев - нет никакой». Крім того, Л. Корнілов, уже призначений на той час Верховним головнокомандувачем, забув усі свої обіцянки - як щодо комплектування корпусу, так і постачання козаків. Унаслідок цього цілі батальйони ходили в лахмітті замість форми.

Попри всі ускладнення, спротив і гальмування офіційних російських військових чинників, недостатню допомогу Українського військового генерального комітету, слід констатувати блискучий результат проведеної Павлом Скоропадським українізації, яка дала Україні перше боєздатне військове з’єднання. Пізніше, впродовж листопада - грудня 1917 p., саме корпус Скоропадського, поповнений окремими загонами «вільних козаків», відбив перший наступ більшовиків на Київ - із заходу.

Другий результат самовідданої та енергійної праці Скоропадського -набуття авторитету в українських колах - був наочно продемонстрований на українському військовому з’їзді Південно-Західного фронту, що відбувся у Бердичеві 4-10 жовтня 1917 р. У присутності М. Грушевсько-го, В. Винниченка, С. Петлюри, М. Ковалевського вихід комкора до президії учасники вітали гучними оплесками і обрали почесним головою зібрання. Організатор з’їзду М. Удовиченко згадував, що така демонстрація ставлення до Скоропадського мала неабияке значення: «Это был другой момент (після виступу М. Грушевського. Авт.) объединения собравшихся на национальной почве. Вчерашний влиятельный царедворец, потомок украинского гетмана был популярен в широких массах своим открытым и решительным переходом на защиту освободительных стремлений своей нации. Национальный подъем при встрече на съезде Скоропадского также высказался криками „слава“ и пением гимна»24.

Таким чином, опрацьовані нами різні джерела свідчать, що наказ головнокомандувача армій Південно-Західного фронту А. Корнілова від 18 липня 1917 р. про українізацію 34-го армійського корпусу не відіграв спонукальної ролі для комкора Павла Скоропадського. Останній прийшов до необхідності зукраїнізувати своє з’єднання внаслідок тривалої ідеологічної еволюції. Початок її - Лютнева революція в Росії, коли Скоропадський уперше задумався про власну позицію в політичних подіях, що розгорталися в Росії та Україні, і заявив про імовірність вибору на користь національного руху У червні - липні 1917 р. він остаточно впевнився, що лише національний дух зможе надати корпусу необхідної моральної стійкості. Документально зафіксовано його ініціативу щодо початку українізації між 21 та 26 червня. Але, на думку Скоропадського, українізацію можна було проводити лише офіційним шляхом, після відповідної підготовчої роботи, за погодженням із фронтовим та верховним командуванням, у запіллі, але недалеко від фронту. Саме така українізація, для початку якої наказ Корнілова став лише формальним поштовхом, призвела до створення єдиного боєздатного національного військового з’єднання і підняла авторитет Павла Скоропадського серед військовиків та населення України.

8 Тимченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917-1921). - Кн. 1. - К.: Темпора, 2007. - С. 448 - 449.

9 Див.: Волков С. В. Офицеры российской гвардии: Опыт мартиролога. -М.: Русский путь, 2002. - С. 31.

1011ЛІАК.-Ф. 1219. -Оп. 2. -Спр. 694. - Арк. 7 (листвід 12 березня 1917p.).

11 Украинцы на фронте // Кіевская мысль. - 21.06.1917. - N° 26.

12 Спогади О. Ф. Аккермана: «Украинизация 34-го армейского корпуса (генерала Скоропадского)»: ГАРФ. - Ф. 5881. - Оп. 2 - Спр. 220. - Арк. 7.

13 ГАРФ. - Ф. 5881.-On. 1. - Спр. 584.-Арк. 129.

14 Там само. - Арк. 131.

15 Там само. - Оп. 2. - Спр. 220. - Арк. 12.

16 Середа М. Перші українські військові частини // Календар Червоної Калини на 1929 p. - С. 45.

17 ГАРФ. - Ф. 5881. - On. 1. - Спр. 584. - Арк. 90.

18 Цит. за: Скоропадський П. П. Спогади. - Прим. 21а. - С. 330-331. Архівна копія листа зберігається: Російський державний військово-історичний архів (РГВИА). - Ф. 2067 - Оп. 1. - Спр. 2986. - Арк. 1-2.

19 ГАРФ. - Ф. 5881. - Оп. 1. - Спр. 584. - Арк. 137, 138.

20 Там само. - Арк. 138-139.

21 Там само. - Арк. 210.

22 Скоропадський П. Спомини. - С. 24.

23 ГАРФ. - Ф. 5881.-Оп. І.-Спр. 584. - Арк. 124.

24 Там само. - Арк. 108.

О. Б. Кудлай

Законотворча діяльність українських урядів доби гетьмана П. Скоропадського в галузі освіти і культури (за матеріалами газети «Державний Вістник»)

Газета «Державний Вістник» видавалася в Києві з травня по грудень 1918 р. Всього вийшло 83 номери, перший - 16 травня, останній - 12 грудня 1918 р. Відповідно до закону Ради міністрів від 27 травня 1918р.1 Державній канцелярії доручалося, до часу створення спеціального вісника для оголошення законів Української Держави при Генеральному суді, тимчасово оповіщати всі закони через газету «Державний Вістник», яка таким чином набувала значення урядового часопису.

За матеріалами цього видання, за попередніми підрахунками, Радою міністрів за сім з половиною місяців роботи було підготовлено та затверджено 109 законів та статутів. Частина законів мала постановчий характер, тобто вони мали короткострокову дію. В більшості це закони, що асигнували кошти до відомств різних міністерств на потреби проведення певних заходів та втілення в життя відповідних урядових рішень. Значна частина цього масиву документів торкалася сфери освіти, культури та мистецтва.

Перш за все треба вказати, що відповідним законом2 при Міністерстві народної освіти створювалося Головне управління з метою завідування справами мистецтва, художнім вихованням і культурними установами України, яке підпорядковувалося освітньому відомству. Останнє, в свою чергу, змінювало назву на Міністерство народної освіти і мистецтва. В документі містилося доручення найближчим часом визначитися зі списком установ, що мали перейти до Управління.

Цілою низкою законів в Україні створювалися вищі учбові заклади. Серпневим законом Ради міністрів від 1 липня 1918 р. в м. Кам’янець-Подільський засновувався державний університет у складі 4 факультетів3. У поточному році мали відкритися два з них - історико-філологічний та фізико-математичний (з двома відділами - математичним і природничо-історичним). До видання окремого закону він мав організовуватися на підставі статуту і штатів російських університетів 1884 р. Окремим пунктом документа встановлювалося, що мовою викладання в новому учбовому закладі є українська. Законом визначалося, що перший ректор, декани і професори призначаються міністром освіти. Передбачалася робота двох кафедр з польської та єврейської історії і літератури на історико-філологічному факультеті. Згідно з документом створювався також комітет для будівництва будинку університету і визначався його склад. Ще одним законом4, виданим у листопаді, в ньому з 1 липня засновувався богословський факультет. Він складався з 20 кафедр. Для організації його роботи асигнувалося понад 139 тисяч карбованців.

У серпні місяці Київський народний український університет відповідним законом5 перетворювався на Київський державний український університет. У ньому мало працювати 4 факультети - історико-філологічний, фізико-математичний, правничий і медичний. Статут і штати установи визначалися також на зразок російських університетів. Дисципліни викладалися українською мовою. Документом зумовлювався рівень освіти викладачів відповідно до займаних посад. До побудови приміщення університету його кафедри мали користуватися класами вищих і середніх шкіл Києва. Міністру освіти доручалося також організувати комітет для вибору місця, підготовки плану будівництва та побудови окремого корпусу учбового закладу Постановою Ради міністрів від ЗО серпня 1918 р.6 на утримання Київського і Кам’янець-Подільського державних університетів виділялися кошти в розмірі понад 2 мільйони карбованців. Ними фінансувався особовий склад вищих учбових закладів, навчальна частина, господарські видатки, розробка плану реконструкції помешкань університетів, а також стипендії та матеріальна допомога студентам.

Окремим законом7 Ніжинський історико-філологічний інститут князя Безбородька перетворювався на державну вищу школу України під назвою «Державний історико-філологічний інститут кн. Безбородька в м. Ніжині». Колишнім російським університетам - Київському св. Володимира, Харківському та Новоросійському - надавався статус державних університетів України. А такі російські вищі технічні школи, як Катеринославський гірничий інститут, Харківський технологічний інститут, Харківський ветеринарний інститут і Київський політехнічний інститут, ставали українськими державними вищими школами (закон Ради міністрів від 16 вересня 1918 р.)8.

У Харківському і Новоросійському університетах з 1 липня 1918 р. відкривалися кафедри історії України, історії української мови і історії українського письменства на історико-філологічному факультеті та кафедра історії західноруського права на правничому факультеті (закон Ради міністрів від 28 вересня 1918 р.)9. Слухання цих курсів було обов’язковим для студентів університетів. А для викладання цих дисциплін передбачалося закласти на відповідних факультетах дві ординатури і дві екстра-ординатури.

У серпні був законодавчо затверджений Статут Київської духовної академії10 як вищої богословської наукової та освітньої інституції, що мала своїм завданням розробку православної богословської науки у зв’язку з суміжними галузями знання та викладання богослов’я й інших відповідних предметів для отримання слухачами академії вищої богословської освіти. Статут складався з 15 розділів, що визначали загальні засади духовної інституції, її керівництво - Правління, права й обов’язки ректора, проректора і його помічників, права й обов’язки студентів, склад, порядок роботи, дисципліни викладання (вони поділялися на 5 груп), правила прийому до академії, утримання студентів, розклад навчання тощо.

Для поліпшення справи викладання українською мовою у вищій школі України постановою Ради міністрів11 від 16 вересня встановлювалося 20 стипендій для спеціальної підготовки професорів та вчителів з асигнуванням 40 тисяч карбованців. Стипендіати зобов’язувалися протягом двох років скласти іспити або підготувати дисертаційні дослідження.

Чотири закони були затверджені Радою міністрів у справі організації Української Академії наук. В серпні було асигновано 200 тисяч карбованців з фондів Державної скарбниці в розпорядження міністра народної освіти та мистецтва на початкову роботу по створенню Академії (закон від 26 липня 1918 р.)12. «Закон про заснування Української Академії Наук в Києві»13 був ухвалений 14 листопада 1918 р. Ним затверджувалися Статут Академії та її штати. Ним визначався первісний склад академіків - 12 осіб, які призначалися гетьманом П. Скоропадським. Академіки утворювали Спільне зібрання та зібрання відділів Академії наук. Законом також передбачалося створити вже у 1918 р. Фізичний інститут, лабораторію при Інституті прикладної механіки, ботанічний сад, акліматизаційний сад, Демографічний інститут та Інститут для вивчення економіки та народного господарства України.

Статут Української Академії наук14 складався з 7 розділів. У першому з них Академія наук визначалася як найвища національна наукова державна установа в Україні, що мала об’єднувати та організовувати наукову працю, створювати нові дослідницькі інститути по всіх галузях науки, а також поширювати і поглиблювати наукові знання. Згідно з документом Академія поділялася на три відділи: історико-філологічних наук, фізико-математичних наук та соціальних наук. Статут визначав кількість дійсних членів Академії по відділах, встановлював права Академії. Внутрішній порядок своєї роботи наукова інституція визначала сама. В документі також розкривалося положення про самоврядування Академії, про дійсних, почесних членів та членів-кореспондентів, про Спільне зібрання Академії та Зібрання відділів, про наукові установи та комісії, що існують при інституції, та про її фінансування, яке, як передбачалося, мало складатися з державних асигнувань, громадських і приватних пожертв та інших доходів. 12 листопада Рада міністрів ухвалила постанову15 асигнувати міністру народної освіти та мистецтва понад 869 тисяч карбованців на утримання Академії наук та на господарські й організаційні видатки.

Важливим був і закон українського уряду про написання та захист дисертацій на вчені ступені в усіх вищих школах України українською мовою16. Він надавав право подавати та захищати наукові роботи для отримання ступенів магістра, доктора, звання ад’юнкта як російською, так і українською мовами. Це ж стосувалося й опонування.

Трьома урядовими документами був закладений початок організації Національної бібліотеки Української Держави. Спочатку, в серпні, відповідним законом17 утворювався фонд Національної бібліотеки для придбання і систематизації книжок, бібліотек, рукописів та мап. Міністрові народної освіти та мистецтва доручалося якнайскоріше розробити і внести на затвердження уряду статут і штати бібліотеки. На цю роботу асигнувалося 500 тисяч карбованців. А для керівництва справою створювався Тимчасовий комітет по заснуванню бібліотеки в м. Києві під безпосереднім керівництвом міністра освіти та мистецтва.

5 жовтня управляючим освітнього Міністерства була затверджена «Інструкція Тимчасовому комітету для заснування Національної бібліотеки Української держави у м. Києві»18. Як свідчить документ, метою Тимчасового комітету було закладення в Києві великої книгозбірні європейського типу, до якої мали увійти по можливості всі друковані надбання світової науки та культури всіма без винятку мовами. Спеціально обумовлювалося створення окремого відділу «Ucrainica» для збору та збереження літератури про історію українського народу, його природу, фольклор, мову, мистецтво, побут, соціальні та економічні умови життя тощо. У відділі мали зосереджуватися також дослідження з історії «Закордонної Руси-України, Буковини, Руси Угорської... та країн Північної й Південної Америки, де пораскидалися суцільні осади вкраїнського племені»19. Метою діяльності комітету визначалося: вироблення статуту Національної бібліотеки, підготовка до її відкриття, створення каталогів, керування фондом бібліотеки та поточна робота по забезпеченню майбутньої книгозбірні обладнанням, технікою та штатами. Тимчасовий комітет складався з 5 осіб за призначенням міністра освіти та мистецтва. Документом також окреслювалися головні функції та завдання членів комітету та його спільного зібрання.

Як свідчить ще один документ - відозва про заснування Національної бібліотеки Української Держави20, до складу Тимчасового комітету увійшли: академік В. Вернадський (голова), С. Єфремов, Г. Житецький, В. Кордт, А. Кримський та секретар Є. Перфецький. Відозва, за підписами всіх членів комітету, була видана 11 жовтня 1918 р. В документі, окрім стислого викладу головних завдань створюваного наукового закладу, повідомлялося про організацію в складі бібліотеки відділу рукописів для збору рукописних матеріалів, листів, портретів, архіву про видатних діячів «духовного життя українського народу, де б вони не жили і діяли»; створення наукового підрозділу по вивченню книги і бібліографічних досліджень. Книгозбірня мала діяти як автономна установа, що знаходилася у віданні Академії наук. Важливим був і той факт, що кожен бажаючий мав вільний доступ до її фондів безкоштовно. Окремо наголошувалося на укладанні зручних та докладних каталогів. Відозва закінчувалася зверненням Тимчасового комітету до всієї української громадськості з проханням допомоги у справі організації нового закладу культури й освіти, «щоб Національна Бібліотека зробилася не тільки могутнім і великим розсадником світла, знання та культури на рідній нам Україні, ба й великою інституцією всесвітньою»21.

Таким чином, цілий комплекс законів й інших установчих документів, затверджений Радою міністрів, створював і визначав порядок діяльності та фінансував роботу нових для України наукових закладів - Української Академії наук та Національної бібліотеки. Значення цих заходів важко переоцінити, зважаючи на той факт, що ці установи, засновані в далекому 1918 p., плідно працюють і в сучасній Україні.

Приділялася увага і вже діючим на той час книгозбірням. Так, відповідним законом22 було виділено 50 тисяч карбованців на закінчення будівництва бібліотеки для Київського університету св. Володимира.

Низку важливих законів було ухвалено також і в галузі шкільної освіти. Серпневим законом Ради міністрів23 до одного типу прирівнювалися двокласні й однокласні сільські школи, парафіяльні школи та інші початкові школи. Урівнювалися в правах і вчителі цих шкіл. Документом встановлювалися норми річної державної допомоги та надбавки вчителям. У грудні законом «Про скасування органів керування колишніми школами Найсвятішого Синоду і про остаточну ліквідацію справи передачі міністерству народної освіти та мистецтва і місцевим самоврядуванням названих шкіл і їх майна»24 окружні й єпархіальні шкільні ради та їх повітові відділи зобов’язувалися в місячний строк завершити справу передачі до міських і земських управ колишніх шкіл Синоду всіх типів - церковнопарафіяльних, двокласових, церковно-учительських та визначалися правила такої передачі.

Запроваджувалося обов’язкове викладання української мови, літератури, історії та географії України у всіх загальноосвітніх, професійних, комерційних школах, а також учительських і духовних семінаріях та інститутах. Відповідним законом25 визначалася кількість годин викладання та освітній ценз учителів. Для цього влітку 1918 р. окремим законом фінансувалася робота курсів українознавства для вчителів по всій Україні26; діяльність трьохмі-сячних курсів для вчителів польських шкіл у Києві, Вінниці та Житомирі27.

З 1 липня встановлювалося 350 стипендій для незаможних вчителів-українців середніх загальноосвітніх шкіл28. Для фінансового забезпечення стипендій з державних коштів асигнувалося 77,5 тисяч карбованців.

Низкою законів Рада міністрів асигнувала кошти на допомогу та розвиток шкільної і позашкільної освіти в Україні. У вересні Міністерство освіти та мистецтва, згідно з відповідним законом, через посередництво своїх губернських, повітових та міських інструкторів розпочало допомогу земським та міським органам влади в роботі по створенню вечірніх шкіл, бібліотек-читалень, організації клубів, виставок, екскурсій; улаштуванню дитячих садків, ясел, майданчиків. Завданням Міністерства була й підготовка фахівців з позашкільної освіти та дошкільного виховання, фінансова підтримка вже існуючих культурно-просвітних закладів. На цю справу також асигнувалися кошти29. З 1 травня 1918 р. ухвалювалися нові штати вищих початкових шкіл, а на утримання вже існуючих та відкриття 400 нових шкіл з державних коштів виділялася значна сума - майже 3 мільйони карбованців30.

Створювалися нові та фінансувалися діючі українські театри. Серпневою урядовою постановою в Києві засновувався Державний драматичний театр31.На цю справу, ще однією постановою32, асигнувалися державні кошти. Для підготовки працівників народних театрів була організована Державна драматична школа в Києві33. В червні матеріальну підтримку отримав Український національний театр у Троїцькому народному домі34. А в листопаді відповідною постановою утворювався та фінансувався Державний симфонічний оркестр ім. М. Лисенка в Києві35.

Ще дві постанови матеріально забезпечували роботу відділу охорони пам’яток старовини і мистецтва Міністерства народної освіти. У вересні було виділено 100 тисяч карбованців36, а трохи раніше, в серпні, для закінчення археологічних розвідок Зарубського монастиря біля Трахтемирова і придбання пам’яток старовини для Національного музею асигнувалося майже 23 тисячі карбованців37.

Отже, за матеріалами газети «Державний Вістник», за час діяльності Ради міністрів Української Держави в галузі освіти, науки і культури було підготовлено та схвалено 17 законів, 14 постанов, 2 статути і 1 інструкція, всього 34 документи. Цей комплекс офіційних паперів свідчить про велику роботу уряду в напрямі реформування та створення нових вищих, середніх та початкових учбових закладів України. Закладалися підвалини діяльності вищих українських наукових установ, організовувалися дослідницькі інститути, що діють і досі, влаштовувалися бібліотеки, впроваджувалися заходи по охороні пам’яток історії, культури та мистецтва. Важливим фактором у діяльності українських урядів по розвитку освіти і культури в Україні було й те, що майже кожний закон чи постанова підкріплювалися відповідним фінансуванням з державних коштів. Відповідно до документів, що містяться в урядовому віснику, з фондів Державної скарбниці на ці справи було асигновано 34 мільйони 853 тисячі 593 карбованці. Цікаво, що найбільше фінансування - 20 мільйонів 726 тисяч 712 карбованців -отримало Міністерство освіти і мистецтва на утримання діючих на 1918 р. в Україні вищих початкових шкіл, на утримання вищих початкових шкіл, відкритих у 1917 - 1918 pp. виключно за місцеві кошти і одноразову допомогу цим школам та їх працівникам. Варто ще раз наголосити, що 7 законів, постанов та інструкцій заклали фундамент організації Української Академії наук та Національної бібліотеки. Це надало могутній поштовх до розвитку центральних державних наукових інституцій, які відіграли визначну роль у становленні вітчизняної фундаментальної науки.

1 Державний Вістник. - Nq 8. - 31 травня 1918 р. - С. 1.

2 Там само. - Nо 20. - 20 липня 1918 p. - С. 2.

3 Там само. - Nq 41. - 29 серпня 1918 p. - С. 3.

4 Там само. - № 73. - 22 листопада 1918 р.- С. 4.

5 Там само. - Nq 41. - 29 серпня 1918 p. - С. 2.

6 Там само. - Nq 46. - 10 вересня 1918 p. - С. 2.

7 Там само. - № 54. - 3 жовтня 1918 p. - С. 3.

8 Там само. - № 51. -24 вересня 1918 р. - С. 1.

9 Там само. - Nя 55. - 5 жовтня 1918 р. - С. 1. юТамсамо.-Ыо40.-27серпня1918р.-С. 1-3; Nq 41.-29 серпня 1918 р.-С. 1-2.

11 Там само. - Nq 50. - 21 вересня 1918 р. - С. 1.

12 Там само. - Nq ЗО. - 4 серпня 1918 p. - С. 3.

13 Там само. - Nq 73. - 22 листопада 1918 p. - С. 3.

14 Там само. - Nq 75. - 26 листопада 1918 p. - С. 1-2.

15 Там само. - № 73. - 22 листопада 1918 p. - С. 3.

16 Там само. - Nq 55. - 5 жовтня 1918 р.- С. 1.

17 Там само. - Nq 32. - 8 серпня 1918 p. - С. 2.

18 Там само. - Nq 73. - 22 листопада 1918 p. - С. 4.

19 Там само.

20 Там само. - № 57. - 11 жовтня 1918 p. - С. 3.

21 Там само.

22 Там само. - № ЗО. - 4 серпня 1918 р.- С. 3.

23 Там само. - № 33. - 10 серпня 1918 p.- С.З.

24 Там само. - No 81. - 6 грудня 1918 р.- С. 3.

25 Там само. - Nq 32. - 8 серпня 1918 р.- С. 1.

26 Там само. - Nо 12. - 9 червня 1918 р.- С. 2.

27 Там само. - Nо 22. - 14 липня 1918 р.- С. 1.

28 Там само. - Nо 33. - 10 серпня 1918 р.- С. 3.

29 Там само. - Nq 43. - 3 вересня 1918 р.- С. 2.

30 Там само. - Nq 33. - 10 серпня 1918 р.- С. 3.

31 Там само. - Nо 42 - 31 серпня 1918 р.- С. З - 4.

32 Там само. - № 44.- 6 вересня 1918 р.- С. 1.

33 Там само. - Nq 47. - 14 вересня 1918 р.- С. 1.

34 Там само. - № 18. - 22 червня 1918 р.- С. 1.

35 Там само. - № 76. - 28 листопада 1918 р.- С. 3.

36 Там само. - Nо 54. - 3 жовтня 1918 р.- С. 2.

37 Там само. - № 26.- 22 липня 1918 р.- С. 2.

В. С. Лозовий

Селянська правосвідомість та суспільно-правове становище в період гетьманату (1918 р.)


ротягом століть формувалась система правових поглядів та уявлень, які й визначили правосвідомість українського селянства. Значною мірою цінності та норми народної правосвідомості впливали на події революційної доби 1917-1921 pp. Вивчення сфери правової свідомості селянства та її проявів у суспільному житті дасть можливість всебічніше відтворити революційні процеси 1917-1921 pp.

Доповідь ставить за мету через сутнісні прояви характерних для правової свідомості соціально-психологічних норм, принципів та цінностей виявити ставлення селянства до державно-правової політики гетьманату в 1918 р.

До дослідження проблем народної правосвідомості вітчизняні історики звертались мало. Лише нещодавно з’явилася праця О. Н. Атоян, у якій крізь феномен махновського руху висвітлюється зазначена тема, з’ясовуються витоки народної правосвідомості та її прояви у революційну добу1.

Події 1917 - 1921 pp. засвідчили величезну прірву між різними верствами українського суспільства. Адміністративно-правова відокремленість селянства від інших соціальних шарів, що віками практикувалась у Російській імперії, багато в чому сприяла консервації феодальних суспільно-правових відносин, формувала у свідомості селян стереотип ворожості до них держави та інших соціальних груп, передусім бюрократії та поміщиків. Після Лютневої революції 1917 р. замість інкорпорації селянства в державно-правову систему, в умовах розпаду влади та судових структур, спостерігається фактичний відкат селянського соціуму до архаїчних норм звичаєвого права, економічної, політичної, адміністративної відособленості від «великого суспільства»2.

Основна суперечність соціально-правових відносин пролягала у площині різного розуміння законності й застосування юридичних норм між «верхами» і «низами» українського суспільства, які існували у різних правових культурах. Перші - жили за одними державними законами, другі - за цілком іншими, осібними, які фіксували значні станово-феодальні пережитки. На селі судочинство проводилось, переважно, за нормами усного звичаєвого права, яке відповідно до випадку набувало різного трактування, відтак у селянства не сформувалось поняття «про твердість права взагалі»3. Особливо разюче це проявилось у відносинах власності. У звичаєвому праві не було того розуміння власності, яке давав державний закон. Селянське право не знало абсолютної власності особи, а визнавало лише сімейну власність. На відміну від офіційних поглядів панівних класів, основним джерелом власності і матеріального достатку селяни вважали особисту працю4. На думку селян, народне судочинство базувалось на засадах «правди та справедливості», а державне право було витвором експлуататорських класів (панів) для забезпечення власного панування.

