На схід від Едему [Джон Эрнст Стейнбек] (fb2) читать онлайн

Джон Стейнбек На схід від Едему

Паскалю Ковічі

Любий Пате!

Якось ти побачив, що я вирізаю з дерева маленьку фігурку, і спитав: «Чому б тобі не зробити щось для мене?»

Я поцікавився, що б ти хотів, і ти відповів: «Скриньку».

«Для чого?»

«Для речей».

«Яких?»

«Будь-яких»,— сказав ти.

Що ж, ось тобі скринька. У ній майже все, чим я володію, але вона не повна. У ній біль і неспокій, гарний настрій і кепський настрій, злі думки і добрі думки — втіха від задуму і відчай та незбагненна радість творення.

А над усім отим — вдячність і любов, які я до тебе відчуваю.

І все-таки скринька не повна.

Джон

Частина перша

Розділ 1

1

Долина Салінас-Веллі лежить у Північній Каліфорнії. Ця болотиста трясовина тягнеться між двома гірськими хребтами, і річка Салінас в’ється й петляє посередині, аж доки не впадає у Монтерейську затоку.

Я пам’ятаю назви, які давав у дитинстві травам і таємничим квітам. Я пам’ятаю, де могли жити жаби, о котрій годині прокидаються влітку пташки, як пахнуть дерева і пори року, ба навіть який вигляд мають люди і як ходять, а то й тхнуть. Пам’ять на пахощі дуже сильна і багата.

Я пам’ятаю, що Габіланські гори на сході долини невисокі та привітні, повні сонця, принад і заохочення, бо так і хотілося залізти на їхні теплі схили, як на материнські коліна. Ці гори манили до себе, темно-жовта трава обіцяла ласку. Гори Санта-Лючія стриміли до неба на заході, затуляли долину від відкритого моря і були темні й похмурі — ворожі й небезпечні. Я завжди відчував жах перед заходом і любов до сходу. Звідки узялося це почуття — не можу сказати, от хіба що ранок виринав з-за вершин Габіланів, а ніч спливала з кряжів Санта-Лючії. Можливо, народження і смерть дня спричинило моє ставлення до цих двох гірських хребтів.

Обабіч долини маленькі струмки витікали з гірських каньйонів і вливалися у річище Салінаса. Вологими зимами ці потічки набирали сили, переповнювали річку, що вона аж закипала й шаленіла, виходила з берегів і тоді ставала руйнівною. Річка розмивала межі фермерських угідь, змивала цілі акри ґрунту; вона валила й затягала у себе клуні й хати, і їх шарпала і шматувала течія. Вона нападала на корів, свиней, овець і топила їх у своїй каламутній коричневій воді й волокла до моря. Згодом, коли приходила пізня весна, річка звужувалася, і виступали її піщані береги. А влітку річка взагалі висихала. Тільки у глибоких вирах під крутим берегом залишалися якісь калюжі. Очерет і трави в’янули, верби розпростувалися, і на їхніх верхніх гілках лишалося налипле сміття від паводку. Річка Салінас не була повноцінною річкою. Літнє сонце заганяло її під землю. Вона взагалі не була гарною річкою, проте іншої ми не мали, а тому вихвалялися нею: яка вона небезпечна вологими зимами і яка суха у сухе літо. Можна хвалитися будь-чим, якщо воно єдине, що маєш. Що менше маєш, то більше, мабуть, і потреба вихвалятися.

Ложе Салінас-Веллі між хребтами і під схилами пласке, бо долина ця колись була дном стомильного внутрішнього моря. Гирло річки у Мосс-Лендингу кілька століть тому правило за вхід до цього видовженого водного шляху. Якось мій батько пробурив колодязь за п’ятдесят миль униз по долині. Бур спершу вийшов з ґрунтом, потім з гравієм, а потім з білим морським піском, повним черепашок і навіть китового вуса. Піску було на двадцять футів у глибину, а потім знову чорна земля, ще й шматок нетлінного каліфорнійського мамонтового дерева, яке ніколи не гниє. До внутрішньої протоки на місці долини, вочевидь, був ліс. І все це містилося просто у нас під ногами. Ночами мені іноді здавалося, що я відчуваю і це море, і цей ліс мамонтових дерев, який йому передував.

На розлогих пласких акрах долини орний шар був глибокий і родючий. Він потребував лише багатої на дощі зими, щоб дати буйний розвій травам і квітам. Весняні квіти у вологий рік були неймовірні. Все ложе долини, всі схили вкривалися люпином і маком. Одна жінка якось сказала мені, що кольорові квіти видаються яскравішими і виразнішими, якщо додати до них декілька білих. Кожна пелюстка синього люпину облямовується білим, і тоді це люпинове поле видається ще блакитнішим, ніж можна уявити. Й уся ця біло-блакить змішується зі спалахами каліфорнійського маку. Мак також має вогняні барви — не жовтогарячі, не золотаві, а от ніби щире золото розтопили, щоб на його поверхні виступила пінка, то оця золота пінка мала б колір маків. На схилі весни виростала гірчиця і тяглася високо вгору. Коли у долину приїхав мій дідо, пагони гірчиці були такі високі, що голова вершника ледь виднілася понад жовтими квітками. На горах трава рясніла жовтцем, молодилом і братками з чорними серединками. А трохи згодом виростали червоні й жовті стебла кастилеї. Ці квіти люблять відкриті сонячні місця.

Під крислатими віргінськими дубами, у затінку, розкошувала запашна тропічна папороть, а понад замшілими берегами водних потічків звисали цілі пасма п’ятиперсної папороті й золотих спинок. А ще там росли дзвіночки, маленькі ліхтарики, вершково-білі, мало не гріховні на вигляд, але вони були такі рідкісні й чародійні, що коли дитина знаходила цю квітку, то почувалася цілий день обраною і особливою.

Коли приходив червень, трави колосилися і тьмяніли, і схили набували брунатного, власне, не брунатного, а золотаво-шафраново-червоного кольору — його не описати. Відтоді, доки не пройде перший дощ, земля висихала, потічки завмирали. На пласкій поверхні проступали тріщини. Річку Салінас поглинав пісок. Долиною віяли вітри, здіймаючи пилюку і сухі стебла; вони набирали силу та рвучкість, прямуючи на південь. Надвечір вітер ущухав. То був колючий, нервовий вітер, порошинки врізалися людям у шкіру, опікали очі. Чоловіки, що працювали у полі, вдягали захисні окуляри і пов’язували обличчя носовичками.

Земля у долині була родюча, багата, а схили вкривалися лише тоненьким шаром орного ґрунту, не глибшого за коріння трави; і що вище у гори, то дедалі тоншав цей ґрунт, проступав кремінь, а вже за чагарниками тягся кременистий гравій, який сліпучо відбивав сонце.

Я говорив про багаті роки, коли йшли рясні дощі. Але бували й сухі роки, і вони наводили на долину жах. Вода приходила тридцятирічним циклом. Бувало по п’ять чи шість вологих чудових років, коли дощів могло випадати від дев’ятнадцяти до двадцяти п’яти дюймів, і тоді земля аж співала травою. Потім приходили шість або сім непоганих років з дванадцятьма-шістнадцятьма дюймами опадів. А тоді вже підступали сухі роки, коли випадало лише сім-вісім дюймів дощу. Земля висихала, трави виростали на декілька злиденних дюймів, а долина вкривалася великими лисими струпами. Віргінські дуби ніби поростали коростою, а полин був сірий. Земля тріскалася, струмки висихали, худоба мляво жувала сухе гіллячко. От тоді фермерів і переповнювала відраза до долини Салінас. Корови худли і подеколи вмирали з голоду. Люди мусили тягати воду на свої ферми в діжах, щоб мати бодай що пити. Деякі родини продавали майно за безцінь і виїжджали. Але у сухі роки люди ніколи не забували про родючі, проте у родючі роки вони геть забували про сухі й нужденні. І так було завжди.

2

Такою була довгаста долина Салінас-Веллі. Її історія схожа на історію всього штату. Спершу там жили індіанці, меншовартісний нарід, позбавлений енергії, винахідливості й культури, що живився хробаками й молюсками, бо їм було ліньки полювати чи рибалити. Їли вони все, що траплялося під руку, і нічого не вирощували. Вони розтирали на борошно гіркі жолуді. Навіть їхні бойові дії скидалися на вимучену пантоміму.

Потім розвідувати ці краї прийшли жорсткі, сухі іспанці, жадібні та практичні, і їх вела жага золота або Господа. Вони колекціонували душі, як колекціонують коштовності. Вони накопичували гори, річки, цілі небокраї, як нині накопичують права на ділянки під забудову. Ці суворі, бездушні люди безупинно сновигали узбережжям. Дехто з них отримував дарчі завбільшки з князівства від королів Іспанії, які й гадки не мали про такі дари. Оті, перші, володарі осідали в бідних феодальних поселеннях, і їхня худоба вільно паслася й розмножувалася. Час до часу володарі забивали худобу задля шкіри й сала, а м’ясо залишали грифам і койотам.

Коли прийшли іспанці, вони почали давати імена всьому, що бачили. То є перший обов’язок будь-якого першопрохідця — обов’язок і привілей. Треба назвати об’єкт, перш ніж занести його на свою саморобну мапу. Звісно, вони були люди релігійні, а хто вмів читати, писати, занотовувати події і малювати мапи — то були невблаганні, невтомні священики, які мандрували разом з вояками. Ось чому перші топоніми були імена святих або найменування релігійних свят, які відзначалися на стоянках. Святих багато, але й вони не безкінечні, тому ми знаходимо повтори у перших назвах. Ось що ми маємо: Сан-Мігель, Святий Михаїл, Сан-Ардо, Сан-Бернардо, Сан-Беніто, Сан-Лоренцо, Сан-Карлос, Сан-Францискіто. А потім свята — Натівідад, тобто Різдво; Насімієнте, тобто Народження; Соледад, тобто Самотність. А ще місця називалися залежно від настрою експедиції на той час: Буена-Есперанца — Добра Надія; Буена-Віста — бо вид був гарний; або Чуалар, бо воно було миле. Слідом пішли описові назви: Пасо-де-лос-Роблес — через дуби, що там росли; Лос-Лаурелес — через лаври; Туларсітос — через очерет на болоті; і Салінас — бо луг там був білий, як сіль.

Далі місця почали називатися іменами звірів і птахів: Габіланес — через яструбів, що літали у тих горах; Топо — через кротів; Лос-Гатос — через диких котів. Іноді підказка приходила від особливості самого місця: Тассахара — чашка й тарілочка; Лагуна Сека — сухе озеро; Корраль де Терра — земляна огорожа; Параїсо — бо було схоже на рай.

А потім прийшли американці — ще жадібніші, бо їх було ще більше. Вони відбирали землі, переробляли закони, щоб закріпити свої права. І через усю землю простяглися фермерські угіддя, спершу в долинах, згодом на гірських схилах,— невеличкі дерев’яні будиночки, криті трісками мамонтового дерева, корралі з розщеплених жердин. Де тільки з-під землі вигулькував струмочок, там миттєво виростала хатка, і родина росла й розмножувалася. На подвір’ях висаджувалися черешки червоної герані та трояндових кущів. Замість звірячих стежок виникали сліди від коліс возів, а серед жовтої гірчиці ширилися поля кукурудзи, ячменю і пшениці. Що десять миль на битому шляху траплялися крамниця і кузня, і вони становили ядро майбутніх містечок — Бредлі, Кінг-Сіті, Грінфілд.

Американцям більше, ніж іспанцям, подобалося називати місця іменами людей. Коли долини отримали свої назви, місця почали називатися на честь подій, що там відбувалися, і для мене це найзахопливіше з усіх імен, тому що кожне ім’я натякає на якусь забуту історію. Я думаю про Больса-Нуева — «новий гаманець»; Морокохо — «кульгавий мавр» (хто він такий і як там опинився?); Каньйон Шаленого Коня, і Щабель Мустанга, і Каньйон Розхристаної Сорочки. Назви місць несуть відбиток людей, які їх вигадали: побожний чи безбожний, описовий, поетичний або зневажливий. Можна назвати будь-яке місце Сан-Лоренцо, але Каньйон Розхристаної Сорочки чи Щабель Мустанга — то зовсім інша справа.

Після полудня у поселеннях свистів вітер, і фермери почали насаджувати захисні лісосмуги з евкаліптів, щоб не допустити здування родючих ґрунтів. Так ішли справи у долині Салінас-Веллі, коли мій дідо привіз туди свою дружину й оселився на гірських схилах на схід від Кінг-Сіті.

Розділ 2

1

Я мушу покладатися на чутки, на старі світлини, на оповіді й на туманні спогади, змішані з вигадками, у своїх спробах розказати вам про родину Гамільтонів. Вони не були визначні люди, і про них залишилося мало свідоцтв, хіба що звичайні записи про народження, шлюб, землевласництво і смерть.

Молодий Семюель Гамільтон був родом з північної Ірландії, як і його дружина. Походив він з родини дрібних фермерів, не заможних і не вбогих, які мешкали на одній і тій самій земельній ділянці в одній і тій самій кам’яниці багато сотень років. Гамільтони примудрилися бути напрочуд освіченими й начитаними; і, як то нерідко трапляється у тому зеленому краї, вони були споріднені й пов’язані як з дуже знатними людьми, так і з зовсім нікому не відомими, тож один родич міг бути баронетом, а інший родич — безхатьком. І, ясна річ, усі вони були нащадками давніх королів Ірландії, як і кожний з ірландців.

Чому Семюель покинув кам’яницю і зелені акри своїх пращурів, не знаю. Він ніколи не цікавився політикою, отже навряд чи його вигнало звинувачення у повстанні, він був скрупульозно чесний, що виключає переслідування поліцією. Подейкували — то не були навіть чутки, а так, невисловлене відчуття у моїй родині,— що зігнало його з місця кохання, але не кохання до своєї шлюбної жінки. Але чи було то занадто щасливе кохання, чи поїхав він з образи на нещасливе кохання, не знаю. Нам завжди хотілося вірити у перше. Семюель був красень, принадний і веселий. Важко уявити, щоб якась ірландська селяночка могла йому відмовити.

Він приїхав у Салінас-Веллі в повному розквіті сил і здоров’я. Очі він мав яскраво-сині, а коли втомлювався, одне з них трошки косило. Був він міцний і високий, але вирізнявся якоюсь вишуканістю. Серед бруду й пилюки праці на ранчо він завжди видавався бездоганним. Руки у нього були дуже вправні. Він був чудовий коваль і тесля, чудовий різьбяр, а ще вмів майструвати всілякі штучки зі шматочків дерева й металу. Він повсякчас винаходив нові способи для виготовлення давно відомих речей, щоб робити їх краще і швидше, але чого у нього зовсім не було в житті, то це таланту заробляти гроші. Інші люди, які цим даром володіли, забирали Семюелеві винаходи, і продавали їх, і наживалися на них, а Семюель усе життя ледь зводив кінці з кінцями.

Не знаю, що привело його до Салінас-Веллі. То було дивне місце для чоловіка з зеленого краю, але він прибув туди за тридцять років до початку нового, ХХ століття і привіз свою невеличку дружину-ірландку, стриману, сувору жінку з почуттям гумору, як у курки. Вона мала похмурий пресвітеріанський розум і моральний кодекс, який таврував і забороняв усе, що приносило радість.

Не знаю, де Семюель познайомився з нею, як до неї залицявся, як побрався. Гадаю, у нього на серці була викарбувана інша дівчина, бо він був створений для кохання, а його дружина своїх почуттів не виявляла. І попри це, у Салінас-Веллі не було й найменшого натяку за всі ті роки, з юності й до самої смерті, що Семюель ходив до іншої жінки.

Коли Семюель і Лайза прибули до Салінас-Веллі, всі пласкі ділянки вже були розібрані, як і родючі низинні землі та невеличкі плодоносні ґрунти на схилах і в лісах, але ще залишалася межова земля, де можна було обладнати ферму, й от саме на безплідних пагорбах, на схід від місця, яке зараз перетворилося на Кінг-Сіті, й оселився Семюель Гамільтон.

Він пішов звичним шляхом. Узяв четвертину квадратної милі для себе і четвертину для своєї дружини, а оскільки вона була вагітна, то узяв ще чверть на дитину. З роками народилося дев’ятеро дітей, четверо хлопців і п’ятеро дівчаток, і з народженням кожної дитини до ранчо додавалася ще одна чверть квадратної милі, що становило одинадцять чвертей, або тисячу сімсот шістдесят акрів.

Якби та земля була родюча, Гамільтони б забагатіли. Але ті акри були тверді й сухі. Ані струмочка, а орний шар такий тоненький, що з-під нього випиналися кременисті кістяки. Навіть полин там ледь виживав, і дуби всихали від нестачі води. Навіть у відносно сприятливі роки корму було так мало, що худоба виснажувалася, бігаючи у пошуках хоч якоїсь поживи. Зі своїх безплідних пагорбів Гамільтони дивилися на захід і бачили багатство низинних земель і зелений розмай навколо річки Салінас.

Семюель власноруч побудував хату, а ще й клуню і кузню. Він доволі швидко утямив, що якби мав навіть десять тисяч акрів на пагорбах, все одно не вижив би на цій кощавій землі без води. Його вправні руки зібрали пристрій для буріння колодязів, і він бурив колодязі на землях людей, яким пощастило більше. Він винайшов і побудував молотарку і їздив по низинних фермах під час жнив, молотячи зерно, яке не хотіла родити його власна земля. У себе в майстерні він гострив плуги, ремонтував борони, зварював зламані вісі й підковував коней. Люди з усієї округи носили йому свій реманент, який він лагодив і вдосконалював. А ще вони любили слухати, як Семюель розповідає про світ і його спосіб мислення, про поезію і філософію, які розвивалися десь за межами Салінас-Веллі. Він мав глибокий грудний голос, красивий і у співі, і у мовленні, без ірландського акценту, але інтонування, ритм, темп оповідей солодко звучали у вухах неговірких фермерів з низинних земель. Ще вони приносили віскі, й подалі від кухонного віконця і несхвального ока місіс Гамільтон присьорбували віскі з пляшки і жували зелений дикий аніс, щоб відбити запах. Якщо біля горна Семюеля товклося менше трьох чи чотирьох людей, слухаючи його молот і його байки, то такий день вважався невдалим. Чоловіки називали його геніальним коміком і ретельно доносили його оповідки додому, а потім дивувалися, як оті історії розплескалися дорогою, бо вони ніколи не звучали у переказах у них на кухнях так само, як з його вуст.

Семюель мав би розбагатіти і через буріння колодязів, і через молотарку, і через свою майстерню, але він не мав хисту до бізнесу. Його замовники, яким повсякчас бракувало грошей, обіцяли заплатити після жнив, потім після Різдва, потім після... аж доки зовсім не забували про це. Семюель не мав хисту нагадувати їм. І Гамільтони залишалися бідними.

Діти приходили так само регулярно, як приходили роки. Жменька перевантажених лікарів округу нечасто вибиралася на ранчо приймати пологи, хіба що ця радість оберталася на кошмар і тяглася декілька днів. Семюель Гамільтон сам приймав своїх дітей, охайно перев’язував їм пупки, ляскав по задках і прибирав у оселі. Коли народилася найменша дитина, вона не дихала і вже синіла, тоді Семюель приклав свого рота до ротика дитинки, вдихав і видихав за неї, доки вона не почала дихати самостійно. Руки Семюель мав такі добрі й ласкаві, що сусіди посилали по нього за двадцять миль, щоб він допоміг при пологах. Він однаково гарно міг упоратися з кобилою, коровою чи жінкою.

Семюель мав велику чорну книжку на відповідній полиці, з написом на палітурці золотими літерами: «Доктор Ганн. Домашня медицина». Деякі сторінки були потерті й зігнуті від частого використання, інші ніколи не бачили світла дня. Переглянути книжку доктора Ганна — це дізнатися всю медичну історію родини Гамільтонів. Ось розділи, до яких часто зверталися: перелами кісток, порізи, забої, свинка, кір, простріли в попереку, скарлатина, дифтерія, ревматизм, жіночі недуги, грижа і, зрозуміло, все, що стосується вагітності й народження дітей. Гамільтонам або сильно щастило, або вони були моральні люди, бо розділи про гонорею чи сифіліс ніколи не розгорталися.

Семюель не знав собі рівних, коли треба було угамувати істерику або заспокоїти перелякану дитину. Таку він мав солодку мову, таку лагідну душу. І як було чисте його тіло, так само чисті були і його думки. Чоловіки, які приходили до його кузні побазікати і послухати, на якийсь час облишали лайку — не тому, що це заборонялося, а машинально, бо в такому місці це й на думку не спадало.

Семюель завжди залишався іноземцем. Чи то було через ритм і темп його мовлення, але і чоловіки, і жінки розповідали йому таке, про що ніколи б не прохопилися ні родичам, ні друзям. Ледь помітна інакшість вирізняла його з-поміж усіх, робила надійним, як банківський сейф.

Лайза Гамільтон була ірландська пташка зовсім іншого польоту. В її маленькій круглій голові жили маленькі круглі переконання. Ніс у неї був як ґудзик, тверде підборіддя трохи западало, а щелепи-лещата не відступали від наміченого курсу, навіть якби на перешкоді їм стали янголи господні.

Лайза смачно готувала просту їжу, а її дім — це завжди був її дім — безнастанно вичищався, витрушувався і вимивався. Народження дітей не відвертало її уваги надовго, пильнувалася вона щонайбільше два тижні. Вона мала лоно немов з китового вуса, бо народжувала величеньких дітей одного по одному.

Почуття гріха у Лайзи було вельми розвинуте. Неробство — гріх, так само й картярство, яке вона сприймала як різновид неробства. Вона з підозрою ставилася до веселощів, були то танці, співи чи навіть сміх. Вона відчувала, що люди, які гарно проводять час, прямують безпосередньо в обійми диявола. І це було прикро, бо Семюель любив посміятися, проте, гадаю, Семюель і прямував у обійми диявола. Дружина захищала його, як могла.

Вона завжди закручувала волосся у тугий вузол на потилиці. А оскільки я не пригадую, як вона вдягалася, напевне, носила вона одяг, який їй ідеально пасував. У неї не було й іскорки гумору, хіба що інколи вихоплювався гострий, уїдливий дотеп. Вона лякала своїх онуків, бо не мала жодної слабкості. Вона мужньо й без скарг терпіла все своє життя, переконана, що Бог хоче саме такого життя для кожної людини. Вона відчувала, що винагорода прийде пізніше.

2

Коли люди уперше прибули на захід, зокрема з невеличких ферм Європи, за володіння якими треба було боротися, коли вони побачили, що таку масу землі можна отримати, лише підписавши папірець і заклавши фундамент, їх охопила нестримна жага до землевласництва. Вони прагнули дедалі більше землі — родючої по можливості, головне — землі. Можливо, у їхній пам’яті залишилися якісь відлуння спогадів про феодальну Європу, де знатні родини ставали й лишалися знатними, тому що володіли землею. Перші поселенці брали землю, яка не була їм потрібна і якою вони не могли скористатися; вони брали зовсім нікчемні землі, просто щоб ними володіти. Але всі пропорції змінилися. Людина, яка могла б забагатіти на десяти акрах у Європі, виявлялася бідною, як церковна миша, на двох тисячах акрів у Каліфорнії.

Небагато часу спливло, поки вся земля на безплідних пагорбах поблизу Кінг-Сіті й Сан-Ардо була розібрана, і злиденні сім’ї розселилися на схилах, вибиваючись із сил, щоб якось виживати на цих убогих, кременистих ґрунтах. Вони разом з койотами жили шпарким, розпачливим, нужденним життям. Вони розпочинали без грошей, без обладнання, без реманенту, без кредитів, а головне — без знань про цей новий край і без навичок ним користуватися. Я не знаю, що їх спонукало,— божественна тупість чи велика віра. Ясна річ, так на світі більше майже не ризикують. Але ті родини все ж таки вижили й розрослися. Вони мали інструмент і зброю, які також майже зникли, або, можливо, заснули на певний час. Дехто стверджує, що оскільки вони беззастережно вірили у справедливого, морального Бога, то вкладали туди всю свою віру, а менші цінності накопичувалися самі собою. Але я гадаю, що вони вірили у себе і поважали себе як особистостей, знали понад усякий сумнів, що вони становлять цінність і потенціальну одиницю моральності — й саме через це можуть віддати Богові свою сміливість і свою гідність, а потім отримати їх назад. Такі речі зникли, мабуть, тому, що люди більше собі не довіряють, а коли таке відбувається, не залишається нічого, хіба що знайти якогось сильного, надійного чоловіка, навіть якщо він і робить помилки, і вчепитися у нього, і тягтися за ним.

Одні прибували до Салінас-Веллі без дрібняка в кишені, але були й інші, які розпродавали десь своє майно і з’являлися з грошима, щоб розпочати цілком нове життя. Оці зазвичай купували землю, але гарну землю, будували собі хати зі струганої деревини, мали килими і вітражні вікна. Таких родин було чимало, і вони діставали родючу рівнинну землю, розчищали зарості жовтої гірчиці й сіяли пшеницю.

Серед цих людей був Адам Траск.

Розділ 3

1

Адам Траск народився на фермі на околиці містечка, розташованого неподалік великого міста у штаті Коннектикут. Він був єдиним сином і народився за шість місяців по тому, як його батька зарахували у Коннетикутський полк у 1862 році. Мати Адама управляла фермою, народила Адама, а ще й мала час займатися примітивною теософією. Вона відчувала, що її чоловіка неодмінно уб’ють шалені й жорстокі варвари-повстанці, й готувала себе до спілкування з ним у потойбічному, як вона це називала, світі. Чоловік повернувся за шість тижнів після народження Адама. Права нога була відтята по коліно. Він шкутильгав на дерев’яному обрубку, який сам грубо вирізав з берези. Той уже розтріскувався. Батько витяг з кишені й поклав на стіл у залі свинцеву кулю, яку йому звеліли кусати, поки відрізали оту розтрощену ногу.

Батько Адама Кир^[1] мав у собі щось диявольське — завжди був нестримним: ганяв свою двоколку, як навіжений, і зумів зробити

свою дерев’яну ногу привабливою й бажаною. Йому дуже подобалася його військова кар’єра, хоч і вельми коротка. Шалений від природи, він радо сприйняв недовгий період муштри, пиятики, картярства і розпусти, які були невіддільні одне від одного. Коли він маршував на південь у групі поповнення, він також радів — від нових краєвидів, від крадіжок курей, від переслідування дівчат у повсталих штатах і оволодіння ними у скиртах. Сірі виснажливі будні тривалих маневрів і боїв не торкнулися Кира. Вперше він побачив супротивника о восьмій годині одного весняного ранку, а о восьмій тридцять йому в праву ногу влучила здоровенна куля, яка розтрощила кістку й пошматувала м’ясо так, що про збереження ноги не йшлося. Але навіть тут йому пощастило, бо повстанці відступили, а польові хірурги прибули без зволікань. Кир Траск, утім, пережив свої п’ять хвилин жаху, коли лікарі відрізали клапті м’яса, відпилювали кістку і припікали живу плоть. Відбитки зубів на кулі це чітко доводять. А ще були сильні болі, доки рана загоювалася у надзвичайно септичних умовах тогочасного шпиталю. Проте Кир відзначався живучістю й самовпевненістю. Ще вирізаючи собі протез із берези і підстрибуючи на милиці, він підчепив гостру гонорею від негритянки, яка висвистала його з-під дров’яниці й зажадала за це десять центів. Коли дерев’яна нога була готова, а він усвідомлював свій стан дуже болісно, то гасав по всіх усюдах цілі дні у пошуках тієї дівки. Він розказував своїм товаришам по палаті, щó з нею зробить, коли знайде. Він збирався кишеньковим ножем відрізати їй вуха й ніс і забрати гроші назад. Різав свою дерев’яну ногу, демонструючи, як поріже дівку. «Коли я з нею покінчу, ця сука матиме той ще вигляд,— примовляв він.— Після цього навіть п’яний як чіп індіанець не гляне в її бік». Його прекрасна дама, вочевидь, відчула його наміри, бо він так її і не знайшов. Коли Кира виписали зі шпиталю, гонорея вщухла. Проте її вистачило, щоб заразити дружину після повернення додому.

Місіс Траск була бліда замкнена жінка. Ніяке палке сонце не могло зарум’янити її щоки, ніколи не зривався з її вуст сміх. Вона використовувала релігію як терапію для усіх недуг світу і своїх власних і змінювала релігію залежно від недуги. Побачивши, що теософія, яку вона розробила для спілкування з мертвим чоловіком, непотрібна, вона кинулася на пошуки якось нового нещастя. Цей пошук швидко увінчався заразою, яку Кир приніс із війни. Щойно усвідомивши існування хвороби, вона вигадала нову теософію. Її бог спілкування перетворився на бога помсти — з божеств, яких вона досі вигадувала, то було найприємніше і, як виявилося, останнє. Їй було дуже легко приписати цю хворобу певним мріям, що вона їм віддавалася, поки чоловік був відсутній. Але хвороба була недостатнім покаранням за її нічні уявні зради. Її нове божество чудово зналося на карах. Воно вимагало від неї жертви. Жінка шукала якогось прийнятного егоїстичного упокорення і майже з радістю знайшла офіру — саму себе. Цілі два тижні вона писала листа, переписувала, виправляла правопис. У листі вона зізнавалася у злочинах, які просто жодним чином не могла скоїти, і визнавала помилки, що сягали далеко за межі її можливостей. А потім, вбравшись у потайки пошитий саван, вона однієї місячної ночі вийшла з дому і втопилася у ставку такому мілкому, що їй довелося стати навколішки в багнюці та тримати голову під водою. Це вимагало неабиякої сили волі. Коли нарешті її почала охоплювати тепла нетяма, вона з деяким роздратуванням подумала, що білий батистовий саван буде спереду весь у багнюці, коли її витягнуть уранці. Так воно і сталося.

Кир Траск оплакав свою дружину з барильцем віскі та з трьома старими армійськими приятелями, які завітали до нього дорогою додому в штат Мейн. Маленький Адам сильно плакав на початку поминок, бо жалобники, не розуміючись на немовлятах, забули його погодувати. Кир невдовзі вирішив проблему. Він намочив якусь ганчірку у віскі й дав її малому замість соски, і після трьох-чотирьох таких намочувань крихітний Адам заснув. Кілька разів протягом жалоби він прокидався, скиглив, отримував ганчірку з віскі й засинав. Дитя було п’яне два з половиною дні. Хай що сталося з формуванням його мозку, але на обмін речовин це вплинуло дуже благотворно: за оті два з половиною дні Адам отримав залізне здоров’я. І коли під кінець третього дня батько нарешті пішов купити козу, Адам жадібно випив молоко, відригнув, випив ще, і життя пішло своїм ходом. Батька така реакція не стривожила, бо він робив те саме.

За місяць вибір Кира Траска пав на сімнадцятирічну доньку фермера-сусіди. Залицяння було коротке і неромантичне. Ніхто не сумнівався у його намірах. Вони були чесні й виважені. Батько дівчини сприяв жениханню. Він мав ще двох доньок, а Алісі, найстаршій, виповнилося сімнадцять. Це була її перша шлюбна пропозиція.

Кир потребував жінки, яка б опікувалася Адамом. Він потребував, щоб хтось вів хазяйство у домі й куховарив, а служниця коштувала грошей. Він був сильний мужчина і потребував жіночого тіла, а це також коштувало грошей, хіба що з цим тілом одружитися. Протягом двох тижнів Кир женихався, обвінчався, пошлюбив і запліднив її. Сусіди не вважали, що він надто поспішав. У ті часи було цілком природно, що чоловік за своє життя мав трьох чи чотирьох дружин.

Аліса Траск мала чимало чудових якостей. Вона любила чистоту й охайність. Гарненькою вона не була, тож не було необхідності за собою стежити. Очі в неї були безбарвні, колір обличчя хворобливо-жовтий, зуби криві, але здоров’я вона мала міцне і ніколи не скаржилася під час вагітності. Любила вона дітей чи ні, ніхто не знав. Її не питали, а сама вона говорила, тільки коли її питали. На думку Кира, це була одна з найбільших її чеснот. Вона ніколи не висловлювала ніяких поглядів, а коли чоловік говорив, справляла враження, ніби слухає, хоча й займалася хатньою роботою.

Молодість, недосвідченість і мовчазність Аліси Траск обернулися для Кира перевагами. Він продовжував хазяйнувати на фермі, як це робили всі по сусідству, та водночас розпочав нову кар’єру — кар’єру старого вояка. Й ота енергія, що робила його колись нестримним, зараз зробила його виваженим. Ніхто поза стінами військового відомства не знав про якість і тривалість його служби. Його дерев’яна нога стала водночас і свідоцтвом військової служби, і гарантією, що більше йому служити не доведеться. Несміливо почав він розповідати Алісі про бойові дії, і що більше досвіду він здобував, то визначнішими ставали ті битви. На самому початку Кир знав, що бреше, але невдовзі він уже був сам переконаний, що кожна з його історій — щира правда. До служби в армії він не надто цікавився військовими справами, а тепер купував усі книжки про війну, читав усі звіти, виписував нью-йоркські газети, вивчав мапи. Його знання географії було колись дуже хитким, а відомостей про бої просто не було жодних; нині ж він став авторитетом. Він знав не лише про битви, передислокації, кампанії, а й про всі задіяні військові підрозділи, аж до полків, імена полковників, місця формувань. А розказуючи про це, він упевнювався, що дійсно там бував.

Усе це розвивалося поступово, тим часом Адам підріс, став підлітком, а за ним і його молодший єдинокровний брат. Адам і малий Карл сиділи мовчки й поштиво, коли батько пояснював, щó задумував і планував кожен генерал, де вони помилялися і що їм слід було б робити. А потім — він-то знав це від початку! — він пояснював генералам Гранту^[2] і Макклелану^[3] їхні помилки і просив звернутися до його аналізу ситуації. Зазвичай вони відмовлялися від його порад, і лише згодом з’ясовувалося, що саме він мав рацію.

Лише одного Кир ніколи не робив, і це, мабуть, було розумно з його боку. Він ніколи не підвищував себе у званні. Рядовим Траском він розпочав і рядовим Траском залишився. В усіх оповідях це робило його як наймобільнішим, так і всюдисущим рядовим в історії війн. Він мусив бути одразу в чотирьох місцях щонайменше. Проте інстинктивно він не розказував ті історії одну за одною. І Аліса, і хлопчики отримали повне уявлення про нього: рядовий, і гордий з того, що рядовий, який не лише примудрявся опинятися на місцях найславетніших і найважливіших битв, а й міг вільно приходити на штабні наради і підтримувати або спростовувати рішення вищих офіцерів.

Загибель президента Лінкольна^[4] заскочила Кира, як удар під дих. Довіку пам’ятав він, щó відчув, почувши вперше ту звістку. Завжди, коли він про це згадував чи чув від інших, в очах його закипали сльози. І хоча він ніколи про це не говорив виразно, складалося непорушне враження, що рядовий Кир Траск належав до найближчих, найдорожчих і найвірніших друзів Лінкольна. Коли містер Лінкольн хотів щось дізнатися про армію, справжню армію, а не про тих нікчемних стрибунців у золотих еполетах, він звертався до рядового Траска. Як Кирові вдавалося, не говорячи про це прямо, створити таке враження, то просто тріумф навіювання. Ніхто не міг би назвати його брехуном. А все тому, що брехня була у нього в голові, а правда, яка виходила з його вуст, була тільки забарвлена брехнею.

Доволі рано він почав писати листи, а там і статті про ведення війни, і висновки його були розумні й переконливі. Дійсно, Кир розвинув у собі чудовий військовий розум. Його критика як війни і способів її ведення, так і організації армії була незаперечно гостра. Його статті у різних журналах привернули увагу. Його листи до військового відомства, водночас надруковані в газетах, почали відчутно впливати на рішення стосовно армії. Можливо, якби організація ветеранів війни під назвою В. А. Р.— Велика армія республіки — не застосовувала політичної сили й напрямку, його голос не почули б аж так виразно у Вашингтоні, але речник від блоку майже у мільйон людей не міг лишитися не почутим. І цим голосом у військових справах став Кир Траск. Так сталося, що з ним консультувалися у питаннях організації армії, взаємостосунків офіцерів, особистого складу й екіпірування. Його обізнаність була очевидна кожному, хто його чув. Він мав військовий геній. Ба більше, він долучився до організації Великої армії республіки як згуртованої і потужної сили в житті держави. Пробувши на декількох неоплачуваних посадах у цій організації, він став платним секретарем і залишався на цій посаді до скону. Він їздив по всій країні, брав участь у з’їздах, зборах, табірних вилазках. Таке було його громадське життя.

Його особисте життя було також просякнуте тією новою професією. Кир Траск був людина затята. Свій дім і ферму він організував на військовий взір. Він вимагав і отримував рапорти про ведення домашнього господарства. Ймовірно, Алісу це цілком влаштовувало. Вона була не з говірких. Найлегше для неї було зробити стислий звіт. Їй вистачало клопоту з хлопцями, які підростали, з домівкою, яку треба було тримати в чистоті й охайності, з одягом, який треба було прати. А ще їй треба було берегти сили. Зненацька Алісу полишала енергія, і їй доводилося сідати й чекати, коли вона до неї повернеться. Уночі вона аж плавала в поту. Їй було дуже добре відомо, що це називається сухоти, навіть якби їй про це не нагадував натужний, виснажливий кашель. Вона не знала, скільки їй залишилося жити. Деякі люди живуть із сухотами доволі довго. Тут правил не існує. Можливо, вона не наважилася сказати про це чоловікові. Він розробив власний метод лікування хвороб, який сильно скидався на покарання. Біль у животі лікувався такою дозою проносного, що лишалося дивуватися, як після цього можна було вижити. Якби вона прохопилася про свою недугу, Кир міг би розпочати таке лікування, яке б її вбило швидше, ніж сухоти. Крім того, оскільки Кир захоплювався військовою наукою, то і його дружина вивчила один прийом, завдяки якому виживає солдат. Вона ніколи не привертала до себе уваги, ніколи не говорила, якщо до неї не зверталися, робила те, що від неї очікували — і нічого поза тим, і не прагнула заохочень. Вона перетворилася на рядового з задньої шеренги. Аліса перейшла на задній план і стала майже невидимкою.

Кому діставалося, то це хлопчакам. Кир вирішив, що хоча армія і не досконала, але все ж таки це — єдина почесна професія для чоловіків. Він горював, що не може сам бути в армії через дерев’яну ногу, але навіть уявити не міг, щоб сини його обрали щось інше за військову професію. Він відчував, що чоловік може навчитися військовій справі тільки знизу, як він сам. Згодом можна набратися справжнього досвіду, а не узяти його з книжок та підручників. Він навчав своїх синів військовому статуту, щойно вони почали ходити. Коли вони пішли до школи, стройова підготовка була для них така сама природна, як дихання, і ненависна, як пекло. Він виснажував їх вправами, відбиваючи ритм ціпком по своїй дерев’яній нозі. Він примушував їх долати пішки цілі милі, з наплічниками, набитими камінням, щоб зміцнити плечі. Він постійно тренував їх у стрільбі, облаштувавши тир у підліску за будинком.

2

Коли дитина вперше викриває дорослих — коли в її розважливій голівці вперше з’являється думка, що дорослі не володіють божественним розумом, що їхні судження не завжди мудрі, мислення не завжди вірне, а вироки не завжди справедливі,— тоді світ дитини провалюється у панічну самотність. Боги падають з п’єдесталів, і вся захищеність пропадає. Існує одна незаперечна річ у падінні богів: вони не падають помалу, а розбиваються вщент або загрузають у зелену багнюку. Скласти їх знову докупи — неабиякий клопіт; вони ніколи не повертають собі колишнього блиску. А світ дитини ніколи не повертає собі колишньої цільності. Дорослішати в такий спосіб дуже болісно.

Адам викрив свого батька. Не те щоб його батько змінився, просто Адам усвідомив якусь нову якість. Він, як і кожна нормальна істота, завжди ненавидів дисципліну, але була вона справедлива, і правильна, і неминуча як кір, її не можна було ані відкидати, ані проклинати, а можна лише ненавидіти. І тоді — це сталося миттєво, немов у голові щось перемкнулося,— Адам збагнув, що батькові методи, принаймні для нього, Адама, жодним чином не стосуються нічого на світі, крім самого батька. Оті прийоми і муштра призначалися зовсім не для хлопців, а для того, щоб виставити Кира великою людиною. Оте перемикання в голові й розкрило Адамові, що його батько — не велика людина, що насправді він дуже впертий і затятий чоловічок, який нап’яв на себе величезний ківер. Хтозна, що таке спричиняє — вираз очей, брехня, яка вийшла назовні, мить вагання? — але тоді в думках дитини бог падає з п’єдесталу.

Малий Адам був завжди слухняним хлопчиком. Щось у ньому стискалося від жорстокості, від сперечань, від мовчазної пронизливої напруженості, яка могла розвалити дім. Він допомагав утримувати спокій, якого прагнув, тим, що ніколи не вдавався до жорстокості, до суперечок, і для цього йому доводилося бути потайним, бо всі інші мали в собі жорстокість. Він ховав своє життя під покровом невиразності, а між тим багате й повне життя котилося за його спокійними очима. Це не захищало його від нападок, але створювало якийсь імунітет.

Його єдинокровний брат Карл, лише на рік з чимось молодший за нього, виростав з такою ж, як у батька, напористістю. Карл був від природи атлетичний, володів інстинктивною координацією і відчуттям часу, мав волю до перемоги, яка є запорукою життєвого успіху.

Малий Карл вигравав усі змагання з Адамом, коли вони вимагали уміння, чи сили, чи швидкого орієнтування, і вигравав їх так легко, що досить швидко втратив до них цікавість і почав шукати змагань з іншими дітьми. Це призвело до того, що між двома хлопчиками виникла приязнь, яка була більш схожа на стосунки між братом і сестрою, ніж на суто братські. Карл бився з усіма хлопцями, які зачіпали чи обзивали Адама, і зазвичай брав гору. Він боронив Адама від суворості батька — міг збрехати або узяти провину на себе. Карл відчував до брата ніжність, яку викликають беззахисні створіння, як от сліпі цуценята чи новонароджені немовлята.

Адам споглядав з-за запони у мозку — крізь довгі тунелі своїх очей — за людьми свого світу: батько — природна сила на одній нозі — спершу був справедливо поставлений над малими хлопчиками, щоб вони почувалися ще меншими, і над дурними хлопчиками, щоб вони розуміли власну дурість; а потім, коли цей бог звалився, Адам дивився на свого батька як на природженого полісмена, офіцера, якого можна перехитрити чи надурити, але проти якого ніколи не можна виступати відкрито. І через довгі тунелі своїх очей Адам бачив свого брата Карла як яскравого представника іншого біологічного виду, щедро обдарованого м’язами й кістками, шпаркістю й кмітливістю, але зовсім іншої породи: ним можна милуватися, як милуються лінивою, лискучою небезпекою чорної пантери, проте ні на мить не порівнюючи її з собою. Адамові ніколи на думку не спадало звірятися своєму братові — розповідати йому про свій голод, про сірі мрії, про плани й тихі насолоди в глибині своїх очей-тунелів,— як не спало б на думку звірятися красивому дереву або фазану в польоті. Карл радував Адама, як жінку радує великий діамант, і він залежав від свого брата, як жінка залежить від блиску діаманту і тієї надійності, що пов’язується з його вартістю; однак любов, прив’язаність, співчуття тут навіть не розглядалися.

До Аліси Траск Адам таїв почуття, схоже на душевний сором. Вона не була його матір’ю — це він знав, бо йому про це часто нагадували. Не зі сказаних слів, а з тону, яким вони вимовлялися, він знав, що у нього колись була мати, і вчинила вона щось ганебне — як-от забути про курей чи промазати по мішені у тирі. Цей вчинок спричинив її відсутністьсеред живих. Адам інколи думав, що якби він тільки міг дізнатися, що за гріх вона скоїла і чому,— він зробив би те саме — і не був би серед живих.

Аліса ставилася до хлопців однаково, купала їх і годувала їх, а все решту лишила їхньому батькові, який недвозначно й остаточно дав зрозуміти, що фізичне і моральне виховання синів — виключно його парафія. Навіть похвали й догани він узяв тільки на себе. Аліса ніколи не скаржилася, не сварилася, не сміялася, не плакала. Її рот перетворився на пряму риску, яка нічого не приховувала і нічого не пропонувала. Проте одного разу, коли Адам був ще зовсім маленький, він тихенько зайшов до кухні. Аліса його не помітила. Вона церувала шкарпетки й усміхалася. Адам тихенько вислизнув з кухні, вийшов з дому в підлісок, де мав схованку за одним пнем, який собі вподобав. Він умостився між корінням у пошуках захисту. Адам був такий приголомшений, ніби заскочив її голою. Він схвильовано задихався, серце калатало аж у горлі. Адже Аліса й була гола — вона всміхалася. Цікаво, думав він, як часто вона собі дозволяє таку розпусту. І його болісно потягнуло до неї, і потяг той був пристрасний і палкий. Він не розумів, щó все те означає, але довга відсутність обіймів, заколисування і пестощів, бажання притулитися до материнських грудей й пипок, щоб вона потримала його у себе на теплих колінах, бажання почути в її голосі любов і жалість, відчути солодку тривогу — все це змішалося в його пристрасті, але він того не усвідомлював: не знаючи, що воно існує, як міг він того прагнути?

Ясна річ, він зрозумів, що зробив щось неправильне, що якась ганебна тінь впала йому на обличчя і спотворила його бачення. Тоді він викликав у своїй уяві оту чітку картину і відчув, що очі його теж усміхаються. Викривлене світло могло зробити одне або друге, але не обидва водночас.

Відтоді він почав її вистежувати, як дичину, як вистежував байбаків на пагорбах, коли днями лежав непорушно, наче молодий камінь, і спостерігав, як старі насторожені байбаки виводять своїх діток погрітися на сонці. Він шпигував за Алісою — потаємно, краєчком ока, не викликаючи підозр, і то була правда. Іноді, лишившись на самоті та знаючи, що вона на самоті, Аліса дозволяла своїй уяві гратися у садку — й усміхалася. Дивовижно, як швидко вміла вона загнати свою усмішку під землю, точнісінько як байбаки заганяли у норки свою малечу.

Адам приховував свій скарб глибоко у своїх тунелях, але він був ладен заплатити чимось за своє блаженство. Аліса почала знаходити подарунки — у кошику з шиттям, у старому гаманці, під подушкою: дві брунатні гвоздики, перо з хвоста синьошийки, півплитки зеленого сургучу, крадений носовичок. Спершу Аліса тривожилася, згодом це минулося, і коли вона знаходила якийсь неочікуваний подарунок, усмішка з саду спалахувала й згасала, так само як форель у ставку перетинає на мить лезо сонячного променя. Вона не ставила питань і не прохоплювалася й словом.

Кашель її погіршувався ночами, він був такий сильний і бентежний, що Кир був зрештою змушений перевести її до іншої кімнати, бо інакше не міг спати. Але він дуже часто її там навідував — стрибав на одній босій нозі, спираючись рукою об стінку. Хлопчаки відчували, як здригається будинок, коли він заскакував на Алісине ліжко, а потім зіскакував з нього.

Коли Адам підріс, він понад усе боявся тільки одного. Він боявся того дня, коли його заберуть в армію. Батько ніколи не давав йому забути, що цей день настане. Він багато про це говорив. Саме Адам потребував армії, щоб стати справжнім чоловіком. Карл уже ось-ось чоловіком стане. Карл і був чоловіком, небезпечним чоловіком, навіть у п’ятнадцять років, коли Адаму було шістнадцять.

3

Прив’язаність між хлопчаками з роками зростала. Можливо, у почутті Карла була якась частка презирства, але то було презирство захисника. Сталося так, що одного вечора хлопці грали у пі-ві, нову для них гру, у себе на подвір’ї. Маленьку загострену паличку — пі-ві — клали на землю і били по ній ключкою. Паличка злітала у повітря, і її треба було відбити ключкою якнайдалі.

Адам не дуже добре грав у ігри. Та завдяки якомусь випадковому поєднанню бачення і координації він переміг брата у пі-ві. Чотири рази він відбивав свій пі-ві далі, ніж Карл. Це було для нього цілком незвичне почуття, його обдало жаром, і він перестав слідкувати за зміною настрою брата, хоча зазвичай бував з ним насторожі. Він уп’яте вдарив по пі-ві, той вилетів далеко за межі поля і дзижчав при цьому, як джміль. Адам обернувся до Карла зі щасливим виразом обличчя, і в грудях у нього захолонуло. Ненависть на обличчі Карла злякала його. «Гадаю, мені просто поталанило,— незграбно вибачився він.— Я точно не зможу це повторити».

Карл установив свій пі-ві, вдарив по ньому, а коли той злетів у повітря, розмахнувся — і промазав. Він повільно рушив до Адама, очі в нього були крижані й не видавали його намірів. Адам не наважився втікати, бо брат усе одно наздогнав би його. Він позадкував, у очах його був переляк, а горло пересохло. Карл підійшов ближче і вдарив його ключкою по обличчю. Адам затулив обіруч ніс, із якого полилася кров, а Карл розмахнувся і вперіщив ключкою йому по ребрах, аж дихання обірвалося, потім ударив по голові та збив з ніг. Адам непритомний лежав на землі, а Карл щосили копнув його у живіт і пішов геть.

За якийсь час Адам отямився. Він не міг глибоко вдихнути, бо страшенно боліло в грудях. Спробував сісти, але тут-таки упав навзнак — надірвані м’язи на животі пекло, як вогнем. Він помітив, як визирнула з вікна Аліса, і було в її обличчі щось таке, чого він ніколи не бачив. Він не знав, що це, проте обличчя не було ніжне чи слабке, можливо, в ньому була ненависть. Вона побачила, що він на неї дивиться, запнула фіранки і зникла. Коли Адам урешті-решт підвівся з землі й пошкандибав, зігнувшись, на кухню, він там знайшов таз із гарячою водою, приготований для нього, і поруч з ним рушник. Він чув, як мачуха заходиться кашлем у своїй кімнаті.

Карл мав одну велику чесноту. Він ніколи ні про що не шкодував, ніколи. Він жодного разу не заговорив про оте побиття, вочевидь, і думати про нього забув. Але Адам дуже пильнувався, щоб більше ніколи не вигравати — ні в чому. Він завжди відчував загрозу з боку брата. Але тепер він усвідомлював, що йому не можна вигравати, хіба що він буде готовий убити Карла. Карл не розкаювався. Він тоді просто виявив своє єство.

Карл не розказав батькові про це побиття, не розказав і Адам, і, зрозуміло, не розказала й Аліса, проте той якось дізнався. Цілі місяці по тому він виявляв свою ласку до Адама. Він став розмовляти з ним лагідніше. Він перестав його карати. Майже щовечора він напучував його, але не суворо. А Адама його лагідність лякала більше, ніж суворість, бо йому здавалося, що батько готує його в жертву, ніби задобрює перед загибеллю, як пестять тварин, призначених для жертвоприношення богам, щоб ті йшли на місце страти щасливі й не засмучували богів своєю скорботою.

Кир лагідно розтлумачив Адаму сутність вояка. І хоча він завдячував знаннями не стільки досвіду, скільки дослідженням, він розумів, про що говорить. Він розповів синові про сумну гідність, яка має бути у солдата, і наскільки вояк необхідний у світлі всіх людських помилок: це покарання за наші слабості. Вірогідно, що Кир, розказуючи, знаходив усе те в собі самому. Дуже відрізнялося все від тих днів молодості, заповнених розмахуванням прапорів і войовничими вигуками. Приниження накопичуються у солдаті, говорив Кир, щоб він не надто обурювався, коли настане час останнього приниження — безглуздої і брудної смерті. Отак розмовляв Кир з Адамом і не дозволяв слухати це Карлу.

Одного дня, ближче до вечора, Кир узяв Адама з собою на прогулянку, і похмурі висновки тих досліджень і міркувань виринули й затопили густим жахом його сина. Він сказав:

— Я хочу, щоб ти знав: вояк — найсвященніша істота з усіх людей, бо він проходить найбільші випробування, найбільші з усіх. Дивись — протягом усієї історії людям втовкмачували, що вбивати собі подібних є найгірше зло, з яким не можна миритися. Людина, яка вбиває, мусить бути знищена, бо то великий, найстрашніший гріх. А потім ми беремо вояка і вкладаємо йому в руки убивство, і говоримо йому — використовуй його добре, використовуй його мудро. Ми не ставимо йому жодних обмежень. Іди і вбивай якнайбільше певних представників своїх братів. А ми за це винагородимо тебе, тому що це порушення того, чого тебе навчали раніше.

Адам облизав пересохлі губи, спробував спитати — і не зміг, і спробував ще раз.

— Чому вони мусять так чинити? Чому так стається?

Кир був глибоко зворушений і заговорив так, як ніколи досі.

— Я не знаю,— промовив він.— Я вивчав і, можливо, вивчив, як робляться ці справи, але навіть не наблизився до розуміння причини. Не треба сподіватися, що ти з’ясуєш, ніби люди розуміють, що вони роблять. Дуже багато чого робиться інстинктивно, як от бджола заготовляє мед, а лисиця мочить лапи у струмку, щоб збити зі сліду собак. Лисиця не може сказати, чому вона так робить, а яка людина пам’ятає про зиму чи думає про її повернення? Коли я дізнався, що тобі треба йти у військо, то був вирішив лишити все так, щоб ти сам на власному досвіді довідався про це, але потім мені видалося за краще захистити тебе тим, що відомо мені. Тобі вже скоро йти до війська — ти повнолітній.

— Я не хочу,— вихопилося в Адама.

— Тобі скоро час іти,— вів далі батько, не слухаючи його.— І хочу дещо сказати, щоб тебе не заскочили зненацька. Там спершу з тебе стягнуть твій одяг, а потім підуть ще далі. Здеруть з тебе всю гідність, яка є,— ти втратиш те, що вважаєш своїм людським правом жити. Тебе примусять існувати, їсти, спати і срати поруч з іншими. І коли тебе знову одягнуть, ти вже сам не зможеш відрізнити себе від інших. Ти не зможеш навіть прикритися клаптиком чи приколоти записку собі на груди з написом — це я, не такий, як усі решта.

— Я не хочу того всього,— сказав Адам.

— За деякий час у тебе не з’являтиметься жодної думки, якої не було б у інших. Ти не казатимеш жодного слова, яке не сказали б інші. І робитимеш усяке, тому що це роблять інші. Ти відчуватимеш небезпеку в будь-якій відмінності — небезпеку для всього загалу чоловіків, які однаково мислять і однаково діють.

— А якщо я не схочу? — запитав Адам.

— Що ж,— відповів Кир,— іноді й таке трапляється. Вряди-годи знаходиться чоловік, який відмовляється робити те, що від нього вимагають, і знаєш, що відбувається? Уся ця машина холодно налаштовується на знищення цієї відмінності. З тебе сталевими ціпками виб’ють дух і вб’ють нерви, пошматують тіло й душу, аж доки небезпечна відмінність у тобі не зітреться. А якщо ти не зможеш підкоритися, тебе просто відригнуть і залишать валятися у смороді — вже і не як частину загалу, але й не свобідну людину. Краще підлаштуватися під них. Вони роблять усе те для самозахисту. Річ настільки звитяжно-нелогічна і настільки прекрасно-безглузда, як армія, не може дозволяти жодних питань, які її послаблюють. У ній самій, якщо не вдаватися до порівнянь і глузування, ти нескоро, проте неодмінно знайдеш логіку і щось на кшталт жахливої краси. Чоловік, який може її прийняти, не завжди чоловік гідний, але подеколи такий чоловік зовсім непоганий, навіть кращий за багатьох. Слухай мене уважно, бо я довго все обдумував. Є там люди, які опускаються до гнітючих решток солдатчини, здаються і стають безликими. Втім, вони від початку не мали виразного обличчя. Можливо, ти саме з таких. Але є й інші, які знижуються, занурюються у загальну трясовину, а потім випростовуються кращими, ніж були до того, тому що — тому що вони позбулися дріб’язкового марнославства і здобули все золото роти й полку. Якщо ти можеш спуститися так низько, ти зможеш і підвестися вище, ніж уявляєш, і ти пізнаєш священну радість, братерство майже таке, як у товаристві небесних янголів. Тоді ти знатимеш істину цінність воїнів, навіть якщо вони не вміють доладно говорити. Але поки ти не пройдеш увесь шлях до низу, тобі це так і не відкриється.

Дорогою додому Кир звернув ліворуч до підліска; вже смеркалося. Раптом Адам спитав:

— Бачите отой пень, сер? Я ховався за ним між коріння. Коли ви мене карали, я ховався тут, а іноді приходив просто тому, що почувався нещасним.

— Ходімо, подивимося зблизька,— запропонував батько. Адам підвів його до схованки, і Кир уважно огледів ямку-гніздечко між коріння.

— Я давно про неї знав,— сказав він.— Якось ти десь надовго запропав, і я подумав про якусь схованку, і знайшов її, бо відчував, що тобі щось таке потрібно. Бачиш, як утрамбована земля, як пом’ята травичка? І коли ти тут відсиджувався, ти обдирав кору на смужки. Я здогадався, що це твоя схованка, коли натрапив на неї.

Адам з подивом витріщився на батька.

— І ви ніколи мене тут не шукали,— промовив він.

— Ні,— відповів Кир,— і ніколи не мав наміру того робити. Людину можна загнати у глухий кут. Я ніколи не мав такого наміру. Завжди треба залишати бодай один вихід перед смертю. Запам’ятай це! Гадаю, я знав, як сильно на тебе тиснув. Але я не хотів штовхати тебе у безвихідь.

Вони схвильовано рухалися поміж деревами.

— Мені багато чого треба тобі сказати,— промовив Кир.— Але я мало не все забув. Я хочу сказати, що вояк жертвує багато чим, щоб отримати хоч щось назад. Від народження він учиться у будь-якої обставини, у будь-якого закону, шукає і правила, і права захищати власне життя. Він розпочинає з цього великого інстинкту, і все його підтверджує. А потім він стає вояком і мусить навчитися порушувати оте все — він мусить холоднокровно навчитися стати на заваді власної загибелі й при цьому не збожеволіти. Якщо ти зможеш це зробити,— а дехто, зауваж, не може,— тоді ти отримаєш найдорожчий дар. Слухай, сину,— голос Кира звучав серйозно,— майже всі люди бояться, навіть не усвідомлюючи, щó викликає той страх: темрява, розгубленість, небезпеки без імені й числа, страх безликої смерті. Але якщо ти спроможешся відважно зустріти не темряву, а справжню смерть, описану і впізнавану смерть від шаблі чи кулі, від стріли чи списа, тобі ніколи більше не доведеться боятися, принаймні не так, як раніше. Тоді ти станеш чоловіком, відмінним від інших, спокійним, коли всі решта репетують від страху. Це величезна винагорода. Можливо, це єдина винагорода. Можливо, це остаточна чистота, оточена брудом. Але вже зовсім стемніло. Я хочу поговорити з тобою ще завтра ввечері, коли ми обидва обдумаємо те, що я тобі сказав.

— Чому б вам не поговорити з моїм братом? — озвався Адам.— Карл також піде до війська. У нього там вийде краще, ніж у мене.

— Карл нікуди не піде,— заявив Кир.— У тому немає сенсу.

— Але він буде кращим вояком.

— Тільки зовні. Не всередині. Карл не знає страху, тож він ніколи нічого не дізнається про сміливість. Він знає тільки себе і про себе, тому він не зможе здобути те, що я намагався пояснити тобі. Віддати його до війська означало б спустити з ланцюга таке, що треба в ньому тримати на міцній шворці, а не випускати на волю. Я б ніколи не наважився відпустити його.

— Ви його жодного разу не карали,— поскаржився Адам,— ви давали йому жити, як йому хотілося, ви його хвалили, не примушували гарувати, а тепер от не віддаєте до війська.

Він примовк, злякавшись того, що сказав, злякавшись, що зараз на нього виплеснеться лють, або зневага, або жорстокість, спровоковані такими його словами.

Батько не відповів нічого. Він ішов підліском, похнюпивши голову, аж підборіддя мало не торкалося грудей, а дерев’яна нога монотонно тупотіла по стежині. Ця дерев’яна нога виводила на землі бокове півколо, коли робила крок.

Уже зовсім стемніло, і золотисте світло ламп поблискувало з відчинених кухонних дверей. Аліса вийшла на ґанок і виглядала їх, а почувши наближення нерівних кроків, повернулася до кухні.

Кир підійшов до сходів, зупинився і підвів голову.

— Ти де? — гукнув він.

— Отут — просто за вами — я отут.

— Ти поставив питання. Гадаю, я мушу відповісти. Може, це добре, а може, й не добре на нього відповідати. Ти не розумний. Ти сам не знаєш, чого хочеш. Тобі бракує необхідної злості. Ти дозволяєш людям на себе наступати. Іноді я думаю, що ти слабак, не вартий лайна собачого. Я дав відповідь на твоє питання? Я люблю тебе більше. Інакше чи брав би я на себе клопіт завдавати тобі болю? А тепер стули пельку і йди вечеряти. Я поговорю з тобою завтра. У мене нога розболілася.

4

За вечерею ніхто не розмовляв. Тиша переривалася тільки сьорбанням супу і плямканням, та ще батько відганяв рукою мошкару від гасової лампи. Адамові здалося, що брат потайки за ним спостерігає. А ще він перехопив погляд Аліси, коли зненацька підвів очі. Доївши, Адам відсунув стілець.

— Піду пройдуся,— сказав він.

Карл піднявся.

— Я з тобою.

Аліса і Кир дивилися, як вони йдуть до дверей, і тут вона поставила чоловікові питання, що траплялося з нею вкрай рідко. Вона промовила стривожено:

— Що ти зробив?

— Нічого,— відповів він.

— Ти примусиш його піти?

— Так.

— А він знає?

Кир похмуро вдивлявся крізь прочинені двері у темряву.

— Так, він знає.

— Йому це не сподобається. Воно не для нього.

— Байдуже,— відтяв Кир і повторив голосніше: — Байдуже.

І в його голосі звучало: «Стули пельку. Це не твій клопіт». Вони помовчали трохи, і тоді він промовив мало не вибачаючись:

— Він же тобі не син.

Аліса нічого не відповіла.

Хлопці йшли темною нерівною дорогою. Попереду, де було селище, виднілося скупчення вогників.

— Хочеш піти подивитися, чи є хтось у таверні? — спитав Карл.

— Не думав про це,— відповів Адам.

— Якого ж біса ти пішов з дому ввечері?

— А я тебе з собою не кликав,— сказав Адам.

Карл підійшов до нього ближче.

— Що він тобі говорив сьогодні вдень? Я бачив, як ви разом прогулювалися. Що він казав?

— Просто розповідав про армію — як завжди.

— Щось не дуже воно на те скидалося,— підозріло зауважив Карл.— Я бачив, як він схилявся близько до тебе, розмовляв, як розмовляє з чоловіками: не розповідав, а розмовляв.

— Він розповідав,— терпляче повторив Адам, і йому довелося стежити за своїм диханням, бо десь усередині народився страх. Він набрав повні груди повітря і затамував подих, щоб загнати страх якомога глибше.

— Що він тобі розповідав? — знову спитав Карл.

— Про армію і як воно — бути вояком.

— Я тобі не вірю,— сказав Карл.— Думаю, що ти клятий солодкомовний брехун. Що ти від мене приховуєш?

— Нічого.

— Твоя божевільна матуся втопилася! — грубо вигукнув Карл.— Напевне, побачила тебе. І не змогла того перенести.

Адам обережно видихнув повітря, загнавши вглиб свій темний страх. Він мовчав.

Карл вискочив просто перед ним, і Адамові довелося зупинитися майже груди в груди з братом. Адам відступив, але обережно, ніби від змії.

— Пам’ятаєш його день народження? — заволав Карл.— Я зібрав шість монет і купив йому ніж, зроблений у Німеччині,— три леза і штопор, перламутрова рукоятка. Де цей ніж? Ти бачив, щоб він бодай раз ним скористався? Він віддав його тобі? Ніколи не бачив, щоб він його гострив. Дякую, сказав він мені, й усе. І більше я нічого не чув про німецький ніж з перламутровою рукояткою ціною у шість монет.

У голосі його клекотала лють, і Адам відчув моторошний страх; а ще він знав, що йому залишилася одна мить. Надто часто бачив він, як оця руйнівна махина трощить усе на своєму шляху. Спершу гнів, потім крижаність, самовладання; очі без усякого виразу, і вдоволена усмішка, і ніякого голосу, самий шепіт. Коли це траплялося, народжувалося вбивство — холоднокровне, вправне вбивство, і руки діяли точно, вправно. Адам проковтнув слину, щоб змочити пересохле горло. Він не міг вигадати, що сказати, аби його почули, бо коли брата захльостувала лють, він нічого не слухав і нічого не чув. Він нависав над Адамом темною брилою, нижчий на зріст, ширший, кремезніший, але ще не готовий до нападу. У сяйві зірок його губи волого блищали, усмішка ще не з’явилася, а у голосі ще бриніла злість.

— А ти що зробив на його день народження? Гадаєш, я не бачив? Може, ти витратив шість монет чи бодай чотири? Ти припер йому безпородне цуценя, яке підібрав у підліску. Ти сміявся, як дурень, і казав, що з нього вийде гарний мисливець на птахів. Цей пес спить у нього в кімнаті. Він грається з ним, коли читає. Він його вишколює. А де той ніж? Дякую, сказав він, просто — дякую,— Карл перейшов на шепіт і нахилився уперед.

Адам відчайдушно стрибнув назад і затулив обличчя руками. Брат рухався чітко, ступав твердо. Один кулак він виставив уперед, ніби вимірюючи відстань, а там пекельно-холодний наступ — сильний удар в живіт, і руки Адама впали; за цим — чотири удари по голові. Адам відчув, як хруснули носова кістка і хрящ. Він знову підняв руки, і Карл націлився йому в серце. Але цього разу Адам подивився на брата, як приречений на смерть дивиться на свого ката — безнадійно і спантеличено.

Раптом, на свій власний подив, Адам завдав бокового удару — безтямного, безпечного удару згори вниз, у якому не було ані сили, ані напрямку. Карл ухилився, але безпомічна рука охопила його за шию. Адам обняв свого брата, повис на ньому, ридаючи. Він відчував, як квадратні кулаки гатять його по животу до блювоти, але не ослаблював обіймів. Час для нього майже зупинився. Усім своїм тілом він відчував, що брат рухається боком, щоб примусити його розставити ноги. Він відчув, як той коліном просувається уздовж його стегон,— і тут він відчув жахливий удар по яєчках, і сліпучий білий біль розірвав його тіло, віддаючись у кожній клітині. Він розтиснув руки. Нахилившись, почав блювати, а холодне вбивство тривало.

Адам відчував удари по скронях, щоках, очах. Він відчув, як у нього тріснула губа, відчув присмак крові та м’яса на зубах, але здавалося, що шкіра у нього задубіла і зашкарубла, ніби вкрилася товстим шаром гуми. Він в’яло подивувався, чому в нього не підломлюються ноги, чому він не падає, чому не непритомніє. Удари сипалися цілу вічність. Він чув, як важко дихає брат, методично, як коваль з кувалдою, і у млосній зоряній темряві бачив брата крізь перемішану зі сльозами кров, яка заливала йому очі. Бачив невинні, без усякого виразу очі й легку усмішку на мокрих губах. А далі, коли він усе те побачив, був спалах світла — і морок.

Карл постояв над ним, хапаючи ротом повітря, як загнаний пес. Потім розвернувся і швидко пішов додому, розминаючи дорогою розбиті суглоби на руках.

Свідомість повернулася до Адама швидко й лячно. Думки його плавали у болісному тумані. Тіло було неповоротке і важке від ран. Але він забув про ці рани майже миттєво. Він почув швидкі кроки на дорозі. Інстинктивний страх і жорстокість щура найшли на нього. Він із зусиллям став навколішки і потягся з дороги до водостічної канави. Там було десь на фут води, і по краях росла висока трава. Адам тихо заліз у воду, намагаючись не хлюпати.

Кроки наблизились, уповільнились, посунули далі, потім повернулися. Зі своєї схованки Адам бачив лише темряву в темряві. Потім спалахнув сірник, і виступило обличчя брата, гротескно підсвічене знизу. Карл підніс сірник угору і почав роззиратися навкруги. У правій його руці Адам побачив сокиру.

Коли сірник згас, стало ще темніше. Карл пішов далі, запалив ще один сірник, потім ще далі — і ще один сірник. Він шукав на дорозі сліди. Нарешті він здався. Піднявши праву руку, він закинув сокиру далеко у поле. І швидко пішов геть, туди, де світилися вогники селища.

Довго лежав Адам у прохолодній воді. Він думав про те, що відчуває його брат: чи охолола його лють, чи він зляканий, чи засмучений, чи гризе його сумління, чи йому все байдуже. Усе це відчував замість нього Адам. Його совість поєднувала його з братом і боліла за нього так само, як Адам робив за нього уроки.

Адам виповз із води і підвівся. Рани його зашкарубіли, кров на обличчі висохла на струп. Він подумав, що побуде тут у темряві, доки батько й Аліса не підуть спати. Він відчував, що не зможе відповісти на жодне питання, бо не знав жодних відповідей, а спроба знайти відповідь відзивалася болем у його розбитій голові. Запаморочення з синіми відблисками громовиць облямовувало йому лоб, і він знав, що от-от знепритомніє.

Він повільно шкандибав дорогою, розставивши ноги. Біля кухонних сходів він призупинився, зазирнув усередину. Лампа, яка звисала на ланцюгу зі стелі, жовтим колом освітлювала Алісу і кошик з шиттям на столі перед нею. Навпроти неї батько покусував дерев’яну ручку, опускав її у відкупорену пляшечку чорнил і робив записи у своєму чорному щоденнику.

Аліса підвела очі й побачила Адамове закривавлене обличчя. Притиснула руку до рота і прикусила пальці зубами.

Адам ледь здолав одну сходинку, потім другу і сяк-так учепився за дверний косяк.

Тоді підвів голову Кир. Він дивився з відстороненою цікавістю. Хто цей каліка, він утямив не зразу. Підвівся, спантеличений і здивований. Устромив дерев’яну ручку в чорнильницю й обтер пальці об штани.

— Чому він це зробив? — тихо спитав Кир.

Адам спробував відповісти, але рот у нього запікся і висох. Він облизав губи, і з них знову засочилася кров.

— Не знаю,— відповів він.

Кир прошкандибав до нього і схопив за руку так сильно, що Адам скривився від болю і спробував вирвати руку.

— Не бреши мені! Чому він це зробив? Ви сварилися?

— Ні.

Кир смикнув його.

— Розказуй! Я хочу знати. Розказуй! Ти мені все розкажеш. Я тебе примушу. Чорт забирай, ти його завжди захищаєш! Гадаєш, я про це не знаю? Думаєш, ти мене обдурював? А тепер розказуй, інакше я тебе тут усю ніч протримаю!

Адам шукав відповіді.

— Він думає, що ви його не любите.

Кир відпустив його руку, пострибав до свого стільця й сів. Він торохтів ручкою по чорнильниці й дивився у свій щоденник незрячими очима.

— Алісо,— наказав він,— допоможи Адаму влягтися. Тобі доведеться, гадаю, зрізати з нього сорочку. Допоможи йому.

Він знову підвівся, пішов у куток, де на цвяшках висіли куртки, намацав під одягом свій дробовик, перевірив, чи той заряджений, і пошкандибав з дому.

Аліса підняла руку, ніби хотіла утримати його на шворці з повітря. Але її шворка порвалася, а обличчя приховувало думки.

— Іди до себе в кімнату,— промовила вона.— Я принесу води в балії.

Адам лежав у ліжку, до пояса вкритий простирадлом, а Аліса промокала його рани носовичком, змоченим у теплій воді. Вона довго мовчала, а потім продовжила речення Адама, ніби не було ніякої паузи:

— Він думає, що батько його не любить. Але ти його любиш — завжди любив.

Адам нічого не відповів.

Вона тихо провадила:

— Він дивний хлопець. Ти ж його знаєш — увесь у твердій шкаралупі, увесь сама злість, поки не пізнаєш його краще.

Вона закашлялася, нахилилася уперед і кашляла, а коли напад пройшов, щоки у неї палали і вона була знесилена.

— Ти ж його знаєш,— повторила вона.— Він довгий час робить мені невеличкі подарунки, гарненькі дрібнички, про які й подумати не можна, що він їх помічає. Але він не просто віддає їх мені. Він ховає їх у таких місцях, де я їх неодмінно знайду. Можна дивитися на нього годинами, а він і знаку не подасть, що зробив це. Ти ж його знаєш.

Вона всміхнулася до Адама, і він заплющив очі.

Розділ 4

1

Карл стояв у барі сільської таверни, весело регочучи з кумедних байок, що їх розповідали комівояжери, які залишилися тут переночувати. Він витяг свій кисет з дещицею срібних грошей і частував гостей, щоб вони і далі говорили. Він стояв, вискалював зуби у посмішці й розтирав розбиті руки. І коли комівояжери, прийнявши від нього випивку, підносили келихи і говорили: «За твоє здоров’я!» — Карл був у захваті. Він замовляв ще випивку для своїх нових друзів, а коли ті пішли, приєднався до них, щоб устругнути якусь витівку деінде.

Коли Кир пошкутильгав у ніч, його переповнював відчайдушний гнів на Карла. Він шукав свого сина на дорозі, зайшов по нього до таверни, але Карла вже там не було. Вірогідно, якби він його знайшов тієї ночі, то вбив би або спробував убити. Напрямок великого вчинку викривляє історію, хоча, можливо, це, до певної міри, роблять будь-які вчинки, навіть коли перечіплюєшся через камінь на стежині, чи у тебе перехоплює подих від зустрічі з гарною дівчиною, чи ламаєш ніготь, порпаючись у садовій землі.

Звісно, Карлові скоро розказали, що його розшукує батько і що в нього дробовик. Він ховався тижнів зо два, а коли врешті-решт повернувся, жадоба вбивства перетворилася на простий гнів, і він поніс покарання важкою роботою і фальшивою, награною покірністю.

Адам пролежав у ліжку чотири дні, його напружене тіло пекельно боліло, він не міг ворухнутися, не застогнавши. На третій день батько продемонстрував свою владу над військовими. Він це зробив, щоб потішити свою уражену гординю, а ще як своєрідний приз для Адама. До їхнього будинку, просто до Адамової кімнати, прибув кавалерійський капітан у супроводі двох сержантів у парадних синіх одностроях. На подвір’ї двоє рядових тримали на прив’язі їхніх коней. Адама, який не підводився з ліжка, зарахували рядовим кавалерії. Він підписав Військовий кодекс і приніс присягу в присутності батька й Аліси як свідків. Батькові очі блищали сльозами.

Коли військові поїхали, батько довго сидів біля Адамового ліжка.

— Я записав тебе в кавалерію не без причини,— пояснив він.— Довге перебування в казармі не йде на користь. А кавалерія завжди має що робити. Я в цьому переконався. Тобі сподобається проїхатися на індіанські території. Там розпочинаються серйозні справи. Не питай мене, звідки я знаю. Наближаються бойові дії.

— Так, сер,— відповів Адам.

2

Мене завжди дивувало, що саме такі люди, як Адам, потрапляють на війну. Насамперед, він не любив битися, і так і не навчився це любити, на відміну від інших, і в нього зростала відраза до насильства. Офіцери не раз приглядалися до нього, підозрюючи симуляцію, але звинувачень не висували. Протягом п’ятьох років військової служби Адам отримав більше нарядів, ніж будь-хто в ескадроні, а коли він і вбивав ворога, то тільки випадково, рикошетом. Пречудовий стрілець і природний снайпер, він дивовижно вмів промазувати. На той час війна з індіанцями стала схожа на небезпечну гонитву худоби: племена спонукали до повстань, потім переслідували, розстрілювали кожного десятого, а пригнічена, похмура решта змушена була селитися на спустошених, голодних землях. Було воно не дуже приємно, але з огляду на розвиток країни, необхідно.

Для Адама, який виступав тут знаряддям, який бачив не майбутні ферми, а розпороті животи вродливих людей, це було відразливо й марно. Коли він стріляв з карабіна, аби не вцілити, він зраджував свою військову частину, але йому було байдуже. Ненасильство наростало у ньому, поки не перетворилося на упередженість — безглузду, як будь-яка упередженість. Завдати болю або шкоди комусь чи чомусь стало для нього неприйнятним. Це почуття оволоділо ним і стерло всі інші думки в цьому напрямку. Але у службі Адама в армії ніколи не було й натяку на боягузтво. Власне, тричі йому оголошували подяку, а потім ще й нагородили за відвагу.

Відчуваючи дедалі більшу відразу до насильства, він рушив у протилежному напрямку. Він неодноразово ризикував життям, виносячи з бою поранених. Зголошувався працювати у польових шпиталях, навіть коли виснажувався від повсякденних обов’язків. Товариші дивилися на нього зі зневажливою симпатією і невимовним страхом, який викликають у людей пориви, що їх вони не здатні зрозуміти.

Карл регулярно писав братові листи — про ферму і селище, про хворих корів і кобил, що жеребилися, про додаткове пасовисько і спалену блискавкою клуню, про смерть Аліси, задушеної сухотами, про переїзд батька до Вашингтона на постійну посаду у військовому відомстві. Подібно до багатьох людей, які не вміють говорити, Карл писав дуже детально. Він виливав на папері свою самотність і свою розгубленість, і ще багато чого, про що і сам не здогадувався.

За час своєї відсутності Адам пізнав брата краще, ніж до чи після того. Завдяки листуванню між ними виникла близькість, яку жоден з них навіть уявити не міг.

Адам зберіг один лист від брата — не тому, що повністю зрозумів його, а тому, що йому здалося, ніби там є прихований смисл, до якого він не може докопатися.

«Любий брате Адаме,— говорилося в листі,— я беру в руки перо з надією, що ти перебуваєш у доброму здоров’ї». Карл завжди так розпочинав, щоб полегшити собі труд написання. «Я не отримав відповіді на свій останній лист, але, гадаю, ти маєш нагальніші справи — ха-ха! Дощ випав невчасно і пошкодив цвіт яблунь. Навряд чи ми матимемо багато яблук, щоб їх вистачило до зими, але я заготовлю все, що можна. Сьогодні ввечері я прибрав удома, тепер усе вологе й мильне, та навряд чи стало чистіше. Як матері вдавалося тримати хату в такій чистоті, не знаєш? Зараз тут усе має інший вигляд. Щось тут завелося. Не знаю що, але я не можу це вишкрябати. Проте я розмазав бруд трохи рівніше. Ха-ха!

Чи писав тобі батько про свою подорож? Він вирушив просто до Сан-Франциско у Каліфорнії шукати місце для табірних стоянок Великої армії. Туди збирається міністр оборони, і батько має його представляти. Але для батька то не надто велика честь. Він три або чотири рази зустрічався з Президентом і навіть був на вечері у Білому домі. Хотів би я побачити Білий дім! Може, якось ми з тобою разом туди виберемося, коли ти повернешся додому. Батько міг би нас оселити у себе на кілька днів, а вже побачити тебе він буде страшенно радий.

Гадаю, мені вже час підшукувати собі дружину. Ферма наша хороша, і хоча я не бозна який подарунок, деякі дівчата можуть зазіхнути на таку ферму. Що ти думаєш? Ти не казав, що повернешся додому, коли закінчиться твоя служба в армії. А я на це сподіваюся. Я скучив за тобою».

На цьому текст закінчувався. На аркуші була якась карлючка і чорнильна ляпка, потім писалося олівцем, але почерк був інший.

Олівцем було написано: «Пізніше. Тут відмовила ручка. Перо зламалося. Доведеться купити інше перо у селі — це проржавіло».

