Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми [Бор Стенвік] (fb2) читать онлайн

Бор Стенвік Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми

Передмова

У 2012 році одна новина з Китаю облетіла весь світ. Інтернет-медіа та телебачення з усіх континентів повідомляли: китаєць Чжан Фен за рішенням суду отримає компенсацію в розмірі 75 000 доларів від дружини. Після того, як у них народилося «жахливо потворне» дитя, він звинуватив її у невірності. Та обман, як виявилося, крився в іншому: вона витратила 100 000 доларів на пластичні операції у Південній Кореї ще до їхньої зустрічі. Чоловік подав на неї до суду через її приховування правди про себе, тож одруження відбулося за брехливих передумов, і закон став на захист позивача.

Новина була проілюстрована світлинами дружини до та після операцій. На першій вона з вузькими очима, напіввідкритим ротом, нерівними зубами, на іншій – з великими очима лані та ляльковим ротиком. Обговорення були переповнені гнівними висловлюваннями про безсердечного чоловіка та бідолашну дитину. Звісно, деякі коментатори вважали, що чоловік мав право на таку реакцію, все ж таки його пошили в дурні.

Насправді справа ще більш заплутана, аніж згадувалося в обговореннях. Поліпшувати свій зовнішній вигляд – шахрайство це чи ні? Чому пластична хірургія – то обман, а косметика – ні? А висвітлення волосся? Якщо все це ошуканство, то серед норвезьких чоловіків, певно, багато жертв. А якщо порядність тієї китайської жінки можна поставити під сумнів, то до чоловіка також є питання, на більш принциповому рівні. Якщо він так легко зумів покинути свою дружину, то хіба його кохання було щирим і справжнім?

Мабуть, найцікавіше тут те, чому саме ця судова справа з настільки особистими подробицями набула такого розголосу далеко за межами країни. Здається, у нас десь глибоко всередині сидить щось таке, що змушує нашорошувати вуха, коли ми чуємо про обман, або те, що наштовхує на думку про обман – бо видає себе за інше, ніж є насправді. Слова справжнє, фальшиве, автентичне, поверхневе, оболонка, копія та оригінал є немов клейкою стрічкою людського зацікавлення. Вони пробуджують категоричні судження і спонукають до осуду – і з етичного, і з естетичного погляду.

Як і більшість, я вважаю схожі питання доволі захопливими, тож почав працювати над тим, аби з’ясувати, чому такі питання виникають у стількох різних контекстах, і як взагалі до того дійшло. Кожне питання, яке я досліджував, породжувало цілий ряд нових. Чи наш інтерес до блефу вроджений, чи є частиною нашої культури? Яку роль відігравали брехня та обман у розвитку нашої цивілізації та людського розуму? Чи існує таке поняття, як чесна війна? Чи брешуть політики більше за інших? Де проходить межа між прикрашуванням та ошуканством? Чи ми розпізнаємо брехню, зіткнувшись із нею? Наскільки реалістичними є наші уявлення про себе? Що таке справжнє кохання? Чи може копія бути такою ж доброю, як оригінал?

Китайська медійна історія 2012 року після детальнішого вивчення критично налаштованих блогерів виявилася не новиною, а перебільшенням, менш сенсаційною справою 2004 року, доповненою із сумнівних джерел інформації. Вона є чимось на кшталт обману. Це спонукає звернути увагу на інший аспект брехні – а саме: вона добре поєднується з винахідливістю. Те, що історія стала настільки популярною, вказує і на добре чуття тих, хто має стосунок до її поширення; мабуть, ця історія порушує актуальне питання про те, що ми можемо маніпулювати оточенням і собою дедалі краще. Зрештою, багато норвезьких батьків робили корекцію зору, водночас їхнім дітям доводиться ходити в окулярах. І нас постійно оточують рекламні картинки, де краса є лише маніпуляцією. Можливо, та історія була надто гарною, аби бути правдою, однак велике зацікавлення нею може свідчити ось про що: вона приклад того, що Пабло Пікассо називав «брехнею, яка розповідає правду».

Ця книжка не лише про красу. Це тільки одна з багатьох тем, серед яких і війна, політика, дизайн автомобілів, фільми, біологія, дослідження мозку, знайомства, мистецтво та музика. Вичерпний огляд всього шахрайства та обману на світі, звісно, річ неосяжна, тож натомість я керувався своїм чуттям. Один редактор на початках моєї кар’єри журналіста порадив писати лише про речі, які я сам вважаю цікавими. А вже згодом інший наставник дав пораду «шукати місце, де горить». Мова не про реальні пожежі, а про палаючі сліди, тобто потрібно завжди шукати сфери, де, здається, щось непевне тліє під поверхнею.

Науково-популярні книжки, присвячені якійсь одній великій темі, часто називають «Big Idea Books», і мета таких книг представити велику теорію, яка пояснює все. Це не про цю книжку. Моїм бажанням є заглибити читачів у мої відкриття, дати змогу захоплюватися окремими прикладами блефу та обману, проводити між ними паралелі і з подивом виявляти, як функціонує наше розуміння справжнього і фальшивого. Ті, хто хоче ретельно ознайомитися із якоюсь конкретною сферою, можуть послуговуватися списком першоджерел. Решту закликаю йти за логікою тексту, попри постійний ризик зіскочити зі шляху і приземлитися в зовсім іншому, несподіваному місці, як я сам неодноразово робив під час роботи над цією книжкою.

У процесі роботи я натрапляв на багато цікавих історій та фактів зі сфери медицини, спорту, економіки та всілякі інші теми, які з тих чи інших причин не потрапили до фінального тексту книги. Наприклад, історія про зневіреного чоловіка, який потрапив у реанімацію із артеріальним тиском 80/40 через передозування тестовим препаратом. Коли розпитали керівника експерименту, виявилося, що той чоловік був у контрольній групі, якій дали таблетки плацебо. Щойно він дізнався про це, симптоми негайно зникли, і чоловік заплакав, цього разу від полегшення.

Серед інших тем, які відсіялися в процесі: лазутчики Ірландської республіканської армії, автоматизована торгівля акціями та інфраструктура Лас-Вегаса, разом із Вільгельмом Фогтом, «капітаном з Кьопеніка». Звісно, чимало читачів зауважать, що їм бракує матеріалу, який, на їхню думку, мав би тут бути, однак я шукав у багатьох різних напрямах. Тож сподіваюся, більшість знайдуть у цій книзі те, що їм відгукується, і те, про що вони досі мало знали.

Та все ж це не означає, що книга неструктурована. Кожна сторінка в ній заглиблює читача в інтелектуальну мандрівку, і, як підказують заголовки розділів, підводить до ще глибших ідей. І хоч кожна з них відображає частково суперечливі погляди на блеф, брехню та самообман, однак разом всі вони створюють враження доволі заплутаного наративу. Але я і не мав бажання закінчити одним спільним поясненням всього, волію слідувати за ниткою у клубку, а не намагатися розплутати його.

Сам я покладаю на книжку такі ж сподівання, як на перебування поруч з іншою людиною. Я хочу провести з нею кілька годин, аби зацікавитися, почути якісь захопливі історії, дізнатися про щось нове, чого я раніше не знав, дивуватися, приймати виклики та зачаровуватися. Якщо ця книжка може нагадати читачеві саме таку людину, тоді я зі своїм завданням впорався.

Камуфляж

Троянські гармати – Голос Бейонсе – Науково-дослідний інститут оборони – Вабливі краби – Кубістичні військові кораблі – Уніформа ошуканців – Чесний бій – Підступна атака – Перегони озброєнь зозулі – Військова магія – Міський камуфляж – Камуфляж от-кутюр – Енді Воргол – Повсякденний костюм як камуфляж – Партизанські війни – Приховані мотиви

Красивий фотоальбом фотографа на ім’я Крістіан Шваґер затримує ваш погляд у книжковій крамниці. На обкладинці зображене швейцарське шале – помпезна дерев’яна будівля з терасою, великими виступами даху, зеленими віконницями та затишними шторами, почепленими на карнизах. Перед будівлею стоїть клуня із запасом дров та невеликий дерев’яний сарай із колесами від воза на стіні. Ти гортаєш книгу, в якій бачиш кілька світлин старих будиночків в Альпах. Поміж дерев на зелених гірських схилах серед інших давніх будівель у невеличких селищах. Так, авжеж, затишно, думаєш ти, там, у Швейцарії, аж якось надто ідеалістично, як з поштової листівки. А тоді ти відкладаєш цю книжку.

Та повернімося до книги знову, щоб тепер зауважити її назву: «Фальшиві шале» (Falsche Chalets). Застережені німецьким прикметником, ми передивляємося фото і звертаємо увагу, що деякі з будиночків мають химерні виступи, а дошки вигинаються, немов на картинах Далі. І хіба не дивно, що в жодній з віконних шибок не відбиваються сонячні промені чи небо? Що ж робить ці будівлі такими тривожно мальовничими? А може, все тому, що це таки і є малюнки?

Крістіан Шваґер виявив таке фальшиве шале вперше у 2000 році під час гірського походу. Один будиночок, який він оминав, здавався непропорційно вузьким. Кому заманулося би зводити щось схоже та навіщо? І лиш коли він підійшов до будівлі геть впритул, то зрозумів, що все це лиш ілюзія, бетонний бункер, розфарбований так, аби скидатися на швейцарський будиночок. Насправді ці милі фасади приховували жорстоку реальність. Коли фальшиві віконниці та вікна відсуваються вбік, з них показуються жерла гармат.

Більшість із тих візуальних ілюзій звели збройні сили Швейцарії в 30–40-х роках, у період, коли шпигування з повітря стало звичним явищем у Європі. Військові наймали художників театру, аби замаскувати гармати та конструкції протиповітряної оборони, і вони виконали свою роботу зі швейцарською точністю. Дерев’яні конструкції та карнизи відтворювалися з вимогою, аби на відстані понад 20 метрів не було помітно, що вони фальшиві. Коли Шваґер мандрував, фотографуючи будиночки, він зустрічав людей, що 20 років мешкали по сусідству навіть не підозрюючи, що це щось інше, а не черговий затишний дерев’яний будиночок.

Якщо поглянути на обкладинку видання уже з новими знаннями, то одразу ж помітимо: дерев’яні віконниці, вікна та карнизи – все намальовано просто на стіні, а балкон – не більше, як пласкі перила, прибиті до фасаду. Коли ми знаємо, на що дивитися, важко зрозуміти, як ми могли дозволити себе обманути першого разу. Ось як функціонує наш мозок: коли ми вперше щось бачимо, надсилається багато асоціацій та сигналів і мозок дістає спогади, схожі на те, що ми бачимо. І як тільки він відчуває, що це нагадує щось знайоме, з метою ефективності запов­нює всі прогалини і порожнечі, створюючи надійну модель. Насправді таку ж модель світу ми сприймаємо більшість часу – ми бачимо те, що очікуємо побачити. Поки ніщо не суперечить очікуванням, така модель працює добре. І звертаємо на неї увагу ми лиш тоді, коли реальність відхиляється від чогось звичного. Ми роками можемо добиратися на роботу за кермом авто, немов уві сні, аж поки одного дня не з’явиться пасажир, що зауважить особливість будівель і ландшафтів за вікном, яких ми раніше ніколи не помічали. Тоді ми прокидаємося і бачимо довколишній світ, точно так само, як перші натяки на обман спонукають нас помітити очевидну підробку шале.

Співай своїм голосом

Прохолодної неділі січня 2013 року відбувалася повторна інавгурація Барака Обами, і коментатори обговорювали, які ж сигнали він подасть у своїй промові. Чи говоритиме він про фінансову кризу? Чи висловить суперечливу підтримку гомосексуалам? І, так само важливо, що він скаже про присутність США в Іраку та Афганістані? Як швидко він хотів би залучити війська та що робитиме для забезпечення стабільності? Чи, може, він прийшов, аби поговорити про ядерні погрози з боку Ірану та Північної Кореї, чи будуть якісь конкретні попередження?

На більш тривіальному рівні медіа говорили також і про офіційну церемонію: можливо, президент обмовиться під час присяги, як останнього разу, чи, може, сцена загориться, як то було при Кеннеді? Ніхто не передбачав того скандалу, який насправді заповнив перші шпальти інтернет-видань після промови. Так само як і ніхто не помітив інциденту одразу. Допоки за кілька днів після церемонії журналістам вдалося роздобути інсайдерську інформацію від одного джерела з військового оркестру, який грав під час заходу.

Виконавиця Бейонсе, яка співала під час інавгурації, схоже, лише ворушила губами у мікрофон, а глядачі по всьому світі чули попередній запис. Дебати про політичний курс США вмить потонули серед шуму від скандалу з виконанням гімну під фонограму: чи справді Бейонсе – і влада – обдурили всіх? Чи «глибока горлянка»^[1] у цьому скандалі, сержантка військового оркестру, що видала таємницю, мала якісь особисті мотиви – можливо, їй просто набридло стояти непоміченою на сцені, поки всю славу крала солістка?

Королева знаменитостей номер один у США, Опра Вінфрі, виступила на захист Бейонсе: «Я зрозуміла б, якби вона використовувала голос Мері Джей Блайдж чи Алішії Кіс, але то був її голос! До чого весь цей галас?» Англійський звукорежисер отримав свої п’ять хвилин слави, коли на основі аналізу, який «Vanity fair» назвали «Запрудерівським»^[2], вирішив довести, що Бейонсе співала наживо.

Оркестр морської піхоти США вніс свою лепту свідченнями, і вся ця плутанина тривала, аж поки головна винуватиця скандалу не вийшла на публіку, зізнавшись, що співала під фонограму через погодні умови та брак часу на репетиції. Вона запевнила, що перед фінальною грою Національної футбольної ліги «Super Bowl» співатиме наживо, і на додачу виконала гімн США акапельно перед журналістами, аби відстояти свою честь.

Пошук у Google за запитом «beyoncé+inauguration+lipsync» станом на 31 січня 2013 року видавав 37 600 000 результатів, тож щось таки стояло на кону, хоча й не всі розуміли, що саме. Як комік Стівен Колберт сказав своїм телеглядачам у розпал цієї справи: «Якщо Бейонсе й співала під фонограму, ви тямите, що це означає? Якщо так, напишіть, бо я дуже хотів би знати, чому почуваюся зараз таким злим».

Інавгурація найвпливовішої у світі політичної фігури має символічну вагу, і можна було б подумати, що співи не такі вже й важливі, а є лише своєрідним доповненням до 18-хвилинного звернення глави держави до своєї нації. Звісно, національний гімн є важливим ритуалом, миттю для рефлексій про те, що таке нація, зміцнення зв’язків між громадянином і країною. Та попри визнання важливості цього ритуалу, чому це має говорити щось про фонограмний спів Бейонсе, особливо зважаючи на те, що два дні на це ніхто не звертав уваги? Чому професійна честь артистки в якийсь момент була під загрозою через звичайнісіньку для шоу-бізнесу річ?

Парадокс обману

Ми, люди, маємо складні стосунки з несправжністю та обманом. Ми можемо жити біля гарматних установок половину свого життя, не помічаючи їх. Та якщо поп-зірку підловлюють на «шахрайстві», коли звучить її власний голос, записаний в інший момент часу, на події, що стосується далеко не її самої чи її досягнень, ми реагуємо миттєво. Ми і сліпі, і гіперчутливі водночас, і та чутливість виявляється часто щодо трішки дивних речей. Чому так?

Ми маємо здатність чудово виявляти обман – як тільки звернуть нашу увагу на нього. Але суть обману в тому, аби не привертати до себе уваги. Камуфляж послуговується саме цим механізмом, ведучи нашу увагу відомими шляхами, приховуючи ознаки того, що криється під ним. У випадку швейцарських шале – підземні конструкції з тунелями, гарматами та радіопередавачами. Такі військові об’єкти є відображенням того, чого ми так боїмося в брехні та обмані: невинних фасадів та смертоносних інтер’єрів. Принцип майже такий же давній, як і саме життя: небезпечні організми, які зливаються з навколишнім середовищем, а тоді несподівано нападають. Наприклад, так звані кам’яні рибки, які виглядають як частина морського дна, аж поки ви не наступите на одну з них і вона не впорскне смертельну отруту вам у стопу. Або рослини-хижаки, які приваблюють виглядом і пахнуть приємно для комах, а тоді поглинають їх, як тільки ті на них сідають. Так само поширеною є і протилежна форма обману, наприклад, нешкідливі повисюхові мухи, які намагаються налякати своїм імітованим під ос забарвленням, або метелики з великими плямами-очима на крилах.

І хоча багато створінь обманюють одні одних, мабуть, так чітко працює мімікрія, ми, люди, перебуваємо в особливому становищі. Ми не лише знаємо, що нас обманюють й самі обманюємо інших, ми також рефлексуємо над цим свідомо та підсвідомо, і значна частина психології людини постійно зайнята такими підозрами. Ми намагаємося розрізнити, кому ми можемо довіряти, а кому ні, ми шукаємо зачіпки, що можуть допомогти нам зрозуміти, чи є у квартирі, яку ми маємо наміри придбати, приховані недоліки, і вслухаємося, чи поп-артист по радіо співає по-справжньому переконливо. Чільна частина нашої культури має на меті тримати ошуканців та шахраїв під контролем: шпигунство, закони, моральні настанови, наукові тести, питання доброго смаку та поліцейські розслідування. Подвижниками цивілізації є інновації, які покликані ускладнювати можливості обману так, немов брехню та шахрайство можна відсіяти як бур’ян раз і назавжди. Водночас шахраї завжди знаходять нові креативні стратегії і є на крок попереду у цій вічній гонці озброєнь. Чи мали би ми нашу людську самосвідомість сьогодні, чи мали б ми таку ж багату культуру без цієї гонки озброєнь? Чи стала ця зброя водночас нашим лемешем?

Люди з Х’єллера

Будівлі Науково-дослідного інституту оборони у Х’єллері є оманливими. На перший погляд вони нагадують школу, до якої я ходив, коли був маленьким. Квадратні коробки 60-х років із бежевого профлиста та темного бейцованого дерева, двері з вузькими вертикальними віконечками та квадратні дерев’яні ручки. Зчитувач електронних карток видає, що вони трохи модернізовані, але як тільки я заходжу і бачу стіл-вітрину, то вловлюю відголоски наукової фантастики. Тут Інститут демонструє деякі свої прототипи, наприклад, «переносний плазмовий пальник» і щось, що схоже на пару дверних ручок і пару дивних кріплень для сноубордів, які виявляються високотехнологічними черевиками для альпінізму. Сюди наймають найкращих дослідників Норвегії для створення всіх тих технологій, які звичайні люди знають із таких фільмів, як «Місія нездійсненна», хоча і на дещо більш приземленому рівні, ніж подібні екранні експонати.

Мене ведуть далі до звичайнісінької кімнати для семінарів, і фізик Мортен Сьодерблом та двоє його колег завзято розповідають про обман та маскування в історії. Ніхто з них не схожий на військового: ні сивоволосий, м’який Сьодерблом, ані Даніела Гайнріхен зі своїм пофарбованим хною волоссям та у черевиках Dr. Martens. Кожен з них міг легко справити враження працівника відділу мовознавства, хоча третій з-поміж них – Стайн Крістофферсен – трохи вирізняється своїм хвостиком на потилиці та сафарі-жилетом, який наводить на думки про дослідників з «Парку Юрського періоду». Він працює з тим, що для мене звучить як найхитромудріше маскування (оперативне маскування насправді є поняттям, яке застосовують у військовій справі, англійською воно звучить як military deception).

– Радар, – каже він, – видає сигнал, який потрапляє в те чи інше місце, а потім вимірює відбиті сигнали. Якщо сигнал змінився, ви можете сказати щось про швидкість мішені. Коли ви випускаєте приманку, то робите все так, аби вона не була схожою на те, чим є насправді.

Старомодний спосіб, який і досі часто застосовують, полягає у створенні повномасштабних макетів танків та літаків. У давнину вони мали лише обдурити людське око, і часто були надувними або виготовлялися з фанери. Сьогодні камуфляж та оперативне маскування повинні підлаштовуватися під інфрачервоні та ультрафіолетові датчики і радари, а тому поверхні мусять мати властивості, які обманюють і електроніку. Але якщо технологія і ускладнює все, то вона пропонує нам також і нові можливості:

– Ми підхоплюємо радіолокаційний сигнал, потім модифікуємо його певним чином і відправляємо назад – так, що він не схожий на справжній, а виглядає чимось іншим, не тим, чим він є.

– Як коли брати Гавс^[3] виставляли фотографію кімнати перед камерою спостереження, – додає він.

Хоча військові минулих часів, яким доводилося мати справу з оперативним маскуванням, повинні були створювати свої фальшиві мішені з фізичних матеріалів, тепер ми досягли рівня віртуальних приманок. Крістофферсен показує фото, який це має вигляд для потенційного ворога. Я бачу радіолокаційне зображення військової колони, а поруч – ілюстрацію того, як виглядає зманіпульований сигнал. Одна колона перетворилася в п’ять – тепер ворог не знає, по якій з них стріляти. Інший приклад демонструє судно, оснащене обладнанням для радіоглушіння, що надсилає зображення абсолютно іншого типу судна. Чи можна тепер просто запрограмувати будь-яке зображення кількома натисканнями клавіш і відправити його ворогу?

– У теорії, – відказує Крістофферсен. – Але є багато практичних викликів. Це ті, про які ми тут не будемо говорити.

А тепер все стає цікавішим.

– Ми вже і так працюємо надто відкрито, у всіх країнах НАТО, – промовляє фізик Даніела Гайнріхен із вибачливою усмішкою. – Якщо постійно розповідати медіа про свою діяльність, то це надто полегшить справу людям зі злими намірами.

– Це якраз принцип того, з чим ми маємо справу, – каже Крістофферсен. – Якщо хтось знає, що саме шукає, завжди буде легше зрозуміти, що це обман. Так це насправді працює з усіма обманами – якщо ви раніше цього не бачили і сподіваєтесь побачити щось справжнє, вас набагато легше обманути. А тому ми ніколи не показуємо, який вигляд мають наші розробки, незважаючи на те, в робочому вони стані чи ні.

Той, хто не має спеціальних сигналів для наслідування, у відправній точці розглядатиме вхідну інформацію як правдиву.

– Повсякденне життя дуже втомлювало б, якби вам потрібно було постійно перевіряти всі факти, – каже Сьодерблом. – У мене є донька, яка полюбляє бавитися вказуючи, що на моїй сорочці пляма, а потім вона хапає мене за носа, коли я дивлюся вниз. Вона веде постійний підрахунок, скільки разів так може зробити. Я не завжди можу думати про те, в який момент вона дуркує, тож вірю їй. Це по-людськи – у відправній точці ми віримо в усе.

Обман залежить від довіри. Іммануїл Кант, основоположник філософії етики, відомий своїм категоричним імперативом: не роби іншим того, чого не хочеш, щоб вони робили тобі. Одним з аргументів, які слугують за основу його правилу, є те, що якщо всі почнуть брехати, ніхто вже нікому не буде довіряти, тож брехня втратить сенс. Становище брехуна також залежить від довіри, ідеальна позиція для нього – бути єдиним ошуканцем серед наївних та довірливих співгромадян. Але який першопочаток, яка наша сутність? Чи правдива модель «раю та змія-спокусника»: що ми, люди, за своєю натурою чесні, з чого паразитивно користають кілька маніпуляторів, і чи є тоді їхня схильність до обману своєрідним дефектом? Чи навпаки, всі ми насправді брехуни, яким, лише з огляду на суворі правила та систему покарань, вдається стримувати своє прагнення до обману? Перш ніж зайти так далеко, варто зазначити, що та гра, яка відбувається між людьми на війні та у повсякденному житті, має більш давні корені, ніж такі сучасні поняття, як довіра та обман.

Пусті погрози

За назвою «вабливий краб» (або ж «краб-скрипаль») видається дружелюбним створінням, і там, де ці істоти збираються разом на пляжі у тропіках, вони справляють захопливе та приємне враження. У них одна непропорційно велика клешня, що може сягати довжини самого тіла, і переважно вона кольору, який легко впадає в око: жовта чи рожева. Коли вони піднімають її та «махають», скидається на те, немовби вас весело запрошують пограти в пляжний волейбол. Однак ці жести можна тлумачити і набагато більш тривожно. Його латинська назва Uca Pugilator більш промовиста, адже спрямовує думки у бік боксерів, які погрожують кулаками, а гігантська клешня скидається радше на грізну зброю у ближньому бою.

Самці крабів постійно кидають виклик один одному на битву, аби захопити холостяцькі помешкання один одного, вони риють нори в землі. Крім того, вони борються, щоб справити враження на самок. Вони перехоплюють, штовхають і кидають одне одного, і в найгіршому разі один з них може втратити велику клешню. Оскільки та сама частина тіла використовується для приваблювання самок, краб без клешні має кепський вигляд, але, на щастя, виростає нова клешня. Проте у деяких видів нова клешня є другосортною. Вона не така велика, як попередня, не така ж загрозлива і не така міцна. Ці краби сновигають серед своїх озброєних братів, немов із іграшковими пістолетами, і повинні покладатися виключно на візуальне залякування.

Серед біологів така тактика називається «нечесним сигналом» (dishonest signal). Природу можна вважати полем битви, де криваві переможці передають свої гени далі. Але природа також сповнена боїв, які не ведуться активно. Тварини, які лякають одне одного загрозою нападу чи просто своїм загрозливим виглядом, подають сигнали, що запобігають фізичним протистоянням. Теорія сигналів досліджує, як надсилаються та приймаються повідомлення про силу та небезпеку та як ці сигнали еволюціонують. Чесні сигнали (honest signals) є ключовим терміном, що вживається, наприклад, описуючи те, як антилопи високо стрибають у повітрі – просто біля левів. Можна собі уявити, що ці зависання в повітрі передають повідомлення: подивіться, наскільки я проворний, немає сенсу бігти за мною, навіть не намагайтеся. Ці стрибки у повітрі є «чесними», бо їх неможливо сфальсифікувати. Сам сигнал затратний, у тому сенсі, що подати його можуть лише ті, хто насправді володіє необхідними ресурсами.

Але так само існують і нечесні сигнали. Як і фальшивий Rolex, вони виглядають затратними і справжніми для більшості людей, наповнюючи конкуренцію страхом обману. Для біологів нечесні сигнали також нелегко відрізнити від чесних – зрештою, сигнали достатньо розвинулися, аби завадити своїм побратимам по виду їх виявити, тож чому дослідникам іншого біологічного виду мало б це вдаватися краще? Тим не менш, відомі випадки, коли кмітливі біологи змогли розкусити ці витівки, як-от у випадку раків-богомолів, довжина тіла яких може сягати до 30 см. Упродовж семи з восьми тижнів у них міцний панцир і небезпечні клешні, але на восьмий тиждень вони міняють панцир, стаючи вразливими протягом періоду, поки їхня нова оболонка не стане міцною. У цей непевний час вони компенсують свою загрозливість клешнями, часто поєднуючи це із фальшивими нападами, сподіваючись налякати противника. В іншому разі вони повинні відступити так швидко, наскільки це дають змогу їхні слабкі ноги. Тиждень перед зміною панцира вони витрачають на формування своєї репутації, погрожуючи частіше, ніж це супроводжується реальними атаками.

Вабливий краб є ще одним винятком, якому вдається обманювати своїх побратимів, але не дослідників. Може здатися, що краби судять про бойові здібності супротивників із довжини клешні, не зважаючи на те, що нові вирости тоншої будови. Дослідницька група, очолювана Патрісією Беквелл, у 2000 році виявила, що краби-брехуни слабші і не можуть конкурувати з іншими в бою. Але все-таки вони непогано справляються, уникаючи фізичних конфронтацій та знаходячи покинуті земляні ями, де можна спокійно жити, а не боротися за них. Оскільки самки крабів теж не могли відрізнити другосортну клешню від оригінальної, цим крабам-імітаторам вдавалося розмножуватися так само добре, як і іншим. У статті дослідники пишуть, що до 44 % крабів у колонії можуть мати вторинні клешні, тому вони припускають, що подібні форми обману можуть бути набагато більш поширеними в природі, ніж ми здогадуємося, оскільки такі стратегії за визначенням є прихованими. Для всіх науковців, які мають справу з обманом, це вічний парадокс: вони приречені на постійне дослідження найменш вдалих різновидів обману, оскільки найкращі викрити неможливо.

Маскування в природі не обмежується лише візуальним. Кажани можуть знаходити свою здобич у темряві за допомогою тактики, що нагадує радар: вони надсилають ряд ультразвуків та отримують інформацію про те, що їх оточує, слухаючи відлуння. Дослідники давно знають, що один вид молі також видає високочастотні сигнали, і у них була підозра, що не випадково вони працюють в одному і тому ж діапазоні частот. У класичному стилі «злого вченого» науковці залишили міль на місці у темній кімнаті, перешкоджаючи їй надсилати свій сигнал. Потім впустили кажана, який з’їв міль. Та коли вони залишили міль, не перериваючи її сигнали, кажан не зміг її знайти. Виявилося, що міль прийняла сигнали кажана і відповіла власним фальшивим сигналом, завадивши йому знайти свою жертву.

Звучить знайомо і нагадує Науково-дослідний інститут оборони. Але говорити про те, що поведінка цих тварин нагадує радар і радіосигнали, геть недоречно. Так само, як було б дивним сказати, що хамелеон імітує вдосконалений військовий камуфляж, який може змінювати колір. Чи що риби-їжаки імітують 3D-камуфляж військових. У будь-якому випадку тварини були першими: вони надсилають фальшиву інформацію, вони живуть під прикриттям у колоніях один одного, і звичайно ж, застосовують камуфляж. Все тому, що вони користають із тих самих фізичних законів та розумових установок, що і ми, люди, у своєму світі, тобто роблять ставку на слабкі місця сприйняття противника.

Камуфляжний митець

Еббот Таєр, художник другої половини XIX століття з Нью-Гемп­шира, славився прекрасними зображеннями природи та ідилічними картинами, малював невинних жінок, які стали символом найвищих цінностей та чеснот. Він полюбляв дикі місця та проводив багато часу серед дерев, наполягав на тому, що сім’я повинна спати просто неба цілий рік під покровом сузір’їв-Ведмедиць. Ніхто й гадки не мав, що пізніше ім’я Таєра пов’язуватимуть з війнами та обманом. Сьогодні його найвідомішими картинами є натуралістичні зображення лісових сцен, на яких при ретельному вдивлянні можна помітити добре прихованих тварин: змію, що зливається з опалим листям на землі, її плями є немов продовженням осінніх візерунків природи – і навіть щось таке виразне, як павич, майже зникає у листі, де між зеленими гілками пробиваються блакитні клапті неба. Ці картини самі собою є певною формою обману: павич навіть не живе у таких рослинних умовах, в які його помістив Таєр, а на картині він з усіма своїми плямами-очима на пір’ї надзвичайно вправно вписується поміж листям позаду. Навряд чи павич зумів би так високо піднятися самостійно. Однак картини майстерно показують, як візерунки можуть розбивати контури та ускладнювати знайомі форми, особливо якщо креативити.

Як художник Таєр знав, як працює погляд: спершу ми шукаємо контрасти, обриси та візерунки, потім мозок формує версію: чим може бути те, на що ми дивимося, і таке тлумачення є відправною точкою для подальшої роботи. Таєр вважав, що саме його мистецькі знання про те, як влаштоване візуальне сприйняття та ефекти світла, допомогли йому на рівень краще розуміти мімікрію тварин, і він хотів поділитися знаннями з рештою світу. Його найважливіший внесок в історію камуфляжу – це розуміння контрастування чи контртіньових ефектів (countershading). Причина, чому в більшості тварин вентральна сторона тіла світліша за спинну, пояснював він, полягає в тому, що ми часто розпізнаємо тривимірні фігури через тінь, яку вони відкидають знизу. Якщо оперення чи шерсть поступово стають світлішими, це вирівнює ефект тіні, і тварини можуть зникати, губитися на тлі. Таєр долучився до того, аби переконати військових застосувати як контртіньові ефекти, так і маскувальні малюнки (disruptive patterns). Сьогодні війна та камуфляж  – два боки однієї медалі, але це не завжди було так.

Подібно до тварин, люди також живуть у постійному протистоянні. Різниця лише в тому, що людська війна не є метафоричною. Війна – це стабільна галузь промисловості, політична неминучість, невідворотна загроза. У більшості країн є армії, і велика частина тактики уникнення або перемоги в бою полягає в сигналах більшою чи меншою мірою оманливого характеру. Шоломи римських центуріонів нагадують нам оперення птахів, у яких на головах є певні нарости, аби здаватися більшими та небезпечнішими. Шоломи центуріонів часто були оснащені диявольськи викривленими масками, які в поєднанні з товстою бронею повністю закривали тіло чоловіка і робили його схожим на демона в обладунках.

Ледь не до Першої світової війни завдання військової уніформи полягало в тому, аби бути помітною як для своїх, так і для ворогів, щоб подавати чіткий сигнал сили та непереможності. Але все змінилося із початком застосування сучасної вогнепальної зброї. Під час Першої англо-бурської війни 1880 року англійські солдати в своїх червоних мундирах стали чудовими мішенями. Дивлячись, як солдати один за одним падають від куль снайперів, генерали зрозуміли, що менш помітний одяг може мати перевагу, тож згодом у них з’явилася уніформа кольору хакі.

Під час Першої світової війни камуфляж набув широкого застосування, і при його створенні надихалися здобутками таких художників, як Еббот Таєр. Слово «камуфляж» походить від французького слова, що означає напускати дим в обличчя іншим, і французькі творці камуфляжу називали себе камуфлерами (camofleurs). Один з них, Анрі Бушар, вразив англійського майора Гескета Притчарда своїми витончено змодельованими бюстами французьких та англійських солдатів у вигляді пап’є-маше. Притчард одразу замовив також і муляжі гуркхів та сикхів в уніформі, аби збити з пантелику німецьку розвідку, яка намагалася роздобути план розміщення англійських військ. Можна лиш сподіватися, що на німців також справила враження непохитна постава солдатів з їхніми кам’яними обличчями.

Деякі манекени Бушара були зроблені настільки добре, що в роті у них була навіть дірка для сигарети, якою справжній солдат, який безпечно сидів під манекеном, міг затягнутися через гумовий шланг. Легко уявити нерухому фігуру з рисами обличчя Клінта Іствуда за колючим дротом із недопалком як єдиною ознакою життя. Пізніше Притчард описав те «дивне відчуття», коли куля зносила муляжну голову, під якою він сидів і палив цигарку.

Засліплюючий камуфляж

Майстри камуфляжу під час Першої світової війни також виготовляли муляжі коней та дерев, за якими могли ховатися солдати, а також різнокольорові плащі для снайперів. Як птах у лісовій гущі чи тигр у траві, солдати хотіли зливатися з тлом. Але імітація є не єдиною формою маскування. Зебра та восьминіг також мають оманливі візерунки, які розбивають контури і можуть змусити ворога засумніватися, з чим він насправді має справу. Французький художник Люсьєн-Віктор Ґіран де Сцевола виявив у 1914 році, перебуваючи на службі в артилерійському полку, що той самий принцип застосовувався і до гармат. Якщо він розмальовував їх абстрактними чорно-білими плямами в оманливих ракурсах, для ворога ставало важче виявити артилерію. Технічний прийом отримав назву «зебраж».

Ми настільки звикли переглядати фільми часів Другої світової війни у чорно-білому варіанті чи бачити сучасні військові кораблі в нейтральних сірих кольорах, що фотографії флоту з Першої світової війни можуть нас шокувати. На світлині 1918 року вантажний корабель військово-морських сил США «West Mahomet», на перший погляд, наче кубістична картина човна, на який ми дивимося з кількох ракурсів одночасно, чи як скупчення декількох човнів, чи їх частин навхрест. Ніс корабля тут, корма теж тут, а потім борт, спрямований в інший бік. Ефект досягається завдяки намальованим віртуозним візерункам із широких чорних смуг на корпусах, хитромудро розділених на зони, які обманюють око і воно бачить інші пропорції та обриси, аніж ті, що є насправді. Тому не так безглуздо звучить те, що сказав Пікассо, коли вперше побачив одну з розфарбованих гармат, яку котили Парижем у 1915 році: «Це ж придумали ми!»

Так званий засліплюючий, чи деформуючий, камуфляж (dazzle camouflage) був результатом співпраці художників, дослідників та військових. Художник Норман Вілкінсон відіграв тут ключову роль, але його, можливо, надихнув Таєр, також в процесі були задіяні багато художників-аматорів у ролі паралельної творчої командної групи. Кожен човен був пофарбований у свій особливий візерунок, які спершу тестувались на дерев’яних моделях. Ідея оптичного обману полягала в тому, аби збити з пантелику ворожих спостерігачів. У той час торпеди працювали повільно, тому капітану підводного човна, який повинен був влучити в корабель, доводилося розрахувати швидкість, кут і напрямок руху. Вже з самого початку це було досить складно, а з лініями перспективи, які створювали враження, що корабель курсує в одному чи кількох відмінних від реального напрямках, і з намальованими хвилями на кормі судна, було ще значно складніше.

Оскільки британський та американський флоти були ретельно посмуговані та розмальовані, військове керівництво почало досліджувати, чи справді був значний ефект від камуфляжу, та результат був невтішним. Це, мабуть, одна з причин, чому сьогодні ми не бачимо стільки кубістичних військових кораблів (інша причина полягає в тому, що винайшли радар). Ці зусилля, можливо, мали більший успіх у художньому, аніж тактичному плані. У своїй книзі «Виживання прекрасного» (Survival of the Beautiful) філософ Девід Ротенберґ пише:

Можливо, найціннішим аспектом деформуючого камуфляжу-розпису було пробудження морального духу моряків. Курсувати поміж такого розписаного конвою було немов перебувати у художньому музеї на воді. Захоплюючий зовнішній вигляд кораблів викликав ентузіазм у більшості людей, де б ті не з’являлися. Морська війна була не холодною, нещадною та сірою, але красивою та вражаючою – піднесене естетичне переживання, коли художники та науковці разом дали змогу природному принципу вибухнути у великому експерименті сприйняття та ілюзії.

Вплив «засліплюючого» камуфляжу в тилу міг бути сильнішим, ніж на полі бою. У 1919 році в Лондоні було організовано пишне дійство «Dazzle Ball», де звучала тогочасна джазова музика, а гості були одягнені у розписані в камуфляжному стилі витвори, тому дотепні журналісти написали, що гості рухатимуться не в ті сторони і штовхатимуть один одного на полі дій, намагаючись виконати нові складні танцювальні па. Тим паче, якщо вони охмеліють. Незабаром «засліплюючі» візерунки також потрапили на купальники, а здатність смуг викривляти форми та контури виявилася корисною і в цій ніші, як повідомляє «The New York Tribune» у статті від 23 червня 1919 року. Заголовок звучав так: «Сильфіди у камуфляжі на Коні-Айленд – оптична ілюзія: повні люди послуговуються смугастими купальними костюмами, аби приховати справжні масштаби своїх форм».

Протистояння і честь

Військова історія може розповісти про давню напругу між тими, хто наголошує на «чесному» бою, та тими, хто возвеличує шахрайство та обман у протистояннях. Хоча Карл фон Клаузевіц у своєму класичному творі «Про війну» не дуже вірить у військові обманні маневри, інший із двох найбільш цитованих військових гуру, Сунь-цзи, у своїй книзі «Мистецтво війни» пише, що «війна – це мистецтво обману». Мабуть, найвідоміший військовий маневр – це Троянський кінь Одіссея. Часто грецького героя зображують як маніпулятора, який отримує перевагу над ворогом своїми словами та ідеями, а не зустрівшись з ним сам на сам.

У своїй «Одіссеї» Гомер зображує головного героя таки героєм. Але 400 років по тому, в трагедіях Софокла, його обладунки виблискують вже не так бездоганно. У трагедії «Аякс», написаній близько 450 року до нашої ери, Одіссей та Аякс – два кандидати, яким могла дістатися у спадок Ахіллесова зброя. Символічно – це вибір між різними людськими рисами: після смерті Ахілла Аякс був найвеличнішим воїном, тоді як Одіссей був найрозумнішим. Він також був більш сучасним чоловіком, як би про нього сказали нині, готовим піти на компроміс і хитрість. І це не завжди розглядалося як позитивні риси.

Афіни зазнавали великих змін у той час, коли Софокл писав свої трагедії. Аристократичний вищий клас відчував загрозу від нових ідей про демократію, особливо через твердження так званих софістів, що з доброчесністю не народжуються, вона те, чого можна навчитися. Софісти були поважними викладачами риторики та вправними фахівцями з ведення переговорів, але їхні погляди також були дещо суперечливими. Проте софісти заклали основу для сходження по соціальній драбині. Їхні опоненти били тривогу, мовляв, ці мастаки слова «могли зробити так, щоб найгірший аргумент видавався найсильнішим», а публічні дебати в Афінах були значною мірою про брехню, обман та правду. Це також наклало свій відбиток на твори, написані в той період. Вражає те, що багато з трагедій так чи інакше про людей, які обманюють один одного, або дозволяють ввести себе в оману.

Сьогодні ми знаємо Одіссея як героя, але тогочасні великі поети, які писали трагедії, зображували його шахраєм та ошуканцем, він став непопулярною фігурою, мало хто хотів, щоб його порівнювали з Одіссеєм. Важливо пам’ятати, що уявлення про те, що є чесним, щирим і почесним, із часом змінювалося. Середньовічні лицарі також крутили носом на сумнівні стратегії, а після війни зі Швецією 1808–1809 років Норвезьку армію звинуватили у веденні нечесної війни, оскільки нові вояки були одягнені в зелену уніформу. Як шведи могли вести чесну боротьбу зі солдатами, які ледь були помітними на тлі рослинності?

Жіночі штучки

Під час Другої світової війни в армії все ще існували ті, хто вважав, що камуфляж – нижче їхньої гідності. У 1941 році австралійський зоолог Вільям Джон Дакін був призначений очолити розробку камуфляжу для військових під егідою австралійського Міністерства внутрішньої безпеки. Військове керівництво його проігнорувало і не дало йому можливості ознайомитися зі станом справ та здійснити вплив на роботу з окамуфляження армії. Як зоолог, Дакін вважав, що солдати повинні вчитися у тварин, і пропонував, наприклад, аби солдати прикріплювали гілочки та листя до своїх шоломів так само, як краби використовують водорості на панцирі. На жаль, військові, за словами мистецтвознавиці Енн Еліас, схильні пов’язувати «свою самооцінку та навіть мужність [4] з переконанням, що люди стоять вище тварин».

У цей час багато хто в армії також був переконаним, що в камуфляжі є щось жіночне і боязливе, він для слабких, кому потрібно ховатися. І байдуже, що слово «камуфляж» походить з кримінального середовища Франції, де бандити ховались від поліції, шахраювали, обкрадали та обманювали. Погіршило ситуацію і те, щокамуфляжні відділи здобули «мистецьку» репутацію, оскільки в усьому світі до роботи над маскуванням залучали художників. Для армійських вух це звучало, як картини з квіточками та поезія, і ще менше допомагало те, що самі камуфляжисти жартома називали себе «камуфляжними квіточками».

Камуфляжна команда Дакіна зазнавала спротиву хоч би куди їх направляли, у них не було ніякого офіційного статусу, і тривалий час їм не було дозволено носити військову уніформу, тож вони ходили у цивільній одежі поміж інших, одягнутих у хакі. Доволі сумна доля для тих, чия основна експертна роль полягала у забезпеченні злиття з довкіллям. Камуфляжисти будь-що намагалися переконати генералів, що камуфляж достатньо мужній і що обманні маневри відігравали особливу роль під час атак, аби збити з пантелику противника та зробити його вразливим. Аби підкреслити агресивний потенціал камуфляжу, на емблему вони обрали тигра, а коли врешті-решт самі отримали уніформи, то носили нашивки з головою тигра на передпліччях. Зображення тигра використовувалося також на плакатах та інших атрибутах і супроводжувалося девізом «Тигр крадеться, ЩОБ АТАКУВАТИ!»

Попри все австралійська армія показала значні вміння у мистецтві маскування: найуспішніший обманний маневр у війні, «операція Хакні», був проведений так, що Дакін і його колеги навіть не здогадалися. У 1943 році японські війська були витіснені з острова Ґуденаф, проте австралійці побоювалися, що вони знову повернуться, і розпочали масштабну операцію, аби створити враження, що острів окупований військовим загоном. Вони імітували обмін фейковими телеграмами та повідомленнями, активна діяльність у повітрі та на воді сигналізувала про «розміщення на острові», крім того, було виставлено значну кількість макетів таборів, гармат та солдатів. Вони встановили навіть фальшиві задимлені польові кухні та пральні для доповнення картини. Як і в багатьох інших місцях, фальшиві гармати були обтягнуті маскувальними сітками. Але рівно настільки, аби їх можна було помітити та сприйняти за справжні.

«Операція Хакні» була засекреченою і для австралійського народу з міркувань побоювання присутності скрізь подвійних агентів. Пресі наказали повністю утриматися від будь-яких згадок про маскувальні операції армії. Робочі військові звіти свідчили про те, що скепсис військових щодо камуфляжу почав розсіюватися з початком втілення маскувальних заходів. Офіцери повідомили солдатам, що операція закарбується в історії австралійської армії, а в одному з військових звітів доповідалося, що «чоловіки, які виконували маскувальні роботи, виявили особливий інтерес та ентузіазм, іноді їхні зусилля вражали. В одному з наметів, наприклад, було правильно застелене ліжко та манекен, який сидів та читав. Якийсь з транспортних засобів містив манекена на водійському сидінні, і ще одного, який опирався на авто в такій позі, яка хоч і нагадувала військового, то явно і здалеку видавала австралійця».

Союзницькі ілюзії

Ще більше відомими є військові обманні маневри, до яких вдавалися в Африці під час Другої світової війни. Німецькі фахівці були вже добре знайомі з камуфляжними літаками, вдома в Німеччині вони побудували навіть цілі фальшиві міста, щоб ввести в оману ворожі розвідувальні літаки. Тож стратегія союзних сил полягала не просто в блефі, а в подвійному, а то й потрійному обмані. Наприклад, де-не-де вони встановлювали фальшиві танки, вичікуючи, поки противник їх помітить і зрозуміє, що ті не справжні. Потім вночі міняли танки на справжні. Тож вони мали цілу танкову колону, замасковану для відкритої місцевості, що походила на фальшиву. Ще одним фокусом було маскування танків під вантажівки і навпаки. Так само вони могли чинити і з гарматами: виставляти ряд справжніх, а потім вночі міняти їх на фальшиві. Фальшиві гармати були замасковані так само, як і справжні. Крім того, як і під час «операції Хакні», задля підсилення реалістичності вони застосовували пошарпаний камуфляж. Тобто несправжній камуфляж, замаскований під камуфляж.

Англійці значно частіше від австралійців послуговувалися обманними маневрами. Одним з найбільш обговорюваних камуфляжних офіцерів того часу був Джаспер Маскелайн, справжній фокусник з родини відомих ілюзіоністів. Після війни Маскелайн описав свої витівки в книзі «Чари: цілком таємно» (Magic: Top Secret) – збірці екстравагантних історій обманів, на кшталт тієї, як Маскелайн замаскував весь Суецький канал за допомогою кількох дзеркал і прожекторів. Пізніше, коли витівки Маскелайна були досліджені більш детально, виявилося, що з того всього найближчим до правди було хіба те, що він таки був залучений до роботи над макетами танків, та згодом його відправили розважати солдатів картковими фокусами.

Сам Маскелайн та його попередні біографи, звісно, добряче перебільшували, але вони добре відчували, що пробуджує цікавість громадськості: харизматичний джентльмен-шахрай, що замилює очі ворогові. «Ми розумніші за них» – ось що доводили історії про успішні обмани та маскування. Однак принаймні до недавнього часу ці історії повин­ні були подаватися добре збалансованими, аби уникнути клейма «не чоловічих вчинків». Обманні маневри мають все ж кращу репутацію за маскування. Що одне, що інше є формами обману і працює завдяки спрямуванню уваги в неправильному напрямку – втім, мабуть, більш винахідливим способом вважається створювати привабливу ілюзію, ніж просто вдавати, що тебе не існує. Через такі переконання і «виїхали» міфи про Маскелайна: ніхто не асоціював би фокусника з тим, хто ховається, все ж таки його місце на сцені.

Наші колективні уявлення про гострий розум шахраїв та їхню готовність відкрито вести протистояння регулярно можна спостерігати в більшості американських бойовиків. Там головний герой здебільшого володіє вмінням не тільки вправно махати кулаками, а й вдаватися до хитрощів. Навіть такий здоровань, як герой Арнольда Шварценеггера у стрічці «Хижак», вдається до обмазування себе багном та розставляння пасток. З іншого боку, Шерлок Голмс у виконанні Роберта Дауні у сучасній версії фільму також володіє гострим розумом, але і значними запасами вогнепальної зброї та бойовим мистецтвом, тож готовий зустріти суперника в чесному поєдинку. Наше захоплення розумом змушує вболівати за героя, який виявляє інтелект: ми ж бо не хочемо, щоб перемога добра залежала лиш від застосування фізичної сили. Втім, якщо він не наважиться зустрітися з ворогом віч-на-віч у фінальній сцені, то вмить втратить нашу приязнь.

Коли ілюзіоніста Маскелайна завербували до англійської армії, це також було своєрідним піар-ходом, і цілком вірогідно, що роль головного маніпулятора у цій історії відводилася зовсім не самому Маскелайну. Багато про що свідчить те, що офіцер розвідки Дадлі Кларк свідомо перебільшив роль Маскелайна в обманних маневрах союзників. Таким чином армія могла отримати трохи загадковості та елегантності, стати чимось більшим за військову могутність. Використовуючи Маскелайна як приманку, Кларк зміг скористатися доброю репутацією сім’ї ілюзіоніста та заручитися підтримкою військового керівництва, чоловіків, які пам’ятали з дитинства виступи дідуся Маскелайна в Лондоні. Керівництво служби державного захисту у своїй внутрішній грі використало самого Джаспера Маскелайна як ілюзію.

Жорстокість природи

Еволюційний біолог Роберт Тріверс має свій будинок на Ямайці, де живе кілька місяців щороку. Одного весняного дня кілька років тому він цілий вечір провів поміж дерев у саду й кидав камінням у птахів ані. Ці чорні птахи подорожують зграями від шести до дванадцяти особин, що схожі на галасливі та зловісні загони смерті, які пожирають пташенят інших видів птахів просто з гнізд. В ані є один трюк, який вони щороку застосовують до голубів, що гніздяться біля будинку Тріверса. Пташенята голубів, відчуваючи наближення батьків, пищать, просячи їжу, і ці крики темні птахи ані здатні наслідувати. Коли малі чують імітовані звуки поблизу, вони думають, що час їсти, і починають пищати самі. Це все, що потрібно птахам ані, щоб визначити точну локацію пташенят, схопити їх і з’їсти. Звичайно, еволюційні біологи, зокрема Тріверс, знають, що саме так і працює природа – тут немає надмірної жорстокості, всього лиш адаптивна перевага. Проте неважко зрозуміти, чому розчулений старий чоловік стояв там, намагаючись відігнати птахів. Аж поки не втомився, а тоді птахи ані таки отримали свою здобич, лиш на декілька годин пізніше. Еволюція йде своїм ходом.

Казати, що тварини намагаються обхитрувати одні одних так само, як обманюють одне одного люди, – це навіть трохи «діснеїфікації» й проєкції, – ми впізнаємо у них свої власні почуття. Наші уявлення про правду, брехню, честь і зраду еволюціонували разом із мовою та культурою, проте історія обману давня. У 1970-х роках Роберт Тріверс розробив низку теорій про те, яку роль довіра, обман та самообман можуть зіграти щодо генетичної здатності до виживання. Ключові книги з еволюційної психології, як-от «Соціобіологія» (Sociobiology) Е.О. Вільсона, «Егоїстичний ген» (The Selfish Gene) Річарда Докінса та «Як працює мозок» (How the Mind Works) Стівена Пінкера, базуються на теоріях, вперше представлених Тріверсом, а в 2011 році опублікованих у книзі «Безумство дурнів» (The Folly of Fools), що резюмує його ідеї щодо обману та самообману.

У власній книзі Тріверс щедро сіє жартами про свою схильність до обох гріхів, згадуючи історії про брехню дружині чи ніяково зізнаючись у тому, що позичав ідеї в інших науковців для своїх статей та крав кулькові ручки і ключі у колег по офісу, не відаючи про це, аж поки не знаходив їх у своїх кишенях. Брехня та обман – те, до чого ми вдаємося часто без свідомого контролю, і, як показує приклад птахів, за нашою реакцією на несправедливість та маніпуляції не обов’язково стоять раціональні думки. Та це пробуджує глибокі емоції. Згідно з роботою Тріверса, і емоції, і інтелект міцно пов’язані з шахрайством та обманом. Насправді певні форми обману є головним двигуном інтелектуального розвитку вже багато років.

Багато технологій, якими нас оточують сьогодні, на кшталт інтернету та реактивних двигунів, спершу були розроблені для військових цілей. Подібним чином можна стверджувати, що жорстокі стратегічні дії предків стали підґрунтям для розвитку цивілізації, як частина постійної гонки озброєнь, як те, що спонукало організми розробляти дедалі складніші технічні прийоми та краще розпізнавати ворожі наміри та маневри. Тварини постійно обманюють одна одну: приблизно половина всіх видів тварин буквально є паразитами, що виживають за рахунок іншої половини. Більшість з них невеликих розмірів – бактерії, блохи та глисти, але один відсоток усіх видів птахів також живе, годуючи себе паразитуванням. У Норвегії найвідомішим птахом-паразитом є зозуля, і якщо на когось кажуть «зозуленя», то це далеко не комплімент.

«Перегони озброєнь» зозулі з іншим видом, на якому вона паразитує, починаються з того моменту, коли зозуля відкладає яйце в чуже гніздо. Для іншого виду, що є господарем, наприклад, жайворонка, буде великою перевагою здатність розпізнати за виглядом свої власні та яйця зозулі. В еволюційному контексті перевага на боці тих, хто краще розпізнає та класифікує різні форми, а гени, що стимулюють таку мозкову діяльність, передаються представникам того ж виду. Як тільки жайворонки розвинуть це вміння, зозуля буде змушена відкладати яйця, більш схожі на яйця виду господаря. І тоді перевагу отримають ті яйця, вигляд яких важче імітувати: плями на яйцях жайворонків самі собою є складнішими в плані маскування для тих, хто полює на яйця. І одна з теорій стверджує, що ці плями зможуть стати своєрідними «відбитками пальців», які зозулі надто важко підробити.

Аби розпізнати справжні яйця від підкинутих, необхідна неабияка пильність, і для жайворонка буде додатковою перевагою, якщо йому вдасться порахувати і виявити, що на одне яйце стало більше. Тоді починається нова боротьба. Як тільки жайворонок навчиться рахувати, перевагою для зозулі буде навчитися викидати яйце жайворонка з гнізда на кожне своє відкладене яйце. Та найбільш майстерний обман починається тоді, коли зозуленя вилуплюється. Підкидьок може виштовхнути з гнізда інші яйця, а тоді, наслідуючи крики інших пташенят, змусити мачуху годувати його. Деякі види навчилися імітувати крики цілої зграї пташенят господарів, крім того, у них з’являються плями, що схожі на два розкриті дзьобики, це змушує матір-годувальницю добувати втричі більше їжі для одного загарбника.

Стратегія зозуленяти може бути настільки успішною, що воно виростає більшим за свою прийомну маму, мабуть, викликаючи неабияке її здивування. Воно насправді може виростати вшестеро більшим, тоді пташка-годувальниця сідає на плече пташеняти, яке годувала, немов талісман. Слід визнати, що цей випадок не надто підтверджує теорію, згідно з якою обман сприяє розвитку інтелекту. Хіба тоді мати не повинна була б запідозрити щось не те у велетенському малюкові, якого вона вигодувала? Очевидне пояснення тут таке: якщо мати почне зважати на розміри пташенят, то це може негативно позначитися на виживанні її рідних малят: безперечно, буде ще більш трагічно, якщо вона почне викидати власних дітей, вважаючи їх чужими та не такими здоровими та сильними, як пташеня-переросток. Але тоді чому вона не навчиться розпізнавати власних пташенят за зовнішнім виглядом, який запам’ятовується ще з моменту їх вилуплення, що пов’язане з так званим імпринтингом? Одне з можливих пояснень криється в катастрофічному ефекті, який міг би статися, якби вона з першої спроби імпринтингувала вигляд зозуленяти, а тоді убила би всіх власних дітей, вважаючи їх чужими.

Жайворонок міг би бути ще розумнішим, та великий мозок теж не дається задарма. Як і в інших заходах безпеки, часто доходить до моменту, коли витрати перевищують доходи. Взаємодія між обманом та його викриттям часто змушує задуматися про те, що ж таки було первинним: інтелект чи хитрість, ставить питання на кшталт: «яйце-чи-зозуля»? Але взаємодія між ними існує, вона здається доволі очевидною і не обмежується лише прикладом птахів. Дослідження приматів показало, що відносна величина кори головного мозку, так званий соціальний мозок, співмірна кількості тактичних обманів його власника, а величина кори головного мозку є важливим показником інтелекту. Інакше кажучи, що більший інтелект у тварини, то краще вона обманює, і навпаки: обман є ознакою кмітливості.

Військова магія

Наприкінці мого візиту в Науково-дослідний інститут оборони Мортен Сьодерблом веде мене до підвалу, де показує маскувальну сітку. Вона сіро-коричнева, всіяна клапанами у формі півмісяця. Завдяки 3D-структурі матеріал легко змінює температуру, залежно від навколишніх умов. Він показує мені ще одну сітку, ця з протирадарними властивостями. Це, безсумнівно, передові технології, але після черевиків для альпінізму та радіолокаторів я очікував побачити щось більше. Я трішки змінюю свою думку, коли Мортен показує мені цю саму стару сітку в дії на фото. Там я бачу стару військову вантажівку, припарковану на узбіччі лісової дороги, та ще кілька на парковці поблизу. У місці, на яке він показує, я не бачу ніякого транспортного засобу чи сітки, скільки не вдивлявся б. Але Мортен запевняє мене, що насправді там у зелені стоїть схожий транспорт.

– Тут їм дуже вміло вдалося підібрати відповідне тло, – каже він.

Кожне застосування камуфляжу потребує ретельного планування та врахування довкілля. На відкритій місцевості застосовуються інші прийоми, ніж в лісових хащах чи на гірських вершинах, і так було завжди. За багато років змінилося лише те, від чого чи кого потрібно ховатися. Раніше для маскування достатньо було підібрати відповідний колір, аби обманути людське око. Та після винайдення фотоплівки, чутливої до інфрачервоного випромінювання, та сенсорів з’явилася можливість фіксувати випромінювання за межами людського спектра. Хлорофіл в деревах та рослинах дає випромінювання, наближене до інфрачервоного, і якщо поглянути на старі уніформи чи камуфляжний одяг (придбаний в H&M) через інфрачервоний сенсор, на тлі він здаватиметься темним. Тому сучасні військові матеріали вдосконалені так, щоб імітувати навколишнє середовище навіть в проявах, які ми не бачимо, наприклад, теплове випромінювання та ультрафіолет.

Сьодерблом сам брав участь у розробці стелс-човнів, які мають низьку видимість для радарів. Та все ж він наголошує, що якими б прогресивними не були сенсорні технології та камуфляж, за всім цим залишається все ж фактор людини, яка сидить перед екраном, де всі зафіксовані сигнали закодовані в щось, що може вловити людське око, чи що, як він каже, «перекладене на людську мову». Іноді навіть найсучасніші технології не можуть нічим зарадити.

– У «день Д» під час Другої світової війни, коли союзницькі сили перейшли до морського наступу, німецький радар зафіксував тисячі човнів, що на екрані виглядали як велика пляма, тож люди вирішили, що має бути якась помилка – очевидний збій радіолокаційного приймача. І схожі приклади можемо простежити у випадку Перл-Гарбора та цілої низки інших воєнних історій, – каже Сьодерблом. – У Боснійській війні, за підрахунками НАТО, було уражено 200 сербських танків, але виявилося, що жоден не постраждав. Усі вони були обманками.

Деякі з них були звичайними пасажирськими авто з трубами, що стирчали через лобове вікно, прикриті гілками, інші взагалі розфарбованим брезентом, натягнутим на дерев’яний каркас.

– Не надто інноваційні речі, – втручається Гайнріхен, – але в їх створення було залучено все населення. І в цьому культурна відмінність – якби війна розпочалася в Норвегії, мабуть, не до кожного громадянина постукали б у двері, аби покликати на спорудження фальшивого танка.

– Навіть у високотехнологічній першій війні у Перській затоці сенсори працювали не так добре, як здавалося, – розповідає Сьодерблом. – Дуже важливим завданням було знищити мобільні ракетні комплекси SCUD, що мали обстрілювати Ізраїль. А пізніше виявилося, що союзники атакували вантажівки з масивними вентиляційними трубами на даху.

Великий оптимізм 2000-х, коли ставки робилися на дистанційні війни, значною мірою розвіявся, і сьогодні знову важливо мати «людей на місцях», аби була змога оцінити, чи ціль виправдовує очікування. Незалежно від того, наскільки сучасні технології, які застосовують, врешті-решт, межі визначає наше людське сприйняття. Даніела Гайн­ріхен може розповісти, що нещодавно побувала на зустрічі НАТО, де потрапила на презентацію незвичного експерта – фокусника.

– У фокусників є чому повчитися, особливо їхньому розумінню того, як працює мозок. Наприклад, коли ви бачите, як чарівник прибирає якийсь предмет, контролюючи при цьому увагу публіки, аби про нього забули. Чи їхня техніка ставити запитання з передбаченими відповідями – фокусник каже, що ви можете загадати будь-яку карту, при цьому додаючи деякі застереження і коментарі, а тоді обирає відповідного глядача, жінку певного віку – і вона, своєю чергою, майже точно загадає червову даму.

Той фокусник навряд чи був нащадком славетного Маскелайна, і у нас немає жодних ґрунтовних підстав вважати, що скоро з’являться власні війська ілюзіоністів. Однак обман насамперед спрямований на створення очікування. Як у класичному трюку, коли фокусник тричі підкидає м’ячик у повітря, а на четвертий раз той зникає. Насправді м’ячик залишився в руці, але свідомість публіки настільки звикла до певної закономірності, що сама створила ілюзію. Подібно до цього й німецькі війська в Ель-Аламейні так звикли бачити фальшиві військові установки в північних районах, що й не помітили, коли їх замінили справжніми складами боєприпасів. Фокус-покус!

Під час мого візиту до Науково-дослідного інституту оборони його співробітники справили враження цілком тверезомислячих людей, яких мало хвилює вся ця картинка загадковості їхньої діяльності в очах громадськості. Однак вони свідомі свого іміджу. Після моїх відвідин ми ще тривалий час підтримували приємне листування, адже, як і заведено у схожих інституціях, вони залишили за собою право визначати рівень використання отриманої інформації, якою я мав намір поділитися. Тож мені довелося прибрати деякі технічні деталі, до чого я був цілком готовим. Однак найбільше в нашому електронному листуванні обговорювався момент, де я вдався до вільного коментаря про Джеймса Бонда щодо їхніх винаходів, на що один з вчених відповів, що їхня робота нагадує радше мультфільми про Дональда Дака. Пізніше мене повідомили, що керівництву інституту не надто сподобалося порівняння з героями Діснея. Мене ввічливо попросили підкоригувати текст і турботливо запропонували ще один варіант: «Було б набагато краще, якби нас порівняли з героєм К’ю з фільмів про Джеймса Бонда».

Камуфляж от-кутюр

Англійський фотограф Стівен Джилл у своїй серії фото «Непомітні» (Invisible) зобразив одні з найбільш ефективних форм камуфляжу в сучасному місті. Тактикою цього камуфляжу було не наслідування довкілля, а підлаштовування під очікування загалу. Обманними маневрами тут стали флуоресцентні жилети оранжевого чи жовтого кольорів, або ж елементи одягу, створені саме максимально помітними, хоча на практиці мають неймовірну здатність робити невидимими. Кожен, хто одягає один з таких яскравих елементів, вмить зникає з радара сучасного жителя великого міста: вони стають частиною інфраструктури, ми сприймаємо їх як таких, що просто мають бути там для виконання «тієї чи іншої роботи». Якоїсь, пов’язаної з електрикою, дорогами, можливо, вивезенням сміття чи безпекою. Це нагадує принцип, який Дуґлас Адамс у своїй книзі, що стала класикою наукової фантастики, «Путівник по Галактиці для космотуристів» (The Hitchhikers guide to the Galaxy) застосовує для того, аби приховати гігантські космічні кораблі від натовпу: вони генерували поле «Чужа проблема», яке функціонувало завдяки здатності людей ігнорувати речі, які, на їхню думку, їх не стосуються.

На фотографіях Джилла зображені люди, яких ми зазвичай не помічаємо в міському пейзажі, – ті, хто контролює дорожній рух чи лагодить телефонні лінії, ласують ланчем на обідній перерві чи просто повертаються додому з того чи іншого місця. Увагу самого фотографа привернула магічна здатність жилета безпеки робити людей непомітними, коли він одягав його у своїй роботі. Велика фотокамера привертала багато уваги, коли він розгулював з нею вулицями, та варто було лиш одягнути флуоресцентний жилет, як, здавалося, і він, і камера чарівним чином зникали. Злодії та шпигуни також навчилися використовувати такий ефект: накинувши на себе жилет за 20 крон, вони могли грабувати будинки і крамниці просто серед білого дня, заходити в місця з підвищеним рівнем охорони чи стежити за людьми. Інколи найкраще маскування – зробитися помітним у найвідповідніший спосіб.

Військові принципи камуфляжу тут діють у протилежний спосіб: елементи одягу, створені для непомітності, у міських джунглях роблять вас надміру помітними. І як більшість інших яскравих елементів, підхоплюються індустрією моди. Коли камуфляжний одяг з’явився на подіумі у 1980-х роках, серед можливих пояснень вказували на залученість США у воєнних діях у Лівані та Гренаді – плямисті уніформи кольору хакі були на зображеннях у новинах і мали потужний вплив. Бойовики на кшталт «Рембо» також доклалися до популяризації такого стилю і надихали підлітків купувати мисливські ножі та одягатися в одежу кольору джунглів.

Художник Енді Воргол підхопив камуфляжний стиль у середині 1980-х, замінивши в ньому зелений та коричневий на більш психоделічні комбінації кольорів на великих картинах. Як і більшість його творінь, ці роботи були оманливими: з першого погляду вони були схожими на абстрактні картини, а тоді глядач починав розпізнавати форми, що використовуються в одежі армії США, та розуміти, що на картині зображено щось дуже конкретне, а саме візерунок, що повинен був наслідувати природу. На найвідомішій роботі художника зображено обличчя самого Воргола, що немовби розчиняється у хвилястих вигинах камуфляжних плям. Камуфляжні роботи вважали виявом скритної натури самого автора, адже протягом всієї кар’єри Воргол ховався за різними маскуваннями та вводив в оману критиків.

У 1980-х дизайнер Стівен Спроус використав мотиви картин Воргола у своїй колекції одягу, що надало камуфляжному візерунку «богемної» аури. Тоді камуфляжний стиль ще був прерогативою вулиць, але в дев’яностих отримав більш консервативний відтінок після того, як Барбара Буш з’явилася на зустрічі в Саудівській Аравії в одязі з камуфляжним лісовим візерунком. Такий хід невдовзі підхопили дизайнери Джон Гальяно, Ніколь Міллер, Марк Джейкобс, Comme des Garçons та інші, – він був усюди. Як же могло статися так, що безліч людей почала носити одяг, стиль якого ніколи не мав бути красивим?

Стиль хамелеона

«Це стало частиною моди, бо має кльовий вигляд», – заявив у 2012 році Деніел Джеймс Коул, професор історії моди Технологічного інституту моди в Нью-Йорку. «Ось на чому все зав’язано. Модні тенденції весь час намагаються пов’язати з якимись соціальними явищами. Та зрештою все зводиться до того, що нас приваблює лиш зовнішній вигляд».

Авжеж, усіх і кожного можуть заплутати ті, хто постійно намагаються пояснити все соціальним впливом. Візьмемо до прикладу Джейсона А. Бассона, який в чоловічому журналі «GQ» написав колись щось на кшталт: «Коли ми починаємо захоплюватися камуфляжем чи кольорами нашого природного оточення, це переважно свідчить про наше усвідомлення кліматичної кризи, якої зазнає планета, та прагнення повернутися до часів, коли світ був простішим і чистішим». У цьому разі пояснення Коула про кльовий вигляд є більш приземленим. Але що саме надає цього «кльового вигляду»? Чому, наприклад, окуляри від сонця вважаються крутими? Чи причина криється в тому, що вперше всередині приміщення їх одягали музиканти в стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння, аби сховати свої очі від публіки та яскравого світла? Чи просто через те, що людина, прикриваючи очі, приховує цим свій погляд та емоції, роблячись більш загадковою?

А коли йдеться про камуфляжний візерунок, можливо, його безформні зелено-коричневі плями мають у собі щось привабливе, може, те, як вони розмивають контури і вислизають з уваги? Навряд. Коли я бачу найменший гаманець у камуфляжному стилі чи мілітарі-топ, то на думку одразу спадають асоціації з війною та владою. І не лише це. Насправді однією з особливостей камуфляжного візерунка є те, що він зібрав у собі повно різних асоціацій. У 1960-х антивладні рухи почали одягати камуфляж як вияв спротиву: дехто, аби підірвати авторитет державної влади, інші задля того, аби позичити той самий авторитет, як-от, наприклад, представники «Чорних пантер» та інших повстанських рухів.

Сьогодні камуфляжний візерунок настільки багатий на асоціації, що може виражати буквально будь-що. Камуфляж на модній куртці для походів асоціюється з образом мисливця. А на зношеній вітрівці нагадує бунт. Тісний топ чи мініспідниця у стилі мілітарі натякає на щось небезпечне та еротичне, продовжуючи давню традицію беретів та погонів, що також були запозичені з військових уніформ. Різниця лиш у тому, що камуфляж має стосунок хай і не до аристократів, то до офіцерських чинів, але й до тих, хто в дійсності скоює вбивства на місцях. Камуфляжні штани вуличного стилю навіюють думки про неприязних хлопців з праворадикальними нахилами та інтересом до зброї.

У плані камуфляжу людина зайшла на крок далі, ніж більшість тварин. У природі та війні строкатий візерунок імітує тло, приховуючи таким чином правду – мене тут немає. Оперативне маскування показує викривлену реальність – це (не) гармата. Коли ж цивільне населення одягає плямисті речі військового стилю, сприйняття набагато менш очевидне. У нас виникає цілий ряд естетичних та історичних асоціацій. Одягаючи камуфляжний жакет, ми не зникаємо, ми викривляємо правду про те, хто ми – трішки модники, трішки крутелики, трішки блазні. Ми радше блефуємо, а не брешемо.

Камуфляжний одяг – квінтесенція вміння людей надавати геть нового сенсу візуальним висловлюванням, чи навіть низки сенсів: конформізм поєднується з бунтарством, дозуючи різний ступінь іронії. Нік Вустер, віцепрезидент з питань розвитку продукту та дизайну мережі J.C. Penney, камуфляжний стиль охарактеризував як «безпечний спосіб почуватися трішки радикальним, не будучи насправді таким». Чи, як він додавав: «Камуфляж – це відповідь чоловічої моди на леопардовий принт».

Одяг для відступу та атаки

Мій знайомий розповів, що одного дня, коли він прямував через Осло зі східної частини на захід, помітив щось незвичне: стиль одягу на перехожих поступово змінювався. Мешканці східних районів носили переважно темний мішкуватий одяг – сірого, чорного чи коричневого кольорів. Така ж тенденція прослідковувалася в центральних районах, але далі на захід до вулиці Геґдегауґсваєн він все більше помічав зміни. Коричневі тони перейшли в бежеві, і все більше піджаків та штанів були світло-сірими чи білими.

Таке спостереження нагадує роботу американського гуру стилю Джона Моллоя, який написав бестселер «Одягатися для успіху» (Dress for Success, 1975). На його думку, найкращим способом піднятися вище соціальною драбиною було наслідувати стиль вищого середнього класу. Він провів низку досліджень у повсякденних умовах, аби з’ясувати, що викликало найбільшу повагу та довіру. Одним з найочевидніших висновків був факт, що того, хто приходить до своїх бізнес-партнерів у чорному плащі, сприймають гірше, як того, хто в бежевому. У цьому й криється різниця між нижчим та вищим середнім класом. Схоже пише й Пол Фассел у своєму дослідженні «Клас» (Class, 1983). Він стверджує: що вище по суспільній драбині піднімається людина, то світліші та більш приглушені тони одежі вона носить.

Мета камуфляжу – створити ефект зникнення або злитися з оточенням. У цьому сенсі камуфляж є лиш екстремою всього дизайну одягу, адже основна мета одежі – вписатися в певне середовище. Підтвердження цьому легко помітити на будь-якому шкільному подвір’ї. У дослідженні 2000 року Ненсі Радд та Шерон Леннон виявили, що 30 % опитаних ними студентів коледжу підбирали одяг таким чином, аби приховати недоліки власного тіла. Ця стратегія полягає у певному балансуванні: кожен студент боїться виділятися, але водночас часто хизується особливо гарним чи дорогим одягом, привертаючи до нього увагу.

Одяг дає нам можливість маніпулювати нашою помітністю та сприйняттям на соціальній арені. Немов тварини, що еволюціонують, аби зливатися з природним середовищем серед моху чи савани, ми, люди, народжені голими та рожевими, маємо здатність еволюціонувати, аби зливатися з нашим культурним середовищем. Спершу ми ходимо в пуховиках до школи, тоді переходимо до камуфляжного одягу студентів – куртки-шкірянки та модного головного убору, перш ніж зрештою злитися з робочим середовищем, носячи одяг типу бізнес-кежуал. Ну або ж для більш амбіційних – шитий на замовлення діловий костюм. Чоловічий костюм – це, звісно, не просто камуфляж, це обманний маневр. Квадратні плечики чоловічого піджака пошиті так, аби не лише додавати маскулінного вигляду, але й приховувати нервові рухи, що можуть свідчити про переживання чи страх. Лацкани та V-подібна форма вирізу візуально збільшують статуру, а довжина піджака додає зросту, що нагадує різні обманні окраси тварин чи символічні обладунки.

При згадці про «Talking Heads» багатьом спаде на думку образ великого білого костюма. Фронтмена гурту Девіда Бірна запитують про знаковий костюм з їхнього туру «Stop Making Sense» та зафільмованого концерту так часто, що він боїться, що це запитання переслідуватиме його і в могилі, а на могильному камені викарбують: «Тут спочиває Девід Бірн. Чому такий великий костюм?» Одного разу Бірн відповів, що в нього виникла така ідея після того, як він відвідав традиційний театр «но» в Японії, де актори в надміру великих костюмах, що нагадують широке вбрання самураїв, наштовхнули його на асоціацію: «Я зрозумів, що, авжеж, цей прямокутний контур схожий на костюм бізнесмена, виглядає як чотирикутник з головою, яка стирчить вгорі». Спалах прозріння Бірна настільки сильно поширився в поп-культурі, що його сценічний костюм став символом 1980-х років, їхнього достатку та бравади. Стільки людей все ще пам’ятають той величезний костюм саме тому, що він чітко втілює всю суть чоловічого костюма, який робить свого власника більшим, водночас поглинає його, змушуючи зникнути. Такий одяг стає фасадом, за яким можна заховатися.

Кожна зустріч двох людей несе ризик потенційного конфлікту, і ми постійно намагаємося контролювати, як сприймає нас наше оточення. На противагу класичному трактату про війну Карла фон Клаузевіца, Сунь-цзи часто цитують, коли мова здебільшого про конкурентні середо­вища на кшталт бізнесу, судових справ та особистої сфери. Стратегічні поради про те, як ввести противника в оману, здаються, мабуть, більш універсальними, бо вони відповідають нашому сприйняттю людських взаємодій загалом. Але ще й тому, що ідея книги «Мистецтво війни» в тому, що найкраща стратегія – уникати відкритих конфліктів.

Так само і тварини, чий світ ми часто вважаємо ареною жорстокості, прагнуть за можливості уникати фізичних конфронтацій. Суперники гострять роги, скалять зуби, наїжачуються, ричать і стають дибки, і коли в кращому разі внаслідок цих дій один з противників відступає, інший нападати не буде. В іншому разі вони намагаються стати непомітними та вислизнути геть. Схоже, і люди сподіваються або відлякати конкурентів дорогим і красивим одягом, або уникнути насмішок та цькувань, одягаючись так само, як більшість. Це дає нам доволі сумну картину світу, де кожен бореться з усіма іншими. Зате розрада в тому, що фізичне протистояння здебільшого замінюється спілкуванням, навіть якщо те й буває побудованим на брехні.

Можливо, тим, що робить нас людьми найбільше, є здатність маніпулювати сприйняттям інших заради власного блага? Що наша здатність обманювати дає змогу вирішувати ті самі старі конфлікти не зброєю, а словом? І якщо це справді так, то про що це свідчить: про нашу винахідливість й винайдення нових методів, чи неспроможність й далі вирішувати старі конфлікти? Чи є обман показником цивілізованості, чи то наша цивілізація побудована на обмані?

Нечесні методи

Вічний жорстокий і кривавий стан війни, в якому перебуває природа, може здаватися далеким від сучасних професіоналізованих воєн, які все частіше ведуться дистанційно і в яких все залежить від інформації та вміння обманювати, як-от «хірургічна» війна в Іраку та війни безпілотників у Афганістані. Лише у США на сьогодні 16 різних секретних спецслужб, з яких найбільш відомою є ЦРУ, хоча й не найбільшою. Кібервійна майбутнього, якщо вірити слухам про існування китайської армії хакерів, буде проведена без жодного пострілу, і, допоки вона не завершиться, ніхто про неї й не знатиме.

Сьогодні ідеали Сунь-цзи та Одіссея отримали перевагу. Жодні війська, яким не бракує розуму, з власної волі не виходили б загонами проти ворога і не прагнули битися «людина проти людини». Хоча й під час Другої світової прихильникам камуфляжу Дакіна доводилося запевняти військових у тому, що маскувальна тактика не означала поразку, сучасні експерти з Науково-дослідного інституту оборони говорять, що камуфляж і обманні маневри для НАТО насамперед мають на меті запобігти втраті людських життів.

Наполеон вів своїх солдатів на неминучу смерть проти військ росіян із твердим переконанням, що французькі жінки виховають нових бійців. Траншейні стратегії в Першій світовій війні передбачали чітко окреслені лінії фронту, які пізніше виявились безглуздими, адже солдати мусили місяцями сидіти в страху та стражданнях за застреленими побратимами задля примарної надії відвоювати кілька метрів території для батьківщини. Холодна війна велася на засадах обману, шпигунства, зрад і таємних військових операцій, однак в ній проглядалася певна симетрія дій, а країни-вороги принаймні на офіційному рівні дотримувались певних правил.

Сьогодні під грифом секретності зникли не лише факти про збір інформації, а й про акти насильства. Нинішня «війна з терором» не має ні чітких фронтів, ні бійців у розпізнавальній формі. Важко навіть з певністю твердити, що це війна. З одного боку, стверджують, що терористів не можна назвати солдатами. З іншого боку, ми чуємо, що воєнні дії США є лише прикриттям справжніх намірів розкрити можливості іноземного бізнесу. Одна сторона атакує під прикриттям цивільного населення, інша проникає на територію ворога під покровом ночі, проводить допити у віддалених місцях, водночас частину роботи виконують дрони.

Якщо ці тіньові підходи й здаються новими, то лише тому, що ми не маємо звички озиратися далеко назад. Період добре видимих і чітко окреслених фронтів є радше винятком в історії протистоянь. Морський чорт (Lophius piscatorius) є майстром камуфляжу, він майже непомітно лежить на морському дні і вдається до обманного маневру – використовує свій наріст, що стирчить із чола і колихається у воді, як апетитну маленьку приманку. Коли менша тваринка наближається понюхати, розчахується велика щілина-пащека і тваринка зникає в ній. Для наших найближчих родичів, шимпанзе, підступні набіги – єдина відома тактика війни. Вдалося виявити близько 20 самців шимпанзе з однієї групи, що були задіяні в такій діяльності: за певним невідомим сигналом вони збираються приблизно кожні два тижні і безшумно направляються один за одним через джунглі на сусідню територію. Там вони часто нападають на слабкого самця або беззахисних дитинчат, а тоді зникають. Сліди ранніх поселень людей вказують на застосування схожих стратегій. Найкращою тактикою тоді було отримати перевагу, вдаючись до несподіваної атаки чи технологій. Відомою тактикою було запросити сусідів на мирну святкову вечерю, а тоді несподівано вбити гостей.

Саме таким стратегіям покликані запобігти Гаазька та Женевська конвенції: заборонено вдаватися до фальшивих пропозицій переговорів чи укладання миру, прикриваючи ними напади, вдавати із себе пораненого, цивільного чи нейтральну сторону. І водночас Женевська конвенція визнає дозволеними обманні маневри, зокрема камуфляж та фальшиві військові операції. На війні дозволено не все, проте частина прийомів не забороняється. Що з двох найгірше: «чесна» війна з великими втратами чи «обманливі» методи з меншими втратами, але більшою небезпекою та непевністю для цивільного населення? І що ж, якщо так взагалі можна сказати, більш цивілізовано – відправити загін молодих чоловіків у розпізнавальній формі на поле бою, щоб вони там повбивали один одного за встановленими правилами, чи війна, основана на підступних вбивствах і терорі?

Таке питання надто однозначне. Обман завжди буде частиною війни, як і відкрите протистояння, дипломатія та політика. Обманні маневри та камуфляж чітко демонструють, наскільки ми неоднозначно ставимося до шахрайства та обману – з одного боку, у нас викликають захоплення спритні шахрайські маневри та дії таємних агентів, що, як і Одіссей, віддають перевагу хитрощам над силою. З іншого боку, ми зневажаємо ворога, який не хоче показувати своє обличчя і атакує крадькома. Можливо, цей парадокс є однією з причин, чому камуфляж так полюбився в моді. Нам ніколи не вдається достоту прояснити наше ставлення до обману, і нас це, як і грецьких авторів трагедій, спонукатиме повертатися до тем брехні та обману, підбирати візуальні образи та крутитися довкола них, так само, як ми крутимося довкола експериментів з нашим стилем.

Тактика самообману

Після Другої війни в Перській затоці американський аналітик оборони Кевін Вудс отримав доступ до соратників Саддама та всієї доступної документації за годину перед вторгненням. Картина, що складалася в процесі його ретельного дослідження, показала, що Саддама мало хвилювали американські погрози, оскільки він – на відміну від решти світу – був переконаним, що Ірак вийшов переможцем із вторгнення в Кувейт у 1990-х. Автор Ян Леслі використовує ці висновки як типовий приклад масштабного самообману у своїй книзі «Природжені брехуни» (Born Liars, 2011). Чим далі ваші опоненти від вас, тим легше обманювати себе щодо їхньої справжньої спроможності. Саддам волів вважати американців слабкими і турбувався більше про своїх сусідів, Іран та Туреччину.

На Заході могло здатися дивним те, що Саддам провокував вторгнення, замість того, щоб визнати, що у нього не було зброї масового знищення. Але Захід його не цікавив, з його сприйняттям реальності було зрозуміло, що Хусейн підтримував чутки про таємні склади зброї. Він вважав такий блеф необхідним для підтримування поваги в регіоні. Водночас його міністри не руйнували його ж ілюзій. Багатьом відома сумнозвісна історія про Ріяда Ібрагіма, міністра охорони здоров’я, який під час ірано-іракського конфлікту зробив помилку, повіривши Саддаму, коли той попросив своїх міністрів чесно висловити йому свою думку. Ібрагім висловився, що президенту варто тимчасово піти у відставку, а тоді повернутися після укладення мирної угоди. Саддам наказав негайно його спровадити, а наступного дня понівечені рештки тіла чоловіка доставили його дружині додому під двері.

У 1941 році Сталін відмовлявся вірити, що нацисти можуть здійснити вторгнення в Росію, незважаючи на нарощування військ уздовж кордону. А нацистські офіцери тоді ж хотіли вірити у ту версію реальності, яка їх найбільше влаштовувала. Саддам не лише керувався своєю звичною логікою, а й усував тих, хто міг висловити будь-яку незгоду. Коли він нарешті визнав свою помилку і заявив, що не має зброї масового знищення, то було вже пізно: брехня діяла настільки ефективно, що навіть декілька його ж людей найвищих рангів досі вірили, ніби зброя справді існує. Поєднання тактики обману та самообману Саддама створило систему, яка сама ж себе підсилювала.

По той бік океану лідери були не такими далекоглядними, якими могли би бути. У своїй книзі «Безумство дурнів» (The Folly of Fools) біолог Роберт Тріверс описав обман і самообман, до якого вдаються і тварини, і люди. Одним із його прикладів є події в США після 11 вересня 2001 року. Влада прийняла рішення одразу ж напасти на Ірак, ґрунтуючись на двох твердженнях, які згодомвиявилися фундаментальними помилками: що Усама бен Ладен пов’язаний з Іраком і що країна володіє арсеналом зброї масового знищення. Аби з’ясувати істинність звинувачень та оцінити наслідки можливої війни, було створено низку слідчих груп. Висновки в основному свідчили проти атаки на Ірак. Але підготовка до війни була вже розпочата, і ті, хто приймав рішення, вирішили проігнорувати всі попередження.

Тріверс зазначає, що це характерно і для рішень на індивідуальному рівні: з моменту, як тільки ми робимо вибір, надалі хочемо чути лише підтвердження на його користь, а не контраргументи. На наступному етапі це приводить до пошуку підтвердження власної правоти, що базується на помилкових припущеннях. Що також, здається, є постійною темою у війні. Особливо якщо війна ведеться на чужій землі. Перед Першою світовою всі сторони були впевнені, що вони переможуть, і швидко. Так само помилялися британці в Туреччині в 1915 році та американці у В’єтнамі. Попри всі такі приклади з історії, які вказують на те, що ті, хто воює на власній території, є більш мотивованими супроти тих, хто перебуває на чужій. Британські офіцери та політики були впевнені, що один британець битиметься за десятьох турків у бухті Сувла, однак подальша статистика свідчить про протилежне. Війна у В’єтнамі була заздалегідь підготовлена, все спланували ретельно, за одним принциповим винятком: американці суттєво недооцінили витривалість та силу бойового духу в’єтнамців.

З погляду біології, за Тріверсом, одна з основних відмінностей між сучасними та конфліктами попередніх століть полягає в тому, що ми розучилися робити висновки: ті, хто розпалюють війни, не лише не ризикують своїм життям і здоров’ям, а й бояться втратити репутацію. Що гірше, схильності до самообману та безглуздих рішень не відсіюються природним шляхом. Інша відмінність полягає в тому, що тепер самообман перемістився у колективну культурну площину: в організованих суспільствах лідери повинні виправдовувати самообман не лише перед собою ж, але і перед своїм народом, що вимагає значних ресурсних затрат, зокрема й інформаційної роботи, застосування PR-технологій. За шимпанзе такої поведінки досі не спостерігалося: схоже, їм цілком достатньо вбити когось таким чином, аби самим не загинути.

Добре налагоджений самообман

«Сила і підступність є на війні двома головними чеснотами», – казав Томас Гоббс, філософ, відомий також тим, що описував природний стан як «боротьбу всіх проти всіх». Якщо самообман також зараховувати до рушійних принципів війни, то це частково буде пов’язано з тим, що він підсилює обидві згадані раніше «чесноти». Ймовірно, мати завищене уявлення про свою позицію в конфліктній ситуації було давньою еволюційною перевагою, бо ті, хто вірить у свою перемогу, здаються сильнішими і краще борються. Так само найкращий ошуканець той, хто вірить у свою брехню. Як писав Марсель Пруст у своєму циклі романів «У пошуках утраченого часу»: «Ми перестаємо помічати, що брешемо, не тільки брешучи іншим, але й собі».

Багато в чому людське суспільство нагадує решту тваринного світу: складні форми шахрайства та обману існують скрізь. Обман тварини розвивали протягом мільйонів років, часто навіть не усвідомлюючи його, люди ж можуть контролювати свою брехню. До певної межі. Наша здатність до самообману також є більш складною, ніж ми бачимо в природі, і коли самообман поширюється на цілі системи, це призводить до безглуздих конфліктів. Водночас людський мозок може викривати власний обман, а наші гнучкі культурні механізми дають нам змогу пристосуватися до дійсності. Саме завдяки розумінню естетики Еббот Таєр зумів зрозуміти принципи маскування. А можливість вникнути в бачення німців дала змогу англійським офіцерам під час Другої світової війни реалізувати свій подвійний блеф. Ми навіть можемо взяти візуальні елементи з однієї галузі, наприклад, військової, і надати їм зовсім іншого сенсу в інших сферах, наприклад, в моді та мистецтві. Унікальною людину робить наша здатність до самокритики та аналізу. Розрізнити обман інших може бути нелегко, але той, хто вміє викривати власний блеф, по-справжньому кмітливий.

Уже перед самісіньким моїм виходом з Науково-дослідного інституту оборони Даніела Гайнріхен вирішує щось мені показати. Вона спроваджує своїх колег, бо хоче зберегти цю таємницю до наступної їхньої проектної зустрічі. Вона робить із захопленням кілька кліків по екрану свого комп’ютера і знаходить відеофайл. Лиш тепер я вперше бачу фальшиві швейцарські будиночки з їх ідеальними фасадами. Раптом ворота відсуваються вбік, відкриваються отвори, і альпійську ідилію порушують довгі гарматні жерла. Старший чоловік вказує на будиночок і починає пояснювати, як працює артилерія.

– І таке там повсюди – дивіться, цей також не справжній! – каже Даніела.

Легко зрозуміти її захоплення. Бачачи, як знайомі предмети змінюються на очах, помічаючи, як щось приховане потрапляє в поле зору. Крістіан Шваґер та інші відстежили понад 200 таких конструкцій, про які тепер відомо всім. Об’єкти, що потрапили на світлини Шваґера, більше не є військовими, вони стали культурним надбанням. І навіть більше. Коли фотографії з’явилися в книзі, вони отримали ще й художню цінність, адже нагадують нам про людську слабкість. Ми бачимо лише найочевидніше, а тому легко дозволяємо пошити себе в дурні.

Фальшиві фасади стали даниною людській творчості та візуальній чутливості. Їхні творці достеменно знали, що їм потрібно зробити, щоб обдурити око. Можливо, захоплення Даніели цим камуфляжем суто професійне, але кожен, хто перегляне той відеоролик чи книгу Шваґера, відчує певне задоволення, побачивши майстерно виконаний, а потім викритий обман. Може, ніхто не любить, коли його обдурюють, але обманом захоплюється багато хто.

Цивілізація

Гамсунівський міф про створення світу – Макіавеллівський інтелект – Таємні коханці – Томас Гоббс – Звідки береться довіра? – Вроджений детектор брехні – Плітки Джейн Остін – Зрадливі мухоловки – Проблема паразитування – Релігія проти обману – Чесні таксисти – Сонцезахисні окуляри-підробки і мораль – Брехня і творчість – Правда і мова – Чи існує правда?

Роман Кнута Гамсуна «Плоди землі» 1917 року починається з фабули, в якій безіменний мандрівник бреде дрімучими лісами. Тоді чоловік знаходить придатне для життя місце, і лише тоді він отримує ім’я – Ісак. Він зводить стійбище і заводить кіз. Тепер йому доводиться турбуватися про те, щоб кози отримували їжу, поки його немає поблизу, і його мозок починає метикувати: «Нужда робить винахідливим, його мозок був сильним і сприйнятливим, він розвивав його все більше і більше». Ісак винаходить пристрій: діжку, яка повільно наповнюється водою протягом чотирнадцяти годин, тоді ця діжка під вагою нахиляється, запускаючи механізм, який наповнює коритця кіз кормом.

Нам подобається ця історія про те, як людина приборкує природу, про возвеличення розуму. Так ми можемо спостерігати за зародженням і розвитком культури в садибі Ісака, його кмітливі рішення повільно, але впевнено долають практичні проблеми. Саме так більшість уявляла собі історію людського розвитку, аж до 1976 року. Саме тоді психолог Ніколас Гамфрі опублікував статтю під назвою «Соціальна функція інтелекту» (The Social Function of Intellect). У ній він висловив ідею про те, що наш мозок розвивався не так через примхи природи, як під впливом людського оточення.

З настанням зими в Ісаковій садибі Селланро вода замерзає, і годівниця вже не працює. Ісак вже зрозумів, що самотужки з господарством не впоратися, і вирішив, що йому потрібна на допомогу жінка. Згодом з’являється Інґер, і вони стають парою. Ісак мало переймається тим, що в неї заяча губа, бо жінка працьовита; життя стає легшим, адже тепер всю роботу та обов’язки можна ділити на двох. І лиш тепер розумові здібності Ісака зазнають серйозних випробувань. Інґер йде, кажучи, що повинна навідати сім’ю. Ісак розгублений, бо переживає, чи вона взагалі збирається повертатися. Та через певний час Інґер таки повертається і приводить корову, яку, за її словами, виростила сама. Ісак підозрює, що вона вкрала корову, і таємно роздумує про те, аби позбутися доказів, забивши її. Згодом виявляється, що історія про корову була правдою, ніхто її не крав, та щодо родичів Інґер в Ісака виникають щораз нові питання. І боротьба з природою – ніщо супроти цього. У лісі та на полі Ісак, може, й велет, але в соціальних зв’язках він схожий більше на маленьку дитину, тут його мозок недостатньо розвинутий.

У 1970-х роках ідея Ніколаса Гамфрі полягала в тому, що людський «творчий інтелект» корисніший в соціальних відносинах, ніж у роботі, і що брехня та обман відігравали важливішу роль у розвитку нашого інтелекту, аніж чесна робота. Проте цю думку прийняли не надто добре. У «Плодах землі» все також доволі просто: ми симпатизуємо працьовитому Ісаку, а не Олін, маніпулятивній родичці Інґер. Саме вона підсилає вагітній Інґер зайця, через якого, згідно із забобонами, дитина може народитися із заячою губою. Коли в Інґер народжується саме така дитина, вона у відчаї вбиває її. Пізніше Олін знаходить могилку і відправляє Інґер до в’язниці за вбивство немовляти. Потім, користаючи з відсутності Інґер, вона представляється служницею, заговорює та спритно обводить довкола пальця Ісака, крадучи його худобу. Одна річ – те, хто нам подобається, інша річ – хто тут найхитромудріший.