Спроби Тимчасового уряду і Центральної Ради зламати становість селянської юрисдикції, ввести селянство в орбіту державного права не мали значних успіхів. Оскільки в центрі селянських прагнень перебував земельний розподіл, селяни відкидали державні закони, які гарантували принцип непорушності приватної власності і стояли на заваді аграрній експропріації.

Домінування в соціальній структурі українського суспільства селянства з його становою правосвідомістю, яке з підозрою, а то й вороже ставилось до заможних та освічених верств населення і державних інституцій, розкололо революційний соціально-правовий процес на селі на два напрями: ліберально-демократичний, прихильники якого намагалися ввести у правове життя державні модерно-цивілізовані норми, та анархічно-ліворадикальний, прибічники якого тяжіли до архаїчної бездержавної управлінсько-правової моделі через сільське громадське самоврядування та застосування звичаєвого права.

Відтак, у добу Тимчасового уряду та Центральної Ради набувають поширення виступи селян проти державної влади, грабунки поміщицьких маєтків, захоплення та розподіл землі. Останнє виправдовувалось втіленням принципу соціальної справедливості. Більшовицький «Декрет про землю» та тимчасовий земельний закон Центральної Ради скасували приватну власність на землю та реально узаконили і так легітимний у селянській свідомості процес аграрного перерозподілу.

Весною 1918 р. Центральна Рада фактично не контролювала становище на місцях. Звідусіль надходили звістки, що потрібно навести порядок, роззброїти селянство, припинити грабунки, розбої, нищення лісів, змусити населення виконувати розпорядження влади. Через занепад системи судочинства поширились жорстокі селянські самосуди. Бувало, судові функції перебирало на себе командування німецьких та австрійських військ. Не звертаючи уваги на органи української влади, окупанти заарештовували селян, мотивуючи це тим, що в УНР «немає судів, злочини безкарні»5.

Неспроможність демократичних адміністративних структур УНР створити міцну систему влади, оволодіти ситуацією, навести елементарний правопорядок спонукала німецьке та австрійське окупаційне командування і українські консервативні кола вдатись до державного перевороту. 29 квітня 1918 р. до влади прийшов гетьман П. Скоропадський, який оголосив, що має намір встановити таку державну владу, яка забезпечить народу «спокій, закон і можливість творчої праці». Задекларовано відновлення «права приватної власності, як фундаменту культури та цивілізації»6.

Підперта багнетами окупаційних збройних сил, гетьманська адміністрація почала наводити законність та порядок. Причому одним із головних завдань вважалось повернення землі та майна поміщикам, котрі постраждали від селянської експропріації. У червні 1918 р. Валуйський повітовий староста на Харківщині видав наказ про негайне повернення власникам розграбованого в економіях майна. Щоб здобути прихильність населення, далі зазначалось, що гетьман оповістив про наділення безземельних селян землею, але «не шляхом грабунків, а суворо законним порядком»7. Влада вимагала відновлення «порушеного права справедливості у відносинах між селянами і землевласниками». Звичайно ж, у влади та селянства були різні розуміння справедливості. Гетьманці вважали, що для її встановлення треба суворо дотримуватися дореволюційних законів щодо непорушності права приватної власності і повернути все, захоплене селянами, попереднім власникам. Селяни, навпаки, були переконані, що колись земля стала власністю поміщиків через захоплення силою угідь у їх «дідів-прадідів», а все поміщицьке майно створено працею трудящих, тому має належати їм. Відтак, з регіонів доповідали, що спостерігається вороже ставлення до гетьманських структур на місцях «на підставі впровадження порядку й права приватної власності та поверненню награбованого майна селянами у поміщиків»8. Усе ж, під страхом застосування репресій окупаційними військами, подекуди селяни почали повертати власникам розграбоване майно, але це не набуло широкого розповсюдження. Балтський повітовий староста на Поділлі констатував, що навіть суворі накази австрійського коменданта не мали впливу на більшу частину населення, і передбачав, що без «примінення заходів примусу не обійтись»4. Селяни намагались взагалі не допускати поміщиків у їх маєтки. Так, загін, надісланий в с. Ярмолинці Подільської губернії, щоб відновити в правах поміщика В. Тархальського, завдання не виконав, оскільки селяни скликали сход та прийшли з погрозами до офіцерів. А в Сатанівській волості селяни вбивали та грабували землевласників та євреїв10.

Після гетьманського перевороту значна частина селянських місцевих органів виступила проти консервативного режиму та запроваджуваних ним правових порядків, оскільки Центральна Рада, хоч і не користувалась значним авторитетом, все ж декларувала перехід землі до рук народу, до того ж її влада у регіонах була слабкою, що давало можливість селянам жити фактично без впливу державної адміністрації та суду і не сплачувати податки. На антигетьманських маніфестаціях селянські лідери стверджували, що новий лад - буржуазний, а повинна бути «наша воля, наша правда і наше право»11. У багатьох виступах та рішеннях селян проглядається ностальгія за більшовиками, ідо за свого панування закликали ділити землю та розбирати поміщицьке майно і не дотримуватися якихось формально-юридичних умовностей, які вважали суто «панським правом». Так, члени Носовського волосного земельного комітету агітували селян Ніжинського повіту Чернігівської губернії не визнавати влади гетьмана та зазначали, що коли прийдуть більшовики, то «і влада буде народна, і право»12. Селянство масово чинило спротив реекспропріації. Знову почались підпали маєтків. Такі події зафіксовані, зокрема, в Ізяславському та Старокостянтинівсько-му повітах Волині. На Харківщині селяни спалили палац і майже всі будівлі в економії графа Строганова13. В інших місцевостях селяни також нищили економії.

Гетьманський уряд намагався повсюдно відновити судову систему, орієнтуючись на дореволюційні принципи судочинства. Перевірялись політичні погляди суддів і встановлювалось, чи брали вони участь у лівих рухах. Бувало, повітові старости своїми наказами усували з посад законно обраних земськими зборами мирових суддів та призначали інших, що викликало протести14. Однак ще в червні 1918 р. на Чернігівщині судові органи були налагоджені не в усіх регіонах, через це населення зверталось за вирішенням юридичних справ до комендантів та старост. Для запровадження порядку на місцях проводилась реорганізація недієвої, малоздатної до роботи міліції на Державну варту, для служби в якій набиралися досвідчені працівники колишньої поліції. Це дало певні позитивні результати у боротьбі зі злочинністю15. Однак проти використання старих поліцейських кадрів велась активна агітація, оскільки населенням їх діяльність трактувалась як контрреволюційна та асоціювалась із царським режимом. До того ж, крім суто кримінальних справ, працівники варти розглядали й політичні, брали участь у каральних експедиціях проти селян, проводили обшуки, арешти, розстріли. Це й визначило надзвичайно негативне ставлення населення до співробітників цього силового органу Відтак, у свідомості більшості селянства стверджувалося переконання, що Державну варту створено лише для захисту інтересів поміщиків.

Гетьманські правоохоронні органи намагалися розслідувати численні факти убивств, грабунків, погромів, які мали місце в період Тимчасового уряду й Центральної Ради. Однак у своїй роботі вони наштовхувались на досить консолідований опірнаселення. Селяни часто чинили розправи над односельцями, які вказували правоохоронцям на тих, хто брав участь у пограбуванні панських маєтків. Службовці Державної варти констатували, що селяни та їх органи на місцях втручались у справи судових слідчих, чинили їм усілякі перешкоди. У селах навколо Немирова Подільської губернії убивства та розбої не припинялись. Однак правоохоронні органи не мали змоги провести слідства й покарати винних, оскільки населення буквально тероризувало слідчих. Так, слідчого Хрущовського було заарештовано та побито селянами с. Луки Немирівської, а в квартиру слідчого Каракуліна кинуто бомбу. Заможні верстви вимагали від уряду впровадження прискореного суду за насильства, підпали, потрави полів, антидержавну агітацію16.

Гетьманські діячі констатували втрату селянством усілякого поняття про право. В умовах занепаду адміністративних та судових структур і поширення анархії селяни стверджували, що «нема закону, а є тільки наша воля»17. Таким чином, після революції соціальне розкріпачення відбулось через ігнорування законності і свавільної реалізації класових інтересів.

Подільський губернський комендант у доповідній записці військовому міністру зафіксував цей стан анархічної свідомості селян. Він зазначав, що протягом року революції селянство настільки звикло до безвідповідальності, розбою, грабунків та ворожої агітації, що як тільки влада починала вживати заходів для припинення злочинів та наведення порядку, населення чинило сильний опір представникам влади та міліції. У Міністерстві внутрішніх справ констатували, що за обставин, які склались на місцях, розгляд судових справ там неможливий18.

Гетьманська влада, яка проголосила законність нормою суспільного життя, намагалась юридично оформити свої дії, підвести правову базу під забезпечення потреб держави або інтересів певних верств. Замість того, щоб унормувати відносини між селянами та поміщиками і встановити суспільний спокій, всі ці закони, навпаки, підвищували ступінь напруги. Так, ухвалений на користь землевласників «Закон про право на врожай 1918 р. на території Української Держави» лише збільшив кількість акцій по знищенню урожаю на поміщицьких полях, оскільки селяни були впевнені, що збіжжя належатиме «панам та німцям». Щоб не віддавати землевласникам врожаю на засіяних ними поміщицьких полях, селяни знищували посіви. Коли представники влади намагались припинити потрави, доходило до збройних сутичок. Так, у с. Доброгощі Проскурівського повіту Подільської губернії селяни застрелили двох службовців Державної варти, які спробували зігнати коней, що паслись на приватновласницьких посівах19. Реагуючи на масові відмови сільського населення працювати на приватних землеволодіннях, уряд видав «Тимчасовий закон про заходи боротьби з розрухою сільського господарства», який дозволяв губернським земельним комісіям примусово залучати селян до сільськогосподарських робіт. Селяни сприйняли цей закон, як спробу повернути панщину, й усіляко бойкотували його. Таким чином, утворилась парадоксальна ситуація: діяльність адміністративних органів щодо селянства була легітимізована державними актами, але селянство, яке не сприймало ці документи, як справедливі та законні, усіляко чинило їм опір.

За гетьманату селянство ще більш дистанціювалось від держави та решти суспільства і перетворилося у замкнуту, станову, корпоративну систему, яка захищала лише власні інтереси. Зафіксовано численні приклади заступництва сільських громад за своїх членів, заарештованих за протиправні дії: антиурядову агітацію, руйнацію поміщицьких будівель, нищення посівів тощо. Громади брали їх на поруки, заявляючи владі, що заарештовані ні в чому не винні і їх треба відпустити20.

У деяких регіонах гетьманським структурам вдалось встановити хоча б відносний порядок. Констатувалось певне «оздоровлення народних мас», прикладом чому були постанови сходів великих сіл, у яких висловлювалась повна готовність усіма силами охороняти правопорядок та видавати злочинні елементи до рук адміністративних органів21. Однак переважна більшість сільських громад була вороже налаштована щодо гетьманського режиму, який своєю вузькокласовою, пропоміщицькою політикою посилював напругу в суспільстві та антидержавні, повстанські настрої. Регіональні правоохоронні органи констатували, що селяни відчувають «страшну злість до поміщиків», вважаючи їх основними винуватцями своїх бід. Особливе обурення селян викликали зловживання поміщиків при відшкодуванні їм збитків, коли власники вимагали набагато більше коштів, ніж було завдано шкоди22.

Кримінальна ситуація на місцях також була напруженою. У повітах перебувало багато амністованих урядом Керенського карних злочинців, які буквально тероризували населення. Фіксувалось багато грабунків та інших злочинів. Грабували не лише поміщиків, а й селян, священиків, інтелігенцію23.

В умовах зруйнованої економіки зростала спекуляція, що викликало озлоблення населення. Фактично в усіх селах гнали самогонку. Правоохоронні органи вживали заходів щодо припинення злочинних дій та притягнення винних до відповідальності24.

Незважаючи на намагання влади запровадити державне судочинство, щоб приборкати селянське свавілля, на місцях продовжувались самосуди. Особливо ненавиділи селяни конокрадів та підпалювачів і вважали, що вони заслуговують на смертну кару. Тому сільські громади дуже неохоче видавали таких злочинців офіційним правоохоронним органам, а намагались чинити «правосуддя» самі. Так, у с. Катанському Богодухівського повіту на Харківщині юрба селян убила двох конокрадів і ще одного побила майже до смерті25. У с. Роганівці Сквирського повіту на Київщині селяни вчинили самосуд над трьома розбійниками і вбили їх. Селяни були переконані, що їх суд «за звичаями та з огляду на людину» самий об’єктивний та «правдивий». Незважаючи на загальну ворожість до поміщиків та осіб, пов’язаних з ними, в окремих випадках селяни демонстрували приклади справедливого ставлення до них. Коли у серпні 1918 р. повстанський загін заарештував завідувача поміщицької економії і віддав його на суд селян с. Зведенівки Ямпільського повіту на Поділлі, громадський сход визнав його «добрим чоловіком» і відпустив26.

Органи гетьманської влади відзначали надзвичайно негативний вплив свавільних дій окупаційних військ на ставлення селянства до правових норм. У листопаді 1918 р. прокурор Київського окружного суду писав у Міністерство юстиції, що німці накладають контрибуції на селян з будь-якого приводу, навіть за їх відмову йти на роботу до поміщицького маєтку Відтак, у населення створюється враження, що контрибуція - це той самий грабунок, і такі дії викликають озлоблення сільських мешканців. До того ж, ці стягнення лягали тягарем на найбільш заможний та консервативний прошарок села, що відштовхувало його від правового ладу і створювало грунт для революційних та повстанських рухів27. Від таких дій німецьких загонів система декларованого владою «твердого» права втрачала соціальну базу.

Незважаючи на деклароване урядом дотримання норм законності, гетьманські правоохоронні структури також систематично та грубо порушували закон. Особливо це проявлялося під час повернення землі та майна поміщикам. Навіть представників судових органів, які висловлювали обурення такими діями, піддавали репресіям. Зафіксовано численні факти насильства й терору, які чинились проти селянства. Це й було однією з основних причин ворожого ставлення широкого селянського загалу до гетьманського режиму. Селяни піднімались на повстання, що стало одним із факторів, які призвели до повалення влади П. Скоропадського.

Отже, у період Української Держави в сфері соціально-юридичних відносин точилася запекла боротьба між різними суспільними силами й відповідними їм рівнями правосвідомості: державно-правовим, втілюваним владою, та звичаєво-правовим, якого дотримувалось селянство. Рішення та дії селян показують, наскільки вони були далекі від консервативних цінностей, стверджуваних гетьманською адміністрацією, наскільки вороже вони ставилися до впровадження державно-правових норм, наскільки локальні, корпоративні інтереси домінували у сільських мікросоціумах.

Гетьманській владі не вдалось повернути суспільне життя в русло державно-правових відносин, відновлення функціонування державного судочинства, наведення правового порядку, встановлення права приватної власності. Селянство, яке віками було відсторонене від державно-політичного життя та у сфері юрисдикції відділене від інших шарів громадянства, фактично перебувало у стані війни проти держави та вищих верств суспільства (власників). Отже, правосвідомість селянства в період гетьманату визначалась, по-перше, ворожістю до держави та впроваджуваного нею правового порядку, по-друге - несприйняттям права приватної власності і активною боротьбою проти його відновлення.

5 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВО України). - Ф. 628. - Оп. 1. - Crip. 17. - Арк. 16.

6 Слісаренко А. Г., Томенко М. В. Історія Української конституції. - К., 1993.-С. 86-87.

7 ЦДАВО України. -Ф. 1325. - Оп. 1. - Спр. 7. - Арк. 11.

8 Державний архів Вінницької області (далі-ДАВО).-Ф. 1196.-On. 1.-Спр. 32. - Арк. 61;

9 ЦДАВО України. - Ф. 1793. - Оп. 1. - Спр. 47. - Арк. 77.

10 ДАВО. - Ф. 1196. - Оп. 1. - Спр. 32. - Арк. 36, 57.

11 Центральний державний історичний архів у м.Києві (далі - ЦДІАУК). -Ф. 419. - Оп. 1. - Спр. 7325. - Арк. 2 - 2 зв.

12 ЦДІАУК. - Ф. 317. - Оп. 2. - Спр. 49. - Арк. 18 - 19.

13 ЦДАВО України. - Ф. 2207. - Оп. 1- Спр. 316. - Арк. 1-2.

14 Там само. - Ф. 1325. - Оп. 1. - Спр. 62. - Арк. 6.

15 ДАВО.-Ф. 1196.-Оп. 1. - Спр. 32.-Арк. 61, 72.

16 ЦДАВО України. - Ф. 1793. - Оп. 1. - Спр. 3. - Арк. 9; Спр. 13. -Арк. 13; ЦДІАУК. - Ф. 419. - Оп. 3. - Спр. 403. - 63 зв.

17 Там само. - Ф. 1061. - Оп. 3. - Спр. 6. - Арк. 47.

18Тамсамо.-Ф. 1216.-Оп. І.-Спр. 17.-Арк. 37зв.; ДАВО.-Ф. 1196. — Оп. 1. - Спр. 34. - Арк. 9.

19 Там само. - Оп. 1. - Спр. 76. - Арк. 60.

20 Там само. - Ф. 1793. - Оп. 1. - Спр. 23. - Арк. 48, 62.

21 Там само. - Ф. 1325. - Оп. 1. - Спр. 7. - Арк. 25.

22 Там само. - Ф. 1793. - Оп. 1. - Спр. 170. - Арк. 58 зв.

23 ДАВО.-Ф. 1196.-Оп. І.-Спр. 34.-Арк. 446, 456; ЦДАВО України. -Ф. 1216.-Оп. 2.-Спр. 2.-Арк. 49, 67, 121.

24 ЦДАВО України. - Ф. 2207. - Оп. 1. - Спр. 316. - Арк. 4-5.

25 Там само. - Ф. 1325. - Оп. І.-Спр. 47.-Арк. 1; Ф. 1216.-Оп. 2.-Спр. 1. - Арк. 18.

26 Там само. - Ф. 1793. - Оп. 1. - Спр. 44. - Арк. 153.

27 Там само. - Ф. 2207. - Оп. 1. - Спр. 805. - Арк. 2.

О. П. Михайлюк

Гетьманський режим і селянство: причини конфронтації

Постать П. Скоропадського та різні аспекта діяльності очолюваного ним режиму викликають значний інтерес істориків. Лише історіографії цього питання присвячено кілька спеціальних дисертаційних досліджень1. Звичайно, автори як узагальнюючих, так і спеціальних робіт не могли обійти питання взаємин режиму Скоропадського з селянством. Як правило, акцентується конфронтаційний бік цих взаємин, а причиною протистояння вважається політика, спрямована на реставрацію дореволюційних відносин. Така точка зору має право на існування, але вона потребує деяких уточнень з урахуванням всього історичного контексту та аналізу всієї суперечливості історичної ситуації. На мій погляд, причини конфронтації не зводяться лише до політики режиму Скоропадського, а сягають своїми витоками революційних подій весни 1917 p., а можливо, і більш віддалених часів.

Зміни, що відбувалися в психології та поведінці селянства в період революції, були викликані, перш за все, процесами розпаду, які переживала країна, і, в свою чергу, були проявами цього розпаду. Фізична й психологічна втома від війни, розчарування у владі, озлоблення проти поміщиків, хуторян, городян створювали ту напружену соціально-психологічну атмосферу в селі, що погрожувала підірвати її в ситуації ослаблення держави та її репресивних функцій, що й відбулося після лютого 1917 р. у ході «аграрної революції».

Слід зауважити, що ставлення селян до поміщиків і розподілу їхньої землі було далеко не однозначним. Самі поміщики вже влітку 1917 р. стали покидати маєтки, віддавали їх в управління земельним чи селянським комітетам, продавали землю, худобу та інвентар чи погоджувалися на умови оренди за символічну плату тощо2. Часто захоплення поміщицьких земель стимулювалось чутками, агітацією, вказівками владних органів, прикладом інших тощо. Селяни забирали маєтки, керуючись лише міркуваннями, «як би позаду інших не залишитися»3. Погром маєтків, як правило, був зумовлений не господарським інтересом. Ставлення селян до поміщика та його майна багато в чому залежало від особистих взаємин між землевласником та селянами. Є. Чикаленко, наприклад, описував поведінку селян свого маєтку Перешор: «З селянами якось не хотілось стрічатись і розмовляти, бо кожний з них завіряв, що тільки дякуючи йому не розграбували економії, що вже рішили були громадою розбирати, але він рішуче повстав проти того, щоб руйнувати такого пана і проч., і це говорив буквально кожний»4.

З весни 1918 р. в багатьох волостях України сільські сходи виносять рішення повернути награбоване, виплатити поміщикам збитки від погромів. Селяни посилали листи і ходоків до поміщиків, майно яких було знищено, прохали їх повернутися і братись за землю, при цьому подекуди обіцяли відбудувати розтягнуті будинки5. Так, Київський губернський земельний комітет на засіданнях 20 - 22 березня відзначив, що в деяких місцевостях населення почало повертати розграбоване поміщицьке майно його власникам. Повертають вночі, тишком6. Сучасник пригадував, як весною 1918 р. селяни стали віддавати поміщику все, що в кого ще збереглося від награбованого. Розбирали навіть свої паркани, знімали ворота, двері і звозили на поміщицький двір: «Селяни очманіли від страху»7. Згідно з телеграмою на ім’я голови Ради міністрів та міністра внутрішніх справ гетьманського уряду від наради повітових старост Поділля влітку 1918 р. селяни на сходах просили повітових старост відновити знищений революцією лад, повертали розграбоване під час розрухи майно власникам8. Селяни, чи то боячись репресій, чи то відчуваючи провину, таємно або відкрито повертали награбоване поміщицьке майно, деколи навіть були задоволені подібними вимогами9.

Залежно від наявності поблизу сіл великих поміщицьких маєтків революційні пристрасті виявлялися найбільш інтенсивно, а в районах, де селяни не розраховували щось додати до площі свого землеволодіння, спостерігався порівняний спокій. Частина великих землевласників залишалася на правах хазяїв у своїх маєтках. І навіть в центральних районах України, при більш сприятливих для аграрних перетворень умовах, на весну 1918 р. поміщицьке землеволодіння не було повністю ліквідоване10. Втім, селяни України більше грабували ґуральні, цукроварні та заводи по переробці сільськогосподарської продукції, ніж поміщицькі маєтки11.

У розгромній хвилі, що почалася весною 1917 р. і не припинялась до весни 1918р., селяни захоплювали поміщицькі землі та реманент, грабували маєтки та економії, ґуральні та заводи, земські установи, вирубували сади й ліси. Зазнало погрому велике сільськогосподарське виробництво, включно з багатьма рентабельними господарствами з високою культурою сільського господарства. Будівлі, сільськогосподарські машини, реманент були не стільки розподілені серед нових власників, скільки розграбовані, знищені, спалені під час погромів маєтків.

«Аграрна революція», хоча й була далека до завершення, негативно вплинула на розвиток сільського господарства України. Дослідники приводять дані, що наприкінці 1917 - на початку 1918 pp. було розподілено 8 млн 991 тис. десятин, або 55,5 % приватної землі12. Восени 1918 р. порівняно з 1913 р. посівні площі скоротилися майже наполовину13. Були ліквідовані поміщицькі господарства - основні виробники товарної продукції. Послідовно відбувалася руйнація продуктивних сил у сільському господарстві: спочатку знищення поміщицького, а потім і селянського рентабельного господарства.

К. Мацієвич у березні 1918 р. писав: «Та більше всього в соціалізації дивує те, що ті автори поводяться з сільським господарством і сучасним загальним економічним устроєм, сучасними економічними відносинами проміж селом і містом так, як би їх не було». Він попереджав, що соціалізація призведе до натуралізації господарства14. У квітні 1918 p. М. Ковалевський зазначав, що не слід чекати доброго урожаю, оскільки безземельне та малоземельне господарство не звикло до раціонального господарювання15. «Але ця рівність погубить нашу державу, бо селяни, живучи на дрібних кавалках, не зможуть розвити сільської промисловості, але й не дадуть робітника для фабричної, бо їм шкода буде теряти оту, хоч мізерну, незалежність на своєму власному господарстві, в результаті наші городяни і селяни муситимуть купувати все за кордоном, не маючи хліба на вивоз навіть в свої городи, бо на такому дрібному хазяйстві буде те, що селяни кажуть: „що Іван зробив, те Іван і з’їв“», - писав Є. Чикаленко16. Німецький публіцист К. Росс, котрий служив у цей час при штабі окупаційного командування, зазначав у березні 1918 p., що селяни обробляють землю лише для власного споживання і надлишок для вивозу можна отримати лише за допомогою великого землеволодіння17.

«Аграрна революція» не призвела до соціального зрівняння села, вона лише надломила його психологію круговою порукою розкрадання: тепер часто одні селяни заздрили тим, хто ухитрився під час погромів схопити кращий шматок, і на цьому грунті виникали конфлікти. Від розгрому поміщицьких маєтків більш за все виграла заможна частина селянства, котра, маючи коней та підводи, вивозила майно поміщика18. «Усе геть чисто розграбовано, дужчі та багатші понабирали скільки влізло, а голоті майже нічого не дісталося, через що тепер один на одного шукає помсти», - повідомлялося, наприклад, із с. Мировки Київського повіту19.