Слова потекли гладкіше. «Думаю, треба дочекатися нового пера і не писати олівцем. Просто я сидів на кухні, горіла лампа, я замислився, настала ніч, вже по дванадцятій, гадаю, але я не дивився на годинник. Старигань Чорний Джо вже кукурікав у курнику. Раптом материне крісло-гойдалка рипнуло. Ніби вона на ньому сидить. Ти знаєш, я не вірю у такі штуки, але на мене наринули спогади, як-от бувало з тобою. Гадаю, я порву цього листа, бо який сенс писати такі дурниці».

Слова набігали тепер одне на одне, ніби поспішали і боялися запізнитися.

«Якщо я його все одно викину, то чому б і не дописати? Схоже, ніби увесь будинок живий, і в нього повсюди очі, ніби за дверима причаїлися люди, готові увійти, щойно відвернешся. Від цього у мене мурашки бігають. Я хочу сказати — я хочу сказати — тобто, я так і не зрозумів — ну навіщо батько так вчинив. Тобто, чому йому не сподобався ніж, який я подарував йому на день народження. Чому? То ж був класний ніж, йому був потрібен класний ніж. Якби він ним користався, чи бодай нагострив, чи витяг з кишені й подивився на нього,— більше нічого мені й не треба. Якби йому б сподобався мій ніж, я б ніколи не напав на тебе. Але я мусив відігратися на тобі. Мені здається, що материне крісло погойдується. Це від світла. Я не можу взяти це до тями. Ніби щось лишилося недоробленим. Ніби зробив половину роботи, але не розумієш, що саме. Щось лишилося незакінченим. Мені не слід тут бути. Мені слід мандрувати по світу, а не сидіти отут на хорошій фермі й шукати собі жінку. Тут щось не так, щось не доведене до кінця, ніби сталося зарано і лишилося поза увагою. Я мусив би бути там, де ти, а ти — тут. Я ніколи не думав про це раніше. Можливо, тому, що зараз пізно — ще пізніше. Я щойно визирнув надвір і побачив, що світає. Не думаю, що я засинав. Як може ніч так швидко проминути? Зараз я не можу йти спати. Я взагалі не можу спати».

Лист не мав підпису. Мабуть, Карл забув, що збирався його знищити, і відіслав. Але Адам зберігав його певний час, а коли брався перечитувати, його били дрижаки, а чому — він сам не знав.

Розділ 5

На ранчо підростали маленькі Гамільтони, і щороку з’являвся новенький. Джордж уже став високим гарним парубком, лагідним і приязним, з природною вишуканістю манер. Навіть дитиною він був чемний, що називається, «безпроблемний». Він успадкував від батька ошатність: його вбрання, тіло й волосся завжди були чисті й охайні, й він ніколи не здавався погано вдягненим, навіть коли саме так і було. Джордж був безгрішним хлопчиком і став безгрішним чоловіком. Його ніколи не звинувачували у жодних злочинах, а його проступки були дріб’язкові. В середині життя, приблизно в ту пору, коли подібні речі виходять назовні, виявилося, що він страждає на злоякісну анемію. Можливо, його доброчесність витікала з браку енергії.

Слідом за Джорджем ішов Вільям, кремезний і флегматичний. Віль мав убогу фантазію, але неабияку енергію. З самого дитинства він був трудівник, варто було комусь сказати, що саме треба зробити, як він невтомно за це брався. Він був консерватор, не лише в політиці, а в усьому. Будь-які ідеї здавалися йому революційними, він уникав їх з підозрою і відразою. Віль любив жити так, щоб ніхто не міг на нього поскаржитися, і для цього намагався жити так, як усі інші.

Можливо, його батько якось спричинився до того, що Віль незлюбив зміни і різноманіття. Коли Віль підростав, батько ще недостатньо довго прожив у Салінас-Веллі, щоб вважатися «старожилом». Він, ірландець, справді був чужинцем. У ту пору ірландців сильно не любили в Америці. На них дивилися з презирством, особливо на східному узбережжі, але частково це ставлення просочилося на захід. А Семюель мав не лише різнобічний характер, він був людиною ідей і нововведень. У невеличких відокремлених громадах такі люди сприймаються з підозрою, поки не доведуть, що не становлять загрози для інших. Така яскрава людина, як Семюель, могла завдати чимало клопоту. Скажімо, він міг виявитися занадто привабливим для жінок, чиї чоловіки — нудні й нецікаві. А тут ще його освіченість, його начитаність, його книжки, які він купував або позичав, його знання про речі, які не їдять і не надягають, з якими не співіснують, його захоплення поезією і повага до гарної прози. Якби Семюель був багатий, як Торни чи Дельмари, якби він мав такі, як у них, великі маєтки і широкі лани, його бібліотека була б винятковою.

Дельмари мали бібліотеку — в ній були лише книжки й дубові панелі. Семюель позичав у них книжки і прочитав більше, ніж самі Дельмари. У ті часи освічений багатий чоловік — то було прийнятно. Він міг посилати своїх синів до коледжу, й ніхто йому нічого не казав, міг одягатися у білу сорочку з краваткою і жилетом удень по буднях, міг носити рукавички і мати доглянуті нігті. А оскільки життя й вчинки багатія були незбагненні, хто знає, чим він міг користуватися, а чим не міг? Але бідняк — яка йому потреба в поезії, чи в живопису, чи в музиці, під яку не співають і не танцюють? Усе це не допомагало вирощувати врожай або сяк-так одягати дітей. І якщо, попри це, він продовжував і далі тим цікавитися, можливо, мав якісь причини, що не витримували уважного вивчення.

Візьмімо, наприклад, Семюеля. Він робив креслення тих приладів, які збирався виготовляти з заліза або деревини. Це було добре, зрозуміле, навіть гідне заздрості. Але на берегах креслень він робив малюнки — то дерево, то людське обличчя, то звіра або комаху, то якісь фігури, у яких узагалі було важко розібратися. Це викликало у людей спантеличений або ніяковий сміх. А ще не можна було здогадатися заздалегідь, що вигадає, скаже чи зробить Семюель,— це могло бути що завгодно.

В перші роки після приїзду Семюеля до Салінас-Веллі до нього ставилися з невиразною недовірою. Вірогідно, Віль ще малим хлопчиком чув якісь розмови у крамниці Сан-Лукас. Хлопчики не хочуть, щоб їхні батьки відрізнялися від інших. Можливо, саме тоді у Віля і зародився його консерватизм. Пізніше, коли народилися і зростали інші діти, Семюель уже влився у громаду Салінас-Веллі та став її гордістю: так чоловік, який має павича, пишається ним. Його вже не боялися, бо він не зваблював чужих жінок і не виманював їх із затишної посередності. У Салінас-Веллі полюбили Семюеля, але на той час Віль уже сформувався.

Деякі люди, необов’язково вартісні, стають істинними улюбленцями богів. Вони отримують усе без зусиль і намірів. Таким був і Віль Гамільтон. І дари, що він отримував, були такі, які він міг оцінити. Ще в підлітковому віці Вілю завжди щастило. Наскільки його батько не вмів заробляти гроші, настільки до Віля вони просто самі пливли. Коли Віль Гамільтон розводив курей і вони починали нестися, ціни на яйця зростали. Коли двоє його друзів, які мали невеличку крамницю, підійшли впритул до безнадійного банкрутства, вони попросили Віля, вже дорослого парубка, позичити їм грошей, щоб якось виплутатися, і запропонували третину відсотка за його мізерну позичку. Віль не був скаредним. Він дав їм те, що вони просили. Крамниця стала на ноги протягом року, збільшилася вдвічі, відкрила три філії, а її нащадок — величезна торгівельна мережа — донині процвітає у регіоні.

А ще Віль прийняв за борги майстерню з ремонту велосипедів й інструменту. Потім дехто з багатіїв Салінас-Веллі купив собі автомобілі, і його майстерня почала їх обслуговувати. На нього почав тиснути один рішучий поет, який мріяв про мідь, чавун і гуму. Звали цього поета Генрі Форд, і плани його були сміховинні, якщо не протизаконні. Віль, ремствуючи, прийняв південну частину долини як його ексклюзивне володіння, і за п’ятнадцять років долина була під Фордом, і Віль став багатим чоловіком, який роз’їжджав на шикарному «Мармоні»^[5].

Том, третій син, був найбільше подібний до свого батька. Він народився у люті й жив серед громовиць. Том стрімко поринув у життя. Йому не було рівних у радощах і захопленнях. Він не відкривав для себе світ і людей, він їх сам створював. Коли він читав батьківські книжки, він був першим. Він жив у світі сяючому, свіжому і нерозвіданому, як Едем на шостий день творіння. Томові думки рвучко металися, як лоша на веселому пасовиську, і коли згодом світ виставив перепони, він проривався через дроти, а коли його оточив останній частокіл, він прорвався і крізь нього. А оскільки він був здатний на величезну радість, йому була не чужа й величезна скорбота, тож коли його песик помер, настав кінецьсвіту.

Том був такий самий винахідливий, як і батько, але ще сміливіший. Він брався за речі, за які не наважився б узятися батько. А ще ним володіла неймовірна сексуальність, якої не мав батько. Можливо, саме через цю незгасиму сексуальну жагу він так і не одружився. Він народився у дуже високоморальній сім’ї. Можливо, його мрії, його палкість і намагання її втамувати викликали у нього відчуття меншовартості, яке подеколи гнало його в гори виплакатися. У Томі чудово поєднувалися варварство і шляхетність. Він працював, як навіжений, щоб угамувати роботою свої нестямні пориви.

Ірландцям властиві розпачливі веселощі, але їм не менш властивий і суворий, похмурий дух, який згинає їм рамена і вдивляється у їхні думки. Варто їм засміятися надто голосно, як цей дух устромляє свій довгий палець їм у горло. Вони засуджують себе ще до того, як їх звинуватили, а це значить, що їм завжди доводиться захищатися.

Коли Том мав дев’ять років, він непокоївся, що його гарненька молодша сестра Моллі погано розмовляє. Він попросив її розтулити рота і побачив перетинку під язиком, яка викликала ці проблеми. «Я все влаштую»,— сказав він. Відвів сестру в таємне місце подалі від домівки, нагострив кишеньковий ножик на камені й розрізав перепону для мовлення. Потім втік, і його знудило.

Подвір’я Гамільтонів розросталося разом зі збільшенням родини. Дім був спроектований так, щоб прибудови виникали там, де потрібно. Первісна будівля з залою й кухнею скоро загубилася у сумбурній плутанині прибудов і навісів.

Тим часом Семюель не ставав багатшим. Він виробив дуже погану звичку щодо патентів, від цієї хвороби потерпає багато чоловіків. Він винайшов одну деталь молотарки, яка була краща, дешевша і продуктивніша за всі досі відомі. Адвокат у справах патентування проковтнув його невеличкий прибуток упродовж року. Семюель послав свої моделі виробникові, той хутко відхилив його креслення, але запозичив метод. Наступні кілька років були дуже сутужні через судовий процес, і викачка грошей припинилася, тільки коли Семюель програв у суді. Тоді він уперше з гіркого досвіду утямив, що без грошей не можна відсудити гроші. Але він підхопив патентну лихоманку, і з року в рік гроші, зароблені молотьбою і ковальством, висмоктувалися патентами. Діти Гамільтонів ходили босоніж, їхні комбінезони були латані-перелатані, їжі часом не вистачало, бо треба було платити за сині креслення з зубцями, кріпленнями, проекціями і рівнями.

Деякі чоловіки мислять масштабно, деякі — приземлено. Семюель і його сини Том і Джо думали багато, а Джордж і Віль — мало. Джозеф був четвертий син, мрійливий хлопчик, якого дуже любила і захищала вся сім’я. Він рано усвідомив, що усміхнена безпорадність — його найкращий захист від роботи. Брати його, всі без винятку, були міцними невтомними трударями. Їм легше було зробити роботу замість Джо, ніж примусити працювати його. Батько й мати вважали його поетом, бо ні до чого путнього він не мав хисту. Це справило на нього сильне враження, і він почав писати якісь гладенькі віршики, щоб виправдати репутацію поета. Джо був ледащий фізично, але, схоже, він і розум мав ледащий. Він промріяв усе своє життя, і мати любила його більше за інших дітей, бо їй він здавався безпорадним. Насправді він був менше за все безпорадним, тому що отримував усе, чого бажав, з мінімальними зусиллями. Джо був пестунчиком у родині.

У феодальні часи невміння юнака володіти мечем і списом приводила його до церкви; в родині Гамільтонів невміння Джо добре працювати на фермі спрямувало його до вищої освіти. Він не був ані хворобливим, ані слабким, але не міг нічого піднімати; він погано їздив верхи і мав відразу до коней. Уся родина поблажливо сміялася, коли пригадувала, як Джо намагався навчитися упоратися з плугом; його кривуляста перша борозна звивалася луговим струмком, а друга лише раз торкнулася першої, перетнула її і полізла кудись убік.

Поступово він позбувся всіх обов’язків на фермі. Мати пояснювала, що голова у нього в хмарах, ніби то була якась особлива чеснота.

Коли Джо зазнав невдачі на всіх роботах на фермі, батько у відчаї послав його пасти шістдесят овець. То була найлегша з усіх робіт, вона не потребувала жодних спеціальних умінь. Єдине, що вимагалося,— бути біля овець. А Джо загубив їх — загубив усі шістдесят, не зміг їх знайти там, де вони скупчилися у тіні висохлої ущелини. За сімейною легендою Семюель скликав усю родину, хлопців і дівчат, і примусив їх поклястися, що після його смерті піклуватимуться про Джо, бо інакше Джо неодмінно помре з голоду.

Поміж хлопцями-Гамільтонами було п’ятеро дівчат: Уна — найстарша, вдумлива, старанна, смаглява; Ліззі — гадаю, Ліззі мала бути найстаршою, оскільки її назвали на честь матері; але я дуже небагато знаю про Ліззі. Вона, здається, рано почала соромитися своєї родини. Вийшла заміж дуже юною і виїхала, а відтоді бачили її тільки на похороні. Ліззі була здатна на ненависть і дошкульність, зовсім не властиві Гамільтонам. Вона народила сина, а коли той виріс, одружився з дівчиною, яку Ліззі незлюбила і за це не розмовляла з ним багато років.

Далі йшла Дессі, яка повсякчас сміялася, і люди любили бути поруч з нею, тому що бути поруч з Дессі було неймовірно приємно.

Наступна сестра була Олів, моя мати. А остання — Моллі, маленька красуня з прегарним білявим волоссям і фіалковими очима.

Отакі були Гамільтони, і видається просто дивом, як Лайза, худорлява, миршава ірландка, народжувала їх рік у рік, вигодовувала їх, пекла хліб, шила їм одяг і прищепила їм гарні манери, а також залізну мораль.

Дивовижно, як Лайза карбувала своїх дітей. У неї не було ніякого життєвого досвіду, вона не читала книжок і ніколи, якщо не рахувати одну довгу подорож з Ірландії, нікуди не їздила. Вона не мала досвіду з чоловіками, за винятком свого власного, а на це вона дивилася як на нудний, іноді болісний обов’язок. Більшу частину життя вона витратила на виношування, народження і виховання дітей. Її єдиним інтелектуальним джерелом була Біблія; були, щоправда, і розмови з Семюелем і дітьми, але їх вона ніколи не слухала. З отієї єдиної книги вона отримувала історію і поезію, своє розуміння людей і подій, свою етику, свою мораль і своє спасіння. Вона ніколи не вивчала Біблію, ніколи не перевіряла її; вона її просто читала. Суперечливі місця, яких там чимало, не бентежили її жодною мірою. Зрештою вона досягла рівня, коли запам’ятала Біблію так добре, що продовжувала читати, не вникаючи.

Лайза користувалася загальною повагою, оскільки була доброчесною жінкою і виростила гарних дітей. Вона будь-де могла високо тримати голову. Чоловік, діти й онуки поважали її. В ній відчувався міцний сталевий стрижень, нездатність до компромісів, суворість перед лицем усіх конфліктів і бід, і це викликало до неї свого роду благоговіння, але не душевну теплоту.

Лайза люто ненавиділа алкоголь. Пити алкоголь у будь-якій формі вона вважала злочинним порушенням божественного закону. Вона не лише сама ніколи не торкалася спиртного, а й обурювалася на саму думку, що хтось отримує від нього задоволення. В результаті, цілком природно, що її чоловік Семюель і всі діти плекали непереборну любов до випивки.

Якось, коли Семюель сильно захворів, він попросив дружину:

— Лайзо, чи не можна мені випити склянку віскі, щоб трохи полегшало?

Вона випнула своє важке підборіддя.

— Ти хотів би вирушити до престолу Господнього з запахом віскі на губах? Е ні! — відтяла вона.

Семюель повернувся на бік; так і прохворів, не діставши полегшення.

Коли Лайзі було під сімдесят, у неї виникли проблеми з екскрецією, і лікар порадив їй приймати по столовій ложці портвейну в медичних цілях. Вона примусила себе проковтнути першу ложку, скривилася, але портвейн виявився доволі приємним. Відтоді від неї завжди трохи тхнуло перегаром. Вона пила вино тільки столовими ложками, як ліки, але згодом дійшла до кварти^[6] на день і стала більш лагідною і щасливою жінкою.

Семюель і Лайза Гамільтони виховали всіх своїх дітей у доброму здоров’ї ще до кінця століття. На ранчо на схід від Кінг-Сіті зростала ціла купа Гамільтонів. І були вони справжні американці — спершу діти, потім молоді чоловіки й жінки. Семюель так і не повернувся до Ірландії і поступово зовсім її забув. Людиною він був заклопотаною. Не мав часу на ностальгію. Долина Салінас-Веллі стала для нього всім світом. Поїздка у місто Салінас, за шістдесят миль на північ у верхів’ях долини, перетворювалася на цілу пригоду, спогадів про яку вистачало на цілий рік, а безнастанна праця на ранчо й турботи, як прогодувати й одягти свою велетенську родину, забирали багато його часу — але не увесь час. Енергію він мав невичерпну.

Його донька Уна стала вдумливою ученицею, пильною і серйозною. Він пишався її сміливим, допитливим розумом. Відучившись у середній школі Салінаса, Олів готувалася складати іспити в окрузі. Олів збиралася стати вчителькою, це була честь, все одно як в Ірландії мати в родині священика. Джо треба було посилати до коледжу, бо ні до чого іншого він не був придатний. Віль уже прошов чималий шлях до накопичення несподіваних статків. Том постраждав у світах і зализував рани. Дессі вчилася на модистку, а Моллі, красуня Моллі, безумовно, знайде собі заможного чоловіка.

Питання про спадок не виникало. Гірське ранчо було хоча й величезне, але вкрай збиткове. Семюель бурив колодязь за колодязем, та не міг знайти воду на своїй власній землі. Якби знайшов, усе було б інакше. Вода зробила б їх відносно заможними. Єдиним джерелом води була злиденна труба біля дому, якою викачували воду з глибини землі; іноді вона небезпечно заглиблювалася, а двічі пересихала. Худоба мусила приходити з дальніх ділянок ранчо на водопій, а потім знову повертатися на пасовисько.

Загалом то була чудова міцна родина, з устоями, яка успішно вросла у Салінас-Веллі, не бідніша за багатьох і не багатша за багатьох. То була урівноважена родина, зі своїми консерваторами і своїми радикалами, своїми мрійниками і своїми прагматиками. Семюель був вельми втішений плодами своїх чересел.

Розділ 6

1

Коли Адам пішов до війська, а Кир перебрався до Вашингтона, Карл замешкав на фермі сам. Він хвалився, що знайде собі дружину, але нічого не робив для того, щоб зрештою тихенько собі одружитися: не зустрічався з дівчатами, не запрошував їх на танці, не випробовував їхні чесноти — і навпаки. Справа в тому, що Карл був неймовірно сором’язливий з дівчатами. І, подібно до багатьох несміливих чоловіків, він задовольняв свої природні потреби з анонімними повіями. Соромливому чоловіку повія надає велику безпеку. Вона отримує платню авансом і перетворюється на товар, а соромливий чоловік може розважатися з нею або бути брутальним. Окрім того, тут не існує загрози, що тобі можуть відмовити, а відмова страшенно лякає соромливого чоловіка.

Влаштовувалося все просто й відносно потаємно. На верхньому поверсі хазяїн таверни тримав три кімнати для тимчасових мешканців і здавав їх дівчатам на два тижні. Коли два тижні збігали, на їхнє місце прибувала нова група дівчат. Містер Галлам, хазяїн таверни, в оборудках участі не брав. Він навіть міг майже не брехав, стверджуючи, що нічого про них не знає. Він просто брав п’ятикратну платню за свої три кімнати. Дівчат добирав, поставляв, перевозив, муштрував і обкрадав сутенер на прізвище Едвардс, який мешкав у Бостоні. Його дівчата неквапно колесили маленькими містечками, ніде не затримуючись більше ніж два тижні. Система працювала бездоганно. Жодна з дівчат не перебувала у місті настільки довго, щоб викликати невдоволення громадян або поліції. Вони рідко покидали свої кімнати й уникали людних місць. Під страхом побиття їм заборонялося напиватися, піднімати галас і закохуватися. Їжу їм подавали у кімнату, і клієнтів ретельно приховували. Жодному п’яному не дозволялося підніматися до дівчат. Що півроку кожна з дівчат отримувала місячну відпустку, щоб добряче впитися і побешкетувати. На роботі, якщо дівчина порушувала правила, містер Едвардс особисто зривав з неї одяг, затикав рота кляпом і шмагав батогом мало не до смерті. Якщо вона повторювала таке, то опинялася у в’язниці за звинуваченням у бродяжництві й відвертій проституції.

Двотижневі періоди мали ще одну перевагу. Багато дівчат потерпало від венеричних хвороб, але дівчина майже завжди виїжджала до того, як її подаруночок проявлявся у клієнта. Чоловіку не було на кому зганяти свою лють. Містер Галлам про те нічого не відав, а містер Едвардс ніколи не з’являвся привселюдно у своїй діловій іпостасі. Він чудово налагодив свою мережу.

Всі дівчата були одного типу — гладкі, сильні, ліниві й нудні. Чоловікам важко було помітити відмінність. Карл Траск виробив звичку щонайменше раз на два тижні ходити до таверни, пробиратися на верхній поверх, швидко робити свою справу і повертатися до бару трохи напитися.

Будинок Трасків ніколи не був веселим місцем, та коли мешкати в ньому залишився тільки Карл, він почав похмуро, квапливо руйнуватися. Мереживні фіранки посіріли, підлоги стали липкими й вологими, хоч їх і підмітали. Кухню — стіни, вікна і стелю — немов залакували жиром з пателень.

Жінки, які там колись мешкали, безнастанно мили, шкребли й вибивали, а раз на два роки робили генеральне прибирання, і бруд не заводився. Карл лише іноді підмітав у домі. Він відмовився від простирадл і спав між вовняними ковдрами. Який сенс прибирати в домі, який ніхто не бачить? Лише тими вечорами, коли він ішов до таверни, Карл мився і вбирався у чистий одяг.

У Карлі оселився якийсь неспокій, що охоплював його на світанку. Карл працював на фермі головно тому, що був самотній. Повертаючися з робіт, він жадібно ковтав смажену їжу, лягав у ліжко і впадав у сплячку.

Його смагляве обличчя втратило будь-яку виразність, як це буває у людей, які майже завжди самі. Він скучав за своїм братом більше, ніж за матір’ю й батьком. Згадував про часи, коли Адам жив удома, як про щасливі, хоча це було далеко не так. Він хотів, щоб ті часи повернулися.

За ці роки він ніколи не хворів, не рахуючи, звісно, хронічного шлункового розладу, який буває, як тоді, так і зараз, у чоловіків, які живуть самі, куховарять самі та їдять на самоті. Проти цього він приймав потужне проносне під назвою «Еліксир життя отця Георгія».

На третьому році його самотнього життя стався нещасний випадок. Він викопував каміння і звозив його на полозках до кам’яної стіни. Один величезний валун важко було зсунути з місця. Карл підважував його довгим металевим ломом, але валун не піддавався і котився униз знову і знову. Раптом Карл розізлився. Легка усмішка промайнула на його обличчі, й він почав битися з каменем, як бився б з чоловіком, мовчки й люто. Він підсунув лом глибоко під валун і наліг на нього всім тілом. Лом вирвався з рук і з силою вдарив його у лоб. Кілька хвилин Карл пролежав у полі непритомний, потім перевернувся і пошкандибав, напівсліпий, до будинку. Лоб його був глибоко розсічений від кромки волосся до перенісся. Декілька тижнів Карл носив пов’язку, бо рана гноїлася й сочилася, але це його не турбувало. У ті часи гній вважався доброякісною ознакою того, що рана гоїться правильно. Коли рана врешті загоїлася, вона залишила по собі довгий кривий рубець, і хоча на шрамах шкіра зазвичай світліша, шрам у Карла став темно-коричневим. Очевидно, іржа з лому потрапила під шкіру й утворила щось на зразок татуювання.

Рана не бентежила Карла, а рубець бентежив. Він був схожий на довгий відбиток пальця у нього на лобі. Карл часто роздивлявся його у маленькому дзеркальці біля кухонної плити. Зачісував волосся на чоло, щоб прикрити рубець наскільки можливо. Почав соромитися рубця; зненавидів рубець. Сердився, коли хтось його роздивлявся, а коли Карла питали про шрам, у ньому закипав гнів. У листі до брата він описав свої почуття.

«Скидається на те, ніби хтось мене затаврував, як корову. Ця триклята штуковина темнішає. Коли ти повернешся додому, вона, мабуть, буде вже чорна. Чого мені бракує, то це ще одного такого рубця з другого боку, і я буду схожий на папіста^[7] у день покаяння. Не знаю, чому він так мене непокоїть. У мене купа шрамів. Просто цей схожий на тавро. І коли я йду в село, у таверну абощо, всі на нього так і витріщаються. Я чую, як вони про нього говорять, коли не знають, що я чую. Не знаю, якого біса він їх так цікавить. Усе це так мені діє на нерви, що зовсім не хочеться ходити до села».

2

Адам покинув армію у 1885 році й розпочав свій шлях додому. Зовні він не надто змінився. Він не набув військової виправки. Служба в кавалерії цьому не сприяє. Навпаки, деякі частини навіть вважали справою честі мати недбалий вигляд.

У Адама було враження, що він блукає уві сні. Дуже нелегко покінчити з налагодженим, рутинним життям, навіть якщо його ненавидиш. Уранці він прокидався миттєво і чекав на сигнал побудки. Ноги його скучали за обтислими гетрами, шия видавалася голою без тугого коміру. Він прибув до Чикаго і там, з невідомої причини, найняв умебльовану кімнату на тиждень, прожив лише два дні, перебрався до Буффало, передумав і рушив на Ніагарський водоспад. Йому не хотілося повертатися додому, і він усе відкладав і відкладав повернення. Рідна домівка не зосталася у його пам’яті як щось приємне. Ті почуття, що він їх колись мав, померли в ньому, і він не мав охоти їх відновлювати. Він споглядав водоспад годинами. Гуркотання води приголомшувало й гіпнотизувало його.

Одного вечора він до болю в самотньому серці затужив за тісним товариством чоловіків у казармі й наметах. Відчув потребу злитися у пошуках тепла з юрмою, з будь-якою юрмою. Першим переповненим громадським закладом, що йому трапився, виявився маленький бар, ущент забитий людьми й задимлений. Адам зітхав від задоволення, вгніздившись у цьому людському скупченні, як кіт вмощується на штабелі дров. Він замовив віскі, випив, йому стало тепло й затишно. Він нічого не бачив і не чув. Просто всмоктував близькість людей.

Час спливав, і чоловіки почали розходитися, а його бентежило, що невдовзі і йому доведеться йти звідси. Скоро Адам залишився сам-на-сам з барменом, який усе протирав барну стійку з червоного дерева, очами й рухами натякаючи, що Адамові вже час забиратися.

— Я вип’ю ще одну,— сказав Адам.

Бармен виставив пляшку. Адам уперше побачив його як слід. Той на лобі мав пляму кольору полуниці.

— Я нова людина у цих краях,— зауважив Адам.

— Для водоспаду це звична річ,— відізвався бармен.

— Я служив у війську. В кавалерії.

— А-а,— відізвався бармен.

Адам раптом відчув, що мусить справити враження на цього чоловіка, чимось його зачепити.

— Воював з індіанцями,— повідомив він.— Звідав чимало пригод.

Бармен нічого не відповів.

— У мого брата також пляма на лобі.

Бармен торкнувся своєї плями-полуниці.

— Родима пляма,— сказав він.— Зростає з року в рік. У вашого брата така сама?

— У нього вона від порізу. Він мені про це написав у листі.

— Ви помітили, що моя схожа на кота?

— Справді схожа.

— Мене так і прозвали — Кіт. Усе життя так називають. Кажуть, мою матусю, напевне, налякав якийсь кіт, коли вона мене народжувала.

— А я повертаюся додому. Довго там не був. Не хочете випити зі мною?

— Дякую. А де ви зупинилися?

— У пансіоні місіс Мей.

— Знаю її. Про неї кажуть, що вона загодовує супом, щоб їли поменше м’яса.

— Мабуть, у кожній справі є свої хитрощі,— сказав Адам.

— Ви маєте рацію. У моїй їх ціла купа.

— Упевнений, що так і є.

— Але однієї хитрості, дуже важливої, я не маю. Шкода, що не знаю її.

— Якої ж це?

— Як у біса витурити тебе додому і зачинити бар.

Адам пильно дивився на нього, дивився і мовчав.

— Я пожартував,— занепокоївся бармен.

— Гадаю, додому я вирушу вранці,— промовив Адам.— Тобто до себе, у мій справжній дім.

— З Богом,— відповів бармен.

Адам пройшов нічним містом, пришвидшуючи крок, ніби йому в потилицю сопіла його самотність. Перекошені сходи пансіону застережливо рипіли, коли він піднімався. Вестибюль був тьмяно освітлений жовтою цяткою гасової лампи, прикрученої так сильно, що, здавалося, вона ось-ось згасне.

Хазяйка стояла у відчинених дверях своєї кімнати, і з носа їй падала тінь на підборіддя. Холодні очі стежили за Адамом, як очі портрету анфас, і вона принюхувалася до запаху віскі, який від нього чувся.

— Добраніч,— сказав Адам.

Вона не відповіла.

На першому прольоті сходів він глянув униз. Хазяйка захилила голову, і тепер її підборіддя кидало тінь на шию, а зіниці здавалися зовсім темними.

Кімната Адама відгонила пилюкою, яку неодноразово зволожували і висушували. Він витяг сірник і чиркнув по боку коробки. Запалив недогарок свічки у чорному лакованому підсвічнику і подивився на своє ліжко — провисле, як гамак, застелене брудною строкатою ковдрою, зі швів якої подекуди вилізала вата.

Знову зарипіли сходинки ґанку, й Адам не сумнівався, що хазяйка знову стоятиме на порозі, готова облити недоброзичливістю наступного постояльця.

Адам сів на стілець з прямою спинкою, зіперся ліктями на коліна й охопив голову руками. Пожилець у нижній кімнаті зайшовся терплячим, безугавним кашлем, який пронизав нічну тишу.

Адам знав, що не може поїхати додому. Він чув, як старі солдати робили те, що збирався зробити він. «Я просто не міг того перенести. Іти немає куди. Жодних знайомих немає. Вештався по всіх усюдах і дуже швидко запанікував, мов мала дитина, і не встиг отямитися, як уже благав сержанта узяти мене назад, ніби то для мене велика послуга».

Адам повернувся до Чикаго, знову записався у військо і попросив, щоб його направили у той самий полк. У потязі дорогою на захід він думав про товаришів з ескадрону як про дуже приємних і бажаних людей.

Коли він чекав на пересадку в Канзас-Сіті, то почув, як вигукують його прізвище: йому тицьнули до рук конверт, там був наказ прибути до Вашингтона в офіс міністра оборони. За п’ять років служби Адам скоріше звик, ніж навчився ніколи не дивуватися наказам. Воякові оті небожителі з Вашингтона здавалися ненормальними, і якщо вояк дбав про свій здоровий глузд, він намагався якнайменше думати про генералів.

У вказаний час Адам назвав своє ім’я ад’ютантові й сів чекати у приймальні. Там і знайшов його батько. Адам не одразу впізнав Кира, а звикав до нього ще довше. Кир став великим цабе. Він вдягався, як велике цабе: чорний, тонкого сукна з іскрою піджак, такі самі штани, крислатий чорний капелюх, пальто з оксамитовим коміром, ціпок з чорного дерева, який у його руках був схожий на шпагу. І поводився Кир, як велике цабе. Говорив неквапно, густим голосом, виважено і спокійно, жести його були широкі, а нові зуби надавали його усмішці якогось хитрого, лисячого виразу, несумірного з емоцією.

Коли Адам нарешті усвідомив, що це його батько, він і далі був спантеличений. Спершу він глянув униз — ніякої дерев’яної ноги. Нога була пряма, згиналася в коліні, взута у елегантні шеврові гетри, як у конгресменів. Кир трохи накульгував на ходу, але то зовсім не схоже було на незграбне кульгання дерев’янки.

Кир перехопив його погляд.

— Механічний протез,— пояснив він.— На шарнірі. Є пружина. Можу навіть не кульгати, якщо хочу. Покажу його тобі, коли зніму. Ходімо зі мною.

— У мене наказ, сер. Я мушу з’явитися до полковника Велса.

— Знаю. Це я звелів Велсу видати наказ. Ходімо.

— Якщо ви не проти, сер,— ніяково промовив Адам,— гадаю, мені слід прибути до полковника Велса.

Батько кардинально змінив тон.

— Я тебе випробовував,— велично оголосив він.— Хотів перевірити, чи залишилася ще в армії якась дисципліна. Молодець. Я знав, що тобі воно піде на користь. Ти чоловік і солдат, мій хлопчику.

— У мене наказ, сер,— повторив Адам. Людина перед ним була зовсім йому чужа. В Адама виникла легка огида. Щось тут було неправильно. Ні швидкість, з якою прочинялися двері прямо до полковника, ні улеслива повага офіцера, ні слова «Міністр зараз прийме вас, сер» не змінили відчуття Адама.

— Це мій рідний син, рядовий вояк, пане міністре,— як і я колись,— рядовий Армії Сполучених Штатів.

— Я демобілізувався капралом, сер,— уточнив Адам. Він майже не чув обміну компліментами. Він думав: «Ось міністр оборони. Невже він не бачить, що мій батько фальшивий. Що він грає роль. Що з ним сталося? Дивно, що міністр того не помічає».

Вони пішли до невеличкого готелю, у якому мешкав Кир, і дорогою Кир із захопленням лектора показував синові визначні пам’ятки, споруди, історичні місця.

— Я мешкаю в готелі,— сказав він.— Подумував купити будинок, але я майже завжди у роз’їздах, так воно навряд чи окупиться. Я повсякчас їжджу по всій країні.

Адміністратор готелю також не бачив фальшу. Він вклонився Кирові, назвав його сенатором і повідомив, що надасть Адаму номер, навіть якщо когось доведеться викинути.

— Пришліть у мій номер пляшку віскі, будь ласка.

— Я ще можу, якщо бажаєте, прислати колотого льоду.

— Льоду! — вигукнув Кир.— Мій син — солдат.— Він постукав ціпком по нозі, і пролунав глухий звук.— Я також був солдатом — рядовим. Навіщо нам лід?

Адама вразило помешкання Кира. Там була не лише спальня, а й вітальня за нею, а унітаз містився в кабінці просто у спальні.

Кир сів у глибоке крісло і зітхнув. Підсмикнув штанину, й Адам побачив конструкцію з металу, шкіри і твердого дерева. Кир стягнув з культі шкіряний обідок, яким кріпився протез, і притулив цю імітацію плоті до крісла.

— Воно таки добряче муляє,— сказав він.

Без ноги батько знову став самим собою, таким, яким його і пам’ятав Адам. Він уже раніше відчув повернення презирства, але тепер поверталися і дитячі страхи, і повага, і ворожість, тож він знову ніби став малим хлопчиком, який хоче вгадати батьківський настрій, щоб уникнути лиха.

Кир усе приготував, випив віскі, розстібнув комірець. Глянув Адамові просто у вічі.

— Ну що?

— Перепрошую?

— Чого ти знову записався до війська?

— Я... Не знаю, сер. Просто схотілося.

— Ти не любиш армію, Адаме.

— Не люблю, сер.

— Чого ж ти повернувся?

— Не хотів їхати додому.

Кир зітхнув і потер кінчиками пальців бильця крісла.

— Ти збираєшся залишитися в армії? — спитав він.

— Не знаю, сер.

— Я може влаштувати тебе у Вест-Пойнт^[8]. Маю досить впливу. Можу домовитися, що тебе звільнять, і ти вступиш до Вест-Пойту.

— Я туди не хочу.

— Ти йдеш проти мене? — запитав Кир спокійно.

Адам довго не відповідав, шукав подумки виходу, а там сказав:

— Так, сер.

— Налий мені віскі, сину,— попросив Кир і провадив: — Хотів би я знати, чи ти уявляєш, наскільки великий я тут маю вплив. Одне моє слово — й армія підтримає будь-якого кандидата. Навіть Президенту цікаво знати, щó я думаю про громадські справи. Я здатен знищувати сенаторів і обирати призначення, як яблука. Ти це знаєш?

Адам знав навіть більше. Він знав, що Кир вдавався до погроз як до захисту.

— Так, сер. Я чув.

— Я міг би перевести тебе до Вашингтона, навіть узяти тебе до себе на службу — навчити тебе як слід.

— Я волів би повернутися до свого полку, сер.

Адам бачив, як тінь втрати затьмарила батькове обличчя.

— Мабуть, я помилився. Ти навчився тупому опору солдата,— зітхнув Кир.— Я розпоряджуся, щоб тебе направили у твій полк. Ти згниєш у казармах.

— Дякую, сер.

Помовчавши, Адам спитав:

— А чому ви не заберете сюди Карла?

— Тому, що я... Ні, Карлові краще залишитися на місці — краще залишатися на місці.

Адам запам’ятав тон свого батька і його вигляд. Він мав багато часу на спогади, бо таки гнив у казармах. Він запам’ятав, що Кир був самотній, як палець,— і добре це знав.

3

Карл нетерпляче чекав на повернення Адама після п’ятирічної служби. Він відремонтував будинок і клуню, а коли час наблизився, винайняв жінку, яка дуже ретельно вимила й вичистила все в домі.

То була охайна, проста, немолода жінка. Вона подивилася на землисто-сірі, зітлілі фіранки, викинула їх і пошила нові. Вона вигребла жирний бруд з плити, яку ніхто не мив після смерті Карлової матері. А ще вона лугом зішкрябала зі стін лискучу коричневу мерзоту, яка накопичилася через смаження на відкритому вогні й через кіптяву гасової лампи. Жінка витравлювала підлогу лугом, замочувала ковдри у солі й соді, й повсякчас нарікала собі під ніс: «Чоловіки — брудні скотиняки. Свині й ті чистіші за них. Гниють у власному поті. Навіть не уявляю, чого ото жінки за них виходять. Смердять, як гній. Глянути лише на пічку — там сік з пирога, який пекли ще сто років тому».

Карл перебрався до сараю, де його ніздрі не відчували різкого й пекучого запаху лугу, соди, аміаку і господарського мила. Втім, у нього виникло враження, що стара не в захваті від його методів хазяйнування. Коли вона врешті буркотливо вибралася з бездоганно чистого, сяючого дому, Карл залишився у сараї. Він хотів тримати будинок у чистоті для Адама. У сараї, де він спав, були знаряддя для польових робіт і знаряддя для ремонту й лагодження. Карл з’ясував, що на ковальському горні можна смажити й варити їжу значно швидше й краще, ніж на кухонній плиті. Міхи швидко роздували полум’я з коксу. Не треба було чекати, поки розігріється пічка. Карл дивувався, чому не додумався до того раніше.

Карл чекав на Адама, але Адам так і не приїхав. Можливо, йому було соромно писати. Сам Кир написав Карлові сердитого листа про повернення Адама до армії супротив його волі. А ще Кир зазначив, що колись у майбутньому Карл може провідати його у Вашингтоні, проте ніколи більше так його й не запросив.

Карл перебрався до будинку і мешкав там у дикунському бруді, з задоволенням борючись із плодами трудів жінки-буркотухи.

Минуло більше року, перш ніж Адам написав Карлові; то був лист спантеличений і багатослівний, ніби Адамові треба було зібрати сміливість, щоб зізнатися: «Не знаю, чого я знову записався до війська. Скидається, ніби це зробив за мене хтось інший. Напиши мені скоріше, розкажи, як тобі ведеться».

Карл не відповів, поки не дістав чотири схвильовані листи, а тоді відписав прохолодно: «Я тебе майже і не чекав»,— а там перейшов до детального опису ферми й худоби.

Час робив своє. Потім Карл написав одразу після Нового року й отримав листа від Адама, написаного одразу після Нового року. Вони так відчужилися один від одного, що в листах кожен писав про своє і не ставив питань.

Карл почав брати до себе одну по одній жінок-нечупар. Коли вони починали діяти йому на нерви, він виганяв їх без сентиментів, як людина продає свиню. Він не любив їх і не цікавився, чи подобається їм сам. Він припинив бувати в селі. Зв’язок підтримував тільки з хазяїном таверни і поштарем. Імовірно, селяни засуджували його спосіб життя, але була одна річ, яка збалансовувала в їхніх очах його бридке життя. Ніколи доти ферма так чудово не управлялася. Карл розчистив землю від каміння, удосконалив дренаж і додав до ферми сотню акрів. Ба більше, він вирощував тютюн, і за будинком виросла нова довга клуня для тютюну, яка справила на всіх велике враження. Все це завоювало йому повагу сусідів. Фермер не може погано думати про успішного фермера. Карл вкладав у ферму майже всі гроші й усі сили.

Розділ 7

1

Наступні п’ять років Адам робив те, чого вимагає армія, щоб вояки не збожеволіли: безнастанне полірування металу і шкіри, паради, муштра, чати, церемонія побудки й підняття прапору, імітація діяльності для людей, яким нема чого робити. У 1886 році в Чикаго спалахнув величезний страйк на консервних заводах, і Адамів полк послали на придушення, але страйк закінчився ще до їхнього прибуття. У 1888 році індіанське плем’я семінолів, які так і не підписали мирної угоди, розпочали заворушення, і знову туди спрямували кавалерію; але семіноли відступили на свої болота і зачаїлися, й у війську знову встановилася сонна рутина.

Часові відтинки становлять дивний і суперечливий матеріал для свідомості. Було б слушно припустити, що рутинні періоди, тобто періоди, не заповнені жодними подіями, здаються нескінченними. Так би мусило бути, але це зовсім не так. Саме нудні періоди без подій взагалі не мають тривалості. Час, збризнутий цікавістю, поранений трагедією, розколотий радістю — такий час видається довгим у нашій пам’яті. І, якщо подумати, так і має бути. Відсутність подій не має підпорок, на яких можна розвісити тривалість. Від нічого до нічого — це взагалі не час.

Наступні п’ять років для Адама закінчилися раніше, ніж він усвідомив. Наприкінці 1890 року його демобілізували в Сан-Франциско з нашивками сержанта. Листування між братами майже зійшло нанівець, але Адам написав Карлові буквально напередодні демобілізації: «Цього разу я повертаюся додому»,— проте за наступні три роки Карл не мав від Адама жодної звістки.

Адам перечекав одну зиму, піднявшись річкою до Сакраменто, випасаючи худобу в долині Сан-Хоакін, а коли прийшла весна, в Адама зовсім не стало грошей. Він скатав свою ковдру і вирушив неквапно на схід, то пішки, то разом з гуртами чоловіків на брусах повільних товарних потягів. Ночами він тулився з волоцюгами у кублах на околицях міст. Навчився жебракувати, але просив не грошей, а їжі. І не встиг він і оком моргнути, як сам перетворився на волоцюгу.

Такі люди нині рідкість, але у 1890-і їх було багато — самотніх бродяг, які хотіли так жити. Хтось утікав від відповідальності, хтось почувався викинутим із суспільства через несправедливість. Вони потроху працювали, але недовго. Вони потроху крали, але тільки їжу або зрідка якесь дрантя, що сушилося після прання. Там були всякі люди — освічені й невігласи, охайні й брудні, але всіх їх поєднував спільний неспокій. Вони шукали тепла, але уникали сильної спеки і лютих холодів. З розквітом весни вони тяглися на схід, а перші морози гнали їх на південний захід. Вони були братами койотам, які, хоча й дикі, живуть поблизу до людей і їхніх курятників: вони збиралися біля міст, але не в містах. Об’єднання з іншими людьми тривало тиждень або день, а потім їхні шляхи розходилися.

Навколо невеличких багать, на яких кипіло спільне вариво, можна було почути різні розмови — тільки ніхто й ніколи не торкався особистого. Адам почув про розвиток організації ІРС — Індустріальні робітники світу — і про її сердитих янголів. Він слухав філософські дискусії про метафізику, естетику, безособовий досвід. Його співнічліжниками могли бути убивця, священик-розстрига або віровідступник, професор, зігнаний з теплого місця тупими колегами, відлюдник, який втікає від спогадів, грішний архангел і сущий диявол, і кожен з них приносив частки своїх думок до багаття, як приносять моркву, картоплю, цибулю, м’ясо, щоб зварити суп. Адам навчився голитися уламком скла, розпізнавати будинок, у який можна постукати і попросити милостиню. Він навчився уникати ворожу поліцію, як і ладнати з нею, навчився цінувати жінку за сердечне тепло.

Адам прийняв таке нове життя залюбки. Коли осінь торкнулася дерев, він уже дістався Омахи і без питань, без причин, без думок подався на південний захід, пробрався через гори і з полегшенням опинився у Південній Каліфорнії. Він блукав біля моря з кордону на північ аж до Сан-Луїс-Обіспо, він навчився ловити у припливній воді морські вушка, вугрів, мідій та окунів, копатися на відмілинах у пошуках молюсків, ставити сильця з риболовної жилки на кроликів у дюнах. І він лежав на розпеченому сонцем піску і лічив хвилі.

Весна знову погнала його на схід, але вже не так швидко, як раніше. Літо у горах прохолодне, а горяни добрі, як бувають добрими самотні люди. Адам знайшов роботу в однієї вдовиці біля Денвера і скромно ділив з нею стіл і ліжко, поки холоди знову не погнали його на південь. Він пройшов по Ріо-Гранде повз Альбукерк і Ель-Пасо, проминув Великий Згин, а там повз Ларедо дістався Браунсвіля. Він вивчив іспанські слова, що позначали їжу і втіхи, а ще він дізнався, що навіть у дуже бідних людей завжди знайдеться і що віддати, і бажання віддати. У нього виникла любов до бідних людей, яку він не міг би відчувати, якби не був бідний сам. Зараз Адам уже став досвідченим бродягою і використовував покірність як робочий принцип. Він був худий, засмаглий, умів приховувати власну особистість, поки в ньому не прокидалися гнів або заздрість. Голос у нього став м’який, він засвоїв багато говірок і діалектів, тому його мовлення ніде не звучало, як чуже. То була велика безпека волоцюги, захисний покров. Він їздив потягами дуже нечасто, оскільки злість до бродяг зростала через жорстокість ІРС і посилення лютих репресій проти них. Адама якось заарештували за бродяжництво. Його налякала різка брутальність поліції і в’язнів, тому він тримався подалі від скупчень волоцюг. Він після того мандрував сам і пильнував, щоб бути поголеним і чистим.

Коли знову прийшла весна, Адам подався на північ. Він відчув, що його час спокою і миру закінчився. Він налаштувався на північ — до Карла і до майже згаслих спогадів дитинства.

Адам швидко пересувався безмежним Східним Техасом, Луїзіаною, околицями Міссісіпі й Алабами до кордонів Флориди. Він відчував, що мусить квапитися. Негри були достатньо бідні, щоб виявляти доброту, але вони не мали віри до білої людини, хоч якою б вона не була бідною, а білі бідняки боялися чужаків.

Поблизу Таллагассі його схопили люди шерифа, визнали волоцюгою і відправили у дорожню бригаду. Саме в такий спосіб будували дороги. Його засудили на шість місяців. Потім відпустили і тут-таки знову затримали на шість місяців. Так він дізнався, що люди вважають інших людей звірами і що ладнати з ними можна, лише ставши звіром самому. Чисте обличчя, відкрите обличчя, погляд просто у вічі — все це привертало увагу, а привернена увага закінчувалася покаранням. Адам думав про те, як чоловік, який учиняє щось гидке й жорстоке, шкодить сам собі й мусить покарати іншого за цю шкоду. Працювати під наглядом озброєних вартових, бути прикутим на ніч до ланцюга за гомілку — то були прості заходи перестороги, але безжальні побої канчуком за найменший прояв волі, за найтоншу дещицю гідності, схоже, виказували, що охорона боїться арештантів, а зі свого армійського досвіду Адам знав, що налякана людина — звір небезпечний. І Адам, як усі в цьому світі, боявся того, що можуть зробити побої з його тілом і духом. Він зігнав зі свого обличчя будь-який вираз, а з очей — будь-який блиск і став майже безмовним. Пізніше він дивувався не стільки тому, що з ним таке сталося, скільки тому, що він зумів пережити це, причому з мінімумом болю. Це ж просто тріумф самовладання — бачити, як людину лупцюють, допоки у неї на спині крізь порепані м’язи не проступить щось біле і волого-блискуче, і не виявляти й тіні жалості, гніву, цікавості. Й Адам цього навчився.

Після перших кількох секунд людей не стільки бачиш, скільки відчуваєш. Під час свого другого засудження до дорожніх робіт у Флориді Адам звів свою особистість до нуля. Він не робив зайвих рухів, не видавав вібрацій, став майже невидимкою. А коли охоронці вже не відчували його, вони його більше не боялися. Вони призначали його прибирати у таборі, роздавати баланду арештантам, носити воду.

Адам дочекався, коли до закінчення його другого терміну залишалося три дні. Одразу по опівдні він приніс у відрах води й пішов знову до річки принести ще. Він набив відра камінням і потопив їх, потім занурився у воду і довго плив за течією, відпочивав і плив далі. Він плив, аж доки вже в сутінках не знайшов під самим берегом місця, зарослого кущами. З води він не вилізав.

Пізно вночі він почув, як обома берегами пробігли собаки, пущені на його пошуки. Він заздалегідь натер собі волосся зеленим листям, щоб відбити людський запах. Сидів у воді так, що над поверхнею лишалися тільки ніс і очі. Вранці собаки повернулися, байдужі, а охоронці надто втомилися, щоб ретельно обстежити береги. Коли вони всі вшилися, Адам витяг з кишені промоклий шматок смаженого сала і з’їв його.

Він вишколив себе не квапитися. Більшість утікачів попадається, бо вони біжать. Адам цілих п’ять днів долав невелику відстань до Джорджії. Він не ризикував і тримав свою нетерплячість під залізним контролем. Його самого дивувала ця здатність.

На околиці Валдости у Джорджії він пролежав у схованці далеко за опівніч, а там просочився до міста, як тінь, прокрався до чорного ходу дешевої крамнички, обережно вийняв віконне скло, так щоб шурупи засуву легко вийшли з розсохлих на сонці пазів. Потім поставив засув на місце, але вікно залишив відчиненим. Йому доводилося діяти у місячному сяйві, яке ледь пробивалося крізь брудні вікна. Він украв пару дешевих штанів, білу сорочку, чорні черевики, чорний капелюх і цератовий плащ, і все те приміряв, щоб пасувало за розміром. Він змусив себе пересвідчитися, що все залишає в порядку, і виліз у вікно. Він обрав тільки те, що було там у великій кількості. На касу і не подивився. Обережно зачинив вікно і в місячному сяйві прокрадався з тіні в тінь.

Пролежав у схованці цілий день, а вночі пішов шукати собі їжу — ріпку, декілька колосків пшениці з плетеного кошика, пару збитих вітром яблук,— таке, що ніхто не шукатиме. Він потер черевики піском і зібгав плащ, щоб вони не видавалися новими. Це сталося за три дні до дощу, який був так йому потрібен, чи то пак він думав, що потрібен.

Дощ пішов надвечір. Адам скоцюбився від плащем, чекаючи на темряву, і коли вона впала, вирушив крізь мокру ніч до містечка Валдоста. Він нап’яв свого чорного капелюха по самі очі й запахнув на шиї жовтий плащ. Прийшов на станцію і пильно вгледівся у залите дощем вікно. Касир у зеленому кашкеті й чорних сатинових нарукавниках розмовляв, перехилившись через стійку, з приятелем. Збігло не менше двадцяти хвилин, поки той приятель пішов. Адам простежив, як він пройшов пероном. А там глибоко вдихнув, щоб заспокоїтися, й увійшов усередину.

2

Карл рідко отримував листи. Бувало, він тижнями не зазирав на пошту. В лютому 1894 року, коли з адвокатської фірми у Вашингтоні надійшов товстий пакет, поштар вирішив, що це справа серйозна. Він сам подався на ферму Трасків, знайшов Карла, який рубав дрова, і передав йому пакет. А оскільки він стільки потрудився, то й залишився дізнатися, про що йдеться в листі.

Карл дозволив йому залишитися. Дуже уважно прочитав він усі п’ять сторінок, потім перечитав їх знову, беззвучно ворушачи губами. Склавлиста і попрямував до будинку.

Поштар гукнув йому вслід:

— Щось трапилося, містере Траск?

— Помер мій батько,— відповів на ходу Карл, увійшов до хати і причинив двері.

— Він страшенно засмутився,— розповідав потім на селі поштар.— Просто страшенно. Закритий чоловік. Багато не базікає.

У хаті Карл запалив світло, хоча ще не стемніло. Поклав лист на стіл і помив руки, перш ніж всівся перечитати листа ще раз.

Не знайшлося нікого послати йому телеграму. Адвокати натрапили на його адресу серед батькових паперів. Їм було дуже шкода — вони висловили свої співчуття. А ще вони були неабияк схвильовані. Коли вони складали заповіт Траска, то гадали, що він залишить своїм синам кількасот доларів. Принаймні схоже було, що більше він нічого не мав. Коли ж вони переглянули його банківські рахунки, з’ясувалося, що він тримав понад дев’яносто три тисячі доларів у банку і ще десять тисяч у надійних цінних паперах. Тоді в них змінилася думка про містера Траска. Люди з такими грошима вважаються багатіями. Їм нема про що хвилюватися. З цього можна розпочинати династію. Адвокати привітали Карла і його брата Адама. Згідно з заповітом, повідомляли вони, гроші мають бути поділені в рівних частках. Після грошей вони перерахували особисте майно небіжчика: п’ять парадних шпаг, подарованих Киру на різних військових з’їздах, молоток голови зборів, виготовлений з маслинового дерева, з золотою дарчою табличкою, масонський амулет для годинника з діамантовою вставкою між ланками, срібний годинник, ціпок із золотим набалдашником тощо.

Карл ще двічі перечитав листа і підпер голову руками. Він думав про Адама. Він хотів, щоб Адам повернувся додому.

Карл був спантеличений і млявий. Він розпалив вогонь, поставив пательню і поклав на неї товсто накраяні шматки солонини. Потім знову пішов подивитися на листа. Раптом схопив його і сховав у шухлядку кухонного столу. Він вирішив відкласти всю ту справу на потім.

Звісно, ні про що інше він думати не міг, думки повільно рухалися по колу і поверталися до відправного пункту: звідки батько узяв ті гроші?

Коли дві події мають щось спільне — чи по суті, чи в часі й просторі, ми радісно доходимо висновку, що вони подібні, і з такої передумови творимо диво і зберігаємо для оповідей. Карлові досі ніколи не доставляли листи на ферму. За кілька тижнів по тому на ферму прибіг хлопчик і приніс телеграму. Карл завжди поєднував той лист і ту телеграму, як ми поєднуємо дві смерті й передбачаємо третю. Він поспішив на сільську залізничну станцію з телеграмою в руках.

— Послухайте, що тут пишуть,— сказав він телеграфісту.

— Я вже читав.

— Читали?

— Вона ж прийшла по телеграфу,— пояснив телеграфіст.— Я записав.

— Так, звісно. «Терміново висилай сто доларів. Їду додому. Адам».

— Вислано з оплатою по доставці,— зауважив телеграфіст.— Ви мені винні шістдесят центів.

— Валдоста, штат Джорджія — ніколи не чував.

— Як і я, втім, вона існує.

— Слухайте, Карлтоне, як ви пересилаєте гроші?

— Ви даєте мені сто два долари шістдесят центів, і я посилаю телеграму до Валдости, щоб там на телеграфі виплатили Адаму сто доларів. І ви мені винні ще шістдесят центів.

— Я заплачу — але як я можу дізнатися, що то справді Адам? Як запобігти, щоб хтось чужий не отримав гроші?

Телеграфіст дозволив собі метиковану посмішку.

— Як ми це робимо? Ви даєте мені питання, на яке більше ніхто не знає відповіді. Я посилаю питання і відповідь. Там телеграфіст ставить чоловіку питання, і якщо той не може відповісти, то і грошей не отримує.

— Що ж, розумно. Треба мені придумати гарне питання.

— Краще принесіть сто доларів, поки старий Брин не зачинив свою контору.

Карл був у захваті від цієї гри. Він повернувся з грошима.

— Я придумав питання,— повідомив він.

— Сподіваюся, це не середнє ім’я вашої матері. Багато хто не пам’ятає.

— Ні, нічого подібного. Ось яке: «Що ти подарував батькові на день народження перед тим, як пішов до війська?»

— Питання хороше, але збіса довге. Можете його скоротити до десяти слів?

— Хіба не я плачу гроші? Відповідь — «Цуцик».

— Ніхто до цього не додумається,— схвалив Карлтон.— А платите таки ви, а не я.

— Було б дивно, якби він забув,— промовив Карл.— Тоді б він ніколи не дістався додому.

3

Адам пішки йшов із села. Сорочка у нього була брудна, вкрадені черевики пом’ялися і забрьохалися, бо він цілий тиждень навіть спав у них. Між будинком і клунею він зупинився і дослухався, чи не чути брата, і за мить почув, як той гатить молотком у новому тютюновому сараї.

— Агов, Карле! — покликав він.

Удари молотка припинилися, запала тиша. Адамові здалося, що брат підглядає за ним крізь щілини у стінах. А тоді Карл хутко вискочив і підбіг до Адама потиснути йому руку.

— Як ти?

— Гарно,— відповів Адам.

— Боже милостивий, який ти худий!

— Твоя правда. А ще я на багато років постарів.

Карл оглянув брата з голови до ніг.

— Не схоже, що ти процвітаєш.

— Так і є.

— А де твоя валіза?

— Я її не маю.

— Господи Ісусе! Де ж ти пропадав?

— Блукав світами.

— Як волоцюга?

— Як волоцюга.

Після всіх цих років і того життя, яке видубило Карлову шкіру і налило кров’ю його чорні очі, Адам здогадався, що Карл думає про дві речі — про питання і ще про щось.

— Чому ти не повертався додому?

— Я звик до мандрів. Не міг зупинитися. Воно затягує. А у тебе дійсно жахливий рубець на лобі.

— Я тобі про нього писав. З часом дедалі гіршає. Чому ти не писав? Їсти хочеш? — Карл то засовував руки в кишені, то виймав їх, тер підборіддя, чухав потилицю.

— Може, він зійде. Якось я зустрів одного чолов’ягу — бармена, він мав пляму, схожу на кота. Родиму пляму. І прозвали його Кіт.

— Їсти хочеш?

— Саме собою, хочу.

— Маєш намір залишитися вдома?

— Я... гадаю, що так. А ти хочеш цим і далі займатися?

— Я... гадаю, що так,— повторив Карл братові слова.— Батько помер.

— Знаю.

— Звідки в біса ти дізнався?

— Начальник станції розказав. Давно він помер?

— З місяць тому.

— Від чого?

— Від пневмонії.

— Поховали тут?

— Ні, у Вашингтоні. Я отримав листа і газети. Його несли на лафеті, покритому державним прапором. На похороні був віце-президент, а Президент прислав вінок. Усе в газетах. Фото також — я тобі покажу. В мене все це є.

Адам вдивлявся в братове обличчя, поки Карл не відвернувся.

— Ти чогось сердишся? — спитав Адам.

— Чого б я мав сердитися?

— Схоже, що...

— Немає на що мені сердитися. Ходімо, я тебе нагодую.

— Гаразд. Він довго хворів?

— Ні, то була ураганна пневмонія. Помер майже одразу.

Карл щось приховував. Він хотів про це розповісти, але не знав, з чого почати. Він ховався за словами. Адам мовчав. Мабуть, краще помовчати і дати Карлові посопіти і покрутитися, поки він не наважиться.

— Я не дуже багато зрозумів з тих повідомлень, що звідти надходили,— промовив Карл.— Однак, як ще дізнатися? Дехто твердить, що отримували повідомлення — зокрема, стара Сара Вітбурн. Присягалася. Ти просто не знаєш, що думати. А ти, здається, не отримав повідомлення? Слухай, якого ляда ти прикусив язика?

— Просто міркую,— відповів Адам. І усвідомив здивовано: «А я зовсім не боюся брата! Колись боявся до смерті, а тепер ні. Цікаво, чому ж ні? Завдяки армії? Чи ув’язненню? Чи через смерть батька? Можливо — але я не розумію». Не відчуваючи страху, він знав, що може сказати все, що хоче, а раніше мусив добирати слова, щоб уникнути біди. Це відчуття було приємне, немов він сам помер і воскрес.

Вони пішли на кухню, яку він і пам’ятав, і не пам’ятав. Вона здавалася меншою і бруднішою. Адам сказав майже весело:

— Карле, я слухаю. Ти хочеш мені щось сказати, а сам ходиш околяса, як тер’єр навколо куща. Кажи вже, що тебе гризе.

Очі Карла спалахнули гнівом. Він підвів голову. Сили його покинули. Він подумав розпачливо: «Я вже не можу його відлупцювати. Не можу».

— Може, то недобре — гарно почуватися, коли батько тільки нещодавно помер, але знаєш, Карле, я ніколи не почувався краще за все своє життя,— засміявся Адам.— Ніколи за все життя. Кажи, Карле. Хай воно тебе більше не гризе.

— Ти любив батька? — спитав Карл.

— Не відповім, поки не знатиму, до чого ти хилиш.

— Любив чи ні?

— А тобі що до того?

— Скажи мені.

Тіло й душу Адама заповнила життєдайна, вільна зухвалість.

— Гаразд, скажу. Ні. Я його не любив. Іноді він мене лякав. Іноді — так, іноді — я ним захоплювався, але майже весь час я його ненавидів. А тепер кажи, навіщо це тобі знати.

Карл роздивлявся свої руки.

— Не розумію,— сказав він.— Мені просто в голову не вкладається. Він любив тебе понад усе в житті.

— Не вірю.

— Можеш не вірити. Йому подобалося все, що ти йому приносив. А мене не любив. Йому не подобалося нічого, що дарував я. Пам’ятаєш мій подарунок, отой кишеньковий ніж? Я нарубав і продав купу дров, щоб його купити. А він навіть не забрав його з собою до Вашингтона. Ніж і зараз валяється в його бюро. А ти подарував йому цуцика. Він тобі нічого не коштував. Так я тобі покажу тобі фото того пса. Він був на похороні. Його ніс на руках один полковник — пес осліпнув, не міг сам ходити. Його застрелили після похорону.

Адама спантеличила злість у тоні брата.

— Не розумію,— сказав він.— Не розумію, куди ти хилиш.

— Я його любив,— сказав Карл. І вперше на пам’яті Адама Карл заплакав. Охопивши голову руками, він заридав.

Адам хотів був до нього підійти, коли раптом відчув повернення колишнього страху. Ні, подумав він, якщо я його торкнуся, він спробує мене вбити. Він підійшов до прочинених дверей і подивився у двір, чуючи, як схлипує у нього за спиною брат.

Навколо будинку не було гарно, ніколи не було. Все було засмічене, відчувалася занедбаність, неохайність, розхристаність; жодних квітів, а на подвір’ї валялися обривки паперу й уламки деревини. Будинок також не відзначався привабливістю. Міцна хатина, яка дає притулок і де можна куховарити. Непривітна ферма, непривітний будинок, який ніхто не любив і який теж не любив нікого. Це не рідна домівка, куди прагнеш повернутися. Адам пригадав свою мачуху — так само не любу, як і ферма, прийнятну, по-своєму охайну, але вона була дружиною не більше, ніж ферма була рідною домівкою.

Ридання брата затихли. Адам обернув голову. Карл невидющим оком дивився поперед себе.

— Розкажи мені про матір,— попросив Адам.

— Вона померла. Я ж тобі писав.

— Розкажи мені про неї.

— Я розказував. Вона померла. Дуже давно. І тобі вона не матір.

Усмішка, яку колись Адам зненацька помітив на її обличчі, спалахнула у його пам’яті. Він ніби побачив Алісу перед собою.

Голос Карла простромив її образ і розбив його в друзки.

— Скажи мені одну річ — не квапся, подумай, перш ніж відповісти, або не відповідай, якщо твоя відповідь неправдива.

Карл поворушив губами, готуючись поставити своє питання.

— Як гадаєш, чи міг наш батько бути... шахраєм?

— Ти про що?

— Хіба не ясно? Я висловився чітко. «Шахрай» має тільки одне значення.

— Не знаю,— сказав Адам.— Не знаю. Ніхто такого не говорив. Здавався таким, як слід бути. Ночував у Білому домі. На його похорон прийшов віце-президент. Невже це схоже на шахрая? Ну ж бо, Карле, скажи те, що хотів мені сказати у першу ж мить, коли я прийшов додому.

Карл облизав губи. Здається, вся його кров відхлинула і забрала з собою всі сили і злість. Голос його звучав монотонно:

— Батько склав заповіт. Залишив усе тобі й мені у рівних частках.

— Що ж, ми завжди можемо жити на фермі,— засміявся Адам.— З голоду не помремо.

— Він залишив понад сто тисяч доларів,— повідомив безрадісний голос.

— Ти збожеволів. Понад сто тисяч доларів? Звідки б він їх узяв?

— Помилки бути не може. Його платня у В.А.Р. становила сто тридцять п’ять доларів на місяць. Він сам платив за помешкання і харчування. У відрядженнях він отримував по п’ять центів за милю і витрати на готель.

— Може, він завжди їх мав, просто ми не знали.

— Ні, він їх мав не завжди.

— Чому б нам не написати до військового відомства і не спитати? Хтось там може знати.

— Я б не наважився,— сказав Карл.

— Послухай, не роби поспішних висновків. Існує така річ, як біржові спекуляції. Чимало людей на них розбагатіло. Батько знався з великими цабе. Можливо, він натрапив на щось серйозне. Згадай людей, які під час Золотої лихоманки вирушили до Каліфорнії і повернулися багатіями.

Обличчя Карла лишалося безутішним. Він заговорив так тихо, що Адамові довелося нахилитися, щоб почути. Тон був позбавлений емоцій, як звіт.

— Наш батько пішов до Союзної армії у червні 1862-го. Він проходив тримісячну підготовку в нашому штаті. Це вже вересень. Він рушив на Південь. 12-го жовтня його поранило в ногу, і він потрапив у шпиталь. Додому він повернувся у січні.

— Не втямлю, до чого ти ведеш.

Слова Карла прозвучали слабко й безпорадно.

— Він не був при Чанселорсвілі. Він не був ні при Гетисбергу, ні при Ричмонді, ні при Аппоматоксі^[9].

— Звідки ти знаєш?

— З його відставки. Вона прийшла разом з іншими паперами.

Адам глибоко зітхнув. У нього в грудях забила, як кулаками, радість. Він похитав головою, ніби не йняв віри.

— Як він це облаштував? — провадив Карл.— Як у біса він це облаштував? Ніхто ніколи не сумнівався. Ти, наприклад? Або я? Або моя мати? Ніхто. Навіть у Вашингтоні.

Адам підвівся.

— У цьому домі знайдеться що поїсти? Я розігрію.

— Я увечері зарізав курку. Засмажу, якщо почекаєш.

— А щось швидше?

— Є солонина і купа яєць.

— Підійде,— сказав Адам.

Вони залишили питання невирішеним, подумки обійшли його, переступили через нього. На словах вони його не торкалися, але з думок воно нікуди не ділося. Вони хотіли про це говорити, але не могли. Карл підсмажив солонину, розігрів квасолю, зробив яєчню.

— Я переорав пасовисько,— повідомив він.— Засіяв житом.

— Ну і як?

— Доволі добре, коли я викорчував усі валуни. Оцю кляту штуку,— він торкнувся лоба,— я дістав, коли намагався виламати каменюку.

— Ти мені про це писав,— відгукнувся Адам.— Не пам’ятаю, чи казав я тобі, що твої листи багато для мене важили.

— Ти мало писав мені про себе,— сказав Карл.

— Гадаю, мені не хотілося про це думати. Там було доволі паскудно, майже повсякчас.

— Я читав про ті кампанії у газетах. Ти брав у них участь?

— Так. Не хотілося про це думати. І зараз не хочеться.

— Ти вбивав індіанців?

— Так, ми вбивали індіанців.

— Гадаю, вони дуже озлоблені.

— Гадаю, що так.

— Можеш не розповідати, якщо не хочеш.

— Не хочу.

Вони обідали при світлі гасової лампи.

— Буде світліше, коли я знайду час і помию скляний абажур.

— Я сам помию,— зголосився Адам.— Важко дбати про все зразу.

— Добре, що ти повернувся. Може, після вечері сходимо до таверни?

— Там побачимо. Щось мені хочеться трохи відпочити.

— Я тобі не писав, але в таверні є дівчата. Хтозна, може, тобі сподобається ходити зі мною. Вони міняються що два тижні. Хтозна, може, ти будеш радий на них подивитися.

— Дівчата?

— Так, вони там нагорі. Дуже зручно. Я подумав, коли ти вже повернувся додому...

— Не сьогодні. Можливо, згодом. А скільки вони беруть?

— Один долар. Гарні дівчата, майже всі.

— Можливо, згодом,— повторив Адам.— Дивно, що їм дозволяють.

— Я теж спершу дивувався. Але там розроблена ціла система.

— Ти часто там буваєш?

— Раз на два або три тижні. Тут доволі самотньо, поруч нікого немає.

— Ти мені якось написав, що збираєшся одружитися.

— Збирався. Та не знайшов підходящої дівчини.

Брати старанно обходили тему, яка їх турбувала. Щойно вони підходили до неї ближче, як одразу ж відступали і заводили про врожай, про місцеві плітки, про політику, про здоров’я. Вони знали, що рано чи пізно повернуться до неї. Карлові більше кортіло обговорювати це питання, ніж Адаму, але Карл мав і більше часу на роздуми, тоді як для Адама це був новий напрямок для думок і відчуттів. Він волів відкласти це на майбутнє, проте розумів, що брат того не допустить.

Тоді Адам сказав відверто:

— Відкладімо на завтра.

— Звісно, якщо ти так хочеш.

Поступово вони вичерпали всі нейтральні теми. Обговорили всіх знайомих і всі місцеві події. Розмова зів’яла, час тягся повільно.

— Не хочеш лягти? — спитав Адам.

— Трохи згодом.

Вони помовчали, й у будинок тривожно проникла ніч, підштовхуючи й підганяючи їх.

— Шкода, що я не був на тому похороні,— сказав Карл.

— Мабуть, усе було дуже пишно.

— Хочеш подивитися вирізки з газет? Вони всі у мене в кімнаті.

— Ні. Не сьогодні.

Карл посовався на стільці й обіперся ліктями об стіл.

— Нам треба щось вирішувати,— промовив він схвильовано.— Можемо відкладати що завгодно, але тут треба вирішити, як нам діяти.

— Знаю,— відізвався Адам.— Просто мені потрібен час усе обміркувати.

— А яка від того користь? Я мав час, купу часу, але тільки ходив по колу. Намагався про те не думати, але й далі ходив по колу. Гадаєш, час допоможе?

— Гадаю, ні. Гадаю, ні. Про що ти хочеш поговорити насамперед? Гадаю, варто обговорити вже. Ми ж ні про інше думати не можемо.

— Насамперед про гроші,— сказав Карл.— Понад сто тисяч доларів — це ж цілий статок.

— А що з грошима?

— Ну, звідки вони узялися?

— Гадки не маю. Я вже казав тобі, можливо, він грав на біржі. Хтось у Вашингтоні міг дати йому гарну підказку.

— Ти хоч сам у це віриш?

— Я ні у що не вірю,— сказав Адам.— Я нічого не знаю, тож як я можу вірити?

— Це ціла купа грошей,— повторив Карл.— Статок, який ми дістали. Можемо жити на ці гроші до скону, або накупити собі бозна-скільки землі й заробляти на ній. Може, ти про це не подумав, але ми тепер багаті. Ми багатіші за всіх довкола.

— Ти так говориш, ніби йдеться про довічне ув’язнення,— засміявся Адам.

— Звідки вони узялися?

— Хіба не байдуже? — спитав Адам.— Може, нам просто слід заспокоїтися і жити собі на радість.

— Він не був у Гетисбергу. Він, чорти б його узяли, не брав участі в жодній битві тієї війни. Його поранили у дрібній перестрілці. Все, що він розповідав,— суцільна брехня.

— До чого ти ведеш?

— Гадаю, він украв ті гроші...— Карл мав нещасний вигляд.— Ти спитав мене, і я кажу, щó про це думаю.

— А ти знаєш, де він їх украв?

— Ні.

— Чому ж ти вирішив, що він їх украв?

— Він брехав про війну.

— Що?

— Ну, якщо він брехав про війну, то — міг і красти.

— Як?

— Він мав посади у військовому відомстві — великі посади. Можливо, він натрапив на якийсь скарб, підроблював рахунки.

Адам зітхнув.

— Якщо ти так думаєш, чого ж не напишеш туди, не розкажеш? Нехай вони перевірять рахунки. Якщо це правда, ми б могли повернути гроші.

Обличчя Карла перекосилося, і шрам на лобі почорнів.

— На похорон приходив віце-президент. Президент надіслав вінок. Ціла процесія екіпажів простяглася на півмилі, а ще сотні людей йшли пішки. А тобі відомо, хто ніс труну з його тілом?

— До чого ти хилиш?

— Скажімо, ми відкриємо, що він крадій. Тоді з’ясується, що він не був при Гетисбергу, не був ніде. Тоді всі знатимуть, що він ще й брехун, і все його життя — мерзенна брехня. Тоді навіть якщо він і казав колись правду, їй ніхто не повірить.

Адам сидів нерухомо. Дивився він лагідно, але не втрачав пильності.

— Я думав, ти його любиш,— промовив він спокійно. Почувався він розкутим і вільним.

— Любив. Люблю. Саме тому мене це так бісить — усе його життя облуда, все — облуда. А його могила — її навіть можуть розкопати й викинути його звідси,— мова його уривалася від емоцій.— Невже ти його зовсім не любив? — вигукнув він.

— Досі я не був упевнений,— відгукнувся Адам.— Досі мені заважало те, що я мусив би відчувати. Ні. Я його не любив.

— Тоді тобі байдуже, якщо його життя буде спаплюжене, а його нещасне тіло викопають і... о Боже Всесильний!

Думки Адама гарячково металися у пошуках слів, які б передали його почуття.

— Яке мені діло,— сказав він.

— Звісно, ніякого,— гірко відізвався Карл.— Якщо ти його не любив, то ніякого. Можеш допомогти плюнути йому в обличчя.

Адам знав, що його брат уже не становить небезпеки. Його не переслідують ревнощі. Вся вага батька впала на нього, але то був його батько, а від батька нема куди подітися.

— Як можна бувати на людях, коли всі дізнаються? — спитав Карл.— Як дивитися людям у вічі?

— Я вже казав — мені байдуже. Мені нема чого тривожитися, бо я в це не вірю.

— У що не віриш?

— Не вірю, що він крав гроші. Вірю, що під час війни він робив саме те, про що розповідав.

— А докази? Його відставка?

— Ти не маєш доказів, що він крав. Ти це просто вигадав, бо не знаєш, звідки взялися ті гроші.

— Його армійські документи...

— Там може бути помилка,— сказав Адам.— Гадаю, що й ти помиляєшся. Я вірю у свого батька.

— Не розумію, як ти можеш.

— Поясню,— сказав Адам.— Докази, що Бога не існує, дуже переконливі, але для безлічі людей вони не такі переконливі, як відчуття, що Він існує.

— Але ж ти сказав, що не любив нашого батька. Як можеш ти в нього вірити, якщо ти його не любив?

— Можливо, саме з цієї причини,— роздумливо відповів Адам, шукаючи пояснення.— Можливо, якби я його любив, я б до нього ревнував. Як ти. Можливо... можливо, ревнощі роблять людину підозрілою, породжують сумніви. Хіба не правда, що коли закохуєшся в жінку, ніколи не почуваєшся впевненим, завжди сумніваєшся в ній, тому що сумніваєшся у собі самому? Тепер я це ясно бачу. Я бачу, як ти його любив і щó це з тобою зробило. Я його не любив. Можливо, він любив мене. Він випробовував мене, кривдив мене, карав мене і врешті-решт послав мене на заклання, як відшкодування за щось. Але він не любив тебе, значить, вірив у тебе. Можливо... що ж, можливо, тут усе навпаки.

Карл не зводив з брата очей.

— Не розумію,— сказав він.

— Я сам намагаюся зрозуміти. Це для мене зовсім нова думка. Я добре почуваюся. Можливо, ніколи в житті я ще не почувався краще. Я позбувся чогось. Можливо, колись я відчуватиму те, що ти, але зараз — ні.

— Не розумію,— повторив Карл.

— Невже ти не бачиш, що я не вірю, ніби наш батько був крадій? І я не вірю, що він був брехун.

— Але папери...

— Я й дивитися не буду на ті папери. Папери нічого не важать порівняно з моєю вірою в батька.

— Отже, ти візьмеш гроші? — Карл важко дихав.

— Неодмінно.

— Навіть якщо він їх украв?

— Він їх не крав. Він не міг їх украсти.

— Не розумію,— знову сказав Карл.

— Не розумієш? Що ж, здається, в цьому і полягає весь секрет. Слухай, я ніколи про це не згадував,— пам’ятаєш, як ти мене відлупцював перед тим, як я поїхав з дому?

— Так.

— Пам’ятаєш, що було потім? Ти повернувся з сокирою, щоб мене вбити.

— Я пам’ятаю не дуже добре. Мабуть, я тоді був у нестямі.

— Тоді я не знав, але тепер знаю: ти боровся за свою любов.

— Любов?

— Так,— сказав Адам.— Ми добре скористаємося цими грошима. Можливо, залишимося тут. Можливо, виїдемо звідси,— можливо, до Каліфорнії. Там буде видно. І, ясна річ, ми зведемо пам’ятник нашому батькові — грандіозний пам’ятник.

— Я ніколи не зможу виїхати звідси,— промовив Карл.

— Хтозна. Поспішати немає куди. Поживемо — побачимо.

Розділ 8

1

Я гадаю, що іноді у цілком нормальних батьків народжуються чудовиська. Деяких видно зразу: вони спотворені й жахливі, з великими головами на тендітних тільцях; деякі народжуються без рук, без ніг, деякі з трьома руками, деякі з хвостами або ротами там, де їм зовсім не місце. Це, як заведено думати, нещасні випадки, у яких ніхто не винен. Колись таке вважалося наочним покаранням за приховані гріхи.

Але як існують фізичні потвори, то хіба не народжуються моральні, духовні потвори? Обличчя й тіло можуть бути ідеальні, але якщо викривлений ген або скалічене яйце породжують чудовиськ фізичних, хіба не може той самий процес породити спотворену душу?

Чудовиська — це, більшою або меншою мірою, відхилення від визнаної норми. Як дитина може народитися без руки, так вона може народитися без доброти чи без совісті. Людина, яка втратила у нещасному випадку руку, важко пристосовується до цієї втрати, але народжений без рук страждає лише через ставлення людей, які вважають це дивним. Якщо ніколи не мав рук, то й не страждатимеш через це. Іноді, в ранньому дитинстві, ми уявляємо, як то воно — мати крила, але немає причин гадати, що пташки поділяють такі почуття. Ні, для потвори потворною має видаватися норма, тому що кожен сам собі здається нормальним. Для духовного монстра це ще менш зрозуміло, оскільки зовнішніх ознак, з якими можна себе порівняти, немає. Людині, яка народилася без совісті, видається сміховинним той, хто живе по совісті. Злодію дурнуватою здається чесність. Не треба забувати, що потвора — це лише варіація і що для потвори саме норма є потворною.