Думки Ніколаса Гамфрі поступово підхоплювали інші. Чи може обман стати рушійною силою еволюції? Якщо це твердження правильне, то більш розвинуті види повинні вдаватися до обману, схожого на людський. У 1982 році Франс Де Вааль видав книгу «Політика шимпанзе» (Chimpanzee Politics), де описував свої дослідження групки шимпанзе в нідерландському зоопарку та ієрархічні стосунки в цій невеликій групі. Де Вааль, відсилаючи до досліджень Нікколо Макіавеллі про союзи та їхні маніпулятивні дії у Давній Італії, показав, як шимпанзе подібно постійно блефували та обманювали одне одного. Одна зі сцен у книжці розповідає, як самка шимпанзе проганяє іншу. А тоді вона начебто передумує і по-дружньому простягає в знак примирення лапу. Молода суперниця нерішуче повертається, аби прийняти жест, і, коли підходить достатньо близько, старша самка кидається і кусає її. Де Вааль називає цю тактику «оманливою пропозицією примирення». Саме проти таких дій на війні спрямована Женевська конвенція, і, як зазначає автор Ян Леслі у своїй книзі «Природжені брехуни», «цей прийом знайомий кожному, хто бував на дитячому майданчику чи дивився “Клан Сопрано”».

Два приматологи Річард Бірн та Ендрю Вайтен захоплювалися як теорією Гамфрі, так і дослідженнями Де Вааля, що надихнуло їх видати у 1988 році свою книгу «Макіавеллівський інтелект» (Machiavellian Intelligence), де вони систематизували приклади хитрощів та обману серед приматів. Їхні погляди на шахрайський інтелект мали великий вплив, на них посилалися психологи та економісти. Хоч їхні приклади і мали здебільшого описовий характер, незабаром до їхнього підсилення долучився і соціальний антрополог Робін Данбар. Він виявив, що розмір мозку відносно маси тіла систематично змінюється у приматів залежно від виду, і спробував дослідити, чи існує відповідність між соціальними здібностями виду та розміром їхньої кори головного мозку, тією частиною, що відповідає за соціальні навички. Кореляція, яку він прослідкував, виявилася вражаючою.

Що до більших колоній належали тварини, то більшою була кора їх головного мозку (cortex cerebri). На основі виведеної формули він підрахував, що розміру людського мозку має бути достатньо для взаємодії в соціальній групі, що складається з приблизно 150 людей. Проглядаючи антропологічні та соціологічні дослідження групової динаміки, він постійно доходив до підтвердження цієї кількості. Данбар вивчив 21 громаду мисливсько-збирацького типу по всьому світу і виявив, що кількість учасників кожної була в середньому 148,4 особи. Сучасні корпоративні структури та військові підрозділи також зазвичай складаються з об’єднань приблизно по 150 людей. Це підтверджувало не надто приємну теорію Бірна і Вайтена про те, що наш інтелект ґрунтується на «соціальних маніпуляціях, обмані та корисливій співпраці».

Наступний крок знову був за Бірном, він став досліджувати зв’язок між розміром мозку і обманними діями. Цілком закономірно виявилося, що тварини з невеликою корою головного мозку були не такими здібними брехунами – лемури, наприклад, рідко коли обманюють. Водночас, при дослідженні тварин з більшою корою головного мозку, була виявлена пряма кореляція між розміром кори та тим, як часто вони вдаються до обману. Дослідження дійшли аж до тварин з найбільшою корою головного мозку – людиноподібних мавп. З усіх піддослідних звірів мавпи були найбільш маніпулятивними та схильними до обманювання. Вид на вершині цієї шкали в його дослідження не включено, однак навряд чи хтось стане заперечувати, що homo sapiens є найбільшими брехунами.

Сучасні люди організовуються у гігантські мережі та громади – найбільші та соціально найскладніші з тих, що коли-небудь існували. Люди постійно опиняються в різних ситуаціях та зв’язках, де їм доводиться зважувати, довіряти іншим чи ні. Але як ми до цього дійшли? Коли насправді люди почали довіряти один одному і як сформувався той баланс довіри та скепсису, який нам доводиться відчувати у повсякденному житті?

Випущені птахи

Кабінет Туре Шлаґсволда в Бліндерні містить більше косметичних засобів, ніж я міг би очікувати побачити в шістдесятирічного чоловіка-біолога. Але колір фарби для волосся явно не призначений для його власної сивої шевелюри, що чесно свідчить про його статус та вік: норвезький академік, що ось-ось сягне пенсійного віку після наукової кар’єри з кількома нагородами та зарахуванням до ексклюзивної категорії за міжнародним індексом цитувань (ISI) – справжній інтелектуальний альфа-самець. Сонцезахисний крем також там явно не для нього самого. Ці продукти, як і акрилова фарба, яку він придбав у художньому магазині, в нього для того, аби обдурювати дрібних пташечок. У нього є і більш спеціалізоване обладнання для тих самих цілей: запис пташиних звуків та динаміки для їх відтворення, опудала птахів та пастки, щоб зловити їх живими. Однак коли він прив’язує снігоступи і виходить у ліс, то це ніяк не задля особистого задоволення від виловлювання птахів: все це він робить заради науки. Зокрема аби з’ясувати, як самі тварини обманюють одні одних. У даному випадку – пташки-мухоловки.

– У нас тут дві великі клітки, у кожну з яких ми саджаємо по самцю мухоловки, а тоді спостерігаємо, де самка хотіла б звити гніздо. Біля кожної клітки з колонки ми відтворюємо запис пташиного співу. Якщо у нас два самці однакового окрасу, то самка вибирає того, чий співочий репертуар різноманітніший.

Проте співи – це лише один з критеріїв самки. За кілька хвилин вони оцінюють зовнішність, місце перебування та статус самця і вирішують, хто їм підійде найкраще. І ось тут у гру вступають засоби від «L’Oréal» з кабінету вченого. Самці норвезької мухоловки зазвичай мають чорно-біле оперення, а самки – коричневе, що відповідає загальновідомому шаблону в природі: самці мають яскравий різнобарвний вигляд, а самки більш анонімні і губляться на фоні. Але деякі самці з якихось причин коричневі, і їх майже неможливо відрізнити від самок.

– Перший раз, коли я впіймав такого, то зазначив у протоколі «самка», – каже Шлаґсволд. – А наступного дня птах заспівав і спарувався з іншою самкою.

Напрошувалося питання, чому деякі самці надавали перевагу бути більш схожими на самок. Під час цієї вирішальної зустрічі між двома статями, можна було б подумати, що розумно самцям якомога краще продемонструвати свою мужність. Тож кого саме вони намагаються обдурити цією стратегією, яка, очевидно, настільки поширена в природі, що отримала окрему назву.

– Статева мімікрія, – каже Шлаґсволд. – Якщо господар території приймає їх за самок, то самці можуть вільно перебувати серед самок і, можливо, отримати нагоду спаруватися з якоюсь. Але ми перевірили цю гіпотезу, і виявилося, що жоден з виводків молодняку не був запліднений коричневим самцем. А отже, вони ніякі не ошуканці, чи, якщо вжити більш уїдливий вислів, не sneaky fuckers (підступні коханці).

Тут нам доведеться перервати на мить розмову з Туре Шлаґсволдом. Я був настільки захоплений цим висловом, що записав у нотатник, підкресливши двічі, аби не забути дослідити пізніше. Виявилося, що поняття sneaky fuckers є доволі усталеною концепцією в біології. Самці жаб невеликих розмірів, наприклад, які квакають недостатньо добре, аби привабити самок, часто намагаються сідати непомітно біля своїх конкурентів більших розмірів. Коли самки жаб підходять на парування з альфа-самцями, утворюється своєрідна черга, і в момент очікування дрібні самці можуть підкрадатися, щоб спаруватися з однією чи кількома з них. У поєднанні з оманливою зовнішністю така стратегія ще ефективніша, тому й самці деяких видів змій і риб схожі на самок, тому вони можуть приєднуватися до парування без відома іншого самця.

Один із найбільш вишуканих схожих прикладів можна знайти серед кальмарів. Ці тварини можуть легко самостійно змінювати форму та колір, а отже, таким чином набувати того вигляду, який найвідповідніший у конкретній ситуації. В YouTube можна знайти ролик, де видно самця кальмара, який збирається спаруватися зі самкою, аж раптом з’являється третій учасник. З вигляду це ще одна самка, яка прокрадається поміж них. Здивований самець намагається спаруватися з новенькою, яка є насправді самцем, що встигає за той час злучитися з єдиною в компанії самкою. Деякі кальмари настільки хитрі, що можуть навіть мати вигляд самців з одного боку і самки – з іншого. Точнісінько як танцівниця у старому кліпі Вітні Г’юстон 80-х років. І, можливо, щось у тому дусі, як слова пісні, й думає розчарований кальмар: «Я хочу танцювати з кимось, хто мене любить»^[4].

Дуже важко, спостерігаючи за такими сценами, не наділяти тварин людськими рисами. Я гигочу над недоумкуватим самцем кальмара, який дозволив себе обманути, і навіть не знаю, кому співчувати більше з тих двох інших. За декілька кліків в інтернеті я виявляю людське втілення цієї тактики. Я швидко знаходжу визначення «підступного коханця» (sneaky fucker) в Urban Dictionary: «Особа, яка видає себе за гомосексуала, аби дружити з представниками протилежної статі, які нічого не підозрюють, і з якими він або вона прагне мати статеві контакти». Невдовзі я натрапляю на вебсайт під назвою «транс-спокуса» (trans seduction), який, очевидно, представляє абсолютно окремий жанр серед еротичних пропозицій інтернету. Там статева мімікрія відіграє важливу роль: вся концепція базується на тому, що чоловіка «спокушає» красива жінка, яка, як виявляється згодом, має чоловічі прибамбаси під спідницею, і потім вони займаються сексом несподіваним чином. Хоча це навряд чи так несподівано для цільової аудиторії жанру. Коли я трішки оговтуюся і вже наміряюся увімкнути фільтр безпеки на комп’ютері, раптом виявляю, що в інтернеті є своя історія з оманливими дівчатами. Раніше в онлайн-просторі панували чоловіки, тож, видаючи себе за жінку, можна було отримати багато переваг. Це призвело до широкого використання несправжніх жіночих аватарів, яке, своєю чергою, породило велику недовіру. Така недовіра й досі існує у світі онлайн-ігор, адже тодішні оцінки показали, що майже половина гравців з іменами жіночих персонажів у «World of Warcraft» були чоловіками.

– Але вернімося-но до цих пташок-мухоловок, – каже Туре Шлаґсволд. – Аби перевірити, чи повірили господарі території самцям з оперенням самок, ми встановили клітку. Спершу ми помістили в неї самку. Господар території підлетів до клітки і застосував свої співочі приманки, прагнучи заманити самку. Коли ми помістили чорно-білого самця в клітку, господар розлютився і кинувся на клітку, намагаючись напасти на чужака всередині. Але коли в клітці опинився коричневий самець, господарів-самців вдалося обхитрувати. Вони підлетіли до клітки і спробували привабити цю фальшиву самку.

Коричневі самці під прикриттям, можливо, й отримують небажану увагу від господарів територій, але водночас вони можуть досхочу залишатися на тій території, і ніхто їх не проганяє. І хоча вони не відбивають самок в альфа-самців, зате починають розчепірювати пір’я, співати, самки розуміють, що то самці, і так вони паруються. Шлаґсволд з партнерами створили модель теорії ігор, щоб продемонструвати ймовірне пояснення, чому альфа-самці не проганяють фальшивих: для самця може бути надто небезпечно проганяти самку, тож еволюційно склалося так, що для них же краще виявляти надмірну довіру і дозволяти себе обманювати час від часу.

Довіра та недовіра

Людські взаємовідносини побудовані на довірі. Слово «цивілізація» часто створює в уяві образи будівель, інфраструктури та технологій – водночас поняття «цивілізованість» спонукає думати про мир, довіру та справедливість. На надгробку Іммануїла Канта написано: «Дві речі сповнюють мою душу завжди новим і все сильнішим здивуванням і благоговінням, чим частіше і триваліше розмірковую про них, – це зоряне небо наді мною і моральний закон у мені». Кант є одним із найбільш цитованих мислителів-етиків, і це його висловлювання, з огляду на все, суттєво суперечить опису колеги Томаса Гоббса природного стану як «війни всіх проти всіх», де місця для довіри немає. Наші релігії та суспільства розробили низку моральних норм та правових процедур, аби ми не переходили меж. Чи означає це, що ми за своєю природою схильні обманювати та брехати, що вимагає постійного контролю? Чи ці правові та етичні структури є лиш формальним втіленням вродженої моральної інтуїції?

Досліджуючи етику, біологи часто звертаються до теорії ігор. Вони застосовують математичні моделі, аби підрахувати, які стратегії виграшні в довгостроковій перспективі, а відтак вони можуть спрогнозувати, які типи поведінки можуть логічно розвинутися з часом. Багато тварин обманюють одне одного, та часто дозволяють обдурити себе. Мавпи, наприклад, здатні видавати фальшиві звукові сигнали небезпеки, аби відігнати решту групи подалі, коли самі знаходять щось смачненьке. Ігнорування сигналу небезпеки може призвести до того, що теоретики називають «значними потенційними наслідками» (інші називають це смертю), тож залишитися не ризикує ніхто. Але якщо таких фальшивих сигналів надто багато, виникає так званий ефект перенасичення, і сигнал втрачає свою переконливість. Тому мавпи можуть блефувати лише певний проміжок часу.

У Західній Африці поширене сімейство отруйних метеликів, яке налічує п’ять різних видів. У цій же місцевості мешкає ще один вид метеликів, який не належить до сімейства отруйних, є їстівним і чудово смакує іншим. Цей вид розвинув здатність імітувати всі п’ять отруйних видів, аби захиститися від птахів. Самка здатна відкладати п’ять різних типів яєць, які можуть вирости і стати копіями кожного з отруйних видів. Неймовірно – але для чого мучитися і наслідувати всі види, якщо можна було б спеціалізуватися на якомусь одному з них? Відповідь криється в так званій частотності вибору. П’ять скопійованих типів існують у такому місці і в той час, що відповідає видам, які вони наслідують. Якщо кількість імітованих метеликів стає надто великою відносно таких самих справжніх, обман втрачає свою цінність, бо існує загроза, що птахи навчаться розпізнавати серед усіх них їстівних представників. Точнісінько як і у військовій сфері – погано, якщо противникові відомо, на що звертати увагу.

Це звучить доволі позитивно і нагадує про один з аргументів Канта проти брехні: якщо всі почнуть брехати, брехня стане невигідною: ніхто і так нікому не повірить. Тож обман обмежується. Однак достовірна і протилежна закономірність: що більше людей говорять правду, то більш цінна брехня. Ось чому метелик розвинув не одну, а цілих п’ять форм обману. Блеф – це гра, яка заохочує інновації.

Оскільки обман настільки поширений в історії нашої еволюції, розвинулося також і безліч стратегій протидії йому, і багато з них нагадують те, що ми назвали б моральним обуренням. Мавпи-резуси мають особливий сигнал, яким вони повідомляють зграю, що знайшли їжу, але іноді вирішують його не застосовувати. Біолог Марк Гаузер виявив, що 55 % мавп, яких він вивчав, приймали рішення не давати знати про свою знахідку – однак вони були за це покарані. Якщо інші мавпи виявляли обман, вони цькували, переслідували та атакували тих, хто приховав інформацію, як наслідок, це призводило до того, що шахраї їли менше, бо їм доводилося втікати подалі або ж віддавати напівз’їдені шматочки, аби вгамувати розлючених переслідувачів. Ніхто не любить, коли їх обманюють, навіть мавпи.

Детектор брехні

У 1984 році біолог Джеральд Вілкінсон лежав у дуплі дерева і вивчав колонію вампірських кажанів. Удень ці істоти висять гронами в дуплистих деревах, а вночі летять на полювання. Мов темна хмара, вони несуться полями у пошуках корови, з якої можуть висмоктувати кров. Пізніше тварини збираються на деревах, схожих на печери, де чіпляються лапками і висять отак, повні крові, до наступної ночі. Кров пробирається травною системою і виходить у вигляді смолистих утворень, які падають на дно дупла. Там, заплямований цією кров’яною смолою, і лежав Вілкінсон. Він роздивлявся колонії вампірів у бінокль і виявив, що в дуплі вони не лише спали, а й витрачали третину свого часу на соціальну поведінку, вони торкалися і турбувалися один про одного, мов ті мавпочки. Іноді навіть складалося таке враження, що вони обіймалися і дарували один одному довгі цілунки.

Незабаром Вілкінсон зрозумів, що ці поцілунки виконують практичну функцію. Тварини ділилися їжею. Кажан, який за ніч не знайшов крові, міг звернутися до колеги з набубнявілим животом і очікувати, що той виригне і поділиться з ним частинкою своєї їжі. Ця форма альтруїзму в тварин, яких не поєднували ніякі родинні зв’язки, ніколи досі не була виявлена, і Вілкінсон розпочав цілеспрямоване дослідження, аби дослідити механізм такої співпраці. Спочатку він запідозрив, що тварини діляться таким чином зі своїми кровними родичами зі спільними генами. У такому разі за цим усім стояв би егоїзм: родич отримав би користь від подальшого розвитку спільних спадкових систем, навіть якщо їх носіями були інші. Але експерименти показали, що навіть нічим не пов’язані між собою кажани допомагали один одному. Більше того, існувала чітка закономірність: ті, хто сам отримав допомогу однієї темної та голодної ночі, згодом ділилися поживою з тими, хто їм допоміг раніше. Більше того, вони карали відмовою тих, хто був жадібним і не ділився їжею, висячи при тому з набубнявілим животом.

Така здатність виявляти шахраїв (cheater detection) привернула багато уваги, як ймовірна причина співпраці та вияву чесності між соціальними створіннями. У 1992 році психологиня Леда Космідес та антрополог Джон Тубі висунули свою теорію, за якою в мозку існує окремий «модуль», що розпізнає паразитів. Ідея полягала в тому, що в громадах, де з часом розвинулася широка співпраця, було б великою перевагою мати можливість ідентифікувати тих, хто не робить свого вкладу. У такому разі можна припустити, що протягом тисячоліть еволюція дасть змогу розвинути таку здібність. Космідес і Тубі перевіряли свою гіпотезу за допомогою так званої Задачі вибору Васона (The Wason Selection Task). У 1966 році Пітер Каткарт Васон працював над своєю дипломною роботою, намагаючись з’ясувати, чи вміли люди розв’язувати логічні задачі за допомогою дедукції. Стандартна версія тесту показує зображення чотирьох карт. Кожна карта має певний колір з одного боку і цифровий номінал з іншого. Також додається правило, за яким карта, що показує непарне число, повинна бути червоною на звороті. На малюнку видно, що дві карти лежать так, що помітно їхні кольори: жовта та червона відповідно, а інші дві показують цифри 4 та 7. Запитання таке: які карти потрібно перевернути, щоб перевірити, чи виконується правило?

На подив Васона, виявилося, що більшість людей досить погано розв’язують такі логічні задачки. Менше ніж десять відсотків зуміли вказати правильні картки. Космідес і Тубі змінили формулювання: що, якщо сформулювати логічну задачку як соціальний договір, а учасникам дозволити полювати на правопорушників? Припустимо, що діє правило – лише людям старшим 18 років дозволяється вживати алкоголь, а на картках відображається вік з одного боку, то що тоді буде з іншого? Так, якщо дві картки показують вік 16 і 22 роки відповідно, а на інших двох ми маємо формулювання «п’є пиво» і «п’є содову», то людям набагато простіше визначити, які картки їм потрібно перевернути. «Той, хто п’є пиво, чи йому є 18?», «А цьому всього 16, чи вживає він алкоголь?»

Згодом Космідес з Тубі, як і інші дослідники, сформулювали ряд варіантів схожих правил і випробували їх у різних соціальних групах. Результати свідчили, що люди доволі швидко викривають шахраїв, водночас не дуже добре визначають, хто альтруїстично порушує суспільний договір. Основною метою їхньої роботи було продемонструвати, що мозок – не звичайна обчислювальна машина, яку можна запрограмувати на розв’язання будь-якої задачі, а сукупність механізмів, розроблених для вирішення завдань, що стали особливо важливими для організмів протягом еволюції. Вони зосередилися саме на виявленні шахрайства через припущення, що це одна з найкорисніших рис для передавання генетичним способом.

Дискусія про те, як працює мозок, ще далека від закінчення, і зараз мало хто вірить в ідею «модулів» як якихось запчастин чи друкованих плат у мозку. Зараз мова йде здебільшого про «нейронні мережі». Однак уже багато зроблено для того, аби були підстави стверджувати, що ми маємо вроджену схильність виявляти і карати шахраїв.

Плітки

Роман Трумена Капоте «Почуті молитви» (Answered Prayers) – замаскована художня книжка на реальних подіях. Коли журнал «Esquire» опублікував перші три розділи в 1975 та 1976 роках, тільки й мови було про спекуляції. Річ у тім, що багато сцен про життя багатіїв, секс, пияцтво та соціальне зрадництво явно відтворювали події з життя реальних людей. Капоте побудував цілу кар’єру на спілкуванні з відомими людьми та збиранні пліток про них, а його жага до цікавих історій про реальних людей знайшла своє відображення у прихильних читачах, котрі тепер прагнули дізнатися, про кого насправді йдеться. Журналістська манера письма Капоте полягала в тому, що він завжди вміло висловлював доречні заяви, не згадуючи при цьому джерел. Як метод він застосовував плітки, і в інтерв’ю «Playboy» у 1976 році виправдовував себе так:

Уся література – це плітки (...) А що ж тоді «Анна Кареніна» чи «Війна і мир», чи «Мадам Боварі», як не плітки? А Джейн Остін? А Пруст?

У книзі «Наука добра та зла» (The Science of Good and Evil, 2005) науковий журналіст Майкл Шермер описує основні мотиви пліток так: «Секс, щедрість, зрада, агресія, насильство, соціальний статус, народження та смерть, політичні та релігійні погляди, психічне та психологічне здоров’я, а також різні нюанси людських стосунків, особливо дружби та союзництва. Плітки – це матеріал, з якого пишуть не лише мильні опери, а й класику».

Незалежно від того, вроджена схильність чи набута, людські суспільства та форми спілкування безсумнівно виражають неабиякий інтерес до того, хто заслуговує на довіру, а хто ні. Шермер описує плітки як важливий соціальний механізм підтримки соціального контролю. Обмінюючись інформацією, ми дізнаємось, кому можна довіряти, а кому краще не треба, за кого слід триматися, а від кого – триматися подалі.

Ми любимо пов’язувати плітки з упередженими чутками та правдою сумнівного походження, як і вчинив містер Вікем у романі Джейн Остін «Гордість та упередження», поширюючи чутки про те, як містер Дарсі відібрав у нього титул, який по праву належав Вікему. Елізабет це переконало, що містер Дарсі зарозумілий і пихатий, але насправді Вікем отримав від Дарсі гроші, програв їх в азартні ігри, а тоді спробував знеславити сестру Дарсі, аби заволодіти статками їхньої сім’ї. Благородний містер Дарсі нікому не розповідав справжньої історії, але якби плітки не грали так проти нього, можливо, в Елізабет було би більше шансів розпізнати правду. Пізніше вона усвідомлює, що Дарсі – чоловік честі, лиш завдяки говірким родичам, яким важко втриматися від розповідей про те, на які жертви довелося піти містеру Дарсі, аби врятувати честь своєї молодшої сестри.

Письменники Роберт Вернік та Роберт Фулфорд стверджували, що плітки є вихідним пунктом всього мистецтва оповідей. Адже що таке плітки, як не засіб дражнити цікавість аудиторії, даючи достатній обсяг інформації, водночас розповідаючи не все, щоб мати можливість й надалі втримувати їхню увагу? І коли ми натрапляємо на типовий наратив, хіба не ставимо собі одні і ті ж самі запитання? Що це за тип? Він закоханий? А вона любить його? Чи багатий він? Чи вона вірна? А що кажуть на це батьки?

«Дон Кіхот» – книжка, яку часто називають першим сучасним романом, рясніє дрібними історіями-плітками. Історії Діккенса, які знаходили своїх читачів у жанрі газетних фейлетонів, також пересипані чутками («Ви чули, що сталося з маленьким Олівером?»). Описи власної сім’ї та соціальних зв’язків навколо них Марселем Прустом також є першосортними плітками-спостереженнями.

Сьогодні достатньо заглянути до інтернет-видань, аби впевнитися, що плітки й далі не втрачають своєї привабливості. Весілля знаменитостей та зрада акторів задовольняють одразу декілька потреб: вони розповідають нам про секс та стосунки, і водночас надають інформацію про життя людей із високим статусом. Відверті зізнання, які ми читаємо у формі автобіографічних книг чи звичайного інтерв’ю, також спрацьовують як плітки, надаючи нам інтимні подробиці та оповідки про сором і успіх. Прочитавши кілька абзаців такого контенту, у нас неминуче виникає певне сприйняття людей: хтось викликає симпатію і довіру, а хтось здається снобом і дурником. Ми думаємо, що змогли заглянути за фасад, і хоча більшості з нас ніколи може й не випасти нагода зустрітися ні з Анджеліною Джолі, ні з Дженніфер Еністон особисто, у нас виникає приємне відчуття, немов ми вже й так з ними знайомі.

Те саме стосується персонажів серіалів, за якими ми спостерігаємо з екранів. Соціологи називають їх нашими «парасоціальними друзями» саме тому, що ми обговорюємо їх так само, як і реальних знайомих: ми обмінюємось думками про те, що це за люди, хвилюємося і радіємо за них. Наш приймач пліток постійно увімкнений, і завдяки медіа цей приймач ловить найвіддаленіші сигнали, навіть ті, які, здавалося б, геть за межами нашого інтересу.

Хоч би якими вдумливими читачами ми були, у нас завжди залишатиметься голод до пліток. Як стосовно героїв роману, які постійно падають і піднімаються в нас на очах у ході сюжетних вивертів і поворотів, так і самого автора. Нам здається, що на основі його творів ми можемо віднайти сліди того, наскільки він розуміється в історії, стилістиці та мові, аби пізніше, ведучи літературні дискусії зі своїми друзями-читачами, надати йому певну оцінку, поставити палець вгору чи донизу. Були часи, коли літературознавці стверджували, що проводять аналіз творів, не зважаючи на своє ставлення до автора, але тут криється й певна доза самообману. Сьогодні більшість не стане заперечувати, що наш літературний досвід багато в чому залежить від ставлення до автора. Так само й плітки створюють нам картинку і про того, про кого пліткують, і про того, хто поширює ці плітки.

Секс, брехня і зрада

– Але повернімося до мухоловок, – знову чутно голос Туре Шлаґс­волда.

Річ у тім, що іноді вони вдаються до бігамії. Існує доволі шовіністична теорія родом зі Швеції, яка покликана пояснити, чому самці мухоловок часто йдуть так далеко, аби здобути другу самку. Тоді, коли він впевниться, що яйця відкладено і невдовзі він стане батьком, самець відлітає на відстань до трьох кілометрів і знову співає. Якщо йому пощастить, він може привабити ще одну самку. Для самця це чудовий спосіб, а от для самок не дуже, оскільки кожна отримає значно менше часу самця.

– Шведи вважають, що самці подаються на достатню відстань, аби самки не дізналися, що у нього вже є пара. Він з’являється на новому місці і виспівує холостяцьку пісню – у переносному значенні немов знімає обручку і їде до міста.

Шлаґсволд та його норвезькі колеги не надто вірили в цю теорію, вони вважали, що «дружина номер два» добре знала, на що йшла, але зробила все можливе, бо альтернативою була можливість взагалі залишитися без партнера.

– Ми написали статтю про ціну зради, – каже Шлаґсволд. – Якщо «зняти обручку», то все одно рано чи пізно це викриють, і тоді втрачаються даремно всі інвестиції – гроші на ресторани і таке інше – коли вона піде. Тож, може, кращою стратегією на довгострокову перспективу буде щиро зізнатися: «Я одружений, але якщо я тобі потрібен, то будь ласка».

Біологи розробили теоретичну модель, яка вказує на те, що чесність у таких випадках більш вигідна, навіть якщо самець ризикує бути відкинутим. Крім того, другій дружині не так складно викрити чоловіка у невірності. Коли за справу взявся біолог без відповідного попереднього досвіду, він встановив близько 80 % випадків, коли самці мали іншу партнерку, відштовхуючись від того, як часто вони зникали, щоб побачитися з іншою сім’єю. Якщо вже люди здогадуються, не думайте, що для птахів так важко розпізнати зраду. Також можна припустити, що у самій другій холостяцькій пісні є певні сигнали того, що самець вже має пару, хоча доказів поки не достатньо, аби стверджувати про це.

– Але чому тоді самець відлітає так далеко, – ставить запитання Шлаґсволд, – якщо самка номер два в курсі про обман? Ми садимо самку в клітку поблизу самця з парою, і тоді він вельми цікавиться новенькою. Та рано чи пізно одна із самок починає поводитися достатньо агресивно: його чинна дружина. Ось справжня причина, чому він відлітає так далеко.

Загалом, Шлаґсволд вважає, що їм вдалося спростувати гіпотезу про обман.

– Ми проводили досліди знову й знову, але та гіпотеза все одно існує. Вона знову і знову з’являється у підручниках. Я до того, що вона доволі приваблива, адже мова у ній про шахрайство.

Ще одна з причин, чому справою мухоловок так легко зацікавитися, полягає в тому, що у них легко розпізнати людські вчинки. Тут легко проводити паралелі з дружинами, чоловіками та обручками. Можливо, це пов’язано з тим, що нас, людей, так само як і птахів, хвилює обман і зрада, якщо й не більше. Ми тут же думаємо про розлючену дружину, яка зловила свого чоловіка на гарячому, наповнюємось повним спектром людських емоцій та інтриг, починаємо обговорювати їх з іншими, немов персонажів із фільмів, та розпізнавати в їхніх діях людей.

Проблема альтруїзму

Еволюційні біологи довго мали невирішену проблему: існує так багато можливостей для шахрайства та обману, так багато приводів для підозр, що важко пояснити, звідки взагалі може з’явитися довіра та співпраця. Потрібно було уявити, що певна істота в певний момент часу, схоже, обрала довіритися іншій. Або допомагаючи з добуванням їжі, сподіваючись таким чином на розвиток співпраці, або віддаючи шматок власної поживи, очікуючи отримати вигоду пізніше. Але в доцивілізованому суспільстві, хто був тим першим, хто перестав кидати камені? І як тому довірливому індивіду вдалося вижити?

Класичним способом формулювання цього питання в теорії ігор є «дилема в’язня». Трішки заплутаний приклад такий: двоє людей, Андерс і Ренді, наприклад, здійснили пограбування. Обох затримує поліція, запроторює до різних камер і радить зізнатися. У поліції така пропозиція: якщо один свідчить проти іншого, то першого відпускають, а його товаришу дають десять років в’язниці. Якщо обоє дадуть свідчення один проти одного, то отримають по три роки ув’язнення. Якщо обидва мовчатимуть, то їх в будь-якому разі ув’язнять на один рік за незначні правопорушення.

Очевидним найкращим вибором в такій ситуації буде зрадити довіру співучасника і свідчити проти нього. Доволі логічно: з’являється шанс або врятуватися самому, або отримати пом’якшене покарання. Якщо мовчати, ризикуєш сісти на довгі десять років. Але не слід забувати, що якщо обоє не здаватимуть один одного, то отримають по року, тобто сумарно менше років ув’язнення, ніж у всіх інших випадках. Тож що обереш: думати лише про себе, чи про команду? Якщо цей сценарій розігрується лише один раз, або з незнайомцями, то завжди більш вигідно буде стати зрадником. Можна створити модель теорії ігор з двома стратегіями: або завжди бути відданим, або завжди здавати партнера. У такому випадку зрадник виграє, а довірливий програє. Звісно, якщо не придумають спосіб покарати зрадника.

У 1970-х роках Роберт Аксельрод налаштував комп’ютерне моделювання таким чином, що програми могли змагатися і розігрувати дилему в’язня одна проти одної. Він запросив низку експертів з теорії ігор для програмування різних учасників, які використовували різні стратегії, щоб вирішити на основі попередніх результатів зіткнень, відбудеться співпраця чи ні. Після 200 взаємодій кожної з програм було запущено нову версію, де кожна програма буде представлена відповідно до того, наскільки добре вони впоралися раніше – таке собі електронне виживання найсильніших.

Перемогла найкоротша з-посеред усіх програма, що складалася лише з п’яти рядків коду. Розробник Анатолій Рапопорт дав їй назву TIT FOR TAT^[5], і назва добре її описувала: програма передбачала стратегію співпраці при першій зустрічі з іноземним гравцем, а тоді просто повторювала всі кроки, які робив опонент востаннє, коли вони зустрічалися. Легко і просто. Таким чином це унеможливлювало змогу опонента видавати товариша двічі поспіль, і таким чином карало шахрая.

Експеримент Аксельрода виглядає правдоподібною моделлю для виникнення так званого взаємного альтруїзму, тобто що кожному вигідно допомагати іншим, поки допомагають йому. Невеличка група готових до співпраці індивідів поступово зростатиме за рахунок аморальної маси. Але з чого саме все почалося? Якщо припустити, що перша така мутація виникла в природі Гоббса, то їй годі було розвиватися: один альтруїст у цілком цинічному світі приречений програвати.

Сам Аксельрод припустив, що вся суть тут у родиннихзв’язках. На відміну від комп’ютерних програм, у людини є гени, і якщо метою є передавання власного генетичного матеріалу, корисно буде допомагати тим, у кого ті самі гени. Батьки, брати та сестри будуть зацікавлені захищати одне одного, навіть ризикуючи власним життям. Гризун, який видав попереджувальний крик, ризикує привернути увагу хижого птаха і загинути, але якщо він врятував п’ятьох своїх братів і сестер, його гени все одно передаватимуться через потомство родичів, тож той, хто загинув, залишається у виграші. Така форма взаємопорятунку називається родинним відбором (kin selection), і давно є загальновизнаним принципом. Якщо альтруїзм починався таким чином, то міг би і скоро поширитися на соціальні групи, незалежно від наявності родинних зв’язків. Згодом культурний розвиток міг би отримати перевагу і сприяти формуванню менш егоїстичного суспільства.

Проблема дармоїдів

У своєму екологічному трилері «Химера» письменник Ґерт Ніґордсгауґ розповідає про групу дослідників в тропічних лісах Африки. Дія відбувається у майбутньому, де екологічні проблеми вирішуються здебільшого за допомогою інноваційних технологій, однак глобальною проблемою залишається перенаселення та ресурси. Світові запаси фосфору вичерпуються, а без фосфору немає добрив. Без добрив, як наслідок, недостатньо їжі, голод і смерть у всьому світі. У джунглях дослідники стикаються з новим мутованим супервірусом, який є смертельним для всіх людей, окрім п’ятої частини населення з четвертою групою крові АВ. Особливістю вірусу є те, що уражені ним помирають безболісно уві сні. Моральна дилема така: чи слід їм облишити боротьбу з вірусом, аби більшість населення померло мирною смертю, чи знищити його, залишивши майбутнє світу на поталу кривавим битвам і голоду? І чи готові вчені тоді також пожертвувати власним життям заради майбутнього?

Звісно, таке формулювання дилеми Ніґордсгауґа дещо перебільшене, проте перенаселення – це справді та проблема, до якої причетний кожен, хто вирішує мати дітей. Якщо обирати між планетою та власним розмноженням, то мало хто надасть пріоритет планеті. Однак є такі, як, наприклад, професор Йорґен Рандерс з BI (Норвезької бізнес-школи), які вирішили мати лише одну дитину і висловлюються за прийняття такої політики. Але переконати пересічного чоловіка та жінку в тому, що саме вони повинні взяти на себе відповідальність та обмежити кількість дітей – завдання нелегке. А чому саме я? Хіба народження саме моєї зайвої дитини призведе до занепаду планети?

Моральні проблеми, пов’язані з перенаселенням, були основною темою в статті еколога Ґаррета Гардіна «Трагедія загалу», опублікованій у журналі «Science» у 1968 році. Цей термін виглядає як певна соціальна паралель дилемі в’язня в теорії ігор і описує ситуацію, коли група в цілому отримує вигоду, якщо кожен її член зробить внесок у спільну справу. Однак водночас кожен індивід хоче отримати якнайбільше, беручи від групи понад норму. Відомий приклад такої трагедії загалу – це понадмірний вилов риби – явище, що спостерігається чи не у всьому світі, бо жоден рибалка не хоче обмежувати себе у вилові.

Пов’язаним явищем у теорії ігор та ринку є проблема безкоштовного проїзду (the free rider problem). Коли мешканці кооперативу збираються на громадські роботи – толоку, для кожного окремого учасника найвигідніше буде ухилитися від робіт і насолоджуватися результатом діяння інших. Але якщо таких дармоїдів назбирається багато, то ідея толоки не спрацює і спільні території почнуть занепадати. Те, що найбільше дратує в таких механізмах активних учасників, це що в добре налагодженій системі з кількома дармоїдами всі вони насправді отримають доступ до таких самих спільних благ, і кожна можлива форма покарання лиш додасть роботи тим, хто вже все одно активно долучається. Ідеальне рішення – створити видимість нагляду, яка не вимагала б надто багато зусиль. Якби лише вдалося створити відчуття, що хтось за всім спостерігає і карає всіх нероб, без зайвого залучення поліції. Одна з теорій стверджує, що такий механізм вже давно розвинувся в більшості суспільств. Він називається релігією.

Усевидяче око

Група дослідників під керівництвом Мелісси Бейтсон провели у 2006 році невеличкий експеримент на базі Ньюкаслського університету, аби перевірити, що саме спонукає людей бути чесними. В їдальні університету кожен міг пригощатися чаєм та кавою, залишаючи оплату в коробочці поруч. Психологи вирішили перевірити, чи зміниться щось, якщо залишити текст інструкції на оголошенні поруч незмінним, однак поміняти невеличку декоративну емблему над ним. П’ять тижнів текст прикрашало рослинне зображення, а наступні п’ять тижнів замість нього з’явилася пара очей.

Щотижня проводився підрахунок виручки з коробки і виявилося, що очі таки справили ефект: грошей у коробці виявилося втричі більше. Очевидно, що підсвідоме відчуття того, що за ними хтось стежить, творило чудеса з готовністю людей робити свій внесок у спільну справу. У цьому експерименті учасники навіть не підозрювали, що беруть участь в експерименті, і не отримали й натяку на те, що хтось чи щось може за ними спостерігати, окрім очей на оголошенні. Це говорить про те, що ми доволі чутливі до такого методу впливу.

В експерименті 2005 року дослідники Джессі Берінґ та Джаред Пьяцца обманювали групу дітей. Вони заводили кожну дитину до окремої кімнати, казавши, що з ними в кімнаті також була невидима принцеса Аліса. Потім дослідники залишали дитину, давши їй кілька завдань, наголошуючи, що не можна підглядати, що заховано в коробці в кутку кімнати. Діти, з якими начебто була невидима принцеса, чемніше дотримувалися заборони.

Дослідники вважають, що така спроба не лише показує, наскільки легко обдурити дитину, а й вказує на можливу еволюційну перевагу через віру в надприродні сили, що пильнують і карають тих, хто поводить себе надто вільно. Таке пристосування могло бути корисним для індивідів у суспільстві, адже допомагало їм триматися подалі від проблем та порушень. Ми можемо уявити дві різні частини мозку, які взаємодоповнюють одна одну: раціональна частина мозку, яка вираховує, що для нас буде вигіднішим, та ірраціональна, яка утримує нас від надмірної самодіяльності.

У дебатах про еволюційну психологію зазвичай мова про біологічні адаптації, однак релігію, як і нашу юридичну систему, можна вважати важливим соціальним явищем, яке розвинулося з часом. Схоже, людям зовсім не важко повірити у якихось надприродних істот, однак форма релігійної практики є різною в різних культурах, до того ж не всі релігії передбачають однакові форми моралі.

Антропологи на кшталт Герві Піплза стверджують, що люди, поки жили невеликими групами, не надто потребували богів з моральними нормами. Наприклад, вивчення шеєнів – одного з корінних народів США – показало, що у вихованні своїх дітей вони не застосовували абстрактні категорії на кшталт добра і зла. Натомість говорили про повагу та престиж. Люди в таких невеликих громадах рідко залишаються наодинці із собою та своїми відносинами з богом. У таких невеличких групках на роль наглядача завжди знайдуться інші люди. А тому Піплз вважає, що всевишні боги з’являються спершу з формуванням більших та складніших суспільств. Віра в надприродних духів тоді вже існувала, і лідери великих суспільств могли пристосувати образ богів, створюючи власні системи нагляду за дотриманням загальних понять, як-от добро і зло.

У величезних суспільних групах люди можуть обманювати та шахраювати, уникаючи покарань. Ми всі це добре розуміємо щоразу, коли бачимо, як люди не оплачують проїзд у трамваї, чи коли читаємо в газеті про нерозкриті злочини. Але Бог бачить все. І ніхто, скоріш за все, не врятується від покарання. Боже покарання дуже практичне, адже воно спіткає людей зазвичай вже в царстві мертвих, а тому не підлягає емпіричним спростуванням. За християнськими віруваннями, навіть найбагатший і найуспішніший злочинець відбуде своє покарання у пеклі. Або опиниться в тілі черв’яка після смерті, за індуїзмом. Безсумнівно. Божа сила не в осуді, а в нагляді. І побожні люди таким чином починають самі стежити за собою.

Майже чесно

Коли людство описується теорією ігор, за поняттями розрахунку і користі, неважко уявити суспільство, де всі люди вираховують власну вигоду при кожній взаємодії, де вони діють так само механічно, як комп’ютерні програми Аксельрода. Чиказький економіст Гері Беккер, який був розробником так званої Теорії раціонального злочину, або SMORC (Simple Model of Rational Crime), за якою в будь-якій ситуації ми зважуємо витрати і вигоду чесних і нечесних дій, і обираємо стратегію, яка нам буде найбільш вигідною. За такою логікою, наприклад, за нечесність потрібно карати штрафами та іншими видами покарань, щоб збільшити вигоду чесності.

За словами ізраїльського дослідника Дена Аріелі, модель SMORC не пояснює один важливий аспект нашої культури: чому ми більшість часу таки намагаємося бути чесними. Зрештою, щодня у нас так багато можливостей красти і бути неспійманими, не кажучи вже про нагоди брехати. Ми зустрічаємо багатьох людей, які ніколи не зможуть перевірити, говоримо ми правду чи ні, та й чесність наша не надто заохочується. У книзі «Чесно про (не)чесність: як ми брешемо кожному – особливо собі» (The Honest Truth about Dishonesty: How We Lie to Everyone – Especially Ourselves) Аріелі та його колеги дослідили, що насправді стоїть за нашою чесністю.

В одному експерименті двох людей відправили купувати помідори. Обидва пішли на той самий ринок і попросили продавців вибрати їм два кілограми помідорів. Очевидна різниця полягала в тому, що один з покупців був сліпим, а інший ні. Раціонально продавець мав би обрати два кіло найгірших томатів для сліпого. Так він зміг би позбутися овочів, які в іншому випадку йому було би важко продати, до того ж красивих помідорів сліпий і так оцінити не зміг би. Однак сліпий учасник експерименту повернувся з пакетом чудових на вигляд помідорів.

Експеримент з водіями таксі підтвердив теорію. Попри такий загальновідомий феномен, що іноземних пасажирів можуть возити довгими об’їздами спеціально, аби завищити ціну проїзду, в ході експерименту сліпий пасажир, як правило, платив менше, ніж зрячий. Аріелі пояснив це тим, що у своїх вчинках ми керуємося не лише корисливістю, а й прагненням вважати себе добрими людьми. Це звучить як чудова новина, якби не один нюанс, який Аріелі відкрив пізніше: ми напрочуд легко можемо вважати себе добрими людьми, іноді й вдаючись до самообману.

Ден Аріелі написав кілька книжок про те, наскільки малораціональними є люди. У його висновках багато чого базується на відносно наукових експериментах, які він проводив над своїми студентами. Може видатися, що бути професором МIТ (Массачусетського технологічного університету) неймовірно захопливо, якщо ви проводите свої будні так, як це робив Аріелі: наприклад, пробирався у приміщення студентських гуртожитків, аби засунути шість бляшанок Coca-Cola до холодильників, або ж тарілки з купюрами натомість. І все заради підтвердження своєї гіпотези про те, що людям набагато легше цупити дрібні речі, ніж дрібні гроші, навіть якщо фактична цінність обох однакова.

Аріелі з колегами розробили також більш переконливий експеримент для перевірки різних способів обману: тест з 20 задачками з арифметики. За допомогою цього простого інструменту вони перевірили різні фактори, які можуть мати вплив на обман. Контрольна група показала, що кожен учасник в середньому розв’язував 4 завдання, тож якщо ця кількість виявлялася більшою, то, швидше за все, хтось обманював. Щоб уможливити обман, дослідники дозволили учасникам спершу знищити свої відповіді, а тоді вже повідомити лише кінцевий результат, тобто скільки задачок їм вдалося розв’язати. Потім їм виплачували фінансову винагороду відповідно до їхніх результатів. На основі моделі SMORC студенти повинні були додати собі 16 додаткових правильних відповідей, щоб отримати максимальну виплату, адже викрити їх було б усе одно неможливо. Особливо, коли на кону стояла нічогенька сума винагороди.

Перед проведенням експериментів Аріелі хотів з’ясувати, наскільки інтуїтивне розуміння моралі людей відповідає моделі SMORC. Він провів свій тест по-різному, збільшуючи чи зменшуючи винагороду, яку можна було отримати через обман: в одному варіанті кожна правильна відповідь коштувала 25 центів, в інших варіантах до 10 доларів. Тестова група, досить логічно і в найкращому дусі SMORC, очікувала, що суб’єкти, які мали змогу заробити на обмані найбільше, будуть обдурювати найчастіше. Але результат був іншим. Спочатку виявилося, що люди в середньому додавали собі лише по дві правильні відповіді. А ті, хто міг заробити 10 доларів, схитрувавши у розв’язанні завдання, шахраювали трохи менше. Аріелі вважає, що ймовірною причиною є те, що чим більшими були суми, тим важче ставало брехуну виправдати себе перед собою ж. За такою самою логікою нам набагато легше «позичити» Coca-Cola, ніж красти гроші.

Отже, ми маємо внутрішній моральний компас і дозволяємо собі керуватися не лише корисливістю. Проте компас цей не завжди точний. Зрештою, люди шахраювали лише з двома завданнями, а дослідження показало, що не лише вдавані сміливці – усі обманювали потроху. Це означає, що чіткий поділ на моральних та аморальних людей не надто реалістичний. Менш приємна правда в тому, що ми всі обманюємо достатньо, допоки це нам дозволяє власна совість.

По той бік добра і зла

Живі істоти керуються в основному не лише раціональністю чи абстрактними правилами. Ними керують чуття. Роберт Райт у своїй книзі «Моральна тварина» (The Moral Animal) доводить, що ці відчуття розвинулися завдяки моралі, а мораль, своєю чергою, сприяє передаванню генів далі. Такі чуття, як підозра, почуття провини, справедливе роздратування, гнів, полегшення, вдячність, симпатія та презирство є ірраціональними засобами еволюції. І ці почуття чутливі до багатьох впливів, як намагається довести Дан Аріелі. В одному з експериментів він досліджує, схоже до спроб із Coca-Cola, як саме вигляд готівки перед очима впливає на бажання вкрасти. І як далеко ця готівка повинна лежати? Учасників дослідження попросили розв’язати стільки задачок, скільки вдасться, і знищити свої відповіді. Після чого вони могли підійти до екзаменатора в кімнаті, повідомити результат, і в обмін отримати відповідну суму готівки. В іншому варіанті експерименту замість готівки учасникам видавали жетони, які їм потрібно було обміняти на готівку за іншим столиком, що стояв за майже чотири метри.

Раціонально було б припустити, що в обох ситуаціях обман буде однаковим, оскільки всі докази з розв’язками було знищено, то й бути спійманим на брехні в обох випадках неможливо. Аріелі передбачив різницю, однак сам здивувався, коли виявилося, що у випадку з жетонами кількість випадків обману подвоїлася. Важко виправдати перед собою власну жадібність, коли гроші за обман можна отримати одразу на місці, але навіть кілька секунд різниці можуть забезпечити нам те виправдання, якого ми так потребуємо.

Дослідник стверджує, що результати цього дослідження можуть навчити нас багато корисного. Наприклад, саме зараз ми живемо в суспільстві, яке значною мірою віддаляється від готівки. Що за відчуттями легше: вкрасти номер кредитки чи купюри? А наскільки легко поміняти місцями кілька цифр у рахунку? Навіть щось таке комплексне, як фінансова криза 2000-х років, на думку Аріелі, пояснюється тим, що фінансисти оперували мільйонами у вигляді всього лишень чисел на екранах комп’ютерів, перебуваючи геть віддаленими від їхньої реальної матеріальної цінності.

Які ще речі мають на нас вплив? Наприклад, якщо ми голодні, ми більше обманюємо. Чи коли у нас видався довгий день на роботі і ми втомлені. Якщо нам нагадують про Десять заповідей, і байдуже, що ми атеїсти. Якщо ми ставимо підпис: на першій чи останній сторінці форми, яку заповнюємо. Чи на нас – оригінальні речі брендів, чи їх підробки. Так, один з експериментів справді полягав у тому, що піддослідні розв’язували задачі в сонцезахисних окулярах від бренду «Chloé», з тією різницею, що дехто з них вважав їх справжніми, а дехто – підробними. 73 % власників фальшивих окулярів збрехали, і лише 30 % тих, хто гадав, що їхні окуляри справжні. Дослідники назвали цю змінну фактором «What-the-hell»^[6]. Ідея полягає в тому, що ми постійно інтерпретуємо не лише навколишній світ, а й власну поведінку. І усвідомлення того, що на нас підробка, спонукає вважати себе більш схильними до шахрайства.

У своїй книзі із долею розчарування та гумору Аріелі розповідає, як він намагався зв’язатися з представниками різних галузей, пропонуючи свою допомогу. Наприклад, він зробив спробу підказати американській податковій службі, що ті можуть заохотити людей бути більш чесними у своїх звітах, змусивши їх ставити свій підпис на першій сторінці замість останньої. Таким чином люди згадуватимуть про свою моральну відповідальність ще до того, як переходитимуть до заповнення форми. Податкова служба не надто зацікавилася.

Трішки більше йому пощастило зі страховою компанією, яка дозволила дослідникам провести експеримент на страхуванні автомобілів. Лише завдяки тому, що вони посунули місце для підпису з кінця на початок бланку, отримали разючу відмінність у вказаному автовласниками пробігу своїх автомобілів: все вказувало на те, що ті, хто ставив підпис у кінці бланка, були схильними применшувати кілометраж. Втім, страхова компанія надалі не виявила інтересу застосовувати такі висновки на практиці, як і жодний з їхніх конкурентів, хоч такий дрібний обман і міг коштувати їм мільярди щорічно.

Компанії схильні діяти так, як вони давно звикли: інформувати про посилення контролю. Але ніщо не вказує на те, що такий підхід має ефект. Сам Аріелі вважає, що організації, не зважаючи на їхніх консультантів, стратегії діяльності та збори правління, насправді діють ще менш раціонально, ніж індивіди. Перш за все їхня ірраціональність – у тому, що вони дотримуються теорії, буцімто шахраї та ошуканці діють раціонально. Іншою їхньою помилкою є розглядати обман як рису суто аморальних людей. Більш продуктивно для них було б виходити з того, що всі трішки хитрують, і спробувати знайти шляхи обмежити обман, ніж і надалі жити з ілюзією, що всі мають бути повністю чесними.

Винахідливі брехуни

Як все виглядає в мозку брехуна? Таким питанням перейнялися Ялінґ Янґ та її колеги з UCLA (Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі). Вони вже мали сканер мозку, єдине, що залишалося, – обрати брехунів, але як їх знайти? Рішенням було звернутися в центр тимчасової зайнятості. Дослідники припустили, що люди, які поводяться з правдою не надто обережно, можуть мати великі проблеми з постійним місцем працевлаштування, тож часто вони стають тимчасовими працівниками. 108 кандидатів запросили на тестування та співбесіду, крім того, дослідники опитали їхніх друзів та знайомих, аби знайти найменш надійних кандидатів.

Врешті-решт вони обрали 12 осіб, які найкраще підходили під опис: у різні періоди вони надавали про себе різну інформацію в резюме та нажили репутацію прогульників та ледарів. Наступним кроком було дослідити їхню лобову частку, аби поглянути, чи існують якісь відмінності між брехунами та контрольною групою. Лобова частка є тією частиною мозку, яка здійснює свідомий контроль над імпульсами, будує плани та робить моральні судження. Дослідники виявили цілком помітну різницю: шахраї мали на 14 % менше сірої речовини, ніж правдолюби. Це могло одразу вказувати на те, що брехливість була пов’язана з дефіцитом, який ускладнював людям обробку імпульсів та контроль власної поведінки.

Але дослідники виявили не лише це. Мозок складається з двох різних типів клітин: сірих та білих. Хоча за допомогою сірих, що складають основну частку мозку, ми думаємо, білі виступають зв’язком між сірими – такою собі мережею, яка робить мислення можливим. Брехуни мали на 22–26 % більше білих клітин. Можливо, цей надлишок мережевих клітин допомагав їм краще брехати – адже у них були набагато кращі передумови для створення зв’язків та асоціацій. Якщо коротко, вони були більш винахідливими.

Ден Аріелі зі своєю командою вирішили перевірити цей зв’язок. Вони провели тест, у якому учасникам потрібно було обрати, в якій частині квадрату є більше цяток. Учасникам платили за цей експеримент, вони отримували більше, якщо обирали конкретний сегмент квадрата. Отже, у тесті була спокуса обрати більш прибуткову частину, навіть якщо учасник не повністю впевнений, що у ній більше цяток, тобто було економічно вигідно по-креативному підходити до пошуку правди. І дійсно, результати показали, що ті, хто описував себе винахідливим та займався творчим хобі на кшталт малювання чи писання поезій, в середньому заробили на цьому експерименті більше, ніж некреативна частина учасників.

Найпомітнішою відмінність була тоді, коли різниця в кількості цяток була найменшою. Інакше кажучи, креативникам було непросто обдурити настільки, щоб потім потрібно було визнавати це перед самим собою. Але допоки вони могли трішки спотворювати правду і самим вірити у власну історію, то залишалися у своїй тарілці. Аріелі перевірив, чи можуть розумові здібності бути фактором впливу, але виявив, що рівень креативності є кращим показником того, наскільки люди обманюють. Потім дослідники зв’язалися з великим рекламним агентством і попросили дозволу провести експеримент на вибірці працівників із різних відділів. Результатом було те, що копірайтери та дизайнери були більш схильними «мислити нестандартно»^[7], навіть коли мова йшла про моральні судження, а працівники бухгалтерії в середньому обманювали найменше. Найкращою страховкою від креативного ведення бухгалтерії є, звісно, наявність не надто винахідливих бухгалтерів. На щастя, робота з числами виглядає не дуже привабливо для художників та майстрів слова.

Мова і правда

Моя донька зробила два еволюційні стрибки одночасно. Вона навчилася перебиратися через поручні ліжечка і розмовляти. І вона застосовувала обидва вміння для досягнення однієї з найважливіших цілей у житті на той момент: аби уникати вкладання спати.

Я накрив її ковдрочкою, заспівав і сказав, що вона повинна спати, але як тільки вийшов за двері, то почув тупцяння в кімнаті: вона стояла позаду в піжамі, готова йти зі мною до вітальні.

– Ні, – сказав я, – тепер треба лягати спати, йди назад у ліжко.

Вона підвела на мене очі і похитала головою.

– Кака, – сказала вона, показуючи на підгузок.

Я одразу її викрив, але не знав, пишатися нею чи ні. Це була її перша брехня. Навчившись говорити свої перші слова, вона одразу зробила спробу обманути мене, лише щоб трохи довше не лягати спати. Важко сказати, чи вона насправді розуміла, що робить і каже – можливо, вона просто розгадала закономірність, коли саме її піднімали з ліжечка. Все ж я відразу подумав: «Ого, то тепер ти хитруєш. Гарна спроба».

Вона на крок наблизилася до того, щоб стати справжньою людиною. Наступний крок привів її до зовсім іншої соціальної взаємодії, за участі мови, уявлень та тверджень. Якщо її висловлювання й не було навмисною брехнею, то це був перший крок у нескінченному танці поміж двох світів: слів та понять, які взаємодіють один з одним, але ніяк не перетинаються, забезпечуючи таким чином простір для виникнення нових сенсів. Через двадцять років, коли ми могли б сидіти за її кухонним столом, вона сказала б: «Ой, я забула забрати речі з прання» – напівправда, щоб відправити мене додому. Або вона скаже: «Лишенько, вже так темно надворі», коли подумає, що мені вже пора, аби вона могла лягти спати. Наші будні сповнені таких натяків, які або спотворюють правду, або передають дещо інше, ніж буквальне значення слів.

У своїй книзі «Після Вавилона» (After Babel) філософ Джордж Стайнер наводив аргументи, чому брехня є ключовим елементом як цивілізації, так і мови. В поглядах у царинах логіки та філософії, починаючи ще зі християнських стоїків, брехня визначалася як не-правда, «те, що не є істиною», і розглядалася як тіньова сторона мови. Мислителі прагнули зробити мову чітким і прозорим засобом, який передає лише істинні факти та непідробну/достовірну інформацію. Але таке прагнення належить лише семінарам з логіки та лінгвістики, за словами Cтайнера. У реальному житті мова має найрізноманітніше застосування: ми використовуємо її для спекуляцій, створення образів себе та інших, декларування намірів, для встановлення союзів та вияву зацікавленості, чи аби ображати один одного.

Більше того, мова дає нам можливість створювати та передавати альтернативні версії реальності, здатність, яку Ніколас Гамфрі назвав «творчим інтелектом», і яка, можливо, колись давно розвинулася якраз із наших соціальних зв’язків. Для нас було корисно мати можливість створювати здогадки та обговорювати те, що може статися в майбутньому. Що чекає за наступною горою: нові мисливські угіддя чи смертельні морози? Ми могли відтворювати такі різні сценарії і оцінювати їх. Можливість оцінки широкого набору реальностей, яких не існує, дала нам змогу взяти під контроль нашу власну реальність.

Коли здатність уявляти нереальність стає частиною свідомості, ми також повинні бути свідомими того, що всі навколо нас працюють з арсеналом таких сценаріїв, які вони можуть собі створити і нам свої уявлення представити. Насправді наша здатність передбачати можливі мотиви інших сама собою є вправою на побудову більш чи менш ймовірних альтернатив. Така уявна реальність не обов’язково є брехнею, але є не-правдою.

Стайнер вважає, що значна частина філософів минулого століття займалися виведенням законів істинних тверджень. Багато сил пішло на детальне обговорення таких висловлювань, як-от: «Нинішній французький король лисий», щоб з’ясувати, як саме вони відхиляються від істини. Гіпотетичні та фіктивні твердження вважаються проблемними відхиленнями. Але сприймати неправду як відхилення геть нерозумно, вважає Стайнер, адже повсякчас мова дає змогу нам сказати що зав­годно. Таким чином, неправди у нашому арсеналі набагато більше, ніж правди.

На думку Стайнера, нам слід розглядати такі неправдиві твердження більш позитивно і називати їх, наприклад, альтернативами, а не брехнею. Зрештою, саме це вміння говорити про «речі, яких не існує» робить нас людьми. Тварини також можуть вводити в оману або приховувати інформацію, але лише людина може відповісти альтернативним твердженням. Наприклад, на запитання, де свердловина з водою, можна відповісти: «П’ятдесят метрів ліворуч», або «У ній скорпіон».

У цій здатності створювати «альтернативи», за словами Стайнера, криється наша творчість та свобода. Ми можемо уявити інші способи буття, інші способи організації суспільства. Правда може описувати лише те, що є, тоді як брехня створює нові відкриття, нові можливості. Звісно, тут потрібно чітко розділяти – теорії та фантазії, наприклад, не є брехнею в тому сенсі, що вони не мають на меті ввести когось в оману. Але ми можемо сказати, що всі вони однакового походження, важко уявити світ, де панувала би брехня, а фантазія була б чимось незнаним. І далеко не факт, що світ без неправди був би таким бажаним.

Правда і дипломатія

Сер Генрі Воттон відомий своїм висловлюванням, що посол – це чесна людина, яку посилають за кордон брехати на благо власної країни. Більш сучасні державні діячі, такі як Черчилль та Рейган, також визнавали, що брехня може бути необхідною у зовнішній політиці, а Артур Сильвестр, ключова фігура адміністрації Кеннеді, після Карибської кризи сказав: «Гадаю, зіткнувшись з ядерною загрозою, уряд має фундаментальне право брехати заради власного порятунку».

На політичній світовій арені, де багато що поставлено на кін і ніхто не має верховенства у слідкуванні за дотриманням правил, не повинно когось шокувати, коли іноді дипломатія та переговори переповнюються брехнею. Песиміст Томас Гоббс вважав, що правитель із жорстоким підходом до правління, так званий суверен, є єдиним, хто може змусити людей бути чесними. І з цим погоджувався Джон Міршаймер, досвідчений професор міжнародної політики в Чиказькому університеті. Однак він також виявив, що ніхто досі не проводив належних досліджень політичної брехні на міжнародному рівні, тож вирішив зайнятися цим самостійно.

Міршаймер зв’язався з кількома істориками, які спершу поділяли його переконання про те, що прикладів міжнародної брехні повинно бути безліч, і вони так само дивувалися, як мало зуміли розкопати, коли дійшло до діла. Найбільш шокуючою знахідкою книжки Міршаймера «Чому лідери брешуть» (Why Leaders Lie, 2011) стало те, що, як виявилося, міжнародні лідери брешуть один одному не так часто.

Політики найвищого рангу так само непогано обізнані, як і Міршаймер з його колегами-істориками, тож, ймовірно, поділяють ту саму недовіру щодо чесності інших політиків. Як казав Рональд Рейган про міжнародні переговори: «Довіряй, але перевіряй». І ця відсутність сліпої довіри, на думку Міршаймера, саме і є причиною того, що прослідковується відносно мало брехні. Якщо хтось і спробує збрехати, то навряд чи інша сторона прийме заяву на сліпу віру без відповідних доказів. А чим більша брехня і чим важливіша тема, тим важче стає обманювати. Тож на брехні можна виграти не так багато.

Щоб виявити найбільшу міжнародну брехню, ми повинні шукати найбільш напружені періоди. Як тоді, коли Нікіта Хрущов брехав про кількість ядерних ракет у Радянському Союзі під час холодної війни, чи Джордж Буш-старший заявляв про те, що він прагне мирного вирішення конфлікту в Іраку. Звичайно, в інші періоди також можна знайти багато прикладів приховування, замилювання, пропаганди та блефу. Однак все, що не є неправдивими твердженнями, Міршаймер розглядає як чесну гру в політиці. Усім відомо, що політик висвітлює лише ті факти, які вигідні його політичному курсу. Так само, як і верховенство закону базується на тому, що адвокати, які представляють підозрюваних, дають однобічне представництво інтересів у суді.

Існує велика сіра зона між тим, що в політиці є брехнею, і тим, що є просто – ем-м… політикою. І цей простір для тлумачення дає змогу нам притримуватися думки, що політики є ненадійними, водночас зберігаючи певний рівень довіри до них. Іншим великим відкриттям Джона Міршаймера було те, що лідери частіше брешуть власному народу, а не чужому. І їм це вдається до того моменту, поки їхня загальна стратегія вважається успішною. Ми здебільшого покладаємося на те, що політики брешуть заради нашого ж блага. І іноді так справді є. Перед Другою світовою війною Рузвельт вводив американський народ в оману щодо нападу на американський флот, але робив він це з метою втягнення США у війну, і сьогодні більшість сходяться на думці: попри все, добре, що американці долучились до боротьби проти Гітлера.

Толерування того, наскільки далеко може заходити обман, у різних культурах різне. Наприклад, важко уявити, що шахрайство на рівні Сільвіо Берлусконі може пройти в Норвегії чи США. Але в Італії, навпаки, захоплюються успішним маніпулятором – така традиція сягає корінням у давнину. Слід зазначити, що ми самі теж не повністю позбавлені подібних симпатій. Телесеріали про політичні ігри, на кшталт «Західне крило» (амер. The West Wing), «Уряд» (дан. Borgen) та «Картковий будинок» (амер. House of Cards), змушують захоплюватися вмінням та хитрощами героїв, поки ми можемо виправдовувати себе тим, що все це лише серіальні вигадки.

Політична гра

Економіст Ерік Вайнштейн є одним із кількох вчених, котрі у книзі «Це зробить тебе розумнішим» (This Will Make You Smarter) подають кожен свою аналітичну концепцію, яка, на їхню думку, допоможе людям краще розуміти світ. Більшість авторів писали про більш чи менш відомі наукові принципи, однак Вайнштейн для представлення свого аналітичного інструменту звернувся до прикладу американського професійного реслінгу.

Поняття «кейфеб» давно використовується в реслінгу для опису особливого виду блефу. Реслінг спершу починався як справжній вид спорту під назвою «catch wrestling». На жаль, поєдинки часто були затягнутими та одноманітними, що не передбачало ніяких драматичних моментів, а несподівані прийоми могли відбуватися різко і призводили до серйозних травм учасників. На щастя, організатори знайшли рішення, як мінімізувати і нудьгу глядачів, і небезпеку для виконавців трюків.

На початку XX століття атлети стали обирати наперед прописані амплуа в поєдинках та виконувати ролі: вони грали або улюблених для багатьох бійців, або їхніх затятих суперників, що нарешті дарувало глядачам очікувані емоції. Бійці поводили себе так, буцімто на рингу справді їхні запеклі вороги, і, щоб все це виглядало переконливіше, їм доводилося переносити сценарій і у своє звичне життя. Двох реслерів, які були лютими ворогами за професійною постановкою, не можна було бачити в барі разом, навіть якщо в реальності вони були добрими друзями. Якщо хтось із них у поєдинку «зламав ногу», йому доводилося ходити у крамницю в гіпсі, аби зберегти ілюзію. Цю практику й назвали кейфеб (kayfabe), що, ймовірно, виникла від інтерпретації фрази «be fake»^[8].

На думку Вайнштейна, соціальні науки могли б звернути увагу на цей принцип, адже в усьому світі знайдуться актори, яким було би дуже вигідно зображати, що вони перебувають у стані конфлікту, навіть якщо реально так не було. Вайнштейн наводить приклад протистояння студентів зі шкіл Ліги плюща: чиказьких «економістів з озер» та «економістів з моря». Учасники обох таборів насправді могли отримати більше користі від академічного протистояння одні з одними, аніж від «перемоги у битві». Ми можемо знайти певне відтворення цього механізму в багатьох медійних статтях, де певна група інтересів чи учасники дискусій часто потребують явного опонента, щоб чітко передати своє повідомлення.

Я зв’язався з норвезьким PR-консультантом з досвідом кар’єри політичного радника і запитав його, чи існує щось схоже на кейфеб в норвезькій політиці. Він не зміг навести конкретний приклад якихось наперед спланованих сценаріїв чи тривалих прописаних співпраць, але, на його думку, політичне життя в дійсності має багато наслідків, що нагадують кейфеб. Наприклад, не можна сказати, що на засіданнях комітетів політики добрі друзі, а на публіці вдають ворогів – вони в обох випадках намагаються бути привітними. Зате може бути навпаки: що відносини, які за інших обставин могли б перерости в дружбу, не розвиваються, оскільки публікою це може сприйматися неправильно.

На рівні партій в деяких випадках ворогуючі можуть багато виграти від протистояння. Це не означає, що вони грають у приховану гру, але, як і борці в реслінгу, однаково зацікавлені викликати інтерес в аудиторії, хоч вони і політичні опоненти. У Норвегії, наприклад, Консервативна партія (Høyre) та Соціалістична ліва партія (SV) спів­працювали в створенні дебатів щодо шкільної політики, оскільки обидві вигравали, представляючи себе опонентами в поглядах на освіту, тоді як Робітнича партія (АП) та Партія прогресу (Frp) домінували на арені, сперечаючись про медичні реформи. Як і у реслінгу, тут треба розіграти виставу, за якою глядачі захочуть спостерігати.

Інший приклад, коли декілька сторін беруть участь у переговорах: «Ви можете бути певні, що якщо хтось піднімає складне питання ще до початку переговорів, то ця проблема вже має рішення», – каже мій інформатор. Але перш ніж прийняти рішення, наприклад, про таку масово обговорювану проблему видобутку нафти на Лофотенах, Вестеролені та Сеньї на урядових переговорах у 2013 році, усі повин­ні впевнитися, що компроміс буде взаємовигідним. Консерватори та Партія прогресу заздалегідь визначилися, що виступатимуть за розвиток, а внаслідок переговорів було прийнято рішення наділити території статусом природоохоронних зон на найближчі чотири роки, за що виступали Ліберальна (Venstre) та Християнсько-демократична (Krfs) партії. Пізніше лідерка Консервативної партії Ерна Солберг зазначала, що «переговори тривали довго», а лідерка Партії прогресу Сів Єнсен сказала, що «рішення видалося нелегким», хоча обидві їхні партії також виграли на цьому.

Коли під час дебатів згадується «політична гра», то ця фраза здебільшого має підтекст осуду, вказуючи на те, що політики дають обіцянки, яких вони не збираються виконувати, або що вони видають себе за тих, ким не є насправді. Водночас важко уявити, як би працювала політична система без будь-яких переговорів, і важко зрозуміти, що перемовини можуть відбуватися без того, що учасники говоритимуть те, що було насправді, тобто без прикрас. Якщо б консерватори заздалегідь не попередили про небажання йти на компроміс у Лофотенській справі, результат переговорів виявився б для них ще більш виснажливим.

Ідея про те, що «політики завжди брешуть», базується також і на очікуваннях, що вони повинні бути послідовними і не «повертатися проти вітру». Наприклад, президента США Білла Клінтона в 90-х роках вважали людиною без стержня, адже аби виявити найбільш важливі питання для порядку денного, він проводив опитування громадської думки. Дік Морріс був його радником, який, за власними заявами, радив президенту «перестати думати про те, як би то його обрали за певні речі, радше зосередитися на тому, щоб його просто обрали». Він порівнював прагматичну політику Клінтона з плаванням під вітрилами проти вітру:

Коли ти прямо тримаєш штурвал, думаючи: «Я повинен доплисти до того-то пункту», човен перекинеться. Бо ти під вітрилами, а вітер дме не в тому напрямку. Однак якщо ти кажеш собі: «Мені потрібно туди доплисти, але вітер дме ліворуч, тож і я мушу трохи відхилитися», то згодом дочекаєшся попутного вітру, який віднесе тебе праворуч, і ти дістанешся в той пункт, куди направлявся спочатку.

Хоч політики й повинні бути відповідальними за свої дії, важко мати демократичну систему без простору для публічності, де надсилаються політичні сигнали та ведуться виборчі кампанії. Політика не схожа на просту торговельну угоду, коли ви платите фіксовану суму за товар і в ту ж мить можете відкрити коробку і побачити те, за що ви заплатили. Це радше біржова економіка на національному рівні, де в переговори залучена велика кількість учасників, а жертвами змін настроїв та умов стають і об’єкти домовленостей, і учасники, і їх опоненти. За таких умов політики часто в кінцевому підсумку обіцяють більше, ніж вони можуть виконати за звичних умов, або висловлюються нечітко, гаслами. За публічним простором стежить аудиторія, і їхню увагу краще утримують захопливі історії та гарні образи, ніж цифри та факти. Ось чому політичні партії не обмежуються поштовою розсилкою своїх партійних програм, чекаючи дня виборів. Вони знають, що інтерес виборців потрібно постійно підтримувати спалахами протистоянь, бійками і чварами. Точнісінько як у реслінгу.

Ден Аріелі довів, що категоричний підхід до уявлення про чесність і нечесність не є реалістичним і не надто доцільний для тих, хто хоче дійсно на щось вплинути. Він також досліджував ставлення людей до «сірих зон» політики. У ході дослідження він опитав виборців, як вони сприймають те, що деякі політики замовчують інформацію чи діють в інтересах своїх спонсорів, хоч і реалізовують свої ідеологічні цілі в довгостроковій перспективі. З’ясувалося, що демократи виявили втричі більшу толерантність, коли їх запитали про сумнівні маневри їхніх кандидатів, ніж стосовно кандидатів опонентів. З республіканцями все було навпаки. Як і Міршаймер, який виявив, що політики схильні більше брехати своєму народу, що їм пробачатиме, Аріелі дійшов висновку, що колеги по партіях давали один одному значно ширший етичний діапазон для маневрування, ніж представники їх опозиції.

Метою американського інтернет-порталу Politifact.com є перевіряти, наскільки істинні чи хибні твердження політиків. Але вони оперують «сірими зонами», тож багато висловлювань отримують позначку «напівправдиві» (half true) чи «здебільшого неправдиві» (mostly false), адже переважно політики достатньо кмітливі, аби не брехати настільки явно, щоб їх викрили. Виборці також, очевидно, розуміють політичну гру достатньо добре, щоб усвідомлювати, що їхні кандидати мусять мати можливість трохи забруднити руки, аби досягнути цілі. У політичній теорії цю проблематику так і називають «проблемою забруднених рук»^[9]. Політичні мислителі Річард Белламі та Майкл Вальцер не лише вважають, що для того, щоб досягти своїх ідеалістичних цілей, політикам доводиться йти на сумнівні маневри, але й що такий прагматизм у діях є необхідною умовою для отримання підтримки виборців. Як показують висновки Аріелі: виборці сприймають невеличкий обман «своїх», але коли справа стосується їх опонентів, то толерування «сірих зон» гри одразу звужується.

Шукати якусь чітку межу між брехнею та правдою важко, допоки все залежить від того, як ми тлумачимо твердження. Нам самим часто важко чітко визначити, де така лінія поділу повинна проходити, тож обираємо ту позицію, яка на цей момент для нас найбільш вигідна. І самі до певного моменту того не помічаємо. Іншими словами, ми схильні нагадувати політикам про добро і зло, хоча самі значно рідше є відповідальними за власні дії та погляди. Той простір для маневрів, який ми всі використовуємо, щоб постійно трохи підбріхувати, трактувати факти вигідним для нас чином, нагадує те, що Стайнер називає «достатнім мисленнєвим простором». Це той простір можливостей, до якого ми усвідомлено входимо щоразу, коли починаємо речення словами «А якщо» чи «У разі». Так відбувається, коли ми роздумуємо над тим, як краще вчинити, намагаючись передбачити майбутнє чи зрозуміти позицію опонентів. Цей простір може використовуватися як на власну користь, так і на благо інших.

Прагматичні істини

Мабуть, найбільш відомим сучасним філософом, який спростовував існування істини як такої, був Річард Рорті, що помер у 2007 році. Він назвав себе неопрагматиком і вважав, що філософи та науковці витрачають надто багато сил на обговорення того, що правдиве, і надто мало на пошук корисних рішень на майбутнє. Рорті вважав, що наша мова не є інструментом для з’ясування тієї чи іншої далекої істини. Така практика неможлива, адже істина – це всього лиш ідея, сформована мовою.

Ідеї Рорті звучать схоже до релятивізму та постмодернізму. Але він не вважав так, як більшість прихильників цихнапрямів, що всі думки однаково добрі. Насправді його підхід нагадує радше загальнонаукові принципи, за якими істина може модифікуватися тоді, коли хтось придумає кращу теорію чи модель. Рорті підтримав таку гнучкість не тільки в політиці, але й в культурі. Ми повинні бути відкритими і завжди зіставляти усталені з новими ідеями, які можуть бути кориснішими та пом’якшити людські страждання.

Винахідливість, мова та наука є, на думку Рорті, механізмами для виживання. Вони є інструментами для опанування заданих зовнішніх умов, як-от машина для годування кіз Ісака в Селланро, чи плітки, чи релігія з дипломатією. Ми послуговуємося своєю фантазією та аналітичними здібностями так само, як дятел своїм дзьобом. А ідея існування певної істини – не обов’язково найкращий інструмент, який ми маємо, адже для різних груп істина є різною, і нею часто маніпулюють, щоб відкидати нові ідеї та запроваджувати абсолютні та негнучкі моделі мислення.

Після слухань, проведених внаслідок скандальних дій президента Білла Клінтона в Білому домі, 1999 року Річард Рорті у своїй публікації в журналі «Dissent» заявив, що найпозитивнішим у цій справі було те, що республіканцям так і не вдалося підштовхнути людей до лицемірства. Опоненти президента справедливо передбачали, що люди виявлять великий інтерес до справи, яка стосується зради та обману, але недооцінили їхнє вміння бачити повну картину. Опитування громадської думки показало, що люди не засуджували президента настільки сильно, як здавалося. «Виборці відмовлялися розглядати брехню про особисте сексуальне життя як якусь дуже серйозну справу».

Рорті порівнює реакцію людей зі солдатами, які не мають надмірних ілюзій щодо моральних принципів своїх офіцерів, але в будь-якому разі «віддають належне формі, якщо не людині». США розвалилися б, якби їхні громадяни «дозволили моменту слабкості підірвати їхню віру в гідність простого хлопця з Арканзасу, наступника Джефферсона та Лінкольна». Замість того, щоб засуджувати президента за абсолютними стандартами благородності та моралі, люди виявили прагматизм, що Рорті цілком схвалював.

Недивно, що погляди Рорті вважають суперечливими, однак його прагматичне ставлення до істини певним чином збігається з тим, як мислить та діє більшість із нас. Народ не перестав довіряти Клінтону, хоча він, м’яко кажучи, сильно модифікував правду. Таким же чином атеїст може одружитися з католиком, навіть якщо вони мають різні погляди на природу виникнення світу, бо не вважають це найважливішим у шлюбі. І у світі, де співпраця попри культурні та релігійні бар’єри набуває все більшого впливу, є всі підстави вважати, що, ставлячи під сумнів упевненість щодо власних істин, ми зможемо запобігти конфліктам і, можливо, станемо більш цивілізованими.

Ще з тих часів, як тварини почали об’єднуватися і жити стадами, питання довіри та недовіри стали рушієм еволюції, а відколи люди почали будувати суспільства, формувалися й такі культурні механізми, як релігія, плітки та політика. Парадоксально, але наша цивілізація має багато чим завдячувати блефу та обману, що допомагають нам створювати захисні механізми. Однак чітко виділяти і вірити в те, що неправда та нечесність є суто небажаними чеснотами, означає значно спрощувати дійсність. Геть навпаки, мовне та ментальне вміння розширювати межі правди, що виражається в обмані, зробило значний внесок у нашу здатність впроваджувати інновації, вести переговори та бути прагматичними. Відтінки сірого не завжди нудні та сумні.

Брехня

Справа Колстада – Поліція як ті, хто знається на людях – Детектор брехні в людській подобі – Уявлення інших – Проникливість іронії – Брехун Ґелловей – Посмішка Дюшена – Мікровирази – Рухи очей – Механічний детектор брехні – Норвезька методика допиту – Справжній вбивця у справі Колстада – Пастки упередження – Фальшиві зізнання – Гнучка правда – Майстри з виявлення брехні – Ефект міс Марпл – Істинні брехуни – Здогадки за виразом обличчя

– Як так може бути, що поліція помиляється, схоплює...

Асбйорн Раклев на мить замовкає, а тоді каже:

... бере невинну людину і поміщає її в ізолятор на пів року. Що пішло не так?

Працівник поліції та спеціаліст з дізнання нахиляється над комп’ю­тером: хоче показати один документ.

– У Норвегії приблизно 96 % справ вбивств розкривають. А це означає, що така серйозна справа, як ця, перебувала під значною увагою і мала бути розкритою.

Справа, про яку він говорить, перебираючи папки в комп’ютері, стосується вбивства Маріуса Колстада, колишнього чемпіона Норвегії з бодібілдингу, якого знайшли мертвим у власній квартирі. Його тіло було закривавленим, а на голові виявили сліди від ударів молотком. Слідчим був Уле Якоб Еґленд, друг Раклева. То була його перша справа, і її тривалий час ніяк не могли розкрити.

– Минав час, газети почали писати, що справа затягується. Пізніше з’явився свідок, і хід справи докорінно змінився. Вона не просто знала щось. Вона бачила, як вбивця виходив, із кров’ю на одязі, і вона впізнала, хто це, бо його знала. Стайн Інґе Юганнесен.

Раклев знаходить документ – відскановану стенограму електронного листа від 17 лютого 2000 року. Тоді допити реєстрували безпосередньо в базі даних, і слідчий міг сидіти за своїм комп’ютером і слідкувати за всім, що відбувалося в іншій кімнаті. Водночас він мав змогу надсилати електронні листи з запитаннями та коментарями тому, хто проводив допит. У стенограмі видно миттєву реакцію слідчого після показів дівчини-свідка. Вона казала, що підозрюваний вийшов із кров’ю на одязі, що рухався він як робот, немов перебував у трансі.

«Що відбувається?!» – написав слідчий допитувачеві. – «Вона справді це бачила, чи це все вигадки, як гадаєш? Виглядає чистим божевіллям».

Нижче була відповідь допитувача.

– Гляньте, – Раклев показує на стенографію, де він сам зробив кілька поміток, обводячи дані та ставлячи великі знаки оклику і підкреслення. – Бачите, він навіть витратив час на те, аби написати великими літерами.

«Вона плаче, 30 хвилин розповідала про дитинство та погані речі, які з нею трапилися. ЦЕ ПРАВДА. У ДІВЧИНИ ЧИСТА СОВІСТЬ».

– У той момент я вже знав, що ніхто не має здатності відрізняти правду від брехні за мовою тіла та зі слів, а допитувач вважав, що мав таку.

Раклев знову сідає на стілець.

– Я сказав Уле Якобу, що тепер він повинен зробити все можливе, аби довести, що вона бреше.

Бачення поліції

Асбйорн Раклев добре вписується в роль проникливого слідчого. Майже два метри зросту, худорлявий, світло-блакитні очі та високі вилиці, як у Едрієна Броуді. У своєму кабінеті він сидить на офісному обертовому кріслі на 30 сантиметрів вище будь-якого відвідувача. І щоб здолати свого гостя авторитетом, Раклеву достатньо схилитися над робочим столом і поглянути на того згори своїм проникливим поглядом. Щоразу, як йому потрібно розповісти щось про хід слідчого процесу, він входить у роль поліцейського із суворим голосом, здається, зараз прозвучить щось на кшталт: «Ми знаємо, що це скоїв ти, ти винен!» І кожного разу в такі моменти я мимоволі втикаюся носом у блокнот.

Однак саме ці слова, на думку Раклева, нікому зі слідчих не варто промовляти. Для проведення професійного дізнання слідчий не повинен домінувати над підозрюваним. Причина, чому цей процес уже не називають «допитом», криється в тому, що це слово отримало негативний відтінок після війни, коли його асоціювали з німцями. В Європі пішли ще далі, зараз в англійській мові надають перевагу терміну «Investigative interviewing»^[10]. В Америці все ще послуговуються словом «interrogation»^[11], і досі застосовують підхід «Це скоїв ти». Але більше про це згодом.

Коли я розпитую Раклева про його першу зустріч з поліцією, він описує все так, немов «народився» вже безпосередньо у цій системі. Асбйорн Раклев хотів стати супердетективом. Як і багато інших хлопчаків, у дитинстві він мріяв стати поліцейським. Однак, на відміну від інших, цілеспрямовано йшов до своєї мрії. Раклев вступив до Поліцейської академії, був здібним, багато трудився, прагнув розслідувати саме справи вбивств. У 27 років він почав працювати у відділі розслідувань Центрального управління поліції в Осло і зіткнувся з реаліями. Раклев повинен був допитувати людей, підозрюваних, які могли виявитися як винними, так і невинними. Але він не міг прийняти рішення: говорять вони правду чи ні.

«Тут потрібен досвід», – чув він постійно від старших колег-поліцейських. Більше вони не могли нічого додати – з часом він повинен був навчитися розпізнавати правду і брехню. Ще зі шкільних часів Раклев був відмінником, тож і тут почав створювати власні методи, записував мову тіла та відповіді, аби спробувати розгадати закономірність. Важливо було розпізнати брехню, коли він побачить її знову.

– Після кожного допиту я підходив до керівника відділу розслідувань і він питав: «Раклеве, ну як пройшло?» – «Ні, він не зізнався». – «Зрозуміло. А як він поводився?» Я міг відповісти: «Гадаю, він винний, він дуже нервував». Думка тих, хто проводить процесуальне інтерв’ю, високо цінується, адже вони мали найближчий контакт із підозрюваним.

Тут можна навести приклад справи Фріца Муена: чоловік з психічними розладами зізнався у вбивстві двох дівчаток в Тронгаймі у 1977 році. Одним з аргументів у справі проти нього були свідчення слідчого, який буцімто «бачив», що при зізнанні Фріц говорив правду. Згодом Муена виправдали в обох звинуваченнях у вбивстві.

Раклев наполегливо працював та здобував досвід, та все одно він не став почувати себе достатньо впевненим у вмінні розпізнати, хто каже правду, а хто бреше у кімнаті для допитів. Коли він знову запитав своїх старших колег, то почув у відповідь: «Що ж, не всім дано розбиратися в людях».

– Не надто обнадійливо, – в голосі Раклева було чутно образу. – Я повірив у те, що, можливо, мені таки не дано.

Детектор брехні в людській подобі

– Усе почалося з травми мозку, – каже Деніел Фоєр.

Він – 36-річний експерт з мови тіла, родом з Англії, а мешкає в Норвегії. Тут він проводить курси для людей, які хочуть навчитися трактувати дії інших. Спеціалізація Фоєра – викриття брехні.

– Травма у мене вроджена, – каже він. – Водночас у мене високий рівень IQ, що багато компенсує, однак деякі речі даються мені важко. Наприклад, я нервую на вечірках, і вважаю, що говорити з людьми не завжди легко.

Фоєр високий, темноволосий, короткострижений, носить окуляри в прямокутній оправі. Він має звичку нахилятися до співрозмовника, вивчаючи його обличчя, поки той говорить. Я сам ніколи не здогадався б, що в нього, як він сам про це каже, «синдром Аспергера у легкій формі». Він принагідно приправляє свої оповідки жартами та анекдотами, над якими і сам регоче. Одного ранку червня 2013 року Фоєр стояв у конференц-залі біля Юнґсторґе, в будівлі «Юніті-центру» – організації терапевтів, які прагнули «сприяти особистісному зростанню та розкриттю внутрішнього потенціалу до сили та любові». Аудиторія складалася з близько десяти людей, серед них пара чоловіків у джинсах та піджаках, кілька жінок-емігранток у хустках та дама середнього віку з волоссям морквяного кольору, шарфом у волоссі та у відповідно підібраних брюках. Пізніше вона покинула залу, на половині лекції.

– Якщо ви поглянете на плакати, які висять тут, зрозумієте, що це місце трохи альтернативних методів, – сказав Фоєр. – Я сам хлопець наукових поглядів, і я застосовую науковий підхід до мови тіла. Причин, чому одна людина схрещує руки, може бути багато, але наука пояснює, чому це роблять тисячі людей.

Після кількох хвилин самопрезентації та кумедних анекдотів з дитинства він просить п’ятьох людей вийти на сцену. Каже, що кожен з них отримає по цидулці, на одній з яких – хрестик. Той, хто отримає папірець із хрестиком, повинен правдиво відповісти на його запитання. Всім іншим доведеться брехати. Фоєр застосує свої навички виявлення брехні та з’ясує, кому попалася цидулка з хрестиком. Роздавши папірці, він просить усіх на подіумі помінятися місцями, одночасно роблячи помітки в записнику та готуючи свої запитання.

– Важливо звертати увагу на те, що відбувається, коли люди думають, що за ними не спостерігають, – каже він, коли всі знаходять собі місця, вишиковуючись у ряд. – Четверо з вас тепер знають, що мають збрехати, тож трохи нервують, тоді як одному випало сказати правду і немає причин хвилюватися. Ви всі, ймовірно, припускаєте, що я почну з крайньої людини ліворуч, тому чотири брехуни природно шукатимуть місце праворуч, а людині з хрестиком залишиться стати ліворуч, оскільки для неї це не гратиме такої ролі.

Фоєр вказав на чоловіка, який став другим зліва.

– Я помітив, що спершу ви стали крайнім справа, а опинилися майже крайнім зліва. Можливо, ви хотіли видатись достатнім нахабою і продемонструвати, що можете мене обманути, але я не думаю, що ви з таких, ваша мова тіла на це не вказує.

Фоєр попросив жінку, яка опинилася крайньою зліва, назвати ім’я матері. Вона відповіла «Анне Ліне», і після короткої паузи повторила ім’я трохи гучніше, немов хотіла впевнитися, що її почули. Фоєр відмітив, що перед тим, як відповісти, вона зробила паузу.

– Ви обманюєте. Дуже легко побачити, що відбувалося. Спершу ви пригадували, як насправді звуть вашу маму, а потім ваш погляд трішки загубився, поки ви придумували інше ім’я.

Фоєр звелів жінці сісти і сказав, що задля спрощення завдання для решти він поставить усім одне і те ж запитання.

– Тож ви матимете нагоду підготувати свою брехню.

Він поставив те саме запитання чоловікові в піджаку. Чоловік зробив крок вперед, випростався обличчям до Фоєра, сховав руки у кишені так, що великий палець залишився назовні, і аж тоді відповів.

– Ой, – вигукнув Фоєр. – Ви набундючуєте груди і випрощуєтеся так, ніби кидаєте мені виклик!

Фоєр каже, що вже достатньо впевнений у своїх здогадках, та все ж спершу запитає в інших. Наступна жінка вислуховує трактування та коментарі щодо своєї мови тіла, а тоді легко киває і підводить очі вгору, мовби вибачаючись.

– Вона бреше, – каже Фоєр, і він має рацію. Так він продовжує й далі, і зрештою, опитавши всіх, може стверджувати, що набундючений чоловік був саме тим, хто говорив правду.

Потім Фоєр показує аркуш, на якому робив нотатки до того, як усі помінялися місцями. Там написано ім’я чоловіка в піджаку.

– Це спрацьовує не завжди, але таким методом я часто послуговуюся. Я сказав чотирьом з вас брехати, запитав, чи зрозуміли ви, і всі кивнули. Потім я сказав, що слід говорити правду, і коли тоді перепитав, чи все ясно, кивнула лише одна людина, і це були ви.

Виступи Фоєра нагадують суміш елементів шоу, лекцій та детального читання людської міміки, фактів та постави тіла. Один з його курсів, «Збреши мені» (Lie to me), побудований довкола Фоєрових здібностей бути детектором брехні в людській подобі, і на його вебсайті є низка відео, на яких видно його в роботі. «Дуже добре, ви сковуєте свої рухи, щоб не дозволити мені їх прочитати», – каже він одному з учасників гри в брехню. Потім він слушно каже, що чоловік заховав у руці купюру в 500 крон, і виграє. Психологію він професійно вивчав (однак не закінчив, аби отримати ступінь) в Університеті Де Монфор, а навички гіпнозу та магії, до яких також вдається у своїх виступах, опанував вже самостійно.

Інтерес до мови тіла та взаємодії є спільним знаменником усього, що він робить, а пішло все від простої цікавості, яка зародилася рано і була спровокована необхідністю. За столиком у кафе він розповів мені історію про те, що коли йому було чотирнадцять, він почув, як одна з дівчат у класі сказала, що їй сподобалося танцювати з Деніелем, але є проблема: він ніколи не дотанцьовував до кінця пісні, завжди завершував танець раніше. Тоді він вперше зрозумів, що треба танцювати до кінця пісні, і не востаннє неправильно розшифрував коди людської взаємодії.

– Моє життя наповнене саме цим, бо мій мозок не вловлює таких деталей. Соціальні норми часто стають для мене загадкою. Тож єдиний мій спосіб їх засвоїти – детально вивчити.

Думки інших

Група дослідників під керівництвом Ґордона Р. Т. Райта провела у 2012 році в Англії експеримент, під час якого вони перевірили давній вислів «впізнавати себе в інших». Учасників перевіряли і на здатність викривати брехню інших, і на вміння переконливо брехати. Дослідники виявили значну кореляцію: найкращі ошуканці також і найліпше виявляли обман. Як і у випадку з усіма подібними відповідностями, чітко встановити, у чому саме тут зв’язок, важко, однак теорія, яку запропонували самі вчені, полягає в тому, що і сама брехня, і її розкриття даватимуться легше тим, хто має добре розвинену «модель психічного стану» (Theory of Mind). Ця академічна концепція оцінює нашу здатність налаштовуватися на думки інших і розуміти те, що відбувається у чужій голові.

Більшість людей розвивають здатність розуміти думки інших у віці від трьох до чотирьох років, що психологи довели за допомогою тесту «Саллі/Енн». Дітям показують двох ляльок: у Саллі є кошик, у Енн – коробка. Крім того, у Саллі є кулька, і перед тим, як «вийти», вона кладе кульку у свій кошик. Після того як Саллі «пішла», Енн виймає кульку з кошика і кладе її в коробку. Експериментатор запитує дітей: «Де Саллі буде шукати кульку, коли вона повернеться?» Трирічні діти вважають очевидним те, що Саллі повинна заглянути в коробку, бо вони самі знають, що кулька там. Вони ще не здатні усвідомити, що внутрішній досвід ляльки відрізняється від їхнього, і що та не була присутня, коли кульку переміщали. Натомість п’ятирічки вже можуть заглянути в голову Саллі та поставити себе на її місце, відповідно вони вказуватимуть на кошик.

Для більшості дорослих є настільки очевидним уявляти думки інших, що ми зчитаємо емоції та мотиви навіть там, де їх не існує. Наприклад, нам часто здається, що собаки «насміхаються» чи виглядають «винними», а ринок акцій «з усіх сил намагається нормалізуватися». Проте деяким, звісно, це дається краще за інших, і якщо припущення Райта з колегами правдиве, то ті, кому легше дається поставити себе на місце іншої людини, і самі є кращими брехунами.

Велика частина нашого дорослішання полягає в тому, що ми вчимося читати інших. На дитячому майданчику діти дражнять одне одного і кидають виклики, навчаючи одне одного, коли неприємні зауваження слід інтерпретувати серйозно, а коли сприймати їх за жарти. Коли ми дорослішаємо, іронія бере гору, зароджується нова, постійна гра, в якій ми кажемо щось інше, відмінне від того, що дійсно хочемо передати. Правила цієї гри такі ж, як і брехні, потрібно враховувати, що водночас існують дві реальності – того, що людина говорить, і того, що вона насправді має на увазі.

У 2012 році іронія стала запорукою успіху для групи французьких дослідників мозку. Вони були серед тих, хто намагався розшукати в мозку нейронну мережу, яка відповідала за зчитування думок інших людей і уявлення їхнього внутрішнього життя. У вчених була теорія, де ця мережа міститься. Але досі нікому не вдавалося довести, що саме та частина мозку активується, коли ми намагаємося зрозуміти наміри інших. Рішенням було створити 20 коротких оповідань, які містили б однакові речення, вжиті як буквально, так і в іронічному сенсі. Наприклад, оперний співак міг сказати: «Ну і виступ видався сьогодні!» Далі історія розкриє, вдалим чи невдалим був концерт, а отже, що мав на увазі співак. І справді, виявилося, що мережа, що відповідала за читання думок інших, працювала активніше, коли речення потрібно було розуміти як іронічне.