Загострювалися і внутрішні суперечності серед селянства. Повітовий комісар Золотоноші на Полтавщині в середині квітня 1918 р. повідомляв, що громадянство гуртується у два табори: бідніше - у селянські спілки, заможніші - у спілку хліборобів20. «Розказують, - писав Є. Чикаленко, -що заможні селяни обстоюють гетьманський уряд, бо він розігнав земельні комітети і вернув їм землю, яку захопила „пролетарів1, а голота проводить проти них „аграрний*4 терор - палить, вбиває з-за вугла, псує посіви, німці намагаються завести лад, обеззброїти голоту, арештовують винуватих, от через що голота й ворогує проти німців. Крім того, німці вивозять хліб з сіл, і він страшенно дорожчає, і голота мусить голодувати, бо тепер купить їй ніде. Спілка та есерівська організація підтримують своєю агітацією цей бойовий настрій голоти і підбурюють її до партизанської війни. Не знаю, чим все скінчиться, але для мене ясно, що багато селян постраждає». Далі Є. Чикаленко занотовує: «Одні селяни видають інших, б’ють за вказівкою власників. Так було в Мельниках, де одна група селян, більш заможних, спираючи на військову силу, заарештувала кілька десятків менш заможних селян і била їх до напівсмерті». «Селяни-большевики вирізають не тільки панків, бо панів нема по селах, а й багатших селян; взагалі діється щось неподібне, що, певне, приведе Україну до руїни» і т. п.21 У сільському середовищі, окрім соціальних суперечностей, існувала ще й маса інших - вікових, родинних, кланових тощо. Революція викрила ці різнопланові конфлікти та надала їм суспільно-політичного значення. Нескінченні «розбірки», «мужицькі війни» постійно відбувалися на сільських вулицях: між заможними і бідняками, «своїми» і «чужаками», старожилами і переселенцями.

Від революційних потрясінь 1917 р. в спадщину уряду Скоропадського дісталися нестабільне політичне становище, зруйноване господарство. Світова війна, революційні перетворення, селянська стихія викликали падіння виробничих сил, занепад товарно-грошових відносин, натуралізацію обміну на споживчому ринку.

«Аграрна революція», різке падіння товарності виробництва на селі створили величезні труднощі, перш за все, в продовольчому забезпеченні міст, викликали загрозу голоду, посилили соціальне напруження. Неминуче наростав конфлікт між містом та селом. Ситуація катастрофічного посилення голоду в місті вимагала хліб від села. Вирішити продовольче питання суто економічними, ринковими заходами було неможливо. Політичні режими, які почергово змінювали один одного, для подолання продовольчої кризи обирали два засоби: боролися проти спекуляції та намагалися запровадити регульовану хлібну повинність22. У способах подолання продовольчої кризи в політичних противників було більше спільного, ніж відмінного. Очевидно, що в ситуації, яка склалася, люди з різним світоглядом змушені були діяти подібним способом, тому що вся історично сформована система була пронизана внутрішньою необхідністю примусової циркуляції ресурсів23.

Тимчасовий уряд, УЦР, гетьманат для розв’язування продовольчої проблеми використовували централізовані реквізиції сільськогосподарської продукції24. В продовольчій політиці УЦР стала превалювати лінія на примусове вилучення продуктів селянського виробництва, були введені хлібна монополія і фактична продрозкладка25. З березня 1918 р. застосування урядом УНР військової сили проти селянства при реквізиціях зерна стає постійним. УЦР стала сприйматися селянами як ворожа їм сила26. Втім, як повідомляли місцеві органи, селяни, користуючись безкарністю, не лише не здавали надлишків, а й розтягували вже зібрані припаси. До цього слід додати характерне для селянських мас розуміння свободи як свободи від сплати податків і, взагалі, від будь-яких повинностей. Селяни не підкорялися вимогам продовольчих органів, погрожували їм, чинили опір. Сільські та волосні сходи приймали рішення, спрямовані проти хлібної монополії та реквізицій. Місцева влада чинила опір вилученню та вивезенню хліба, селяни забороняли вивозити хліб навіть із поміщицьких маєтків. З огляду на відсутність твердої влади на місцях, продовольча політика УЦР не могла бути ефективною27.

Гетьманський уряд діяв у руслі заходів, втілюваних у життя за часів Першої світової війни царатом, Тимчасовим урядом та УЦР. Основне місце серед них відводилося хлібній монополії. На ній наполягали також представники німецько-австрійського військового командування, які розраховували за допомогою централізованої системи хлібозаготівель вилучити в сільського населення лишки хліба за твердими цінами, тим більше, що останні були вже обумовлені положеннями економічного договору між Німеччиною, Австро-Угорщиною та УНР від 23 квітня 1918 р. Уряд П. Скоропадського прийняв ряд законів та розпоряджень, зокрема «Про заходи боротьби з розрухою сільського господарства» від 8 травня 1918 p., що передбачав примусове залучення селян до виконання сільськогосподарських робіт у маєтках; «Закон про право на врожай 1918 р. на території Української Держави» від 27 травня 1918 p., за яким поміщикам поверталася їх власність, хліб з урожаю 1918 р. передавався у власність Української Держави, встановлювалася державна монополія на хліб, виробники якого повинні були на першу ж вимогу влади і за твердими цінами здати весь зібраний хліб, за винятком частини, необхідної для харчування і господарських потреб; закон «Про запровадження примусової праці селян на землях поміщиків» від 8 липня 1918 р. Практика реквізицій, контрибуцій та конфіскацій отримала подальший розвиток. У листопаді гетьманський уряд фактично перейшов до продрозкладки28. Централізована державна заготівля хліба була зосереджена в Державному Хлібному бюро (ДХБ) та його місцевих органах. ДХБ вдалося заготовити на кінець листопада 1918 р. 45,2 % від запланованого хліба. Основною причиною невиконання плану було незадоволення всього сільського населення - від малоземельних селян до поміщиків - хлібною монополією, реквізиціями та низькими твердими цінами. Такі заходи, як введення монополії, твердих цін, викликали неоднозначну реакцію в суспільстві і вплинули на сам хід діяльності органів, які забезпечували впровадження їх у життя. Однак у тих екстремальних умовах воєнного часу цей відсоток був досить високим. Кількість заготовленого восени 1918 р. хліба дозволила значно покращити стан постачання міст. Основна проблема в той час полягала в незадовільному стані транспорту, що зумовлювало значний відрив показників заготовленого хліба, і того, який дійсно мали у своєму розпорядженні контори ДХБ29. Продовольча кампанія своєю напруженістю лишає позад себе навіть часи продрозкладки 1920 - 1921 pp. Продовольчий режим, запроваджений гетьманською владою, поставив у скрутне становище навіть поміщиків30.

У цьому плані не було принципової відмінності політики щодо селян, яку проводили царський режим, Тимчасовий уряд, Центральна Рада, гетьманський режим чи більшовики. В усіх випадках це була політика примусового регулювання господарчих відносин, руйнація села, викачування його ресурсів на користь міста. Важко навіть уявити, щоб якась політика могла завоювати симпатії селянства на той час. Конфлікт із селянством будь-якого режиму був неминучим - незалежно від того, яка партія мала владу й яку аграрну політику вона відстоювала.

Селянські погроми не припинялися до весни 1918 p., в умовах відсутності твердої влади їх просто нікому було зупиняти. Гострі конфлікти, викликані спробами влади вгамувати стихію, відбуваються весною 1918 p., за часів німецької окупації та відновлення влади УЦР Так, 9 березня 1918 р. в с. Синяві на Київщині місцеві селяни, змовившись з двома сусідніми селами, задумали грабувати місцеву цукроварню. Число селян становило близько 1500 чол., серед них були жінки та діти. Для попередження погрому туди направили збройний загін, який повністю був розбитий. Тоді послали загін «вільних козаків» у 45 кінних з двома кулеметами - з них лише 12 осіб повернулися назад, решта загинула. Нічого не зміг вдіяти з селянами і німецький загін у 200 вояків. Лише коли були заліяні більш значні сили, застосовані гармати і село почало горіти, селян вдалося вгамувати. Як повідомлялося, селяни були з ніг до голови озброєні, мали кулемети. Жінки ж добивали поранених «вільних козаків» вилами31.

«Ображені» поміщики, які повернулися разом із німцями, прагнули «сатисфакції», поспішали повернути втрачені маєтності та відшкодувати завдані збитки. Керуючись часто не стільки почуттям справедливості, скільки помсти, землевласники довільно маніпулювали обсягами претензій, не приховували бажання «провчити» кривдників-бунтарів, поставити «злочинців» на місце. З метою покарання селян та відшкодування збитків поміщиків формуються каральні загони. В березні 1918 р. надходять десятки телеграм про грабунки в селах, які чинили окупанти та поміщики. Це призводило до справжніх війн між карателями та селянами. УЦР була неспроможною припинити діяльність каральних загонів, які з приходом німців стали виникати стихійно, і часто навіть не мала уявлення, що відбувається на периферії32. Гетьман намагався вплинути на розв’язання цієї проблеми, запровадивши з 15 травня 1918 р. тимчасові правила відшкодування збитків. Замість скасованих земельних комітетів УЦР створювались тимчасові земельні комісії, на які покладалося завдання повернути майно законним власникам і владнання непорозумінь. Такий підхід не влаштовував жодну із сторін33.

Повстання на цьому етапі носили локальний характер, виникали стихійно, неорганізовано, без чітко визначеного плану подальших дій і з невеликою кількістю учасників. Виступи не мали зв’язків з партійними структурами, їхній провід був у руках керівників, висунутих зі свого середовища. У травні 1918 р. селянський рух набуває організаційних форм, притаманних партизанському рухові34.

В. І. Ленін зазначав, що фактично у кожному селі «селяни хапались за зброю, обирали свого отамана або свого «батька», щоб створити владу на місці. На центральну владу вони зовсім не зважали, і кожний «батько» думав, що він є отаман на місці, уявляв, ніби він сам може вирішувати всі українські питання, не рахуючись ні з чим, що роблять у центрі»35. П. Захарченко наводить витяг з доповідної Канівської земельної управи Київської губернії ЗО січня 1918 p.: «Вся Канівщина розбилась на кільканадцять республік, а республіка - село, як велике, то ділиться у свою чергу на окремі республіки, досить того, щоб коло частини села була економія чи млин водяний, як вже виникає республіка, котра встановлює свої закони і нікому абсолютно ні в чому не хоче підлягати. Всякі накази секретаріату губерніального чи повітового комітету, коли приходять у село, то, раз вони по вузькому розумінню окремого села не є відповідними інтересам села, з них тільки сміються і роблять те, що по їхньому розумінню добре»36. В березні 1918 р. німецький аналітик К. Росс писав: «Внутрішнє становище України найбільше нагадує стан Мексики після падіння Хуерти. У країні немає ніякої центральної влади, яка б охоплювала більш-менш значну територію. Вся країна розділена на цілий ряд окремих областей, котрі обмежуються межами повіту, міста, а іноді навіть окремими селищами і селами. Влада в таких областях належить різним партіям, а також і окремим політичним авантюристам, розбійникам і диктаторам. Можна зустріти села, які оперізувались окопами і вели один з одним війну через поміщицьку землю. Окремі отамани панують в областях, підпорядкування яких вони добиваються за допомогою своїх наближених і найманців. У їхньому розпорядженні знаходяться кулемети, гармати і броньовані автомобілі; як і взагалі багато зброї розтягнуто населенням»37. Селянство повністю ігнорувало органи влади й правопорядку та жило не державним, а регіонально самодостатнім життям. Повсякденне і всеохоплююче насильство стало пронизувати взаємини села з «зовнішнім світом».

Загострення відносин між гетьманським урядом та селянами переросло у хвилю повстань. Літо 1918 р. стало часом інтенсивного формування повстанських загонів, які в офіційних документах звалися не інакше як «більшовицькими бандами». Головнокомандуючий німецькими військами в Україні фельдмаршал Г. Ейхгорн стверджував, що 10-12 % українських селян влилися до повстанських лав, чисельність яких таким чином сягала 2,5 млн чол.38 Втім, Е. Квірінг у цей час, у зв’язку з підготовкою повстання, писав до ЦК РКП(б), що селян досить важко організувати і вони виступають лише тоді, коли їх безпосередньо дуже зачіпають39.

Селянським невдоволенням скористалися різноманітні політичні сили; які спробували його очолити, намагалися підпорядкувати своїм інтересам.

А. Бубнов у червні 1918 р. так характеризував спектр політичних сил, які мали вплив на повстанський рух: «В повсталій Україні діють зараз не лише наша партія, не лише радянські організації в особі військово-революційних комітетів, а й праві соціалісти-революціонери, які прагнуть використати повстання в своїх контрреволюційних цілях, там є й офіцерство англо-французької орієнтації, там є колишні офіцери Ради, там діє маса авантюристів та темних особистостей»40. Повстанство 1918 р. продемонструвало неабияку політичну строкатість. Це призводило до сутичок між загонами різних політичних орієнтацій. А. Граціозі вважає, що загальний характер руху, його спільна платформа полягали у вигнанні окупаційних сил (тому повстанство 1918 р. мало антинімецьку, а разом з тим національну спрямованість), захопленні й розподілі землі та припиненні реквізицій. В. Версток, коментуючи А. Граціозі, в свою чергу, вважає, що можна погодитись із думкою про антинімецьке чи антиавстрійське спрямування повстанського руху, говорити про загострення українсько-польських відносин на Правобережжі та зростання антиєврейських настроїв, але повстанський рух мав у першу чергу антигетьманське спрямування41. Подібної думки дотримуються і ряд інших авторів. Політику гетьманського ладу щодо селянства характеризують як війну з селянством, яка у відповідь перетворювалася на «війну селянства з гетьманщиною»42. Сам же П. Скоропадський вважав, що в селах мало місце звичайне незадоволення деякими місцевими органами управління, але в цілому ні озлоблення, ні невдоволення не було, а сам він, навпаки, набував популярності. Це досягалося саме тим порядком, котрий став проникати на село. Всі безчинства, як з боку деморалізованих мас на селі, так і з боку каральних загонів, поступово припинялися43.

Революція - це, передусім, соціальна катастрофа, злам життєустрою, розрив соціальних зв’язків, руйнація і деградація колишніх економічних, політичних, соціальних і ідеологічних систем, структур, норм, інститутів, цінностей. Зникнення звичної вертикалі державного насильства приводило часом до жахливих наслідків. Селянський досвід породжує протиріччя між уявленням про те, як повинен бути організований світовий порядок, і реальностями світу, що впав у розлад і безладдя. Населення схиляється до підтримки тієї політичної сили, в якій відчуває здатність зупинити розпад. «Яке не велике політичне сум’яття в країні, все ж втома від війни і революції та потреба в спокої і порядку у всіх шарах населення надзвичайно велика. Можна сказати, що всякий уряд, котрий буде у відомій мірі спиратися на більшість народу і буде в змозі забезпечити спокій і порядок, зможе зміцнитися», - писав К. Росс навесні 1918 р.44

Отже, причину загострення відносин між селянством і режимом Скоропадського варто шукати не лише у внутрішній політиці самого режиму, а й, насамперед, у загальному розпаді, який переживала країна, та викликаних ним наслідках. движению в годы войны и перед Октябрем 1917 г. - Д.: Прибой, 1927. -С. 134.

3 1917 год в деревне (Воспоминания крестьян). - С. 131.

4 Чикаленко Є. Щоденник (1918 - 1919). У 2 т.: Докумспталыю-художне видання. Т. 2. - К.: Темпора, 2004. - С. 112.

5 В. К. Переживання села //Нова Рада. - 1918. - 3 кві тня (21 березня).

6 Київський губернський земельний комітет //Нова Рада. - 1918. -28(15) березня.

7 1917 год в деревне (Воспоминания крестьян). - С. 118.

8 Становище на Поділлю //Селянське слово. -1918.-21 липня.

9 Семененко В. І. Історія Східної України. Поновлення кайданів (1917 – 1922 роки). - X.: Основа, 1995. - С. 44.

10 Турченко Ф. Г. Великий Октябрь и ликвидация эксплуататорских классов на Украине. - К.; О.: Вища школа, 1987. - С. 82.

11 Булдаков В. П. Красная смута. Природа и последствия революционного насилия.-М.: Роспен, 1997.-С. 111.

12 Хміль І., Куташев І. Наростання селянського екстремізму в Україні (березень - жовтень 1917 р.) // Проблеми вивчення історії Української революції. - К., 2002. - С. 61.

13 Історія Української РСР. У 8-ми т., 10 кн. - Т. 5: Велика Жовтнева соціалістична революція і громадянська війна на Україні (1917 - 1920). - К.: Наукова думка, 1977. - С. 298 - 300.

14 Мацієвич К. Соціалізація землі на Україні //Нова Рада. - 1918. – 12 січня, 16(3) березня, 21(8) березня, 3 квітня (21 березня).

13 Розмова з М. М. Ковалевським //Нова Рада. - 1918. - 13 квітня (31 березня).

16 Чикаленко Є. Щоденник (1918 - 1919). Т. 2. - С. 9.

17 Доклад начальнику операционного отделения германского восточного фронта о положении дел на Украине в марте 1918 г. //Архив русской революции. В 22 т. Т. 1 - 2. - М.: Терра: Политиздат, 1991. - С. 292.

18 Дорошенко Д. Мої спомини про недавне минуле (1914-1920). В 4 ч. -Мюнхен: Укр. видавництво, 1969. - С. 206; 1917 год в деревне. (Воспоминания крестьян). - С. 116, 214 та ін.

19 Кисіль Ф. Дописи //Нова Рада. - 1918. - 21(8) березня.

20 Захарченко П. Селянська війна в Україні: рік 1918. - К.: ЗАТ «Нічлава», 1997.-С. 52.

21 Чикаленко Є. Щоденник (1918 - 1919). Т. 2. - С. 35, 61, 74, 112 — 113.

22 Рубльов О. С., Реєнт О. П. Українські визвольні змагання 1917-1920 pp. / Серія «Україна крізь віки». Т. 10. - К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1999.-С. 168.

23 Ахиезер А. С. Россия: критика исторического опыта (Социокультурная динамика России). В 2 т. Т. 1: От прошлого к будущему - 2-е изд., пере-раб. и доп. - Новосибирск: Сибирский хронограф, 1998. - С. 450.

24 Рубльов О. С., Реєнт О. П. Українські визвольні змагання 1917-1920 pp.С. 168.

25 Воронянський О. В. Економічна політика Центральної Ради: Дис... канд. іст. наук: 07.00.02 / Дніпропетровський ун-т. - Д., 1995. - С. 118 - 119.

26 Там само. - С. 115.

27 Див. ЦДАВО України. - Ф. 2197. - Оп.1. - Спр. 1, 4, 12, 21.

28 Борисов В. И., Чернобаев А. А. Хлеб, война, революция: Продовольственная политика на Юге России в период первой мировой войны и революции (1914 -1918).-М.: Архивно-Информационное Агентство; Луганск: Изд. Луганского сельскохозяйственного института, 1997. - С. 111, 121; Шпекторенко I. В. Державна політика у галузі хлібозаготівель в Україні у роки першої світової війни 1914 - 1918 pp. (На матеріалах Катеринославської губернії). - Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01 /. - Д., 1998. – С. 13-14.

29 Див.: Терела Г. В. Аграрна політика Української Держави П. Скоропадського: Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01 /Запоріз. держ. ун-т. - Запоріжжя, 2000. - С. 18.

30 Качинський В. Аграрний рух за часів гетьманщини // Літопис революції. Журнал істпарту ЦК КП(б)У. - 1928. - № 2(29). - С. 80 - 82.

31 «Соціалізація землі» // Нова Рада. - 1918. - 13 березня (28 лютого).

32 Захарченко П. Селянська війна в Україні: рік 1918. - С. 54 - 55.

33 Політична історія України. XX століття: У 6 т. Т. 2. Революція в Україні: політико-державні моделі та реалії (1917 - 1920) / В. Ф.Солдатенко (кер.), В. Ф.Верстюк. - К.: Генеза, 2003. - С. 262.

34 Захарченко П. Селянська війна в Україні: рік 1918.-С. 57,70-71.

35 Ленин В. И. О современном положении и ближайших задачах Советской власти. Доклад на соединенном заседании ВЦИК, Московского Совета рабочих и красноармейских депутатов, Всероссийского совета профессиональных союзов и представителей фабрично-заводских комитетов Москвы 4 июля 1919 г. // Полн. собр. соч. - Т. 39. - С. 35.

36 Захарченко П. Селянська війна в Україні: рік 1918. - С. 28.

37 Доклад начальнику операционного отделения германского восточного фронта о положении дел на Украине в марте 1918 г. - С. 288.

38 Політична історія України. XX століття: У 6 т. Т. 2. - С. 267.

39 ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 6. - Арк. 12 - 15.

40 Петров В. И. Непокорившиеся кайзеровскому нашествию. - М.: Наука, 1988.-С. 123.

41 Верстюк В. Ще раз про селянську тему в Українській революції; Андреа Грациози. Большевики и крестьянство на Украине, 1918 - 1919 годы: очерк о большевизмах, национал-социализмах и крестьянских восстаниях. -М.: Аиро-XX, 1997. - С. 199 // Український гуманітарний огляд. - К.: Критика, 1999. -Вип. 2 //http://tdcse.iatp.org.ua/Verstiuk2.htm.

42 Політична історія України. XX століття: У 6 т. Т. 2. - С. 263.

43 Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 - грудень 1918. - К. - Філадельфія, 1995. - С. 292.

44 Доклад начальнику операционного отделения германского восточного фронта о положении дел на Украине в марте 1918 г. - С. 289.

В. М. Устименко

Етнополітичні процеси в Українській Державі 1918 року

Українська гетьманська держава 1918 року - історичне явище, яке й досі є предметом жвавих наукових дискусій. Серед форм новітньої української державності 1917 - 1920 років вона складніше за все піддається інтерпретації та однозначній оцінці. Українська Народна Республіка часів Центральної Ради у цілому видається логічним завершенням українського демократичного руху XIX - початку XX століть. Історичні та ідейні корені гетьманату 1918 року менш очевидні. Але є фактом, що в контексті державотворення 1917 - 1921 років він з’явився як переконлива, підтримана значною частиною суспільства альтернатива соціалістичному курсові керівництва УНР і об’єктивно був цілеспрямованою спробою втілення конкретної націотворчої та державотворчої концепції.

Феномен Української Держави надав процесам національного державотворення початку XX століття нового змісту, позбавивши їх революційно-соціалістичної одномірності і збагативши досвідом державного будівництва, опертого на традиційні цінності, культурно-історичну спадкоємність, примат еволюційності, поміркованості та правопорядку. Цей період справив суттєвий вплив на подальший розвиток суспільної думки і політичної культури українців, змусив їх під новим кутом зору подивитися на свою історію та культуру. Доречно згадати, що саме події квітня - грудня 1918 року стали визначальним стимулом для кристалізації та розвитку самобутньої школи українського консерватизму, державницького напряму в історіографії, а також широкої ідейно-політичної течії у формі гетьманського руху.

29 квітня 1918 року гетьман підписав «Грамоту до всього українського народу» та «Закон про тимчасовий державний устрій України», які визначали головний зміст політики нового режиму стосовно національних меншин. Зокрема, скасовувались сама ідея і положення національно-персональної автономії; ліквідовувалися відповідні міністерства у справах національних меншин. Натомість усі громадяни України, незалежно від національності, визнавались рівноправними перед законами Української Держави.

Загалом гетьманську державу підтримували ті верстви населення, інтереси яких особливо постраждали в період становлення та діяльності Української Центральної Ради і які сподівалися, що «твердою рукою» можна покласти цьому край. Такі настрої переважали перш за все серед офіцерського складу армії, великих землевласників та заможних селян, промисловців і дрібних підприємців, вищих прошарків чиновників.

Сучасники тих подій вважають, що ці документи «були написані німецьким військовим командуванням». Проте питання про авторів гетьманської «конституції» потребує спеціального дослідження. Принагідно тільки згадаємо свідчення А. Гольденвейзера : «Коли стали читати вголос статтю, цю надзвичайно швидко спечену конституцію, вона вдалася мені підозріло знайомою. Я... почав порівнювати прочитане з Основними законами по вид. 1906 року. Виявилося, що за невеликими відступами гетьманська конституція відтворювала ці основні закони. Порядок і майже весь текст статей Основних законів від 23 квітня 1906 р. було збережено»1.

Хоча за цими самими законами гетьман отримав необмежену владу, тривалий час реальної влади в Україні він був позбавлений, адже значною мірою залежав від німецького командування. Поза сумнівом, устрій нової держави та особа її голови визначалися окупаційним командуванням і погоджувалися у Берліні. За цим задумом в Україні мала постати держава монархічного типу, з головою іурядом, здатними твердо тримати владу, задовольнити економічні потреби Німеччини і ліквідувати «соціалістичні» здобутки Центральної Ради. При цьому гетьманській державі намагалися надати деяких рис, характерних для традицій козаччини.

В Українській Державі православна віра визнавалася державною релігією. Представникам інших конфесій надавалося право відправляти свої обряди. Гетьманський режим визначав поділ населення України на «громадян і козаків», не окреслюючи точніше правового статусу цих груп у державі.