На моє переконання, Кейті Амес народилася з такими нахилами, або тягою до них, які спрямовували і підштовхували її упродовж всього життя. Якийсь маховик схибив, якась шестерня перекривилася. Вона не була схожа на інших людей — ніколи, від самого народження. І як каліка може навчитися користатися своїм недоліком так, що у своєму обмеженому світі отримує переваги над нормальними людьми, так і Кейті, користуючись своєю відмінністю, спричиняла болюче й бентежливе заворушення у світі своєму.

Були часи, коли дівчинка, подібна до Кейті, вважалася б одержимою дияволом. З неї б виганяли злих духів, і після багатьох випробувань, які б ні до чого не призвели, її спалили б як відьму на благо всієї громади. Єдине, чого не можна пробачити відьмі, це її здатність мучити людей, тривожити їх, хвилювати і навіть породжувати у них заздрість.

Природа ніби задумала приховати пастку, бо обличчя Кейті від самого початку видавалося напрочуд невинним. Волосся вона мала золотаве й пишне; широко поставлені горіхові очі з важкими верхніми повіками надавали їй загадково-сонного виразу. Ніс був делікатний і тоненький, вилиці високі й широкі, вони спускалися до невеличкого підборіддя, тож личко мало форму серця. Рот був красивої форми, з красивими губами, але на диво маленький, так званий пуп’янок троянди. Вуха вона мала невеличкі, без мочок, і вони так щільно прилягали до голови, що навіть коли вона зачісувала волосся нагору, не виділялися: тоненькі пелюстки, притиснуті до голови.

Фігура у Кейті завжди була дитяча, навіть коли вона виросла, з витонченими, ніжними руками і долоньками — крихітними долоньками. Груди в неї так і не розвинулися як слід. До отроцтва пипки в неї аж западали всередину. Мати мусила їх масажувати, щоб вони випнулися, коли Кейті досягла десятьох років. Тіло її скидалося на тіло хлопчика: вузькі стегна, прямі ноги, а гомілки тонкі й рівні, але не стрункі. Стопи — маленькі та круглі, немов обрублені, з високим підйомом, як копитця. Вона була гарненьким дівчам і виросла у вродливу жінку. Голос мала м’який і хрипкуватий, такий солодкий, що перед ним неможливо було встояти. Проте у неї в горлі, мабуть, була ще якась сталева струна, тому що голос Кейті міг ранити, як напилок, коли вона того хотіла.

Ще дитиною вона мала в собі щось таке, що примушувало на неї дивитися, потім відвертатися, а там знову дивитися — схвильовано, як на щось чужорідне. З її очей щось визирало, а потім ховалося, коли поглянути на неї ще раз. Вона рухалася поволі, говорила мало, та варто було їй десь з’явитися, як вона приковувала всі погляди.

Її присутність бентежила і притягувала до себе. Чоловіки й жінки прагнули роздивитися її, підійти ближче, спробувати з’ясувати, що ж викликає оту збентеженість, яку вона так загадково збуджувала. Так було завжди, тому Кейті не дивувалася.

Кейті відрізнялася від інших дітей майже в усьому, але було те, що робило її зовсім інакшою. Більшість дітей ненавидить відмінність. Діти хочуть виглядати, розмовляти, вдягатися й поводитися точнісінько, як усі решта. Коли модно вдягатися безглуздо, дитина страждає і побивається, якщо не може вбиратися у таку безглуздість. Якби в моді було намисто зі свинячих відбивних, нещасна була б та дитина, яка б не мала можливості носити на шиї свинячі відбивні. Таке рабське пристосування до гурту поширюється і на ігри, і на поведінку, соціальну й будь-яку. Це захисне забарвлення, яке діти застосовують задля безпеки.

У Кейті нічого такого не було. Вона ніколи ні до кого не пристосовувалася ні у вбранні, ні у поводженні. Вона вбиралася у те, що сама хотіла. В результаті більшість дітей наслідувала її.

Коли вона підросла, гурт а чи стадо, якими є будь-яке збіговисько дітей, почали відчувати те, що відчували дорослі: в Кейті проступало щось чужорідне. З часом спілкуватися з нею можна було лише наодинці. Групки хлопців і дівчат уникали її, немов вона таїла в собі якусь невимовну небезпеку.

Кейті була брехуха, але не така, як інші діти. Її брехня — то були не вигадки, коли розповідають про щось уявне, а щоб воно здавалося реальним, то й розповідають про нього, як про реальне. Такі вигадки — просто звичайне відхилення від зовнішньої реальності. Я думаю, що відмінність між брехнею і вигадкою полягає в тому, що вигадка застосовує принади і видимість правди задля інтересу і слухача, і оповідача. У вигадці немає втрат і здобутків. Натомість брехня — це засіб отримати зиск або знайти порятунок. Я припускаю, що згідно з цим визначенням письменник — брехун, якщо, звісно, його твори приносять грошову винагороду.

Брехня Кейті ніколи не була невинною. Вона брехала, щоб уникнути покарання, чи роботи, чи відповідальності, й користувалася цим задля вигоди. Більшість брехунів попадається — або через те, що вони забувають, що саме розказували, або через те, що їхня брехня раптом зустрічається віч-на-віч з невідворотною правдою. Кейті ніколи не забувала своїх побрехеньок, вона розробила надзвичайно дієвий спосіб брехні. Вона так близько підходила до правди, що важко було запідозрити брехню. Вона знала ще два способи: або переплести брехню з правдою, або сказати правду так, ніби це брехня. Коли людину звинувачують у брехні, яка виявляється правдою, створюється можливість довший час безкарно говорити неправду.

Оскільки Кейті була єдина дитина в сім’ї, матері не було з ким її порівнювати. Вона гадала, що всі діти саме такі, як її донька. Й оскільки всі батьки схильні хвилюватися, вона була впевнена, що всі її друзі мають подібні проблеми.

Батько Кейті такої впевненості не мав. Він управляв невеличкою чинбарнею в одному містечку в штаті Массачусетс, і це забезпечувало їм заможне й спокійне існування, якщо він працював дуже багато. Містер Амес зустрічався з іншими дітьми поза власною домівкою і відчував, що Кейті не така, як усі. Він це відчував не стільки розумом, скільки душею. Донька непокоїла його, хоча він не міг би пояснити чому.

Майже всі на світі мають жадання і спонуки, піддаються емоціям, егоїзму і хтивості, які ховаються в них не надто глибоко. І майже всі або стримують ці пристрасті, або потурають їм потайки. Кейті знала не лише про існування таких пристрастей, а й уміла використовувати їх собі на користь. Цілком імовірно, що вона не вірила навіть в існування у людей інших якостей, бо якщо вона передчасно й гостро усвідомила одні тенденції, то стосовно інших залишалася зовсім сліпою.

Ще у зовсім юному віці Кейті збагнула, що сексуальність з усіма їй притаманними пристрастями, стражданнями, ревнощами і заборонами становить один з найпекучіших імпульсів людини. У ті часи вона була ще більш пекуча, ніж нині, тому що про неї не можна було згадувати і говорити. Кожен носив це особисте пекло в собі, а на людях удавав, що його не існує,— а коли чоловік на цьому попадався, він ставав цілковито безпорадним. Кейті збагнула, що шляхом маніпулювання і використання цієї частини життя вона може здобути й утримати владу практично над усіма. Це була водночас і зброя, і загроза. Це було непереборне. А оскільки Кейті не знала, що таке сліпа безпорадність, вірогідно, сама вона не мала цієї пристрасті та зневажала тих, хто її має. І, коли подивитися на це під певним кутом, вона мала рацію.

Яку свободу могли б мати чоловіки і жінки, якби не потрапляли безнастанно у тенета своєї сексуальності, якби вона їх не дурила, не брала у полон, не мучила! Єдиний недолік такої свободи в тому, що без сексуальності людина — не людина. А якесь чудовисько.

У десять років Кейті вже знала чимало про могутність статевого пориву і почала холоднокровно з ним експериментувати. Вона все розраховувала холоднокровно, передбачаючи труднощі й готуючись до них.

Сексуальні ігри дітей відбуваються завжди. Кожен хлопчик, гадаю, якщо він нормальний, вовтузився з дівчатками десь у затінках дерев, чи в сараї, чи під вербою, чи у рівчаку край дороги — або принаймні мріяв про таке. Майже всі батьки стикаються рано чи пізно з цією проблемою, і щастить тій дитині, батьки якої ще не забули власного дитинства. Втім, за часів дитинства Кейті все було складніше. Батьки, не визнаючи власної сексуальності, жахалися, знаходячи її в дітях.

2

Одного весняного ранку, коли трава з запізнілою росою наїжачується під сонцем, коли тепло вже проповзло під землю і виштовхнуло жовті кульбабки, мати Кейті закінчувала розвішувати щойно випрану білизну. Амеси мешкали на околиці містечка, за хатою у них були клуня і каретний сарай, город і загороджений загін для двох коней.

Місіс Амес згадала, що бачила, як Кейті тихим кроком йшла до клуні. Вона гукнула її, не отримала відповіді й подумала, що їй, напевне, здалося. Вона вже збиралася повернутися до будинку, як почула з каретного сараю якесь хихотіння. «Кейті!» — крикнула вона. Ніхто не озвався. Вона стривожилася. Пригадала той сміх. То не був голос Кейті. Кейті не сміялася ніколи.

Не відомо, як і чому батьків охоплює страх. Зрозуміло, дуже часто переляк виникає без жодної причини. А надто у батьків єдиної дитини, яких мучать чорні думки про її можливу втрату.

Місіс Амес завмерла на місці й дослухалася. Вона почула тихі, потайливі голоси й обережно попрямувала до каретного сараю. Подвійні двері були зачинені. Шепіт линув зсередини, але вона не чула голосу Кейті. Вона підійшла швидкими кроками, рвонула двері, і яскраве сонце залило сарай. Кейті лежала на долівці, задерши спідниці. Вона була оголена до талії, а поруч стояли навколішках двійко хлопчиків років чотирнадцятьох. Вони заціпеніли від несподіваного світла. Очі Кейті втратили будь-який вираз від жаху. Місіс Амес знала хлопчиків, знала і їхніх батьків.

Раптом один з хлопчиків підскочив, пронісся повз місіс Амес і зник за рогом будинку. Другий безпорадно відсахнувся від жінки, а потім з криком кинувся до дверей. Місіс Амес вчепилася в нього, але пальці її ковзнули по його куртці, й він утік. Вона чула, як він біжить подвір’ям.

Місіс Амес спробувала заговорити, але голос її перетворився на хрипкий шепіт:

— Підводься!

Кейті вп’ялася в неї невидющим поглядом і не ворухнулася. Місіс Амес побачила, що зап’ястки Кейті зв’язані міцною мотузкою. Вона скрикнула, впала навколішки і почала шпортатися з вузлами. Вона занесла Кейті до хати і вклала у ліжко.

Сімейний лікар, який оглянув Кейті, не виявив ознак насильства.

— Дякуйте Богові, що ви встигли вчасно,— все повторював він місіс Амес.

Кейті довго не могла говорити. Шок, як назвав це лікар. А коли шок минув, Кейті відмовлялася говорити. Коли її розпитували, вона так розширювала очі, аж вони викочувалися, дихання переривалося, тіло ціпеніло, а щоки червоніли від затамованого подиху.

На перемовини з батьками хлопчиків прийшов і доктор Вільямс. Містер Амес повсякчас відмовчувався. Він приніс мотузку, якою були зв’язані зап’ястки Кейті. Очі його були розгублені. Дечого він не зрозумів, але обговорювати того не став.

Місіс Амес була повсякчас в істериці. Вона була там. Вона все бачила. За нею було останнє слово. З її істерики визирав диявол-садист. Вона жадала крові. У її вимогах покарання проступало задоволення. Їхнє місто, їхній край потребують захисту. Вона поставила все на таку основу. Слава Господу, вона з’явилася вчасно. Але, можливо, наступного разу вона не встигне; що відчуватимуть інші матері? А Кейті всього лише десять років.

Покарання тоді були жорстокіші, ніж зараз. Люди щиро вірили, що батіг — знаряддя доброчинності. Спершу по одному, а потім обох разом хлопців відшмагали до живого м’яса.

Їхній злочин був поганий сам по собі, але брехня виявила зло, проти якого навіть батоги були безсилі. Їхній захист від початку був сміховинно безглуздий. Кейті, казали вони, сама все те придумала, і вони їх заплатили по п’ять центів кожний. Вони не зв’язували їй рук. Вони пам’ятали, що вона бавилася з мотузкою.

Місіс Амес сказала це перша, а за нею повторило все місто: «Чи не хочуть вони сказати, що вона сама собі зв’язала руки? Десятирічне дівча?»

Якби хлопчики зізналися у скоєному злочині, вони могли б уникнути бодай частини покарання. Їхні відмовки розлютили не лише їхніх батьків, які лупцювали їх самі, а й усю громаду. За згоди батьків обох хлопчиків помістили до виправної колонії.

— Ця історія її гнітить,— казала місіс Амес сусідам.— Якби вона могла виговоритися, їй би, напевне, полегшало. Та коли я її розпитую — на неї знову все накочується, і вона ціпеніє.

Амеси ніколи не говорили з донькою про той випадок. Тема була закрита. Містер Амес дуже скоро забув про свої прикрі підозри. Йому було б неприємно, якби хлопці опинилися в колонії за те, чого не робили.

Коли Кейті остаточно оговталася після шоку, хлопчики і дівчатка спостерігали за нею зоддалік, а потім підходили ближче, немов зачаровані. Вона ні в кого не закохувалася, як то водиться у дівчаток дванадцяти-тринадцяти років. Хлопчики не хотіли наражатися на скандали з батьками за те, що проводжають її після школи. Але вона чинила могутній вплив як на хлопців, так і на дівчат. І якщо котрийсь із хлопчиків опинявся з нею наодинці, він відчував, що його тягне до неї якась сила, якої він не міг ані зрозуміти, ані побороти.

Кейті була вишукана і тендітна, голос мала тихий. Вона сама ходила на далекі прогулянки, і рідко коли під час цих прогулянок хтось із хлопців не випорскував з підліску, зустрічаючи її — цілком випадково. І хоча чутки поширюються швидко, ніхто не знав, що робила Кейті. Коли щось траплялося, ходили тільки невиразні плітки, а це саме по собі доволі незвично у часи, коли існує багато секретів і жоден з них не можна надовго приховати без того, щоб не пішов поговір.

Кейті виробила собі легку усмішку, просто натяк на усмішку. У неї була манера дивитися вбік і вниз, і це натякало хлопцеві, з яким вона зустрічалася наодинці, що вона готова поділитися з ним якимись таємницями.

У голові її батька ворушилося ще одне питання, але він його гнав подалі й картав себе за те, що взагалі про таке думає. Кейті надзвичайно щастило на знахідки — золотий амулет, гроші, маленький шовковий гаманець, срібний хрестик з червоними камінчиками, схожі на рубіни. Вона знаходила багато речей, та коли батько дав оголошення про хрестик у щотижневому «Кур’єрі», ніхто так і не відізвався.

Містер Амес, батько Кейті, був чоловік закритий. Він рідко ділився своїми думками. Він не наважився б виставити себе на сусідський суд. Хирляве полум’я сумніву він тримав при собі. Краще б він нічого не знав, так безпечніше, мудріше і значно зручніше. Що ж до матері Кейті, то вона так закуталася і скоцюбилася у коконі благенької напівбрехні, перекрученої правди, натяків, які послідовно насаджувала Кейті, що навіть якби й натрапила на істину, то не розпізнала б її.

3

Кейті ставала дедалі чарівнішою. Делікатна, квітуча шкіра, золотаве волосся, широко розставлені, скромні й усе-таки повні обіцянок очі, маленький солодкий ротик привертали і затримували увагу. Вона закінчила вісім класів гуманітарної школи з такими чудовими результатами, що батьки записали її до старших класів невеличкої престижної школи, хоча тоді було незвично для дівчини продовжувати навчання. Але Кейті хотіла стати вчителькою, від чого батько й мати аж мліли, бо тоді це була єдина гідна професія, доступна для дівчини з не надто заможної родини. Батьки пишалися, коли їхні доньки йшли у вчительки.

Кейті пішла у старші класи в чотирнадцять років. Вона завжди була дорогоцінною для своїх батьків, але її вступ у таємничий світ алгебри і латини підняв її на такі висоти, куди батькам входу не було. Вони її втратили. Вони відчували, що вона піднеслася на недосяжний щабель.

Учитель латини був блідий, вразливий молодий чоловік, який провалився в училищі богослов’я, проте мав досить освіти, щоб викладати неминучу граматику, Цезаря і Цицерона. То був тихий юнак, у грудях якого не затухало почуття невдачі. У глибині душі він відчував, що Бог його відринув, і не без причини.

З часом стали помічати, що у Джеймсі Гру спалахнуло якесь полум’я, що якась сила засяяла у нього в очах. Його ніколи не бачили поруч з Кейті й ніякого зв’язку навіть не підозрювали.

Джеймс Гру став мужчиною. Він не ходив, а літав, він сам собі співав пісні. Він писав листи настільки переконливі, що керівництво його богословського училища ладне було поблажливо його поновити.

І раптом те полум’я згасло. Плечі його, такі рівні й квадратні, пригнічено згорбилися. Очі горіли, як у лихоманці, руки трусилися. Його бачили ночами у церкві, навколішках, він ворушив губами у молитвах. Він не приходив на уроки, сповіщав, що нездужає, тим часом було відомо, що він самотньо блукає у горах за містом.

Якось пізно вночі він постукав у двері дому Амесів. Містер Амес невдоволено побурчав, вибираючись із ліжка, запалив свічку, накинув на нічну сорочку пальто і пішов до дверей. Перед ним постав Джеймс Гру — нестямний, майже божевільний, з запаленими очима, він трусився всім тілом.

— Мені необхідно з вами побачитися,— промовив він охриплим голосом.

— Уже по опівночі,— суворо відтяв містер Амес.

— Мені необхідно побачитися з вами наодинці. Вдягніться і виходьте на двір. Нам треба поговорити.

— Юначе, ви або п’яний, або хворий. Ідіть додому і проспіться. Вже по опівночі.

— Я не можу чекати. Мені кончетреба з вами поговорити.

— Приходьте до чинбарні вранці.

Містер Амес грюкнув дверима перед носом тремтячого візитера і трохи постояв, дослухаючись. Почулося волання: «Я не можу чекати. Я не можу чекати»,— а там і нетверді, повільні кроки униз по сходах.

Містер Амес прикрив рукою полум’я свічки, щоб воно не сліпило йому очі, й повернувся до ліжка. Йому здалося, що він побачив, як тихенько причинилися двері спальні Кейті, але, напевне, мерехтіння свічки ввело в оману його очі, бо, здавалося, портьєра також коливається.

— Що там таке? — запитала дружина, коли він знову влігся.

Містер Амес не знав, чому відповів саме так,— ймовірно, щоб не розпочинати дискусію.

— Якийсь п’яниця,— сказав він.— Помилився дверима.

— І куди тільки котиться цей світ,— зітхнула місіс Амес.

Він лежав у темряві, але ще бачив зеленувате коло, яке залишилося у нього в очах від свічки, а крізь цей мерехтливий, хисткий обідок проступали несамовиті, благальні очі Джеймса Гру. Він довго не міг заснути.

Уранці містечком поповзли чутки, десь перекривлені, десь перебільшені, але по опівдні все з’ясувалося. Паламар знайшов Джеймса Гру на підлозі перед олтарем. Уся його маківка була знесена пострілом. Поруч з ним валялася рушниця, а поруч з нею — кілочок, яким він натиснув на гачок. Збоку на підлозі стояв підсвічник з олтаря. Одна з трьох свічок ще горіла. Дві інші й не запалювали. А ще на підлозі лежали дві книжки, псалми і Книга літургії, одна на одній. Як це уявив паламар, Джеймс Гру підставив книжки під приклад, щоб цівка була на рівні скроні. Віддача відкинула рушницю від книжок.

Декілька людей пригадало, що чули постріл рано-вранці, до світанку. Джеймс Гру не залишив листа. Ніхто не міг збагнути, чому він так учинив.

Першим поривом містера Амеса було піти до коронера^[10] і повідомити про опівнічний візит. А потім він подумав: «Яка з цього користь? Якби я щось знав, інша річ. Але я не знаю анічогісінько». Він відчував якийсь холод усередині. Вмовляв себе, що його провини тут немає: «Як я міг зарадити? Я навіть не знаю, чого він хотів». Він почувався винним і нещасним.

За вечерею дружина теревенила про самогубство, а він не міг шматка проковтнути. Кейті мовчала, втім, вона завжди мовчала. Вона брала їжу маленькими шматочками і часто витирала рот серветкою.

Місіс Амес дійшла до подробиць про тіло й рушницю.

— Я повсякчас хочу тебе спитати: отой учорашній п’яниця часом був не молодий Гру?

— Ні,— поспішно відізвався містер Амес.

— Ти впевнений? Ти розгледів його в темряві?

— Я мав свічку,— відтяв чоловік.— Нічого схожого, той був з довгою бородою.

— Чого ти розкричався? — здивувалася вона.— Я просто поцікавилася.

Кейті обтирала рот, і коли вона склала серветку в себе на колінах, на губах її грала усмішка.

Місіс Амес звернулася до доньки.

— Ти його щодня бачила у школі, Кейті. Він останнім часом не здавався сумним? Ти нічого не помічала, що навело б на думку...

Кейті подивилася собі в тарілку, потім підвела очі.

— Я думала, він хворий. Так, у нього був кепський вигляд. Усі в школі тільки про це й говорять. І хтось сказав — не пам’ятаю хто,— що містер Гру потрапив у якусь халепу в Бостоні. Не розчула, в яку саме. Ми всі любили містера Гру.— І вона делікатно промокнула губи серветкою.

Це був типовий прийом Кейті. Наступного дня вже ціле місто знало, що містер Гру потрапив у Бостоні в якусь історію, і нікому й на думку не спало, що все вигадала Кейті. Навіть місіс Амес забула, від кого вона те почула.

4

Невдовзі після свого шістнадцятого дня народження Кейті змінилася. Одного ранку вона не встала з ліжка, щоб іти до школи. Мати увійшла до неї в спальню і побачила, що та лежить, втупившись у стелю.

— Піднімайся, запізнишся. Вже майже дев’ята.

— Я нікуди не піду,— без усякого виразу в голосі озвалася донька.

— Ти захворіла?

— Ні.

— Тоді поквапся.

— Я нікуди не піду.

— Ти, мабуть, захворіла. Ти ж не пропустила ще жодного уроку.

— Я не піду до школи,— спокійно сказала Кейті.— Я більше ніколи не піду до школи.

Мати аж рота роззявила.

— Що ти собі надумала?

— Більше ніколи,— повторила Кейті, дивлячись на стелю.

— Побачимо, що на це скаже батько! Стільки праці, стільки витрат, та ще за два роки до отримання атестату!

Вона підійшла ближче і спитала тихо:

— Ти раптом не заміж зібралася?

— Ні.

— А що це за книжку ти ховаєш?

— Ось, нічого я не ховаю.

— А, «Аліса в Дивокраї». Ти вже доросла, щоб таке читати.

— Я можу стати такою маленькою, що ви мене й побачити не зможете.

— І що це ти верзеш?

— Мене ніхто не зуміє знайти.

Мати розсердилася.

— Облиш свої жарти. Не розумію, про що ти думаєш. І що міс Вигадниця збирається робити?

— Поки що не знаю,— відповіла Кейті.— Гадаю, поїду звідси.

— Ну, лежи, лежи, міс Вигадниця, от повернеться батько, він з тобою поговорить як слід.

Кейті дуже повільно повернула голову і подивилася на матір. Очі були крижані, позбавлені всякого виразу. І раптом місіс Амес злякалася своєї доньки. Вона тихенько вийшла і причинила по собі двері. У кухні вона сіла, охопила руками коліна і втупилася у вікно на напівзруйнований негодами каретний сарай.

Її донька стала для неї чужою. Вона відчула, як і більшість батьків рано чи пізно, що втрачає над Кейті владу, що узда, в якій вона тримала доньку, вислизає з рук. Мати не здогадувалася, що ніколи й не мала ніякої влади над Кейті. Її просто використовували задля вигоди Кейті. За якийсь час вона надягла капелюшок і пішла до чинбарні. Вона хотіла поговорити з чоловіком поза стінами дому.

Вдень Кейті апатично встала з ліжка і довго просиділа перед дзеркалом.

Того вечора містер Амес з величезною неохотою прочитав дочці лекцію. Він говорив про її обов’язок, про природну любов до батьків. Наприкінці своєї промови він усвідомив, що вона його не слухає. Це його розізлило, і від вдався до погроз. Він говорив про владу, дану йому Богом над рідною дитиною, про те, що ця природна влада підтримується державою. Тепер вона його слухала. Вона дивилася йому просто у вічі. Губи її легко всміхалися, а очі, здавалося, не моргали. Зрештою йому довелося відвернутися, і це його розлютило ще більше. Він звелів їй облишити свої дурощі. Він навіть натякнув, що відлупцює її, якщо вона не послухається.

Під кінець він виявив слабкість.

— Я хочу, щоб ти пообіцяла, що вранці підеш до школи і забудеш про ці вибрики.

На її обличчі не читалося нічого. Маленький рот стиснувся.

— Гаразд,— відповіла вона.

Пізніше містер Амес сказав дружині з упевненістю, якої не відчував:

— Бачиш, треба було продемонструвати трохи сили. Ми їй надто потурали. Але вона хороша дівчинка. Просто забула, хто тут головний. Трохи суворості іноді не завадить.

На жаль, він був куди менше переконаний, ніж можна було судити з цих слів.

Уранці вона зникла. Разом зі своїм солом’яним дорожнім кошиком і найкращим вбранням. Ліжко було акуратно застелене. Кімната видавалася безликою — ніщо не вказувало, що тут зростала дівчинка. Ні картинок, ні сувенірів, нічого, що зазвичай супроводжує зростання. Кейті ніколи не гралася з ляльками. У кімнаті не було й сліду від Кейті.

Містер Амес був по-своєму мудрою людиною. Він нап’яв капелюха і поспіхом вирушив на залізничну станцію. Начальник станції був цілком певний. Кейті поїхала першим ранковим потягом. Вона купила квиток до Бостона. Він допоміг містеру Амесу послати телеграму до бостонської поліції. Містер Амес придбав квиток до Бостона й назад і сів на потяг о дев’ятій п’ятдесят. Він добре тримався у критичних ситуаціях.

Тієї ночі місіс Амес сиділа на кухні за замкненими дверима. Вона була дуже бліда і вчепилася у край столу, щоб руки не трусилися. Крізь зачинені двері долинув виразний шум: спершу удари, потім крики.

Містер Амес не дуже знався на лупцюванні, бо ніколи того не робив. Він хльоснув Кейті по ногах своїм батогом, а вона спокійно стояла і не зводила з нього холодних очей, і тоді він вийшов із себе. Перші удари були нерішучими і боязкими, та коли вона не розплакалася, він почав шмагати її по боках і плечах. Батіг бив до крові. У своєму гніві він кілька разів промазав, або підходив надто близько, і батіг обкручувався навколо її тулуба.

Кейті вчилася швидко. Вона його розуміла, знала його, а зрозумівши, почала кричати, корчитися, плакати, молити, й одразу з задоволенням відчула, що удари стали слабкіші.

Містер Амес сам злякався того крику й болю, який спричинив. Він зупинився. Кейті, ридаючи, впала на ліжко. Але якби батько придивився, він не побачив би сліз на її очах, зате помітив би напружену шию і бугорки під скронями, де сходилися вузлами м’язи щелепи.

— Ну що,— сказав він,— не робитимеш так більше?

— Ні, ні! Пробачте мені,— скрикнула Кейті. Вона відвернулася до стінки, щоб батько не помітив крижаного холоду на її обличчі.

— Гляди, щоб пам’ятала, хто ти є. І не забувай, хто я.

У Кейті перехопило голос. Вона видушила з себе сухий схлип.

— Не забуду,— пообіцяла вона.

На кухні місіс Амес ламала руки. Чоловік торкнувся її плеча.

— Мені було важко це зробити,— сказав він.— Але необхідно. Гадаю, воно їй піде на користь. Кейті здалася мені зовсім іншою дівчинкою. Мабуть, ми їй надто потурали. Надто жаліли. Мабуть, ми були не праві.

Він знав, що хоча жінка сама наполягла, щоб він відлупцював доньку, хоча він сам примусив себе її лупцювати, зараз вона його ненавиділа. І його охопив відчай.

5

Безсумнівно, Кейті було потрібно саме це. Як сказав містер Амес, «вона трошки розкрилася». Вона завжди була слухняна, а тепер стала ще й дбайлива. Упродовж наступних тижнів вона допомагала матері на кухні та зголошувалася навіть на те, у чому не було потреби. Вона почала плести для матері великий вовняний плед, а ця праця потребувала довгих місяців. Місіс Амес хвалилася цим перед сусідками: «У неї таке чудове відчуття кольору — червоно-коричневий і жовтий. Вона вже сплела три квадрати».

Для батька у Кейті завжди була напоготові усмішка. Вона вішала його капелюх, коли він повертався додому, ставила його стілець ближче до світла, щоб йому зручніше було читати.

Навіть у школі вона змінилася. Вона завжди добре вчилася, але зараз почала обдумувати плани на майбутнє. Вона говорила з директором про екзамени на атестат учительки: чи не можна їх скласти на рік раніше. Директор переглядав її оцінки і думав, що це цілком можливо, що є надія на успіх. Він завітав до чинбарні містера Амеса обговорити таку перспективу з ним.

— А нам вона нічого про це не казала,— гордо повідомив містер Амес.

— Можливо, мені не слід було вам розповідати. Сподіваюсь, я не зіпсував сюрпризу.

Містер і місіс Амес відчували, ніби вони випадково натрапили на якісь чари, що вирішили всі їхні проблеми. Вони приписали те несвідомій мудрості, яка перепадає лише на долю батьків.

— Ніколи в житті не бачив, щоб людина аж так змінилася,— повторював містер Амес.

— Але ж вона завжди була доброю дитиною,— примовляла його дружина.— А ти помічаєш, якою вона стає гарненькою? Справжня красуня. І щічки такі рум’яні.

— Думаю, недовго вона пробуде вчителькою з такою зовнішністю,— підтакував містер Амес.

І дійсно, Кейті дедалі гарнішала. Дитяча усмішка не сходила з її вуст, коли вона розводилася про свою підготовку до іспитів. У неї було багато вільного часу. Вона вичистила підвал, заткала папером усі щілини у фундаменті, щоб запобігти протягам. Коли кухонні двері рипіли, вона змащувала оливою петлі, як і замок, коли він відмикався туго, а оскільки олива ще залишалася, вона змастила й петлі на вхідних дверях. Вона взяла собі за обов’язок слідкувати, щоб гасові лампи були повні, а димоходи вичищені. Вона придумала спосіб занурювати димові труби у каністру з гасом, яку тримала у підвалі.

— Це треба бачити, щоб повірити,— говорив батько. А вона не обмежувалася хатою. Вона готова була терпіти запахи чинбарні, щоб тільки провідати батька. Їй щойно виповнилося шістнадцять, і, зрозуміло, батько вважав її дитиною. Його вражали її розпитування про справу.

— Та вона розумніша за більшість відомих мені чоловіків,— дивувався він.— Колись вона візьме мою справу в свої руки.

Її цікавив не лише процес дублення, а й ведення документації. Батько пояснював їй про кредити, виплати, накладні, заробітну платню. Він показав їй, як відмикати сейф, і зрадів, побачивши, що вона з одного разу запам’ятала комбінацію цифр.

— Ось як я це розумію,— говорив містер Амес дружині.— У кожному з нас сидить частинка чорта. Не хотів би я мати дитину, у якої на карку немає кмітливої голови. Я так розумію, що це просто свого роду енергія. Якщо її стримувати і контролювати, що ж, вона піде у вірному напрямку.

Кейті полагодила увесь свій одяг, упорядкувала всі свої речі.

Якось у травні вона повернулася зі школи й одразу засіла за плетіння. Мати була одягнена для виходу.

— Мені треба до Олтарної гільдії,— пояснила вона.— Треба обговорити розпродаж тістечок наступного тижня. Я там голова. А батько питав, чи не сходила б ти до банку забрати гроші на зарплатню і принести до чинбарні. Я йому розказала про розпродаж тістечок і що я не можу цього зробити.

— Залюбки,— погодилася Кейті.

— У банку вже приготували для тебе торбинку з грішми,— і місіс Амес поспішно вийшла.

Кейті працювала швидко, але не квапливо. Вона вдягла старий фартух, щоб не забруднити одяг. У підвалі розшукала банку з-під повидла з кришкою і віднесла її до каретного сараю, де зберігалися інструменти. Біля курятника вона упіймала маленьке курча, поклала на колоду, відрубала йому голову і скручувала шию над банкою, доки не націдила по вінця крові. Потім віднесла ще тремтяче тільце на купу гною і засунула його якомога глибше. Повернувшись до кухні, вона зняла фартух, кинула його в пічку і ворушила вугілля, аж доки полум’я не перекинулося на тканину. Далі вона помила руки, огледіла уважно черевички й панчохи і стерла темну пляму з носака правого черевичка. Поглянула на себе у дзеркало. Щоки розпашілися, очі блищали, а на губах грала її легка дитяча усмішка. Виходячи з дому, вона сховала банку з кров’ю під найнижчим сідалом у курнику. І десяти хвилин не минуло, як пішла мати.

Кейті обійшла легким кроком, майже танцюючи, навколо дому і вийшла на вулицю. Дерева випустили зелене листячко, на газонах уже жовтіли ранні кульбабки. Кейті весело йшла до центру міста, де містився банк. Вона була така свіжа і гарна, що люди задивлялися їй услід.

6

Пожежа спалахнула близько третьої години ночі. Вона розгоралася, ревіла, тріщала і знищила все ще до того, як її помітили. Коли підоспіли добровільні помічники з водою і шлангами, їм тільки й залишилося, що полити дахи сусідніх будинків, щоб не загорілися і вони.

Будинок Амесів вибухнув, як ракета. Добровольці та звичайна публіка, яку приваблюють пожежі, вдивлялися в освітлені вогнем обличчя в пошуках містера і місіс Амес і їхньої доньки. Всі одразу зрозуміли, що їх там нема. Люди роздивлялися широке ліжко, яке дотлівало, уявляючи в ньому себе і своїх дітей, і серця їхні калатали, й у горлі перехоплювало. Добровольці почали поливати залишки, немов ще могли б урятувати якусь частину сім’ї. Містом пішли злякані розмови, що родина Амесів повністю згоріла.

На світанку всі мешканці міста скупчилися перед задимленою чорною кучугурою. Ті, хто стояв попереду, мусили затуляти обличчя від жару. Добровольці й далі качали воду, щоб трохи остудити обгорілий безлад. Опівдні коронер уже міг накрити залишки мокрими ковдрами і почати штиркати залізною ломакою у змоклі згарки. Від містера і місіс Амес залишилося достатньо, щоб визначити — було лише два тіла. Ближні сусіди показали приблизне місце, це містилася спальня Кейті, але скільки не ворушили там граблями коронер з помічниками, вони не знайшли ані кістки, ані зуба.

Старший групи добровольців між тим знайшов дверні ручки і замок кухонних дверей. Він дивився на почорнілий метал, не розуміючи, що саме його так непокоїть. Позичив граблі у коронера і заходився енергійно розгрібати. Підібрався до місця, де були вхідні двері, і гріб, допоки не натрапив на той замок, увесь покривлений і наполовину розплавлений. Тепер біля нього скупчилася вся команда, яка допитувалася:

— Що ти шукаєш, Джордже? — а потім: — Що ти знайшов, Джордже?

Врешті-решт до нього підійшов і коронер:

— Що тебе турбує, Джордже?

— У замках немає ключів,— занепокоєно відповів старший групи.

— Може, вони випали?

— Як?

— Може, вони розплавилися?

— Але ж замки не розплавилися.

— Може, їх вийняв Білл Амес.

— Зсередини? — він простягнув свої знахідки. Обидва болта стирчали.

Оскільки дім хазяїна згорів, а сам хазяїн, вочевидь, згорів разом з домом, працівники чинбарні на знак поваги на роботу не вийшли. Вони тинялися біля згарища, пропонували допомогу, почувалися офіційними особами й усім заважали.

Лише по обіді Джоель Робінсон, майстер, прийшов до чинбарні. Він побачив відчинений сейф і розкидані на підлозі документи. Розбите вікно вказувало, як саме потрапив сюди злодій.

Це змінило характер усієї справи. Отже, то не був нещасний випадок. Місце збудження і суму заступив страх, а за ним підкрався гнів, брат страху. Натовп почав розходитися.

Людям не довелося йти дуже далеко. У каретному сараї знайшли те, що називається «ознаки боротьби» — у цьому випадку, зламану коробку, розбитий ущент каретний ліхтар, сліди подряпин на пилюці та солому на долівці. Можливо, люди й не визнали б оте все ознаками боротьби, якби не кров на підлозі.

Справу узяв до своїх рук констебль. То вже була його парафія. Він виштовхав усіх сторонніх з каретного сараю.

— Хочете затоптати всі сліди? — прикрикнув він.— Ану хутко мені всі за двері.

Він обшукав приміщення, дещо знайшов, а в кутку ще дещо. Підійшов до дверей, тримаючи у простягнутій руці свої знахідки — заплямовану кров’ю синю стрічку для кіс і хрестик з червоними камінцями.

— Хтось упізнає їх? — спитав він.

У невеличкому містечку, де всі знають одне одного, майже неможливо уявити, що хтось зі знайомих міг би когось убити. З цієї причини, якщо докази не надто переконливо вказують на когось конкретного, то має бути якийсь моторошний чужак, якийсь волоцюга з інших країв, де такі події трапляються. Тоді починаються обшуки у притулках бродяг, притягуються до відповіді безпритульні, ретельно вивчаються записи про приїжджих у готелях. Будь-який незнайомець автоматично потрапляє під підозру. Був, як пам’ятаєте, травень, волоцюги тільки-но вийшли на дороги, бо у теплі місяці можна було кинути свою підстилку поблизу будь-якого потічка. З’явилися і цигани — цілий табір, менше ніж за п’ять миль від містечка. Ох і дісталося ж тим бідолашним циганам!

Земля на милі кругом була прочесана в пошуках свіжих розкопок, обстежені всі ставки, де могло б знайтися тіло Кейті. «Вона була така красуня»,— повторювали всі, а це означало, що самі вони розуміли, з якої причини могли викрасти Кейті.

Нарешті на допит привели якогось кудлатого вар’ята — не вар’ята, який верз нісенітниці. Він був чудовий кандидат на повішення, бо не тільки не мав алібі, а взагалі не пам’ятав, що і коли робив у своєму житті. Його слабкий розум відчував, що оті допитувачі чогось від нього хочуть, а оскільки він був створіння приязне, то силився їм догодити. Коли йому ставили питання-пастку, він радісно ковтав наживку і страшенно втішався, що констебль видається щасливим. Він мужньо намагався догодити цим вищим істотам. У ньому було щось надзвичайно миле. Єдина проблема полягала в тому, що він зізнавався в усьому, про що б не йшлося. А ще йому треба було повсякчас нагадувати, у чому його звинувачують. Він був по-справжньому задоволений, коли суворі й настрахані присяжні визнали його винним. Він відчув, що нарешті чогось досяг у житті.

Завжди були і є люди, які стають суддями, і їхня любов до закону і бажання вершити правосуддя мають щось спільне з любов’ю до жінки. Саме такий чоловік вів судове засідання у цій справі — чоловік настільки бездоганний, що він самим своїм життям звів нанівець чимало зла. Без підказок, до яких звик підсудний, його зізнання мало безглуздий вигляд. Суддя допитав його і з’ясував, що той просто не пам’ятає, що робив, кого вбив і навіщо. Суддя тяжко зітхнув, жестом вислав його з зали засідань і посварився пальцем на констебля.

— Послухай, Майку,— сказав він.— Ніколи так не роби. Якби оцей бідолаха був хоч трохи розумніший, ти міг би довести його до повішення.

— Але ж він зізнався,— констебль почувався скривдженим, бо був він людина сумлінна.

— Він би зізнався і в тому, що піднявся золотими сходами і перерізав горло Святому Петру кулею для боулінга,— вів далі суддя.— Обережніше, Майку. Правосуддя призначене рятувати, а не руйнувати.

У таких локальних трагедіях час працює, як вологий пензель на акварелі. Гострі краї згладжуються, пекучий біль притуплюється, кольори змішуються, а з численних окремих ліній виникає міцний сірий фон. Упродовж одного місяця не було аж так потрібно когось вішати, а упродовж двох місяців майже всі довідалися, що не існує незаперечних доказів проти будь-кого. Якби не вбивство Кейті, пожежа і пограбування могли б стати простим збігом обставин. А тоді людям спало на думку, що без тіла Кейті нічого довести неможливо, навіть якщо і вважати, що вона загинула.

Кейті лишила по собі шлейф солодких пахощів.

Розділ 9

1

Містер Едвардс вів свою сутенерську справу чітко і без зайвих емоцій. Він утримував дружину і двійко добре вихованих дітей у гарному будинку в чудовому районі Бостона. Його діти, обидва хлопчики, ще у ранньому дитинстві були записані до Гротона^[11].

Місіс Едвардс тримала будинок в ідеальному порядку й управляла прислугою. Зрозуміло, містеру Едвардсу нерідко доводилося виїжджати у справах, але йому вдавалося вести навдивовижу домашній спосіб життя, і він збував з родиною значно більше вечорів, ніж можна уявити. Він вів свою справу з умінням і акуратністю бухгалтера. Це був кремезний, могутній чоловік, який трохи набрав ваги під п’ятдесят років, проте залишався у напрочуд хорошій формі для тих часів, коли люди гладшали бодай щоб продемонструвати, що в них все йде успішно.

Містер Едвардс сам придумав свій бізнес — кругову мережу в маленьких містечках, недовге перебування кожної з дівчат, дисципліну, відсотки. Він знав, чого хоче, і практично не припускався помилок. Він ніколи не посилав своїх дівчат до великих міст. Умів упоратися з голодними констеблями у селах, але мав повагу до метикованих і ненажерливих поліцейських у великих містах. Ідеальним для нього було маленьке містечко з готелем під заставою, без жодних розваг, у якому конкурентами для нього були лише шлюбні дружини й випадкова неповнолітня повія. У цей час він мав десять груп. До своєї смерті у віці шістдесяти сімох років — він вдавився курячою кісткою — він мав групи з чотирьох дівчат у кожному з тридцяти трьох містечок Нової Англії. Він був не просто заможний — він був багатий; навіть сама його смерть стала символом успіху і процвітання.

У наші дні бордель як інституція до певної міри вимирає. Вчені висувають різноманітні причини. Одні твердять, що смертельного удару борделям завдав занепад моральності серед дівчат. Інші, більш ідеалістичні, вважають, що до знищення борделів призвів поліцейський нагляд небувалого розмаху. В останні дні дев’ятнадцятого століття і на початку двадцятого бордель був прийнятним закладом, який, щоправда, відкрито не обговорювався. Казали, що їхнє існування захищає порядних жінок. Нежонатий чоловік міг піти до одного з цих закладів, вивільнити там свою сексуальну енергію, яка його бентежила, і водночас зберегти загальноприйняте ставлення до цноти й чарівності жінок. У цьому була якась таємниця, проте у нашому суспільному мисленні можна знайти чимало загадкового.

Борделі варіювалися від палаців, набитих золотом й оксамитом, до найогидніших халуп, у яких так смерділо, що не витримала б і свиня. Час до часу виникали історії про те, як найманці цієї галузі викрадали й поневолювали молодих дівчат, і, ймовірно, багато з тих історій було правдою. Але більшість шльондр вливалася у цю професію через ледарство й дурість. У борделях вони ні за що не відповідали. Їх годували, одягали й доглядали, поки вони не старішали, а там їх викидали на вулицю. Такий кінець нікого не лякав. Поки ти молодий, у старість не віриш.

Подеколи до цієї професії долучалася розумна, спритна дівчина, але вона зазвичай влаштовувалася значно краще. Вона відкривала власне кубло, або з успіхом займалася шантажем, або одружувалася з багатим чоловіком. Існувало навіть спеціальне наймення для цих розумниць. Вони називалися пишним іменем куртизанка.

Містер Едвардс не мав проблем ані з добором дівчат, ані з управлінням ними. Якщо дівчина була недостатньо дурна, він її проганяв. Не потребував він і дуже гарненьких. Котрийсь із місцевих юнаків міг би закохатися у вродливу шльондру, і довелося б чорт знає скільки платити. Коли якась із дівчат вагітніла, вона мала вибір: або піти світ за очі, або зробити аборт у такий варварський спосіб, що мало хто виживав. Попри це, дівчата зазвичай обирали аборт.

Справи в містера Едвардса не завжди йшли гладко. І він мав свої труднощі. У часи, про які я розповідаю, його переслідували численні невдачі. Під час залізничної аварії загинули дві групи його дівчат, по чотири в кожній. Ще одна група вдарилася у релігію, коли пастор в одному містечку розпалився сам і розпалив своїми проповідями містян. Парафіяни, число яких зростало, мали покинути церкву і вийти в поля. І тоді, як це нерідко трапляється, пастор витяг свою потаємну козирну карту. Він проголосив дату кінця світу, й увесь округ поринув у каяття. Містер Едвардс приїхав у те містечко, витяг з валізи важкий арапник і безжально відлупцював дівчат; але замість отямитися, дівчата молили його шмагати їх і далі, щоб викорінити їхні уявні гріхи. Він здався з відразою, забрав у них одяг і повернувся до Бостона. Дівчата отримали свою частину слави, коли з’явилися голі на місце зібрання сповідатися і давати свідчення. Ось так містеру Едвардсу довелося опитувати і набирати собі дівчат десятками, замість знаходити їх по одній час до часу в різних місцях. Йому треба було створити три нові групи з нуля.

Не знаю, від кого прочула Кейті Амес про містера Едвардса. Може, від якогось візника. Якщо дівчина справді хоче дізнатися, вона почує і натяк. Ранок, коли вона прийшла до контори містера Едвардса, був для нього не найкращий. У нього болів шлунок — як він думав, від юшки з палтуса, якою його нагодувала дружина напередодні увечері. Він цілу ніч не спав. Палтус викликав і пронос, і блювоту, і містер Едвардс був ще дуже змучений і напружений.

З цієї причини він не одразу втямив, чого хоче дівчина, яка назвалася Кетрін Амесбері. Голос вона мала низький, горловий, фігурку тендітну, майже витончену, і шкіра у неї була чудова. Одним словом, вона зовсім не була з тих дівчат, яких потребував містер Едвардс. Якби він не нездужав, він би відмовив їй одразу. Але оскільки він не надто уважно її роздивлявся під час рутинного опитування, головним чином стосовно родичів, які могли б зчинити галас, щось у тілі містера Едвардса відреагувало на неї. Містер Едвардс не належав до породи сластолюбців, крім того, він ніколи не мішав свої професійні справи з приватними задоволеннями. Така реакція його спантеличила. Він придивився до дівчини: повіки її опустилися, ніжно й загадково, а стрункі округлі стена ледь помітно погойдувалися. На маленькому ротику грала усмішка кицьки. Містер Едвардс перехилився через стіл, важко дихаючи. Він усвідомив, що хоче її для самого себе.

— Не розумію, чому така дівчина, як ти...— заговорив він, впадаючи у найдавніше на світі хибне переконання: дівчина, в яку закохані ви самі, може бути лише вірною і чесною.

— У мене батько помер,— скромно відповіла Кетрін.— Але до того він повністю розорився. Ми й не знали, що він позичав гроші від заставу ферми. А я не можу допустити, щоб банк відібрав її у матері. Вона не переживе такого удару,— очі Кетрін затуманилися сльозами.— Я подумала, може, зароблю достатньо, щоб сплатити проценти.

Якщо містер Едвардс і мав шанс, то саме зараз. Справді, у нього в голові пролунав тихий дзвоник застороги, але був він аж надто тихий. Близько вісімдесятьох відсотків дівчат зверталися до нього, бо потребували грошей платити заставу. А містер Едвардс узяв собі за незмінне правило не вірити нічому, що говорять його дівчата, за винятком того, що вони їли на сніданок, та навіть і тут вони могли збрехати. І раптом таке — він, здоровий, товстий, дорослий сутенер лежить животом на своєму робочому столі, і щоки у нього побагровіли від припливу крові, і холодок збудження лоскоче йому ноги та стегна.

Містер Едвардс почув, як говорить:

— Що ж, голубонько, давай усе обговоримо. Може, ми й знайдемо спосіб, як роздобути тобі гроші на сплату відсотків.

І це дівчині, яка просто наймалася до нього в шльондри,— чи це йому просто здалося?

2

Місіс Едвардс була послідовна, хоча й не глибоко релігійна. Вона витрачала чимало часу на зовнішню сторону своєї конфесії, а це не залишало їй часу на глибинні питання віри і її впливу. Для неї містер Едвардс займався імпортом, і якби вона знала — а вона, скоріш за все, знала,— чим він займається насправді, вона б не повірила. А тут ще одна загадка. Її чоловік завжди ставився до неї з прохолодною увагою, він нечасто вимагав від неї виконання шлюбних обов’язків. Якщо він ніколи не був надто ніжним, то ніколи не був і жорстоким. Її драми й емоції розгорталися навколо синів, церковної ради, харчів. Вона була задоволена своїм життям і вдячна долі. Коли у чоловіка почав псуватися характер, коли він став дратівливим і стурбованим: то сидів, втупившись в одну точку, то вискакував з дому в нападі нервової люті,— вона спершу приписала це шлунковому розладу, а потім негараздам у бізнесі. Коли вона випадково заскочила його у ванній кімнаті й побачила, як він сидить на унітазі й тихо плаче, вона зрозуміла, що чоловік її хворий. Він спробував поспішно сховати свої почервонілі очі від її допитливого погляду. Але ні трав’яні відвари, ні проносне не вилікували його. Вона була безпорадна.

Якби містер Едвардс колись раніше почув про когось, подібного до нього зараз, він би розреготався. Бо містер Едвардс, найжорстокіший з усіх сутенерів, безнадійно і жалюгідно закохався у Кетрін Амесбері. Він зняв для неї чарівний цегляний будиночок, а згодом і подарував його їй. Він купував їй усі мислимі розкоші, не знав, чим ще прикрасити її дім, у якому завжди було надто тепло, так добре він його опалював. Килими на підлозі були зам’які, на стінах щільно висіли картини у важких рамах.

Містер Едвардс досі ніколи так не страждав. Через свій бізнес він так добре розумівся на жінках, що не вірив жодній з них ні на мить. А оскільки він глибоко полюбив Кетрін, а кохання вимагає довіри, емоції розривали його на тремтливе клоччя. Він мусив їй довіряти і водночас не міг їй довіряти. Він намагався купити її вірність подарунками і грошима. Коли він був не з нею, його терзала думка, що інші чоловіки прокрадаються до її будинку. Він розлюбив виїжджати з Бостона перевіряти, як ведеться його групам, тому що тоді залишав Кетрін саму. Певною мірою він почав занедбувати свій бізнес. То був його перший досвід подібного кохання, і воно його мало не вбило.

Єдине, чого містер Едвардс не знав, та й не міг знати, бо Кетрін би того не допустила: вона була йому вірна в тому сенсі, що не приймала сама і не відвідувала інших чоловіків. Для Кетрін містер Едвардс був просто холодним діловим проектом, як і його групи дівчат для нього. Як він мав свої прийоми, так само мала їх і вона. Щойно вона його отримала, а це трапилося дуже швидко, то постійно видавалася трохи невдоволеною. Вона викликала у нього враження непосидючості, немов щомиті могла знятися з місця і зникнути. Коли вона знала, що він збирається її відвідати, вона узяла собі за правило йти з дому і повертатися радісною і сяючою, немов після якоїсь неймовірної пригоди. Вона безнастанно скаржилася, як їй важко уникати хтивих поглядів і дотиків чоловіків на вулиці, які так до неї липнуть. Декілька разів вона вбігала у дім перелякана, бо ледь втекла від хлопця, який за нею погнався. Коли вона приходила надвечір, а він на неї чекав, вона пояснювала: «В чому річ? Я ходила по крамницях. Мені ж треба робити покупки, хіба не знаєш». І звучало це в її вустах брехливо.

У їхніх сексуальних стосунках вона переконала його, що результат її не надто вдовольняє і що якби він був кращим як чоловік, то викликав би у неї цілу повінь небувалих емоцій. Її метод полягав у тому, щоб постійно виводити його з рівноваги. Вона залюбки спостерігала, як у нього здають нерви, тремтять руки, як він худне, як скляніють від шалу очі. А коли вона безпомилково відчувала наближення нестямної, руйнівної люті, то сідала йому на коліна, втішала його і змушувала на хвильку повірити у свою невинність. Вона уміла його переконувати.

Кетрін прагнула грошей і узялася до цього дуже швидко і спритно. Коли вона успішно перетворила містера Едвардса на лемішку, а Кетрін точно знала, що цей час настав, вона почала його обкрадати. Нишпорила по його кишенях і забирала всі великі купюри, які знаходила. Він усе одно не насмілиться її звинуватити, боячись, що вона його покине. Коштовності, які він їй дарував, зникли, і хоч вона твердила, що загубила їх, він знав, що вони продані. Вона робила приписки до рахунків за харчі, завищувала ціни на вбрання. Він не мав сили це припинити. Вона не могла продати будинок, але заставила його, щоб отримати ще більше грошей.

Одного вечора його ключ не підійшов до замка вхідних дверей. Вона не квапилася відчиняти, хай як він гамселив. Так, вона змінила замки, бо загубила свій ключ. Їй страшно, адже вона мешкає тут сама. Хто завгодно може вдертися. Вона замовить для нього новий ключ — але цього так і не сталося. Йому завжди доводилося дзвонити, і часто вона відчиняла не одразу, а подеколи не відчиняла зовсім. Він не мав способу дізнатися, вдома вона чи ні. Містер Едвардс влаштував за нею стеження — і вона не знала, як часто це відбувалося.

Містер Едвардс був загалом людина проста, але навіть прості люди мають свої темні та складні відхилення. Кетрін була жінка розумна, але навіть розумні жінки іноді щось проґавлять у дивовижних лабіринтах чоловіків.

Вона зробила лише один серйозний промах, хоч і намагалася уникнути його. Як годиться, містер Едвардс тримав у їхньому милому гніздечку запаси шампанського. Кетрін від початку відмовилася його торкатися.

— Мене від нього нудить,— пояснила вона.— Я спробувала, але пити його не можу.

— Дурниці,— сказав він.— Усього один келишок. Він тобі не зашкодить.

— Ні, дякую. Ні. Мені не можна його пити.

Містер Едвардс сприйняв цю відмову як витончену дамську рису. Він більше не наполягав, поки одного вечора йому не спало на думку, що він зовсім нічого про неї не знає. А вино може розв’язати їй язик. Що більше він про це думав, то кращою видавалася йому його задумка.

— Не дуже по-товариськи відмовлятися перехилити зі мною келишок.

— Кажу тобі, воно мені не йде.

— Дурниці.

— Кажу тобі, я не хочу.

— Не коверзуй,— наполягав він.— Хочеш, щоб я розсердився?

— Ні.

— Тоді випий.

— Не хочу.

— Пий,— він простягнув їй келих, але вона відсахнулася.

— Ти не розумієш. Воно мені шкодить.

— Пий.

Вона узяла келих, випила вино і стояла нерухомо, ніби дослуховуючись. Щоки її запалали. Вона налила собі ще келих, потім ще. Очі в неї стали жорсткі й крижані. Містер Едвардс відчув, що боїться її. З нею щось коїлося, і ні вона, ні він не могли тому запобігти.

— Я не хотіла пити. Не забудь,— спокійно промовила вона.

— Мабуть, тобі вже досить.

Вона засміялася і налила собі ще келих.

— Це вже зараз не має значення,— повідомила вона.— Більше чи менше — ніякої різниці.

— Іноді непогано перехилити келишок,— занепокоєно зауважив він.

Вона заговорила з ним ніжним голосом.

— Ти, жирний слимаче, що ти про мене знаєш? Гадаєш, я не здатна прочитати кожну твою ідіотську думку? Хочеш, я тобі розкажу? Ти дивуєшся, де така мила дівчинка, як я, навчилася всім тим штучкам. Я тобі скажу. Я навчилася їм по кублах — чуєш? По кублах. Я чотири роки працювала у таких місцях, про які ти навіть не чував. Моряки показали мені деякі прийомчики з Порт-Саїда. Я знаю кожний нерв у твоєму тілі та знаю, як його використовувати.

— Кетрін,— благав він.— Ти не тямиш, що кажеш.

— Я зрозуміла. Ти сподівався, що я заговорю. От я й заговорила.

Вона почала на нього насуватися, і містер Едвардс ледь утримався від бажання сховатися. Він боявся її, але сидів непорушно. Стоячи просто перед ним, вона допила шампанське зі свого келиха, акуратно стукнула ним по краю столу і встромила гострий уламок йому в щоку.

От тоді він уже вискочив з дому, а услід йому летів її регіт.

3

Кохання для такого чоловіка, як містер Едвардс, почуття хворобливо-руйнівне. Воно нищить його здоровий глузд, стирає знання, висмоктує сили. Він говорив собі, що у неї була істерика, і намагався цьому вірити, а Кетрін допомагала, як могла. Її вибух налякав її саму, і деякий час вона силкувалася відновити отой колишній світлий образ.

Чоловік, закоханий так пекуче, здатен на самотортури, у які важко повірити. Містер Едвардс хотів від усього серця вірити в її доброчесність, але його примушували не вірити — передусім власні ядучі підозри, а там і її спалах злості. Майже інтуїтивно він почав відкривати правду, водночас не бажаючи її приймати. Він знав, наприклад, що Кетрін не покладе його гроші до банку. Один з його агентів, за допомогою складної системи дзеркал, викрив схованку в підвалі, де вона ховала гроші.

Одного дня з детективного агентства, до якого він звернувся, прийшов пакет. Там була вирізка зі щотижневої газети одного невеличкого містечка з повідомленням про пожежу. Містер Едвардс уважно її прочитав. Його груди й живіт ніби заповнилися розплавленим металом, а в очах закрутилися червоні кола. Справжній страх змішався з коханням, а з такої суміші в осад випадає жорстокість. Він ледь дочвалав до дивана в своєму кабінеті, у голові в нього паморочилося, він упав долілиць на диван, і холодна чорна шкіра оббивки трохи остудила його палючий лоб. Якийсь час він пролежав, звісивши голову, ледь дихаючи. Поступово у голові прояснилося. В роті відчувався солоний присмак, напружені від гніву плечі боліли. Але містер Едвардс був спокійний, і його намір прорізав мозок, як гострий промінь прожектора — темну кімнату.

Він неквапом перевірив свою валізу, як це зазвичай робив, збираючись відвідувати свої групи: чисті сорочки й білизна, халат і пантофлі, а ще важкий арапник, скручений у кутку валізи.

Важко ступаючи, він пройшов крізь маленький садок перед цегляним будиночком і подзвонив у двері.

Кетрін відчинила одразу. Вона була в жакеті й капелюшку.

— Ой! — скрикнула вона.— Як шкода! Мені саме треба ненадовго піти.

Містер Едвардс поставив валізу.

— Ні,— промовив він.

Вона уважно на нього подивилася. Щось змінилося. Він незграбно просунувся повз неї і почав спускатися сходами до підвалу.

— Куди це ти? — мало не заверещала вона.

Він не відповів. За хвилину він постав перед нею з невеличкою дубовою скринькою в руках. Відкрив свою валізу і поклав туди скриньку.

— Це моє,— тихо сказала вона.

— Знаю.

— Що ти собі надумав?

— Гадаю, ми виберемося у невеличку подорож.

— Куди? Я не можу їхати.

— До одного містечка у штаті Коннектикут. Маю там справу. Якось ти сказала мені, що хочеш працювати. От і працюватимеш.

— Я вже не хочу. Ти не можеш мене примусити. Та я зараз поліцію викличу!

Він так жахливо посміхнувся, що вона позадкувала. У скронях її запульсувала кров.

— Може, ти схочеш відвідати своє рідне місто,— сказав він.— Там кілька років тому була сильна пожежа. Ти пам’ятаєш ту пожежу?

Її очі промацували його, вдивлялися в його обличчя в пошуках вразливого місця, але погляд його залишався упевненим і жорстким.

— Чого ти від мене хочеш? — спокійно спитала вона.

— Щоб ти поїхала зі мною у невеличку подорож. Ти ж казала, що хочеш працювати.

Вона могла зробити лише одне — поїхати з ним і дочекатися своєї нагоди. Не зможе він стежити за нею повсякчас. Зараз йому суперечити небезпечно — краще змиритися і вичекати. Це завжди спрацьовує. Завжди спрацьовувало. Але його слова по-справжньому налякали Кетрін.

У маленькому містечку вони зійшли з потяга у сутінках, пройшли його єдиною темною вулицею і опинилися за містом. Кетрін була насторожі. Вона не знала його плану. У торбинці в неї лежав нагострений ніж.

Містер Едвардс думав, що знає, чого хоче. Він хотів її добряче відлупцювати і помістити в одну з кімнат у таверні нагорі, потім знову відлупцювати і перевезти до іншого містечка, і так далі, поки від неї вже не буде ніякої користі. Він її викине. Місцевий констебль припильнує, щоб вона не втекла. Ніж його не тривожив. Він про нього знав.

Перше, що він зробив, коли вони зупинилися у потаємному місці між кам’яною стіною і рядом кедрів, це вихопив у неї з рук торбинку і закинув за стіну. Ось і все щодо ножа. А от щодо себе він нічого не знав, бо ніколи раніше в житті не закохувався у жінку. Він думав, що просто хоче покарати її. Але двох ударів арапником виявилося мало. Він кинув батіг на землю і почав гамселити її кулаками. Він не дихав, а пронизливо вив.

Кетрін силувалася не впасти у паніку. Намагалася ухилятися від кулаків, які її молотили, або принаймні якось зменшити шкоду від них, та врешті-решт її заполонив страх, і вона спробувала утекти. Він наскочив на неї, збив з ніг, і вже кулаків було замало. Його нестямна рука ухопила з землі каменюку, і холодне самовладання луснуло під тиском червоної бурхливої хвилі.

Потім він подивився на її розбите обличчя. Помацав, чи б’ється її серце, але нічого не почув через шалене калатання свого власного. Дві завершені й окремі думки промайнули у нього в голові. Перша радила: «Треба її поховати,треба викопати яму і вкинути її туди». Друга ридала, як дитина: «Я не можу цього перенести. Я не здатний торкнутися її». Потім хвороблива відраза, яка приходить на місце люті, охопила його. Він поспішно утік, залишивши свою валізу, залишивши свій арапник, залишивши свою дубову скриньку з грошима. Він блукав у темряві, не знаючи, як позбутися тієї відрази бодай на час.

Його ніколи ні про ще так і не спитали. Відхворівши,— а дружина віддано опікувалася ним під час хвороби,— він повернувся у свій бізнес, і вже ані разу божевілля кохання його не торкнулося. Чоловік, не здатний вчитися з досвіду, просто дурень, повторював він. Пізніше він завжди відчував до самого себе якусь трепетну повагу. Він і не підозрював, що має в собі нахил до вбивства.

Те, що він не убив Кетрін, було просто випадком. Кожний його удар був націлений на вбивство. Вона довго провалялася непритомна, а ще довше — напівпритомна. Вона усвідомлювала, що в неї зламана рука і що їй треба знайти допомогу, якщо вона хоче вижити. Бажання вижити змусило її повзти темною дорогою у пошуках допомоги. Вона пройшла у якісь ворота і майже дісталася ґанку, коли знепритомніла. У курнику співали півні, а на сході займався сірий світанок.

Розділ 10

1

Коли двоє чоловіків мешкають разом, вони зазвичай підтримують якусь убогу охайність, але між ними зароджується роздратування один одним. Двоє чоловіків сам-на-сам постійно перебувають на межі бійки і знають про це. Адам Траск не довго пробув удома, коли почала виникати напруга. Брати забагато бачили один одного і замало — інших людей.

Кілька місяців вони витратили на отримання Кирових грошей законним порядком і на розміщення їх під проценти. Вони разом з’їздили до Вашингтона на батькову могилу з красивою плитою і залізною зіркою на ній: в отвір на верхньому зубці зірки можна було вставляти маленький прапорець у День пам’яті загиблих у війнах^[12]. Брати довго стояли перед могилою, потім пішли, не сказавши й слова про Кира.

Якщо Кир і був шахраєм, він себе нічим ніколи не викрив. Ніхто нічого не розпитував про гроші. Але Карл і далі сумнівався.

Повернувшись на ферму, Адам спитав у брата:

— Чому ти не купиш собі новий одяг? Ти ж багата людина. А поводишся так, ніби боїшся витратити бодай цент.

— Я і боюся,— відповів Карл.

— Чого?

— Що доведеться їх повертати.

— Ти все своє? Якби щось було не так, невже б нас не сповістили?

— Хто його знає? — промовив Карл.— Не хочу це обговорювати.

Але того ж таки вечора він знову підняв оте питання.

— Мене непокоїть одна річ,— почав він.

— Стосовно грошей?

— Так, стосовно грошей. Якщо заробляєш стільки грошей, обов’язково мусить бути купа всього.

— Тобто?

— Ну там усілякі папери, бухгалтерські книги, розрахунки продажу, квитанції, фінансові виписки тощо, а серед документів батька ми нічого такого не знайшли.

— Може, він усе спалив.

— Може й так,— погодився Карл.

Брати жили за порядком, встановленим Карлом, і Карл нічого не змінював. Він прокидався рівно о четвертій тридцять, ніби мідний маятник годинника штиркав його в бік. Зараз він прокинувся за одну секунду до четвертої тридцять. Розплющив очі та встигнув блимнути лише один раз до удару гонгу. Хвилину він лежав нерухомо, дивився поперед себе і чухав живіт. Потім простягнув руку, одразу намацавши на столі коробку з сірниками. Витяг сірник і чиркнув ним по боку коробки. Сірник спалахнув, але розгорівся не одразу. Тоді Карл запалив свічку біля ліжка. Відкинув ковдру і підвівся. Сірі кальсони витяглися на колінах і звисали до щиколоток. Позіхаючи, він пішов до дверей, прочинив їх і гукнув:

— Адаме, вже пів на п’яту. Час вставати. Прокидайся.

Голос Адама звучав приглушено:

— Невже ти ніколи не забуваєш?

— Час вставати,— Карл нап’яв штани, затягнув ремінь.— А тобі вставати необов’язково. Ти у нас багатій. Можеш валятися у ліжку цілісінький день.

— Як і ти. І все-таки ми встаємо вдосвіта.

— Тобі вставати необов’язково,— повторив Карл.— Але якщо збираєшся хазяйнувати на фермі, то краще хазяйнувати.

Адам проговорив скорботно:

— Щоб купувати ще більше землі, щоб працювати ще більше.

— Ти це облиш,— мовив Карл.— Повертайся у ліжко, якщо хочеш.

— Готовий битися об заклад, ти не міг би спати, навіть якби лежав у ліжку,— зауважив Адам.— Знаєш, чому я закладаюся? Я закладаюся, що ти встаєш просто тому, що сам того хочеш, а потім пишаєшся цим,— як пишався б, що маєш шість пальців.

Карл пішов на кухню і запалив лампу.

— Не можна валятися в ліжку й управляти фермою,— сказав він, струшуючи попіл з решітки плити. Потім притрусив вугілля у пічці подертим папером і роздмухав вогонь.

Адам спостерігав за ним крізь прочинені двері.

— Ти ніколи не береш сірників.

— Якого біса ти лізеш у мої справи? — Карл сердито озирнувся.— Годі вже до мене чіплятися.

— Гаразд,— відповів Адам.— Не буду. А от мої справи, може, зовсім не тут.

— Це вже як ти собі хочеш. Щойно схочеш забратися звідси, забирайся.

Суперечка була безглузда, але Адам уже не міг зупинитися. У нього мимоволі вихоплювалися злі, роздратовані слова.

— Ти правий, чорт забирай, я піду звідси, коли схочу,— заявив він.— Ця домівка моя так само, як і твоя.

— Чого ж тоді ти тут не працюєш?

— Господи Боже! — вигукнув Адам.— Чого ми зчепилися? Годі сваритися.

— Мені не потрібні проблеми,— сказав Карл. Він хлюпнув ополоником ледь теплої маїсової каші у дві миски і поставив їх на стіл.

Брати всілися їсти. Карл намастив кусень хліба маслом, додав зверху повидла і розмазав по маслу. Потім намастив другий кусень, і на маслі залишилися сліди від повидла.

— Дідько, ти що, не можеш витерти ніж? Подивися лишень на оте масло!

Карл поклав свій ніж і хліб на стіл, потім притиснув долоні до столу.

— Краще тобі вшитися звідси,— сказав він.

Адам підвівся.

— Краще я житиму в свинарнику,— відтяв він і вийшов з дому.

2

Минуло вісім місяців, перш ніж Карл знову побачився з братом. Карл повернувся з робіт, а Адам плюскав собі на волосся й обличчя воду з кухонного відра.

— Привіт,— сказав Карл.— Як справи?

— Добре.

— Куди ти їздив?

— До Бостона.

— Більше нікуди?

— Нікуди. Просто подивився на це місто.

Брати повернулися до свого попереднього життя, але кожен пильнувався, щоб не почати злитися. Певною мірою один захищав другого, тим самим рятуючи себе. Карл, який завжди рано вставав, готував сніданок, а потім уже будив брата. Адам наводив чистоту в хаті й вів рахунки по фермі. В такий обачний спосіб вони прожили два роки, а потім їхнє роздратування знову вихопилося назовні.

Одного зимового вечора Адам відірвався від бухгалтерської книги.

— У Каліфорнії дуже добре,— промовив він.— Добре взимку. Там можна вирощувати що завгодно.

— Звісно, можна. А коли воно виросте, що ти з тим робитимеш?

— Ось, наприклад, пшениця. У Каліфорнії вирощують багато пшениці.

— Її іржа поб’є.

— Звідки ти узяв? Слухай, Карле, у Каліфорнії все зростає так швидко, що коли щось посадиш, відійди вбік, інакше воно тебе з ніг зіб’є.

— Якого ж дідька ти туди не їдеш? — спитав Карл.— Я викуплю твою частину ферми, варто тобі захотіти.

Адам промовчав, але вранці, розчісуючи волосся перед маленьким дзеркалом, він знову зачепив ту тему.

— У Каліфорнії взагалі не буває зими. Там повсякчас весна.

— А я люблю зиму,— сказав Карл.

Адам підійшов до плити.

— Не сердься,— попросив він.

— А ти не лізь до мене. Скільки тобі яєць?

— Чотири,— відповів Адам.

Карл поклав сім яєць на плиту, що грілася, і потроху підкидав вугілля, поки полум’я не запалало на повну силу. Він поставив пательню на вогонь. Похмурість злетіла з нього, коли він смажив бекон.

— Адаме,— заговорив він,— Не знаю, чи ти сам помічаєш, але ти через слово кажеш Каліфорнія. Ти справді хочеш поїхати?

— Я саме й намагаюся розібратися,— засміявся Адам.— Не знаю. Це як вставати вранці. Ні підніматися не хочеться, ні лежати далі.

— Ти забагато про це думаєш,— сказав Карл.

Адам вів далі.

— Щоранку в армії сурмив отой клятий горн. І я дав собі клятву: якщо я колись вирвуся з армії, то завжди спатиму до полудня. А тут я піднімаюся за півгодини до побудки. Скажи мені, Карле, якого біса ми працюємо?

— Не можна валятися в ліжку й управляти фермою,— відповів Карл. Він перегортав виделкою бекон, що шкварчав на пательні.

— Подумай як слід,— серйозно сказав Адам.— Ні в тебе, ні в мене немає ні дівчини, ні дитини, не кажучи вже про дружину. А з таким способом життя, як у нас, ніколи й не матимемо. Ми не маємо часу роздивитися навкруги і знайти дружину. Але при цьому розраховуємо прихопити собі ще й землю Кларка, якщо зійдемося в ціні. Задля чого?

— То збіса ласий шматок,— відізвався Карл.— Дві такі ділянки зробили б нашу ферму однією з найкращих у нашому краї. Стривай! Ти що, надумав одружуватися?

— Ні. Я саме про це й говорю. Ще кілька років — і ми матимемо найкращу ферму в нашому краї. Двоє самотніх старих пердунів, які мордуються на роботі. Потім один з нас здохне, і найкраща ферма залишиться одному старому пердунові, а коли й він здохне...

— Про що ти в дідька торочиш? — обірвав його Карл.— Ніяк вгомонитися не можеш. Не дратуй мене. Кажи вже — що ти там собі надумав.

— Я живу без усякої радості,— відповів Адам.— Або її зовсім мало. Я забагато працюю за те, що отримую, хоча взагалі не мушу працювати.

— Чого ж ти не покинеш тут усе? — закричав на нього Карл.— Якого біса не забираєшся геть? Тебе ж ніхто не тримає, ніхто не сторожить. Мотай собі на Південні моря і валяйся там у гамаку, якщо саме цього бажаєш.

— Не сердься,— спокійно попросив Адам.— Це як вставати з ліжка. Я не хочу вставати і не хочу лежати. Я не хочу залишатися тут і не хочу від’їжджати.

— Не дратуй мене,— повторив Карл.

— Подумай як слід, Карле. Тобі тут подобається?

— Так.

— Господи, як би я хотів, щоб у мене все було так легко. Як гадаєш, що коїться зі мною?

— Думаю, тобі припекло. Піди увечері до таверни і полікуйся.

— Можливо, ти маєш рацію. Але я ніколи не отримував задоволення зі шльондрами.

— Усі вони однакові,— зауважив Карл.— Заплющ очі, й не відчуєш різниці.

— Дехто у нас у полку тримав при собі скво — жінку-індіанку. У мене також була одна деякий час.

— Батько у могилі перевернувся б, якби дізнався, що ти волочився з індіанськими бабами,— Карл з цікавістю поглянув на брата.— І як воно було?

— Доволі приємно. Вона прала мій одяг, лагодила його, трохи куховарила.

— Я не про це. Як тобі було — з нею?

— Добре. Так, добре. Ніжна вона була — м’яка й ніжна. Лагідна і м’яка.

— Це тобі ще пощастило, що вона не встромила тобі ножа в бік, коли ти спав.

— Вона ніколи б так не вчинила. Вона була ніжна.

— У тебе в очах дивний вираз. Мабуть, ти божеволів за тією скво.

— Гадаю, що так,— погодився Адам.

— А що з нею сталося?

— Віспа.

— Ти не узяв собі другу?

В Адамових очах з’явився біль.

— Ми складали їх, як дрова, їх було більше двохсот, руки і ноги стирчали в усі боки. Ми накрили їх хмизом і полили гасом.

— Я чув, що від віспи вони завжди вмирають.

— Вона їх вбиває,— сказав Адам.— Дивися, твій бекон підгорає.

Карл поспішно повернувся до плити.

— Просто буде хрустка скоринка,— сказав він.— Я люблю хруску скоринку.

Він виклав бекон на тарілки і вбив яйця у гарячий жир, аж вони підскочили, узялися на краях коричневим мереживом і запихкали.

— Була тут одна вчителька,— сказав Карл.— Гарніших ти не бачив. Ніжки мала зовсім крихітні. Весь одяг купувала собі у Нью-Йорку. Біляве волосся, а таких маленьких ніжок ти ніколи не бачив. І ще вона співала. У церковному хорі. Всі почали ходити до церкви. Просто табунами пхалися до церкви. Давненько це було.

— Приблизно тоді, коли ти писав, що подумуєш одружитися?

— Мабуть що так,— Карл широко усміхнувся.— Гадаю, у наших краях не було жодного самця, який би не підхопив тоді шлюбну гарячку.

— І що з нею сталося?

— Ну, як то зазвичай буває. Жінки тутешні почали її цькувати. Вони згуртувалися. І не встигли ми й оком моргнути, як вони її вигнали. Казали, що вона носила шовкову білизну. Надто зарозуміла. Шкільна рада звільнила її посеред семестру. Ніжки отакісінькі. Виставляла свої щиколотки, ніби ненавмисно.

— Ти з нею був знайомий? — поцікавився Адам.

— Ні. Я тільки до церкви ходив. Там усе було переповнено. Така красуня не має ніяких прав у маленьких містечках. Люди тільки нервуються. Виникають проблеми.

— А пам’ятаєш доньку Семюельсів? Вона була прегарна. Що з нею сталося?

— Те саме. Спричинила проблеми. Поїхала звідси. Чув, що вона мешкає у Філадельфії. Стала кравчинею. Чув, що бере десять доларів за одну тільки сукню.

— Може, нам слід виїхати звідси,— сказав Адам.

— Знову згадав про Каліфорнію? — відізвався Карл.

— Мабуть, що так.

Карл раптом розлютився.

— Забирайся геть! Щоб і духу твого на фермі не було! Я викуплю твою частку, або продам, абощо. Забирайся, чуєш, ти, сучий сину...— він не закінчив фрази.— Вибач, я не хотів тебе обзивати. Просто, чорт забирай, ти мене дратуєш.

— Я поїду,— сказав Адам.

3

За три місяці Карл отримав кольорову поштівку з краєвидом бухти у Ріо, і на звороті Адам написав, розбризкуючи чорнило: «Тут літо, коли там зима. Чого б тобі не приїхати?»

Спливло ще півроку, і прибула ще листівка, з Буенос-Айреса. «Любий Карле, Боже мій, яке це велетенське місто! Тут говорять французькою й іспанською. Посилаю тобі книжку».

Проте ніякої книжки не надійшло. Карл чекав на неї всю наступну зиму і половину весни. Але замість книжки з’явився сам Адам. Він був аж коричневий від засмаги і видавався чужоземцем в іноземному вбранні.

— Як життя? — спитав Карл.

— Добре. Ти отримав книжку?

— Ні.

— Цікаво, що з нею сталося. Там були картинки.

— Збираєшся залишитися?

— Ймовірно. Розповім тобі про ту країну.

— Чути про неї не хочу,— сказав Карл.

— Ісусе, ти просто огидний,— сказав Адам.

— Просто я наперед знаю, як усе буде. Ти просидиш тут десь рік, потім знову почнеш непокоїтися і непокоїти мене. Ми будемо злитися один на одного, а там станемо страшенно чемні — це ще гірше. Потім ми вибухнемо, і ти поїдеш, потім повернешся — і все почнеться знову і знову.

— Хіба ти не хочеш, щоб я залишився? — спитав Адам.

— Звісно, хочу, чорт забирай,— відповів Карл.— Я скучаю за тобою, коли тебе тут немає. Але я бачу, що нічого не зміниться.

І нічого не змінилося. Вони трохи позгадували старі часи, потім трохи поговорили про часи, коли жили окремо, а там почалися довгі періоди мовчанки, години безмовної праці, стримана ввічливість, спалахи гніву. Час не мав обмежень, час спливав безкінечно.

Якось увечері Адам промовив:

— Мені виповнюється тридцять сім. Це половина життя.

— Так, починається,— відізвався Карл.— Ти марнуєш тут своє життя. Слухай, Адаме, може, цього разу обійдемося без сварки?

— Ти про що?

— Ну, якщо дотримуватися звичаю, ми сваритимемося три або чотири тижні, щоб підготувати тебе до від’їзду. Якщо тобі тут не сидиться, може, одразу зберешся та поїдеш?

Адам розсміявся, і напруга в кімнаті розтанула.