У науковій фантастиці добре описано кліше про те, що роботи та штучний інтелект ламаються, стикаючись з парадоксами на кшталт «Наступне твердження є правдивим: Попереднє твердження хибне». У старому телевізійному серіалі «Зоряний шлях» (Star Trek) схожі логічні бомби були звичною «зброєю» капітана Кірка, коли він стикався зі зловісними суперкомп’ютерами. Іншою наскрізною темою серіалу є те, що андроїд Дейта (Data) не розуміє іронії та гри слів інших офіцерів. Такі форми комунікації в книжках та кіно взяли на себе роль індикатора людського розуму, бо саме здатність іронізувати відрізняє нас від інших розумних істот.

Можливо, наша найбільш людська риса – це вміння дивитися на речі з погляду інших. І ті серед нас, у кого найкраще розвинена емпатія, також добре розпізнають брехню. Водночас вони самі і є найкращими брехунами.

Добрі брехуни

Найдорожчий судовий процес в історії ІТ-індустрії проходив в Англії з 2007 по 2009 рік, коли телекомпанія BskyB подала до суду на ІТ-провайдера EDS. Звинувачення полягало в тому, що провайдер надав оманливу інформацію щодо витрат та термінів виконання телекомунікаційного проекту, і найважче у справі було довести, що мова тут не про звичне непорозуміння, а зумисну брехню. На 37-й день судового розгляду Джо Ґелловей сидів у залі засідання, він був головним свідком зі сторони EDS, і оскільки він був ключовим учасником конфлікту, на кону стояла його особиста репутація. В якийсь момент прокурор запитав Ґелловея про освіту.

Ґелловей здобув ступінь MBA в коледжі Конкордія на Віргінських островах, він розповів про свій рік навчання там, про те, що пішов на навчання, бо керував проектом для дистриб’юторів Coca-Cola на райському острові Сент-Джон. Він добирався туди на крихітних чотири- чи шестимісних літачках і, відвідуючи багато вечірніх занять, він добре ознайомився з будівлями в університетському містечку, настільки добре, що міг детально їх описати. Адвокат телекомпанії Марк Говард терпляче вислухав розповідь Ґелловея. Через кілька днів по тому він приніс із собою до залу суду диплом. Документ зазначав, що Говардовий пес, шнауцер Лулу, отримав ступінь MBA у тому ж коледжі, що й Ґелловей. Ще й з кращими оцінками.

Коледж Конкордія є насправді однією з багатьох дипломних фабрик, які продукують та роздають дипломи за незначних чи за відсутності будь-яких зусиль. Він розташований у штаті Делавер, і не має ніяких корпусів на острові Сент-Джон. Адвокат зумів також довести, що ніяких дистриб’юторів Coca-Cola на острові також не було. Як і посадкової смуги, куди міг би приземлитися літак. Після такого викриття довіра до Ґелловея добряче похитнулася і вже нічого не коштувала, а судовий процес завершився тим, що EDS повинні були виплатити компенсацію близько 1,7 млрд крон.

У процесі, де так багато стояло на кону, здавалося б, Ґелловей мав би добряче обдумати, перш ніж так відкрито брехати. Навряд чи для нього було несподіванкою те, що команда високооплачуваних адвокатів омине весь його життєпис та досвід. Коли йому поставили конкретне запитання щодо диплома, чи не було б ліпше одразу визнати брехню? Або ж принаймні розповісти якомога менше, наприклад, сказати, що він мало що пам’ятає з того року? Однак ні, Ґелловей обрав із самовпевненістю та красномовством, притаманним його попереднім свідченням, детально розкрити плід власної уяви. Суддя у своєму вироку підкреслив, що Ґелловей продемонстрував «дивовижну схильність бути нечесним».

Словосполучення «затятий брехун» швидко спадає на думку, коли ми чуємо про людей на кшталт Ґелловея. Це ті, хто бреше без чіткого мотиву, кого не турбує почуття провини, без натяку на якесь нервування. Цей типаж, здається, є протилежністю звичним брехунам, які виражають неспокій, у котрих бігають очі. Принаймні такими є стереотипи, та чи правдиві вони? Чарльз Бонд, психолог з Техаського християнського університету, прагнув це дослідити і опитав 2520 людей із 63 країн про те, як можна розпізнати брехуна. Понад 70 % респондентів відповідали одне: на їхню думку, брехун заїкається, метушиться, чухається, відводить погляд від того, з ким веде розмову.

Проблема таких стереотипів криється в тому, що вони не є правдивими, а тому люди часто помиляються, послуговуючись ними. Разом з іншим експертом з брехні, Беллою ДеПаоло, Бонд дослідив, наскільки добре учасники зуміють розпізнати брехунів на практиці: відсоток зменшився до приблизно 47. Іншими словами, результат був би кращим, якби вони просто обирали навмання.

Дослідження свідчать, що насправді брехуни здебільшого моргають рідше, їхні руки та ноги є спокійнішими, а говорять вони повільніше. Якщо ви збираєтеся розпізнати брехуна, вам слід шукати не знервовану людину, а радше харизматичну та розмірену. Як Джо Ґелловей. Той, хто говорить неправду, часто має більш послідовне, хронологічне мовлення, оскільки брехуни переважно краще продумують історію. Вони також не виправлятимуть себе в процесі, як частенько роблять ті, хто говорить правду. Правдиві люди також схильні визнавати, що є деталі, яких вони не пам’ятають, що робить їх ще більш підозрілими.

Приховані знаки

Чи справді це дослідження пояснює, що нам слід припинити шукати ознаки брехні? Чи варто радше копати глибше? Пол Екман – прихильник другого. Він, мабуть, найбільш знаменитий у світі дослідник брехні. Є навіть телесеріал за мотивами його роботи – «Теорія брехні» (Lie to me), в якому експерт, прототипом якого є сам Екман, а грає його Тім Рот, розгадує таємниці злочинів і дає коментарі на кшталт: «Погляньте на асиметричні риси довкола її рота, це може вказувати на те, що вона намагається зобразити фальшиві емоції». Між іншим, зараз робота професора має на меті також допомогти поліції та прикордонникам упіймати брехунів, але історія почалася ще в далекому минулому, а точніше, у 70-х роках.

Екман та його наставник Сільван Томкінс працювали над тим, аби прочитати всі таємниці, які приховує обличчя, а не лише аби розпізнати брехню чи правду. У той час, коли більшість антропологів вважали, що мова тіла залежить від культури, двоє вчених шукали спільні риси різних народів, і вони їх знайшли. Здивування, страх, радість, презирство та інші емоції характерні для багатьох, і вони знаходять своє вираження в одних і тих самих м’язах, незалежно від частини земної кулі. Екман та його колеги окреслили базові функції різноманітних виразів обличчя, які вони назвали «одиниці дії» (action units), і присвоїли їм різні номери. А потім склали 10 000 можливих комбінацій цих одиниць.

З-поміж усіх комбінацій, на щастя, застосовуються людьми лише близько 3000, які становлять основу Системи кодування виразів обличчя Екмана (Ekmans Facial Action Coding System – FACS). «Радість» – це, наприклад, поєднання одиниці номер шість (скорочення м’язів, що піднімають вгору щоки – кругового м’яза ока (orbicularis oculi) та орбітальної частини лобової звивини (pars orbitalis)) і номер дванадцять (великий виличний м’яз (zygamatic major) підтягує зовнішній край губ). Інші емоції можуть поєднувати кілька одиниць у різних комбінаціях та значеннях (1 + 4 + 6 + 11 = сум). Однак не будемо вдаватися у складні деталі.

Оскільки задіяно стільки м’язів, більшості людей важко надати обличчю правильного виразу свідомо. Досі найвідомішим прикладом є, мабуть, так звана посмішка Дюшена, названа на честь французького лікаря, що лягла в основу роботи Чарльза Дарвіна «Вираз емоцій у людини та тварин» (The Expression of the Emotions in Man and Animals). Завдяки винаходам XIX століття, як, наприклад, електрика та фотографія, Дюшен зумів стимулювати кожен окремий м’яз обличчя та задокументувати результат. Так він виявив, що існує дві різні усмішки – справжня та фальшива – залежно від того, які м’язи задіяно. Orbicularis oculi – це кільцеподібний м’яз навколо ока. Його дуже важко контролювати свідомо, а тому, коли цей м’яз скорочується і утворює зморшки довкола очей, ці рухи сприймаються як більш спонтанні і справжні.

Екман зрозумів, що м’язи обличчя можуть розкрити правду про наші почуття, але тоді він ще не був готовий до свого великого прориву у сфері виявлення брехні. Він настав у 1967 році, коли з ним зв’язалася група психіатрів. Вони шукали ознаки, які могли б допомогти їм виявити, коли пацієнти із суїцидальними нахилами обманювали. Кілька років до того Екман зафільмував 40 розмов між лікарями та пацієнтами, і він знав, що принаймні один з пацієнтів брехав: після інтерв’ю лікар пацієнтки, назвімо її Мері, був переконаний, що можна цілком безпечно відправити її додому, однак перед самим від’їздом вона все-таки зізналася, що планувала спробувати вбити себе вчетверте.

Екман та його колега Воллес Фрізен знайшли це відео і стали його переглядати знову і знову. Чи може бути так, що якісь деталі лікар оминув увагою? Вони переглянули відео в сповільненому режимі і нарешті помітили: коли Мері запитали про її плани на майбутнє, вираз відчаю промайнув на її обличчі, так швидко, що його було майже неможливо побачити при нормальному темпі. Екман уже знав, що важко підробити фальшиві вирази, а тепер він ще й зрозумів, що приховати справжні так само не легко.

Екман і Фрізен називають мимовільні гримаси «мікровиразами» і пояснюють їх як форми вияву справжніх почуттів, навіть коли хтось намагається їх стримати. Пізніше Екмана часто просили прокоментувати випадки публічної брехні, промотуючи при цьому в сповільненому режимі відео знаменитостей, зокрема Річарда Ніксона, чи записи вбивць дітей, які брехали по телебаченню – такий метод також ліг і в основу серіалу. Коли зупинити кадр, кожен може помітити правду, яку в нормальних умовах людське око не вловлює, за частку секунди на обличчі може промайнути гнів, страх чи презирство. Екман також проводить курси для прикордонників та правоохоронців, крім того він долучився до розробки комп’ютерної програми, яку кожен може прид­бати в інтернеті, аби навчитися розпізнавати брехню.

Щось в оці

– Orbicularis oculi, а щоб його, – каже Деніел Фоєр.

Він працював з Екмановою книгою про FACS цілий рік, разом з двома іншими колегами вони вправлялися перед дзеркалом і тренували по одній одиниці дії за раз. Але опанувати вийшло не всі з тих, які були ключем до згаданої посмішки Дюшена.

– Сам Екман навчився це робити, стимулюючи м’язи обличчя електродами, – каже Фоєр.

На жаль, навіть таких зусиль не завжди достатньо, згідно з дослідженням Єви Ґ. Крумгубер та Ентоні Манстеда з Женевського та Кардіффського університетів. У 2009 році вони дослідили, як люди реагували на усмішки Дюшена та посмішки Дюшена, і дійшли висновку, що зосереджуватися на вивченні лише кругового м’яза ока не надто дієво. Відмінність, на яку вказував Дюшен, працювала певною мірою при оцінці фотографій усміхнених людей, але коли учасникам експерименту показували людей на відео, важливішим було те, наскільки симетричними були усмішки, як надовго вони затримувалися і наскільки синхронними були рухи. Щирі усмішки зазвичай нетривалі, і всі м’язи вводяться в дію одночасно. Фальшиві посмішки часто починаються спершу з одної частини обличчя, а тоді поширюються на інші, і їх можна затримати надовго, згадайте знану «посмішку бортпровідниці».

Посмішка Дюшена – чи не найвідоміший індикатор фальші в популярній культурі. Ще один фокус, який регулярно з’являється у кримінальних серіалах на телебаченні та в популярних посібниках з мови тіла, – стежити за рухами очей потенційних брехунів. Згідно з теорією нейролінгвістичного програмування (НЛП), наші очі мимовільно відводяться праворуч, коли ми говоримо неправду, а це означає, що в такі моменти ми задіюємо творчу частину мозку. Якщо погляд ковзає ліворуч, значить людина каже правду, тому що отримує інформацію з довготривалої пам’яті. Такий метод добре працює у телесеріалах, однак науково не підтверджений. У 2012 році дослідники Единбурзького університету та Університету Хартфордшира провели експеримент, у якому взяли участь і праворукі, і шульги. Їм показували на відео людей, які брешуть або говорять правду. Ті, хто застосовував метод НЛП для виявлення брехунів, не показали кращих результатів. Дослідники також вивчили 52 відеозаписи з людьми, які публічно звернулися за допомогою з розшуку зниклих родичів (половина з них, як з’ясувалося пізніше, брехали). Після ретельної роботи над транскрибуванням усіх рухів очей на записах, дослідники дійшли висновку: немає ніякого зв’язку.

– Особисто я скептично ставлюсь до так званих очних ключів доступу (eye accessing cues), – каже Фоєр. – З мого досвіду метод надійний для 30 % людей. І рухи праворуч чи ліворуч не мають такого значення, ви повинні з’ясувати самостійно, в який бік відводитиме очі конкретна людина. Для 20 % людей метод час від часу спрацьовує, але для решти 50 – він марний.

Фоєр також скептично ставиться до НЛП, хоча й викладає нейролінгвістичне програмування на своїх курсах.

– Головним чином тому, що якщо навчатиму не я, це зробить хтось інший, і вони отримають помилкове уявлення про НЛП як про надійний метод. Я ж стверджую, що ним слід користуватися з обережністю.

Фоєр каже, що найбільше його цікавить мова тіла, але й до методів виявлення брехні він також вдається, оскільки так можна оцінити наявні знання і показати, що вони працюють. На початку курсів він може показати людям відеозаписи прихованих мікровиразів, даючи завдання їх роздивитися. А вже по закінченню курсів, коли учасники добре потренувалися у їх розпізнаванні, він показує ті самі відео ще раз, аби люди впевнилися, що тепер вони бачать те, що раніше не помічали. Аби закріпити ефект розваги та захоплення, іноді він виводить людей на сцену, щоб показати своє мистецтво бути «детектором брехні». Він також визнає, що це нагадує чимось шоу ілюзіоністів.

– Я сказав би, що можу викрити брехню приблизно в 65 % усіх випадків, це чесна оцінка. Але коли я бавлюся у виявлення брехні на курсах чи презентаціях, то цей показник перевалює за 90 %, бо я організовую все за своїми правилами і надсилаю людям певні імпульси, що змушують їх розкриватися. Чим більше ти контролюєш ситуацію, тим точнішим можеш бути.

Не дивно, що люди в захваті від таких шоу. Вміння безпомилково розпізнавати, де брехня, а де правда – це те, про що всі ми мріємо з того самого разу, як тільки хтось вперше намагався обманути нас на дитячому майданчику, і аж до кінця життя, коли судимо, хто зі спадкоємців любив нас найбільше. Упродовж історії також використовувались різні геніальні методи для того, аби пролити світло істини на справу. Ті, хто стверджує, що розбираються в людях, чи то «бачать» істину, існували завжди. Крім того, аби встановити, чи брехала людина, чи ні, повсякчас застосовували низку жорстоких процедур. Зі скандинавських саг нам відомо, що підозрювані повинні були тримати розжарене залізо чи ходити по жевріючому вугіллю. Під час суду над відьмами обвинувачених кидали у воду, щоб перевірити, чи виживуть вони, чи потонуть, або ж підсипали отрути. Все це робилося з тих міркувань, що невинні зможуть це витримати і пережити, бо ж їм Бог не дасть постраждати. До сьогодні мрія про надійну технологію розпізнавання брехні нікуди від нас не поділася, навіть перебуває чи не на піку бажаності, хоч і методи, звісно, трішки модернізувалися.

Машина, яка знає

19 квітня 1921 року 18-річну Марґарет Тейлор завели до кімнати в Берклі, штат Каліфорнія, і підключили до дивної машини. Молодий поліцейський сказав, що їй потрібно переповісти історію про свій перстень, який, за її словами, було викрадено з університетського гуртожитку. Але спершу він закріпив тугий манжет на одній з її рук, щоб стежити за кров’яним тиском, і обмотав довкола грудей гумовий шланг, щоб виміряти, наскільки глибоко вона дихає.

Вона поглянула на машину, яка почала намотувати папір і видавати звуки друкування. Подейкували, пристрій міг читати її думки. Молодий поліцейський попросив дівчину бути якомога спокійнішою, оскільки необдумані рухи могли бути витлумачені неправильно. Поліцейського звали Джон Ларсон, і його запросили, бо університет потерпав від низки крадіжок. Дівчата, що мешкали в гуртожитку, були переважно із заможних сімей, і в останні місяці багато з них повернулися до своїх кімнат і виявили, що листи, коштовності, шовкова білизна та гроші зникли.

Ларсон не мав ніяких підозр щодо Тейлор, але йому потрібні були контрольні дані, аби було з чим порівняти показання інших дівчат. Монотонним голосом він почав зачитувати вголос низку запитань:

1. Тобі подобається вчитися?

2. Чи цікавий тобі цей тест?

3. Скільки буде 30 помножити на 40?

4. Тобі лячно?

5. Це твій останній рік навчання?

6. Ти танцюєш?

7. Тобі подобається математика?

8. Ти крала гроші?

9. Тест показує, що крала. Ти вже їх використала?

Після того, як Ларсон закінчив опитування, він перейшов до інших потенційних підозрюваних. Одна вирізнялася з-поміж інших, її звали Гелен Ґрагам. Вона була на кілька років старшою за інших та походила з простої сім’ї з Канзасу. Дехто з її однокурсників вважав, що у неї завелося більше грошей, ніж повинно було бути. Коли Ларсон дійшов до запитання, де він прямим текстом звинувачував дівчину у крадіжці, її артеріальний тиск спершу впав, а тоді різко піднявся. Ґрагам розлючено зірвала манжети і вибігла з кімнати. Наступного дня вона зізналася у крадіжці. Новий «детектор брехні» поліції мав успіх.

Гійом Дюшен не єдиний, хто застосовував нові технології для розгадки природних таємниць у другій половині XIX століття. Французький дослідник опублікував роботу «Механізм людської психономії…» (Mécanisme de la physionomie humaine, ou Analyse électro-physiologique de l’expression des passions...) у 1862 році зі своїми відомими фотографіями застиглих з різними виразами електрично стимульованих облич. Десять років по тому англієць Едвард Майбрідж розробив пофазову техніку фотографування, яка за допомогою серії знімків документувала всі рухи коня, що біжить галопом. Таким чином він зумів відповісти на давнє запитання, чи справді в якийсь момент всі чотири ноги коня перебувають відірваними від землі.

Мікроскоп дав змогу вченим заглянути в найдрібніші деталі тіла, а детектор брехні обіцяв проникнення в саму душу. Наступала нова технологічна ера, коли все можна було б сказати з упевненістю, а старі гріхи, на кшталт брехні та зради, мали скоро відійти в минуле. У 1911 році вийшла стаття в «New York Times», яка передбачала найближчі часи «без присяжних, без дюжини детективів та свідків, без прокурора та адвокатів захисту. Ці перешкоди на шляху до справедливості стануть непотрібними. Держава просто дасть можливість усім підозрюваним у справі пройти тестування науковими інструментами».

Джон Ларсон був одним із американських поліцейських, які мали амбіції зробити службу поліції більш технологічною та цивілізованою. Він отримав ступінь магістра за дослідження техніки знімання відбитків пальців, що все ще була новаторським методом на той час, і він був першим у США, хто отримав і поліцейський значок, і докторську ступінь. Разом з талановитим юнаком, якого звали Леонард Кілер, Ларсон розробив свій детектор брехні, так званий поліграф, і протестував 861 особу в 313 справах між 1921 і 1923 роками. Справи були переважно не надто значними, деякі відбулися в чотирьох стінах будинку. Результати досліджень Ларсон описав у своїх записках, як-от: «пані Саймонс отримала обвинувачення у мастурбації від свого чоловіка».

Перш за все, як виявилося, машина могла добре провокувати зізнання. Можливо, люди не до кінця розуміли, як працюють технології, проте усвідомлювали, що живуть у нову еру, де жодних секретів від науки не приховаєш. Кухар зізнався у крадіжці срібних виробів, охоронець визнав пограбування церкви. Леонард Кілер був не тільки самоучкою, він також мав чудовий талант піару і радо взявся за допомогою свого пристрою розкривати відомі загадки кримінального світу. Його засліпило загальною увагою, що допомогло продавати експертизу великим компаніям.

Детектор брехні виглядав як мрія роботодавця: на ньому можна було чітко перевірити, чесний кандидат чи ні. А ще розкрити дійсні погляди, хто гомосексуал, наприклад, а хто комуніст. Невпевнені працівники відчували примус визнавати і геть приватні таємниці, таку практику не припинили в Сполучених Штатах, аж поки закон 1988 року не заборонив роботодавцям користуватися машиною. Проте сфера безпеки та урядові установи не підпадали під дію закону, і в 2010 році 73 000 американців пройшли тест від урядових структур, у яких вони працювали.

У той же час, коли Кілер та детектор досягли успіху, другий батько машини, Джон Ларсон, почав усе більше сумніватися у пристрої. Він виявив невідповідності в результатах і почав вести листування з суб’єктом свого першого успішного тестування, Гелен Ґрагам. Після того, як детектор брехні в Берклі викрив її не надто вдале навчання, дівчина повернулася до Канзасу. Вона розповіла про важке дитинство та схильність сильно хвилюватися, стверджуючи, що була не винною у звинуваченнях. Крадіжки продовжилися і після того, як вона покинула університет. У підсумку Ларсон повірив їй і вибачився за все те, що їй довелося пережити. До кінця життя він критикував свого старого механічного партнера і публічно заперечував, що детектор може зробити те, що стверджував Кілер.

З роками все більше наукових досліджень засвідчили, що детектор брехні далеко не надійний пристрій. Існують також відомі приклади: шпигун Олдріч Еймс без проблем пройшов випробування детектором у 1986 році, хоча до цього продавав КДБ державні таємниці США. Він продовжив своє шпигунське життя, і в 1991 році, коли перебував у розшуку ЦРУ, знову пройшов тестування, отримавши пораду від своїх знайомих з КДБ «добре виспатися і спробувати розслабитися під час тесту».

Ще гіршим було те, що машина засуджувала невинних людей. Наприклад, чоловіка з Огайо Флойда Фея заарештували за вбивство його друга Фреда Ері в 1978 році. Фей знав, що він невинний, і добровільно зголосився пройти тест, щоб очистити свою репутацію. Йому ставили типові контрольні запитання, на кшталт «Сьогодні вівторок?», і коли він більш напружено реагував на запитання про вбивство свого друга, його визнали винним і посадили до в’язниці на два роки, поки справжній вбивця не з’явився в поліцію. За час перебування у в’язниці Флойд досліджував принцип роботи детектора брехні і виявив, що машину можна обманути такими простими прийомами, як-от прикушування язика або ховання у черевикові шпильки. За його словами, він дав 27 своїм співкамерникам 20-хвилинні інструкції, після чого 23 з них змогли пройти тести і їх не впіймали на порушеннях, які вони вчинили, перебуваючи у в’язниці.

Зламаний код

Асбйорн Раклев сьогодні є провідним норвезьким експертом із проведення інтерв’ю з підозрюваними, у нього докторська ступінь і він читає лекції в Норвегії та за кордоном. Поки я розмовляв із ним, йому саме зателефонували із черговою пропозицією. Раклев розповів, що став отримувати закордоннізапрошення після того, як очолював інтерв’ювання Андерса Брейвіка – чоловіка, який скоїв терористичні атаки в Осло та на острові Утоя в 2011 році.

До наукових досліджень з виявлення брехні молодого амбітного слідчого спонукав норвезький скандал через участь поліції, відомий як «Справа Кармьой». 17-річну Бірґітту Тенґс було знайдено зґвалтованою та вбитою на острові Кармьой. Невдовзі у вбивстві зізнався її двоюрідний брат. І хоча згодом він відкликав свої зізнання, хлопця засудили. Експертом під час судового розгляду був професор Інституту психіатрії Королівського коледжу Ґіслі Ґудйонсон.

– Його висновок був нищівним, – сказав Раклев. – Ґудйонсон заявив, що норвезька поліція використовує маніпуляції та має методологію допиту, орієнтовану на визнання провини.

Норвезька професійна спільнота стала на свій захист. Ким був той професор? Скільки допитів він провів? Звинувачувати норвезьку поліцію в маніпуляціях – це занадто.

– Однак мою увагу привернуло те, що він посилався на літературу, на британську поліцію та їхні розглянуті справи. Я й гадки не мав, що є така література й існують якісь знання.

Сьогодні будь-який допитливий студент знайде всю необхідну інформацію одним натисканням клавіші, але то були 90-ті роки, а інтернет все ще був далеко не скрізь. Раклев зібрався до Англії на навчання, і отримав підтримку від свого керівництва. Отримані знання він повинен був передати норвезькій поліції у формі магістерської роботи.

– Але у мене були й інші цілі, я все ще прагнув зламати код. Навчитися розпізнавати брехню за допомогою мови тіла. Навчальна програма містила все: і курс із виявлення брехні, і гіпноз. Там я повинен був зустріти дослідників та психологів, а поміж ними віднайти і ключ до розгадки.

У Ліверпулі Раклев одразу заглибився в матеріали, досліджуючи праці Пола Екмана та Олдерта Фрея. Фрей був професором Портсмутського університету та автором книги з промовистою назвою «Викриття брехні та обману» (Detecting Lies and Deceit). Професор вважав, що поліцейські та інші професійні мисливці на брехунів не мають здатності краще за звичайних людей розпізнавати обман, оскільки, як і більшість з нас, вони акцентують увагу не на тих ознаках. Дослідження Фрея, наприклад, показують, що брехуни під час допиту частіше йдуть на співпрацю, адже переживають за те, що їм можуть не повірити.

Ми частіше думаємо, що люди брешуть, якщо вони розмовляють з іноземним акцентом. Ми більше довіряємо тим, хто з вигляду симпатичний чи має дитячі риси обличчя. А ще більш комунікабельним, які легше йдуть на контакт, хоча, як згадувалося раніше, їх нам якраз і варто було б остерігатися. І врешті-решт, навіть якщо існують якісь чіткі ознаки брехні, то їхнє вираження різнитиметься залежно від людини.

Що більше Раклев учився, то більше розгублювався. Він намагався знайти втрачений ключ. У чому крилася розгадка? Можливо, вирішальними були навідні питання? Він проводив експерименти, знімав на відео учасників, у яких брав інтерв’ю, намагаючись розшифрувати, брехали ті чи ні.

– Та згодом одного разу в читальному залі я зрозумів, що насправді дослідники намагаються сказати, – вів далі Раклев. – А саме, що це неможливо, ніяк не вийде, жодні люди на таке не здатні.

Цеглинки стали на свої місця. Відповідь крилася не в тому, щоб зламати код, а щоб зрозуміти, що коду не існує. Проблемою завжди було Раклевове переконання, буцімто брехню можна викрити, ідеал, який він перейняв від своїх учителів з норвезької поліції.

– Потім виявилося, що цей міф був поширеним і в інших країнах: він побутував в Англії, і досі процвітав, наприклад, у США.

В останні роки в західному світі почався розкол. Європейські поліцейські організації все більше вдаються до того, що Раклев називає технікою процесуального інтерв’ювання (investigative interviewing). У Сполучених Штатах натомість досі дотримуються проведення допиту (interrogation). Особливо поширеним є так званий метод Рейда, який починається із прямого обвинувачення підозрюваного («Ми знаємо, що це скоїв ти»), а потім робота ведеться над визнанням провини.

Норвезька модель, яка стала застосовуватися відтоді, коли Раклев повернувся додому з Англії, є певною мірою протилежною. У Норвегії поліція радше притримає докази, які переносять підозрюваного на місце події. Вони попросять його у вільній формі пояснити, що відбулося. Дослідження Олдерта Фрея показує, що люди схильні здебільшого відмовчуватися, коли їх атакують доказами їхньої провини. Легше викрити брехню, коли підозрювані говорять.

Якщо у норвезької поліції і є докази, то вони продумують усі можливі варіанти, чому ці докази можуть вводити в оману, а підозрюваний може виявитися невинним («Залишати розум відкритим» – ось як це називається на одному зі слайдів PowerPoint-презентацій Раклева). Чи може бути природне пояснення тому, що в квартирі знайдено відбитки пальців підозрюваного? Вислухавши розповідь підозрюваного, слідчий проведе аналіз та спробує розробити власні версії так, щоб підозрюваний не зрозумів цього, а тоді перейде до конкретизуючих запитань. Чи був підозрюваний знайомий із жертвою? Чи коли-небудь перебував за вказаною адресою?

Тож докази почнуть надаватися в останній момент, і якщо підозрюваний таки винен, а поліція добре впоралася із завданням передбачити можливі пояснення, підозрюваному буде набагато важче вигадати правдоподібні виправдання («але ж ви сказали, що ніколи не були в цій частині міста?»). Тактичною частиною успіху є перекрити всі можливі шляхи відступу. Існує також і принципова частина, яку Раклев називає «реалізацією презумпції невинуватості». Вона полягає в тому, що поліція прагне радше знайти можливості виправдати підозрюваного, а не шукати способи доведення його причетності до скоєння злочину.

Пастки та упередження

Після того, як поліцейський, колега Раклева, опитав свідка у справі Колстада, здавалося, справа зрушила з місця. Жінка буквально вказала, що вбивцею був Стайн Інґе Юганнесен – він, за її описом, вийшов із квартири мертвого бодібілдера весь у крові. Коли почалося інтерв’ювання Юганнесена, він заявив, що ніколи не мав нічого спільного з Колстадом, проте незабаром поліція дізналася, що вони разом займалися фальсифікаціями, і довіра до Юганнесена похитнулася. Він заплутався у власній брехні, і поліція почала тиснути сильніше. На шість місяців підозрюваного помістили в одиночну камеру, поки поліція готувала справу проти нього.

За чотири дні перед судом збожеволів один мешканець госпісу в Осло. Спершу він зателефонував до поліції повідомити, що когось убив, але поліція спростувала цю заяву. Потім він попросив адміністративних працівників госпісу викликати поліцію, але вкотре отримав відмову. У відповідь та на знак протесту він підпалив плетене крісло та перевернув телевізор. Нарешті йому вдалося привернути увагу поліції, і вони почали його допитувати. Саме тоді слідчий Уле Якоб Еґленд очевидно розгубленим увійшов до кабінету Асбйорна Раклева.

– Тут на допиті сидить чоловік, який стверджує, що то він убив Колстада.

Судовий процес проти Юганнесена перенесли, а за вбивство згодом засудили іншу людину. Через кілька тижнів після несподіваного зізнання сам Раклев допитав Юганнесена, який висловив побажання: «Сподіваюся, ви винесете з цього урок». Раклев та слідчий Еґленд серйозно взялися за виклик, і пізніше вони разом з Юганнесеном провели ряд лекцій. Матеріали звідти тепер входять до навчальної програми Поліцейської академії, щоб звернути увагу поліцейських на небезпеку помилки правоохоронців, які бувають надто впевнені, що можуть відрізнити правду від брехні.

– Він сказав, що невинний, вона сказала, що він збрехав, – каже Раклев. – А ми помилилися і щодо нього, і щодо неї, тож в загальному підсумку прорахувалися.

У розслідуванні багато чого пішло не так після того, як в гру вступила свідок. Як зазначив Раклев, необхідно було перевірити її розповідь, з’ясувати, чи вона бреше, чи Юганнесен може виявитися невинним. У поліції було кілька версій: оскільки вона сказала їм, що говорила по телефону перед цим, вони могли пересвідчитися, чи дзвінок зареєстрований на базовій станції. Вона також сказала, що йде дощ, такі деталі можна теж перевірити. Поліція звернулася до оператора зв’язку, але не змогла знайти жодних натяків на дзвінок. Метеорологічний інститут у Бліндерні повідомив, що того дня таки були опади, але падав сніг, не дощ.

Пастки підтвердження є поширеною проблемою не тільки в межах поліцейського розслідування, але й для всіх людей у різних випадках. Коли ми вже сформували картину ситуації, то будемо інтерпретувати всю подальшу інформацію на основі неї, і таким чином лише підтверджуватимемо те, у що вже й так віримо. Це також може вплинути на спосіб пошуку інформації. У цьому випадку, наприклад, поліція запитала у телекомунікаційної компанії, чи можливо, що дзвінок був переадресований, оскільки лінія була зайнята. У відповідь вони почули, що така ймовірність є. Метеорологічний інститут теж не міг заперечити, що в районі Ґрьонланд могла бути плюсова температура, хоча в Бліндерні було мінус три.

Але найбільш класичним прикладом пастки підтвердження став випадок, коли свідок у якийсь момент вирішила відкликати свідчення.

– Ми запитали, чому, і вона сказала, що боїться Стайна Інґе. Ми сприйняли це як доказ тієї картини, яку бачили: вона була бідолашним хоробрим свідком, а він – холоднокровним вбивцею. Насправді вона намагалася нам сказати, що прагнула все припинити, але не була достатньо чесною або сміливою для цього. І внаслідок цього підозри проти нього тільки посилилися.

Раклеву заледве вдалося дістатися додому з Ліверпуля, коли тривала ця справа, він зайнявся складанням нового плану проведення допитів для норвезької поліції. Він усвідомлював загрози і повідомив про них слідчого. Те, що сталося, цілком підтверджує дослідження: навіть якщо люди знають про небезпеку пасток підтвердження та упереджень, їм все одно не вдається їх уникнути.

Деніел Фоєр підтримує методи норвезької поліції та застерігає від абсолютних висновків з того, що люди бачать.

– Дуже слушно, що детектори брехні не можна використовувати в судах. Людське викриття брехні має значні переваги перед механічним, проте теж не без недоліків. Наприклад, воно суб’єктивне, і потрібно багато вправлятися, щоб уміти відкидати власні упередження. У всіх нас вони є: наприклад, і жінки, і чоловіки вважають, що жінки надійніші. Але зазвичай все навпаки.

Фоєр каже, що розмовляв з гравцями в покер, журналістами та поліцією про виявлення брехні. У випадку останніх двох груп, він вважає, що мова тіла може дати ознаки того, де їм слід досліджувати глибше і про що слід запитати далі.

– Небезпека полягає в тому, що коли ви починаєте відчувати впевненість у чомусь, то виключаєте інші можливості. Ми зосереджуємось на чомусь одному і опускаємо абсолютно очевидні сліди. Читати мову тіла – це важливе вміння, але нікого не слід судити на його основі.

Машина для залякування

Сама назва «детектор брехні» має вказувати на найважливішу його функцію – викривати брехню. І хоча пристрій не завжди виконує свою головну функцію, це не означає, що він геть безтолковий. Із самого початку детектор брехні був надзвичайно ефективним для іншої мети: залякувати людей. Річард Ніксон якось сказав: «Я нічого не знаю про детектори брехні, і не знаю, наскільки вони надійні, але я знаю, що всі до смерті їх бояться».

– Ви бачили відео з допитами Майкла Кроу? – питає Асбйорн Раклев. – Вони є на YouTube. Майкл був 14-річним хлопцем, що залишився вдома з сестрою, коли її вбили. Поліцейські розпочали допитування, і він у стані шоку запитав: «Ви що, гадаєте, що я вбив власну сестру?»

Майкла Кроу звинуватили у вбивстві сестри після того, як її знайшли мертвою з вісьмома ножовими пораненнями на тілі в будинку сім’ї в Каліфорнії. Не маючи інших підозрюваних, поліція почала застосовувати суворі методи допиту Кроу, якого тримали в ізоляції від батьків з моменту виявлення вбивства. Слідчі не давали йому спати і сказали, що він отримає довічне ув’язнення, якщо відмовиться допомагати слідству, а зізнання, навпаки, зарадить йому. Коли він усе ще відмовлявся визнавати вину, вони підштовхнули його до думки, що він міг скоїти це підсвідомо, адже у багатьох людей є «дві сторони». Коли не спрацювало, слідчі вирішили грати з козирів і перевірити його на «аналізаторі голосового стресу». Цей «апарат високої точності» показав, що хлопець бреше.

– Повна нісенітниця, – коментує Раклев. – Але Майкл почав зізнаватися, і це ще більший жах.

Раклев не єдиний, хто дійшов такого висновку. Лауреат Пулітцерівської премії та експерт із зізнань Річард Офше також описав відеоролики з Кроу як «найгірший, найжахливіший допит, який я коли-небудь бачив». Детектор CVSA, яким слідчі користувалися на допиті, проаналізували в низці незалежних досліджень, які визнали його нікудишнім. Але в цьому випадку, як і в багатьох інших, він слугував інструментом для отримання зізнання.

Раклев показує мені брошуру курсу. «Чи знаєте ви, хто винен?» – запитувалося у ній з поданням фотографій трьох «підозрюваних». Наступне речення звучить так: «Техніка проведення інтерв’ю та допитів Вікландера-Зулавські допоможе не лише відповісти на запитання, але й добитися зізнання». У США підготовка поліцейських значною мірою полягає в проходженні приватних курсів, які зосереджені на методах конфронтації та добування зізнань.

Стаття у «Бюлетені ФБР» за 2005 рік, автором якої був спецагент Ворнер із відділу ФБР по роботі з поліграфом у Вашингтоні, високо оцінила важливість детектора брехні, вказуючи, що: «Незалежно від чіткості та надійності показів приладу, цінність його застосування важко переоцінити, адже при залученні настирливого слідчого інформація та зізнання підозрюваного гарантовані». Він додає, що машина «є настільки успішною, бо учасники допитів вірять у достовірність роботи приладу, що може бути стимулом до зізнань».

Це і є вражаючою особливістю детектора брехні: він працює лише доти, поки учасник допиту вірить у його точність, бо страх тут є необхідною умовою. Тому фахівців поліграфу навчають брехати тим, кого вони допитують. Тут застосовується старий картковий трюк, в якому «випадкова» карта витягується і кладеться назад у колоду, потім учаснику показують серію карт, а тоді витягують відповідну і стверджують, що це машина підказала їм, що учасник впізнав карту. Такі маніпулятивні методи схвалені в США, де поліція також може брехати про докази чи пояснення інших підозрюваних, щоби отримати зізнання. Класичний метод «Твій товариш каже, що це скоїв ти, Джо».

У своїй докторській дисертації «Юридичні порушення в поліцейських розслідуваннях: приклади та можливі протидії» (2009) Асбйорн Раклев дійшов висновку, що ні людські, ні машинні детектори брехні не мають особливої ваги на поліцейських допитах. Він постійно повторює, що «короткі шляхи тут не працюють». Але як тоді щодо висновків досліджень, наприклад, Олдерта Фрея, про те, що складніше розповідати неправдиві історії навспак? Я запитую його, чи не могли б такі відкриття бути корисними під час допиту, наштовхувати слідчих на дієві теми та питання.

– Це не просуває розслідування, – каже Раклев, вживаючись у роль слідчого: – Ти вагаєшся, авжеж! – каже він і б’є кулаком по столу. – Це вказує на брехню, так стверджує книга Фрея!

Він розводить руками.

– «Ні, я цього не робив», – скажете ви, і що мені тоді робити? Я не можу звернутися до суду і сказати «підозрюваний вагався, коли йому довелося розповідати історію з кінця до початку». Доказів цьому немає. Дослідження показують, що коли ви берете чи то 100, чи навіть 1000 піддослідних, більшість із них – але не всі – будуть вагатися, розповідаючи історію у зворотному напрямі. А що робити, якщо причина запинань криється у труднощах із запам’ятовуванням?

Він хитає головою.

– Ні, ми повинні провести розслідування та зібрати факти.

Соціальна істина

У 2008 році група норвезьких дослідників провела експеримент, щоб дослідити, як поліція оцінює достовірність свідчень. 69 слідчим показали відеозаписи жінки, яка розповідала, що її зґвалтували. Слідчі, які самі вважали себе об’єктивними, дали свою оцінку свідченням. Але не всі вони бачили однакові кадри. Жінка була професійною актрисою, яка говорила абсолютно однакові фрази з різними емоціями. На деяких записах вона була стримана, в інших плакала, ще на інших здавалася байдужою, так само, як і справжні жертви зґвалтування можуть реагувати абсолютно по-різному.

Поліцейські, які допитували її, виявилися надто передбачуваними: вони більше вірили в історію, яка була розказана зі сльозами та ознаками відчаю. Цей експеримент нічим не відрізнявся від відповіді слідчого під час справи Колстада: «Вона плаче, 30 хвилин розповідала про дитинство та погані речі, які з нею трапилися. ЦЕ ПРАВДА. У ДІВЧИНИ ЧИСТА СОВІСТЬ». Не лише у поліцейських складається таке враження, присяжні та судді також мають тенденцію більше довіряти емоційним свідченням.

Коли свідки, що проходять інтерв’ю, походять із різних культур, проблеми загострюються. Норвезькі міграційні органи, які мають оцінити, наскільки щирими є свідчення тих, хто шукає притулок, повинні враховувати, що, наприклад, іранці та сомалійці по-різному виявляють емоції. На більшість людей впливає також зовнішній вигляд мовців, їхнє суспільне походження, і наскільки вони схожі на нас самих. І з біологічного, і з соціального погляду здається, що всі ці фактори такої значної ролі не відіграють: донедавна істина не мала значного пріоритету для людини. З іншого боку, життєво важливо навчитися обирати добре оточення і уникати тих, хто може нам нашкодити.

У класичному американському експерименті 1969 року групу школярів попросили оцінити, хто міг би стати найкращим представником класу на публічному заході. Хлопчик, який набрав найбільшу кількість «голосів», був відібраний дослідниками як «особа з високим статусом», а хлопчик з «низьким статусом» був відібраний на основі найменшої популярності. Потім дослідники відтворили сцену, коли вчитель виходить з класу, а «найкращий» хлопчик підходить до вчительського столу, бере звідти гроші, і сам коментує крадіжку, щоб переконатися, що всі звернули на неї увагу. У паралельному класі дослідники попросили «непопулярного» хлопчика зробити те саме.

Після того, як і з кожним із класу провели розмову індивідуально, усі свідчили б правдиво про тих, хто взяв гроші, незалежно від того, людина з високим чи низьким статусом це зробила. Але якби брали інтерв’ю в парах, усі заперечували б, що популярний хлопчик забрав гроші – вони навіть могли б стверджувати, що не мають уявлення про те, куди поділися купюри. Якби це зробив хлопець із низьким статусом, кожен здав би його.

Експеримент доводить не тільки те, що ми з раннього віку розуміємо, кого з людей нам варто триматися, а й що існує мовчазний договір щодо того, коли можна брехати, а коли треба говорити правду. Інтуїтивне відчуття правил соціальних ігор впливає на розуміння: що є правдою, а що ні.

Деніел Канеман, фахівець з поведінкової психології, назвав частини нашого мозку, які приймають швидкі, інтуїтивні рішення, Системою 1. Спершу ми вирішуємо: подобається нам хтось чи ні, потім роздумуємо над причинами цього. І якщо ми всі вирішили, що нам хтось не подобається, здається природним думати, що вони брешуть. Лише завдяки повільному і складному процесу в тих частинах, які Канеман називає Системою 2, ми можемо критично ставитися до власних упереджень і систематично шукати помилки у судженнях. Зазвичай Система 1 не помиляється, так само, як і переважна більшість обвинувачених поліцією виявляються справді винними. Тож ми не безпідставно часто їй довіряємо. Але в правовій державі, де ми не просто повинні переконатися, що тюремні в’язні «здебільшого» є злочинцями, розумно запустити ряд критично важливих механізмів перевірки у систему розслідування та покарань.

Чарівники

Пол Екман погоджується з іншими дослідниками в тому, що не існує явних загальних ознак брехні. Але це лише змушує мисливців на брехунів бути більш винахідливими. Сам він стверджує, що може викрити брехунів з 80–90-відсотковою ймовірністю. Екман приділяє все більше уваги невеликій групі людей, так званим «чарівникам правди» (truth wizards), які, вважається, мають набагато кращі здібності до виявлення брехні, ніж всі інші.

Однак називати цих унікумів «детекторами брехні в людській подобі» було б неправильно. За словами однієї зі співробітниць Екмана, Морін О’Салліван, ці «чарівники» таки більше нагадують людей, ніж машини: їх спосіб мислення вирізняє те, що вони не беруться одразу визначати достовірність на основі певних ознак, однак зберігають невизначеність та допускають кілька можливих варіантів.

У той час як всі інші будуть шукати ознаки брехні і вигукувати «Дивіться, він бреше!», чарівник або чарівниця, за словами О’Салліван, скаже радше щось на кшталт:

Рівний тон голосу може означати, що він не вірить у те, що говорить. Але це також може бути особливістю його звичного способу мовлення. Або, можливо, він просто повторив вже це стільки разів, що відтворює тепер механічно. З іншого боку, він міг почути, як про це говорили в колі його сім’ї. Тоді річ не в тім, що він у це не вірить, а в тім, що він не надто про це замислювався. Він просто повторює те, що говорилося ціле його життя. Мені потрібно більше його послухати, перш ніж я прийму якесь рішення.

За словами Деніела Канемана, така поведінка протилежна тому, що робить більшість із нас. Ми зазвичай поквапом судимо через Систему 1, і ці судження «достатньо переконливі», аби вже не залучати додатково більш трудомістку Систему 2. О’Салліван також вважає, що задовольнятися швидкими та однобічними висновками є найбільш природно для нас – тримати одночасно кілька суперечливих думок у голові доволі енергозатратно. Якщо ми вже прийняли якийсь факт і водночас вважаємо себе достатньо кмітливими, такими, яких не так легко обманути, то знайдемо докази, щоб далі вірити в те, що раніше. Нам легше буде вірити у брехню, ніж визнати себе обманутими. Еволюційний психолог Джеффрі Міллер припустив, що «може існувати адаптаційний механізм, що дозволяє переходити від стану повної довіри до повної недовіри, без будь-яких затрат на проміжну стадію».

Відповідно чарівники продовжують одночасно досліджувати обидві можливості, що дуже нагадує ідеал «відкритості» Раклева. Ще одна їхня особливість – не застосовувати ярлики чи поділ на психологічні групи, на кшталт «екстравертів» та «інтровертів». Вони радше порівнюють людей з тими типами, з якими вже самі добре знайомі, і говорять речі типу: «Погляньте, як причесане волосся, кожна волосина на своєму місці, і говорить вона так само виважено», або ж «Він на вигляд як міністрант, його й пальцем ніхто не зачіпав».

Такі твердження наводять на думку, що вони немов намагаються вжитися у думки та особистість співрозмовника. Більше того, такі висловлювання чітко нагадують плітки, які, на думку еволюційних психологів, фундаментально пов’язані з нашим прагненням відрізняти брехню від правди. Якщо ці надлюди з концепції Екмана та О’Салліван дійсно є найкращими детекторами брехні, то це, безумовно, пов’язано з такими їхніми людськими рисами, як співпереживання та цікавість, а не з машинною точністю.

– Одна з найважливіших відмінних рис чарівників – їхня уважність, – каже Деніел Фоєр. – Вони пильно спостерігають і добре усвідомлюють, що робить людина.

Він пояснює, що чарівники часто зараховують людей до певних категорій, і таких категорій не менше ніж сто.

– Одна людина буде зарахована до категорії дядька Френка, одна буде про подібних на Тоні, інша – як знайомий тесля і так далі. Вони міркують так: «Гаразд, то як би поводився дядько Френк у цій ситуації», і вони знають модель його поведінки і що він може сказати. Коли людина перед ними перестає бути схожа поведінкою до умовного дядька Френка, піднімається червоний прапорець.

О’Салліван називає цей метод «ефектом міс Марпл» – на честь героїні детективів Агати Крісті, яка мала звичку розгадувати таємниці вбивства, порівнюючи підозрюваних із жителями свого рідного маленького містечка. Фоєр порівнює цей метод з тим, що повинні зробити професійні актори, щоб ужитися в роль – відкинути власні суб’єктивні почуття та думки, а натомість повністю поринути в голову іншої людини. Цей метод разюче відрізняється від принципів роботи механічного детектора брехні, що базується на конкретних вимірах та значеннях. Але здатність чарівників так добре вживатися в роль може мати і недоліки. Навіть правдовидці можуть піддатися маніпуляціям брехунів, якщо ті нагадують їм когось, кого вони добре знали і любили, як-от дядька чи друга дитинства.

Двоє психологів з Університету Торонто, Ненсі Картер та Марк Вебер, провели в 2010 році експеримент із сорока шістьма студентами програми МВА (Магістр ділового адміністрування), усі з яких уже мали досвід роботи. За сценарієм учасникам розповіли, що університет потерпає від того, що при наймі персоналу кандидати часто обманюють та видають неправдиву інформацію, серед іншого шукачі роботи брехали про свою кваліфікацію. Кожного студента знайомили з двома кандидатами на посаду фахівця з підбору кадрів та питали, хто з них потенційно зможе провести результативну співбесіду та подолати проблеми з обманом. Чи їм слід вибрати Сью, яка до всього ставилася підозріло і виявляла цинізм, чи позитивну і довірливу Колін? Більшість вважали, що Сью краще підходить для цієї роботи.

Картер і Вебер на цьому не зупинилися, вони стали самостійно перевіряти групу людей і групувати їх на основі того, наскільки вони самі підозрілі чи довірливі. Потім вони показали їм відеозаписи інших студентів, аби розпізнати, хто на них бреше, а хто каже правду. Як виявилося, група довірливих впоралася із завданням з викриття брехні значно краще циніків. То, може, таки Колін повинна була отримати роботу?

Отримані результати узгоджуються з іншими дослідженнями, які показують, що привітніше налаштованих серед нас не так вже й легко обманути. Одне з можливих пояснень, яке подає серед інших соціолог Тошіо Ямагаші, полягає в тому, що підозріливі люди, як правило, уникають спілкування з тими, кого вони ще не знають і не довіряють, а це означає, що у них гірше із соціальною адаптацією. Доброзичливі, навпаки, постійно перебувають серед людей і є кращими знавцями людських душ, вони розвивають краще розуміння того, що відбувається у головах інших. Спільним знаменником є соціальні навички та добре розвинена вже згадана раніше «модель психологічного стану». Водночас вони таки краще розуміють іронію.

Екман та О’Салліван виявили сумарно 29 «правдовидців» серед загалом 12 000 протестованих. Вражає – знати, що деякі особливо проникливі люди можуть мати такі здібності. Але існують і ті, хто це заперечує. Як Асбйорн Раклев у своїй докторській дисертації, так і низка інших дослідників зазначають, що коли така невелика частка людей досягає понад 80 відсотків ефективності розпізнання брехні, це цілком може бути чистим збігом обставин, навіть якщо вони тричі поспіль викриють брехуна. Окрім першої згадки в дослідженні 2004 року, більше жодних робіт про таких чарівників не публікувалося, тож поки немає ніякої певності у їх існуванні.

Звичайно, уміння читати думки інших звучить привабливо. Адже постійно ставити під сумнів власні упередження для індивіда є одночасно кропітким та виснажливим завданням, що залежить від уміння визнавати помилки та підкорятися. А поліції доводиться постійно шукати докази та перевіряти факти, що є доволі ресурсозатратно.

– Так, така робота не надто приваблива, – каже Асбйорн Раклев. А потім уточнює, – неймовірно неприваблива і дуже нудна, адже вона руйнує міф про такого собі супердетектива.

Того, ким він із самого початку хотів стати?

– Так, – каже він і зводить брови. – Очевидно, міф сформований Голлівудом. Я ж хотів бути просто здібним і профі у своїй справі, суперслідчим.

Можливо, в детектива та вченого багато спільного, тож я запитую, чи опинився він там, де зараз є, через свій аналітичний спосіб мислення. Раклев хитає головою і каже, що річ тут радше в амбіціях та соціальному підґрунті, і коли я розпитую далі, сподіваючись почути цікаву історію, він швидко відрізує, що тут надто багато змінних, аби говорити щось напевно. Як і годиться досліднику, він надає перевагу залишити питання відкритим. І, схоже, тут варто повірити Асбйорну Раклеву, втім, як і поліцейським Норвегії.

Правдиві брехуни

В останні роки приділяється багато уваги новим можливостям машинного виявлення брехні, особливо методам, в основі яких сканування мозку. Якщо певні ділянки мозку активуються щоразу, коли ви брешете, і ми можемо бачити їх на екрані, можливо, ми нарешті наближаємось до світу, вільного від брехні та сумнівів? Сучасні технології подарували невеличку надію: у так званих функціональних МРТ-сканерах потік крові до мозку потенційного брехуна можна сканувати під час його розмови і бачити, які частини мозку найбільш активні. В ідеалі така машина могла би зловити момент, коли брехун докладає додаткових творчих зусиль.

Чи можна за допомогою науки покращити систему правосуддя? Досконалою машиною можна було б тут же виправдати невинних під час слідства і бути впевненим, що засуджено винних. Однією з проблем таких сканерів є те, що поки кожна участь у тестуванні є добровільною. Людина, яку обстежують, повинна бути абсолютно спокійною, інакше результати нічого не варті. І це добре, в демократичному суспільстві ви повинні дати згоду, перш ніж хтось читатиме ваші думки. Але чи знайдете ви стільки добровольців?

– Візьмемо за приклад стосунки між дружиною та чоловіком, – каже Асбйорн Раклев, починаючи розігрувати сцену:

«Ти повертаєшся додому пізно, і вже кілька тижнів жодного разу не сказав, що любиш мене – у мене починають закрадатися думки… щось відбувається?» Він піднімає руки: «Ні, ні, ні ...» Потім знову нахиляється вперед: «Гаразд, але тоді ми просто йдемо і проходимо тест, я оплачу його».

– Звичайно, людина добровільно погодилася б на це, адже можна було б негайно отримати відповідь. Суспільство тоді було би геть іншим.

Ревниві подружні пари, швидше за все, неодноразово відправлятимуть один одного на такі тести, а відмова від тестування трактуватиметься визнанням провини. А як щодо політиків? Хтось у якийсь момент точно попросив би політиків пройти перевірку на брехню, а хто наважився би балотуватися на виборах, знаючи, що всі його думки можуть викрити? Може повторитися та ж ситуація, що і з попереднім намаганням виявити комуністів та гомосексуалів, але тепер уже з новим науковим алібі. Суспільство від цього, ймовірно, стало б тривожнішим, і найбільший страх мали б люди, які й раніше почувалися маргіналізованими. Пілотний англійський проект 2009 року мав на меті впровадити детектори брехні в офісах соціальних служб, куди звертаються по оформлення пільг. Один російський банк у 2012 році повідомив, що вони розглядають встановлення певних кредитних банкоматів, обладнаних програмами аналізу голосу, що допомагали б визначати, чи подає заявник правдиву інформацію. Важко уявити, щоб потенційні злочинці з білими комірцями добровільно погодилися б на таке тестування.

Але гаразд, скажімо, ми заради загального блага готові встановити контроль над суспільством за допомогою машин для читання думок. Тоді залишається відкритим питання, чи може апарат розпізнати брехню того, хто й сам не знає правди. Майкл Кроу – далеко не єдиний приклад неправдивих свідчень, і маніпуляціям піддаються не лише діти. Та й навіть маніпуляції не завжди потрібні: у 1932 році сотні людей добровільно зізналися у викраденні дитини відомого піонера авіації Чарльза Ліндберґа. Але найчастіше саме поліція відігравала роль ініціатора неправдивих зізнань. Підтвердженням цьому є дані, отримані у Сполучених Штатах з впровадженням некомерційного проекту «Невинність», який з 2005 року виправдав понад 250 несправедливо засуджених.

Одна з-поміж переглянутих справ – вбивство Мішель Мур-Боско в 1997 році. Поліція заарештувала Деніела Вільямса, колегу її чоловіка по флоту, і він зізнався у скоєнні злочину після восьмигодинного допиту. У справі також брали участь ще двоє моряків та співмешканка Вільямса, і всі троє зізналися під час допиту. Потім вони визнали свою провину в суді, уникнувши смертної кари, і один з них публічно вибачився перед родиною загиблої.

Як не дивно, але ні слідів ДНК, ні відбитків пальців, які належали б комусь із чотирьох, на місці події не знайшли. Перед судом з’ясувалося, що раніше вже засуджений за зґвалтування чоловік написав своєму другові, що він скоїв вбивство. Його ДНК виявили на місці події. Тим не менше, справу проти «норфолкської четвірки», якій не встигли винести вирок, продовжили. Бо чому ж бо їм заманулося тоді брехати?

Очевидною відповіддю є те, що в ситуації, коли все здається безнадійним, і людина стикається з ймовірністю смертної кари або довічного ув’язнення, зізнання може виявитися найкращим варіантом, якщо поліція обіцяє пом’якшення покарання. Особливо якщо підозрюваних є декілька, і допитувачі можуть налаштувати їх один проти одного. Навіть найстійкіші можуть почати сумніватися після тривалої ізоляції.

А що, якщо вони самі вірять, що скоїли злочин? У 1980-ті роки психолог Елізабет Лофтус провела серію досліджень, які показали, що фальшиві спогади можна навіювати. Вона демонструвала учасникам дослідження відеозаписів убивств чи автокатастроф, а потім використовувала відповідну лексику в подальших інтерв’ю. Якщо вона згадувала у запитаннях «синє авто» чи «чоловіка з вусами», спогади людей підлаштовувалися до слів, хоча на відео, яке вони щойно переглянули, була біла машина та гладко поголений чоловік.

Спогади з дитинства також легко піддавалися маніпуляціям. Лофтус та її колеги навіювали хибні спогади про те, що люди літали на повітряних кулях в дитинстві чи що ледве не втонули. Учасники опитувань не тільки приймали фальшиві спогади, але й надавали додаткові подробиці про присутніх на місці події, їхній вигляд та поведінку.

– Потрібно багато зусиль, аби навіяти дорослій людині картинку вбивства іншої людини, ще й яке відбулося кілька місяців тому, – каже Асбйорн Раклев.

– Але Стайн Інґе почав уявляти, що, можливо, це він сам був вбивцею, і у хвилини найбільшого відчаю почав замислювався над тим, чому ж бо йому ним насправді не бути. Він вирішив зізнатися.

Асбйорн Раклев описує норвезьку поліцію тих часів, коли він починав працювати, як систему, орієнтовану на зізнання. Коли підоз­рювані зізнавалися, це означало, що справу розкрито, і в їдальні всіх частували тортом. Однак проблеми зі зізнаннями такі ж, як і зі свідченнями: вони можуть бути хибними, навіть якщо особа, яка їх надає, заслуговує на довіру і сама впевнена у їх достовірності. І все тому, що винахідливість – близька родичка брехні.

Брехуни скрізь

Ми вже знаємо, що шахраї, як правило, більш вигадливі, тож не дивно, що те саме стосується і брехунів. Подумайте про Джо Ґелловея, який із неприхованим задоволенням придумав докладні історії про аеро­порт та кампус. Але це також стосується творчих професій, які мають певні важливі спільні риси з брехунами. Чарльз Лімб, який є одночасно і професором медицини, і досвідченим саксофоністом та спеціалістом з історії музики, проводив дослідження імпровізації джазових музикантів і виявив, що коли вони застосовують свої творчі здібності у музиці, ділянки мозку, що відповідають за самосвідомість та інтроспекцію, дуже активні. Водночас складається враження, що мозок «вимикає» ділянки, які пов’язані зі самоконтролем. Ті самі ділянки, які часто виявляються пошкодженими в мозку патологічних брехунів.

Щоразу, як ми намагаємося щось згадати, ми заново відтворюємо події з власної пам’яті. І з кожним разом вони дещо міняються і забарвлюються новими образами та асоціаціями – цей процес нагадує змішання та об’єднання різних окремих елементів, що є центральним у творчому процесі. І чим частіше ми видобуваємо щось з пам’яті, наприклад, спогади про близьких людей або травматичні події, тим більше з кожним разом вони змінюються. Скоріш за все, у нас досить спотворене уявлення про важливі події у нашому житті, хоча найточніше ми пам’ятатимемо, можливо, абсолютно неважливі деталі, ті, які ми раптово згадуємо вперше ще з підліткових часів. І в ту мить, як тільки ми видобуваємо ці спогади, вони починають трансформовуватися.

Зазвичай, таке спотворення правди на нас не так вже й сильно впливає. Набагато важливіше зберегти самі події та емоції, ніж мати всі подробиці місця, де вони відбувалися – аж поки мова не заходить про кримінальне розслідування. Як стверджували раніше військові стратеги, ми також схильні вважати, що більшість того, що ми чуємо і бачимо, є правдою, просто тому, що більшість отриманої нами інформації таки є правдивою. Знадобилося б забагато часу і ресурсів, якщо ми постійно підозрювали б, що щось не відповідає дійсності, а потім витрачали зусилля на перевірку. Навіть коли людям представлено безліч свідчень із повідомленнями, що серед них стільки ж брехні, скільки правди, вони закономірно вважатимуть більш ніж половину правдивими.

На додачу, існує так зване припущення про поведінку (the demeanor assumption). Причина, чому більшість з нас відносно погано розпізнає брехню, полягає в тому, що ми зосереджуємося більше на процесах у наших власних головах. Емілі Пронін, психологиня з Прінстонського університету, зазначила, що коли ми розмовляємо з іншою людиною, то, як правило, недооцінюємо наскільки обмежений доступ до загальної картини отримуємо. Коли ми самі щось говоримо, нам достеменно відомий весь спектр наших знань та почуттів з цього приводу. Слухаючи іншу людину, ми зазвичай судимо лише з мови обличчя та тіла.

Тому ми схильні відчувати свою фальш або вважати, що інші легко зрозуміють, коли ми брешемо. Проте ми набагато кращі брехуни, ніж думаємо, лише з огляду на цей інформаційний пробіл. Коли ми самі усміхаємося, то завжди маємо доступ до всіх суперечливих імпульсів всередині нас, до всіх відчуттів та сумнівів, які криються за усмішкою. Але коли ми бачимо, як хтось інший усміхається, то зазвичай просто думаємо, що в людини добрий настрій. Ми трактуємо інших так, нібито вони прості й однозначні, тоді як добре знаємо, наскільки складними, хитрими та непостійними ми й самі є. Якби ми думали про чужі мотиви та внутрішні суперечливості так само багато, як рефлексуємо про свої власні, нас, мабуть, не вистачало б ні на що інше. Тому здебільшого ми просто приймаємо за належне, що поверхневі ознаки відповідають дійсності. Протиставлення брехня/правда оманливе, бо може здатися простим, як щось таке, що можна швидко вияснити, віднести до чогось одного чи іншого. Але оскільки залучений людський розум, відповідь є заплутаною і складається з клубка мотивів, переконань та емоцій.

Коли я брав інтерв’ю у Деніела Фоєра, він саме дещо змінював власну діяльність та розробляв нові курси. Він вирішив припинити курс «Збреши мені» і зосередитися на новому напрямі, який назвав «Таємниці обличчя». Фоєр каже, що нова назва більше описує те, чим він насправді займається, адже його експертиза стосується більше читання емоційних сигналів, а не думок.

– У деяких відеороликах в інтернеті ви бачите, як я нібито «читаю думки людей», але це не так. Я просто розумію, що у них може бути на думці. Мій спосіб розпізнати брехню – побачити емоції.

Він використовує банкноту в 500 крон у своїх експериментах саме для того, щоб викликати емоції, поставити щось на карту. Але всі сигнали потрібно вміти інтерпретувати.

– Одного разу я обдурив самого себе, коли треба було відгадати, у кого з чотирьох людей гроші. Коли я запитав одну з дівчат, чи вони у неї, вона відвела погляд. Потім вона зібралася, поглянула на мене і сказала ні. Цікавим було не те, що вона відвела погляд, а те, що запнулася. «У вас є гроші», – визначив я. Але виявилося, що банкноту мав хлопець поруч. Я думав, що вона розірвала зоровий контакт, бо відвернулася, але насправді вона подивилася на гроші, які лежали в кишені колеги. Мова її тіла не збрехала, просто я прочитав неправильно.

В особистому житті, на думку Фоєра, також варто бути пильними. Наприклад, так зможемо помітити прихований натяк зневаги на обличчі партнера, люди рідко це бачать.

– Звісно, таке спостереження не буде приємним, зате є корисним. А ще я постійно бачу фальшиві посмішки довкола, але що вдієш, усім нам доводиться іноді вдаватися до них, оскільки перебуваємо в соціумі.

Коли він через певний час розмовляє з людьми, які були на його курсах із розпізнання брехні, вони рідко вихваляються тим, що зуміли викрити брехунів, а радше говорять про те, що стали більш свідомими почуттів інших. Таким чином їх стало не лише важче обманути, але це й зробило їх самих більш уважними до емоцій. Вивчаючи почуття інших, можна дізнатися багато і про власні.

– Ви знаєте, на що реагують інші, і тоді звертаєте більше уваги на те, що відбувається, і краще помічаєте, на що реагуєте самі, – каже Фоєр. – Головне розпізнати закономірності.

Напевно, нам слід змиритися з тим, що викрити брехунів зі стовідсотковою впевненістю нам ніколи не вдасться ні за допомогою машин, ні через людські здібності. Можливо, ми зможемо краще читати інших та ставити себе на їхнє місце, але соціальні навички, схоже, допомагають брехунам так само, як і тим, хто їх викриває. У будь-якому разі, ми ніколи не можемо достеменно знати, що є правдою, а що неправдою, бо навіть брехуни самі не завжди в курсі цього. Словом, насамперед нам слід визнати, наскільки добре ми можемо обманювати себе і наскільки погано розпізнаємо брехню інших.

Мистецтво

Мистецька колекція поліції – Мона Ліза – Афера Белтраччі – Фальшивий Вермеєр – Мистецтво та еволюція – Авторитет вуличного музики – Скандал Milli Vanilli – Автотюн – Енді Воргол – А що за матеріал – Вигадана якість – Копія та оригінал – Марсель Пруст – Ідеальні копії – Відчуття автентичності – Особиста театральна вистава

На сходовому майданчику висять на стіні твори мистецтва. Здається, нікому більше немає до них діла. Зліва робота Ганса Геєрдала, норвезького художника, кілька картин якого вивішені в Національній галереї. Поруч з ним виситькартина Андерса Цорна, на якій зображена дебела оголена жінка в дверях. Трохи далі я бачу Кристіана Крога, його типовий натуралізм: вимучений стихією рибалка в рибацькій панамі і хлопчик у човні. Старий показує на обрій, дме вітер. Це була б гарна маленька мистецька колекція, якби не той факт, що я перебуваю у Ґрьонландському районному поліцейському відділку в Осло, і всі ці картини є підробками. Кожна з них у різний час була конфіскованою і тепер опинилася тут.

– Для непрофесійного ока вони всі виглядають як мистецтво, – каже Юганнес Рьод, показуючи на картину Крога. – Схоже, ця зі справи Олсена-Вістуса. Він купував і перепродавав картини на початку 80-х, і ця картина була саме тією, на якій він прогорів. Непогана копія з Дрездена, підписана «За К. Крогом». Він знайшов її в антикварній крамниці і купив десь приблизно за 3–4 тисячі крон, а потім замалював підпис, щоб видати за оригінал. Трохи пізніше крамар, який продав її, проходив повз Будинок мистецтв у районі Фроґнер і побачив ту саму картину, виставлену на продаж за 250–300 тисяч крон. Так справа, із залученням Національної галереї, перейшла до поліції.

Рьод, який написав книгу про підробку творів мистецтва, «Фальшивка» (Falsk, 2000), працював тоді куратором у Національній галереї, і ця картина була лише однією з багатьох, які він оглядав за багато років. Він нахиляється вперед і показує на невеличкий фрагмент внизу картинки, де поверхня трохи інакша.

– Придивіться, це найпростіший спосіб: купуєте копії, зроблені кимось іншим, ставите підпис – і підробка готова.

Усе, що потрібно – це кілька мазків пензликом: і вмить оригінал перетворюється на підробку. Тільки експерти, такі як Рьод, можуть побачити різницю. Я сам бачив «Мону Лізу» тричі, і хоча я провів біля неї трошки довше ніж 15 секунд, як середньостатистичний відвідувач Лувру, все одно не міг з певністю сказати, що там, за бар’єром та куленепробивним склом перед купою туристів з Азії з камерами та мобільними телефонами, стоїть оригінал, а не копія. Однак усвідомив, перебуваючи в Луврі, щось постійно тягне мене до неї. Я ніколи не марную спроб вловити те, що робить картину такою особливою і вирізняє її серед мільйонів версій на постерах та футболках по всьому світу.

Більшість з нас змушені просто прийняти оцінки експертів щодо того, які картини дійсно виходять з-під пензля майстрів, а їхній статус росте та падає відповідно до авторства. Але не лише підробки викривають роками. Твори, за якими з тієї чи іншої причини закріплено одного автора, також можуть різко змінити свій статус. Картина «Чоловік у золотому шоломі» сотні років вважалася одним із найвеличніших шедеврів Рембрандта, найвідомішою картиною Берлінської галереї та чоловічим аналогом паризької «Джоконди».

– У мої студентські роки то була одна з найвідоміших картин Рембрандта у світі, – каже Нільс Ольсен. Він – директор відділу Національного музею в Норвегії, куди я прийшов на зустріч. Сивий, коротко підстрижений чоловік, розмовляє норвезькою з чарівною сумішшю шведського та німецького акцентів, явно пожвавлюється від згадки про картину.

– Фантастично красива і дуже типова для Рембрандта робота, зі своєрідними бліками на темному фоні. Пам’ятаю, наші лектори використовували картину в приклад того, як художник працював із поєднанням глибоких темних тонів та золота.

Ольсен запрошує мене до комп’ютера і показує картину на екрані. Чоловік у обладунках має серйозний вигляд обличчя, опустивши погляд, він немовби перебуває в глибокій задумі. Шолом, який згадано в назві картини, «ловить» світло та привертає значну частину уваги, він немов стає об’ємним, вилазить з полотна, коли дивишся на нього, як зброя на картині «Нічна варта», іншому шедеврі Рембрандта. Але виявилося, що ту картину в Берліні писав не Рембрандт. У 80-х роках багато експертів почали схилятися до думки, що її намалював один із учнів великого художника.

– Картина з тієї ж епохи, коли творив Рембрандт, – каже Ольсен. – І я все ще вважаю її дивовижною. Для мене не так важливо, що не Рембрандт був її автором, від цього вона не втратила своєї аури, – для мене як для дослідника, вона стала, навпаки, ще цікавішою, бо хочеться дізнатися, хто міг бути цим невідомим художником. Проте для туристів уже не актуально їхати до Берліна, щоб поглянути на неї.

Нинішні відвідувачі Gemäldegalerie не знайдуть картини на тому почесному місці, де вона колись висіла. Вона вже не прикрашає брошури музею, зате з 1985 року стала частіше згадуватися в журналах. Доля, яку Рембрандт та його сучасники вважали б несправедливою. Культ, який виник довкола особистого підпису художника, є пережитком пізнішого періоду: романтизму. Знамениті художники епохи бароко, такі як Рембрандт та Рубенс, мали великі майстерні, де вони самі малювали найважливіші частини картин: голову та руки, а решту залишали своїм учням.

– Гадаю, знайдеться не так багато картин Рубенса, приблизно п’ять, підписаних його іменем, – каже Ольсен. – Проте він намалював їх кілька сотень. Тим, хто купував картини у той час, не потрібен був підпис, бо вони брали їх безпосередньо з його майстерні.

Сьогодні, коли ми йдемо подивитися на мистецтво, більшість із нас стикається з образами, що існують самі собою, розвішані відокремлено на білих стінах галерей, перенесеними туди з далеких місць і часто з інших епох. Якби ми були суто естетичними створіннями, нам достатньо було б примоститися там і просто насолоджуватися тим, що бачимо перед собою. Але ми хочемо знати його походження, тоді затребуваною стає експертна думка. У нашому столітті мистецтво стало індустрією, в якій важливим є визначення різних ступенів автентичності творів. Як приклад можемо навести так званий проект «Рембрандт», який з 1960-х років скоротив кількість «справжніх» Рембрандтових робіт приблизно з тисячі до менш ніж 300. Картини, які відсіяли, стали натомість позначатися назвою «Школа Рембрандта». Або потрапили до картин колекції на кшталт тієї, яка була конфіскована поліцією Осло, якщо комусь заманулося підробити підпис. Але справжніми запеклими ворогами мистецтвознавців є майстри підробок. Вмілі художники, які свідомо намагаються обдурити їх, застосовуючи всі свої знання та вправність для створення фальшивих картин. Хоча – якщо поглянути на це під іншим кутом – вони роблять те, що, на думку багатьох, і є основною функцією мистецтва – розповідають цікаву історію, привертаючи увагу публіки.

Мастаки ілюзій

27 серпня 2010 року подружжя Вольфґанґ та Гелена Белтраччі їхали на вечерю до міста Фрайбурґа на півдні Німеччини зі своїми двома дітьми. Подружжя кілька років тому купило дорогу віллу і мешкало там, коли не перебувало в одному зі своїх інших розкішних будинків у Німеччині чи Франції. Місцеві з Фрайбурґа були вражені неймовірними вечірками на віллі Белтраччі. Екстравагантний чоловік у віці 50-ти років із довгим волоссям та молодою, елегантною дружиною оточив себе прекрасними витворами мистецтва та меблями, які свідчили і про його вишуканий смак, і про непогані фінанси, хоча ніхто толком не знав, чим займається подружжя.

Навіть їхні власні діти не знали, звідки у батьків беруться гроші. Аж до одного серпневого вечора, коли авто родини оточила поліція, і озброєні люди наказали їм вийти під дощ, заклавши руки за голову. Лише через декілька днів, поки пара перебувала у в’язниці, новину підхопили засоби масової інформації, тож і їхні діти, і решта світу дізналися про джерело багатства. Вольфґанґ Белтраччі був одним з найталановитіших і найуспішніших фальсифікаторів творів мистецтва в історії, а його дружина – його спільницею, відтоді як вони познайомилися у 1992 році. Белтраччі роками писав картини у стилі таких знаних художників, як Макс Ернст, Генріх Кампендонк та Жорж Брак, а потім продав їх за мільйони.

Вольфґанґ Фішер (таким було його справжнє ім’я), за всіма оцінками, мав винятковий талант: за його власними нескромними словами, ще в 14 років він міг непогано відтворити Пікассо за один день. Але освоїти живопис на сучасному арт-ринку не достатньо, більшість творів художників – Юганнес Рьод та інші мистецтвознавці називають їх французьким словом oeuvre – настільки добре задокументовані, що досі невідомі картини розглядаються із великим скептицизмом. Подружжя Белтраччі та їх спільник Отто Шульте-Келлінґгаус вигадали історію про дідуся пані Белтраччі – Вернера Яґерса. Багатий промисловець був добре знайомим із колекціонером та антикварним торговцем Альфредом Флехтгаймом, – як розповідали вони своїм клієнтам. Після приходу Гітлера до влади Флехтгайму довелося виїхати з Німеччини, а колекцію з його галерей було вилучено. Яґерс випередив нацистів, дешево викупив багато картин і зберіг їх під час війни. Гелена Белтраччі успадкувала зниклу колекцію і була зацікавлена її продати.

Щоб підкріпити історію, Белтраччі сфотографував свою дружину, переодягнену в її бабусю, у кімнаті, де на стіні позаду була розвішана багата колекція підроблених картин. Фотографія була зроблена із характерним на той час розмитим фокусом і роздрукована на старому довоєнному фотопапері. Назви картин відповідали записам у каталогах, які, проте, вважалися втраченими чи загубленими. Картини мали також сфальсифіковані підписи, що виглядали пошкодженими та відреставрованими. Завдання експертів полягає у тому, щоб прочитати історію картин, яким може бути багато сотень років, тож вони досліджують усі ознаки того, що картина могла пережити за весь час. Якщо на картині помітно сліди пошкоджень та реставрації, очевидно, що вона вважалася цінною для її тогочасних власників.

Така робота з виготовлення ілюзій автентичних картин може бути не менш масштабною, як сам оригінал. Відомий фальсифікатор Ган ван Мегерен обдурив увесь світ своїми підробленими картинами Вермеєра в 30-х роках. Аби підробки виглядали найбільш переконливо для експертів, він спершу взявся за виготовлення та змішання фарб за тією ж технікою, що використовувалася за часів Вермеєра, і роздобув полотно XVIII століття. Він також розробив власну технологію: змішував фарбу з бакелітом, підсушував картини в духовці і розкатував циліндром. Ось як він домігся, аби фарба мала вигляд 300-літньої давнини, була затверділою та потрісканою. Елмір де Горі, інший знаний фальсифікатор в історії, навряд чи продав би стільки картин, якби не співпрацював із двома спільниками, які розміщували фото його картин у старовинних художніх каталогах. Щоб стати успішним фальсифікатором, недостатньо вміти розмахувати пензлем, куди важливіше – уміти «розкрутити історію».

Аферу сім’ї Белтраччі було викрито через тюбик білої фарби з надміру сучасним хімічним складом. Зазвичай Белтраччі сам виготовляв фарби, але одного разу, коли він працював над підробкою картини Кампендонка «Червона картина з кіньми» (Red Picture With Horses), йому забракло пігменту і він використав трохи цинкового білого з тюбика. Цинкові білила вже були поширеними у часи Кампендонка, але та фарба, яку використав Белтраччі, містила також невелику кількість титану, який почали виготовляти вже після його смерті. Коли хімічні тести виявили сучасний пігмент, поліція та адвокати взялися за справу з розкриття злочинів Белтраччі.

За останні десятиліття такі наукові методи досліджень, як радіоізотопне датування та рентгенівські знімки, значно розвинулися, що надзвичайно допомагає в проведенні експертизи, проте роль мистец­твознавців і далі залишається провідною в цьому процесі. Шанувальники мистецтва добре розбираються в техніці та мотивах художників, бо все життя вивчають їхні картини. Людський мозок має дивовижну здатність розпізнавати патерни, він порівнює повторювані пропорції у формах і лініях, зважає на темперамент та життєвий шлях художника, і розглядає картину як щось таке складне та унікальне, мов відбиток пальця. Важко детально і конкретно пояснити, як працює експертна інтуїція, тому причини, які вони вказують, можуть звучати доволі розмито, на кшталт «виглядає фальшиво», або що щось «приносить певний дискомфорт».

Дещо описати таки виявилося можливим. Італійський фахівець (або ж connoisseur – люди мистецтва полюбляють послуговуватися французькими термінами) Джованні Мореллі є серед першопрохідців у цій галузі та одним із перших, хто систематизував свої знання. У XIX столітті він створив класифікатор, де описав, як різні художники зображають мочки вух, нігті, складки одягу та подібні деталі. Він вважав, що майстерність художника найяскравіше виявляється в найнезначніших деталях, бо коли він їх відтворює, свідомістю керує певний автоматичний імпульс, а тому механічне відтворення деталей є типовим у всіх його роботах. І, що не менш важливо, часто деталі залишаються поза увагою фальсифікаторів.

Щоправда, багато фальсифікаторів, своєю чергою, покладаються на своєрідну рольову гру, щоб домогтися правильного ефекту. Вони використовують ті ж інтуїтивні знання про особистість художника, що й мистецтвознавці, і вживаються в роль художника. Іноді помах рукою повинен бути швидким і недбалим, іноді методично чітким, залежно від особистості, яку вони прагнуть наслідувати. Сам Белтраччі сказав, що він вивчив кожного художника настільки ретельно, що «став єдиним цілим з митцем та його епохою» і міг «бачити його очима». Він навіть стверджував, що міг би створити витвори, які перевершували б досягнення художників у світі, оскільки знав історію і що відбувалося після їх смерті.

Вернера Шпіса, провідного у світі знавця Макса Ернста, у 2004 році провели до спальні подружжя Белтраччі, щоб показати йому підробку картини «Ліс», і він одразу ж переконався, що вона справжня. Він також підтвердив автентичність шести інших творів Ернста, написаних Белтраччі, які пізніше були продані за мільйони. Після того, як обман подружжя було викрито, для Шпіса настали важкі часи, йому винесли вирок виплатити компенсаційні вимоги покупців творів. Він зазнав невдачі у своїй професійній роботі, і змушений був заплатити свою ціну. Але як можна було обдурити такого знаного експерта? Частково це можна пояснити тим, що інтуїція експертів, як і інших людей, тяжіє до відповідей, які вони воліють знаходити. Ті, хто довірилися своїй інтуїції, часто втрачають пильність.

Коли Шпіс врешті дав інтерв’ю пресі, на свій захист він сказав, що був надто захоплений тим, що знайшлися втрачені картини 1933 року, чому посприяла і надзвичайна історія Белтраччі про те, як картини вдалося вихопити у нацистів із лап. Саме таку історію Шпіс очікував почути.

Провідний у світі знавець Вермеєра Абрагам Бредіус також поставив під загрозу власну репутацію, коли у 1937 році він не лише підтвердив автентичність картини Вермеєра «Христос та учні в Еммаусі», яку намалював фальсифікатор Ган ван Мегерен, а й назвав її найважливішою роботою художника.

– Коли ви бачите сьогодні фотографії Гана ван Мегерена, у це важко повірити, – каже Юганнес Рьод, – що Бредіус повівся, повірив, що картину намалював Вермеєр. Але він був настільки захопленим пошуком цього невідомого досконалого образу Вермеєра, що його більше хвилював сам факт, аніж ретельний огляд та оцінка.

Картина Ісуса, здавалося б, заповнила прогалину в творчості митця, оскільки раніше існував лише один відомий Вермеєрів витвір на релігійний мотив, більше того, композиція свідчила про вплив Караваджо, що підтвердило б італійський зв’язок, про який Бредіус раніше здогадувався. Це була його вермеєрівська мрія – точнісінько так, як і розраховував Мегерен. Вражаюча здатність мистецтвознавців розкривати та класифікувати твори мистецтва походить від глибокої пристрасті, яку вони відчувають до творчості, та здатності відтворювати з безлічі образів та форм на картинах цілісну історію. Але та ж одержимість і вміння встановлювати зв’язки робить їх вразливими до красивих історій, коли вони віднаходять саме той образ, якого їм не вистачало у творах, або підтверджують власні теорії. На додачу до привабливих історій, можна припустити, що експертів у деяких випадках мотивують і фінансові фактори. За Вернера Шпіс отримав півмільйона доларів, і то вони передбачалися лише за оцінку творів Белтраччі, згодом він повинен був отримати і відсоток від суми з продажів картин. Як звичайним людям, мистецтвознавцям, ймовірно, теж важко встояти перед істинами, які наповнюють їхні рахунки.

Чітке бачення постфактум

Після того, як випливла справа Белтраччі, мистецтвознавці не могли дійти спільної думки. Авторитетний спеціаліст Ральф Єнтш вважав, що кожен повинен був помітити, що картини не справжні, – адже шахрай малював так, немов він «ялинку прикрашав. Трохи світла сюди, якісь мазки туди. Справжній художник так не працює». Вернер Шпіс стверджував, що підробки були майстерно виконані, так само вважав і колекціонер Даніель Філіпаччі, який придбав одну з картин Макса Ернста. Але жодне із тверджень не можна назвати достатньо об’єктивним. Після такого викриття фахівці, які не повелися на підробки, робили все для того, щоб наголосити на власній експертності, тоді як ті, хто називав підробки оригіналами, намагалися очистити свою репутацію, вихваляючи майстерність виконання.

Тепер, коли минуло стільки часу від викриття Мегеренових підробок картин Вермеєра, багато експертів, серед яких і Юганнес Рьод, дивуються, як світ дозволив себе так обманути. Але на той час найвідоміша з тих картин, за мотивами «Христос та учні в Еммаусі», займала почесне місце в Бойманському музеї в Роттердамі, і ніхто навіть не заперечив. У Бредіуса були свої професійні примхи, але ж інші мали б зрозуміти, наскільки сильно картина випадала зі стилю інших робіт Вермеєра. Як заявив історик мистецтва Макс Фрідлендер, художні підробки потрібно «подавати гарячими»: адже десь через сорок років усім стане зрозуміло, як на фальсифікатора вплинули кліше бачення його сучасників. Однак для тих, хто жив у той самий час, ці кліше були такими ж непомітними, як і вода для риб. Одну з картин Мегерена зрештою назвали «Ґарбо-Вермеєр»: жінка на картині так сильно нагадувала зірку тогочасного кіно Ґрету Ґарбо, що, гадали, її образ спалахнув у думках художника підсвідомо, або ж – як стверджує історик мистецтва Джонатан Лопес – це свідомий крок, аби в картині був дух часу.

Після того, як новина про діяння Вольфґанґа Белтраччі облетіла весь світ, сталося дещо доволі передбачуване. І люди, і ЗМІ почали співпереживати йому. Німецьке видання «Die Zeit» хотіло влаштувати виставку його творів, а «Frankfurter Algemeine Zeitung» заявило, що він намалював найкращу версію картини Кампендонка. Журнали «Der Spiegel» та «Vanity Fair» опублікували декілька інтерв’ю з парою, у яких ті були описані чарівними, проте не без манії величі, хіпі. Із Белтраччі зробили такого собі Робіна Гуда. За його словами, його геть не хвилювали гроші, розкішні вілли були просто доповненням до мистецького образу, і він нітрохи не журився за втраченими коштами. З його оптимістичною натурою, і в’язниця не мала б стати важким випробуванням.

Цю історію неодноразово чули раніше: фальсифікаторів викривають і описують невизнаними геніями, які не змогли знайти своє місце в жорстокому мистецькому світі. Вони були вимушені творити під чужими іменами, і через велич їхніх робіт увесь світ мистецтва викривається як суцільний блеф – велика індустрія, в якій йдеться не про талант та естетику, а лише про знані імена, гроші та купівлю-продаж. Як так можливо, що одні і ті ж картини можуть знецінитися з мільйона одного дня, до простого речового доказу наступного – це ж ті самі полотна, якими ще недавно захоплювалися експерти? Драматурги полюбляють цей знайомий сюжет, в якому майстрам підробки відводиться роль маленького хлопчика, який мав сміливість вигукнути правду: «Але ж король голий!»

Ган ван Мегерен отримав свою славу під час кримінального провадження справи після Другої світової війни. Він був викритий через те, що продав картину Вермеєра лідеру нацистів Герману Ґерінґу. Якби картина була справжньою, це розцінювалося б політичною зрадою. Щоб врятувати власну шкуру і не отримати смертного вироку, Мегерену довелося зізнатися в підробці. Йому вдалося перекрутити історію так, буцімто він спеціально обманув Ґерінґа підробкою, ставши таким чином народним героєм. У своїй тюремній камері він створив нову підроблену картину, нібито для того, щоб довести, що він справжній майстер фальсифікації, але насправді все це було простим піарним трюком. Він зобразив свою кар’єру злочинця як хрестовий похід задля того, щоб показати, наскільки неправильною була система, а сам весь цей час мріяв намалювати ідеальну картину Вермеєра. У залі суду фальсифікатору нагадали про мільйони, які він заробив нечесним шляхом, під сміх та оплески публіки той відповів, що він не міг продавати картини дешевше, тоді одразу стало б ясно, що вони несправжні.

Том Кітінґ, англійський майстер фальсифікації, пішов на схожий трюк у своїй кар’єрі, коли його викрили. Він стверджував, що просто прагнув боротися із «наскрізь прогнилою системою», і зізнавався, що у своїх картинах приховав «бомби сповільненої дії». І справді, під рентгенівськими променями стали помітними приховані написи, виведені білим свинцем, а кольори під час чищення картин розмивалися. На його полотнах помітні й очевидні анахронізми, як-от келих пива Guinness на картині доби Ренесансу. Крім того, він сказав, що сам ніколи не ставив фальшивих підписів на картинах, це вже зробили жадібні працівники галерей. Кітінґ уникнув покарання, його навіть винагородили окремим серіалом ВВС, де він демонстрував прийоми різних художників.

За його власними словами, Кітінґ був здатен копіювати 100 різних художників. Ван Мегерен працював у стилі Вермеєра та інших художників, як-от Пітер де Гох та Франс Галс. Белтраччі в інтерв’ю для «Der Spiegel» сказав: «Немає нічого простішого за наслідування Поллока... Я можу відтворити будь-яку з його робіт. Леонардо? Ну звісно ж!» Якщо прийняти те, що ці майстри підробок дійсно можуть малювати так, як видатні художники, можна дійти висновку: цей хист робить їх кращими за тих, кого вони наслідували. Зрештою, Поллок та Ернст могли малювати лише у своєму стилі, а Вермеєр зумів написати всього 35 робіт. Дещо з образу Робіна Гуда, ймовірно, пов’язане також і з симпатією, яку відчувають люди до невизнаних зарозумілими експертами талантів. А скільки шедеврів намалювали самі мистецтвознавці, як-от Абрагам Бредіус, Вернер Шпіс і Ральф Єнтш? Схоже на те, що митці підробок відповідають принаймні одній із вимог, які ми ставимо до мистецтва: його мають творити талановиті люди. Але хіба мистецтво тільки про це?

Мистецтво та еволюція

У лютому 2012 року я прочитав статтю піаніста Джеремі Денка в журналі «New Yorker». У тексті було детально описано, як він збирався записувати сонату «Конкорд» Чарльза Айвза: попередні налаштування, розміщення мікрофона, запис, а потім відбір найуспішніших уривків із сотні записаних варіантів, які пізніше склеюються разом в остаточну версію твору. «Що? – Подумав я. – Він що, махлює?» А тоді подив перейшов у мою власну реакцію. Чому я сприйняв це як обман? Я не вважаю себе наївним і був присутнім під час кількох студійних записів поп-музики. Я дуже добре знаю, що уривки вирізаються та склеюються, що тони модифікуються та поліруються. Тим не менш, я ледь не випав з крісла, коли дізнався, що таке саме відбувається під час записів класичної музики. Нічого дивного в тому, що обманюють поп-музиканти, але ж у високій культурі правила повинні бути строгішими, чи не так?

Я був ще більше вражений, коли до мене дійшло, що це нагадує мені правила у світі спорту. Де ще ми побачимо вимоги, за якими фізичні подвиги треба здійснювати на одних зусиллях, без будь-якого сприяння технологій? Хоча метання списа та виконання сонати для фортепіано, здається, перебувають на протилежних кінцях культурної шкали, шахраювання в обох сферах ми оцінюємо однаково. Це ніби гармонійно зіставляється із психологією мистецтва, представленою філософом Денісом Даттоном у його книзі «Мистецький інстинкт» (The Art Instinct). Він вважає, що функція мистецтва полягає саме в тому, щоб бути чесним сигналом, знаком, який доносить незаперечну правду про таланти митця. Точно так само, як спорт і танці, візуальне мистецтво та музика розвивалися як прояви фізичної сили та витримки. Це схоже на подальший розвиток тих чесних сигналів, які подають своїми демонстративними стрибками антилопи. Просто погляньте на те, що викликає наше захоплення: високі злети у танцях, швидкі арпеджіо в музиці, чіткі лінії в картинах. У найбільш спрощеному вигляді теорія Даттона говорить про те, що вся естетична експресія – це спосіб показати незаперечні докази здатності до виживання, захопити цим самим спостерігачів, привабити пару і тим самим продовжити передачу генів.

Деякі, ймовірно, критикуватимуть погляди Деніса Даттона на мистецтво, які зводять людський прояв творчості до базового тваринного інстинкту продовження роду. Це нагадує міркування, які Марґарет Етвуд подає у репліці біоінженера Крейка в романі «Орікс і Крейк». Коли його друг Джиммі каже, що мистецтво відрізняє людей від тварин, той відповідає:

– Самець жаби під час шлюбного періоду, – сказав Крейк, – намагається бути якомога голосистішим. Самок приваблює самець з найбільш глибоким кваканням, бо це ознака сили, кращих генів. Не надто дужі й невеличкі самці жаб – і це доведено дослідженнями – зрозуміли, що якщо вони засідають у порожніх зливних трубах, то це спрацьовує як підсилення звуку, і маленький самець таким чином видаватиметься набагато більшим, ніж є насправді.

– То й що?

– А те, що тим самим і є мистецтво для митця, – відповів Крейк. – Порожньою зливною трубою. Підсилювачем. Спробою завоювати статус.

Даттон вважає, що мистецтво – це трохи більше, ніж демонстрація сили та шлюбні ігри. Він опирається також на теорії психолога Джонатана Гайдта про те, що нам властиве вроджене захоплення подвигами інших. Як приклад Гайдт називає піднесення – відчуття, яке є універсальним так само, як гнів, страх та огида – піднесення є протилежним до огиди і характеризується натхненним станом, бажанням творити добро. Даттон вважає, що мистецтво змушує нас захоплюватися унікальністю художника і відчувати єднання з ним. Митець вражає нас не тільки своїми спортивними досягненнями, а й своїм багатим внутрішнім світом. Старомодно висловлюючись, ми немов отримуємо можливість заглянути в душу художника. Отже, фальсифікатори двічі обманюють тих, хто дивиться на їхні роботи: замість того, щоб пізнати почуття художника, нас дурять імітацією, ми не можемо заглянути в душу того, кому віримо, а ті почуття, які ми намагаємося відчути, є фальшивими.

Коли шлюбні ігри, віртуозність, креативність та особисті здібності скласти разом, виходить, що основна функція мистецтва – створити цілісну картину про митця. В такий спосіб теорія Даттона дає гарне пояснення, чому так важливо, щоб підпис на творі мистецтва був справжнім. Аби ми не направляли своє захоплення у хибному напрямку. Але хто тоді в кого краде, коли ми дивимося на підробку картини? Підробка створює гарний образ відомому художнику, а фальсифікатору приносить дохід. Але якщо підроблений витвір мистецтва викликає у нас захоплення, чи не означає це, що ми повинні висловлювати його щодо фальсифікатора?

На думку Даттона, дві наші природні схильності вступають у конфлікт, коли ми стоїмо перед підробкою мистецтва. З одного боку, ми можемо захоплюватися майстерністю виконання. З іншого – обурюватися фактом відсутності автентичності. Конфлікт породжується відстанню між відправником та одержувачем. Музиканти та художники кам’яної доби демонстрували свої здібності своєму оточенню, тож ніхто не ставив під сумнів особистість відправника. Але після того, як стало можливим зберігати музику та картини на носіях, переміщати та продавати їх, наші природні відповіді на мистецтво покинули реальний вимір. Технологічний прогрес надав можливість обманювати більше, ніж раніше.

Але технологічний розвиток також створив багато нових форм художнього самовираження. Еволюційне пояснення Деніса Даттона говорить, що мистецтво та естетика розвивалися саме тому, що це форма, яка ускладнює обман. Але технологічний розвиток, який надав більше можливостей обману, також розширив сфери вираження мистецтва. Сьогодні наше сприйняття мистецтва будується на тому, як воно грається з ілюзіями та ставить під сумнів істину і сприйняття автентичності. І наші власні критерії того, що таке обман, змінюються відповідно до ситуації.