У першій половині травня 1918 року після тривалих спроб вдалося сформувати Раду міністрів на чолі з Ф. Аизогубом. Більшість національних партій, оскільки гетьману не вдалося заручитися їх підтримкою, в уряді майже не були представлені. Не були представлені також політичні партії національних меншин (поляків та євреїв). Тому всі вони звинуватили П. Скоропадського у відновленні в Україні самодержавства. На що гетьман згодом відповів, що у його внутрішній політиці йдеться головним чином «про повернення до традицій козацької держави».

Враховуючи все це, цілком природним було ставлення гетьмана і його уряду до національного питання взагалі і до проблем національних меншин зокрема.

Уже на одному з перших засідань гетьманського уряду була зроблена заява про недоцільність національних міністерств (у справах великоросів, поляків та євреїв). Через деякий час в інтерв’ю з журналістами П. Скоропадський підтвердив позицію уряду про можливу ліквідацію цих органів державного управління. Зазначив і причину - «всі громадяни України рівноправні».

Проте слід зазначити, що у складі першого гетьманського уряду з 16 його членів 12 були українцями. Інші чотири посади займали представники національних меншин. Так, міністр фінансів А. Ржепецький - поляк, міністр торгівлі С. Гутник - єврей, міністр праці Й.Вагнер - німець, а державний контролер Г. Афанасьев - росіянин. Однак це не завадило представникам соціал-демократичних течій в політичному русі того часу стверджувати, що гетьманський уряд у своєму складі неукраїнський. На наш погляд, така позиція українських соціалістів базувалась на тому, що ніхто з міністрів кабінету М. Василенка не належав до соціалістичних партій. А в Україні, незважаючи на зміну політичної обстановки, соціалістичні гасла Центральної Ради ще не втратили своєї популярності.

У травні 1918 р. в демократичних політичних колах, у пресі, особливо в друкованих органах національних меншин (польської та єврейської) розгорнулась широка кампанія на захист національних міністерств. Але фактично це не дало ніяких результатів у вирішенні питання по суті. З цього приводу гетьманський уряд обмежився лише публікацією 10 травня «Заяви», де, між іншим, декларував, що «в жодному випадку Український гетьманський уряд не має наміру утискати українську національність, мову, культуру і державність. Навпаки, уряд плекатиме ідею всестороннього розвитку української культури, утвердження прав української мови у школі, державі і суспільстві та енергійно берегтиме закріплення всіх форм української державності. Гетьманський уряд визнає права інших національностей, що перебувають на українській землі, і вповні шануватиме їх культуру та не буде вживати утискання і нетерпимості супроти якої-небудь частини громадян»2.

Подальший хід подій показав, що уряд виконав свої зобов’язання в питанні «всестороннього розвитку української культури». Ним та урядами інших скликань була видана ціла низка документів, які стосувались розбудови національної науки, культури, освіти в Українській Державі. Що ж стосується інтересів національних меншин, то обіцянки так і залишились декларацією. Більше того, 8 липня на черговому засіданні гетьманського уряду його голова зробив заяву, що закон про національно-персональну автономію, виданий Центральною Радою, припиняє свою дію, а національні міністерства скасовуються, тому що національні «привілеї можуть сприяти тільки розквіту національної боротьби»3.

Що ж стосується етнополітичних процесів в Україні у цей період взагалі, то слід зупинитися окремо на джерельній базі цього питання. Основу її становить комплекс документів і матеріалів з архівних фондів, документальних публікацій та преси.

Найважливішу тематичну інформацію містить блок документів фонду Міністерства внутрішніх справ Української Держави (1216) (ЦДАВО Украї-ни). Відображення проблеми в масиві різноманітних повідомлень, обіжників, циркулярів, директив представників центральних і місцевих органів виконавчої влади гетьманської держави, департаментів, відділів Міністерства внутрішніх справ, доповідних губернських, повітових старост, рапортів чиновників Державної варти дають можливість простежити за становищем окремих національних меншин (німців, поляків, євреїв, росіян) та діяльністю представників їх політичних партій та громадських організацій на землях, що підлягали юрисдикції Української Держави.

У комплексі документів особливий інтерес викликають агентурні повідомлення освідомчого відділу Державної варти, складені за результатами негласного нагляду за опозиційними до влади діячами політичних партій та громадських об’єднань (польських та єврейських).

Розкрити характер взаємин і причини їх загострення між окупаційною владою та місцевим польським і єврейським населенням значною мірою допомагають документи уповноваженого представника гетьманського уряду в місцях розташування королівської й імперської Східної армії. Документи дають уявлення не тільки про економічний стан національних меншин, а й про політичні настрої єврейського та польського населення.

Не можна обійти увагою й матеріали, що зберігаються в деяких фондах державного архіву Київської області. Це насамперед документи Київського губерніального старости Української Держави, освідомчого відділу при Київському градоначальнику, прокурора окружного суду. Вони містять інформацію про соціальний та економічний стан національних меншин у Київській губернії, про динаміку зростання опозиційних настроїв в основному серед поляків та євреїв.

Окремо слід зупинитися на характеристиці становища німецької національної меншини. Необхідно підкреслити, що протягом березня 1917 — квітня 1918 року німецьке населення України зробило помітний крок у напрямі громадської самоорганізації. У травні 1917 р. в Одесі відбувся Всеросійський з’їзд російських німців, у роботі якого взяли участь близько двох тисяч делегатів. Він проголосив створення Всеросійського союзу російських німців. У серпні 1917 р. також в Одесі була проведена друга конференція Союзу російських німців Півдня Росії. Обидва зібрання, крім проблеми консолідації німецького населення, розглядали питання вироблення політичних підходів у ставленні німців до державного устрою Росії та державницьких перетворень в Україні.

Брест-Литовський мирний договір 1918 p.- значно підвищив роль українських німців у стратегічних планах як Німеччини, так і Української Народної Республіки. Водночас він уніс розкол у німецьке середовище за ознакою прихильності до того чи іншого варіанта існування німців на території України. Частина продовжувала підтримувати запропоновану Централь-ною Радою можливість національно-персональної автономії для німецького населення, інші намагалися віднайти нові орієнтири. При цьому ці останні відзначалися радикалізмом вирішення питання та більшою чисельністю.

23 березня 1918 р. Одеський Центральний комітет Спілки німецьких колоністів України передав командуванню німецьких та австро-уторських військ свої вимоги до Центральної Ради з проханням підтримати їх. Вимоги включали:

- негайне повернення всіх ліквідованих селянським аграрним банком, згідно з законом від 2 лютого 1915 p., німецьких земельних володінь їхнім колишнім власникам;

- відшкодування за конфіскований сільськогосподарський інвентар та заподіяні збитки;

- відновлення всіх господарств, зруйнованих «революційними бандитами»;

- повернення пограбованого інвентаря та справедливе відшкодування завданих збитків з метою забезпечення негайної обробки сільськогосподарських угідь;

- скасування соціалізації німецьких маєтків та іншої німецької власності (фактичне нехтування положень IV Універсалу Центральної Ради щодо земельного питання. - Лет.);

- обеззброєння всіх «ненадійних» елементів, що «тероризують» населення в німецьких колоніях;

- реалізація принципу національно-персональної автономії та поширення цього права також і на німців;

- юрисдикція існуючих земельних комітетів та сільських рад не повинна поширюватися на німецьке населення;

- негайне створення німецького комісаріату у справах німців при надзвичайному комісарі Центральної Ради в Одесі і закріплення за органами Спілки німецьких колоністів в Україні права висунення кандидатів на посаду комісара у справах німецьких колоністів;

- переобрання губернських, окружних та волосних органів місцевого самоврядування, а також земельних комітетів, оскільки вибори до цих органів відбулися під тиском радикально налаштованих солдатів, що перебували в цих місцевостях лише короткий час і не були обізнані з місцевими особливостями та потребами.

Нові військово-політичні реалії, що виникли після приходу до влади П. Скоропадського, дали можливість німцям України висунути більш радикальні плани щодо поліпшення свого становища.

У квітні 1918 р. громадсько-політичне життя німців ознаменувалося наступними важливими подіями: відбулися два регіональні з’їзди німців-колоністів. В Одесі зібралося 700 делегатів із Херсонської та Бессарабської губерній; у Пришибі - 600 представників від Таврійської, Катеринославської, Харківської і Воронезької губерній, а також області Війська Донського.

На обох зібраннях багатьма виступаючими висувалася вимога повернення німців до Німеччини і обговорювалися варіанти облаштування етнічної групи відповідно до регіональних особливостей її розселення.

Але деякі лідери німецьких колоністів категорично відкинули цю ідею і закликали до формування більш зваженої позиції, яка б враховувала традиції та досвід минулого. Тому в резолюції, що підбивала підсумок роботи обох з’їздів, було записано: «Просити його Величність Німецького Імператора та уряд Німецької імперії швидше прийняти в лоно імперії німецьких колоністів та всіх інших німців цих областей і взяти їх під захист німецьких законів. Одночас звертаємося з проханням заснувати в Таврійській губернії та Криму державне утворення, яке підлягало б Німецькій імперії й було б форпостом і чатовим Німеччини. Якщо ж це буде неможливо, просимо якомога швидше повернути нас на батьківщину»4.

Для координації дій було створено спеціальний центр - Німецький комітет. Лише протягом літа 1918 року до Берліна було відправлено кілька делегацій, які вели переговори з німецькими урядовцями. Найактивнішими поборниками ідеї створення німецького протекторату були пастор Вінклер та колишній державний секретар у справах колоній Ф. фон Ліндеквіст. На їх думку, це новоутворення могло б сконцентрувати близько 600 тис. етнічних німців України, Півдня Росії та Поволжя.

Така агітація в німецьких колоніях мала надзвичайний успіх. Колоністи вірили в те, що питання про включення регіонів їхнього компактного проживання до нового державного утворення є вирішеною справою, а тому відмовлялися делегувати свого представника до департаменту у справах німецьких колоністів при уряді гетьмана (департамент було створено на засіданні Ради міністрів 28 травня. - Авт.).

Але німецький уряд досить обережно поставився до цієї ініціативи.

20 травня 1918 р. генерал В. Гренер, начальник штабу військ Німеччини в Україні, занотував у своєму щоденнику враження від зустрічі з посланцями Німецького комітету: «Вчора у мене були його екселенція фон Ліндеквіст, який щойно прибув із Ставки, та пастор Вінклер, голова довірчої ради німецьких колоністів Причорномор’я. Вони збираються розгорнути серед німецьких колоністів у Південній Росії пропаганду на користь побудови у Причорномор’ї та Криму німецького державного утворення, яке б перебувало під захистом Імперії. До його складу мали б увійти також Херсон та, можливо, навіть Одеса. У такому разі у стосунках між Німеччиною та Австро-Угорщиною дійшло б до боротьби. Окрім того, Україна повинна отримати Одесу й виходи до Чорного моря, інакше її знову підштовхнуть в обійми Великоросії»5.

Після ще однієї такої зустрічі 23 травня 1918 року генерал Гренер записав у своєму щоденнику: «Чи маємо ми заснувати на Чорноморському узбережжі - у Криму та частині Таврії - свого роду німецьку колонію, є питанням дуже сумнівним. Зовнішньополітичне відомство цього не бажає. Верховне головнокомандування, як здається, ще вагається. Згідно з листом Людендорфа до мене, він також проти, але в цій справі задіяні потужні сили, які наполягають на створенні для німецьких колоністів у певний спосіб залежної від Німеччини та нею протегованої колонії. Крим, за всіма природними, історичними та господарськими ознаками, належить до України»6.

Критично ставилося до ідеї створення такого протекторату і посольство Німеччини в Україні, яке мало достатньо інформації про місцеву внутрішньополітичну обстановку. Посол фон Мумм був переконаний, що підтримка Німеччиною цього проекту неминуче підірве довіру до П. Скоропадського. Він надіслав кілька повідомлень до Міністерства іноземних та внутрішніх справ Німеччини, в яких наполягав на негайному припиненні будь-якого реагування на події у Криму.

Але, разом із цим, вимоги німецьких колоністів знайшли підтримку деяких урядовців Німеччини. А Верховне головнокомандування німецької армії в Україні, очолюване генералом Людендорфом, дотримувалось ідеї створення в Криму держави колоністів. У ній вбачали важливий превентивний захід на випадок, якщо Україна в той чи інший момент у майбутньому знову опиниться в союзі з Росією. У такому разі держава колоністів повинна була б разом з антиросійським блоком козаків та північнокавказьких народів утворити стратегічну противагу українсько-російському союзові. Разом з тим, не виключався й альтернативний варіант. На думку Людендорфа, це могло бути лише переселення українських німців до Лотарингії, Сілезії та Балтії.

5 травня 1918 р. Людендорф направив рейхсканцлеру меморандум, у якому містився аналіз становища німецьких колоністів України і вносилися такі пропозиції:

- об’єднати Таврію та Крим у незалежну державу;

- переселити в цю державу німців, які на даний час залишилися у Південній Росії (включаючи Бессарабію та Кавказ);

- забезпечити у цій державі економічні пільги для Німецької імперії та право використання Севастополя як бази німецьких ВМС у Чорному морі;

- прилучити цю державу до України й забезпечити між ними зв’язок на зразок, що існує між Баварією та Пруссією. Як бачимо, мета цього плану полягала винятково у забезпеченні економічних інтересів Німеччини у Чорноморському регіоні.

Розв’язання проблеми німецьких колоністів шляхом створення державності в Криму було неприйнятним для уряду Німеччини. На його думку, реалізація цього плану стала б небезпечною для держави, оскільки призвела б до протистояння з Австро-Угорщиною (за угодою зоною її впливу визнавалася саме Південна Україна. - Авт.) і відштовхне Україну назад до Росії. Крім того, враховувалося, що за всіма зв’язками Крим тяжіє до України. Німеччина ж не бажала в майбутньому поглинання Криму Україною, тому вирішення цього питання ставилося багатьма німецькими урядовцями і військовими в залежність від рівня лояльності П. Скоропадського до Німеччини. У червні 1918 р. була сформульована офіційна позиція Німеччини стосовно Криму, яка базувалася на прагненні створити протекторат: утворення в Криму держави німецьких колоністів мало посилити на півострові проросійські симпатії і ускладнити відносини з Туреччиною. Крим поступово мав бути залучений до Української Держави, яка б гарантувала права німецької меншини на півострові.

У вересні 1918 р. П. Скоропадському під час офіційного візиту до Німеччини не вдалося переконати німецьке керівництво надати йому допомогу в боротьбі за включення Криму до складу України. Він змушений був зняти економічну блокаду Криму і припинити політичний тиск на уряд Сулькевича. А з часом, після відречення гетьмана від влади та спалаху революції у Німеччині, це питання і зовсім втратило своє значення.

А взагалі, німецьке населення в Україні схвально поставилося до заходів, що проводили уряди П. Скоропадського щодо організації внутрішньополітичного й економічного життя. Ряд українських німців - С. Гербель, Ф.Штейгель, А. Лігнау - займали важливі посади в державній адміністрації.

Підсумовуючи, необхідно підкреслити те, що в Грамоті та Тимчасовому законі від 29 квітня 1918 року гетьман закликав усіх громадян, «без різниці національності» і віросповідання, допомогти йому в розбудові держави. Здійснюючи програму українізації всіх галузей суспільного життя, уряд П. Скоропадського не обмежував прав і свобод неукраїнського населення, зокрема, росіян, поляків, євреїв, німців та ін. У травні 1918 р. Рада міністрів офіційно заявила про своє визнання прав неукраїнців, що мешкають на території держави, і поважне ставлення до їх культури. Попри всі заяви уряду, на практиці створені Центральною Радою секретарства з національних справ не тільки не були ліквідовані, а діяли як міністерства і лише в липні 1918 р. офіційно були скасовані разом із законом про національно-персональну автономію. При цьому їх культурно-просвітні функції були передані до відання Міністерства народної освіти та культури і Міністерства внутрішніх справ.

Як доказ поміркованої політики гетьмана щодо національних меншин, можна навести серпневу ухвалу Ради міністрів про скасування на території Української Держави законів, якими в зв’язку з війною обмежувалися права підданих Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії, Туреччини, а також російських громадян, народжених у названих країнах, і тих, що потрапили в полон.

Не ідеалізуючи діяльність П. Скоропадського та його урядів, слід також зазначити, що в цілому невизначеність у сфері міжнаціональних відносин, загравання з російськими великодержавниками, особливо восени 1918 p., викликали незадоволення як серед української демократії, так і з боку національних меншин. Усе це призвело до повстання і вимушеного зречення гетьмана влади.

О. А. Бойко

Український національний союз: опозиція режиму гетьмана П. Скоропадського

В історіографії Української революції Український національний союз (УНС) традиційно згадується лише в контексті організації повстання проти влади гетьмана П. Скоропадського, тобто повалення Української Держави і відновлення Української Народної Республіки. Дослідники практично не задаються питанням, з якою метою постало і чому зникло після перемоги повстання об’єднання, що відіграло доленосну роль у перебігу революції. Мета даної статті - розглянути діяльність УНС, проаналізувати його місце в політичному житті Української Держави та її поваленні.

Усунуті державним переворотом 29 квітня 1918 р. від влади, українські національні кола майже одразу почали змагатись за об’єднання опозиційних до Української Держави П. Скоропадського сил. Спочатку це був Український національно-державний союз (УНДС), створений поміркованою частиною національного, руху - Українською партією соціалістів-федералістів (УПСФ), Українською демократично-хліборобською партією (УДХП), Українською партією соціалістів-самостійників (УПСС). Але без впливових Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) та Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) і масових громадських організацій, що за ними стояли, він не набув авторитету14.

Натомість на початку серпня постав Український національний союз (УНС) - блок українських партій та громадських організацій більш широкого спектру. До нього увійшли УСДРП, УПСФ, УПСР (центральної фракції), самостійники-соціалісти. Згодом приєдналися політичні, профспілкові, науково-культурні та інші громадські організації. На чолі союзу став відомий публіцист і журналіст, редактор «Нової Ради» есеф А. Ніков-ський. Загальні ідеологічні та організаційні принципи об’єднання визначав лаконічний документ - Статут УНС: «Мета союзу: а) утворення самостійної української держави; б) боротьба за законну владу в Україні, відповідальну перед парламентом; в) боротьба за демократичний виборчий закон у всі установи; г) оборона прав українського народу і української держави у міжнародній сфері»2. Таким чином, УНС визнавав існуючу в Україні владу і збирався змагатись за її перетворення на засадах демократії цілком легальним шляхом.

Відсутність у Статуті соціальної програми свідчила, що об’єднання віддає пріоритет національним інтересам над класовими. Задекларована мета союзу не пов’язувалась також і з конкретною політичною діяльністю, тобто шляхи її досягнення не були спеціально визначені. Такий загальний зміст об’єднавчої платформи залишав політичним партіям певну свободу дій відповідно до їхніх програмних вимог.

Загальний характер носила й організаційна побудова союзу. Керівним органом були загальні збори, рішення яких вважалися правочинними за умови представництва половини партій і організацій, що входили до союзу. Виконавчим органом вважалася президія, до якої входили по два представники від політичних партій та по одному - від громадських організацій.

4 серпня 1918 р. про утворення УНС повідомила «Нова Рада». Приблизно до середини серпня проходило його організаційне становлення: відбувалися численні збори партійних організацій, громадських об’єднань, обговорювалася платформа союзу, питання стратегії і тактики українського руху. Початок діяльності УНС, його перші організаційні заходи, настрої української громадськості дещо нагадували початковий період діяльності Центральної Ради. Відбувалося утворення місцевих філій. Про входження до УНС заявляли селянські спілки, профспілки, кооперативи, «Просвіти»3. Оголосила про приєднання до УНС Всеукраїнська учительська спілка - масова організація, яка об’єднувала 80 місцевих спілок і 12 тис. учителів4.

Перші підсумки гуртування національних сил підвів у середині серпня А. Ніковський, який повідомив про приєднання до УНС таких масових громадських об’єднань, як Селянська Спілка, профспілка залізничників та поштово-телеграфних службовців, Всеукраїнська учительська спілка, Центральний кооперативний комітет, а також про утворення цілого ряду місцевих філій УНС. Це дало йому підставу заявити, що «порозуміння всіх українських партій від лівих до поміркованих і організацій від пролетарських до конфесійних являє собою реальне відродження національних сил»5.

Але заява А. Ніковського, що під егідою УНС об’єдналося «усе українське організоване громадянство», була перебільшенням. Поза УНС залишилась значна частина політичного спектру: на лівому фланзі - УПСР (ліва), на правому - хлібороби-демократи. Аіві есери (боротьбисти) ще в червні прийняли рішення про збройну боротьбу з гетьманським режимом, тому вони засудили платформу УНС як контрреволюційну6. ЦК УПСР у заяві «Про ставлення УПСР до УНС» писав про «різку межу між УПСР, з одного боку, й псевдо-соціалістичними партіями, з яких складається так званий «Український Національний союз», - з іншого»7.

Поза єдиним національним фронтом перебували й праві: Українська демократична хліборобська партія (УДХП), українська частина Союзу земельних власників («хлібороби-власники»), т. зв. «гетьманці» - національно орієнтовані консервативні кола. Хлібороби-демократи не приєдналися до УНС через розходження з соціалістами у соціальних питаннях, хоч неодноразово обговорювали таку можливість. Проти приєднання висловлювались Д. Донцов, В. Липинський, М. Міхновський8. Водночас центральний провід не заперечував, коли у провінції відділи партії вступали до місцевих філій. Так, до Полтавського відділення Національного союзу входила місцева організація хліборобів-демократів9.

Таким чином, як і Центральна Рада, УНС не був загальнонаціональним об’єднанням. Соціальна база союзу порівняно з УЦР стала навіть вужчою, оскільки поза ним залишилась УПСР (ліва), за якою стояла значна частина селянства України.

На початку своєї діяльності УНС застосував уже знайому з часів УНДС практику критичних виступів на адресу уряду. 24 серпня був опублікований протест з приводу інтерв’ю прем’єр-міністра Ф. Лизогуба німецькій пресі під час візиту до Німеччини. Останній, відповідаючи на запитання журналістів, висловився про можливість відновлення федеративних відносин між Україною і Росією10. ЗО серпня УНС ухвалив резолюцію з приводу укладеної 8 серпня угоди про кордони між Україною і Доном, які проходили по старих адміністративних межах губерній11.

Гучні заяви сприяли росту популярності УНС серед української громадськості, створювали йому авторитет в урядових колах, німецькому командуванні. Коли до Києва прибула делегація незалежних експертів німецького парламенту, вона 31 серпня мала зустріч із керівництвом УНС на чолі з професором М. Туган-Барановським. Питання, які обговорювались, торкались входження українських діячів до уряду12.

Наступною акцією Національного союзу стало оприлюднення відозви-протесту «В оборону державних прав української мови» з приводу порушення у Державнім сенаті питання про визнання російської мови другою державною мовою. УНС оцінив це як «наступ ворогів українського народу і української державності» та висунув вимогу видати законодавчий акт, яким оголосити українську мову єдиною державною мовою в Україні13.

Активне втручання УНС у громадсько-політичне життя формувало відповідну громадську думку. Характер дій УНС, вважав Д. Дорошенко, свідчив, що його керівництво виконувало «роль якогось другого правительства»14, намагалось стати «тіньовим кабінетом». У другій половині вересня президія союзу утворила комісії внутрішніх справ, військову, закордонну, земельну, фінансову, церковну, правничу для опрацювання відповідних матеріалів та розробки нового законодавства. Тобто з сучасних позицій ми можемо назвати УНС опозиційним об’єднанням. У контексті головної мети його діяльності на порядок денний постало питання утворення нового кабінету, до складу якого мали увійти представники національної демократії.

18 вересня УНС очолив В. Винниченко, який одразу відсунув легальну політичну діяльність на другий план та розпочав таємно готувати збройне повалення існуючого режиму. Але до певного часу це залишалось таємницею навіть для керівництва УНС в особі його президії. В. Винниченко від імені Національного союзу одночасно вів переговори з гетьманом про формування національно-демократичного кабінету і від самого себе разом із М. Шаповалом вів підготовку й організаційну роботу в напрямі збройного повстання. Цілком відверто він писав у «Відродженні нації» про свою другу таємну діяльність на посаді голови УНС і при цьому зображував себе головним натхненником повстання: «Ставши по уступленню А. Ніковського головою Національного Союзу, я мусив брати участь у всіх балаканинах, які провадились до сього моменту, до мого вступу в Н. Союз; але та участь була вже тільки засобом сховати дійсні цілі й наміри, які виникли в мене ще під час задушеного літнього повстання на Україні. Для мене було ясно, що тільки силою можна вирвати владу з рук буржуазних клас»15.

Аксіомою в історіографії Української революції, в тому числі сучасної, залишається твердження про організацію Українським національним союзом повстання, яке повалило владу гетьмана П. Скоропадського. Між тим при уважному читанні творів В. Винниченка, Д. Дорошенка, М. Шаповала, П. Христюка16 виявляється багато свідчень і доказів, які суперечать беззастережному визнанню УНС як організатора і керівника повстання. У новітніх працях сучасних вітчизняних дослідників В. Верстюка, Д. Яневського17 є аргументовані висновки, що УНС був причетним до організації проти-гетьманського повстання лише в особі його голови В. Винниченка та члена президії М. Шаповала.