— А мій брат, виявляється, розумаха. Ясно, коли терпець мені урветься, я поїду без сварок. Так, це мені до вподоби. Ти багатієш, правда, Карле?

— Справи ідуть непогано, але я не сказав би, що я багач.

— Ти не сказав би, що купив чотири будинки і таверну в селищі?

— Ні, не сказав би.

— Але ж ти їх купив. Карле, ти перетворив нашу ферму на найкрасивішу з усіх тутешніх. Чому б нам не побудувати новий дім — з ванною, з водопроводом, з ватерклозетом? Ми ж далеко не бідні люди. Подейкують, що ти — чи не найзаможніша людина в наших краях.

— Не потрібен нам новий дім,— похмуро озвався Карл.— Забудь про свої примхи.

— Було б добре ходити в туалет в будинку, а не надворі.

— Забудь про свої примхи.

Адам розвеселився.

— А от я візьму й побудую гарненький будиночок просто у підліску. Як це тобі? Тоді ми не дратували б один одного.

— Тільки не на моїй землі.

— Половина цієї землі — моя.

— Я її у тебе відкуплю.

— А я не продам.

Очі Карла спалахнули:

— А я спалю твій дім дощенту.

— Не сумніваюся, ти на це здатний,— сказав Адам, раптом повертаючись із небес на землю.— Справді здатний. Що з тобою, ти аж в обличчі змінився?

— Я багато про це думав,— повільно промовив Карл.— Хотів, щоб ти підняв це питання. Проте, гадаю, ти ніколи того не зробиш.

— Про що ти?

— Не забув, як прислав мені телеграму з проханням про сто доларів?

— Ясна річ, не забув. Ти мені життя врятував. А що?

— Ти їх мені так і не віддав.

— Не може бути.

— Не віддав.

Адам подивився на старий стіл, за яким колись сидів Кир, постукуючи ціпком по дерев’яній нозі. І стара гасова лампа висіла над центром столу, проливаючи мерехтливе жовте світло.

Адам роздумливо відповів:

— Розплачуся вранці.

— Я дуже довго чекав, поки ти згадаєш.

— Твоя правда, Карле. Як я міг забути? — Адам помовчав, подумав і нарешті вимовив: — Знаєш, чому мені були потрібні гроші?

— Я ніколи не питав.

— А я ніколи не розповідав. Мабуть, соромився. Я сидів у тюрмі, Карле. Я втік з тюрми — втік.

— Бути того не може! — Карл аж рот роззявив.

— Я збирався тобі розказати. Я був волоцюгою, і мене заарештували за бродяжництво, примусили працювати на будівництві доріг — приковували кайданами на ніч. Я звільнився за шість місяців, а мене знову схопили, одразу. Отак вони будують свої дороги. Я не досидів три дні до закінчення другого строку і втік — перетнув кордон з Джорджією, обікрав крамницю, щоб переодягнутися, і послав тобі телеграму.

— Я тобі не вірю,— проговорив Карл.— Хоча ні, вірю. Ти ж ніколи не брешеш. Звісно, я тобі вірю. Чому ти мені не розповів?

— Напевне, соромився. Але мені ще більше соромно, що я не віддав тобі грошей.

— Забудь. Не знаю, чого я про те згадав.

— Господи, та ти що! Вранці віддам.

— Здуріти можна! — сказав Карл.— Мій брат — рецидивіст.

— Не обов’язково так радіти.

— Не знаю чому, але я відчуваю навіть якусь гордість. Мій брат — рецидивіст! Але, Адаме, поясни, навіщо ти чекав, коли до кінця строку залишиться три дні, й утік саме тоді?

— З двох чи трьох причин,— усміхнувся Адам.— Я боявся, що коли відбуду строк повністю, мене знову схоплять. А я розрахував, що коли я дочекаюся до кінця, ніхто не запідозрить, що я спробую втекти.

— Тут є сенс,— сказав Карл.— Але ти згадав ще якусь причину.

— Думаю, друга причина була найголовніша. Але і пояснити її дуже важко. Я вважав, що заборгував штатові шість місяців. Такий був вирок. Я не хотів нікого ошукувати. Я недодав їм усього три дні.

Карл розреготався.

— Ти ненормальний сучий син,— мовив він приязно.— Але ти ще нібито пограбував крамницю.

— Я відіслав їм гроші, та ще й додав десять відсотків.

Карл нахилився до нього:

— Розкажи мені про оту дорожню бригаду, Адаме.

— Обов’язково, Карле. Обов’язково.

Розділ 11

1

Карл почав більше поважати Адама, коли дізнався про ув’язнення. Він відчував таке тепло до брата, яке виникає до когось недосконалого, а відтак — не вартого ненависті. Адам також цим скористався. Він спокушав Карла.

— Тобі ніколи не спадало на думку, Карле, що у нас достатньо грошей робити все, що хочемо?

— А що ж ми хочемо?

— Ми могли би поїхати до Європи, погуляти Парижем.

— Що там таке?

— Де?

— Мені здалося, на сходах хтось є.

— Мабуть, кицька.

— Мабуть. Треба буде частину з них застрелити.

— Карле, ми могли би поїхати до Єгипту й обійти навколо Сфінкса.

— Ми могли б залишитися тут і непогано скористатися нашими грошима. А ще ми могли б як слід потрудитися і не гаяти день. От капосні коти! — Карл підскочив, рвонув двері та крикнув: «Дзусь!» Потім замовк, і Адам побачив, що він вдивляється у сходи. Він підійшов до брата.

Брудна купа ганчір’я і землі силувалася повзти сходами нагору. Одна худа рука чіплялася за сходинки. Друга безвільно висіла. Обличчя було вкрито кіркою, губи розтріскалися, очі визирали з-під запухлих, почорнілих повік. Чоло був відкрите, кров сочилася на сплутане, скуйовджене волосся.

Адам зійшов сходами і став навколішки перед цією фігурою.

— Допоможи мені,— сказав він братові.— Ну ж бо, внесімо її в дім. Обережно з тією рукою. Здається, вона зламана.

Жінка знепритомніла, коли вони вносили її в будинок.

— Поклади її на моє ліжко,— попросив Адам.— А сам сходи по лікаря.

— Чи не краще про неї заявити в поліцію?

— Переносити її звідси? Ні. Ти що, здурів?

— Не так я здурів, як ти. Подумай, у що лізеш.

— Заради Бога, про що тут думати?

— Двоє самотніх чоловіків приперли оце невідь-що до своєї хати.

— Ти ж так не думаєш,— обурився Адам.

— Саме так я і думаю. Думаю, що краще про неї заявити. За дві години все це стане відомо. Звідки ти знаєш, хто вона така? Як вона тут опинилася? Що з нею трапилося? Адаме, ти страшенно ризикуєш.

— Якщо ти зараз не підеш по лікаря, піду я, а ти залишишся з нею,— холодно відповів Адам.

— Ти робиш велику помилку. Я піду, але нам це вилізе боком.

— Не нам, а мені,— сказав Адам.— Іди вже.

Карл вийшов, а Адам на кухні налив повну миску гарячої води з чайника. У себе в спальні він намочив у воді носовичок і змив з обличчя дівчини висохлу кров і бруд. Вона отямилася, і її сині очі блиснули на нього. У пам’яті спливла картина з минулого — та сама кімната, те саме ліжко. Мачуха стоїть над ним з вологою тканиною в руці, й він відчуває гострий текучий біль, коли вода проникає до ран. І вона щось говорила і говорила. Він її чув, але не міг запам’ятати, щó вона каже.

— З вами все буде добре,— заспокоїв він дівчину.— Ми покличемо лікаря. Він скоро прийде.

Вона поворушила губами.

— Не намагайтеся розмовляти,— сказав Адам.— Не треба нічого казати.— І коли він обережно промивав її рани, його охопило неймовірне тепло.— Можете залишатися тут. Можете залишатися скільки завгодно. Я про вас попіклуюся.

Він викрутив тканину, промокнув скуйовджене волосся і відсунув його з рваних ран на голові.

Адам чув, як розмовляє, роблячи свою справу, немов сам себе підслуховував.

— Тут боляче? Бідолашні очі — я зроблю їм компрес. Ви одужаєте, все буде добре. Ось тут на чолі велика рана. Боюся, залишиться шрам. Не могли б ви назвати своє ім’я? Ні, не треба. У нас багато часу. У нас багато часу. Ви чуєте — вже під’їжджає лікар. Он як швидко, правда? — Він кинувся до кухонних дверей.— Заходьте, лікарю. Вона тут,— гукнув він.

2

Вона була страшенно побита. Якби у ті часи був рентген, лікар знайшов би значно більше ушкоджень. Але й тих, що він знайшов, було вдосталь. Ліва рука і три ребра в неї були поламані, щелепа тріснула. Череп також мав тріщину, зуби з лівого боку були вибиті. Шкіра на голові тріснула і розірвалася, лоб був розбитий до кісток. Це те, що побачив і встановив лікар. Він вправив їй руку, перебинтував ребра і наклав шви на рани голови. За допомогою піпетки і спиртівки він зігнув скляну трубочку, яку можна було вставити у щілину від вибитого зуба, щоб вона могла пити і вживати рідку їжу, не рухаючи розколотою щелепою. Він уколов їй велику дозу морфію, залишив пляшечку з пілюлями опіуму, помив руки і вдяг сюртук. Пацієнтка заснула, не встиг він вийти з кімнати.

У кухні він сів за стіл і випив гарячої кави, яку поставив перед ним Карл.

— Ну, то що з нею трапилося? — спитав він.

— А нам звідки знати? — різким тоном озвався Карл.— Ми її знайшли у себе на порозі. Якщо хочете подивитися, пошукайте сліди на дорозі, де вона тяглася.

— Знаєте, хто вона така?

— Господи, та звідки ж?

— Ти ходиш до дівчат у таверні — вона не з них?

— Я там останнім часом не бував. Та і не впізнав би, враховуючи її стан.

Лікар повернув голову до Адама:

— А ти її колись бачив?

Адам похитав головою.

— Що ви тут винюхуєте? — гарикнув Карл.

— Скажу, якщо тобі цікаво. Ця дівчина не впала з борони під час оранки, хоча вигляд у неї саме такий. Хтось із нею це зробив, хтось, хто від неї далеко не в захваті. Якщо хочеш знати правду, її хотіли вбити.

— Чому б не розпитати її? — сказав Карл.

— Вона ще довго не зможе говорити. Крім того, в неї тріщина у черепі, невідомо, які будуть наслідки. Я ось до чого веду — чи не сповістити шерифа?

— Ні! — вихопилося в Адама так гарячково, що ті двоє мало не підскочили.— Дайте їй спокій. Хай відпочиває.

— А хто опікуватиметься нею?

— Я,— відповів Адам.

— Слухай, що я тобі скажу,— розпочав Карл.

— Не втручайся!

— Це не тільки твій мій дім, а й мій.

— Хочеш, щоб я виїхав?

— Я не це мав на увазі.

— Якщо їй доведеться звідси виїхати, виїду і я.

— Заспокойся! — втрутився лікар.— А чого ти так переймаєшся через неї?

— Я й пса побитого не викинув би з дому.

— Але через пса ти б так не шаленів. Ти щось приховуєш? Ти виходив з дому вночі? Це не ти з нею вчинив?

— Він проспав цілу ніч тут,— сказав Карл.— Хропе, як паротяг.

— Дайте її спокій,— попросив Адам.— Нехай одужує.

Лікар підвівся й обтер руки.

— Адаме,— заговорив він.— Твій батько був одним з моїх найстаріших друзів. Я знаю тебе й усю вашу родину. Ти ж не дурень. Не розумію, чому ти не визнаєш очевидних фактів, просто не визнаєш і все. Розтовкмачу тобі, як малій дитині. На дівчину було здійснено напад. Той, хто це зробив, намагався її вбити. Якщо я не сповіщу про це шерифа, я порушу закон. Буває, що я іноді порушую закон, але тільки не цей.

— То й сповіщайте. Лише не дозволяйте йому турбувати її, поки їй не покращає.

— Не маю звички допускати, щоб моїх пацієнтів турбували,— відповів лікар.— А ти ще не передумав тримати її тут?

— Ні.

— Твій клопіт. Я навідаюся завтра. Вона спатиме. Дай їй води і теплого супу через трубочку, якщо вона схоче.

І він тихенько вийшов.

Карл обернувся до брата:

— Адаме, заради Бога, що відбувається?

— Дай мені спокій.

— Що на тебе найшло?

— Дай мені спокій — чуєш? Просто дай мені спокій.

— Ісусе! — Карл плюнув на підлогу і з тривогою і неспокоєм узявся до роботи.

Адам був радий, що Карл пішов. Він покрутився по кухні, помив посуд, залишений по сніданку, і підмів підлогу. Навівши лад на кухні, він зайшов до спальні й підсунув стілець до ліжка. Дівчина важко хропіла від морфію. Набряки на обличчі трохи зменшилися, але очі були запухлі, в синцях. Адам сидів тихо-тихо і дивився на неї. Її зламана рука лежала на животі, а права рука поверх ковдри, і пальці скрутилися в гніздечко. Рука була зовсім дитяча, як у немовляти. Адам торкнувся її зап’ястку пальцем, і її пальці трохи ворухнулися у відповідь. Зап’ясток був теплий. Крадькома, немов боячись, що його заскочать на гарячому, він розпрямив її руку і погладив крихітні пучки. Пальці в неї були рожеві та м’які, а шкіра на долоні, здавалося, світиться зсередини, як перламутр. Адам коротко засміявся від радості. Дихання її перервалося, і він аж наелектризувався, але щось у неї в горлі клацнуло, і хропіння відновилося. Він обережно засунув її руку під ковдру і навшпиньки вийшов зі спальні.

Декілька днів Кейті пролежала у печері шоку і морфію. Їй здавалося, що шкіра у неї — як свинець, і вона майже не ворушилася через біль. Вона відчувала навколо себе якийсь рух. Поступово голова й очі прояснилися. З нею було двоє молодих чоловіків, один нечасто, другий постійно. Вона знала, що третій чоловік, який сюди приходить,— лікар, а ще був один високий і худий, який цікавив її найбільше, бо вона його боялася. Напевне, вона щось почула у своєму безпам’ятстві й воно застрягло в голові.

Дуже повільно вона збирала докупи останні дні й перетасовувала події. Вона бачила перед собою обличчя містера Едвардса, бачила, як воно втрачає свою спокійну самовпевненість і перетворюється на лице вбивці. Ніколи раніше в житті вона так не боялася, а от тепер навчилася боятися. Її мозок шарпався, як щур у пошуках порятунку. Містер Едвардс знав про пожежу. Чи знає хтось ще? А як дізнався він? Її охоплював сліпий, моторошний страх, коли вона про це думала.

З того, що вона почула, вона дізналася, що високий чоловік — шериф, який хоче її допитати, а молодий чоловік на ім’я Адам боронить її від допиту. А що як шерифу відомо про пожежу?

Гучні голоси підказали їй, як поводитися. Шериф говорив:

— Має ж вона якесь ім’я. Хтось мусить її знати.

— Як вона може відповісти? У неї зламана щелепа.— Це голос Адама.

— Якщо вона не шульга, то може написати відповіді правою рукою. Слухай, Адаме, якщо хтось намагався її вбити, краще, щоб я його спіймав, поки не пізно. Дай-но мені олівець, і я з нею поговорю.

— Ви ж чули, що сказав лікар: у неї голова пробита. Як вона може пам’ятати?

— Ти мені лишень дай папір і олівець, тоді побачимо.

— Я не хочу, щоб ви її турбували.

— Адаме, мені начхати, що ти там хочеш. Кажу тобі — дай папір і олівець.

Потім заговорив другий молодий чоловік:

— Що з тобою? Можна подумати, що то ти вчинив. Дай йому олівець.

Вона лежала з заплющеними очима, коли до спальні тихо увійшли всі троє.

— Вона спить,— прошепотів Адам.

Вона розплющила очі й поглянула на них.

Високий підійшов до ліжка.

— Не хочу докучати вам, міс. Я шериф. Знаю, ви не можете говорити, але чи не напишете отут кілька слів?

Вона спробувала кивнути і скривилася від болю. Але швидко закліпала очима, мовляв, згодна.

— От і молодець,— похвалив шериф.— Бачиш? Вона сама хоче.— Він поклав біля неї на ліжко блокнот і стиснув їй пальці на олівці.— Ось так. Почнімо. Як вас звати?

Троє чоловіків вдивлялися у її обличчя. Вона стисла губи, скосила очі. Повіки заплющилися, й олівець зарухався.

«Не знаю»,— нашкрябала вона величезними літерами.

— Ось чистий аркуш. Що ви пам’ятаєте?

«Усе в пітьмі. Не можу думати»,— написав олівець, з’їжджаючи до краю блокноту.

— Невже ви не пам’ятаєте, хто ви, звідки? Подумайте!

Здавалося, вона робить величезні зусилля, а потім здалася, й обличчя стало трагічним.

«Ні. Все змішалося. Допоможіть мені».

— Бідолашне дитя,— зітхнув шериф.— Усе одно, дякую за спробу. Коли вам покращає, ми до цього повернемося. Ні, більше не треба нічого писати.

Олівець вивів «Дякую» і випав з її рук.

Вона полонила шерифа. Він став на бік Адама. Проти неї залишався тільки Карл. Коли обидва брати бували в її кімнаті, бо один не міг допомогти їй упоратися з нічним горщиком безболісно, вона придивлялася до суворого, похмурого Карла. У його обличчі вона вбачала щось знайоме, і це її тривожило. Вона помічала, як часто він торкається свого рубця на лобі, потирає його, обводить пальцями контур. Одного разу він упіймав її погляд і винувато зиркнув на пальці. Тоді гаркнув:

— Нічого, і ти матимеш такий самий, а то й ще кращий.

Вона усміхнулася до нього, але він відвів очі. Коли увійшов Адам з теплим супом для неї, Карл заявив:

— Піду до середмістя, вип’ю пива.

3

Адам не міг пригадати, чи був він колись такий щасливий. Його не бентежило, що він не знає її прізвища. Вона звеліла називати її Кейті, і йому було досить. Він куховарив для неї за рецептами своєї матері й мачухи.

Кейті була живуча. Вона швидко одужувала. Набряки зійшли з обличчя, і проступила врода повернення до життя. Невдовзі вона вже могла сидіти. Вона помалу розтуляла і стуляла рот, почала потроху їсти м’яку їжу, яку не треба було розжовувати. Пов’язка на лобі ще залишалася, але загалом обличчя майже не носило слідів побиття, хіба що на щоці була невеличка западинка — там, де бракувало зубів.

Кейті потрапила в халепу, і її мозок гарячково шукав виходу. Говорила вона мало, навіть коли їй уже перестало боліти.

Одного пообіддя вона почула, що у кухні хтось є.

— Адаме, це ти? — гукнула вона.

— Ні, це я,— відповів голос Карла.

— Будь ласка, зайдіть до мене на хвилинку.

Карл став на порозі. Очі дивилися суворо.

— Ви рідко сюди зазираєте,— сказала вона.

— Рідко.

— Я вам не подобаюся.

— Не подобаєшся.

— Скажіть, а чому?

Він відповів не одразу.

— Я тобі не довіряю.

— Чому ж?

— Не знаю. Та й не вірю я, що ти втратила пам’ять.

— Навіщо мені брехати?

— Не знаю. Тому й не довіряю. Є щось таке — я майже впізнаю.

— Ви мене ніколи в житті не бачили.

— Може, й так. Але щось мене непокоїть — і я мушу знати, що саме. А звідки ти знаєш, що я тебе не бачив?

Вона не відповіла, і він хотів піти.

— Не йдіть,— попросила вона.— Що ви збираєтеся робити?

— Стосовно чого?

— Стосовно мене.

Він поглянув на неї з новою зацікавленістю:

— Хочеш знати правду?

— Навіщо б я питала?

— Хто тебе знає, але я скажу. Я збираюся виштовхати тебе звідси якнайшвидше. Мій брат з глузду з’їхав, але я його поверну до тями, навіть якщо доведеться для цього шкуру з нього спустити.

— А ви зможете? Він сильний.

— Зможу.

Вона спокійно роздивлялася його.

— А де Адам?

— Пішов до середмістя купувати тобі ці кляті ліки.

— Ви поганий.

— Знаєш, що я думаю? Що я й наполовину не такий поганий, як ти, попри всю твою миловидість. Я думаю, що ти мерзотниця.

Вона тихо розсміялася:

— Тоді нас уже двоє. Карле, скільки я маю часу?

— Для чого?

— Поки ви мене не викинули звідси? Кажіть правду.

— Гаразд, скажу. Тиждень або днів десять. Як тільки зможеш рухатися.

— А якщо я не піду?

Він оглянув її, ніби оцінюючи, майже радіючи від думки про боротьбу.

— Тоді слухай. Коли ти була під опіумом, то багато патякала, як уві сні.

— Я вам не вірю.

Він засміявся, бо помітив, як міцно вона стиснула губи.

— Можеш не вірити. Та якщо ти заберешся звідси якнайшвидше, я тебе не викажу. А якщо ні, то дізнаєшся, що я почув, і шериф також.

— Не вірю, що я говорила щось погане. Що я могла сказати?

— Сперечатися з тобою я не збираюсь. У мене купа справ. Ти спитала — я відповів.

Він вийшов з дому. За курником він потягнувся, розсміявся і ляснув себе по стегну.

— Думав, вона хитріша,— промовив він до себе. І напруга останніх днів його нарешті відпустила.

4

Карл її страшенно налякав. І якщо він розгадав її, то і вона розгадала його. Він був єдиною людиною з тих, кого вона знала, хто діяв її ж методами. Кейті розуміла, щó він думає, і це її зовсім не втішило. Вона знала, що її штучки на нього не подіють, а вона потребувала захисту і спокою. Гроші вона втратила. Їй був необхідний притулок, та ще й на тривалий час. Якою б утомленою і хворою вона не була, в голові у неї крутилися думки про різні можливості.

Адам повернувся додому з пляшечкою знеболювального. Налив столову ложку:

— На смак воно противне,— сказав він.— Але діє чудово.

Вона випила ліки без заперечень і навіть майже не скривилася.

— Ти такий добрий до мене. Цікаво, чому? Від мене самі клопоти.

— Зовсім ні. Від тебе у домі світліше. Ти ніколи не нарікаєш, хоча тобі дуже боляче.

— Ти такий хороший, такий добрий.

— Я цього хочу.

— Тобі треба йти? Може посидиш тут, поговориш зі мною?

— Залюбки. Важливих справ не маю.

— Підсунь стілець, Адаме, і сідай.

Коли він усівся, вона простягла до нього праву руку, і він узяв її у свої.

— Ти такий хороший, такий добрий,— повторила вона.— Адаме, ти виконуєш свої обіцянки, правда?

— Намагаюся. Про що це ти думаєш?

— Я самотня і я боюся,— вигукнула вона.— Мені страшно.

— Я можу допомогти?

— Не знаю, чи хтось взагалі може мені допомогти.

— Розкажи мені, і я спробую.

— Це найгірше. Я ніколи не зможу тобі розказати.

— Але чому? Якщо це таємниця, я її не викажу.

— Це не моя таємниця, хіба не ясно?

— Не ясно.

Її пальці міцно стиснули його руку.

— Адаме, я не втрачала пам’яті.

— Навіщо ж ти сказала...

— Саме це я й намагаюся пояснити. Ти любив свого батька, Адаме?

— Скоріше шанував, ніж любив.

— Так от, якби людина, яку ти шануєш, потрапила у біду, хіба б не зробив ти все можливе, аби врятувати її від загибелі?

— Ну звісно. Гадаю, зробив би.

— Оце й сталося зі мною.

— А як тебе покалічили?

— Саме цього я й не можу відкрити.

— То був твій батько?

— Боже борони, ні! Але все тісно пов’язано.

— Тобто, якщо ти мені розкажеш, хто тебе побив, твій батько потрапить у біду?

Вона зітхнула. Він сам вигадає собі всю історію.

— Адаме, ти мені довіряєш?

— Ясна річ.

— Просити про це жахливо.

— Зовсім ні, якщо йдеться про захист твого батька.

— Розумієш, це не моя таємниця. Була б моя, ти б уже її знав.

— Так, розумію. Я б учинив так само.

— Ти розумієш геть усе,— очі її наповнилися сльозами. Він схилився над нею, і вона поцілувала його в щоку.

— Не бійся,— сказав Адам.— Я про тебе подбаю.

Вона відкинулася на подушку.

— Навряд чи ти зможеш.

— Чому ж?

— Твій брат мене не любить. Він хоче мене вигнати.

— Це він сам тобі сказав?

— Та ні. Просто я це відчуваю. Він не має твого розуміння.

— Серце у нього добре.

— Знаю, але твоєї доброти у нього немає. А коли мені доведеться звідси йти, шериф почне ставити питання, і я зостануся зовсім сама.

Адам дивився поперед себе.

— Мій брат не може тебе виставити. Я володію половиною ферми. Маю власні гроші.

— Якби він захотів мене виставити, то довелось би піти. Я не хочу псувати тобі життя.

Адам підвівся і рішуче подався з кімнати. Прочинив задні двері й почав вдивлятися у згасаючий день. Далеко у полі його брат знімав каменюки з полозків і складав на кам’яну стіну. Адам подивися на небо. Зі сходу насувалися подовжені, сріблясті хмари. Він глибоко зітхнув, і в грудях у нього радісно й тривожно залоскотало. Здалося, що слух загострився, бо він чув, як квокчуть кури і віє над землею східний вітер. Чув цокіт копит на дорозі й далекі удари сокири по дереву, де сусіда покривав ґонтом дах своєї клуні. Усі ці звуки зливалися у якусь мелодію. Зір його також просвітлів. Огорожі, і стіни, і сараї непохитно стояли у жовтому надвечір’ї, і вони також зливалися у єдине ціле. Усе навкруги змінилося. Зграйка горобців вовтузилася в пилюці, дзьобала якісь крихти, а потім майнула в повітря сірим шлюрком, вигнутим в останньому сонячному промінні. Адам знову подивився на брата. Він забув про час, не знав, як довго стоїть на порозі.

Час зупинився. Карл і далі боровся з тією самою каменюкою. Але Адам так і не видихнув оте повітря, яке набрав у груди, коли час зупинився.

Зненацька він відчув, як у ньому з’єдналися радість і щем. Також змішалися сміливість і страх. Він почув, що наспівує якийсь монотонний мотив. Розвернувся, пройшов кухнею і став у дверях, дивлячись на Кейті. Вона усміхнулася до нього непевно, і він подумав: «Зовсім дитя! Безпорадне, маленьке дитя!» — і його накрила хвиля кохання.

— Ти підеш за мене заміж?

Обличчя у неї напружилося, рука конвульсивно стиснулася.

— Можеш не відповідати одразу,— промовив він.— Я хочу, щоб ти добре подумала. Але якщо ти за мене вийдеш, я зможу тебе захистити. Вже ніхто не завдасть тобі шкоди.

Кейті отямилася миттєво.

— Підійди, Адаме. Сідай. Дай мені руку. От і добре, от і гарно,— вона узяла його за руку і притиснула до щоки.— Любий мій,— проговорила вона уривчасто.— Любий ти мій. Адаме, ти мені повірив. А тепер можеш дещо пообіцяти? Можеш пообіцяти, що не розкажеш братові про свою пропозицію?

— Шлюбну пропозицію? А чому б ні?

— Не в тім річ. Я хочу добре все зважити уночі. Можливо, мені знадобиться не одна ніч. Ти міг би мені це дозволити? Розумієш,— вона помацала голову,—  я не впевнена, що здатна ясно мислити. А я мушу.

— Гадаєш, ти змогла б за мене вийти заміж?

— Прошу, Адаме! Дай мені все зважити. Будь ласка, любий!

Він усміхнувся і сказав схвильовано:

— Тільки не дуже довго. Бо я почуваюся, як кіт, що заліз на верхівку дерева і не може злізти.

— Просто дай мені подумати. Адаме, ти... Ти добрий.

Він вийшов з дому і попрямував туди, де його брат тягав каменюки.

Коли Адам пішов, Кейті підвелася з ліжка і невпевненими кроками дошкандибала до комода. Нахилилася уперед і подивилася на себе у дзеркало. На чолі досі була пов’язка. Кейті трохи зсунула її і побачила яскраво-червоний рубець. Вона не просто вирішила побратися з Адамом — вона це вирішила ще до того, як він їй зробив пропозицію. Вона боялася. Вона потребувала захисту й грошей. Адам міг дати і те, і те. А вона зможе ним керувати,— це вона чудово знала. Заміж вона не хотіла, але наразі це був єдиний вихід. Турбувало її лише одне. Адам плекав до неї тепле почуття, якого вона не розуміла, оскільки ніколи ні до кого не відчувала нічого подібного. А містер Едвардс добряче її налякав. Уперше в житті вона тоді втратила контроль над ситуацією. Вона вирішила, що ніколи більше такого не допустить. Вона посміхнулася, уявивши, що скаже Карл. Вона відчувала у Карлі споріднену душу. Його підозри її не бентежили.

5

Коли наблизився Адам, Карл розігнув спину. Розтер долонями натруджений поперек.

— Господи, скільки ще тут каміння,— сказав він.

— Один хлопець в армії розповідав, що в Каліфорнії є одна долина — тягнеться на цілі милі, то там узагалі немає каміння, навіть дрібненького.

— Отже, там є щось інше,— відізвався Карл.— Не вірю, що існують ферми, де все ідеально. На Середньому Заході сарана, десь там ще урагани. Що порівняно з цим декілька валунів?

— Гадаю, ти маєш рацію. Просто я хотів тобі допомогти.

— Як мило. А я вже думав, що ти до скону сидітимеш отам, тримаючи її за руку. Скільки ще вона тут збирається товктися?

Адам уже готовий був розказати про свою шлюбну пропозицію, але через тон Карла передумав.

— Слухай,— сказав Карл.— Тут нещодавно заходив Алекс Платт. Ти й уявити не можеш, що з ним приключилося. Він знайшов скарб.

— Скарб?

— Знаєш на його ділянці місце з кедровим гайком — ну, отам, праворуч від окружного шляху?

— Ну, знаю. І що?

— Алекс ходив там між деревами і кам’яним муром. Полював на кроликів. І знайшов валізу з чоловічим одягом, акуратно спакованим. Усе намокло під дощем. Схоже, що пролежало воно довгенько. А ще він знайшов дерев’яну скриньку, і коли зламав її замок, виявив там близько чотирьох тисяч доларів. А ще він знайшов жіночу торбинку. В ній нічого не було.

— Ні імені, нічого?

— Оце й дивно — ніякого імені; ні міток на одязі, ні ярликів на костюмі. Ніби той чолов’яга не хотів, щоб його вистежили.

— Й Алекс збирається забрати все собі?

— Він відніс свої знахідки до шерифа, і шериф збирається дати оголошення, і якщо ніхто не зголоситься, Алекс може все забирати собі.

— Хтось неодмінно зголоситься.

— Мабуть що так. Я Алексу нічого не сказав. Він такий радий. Дивна річ з ярликами — вони не зрізані, їх просто не було.

— Така сила грошей,— сказав Адам.— Хтось обов’язково зголоситься.

— Алекс тут побалакав зі мною. Розумієш, його жінка часто буває на людях...— Карл замовк.— Адаме,— промовив він нарешті.— Нам слід поговорити. Люди багато базікають.

— Про що? На що ти натякаєш?

— Дідько, на що я натякаю! На цю дівку. Двоє чоловіків не можуть тримати у своєму домі дівчину. Алекс каже, що всі жінки страшенно роздратовані. Адаме, ми не можемо цього допустити. Ми тут мешкаємо. Ми маємо добре ім’я.

— Хочеш, щоб я її викинув, перш ніж вона одужає?

— Хочу, щоб ти її позбувся — виставив її. Мені вона не подобається.

— Від самого початку.

— Правда. Я їй не довіряю. Є в ній щось таке — не знаю що, але воно мені не до вподоби. Коли ти її виставиш?

— Ось що я тобі скажу,— протягнув Адам.— Дай мені один тиждень, і я все владнаю.

— Слово?

— Слово.

— Ну, це вже щось. Я так і перекажу Алексовій жінці. Віднині вона буде розносити новини. Боже, як добре буде залишитися в домі самим. Пам’ять до неї, вочевидь, ще не повернулася?

— Ні,— відповів Адам.

6

Минуло п’ять днів, і коли Карл поїхав закупати корм для телят, Адам підкотив у легкій двомісній колясці до ґанку. Він допоміг Кейті всістися, укутав одним пледом її коліна, а другий накинув на плечі. Вони поїхали до головного міста округу, і мировий суддя зареєстрував їхній шлюб.

Карл вже був удома, коли вони повернулися. Він кисло поглянув на них, коли вони увійшли до кухні:

— А я сподівався, ти відвіз її на потяг.

— Ми побралися,— просто сказав Адам.

Кейті всміхнулася Карлу.

— Навіщо? Навіщо ти це зробив?

— Чому б ні? Хіба чоловік не може оженитися?

Кейті поспішно вийшла до спальні та причинила двері.

Карл розбушувався:

— Вона паскудна баба, кажу тобі. Вона шльондра!

— Карле!

— Кажу тобі, вона дешева шльондра. Я б їй не довірив і гроша,— це ж лахудра, паплюга!

— Карле, припини! Припини, чуєш! Стули свою брудну пельку і не смій ображати мою дружину!

— Вона тобі така сама дружина, як драна кішка!

Адам сказав роздумливо:

— Гадаю, ти просто ревнуєш, Карле. Мабуть, сам хотів з нею одружитися.

— Що, клятий ти бовдуре? Я ревную? Я не житиму з нею в одному домі!

Адам відповів спокійно:

— Тобі й не доведеться. Я від’їжджаю. Можеш викупити мою частку, якщо хочеш. Можеш отримати всю ферму собі. Ти завжди того хотів. Залишайся собі тут і пропадай.

— Невже ти не хочеш її позбутися? — Карл знизив тон.— Будь ласка, Адаме. Викинь її звідси. Вона тебе на клоччя порве. Вона тебе знищить, Адаме, вона тебе знищить!

— Звідки ти так багато про неї знаєш?

— Нічого я не знаю.

Очі Карла затуманилися і він міцно стулив рот.

Адам навіть не спитав у Кейті, чи хоче вона вийти на вечерю. Він приніс до її кімнати дві тарілки і сів поруч.

— Ми поїдемо звідси,— сказав він.

— Краще відпусти мене. Будь ласка, відпусти. Я не хочу, щоб через мене ти зненавидів брата. Не розумію, чому він ненавидить мене.

— Просто ревнує.

— Ревнує? — вона примружила очі.

— Мені так здається. Але ти не хвилюйся. Ми від’їжджаємо. Ми перебираємося до Каліфорнії.

— Я не хочу до Каліфорнії,— тихо сказала Кейті.

— Дурниці. Там просто чудово, завжди сонце, і дуже красиво.

— Я не хочу до Каліфорнії.

— Ти — моя дружина,— лагідно сказав Адам.— Я хочу, щоб ти їхала зі мною.

Вона замовкла і більше до того не верталася.

Вони почули, як хряснув дверима, виходячи з дому, Карл, і Адам мовив:

— Йому це корисно. Він нап’ється, і йому полегшає.

Кейті скромно роздивлялася свої пальці.

— Адаме, я не можу стати тобі дружиною, поки не одужаю.

— Знаю. Розумію. Я зачекаю,— відповів він.

— Але я хочу, щоб ти спав тут. Я боюся Карла. Він мене так ненавидить!

— Я занесу сюди свою розкладачку. Можеш кликати мене, якщо злякаєшся. Простягни руку і збуди мене.

— Ти такий добрий,— сказала вона.— Може, вип’ємо чаю?

— Залюбки. Мені також хочеться.

Він приніс чашки з гарячим чаєм і пішов по цукерницю. Потім умостився на стільці біля ліжка Кейті.

— Чай доволі міцний. Не заміцний для тебе?

— Я люблю міцний чай.

Він допив свою чашку.

— Тобі не здається, що смак якийсь дивний? Якийсь неприємний.

Її рука підлетіла до рота.

— Дай-но я покуштую,— Кейті сьорбнула залишки.— Адаме! — вигукнула вона,— ти пив не з тієї чашки — то була моя. В мене там ліки.

— Гадаю, вони мені не зашкодять,— він облизав губи.

— Ні, не зашкодять,— вона тихенько засміялася.— Сподіваюся, мені не доведеться будити тебе серед ночі.

— Ти про що?

— Ти випив моє снодійне. Можливо, тобі буде важко прокинутися.

Адам провалився у важкий опіумний сон, попри спроби з ним боротися.

— Лікар прописав тобі приймати таку велику дозу? — пробурмотів він, ледь ворушачи язиком.

— Просто ти не звик,— пояснила вона.

Карл повернувся об одинадцятій. Кейті чула його п’яні кроки. Він увійшов до своєї спальні, зірвав із себе одяг і впав на ліжко. Він бурчав і крутився, вмощуючись зручніше, і раптом розплющив очі. Біля ліжка стояла Кейті.

— Тобі чого треба?

— А ти як думаєш? Посунься трохи.

— Де Адам?

— Він випив моє снодійне — помилково. Посунься трохи.

Він важко дихав.

— Я щойно вже був з повією.

— Нічого, ти хлопець міцний. Просунься трохи.

— А твоя зламана рука?

— Не переймайся. Я дам собі раду.

Раптом Карл розреготався.

— Нещасний бовдур,— промовив він і відкинув ковдру, щоб вона лягла з ним.

Частина друга

Розділ 12

Ви бачите, як ця книжка досягла тієї великої межі, що називається 1900 роком. Ще одну сотню років перемолотили і переколотили, а те, що відбулося, закаламутилося, як то зазвичай робиться у людей: минуле здається то багатшим і значущим, що далі воно відступає. У деяких книгах спогадів ті роки подаються як найкращий час, який колись обвалювався на землю: старі часи, веселі часи, радісні та прості, немов час був юний і безстрашний. Старші люди, які не відали, чи дошкандибають вони у нове століття, очікували його з ворожістю. Світ-бо змінювався, свіжість втрачалася, а з нею танула й доброчесність. Світ роз’їдала іржа, його охоплював неспокій: що зникало — гарні манери, невимушеність, краса? Леді вже були не справжні леді, а джентльменові не можна було повірити на слові.

То були часи, коли люди застібалися на всі ґудзики. Чоловіча свобода випаровувалася. Навіть дитинство було не таке щасливе, як раніше,— все змінилося. Раніше не було ніяких проблем — хіба що як знайти годящий камінь, не круглий, а плаский, обточений водою, для своєї пращі, вирізаної зі зношеного черевика. Куди поділися всі підходящі камінці, куди поділася легкість буття?

Людські спогади трохи затьмарені, бо як можна пам’ятати відчуття втіхи, або болю, або задушливої емоції? Можна лише пам’ятати, що такі відчуття були. Старший чоловік, може, і справді неясно пригадає делікатні, як у лікаря, доторки до дівчаток, але забуває і хоче забути той ядучий біль, який розриває селезінку так, що юнак, який пізнав тілесний бік життя, кидається долілиць на землю, лупає по ній кулаками і ридає: «Боже! Боже!» Такий чоловік міг би сказати і каже: «Якого дідька той хлопчина валяється на траві? Він же застудиться».

І полуниці вже не мають того смаку, і жіночі стегна вже не стискаються так солодко!

І деякі чоловіки знаходили полегшення, як кури на сідалі, у гнізді смерті.

Залози мільйонів істориків виділяють історію. Нам треба вибратися з цього руйнівного століття, говорили одні, з цього облудного, вбивчого століття бунтів і таємних смертей, загарбання громадських земель і нахабного їх привласнення.

Озирніться назад, пригадайте наш невеличкий народ на краях океанів, розірваний складнощами, народ, який уже виріс зі своїх дитячих штанців. Тільки тут стало щось виходити, як британці знову за нас узялися. Ми їх розбили, але небагато на тому виграли^[13]. А отримали ми згорілий Білий дім і десять тисяч вдів на утриманні громади.

Потім війська було послано до Мексики, це було схоже на болючий пікнік^[14]. Ніхто не розумів, навіщо вибиратися на пікнік, якщо від нього самі незручності, якщо так легко і приємно їсти у себе вдома. Втім, мексиканська війна принесла дві користі. Ми отримали чимало землі на заході, що майже подвоїло нашу територію, а ще то був тренувальний полігон для генералів, тому коли у нас розпочалося скорботне самогубство^[15], командири вже навчилися правильно застосовувати ці жахіття.

А потім розпочалися дискусії:

Чи можна мати раба?

Чому ж би і ні, якщо він куплений чесно? Потім нам ще скажуть, що й коня мати не можна. Хто посягатиме на мою власність? І тут таке почалося, ніби чоловік сам собі роздирав обличчя, і кров лилася на його власну бороду. Що ж, закінчилося і це, і ми важко підвелися з закривавленої землі й рушили на захід. Прийшли бум і крах, банкрутство і депресія. Виринули великі суспільні крадії і залізли в кишеню до кожного, хто мав кишеню. До біса цю прогнилу країну! Переступімо через неї і зачинімо по ній двері. Згорнімо, як книжку, і читаймо далі! Новий розділ, нове життя. Людина матиме чисті руки, щойно ми зачинимо ляду на цій смердючій країні. Попереду все чесно. Ніякої гнилі у нові сто років. Там нічого не підтасовано, а якщо якийсь мерзотник спробує махлювати при роздачі карт з нової колоди років — та ми його повісимо униз головою за яйця!

Але полуниці вже не мають того смаку, і жіночі стегна не стискаються так солодко!

Розділ 13

1

Іноді злети пронизують чоловічий розум. Це трапляється майже з кожним. Можна відчути, як вони зростають або наближаються, як запал до динаміту. Млість у шлунку, насолода у нервах, поколювання в руках. Шкіра вдихає повітря, кожен вдих наповнює свіжістю. Зародження цього відчуття приємне, як широке позіхання і потягування; у голові спалахують іскри, й увесь світ сяє перед очима. Людина могла прожити все життя у сірості, земля й дерева здавалися їй темними і понурими. Події, навіть важливі, зливалися у щось безлике і бліде. І раптом — злет, і пісня цвіркуна радує слух, і запах землі лоскоче ніздрі, і мерехтливе світло під деревом тішить око. І тоді людина виплескується назовні, як стрімкий потік, але не стає від того менша. Мені здається, що значущість людини на світі може вимірятися якістю і кількістю її злетів. Це дуже приватна річ, але вона єднає нас зі світом. Це матір усякої творчості, й вона виокремлює кожну людину з-поміж інших.

Не знаю, як воно буде у прийдешньому. У світі відбуваються жахливі зміни, незнані сили формують обличчя майбутнього, яке нам не відоме. Деякі з цих сил нам видаються ворожими, можливо, не самі по собі, а через їхню властивість руйнувати те, що ми маємо. Дійсно, двоє людей можуть підняти більший камінь, ніж одна людина. Бригада будує автомобілі швидше і краще, ніж один чоловік, а хліб з велетенського комбінату дешевший і однаковіший. Коли наша їжа, наше вбрання, наші домівки народжуються у багатогранному масовому виробництві, цей масовий метод неодмінно починає формувати і наш спосіб мислення, витискаючи всі інші способи. У наш час масове або колективне виробництво увійшло в економіку, в політику і навіть у релігію, тож деякі країни замінили ідею Бога на ідею колективу. Це небезпечно у мій час. У світі існує величезна напруга, руйнівна напруга, і люди пригнічені та збентежені.

У такий час мені видається природним і слушним поставити собі ці питання. У що я вірю? За що я повинен боротися і проти чого повставати?

Людський рід — єдиний творчий рід, і володіє він лише одним творчим знаряддям: індивідуальним розумом і людським духом. Ще нічого не було створено двома людьми. Не існує успішних співпраць — ні в музиці, ні в живопису, ні в математиці, ні у філософії. Відтоді як відбувається диво творіння, групи людей можуть його розвивати і розширяти, проте сама група не здатна нічого винайти. Дорогоцінність полягає у самотньому розумі однієї людини. Й от тепер сили, керовані ідеєю групи, оголосили війну на винищення цій дорогоцінності — людському розуму. Вільний, нескутий розум затьмарюється, притуплюється, переслідується придушенням, примушенням, приниженням, виснаженням і разючими нищівними ударами. Здається, людський рід обрав саме цей невеселий, самогубний шлях.

А твердо вірю я ось у що: вільний, допитливий розум окремої людини — це найцінніше, що є на світі. А боротися я буду ось за що: за свободу для розуму обирати той шлях, який він хоче, без вказівок. А повставати я буду ось проти чого: проти будь-якої ідеї, релігії чи уряду, які обмежують або руйнують індивідуальність. Ось хто я такий і чим живу. Я можу зрозуміти, чому система, побудована за певною моделлю, мусить намагатися зруйнувати вільний розум, адже він єдиний здатен шляхом критичного розгляду винищити таку систему. Звісно, я розумію це, і ненавиджу це, і боротимуся з цим, щоб зберегти те єдине, що вирізняє нас з-поміж нетворчих звірів. Якщо злети можна вбити, тоді нам кінець.

2

Адам Траск зростав у сірості, й завіси його життя нагадували запорошене павутиння, а дні — повільний плин сумовитого і хворобливого невдоволення, але потім, завдяки Кейті, він пізнав свій злет.

Не має значення, що Кейті була, як я це назвав, моральною потворою. Можливо, ми і не в змозі зрозуміти Кейті, але, з іншого боку, ми багато на що здатні у різних напрямках — на великі чесноти і великі гріхи. Хто з нас не залізав подумки у чорні води?

Можливо, у кожному з нас десь глибоко причаїлася таємна загата, у якій зароджуються і розростаються лиховісні й жахливі потвори. Але ця культура загороджена, й отой плавучий виводок вибирається з води, тільки щоб знову в неї впасти. А хіба не може статися, щоб у темних водах котроїсь людини зло набирало достатньо сили, протискалося крізь огорожу і пускалося у вільне плавання? Хіба не виявиться така людина потворою, і хіба не споріднені ми з нею у наших потаємних водах? Було б нелогічно, якби ми не розуміли ні янголів, ні демонів, адже ми самі їх винайшли.

Хай яка була Кейті, саме вона викликала злет Адама. Дух його розпростався і знявся вгору, вивільнив його від страхів, обрáз й прогірклих спогадів. Злет осяює все навкруги, він змінює світ, як сигнальна ракета змінює поле битви. Напевне, Адам узагалі не бачив Кейті, так блищала вона в його очах. У нього в уяві закарбувався образ краси й ніжності, милої і святої дівчини, неймовірно коханої, цнотливої і люблячої, і отакий образ Кейті створив собі її чоловік, і хай що Кейті робила, хай що говорила, цей образ залишався для Адама непорушним.

Вона сказала, що не хоче їхати до Каліфорнії, але він не слухав, бо люба Кейті узяла його за руку і вирушила першою. Його злет був такий високий, що він не помітив гнітючого болю свого брата, як і не помітив спалахів у нього в очах. Він продав Карлові свою частку ферми — дешевше, ніж вона вартувала, але ці гроші, як і половина батькового спадку, зробили його вільним і багатим.

Брати стали чужі один одному. Вони потиснули руки на вокзалі, й Карл дивився вслід потягу, розтираючи свій шрам. Потім пішов до таверни, випив швиденько чотири порції віскі й подався у горішні кімнати. Він заплатив дівчині, але потім у нього нічого не вийшло. Він плакав у її обіймах, доки вона його не виставила. Він лютував у себе на фермі, витискав з неї все можливе, докуповував землю, свердлив, підрізав, і хазяйство його розросталося. Він не знав ні покою, ні відпочинку, він був багатим без задоволення і шанованим без друзів.

Адам пробув у Нью-Йорку рівно стільки, скільки треба було, щоб купити новий одяг собі й Кейті, а потім вони сіли у потяг, який провіз їх через увесь континент. Як вони потрапили до Салінас-Веллі, зрозуміти зовсім просто.

У ті дні залізничні компанії зростали, суперничали, прагнули розвиватися й домінувати, а тому вживали всіх заходів для збільшення руху. Компанії не лише розміщували рекламу в газетах, вони видавали буклети і плакати, де зображувалася і змальовувалася краса Заходу і його багатство. Жодна забаганка не видавалася надмірною — багатство було безмежним. Південно-Тихоокеанська залізниця, керована шаленою енергією Ліланда Стенфорда, заволоділа Тихоокеанським узбережжям не лише в транспорті, а й у політиці. Залізничні колії потяглися долинами. Виникали нові міста, заселювалися нові території, адже компанії треба було створювати нову клієнтуру, щоб справи йшли угору.

Видовжена Салінас-Веллі стала частиною цих розробок. Адам побачив і вивчив красивий кольоровий плакат, який рекламував цю долину як землю, що її без особливого успіху наслідував рай. Після прочитання таких описів кожен, хто не хоче оселитися в Салінас-Веллі, має вважатися божевільним.

Адам не поспішав з покупкою землі. Він придбав собі двоколку і роз’їжджав навкруги, зустрічався з тими, хто приїхав раніше, розпитував про ґрунт і про воду, про клімат і врожаї, про ціни і виробничі потужності. Адам не хотів ризикувати. Він приїхав сюди пустити коріння, збудувати дім, завести сім’ю, ба навіть започаткувати цілу династію.

Адам невтомно їздив з ферми на ферму, брав у руки грудочки землі й розтирав пальцями, розпитував, планував, мріяв. Людям у долині він сподобався, вони раділи, що він сюди переселився, бо розпізнали в ньому солідного чоловіка.

Турбувало його лише одне, і це стосувалося Кейті. Вона нездужала. Вона їздила скрізь з ним разом, але була якась байдужа. Одного ранку вона поскаржилася, що їй зле, і залишилася у своєму номері в готелі «Кінг-Сіті», а Адам поїхав сам. Він повернувся близько п’ятої по обіді і знайшов її напівмертвою від втрати крові. На щастя, Адам застав за вечерею доктора Тилсона і відірвав його від ростбіфа. Лікар швидко оглянув Кейті, вклав тампон і звернувся до Адама.

— Чого б вам не почекати унизу? — запропонував він.

— З нею все гаразд?

— Так. Я вас скоро покличу.

Адам погладив Кейті по плечу, і вона йому всміхнулася.

Доктор Тилсон причинив по собі двері й підійшов до ліжка. Обличчя його розчервонілося від гніву:

— Навіщо ви це вчинили?

Кейті стиснула рот на тонку лінію.

— Ваш чоловік знає, що ви вагітна?

Вона неохоче похитала головою.

— Чим ви це зробили?

Вона не зводила з лікаря очей.

Він огледів кімнату. Підійшов до бюро й узяв в’язальну спицю. Помахав нею перед самим носом Кейті.

— Давнє знаряддя — давній злочинець,— промовив він.— Ви дурепа. Мало не вбили себе, але дитину не втратили. Гадаю, ви ще приймали всіляку гидоту, труїли себе, пхали камфору, керосин, гострий перець. Боже мій! Чого тільки не коять ці жінки!

Очі в неї були холодні, як скло.

Він підтягнув стільця до її ліжка.

— Чому ви не хочете народити дитину? — спитав він лагідно.— Маєте гарного чоловіка. Хіба ви його не любите? Чи ви зовсім не хочете зі мною розмовляти? Відповідайте, чорт забирай! Не будьте впертою, як віслюк!

Губи її не ворухнулися, очі не моргнули.

— Люба моя,— заговорив знову лікар,— невже ви не розумієте? Не можна відбирати нічиє життя. Сама думка про це доводить мене до сказу. Бачить Бог, я втрачаю своїх пацієнтів, бо не знаю достатньо. Але я намагаюся — завжди борюся до останнього. І тут я бачу навмисне вбивство,— він заговорив швидше. Його лякало це моторошне мовчання між фразами. Жінка спантеличувала його. В ній було щось нелюдське.— Ви знайомі з місіс Лорел? Вона безплідна, але марить дитиною. Вона віддала б усе, що має і матиме, тільки б народити дитину, а ви — ви намагалися заколоти дитя своє спицею... Гаразд! — вигукнув він.— Не хочете говорити — не треба. Але я вам дещо скажу. Ваша дитина поза загрозою. Ви не поцілили. І ще — ви народите цю дитину. Вам відомий закон цього штату про аборти? Можете не відповідати, але ви мене чуєте! Якщо подібне трапиться ще раз, якщо ви втратите цю дитину, а я запідозрю щось нечисте, я висуну вам звинувачення, дам проти вас свідчення і побачу, як вас покарають. Сподіваюся, вам вистачить здорового глузду мені повірити, бо я зовсім не жартую.

Кейті облизала губи своїм гострим язичком. З її очей зник увесь холод, а натомість проступила знесилена скорбота.

— Мені шкода,— сказала вона.— Шкода. Але ви не розумієте.

— То поясніть.— Його гнів розтанув, як туман.— Поясніть, моя люба.

— Важко пояснити. Адам такий добрий, такий сильний. А я — я недужа. Епілепсія.

— У вас? Не може бути!

— Ні, але її мав мій дідусь, потім батько і брат,— вона затулила очі руками.— Я не можу принести таке горе своєму чоловіку.

— Бідолашна дівчинка,— промовив лікар.— Бідолашна моя дівчинка. Але це не точно. Цілком імовірно, що ваша дитина буде гарна і здорова. Обіцяєте мені більше не вдаватися до подібних дурниць?

— Обіцяю.

— От і добре. Я не розкажу вашому чоловікові, щó ви накоїли. А тепер лягайте, я подивлюся, чи зупинилася кровотеча.

За кілька хвилин він замкнув свій саквояж і засунув спицю у кишеню.

— Провідаю до вас завтра зранку.

Адам кинувся до лікаря, який зійшов вузькими сходами до вестибюлю. Доктор Тилсон зупинив шквал питань «Як вона? Все гаразд? Чому це сталося? Можна мені туди?»

— Годі, годі — заспокойтеся.— І він вдався до свого трюку, свого звичайного жарту.— Ваша дружина хвора.

— Лікарю...

— Вона має єдину хорошу недугу з усіх, що існують...

— Лікарю...

— Ваша дружина чекає дитину,— він проскочив повз Адама, а той застиг з роззявленим ротом. Троє чоловіків, які сиділи біля вогню, всміхнулися до нього. Один з них зауважив сухо:

— Якби таке трапилося зі мною, я б... я б запросив кількох, скоріш за все, трьох друзів випити по келишку.

Його натяк пропав марно. Адам незграбно рвонув сходами нагору.

Адамова увага зосередилася на ранчо Бордоні за кілька миль від Кінг-Сіті, майже на півдорозі між Сан-Лукасом і Кінг-Сіті.

Родина Бордоні мала дев’ятсот акрів, які залишилася від дарчої на десять тисяч акрів, отриманих від іспанської корони прадідом місіс Бордоні. Бордоні були швейцарці, але місіс Бордоні була донькою і спадкоємицею іспанської родини, яка облаштувалася у Салінас-Веллі в давні часи. І як то нерідко буває з більшістю старих родин, земля вислизала в них з рук. Щось програвалося в карти, щось відрізалося на податки, деякі акри відривалися, як купони, на розкоші — коня, діамант або красуню. Дев’яносто акрів, що залишилися, становили осердя первісної дарчої Санчесів, до того ж найкращу його частину. Вони простягалися по обох берегах річки і врізалися у пагорби, бо у цьому місці долина звужується, а потім знову розширюється. Старий будинок Санчесів був ще у пристойному стані. Побудований з саману, він стояв у невеличкій ущелині в передгір’ї, мініатюрній долині, яку омивав дорогоцінний незамерзлий струмок прісної питної води. Саме цей струмок був тією принадою, яка спонукала перших Санчесів там оселитися. Крислаті віргінські дуби створювали затишок у долині, земля була родюча, і все зеленіло, що для цієї частині краю доволі нетипово. Стіни низького дому мали чотири фути завтовшки, а круглі рангоутні крокви були зв’язані сиром’ятними мотузками, які узяли ще вологими. Шкіра висохла і міцно з’єднала крокви й балки, мотузки стали твердими, немов залізо, і практично нетлінними. Такий спосіб будівництва мав лише один недолік. Щури гризуть шкіру, якщо їх не ганяти.

Старий дім нібито ріс із землі, й це було чудово. Бордоні зробив з нього хлів для корів. Він був швейцарець, іммігрант, з притаманною його співвітчизникам пристрастю до чистоти. Він не довіряв товстим глиняним стінам і побудував каркасний будинок на невеликій відстані, а його корови вистромлювали голови з заглиблених вікон старої домівки Санчесів.

Бордоні були бездітні, й коли дружина у зрілому віці померла, чоловіка охопила невимовна туга за альпійським минулим. Він хотів продати ранчо і повернутися у рідні місця. Адам Траск відмовлявся купувати поспіхом, а Бордоні заломив високу ціну і вдавав, що йому цілком байдуже, продасть він ранчо чи ні, такий був у нього метод. Бордоні знав, що Адам збирається купити його землю, задовго до того, як це зрозумів сам Адам.

Там, де Адам оселився, він збирався осісти і дати постійну домівку своїм ненародженим дітям. Він боявся, що може купити якесь місце, а потім побачить інше, яке йому сподобається більше, але ранчо Санчесів безнастанно притягувало його. З появою Кейті його подальше життя вимальовувалося як довге і радісне. Але він не втрачав обачності. Він виїздив на двоколці або верхи та виходив пішки кожний фут цієї землі. Він пробурив її на чималу глибину, щоб перевірити, помацати й понюхати, яка вона там. Він розпитував про маленькі дикі рослини на полях, на берегах річки, на пагорбах. У вологих місцях він ставав навколішки і роздивлявся звірині сліди у багнюці — пуми й оленя, койота і кугуара, скунса і горностая, затоптані лапками куріпок. Він пробирався крізь верболіз і платани, крізь зарості дикої ожини біля річки, гладив стовбури віргінських дубів і падубів, торкався вересу, лавра, шипшини.

Бордоні стежив за ним, примруживши очі, й наливав собі келихи червоного вина з власного невеличкого винограднику на пагорбах. Бордоні любив трохи випити після полудня. Й Адам, який досі ніколи не пив вина, призвичаївся до нього.

Адам безупинно цікавився, щó думає Кейті про це ранчо. Подобається воно їй? Буде вона там щаслива? Але він не дослухався до її ухильних відповідей. Він вважав, що вона поділяє його захоплення. У вестибюлі готелю «Кінг-Сіті» він розмовляв з чоловіками, які збиралися біля грубки і читали газети, надіслані з Сан-Франциско.

— Я думаю про воду,— сказав він якогось вечора.— Не знаю, на який глибині можна викопати колодязь.

Один зі скотарів ляснув себе по колінах:

— Зверніться до Сема Гамільтона. Він знає тут про воду більше, ніж будь-хто. Він усе розкаже. Він пробурив половину колодязів у наших краях.

Його товариш засміявся:

— Сем має законний привід цікавитися водою. На його ранчо немає і краплі води.

— Слухайте, що я вам скажу. Я їду до Сема замовити косинці. Можу взяти вас із собою, якщо хочете. Вам сподобається містер Гамільтон. Він чудова людина.

— Такий собі геніальний комік,— додав його приятель.

3

Вони вирядилися на ранчо Гамільтонів у фаетоні Луїса Ліппо — сам Луїс і Адам Траск. Залізні застібки деренчали по скрині, а оленяча нога, закутана у вогку мішковину для прохолоди, підстрибувала в такт руху. У ті дні існував звичай привозити з собою якусь пристойну їжу як гостинець, якщо ви їхали до когось у гості, бо вас запрошували залишитися на обід, інакше хазяї образяться. Але гості могли б сильно урізати тижневе харчування сім’ї, якщо не відшкодовували те, що з’їдали. Чверть свині або яловичий огузок були тим, що треба. Луїс відрізав кусень оленини, а Адам захопив пляшку віскі.

— Слухайте, що я вам скажу,— почав Луїс.— Містер Гамільтон зрадіє, але місіс Гамільтон спиртного не терпить. На вашому місці я б сховав пляшку під сидінням, а коли ми під’їдемо до кузні, от тоді ви її й витягнете. Ми так завжди робимо.

— Невже вона не дозволяє чоловікові перехилити чарку?

— Хіба що одну краплю,— відповів Луїс.— Вона має непохитні принципи. Просто візьміть і сховайте пляшку під сидінням.

Вони звернули з битого шляху на роздовбані колії, розмиті зимовими дощами. Коні натягували хомути, фаетон розкачувався і хитався. Той рік не був добрий для пагорбів, і вже в червні вони висохли, а каміння проступало крізь убогу, пожухлу траву. Дикий овес не піднявся і на шість дюймів над землею, ніби розуміючи, що коли він не дасть насіння швидко, то не дасть уже ніколи.

— Не дуже-то весела місцевість,— зауважив Адам.

— Весела? Та що ви, містере Траск, ця місцевість вам розіб’є серце вщент. Весела! У містера Гамільтона чималенько землі, але він би на ній з голоду помер з усіма своїми дітьми. Ранчо не може їх прогодувати. Чим він тільки не займається, щоб зводити кінці з кінцями, та й хлопці вже починають щось заробляти. У них дуже порядна родина.

Адам вдивлявся у темні зарості мескіту, які визирали з лощини.

— Чого ж він взагалі осів у такому місці?

Луїс Ліппо, як і кожна людина, любив ділитися своїми міркуваннями, а надто з чужинцями, та ще й коли поруч не було нікого з місцевих, які могли б йому суперечити.

— Слухайте, що я вам скажу,— розпочав він.— Візьміть мене — мій батько був італієць. Приїхав сюди через якісь неприємності, але гроші у нього були. Моє ранчо не дуже велике, але доволі гарне. Його купив батько. Він сам його знайшов. Тепер візьмімо вас — не знаю, скільки у вас грошей, і питати не буду, але кажуть, що ви збираєтеся купити ферму старого Санчеса, а Бордоні не з тих, хто щось віддасть за так. Ви мусите бути багатенький, бо інакше і мріяти не могли би про це.

— Гроші я таки маю,— скромно сказав Адам.

— Розповім вам усе спочатку,— вів далі Луїс.— Коли містер і місіс Гамільтони приїхали в наші місця, у них навіть і горщика нічного не було. Їм довелося узяти те, що залишилося,— державну землю, яку ніхто більше не хотів. Двадцять п’ять акрів такої землі не здатні прогодувати одну корову навіть у благодатні часи, а в лихі часи, як кажуть, звідти втікають і койоти. Люди тут дивуються, як узагалі виживають Гамільтони. Звісно, містер Гамільтон одразу взявся до роботи, так вони й жили. Працював, як наймит, доки не збудував молотарку.

— Схоже, він досяг успіху. Я чую про це зусібіч.

— Досяг успіху, аякже. Виростив дев’ятеро дітей. Але закладаюся, він не відклав і чотирьох монет на чорний день. Та й як би це йому вдалося?

Один бік фаетона підскочив, наїхав на велику круглу каменюку і знову вирівнявся. Коні аж почорніли від поту, під хомутами виступила піна.

— Залюбки поговорю з ним.

— Що ж, один гарний врожай він виростив: має чудових дітей, чемних і вихованих. Усі вони успішні, хіба що крім Джо. Джо — наймолодший, вони подумують послати його до коледжу, але з усіма решта все гаразд. Містерові Гамільтону є чим пишатися. Їхній дім на тому боці наступного підйому. Не забудьте сховати віскі, інакше вона розлютиться на вас.

Суха земля цокала на сонці, скрекотіли цвіркуни.

— Зовсім забута Богом земля,— промовив Луїс

— Почуваюся підлим,— сказав Адам.

— Тобто?

— Ну, я багатий, тож не мушу мешкати у такому місці.

— Я також, але підлим не почуваюся. Я просто страшенно радий.

Коли фаетон викарабкався на вершину підйому, Адам поглянув униз на скупчення будівель, які становили обійстя Гамільтонів: хата з численними прибудовами, хлів, кузня-майстерня, каретний сарай. Місце було сухе, випалене сонцем — жодних великих дерев, тільки маленький садочок, який поливався з лійки.

Луїс обернувся до Адама, і в його голосі прозвучала нотка ворожості.

— Хочу вам дещо чітко пояснити, містере Траск. Дехто, побачивши Семюеля Гамільтона вперше, може подумати, що він верзе дурниці. Він говорить не так, як усі інші. Він ірландець. І він має купу планів — сто планів на день. А ще він має купу надій. Господи Боже мій, як жити на цій землі, якщо не маєш купу надій! Але затямте одне: він — чудовий робітник, чудовий коваль, і деякі його плани спрацьовують. Я чув деякі його прогнози, і вони справджувалися.

Адама стривожив цей натяк на загрозу.

— Я не з тих, хто погано говорить про людей,— сказав він і раптом відчув, що для Луїса він чужак і ворог.

— Я просто хотів усе роз’яснити. Бо є тут люди, які прибувають зі Сходу і вважають, що коли людина не має грошей, вона — нікчема.

— Мені й на думку не спало б...

— Може, містер Гамільтон і не має зайвих чотирьох монет, але він тутешній, і ми його поважаємо. А ще він створив найкращу на світі родину. Просто хочу, щоб ви це затямили.

Адам хотів був щось сказати на свій захист, але передумав.

— Затямлю. Дякую, що пояснили.

Луїс знову подивився перед собою.

— А от і він — бачите, біля майстерні? Мабуть, почув, що ми під’їжджаємо.

— У нього борода? — Адам уважно придивлявся.

— Еге ж, красива борода. Вона швидко сивіє, вже як сіль з перцем.

Вони проїхали повз каркасний будинок і побачили місіс Гамільтон, яка дивилася на них у вікно, а потім зупинилися перед майстернею, де на них чекав Семюель.

Адам побачив міцного чоловіка з бородою, як у патріарха; вітер ворушив його пухнасте сивувате волосся. Щоки над бородою, де сонце опалило його ірландську шкіру, були рожеві. Він був одягнений у чисту синю сорочку, комбінезон і шкіряний фартух. Рукава сорочки були закасані, м’язисті руки теж були чисті. Тільки долоні й пальці почорніли від ковальського горна. Охопивши поглядом його постать, Адам подивися Семюелю в очі — блакитні, сповнені молодечого захвату. Зморшки навколо очей нагадували промінчики, такі утворюються від сміху.

— Луїсе,— сказав Семюель,— радий тебе бачити. Навіть у нашому чарівному маленькому раю ми любимо бачити друзів.

Він усміхнувся до Адама, а Луїс пояснив:

— Я привіз до вас містера Адама Траска. Він новенький, приїхав зі сходу, хоче тут оселитися.

— Дуже приємно,— відповів Семюель.— Руки потиснемо іншим разом. Не хочу бруднити вам долоню своїми ковальськими гачками.

— Я привіз трохи металобрухту, містере Гамільтон. Зробите мені косинці? Рама на моїй жниварці розвалилася вщент.

— Звісно, зроблю, Луїсе. Вилізайте з фаетону. Відведемо коней у затінок.

— Тут у нас шматок оленини, а містер Траск привіз вам дещо цікавеньке.

Семюель озирнувся на будинок:

— Гадаю, ми витягнемо ваше дещо цікавеньке, коли поставимо запряжку за сарай.

Адам чув у його голосі мелодійний ритм, проте не міг помітити жодного слова, яке б вимовлялося з акцентом.

— Луїсе, чи не розпряжеш своїх коней? Я віднесу оленину в дім. Лайза зрадіє. Вона любить печеню з оленини.

— Хтось із молодих удома є?

— Ні, нікого. Джордж і Віль приїхали додому на вихідні, але вони всі подалися вчора увечері на танці у Каньйон Шаленого Коня, в школі «Персикове дерево». Вся компанія повернеться надвечір. Через це ми залишилися без дивана. Потім я вам розповім... Лайза їм помститься: то все Томові витівки. Потім я вам розповім,— він розсміявся і попрямував до будинку, тримаючи в руках оленячу ногу.— Якщо хочете, занесіть своє дещо цікавеньке до кузні, щоб не виблискувало на сонці.

І вони почули, як він гукав, підходячи до будинку:

— Лайзо, ніколи не вгадаєш. Луїс Ліппо привіз нам шматок оленини більший за тебе.

Луїс підігнав запряжку за сарай, Адам допоміг йому розпрягти коней, зв’язати недоуздки і відвести у затінок.

— Він не жартував щодо сонця, воно справді виблискує на пляшці,— зауважив Луїс.

— Його жінка, мабуть, суща відьма.

— Маленька, як горобчик, але страшенно затята.

— Розпряжеш,— повторив Адам.— Десь я чув це слово або читав.

Семюель повернувся до них у кузню.

— Лайза буде щаслива, якщо ви залишитеся на обід,— сказав він.

— Але ж вона не чекала на нас,— спробував протестувати Адам.

— Цитьте, чоловіче. Вона зробить трохи більше галушок до соусу. Так приємно, що ви тут. Показуй свої залізяки, Луїсе, подивимося, що можна зробити.

Він розпалив вогонь у чорному квадраті горна, узяв ковальські міхи, щоб його роздмухати, а потім підкладав пальцями вологий кокс, поки той не розжарівся.

— Слухай, Луїсе,— попросив він,— ану помахай мені крильцями на вогонь. Повільніше, чоловіче, повільніше і рівніше...— Він виклав залізні смуги на палаючий кокс.— Не хвилюйтеся, містере Траск, Лайза звикла куховарити на дев’ятеро голодних дітей. Її нічим не проймеш...— Він зручніше розклав залізо на вогні й засміявся.— Моя дружина грюкотить, як галька у морському припливі. Хочу застерегти вас обох — не вимовляйте слова «диван». Це слово гніву й журби для Лайзи.

— Ви нам обіцяли розповісти,— нагадав Адам.

— Якби ви знали мого сина Тома, ви б краще зрозуміли, містере Траск. От Луїс його знає.

— Ще б пак,— відізвався Луїс.

Семюель провадив:

— Мій Том страшенно заповзятий. Завжди накладає собі на тарілку більше, ніж може з’їсти. Завжди саджає більше, ніж може виростити, ніж здатен упоратися. Надмірно радіє, надмірно сумує. Бувають такі люди. Лайза гадає, що я теж такий. Не знаю, що чекає на Тома. Можливо, велич, можливо, зашморг,— що ж, дехто з Гамільтонів закінчив свої дні на шибениці. Колись я вам розкажу.

— Диван,— чемно попросив Адам.

— Так, звісно. Слова розбігаються у мене, як отара непокірних овець, я мушу зганяти їх докупи, це і Лайза каже. Отже, у школі «Персикове дерево» влаштовують танці, і хлопці — Джордж, Том, Віль і Джо — вирішили туди піти. Саме собою, запросили й дівчат. Джордж, Віль і Джо, нещасні простаки, запросили по одній кожний, але Томові, як завжди, того було замало. Він запросив двох сестер Вільямс — Дженні й Белль. Скільки тобі треба прорізів для шурупів, Луїсе?

— П’ять,— відповів Луїс.

— Гаразд. Мушу вам сказати, містере Траск, що мій Том має увесь еготизм і всю самозакоханість хлопця, який вважає себе некрасивим. Головним чином він сидить собі тихо, але приходить якесь свято — і він чепуриться, як травневе дерево, уквітчується, як поле весною. На це йде чимало часу. Ви помітили, що каретний сарай порожній? Джордж, Віль і Джо вирядилися рано, і зовсім не такі розчепурені, як Том. Джордж узяв фаетон, Віль — двомісну коляску, Джо — маленьку двоколку,— блакитні очі Семюеля заблищали від задоволення.— Тоді виходить Том, сяючи як римський імператор, а з усього транспорту залишилася тільки сіноворушилка, а на ній і одна з сестер Вільямс не всядеться. На щастя чи на горе, Лайза прилягла подрімати. Том сів на сходах і замислився. Потім бачу — він іде у сарай, запрягає двох коней і знімає з сіноворушилки хрестовину. Витягає з дому диван, закріплює ланцюгом за ніжки — а диван чудовий, двомісний, набитий кінським волосом, і Лайза його любить понад усе. Я їй подарував його перед народженням Джорджа, щоб було де відпочивати. Останнє, що я бачив: Том тягся вгору, розвалившись на дивані, поїхав до Вільямсів по дівчат. І, Боже, який же той диван буде пошарпаний, витертий і подряпаний, коли Том привезе його назад! — Семюель відклав кліщі, узяв руки в боки і зайшовся реготом.— А у Лайзи аж сірчаний дим носом іде від люті. Бідолашний Том.

Адам сказав, усміхаючись:

— Не хочете випити чогось цікавенького?

— Залюбки,— відповів Семюель. Він узяв запропоновану пляшку, швидко ковтнув віскі й повернув пляшку.

— Уіскібо — це ірландське слово, означає — віскі, вода життя, і так воно і є.

Він поклав розпечені до червоного смуги заліза на ковадло, пробив дірки для шурупів, почав ударяти молотом, щоб вийшли косинці, аж іскри полетіли. Потім занурив залізо у діжу з чорною водою, і воно зашипіло.— Ну от, готово,— сказав він і кинув косинці на землю.

— Щиро дякую,— промовив Луїс.— Як я можу розплатитися?

— Своїм приємним товариством.

— І отак завжди,— поскаржився Луїс.

— Ні, коли я тобі бурив новий колодязь, ти мені чесно заплатив.

— До речі: містер Траск саме подумує купити ранчо Бордоні, на старій землі Санчесів, пам’ятаєте?

— Чудово знаю його,— сказав Семюель.— Місце чарівне.

— Він питав про воду, і я сказав, що ви на тому знаєтеся краще від усіх.

Адам простягнув пляшку, Семюель делікатно відпив і обтер собі рот ліктем, щоб не замазатися сажею з рук.

— Я ще не вирішив остаточно,— пояснив Адам.— Просто розпитую.

— Господи, чоловіче, то починайте! Кажуть, небезпечно розпитувати ірландця, бо він вам наговорить. Сподіваюся, ви усвідомлюєте, на що йдете, коли даєте мені дозвіл говорити. Тут існують два погляди. Перший: мовчазна людина — мудра людина; другий: людина, яка не має слів, не має і думок. Звісно, я дотримуюся другого,— Лайза каже, що аж надміру. Що ви хочете знати?

— Скажімо, ранчо Бордоні. Наскільки глибоко треба бурити, щоб дійти до води?

— Залежить від місця — десь тридцять футів, десь сто п’ятдесят, а десь до центру землі.

— Але ви могли б знайти воду?

— Майже всюди, крім власної ділянки.

— Я чув, що у вас тут проблеми.

— Чули? Ясна річ, чули! Я кричу про це на повний голос.

— Там є ділянка у чотириста акрів біля самої річки. Може, під нею бути вода?

— Треба глянути. Здається, то доволі дивна долина. Якщо згодні потерпіти, я вам дещо про неї розповім, бо я там бував зі своїм буром. Голодна людина об’їдається подумки, то справді так.

Тут втрутився Луїс Ліппо:

— Містер Траск з Нової Англії. Він планує тут оселитися. Він уже бував тут на заході — служив у війську, воював з індіанцями.

— Справді? Тоді це вам говорити, а мені у вас навчатися.

— Я не хочу про те говорити.

— Чому ж? Спаси, Господи, мою родину і моїх ближніх, якби я воював проти індіанців!

— Я не хотів з ними воювати, сер.— Це «сер» зірвалося мимоволі.

— Так, розумію. Мабуть, ой як нелегко вбити людину, яку ти зовсім не знаєш і до якої не відчуваєш ненависті.

— А може, так якраз і легше,— зауважив Луїс.

— Ти маєш певну рацію, Луїсе. Просто є люди, для яких увесь світ — друзі, а є люди, які ненавидять самі себе і розмазують свою ненависть навколо, як масло на гарячому хлібі.

— Краще ви розкажіть мені про цей край,— попросив Адам стривоженим тоном, бо перед його очима постала моторошна картина навалених кучугурою трупів.

— А котра година?

Луїс вийшов з кузні й подивився на сонце:

— Близько десятої.

— Якщо я почну, мене вже не зупинити. Мій син Віль каже, що ярозмовляю з деревами, коли не можу знайти собі овоч у людській подобі,— зітхнув він і сів на ящик для цвяхів.— Я сказав, що то дивовижна долина, але, можливо, я її такою сприймаю, бо сам народився у зеленому краї. Тебе це не дивує, Луїсе?

— Ні, я звідси нікуди не виїжджав.

— Я багато бурив там,— вів далі Семюель.— Щось там унизу, під нею, було — а може, є й тепер. Там на глибині дно океану, а під ним — отой інший світ. Але фермеру нема чого хвилюватися. На поверхні — чудова орна земля, особливо на рівнинах. Верхня долина — світла і піщана, але та горішня принадливість змивається взимку униз. На північ долина розширюється, земля стає чорніша, важча, може, й багатіша. Я гадаю, там колись були болота, і коріння століть згнило у землі, удобрило її, зробило родючою. Коли її ореш, трохи жирної глини змішується з чорноземом і тримає все докупи. Це десь на північ від Гонзалеза до гирла річки. А далі, вже навколо Салінаса, Бланко, Кастровіля і Мосс-Лендинга, болота залишилися. І якщо ті болота колись осушити, то земля буде найродючішою в цьому червоно-рудому світі.

— Він завжди розповідає, як-то воно буде колись,— втулив Луїс.

— Що ж, людський розум здатен мандрувати в часі, на відміну від тіла.

— Якщо я збираюся тут облаштуватися, мені необхідно знати, що і як буде,— заявив Адам.— Мої майбутні діти мешкатимуть тут.

Погляд Семюеля ковзнув поверх голів його відвідувачів, вирвався з темної кузні на яскраве сонце.

— Ви маєте знати, що під доброю частиною долини, в деяких місцях глибоко, в інших близько до поверхні, пролягає шар, що називається твердий піддон. Це глина, дуже щільна, масна на дотик. Вона буває у фут завтовшки, а буває й товстіша. І цей твердий піддон не пропускає воду. Якби його не було, зимові дощі просочувалися б на велику глибину, зволожували землю, а влітку піднімалися б знову до коріння. Та коли земля над піддоном повністю промокає, решта або стікає струмками, або загниває у калюжах. І це найгірше зло у нашій долині.

— Але жити тут зовсім непогано, правда?

— Правда, але людина не може заспокоїтися, знаючи, що може розбагатіти ще більше. Я подумав, що якби пробурити крізь твердий піддон тисячу отворів, вода проникала б углиб, і це б вирішило проблему. А потім я дещо спробував зробити з кількома шашками динаміту. Пробив один отвір крізь піддон і підірвав. Це зруйнувало частину піддону, і вода змогла потрапляти на глибину. Але, Господи Боже мій, уявіть лише, скільки знадобиться динаміту! Я читав, що один швед, отой, що й винайшов динаміт, має тепер нову вибухівку, потужнішу і безпечнішу. Можливе, вона допомогла б.

Луїс слухав наполовину глузливо, наполовину захоплено.

— Він тільки й думає, як усе змінити. Ніколи не задовольняється тим, що є.

Семюель усміхнувся до нього.

— Кажуть, колись люди жили на деревах. Хтось мав бути невдоволений надто високою гілкою, бо інакше ти б не ступав зараз по землі,— розсміявся він.— Бачу, як я сиджу на своїй купі гною і створюю у себе в уяві світ, як Бог створював наш світ. Але Бог бачив цей світ. А я ніколи не бачу свого, хіба що — отак. Прийде день, коли ця долина стане долиною великого багатства. Вона змогла б нагодувати увесь світ, можливо, так і буде. І тут житимуть щасливі люди, тисячі й тисячі...— Тут якась думка захмарила його очі, обличчя посумнішало, і він замовк.

— Послухати вас, то це чудове місце для оселення,— сказав Адам.— Де ж ще мені ростити своїх дітей, коли тут таке майбутнє?

Семюель заговорив знову:

— Одного я не розумію. У цій долині є якась чорнота. Не знаю, що це, але відчуваю її. Іноді серед яскравого сонячного дня я відчуваю, як вона затуляє сонце і вичавлює з нього світло, як з губки,— він підвищив голос.— У цій долині причаїлася чорна жорстокість. Не знаю — не знаю. Ніби якийсь давній привид вигнав її з мертвого океану під нами і наповнив повітря бідою і нещастям. Вона таємна, як прихована туга. Не знаю, що це, але я те бачу і відчуваю у тутешніх людях.