Фальшиві тони

Буває, я даю гроші вуличним музикам. Неважливо, чи то скрипаль, що виконує Баха, чи вуличний співак з акустичною гітарою, я залюбки зупиняюся і слухаю. Іноді я даю небагато, іноді взагалі нічого. Гадаю, часто мною керує сформоване враження, наскільки здібним є артист. Зате я чітко можу сказати, хто точно не отримає від мене винагороду – ті музики, які грають з підсилювачами і під записане акомпанування. Індійців, які грають на флейті під штучний акомпанемент танцювального ансамблю, я не слухав би навіть без їхньої технічної допомоги. Але, бувало, я проходив повз талановитих виконавців, яких за інших умов волів би послухати, от лише вони не вмикали б записів. Тут хочеться згадати чудового виконавця блюзу в Токіо та нью-йоркського скрипаля у чорному шкіряному пальті. Вони грали... цікаво, та захоплення в мене не викликали, sorry, хлопці. Я розумію, що додатковий звук, безумовно, дає більш потужне музичне наповнення і виражає стиль, в якому працюють ці музиканти, та й цілий гурт чи оркестр на вулицю не виведеш. Попри це у мені сидить якийсь примітивний імпульс, який шепоче, що вмикати стереозаписи на вулиці – це обман.

Не говоритиму за всіх, але підозрюю, що це доволі по-людськи, хоч і не надто благородно, – осуджувати вуличних музикантів за використання допоміжної техніки, немов за музичну зраду. І це доволі дивно, адже, скоріш за все, моїх грошей потребують найбільше якраз ті артисти, котрі не можуть обійтися без технічної допомоги, хіба не так? Чому ж мені так важко виявляти щедрість до них? Ймовірно, це пов’язано з глибоким культурним скептицизмом щодо музики, яку забезпечують технології.

Музичний відеоканал «MTV» дебютував у 1980-х роках під мелодію пісні «Buggles» – «Video Killed the Radio Star»^[12] з рядками: «Вони приписали собі вашу другу симфонію/Переписану машиною, такі нові технології». А за 50 років до появи «MTV» критик Філіп Ауслендер сказав, що саме радіо має на совісті багато погублених душ. Можливості запису існували з початку століття, але радіо відібрало у слухачів розуміння джерела, стало важко дізнатися, слухаєш ти запис, чи живе виконання. Саме в цей період виникла концепція «живого виконання». Те, що раніше вважалося єдиною формою музики, відкотилося до піджанру, тоді як слово «музика» стало значною мірою синонімом запису. Концерти перетворилися на ексклюзивне задоволення, а вислів «жива музика» слугує для реклами закладів.

Живе виконання та попередні записи – це, звісно, крайні категорії, яких чимало чи не в кожному музичному жанрі. Виконавці, які використовують записи ударних, часто мають потребу відправлятися в гастролі з окремим барабанщиком, щоб створювати правильний настрій на концертах. Рок-гурт «Rage Against the Machine» з гордістю зазначив на обкладинці свого першого альбому, що там нема ніяких синтезаторів, хоча звуки, які видавала гітара Тома Морелло, створювалися цілою лабораторією додаткових ефектів. Попри те, що сьогодні більшість великих поп-концертів ретельно плануються заздалегідь, і навряд чи хтось зі слухачів відчує різницю між живою та записаною музикою, музиканти все одно вважають за необхідне справляти враження живого виконання.

Симфонічний оркестр Атланти був створений у 1945 році, щорічно він дає 200 концертів, а за свої платівки отримав 27 премій «Греммі». Одного серпневого вечора 2012 року цей поважний оркестр виступав у концертному залі Verizon Wireless Amphitheatre у своєму рідному місті разом із «Il Divo» – вокальним квартетом, заснованим менеджером Саймоном Ковеллом, що став відомим завдяки участі в журі телевізійного шоу «American Idol». Чотири вокалісти виконували суміш класичної музики та естрадних пісень і продали понад 26 мільйонів платівок по всьому світу. Вони потрапили до гурту з огляду не лише на їхні співочі таланти, а й за зовнішні дані та прихильність переважно жіночої аудиторії.

Того вечора «Il Divo» повинні були співати на сцені, а оркестр – їм акомпанувати. Але коли симфонічний оркестр узявся налаштовувати свої пюпітри, духові та контрабаси, їм повідомили, що не потрібно докладати надмірних зусиль для підготовки. Представник «Il Divo» сказав, що вони візьмуть свій симфонічний саундтрек із попереднього запису з іншим оркестром. Музикантам із Симфонічного оркестру Атланти потрібно буде лише розмахувати смичками і створювати видимість гри на своїх інструментах, а мікрофони будуть вимкненими.

Музиканти були обурені, а автори видань «Art Journal» та «Art Atlanta» назвали цей інцидент ганьбою, цирком і заявили, що немає жодного виправдання за зведення ролі оркестру до реквізиту поп-гурту. Оркестр із видатних музикантів у концертних костюмах став просто… декорацією виступу. Найвірогідніше, мало кого з глядачів у залі ця пародія сильно турбувала, якщо вони взагалі щось помітили. Навіть якби хтось повідомив їм правду, то більшості було би байдуже. Цікаво, що менеджери «Il Divo» все одно вважали обов’язковою умовою присутність музикантів на сцені. Настільки важливою, щоб платити гонорари всім музикантам і щоразу наймати музичні оркестри на кожен концерт у турне по різних містах. Хоча на кошти, які витратили на гонорари, можна було б, мабуть, придбати додаткове обладнання для спецефектів. Але такий варіант, схоже, для керівництва гурту явно не був виграшним на візуальному фоні синхронних змахувань смичками елегантно одягнутих музикантів.

Ймовірно, глядачі були б куди більше обуреними, якби виявилося, що вони чули не спів «Il Divo», а лише той самий запис з платівки, яку вони слухали вдома. Людський голос має вищу цінність за звуки інструментів. Ми відчуваємо, що людина, яка співає наживо про кохання, ділиться з нами чимось інтимним, але якщо це виявляється фонограмою, ми сприймаємо таке за зраду. Схоже, це й було однією з причин, чому виник такий скандал, коли того дня під час інавгурації Бейонсе використовувала запис. Хоча державний гімн був лише невеличкою частинкою програми, а текст – давно добре відомим усім, існує глибоке переконання, що стосунки між виконавцем та слухачем мають бути особистими, немов співається персонально тільки для них. Якщо ж фанати у всьому світі знають, що вони чують фонограму, то закрадаються сумніви, чи співачка їх розуміє і співає тільки для них. Звук не просто виходить з горла співаків повз язик і губи, викликаючи вібрації повітря, що досягають барабанної перетинки слухача. Ці вібрації можуть долати тисячі миль і доносити частинку душі виконавця у душі людей.

Один із найбільших блефів у сучасній поп-історії почався 1988 року в Мюнхені, коли німецький продюсер Френк Фаріан зробив запис співу окремо найнятих студійних вокалістів. Оскільки жодного з них він не вважав достатньо артистичним для сцени, то вирішив підписати контракт із двома молодими моделями та танцюристами, які згодилися виступати і з’явитися на обкладинці альбому, Робертом Пілатусом та Фабрісом Морваном. Гурт отримав назву «Milli Vanilli», а їхній перший сингл «Girl You Know it’s True» вивів артистів на перші позиції в чартах. Дебютний альбом ставав шість разів платиновим у США, а сам гурт отримав відзнаку «Греммі» в номінації «Найкращий молодий виконавець».

Незабаром поширилися чутки, що обидва фронтмени не співають насправді. Інтерв’ю на «MTV» показало, що знання англійської мови Пілатуса та Морвана були на набагато нижчому рівні, ніж це звучало в піснях, а під час концерту в Коннектикуті з попереднім записом стався технічний збій і звук заїло, тож поп-ідоли втекли зі сцени під фразу «Girl You Know it’s...», що звучала знову і знову. На той час Пілатус вже встиг заявити в інтерв’ю для «Time Magazine», що він – «новий Елвіс», а «Milli Vanilli» володіє більшим музичним талантом, ніж Боб Ділан, Пол Маккартні та Мік Джаґґер. Такі висловлювання разом із заздрістю та почуттям несправедливості, мабуть, й спонукали Чарльза Шоу звернутися до преси із заявою, що йому належить голос із суперхіта. Але його чесність коштувала 150 000 доларів, які він отримав від Фаріана за подання спростування, що в 25 разів перевищило гонорар, який він дістав за свою участь під час запису. Врешті-решт сам Фаріан зізнався у брехні. Комітет «Греммі» відібрав нагороду, а серія судових позовів закінчилася тим, що десять мільйонів покупців платівок отримали право на відшкодування.

Перший американський реліз альбому «Milli Vanilli» – один із прикладів відвертого музичного блефу, оскільки на обкладинці чітко було вказано імена виконавців, які взагалі не співали. Проте добре виконували свою роль фронтменів – гарно танцювали та мали артистичний вигляд на сцені. Можна було подумати: «Яка різниця, хто співає, якщо пісні звучать однаково добре», – так цитував затятих фанатів гурту критик Філіп Ауслендер. Молода аудиторія поп-гурту не бачила в цій справі величезної проблеми. Скандал «Milli Vanilli» став наслідком інакших поглядів шанувальників музики та коментаторів старшого покоління, які були прибічниками ідеології автентичності року. Історія ідеального рок-гурту зазвичай мала однаковий сценарій: музиканти починали молодими і бідними та роками грали на концертах, щоб здобути собі ім’я, а тоді вже виходили їхні платівки, як певна винагорода. Живе виконання – це доказ того, що у них є історія, що вони справжні, що можуть творити музику, що отримали визнання людей. Поп-артисти ж, навпаки, з’являлися нізвідки, як продукт запуску платівки, яка не документувала ніякої справжньої кар’єри виконавців. Поп-концерти відбуваються вже постфактум, як своєрідне чергове відтворення записів. Або ж, як у випадку «Milli Vanilli», концерти й були записами.

З 1980-х років усі масштабні концерти ретельно планувалися та записувалися, частково через те, що тепер вони повинні були конкурувати з темпом та ефектами музичних кліпів. Сценічні шоу вимагають від артистів такої віддачі та фізичної підготовки, що на співи їхніх легень не завжди вистачає. Хоча більшість співаків не запозичують голоси інших, вони часто імітують власні попередні записи, що вже давно не є секретом. У своїй книзі «Виступ та популярна музика: історія, місце та час» (Performance and Popular Music: History, Place and Time, 2006) Ян Інґліс описує концерт Майкла Джексона 1983 року як переломний момент в історії поп-музики: «Те, що Джексон співав “Billie Jean” під фонограму, не було чимось дивним, – незвичним виявилося те, що це ніяк не вплинуло на неймовірну реакцію аудиторії, здавалося, публіці було байдуже, співав він наживо чи під запис».

Усе ж історія сучасної музики сповнена багатьох скандалів та викриттів виконавців, які співали під фонограму. Щоразу одна частина шанувальників почувалася зрадженою, коли інша висловлювала свою підтримку. Цей сценарій повторювався знову і знову. Згадати лишень випадок, який стався з Ешлі Сімпсон, під час телевізійного виступу якої поставили не ту пісню і їй довелося втікати зі сцени, чи як Бейонсе стала причиною обурення всієї нації.

Фонограма, здається, стала постійним явищем парадоксу, формою обману, про яку знає більшість людей, які, проте, вважають за краще про це не говорити. Музична преса й надалі подає це як новину, яка насправді новиною не є, так, ніби це якась сенсація. Ми не можемо цілком байдуже ставитися до фактів розкриття, водночас не розуміючи, чому нас це так турбує. Можливо, це якось пов’язано з нашим сприйняттям людського голосу. Ще з раннього дитинства ми навчені прислухатися до голосів інших, виявляючи у них ознаки справжніх емоцій чи брехні. Нам важливо не лише відчувати, але й чути слова вибачення та зізнання в коханні від інших. І чути щирість: що особа, яка промовляє ці слова, справді саме їх відчуває, що повністю пропускає крізь себе все сказане.

Емоції та співпереживання є ще одним критерієм, який ми пов’я­зуємо зі співаками. Аудиторію хвилює більше щирість виконання вокаліста, аніж піаніста, люди беруться оцінювати, чи справді співаки «проживають» свої пісні. Співакам нелегко виправдовувати більші очікування віддачі, аніж щодо клавішника на сцені, якого навряд чи осудять за недостатню емоційність. З іншого боку, голос стає унікальним методом розпізнавання виконавця, його візитівкою, отримати яку набагато важче, вирізняючись грою на інструменті. Легенди гітарного виконання на рок-сценах славляться значною мірою серед більшості аудиторії просто майстерністю виконання «технічних» трюків. З тих чи інших причин таке рідко закидають співакам RNB, які, грубо кажучи, вдаються до тих же прийомів, однак із власним голосом. Ймовірно, тому, що голос, іноді навіть без слів, несе з собою частку емоційного спілкування, чим викликає сильніші емоції.

Корекція голосу

Технологічні інновації завжди мали вплив на музику і залишали свій слід у різних епохах її існування. Створення перших піаніно у XVIII столітті надало композиторам додатковий діапазон гнучкого чергування гучних і тихих тонів, порівняно з його прототипом з можливістю обмеженого вибору лише між тихими та гучними, що й закарбовано в його італійській назві pianoforte. Це сприяло розвитку нових музичних форм, які витіснили «механічне звучання», що виникало в результаті особливості з’єднання струн та регістрів у попередників фортепіано – клавесинів. У 1970-ті роки музиканти під’єднували педаль ефектів (wah-wah-pedal) під все: від гітар до ударних, аби домогтися бажаного звуку фанку, який був популярним у той час. 1980-ті принесли складні барабанні установки, на яких можна було досягнути ще потужнішої повноти звучання. Звучання не лише інструментів, а й людського голосу зазнало змін під впливом технологій, з виникненням перших вокодерів та ток-боксів. Однак цим попередникам було годі конкурувати з популярністю автотюну, що з’явився у 2000-х роках. Спочатку цей ефект зберігали у секреті, адже винахід вважався комерційною таємницею. То була невелика комп’ютерна програма, яка коригувала тональність голосу. Вона виявляла фальшиву ноту в звучанні і заміняла її на чисту у цій же тональності. Як і щодо всіх інших інструментів, ефект автотюну найкраще звучав тоді, коли був непомітним.

Коли Шер випустила свій хіт-сингл «Believe» у 1998 році, ефект автотюну у всій його красі зміг оцінити весь світ.Технологічна обробка зміни звучання голосу вирізнила пісню з-поміж інших, Шер тепер мала новий футуристичний образ. Ефект був незнайомим для більшості, звісно, продюсери тримали знахідку в таємниці, стверджуючи, що вони маніпулювали голосом Шер за допомогою звичайного ток-боксу. Але правду було розкрито, і через десять років автотюн з простої незрозумілої програмки переріс у глобальне культурне явище. Статті про його ефект публікувалися не лише в музичних виданнях, але й у «Time», «New York Times» та «New Yorker», а самі музиканти щоразу вважали за потрібне згадувати у медіа про своє ставлення до вокальної корекції. Гурт «Death Cab for Cutie» з’явився в 2009 році на церемонії вручення премії «Греммі» з невеликими синіми значками на лацканах. За їх словами, ці значки були символом протесту проти масового застосування автотюну у музичній індустрії.

Одним із аргументів проти автотюну була якраз його першочергова функція – корекція звуку. Переважна більшість сучасних пісень підкоректовані автотюном до чистих рівних тонів, що, на думку критиків, призвело до того, що вся музика зараз звучить абсолютно однаково безлико, а людська самобутність у звучанні зникла. Журналістка Леслі Андерсон в інтернет-журналі «The Verge» писала так: «Ми, люди, прагнемо індивідуальності, а не досконалості... Що буде, коли ціла індустрія вирішить, що надійніше покладатися на роботів? Ми почнемо ненавидіти звучання власних голосів?» Такі артисти, як Боб Ділан, Ніл Янґ та Девід Бірн, не змогли б розвивати свої унікальні стилі сьогодні, говорять продюсери, з якими вона спілкувалася. Голоси культових співаків теж прогнали б через автотюн, штампуючи однакове звучання.

Ця критика є комбінацією гуманістичного захисту людського права на помилку та унікальність, а також моральної атаки на тих виконавців, які «не вміють співати», проте все ж таки штампують свої записи. Два такі, здавалося б, суперечливі імпульси поєднуються: з одного боку – конкурентне сприяння розвитку людської майстерності, з іншого – турбота про вразливу людську натуру. Вони все одно об’єднуються проти застосування автотюну. Бо ми не змогли б віддати належне досягненням без докладання зусиль, а технології загрожують позбавити нас здатності помічати людські досягнення та цінувати талант. Однак корекція автотюном ще не обов’язково є ознакою невміння співати – багато артистів, напевно, могли би так само впоратися і без нього, але тоді їм довелося б по-старомодному записувати багато дублів пісні, щоб врешті-решт досягнути бажаного результату. Набагато дешевше записати всього одну версію, а потім усунути проблеми в її цифровому вигляді, так само, як і замалювати дефекти шкіри у фотошопі. Скептицизм щодо автотюну також не обов’язково означає глибоке бажання почути музичні дефекти, але є щось неприємне у відчутті, що ми не знаємо справжнього обличчя наших героїв.

Те, що для більшості відоме як звук автотюну, або «ефект Шер» – є екстремумом, коли час автоматичного перенастроювання голосу встановлено на нуль, тоді створюється враження, що голос не по-людськи швидко перестрибує між тонами. Репер T-Pain перетворив цей ефект на свою торгову марку, цей роботоподібний звук використовували також такі артисти, як Каньє Вест та Ke$ha. Але чи справді це просто роботоподібний звук? А може, автотюн – це, навпаки, новий варіант чогось надзвичайно людського? На онлайн-форумі для звукооператорів Gearslutz у 2009 році користувач на ім’я FAT розпочав дискусію. Він запитав, чи помічали інші звукооператори, що багато молодих вокалістів звучать одразу так, ніби на їхній голос було накладено автотюн ще до того, як вони відкривають рота. Їхні голоси перестрибують на різні тони, немов пробігають східцями, створюючи ефект вібрації. Так, тут він був не один. «Я гадав, що просто не вимкнув автотюн, але це просто була манера їхнього співу», – підтримав його один з колег, і ще кілька повідомили про схожий досвід. У липні 2013 року в мережі з’явилося відео молодої співачки на ім’я Емма Робінсон. Домашній запис її виконання пісні Ріанни викликав ажіотаж, бо голос звучав як автотюн, хоча запис був зроблений безпосередньо на iPad. Інтернет-видання «Huffington Post» провело своє розслідування: їхні представники зателефонували дівчині і попросили заспівати окремо для них, і вона видала точно такі ж перестрибування тонами просто по телефону. Вона розповіла, що завжди так співала, і пояснила, що її голос не має нічого спільного з автотюном, а є просто давньою технікою співу, яка називається йодлінґом.

Одна з ознак, яка подовжила тривалість популярності ефекту автотюну супроти попередніх методів корекції звуку: вокодерів та ток-боксів, – він нагадував поєднання технічної віртуозності та водночас емоційності людського голосу. Швидкі переходи між тонами, колоратура, протягом століть залишалися прийомом, характерним для класичних оперних співаків. А часта різка зміна регістрів у складній вокальній техніці йодлінґу, що походить з Тироля, була впровадженою в американську кантрі-музику саме тому, що таке звучання чимось нагадує людське завивання на межі плачу. Під час автотюну механічне зіштовхується з людським, контрольоване з вільним, і вони поєднуються в естетично цікавий спосіб. А щоб досягти найкращого ефекту вібрації, необхідно дійсно співати з емоціями, а це вимагає достатніх умінь та опанування самобутньої техніки вокалу. Автотюн для Ті-Пейна став таким самим звичним у створенні музики, як гра на інструментах. Однак, як він поділився в інтерв’ю для «New Yorker», існує одна композиція, яку він виконує без ефекту автотюну, – та, в якій йдеться про його дітлахів. Батьківські почуття – понад усе, навіть понад найсучасніші технології.

Працівник фабрики

21 квітня 1964 року художник Джеймс Гарві та його подруга Джоан Вашберн стояли у черзі до галереї «The Stable» у Нью-Йорку. Критики розгромили виставку, проте черга розтягнулася на весь квартал. Гарві поки не знав, що художник був одним із тих сучасних адептів поп-культури, як-от Клас Ольденбург та Джаспер Джонс, які створювали скульптури споживчих товарів та бляшанок з-під пива. Сам Гарві малював картини у стилі абстрактного експресіонізму – напряму, який багато хто на той час вважав мистецтвом у чистому його вияві, найуспішнішим напрямом художнього мистецтва із часів винаходу фотографії.

Механічно створені фотографії спровокували мистецьку кризу наприкінці XIX століття. До того часу завданням художника було відтворити реальність правдоподібно та красиво. Коли з’явилася фотографія, мистецтво втратило монополію на відтворення світу, і художникам доводилося більше працювати, аби була очевидною краса та витонченість картини. Художники, як і фотографи, брали за основу якийсь конкретний об’єкт, але не просто зображали його, а й переосмислювали. Лінії експресіоністів та контрастні мазки імпресіоністів розширювали реальність, наповнюючи полотна емоціями та темпераментом художника. Пізніше представники абстрактного експресіонізму перейшли суто до зображення власних емоцій: Джеймс Гарві пішов слідами таких першовідкривачів, як Джексон Поллок, зображуючи щось таке, що нічого не зображувало, складалося лише з мазків та плям фарби. З картин зникли об’єкти реальності, художник залишився сам на сам з технікою та полотном. Огляд «New York Times» картини Джеймса Гарві описував шари пігменту на його полотнах як товсті настільки, що «автору просто подобалося наносити фарбу знову і знову».

Як і багато художників, Гарві не міг заробляти на життя продажем картин, тож поєднував живопис із постійною роботою дизайнера. Його вправна рука та естетичні погляди давали змогу розробляти дизайни для пачок сигарет та логотипи для мила, найменш оригінальні з яких часто найбільше подобалися керівництву компанії. Він не відчував, що знайшов втілення для своєї творчості, але робота добре фінансувала його ціннішу діяльність. Коли він, нарешті, увійшов того дня 1964 року на виставку в «The Stable», все довкола здалося якимось жартом: художник опинився серед нудних упаковок з подібним дизайном, який він сам розробляв день за днем в офісі. 400 екземплярів упаковок для таких звичних продуктів, як «Kellog’s» та «Heinz», розставлені в довільному порядку цим вискочкою Енді Ворголом видавали тут за «мистецтво». Найбільшу увагу привернув стос зі 120 коробок мила марки «Brillo». «О Господи! – вигукнув Гарві до Вашберн. – Та це ж я розробив їхній дизайн».

Гарві не лишалося нічого іншого, як розреготатися. Його агенти сприйняли все це не так легковажно та опублікували критику Ворголової крадіжки. Але битва була програна: виставка у «The Stable» зробила з Воргола великого поп-героя того часу, а коробки «Brillo» довго вважалися візитівкою його творчості. Обидва художники знали один одного, але Воргол, який сам працював у сфері реклами та дизайну, навіть не здогадувався, що дизайн упаковки «Brillo» розробив саме Гарві. Дізнавшись про це, він запропонував вислати Гарві підписану коробку «Brillo», сказавши, що Гарві може вислати йому підписану упаковку «Brillo» навзаєм. Історик мистецтва Ірвінґ Сендлер мав іншу ідею: він запропонував Гарві продавати свої мильні упаковки з підписом по 10 центів у своїй галереї. Враховуючи, що підписані Ворголом коробки «Brillo» вже тоді коштували 300 доларів, обидві пропозиції Гарві сприйняв за образу. У будь-якому разі Гарві не зміг би нажитися на славі «Brillo», бо вже наступного року він помер від раку.

Що насправді сталося з цими коробками мила в 1964 році? Чому два об’єкти, які виглядали абсолютно однаково, мали таку різну цінність? На це запитання намагався відповісти філософ Артур Данто у своєму знаменитому есе «Світ мистецтва» (The Artworld), яке вийшло того ж року. Раніше шанувальники вважали, що мистецтво має сутність краси або сенсу, яку витончений глядач міг одразу розпізнати, зіткнувшись із ним. Данто перевернув усе догори дриґом, заявивши, що мистецтво виникає рівно в той момент, коли глядачі погоджуються, що це можна назвати мистецтвом. Художні інституції є ареною для постійних дискусій про те, що можна зарахувати до категорії мистецтва, водночас від самих об’єктів залежить набагато менше, ніж від тих, хто дає їм оцінку. Висловившись цитатою з книги дослідника медіа Маршалла Маклюена «Розуміння медіа» (Understanding Media), яка вийшла того ж року: «Мистецтво – це те, що може зійти з рук».

Критик Луїс Менанд писав, що «феномен генія Воргола полягав у позбавленні речі її ключового аспекту в загальноприйнятому способі мислення, аби поглянути, що відбудеться з нею потім». Воргол знімав фільми, де нічого не відбувалося, наприклад, «Сон» (Sleep), в якому нерухома камера понад шість годин знімає людину, що спить. Він працював з акторами, які не вміли грати. Він «написав» роман, не написавши ні слова, а за допомогою запису на магнітофон. І він творив мистецтво, яке було не схоже на мистецтво. Банальні предмети, показані без чіткого художнього задуму.

Його студія на 47-й вулиці в Нью-Йорку отримала назву «Фабрика» («The Factory»), як розрив з традиційним уявленням про художника як творчу душу, яка створює щось унікальне, відмінне від масового виробництва. Воргол робив навпаки. Він не тільки створював багато версій однієї і тієї ж своєї картини, він також дублював кілька однакових зображень на одній, саме так з’явилися диптих «Мерилін» та «Вісім Елвісів». Він домовився зі своєю матір’ю, аби вона підписувала картини, а з іншими людьми – аби їх створювали. Кар’єру Воргола можна розглядати як єдиний тривалий бунт проти всього, що звикли шукати шанувальники мистецтва: сутності, справжності, особистої форми. Як каже Менанд: «Він просто змінив одне правило, ключове правило гри. А потім виявив, що люди просто продовжували у неї грати».

Чи означає це, що роботи Воргола, як дехто стверджував, є блефом? Що він «уникав», продаючи не-мистецтво як мистецтво? Якщо все це ошуканство, тоді Марсель Дюшан випередив його. Його витвір мистецтва «Фонтан» (Fountain) з 1917 року і досі вважається одним з найважливіших в історії. Робота являє собою пісуар серійного виробництва, просто із заводу, з фальшивим підписом. Роботи Воргола були радше своєрідним подвійним блефом, подібним до справжніх танків у Ель-Аламейн, замаскованих під фальшиві. Воргол любив видавати із себе більш неосвіченого та недалекого, ніж він насправді був, і постійно давав суперечливі характеристики своїй творчості. Коли називав свою студію фабрикою, а себе – машиною, то мовби заперечував свій мистецький внесок. Але, зрештою, його коробки з-під мила були виготовлені вручну, виконані шовкографією на дереві, на противагу оригінальним упаковкам, які друкувалися офсетом на картоні. Виготовити 400 таких робіт зайняло чимало часу, навіть із помічниками.

Схожу тактику використовували й інші представники поп-арту. Рой Ліхтенштейн представив свою знамениту картину «Whaam!» у 1963 році, і вона більше нагадувала приближену картинку з коміксу, де один винищувач збиває інший. Йдеться про фрагмент з оригіналу, коміксу, нарисованого карикатуристом Ірваном Новіком для серії DC Comics, але фокус Ліхтенштейна якраз у тому, що він не просто скопіював оригінал. Картина насправді виготовлялася вручну, пензлем та спеціально створеною металевою сіткою, щоб імітувати ефект машинного друку. Ліхтенштейн заявив, що картина «повинна була виглядати, як підробка, і, здається, у мене це вийшло».

Іншого типу візуальний обман застосували художники-гіперреалі­сти, наприклад, Чак Клоуз у 1970-х роках. На противагу абстракціоністам, які відповіли на появу фотографії щонайбільшим віддаленням від реалізму, Клоуз малював настільки реалістичні зображення, що мали вигляд фотографій. Фотографії можна розглядати як саму суть ролі ручної роботи в мистецтві, техніка Клоуза була блискучою і він працював багато годин поспіль для створення ілюзії, що, своєю чергою, теж могло видатися безглуздям, коли натомість можна було просто зробити світлину.

Сучасні представники концептуального мистецтва пов’язані з майстрами підробок в тому сенсі, що вони не лише мають вміти створити естетично цінні об’єкти, але повинні добре розуміти очікування експертів та мистецької публіки, уміти розповідати історії так, аби вони викликали цікавість. Геніальність Енді Воргола частково полягала в тому, що він ніколи нікому не давав однозначної переконаності, що вони його «зрозуміли», а тому людям доводилося повертатися, щоб переконатися, знайти ще більше підказок. Або вони обирали те трактування, яке найкраще підтверджувало їхні здогадки. Але найголовніше те, що художники-концептуалісти порушують питання, яке всіх нас так турбує: яка же справжня цінність мистецтва. Те саме питання, яке фальсифікатори ставлять не прямим текстом, а просто своїм існуванням. Чи існують чесні та безчесні способи творити мистецтво?

Дивись, без рук!

Багато сучасних творів мистецтва не могли б існувати без хитромудрих технологій. Ще в кам’яну добу наші предки жували гілочки, щоб виготовити перші пензлі, ми намагалися робити речі красивими за допомогою нових інструментів, і креативили для їх вдосконалення. Коли в XVI столітті винайшли олійні фарби, ймовірно, залишалося багато прихильників старої темперної фарби, які стверджували, що новомодний винахід є засобом для шахраїв, бо фарба висихає так повільно, що в процесі картину можна ще декілька разів підправити. Безумовно, Ернст Гаас та Вільям Еґлстон також почули багато критики, коли їхні кольорові фотороботи з’явилися в публікаціях у 1960–1970-х роках. У той час фотографії називали мистецтвом тільки тоді, якщо вони обмежувалися відтінками сірого. У музиці синтезатори допомогли нам відкривати нові невідомі раніше масштаби звучання, наприклад у мікротональних виконаннях Венді Карлоса, а електрогітари надали стилю другій половині XX століття.

Нові матеріали та техніки роботи з ними дали нам змогу побачити скульптури, які раніше було годі й уявити, наприклад, гіперреалістичні скульптури Рона Мюека зі скловолокна, до мурах реалістичні людські фігури неприродного розміру. Експонати Мюека дають дивне відчуття, буцімто вони відірвані від звичних законів фізики: поглянути лиш на його скульптури величезних дітей навприсядки, де глядачі розміру їхнього нігтя, чи метровий образ мертвого батька художника на постаменті. Якби всі скульптури й далі обмежувалися лише каменем, ми би ніколи не побачили витвори Мюека.

Мюек працює над своїми скульптурами сам, але інші матеріали часто не потребують руки майстра для роботи з ними. Джефф Кунс – один із найвідоміших представників такої практики. У нього, наприклад, з’явилася ідея виготовити скульптури у вигляді собак із повітряних кульок, а також із фарфору та нержавіючої сталі. Потім він звернувся до своїх 35 помічників, або промислових спеціалістів з полірування сталі, щоб виконати роботу. Кунс провокував цілі дискусії своїми численними кітчовими мотивами, але одна з головних причин, чому багато хто не вважає його справжнім художником, полягає в тому, що він не творить своїми руками. Звичайно, цю рису він розділяє із багатьма сучасними художниками. Джейк і Дінос Чепмени, Бйярне Мельґор, Дем’єн Герст, Елмґрін та Драґсет – окрім різної міри особистого внеску, – всі вони платять компетентним помічникам та майстрам за реалізацію своїх ідей. Так само класикам, зокрема Рембрандту, створювати картини допомагали учні. Тож можна сказати, що мистецтво повернулося до принципів епохи ренесансу після інтермецо на період розвитку індивідуального генія. За винятком того, що культ генія в жодному разі не зник. Художник лиш став ідейним натхненником, обличчям свого бренду та бізнесменом. Ці ролі він завжди виконував, але вони стали помітнішими, коли йому вже не доводиться задіювати руки, аби творити своє мистецтво.

Можна було б припустити, що поява таких вільних форм зробила мистецтво більш демократичним та доступнішим. Ідею виготовити зі сталі повітряні кульки у формі собак міг би придумати кожен. Але в підсумку підпис художника набуває ще більшого сенсу тому, що кожен може створити щось подібне на роботи Кунса з невеликою технічною допомогою. У 2011 році художник подав до суду на галерею «Park Life» в Сан-Франциско за те, що ті продавали невеличкі штучні статуетки у формі собачок із кульок.

Мистецтво було би досить нудним, якби підпорядковувалося тим самим правилам, що і спорт, де заборонено вдаватися до допомоги будь-яких інших людей чи засобів. Або уявіть собі світ, у якому письменникам заборонялося б пити червоне вино, оскільки це вважалося б допінгом. Завдяки свободі вибору митці не обмежуються власними здібностями. Втім, ми навряд чи можемо коли-небудь відійти від потреби відчувати зв’язок між автором та його витвором, знати, що за тією роботою стоїть саме той митець, а не будь-хто інший.

Дехто вважає, що фальсифікаторів можна зарахувати до категорії художників-концептуалістів. Як Воргола та інших сучасних художників, їхні роботи викликають певні питання, чи є в цьому якесь мистецтво і чому. Звичайно, велика відмінність полягає в тому, що майстри підробок не хочуть, аби хтось брався обговорювати це питання у контексті їхніх робіт, принаймні поки вони не отримають за них оплату або ж не викриють їх аферу. У такому разі поліцейський відділ із розслідування шахрайства та його робота також мали б вважатися частиною мистецтва.

Дискусії про справжність та автентичність продовжують приводити до ситуацій, коли ставлення до однієї і тієї ж роботи магічним чином змінюється, коли надходить нова інформація про неї. Золотий шолом більше не сяяв так яскраво, коли виявилося, що його намалював не Рембрандт. Одного дня пісні «Milli Vanilli» звучать свіжо, наступного – фальшиво. Як ми можемо сприймати один і той самий об’єкт так по-різному? Відповідь полягає в тому, що ми оцінюємо все, беручи до уваги наші особисті почуття та ставлення до об’єкта, який перед нами, і наш досвід та знання відіграють тут набагато більшу роль, ніж ми гадаємо.

Оманливий смак

Прохолодного січневого ранку 2007 року на станцію метро «L’Enfant Plaza» у Вашингтоні, як завше, лився потік людей. Поки вони поспішали дорогою на роботу, молодий чоловік у кашкеті з козирком відкрив скрипковий футляр і почав грати класичну музику. Твори Баха, Шуберта та Массне линули натовпом, але люди наче не помічали чоловіка зі скрипкою. Повз скрипаля пройшло 1097 пасажирів, із них семеро зупинилися, щоб на деякий час послухати, а 27 кинули гроші, в сумі 32 долари. Скрипалем був Джошуа Белл, один із найвідоміших у світі. Кілька днів тому він грав у переповненій Бостонській симфонічній залі, квитки в яку коштували від 100 доларів. Він грав на скрипці Страдіварі вартістю три з половиною мільйони.

Виступ Белла був ініційований журналістом Джином Вайнґартеном з «Washington Post» і привернув велику увагу у всьому світі, коли історія була вперше опублікована. То був потішний експеримент, який ілюстрував головну дилему культури: художня майстерність та успіх у глядачів не завжди перебувають по один бік. Успіх залежить від багатьох складових, і спосіб подачі та місце можуть сформувати досвід так само, як і сам художній об’єкт. Художники та власники галерей багато знають про це, більше за них можуть знати лише люди однієї сфери – рекламники. Одне з найбільших маркетингових протистоянь сучасності відбулося між брендами Pepsi-Cola та Coca-Cola. Люди, які п’ють колу, часто віддають перевагу одному з двох, і для деяких це настільки принципово, що можуть обернутися і піти, якщо ресторан, куди вони прийшли, не подає улюбленого напою.

У великій акції «Pepsi Challenge», яку компанія запустила у 1970-х роках, представники Pepsi пропонували людям скуштувати напої із двох дегустаційних стаканчиків без маркування та обрати, який їм сподобався більше. Акція виявила, що люди переважно віддають перевагу Pepsi, а не Coca-Cola. Багатьом також запам’ятався телевізійний рекламний ролик 1990 року, в якому знімальна група буцімто хотіла обманути Рея Чарльза, наливши йому дієтичної Coca-Cola замість дієтичної Pepsi. Справжній тест наосліп. Зробивши перший ковток, він одразу ж вигукнув: «Гаразд, і хто тут такий мудрагель?!»

Pepsi наполегливо стверджували, що той, хто цінував смак, обирав їхній продукт. І вибір людей наосліп це довів. Але, як зазначив Малкольм Ґладвелл у своїй книзі «Спалах» (Blink, 2005), Pepsi здавалася смачнішою лише після першого ковтка. У сліпому тесті, коли людей запитують, чому вони нададуть перевагу після одного ковтка, більшість людей обирали найсолодший напій. Pepsi містить на 5 % більше цукру, ніж Coca-Cola. Якщо ж випити цілу бляшанку, то більшість людей віддасть перевагу менш солодкому напою.

Найважливіший урок, який можна винести з цього досліду, є, мабуть, те, що переваги не надто стосуються смаку. Дослідження 2004 року П. Рід Монтеґю показало, що голоси учасників у сліпих тестах розділилися приблизно навпіл. Коли він повторив тест так, щоби люди могли бачити марку того, що вони п’ють, три чверті віддали перевагу Coca-Cola. Експеримент отримав додатковий поворот: до дегустаторів були прикріплені сканери фМРТ, що показали, які ділянки мозку були задіяні найбільше під час дегустації. У тестах наосліп найбільш задіяною виявилася вентромедіальна префронтальна кора – ділянка, яка відповідає за емоції та прийняття рішення. Коли ж учасники бачили маркування напоїв, більш активними виявилися ті частини префронтальної кори та гіпокампа, які відповідали за спогади та асоціації.

Іншими словами, реклама працює. Вона маніпулює нашими очікуваннями та переконаннями. Coca-Cola зі самого початку працювала з асоціаціями оригінального смаку та автентичності, відштовхуючись від цього й формувався смаковий досвід. Такий самий ефект зафіксований у світі вин. Винні експерти, яким подають одне і те ж вино у дорогій та дешевій тарі, описують смак дуже по-різному. Чи означає це, що ці експерти – шахраї, а всі ті, хто надає перевагу якомусь одному бренду коли, обманюють самі себе? Чи могли б ми так само легко відправити музикантів-аматорів у концертні зали? Чи не було б так само легко забити музеї дешевими копіями «Мони Лізи»?

Питання в тому, наскільки «уявними» є ці ефекти. Дослідникам дуже важко об’єктивно виміряти, як наш мозок реагує на різний смак вина чи музичні звуки. Дослідник Семір Зекі виявив, що орбітофронтальна кора мозку, що розташована одразу за нашими очима, «запалюється» на сканерах, коли люди дивляться на щось красиве. Сучасні вчені навчилися чітко відслідковувати, де в мозку відбувається схожа активна реакція, але це мало розповідає про процес формування почуття і наскільки воно «справжнє». Зекі застерігає, що не всім сподобаються його відкриття: адже тепер ми можемо викрити, що людині дійсно подобається, а що ні. Звучить трохи наївно. Якщо я думаю, що картина чудова, чи може Зекі, маючи знімок реакції мозку в руці, заявити, що я помиляюся щодо власних почуттів? Звісно, існує достатньо індивідуальних варіацій та особливостей, щоб скептично поставитися до таких узагальнених тверджень. Естетична оцінка, наскільки мені відомо, складається на основі допитливості, асоціацій, інтелектуальних міркувань, чуттєвих імпульсів та багатьох інших факторів – у різному їх поєднанні.

Але що, коли сканер мозку покаже точно такий самий результат, коли я дивитимуся і на справжню «Джоконду», і на її копію? Чи стане це доказом того, що я просто обманював себе, вважаючи, що оригінал є кращим? У моєму випадку це просто вказувало б на очевидне: я не надто добре розбираюся в мистецтві. І якщо мова йде про вино та живопис, то природно, що ті, хто має найменший досвід, при формуванні враження здебільшого керуватимуться своїми очікуваннями. Експерти також помиляються, і їх можуть ввести в оману дослідники або шахраї, але все ж у більшості випадків у них кращі шанси виявити підробку та правильно оцінити якість роботи. Цілком може бути, якщо якісь дослідження доведуть, що переважна більшість споживачів вина насправді вважають дешеві вина кращими на смак за дорогі. Але це не означає, що їх слід позбавляти можливості дізнатися більше про нюанси та розвинути свій смак.

Якби мистецтво було такою водонепроникною системою і мистец­твознавці ніколи б не припускалися помилок, то, мабуть, до галерей ходити було би не так цікаво. Значна частина мистецького досвіду – це просто пошук, коли не впевнений, що саме ти шукаєш. Певна модель чуттєвих переживань, які нас охоплюють, нагадують нам про щось. Можливо, нам здається, що це відчуття характеру художника, що через залишені ним сліди ми можемо відчути характер особистості. Можливо, ми відчуваємо, що картина підпорядковується вічним законам математики та правилам геометрії. Можливо, у нас складається враження, що картина розповідає нам щось про смуток чи радість, те, що неможливо передати словами. Пояснень може бути багато, але тенденція тут очевидна: в мистецтві ми намагаємось відчути те, що приховує об’єкт перед нашими очима. Кожна робота передає якесь повідомлення з іншого місця і часу. Тож недивно, що досвід споглядання мистецтва супроводжується підозрою та надією побачити у відправнику того, за кого він себе видає, і що зворотна адреса таки існує.

Ненадійний оригінал

Професорка архітектури Марі Лендінг пише у статті «Музей Пруста» про те велике потрясіння головного героя роману «У пошуках утраченого часу» в частині, де письменник «приблизно 30 сторінок розповідає про реальні та вигадані витвори мистецтва та архітектури, і ця розповідь має чи не найбільше значення для всього роману». Особливе враження справляє одна робота – гіпсова модель фрагмента церкви в Бальбеку. Коли юний Марсель, після старанного вивчення гіпсової моделі в Парижі, їде до Бальбека, щоб побачити оригінальну церкву, він розчаровується. Орнаменти брудні та змарновані повсякденним життям міста – вони геть не схожі на ті білі та чисті від побережної солі та вітру фрагменти, як він собі уявляв. Вся його уявна картинка, створена на основі окремої частини, була набагато досконалішою, ніж реальність.

Наприкінці XIX століття гіпсові моделі, які Марсель так ідеалізував, стали фантастичним новим засобом, який міг передати вигляд архітектури та скульптур з усього світу, разом з іншим тогочасним винаходом – фотографією. У своїй праці Лендінг описує колекції у вигляді цілих містечок, що з’явилися у Парижі, Лондоні та навіть у Бостоні та Пітсбурзі, де гігантські колони та фасади античності стояли поряд із моделями прадавніх дерев’яних церков – і ними можна було блукати, як сучасними панорамними фотографіями вулиць у Google.

Поки Пруст описував чудові гіпсові містечка з моделями світових шедеврів, вони втрачали свою популярність. У новому русі декоративно-прикладного мистецтва, що виник натхненний ідеями критика Джона Раскіна, не залишалося місця для таких есенціальних фантазій. Його прихильники більше уваги надавали матеріалу та процесу роботи з ним: оригінал був важливим, він був результатом роботи людських рук й набував людської індивідуальності. Марі Лендінг у своєму дослідженні зазначає, що роман Пруста займав протилежну позицію і надавав копії перевагу над оригіналом.

Стаття Лендінг опублікована у збірці, яку вона сама впорядковувала, під назвою «Копія та оригінал: зміни в історії усталеної думки». Як випливає з назви, книга розповідає про те, що копії, наприклад, численні реконструкції Парфенону, часто ставали більш впливовими, ніж оригінали. Інший момент, який може здатися очевидним: жоден об’єкт не вважається оригіналом, поки хтось не зробить хоча б одну його копію. Те, що хтось взагалі взявся робити копію, є підтвердженням того, що оригінал чимось особливий. Якщо ви не можете знайти жодного зображення об’єкта мистецтва в інтернеті, виникають питання про його художню цінність.

У своїй книзі «Білий шум» (White Noise, 1985) автор Дон Делілло відправляє своїх героїв у «Амбар, який найчастіше фотографують у США», місце, на статус якого вказують численні рекламні вивіски по дорозі. Натовп відвідувачів постійно зайнятий відтворенням зображення будівлі на своїх камерах, і один з персонажів, Муррей, споглядає за цією сценою:

– Ніхто не бачить амбар, – сказав він врешті-решт.

Потім настала довга пауза.

– Як тільки ви бачите рекламні вивіски про місце, побачити його вже стає неможливо.

Він знову замовк. Одні люди з камерами зникли з маленького пагорба, їх миттю замінили інші.

– Ми тут не для того, щоб зловити зображення, ми для того, щоб його відтворити. Кожна окрема фотографія посилює ауру. Відчуваєш, Джеку? Акумулювання невідомої енергії.

(…)

– Вони просто фотографують фотографування, – сказав він.

Якийсь час ми стояли мовчки. Ми слухали безперервне клацання кнопок і перемотування важелів, які кріпили плівку.

– Яким був амбар до того, як його сфотографували? – вголос роздумував він. – Як він виглядав, чим відрізнявся від інших амбарів, чим був на них подібний? Ми не можемо відповісти на ці запитання, тому що бачили вивіски, бачили людей, які фотографували. Ми не можемо вийти з цієї аури.

Поняття аури вживається у книзі Вальтера Беньяміна «Мистецька робота в епоху механічного відтворення» (Das Kunstwerk im Zeitalter seiner technischen Reproduzierbarkeit, 1936) – одному із найвпливовіших текстів про такі умови для сприйняття мистецтва. Німецький мислитель вважав, що створення численної кількості якісних копій порушить наші уявлення про мистецтво. Фотографії художніх творів та відео театральних вистав можуть робити їх доступними для мас, яким, проте, завжди не вистачатиме унікального розміщення оригіналу в часі та просторі, що Беньямін називає аурою. Багато хто побоювався, що нові копії загрожуватимуть аурі. Натомість, здається, сталося навпаки.

– До винайдення фотографії копія мала зовсім інше значення, – каже Нільс Ольсен. – Звичною практикою було замовляти копію картини Дюрера із зображенням імператора Карла V, оскільки той був дуже важливим політиком. Замовник, наприклад, жив у Мадриді і мав великий палац, бажаючи повісити в ньому картину, яка існувала лише у Відні. Він відправляв до Відня одного зі своїх найкращих художників, і художник перебував там рік, змальовуючи детальну копію. Але це не була копія у тому сенсі, який ми зараз надаємо слову, це було більше схоже на «Тепер у мене теж є така». Звісно, вони розуміли, що це не найкращий метод, але для них він не був соромом, їм не потрібно було казати «Вибачте, це всього лиш копія».

Ольсен знизує плечима.

– Але сьогодні всі дійсно можуть робити копії, тож оригінал стає ще ціннішим.

Ми ніколи не жили в часи поширенішого чи кращого механічного відтворення, ніж тепер. Найбільші музеї світу можна відвідати онлайн, можна потрапити на віртуальні екскурсії, де у вас є набагато більше часу в спокійних умовах розглядати твори мистецтва, ніж якби ви були в реальності одним із численних туристів, до того ж онлайн вам відкривається широкий доступ до інформації про експонат та посилання на додаткові матеріали. Теоретично ми можемо отримати набагато пов­ніший досвід роботи з «Джокондою» в інтернеті, ніж у Парижі.

– Коли я в Луврі, мені стає цікаво, що люди справді думають і відчувають, – каже Нільс Ольсен. – Увесь час у залі кілька сотень людей, і побачити картину практично неможливо. Я б порівняв це з релігійним досвідом, який відчували 300 років тому паломники, що приходили до мощей – священних реліквій, тобто кісток святих чи шматочків дерева хреста Христового. Їм важливо бути там фізично, щоб сказати: «Я там був, стояв за 20 метрів, але добре бачив, я бачив оригінал».

У своїй книзі «Демократична муза» (The Democratic Muse, 1984) професор Гарварду Едвард К. Бенфілд описав те, що він назвав «культом оригіналу». Він вважав, що за цим відносно новим фанатизмом до оригіналів, популярним серед істориків мистецтва, колекціонерів та антикварів, стоять здебільшого немистецькі інтереси. Якби репродукції важливих творів мистецтва можна було б розмістити повсюдно, більшості людей було б набагато простіше отримати унікальний досвід від їх споглядання. «Але можна лише уявити масштаби протесту світу мистецтва, – пише він, – якби хтось запропонував владі замість того, щоб субсидувати закупівлю оригінальних творів для музеїв та громадських будівель, підтримувати розвиток технології відтворення, можливо, шляхом досліджень кращих технологій, та зробити високоякісні копії доступними скрізь. А чому б не замінити оригінали ідеальними або майже ідеальними репродукціями в державних музеях мистецтва, це ж так сильно зменшить немалі витрати на охорону та збереження шедеврів?»

Із часу публікації його книги з’явився інтернет, який значною мірою втілив бажання Бенфілда. Демократичні цифрові можливості, безумовно, дали змогу мистецтву охопити набагато більшу аудиторію, ніж раніше. Однак зовсім не здається, ніби це якимось чином зменшило інтерес до оригіналів, навпаки, наша пристрасть до справжнього та автентичного стала ще разючішою.

Те саме відчуття

Одного осіннього дня 2012 року я блукав Британським музеєм у пошуках експозиції про Давній Єгипет та мумій. Я пройшов повз виставку про Шекспіра та зали з експонатами більш пізніх епох, не відаючи, що спонукало мене рухатися далі. Всі мої знання про історію Єгипту базувалися на пригодницьких фільмах та коміксах. Я знав, що єгипетська культура дуже давня, що вони зводили важезні неймовірно складні будівлі з таємними кімнатами і поклонялися богам із тваринними головами. Інші асоціації про Єгипет та мумій походили, звісно ж, із мого уявлення про колоніальну епоху. Білі крапки на картах, розкопки, технологічний прогрес – усе це про них.

Нарешті я знайшов Єгипетський зал із величезними дерев’яними та кам’яними саркофагами. Але жодних мумій. Я ходив туди-сюди, шукаючи обмотані рештки людських тіл тисячолітньої давнини. Я хотів зблизька поглянути, як виглядали тисячоліття, зашиті в людську плоть. Чи, можливо, мене більше захоплював парадокс мумій – настільки давні, але так добре збережені, справжній вияв неможливості та водночас прагнення перестрибнути безодню часу.

Виявилося, що реставратори вже не знімають бинти та не виставляють рештки стародавніх правителів як музейні експонати. У нашу епоху розвитку цивілізації та сучасних технологій мумій показують, не дістаючи із саркофагів. За деякий час мені довелося змиритися, що я не побачу перемотаних давніх єгиптян, та принаймні на екрані я побачив скановане зображення того, як тіла лежать у саркофагах, що в очних ямах було вставлено штучні предмети, що на місці органів були висушені рештки, а деякі кістки були зламаними. Врешті-решт я навіть відчув певне полегшення від того, що ці саркофаги ніколи вже не відкриють і не потурбують. Що вони пройшли вже стільки тисячоліть і надалі зберігатимуться на тому ж місці, невидимі і неторкані.

Покидаючи єгипетські зали, я все одно відчував певне розчарування, міркуючи про те, чого я насправді шукав. Через що таке захоплення стародавнім? І чому я очікував, що побачене за музейним склом справить на мене сильніше враження, ніж стаття у Вікіпедії? По дорозі до виходу з музею я покинув один із переповнених коридорів, щоб обійти, як мені здавалося, коротшою дорогою, але потрапив у велику залу. Стіни закривали великі старі книги на полицях з темного дерева, а на підлозі стояли скляні стелажі з предметами колоніальної епохи. Я був там один, і звуки з коридору стихли, перетворившись на непомітний гул. Раптом я відчув її, історію. Запах старого червоного дерева та паперу, а також коктейль з пилу та хімікатів, яким покривали експонати для кращого зберігання. Я не мав уявлення про походження речей, які мене оточували. Ця частина музею, очевидно, уникнула модернізації, тут не було відеоекранів та плакатів, лише старі вітрини та плінтуси. Це була та атмосфера, яку я шукав, відчуття перебування у чимось прадавнішому і величнішому, ніж мій час.

Того ж дня, коли побував у Британському музеї в Лондоні, я збирався і до Будинку Денніса Северса. Я почув про це місце кілька років тому на лондонській вечірці. Тоді я розмовляв з кількома американками про те, що варто побачити в місті. Коли одна з них почала розповідати мені про Будинок Северса, її подруга насторожилася, а коли я почав мову про те, що про таке місце цікаво було б написати, вона різко нас перебила: «Ні, й не думай. Це таки особливе місце, а ти просто все зруйнуєш, уся суть в тому, що воно повинно залишатися особливим!»

Коли я нарешті потрапив туди, мушу визнати, мій досвід був справді особливим. Я приїхав на Фолґейт-стріт, одну з вузьких вулиць неподалік лондонського ринку Спіталфілдс, і зупинився біля будинку номер 18. Будинок особливо не вирізнявся серед інших старих три­поверхівок у цьому районі. Я постукав у двері, і елегантний джентльмен з континентальним акцентом запросив мене зайти і нагадав поводитися в будинку тихо. Розмовляти і перешіптуватися було заборонено, тож я чув лише тихі кроки тих небагатьох цікавих відвідувачів, які обережно пересувалися тісними кімнатками. Я немов потрапив у машину часу. З вікон долинали звуки кінського тупоту та скреготіння возів. У кімнатах пахло пилом та лавандою. У сяйві свічок та поруч відкритого полум’я камінів я побачив дрібнички, одяг та залишки їжі на столі, ніби мешканці щойно вибігли з кімнати і скоро повернуться.

Роздивившись книги рахунків, листи та повідомлення, які там знайшов, зрозумів, що в будинку, очевидно, мешкала родина Джарвісів, яка займалася прядінням шовку в XVIII столітті. Відвідувачам потрібно самотужки складати пазли та відтворювати історію сім’ї. З кожним поверхом ми все швидше наближалися до сьогодення. Спершу поверхом вище ми мали змогу зануритися в буржуазне життя покоління Джарвісів, із мисливським спорядженням, набором для в’язання та скринькою вирваних зубів. Ще вище – і ми потрапляємо на горище, де вже настав 1840 рік. Членам родини, які дожили до того часу, довелося орендувати скромні кімнати в будинку, яким раніше володіла їхня сім’я, після того, як шовковий бум у Британії скінчився, як і гроші.

Будинок Денніса Северса, як випливає з назви, насправді не належить родині Джарвісів. Життя родини Джарвісів – це частина вигадки власника будинку Денніса Северса, яку він придумав, мешкаючи там з 1979 по 1999 роки. Він купив будинок у той час, коли все більше людей почали цікавитися цими напівзруйнованими маленькими будиночками, які в іншому випадку просто зрівняли б із землею з метою урбаністичного прогресу. Художники Ґілберт і Джордж також переїхали в околиці неподалік, і нова хвиля уваги до занедбаних будиночків привела до масового відновлення старих районів міста.

Северсове відтворення минулого відрізняється від інсценізованих кімнат інших століть у музеях тим, що його важче знайти. Хоч будинок і згадано у Вікіпедії та кількох посібниках, тобто теоретично його існування не є таємницею, виглядає на те, що за непомітним фасадом та обмеженими годинами роботи криється таємниця. І відвідувачі бажають, аби все далі так і залишалося. Мої американські друзі конфіденційно поділилися зі мною цим секретом і одразу ж розцінили як зраду мої наміри написати про будинок статтю.

За життя Северса людей, які шепотінням і смішками руйнували магічну атмосферу місця, випроваджували за двері. Хоча сьогодні це навряд чи може статися, заборона говорити все ще діяла і давала відчуття перебування у часовому просторі, який можна зруйнувати в одну мить, це створювало витончену атмосферу, де погляди та жести говорили замість слів. Поверх історико-автентичного значення в будинку криється ще один шар, пов’язаний з особистістю самого Северса. За його задумом, кожна кімната повинна була бути обставленою так, немов це один розділ роману, що описує життя в певну епоху, водночас Северс жив у них сам. Після оглядин той самий чоловік, що зустрічав нас на вході, подав відвідувачам шампанське і зголосився відповісти на наші запитання про життя та будинок Северса. Як виявилося, сам він був другом Северса аж до самої смерті господаря у 1999 році. Северс хотів, щоб по його смерті хтось «жив у будинку і дзюрив у нічні горщики», як висловився господар.

Сім’я Джарвісів була вигаданою, і всі речі Северс дістав із блошиних ринків. Але потоки на стелі під дахом були справжніми, як і неймовірне відчуття від усвідомлення того, що все це створено однією людиною, а ми, відвідувачі, тепер п’ємо із важких старовинних келихів для шампанського в компанії друга, який знав його особисто. Історія будинку була обманом, і я не впевнений, наскільки історично достовірно було обставлено все всередині. А втім, коли я опісля, трішки охмелілий від шампанського, крокував лондонськими вуличками, то відчув, ніби щойно торкнувся чогось загадкового. Але чого?

Такідиваки, як Денніс Северс, збирачі культурної спадщини та вмілі вигадники історій, ймовірно, є повсюди. Щонайменше у Торонто, де муніципальний архівний відділ у 2006 році відкрив для публічного відвідування будинок самітника Джозефа Ваґенбаха, одразу після того, як у самого мешканця стався інсульт і його відправили до будинку для людей похилого віку, аби він перебував там, де його краще доглянуть. Кілька тижнів усі охочі могли вивчати дім зсередини, розглядати особисті речі господаря, його скульптури та кімнату, яка, очевидно, залишалася недоторканною після того, як муза Анна Нерітті покинула його у 1974 році. Аж поки у «National Post» на першій шпальті не вийшла стаття із заголовком: «Художник-самітник – це містифікація» (Reclusive downtown artist a hoax).

Джозефа Ваґенбаха ніколи не існувало, і весь його будинок був дбайливо спроектований художницею Іріс Гаусслер, яка, крім того, проводила відвідувачам екскурсію серед хаосу, що панував у будинку, видаючи себе за представницю архіву у білому халаті. Гаусслер планувала викрити блеф сама, але газета випередила її. Хтось скаже, що передчасне викриття зіпсувало досвід тим, хто ще не встиг побувати в домі. Однією з тих, хто встиг повестися на містифікацію, була письменниця Марта Бейлі, яка настільки пройнялася будинком, що вигадала повноцінну історію про особистість та життя загадкового Ваґенбаха. А потім ввічливий електронний лист Гаусслер із розкриттям правди вразив її уяву.

Проект Гаусслер, схоже, доводить, наскільки нам властиво захоплюватися таким автентичним досвідом, і наскільки велика частина такого досвіду формується у нашій уяві. Тепер, уже знаючи правду, будучи в будинку Ваґенбаха, можемо побачити скульптури та дбайливо розкладені листівки, роздивлятися сімейні фотографії, помічаючи, що історії аж надто красиві та захопливі, все продумано до дрібниць, навіть карта на столі, де олівцем обведено місце, де колись був концентраційний табір Берген-Бельзен. Відвідувачів приваблювало не так життя Ваґенбаха, як готові історії, які вони зчитували з предметів у домі, керуючись підказками, які сприймали за правду.

Такі мистецькі проекти на межі вигадки та реальності були особливо популярними у 1990-х та 2000-х роках. Я сам у 2011 році був на екскурсії в Культурно-історичному музеї Осло, яку проводила актриса-постановниця Клер Де Ванґен. Під час екскурсії вигадані факти поступово стали переважати над правдивими, і врешті-решт ми опинилися десь у закуліссі музею, в кімнатці, яка нагадувала декорації до фільму Девіда Лінча. Такі події часто характеризуються словами специфіка місця, оточення та вплив на свідомість, а спільним є те, що вони діють на нашу тягу до чогось неоднозначного, прагнення розкрити щось давнє, особисте чи унікальне.

У прадавньому сільськогосподарському суспільстві нікого особливо не турбувала справжність у сучасному розумінні, просто тому, що тоді все було більш-менш автентичним. Лише після того, як почали з’являтися копії масового виробництва, а досвід став передбачуваним, люди почали прагнути автентичності. Але як тільки задовольняється запит на автентичне, починаються розмови про те, що продукт був спеціально створеним, а отже, не автентичним.

Іноді офіційна установа виступає гарантом унікального контакту із чимось автентичним. А іноді ми шукаємо справжності у чомусь за межами інституцій, що не встигло модернізуватися кураторами та сучасними технологіями. І, мабуть, не випадково, багато творів мистецтва на рубежі тисячоліть були прив’язані до певних фізичних місць, хоча весь світ тоді був понад усе заклопотаний доступом до інтернету. Ключовим терміном у світі мистецтва стало слово «відносини», який передбачає, що реальні люди зустрічатимуться і взаємодіятимуть. Хорошим прикладом тут є художник Ріркріт Тіраванія, який запрошував людей на частування супом у Ґранд Пале в Парижі, чи леґо-проекти Олафура Еліассона, де глядачі отримали безліч леґо, щоб створити з них витвори мистецтва самостійно. У театральному світі ми бачимо все більше вистав, які розігруються у «реальних» умовах, наприклад, за вечерею у звичайній квартирі, а «one on one» театри стають все популярнішими.

У 2009 році бельгійська трупа «Ontroerend Goed» викликала фурор на Единбурзькому театральному фестивалі з виставою «Internal». Під час вистави кожного глядача підводили до столу, за яким сидів актор, їх пригощали випивкою і розпитували про особисті таємниці, зокрема що їм подобається, а що ні, і закликали довіритися і чесно відповідати. Потім, за несподіваним поворотом подій, їх раптом зводили разом із чотирма іншими парами «глядач-актор», і кожен актор ділився з іншими своїми враженнями від співрозмовника на їхньому «побаченні». Інтимний, оголюючий і для декого доволі шокуючий досвід. Але найцікавішим, на думку самої трупи, було те, наскільки охоче глядачі йшли на розмову, навіть коли добре знали, що людина перед ними – актор. За лічені хвилини люди почали довірятися, плакати, закохуватися. Навіть коли ми знаємо, що це обман, у нас виникають справжні почуття.

Так чи інакше, а копіювання реальності завжди було завданням мистецтва. З давніх-давен люди намагалися відтворити і зберегти те, що вважали цінним і прекрасним: починаючи від наскельних малюнків, закінчуючи красивими картинами пейзажів та нинішніми заставками з фото коханих на мобільних екранах. Але існував й протилежний імпульс до маніпулювання та впливу на наші враження. Кожне відтворення підсилює одні риси, роблячи непомітними інші. Напевно, є щось у словах героя Делілло з книги «Білий шум» про те, що ми перестаємо бачити амбар, коли вже стільки разів його сфотографували. Але хіба такі маніпуляції не є наполегливою спробою зрозуміти, вияснити, що саме в цих речах нас так захопило? Частково ми, ймовірно, намагаємось розібратися у власних мотивах, а мистецтво – це великий експеримент, який постійно піддає нас впливу нових стимулів. У такому разі не надто дивно, що автентичність і правда завжди є важливими темами мистецтва і що воно розмиває межі блефу та обману.

У минулому стати об’єктом відтворення художника чи фотографа було за честь. Сьогодні ми весь час перебуваємо в потоці відображень, і переважно не тих, які ми вважаємо мистецтвом: нас оточують швидкі знімки, реклама, розваги, навіть шпалери на стінах. Але така нав’язливість зовнішнього світу зовсім не переконує нас у реальності його існування. Одним із завдань копії є саме запевнити нас, що десь існує й оригінал. Але чим більше стає копій, тим сильнішими враження, що все це лише блеф, декорації, які вмить можуть перетворитися на щось інше, або просто несподівано зникнути – що кращі копії, то більше ми прагнемо відшукати оригінал.

Мистецтво, мабуть, є тією сферою, де грань між справжнім та фальшивим за тисячоліття розмилася найбільше. І тому, що стало складніше говорити, що є обманом, а що ні, і через все більш нав’язливе питання: а чи має це якусь цінність. Чи нам важливо, щоб витвір мистецтва був створений митцем? Чи важливо, щоб матеріал, з якого він виготовлений, був тим, за який себе видає? Чи важливо, розповідає мистецтво правдиві історії, чи вигадані? Чи воно автентичне, чи сконструйоване? Ці питання настільки нас хвилюють, що більшість творів образотворчого мистецтва, літератури та театру наштовхують на саме ці дилеми. Що критики почали називати ці твори «мистецтвом про мистецтво». Але тоді вони забувають важливу річ: у сучасну епоху суспільство хвилюють схожі питання відносно різних сфер. Невже наша особистість це просто виконання певної ролі? Чи технології віддаляють нас від всього природного? Чи медійне суспільство призводить до того, що люди стають жертвами інформаційних маніпуляцій? Навколишній світ стає все більш заплутаним та оповитим різними уявленнями, сенсами та трактуваннями, тож, мабуть, не так дивно, що світ мистецтва порушує ті самі питання.

Особистість

Принц-самозванець Моденський – Манери вищого класу – Синдром самозванця – Актори на сцені – Школа джентльменів – Щирість і соціальна мобільність – «Страждання молодого Вертера» – Шерлок Голмс та вікторіанські таємниці – Сартр та особиста автентичність – Приміський конформізм – Прикидайся, поки це не стане правдою – Маски та гра – За версією мозку – Лицемірний політик – Що таке характер? – Мозок як мурашник – Тест на самообман – Позитивна сила самообману – Неврологічний роман – Вибачте, то був мій мозок – Обман саморозвитку – Фрагментоване «я» – Компетентність ошуканця

13 січня 1748 року до порту французької колонії Мартиніки в Карибському морі прибула рятувальна шлюпка. Англійці захопили французьке вантажне судно, і капітану з екіпажем довелося покинути борт разом з одним самотнім пасажиром. Незнайомець з вигляду був як «юнак, вісімнадцяти чи дев’ятнадцяти літ, його шляхетні манери та витончені виразні риси свідчать про аристократичне походження». Мешканці острова одразу зрозуміли, що ця людина – хтось незвичайний. Юнак назвав себе графом де Тарно, сином французького фельдмаршала, але з шанобливого ставлення моряків свідчило, що він, мабуть, ще знатнішого роду. Один з матросів, Родез, взяв на себе роль його особистого слуги і всюди ходив за ним: пильно стежачи, проте зберігаючи дистанцію.

Один з місцевих офіцерів прийняв молодика і запропонував йому житло у своєму домі, пропозицію юнак прийняв з виразом благородної стриманості на обличчі. Незнайомець через короткий час опинився на застіллі місцевого губернатора Надау. Чутки поширилися швидко, буцімто граф насправді зветься Ерколе Рінальдо д’Есте, принц Моденський, що той сам неохоче визнав. Принц невдовзі заявив, що збирається взяти під свій контроль архіпелаг і скине маркіза де Кайлюса, який був заступником короля. Згодом він захопив містечко Сен-П’єр в оточенні своїх нових друзів, а маркіз втік, побачивши, як по-королівському вів себе принц, проходячи вулицями.

Герцог Пентьєвр мав у колонії великі маєтки, а оскільки принц був його родичем, то герцог розпорядився оплатити королівські витрати. Принц заснував власний невеличкий двір, як маркіз у «вигнанні» зі своїми послідовниками надіслав листи до Франції з проханням надати подальші вказівки, що йому робити. З тогочасною поштовою службою маркіз чекав відповіді більше ніж півроку, поки принц та його друзі влаштовували екстравагантні вечірки та займалися марнотратством. За чотирнадцять днів до того, як маркіз отримав відповідь, принц вирішив, що добре було б йому відправитися до Франції. У листі був наказ негайно заарештувати зловмисника за те, що він незаконно видавав себе за іншого. Однак кар’єра самопроголошеного принца на тому не закінчилася. Він встиг певний час гарно пожити у Севільї, перш ніж ордер на арешт короля знову наздогнав його, а після того, як його таки ув’язнили, він утік і раптово з’явився на англійському кораблі в Ґібралтарі. Там його клопотання про надання притулку було відхилено, і він продовжив мандрівку з кораблем. Після цього ніхто не знає, куди він подівся, можливо, продовжив кар’єру самозванця в іншому місці.

Як же йому вдалося так довго дурити все населення? Для успіху цієї афери багато було поставлено на карту: мешканці Мартиніки недолюблювали маркіза, тож були раді підтримати його конкурента. Так само і губернатор Надау, в якого були на те свої мотиви. Обіцянки принца захищати острів’ян від англійських кораблів мали свої переваги в ті неспокійні часи, вагомою була також нестача правдивої інформації. Втім, найвирішальнішу та найяскравішу роль в цій історії зіграла аристократична харизма незнайомця і те, як все це, здавалося, з першого моменту вразило мешканців острова. Звідки взявся цей чоловік, чи він справді королівського роду, чи просто самоучка, який навчився манер? Ніхто не знає.

Фальшивий принц Модени був ні першим, ні останнім брехуном, якому вдалося завоювати довіру людей і здаватися більш благородним, ніж він був насправді. У 1480-х роках священник, випускник Оксфордського університету, Річард Саймон усиновив десятирічного Ламберта Сімнеля і навчив його необхідному етикету та манерам, аби потім видавати його за герцога Йоркського, якого вважали мертвим. А 2008 року всі дізналися про Кларка Рокфеллера, американця з вищого класу, який одружився на заможній підприємниці. Вони прожили разом 15 років, перш ніж у дружини виникли підозри – і вона виявила, що чоловік не мав ніякого стосунку до знатної родини Рокфеллерів. Виявилося, він був німецьким студентом по обміну, який під час навчання перейняв бостонські манери та акцент, а з 1980-х років видавав себе за кількох фальшивих особистостей, буцімто власників ексклюзивних приватних клубів.

Коли ми зустрічаємо нову людину, то складаємо перше враження про неї менш ніж за хвилину. Манери і те, як людина себе подає, дають нам уявлення про її походження у соціальному та географічному плані, і про те, що це за людина взагалі. Нам не потрібно перевіряти посвідчення особи чи дипломи, ми навіть не надто про це задумуємося. Аферисти, які можуть маніпулювати нами однією своєю присутністю, з вигляду є і більш привабливими, і водночас небезпечнішими за тих, хто просто прикрашає себе фальшивими дипломами. Вони є свідченням того, наскільки несвідомо складаються наші соціальні оцінки і наскільки ми готові прийняти несправжню ідентичність, і цю ідентичність нам представляють правдоподібно. Такі історії також викликають занепокоєння про те, якими ми самі постаємо перед своїм оточенням. Чи здаємось ми справжніми, чи складаємо враження особистостей, якими є насправді? Чи взагалі знаємо, якими ми насправді є? І чи змінилося б наше життя, якщо ми видавали б себе за кращих, ніж є?

Сценічне життя

– Уся річ у балансі, – каже Таміко Забліт. – Це було ще у вченнях Конфуція та концепції Інь та Ян. Ми повинні досягнути балансу.

Вона підводиться перед невеликим зібранням учасників курсів «Minding Manners» у Лондоні і демонструє ідеальну позицію, в якій можна вистояти довше, і на прийомі, і на вечірці. П’ятки разом, розміщення ступні нагадує стрілки годинника «5 хвилин по 11». У цій ідеальній позі почуватиметеся розслаблено і матимете гарну поставу. Якщо втомилися, можна просто легко погойдатися туди-сюди.

– Ми ж не хочемо просто стояти, звісивши руки, чи не так? Коли люди так стоять, вони перестають себе контролювати.

Забліт постійно повертається до ключового слова «контроль». Усі традиції англійських шкіл шляхетних панянок, сучасний варіант яких вона продовжує на своїх курсах, які формували з дівчаток освічених леді, зі знаннями етикету та манер.

– Подумайте про історію, – каже вона. – Головне – самоконтроль. Ці звичаї сягають епохи Просвітництва, правила манер були сформовані, щоб відокремити просвітників від варварів. А хто такі варвари? У них відсутній контроль.

Сама Забліт доброзичлива, усміхнена, стримана, типова американка, з великою лискучою гривою темного волосся. Вона виросла в аристократичних колах Беверлі-Хіллз, а пізніше їй доводилося знайомитися з абсолютно новими формами етикету, коли переїжджала до Франції, Саудівської Аравії, аж поки нарешті не опинилася в Англії, де зараз викладає все, що знає, групі із шести молодих жінок. Усі вони – різні, за походженням з Канади, Індії, Гонконгу, Пакистану та Тунісу, та в поєднанні з освітою, здобутою в Німеччині чи Англії, тут вони опинилися, аби ще більше розширити свій світогляд.

Як єдиний чоловік у приміщенні, я однозначно вирізняюся з-поміж інших. Але все ж у мене більші шанси набути знатного вигляду тут, ніж удома в Норвегії. Тут ми всі розмовляємо англійською, і я не одразу видаю себе своїм сильним діалектом із сільськогосподарських земель Північного Трьонделаґу. У Великій Британії зі строгим класовим поділом суспільства сотні років вишколювали середній клас заняттями з вивчення правильної вимови, мовлення та етикету, а в жіночих школах молоді дівчата вчилися балансувати із чашками на голові, аби мати справжні аристократичні манери. Коли одного разу я у Google вбив запитання «Як ходити елегантно?», пошуковик видав посилання на декілька сучасних шкіл схожого типу, як та, де викладає Забліт. Такі курси часто обіцяють усунути найгірші вульгарні звички за вихідні чи тиждень часу. Я тут же уявив нову версію себе, яка могла б увійти в кімнату і, ще не встигнувши відкрити рота, одразу випромінювати витонченість і впевненість, так, можливо, просто пройтися непомітно по залу, ловлячи непомітні захоплені погляди оточення. Але наскільки реально стати кращим за тиждень чи один день? І хіба ті, хто самі є освіченими, не розгледять в цьому блеф?

Так, ми будемо вивчати, як правильно заходити, обіцяє Забліт. Але насамперед ми попрактикуємося правильно брати зі столу різні предмети.

– Ми називаємо цю вправу «яйцем», – каже вона, піднімаючи руку. – Прикладіть великий палець до середнього так, щоб порожнина між ними набула форми яйця. Тоді ми тягнемо руку до того, що хочемо взяти, і безпосередньо перед тим, як торкнутися, ми розчіплюємо пальці.

Ми всі намагаємось підняти наші чашки зі столу. Забліт дивиться на мене.

– Боре, схоже, нам не вдасться побачити від тебе правильного виконання вправи сьогодні.

Хихотіння інших підказує мені, що приклад зі схожістю до «яйця» годиться більше для жінок, а в мене вийшов якийсь радше чоловічий варіант.

– Чоловіки, як правило, застосовують аналог «кігтя», – каже Заб­літ і киває на мій кулак, який тепер розчепірено стискає всю чашку кави, як тенісного м’ячика. – Ми схильні просто тягнутися до предмета і брати його як-небудь. Однак, куди нам поспішати, цей жест можна зробити набагато контрольованішим та витонченим.

– Пам’ятайте, все це вистава. Найкраще висловився Шекспір: «Весь світ – театр, а люди в нім актори». Це не означає, що ми граємо ролі інших. Ми просто обираємо найбільш відповідну до моменту версію себе.

Великі сподівання

Більшості з нас знайоме відчуття, немов в різних ситуаціях ми граємо різні ролі. Здебільшого це нормально, але це також може виявлятися як impostor phenomenon, або «синдром самозванця». Вперше цю тенденцію описали психологи Паулін Роуз Кленс та Сюзанна Аймс у 1978 році. Вони, опитавши понад сотню жінок з доброю освітою та з престижною роботою, виявили повторювану закономірність: незважаючи на зовнішні ознаки успіху, внутрішньо жінки відчували, що вони просто блефують і їхній обман можуть викрити в будь-який момент. Вони мали схильність заперечувати власну обдарованість, пояснюючи всю вагу успіху тим, що «просто» наполегливо працювали. Згідно з дослідженням Кленс та Аймс, чоловіки схильні трактувати досягнення як ознаку внутрішніх рис, а негаразди як результат зовнішніх обставин, тоді як жінки думають зовсім навпаки. Синдром самозванця офіційно не є діагнозом, але став значно поширеним у психології та літературі із саморозвитку у всьому світі. Різні опитування також свідчать, що двоє з п’яти успішних людей живуть зі схожими відчуттями, а 70 % відчувають себе самозванцями час від часу. Виявилося навіть, що деякі чоловіки страждають від помилкової думки, що всі інші компетентніші за них.

Це почуття шахрайства насправді настільки поширене – кожен з нас інколи може його відчувати, – що існує спокуса трактувати весь цей «синдром» як обман. Мовляв, за таким описом кар’єрні коучі та дописувачі в щотижневих виданнях можуть продавати людям «діагноз», хоч насправді це нормальне явище. Можливо, для більшості людей трішки внутрішньої здорової самокритики не завадить, і в цьому немає нічого, що потрібно «лікувати». А може, невеликого коучингу потребують, навпаки, ті, хто надто твердо вірить у власні досягнення?

Сьогодні ми говоримо з глибоким переконанням, що всі люди «грають ролі» професіоналів, батьків, партнерів чи дітей. Ми сприймаємо цю модель за належне і вважаємо, що ці ролі більше чи менше відповідають нашому внутрішньому справжньому «я». Ми також переконані: що краще пізнаємо когось, то більше занурюємося вглиб фасаду, дізнаючись, якою людина насправді є всередині. Принаймні, якщо та людина зуміла себе знайти і не вдає того, ким не є. Терапевти, поп-співаки та книги із саморозвитку закликають нас бути справжніми та автентичними. Але чи має так бути, що в думках про нашу власну ідентичність панують ідеї автентичності та обману? Як так вийшло?

Шекспірівська фраза, яку цитувала Таміко Забліт, про те, що «весь світ – театр», була написана для п’єси «Як вам це сподобається» і вкладена у вуста меланхолійного героя Жака. Такий опис принаймні чудово надавався до того світу, який Шекспір створював у власних творах. У них є такі сюжетні ходи, як «п’єса у п’єсі», і здебільшого їхнім лейтмотивом якраз і були теми ролей, брехні та лицемірства. Шекспір постійно повертався до цих тем, і в словах своїх персонажів подавав суперечливі погляди на те, що означає «грати свою роль», що є справжнім, а що фальшем.

Одне з найбільш цитованих висловлювань належить персонажу Полонія в «Гамлеті». Полоній у п’єсі є не надто далекоглядною людиною, але його добра порада Гамлету є одним із найбільш цитованих рядків, особливо його фінальні слова, які звучать так: «А над усе – будь чесний сам з собою, / І з цього випливе, як ніч із дня, / Що ти ні з ким душею не покривиш»^[13]. Це твердження немов іде із глибин, ніби Полоній випадково торкнувся правди.

У 1970 році літературний критик Лайонел Триллінґ взяв цю цитату за вихідну точку і розробив цикл лекцій для Гарвардського університету, які згодом втілилися у книзі «Щирість та автентичність» (Sincerity and Authenticity, 1971). Триллінґ простежує ідеї автентичності та індивідуальності з початку XVII століття до нашого часу. Критик вважає, що все почалося із часів Шекспіра, та й самого поета особливо хвилювала щирість. Зміст слова лежить на перетині понять чесність та відкритість, тобто означає діяти без удавання та брехні. Гамлет – один із багатьох шекспірівських персонажів, які порушують цей принцип, він прикидається божевільним і водночас стверджує, що нічого не знає про вдавання. Хорунжий Яґо в «Отелло», мабуть, найбільший шахрай з усіх шекспірівських героїв, він обманює всіх і приховує свої справжні мотиви, навіть коли його викривають. Єдине, що від нього почули, це вперте «Я не такий, яким є» (I am not what I am).

За словами Триллінґа, шекспірівські лиходії були відображенням нових тенденцій соціальної мобільності, коли потенційно протягом життя можна було б виконувати декілька ролей. Можливо, це також стало причиною того, що інтерес до театру у цей період процвітав, а особливо в Англії. Французький історик Марк Блок описував, що англійська аристократія не була закритою, як французька чи німецька. Хоча права континентальних вищих класів охоронялися законами та блакитною кров’ю, теоретично будь-хто міг стати «джентльменом» в Англії. Для більшості така можливість залишалася примарною, але вона була. Пізніше Токвіль писав про англійський термін «gentleman» і чим він відрізнявся від французького «gentilhomme»: «Як так вийшло, що слово “джентльмен”, яке в нашій мові описує перевагу благородної крові, вживається вами як вираз певного соціального становища, рівня освіти, незалежний від вроджених привілеїв; чому це слово звучить так схоже в обох країнах, але має таке різне значення?»

Як і багато інших класових ярликів, поняття джентльмена вимагає певного впізнаваного стилю, аби його можна було легко ідентифікувати, щоб кожен міг побачити, чим такий представник відрізняється від решти. Крім того, такий стиль повинен бути достатньо складним для переймання, щоб не кожен міг його легко перейняти. Визначення джентльмена, яке подав священнослужитель Вільям Гаррісон у XVI столітті, підкреслює, що така людина повинна бути освіченою і вміти забезпечувати себе, не займаючись фізичною працею – це запорука того, що він буде поводитися й мати переконливий вигляд джентльмена».

Англія запропонувала можливості соціальної мобільності та водночас масу перешкод. Очевидними були економічні чинники та практичні труднощі, але додалося й багато соціальних. Звісно, деяких манер та звичок можна було навчитися, однак не всім було легко змінити більш особистісні характеристики, зокрема мову, акцент, жести. Традиція шкіл шляхетних панянок виникла, щоб допомогти багатьом, хто хотів проникнути у вище суспільство, особливо через вдалий шлюб. Навряд чи випадково саме англійський письменник Джордж Бернард Шоу написав багато років по тому «Пігмаліон» – п’єсу про дівчину з вулиці, яка перетворюється на даму з вищого світу, ще більш відому у музичній версії «Моя чарівна леді». У відомому фільмі з Одрі Гепберн у головній ролі задіяний навіть додатковий персонаж – професійний експерт (impostorologist), роботою якого є викривати самозванців.

Яка іронія

Тезою Лайонела Триллінґа у книзі «Щирість та автентичність» є те, що обидва поняття мають своє значення лише у певному соціальному та історичному контексті. Ніхто не запитав би стародавніх героїв Ахілла, Беовульфа чи Авраама, чи щирі вони. Питання не мало б сенсу ні для самих героїв, ні для тих, хто розповідав про них або слухав. Але в XVI і XVII століттях аристократична ієрархія стала гнучкішою, викликаючи у письменників інтерес до дослідження можливостей підміни особистості. Чимось схожим характеризувалося і зародження демократії в Греції, що привело до соціальної мобільності, яка виражена у трагедіях, присвячених дослідженню різниці між створеним образом та реальним.

На думку Триллінґа, важливість теми щирості пов’язана з проблемою розуміння соціальної ієрархії й побудови суспільства. Раніше існували королівства і князівства з чіткою ієрархією, коли різні соціальні верстви мало взаємодіяли між собою. Але з часом почали розвиватися міста, а разом з ними і окрема соціальна група – міщани. Люди почали активно взаємодіяти на різних етапах життєдіяльності, а інтелектуали висловлювали свої погляди на те, як працює суспільство, і чи добре це, чи погано. Питання щирості набуло нового сенсу як у взаєминах між людьми, так і у формуванні їхньої думки один про одного. З’явилася можливість просто стояти на вулиці та спостерігати за поведінкою представників іншої групи, тоді починали виникати питання, чому вони вчинили саме так, які їхні справжні мотиви. І не менш важливо, чому саме вони належали до цієї групи.

Французький драматург Мольєр відмовився від своєї класової належності та був змушений взяти псевдонім, коли розпочинав у теат­ральну діяльність, аби вберегти батька від сорому. Назва його п’єси «Міщанин-шляхтич» (Le Bourgeois Gentilhomm, 1670) побудована на суперечності, оскільки головний герой, багатий міщанин, ніяк не може досягти своєї мети називатися gentilhomme, тобто шляхтичем. Однак у другій половині XVII століття клас міщан став набагато впливовішим, а аристократи часто були бідними. Та епоха була сповнена парадоксів, назрів час для сатири.

У найвідомішій сатирі Мольєра «Мізантроп» (Le Misanthrope, 1666) розповідається про Альцеста, ревнивого поборника щирості. Він відмовляється дотримуватися суспільних правил благородства, при цьому своїх власних помилок не бачить. Він також не бачить іронії у своїй безмежній закоханості у прекрасну, поверхневу Селімену. Оскільки п’єса є комедією, Альцеста висміюють за його високі ідеали та сліпу впертість, і головний герой зрештою стає вигнанцем. Але, як зазначили Триллінґ та багато інших, його також можна розглядати як трагічного героя, одинокого у своїй величі та безкомпромісності.

Альцесту явно бракує почуття іронії. Моє власне покоління часто називали «поколінням іронії». Для тих, хто виріс у дев’яностих, культовим був фільм «Реальність кусається» (Reality Bites). На початку фільму є сцена, де героїня, яку зіграла Вайнона Райдер, проходить співбесіду, де її просять визначити поняття «іронія», вона геть розгублюється. Пізніше вона ставить те саме запитання герою Ітана Гоука, на що він відповідає: «Іронія – це коли справжній сенс того, що ти хочеш сказати, протилежний тому, що ти кажеш».

Сцена явно мала на меті передати, наскільки кмітливим був персонаж Гоука, але мушу зазначити, що його словникове визначення іронії є одним із найпростіших (ймовірно, словник був кишенькового формату), оскільки воно передбачає, що висловлювання може мати лише одне значення. Лайонел Триллінґ зазначає, що Мольєр висміював щирість Альцеста і водночас, безумовно, глибоко співчував йому. Це схоже на більш витончену іронію: ту, що припускає, що автор може тримати в голові одночасно дві протилежні думки. Така іронія закладає основу для глибшого розуміння персонажа, аби уникнути упереджених однозначних суджень.

Лайонел Триллінґ вважає, що в якийсь момент відбувається перехід від щирості до автентичності, яка стає новим ідеалом. Він ще раз подає уривок поради Полонія до Лаерта: другий рядок («І з цього випливе, як ніч із дня, / Що ти ні з ким душею не покривиш»), в якому він говорить про щирість як про якусь угоду. Кінцева мета – бути вірним іншим, а вірність собі – це лише засіб. Психолог Рой Баумайстер також зауважив, що літературу XVI століття, здається, найбільше турбувала справжність інших, і менше чесність стосовно себе. Тенденції змінюються, коли ідеал автентичності поступово бере гору, ставлячи внутрішню щирість за кінцеву мету. Найголовніше тепер вже не те, що інші можуть вам довіряти (і ваше походження), а те, що ви самі знаєте, хто ви.

Текст Дені Дідро «Племінник Рамо» містить не тільки більш витончену іронію, ніж у його попередників, а й подає прототип героя, що дуже нагадує кмітливого музиканта-неробу з фільму «Реальність кусається». Текст був написаний десь у 1760-х роках, і, попри те, що не публікувався жодного разу за життя автора, справив вражаючий вплив на західних мислителів. Рукопис Дідро був скопійований та вивезений контрабандою з Франції до Росії. У 1803 він потрапив до рук Гете, який його переклав, і на той німецький переклад часто посилалися такі мислителі, як Шиллер, Геґель, Маркс та Фройд.

Сам текст поданий у формі діалогу між «я» та «він». Прототипом образу героя був племінник автора композитор Рамо, реальна людина, яка, можливо, мала щось спільне із самим Дідро. Однак, хоч персонаж і може нагадувати реальну людину, саме тип племінника тут важливий. Він похнюплений, бо під тиском опиняється в соціальній ролі, де доводиться дотримуватись правил гри і підлизуватися до потрібних людей, щоб вижити. Персонаж добре відомий сучасній аудиторії: креативник, якому доводиться працювати на «the man», щоб заробляти на життя, а насправді він хотів би писати свою геніальну музику.

Хоча племінник зовсім не претендує на роль «невизнаного генія», навпаки, він заперечує свою геніальність. Він також не є безкомпромісним: навіть зневажаючи соціальні ігри, він грає в них, щоб уникнути бідності. Він далеко не герой, але принаймні має сміливість визнати, що боягуз і лицемір. Це саморозуміння героя здійснило вплив на подальше інтелектуальне життя Європи. Філософ Геґель ознайомився з текстом у XIX столітті і був у захваті від того, наскільки добре той ілюструє його діалектичні ідеї: іронія, з якою племінник змушений дивитися на своє життя, відмова підкорятися правилам, але й неспроможність твердо їм протистояти – це та лицемірна дволикість, яку Геґель назвав «героїзмом лестощів». Вона дає герою змогу бачити об’єктивну реальність. Перший крок до свободи – визнати, що ти у пастці. Таким чином, племінник Рамо пішов на крок далі, ніж Альцест, який не бачить власного лицемірства.

У часи соціальної мобільності, коли люди часто видавали себе за когось, ким вони не були, щирість стала природним мірилом. Проте нова теза Геґеля полягала в тому, що щирість була лише ознакою, що людина сліпо дотримується норм благородної поведінки, зовсім не є собою і не розуміє власне «я». Старий спосіб мислення визначав: самосвідомість – це віддзеркалення суспільства в людині, акумулювання соціального підґрунтя і можливість щиро чи фальшиво донести його до інших. Модель автентичності вказувала на протилежне: власне «я» це внутрішня сила в людині, яка повставала проти вимог, що нав’язуються суспільством ззовні.

Справжнє «я»

Соціальна мобільність та філософія були не єдиними течіями, які сприяли новим дослідженням людського «я». У своїй статті «Як “я” стало проблемою» (How the Self Became a Problem) психолог Рой Ф. Баумайстер описує, як пуританізм XVII століття міг посприяти уявленню про приховане «я». Впливовий теолог Жан Кальвін відомий своєю доктриною Божого промислу, що гласить, буцімто всі люди ще до народження мають наперед визначену долю: або ввійти до Царства Божого, або потрапити до пекла безповоротно. Таке переконання природно мало б стимулювати віруючих віддати своє життя на пошуки ознак: добрими чи лихими вони народилися, і це самодослідження заклало основу для кращого розуміння і самообману, і самосвідомості. Власне «я» могло бути і справжнім, і сфальшованим.

Людей в ранньому середньовіччі визначала їх роль у суспільстві та робота, яку вони виконували, а людину XVII століття визначала насамперед їхня особистість, а вже потім їхні вчинки. В історії літератури на формування особистості значний вплив мав головний герой «Страждання молодого Вертера» (Die Leiden des Jungen Werthers, 1774) Гете. У першій частині роману автор описує відносно ідилічне життя в селі, далі молодий Вертер повертається до міста на роботу до посла. Одного разу він відвідує графа, з яким у нього зав’язалася дружба. Невдовзі місцеві аристократи приїздять на свої щотижневі збори, і Вертер не розуміє, поки не стає запізно, що оскільки він не дворянин, то повинен покинути стіни будинку. Графу доводиться просити його піти.

Цей інцидент дуже засмучує Вертера, і він відчуває екзистенційну кризу, яка врешті доводить його до самогубства. Вертер шукає в природі чи в собі сили, що могли б допомогти протистояти дурним суспільним правилам. Він переконаний, що його почуття та думки важливіші за гарні манери та спритність. У коментарях до роботи Триллінґа соціолог Пітер Бергер зазначив: «Щирість – це те, що існує всередині соціальних ролей, тоді як автентичність – те, з чого ці ролі виникли».

Молодий Вертер – це ікона пошуку витоків власної ідентичності. Чогось, що є постійним, незалежним від інших людей та соціальних ігор. Вертер завжди носить однаковий одяг, синій фрак на жовтому жилеті, він не іронічний, не жартує і наполягає на щирості. Він завжди у пошуках справжнього та автентичного, своїх власних сильних почуттів та переконань. Через цю непохитність він і став романтичним героєм та жертвою багатьох цькувань, а головною проблематикою у західній літературі в майбутньому стане протистояння вимог громадськості та власної ідентичності.

Англійський пасьянс

Таміко Забліт сама закінчила школу шляхетних панянок у Швейцарії, як і принцеса Діана, яка теж навчалася в Alpin Videmanette, і Камілла, герцогиня Корнуольська, яка закінчила навчання в Mon Fertile. Ці школи традиційно були навчальними закладами для англійських дівчат із вищих верств, які мали відшліфувати французьку мову і вивчити, як потрібно садовити дітей герцога за обіднім столом та який з послів має найвищий ранг.

– За старих часів дами повинні були бути добре вихованими леді і відвідували такі школи гарних манер, тоді як юнаків відправляли в гранд-тур, – розповідає Забліт.

Ця традиція полягала в тому, що молоді джентльмени проводили кілька місяців чи років, подорожуючи Європою, де вони оглядали старовинні витвори мистецтва та руїни, відвідували правителів та знать, вдосконалювали володіння мовами.

– Франція, Іспанія та Італія мали можливість комунікувати, але Англія була островом, – каже Забліт. Для них було важливо потрапити на континент і побачити, що популярно і модно в суспільстві, вивчити нові танці та неписані правила.

Юнаки подорожували зі своєю свитою: власним кухарем, камердинером та гідом, тож, звісно, це обходилося набагато дорожче, ніж звичайна мандрівка залізницею. Але, як каже Забліт:

– Хто не міг дозволити собі поїздку, той до вищого класу не належав. Так само і сьогодні у швейцарських школах етикету, бо вони не для всіх.

Курси «Minding Manners» теж не з дешевих. Я дозволив собі один день, який включає два модулі тижневого курсу, і за це заплатив 2000 крон^[14]. Однак ці курси ще дають можливість зекономити, як пояснила Забліт. Ті, хто є багатшими, віддають перевагу приватним урокам, і тому що вони можуть собі це дозволити, і з міркувань уникнення розголосу.

– Посли та дружини послів не хочуть, щоб інші знали, що вони ходять на курси, – каже Забліт. – Я вже бачила, як зойкають жінки, коли дзвонить телефон: «О, це мій чоловік, він не повинен знати, що я тут!»

Люди з Гарварду та інших провідних університетів також приходять до Забліт, щоб навчитися тому, що, за очікуваннями інших, вони вже й так знають.

– Манери та етикет раніше були фундаментальною частиною системи освіти. Про Ітонський коледж говорили, що там хлопці три місяці вчилися їсти суп. Але тепер все крутиться довкола чисел та формул, вони повинні мати стільки знань з математики, їх навчають тому, що можна перевірити на стандартизованих тестах.

Вона робить театральну паузу.

– В етикеті натомість не існує ніяких тестів.

Попри те етикет сьогодні складніший, ніж будь-коли раніше, вважає Забліт. Вона викладає як французький, так і англійський етикет, крім того, етикет в історичному контексті, а ще соціальні норми в інших частинах світу. У глобалізованому світі сьогодні вже не достатньо мати знання про суворі традиції лише однієї країни, вважає вона.

– Раніше в Англії була строга система пересування. Людям більше не до вподоби обмеження. Однак про Карлу Бруні в той час, коли вона була першою леді Франції, Таміко доброї думки. Світлини з дружиною президента Саркозі ми проглядаємо вже цілісінький день навчання.