П. Христюк вважав, що ідея повстання перш за все належала лівим есерам. Він стверджував, що питання про збройне повстання поставили УПСР (ліва) і Селянська спілка, до них без вагань приєднались залізничники і самостійники-соціалісти. Проти були УПСФ та УСДРП. Коли вдалося переконати В. Винниченка, погодилась частина соціал-демократів18. Отже, есер (центральної фракції) М. Шаповал та соціал-демократ В. Винниченко, обираючи методом боротьби збройне повстання, не могли виходити з рішень своїх партій, тим більше - платформи УНС, які відкидали збройну боротьбу з Гетьманщиною. Вони обрали лівоесерівську тактику, тобто тактику партії, яка не входила до УНС та засуджувала його діяльність.

У цей час В. Винниченко таємно контактував з керівництвом радянської мирної делегації, яке пропонувало матеріальну допомогу. Проте сторони не домовилися. Переговори з більшовиками, ризиковану і навіть авантюр-ну справу, Винниченко здійснював поза Національним союзом. Він виступав у ролі змовника, прикриваючись авторитетом Національного союзу для здійснення намірів, які єдиний національний фронт не підтримував. Для широкого загалу УНС залишався масовою легальною організацією, що об’єднувала опозиційні режимові українські політичні сили. За фасадом УНС велася тіньова діяльність його голови, спрямована на повалення Української Держави збройним шляхом.

Між тим політична активність УНС зростала. 24 жовтня на основі його угоди з гетьманом постав новий кабінет міністрів. До нього увійшло шість представників УНС (усі - члени УПСФ): міністр юстиції А.Вязлов, міністр ісповідань О. Лотоцький, міністр праці М. Славинський, міністр освіти П. Стебницький, міністр земельних справ В. Леонтович та міністр закордонних справ Д. Дорошенко. Але Український національний союз в особі його голови В. Винниченка одразу відмежувався від діяльності кабінету, складеного за його участю. В інтерв’ю «Робітничій газеті» він заявив: «Щодо діяльності утвореного кабінету, то Національний Союз буде до нього у відповідній опозиції і за діяльність ніякої відповідальності на себе не бере... Національний Союз доложить усіх старань, аби в найближчий час в українській державі залунав голос самого хазяїна - українського робітника і селянина»19. Втрата головою УНС інтересу до діяльності уряду пояснювалася дуже просто: на цей час питання про повстання вважалося вирішеним.

Звернемось знову до свідчення М. Шаповала: «Ми нишком підготовляли справу... Ще значно раніш перед повстанням Винниченко і я вели переговори з різними групами про їх участь в повстанні. Розуміється, соціалісти-революціонери були за повстання. Соціалісти-демократи... за першим разом були відхилили свою участь у повстанні, але за другим заворотом Винниченкові вдалося їх переконати. Переговори з трьома лідерами соціалістів-федералістів (А. Ніковський, С. Єфремов і К. Мацієвич) були невтішні, бо вони рішуче назвали наш намір „авантюрою" і відмовились за свою партію прийняти участь. Вони найбільше боялись большевизму московського, але большевизм буржуазії вважали за менше зло. До інших груп ми не звертались»20. Отже, з українських політичних партій, що входили до УНС, беззастережно підтримали ідею повстання есери. Соціал-демократи були проти і погодились лише під тиском свого лідера В. Винниченка. Есефи категорично відмовились. Повстання таємно готувалося за умов негативного ставлення до нього значної частини українських політичних сил, а відповідно й поза Українським національним союзом.

Саме в цей момент ліберальна частина УНС, що заперечувала проти повстання, одержала підтримку в особі хліборобів-демократів. Головний комітет УДХП після довгих вагань нарешті вирішив приєднатися до наці-стального фронту. Партійна конференція (26 - 28 жовтня, Київ) обговорила сучасне політичне становище України і визнала необхідним єднання всіх національно-свідомих елементів. Резолюція «Про відношення до Національного союзу» ухвалила увійти в порозуміння з УНС та разом забезпечити негайне скликання національного конгресу з метою розробки та прийняття закону про вибори до парламенту21.

ЗО жовтня президія УНС розглянула питання про Національний конгрес та ухвалила скликати його в найближчому часі. Було обрано комісію з п’яти осіб для технічної підготовки і розробки програми. Наступне засідання 2 листопада обрало датою проведення конгресу 17 листопада та визначило норми представництва. За зразок слугував Всеукраїнський Національний конгрес, проведений у квітні 1917 р. Представництво на майбутньому конгресі не обмежувалося рамками УНС. Поряд із центральним проводом та місцевими філіями на нього запрошувались українські організації та партії, що не входили до Національного союзу, а також представники від українського населення Донщини, Холмщини, Бессарабії, Кубані, Чорноморщи-ни, Криму. Галицька Україна мала прислати окрему делегацію22.

Програма Національного конгресу включала такі питання:

1) сучасне міжнародне становище та перспективи на майбутнє;

2) форми державного будування в Україні;

3) економічна політика;

4) аграрна реформа;

5) організація військових сил;

6) народне самоврядування23.

Події кінця жовтня - початку листопада свідчили про зростання активності національно-демократичних сил, тоді як П. Скоропадський та його уряд залишалися фактично бездіяльними. Сподіваючись на проведення Національного конгресу, есефи змусили керівництво УНС 9 листопада оголосити заяву із спростуванням чуток про зміну настроїв і тактики національного фронту у бік максималізму та активних протидержавних дій24. Це також свідчило, що УНС в цілому був проти повстання і сподівався досягти радикальних перетворень мирним демократичним шляхом.

В умовах політичної нестабільності гетьман почав вагатись відносно проведення Національного конгресу. Коли 13 листопада питання про Національний конгрес розглянув уряд і перевагою в один голос висловився проти його проведення, гетьман вирішив заборонити конгрес. Того ж дня міністр В. Рейнбот запросив В. Винниченка і А. Ніковського та повідомив про заборону

Історики державницької школи Д. Дорошенко, а слідом за ним Д. Гир-ський вважали заборону конгресу виправданою. На їх думку, національні сили використали б його для здійснення державного перевороту25. Нам такий висновок вважається надто категоричним. Організатором конгресу виступав УНС, який віддавав перевагу національно-державним інтересам над соціально-класовими, розумів небезпеку протиправних дій для майбутнього української державності. Певним гарантом від екстремізму ставала також участь у конгресі хліборобів-демократів - партії, що стояла на державницьких позиціях та спиралась на найбільш продуктивну частину українського суспільства. Національний конгрес за участю хліборобів-демократів, інших організацій, що не входили до УНС, значно розширював соціальну базу українського національного фронту, робив його більш авторитетним і для влади, і для суспільства. Обраний до Національного конгресу від Полтавщини член УДХП В.Андрієвський так оцінював склад делегатів: «Не треба думати, що переважаюча частина наших делегатів була з „демократії", - писав він, - якраз навпаки. Від різних організацій поприходили люди інтелігентні і далекі від соціалістичного напряму думки, а ще дальші від соціалістичної тактики»26.

Більш реальним вважається, що всеукраїнський форум, як і в 1917 p., міг стати передпарламентом - зародком нової представницької влади. До такого розвитку подій підштовхував внутрішній стан України: гетьманська влада переживала глибоку кризу, а сам гетьман перебував у політичній ізоляції. Постанови Національного конгресу, спрямовані на кардинальні зміни в державному устрої України, могли стати на перешкоді початку збройного повстання. Рішення, прийняті демократичним шляхом на представницькому форумі, були б більш авторитетними для суспільства, ніж повстання, таємно підготовлене купкою екстремістів.

У 1920 p. М. Грушевський, виступаючи на зборах соціалістів-революціо-нерів у Відні, назвав протигетьманське повстання «самим темним місцем в українській революції». Цей висновок не можна спростувати й сьогодні, оскільки об’єктивних відомостей про підготовку і початок повстання не виявлено. Загальновизнаним в історичній літературі вважається, що повстання проти гетьмана П. Скоропадського підготував і здійснив Український національний союз. Вище ми показали причетність УНС до підготовки повстання, розглянемо тепер, як обиралася Директорія. Нагадаємо, що відповідно до статуту УНС правочинним вважалося рішення, прийняте за умови присутності на засіданні президії представників від половини партій і організацій, що входили до союзу.

У статті «Як була вибрана Директорія», що з’явилася в часопису «Україна» (Кам’янець-Подільський) до річниці протигетьманського повстання, автор пише, що «вибір Директорії відбувся так само в атмосфері таємничості й конспіративності, так тихо і непомітно», що «ні людське око не видало, ні людське ухо не чувало», що і через рік він залишається «непроникною тайною». Відбулося це таємниче дійство пізно 13 листопада в будинку Міністерства шляхів у кабінеті урядовця для особливих доручень О. Стоко-за. Як повідомляється у цій статті, там зібрався «гурток українських діячів у складі: В. Винниченко, А. Макаренко, Ф. Швець, М. Шаповал, О. Янко, О. Осецький, Ю. Чайковський, полковник Тютюнник, Аркас, П. Дідушок, О. Мицюк, В. Кушнір, П. Андрієвський та І. Кульчицький. Нараду скликали В. Винниченко та М. Шаповал від імені Українського національного союзу. Головував В. Винниченко; протоколу ніхто не писав». Отже, відбулось не засідання УНС, а нарада, зібрана від його імені. В результаті: «Нарада без довгих дискусій постановила підняти негайно всенародне повстання проти Скоропадського... і также одноголосно постановила вибрати Директорію Української Народної Республіки»27. Отже, після цієї ухвали протигетьман-ське повстання, підготовлене поза УНС, провадилося від його імені.

Як видно з наведеного матеріалу, таємні збори не мали повноважень виступати від імені єдиного національного фронту. Але Директорії вкрай необхідно було задекларувати своє походження від потужної опозиційної сили - Національного союзу, оскільки обрана невідомо ким вона складалася з випадкових людей і не могла набути авторитету серед широкого загалу. Її очолив В. Винниченко (УСДРП) - натхненник і організатор повстання. С. Петлюра (УСДРП), визнаний національний лідер, кілька місяців провів у в’язниці і не був причетним ні до УНС, ні до підготовки повстання. Звільнений 9 листопада, він перебував у Білій Церкві і був обраний до Директорії заочно, на майже ультимативну вимогу Січових стрільців. Інші члени Директорії П. Андрієвський (УПСС), А. Макаренко (безпартійний,' голова профспілки залізничників) та Ф. Швець (УПСР, Селянська спілка) були маловідомими діячами українського руху.

Ще одним аргументом на користь непричетності УНС до повстання може слугувати відсутність у заколотників будь-якої політичної програми. Нагадаємо, що серед ліберальних провідників Національного союзу не бракувало інтелектуалів, до яких, очевидно, ніхто не звертався. Створене нашвидкуруч керівництво виступу єдиною задачею вважало скинення влади гетьмана. Директорія не виробила власної політичної платформи, не скористалась вона і напрацюваннями УНС. Кінцева мета повстання не висувалася цілком свідомо, щоб до нього приєднались усі політичні сили, ворожі гетьманській владі. Причому не тільки з національного табору (боротьбисти та ін.), а й махновці, більшовицькі організації. Обрана тактика забезпечила швидкий розвиток та масове приєднання до повстання лівих сил, що досить швидко призвело до фатальних наслідків для Директорії та української державності як такої.

Також свідченням суто декоративної ролі Національного союзу в організації повстання стала його подальша доля. В період повстання він фактично зник з політичної арени. Із зрозумілих причин не діяв центральний провід союзу в Києві. Українські організації в столиці перебували у відкритій опозиції до режиму, і проти них був розв’язаний справжній терор. Відбувались масові арешти українських діячів, переслідувалась преса, було закрито Український клуб тощо. Очевидно, що місцеві філії союзу також не відігравали керівної ролі в ході повстання. Авторові вдалося знайти лише одне повідомлення в пресі про перехід влади після падіння гетьманської адміністрації до місцевої філії Українського національного союзу. Як правило, владні функції здійснювало командування республіканського війська або повстанських загонів. Роль відділів УНС зводилась до видання відозв до населення про зміну влади, проведення урочистостей з цього приводу та добору кандидатур на посади урядовців, якщо з таким проханням до них зверталося військове командування28.

Після прибуття Директорії до Києва стало очевидним, що УНС, який тепер очолював М. Шаповал, як блок українських партій і організацій себе вичерпав. Мета, заради якої він був створений, уже не існувала. В ході повстання до Директорії приєдналися значні й впливові ліві сили, що не поділяли ліберальних поглядів УНС, вони прагнули до поглиблення соціалістичної революції в Україні. Пріоритетними у відновленій УНР ставали соціально-класові питання, які УНС вважав другорядними.

Помірковані національні кола сподівались, що єдиний національний фронт відіграватиме провідну роль у становленні нової української державності. «Українська демократія після минулого досвіду зуміє встановити сталий демократичний лад, переведе широкі соціальні реформи і забезпечить міжнародне становище України»29, - писав відомий публіцист, есеф М. Кушнір. Виходячи з того, що Директорія обиралася його загальними зборами і конституювалася як тимчасовий орган керівництва повстанням, УНС на своєму засіданні 23 грудня 1918 р. поставив питання про право контролю над Директорією і взагалі над існуючою владою30. В умовах переможної ейфорії Директорія не збиралася ні з ким ділитися владою і цієївимоги Союзу просто не помітила. Проте її речник у «Робітничій газеті» охарактеризував Національний союз як «живий труп, який чіпляється за владу», і констатував: «Завданням Директорії в сучасну хвилю є повний розрив з цими уламками національного фронту»31.

Як і в провінції, у Києві роль Українського національного союзу у становленні нової державності обмежилась організацією урочистої зустрічі Директорії, участю в обговоренні Декларації від 26 грудня 1918 р. та утворенні Ради народних міністрів. Радикально-соціалістичний зміст Декларації та відповідний склад уряду не могли задовольнити УНС, оскільки частина членів партій і організацій, що складали єдиний національний фронт, позбавлялася представництва на Трудовому конгресі. Проте речники Союзу заявили, що хоч і не схвалюють Декларацію, готові підтримати Директорію та її політику32. Голова УНС М. Шаповал отримав в уряді посаду міністра земельних справ, що П. Христюк цинічно назвав «нагородою за труди»33. Після цього Український національний союз назавжди пішов із громадсько-політичного життя України.

Відсутність внутрішньої єдності була притаманна національно-орієнтованим силам упродовж усієї Української революції. Але були періоди, коли національний табір усвідомлював небезпеку розколу у своїх лавах і прагнув до спільних дій. Досить яскраво тенденції до консолідації і водночас нездатність до компромісу він виявив у добу Української Держави гетьмана П. Скоропадського. Спроба об’єднання українських політичних сил, опозиційних до режиму, в рамках єдиного національного фронту зазнала краху. Український національний союз, створений, згідно з його Статутом, для національного примирення, був використаний соціалістичною демократією для організації протигетьманського повстання, розв’язання в Україні братовбивчої громадянської війни.

14 Там само.

15 Винниченко В. Відродження нації (Історія української революції /марець

1917 р. - грудень 1919 p./). - К. - Відень, 1920. - Ч. III. - С. 87-90.

16 Винниченко В. Названа праця; Дорошенко Д. Названа праця; Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. - Прага, 1927; Його ж. Гетьманщина і Директорія: Спогади. - Нью-Йорк, 1958 ; Христюк П. Названа праця.

17 Політична історія України. XX століття. У шести томах. - Т. 2. - Революції в Україні: політико-державні моделі та реалії (1917 - 1920). - К., 2003. - С. 297 - 298; Яневський Д. Політичні системи України 1917-1920 років: спроби творення і причини поразки. - К., 2003. - С. 226 - 250.

18 Христюк П. Названа праця. - Т. III. - С. 128.

19 Вісник політики, літератури й життя . - 1918. - Nq 43. У «Робітничій газеті» інтерв’ю було вилучене цензурою (прим. авт.).

20 Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. – С. 121.

21 Нова Рада. - 1918. - 2 листоп.

22 Нова Рада. - 1918. - 3 листоп.; Робітнича газета. - 1918. - 3 листоп.

23 Нова Рада. - 1918. - 8 листоп.

24 Там само. - 9 листоп.

25 Дорошенко Д. Названа праця. - С. 413; Гирський Д. Дивні спроби виправдування антидержавної політики. - Торонто, 1973. - С. 154 - 155.

26 Андрієвський В. З минулого: - Т. II. - Ч. 1. - С. 186 - 187.

27 Україна. —1919. —15 —16 листоп. - Цит. за: Політична історія України. -Т. 2. - С. 298.

28 Андрієвський В. З минулого. - Т. II. - Ч. 2. - С. 7 - 10.

29 Нова Рада. - 1918. - 18 груд.

30 Христюк П. Названа праця. - Т. IV - С. 12-14.

31 Робітнича газета. -1918.-25 груд.

32 Донцов Д. 1918 рік. Київ. - С. 93.

33 Христюк П. Названа праця. - Т. IV - С. 20 - 21.

Т. С. Осташко

Павло Скоропадський і проблема персоніфікації українського гетьманського руху

Протягом усього періоду існування гетьманський рух був тісно пов’язаний з родом Скоропадських як історичної династії, представники якої очолювали гетьманат в Україні у XVIII і XX ст. Проблема персоніфікації модерного українського монархізму вивчалася насамперед представниками української зарубіжної історіографії. Причому більшість із них розробляли окремі аспекти теми, пов’язані з ідеологічними засадами гетьманського руху1. Більш широке зацікавлення дослідженням цього питання розпочалося вже у незалежній Україні, проте увагу дослідників насамперед привертала діяльність П. Скоропадського в добу Української Держави 1918 р. і лише окремі автори зверталися до його діяльності в еміграції2.

У пропонованій статті висвітлюється процес персоніфікації роду Скоропадських у ході реалізації концепції дідичної української монархії, що досі не було предметом спеціального дослідження.

Українська суспільно-політична думка доби національно-визвольних змагань 1917 - 1921 pp. зароджувалася і викристалізовувалася в процесі збройної боротьби за самостійну українську державу. На відміну від національно-демократичної ідеології, яка розвивалася у фарватері російського революційного руху і набула національних ознак у ході Лютневої революції, український монархізм формувався в умовах поразки українських національно-визвольних змагань. Серед політичного розмаїття української еміграції не припинялись пошуки лідерів, які могли б суттєво вплинути на покращання політичної ситуації і консолідацію українського громадянства. Погляди багатьох із них зверталися до кандидатури Павла Скоропадського. Після зречення від влади 14 грудня 1918 р. він залишався популярним серед консервативних кіл Великої України та кадрових військових. Зростання впливу гетьмана відбувалось тоді, як Головний отаман Армії УНР все більше втрачав популярність і в армії, і в селянському середовищі. Відомий український діяч Є. Чикаленко, зокрема, занотував у своєму щоденнику, що «майже всі військові Петлюри» стали прихильниками гетьманщини, «бо зовсім розчарувались в здатності його (С. Петлюри. -Авт.) вести якусь будівни-чу справу». За переконанням Є. Чикаленка, саме військові «подали думку Скоропадському знов попробувати щастя»3. Ці твердження могли бути відгомоном гострого незадоволення політикою голови Директорії, яке супроводжувалося спробами окремих політичних сил усунути його від влади.

На початку 1920 р. відбувався активний процес консолідації навколо П. Скоропадського різних українських монархічних груп, насамперед членів партії хліборобів-демократів. Остання, переглянувши свої програму і тактику під впливом розроблених В. Липинським соціально-політичних концепцій, поклала в основу своєї діяльності «монархічний» і «класо-кратичний» принципи. Пізніше у спеціальній відозві центральної управи об’єднаних хліборобських організацій один із лідерів хліборобів-демократів С. Шемет так визначав підстави цієї інтеграції українських консервативних течій: «Сучасним соціалістичним і націоналістичним цькуванням, які кидають українців на українців і нищать в зародку всі спроби унезалежнення України від метропольних влад, вони (хлібороби-демократи. - Авт.) хочуть протиставити гасла патріотично-територіальні, об’єднуючи всіх мешканців України во ім’я спільної потреби Української Держави»4. Від кінця 1919 p., як зауважує С. Шемет, хлібороби-демократи запропонували П. Скоропадському «скористатись із своїх законних гетьманських прав для рятування погибаючої ідеї української державності». Відтоді, за його словами, «починається нова політична акція гетьмана, ведена весь час спільно з об’єднаними під його Верховним Проводом українськими гетьманцями монархістами»5.

Проте одночасно з піднесенням політичного впливу гетьмана у поміркованих колах українського політикуму зростала і популярність Вільгельма Габсбурга, прозваного Василем Вишиваним. У листі до Є. Чикалей, а 21 травня 1920 р. О. Скоропис-Йолтуховський характеризує В. Вишиваного поряд із П. Скоропадським як «людей державотворчих, національно абсолютно певних.., які не є ані денікінцями-зубрами в соціальних справах, ані флюгерами без грунту, як Винниченко й Петлюра, і тому ми вступаємо тепер, договорившись з ними, що не прийшов час для дійсно творчого виступу, на шлях підготовки ґрунту для нього»6.

У свою чергу Є. Чикаленко, негативно оцінюючи політичну діяльність П. Скоропадського, характеризував В. Вишиваного як діяча, «про якого ми нічого, крім доброго, не знаєм...»7 Причому популярність обох діячів не обмежувалась емігрантським середовищем. У листі до В. Липинсько-го Є. Чикаленко, посилаючись на інформацію від свого сина Петра, який 288 перебував у той час в окупованій більшовиками Україні, фіксує паління популярності С. Петлюри і зростання інтересу до П. Скоропадського і В. Вишиваного8.

Персоніфікація Павла Скоропадського мала, зрештою, перекрити шлях усім іншим претендентам на монархічну владу, оскільки пов’язувалась з особою, легітимність якої визначалась його перебуванням на гетьманстві у 1918 р. Водночас співробітництво з В. Вишиваним мало нейтралізувати ті деструктивні політичні групи, для яких прапор монархізму був прикриттям здійснення власних амбіційних планів.

Проблема персоніфікації українського монархічного руху була однією з найбільш дражливих для політиків консервативного напряму, до якої була прикута їх увага. «Ми балакали з Трековим, і з Вишиваним, і зі Скоропадським, - писав О. Скоропис-Йолтуховський Є. Чикаленку, - балакали не од нічого робити, а справді шукали творчих державних сил, і перше місце на нашім трагічнім безлюдді одвели ми Скоропадському. По чистій совісті, по глибокому переконанню, що це справді творча державна сила, абсолютно і наскрізь чесна людина...»9 Вибір П. Скоропадського як імовірного кандидата на гетьманство був одним із важливих компонентів підготовки української монархії, яку розпочали українські консервативні політики в період кризи, що переживала УНР наприкінці 1919 - початку 1920 pp. І в цьому процесі, як бачимо, певне місце поряд із П. Скоропадським відводилося В. Вишиваному. Більше того, Є. Чикаленко зафіксував у своєму щоденнику, що УСХД спочатку висував на роль персоніфікатора монархічного руху саме В. Вишиваного10.

Власне інформація, яку О. Скоропис-Йолтуховський у цей період подав Є. Чикаленку, певною мірою висвітлює перебіг цього процесу. Важлива роль у ньому відводилась об’єднанню всіх консервативно налаштованих політиків і введення їх у русло будівництва української монархії. О. Скоропис-Йолтуховський констатує, що серед командного складу Армії УНР панує «настрій недовольства, настрій антипетлюрівський, почасти має місце гетьманська орієнтація з різними варіантами: і Скоропадський фігурує, і Вишиваний, і Шелухин як голова держави, а Омелянович-Павленко головнокомандуючий...»11 «...Союз хліборобів-державників, який складається з монархістів і членом якого я є, - писав О. Скоропис-Йолтуховський Є. Чикаленку, - вважає необхідним використати всі сили, які можуть нам помогти збудувати Українську монархію, спинився я на гетьманові, як на особі, яка може більше ніж хто інший на Україні зробити для заведення справжнього (себто монархічного, а не винниченківського чи петлюрівського) ладу. Про це ми зовсім одверто пишемо і говоримо, з цією ціллю шукали порозуміння і з гетьманом і з Вишиваним... »12

Аналізуючи причини поразки національно-визвольних змагань, В. Липинський однією з них вважав відсутність чіткої концепції побудови держави, а також брак єдності між українськими провідниками. Останнє, на його думку, могло знову стати на перешкоді відродження української державності в нових більш сприятливих для України політичних умовах. Спираючись значною мірою на практичний досвід Української Держави, В. Липинський розробляє теорію трудової класократичної монархії в Україні. Дослідження національно-державних традицій інституту гетьманства підводить його до висновку, що саме спадкова, «дідична» монархія, до якої наприкінці свого життя прагнув Б. Хмельницький, має стати найбільш вдалою формою державного устрою в Україні. Аби уникнути внутрішньої боротьби серед українських монархістів, можливість появи в їх лавах претендентів на роль «гетьмана-отамана», чи «гетьмана-диктатора», засновники УСХД вирішили персоніфікувати П. Скоропадського, який незадовго до того вже був гетьманом України.

Причому В. Липинський розглядав гетьманство як монархічну точку опори, яка є сталою і спирається на історичну традицію та історичну спадковість і може «витворити ту базу, на якій і в межах якої кожний з наших діячів і патріотів зможе проявляти свою творчу, реформаторську діяльність»13. На його думку, реальну монархічну персоніфікацію гетьманства міг здійснити тільки рід Скоропадських, який один «удержався до сьогоднішнього дня на відповідній висоті; тільки йому одному Бог дав стільки мужности і сили, щоб в 1918 р. нашу державну, і свою Родову, гетьманську традицію відновити»14. Пояснюючи причини вибору саме П. Скоропадського на роль майбутнього гетьмана, В. Липинський у листі до А. Білопольського 9 грудня 1921 р. писав: «На ролю персоніфікаційну законне право має тільки Батько (гетьман П. Скоропадський), який має мандат хліб(оробського) класу, даний йому на території України. Легітимізм цей найважніщий, щоб знищити в своїм середовищі найстрашнішу укр(аїнську) хворобу: отаманщину»15.