Адам здригнувся:

— Я щойно згадав, що обіцяв рано повернутися. Кейті, моя дружина, чекає дитину.

— Але Лайза вже готує обід.

— Вона зрозуміє, коли ви їй скажете про дитину. Моя дружина нездужає. І я вельми вдячний вам, що розповіли мені про воду.

— Я не засмутив вас своїми теревенями?

— Ні, ні, зовсім ні. Це у Кейті перша дитина, і їй зле.

Адам боровся зі своїми думками всю ніч, а вранці поїхав до Бордоні, вони уклали угоду, і ранчо Санчесів перейшло до нього.

Розділ 14

1

Так багато треба розказати про Західний край того часу, що не знаєш, з чого починати. Одне тягне за собою сотні іншого. Важко вирішити, що має йти першим.

Ви ще не забули, як Семюель Гамільтон спом’янув, що його діти вирядилися на танці у школу «Персикове дерево». Тоді окружні школи були осередками культури. Протестантські церкви виборювали собі право на існування, бо у цих краях вони ще були новачками, прибульцями. Католицька церква першою з’явилася в цих місцях, укорінилася, встановила зручну традицію, але місії поступово занепадали, їхні дахи провалювалися, і голуби гніздилися в обідраних олтарях. Бібліотека (з латинськими й іспанськими книжками) у місії Сан-Антоніо була звалена до зерносховища, де щури погризли всі шкіряні палітурки. Тому центром мистецтва і науки стала школа, і шкільна вчителька захищала і несла світоч пізнання і краси. У шкільному приміщенні зустрічалися, щоб послухати музику чи провести дискусії. Під час виборів там облаштовували виборчу дільницю. Суспільні заходи, як-от увінчання Травневої королеви, надгробна промова за померлим президентом або танці на всю ніч проводилися лише тут, більше ніде. А вчителька була не тільки інтелектуальним взірцем і громадським лідером, а й спокусливою здобиччю для шлюбних планів. Будь-яка родина могла високо тримати голову, якщо їхній син був одружений з учителькою. Вважалося, що діти вчительки мають інтелектуальні переваги — як спадкові, так і набуті.

Доньки Семюеля Гамільтона не призначалися для долі зморених працею фермерських дружин. Вони були вродливі й мали на собі відблиск походження від королів Ірландії. Вони відзначалися гідністю, яка перевищувала їхню бідність. Жодна людина не подумала б, що вони заслуговують на жаль. Семюель виростив надзвичайно гідних дітей. Вони були краще освічені та краще виховані, ніж більшість їхніх однолітків. Усім їм Семюель передав свою любов до навчання і відгородив від пихатого невігластва тих часів. Олів Гамільтон стала вчителькою. Це означало, що вона покинула рідну домівку в п’ятнадцять років і перебралася до Салінаса, де ходила до середньої школи. У сімнадцять років вона склала іспити окружній комісії з усіх гуманітарних, природничих і точних дисциплін, а у вісімнадцять уже викладала у школі «Персикове дерево».

В її школі деякі учні були старші й більші за неї. Шкільна вчителька має володіти неабияким тактом. Утримувати лад серед здоровенних шибеників, не маючи пістолета і батога,— справа важка і небезпечна. В одній гірській школі учні зґвалтували вчительку.

Олів Гамільтон мала викладати всі предмети в усіх класах. Дуже мало хто з молодих у ті дні вчився далі восьмого класу, та й на це в них йшло чотирнадцять-п’ятнадцять років, бо через працю на фермі їх залишали на другий рік. Олів ще й навчилася надавати першу медичну допомогу, бо безнастанно траплялися якісь нещасні випадки. Вона накладала шви на порізи від ножових ран після бійок у шкільному дворі. Коли одного босоногого малюка вкусила гримуча змія, саме її обов’язком було висмоктати отруту з його великого пальця на нозі.

Вона навчала читанню у першому класі й алгебрі у восьмому. Вона вела уроки співів, виступала літературним критиком, писала нариси про суспільні події до щотижневика «Салінас Джорнал». Крім того, у неї в руках було все світське життя в їхній окрузі, не лише церемонія випуску, а й танці, зібрання, дебати, виступи хору, святкування Різдва і Травневого фестивалю, патріотичні славослов’я у День пам’яті загиблих у війнах та 4-го липня^[16]. Вона була членом виборчої комісії і заправляла всією доброчинною діяльністю. Робота ця була далеко не з легких, вона включала обов’язки і повинності, у які й повірити майже неможливо. Вчителька не мала особистого життя. За нею пильно спостерігали, чи не виявить вона якусь слабкість характеру. Вона не могла наймати помешкання в одній родині довше, ніж на один семестр, бо інакше це викличе ревнощі,— адже така родина здобувала суспільний вплив, бо надавала пансіон учительці. Якщо у родині був син, який досяг шлюбного віку, пропозиція робилася автоматично; якщо претендентів було декілька, починалися жорстокі бійки й сварки за її руку. Хлопці Агіта, всі троє, мало не розірвали один одного на смерть через Олів Гамільтон. Учительки не затримувалися надовго у сільських школах. Праця була важка, а шлюбні пропозиції надходили безперервно, от вони й одружувалися дуже швидко.

Проте Олів Гамільтон твердо вирішила не йти таким шляхом. Вона не поділяла інтелектуальних захоплень свого батька, але час, що вона його провела у Салінасі, налаштував її проти долі дружини скотаря чи фермера. Вона хотіла оселитися у місті, може, й не такому великому, як Салінас, але й не на задвірках. У Салінасі Олів призвичаїлася до життєвого комфорту, до церковного хору і риз, до Олтарної гільдії, до пісних вечерь у Єпископальній церкві. Вона долучилася до мистецтва — драматичні й навіть оперні вистави гастролерів зачарували її, вони натякали на інший, запаморочливий світ. Вона ходила на вечірки, розігрувала шаради, брала участь у конкурсах декламації, вступила до хору й оркестру. Салінас її спокушав. Там вона могла піти на вечірку у вечірній сукні й повернутися додому в тому самому вбранні, а не приторочувати пакунок з одягом до сідла, їхати десять миль, а потім розгортати і прасувати його.

Хай як завантажена була Олів учителюванням, а вона прагнула життя у великому місті, тож коли молодий чоловік, який побудував борошномельний завод у Кінг-Сіті, належним чином попросив її руки, вона прийняла його пропозицію після довгих і таємних заручин. Секретність була необхідна, щоб місцеві хлопці, дізнавшись про заручини, не накоїли бід.

Олів не успадкувала блиску свого батька, але в неї було почуття гумору, а ще й сильна, незламна воля її матері. Скільки світлого і прекрасного можна було запхати в голови її ледачих учнів, вона запхала.

Існувала якась загорожа від навчання. Люди хотіли, щоб їхні діти вміли читати й рахувати, і досить. Знати більше — породити в них невдоволення і легковажність. Багато було прикладів, коли навчання забирало хлопця з ферми до міста, та ще й вважалося, що це його робить вищим за батька. Трохи арифметики, щоб міряти землю й деревину і вести рахунки, трохи письма, щоб робити замовлення і написати листа родичам, трохи читання — газети, альманахи, сільськогосподарські журнали, трохи музики — співати у церкві та на патріотичних зібраннях, і що ще треба хлопцю, аби стати на ноги і не збитися зі шляху. Освіта — то для лікарів, правників та вчителів, але ті — окремий клас, який стоїть осторонь простих людей. Були, звісно, окремі винятки, як-от Семюель Гамільтон, його толерували й любили, проте якби він не умів викопати колодязь, підкувати коня чи працювати на молотарці, не відомо, що б думали про їхню родину.

Олів вийшла заміж за свого молодого чоловіка і виїхала, спершу до Пасо-Роблеса, потім до Кінг-Сіті і нарешті до Салінаса. Вона мала інтуїцію кицьки. Вчинки її спиралися не стільки на думки, скільки на почуття. Вона мала тверде підборіддя й носик-ґудзик, як у матері, й чарівні очі батька.

Вона була найбільш цільною з усіх Гамільтонів, не рахуючи матері. Її вірування являли собою дивовижну суміш з ірландських фей і старозавітного Єгови, якого у подальшому своєму житті вона плутала зі своїм батьком. Рай убачався їй як приємне домашнє ранчо, населене покійними родичами. Зовнішні негаразди і знегоди вона стирала з пам’яті, відмовляючись вірити в них, а якщо вони не зникали, сердилася на них. Розказували, що вона гірко плакала, коли не змогла піти одразу на два танцювальні вечори однієї й тої самої суботи. Одні танці були у Грінфілді, а другі — в Сан-Лукасі, за двадцять миль звідти. Побувати на обох, а потім повернутися додому означало би проїхати шістдесят миль верхи. Це був факт, від якого вона не могла відмахнутися невірою в нього, тому розридалася з досади і взагалі нікуди не поїхала.

З роками вона розробила кулеметний спосіб давати собі раду з неприємними фактами. У шістнадцять років я, її єдиний син, захворів на плевропневмонію, а в ті часи то була смертельна хвороба. Я перебував між життям і смертю, доки світлі янголи не погладили мені очі кінчиками своїх крилець. Олів удалася до свого кулеметного способу лікування плевропневмонії, і він спрацював. Священик Єпископальної церкви молився зі мною і за мене, абатиса і черниці католицького монастиря, що біля нашого дому, показували мене небесам двічі на день для полегшення, далекий родич, викладач наукового християнства, постійно про мене думав. Були задіяні всі заклинання, всі чари, всі відомі зілля, а ще мати покликала двох чудових медсестер і найкращих у місті лікарів. Її спосіб виявився дієвим. Я одужав. Вона була люблячою і суворою до своєї сім’ї — трьох дочок і мене, залучала нас до хатнього господарства, миття посуду, прання і вчила гарним манерам. Коли вона сердилася, очі в неї ставали такі, що могли зняти шкіру з неслухняної дитини, як шкаралупку з мигдалю.

Коли я оклигав після своєї пневмонії, мені довелося наново вчитися ходити. Я пролежав у ліжку дев’ять тижнів, м’язи стали мляві, й мене полонили лінощі одужання. Коли мені допомагали підвестися, кожен нерв волав, і рана у мене в боку, з дренажем для витікання гною з плевральної порожнини, боліла нестерпно. Я падав назад у ліжко і плакав:

— Не можу! Я не можу встати!

Олів уп’ялася в мене своїм жахливим оком:

— Підводься! — звеліла вона.— Твій батько працював цілий день і не лягав спати цілу ніч. Він вліз у борги через тебе. Негайно підводься!

І я підвівся.

«Борг» для Олів було огидне слово й огидне поняття. Рахунок, не сплачений до п’ятнадцятого числа, вважався боргом. Це слово асоціювалося з брудом, неохайністю і нечесністю. Олів, яка щиро вірила, що її сім’я найкраща на світі, гордовито не дозволяла, щоб отаку сім’ю заплямував борг. Вона настільки міцно вбила своїм дітям у голови цей страх перед боргами, що навіть зараз, у зміненій економічній моделі, де заборгованість є складником способу життя, я починаю непокоїтися, коли сплачую рахунок на два дні пізніше. Олів ніколи не брала нічого в кредит, коли ця схема набула популярності. Річ, узята в кредит, тобі не належить, отже, ти береш її у борг. Вона відкладала гроші на те, що хотіла мати, а це означало, що наші сусіди користувалися всілякими технічними новинками років на два раніше, ніж ми.

2

Олів мала велику мужність. Вочевидь, мужність необхідна, щоб ростити дітей. І я мушу вам розказати, щó мати зробила для Першої світової війни. Вона не мислила глобально. Першим її кордоном була географія її родини, другим — її місто, Салінас, і була ще одна пунктирна лінія, доволі нечітка, яка обмежувала наш округ. Тому вона не зовсім вірила у війну, навіть коли Ескадрон С, наша ополченська кіннота, була мобілізована, завантажила своїх коней на потяг і вирушила у відкритий світ.

Мартін Гопс мешкав за два кроки від нас. Він був кремезний, невисокий, рудочубий. Рот він мав великий, очі червоні. Він був найскромнішим хлопцем на весь Салінас. Йому аж свербіло від ніяковості, коли просто треба було сказати «Доброго ранку». Він вступив до Ескадрону С, бо там був баскетбольний майданчик.

Якби німці знали Олів і були обачливі, вони б доклали всіх зусиль, щоб її не дратувати. Але вони її не знали чи просто були дурнуваті. Коли вони вбили Мартіна Гопса, вони програли війну, тому що моя мама розлютилася і вирішила помститися. Їй подобався Мартін Гопс. Він нікому не робив шкоди. Коли його вбили, Олів оголосила війну германській імперії.

Вона обмірковувала, щó буде її зброєю. Плести шкарпетки й шоломи не видавалося їй достатньо вбивчим. На якийсь час вона вдягла форму Червоного Хреста і приєдналася до інших дам, так само вдягнених, які скручували бинти і розкручували репутації. Воно було непогано, але не проштрикувало серце кайзера. Олів жадала крові за життя Мартіна Гопса. Вона знайшла свою зброю у вигляді облігацій військового займу «Ліберті». Вона ніколи в житті нічого не продавала, якщо не рахувати випадкових тортиків з янголами в Олтарній гільдії у підвалі Єпископальної церкви, а тут почала продавати облігації просто тюками. Вона робила це затято. Гадаю, люди просто боялися не купувати. І коли вони купували їх у Олів, вона створювала в них відчуття справжньої участі в битві, ніби вони вганяють штик у живіт Німеччини.

Продаж зростав, набирав обертів, і Міністерство фінансів помітило цю нову амазонку. Спершу надходили надруковані на мімеографі листи з подякою, потім справжні листи, підписані міністром фінансів власноруч, а не за допомогою гумового штампу. Ми були дуже горді, але не такі горді, як коли почали надходити призи: німецька каска (замала для будь-кого з нас), штик, зазублений уламок шрапнелі на підставці з червоного дерева. Оскільки ми за віком ще не могли брати участь у бойових діях, хіба що маршувати з дерев’яними гвинтівками, мамина війна виправдовувала наше існування. А потім мама перевершила саму себе, перевершила всіх у наших краях. Вона побила свій власний рекорд продажу в чотири рази й отримала найпрекрасніший приз з усіх — політ на військовому аероплані.

О, як ми, діти, пишалися цим! Хоча не ми були обрані, а наша мати, ми все одно відчували на собі майже нестерпний блиск слави. А моя бідолашна мама — мушу сказати, що існують деякі речі, у які вона не вірила, попри всі свідоцтва протилежного. Перша річ — це поганий Гамільтон, а друга — аероплан. Той факт, що вона їх бачила, анітрохи не міг змусити її в них повірити.

У світлі того, що вона зробила, я намагався уявити, що вона відчувала. Душа в неї, мабуть, тріпотіла від жаху, бо як можна літати у тому, чого не існує? Навіть для покарання такий політ видався б жорстоким і небувалим, але ж він був призом, подарунком, честю і величчю. Вона дивилася нам в очі, бачила в них сяйво поклоніння і розуміла, що потрапила у пастку. Якщо вона відмовиться від польоту, то зрадить свою родину. Її оточили зусібіч, і гідного виходу не було — хіба що смерть. І коли мама вирішила, що все-таки полетить у цій неіснуючій штукерії, то не мала й гадки, чи повернеться живою.

Олів написала заповіт,— це забрало багато часу,— потім віддала його перевірити, чи все там законно. Відтак вона відчинила скриньку червоного дерева, у якій зберігалися листи, які писав їй чоловік під час заручин і після весілля. Ми не знали, що він писав для неї вірші, але було саме так. Вона розвела вогонь у грубці та спалила всі листи до останнього. Листи належали їй, і вона не хотіла, щоб їх побачило чуже око. Вона купила собі всю нову білизну. Її жахала думка, що на ній, мертвій, знайдуть залатану, або ще гірше — не залатану білизну. Гадаю, їй ввижалося обличчя Мартіна Гопса з широким перекошеним ротом і збентеженими очима, вона думала, що в такий спосіб вона відшкодовує йому життя, яке в нього забрали. Вона була дуже лагідна з нами і не помічала погано вимитої тарілки, що залишала масну пляму на кухонному рушнику.

Цей славетний подвиг мав відбутися на автодромі Салінаса і стадіоні Родео. Нас привезли на автодром у армійському автомобілі, й ми почувалися вельми урочисто й пишно, як на великому похороні. Батько наш працював на цукровому заводі Спреклса, за п’ять миль від міста, і не міг прийти, або не схотів, боячись, що не витримає напруги. Але Олів, погрожуючи відмовою летіти, висунула вимогу, щоб аероплан спробував долетіти до цукрозаводу до того, як розіб’ється.

Нині я розумію, що сімсот людей, які зібралися там, просто прийшли подивитися на аероплан, але в той час ми не сумнівалися, що вони прийшли віддати шану нашій матері. Олів була невисока на зріст, а в ту пору ще й почала гладшати. Нам довелося допомогти їй вийти з машини. Вона просто заціпеніла від страху, але її маленьке підборіддя лишалося твердим.

Аероплан стояв у полі, навколо якого була прокладена автотраса для перегонів. Він був жахливо маленький і тендітний — біплан з відкритою кабіною і дерев’яними шасі, зв’язаними рояльними струнами. Крила були вкриті брезентом. Олів була приголомшена. Вона підійшла до борту, як віл до ножа різника. На одяг, який вона вважала вже своїм похоронним, двоє сержантів натягли шинель, потім пухове пальто і льотну куртку, і з кожною річчю мама ставала дедалі круглішою. За цим ішли шкіряний шолом і великі захисні окуляри, і її носик-ґудзик і рожеві щічки довершували картину. Мама нагадувала м’яч в окулярах. Двоє сержантів підсадили її у кабіну і втиснули всередину. Коли вони пристьобували її ременями, вона раптом очуняла і нестямно замахала руками, вимагаючи уваги. Один з військових став на підніжку, вислухав її, підійшов до моєї сестри Мері й підвів її до борту. Олів стягнула велику товсту льотну рукавицю з лівої руки, зняла заручинову каблучку з маленьким діамантом і вручила її Мері. Вінчальну обручку вона міцно насунула на палець, знову вдягла рукавиці та стала дивитися просто себе. Пілот сів у передню кабіну, й один із сержантів наліг усім тілом на дерев’яний пропелер. Крихітний літак вирулив і розвернувся, а в кінці поля загурчав і, хитаючись, злетів, а Олів дивилася просто себе і, ймовірно, заплющила очі.

Ми стежили, як аероплан мчить угору і вдалину, лишаючи по собі гнітючу тишу. Члени комітету з продажу облігацій, друзі й родичі, прості непочесні глядачі й не думали йти з поля. Аероплан перетворився на цятку в небі, який летів у напрямі цукрозаводу, а там і зовсім зник з очей. Спливло п’ятнадцять хвилин, перш ніж ми його знову побачили, він летів спокійно й дуже високо. Потім, на наш жах, він почав качатися і падати. Він падав безкінечно, підхопився, набрав висоту і зробив петлю. Один із сержантів засміявся. На якусь мить аероплан вирівнявся, а потім знову почав химерити. Він крутився, робив повороти Іммельмана, внутрішні й зовнішні петлі, перегортався і пролітав над полем догори дриґом. Ми бачили чорну кульку — шолом нашої мами. Один із солдатів сказав тихо:

— Він що — вчадів? Вона ж далеко не дівчина.

Аероплан приземлився доволі рівно і підкотив до натовпу. Мотор заглух. Пілот виліз із кабіни, спантеличено хитаючи головою.

— Ніколи не зустрічав таких відчайдушних жінок,— промовив він. Потім випростався, потиснув мляву руку Олів і поспішно пішов геть.

Четверо чоловіків чимало наморочились, поки визволили Олів з кабіни. Вона так заклякла, що їм не вдавалося її зігнути. Ми забрали її додому, поклали у ліжко, і вона пролежала два дні.

Те, що там відбулося, відкрилося нам не одразу. Щось розказав пілот, щось розказала Олів, і треба було з’єднати обидві оповіді, аби скласти доладну картину. Літак піднявся у повітря й облетів кругом цукрозаводу Спреклса, як було велено, облетів тричі, щоб батько міг побачити його обов’язково, а потім пілот надумав пожартувати. Він не мав на меті нічого злого. Крикнув щось, і обличчя у нього сильно скривилося. Олів нічого не чула через шум мотору. Пілот скинув швидкість і прокричав: «Трюк?» Це був такий жарт. Олів побачила його обличчя у великих окулярах, але струм повітря перекрутив його слово. І Олів почула — «Каюк!».

Що ж, подумала вона, сталося, як і гадалося. Ось і прийшла її смерть. Вона подумки перебрала, чи зробила все необхідне — заповіт складений, листи спалені, білизна нова, вдома купа наїдків на обід. А чи вимкнула вона світло на задній веранді? Усе це не забрало й секунди. Тоді вона подумала, що може бути зовнішній шанс на спасіння. Цей молодий військовий вочевидь переляканий, а страх — найгірша перепона у контролі над ситуацією. Якщо вона піддасться паніці, яка стискає їй серце, він злякається ще більше. Вона вирішила підбадьорити його. Вона сонячно всміхнулася і кивнула, щоб надати йому мужності, а потім весь світ перевернувся. Коли аероплан вийшов з петлі, пілот обернувся до неї і крикнув: «Ще?»

Олів уже зовсім нічого не чула, але підборіддя в неї було тверде, і вона вирішила допомогти пілоту не налякатися до втрати тями, поки вони не вріжуться у землю. Вона всміхнулася і знову кивнула. Виконавши черговий трюк, він озирався, і щоразу вона його заохочувала. Пізніше він безнастанно повторював: «У житті не зустрічав такої відчайдушної жінки. Я зробив усі фігури, дозволені правилами, а вона вимагала ще і ще. Господи Ісусе, який би з неї вийшов пілот!»

Розділ 15

1

Адам сидів на своїй землі, як вдоволений кіт. Від входу до невеличкої балки під велетенським дубом, який занурив своє коріння у підземні води, його погляду відкривалися родючі акри, що тяглися до річки, потім на алювіальну рівнину, а далі до округлих пагорбів на західному боці. Місце було чудове, навіть улітку, коли його пекло сонце. Посередині його перетинала, немов підперізувала, смуга річкових верб і платанів, а західні пагорби були жовто-коричневі від пасовищ. З якоїсь причини гори на заході Салінас-Веллі мали товстіший шар ґрунту, ніж східні гори, і трава на них була соковитіша. Може, вершини накопичували дощову воду і розподіляли її рівномірніше, а може, притягували більше дощу, бо були вкриті густішим лісом.

Угіддя Санчесів, а тепер Траска, мало дуже небагато обробленої землі, але Адам уже подумки бачив високу пшеницю і ділянки зеленої люцерни біля річки. За його спиною було чути, як весело лупають молотки теслярів, яких він привіз аж із самого Салінаса перебудувати старий дім Санчесів. Адам вирішив оселитися в старому домі. Це місце, де він закладе свою династію. Гній вишкребли, старі підлоги зірвали, вузькі віконні рами виламали. Готувалася нова, запашна деревина, смолиста сосна, оксамитове мамонтове дерево, нова покрівля. Старі товстелезні стіни всмоктували шар за шаром побілку, виготовлену з вапна й солі,— коли вона висихає, то ніби світиться зсередини.

Адам планував оселитися тут назавжди. Садівник підстриг старезні троянди, посадив герань, заклав город і зробив доріжки, щоб ходити туди-сюди по саду. Адам уже заздалегідь відчував смак комфорту й затишку для себе і своїх нащадків. У сараї, під брезентом, стояли ящики з масивними меблями, прислані з Сан-Франциско і доставлені возами з Кінг-Сіті.

Йому тут добре вестиметься. Лі, його кухар-китаєць з косичкою, спеціально їздив до Паджаро купити горщики, чайники, каструлі, барильця, глечики, мідне й скляне начиння для кухні. Новий свинарник будувався на великій відстані від дому з підвітряного боку, поруч з ним — вольєри для курей і качок, а ще будки для собак, щоб відганяти койотів. Швидко все не зробиться, роздумував Адам, поспішати не треба. Його люди працювали вдумливо і неквапно. Ця робота триватиме довго. Адам хотів, щоб усе було зроблено як слід. Він оглядав кожен шов, кожен стик на дерев’яних деталях, вивчав зразки фарб на шматку дранки. У кутку його кімнати накопичилися каталоги — з механічного обладнання, умеблювання, насіння, фруктових дерев. Тепер він радів, що батько зробив його багатою людиною. Він почав забувати Коннектикут. Можливо, яскраве, потужне світло Заходу випарило пам’ять про місце, де він народився. Коли він подумки повертався до батькового будинку, до ферми, до міста, до братового обличчя, все воно здавалося йому чорним. І він відкидав від себе ті спогади.

Тимчасово він оселив Кейті у білому, чистому, невеличкому будиночку Бордоні, де вона мала чекати на домівку і на дитину. Було цілком зрозуміло, що дитина з’явиться значно раніше за домівку, але Адам не поспішав.

— Я хочу побудувати собі міцний, надійний дім,— безнастанно повторював він.— Я хочу, щоб він стояв довго,— мідні цвяхи, тверда деревина, щоб нічого не іржавіло і не гнило.

Не він один переймався майбутнім. Уся долина, увесь Захід захопилися цим. То був час, коли минуле втратило свою привабливість і наснагу. Довго довелося б шукати людину, і то була б стара людина, яка хотіла б повернути золоте минуле. Чоловіки зосередилися на теперішньому, вдовольнялися ним, хоча було воно нелегке й невдячне, але обіцяло фантастичне майбутнє. Варто було зустрітися двом чи трьом чоловікам, обіпертися об стійку бару, варто було дюжині жувати жорстку оленину на стійбищі, як починалися розмови про майбутнє долини в усій його величній пишноті, причому не як припущення, а як певність.

— Це станеться — хтозна? — може, ще й за нашого життя,— говорили вони.

І люди знаходили щастя у майбутньому залежно від того, чого бракувало їм у теперішньому. Так, чоловік міг везти свою родину з гірського ранчо у важкій підводі — великій коробці на дубових полозках, яка тяглася, підстрибуючи на нерівних схилах. На сіні в цій коробці його дружина міцно притискала до себе дітей, щоб у них не розхиталися зуби від такої тряски на полозках по каменюках і ямах, щоб вони не прикусили собі язики. А батько знай собі думав: «Коли побудують дороги — ото буде час! Ми сидітимемо у красивому високому кабріолеті, щасливі й веселі, й домчимо до Кінг-Сіті за три години. Чого ще можна бажати в цьому світі?»

Або чоловік оглядає свій гайок віргінських дубів, твердих як вугілля, і ще гарячіших, бо з них виходять найкращі на світі дрова. У кишені в нього газета з оголошенням: «Дубові дрова по десять доларів за корд^[17] у Лос-Анджелесі». Дідько, коли залізниця протягне до нас гілку, я зможу гарненько викласти їх, порубані й висушені, біля колії всього за один долар пів-корда. Навіть якщо дати цілий корд, навіть якщо Південно-Тихоокеанська залізниця стягне три п’ятдесят за перевіз, усе одно вийде п’ять доларів за корд, а тут цілих три тисячі кордів лише у цьому гайку. От і вийде півтори тисячі доларів.

Були й інші люди, які, світячи німбами над головами, пророкували появу каналів, що понесуть воду по всій долині — хтозна, може, ще й за нашого життя? — або глибоких колодязів з паровими двигунами, які качатимуть воду з надр землі. Можете уявити? Просто подумайте, щó родитиме ця земля з достатком води! Та це буде суцільний сад, дідько!

А ще один чоловік, щоправда, несповна розуму, казав: вигадають спосіб, лід абощо, як доставити персики, отакі, як от я тримаю в руці, звідси просто до Філадельфії.

У містах говорили про каналізацію й туалети в домі, а деякі їх навіть мали; і вуличні електричні ліхтарі на стовпах — такі були в Салінасі,— і телефони. Не було обмежень, не було ніяких кордонів для майбутнього. І буде так, що щастя кожної людини переливатиметься через край. Задоволення затопить усю долину, як річка Салінас у березні у багаті дощові роки.

Вони дивилися на пласку, суху, запорошену рівнину, на міста-гриби — і бачили красу і чарівність,— хтозна, може, ще й за нашого життя? Це одна з причин, чому не надто вже й насміхалися з Семюеля Гамільтона. Він дозволяв своїй уяві линути далі у солодкі мрії, і воно звучало не зовсім безглуздо, коли ви чули, що робилося у Сан-Хосе. Семюель шаленів, коли в нього питали, чи будуть люди щасливі від того всього.

Щасливі? Він зараз очманіє. Лише отримайте це, ми вам покажемо, що таке щастя.

Семюель пам’ятав оповіді про кузена своєї матері, шляхетного, багатого і вродливого, який усе одно застрелився на шовковій софі, сидячи поруч з найгарнішою на світі жінкою, яка його кохала.

— Є така властивість апетиту,— говорив Семюель,— що його ціле небо і земля солодощів не здатні вгамувати.

Адам Траск передчував якесь щастя у майбутньому, але й теперішнє його уповні втішало. Серце у нього перехоплювало, коли він бачив, як сидить на сонечку Кейті, спокійна й тиха, як росте в ній дитина, а прозорість її шкіри наводила на думки про янголів з картинок недільної школи. Коли свіжий вітерець ворушив її блискуче волосся, або коли вона підводила очі, його аж розпирав захват — такий сильний, що скидався на муку.

Якщо Адам спочивав на своїй землі, як гладкий, вгодований кіт, Кейті також нагадувала кицьку. Вона мала нелюдську здатність відкидати те, чого не могла отримати, і чекати на те, що отримати могла. Ці два обдарування надавали їй великі переваги. Її вагітність була небажаною випадковістю. Коли спроба зробити собі аборт провалилася і лікар залякав її, вона відкинула цей спосіб. Проте це не означало, що вона змирилася з вагітністю. Вона висиджувала її, як переносила б хворобу. Так само ставилася вона й до шлюбу з Адамом. Вона потрапила у пастку і знайшла найкращий вихід. Вона також не хотіла перебиратися до Каліфорнії, але інші плани поки що були для неї недосяжні. Ще зовсім юною вона навчилася використовувати імпульси своїх супротивників. Досить легко скерувати чоловічу силу там, де неможливо їй опиратися. Мало хто здогадався б, що Кейті не хотіла бути, де була, й у тім становищі, в якому перебувала. Вона відпочивала і чекала на зміни, які, а в цьому вона не сумнівалася, мусили прийти. Кейті мала одну рису великого й успішного злочинця: вона не довіряла нікому і не звірялася нікому. Її єство — острів. Імовірно, вона й не дивилася на нові землі Адама чи на дім, що зводився, вона не думала про грандіозні плани чоловіка, тому що не мала наміру мешкати тут після того, як її хвороба мине, а пастка відчиниться. Втім, на його питання вона давала доладні відповіді; інакше то були б зайві рухи і витрата сил, непритаманні хорошій киці.

— Глянь, серденько, як розташовано дім: вікна виходять на долину.

— Дуже гарно.

— Знаєш, може, це й немудро, але я повсякчас намагаюся думати, як старий Санчес сто років тому. Який тоді вигляд мала долина? Він, мабуть, усе ретельно спланував. Тобі відомо, що він проклав труби? Уявляєш — труби з мамонтового дерева з отвором, який або висвердлили, або випалили, щоб надходила вода з джерела. Ми відкопали декілька уламків.

— Дивовижно,— говорила вона.— Напевне, він був дуже розумний.

— Хотів би я побільше про нього дізнатися. Судячи з розташування будинку, дерев, що він посадив, форми й пропорцій дому, він мав художню натуру.

— Він був іспанець, здається? Вони всі такі, як я чула. Пам’ятаю, у школі нам розповідали про одного художника — хоча ні, той був грек.

— Цікаво, де можна щось розкопати про старого Санчеса.

— Хтось таки мусить знати.

— Стільки праці, планування, а Бордоні тримав тут корів. А знаєш, що мене цікавить найбільше?

— Що, Адаме?

— Чи мав він свою Кейті і яка вона була.

Вона всміхнулася, опустила очі й відвела погляд.

— Ти таке кажеш.

— Мусив мати! Мусив! У мене не було ані сил, ані мети, та що там! — не було навіть бажання жити, доки я не зустрів тебе.

— Адаме, ти мене бентежиш. Адаме, обережно. Не тисни мене, боляче!

— Вибач. Я такий незграба.

— Зовсім ні. Просто ти не подумав. Як гадаєш, може, мені варто щось шити або плести? Хоча так приємно просто сидіти.

— Ми купимо все необхідне. Сиди собі та втішайся. Я думаю, що певним чином ти працюєш більше, ніж ми тут усі. Але плата — плата чудова.

— Адаме, боюся цей шрам у мене на лобі не зійде.

— Лікар каже, що з часом він згладиться.

— Іноді мені здається, що він бліднішає, а потім знову все як було. Він не темніший сьогодні, як на твоє око?

— Ні.

Але це була неправда. Шрам нагадував величезний відбиток пальця, з закрутками зморщеної шкіри. Адам провів по ньому пальцем, але Кейті смикнула головою.

— Не чіпай,— сказала вона.— Він реагує на дотик. Стає червоним.

— Він зникне. Просто треба почекати.

Вона всміхалася, коли він відходив, та коли він розвернувся спиною, очі її стали порожні й невиразні. Сидіти було незручно. Дитина штовхалася. Кейті розслабила м’язи, і напруга зменшилася. Вона чекала.

Лі підійшов до її крісла під найбільшим дубом.

— Місі хотіти чай?

— Ні... але, мабуть, хочу.

Її очі роздивлялися китайця, але не могли проникнути глибше його коричневих зіниць. У його присутності вона почувалася незручно. Кейті завжди вміла пролізти в думки будь-якого чоловіка і докопатися до всіх його поривів і бажань. Але мозок Лі був еластичний, як гума. Обличчя китаєць мав худе і приємне, чоло широке, тверде і чутливе, а губи складалися у постійну усмішку. Його довга блискуча чорна коса, перев’язана унизу вузькою стрічкою чорного шовку, була перекинута через плече і ритмічно рухалася на грудях. Коли він брався до важкої роботи, то закручував косу на маківці. Носив він вузькі бавовняні штани, чорні пантофлі без п’ят і китайську блузу з застібками з сутажу. За першої-ліпшої нагоди він ховав руки у рукава, немов боявся за них, як робили у ті дні майже всі китайці.

— Я принести малий столик,— сказав Лі, злегка вклонився і почовгав до кухні.

Кейті дивилася йому вслід, насупивши брови. Вона не боялася Лі, але почувалася з ним украй незручно. Але він був поштивий, вправний слуга — найкращий. І яку шкоду міг він заподіяти їй?

2

Літо було у розпалі, й річка Салінас пішла під землю або стояла зеленими калюжами під високими берегами. Худоба сонно валялася цілі дні від вербами і тільки поночі вставала пастися. Трава набула темно-коричневого кольору. А пообідні вітри, що неухильно віяли по долині, піднімали пилюку, схожу на туман, яка злітала високо в небо, аж до гірських вершин. Там, де вітри здували землю, випиналося, як негритянські голови, коріння вівсюгів. Уздовж відполірованої поверхні літали соломинки й прутики, поки не чіплялися за щось укорінене; гнані вітром камінці котилися зиґзаґами.

Стало цілком очевидно, чому старий Санчес побудував свій дім у лощині: сюди не проникали вітри й пилюка, а потічок, хоча й зменшився, все ж таки струмував холодною чистою водою. Проте Адам, дивлячись на свої сухі запорошені землі, відчував паніку, яка охоплює в Каліфорнії людину зі Сходу, коли вона бачить таке вперше. У штаті Коннектикут два тижні без дощів улітку вважаються сушшю, а чотири тижні — посухою. Якщо зелень не буяє, вона вмирає. Але в Каліфорнії зазвичай узагалі не дощить з кінця травня до першого листопада. Східнякові, хоч як би його не попереджали, земля здається хворою у бездощові місяці.

Адам послав Лі до обійстя Гамільтонів із запискою, у якій просив Семюеля приїхати до нього й обговорити буріння колодязів на його новій ділянці.

Семюель саме сидів у затінку і спостерігав, як його син Том проектує і будує новітню пастку для єнотів, коли під’їхав Лі в екіпажі Трасків. Лі, сховавши руки в рукави, чекав. Семюель прочитав записку.

— Томе,— сказав він,— як гадаєш, ти сам упораєшся з хазяйством, поки я з’їжджу в долину поговорити про воду з чоловіком, який засихає?

— Чом би й мені з тобою не поїхати? Можу стати в пригоді.

— У розмовах? Тут мені помічник не потрібен. Ми ще не зараз розпочнемо копати, наскільки я можу судити. Колодязі вимагають багато розмов — п’ятсот чи шістсот слів на кожну лопату землі.

— Я б залюбки поїхав — це ж до містера Траска, так? Я ще з ним і не познайомився.

— Познайомишся, коли почнемо копати. Я за тебе старший. Маю більше прав на розмову. Дивися, Томе, єнот отут просуне свою лапу і вибереться з пастки. Знаєш, які вони хитрі.

— Бачиш оцю деталь? Вона загвинчується і відкидається. Навіть ти не зумів би вибратися.

— Я не такий хитрий, як єноти. Що ж, гадаю, ти все доладно продумав. Томе, синку, осідлай мені, будь ласка, Різдвянку, а я попереджу твою матір, куди їду.

— Я приїхати екіпаж,— сказав Лі.

— Але ж мені доведеться якось повертатися додому.

— Я привезти назад.

— Дурниці,— відповів Семюель.— Я прив’яжу свою коняку до екіпажа, а назад повернуся верхи.

Семюель умостився поруч з Лі на колясці, а його осідлана коняка з обв’язаними ганчір’ям копитами чимчикувала позаду.

— Як вас звати? — чемно спитав Семюель.

— Лі. Ще є імена. Лі прізвище тата. Називай Лі.

— Я багато читав про Китай. Ви народилися у Китаї?

— Ні. Народитися тут.

Семюель доволі довго мовчав, поки коляска трусилася путівцем до запорошеної низини.

— Лі,— заговорив він нарешті,— я не хотів би нікого образити, але просто не можу утямити, чому ви, китайці, й досі говорите ламаною мовою, коли неписьменний телепень з чорних боліт Ірландії, голова якого забита гельською мовою^[18], з язиком як картопля, навчається пристойно розмовляти англійською протягом десятьох років.

Лі всміхнувся.

— Моя говорити, як китайці.

— Гадаю, ви маєте свої причини. Це не моя справа. Сподіваюся, ви мені пробачите, але я в те не вірю, Лі.

Лі поглянув на нього, і карі очі під округлими повіками, здавалося, розширилися, поглибилися і вже не видавалися очами чужинця.

— Це більше, ніж зручність,— засміявся він.— Це навіть більше, ніж самозахист. Ми змушені цим користуватися, щоб нас узагалі розуміли.

Семюель не показав виду, що помітив ці зміни.

— Перші два міркування я розумію,— сказав він роздумливо.— Але третє від мене вислизає.

— Я знаю, що в це важко повірити,— пояснив Лі,— проте таке траплялося зі мною і з моїми друзями настільки часто, що ми сприймаємо це як належне. Якби я раптом підійшов до леді або джентльмена і заговорив як-от зараз, мене би просто не зрозуміли.

— Чому ж?

— Вони очікують ламану мову і слухають тільки ламану. Моєї англійської вони не слухають, а отже, і не зрозуміють.

— Невже це можливо? Але ж я вас розумію!

— Тому я й говорю з вами. Ви належите до тих рідкісних людей, які вміють відділяти свої спостереження від своїх упереджень. Ви бачите те, що є, тоді як більшість людей бачить те, що очікує.

— Я про це не замислювався. Але я й не проходив такі випробування, як ви. У тому, що ви кажете, є зерно істини. Знаєте, я дуже радий нашій розмові. Я хотів багато про що розпитати.

— Залюбки відповім.

— Питань дуже багато. Наприклад, ви носите косу. Я читав, що це ознака рабства, введена після завоювання маньчжурами Південного Китаю.

— Так і є.

— Чому ж, на Бога, ви носите її тут, де маньчжури вас не дістануть?

— Говорити китайса. Коса китайса носити — ви розуміти?

Семюель розсміявся на весь голос.

— У цьому є певна зручність,— сказав він.— Я сам хотів би мати отакий прихисток-схованку.

— Не знаю, чи вдасться мені пояснити,— провадив Лі.— Дуже важко, коли немає спільного досвіду. Як я розумію, ви народилися не в Америці.

— Ні, вІрландії.

— А за декілька років ви тут можете повністю розчинитися; натомість я, який народився у Грас-Веллі, ходив тут до школи і навчався в Університеті Каліфорнії, не маю й шансу асимілюватися.

— А якщо відрізати косу, одягатися й розмовляти, як усі інші?

— Ні. Це я вже пробував. Для так званих білих я залишався китайцем, тільки ненадійним, не вартим довіри; водночас мої друзі-китайці почали мене сторонитися. З цим я покінчив.

Лі зупинився під деревом, зійшов на землю і відстібнув гнуздечку.

— Час поїсти,— оголосив він.— Я захопив харч. Будете?

— Звісно, буду. Дайте я сяду тут у затінку. Іноді я забуваю про їжу, і це дивно, бо я завжди голодний. Мені цікаво те, що ви розказали. Ваша оповідь має солодкий присмак компетентності. У мене зародилася думка, що вам варто повернутися до Китаю.

Лі саркастично всміхнувся.

— За кілька хвилин ви, напевне, не знайдете жодного шансу, який би я упустив у своїх життєвих пошуках. Їздив я і до Китаю. Мій батько був доволі успішною людиною. Але це не спрацювало. Там говорили, що я схожий на клятого іноземця; говорили, що я і розмовляю, як клятий іноземець. Я робив помилки у поводженні, я не знався на вишуканих манерах, які увійшли в обіг уже після того, як виїхав мій батько. Вони мене не хотіли. Хочете вірте, хочете ні, але тут я менше почуваюся чужинцем, ніж у Китаї.

— Мушу повірити вам, бо ви все обґрунтовуєте. Те, що ви розповіли, доведеться обдумувати щонайменше до двадцять сьомого лютого. Ви не проти моїх розпитувань?

— Власне, ні. Проблема з ламаною мовою в тому, що й думати починаєш ламано. Я багато пишу, щоб утримувати свою англійську на належному рівні. Слухати й читати не те саме, що говорити й писати.

— А ви не робите помилок? Тобто, не переходите на англійську?

— Ні. Гадаю, тут справа в тому, чого від тебе очікують. Дивишся людині в очі, бачиш, що вона чекає ламаної мови і шаркання ногами, от і говориш ламаною і шаркаєш.

— Мабуть, ви маєте рацію,— сказав Семюель.— Я, скажімо, переповідаю байки, бо люди приїжджають здалеку до мене посміятися. Я намагаюся їх смішити, навіть коли мені самому зовсім не весело.

— Але ж кажуть, що ірландці — народ щасливий, жартівливий.

— Згадайте про свою ламану мову і косу. Ірландці не такі. Вони — сумовиті люди, які мають дар страждати значно більше, ніж на це заслуговують. Кажуть, якби не море віскі, яке пом’якшує світ, вони б усі наклали на себе руки. Проте вони жартують, тому що цього від них чекають.

Лі скрутив кришечку на невеличкій пляшці.

— Хочете покуштувати? Це китайський напій нг-ка-пі.

— А що воно таке?

— Китайса бренді. Міцна напоя. Власне, це бренді, настояне на полину. Валить з ніг. Пом’якшує світ.

Семюель відпив з пляшки.

— На смак — як гнилі яблука,— скривився він.

— Так, але хороші гнилі яблука. Пийте так, щоб смак залишався на всьому язику.

Семюель зробив великий ковток і закинув голову.

— Ага, розумію, про що ви. Непогано.

— Беріть сандвічі, соління, сир, маслянку.

— Ви непогано запаслися.

— Так, постарався.

Семюель надкусив сандвіч.

— Я тут перебираю в голові з півсотні питань. Ваша оповідь викликає найважливіше. Можна спитати?

— Будь ласка. Єдине, про що я хочу вас попросити,— не розмовляти так зі мною, коли нас можуть почути інші. Це їх спантеличить, та й узагалі вони в це не повірять.

— Спробую,— погодився Семюель.— Якщо я схиблю, пам’ятайте, що мене тут тримають за геніального коміка. Нелегко розрубати людину навпіл і обрати потрібну половину.

— Здається, я вже здогадався, яке буде ваше наступне питання.

— І яке ж?

— Чому я задовольняюся роллю прислуги?

— Як це ви здогадалися?

— За логікою.

— Вас не обурює це питання?

— Ні, бо це питаєте ви. Немає неприємних питань, окрім тих, що вбираються у поблажливість. Я не знаю, де бути прислугою вважається безчестям. Це прихисток для філософа, їжа для ледаря, а за правильної організації — позиція сили, а то й любові. Я не розумію, чому розумніші люди не роблять це своєю професією — не навчаться виконувати все добре й отримувати зиск. Хороший служник має абсолютну безпеку, і не через доброту свого хазяїна, а через звичку і лінощі. Людині важко змінити прянощі або акуратно розкласти власні шкарпетки. Вона радше триматиме поганого служника, ніж прожене його. Але хороший служник, а я служник чудовий, може цілковито керувати своїм хазяїном, казати йому, щó треба думати, як треба діяти, з ким треба одружитися, коли треба розлучитися, може для порядку залякати його на смерть або подарувати йому щастя, і врешті-решт може потрапити у його заповіт. Якби я схотів, я міг би пограбувати, обідрати, побити будь-кого з тих, кому служив, і отримав би лише подяку. Нарешті, у моїй ситуації я незахищений. Мій хазяїн боронитиме й захищатиме мене. Вам доводиться працювати і турбуватися. Я працюю менше і турбуюся менше. А я — чудовий служник. Поганий служник узагалі не працює і не турбується, але його все одно годують, одягають і захищають. Я не знаю іншого поля діяльності, яке б так рясніло некомпетентними працівниками і на якому досконалість — велика рідкість.

Семюель ловив кожне його слово, аж подався уперед.

Лі провадив:

— Приємно буде після такого повернутися до ламаної мови.

— До угіддя Санчесів недалеко. Чому ми зупинилися тут? — спитав Семюель.

— Трохи час говорити. Моя китайса хлопець номер один. Ви готова їхати вже?

— Що? А, зрозуміло. Але таке життя, напевне, дуже самотнє.

— Це єдина його вада,— відповів Лі.— Я подумую перебратися до Сан-Франциско і розпочати свою справу.

— Пральня абощо? Чи крамниця харчів?

— Ні. Вже й без того забагато китайських пралень і ресторанів. Я думав про книгарню. Мені це до вподоби, та й конкуренція невелика. Але навряд чи до цього дійде. Служник втрачає ініціативу.

3

Того ж дня Семюель і Адам проїхалися верхи по угіддях. Здійнявся вітер, як завжди по обіді, й жовта пилюка злетіла до неба.

— Чудова ділянка,— вигукнув Семюель.— Рідкісний шматок землі.

— Мені здається, що землю поступово видуває вітром,— зауважив Адам.

— Ні, просто потроху переносить з місця на місце. Ваша земля потрапляє на ранчо Джеймса, а ви отримуєте землю від Сауті.

— Але я не люблю вітру. Він мене дратує.

— Ніхто не любить вітру, коли він затяжний. Тварини теж нервуються і непокояться. Не знаю, чи помічали ви, але угору по долині люди саджають евкаліпти для захисту від вітрів. Евкаліпти завезли з Австралії. Кажуть, що вони виростають щороку на десять футів^[19]. Чому б вам не посадити декілька рядів і подивитися, що з того вийде? З часом вони створять заслон для вітрів, та й дрова з них виходять пречудові.

— Гарна ідея,— похвалив Адам.— Але що мені потрібно насамперед, то це вода. Цей вітер розвіяв би всю воду, яку я б знайшов. От я й подумав, якщо викопати кілька колодязів і робити зрошення, орна земля не видувалася б. Гроші знайшлися б.

Семюель примружився на вітру.

— Я спробую знайти для вас воду, якщо хочете,— промовив він.— Я виготовив невеличкий насос, який швидко качає воду. Це мій власний винахід. Вітряк — штука доволі недешева. Можливо, мені вдалося б їх для вас збудувати і заощадити вам трохи грошей.

— Дуже добре,— сказав Адам.— Я не проти, щоб вітер працював на мене. А якщо я отримаю воду, то насаджу люцерну.

— Вона не приносить великої вигоди.

— Я не про це думаю. Кілька тижнів тому я об’їхав Грінфілд і Гонзалес. Туди заселилися якісь швейцарці. Вони мають чудове невелике молочне стадо і знімають чотири врожаї люцерни на рік.

— Чув про них. Вони завезли швейцарських корів.

Обличчя Адама світилося від планів на майбутнє.

— Ось це я й хочу робити. Продавати масло й сир, годувати свиней молоком.

— Ви прославите нашу долину,— сказав Семюель.— Від вас буде багато радості у прийдешньому.

— Якщо зможу роздобути воду.

— Я дістану для вас воду, якщо вона тут десь є. Я її знайду. Я привіз свою чарівну паличку,— він погладив роздвоєну палицю, приторочену до сідла.

Адам указав ліворуч, де простягалася широка рівнина, вкрита низькими заростями полину.

— Глядіть, тридцять шість акрів, рівних як підлога. Я там бурив. Орний шар у три з половиною фути^[20], згори пісок, а там суглинок на глибину орання. Сподіваєтеся знайти там воду?

— Не знаю,— відповів Семюель.— Побачимо.

Він зліз із коня, передав повід Адамові й відв’язав свою роздвоєну паличку. Обіруч він узявся за роздвоєні кінці й повільно пішов уперед, простягнувши руки і виставивши верхівку палички. Він рухався зиґзаґом. Одного разу він нахмурився, зробив два кроки назад, похитав головою і пішов далі. Адам повільно їхав слідом, тримаючи другого коня за повід.

Адам не зводив очей з палички. Він бачив, як вона дрижить і трошки смикається, ніби якась невидима рибина тягне її за нитку. Обличчя Семюеля напружилося від зосередження. Він просувався уперед, аж поки кінчик палички у його натомлених руках не рвонувся донизу, ніби його хтось сильно смикнув. Семюель неквапно зробив коло, зламав пагін полину і кинув його на землю. Відійшов подалі від свого кола, знову витягнув свою паличку і повернувся до своєї відмітини. Коли він наблизився до кола, паличку знову смикнуло донизу. Семюель зітхнув з полегшенням і кинув паличку на землю.

— Можу знайти воду тут,— сказав він.— І не дуже глибоко. Тягнуло сильно, води тут багато.

— Добре,— озвався Адам.— Я б хотів показати вам ще кілька місць.

Семюель підгострив товстий стовбур полину і встромив його в землю. Надрізав верхівку й увіткнув туди хрестовиною другий пагін як позначку. Затим притоптав ламкі зарості, щоб легше було потім знайти свою віху.

Під час другої спроби на відстані у триста ярдів^[21] роздвоєну паличку мало не вирвало йому з рук.

— А отут уже ціле море води,— повідомив він.

Третя спроба була не така успішна. За півгодини він мав лише натяк на воду.

Чоловіки неквапно поверталися верхи до будинку Трасків. День здавався золотавим від жовтого пилу в небі проти сонця. Як і завжди, вітер потроху заспокоювався, коли згасав день, але іноді пилюка осідала на землю мало не половину ночі.

— Я знав, що це чудове місце,— сказав Семюель.— Це одразу видно. Але я не знав, що воно аж таке чудове. Напевне, у вас під землею велике джерело води з гір. Ви тямите, як вибирати землю, містере Траск.

— Ми мали ферму в Коннектикуті,— всміхнувся Адам.— Шість поколінь викопували з землі каменюки. Один з перших спогадів — як ми волочимо на полозках каміння до стіни. Я гадав, що всі ферми саме такі. Мені це так дивно і навіть трохи соромно. Якщо тут потрібне каміння, по нього треба їхати бозна-куди.

— Сором набуває різних форм,— зауважив Семюель.— Гадаю, якби людина скинула з себе все, що має, зсередини і ззовні, вона б усе одно спромоглася приховати щось сороміцьке задля власного неспокою. Гріхи — останнє, чого ми зрікаємося.

— Може, воно й добре, щоб ми не чванилися. Це страх Божий у нас самих.

— Гадаю, що так,— підтримав Семюель.— А ще я думаю, що сумирність — гарна якість, бо важко знайти людину, в якій не було би бодай крихти сумирності, але якщо придивитися до сумирності, важко визначити, в чому ж полягає її цінність, хіба що ви допускаєте, що вона приносить приємний біль і через це вартісна. Страждання... хотів би я знати, чи розглядалося воно належним чином.

— Розкажіть мені про свою паличку,— попросив Адам.— Як вона діє?

Семюель поплескав своє знаряддя, знову прив’язане до сідла.

— Чесно кажучи, я в неї не вірю, але вона працює,— він усміхнувся до Адама.— Може, справа в іншому. Може, я знаю, де є вода, відчуваю її своєю шкірою. Деякі люди мають один дар, деякі інший. Припустімо, щось — назвімо це сумирністю, чи глибокою невірою в себе — примусило мене робити фокуси, витягати на поверхню те, що я і без того знаю. Ви в цьому вбачаєте якийсь смисл?

— Треба подумати,— відповів Адам.

Коні йшли навмання, похиливши голови, з ослабленими поводами.

— Ви можете залишитися переночувати? — запитав Адам.

— Можу, але краще не треба. Я не попередив Лайзу і не хотів би, щоб вона хвилювалася.

— Але ж вона знає, де ви.

— Звісно, знає. Та я ввечері поїду додому. Час не має значення. От якби ви запросили мене повечеряти, я б радо погодився. А коли ви хочете, щоб я розпочав бурити колодязі?

— Негайно — щойно ви зможете.

— Бачите, забезпечити себе вдосталь водою коштує дорого. Я братиму з вас п’ятдесят центів чи навіть більше за фут, залежно від того, що ми знайдемо там, унизу. То чималі гроші.

— Гроші в мене є. Потрібні колодязі. Послухайте, містере Гамільтон...

— Семюель — так простіше.

— Послухайте, Семюелю, я хочу перетворити всю свою землю на сад. Пам’ятайте, мене звуть Адам. Поки що я не маю свого Едему, не кажучи вже про вигнання з нього.

— Це найкраща з причин, які я досі чув, щоб виростити сад,— вигукнув Семюель і засміявся.— А де будуть фруктові дерева?

— Яблунь я не садитиму. Навіщо наражатися на неприємності?

— А що скаже Єва? Вона має право на слово, не забули? А Єви обожнюють яблука.

— Тільки не моя,— очі Адама засвітилися.— Ви не знаєте моєї Єви. Вона вітатиме мій вибір. Гадаю, ніхто не знає, яка вона хороша.

— Ви отримали скарб. Зараз не можу й пригадати кращий дарунок долі.

Вони наблизилися до в’їзду в невеличку бічну долину, де стояв будинок Санчесів. Виднілися округлі верхівки величезних віргінських дубів.

— Дарунок долі,— повторив Адам.— Що ви можете про це знати? Ніхто не знає. У мене було дуже сіре життя, містере Гамільтон — Семюелю. Не те що воно було гірше, ніж у багатьох інших, а просто ніяке. Не знаю, чому я вам усе це розповідаю.

— Мабуть, тому, що я залюбки слухаю.

— Моя мати померла, коли я був немовлям, я її не пам’ятаю. Мачуха була добра жінка, але стривожена й хвора. Батько був суворий, надійний чоловік,— можливо, навіть велика людина.

— Ви не могли його любити?

— Я мав до нього такі почуття, як у церкві, й доволі сильно його боявся.

Семюель кивнув.

— Знаю — і деякі чоловіки того прагнуть,— він скорботно всміхнувся.— Я завжди волів іншого. Лайза каже, що це моя слабкість.

— Мій батько послав мене до війська, на захід, воювати проти індіанців.

— Ви мені розповідали. Але ви мислите не як військовий.

— З мене був кепський вояк. Здається, я вам усю душу відкриваю.

— Значить, вам того хочеться. Завжди є причина.

— Вояк мусить хотіти робити те, що слід робити — або принаймні бути цим задоволеним. Я не міг знайти достатньо поважних причин, щоб убивати чоловіків і жінок, і не розумів причин, коли їх мені пояснювали.

Вони їхали якийсь час мовчки. Адам заговорив знову.

— Я демобілізувався з армії з відчуттям, ніби вибрався брудним з болота. Довго бродяжив, перш ніж повернувся додому, у місце, яке я пам’ятав, але не любив.

— А ваш батько?

— Він помер, а рідний дім став місцем, де або сидиш, склавши руки, або працюєш, де чекаєш на смерть, як чекав би на якийсь моторошний пікнік.

— Ви були самі?

— Ні, маю брата.

— А де він — чекає на пікнік?

— Так, саме так. І тут з’являється Кейті. Можливо, колись я розповім вам, коли зберуся на силі, а ви схочете послухати.

— Я схочу послухати. Я поглинаю історії, як виноград.

— Вона випромінювала якесь сяйво. Усе навкруги змінило колір. Світ немов розкрився. Стало радісно прокидатися вранці. Зникли всі обмеження. Люди здавалися чарівними і добрими. І я вже нічого не боявся.

— Мені це знайоме,— сказав Семюель.— Це почуття — мій старий друг. Воно ніколи не вмирає, просто іноді віддаляється від вас, чи ви від нього. Так, це мій добрий приятель — очі, ніс, рот, волосся.

— І все це йшло від маленької скривдженої дівчини.

— А не від вас?

— Ні, інакше воно прийшло б раніше. Ні, це принесла Кейті, вона оточена цим. Тепер я вам скажу, чому мені потрібні ці колодязі. Я мушу якось відплатити за отриманий скарб. Я хочу зробити такий чудовий, такий чудовий сад, щоб він був гідний її, щоб у цьому місці її сяйво випромінювалося якнайкраще.

Семюель ковтнув кілька разів, і з перехопленого горла голос його звучав хрипко.

— Я розумію свій обов’язок,— промовив він.— Я чітко бачу його перед собою, якщо я чоловік, якщо я вам друг.

— Що ви маєте на увазі?

— Мій обов’язок відібрати це у вас і жбурнути вам в обличчя,— відповів глузливо Семюель.— Потім підняти його і намазати як слід багнюкою, щоб винищити оте небезпечне сяйво,— голос його підвищився.— Мені слід вручити його вам забрудненим і показати всю його нечистоту і небезпеку. Мені слід примусити вас дивитися пильно, поки ви не побачите, яке воно насправді огидне. Мені слід закликати вас подумати про невірність і навести приклади. Мені слід дати вам хустинку Отелло. Я знаю, знаю, що мені слід це зробити. А ще виправити ваші заплутані думки, показати вам, що цей порив сірий, як свинець, і протухлий, як мертва корова у негоду. Якби я добре виконав свій обов’язок, я міг би повернути вам оте нещасне колишнє життя і радіти з цього, і вітати ваше повернення до пліснявого членства у масонській ложі.

— Ви жартуєте? Мабуть, не варто мені було вам розказувати...

— Це обов’язок друга. Я мав друга, який виконав свій обов’язок щодо мене. Але я поганий друг. Я не заслужу поваги за це поміж моїх сучасників. То цінне почуття, бережіть його і пишайтеся ним. А я вирию вам колодязі, навіть якщо мені доведеться дійти до чорного осердя землі. Я вичавлю з нього воду, як сік з помаранча.

Вони в’їхали під крислаті дуби й рушили в напрямку будинку.

Адам промовив:

— Он вона сидить, бачите? — А тоді крикнув: — Кейті, він каже, що вода є, багато води! — І додав, звернувшись до Семюеля: — Ви знали, що вона чекає дитину?

— Навіть звідсіля видно, що вона вродлива,— сказав Семюель.

4

День був спекотний, тому Лі накрив стіл під дубом, і коли сонце вже хилилося до західних гір, він безшумно сновигав між кухнею й дубом, приносив холодні м’ясні закуски, мариновані овочі, картопляний салат, кокосовий торт і персиковий пиріг, що становило вечерю. В центрі столу він поставив величезний полив’яний глек з молоком.

Адам і Семюель вийшли з умивальні, чуприни й обличчя в них блищали від води, а Семюелева борода розпушилася після миття з милом. Вони стояли біля розкладного столу, чекаючи, коли з дому вийде Кейті.

Вона йшла повільно, обережно ступаючи, немов боялася впасти. Її широка спідниця і фартух частково приховували великий живіт. Обличчя було спокійне, дитяче, руки вона склала перед собою. Тільки наблизившись до столу, вона підвела очі й поглянула на Семюеля, потім на Адама.

Адам підсунув їй стілець.

— Ти ще не знайома з містером Гамільтоном, люба,— сказав він.

Вона простягнула руку.

— Рада знайомству.

Семюель роздивлявся її.

— Чарівне обличчя,— сказав він.— Щасливий з вами познайомитися. Сподіваюся, ви почуваєтеся добре?

— О так. Так, я здорова.

Чоловіки всілися.

— Вона влаштовує все урочисто, хоче вона того чи ні. Кожна трапеза перетворюється на цілу церемонію,— пояснив Адам.

— Не кажи так,— зауважила Кейті.— Це не правда.

— Хіба вам не здається, Семюелю, що у нас прийняття?

— Здається, і мало хто це здатен оцінити так, як я. От діти мої вже інші. Мій син Том просився приїхати до вас сьогодні. Йому лише дай привід утекти з ранчо.

Семюель раптом усвідомив, що говорить, аби за столом не запала тиша. Кейті їла свою печену ягнятину і не підводила очей від тарілки. Тільки ухопивши шматочок своїми маленькими гострими зубами, вона глянула вгору. Її широко посаджені очі не виражали нічого. Семюель здригнувся.

— Невже вам холодно? — здивувався Адам.

— Холодно? Ні. Це, мабуть, гуска пройшла по моїй могилі^[22].

— А, так, я знаю це відчуття.

Знову запала тиша. Семюель зачекав, може, хтось заговорить, хоча й був певен, що того не станеться.

— Вам подобається наша долина, місіс Траск?

— Що? Так, звісно.

— Я насмілюся запитати, коли очікується дитина.

— За шість тижнів,— відповів Адам.— Моя дружина — справжній скарб. Жінка, яка мало говорить.

— Іноді мовчання говорить значно більше, ніж слова,— зауважив Семюель і помітив, що очі Кейті спалахнули, а шрам на лобі потемнішав. Щось хльоснуло її, як хльоскають коня сплетеним у косичку батогом. Семюель не міг пригадати, що саме з його слів викликало в неї цей внутрішній ривок. Він відчув якесь напруження в усьому тілі, схоже на те відчуття, коли його паличку смикала донизу вода, відчуття чогось дивовижного і натужного. Він глянув на Адама — той захоплено дивився на дружину. Хай що там було дивовижне, воно не було дивовижним для Адама. Його обличчя сяяло щастям.

Кейті жувала свій шматочок м’яса, жувала тільки передніми зубами. Семюель ще ніколи такого не бачив. Проковтнувши м’ясо, вона швиденько облизала губи. Семюель повторював подумки: «Щось тут не так, щось не так... Не можу зрозуміти. Але щось не так». І над столом зависла тиша.

За спиною у нього почулося якесь шурхотіння. Він озирнувся. Лі поставив на стіл чайник із заваркою і пошурхотів назад.

Семюель знову заговорив, щоб прогнати мовчання. Він розказав, як уперше приїхав до Салінас-Веллі з Ірландії, але вже після трьох-чотирьох речень його не слухали ні Кейті, ні Адам. Щоб переконатися, він вдався до прийому, який застосовував зі своїми дітьми, коли хотів упевнитися, що вони, упросивши його почитати їм і не даючи зупинитися, насправді його слухають. Він вставив два цілковито безглуздих речення. Ні Адам, ні Кейті не відреагували. Він замовк.

Поквапом проковтнув вечерю, випив, опікаючись, гарячого чаю і склав серветку.

— Мем, з вашого дозволу, я поїду додому. Дуже вдячний за гостинність.

— Добраніч,— відповіла вона.

Адам підхопився. Здавалося, його висмикнули зі світу мрійливих фантазій.

— Не від’їжджайте! Я сподівався, що умовлю вас тут переночувати.

— Ні, дякую, але я не можу. Та й їхати верхи недовго. Гадаю — власне, знаю: ніч буде місячна.

— А коли ви розпочнете з колодязями?

— Треба підготувати все обладнання, зробити точило, навести лад у домі. За кілька днів я пришлю своє устаткування з Томом.

Життя знову поверталося до Адама.

— Не зволікайте,— попросив він.— Мені треба швидко. Кейті, ми матимемо найкрасивіші угіддя на світі. Ніде не буде нічого подібного.

Семюель перевів погляд на обличчя Кейті. Воно не змінилося. Очі були порожні, а вуста зі злегка піднятими кутиками — немов вирізьблені з мармуру.

— Чудово,— промовила вона.

На якусь мить Семюелю закортіло зробити або сказати щось таке, що вивело б її з тієї відстороненості. Він знову здригнувся.

— Ще одна гуска? — спитав Адам.

— Ще одна гуска.— Сутінки згущувалися, і силуети дерев уже стояли чорними проти неба.— Що ж, на добраніч.

— Я вас проведу.

— Ні, залишайтеся з дружиною. Ви ще не скінчили вечерю.

— Але я...

— Сідайте, хлопче. Я сам можу знайти свою коняку, а як не зможу, то вкраду одну з ваших,— Семюель злегка підштовхнув Адама до його стільця.— На добраніч. На добраніч. На добраніч, мем.

І він швидко пішов до стайні.

Стара клишонога Різдвянка делікатно пощипувала сіно з ясел своїми великими, як дві рибини, губами. Ланцюжок поводу подзенькував об дошки. Семюель зняв сідло з великого цвяха, на якому воно висіло, і перекинув через широку спину коняки. Він пропускав батіг через кільця попруги, коли почув позаду якесь ворушіння. Озирнувшись, він побачив силует Лі в останньому світлі підвечір’я.

— Коли ви повернетеся сюди? — тихенько спитав китаєць.

— Не знаю. За кілька днів або за тиждень. Лі, що це таке?

— Що саме?

— Господи, мені аж моторошно стало! Тут щось не так?

— Ви про що?

— Гадаю, ви добре розумієте, про що.

— Китайса хлопча лише працювати — нічого не чути, нічого не говорити.

— Так. Напевне, ви маєте рацію. Звісно, ви маєте рацію. Перепрошую, що спитав. Це було нечемно,— він відвернувся, вставив мундштук у рот Різдвянки, поправив недоуздок.— На добраніч, Лі.

— Містере Гамільтон...

— Що?

— Вам не потрібен кухар?

— У себе на ранчо я не можу дозволити собі тримати кухаря.

— Я багато не візьму.

— Лайза вас убила б. А що — збираєтесь звідси йти?

— Просто вирішив спитати,— відповів Лі.— На добраніч.

5

Адам і Кейті сиділи під деревом у дедалі густішій темряві.

— Він гарна людина,— сказав Адам.— Він мені подобається. Хотів би я умовити його перебратися сюди і доглядати угіддя, щось на кшталт управителя.

— Але ж він має власну домівку і родину,— відізвалася Кейті.

— Знаю. Але я не бачив біднішої землі. Він би заробляв більше, працюючи на мене. Я його спитаю. Потрібен час, щоб звикнути до нових місць. Це ніби знову народитися і вчитися всього від початку. Колись я знав, звідки приходять дощі. А тут усе по-іншому. І колись я шкірою відчував, звідки повіє вітер, коли настануть холоди. Але я навчуся. Просто потрібен час. Тобі затишно, Кейті?

— Так.

— Прийде день, і доволі скоро, коли ти побачиш, як уся ця долина зазеленіє люцерною, побачиш із красивих великих вікон нового будинку. Я посаджу захисні смуги евкаліптів, замовлю насіння й розсаду — зроблю таку собі експериментальну ферму. Можливо, спробую вирощувати ніфелій з Китаю. Не знаю, чи зможе він тут рости. Чому б не спробувати? Напевне, Лі може підказати. А коли народиться дитина, ти зможеш об’їжджати зі мною верхи наші землі. Ти ж їх ще доладно й не бачила. Я казав тобі? Містер Гамільтон побудує тут вітряки, і нам буде видно звідси, як вони крутяться,— він зручно витягнув ноги під столом.— Треба, щоб Лі приніс свічки. Цікаво, чого він затримується.

Кейті заговорила дуже спокійно.

— Адаме, я не хотіла сюди приїжджати. Я не збираюся тут залишатися. За першої можливості я звідси поїду.

— Що за дурниці! — засміявся він.— Ти як дитина, яка вперше покинула домівку. Ти тут усе полюбиш, коли звикнеш і коли народиться дитина. Знаєш, коли я тільки пішов до армії, думав, що помру від туги за рідними місцями. Але все минулося. У всіх минається. І не кажи мені таких дурниць.

— Це не дурниці.

— Не говори так, люба. Усе зміниться, коли народиться дитина. От побачиш. Побачиш.

Він схрестив руки за головою і подивився на зірки, які блідо проглядали крізь дерева.

Розділ 16

1

Семюель Гамільтон їхав верхи додому, і ніч була вся залита місячним сяйвом, тож гори навіть стали подібні до білого запорошеного місяця. Дерева й земля — сухі, мовчазні, задушливі й мертві, як на місяці. Тіні були чорні без затінку, а відкриті місця — білі без барви. Час до часу Семюель помічав якесь потаємне ворушіння, бо місячні мисливці за кормом узялися до справи: олені, які пасуться цілу ніч, коли місяць ясний, і сплять у хащах цілий день. Кролики і польові миші, як і інша дрібнота, яка почувається безпечніше у пітьмі, кралися, стрибали, повзали і застигали, удаючи з себе камінь або кущик, коли вухо чи ніс підозрювали небезпеку. Хижаки також не марнували часу: довгасті куниці, як хвилі коричневого світла; кремезні дики кицьки, що припадали до землі, майже невидимі, якби не спалахи їхніх жовтих очей; лисиці, що принюхувалися гострими носиками до теплокровної вечері; єноти, що тупцювали біля тихої води; галасливі жаби. Койоти вмостилися вздовж схилів і, розриваючись від туги-радості, задирали голови і виспівували своє почуття — напівплач, напівсміх — своєму богу-місяцю. Це замогильне завивання перетинало м’яке шугання сов, яке залишало по собі на землі плями замогильного жаху. Пообідній вітер ущух, і залишився тільки бриз, легкий як зітхання, від невгамовних теплих потоків повітря на прогрітих сухих пагорбах.

Гучне синкопічне цокотіння копит Різдвянки заглушало звуки цих нічних створінь, поки він не проїжджав далі. Борода Семюеля відблискувала сріблом, його сивувате волосся стояло на голові сторчма. Капелюха свого він повісив на ріжок сідла. Десь під серцем виник гострий біль, передчуття якоїсь гнітючої думки. То був Weltschmerz — світова скорбота, яку він називав «світові сухоти»: гіркота, яка заповнює тобі душу, мов газ, і породжує відчай, причину якого шукаєш і не можеш знайти.

Семюель подумки повернувся до гарних угідь і вказівок на присутність води — світові сухоти не могли прийти через це, хіба що він зачаїв приховану заздрість. Він пошукав у собі заздрість — і не знайшов. Тоді звернувся до мрії Адама про сад, схожий на Едем, до Адамового поклоніння перед Кейті. І тут нічого, хіба що — хіба що потайки він сумував за своєю загоєною втратою. Але то було так давно, що біль забувся. Спогади були лагідні, теплі, м’які, все залишилося в минулому. Його чересла й стегна забули голод.

Він їхав то у світлі місяця, то в тіні дерев, а думка його напружено працювала. Коли саме заповзли світові сухоти йому в груди? І зрозумів — то була Кейті, гарна, мініатюрна, витончена Кейті. Але що саме? Вона мовчала, але чимало жінок неговіркі. У чому ж річ? Звідки воно з’явилося? Семюель пригадав, як відчув приховану загрозу, подібну до тієї, яка нависала над ним, коли він тримав свою паличку для пошуку води. Тепер він знайшов причину — її час, місце й особу. Все почалося за вечерею, і йшло воно від Кейті.

Він відтворив у пам’яті її обличчя, зазирнув у широко посаджені очі, побачив витончені ніздрі, рот, менший, ніж йому подобалося, але ніжний, маленьке тверде підборіддя, потім знову очі. Чи були вони холодні? Чи причина в очах? Він наближався до суті. Очі Кейті були порожні, вони не виражали нічого. За ними не крилося нічого знайомого. То були не людські очі. Вони йому щось нагадували — що то було? Якийсь спогад, якась картина. Семюель силився пригадати, а потім той спогад сам виринув на поверхню.

Він виринув з років, наповнений усіма барвами, всіма вигуками, всіма почуттями. Семюель побачив себе зовсім маленьким хлопчиком, таким маленьким, що не міг дотягтися до батькової руки. Він відчував під ногами бруківку Лондондеррі^[23], галас і безжурність єдиного великого міста, яке бачив. То був ярмарок — з ляльковим театром, з ятками різних наїдків, з конями й вівцями, прив’язаними просто на вулиці для продажу, обміну чи аукціону, з іншими ятками, заповненими всілякими принадами, такими бажаними і майже досяжними, бо батько вже був напідпитку.

А потім люди повернули, як могутня ріка, і їх понесло вузькою вулицею, як тріски у сильному припливі, вони штовхалися, їх душило зусібіч і в груди, і в спину, і ноги бігли самі. Вузька вулиця виходила на площу, і там, біля сірої стіни якоїсь будівлі, стояв високий дерев’яний поміст, з якого звисав канат із зашморгом.

Семюеля з батьком штовхали й буцали в цьому людському потоці, і їх несло все ближче і ближче. У пам’яті пролунав голос батька: «Таке не треба бачити дитині. Таке взагалі нікому не треба бачити, а тим паче дитині». Батько намагався розвернутися, вирватися з цього людського виру. «Пропустіть нас. Будь ласка, пропустіть нас. У мене тут дитина».

Потік був безликий і штовхав без емоцій. Семюель захилив голову, щоб роздивитися ту споруду. На високий поміст піднялася група людей у темних накидках і темних капелюхах. А поміж них стояв чоловік із золотавим волоссям, у темних штанах і блакитній сорочці з відкритим коміром. Семюель з батьком опинилися так близько, що хлоп’яті довелося сильно витягати шию, аби щось побачити.

Золотоволосий чоловік, здавалося, не мав рук. Він дивився кудись понад юрмою, а потім опустив очі й поглянув просто на Семюеля. Картинка була чітка, яскрава і досконала. Очі того чоловіка не мали глибини — вони не були схожі на інші очі, на очі людей.

Раптом на помості виник який різкий рух, і батько Семюеля охопив голову хлопчика обіруч, затуляючи йому вуха й очі. Батькові руки пригнули голівку сина і міцно притулили до свого чорного вихідного сюртука. Як малий не виривався, він не міг звільнити голову. Він лише бачив смужку світла крізь батькові пальці й чув приглушений гамір людських голосів. У вухах його ніби пульсувало серце. Потім від відчув, як напружилися м’язи батькових рук, як важко батько дихає, як він затамував подих, як затремтіли батькові пальці.

Було там ще щось, і Семюель викопав його з пам’яті, поставив у себе перед очима понад головою своєї старої шкапи: пошарпаний, розбитий стіл у пабі, голосні розмови і сміх. Перед батьком стоїть олов’яний кухоль, а перед ним — склянка гарячого молока, солодка і духмяна, з цукром і корицею. Губи у батька чомусь сині, а в очах стоять сльози.

— Я б ніколи не узяв тебе з собою, якби знав. Жодній людині того бачити не треба, а що вже казати про маленького хлопчика.

— Я нічого не бачив,— пискнув Семюель.— Ти пригнув мені голову.

— І добре зробив.

— А що там було?

— Доведеться тобі розказати. Вони вбивали погану людину.

— Це отой золотавий?

— Так, він. І не треба його жаліти. Його необхідно було вбити. Не один раз, а безліч разів робив він жахливі речі, такі, що тільки сатана може вигадати. Не через його повішання я сумую, а через те, що вони влаштували свято з того, що слід робити таємно, у нічній пітьмі.

— Я бачив того золотавого чоловіка. Він подивився просто на мене.

— Тоді я ще більше вдячний Богові, що з ним покінчили.

— А що він робив?

— Ніколи не розкажу тобі, інакше ти не зміг би спокійно спати.

— У нього такі дивовижні очі, у того золотавого. Вони мені нагадали очі кози.

— Допивай своє солодке молочко й отримаєш жезл зі стрічками і довгий сріблястий свисток.

— А блискучу скриньку з картинкою всередині?

— І її теж, отже, допивай молочко і більше не проси.

Ось що воно було, видобуте з запорошеного минулого.

Різдвянка долала останній підйом перед спуском до лощини його рідного ранчо, і її великі ноги перечіплювалися на камінцях дороги.

Так, звісно, подумав Семюель, це очі. Лише двічі в житті бачив він такі очі — не схожі на людські. А ще він подумав — це ніч і місяць. Ну, який взагалі може бути зв’язок між золотавим чоловіком, якого повісили стільки років тому, і ніжною, тендітною майбутньою матір’ю? Лайза має рацію. Моя фантазія приведе мене колись прямісінько до пекла. Треба відкинути ці дурниці, інакше я шукатиму в цій нещасній дівчині зло. Ось так можна потрапити до пастки. Тепер добре подумай і відкинь усе. Якась випадкова подібність розрізу і кольору очей, от і все. Але ні, справа не в тім. Це погляд, який не стосується розрізу й кольору. Чому ж у тому погляді криється зло? Може, такий погляд подеколи з’являється і на святому обличчі. Так, припини свої вигадки і хай це тебе більше не тривожить — ніколи. Семюель здригнувся. Доведеться поставити огорожу від гусей навколо своєї могили.

І Семюель Гамільтон твердо вирішив допомагати всіма силами створенню в Салінас-Веллі Едему, як таємну спокуту за свої огидні думки.

2

Коли Семюель зайшов уранці до кухні, Лайза Гамільтон з розпашілими щоками-яблучками гасала, як пантера у клітці, біля пічки. Вогонь від дубових дров аж гудів у відсунутій в’юшці, пічка розпалювалася, щоб пекти хліб, тісто на яке вже добряче підійшло в діжці. Лайза встала до світанку. Як завжди. Вона вважала за гріх як лежати в ліжку після сходу сонця, так і не лежати після його заходу. Ні те, ні те не було чеснотою. Лише одна людина на цілому світі могла безкарно вилежуватися між хрусткими напрасованими простирадлами після світанку, після сходу сонця й аж до середини ранку — її наймолодший, її останній син Джо. Тепер на ранчо залишилися тільки двоє з дітей — Том і Джо. Том, здоровенний і рудий, з красивими пишними вусами, сидів зараз за кухонним столом, відкотивши рукава до зап’ястків, як вимагають гарні манери. Лайза наливала з глека рідке тісто на пательню з мильного каменю. Гарячі оладки підходили подушечками, бульбашки на них аж кипіли, як лава у вулкані, поки їх не перегортали. Вони були веселого темно-жовтого кольору, з коричневими смужками. Вони смачно пахли на всю кухню.

Семюель прийшов з двору, де вмивався. Обличчя його і борода блищали від води, і він теж опустив рукава своєї синьої сорочки, увійшовши до кухні. Місіс Гамільтон не допускала закасаних рукавів за столом. Вони означали або незнання чемних манер, або зневагу до них.

— Я трохи запізнився, мамо,— вибачився Семюель.

Вона не подивилася в його бік. Її дерев’яна лопатка нагадувала змію, готову до нападу, а гарячі оладки шипіли білими боками на пательні.

— О котрій годині ти повернувся додому? — спитала вона.

— Було пізно, пізно. Десь близько одинадцятої. Я не подивився на годинник, боявся тебе розбудити.