– Ця жінка ідеальна, вона дотримується всіх правил ідеальної поведінки. Історично мова йшла про те, щоб завжди контролювати поставу. В Англії часто говорили: «всі ми – тварини», і багато аристократичних правил були про те, щоб показати, що хоча ми тварини, є в нас те, чого немає у тварин – сила волі, витримка та самоконтроль. Тому, коли хліб кладуть на стіл, не потрібно їсти його перед основною стравою. Ви відчуваєте запах, ви голодні, а він має апетитний вигляд. Ви бачите його, вам кортить його скуштувати, але ви контролюєте своє бажання.

– Те саме з мімікою – в англійських вищих класах не прийнято її яскраво виявляти, – каже Забліт і робить ще одну невелику театральну паузу.

– Нікого немає довкола! Але якщо ви усміхаєтесь, коли радісно, отже, перестали себе контролювати. Keep calm and carry on^[15].

Гра в галантність

На вступних сторінках історії Артура Конан-Дойла про Шерлока Голмса, яка називається «Знак чотирьох», геніальний детектив демонструє свій звичний спосіб аналізу з допомогою дедукції. На основі поверхневого вивчення кишенькового годинника доктора Ватсона він дійшов висновку, що той належав його батькові, а перейшов у спадок старшому брату лікаря. Щодо останнього, Голмс резюмував: «Він нерозважливий чоловік – порядку і дисципліни не знає, дуже безладна і легковажна людина. Він успадкував добрий шмат грошей, але втратив над ними контроль; певний час він жив у повній бідності, певний час мав на руках пару банкнот, та, врешті-решт, спився і помер. Це все, що я можу сказати». Ватсон скочив з місця і зайшовся ходити кімнатою, накульгуючи однією ногою, поки Голмс пояснював, як він зробив свої висновки з вм’ятин на годиннику, слідів того, що годинник був під заставою, та дрібних подряпин навколо замкової щілини, що, очевидно, виникли від тремтячих рук п’яного.

Вікторіанська епоха з її недосяжними моральними стандартами та строгими манерами призвела до повсюдного пригнічення почуттів та емоційних поривів. Представники ери парових машин і самі були мов ті машини: готові до тріщин під впливом стисненого повітря та тепла, і різниця між зовнішнім виявом та внутрішнім світом породила страх бути викритими. Плітки та інші форми зовнішнього контролю тиснули звідусіль. Згідно з книгою соціолога Річарда Сеннета «Падіння публічної людини» (The Fall of Public man, 1974), покоління вікторіанської епохи настільки боялося, що їхні особисті таємниці проникнуть крізь фасади вдаваної правильності, що просто уникали виходити на денне світло. Цей страх втілився й у літературних героях, зі здатністю читати людей, такою, як у Шерлока Голмса, та в оповіданнях про людей з прихованими темними сторонами, наприклад, «Доктор Джекіл та містер Гайд» (1886) Роберта Луїса Стівенсона та «Портрет Доріана Грея» (1890) Оскара Вайлда.

Книга Вайлда про молодого красивого Грея, що потрапив під вплив цинічного чарівника лорда Генрі Воттона (не того, що відомий дипломат), який переконав головного героя поринути у вир поверхневих естетичних та фізичних насолод. Воттон проповідує, що індивід не повинен ні в чому собі відмовляти, а лише керуватися власними поривами, і сипле гострими фразами, на кшталт «Бути природним – це просто поза, найприкріша з тих, які я знаю». Минають роки, а вади і егоїзм Грея знаходять відображення на його портреті, який він ховає у замкненій кімнаті, сам же він і далі має вигляд такий самий молодий і невинний. Через багато років і безліч гріхів він вирішує знищити картину, на якій тепер він огидний старець. Слуги чують жахливий крик і, виламавши двері, знаходять чоловіка мертвим, старим і потворним до невпізнаваності, а на картині знову зображена чиста молодість.

Такі літературні твори почали з’являтися в часи наукових відкриттів, коли релігія все більше витіснялася зі сфер людського життя, а людям надавалися все більші можливості вибору та контролю над власним життям. Таким чином власне «я» також отримало більшу роль. Індивід уже не був тотожним його роботі чи походженню, а моральний вибір тепер не зводився до дотримання релігійних заповідей. Хоча раніше розуміння особистості формувалося на основі її зовнішніх виявів, тепер головну роль у формуванні особистості відводили її ж внутрішнім виявам. Грей мав відповідальність не перед Богом, а перед своїм таємним справжнім «я».

Літературні твори, що описували приховані аспекти особистості, були передвісниками психологічної теорії, яка, можливо, зробила немало для нашого сучасного розуміння особистості. Теорії Зиґмунда Фройда про підсвідоме встановили для нащадків модель, в якій ми приховуємо свої темні таємниці не лише від зовнішнього світу, але й від нас самих. На відміну від Доріана Грея, людинапід прицілом Фройда не знає свого власного справжнього обличчя, і не знає, де його шукати. Сам Фройд узяв на себе роль Шерлока Голмса, детектива-психоаналітика, який збирав дані про своїх клієнтів і через них шукав шлях до розгадки їхніх таємниць. У психоаналізі клієнт сам виконував роль одночасно і жертви, і злочинця, а рішення крилося в потребі розгадати, що клієнт сам приховував від себе, а потім змусити його зізнатися.

Сучасна людина тепер мала не тільки одне внутрішнє «я», яке треба контролювати, але декілька, з різним ступенем свідомості. Лайонел Триллінґ зазначає, що література до XX століття значною мірою зображувала шлях героїв до високого соціального становища та вдалого шлюбу. Так здійснюється їх благородна мрія про щасливе життя – і в цьому реалізується сутність їхньої особистості. Сучасна література тепер розмежовує це ідеальне співіснування, що ретельно відобразив Гюстав Флобер у своїй «Пані Боварі» (1856). Головна героїня намагається вирішити внутрішній конфлікт між ідентичністю, яку вона сама відчуває, і повсякденними умовами, які тримають її в пастці за замкненими дверима. Все довкола виглядає для неї порожнім і ніщо не приносить задоволення, вона завдає страждань найближчим людям і врешті-решт вкорочує собі життя, фізично та морально спустошена.

Письменниця Наталі Саррот описувала Боварі як сутність фальші: її пошуки суспільного прийняття та успіху базовані на моделях з тогочасної бульварної літератури, все це нагадує картонні мрії та ролі. Саме цей ідеал бути кимось більшим, ніж виконавцем «ролі», став важливим у тогочасному розумінні людської автентичності. Одним із мислителів, що асоціюється з цією ідеєю, є французький філософ-екзистенціаліст Жан-Поль Сартр. Його найвідоміший приклад з книжки «Буття й ніщо» про офіціанта в ресторані. Він йде рестораном, на вигляд як офіціант, навіть надто схожий на офіціанта. Хіба він не занадто жвавий, хіба не обходиться надто спритно й вправно зі своєю тацею? Сартр звинуватив офіціанта в неавтентичності, в тому сенсі, що він лише грав роль офіціанта, а не був собою.

Одним з основних напрямів для інтелігенції у післявоєнний час був екзистенціалізм. Вважалося, що людина мала на меті постійно створювати більш автентичну версію себе, щоб постійно знаходити більш справжній спосіб існування, боротися з усталеністю та фальшем. Одним з найулюбленіших героїв, в якому розгублена західна молодь зчитала себе, був Голден Колфілд з книги Дж. Д. Селінджера «Ловець у житі» (1951). Він тиняється вулицями Нью-Йорка, а проникливий читач проймається його внутрішніми монологами про те, як він терпіти не може фальшивих людей, та водночас яким фальшивим і сам є, бо поводиться ввічливо з тими, кого ненавидить, і часто бреше. Як і молодий Вертер, він бунтує проти того, що сприймає за лицемірство зовнішнього світу, і ще більше зневажає фальш дорослого життя, з усіма його манерами, нормами та розкладом життя від дев’ятої до четвертої.

Бунтарство американців 1950–1960-х років було пов’язане з уявленнями, що кожен з нас за своєю сутністю є унікальною особистістю, яку протягом нашого життя заганяють в сірі костюми, капелюхи та кухні в однотипно побудованих монотонних заміських будинках із садами. У книзі соціолога Девіда Рісмана «Самотній натовп» (The Lonely Crowd, 1950) подається модель суспільства із трьома різними типами людей – ті, хто «керуються традиціями», «керуються зсередини» та «керуються ззовні» відповідно. Перший тип рідко траплявся в сучасному суспільстві. Ті, які керуються внутрішніми відчуттями, мали своєрідний вбудований радар, який підказував їм, що правильно, а що неправильно, і як слід поводитися. Радар тих, хто керувався зовнішніми чинниками, інформував їх про те, як поводяться люди навколо них, щоб вони могли зорієнтуватися за їх діями. Сам Рісман був обережним з тим, аби виділяти один тип як кращий за інші, однак найпопулярнішим тлумаченням його книги була теза про те, що в сучасному суспільстві все більше переважають особистості, що керуються зовнішніми чинниками, і в цьому вбачається проблема – особливо для націй, побудованих на ідеалах індивідуальності.

Художня література почала висвітлювати ту саму тему. «Життя спочатку» (Revolutionary Road, 1961) Річарда Єйтса зображує, як молоді мрійники Френк та Ейпріл Вілери відмовляються від своїх юнацьких мрій подорожувати Європою у пошуках себе, й поступово, не визнаючи цього, стають такими, як усі. Єйтс не лише викриває конформізм суспільства, а й розвіює ілюзії своїх героїв, буцімто вони чимось особливіші за своїх сусідів. Рекламник Френк Вілер уявляє себе «чоловіком наполегливим, пропахлим нікотином, схожим до Жана-Поля Сартра», але коли справа доходить до бунтарства, він обирає безпечне життя, його уявлення про себе є порожнім та марнославним.

Пізніше Триллінґ разом з іншими замислилися над питанням, чи в осудженні Сартром офіціанта немає натяку на снобізм. Хіба сам філософ, його друзі та подібні їм не заслуговують такої ж критики за те, що охоче грають роль інтелектуалів за столиками в кафе, серед пляшок з вином. Так само Триллінґ не вважає за потрібне так жорстоко осуджувати пані Боварі, і гадає, що коментар Саррот насамперед свідчить про те, якими моральними ми стали, коли беремося судити автентичне сьогодні. Мрії Емми Боварі побудовані на романтичних кліше, але чи стало б їй краще, якби прагнення вирватися зі свого несправжнього життя в маленькому містечку були б наслідком модерністських мрій? У цьому було б рівно стільки ж театру та рольової гри, хіба ні? А якщо ми зійдемося на тому, що, як казав Шекспір, життя – театр, і всі ми виконуємо ролі. То врешті-решт виникне естетичне запитання: в якій виставі ми прагнемо грати?

Блефуй, не гальмуй

– Погляньте, хтось може допомогти цій жінці? – питає Таміко Забліт, сміючись.

На екрані перед нами з’являється зображення. На ньому актриса Мішель Вільямс, сфотографована на червоній доріжці. Її плечі сутулі, а голова похилена вперед, вона невпевнено посміхається і складається враження, що не надто хоче там бути.

– Як ми можемо їй допомогти? – запитує Забліт. – Тосіне, ти гарно сказала раніше, можеш повторити?

– Fake the funk^[16], – каже одна з учасниць, молода англійка нігерійського походження.

– Тобто прикидайся, поки це не стане правдою, – перекладає Забліт для всіх нас, показуючи на нещасну Вільямс.

– Їй некомфортно, а тіло відображає те, що всередині. Подивіться, носики взуття повернуті всередину. Але у нас є спосіб, який ми називаємо «вдавай до останнього» – наша тиха розмова з собою. Уявіть, що ви на своєму місці, уявіть, що хочете бути там.

На камінній панелі акуратно складений невеликий стосик книг: «У стилі Кеннеді» (In the Kennedy Style) Летиції Болдрідж, «Честь і повага» (Honor and Respect) Роберта Хікі, «Етикет» (Etiquette) Емілі Пост та «Новий посібник з етикету та сучасних манер» (New Guide to etiquette and modern manners) видавництва «DeBrett». Як і ця допоміжна література, курси Забліт містять ряд вказівок і правил щодо того, яке тепер існує столове приладдя й як ним користуватися, як правильно їсти банан та коли кому дозволено ходити в туалет (не перед десертом, коли піднімають келихи за почесних гостей). Однак того, як випромінювати витонченість та впевненість у собі просто своїм виглядом, засвоїти та навчитися набагато важче.

Забліт розповідає, що інші учасники засвоювали це вміння за день до мого прибуття до Лондона. Вона попросила всіх уявити, що вони йдуть на коктейльну вечірку, де зібралися абсолютно різні соціальні групи, і учасники неодноразово тренувалися заходити в приміщення, каже вона, показуючи пальцем на вхід до кімнати.

– Вам потрібно зайти до кімнати так, щоб сказати всім лише мовою тіла це: «Ось я, людина з гідністю, добре освічена, з високим рівнем культури», то як ви це зробите? – ставить вона одне зі своїх риторичних запитань.

– Вам слід увійти так, аби підборіддя було паралельно до підлоги, – сама й відповідає.

Це одне з емпіричних правил. Якщо ви опустите підборіддя, то виглядатимете невпевнено, якщо задерете надто високо, то здаватиметеся зарозумілим. Серед інших правил, які слід пам’ятати: 1) уявіть всередині себе повітряну кульку з гелієм, яка піднімає вас і підтримує у вертикальному положенні; 2) думайте про грудну клітку та голову як про вікно, яке завжди потрібно тримати відкритим і ніколи не блокувати долонями чи руками; 3) прикладіть кінчики пальців лівої руки до відповідних пальців правої руки, аби уникнути тривожного міцного зціплення рук.

– Коли заходите в кімнату, затримайтеся на мить, – продовжує Забліт. Це те, що ми практикували вчора. Коли хтось заходить, усі на секунду оглядаються, правда ж? Тому використовуйте це на свою користь. Заходьте розправивши плечі, впевнено і затримайтеся біля входу – три секунди, п’ять секунд…

Вона робить паузу.

– Десять секунд. Знайдіть своє місце зі спокійним виразом обличчя. Вам не обов’язково усміхатися, головне не робити кисле обличчя. Приділіть час для вивчення приміщення – і поки ви стоятимете на місці та розглядатиметесь, дасте іншим таким чином змогу вас помітити, що ви прийшли. Он де ви! – піднесено каже Забліт.

– І навіть якщо ви не відчуваєте необхідності перебувати на тій нетворкінг-зустрічі, переконайте себе, що вам подобається там бути. Ми говоримо про лицедійство, але не про те, щоб бути фальшивими, і не про те, щоб ставитися нещиро до інших. Йдеться про те, щоб навчитися бути тим, ким хочеш бути того вечора.

Переконати себе та своє тіло часто буває нелегко, тому справді практично тримати в пам’яті кілька простих деталей, які вам допоможуть. Наприклад: келих потрібно завжди тримати у лівій руці, щоб охолоджене біле вино не зробило ваше рукостискання прохолодним (і, звісно ж, не слід стояти, як той варвар з напоєм в одній руці та їжею в іншій, так ви ні з ким не зможете привітатися), допомагаючи дамі одягнути жакет, трішки опустіть його, дозвольте їй пропхати обидві руки в рукави, а тоді накидайте його на плечі. Забліт також показує нам, як можна зняти власне пальто чи піджак і акуратно закласти його на руку одним плавним рухом, що справляє приємне враження людини, яка тримає все під контролем.

– Інша справа, якщо вас запрошують на вечірку, не слід розпитувати, хто ще буде, поки не приймете запрошення. Та й тоді це трохи…

Забліт стримує усмішку.

– Але якщо це бізнес-зустріч, то варто запитати. Таким чином ви зможете виконати домашнє завдання та заздалегідь підготуватися. Впевненість у собі з’являється тоді, коли ти знаєш, чого чекати і коли ти готовий до цього. Я, наприклад, почуватимуся впевненіше, якщо знаю, що сьогодні ввечері мені доведеться зустрітися з п’ятьма людьми, і я проґуґлила, хто вони. Я знаю, чим займаються їхні компанії, чи вигравали вони якісь нагороди, і що цікавого відбулося в їхньому житті. Це підготовка, і вона додає впевненості. Секрет не лише в поставі та жестах, але також і в моральному налаштуванні.

Театр одного актора

У 1897 році, сім років після появи «Портрета Доріана Грея», було опубліковано новелу Макса Бірбома «Щасливий лицемір» (The Happy Hipocrite, 1897). Це віддзеркалення історії Вайлда, у центрі сюжету – декадент на ім’я Джордж Гелл. Він закохується в невинну дівчину Дженні, але вона відмовляє йому, заявляючи, що її коханий повинен мати «обличчя праведника». Гелл, недовго думаючи, переконує виробника масок зробити йому маску праведника. Одягнувши маску, він завойовує прихильність Дженні, і вони одружуються. Водночас маска змінює його спосіб життя на краще, і коли колишня коханка невдовзі хоче викрити його та зірвати маску, виявляється, що його обличчя змінилося і тепер воно схоже на обличчя праведника.

Новела окреслює одну з теорій, яка стверджує, що особистість формують її дії/вчинки, і певним чином заперечує відомий постулат Сартра про те, що «існування передує сутності». Робіть добро, і ви станете доброю людиною. Але герой Бірбома також розбиває вщент ідею автентичності. Коли він носить маску, він грає роль, яка лише згодом стає частиною його сутності. Ймовірно, в автора зародилася ідея з маскою під впливом Вайлда, який, окрім іншого, сказав, що «Людина найменше схожа на себе, коли говорить про себе. Дайте їй маску, і вона розкаже вам правду». Але чи маска викрила правду про Гелла? Чи йому дала можливість віднайти нову правду? Чи маска показує правду просто тому, що пошук автентичного має фальшиві передумови, а істину слід шукати в тому, як ми граємо роль?

Повернімось до офіціанта, якого так зневажав Сартр. Хіба не можна припустити, що він перегравав через бажання добре зіграти роль офіціанта, адже тоді він міг би отримати від гри радість, скоріш за все справжню? Або що він, як і племінник Рамо, плекає непідробну внутрішню щиру ненависть до ролі, хіба Сартр не бачив такої версії? Філософ Ґері Кокс один із тих, хто згодом став на захист офіціанта, у своїй книзі «Посібник екзистенціаліста зі смерті, Всесвіту та небуття» (The Existentialist’s Guide to Death, the Universe and Nothingness), і він припускає, що офіціант керується самоіронією, і переграє роль він щиро, і в цьому він справжній.

Норвезький автор Даґ Солстад відомий схожими твердженнями. У статті «Необхідність жити несправжньо» у журналі «Vinduet» у 1968 році він зазначає, що ми повинні грати ролі, нікуди від цього не дінешся. Ми можемо, і нам не варто ігнорувати наше знання про те, що граємо і що інші знають про це, оскільки єдина альтернатива – вірити: за всім стоїть автентичне ядро, що, за його словами, справжня брехня. «Це означає, що ті, хто щиро ідентифікують себе зі своїми діями, не розуміють, навіщо живуть, відповідно їхнє життя побудоване на брехні», – пише Солстад. «Єдина наша можливість прожити гідне життя за цих обставин – абстрагуватися від своєї поведінки».

В акторському мистецтві існує ряд традицій створення правдоподібного персонажа. Багато сучасних акторів кіно в США та інших західних країнах мають досвід роботи з методом, відомим як «вживання в роль», що часто асоціюють з американською адаптацією технік росіянина Костянтина Станіславського. Один з найвідоміших американських викладачів акторської майстерності Лі Страсберґ, в якого навчалися Аль Пачіно та Джеймс Дін, заохочував своїх учнів черпати натхнення з власного досвіду й подій свого життя, розслабляти тіло і вивільняти емоції.

Інший метод – техніку Майснера – застосовували такі актори, як Джеймс Ґандольфіні та Наомі Воттс. Цей прийом акцентує не так на емоціях, як на відрепетируваних діях. Один з провідних викладачів техніки Майснера, Вільям Еспер, описав відмінність між цими двома підходами так: актор Страсберґа, якому кажуть увійти в кімнату і вбити іншу людину, запитає: «Навіщо, який мій мотив? Який досвід я пережив, що змушує мене так вчинити?», актор Майснера запитає: «Як мені потрапити в кімнату?» Дії визначать і мотивацію, і всі відповідні емоції.

Метод Страсберґа багато в чому завдячує Зиґмунду Фройду і його ідеї, що справжні почуття знаходяться під поверхнею і часто пов’язані з досвідом дитинства. Техніка Майснера, навпаки, більше нагадує теорії психологів-біхевіористів Дж. Б. Ватсона і Б. Ф. Скіннера. Ці психологи втомилися від усіх спекуляцій щодо власного «я», «справжніх» та «фальшивих» мотивацій. Оскільки існування якоїсь «внутрішньої» особистості задокументувати неможливо, наука має базуватися виключно на діях людей. Зрештою, лише своїми словами та вчинками ми впливаємо на світ довкола. Робота Б. Ф. Скіннера «По той бік свободи і гідності» (Beyond Freedom and Dignity), яка була опублікована через три роки після есе Солстада у «Vinduet», стверджує, що автономної особистості, яка керується свободою вибору, не існує, і «я» – наш «поведінковий репертуар», яким ми послуговуємося за конкретних обставин, а зі зміною ситуації змінюються «я».

Ще в 1959 році соціолог Ервінґ Ґофман доклав чимало зусиль, аби остаточно поховати ідею про те, що ми маємо справжню та фальшиву особистості, які криються під поверхнею. Якщо Шекспір порівнював людей з акторами на сцені театру, то Ґофман розширив метафору у своїй роботі «Презентація власного “я” у повсякденному житті» (The Presentation of Self in Everyday Life): крім сцени, у нас також є закулісся, де ми поводимося більш розслаблено, можемо використовувати реквізит, щоб виразити себе. Ми актори не тільки на сцені, а й поза нею. Для Ґофмана автентичність полягає не в тому, щоби бути справжнім, а в тому, щоб грати свою роль переконливо. Емма Боварі та Френк Вілер не були справжніми не тому, що грали, а тому, що намагалися вжитися в ролі, для переконливого виконання яких їм не вистачало умінь чи наполегливості. За Ґофманом, якщо за всіма масками й криється власне «я», то воно таке, яке ми можемо побачити в ситуаціях, коли хтось «втрачає обличчя»: такий вираз він описує як «напружену зосередженість», адже тоді ми намагаємося узгодити різні ролі та маски у цілісний образ.

Ґофман – проникливий спостерігач, якому подобається викривати різні соціальні прийоми, які ми застосовуємо. Та чи така тяга до викриття не означає, що десь за цим всім існує гола правда? У своїй книзі «Підробка» (Faking it) автор Вільям Міллер зазначає, що, за словами Ґофмана, коли падає маска, «оголюється» справжня сутність. Але Міллер підозрює, що ця голизна сама є роллю: «Коли культура зробила одяг нормою, знімати його стало ритуалом». Міллер розширює театральну метафору ще більше за Ґофмана. Бо «я» для нього не тільки актор на сцені, але й:

...більшою чи меншою мірою режисер. Я – роль, яку я граю, репертуар ролей, які чекають виконання, і ролі, які грав у минулому і через які мене досі ненавидять чи люблять. То виходить, що я – ціла театральна трупа? Це ще більше, бо я – також глядач, який спостерігає за виставами. Крім того, можна не переживати, що квитки розкуплять і на виставу я не потраплю. Якщо не втрутиться алкоголь чи ще щось, що здатне стерти мою пам’ять, я приречений грати роль театрального критика маленької міської газети, прагнучи водночас заробляти на життя працею письменника, а не критика.

Чим важливіше місце посідає власне «я» в нашій культурі, тим більше інтелектуалів, здається, готові розкласти його на частинки, і що більше мови про нього, то важчим стає означення. Але, можливо, буде легше, якщо ми розглядатимемо його не з погляду суспільства, а спробуємо визначити зсередини, як ми самі його відчуваємо через свою свідомість?

Самостійний мозок

Одного разу в житті я знепритомнів. Я заліг у ліжко зі стрептококовою інфекцією, а вранці прокинувся мокрий від поту, голова гуділа, ніби напередодні я був на холостяцькій вечірці. Щоб очистити розум, я пішов у душ, пустив гарячу воду по тілу. Деякий час стояв під струменем води. А потім раптом половина тіла опинилася в лежачому положенні на підлозі біля пральної машини, а друга половина тіла залишилася все ще в душовій кабінці. Я спробував згадати, як я там опинився, на щастя, мені допомогла дружина, яка забігла до ванної кімнати, вигукнувши: «Боре, що трапилося, ти знепритомнів під душем?» Однак найбільше мене вразило те, що я певний час нічого не бачив.

Якось я прочитав у книзі, що зір – це перше, що ми втрачаємо, коли мозок не отримує достатньої кількості крові, оскільки ресурси перерозподіляються на більш життєво важливі функції, а приблизно половина з них зазвичай йде на обробку візуальної інформації. Коли ці функції призупиняються, світ у наших очах тьмяніє. Принаймні так я думав. Що певний час буде темно, а потім світло знову увімкнеться. Але я пережив щось геть інше. Я міг бачити силуети, але лише розмито. Спочатку мені то нагадало знімок, зроблений при слабкому освітленні дешевою цифровою камерою. Великі зони в полі зору, здавалося, були вкриті мерехтінням або якимось туманом, що робило речі розмитими та спотворювало кольори. Я не до кінця розумів масштаби, поки не увійшов у вітальню, і моя дружина вигукнула: «Боже мій, ти не бачиш, чи що?», бо ж я, досі ще мокрий з душу, ледь не збив з ніг нашу дворічну дитину, не помітивши її.

Через кілька хвилин на дивані візуальна картинка повернулася і я почав чітко бачити, хоча сам не зрозумів коли. Вже наступного дня, роблячи записи про те, що сталося, я зрозумів, що мені з пам’яті відтворити це складно. Виходить, що біологічний механізм втрати зору хвилював мене найбільше, коли я знепритомнів? Що довше я про це думав, то більше сумнівався. Решта спогадів були хаотичними і здебільшого стосувалася практичних моментів: як моє тіло вивалилося через напіввідчинені двері душової кабіни, як я зміг підвестися і піти. Можливо, намагаючись пізніше проаналізувати все, я спробував підлаштувати спогад про втрату зору під всю історію, тож вже наступного дня отримав підміну справжнього спогаду фальшивим.

Мені було цікаво вияснити, як все це насправді пов’язано, тож згодом я звернувся до дослідника мозку Маркуса Гандаля Сневе з Університету Осло. Він розповів мені, що частини кори головного мозку, які приймають сигнали від очей, розташовані на самій потилиці і називаються зоровою корою. Ця область розділена на кілька частин, які обробляють різні групи імпульсів, що надходять від очей. Спершу опрацьовується проста інформація: контрасти та центральні частини поля зору, а тоді висновки передаються до наступного відділу, який інтерпретує складніші та більші частини того, що бачать очі.

«До більшої частини зорової кори кров надходить із задньої мозкової артерії», – написав Сневе в електронному листі. «Оскільки зони, які обробляють більш складні візуальні імпульси (що відповідають за більшу роздільну здатність), містяться на кінці цієї кровоносної артерії, то можна припустити: коли кров відтікає, що зазвичай трапляється при зомліваннях, циркуляція крові до цих зон відновлюється останньою. Нейрони з більш низькою просторовою роздільною здатністю відновлюють свою нормальну діяльність швидше від тих, які обробляють деталі, чим можна пояснити пережитий вами досвід».

Сневе підкреслив, що це просто його гіпотеза, але можуть бути й інші можливі пояснення. Важливим моментом є те, наскільки багато візуальних ефектів створюється в процесі обробки мозком зорової інформації. Незалежно від того, яка частина мозку перестала функціонувати, коли я знепритомнів, усе вказує на те, що незрозуміла і нечітка картинка, яку я описав за кілька хвилин після повернення в притомний стан, є достовірною, тією сирою інформацією, яку ми отримуємо від очей, ніж звичне для нас яскраве та чітке зображення.

«Наша яскрава картинка з високою роздільною здатністю є лише ілюзією, одним із багатьох неймовірних результатів обробки мозком візуальної інформації, – пояснив Сневе. – Світ поза межами центральної зорової зони справді нечіткий. «Роздільна здатність» бокового зору у нас приблизно вдвічі менша, ніж у центрального, чітко ми бачимо лише ті предмети, які розташовані безпосередньо перед нами чи з двоградусним відхиленням по боках (два градуси це як два нігті великого пальця на відстані витягнутої руки), ми ж бо думаємо, що наше поле зору набагато ширше. Світ у десяти градусах від центральної зони фіксації втрачає до 20 % чіткості. Частково причина того, що ми бачимо бічним зором чіткіше, ніж насправді мали б, ймовірно, пов’язана з рухами очей – ми часто цього не усвідомлюємо, але рухаємо очима приблизно п’ять разів на секунду, коли ми не зосереджені на чомусь конкретному. Тож периферійні зони теж постійно перевіряються, і модель картинки в мозку оновлюється. Нам відома саме ця модель, а не те, що насправді потрапляє на нашу сітківку».

У своїй книзі «Інкогніто» (Incognito) нейробіолог Девід Іґлмен також згадує цю «модель сприйняття». Коли ми зібрали достатньо візуальних вражень, модель живе своїм життям, і нас це влаштовує, поки не стається щось, що змушує коригувати її. Це нагадує ефект замаскованих швейцарських гармат: вони достатньо схожі на звичайні будинки, щоб постати такими у нашій збереженій моделі, тож ми самі себе обманюємо, аж поки хтось не вкаже на помилку і нам не доведеться змінити свою візуальну модель. Внутрішня модель є набагато кращою за необ­роблені дані, не тільки тому, що вона чіткіша, але й тому, що вона оминає моргання, різкі рухи очей та сліпу пляму (місце, де зоровий нерв приєднується до сітківки), усі ці прогалини мозок ефективно заповнює та згладжує. Проте іноді переваги мозку можуть зайти надто далеко від реалій. Є приклади людей, які через нещасні випадки повністю втрачали зір, однак стверджували, що все прекрасно бачать. Вони не можуть пересуватися по кімнаті, не натикаючись на столи, стільці та стіни, але часто знаходять виправдання в іншому, мовляв, погане освітлення чи у них «проблеми з координацією». Мозок може чудово працювати самостійно, а сліпі пацієнти отримують абсолютно чіткі та послідовні візуальні враження, навіть якщо ці зображення повністю сфабриковані мозком на основі даних від інших сенсорів чуття.

Один з найвідоміших історичних прикладів анозогнозії, як називається цей синдром, сягає 1973 року, коли суддя Верховного суду США Вільям О. Дуґлас став жертвою крововиливу в мозок, який повністю паралізував його ліву ногу. Він сам вважав, що у нього все добре, і вимагав негайно виписати його з лікарні. Коли журналісти побачили його в інвалідному візку, він все одно заперечував «міф» про параліч і запропонував піти з ним у похід в гори. Він стверджував, що навіть у футбол може грати і що нещодавно забив кілька голів.

Низка експериментів у Каролінському інституті Швеції показала, що не тільки люди з анозогнозією можуть мати хибні уявлення про власне тіло. Простими предметами можна легко маніпулювати: дослідники провели експеримент, під час якого ховали руку учасника під дощечкою і клали біля неї гумовий муляж руки. А тоді обидві руки (справжню під дощечкою та гумову) одночасно лоскотали щіточкою. Мозок учасників швидко робив висновки, що гумова рука власне і є частиною тіла, і «забував» про справжню руку за дощечкою. Температура справжньої руки помітно падала, а коли експериментатори поколювали гумову руку кухонним ножем, учасники здригалися. Люди можуть навіть відчути, що у них є «невидима рука», якщо щіточка лоскоче повітря, і вони так само реагують, коли ніж цілить в уявну руку. Ці експерименти з’явилися майже сто років після дослідження того «дивного відчуття», яке з’являлося в солдатів під час Першої світової війни, коли ворожі кулі розбивали голову муляжу, під яким вони ховалися, затягуючись цигаркою.

Більшість із нас рідко ставить під сумнів наше уявлення про навколишній світ, але, звичайно, філософи давно підозрювали, що наша картина світу не надто надійна. Вихід за межі вражень, отриманих від органів чуття, був суттю «систематичного скептицизму» філософа Рене Декарта. Він уявляв, що всі зовнішні імпульси йдуть від «великого обману», і дійшов висновку, що покладатися ми можемо лише на власне «мисляче я». Але чи можемо ми з певністю заявляти, що це «я» завжди є таким послідовним у своєму мисленні?

Приклад того, що «я» не настільки однозначне, як ми зазвичай до нього ставимося, називається «бета-феноменом». Учасникам експерименту звеліли відслідковувати цятку, яка на мить з’являлася в одному кутку екрана, а згодом в діагонально протилежній його частині. Кожен, хто слідкував за такою послідовністю, хотів би «бачити», що крапка рухається по екрану. Якщо перша цятка червона, а друга зелена, учасники навіть «бачили» те місце, де вона міняла колір. Але як це працює, якщо мозок не встиг зафіксувати цятку номер два, а отже, ще не знає, на який колір ця крапка має змінитися? Однією з відповідей може бути те, що мозок «затримує» візуальні враження доти, поки рух не закінчиться, а потім представляє нам фінальну версію. Але це не відповідає тому, як швидко ми здатні реєструвати візуальні враження. Найбільш вірогідно, відповідь криється в тому, що мозок постійно оновлює наші спогади про минуле, аби вони краще узгоджувалися з тим, що сталося пізніше. З чого також напрошується висновок, що наше «я» не завжди перебуває в «тепер», а радше є частиною історії, яка постійно змінюється. Маніпуляція приходить не ззовні, як вважав Декарт, а зсередини.

Дослідник мозку Іґлмен пояснює у своїй книзі, що мозок включає ряд підгруп, процедур та мереж, які постійно борються за перевагу. У пацієнтів з анозогнозією одна частина мозку намагається переконати іншу, що пошкоджена частина тіла не працює, тоді як інша так само впевнена, що вона працює. Ми всі маємо безліч таких суперечливих імпульсів і моделей, які борються за перевагу, і здебільшого наш мозок встигає підібрати достатньо розумний мікс пояснень і явити їх нам як цілісну історію. Лише тоді, коли відбувається збій, ми починаємо усвідомлювати, як багато складних процесів залучено, щоб ми отримали цілісну картинку. Знаючи, наскільки складний процес відтворення в нашій свідомості об’єктивної реальності, не дивно, що отримати уявлення про більш суб’єктивні речі, зокрема про мотивації, бажання та уподобання, особливо наші власні, ще важче.

Істинна сутність

Марк Сенфорд був чудовим парубком. Принаймні так його описували друзі та співробітники: людина з твердим характером, яка побудувала своє життя на основі справжніх цінностей. Він облишив перспективну кар’єру, щоб повернутися до рідного штату Південна Кароліна та зайнятися політикою. Став на захист інтересів простих людей і замість того, щоб витрачати гроші платників податків на оплату витрат з утримання квартири, він спав на матраці у своєму офісі у Вашингтоні. Незабаром виборці винагородили його за таке консервативне ставлення та стриманий спосіб життя, і він з дружиною та чотирма дітьми зміг переїхати до резиденції губернатора штату. Шість років з 2003-го він зразково служив людям. А потім зник.

Цілий тиждень червня 2009 року всіх хвилювало, куди подівся Марк Сенфорд. Персоналу, друзям та родині він повідомив лише, що «на тиждень відправиться в похід у Аппалачі», що звучить досить дивно, коли ти губернатор штату з п’ятьма мільйонами жителів і чотири дні поспіль не відповідаєш на дзвінки. 29 червня губернатора побачив один журналіст, який прибув до штату на літаку з Аргентини. Через кілька годин губернатор дав прес-конференцію, на якій зізнався, що зраджував дружині і провів останній тиждень зі своєю коханкою та «спорідненою душею» в Буенос-Айресі.

Судячи з масштабів висвітлення новини у ЗМІ, людям дуже подобається заглиблюватися в особисте життя можновладців, яких спіймали на гарячому. Особливу цікавість викликають історії про тих, які раніше розповідали щось про моральність. Консервативний політик Ларрі Крейґ голосно засуджував любовні інтриги Білла Клінтона і виступив проти одностатевих шлюбів, тому засоби масової інформації та його політичні опоненти отримали неабияку насолоду, коли цього зразкового сім’янина зловили в громадському туалеті за тим, як він домовлявся про сексуальні послуги з незнайомцем. Ведучий ток-шоу Раш Лімбо, відомий нападами на низький моральний дух і рівень самоконтролю наркозалежних, як виявилося, сам підробляв рецепти від лікаря, щоб роздобути таблетки, від яких у нього розвинулася залежність. Це відкриття тижнями не полишало засоби масової інформації.

У своїй книзі «Невластиві аспекти характеру» (Out of Character) психологи Девід Дестено та П’єркарло Вальдесоло описують, як історії Сенфорда та інших привертають нашу увагу: ми судимо про людей за їх характером. Слово «характер» історично було терміном на позначення символів, відбитих на старих монетах, щоб можна було розрізняти їх номінальну вартість. Так само ми й оцінюємо людей, намагаючись за сигналами розпізнати їхню істинну сутність. Прочитати поведінку Марка Сенфорда за підходом Фройда неважко: можна припустити, що весь його консерватизм і приземленість виникли внаслідок приглушення емоцій, а його справжні почуття заховані під поверхнею. Також легко помітити, що політики, які завоювали владу та довіру виборців завдяки своїй доброті, часто розчаровують людей, коли пізніше показують свою істинну сутність. Та чи правильний спосіб судити людей обрали виборці? На думку Дестено та Вальдесоло, хибно формувати враження про людину, опираючись на її характер. Людей важко поділити на добрих та поганих. Світ набагато складніший.

Традиційний спосіб формування нашого уявлення про людину схожий на той кадр із коміксів, де у героя на одному плечі сидить ангел, а на іншому – диявол, і кожен шепоче щось на вухо. У цьому випадку, щоб прислухатися до когось одного – потрібно закрити протилежне вухо. Вальдесоло та Дестено дещо коригують таке уявлення і кажуть, що замість ангела та диявола було б доцільніше уявити двох комах – мураху та коника-стрибунця. За старою байкою, коник-стрибунець був скрипалем та жив у своє задоволення, розважався та насолоджувався життям, тоді як мураха працювала, старалася і збирала їжу на зиму. Так само ми, люди, маємо дві системи, які борються за контроль: ту, яка мислить короткостроково, і ту, яка думає довгостроково. Іноді мураха має рацію, інколи – коник-стрибунець. Коли ми робимо щось спонтанне, наприклад, кидаємось у воду, щоб врятувати життя, сваримося з персоналом готелю чи напиваємося до чортиків у вівторок, ми танцюємо під скрипку коника-стрибунця. А коли ми діємо розважливо, наприклад, створимо план пенсійних накопичень, мураха у нас бере гору. Усі наші рішення ґрунтуються на тому, що найкраще працює на даний момент. Але оскільки момент завжди характеризується обставинами та випадковими збігами, які змінюють баланс сил між мурахою та коником-стрибунцем, то результат може бути різним. І тому ми не можемо стверджувати, що наша особистість не змінюється так само.

Ця гіпотеза, скоріш за все, настільки ж давня, як і буддизм, але останніми роками внаслідок психологічних експериментів, що досліджували мінливість особистості, дійшли певних цікавих висновків. Наприклад, Ден Аріелі, дослідник людської ірраціональності, згаданий в одному з попередніх розділів, проводив експеримент, в якому учасникам видали ноутбуки і, попросивши заповнити опитувальник, відправили додому. Деякі з учасників експерименту, відповідаючи на запитання опитувальника, повинні були розглядати еротичні фото та мастурбувати. Згідно з описом, машини були належним чином захищені пластиковою плівкою. Недивно, що сексуально збуджені учасники приймали гірші фінансові рішення. Природно було б перенести це відкриття на стару традицію продавати хоч що б то було, додавши до реклами фото відверто одягненої красуні. Гаразд, на сучасний погляд, такий прийом може здаватися ідіотським, однак висновки Аріелі свідчать: що безглуздіший продукт, то краще це працює. Кілька швидких натискань на першій сторінці пошуку Google за запитом «споживчі кредити» також показують, що на багатьох рекламних оголошеннях є красиві жінки.

Класичний експеримент, проведений у Канаді, виявив ще дещо, що може підсвідомо впливати на наш вибір. До чоловіків у парку підходила молода жінка з анкетою. Поставивши кілька запитань про творчість, жінка давала учасникам свій номер телефону на випадок, якщо вони раптом захочуть обговорити з нею результат опитування. Пізніше дослідники підрахували, скільки респондентів зателефонували жінці та запросили її на побачення. Вирішальну роль зіграло те, що до деяких чоловіків жінка підходила, поки ті сиділи на лавочці, інших зупиняла на підвісному мосту. З тих чоловіків, які зустріли жінку на мосту, 65 відсотків зателефонували запросити на побачення, а з тих, хто під час опитування перебував у комфортній обстановці, лише 30.

Дослідники називають це явище феноменом привласнення: коли мозок помічає посилене серцебиття та збудження та трактує їх як ознаки нервування, що доволі природно відчувати на ненадійному мосту. Однак ці сигнали також можуть свідчити про сексуальний інтерес, і в цьому випадку ймовірно, що мозок багатьох учасників помилково прийняв, що відповідні імпульси викликає жінка, а не міст. Частина мозку, яка відповідає за створення цілісної картинки на основі даних наших органів чуття, обрала історію, яка б пояснювала надмірне виділення поту, пришвидшені дихання та пульс, але в цьому випадку пояснення виявилося хибним. Зовнішні обставини надали поштовху конику-стрибунцю. Такі приклади повинні були б змушувати нас замислитися, коли наступного разу збиратимемося осуджувати тих, хто, як Марк Сенфорд, піддався емоційному пориву. Вони також можуть навчити нас не квапитися з поспішними висновками, адже щоб перевірити когось, достатньо поглянути на його дії в небезпечній ситуації.

Але яка частина мозку в підсумку верховодить і формує розуміння внутрішнього «я»? Не важливо, ангели це чи дияволи, мурахи чи коники-стрибунці, все одно ми схильні думати, що посередині таки є істинне «я», яке піддається всім цим впливам, яким можна маніпулювати чи контролювати. Однак якщо це дійсно так, то де шукати те «я» і яке воно?

Придивись до мурахи

Фактично ми давно звикли бачити зображення мозку, поділене на різні зони та частини. Від ретельного розподілу френологами мозку на зони на кшталт «любов до життя» та «область таємничості», до поділу Фройда на Воно, Его та Супер-его. Звісно, хотілося б зрозуміти свідомість за допомогою паперу та олівця, через кола, окремі області та лінії, які показують зв’язки між різними частинами та елементами. У різні епохи були свої улюблені метафори, на основі яких будувалися моделі: наприклад, давньогрецька модель життєвої сили, або пневми, була розроблена за зразком винаходів гідротехніки: помп та фонтанів (хоча саме слово пневма, як не дивно, означає повітря). Просвітництво уподібнювало людину накрутному механізму, як це уявляв собі Жульєн Офре де Ламетрі у творі «Людина-машина» (L’homme Machine). Вік­торіанська епоха парового двигуна мала вплив на поняття витісненого підсвідомого, як пояснював Фройд.

Сьогодні ми схильні називати нашу голову комп’ютером, а про роботу мозку говорити, вживаючи слова «багатозадачність» та «перепрограмовувати». Ця модель має спільне з моделями попередніх епох – те, що ми уявляємо: мозок поділений на різні компоненти, які відповідають за різні функції, так само, як різні частини машини або програми на нашому мобільному телефоні. За нашими уявленнями, у мозку два центри: один з них відповідає за почуття, інший – за дії. Або три: один для обробки візуальної інформації, один для винахідливості і один для винагороди. Але мозок не є ні машиною, ні комп’ютером, як органічну систему так само природно було б порівняти його з лісом чи мурашником. У лісі зазвичай не буває так, що територія чи вид має виключну відповідальність за певну функцію, бо це вічне змагання та співіснування з розмитими межами: і ґрунт, і бактерії задіяні в процесі розкладання органічних відходів, наприклад.

За словами Девіда Іґлмена, мозок радше схожий на складну екосистему, ніж на добре продуману машину. Хоча існують і чіткі поділи на різні області мозку, однак системи взаємодіють і постійно перебувають у внутрішній конкуренції. Наприклад, візуальні сигнали обробляються різними типами клітин та областями мозку одночасно. Те саме стосується і когнітивних процесів. Наша мораль, наприклад, не підкоряється єдиному принципу, а базується на роботі кількох конкуруючих систем: одні засновані на огиді, інші керуються логікою, треті – гнівом, буває й так, що ми помічаємо, як ці системи вступають у конфлікт.

Іґлмен порівняв мозок з парламентом, де різні фракції постійно сваряться, а розподіл влади весь час змінюється. У своїй метафорі він не вказує, чи є у такого парламенту президент, але за замовчуванням ми припускаємо, що в таких системах повинен бути якийсь раціональний лідер, що підтримуватиме порядок. Але якщо йдеться про мозок, чи про мурашник, то таке припущення буде помилковим. Мурах поділили на групи та відповідно до їхньої ролі дали кожній групі назви: рядові робітники, солдати та королева, що наводить на думку про звичну ієрархію в суспільстві, проте в царстві мурах такого немає. Королева нічого не вирішує, робітники не отримують наказів, а в солдатів немає офіцерів. Натомість відбувається щось ще більш вражаюче: колонія мурах організовується за допомогою хитромудрої системи запахів та виділених ферментів. Кожна мураха реагує на їжу і перешкоди, а також на запахи поруч. Ці мікровибори кожної мурахи відображаються у більш масштабних моделях, і таким чином їм налагоджено вдається зводити складні мурашники, зі своїми сміттєзвалищами та кладовищами, а також пороги, що захищають домівку від потопів не один сезон дощів. Причому ніхто з учасників навіть не здогадується, чим глобально вони займаються.

Ми, мабуть, ближче до істини, навіть якщо відкидаємо ототожнення мозку з механізмом у світі технологій, а радше надихаємося та будуємо паралелі з біологічними системами, як-от мурашник чи ліс, де всі частини взаємодіють та конкурують, впливають одна на одну складними способами, а крім того, самі до кінця не усвідомлюють, чого насправді збираються досягти. Свідомість, яку ми можемо відчути, також не варто вважати головною силою, а радше істориком, що ретельно працює над створенням логічної історії на основі наших спогадів. Ще один дослідник мозку, нейробіолог Майкл Ґаззаніґа, назвав частину мозку, яка виконує дану функцію, якраз «пояснювачем» і зазначив, що, як і багато людей, пояснювач турбується більше про те, щоб з розповіді вийшла гарна історія, а не щоб вона була правдивою до деталей.

Шведські дослідники Ларс Галл та Пітер Юганссон з Університету Лунда досліджували те, що вони називають сліпим вибором. У ході експерименту вони показали учасникам фотографії двох різних людей і запитали, хто їм подобається більше. Після цього експериментатор давав їм фото тієї особи, яку вони обрали, і просив детальніше розповісти, чому перевагу отримало саме це обличчя. Експеримент звучить доволі занудним, якщо не враховувати, що він передбачав один несподіваний поворот: після вибору експериментатор підмінював зображення і подавав учасникам насправді фото того, хто сподобався їм менше. Але оскільки вони «знали», що отримують вибране фото, то підміни не помічали. І не тільки не помічали, вони ще й наводили немало причин, чому їм більше сподобалося саме це фото. Ці вигадані причини, за теорією Ґаззаніґа, сфабрикував «пояснювач» для створення цілісної розповіді на основі поєднання візуально отриманої інформації та власних висловлювань. Галл і Юганссон досягли того ж результату внаслідок іншого експерименту, коли підміняли заповнені людьми анкети та просили пояснити їхній політичний вибір, що вони там зазначили, тобто змушували наводити аргументи за протилежні до тих,що вони обирали раніше, уподобання. Звучить божевільно, та, мабуть, наша віра у правильність власних рішень важливіша за сам вибір.

Якби наш мозок насправді був лише певним хитромудрим мурашником, чи в кращому разі парламентом без голови, це означало б, що будь-які пошуки нашої «внутрішньої істоти», «ідентичності» чи «характеру» були б не більш виправданими, як пошуки національної ідентичності. Що, безумовно, у деяких випадках відбувається, однак поведінка держави відрізняється залежно від того, перебуває вона в періоді перебування консервативних чи радикальних сил в уряді, її економіка переживає піднесення чи спад, функціонує вона в мирні часи чи у війну. Напевно, до сприйняття людиною власного «я» слід ставитися так само скептично, як до політичних лозунгів.

Незручна правда

Тож наскільки насправді ми можемо довіряти власній самосвідомості, і чи хтось з нас є кращим за інших? Це взялися досліджувати два психологи в 1970-х роках. Гарольд Саккейм і Рубен Ґур сіли і разом склали такий список незручних запитань:

1. Ви коли-небудь відчували ненависть до своїх батьків?

2. Ви коли-небудь відчували себе винним?

3. Чи відчували ви потяг до якоїсь привабливої особи протилежної статі?

4. Чи ви коли-небудь мали бажання вбити когось?

5. Чи ви відчуваєте гнів?

6. Чи були у вас думки, про які не повинні ніколи дізнатися інші люди?

7. Чи відчували ви іноді потяг до людей тієї самої статі?

8. Ви коли-небудь робили безглузді вчинки?

9. Чи є у вашому житті те, що робить вас нещасними?

10. Чи для вас важливо, щоб інші люди були високої думки про вас?

11. Чи хотіли б ви знати, що про вас думають інші люди?

12. Ваші батьки коли-небудь поводилися з вами погано?

13. Чи є у вас болісні спогади?

14. Чи були у вас коли-небудь думки, що ваші батьки ненавидять вас?

15. У вас бувають сексуальні фантазії?

16. Чи сумнівалися ви коли-небудь у своїй гетеросексуальності?

17. Ви коли-небудь мали сумніви, наскільки ви вмілий сексуальний партнер?

18. Чи ви коли-небудь отримували задоволення від дефекації?

19. Ви коли-небудь хотіли зґвалтувати чи бути зґвалтованим кимось?

20. Ви коли-небудь замислювалися про самогубство як спосіб помститися комусь?

Саккейм і Ґур не мали на меті змусити людей зашарітися, просто хотіли дізнатися, наскільки добре люди можуть обманювати себе. Достатньо було лише підрахувати кількість «ні». Отримавши відповіді учасників експерименту, вони провели ще одну спробу. Дослідники попросили тих самих людей вимовити фразу «come here» і записали це на плівку, а потім дали їм послухати всі записи з багатьма чужими голосами, які промовляли те саме, в довільній послідовності. Здавалося б, людина одразу розпізнає власний голос серед незнайомців, проте виявилося, що це не так просто. До того ті, хто відповів «ні» на більшість запитань анкети, впоралися найгірше з розпізнаванням власного голосу. Вони не знали себе.

Чи знали? Фізичні вимірювання частоти пульсу, артеріального тиску та потовиділення показали чітку реакцію, коли люди чули власний голос, тобто себе вони чули, але не всі могли це розпізнати. Схоже, таким же чином їхня свідомість приховувала правду, даючи менш неприємні відповіді на провокаційні запитання анкети. З цього можемо дати визначення самообману – це здатність мати два різних сприйняття дійсності водночас, але дозволити собі визнати лише одне. Але для чого нам таке вміння? Можна було б подумати, що самообман – надто погана риса, аби отримувати її в дар від природи.

Погана риса чи ні, але в деяких випадках вона може бути доброю стратегією. Це довела психологиня Джоанна Старек з оновленою версією експериментів Саккейма і Ґура. Спершу вона поставила незручні запитання з анкети учасникам змагань з плавання, а потім запропонувала їм пройти додаткове тестування: їх помістили перед екраном, на якому короткими спалахами одночасно показувалися різні слова для кожного ока. Наприклад, ліве око побачило слово «втрата», а праве побачило «оплата». Коли ми піддаємось таким суперечливим враженням, дехто з нас схильний обирати найбільш позитивний варіант: ми побачимо те, що хочемо бачити. Експерименти Старек показали, що ті, хто відмовлявся визнавати приємність дефекації, були тими самими, хто відфільтровував «втрату» і бачив тільки «оплату».

Насамкінець Старек порівняла коефіцієнт самообману з результатами змагання з плавання. Виявилося, що кращі результати показали ті плавці, хто більше себе обманював. Сама Старек пише, що тренери в усьому світі часто називають це чемпіонським мисленням. Той, хто вміє переконати себе, що він найкращий, найсильніший і найшвидший, безперечно, матиме перевагу вирішального дня.

У своїй книзі «Природжені брехуни» Ян Леслі зазначає, що люди з добре розвинутою здатністю до самообману можуть впевненіше переконувати інших та створювати позитивне враження про себе. На роботі, де не зовсім зрозуміло, хто чим займається, ті, хто вищої про себе думки, вважатимуть, що роблять більше за інших, відповідно й поводитимуться більш наполегливо. Такі «сигнали компетентності» підхопить керівництво, тож впевнені у собі швидше отримають підвищення, від чого їхня думка про себе тільки ствердиться. Таким чином вони також братимуть на себе більше відповідальності, що часто приноситиме їм успіх, хоча наслідки можуть бути і негативними. Але оскільки успіхи вони вважатимуть власним досягненням, а помилки виправдовуватимуть обставинами, то в будь-якому разі справлятимуть враження компетентних та досвідчених, хоча й основа всього цього – самообман.

Звичайно, люди з високими амбіціями та самооцінкою також будуть корисними і суспільству: без ілюзій навряд чи так багато молодих людей наважувалися б розпочати новий бізнес, піти в політику чи написати роман. Автор Джордж Бернард Шоу казав: «Мудрі люди пристосовуються до світу. Немудрі люди намагаються підлаштувати світ під себе. Тож весь наш прогрес залежить від немудрих людей».

Але якщо світом рухають люди, які вдаються до самообману, то де нам шукати реалістів? На думку психолога Шеллі Тейлор, ми знайдемо їх серед тих, хто страждає на клінічну депресію, які «вважають, що мають більш правильні уявлення про себе, світ і майбутнє, ніж інші». В останні роки увага психологів була зміщена з помилкових уявлень тих, хто страждає на депресію, до так званого депресивного реалізму. Тобто проблема депресії не обов’язково криється в хибних уявленнях про світ, вона може полягати, навпаки, в недостатній хибності цих уявлень. Соціальний психолог Рой Баумайстер висловився про це так, начебто існує «оптимальний рівень ілюзії», тобто необхідна доля необґрунтованого оптимізму для зустрічі зі світом і нами самими.

Виробники мила «Dove» зазнали небувалого успіху навесні 2013 року, коли їхній проморолик вірусно поширився інтернетом. На відео жінки беруть участь у «експерименті», де поліцейський художник малює їхні портрети на основі їхніх власних описів себе, а потім ті ж обличчя на основі описів незнайомців. Портрети, зроблені з власних слів жінок, виявилися менш привабливими, ніж ті, що були створені на основі описів незнайомих людей. Мораль полягала в тому, що жінки ставляться до себе невиправдано критично. У відео деякі жінки плачуть, ймовірно, вони зворушені тим, наскільки красивими їх бачать інші, про що вони й не знали. Відео переглянули 29,4 мільйона разів і за перших десять днів кампанії ним поділилося 660 000 користувачів Facebook. Успіх ролику, ймовірно, означає, що ми позитивно реагуємо на повідомлення про те, що надто строгі в ставленні до себе, і що насправді красивіші, ніж думаємо.

Але, як виявляється, відео «Dove» повністю суперечить дослідженням вчених у цій галузі, які говорять про те, що більшість із нас сприймають себе кращими, ніж є насправді, не лише щодо вмінь та роботи, але й зовнішності. Експеримент, проведений Ніколасом Еплі та Ерін Вітчерч у 2008 році, показує ледь не протилежність «експерименту» «Dove». Дослідники сфотографували учасників дослідження та опрацювали їхні фото у цифровому редакторі, створивши більш та менш привабливі копії облич. Вони попередили учасників, що їм покажуть добірку фото, серед яких і недоторкані зображення, і серія модифікованих, завдання учасників – вибрати оригінали. Як правило, учасники обирали більш вдалі версії зображень, навіть попри те, що у вибірці були й реальні фото. Коли їх просили вибрати оригінали фотографій інших учасників, зроблених за три тижні до цього, більшість впоралася з цим завданням набагато успішніше. Висновок усіх згаданих вище експериментів спільний: у нас складається набагато більш реалістичне уявлення про незнайомих людей, ніж про обличчя, яке ми бачимо у дзеркалі щодня.

Внутрішня сила

Велика кількість книг з полиці літератури для саморозвитку, наприклад, «Сила позитивного мислення» (The Power of Positive Thinking, 1952) та «Секрет» (The Secret, 2006), схоже, наблизили принцип оптимізму до певної релігії. Мовляв, усе вирішується, достатньо лиш повірити, що у вас вийде. Ви можете стати саме тим, ким мрієте бути. Особистість мінлива і здатна постійно змінюватися. Водночас інший напрям твердить, що важливо «віднайти своє істинне “я”». Ці дві стратегії можуть здатися суперечливими, але часто поєднуються в логіці літератури зі саморозвитку. Деякі книжки, як-от: «Будь собою, усі інші ролі вже зайняті» (Be Yourself, Everyone Else is Already Taken: Transform Your Life with the Power of Authenticity) Майка Роббінса посилаються на те, що ми можемо змінитися і стати більш справжніми одночасно: як тільки ми вирвемося з усіх рамок суспільства довкола і, навпаки, прислухаємося до власного внутрішнього голосу, то зможемо розкрити свій внутрішній потенціал.

Література із самопізнання та саморозвитку послуговується водночас соціологічними та психологічними принципами. Тут у пригоді стають і теорія Фройда про захисні механізми психіки, і бачення Рісмана про індивідуальність, і думки Ґофмана про управління ролями. Але оскільки ці книги вчать працювати над своїм «я», а не переймати чужі ролі, вони далеко зайшли у своїй вірі про те, що істинне «я» насправді існує і його можна віднайти. Майк Роббінс визнає, що справжність охарактеризувати важко, однак, згідно з одним із багатьох описів у його книзі, мова йде про те, щоб «бути собою, завжди і всюди, розуміти, пізнавати, визнавати, цінувати та виражати все, ким ти є: і світлі, і темні сторони». І хоча, на перший погляд, завдання може здаватись нелегким, справжнє ми обов’язково відчуємо, адже «те, що є справжнім для нас, і є правдою, тож коли ми пізнаємо це в собі, не повинні її захищати, а лише прийняти і жити з нею». Можливо, для саморозвитку це допомагає, але для тих, хто шукає реальні аналітичні інструменти, такі поради не корисніші за пластилін.

Інші моделі саморозвитку менше стосуються загадкової сили, що виходить зсередини, а радше дають практичні поради щодо зовнішнього представлення. Якщо хочеш піднятися на наступний рівень, треба наслідувати манери вищого класу, якщо вірити Джону Моллою, автору «Одягатися для успіху» (Dress for Success), що стала біблією стилю для представників 1980-х. Пряма постава є запорукою успіху, пише він у продовженні «Жити для успіху» (Live for Success), де рекомендує наслідувати рухи та жести вищого класу і, подібно до Таміко Забліт, наголошує на самоконтролі. Не розмахуйте руками широко, як робітник, а тримайте їх близько до тіла. Виконуйте вивірені рухи, тримайте рот закритим, але не змикайте щелепи. Аналітик та історик Пол Фассел, схоже, погоджується, бо у своєму розважальному дослідженні «Клас» (1983) стверджує, що статус особи можна виміряти лінійкою. Так званий відступ робітничого класу (який не слід плутати з відступом сантехніка) – проміжок між шиєю та коміром, коли всі одягають костюм – виникає і через відсутність звички носити піджаки, і через невміння правильно підбирати костюми. У вищого класу, навпаки, комір, шия та плечі мають такий вигляд, ніби є одним цілим.

Але часи змінилися і зовнішній вигляд вже давно не є мірилом успіху. Сьогодні недостатньо наслідувати манери чи вигляд вищого класу, головне – ваша цікава і щира особистість. У своїй впливовій праці «Культура нарцисизму» (The Culture of Narsissism) Крістофер Лаш стверджує, що бачить перехід від прагнення бути відомим своїми досягненнями до бажання стати знаменитим просто «будучи собою». Довідники зі саморозвитку, на кшталт «Непорушних законів впевненості в собі» (The Unbreakable Laws of Self Confidence) Браяна Трейсі, як правило, стверджують, що при правильному підході здоров’я, багатство та щастя ставатимуться у вашому житті за замовчуванням. Заручившись достатньою впевненістю у собі, ви «самі визначите умови, за якими хочете жити, і проживатимете кожен день так, як хочете цього самі, а не диктат інших». У давні часи люди вважалися ошуканцями, коли мавпували аристократичні манери, зараз посібники із саморозвитку навіюють ідею, що ми всі народжені аристократами, просто треба дозволити правді перемогти. Водночас це чинить на нас тиск. Тобто вже недостатньо навчитися носити костюм і виконувати свою роботу гідно, на нас також лягає відповідальність завжди світитися незламним оптимізмом та впевненістю. Робота над собою ніколи не зупиняється, на фабриці особистості немає перерви на обід.

Акцент на спробі знайти себе має дещо спільне з вказуванням на презентабельний зовнішній вигляд: і те, і інше покладає повну відповідальність на людину, оминаючи такі чинники, як різниця доходів та можливості здобути добру освіту. Ті, хто відчуває збагачення та допомогу від книг зі саморозвитку та коучінгових програм, насамперед є їхніми авторами та тими, хто надає такі послуги. За інерцією люди, які вже якось купували посібники зі саморозвитку, схильні купувати їх знову і знову. Що, схоже, є непоганим показником того, що негайного успіху та крайньої трансформації від них чекати не слід.

Ненадійне «я»

У вирішальній сцені книги Іена Мак’юена «Субота» головний герой Генрі Пероун стикається віч-на-віч з Бакстером, небезпечним злочинцем. Як сучасний Шерлок Голмс наш герой помічає особливості поведінки свого співрозмовника і заявляє: «У батька вашого було, а тепер і у вас». Злочинець не може оговтатися – звідки цей незнайомець знає, що його батько помер від хвороби Гантингтона, і що сам він останнім часом помічає схожі симптоми? Відповідь криється в тому, що Генрі Пероун – нейрохірург, і це приклад того, як дослідження мозку знайшли своє місце в художній літературі. У своїй статті 2009 року «Розквіт нейророману» (The Rise of The Neuronovel) критик Марко Рот вказує на низку книг останніх десятиліть, які відкидають соціальні та психологічні моделі минулого, що пояснювали дії героїв раніше, і вписують у внутрішнє життя героїв роману результати генних та нейронних досліджень. У екранізованому романі «Сирота Бруклін» (Motherless Brooklyn, 1999) Джонатана Летема і дії героя, і сама мова роману багато в чому визначається синдромом Туретта. У «Дивному випадку із собакою вночі» (The Strange Incident of the Dog in the Nighttime, 2003) Марка Геддона головний герой, ймовірно, страждає від синдрому Аспергера. Телебачення також має своїх схожих героїв, наприклад, Сага Норен з аутизмом зі серіалу «Міст» або Кері Метісон з біполярним розладом у «Батьківщині».

У той час як бандити з літератури попередніх часів часто мали жорстокого батька і важке дитинство, то в Мак’юена Бакстер став жертвою генетичного дефекту четвертої хромосоми. Саме хвороба зробила його небезпечним: раптові перепади настрою та відсутність контролю над м’язами обличчя, незмога відчувати докори сумління та нерозуміння власної особистості. Достатньо невеликого збою у механізмах контро­лю, як особистість починає розхитуватися і розвалюватися, мов велосипед із погано закріпленими колесами. Однак біологія атакує не лише бандитів та злочинців. На щоденні перепади настрою Пероуна також звертається багато уваги: «Нарешті його наздогнала та легка ейфорія, що настає після фізичного напруження. Блаженний бета-ендорфін, опіат власного виробництва, знімає біль». У своїй статті Марко Рот так підсумовує підхід авторів нейророманів: «Здається, переживши падіння суспільства та релігії, ми перейшли до руйнування суб’єкта (особистості), заплутану природу якого може пояснити лише сучасна наука. Звісно, ні мораль, ні суспільство, ні особистість не перестали існувати, але тепер вони пояснюються фахівцями, які пишуть мовою своїх сфер спеціалізації».

Новий поворот у зображенні особистості в літературі є відображенням хвилі популяризації науково-популярного жанру останніх десятиліть, в якому заявляється, що наша ідентичність не настільки пластична та гнучка, як думали науковці 1960-х і 1970-х років, не кажучи вже про мрії літератури зі саморозвитку. Американський лінгвіст Стівен Пінкер у 2002 році сформував основні положення підходу в книзі «Чистий листок» (The Blank Slate, 2002), де він критикує теорію, за якою ми народжуємось зі свідомістю, що нагадує «чистий листок». Пінкер вважає, що мозок має свої тенденції та закономірності, вписані у мільйони років еволюції. Технологічні прориви в дослідженні мозку дали нам нові книги, які пояснюють поведінку людини, вказуючи, які ділянки мозку регулюють винагороду та раціональне мислення. Поведінкові психологи, зокрема Ден Аріелі та Деніел Канеман, привернули велику увагу своїми книгами про те, наскільки ми, люди, насправді нераціональні, і наскільки нами керують упередження та уподобання, що сягають корінням ще кам’яної доби. А уявлення, що кожен вибір ми чинимо з власної волі, є значною мірою обманом.

Критик із «New York Times» Джеймс Атлас описав цю тенденцію у 2012 році як поширення книг «нічим не можу тут зарадити». У статті з назвою «Мигдалеподібне тіло змусило мене це зробити» (The Amygdala made me do it) він описує основну ідею таких книг, за якими наші дії визначає перш за все біологічний та фізіологічний вплив. Вони значною мірою керуються автоматичними процесами, і ми мало що можемо з цим вдіяти. Основне заперечення проти такого детермінізму полягає в тому, що він знімає з індивіда відповідальність за свої вчинки. Це не моя вина, це все мій мозок.

Критика такого принципу засадничо стоїть на тому ж, що й критика еволюційної психології, яка розглядалася як можливе виправдання насилля та вбивства («то все мій тестостерон зробив»), а також більш побутових вчинків, як марнотратство («бо я людина, запрограмована проявляти силу через соціальні сигнали»). Відомий еволюційний психолог Джеффрі Міллер, здавалося, підтвердив упередження проти еволюційних психологів, коли він написав у 2013 році у своєму Twitter, що аспірантам, які страждають від надмірної ваги, навряд чи вдасться закінчити навчання, бо повнота є явною ознакою відсутності сили волі. Він видалив цей твіт і згодом вибачився, не виправдовуючись ані кам’яним віком, ані генетикою.

У той час, коли Ніцше прагнув знову зв’язати особистість концепцією «вічного повернення», а Сартр робив те саме зі своїм екзистенціальним дуалізмом, то біологія і, особливо, еволюційна психологія стали заміною Бога в світську епоху. Еволюційні пояснювальні моделі, безперечно, привабливі тим, що багато чого вони ілюструють прикладами з історії, стаючи схожими на товсті романи. Ці розповіді часто згадуються і в науково-популярних виданнях, на кшталт газет і журналів, і в книгах, які пояснюють нам, наприклад, чому чоловіки та жінки різні, та дають відповіді на інші питання, які нас давно цікавили.

Філософ та письменник Ентоні Ґотліб написав в есе для «New Yorker», що сьогодні такі пояснювальні моделі мають значно менше практичне застосування, хоч і є дуже популярними, оскільки кожне еволюційне пояснення передбачає, що психологічний феномен, який воно описує, уже було раніше описано і доведено. Лише після цього можна будувати теорії, чому ця конкретна поведінка еволюційно прижилася. Ґотліб не заперечує, що поведінка має еволюційні передумови, але й спекулювати на цьому може бути цікаво і захопливо. Такі теорії можуть навчити нас багато чого в довгостроковій перспективі, але та увага громадськості зараз, швидше за все, обумовлена тим, що це просто цікаві історії.

Прихильники еволюційної психології пояснюють релігію як результат людської схильності вигадувати пояснення та будувати причинно-наслідкові зв’язки у світі. Нам потрібен Бог, щоб пояснити такі позбавлені сенсу явища, як негода, землетруси та війни. Проте цю саму модель до пояснення своєї поведінки вони рідко застосовують. Найважливішим чинником сучасної популярності парадигми, мабуть, є її історичні масштаби. Вони знаходять нашу прив’язку до плейстоцену та генів, хоч і ціною втраченого авторитету Бога.

Можемо припустити ще одну причину успіху книг «нічим не можу тут зарадити» – це особиста преференція, адже не всі прагнуть керуватися принципом «допоможи собі сам» з літератури із саморозвитку, а багатьох просто може відштовхувати надміру оптимістичний тон, який часто буває в таких книжках. Незважаючи на її демотивуючий заголовок, книга Девіда Макрейні «Ти не такий розумний» (You are not so Smart, 2012) – чудовий приклад критики посібників з особистісного розвитку. Макрейні подає блискучий огляд найпоширеніших способів самообману, а також поради, як не піддаватися йому. Автор створює відмінність між двома «я»: теперішнім і майбутнім. Особистість, що стикнулася з конкретною ситуацією безпосередньо, схильна до брехні та самообману, якщо ж особа віддалена від ситуації часовими рамками і думає про неї як про минуле чи майбутнє, то вона більш чесна та далекоглядна. Найрозумніше буде переконатися, що висновки щодо ситуації сформовано вже заздалегідь, з огляду на всі слабкі сторони теперішнього «я». Наприклад, дуже поширеною проблемою є відкладати все, що потрібно зробити, на майбутнє, у переконанні, що в майбутньому ми будемо більш мотивовані і матимемо більше часу на це. Вихід – «прив’язати себе до щогли». Хочете займатися спортом – заздалегідь домовтесь про тренування з другом. Бажаєте попрацювати – обмежте доступ до інтернету, аби протягом наступних кількох годин не було змоги перевіряти ні електронну пошту, ні соціальні мережі, аж поки не закінчиться робочий день.

Звісно, такі прийоми та техніки не є новими, лиш тепер вони підтверджуються сканованими зображеннями мозку. У XVIII та XIX століттях філософ Девід Юм та психолог Вільям Джеймс відповідно описували людей як істот, що схильні спершу діяти, а потім думати, та й загалом не є дуже раціональними. Їхня порада, як відновити хоч якийсь конт­роль, була такою ж: «Найкраще насамперед перетворити нашу нервову систему на союзника, а не ворога», – писав Юм. Хоча такі методи, що ґрунтуються на знаннях, часто подають песимістичний погляд, що відрізняє їх від риторики літератури із саморозвитку, на практиці вони нагадують багато прийомів з тієї самої літератури, але без будь-якої згадки про особистісний ріст, позитивні думки та самомотивацію.

Метафора з «прив’язуванням его до щогли» нагадує нам, що схожі психологічні механізми були добре відомі ще в Давній Греції за часів Гомера. Першим прив’язати себе до щогли, за описом автора, звелів відомий моряк Одіссей, коли корабель пропливав попри землі сирен. Потім він попросив свою команду позакладати до вух воскові затички, щоб, по-перше, не чути пісень спокусниць, а ще його власного благання про звільнення. Пізніше ця історія знайшла своє втілення в народній мудрості: «Не відкладай на завтра те, що можеш зробити сьогодні». Але найбільше це, мабуть, нагадує старомодну протестантську мораль, де спокуси диявола замінили власні мозкові імпульси. У старі часи саме диявол постійно змушував вас спокушатися короткочасними задоволеннями і забувати про обов’язки, але вихід був той самий: з недовірою ставитися до всіх своїх бажань і перенести рішення на особистість, що перебуває за межами ситуації. У релігії цю роль на себе взяв Небесний Батько. Сьогодні ми повинні віднайти цього суворого суддю в собі – і завжди триматися на безпечній відстані від теперішнього «я». Якщо раніше надійною опорою для людей був істинний Бог, то тепер ми можемо вірити лише в те, що наші прагнення оманливі.

Необхідна брехня

Через кілька тижнів після моїх відвідин курсів «Minding Manners» мало що залишилося в голові. Час від часу я все ще намагаюся нагадувати собі, що всередині мене є гелієва кулька, і що мені потрібно готуватися краще і ґуґлити людей перед зустріччю з ними. Перед курсами я плекав надію, що зможу навчитися простим прийомам, які дадуть мені змогу мати більш витончений та загадковий вигляд. Але це не так просто. Навіть наймайстерніших шахраїв викривають, згадаємо Крістіана Ґергардсрайтера в ролі Кларка Рокфеллера. Певним чином його тріумфальна історія влиття у вищі кола США – немов з посібників особистісного розвитку: хлопець настільки добре переконує всіх, що він багатий і успішний, що насправді таким і став. Неймовірна кар’єра побудована на незламній впевненості в собі.

Однак книга Марка Сіла «Чоловік у костюмі Рокфеллера» (The Man in the Rockefeller Suit) показує, що в цій людині було щось більше. Звісно, відсутність загальноприйнятої етики. Але Ґергардсрайтер також був далеко не дурним хлопцем, який по-своєму, але все ж наполегливо працював. В інтерв’ю для книги люди, які знали його, постійно повторювали, як наполегливо він вчився, як добре орієнтувався у кіно, щоб легко могти видавати себе за продюсера, як добре підтягнув себе у фінансах, щоб могти скидатися на керівника акціонерного товариства. Він промуштрував підручники, за якими викладали в коледжі, задля достовірності історії, він перейняв вишуканий стиль та манеру одягатися, а ще досконало вивчив мову і навчився копіювати новий акцент. Він, безперечно, мав і акторський талант. З усього видно, бути шахраєм – робота не з легких.

Таміко Забліт навряд чи хоче, щоб її асоціювали з шахраями, але вона неодноразово під час курсу підкреслювала, що аби змінити свою зовнішню самопрезентацію, треба немало потрудитися. Кожен, хто має змогу навчатися у школі швейцарського етикету, вправляється у цьому цілий рік щодня. Запис на тижневі курси, на кшталт таких, які пропонує Забліт, передбачає багато самостійної роботи. Перед тим, як ми роз’їхалися, Таміко порадила всім нам повчитися підніматися та спускатися сходами, а ще правильно сідати і виходити з автомобілів. Також потрібно було вдосконалити своє вміння тримати коліна та щиколотки разом, на жаль чи на щастя для мене, це стосувалося лише жінок.

– Деякі чоловіки просто не усвідомлюють, що коять, – сказала вона. – Ви європеєць і є самосвідомим, з американцями гірше, вони просто пливуть за течією. І їм подобається відчувати комфорт. У Європі одяг виготовляли не для того, щоб він був зручним, ви не побачите французьких дітей, які грають у пісочниці у спортивних костюмах.

Програма Забліт основана на англійській та французькій освітніх традиціях, але її особисте бачення полягає в розширенні перспективи, вона радить людям не зациклюватися на старомодних уявленнях про етикет.

– Нещодавно ми продали нашу першу програму з молодіжного навчального етикету одній з найбільших англійських шкіл-інтернатів. Усе тому, що їхній директор розуміє, що етикет певно не лише про те, як чоловік має допомогти жінці скинути пальто.

Зараз етикет – це більше про розуміння того, що провідний європейський спосіб поведінки вже давно не є основним прикладом для наслідування, на думку Забліт. Вона наголошує, що американці та європейці мають чому повчитися в азіатської та арабської культур, наприклад, способам мислення та вмінню співпрацювати та розширювати свої інтереси на нових ринках.

– Усі приходять на навчання до швейцарських шкіл з абсолютно різним походженням та підґрунтям, але навчання все залагоджує і робить їх рівними. Академічні інституції – дещо геть інше, якщо туди приїжджають дівчата з Індії та Канади, їх ніхто не прагне робити однаковими, зате вони повинні порозумітися. На початках їм доводиться нелегко, бо часто вони надто різні, але тут в гру вступаємо ми. Наше завдання не здружити їх, а…

Забліт робить паузу, ніби шукає потрібне слово.

– Знаєте, що? Тут йдеться про життєві навички. Давайте замінимо слово «етикет» і назвемо його життєвими навичками. Адже саме вони приведуть тебе до вершини. Технічні знання допоможуть вам займати управлінську посаду у відповідній галузі, але тільки соціальні навички допоможуть сягнути вершин.

Повторення і завчання недостатньо, знадобляться також широкі знання про багато відмінностей етикету в світі – в яких країнах не можна тиснути руку жінкам, в яких випадках можна дивитися в очі і коли краще відкрити подарунки.

Починаючи з XVII століття, європейська монополія на етикет була зруйнована, як і сама класова належність. Може здатися, що ідея істинного «я» втратила свою актуальність у всіх сферах, адже протягом життя індивіду доводиться мати справу з багатьма ролями та культурами. Це не заважає старим конструкціям залишати глибокі відбитки на нашому самосприйнятті. Правда про нас самих визначається не тільки нашим соціальним походженням чи вродженими генами. Але ми також не завжди здатні контролювати власні імпульси та упередження так, як нам цього хочеться. Мабуть, найпрагматичніша тактика – уважно слідкувати за брехнею, якою ми дуримо себе, сподіваючись, що вдасться відсіяти хоча б частину самообману.

Чи можу я сам чесно зізнатися собі, навіщо поїхав до Лондона? Мені на мить заманулося стати більш витонченим, чи я просто збирав матеріали для книги? Що з двох було приводом для іншого? Можливо, я дійсно просто хотів відкопати гарну історію? А може, це залежатиме від того, яку частину мого «я» ви спитаєте. Але хто тоді «ви»? Ми можемо скептично ставитися до ідеї істинного «я», заснованої на соціологічних, психологічних та біологічних дослідженнях, але, здається, факт виявлення такого скептицизму вже частково доводить існування неподільного «я».

Як зазначає Лайонел Триллінґ, ми читаємо критичні та сатиричні книги, які найкращим способом по-сучасному пояснюють, як нас формує наше походження, і критикують наші марні сподівання «бути собою» або «знайти свій шлях». Але в реальності ми все ще живемо власним життям, що відповідає старим книгам з повчаннями: нам хочеться знайти ідеального партнера, облаштувати затишний будинок в найкращій локації з красивим садком, де наші діти зможуть отримати добре виховання та піти до гідної школи. Моментами ми помічаємо власний конформізм: коли відводимо своїх дітей, одягнених точно як інші, до садочка, чи коли читаємо поради про те, як краще підібрати лампи з IKEA, щоб вони добре поєднувалися з деякими автентичними стільцями з антикварного магазину та іншими об’єктами дизайну. Пари, що гуляють по IKEA, чимось нагадують сучасну версію племінника Рамо: вони одночасно приймають і дистанціюються від власного конформізму та ідентичності. Сперечаючись, вони добре знають, що агресія не раціональна, а викликана стресом і низьким рівнем цукру в крові.

Ми повинні жити з долею іронії. Щоб критикувати брехню про себе, ми повинні спочатку прийняти її. Сподіваємось, від такого складного та парадоксального мислення ви зможете отримати певну користь. Хто знає, можливо, якимось дзен-гуру вдалося повністю відкинути поняття особистості, але переважна більшість у буденному житті ніколи не досягне успіху в чомусь віддаленому від концепції «я». Принаймні точно не я.

Статус 

Штучний статус – Дарвіновий жах – Принцип гандикапу – Горобець-розбишака – Теорія сигналів – Агресивний автодизайн – Звучання Jaguar – Звук дверцят BMW – Сердита посмішка – Дерев’яні мобілки – Фальшиві статусні сигнали – Піратські копії – Даппер Ден – Годинник-трансформер – Показник статусності – Одяг як ознака класової належності

Уявіть, що ви самець жаби, яка досліджує невідому територію. Ви обережно пересуваєтеся поміж травинками дрібними стрибками, час від часу видаючи гучні квакання, повідомляючи про свою присутність, на випадок, якщо інша жаба претендує на цю територію. Коли на одне із ваших квакань відповідає цілий гурт, ви завмираєте. Готуєтеся до сутички, але дорогою ціною виходити з неї не хочете, тому, враховуючи всі чинники, спритно змінюєте курс і уникаєте подальшого провокування загрози.

Наша здатність інтерпретувати сигнали допомагає нам уникати неприємностей і веде нас по життю. Але не кожне джерело ми можемо інтерпретувати правильно. Задовго до сучасного маркетингу та лінгвістичних теорій, які пояснювали відмінності між знаком і тим, що він позначає, багато організмів навчилися користати з цієї оманливої прірви. Для управління та зміни сигналу не потрібні навіть сучасні технології, наприклад, зливні труби. Це доводиться прикладом зеленої жаби, яку біолог Марк А. Бі вивчав в Індіані в 1990-х роках. Він виявив, що самці змінювали тон своїх квакань, і почав шукати закономірності. Виявилося, що маленькі жаби найбільше модифікували звуки, переважно в ситуаціях, коли виклик їм кидали більші жаби. Тоді вони знижували тон свого голосу, переходячи на жаб’ячий бас. Чим нижчі звуки видають жаби, тим вони більші і небезпечніші. Та, як довели дослідження Бі, не завжди цим сигналам варто довіряти.

Вороги ставлять на карту все, аби перемогти, навіть ціною обману, чи то у випадку «хижак–здобич», чи коли мова йде про двох суперників у битві за здобич. Проте ареною для оманливих сигналів є і любовні справи. Якщо певний вид здатний надсилати сигнали потенційним ворогам для їх відлякування, то майбутніх партнерів ці ж сигнали можуть приваблювати. «Вигляд пір’я в хвості павичів, коли я дивлюсь на нього, наводить на мене жах!» – писав Чарльз Дарвін у листі до Ейса Ґрея у 1860 році. Не тому, що йому естетично не подобалася пишність пір’я, а тому, що він не міг пояснити це явище з еволюційного погляду. Як природній добір міг пропустити щось таке непрактичне? Художник Еббот Таєр, можливо, сприймав вигляд хвоста за ідеальний камуфляж, але в природному середовищі він насправді надзвичайно помітний для нападника. Через його важкість птахові також зовсім не легко втікати в екстрених ситуаціях.

Сьогодні найбільш прийнятним поясненням є теорія, висунута Амоцом Захаві, яку названо «принцип гандикапу» (handicap principle). Як згадувалося раніше, високі стрибки в повітрі можна сприймати як форму правдивих сигналів сили. Інший спосіб продемонструвати силу – постійно носити зі собою великі каменюки. Фактично це те, що роблять коні на іподромі в так званій гандикап-гонитві, де найсильніших коней додатково навантажують, щоб зрівняти шанси. Негативним ефектом є те, що кожен може побачити, який кінь найсильніший, просто відшукавши найбільш навантаженого. В основі гіпотези Захаві лежить ідея про те, що хвіст павича та інші неадаптивні сигнали – це своєрідна реклама власних генів, спрямована на потенційних партнерів, мовляв: «Поглянь, я ціле життя протягнув його на собі і досі живий, подумай, я можу передати ці добрі гени твоїм нащадкам».

Далеко не всі біологи приймають цю теорію пояснення оперення, але інтуїтивно зрозуміти її легко, і вона працює доти, поки за такі сигнали платиться своя ціна. Але що, якщо ці сигнали не створюють жодних проблем? У деяких горобців, наприклад, темна плямка на грудях є сигналом агресивності. Чим більша плямка, тим агресивніший її власник, і тим вище місце він посідає в ієрархії. На відміну від хвоста павичів, така плямка не створює додаткових незручностей для горобців. То чому плямки на грудях є далеко не в усіх? Чому інші горобці не прагнуть отримати вищий статус таким чином?

– У нас було кілька спроб пояснити це, – каже вже знайомий нам біолог Туре Шлаґсволд, який знає багато не лише про мухоловок, але й дещо про інших птахів, зокрема про статусність горобців. – Якщо взяти горобця з невеличкою плямкою і домалювати її більшою, далеко не обов’язково статус горобця перейде до вищого рангу, адже це повин­но супроводжуватися відповідною зміною поведінки. Оточення швидко помічає, коли поведінка не відповідна щодо розмірів плямки.

Як наслідок, на горобця з підробленою плямкою нападають частіше, ніж на інших, з таким самим розміром плямки, його статус, навпаки, падає, немов у покарання. В аналогічному експерименті з осами на розрисованих ос нападали в шість разів частіше, бо суперники відчували невідповідність між поведінкою та зовнішнім виглядом, це як видавати Volkswagen за Porsche. У лісових умовах, очевидно, дуже провокаційно видавати себе за сильнішого. Статус горобців піднявся лише тоді, коли їм вкололи тестостерон, і рівень їх агресивності зріс і став співмірним з розміром плямки. Схоже, тут напрошується висновок, якщо чимось погрожуєш, то повинен бути спроможним виконати цю погрозу. Як тільки в горобців підняли тестостерон і домалювали плямку, вони були у виграші. З невеликим «але».

– Ну, вони померли від передозування тестостероном, – каже Шлаґсволд. – Такий рівень тестостерону виявився несумісним із життям.

На певному рівні свідомості я, певно, завжди заздрив тим, у кого тестостерон зашкалював, у моїх асоціаціях то були спортсмени, хижаки, хулігани, красунчики та інші, хто мав життєрадісність і силу, словом, ті, до кого мені було далеко. Але Шлаґсволд пояснює, що тестостерон не обов’язково тотожний силі та стійкості. Він, наприклад, пригнічує імунну систему. Організм має обмежені ресурси, тому завжди існує баланс між пріоритетом агресії чи здоров’я. Загалом це відображено і в тому, що у тварин з великою кількістю тестостерону буде більше паразитів, ніж у тварин з низьким його вмістом.

– Це компроміс, – каже Шлаґсволд. – Live hard and die young^[17].

Люди, які одночасно можуть підтримувати високий рівень тесто­стерону та імунну систему, неодмінно посилатимуть сигнали про свої переваги так само, як і ті, хто носить додатковий вантаж у вигляді камінців. Але також схильність до захворювань можна зменшити, якщо знизити рівень гормона, наприклад, якщо вести менш агресивний спосіб життя. За словами Роберта Тріверса, це одна з причин того, що одружені чоловіки живуть довше, ніж самотні – у них нижчий рівень тестостерону.

Ми, люди, також комунікуємо за допомогою сигналів та поведінки, на що, своєю чергою, впливають гормони. Проте ми значно більше інших тварин використовуємо також і складні та культурно обумовлені сигнали. Ми відійшли набагато далі тілесних сигналів. За допомогою одягу, мови та предметів ми створили багато можливостей подавати як правдиві, так і фальшиві сигнали, і постійно розвиваємо ці вміння. Майже всю культурну діяльність також можна трактувати як вираження статусу, хоча, на перший погляд, це стосується чогось іншого. Прагнення статусності може пояснити багато дій, які в іншому разі не мали б сенсу. Основним видом діяльності багатьох прадавніх суспільств було полювання на великих тварин, хоча вони могли б легше отримати необхідні калорії, збираючи фрукти та споживаючи дрібних комах, а теорія сигналів дає цьому цілком логічне пояснення. Для рибалок мікронезійського острова Іфалук зусилля можуть передбачати більші затрати енергії, ніж її компенсація від вилову. Проте навіть якщо вони повертаються з риболовлі ні з чим, така діяльність сигналізуватиме про наявність сили, волі та наполегливості, що, своєю чергою, відіб’ється на соціальному статусі, коли тріумфатор повернеться додому таки зі здобиччю та щедро нею поділиться.

Люди прагнуть статусності багатьма способами. Вони займаються спортом чи носять костюми з наплічними накладками, щоб виглядати більш переконливо. Але вони також можуть розвивати почуття гумору та відчуття стилю, або стати активними учасниками місцевої спортивної команди. Представники виду, який не уявляє свого існування без матеріальних благ, посилаючи свої сигнали, не обмежуються тілесними сигналами та поведінкою. Все, що ми купуємо чи використовуємо, може сигналізувати про щось, і чесно, і фальшиво. Ми вкладаємо гроші в предмети, наповнюємо ними будинки та гаражі, а з них отримаємо свій дохід у вигляді статусності та претензійності.

Турбо і тестостерон

– Це парадокс, – каже Карл Ейрік Гауґ, редактор журналу «Carl’s Cars». – У світі, де автомобілі їздять усе повільніше, а регулювання стає все суворішим, агресивний дизайн автомобіля набуває дедалі більшої популярності. Якщо ви подивитесь на маленькі моделі, наприклад, Kia, вони все одно на вигляд дуже сердиті.

Він знаходить кілька фотографій на своєму ноутбуці. А й справді: фари мають форму сердитих очей, що зводяться над невеликим ревучим радіатором. Автомобіль нагадує кошеня із суперсилою, дивне поєднання милоти та агресії, що нагадує героя японських аніме.

– Мені здається, всі виробники у світі немов визнали, що BMW є лідером галузі, і тепер у своєму дизайні намагаються їм відповідати, аби показати, що також можуть бути такими ж ефективними та потужними.

Гауґу самому, здається, не надто подобається такий фокус на тестостероні у світі автомобілебудування. Він вважає, що агресивний напрям автодизайну «повністю затьмарює класичний красивий та цікавий дизайн автомобіля». Журнал, який він очолює, називають автомобільним журналом, що йде проти течії, або, як написали «Wallpaper»: «їм не притаманний мачизм більшості автомобільних журналів». Хоча густа борода Гауґа достатньо маскулінна, він говорить на диво м’яким і легким голосом. Такий тон настільки ж притаманний прихильникам електромобілів, як і любителям ревучих тачок на бензині.

– Я щойно надіслав електронного листа дизайнерам BMW, – каже він. – Вони жартують, що «день без подвійних вихлопних труб – як день без сонця. Porsche Cayenne має чотири вихлопні труби ззаду. Справжня причина наявності аж чотирьох полягає в тому, що вихлопи від тепла і швидкості настільки великі, що потрібно їх розподіляти. Але якщо ми зменшуємо викиди, то навіщо стільки труб? Так само і з радіатором у сучасних автомобілях. Як і вихлопна труба, спочатку він був функціональною ланкою двигуна внутрішнього згоряння, але зараз вони мають переважно лише візуальний функціонал, як ікла Дракули на карнавалі.

– Для сучасного двигуна потрібно повітря не більше, ніж здатна забезпечити невелика смужка отвору біля бампера. Проте радіатори ставали все більшими і більшими. І вони навіть не пропускають повітря. Між іншим, у Норвегії взимку бувають такі морози, що це завадило б ефективній роботі двигуна з такими величезними радіаторами.

Щелепа хижака дала не лише візуальне натхнення дизайнерам автомобілів, але й звукове. На своєму веб-сайті Jaguar пише: «Від звуку кришки підставки для чашок до гарчання двигуна – все, що ви чуєте в моделяхX-TYPE, XF, XJ або XK є справжнім звучанням ягуара». Повідомляється, що виробник розглядав можливість відтворення аудіозаписів справжнього реву ягуарів стереосистемами автомобілів під час запуску двигуна, але це дало надто жорсткий ефект. Тож тепер компанія згадує у слогані лише звуки механіки та двигуна автомобіля.

Гері Данн, керівник звукотехнічного відділу компанії-виробника, вихваляється тим, як вони зуміли досягнути ідеального звучання на дорозі. У той час як інші спортивні автомобілі або постійно глушать, або настільки тихі, що ви не помічаєте роботу двигуна, водій Jaguar чує м’яке мурчання на низьких швидкостях і агресивний рев при прискоренні. Данн розкриває деякі таємниці, що криються за цим. Як і інші автовиробники, інженери Jaguar зробили все можливе, щоб зменшити шум у салоні, проте вони обладнали автомобілі «активною вихлопною системою», яка створює додатковий гул при прискоренні, і такою системою забору повітря, яка створює «прийнятний звук сердитого ричання» у салоні на високій швидкості.

Оживляння автомобілів навряд чи є чимось новим. Ми звикли чути, що вони «гудуть» чи з вигляду є злими або веселими. Хоча потенційний покупець автомобіля, з раціонального погляду, ймовірно, повинен орієнтуватися на технічні характеристики, немає жодних сумнівів, що зовнішній вигляд та емоції авто також вступають у гру. Коли ми асоціюємо автомобіль із хижаком, це додає додаткової впевненості водію, навіює йому самосприйняття як сильного та мужнього. Тому в автовиробників багато працівників задіяні не в роботі над покращенням потужності двигуна, а в роботі над покращенням його звучання. Якщо сигналізація машини спершу звучала як кошеня чи дикий буйвіл, то тепер, не сумнівайтеся, її ретельно опрацюють, перш ніж цей звук дійде до вух водія.

Сутність звуку

Ми взяли спортивний автомобіль, наприклад американський Fisker, та порівняли звук двигуна з доглядом за хутром. Запитаєте, що це може означати? У звукотехніків Fisker спершу не було ніякого хутра, за яким потрібно доглядати: коли автомобіль їхав повільніше ніж 50 кілометрів за годину, його електромотор був практично безшумним. Здавалося б, індустрія, яка багато років рекламувала все більшу безшумність їзди, мала би бути задоволеною такою перевагою. Натомість техніки Fisker розробили звукове супроводження, немов перуку з нуля – вони хотіли домогтися звучання. Але якого? Усі електромобілі мають спільну проблему: йдеться не лише про водія, для котрого звучання мотора його авто створює певний імідж, але насамперед йдеться про безпеку пішоходів, яким потрібно чути, коли авто наближається. Розглядали багато різних варіантів – від пташиного цвірінькання до імітації звуку старих бензинових двигунів, проте для такого футуристичного об’єкта, як Fisker, жодна з альтернатив не підходила, і вони обрали щось геть інше.

– Я не в змозі його відтворити, – каже Карл Ейрік Гауґ. – Цей звук не схожий на двигун, більше нагадує свист літака. І відтворюється він штучно. Я взяв інтерв’ю у людини, яка стояла за його розробкою. Генрік Фіскер пояснив, що звук був обраний тому, що він нагадував «Зоряні війни».

І тут все стало на свої місця. Звук, безумовно, звучить штучно і нагадує наукову фантастику: вібруючий гул, подібний до звуку електромагнітного поля, коливальні електрони під космічним кораблем, чи віртуальні мотоцикли з фільму «Трон», що керуються світлом. І хоча цей звук повністю згенерований, він сприймається як більш чесний, аніж якби це була імітація звуку бензинового двигуна. Традиційний рев спортивного автомобіля скидався би на своєрідну спробу шахрайства, тоді як ці загадкові звуки відчувалися достатньо образними, аби сприймати їх за естетичну прикрасу реальності. Стрічки онлайн-форумів показують, що реакції автолюбителів варіюються: від ентузіазму та захоплення в круглих очах до роздратування та упередження. І чомусь у коментарях я натрапив на багато метафор із сексуальним підтекстом. На кшталт, що «беззвучні автомобілі схожі на беззвучний секс у темряві», або що штучний звук Fisker нагадує «імітацію оргазму».

Звучання двигуна важливе, проте коли ми купуємо автомобіль, то часто звертаємо увагу на більш дрібні деталі. Ми зачиняємо та відчиняємо дверцята і бардачок, натискаємо на кнопки, пробуємо перемикачі. Якщо вони надміру тугі і не клацають, а, скажімо, пікають, на нашій уявній панелі оцінювання якості авто загориться тривожний знак попередження, а «все творіння – в деталях».