Послідовний прихильник монархічного ладу В. Липинський, разом із тим, рішуче відкидав абсолютистсько-монархічні режими, називаючи їх «спадковими диктатурами»16. Натомість він відстоював конституційну монархію, «законом обмежену і законом обмежуючу», посилаючись на англійський зразок монархічного устрою. Зокрема, у листі до О. Назарука 22 грудня 1927 року він так пояснював свою позицію: «Під виховуванням 290 династії розуміємо то, що вона повинна працювати разом із своїми підвладними. .. Дивіться на Англію - там про короля, особливо поіменно, згадують дуже рідко. З одного боку, бережуть те, що в державі найсвятіше -Короля - од всіх небезпек популярности (чим гарячіші прихильники, тим гарячіші і вороги - пор(івняйте) Росію з її „Союзом русского народа"), а з другого, бережуть себе од всіх небезпек наполеонізму і диктаторизму, які наступають, коли король починає думати, що він дуже популярний і що за ним стоїть „любов народу41»17.

Як відомо, після поразки Центральних держав у війні П. Скоропадський був змушений звернутись за підтримкою до країн Антанти. Під їх тиском 15.11.1918р. гетьман проголосив федерацію Української Держави з майбутньою небільшовицькою Росією, створюючи тим самим єдиний фронт боротьби з радянською владою. Це стало формальним приводом до повстання проти гетьмана. 15.11.1918 р. в Києві була проголошена Директорія. Намагаючись уникнути братовбивчої війни серед українців, 14.12.1918 р. гетьман підписав зречення від влади і виїхав до Швейцарії, а згодом - до Німеччини. Мешкав в Ванзеє під Берліном18.

У зв’язку із зреченням П. Скоропадського від влади на користь Директорії УНР прихильники спадкової української монархії стали перед фактом серйозних юридичних ускладнень. Адже таке зречення, на думку опонентів монархічного руху з середовища української політичної еміграції, засвідчило обірвання нитки легітимності гетьманського роду Скоропадських, а відтак - неспроможність самої концепції дідичності й легітимізму. Проти такого тлумачення подій 14 грудня 1918 р. та її наслідків рішуче виступив В. Липинський. На його погляд, ця подія звільнила українських монархістів «од присяги пануючому гетьманові, але розуміється не од вірності персоніфікованій від тепер в його Роді українській монархічній ідеї»19.

В історичній літературі існує і дещо інша думка: «Гетьман зрікся влади -не гетьманства»20. «За цим варіантом, - зазначає В. Гришко, - гетьман, відмовляючись від влади, не відмовився прав на владу, як своїх особистих, так і родових»21. Уже сам той факт, що наприкінці 1919 р. гетьман П. Скоропадський зустрічається з ініціаторами створення УСХД і заявляє про свої наміри не залишати політичної діяльності і погоджується очолити українські консервативні сили за кордоном «на основі своїх законних гетьманських прав для рятування погибаючої ідеї української державності»22, повністю підтверджує цю точку зору.

Оселившись разом із родиною у передмісті Берліна - Ванзеє, П. Скоропадський опиняється в центрі уваги західноєвропейських журналістів і політиків, які активно цікавляться його планами. «Здавалося б: після образ, нанесених своїми, українцями... Гетьман Павло мав би заспокоїтись і відійти від політичної діяльності, а, навіть, увійти в якусь спілку... з росіянами...»23, - зазначає дослідник і активний діяч гетьманського руху Д. Левчук. У «Комунікаті», опублікованому в «Хліборобській Україні» у 1920 p., зазначалось, що «всупереч усім поголоскам, що ширилися у закордонній і українській пресі про особу Гетьмана Павла Скоропадського, ним були рішуче відкинуті „різні пропозиції, роблені йому неукраїнськими кругами, виступити в активній, але залежній - чи то від Польщі, чи то від Москви - ролі*1». При цьому з’ясовувалось, що «проголошення в свій час федеративного союзу з Росією не означало й не означає абдикації з ідеї суверенності Української Держави». Підкреслювалось, що «вся праця проводилася Гетьманом як у культурнім, так і в економічнім напрямі виключно задля утворення незалежної самостійної України» і що «на ґрунті цієї ідеї стоїть Гетьман і досі»24.

Ще на початку 1920 р. з ініціативи В. Липинського відбулася серія розмов і зустрічей з П. Скоропадським, під час яких йшлося про можливість приєднання останнього до акції створення в еміграції української монархічної організації при умові, що він буде «символом», «слугою ідеї, а не бувшим гетьманом»25. Уже навесні 1920. р. В. Липинський разом із кількома своїми однодумцями (Д. Дорошенком, М. Кочубеєм, А. Монтрезором, С. Ше-метом, Л. Сідлецьким (Савою Крилачем), О. Скоропис-Йолтуховським та М. Тимофіївим) засновує у Відні Український союз хліборобів-державників (УСХД). Одним із перших документів новоствореної організації була угода з гетьманом П. Скоропадським, яку від імені організації підписали в Берліні 8 травня 1920 р. В. Липинський, С. Шемет, О. Скоропис-Йолтуховський, Д. Дорошенко та А. Білопольський, від імені гетьмана - його особистий ад’ютант, член першої Генеральної ради полковник Г.Зеленевський26. Цей документ демонструє намір встановлення монархічної влади в Україні. «Завданням нашим являється збудування незалежної, міцної Української Держави, - наголошується в ньому. - Завдання це будемо вважати виконаним, коли державну організацію завершимо коронаційним актом»27. В угоді гетьман визнавався «Начальним вождем всіх оружних сил України» з перспективою проголошення його українським монархом після «збудування незалежної міцної Української держави». Угода стверджувалась «взаємною урочистою обітницею і власноручними підписами»28.

На початку своєї діяльності провід УСХД, намагаючись досягти згоди і здійснити спільну політичну акцію з колишніми політичними супротивниками - гетьманом П. Скоропадським і В. Габсбургом (В. Вишиваним), як імовірними претендентами на український монарший стіл, домовляється з ерцгерцогом, що П. Скоропадський як головнокомандувач збройних сил, який брав на себе «обов’язок об’єднання всіх українських державно творчих елементів», зробить перший «конкретний крок в цім напрямку» і доручить «полковникові В. Вишиваному під своїм зверхнім проводом окрему військову операцію в Галичині»29. Згідно з угодою, підписаною П. Скоропадським і засновниками УСХД, В. Вишиваний увійшов до її за-конодорадчого органу - Генеральної ради (попередниця Ради присяжних). Проте вже наприкінці 1920 р. з’ясовується вся безперспективність такого альянсу. Це було пов’язано з тим, що В. Вишиваний не погодився із пунктами статуту і регламенту УСХД, вбачаючи в них спроби встановити авторитарний режим в Україні. Крім того, він був неправильно поінформований через друковані джерела уряду УНР про нібито польську заангажованість В. Липинського.

Після розриву з В. Габсбургом УСХД всіляко намагається дистанціюва-тися від політичної акції, яку вів полковник. У комунікаті союзу, опублікованому в «Хліборобській Україні», зазначалось: «З приводу розповсюдження в деяких колах неправдивих чуток про участь УСХД в теперішній політичній діяльності полковника Василя Вишиваного заявляємо, що УСХД, ставлячись із повагою до ідеї Української Трудової Монархії і працюючи для її здійснення, віддає всі свої сили справі об’єднання і організації Українського хліборобського класу і тому в персональній акції Полк. Василя Вишиваного ніякої участі не бере»30. Саме намаганнями зберегти провідне становище УСХД і зміцнити теоретичні підвалини гетьманського руху була продиктована поява праці В. Липинського «Покликання „варягів", чи організація хліборобів? Кілька уваг з приводу статті Є. X. Чикаленка: „Де вихід?"» у друкованому органі УСХД «Хліборобська Україна». Безперечно, В. Липинський мав рацію, коли наголошував, що концепція «чужоземного королевича, не зв’язаного ані з землею, ані з традицією, ані місцевим правлячим чи правившим Родом, ані з історичною спадковістю» не дасть Україні «тої сталої твердої і непохитної точки опори, без якої ані консерватизму, ані монархізму українського помислити властиво не можна». Концепція Є. Чикаленка, на думку В. Липинського, на практиці відкривала простір для появи все нових і нових претендентів на владу в Україні. Відсутність традиції та історичної спадкоємності, а також пов’язаного з ними легітимізму робили такий монархізм, за висловом ученого, «звичайною диктатурою, звичайним законом і правом узурпатора удачника»31.

Діяльністю УСХД керувала Рада присяжних, яку очолював В. Липинський. Її постанови мали обов’язкову силу для всіх членів союзу і ухвалювалися не голосуванням, а консенсусом. Якщо виникали розбіжності, то остаточне рішення було за головою Ради присяжних. Кожен член Ради присяжних УСХД, вступаючи до її складу, мусив скласти заприсяження, яким він брав на себе обов’язок вірно і до кінця життя «служити ідеї Української Трудової Монархії, побудованої на співпраці і співдружності автономних і самозорганізованих українських класів і українських земель, об’єднаних в одну Націю і в одну Державу»32. Ця умова в регламенті, написаному В. Липинським, мала суттєве значення, оскільки саме Рада присяжних як ідеологічний орган разом із виконавчою структурою - Гетьманською управою мусили відіграти роль противаги майбутньому монархові, аби його влада не була абсолютною, а врівноважувалася іншими державними структурами.

Гетьман входив до складу Ради присяжних на правах рівноправного члена і мусив так само складати обітницю. Після тривалих вагань і роздумів у листопаді 1921 р. П. Скоропадський, зрештою, нарівні з іншими членами Ради присяжних УСХД підписав заприсяження, в якому зобов’язувався діяти відповідно до статуту і регламенту УСХД, в тому числі «поборювати всякі чужі форми державності в Україні», не брати участі без згоди Ради присяжних у будь-яких таємних чи явних товариствах, братствах і організаціях. Заприсяження, скріплене підписом П. Скоропадського, закінчувалось словами: «І це моє добровільне заприсяження... буду мати право замінити тільки присягою всенародньою, зложеною в українській столиці Гетьманові Всієї України і Великому Князю Всея Малия Руси, проголошеному по збудуванню суверенної і незалежної Української Держави в формі української трудової монархії»33. Отже, на початку своєї політичної діяльності в еміграції П. Скоропадський за своїми правами й обов’язками нічим не відрізнявся від інших членів Ради присяжних УСХД. У той же час В. Липинський розпочав ідеологічну кампанію на зміцнення авторитету П. Скоропадського як гетьмана і обґрунтування легітимності його роду, а також виправдання політики Гетьманату 1918 р. «...З цілим завзяттям, з яким все своє життя робив і роблю те, в що вірю, - писав дещо пізніше В. Липинський, - взявся я за працю - з одного боку, над продовжуванням формулювання нашої ідеології, а з другого, - над відновленням авторитету Гетьмана і сотворениям лє-гєнди Роду Скоропадських. Така легенда була необхідна для осягнення двох цілей: 1) виховання нею самого Гетьмана; 2) підготовлення громадянства для майбутнього сприйняття династії і гетьманства»34.

Передбачалось, що влада гетьмана буде обмежена політичним органом -Радою присяжних і виконавчим - Гетьманською управою. В результаті інститут гетьманства мав виконувати консолідуючі і представницькі функції в суспільстві. В. Липинський вважав, що гетьман є тільки символічною фігурою в державі і лише репрезентує гетьманський рух, а не є його справжнім політичним лідером. Одночасно він сподівався, що міцна гетьманська організація «орденського типу», якою В. Липинський бачив УСХД, ідеологічно і політично очолювана ним самим, зуміє контролювати дії гетьмана та керувати його кроками, скріплюючи його морально-політичний авторитет ззовні.

Уже на початку 1920 р. українська еміграція в Німеччині відрізнялась своєю політичною активністю. Тут у 1919 р. було засновано «Українську громаду» в Берліні, яку очолив 3. Кузеля. Емігрантські організації діяли також у Мюнхені та Гамбурзі. Спочатку в Берліні, а з березня 1921 р. в Мюнхені розпочав свою політичну акцію І. Полтавець-Остряниця. Оселившись у Берліні, гетьман П. Скоропадський, користуючись своїми зв’язками серед певних політичних і урядових кіл цієї країни, зокрема з генералом В. Тренером, привернув до себе увагу багатьох політично активних українців35. Одним із перших публічних виступів П. Скоропадського в еміграції стало його інтерв’ю часопису «Українське Слово», який видавався в Берліні36. У редакційному коментарі газети до інтерв’ю констатувалося, що «останнім часом під впливом неудач і розчаруванів серед української еміграції, велика частина якої знайшла собі притулок у Німеччині та Австрії, помічається великий здвиг у настроях, робиться серйозна переоцінка усіх політичних цінностей, переводиться перевірка питанів програми й тактики» і «в зв’язку з цим все частіше починає згадуватися ім’я бувшого Гетьмана України Павла Скоропадського і з цим ім’ям...» пов’язуються «певні надії» на майбутнє України. В інтерв’ю були підняті питання, які українські соціалісти найбільше використовували в антигетьманській пропаганді. Зокрема, що гетьман є російським генералом, який прийшов до влади, аби позбавити УНР незалежності, що він є особисто відповідальним за проведення каральних експедицій німецьких військ проти українських селян. У відповіді гетьмана на питання про відновлення «спокою і ладу на Україні» і форму майбутнього ладу відчутно звучить лейтмотив програмних засад УСХД: «Українська демократія недооцінила вагу національно-державного моменту революції і зосередила увагу на питанні соціальному, котре хотіла розв’язати якнайрадикальніше, - констатує П. Скоропадський. - Але країна не могла справитись з обома завданнями відразу - будувати Державу і запровадити соціалістичний лад, через те на якийсь час стала жертвою большевицької анархії». П. Скоропадський робить наголос на «здорову вдачу українського селянина-хлібороба, його прив’язаність до мирної праці», «пробуджений національно-державний інстинкт», які, на його думку, «візьмуть гору над елементами розкладу й руїни»37.

Слід також наголосити, що в зазначеному інтерв’ю гетьман заявив, що «не має охоти говорити на теми біжучої політики, бо стоїть осторонь від неї». Це, на нашу думку, є свідченням того, що лідери УСХД прагнули привернути до прогетьманських публікацій в часописі увагу українських емігрантів, які ще не зайняли виразної політичної позиції, продемонструвавши його неупередженість. І хоча формально редакція «Українського Слова» напередодні заявила про свою непричетність до гетьманської акції38, на шпальтах газети регулярно друкуються матеріали, раніше опубліковані в журналі «Хліборобська Україна», інформації про найважливіші акції УСХД, різного роду документи, підписані П. Скоропадським, замітки і статті, спрямовані проти акцій В. Вишиваного, Є. Петрушевича, Державного центру УНР в екзилі. Прогетьманський характер цих публікацій, а також факт, що редакцію очолив Д. Дорошенко - відомий український громадсько-політичний діяч поміркованого напряму, колишній міністр закордонних справ Української Держави і один із засновників УСХД, свідчать, що заява редакції від З червня 1921 р. не що інше, як тактичний хід - спроба привернути до себе увагу широких кіл української інтелігенції, які були мало поінформовані у справі міжпартійної боротьби, не підтримували українську соціалістичну пресу і водночас шукали більш об’єктивні джерела інформації.

У середині 1920-х pp. П. Скоропадський зайняв у гетьманському таборі української еміграції становище, яке переросло рамки символу української монархічної ідеї. Він почав сприйматися серед більшості українських монархістів як єдиний можливий претендент на гетьмана майбутньої дідичної української трудової монархії. За своїми впливами особа гетьмана стала рівнозначною особі В. Аипинського - ідеолога гетьманського руху і голови Ради присяжних39.

Після конфлікту з В. Липинським та відходу від УСХД його прихильників П. Скоропадський набирає все більшої ваги в гетьманському русі, фактично уособлюючи його своїм родом. У листі до О. Назарука гетьманич А. Скоропадський писав, що «з огляду на неможливість знайти підходячого голову Гетьманської управи провід цієї інституції негласно залишається в руках Батька (П. Скоропадського. - Т. О.)». «Отже, такого провідника, -зазначав він далі, - якому Батько міг би зі спокійним сумлінням передати ведення всього діла, особливо коли доводилося працювати в надзвичайно складних обставинах, Батько не бачив»40. Поступово провід управи та Ради присяжних УСХД опинились під контролем гетьмана П. Скоропадського. Ним були введені зміни до регламенту УСХД, що законодавчо закріпили безпосереднє керівництво гетьманом виконавчим органом УСХД - Гетьманською управою41.

17 липня 1937 р. у Варшаві відбулось засідання Ради присяжних, на якій гетьманом було ліквідовано УСХД. Оцінюючи цю подію, гетьманич Данило в листі до О. Назарука підкреслював, що П. Скоропадський «ніколи не стояв за розв’язання УСХД без підготовки дальших кроків, натомість стояв за органічне переведення УСХД в новий стан без всяких внутрішніх потрясінь і за розв’язання Ради присяжних, яку мала б негайно замінити нова інституція і з таким складом членів, який гарантував би її працездатність»42. Отже, на варшавському засіданні Ради присяжних із розв’язанням УСХД було проголошено абсолютне гетьманське правління роду Скоропадських, оскільки Рада присяжних як контролюючий гетьманську владу законодавчий та дорадчий орган була скасована. Нова гетьманська організація «Союз гетьманців-державників» (СГД) постала на принципово нових засадах. На зміну правово-конституційній версії монархізму, яку пропагував В. Аипин-ський, прийшла авторитарна, сповідувана П. Скоропадським.

П. Скоропадський чимало уваги приділяв вихованню спадкоємця43. У 1925 р. Рада присяжних УСХД урочисто проголосила П. Скоропадського головою дідичного монаршого роду44. У зв’язку з цим великого значення набувала проблема виховання гетьманича Данила Скоропадського, як передбаченого наступника на гетьманському престолі. В одній зі своїх пізніших промов гетьманич згадував, що коли йому виповнився 21 рік (1925 p.), до нього звернулися «найближчі співробітники батька (В. Липинський і Д. Дорошенко. - І. О.) із запитом: чи можуть вони і всі гетьманці бути певні, що я згоджуся після мого батька перебрати на себе його права й обов’язки, зв’язані з гетьманським рухом?» «Це питання було для мене надзвичайно важливе, - зазначає Данило Скоропадський, - і я попросив ще один рік часу, щоб обміркувати собі цілу справу і потім дати відповідь. По році я ту відповідь дав. Вона була позитивна. Дав я таку відповідь тому, бо тілько в Гетьманській Ідеї бачив я єдиний і певний шлях для нашого державного відродження»45.

Наприкінці 1932 р. гетьманич залишає професійну працю і займається виключно політичною діяльністю. У свій 60-річний ювілей (1933 р.) П. Скоропадський виголошує, що хоч і почуває «ще сили, енергію до боротьби», та все ж таки мусить подбати про те, щоб після нього був забезпечений провід гетьманського руху «Після мене, - проголошує гетьман, - провід нашого Діла і всі права й обов’язки старшого в нашім Роді переходить на сина мого Данила. Синові моєму Данилові заповідаю непохитно, до кінця життя, стояти на чолі Гетьманського Державного Діла, а всім Гетьманцям -вірно допомагати йому в цім»46.

Згідно з волею батька Д. Скоропадський протягом 1933 - 1937 pp. працює в гетьманському центрі, а в 1937 р. виїздить до Сполучених Штатів Америки та Канади, де зустрічається з членами гетьманських організацій Чикаго, Детройта, Філадельфії, Нью-Йорка, Монреаля, Торонто, Оттави, Вінніпегу та інших міст. Виступає з промовами і здобуває ще більшу кількість прихильників гетьманського руху. Автори збірника «За Україну», присвяченого подорожі гетьманича по США і Канаді, зазначають, що на зустрічах українські емігранти засвідчили «вірність Гетьманській ідеї» і, прийнявши настанови гетьмана П. Скоропадського, вітають Данила «не тільки як Сина, але як Гетьманича - Українського Престолонаслідника»47. Навесні 1939 р. гетьманич Данило за дорученням батька виїжджає до Лондона, аби з Великобританії у випадку війни керувати гетьманським рухом у європейському регіоні.

Активну участь у громадському житті брали всі члени родини Скоропадських. Дружина гетьмана - О. П. Скоропадська (уроджена - Дурново) організувала харитативні та допомогові акції для українських біженців, військовополонених і студентської молоді. У цьому їй допомагали гетьманівни Марія та Єлизавета. Остання одночасно виконувала обов’язки секретаря при батькові48.

П. Скоропадський підтримував особисті тісні стосунки з представниками німецької військової аристократії, насамперед з генерал-лейтенантом, колишнім начальником штабу німецьких військ в Україні В. Тренером, фельдмаршалом К. фон Маннергеймом, фельдмаршалом П. фон Гінденбургом, полковником О. фон Авенслебеном, а також із товаришами по навчанню в Пажеському корпусі, по службі в Російській армії, колишніми царськими офіцерами та остзейськими баронами, які прийняли у міжвоєнну добу німецьку ідентичність та громадянство і відповідно отримали військові чини Бермахту. Отже, він контактував саме з тими політичними колами Німеччини, що були не заангажовані у діях офіційних націонал-соціалістичних структур. Це, зокрема, засвідчує і його лист до О. Назарука, в якому він писав, що «гетьманський рух - це рух суто український і вільний рух; ми знаходимо, що Німеччина може нам допомогти - ми її поважаємо, але ми не агенти німецькі»49.

На підтвердження цього можна навести також думку німецького історика Ю. Мадера, що, здійснюючи диверсійні дії по розкладенню сил ворога Абвер-ІІ, вербував прихильників із кіл російської та української еміграції. При цьому його керівництво досить диференційовано підходило до різних груп політичних емігрантів. Якщо колишні офіцери та вояки УНР виключались з причини їх служби в різних структурах польського державного апарату, то члени гетьманського руху також не належали до числа завербованих Абвером-ІІ агентів через відсутність впливів у суспільно-політичному житті Польщі50.

Отже, поширений міф, що П. Скоропадський був колабораціоністом, а гетьманський рух був тісно пов’язаний із фашистським режимом, не має під собою реального ґрунту і є лише стереотипом, ретельно нав’язуваним як радянською пропагандою, так і політичними супротивниками гетьмана.

Таким чином, завдяки В. Липинському монархічна ідеологія викристалізувалась у струнку, теоретично досконалу концепцію державотворення і залишила по собі помітний слід в українській суспільно-політичній думці. Важливим питанням, що одразу ж постало перед засновниками УСХД і стосувалось як ідейно-політичних засад, так і організації українського монархічного руху, було питання династії. При його вирішенні В. Аипинський вважав, що обрання в еміграції нового гетьмана як голови української монархічної держави не є доцільним, оскільки цю державу ще потрібно реально утвердити. Разом з тим, до повернення в Україну потрібно було персоніфікувати ідею української трудової монархії в особі, яка б стала символом чистоти цієї ідеї та єдності монархічної організації. Вже у середині 1920-х pp. П. Скоропадський зайняв у гетьманському таборі української еміграції становище, яке переросло рамки символу української монархічної ідеї. Він почав сприйматися серед більшості українських монархістів як єдиний можливий претендент на гетьмана майбутньої дідичної української трудової монархії.

1 За велич нації: У двадцяті роковини відновлення української гетьманської держави. - Львів, 1938; Кущинський А. Патріот і державний муж України. - Чикаго, 1974; Левчук Д. Гетьман Павло Скоропадський. - Канада, 1952; Ідеї і люди визвольних змагань 1917 - 1923. - Нью-Йорк, 1968; За Україну: Подорож Вельможного Пана Гетьманича Данила Скоропадського до Злучених Держав Америки й Канади, осінь 1937 - весна 1938. - Едмонтон, 1938.

2 Останній гетьман: Ювілейний збірник пам’яті Павла Скоропадського, 1873 - 1945. - К., 1993; Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року: Студії з архівної справи та документознавства. - Т. 5. - К., 1999; Папакін Г. Павло Скоропадський: патріот, державотворець, людина. Історико-архівні нариси. - К., 2003; Пиріг Р. Я., Проданюк Ф. М. Павло Скоропадський: штрихи до політичного портрета // Укр. істор. журн. -1992. - № 9. - С. 91 - 105; Сидорчук Т. До характеристики світогляду гетьмана Павла Скоропадського у міжвоєнну добу // Український консерватизм і гетьманський рух: Історія, ідеологія, політика. - No 1. - К., 2000 та ін.

3 Чикаленко Є. Щоденник. 1919 - 1920. - К. - Нью-Йорк, 2005. – С. 208.

4 Центральний державний архів вищих органів влади України. - Ф. 4465. -Оп. 1. - Спр. 141. - Арк. 4-5.

5 Там само.

6 Чикаленко Є. Щоденник. 1919 - 1920. - С. 310.

7 Там само. - С. 312.

8 Листи Євгена Чикаленка до В’ячеслава Липинського (1918 - 1929 pp.) // Науковий збірник УВАН у США (1945 - 1950 - 1995). - Т. IV. - Нью-Йорк, 1999.-С. 175.