— Я не прокинулася,— суворо промовила Лайза.— Можливо, ти вважаєш, що дуже корисно вештатися ночами, але Господь Бог з цим розбереться, він знає, що до чого.

Усім було відомо, що Лайза Гамільтон і Господь Бог мали однакові погляди практично на кожне питання. Вона обернулася і поставила перед Томом тарілку з хрусткими гарячими оладками.

— І яке воно, оте угіддя Санчесів? — спитала вона.

Семюель підійшов до дружини, нахилився до неї з висоти свого зросту і поцілував у круглу червону щоку.

— Доброго ранку, мамо. Дай мені своє благословення.

— Благословляю тебе,— машинально відповіла Лайза.

Семюель сів за стіл і сказав:

— Благословляю тебе, Томе. Що ж, містер Траск там усе серйозно змінює. Він перебудовує старий дім, щоб оселитися в ньому.

Лайза різко обернулася від пічки.

— Отой, де роками спали корови й свині?

— Так, але він зірвав підлоги, висадив віконні рами. Там усе нове, відремонтоване.

— Він ніколи не позбудеться смороду свиней,— твердо заявила Лайза.— Їдкість, яку залишають свині, нічим не змити і не вивести.

— Чому ж, я заходив у дім, усе оглянув, мамо, і пахло там тільки фарбою.

— А коли фарба висохне, проступить свинячий сморід.

— Він заклав сад, по якому течуть струмочки, виділив там місце для квітника, троянд тощо, а ще з Бостона прибудуть якісь кущі.

— Не знаю, як Господь Бог мириться з таким марнотратством,— невблаганно промовила Лайза.— Це не означає, щоправда, що мені не подобаються троянди.

— Він обіцяв дати мені черешки,— повідомив Семюель.

Том доїв оладки і розмішав цукор у каві.

— А що він за чоловік, тату?

— Думаю, хороший чоловік,— гарна мова, ясний розум. Він схильний до фантазій...

— Чиє б нявчало, а твоє мовчало,— втрутилася Лайза.

— Знаю, мамо, знаю. Але ти ніколи не думала, що мої фантазії стосуються того, чого у мене немає? У містера Траска фантазії практичні, а ще у нього водяться гроші, щоб їх утілити в життя. Він хоче перетворити свої угіддя на сад, і він це зробить.

— А дружина у нього яка? — не вгамовувалася Лайза.

— Вона дуже молода і дуже гарна. Тиха, спокійна, мовчазна, і скоро у неї народиться первісток.

— Я це знаю,— повідомила Лайза.— А як її звали до заміжжя?

— Не знаю.

— А звідки вона родом?

— Не знаю.

Лайза поставила перед чоловіком тарілку оладок, налила йому кави, потім долила кави у Томову чашку.

— Про що ж ти тоді довідався? А як вона одягається?

— Дуже красиво, гарно — синя сукня і жакетик, рожевий, але тісний у талії.

— О, тут ти не схибив. Як гадаєш, їй шили це вбрання чи вона купила готове?

— Напевне, купила готове.

— Не обов’язково,— відтяла Лайза.— Он ти думав, що дорожній костюм, який Дессі пошила для подорожі у Сан-Хосе, купили у крамниці.

— Дессі велика майстриня,— погодився Семюель.— Голка аж співає у неї в руках.

— Дессі подумує відкрити кравецьке ательє у Салінасі,— повідомив Том.

— Вона мені казала,— підтвердив Семюель.— У неї буде великий успіх.

— У Салінасі? — Лайза узяла руки в боки.— Мені Дессі нічого не казала.

— Боюся, ми зробили погану послугу нашій улюблениці,— сказав Семюель.— Дівчина хотіла приберегти справжній сюрприз для матері й піднести на золотій тарілочці, а з нас її секрети посипалися, як зерно з прогризеного мишами мішка.

— Могла б і мені сказати,— образилася Лайза.— Не люблю я секретів. Ну, розказуй далі,— що вона робила?

— Хто?

— Як хто? Місіс Траск, ясна річ.

— Що робила? Та сиділа у кріслі під дубом. Їй уже скоро народжувати.

— Я про руки, Семюелю, про руки,— що вона робила руками?

Семюель пошукав у пам’яті:

— Та нібито нічого. А, згадав! Ручки у неї маленькі, й вона їх склала на колінах.

Лайза фиркнула.

— Не шила, не латала, не в’язала?

— Ні, мамо.

— Не знаю, чи варто тобі йти до них працювати. Багатство і ледарство — диявольське знаряддя, а ти не дуже вмієш опиратися.

Семюель закинув голову і задоволено розсміявся. Іноді дружина дуже тішила його, але він не міг сказати їй як.

— Я йду туди лише заради багатства, Лайзо. Я збирався розказати тобі по сніданку, щоб ти могла сісти і послухати. Він хоче, щоб я пробурив йому чотири або п’ять колодязів, а ще побудував вітряк і резервуари для води.

— Це не просто балачки? Хіба вітряк працює від води? А він тобі заплатить, чи, як завжди, ти повернешся ні з чим, шукаючи виправдань? «Він заплатить, коли збере врожай»,— передражнила Лайза.— «Він заплатить, коли помре його багатий дядько». Знаю з власного досвіду, Семюелю, який мав би стати і твоїм: якщо людина не платить одразу, вона не заплатить ніколи. Ми могли б уже купити ферму в низині на оті обіцянки.

— Адам Траск заплатить,— відповів Семюель.— У нього грошей купа. Батько залишив йому спадок. Там роботи на цілу зиму, мамо. Ми щось відкладемо, а на Різдво як слід відсвяткуємо. Він платитиме п’ятдесят центів за фут, а ще додай вітряки, мамо. Я можу виготовити все, крім обсадних труб, тут, на місці. Мені потрібні наші хлопці для допомоги. Хочу взяти Тома і Джо.

— Джо не можна,— заперечила Лайза.— Ти ж знаєш, який він тендітний.

— Гадаю, я б з нього здер трохи тієї тендітності. Він з голоду помре через свою тендітність.

— Джо не можна,— категорично промовила вона.— Хто ж буде опікуватися нашим ранчо, коли ви з Томом виїдете?

— Я збирався попросити Джорджа повернутися. Йому не подобається бути клерком, хоч і у Кінг-Сіті.

— Подобається чи не подобається, але можна й потерпіти за вісім доларів на тиждень.

— Мамо! — вигукнув Семюель.— У нас уперше з’явився шанс занести наше ім’я у Перший національний банк! Не ставай зі своїм язиком на шляху фортуни. Будь ласка, мамо!

Лайза бурчала собі під ніс цілий ранок, а Том і Семюель, перевірили бурильне обладнання, нагострили інструмент, накреслили проекти вітряків нової конструкції, розрахували кількість деревини й мамонтового дерева для водних резервуарів. Годині о десятій до них приєднався Джо і настільки захопився, що попросився у батька взяти його з собою.

— Прямо тобі скажу, Джо, я проти,— відповів Семюель.— Ти потрібен своїй матері тут.

— Але я хочу з вами, тату. Не забувай, наступного року я вже від’їжджаю до коледжу в Пало-Альто. Оце справжній від’їзд. Ну будь ласка, візьми мене з собою. Я працюватиму добре.

— Вірю, що працював би, якби поїхав. Але я проти. Коли розмовлятимеш про це з матір’ю, я був би вдячний, якби ти вставив, що я проти. Можеш навіть додати, що я тобі відмовив.

Джо всміхнувся, а Том розсміявся.

— Ти дозволиш їй себе переконати? — спитав Том.

Семюель кинув на синів сердитий погляд.

— Я людина твердих правил. Якщо вже щось вирішив, то мене й волами з цього не зсунеш. Я подивився на справу з усіх боків, і от моє останнє слово — Джо їхати не може. Ти ж не хочеш, щоб я відмовився від свого слова, правда?

— Піду зараз із нею поговорю,— сказав Джо.

— Спокійніше, синку,— крикнув йому вслід Семюель.— Не накой дурниць. Хай вона сама все зробить. А я тим часом загартую свою впертість.

За два дні по тому з ранчо виїхав великий фургон, навантажений деревиною й устаткуванням. Том правив четвіркою коней, а поруч з ним, звісивши ноги, сиділи Семюель і Джо.

Розділ 17

1

Коли я казав, що Кейті — моральна потвора, мені здавалося, що так і було. Тепер я схилився нижче зі збільшувальним склом у руках над невеличким її зображенням і перечитав примітки, і вже не знаю, чи я правий. Біда в тому, що оскільки ми не знаємо, чого вона хотіла, ми ніколи не дізнаємося, чи отримала вона бажане. Якщо замість бігти до чогось, вона бігла від чогось, ми не можемо знати, чи вдалося їй утекти. Хтозна, але, можливо, вона й намагалася розказати комусь чи всім, яка вона, та не зуміла через брак спільної мови. Можливо, її життя стало тією мовою — офіційною, розвинутою, нерозшифрованою. Легко сказати, що вона погана, але в цьому мало сенсу, якщо ми не знаємо чому.

Я побудував у своїй уяві образ Кейті: як вона тихо сиділа, чекаючи завершення своєї вагітності, як жила на фермі, якої не любила, з чоловіком, якого не кохала.

Вона, стискаючи руки, сиділа у кріслі під дубом, у любові та затишку. Вона дуже розповніла — ненормально розповніла навіть для тих часів, коли жінки вихвалялися великими дітьми і з гордістю рахували кожний додатковий фунт. Вона вся деформувалася; живіт був такий тугий і важкий, що стояти вона могла, тільки підтримуючи його обіруч. Але ця роздутість стосувалася тільки живота. Плечі, шия, руки, долоньки, обличчя не постраждали, залишилися тендітними і юними. Груди у неї не збільшилися, пипки не потемнішали. Молочні залози не набухли, не було жодних фізичних ознак підготовки до вигодовування немовляти. Коли вона сиділа за столом, то взагалі не видно було, що вона вагітна.

У ті дні не існувало ніяких замірів тазового склепіння, ані аналізів крові, ані додавання кальцію. Жінка віддавала дитині свої зуби. Такий був закон. І в жінок прокидалися дивні смаки, як казали деякі, до бруду, і це приписували Євиній породі, як покарання за первородний гріх.

Небуденний апетит Кейті був простим, порівняно з іншими. Теслі, які ремонтували старий будинок, скаржилися, що не можуть знайти шматки крейди, яку вони додавали у вапно для побілки. Знову і знову крейда пропадала. Її крала Кейті й ламала на маленькі шматочки. Вона носила ці шматочки у кишені фартуха і, коли ніхто не бачив, гризла їх. Говорила вона мало. Очі її були десь далеко. Ніби сама вона зникла і залишила замість себе живу ляльку, щоб приховати свою відсутність.

Навколо неї все кипіло діяльністю. Щасливий Адам займався будівництвом і плануванням свого Едему. Семюель із синами пробурили свердловину на сорок футів і встановили новомодний дорогий металевий каркас, бо Адам прагнув тільки найкращого.

Гамільтони перенесли своє устаткування і почали бурити нову свердловину. Вони спали поруч у наметі й готували їжу на вогнищі. Хтось із них безнастанно їздив додому — або по інструмент, або переказати повідомлення.

Адам метушився, як бджола, спантеличена кількістю й рясністю квітів. Він сідав біля Кейті й розповідав, що вже показалося коріння ревеню. Він робив ескізи нового крила вітряка, яке винайшов для нього Семюель. Воно мало змінний кут нахилу, а то була нечувана досі річ. Він приїжджав до свердловини і гальмував роботу своєю цікавістю. І, саме собою, з Кейті він обговорював свердловини, а біля бурової базікав про народження і виховання дітей. То був чудовий час для Адама, найкращий час. Він почувався королем цього широкого, просторого життя. А літо переходило у спекотну і запашну осінь.

2

Гамільтони закінчували біля бурової свій обід — випечений Лайзою хліб, дешевий сир і ядучу кава, зварену у бляшанці на вогнищі. Джо примружив очі, роздумуючи, як би йому залізти у чагарники і поспати.

Семюель стояв навколішках біля свого бура, оглядаючи його розбиті й розірвані вістря. Саме перед тим, як вони зробили перерву на обід, бур наштовхнувся на глибині у тридцять футів на щось тверде, і воно пошматувало тверду сталь, як м’який свинець. Семюель пошкрябав кишеньковим ножем лезо і вдивився в ошурки у себе на долоні. Очі його заблищали у дитячому захваті. Він простягнув руку і висипав ошурки на долоню Томові.

— Поглянь, синку. Що ти про це думаєш?

Джо перейшов зі свого місця до намету. Том уважно вдивлявся у шматочки в себе на долоні.

— Хай що це таке, воно дуже тверде,— сказав він.— Для діаманта завелике. Схоже на метал. Гадаєш, ми наштовхнулися на закопаний локомотив?

Батько розсміявся.

— На глибині тридцять футів,— сказав він урочисто.

— Схоже на інструментальну сталь,— вів далі Том.— Ми не маємо нічого, щоб її торкнутися.

І тут він побачив замріяний, радісний вираз на батьковому обличчі, і його охопило передчуття подібного захоплення. Діти Гамільтонів любили, коли батько починав фантазувати. Тоді світ переповнювали дива.

— Кажеш, метал,— сказав Семюель.— Гадаєш, це сталь. Томе, я хочу висловити одну здогадку, а потім провести кількісний аналіз. Спершу послухай моє припущення — і запам’ятай його. Я думаю, ми знайдемо в ньому нікель, можливо, срібло, вуглець і марганець. Як би хотів я його викопати! Він у морському піску. От що ми діставали.

— Слухай, ти гадаєш, що... з нікелем і сріблом...

— Напевне, це було тисячу століть тому,— заговорив Семюель, і його сини знали, що він це бачить.— Напевне, тут усе було під водою — внутрішнє море, над яким кружляли і кричали чайки. Добре, якщо все воно трапилося вночі. Струмінь світла, потім тонкий білий промінь, а потім цілий стовп сліпучого спалаху, який дугою охопив усе небо. Потім величезний виплеск води і гігантський гриб пари. І твої вуха не витримали б гуркоту, тому що оглушливий звук упав би на тебе водночас із водяним вибухом. А потім усе поглинула б чорна ніч, через оте сліпуче сяйво. І поступово ти побачив би, як спливає на поверхню мертва риба, виблискуючи сріблом під зорями, а галасливі птахи її пожирають. Як приємно думати про оту чарівну, сумну картину, правда?

Він спонукав їх побачити це — як, власне, і завжди.

— Думаєш, це метеорит, так? — тихо спитав Том.

— Так. Але ми зможемо довести аналізом.

— Давайте його відкопаємо,— нетерпляче запропонував Джо.

— Ти відкопуй його, а ми з Томом буритимемо до води.

— Якщо аналіз покаже наявність нікелю і срібла,— серйозно сказав Том,— може, варто буде його відкопати?

— Ти ж мій рідний син,— відповів Семюель.— Ми ж не знаємо, чи він великий, як будинок, чи маленький, як капелюшок.

— Могли би прозондувати і побачити.

— Могли би, якби робили це потайки і приховали свої міркування у горщику.

— Це ти до чого?

— Слухай, Томе, тобі зовсім не шкода своєї матері? У неї через нас і так купа клопоту, синку. Вона мені ясно сказала: якщо я витрачу ще раз гроші на патентування, вона нам таке влаштує, що повік не забудемо. Пожалій її! Невже ти не розумієш, як їй буде соромно, коли її спитають, що ми робимо? А твоя мати жінка правдива. Їй доведеться сказати: «Вони викопують зірку»,— Семюель щасливо розсміявся.— Вона цього не переживе. А нас просто зі світу зживе. Ніяких пиріжків протягом трьох місяців.

— Ми не зможемо бурити далі. Доведеться перейти на інше місце,— зауважив Том.

— Я закладу трохи вибухівки,— відповів йому батько,— і якщо вона його не розтрощить, почнемо нову свердловину,— він підвівся на рівні ноги.— Доведеться мені з’їздити додому, узяти порох і нагострити бур. Чому б і вам, хлопці, не поїхати разом зі мною, не зробити матері сюрприз, щоб вона куховарила цілу ніч і нарікала. Так вона приховує свою радість.

— Хтось сюди до нас несеться скоком,— повідомив Джо.

І справді, вони побачили вершника, який скакав до них учвал, але вершник той був дуже дивний, він трусився на коні, як курча на прив’язі. Коли він наблизився, вони упізнали Лі: він махав ліктями, як крилами, а коса метлялася, як змія. Незрозуміло, як він узагалі тримався на коні, та ще на такій швидкості. Він осадив коня, важко засапавшись.

— Місі Адам казати йти! Місі Кейті зле — йти швидко! Місі кричати, верещати.

— Спокійно, Лі. Коли почалося?

— Близько сніданку час.

— Гаразд. Не переймайтеся. Як Адам?

— Місі Адам божевільня. Плакати — сміятися — блювати.

— Ясно,— промовив Семюель.— Ці вже мені молоді батьки. Я теж колись був такий. Томе, осідлай мені коня, добре?

— А що таке? — спитав Джо.

— Та от місіс Траск має народити. Я обіцяв Адаму, що буду поруч.

— Ти? — здивувався Джо.

Семюель кинув погляд на свого наймолодшого сина.

— Я привів вас обох у цей світ. І щось не видно, щоб ви про це жалкували. Томе, збери всі інструменти. Повертайся на ранчо, підгостри всі леза. Привези коробку з порохом, ту, що на полиці у сараї, та гляди, будь обережний, якщо дорожиш руками й ногами. Джо, а ти залишишся тут і припильнуєш за всім.

— Але що я тут робитиму сам? — жалібно протягнув Джо.

Семюель помовчав. А тоді спитав:

— Джо, ти мене любиш?

— Ну звісно.

— Якби ти почув, що я скоїв страшний злочин, ти б здав мене у поліцію?

— Про що ти говориш?

— Здав би?

— Ні.

— Тоді все гаразд. У моєму кошику, під одягом. Ти знайдеш дві книжки — нові, тож будь обережний з ними. Це два томи, написані людиною, про яку світ ще почує. Можеш починати читати, якщо хочеш, і в тебе трохи розплющаться очі. Називається «Принципи психології», автор — чоловік зі Сходу на ім’я Вільям Джеймс^[24]. Він не родич відомого грабіжника у потягах. А ще, Джо, якщо ти прохопишся про ці книжки, я тебе вижену з ранчо. Бо якщо твоя мати довідається, що я витратив на них гроші, вона вижене з ранчо мене.

Том підвів до батька осідланого коня.

— А я зможу почитати після нього? — запитав він.

— Так,— сказав Семюель, з легкістю стрибнувши у сідло.— Поїхали, Лі.

Китаєць хотів пуститися галопом, але Семюель утримав його.

— Не поспішайте, Лі. Щоб народити дитину, треба більше часу, ніж ви думаєте.

Вони їхали мовчки, а потім Лі сказав:

— Шкода, що ви купили ті книжки. У мене вони є у стислому виданні, в одному томі, як підручник. Могли б узяти почитати.

— Правда? А у вас багато книжок?

— Тут не дуже багато — тридцять чи сорок. Прошу, беріть будь-яку з тих, які ще не читали.

— Дякую, Лі. Не сумнівайтеся, візьму, щойно знайду хвилину. Знаєте, можете розмовляти з моїми хлопцями. Джо доволі легковажний, але Том дуже хороший, і це було б йому корисно.

— Мені важко перейти цю межу, містере Гамільтон. Я соромлюся розмовляти з новими людьми, але можу спробувати, якщо ви хочете.

Вони швидко дісталися лощини, у якій стояв будинок Трасків.

— Скажіть мені, що там з матір’ю,— попросив Семюель.

— Краще дивіться самі та складіть своє власне враження,— відповів Лі.— Знаєте, коли людина довго живе сама, як от я, її враження викривлюються, просто тому, що спілкування з іншими у неї не складається.

— Розумію. Я от не самотній, а викривлень у мене хоч греблю гати. Хоча, можливо, і не таких, як у вас.

— Значить, ви не вважаєте, що я щось вигадую?

— Не знаю, в чому річ, але скажу вам для вашого спокою, що відчуваю якусь моторошність.

— У мене так само,— всміхнувся Лі.— Відкрию вам, як глибоко воно зачепило мене. Відтоді як я сюди приїхав, я почав пригадувати китайські казки, які мені розповідав батько. У нас, китайців, дуже розвинена демонологія.

— Ви думаєте, що вона — демон?

— Звісно, ні,— відповів Лі.— Сподіваюся, моє глупство не зайшло так далеко. Але я не знаю, що це. Бачите, містере Гамільтон, слуга розвиває здатність відчувати смак вітру й оцінювати клімат дому, де він працює. А тут є щось моторошне. Може, тому я і пригадую всіх демонів свого батька.

— Ваш батько у них вірив?

— О ні. Але він вважав, що я мушу знати нашу культуру. Ви, люди Заходу, також зберігаєте чимало міфів.

— Розкажіть, що трапилося, що ви так стривожилися. Я маю на увазі — сьогодні вранці.

— Якби ви не приїхали, я б спробував сам,— сказав Лі.— Але мені не хотілося б. Побачите самі. Мабуть, я з глузду з’їхав. Звісно, містер Адам такий напружений, що може порватися, як струна на банджо.

— Хоч натякніть. Це заощадить час. Що вона зробила?

— Нічого. В тому-то й річ. Містере Гамільтон, я бував при пологах раніше, неодноразово, але це щось зовсім небачене.

— Тобто?

— Це... ну... я вам скажу одне, що спало мені на думку. Це найбільше нагадує жорстокий, смертельний бій, а не народження дитини.

Вони в’їхали у лощину, під дуби, і Семюель промовив:

— Сподіваюся, ви не вивели мене з рівноваги, Лі. Сьогодні дивовижний день, не знаю чому.

— Вітру немає,— пояснив Лі.— Сьогодні перший день за цілий місяць, коли після опівдня не віють вітри.

— Ваша правда. Я так заглибився у деталі, що навіть не помітив, як день добігає кінця. Спершу ми знаходимо закопану зірку, а тепер їдемо видобути зовсім новеньку людину...— Семюель подивився крізь дубове листя на залиті жовтим світлом пагорби.— Який чарівний день для народження! Якщо знаки мають вплив на життя, то народжується чудове життя. Послухайте, Лі, якщо Адам насправді отак божеволіє, він нам стане на заваді. Будьте поруч зі мною, добре? Гляньте, он там, під деревом, сидять ваші робітники, теслі.

— Містер Адам припинив роботи. Він вважав, що стукіт молотків нервує його дружину.

— Будьте поруч зі мною,— повторив Семюель.— Схоже, Адам не прикидається. Він не розуміє, що його дружина нічого не почула б, якби сам Господь барабанив по небесах.

Робітники, які сиділи під деревом, помахали йому руками.

— Драстуйте, містере Гамільтон. Як ваша родина?

— Усе добре. А це часом не Кролик Голмен? Де ти пропадав, Кролику?

— Їздив шукати руду, містере Гамільтон.

— Знайшов щось, Кролику?

— Та де там, містере Гамільтон, не зміг знайти навіть того клятого мула, на якому виїхав.

Вони наблизилися до будинку, і Лі поспішно промовив:

— Якщо у вас знайдеться хвилинка, я хотів би вам щось показати.

— Що там таке, Лі?

— Бачите, я пробував перекладати англійською дещо з давньої китайської поезії. Не впевнений, що це взагалі можливо. Ви подивитеся?

— Залюбки, Лі. Та для мене це була би справжня насолода.

3

Білий будинок Бордоні стояв дуже тихий, майже загрозливо тихий, і всі штори були опущені. Семюель зійшов з коня біля ґанку, відв’язав свої туго набиті сакви і передав повід Лі. Він постукав у двері, не дістав відповіді й увійшов. Після ясного дня вітальня здалася темною. Він зазирнув до кухні, вимитої і вичищеної Лі до блиску. Десь на плиті бурчав сірий полив’яний кавник. Семюель легенько постукав у двері спальні й зазирнув усередину.

В кімнаті було темно, хоч в око стрель, тому що не лише штори були опущені, а й вікна затулені простирадлами. Кейті лежала на ліжку з балдахіном, а Адам сидів біля неї, затуливши обличчя покривалом. Він підвів голову і незряче подивився на Семюеля.

— Чому ви сидите у темряві? — лагідно спитав Семюель.

— Вона не хоче світла,— голос Адама звучав хрипко.— Світло ріже їй очі.

Семюель увійшов до кімнати, і з кожним кроком у ньому зростала впевненість.

— Тут потрібно світло. А вона хай заплющить очі. Я їй зав’яжу очі чорною хусткою, якщо схоче.

Він підійшов до вікна, ухопив простирадло, щоб зірвати його, але не встиг, бо Адам рвонувся до нього.

— Облиште. Їй шкодить світло,— злобно вигукнув він.

Семюель обернувся до нього:

— Адаме, я знаю, щó ви відчуваєте. Я обіцяв допомагати вам — і допоможу. От тільки не хотілося б, щоб мені довелося займатися ще й вами.

І він зірвав простирадло, підняв штору і впустив золоте пообіднє світло.

Кейті щось слабко нявкнула зі свого ліжка, й Адам побіг до неї.

— Заплющ очі, люба. Я зав’яжу тобі очі хусткою.

Семюель поставив свої сакви на стілець і підійшов до ліжка.

— Адаме,— твердо наказав він.— Я попрошу вас вийти з кімнати і не показуватися тут.

— Як я можу? Чому?

— Тому що я не хочу, щоб ви мені заважали. Було б дуже корисно, якби ви добряче напилися, це допомагає.

— Не можу.

— Я рідко відчуваю гнів, а ще рідше огиду, але, схоже, вони вже близько. Ви підете з цієї кімнати і не заважатимете мені, інакше я піду, а ви самі тут будете розхльобувати ціле море лиха.

Зрештою Адам таки вийшов, а Семюель гукнув йому вслід:

— А ще не здумайте вриватися сюди, коли щось почуєте. Чекайте, поки я сам вийду.

Він зачинив двері, помітив, що у замку стирчить ключ, і замкнув спальню.

— Адам дуже хвилюється, просто божеволіє. Він вас кохає.

Досі він ще не розгледів її як слід. А тут побачив справжню ненависть у неї в очах, затяту, вбивчу ненависть.

— Усе скоро закінчиться, мила. А тепер скажіть, води вже відійшли?

Її ворожі очі спалахнули, а губи розсунулися в оскалі малих гострих зубів. Вона не відповіла.

Семюель не зводив з неї погляду.

— Я прийшов не на власне бажання, а просто як друг,— промовив він.— Для мене це зовсім не задоволення, жіночко. Я не знаю ваших проблем і мені до них байдуже. Може, я зумію полегшити ваш біль, хто знає? І я поставлю вам ще одне питання. Якщо ви не відповісте, якщо ви гарчатимете і кидатимете люті погляди, я піду і залишу вас тут спливати кров’ю.

Ці слова пробили її свідомість, як свинцева куля пробиває воду. Вона зробила величезне зусилля. Він здригнувся, побачивши, як змінилося у неї обличчя, як зник з очей сталевий блиск, як стиснуті у лінію губи склалися бантиком, як піднялися кутики рота. Він помітив рухи її рук: вона розтиснула кулаки і підняла рожеві пальчики. Обличчя стало дуже юне, невинне і терпляче-скривджене. Це було схоже на миттєву зміну картинки у чарівному ліхтарі.

Вона промовила ніжним голосом:

— Води відійшли на світанку.

— Це вже краще. Перейми були?

— Так.

— З якими інтервалами?

— Не знаю.

— Я тут уже п’ятнадцять хвилин.

— Були двічі — легкі. Сильних не було відтоді, як ви прийшли.

— Добре. Де ваша білизна?

— Отам, у великому кошику.

— Все буде добре, мила,— заспокійливо сказав Семюель.

Він відкрив свої сакви і витяг товсту мотузку, вкриту синім оксамитом з петлями на обох кінцях. На оксамиті були вишиті сотні крихітних рожевих квіточок.

— Лайза прислала вам свою породільну мотузку,— пояснив Семюель.— Вона її виготовила, коли чекала нашого первістка. Ця мотузка витягла на світ божий усіх наших дітей і дітей наших друзів.

Він накинув петлі на кожний з двох стовпчиків у узніжжі ліжка.

Раптом її очі оскляніли, спина вигнулася дугою, як пружина, і кров кинулася в обличчя. Але вона не закричала — тільки приглушено завищала. За кілька секунд її тіло обм’якло, а на обличчі знову проступила ненависть.

Знову перейми.

— Ну от і молодець,— заспокоював Семюель.— Один раз чи два? Не знаю. Що більше бачиш, то краще розумієш — однаково ні у кого не буває. Піду краще вимию руки.

Голова її моталася з боку в бік.

— Добре, добре, мила моя, гадаю, дитинка от-от народиться,— він поклав їй руку на чоло, де темно й люто палав рубець.— Як це ви так поранили голову?

Вона смикнула головою, і її гострі зуби вп’ялися йому в долоню з боку мізинця. Він скрикнув від болю і спробував вирвати руку, але її щелепи міцно стиснулися, і вона мотала головою, рвала зубами його руку, як тер’єр терзає мішок. З її зціплених зубів виривалося пронизливе гарчання. Він ляснув її по щоці, але це не справило жодного враження. Машинально Семюель зробив те, що робив, коли доводилося зупиняти собачі бої. Він ухопив її лівою рукою за горло і придушив. Вона боролася, рвала йому руку, аж поки щелепи не розтислися і він не відняв руку. Вона прокусила аж до м’яса, цебеніла кров. Семюель відійшов від ліжка, щоб оцінити, якої шкоди завдали її зуби. Він подивився на неї з острахом. І тут її обличчя знову стало спокійним, юним і невинним.

— Вибачте,— поспішно сказала вона.— Вибачте, будь ласка.

Семюель здригнувся.

— Це через біль,— пояснила вона.

Семюель коротко засміявся.

— Треба буде надягти на вас намордник. Одна сука, шотландська колі, якось зробила зі мною те саме.

І знову на її обличчі промайнула ненависть, але одразу ж зникла.

— У вас є чим обробити? — спитав Семюель.— У людей гірша отрута, ніж у змій.

— Не знаю.

— Може, віскі знайдеться? Я промив би рану віскі.

— У другій шухляді.

Семюель хлюпнув віскі на скривавлену руку і потер її, бо сильно пекло. Всередині у нього все тремтіло, в очах потемніло. Він ковтнув віскі, щоб заспокоїтися. Подивитися на ліжко він не наважувався.

— Від моєї руки деякий час не буде ніякої користі,— промовив він.

Пізніше Семюель сказав Адаму:

— Вона ніби з китового вуса зроблена. Народила, я й підготуватися не встиг. Малий вискочив, як зернятко. А у мене ще й води не було його обмити. А вона навіть не доторкнулася до мотузки. Чистісінький китовий вус, а не жінка.

Він рвонувся до дверей, гукнув Лі та звелів принести теплої води. Адам прокрався до кімнати.

— Хлопчик! — вигукнув Семюель.— У вас хлопчик! Спокійно,— застеріг він, бо Адам, побачивши закривавлений безлад на ліжку, весь позеленів.

— Пришліть до мене Лі,— наказав Семюель.— А ви, Адаме, якщо ще в змозі управляти власними руками й ногами, ідіть на кухню і зваріть мені кави. Припильнуйте, щоб усі лампи мали досить гасу, а лампове скло вичищене.

Адам обернувся, як зомбі, й вийшов зі спальні. За мить зазирнув Лі. Семюель вказав йому на згорток у кошику для білизни:

— Обмийте його губкою у теплій воді, Лі. Глядіть, щоб він не потрапив під протяг. Боже! Якби тут була моя Лайза! Я не можу одночасно робити все сам.

Він повернувся до ліжка.

— А тепер, мила моя, я обмию вас.

Кейті знову випнулася дугою, вона гарчала від болю.

— Зараз усе скінчиться,— втішав Семюель.— Треба трохи часу, аби вийшов послід. А ви шпарка. Навіть не хапалися за Лайзину мотузку.

Тут він щось побачив, не повірив своїм очам і узявся до справи.

— Господи Боже мій, та тут ще один!

Він не гаяв часу, і друге дитя, як і перше, народилося неймовірно швидко. І знову Семюель перев’язав пуповину. Лі узяв другого хлопчика, обмив його, сповив і поклав у кошик.

Семюель обмив їхню мати й обережно підтримував її, поки міняв постільну білизну. Йому не хотілося бачити обличчя Кейті. Він поспішав, тому що вкушена рука починала німіти. Натягнув чисте біле простирадло їй до підборіддя, трохи підняв її, щоб покласти їй під голову свіжу подушку. Зрештою йому довелося на неї поглянути.

Золотаве волосся Кейті було вологе від поту, але обличчя змінилося. Воно було закам’яніле, без жодного виразу. Було видно, як на шиї б’ється пульс.

— У вас двоє синів,— повідомив Семюель.— Двоє чудових синів. Вони зовсім не схожі. Кожний народився у своїй власній торбинці.

Вона озирнула його холодно, без тіні інтересу.

— Я покажу вам ваших хлопчиків,— сказав Семюель.

— Ні,— відповіла вона без усякого виразу.

— Як, мила моя, ви не хочете побачити своїх синів?

— Не хочу. Вони мені не потрібні.

— Це минеться. Зараз ви змучені, але це минеться. А ще я вам маю сказати — ці пологи були найшвидші й найлегші з усіх, що я бачив.

Вона відвела погляд від його обличчя.

— Вони мені не потрібні. Мені потрібно, щоб ви затулили вікна і прибрали світло.

— Це від знесилення. За кілька днів усе зміниться, і ви про це забудете.

— Не забуду. Ідіть геть. Заберіть їх з кімнати. Пришліть сюди Адама.

Семюеля вразив її тон. У ньому не було ні хворобливості, ні змученості, ні м’якості. Мимоволі у нього вихопилися слова:

— Ви мені противні.

І він одразу ж пожалкував, що вимовив їх, що подумав про таке. Але його слова не справили на Кейті найменшого враження.

— Пришліть сюди Адама,— повторила вона.

У маленькій вітальні Адам відсторонено роздивлявся своїх синів. Він швидко увійшов до спальні та причинив по собі двері. За мить пролунали удари молотка. Адам знову прибивав на вікна простирадла.

Лі приніс Семюелю кави.

— У вас на руці дуже серйозна рана,— зауважив він.

— Знаю. Боюся, матиму з нею неабиякий клопіт.

— Що на неї найшло?

— Не знаю. Вона дуже дивна.

— Містере Гамільтон,— сказав Лі,— дозвольте, я займуся вами. Ви можете втратити руку.

Життя покидало Семюеля.

— Робіть, що хочете, Лі. Страх і сум охопили моє серце. Шкода, що я не мала дитина, бо тоді я б заплакав. Я вже застарий, щоб отак боятися. А подібного відчаю я не знав відтоді, як давним-давно у мене в руках загинула пташка.

Лі вийшов з вітальні й майже одразу повернувся; в руках він тримав маленьку скриньку чорного дерева, на якій були вирізьблені переплетені дракони. Він сів біля Семюеля і витяг зі скриньки трикутну китайську бритву.

— Буде боляче,— делікатно попередив він.

— Спробую витримати, Лі.

Китаєць закусив губу, відчуваючи на собі біль, який спричиняв, коли зробив глибокі надрізи, відтяв рвані шматки пораненої зубами плоті, вирівняв поверхню, поки з кожної ранки не потекла червона кров. Він збовтав пляшечку жовтої емульсії з етикеткою «Крем-бальзам Галля» і полив нею глибокі порізи. Потім намочив емульсією носовичок і забинтував ним руку. Семюель кривився від болю і стискав здоровою рукою бильце крісла.

— Тут переважно карболка,— пояснив Лі.— Ви пізнаєте запах.

— Дякую, Лі. Замотали мене, як немовля.

— Не думаю, що я міг би так спокійно витримати. Зараз принесу вам ще кави.

Він повернувся з двома чашками і сів поруч із Семюелем.

— Гадаю, я звідси поїду,— сповістив він.— Ніколи своєю охотою не ходив на бійню.

Семюель закляк.

— Про що це ви?

— Не знаю. Просто вихопилося.

Семюель здригнувся.

— Лі, чоловіки — бовдури. Раніше мені це на думку не спадало, але, гадаю, китайські чоловіки теж бовдури.

— А чому ви сумнівалися?

— Можливо, тому, що ми вважаємо іноземців сильнішими й розумнішими за нас.

— Що ви хочете сказати?

— Можливо, дурість необхідна: битви драконів, похвальба, жалюгідна зухвалість постійно смикати Бога за бороду і дитяче боягузтво, яке перетворює сухе дерево край темної дороги на привид. Можливо, це добре і потрібно, але...

— Що ви хочете сказати? — терпляче повторив Лі.

— Я думав, якийсь вітер роздмухав жаринки у моїй дурнуватій голові, а тепер я чую у вашому голосі, що все це відбувається і з вами. Я відчуваю над цим будинком крила. Я відчуваю наближення жаху.

— Я також.

— Знаю. Через це я не знаходжу звичної втіхи у своїй дурості. Ці пологи пройшли надто швидко, надто легко,— немов народжувала кицька. І мені страшно за цих кошенят. Жахливі думки вгризаються у мій мозок.

— Що ви хочете сказати? — утретє повторив Лі.

— Мені потрібна моя дружина,— вигукнув Семюель.— Жодних мрій, жодних привидів, жодних нісенітниць. Вона потрібна мені тут. Кажуть, шахтарі беруть із собою у копальні канарок для перевірки повітря. Лайза не займається нісенітницями. Бачите, Лі, якщо Лайза побачить привида, то це буде привид, а не уламок фантазії. Якщо Лайза відчує загрозу, ми замкнемо двері на засув.

Лі підійшов до кошика і подивився на немовлят. Йому довелося пильно вдивлятися, бо світло дня швидко згасало.

— Вони сплять,— сказав він.

— Дуже скоро вони почнуть верещати. Лі, можете запрягти двоколку і з’їздити по мою Лайзу? Скажіть, що вона мені тут дуже потрібна. Якщо Том ще вдома, перекажіть, щоб він припильнував за хазяйством. Якщо ні, я його відправлю зранку. А якщо Лайза не схоче їхати, перекажіть, що нам тут не обійтися без жіночої руки і без проникливих жіночих очей. Вона зрозуміє, про що йдеться.

— Я все зроблю,— відповів Лі.— Можливо, ми просто лякаємо один одного, як двоє малюків у темряві.

— І я про це думав. А ще, Лі, скажіть їй, що я поранив руку на бурінні свердловини. Заради Бога, не прохопіться, як воно сталося насправді.

— Я принесу сюди лампи і поїду. Нам буде значно спокійніше, якщо вона буде тут.

Коли Лі від’їхав у темряві, Семюель узяв лампу в ліву руку. Йому довелося поставити її на стіл, щоб повернути ручку дверей до спальні. Кімната була занурена у чорноту, а світло гасової лампи тяглося догори і не досягало ліжка.

Голос Кейті з ліжка прозвучав енергійно і гостро.

— Зачиніть двері. Мені не потрібне світло. Адаме, йди геть! Я хочу бути в пітьмі — сама!

— Я хочу залишитися біля тебе,— хрипко попросив Адам.

— Ти мені не потрібен.

— Я залишуся.

— Ну і залишайся. Але більше не розмовляй. А ви зачиніть двері й заберіть свою лампу.

Семюель повернувся до вітальні. Він поставив лампу на стіл біля кошика і подивився на маленькі личка поснулих немовлят. Очі в них були міцно заплющені, й вони трошки засопіли, незадоволені світлом. Семюель погладив пальцем гарячі лобики. Один з близнюків розтулив ротик і широко позіхнув, а потім знову заснув. Семюель переставив лампу, підійшов до вхідних дверей, відчинив їх і вийшов з дому.

Вечірня зоря сяяла так яскраво, що здавалося, ніби вона спалахує і розсипається, коли котиться до західних гір. Повітря завмерло, і Семюель відчув, як пахне нагрітий сонцем полин. Ніч була дуже темна. Семюель здригнувся від несподіванки, почувши чийсь голос із пітьми.

— Як вона?

— Хто там? — спитав Семюель.

— Це я, Кролик.

Чоловік виринув з чорноти і намалювався в світлі прочинених дверей.

— Ти про мати, Кролику? Ну, з нею все гаразд.

— Лі сказав — двійня.

— Так і є. Хлопчики-близнюки. Що може бути краще? Гадаю, містер Траск тепер гори зверне. Виростить урожай льодяників на паличці... Знаєш, Кролику,— Семюель сам не відав, чому змінив тему,— на що ми сьогодні наштовхнулися, коли бурили? На метеорит.

— А що воно таке, містере Гамільтон?

— Зірка, яка впала на землю мільйон років тому.

— І ви на неї наштовхнулися? Оце-то так! А як ви собі руку поранили?

— Мало не сказав — об падучу зірку,— Семюель розсміявся.— Насправді зовсім не так цікаво. Порізався об інструмент.

— Сильно?

— Та не дуже.

— Двоє хлопчиків,— сказав Кролик.— Моя стара заздритиме.

— Може, зайдеш, Кролику, посидимо?

— Ні, дякую. Треба трохи поспати. Здається, що з кожним роком мого життя ранок приходить дедалі раніше.

— Так і є, Кролику. Тоді — на добраніч.

Лайза Гамільтон приїхала о четвертій ранку. Семюель спав у кріслі, йому снилося, що він ухопив розжарений залізний брус і не може його випустити з рук. Лайза збудила його й оглянула поранену руку, перш ніж подивилася на немовлят. Вправно роблячи все те, що він робив по-чоловічому незграбно, вона віддала йому накази і випровадила. Він мусив негайно встати, осідлати Різдвянку і їхати прямо до Кінг-Сіті. Хай яка рання година, а він мусить розштовхати отого нікчемного лікаря, і хай той негайно полікує йому руку. Якщо особливої загрози немає, він може повернутися додому й чекати. І це просто злочин залишити напризволяще власну останню дитину: хлопець, сам ще зовсім немовля, у якійсь дірі в землі, а поруч нікого, хто б ним опікувався. Така справа мала би привернути увагу самого Господа Бога.

Якщо Семюель прагнув реалістичності й діяльності, він їх отримав. Дружина вирядила його з угіддя ще вдосвіта. Руку йому перебинтували об одинадцятій, і вже о п’ятій по обіді він сидів у власному кріслі за власним столом, і його била пропасниця, а Том варив для нього курячий бульйон.

Три дні Семюель пролежав у ліжку, борючись із мареннями лихоманки і вигадуючи для них назви; нарешті його міцний організм переборов інфекцію і вигнав її геть.

Підійшов Том і спитав:

— Хочеш бульйону?

Семюель, подивившись на Тома ясними очима, мовив:

— Я хочу підвестися.

Він зробив спробу, відкинувся від слабкості на подушку і коротко реготнув — як завжди, коли якась сила перемагала його. Йому здавалося, що навіть якщо він програє, кепкування з поразки забезпечує йому маленьку перемогу. А Том носив і носив йому курячий бульйон, поки Семюелю не захотілося його вбити. Легенди ще не зовсім зникли у нашому світі, й багато людей досі вірить, що бульйон здатний вилікувати всі ушкодження і хвороби, а ще може стати в добрій пригоді на похороні.

4

Лайзи не було вдома один тиждень. Вона вимила будинок Трасків з самого верху до самого низу, вишкрябала як слід дерев’яні підлоги. Вона випрала все, що вміщалося в балію, а решту вичистила губкою. Розробила для малюків розклад дня і задоволено відзначила, що вони майже повсякчас кричать і починають набирати вагу. З Лі вона поводилася як з рабом, оскільки не дуже вірила в нього. Адама повністю ігнорувала, оскільки не могла приставити до жодної роботи. Вона все ж таки примусила його помити вікна, але, щойно він закінчив, перемила їх сама.

Лайза пробула біля Кейті достатньо часу, щоб переконатися, що вона — дівчина розумна, яка багато не базікає і не вчить ученого. А ще Лайза її ретельно оглянула, побачила, що та цілком здорова, не ушкоджена, не слаба, але нізащо не годуватиме близнюків грудьми.

— Ну й добре,— заявила вона.— Ці здоровенні телепні висмокчуть таку тендітну крихітку, як ви, до самих кісток.

Вона забула, що була ще тендітнішою і меншою за Кейті, але вигодувала сама всіх своїх дітей.

У суботу після полудня Лайза перевірила плоди своєї праці, залишила перелік вказівок завдовжки з руку стосовно будь-якої ситуації, від кольок у животі до нападу термітів, спакувала свій дорожній кошик і наказала Лі відвезти її додому.

Рідна домівка їй видалася брудною і огидною, як хлів, і Лайза заходилася прибирати і вичищати її з затятістю і відразою Геракла, який творив свої подвиги. Семюель ставив їй питання на ходу.

— Як там малюки?

— Все добре, ростуть.

— Як там Адам?

— Що ж, він рухається, немов живий, але інших свідоцтв немає. Господь у своїй милості дав гроші дивовижним людям, можливо, тому, що інакше вони померли б з голоду.

— А як там місіс Траск?

Тиха, млява, як більшість цих багатійок зі сходу країни (Лайза ніколи в житті не зустрічала жодної жінки-східнячки), але, з іншого боку, покірна й поважна.

— Але от що дивно,— додала Лайза,— я не маю до неї ніяких претензій, хіба що вона трохи ледаща, проте вона мені зовсім не подобається. Може, через отой її рубець? Звідки він у неї?

— Не знаю,— відповів Семюель.

Лайза спрямувала свій вказівний палець, як пістолет, просто йому межі очі.

— Я тобі дещо скажу. Вона несамохіть причарувала свого чоловіка. Він труситься над нею, як та хвора качка. Здається, він ще жодного разу і не подивився доладно на близнюків.

Семюель дочекався, коли вона знову опиниться поблизу.

— Дивись, якщо вона ледаща, а йому пороблено,— сказав він,— хто ж опікуватиметься малятами? Хлопчики-близнюки вимагають чималого клопоту.

Лайза зупинилася на льоту, підсунула до нього стілець, сіла, склала руки на колінах.

— Запам’ятай, я ніколи не приховую правду з легкістю,— почала вона.— Якщо ти мені не віриш.

— Гадаю, ти взагалі не вмієш брехати, люба.

Вона всміхнулася, вважаючи, що це комплімент.

— Те, що я тобі мушу сказати, можливо, ляже важким тягарем на твою віру, якщо ти того не знав.

— Розповідай.

— Семюелю, ти знаєш отого китайця з косими очима, з чужоземною говіркою та ще й з косою?

— Лі? Звісно, знаю.

— Хіба не сказав би ти без довгих роздумів, що він язичник?

— Не знаю.

— Облиш, Семюелю, це будь-хто скаже. Але він не язичник,— Лайза випросталася.

— А хто ж він?

Вона постукала по його руці своїм твердим, як залізо, пальцем.

— Пресвітеріанин, і дуже побожний — дуже побожний, це я тобі кажу, коли розберешся у його жахливій балаканині. І що ж ти про це думаєш?

Голос Семюеля зривався від намагання стримати сміх.

— Не може бути! — проговорив він.

— А я кажу — може. Так от, хто ж, по-твоєму, опікується близнюками? Я б не довірилася язичникові нізащо на світі,— але пресвітеріанин! — він затямив усе, що я йому розказала.

— Не дивно, що вони набирають вагу,— зауважив Семюель.

— Це справа гідна, це справа, за яку слід молитися.

— Що ми і зробимо,— відізвався Семюель.— Удвох.

5

Протягом тижня Кейті відпочивала і набиралася сили. У суботу на другий тиждень жовтня вона пробула у своїй спальні цілий ранок. Адам смикнув двері, але вони були замкнені.

— Я зайнята,— крикнула вона, і він пішов.

Наводить лад у своєму бюро, подумав він, бо чув, як вона висуває і засуває шухляди.

Під вечір до Адама, який сидів на ґанку, підійшов Лі.

— Місі говорити я їхати Кінг-Сіті купити дитяче молоко,— занепокоєно повідомив він.

— Так у чому річ? — сказав Адам.— Вона твоя хазяйка.

— Місі говорити моя не повертатися може до понеділок. Узяти...

Тут з порогу спокійно заговорила Кейті.

— Він доволі давно не мав жодного вихідного. Відпочинок піде йому на користь.

— Звісно,— погодився Адам.— Я про це якось не подумав. Розважся. Якщо мені щось знадобиться, я звернуся до когось із теслярів.

— Робітники їхати додому, неділя.

— Покличу індіанця. Лопес допоможе.

Лі відчув на собі погляд Кейті.

— Лопес п’яний. Роздобути пляшка віскі.

— Я не безпорадний, Лі,— Адам почав дратуватися.— Годі сперечатися.

Лі поглянув на Кейті, яка стояла в дверях. Він опустив повіки.

— Може, моя повернутися пізно,— сказав він, і йому здалося, що він побачив, як у неї між очима пробігли і зникли дві темні лінії. Він відвернувся.

— До побачень.

Кейті повернулася до себе в кімнату, коли настав вечір. О пів на восьму Адам постукав у двері.

— Я приніс тобі вечерю, люба моя. Зовсім трошки.

Двері розчахнулися, ніби вона стояла за ними і чекала. Вона була вдягнена у свій охайний дорожній костюм — жакет, обшитий чорною тасьмою, з чорними оксамитовими лацканами і великими гагатовими ґудзиками. На голові у неї був солом’яний капелюшок з широкими крисами і маленькою тулією; він був заколотий довгими булавками з гагатовими намистинами. Адам від подиву розтулив рота.

Вона не дала йому сказати слова.

— Я звідси зараз їду,— заявила вона.

— Кейті, що це означає?

— Я тобі вже говорила.

— Не говорила.

— Ти просто не слухав. Але менше з тим.

— Я тобі не вірю.

Голос її звучав мертво й металево.

— Мені начхати, віриш ти чи ні. Я їду.

— Але малюки...

— Викинь їх в один зі своїх колодязів.

Адама охопила паніка.

— Кейті, ти хвора! — закричав він.— Ти не можеш поїхати — не від мене — тільки не від мене.

— Нічого не можу для тебе зробити. Жодна жінка не може нічого для тебе зробити. Ти дурень.

Це слово пробилося крізь його затуманену свідомість. Несподівано його руки ухопили її за плечі й сильно штовхнули назад. Вона похитнулася, а він вихопив ключ, хряснув дверима і замкнув двері ззовні.

Адам стояв, важко дихаючи, нахиливши голову до фільонки, й істерична недуга заливала його отрутою. Він чув дружинині спокійні, виважені рухи. Ось вона висунула якусь шухляду, й у нього майнула думка — вона залишається. Потім якийсь легкий щиголь, який він не розпізнав. Він майже торкався вухом дверей.

Її голос прозвучав так близько, що він відсахнувся. Тон був глибокий, м’який.

— Любий,— сказала вона ніжно,— я не думала, що ти так це сприймеш. Мені дуже шкода, Адаме.

Дихання хрипко виривалося у нього з горла. Тремтячою рукою він спробував відімкнути двері, але ключ упав на підлогу, коли він його повернув. Адам розчахнув двері. Кейті стояла за три кроки. В правій руці вона тримала його кольт сорок п’ятого калібру, і чорний отвір його ствола дивився просто на Адама. Чоловік зробив до неї один крок — і побачив, що курок зведений.

Вона вистрелила. Здоровенна куля влучила йому в плече, розтрощила й вирвала шматок лопатки. Спалах і гуркіт оглушили його, він заточився і впав на підлогу. Вона неквапно наблизилася до нього, обережно, як до пораненого звіра. Він утупився їй в очі, які відсторонено роздивлялися його. Вона жбурнула револьвер на підлогу біля нього і вийшла з дому.

Він чув її кроки на ґанку, на хрустких, сухих дубових листках на стежці, а потім вони стихли. А той монотонний звук, який линув повсякчас, був плач близнюків, які хотіли їсти. Він забув їх погодувати.

Розділ 18

1

Горейс Квін, новий заступник шерифа, був призначений наводити лад в окрузі Кінг-Сіті. Він нарікав, що ця нова посада сильно відволікає його від роботи на своєму ранчо. Дружина його нарікала ще більше, але насправді там ще не траплялося нічого кримінального відтоді, як Горейс став заступником шерифа. Він мріяв заробити собі репутацію і балотуватися у шерифи. Шериф — посада важлива. Вона постійніша за посаду окружного прокурора й майже така сама надійна й шанована, як посада судді. Горейс не хотів лишатися все життя на ранчо, а дружина його прагнула перебратися до Салінаса, де малародичів.

Коли чутки, які повторювали теслі й індіанець, про те, що в Адама Траска стріляли, досягли Горейса, він негайно осідлав коня і залишив дружину розбирати свиню, яку заколов того ранку.

На північ від величезного платана, де дорога на Гестер звертала ліворуч, Горейс зустрів Джуліуса Евскаді. Джуліус роздумував, чи їхати полювати на куріпок, чи податися до Кінг-Сіті, сісти на потяг до Салінаса і розважитися там від душі, струсити порох у себе з штанів. Евскаді були заможні, красиві люди з баскським корінням.

Джуліус запропонував:

— Якщо хочеш, поїхали разом до Салінаса. Мені казали, що по сусідству з закладом Дженні, за два будинки від «Лонг-Гріну», є нове місце, називається «Фей». Чув, там дуже класно, майже як у Сан-Франциско. У них там і піаніст є.

Горейс обіперся об луку сідла і відігнав своїм сиром’ятним батогом ґедзя з лопатки коня.

— Іншим разом,— сказав він.— Треба зайнятися однією справою.

— Ти часом не до Траска налагодився?

— Точно. Щось чув про це?

— Якісь нісенітниці. Чув, ніби містер Траск вистрелив собі в плече з сорок п’ятого, а потім звільнив усіх, хто працював на ранчо. Ти уявляєш, як можна вистрелити собі в плече з сорок п’ятого, га, Горейсе?

— Не знаю. Ці східняки дуже хитрі. Я подумав, треба поїхати, розвідати, що до чого. Хіба його дружина не народила нещодавно дитину?

— Близнюків, як я чув,— уточнив Джуліус.— Може, це вони в нього стріляли.

— Один тримав револьвер, а другий натискав на гачок? Що ще ти знаєш?

— Повна плутанина, Горейсе. Хочеш, складу тобі товариство?

— Не збираюся ставити тебе своїм представником, Джуліусе. Шериф каже, що наглядачі підняли цілу бучу через платню. Горнбі з Алізаля виставив своїм представником двоюрідну бабцю і протримав її в загоні поліцейських три тижні аж до Великодня.

— Жартуєш!

— Які там жарти! І зірки шерифа ти не маєш.

— Дідько, та не збираюся я йти у представники. Просто подумав поїхати з тобою за компанію. Мені ж цікаво.

— Мені теж. Добре, що зустрів тебе, Джуліусе. І я завжди можу привести тебе до присяги в суді, якщо виникнуть проблеми. Як, ти кажеш, називається оте нове місце?

— «Фей». Хазяйка — жінка з Сакраменто.

— Вони багато цікавих штучок уміють там, у Сакраменто.

І дорогою на місце Горейс розповів, як і що роблять у Сакраменто.

День для прогулянки верхи був чудовий. Коли вони звернули у лощину Санчесів, то саме лаяли нікудишнє полювання в останні роки. Три речі ніколи не бувають хорошими — фермерство, риболовля і полювання, порівняно з іншими роками, звісно.

— Боже, як шкода, що повбивали всіх ведмедів гризлі,— казав Джуліус.— У тисяча вісімсот восьмому мій дідо застрелив одного під Плейто, він важив тисячу вісімсот фунтів.

Вони замовкли, їдучи під дубами, бо саме це місто навіювало мовчання. Не було ніяких звуків, ніякого руху.

— Цікаво, чи добудував він старий будинок,— сказав Горейс.

— Та де там у дідька. Там працював Кролик Голман, він казав мені, що Траск усіх викликав і звільнив. Наказав, щоб не поверталися.

— Подейкують, що у Траска грошей достобіса.

— Гадаю, так воно і є,— відізвався Джуліус.— Сем Гамільтон риє йому чотири колодязі — якщо і його не вигнали.

— А як там містер Гамільтон? Мені слід провідати його.

— Нормально. Жвавий, як завжди.

— Мені треба з’їздити до нього, побачитися,— повторив Горейс.

Їм назустріч на ґанок вийшов Лі.

— Привіт, китайозо. Хазяїн у себе? — спитав Горейс.

— Він хворіти,— відповів Лі.

— Я хотів би з ним зустрітися.

— Не можна бачити. Він хворіти.

— Все, досить. Скажи йому, що заступник шерифа Квін хоче з ним зустрітися.

Лі зник, але за мить повернувся.

— Ви заходити. Я брати коні.

Адам лежав у ліжку з балдахіном, на якому народилися близнюки. Подушки були високо підбиті, а його плече й лівий бік грудей незграбно замотані у якесь ганчір’я. Уся кімната пропахла кремом-бальзамом Голла.

Пізніше Горейс розповідав своїй жінці: «Якби можна було побачити смерть, яка ще дихає, то це був би він».

Щоки в Адама ввалилися, ніс загострився, очі займали пів-обличчя й гарячково блищали — напружені, короткозорі. Він м’яв у правому кощавому кулаку кутик простирадла.

Горейс заговорив.

— Драстуйте, містере Траск. Чув, ви поранилися.

Він замовк, чекаючи на відповідь, а тоді провадив:

— Подумав, треба до вас підскочити, подивитися, як справи. Як це сталося?

На обличчі Адама з’явився безпомилковий вираз напруги. Він заворушився в ліжку.

— Якщо вам боляче говорити, можете шептати,— прийшов на допомогу Горейс.

— Тільки якщо роблю глибокий вдих,— тихо сказав Адам.— Я чистив свій револьвер, і він вистрелив.

Горейс кинув погляд на Джуліуса, потім знову на Адама. Адам помітив цей погляд, і на щоках у нього проступив слабкий рум’янець зніяковілості.

— Таке трапляється на кожному кроці,— підтакнув Горейс.— А можна подивитися на вашу зброю?

— Здається, Лі її кудись забрав.

Горейс вийшов за двері.

— Агов, китайозо, принеси револьвер.

Лі майже одразу простягнув револьвер у двері, рукояткою вперед. Горейс подивився на нього, прокрутив барабан, виколупав набої, понюхав порожній мідний барабан з однією пустою гільзою.

— Ці кляті штукенції краще стріляють, коли їх чистиш, ніж коли з них цілишся. Мені доведеться звітувати в округ, містере Траск. Це не забере у вас багато часу. Отже, ви чистили ствол, можливо, шомполом, і револьвер вистрелив і поранив вас у плече?

— Саме так, сер,— поспішно підтвердив Адам.

— І коли ви чистили його, то барабан не крутили?

— Правильно.

— І ви шурували шомполом туди-сюди, спрямувавши на себе дуло і звівши курок?

У Адама урвалося дихання.

— Тоді шомпол мав би пробити вас наскрізь і відірвати вам ліву руку.— Світлі, вигорілі на сонці очі Горейса вп’ялися в обличчя Адама. Він сказав лагідно:

— Що трапилося, містере Траск? Розкажіть мені, що трапилося.

— Я чесно вам кажу, то був нещасний випадок, сер.

— Отже, ви не хочете, щоб я складав звіт, як я щойно сказав. Шериф подумає, що я збожеволів. Що саме трапилося?

— Я не вмію поводитися зі зброєю. Можливо, все було не зовсім так, але я чистив револьвер, і він вистрелив.

У Горейса заклало ніс. Йому довелося дихати через рот. Він неквапно підійшов ближче до Адама, побачив його широко розплющені очі.

— Здається, ви нещодавно прибули зі сходу країни, еге ж, містере Траск?

— Так, зі штату Коннектикут.

— Гадаю, люди там уже не так часто користуються зброєю?

— Нечасто.

— Трошки полюють?

— Деякі.

— Ви, мабуть, більше звикли до дробовика?

— Ваша правда. Але я ніколи особливо і не полював.

— Думаю, ви взагалі не розумієтеся на револьверах і не знаєте, як ними користуватися.

— Саме так,— з готовністю підтвердив Адам.— Там майже ні в кого не знайдеш револьвера.

— Отже, прибувши сюди, ви придбали собі кольт сорок п’ятого калібру, бо тут усі мають зброю, і ви хотіли навчитися правильно ним користуватися.

— Так, я подумав, що навчитися не завадило б.

Джуліус Евскаді стояв дуже напружений, його обличчя й тіло уособлювали увагу, він слухав, але не втручався.

Горейс зітхнув і відвів погляд від Адама. Його очі ковзнули повз Джуліуса, а потім він знову поглянув на свої руки. Поклав револьвер на бюро й акуратно розмістив поруч стріляну гільзу і набої.

— Знаєте,— промовив він,— я тільки нещодавно став заступником шерифа. Думав, що це дуже цікаво, що за кілька років балотуватимуся у шерифи. Але воно мені не до снаги. Нічого тут немає цікавого.

Адам схвильовано спостерігав за ним.

— Не думаю, щоб мене хтось колись боявся. Злитися злилися, але не боялися. Це паскудна річ, і почуваєшся дуже паскудно.

— Облиш,— роздратовано втрутився Джуліус,— ти ж не можеш просто зараз піти у відставку.

— Як це в дідька не можу? Було би бажання. Гаразд! Містере Траск, ви служили в кавалерії Сполучених Штатів. Кавалерія озброєна карабінами й револьверами. Ви...— він замовк і важко ковтнув.— То що ж сталося, містере Траск?

Очі Адама, здавалося, стали ще більші, почервоніли і зволожилися.

— То був нещасний випадок,— прошепотів він.

— Хтось це бачив? Чи була тоді з вами ваша дружина?

Адам не відповів, і Горейс побачив, що він заплющив очі.

— Містере Траск, я розумію, що ви хворі. Я силкуюся полегшити цю справу для вас. Може, ви зараз відпочинете, а я поговорю з вашою дружиною?

Він трохи зачекав, потім підійшов до дверей, де й досі стояв Лі.

— Китайозо, скажи місі, що я буду щасливий поговорити з нею кілька хвилин.

Лі не відповів.

Заговорив Адам, не розплющуючи очей.

— Моя дружина поїхала у гості.

— Її тут не було, коли все трапилося? — Горейс поглянув на Джуліуса і помітив дивний вираз у нього на губах. Кутики рота піднялися у сардонічній посмішці. У Горейса промайнула думка: «Він кмітливіший за мене. З нього вийшов би гарний шериф».

— Одначе,— промовив він,— це вже стає цікавим. Ваша жінка народила дитину — двійню — всього два тижні тому, і раптом поїхала в гості. Що, і дітей вона з собою забрала? Мені здалося, я їх чув допіру...— Горейс нахилився над ліжком і торкнувся стиснутого правого кулака Адама.— Мені це неприємно, але я мушу продовжувати. Траску! — вигукнув він.— Я хочу, щоб ви мені розповіли, щó тут відбулося. Це не цікавість. Це закон. А тепер, чорт вас забирай, розплющуйте очі й розповідайте, інакше, Богом клянуся, я відвезу вас до шерифа, хоча ви й поранені.

Адам розплющив очі, але вони були порожні, як у сновиди. Голос його звучав монотонно, без виразу, без жодної емоції. Немов він ідеально вимовляв слова мови, якої не розумів.

— Моя дружина поїхала.

— Куди вона поїхала?

— Не знаю.

— Як це так?

— Я не знаю, куди вона поїхала.

Тут утрутився Джуліус, вперше заговоривши.

— А чому вона поїхала?

— Не знаю.

Горейс розсердився:

— Обережніше, Траску. Ви граєтеся з вогнем, і мені не подобається те, що я про це думаю. Ви мусите знати, чому вона поїхала.

— Я не знаю, чому вона поїхала.

— Вона захворіла? Якось дивно поводилася?

— Ні.

Горейс відвернувся.

— Китайозо, тобі про це що-небудь відомо?

— Я їхати Кінг-Сіті субота. Повертатися може дванадцять ніч. Знайти містер Траск на підлозі.

— Отже, тебе тут не було, коли все трапилося?

— Ні, мем.

— Гаразд, Траску, мушу повернутися до вас. Відсунь трошки штору, китайозо, щоб мені було ліпше видно. Отак буде краще. А тепер я ще раз вислухаю вашу версію, поки мені не набридне. Отже, ваша дружина поїхала. Вона у вас стріляла?

— Це був нещасний випадок.

— Нехай нещасний випадок, але револьвер був у неї в руках?

— Це був нещасний випадок.

— Ви не полегшуєте мені справу. Але, скажімо, вона виїхала, і ми повинні її знайти — розумієте? Це ж вам не дитяча гра. Ви так повелися. Скільки часу ви одружені?

— Майже рік.

— Як її звали до того, як ви побралися?

Запала довга пауза, а потім Адам тихо промовив:

— Не скажу. Я обіцяв.

— Не наражайтеся. Звідки вона родом?

— Не знаю.

— Містере Траск, ви дограєтеся отак до окружної тюрми. Опишіть її. Яка вона на зріст?

Очі в Адама засвітилися.

— Невисока — маленька, тендітна.

— Чудово. Колір волосся? Очей?

— Вона була вродлива.

— Була?

— І є.

— Якісь шрами?

— Господи, ні! Так — рубець на лобі.

— Ви не знаєте ні її прізвища, ні звідки вона родом, ні куди виїхала, не можете її описати. А ще ви тримаєте мене за дурня.

— Вона мала якусь таємницю. Я дав слово, що не буду її розпитувати. Вона когось боялася.

Зненацька Адам розридався. Його тіло трусилося, він схлипував. Це плакала безнадія.

Горейс відчув, як у ньому прокидається співчуття.

— Ходімо до іншої кімнати, Джуліусе,— сказав він і вийшов до вітальні.— Ну, Джуліусе, що ти про все це думаєш? Він ненормальний?

— Не знаю.

— Він її убив?

— Мені спало це на думку.

— Мені теж. Боже мій! — Горейс кинувся до спальні й повернувся з кольтом і набоями.— Забув про них,— вибачився він.— Недовго я протримаюся на цій посаді.

— Що ти збираєшся робити? — спитав Джуліус.

— Боюся, я з цією справою не впораюся. Я тобі казав, що у штат не візьму, але піднеси свою праву руку.

— Я не хочу давати свідчення під присягою. Я хочу поїхати до Салінаса.

— Ти не маєш вибору, Джуліусе. Я змушений буду тебе арештувати, якщо ти відмовишся давати свідчення.

Джуліус неохоче підніс руку і з відразою повторив слова присяги.

— Добре ти мені віддячив за те, що я тобі склав компанію,— поскаржився він.— Батько з мене шкуру злупить. А що ми робитимемо тепер?

— Поїду до татуся, мені потрібен шериф. Я б забрав Траска, але не хочу його тормосити. Тобі доведеться тут залишитися, Джуліусе. Мені дуже шкода. Зброю маєш?

— Ні, чорт забирай.

— Візьмеш цей кольт — і зірку шерифа,— він відчепив її від сорочки і простягнув Джуліусу.

— І довго тебе не буде?

— Спробую якнайшвидше. Ти колись бачив місіс Траск, Джуліусе?

— Не бачив.

— І я не бачив. А мені доведеться сказати шерифові, що Траск не знає її прізвища, взагалі нічого. Тільки що вона маленька і вродлива. Нічого собі опис! Мабуть, я спершу напишу заяву на відставку, а потім доповім шерифові, бо він усе одно мене вижене під три чорти після цього. То ти вважаєш, що він її убив?

— Як я в біса можу знати?

— Не сердься.

Джуліус узяв револьвер, знову зарядив його і зважив у руці.

— Хочеш пораду, Горейсе?

— Хіба не видно, що хочу?

— Так от, Сем Гамільтон її знав — він приймав немовлят, каже Кролик. А місіс Гамільтон її доглядала. Чого б тобі дорогою не завітати до них й не розпитати, яка вона з себе?

— Гадаю, ця зірка має залишитися у тебе,— сказав Горейс.— Гарна ідея. Я їду.

— Хочеш, щоб я тут пороздивлявся?

— Хочу, щоб ти просто припильнував, щоб він не втік — або не заподіяв собі шкоди. Зрозумів? І сам пильнуйся.

2

Близько опівночі Горейс сів у товарний потяг у Кінг-Сіті. Його влаштували у кабіні машиніста, і вранці він уже прибув до Салінаса. Салінас був головним містом округу, він швидко розростався. Населення вже наближалося до двох тисяч. Це було найбільше місто між Сан-Хосе і Сан-Луї-Обіспо, й усі відчували, яке на нього чекає блискуче майбутнє.

Горейс пройшов від складів Південно-Тихоокеанської залізниці й зупинився поснідати в закусочній «Чоп-гаус». Йому не хотілося надто рано смикати шерифа і наражатися на його кепський гумор без гострої потреби. В «Чоп-гаусі» він натрапив на Віля Гамільтона, який видавався вельми успішним у твідовому діловому костюмі.

Горейс підсів за його столик.

— Як життя, Вілю?

— Та непогано.

— Ти тут у справах?

— Саме собою, є одна угода.

— Міг би хоч іноді мені на щось натякнути.

Горейсу незвично було так розмовляти з молодим хлопцем, але Віль Гамільтон буквально випромінював успішність. Усі знали, що він стане дуже впливовою людиною в окрузі. Майбутнє деяких людей, хороше чи погане, буває просто зримим.

— Обов’язково, Горейсе. Просто я думав, що ранчо забирає весь твій час.

— Мене можна було б умовити здати його в оренду, якби підвернулося щось цікаве.

Віль перехилився через стіл.

— Знаєш, Горейсе, наша частина округу була довший час занедбана. Ти колись думав балотуватися на посаду?

— Що ти маєш на увазі?

— Ти зараз заступник, а у шерифи балотуватися не думав?

— Та ні, не думав.

— А ти подумай. Тільки нікому не кажи. Я забіжу до тебе за кілька тижнів, і ми все обговоримо. Але нікому не говори.

— Я так і зроблю, Вілю. Але ж ми маємо напрочуд гарного шерифа.

— Знаю. Але це тут ні до чого. Кінг-Сіті не має жодного окружного посадовця. Утямив?

— Утямив. Я подумаю. А, до речі, вчора я відвідав твоїх тата і маму.

Обличчя Віля просвітліло.

— Справді? Як там вони?

— Добре. Знаєш, твій батько просто геніальний комік.

Віль засміявся:

— Він нас смішив повсякчас, коли ми підростали.

— Але він дуже розумна людина, Вілю. Показав мені проект вітряка, який сам винайшов,— ти ще такого в своєму житті не бачив.

— О Боже! — зітхнув Віль.— Знову почнуться справи з патентними правниками.

— Але цей вітряк — чудова річ,— сказав Горейс.

— У нього все чудове. Тільки гроші від цих винаходів отримують самі патентні правники. Мама страшенно дратується.

— Гадаю, тут ти маєш рацію.

— Єдиний спосіб заробляти гроші,— промовив Віль,— це продавати те, що виробляє хтось інший.

— Ти маєш рацію, Вілю, але отой вітряк — насправді щось неймовірне, такого ще світ не бачив.

— Батько тебе переконав, еге ж, Горейсе?

— Схоже, що так. Але ж ти б не хотів, щоб він перемінився?

— Господи, та нізащо! — вигукнув Віль.— А ти подумай про те, що я тобі сказав.

— Гаразд.

— І нікому анічичирк,— нагадав Віль.

Робота шерифа легкою не була, і той округ, якому вдавалося в лотереї виборів витягти, як щасливий білет, гарного шерифа, міг цим пишатися. Посада була складна. Очевидні обов’язки шерифа — виконання законів і дотримання порядку — не належали до найважливіших. Справді, шериф представляв у окрузі збройну силу, але у середовищі, в якому вирували особистості, жорсткий або дурний шериф довго не затримувався. Існували права на воду, межові суперечки, поведінкові відхилення, домашні сварки, батьківські справи — все це треба було вирішувати без застосування сили. Лише коли інші засоби не спрацьовували, хороший шериф вдавався до арешту. Найкращий шериф — це не найкращий вояк, а найкращий дипломат. Округ Монтерей мав доброго шерифа. У нього був блискучий дар не лізти в чужі справи.

Горейс зайшов до кабінету шерифа у старій окружній тюрмі за десять хвилин по дев’ятій. Вони потисли руки і поговорили про погоду і врожай, поки Горейс не наважився перейти до справи.

— Бачите, сер,— розпочав він нарешті.— Мені довелося приїхати до вас по пораду.

І він розповів свою історію в деталях: хто що сказав, який у них був вигляд, котра була година — все.

За кілька хвилин шериф заплющив очі й переплів пальці. Час до часу він розплющував очі, показуючи, що стежить за оповіддю, але не робив жодних зауважень.

— Я потрапив у складне становище,— говорив Горейс.— Не зумів дізнатися, що саме сталося, не зумів дізнатися навіть, яка та жінка зовні. Це Джуліус Евскаді придумав, що мені слід поїхати до Сема Гамільтона.

Шериф ворухнувся, схрестив ноги і подивився на них.

— Ти думаєш, він її убив.

— Думав. Але містер Гамільтон мене змусив, так би мовити, передумати. Він каже, що Траск не з тих людей, які здатні вбити людину.

— Кожен здатен,— зауважив шериф.— Знайдіть лишень відповідний спусковий гачок, і хто завгодно вистрелить.

— Містер Гамільтон мені про неї розказав дещо дивовижне. Вона прокусила йому руку, коли він приймав її дітей при пологах. Бачили б ви його руку, немов вовк її гриз.

— Сем описав її тобі?

— Описав, і його жінка також.

Горейс витяг з кишені аркуш паперу і прочитав докладний опис Кейті. Подружжя Гамільтонів краще за будь-кого знало всі фізичні особливості Кейті.

Коли Горейс закінчив, шериф зітхнув.

— Вони обоє стверджують, що вона має рубець?

— Так. І обоє кажуть, що іноді він темнішає.

Шериф знову заплющив очі й відкинувся в кріслі. Раптом він випростався, відкинув кришку свого робочого шведського столу і дістав пляшку віскі.

— Випий,— запропонував він.

— Не відмовлюся, дякую. Ваше здоров’я,— Горейс хильнув, обтер вуста рукою і повернув пляшку.— Маєте якісь міркування?

Шериф зробив три великі ковтки віскі, закоркував пляшку, поклав її назад до шухляди і тільки потім відповів.

— У нашому окрузі все організовано як слід. Я добре ладнаю з констеблями, допомагаю їм, коли треба, а вони допомагають мені, коли треба. У такому місті, як Салінас, місті, що росте і розвивається, куди безнастанно приїздять чужинці та звідки безнастанно від’їжджають чужинці, могло б виникати чимало проблем, якби ми не пильнувалися. Моя контора в чудових стосунках з місцевими,— він подивися прямо в очі Горейсу.— Не тривожся. Я не виголошую промову. Просто хочу пояснити, що до чого. Ми не переслідуємо людей. Нам з ними жити.

— Я зробив щось не так?

— Ні, Горейсе. Ти зробив усе правильно. Якби ти не приїхав до міста або якби привіз сюди містера Траска, ми вскочили б у казна-яку халепу. А тепер тримайся. Я тобі розкажу таке...

— Слухаю,— сказав Горейс.

— За залізничними коліями, ближче до Китайського кварталу, у нас ціла низка борделів.

— Знаю.

— Хто ж не знає. Якби ми їх прикрили, вони просто перебралися б на інше місце. Людям ці заклади потрібні. Ми за ними наглядаємо, тож великої шкоди від них немає. А ті, хто заправляє ними, підтримують контакт з нами. Я упіймав декого з тих, хто був у розшуку, за наводками з борделів.

— Джуліус казав мені,— почав був Горейс.

— Зажди. Дай я договорю до кінця, щоб більше до цього не повертатися. Місяці зо три тому до мене прийшла одна вродлива жінка. Вона хотіла відкрити тут свій заклад, при чому хотіла зробити все доладно. Приїхала з Сакраменто. Мала свій заклад там. Вона привезла рекомендації від дуже серйозних людей — чудові відгуки, ніколи жодних проблем. Цілком поважна громадянка.

— Джуліус казав мені. Її звати Фей.

— Правильно. Так от, вона відкрила чудовий заклад, тихий, добре організований. Мабуть, уже час, щоб стара Дженні й Негритоска отримали конкурентку. Вони просто лютували, але я сказав їм те саме, що й тобі. Час, щоб вони мали конкуренцію.

— Там є піаніст.

— Правильно, є. Та ще й непоганий — сліпий. Слухай, ти даси мені договорити?

— Перепрошую,— вибачився Горейс.

— Ну от і добре. Знаю, я розповідаю довго, зате докладно. Так чи так, Фей виявилася саме тою, якою здавалася — поважною громадянкою. Й існує одна річ, яку добрий, надійний бордель боїться, як чорт ладану: коли якась легковажна вертихвістка втікає з дому і поступає у бордель. Якщо батько знаходить її там, він здіймає несамовитий галас. Тоді до справи береться церква, потім жінки, і моргнути не встигнеш, як у борделя кепська репутація, і ми змушені його прикрити. Розумієш?

— Ще б пак! — тихо відповів Горейс.

— Не поспішай поперед мене. Терпіти не можу, коли людина здогадується раніше, ніж я докінчив. Увечері в неділю Фей прислала мені записку. Вона узяла до себе дівчину, але не може взяти до пуття, що до чого. Фей дивує, що дівчина скидається на юну втікачку, але при цьому вона дуже вправна проститутка. Вона знає всі відповіді й усі штучки. Я поїхав подивитися на неї. Вона наплела мені цілий віз звичайних побрехеньок, але немає до чого присікатися. Вона повнолітня, і ніхто не скаржиться,— шериф розвів руками.— От і все. Що будемо робити?

— І ви цілком упевнені, що вона і є місіс Траск?

— Широко посаджені очі, біляве волосся, рубець на лобі, і прибула вона у неділю ближче до вечора.

Горейсу пригадалося залите сльозами обличчя Адама, його ридання.

— Боже всемогутній! Шерифе, пошліть когось іншого сповістити його про це. Я радше подам у відставку.

Шериф мовчки дивився поперед себе.

— Кажеш, він навіть не знає ані її прізвища, ані звідки вона родом. Вона його таки добряче надурила.

— Бідолаха,— зітхнув Горейс.— Бідолаха, він у неї до нестями закоханий. Ні, нехай хтось інший йому розповідає. Я не зможу.

Шериф підвівся.

— Пішли до «Чоп-гаусу», вип’ємо кави.

Вони мовчки йшли вулицею. Потім шериф сказав:

— Горейсе, якби я розповів дещо з того, що мені відомо, увесь наш окаянний округ переполошився б не на жарт.

— Гадаю, ви маєте рацію.

— Кажеш, у неї близнюки?

— Так, двійко хлопчиків.

— Вислухай мене уважно, Горейсе. Лише троє людей у цілому світі про це знають — вона, ти і я. Її я попереджу, що коли вона хоч словом прохопиться, я її витурю з нашого округу так блискавично, що в неї дупа запалає. А ти, Горейсе,— якщо в тебе колись засвербить язик, то перш ніж сказати комусь, хоч і рідній жінці, просто подумай про цих малюків — як-от їм буде дізнатися, що їхня мама — лахудра.

3

Адам сидів у своєму кріслі під крислатим дубом. Ліва рука його була уміло прибинтована до боку, так щоб він не ворушив плечем. З дому вийшов Лі, тримаючи великий кошик для білизни. Він поставив кошик на землю поруч з Адамом і повернувся до будинку.

Близнюки не спали, обоє вони несвідомо й серйозно дивилися на листя дуба, яке ворушив вітер. З дерева злетів сухий листок і опустився в кошик. Адам нахилився і підібрав його.

Він не чув тупоту копит коняки Семюеля, побачив її, лише коли вона порівнялася з ним, але Лі помітив їх раніше. Він виніс стілець і відвів Різдвянку до стайні.

Семюель тихенько всівся, він не бентежив Адама ані тим, що уважно дивиться на нього, ані тим, що нібито зовсім не дивиться. Вітер шелестів у верхівках дерев і злегка куйовдив Семюелю волосся.