– Коли зачиняєте дверцята старих BMW та Mercedes, виникає особливе відчуття, немов засуваєш кухонну шухляду: вона йде м’яко і плавно з характерним звуком наприкінці. Всі ці роки велися суперечки щодо правильного звучання, – каже Карл Ейрік Гауґ. – Інші виробники авто знову і знову читають відгуки, мовляв, «стало набагато краще, проте до Mercedes чи BMW їм ще далеко».

Але чи справді ці звуки говорять щось про якість? Коли Jaguar на власному сайті вказує, що вони змоделювали звук виїзду підставки для чашок, наслідуючи клацання старомодних коробочок для сигарет, чи має це нам говорити про щось окрім думки їхніх дизайнерів про наші естетичні звукові уподобання?

– Якщо сьогодні ви затраснете дверцята Peugeot, звук буде набагато приємнішим, ніж раніше, – каже Гауґ. – І це не стосується матеріалу виготовлення дверцят, хай вони хоч із дуба. Можливо, тепер виробництво таких дверцят дешевше, а через два роки вони можуть поламатися, суть не в цьому. Йдеться просто про звук, дорогий звук.

Деякі покупці автомобілів можуть фіксувати певні звуки несвідомо, вони помічають деталі і відкладають їх десь у таємних частинах мозку. Інші цілком свідомо прислухаються та оцінюють. Логіка така сама: ми віримо, що правда про якість об’єкта лежить за фасадом і криється в деталях. Але в дизайні автомобілів територія поза фронтовою лінією є ареною для гонки озброєнь, боротьбою спецслужб холодної війни. Фальшиві показники якості заховані саме там, де їх шукають. І ці показники не так вказують на якість, як свідчать про естетику. Хоча тут, як і в багатьох інших сферах, правду важко розпізнати: пошук істини завертає в геть в інший бік, коли сигнал настільки відірваний від сутності. Одразу стає важко говорити про справжнє та фальшиве. Ну гаразд, науково-фантастичний звук авто Fisker є штучним, але чи справді він намагається когось обманути? І навіть якщо так, чи став би він від цього гіршим?

Зла посмішка

Хоча сучасні автомобільні технології із застосуванням антиблокувальної системи та гідропідсилювача керма все більше відводять нас від справжнього досвіду водіння авто, який можна було отримати раніше, складається враження, що автодизайн не спішить забігати далеко вперед, а, навпаки, прагне відтворити втрачений зв’язок із давнішим механічним часом. За словами Карла Ейріка Гауґа, сучасні світлодіодні технології мають новий підхід до створення фар автомобілів, наприклад, тепер вони можуть бути у вигляді тонкої смужки, але дизайнери все ж віддають перевагу класичному «обличчю» автомобіля з двома широкими фарами-очима та схожим на рот радіатором. Художники-анімаційники завжди любили використовувати ці людиноподібні атрибути, аби оживити мультиплікаційні автомобілі, але, здається, звичайні автомобілі на вулиці ми можемо олюднювати самі. Ян Ландвер дослідив нашу соціальну реакцію на автомобільні «обличчя». Відстежуючи рухи очей, він виявив, що ми уникаємо прямого «зорового контакту» з автомобілями, що здається логічним, оскільки автомобілі нагадують домінантних хижаків у нашому середовищі. Але відводимо очі не у всіх випадках – добрі автомобільні очі лякають нас не так сильно, як злі – а це ознака того, що ми інтерпретуємо дизайн авто як емоційний стан людини. Було проведено ряд досліджень емоційного вираження зовнішності автомобілів та попиту на їх покупку, проте донедавна результати однозначного зв’язку не виявили. Одні дослідження показували, що покупці віддають перевагу автомобілям, у яких краї радіаторних решіток спрямовані вгору на загинах, нагадуючи таким чином дружелюбні усмішки. Інші знайшли докази: що агресивніший дизайн автомобіля, то привабливіший він для покупців. То що краще – добрі чи злі авто?

Дослідники Ян Р. Ландвер, Енн Л. Макґілл та Андреас Германн поставили за мету прояснити цей парадокс і вирішили перевірити теорію сприйняття в експерименті 2011 року, де вони виявили, що те, наскільки дружній вираз обличчя, визначає переважно форма рота. Коли ми бачимо усміхнені вуста, ми відчуваємо себе комфортно, і навіть в поєднанні з недобрими очима посмішку ми сприйматимемо майже так само позитивно. Однак вираз очей впливає на наше відчуття агресії, і хоча агресія може бути неприємною, вона також і стимулює нашу уважність та пильність – цей ефект дослідники називають пробудженням (arousal). За словами Ландвера та його колег, тоді цей ефект лише посилюватиме приємне враження від усмішки. Отже, оптимальне враження створить автомобіль, який одночасно посміхатиметься і виглядатиме злим.

Аби перевірити гіпотезу, Ландвер та його колеги – дослідники ринку вивчили показники продажів у Німеччині і отримали підтвердження, що якщо порівняти інші фактори, то сердито-радісні автомобілі продаються таки найкраще. Вони також виявили, що люди теж надають перевагу і тим мобільним телефонам, які демонструють подібні емоційні вирази. Дослідницька група підкреслює, що самим людям природно досягнути такого парадоксального виразу обличчя важко, тож дизайн автомобіля можна розглядати як своєрідні «ігри розуму», де є місце таким природним реакціям, які рідко зустрінеш у звичному міжособистісному спілкуванні. Але якщо у людей природно такого виразу не буває, це ще не означає, що ми його раніше ніколи не бачили – ні, таке добре-погане обличчя, на диво, виглядає знайомим. Кожен, хто бачив, як Міккі Маус демонструє своє «детективне обличчя», чи дивився мультфільми про покемонів, чи розглядав ледь не будь-яку японську мангу, впізнає цей вираз. В останні роки подібний вираз також став всесвітньо відомим завдяки угрупуванню «Anonymous», які своїм символом зробили маску Гая Фокса з фільму «V означає Вендетта»: вигнуті брови, лукава посмішка та гостре витягнуте підборіддя.

Бо хіба ми не вбачаємо за цим виразом якийсь певний прихований інтелект? Особа, яка усміхається очима та вустами, здається приємною і доброю, але не обов’язково кмітливою. Психолог Александер Тодоров з Принстонського університету розробив серію прототипів облич на основі того, як ми сприймаємо різні вирази. Однією з характеристик особи у нашому уявленні «компетентності» є чітко окреслені, злегка нахмурені до перенісся брови, які можуть здаватися злими, на відміну від більш вигнутих, які свідчать про наївність. Крім того, очі повинні бути широко поставленими, як фари в автомобіля. Полу Екману, який досліджує міміку з 70-х років, у своїй книзі «Обличчя під маскою» (Unmasking the Face, 1975), щоб змоделювати обличчя зі щасливим виразом рота та сердитими очима, довелося вдатися до монтажу – таку модель, очевидно, було не так вже й легко відтворити. Проте він стверджує, що такий вираз буває, і описує його як «Ось і попався!» вираз. Мовляв, я зловив тебе на гарячому – мене не обдуриш!

Коли я запитую у самого Ландвера, яка його думка про ідею компетентного виразу, він не відкидає такої гіпотези, проте вважає, що вона вимагає більш свідомої обробки.

– Судження про «компетентність» виразу обличчя передбачає, що спостерігач одразу ж починає робити висновки щодо об’єкта, – каже він. – Але агресію та доброту ми відчуваємо, а от про кмітливість судимо за певними ознаками.

Таке зчитування відбувається досить швидко. Один із найвідоміших експериментів Тодорова зумів пояснити результати виборів до Сенату США у 2004 році виключно на основі реакцій учасників тестування на компетентність облич політиків на фото. Кожне обличчя учасникам показували протягом однієї секунди.

Наскільки часто нам трапляються добро-злі вирази на обличчях оточення – невідомо, проте де би ми їх не помічали: в аніме, стереотипах чи рекламі, вони асоціюються у нас з виявленням розуму, кмітливості та компетентності. Ми вважаємо, що це обличчя того, хто не дає себе обманути, проте сам може обманути інших. І ми, звичайно ж, хочемо асоціювати і себе з такими соціально компетентними людьми. Нам подобаються автомобілі, які дарують комфорт та викликають емоції, а ще ми прагнемо, аби вони виглядали компетентними та виражали перевагу над іншими.

Фальшиві Ferrari

Британське автомобільне телешоу «Top Gear» у 2009 році у прямому ефірі презентувало спецвипуск з чарівно недбалим ставленням до автомобілів класу люкс, за що програма полюбилася глядачам і мала високий рейтинг на ВВС. В одному з уривків водії-каскадери на трьох червоних Ferrari моделі 360 Spider гасали по майданчику, різко гальмуючи усього за декілька сантиметрів один від одного. На емоції аудиторії, ймовірно, вплинув ще й факт, що кожне з тих унікальних італійських авто коштувало 2,5 мільйона крон. Деякі з глядачів, напевно, полегшено зітхнули, коли згодом в австралійському автомобільному журналі drive.com.au прочитали, що в шоу тестдрайвили не справжні Ferrari.

У статті автожурналу йшлося, що насправді автомобілями в шоу були Toyota типу MR2 з кузовом, схожим на класичні форми Ferrari. Деякі коментатори висловили свої підозри, а правду викрив допитливий фанат, якому вдалося пробратися за лаштунки та заглянути під капот автомобілів, помітивши там явно японські нутрощі. Компанія Ferrari висловила своє незадоволення, попросивши використовувати на шоу справжні авто.

Звісно, Ferrari осудили піратські копії, реакція компанії тут цілком зрозуміла. Використання копій у «Top Gear» під час професійного заїзду могло справити враження, ніби організатори та професійні каскадери надають перевагу Toyota, що було таким собі сигналом. Проте в цій історії вирішальну роль зіграла вартість. На момент написання використану Toyota MR2 можна було перекупити за 26 тисяч норвезьких крон. Багато хто, дізнавшись про випадок підробки Ferrari, напевно, подумав так само, як один із читачів, який у полі коментарів написав: «Підроблена Ferrari мені не завадила б. А де її можна купити?» Якщо все, що потрібно, аби видаватися власником Ferrari – це дешевий японський автомобіль і економний корпус, то така затія мала б великий попит?

Є чимало людей, які працюють над створенням копій відомих спортивних автомобілів – Lamborghini, Porsche та Ferrari – так званих Kit Cars. Але це далеко не так поширено, як можна було б подумати. Частково поясненням, ймовірно, є загальноприйняте сприйняття таких копій формою обману чи нечесності, принаймні, якщо хтось намагається видати їх за оригінал. В оголошеннях із продажу схожих автокопій ніхто й не береться стверджувати, що авто не відрізниш від оригіналу, проте власники із гордістю згадують, яку клопітку роботу доклали вправні майстри для створення такого авто. Такі автомобілі представляють своєрідним витвором мистецтва. Проте само собою зрозуміло, що ринок таких підробок настільки непопулярний, що, мабуть, доведеться зібрати половину автомобіля самостійно, щоб їздити ним не соромлячись.

Як показують дослідження Дена Аріелі, нас бентежить, коли копіювання стає надто явним. Але коли автовиробники копіюють окремі елементи дизайну один одного, це не вважається ганебним чи тим, чого соромляться.

– Якщо Ferrari придумає щось унікальне, то рано чи пізно це підхоплять інші, – каже Карл Ейрік Гауґ. – Сьогодні навіть мінівени можуть мати вигляд схожих на Ferrari – маю на увазі, виробники можуть запозичувати елементи старих моделей спорткара, його форми, копіювати спойлери, повітрозабірники та лінії уздовж боків.

Ймовірно, грань між тим, що вважається законним «використанням елементів дизайну», і тим, що є «копією», доволі розмита. І з часом вона змінюється. Однак визначає цю грань хіба наш власний споживацький сором, який вказує, наскільки поняття оригіналу є для нас гнучким. І чи караються автомобілі, якщо вони надто сильно «блефують», адже горобців та ос вбивають, коли вони вихваляються надмірною кількістю тестостерону та агресії?

– Автомобіль з маленьким двигуном, який намагається набути злого вигляду, довіри не заслуговує, – каже Гауґ. – Найкрасивіші Ferrari теж не є сердитими, це абсолютно зайве, їх і так поважають.

Дослідник Ян Ландвер має дещо інший погляд на це питання.

– Мені видається, – відповів він, – не допускати копіювання дизайну – це виключно стратегічне рішення з боку виробників автомобілів. Майже всі відомі марки автомобілів належать до великих груп – Lamborghini входить до складу Audi, що є частиною концерну Volkswagen, який, крім того, володіє, наприклад, маркою Skoda. Коли справа доходить до продажів, концерн прагне продавати якомога дорожчий автомобіль. Тож якби найдешевші їхні моделі мали такий самий привабливий вигляд, споживачі мали б менше мотивації витрачати більше грошей на дорогі автомобілі. Концерн Volkswagen практикує певні нечесні сигнали, – каже Ландвер. – Адже деякі автомобілі Volkswagen мають приблизно таку ж технічну складову, як і значно дешевші автомобілі Skoda, проте вони набагато дорожчі, бо мають кращий дизайн. Компанія бере більше зовнішнім виглядом автомобіля та іміджем бренду, ніж технічною якістю.

Певним чином, виробники автомобілів самі створюють таку ж ілюзію, як «Top Gear» з Ferrari, однак шквалу критики їм вдається уникнути. Про таку практику, коли ми набагато більше платимо за зовнішній вигляд та ім’я, більшість споживачів і так на певному рівні здогадується. Ми впізнаємо це по коментарях знайомих, які стверджують, що не дозволили себе обдурити і не купили дорогі гумові чоботи бренду Ilse Jacobsen, «зате знайшли такі ж самі в місцевому супермаркеті». Або придбали «набір чудових кухонних ножів в магазині інтер’єру – і вони такі ж гострі, як ножі Mac, чи як там їх називають». Такі твердження можна сприймати, з одного боку, як ознаку хитрості та кмітливості, мовляв, вони не дають себе обманути фальшивими сигналами. Але ці висловлювання також можна трактувати як заздрість до тих, хто купує собі товари дорожчих брендів, які ті, хто це каже, поки не можуть собі дозволити.

У подібних дискусіях, схоже, насамперед обговорюють, чи зовнішній вигляд продукту говорить правду про його якість. Але вигляд автомобіля говорить не лише про автомобіль, але й про його власника. Наприклад, власник Volkswagen має очевидний 1500-кілограмовий доказ того, що витратив більше грошей, ніж власник Skoda – тобто що він може дозволити собі не економити. Цей принцип є головним у класичній теорії економіста Торстейна Веблена про демонстративне споживання, за якою багатії показують свою перевагу дорогим одягом та автомобілями. За ідеальних обставин предмети розкоші є чесними сигналами про заможність власника: лише той, хто дійсно може заплатити за діамант, носитиме його. Недолік – чи перевага, залежно від того, як на це дивитися, – у тому, що людина винахідлива і легко може блефувати справжньою вартістю своїх статків.

Піратський капітал

Кожен, хто гуляє по району Вітакура в Сантьяго, може іноді побачити немов спину сплячого звіра, що виблискує поміж фасадами – гори Анди. Деякі вулиці забудовані рядами чудових функціональних вілл, а на інших переважають високі готельні будівлі та дорогі дизайнерські магазини. Багато автомобілістів також виглядають дорогими. Але в цьому випадку зовнішня оболонка оманлива. На початку 2000-х років поліція почала проводити масовий контроль, тому зупиняли багатьох водіїв, бо ті порушували правила, розмовляючи по мобільному телефону за кермом. Принаймні так здавалося. Коли водії опускали скло, поліція бачила, що значна частина спілкується по іграшкових телефонах або фальшивих мобілках з дерева – штрафу через це вони не уникнули.

Дерев’яні мобільні телефони ні для чого не годяться, тому вони здаються нам абсурдними. Але ми добре розуміємо, для чого їх використовували. Одяг та особисті речі мають щонайменше дві важливі функції: їх можна використовувати і вони є індикатором статусу. Але в багатьох випадках функціональність слугує лише аби виправдати бажану покупку, яка свідчитиме про статусність. Взуття Loboutin таки можна взувати для прогулянок, а позашляховики доправлять вас із пункту А до В. У епоху мобільних телефонів уже немає реальної потреби носити годинники на зап’ястях, але на продажі Patek Philippe це не вплинуло.

Дерев’яні мобілки вказують на крайню необхідність продемонструвати статус, адже жодної практичної цінності вони взагалі не мають. Антропологи Арнолд і Вілк у 1980-х роках виявили схожий випадок: перуанські індіанці носили з собою квадратні камені, які вони розмалювали під кишенькові радіоприймачі. Обидва приклади також показують, що такий блеф завжди прийнятний і для відправника, і для одержувача. І дерев’яні мобілки, і радіоприймачі найефективніше працюють у тих середовищах, де люди не надто звиклі бачити схожі речі. Те ж саме стосується і цілої індустрії, що базується на продукції дешевих піратських копій відомих брендів.

Соціолог Люк Ван Кемпен описав це явище як сигнал оманливого статусу (Deceptive status signalling) та навів приклад, як у Болівії піратські підробки відомого брендового одягу утворюють окрему статусну систему. Найгірші копії насправді й не копії, це просто звичайні дешеві речі з підробленими етикетками, часто назви брендів написані на них із помилкою, або на одній і тій же речі можна знайти логотипи кількох різних будинків моди. Деякі підробки не такі вже й погані, але їх видає фурнітура масового виробництва. Найкращі копії дуже схожі на оригінали, їх так просто не розрізниш. Крім того, вони часто запаковані так само, як оригінали, а це означає, що існує не лише міжнародний ринок підробок, а й попит на майстерно виконані копії їх упакування.

Більшості у певний момент навчання доводилося ознайомитися з пірамідою потреб Маслоу. Вперше модель була представлена в 1954 році, на її базовому рівні – фізіологічні потреби: харчування та сон. Такі потреби люди прагнуть задовольнити перш за все. На другому місці – безпека, далі соціальні потреби, любов та підтримка. Лише на четвертому рівні піраміди ми стикаємось зі статусом в категорії «повага та престиж», а п’ятий рівень – самореалізація. Дослідження Ван Кемпена свідчать про те, що піраміда Маслоу не дає вичерпного опису мотивацій, які керують людиною. Поки бідняки витрачають свої останні копійки на фальшивий брендовий одяг, а не на їжу, може скластися враження, що якийсь відголосок статусу закладено на найпершому базовому рівні.

У своїй книзі «Соціологія глобальної системи» (Sociology of the Global system) соціолог Леслі Склер описав, як західні статусні товари пропагують по всьому світу країнам, що розвиваються, за допомогою телевізійних програм, фільмів та рекламних кампаній, тим самим створюючи бажання отримати ці розкішні товари, часто за рахунок і більш базових потреб. Такий погляд передбачає, що рекламі під силу перевернути піраміду Маслоу догори дриґом і створити хибні потреби. Але що насправді хибне: потреба чи пропозиція? Інший підхід запропонував антрополог Аллен Лейн, який вважає, що прагнення людини до статусу першопочатково глибоке, а реклама впливає лише на його скерування.

У XIII столітті філософ та економіст Бернард де Мандевіль помітив, що бідні англійці часто голодували, щоб дозволити собі «належний» одяг. Економіст Роберт Френк стверджував, що насправді найбідніші мають найбільшу вигоду від статусності, оскільки чим ближче до підніжжя, тим східці статусної ієрархії дрібніші і їх легше подолати. Купівля предмета, що є символом статусу, швидше за все, перенесе бідняка на дрібну сходинку вище від людей з такими ж статками, а для багатих такі ж витрати не матимуть ніякого результату, водночас копія на нижчих рівнях достатку часто дає таку ж користь, як і оригінал. Згідно з моделлю Ван Кемпена, кожен покупець оцінює, який ризик того, що відповідну підробку викриють, і розраховує коефіцієнт розумної ціни на основі красивої формули з науковим виглядом:

E (sпідробка) = (1 - θ) sоригінал, де θ ε [0,1].

Такі висновки виглядають захопливо, але вони не враховують багато нюансів. Наприклад, що існує велика різниця щодо соціальних верств. Деякі більше за інших переймаються статусом і підвладні впливу реклами. І мотиви покупки статусних товарів, не важливо, підробки це чи оригінали, далеко не однозначні. Ніщо не вказує на те, що пояснення Склера та Лейна взаємовиключні. Прагнення до статусу може бути природним, але також існує велика ймовірність того, що асортимент статусних товарів та ступінь потреби в них визначаються впливом реклами. Логічно вважати, що країни з низьким рівнем освіти в середньому менше підвладні впливу реклами на їхні споживчі звички – це підтверджує колонізація тютюновими гігантами східних і південних країн. Хоча навіть для громадян такої, здавалося би, багатої та освіченої країни, як Норвегія, статус може мати пріоритет над фізичними потребами: кожен, хто якогось зимового вечора гулятиме в Осло, побачить, що багато норвежців вважають за краще мерзнути, ніж одягатися у теплий сезонний одяг, ймовірно тому, що хочуть продемонструвати свої стрункі ноги та шовковисто м’яку шкіру.

Оцінка, яку ми даємо одягу та статусу об’єктів: і справжніх, і підроблених, складається на основі поєднання раціональних та ірраціональних установок. Але під усіма ними лежить низка базових культурних переконань щодо цінності та статусу, і вони часто нагадують критерії, які побутують у мистецтві, з відтінком економічної реальності: цінність копії завжди визначається через порівняння з оригіналом. Оригінал був першим. Оригінал виготовлений майстром, зазвичай з дорогоцінного матеріалу. Копії ж виробляються масово, вони безликі і дешеві. Оригінал отримує свій статус за рахунок ексклюзивності та якості, що, своєю чергою, є сигналом компетентності та купівельної спроможності. Іншими словами, якщо ви володієте оригіналом, це свідчить про те, що ви заможні, або ж достатньо кмітливі, аби стати заможними. Хоча вчені розробили шкалу оцінювання різного ступеню якості піратських копій, межа між оригіналом та підробкою все ще абсолютна. Але уявімо собі іншу ситуацію, де перехід відбувається цілком плавно, межа стерта, а покупець оцінює лише вигляд та якість товару, незалежно від того, яка на ньому етикетка. У такій моделі добра піратська копія може коштувати дорожче оригіналу. Але чи можлива така ситуація?

Keeping it fake

У 1987 році кілька хіп-хоперів з Квінса випустили альбом, якому судилося стати хітом. Вони називали себе Еріком Б. і Ракімом, а альбом отримав назву «Paid in Full» («Оплачено повністю»). Мотив обкладинки був задуманий як підтвердження права називатися так хвалькувато. Репери були зображені з повними руками банкнот, золотими каблучками на пальцях і масивними золотистими ланцюгами на шиї. Але, мабуть, найбільше вражали однакові великі шкіряні куртки, в яких були чоловіки. Така ж куртка була на звороті альбому, як фон для маленького натюрморту з коштовностей, грошей та навіть особистого чека з підписом Рональда Рейгана. Чорно-білі куртки були великі та вражаючі, і весь матеріал був покритий поєднанням маленьких та великих подвійних літер «G», логотипом Gucci.

Будь-який громадянин на той час, якщо хоч трохи мав уявлення про моду, був би приголомшений цим образом, оскільки такі куртки були нічим не схожими на колекції Gucci. І їх скептицизм можна виправдати, бо куртки шили далеко не в Gucci, а у «Dapper Dans Boutique» у Гарлемі, де полюбляли одягатися в підробки інших брендів нью-йоркські репери, гангстери та наркоторговці, які хотіли показати, що у них багато грошей. Культура хіп-хопу міцно вхоплювалася за елітні символи статусу задля демонстрації успіху. Але мова йшла також про привласнювання символів. Деніел Дей, відомий також як Даппер Ден, був кравцем, який поєднав ці тенденції в одязі.

Зазвичай піратські копії мало привабливі як об’єкт статусу для тих, хто дійсно хоче і може їх показувати, але одяг Даппера Дена легко обійшов цю проблему: щонайменше його вироби були такими ж дорогими, як і оригінали. Перші куртки були виготовлені просто з повторно зшитих сумок Gucci, які він купив у елітних магазинах на Мангеттені, тож і ціни на них були відповідними. Пізніше він знайшов спосіб, як самостійно друкувати логотипи брендів на шкірі в майстерні та отримав необмежений доступ до таких матеріалів. Таким чином він зумів виготовляти дизайнерський одяг, який краще припасовувався до реперської культури. Справжній брендовий одяг, на думку її представників, був надто мінімалістичним і скромним. Навіщо приховувати ексклюзивну хутряну підкладку всередині, коли її можна виставити назовні? Чому одяг повинен сидіти по фігурі, якщо можна зробити його вільним і масивним? У статті в «New Yorker» стилістка Джун Амброуз називає стиль «кричущою бравадою»: «Це немов ходити з написом Rolls-Royce на спині. Розкіш на максималках. Тобі й не треба казати, що ця куртка коштує десять тисяч доларів. Вона просто виглядала на десять тисяч доларів».

Ден отримував все більше замовлень і все багатших клієнтів, поки його слава не зіграла з ним злий жарт. Після того, як з’являлося все більше фото реперів та спортсменів у одязі з неіснуючих колекцій брендів Fendi та Gucci, а Майк Тайсон ув’язався в бійку біля магазину Дена о пів на четверту ночі, юристи знаних будинків моди почали цікавитися, звідки взявся цей одяг і яка така крамниця одягу працює цілодобово в Гарлемі. Потім пішли рейди та судові позови, і Дену довелося закрити магазин на початку 1990-х. Проте слідчі, які проводили огляд приміщень, були приголомшені: це не дешеві фальшивки, якими рясніє Чайна-таун. То були копії, які й не намагалися нагадувати оригінали – вони перевершували їх.

За словами Люка Ван Кемпена, дешеві копії брендів – це спроба відокремити статус від споживчої цінності. Куртка Parajumper вартістю 800 доларів справді дуже тепла, а бренд побудований на ідеї, що одяг коштує дорого через чудову якість матеріалів та чудовий ізоляційний ефект. Але якщо вам вдасться придбати піратську копію, яка також добре зігріватиме і посилатиме той самий сигнал статусності, то ви отримаєте такий самий ефект за менші гроші.

Однак приклад Dapper Dan доводить, що піратські копії не обов’яз­ково повинні базуватися на ілюзії. У цьому випадку всім було відомо, що одяг є копією, однак він усе одно був привабливим, адже мав таку ж ексклюзивність, як оригінальний. Але навіщо тоді взагалі на такому одязі логотипи бренду Gucci? Чи варто тратити зусилля на таке? Авжеж, бо символи розкішних брендів стали настільки популярними, що певною мірою відокремилися від фізичних об’єктів, які вони представляють, і отримали власну цінність. А така цінність часто вартує більше, ніж можна виміряти грошима.

Віра в годинник

– Пам’ятаю, як вперше побачив годинник-трансформер, – каже Даґ Бротен Торесен.

Це було ще до того, як він поїхав на навчання в Мюнхенській академії права інтелектуальної власності. Тоді він ще працював з товарами годинникової крамниці «Urmaker Bjerke» в Осло. З товарами, які могли виявитися підробкою.

– Якось доставили Rolex Day-Date із золотим президентським ланцюжком, я ні не мить не засумнівався в його справжності. Мені потрібно було їх оцінити і трішки відрегулювати. Чомусь побутує думка, що такі механічні годинники часто неточні. Я відкрив корпус і виявив, що ніяким Rolex всередині й не пахло. Механізм був творінням масового виробництва!

Покопирсавшись у годиннику ще трохи, я виявив, що оригінальними були лише корпус та циферблат, – пояснює Торесен. Це означає, що хтось, швидше за все, купив годинник Rolex, розібрав його на запчастини і склав з них три нові годинники: в одному справжнім був корпус, в другому – ланцюжок, а в третьому – механізм. І такий метод спрацював, принаймні до того дня, поки я не взявся нишпорити в годиннику, адже все базувалося на психологічному прийомі.

– Коли годинникар повинен перевірити годинник, він то робить, як і будь-яка інша людина, – каже Торесен. – Спершу він оглядає корпус та циферблат, якщо виникають якісь сумніви, то знімає ланцюжок, аби перевірити номер моделі та серійний номер. Якщо скепсис не зникає, він його розбирає і перевіряє механізм.

Годинники з оригінальним корпусом і циферблатом одразу виглядають справжніми, і їх часто взагалі не доводиться тестувати. Якщо корпус виглядає підозріло, годинникар перевіряє ланцюжок, його справжність може відігнати будь-які підозри. Так і два з трьох годинників-трансформерів проходять перевірку. Третій може викликати підозру як під час перевірки корпусу, так і через ланцюжок, але коли годинник розібрати і під кришечкою виявиться оригінальний механізм, це може переконати годинникаря, тим більше, якщо в комплекті з годинником йде сертифікат. Ось так усі три моделі пройдуть перевірку.

Хоча світова економіка зазнала певних невдач в останні роки, для швейцарської годинникової промисловості справи не погіршилися. Тут продажі щороку збільшуються на 20 %, і Торесен може запевнити, що дорогі швейцарські годинники продаються по всьому світу. Коли він говорить про дорогі годинники, то має на увазі ті, які коштують мільйон і більше крон. Він також знає, де таких годинників найбільше. У Китаї.

– Нещодавно читав інтерв’ю з керівником інвестиційного банку «Goldman Sachs», він сміявся, що американці купують фальшиві азіатські годинники і продають їх у США, а китайці купують справжні європейські товари в Китаї.

У Китаї з їхніми традиціями наслідування дуже добре вміють виготовляти копії товарів. Професійні художники та майстри не робили особливого акценту на самовираженні, радше на створенні ідеальних копій. Підроблені товари, однак, є табу для використання в самому Китаї, зате розкішні оригінали виробів у колах еліти є важливими символами статусу.

– У мене склалося враження, що вони використовують речі як символ статусу та влади. Якщо два китайські бізнесмени укладають угоду, годинники на їхніх руках слугують гарантією того, що вони дотримаються своєї частини угоди.

Як і енергетично затратні сигнали тварин, розкішні годинники стають доказом потенційних можливостей бізнесменів. У такому заплутаному та неврегульованому суспільстві, як китайське, важко одразу зрозуміти, чи можна довіряти своєму діловому партнерові. Але якщо у партнера дорогий годинник, то можна принаймні повірити, що у нього достатньо коштів, щоб придбати цей годинник – це чесний сигнал. Крім того, у країні є традиція дарувати подарунки на честь укладення договору – і тут розкішні годинники теж відіграють свою роль.

– Але зараз навіть ці годинники ціною в мільйони вже не є ексклюзивними, – каже Торесен. – Якщо ви хочете отримати підказку, куди найкраще інвестувати гроші, то я пораджу вам звернути увагу на вінтаж, якщо тільки годинникова промисловість не придумає щось іще більш ексклюзивне.

Старовинні годинники вже зараз продаються як приватно, так і через дилерів та на аукціонах. Ці антикварні речі мають усі переваги сучасних модних годинників: вони існують в обмеженій кількості та мають чудову якість. Крім того, у них є те, чого не виготовиш на фабриці – історія. Вони носять відбитки пальців особливого року та особливого часу, можливо, їхніми власниками колись були відомі люди – якийсь полярний дослідник чи пілот. Коли багатіям уже нема куди далі змагатися у вартості годинників, вони міряються найкращими історіями – як у сенсі походження, так і пережитої предметом історії. Старовинні годинники не лише непоганий об’єкт для інвестицій в економічному сенсі, їхні власники також справляють враження досвідчених та поважних людей. Купівля дорогих нових годинників у офіційного представника потребує лише капіталу. А от вміння маневрувати в оманливих водах оригінальних, добре збережених і авторитетних старовинних годинників вимагає ще й культурного капіталу.

Саме тут біологічні метафори чесних і нечесних сигналів стають менш актуальними. Статус уже не залежить від матеріальної вартості, а є результатом складного набору з культурних і історичних факторів та переконань. Певним чином це феномен розкоші, адже він передбачає, що ми не дбаємо аж настільки про фінансову та юридичну безпеку, як, наприклад, сучасні китайці. Норвежці звикли довіряти правовій системі, яка регулює домовленості, тож своє багатство та статусність тепер не потрібно доводити. Така безпечність дає змогу демонструвати через одяг більш дрібні нюанси, буває навіть, що деякі з найзаможніших і найвпливовіших у Норвегії можуть дозволити собі спеціально занижувати свій статус за допомогою зовнішніх ознак. Вишуканий лідер Робітничої партії Юнас Ґар Стьоре багато років носив простий пластмасовий годинник Swatch, який «поспіхом придбав у якомусь аеропорті», те саме стосується Єви Жолі та багатьох інших.

Навіть сьогодні поціновувачі годинників захоплюються зовсім не дорогоцінними матеріалами та майстерністю виготовлення. У 2006 році під враженнями від виставки Baselworld журналіст Кен Кесслер написав для спеціалізованого журналу «QP»: «Із мого досвіду, найкрутіший годинник, а це далеко від будь-яких порівнянь, я побачив на зап’ясті італійської журналістки. То була репліка моделі Rolex Submariner з прозорого пластику!» Отож, ми, на відміну від реалій китайської еліти, цінуємо не так матеріал, як історію, яка стоїть за предметом. А сигнали, що той посилає, слугують доказом не так справжності товару, як смаку його власника.

Невидиме чорнило

У своїй книзі «Клас» (1983) історик Пол Фассел описує дизайн годинника як чудовий показник класової належності в американському суспільстві: що технологічніший годинник і більше функцій він пропонує, то до нижчого класу належить його власник. Будильник, календар, калькулятор, висотомір і компас свідчать про невисокий рівень освіти. Більш вишукані представники суспільства надають перевагу годинникам з найпростішими функціями – навіть секундна стрілка буває зайвою. Люди з високим статусом можуть мати Cartier зі шкіряним ремінцем, але так само легко і дешевий Timex з ремінцем зі смугастого пластику. А чому б не поєднати найкраще з дорогого і дешевого? Норвезький підприємець і шукач пригод Ерлін Каґґе носить свій Rolex на старому лижному ремінці, сигналізуючи таким чином про ідеальне поєднання статусності, впевненості та репутації полярного мандрівника.

Аналіз американського суспільства Фассела базується на тому, що найбільш невпевненою групою є середній клас. Представники і нижчого, і вищого класів, робітник це чи керівник, мають більш чітке уявлення щодо свого суспільного становища та позиції, а середній клас в основному складається з різних продавців, які добре засвоїли ідею соціальної мобільності. Вони вірять у те, що в змозі піднятися вгору, і водночас бояться сповзти вниз. Тому бізнесмен середнього класу купує портфель з натуральної шкіри та з блискучими латунними деталями, а його начальнику, який почуває себе безпечно, цілком достатньо зношеної ділової сумки.

Електроніка масового вжитку підтверджує гіпотезу, складену на прикладі годинників: чим ексклюзивніший товар, тим менше на ньому кнопочок та лампочок. Вітальня з книжковою шафою є вищим показником, ніж вітальня з великою плазмою. Крім того, більш культурні та краще сформовані люди мають пристрасть до старомодних та континентальних речей. Коли звичний продавець магазину купує просту японську камеру Panasonic, то архітектор віддасть перевагу авторитетному і класичному на вигляд німецькому бренду Leica, хоча внутрішні деталі обох камер виробляються на одному і тому ж заводі. Дизайн Leica нагадує старі механічні камери тих часів, коли вони були дуже дорогими та виготовлялися вручну.

Аналіз Пола Фассела виводить цілий ряд схожих емпіричних правил. Яскраві кольори та синтетичні тканини свідчать про низький статус, приглушені тони та органічна текстура – про високий. Все старе та європейське є показником вищого класу, що, своєю чергою, поділяється на декілька рівнів. Написи на одязі відкидають власника на найнижчу сходинку соціальної драбини. Фассел насправді потурбувався й про категорії, розставивши знизу вгору представників класів відповідно до вигляду їхньої одежі: 1) назва бренду чи торгової марки; 2) текст, що відображає культурні установки чи «індивідуальність»; 3) назви навчальних закладів; 4) символи, наприклад, вітрильник; 5) однотонний одяг з матовою текстурою. Типовим одягом представників робітничого класу 1983 року він вважає бейсболку з назвою бренду, оскільки вона також часто виготовлена в яскравих кольорах та із синтетичного матеріалу, а ззаду їх часто можна й регулювати, або «один розмір для всіх». Тому й найнижчий клас суспільства носить бейсболки задом наперед, таким чином цей хитромудрий механізм регулювання опиняється на чолі, як символ статусу.

За проведеним аналізом класів Фассела, чим нижче соціальна верства, тим легше зчитуються маркери її статусу. Миготливі блискітки, фурнітура та кнопки здаля впадають в очі. Більш скромні характеристики, які притаманні вищому класу, вимагають більшої компетентності для їх зчитування, і ця компетентність сама собою є доказом того, що людина виросла в добробуті. Вміння розпізнавати крій ексклюзивного костюма чи відрізняти справжній шовк від штучного приходить з молоком матері. Просто так, запитавши, ви ніколи не дізнаєтеся. Перевага старих предметів пов’язана з традицією передавати речі у спадок: протерті східні килимки є ознакою кількох поколінь заможних людей.

У своїй книзі «Становище зобов’язує» (Noblesse Oblige, 1956) Ненсі Мітфорд розповідає про кілька простих способів видати своє «не найвище» походження. Той, хто обережно розправляє частини фрака перед тим, як сісти, волає про те, що погано знайомий з таким одягом і боїться пом’яти шви, на відміну від безтурботної поведінки справжніх представників вищого класу, які на такі дрібниці уваги не звертають і просто сідають. Вона переказує також гумореску про те, як юного гостя виставляють за поріг поважного дому лише за те, що той зробив комплімент господареві про красиві крісла. Тільки вульгарні мають потребу хвалитися чи насолоджуватися похвалою.

Західні компанії – представники відомих брендів перевели свою увагу від матеріальної вартості товарів до ідей, що за ними стоять. Виробники та рекламодавці навіть самі хизуються цим. Вони стверджують, що продають ауру, ідею, індивідуальність, емоції. Це зміщення статусу від матеріальних аспектів до нематеріальних співмірне з роздутими іміджем та самооцінкою: ми вважаємо себе культурними та освіченими, ми ті, хто не ведеться на матеріальні блага, хоч якими б привабливими ті були. Таке зміщення статусу переводитьу площину, де ще важче блефувати. Кожен, хто має гроші, може придбати дороге авто. Але якщо ви не народжені у відповідному суспільному кластері, набагато складніше навчитися відрізняти шовк різної якості один від одного.

У такому випадку важливі не лише предмети, якими ми оточуємо себе, але й сама особистість. Якщо замінити всі зовнішні аспекти свого життя: роботу, дохід, будинок та автомобіль, життя таки зміниться. Але приклади «нових багатіїв», від Великого Ґетсбі до норвезького мільярдера Рьокке, говорять про те, що можна набути всіх зовнішніх ознак багатства, та все одно важко позбутися комплексів того хлопця з вулиці: можна блефувати речима, але не сутністю. Багатії купують предмети розкоші з дорогоцінних матеріалів: золота, срібла чи платини. Речі заможних з народження володіють іншою цінністю: аурою, яку не можливо купити. Це дивне відчуття, яке викликає предмет, ми називаємо справжністю, яка не призначена для купівлі-продажу. Хоча це, звісно ж, брехня.

Автентичність

Кафе з «душею» – Сфальшована автентичність – PR-арт від Ларса Рамберґа – Гра в репутацію – Прибуткова благодійність – Повернення до природи – Повільне життя – Ефектна автентичність – Ігри класовості від Бурдьє – Косметична краса – Цифрові маніпуляції із зображеннями – Фальшива патина – Роздуми про майбутнє – Сенсорні екрани – Аналогова ностальгія – Брехня в епоху цифрових технологій

В районі Крауч-Енд у Лондоні є невелике кафе під назвою «Har­ris+Hoole». На своєму веб-сайті вони пишуть, що це «сімейна справа: маючи у родинному корінні великий досвід приготування кави в лондонських закапелках, ми застосовуємо всі наші знання та вміння, щоб донести на лондонські вулиці цілком нове уявлення про каву». Трохи нижче представлена «сім’я»: Нік, Лаура та Ендрю Толлі, усі імена подано з фотопортретами, біографічними даними та особистими адресами електронної пошти. Лаура сама розробляла інтер’єр закладу, тож гості почувалися справді мов удома в гостях у родини Толлі, де ті з гідністю посьорбували свої американо та кортадо. Поки на початку 2013 року всі не дізналися, що мережа супермаркетів Tesco володіє 49 % власності цього кафе. Тоді відвідувачі розповіли «The Guardian», що відчули себе «обманутими» та «засмученими», а власник сусіднього кафе-конкурента, Фейзан Улкер, висловився, що він вважає нечесним брати гроші Tesco і ледь не виставляти вивіску незалежного закладу на двері: «Це обман. Це брехня». Сама ж Лаура Толлі назвала справу «делікатною» і сказала, що керівництво зверху веліло їй надати цьому приміщенню якомога «незалежнішої» атмосфери. «Ми намагаємось бути незалежними, – сказала вона. – І такими залишатимемося. Ми прагнемо зберегти це відчуття».

Стратеги ринку Джеймс Ґілмор та Джозеф Пайн опублікували книгу «Економіка вражень» (The Experience Economy) у 1998 році, у ній автори стверджували, що люди тепер не купують просто товари, вони так само купують враження. Сходити поїсти у кафе чи купити чашку кави на вулиці – це не стільки заради того, аби втамувати голод, скільки заради відчуття перебування на вулиці в міській обстановці, чи то інноваційному ресторані, чи то богемному кафе на тротуарі. Люди готові платити великі гроші, щоб сидіти ближче до сцени під час концертів, не тому, що там музика звучить краще, а через атмосферу, для переживання більш інтимного досвіду. Навіть ті, хто залишається вдома та зустрічається з друзями у власній вітальні, є потенційними покупцями розваг для компанії: ігри, такі як «Guitar hero» або «Singstar», надають готовий сценарій зустрічі, і люди розважаються так замість того, щоб просто сидіти та спілкувалися про те, що заманеться.

У наступній книзі «Автентичність» (Authenticity, 2007) Ґілмор і Пайн пишуть про один із наслідків індустрії розваг: на ринку, де хтось завжди готовий всунути вам покупку враження, виникає страх втратити автентичність. Традиційний західний ідеал автентичності – бути собою, а не грати роль. Але якщо я беру участь у заздалегідь підготовленому чужому сценарії, то чи можу сказати, що живу своїм життям, а не лише тим, що інші вже розробили та влаштували для мене? Ґілмор і Пайн вважають, що економіка розваг породжує тягу до автентичності. Якщо певні сили позбавляють нас реальності, чи можуть ті самі сили надати достатньо вражень, аби заповнити цей вакуум? Їхня відповідь – можуть.

Автори не перекладають всю провину на економіку вражень з попередньої книги, а подають кілька причин, чому ми прагнемо автентичності: сучасні організації, політики, релігія та споживчі товари з вигляду є порожніми, фальшивими та сповненими лицемірства. Все продається як товар, а тому довкола багато підробок. Реклама – це велика «машина для фальсифікації», і всі маркетингові кроки, спрямовані на доказ справжності, викликають лише скептицизм. Навіть у разі успіху, автентичні враження можна швидко зруйнувати, як на власному досвіді переконалися постійні відвідувачі «Harris+Hoole». Така критика сучасного споживацького та лицемірного суспільства неочікувано нагадує закиди ліворадикальних представників.

Тож у чому гуру реклами бачать розв’язання цієї дилеми? Якщо заново відроджувати автентичність, то спершу слід зруйнувати все наявне, вважають автори, заявляючи: «Все фальшиве, фальшиве, фальшиве». Принаймні все, чим наповнене життя їхніх читачів. Зі «Щирості та автентичності» Лайонела Триллінґа автори виводять зручне «3М-правило»^[18]: те, чим керують людина (у сенсі суспільства), технології чи гроші, не має автентичності. Цільова аудиторія книжки, тобто рекламодавці та бізнесмени, приречені займатися чимось неавтентичним, і тут годі сподіватися на щось інше.

Рішенням тут є чинити так само, як самі автори, тобто прийняти власну фальш – чимось схоже на іронію племінника Рамо. Як риторичний крок, такий висновок маркетологів здається відмінним, він принаймні зачаровує таких скептичних читачів, як я. Кожен, хто визнає, що продає фальшивий товар, може назвати його, наприклад, faux – термін для називання підробок, які нам подобаються. Напевно, не випадково запропоновано французьке слово, що сигналізує про свідомість вибору. Франція відома як культурна країна і є частиною Стародавньої Європи, англійська мова протягом багатьох сотень років запозичувала слова з французької, щоб ними називати явища традицій та культури.

Коли Ґілмор і Пайн наводять цитату Полонія з «Гамлета», вони звертають увагу насамперед на сучасну інтерпретацію Білла Мюррея, який зіграв роль у фільмі 2000 року. У виконанні Мюррея Полоній постає чесною та щирою людиною, яка цілком усвідомлює, що грає в банальності. «Автентичність» цитує критика «New York Times» А.О. Скотта: «У цій виставі Полоній найбільший лицемір, але те, що він єдиний, хто, здається, усвідомлює своє лицемірство, робить його і найбільш чесним».

Якщо бізнесмен, що прагне автентичності, так само відмовився від своїх наївних мрій, він може стати одним з прихильників faux-практики. Справжність – це не те, що існує, а те, видимість чого створюється. Ґілмор і Пайн вживають термін надана автентичність (rendering authenticity), що окреслює щось подібне, тобто навіть якщо речі не оригінальні, їх можна такими подати. Рекламна кампанія з догляду за шкірою «Dove» вирізняється тим, що в ній беруть участь моделі, які здаються більш «справжніми», ніж стандартизовані рекламні тіла, які ми звикли бачити. Гасло кампанії – «Покажіть нас справжніми». Після однієї з їхніх попередніх кампаній виявилося, що зображення моделей були також ретельно опрацьовані в цифрових редакторах, що навряд чи мало б когось дивувати. За словами художника ретуші Паскаля Данґіна, така робота була викликом: «Ви хоч уявляєте, наскільки фото оброблені? (…) Але для мене таке завдання було важливою місією, викликом – зберегти сліди часу на шкірі та обличчях, але уникнути їхнього не надто привабливого аспекту».

Ґілмор і Пайн стверджують, що реклама все одно вдалася, адже виробник ні разу не заявляв, що справжнім був продукт, мова йшла лише про жінок. Таким чином, будь-яка критика була спрямована більше на саму кампанію та її учасниць, репутація «Dove» від цього не постраждала. Кращим рішенням за намагання вдавати, що продукт справжній, буде показати щось інше, що таки є справжнім, а тоді запозичити цю ауру. Виробникам також не варто писати на упаковках слова «справжній» чи «натуральний», бо це може породити скептицизм. Як кажуть автори: «Не обов’язково всім заявляти про свою справжність, коли ти дійсно справжній, а якщо вже берешся це стверджувати, то мусиш відповідати такій заяві».

Мова не лише про гроші (слово честі)

У 1998 році в Тронгаймі я побачив проект художника Ларса Рамберґа. Великий стіл для зустрічей був оточений стільцями з високими спинками. На кожній спинці висіла пара навушників, через які можна було почути, як PR-консультанти з комунікаційного агентства «Geelmuyden Kiese» діляться своїми думками про те, як розробити майбутню маркетингову стратегію художнику. Крім того, в інсталяції були два плакати з логотипом PR-агентства та заголовками «Дії» та «Тактика». Під першим заголовком один з пунктів звучав так: «Ларс Рамберґ на кожному ринку, де просувають його роботи, має налагодити співпрацю з інформаційно-консалтинговою компанією. Компанія, з якою Рамберґ співпрацюватиме, визначатиме маркетингову стратегію локально». Тактика передбачала, серед іншого, що Рамберґ повинен «максимально збільшити провокації», «скерувати їх на провінційну та квазіінтелектуальну мистецьку еліту» та «діяти згідно з вимогами ринку».

Сама інсталяція була провокацією. Відкрито заявивши, що він дозволить PR-агентству диктувати умови його роботи, Рамберґ порушив одну з найважливіших догм у сучасному мистецтві: мистецтво незалежне і не може бути продиктоване грошима чи продажами. Суть роботи Рамберґа полягає в тому, що він провокує, підлаштовуючись під умови ринку. У «Щирості та автентичності» Лайонел Триллінґ описує, як місія художника пройшла шлях від надання відчуття задоволення до створення дискомфорту. Художник пробудить глядачів із сну, нагадає їм про конформізм сучасного суспільства та спонукатиме жити більш автентично. Художник як ідеал за останні століття став символом справжності людини. Звичайний громадянин робить усе можливе, щоб жити у гармонії зі своїм внутрішнім «я», але художник здатен на більше: виражати у власних творах свою внутрішню сутність, а це і є доказом незалежного внутрішнього життя. Так художники втілюють ідеали. Але коли провокація та незалежність стають нормою, трапляється дещо незвичне: найбільш відверті провокації стають менш незалежними, підвладними рекламі та зовнішнім чинникам, які не лише впливають на мистецтво, а контролюють його.

Робота Рамберґа також має елемент зізнання. Французький філософ Жан-Жак Руссо першим сформував концепцію авторитету та автентичності, основану на саморозкритті та відвертому зізнанні, а сьогодні її застосовують у всіх сферах: від політики до поп-музики. Розкриваючи власний маркетинговий план, Рамберґ визнає, що думає про гроші і кар’єру, та мислить стратегічно. Так роблять усі художники, але раніше говорити про це було табу. Хоча про самогубство мистецтва ми чули принаймні з часів Воргола, напруга зросла ще більше у 1990-х, коли мова реклами проникла у галереї. Парадоксально, але мистецтво отримало від цього лише перевагу, визнавши свою прагматичність, воно стало ще автентичнішим. Отож, PR-агентство могло пожинати плоди співпраці, отримавши репутацію достатньо крутого, аби працювати з художником.

Світ мистецтва має свої способи традиційної автентифікації творів, включаючи експертів та сертифікати, які гарантують походження. Сучасним компаніям також потрібна автентифікація, щоб довести, що вони дійсно такі соціально свідомі чи екологічні, як стверджують. Маленькі позначки на продуктах свідчать про те, що вони складаються з натуральних інгредієнтів, органічні або що фермери отримали гідну оплату за свою роботу. Замовник повинен знати, що фасад відповідає внутрішньому наповненню компанії. Іншим способом довести справжність є, зокрема, й таке: компанії, як у випадку «Dove», створюють власні фонди, які влучно називають «фондами для самоутвердження». Але навіть такі благодійні проекти можуть мати негативні наслідки, як вважають Ґілмор і Пайн. «Вони ризикують зажити слави фальшивих, коли клієнти дізнаються, що, разом з альтруїстичними, компанії в таких випадках сповідують і маркетингові мотиви». Але гуру можуть дати пораду: «Більш далекоглядно було б засвідчити лише свою справжність і не виставляти напоказ благодійність – у сучасну епоху прозорості в інтернеті, всі й так рано чи пізно про неї дізналися б!»

У маркетинговій книзі «Слава і багатство: як успішні компанії формують переможну репутацію» (Fame and Fortune: How Successful Companies Build Winning Reputations, 2003) автори Чарльз Дж. Фомбрун та Сіс Б. М. Ван Ріел пишуть: «Бути автентичним означає скорочувати розрив між словами та вчинками, між тим, ким ви є, тим, що ви говорите, і тим, що ви робите». Фомбрун і Ван Ріел рекомендують узяти на себе відповідальність за свої помилки: якщо ваша нафтова компанія забруднює навколишнє середовище витоками, потрібно попрацювати над екологічними заходами; якщо в продуктах вашого виробництва знайшли сліди бензолу, їх слід зняти з продажу. І автори «Автентичності», і «Слави та багатства» описують складні процеси, через які компаніям потрібно пройти, щоб «знайти себе». Для порівняння, вони нагадують шлях людини до самопізнання: «Автентичність повинна (...) виходити зсередини», – пишуть Фомбрун і Ван Ріел. «Усе починається з відкриття, мета якого – показати справжню сутність компанії, її «живе серце» – що компанія собою являє, якою насправді є».

Фомбрун і Ван Ріел не поділяють голосної думки Ґілмора і Пайна про те, що всі компанії основані на фальші, і, здається, справді вірять в автентичність. А проте, методи, описані в обох книгах, надзвичайно схожі, оскільки вони стосуються поділу автентичності на окремі складові та їх ретельного об’єднання. Автентичність – це радше саме відчуття, а не матеріальне, що можна відчути, вона складається з конкретних елементів. Моє раптове відчуття справжності, яке виникло у Британському музеї, почасти пояснюється тим, що я був у кімнаті один (ексклюзивність), що експонати були давніми (традиція) і такими, як були, без змін (оригінал) разом із низкою дрібниць, які стали частиною досвіду, наприклад, запахом старих книг. Будинок Денніса Северса, крім того, мав унікальний відбиток руки однієї людини (індивідуальність).

Такі ж механізми можна застосувати в комерційних цілях. Ексклюзивність є у всьому, починаючи від дорогих ресторанів і закінчуючи лімітованою колекцією взуття. Індивідуальність керівників – екстравагантність Річарда Бренсона із Virgin чи дивакуватість Стіва Джобса з Apple – відобразилися і в образі їхніх компаній. Вказівки на традиції та оригінальність можна знайти у будь-якому продукті, наприклад, на логотипі, де вказано рік заснування компанії. На думку маркетологів, іншими джерелами автентичного досвіду є натуральність (наприклад, органічні продукти харчування), ідеал (продаж кави згідно з концепцією справедливої і чесної торгівлі, тобто Fair Trade) та креативність (до прикладу, мистецька стипендія від «Statoil»). Можна навіть поглянути на це так, що агресивні автомобілі від Jaguar своїм дизайном та тваринним ревом сигналізують про певну природність.

Компанії прагнуть переконати нас, що вони виробляють товари зовсім не через гроші. Фактори автентичності дають нам альтернативні мотиви та передумови і трохи притуплюють дискомфортне відчуття, що товари та враження пропонують виключно для того, щоб хтось міг перевести валюту з вашого банківського рахунку на свій власний. Так само, як споживча цінність товару надає йому статусності, автентичність забезпечує споживання. Це знімає відповідальність зі споживача, адже продукт має свою справжню сутність, незалежно від того, скільки грошей ви вкладаєте в його покупку. Водночас така інвестиція виглядає більш безпечною, оскільки надходить з-поза ринку. Навіть краще, ніж матеріальна цінність та золотий стандарт.

Проблема в тому, що справжність також може знецінюватися чи страждати від інфляції. Коли великі мережі Whole Foods та Walmart стали продавати локальні та органічні товари, покупці таку ініціативу не надто схвалили, радше зустріли її скептично. Багато сприйняли це за обман, адже Walmart, як висловився головний редактор «NY Times», «якщо й купуватиме щось у місцевих фермерів, що малоймовірно, то ринкова сила швидко перетворить органічне землеробство у звичайну сільську промисловість за обсягом, механізацією, переробкою та транс­портуванням». У своїй книзі «Фальшива автентичність» (The Authenticity Hoax) журналіст Ендрю Поттер на цьому прикладі пояснює, як культ автентичності сприяє розвитку снобізму та егоїзму. Замість того, щоб радіти, що все більше людей отримує доступ до органічної їжі, її давні прихильники сердяться через те, що втрачають свою ексклюзивність. Поттер вважає, що короткотривала харчова хвиля настільки ж надумана, як і недалекоглядна, адже місцева їжа часто, навпаки, менш екологічна: банани, що перевозяться в невеликих кількостях на вантажних автомобілях, продукують більше викидів, ніж ті, що доставляються оптово з великих відстаней на велетенських контейнерних суднах.

Купувати екологічно чисті продукти у таких гігантів, як Walmart, може здаватися неправильним рішенням не через те, що ми сумніваємося в їхньому справжньому походженні, а тому, що не впевнені в щирості намірів продавця. Всі ми пам’ятаємо з дитинства моменти, коли повинні були вибачатися через те, що штовхнули іншу дитину. «Скажи так, ніби тобі щиро жаль», – веліли строгі батько чи мама, як тільки ми починали бубоніти слова вибачення. Або ще це може нагадувати вимоги колишніх шкільних вчителів релігії, які казали молитися до Бога виразно та перейнявшись кожним словом. Ймовірно, у випадку малих дітей такі заклики цілком справедливі, адже поступово вимушена щирість переросте у справжнє відчуття моралі та обов’язку. Але чи будуть вони актуальними у світовій економіці за участі великих компаній, чи правильно наділяти компанії людськими рисами? Ставитися до багатонаціональних компаній, немов до маленьких дітей, може бути не надто доцільно.

Люди з плоті і крові, які живуть у соціумі подібних, відчувають обман: підозри, докори сумління та запал – невід’ємні складові наших буднів. Ми схильні дозволяти тим самим почуттям регулювати наші відносини з комерційними гравцями. Чи виглядає Toyota надійною? А Pepsi – вискочки на ринку, так? Але зрозуміти стратегію великих компаній буває навіть важче, ніж мотиви людей. Якщо вони «лежать спокійно», то це свідчитиме не про скромність, а що їхні PR-консультанти так вирішили. Важливим є те, що вони беруть на себе фінансову та матеріальну відповідальність і дотримуються законів та нормативних актів. Принаймні так ми судимо з раціональної точки зору, проте в глибині душі сподіваємося на щирі наміри. І навпаки: хіба не лицемірно давати гроші музикантам лише заради покращення власної репутації? Так, це говорять нам інтуїтивні відчуття. Але хіба це погано? І хтозна, можливо, представники компанії справді люблять музику?

У травні 2012 року Верховний суд постановив, що норвезька інвестиційна компанія «Skagenfondene» не має права вимагати податкового відрахування за свої пожертви на благодійну організацію «SOS Barnebyer». Аргументом «Skagenfondene» було те, що «подарунки» можна вважати інвестиціями, оскільки така щедрість впливає і на позитивний імідж, і на мотивацію для співробітників компанії. Верховний суд дійшов висновку, що подібна форма доходів не надто очевидна, аби вони могли впливати на податкові відрахування. З людської точки зору здається парадоксальним те, що «Skagenfondene» мають можливість отримати податкові відрахування через те, що подарунок приносить «прибуток» – хіба суть подарунка в інвестиції? І якщо «Skagenfondene» вважають, що благодійні пожертви приносять їм фінансову вигоду, то хіба безкорисливість тут не зникає? Тож чи не повинні зникнути і прибутки, коли стає очевидно, що вони існують? Він такої плутанини може запаморочитися в голові.

Багато парадоксів виникають тоді, коли наші враження намагаються оцінити грошовим еквівалентом. Отримувати прибуток від благодійних справ – звучить неправильно, принаймні коли таке намагаються вписати в закони. Але якби Верховний суд підтримав позов «Skagenfondene», дотації для благодійних організацій стали б нагадувати схему спонсорства спортивних команд, коли з того отримують більше самі спонсори. Можливо, завдяки таким податковим відрахуванням для компаній буде краще вкладати кошти у розвиток благодійності, від чого виграли б обидві сторони. Слід визнати, що це забезпечило би більше моментів для спекуляції, мовляв, компанії займаються благодійністю лише доти, допоки самі на цьому виграють. Проте у компаніях, мабуть, найважливішим є те, що вони таки беруть на себе відповідальність за благодійність, і не важливо, через які мотиви до цього дійшли. Одне можна сказати напевно: до тих пір, поки світовим рівнем споживання значною мірою керують внутрішні відчуття, компаніям, схоже, вигідно представляти себе справжніми, незалежно від того, наскільки це правда.

Природні бажання

У 2011 році Андреа Гейльсков відмовилася від успішної кар’єри в Данії та разом із чоловіком та чотирма дітьми переїхала жити до шведського лісу, у простий будиночок без електрики та водопроводу. Коли журналістка данської газети «Information» Аннегрет Расмуссен навідалася до них у 2013 році, вона була зачарована радикальним вибором сім’ї, хоча й ставилася до нього доволі скептично: «Зараз дуже модно таким чином відмовлятися від споживацького способу життя, – розповіла вона. – Кілька моїх знайомих нещодавно приєдналися до групи у Facebook, де люди постановляли собі не купувати одяг протягом року чи півроку. Звідки у креативного класу взялася така тенденція?»

Можливо, в цьому щось є. У тому ж році норвезькі користувачі Facebook могли прочитати таке невелике повідомлення, опубліковане у зв’язку із запуском норвезького онлайн-журналу «Harvest»: «Якби я пішов торованим шляхом, я міг би досягнути успіху в медіакомунікаціях або, можливо, розбагатіти, як дядько Фредерік, батько і дід. Але звернувши ліворуч у ліс, зумів би відшукати ідеальне місце для свого будиночка на дереві!» Не тільки в Скандинавії життя ближче до природи набуло зростаючого культурного престижу за останні роки. Десь у середині 2000-х років в американських засобах масової інформації з’явився архетип «міського лісника», його описували так: молоді бородаті гіпстери в сорочках лісоруба, які часто мешкали в Брукліні та околицях. У Мангеттені з’явився перший за останні десятиліття магазин сокир, опудала тварин стали прикрашати найпопулярніші бари. Журнал «New Yorker» написав про курси з користування бензопилами.

Одним із проповідників такого способу життя є Зак Кляйн, який, за його профілем у Twitter, «працює зараз в інтернеті, щоб згодом мати змогу жити в лісі». Це людина, яка стоїть за фотоблогом freecabinporn, який набрав вражаючої популярності у всьому світі, зокрема і в Норвегії. На ньому – фотографії ідилічних будиночків серед природи з усього світу, усі зазнимковані серед незайманої природи, подалі від технологій. Що мені видається трохи іронічним, адже ті, хто любить проводити час на свіжому повітрі, так радо ведуть блоги про своє життя. Основний дохід Андреа Гейльсков та її чоловіка – блог. Крім freecabinporn ­(основну аудиторію якого, мабуть, складають застресовані офісні працівники, які дозволяють собі дві хвилинки полазити в інтернеті в перерві між робочими завданнями), Кляйн також веде блог beaverbrook, де він описує роботу над будівництвом будиночка у віддаленій лісовій зоні біля струмка, ілюструючи все фотографіями самого себе та своїх молодих красивих друзів в оточенні колод та старих дерев, іноді на фото у стилі природного романтизму вони – напівголі. Прагнення жити ближче до природи пов’язане з явищем, яке іноді називають трендом «slow living» (повільного життя). Окрім проживання в тихих лісах, такий спосіб життя передбачає їзду на велосипеді, прогулянки, відкладання мобільного телефону, приготування їжі «з нуля» та проведення часу зі сім’єю. Звучить все красиво, але, може, це лише нова стратегія віддалитися від інших та показати свою привілейованість? У той час, коли більшість людей має потребу бути доступними в будь-який час доби, можливість бути недоступними надає нового статусу. Але цілком недоступними не вийде стати – комусь же потрібно вести про це блог.

Журналіст Ендрю Поттер у «Фальшивій автентичності» стверджує, що сучасна версія демонстративного споживання Торстейна Веблена – це демонстративна автентичність. Від Другої світової війни до епохи «MTV» світ поділився на контркультуру та мейнстрім, однак, за словами Поттера, це не було політичною чи ідеологічною суперечністю, а радше наслідком зсуву в часі. Поки старі культурні тенденції доходили з великих міст на периферію, цілий кластер сучасних, крутих, прогресивних людей встигали заповнювати прогалини новими культурними об’єктами. Тепер, коли сучасні технології забезпечують миттєве поширення тенденцій у світі, все стало частиною загального інформаційного потоку, мейнстріму, а непокірний та автентичний образ випарувався. Але погоня за статусом є невпинною, і, за словами Поттера, нова фішка –

легко натякнути, що навіть якщо у вас є робота, сім’я та будинок, наповнений речами, духовно ви з ними не пов’язані. Зараз важливо не купувати речі, а витрачати час на те, аби бути собою, будувати життя на основі ваших унікальних потреб, що є відображенням вашої неповторності та оригінальності. Ви вже підписалися на доставку органічних овочів додому? Гадаєте, що життя надто коротке, аби пити щось окрім терруарного вина? Ваш будинок вже наповнений реліквіями, антикваріатом та творами мистецтва, які не можна придбати ніде та ні за яку ціну? Ви збираєтесь провести свою наступну відпустку далеко від комерціалізованих Європи та Азії, натомість просто орендувати котедж у Британській Колумбії або сільський будиночок у Португалії, далеко від усіх туристів та людей, які намагаються вам щось впарити? Ласкаво просимо до конкурентного та неймовірно прибуткового світу демонстративної автентичності.

Діагноз чарівний. Але парадоксально, адже Поттер чинить як панки, гіпстери, фріки та сподвижники автентичності, яких сам критикує. Він підвищує власний статус за рахунок критики відсутності автентичності інших людей і викриття тих, хто видає себе за справжніх або, що ще гірше, справді вважає себе таким. Подібно до Рамберґа, він сповідує естетику одкровення, але викриває інших, а не себе.

З точки зору науковців, таких як Торстейн Веблен і Пол Фассел, смак виглядає як щось середнє між детектором брехні та вхідним квитком. Речі та стиль людини показують, чи має вона справжню належність до групи, членом якої себе видає. Застосовуючи таке пояснення щодо класового суспільства, може здатися, що такі методи працюють виключно в одному напрямку і направлені проти тих, хто намагається піднятися соціальною драбиною. Але схожі способи викриття сторонніх існують у кожній групі, і працівників, і футболістів, і навіть прихильників коміксів, наприклад. Усі вони скептично ставляться до новачків, які намагаються пробитися на підозрілих підставах. Усе: від мовлення до татуювань та релігійних звичаїв, може слугувати доказом належності до певної групи, головне, аби ошуканцям важче було їх підробити.

Хоча всі групи мають свої культурні коди, не всі групи однаково привабливі. А тому бажання потрапити в престижну чи менш престижну групу буде тлумачитися по-різному. Класичний приклад – новоспечені багатії, над якими насміхаються і багаті, і представники культурної еліти, адже вони мають статки, та не володіють кодами групової належності. І навпаки, політиків часто звинувачують у снобізмі, коли вони намагаються бути ближче до народу. Різниця тут у тому, що ті, хто звинувачує політиків у блефі, навряд чи вірять у їхнє щире бажання приєднатися до нижчих класів. А у випадку новоспечених багатіїв саме їхнє неприховане прагнення належності до вищого суспільства робить їх мішенню для насмішок і критики. Інша відмінність полягає в тому, що механізми, які запобігають проникненню шахраїв у вище суспільство, часто сприймаються як стратегії чи змова. І аристократичні клуби, і кримінальні угруповання мають свої таємні ритуали рукостискання, проте ексклюзивність жестів аристократів викликає більше дратування, ніж манери бандитів.

У 2011 році вчені Джошуа Фрідман та Ден Юрафскі провели дослідження того, як американські бренди картопляних чипсів позиціонують свою продукцію на різних сегментах ринку, і виявили певні закономірності. І дешеві, і дорогі чипси претендують на автентичність, але по-різному. Снеки для робочого класу подають як «традиційні». Їх асоціюють зі сімейними рецептами та пейзажами країни походження. Дорогі чипси, навпаки, позиціонують «натуральними», без домішок та хімікатів. Крім того, найдорожчі бренди зазвичай вирізняються тим, чим вони не є, на що вказує часте вживання слів, таких як «не» та «ніколи», а також розмитими порівняннями, на кшталт «менше жиру» та «найкраща картопля». Це відповідає думці соціолога П’єра Бурдьє, що смак є показником класу. Він вважає, що люди ідентифікують себе за допомогою відмінностей, а це означає, що всі ознаки статусу отримують сенс лише тоді, коли вони не відповідають смаку тієї категорії, до якої людина не хоче належати.

Концепція суспільства, де все, починаючи від мови і снеків, стосується лише позиціонування та представлення себе тим, ким ти не є, виглядає привабливо, бо дає змогу «викривати» людей і показувати їхні «справжні» наміри. Бурдьє, ймовірно, зробив найбільше для поширення такого аналізу. У популяризованій версії його концепції відмінностей наші смаки пов’язані із суспільним становищем. Наприклад, заможні та висококультурні стверджують, що їм подобається класична музика, лише для того, аби продемонструвати свою заможність. От тільки неправильно говорити, що їм щось «подобається», бо вони не зробили свідомого вибору, щоб їм щось сподобалося. Вони лише сліпо наслідують вподобання людей рівного своєму класу, тож їм подобається те, що здається природним, а «природне» диктується системою. З точки зору Бурдьє, може скластися враження, що будь-який смак існує лише для того, щоб показати належність до певної групи та відмежуватися від інших. Однак вважати, що нікому «насправді» не подобається музика, мистецтво чи автомобілі певного типу, доволі цинічно. У такому світі всі стають фальшивими, і ніхто не є справжнім, знають вони про це чи ні.

Гіпстерська культура початку ХХІ століття постійно отримувала такі закиди: трендсетери перейняли старі сигнали нижчої культури: татуювання, вуса, золоті годинники Casio та любов до бекону, і на основі них побудували нову культуру, так само як і основоположники романтизму свого часу зробили фолк-музику розвагою для еліти. Вульгарна сутність бейсболок, на думку Пола Фассела, в переосмисленні гіпстерів супроводжувалась неабиякою іронією, і саме ця самоіронія ускладнювала роботу їх критикам. Маркери статусу не лише втратили їхню матеріальну та культурну цінність, вони отримали вторинну цінність, що в даному випадку характеризувалася, навпаки, дешевизною, а трендсетери могли керувати нею на власний розсуд. Культура гіпстерів була надзвичайно самосвідомою, сповненою іронічних та самоіронічних висловлювань про моду минулого. Вона породила футболки з текстами на кшталт «я любив осінь ще цієї весни» або «я ненавидів гіпстерів ще до того, як це стало мейнстрімом».

Поколінню прихильників ідей Бурдьє судилося постійно вдаватися до самоаналізу. Андреа Гейльсков, яка поселилася у лісі, добрий цьому приклад:

Так, ми, безумовно, є частиною «руху за автентичність». Це може мене дещо бісити – адже ми хотіли втекти подалі від усього цього... Тенденції, яких ми дотримуємось, покликані надавати життю сенсу. Я багато працювала з поняттям автентичності, і коли була коучем, і коли викладала в університеті. Я добре розумію, як смішно та фальшиво ця нова мода на автентичність може виглядати збоку. Вона просто перетворюється в нову форму споживання, у привабливий спосіб життя, який можна купити, щоб справляти більш приємне враження.

У сцені з документального фільму «Соціологія як бойове мистецтво» (Sociology is a Martial Art), присвяченому Бурдьє, вченого впізнає перехожа і каже йому, що його робота змінила її життя. «Я думала, що я вільна, але вільною не була», – говорить вона, усміхаючись. Озброївшись думками Бурдьє чи Веблена, ми можемо і себе, і будь-кого іншого звинуватити, що джаз нам подобається тільки тому, що ми виросли в освіченому середньому класі білих, або що кататися на лижах манівцями хтось звик лише через те, що належить до норвезької еліти, представники якої всіма діями повинні сигналізувати, що вони і так достатньо успішні, аби могти дозволити собі витратити більше часу на розслаблене катання і заразом дистанціювати себе від тих, хто щодуху мчить з пульсометром по трасі, аби продемонструвати свій конкурентний інстинкт». Але як надовго нас вистачить? Розглядаючи всі наші вподобання та поведінку як сигнали, ми немов уникаємо розмов про справжній сенс того, що робимо. У такий спосіб ми можемо дистанціюватися від своїх реальних дій. Андреа Гейльсков каже:

Я думаю, ми є частиною того явища, яке надзвичайно малому кластеру західних освічених людей дуже подобається ненавидіти чи любити. Я багато років працювала викладачем, але коли почала читати лекції про наш радикальний життєвий вибір, то відчула те, чого раніше ніколи не знала. Невеликий відсоток аудиторії шалено нервується і починає ставити мені провокативні запитання. Спершу мене це дуже бентежило. Як наш особистий вибір може викликати такі сильні емоції в інших?

Можливо, часткове пояснення слід шукати у слові «лише», яке явно і неявно фігурує в схожих викриттях: «Вони роблять це лише тому, що...», чим ми звинувачуємо інших у їх фальшивості – смертному гріху сучасності. Але не варто виключати можливість, що гіпстерський будиночок у лісі виражає одночасно і привілейоване становище, і щире бажання усамітнитися з природою. Як і те, що багатії їдять «корисні» картопляні чипси і тому, що їм це подобається, і тому, що турбота про здоров’я є однією з характеристик їхнього класу. Якщо ми спробуємо подивитися ширше очевидного протистояння між автентичним і фальшивим, можливо, у нас виникнуть і цікавіші запитання. Наприклад, як природа може постраждати від того, що її поціновувач Зак Кляйн переробляє старий сарай в будиночок. У вторинному використанні немає нічого поганого, проте питання в тому, наскільки ця переробка є екологічною, включаючи те, що матеріали транспортувалися за багато миль від заводу, де вони були очищені та хімічно оброблені, перш ніж дісталися будівельного майданчика серед лісу.

Оброблена сировина

Ви, мабуть, пам’ятаєте вже згадану тут історію з Китаю, яка у 2012 році розлетілася в інтернет-виданнях та на телеканалах по всьому світу. У судовому рішенні Чжан Фену була призначена компенсація від дружини у розмірі 75 000 доларів США. Вони одружилися після двох років стосунків та палкого кохання, жили разом щасливо, аж поки не народилася дитина. Чоловік був шокований зовнішністю немовляти, яке назвав «жахливо потворним», звинувачуючи дружину у невірності. Щоб очиститися від неприємної слави, вона зізналася, що витратила 100 000 доларів на косметичні операції в Південній Кореї, і показала фотографії, як вона виглядала перед хірургічним втручанням. Чоловік у відповідь подав до суду на жінку з причини одруження за брехливих передумов, і закон був на його боці.

Новину ілюстрували світлинами дружини до та після операцій. На першій вона з вузькими очима, напіввідкритим ротом, нерівними зубами, на іншій – з великими очима лані та ляльковим ротиком. Серед коментарів були гнівні висловлювання про безсердечного чоловіка та бідолашну дитину, хоча багато хто також вважав, що чоловік мав право на таку реакцію. У будь-якому разі в цій історії, здається, обманювала не лише жінка з фальшивою зовнішністю. Деякі інтернет-видання намагалися верифікувати інформацію і виявили, що скоріш за все це був просто переказ давньої справи, яка вперше була опублікована у 2004 році в ряді видань, зокрема і в «Los Angeles Times», де журналіст, своєю чергою, посилався на китайську газету як джерело. Представники сайту hotscams.com спробували розібратися, звідки надійшла ця новина 2004 року, але жодних підтверджень косметичної хірургії не знайшли.

Важко зрозуміти, наскільки правдива ця історія, але всі однозначно погоджуються, що вона є доволі показовою. Настільки, що її аж відкопали і представили новиною, коли минуло вісім років після першої згадки. Ймовірно, що вона дещо гіперболізовано зображує цілком реальні проблеми, чи як описував своє мистецтво Пабло Пікассо: «Брехня, яка розповідає правду». У Південній Кореї опитування 2009 року показало, що 1 з 5 жінок у Сеулі зробила косметичну операцію. Хірургічна краса там вважається інструментом для здобуття кар’єри на рівні з освітою та харизмою, а їхній ідеал краси – це «європейський» розріз очей і акцент на них, світла шкіра та маленьке підборіддя. Але навіть у Кореї постає питання, наскільки такі операції можна вважати обманом: Ю-Мі, міс Корея 2012, звинуватили у нечесній перемозі завдяки хірургічним втручанням, які вона перенесла. У відповідь дівчина заявила: «я ніколи не стверджувала, що народилася такою», і титул зберігся за нею.

Одна з причин, чому косметична хірургія так провокує наші індикатори моральності, – тому що об’єктом маніпуляцій, які ми звикли у формі дизайну продукції та маркетингу сприймати нормально, стає людське тіло. Ми вже знаємо, що всі елементи зовнішнього світу можуть виявитися фальшивими, проте власне тіло хотіли б уберегти від зовнішнього втручання. Зрештою, всі сходяться на тому, що краса «йде зсередини», при цьому деякі вважають, що внутрішнім джерелом повин­на бути особистість, а інші в цьому випадку говорять радше про гени. У будь-якому разі, звертатися до хірурга задля штучного зовнішнього відображення тієї внутрішньої краси – обман. Це нівелює будь-яку віру в певний культурний ідеал, особливо якщо хірургічна робота настільки якісна, що ми більше не можемо відрізнити справжнє від фальшивого, як у історії про обманутого китайця. У нашому уявленні людське тіло, подібно до золота і природи, має бути запорукою оригіналу. Але ми живемо в часи, коли стає все важче зрозуміти, чи фізичні особливості у людей від народження, чи є лише копіями зі списку ідеальних форм носа, запропонованих хірургами.

У статті з журналу «New York Magazine» 2008 року, що описує найновіші тенденції пластичної хірургії, один із пунктів говорить про те, що на зміну популярності «носа Даймонда» прийшов так званий «ніс Розенберга» – обидві назви походять від прізвищ пластичних хірургів, чиї моделі форм носа набули слави. Риси людського обличчя стали феноменом моди. Хоча раніше в моді були натягнуті обличчя, які виглядали доволі штучно, проте надавали статусності, тепер на зміну їм прийшло так зване нове нове обличчя (The New New Face) – воно характеризується більш природними дитячими рисами, для створення яких вимагається ще більше зусиль. Тепер не тільки шкіра, підтягуються також й м’язи, а щоб відтворювати дитячі риси, обличчя моделюється ледь не «з нуля». Тіло ж повинно залишатися сухим і рельєфним, як результат довгих років занять павер-йогою.

Ми досі вважаємо, пластична хірургія – це забаганки американських багатіїв, серед них такі як Демі Мур чи Мадонна, та амбіційних молодих азіаток. Але гендерна картина в процесі змін – у 2009 році я навіть брав інтерв’ю в адвоката з Нью-Йорка, який використовував ботокс на лобі, щоб позбутися зморшок і таким чином виглядати більш переконливо у суді. З першого погляду це годі й помітити. Щороку народжуються тисячі дітей, яким судилося все своє дитинство провести в товстих окулярах, навіть якщо жоден з їхніх батьків не носить окулярів чи лінз. Незважаючи на те, що серед норвежців мало хто вдавався до хірургічних втручань південнокорейського формату, лазерна корекція зору набула значного поширення. Напевно, багато людей стверджуватимуть, що роблять це з практичних міркувань, але, ймовірно, ми йдемо на такі кроки також у цілях приховати наші природні недосконалості. Я сам зробив лазерну корекцію зору і досі сумніваюся, що виробники лінз та клініки, які займаються лазерним втручанням, мали б такий же надійний дохід, якби окуляри в певній мірі досі не асоціювалися б з офісними щурами та образливими прізвиськами.

Потрібно не так багато фантазії, аби знайти зв’язок між пластичною хірургією та сучасною індустрією краси. Можливо, це одна з причин того, чому історія про китайське розлучення так довго була в засобах масової інформації та на вустах. Читачі чи щонайменше редактори відчувають, що ця проблематика нам близька. То наскільки нам дозволено вдосконалити себе, перш ніж це розглядатиметься як обман? Більшість людей, схоже, погоджуються, що між естетичною хірургією та звичайною декоративною косметикою різниця є. Можливо, тому, що макіяж, окрім фінансових вкладень, все-таки поки вимагає й певних особистих зусиль? Ну і, якщо чесно, то макіяж зазвичай помітний всім? Але чим же хірургічна корекція зовнішності насправді відрізняється від усіх інших косметичних покращень, до яких ми вдаємося? Мало хто сприйматиме окуляри чи ліки, що розріджують кров, за обман, хоча й вони не є природними допоміжними засобами. А як щодо брекетів та інших способів вирівнювання зубів: чому вони не завжди сприймаються на дорослих, хоча на дітях вважаються абсолютно нормальними?

Девізом у колах технократів є «Технологія – це назва допоміжних засобів, які ще поки не працюють». Нові технології, на кшталт косметичної хірургії, можуть викликати підозри, тоді як старі технології здаються природними. Гарвардське дослідження 2011 року показало, що жінки, як правило, сприймаються більш компетентними та надійними, якщо вони більше уваги приділяють макіяжу та одягу. Економіст Девід Гамермеш у «New York Times» дав коментар, що макіяж виглядає більш «соціально надійним». Якщо він має на увазі, що це більше властиво людям, то така заява вказує на простий факт: зустріти жінку без макіяжу у професійних колахСША доволі незвично. У цьому сенсі косметична хірургія, можливо, й здається більш кардинальними засобами, проте не несе в собі якоїсь нової чи неприродної тенденції. Нормально, що люди одягаються і виглядають по-різному, подобається вам це чи ні. Як сказав філософ Деніел Деннет: «Одяг є частиною розширеного фенотипу Homo Sapiens, що існує практично у всіх виявах. Ілюстрована книга зоології містить не більше зображень оголеного Homo Sapiens, як Ursus arctos – тобто бурого ведмедя – на велосипеді у костюмі клоуна».

Втрачений світ

Сьогодні виглядає на те, що криза, яку пережило мистецтво живопису після появи фотографії, тільки збагатила його. Художники знайшли нові способи зображення реальності: імпресіонізм, експресіонізм, кубізм та абстрактне мистецтво дали нам абсолютно новий простір естетичного вираження. Сьогодні традиційній фотографії кидають виклик нові технології, які, схоже, не так спадкоємці, як паразити. Програми цифрової обробки зображень здатні накладати зображення одні на одних та змінювати кольори, вміст та деталі настільки витончено, що неозброєним оком годі й помітити. Фотографії фотомоделей регулярно обробляють у фотошопі: талія зменшується, сідниці округлюються, а ноги стають довшими.

Через досягнення косметичної хірургії ми тепер читаємо оригінали через копії. Це підтекст багатьох критичних закидів проти індустрії моди: ми настільки звикли до цифрових маніпуляцій, що тепер прагнемо мати такий самий вигляд, як на оброблених фото. І це нам постійно нагадує про те, що працювати над тілом і формами значно важче, ніж з пікселями, та й результат не завжди такий втішний. Ми постійно балансуємо між реальним світом та світом, яким ми його представляємо, а сьогодні тенденція веде до того, що провалля між цими двома світами стає ще більшим.

Справжній скандал виникає лише тоді, коли вряди-годи в зображеннях новин викривають фейк, наприклад, коли «Los Angeles Times» у 2003 році на першій шпальті надрукувала вражаюче зображення: британський солдат зі зброєю попереджувально махає рукою іракцеві з дитиною на руках. Виявилося, що фотокореспондент Браян Волскі з 20-річним стажем роботи наклав одне на інше два різних зображення, щоб «зробити композицію кращою». Його було звільнено. Коли в 2006 році виявили, що фотограф Аднан Гаджі додав трохи диму, аби ліванські бомби на фото виглядали більш драматично, інформаційне агентство «Reuters» видалило майже тисячу його фотографій зі своїх фотобанків.

Ці приклади привертають багато уваги, але, можливо, відвертають її від чогось ще жахливішого. У світових інтернет-виданнях, у рекламі та брошурах тепер все частіше використовуються зображення, які не піддавалися цифровому редагуванню, просто тому, що жодного стосунку до справжніх фото на камеру вони не мають. Цифрові технології, які ми знаємо з кіноіндустрії, зараз застосовують для створення «картинок» безпосередньо комп’ютерами «з нуля». У статті журналу «Wired» від 2013 року демонструються зображення інструментів, фотоапаратів, автомобілів, спортивних костюмів – усі вони створені штучно в програмі Keyshot, і жодне з них не відрізняється від справжніх фотографій тих же речей. Цифрова обробка зображень, яка раніше паразитувала на фотографіях, зроблених на реальні камери, стала незалежним механізмом.

Коли виробники вирішують створювати цифрові версії, або ж 3D-зображення, а не наймати фотографа, то насамперед тому, що цифрові модулі зображення набагато легше адаптувати. Так само, як автонастроювання має великі практичні переваги для студій звукозапису, дизайнерам не треба працювати з небажаними бліками чи відбитками пальців на штучно створеному зображенні смартфону, наприклад. Сьогодні найбільший попит мають повністю цифрові зображення матових та глянцевих об’єктів. Через технічні обмеження поки ще складно створювати ідеальні зображення людей у цифровій версії. Коли світло потрапляє на нашу шкіру, воно не відбивається одразу, промені проникають під поверхню, де ці промені заломлюються, а тоді вже відбиваються назовні. Це одна з причин, чому м’які органічні матеріали важко відтворити, адже комп’ютерні програми повинні бути напрочуд розвиненими, аби створити достовірну ілюзію світлових ефектів. Проте вони поступово вдосконалюються. У статті «Wired» також продемонстровано зображення обличчя, половина якого створена цифровим методом, а половина – справжня фотографія. Мені важко було помітити різницю.

Зображення, створені комп’ютером, є одним із багатьох прикладів того, що ми все більше контактуємо з цифровою версією світу замість його реальної версії. Коли нам потрібна допомога, більше не обов’язково звертатися до іншої людини, можна знайти відповідь у пошуковиках, тож ми переписуємося з роботами. Якщо ми хочемо щось купити, то робимо це онлайн. Коли збираємося слухати музику, то шукаємо в інтернеті, а не вставляємо компакт-диск. Ну а для маркетологів цільовою аудиторією тепер може бути ціле покоління. Такою була тема презентації рекламного агентства «JWT» на фестивалі інновацій «SXSW» у 2013 році. Компанія провела опитування, яке показало, що люди віком до 34 років були більше за старше покоління зацікавлені у колекціонуванні старих предметів на кшталт програвачів та друкарських машинок, у них були сильніші почуття до паперових книг і журналів, і вони більше вірили, що «подряпини та сліди надають речам унікальності».

Не так давно об’єкти оцінювали насамперед за їхньою якістю, байдуже, старі вони чи нові. В кінці XIX століття люди почали цікавитися антикваріатом, приблизно тоді ж було налагоджено масове виробництво товарів. Так само як картини переосмислили через фотографію, старі речі ручної роботи набули більшої цінності, а сліди та подряпини виконували ту саму функцію автентифікації, що й підписи на картинах та сліди реставрації. Це називається красивим словом «патина». Один із прикладів нових традицій аристократів – надавати перевагу зношеним перським килимам, а не новим, з тих самих міркувань стіл скатертиною вже не накривають – так ніхто не побачить, який він насправді давній. Однак, як і у багатьох інших випадках, коли є прагнення довести автентичність, головне – оточити себе тим середовищем, яке розділяє ці смаки. У Тегерані, наприклад, все інакше, там надають перевагу новим вишуканим копіям меблів прадавнього стилю, а не старовинним оригіналам.

Патину також можна підробити, як і все інше. У 1970-х роках майстер на ім’я Арман ЛаМонтань вирішив обманути кураторів музею, створивши власний екземпляр «крісла XVIII століття». Він змайстрував стілець, обпалив його, зробив насічки, наніс кілька шарів фарби і знову витер їх, а також штучно зістарив крісло, вимочивши його у ванні з сіллю та димі. Коли через деякий час на ринку крісло придбав музей Генрі Форда за 9000 доларів, творець зробив тріумфальне самовикриття. Проте його робота була виконана настільки досконало, що в це ніхто не повірив. Врешті-решт, стілець відправили на рентгенівську експертизу і виявилося, що всередині стільця залишилися сліди сучасних інструментів, які ЛаМонтань залишив навмисне, просто як доказ того, що це творіння його рук, а стілець – справжній підроблений антикваріат.

Фальшива патина здобула особливу популярність в епоху піку розвитку цифрових технологій. За допомогою Tumblr, Instagram та інших фотододатків усе більше людей можуть ділитися щоденними фотографіями, зробленими на чудові мобільні камери. За цими додатками стоїть безліч сервісів, які можуть переробляти мобільні світлини так, аби ті виглядали по-старомодному: додати віньєтку, зробити часткове розмиття, надати кольорам ефекту вицвілості. Ці фальшиві першотвори наштовхують на думку, що ми дуже сильно ностальгуємо за фотографіями минулого, адже за останні 20 років аматорська фотографія набула приголомшливого розвитку. Але існують й більш тонкі й неочевидні приклади цифрових імітацій аналога. Один з таких прикладів ми бачимо чи не щодня на картинках і у фільмах, навіть не замислюючись про це. Принаймні не замислювався ніхто, аж поки режисер Дж. Дж. Абрамс не зняв свій перший фільм «Зоряний шлях» у 2009 році.

Глядачі звикли бачити, як на екрані літають гігантські космічні кораблі, а сліпучі елементи на корпусах наповнювали простір світлом і давали бліки в об’єктивах камери. Але в фільмах Абрамса камери засліплювали не лише ракетні двигуни та зірки – навіть вогники на панелі управління всередині диспетчерської надсилали на екран мерехтливі промені світла. Затяті фанати «Зоряного шляху» та інші шанувальники науково-фантастичного жанру критикували фільм за його світлові ефекти, а рецензент журналу «Atlantic Magazine» Крістофер Орр описав другий фільм як «Експеримент, наскільки глядачі здатні терпіти відблиски лінз. У 3D ефекті всі ці бліки діють на нейрони очей, складається враження, немов на шосе їде зустрічне авто з увімкнутим дальнім світлом».

Протягом усіх років, починаючи із зародження фотографії, інженери працювали над усуненням спотворень та бліків у об’єктивах. Завдяки спеціальній обробці поверхонь сьогодні професійні лінзи забезпечують чітке зображення навіть при складному освітленні. Проте сучасні фільми та серіали мають ще більше бліків, ніж будь-коли. Чому ж саме такі футуристичні фільми, як «Зоряний шлях», мають найбільше цих давніх хиб? Пояснення криється у використанні режисерами так званого «ефекту кокосового горіха»: раніше, аби імітувати стукіт конячих копит у фільмах, брали дві половинки кокосового горіха, і стукотіли ними одна об одну. З розвитком технологій стало можливим відтворювати більш реалістичні звуки копит коней у різних середовищах. Однак глядачі до того моменту вже настільки звикли до кокосів, що справжні звуки звучали для них дивно, порушуючи створену фільмом ілюзію більше, ніж штучні.

За всю історію розвитку кіно і телебачення ми настільки звикли до світлових бліків, що тепер не помічаємо їх на свідомому рівні. Але підсвідомість пов’язує їх з якимись конкретними враженнями. Найбільш «справжні» жанри, на кшталт документальних фільмів, реаліті-шоу та аматорських відео, традиційно мали найнижчу вартість виробництва та найдешевше обладнання, тому ми сприймаємо недоліки зображення як ознаку того, що воно є ближчим до реальності. Починаючи з 90-х років застосовувати цей психологічний ефект стало популярно в тих випадках, коли виникала гостра потреба скоротити межу між уявою та відчуттям реальності: прикладами тут служать науково-фантастичні телесеріали «Вавилон 5», «Зоряний крейсер Галактика» та «Світлячок». Під час зйомок режисери використовували портативні камери, вони навмисно збивали фокус, перш ніж піймати персонажа, або створювали враження, немов не можуть повністю відстежити камерою рух космічного корабля, так часто виходило на аматорських відеороликах авіакатастроф. І, звичайно ж, бліки нікуди не ділися.

Така естетика справляла переконливе враження у фільмах та серіалах, але в комп’ютерних іграх штучність цих ефектів була більш помітною. Хоча їхні цифрові всесвіти ніколи не бачили ні аналогових, ні цифрових камер, світлові дефекти додавалися за замовчуванням: кожного разу, як з’являлося сонце, на екрані виблискували безліч незвичних бліків. Навіть у сфері фотографії, де боротьба з бліками тривала понад сто років, тепер стало популярним додавати їх у цифрових програмах при обробці зображення – саме для того, щоб уникнути певного постановочного відчуття ідеальності, задля якого фотошоп й був спершу створений.

Коли бліки з фільму «Зоряний шлях» з’явилися на екранах кінотеатрів, медіа обурювалися, писавши, що режисер Абрамс натиснув «додати» біля опції відблиску об’єктива у цифровому редакторі. Глядачам не подобалося, що їхню підсвідомість хотіли обманути дешевими трюками, тож відповіли вони контрударом: сатиричними мемами та відео з доведеними до крайнощів бліковими ефектами. Обурення та заклики до моральності, безумовно, були справжніми мотивами деяких глядачів, але для інших також було важливо продемонструвати власну компетентність і розуміння кіноіндустрії – як по-іншому пояснити пихатість, з якою вони так запекло критикували явище, яке ще донедавна не помічали й взагалі не знали про нього.

Коли самого Абрамса попросили пояснити таку кількість бліків, він зізнався, що, можливо, трохи переборщив. Але також він розповів і неочікувану річ: виявляється, всі ті бліки не були цифровим обманом. Режисер найняв помічників із потужними прожекторами, які світили ними довкола камер, направляючи їх під час зйомок на об’єкти на задньому плані, аби «створити відчуття, що за кадром щось постійно відбувається». Було зроблено багато спроб і помилок, щоб з’ясувати, які ракурси та переміщення давали найкращі блікові ефекти, і все це було зроблено на камеру. Те, що раніше було помилкою, згодом хитрою навмисне створеною ілюзією, а потім технічним прийомом, тепер стало окремим видом мистецтва.

Необхідність додавати до цифрових анімацій аналогові ефекти відображається і у сюжеті фільму. Науково-фантастичний жанр часто приваблює знайомством з експериментами та технологіями. Але у всіх найбільш драматичних сценах фільму «Зоряний шлях у темряву» героям доводиться бігти космічними кораблями, устаткованими різноманітною фантастичною технікою та панелями автоматичного управління, аби десь в його кінці потягнути важіль ручного керування. Або вони колотять вручну по якомусь механізму, ніби це має його полагодити. Таке враження, що справжнє напруження та емоції можна викликати лише механічною силою. Отже, головні герої всесвіту «Зоряний шлях», Спок і капітан Кірк, також представляють дві протилежності – раціональну точність та імпульсивні помилки – і їх з таким же успіхом можна було б назвати так: перший помічник Цифровий та капітан Аналоговий. Спок тримає все під контролем, а імпульсивний Кірк викликає емоції глядачів і надає історії несподіваного повороту. Схоже на те, що цифрові технології дадуть нам можливість отримати фантастичне бачення майбутнього, проте аби зачепити наші емоції, без старих механічних ефектів не обійтися. Можливо, такі ефекти й фальшиві, але вони створюють відчуття справжності того, що ми бачимо.

Ньютон по той бік екрана

То що ж ми маємо: мало хто волів би відмовитися від практичних аспектів нашого цифрового повсякденного життя, але й від фізичних відчуттів відмовлятися не хочемо, тому виникла комп’ютерна реальність, яка багато в чому імітує фізичну. Дійсність – це певною мірою щось уже досліджене, і нам доводиться пристосовуватися до її правил. Чому предмети падають на землю; як принцип штанги може навчити нас; в якому місці стискати пальці у дверях найболючіше; чому великі предмети, вдаряючись, видають один звук, а дрібні зовсім інший? Культура набуває формату того, що нас оточує, і не випадково слово «маленький» має кілька коротких голосних поміж приголосними, які немов розрізають звук на малі частини, а м’який знак додає звучанню м’якості, тоді як у слові «дужий» наголос робиться на довге «у», підкреслене дзвінким шиплячим «ж», яке за бажанням можна розтягувати вічно.