9 Чикаленко Є. Щоденник. 1919 - 1920. - С. 356.

10 Там само. - С. 486.

11 Там само. - С. 521.

12 Там само. - С. 444.

13 Збірник Хліборобської України. - Прага, 1931. - Т. 1. - С. 29.

14 Там само. - С. 54.

15 В’ячеслав Липинський. Повне зібрання творів, архів, студії: Архів. Листування. - Т. 1. - К. - Філадельфія, 2003. - С. 205.

16 Липинський В. Листи до братів-хліборобів: Про ідею і організацію українського монархізму. - К. - Філадельфія, 1995. - С. 42.

17 В’ячеслав Липинський: 3 епістолярної спадщини. - К., 1996. - С. 102.

18 Хліборобська Україна (Відень) . - 1920/21. - Кн. II, III, IV. - С.62 - 63.

19 За велич нації: У двадцяті роковини відновлення української гетьманської держави. - С. ЗО.

20 Там само. - С. 115.

21 У 60-річчя відновлення гетьманської української держави 29 квітня Р. Б. 1918. - Торонто, 1978. - С. 129.

22 Комунікат Центральної Управи Українського Союзу Хліборобів-Аержавників від 16.06.1925 (листівка).

23 Аевчук Д. Гетьман Павло Скоропадський. - С. 14.

24 Хліборобська Україна (Відень). - 1920. - 36.1. - С. 115.

25 Збірник Хліборобської України. - Т. 1. - С. 6.

26 Осташко Т. В’ячеслав Липинський: від посла Української Держави до УСХД // Молода нація: альманах. - К., 2002. - Nq 4. - С. 88 - 90.

27 Там само. - С. 88.

28 Там само. - С. 89.

29 Там само.

30 Хліборобська Україна. - 1920/21. - Кн. II, III, IV - С. 273.

31 Там само. - 1922/23. - Кн. 4. - С. 328 - 329.

32 Там само. - С. 264.

33 Збірник Хліборобської України. - Т. 1. - С. 18.

34 Там само. - С. 19.

35 Хліборобська Україна. - 1920/21. - Кн. II, III, IV. - С. 185.

36 Українське слово (Берлін). - 1921. - Ч. 43. - 21 червня.

37 Там само.

38 Там само. - 1921. - Ч. 38. - 3 червня.

39 Збірник Хліборобської України. - Т. 1. - С. 6.

40 Центральний державний історичний архів України у м.Львів - Ф. 359. -Оп. 1. - Спр. 275. - Арк. 9.

41 Там само. - Арк. 9 зв.

42 Там само. - Арк. 10 зв.

43 Коваль Б. Павло Скоропадський та гетьманський рух в еміграції // Останній гетьман: Ювілейний збірник пам’яті Павла Скоропадського, 1873 -1945.-К., 1993.-С. 160.

44 Комунікат Центральної Управи Українського Союзу Хліборобів-Державників від 16.06.1925 (листівка).

45 Ідеї і люди визвольних змагань 1917 - 1923. - С. 284 - 285.

46 За Україну: Подорож Вельможного Пана Гетьманича Данила Скоропадського до Злучених Держав Америки й Канади, осінь 1937 - весна 1938. – С. 23. '

47 Там само. - С. 24.

48 Коваль Б. Названа праця. - С. 160.

49 Сидорчук Т. Названа праця. - С. 337.

50 Мадер Ю. Говорят генералы шпионажа // Отто Скорцени и секретные операции Абвера. - М., 2000. - С. 355.

Т. П. Ралдугіна

Діяльність гетьманських організацій у Великій Британії у міжвоєнний період

Дослідження історії української еміграції базується, головним чином, на джерелах самої еміграції. Це певною мірою звужує можливості вивчення даної проблематики. Доступ українських істориків до архівів країн, які після поразки національно-визвольних змагань надали притулок українським політемігрантам, досі є обмеженим. Тому будь-яка нова інформація із закордонних архівів є надзвичайно важливою.

У березні 2008 р. в газеті «Українська Думка», друкованому органі Союзу українців у Великій Британії, вийшла стаття Романа Сироти «„Під пильним спостереженням": британські спецслужби і українська політична еміграція в 1920 - 1940-х pp.»1. Її автор, спираючись на нещодавно розсекречені і відкриті для дослідників документи з Національного архіву Великої Британії, наводить невідомі факти діяльності гетьманських організацій на Британських островах. Нові дані в поєднанні з уже відомими дозволяють ширше подивитися на розвиток і проблеми гетьманського руху в міжвоєнний період.

Після смерті Павла Скоропадського Союз гетьманців-державників очолив його син Данило, який офіційно перебрав провід руху в листопаді 1948 р. Відомо, що в липні 1939 р. за дорученням батька гетьманич удруге приїхав до Англії, де залишився і прожив останні 18 років свого життя. Що передувало приїзду гетьманича до цієї країни? Існують різні думки й припущення, чому саме до Британії виїхав він напередодні Другої світової війни. Нові факти дозволяють пролити світло на це питання.

У міжвоєннийперіод місцем перебування організаційного центру гетьманського руху була Німеччина. Сюди після падіння Української Держави переселився П. Скоропадський з родиною. Його будинок у Ванзеє після утворення Українського союзу хліборобів-державйиків (УСХД) став головним осередком гетьманців на чужині. Німеччина, недавня союзниця Української Держави, і надалі залишалася прихильною до українців. Влада лояльно ставилася до присутності гетьманських організацій і навіть допомагала в реалізації деяких українських проектів. У першу чергу це стосувалося представників військового відомства, які підтримували П. Скоропадського як морально, так і фінансово. За їх сприяння, зокрема активній допомозі генерала В. Гренера, 1926 р. був відкритий Український науковий інститут у Берліні (УНІ-Б), який згодом став одним із центрів гетьманського руху В ньому працювали видатні вчені, фундатори УСХД В. Липинський, Д. Дорошенко, 3. Кузеля, І. Мірчук та інші діячі неомонархічного напряму Увага німців до українських проблем суттєво послабшала після укладення в квітні 1922 р. радянсько-німецького (Рапалльського) договору про відновлення дипломатичних і торговельно-економічних відносин. Зближення Веймарської Німеччини і Радянської Росії призвело до обмеження можливостей, в тому числі фінансових, для діяльності гетьманців. Перед лідерами гетьманського руху постала проблема пошуку нових союзників. Адже реалізувати українську програму, тобто відновити незалежність України, власними силами було неможливо.

Стати таким союзником могла Велика Британія. Ще на початку 1920-х pp. П. Скоропадський спробував заручитися підтримкою британців, запропонувавши їм в обмін за співпрацю пріоритетні концесії у звільненій від більшовиків Україні. Протягом 1921- 1922 pp. у Британії перебувала довірена особа гетьмана - Володимир Коростовець, небіж відомого українського дипломата Івана Коростовця. Однак, зважаючи на міжнародну ситуацію, його місія успіху не мала. Коаліційний уряд Д. Ллойд-Джорджа де-факто визнав Радянську Росію, що унеможливлювало співпрацю з українською еміграцією. Наприкінці 1924 р. до влади прийшли консерватори, які, навпаки, свідомо пішли на загострення відносин з більшовиками. Ймовірно, саме це спонукало П. Скоропадського знову відправити до Лондона на початку лютого 1926 р. В. Коростовця. Цього разу останній перебував там до 1929 р. Інформації про діяльність В. Коростовця на Британських островах не виявлено. Можна припустити, що його місія могла відбуватися лише за умови перебування при владі консерваторів. З формуванням нового лейбористського уряду В. Коростовцю довелося покинути країну.

Після поразки лейбористів на чергових виборах до парламенту В. Коростовець знову з’явився в Лондоні. Цього разу діяльність гетьманського представника принесла конкретні результати. 1931 р. за його ініціативи постало спільне з британцями Англо-українське товариство (Рада)2. Метою її діяльності було ознайомлення англійського суспільства з гетьманським рухом, його політикою та програмою визволення України від більшовиків, а також організація фінансової допомоги для потреб української справи. Проте в лютому 1932 р. товариство припинило існування через арешт свого секретаря М. Грегорі (справа не була пов’язана з діяльністю товариства)3. З документів британських архівів за 1932 р. відомо про діяльність у цей же час Англо-українського комітету Скоропадського - Коростовця4. Складається враження, що цей комітет з’явився одразу після закриття товариства, яке, ймовірно, у такий спосіб продовжило діяльність під іншою назвою. В листопаді 1932 р. в Лондоні вийшов перший номер друкованого органу Комітету - щомісячник «The Investigator». У вступній статті зазначалося, що гетьманська організація і надалі боротиметься за відновлення української державності й перед усім світом викриватиме «руйнівну силу більшовизму»5. Характерно виглядали й обкладинка журналу, на якій була зображена на тлі стилізованої карти Європи Українська Держава 1918 p., і символічний ключ, спрямований у бік України.

Поява цього видання викликала значний резонанс, що дало підстави уряду СРСР звинуватити Британію в допущенні на своїй території антирадян-ської пропаганди. Ситуація ще більше загострилася після виходу другого номера журналу, в якому було опубліковано інтерв’ю з колишнім гетьманом П. Скоропадським. У відповідь в газеті «Правда» з’явилася стаття під заголовком «Один клубок: українські білогвардійці, англійські банкіри». В ній зазначалося: «Вийшов другий номер інтервенціоністського щомісячника „Інвестігейтор“, що публікується англійською мовою й на англійські кошти під маркою „органу гетьмана України Скоропадського". „Інвестігейтор“ продовжує вести розгнуздану пропаганду інтервенції й відторгнення України від Радянського Союзу»6.

Діяльність Англо-українського комітету Скоропадського - Коростовця, видання журналу «Інвестігейтор» з його антибільшовицькими матеріалами могли привести до чергового радянсько-британського конфлікту. Очевидно, саме цим пояснюється відмова в британських візах Павлу та Данилу Скоропадським наприкінці 1932 р.7 Подібні кроки англійців, однак, не означали відмову від подальшої співпраці з гетьманом. Велика Британія мала власні інтереси у продовженні відносин з українцями.

Архіви свідчать, що від початку діяльність гетьманської організації у Великобританії перебувала під пильним наглядом контррозвідки. Окрім того, англійські агенти були заслані у відповідні гетьманські структури. Із документів відомо, що до Англо-українського комітету одразу був приставлений агент британської контррозвідки капітан Гай Маккоу. В «Бюлетенях Гетьманської управи» згадується капітан Маклоуд, один із найближчих людей В. Коростовця по роботі в комітеті8. Ймовірно, це була одна й та сама особа.

Аналізуючи документи англійських спецслужб у контексті міжнародної політики того періоду, можна дійти висновку, що британці переслідували у співробітництві з гетьманцями конкретну мету: використати близькі стосунки П. Скоропадського з німцями. Розумів це і гетьман, тому свідомо демонстрував перед ними свої контакти з німецьким військовим відомством. У липні 1932 р. Г. Маккоу (Маклоуд) повідомив керівництво про те, що П. Скоропадський передав В. Коростовцю таємного листа з викладом особистої розмови з міністром військових справ генералом фон Шлейхером і що останній схвалив план операції в Україні. Те ж саме повідомив інший агент англійської розвідки Льюїс Тафнел (у гетьманських документах значиться як Луїс Тефнель). До попередньої інформації він додав, що Шлейхер разом із Скоропадським готові прийняти в Берліні офіційного представника британського уряду9. Проте зустріч не відбулася. Англійці зайняли вичікувальну позицію, оскільки Веймарська республіка доживала останні дні й до влади в Німеччині мали прийти нові політичні сили.

Активність гетьманців в Об’єднаному Королівстві не обмежувалась діяльністю Комітету Скоропадського - Коростовця. 1933 р. в Британії був утворений Комітет допомоги голодуючим в Україні, який очолив П. Фоль-кнер10. Офіційно комітет вважався суто гуманітарною організацією. Однак входження його на правах філії до аналогічного комітету, що діж у Німеччині під керівництвом дочки гетьмана Єлизавети Скоропадської, свідчив: гетьманські діячі мали причетність до створення такого ж фонду і в Лондоні. Члени цієї організації займалися ознайомленням англійської громадськості з трагедією в Україні й збиранням коштів для допомоги голодуючим у різних регіонах Великобританії. Зі шпальт британських газет лунав заклик: «Ми дуже гаряче закликаємо всіх дивитися на допомогу страждаючому народові, як на негайну потребу. Ми хочемо нагадати людям Великої Британії, що не так давно Велика Україна була охоронним валом Європи проти нападу варварських натовпів і що тепер є можливість Християнській Європі хоч трохи відплатити той великий борг»11.

Діяльність гетьманських організацій викликала занепокоєння й роздратування їхніх ворогів. Гетьманці, що діяли у Великобританії, перебували у полі зору також і радянської розвідки. Для їх дискредитації більшовицькі агенти вдавались до різних методів. Вони вміло використовували протиріччя між різними таборами української політичної еміграції, а також провокували постійні конфлікти й непорозуміння навколо їх діяльності. У жовтні 1935 р. в Лондоні відбувся гучний судовий процес проти П. Скоропадського та В. Коростовця, який, на думку гетьманських діячів, мав виразно політичний характер. Підставою для порушення справи став позов на П. Скоропадського колишнього видавця і редактора журналу «Інвесті-гейтор» Льюїса Тафнела (агента англійської розвідки) про відшкодування за нібито незаконне звільнення його з посади весною 1934 р.12 Адвокати П. Скоропадського подали на А. Тафнела зустрічний позов за привласнення грошових фондів, зібраних для потреб гетьманського руху. Процес виграли гетьманці, а рішення суду опублікували солідні англійські часописи, зокрема газета «The Daily Telegraph»13.

Однак у ворожій гетьманському рухові пресі встигла з’явитися низка брудних статей, спрямованих проти П. Скоропадського та його прихильників. Маємо припущення про причетність до них радянських спецслужб і деяких українських організацій, що діяли в той час в Англії. Назвемо дві українські структури, які утворилися в Лондоні в першій половині 1930-х pp. Це засноване 1931 р. Я.Макогоном Українське бюро (директор В. Кисілевський) та створений за їх ініціативи на противагу Комітету Ско-ропадського-Коростовця ще один Англо-український комітет (1935). Останній, очолюваний англійським комуністом Мелоне, демонстрував відверто вороже ставлення до гетьманців. Хто конкретно стояв за цими організаціями, документальних свідчень не маємо. Але мета їх присутності на суді була очевидною: дискредитувати в очах громадськості не лише П. Скоропадського, а й весь гетьманський рух. Під час процесу представники саме цих організацій активно підтримували Льюїса Тафнела (Тефнеля), намагаючись перевести справу із цивільної площини в політичну. Серед них - ЛЕстрейндж (засуджений 1920 р. на шість місяців за комуністичну агітацію), Аш Лінкольн, Мелоне та ін.14 На суді були присутні журналісти від багатьох інформаційних агентств, у тому числі радянського телеграфного агентства ТАРС. Відомо також, що захисником А. Тафнела на суді мав виступати англійський адвокат Притт, відомий своїми симпатіями до більшовиків, але в останній момент за нез’ясованих причин він відмовився від участі в процесі.

Наголошуючи на політичному замовленні цієї справи, пресовий відділ гетьманської управи в Берліні зазначив: «Ми нічого не маємо проти чесної політичної боротьби, але ми з усією рішучістю клеймимо тих українців, які для поборення гетьманського руху користуються послугами Байкалових, Аш Лінкольнів, Мелоне і Ко, від яких нитки посередньо чи безпосередньо ведуть до найбільших ворогів Української справи в широкому її розумінні»15.

Після перемоги в січні 1933 р. на виборах у Німеччині націонал-соціалістів П. Скоропадський занотував у своєму щоденнику: «Гітлер призначений райхсканцлером. Хто знає, що він принесе Німеччині»16. Тоді П. Скоропадський не міг передбачити того, «що з приходом А. Гітлера розпочнеться одна з найбільших катастроф для людства»17. Спираючись на записи батька, молодша дочка гетьмана Олена Отт-Скоропадська у своїх спогадах написала: «Багато чого в націонал-соціалістах він не сприймав, але вони були проти більшовизму, й тому він вірив, що й за нового режиму будуть порядні люди, з якими можна буде працювати на благо України»18.

Прихід до влади націонал-соціалістів змусив британців переорієнтуватися на нові політичні сили. Для налагодження контактів з гітлерівською Німеччиною вони намагалися використати будь-які канали і можливості. У цьому сенсі П. Скоропадський, який не втратив зв’язків серед німецьких політиків, цілком влаштовував англійців. На початку березня 1933 р. В. Ко-ростовець познайомився в Лондоні з представником Німеччини у Великій Британії Г. Тостом. Ймовірно, саме за сприяння останнього і посередництва В. Коростовця Г. Маккоу (в документах британських спецслужб закодований під трьома літерами «W. М. А.») отримав у серпні 1933 р. запрошення зустрітися в Берліні з Г. Герінгом19. На переговорах між німцями і британцем, де був присутній П. Скоропадський, обговорювалося також і українське питання. Німці запевнили, що при першій нагоді гетьману буде надано практичну допомогу. Водночас з переговорами в німецькому журналі «Фольк унд Райх» («Народ і Рейх»), що видавався на кошти уряду, вийшла велика стаття про Україну В ній говорилося, що за територією й кількістю населення вона є однією з найбільших країн Європи. Далі йшлося про те, що Німеччина та Україна, політично й економічно пов’язані між собою ще з 1918 p., вигідно доповнюватимуть одна одну і в майбутньому. Однак, як зазначалося в статті, це могло статися лише за умови існування української незалежної держави20.

У контексті викладеного закономірно виникає питання: чи насправді німці та британці були зацікавлені в реалізації українського проекту в його гетьманському варіанті? Чи кожен робив лише вигляд, що переймається українськими проблемами? Факти свідчать, що на той час гетьманська легенда влаштовувала, мабуть, обидві сторони - і німців, і англійців.

Згодом інтерес гітлерівської Німеччини до гетьманського руху підупав. Нацисти зосередили увагу на Організації українських націоналістів (ОУН), утвореній 1929 р. Попри рекомендації А. Розенберга, висловлені адміралу Канарісу під час наради 21 грудня 1938 р. про залучення до співпраці П. Скоропадського, шеф німецької розвідки і надалі віддавав перевагу націоналістам21. Він вважав їх більш впливовою і організованою політичною силою.

Протиборство всередині української політичної еміграції не заважало їй пов’язувати надії на визволення України з Німеччиною. Хоча деякі українські діячі, зокрема з гетьманського табору, з песимізмом ставились до цих планів. Так, представник гетьманського руху Б. Гомзин у травні 1933 р. в листі до Ю. Коларда писав: «Я не песиміст, але бачу в майбутньому Європи промені пожеж і сторіки крові. Не знаю, чи буде це початком нашого державного відродження»22.

Ситуація навколо українського питання почала прояснятися наприкінці 1930-х pp. у зв’язку з подіями в Карпатській Україні. 15 березня 1939 р. була проголошена її незалежність. Реакція німців на цю подію мала продемонструвати їх справжні наміри щодо України. Визнання нацистами Карпатської України могло означати початок реалізації «українського проекту», на що сподівався гетьман. Але передача цієї території на користь Угорщини відкривала німцям шлях до «порозуміння» з більшовиками і розв’язувала руки для наступу на Заході. Тому 12 березня Гітлер дав згоду на окупацію Угорщиною Карпатської України, а 15 березня 1939 р. почався загальний наступ угорських військ. Ставало очевидним, що «українське питання» в гітлерівських планах набувало кардинально іншого характеру.

26 січня, за два місяці до вказаних подій, гетьманич Данило приїхав за дорученням батька до Лондона і пробув там 2 тижні. Місія Д. Скоропадського, ймовірно, полягала у подальших контактах з британцями й порушенні питання про перенесення центру гетьманського руху з Німеччини до Великої Британії. Приїзд Данила на Британські острови зацікавив певні англійські кола, які сподівалися отримати через нього інформацію щодо планів Гітлера у 1939 р. Англійські спецслужби одразу встановили за ним нагляд. Мотивом була підозра щодо причетності Данила до німецької розвідки і справжньої мети приїзду до Британії. В умовах, коли світ стояв на порозі Другої світової війни, така поведінка англійців була цілком зрозумілою.

Про остаточні підсумки візиту гетьманича до Великобританії відомостей немає. Щодо причин його короткого перебування в Лондоні частково дізнаємося з листа П. Скоропадського до В. Коростовця від січня 1939 p.: «...Я вважаю за імператив, що Данило не повинен.залишатися там довше двох тижнів, а має повернутися до мене. Можливо, він буде мені надзвичайно потрібний для вирішення цілої низки фундаментальних питань щодо нашого руху, які я не хочу вирішувати без нього... Ситуація тут все ще не прояснилася. Ми робимо все, що можемо»23. Імовірно, П. Скоропадський мав на увазі Карпатську Україну, сподіваючись на позитивне розв’язання цієї проблеми.

Після окупації Карпатської України угорськими військами П. Скоропадський з тривогою спостерігав за наближенням війни і по-справжньому був стурбований тим, як вона відіб’ється на українській справі. Стрімкий розвиток подій, особливо після того, як Гітлер почав зазіхати на Польщу, змусив гетьмана прийняти остаточне рішення про переїзд Данила на невизна-чений термін до Великобританії. У книзі «Остання з роду Скоропадських» О. Отт-Скоропадська з цього приводу написала: «Батько вирішив послати Данила до Англії, поки це ще було можливим, аби бути певним, що справа, якій він віддав усе своє життя, що б там не сталося, буде продовжуватися»24.

Наприкінці липня 1939 р. гетьманич вдруге прибув до Лондона, де на нього чекав В. Коростовець, який представляв інтереси П. Скоропадського в країні.

З початком Світової війни плани гетьмана на реалізацію української програми за допомогою зовнішніх чинників ставали утопічними. Однак і в тих складних умовах П. Скоропадський докладав чималих зусиль, щоб зберегти гетьманський рух і продовжити боротьбу за незалежність України. Перемога у війні антигітлерівської коаліції підтвердила правильність рішення про перенесення центру гетьманського руху з Німеччини до Великої Британії. Після смерті гетьмана Союз гетьманців-державників очолив Данило Скоропадський, гідний продовжувач справи батька, палкий патріот і державник.

1 Українська Думка. - 2008 - 15 берез.

2 The Times - 1935. - March 01.

3 Там само. - April 17.

4 Українська Думка. - 2008 - 15 берез.

5 The Investigator - 1932.- November - P. 1.

6 Правда. - 1932.- 27 декабря.

7 Українська Думка. - 2008 - 15 берез.

8 Бюлетень Гетьманської управи. - 1935 - Жовтень - листопад. - Ч. 25. -Додаток до бюлетеня. - С. 4.

9 Українська Думка. - 2008 - 15 берез.

10 Бюлетень Гетьманської управи. - 1934 - Березень. - Ч. 20. - С. 11-12.

11 Там само. - С. 12.

12 Там само. -1935. -Жовтень-листопад. -Ч. 25. -Додатокдо бюлетеня. – С. 1-5.

13 The Daily Telegraph - 1935 - October 10.

14 Бюлетень Гетьманської управи. - 1935 - Жовтень - листопад.-Ч. 25. -Додаток до бюлетеня. - С. 4.

15 Там само.

16 Отт-Скоропадська О. Остання з роду Скоропадських. - Львів, 2004. – С. 79.

17 Там само.

18 Там само. - С. 83.

19 Українська Думка. - 2008- 15 берез.

20 Бюлетень Гетьманської управи. - 1933-Жовтень. -Ч. 18. - С. 15 - 16.

21 Кентій А. ОУН та гетьманський рух у 1930-х - на початку 1940-х pp. // Студії з архівної справи та документознавства. - Т. 5 - Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року. Друга міжнародна наукова конференція. - К., 1999.- С. 222.

22 Там само. - С. 223.

23 Українська Думка. - 2008. - 15 берез.

24 Скоропадська О. Названа праця. - С. 446.

Г I. Ярова

Колекція Скоропадських у фондах Музею гетьманства


метою правдивого висвітлення державності в Україні, надання неупередженої оцінки її видатних діячів, розкриття діяльності специфічної форми правління - гетьманства та її адміністрації - 11 березня 1993 року розпорядженням представника Президента України в Києві було створено Музей гетьманства. Будинок, де розмістився Музей, по вул. Спаській, 16-6, є унікальною пам’яткою архітектури України початку XVIII ст. (типове українське бароко), відомий як «будинок гетьмана Івана Мазепи». Він залишився єдиним зразком містобудівельного середовища свого часу на Подолі. Більше ніж за трьохсотлітню історію він добудовувався, інтер’єри й фасад убиралися в модну одіж нових епох, та під усім тим після реставраційних робіт добре видно старовинну «кам’яницю».

Історія цього будинку має чимало яскравих сторінок. З 1717 року ним володіла визначна київська козацько-міщанська родина Сичевських, представники якої обіймали в середині XVIII століття високі посади в міському магістраті. Є припущення, що 1763 року цю садибу міг відвідувати останній кошовий отаман Запорозької Січі - Петро Калнишевський, щоб вирішити питання будівництва на Подолі нової церкви на честь святого Пантелеймона-цілителя та упорядкувати довкілля для лікування хворих козаків, які поверталися з прусського походу. Ці питання він обговорював не тільки з митрополитом, а цілком ймовірно, з власником садиби і священиком Яковом Сичевським, парафія якого була поруч.