— Гадаю, мені вже час повернутися до колодязів,— тихенько сказав Семюель.

Після тривалого мовчання голос Адама звучав хрипко.

— Ні,— відповів він.— Не потрібні мені ніякі колодязі. Я заплачу вам за вашу працю.

Семюель схилився над кошиком, простягнув палець до маленької долоньки одного з близнюків, і той міцно ухопився за палець.

— Гадаю, остання погана звичка, яку людина кине, це давати поради.

— Мені не потрібні поради.

— Кому ж вони потрібні? Це просто подарунок того, хто дає. Починайте рухатися, Адаме.

— Тобто?

— Удавайте, що ви живете. Як у п’єсі. А згодом, не дуже скоро, воно і справдиться.

— Навіщо? — спитав Адам.

Семюель дивився на близнюків.

— Вам доведеться щось залишити у спадщину, попри те, що ви робите і чого не робите. Навіть якщо ви залишите землю під паром, вона заросте бур’янами і дикою ожиною. Щось усе одно виросте.

Адам не відповідав, і Семюель підвівся.

— Я повернуся,— сказав він.— Я повернуся ще і ще. Починайте рухатися, Адаме.

У глибині стайні Лі тримав Різдвянку, поки Сем усідався в сідло.

— От вам і ваша книгарня, Лі.

— Нічого,— відповів той,— мабуть, не дуже-то я її й хотів.

Розділ 19

1

Освоєння нового краю має свою послідовність. Починається з першопрохідців — сильних, сміливих, трохи наївних. Вони вміють дати собі раду на дикому місці, але з людьми вони безпорадні й простакуваті, можливо, саме тому й прагнуть іти подалі від цивілізації. Коли новий край трохи облагоджується, прибувають бізнесмени і правники, щоб сприяти розвитку — вирішувати питання власності, головним чином присвоюючи ласі шматочки собі. І нарешті приходить культура, тобто розваги, відпочинок, втеча від болю буття. Культура може бути і буває на будь-якому рівні.

Церква і бордель з’явилися на Далекому Заході водночас. І церкву, і бордель вжахнуло б, якби вони усвідомили, що становлять різні грані того й самого явища. Хоча насправді вони мали намір виконувати те й саме: співи, обряди, поезія церкви відривають людину на деякий час від похмурої буденності,— те ж робить бордель. Сектантські церкви поводилися вільно, зухвало, галасливо й упевнено. Ігноруючи закони позик і виплат, вони будували храми, за які не можна було б розплатитися і за сто років. Секти боролися зі злом, це правда, та ще вони з неабияким запалом боролися одна з одною. Вони билися через доктрину. Кожна секта свято вірила, що всі решта потраплять прямісінько в пекло. І кожна з них, попри всю самовпевненість, приносила з собою те саме: Святе Письмо, на якому ґрунтуються наша етика, наше мистецтво, наша поезія і наші стосунки. Потрібен проникливий розум, щоб докопатися, у чому ж полягає відмінність між сектами, натомість кожен бачив, щó вони мають спільного. А ще вони приносили музику, можливо, не найкращу, але її форму і зміст. А ще вони приносили сумління, або радше силкувалися розштовхати дрімотне сумління. Вони не були чисті, але володіли потенційною чистотою, як забруднена сорочка. І будь-яка людина могла якось покращити щось у собі. Нема де правди діти, превелебний Білінг, коли його викрили й арештували, виявився крадієм, перелюбником, розпусником і зоофілом, але це не змінило того факту, що він навчав чималу кількість людей добру. Білінг потрапив за ґрати, але ніхто не заарештував ті благочестиві слова, які він промовляв. Не має значення, що його мотив був нечистий. Він використовував добрий матеріал, і щось із нього пристало. Я узяв Білінга як крайній випадок. Чесні проповідники мали сили і наснагу. Вони боролися з дияволом, не знаючи недозволених прийомів, били ногами, видавлювали очі. У вас, можливо, виникає враження, що вони проголошували істину і красу так, як тюлень у цирку видуває на ріжках державний гімн. Але щось від тієї істини і краси залишалося, як залишається впізнаваним державний гімн. Проте церкви робили дещо більше. Вони збудували структуру суспільного життя в долині Салінас-Веллі. Церковна вечеря — попередниця заміського клубу, так само як декламація віршів у четвер на цокольному поверсі під різницею започаткувала маленький театр.

Коли церкви, що приносили солодкий присмак благочестя для душі, гарцювали і пінилися, як коні з броварні у час варіння темного пива, сестра-євангелістська церква проникала мовчки і статечно, схиливши голову і прикривши обличчя, приносячи звільнення і радість для тіла.

Можливо, вам траплялося бачити в кінострічках про фальшивий Захід розцяцьковані палаци гріха і звабливих танців, можливо, десь вони навіть і існували,— та тільки не в Салінас-Веллі. Борделі були тихі, охайні й обачні. Дійсно, якби після того, як ви почули екзальтовані вигуки під час кульмінації навернення в істинну віру і глухі звуки мелодеону^[25], ви опинились би під вікнами борделю і послухали б тихі, поважні голоси, то могли б легко переплутати одне з другим. Борделі були прийнятні, хоча це не визнавалося вголос.

Я розкажу вам про священні храми кохання у Салінасі. Вони були майже такі, як деінде, але район Салінас-Роу дотичний до нашої оповіді.

Ви йдете на захід Головною вулицею до повороту. Там Головна перетинається з вулицею Кастровіль. Зараз вулиця Кастровіль називається Ринкова, казна-чому. Раніше вулиці отримували назву того місця, до якого вели. Скажімо, вулиця Кастровіль, якби ви пройшли нею дев’ять миль, привела б вас до Кастровіля, вулиця Алізаль — до Алізаля, і так далі.

Так чи так, вийшовши на вулицю Кастровіль, ви повертали праворуч. За два квартали цю вулицю діагонально, з півночі на південь, перетинали рейки Південно-Тихоокеанської залізниці, і ще одна вулиця перетинала Кастровільську зі сходу на захід. Хоч убийте, не пригадаю, як вона називалася. Якщо на тій вулиці повернути ліворуч і перейти рейки, ви опинялися у Китайському кварталі. Якщо повертали праворуч, опинялися на Салінас-Роу.

На цій чорній самановій вулиці взимку була непролазна масна грязюка, а влітку вона нагадувала тверде гофроване залізо. Навесні обабіч дороги виростала висока трава — впереміш полин, калачики і жовта гірчиця. Рано-вранці над кінським гноєм цвірінькали горобці.

Ви ж усе це пам’ятаєте, правда, дідугани? Ви пам’ятаєте, як східний вітрець приносив запахи з Китайського кварталу — смаженої свинини, гнилої деревини, чорного тютюну і женьшеню? А пам’ятаєте глибокий звук великого гонгу в Домі Джоса, як довго він лунав у повітрі?

Пам’ятаєте ті маленькі хатки, не білені, не ремонтовані? Вони здавалися крихітними, намагалися сховатися за зовнішньою занехаяністю, а зарослі буйним бур’яном подвір’я затуляли їх з вулиці. Пам’ятаєте, як завжди були опущені штори, тільки по краях проступали тоненькі смужки жовтого світла? Зсередини линув тільки приглушений шепіт. Потім двері прочинялися, щоб впустити котрогось сільського хлопця, і чувся сміх, а то й сентиментальний акорд піаніно з відкритою кришкою і струнами, перев’язаними ланцюжком від зливного бачка в туалеті, а потім двері зачинялися, і знову тиша.

А ще ви могли почути цокіт кінських копит на глинистій дорозі — це Пет Булін під’їжджає до дверей у своєму кебі, а з нього вилазять чотири чи п’ять огрядних чоловіків, видатних чоловіків, багатих чи поважних, може, банкірів, може, суддів. А Пет заверне за ріг і вмоститься у своєму кебі чекати на них. Здоровенні коти прослизнуть через вулицю і зникнуть у високій траві.

А потім — пам’ятаєте? — свисток локомотива, докучливе світло і товарняк з Кінг-Сіті протупотить вулицею Кастровіль і в’їде у Салінас, і вам чути, як він пирхає на станції. Пам’ятаєте?

Кожне місто мало свою знамениту бандершу, свою мадам, вічну жінку, яку сентиментально згадуєш протягом років. Мадам уособлює щось неймовірно принадне для чоловіків. У ній поєднуються мізки ділової людини, жорсткість боксера, сердечність товариша, гумор трагіка. Про неї творяться легенди, і, дивна річ, легенди зовсім не сластолюбні. Історії, які запам’ятовуються і розповідаються про мадам, стосуються всіх сфер, окрім ліжка. У своїх спогадах старі клієнти малюють її філантропкою, знавцем медицини, викидайлом і співцем тілесних насолод, у яких сама вона не задіяна.

Протягом багатьох років Салінас надавав притулок двом таким коштовностям: одна з них була Дженні, яку іноді називали Дженні-пердуха, друга — Негритоска, яка володіла й управляла закладом «Лонг-Грін». Дженні була добрим товаришем, хоронителькою секретів і таємним кредитором. У Салінасі складено цілий епос про Дженні.

Негритоска була вродливою суворою жінкою з білосніжним волоссям, зі статечною гідністю, яка вселяла трепет. Її глибоко посаджені чорні очі дивилися на огидний світ з філософською скорботою. Вона заправляла своїм закладом, як собором, присвяченим Пріапу — сумному, але з ерекцією^[26]. Якщо вам хотілося пореготати, пожартувати, ви йшли до Дженні й отримували за свої гроші все сповна; але якщо вас охоплювала солодка світова скорбота і хотілося пустити сльозу через вашу споконвічну самотність, тоді на вас чекав «Лонг-Грін». Виходячи звідти, ви відчували, що сталося щось несхибне й значуще. То був не просто стрибок у гречку. Прегарні чорні очі Негритоски залишалися у вашій душі надовго.

Коли Фей приїхала з Сакраменто і відчинила свій заклад, двоє її попередниць неабияк розхвилювалися. Вони об’єдналися, щоб вижити Фей, але невдовзі зрозуміли, що вона їм не суперниця.

Фей уособлювала тип матусі — пишні груди, пишні стегна, доброзичливість. На цих грудях можна було виплакатися, вона вміла заспокоїти, приголубити. І залізний секс Негритоски, і балаганні вакханалії у Дженні мали своїх вірних прихильників, які не переметнулися до Фей. Заклад Фей став прихистком для молодняка, який скиглив від гри гормонів, тужив за втраченою непорочністю і жадав утрачати її далі. Фей уміла підбадьорити нещасних у шлюбі чоловіків. Її заклад компенсував усе, чого не робили холодні, фригідні дружини. Він нагадував бабусину кухню, де так чудово пахне корицею. Якщо там і відбувалося щось сексуальне, то здавалося, що це просто випадковість, яку можна пробачити. Заклад Фей виводив юнаків Салінаса на тернистий шлях сексу в його найневиннішій, найгладкішій формі. Фей була хороша жінка, не надто кмітлива, високоморальна, дуже вразлива. Люди їй довіряли, а вона довіряла людям. Ніхто з тих, хто знав Фей, не міг би завдати їй шкоди. Вона не була суперницею для двох інших. Вона була третьою гранню.

Як у крамниці або на ранчо працівники схожі на своїх хазяїв, так і в борделі дівчата вельми нагадують своїх мадам, частково тому, що при наймі мадам обирає подібний до себе тип, частково тому, що добра мадам накладає відбиток своєї особистості на увесь заклад. Треба було чималенько часу провести у Фей, перш ніж почути лайливе або сумнівне слово. Відходи до спалень, сплата грошей здійснювалися так непомітно й тихо, що здавалися випадковими. Загалом, вона збіса добре заправляла своїм закладом, і це чудово знали констебль і шериф. Фей жертвувала багато грошей на благодійність. Відчуваючи відразу до хвороб, вона платила за регулярний огляд своїх дівчат. Легше було підчепити якусь заразу з учителькою недільної школи, ніж у закладі Фей. Фей невдовзі стала шанованою і бажаною громадянкою міста Салінас, яке росло і розвивалося.

2

Дівиця Кейт викликала у Фей спантеличення: така юна й гарна, така вишукана, так добре освічена! Фей завела її до своєї священної спальні й розпитувала значно докладніше, ніж якби Кейт була іншою. У двері борделю повсякчас стукалися різні жінки, і Фей розпізнавала їх миттєво. Вона оцінювала їх: ця ледаща, ця мстива, ця хтива, ця незадоволена, ця жадібна, ця амбіційна. Кейт не підпадала під жодну категорію.

— Сподіваюся, ви не проти, якщо я вас порозпитую,— сказала Фей.— Просто мені здається дивним, що ви сюди прийшли. Адже ви легко могли б знайти собі чоловіка з кабріолетом і будинком у місті, дуже легко.

І Фей покрутила у себе на повному мізинці вінчальну каблучку.

Кейт сором’язливо всміхнулася.

— Як нелегко все пояснити. Сподіваюся, ви не будете допитуватися. Йдеться про щастя дуже близької і дорогої для мене людини. Прошу, не питайте мене.

Фей з поважним виглядом кивнула:

— Мені такі речі відомі. Була у мене дівчина, якій треба було ростити свою дитину, і ніхто про це й не здогадувався дуже, дуже довго. Зараз та дівчина має чудовий дім і чоловіка у... ох, я мало не прохопилася, де саме. Я б собі язик відрізала, якби вам сказала. Ви маєте дитину, люба?

Кейт опустила очі, щоб приховати сльози. Коли вона опанувала себе, то прошепотіла:

— Вибачте, я не можу про це говорити.

— Гаразд. Гаразд. Зачекаємо.

Фей була не надто кмітлива, але і дурною її ніхто б не назвав. Вона пішла до шерифа й усе йому розповіла, як на духу. Навіщо ризикувати? Вона знала, що з Кейт щось не так, але поки це не шкодить її закладу, їй байдуже.

Можливо, Кейт була шахрайкою, але ні. Вона одразу взялася до роботи. А коли клієнти повертаються і бажають конкретну дівчину, і знають її ім’я, розумієш, що тобі дісталося не абищо. Самого гарненького личка тут мало. Фей анітрохи не сумнівалася, що Кейт у їхній справі далеко не новачок.

Існує дві речі, які треба знати про нову дівчину: перша — чи буде вона працювати, друга — чи ладнатиме вона з іншими дівчатами. Ніщо так не псує атмосферу в закладі, як сварлива дівка.

Фей швидко отримала відповідь на друге питання. Кейт показала себе приязною. Вона допомагала дівчатам наводити чистоту в кімнатах. Вона обслуговувала їх, коли вони хворіли, слухала про їхні негаразди, давала поради у справах кохання, а щойно почала заробляти гроші, давала в борг. Кращої дівчини годі було й бажати. Вона стала найкращою подругою для всіх і кожної в закладі.

Кейт брала на себе всілякі клопоти, не боялася важкої роботи, а головне, покращила стан справ. Невдовзі вона вже мала власну постійну клієнтуру. А ще вона була дуже чуйна. Вона пам’ятала всі дні народження і завжди дбала про подарунок і торт зі свічками. Фей зрозуміла, що дістала скарб.

Люди, які не знають суті, вважають, що бути мадам легко — сиди собі у великому кріслі, пий пиво, забирай половину грошей, які заробляють дівчата, та й по всьому. Але це далеко не так. Дівчат треба годувати, а відтак, закупати харчі та тримати кухаря. Проблема з пранням тут не менша, ніж у готелі. Треба стежити за здоров’ям дівчат, за їхнім гарним гумором, а серед них трапляються норовливі. Самогубства треба тримати на мінімальному рівні, а повії, особливо не першої молодості, швидко хапаються за бритву, і заклад втрачає добру репутацію.

Все це нелегко, і якщо ви розтринькуєте гроші, то можете їх узагалі втратити. Коли Кейт запропонувала допомагати з ринковими закупками і плануванням меню, Фей зраділа, хоча і не уявляла, де дівчина знайде час. Але не лише харчування поліпшилося, а й рахунки зменшилися на третину протягом першого місяця, коли за це взялася Кейт. І прання — Фей не знала, що саме сказала Кейт хазяїну пральні, але рахунок раптом упав на двадцять п’ять відсотків. Фей уже не розуміла, як вона взагалі обходилася без Кейт.

Під вечір, до приходу клієнтів, вони разом чаювали у кімнаті Фей. Спальня значно погарнішала, коли Кейт пофарбувала дерев’яні панелі й повісила мереживні фіранки. Дівчати почали розуміти, що тепер у них не одна, а дві хазяйки, і раділи, бо з Кейт легко було ладнати. Вона примушувала їх робити більше всіляких штучок, але не скупилася. А вони собі з того сміялися.

Коли минув рік, Фей і Кейт були вже як мати і донька. А дівчата говорили: «Зачекайте — і цей заклад належатиме їй».

Кейт завжди була зайнята, головно тим, що гаптувала витерті носовички з прозорого, тонесенького батисту. Вона вміла вишивати дуже красиві ініціали. Майже всі дівчата мали її носовички і дорожили ними.

Мало-помалу сталася цілком природна річ. Фей, уособлення материнства, почала вважати Кейт своєю донькою. Вона відчувала це у своєму серці й душі, й тут вступила в дію її природна моральність. Вона не хотіла, щоб її донька була повією. Це був цілком розумний результат.

Фей багато думала, як їй розпочати цю розмову. Для Фей не було характерно підходити до будь-якої проблеми прямо. Вона не могла сказати: «Я хочу, щоб ти кинула проституцію».

Натомість вона сказала:

— Якщо це секрет, можеш не відповідати, але я завжди хотіла у тебе спитати. Що тобі сказав шериф — Господи, невже цілий рік проминув? Як летить час! Здається, ще швидше, коли ми старіємо. Він пробув з тобою майже годину. Він же не... та ні, звісно, ні. Людина він сімейна, статечна. Він ходить до Дженні. Утім, я не хочу лізти у твої справи.

— Ніякого секрету тут немає,— відповіла Кейт.— Треба було мені давно розказати. Він запропонував, щоб я повернулася додому. Він був дуже приязний. І коли я пояснила, що це неможливо, він зрозумів і прийняв це спокійно.

— І йому ти розповіла, чому це неможливо? — ревниво спитала Фей.

— Звісно, ні. Невже ти уявляєш, що я б розказала йому те, що не розказала тобі? Не вигадуй дурниць, сонечко. Ти у нас така кумедна маленька дівчинка!

Фей усміхнулася і зручно вмостилася у своєму кріслі.

Обличчя Кейт здавалося безтурботним, але вона пригадувала кожне слово з тієї розмови. Власне, їй навіть подобався шериф. Він був людина пряма.

3

Він причинив двері її кімнати й оглядів усе довкола швидким, чіпкимоком поліцейського. Ні фотографій, ні особистих речей, які допомогли б встановити особу, нічого, крім одягу і взуття.

Він сів на маленьке плетене крісло-гойдалку, і його стегна звисали з обох боків. Пальці були сплетені та спілкувалися один з одним, як мурашки. Він говорив дуже рівним тоном, ніби не надто цікавився тим, що казав. Можливо, саме це і справило на Кейт враження.

Вона прийняла була свій трохи тупуватий, удавано скромний вираз, але після перших його слів кинула прикидатися й уп’ялася очима йому в очі, намагаючись прочитати його думки. Він не дивився їй в очі, але й не уникав їх. Проте вона відчувала, що він вивчає її, як вона вивчає його. Його погляд зупинився на шрамі в неї на лобі, немов помацав.

— Я не хочу складати протокол,— промовив він спокійно.— Я довго пробув на цій посаді. Ще один термін — і досить. Бачите, жіночко, якби це трапилося п’ятнадцять років тому, я провів би розслідування і, гадаю, розкопав би щось не надто симпатичне.

Він зачекав на якусь реакцію від неї, але вона не заперечила. Він кивнув головою.

— Я не хочу нічого знати. Мені потрібен спокій у моєму окрузі, я маю на увазі — мир і спокій, щоб люди спали ночами. Так от, я не знайомий з вашим чоловіком,— провадив він, і вона знала, що він помітив, як здригнулися її напружені м’язи.— Чув, що він дуже порядна людина. А ще я чув, що він сильно поранений,— він подивився їй просто в очі.— Невже ви не хочете знати, ніскільки серйозна у нього рана від вашого пострілу?

— Хочу,— сказала вона.

— Що ж, він одужає — ви йому роздробили плече, але він одужає. Отой китайоза дуже добре його доглядає. Саме собою, він ще довго не зможе нічого піднімати лівою рукою. Куля сорок п’ятого калібру вириває з людини добрячий кусень м’яса. Якби китайоза не повернувся, ваш чоловік би сплив кров’ю і помер, а ви б у мене сіли в тюрму.

Кейт затамувала подих, чекаючи почути натяк на те, що з нею буде, але ніяких натяків не було.

— Мені шкода,— тихо сказала вона.

Очі шерифа блиснули.

— Отут ви вперше схибили. Вам зовсім не шкода. Знав я колись одного чоловіка, схожого на вас,— його повісили дванадцять років тому перед окружною тюрмою. Раніше ми тут це робили.

Невеличка кімната з ліжком червоного дерева, мармуровим умивальником з мискою і глечиком, з шухлядою для нічного горщика, зі шпалерами, на яких повторювався візерунок з троянд — маленьких троянд, у цій кімнаті запала така тиша, ніби з неї висмоктали увесь звук.

Шериф не відводив очей від зображення трьох херувимів — самі кучеряві голівки, ясні очі, крильця завбільшки з голубині, які виростали звідти, де мали би бути шиї. Він нахмурився.

— Дивна картинка для борделю.

— Вона тут уже була,— відізвалася Кейт. Вочевидь, попередні переговори закінчилися.

Шериф випростався, розчепив пальці й ухопився за бильця крісла, навіть його стегна вже не звисали.

— Ви покинули двох дітей,— сказав він.— Маленьких хлопчиків. Та не тривожтеся. Я не збираюся примушувати вас повернутися. Думаю, я докладу всіх зусиль, щоб не дати вам повернутися. Думаю, я знаю вас. Я міг би вигнати вас за межі мого округу, а там вас би ганяв інший шериф, і це могло б тривати, поки вас не скинули б в Атлантичний океан. Але я не хочу цього робити. Мені начхати, як ви живете, доки ви не завдаєте мені клопоту. Лахудра — вона і є лахудра.

— Чого ви хочете? — спитала Кейт без усякого виразу.

— Оце вже ближче,— сказав шериф.— Я хочу ось чого. Я помітив, що ви змінили ім’я. Я хочу, щоб ви це нове ім’я собі залишили. Гадаю, ви придумали якесь місце, звідки ви родом,— добре, звідти ви й будете родом. А ваш мотив — це коли ви, скажімо, нап’єтеся п’яною,— тримайте свій мотив за дві тисячі миль від Кінг-Сіті.

Вона всміхнулася, і це не була силувана усмішка. Вона починала довіряти цьому чоловікові, він їй починав подобатися.

— Ще про одне я подумав,— сказав він.— Ви багато людей знаєте в Кінг-Сіті і його околицях?

— Ні.

— Чув я про в’язальну спицю,— кинув шериф ніби між іншим.— Може так статися, що хтось, із ким ви раніше зустрічалися, прийде сюди. Це ваш природний колір волосся?

— Так.

— Перефарбуйтеся на певний час у брюнетку. Чимало людей бувають на когось схожі.

— А оце? — вона торкнулася шраму своїм тонким пальцем.

— А це просто... дідько, забув слово! Що за чортівня! Ще вранці пам’ятав.

— Збіг?

— Точно — збіг.

Здавалося, шериф скінчив. Він витяг тютюн і папір і скрутив незграбну, кострубату цигарку. Потім дістав сірник, чиркнув ним по коробці й відставив трохи вбік, поки ядуче полум’я не перетворилося з синього на жовте. Його цигарка криво горіла з одного боку.

Кейт спитала:

— Хіба не існує загрози? Тобто, що ви робитимете, якщо...

— Не існує. Гадаю, якби до цього дійшло, я зміг би вигадати щось паскудне. Але я не хочу, щоб ви — ким би ви не були, що б не робили, що б не говорили — заподіяли шкоду містеру Траску і його хлопчикам. Уважайте, що ви померли, а тепер ви зовсім інша людина, і тоді все між нами піде добре.

Він підвівся і пішов до дверей, але раптом обернувся.

— Я маю сина — йому виповнюється двадцять у цьому році, він здоровий, симпатичний хлопець зі зламаним носом. Усі його люблять. Я не хочу, щоб він тут бував. Фей я також скажу. Нехай ходить до Дженні. Якщо він сюди прийде, пошліть його до Дженні.

І він зачинив по собі двері.

Кейт усміхалася, роздивляючись свої нігті.

4

Фей вивернулася у кріслі, щоб узяти цукрову помадку, обсипану волоськими горіхами. Коли вона заговорила, її рот був набитий солодощами. Кейт занепокоєно подумала, чи не вміє часом Фей читати думки, бо вона сказала:

— Все одно мені це не подобається. Я говорила тоді, скажу і зараз. Мені значно більше подобалося, коли ти була білява. Не знаю, чого ти раптом вирішила перефарбуватися. У тебе ж ніжне, бліде личко.

Кейт зачепила нігтями великого і вказівного пальців невеличке пасмо волосся й обережно його витягнула. Вона була дуже розумна. Вона вигадала найкращу брехню з усіх — сказала правду.

— Не хотіла тобі говорити. Я боялася, що мене можуть упізнати, а це декому зашкодило б.

Фей піднялася з крісла, підійшла до Кейт і поцілувала її.

— Яка ж ти добра дитина,— сказала вона.— Яка чуйна.

— Поп’ємо чаю,— запропонувала Кейт.— Я зараз принесу.

Вона вийшла з кімнати й у коридорі дорогою до кухні витерла слід поцілунку в себе на щоці.

Знову всівшись у крісло, Фей відломила шматочок від помадки, з якої визирав цілий горіх. Вона надкусила його і відчула на зубах шкаралупу. Гострий край попав у дупло в зубі й зачепив нерв. Від болю у неї в очах спалахнули сині іскри. На чолі виступив піт. Коли Кейт повернулася з чайником і чашками, Фей шкрябала скрюченим пальцем у себе в роті й аж скавчала від муки.

— Що сталося? — вигукнула Кейт.

— Зуб — шкаралупка.

— Дай-но я подивлюся. Розтули рота і покажи,— Кейт зазирнула у роззявлений рот, потім підійшла до вазочки з горіхами й узяла шпильку для виколупування ядер. За якусь мить вона витягла шматочок шкаралупи і простягнула його на долоні.— От і все.

Нерв уже не смикався, і гострий біль змінився на тупий.

— Отакий мацюпусінький? А здавалося, він завбільшки з цілу хату. Слухай, люба, відчини другу шухляду, де лежать мої ліки. Принеси камфорну настоянку опію і вату. Допоможеш мені вставити у зуб тампон?

Кейт принесла пляшечку і запхала шпичаком у дупло зуба намочену кульку вати.

— Треба тобі вирвати цей зуб.

— Знаю. Вирву.

— У мене немає трьох зубів з цього боку.

— А так і не скажеш. Щось я заслабла від цього. Принеси мені мій «Пінкем», будь ласочка...— Фей налила собі добрячу порцію міцної овочевої мікстури на спирту і зітхнула з полегшенням.— Чудові ліки. Жінка, яка їх винайшла, просто свята.

Розділ 20

1

День був дуже приємний. Пік Флемон рожево світився на підвечірньому сонці, й Фей дивилася на нього зі свого вікна. З вулиці Кастровіль линуло ніжне дзеленчання дзвіночків на хомутах коней зернової артілі, які спустилися з гір. Кухар гримів начинням у себе на кухні. За стінкою почулося якесь шкряботіння, а потім легкий стукіт у двері.

— Заходь, Ватяне Око,— гукнула Фей.

Двері відчинилися, і на порозі показався скрючений, невеличкий сліпий піаніст; він дослухався до звуків, щоб зрозуміти, де зараз Фей.

— Чого тобі? — спитала вона.

Він повернувся в її бік.

— Я зле почуваюся, міс Фей. Хочу залізти до себе в ліжко і сьогодні вже не грати.

— Ти хворів два вечори на тому тижні, Ватяне Око. Тобі що, набридла робота?

— Я погано почуваюся.

— Ну, добре. Але я хочу, щоб ти узявся за своє здоров’я.

Тихим голосом заговорила Кейт.

— Забудь на кілька тижнів про траву, Ватяне Око.

— Ой, міс Кейт. Я й не знав, що ви тут. Я вже не курю.

— Куриш,— сказала Кейт.

— Добре, міс Кейт, я точно кину. Мені дуже зле.

Він зачинив двері, й вони почули, як він мацає рукою по стінці, щоб знати, куди йти.

— Він казав мені, що кинув,— мовила Фей.

— Не кинув.

— Бідолаха. Які у нього в житті радощі? — зітхнула Фей.

Кейт встала перед нею.

— Ти надто добра. Віриш усім і кожному. Колись, якщо ти не припильнуєш, або якщо я не припильную за тебе, в тебе дах над головою вкрадуть.

— Кому треба у мене красти? — здивувалася Фей.

Кейт поклала руку на пишне плече Фей.

— Не всі люди такі хороші, як ти.

В очах Фей блиснули сльози. Вона узяла з сусіднього стільця носовичок, витерла очі й делікатно промокнула ніздрі.

— Ти мені як рідна донька, Кейт,— промовила вона.

— Я починаю вірити, що так воно і є. Я ніколи не знала своєї матері. Вона померла, коли я була зовсім маленька.

Фей глибоко вдихнула й узялася до справи.

— Кейт, мені не до душі, що ти тут працюєш.

— Чому?

Фей похитала головою, намагаючись знайти правильні слова.

— Мені не соромно. Я тримаю гідний заклад. Якби не я, хтось відкрив би непорядний заклад. Я не завдаю шкоди нікому. Мені не соромно.

— А чого б ти мала соромитися? — здивувалася Кейт.

— Але мені не до душі, що ти тут працюєш. Не до душі — і все. Ти мені як донька. Я не хочу, щоб моя донька працювала.

— Не верзи дурниць, люба,— відповіла Кейт.— Я мушу — тут чи деінде. Я мушу заробляти гроші.

— Ні, не мусиш.

— Звісно, мушу. Де ще я могла б заробляти?

— Ти б могла бути моєю донькою. Ти б могла утримувати заклад. Ти б могла вести справи замість мене і не ходити нагору. Я не дуже здорова, ти ж знаєш.

— Я знаю, що ти здорова, моя бідолашко. А я мушу заробляти гроші.

— Грошей нам вистачить на двох. Я могла б давати тобі стільки, скільки ти заробляєш, і навіть більше, бо ти того варта.

Кейт сумно похитала головою.

— Я дуже тебе люблю,— промовила вона.— І рада була б зробити, як ти хочеш. Але тобі знадобляться твої заощадження, а я — ну, уяви, раптом з тобою щось трапиться? Ні, я мушу працювати. Ти знаєш, моя люба, що сьогодні ввечері у мене буде п’ятеро моїх постійних?

Фей аж пересмикнуло.

— Я не хочу, щоб ти працювала!

— Я мушу, матусю.

Це слово зробило своє. Фей розридалася, а Кейт примостилася на бильці крісла, гладила її по щоці, витирала очі, з яких лилися сльози. Вибух емоцій поступово перейшов у легке чмихання.

В долині густішали сутінки. Обличчя Кейт блідо світилося під темним волоссям.

— Ну, от і добре, от ти і заспокоїлася. А я піду перевірю, що там на кухні, й переодягнуся.

— Кейт, ти не можеш сказати своїм постійним, що захворіла?

— Звісно, ні, матусю.

— Кейт, сьогодні середа. Ймовірно, ніхто не прийде до першої.

— «Світові лісовики» влаштовують вечірку.

— Так, справді. Але в середу «Лісовики» не з’являться тут після другої.

— До чого ти ведеш?

— Кейт, коли закінчиш, постукай до мене у двері. Маю для тебе невеличкий сюрприз.

— Що за сюрприз?

— Секрет! Скажи кухарю, щоб зайшов до мене, ти ж ідеш на кухню.

— Схоже, буде торт-сюрприз.

— Не розпитуй, сонечко. На те воно і сюрприз.

Кейт поцілувала її.

— Яка ти у мене чудова, матусю.

Зачинивши по собі двері, Кейт хвильку постояла у коридорі. Вона погладила пальцями своє маленьке гостре підборіддя. Очі в неї були спокійні. Потім, закинувши руки за голову, вона розкішно потягнулася. Провела руками собі по боках, від грудей до стегон. Кутики її вуст трохи піднялися, і вона пішла на кухню.

2

Декілька постійних клієнтів приходили та йшли, двоє комівояжерів проводжали їх до залізниці, але зі «Світових лісовиків» не з’явився жоден. Дівчата сиділи, позіхаючи, у вітальні до другої години, чекали.

«Лісовиків» затримав прикрий випадок. У Кларенса Монтейза стався серцевий напад якраз посередині ритуалу закриття і перед вечерею. Його поклали на килим і змочували йому чоло, доки не приїхав лікар. Ні в кого не було настрою сідати за вечерю з пончиками. Після прибуття доктора Вайлда «Лісовики» зробили імпровізовані ноші з флагштоків, просунутих у рукава двох пальт. Дорогою додому Кларенс помер, і знову довелося посилати по доктора Вайлда. Коли вони обговорили, як облаштувати похорон, і написали некролог до «Салінас Джорнал», ніхто не наважився їхати до борделю.

Наступного дня, коли в закладі дізналися, що сталося, всі дівчата пригадали, що сказала Етель за десять хвилин до другої.

— Боже мій! — от що сказала Етель.— Ніколи тут не бувало так тихо. Музики немає, Кейт немов язик проковтнула. Сидимо, як біля небіжчика.

Пізніше сама Етель була вражена, що таке сказала,— немов усе знала наперед.

А Грейс тоді мовила:

— Цікаво, як Кейт проковтнула свій язик. Приємне відчуття? Кейт, чуєш, я кажу — приємне відчуття?

Кейт здригнулася.

— Що? Здається, я замислилася.

— А я ні,— сказала Грейс.— Я така сонна! Чого ми не зачиняємося? Спитаймо у Фей, чи можна зачинитися. Сьогодні до нас і завалящий китаєць не постукає. Піду спитаю Фей.

Кейт обірвала її.

— Не набридай Фей. Вона нездужає. Зачинимося, як завжди, о другій.

— Цей годинник неправильний,— втрутилася Етель.— А що там з Фей?

— Мабуть, про це я й замислилася,— відповіла Кейт.— Фей хвора. Я смертельно за неї хвилююся. Вона вигляду не подає, поки може терпіти.

— А я вважала, що з нею все гаразд,— зауважила Грейс.

Етель знову зірвала банк.

— А от мені вона не здається здоровою. Бувають у неї якісь припливи. Я помічала.

Кейт заговорила дуже лагідно.

— Дівчата, тільки не прохопіться їй, що я вам розказала. Вона б не хотіла, щоб ви хвилювалися. Вона така душка!

— Найкращий заклад з усіх, де я в дідька валандалася

— Дивися, щоб вона не почула отаких слів,— порадила Еліс.

— Ще чого! Вона і не такі слова знає,— відтяла Грейс.

— Але не любить, щоб їх вживали — принаймні ми.

Кейт терпляче провадила:

— Я хочу розказати вам, що трапилося. Ми з нею пили чай, і раптом вона знепритомніла. Я дуже хочу, щоб вона показалася лікарю.

— Я помітила, що у неї бувають сильні припливи,— повторила Етель.— Цей годинник іде неправильно, тільки я забула, відстає він чи поспішає.

— Ви, дівчата, ідіть лягайте, а я замкну двері,— запропонувала Кейт.

Коли вони пішли, Кейт повернулася до своєї кімнати і переодяглася у нову квітчасту ситцеву сукенку, у якій нагадувала маленьку дівчинку. Вона розчесала волосся, заплела косу, зав’язала білий бантик. Плеснула собі на щоки трохи лосьйону. Після короткого вагання витягла з верхньої шухляди бюро маленький золотий годинник на булавці з конваліями. Загорнула його в один зі своїх красивих батистових носовичків і вийшла з кімнати.

У коридорі було темно, але з-під дверей Фей проглядала смужка світла. Кейт легенько постукала.

— Хто там? — почувся голос Фей.

— Це я, Кейт.

— Не заходь поки що. Трошки зачекай. Я тебе покличу.

Кейт почула з кімнати якесь шелестіння і шкрябання. Потім Фей гукнула:

— Все. Заходь.

Кімната була прикрашена. У кутках на бамбукових палицях висіли японські ліхтарики зі свічками, фестони і гірлянди з червоного гофрованого паперу спускалися з центру стелі до кутків, створюючи ефект шатра. На столі, в оточенні підсвічників, стояв великий білий торт і коробка шоколадних цукерок, а біля них — відерце з колотим льодом, з якого визирала величезна пляшка шампанського. Фей убралася у свою найкращу гіпюрову сукню, її очі блищали від захвату.

— Що це означає? — вигукнула Кейт, причинивши двері.— Схоже на якесь свято!

— Це і є свято. Свято на честь моєї любої донечки. Це не мій день народження,— додала Фей,— але в якомусь сенсі воно, може, й так.

— Не розумію, про що ти говориш. Але я принесла тобі подарунок,— Кейт поклала на коліна Фей складений носовичок.— Розгортай обережно.

Фей узяла в руки годинник:

— Люба моя, о моя люба дівчинко! Що ти вигадала! Я не можу його прийняти.

Вона подивилася на циферблат, потім підчепила нігтем задню кришку. Там було гравіювання «Для К. від усього серця від А.».

— Це годинник моєї матері,— сказала Кейт ніжним голосом.— Я б хотіла, щоб його мала моя нова матуся.

— Дитино моя мила! Дитино моя мила!

— Мама була б рада.

— Але це моє свято. Я маю подарунок для моєї любої донечки — але зроблю я його по-своєму. Кейт, відкоркуй шампанське і розлий у келихи, а я розріжу торт. Я хочу, щоб усе було вишукано.

Коли все було готово, Фей сіла на своє місце за столом. Вона підняла келих.

— За мою нову доньку — довгого тобі життя і щастя.

Коли вони випили, Кейт запропонувала тост «За мою нову матусю», а Фей сказала:

— Я зараз заплáчу — не примушуй мене плакати. Отам на бюро, люба. Дай мені скриньку з червоного дерева. Так, оцю. А тепер постав її на стіл і відчини.

У полірованій скриньці лежав скручений в рулон аркуш паперу, перев’язаний червоною стрічкою.

— А це що таке? — спитала Кейт.

— Це мій подарунок тобі. Розгорни.

Кейт обережно розв’язала червону стрічку і розгорнула трубочку. Аркуш був списаний елегантно заштрихованими літерами, все було правильно і ретельно складено і засвідчено кухарем.

«Усе моє майно без винятку належить Кейт Албі, адже я вважаю її своєю донькою».

Все було просто, однозначно і юридично бездоганно. Кейт перечитала папір тричі, подивилася на дату, розгляділа підпис кухаря. Фей не зводила з неї очей, трохи розтуливши рота в очікуванні. Коли губи Кейт ворушилися у читанні, так само ворушилися і губи Фей.

Кейт скрутила папір, обв’язала стрічкою, поклала у скриньку і зачинила віко. Сіла на свій стілець.

Нарешті Фей запитала:

— Ти задоволена?

Очі Кейт, здавалося, дивилися кудись крізь очі Фей, ніби хотіли проникнути у її мозок. І вона сказала спокійно:

— Я намагаюся триматися, матусю. Не знаю людини, добрішої за тебе. Боюся, якщо я скажу щось надто швидко або підійду до тебе надто близько, я просто розіб’юся на друзки.

Це було драматичніше, ніж передбачала Фей: спокійно, але наелектризовано.

— Кумедний подарунок, так? — сказала нарешті Фей.

— Кумедний? Ні, зовсім не кумедний.

— Тобто, заповіт — дивний подарунок. Але він означає дещо більше. Тепер ти — моя справжня донька, і тому я можу тобі сказати. Я — ні, ми — ми маємо готівку і цінних паперів більш ніж на шістдесят тисяч доларів. У мене в столі лежать номери банківських рахунків і сейфів. Я продала свій заклад у Сакраменто за дуже пристойну ціну. Чого ти мовчиш, дитинко? Тебе щось непокоїть?

— Заповіт звучить як смерть. Ніби покров на труні.

— Але всі складають заповіти.

— Знаю, матусю,— Кейт жалібно усміхнулася.— Мені спало дещо на думку. Я подумала, як люто твоя сім’я оскаржуватиме такий заповіт. Не треба тобі цього робити.

— Дитинко моя бідолашна, й оце тебе хвилює? Нема в мене ніякої сім’ї. Та й родичів ніяких, наскільки я знаю. А хоч би вони й були — хто про це дізнається? Гадаєш, тільки у тебе є секрети? Гадаєш, я живу під тим іменем, з яким народилася?

Кейт довго і пильно дивилася на Фей.

— Кейт! — вигукнула та.— Кейт, таж у нас свято. Не сумуй! Чого ти така крижана?

Кейт підвелася, обережно відсунула стілець і сіла на підлогу. Поклала голову на коліна Фей. Її тонкі пальці легенько обводили вибагливий листяний візерунок із золотої нитки на сукні Фей. А Фей гладила Кейт по щоці, по волоссю, торкалася її дивних вух. Вона ніяково торкнулася краєчків рубця.

— Здається, я ще ніколи не бувала щасливою,— промовила Кейт.

— Люба моя. Ти мене теж робиш щасливою. Дуже щасливою. Тепер мені не самотньо. Тепер я почуваюся у безпеці.

Кейт легенько колупала нігтями золоту нитку.

Вони довго просиділи у приязній теплоті, поки Фей не схаменулася.

— Дитинко,— сказала вона,— ми про все забули. Це ж свято. Ми забули про вино. Налий нам вина, Кейт. Трохи відсвяткуємо.

Кейт стривожилася.

— А чи треба, матусю?

— Вино чудове. Чому ж ні? Я б залюбки хильнула. Вино виводить отруту. Невже ти не любиш шампанське, Кейт?

— Бачиш, я його ніколи багато не пила, воно мені шкодить.

— Дурниці. Ну ж бо, наливай.

Кейт підвелася з підлоги і наповнила келихи.

— А тепер пий до дна,— звеліла Фей.— А я подивлюся. Ти ж не збираєшся примусити стару жінку напиватися наодинці?

— Ти зовсім не стара, матусю.

— Не базікай — пий. Я не торкнуся свого келиха, поки твій не спорожніє.

Вона тримала келих, доки Кейт не перехилила свій, а там випила одним ковтком.

— Чудово, просто чудово. Налий ще. Ну, вперед! Після двох чи трьох чарочок усі біди зникають.

Організм Кейт не сприймав шампанського. Вона пам’ятала про це і боялася.

А Фей наполягала:

— Хочу побачити денце твого келиха, дитинко,— ну, от. Бачиш, яке воно добре? Наливай ще.

Зміна відбулася у Кейт майже одразу після другого келиха. Страх її випарувався, вона вже не боялася нічого. Власне, саме цього вона і боялася, але було вже запізно. Вино пробилося крізь усі ретельно зведені бар’єри, оборонні споруди і хитрощі, але їй тепер було байдуже. Її вміння приховувати і стримуватися зникло. Голос у неї став ворожий, рот стягся у тонку лінію. Широко посаджені очі звузилися, вона дивилася пильно і сардонічно.

— А тепер ти пий, матусю, а я подивлюся,— просичала вона.— Ну от, молодчино. Закладаюся, ти не зможеш випити два келихи поспіль.

— Не закладайся, Кейт. Програєш. Я можу випити шість один по одному.

— Покажи.

— Якщо я це зроблю, ти повториш?

— Звісно.

Змагання почалося, і на столі розтікалася калюжа шампанського, і величезна пляшка спустошувалася.

Фей фиркнула.

— Коли я була молодою — ох, я такого могла б тобі порозказувати, ти б не повірила.

— А я могла б тобі такого порозказувати, що ніхто б не повірив,— сказала Кейт.

— Ти? Не вигадуй. Ти ще зовсім дитина.

Кейт засміялася.

— Такої дитини ти у своєму житті не бачила. Це дитина — так дитина.

У її сміху пролунали верескливі, пронизливі нотки.

Цей звук пробився крізь сп’яніння, яке вже оглушило Фей. Вона сфокусувала очі на Кейт.

— Яка ти зараз дивна,— промовила вона.— Це, мабуть, через освітлення. Ти якась зовсім інша.

— Я і є зовсім інша.

— Скажи мені — матусю, люба.

— Матусю. Люба.

— Кейт, у нас буде просто чудове життя.

— Ще б пак. Ти навіть не уявляєш. Ти не уявляєш.

— Я завжди хотіла поїхати до Європи. Ми могли б сісти на пароплав, накупити собі гарного вбрання — сукні з Парижа.

— Може, так і буде. Але не зараз.

— Чому ні, Кейт? У мене купа грошей.

— У нас буде набагато більше.

Фей заговорила благально.

— Чому б нам не поїхати зараз? Ми б могли продати наш заклад. Справи ідуть добре, ми б виручили за нього тисяч десять.

— Ні.

— Що значить — ні? Це мій заклад. Я можу його продати.

— Ти забула, що я твоя донька?

— Мені не подобається твій тон, Кейт. Що з тобою? Там ще є вино?

— Є трохи. Подивися на пляшку. Ану-бо, пий з пляшки. Ось так, матусю, заливай його собі в горлянку. Лий у корсет, матусю люба, просто собі на жирне черево.

Фей застогнала:

— Кейт, не будь злою! Нам було так приємно. Навіщо ти хочеш усе зіпсувати?

Кейт вихопила пляшку з її рук.

— Ану давай її сюди!

Вона перевернула пляшку, вилила рештки шампанського і жбурнула пляшку на підлогу. Обличчя стало жорстким, очі холодно горіли. Губи маленького рота розтулилися, оголюючи малі гострі зуби,— ікла були довші й гостріші за інші. Вона тихо засміялася.

— Матусю, люба матусю, я тобі покажу, як заправляти борделем. Ми каструємо цих тупих бовдурів, що пхаються до нас, і викинемо на смітник їхні бридкі причандали — всього за один долар. Ми їм влаштуємо насолоду, матусю, люба.

Фей відповіла різко:

— Ти п’яна. Не розумію, що ти верзеш.

— Не розумієш, матусю люба? Хочеш, щоб я тобі розказала?

— Я хочу, щоб ти була мила і добра. Я хочу, щоб ти була така, як раніше.

— Пізно, матусю, пізно. Я не хотіла пити вино. Але ти, огидна жирна гусінь, ти мене примусила. Я ж твоя люба, ніжна донечка, що, забула? А я пам’ятаю, як ти здивувалася, дізнавшись, що я маю постійних клієнтів. Думаєш, я їх кину? Думаєш, вони мені платять отой злиденний долар четвертаками? Ні, вони мені платять десять доларів, і ціна повсякчас зростає. Вони більше ні до кого не можуть піти. Ніхто їх так не задовольнить, як я.

Люба матусю, ніжна жирна матусю, зніми штани з котрогось із моїх постійних. Подивись на шрами у них у паху — такі гарні. А ще маленькі порізи, які так довго кровоточать. Так, матусю люба, я маю найсолодший набір лез, і всі вони у мене тут, в одному футлярі,— такі гострі-гострі зубки.

Фей силкувалася підвестися з крісла. Кейт штовхнула її назад.

— То щоб ти знала, матусю люба, саме так і треба вести справи в борделі. Ціна буде двадцять доларів, і ми примусимо цих телепнів брати ванну. Ми будемо промокати кров білими шовковими хусточками — матусю люба! — кров від маленьких вузлуватих канчуків.

У себе в кріслі Фей хрипко розридалася. Кейт миттю підскочила до неї і затулила їй рота твердою долонею.

— Не галасуй. От і цяця. Розвези свої шмарклі по доньчиній ручці — тільки не галасуй.

Для перевірки вона відняла руку й обтерла її об сукню Фей.

Фей прошепотіла:

— Я хочу, щоб ти пішла геть. Геть з мого закладу. У мене пристойний бордель без збочень. Я хочу, щоб ти пішла.

— Я не можу піти, матусю. Як же я залишу тебе саму, бідолашну? — голос Кейт скрижанів.— Ти мені остогидла. Остогидла.

Вона узяла зі столу келих, підійшла до бюро і налила настоянку опію, наповнивши келих до половини.

— Давай, матусю, пий. Тобі це не завадить.

— Я не хочу.

— Будь цяцею. Пий,— і вона умовила Фей випити рідину.— Ще один ковток, просто ще один.

Фей щось верзла незрозуміле, потім обм’якла у кріслі й важко захропіла.

3

У Кейт у глибині душі зародився страх, а зі страху виникла паніка. Вона пригадала, як було минулого разу, і їй стало млосно. Вона зціпила руки, але паніка наростала. Кейт узяла свічку з лампи і непевними кроками пройшла темним коридором на кухню. Насипала у склянку сухої гірчиці, додала туди води, розмішала як слід і випила. Вона трималася за край раковини, поки ядуча рідина не опекла їй шлунок. Потім почала блювати, напружуючись знову і знову. Серце калатало, вона ледь стояла на ногах,— але вино вивітрилося, і вона знову могла ясно думати.

Вона пригадала всі події цього вечора, від однієї сцени до другої, вдивляючись, принюхуючись, як тварина. Вимила обличчя, сполоснула раковину, поставила гірчицю назад на поличку. І повернулася до кімнати Фей.

Світало, і пік Флемон чорною сильветкою виступав на тлі блідого неба. Фей і далі хропіла у кріслі. Кейт подивилася на неї декілька секунд, а потім розстелила їй ліжко. З величезною натугою перетягла і вклала на ліжко смертельно важку сплячу Фей. Кейт роздягла її, помила їй обличчя і прибрала одяг.

День розгорався швидко. Кейт сиділа біля ліжка і вглядалася у м’яке обличчя, розтулений рот, що вдихав і видихав повітря.

Фей неспокійно заворушилася, на сухих губах показалася слина, вона пробурмотіла щось невиразне, зітхнула і знову захропіла.

В очах Кейт блиснула тривога. Вона висунула верхню шухляду бюро і зазирнула в медичну скриньку закладу — настоянка опію, знеболювальне, мікстура Пінкем, крем-бальзам Голла, нюхальні солі, касторка, нашатирний спирт. Кейт підійшла до ліжка, змочила нашатирним спиртом носовичок і, відвернувшись, притиснула його до носа і рота Фей.

Задушливі пари подіяли, Фей з хрипом очуняла, вибираючись зі свого чорного павутиння. Широко розплющила очі, налякана до півсмерті.

Кейт промовила:

— Усе гаразд, матусю. Усе гаразд. У тебе був кошмар. У тебе був страшний сон.

— Так, кошмар,— і тут Фей знову здолав сон, вона впала на подушку і захропіла, але нашатирний спирт повернув їй частину свідомості, й тепер вона повсякчас неспокійно ворушилася. Кейт повернула пляшечку до шухляди. Прибрала на столі, витерла пролите вино і віднесла келихи на кухню.

В будинку було темно, хоча крізь запнуті штори вже пробивався день. Кухар ворочався у своїй прибудові за кухнею, намацував одяг, взував незграбні черевики.

Кейт рухалася дуже тихо. Випила дві склянки води, знову наповнила склянку, віднесла її до кімнати Фей і причинила двері. Вона підняла верхню повіку Фей — око дивилося на неї хвацько, але не ворушилося. Кейт діяла без поспіху, але точно. Вона узяла носовичок і понюхала. Нашатирний спирт частково вивітрився, але запах ще був сильний. Кейт приклала хусточку до обличчя Фей, і коли та вигнулася, повернулася і майже прокинулася, відняла її від обличчя, і Фей знову провалилася у забуття. Так вона зробила тричі. Потім відклала хусточку й узяла з мармурової кришки бюро в’язальний гачок зі слонової кістки. Відкинувши простирадло, вона приклала тупий край гачка до відвислих грудей Фей і натискала все сильніше, поки сонна жінка не почала скулити і корчитись. Потім Кейт тикала гачком у всі чутливі місця на тілі — під пахвою, в пах, у вухо, у клітор — і припиняла колоти, саме коли Фей ось-ось мала оговтатися.

Фей уже майже випливла на поверхню. Вона стогнала, чмихала і борсалася. Кейт погладила її по чолу, провела легкими пальцями по руці й ніжно до неї заговорила.

— Люба моя, люба. Тобі наснився страшний сон. Прокидайся від страшного сну, матусю.

Дихання Фей стало трохи рівнішим. Вона глибоко зітхнула, повернулася на бік і вмостилася зручніше, трохи постогнуючи.

Кейт випросталася, і її накрила хвиля запаморочення. Вона утрималася на ногах, пішла до дверей, дослухалася, вислизнула з кімнати й обережно пробралася до своєї спальні. Там вона швидко переодяглася у нічну сорочку, халат і пантофлі. Розчесала косу, закрутила волосся і сховала його під чепець, потім ополоснула обличчя лосьйоном. І швидко повернулася до кімнати Фей.

Фей мирно спала на боку. Кейт відчинила двері в коридор. Вона підійшла зі склянкою води до ліжка і налила холодної води у вухо Фей.

Фей скрикнула, потім ще раз. Етель з переляканим обличчям визирнула зі своєї кімнати саме вчасно, щоб побачити Кейт у халаті й пантофлях біля дверей Фей. Кухар стояв просто у Кейт за спиною, він простягнув руку, щоб не дати їй увійти.

— Не заходьте, міс Кейт. Ви ж не знаєте, що там може бути.

— Дурниці, адже з Фей якась біда,— і Кейт рвонулася до ліжка.

Очі Фей були, як у навіженої, вона кричала і стогнала.

— Що трапилося? Що трапилося, моя хороша?

Кухар стояв посеред кімнати, а троє заспаних дівчат біля дверей.

— Скажи мені, що з тобою? — волала Кейт.

— Ох, люба — сни, сни! Вони нестерпні!

Кейт обернулася до дверей.

— Їй наснився кошмар — усе буде добре. Ідіть спати. Я з нею побуду. Алексе, принеси чаю.

Кейт була невтомна. Це відзначили інші дівчата. Вона ставила холодні компреси на голову Фей, що тріщала від болю, підтримувала її за плечі, коли поїла чаєм. Вона її пригортала і колисала, але вираз жаху не зникав з очей Фей. О десятій годині Алекс приніс бляшанку пива і поставив, не кажучи і слова, на кришку бюро. Кейт піднесла склянку до губ Фей.

— Це допоможе, люба. Випий.

— Я ніколи вже більше не зможу пити.

— Пусте! Випий, ніби це ліки. От і молодець. А тепер лягай і поспи.

— Я боюся засинати.

— Сни були такі погані?

— Просто жахливі, жахливі!

— Розкажи їх мені, матусю. Можливо, тобі полегшає.

Фей відсахнулася.

— Я нікому їх не розкажу. Як тільки мені могло таке наснитися? Це взагалі не мої сни.

— Бідолашна моя матусечко! Я так тебе люблю! — сказала Кейт.— Ти собі спи. А я відганятиму сни.

Мало-помалу Фей заспокоїлася і заснула. Кейт сиділа біля ліжка і не зводила з неї очей.

Розділ 21

1

Успіху в людських справах, що стосуються небезпеки і витонченості, вельми заважає поспіх. Як часто можна потрапити у пастку через квапливість! Якби людина робила важку й делікатну справу належним чином, вона мала б спершу визначити, якої мети треба досягти, а вважаючи цю мету бажаною, вона мала б зовсім про неї забути і зосередитися винятково на засобах досягнення. В такий спосіб можна було б уникнути хибних кроків, викликаних хвилюванням, чи поспіхом, чи страхом. Дуже мало хто зміг цього навчитися.

Кейт досягала успіхів тому, що вона або навчилася цього, або вже народилася з цим знанням. Вона ніколи не квапилася. Якщо виникала якась перепона, вона чекала, поки та зникне, а тоді рухалася далі. Вона мала здатність цілковито розслаблятися між періодами активних дій. А ще вона майстерно володіла одним прийомом, який складає основу спортивної боротьби — дати супротивнику виконати важку роботу, що призведе до його поразки, або перетворити його силу на слабкість.

Кейт не поспішала. Вона все швидко продумувала до кінця, а потім викидала це з голови. І починала відпрацьовувати метод. Вона будувала певну конструкцію і атакувала її, і якщо та виявляла бодай найменшу ознаку хиткості, руйнувала її і починала все від початку. Робила вона це або пізно вночі, або лишаючись на самоті, щоб нікому не впали в око ані зміни в її манері, ані її зосередженість. Конструкція, яку вона вибудовувала, складалася з людей, матеріалів, знань і часу. Вона мала доступ до перших і останнього, і починала здобувати матеріали і знання, але при цьому запускала в дію цілу низку непомітних пружинок і деталей і давала їм змогу набирати власний темп руху.

Спершу кухар розповів про заповіт. Напевне, це був кухар. Принаймні так думав він сам. Кейт почула про це від Етелі й узялася за нього в кухні, де він місив тісто для хліба: великі волохаті його руки були по самі лікті у борошні, долоні побіліли від дріжджів.

— По-твоєму, це порядно — розповідати, що ти був свідком? — тихо спитала вона.— Що про тебе подумає міс Фей, як гадаєш?

Він збентежився.

— Але я не...

— Що саме ти «не» — не казав нікому чи не думав, що цим можна зашкодити?

— Я не думав, що...

— Не думав, що ти розказав? Знали лише троє. Думаєш, це я розказала? Чи міс Фей?

Вона побачила збентеження у нього в очах і зрозуміла, що відтепер він сам не буде впевнений, що нікому не розповідав. За мить він уже буде переконаний, що то він.

Троє з дівчат розпитували Кейт про заповіт, зібравшись разом для хоробрості.

— Навряд чи Фей хотіла б, щоб я це з вами обговорювала. Алекс мав би тримати язика за зубами,— заявила Кейт. Коли їхня рішучість пригасла, вона додала: — А чому б вам не спитати у самої Фей?

— Та ні, ми на це не зважимося!

— Проте ви зважуєтеся базікати у неї за спиною! Що ж, ходімо до неї, і ви спитаєте про все, що вас цікавить.

— Ні, Кейт, ні.

— Тоді мені доведеться розповісти їй про ваші питання. Не хочете при цьому бути? Вам не здається, що їй було би приємніше знати, що ви не теревените у неї за спиною?

— Але ж...

— От мені було би приємніше, я це точно знаю. Мені завжди подобаються щирі люди.

Вона потроху заганяла їх на слизьке, підбурювала і зрештою заштовхала до кімнати Фей.

— Вони мене розпитували про відому тобі справу,— пояснила Кейт.— Алекс зізнався, що прохопився.

Фей трохи здивувалася.

— Та я, власне, і не думала робити з того таємницю.

— Добре, що ти так на це дивишся. Але ти ж розумієш, що я не мала права говорити, поки не скажеш ти.

— А тобі здається, що розповідати не варто?

— Та ні, зовсім ні. Я рада, просто мені здавалося, що я тебе зраджу, якщо заговорю перша.

— Ти така чудова, Кейт. Але я не вбачаю в тому жодної шкоди. Бачите, дівчата, я зовсім самотня на цьому світі, от я й узяла Кейт собі в дочки. Вона про мене піклується. Кейт, дай-но мені скриньку.

І кожна з дівчат узяла заповіт в руки й уважно прочитала його. Він був такий простий, що вони могли повторити його слово в слово іншим дівчатам.

Вони почали придивлятися до Кейт: як вона зміниться, чи не перетвориться на тирана, але якщо та і змінилася, то лише на краще, стала до них ще приязніша.

За тиждень Кейт занедужала, але вона неухильно продовжувала свій нагляд за закладом, і ніхто б не здогадався, якби її не застали в коридорі, всю напружену, з обличчям, перекошеним мукою. Вона благала дівчат нічого не казати Фей, але вони обурилися, і саме Фей наполягла, щоб вона лягла у ліжко, і викликала доктора Вайлда.

Це був приємний чоловік і доволі непоганий лікар. Він оглянув її язик, порахував пульс, поставив кілька інтимних питань, а потім потягнув себе за нижню губу.

— Отут? — спитав він, трохи надавивши їй на хрестець.— Ні? А тут? Болить? Ясно. Гадаю, вам просто треба промити нирки.

Він залишив жовті, зелені й червоні пігулки, які треба було заживати одну по одній. Пігулки дуже допомогли.

Тільки раз у неї стався невеличкий рецидив. Вона сказала Фей:

— Я схожу до лікаря.

— Я викличу його до нас.

2

Доктор Вайлд був людина добра і чесна. Він любив повторювати, що у своїй професії він твердо знає тільки те, що сірка лікує сверблячку. Він серйозно ставився до медичної практики. Як чимало провінційних лікарів, у себе в місті він був водночас універсальним знахарем, священиком і психіатром. Він знав майже всі секрети, слабкі й сильні місця мешканців Салінаса. Він так і не навчився спокійно сприймати смерть. Смерть пацієнта завжди викликала у нього відчуття поразки і безнадійного неуцтва. Він був не дуже рішучий і вдавався до хірургії лише у крайніх і страшних випадках. Аптеки приходили на допомогу лікарям, але доктор Вайлд був одним з небагатьох, хто має власний набір медикаментів і сам виготовляє ліки. Багато років напруженої праці й недостатнього сну зробили його трохи неуважним і заклопотаним.

О восьмій тридцять ранку в середу Кейт пройшла Головною вулицею, піднялася сходами до Окружного банку Монтерея і в кінці коридору знайшла двері з табличкою «Д-р Вайлд. Приймальні години 11.00 — 14.00».

О дев’ятій тридцять доктор Вайлд поставив свою двомісну коляску до платної стайні та втомлено взяв у руки свій чорний саквояж. Він їздив до Алізаля, де головував на консиліумі під час умирання однієї старої, дуже старої німкені. Вона не спромоглася піти з життя як слід. Були всілякі ускладнення. Ще й зараз доктор Вайлд не знав непевне, чи оте жорстке, сухе, тягуче життя з неї повністю вийшло. Їй було дев’яносто сім років, і свідоцтво про смерть для неї нічого не важило. Вона робила зауваження навіть священику, який готував її до смерті. Доктор Вайлд думав про таїнство смерті. Він нерідко про це думав. Учора Ален Дей, тридцятисемирічний здоровань, дужий як бик володар чотирьохсот акрів землі й голова великої родини, смиренно віддав своє життя пневмонії після невеличкої застуди і трьох днів гарячки. Для доктора Вайлда це була загадка. Повіки у нього стали важкі, очі пекли. Він вирішив, що візьме ванну, розітреться губкою і вип’є, перш ніж до нього з’являться амбулаторні хворі зі своїми болями в животі.

Він піднявся сходами, вклав потертий ключ у замок свого кабінету. Ключ не повертався. Він поставив саквояж на підлогу і застосував силу. Ключ не піддавався. Він ухопився за ручку, потягнув на себе двері й задзвенів ключем. Двері прочинилися зсередини. Перед ним стояла Кейт.

— А, доброго ранку. Ключ застряг. Як ви увійшли?

— Не було замкнено. Я з’явилася зарано і зайшла почекати.

— Не було замкнено?

Він повернув ключ у другий бік — і дійсно: язичок рухався легко.

— Старішаю, вочевидь,— сказав він, зітхнувши.— Стаю забудькуватим. Та й узагалі не знаю, навіщо замикаю кабінет. Його можна відімкнути шматочком дроту. Та й кому треба сюди заходити? — він подивився на Кейт, ніби уперше побачив.— Прийом починається тільки об одинадцятій.

— Мені треба ще трохи отих пігулок,— відповіла Кейт,— і я не можу прийти пізніше.

— Пігулки? А, так. Ви ота дівчина, що працює у Фей.

— Саме так.

— Почуваєтеся краще?

— Так, пігулки допомагають.

— Але вони здатні й зашкодити,— зауважив лікар.— А двері до фармацевтичної я також не замкнув?

— Що таке — фармацевтична?

— Отам — ті двері.

— Гадаю, замкнули.

— Старішаю. Як там Фей?

— Власне, я через неї тривожуся. Вона сильно хворіла не так давно. Мала спазми, і з головою щось негаразд.

— У неї і раніше бували розлади шлунку,— зауважив доктор Вайлд.— Не можна вести таке життя, їсти, коли заманеться, і лишатися здоровою людиною. Мені принаймні не вдається. Ми це тільки називаємо розладом шлунку. Так, тепер щодо пігулок. Ви пам’ятаєте, якого вони кольору?

— Жовті, червоні й зелені.

— А, так. Згадав.

Коли він висипав пігулки у круглу картонну коробочку, Кейт стояла біля дверей.

— Скільки у вас ліків!

— Справді,— відізвався доктор Вайлд,— і що старішим я стаю, то менше їх вживаю. У мене є ще ті, які я мав на початку медичної практики. Так їх ніколи і не застосував. Це запас новачка. Я збирався експериментувати, така собі алхімія.

— Що?

— Нічого. Тримайте. Перекажіть Фей, що їй треба висипатися і їсти більше овочів. Я не спав цілу ніч. Вихід самі знайдете?

І він нетвердими кроками повернувся до кабінету.

Кейт подивилася йому вслід, і її очі забігали по рядах пляшечок і коробок. Вона зачинила двері фармацевтичної і озирнула передпокій. Одна книжка на полиці трохи виступала в ряду інших. Вона посунула її, щоб вирівняти ряд.

Потім узяла зі шкіряного дивана свою велику сумку і вийшла.

У себе і спальні Кейт витягла з сумки п’ять пляшечок і смужку списаного паперу. Усе це вона запхала впанчоху, скрутила, заштовхала чимглибше у гумову калошу і поставила поруч з її парою під стінку в комірчині.

3

Протягом наступних місяців у закладі Фей почали відбуватися зміни. Дівчата стали неохайні й дратівливі. Якби їм звеліли помитися і прибрати у себе в кімнатах, вони б страшенно обурилися, і в закладі запанував би злий настрій. Так не годилося.

Якось увечері, за столом, Кейт сказала, що випадково зазирнула до кімнати Етелі, й там було так гарно й чисто, що вона не втрималася і купила для Етелі подарунок. Коли Етель його розгорнула, це виявився флакон парфумів, такий великий, що його вистачить дуже надовго. Етель дуже зраділа і сподівалася, що Кейт не помітила брудного одягу під ліжком. Після вечері вона не лише прибрала одяг, а й натерла підлогу і змела по кутках павутиння.

Потім Грейс так гарно причепурилася, що Кейт не могла не подарувати їй брошку з гірського кришталю у вигляді метелика, яку носила сама. І Грейс довелося побігти переодягтися у чисту строгу блузку, щоб приколоти брошку.

Якби кухар Алекс вірив у те, що про нього зазвичай говорять, то вважав би себе вбивцею, аж тут він раптом дізнався, що має золоті руки на печиво. Він також довідався, що кулінарії навчитися не можна. З цим треба народитися.

Ватяне Око дізнався, що ніхто його не ненавидить. Його бамкання по клавішах непомітно змінилося.

Він сказав Кейт:

— Дивно, що все пам’ятаєш, коли хочеш пригадати.

— Тобто? — здивувалась вона.

— Ну, от, наприклад...— І він заграв для неї.

— Як чудово,— похвалила вона.— А що ти грав?

— Не знаю. Здається, Шопен. Якби ж я тільки міг бачити ноти!

Він розказав Кейт, як втратив зір, хоча раніше нікому про це не розповідав. Історія була неприємна. А ввечері (була субота) він зняв ланцюг зі струн і зіграв те, що пригадував і награвав уранці, щось під назвою «Місячна соната» Бетховена, як вважав Ватяне Око.

Етель сказала, що воно справді схоже на місячне сяйво, і спитала, чи не знає він слів.

— Тут немає слів,— відповів Ватяне Око.

Оскар Трип з Гонзалеса, який бував у них суботніми вечорами, зауважив:

— Та ні, як це можна без слів. Така гарна пісня.

Одного вечора подарунки отримали всі, тому що заклад Фей був найкращий, найчистіший, найприємніший у цілому окрузі — а завдяки кому? Звісно, дівчатам, кому же ще? А чи хтось колись куштував такі-от приправи у соусі?

Алекс повернувся до кухні й сором’язливо потер очі долонею. Він ще їм зробить такий сливовий пудинг, що вони язики проковтнуть.

Джорджія прокидалася щоранку о десятій і брала у Ватяного Ока уроки гри на піаніно, тому завжди мала чисті нігті.

Повертаючись з одинадцятигодинної меси суботнього ранку. Грейс сказала Тріксі:

— А я мало не вийшла заміж і не кинула проституцію. Можеш таке уявити?

— Тут справді чудово,— погодилася Тріксі.— Дівчата Дженні приходили з тортом на день народження Фей і очам своїм не могли повірити. Вони ні про що більше й говорити не могли, тільки як воно зараз у Фей. Дженні біситься.

— А ти бачила сьогодні вранці на дошці кількість клієнтів?

— Звісно, бачила: тридцять сім за один тільки тиждень. Хай Дженні чи Негритоска спробують побити такий рекорд, та ще коли немає ніяких свят!

— Ніяких свят, дідько! Ти забула, що зараз Великий піст? До Дженні зовсім клієнти не ходять.

Після хвороби і страшних снів Фей принишкла і засмутилася. Кейт знала, що за нею стежать, але з цим не можна було дати ради. І вона час до часу пересвідчувалася, що сувій паперу досі на своєму місці у скриньці та що всі дівчата або його бачили, або про нього чули.

Одного пообіддя Фей підвела очі від свого пасьянсу, коли до її кімнати постукала й увійшла Кейт.

— Як почуваєшся, матусю?

— Добре, цілком добре...— Погляд у неї був загадковий. Фей не вирізнялась розумом.— Знаєш, Кейт, я б хотіла поїхати до Європи.

— Ой як чудово! Ти на це заслуговуєш і можеш собі дозволити.

— Я не хочу їхати сама. Я хочу, щоб зі мною поїхала ти.

Кейт подивилася на неї вкрай здивовано.

— Я? Ти хочеш узяти мене?

— Звісно, чому б ні?

— Та ти просто золото! Коли ми можемо поїхати?

— То ти хочеш?

— Я завжди про це мріяла. Коли ми можемо поїхати? Давай якнайшвидше.

Погляд Фей втратив підозрілість, і обличчя її пом’якшало.

— Може, наступного літа,— відповіла вона.— Заплануймо на наступне літо, Кейт.

— Добре, матусю.

— Ти вже не береш собі клієнтів, ні?

— Навіщо? Ти мене всім забезпечуєш.

Фей неквапно зібрала карти, склала акуратну колоду і кинула в шухляду. Кейт сіла поруч на стілець.

— Мені треба з тобою порадитися.

— В чому річ?

— Ну, ти знаєш, я намагаюся тобі допомагати.

— Ти взагалі все сама робиш, люба.

— Тобі відомо, що наші найбільші витрати — це харчі, і взимку ціни зростають.

— Знаю.

— Так от, зараз ми купуємо фрукти і будь-які овочі по чверть долара за лантух. А взимку ти сама знаєш, скільки ми платимо за консервовані персики і спаржеву квасолю.

— Та чи ти не збираєшся зайнятися консервуванням?

— Чому б і ні?

— А що скаже Алекс?

— Матусю, хочеш вір, хочеш ні, або спитай у нього. Алекс сам і запропонував.

— Не може бути!

— Сам, сам! Їй-богу!

— Всратися можна! Ой, перепрошую, люба. Само вихопилося.

Кухня перетворилася на консервний цех, усі дівчата допомагали. Алекс свято вірив, що це була саме його ідея. На доказ цього в кінці сезону він отримав срібний годинник, на задній кришці якого було вигравійоване його ім’я.

Зазвичай Фей і Кейт вечеряли за довгим столом у їдальні, але у неділю, коли Алекс брав вихідний, а дівчата робили собі великі сандвічі, Кейт накривала вечерю на двох у кімнаті Фей. Це було приємно і вишукано. Неодмінно бували якісь делікатеси — паштет з гусячої печінки, зелений салат з помідорами й огірками, випічка з булочної Ланга, що на Головній вулиці. І замість білої церати і паперових серветок стіл Фей накривався білою камчатною скатертиною, а серветки клалися лляні. Усе це створювало святковий настрій, а ще й свічки і — рідкість для Салінаса! — ваза з квітами. Кейт уміла складати красиві квіткові композиції з самих лише бутонів диких трав, які вона збирала у полях.

— Яка ж вона молодець,— говорила Фей.— Усе вміє робити і може з нічого зробити цукерочку. Ми їдемо до Європи. А знаєте, що Кейт розмовляє французькою? Правда-правда! Коли захопите її наодинці, попросіть, щоб вона щось сказала французькою. Вона й мене вчить. Знаєте, як буде французькою хліб? — Фей була у захваті. Кейт забезпечувала їй піднесення і безнастанне планування.

4

У суботу чотирнадцятого жовтня над Салінасом пролетіли перші дикі качки. Фей побачила їх у вікно — великий клин, що відлітав на південь. Коли до неї перед вечерею зайшла, як зазвичай, Кейт, Фей їй про це розповіла.

— От і зима на порозі,— сказала вона.— Треба звеліти Алексу підготувати грубки.

— Готова випити свій тонік, матусю люба?

— Готова. Я зовсім розлінилася, ти так за мною упадаєш.

— Мені подобається про тебе дбати,— відповіла Кейт. Вона узяла з шухляди пляшку з овочевою мікстурою Лідії Пінкем і подивилася крізь неї на світло.— Майже нічого не залишилося. Треба буде купити ще.

— Здається, в комірчині залишилися три пляшки з дюжини.

Кейт підняла склянку.

— Там у склянці муха,— сказала вона.— Піду помию.

У кухні вона ополоснула пляшку. Дістала з кишені піпетку. Кінчик був затканий шматочком картоплі, як затикають носик на жбані з гасом. Вона обережно накрапала кілька крапель прозорої рідини у склянку, це була гомеопатична настоянка зі стрихніном від переїдання та перепою.

Повернувшись до кімнати Фей, вона влила у склянку три столових ложки овочевої мікстури і добре перемішала.

Фей випила свій тонік і облизала губи.

— Чогось вона гірка,— здивувалася вона.

— Гірка, люба? Дай-но я скуштую...— Кейт налила собі столову ложку з пляшки і скривилася.— Справді. Мабуть, стояла дуже довго. Я її зараз викину. Ой, ну таки гірка. Принесу тобі зараз води.

За вечерею обличчя Фей розпашілося. Вона кинула їсти і ніби дослуховувалася.

— Що з тобою? — спитала Кейт.— Матусю, що з тобою?

Фей, здавалося, не могла зосередитися.

— Не знаю. Серце калатає. Раптом я злякалася, і серце аж бухкає.

— Хочеш, я відведу тебе до твоєї спальні?

— Ні, люба, мені вже краще.

Грейс поклала виделку.

— Фей, ви страшенно розчервонілися.

— Мені це не подобається,— сказала Кейт.— Треба показатися доктору Вайлду.

— Та ні, вже все гаразд.

— Ти мене налякала,— сказала Кейт.— Раніше таке з тобою траплялося?

— Бувала задишка, але це тому, що я гладшаю.

Фей почувалася недобре того суботнього вечора, й о десятій годині Кейт умовила її піти спати. Кейт кілька разів зазирала до кімнати, поки не переконалася, що Фей заснула.

Наступного дня вона вже почувалася добре.

— У мене, мабуть, просто задишка,— сказала вона.

— Добре, приготуємо дієтичну їжу для мого сонечка,— усміхнулася Кейт.— Я зварила курячий бульйон, а ще у нас є салат зі спаржевої квасолі, як ти любиш — тільки олія й оцет, а потім чай.

— Клянуся Богом, Кейт, я почуваюся зовсім непогано.

— Нічого, нам обом не завадить поїсти чогось легшого. Ти мене так налякала вчора увечері. У мене була тітонька, яка вмерла від серцевого нападу. Таке не забувається, знаєш.

— У мене ніколи не було проблем із серцем. Просто задишка, коли я піднімаюся сходами.

У кухні Кейт розклала вечерю на дві таці. Вона розмішала французький соус у чашці й полила ним салат зі спаржевої квасолі. На тацю Фей вона поставила її улюблену мисочку і почала підігрівати суп на плиті. Потім дістала з кишені піпетку і накапала дві краплі кротонової олії на спаржеву квасолю і перемішала. Збігала до своєї кімнати, проковтнула вміст пляшечки проносного і повернулася до кухні. Розлила по мисочках гарячий бульйон, наповнила чайник кип’ятком і понесла таці до кімнати Фей.

— Здавалося, я зовсім не голодна,— сказала Фей,— але твій бульйон пахне так смачно.

— Я приготувала для тебе спеціальний соус,— повідомила Кейт.— Це старовинний рецепт, з розмарином і чебрецем. Цікаво, чи сподобається тобі.

— Він просто божественний,— похвалила Фей.— Хотіла б я знати, чи є щось, чого ти не вмієш?

Кейт стало зле першій. Лоб її вкрився потом, вона зігнулася вдвоє і скрикнула від болю. Очі вирячилися, з рота текла слина. Фей вибігла у коридор, волаючи про допомогу. Дівчата і декілька недільних клієнтів скупчилися у кімнаті. Кейт корчилася на підлозі. Двоє з завсідників поклали її на ліжко Фей і намагалися розпрямити, але вона зойкнула і знову скрючилася. Вона страшенно спітніла, увесь одяг був мокрий.

Фей витирала їй лоб рушником, коли і її пронизав біль.

Спливла ціла година, поки знайшли доктора Вайлда,— він грав у карти з другом. Дві істеричні повії притягли його до закладу. Кейт і Фей знесилилися від блювання, діареї і спазмів, які періодично повторювалися.

— Що ви їли?

Тут доктор Вайлд помітив таці та грізно спитав:

— Ця спаржева квасоля домашнього консервування?

— Ясна річ,— відповіла Грейс.— Ми її тут самі робили.

— Хтось із вас її їв?

— Та ні. Бачите...

— Ідіть і розбийте всі банки,— звелів доктор Вайлд.— Клята спаржева квасоля! — І він витяг помпу для промивання шлунку.

У вівторок він сидів біля двох блідих, ослаблених жінок. Ліжко Кейт перенесли до кімнати Фей.

— Тепер я можу вам сказати,— почав він.— Я не вірив, що ви маєте шанс вижити. Вам неймовірно пощастило. Забудьте про домашнє консервування спаржевої квасолі. Купуйте фабричні консерви.

— Але чому? — здивувалася Кейт.

— Ботулізм. Ми не дуже багато про нього знаємо, але мало хто після нього виживає. Гадаю, ви двоє врятувалися, бо ви молода, а вона міцна.— Тут він звернувся до Фей.— У вас ще з’являється кров у сечі?

— Так, трохи.

— Тоді ось вам пігулки з морфієм. Вони допоможуть загоєнню. У вас там, схоже, щось надірвалося. Але ж кажуть, що шльондру нічого не вб’є. Отже, заспокойтеся, обидві.

Це сталося сімнадцятого жовтня.

Фей так і не оговталася. То їй ставало трохи легше, але потім знову починалися муки. Був дуже сильний напад третього грудня, і вона довго ще не приходила до тями. Дванадцятого грудня у неї почалася сильна кровотеча, і після цього погіршало з серцем. Доктор Вайлд довго вислуховував її через стетоскоп.

Кейт була змучена, її тендітне тіло висохло до кісток. Дівчата намагалися замінити її біля Фей, але Кейт відмовлялася відходити від неї.

— Бозна коли вона востаннє спала,— зауважила Грейс.— Якщо Фей судилося померти, гадаю, це вб’є і Кейт.

— З неї станеться пустити собі кулю в лоба,— припустила Етель.

Доктор Вайлд відвів Кейт у вітальню з прикритими на день шторами і поставив на стілець свій чорний саквояж.