Здебільшого ми настільки до цього звикли, що навіть не замислюємося. Але при переході до цифрової ери починаємо звертати увагу на такі інтуїтивні особливості зовнішнього світу. Сенсорні екрани роками зображувалися у науково-фантастичних фільмах, і тепер вони стали реальністю: замість старих вимикачів та кнопок у нас є інструменти, які живуть в окремому електронному всесвіті, які не реагують на натискання чи інші механічні дії, проте сприймають наші легкі дотики. Можна було би подумати, що це відчинило двері в новий і невідомий нам світ, де можна керувати своїми девайсами такими способами, які раніше були геть немислимими.

Натомість сталося навпаки. Сенсорні екрани дали змогу розпочати масштабне дослідження з програмування пристроїв, аби відродити старі способи фізичних обчислень, через які ми могли б взаємодіяти з ними. Коли з’явилися перші сенсорні екрани, віртуальні кнопки часто видавали невеликі звуки при натисканні, ніби хотіли запевнити користувача, що вони такі ж надійні, як і їхні механічні попередники. Зрештою звукові ефекти отримали подальший розвиток, вони більше не схожі на попередні, але, здавалося, повернулися ще далі у часі. Невеликий цифровий повзунок, яким ви рухаєте праворуч, щоб розблокувати телефон, звучить немов підпружинений маленький металевий важіль. Цей звук сповіщає, що пристрій розблоковано. Вібрацію в телефонах також слід сприймати як продовження мелодії дзвінка, ніби цей звук все ще йде від великого дзвона, по якому б’ють молотком. Переважна більшість звуків, які ви чуєте під час взаємодії з програмами на смартфоні, імітують звуки реального світу. Виробники створюють звукозаписи, стукаючи шматками металу, крутячи в мисці м’яча і таке інше, а потім звукотехніки обробляють їх, аби висота тональності узгоджувалася з величиною та вагою предмета, який ви тримаєте в руках. Безнадійно старомодний спосіб, зате дає очікуваний результат.

Інші механізми ще складніші. Документи на екрані, наприклад, гортаються сповільнено, коли ви перемотуєте їх то вгору, то донизу рухами пальців. Створюється враження, немов вони закріплені до валу з певною вагою, що дає змогу відмотувати їх і підтягувати назад. Якщо ви натягнете сторінку донизу і різко відпустите, документ прогортається до початкової позначки. Жоден із цих механізмів не має нічого спільного з цифровою основою, цю анімацію додають уже пізніше. Такі ефекти займають обчислювальну потужність і сповільнюють роботу. Особливо коли йдеться про маленькі віконця та панелі, які мають збільшуватися і розгортатися на весь екран, адже у них є і тіні, щоб слідкувати за переміщенням на «робочому столі». Та й сама концепція «робочого столу» настільки вкорінилася, що подекуди ми й забуваємо, що це метафора.

Замість того, щоб користати з усіх переваг цифрових технологій, ми витратили значну частину їхньої потужності на те, щоб зробити їх схожими на звичні старі технології. Перші машини, що з’явилися у 1960-х роках, чесно демонстрували свою цифрову природу – їх доводилося програмувати на перфокартах чи вводити загадкові коди. Ми досі пам’ятаємо чорні екрани із зеленим текстом 1980-х років як типове відображення даних. Але з використанням віконець, курсора мишки та робочого столу комп’ютер почав немов під прикриттям видавати себе за щось таке, чим ніколи не був. Ми змогли «вирізати файли» і «поміщати їх у папки». Сьогодні, сидячи перед сенсорним інтерфейсом iPad, ми як ніколи далекі від цифрових буднів. Ми поводимось так, ніби тримаємо в руках маленьку коробочку, повну магічних об’єктів, керувати якими можна певними жестовими маніпуляціями, схожими на правила поводження з коренем мандрагори.

Водночас стало як ніколи зрозуміло, що світ, з яким ми пов’язані, є цифровим і відрізаним від нас. Машини все частіше стають «чорними скриньками», повними невідомості. Інтуїтивно зрозумілий інтерфейс та принципи керування віддаляють нас від розуміння, як насправді все функціонує всередині приладів. Світ подається нам доступним, але як тільки рухи по екрану перестають видавати очікувані результати, ми починаємо задумуватися, що нічогісінько не знаємо про те, що діється по той бік. Машина зупиняється, все застигає, а у нас немає навіть гвинтів чи важелів, які можна застосувати, щоб відновити роботу. Нам залишається лише перезавантажити пристрій і сподіватися, що це допоможе. Можливо, треба просто звикнути, а наступним поколінням не доведеться жити з цим парадоксом.

Запуск нової операційної системи Apple ios7 у 2013 році став поворотним моментом, оскільки компанія, яка привчила користувачів до сенсорного екрана, тепер відійшла від так званого скевоморфного дизайну, тобто коли об’єкти мали такий вигляд, немов вони зроблені з фізичних матеріалів, на кшталт паперу чи шкіри. Спершу програмки своїм виглядом нагадували реальні блокноти чи календарі, щоб користувачі поступово звикали до цифрового світу та прадигми дотику до нього. Коли всі навчилися клікати та гортати, настав час рухатися далі. Віцепрезидент підрозділу дизайну корпорації Apple Джоні Айв зробив новий інтерфейс повністю пласким, бо, як писав журналіст Джон Кутсьєр: «Для дизайнера, який все своє життя та кар’єру прибирав зайві деталі та спрощував, є щось нечесне у скевоморфічному дизайні. Це брехня… у вашому iPhone немає дерева, немає шкіри мертвої тварини, немає паперу та наліпок, які можна було б відірвати».

Однак прибрали лише найочевиднішу брехню. Незважаючи на те, що текстура більше не імітує фізичний світ, фізичні закони все ще діють у тому сенсі, що об’єкти поводяться так, ніби ви дійсно їх переміщуєте і тягнете. Чи станемо ми колись настільки близькими з цифровим світом, що зможемо від цього відмовитися і перейдемо, наприклад, до керування просто силою думки, покаже час. Принаймні наш мозок достатньо гнучкий, щоб звикнути до інтуїтивного поводження із законами, які не схожі на земні закони фізики. Астронавти використовують комп’ютерне моделювання, аби ознайомитися з позаземними фізичними законами перед тим, як летіти в космос. А досвідчені гравці комп’ютерних ігор, таких як Portal, де можна застрибнути в телепортаційну діру та впасти вгору, знають, що звикнути можна до всіх фізичних маневрів, навіть до таких, від яких волосся в Ньютона стало б дибки.

Проте навіть у цифрових буднях ми все ще є аналоговими істотами, і навіть у майбутньому, коли комп’ютери зможуть підключатися просто до кори головного мозку, ми все ще розумітимемо цей світ як щось, що можна натиснути і перенести, відчути на дотик. Коли йдеться про емоції, ми також повертаємося до фізичних відчуттів: нас щось зворушує, заторкує, всередині стає гаряче і холодно. Мабуть, нам не судилося повністю відірватися від реального світу і припинити його копіювати.

Дата-моргана, або цифровий міраж

У 2012 році відеоролик під назвою «Справжня угода» (The Real Deal) викликав ажіотаж у Великій Британії. В ньому чоловік у сорочці та краватці їде вулицями темного та стерильно чистого міста, усе анімовано у стилі комп’ютерної гри, а голос оповідача тим часом скаржиться, що він не відчуває себе «живим». «Якщо ти хочеш чогось справжнього, то повинен знати, де шукати», – каже голос, коли головний герой під’їжджає і відчиняє двері відокремленого гаража у пошарпаному мікрорайоні. Вуаля – приміщення повне справжніх речей, які, очевидно, є предметами незаконної торгівлі антикваріатом. Стеля повна старомодних лампочок. Бюсти, дрібнички та книги заповнили полиці, на задньому плані видно скелет коня, а за письмовим столом сидить чоловік у куртці з багатьма заклепками і насолоджується своїм гамбургером – ймовірно, в цьому ідеальному цифровому місті жир та вуглеводи також заборонені.

Після того, як головний герой кладе на стіл сумку, ймовірно, повну готівки, він йде в самий кінець гаража і зриває тканину, під якою ховався автомобіль – червона Toyota GT86. Ще до того, як він вигукне «Ось що я називаю справжнім!», глядач розуміє, що ця модель автомобіля є об’єктом реклами. Чоловік мчить в авто і відчуває себе настільки реальним, що в нього аж мурашки по шкірі. Згодом за ним женуться «вартові емоцій», але головний герой відривається від них і залишає за собою хмару пікселів на кожному повороті, а тоді врешті-решт пробивається крізь цифрову стіну з написом «кінець світу», і ми бачимо, як він зникає в реальному світі по той бік, віддаляючись мальовничою дорогою сільської місцевості.

Очевидно, творці реклами очікували, що сучасний покупець автомобіля ототожнюватиме себе з головним героєм, який живе у цифровому безликому світі, де все контролюється і підтримується в порядку. І кожен мріє про такий об’єкт, який може допомогти пробити стіну і вирватися у реальний світ, по той бік усіх пікселів та цифрових пристроїв. Toyota явно не очікувала втручання британської рекламної комісії, яка заборонила рекламу через заклики тої до «безвідповідальної поведінки за кермом», яка створила багато аварійних ситуацій в цифровому місті. Компанія також не передбачала, якою вигідною для них стане ця заборона: цільовій групі годі було отримати краще підтвердження того, в якому надмірно контрольованому суспільстві вони живуть. Цю справу стали висвітлювати газети та автомобільні журнали, ефективність рекламного ролика і в грошовому еквіваленті була виграшною для компанії, і йдеться про мільйони. Дехто навіть запідозрив Toyota в тому, що компанія сама стоїть за позовами, які роздули скандальність справи.

Постановка сучасного життя у вигляді комп’ютерної гри пробуджує принаймні декілька емоційних переживань водночас. По-перше, ми згадуємо, що «все життя – театр», і тут сценаристом є хтось інший, не ми. По-друге, занепокоєння, яке людство знає із часів промислової революції, коли виникло відчуття, що довкола одні копії, які є взаємозамінними продуктами масового виробництва. І на додачу ще й тривога, що все перейшло в цифровий світ. Сучасні споживачі за екранами можуть відчути себе ізольованими. Тепер дедалі менше людей платять готівкою, ніхто не пише паперових листів, ніхто не клеїть фотографії в альбоми, – все тепер відбувається через цифрові носії.

Можливо, ми перебуваємо на перехідному етапі, але, схоже, нам потрібно витрачати все більше ресурсів, аби зрозуміти, що зі всього потоку цифрової інформації є правдивим, а що ні: спам-фільтри постійно фільтрують листи, які надходять не від реальних людей, потрібно докласти зусиль, щоб зрозуміти, які статті та тексти є справжніми, а які є результатом машинного перекладу чи штучно згенеровані для того, щоб продати товар. Цікаві відеоролики на YouTube виявляються вірусними рекламними кампаніями, і вмить вони вже перестають здаватися такими дотепними. Чи рухаємось ми у світ, де для довіри місця все менше?

У 2004 році поштарка Кеті Кешвелл подала позов через травму, отриману на робочому місці, яка зробила її нездатною виконувати прості рухи: піднімати руки, стояти, ходити, нахилятися, тягнутися. І вона отримала компенсацію. У 2009 році вона знялася в американському телешоу «Справедлива ціна» («The Price is Right»), там вона витягувалася і навіть крутила хулахуп. У 2010 році вони з чоловіком були в круїзі, під час якого мали можливість катнутися по канатній дорозі, як у найкращих традиціях бойовиків. Їм було так весело, що вона навіть опублікувала фотографії у Facebook. У 2012 році ті фотографії та запис телешоу використовувалися в судовому процесі проти неї, жінку звинуватили у шахрайстві. Їй було нікуди діватися, всі добре бачили, що вона легко і весело могла виконувати ті рухи, на які, за її попередніми заявами, була вже не здатна.

На даний момент Кешвелл не єдина, яку таким чином спіймали на брехні. Невдалі заяви, незручні ситуації, маленька та велика брехня – тепер ніщо не зникає в історії, бо все, що сталося, може довго зберігатися для нащадків на цифрових носіях. Мер норвезького містечка Воґо, Руне Ойґард, не зміг уникнути скандалу у 2013 році, коли поліція підняла тексти переписки, які доводили, що в нього був роман із неповнолітньою дівчиною. Навіть генералу Девіду Петреусу, який, враховуючи, що він виконував обов’язки голови ЦРУ, міг би приховати всі сліди, не вдалося уникнути публічного викриття у 2012 році. Його електронна скринька стала доказом того, що він мав стосунки з Паулою Бродвелл, авторкою його біографії.

Усі дослідження вказують на те, що брехати стає легше, коли ми перебуваємо на безпечній відстані, тож тому легко дійти висновку, що інтернет та соціальні мережі роблять світ більш брехливим. Але цифрові медіа мають ще одну ознаку, яка перешкоджає нечесності: інформація зберігається і її стає легко перевірити. Найкращим каналом для брехунів та шахраїв досі є телефон. Коли ви розмовляєте з іншими по мобільнику, то перебуваєте на безпечній відстані, і якщо ніхто не записує розмову, то згодом ніхто й не зможе перевірити та довести, що було сказано насправді. Крім того, безперервний обмін фразами відкриває більше можливостей для маніпуляцій, бо шахрай може постійно оцінювати реакцію жертви та коригувати свої дії відповідно до цього. Навіть звичайна буденна брехня частіше звучить у телефонних розмовах – легше сказати «я в дорозі» по телефону, навіть не замислюючись, ніж надіслати ту ж брехню текстовим повідомленням, бо в другому випадку ми зіткнемося з власною нечесністю, сформульованою на екрані.

Джефф Генкок, дослідник брехні з Корнелльського університету, виявив, що люди менше брешуть, коли надсилають електронні листи один одному, ніж коли розмовляють віч-на-віч, ймовірно, тому, що ми добре знаємо, що електронні листи в будь-який момент можна знайти. В іншому проведеному опитуванні він помітив, що люди менше брешуть у своїх цифрових резюме на LinkedIn, ніж у тих, що на папері. Коли ми знаємо, що інформацію оцінюють незліченно багато критично налаштованих оглядачів, то стаємо обережнішими. Тож, можливо, цифрові інновації все-таки не настільки вже й страшні. Фахівці з шахрайства також стверджують, що найлегший спосіб – обдурити людей віч-на-віч. Либонь, нам варто більше потурбуватися про налаштування власних фільтрів проти спаму та вірусів у реальному житті. Загалом це лише підтверджує стереотип про комп’ютеризоване суспільство цифрових технологій. Реклама Toyota базується на переконанні, що люди асоцію­ють втрачений фізичний світ з більшими ризиками та непевністю. Це ціна, якою, на думку творців ролика, вони готові ризикнути, аби показати справжню індивідуальність. Принаймні доти, поки йдеться про такий безпечно зображений вияв індивідуальності.

Елементи в антикварній крамничці з реклами Toyota створені в цифровому вигляді для цифрового світу, проте дуже нагадують звичайну сучасну антикварну крамницю. Куртка з багатьма заклепками схожа на джинсові куртки, що продаються в норвезьких магазинах моди, поношені та із нашивками картинок різних рок-груп – ілюзія на період пікової популярності рок-музики, перероблена у масово доступний продукт. Важко сказати, чи правильно рекламники виявили і передали тугу західного суспільства за втраченим реальним світом, чи ця туга сама є ілюзією, яку підтримують задля збільшення продажів.

Все ж, мабуть, найбільшим парадоксом рекламного ролика Toyota є те, що в ньому як вихід із цифрової в’язниці рекламують сучасне авто, набите купою електроніки. Старий автомобіль на механічній коробці передач з гіршими характеристиками подарував би нам більш автентичний досвід кермування за значно нижчу ціну. Як і робота за монітором комп’ютера, їздити сучасним автомобілем – це життя в електронній бульбашці. Якщо ви спробуєте сильно крутнути кермо на великій швидкості, сучасний автомобіль просто проігнорує цей вибрик – це не дозволить нам помилитися і злетіти з дороги. Таким чином водії перестають вчитися на своїх помилках. Усі допоміжні системи роблять життя безпечнішим, проте погіршують наші навички водіння.

Але якщо технології віддаляють нас від автентичного, то що можна сказати про «науку» та «техніку» минулого? Хіба поширені тоді уявлення про драконів, привидів і богів не були таким самим ефективним буфером, який повинен був захищати людей від жорстокої реальності, і хіба не свідчать вони про людську схильність ідеалізувати світ відповідно до власних потреб? Однак нинішні хірургічні процедури, як правило, є більш гігієнічними та безпечними за маніпуляції з тілом давніх часів. Узяти лише такі популярні раніше експерименти з тілом, як подовження шиї чи трепанацію черепа – метод свердлити отвір у черепі, щоб отримати доступ до мозку для подальшого хірургічного втручання.

Важко уявити собі, що ми в змозі вмить відмовитися від прагнення автентичного способу життя та пошуку автентичних товарів. Ймовірно, ми й далі остерігатимемося блефу, обману та імітацій. Якщо вірити еволюційним психологам, то такі тенденції можуть бути вродженими. Маркетологи навчилися працювати з нашим вбудованим детектором брехні, і коли вони представляють свої товари більш автентичними, ніж у конкурентів, це ефективна форма маніпуляції почуттями нагадує заманювання дітей морозивом. Культура також повинна взяти на себе певну частину відповідальності: дорослішаючи, ми стикаємось із традиціями в мистецтві, праві та релігії, які твердять нам, що копія завжди не краща за оригінал, а матеріали та форми бувають більше та менше природними та цінними за інші.

Ми постійно намагаємось зрозуміти, наскільки правдивими є сигнали, і маємо бажання покарати тих, хто обманює. Так само, як горобці підозріло ставляться до тих, в кого на грудях великі плями, а купці минулого брали на зуб золоті монети, щоб перевірити матеріал. Але цінність сигналів сьогодні не вимірюється добрими генами чи дорогоцінними металами – все частіше вона залежить від культурних кодів, сформованих самими людьми – незалежно від того, виявляються вони у годинниках, меблях, звичках проводити дозвілля, пластиці носа чи в автомобілях. Чим складніше оцінити статус та цінність, тим менше ми можемо довіряти своїм відчуттям того, що є справжнім, а що фальшивим. Але це не означає, що ми перестаємо шукати копії. Навпаки, складається враження, що ми як ніколи готові платити за те, що відчувається справжнім. Кожний доказ правди, який купуємо, на мить постає ясним і сильним сигналом, вічною піснею на тлі фонового шуму, а тоді тон поступово перестає відрізнятися від решти какофонії, і наші пошуки тривають далі.

Може видатися, що культурні та технологічні інновації роблять світ все більш штучним і фальшивим, але чи дійсно це так, і якщо так, то наскільки така тенденція є негативною? Все, що спершу здається штучним і фальшивим, зазвичай рано чи пізно стає «природним», чи то фари автомобіля, чи взуття на високих підборах, чи сенсорні екрани. Чим далі ми віддаляємось від таких фізичних цінностей, як-от золото й срібло та необроблена сировина, тим важче стає визначити справж­ність та обман. Чим більше культурної складової в нашій продукції, тим важче дати визначення автентичності та сказати, чи дійсно якісь критерії все ще працюють. Хіба варто ганятися за дорогими унікальними годинниками, «передавати їх наступному поколінню», коли дешеві кварцові годинники чи швидкий погляд на екран мобільного телефону значно полегшують наше життя? Чи дійсно має значення марка автомобіля чи камери? Чи те, які звуки видає автомобіль і чи схожі вони на хижака? І чому взагалі ми повинні дозволяти культурно обумовленим «відчуттям» природного та автентичного визначати, де ми замовлятимемо каву?

Такі заперечення і запитання є цілком розумними, але розум конт­ролює вибір людини лише обмеженою мірою. Напевно, ми завжди зважатимемо на свій смак та речі, якими володіємо, як на показник нашої власної автентичності, доказ щирості та того, що ми оригінали, а не копії. Проте ідея час від часу зупинятися і критично задумуватися про власні уподобання та їх причини, звучить доволі розсудливо. Зреш­тою, критичне мислення – це один із найкращих сигналів статусу, який у нас є. І так само, як інтуїтивні імпульси, які легко можуть нас підвести, критичне мислення керується прагненням викрити обман. Зокрема і наш власний.

Кохання

Що говорити жінкам – Стратегічна багатозначність – Таємниця кохання – Майстерність чи маніпуляція – Міф про романтичне кохання – Шлюб та справжнє кохання – Індивідуалізм у коханні – Моногамія як земна кара – Робот, який кохав – Зрада та обман у коханні – Хімія почуттів – Статистичні уподобання – Окситоцин як приворот – Чому кохання робить нас сліпими – Таємні фантазії – Раціональність та індивідуальність – Дія феромонів – Відкриття Кушвіка – Дзеркальне відображення – Чого хоче інший? – Кохання і самообман

Одного зимового вечора 2013 року я вклав свою дворічну доньку у ліжко і заспівав для неї колискову. Потім зібрався, побажав на добраніч дружині і пішов зваблювати дам. На той час я перебував у стосунках з тією самою жінкою понад десять років і не надто пам’ятав, як взагалі фліртувати. Я повертався на ринг, як боксер після виходу на пенсію. З тим нюансом, що мене навряд чи можна назвати пенсіонером, адже такий статус передбачає довгу кар’єру. У моєму випадку це було більше схоже на повернення до згадок про невдачі минулого. Відчуття посилилося ще більше, коли я зайшов в інтернет, пошукати те місце, куди мені сказали прийти, паб «Bjørungs». Перше, що я знайшов, це ось такий відгук про заклад від користувача з ніком An H.:

На вихідних цей бар перетворюється в дороге пафосне місце, куди приходять альфа-самці з роздутими его кадрити тих (небагатьох) дамочок, що опинилися тут на своїх шпильках. Донжуани тут вже не в своєму розквіті, і, схоже, щоб це якось компенсувати, буянять ще більше... Атмосфера тут доволі задушлива і дивнувата, музика з колонок горланить нестерпно гучно і може зрівнятися в нестерпності хіба лиш з пікап-фразочками, що тут лунають. По дорозі до вбиральні то тут, то там з’являються пустотливі рученята. Словом, гасло Bjørungs – вийди сп’янілим і обмацаним!

І в цьому місці я мав вивчати благородне мистецтво флірту від гуру справи Еспена Кушвіка з компанії «Dating Adventure». Коли я увійшов у коричневий зал у стилі англійського пабу, Кушвік сидів за високим столом в одному з кутків разом з двома іншими молодиками, які, мабуть, шукали тієї ж мудрості, що я. Вони обоє мали рудувате волосся і невелику щетину, один був високий і худий, інший коренастий і мускулистий. Обидва видалися мені розумними хлопцями; вони сказали, що прагнуть навчитися «розмовляти з дівчатами».

Той нижчий з них, Ґейр, очевидно, заздалегідь прочитав теорію флірту. У мережі існує ряд форумів, де «мастаки пікапу» обговорюють, як краще закадрити дівчину і заманити її додому. Ґейр поділився, що радять включити в розмову метафори зі сексуальним підтекстом:

– Наприклад, коли говориш про те, що біля нічного клубу натовп, можна сказати щось типу: «Тіснувато, але я протиснуся!»

Кушвік трохи стримано кивнув під своєю реперною кепкою:

– Так, це називається швидким спокушанням, – сказав він, – але буде важкувато. Сам метод не такий вже й складний, просто аби правильно опанувати його, знадобляться роки. Про секс можна говорити навіть тоді, коли ви розповідаєте про шоколад, це правда. Але природно воно виходить тільки тоді, коли у вас достатньо впевненості.

Кушвік постійно згадував центральний елемент – упевненість. Якщо якесь слово й з’являлося в його лексиці частіше, то це справжність – цікаво, враховуючи, що переді мною той самий чоловік, інтерв’ю з яким вийшло в інтернет-виданні «Side3» під заголовком «Як обхитрити дівчат». За словами Кушвіка, впевненість у собі та справжність – дві основні риси, на які «западають дівчата», що стало третьою за частотою вживаності його фразою, яку він вимовляв своїм веселим брьонньойсундським діалектом. Перед вечором у Bjørungs раніше я зустрічався з ним на обіді, де він вводив мене в курс основних принципів пікапу. Замовивши після повноцінної розмови з офіціанткою какао, він розповів мені сучасну історію мистецтва флірту в Норвегії.

На початках більш ніж десятирічної кар’єри Кушвіка в цій сфері переважали методи швидкого спокушання і те, що він називає структурованою грою, або «метод маніпуляції». Такі підходи потрапили до Норвегії зі США, а пізніше набули ширшого розголосу завдяки бестселеру Ніла Штрауса «Гра» (The Game). Метод полягає у тому, щоб вивчити певний набір кроків, які необхідно виконувати, як у грі, і на які дівчина повин­на певним чином реагувати. Після реагування на один крок можна переходити до наступного, і так поки не наблизишся до того, щоб взяти номер телефону чи відвести дівчину додому.

– Результати такого методу очевидні, він працює, – сказав Кушвік, попиваючи какао. – Але він доволі цинічний, дуже не чесно і не круто, коли дівчина почуває себе обманутою. Сумління твоє також не надто задоволене, коли маніпулюєш ситуацією.

Сьогодні у Кушвіка значно солідніший арсенал, ніж просто флірт. На його думку, у прагненні чоловіків навчитися краще поводитися з жінками, мова зовсім не про жінок. Мова про те, щоб змінити життя на краще.

– Якщо у вас круте життя, жінки з’являться самі собою, так воно працює. Якщо ви доволі впевнені у собі, комфортно почуваєтеся у соціумі та випромінюєте бадьорість і завзяття, то це вже дуже й дуже приваблює. Набагато цікавіше працювати не суто над тим, щоб звабити даму, а над собою. Коли ми відійшли від маніпулятивних методів, результати були в рази кращими, до того ж не треба було нікого обманювати.

Від роз’яснень Кушвіка голова йде обертом. Ідеї часто нагадують зачароване коло. Ви стаєте привабливішими, здобувши впевненість у собі, а це автоматично приваблює жінок. А якщо ви нічого не робите, щоб звабити жінку, це додає вам привабливості, від чого випромінюється і впевненість. І тоді жінки з’являються самі собою.

Для мене та інших двох студентів в пабі того вечора поставала більш елементарна проблема. Справді, а що казати, коли підходиш до дівчини? Добре, мати впевненість та бути справжнім, але що говорити? Що подобається дівчатам?

– Взагалі не важливо, з чого почати, – каже Кушвік. – Просто підійди і привітайся, – додав він, киваючи на столик із трьома дівчатами.

Одна з найважливіших речей в таких курсах – це, либонь, мати авторитетного наставника, який в будь-який момент може звеліти тобі йти налагоджувати контакт з іншими. Так я роздумував собі, йдучи до дівчат. Спиною я відчув погляд Кушвіка та інших і відчув легке тремтіння в ногах, коли відкривав свого рота.

– Привіт, давайте вип’ємо, – почав я. – Як ваш вечір сьогодні?

Три погляди вп’ялилися у мене, дівчата не послали мене, а ввічливо відповіли. На вигляд їм було років двадцять із чимось, красиво одягнені у світлі тони, одна з них у чорному топі з відкритими плечима. Одна була білявою, одна чорнявою, а третя мала східну зовнішність. Я запитав, чи вони звідси, і вони відповіли, що мешкають в Осло, самі з одного району і знайомі зі семи років. «Добре, – подумав я. – Дружба – це нагода поговорити про почуття».

– Почуття – хороша тема, – говорив Кушвік. – Варто уникати розмов про роботу, краще направити спілкування на більш емоційні теми.

Я сказав, що гарно мати таку тривалу дружбу. Тоді згадав, що важливим є гумор, і докинув якийсь жарт про нерозлучних подруг, сам засміявся. Вони перезирнулися між собою. Я все-таки не втримався і запитав, чим вони займаються. Вони розповіли багато цікавого з медичної сфери, наприклад, про те, що під різними типами анестезії пацієнтам сняться різні сни. Але їм це могло бути не такцікаво, як мені, тому я спробував елегантно змінити тему. Розмова про вплив різних наркотиків на історію поп-музики не викликала у дівчат великого ентузіазму. Я помітив, що найсимпатичніша з них не сказала ні слова, інші дві були доволі приємні. Як і писалося в різних інтернет-статтях про мистецтво пікапу. Тоді я дорікнув собі, що категоризую людей. Коли я нарешті закінчив розмову і пішов від них, то почувався виснажено. Але на даному етапі пройшло все не так вже й погано. Ніхто не розгнівався, не послав мене.

Коли я повернувся до столика з хлопцями, Кушвік розкритикував мене за те, що я й не намагався доторкнутися до якоїсь з дівчат. Це необхідно робити одразу зі знайомства, аби встановити контакт. Я зробив ще одну спробу і підійшов до дівчини за барною стійкою, запитавши, чи ми бува не бачилися раніше. Її подруга закотила очі, але сама дівчина відповіла привітно, сказавши, що я міг бачити її на рекламному плакаті бухгалтерської фірми, де вона працює. Мене вразило, що компанія використовує фотографії своїх реальних співробітників, а не бере картинки красунь із фотостоків.

– Отже, ти модель! Не дивно, що обличчя здалося мені знайомим.

Подруга знову закотила очі. Я ввічливо усміхнувся і відійшов від них. До доторків цього разу також не дійшло.

Поки мене не було на місці, двоє інших хлопців розмовляли з дамами, які тільки недавно прийшли. Ґейр розповів, що йому вдалося зронити фразу зі сексуальним підтекстом. Коли в однієї з дівчат трішки задерлася спідниця, він сказав: «Стривай, не потрібно так одразу роздягатися».

– Добре, цим ти натякнув, що наміри твої більше, ніж просто дружні, – похвалив Кушвік.

Двоє моїх співучасників курсів були вже трохи виснажені після багатьох годин теорії від Кушвіка за два дні поспіль, і довгої ночі в місті напередодні, з практичним відпрацюванням. Але вони були мотивовані і налаштовані серйозно, слухали все, що Кушвік їм говорив, і постійно робили нові спроби зав’язати розмову з дівчатами. Пізніше Кушвік поділився, що тієї ночі Ґейр таки пішов додому з дівчиною.

– До нас звертаються і незаймані, які часто отримують досвід першого поцілунку на практичних заняттях нашого курсу, – сказав він.

Другий хлопець, Ларс, приїхав до Осло спеціально заради курсів і поселився в готелі. Він не був настільки налаштованим затягти дівчину в ліжко, а просто хотів випробувати себе та навчитися розмовляти з дівчатами, «не напиваючись при цьому до чортиків».

Я же сам пішов додому близько дванадцятої, задоволений двома своїми спробами. Я відчував себе інакше, ніж зазвичай, можливо, тому, що немов помолодшав на десять років, та й зрештою я спробував щось схоже на флірт. Знайомитися з людьми, яких я вже ніколи не побачу. Це заряджало. Можливо, я отримав те відчуття впевненості, про яке так багато говорив Кушвік. Або, може, просто випив трохи забагато пива. Тоді я подумав про те, наскільки фальшивим я повинен був почуватися. Хіба чесно – видавати себе за пікапера, не будучи таким? Але ще важливіше: якби я справді хотів закадрити якусь із дівчат і застосував для цього всі доступні в арсеналі методи, чи не відчув би я тоді себе шахраєм? Чи стало б мені легше, якщо я мав би альтернативу взагалі ні з ким не фліртувати? У «Bjørungs» вечірка тривала, і всі, напевно, забули, що я був там. У такому п’яному хаосі, мабуть, мало хто задумується про етичну сторону, проте багато хто шукає ту справжність. Чи то справжню привабливість, чи справжній інтерес, чи справжнє кохання. Погляди шукали один одного, обережні і не надто репліки кидалися в різні боки, вуха намагалися розчути відповіді крізь гучну музику, а мозок намагався зрозуміти, які мотиви та почуття ховаються за словами.

Привабливість невизначеності

Навряд чи у світі знайдеться щось загадковіше за почуття інших. Особливо коли йдеться про романтичні почуття. З перших спроб наблизитися до протилежної статі ми чимдуж намагаємося правильно інтерпретувати всі потенційні сигнали, мову обраниці, її одяг, жести. Ми стоїмо перед дзеркалом і обираємо, що вдягнути, думаючи про те, що казати, а що ні, куди її запросити, чи сорочка не надто вульгарна. Швидко з’являються аналогії з війною та іграми: яка наша стратегія, який хід буде вдалим? Чи захищатиметься вона? Чи готова розкрити карти? Ситуація з такою нестачею інформації створює плідне середо­вище для ілюзій. Ми знаємо лише те, що говорить інша людина, а скільки ще всього залишається несказаним. Зрештою, одним із правил зваблення є уникати прямого зваблення. Тому нікому не хочеться першим говорити про почуття, запрошувати на побачення чи пропонувати стосунки. Однією з причин є те, що ми не хочемо звіряти власні почуття чи очікування, боячись осоромитися в разі поразки. Ніхто не хоче бути тим, хто все неправильно зрозумів і трактував дружбу та просту ввічливість іншого за щось більше. Є ще одна причина: коли ми одразу розкриваємо всі карти і прямим текстом кажемо те, що на думці, спілкування втрачає свою загадковість та романтику, адже невизначеність на початкових стадіях і робить його привабливим.

Майстри пікапу, як їх називають у США, звичайно, мають власний словничок понять для позначення таких речей, а оскільки це середо­вище, де домінують чоловіки, то всі стратегії описуються з погляду чоловіка. Стервозний захист (bitch shield) – термін, який позначає явне неприйняття, з яким жінка обламує спроби чоловіків познайомитися з нею, що є простою звичкою відшивати надто нав’язливих залицяльників – і такі дії не завжди означають, що жінка зовсім не зацікавлена. Просто чоловікові не варто бути надто надокучливим. Один з найвідоміших прийомів для такого називається нег (neg – сленгове слово, що походить від «негатив») і означає «робити комплімент», який можна трактувати двояко, наприклад, «мені подобається твоє волосся, воно справжнє?» Ті, хто грає в такі ігри, також добре знають, що в товаристві розумно ігнорувати найкрасивішу дівчину – це єдиний спосіб її зацікавити.

Література та історія знає багатьох досвідчених спокусників: від Овідія та П’єра Абеляра до Казанови та віконта де Вальмона. Єдиним вкладом у ремесло майстрів з пікапу було те, що вони систематизували вже усталені практики та соціальні моделі і розробили для них детальну термінологію. Так вважає журналістка і феміністка Кларіс Торн, яка у своїй книзі «Сповіді переслідувачки пікап-майстра» (Confessions of a Pickup Artist Chaser) розповідає про власне занурення в середовище цього мистецтва. Їх методи є справжньою знахідкою для феміністок та дослідників, вважає вона, бо вони відображають поширену в соціумі поведінку. Вона наводить у приклад прийом нег: за таким же принципом люди говорять образливі речі один одному, аби отримати владу у стосунках, і роблять таке як свідомо, так і несвідомо. Це жалюгідне явище, але якщо ми знаємо про подібні прийоми, то їх стає легше розпізнати. Але цілі негів не завжди негативні: люди часто жартують та іронізують, коли фліртують. Сама Торн згадує ситуацію, коли пікапер нахилився до неї, і коли вона подумала, що він збирається зробити комплімент її очам, він несподівано сказав: «Твої окуляри скріплені епоксидною смолою? А тобі подобається стиль голодної художниці, так?» Таким чином він показав, що досить впевнений, аби дозволити собі пожартувати над нею, і продемонстрував розуміння її вибору професії та всіх її фінансових наслідків. Саме цим часто жарти і глузування нас приваблюють – вони дають змогу відчути, що інша людина нас розуміє і здатна поставити себе на наше місце.

Стратегічна багатозначність – цим терміном Торн називає невизначеність, яку ми можемо відчувати при зустрічі з іншими людьми. Багатьох людей, природно, тягне до такої багатозначності, і це може виявлятися по-різному, наприклад, коли прагнуть вийти на новий рівень стосунків, бо на попередньому етапі стосунки загрожують стати рутиною, люди жартують і скандалять, або ж, як сама авторка, практикують садомазохізм. Дослідники також дійшли висновку, що нам цікавіші сценарії з невизначеними результатами. У дослідженні, опублікованому в журналі «Psychological Science» у 2011 році, було опубліковано дослідження про те, як жінки переглядали чоловічі профілі у Facebook, коли їм сказали, що ці чоловіки вже встигли продивитися їхні сторінки. Чоловіків описували трьома категоріями: деяким дуже сподобався профіль жінки у Facebook, іншим не надто, а у третій групі чоловіки ще не визначилися, їм або дуже сподобався, або так собі. Коли згодом жінок запитали, профілі яких чоловіків їм сподобалися найбільше і з якими вони хотіли б зустрітися, то більшість обрала чоловіків з третьої категорії, які ще не визначилися. Непевність підігрівала цікавість.

У своїй книзі «Як французи винайшли кохання» (How the French Invented Love) Мерилін Ялом стверджує, що важливою відмінністю між французькими та американськими поглядами на кохання є різне ставлення до невизначеності. Коли терапія американських пар полягає в тому, щоб висловити все один одному і «поговорити відверто», їхні французькі колеги таку ідею вважають жахливою. Ялом цитує паризького сімейного психотерапевта: «Загадковість є невід’ємним елементом для того, щоб тривалий час утримувати інтерес партнера. Щоб зберегти мій шлюб, я повинен відчувати, що в моїй дружині завжди є щось більше, ніж мені відомо». Якщо хтось уявляє двох партнерів як два кола, які частково перетинаються, то бажано, аби вони не перетиналися більше, як на третину площі. «Кожен з партнерів повинен мати власне життя, щоб обидвоє були цікавими та привабливими один для одного».

Структурована гра, яку Еспен Кушвік описує як ранні етапи зародження мистецтва флірту, також прагне до невизначеності, але лише для однієї сторони. Майстер пікапу сам хоче мати контроль над результатом і вивчає різні хитрощі та методи для цього. Серед найменш приємних можна назвати так звані техніки спротиву в останній момент (Last Minute Resistance), які беруть на озброєння, щоб переконати дівчину, що переспати, а не просто обійматися – справді гарна ідея. Наприклад, демонструючи своє розчарування і нав’язуючи дівчині відчуття провини за це. Кларіс Торн критично ставиться до таких прийомів, але підкреслює, що іноді пікапери таки намагаються зрозуміти, чому дівчина не хоче сексу. Іноді розуміння вирішує ситуацію. Наприклад, якщо у неї менструація, він може сказати щось на кшталт: «не страшно, можемо підкласти рушник». Різниця в тому, що в першому випадку гра однобічна, де у чоловіка мета лише одна, а у другому є бажання знайти спільну мову, порозумітися. У середовищі пікаперів цю проблему добре знають. Гуру часто навчають початківців пропрацьованих кроків і послідовностей, але радять їм поступово з набуттям досвіду від них відмовлятися. Коли я запитав Кушвіка про нег, він похитав головою.

– Так, метод не надто красивий, але він і не є необхідністю. Це лише один з маніпулятивних прийомів, які не про справжність, а тому нам вони не дуже подобаються.

Він задумався, покрутивши перстень на великому пальці.

– З тих прийомів, які ми застосовуємо частіше, найближчий до маніпуляції той, коли ми розпитуємо і намагаємося дізнатися від дівчини якнайбільше інформації про неї. Я сиджу, слухаю, і мені цікаво, але водночас головою розумію, що чим більше вона мені розповідає, тим сильніше прив’язується. Я знаю, де прокласти межу, тож якщо це ситуація, де є флірт, то ми не повинні розмовляти про роботу, краще перейти до чогось більш приємного, сповненого почуттів. Секс, подорожі, захоплюючі пригоди, щось нелогічне. Якщо розмова виходить на шлях логіки, то спробуй тільки потім з нього зійти, далі секс і не світить.

Під час розмови з Кушвіком мене вразило, наскільки його принципи перегукувалися з тим, на чому базуються майстер-класи з літературної творчості та театри імпровізації. Дивуйте, робіть несподівані повороти, слухайте, реагуйте, не мовчіть, розслабтесь, будьте в ситуації. Все це різні способи звільнитися від контролю та навчитися жити з невизначеністю, прийняти її. У кращому випадку мистецтво пікапу можна вважати за вправу зі створення цікавих ситуацій з невизначеними результатами. У гіршому випадку – це таран на шляху до заздалегідь визначеної мети.

Історію кохання в нашій культурі можна розглядати як постійну боротьбу між двома суперечливими принципами: з одного боку – бажанням чогось постійного, передбачуваного та надійного, з іншого – потяг до непередбачуваності, яка пробуджує кохання та робить його привабливим. Балансування між цими двома суперечностями породило такі слова, як пристрасть, романтика та вірність, а різні традиції розглядали вияви кохання: і як щирі, і як фальшиві. Деякі міфи ставлять на перше місце нестримну пристрасть, інші – тиху вірність. То що ж важливіше: пристрасть чи непохитність? І якщо остання, то кому тоді бути наполегливим? Дехто думає, що завдання жінки – служити чоловікові, інші бачать чоловіка лицарем, який має носити жінку на руках. Кушвіку не надто подобається домінуюче на сьогодні бачення кохання.

– У нашому суспільстві склалося цілком неправильне уявлення про чоловіків. У голлівудських фільмах показують чоловіків, які бігають за дівчиною з квітами, чоловіків, які ніяк не можуть добитися коханої, чоловіків, які сидять і ниють. Але дівчат не приваблюють хлопці, які бігають за дівчатами. Ніколи не приваблювали і не приваблюватимуть. Основна наша мета – змусити дівчину, аби вона сама добивалася хлопця. Зазвичай дівчина отут, високо, а хлопець там, внизу, – він наочно продемонстрував це жестами. – Там, знизу, хлопець бачить дівчину недосяжною, правда ж? Тоді немає ніякого балансу, а ми хочемо цей баланс повернути.

Ніл Штраус, який продемонстрував для широкого загалу прийоми пікаперів у 2005 році, видавши свою книгу «Гра: Проникнення в таємне товариство митців з пікапу» (The Game: Penetrating the Secret Society of Pickup Artists), також описує мистецтво пікапу як своєрідну суспільну зрівнялівку. Він вважає, що багато чоловіків відчувають себе неповноцінними в комунікації, якщо порівнювати з жінками, бо багато хто звик, що в дитинстві хлопчики мають цікавитися технікою та спортом, тоді як дівчата проводять дитинство за іграми в сім’ю, які навчають спілкуванню. Таким чином, коли доходить до зваблення, в дорослих виникає дисбаланс: чоловіки не вміють читати сигнали і не знають, що сказати та зробити, щоб бути привабливими для жінок. Щоб трохи компенсувати цю прогалину, у курси з пікапу включають і вправи на загальну соціальну компетентність.

З цієї точки зору не пікапери обманюють когось, а це їх самих обманули. Вони дивилися історії Голлівуда та слухали веління матері бути хорошим хлопчиком, ніхто не навчав їх соціальним кодексам та невербальній мові. Тоді як у жінок соціальні компетентності більше «в крові», сформовані на основі спроб і помилок. Чи можна звинувачувати таких соціальних невдах у тому, що вони хочуть надолужити згаяне у свій спосіб: читаючи літературу чи зависаючи на інтернет-форумах? Чи, можливо, мають рацію ті, хто вважає, що підступна романтична ідеологія руйнує суспільство?

Лицарські фантазії

У старі добрі часи «справжнє кохання» не було причиною для шлюбу, бо формування таких зв’язків базувалося не на любові, а на більш надійних цінностях, таких як здоров’я, соціальний статус та фінансова забезпеченість. Якщо хтось й відчував себе обманутим, то це траплялося радше у випадках, коли жінка виявлялася безплідною чи просто народжувала дівчинку. Або коли статки партнера виявлялися не такими значними, як гадалося. Не подумайте, про любов добре знали і раніше: пісні про кохання існували ще в Давньому Єгипті, Сапфо у своїх віршах оспівувала пристрасть у Давній Греції, а римський поет Овідій писав про кохання настільки вільно, що через свою «Науку кохання» (Ars Amatoria) опинився у вигнанні, і в 1599 році архієпископ Кентерберійський публічно спалив англійський переклад його поеми. Палаючі почуття були також явищем не тільки західного світу: антропологи виявили, що любов вражала і представників первісних суспільств.

Проте, здається, в Середньовіччі західне уявлення про кохання різко змінилося. Пристрасть і закоханість, як і раніше, розглядалися як п’янкий, але небезпечний елемент, на відміну від шлюбу. Проте в ті часи виникла нова ідея романтичного кохання, яке, здавалося, уявлялося суперечливим поєднанням і еротичного бажання, і доленосного духовного єднання. Такій формі кохання не судилося стати тілесною втіхою, і це робило її сильнішою. Відповідно до загальноприйнятого історичного погляду, наше сучасне розуміння романтичного кохання випливає з культивування почесної любові між лицарем та дамою серця, оспіваної французькими середньовічними трубадурами. Лицар мав захищати честь жінки і служити їй до останніх днів, не претендуючи ні на фізичну близькість, ані на шлюб. Насправді романтичні стосунки у шлюбній парі вважалися чимось немислимим і недоречним. У той час шлюб настільки ретельно регулювався економічними та політичними чинниками, що важко було пов’язати його з безкорисливою любов’ю. Можливо, саме тому виникла потреба виражати романтичні фантазії у поезії та піснях. Справжнє кохання здавалося обманом.

Професор Талбот Дональдсон у своєму есе «Міф про куртуазну любов» (The Myth of Courtly Love) стверджував, що сюжети трубадурів були їхніми фантазіями, і вони, безперечно, створювали картину, яка мало нагадувала реальний досвід того періоду. Незважаючи на те, що впливові дами таки існували, до більшості жінок ставилися як до товару та показника статусу. Їх видавали заміж ще в підлітковому віці, і метою часто було поєднати родини, отримати багатство у вигляді приданого та народити нащадків чоловічої статі. У версії трубадурів жінка перетворюється на об’єкт кохання, якому поклоняються віддані коханці, ладні на все, аби побачити обличчя чи якийсь прихований жест своєї обраниці. Дивно, але ні тогочасні закони, ні правові документи не зберегли слідів таких романтичних стосунків, враховуючи, що вони існували в формі позашлюбних зв’язків між людьми різного статусу. На практиці трубадури найчастіше оспівували красу дружини господаря, а їхні виступи були публічною розвагою. Принаймні все мало вказувати на те, що будь-які зради в подружжі були фантазіями і розгорталися десь далеко від їхнього повсякденного життя.

З іншого боку: якщо щось і залишилося за межами історичних матеріалів, то романтичні стосунки можна вважати саме однією з таких таємниць. Дехто тлумачить історію так, що високе почуття кохання почалося з фантазій, які зрештою чоловіки та жінки втілили у реальність, точно так само, як доблесний Дон Кіхот намагався жити за лицарськими романами. Інше питання в тому, наскільки метафоричними були трубадури у своїх текстах. Складається враження, що в багатьох піснях дійсно йшлося про подружню зраду, хоча цілком можливо, що так метафорично описували лише духовну близькість – у цьому й вся суть, що кохання ставало сильнішим, коли розгорталося лише в духовному вимірі. Старі тексти слід трактувати з обережністю. З іншого боку, наївно вважати, що раніше люди збуджувалися менше, ніж тепер. Загалом історична картина виникнення кохання, як і саме кохання – річ складна.

Правила стосунків

У своїй пісні «My Old Man» Джоні Мітчелл співає: «We don’t need no piece of paper from the City Hall, keeping us tight and true»^[19]. Для покоління моїх батьків це речення мало раціональний сенс, воно обґрунтовувало ідею про те, що старомодний інститут шлюбу не мав нічого спільного зі справжнім коханням. Ця ідея ще не викоренилася повністю, я чув ту саму фразу Мітчелл і від людей мого покоління. Якщо чесно, я й сам до неї вдавався, коли всі ці роки вважав, що одруження не має ніякого сенсу. Я хитав головою, коли мої колись такі розумні друзі ставали жертвами і розчинялися в цьому пережитку минулого.

Подібне ставлення виражається і у фільмі «Чотири весілля і один похорон», коли герой фільму Ґарет висуває теорію про те, що люди одружуються, коли у них закінчуються теми для розмов. Тоді приходить час для шлюбу та дітей, бо це породжує нові теми, дає парі можливість обмінюватися думками, планувати та реалізовувати щось разом. У цьому контексті малося на увазі, що альтернативою такому сценарію було б усвідомити, що стосунки розпадаються, і закінчити їх, хоча такий варіант і міг бути куди важчим. І твердження Мітчелл, і думка Ґарета базуються на переконанні, що справжнє кохання, якщо воно достатньо сильне, не потребує ніяких інших опор. Обидві ідеї не такі вже й сучасні та бунтарські, якими я вважав їх у молодості, оскільки вони продовжують традицію розділяти романтику та шлюб, яка сягає ще часів Середньовіччя, якщо не раніше.

Ідеї французьких трубадурів про справжнє і чисте кохання, вільне від тягаря шлюбу, розвивалися на Заході і вплинули на формування сучасного ідеалу кохання, яким ми його знаємо сьогодні. Але десь у дорозі цей бунтарський ідеал також було інституціалізовано і кохання почали сприймати за показник щасливого сімейного життя. Суперечності поєдналися, і з плином століть слова «кохання» та «шлюб» усе частіше стали вживатися в одному реченні. Соціолог Ентоні Ґідденс вважає, що романтичне кохання у сучасному розумінні виникло у XVIII столітті, разом із відокремленням поняття особистості від соціальних та релігійних структур. З появою роману як нового літературного жанру, люди, натхненні романтичними історіями, почали сприймати життя більше як розповідь про дві людські долі, що пов’язувалися наперекір зовнішнім соціальним обставинам. Такі історії були часто дуже ідеалізовані, у них переважно йшлося про те, що чоловічі та жіночі цінності різні, але в сімейному житті вони доповнюють один одного і стають єдиним цілим.

У XX столітті, на думку Ґідденса, на зміну романтичному коханню прийшов ідеал справжнього кохання, а старі традиції ще більше відійшли в минуле. Особистість кожної людини вже не була обов’язково пов’язаною зі сім’єю та домом. Кохання вже не було тим, що випливає зі стосунків із конкретною людиною. Чи радше поняття любові перенеслося на іншу особу – себе. Любов стала частиною процесу саморозвитку, а партнерство тепер не було союзом на все життя, а радше чимось, що тривало доти, поки кожен партнер отримував достатньо від такої форми співіснування. А оскільки вже не треба було йти до зовнішніх владних органів, як-от церква, держава чи родина, щоб скріпити ці стосунки, єдиним, до кого можна звернутися, був інший партнер.

Метою справжнього кохання стало не нав’язати якісь стандартизовані ролі, а з’ясувати «справжню природу» партнера, знайти в ньому своє відображення. Цей новий і більш демократичний тип кохання передбачав здебільшого стосунки двох рівноправних партнерів, і одній половині цих стосунків такі зміни особливо пішли на користь. Емансипація жінок сприяла створенню норм, за якими одна сторона фінансово та юридично вже не підпорядковувалася іншій. Крім того, нові методи контрацепції, розвиток медицини та зменшення кількості дітей зробили шлюб менш ризикованою справою для жінок. Вони переставали боятися важких пологів та небажаної вагітності, а ще отримали більше можливостей для самореалізації. Проте така свобода вплинула не тільки на жінок, але й на чоловіків: вона породила невпевненість у собі. Стосунки немов перетворилися на довгі переговори: у нас все добре? Ти досі ще любиш мене? Чи можу я тобі довіряти?

У своїй книзі «Кохання в західному світі» (Love in the Western World, 1940) філософ Дені де Ружмон застерігає не вкладати забагато в поняття сучасного шлюбу. Він вважав, що зростання рівня розлучень було зумовлено нереальними очікуваннями тривалого романтичного кохання, рішенням тут має бути концепція більш реалістичного партнерства, що передбачає рефлексію та співпрацю. Професорка Лора Кіпніс частково погоджується з ним у своїй книзі «Проти кохання» (Against Love, 2003). Уявлення, що кохання, пристрасть та довіра в парі мають тривати на одному рівні протягом десятиліть, є чистим блефом, вважає вона. Але її тлумачення проблеми цілком протилежне тому, яке представив Ружмон.

Пожертвувати романтикою та сексуальним потягом на користь спокійнішого задоволення зрілого кохання нагадує добровільну ампутацію здорової кінцівки: знадобиться сильна анестезія, і фантомний біль ніколи повністю не зникне. Але якщо в суспільстві існує переконання, що прагнення до змін є недоліком особистості, бажання почати щось нове – ганебно, а хотіти більшого задоволення – нечувано, тоді така ампутація є необхідною.

Абсурдно, що сучасні люди добровільно погоджуються на договір, який забирає значну частину їхньої особистої свободи, і намагаються обдурити себе, вважаючи, що вони відчуватимуть завжди сильний потяг до однієї людини до самої смерті, вважає Кіпніс. Моногамія містить в собі небезпеку для щастя та незалежності, на яку кожен з тих чи інших причин погоджується, даючи себе обманути обіцянками «кохання». Інші, до прикладу, філософ Аарон Бен-Зеєв та соціолог Рухама Гуссінський, вважають, що рівень ризику тут ще вищий. У своїй книзі «В ім’я кохання» (In the Name of Love) вони описують романтичну ідеологію як загрозу для життя. Їхнє переконання базується на детальних опитуваннях 18 різних чоловіків, які вбили чи скоїли замах на своїх дружин. Побутує думка, що часто це скоюють через ревнощі, проте все не так, вважають автори, бо ці дії спричинені надмірною вірою в романтичне кохання. Усі вбивці дружин вірили в єдине чисте, глибоке, вічне і незамінне кохання. «Небезпека кохання, – стверджує Бен-Зеєв, – існує тоді, коли крайній та оманливий вияв цього почуття посідає головне місце в людському житті».

Подібну версію висловлює Саймон Мей, який у своїй книзі «Кохання: історія» (Love: A History) описує, як ілюзія безумовного та вічного кохання випливає з християнських уявлень про єдиного Бога. Християнські вчення стверджують, що Божа любов є безумовною (що йому потребувати взамін, коли він все має?), і має служити прикладом для людської любові. Такий стандарт встановлює неможливі очікування від кохання, вважає Мей. Ми успадкували концепцію любові божественного походження і намагаємося втілити її у секуляризованому суспільстві. Кохання стало окремою релігією, таким же авторитарним, якими були і попередні системи вірувань.

Як і думка Лори Кіпніс, гіпотези Ґарета та Мітчелл стверджують, що шлюб є штучним способом зав’язати тривалі «любовні стосунки», проте якщо Кіпніс взагалі сумнівається в існуванні тривалого кохання, Мітчелл не відкидає, що кохання може бути тривалим, але водночас і по-справжньому, і фальшивим способом. Справжній спосіб передбачає, що кохання має йти не з інституцій та звичаїв, а «зсередини». Але що саме всередині нас може породжувати це почуття, і чи точно воно є більш справжнім за будь-що інше?

Суперечливі імпульси

Робот Kenji був частиною експерименту дослідницького відділу компанії Toshiba. Метою було розробити робота, який міг би реагувати на емоційні подразники, і Kenji став найуспішнішим прототипом. Вчені змусили його прив’язатися до ляльки, обіймати її і сумувати, коли ляльки не було поруч. А потім почалося дещо непередбачуване. Схоже, Kenji закохався у молоду співробітницю, яку щойно прийняли на роботу. Коли вона в якийсь момент спробувала вийти з кімнати, Kenji заблокував їй вихід своїм важким тілом і не зрушив з місця. Після того, як перелякана співробітниця зуміла викликати допомогу, її колегам довелося вимкнути впертого робота.

Історія про Kenji надто хороша, щоб бути правдою. Вона не покидала стрічок новин в інтернеті у 2009 та 2010 роках, і досі регулярно випливає в постах користувачів, які продовжують ділитися цим фейком як справжньою медіа-новиною. Я сам якось натрапив на неї у своїй стрічці на Facebook, коли працював над цією книгою. Успіх новини, ймовірно, частково пояснюється тим, що вона відображає кілька ідей, дуже характерних для нашого часу. Ми часто чуємо, що технології, які реагують на емоції, та розумні роботи скоро стануть частиною нашого повсякденного життя. Що ви скажете на те, що робот-порохотяг триматиметься від вас подалі, коли помітить ваш поганий настрій? Або якщо автомобільна стереосистема намагатиметься пом’якшити ваш агресивний стиль водіння, додавши трохи м’якого джазу? Вигадка про Kenji також добре вписується в ряд історій про те, як створені людиною істоти розвинули здатність мати почуття: від монстра Франкенштейна до милого робота-хлопчика Девіда з фільму «Штучний розум» Стівена Спілберґа. Стаття про Kenji нагадує новелу Девіда Фостера Воллеса, викладену пародійною квазіжурналістською мовою. Лише прочитайте цей уривок:

Кожного разу після інциденту, коли Kenji знову активовували, він тут же прив’язувався до найближчої людини поряд, яку зустрічав його погляд, а тоді кидався на неї з обіймами своїми 100-кілограмовими гідравлічними руками. Погіршувало ситуацію й те, що Kenji використовував для спілкування попередньо записані звуки собак і котів, і виражав ними свою любов через 20-ватний динамік у грудях.

Як і її літературні та кінематографічні попередники, ця історія змушує нас задуматись над тим, що таке кохання насправді. «Незважаючи на наше передчасне захоплення результатом, стало зрозуміло, що імпульси та поведінка Kenji не були цілком раціональними чи справжніми, – говорить у статті представник компанії Toshiba. «Звідси випливає, що раціональне і справжнє є ключовими поняттями для розуміння кохання, але беззастережно ставити їх в один контекст не варто. Хіба кохання не характеризується своєю нераціональністю? І чи можна було б тоді вважати його справжнім? Робот керується заздалегідь запрограмованими вказівками, тому його поведінку навряд чи можна називати коханням. І водночас кохання роботів викликає певне занепокоєння, оскільки десь глибоко ми усвідомлюємо, що й самі певною мірою керуємося вродженими нахилами. Однак наші імпульси менш послідовні і більш суперечливі, ніж поведінка Kenji. А тому ми більш гнучкі, непередбачувані та нераціональні. Усі загальні твердження про кохання наштовхуються на очевидну проблему: кохання само по собі є суперечливим поняттям. Воно містить у собі захоплення, пристрасть та вірність – імпульси, які часто суперечать один одному. То як щось таке можна «запрограмувати»?

Антропологиня Гелен Фішер – одна з дослідниць, яка спробувала систематизувати всі ці емоції. Вона почала співпрацю з дослідницею мозку Люсі Браун наприкінці 1990-х років, взявши за основу теорію, що кохання складається з трьох різних складових: сексу, романтики та тривалої прив’язаності. Під час сканування мозку учасникам показували фотографії їхніх коханих чи просили думати про секс. Виявилося, що мозок у таких випадках був задіяним по-різному. За статевий потяг, як давно відомо вченим, відповідає гіпоталамус, який, між іншим, впливає і на вироблення гормонів. Романтична любов проявлялася в двох частинах мозку: гіпоталамусі та деяких ділянках базальних ганглій, важливих учасників процесів навчання та винагороди. Проте тривала прив’язаність стимулювала інші частини базальних ганглій.

Романтичні почуття пов’язані із частинами мозку, розміщеними в нижній частині черепа у місці переходу до спинного мозку. Ця ділянка відповідає за основні функції життєдіяльності та інстинктивну поведінку. Її часто називають мозком рептилії, оскільки з точки зору еволюції це одна з найдавніших частин мозку і нагадує мозок плазунів. Ці області також часто фігурують у дослідженнях залежності. Фішер та її колеги дійшли висновку, що романтичне кохання – це не почуття, а імпульс, примітивний і некерований. Він характеризується виплеском більшої кількості дофаміну системою винагороди, що приводить до виплеску енергії, різких перепадів настрою та формування залежності. За словами Фішер, романтичне кохання – не просто імпульс, за інтенсивністю він може перевершувати сексуальний потяг. Ніхто не накладає на себе руки через відсутність сексу, зате нещасне кохання забрало життя багатьох.

Як і інші імпульси та фактори, що викликають залежність, кохання здатне повністю вразити здоровий глузд. У Швеції існує окремий термін для шахраїв, які маніпулюють на коханні. Людей, які обіцяють щастя та романтику, але насправді просто прагнуть грошей та багатства, називають «весняним сонечком» (sol-och-vårande). Цей термін походить від назви подібної афери, суд над шахраєм відбувся в 1916 році. Аферист обманював жінок, які відгукувалися на розміщене ним в одній стокгольмській газеті шлюбне оголошення, підписане «Весняне сонечко». Цей термін прижився також і в Норвегії, де тепер регулярно можна натрапити на статті з таким підзаголовком, в яких йдеться про жертв схожих афер. Наприклад, у 2011 році в журналі «Vi Menn» (дослівно «Ми – чоловіки») вийшла історія норвежки Жанетт Ніколайсен, яка попереджала інших не вестися на «лікаря», який обдурив її на 620 000 крон. Він обіцяв їй будинок та весілля, а водночас мав стосунки з іншими жінками, про яких вона не знала. Інтернет-знайомства призвели до сплеску подібних шахрайств, і щорічно самотні чоловіки й жінки віддають мільйони аферистам, які обіцяють їм вічне кохання. Один романтик у Напервіллі, США, мав стосунки на відстані з жінкою, і за два з половиною роки їхнього кохання встиг надіслати понад мільйон крон на різні її рахунки в Нігерії, Малайзії, Великій Британії та США. А тоді він виявив, що його коханої взагалі не існувало.

Джордж Бернард Шоу казав, що кохання – це «грубе перебільшення переваг однієї людини над усіма іншими». Захоплення та фокусування на одній особі може зробити нас сліпими та вразливими до обману, спровокувати самообман та небажання чути раціональні зауваження інших. Можливо, є ще одна причина, чому історія про робота Kenji так прижилася: його бездумна одержимість напрочуд нагадує поведінку людей.

Тваринний потяг

У 1965 році норвезький поет Арнльот Еґґен видав одну зі своїх найбільш цитованих поезій «Просто» у збірці «В море з головою». І перші рядки такі:

Це просто мрії

Це просто настрій

Це просто весна

Це просто почуття

Це просто гормони

У вірші Еґґен у своїй меланхолійній манері висміює тих, хто хоче звести повноту людського життя до «просто» одного того чи іншого фактора – чи то психічного діагнозу, чи то комплексів. Чи, як вказує згадка про гормони, – до біології. Він застерігає від надмірного спрощення явищ, які здаються нам позбавленими сенсу та суб’єктивними. Новизни у цьому конфлікті не було, з 1965 року така ідея була популярною темою публічних обговорень. З одного боку, особистість – істота соціальна і з гнучким мисленням, з іншого – в ній переважає еволюційне та біологічне начала.

Жіночий [сексуальний] вибір зосереджений головним чином на статусі чоловіка, ресурсах та готовності вкладатися, а також ознаках генетичної якості (особливо в період овуляції). Останнє може проявлятися в фізичній привабливості (наприклад, симетрії обличчя та мужніх рисах).

Чоловічий відбір зосереджений на фізичних ознаках фертильності – молодості, співвідношенні талії до стегон (пишності форм), розмірі грудей і симетрії, а також ознаках генетичної якості (симетрії обличчя та жіночності). Насамкінець чоловіки цінують жіночу сексуальну моногамію (не зважаючи на власні схильності).

Це цитата з книги Роберта Тріверса «Безумство дурнів» (The Folly of Fools), але можна навести цитату з будь-якої книги чи статті, яка має біологічний підхід до розгляду сексу та стосунків. Щоразу, читаючи про такий набір характеристик, у мене змішані відчуття. З одного боку, у мене захоплення вмінням так легко все спрощувати. З іншого боку, те саме спрощення викликає в мене злість, і навіть трохи огиду. І що, це все, що ми собою являємо? Спершу у мене відчуття, ніби хтось намагається стиснути все моє життя зі складними історіями, вибором та емоціями у сталеву коробку, яка всередині розділена на невеликі частини, і, можливо, трохи нагадує старий ящик для інструментів, з окремими відсіками для викруток, гайок і болтів. Звісно, наука сама собою є системою спрощень. Більшість із нас особливо не зважає на це, коли йдеться про спрощений опис тварин чи функцій імунітету. Але коли мова йде про вибір, який нам добре знайомий протягом усього життя, щодо того, які чоловіки чи жінки нам подобаються, кого ми обираємо любити і від кого мати дітей, тоді контраст між спрощеною картинкою та реальністю стає набагато неприємнішим.

Мені подобається думати, що моя майбутня дружина привабила мене своїм мерехтінням в очах, гострим інтелектом, чудовим почуттям гумору і чесним мисленням. А ще чимось тим невловимим, що важко описати словами, як я говорив у своїй весільній промові. Гадаю, що мало хто з нас говоритиме про співвідношення талії до стегон у таких випадках. Ні симетрію обличчя, ні дохід та походження в таких ситуаціях ми не згадуємо. Такі параметри немов нівелюють всі індивідуальні особливості і здаються цілком позбавленими сенсу.

Тим не менш, існують числа, статистичні дані, які розглядають нас не як особистостей, а беруть до уваги лише соціальні показники і стать. Легко захопитися еволюційним поясненням, яке стверджує, що почуття є вигадкою, чоловіки дійсно звертають увагу тільки на стегна, а жінки – лише на статус. І, напевно, окреме задоволення відчувають прихильники такої позиції. Я сам це помічаю, коли читаю такі біологічні описи реальності. Здається, немов хтось нарешті зумів пояснити глибині причини нашої поведінки. Ми любимо наголошувати на тому, що відрізняємося від тварин, але за такими поглядами виходить, що відрізняємося ми лише зовнішністю. Якщо порівнювати хімічний склад, брати до уваги цифри, ми всі є схожими. Чи не так? Значить все інше – самообман?

У відомому експерименті Джеффрі Міллер з Університету Нью-Мексико досліджував заробіток стриптизерок, і виявив, що при середньому заробітку 264 долари на звичайній зміні, з наближенням овуляції їхній дохід зростає до 354 доларів. Жінки, які мали менструацію, заробляли лише половину суми, а ті, хто приймав протизаплідні таблетки, відповідно й пропускали дохід овуляційного періоду. Результат значно перевершив очікування Міллера, але ще більш цікавим було те, що самі жінки й гадки не мали про такі варіації, навіть якщо вели підрахунок доходів.

Це дослідження є лише одним із багатьох підтверджень взаємозв’язку біології та нашої привабливості. Наприклад, жінок під час овуляції більше ніж зазвичай приваблюють брутальні чоловіки, вони більше фліртують і відкритіше демонструють свою доступність. Візуальні сигнали та запахи підсвідомо надсилаються повсюдно, при цьому жодна зі сторін не усвідомлює, що насправді відбувається.

Не тільки період, але і те, кого ми обираємо, може регулюватися причинами, яких ми не знаємо. У експерименті, проведеному дослідниками з Бернського університету, жінкам запропонували понюхати футболки, які різні чоловіки носили протягом кількох днів, із суворими вказівками протягом цього часу не користуватися дезодорантом, парфумами та не займатися сексом. Виявилося, що жінки віддавали перевагу запахам тих чоловіків, які найбільше відрізнялися від них генетичними особливостями імунної системи. Можливим поясненням є те, що ми прагнемо зв’язати свої гени з кимось, хто має таку імунну систему, яка доповнила б нашу власну. Останні експерименти показали, що перевагу мають не найбільш протилежні варіанти, а поєднання подібних та відмінних – відносно подібні імуногени зі сторони батька та доповнюються новими особливостями з боку матері. І всю цю інформацію несе запах, а ми свідомо й не помічаємо. Незвичним феноменом є те, що жінки, які приймають протизаплідні таблетки, схоже, мають протилежні вподобання: вони надають перевагу чоловікам з імунною системою, подібною до їхньої. Таблетки також знижують рівень тестостерону, що змінює їхні смаки: їм починають подобатися більш м’які чоловіки із нижчим рівнем тестостерону. Якщо вірити, що наша доля визначається хімією нашого тіла, то можна передбачити, що жінки, які припинять приймати протизаплідні таблетки, різко змінять свій смак і почнуть шукати довкола інших чоловіків, з густими бровами та великими м’язами.

Хімія кохання

Одного вересневого дня 2010 року я прогулювався в районі Бліндерн в Осло і шукав кафедру психології. Я записався добровольцем на експеримент, точно не знав, про що саме йдеться, але зрозумів, що це стосується дози окситоцину. Звичайно, я скористався шансом отримати можливість випробувати дію цієї речовини на собі. Про окситоцин, як і про більшість інших речовин, я дізнався з науково-популярних статей у ЗМІ останніх років: він відповідав за прив’язаність і довіру, тобто був найбільш наближеним до любовної сироватки за уявленням людей. Підлітки в Індії використовували препарати-окситоцини із сільськогосподарського сектора (наприклад, такі, що застосовують для стимулювання вироблення молока у корів) як афродизіак, а на форумах для обговорення препаратів, що розширюють свідомість, з’явилися повідомлення від пар, які разом випробовували цей «допінг кохання» і отримали від цього феноменальні оргазми. Було цікаво спробувати, що буде зі мною, чи закохаюся я тут і одразу в експериментаторку? Чи мене охопить стан миру і любові, як у найкращих традиціях хіпі?

Коли дослідник Маркус Гайнріхс вперше захотів перевірити гормон окситоцин в експериментах на людях у 1990-х роках, це нікого не цікавило. Результати експериментів з гризунами були добре відомими, але ніхто не думав, що вони поширюватимуться й на людей. До такого кроку Гайнріхса підштовхнули результати спостереження за прерійними польовими мишами – видом, який став популярним у дослідницьких колах в основному тому, що його представники моногамні, на відміну від інших їхніх родичів. Більшість гризунів практикують вільне кохання без будь яких зобов’язань, тоді як прерійні миші вступають у тривалі стосунки зі своїми партнерами. Як і у випадку з людьми, це не обов’язково означає, що вони уникають будь-яких статевих стосунків з іншими, однак у них є один партнер, з яким зв’язок найміцніший.

Окрім спарювання, прерійна польова миша відрізняється від своїх близьких родичів ще й тим, що в одній з частин її мозку, nucleus accumbens, яку часто називають частиною «центру винагороди» мозку, знайшли велику кількість рецепторів окситоцину. Досліджувати мозок гризунів вченим набагато легше, як людський, а тому вони провели цілий ряд експериментів, у ході яких тваринам вводили різні комбінації дофаміну, опіоїдів та окситоцину, щоб з’ясувати, як це вплине на їхню поведінку. Словом, у 1990-х роках дослідники виявили, що дофамін та окситоцин виділяються під час статевого акту і приводять до виникнення потягу.Крім того, окситоцин впливає на вироблення молока, формує довіру, підтримує парування, а ще пов’язаний із соціальною пам’яттю, що дає нам змогу запам’ятовувати обличчя.

Дослідниця Дженніфер Ферусен провела експеримент, в якому «заблокувала» вироблення окситоцину в групі мишей, і виявила, що вони втратили здатність запам’ятовувати інших особин, хоча все ще могли відтворити в пам’яті шлях через лабіринти. Як і у людей, соціальна пам’ять мишей відокремлена від іншої – наприклад, пам’яті про те, куди ви поклали ключі від автомобіля чи сир. Коли дослідниця вводила окситоцин мишам, в яких було «заблоковано» його вироблення, то вони повертали здатність створювати соціальні спогади. Окситоцин – це не тільки прив’язаність і закоханість, а й проста здатність пам’ятати, у кого саме ти закоханий. Такий експеримент на людях був би дуже цікавим, однак у Гайнріхса, який збирався його проводити, виникло чимало труднощів, до того ж ніхто з його колег не вірив, що це матиме ефект на людей. Молекули окситоцину настільки великі, що не можуть подолати так званий гематоенцефалічний бар’єр (тобто бар’єр між кровоносною системою та мозком). У 1996 році німецькі дослідники виявили, що хоча ввести любовний еліксир безпосередньо в мозок вони не можуть, його можна ввести по-іншому. А саме вдихнути.

Таким чином Гайнріхс почав працювати над назальним спреєм. Він таки отримав результат, який здивував усіх. Виявилося, що окситоцин знижує стрес у людей так само, як і у тварин. Це спровокувало цілу хвилю досліджень інших вчених, які до того ж з’ясували, що окситоцин робить людей на 50 % більш сприйнятливими до емоційних сигналів. Пари під впливом окситоцину спілкувалися краще і були налаштовані більш позитивно. Люди добре пам’ятали і впізнавали обличчя. Вони виявляли більшу довіру і, наприклад, залишали більші суми грошей незнайомцям. Інформація про окситоцин швидко поширилася за межі дослідницьких кіл, і він завоював свою нинішню репутацію гормона кохання.

Коли я зайшов до університету, то познайомився з експериментаторкою та отримав маленьку пляшечку з розпилювачем. Мені потрібно було бризнути по п’ять разів у кожну ніздрю. Рідина розбризкувалася і постійно стікала носом, тож мені доводилося постійно його витирати і закидати голову. Тоді я подумав, що оскільки вигляд весь цей процес мав не найкращий, успіх такого інгредієнта на романтичних побаченнях здавався сумнівним. Після того, як я залив необхідну дозу в ніс, мені довелося трохи почекати, поки препарат почне діяти, а тоді мене провели в кімнату з іншою учасницею експерименту. Жінка мала світле хвилясте волосся, веснянки, окуляри з металевою оправою і міцне підборіддя, загалом здавалася мені доволі приємною. Однак жодного ейфоричного настрою, на який сподівався, я не відчув. Ніякої солодкої музики в голові, ніякого романтичного настрою. Ми разом зіграли у настільну гру, а потім кожен зайнявся своїми справами. Я пограв у декілька комп’ютерних ігор та пройшов кілька тестів з картинками. Мені було нудно і я був розчарований тим, що, очевидно, отримав плацебо.

Після цього, відчувши одночасно і полегшення, і розчарування, що ніякого непереборного хімічного потягу до іншої учасниці експерименту я так і не відчув, мені вдалося поговорити з кураторкою експерименту. Вона припустила, що вплив окситоцину значно перебільшували, а звіти форумних користувачів в інтернеті могли бути якраз ефектом плацебо. Для виправдання таких очікувань потрібні набагато більші дози, сказала вона. Або просто прийняти екстазі, інший знаний еліксир кохання, який був популярним на танцювальних вечірках 1990-х років. Екстазі серед іншого містить і певну дозу окситоцину, проте значно більше серотоніну, норадреналіну та дофаміну, що робить його схожим до таких наркотиків, як амфетамін та кокаїн. Я взяв із собою запечатаний конверт і відкрив його на виході. На моє здивування, лист підтвердив, що я дійсно прийняв окситоцин. Можливо, я просто не помітив його вплив? Мої очікування якогось любовного удару були безперечно наївними. Можливо, дію цієї речовини свідомо важко помітити? Хто знає. Зараз, три роки по тому, пишучи цей текст, я збентежений дещо іншим – зазвичай я не надто добре запам’ятовую обличчя людей. Проте з точністю можу описати зовнішність тієї жінки з кімнати випробувань. Хоча бачив я її не так довго і пройшло вже немало часу. Світле хвилясте волосся, веснянки, окуляри з металевою оправою і міцне підборіддя.

Прочинені двері

В американському містечку Тампа у 2003 році сталася трагедія, яка шокувала всю родину. Джин Енн Коун заїхала в гараж і заснула, не заглушивши авто. Невдовзі після цього громадськість була шокована тим, що її чоловік Дуґлас Коун одружився вдруге кілька днів після смерті дружини. Виявилося, що, живучи з місіс Коун, чоловік також десять років провів разом із Гілларі Карлсон під іменем Дональд Карлсон, а тепер отримав змогу офіційно оформити свій другий шлюб на справжнє ім’я. Крім того, у них з місіс Карлсон були діти, які, як і спільні діти у шлюбі з місіс Коун, не мали уявлення про існування одні одних. Під приводом частих «відряджень» та «секретної роботи на державу» він прожив успішне подвійне життя так, що ні в кого навіть не виникло ніяких підозр про це. Один із його внуків у родині Коун навіть ходив у той самий клас середньої школи, що й дитина Карлсона, не відаючи, що вони рідня.

«Таємна друга сім’я» – явище відоме, про розгортання таких історій ми можемо знати як з реального життя, так і з художніх книжок чи фільмів. Кожному, хто чує про такі випадки, важко зрозуміти: як можна було так довго всіх обманювати? Хіба регулярні відрядження не викликали жодних підозр? Автор Сем Шепард вказує можливу відповідь на це запитання в заголовку своєї п’єси про одну таку історію. У п’єсі «Безумство від кохання» (Fool for Love) йдеться про те, що коли в гру вступає любов, люди легко піддаються обману.

Статистика подружніх зрад змінюється від опитування до опитування, але все ж більшість показників значно вищі, ніж нам би цього хотілося. У середньому серед чоловіків цей показник сягає 25 %, серед жінок – 14 %. Багато дослідників вважають, що цифри вищі, оскільки всі дані ґрунтуються на власних зізнаннях учасників. До того ж, ймовірно, статистика щодо жінок є значно більше заниженою. Автори Ларрі Янґ та Браян Александер у книзі «Хімія між нами» (The Chemistry Between Us) подають інші цифри: 30–40 % невірності у шлюбі, 50 % у звичайних стосунках, і на додачу, що 10 % усіх дітей не є нащадками того, хто вважає себе батьком.

Є люди, яких пронизує тепле відчуття щоразу, коли вони бачать свого партнера. Є люди, які просто хочуть бути весь час разом і тихо говорити про те, наскільки вони кохають один одного. Є люди, які постійно вбачають у своєму партнері привабливий пейзаж, який манить його дослідити. Це називається закоханістю, і багато людей переживають подібні відчуття, можливо, кілька разів за життя. Є й ті, хто відчуває це лише до однієї особи від першої зустрічі до дня своєї смерті. За оцінками Артура Арона з Університету Стоуні-Брук, від 5 до 12 % пар, які перебувають у шлюбі понад 20 років, все ще відчувають таке ж романтичне кохання, як на першому році їхніх стосунків. Розшукавши декотрих суб’єктів свого дослідження за допомогою анкет, він провів сканування їхнього мозку в той момент, коли вони розглядали фотографію свого партнера. Далі він порівняв ці результати з результатами дослідження мозку пар, які разом віднедавна. Показники збігалися, що повинно було свідчити про те, що ніхто не збрехав, вони дійсно й далі після багатьох років спільного життя були закоханими.

На жаль, таких людей небагато. У більшості випадків із часом особливі відчуття зникають, на зміну їм приходять інші форми прив’язаності. Гелен Фішер вважає, що ця особливість романтичного кохання виконує одну важливу функцію, а інші складові – секс і тривала прив’язаність – відповідають за інші функції. Сексуальний потяг змушує нас шукати потенційних партнерів, тоді як романтична складова існує, щоб ми могли зосередити свою увагу на одній конкретній людині. Інші дослідники підтвердили, що одним із наслідків романтичного кохання є те, що ми менше уваги звертаємо на всіх інших, окрім нашого обранця чи обраниці. Остання складова кохання – тривала прив’язаність – дає нам змогу підтримувати стосунки, поки ростуть діти, щоб мати змогу виховати їх належним чином, і щоб ті, у свою чергу, передали наші гени далі. Проблема в тому, що ці три системи не завжди працюють у цілковитій гармонії і стосовно однієї й тої самої людини. Цілком можливо відчувати міцний зв’язок з партнером у шлюбі, маючи при цьому романтичні почуття до когось іншого, і при цьому сексуальну тягу до випадкових людей, з якими опинилися поруч у певній ситуації.

Після одруження рівень тестостерону у чоловіків знижується, а рівень естрогену зростає. Статевий потяг зменшується, і більшість пар зізнаються: що довше вони разом, то рідше займаються сексом. На жаль і на щастя, статевий потяг можна відновити, і одним зі способів є так званий ефект Куліджа. Назва походить від анекдоту, в якому фігурує один з президентів США Калвін Кулідж. Він з дружиною відвідували ферму, кожен гуляв територією окремо, і коли дружина підійшла до курника, півень саме наскочив на курку, і в курнику здійнявся сильний галас. Усі почувалися ніяково, а тактовна перша леді спробувала згладити ситуацію, запитавши, як часто півень виконує ці свої обов’язки, на що їй відповіли, що таке може бути й десять разів на день. «Розкажіть про це президенту», – відказала на це його дружина. Коли невдовзі Кулідж сам підійшов до курника, то отримав передане повідомлення і, своєю чергою, поцікавився: «Щоразу з тією самою куркою?» «Ні, курки різні», – була відповідь. «Розкажіть про це моїй дружині», – сказав Кулідж.

Якщо жарт і звучить старомодно, то суть його є правдивою, і дослідники з’ясували, чому. Джим Пфаус, вивчаючи вияви ефекту в експериментах з пацюками, виявив, що при появі нових самок у самця виділяється дофамін, який впливає на частину мозку, яка називається nucleus accumbens, внаслідок чого тваринна хіть знову пробуджується. Хоча піддослідний самець із часом перестає помічати самку, до якої звик, коли в клітку поміщають нову, він немов перезаряджається енергією. У світі людей подібна ситуація може мати такий сценарій: на роботу виходить нова красива співробітниця, і байдужого керівника відділу немов підмінили: він записується в тренажерний зал, купує новий одяг. Скоріш за все вдома його дружина також відчує зміни: занепокоїться, або ж, навпаки, зрадіє, не задумуючись про причину. Звісно, ефект новизни може відродити шлюб, і радники з відповідних журнальних рубрик рекомендують усе – від зміни обстановки до уроків танців та секс-іграшок, аби відновити інтерес. А французькі терапевти в такому разі радять розглянути проведення відпустки окремо, або ж записатися на різні заняття з танців, таким чином можна відновити пікантну невизначеність.

Таємниці існують навіть у парах, де члени подружжя вірні один одному. Коли ми помічаємо видалену історію браузера на ноутбуці партнера, то приблизно уявляємо собі, для чого він використовувався, але навіть найбільш ліберальні партнери, ймовірно, цінують те, що не бачать темних звичок в інтернеті іншого. Популярність порнографії пояснюється тим самим ефектом Куліджа, а прихильники порно часто описують жагу переглядати все нові, більш цікаві їм порновідео та фотографії. Таємні фантазії не обмежуються одним інтернетом. Опитування 2000 року, проведене Томасом В. Гіксом та Гарольдом Лейтенберґом, показує те, чим навряд чи когось здивуєш. 98 % чоловіків та 80 % жінок, які брали участь у опитуванні, зізналися, що мали сексуальні фантазії щодо інших протягом останніх двох місяців, причому фантазії частіше були у тих, хто був з партнером довше. Щоб не образити почуття свого партнера, мабуть, більшість людей тримають такі фантазії при собі, але оскільки всім і так відомо, що усі цим займаються, то ця тема є не такою вже й гострою. Набагато делікатнішим є той момент, що ми, як описала Гелен Фішер, фантазуємо про інших і під час статевого акту зі своїм партнером. Цікаво, про що насправді думає наш партнер під час сексу і чи хочемо ми це знати?

Деякі партнери, схоже, більш схильні до невірності, ніж інші. Опитування, проведене у 2011 році в Нідерландах, показало, що 26 % із 1250 бізнесменів зраджували. Ті, хто займав вищі посади у своїх компаніях, мали більшу схильність до позашлюбного сексу. Це стосувалося як чоловіків, так і жінок. Водночас вони були і більш впевненими у собі та більш товариськими, що може пояснювати як їхні позашлюбні зв’язки, так і кар’єру. Ларрі Янґ у книзі «Хімія між нами» висуває теорію про те, що в помірній кількості невірність може бути хорошим способом поширити свої гени. Хоча це, мабуть, погане виправдання для зрадників. Існує ще одна причина, яка може пояснити, і частково виправдати зраду: така схильність може бути пов’язана з іншими рисами, які ми цінуємо. Дослідники, які вивчали зв’язки між генами та особистістю, вказували, що різні варіанти гена, що кодує рецептор D4, пов’язані між собою, а тому ті, хто займаються сексом з іншими, також мають тенденцію бути допитливими, винахідливими та готовими ризикувати, що має не лише їх особисту, а й суспільно корисну вигоду.

За словами Фішер, системи нашого мозку адаптовані як до вірності, так і до невірності, і вони постійно перебувають у взаємозв’язку. Не можна сказати, що всі прагнуть вийти з моногамних стосунків, але й твердження про те, що вони на 100 % вірні своєму партнерові, буде неправдою. Ми відрізняємося від прерійних польових мишей. Якщо у них є шанс спарюватися з кимось іншим, вони його не пропустять, зате потім спокійно зможуть повернутися до своїх постійних партнерів, ніби нічого й не сталося. Людське сприйняття вірності та невірності надзвичайно різне і сповнене суперечностей, тож помилково вважати, що біологія зможе все пояснити і дати якусь одну просту відповідь. Романтичні ідеології, голлівудські фільми, пісні про кохання та філософія теоретиків пікапу здаються нам тим хибнішими та фальшивішими, чим сильніше вони намагаються об’єднати в систему протиріччя, які живуть в нас. Ймовірно, всі однозначні теорії надто спрощують кохання і тим самим змушують людей брехати один одному або й собі, аби пояснити парадокси, до яких нас приводить це почуття.

Особливості шарму

Еволюційна психологія, поведінкова психологія та нейробіологія – захоплюючі галузі, і ті, хто ними займається, часто можуть справляти враження, ніби вони виявили, що керує нашими діями. Але в нашому складному світі не все так просто. На практиці наші дії визначають не так загальні принципи (вони обов’язково мають вплив, проте лежать десь внизу), як те, що додає значущих відмінностей та характеру людським стосункам, – всі наші дивні нахили та примхи.

Цитуючи Джима Пфауса, одного з дослідників, який продемонстрував зв’язок між дофаміном та ефектом Куліджа у щурів: «Якщо вірити еволюційним психологам, то виходить, ніби ми ніколи не робимо ідіотських речей, (...) але ми коїмо їх весь час! І все тому, що у нас працюють конкуруючі схеми. (...) Тобто, за теоріями еволюційних психологів, оголеного тіла жінки репродуктивного віку повинно бути цілком достатньо, аби викликати інтерес у всіх осіб протилежної статі. Тоді як пояснити наші індивідуальні схильності та смаки? («О, я хочу, щоб ти підстригся коротко», або «я б хотів, аби ти одягла відверту спідню білизну», або «я хочу, аби в ліжку ти вульгарно лаявся»)».

Пфаус виявив, що навіть тварини, сприйняття яких значно простіше, ніж наше, можуть мати дивні схильності. В одному з експериментів він одягнув щурів у маленькі шкіряні куртки, а-ля Марлон Брандо з фільму «Дикун», і випустив на парування. Згодом вони стали маленькими фетишистами шкіряних курток, і без них їм було важко отримати збудження.

Пфаус також проводив більш екстремальні експерименти. Красиву шкіряну куртку багато хто може оцінити, але більшість тварин, і щурів, і людей, відштовхує запах розкладання. Дослідницька група отримала синтетичний запах під назвою «кадаверин». Він пахне саме так, як ви думаєте, і мало хто сприймає трупний запах як приємний. Коли Пфаус обробив деяких самок кадаверином, спершу самці не надто до них наближалися, проте після певних вагань деякі таки спарувалися. Звикнувши до цього, вони почали віддавати перевагу самкам, від яких чувся запах трупів. Навряд чи можна уявити щось більш неприродне. І коли щури здатні на щось таке, від людей можна очікувати будь-чого.

Дослідження, які мають на меті вивести якісь загальні закономірності, часто базуються на опитуваннях. Люди можуть відповісти на питання про те, що їх приваблює. Але ми не завжди знаємо себе так добре. Професори Пол Іствік та Елі Фінкель з Північно-Західного університету вивчали, що приваблює людей у реальному спілкуванні. Вони спостерігали за людьми, які брали участь у «швидких побаченнях» (speed dating) – зустрічах, де самотні люди мають нагоду поговорити з кількома іншими протягом декількох хвилин, а потім вирішити, чи хочуть вони другої зустрічі. Якщо двоє учасників виявлять взаємне бажання знову зустрітися, їм дають контакти один одного. Фінкель попросила учасників заздалегідь повідомити, що саме вони шукають в потенційних партнерах, і не отримала ніяких незвичних відповідей. Чоловіки хотіли знайти симпатичних жінок, жінки хотіли зустріти чоловіків з непоганим статусом – ті ж уподобання, які фігурують у безлічі опитувань. Але вже після кількох перших зустрічей виявилося, що їхні пріоритети, як вони самі думали, були тут ні до чого. Дослідники зняли на відео всі розмови, а потім проаналізували їх. Вже із самого початку гендерні відмінності зникли, а критерії змінилися. Висновки показали, що і жінки, і чоловіки реагували насамперед на зовнішність, потім – особистість і, зрештою, дохід. Якщо взяти до уваги, наскільки смаки людей різні, то коли мова йде про зовнішність та особистість, романтичний потяг уже не здається таким передбачуваним.

На запитання журналіста «Newsweek», що самотні люди могли б винести з його досліджень, професор відповів: «Не варто складати списки рис, які ви шукаєте... бо самі можете здивуватися від того, хто вас приваблює». Намагаючись дізнатися більше, які ще критерії впливають на те, що люди сходяться, Фінкель зробив нову спробу, де записав розмови про побачення та проаналізував мовлення людей. Він виявив, що ті, хто мав подібну манеру спілкування, частіше вибирали один одного після швидких побачень. Потім він зв’язався з ними через три місяці і виявив, що сумісні за мовленням вдвічі частіше залишалися разом через три місяці. Частково це можна пояснити тим, що манера спілкування залежить від особистості, але з усіх сигналів, які ми надсилаємо, мова є однією з тих речей, на які найбільше впливає навколишнє середовище, оточення та виховання, а також різні звички та досвід, накопичений протягом життя.

Вплив гормонів та центрів винагород у мозку не можна відкидати, проте ми, люди, задіюємо мозок більше, ніж будь-яка інша тварина, ми схильні мислити раціонально та свідомо контролювати свою поведінку. Коли гормони та хімічні речовини вступають у дію, на арену виходить також префронтальна кора мозку, яка відповідає за довгострокове мислення та активізацію знань. Якщо ми зустрінемо погляд привабливої колеги в ліфті, ми можемо відчути певний потяг, але ми також можемо оцінити ситуацію та можливі наслідки подружньої зради, уявити всі проблеми, які виникнуть, розмови про те, хто доглядатиме собаку після розлучення, труднощі з пошуком квартири неподалік, щоб дітям не доводилося їхати далеко, ви також зважите на почуття чоловіка коханки, з яким ви працювали разом на іншому проекті і який здавався вам хорошою людиною. Або просто трохи задумаєтеся над категоричним імперативом Канта чи тим, що велить нам Ісус. Слід зазначити, що префронтальна кора мозку найкраще працює в робочий час, бажано вдень. Якщо ви зустрінете ту саму колегу в ліфті готелю на якомусь виїзному семінарі після кількох келихів, дія цієї частини мозку буде притупленою. Але іноді вона нам повідомляє: «Агов, зараз ти мене не дуже чуєш, але це через алкоголь і те, що ти далеко від дому, згадай, про що я раніше тебе попереджала, і добре все обдумай».

Сформовані пізніше за інші частини мозку дають нам можливість критично мислити та засвоювати нові принципи, а також накопичувати культурні особливості та власні схильності. Саме такі особливості вирізняють нас із натовпу, як відхилення від якихось очевидних спільних рис. Тому, коли ми розповідаємо про себе чи виголошуємо весільну промову, ми зазвичай говоримо про спільні риси і рідко згадуємо наші особливості, бо вони видаються нам банальними, як і багато інших рис, які ми не хочемо демонструвати. Причини, чому жовта преса та бойовики приваблюють багатьох, якраз у тому, що така інформація впливає на наші базові схильності, якими ми схожі з більшістю. У наших більш конкретних і більш розвинених особливостях ми всі дуже різні. Деякі люблять копирсатися в двигунах автомобілів, інші досліджують секрети тіста для фокаччі, а деякі з головою пірнають в абстрактний живопис. Саме ці особливі захоплення можуть сказати щось про нашу особистість, як і більш специфічні схильності говорять про наш романтичний і сексуальний вибір.

Легко можна дійти висновку, що всі наші загальні риси справжні, а особливості – лише прикраса, що вирізняє серед інших. Але, з іншого боку, можна сказати і що саме особливі схильності видають нас справжніх, оскільки інші загальні мало що про нас говорять. Тож що рухає нами більше: спільні видові риси чи індивідуальні особливості? Правда в тому, що, швидше за все, рівнозначно і те, і інше. Дотримуючись віри лише в одну сторону, ми сильно занижуємо складність нашої особистості.

Короткий шлях до спокуси

Історія про Трістана та Ізольду – одна з найвідоміших романтичних легенд усіх часів, увіковічнена в кількох текстових версіях та опері Вагнера. Трістан за сюжетом – племінник короля Марка, який відправляє його по свою майбутньою наречену, ірландську принцесу Ізольду. У дорозі назад до короля Трістан та Ізольда випадково випивають любовне зілля, призначене для неї та короля, і безнадійно закохуються один в одного. Решта історії розповідає про нещастя, які спіткали і закоханих, і короля через палке кохання героїв. Любовне зілля чи еліксир кохання є спільним мотивом, який описується як у старих, так і в нових розповідях, і, ймовірно, з’явився як просте пояснення того, чому наші почуття і вчинки часто суперечать розумним міркуванням і нашим власними бажаннями. Характерною рисою описів таких трунків у художній літературі є те, що вони майже ніколи не мають бажаного ефекту. Часто їх випивають випадково і не ті, кому було призначено, як у випадку Трістана та Ізольди. Або ж та, кого напій змушує покохати злого принца, у вирішальну хвилину долає чари і повертається до свого щирого коханого. А у випадках, коли напій викликає кохання до першого, хто потрапить на очі, комічний персонаж другого плану спотикається і мимоволі стає об’єктом кохання, викликаючи захват у публіки. Але що, якби ми справді могли приготувати любовне зілля, яке спрацювало б? Чи трактувалося б це обманом?