Родина Сичевських, відомості про яку збереглися з кінця XVII ст., з часів гетьмана Івана Мазепи, була знана в Києві. Відомо, що коли в 1699 році обирали чергового війта Дмитра Полоцького, на урочистостях у Магістраті були присутні батько і син Сичевські.

З останньої чверті XVIII століття будинок перейшов у власність київських купецьких родин. Так, з 1787 року садибою володів купець Кузьма Усович, з 1809 року - Олексій Хотяновський, з 1810 року - родина Покровських.

Після пожежі на Подолі 1811 року на садибі Покровських (що була одноповерхова) звели другий поверх, прикрасили фронтоном з двома колонами, згідно із проектом архітектора Андрія Меленського. Наприкінці XIX ст. будинок перейшов у спадщину до родичів Покровських - сім’ї Мора-чевських, які володіли садибою на Спаській до революції 1917 року. (За дослідженням Римми Лякіної.)

Після революційних подій 1917 - 1921 pp. будинок було націоналізовано і віддано під комунальні квартири, проте в 1980-х pp. ці квартири було ліквідовано, і старовинна кам’яниця протягом десятиліття була нежилою. 1963 року «будинок Мазепи» взято під охорону держави як пам’ятку архітектури (за Nq 28).

А у квітні 1992 р. з ініціативи громадських організацій Києва і представників української діаспори в місті було створено Фонд Івана Мазепи, який збирав кошти для реставрації будинку з метою подальшого створення в ньому музею. 11 березня 1993 року було віддано розпорядження представника Президента України в місті Київ про створення в «будинку Мазепи» Музею гетьманства.

Музей гетьманства взяв на себе завдання відновити істину та добре ім’я останнього гетьмана України - Павла Скоропадського. 29 квітня 1918 р. Всеукраїнський з’їзд хліборобів у складі 6432 повноважних депутатів від восьми губерній одностайно проголосив гетьманом України Павла Скоропадського. Гетьманові вдалося за кілька місяців відновити дійовий адміністративний апарат у центрі та в провінціях, почати формувати діючу армію та поліцію. Уряд Скоропадського сприяв розвитку національної освіти і культури та встановив дипломатичні відносини з 12 країнами.

Доля склалася так, що до наших днів з усієї родини Скоропадських залишилася наймолодша донька Олена. Тепер її світлість гетьманівна Олена Павлівна Скоропадська проживає з чоловіком Людвігом Оттом у Швейцарії. Вони мають двох дорослих дочок (1954 р. н.). З часу проголошення незалежності пані Олена майже щороку приїздить до України. З Музеєм гетьманства її світлість гетьманівна знайома з 1993 року. Всі ці роки Музей завжди відчував її підтримку.

Щоразу, коли Олена Павлівна приїздила до Києва, вона обов’язково відвідувала Музей гетьманства і єдину в Україні постійну експозицію «Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 р.».

Пропоную до розгляду найцікавіші речі з колекції музейних предметів родинного зібрання Скоропадських (гетьмана Павла Петровича, гетьманової Олександри Петрівни, гетьманівен Марії, Єлизавети, Олени, гетьманича Данила та ін.), переданих в дарунок Музею гетьманства Оленою Павлівною Отт-Скоропадською 1918 - 2008 pp.:

- Малюнок зразка для вишивання - «пернач» із зібрання родини П. Скоропадського, 1920 - 1930-ті pp. На різнокольорових аркушах зображений пернач полковника.

- Малюнок зразка для вишивання - «Гетьманська шапка». Далі десятки малюнків зразків візерунків для вишивання, що їх вишивали жінки родини Скоропадських.

- Книга: «За Україну. Опис подорожі Гетьманича Данила Скоропадського до Злучених Держав і Канади. 1937 - 1938», Едмонтон, Альберта, Канада, 1938 р. (на одній із сторінок автограф Єлизавети Скоропадської).

- Книга: Тарас Шевченко, «Гайдамаки», з ілюстраціями О. О. Сластьона. -Київ - Лейпціг, Українська накладня; Коломия, Галицька накладня, Українське видавництво, Вінніпег. Ця книга належала старшій дочці П. Скоропадського - Марії, про що свідчить напис на авантитулі книги: «Її Вельможності Пані Гетьманівні Марії Павлівні з нагоди відвідин нашого табору Міттервальд. 22.VII. 1946» і нижче сім підписів.

- Книга: Павло Скоропадський, «Спогади», Київ, Філадельфія. Східно-Європейський дослідний інститут ім. В. Липинського, Інститут української археографії, Інститут східноєвропейських досліджень НАН України, 1995.

- Гравюра: Масютин В. «Гетьман Богдан Хмельницький», 1934 p., Берлін.

-Гравюра: Масютин В. «Гетьман Іван Мазепа», 1935 p., Берлін. Вона експонувалася на виставці «Іван Мазепа» у Львові в 2005 р. та ілюструється у книзі «Україна - козацька держава», за упорядкуванням В. Недяка.

- Плахти гетьманівни Єлизавети Скоропадської, фрагменти, 1920-ті роки, Берлін.

- Плахта гетьманівни Олени Скоропадської, 1930-ті роки.

- Малюнок герба родини Скоропадських, 1920 - 1930-ті pp. (ймовірно роботи Олександри Скоропадської).

- Колекція поштових листівок української тематики першої третини XX ст. з родинного архіву гетьмана, 92 предмети, передані в дарунок музею гетьманівною О. П. Скоропадською.

- Сорочка дитяча Олени Павлівни Скоропадської, вишита п. гетьмановою Олександрою Петрівною Скоропадською, Німеччина, Ванзеє, 1921 -1922 pp.

- Сорочка гетьманівни Єлизавети Скоропадської (Кужім), вишита власноручно, Німеччина - Швейцарія, поч. 1920-х років.

- Печатка особиста гетьмана Павла Скоропадського, Берлін, Німеччина, 1920-ті роки, гравер Генріх Гінке.

- Мистецькі твори, передані в 2004 р. в дарунок Музею гетьманства О. П. Скоропадською. Це 5 портретів гетьманів України: Павла Полуботка, Петра Дорошенка, Данила Апостола, Івана Самойловича, Богдана Хмельницького та 2 жіночі портрети, Насті Скоропадської і Наталки Розумахи -роботи художниці Ольги Мордвінової. Також бронзовий барельєф гетьмана Павла Скоропадського роботи Левіна Функе.

У 20-х роках XX ст. гетьман Павло Скоропадський, що проживав з родиною в Німеччині в еміграції, замовив серію портретів гетьманів України художниці Ользі Мордвіновій. До цього його спонукали туга за Батьківщиною та сумна звістка про загибель старовинних портретів у родовому маєтку в с. Тростянці Прилуцького повіту (нині Чернігівська область, Прилуцький район).

Якщо уважно проаналізувати, то всі зображені на портретах особи були в родинних зв’язках зі Скоропадськими. Портрети ці були відтворені із гравюр та світлин, що їх колись у маєтку Тростянці зробила Олександра Дурново-Скоропадська, мати Олени Скоропадської.

У 80-х роках минулого століття гетьманівна Олена передала колекцію портретів гетьманів на зберігання до Східноєвропейського дослідного інституту ім. В’ячеслава Липинського (Філадельфія, США).

12 березня 2004 року відбулась подія, якій передували кількарічні переговори Олени Павлівни з доктором Ярославом Пеленським, директором уже згаданого інституту - портрети гетьманів були передані до Генерального консульства України в Нью-Йорку. До Києва цей дарунок безкоштовно перевезла авіакомпанія «Аеросвіт», за що їй наша щира подяка.

Долею портретів після прибуття в Україну опікувалася Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України при Міністерстві культури і мистецтв України.

Урочисто передавати Музеєві гетьманства цей дарунок Олена Павлівна приїхала зі Швейцарії разом із чоловіком Людвігом Оттом на початку червня 2004 р. А 10 червня, у присутності преси, телебачення, прихильників останнього гетьмана та гетьманату, відбулося вручення мистецьких творів родини Скоропадських Музею гетьманства: портрет Івана Скоропадського, роботи художниці Ольги Мордвінової, портрет князя Петра Михайловича Волконського, роботи невідомого художника XIX ст. Ці портрети прикрашали до весни 2008 р. помешкання гетьманівни Олени Скоропадської і Людвіга Отта у Швейцарії. Вони були привезені разом з іншими подарунками в Україну до Музею гетьманства художницею Галиною Дигас (пані Галина, яку Олена Павлівна називає прийомною донькою, була запрошена гетьманівною до Швейцарії на святкування 20.03.2008 шістдесятиріччя спільно прожитого життя п. Оленою і п. Людвігом Оттом).

Усього речей, переданих гетьманівною Оленою Павлівною Скоропадською, більше 500 одиниць збереження.

Нещодавно Музей отримав нову колекцію речей і документів гетьманського руху, переданих родиною Терещенків - Юрієм Іларіоновичем та Тетяною Сергіївною Осташко, що очолюють Всеукраїнську громадську організацію «Союз гетьманців-державників». А вони, в свою чергу, отримали їх від голови гетьманського руху Америки доктора Аюбомира Бея та родини гетьманців із Великобританії Богдана і Ніни Марченко.

Познайомлю вас із найцікавішими з них:

- Машинка друкарська його світлості пана гетьманича Данила Скоропадського (у шкіряному футлярі). Машинка російськомовна марки Continental А @ J Krauth Mechaniker Meister Berlin - Steglits Albrechtstr 125 72204 Ser. # R 261687. У 2001 році цю машинку доктору Аюбомиру Бею передала Аідія Марія Калюжна, Торонто, Канада.

- Аистівка-некролог про вшанування пам’яті його світлості гетьманича Данила Скоропадського, Лондон, 23.02. 1957 р.

- Лист гетьмана Павла Скоропадського до інженера П. Веселовського, в якому висловлена подяка за підготовку до ювілейних святкувань та ініціативу у встановленні стосунків з робітниками України, і побажання подальших успіхів, 04.08.1943 р.

- Лист гетьманича Данила Скоропадського до українців пересильного табору м. Гейденав (Німеччина) з подякою за привіт і побажання з нагоди його іменин та з новорічним поздоровленням, 22.03.1948 р.

- Лист гетьманівни Олександри Скоропадської до інженера Петра Запорожця, 18.05.1949 p., з висловлюванням подяки за збір коштів на будівництво усипальниці в пам’ять покійного гетьмана Павла Скоропадського, 18.05.1949 р.

- Лист його світлості гетьманича Данила Скоропадського до Теофіла Ко-шиля з висловлюванням подяки учасникам з’їзду УГО в м. Детройті 2 - 3 вересня 1950 р. та побажанням успішної праці на благо Української гетьманської організації і згуртованості гетьманського руху загалом, 12.09.1950 р.

- Картка поштова з текстом листа гетьманівни Марії Скоропадської-Монтрезор до професора Івана Марченка про надання онуці професора ікони Божої Матері часів княжої доби, що авторка знайшла в Оберстдорфі, 25.05.1958 р.

- Лист гетьманівни Єлизавети Кужім-Скоропадської до всіх учасників гетьманського руху з повідомленням про смерть сестри Марії і про пере-брання обов’язків голови гетьманського руху на себе, березень, 1959 р.

- Книга В. Липинського «Листи до братів-хліборобів», Відень, 1926 р. (оригінал).

-Аркуш поштових марок до 100-річного ювілею гетьмана Павла Скоропадського, США, 1973 р.

- Картка поштова «Гетьман Павло» до 100-річного ювілею П. Скоропадського, 1973 р.

- Фото: січовики 3-го Округу, Гетьманської Січової Організації в Злучених Державах, знімок з наголи окружних маневрів, Клівленд, 31.05.1931 р.

- Фото: 1 команда 3 дивізіону, Гетьманської Січової Організації в Злучених Державах, Клівленд, 12.04.1931 р.

Усього в даній колекції 25 речей: це фото, листівки, брошури та книги.

Також до Музею були передані безпосередньо родиною гетьманців із Великобританії Богдана і Ніни Марченко матеріали, що стосуються гетьмани-ча Данила та гетьманського руху, серед них:

- Підставка порцелянова для листів, що стояла у гетьманича Данила на письмовому столі. На ній міститься напис синім чорнилом: «Вставка на незабудь зі стола пок. Гетьманича Д. П.».

- Картка поштова «гетьманівна Єлизавета Скоропадська», худ. О. Морд-вінова, видавництво «Бунчук», Лондон.

- Фото: її світлість гетьманівна Олена Отт-Скоропадська з чоловіком Людвігом під час похорону гетьманича Данила. 2.03.1957 p., Лондон.

- Фото: відправлення панахиди над труною під час похорону гетьманича Данила Скоропадського, 2.03.1957 р. Лондон.

- Фото першого пам’ятника на могилі його світлості гетьманича Данила Скоропадського. Пам’ятник із світло-сірого мармуру, вертикальний, плоский, прямокутний з двома обрубаними кутами згори. У верхній частині пам’ятника хрест, нижче напис: «Гетьманич Данило Скоропадський, 13.2.1904 - 23.2.1957». Нижче напис англійською мовою прикритий квітами, 2.03.1957, Лондон.

- Листівка: знамена українських гетьманів. Зображено чотири герби гетьманів України. На чотирьох фігурних щитах блакитного кольору герби Івана Мазепи, Пилипа Орлика, Павла Тетері, Данила Апостола. Під щитами -ім’я, прізвище та роки правління кожного гетьмана.

- Листівка: знамена українських гетьманів. Зображено чотири герби гетьманів України. На чотирьох фігурних щитах срібного, коричневого, малинового та золотисто-коричневого кольорів герби Івана Виговського, Павла Полуботка, Івана Скоропадського, Кирила Розумовського. Під щитами -ім’я, прізвище та роки правління.

Це далеко не всі матеріали з колекції Музею гетьманства з тематики гетьманського руху. Багато одиниць збереження проходять у даний час фондову наукову обробку.

Відомості про авторів

Бойко Олена Дмитрівна - провідний науковий співробітник Інституту історії України НАН України, кандидат історичних наук.

Буравченков Анатолій Олександрович - професор Інституту туризму Федерації профспілок України, доктор історичних наук, професор.

Верстюк Владислав Федорович - заступник голови Українського інституту національної пам’яті, доктор історичних наук, професор.

Гай-Нижник Павло Павлович - старший науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України.

Діденко Ігор Олександрович - аспірант Київського славістичного університету.

Завальнюк Олександр Михайлович - ректор Кам’янець-Подільського національного університету, кандидат історичних наук, професор.

Калакура Ярослав Степанович - професор Київського національного університету імені Т. Шевченка, доктор історичних наук.

Корновенко Сергій Валерійович - доцент Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького, кандидат історичних наук, доцент.

Кудлай Олександра Борисівна - науковий співробітник Інституту історії України НАН України, кандидат історичних наук.

Лозовий Віталій Станіславович - доцент Кам’янець-Подільського національного університету, кандидат історичних наук.

Лупандін Олексій Ігоревич - молодший науковий співробітник Інституту історії України НАН України.

Михайлюк Олександр Петрович - доцент Дніпропетровської національної металургійної академії, кандидат історичних наук, доцент.

Осташко Тетяна Сергіївна - провідний науковий співробітник Інституту історії України НАН України, кандидат історичних наук.

Папакін Георгій Володимирович - завідувач відділу Українського інституту національної пам’яті, доктор історичних наук.

Пиріг Руслан Якович - завідувач відділу Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук, професор.

Проданюк Федір Миколайович - завідувач кафедри Київського національного університету дизайну і технологій, кандидат історичних наук, доцент.

Ралдугіна Тетяна Павлівна - завідувач відділу Національного музею історії України.

Реєнт Олександр Петрович - заступник директора Інституту історії України НАН України, член-кореспондент НАН України, доктор історичних наук, професор.

Скальський Віталій Валерійович - аспірант Інституту історії України НАН України.

Скороход Ольга Володимирівна - магістрант Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Смолій Валерій Андрійович - директор Інституту історії України, академік НАН України.

Солдатенко Валерій Федорович - завідувач відділу Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, член-кореспондент НАН України, доктор історичних наук, професор.

Терещенко Юрій Іларіонович - завідувач кафедри Київського національного лінгвістичного університету, доктор історичних наук, професор.

Тимченко Роман Вікторович - аспірант Інституту історії України НАН України.

Турченко Федір Григорович - перший проректор Запорізького національного університету, доктор історичних наук, професор.

Ульяновський Василь Іринархович - професор Київського національного університету імені Т. Шевченка, доктор історичних наук, професор.

Устименко Володимир Михайлович - старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України, кандидат історичних наук.

Ярова Галина Іванівна - директор Музею гетьманства.

1

Історики користуються різними термінами: Четверний союз, Четвертний союз і Почвірний блок (прим, редактора).

(обратно)

2

Рассел Керк. Основи і принципи консерватизму // Консерватизм. Антологія.-К., 1998.-С. 17.

2 В. Липинський. Універсалізм у хліборобській ідеології // Консерватизм. Антологія. - С. 120 - 129.

3 Rewolucja konserwatywna w Niemcech 1918 - 1933. - Poznan - 1999. -С. 8.

4 Там само. - С. 15.

5 М. Шлемкевич. Українська синтеза чи українська громадянська війна // Генеза. - 1997. - № 1(5). - С. 98.

6 В. Липинський. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. - К. - Філадельфія, 1995. - С. 139.

7 Павло Скоропадський. Спогади. - К. - Філадельфія. - 1995. - С. 48.

8 В. Сарбей. 130-річчя з дня народження В. В. Тарновського // Український історичний журнал. - 1967. - Nq 4. - С. 120 - 121.

9 С. Томашівський. Про ідеї героїв і політику. Відкритий лист до В. Ли-пинського. - Львів, 1929. - С. 29, 51.

(обратно)

3

3 Див.: Бондаренко К. До питання «про московську орієнтацію» гетьма-

(обратно)

4

Варто зазначити, що у вітчизняній історіографії Олександра Федоровича Аккермана часто плутають із колишнім товаришем прокурора Віленського окружного суду, а за Української Держави — керівником департаменту Державної варти Міністерства внутрішніх справ Петром Аккерманом. Проте це є зовсім різні люди.

(обратно)

5

П. Скоропадський згадував, що через три дні, після повалення гетьманату, О. Аккермана було заарештовано [4, с. 323], проте згодом він опинився в Добровольчій армії, а пізніше емігрував до Болгарії та Югославії. Залишилися також спогади О. Аккермана.

(обратно)

6

Про місце, роль і повноваження Власної канцелярії гетьмана дивіться: Гай-Нижник П. Створення Власної адміністрації Гетьмана Павла Скоропадського у 1918 році // Київська старовина. — 2000. — № 1. — С. 80—86; Його ж. Власна канцелярія Гетьмана Скоропадського // Київська старовина. — 2004. — № 6. — С. 41—52.

(обратно)

7

П. Скоропадський відмовився оселитися в колишньому царському палаці через те, що під час більшовицької окупації там відбувалися криваві екзекуції та страти [11, с. 54].

(обратно)

8

До середини літа 1918 р. вхід до гетьманського палацу для урядовців був порівняно демократичним, але після вбивства Г. Ейхгорна, щоб дістатися до резиденції П. Скоропадського,«потрібні всякі перепустки», через що урядові службовці почали називати його та навколишні околиці «Ен-герес Крігсгебіт» [13, с. 81].

(обратно)

9

Фактично подібні завдання та обов’язки мав й освідомчий відділ департаменту Державної варти Міністерства внутрішніх справ Української Держави.

(обратно)

10

Судячи зі «Спогадів» П. Скоропадського, утворення, діяльність і сфери роботи цієї установи в багатьох державних інституціях не викликали розуміння. Сам гетьман вважав, що такі спеціальні підрозділи є каменем спотикання усіх урядів і що навіть «такий геній, як Наполеон, на ньому провалився врешті-решт» [4, 206].

(обратно)

11

Солдатенко В. Ф. Новітні тенденції й актуальні проблеми історіографічного освоєння процесів революційної доби 1917-1920 pp. в Україні // Український історичний журнал. - 2008. - № 1. - С. 75-88.; Беличенко С. Що нового чути про революції? Регіональна історіографія революцій 1917-1921 років в Україні // Україна модерна. - Ч. 10. - К. - Львів, 2006. -С. 189-205.; Бейкер М. Погляд одного історика на розвиток сучасної історіографії Української революції 1917 - 1920 pp. // Україна модерна. – Ч. 9. - К. - Львів, 2005. - С. 69 - 77.

2 Нова Рада. - 1918. - Nq 28. - 7 березня. - С. 1-2.

3 Там само. - Nq 26. - 5 березня. - С. 2.

4 Там само. - 13 березня. - С. 3.

5 Державний архів Черкаської області. - Ф. 2478. - Оп. 1. - Спр. 26. -Арк. 37.

6 ЦДАВО України. - Ф. 628. - Оп. 1. - Спр. 6. - Арк. 144.

7 Карпенко Г. Селянський рух на Київщині за часів австро-германської окупації та гетьманщини // Літопис революції. - 1931. - № 1-2. - С. 75.

8 Бжеський Р. Національне і земельне питання. Рукопис. 1928 р. -ЦДАВО України. - Ф. 4465. - Оп. 1. - Спр. 393. - Арк. 16.

(обратно)

12

Таке написання прізвища Василя Григоровича утвердилося в сучасній історіографії, сам він себе писав Колокольцов.

(обратно)

13

Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. - Ч. 2. - С. 83.

2 Дорошенко Д. Замітки до історії 1918 року на Україні // Хліборобська Україна. -Кн. 3. 36. V, VI. - Відень, 1921. - С. 77.

3 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. - Ч. 2. - С. 90.

4 Осташко Т. Дмитро Дорошенко - державник, учений і дипломат // Україна дипломатична. Науковий щорічник. - Вип. 6. — К., 2005. - С. 594.

5 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. - Ч. 2. - С. 95.

6 Дорошенко Д. Дещо про закордонну політику Української Держави в 1918 році//Хліборобська Україна. - 36. II, III, IV - Відень, 1920 - 1921. -С. 5.

7 ЦДАВО України. - Ф. 1064. - Оп. 1. - Спр. 7. - Арк. 16-17.

8 Там само. - Ф. 1064. - Оп. 1. - Спр. 3. - Арк. 45 зв. - 46.

9 Там само. - Ф. 3766. - Оп. 1. - Спр. 89. - Арк. 16.

10 Дорошенко Д. Історія України. 1917 - 1923 pp. - Т. 2. Українська Гетьманська Держава 1918 р. - Ужгород, 1930. - С. 210.

(обратно)

14

Гольденвейзер А. А. Из киевских воспоминаний (1917 - 1920 гг.) //Революция на Украине. По мемуарам белых. - М. - Д.,1930. - С. 37.

2 Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917 — 1920. - Прага, 1922. - Т. 2. - С. 7.

3 Гольденвейзер А. А. Названа праця. - С. 37.

4 Васильчук В. Німці України: суспільно-політичний та національний аспекти XX - початку XXI ст.: Дис. докт. іст. наук. - К., 2006. - С. 53.

5 Перепадя В. В. Українсько-німецькі відносини в 1914 - 1920 pp. Соціо-історичний аналіз. - Запоріжжя, 1999. - С. 124.

6 Васильчук В. Названа праця. - С. 55.

(обратно)

Оглавление

  • Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контроверсії
  • Вступне слово
  • Гетьманат Павла Скоропадського: сутність і форма державності
  • Гетьманат Павла Скоропадського як прояв консервативної революції
  • До питання про механізм державного перевороту 29 квітня 191» р.
  • Гетьманат 1918 року як «малоросійський» проект
  • Українсько-російські відносини доби гетьманату Павла Скоропадського як наукова проблема
  • Образ гетьманату в новітній історіографії
  • Гетьман П. Скоропадський і Білий рух (суб’єктивний погляд)
  • Головна квартира Ясновельможного гетьмана Всієї України (Штаб гетьмана та особи біля гетьмана)
  • Діяльність українських політичних партій у добу гетьманату (1918): історіографія проблеми
  • Соціально-політичні настрої населення УНР напередодні гетьманського перевороту 29 квітня 1918 року
  • ЗУНР і Українська Держава: до історії відносин
  • Політична боротьба в Криму за приєднання до Української Держави (травень - грудень 1918 р.)
  • Соціально-політична та урядова діяльність М. П. Василенка
  • Сутність гетьманського режиму в контексті взаємин П. Скоропадського і його політичних опонентів
  • Відновлення соборноправності Православної Церкви в Україні 1918 p.: два церковно-політичні контексти
  •   В. Г Колокольцев і аграрна реформа П. Скоропадського
  • Гетьманат Павла Скоропадського: розбудова національної університетської освіти
  • Д. Дорошенко - репрезентант зовнішньополітичного курсу Української Держави 1918 р.
  • Українізація 34-го корпусу: за наказом Л. Корнілова чи покликом душі?
  • Законотворча діяльність українських урядів доби гетьмана П. Скоропадського в галузі освіти і культури (за матеріалами газети «Державний Вістник»)
  • Селянська правосвідомість та суспільно-правове становище в період гетьманату (1918 р.)
  • Гетьманський режим і селянство: причини конфронтації
  • Етнополітичні процеси в Українській Державі 1918 року
  •   Український національний союз: опозиція режиму гетьмана П. Скоропадського
  •   Павло Скоропадський і проблема персоніфікації українського гетьманського руху
  •   Діяльність гетьманських організацій у Великій Британії у міжвоєнний період
  •   Колекція Скоропадських у фондах Музею гетьманства
  •   Відомості про авторів
  • *** Примечания ***