Якщо вірити рекламі певних товарів в інтернеті, такі формули вже існують. Наприклад, спрей «Boarmate» продається у балончику з розчином і містить феромон андростенон. Продукт застосовують у сільському господарстві, він дозволяє самостійно визначити найкращий період для запліднення свиноматок. Якщо обробити свиноматку спреєм, вона під дією запаху швидко займає позицію, яка свідчить про її готовність до парування. Однак деякі захоплені диванні експерти в інтернеті стали стверджувати, що препарат також чудово впливає на жінок, і рекомендують чоловікам використовувати його перед виходом з дому, щоб підвищити свою привабливість. Для особливо перебірливих, звісно, існують й більш вишукані аналоги – дорогі парфуми, змішані з феромонами, з голосними назвами, на кшталт «Chikara» чи «Scent of Eros», але суть їх та сама. Незалежно від речовини, схоже, найбільшу дію феромони мають від ефекту плацебо, за умови, якщо на pheromonetalk.com не брешуть деякі коментатори у своїх відгуках. Коли якийсь учасник форуму скаржиться, що парфум не діє, обов’язково з’явиться хтось інший, хто стане переконувати, що парфуми діють, просто потрібно поводитися трохи по-іншому, стати більш товариським та привабливим: «уяви, що ти сексуальний і комунікабельний, тоді отримаєш кращі результати». Трохи схоже на врікання та наведення магічних заклинань смерті, якщо при цьому для надійності вдарити молотком по голові. Жоден вчений досі не зміг довести жодного видимого впливу феромонів на людей – тут нам би знадобився вомероназальний орган (або орган Якобсона), який наявний в багатьох тварин для сприйняття таких речовин. Згідно з дослідженнями Каролінського інституту у Швеції, андростенон справді може мати вплив на жіночий мозок, але лише у величезних дозах, крім того, не відомо, чи при тому жінка поводитиметься як готова до парування свиноматка.

Якщо трюк з «Boarmate» не надто приємний, вазопресин має трішки кращу дію. Пам’ятаєте про прерійну польову мишу, яка, на відміну від своїх близьких родичів, є моногамною? Окрім окситоцину, гормон вазопресин відіграє важливу роль у паруванні, і в 2004 році група дослідників спробувала імплантувати додаткові рецептори вазопресину в мозок самців лугових мишей. Цей вид тісно споріднений з прерійною польовою мишею, з єдиною відмінністю – вони не моногамні. З підвищеною концентрацією вазопресину самці перетворилися на зразкових сім’янинів. Оскільки люди також чутливі до вазопресину, преса одразу почала говорити про можливість розвитку «сироватки вірності» так само, як вони називали окситоцин «сироваткою кохання».

Браян Ерп з Оксфордського центру практичної етики Уегіро навіть припустив, що в окремих випадках подружні пари повинні відчувати моральний обов’язок приймати окситоцин та інші препарати для відновлення почуттів, оскільки в іншому випадку розлучення може погано вплинути на їхніх дітей. У 2012 році в Нью-Йоркському університеті відбулася конференція під назвою «Моральний мозок» (The Moral Brain), на якій деякі з доповідачів розповіли про можливості впливу на наш мозок речовин, що сприяють коханню. Однак тут ніколи не варто забувати про складність мозку та можливі побічні дії, нагадала одна з доповідачок, Моллі Крокет. Наприклад, окситоцин робить нас більш впевненими та щедрими, але також посилює егоцентризм та заздрість. Тож, мабуть, не варто замовляти чудодійні препарати у підозрілих аптеках в інтернеті. Хімія та біологія, як і культура та кохання – також складні.

Існує інтерес до феромонів і у спільноті майстрів пікапу, але в основному вони роблять акцент на соціальній поведінці. Мета та ж сама – обійти свідомий контроль і натиснути безпосередньо на кнопки, які ведуть до бажаної поведінки бажаної особи. І так само, як дія препаратів, тут можна отримати непередбачувані результати. І не лише тому, що спроби маніпулювати іншими зазвичай до цього й призводять, а й тому, що ви самі можете потрапити у пастку. Наприкінці своєї книги по пікапу «Гра» Ніл Штраус критикує тих, які настільки захоплюються мистецтвом пікапу, витрачають всю свою енергію на відпрацювання прийомів, що забувають: їхньою початковою метою було навчитися будувати змістовні стосунки з жінками та пізнати гармонію. Вони віддаляються від реального світу і думають лише про одне: гру, інакше кажучи, вони живуть на карті і забули, як виглядає реальна місцевість. Ніл Штраус називає їх соціальними роботами. Як механічні істоти, вони лише наслідують заздалегідь запрограмовані шаблони. Усі сумніви та двозначності зникають, вони бачать світ чорно-білим, у двійковому коді. І це вже зовсім не звучить романтично чи весело. Як попереджає Штраус: «Будьте обережними, ви можете перетворитися на одновимірну людину».

Приховані наміри

За свою кар’єру Еспен Кушвік провів близько 150 практичних тренінгів з поведінки на побаченнях. Це його повноцінна робота. Але сам він не був від природи таким і описує себе як «простого хлопця», який вперше зацікавився цією темою, коли йому було трохи за двадцять, після одкровення, яке він осягнув на одній мотиваційній лекції.

– Я зрозумів, що можу розвиватися. Можу підняти свою самооцінку та змінити вихідні дані, я можу багато чого досягнути.

Коли за деякий час Кушвік розстався зі своєю дівчиною, він глибоко занурився в традиції американського пікапу. Це було ще до того, як рух сягнув піку своєї популярності, разом з деякими друзями з їхньої «таємної спільноти» він збирав інформацію та випробовував різні прийоми в Осло та містах світу, і навіть на норвезьких гірськолижних курортах Гемседаль та Гаф’єль, де він працював інструктором з лиж та сноуборду.

– Я прагнув підібрати універсальний код, – каже він. – Без багатьох провалів не обійшлося.

Він пояснює свої перші невдачі тим, що сам не мав повного «калібрування» – так пікапери називають уміння оцінювати думки і почуття оточення.

– Я поводився то надто нетерпляче, то загрубо і зухвало, я геть забув, як у суспільстві цінується скромність.

Хоча не було жодного сумніву, що методи працюють. Життя змінилося. Він дійшов до того, що за бажання щовечора міг приходити додому з новою дамою.

– Пізніше до мене дійшло, що успіхи мене вже не тішать. Принаймні не тоді, коли я досягаю їх маніпуляцією. Я зрозумів, що не був справжнім, а прикривався маскою актора. Я вирішив проблему, але не став щасливішим.

В якийсь момент він відкинув усі свої нотатки про перевірені способи і вирішив позбутися того, що йому в собі не подобалося. А тоді знову почав пошуки нових знайомств.

– Я хотів дізнатися, наскільки хороший об’єкт Еспен сам по собі, без будь-яких прийомів та хитрощів. Я вживав фрази, які раніше не спрацьовували, бо тепер я володів мовою тіла і мав впевненість у собі. Ну і більше не був зосереджений на тому, як затягнути дівчину в ліжко.

В американській термінології мистецтва пікапу цей принцип називається незалежністю від розвитку подій (outcome independence). Важливо не ставити за мету затягнути дівчину в ліжко. Як тільки ви зрозумієте, що це не головне, ви самі почнете більше цікавити жінок. Незацікавленість приваблює. Це чудово співвідноситься з мистецтвом дзен і парадоксальностями: припини прагнути отримати жінку, аби її отримати.

– Але тут мова вже не так про жінок, – каже Кушвік, – як про те, якою людиною ти себе бачиш і відчуваєш. Вчора я отримав електронного листа від колишнього студента. Він відновив спілкування з батьком, з яким не бачився приблизно 8–9 років. Який це має стосунок до побачень?

Кушвік зробив паузу, а тоді став перелічувати все тезисно, немов робив презентацію у PowerPoint.

– У нього з’явилися нові друзі. Він відчув себе привабливим. Він налагодив стосунки зі своїми друзями. Все це пов’язано, і мені це подобається. Ми не вчимо людей ставати гравцями, – каже він, немов випльовуючи це слово. – І з часом я відійшов від цього. Це класно, але це не те, що потрібно в довгостроковій перспективі.

Сам Кушвік уже не ходить знайомитися з дівчатами. Останні чотири роки в нього постійна дівчина, нещодавно вони почали жити разом, і, за його словами, «кохають один одного».

– Вона в курсі, чим я займаюся, ми все обговорюємо один з одним. Кілька перших місяців у нас були вільні стосунки, але тоді ми вирішили зблизитися. Ніхто з нас не був особливо зацікавлений у сімейному житті, що було, думаю, хорошим вихідним пунктом. Адже спершу ми шукаємо не дівчину як таку, а незалежну особистість, з якою було би надійно і добре разом. І це справді те, що отримав і я: кращу якість життя та вищу самооцінку.

Беручи інтерв’ю в Еспена Кушвіка за обідом, я постійно помічав, що ми немов віддзеркалюємо один одного. Він підпирав голову правою рукою, я – лівою. Коли я відкинувся на спинку стільця, він зробив те саме. Таке дзеркальне відображення є одним із трюків, який рекомендують багато майстрів пікапу. Наслідуючи позу іншої людини, ви створюєте несвідоме відчуття єдності. Продавці використовують той самий хід і люблять називати його раппорт. Чи мало це означати, що Кушвік намагався мною маніпулювати? Хотів змусити мене ставитися до нього з більшою симпатією, імітуючи мою мову тіла?

Ймовірно, він навіть не замислювався над тим, що робить. Я припустив, що він колись настільки добре вивчив ці техніки, що довів їх до автоматизму. А може, це було просто його природним соціальним імпульсом. Аби навчитися відтворювати дії іншого, геть не обов’язково вдаватися до посібників з пікапу. Психологи Таня Чартран і Джон Барг назвали цю тенденцію «ефектом хамелеона» і дослідили її в ряді досліджень. Вони опитали 78 осіб, при чому під час розмови інтерв’юер виконував характерні рухи, наприклад, торкався свого обличчя чи махав ногою. Як і очікувалося, 50 % учасників також починали копіювати цей жест.

Інший експеримент показав, що коли інтерв’юер навмисно імітував рухи учасників, наприклад, позицію їх ніг чи позу, вони давали йому потім більш позитивні характеристики. Подібні експерименти показали, що люди частіше дають чайові, коли офіціант дослівно повторює їхнє замовлення, аніж коли вони формулюють його суто своїми словами. Ми також далеко не завжди помічаємо, що нас наслідують. Офіціанти, які брали участь в експерименті, спершу боялися, що клієнти сприймуть це за передражнювання. Але ніхто й не помітив. Навіть коли імітація виконується з механічною точністю, ми, здається, не завжди звертаємо на це увагу. Джеремі Бейленсон зі Стенфорду провів експеримент, в якому люди говорили з цифровим анімованим персонажем на екрані, який постійно копіював усі рухи та вирази обличчя учасників з кількома секундами затримки. Ніхто не помітив, крім одного учасника, який під час розмови крутнувся в офісному кріслі і тоді вже помітив, що його копіюють. Причина такої сліпоти, ймовірно, в тому, що ми і так постійно підсвідомо наслідуємо одні одних.

Оскільки здебільшого я був зосереджений на розмові з Кушвіком, мені так і не вдалося визначити, чи це він наслідував мене, чи я наслідував його. І якщо він наслідував мене, то чи це був несвідомий вияв соціальних інстинктів, чи трюк, який він навчився доводити до автоматизму? Дізнатися практично неможливо. Зовні обидві можливі причини мають однакові вияви, а засумнівався я, либонь, лише тому, що знав, чим він займається і на що здатний, тому заздалегідь мав певні упередження.

Мотиви, перспективи, цілі, цінності. Для науки завжди було проблемою чітко визначити, яка в людей мотивація, бо це криється десь глибоко в людині, туди не сягнути. Кожна людина у світі має доступ лише до власної суб’єктивності, неможливо порівняти досвід переживання болю двома різними людьми. Ми припускаємо, що біль від однакових подразників переживається більш-менш однаково, але ми ніколи не знаємо. Так само з мотивами інших людей. Ми очікуємо, що вони усміхнуться до нас, тому що ми їм подобаємось, але ми ніколи не можемо мати певності.

Біхевіористи на чолі з Б. Ф. Скіннером запропонували розме­жувати «внутрішнє життя» людини і не брати його до уваги. Науку не настільки має цікавити те, що відчувають люди, єдине, що має сенс для зовнішнього світу, – це їхні дії. Біхевіористи розглядають дії людей та що на них могло мати вплив, а тоді шукають певні шаблони поведінки. Для них не має значення, чи усмішка є маніпулятивною, чи ні. Таким чином, вони уникають ряду складних питань. Чи маніпулюють діти батьками, коли вони плачуть? Чи існують докази справжнього кохання? Зрештою, навіть наші «справжні» почуття можуть виявитися самообманом, а істинні мотиви криються в фінансовій чи сексуальній зацікавленості? Чи взагалі можна розділяти таким чином почуття?

Одним з найбільш суперечливих моментів у поглядах Скіннера є його заперечення свободи волі. Якщо поведінка людини пояснюється стимулами навколишнього середовища, усі вольові дії стають лише відповідними реакціями. Ми закохуємося через феромони, романтика була еволюційною стратегією, вірність пояснюється як соціальний механізм. Коли кожна складова кохання пояснюється так механічно і приземлено, саме кохання вже не здається реальним. З іншого боку, в такому разі немає сенсу звинувачувати когось у причетності до маніпуляцій. Якщо ми вважаємо, що хтось намагається маніпулювати, значить, визнаємо, що в нього є якісь мотиви, а отже, і власна воля. А якщо розглядати наші дії як біологічні реакції на подразники зовнішнього світу, то взагалі безглуздо звинувачувати когось у чомусь, тоді це як звинувачувати молоток у тому, що він вдарив по пальцю.

Після тисячолітньої історії філософії та науки ми все ще не маємо чіткої відповіді на запитання про власну волю та дії інших. Можливо, саме тому люди так люблять міркувати та фантазувати про мотиви людей. Скільки годин вночі ми прокручуємо розмови в голові, скільки часу витрачаємо на плітки у пошуках підказок, які могли б розповісти нам, що ж в людини на думці? Такі роздуми, скоріш за все, залишаться без відповідей, але, можливо, вони дадуть нам натомість щось цінніше. Адже якби на всі запитання можна було б дати чіткі відповіді, чи залишилося б місце на таке явище, яке ми називаємо коханням?

Архітектори кохання

Соціологи, до прикладу П’єр Бурдьє, як і багато феміністок, вважають, що ми значною мірою запрограмовані суспільством, у якому зростаємо. Це не заперечує й мистецтво пікапу. Ніл Штраус не надто відомий як борець за права жінок, але в «Грі» він цитує багатьох відомих феміністок як приклад своїх тез. Якщо феміністки намагаються змінити прийняті в суспільстві норми і погляди, то майстри з пікапу радше намагаються використати їх з вигодою для себе, як дехто мріє відтворити хімію кохання за допомогою андростенону та окситоцину. Якщо розглядати теорії пікапу як колективну спробу перепрограмувати себе, то порівняння з роботом Kenji також постає у дещо іншому світлі. Пікапери не схожі ні на Kenji, ні на його творців-програмістів. Вони і є і роботом, і програмістом в одній особі. В таких спробах перепрограмувати себе є й дещо героїчне, роботи намагаються змінити власні алгоритми, навчитися мати власну волю і довести, що Всесвіт – це більше, ніж механіка заздалегідь закладених процесів? Як зауважила Кларіс Торн, тут є й певна самокритика, оскільки більшість гуру рекомендують із часом відкидати банальні прийоми для початківців і прагнути подальшого розвитку. Від загальних тактик вони переходять до більш звичних людських стосунків, тобто від надійної запрограмованої логіки, яка працює, до чогось більш схожого на людські сумніви та непевності життя.

Філософ Деніел Деннет близький до біхевіористів, але не поділяє відмову Скіннера від власної свободи волі. Деннет підкреслює, що є різниця між тим, щоб щось пояснити, і тим, щоб відкинути за неіснуюче те, що пояснити ми не можемо. Якщо щось пояснюється надто просто і очевидно, ми можемо сміливо говорити про блеф. Наприклад, коли простий пікаперський прийом застосовується для того, щоб справити враження глибинного зв’язку і розуміння. Проте якщо пояснення більш глибоке, ми краще розуміємо явище. До прикладу, дізнаючись, які хімічні речовини та процеси пов’язані з коханням, ми не перестаємо вірити в кохання, але отримаємо змогу бачити його з різних боків. Адже знання властивостей води і розуміння, що вона складається з молекул, не заважає нам плавати.

Якщо ми поглянемо на кохання під іншим кутом зору, то побачимо в історії тривалу спробу колективного самопрограмування. Легенди про романтичне кохання та обіцянки вірності підкреслюють різні людські схильності. В окремі періоди публічну проституцію розглядали як таку, що потрібно легалізувати, в інші сповідували різні методи стримання, базовані на релігії та дієті. Традиційні елементи сучасних весіль усе ще зберігають сліди багатьох давніх ритуалів. Вплив економічних та соціальних установок минулого відображається в порядку виголошення тостів молодятам та тому, що батько нареченої передає доньку її майбутньому чоловікові, немов товар. Біла сукня повинна символізувати невинність та цноту. Подарунки виставляються окремо, аби показати статус та достаток.

Крім того, однією з найважливіших функцій шлюбу є, мабуть, позначити об’єкт свого вибору. Психолог Деніел Ґілберт є одним з тих дослідників, експерименти яких показали, що люди є більш задоволені своїм вибором, який вони потім не можуть змінити. Коли він розповів колезі про результати, той прокоментував, що це як порівнювати спільне життя зі шлюбом – коли ти одружений, то передумати вже не так легко. «Тоді мене осінило, – поділився Ґілберт в одному з інтерв’ю, – і я вирішив освідчитися своїй дівчині».

Вчинок Ґілберта є прикладом того, як результати загальних наукових досліджень можуть впливати на наші індивідуальні рішення. Але, зрештою, вибір найперше залежить від нашої особистості. Така раціональна причина одруження може викликати сумніви, проте Ґілберт досі щасливий у своєму шлюбі, хоч і його мотиви звучали не так романтично. Інший психолог розповів мені подібну історію після свого весілля: спершу він вважав шлюб нісенітницею, що відповідає філософії пісні Джоні Мітчелл і фільму «Чотири весілля та один похорон». Але згодом дійшов висновку, що це ефективний спосіб маніпулювати собою, щоб бути більш задоволеним своїм та сімейним життям. Не завжди легко зрозуміти, де межа між романтикою та самообманом.

Позитивні ілюзії

Ресторан «Katz Deli» в Нью-Йорку прославився на весь світ не через своє меню, а тому, що тут знімалася одна з найвідоміших сцен кінематографу. Завдяки романтичній комедії «Коли Гаррі зустрів Саллі» (When Harry met Sally) у 1989 році мільйони чоловіків дізналися про здатність жінок імітувати оргазм. Головний герой Гаррі впевнений, що жодна жінка не здатна його обманути, а його подруга Саллі сприймає це як виклик, і щоб переконати його, просто за обіднім столиком у «Katz Deli» на очах у решти гостей видає звуки, які переконливо імітують звуки впадання у екстаз.

Дослідження науковців підтвердили те, про що йшлося у фільмі. В опитуванні, опублікованому в «Journal of Sex Studies» у 2010 році, 67 % гетеросексуальних жінок визнали, що імітували оргазм, тоді як лише 20 % чоловіків допускали, що їхні партнерки могли це робити. Такі результати особливо дивують, враховуючи, що 28 % чоловіків зізналися, що вони самі іноді вдають. Кілька інших досліджень підтверджують результати, хоча відсотковийрозподіл різниться. В онлайн-опитуванні, проведеному 2012 року, 26 % з 1000 жінок відповіли, що імітують оргазм щоразу. За даними дослідницької групи з Канзасу, обман не завжди обумовлений тим, що жінки не могли досягнути оргазму, в більшості випадків вони просто гадали, що така кульмінація мала місце лише в певний відповідний момент. Очевидно, що в їхній свідомості вкоренився певний шаблон успішного статевого акту. Спочатку невеличка прелюдія, потім вагінальне проникнення, тоді кінчає жінка, а за нею й чоловік. Коли один з партнерів відчуває настання оргазму зарано, чи надто пізно, то воліє знайти зручний момент для імітації, аби не засмутити партнера.

З точки зору секс-просвіти такі переконання звучать дуже сумно. Можливо, людям варто відвертіше говорити про свої особливості досягнення оргазму і дозволити один одному дочекатися його природного настання, аби не вдаватися до обману. При цьому більшість із нас, ймовірно, готові виправдати таку брехню тим, що вона відбувається заради близької людини. Навіть якщо від цього наш секс не стає кращим, зате його можна розглядати радше як гарний ритуал, вияв співпраці, в якій обидві сторони намагаються діяти краще один для одного, підтвердити їхню спільність. І якщо комусь доведеться прикидатися, можливо, наступного разу це зробить інший партнер. І не тільки під ковдрою можна вдавати те, що є лише приємними ілюзіями спільного життя.

Як згадувалося раніше, ми схильні вважати себе кращими, ніж є насправді. Цей механізм називається позитивним самообманом, і виник, можливо для того, щоб підняти наше его і захистити від можливих ударів життя. У такого механізму є й менш привабливий побічний ефект: через нього нам може здаватися, що оточення тупіше й гірше за нас, адже про себе ми можемо судити лише в порівнянні з іншими. На щастя, з цього правила є винятки. Психологи виявили, що ми вважаємо наших найближчих партнерів кращими за себе, це явище називається позитивною ілюзією партнера. Ми підтримуємо такі ілюзії щодо досконалості наших близьких і в інтимних стосунках, навіть коли бачимо ознаки того, що реальність є іншою.

У 1995 році психологи Сандра Мюррей, Дейл Ґріффін та Джон Голмс провели дослідження, щоб визначити, чи кохання робить нас сліпими, чи, навпаки, далекоглядними. Поширеною позицією серед психологів є те, що позитивні ілюзії шкідливі для стосунків, оскільки у певний момент нереальні очікування розіб’ються об реальність, коли партнери пізнають один одного краще. Мюррей та інші, навпаки, вважали, що позитивні ілюзії могли допомагати нам долати перешкоди. В їхньому експерименті взяла участь 121 пара, 73 з яких через рік опісля все ще були разом. В процесі дослідження вчені порівняли самобачення учасників з картинкою, яку уявляли їхні партнери, та з їхніми власними уявленнями про ідеального партнера. Попередні дослідження показували, що наше самосприйняття має схильність бути завищеним. Коли пізніше виявилося, що учасники оцінювали своїх партнерів краще, як ті оцінювали самих себе, то це повинно було свідчити про високий ступінь ілюзії. В результаті ці найбільш ілюзійні випадки водночас в довшій перспективі виявилися найщасливішими і найтривалішими. Особливо в тих випадках, коли партнерів наділяли позитивними рисами, про які вони самі й не здогадувалися. Згодом інші дослідження охопили триваліші періоди, аж до 13 років, і вони всі підтверджували те саме. Мюррей та інші дійшли висновку, що викривлені уявлення не роблять нас сліпими, а радше допомагають створити картину бажаних взаємин, необхідний інструмент для втілення ілюзій у реальність.

Коли я готував власну весільну промову декілька років тому, то згадував інші промови, які чув на весіллях раніше. Більшість і найкращі з них були історіями. Кожне весілля схоже на написання спільного роману, де взаємні промови розповідають історію про те, як народилися, виростали і розвивалися їхні герої, а тоді дві окремі історії сплітаються в одну: герої знайомляться і стають парою. Історії часто підкреслюють особливості героїв та різні події в їхньому житті, але всі ці дрібні клаптики, навіть якщо вони бувають суперечливими, складаються потім в один цілісний сюжет. Тим, хто до свого весілля бував на багатьох інших, складно порівнювати власну реальність зі зворушливими історіями, які вони чули раніше. Але поступово виринають різні дрібні моменти, окремі події набувають форми. Наречений, наречена та їхні родини мають свої версії розгортання подій, і зрештою кожен гість весілля залишиться зі складною мозаїкою, яка формує його відчуття цієї пари. Певною мірою всі ці історії є ілюзіями, забарвленими власними асоціаціями та переживаннями оповідача. Але важко уявити кохання без такої історії, про те, як вони познайомилися, що привабило їх одне в одному, як вони зійшлися разом, які події формували їхні стосунки.

Історії жонглюють правдою, часто оминають певні моменти. З іншого боку, біологічні та статистичні дані є наукою і, ймовірно, більш реальні та надійні. Але важко уявити кохання без історії. Зрештою, любов виникає між двома різними індивідами, і як тільки ми починаємо збирати конкретні враження та особливості окремої людини, ми починаємо складати історію. Ми переповідаємо історії про себе, аби пізнати один одного, зблизитися. Сухі факти про хімікати та схильності пояснюють багато. Іноді, як у випадку з Деніелом Ґілбертом, наукові пояснення можуть вплинути на особистий вибір. І такий унікальний досвід для двох також перетворюється на історію, яку можна розказати у весільній промові. І якщо в природу історії закладено, що в деяких моментах деталі самостійно додаються до фактів, то хай так і буде. Істина не завжди є чимось справжнім для нас, людей.

Джерела, коментарі та поради для подальшого читання

КАМУФЛЯЖ

Christian Schwager. Falsche Chalets (2008). Edition Patrick Frey.

Телерепортаж Spiegel TV про шале Шваґера: http://mm-inventions.de/fom/Tarnung_schweiz.mp4

Співай своїм голосом

James С. McKinley, JR. «Beyonce’s Anthem Performance Prompts а Flurry of Analysis». New York Times Arts Beat. 23 січня 2013. http://artsbeat.blogs.nytimes.com/2013/01/23/beyoncs-anthem-performance-prompts-a-flurry-of-analysis/

Julie Miller. «Pavarotti Dragged into Beyonce Lip-Sync-Gate, the Greatest Unsolved Mystery of Our Day». Vanity Fair. 24 січня 2013. http://www.vanityfair.com/hollywood/2013/01/beyonce-lip-sync-gate-national-anthem-president-obama

Англійського звукооператора, який отримав свої 15 хвилин слави завдяки тому, що коментував тоді виступ Бейонсе, звали Ян Шеферд. В підсумку він дійшов висновку, що безпосередньо під час інавгурації Бейонсе співала наживо, але було також чути фонограму, чим і скористалися деякі телекомпанії:

http://productionadvice.со.uk/beyonce-didnt-lip-sync-at-the-inaugurationbut/

Під час попередньої інавгурації у 2009 році всі співаки виступали під фонограму:

http://www.nytimes.com/2009/01/23/arts/music/23band.html?_r=1&

Деякі абзаци з цього розділу частково були вже опубліковані в Dagbladet:

Bår Stenvik. «Jakten på den ekte stemmen». Dagbladet.no. 7 лютого 2013. http://www.dagbladet.no/2013/02/07/kultur/litteratur/bok/25615413/

Парадокс обману / Люди з Х’єллера / Пусті погрози

Brooke Harrington. Deception: From Ancient Empires to Internet Dating (2009). Stanford University Press.

Я відвідував Науково-дослідний інститут оборони у Х’єллері 17 грудня 2012-го та 14 лютого 2013 року.

Patricia R.Y. Backwelli, John Н. Christy, Steven R. Telford, Michael D. Jennions and Neville I. Passmore. «Dishonest signalling in а Fiddler crab». 2000. Proceedings of the Royal Society В.

Robert Trivers. The Folly of Fools: The Logic of Deceit and Self-Deception in Human Life (2011). Basic Books.

Тріверс писав про раків-богомолів та багатьох інших видів тварин, які згадані в цьому розділі.

Історію про кажанів розповів мені сам Стайн Крістофферсен.

Камуфляжний митець

David М. Wilkinson and Thomas N. Sherratt. «The art of concealment». Лютий 2008. Biologist. Vol. 55. № 1.

Roy R. Behrens. «Revisiting Abbott Thayer: nonscientific reflections about camouflage in art, war and zoology». 10 листопада 2008. Proceedings of the Royal Society В.

Richard Meryman. «A Painter of Angels Became the Father of Camouflage». Квітень 1999. Smithsonian Magazine. https://www.smithsonianmag.com/arts-culture/a-painter-of-angels-became-the-father-of-camouflage-67218866/

Nicholas Rankin. Churchill’s Wizards: The British Genius for Deception 1914–1945 (2009). Faber & Faber.

Засліплюючий камуфляж / Протистояння і честь

David Rothenberg. Survival of the Beautiful: Art, Science, and Evolution (2013). Bloomsbury Press.

http://camoupedia.blogspot.no/2012/05/dazzle-camouflage-swimsuits.html

Усім, хто цікавиться камуфляжем, раджу заглянути в блог Роя Беренса Camoupedia. Беренс також є автором однойменної книги.

Carl von Clausewitz. Vom Kriege (On War)

Sun Zi. The art of War

Elizabeth Vandiver. Greek Tragedy, The Teaching Company.

Історію про мисливські загони Норвезької армії мені розповів Мортен Сьодерблом.

Жіночі штучки / Союзницькі ілюзії

Ann Elias. Camouflage Australia: art, nature, science and war (2011). Sydney University Press.

Ann Elias. «The organization of camouflage in Australia in the Second World War». Journal of the Australian War Memorial. http://www.awm.gov.au/journal/j38/camouflage.asp

Дослідник військової історії Річард Стоукс розвінчує подвиги Маскелайна на сайті http://maskelynemagic.com

Жорстокість природи

Генетик Стів Джонс висунув суперечливу гіпотезу про те, що, з погляду генетики, чоловіки паразитують на жінках: Steve Jones. У: The Descent of Man (2002). Little, Brown.

Іноді мачуха намагається «годувати» і схожі на розкритий дзьоб плями під крилами зозуленяти і закльовує його до смерті. Яскравий приклад того, як добре продуманий обман шкодить самому шахраю.

Військова магія

Саме поняття «танк» з’явилося внаслідок старого обманного маневру. При відправленні на фронт перших танків у документації їх називали танкерами, аби ворог думав, що це просто танкери з водою чи паливом. Назва прижилася.

Джей Олсон, психолог з Університету ім. Саймона Фрейзера, стверджує, що ймовірність витягнути червову даму становить 14 %. Однак згідно з його дослідженням, червову даму вибирають в основному чоловіки, а ось жінки вважають за краще обрати червового короля.

http://www.perceptionweb.com/perception/editorials/р7175.pdf

Камуфляж от-кутюр

Jon Ronson. «Now you see them ...». 15 січня 2005. The Guardian.

Douglas Adams. The Hitchhiker’s Guide to the Galaxy. 1979. Рап Books.

Katherine Boyle, Michael Cotterman. «А fashion history of camouflage». 16 квітня 2012. The Myanmar Times.

Jonathan Jones. «Mission Invisible». 15 березня 2007. Guardian. http://www.theguardian.com/artanddesign/2007/mar/15/art.jonathanjones

Стиль хамелеона

Jason А. Basson: «The ‘Art’ of War»: https://www.gq.co.za/authors/jason-basson

William van Meter. «А Disguise for When You Want to Be Seen». The New York Times. 20 березня 2013.

Katherine Boyle, Michael Cotterman. «А fashion history of camouflage». 16 квітня 2012. The Myanmar Times.

Одяг для відступу та атаки

John Т. Molloy. Dress for Success (1975). Warner books.

Paul Fussell. Class: А Guide Through the American Status System (1983). Touchstone.

Nancy Rudd, Sharron Lennon. «Body Image and Appearance-Management Behaviors in College Women» (2000). Clothing and Textiles Research Journal, 18: 3, 152-162.

Ian Gittins. «‘Therapy is like a lobotomy. Who wants to have all their edges shaved off? ‘». 27 квітня 2001. The Guardian. http://www.theguardian.com/friday_review/story/0,3605,478705,00.html

«‘Everything has to be bigger’: David Byrne takes us inside his giant Talking Heads-era gray suit». 30 вересея.Something Else! Reviews.

http://somethingelsereviews.com/2012/09/30/everything-has-to-be-bigger-david-byrne-talks-about-his-giant-talking-heads-era-gray-suit/

Нечесні методи / Тактика самообману

Brede Lie Reime. «Cyber-krigen». 25 березня 2013. Dagbladet.

Приклади із шимпанзе я запозичив з книги Роберта Тріверса.

Ian Leslie. Born Liars: Why We Can not Live Without Deceit (2011). Quercus.

Комісія, заснована ООН після війни в Іраку, дійшла висновку, що Саддам Хусейн блефував, стверджуючи, що у нього є зброя масового ураження. Насправді з 1990-х років зброї у нього не було. Проте в книзі «Чому правителі брешуть» (Why Leaders Lie, 2010) Джон Міршаймер підкреслює, що конкретних доказів Далфер не наводить, а сам Джон Міршаймер знаходив численні свідчення того, що Хусейн, навпаки, говорив, що подібної зброї у нього немає. Може, нам просто хотілося в це вірити, бо противники Хусейна так завзято переконували нас в цьому? Або ми просто звикли вважати правителів брехунами, навіть якщо доказів цьому немає?

Добре налагоджений самообман

Thomas Hobbes. Leviathan (1651).

Marcel Proust. In Search of Lost Time. (French: À la recherche du temps perdu).

ЦИВІЛІЗАЦІЯ

Knut Hamsun. Growth of the Soil (Norwegian Markens Grøde) (1917).

У книзі «Природжені брехуни» Ян Леслі докладно описує формування поняття «Макіавеллівського інтелекту».

Випущені птахи / Довіра та недовіра

Я брав інтерв’ю у Туре Шлаґсволда в Осло 12 грудня 2012 року.

Очевидно припустити, що камуфляж дає змогу коричневим самцям мухоловок продовжити собі життя. На тлі листя звичайних чорно-білих самців прекрасно видно, і вони нерідко стають здобиччю яструба, зате коричневим вдається вислизнути.

Історії про метеликів і мавп я запозичив з книги Роберта Тріверса.

Для більш детального ознайомлення з Кантовими аргументами проти брехні і можливими контраргументами:

Thomas L. Carson. Lying and Deception. Theory and Practice (2010). OUP Oxford.

Детектор брехні

Джеральд Вілкінсон розповідає про свою роботу в радіопрограмі Radiolab, яка є в подкасті «Blood buddies».

http://www.radiolab.org/story/105440-blood-buddies/

Наукові дослідження:

Carter GG, Wilkinson GS. 2013. Food sharing in vampire bats: reciprocal help predicts donations more than relatedness or harassment. Proc R Soc B 280: 20122573: http://dx.doi.org/10.1098/rspb.2012.2573

Статтю Космідес і Тубі «Cognitive adaptions for Social Exchange» ви знайдете в книзі: Thе Adapted Mind: Evolutionary Psychology аnd the Generation of Culture (1992). Oxford University Press.

http://www.cep.ucsb.edu/papers/Cogadapt.pdf

Jerry Fodor. «Why we are so good at catching cheaters». Cognition 75 (2000) 29-32.

Плітки / Секс, брехня і зрада

М. Thomas Inge. Truman Capote: Conversations (1987). Univ. Press of Mississippi.

Michael Shermer. The Science of Good and Evil: Why People Cheat, Gossip, Care, Share, and Follow the Golden Rule (2005). Times Books.

Jane Austen. Pride and Prejudice (1813)

Robert Fulford. The Triumph of Narrative: Storytelling in the Age of Mass Culture (1999). House of Anansi Press.

Hildegunn Viljugrein. «The cost of dishonesty». Proceedings of the Royal Society В. 22 червня 1997.

Проблема альтруїзму / Проблема дармоїдів

Robert Wright. The Moral Animal: Why We Are the Way We Are: The New Science of Evolutionary Psychology (2010). Vintage.

Приголомшлива книга про проблеми альтруїзму та історію Джорджа Прайса, генія, який розгадав загадку і втрапив в екзистенційну кризу:

Oren Harman. The Price of Altruism: George Price and the Search for the Origins of Kindness (2011). W. W. Norton & Company.

Gert Nygardshaug. Chvnera (2001). Cappelen Damm.

Garrett Hardin. «The Tragedy of the Commons». Science. 13 грудня 1968. Vol. 162. № 3859. Рр. 1243-1248.

Bruce Schneier. Liars and Outliars: Enabling the Trust that Society Needs to Thrive (2012). Wiley.

Усевидяче око

Мах Ernest-Jones, Daniel Nettleb, Melissa Bateson. «Effects of eye images on everyday cooperative behavior: a field experiment». Evolution and Human Behavior 32 (2011) 172-178.

Jared Piazza, Jesse М. Bering, Gordon Ingram. «‘Princess Alice is watching you’: Children’s belief in an invisible person inhibits cheating». Journal of Experimental Child Psychology (2011).

Див. також:

Jeffrey Р. Schloss, Michael J. Murray. «Evolutionary accounts of belief in supernatural punishment: a critical review». Religion, Brain & Behavior. Vol. 1. № 1, Лютий 2011, 46-99.

Hervey С. Peoples, Frank W. Marlowe. «Subsistence and the Evolution of Religion». Human Nature, Vol. 23. Issue 3. Рр. 253-269.

Dominic D. Р. Johnson. «The Error of God: Error Management Theory, Religion, and the Evolution of Cooperation». Games, Groups, and the Global Good. Springer Series in Game Theory. 2009. Рр. 169-180.

Azim F. Shariff, Ara Norenzayan. «Mean Gods Make Good People: Different Views of God Predict Cheating Behavior». International Journal for the Psychology of Religion, 19 квітня 2011.

Майже чесно

Dan Ariely. The Honest Truth about Dishonesty: How We Lie to Everyone – Especially Ourselves (2013). Harper.

До речі, якщо ви вважаєте, що в модель SMORC повірити просто неможливо (як думав я до того, як прочитав книжку Аріелі), до того ж вам здається, що результат експерименту ви передбачали, то знайте: ці відчуття пояснюються явищем, яке називається «схильність до суджень постфактум» – саме вона змушує нас думати, ніби ми володіємо здатністю передбачати. Аріелі неодноразово стикався з її проявами. Коли він розповідав про свої експерименти на лекціях, слухачі часто заявляли, що з самого початку здогадалися про результати. Однак згодом Аріелі почав заздалегідь просити слухачів розповісти про передбачувані результати – і виявилося, що «провидців» серед слухачів досить мало. Нам нерідко здається, що ми передбачили розвиток подій, проте тільки в тих випадках, коли вони нам уже відомі.

По той бік добра і зла / Мова і правда / Правда і дипломатія

Yaling Yang, Adrian Raine, Katherine L. Narr, Todd Lencz, Lori Lacasse, Patrick Colletti, Arthur W. Toga. «Localisation of increased prefrontal white matter in pathological liars». Br J Psychiatry. 2007. 190: 174-175.

George Steiner. After Babel: Aspects of Language and Translation (1998). Oxford University Press.

John Mearsheimer. Why Leaders Lie: The Truth About Lying in International Politics (2010). Oxford University Press.

Т. А. Frank. «America’s Least-Favorite City Has Become Television’s Favorite Subject». TheNewRepublic. 25 листопада 2013.

http://www.newrepublic.com/article/115690/washington-tv-politics-scandal-homeland-veep

Вісім серіалів, які називає Франк: Homeland, House of Cards, Scandal, The Backlist, Hostages, Veep, Alpha House, The Americans.

John Brockman. This Will Make You Smarter: 150 New Scientific Concepts to Improve Your Thinking (2012). Harper.

Інтерв’ю, взяте Крісом Бері у Діка Морріса в 2000 році: https://www.pbs.org/wgbh/pages/frontline/shows/clinton/interviews/morris.html

Більше про «проблему забруднених рук»:

Coady, С. А. J., «The Problem of Dirty Hands», The Stanford Encyclopedia of Philosophy (Summer 2011 Edition), Edward N. Zalta ( ed.), http://plato.stanford.edu/archives/sum2011/entries/dirty-hands/

Ziyad Marar. Deception (2008). Acumen.

Прагматичні істини

Richard Rorty. «Saved from Hypocrisy». Dissent. Spring 1999.

Robert В. Brandom. Rorty and his Critics (2000). Blackwell.

Щодо нечесних політиків: прийнято вважати, що політики, особливо високопоставлені, більш схильні до подружніх зрад, ніж інші: по-перше, для цього у них більше можливостей, а по-друге, амбітні люди, які звикли ризикувати, напевно, не здатні жити спокійним сімейним життям. Мені не вдалося відшукати статистику подружніх зрад серед політиків, проте припускаю, що наша думка про них є упередженою. Серед звичайних людей теж чимало любителів завести інтрижку на стороні (див. розділ «Кохання»), а наші уявлення про невірність політиків, найімовірніше, засновані на галасі, який зчиняється щоразу, коли преса застає невірного політика зненацька, особливо у США. Коли щось подібне відбувається, наприклад, зі співробітником залізниці, нікому не спадає на думку розголошувати про це всьому світу. Тому можна припустити, що наше уявлення про невірність політиків сильно перебільшене.

БРЕХНЯ

Детектор брехні в людській подобі / Думки інших

Інтерв’ю в Асбйорна Раклева я брав двічі в січні 2013 року.

З Деніелом Фоєром розмовляв кілька разів в період з серпня 2012-го по початок 2013 року.

GRT Wright, CJ Berry, G Bird. «‘You can not kid а kidder’: association between production and detection of deception in an interactive deception task». Frontiers in human neuroscience. 6, 2012.

Приклад з ляльками Саллі і Енн я взяв з книги Яна Леслі «Природжені брехуни».

Spotorno N, Koun Е, Prado J, Van Der Henst JB, Noveck IA. «Neural evidence that utterance-processing entails mentalizing: The case of irony». Neuroimage. Липень 2012.

Добрі брехуни / Приховані знаки / Щось в оці

Paul Ekman, Wallace V. Friesen. Unmasking the Расі: А Guide to Recognizing Emotions From Facial Expressions (2003). Malor Books.

Історію про брехуна Ґелловея я запозичив частково з книги Яна Леслі «Природжені брехуни», а частково з:

Brooke Harrington. Deception: From Ancient Empires to Internet Dating (2009). Stanford University Press.

Richard Wiseman, Caroline Watt, Leanne ten Brinke, Stephen Porter, Sara-Louise Couper, Calum Rankin. «The Eyes Do not Have It: Lie Detection and NeuroLinguistic Programming». PlosOne. 11 липня 2012.

http://www.plosone.org/artide/info:doi/io.i37i/journal.pone.0040259

Машина, яка знає

Ian Leslie. Born Liars.

Vaughan Bell. «The truth about lie detectors». The Guardian. 22 квітня 2012.

https://www.theguardian.com/science/2012/apr/22/lie-detector-fallibility-criminal-psychology

Professor Ray Bull. «Polygraph tests do lie». Inside Time. Вересень 2007

http://insidetime.org/polygraph-tests-do-lie/

Зламаний код / Пастки та упередження

Asbjørn Rachlew. Justisfeil ved politiets etterforskning – noen eksempler og forskringsbaserte mottiltak (2009). UiO.

Ole G. Olsen. «Jeg kunne ikke la en uskyldig bli dømt». Vi Menn. 7 травня 2012.

Історію Стайна Інґе Юганнесена було взято за основу книги:

Stein Inge Johannesen/Roger Pihl. Skyldig til det motsatte er bevist (2012). Juritzen forlag.

А також радіопередач:

Kjetil Saugestad. «Lærepenge og falske tusenlapper». NRK, 2012.

Стайн Інґе Юганнесен помер весною 2012 року.

Машина для залякування / Соціальна істина

Don McBrearty. The Interrogation of Michael Crowe (2002). Court TV (документальний фільм).

Про експеримент зі школярами я дізнався з книги «Природжені брехуни».

Daniel Kahneman. Thinking, Fast and Slow (2011). Farrar, Straus and Giroux.

Чарівники

Про експерименти Морін О’Салліван я дізнався з книги Брука Гаррінгтона Deception, про дослідження Ненсі Картер та Марка Вебера з книги Яна Леслі «Природжені брехуни».

Екман обумовлює, що його здібності викривати брехню найкраще працюють тільки в тих випадках, коли брехунові є що втрачати, так як емоційні ознаки брехні рідко виявляються, коли мова йде про щось незначне (з цієї причини учасникам експериментів зазвичай пропонують грошову винагороду).

Правдиві брехуни / Брехня скрізь

Заяд Марар (Ziyad Marar) в книзі Deception розповідає історію, головною героїнею якої стала сама Елізабет Лофтус. Через тридцять років після того, як тіло її матері виявили в басейні, її дядько розповів, що тіло виявила сама Елізабет, якій було на той момент 15 років. Вона цього абсолютно не пам’ятала, і спочатку Елізабет нічого не могла пригадати, але незабаром спогади повернулися: мертве тіло матері, поліцейські сирени, жах. А потім з’ясувалося, що дядько все переплутав: тіло виявила не Елізабет, а хтось інший. Навіть будучи фахівцем з проблем пам’яті, Елізабет стала жертвою маніпуляцій.

Marisa Taylor. «Feds expand polygraph screening, often seeking intimate facts». McClatchy Newspapers DC. 6 грудня 2012.

https://www.mcclatchydc.com/news/special-reports/article24741145.html

Приклади про Мур-Боско, Пронін та Лімба я взяв з книги «Природжені брехуни».

МИСТЕЦТВО

Я побував в поліцейському відділку Осло і брав інтерв’ю у Юганнеса Рьода 17 січня 2013 року.

Інтерв’ю у Нільса Ольсена я взяв 22 жовтня 2012 року.

John Russell. «Art View; in Search of the Real Thing». New York Times. 1 грудня 1985.

http://www.nytimes.com/1985/12/01/arts/art-view-in-search-of-the-real-thing.html?pagewanted=all

«‘Helmet’ Attributed Те Rembrandt Student». Los Angeles Times. 20 листопада 1985.

https://www.latimes.com/archives/la-xpm-1985-11-20-ca-8068-story.html

Мастаки ілюзій

Joshua Hammer. «The Greatest Fake-Art Scam in History?» Vanity Fair. 12 жовтня 2012.

http://www.vanityfair.com/culture/2012/10/wolfgang-beltracchi-helene-art-scam

Lothar Gorris and Sven Robel. «Interview with Wolfgang Beltracchi: Confessions of a Genius Art Forger». Spiegel Online. 9 березня 2012.

http://www.spiegel.de/international/germany/spiegelinterview-with-wolfgang-beltracchi-confessions-of-a-genius-art-forger-a-819934.html

Про Мореллі і знавців мистецтва:

Potter, Andrew. The Authenticity Ноах: Why the «Real» Things We Seek Do not Make Us Нарру (2011). Harper Perennial.

Про ван Мегерена:

Johannes Rød. Falsk: Kunst somforfalskning, forfalskning som kunst (2000). Gyldendal Fakta.

«Han van Meegeren|s Fake Vermeers»

http://www.essentialvermeer.com/misc/van_meegeren.html

Чітке бачення постфактум

Peter Schjeldahl. «Dutch master: The art forger who became а national hero». New Yorker, 27 жовтня 2008.

https://www.newyorker.com/magazine/2008/10/27/dutch-master

Мистецтво та еволюція

Jeremy Denk. «Flight of the concord: The perils of the recording studio». New Yorker. 6 лютого 2012.

https://www.newyorker.com/magazine/2012/02/06/flight-of-the-concord

Denis Dutton. TheArt Instinct: Beauty, Pleasure, and Нuman Evolution (2010). Bloomsbury Press.

Margaret Atwood. Oryx and Crake (2003)

Фальшиві тони

Philip Auslander. Liveness: Performance in a Mediatized Culture (2012). Routledge.

Paul Sanden. Liveness in Modern Music: Musicians, Technology, and the Perception of Performance (2013). Routledge.

Mark Gresham. «Silenced: ASO used as musical ‘prop’, audience hears recorded music at 11 Divo concert». Arts Atlanta. 14 серпня 2012.

https://www.artsatl.org/atlanta-symphony-forced-pantomime-pre-recorded-tracks-sundays-il-divo-concert/

Norman Lebrecht. «In Atlanta, the orchestra is shamed at а pantomime concert». Arts Journal. 17 серпня 2012.

Скандал з «Milli Vanilli» описується в «Liveness», а також:

Hallie Fryd. Scandalous!: 50 Shocking Events You Should Know About (So You Сan Impress Your Friends) (2012). Houghton Mifflin Harcourt.

Ian Inglis. Performance and Popular Music: History, Place and Time (2006). Ashgate Pub Со.

Корекція голосу

David Hajdu. «Imperfect Pitch». New Republic. 22 червня 2012.

https://newrepublic.com/article/104194/david-hajdu-music-imperfect-pitch

Sasha Frere-Jones. «The Gerbil’s Revenge». New Yorker. 9 червня 2008.

https://www.newyorker.com/magazine/2008/06/09/the-gerbils-revenge

Lessley Anderson. «Seduced by ‘perfect’ pitch: How AutoTune conquered рор music». The Verge. 27 лютого 2013.

https://www.theverge.com/2013/2/27/3964406/seduced-by-perfect-pitch-how-auto-tune-conquered-pop-music

Інтернет-портал Gearslutz.com:

https://gearspace.com/board/so-much-gear-so-little-time/393226-vocalists-singing-like-autotune-without-autotune.html

Hunter Stuart. «Amateur Singer Emma Robinson’s Voice Naturally Sounds Auto-Tuned». The Huffington Post. 7 липня 2013.

https://www.huffpost.com/entry/emma-robinson-voice-autotuned_n_3555690

16 листопада 2012 року, коли я майже закінчив роботу над цією книгою, в газеті «Dagbladet» з’явилася стаття про те, що під час шоу «The Voice» звук оброблявся автотюном. Чи не дивно, що до цього ефекту вдаються навіть під час конкурсів? За словами організаторів шоу, судді в залі чують необроблений звук, а телеглядачі – результат обробки автотюном. Перш ніж музика досягне вух широкої публіки, вона повинна пройти належну обробку.

Музичний критик «Dagbladet» Турґрім Ейре з властивою йому іронією зазначив, що навіть конкурс вокальних талантів не обійшовся без досягнень технології: «Багато учасників цього конкурсу – професійні співаки, і добре було б надати глядачеві можливість оцінити їх реальні вміння. Корекція звуку в цьому випадку – справжнє шахрайство»

https://www.dagbladet.no/kultur/tv-2-innrommer-sangfiksing-i-the-voice/61839514?fb_action_ids=571981286190690&fb_action_types=og.recommends&fb_source=aggregation&fo_aggregation_id=288381

Працівник фабрики

James Gaddy. «Shadow Boxer». Print Magazine. 1 червня 2008.

https://www.printmag.com/design-resources/shadow_boxer/

Дещо з цього розділу увійшло в мою статтю:

Bår Stenvik. «Fabrikkarbeideren». Листопад 2011.

Louis Menand. «Тор Of The Pops: Did Andy Warhol change everything?». New Yorker. 11 січня 2010.

«Character Sketch: The Comic That Inspired Roy Lichtenstein»

http://blog.yupnet.org/2012/06/26/character-sketch-the-comic-that-inspired-roy-lichtenstein/

Фразу Маклюена «Мистецтво – це те, що може зійти з рук» нерідко приписують Енді Ворголу – вона і справді звучить настільки в стилі Воргола, що у багатьох виникають сумніви в її авторстві.

Дивись, без рук!

Sarah Tanguy. «Big Man: А Conversation with Ron Mueck». Sculpture. Липень/серпень 2003. Vol. 22. № 6:

https://sculpturemagazine.art/the-progress-of-big-man-a-conversation-with-ron-mueck/

Craig Raine. «The Body Beautiful». The Guardian. 12 серпня 2006.

http://www.theguardian.com/artanddesign/2006/aug/12/art.edinburgh2006

Одна з безлічі книг, що розповідають про вплив технологій на музику, написана Девідом Бірном і називається «Як працює музика» (How Music Works, 2012). Він, наприклад, розповідає про те, чому на ранніх записах джазові музиканти накривали ударні ковдрами і били по них з великою обережністю, а також чому під час таких записів контрабас замінювали на туби.

Бірн також переказує фрагменти есе, написаного великим диригентом і творцем маршів Джоном Філіпом Сузою, в якому той каже, що в майбутньому всі відмовляться від живої музики на користь записів. Його страхи здійснилися, але завдяки можливостям звукозапису у нас з’явилося безліч зовсім іншої музики.

Оманливий смак

Gene Weingarten. «Pearls Before Breakfast». Washington Post. 8 квітня 2007.

За матеріал про Белла Вайнґартен отримав Пулітцерівську премію, багато в чому завдяки оригінальній ідеї. Згодом він виявив, що за 77 років до цього інший журналіст вже проводив подібний експеримент, причому з на диво схожими результатами. Тоді з ініціативи «Chicago Evening Post» на вулицю під виглядом бродячого скрипаля вийшов віртуоз Жак Гордон. Навіть репертуар його частково повторював репертуар Белла, а грав він на скрипці роботи Страдіварі, яка через багато років дісталася Беллу. Сам Белл грав на ній 11 років.

Snopes. «Bell Curved».

https://www.snopes.com/fact-check/joshua-bell-company/

Malcolm Gladwell. Blink: the power of thinking without thinking (2005). New York: Little, Brown and Со.

Samuel М. McClure, Jian Li, Damon Tomlin, Kim S. Cypert, Latane М. Montague, Р. Read Montague. «Neural Correlates of Behavioral Preference for Culturally Familiar Drinks». Neuron. Vol. 44. Issue 2. 379-387. 14 жовтня 2004.

Ще трохи про смак, природності і неприродності:

У статті, опублікованій в журналі «The New Yorker» у листопаді 2009 року, журналіст Раффі Хачадурян докладно пояснює, що на молекулярному рівні синтетичний ванілін і ванільні боби нічим не відрізняються один від одного, проте залежно від способу виробництва на упаковці вказують, що продукт «штучний» або «натуральний».

Роберт Л. Вольке, автор книги «Про що Айнштайн розповів своєму кухареві: Кухонна наука» (What Einstein Told His Cook: Kitchen Science), описує експеримент, проведений виданням «Cooks Illustrated». Під час випробувань наосліп більшість учасників віддало перевагу штучному ваніліну, а коли учасникам заздалегідь повідомляли про те, який з продуктів штучний, результати виявилися протилежними.

Вину присвячена цікава стаття Деніела Цвердлінґа, в якій він розповідає, наскільки посуд впливає на наше сприйняття і смак напою. Наукові дослідження показали, що при випробуваннях наосліп середньостатистичні споживачі не відчувають різниці між вином у звичайних і спеціальних винних келихах.

Daniel Zwerdling. «Shattered myths». Gourmet Magazine. Серпень 2004.

http://www.gourmet.com.s3-website-us-east-1.amazonaws.com/magazine/2000s/2004/08/shattered_myths.html

Ненадійний оригінал

Mari Lending, Karin Gundersen. Kopi & original: Inversjoner i opprinnelsestenkningens historie (2011). Spartacus.

DonDeLillo. White Noise (1985).

Walter Benjamin. The Work of Art in the Age of Mechanical Reproduction (1935).

Цитата з Бенфілда наведена у книзі Ендрю Поттера.

Те саме відчуття

Відповідно до проведеного в 2009 році дослідження, запах старих книг, який ми відчуваємо, є результатом впливу на органи нюху сотні нестабільних сполук органічних речовин, що виділяються папером. Керівник дослідницької групи Матья Стрліч описав цей запах так:

«Цей трав’яний запах з кислуватим присмаком і нотками ванілі поверх відчуття затхлості в основі, цей неповторний запах є такою ж частиною книги, як і її зміст».

Matija Strlic, Jacob Thomas, Tanja Trafela, Linda Csefalvayova, Irena Kralj Cigic, Jana Kolar, Мау Cassar. «Material Degradomics: On the Smell of Old Books». Anal. Chem. 2009. 81 (20). Рр. 8617-8622.

Про будинок Ваґенбаха я дізнався з книги Ендрю Поттера. Марта Бейлі описує власні враження на своїй інтернет-сторінці:

«An Encounter with Joseph Wagenbach»

https://marthabaillie.ca/?page_id=205

Claire de Wangen. «Legemesarkivene – en museal forstyrrelse». Kulturhistorisk museum, осінь 2011 року.

Nicolas Bourriaud. Relasjonell estetikk (2007). Рах forlag.

Lyn Gardner. «How intimate theatre won our hearts». The Guardian. 11 серпня 2009.

https://www.theguardian.com/culture/2009/aug/11/intimate-theatre-edinburgh

Театр одного актора і одного глядача – не єдина форма мистецтва, яка, незважаючи на удавання, грає на наших почуттях. Абсолютно те саме стосується й мильних опер і романів. Однак їх особливість – це ефект ніби-справжності.

Побувавши на виставі «Internal», критик і журналіст Метт Труман написав обурений відгук, після чого отримав особистий лист від одного з акторів, в якому той просив вибачення. Однак було не надто зрозуміло, чи лист написано щиро, чи він був частиною акторської гри.

https://matttrueman.co.uk/2009/09/going-back-inside-internal-revisited.html

ОСОБИСТІСТЬ

Сценічне життя

Bram Stoker. Famous impostors (1910). Cosimo Classics.

«The Identity of the Prince of Modena». The Delmarvia Star. 21 грудня 1924.

Mark Seal. The Man in the Rockefeller Suit: The Astonishing Rise and Spectacular Fall of а Serial Impostor (2012). Plume.

Курси «Minding Manners» я відвідав 13 червня 2013 року. Перед цим я зв’язався з декількома подібними курсами у Великій Британії, зокрема зі школою під назвою «Секрети вищого світу» (High Society Secrets). Саме ця назва була зазначена першою в результатах пошуку, коли я вирішив знайти в інтернеті місце, де мене навчать елегантно ходити. Після тривалої переписки, в якій я щосили намагався представити мій проект в кращому світлі, я отримав мейл з вибаченнями. Адміністрація курсів не погодилася прийняти мене, написавши: «На жаль, наш PR-відділ не вважає за потрібне долучитися до вашого проекту. Просимо прийняти наші вибачення, проте ми змушені відмовитися від вашої пропозиції».

Великі сподівання

Pauline Rose Clance & Suzanne Imes. «The Imposter Phenomenon in High Achieving Women: Dynamics and Therapeutic Intervention». Psychotherapy Theory, Research and Practice. Vol. 15, № 3. Осінь 1978.

Leigh Buchanan. «The Impostor Syndrome». Inc. 2006. Сент.

https://www.inc.com/magazine/20060901/handson-leadership.html

Lionel Trilling. Sincerity and Authenticity (1972). Harvard University Press.

Alan Macfarlane. The Invention of the Modern World 6. Spring-Summer Serial 2012. Chapter 6: Caste and class. Fortnightly Review.

http://fortnightlyreview.co.uk/2012/06/invention-6/

Яка іронія / Справжнє «я»

Roy F. Baurneister. «How the Self Became a Problem: А Psychological Review of Historical Research». Journal of Personality and Social Psychology, Vol. 52, № 1. 163-176.

Чимало уваги племіннику Рамо приділяє також Ендрю Поттер в книзі The Authenticity Ноах.

Peter L. Berger. «‘Sincerity’ and ‘Authenticity’ in Modern Society». National Affairs. № 31. Весна 1973.

Гра в галантність

Arthur Conan Doyle. The Sign of the Four (1890).

Richard Sennet. The Fall of Public Man (1974). Knopf (1977).

Robert Louis Stevenson. Dr. Jekyll and Mr. Hyde (1886).

Oscar Wilde. The Picture of Dorian Gray (1890).

Зверніть увагу, що Генрі Воттон – вигадана особа, яка не має ніякого стосунку до відомого дипломата, висловлювання якого наводяться в розділі «Цивілізація».

Jean Paule Sartre. Being and Nothingness (French: L’Être et le néant) (1943).

David Riesman. The Lonely Crowd (1950). Yale University Press (2001).

Richard Yates. Revolutionary Road (1961). Oktober (2010).

Abigail Cheever. Real Phonies: Cultures of Authenticity in Post-World War II America (2010). University of Georgia Press.

Charles Lindholm. Culture and Authenticity (2007). Wiley-Blackwell.

До речі, якщо ми вже заговорили про те, як вікторіанський уклад життя змушував людей приховувати й пригнічувати почуття, непогано згадати про один приклад, про який я прочитав у книзі Тріверса «Безумство дурнів». Гомосексуали, що приховують свою орієнтацію, мають ослаблений імунітет і живуть менше, ніж ті, хто орієнтацію не приховує. Мабуть, так відбувається тому, що постійне приховування основоположних складових особистості вимагає надто великих зусиль.

Блефуй, не гальмуй

Цікаве дослідження, проведене Полом Піффом, доводить, що чим більше у людей грошей, тим менше вони етичні і турботливі. Експеримент, що складався із семи частин, показав, що власники дорогих престижних автомобілів, наприклад BMW, рідше пропускають пішоходів на переході. Інших учасників експерименту залишили одних в приміщенні, де на столі стояла вазочка з цукерками. Учасникам повідомили, що цукерки призначаються для дітей. І хто ж узяв найбільше цукерок? Хто найбільше шахраював? Багатії.

Piff, Р. К., Stancato, D. М., Сote, S., Mendoza-Denton, R., & Keltner, D. «Higher social class predicts increased unethical behavior». PNAS (2012). 109. 4086-4091.

Christopher Peterson. «Social Class and Unethical Behavior». Psychology Today. 18 квітня 2012.

У 2009 році в журналі «Psychological Science» була опублікована стаття, в якій розповідалося про експеримент, проведений в Каліфорнійському університеті в Берклі. Учасників, серед яких були представники різних соціальних груп, попросили поспілкуватися, а науковці в цей час спостерігали за їх поведінкою. Виявилося, представники більш забезпечених сімей під час розмови крутили в руках різні предмети і потягували нитки на одежі, а ті, в кого більш скромний достаток, уважно слухали співрозмовника. Незалежні експериментатори, яких попросили переглянути 60-секундний відеозапис бесіди, змогли відрізнити багатих від бідних, виходячи з критеріїв ввічливої поведінки. У багатих немає необхідності створювати гарне враження – так пояснюють автори статті їхню неввічливість. Утім, жестикуляція і мова тіла – поняття складні і вимагають ретельнішого вивчення.

https://archive.dailycal.org/article.php?id=104233

Між іншим, про складнощі: у 2012 році дослідницька група під керівництвом Юна Торесена вивчила зразки різних видів ходи, після чого ці зразки продемонстрували учасникам експерименту, яких попросили описати особистість людини, ґрунтуючись лише на його ході. Виявилося, що деякі «елементи» ходи змушують оточуючих вважати людину надійною і доброю, а якщо ви ходите повільно і спокійно, вас вважають особистістю спокійною і не запальною.

Майже всі опитані зійшлися в думці, проте зняті на відео люди, чию ходу пропонувалося оцінити, попередньо пройшли психологічний тест, і його результати не відповідали зробленим спостерігачами припущенням. Отже, взаємозв’язок між стилем ходи та особистістю спостерігається далеко не завжди. Мову тіла досліджувати нелегко.

Christian Jarrett. «What your walk says about you... is wrong». BPS Research Digest.

https://digest.bps.org.uk/2012/08/06/what-your-walk-says-about-you-is-wrong/

Театр одного актора

Sir Мах Beerbohrn. The Нарру Hypocrite: А Fairy Tale for Tired Men (1897). Project Gutenberg.

https://www.gutenberg.org/ebooks/36497

Gary Cox. The Existentialist’s Guide to Death (2011). Continuum.

Dag Solstad. «Nødvendigheten av å leve inautentisk: Om Witold Gornbrowicz». Vinduet 3-1968.

http://arkiv.vinduet.no/tekst.asp?id=46

Colin Counsell. Signs of Performance: аn Introduction to Twentieth-Century Theatre (1996). Routledge.

У трилері Девіда Лінча «Малхолленд Драйв» грає учениця Майснера Наомі Воттс. Її героїня – актриса, яка репетирує роль. В процесі репетиції її образ змінюється від невинної дівчинки до фатальної жінки, хоча репліки залишаються незмінними. Роль і особистість героїні складаються залежно від ситуації, а не прописуються в сценарії.

В. F. Skinner. Beyond Freedom and Dignity (1971). Hackett Pub Со.

Erving Goffman. The Presentation of Self in Everyday Life (1959). Doubleday.

William Miller. Faking it (2003). Cambridge University Press.

Самостійний мозок

Із науковцем Маркусом Гандалем Сневе я листувався восени 2012 року.

David Eagleman. Incognito: The Secret Lives of The Brain (2011). Canongate Books.

Більш докладно про бета-феномен:

Jan Westerhoff. «What are You?» New Scientist. 23 лютого 2013.

Науковці Каролінського інституту теж ставили експерименти, в яких зовнішні імпульси «обманювали» сприйняття. Ці експерименти описуються в згаданому вище номері журналу «New Scientist» (номер називається The Self). В одному з дослідів учасників просили лягти на спину. Їм одягали відеоокуляри, програвали ролик, на якому незнайому людину гладили по спині. У цей же час вбудований в кушетку механізм гладив по спині їх самих. В результаті у багатьох учасників склалося враження, ніби вони дивляться на себе збоку, хоча людина на відео лежала на животі. Згідно з однією з теорій, коли подібні враження виникають у людини в звичайному житті, а не в лабораторії, це означає, що мозок з якоїсь причини хибно сприймає місцеперебування тіла і немов дивиться на тіло збоку.

Істинна сутність

David DeSteno і Piercarlo Valdesolo. Out of character. Surprising Truths About the Liar, Cheat, Sinner (and Saint) Lurking in All of Us (2011). Harmony.

Dutton, Donald G.; Aron, Arthur Р. «Some evidence for heightened sexual attraction under conditions of high anxiety». Journal of Personality and Social Psychology. Vol. 30 (4). Жовтень 1974, 510-517.

Експеримент на мосту здається надуманим, проте Арон і Даттон провели його з декількома контрольними групами – чоловіками, тими, хто тільки зайшов на міст, і з тими, хто вже перейшов його; потім дослідники поміняли фактор загрози: тепер чоловікам загрожувало не падіння, а удар струмом. Деякі аспекти наголошують, що експеримент проводився сорок років тому. Наприклад, вчені намагаються зрозуміти, чи міг чоловіків залучити ефект «дівчата в біді», адже нещасна самотня дівчина перебувала просто посеред мосту над прірвою. Їм не спадало на думку, що привабливою могла здатися саме хоробрість дівчат.

Пізніші експерименти показали, що людині властиво наділяти предмети і оточуючих певними властивостями (наприклад, мої дослідження, які я пізніше зібрав у книжку Skitt). Це довели, наприклад, єльські психологи Лоренс Вільямс і Джон Барг: вони провели експеримент, в якому зупиняли на вулиці перехожих, давали їм папку з матеріалами про одну людину і просили оцінити її особисті характеристики. Але перед тим, як витягнути папку, вчений просив перехожих потримати його чашку з кавою. Ті, кому дісталася чашка з гарячою кавою, наділили описуваного більш «теплими» рисами – вони, наприклад, назвали його щедрим. А ті, кому дісталася чашка кави з льодом, про подібні риси не згадували. Більш детально про експеримент:

https://news.yale.edu/2008/10/23/hot-coffee-we-see-warm-heart-yale-researchers-find

Придивись до мурахи

Daugman, J. G. «Brain metaphor and brain theory». In William Р. Bechtel, Pete Mandik, Jennifer Mundale & Robert S. Stufflebeam (eds.), Philosophy and the Neurosciences: А Reader (2001). Blackwell.

Johansson, Р., Hall, L., Sikstrom, S., & Olsson, А. «Failure to detect mismatches between intention and outcome in а simple decision task». Science (New York, N. Y.). 310 (5745) (2005). 116-9.

Шведські вчені з лабораторії «The Choice Blindness lab» теж проводили подібні досліди, які доводять, що ми не завжди знаємо, чого хочемо. Наприклад, вони змушували учасників міняти політичні погляди, причому ті навіть не помічали цього.

https://www.lucs.lu.se/choice-blindness-group/

Незручна правда

Gur, Ruben С.; Sackeim, Harold А. «Self-deception: А concept in search of а phenomenon». Journal of Personality and Social Psychology. Vol. 37 (2). Лютий 1979. 147-169.

Роберт Тріверс наводить також приклади дослідів, в яких люди краще впізнавали власний голос, якщо перед цим їх підбадьорювали. А учасники, чию самооцінку трохи занижували, впізнавали себе рідше.

Joanna Е. Starek, Caroline F. Keating. «Self-Deception and its Relationship to Success in Competition». Basic and Applied Social Psychology. 1991. 12 (2). 145-155.

У книзі Thinking, Fast and Slow Деніел Канеман описує інші приклади самообману: наприклад, чоловіки, а також люди, що займають керівні посади, мають гірше саморозуміння за решту.

Недовірливих серед нас чимало; набрана в Google фраза «Dove real beauty fake» дала 923 000 результатів (дані на 2 липня 2013 року). Ніхто не здогадався, що «справжні жінки» були актрисами, проте деякі коментатори відзначали, що експеримент, проведений концерном «Dove», абсолютно не схожий на науковий. По-перше, обидва портрети малював один художник, який заздалегідь знав, що потрібно довести. По-друге, всі жінки були однозначно красивими і виглядали однаково природними. У подібних кампаній завжди знайдуться критики, адже будь-яке твердження про справжність і об’єктивні риси діє сильним подразником на людей, що прагнуть довести зворотне.

Nicholas Epley, Erin Whitchurch. «Mirror, Mirror on the Wall: Enhancement in Self-Recognition». Pers Soc Psychol Bull. Вересень 2008. 34: 1159-1170.

Гіпотезу Еплі можна оскаржити: щодня ми дивимося на себе в дзеркало, а значить, бачимо своє дзеркальне відображення. Тому наші власні фото і здаються нам дивними. Якщо ви поставите поруч знайомого і подивитеся разом у дзеркало, відображення вашого друга здасться вам надзвичайно дивним. Зате якщо ви подивитеся на фотографію, на якій ви зображені разом, ефект буде зворотним. Однак Еплі, що передбачав подібні заперечення, провів той же досвід з фотографіями, на якому зображення було відображеним дзеркально, і отримав той самий результат. До речі, деякі компанії, наприклад, «True Mirror», продають дзеркала, зображення в яких не перевернуте дзеркально. Таке дзеркало я бачив в туалеті кафе «Pink Pony» в Нью-Йорку. Особисто на мене воно справило незабутнє враження, хоча мій товариш взагалі не звернув на нього уваги, тож ефект може і не бути таким вражаючим.

Внутрішня сила

John Molloy. Live for Success (1981). Perigord Press.

Mike Robbins. Be Yourself, Everyone Else is Already Taken: Transform Your Life with the Power of Authenticity (2009). Jossey-Bass.

Paul Fussell. Class: А Guide Through the American Status System (1983). Touchstone.

Cristopher Lasch. The Culture of Narcissism: American Life in an Age of Diminishing Expectations (1991). W. W. Norton & Company.

Ненадійне «я»

Ian McEwan. Lørdag (2005). Bokklubben (2006).

Marco Roth. «Rise of The Neuronovel». N+1. 14 вересня 2009.

https://www.nplusonemag.com/issue-8/essays/the-rise-of-the-neuronovel/

Steven Pinker. The Blank Slate: The Modern Denial of Human Nature (2002). Penguin.

James Atlas. «The Amygdala Made Ме Do It». New York Times. 12 травня 2012.

https://www.nytimes.com/2012/05/13/opinion/sunday/the-amygdala-made-me-do-it.html?_r=0

Louise Boyle. «Outrage as professor tweets that obese PhD students ‘doт’t have the willpower for the academic program’». Daily Mail. 3 червня 2013.

https://www.dailymail.co.uk/news/article-2335177/NYU-professor-Geoffrey-Miller-tweets-obese-PhD-students-dont-willpower-program.html

Anthony Gottlieb. «It Is not Necessarily So». New Yorker. 17 вересня 2012.

https://www.newyorker.com/arts/critics/books/2012/09/17/120917crbo_books_gottlieb

David McRaney. You are not so Smart (2012). Gotham.

Одного разу, працюючи над цією книгою, я натрапив на цікаве інтерв’ю з нейрохірургом, який розповідав про те, наскільки нераціо­нальні наші вчинки і наскільки часто наш вибір і думка грають на руку комусь іншому. На думку цього нейрохірурга, наша впевненість в чому-небудь не повинна перевищувати 60 %. На жаль, я забув прізвище вченого і не можу відшукати це інтерв’ю, тому в книгу воно не увійшло. Однак висновки я запам’ятав добре. Перефразуємо коучів і задамося питанням: чи можна жити і діяти на 100 %, але бути впевненим всього на 60 %?

І, якщо вже я заговорив про це, згадаємо фразу старого окультиста Алістера Кроулі:

«Я заснув з Вірою і, прокинувшись, знайшов у своїх обіймах труп; я пив і танцював всю ніч із Сумнівами, і вранці знайшов їх незайманими». («I slept with Faith and found a corpse in my arms on awakening; I drank and danced all night with Doubt and found her a virgin in the morning.»)

СТАТУС

Mark А. Вее, Stephen А. Perrill, Patrick С. Owen. «Male green frogs lower the pitch of acoustic signals in defense of territories: а possible dishonest signal of size?». Behavioral Ecology (2000). 11 (2): 169-177.

Тій самій темі присвячена книга Ротенберґа «Виживання прекрасного».

William А. Searcy and Stephen Nowicki. «Bird Song and the Problem of Honest Communication». American Scientist. Березень/квітень 2008.

У Курта Воннеґута є розповідь-антиутопія «Гаррісон Бержерон», в якій описано суспільство, де неповноцінність стала основним принципом. Події відбуваються в 2081 році: всі красиві люди зобов’язані носити спотворюючі маски, сильні – тягати важкі гирі, а розумним у вуха транслюються шуми, які заважають думати. Всі стали рівними, проте саме завдяки важким гирям і страшним маскам, як і раніше, видно, хто з людей сильний, а хто гарний.

Sosis R. «Costly signaling and torch fishing оп Ifaluk atoll». Evol Hum Behav. Липень 2000. 21 (4): 223-244.

Книга Сенді Пентленд Honest Signals (2008) цікава ще й тим,що автор проводить аналіз різних переговорів і робить висновок, що їх результат можна визначити, навіть не знаючи теми, а просто спостерігаючи за учасниками. Щоб здогадатися про результати переговорів, достатньо невербальних сигналів, які відображають впевненість у собі, авторитет та ініціативність учасників.

Турбо і тестостерон / Сутність звуку

Я взяв інтерв’ю у Карла Ейріка Гауґа 8 січня 2013 року.

Lindsay Brooke. «Chamber Music of а Very Different Kind». New York Times. 8 листопада 2013.

https://www.nytimes.com/2013/11/10/automobiles/chamber-music-of-a-very-different-kind.html

Про звукові ефекти в Jaguar:

http://www.jaguar.com/au/en/experience/jaguar_magazine/magazine_issue2_2008/audiomotive

Зла посмішка

Jan R. Landwehr, Ann L. McGill, & Andreas Herrmann. «It’s Got the Look: The Effect of Friendly and Aggressive ‘Facial’ Expressions on Product Liking and Sales». Journal of Marketing. Травень 2011.

Крім того, в квітні і травні 2013 року я активно листувався з даного питання з Яном Ландвером.

Фальшиві Ferrari

«Тор Gear told to stop using fake Ferrari Toyota kit cars». Drive. 6 березня 2009.

https://jalopnik.com/ferrari-to-top-gear-stop-using-fake-ferraris-5165418

«Ferraris were fake, say noisy revheads». Sunday Morning Herald. 14 лютого 2009.

https://www.smh.com.au/national/ferraris-were-fake-say-noisy-revheads-20090214-87aq.html

«Thorstein Veblen (1857–1929)». The Concise Encyclopedia of Economics.

https://www.econlib.org/library/Enc/bios/Veblen.html

Thorstein Veblen. The Theory of the Leisure Class (1899). Macmillan.

Піратський капітал / Keeping it fake

Luuk Van Kernpen. «Fooling the еуе of the beholder: deceptive status signalling among the poor in developing countries». Journal of International Development. 02/2003;15 (2): 157-177.

Ван Кемпен розповідає також про те, що в Сантьяго багато автомобілістів навіть у найгіршу спеку не відкривають вікна: так вони намагаються переконати оточуючих, що в машині є кондиціонер.

Маслоу обумовлює випадки, коли люди починають задовольняти свої потреби вищих рівнів, навіть якщо базові потреби не задоволені на 100 %.

Kelefa Sanneh. «Harlem Chic: How а hip-hop legend remixed name-brand fashion». New Yorker. 25 березня 2013.

Своїм існуванням і розвитком індустрія підробленого брендового одягу та аксесуарів зобов’язана марнославству. Підроблений одяг можна вважати розумною заміною невиправдано дорогому брендовому одягу. Однак продаж одягу – це лише один із сегментів гігантського світового ринку фальшивок. Існує безліч фальшивих товарів, яких ми ніколи не бачимо або далеко не кожен день купуємо. Наприклад, запчастини автомобілів і літаків виробляють і поширюють таким же незаконним способом, ось тільки наслідки їх використання бувають серйознішими. У 1989 році літак норвезької чартерної компанії «Partnair» потрапив в аварію, внаслідок якої загинули 55 осіб, а сталося це через три підроблені болти. Однією з можливих причин катастрофи «Concorde» під Парижем у 2000 році, внаслідок якої загинуло 109 осіб, також вважаються підроблені запчастини літака.

Віра в годинник / Невидиме чорнило

Я взяв інтерв’ю у Даґа Бротена Торесена по телефону в грудні 2012 року.

У Китаї виробляються не тільки репліки брендового одягу та аксесуарів, але також електроніки і різних предметів побуту. У 2012 році там з’явилася навіть точна копія цілого міста: китайці до найдрібніших деталей відтворили австрійське місто Галльштат, з церквою і озером. Мальовничі будиночки продаються, і заможні китайці цілком можуть оселитися в одному з них, а китайські туристи охоче приїжджають подивитися на цю своєрідну версію Діснейленду.

Alex Doak. «Placky But Not Tacky: The Swatch watch finally has notable company». QP magazine. № 20, 2007.

Nancy Mitford. Noblesse Oblige (1956). Oxford University Press, 2002.

АВТЕНТИЧНІСТЬ

Steven Poole. «Why are we so obsessed with the pursuit of authenticity?». New Statesman. 7 березня 2013.

James Н. Gilmore, В. Joseph Pine 11. Authenticity: What Consumers Really Want (2007). Harvard Business Review Press.

Camilla Eeg-Tverbakk, Claudia Lenz, Lars Ramberg. Lars Ø Ramberg (2009). Hatje Cantz.

Charles J. Fombrun, Cees В. М. Van Riel. Fame and Fortune: How Successful Companies Build Winning Reputations (2003). FT Press.

В одній з рецензій на роботу Рамберґа критик стверджує, що рекламне агентство не підозрювало про те, що стане частиною інсталяції. Це твердження здається мені трохи наївним. Критик немов хоче виставити художника бунтарем, що виступає проти бюрократії, уособленням якої є рекламне агентство. Варто зазначити, що підпис на документах стояв від імені Борда Турґерсена, який ще перед приходом на посаду медіарадника і пізніше був більш відомий як автор художньої літератури.

Природні бажання

Annegrethe Rasmussen. «Kapitalisme-kritik helt ude i skoven». Informa­tion. 21 січня 2013.

Деякі абзаци з цього розділу частково були вже опубліковані:

Bår Stenvik. «Er jegeren den nye hipsteren?». NRK.no. 8 лютого 2013.

https://www.nrk.no/ytring/er-jegeren-den-nye-hipsteren_-1.10900407

Joshua Freedman and Dan Jurafsky. «Authenticity in America: Class Distinctions in Potato Chip Advertising». Gastronomica: The Journal of Food and Culture. Vol. 11. № 4 (Зима 2012). Рр. 46-54.

https://www.jstor.org/stable/10.1525/gfc.2012.11.4.46

Nitasha Tiku. «Zach Wein: Investor, Entrepreneur, Cabin-Loving ‘Proselytizer of Country Living’». Beta Beat. 23 листопада 2011.

«Му progress towards building а home using а salvaged barn frame». Zach Kleins Blog. 21 листопада 2011.

Інший вияв пошуку автентичності називається англійською slum­ming, слово запозичене з поняття в гетто-туризмі, прихильники якого, як правило, представники забезпечених верст, подорожують по міських нетрях (slums), вивчаючи життя тих, кому менше пощастило в житті. У моїй книзі Skitt я детально розповідаю про зародження цього хобі та розвитку гетто-туризму в Лондоні і Нью-Йорку.

Зараз гетто-туризм перетворився у віртуальні подорожі по руїнах, знані під назвою жанру ruin porn. Безліч книг і сайтів присвячені покинутим і напівзруйнованим будівлям і містам. Особливу цікавість викликає індустріальна столиця США, місто Детройт, цілі райони якого виявилися покинутими після кризи 2000-х років.

«Abandoned Places: 10 Creepy, Beautiful Modern Ruins». The Coolist.

https://www.thecoolist.com/abandoned-places-10-creepy-beautiful-modern-ruins/

Вражаючий приклад імітації міських нетрів створений при готелі «Emoya Luxury Hotel and Spa» неподалік міста Блумфонтейн в ПАР. У цьому готелі є ціле крило під назвою «Shanty Town», де всім охочим надається можливість оселитися в справжніх брудних халупах, перед якими бродять кози. Освітлюються халупи сальними свічками. Так туристи можуть перейнятися атмосферою нетрів, але при цьому позбавлені необхідності знайомитися з їх справжніми мешканцями. Це задоволення коштуватиме вам 82 долари на добу, що становить близько половини місячної зарплати середньостатистичного жителя Південної Африки. Підлоги в халупах підігріваються, і, звичайно ж, там є бездротовий інтернет.

Jane Reddy. «Resort’s fake shanty town ‘poverty porn’ experience draws anger». The Sydney Morning Herald. 28 листопада 2013.

https://www.traveller.com.au/resorts-fake-shanty-town-poverty-porn-experience-draws-anger-2y9wf

Оброблена сировина

Sarah Johnson. «Chinese man sues his wife for being ugly, and the court AGREES ... awarding him f75,000». Daily Mail. 26 жовтня 2012.

«Ugly Story». Snopes.com. 7 листопада 2013.

https://www.snopes.com/fact-check/man-sues-wife-ugly-children/

Claire Bates. «15 million people worldwide had plastic surgery in 2011... but why ARE South Koreans so much more likely to go under the knife?». Mail Online. 31 січня 2013.

https://www.dailymail.co.uk/health/article-2271134/15million-people-plastic-surgery-world-just-year--SOUTH-KOREA-leading-way.html

Jonathan Van Meter. «About-Face». New York. 3 серпня 2008.

https://nymag.com/news/features/48948/

Catherine Saint Louis. «Up the Career Ladder, Lipstick In Hand» New York Times, 12 жовтня 2011.

Більше про матеріальну і соціальну вигоду з краси:

Daniel S. Hamermesh. «Ugly? You Мау Have а Case». New York Times. 27 серпня 2011.

https://www.nytimes.com/2011/08/28/opinion/sunday/ugly-you-may-have-a-case.html

Anthony Elliott. Making the Cut: How Cosmetics Surgery is Transforming our Lives (2008). Reaktion Books.

Втрачений світ

Приклади, пов’язані із застосуванням фоторедакторів, я запозичив з книги Брука Гаррінгтона Deception.

Joseph Flaherty. «Hyper-Realistic CGI Is Killing Photographers, Thrilling Product Designers». Wired.com. 20 березня 2013.

https://www.wired.com/2013/03/luxion-keyshot/

Frank Rose. «‘Embracing Analog| at SXSW: What the growing fascination with the physical means for marketers». Deep Media. 15 березня 2013.

Richard Todd. The Thing Itself: On the Search for Authenticity (2009). Riverhead Trade. Radioselskapet.22.07.2013.

Деякі мої міркування про фільм «Зоряний шлях» увійшли до статті в газеті Dagbladet:

Bår Stenvik. «Bruk refleks!». Dagbladet. 22 травня 2013.

Ньютон по той бік екрана

Більш детально про звукове оформлення та дизайн смартфонів можна дізнатися з подкасту Романа Марса «99 % invisible», саме завдяки йому я дізнався, яким чином з’являються аудіопрофілі для смартфонів.

«Radiolab Presents: 99 % Invisible». Radiolab. 12 грудня 2011.

https://www.wnycstudios.org/podcasts/radiolab/articles/175276-radiolab-presents-99-invisible

John Koutsier. «Skeuomorphic design (or, one reason we can be thankful Scott Forstall is gone)». Venture Beat. 30 жовтня 2013.

https://venturebeat.com/2012/10/30/skeuomorphic-design-or-one-reason-we-can-be-thankful-scott-forstall-is-gone/

Дата-моргана, або цифровий міраж

«Toyota GT86: The Real Deal Advert – Full Version». Toyota UK. 16 серпня 2012.

https://www.youtube.com/watch?v=4S8LAnSWtrI

«Racy Toyota ‘Real Deal’ advert banned». London Evening Standard. 14 листопада 2012.

Megan Garber. «How to Catch a Liar on the Internet». The Atlantic Magazine. 14 серпня 2013.

КОХАННЯ

Привабливість невизначеності

Інтерв’ю у Еспена Кушвіка я брав тричі в 2012 і 2013 роках.

Scott Barry Kaufman. «Interview with Pickup Artist Chaser Clarisse Thorn». Psychology Today. 1 червня 2012.

Neil Strauss. The Game: Penetrating the Secret Society of Pickup Artists (2005). Harper Collins.

Clarisse Thorn. Confessions of a Pickup Artist Chaser: Long Interviews with Hideous Men (2012).

Еспен Кушвік попереджає, що типові американські прийоми пікапу не завжди виявляються дієвими в Норвегії, тому що норвежці більше цінують самоіронію. Подібну ідею висловлює гуру пікапу зі США Руш (Roosh), що побував у Данії. Він написав серію книг про специфіку зваблення в різних країнах. Крім Данії, він мав досвід у Бразилії і Польщі, а про результати тих поїздок можна прочитати в його книгах Bang Brazil і Bang Poland.

Після поїздки в Данію він видав книгу Don’t Bang Denmark, в якій скаржиться на те, що датчанки не ведуться на звичні прийоми. Згідно з рецензією на цю книгу в «Dissent Magazine», причиною своїх невдач Руш вважає скандинавський добробут і рівноправність (закон Янте). Його тактика переважно заснована на тому, щоб показати, наскільки він кращий за інших чоловіків, однак в суспільстві, де хвастощі вважаються недопустимими, цей принцип не працює. Руш стверджує, що через хорошу систему соціальної підтримки в Данії жінкам живеться надто надійно: вони не потребують захисника і годувальника і тому не надто прагнуть знайти собі пару.

Крім того, данська система освіти заохочує жінок вчитися в місцевих університетах, а, на думку Руша, подібні установи руйнують жіночність: «Чим більше років жінка проводить там, тим менша ймовірність, що вона зможе фізично і емоційно задовольнити вас». Рушу не залишалося нічого іншого, як покинути Данію з наміром ніколи туди не повертатися. Тим, хто все ж хоче спробувати щастя зі скандинавськими жінками, Еспен Кушвік радить відмовитися від хвастощів і стратегії мачо, як сам він і зробив.

Katie J. М. Baker. «Cockblocked Ьу Redistribution: А Pick-up Artist in Denmark». Dissent. Осінь 2013.

https://www.dissentmagazine.org/article/cockblocked-by-redistribution

Лицарські фантазії / Правила стосунків

Stephanie Coontz. Marriage: а History (2006). Penguin Books.

Marilyn Yalorn. How the French Invented Love (2012). Harper.

Simon Мау. Love: А History (2011). Yale University Press.

Denis de Rougernont. Love in the Western World (1940). Princeton University Press.

Laura Kipnis. Against Love (2003). Vintage.

Laura Kipnis. «Love in the 21st Century; Against Love». New York Times Magazine. 14 жовтня 2001.

Aaron Ben-Zeev, Ruharna Goussinsky. In the Name of Love (2008). Oxford University Press.

Anthony Giddens. The Transformation of Intimacy: Sexuality, Love, and Eroticism in Modern Societies (1993). Harvard University press.

Суперечливі імпульси

«Robot Programmed to Fall in Love with a Girl Goes too Far». Realitypod. 8 жовтня 2010.

Brian Merchant. «The Truth About Kenji, the Robot Programmed to Love». Motherboard. 2013.

https://www.vice.com/en/article/d77q5v/the-internet-keeps-falling-for-the-hoax-about-kenji-the-robot-programmed-to-love

«Helen Fisher: Why we love, why we cheat». Ted.com. Лютий 2006.

https://www.ted.com/talks/helen_fisher_why_we_love_why_we_cheat

Fisher, Helen. Why We Love – the Nature and Chemistry of Romantic Love (2004). Henry Holt and Company.

Erik Hattrem. «Slik ble Jeanette (26) lurt for 625000 kr av kjreresten». Dagbladet. 17 жовтня 2010.

David Murphy. «Naperville, IL Man Loses $ 200К to Fake Online Girlfriend». РС Mag. 27 лютого 2011.

Тваринний потяг / Хімія кохання

Arnljot Eggen. Eit hovud i havet (1965). Det Norske Samlaget.

Geoffrey Miller, Joshua М. Tybur, Brent D. Jordan. «Ovulatory cycle effects on tip earnings by lap dancers: economic evidence for human estrus?» Evolution and Human Behavior. 28 (2007). 375-381.

Larry Young, Brian Alexander. The Chemistry Between Us: Love, Sex, and the Science of Attraction (2012). Portfolio.

Пізніші експерименти показали, що жінки вибирають чоловіків, чия імунна система більше за інших відрізняється від їх власної. Очевидно, що подібну інформацію ми зчитуємо із запаху поту.

Kayt Sukel. This Is Your Brain on Sex: The Science Behind the Searchfor Love (2012). Free Press.

Прочинені двері

«Tampa Man Apparently Had Two Families». ABC News. 6 вересня 2003.

Anne Mcilroy. «Long-lasting romantic love is no delusion, researcher says». The Globe and Mail. 13 лютого 2011.

Thomas V. Hicks, Harold Leitenberg. «Sexual Fantasies about One’s Partner versus Someone Else: Gender Differences in Incidence and Frequency». The Journal of Sex Research. Vol. 38 № I (Лютий, 2001). Рр. 43-50.

Сегмент мозку, який Гелен Фішер пов’язує з виникненням романтичної прихильності, називається caudate nucleus, або хвостате ядро. Подібні латинські назви часто трапляються в науково-популярній літе­ратурі, присвяченій нейробіології і дослідженням мозку. У ранніх рукописах цієї книги я використав безліч латинських назв, і це змусило мене задуматися: а чому, власне, подібні терміни здаються такими привабливими. Більшість читачів без медичної освіти вважає, що ці терміни надають книзі особливого звучання навіть не тому, що вони звучать переконливо і науково, а тому, що позначають щось фізичне, конкретне місце. І коли в результаті сканування мозку виявили, де саме зароджується любов, пристрасть чи творчість, нам здається, немов ми отримали пояснення цих явищ. Однак думки і почуття – не тварини, і, щоб вивчати їх, недостатньо знайти барліг чи гніздо. Дізнавшись про те, що почуття зароджується в певній частині мозку, ми не дізнаємося нічого про саме почуття. Воно, як і раніше, залишається для нас загадкою. І чесно кажучи, ми навіть не можемо з повною впевненістю стверджувати, що почуття зароджується саме там, адже нерідко одночасно задіяні декілька частин мозку. Коли одна з частин працює особливо активно, це не означає, що інші не задіяні зовсім, просто ми реєструємо різницю активності саме там, і причин цього теж може бути кілька. Мозок – не той механізм, де кожному елементу відведена лише одна функція.

Короткий шлях до спокуси / Приховані наміри / Архітектори кохання

http://www.pheromonetalk.com/chikara-cologne-doesntwork-38209.html раніше, тепер сайт називається https://www.androtics.com/

«2012 Bioethics Conference: The Moral Brain». New York University.

https://wp.nyu.edu/centerforbioethics/

Tanya L. Chartrand, John А. Bargh. «The Chameleon Effect: The Per­ception-Behavior Link and Social Interaction». Journal of Personality and Social Psychology. 1999. Vol. 76. № 6. 893-910.

Daniel С. Dennett. «Skinner Skinned» fra Brainstorms: Philosophical Essays оп Mind and Psychology (1978). MIT Press; Daniel С. Dennett.

Daniel С. Dennett. Elbow Room: The Varieties of Free Will Worth Wanting (1984). The MIT Press.

Також частина матеріалу взята з книги Деніела Деннета «Freedom Evolves» (2003). Viking Penguin.

https://ase.tufts.edu/cogstud/dennett/

Curtis Brown. «Behaviorism: Skinner and Dennett».

Rebecca А. Clay. «Stumbling on happiness: Daniel Gilbert, keynote speaker at this year’s АРА Annual Convention, discusses how his research changed his own life». Monitor on Psychology. Травень 2010. Vol. 41. № 5. p. 28.

Позитивні ілюзії

Muehlenhard CL, Shippee SK. «Men’s and women’s reports of preten­ding orgasm». J Sex Res. Листопад 2010. 47 (6): 552-67.

«Men Fake Orgasms HOW Often? And More From The AskMen.com 2012 Survey». The Huffington Post. 29 липня 2012.

Sandra L. Murray, John G. Holmes, Dale W. Griffin. «The Self-Fulfilling Nature of Positive Illusions in Romantic Relationships: Love Is Not Blind, but Prescient».

Моя подяка всім, хто перечитував рукопис книги і давав цінні поради, всім тим, хто підтримував мене, і тим, хто погодився дати інтерв’ю.

Примітки

1

«Deep Throat» – псевдонім Марка Фелта, спецагента, секретного інформатора, помічника директора ФБР. Саме він надав ключові подробиці участі Адміністрації президента США Річарда Ніксона у справі, яка ввійшла в історію як Вотергейтський скандал. – Тут і далі прим. перекл.

(обратно)

2

Від прізвища Абрагама Запрудера, якому вдалося зафільмувати вбивство Джона Кеннеді.

(обратно)

3

Брати Гавс (англ. Beagle Boys) – персонажі фільмів та коміксів всесвіту Дональда Дака, були сімейним кланом організованих злочинців.

(обратно)

4

Йдеться про кліп та рядки з пісні Вітні Г’юстон 1987 року «Wanna Dance with Somebody (Who Loves Me)».

(обратно)

5

Зуб за зуб (англ.).

(обратно)

6

Якого біса (англ.).

(обратно)

7

Think outside the box.

(обратно)

8

Будь фальшивим (англ.).

(обратно)

9

The Dirty Hands Problem.

(обратно)

10

Процесуальне інтерв’ю (англ.).

(обратно)

11

Допит (англ.).

(обратно)

12

Відео погубило радіозірку (англ.).

(обратно)

13

Уривок із Шекспірового «Гамлета» в українському перекладі Леоніда Гребінки.

(обратно)

14

1 норвезька крона = 0,097 євро.

(обратно)

15

Зберігай спокій і продовжуй (англ.).

(обратно)

16

Вдай веселощі (англ.).

(обратно)

17

Живи на повну і помри молодим (англ.).

(обратно)

18

3M: man, machine, money (англ.) – людина, технології, гроші. – Прим. ред.

(обратно)

19

Нам не потрібен ніякий папірець із мерії, щоб втримати разом у вірності один одному (англ.).

(обратно)

Оглавление

Передмова

Камуфляж

Цивілізація

Брехня

Мистецтво

Особистість

Статус 

Автентичність

Кохання

Джерела, коментарі та поради для подальшого читання

*** Примечания ***