— Вочевидь, я мушу вас попередити. Боюся, її серце не витримає такої напруги. У неї всередині все розірвано. Цей бісів ботулізм! Гірший за гримучу змію,— він відвернувся від виснаженого обличчя Кейт.— Уважаю, що мусив вам сказати, щоб ви підготувалися,— він ніяково поклав руку на її схудле плече.— Мало хто здатний на таку відданість. Дайте їй теплого молока, якщо вона зможе його випити.

Кейт принесла таз із теплою водою і поставила на столик біля ліжка. Коли в кімнату зазирнула Тіксі, вона мила Фей м’якими льняними серветками. Потім розчесала її довге біляве волосся і заплела в коси.

Шкіра Фей всохла, обличчя схудло, очі здавалися величезними і порожніми. Вона силилася заговорити, але Кейт не дала:

— Мовчи! Бережи сили. Бережи сили.

Кейт пішла на кухню по склянку теплого молока і поставила її на тумбочку. Вона витягла з кишені дві пляшечки і набрала трохи рідини з кожної у піпетку.

— Розтули рота, матусю. Це нові ліки. Сміливіше, люба. Смак противний.

І вона видушила вміст піпетки мало не в горло Фей, а потім потримала її голову, щоб та могла випити трохи молока, запити бридкий смак.

— А зараз відпочивай, я повернуся дуже скоро.

Кейт тихенько вислизнула з кімнати. У кухні було темно. Вона відчинила задні двері, прокралася надвір і почала ходити серед бур’янів. Земля була сира від весняних дощів. У глибині двору вона гострим ціпком викопала ямку. Вкинула туди чимало пляшечок тонкого скла і піпетку. Розтрощила ціпком скло на друзки і засипала землею. Починався дощ, і Кейт повернулася до будинку.

Спершу дівчата хотіли зв’язати Кейт, щоб вона собі чогось не заподіяла. Але незабаром її істерика поступилася місцем тупому заціпенінню. Минуло багато часу, поки її здоров’я відновилося. І вона геть-чисто забула про заповіт. Урешті-решт про нього згадала Тріксі.

Розділ 22

1

В угідді Траска Адам поринув у себе. Недобудований дім Санчесів стояв відкритий вітрам і дощам, і нові мостини вигнулися від вологи. Ділянки, розбиті під городи, пишно заросли бур’янами.

Адам ніби пірнув у якусь липку в’язкість, яка гальмувала його рухи і стримувала думки. Він бачив світ як крізь сіру воду. Час до часу його думка проривалася нагору, та коли блимало світло, воно викликало у нього якесь хворобливе відчуття, і він знову провалювався у сірість. Він усвідомлював існування близнюків, бо чув, як вони плачуть і сміються, але відчував до них тільки легку відразу. Для Адама вони були символом його утрати. Сусіди заїжджали до його долини, і кожен з них зрозумів би його гнів чи його смуток — і допоміг би. Але вони не могли нічого вдіяти з тією хмарою, яка його оповила. Адам їм не опирався. Він їх просто не бачив, і скоро сусіди припинили їздити дорогою під дубами.

Деякий час Лі намагався розбуркати Адама, але Лі мав купу роботи. Він куховарив, прав, купав і годував близнюків. Через цю нелегку і безнастанну працю він полюбив цих двох хлопчиків. Він говорив з ними китайською, і саме китайськими були перші слова, які вони упізнавали і намагалися повторювати.

Семюель Гамільтон повертався двічі, щоб спробувати витягнути Адама з того заціпеніння. Тоді втрутилася Лайза.

— Нема чого тобі там робити,— заявила вона.— Коли ти звідти повертаєшся, тебе не впізнати. Семюелю, ти його не зміниш. У тебе на обличчі я бачу його відбиток.

— А ти подумала про тих двох малюків, Лайзо?

— Я думаю про твою власну родину,— відтяла вона.— Після тих твоїх відвідин ми всі як у жалобі ходимо.

— Гаразд, мамо,— сказав Семюель, але засмутився, бо він не міг не перейматися, коли страждали інші. Йому було не легко залишити Адама у скорботі й відчаї.

Адам заплатив йому за роботу, заплатив навіть за деталі вітряка, але він уже не хотів вітряків. Семюель продав обладнання і вислав гроші Адаму. Відповіді не було.

Семюель зрозумів, що сердиться на Адама Траска. Йому здавалося, що Адам втішається своїм горем. Але Семюель не мав вільного часу на ці роздуми. Джо вступив до коледжу — до того самого, який побудував на своїй фермі поблизу Пало-Альто Ліланд Стенфорд. Турбував батька і Том, який дедалі глибше занурювався у книжки. Він непогано робив свою справу, але Семюель відчував, що Том не дуже щасливий.

Віль і Джордж процвітали у своєму бізнесі, Джо писав листи додому римованими віршами і нападав на всі загальноприйняті істини настільки різко, наскільки це не шкодило здоров’ю.

Семюель написав Джо: «Мене б засмутило, якби ти не став атеїстом, і я радо читаю, що ти, у твоєму віці та з твоїм розумом, прийняв агностицизм так само, як з’їдав тістечко на повний шлунок. Але я хочу попросити тебе від усього мого серця, яке все розуміє: не намагайся навернути у свої переконання маму. Твій останній лист змусив її думати, що ти захворів. Твоя мама вірить, що не існує таких хвороб, які не можна було б вилікувати міцним бульйоном. Вона пояснює твої нападки на основи цивілізації простим розладом шлунку. Це її тривожить. Її віра — гора, а у тебе, синку, поки що немає і маленької лопатки».

Лайза старішала. Семюель бачив це на її обличчі, але сам він не почувався старим, попри сиву бороду. Проте Лайза починала жити минулим, і ось тому доказ.

Були часи, коли вона дивилася на його плани і пророцтва як на нерозсудливі крики дитини. Тепер вона вважала їх недоречними для дорослого чоловіка. На фермі їх залишилося тільки троє — Лайза, Том і Семюель. Уна побралася з чужаком і поїхала. Дессі тримала своє ательє мод у Салінасі. Олів вийшла заміж за свого молодого чоловіка, Моллі одружилася також і жила, хоч вірте, хоч не вірте, у квартирі в Сан-Франциско. У її спальні все було напахчено, перед коминком лежала велика шкура білого ведмедя, а Моллі за кавою по обіді курила тоненькі цигарки з золотим обрізом — «Вайолет Майло».

Одного разу Семюель потягнув собі спину, піднімаючи копицю сіна, і це завдало більше болю його почуттям, ніж спині, бо він не міг уявити життя, у якому Сем Гамільтон буде не в змозі підняти копицю сіна. Він образився на свою спину, як ображався на котрогось зі своїх дітей, коли вони робили щось нечесне.

У Кінг-Сіті його оглянув доктор Тилсон. За роки нелегкої роботи доктор став дратівливим буркотуном.

— Ви потягли собі спину.

— Точно,— підтвердив Семюель.

— І оце ви проїхали стільки миль, тільки щоб я вам сказав, що ви потягли спину, й узяв за це два долари?

— Ось ваші два долари.

— І ви хочете знати, як вам далі з цим бути?

— Звісно, хочу.

— Більше її не розтягуйте. І заберіть свої гроші. Ви ж не дурень, Семюелю, хіба що впадаєте в дитинство.

— Але ж спина болить.

— Саме собою. Як би інакше ви дізналися, що потягнули її, якби вона не боліла?

— Ви дуже добрий до мене,— розсміявся Семюель.— Ваша доброта коштує значно більше двох доларів. Гроші ваші.

Доктор Тилсон уважно на нього подивився:

— Сподіваюся, ви говорите правду, Семюелю. Я візьму гроші.

Семюель заїхав провідати Віля у його новій чудовій крамниці. Він ледь упізнав свого сина: Віль погладшав, мав успішний вигляд, був одягнений у костюм-трійку і носив на мізинці золотий перстень.

— Я тут підготував пакунок для мами,— сповістив Віль.— Усілякі консерви з Франції. Шампіньйони, печінковий паштет, сардинки такі маленькі, що їх і не розгледіти.

— Вона негайно перешле їх Джо,— сказав Семюель.

— А ти не можеш умовити її, щоб вона сама поїла?

— Ні,— відповів батько.— Але вона буде щаслива відправити їх Джо.

До крамниці зайшов Лі, й очі його радісно блиснули.

— Драстуйте, місі Сем,— сказав він.

— Привіт, Лі. Як там малеча?

— Малеча добре.

— Хочу зайти попити пива тут за рогом,— сказав Семюель.— Буду радий, якщо ви приєднаєтеся, Лі.

Лі й Семюель сиділи за круглим столиком у барі, й Семюель виводив на вичищеній дерев’яній поверхні з вологими слідами від свого кухля якісь цифри.

— Я хотів би провідати вас з Адамом, але навряд чи від цього була б якась користь.

— Але й шкоди ніякої не було б. Я думав, він оговтається. Та він і досі тиняється, як привид.

— Уже понад рік минуло, здається,— зауважив Семюель.

— Рік і три місяці.

— І що ж я, по-вашому, можу зробити?

— Не знаю,— відповів Лі.— Можливо, якось його налякаєте. Усе інше не діє.

— Не дуже-то я вмію лякати. Скоріш за все, злякаюся сам. До речі, як він назвав хлопчиків?

— Вони не мають імен.

— Ви жартуєте, Лі.

— Не жартую.

— Як же він їх називає?

— Він їх називає «вони».

— Та ні, коли він розмовляє з ними?

— Коли він з ними розмовляє, він говорить «ти» до одного з них або «ви» до обох.

— Але ж це неподобство! — розсердився Семюель.— Що за дурень цей чоловік!

— Я хотів приїхати до вас і розказати. Йому кінець, якщо ви його не повернете до життя.

— Я приїду,— пообіцяв Семюель.— І візьму з собою добрячий батіг. Не мають імен! Ви маєте рацію, Лі. Я приїду.

— Коли?

— Завтра.

— Я заріжу курку,— сказав Лі.— Вам сподобаються близнюки, містере Гамільтон. Вони красиві дітки. А містеру Траску я не скажу, що ви приїжджаєте.

2

Семюель несміливо сказав дружині, що хоче провідати угіддя Траска. Він гадав, що вона нагромадить цілу купу заперечень, а він не послухається її, хоча за все життя таке траплялося нечасто, і зробить по-своєму, як би сильно вона не протестувала. У нього засмоктало під ложечкою, коли він подумав, що ослухається дружини. Він пояснив свою мету так, ніби каявся в гріхах. Лайза узяла руки в боки, слухаючи його, і серце в нього впало. Коли Семюель закінчив, вона продовжувала на нього дивитися, як йому здалося, крижаним поглядом.

Нарешті вона заговорила.

— Семюелю, ти гадаєш, що зумієш зрушити з місця цю скелю, а не людину?

Такого він не очікував.

— Не знаю, мамо. Просто не знаю.

— І ти вважаєш такою важливою справою, щоб оті діти зараз отримали імена?

— Принаймні так мені здалося,— відповів він незграбно.

— Семюелю, як по-твоєму, чому ти хочеш туди поїхати? Через свою невгамовну цікавість? Через твоє невиліковне невміння займатися тільки власними справами?

— Гаразд, Лайзо, я дуже добре знаю всі свої недоліки. Думаю, тут дещо важливіше.

— Краще б це було дещо важливіше,— заявила Лайза.— Той чоловік не визнає, що його сини живуть. Він їх відтяв на півдорозі.

— Ось і мені так здається, Лайзо.

— А якщо він тобі скаже не лізти у чужі справи? Тоді що?

— Тоді — не знаю.

Вона так зціпила зуби, що ті аж клацнули.

— Якщо ти не влаштуєш так, щоб ті хлоп’ята отримали імена, тобі в нашому домі спокою не буде. Не смій сюди повертатися, скиглячи, що він нічого не хоче робити і не слухається. Якщо посмієш, тоді доведеться мені їхати туди самій.

— Я йому дам добрячого стусана,— пообіцяв Семюель.

— Нічого ти йому не зробиш. Ти не вмієш бути жорстким, Семюелю, хіба я тебе не знаю. Ти будеш його лагідно умовляти, а потім приплентаєшся назад і спробуєш примусити мене забути, що ти туди взагалі їздив.

— Я йому всю довбешку розіб’ю,— закричав Семюель.

Він шваркнув дверима у спальню, а Лайза всміхнулася до стінки.

Невдовзі він вийшов, одягнений у чорний костюм, туго накрохмалену сорочку з високим комірцем. Він нахилився до Лайзи, щоб вона зав’язала йому чорну краватку-стрічечку. Сива борода його була розчесана до блиску.

— Не завадило б намастити чорним кремом черевики,— порадила Лайза.

Намазуючи старі зношені черевики, Семюель скоса позирнув на дружину.

— Можна я візьму з собою Біблію? — спитав він.— Де ще знайдеш гарне ім’я, як не в Біблії?

— Не дуже-то я люблю, коли її виносять з дому,— збентежено відповіла Лайза.— А якщо ти повернешся пізно, що я читатиму ввечері? І там записані імена наших дітей.

Вона побачила, як у чоловіка витягнулося обличчя. Пішла до спальні й повернулася з маленькою Біблією, потертою і зачитаною, навіть обкладинка була заклеєна обгортковим папером.

— Візьми оцю.

— Але ж це Біблія твоєї матері.

— Вона не була би проти. Й усі імена тут, окрім одного, мають уже дві дати.

— Я її загорну, щоб не пошкодити,— сказав Семюель.

— Моя мати була би проти того, проти чого і я,— різко заговорила Лайза.— І я скажу тобі, проти чого заперечую я. Ти ніколи не можеш дати спокій Святому Письму. Ти тільки і знаєш, що чіпляєшся до нього, висловлюєш сумніви. Перегортаєш його, як єнот — мокрий камінь, і це мене дратує.

— Просто я хочу розібратися, мамо.

— У чому там розбиратися? Знай читай собі. Усе написано чорним по білому. Кому треба, щоб ти розбирався? Якби Господь Бог хотів, щоб ти розібрався, Він би дав тобі розібратися або записав би все по-іншому.

— Але, мамо...

— Семюелю,— сказала Лайза,— світ не знає іншого чоловіка, який був би такий незговірливий, я-от ти.

— Так, мамо.

— Чого ти зі мною повсякчас погоджується? Це свідчить про нещирість. Май власну думку.

Коли він від’їжджав від дому, вона проводжала очима його чорну фігуру у двоколці.

— Чудовий з нього чоловік,— промовила вона вголос.— Але страшенно незговірливий.

А Семюель думав зачудовано: «Саме коли я вважав, що достеменно знаю її, вона виявилася здатною на таке».

3

Останні півмилі, звернувши з Салінас-Веллі та йдучи нечищеною дорогою попід крислатими дубами, Семюель силувався виплекати лють, яка прикрила б його збентеження. Він вимовляв сам до себе героїчні слова.

Адам змарнів ще більше, ніж коли Семюель бачив його востаннє. Очі в нього були неживі, ніби він не надто часто ними дивився. Не одразу Адам утямив, що перед ним стоїть Семюель. Гримаса невдоволення скривила його губи.

— Я почуваюся кепсько,— сказав Семюель,— бо приїхав незваний.

— Чого вам треба? — спитав Адам.— Хіба я з вами не розплатився?

— Розплатився? — повторив Семюель.— О так. Так, Богом клянуся, ви розплатилися. І скажу вам, що плата була значно вища за зроблене.

— Що? Про що ви говорите?

Гнів Семюеля підріс і пустив листячко.

— Людина протягом усього життя шукає для себе гідної плати. Так от, якщо я склав собі ціну за ціле життя праці, чи можете ви, сумний чоловіче, вписати цю ціну негайно у свою розрахункову книгу?

— Я вам заплачу,— вигукнув Адам.— Кажу вам, заплачу. Скільки? Я заплачу.

— Ви вже заплатили, тільки не мені.

— Навіщо тоді ви приїхали? Забирайтеся геть!

— Колись ви мене запрошували.

— Але не зараз.

Семюель узяв руки в боки і нахилився уперед.

— Я вам зараз щось скажу, тільки тихо. Однієї гіркої ночі, гірчичної ночі, як учора, мене осяйнула добра думка, і темрява послабішала, коли зайнявся день. І оця думка йшла від вечірньої зорі до запізнілої зірки на вранішньому небосхилі, як говорили мудріші за нас люди. Тому я запросив себе сам.

— Вас тут ніхто не чекає.

— Мені сказали, що від ваших чересел Божою милістю народилися близнюки.

— А вам яке діло?

Від цього грубіянства в очах Семюеля спалахнуло щось схоже на радість. Він побачив, що Лі причаївся у домі й подає йому знаки.

— Заради Бога, не застосовуйте проти мене силу. Я людина, яка сподівається, що на її гербі буде картина миру і спокою.

— Не розумію вас.

— Ще б пак! Адаме Траск, вовк з двома вовченятами, облізлий півень, який чекає на щасливе батьківство через запліднене яйце! Смердючий йолоп!

Щоки Адама потемнішали, а очі, здавалося, вперше почали бачити. Семюель з радістю відчував, як у нього всередині закипає гнів.

— Друже мій, відступіться від мене. Заклинаю вас! — вигукнув він, і на губах у нього виступила піна.— Благаю! Заради всього для вас святого, відійдіть від мене! Прошу, заклинаю! Я відчуваю, як у мені пробуджується вбивство!

— Ідіть геть,— сказав Адам.— Ну ж бо — геть! Ви божевільний. Забирайтеся. Це моя земля. Я її купив.

— Ви купили собі ніс і очі,— глумливо відповів Семюель.— Ви купили собі чесність. Ви купили собі великий палець збоку. Вислухайте мене, бо я, схоже, потім вас уб’ю. Ви купили! Ви викупили з якогось нічогенького собі спадку. А тепер подумайте — чи заслуговуєте ви своїх дітей, чоловіче?

— Заслуговую? Але ж вони тут — гадаю. Я не розумію вас.

Семюель застогнав.

— Хай допоможе мені Бог, Лайзо! Усе не так, як ти думаєш, Адаме! Послухай мене уважно, поки пальці мої не вчепилися у твою горлянку. Оці чудові близнюки — невипробувані, непомічені, некеровані,— і я це кажу спокійно, опустивши руки,— невіднайдені.

— Ідіть геть,— голос Адама звучав хрипко.— Лі, принеси револьвер! Тут навіжений. Лі!

Руки Семюеля вчепилися Адаму в горло, кров билася в скронях, приливала до очей. Семюель гарчав:

— Відірви мої руки своїми млявими пальцями. Ти не купив цих хлопчаків, не вкрав їх, не дав за них і ламаного гроша. Ти їх отримав завдяки незбагненому промислу Божому.

І він різко випустив горло Адама зі своїх твердих пальців.

Адам стояв, важко дихаючи. Він досі відчував у себе на горлі руки коваля.

— Чого вам від мене треба?

— Ви не маєте любові.

— Я мав її — достатньо, щоб мене убити.

— Любові ніколи не буває достатньо. Кам’яний сад святкує замало, а не забагато.

— Не підходьте до мене. Я можу дати відсіч. Не думайте, що я не можу захищатися.

— У вас є зброя, навіть не одна, тільки без імені.

— Я вас поб’ю, стариганю. Ви ж старигань.

Семюель відповів:

— Я уявити не можу, щоб навіть тупа людина підібрала камінь і ще до приходу вечора не дала йому імені — наприклад, Пітер. А ти — ти цілий рік прожив з висохлим серцем і не дав своїм хлопцям бодай номерів.

— Що я роблю — то моя особиста справа,— сказав Адам.

Семюель ударив його важким робочим кулаком, і Адам розтягся на землі. Семюель попросив його підвестися, і коли Адам це зробив, ударив ще раз, тільки цього разу Адам уже не встав. Він не зводив погляду з небезпечного старого.

Вогонь в очах Семюеля згас, і він спокійно промовив:

— Ваші сини не мають імен.

— Їхня мати залишила їх без матері,— відповів Адам.

— А ви залишаєте їх без батька. Невже ви не відчуваєте, як буває холодно вночі самотній дитині? Як буває тепло, як співають пташки, який ранок обіцяє гарний день? Невже ви не пам’ятаєте, Адаме, як воно було, хоч трохи?

— Я цього не робив.

— То переробіть! У ваших синів немає імен! — Семюель нахилився, охопив Адама за плечі й допоміг підвестися.— Ми дамо їм імена. Ми все добре обміркуємо й оберемо для них гарні імена, які їх захистять.

Він струсив пилюку з Адамової сорочки.

Погляд Адама став відсутній, проте зосереджений, немов він вслухався у якусь принесену вітром мелодію, і очі його вже були не такі незрячі, як досі. Він сказав:

— Важко уявити, що я дякуватиму людині, яка мене ображала і витрусила, як килимок. Але я вдячний. Це подяка скривдженого, але все ж таки подяка.

Семюель усміхнувся, біля очей зібралися промінці зморшок.

— То все здавалося природним? Я робив усе правильно?

— Про що це ви?

— Бачите, я пообіцяв своїй дружині, що це зроблю. Вона мені не повірила. Я ж не забіяка. Востаннє я лупцював живу душу в графстві Деррі в Ірландії, коли вступився за шмаркате дівча з букварем.

Адам не зводив погляду від Семюеля, але бачив перед собою свого брата Карла, зловісного і жорстокого, а потім цей образ витіснила Кейті з очима, як дуло пістолета.

— Я не відчував страху,— промовив Адам.— Радше смертельну втому.

— Мабуть, я недостатньо розізлився.

— Семюелю, я спитаю тільки раз — і все. Ви щось чули? Відомо щось про неї — хоч щось?

— Я нічого не чув.

— Це майже полегшення,— сказав Адам.

— Ви відчуваєте ненависть?

— Ні. Ні — просто серце розривається. Можливо, згодом я назву це ненавистю. У мене не було проміжку між зачаруванням і жахом, розумієте? Я ошелешений, ошелешений.

— Колись ми з вами сядемо за стіл, і ви розкладете все по порядку, як у пасьянсі, а поки що, поки що — ви не можете знайти всі карти з колоди.

Позаду них, з курника, долинуло обурене квоктання нещасної курки, а потім глухий удар.

— Там щось із курками,— сказав Адам.

Заквоктала ще одна.

— Це Лі,— пояснив Семюель.— Знаєте, якби кури мали свій уряд, свою церкву і свою історію, вони виробили б дуже холодне й неприємне враження про людську радість. Щойно у котроїсь людини відбувається щось веселе й обнадійливе, тій або іншій курці рубають голову.

І двоє чоловіків замовкли, час до часу обмінюючись нещирими чемними репліками — безглуздими питаннями про здоров’я і погоду, відповіді на які жоден не слухав. Це тяглося б, доки вони знову б не розізлилися один на одного, якби не втрутився Лі.

Лі виніс стіл і два стільці й поставив стільці один проти другого. Він сходив по пінту віскі та дві склянки. Потім виніс близнюків, тримаючи їх у себе під пахвами, посадив їх на землю біля столу і дав кожному в руки по паличці, щоб вони ними бавилися.

Хлопчики сиділи статечно, роззираючись, роздивлялися бороду Семюеля і чекали на Лі. Найдивовижнішим був їхній одяг, бо вони мали на собі вузенькі штанці й курточки, прикрашені тасьмою й сутажем, як китайці. Костюмчик одного був бірюзовий, другого — тьмяно-рожевий, а тасьма і сутажеві петлі — чорні. На головах вони мали круглі чорні шовкові капелюшки з яскраво-червоним ґудзиком на пласкій тулії.

— І де це ви дістали цей одяг, Лі? — спитав Семюель.

— Ніде не діставав,— відповів Лі сердито.— Він у мене був. А увесь інший їхній одяг я шию сам, з парусини. Дитина мусить бути гарно вдягнена у день своїх іменин.

— Ви облишили свою ламану мову, Лі.

— Сподіваюся, назавжди. Звісно, вдаватимуся до неї у Кінг-Сіті.

Він звернувся до малюків якимись короткими мелодійними словами, і вони радісно йому всміхнулися і замахали своїми паличками. Лі провадив:

— Я вам наллю віскі. Це те, що було в домі.

— Але ж учора ви купували віскі в Кінг-Сіті,— зауважив Семюель.

Тепер, коли Семюель і Адам сиділи разом за столом, коли всі бар’єри впали, Семюеля охопила ніяковість. Те, що він вбив своїми кулаками, не можна було доповнити з легкістю. Він подумав про такі чесноти, як хоробрість і терпіння, які розм’якають, коли ними немає потреби користуватися. Він подумки глузував сам із себе.

Двоє чоловіків сиділи і дивилися на хлопчиків-близнюків у дивному яскравому вбранні. Семюель подумав: «Подеколи супротивник може допомогти краще, ніж друг». Він підвів очі на Адама.

— Важко розпочати,— заговорив він.— Це як лист, який потребує відповіді, а що довше відкладаєш, то важче узятися. Не допоможете мені?

Адам глянув на нього, потім знову на хлопчиків, що сиділи на землі.

— У мене в голові гуде,— сказав він.— Схоже на звуки, які чуєш під водою. Мені треба викопати себе з ями, у якій я провів рік.

— Може, розповісте мені, як воно сталося, і далі якось піде?

Адам перехилив свою склянку, налив собі ще і почав балансувати нею у себе на долоні. Бурштинове віскі плескалося у склянці, і його гострий фруктовий запах розлився у теплому повітрі.

— Нелегко пригадувати,— почав він.— То був не гострий біль, а тупе заціпеніння. Хоча ні — там були голки. Ви сказали, що у мене в колоді не всі карти,— я про це думав. Можливо, я ніколи не матиму всіх карт.

— Не виключено, що ця карта сама спробує вийти назовні. Коли чоловік каже, що не хоче про щось говорити, це означає зазвичай, що він ні про що інше не може думати.

— Може, й так. Вона злилáся у мене з заціпенінням, і я небагато пам’ятаю, окрім останньої картини, написаної вогнем.

— Вона стріляла у вас, еге ж, Адаме?

Адам стиснув губи, очі його почорніли.

— Можете не відповідати,— сказав Семюель.

— Чому б і не відповісти? Так, стріляла.

— Вона хотіла вас убити?

— Саме про це я думав найбільше. Ні, гадаю, вона не хотіла мене убивати. Вона не допустила такої для мене пошани. В ній не було ненависті, взагалі ніякої пристрасті. Я бачив таке в армії. Якщо хочеш убити людину, стріляєш у голову, у серце або в живіт. Ні, вона влучила туди, куди збиралася. Я бачив, як вона водила стволом. Мабуть, я не переймався б отак, якби вона хотіла моєї смерті. Це означало б хоч якусь любов. Але я був просто докучливою перешкодою, а не ворогом.

— Ви довго це обдумували,— зауважив Семюель.

— Мав для того досить часу. Я хочу у вас дещо спитати. Я не пам’ятаю нічого, крім останньої потворної картини. Вона була дуже вродлива, Семюелю?

— Була вродлива для вас, бо ви її такою створили. Не думаю, що ви взагалі колись бачили її — лише ваше творіння.

— Цікаво,— уголос міркував Адам,— хто вона така, що вона таке. Я радий був того не знати.

— А тепер хочете?

Адам опустив очі.

— Це не просто цікавість. Але я хотів би знати, що за кров тече у моїх хлопчиках. Коли вони виростуть — хіба я не почну щось у них шукати?

— Почнете. Але мушу вас застерегти — не їхня кров, а ваші підозри можуть пустити в них коріння зла. Вони будуть такими, якими ви хочете їх бачити.

— Втім, їхня кров...

— Не дуже-то я вірю в кров,— сказав Семюель.— По-моєму, коли людина знаходить добро чи зло у своїх дітях, вона бачить лише те, що сама насадила в них після того, як вони вийшли з материнського лона.

— Але зі свині не зробиш скакового коня.

— Не зробиш,— погодився Семюель.— Однак можна виростити дуже баску свиню.

— Ніхто з наших сусідів з вами б не погодився. Навіть місіс Гамільтон.

— Це точно. Вона б заперечувала найбільше, тому я їй такого не сказав би, щоб не накликати на себе громовиці її невдоволення. Вона перемагає в усіх суперечках завдяки запалу і переконанню, що інша думка — це персональна образа їй. Вона — чудова жінка, але з нею треба навчитися правильно поводитися. Поговорімо про ваших хлопчиків.

— Хочете ще випити?

— Залюбки, дякую. Імена — це велике таїнство. Я так і не розібрався, чи то ім’я формується дитиною, чи дитина підлаштовується під своє ім’я. Але в одному можна бути певним: коли хтось отримує прізвисько, це свідчить, що дане йому ім’я неправильне. Як вам подобаються звичайні імена — Джон, чи Джеймс, чи Карл?

Адам дивився на близнюків, але раптом, почувши останнє ім’я, він побачив у одному з хлопчиків свого брата. Він нахилився уперед.

— Що таке? — здивувався Семюель.

— Дивіться! — вигукнув Адам.— Ці діти не однакові! Вони не схожі один на одного.

— Звісно, не схожі. Вони ж не однояйцеві близнюки.

— Оцей — він схожий на мого брата. Я тільки щойно помітив. А от чи схожий на мене другий?

— Вони обидва схожі на вас. Обличчя має в собі все від самого початку.

— Зараз подібність уже не така сильна,— промовив Адам.— Але на якусь мить мені здалося, що я побачив привида.

— Мабуть, привиди отак і з’являються,— зауважив Семюель.

Лі приніс посуд і поставив на стіл.

— А бувають китайські привиди? — поцікавився Семюель.

— Мільйони,— відповів Лі.— Привидів у нас більше, ніж усього іншого. Гадаю, в Китаї нічого не помирає. Тому там така тіснява. Принаймні таке у мене склалося враження, коли я там був.

— Сідайте з нами, Лі,— припросив Семюель.— Ми намагаємося вигадати імена.

— У мене там кури смажаться. Скоро будуть готові.

Адам підвів очі від близнюків, і його погляд потеплішав і пом’якшав.

— Хочеш випити, Лі?

— Я прикладаюся до нг-ка-пі у кухні,— сказав Лі й пішов до будинку.

Семюель нахилився, підняв одного з малюків і всадовив собі на коліна.

— Візьміть собі другого,— сказав він Адаму.— Треба подивитися, чи не вказує щось на те, які їм дати імена.

Адам невміло узяв на коліна другого хлопчика.

— Вони схожі,— сказав він,— але тільки якщо не надто приглядатися. У цього очі кругліші, ніж у того.

— Так, і голова кругліша, і вуха більші,— додав Семюель.— Але цей більше нагадує м’яч. Цей, можливо, піде далі, але не дуже високо. І цей матиме темніше волосся і смагляву шкіру. Цей буде спритний, я гадаю, але спритність обмежує розум. Спритність говорить, чого не треба робити, бо воно не буде спритно. Бачите, як цей тримається? Він краще розвинутий, ніж отой. Хіба не дивно, які вони різні, якщо придивитися уважніше?

Обличчя Адама змінювалося, немовби він розкрився і виринув на поверхню. Він простягнув палець, дитина ринулася за ним, промазала і ледь не впала з колін.

— Обережно! — вигукнув Адам.— Пильнуйся. Ти ж не хочеш упасти?

— Було б неправильно назвати їх за якостями, які вони мають на нашу думку,— розмірковував Семюель.— Ми можемо помилятися — сильно помилятися. Може, непогано було б назвати їх іменами, які зобов’язують до високої мети. Чоловіка, іменем якого назвали мене, ясно закликав сам Господь Бог, от і я все життя слухаю. Раз чи двічі мені здавалося, що я чую, як мене закликають на ймення — але не ясно, не ясно.

Адам, тримаючи хлопчика за плечі, нахилився і налив віскі в обидві склянки.

— Я дуже вдячний, що ви приїхали, Семюелю,— сказав він.— Вдячний навіть за те, що ви мене побили. Хоча це й дивно звучить.

— Сам дивуюся, що таке зробив. Лайза ніколи не повірить, я їй і не розповідатиму. Правда, якій не вірять, може завдати більшого болю, ніж брехня. Потрібна неабияка мужність, щоб відстоювати правду, неприйнятну в наші часи. За цим слідує кара, зазвичай розп’яття. Я такої мужності не маю.

— Я не можу зрозуміти,— почав Адам,— чому людина з вашими знаннями обрала собі ділянку гірської пустки.

— Саме тому, що у мене немає мужності,— пояснив Семюель.— Я ніколи не міг наважитися прийняти відповідальність. Коли Господь Бог не викликав мене на ймення, я міг би покликати Його, але того незробив. Ось тут і полягає відмінність між величчю і посередністю. Це доволі розповсюджений недуг. Посередній людині приємно усвідомлювати, що велич — найсамотніший стан на світі.

— Думаю, існують різні ступені величі,— сказав Адам.

— А я так не думаю,— відповів Семюель.— Це все одно що сказати, що існує маленька велич. Ні. Я вважаю, що коли доходить до відповідальності, тільки грандіозність і ви самі визначають ваш вибір. З одного боку ви маєте душевне тепло, і дружнє спілкування, і миле розуміння, а з другого — лише холодну самотню велич. І отут ви робите вибір. Я радий, що обрав посередність, але як я можу знати, якою б могла бути винагорода, якби я обрав інший шлях? І ніхто з моїх дітей ніколи не досягне величі, хіба що тільки Том. Зараз він страждає від необхідності робити вибір. Це боляче бачити. І десь у глибині душі я хочу, щоб він сказав «так». Хіба не дивно? Батько хоче, щоб його син прирік себе на велич! Який егоїзм!

Адам коротко засміявся.

— Бачу, цей вибір імен — справа не проста.

— А ви як думали?

— Я й не знав, що воно виявиться настільки приємним,— усміхнувся Адам.

Прийшов Лі з тарелем смаженої курятини, полумиском гарячої вареної картоплі та глибокою тарілкою маринованих буряків на кухонній дошці.

— Не знаю, чи буде смачно,— сказав він.— Кури не дуже молоді. Молодих немає. А курчат поїли куниці.

— Та годі вам,— сказав Семюель.

— Почекайте, поки я принесу свій нг-ка-пі,— попросив Лі.

Коли Лі пішов, Адам звернувся до Семюеля.

— Дивно — раніше він розмовляв інакше.

— Тепер він вам довіряє,— пояснив Семюель.— Він володіє даром упокореної відданості — без надії на винагороду. Ймовірно, він значно краща людина, ніж ми з вами могли б мріяти стати.

Лі повернувся і підсів до них за стіл.

— Посадіть дітей на землю,— сказав він.

Близнюки запротестували, коли їх зняли з колін. Лі суворо сказав їм щось китайською, і вони замовкли.

Чоловіки їли мовчки, як, зрештою, майже всі сільські мешканці. Раптом Лі підвівся і побіг до будинку. Повернувся він з глечиком червоного вина.

— Зовсім забув,— пояснив він.— Знайшов його в хаті.

— Пам’ятаю,— засміявся Адам,— що я пив тут вино ще до того, як купив це угіддя. Мабуть, я й купив його через це вино. Курятина смачна, Лі. Я, схоже, дуже довго не відчував смаку їжі.

— Ви одужуєте,— промовив Семюель.— Дехто вважає, що одужання — образа для значущості їхньої хвороби. Але припарка з часу не має поваги до значущості. Усі одужують, якщо вміють чекати.

4

Лі прибрав зі столу і дав хлопчикам по курячій ніжці без шкірки. Вони зосереджено тримали свої замусолені палички і по черзі роздивлялися й обсмоктували то їх, то курячі ніжки. Вино і склянки залишилися на столі.

— Краще нам уже братися до вибору імен,— сказав Семюель.— Я вже просто відчуваю, як моя Лайза натягає віжки.

— Не можу вигадати ніяких імен для них,— зітхнув Адам.

— Ви не хотіли б дати їм якесь фамільне ім’я — щось на кшталт спокусливої пастки для багатого родича або відновлення благородного імені?

— Ні, я хотів би, щоб вони починали все заново, наскільки це можливо.

Семюель постукав себе пальцями по лобі.

— Як шкода,— сказав він,— як шкода, що найкращі для них імена вони не можуть отримати.

— Це ви про що?

— Новизна, кажете. Я подумав учора вночі,— він зробив паузу.— А про своє власне ім’я ви не думали?

— Про моє?

— Звісно! Ваші первістки — Каїн і Авель.

— Ну ні! — заперечив Адам.— Ні, цього ми не можемо зробити.

— Знаю, не можемо. Це означатиме, що ми спокушаємо долю. Та хіба не дивно, що Каїн — одне з найвідоміших імен на світі, а жодна людина, наскільки я знаю, його не носила?

— Можливо, саме тому це ім’я так ніколи і не втратило своєї сили,— припустив Лі.

Адам вдивлявся у яскраво-червоне вино у своїй склянці.

— У мене аж дрижаки пішли, коли ви його промовили,— зізнався він.

— Дві історії переслідують і супроводжують нас від самого початку,— заговорив Семюель.— Ми тягнемо їх за собою, як невидимі хвости: це історія первородного гріха й історія Каїна і Авеля. І я не розумію жодної з них. Я їх зовсім не розумію, але відчуваю. Лайза на мене сердиться. Вона каже, що я не мушу намагатися їх зрозуміти. Вона каже: навіщо намагатися пояснювати істину? Можливо, вона права, можливо, права. Лі, Лайза каже, що ви — пресвітеріанин, то чи розумієте ви райський сад — Едем і Каїна й Авеля?

— Вона вважала, що я маю кимсь бути, а я ходив до недільної школи в Сан-Франциско. Людям подобається, коли у тебе є якась релігія, бажано така сама, як у них.

— Він питає, чи ти розумієш,— сказав Адам.

— Гадаю, я розумію гріхопадіння. Мабуть, тому, що відчуваю його в собі. Але братовбивство — ні. Хоча, можливо, я не дуже добре пам’ятаю подробиці.

— Більшість людей не читає подробиць,— відізвався Семюель.— А мене вражають саме подробиці. Й Авель не мав дітей...— Він поглянув на небо.— Господи, як швидко минає день! Як життя — так швидко, коли ми не стежимо за ним, і так повільно, коли стежимо. Ні, я отримую задоволення. І я дав собі обіцянку, що не вважатиму задоволення за гріх. Я люблю з’ясовувати різні речі. Я ніколи не міг просто пройти повз камінь і не подивитися, щó лежить під ним. І для мене лишається чорним розчаруванням, що я ніколи не побачу зворотнього боку місяця.

— У мене немає Біблії,— сказав Адам.— Я залишив нашу фамільну в Коннектикуті.

— У мене є,— сказав Лі.— Зараз принесу.

— Не треба,— сказав Семюель.— Лайза дала мені Біблію своєї матері. Вона у мене в кишені,— він витягнув пакуночок, розгорнув його і дістав пошарпану книгу.— Вона подряпана і розтерзана. Хотів би я знати, у яких стражданнях до неї зверталися. Дайте мені зачитану Біблію, і я зможу, мабуть, розказати про людину залежно від сторінок, які найбільш захватані й замусолені пальцями, що шукали відповіді. У Лайзи Біблія зношується рівномірно. Ага, ось вона — найстаріша з історій. Якщо нас вона бентежить, напевне, ми знаходимо збентеження у собі самих.

— Я чув її тільки у ранньому дитинстві,— сказав Адам.

— Тоді ви вважаєте її довгою, а вона дуже коротка,— сказав Семюель.— Я її прочитаю повністю, а потім ми повернемося до нашої справи. Дайте мені трохи вина, бо у горлі пересохло. Ось вона — така маленька історія, яка завдає такої глибокої рани...— Він подивився на землю.— Гляньте — малята позасинали просто на землі.

Лі підвівся.

— Зараз я їх укрию,— сказав він.

— Земля тепла,— відповів Семюель.— А тепер слухайте. «І пізнав Адам Єву, жінку свою; і вона завагітніла, і породила Каїна, і сказала: „Набула чоловіка від Господа“...»

Адам спробував заговорити, але Семюель поглянув на нього, і він замовк, прикривши очі рукою. Семюель провадив.

«А далі вона породила брата йому Авеля. І був Авель пастух отари, а Каїн був рільник. І сталось по деякім часі, і приніс Каїн Богові жертву від плоду землі. А Авель — він також приніс від своїх перворідних з отари та від їхнього лою. І зглянувся Бог на Авеля й на жертву його, а на Каїна й на жертву його не зглянувся».

— От бачите,— почав Лі,— та ні, читайте далі, читайте. Ми до цього ще повернемося.

«І сильно розгнівався Каїн,— читав Семюель,— і обличчя його похилилось. І сказав Господь Каїнові: „Чого ти розгнівався, і чого похилилося обличчя твоє? Отож, коли ти добре робитимеш, то піднімеш обличчя своє, а коли недобре, то в дверях гріх підстерігає. І до тебе його пожадання, а ти мусиш над ним панувати“.

І говорив Каїн до Авеля, брата свого. І сталось, як були вони в полі, повстав Каїн на Авеля, брата свого,— і вбив його. І сказав Господь Каїнові: „Де Авель, твій брат?“ А той відказав: „Не знаю. Чи я сторож брата свого?“ І сказав Господь: „Що ти зробив? Голос крови брата твого взиває до Мене з землі. А тепер ти проклятий від землі, що розкрила уста свої, щоб прийняти кров твого брата з твоєї руки. Коли будеш порати землю, вона більше не дасть тобі сили своєї. Мандрівником та заволокою будеш ти на землі“. І сказав Каїн до Господа: „Більший мій гріх, аніж можна знести. Ось Ти виганяєш сьогодні мене з цієї землі, і я буду ховатись від лиця Твого. І я стану мандрівником та заволокою на землі, і буде — кожен, хто стріне мене, той уб’є мене“. І промовив до нього Господь: „Через те кожен, хто вб’є Каїна, семикратно буде пімщений“. І вмістив Господь знака на Каїні, щоб не вбив його кожен, хто стріне його. І вийшов Каїн з-перед лиця Господнього, і осів у країні Нод, на схід від Едему».

Семюель перегорнув благеньку обкладинку книги майже знесилений.

— От і все,— проговорив він.— Шістнадцять віршів усього лише. Але Боже мій! Я й забув, наскільки це жахливо,— жодної нотки підтримки. Напевне, Лайза має рацію. Тут немає чого розуміти.

Адам глибоко зітхнув.

— Не дуже-то втішна історія, правда?

Лі налив повний келих темної рідини з круглої керамічної пляшки, відсьорбнув, а потім розтулив рота, щоб отримати подвійний смак ще й біля кореня язика.

— Жодна історія не має сили, жодна історія не затримається у пам’яті, якщо ми не відчуваємо в глибині душі, що вона правдива і говорить правду про нас. Який великий тягар провини несе на собі людина!

Семюель звернувся до Адама:

— А ви намагалися зрозуміти все.

— Як і я,— сказав Лі.— Як і кожна людина. Ми несемо цілий оберемок провини, як щось дорогоцінне. Напевне, ми так самі хочемо.

Адам перебив його:

— Я від цього почуваюся краще, а не гірше.

— Що ви маєте на увазі? — спитав Семюель.

— Бачите, кожен хлопчик вважає, що він перший винайшов гріх. Про чесноти нам відомо, бо нам про них говорять. Але гріх — це вже наше власне відкриття.

— Так, розумію. Але яким чином через оцю історію ви почуваєтеся краще?

— Тому що,— схвильовано заговорив Адам,— ми всі походимо від них. Він — наш батько. Частину нашої провини поглинає наш родовід. Який ми мали шанс? Ми всі — діти нашого батька. Це означає, що не ми перші. Це одне з виправдань, а на світі завжди бракує виправдань.

— Принаймні переконливих,— вставив Лі.— Інакше ми б уже давним-давно викорінили нашу провину, і світ не переповнювали б засмучені, покарані люди.

— А ви не думали про іншу рамку для цієї картини? — спитав Семюель.— Виправдання чи не виправдання, але ми повертаємося до нашого родоводу. На нас лежить провина.

— Пам’ятаю, як я трохи обурювався на Бога,— сказав Адам.— Адже Каїн і Авель дали йому те, що мали, і Бог прийняв Авеля і відринув Каїна. Я ніколи не вважав, що це справедливо. Ніколи того не розумів. А ви?

— Можливо, ми виходимо з різних передумов,— сказав Лі.— Я не забуваю, що ця історія була написана пастухами для пастухів. Вони не обробляли землю. Хіба бог пастухів не віддав би перевагу жирному ягняті над в’язкою ячменя? Жертва мусить бути найкраща і найцінніша.

— Так, це має сенс,— погодився Семюель.— Тільки хочу вас застерегти, Лі: не виголошуйте своїх східних міркувань у присутності Лайзи.

Адам розпалився.

— Так, але чому Бог прокляв Каїна? Це ж несправедливість!

— Є перевага в тому, що дослухаєшся до слів,— відповів Семюель.— Бог зовсім не прокляв Каїна. Але навіть Бог може мати свої уподобання, правильно? Уявімо, що Бог любив ягнятину більше за овочі. Я сам такий. Каїн приніс йому пучок моркви абощо. А Бог сказав: «Я цього не люблю. Спробуй ще раз. Принеси мені таке, що я люблю, і я поставлю тебе поруч з твоїм братом». Але Каїн розізлився. Він був ображений у кращих почуттях. А коли ображають почуття людини, їй хочеться завдати комусь удару, й Авель потрапив йому під гарячу руку.

— Святий Павло каже юдеям, що Авель мав віру,— вставив Лі.

— У Книзі буття про це нічого не сказано,— заперечив Семюель.— Ні про віру, ні про її відсутність. Є лише натяк на запальність Каїна.

— А що відчуває місіс Гамільтон стосовно парадоксів у Біблії? — поцікавився Лі.

— Та вона нічого не відчуває, оскільки не визнає, що вони там є.

— Але...

— Цитьте, чоловіче. Спитайте у неї. І після цього ви постарішаєте, але не позбудетеся спантеличення.

Заговорив Адам.

— Ви двоє це вивчали. А я просто прочитав і запам’ятав небагато. Отже, Каїн був вигнаний за убивство?

— Правильно — за убивство.

— І Бог його затаврував?

— Та чи ви слухали? Каїн носив знак не для того, щоб його знищили, а щоб урятуватися. І на кожного, хто його б убив, упало би прокляття. То був знак захисту.

— І все-таки я не можу позбутися відчуття,— сказав Адам,— що з Каїном обійшлися нечесно.

— Може, й так,— погодився Семюель.— Але Каїн жив і мав дітей, а Авель живе тільки в оповіді. Ми всі — Каїнові діти. І хіба не дивно, що ми, троє дорослих чоловіків, у цьому столітті, стільки тисяч років по тому, обговорюємо цей злочин, ніби він стався учора в Кінг-Сіті й суд ще не відбувся?

Один з близнюків пробудився, позіхнув, подивися на Лі й заснув знову.

— Пам’ятаєте, містере Гамільтон,— заговорив Лі,— я вам казав, що намагався перекладати давню китайську поезію англійською мовою? Ні, не хвилюйтеся. Я не читатиму її. Перекладаючи, я натрапив на дещо зі старовини настільки свіже і ясне, як оцей ранок. І не міг зрозуміти, чому так. Люди, звісно, цікавляться лише собою. Якщо історія не про слухача, він і слухати її не буде. І я вивів правило: велика невмируща історія завжди про кожного з нас, інакше вона не збережеться. Дивне й чуже не цікавить, цікавить тільки глибоко особисте й упізнаване.

— Прикладіть це до історії Каїна й Авеля,— сказав Семюель.

А Адам промовив:

— Я не вбивав свого брата...

Він зненацька замовк, і його думки сягнули в минуле.

— Гадаю, я можу це зробити,— відповів Семюелю Лі.— Гадаю, це найвідоміша історія на світі, тому що це історія кожного. Гадаю, це символічна історія людської душі. Я зараз тільки намацую свій шлях — не накидайтеся на мене, якщо я не дуже чітко пояснюю. Найбільший страх, що його має дитина,— це страх, що її не люблять, а відторгнення для неї страшніше за пекло. Гадаю, кожен у цьому світі, більшою або меншою мірою, зазнавав відторгнення. А за відторгненням приходить гнів, а за гнівом той або інший злочин як помста за відторгнення, а за злочином — провина, от вам й історія людства. Гадаю, якби відторгнення можна було ампутувати, рід людський був би не той, що є. Можливо, було б менше божевільних. Я глибоко переконаний, що було б менше в’язниць. Воно тут усе — початок, перший крок. Одна дитина, не отримавши любові, якої прагне, б’є кота і приховує свою таємну провину; друга дитина краде, щоб за гроші купити собі любов; а третя завойовує світ — і завжди провина, і помста, і ще більша провина. Людина — єдина тварина, яка відчуває провину. Але зачекайте! Гадаю, що ця стара й жахлива історія важлива тому, що вона — схема людської душі, потаємної, відторгненої, грішної душі. Містере Траск, ви сказали, що не вбивали свого брата, а потім щось пригадали. Не хочу знати, що те було, але чи не нагадує воно Каїна й Авеля? А ви що думаєте про мою орієнтальну балаканину, містере Гамільтон? Ви ж знаєте, що в мені стільки ж орієнтального, скільки й у вас.

Семюель обіперся ліктями об стіл і затулив долонями очі й чоло.

— Я хочу подумати,— сказав він.— Дідько вас забери, я хочу подумати. Я хочу все це забрати з собою і на самоті розкласти по поличках і зрозуміти. Можливо, ви зруйнували увесь мій світ. А я не знаю, щó зможу побудувати замість мого світу.

— Невже не можна побудувати світ навколо визнаної істини? — м’яко спитав Лі.— Невже не можна позбутися страждань і безумств, якщо відомі їхні причини?

— Не знаю, дідько вас забери. Ви розхитали мій зручний усесвіт. Ви розпочали суперечливу гру і дали відповідь. Облиште мене — дайте подумати! Ваша капосна сука вже народжує у моїй голові цуценят. Цікаво, що про це подумає мій Том! Він буде люляти це у колисці свого мозку. Він буде неквапно прокручувати це в думках, як смажену свинину на вогні. Адаме, повертайтеся до нас. Ви вже доволі поринули у свої спогади, якими б вони не були.

Адам від несподіванки здригнувся. Він важко зітхнув.

— А чи не занадто це просто? — спитав він.— Я завжди боюся простих речей.

— Це зовсім не просто,— заперечив Лі.— Це вкрай складно. Але у кінці променіє світло.

— Недовго ще буде світло,— пожартував Семюель.— Ми засиділися, а вечір підкрадається. Я приїхав, щоб дати близнюкам імена, а вони й досі не названі. Ми захопилися роздумами. Лі, вам би зі своїми ускладненнями краще триматися подалі від усталених церковних структур, бо інакше з’явиться ще й китаєць із цвяхами в руках і ногах. Вони люблять ускладнення, але тільки свої власні. Мені вже час їхати додому.

Адам попросив у відчаї:

— Дайте мені якісь імена.

— З Біблії?

— Звідки завгодно.

— Добре, подивимося. З усіх людей, які вийшли з Єгипту, тільки двоє дісталися Краю Обіцяного. Вам вони подобаються як символ?

— Хто вони?

— Халев і Ісус Навин, простіше, по-американському,— Калеб і Джошуа.

— Ісус Навин був воїн — полководець. Не люблю я військових.

— Та й Калеб був вождем.

— Але ж не полководцем. Мені подобається Калеб — Калеб Траск.

Один з близнюків прокинувся й одразу ж заплакав.

— Ви назвали його на ймення,— сказав Семюель.— Джошуа вам не подобається, а Калеб уже названий. Він меткий — оцей смаглявий. Дивіться, другий теж прокинувся. Що ж, Аарона я завжди любив, хоча він і не дійшов до Краю Обіцяного.

Другий хлопчик майже радісно розплакався.

— Доволі непогане ім’я,— погодився Адам.

Тут Семюель зненацька розсміявся.

— За дві хвилини,— сказав він,— після цілого водоспаду слів. Калебе й Аароне — тепер ви люди, ви увійшли у братерство й отримали право бути проклятими.

Лі узяв обох малюків на руки

— Ви їх точно розрізняєте? — спитав він у Адама.

— Звісно,— відповів той.— Оце Калеб, а ти — Аарон.

Лі у сутінках поволочив близнюків, які репетували і борсалися, до будинку.

— Вчора я їх ще не відрізняв,— промовив Адам.— Калеб і Аарон.

— Слава всемилостивому Господу, ми маємо результат своїх терплячих думок,— сказав Семюель.— Лайза віддала би перевагу Джошуа — Ісусу Навину. Їй дуже подобається падіння стін Єрихонських. Утім, Аарона вона теж любить, тож, гадаю, все гаразд. Піду запрягати свою двоколку.

Адам пішов з ним разом до каретного сараю.

— Добре, що ви приїхали. Ви зняли з мене великий тягар.

Семюель загнуздав Різдвянку, яка тому не дуже зраділа, і відповів:

— Можливо, ви повернетеся до ідеї про сад на рівнині. Я просто бачу його там таким, як ви задумали.

Адам довго мовчав. Нарешті сказав:

— Боюся, тодішня наснага мене полишила. Я вже не відчуваю тієї тяги. Грошей на життя мені вистачає. Не для себе бажав я того саду. Мені немає кому його показувати.

Семюель обернувся до нього, й очі його наповнилися сльозами.

— Тільки не думайте, що воно помре! — вигукнув він.— Не розраховуйте на це. Ви що — кращий за інших? Кажу вам, воно не помре, поки ви живий.

Він трохи постояв, важко дихаючи, потім заліз у двоколку, хльоснув Різдвянку і поїхав геть, згорбивши плечі й не попрощавшись.

Частина третя

Розділ 23

1

Гамільтони були дивними людьми, з чутливими внутрішніми струнами, й у декого з них ці струни були так сильно натягнуті, що обривалися. Таке нерідко трапляється на світі.

З усіх дочок найбільшою радістю Семюеля була Уна. Ще зовсім маленькою дівчинкою вона так прагла навчання, як дитина прагне під вечір печива. Уна і її батько мали зговір щодо навчання: таємно позичали й читали книжки, так само таємно їх обговорювали.

З усіх дітей Уна мала найменше почуття гумору. Вона познайомилася з сильним похмурим чоловіком і вийшла за нього заміж. Пальці у цього чоловіка завжди були у плямах від хімікатів, головно азотнокислого срібла. Він був з тих людей, що живуть у бідності, аби мати змогу займатися своїми дослідженнями. Його дослідження стосувалися фотографії. Він вірив, що зовнішній світ можна перенести на папір — не в чорно-білих примарних тінях, а в кольорах, які бачить людське око.

Звали його Андерсон, і він майже не володів даром спілкування. Подібно до більшості технічних спеціалістів, він боявся і зневажав умоглядні гіпотези. Індуктивний стрибок був не для нього. Він викопував сходинку і піднімався на один крок, як людина долає останній етап підйому на гірську вершину. Він відчував зневагу до Гамільтонів, породжену страхом, бо всі вони наполовину вірили, що мають крила,— і через це подеколи болісно падали з висоти.

Андерсон ніколи не падав, ніколи не зісковзувався, ніколи не звалювався. Кожний крок повільно, дуже повільно піднімав його вгору, і врешті-решт, як кажуть, він винайшов, що хотів,— кольорову плівку. Він одружився з Уною, мабуть, тому, що в неї майже не було почуття гумору і це його підбадьорювало. А оскільки її родина його лякала і спантеличувала, він забрав її з собою на північ країни, де все було чорне й байдуже,— кудись на кордон з Орегоном. Схоже, він вів дуже примітивне життя зі своїми пробірками і паперами.

Уна писала стримані листи без радості, але й без жалю до себе. Вона була здорова і сподівалася, що вся родина також здорова. Чоловік її стоїть на порозі свого відкриття.

А потім вона померла, і її тіло привезли додому.

Я ніколи не зустрічався з Уною. Вона померла раніше, ніж я себе пам’ятаю, але Джордж Гамільтон розповів мені про неї багато років по тому, й очі його при цьому налилися сльозами, а голос переривався.

«Уна не була така вродлива, як Моллі,— говорив він,— але вона мала найкрасивіші ручки й ніжки. Гомілки в неї були стрункі, як стеблини, і рухалася вона, як стеблина. Пальці мала видовжені, а нігті вузькі, мигдалевидні. І шкіра в Уни була гарна, така прозора, що аж світилася.

Вона ніколи не сміялася і не гралася, як усі ми. Щось у ній було відсторонене. Здавалося, що вона повсякчас дослуховується. Коли вона читала, на обличчі її був такий вираз, ніби вона слухає музику. І коли в неї щось питали, то вона просто давала відповідь, якщо її знала,— не суху і не забарвлену, без усіляких там «можливо», «вірогідно», як це робили б усі ми. Ми завжди любили фантазії. А в Уні була така чистота і ясність.

А потім її привезли додому. Нігті в неї були поламані до м’яса, пальці в тріщинах і геть стерті. А оті її бідні ніженьки,— Джордж не міг продовжувати якусь хвилину, а потім заговорив зі злістю людини, яка намагається стриматися,— ноги її були вщент збиті, в порізах від жорстви і подряпинах від шипшини. Ці бідні ніжки не носили взуття дуже довгий час. А шкіра в неї загрубла, стала як сиром’ятна. Ми думаємо, стався нещасний випадок,— сказав він.— Там усюди було стільки хімікатів! Думаємо, нещасний випадок».

Але Семюель відчував, що тим нещасним випадком були біль і відчай, і ця думка краяла йому серце.

Смерть Уни вразила Семюеля, як беззвучний землетрус. Він не промовляв ніяких мужніх, заспокійливих слів, він просто сидів на самоті та гриз себе. Він вважав, що то сталося через його недогляд.

І тоді його тіло, яке так вправно боролося з часом, почало здавати. Його моложава шкіра постаріла, ясні очі затуманилися, міцні плечі трохи згорбилися. Лайза, яка сприймала все як належне, давала собі раду з цією трагедією; вона не плекала особливих надій на цей бік Раю. Але Семюель звів стіну зі сміху проти законів природи, тому смерть Уни пробила діри в його фортеці. Він став старим.

Інші його діти процвітали. Джордж пішов у страховий бізнес. Віль багатів. Джо переїхав у східні штати і зайнявся розбудовою нової професії під назвою реклама. Усі недоліки Джо в цій галузі ставали перевагами. Він з’ясував, що може передавати іншим свої вимріяні бажання,— а це, за правильного застосування, і є реклама. Джо став крупною фігурою у новій галузі.

Дівчата поодружувалися — всі, окрім Дессі, а вона успішно розвивала свою кравецьку справу в Салінасі. Тільки Том так нічого і не розпочав.

Семюель сказав Адаму Траску, що Том змагається з величчю. І батько спостерігав за своїм сином, і відчував його прагнення і страхи, прориви і відступи, тому що відчував їх і в собі самому.

Том не успадкував ані ліричної м’якості батька, ані його живої краси. Однак, ви відчували Тома, коли наближалися до нього,— відчували його силу, його теплоту, його залізну цільність. Але під усім цим була соромливість — полохлива несміливість. Він бував таким веселим, як і його батько, та раптом ці веселощі обривалися, як обривається струна скрипки, і видно було, що Тома поглинає вир пітьми.

Том мав дуже смагляве обличчя; його шкіра — можливо, від сонця — стала чорно-червоною, ніби в ньому увічнилася якась скандинавська чи навіть варварська кров. Його волосся, борода і вуса також були темно-руді, а очі на цьому темному тлі блищали несподіваною блакиттю. Він був міцний, широкий у плечах, з сильними руками, але стегна мав вузькі. Він міг піднімати тягар, бігати, ходити на довгі прогулянки, їздити верхи будь з ким, але не мав і краплі змагального духу. Віль і Джордж були гравцями, вони нерідко намагалися звабити брата відчути радість і смуток ризику.

— Я пробував,— казав Том,— але воно мені просто надокучає. Я думав, чому це так. Я не відчуваю великого піднесення, коли виграю, і не бачу жодної трагедії у програші. А без цього гра втрачає сенс. Це не засіб заробляти гроші, як відомо, а якщо воно не може сприяти народженню і смерті, радості й печалі, то здається, принаймні мені,— я це так відчуваю,— що воно взагалі не викликає почуттів. Я б цим займався, якби відчував хоч щось — добре чи погане.

Віль того не розумів. Усе його життя було суцільне змагання, і він жив то однією азартною грою, то іншою. Він любив Тома, намагався дати йому те, що йому самому приносило втіху. Він узяв його в свій бізнес, пробував прищепити братові задоволення від купівлі й продажу, від вміння перехитрити інших, від розгадування їхнього блефу, від маневрування.

Але Том завжди повертався на ранчо, спантеличений, але без осуду, з відчуттям, що десь заблукав. Він гадав, що мусить отримувати задоволення від чоловічих радощів, але не міг удавати сам перед собою, що у нього це виходить.

Семюель колись сказав, що Том завжди забагато накладає собі на тарілку, чи то йдеться про боби, чи про жінок. А Семюель був мудрець, проте я вважаю, що він знав лише один бік Тома. Вірогідно, що Том трохи більше розкривався перед дітьми. Те, що я напишу про Тома, буде результатом моїх спогадів і того, що я точно знаю, і припущень, побудованих на їхньому поєднанні. Хто знає, чи буде воно правильне?

Ми жили в Салінасі та знали, коли Том уже приїхав,— гадаю, він завжди приїжджав уночі,— тому що у нас під подушками, у мене й у Мері, лежали пакетики жуйки. А жуйка в ті дні становила чималу цінність, так само як і п’ятак. Бувало, він не приїздив цілі місяці, але щоранку, тільки прокинувшись, ми пхали руку під подушку — перевіряли. Я й досі так роблю, а минуло багато років відтоді, як там знаходилася жуйка.

Моя сестра Мері не хотіла бути дівчинкою. Це було нещастя, до якого вона ніяк не могла звикнути. Вона була спортсменка, чудово грала у скляні кульки, а вся дівчача амуніція їй сильно перешкоджала. Зрозуміло, так було задовго до того, як вона усвідомила, що дівчата отримують неабиякі компенсації.

Так само, як ми вірили, що десь на нашому тілі, можливо, під пахвою, є кнопка, правильно натиснувши на яку, можна буде літати, так і Мері вигадала для себе чародійний спосіб перетворитися на крутого хлопчиська, яким вона мріяла стати. Якщо заснути у чародійній позі, правильно зігнувши коліна, поклавши голову під чародійним кутом, схрестивши пальці по-особливому, вранці можна прокинутися хлопчиком. Щовечора вона намагалася знайти безпомилкову комбінацію, але нічого не виходило. Я навіть допомагав їй з’єднувати пальці внакрив.

Вона вже почала втрачати надію, що їй це вдасться, коли одного ранку під подушками знайшлася жуйка. Ми узяли по одній облатці, зняли обгортку й урочисто зажували; то була м’ятна жуйка Бімана, і нічого смачнішого за неї вже ніколи не бувало.

Мері натягала свої довгі чорні рифлені панчохи — і раптом промовила з величезним полегшенням:

— Ясна річ.

— Що — ясна річ? — спитав я.

— Дядько Том,— відповіла вона і з голосним плямканням продовжила жувати.

— Що — дядько Том? — наполягав я.

— Він напевне знає, як перетворитися на хлопця.

Ось воно — та ще й так просто. Я здивувався, чому це не спало на думку мені.

Мама була на кухні, наглядала за новою дівчинкою-датчанкою, яка працювала у нас. Ми мали цілу низку таких дівчат. Новоприбулі родини датських фермерів віддавали своїх дочок прислужувати в родинах американців, і вони вчили не лише англійську мову, а й американську кулінарію, сервірування столу, манери й усілякі тонкощі світського життя в Салінасі. За кілька років такої служби, з платнею дванадцять доларів на місяць, дівчата ці ставали бажаними дружинами для американських хлопців. Вони не лише мали гарні американські манери, а й могли і далі працювати, як коняки у полі. Деякі з дуже вишуканих сімей у Салінасі походять від цих шлюбів з датськими дівчатами.

На кухні була Матильда з льняними косами, а мама квоктала біля неї, як курка.

Тут увірвалися ми.

— Він встав?

— Цитьте! — сказала мама.— Він приїхав пізно. Дайте йому відіспатися.

Але у дальній спальні вже хлюпала вода в раковині, тож ми знали, що Том підвівся. Ми скрутилися біля його дверей, як коти, чекаючи, коли він вийде.

Між нами завжди спершу виникала якась сором’язливість. Думаю, дядько Том був так само несміливий, як і ми. Думаю, йому хотілося вибігти, схопити нас, підкинути, але натомість ми всі були стримано-офіційні.

— Дякую за рушницю, дядьку Томе.

— Радий, що тобі сподобалося.

— Як гадаєте, ми робитимемо на вечерю устричний рулет, поки ви у нас?

— Спробуємо, звичайно, якщо ваша мама дозволить.

Ми перебралися до вітальні й посідали. З кухні долинув мамин голос:

— Діти, дайте дядькові спокій.

— Усе гаразд, Оллі,— відгукнувся Том.

Ми сиділи трикутником у вітальні. Обличчя в Тома було темне, а очі — сині-сині. На ньому був гарний одяг, проте він ніколи не здавався причепуреним. У цьому він сильно відрізнявся від свого батька. Його руді вуса ніколи не бували охайні, волосся не лежало гладко, а руки загрубіли від роботи.

Заговорила Мері.

— Дядьку Томе, як стати хлопчиком?

— Як? Та гадаю, Мері, треба народитися хлопчиком.

— Ні, я не про це. Як стати хлопчиком мені?

Том серйозно й уважно на неї подивився.

— Тобі? — перепитав він.

Слова Мері полилися потоком.

— Я не хочу бути дівчинкою, дядьку Томе. Я хочу бути хлопчиком. Дівчиська тільки й знають, що цьомкаються і граються з ляльками. Не хочу бути дівчиськом. Не хочу,— і в очах Мері закипіли сердиті сльози.

Том подивився на свої руки і зламаним нігтем почав колупати мозоль. Думаю, йому хотілося сказати щось красиве. Він шукав слова, такі, які знав його батько,— лагідні, окрилені слова, заспокійливі й гарні.

— Мені б не хотілося , щоб ти була хлопцем,— промовив він.

— Чому?

— Бо ти мені подобаєшся дівчинкою.

У храмі Мері впав і розтрощився кумир.

— Тобто, ви хочете сказати, що любите дівчат?

— Так, Мері, люблю, дуже люблю дівчат.

На обличчі Мері з’явилася відраза. Якщо це правда, Том просто дурень. Вона перейшла на свій тон «Не втелющуйте мені цю гидоту» і сказала:

— Ну, добре. І все ж таки, як я можу стати хлопцем?

Том мав абсолютний слух. Він зрозумів, що скотився на саме дно в оцінці Мері, але хотів, щоб вона його любила і ним захоплювалася. Водночас, у його натурі був такий міцний металевий дріт правдивості, який стинав голови будь-якій швидконогій брехні. Він подивився на волосся Мері, таке ясне, що воно здавалося білим, заплетене, щоб не заважало, в тугі коси з брудними кінчиками, бо Мері витирала руки об коси, перш ніж зробити складний удар по скляній кульці. Том вдивлявся у її невблаганні, ворожі очі.

— Не думаю, що ти насправді хочеш змінитися.

— Ще й як хочу.

Том помилявся. Вона того дуже хотіла.

— Що ж,— сказав він.— Це неможливо. І колись ти будеш із цього радіти.

— Ніколи,— відтяла Мері. Вона звернулася до мене з крижаною зневагою: — Він не знає!

Том здригнувся, а я затремтів від розмаху її кримінального звинувачення. Мері була хоробріша й безжалісніша за більшість людей. Саме тому вона перемагала всіх у Салінасі у грі в скляні кульки.

Том ніяково заговорив:

— Якщо мама дозволить, я замовлю сьогодні вранці устричний рулет, й увечері ми його заберемо.

— Я ненавиджу устричний рулет,— заявила Мері, велично випливла з вітальні та хряснула дверима нашої спальні.

Том скорботно дивився їй услід.

— Вона справжня дівчина,— промовив він.

Тепер ми залишилися удвох, і я відчував, що мушу загоїти рану, якої завдала йому Мері.

— Я люблю устричний рулет,— сказав я.

— Звісно, любиш. Як і Мері.

— Дядьку Томе, невже справді ніяк не можна перетворити її на хлопця?

— Справді ніяк,— відповів він сумно.— Якби я знав, я б їй сказав.

— Вона робить найкращі подачі у нашому районі.

Том зітхнув і знову подивився собі на руки, і я бачив його поразку і страшенно, до щему, його жалів. Я приніс йому свій видовбаний корок з булавками, які утворювали ґратки.

— Хочете, я вам подарую свою клітку для мух, дядьку Томе?

О, він був справжній джентльмен.

— Ти хочеш віддати її мені?

— Так. Дивіться, ви витягаєте булавку, запускаєте туди муху, і вона там сидить і дзижчить.

— Я б дуже хотів її мати. Дякує, Джоне.

Він пропрацював цілий день моїм гострим кишеньковим ножичком над невеличким шматком деревини, і коли ми повернулися додому, він уже вирізав невеличке обличчя. Очі, вуха й губи рухалися, їх скріплювали всередині тоненькі жердинки. Внизу шиї був отвір, який затикався корком. Це було справжнє диво. Ти ловив муху, запускав її через отвір і затикав корком. І тут голова оживала. Очі кліпали, губи промовляли, а вуха ворушилися, коли оскаженіла муха чіплялася за жердинки. Навіть Мері трохи пробачила Томові, але більше вона вже ніколи йому не довіряла, доки не почала радіти, що народилася дівчиною, але тоді було вже запізно. Том подарував цю голівку не мені, а нам. Вона й досі у нас десь лежить і досі працює.

Іноді Том брав мене з собою на риболовлю. Ми вирушали вдосвіта і їхали у колясці в напрямку піку Флемон, і коли ми наближалися до гір, зорі бліднішали, а за чорними схилами розгорялося світло. Пам’ятаю, як я дорогою притулявся щокою і вухом до куртки Тома. Пам’ятаю, як його рука легенько обіймала мене за плече, як він час до часу погладжував мою руку. Нарешті ми зупинялися під дубом, розпрягали коня, напували його на березі потічка і прив’язували за повід до задка коляски.

Не пам’ятаю, щоб Том розмовляв. Якщо подумати, то я взагалі не можу згадати ні його голосу, ні його слів. Пам’ятаю і голос, і слова діда, але у згадках про Тома випливає тільки приязне мовчання. Можливо, він узагалі не розмовляв. Том мав чудові снасті й сам виготовляв наживку. Але його не надто цікавило, наловимо ми форелі чи ні. Він не потребував перемог над світом тварин.

Пам’ятаю п’ятиперстну папороть, що росла під маленькими водоспадами і тріпотіла своїми зеленими перстами, коли на неї потрапляли бризки води. Пам’ятаю запахи пагорбів — дика азалія, дуже далекий скунс, солодко-настирливий люпин, кінський піт на упряжі. Пам’ятаю стрімкий, красивий танок канюків у небесній височині, і як Том спостерігав за ним, але не пам’ятаю, щоб він щось про них сказав. Пам’ятаю, як я тримав бухту волосіння вудки, а Том вбивав кілочки і сплітав розриви. Пам’ятаю аромат розчавленої папороті у верші й ніжний, солодкий запах свіжої, вологої райдужної форелі, яка так красиво лежала на цьому зеленому ложі. І нарешті пам’ятаю, як ми поверталися до коляски, насипали у шкіряний мішок товченого ячменю, пристібали його за вухами у коня. Й у мене у вухах не звучить голос Тома, не лунають його слова; він сумний, мовчазний і такий неймовірно приязний у моїй пам’яті.

Том відчував свою невиразність. Батько його був вродливий і розумний, мати — низенька, але математично чітка. Усі його брати і сестри мали або вроду, або обдарованість, або талан. Том любив їх усіх до нестями, але почувався важким і приземленим. Він здіймався на гори екстазу і борсався у скелястій пітьмі між вершинами. У нього бували спалахи хоробрості, але їх гасили загорожі несміливості.

Семюель казав, що Том тріпотить перед величчю, намагаючись вирішити, чи здатен він узяти на себе холодну відповідальність. Семюель знав цю рису свого сина, відчував у ньому потенціал жорстокості, й це його лякало, бо Семюель не знав жорстокості — навіть коли бив Адама Траска. І коли в їхній дім потрапляли книжки, деякі з них потаємно, то Семюель легко летів понад книжкою, залюбки балансуючи серед ідей, як людина летить у каное по річкових порогах. А Том влізав у книжку, повзав і плазував між обкладинок, рив, мов кріт, тунель серед думок і виходив на світ так, що книгу можна було читати на його обличчі й руках.

Жорстокість і несміливість: чересла Тома жадали жінки, але водночас він не вважав себе гідним жінки. На довгі періоди він загрузав у кричущій безшлюбності, потім сідав у потяг до Сан-Франциско і розкошував і купався в жінках, а відтак мовчки повертався на ранчо, почуваючись слабким, невдоволеним і недостойним, і карав себе тяжкою працею: орав і засаджував неродючу землю, рубав тверді дубові дрова, доки у нього не розламувалася спина, а натомлені руки не обвисали, як ганчір’я.

Ймовірно, між Томом і сонцем стояв його батько: на Тома падала тінь Семюеля. Том таємно писав вірші, а в ті часи розумно було тримати це в секреті. Поети вважалися блідими кастратами, і чоловіки Заходу ставилися до них з презирством. Поезія була проявом слабкості, виродження і розпаду. Якщо ви читали вірші, то наражалися на освистування. Якщо їх писали, то наражалися на підозру й остракізм. Поезія була таємним пороком, і недарма. Ніхто не знає, хорошими чи поганими були вірші Тома, адже він показав їх тільки одній людині, а перед смертю все геть спалив. Судячи з попелу в грубці, віршів було чимало.

Найбільше від усіх у родині Том любив Дессі. Вона несла радість. На її порозі селився сміх.

Ательє Дессі було єдиним у своєму роді в Салінасі. Це було царство жінок. Тут відкидалися усі правила й усі страхи, породжені залізними законами. Для чоловіків двері були зачинені. То було святилище, де жінки могли бути самими собою — смердючими, хтивими, загадковими, нахабними, правдивими і зацікавленими. У Дессі можна було зняти корсети з китового вуса, оті священні корсети, які спотворювали жіноче тіло, формуючи з них богинь. У Дессі вони ставали жінками, які ходять у туалет, об’їдаються, чухаються і псують повітря. Й оця свобода породжувала сміх, просто вибухи реготу.

Чоловіки чули цей регіт за зачиненими дверима і буквально боялися того, що там відбувається, підозрюючи, напевне, що стали його мішенню, як воно здебільшого і було.

Я й зараз бачу перед собою Дессі: її золоте пенсне хитається на носі, не надто пристосованому для носіння пенсне, з очей ллються веселі сльози, а груди стискаються від сильних нападів сміху. Волосся у неї розтріпалося, пасма його потрапили між очима й пенсне, і пенсне падає зі спітнілого носа і крутиться й хитається на своїй чорній стрічці.

Замовити собі сукню у Дессі можна було за кілька місяців заздалегідь, і треба було навідатися до її ательє разів двадцять, поки ви обирали тканину і фасон. Салінас не знав нічого настільки життєдайного, як Дессі. Чоловіки мали свої масонські ложі, свої клуби, свої борделі; у жінок не було нічого, крім Олтарної гільдії та делікатного кокетування з пастором,— поки не з’явилася Дессі.

А потім Дессі закохалася. Я не знаю подробиць її роману — ні хто був той чоловік, ні які були обставини, чи релігія стала на заваді, чи жива дружина, чи хвороба, чи самолюбство. Думаю, моя мама знала, але це належало до тих речей, які ховають у фамільній скрині й ніколи звідти не витягають. Якщо інші мешканці щось знали, то й вони, напевне, тримали все в секреті з огляду на міську відданість. Я лише знаю, що все було безнадійно, похмуро й жахливо. Рік цього роману висмоктав з Дессі всю її веселість, і сміх затих назавжди.

Том нестямно лютував у горах, як поранений лев від пекучого болю. Серед ночі він осідлав коня і помчав з дому, не чекаючи на ранковий потяг до Салінаса. Семюель поїхав слідом за ним і надіслав телеграму з Кінг-Сіті у Салінас.

І коли вранці Том, з чорним обличчям, пришпорював свого загнаного коня на вулиці Джон-стріт у Салінасі, на нього вже чекав шериф. Він роззброїв Тома, посадив його у камеру, і пригощав чорною кавою з бренді, поки по нього не приїхав Семюель.

Семюель не відчитував Тома. Він відвіз його додому і ніколи не згадував про той випадок. І на ранчо Гамільтонів запала тиша.

2

На День подяки 1911 року на ранчо зібралася вся родина — всі діти, крім Джо, який був у Нью-Йорку, крім Ліззі, яка покинула цю сім’ю й увійшла в іншу, та крім Уни, яка померла. Вони прибули з подарунками і такою кількістю наїдків, яку навіть їхній клан не міг би осилити. Дітлахи плакали, верещали і билися. Чоловіки неодноразово навідувалися до кузні й поверталися до столу, ніяково обтираючи вуса.

Кругле личко Лайзи все червонішало й червонішало. Вона все організовувала і віддавала накази. Кухонна плита не знала відпочинку. Всі ліжка були зайняті, на підлогу поклали подушки і накрили їх ватними ковдрами, щоб найменші діти не забилися.

Семюель спромігся повернути собі трохи колишньої веселості. Його сардонічний розум блищав, у мові знову бриніли старі мелодійні ритми. Він брав участь у розмовах, у співах, у спогадах, але раптом, ще до опівночі, знесилився. На нього звалилася втома, і він пішов у спальню, де Лайза була вже дві години. Він сам собі дивувався — не тому, що змушений був іти спати, а тому, що йому цього хотілося.

Коли мати і батько пішли, Віль приніс із кузні віскі, і клан провів на кухні нараду, підливаючи віскі у круглі келишки. Матері прокрадалися у спальні перевірити, чи не порозкривалися діти, і поверталися до столу. Всі розмовляли тихо, щоб не потривожити дітей і батьків. Були там Том і Дессі, Джордж і його красуня Меймі, у дівоцтві Демпсі, Моллі й Вільям Дж. Мартіни, Олів і Ернест Стейнбеки, Віль і його Делія.

В усіх на язику було тесаме — в усіх десятьох. Семюель постарішав! Це було таке моторошне відкриття, ніби вони раптом побачили привида. Їм якось ніколи не спадало на думку, що таке можливе. Вони попивали віскі й тихо обговорювали цю нову думку. Його плечі — помітили, які вони сутулі? І хода втратила всю свою пружність. І ще він трохи волочить ноги, але не це головне — головне його очі. Очі у нього старі. І він завжди раніше сидів за столом до останнього.

Помітили, як він забув, про що говорив, просто посередині оповіді?

Мені все сказала його шкіра. Вона вкрилася зморшками, а долоні стали майже прозорими.

Він накульгує на праву ногу.

Так, це та нога, яку йому зламав кінь.

Знаю, але ж він ніколи раніше не кульгав.

Вони говорили все це, ніби ображаючись. Такого не може бути, повторювали вони. Тато не може бути старим. Семюель молодий, як світанок — вічний світанок.

Він міг би бути старим, як середина дня, але, Боже милостивий! Вечір не може настати, а вже ніч?.. Боже милостивий, тільки не це!

Природно, що їхні думки перескакували і відсахувалися, і вони не могли про це говорити, але думати могли. Який може бути світ без Семюеля?

Як зможемо ми думати про щось, не знаючи, щó про це думає він?

Якою буде весна, чи Різдво, чи дощі? Не зможе бути ніякого Різдва.

Їхні думки відсахувалися від цих роздумів, і вони шукали собі жертву, щоб завдати їй болю, тому що боляче було їм. Вони накинулися на Тома.

— Ти ж був тут. Ти ж був тут увесь цей час.

— Хто з ним таке зробив?

— Чи не ти часом довів його своїми вибриками?

Том зміг це перенести, бо багато про це думав.

— Це через Уну,— сказав він захриплим голосом.— Він не зміг оговтатися після смерті Уни. Він говорив мені, що чоловік, справжній чоловік, не має права допускати, щоб його знищила туга. Він це повторював і повторював, що я мушу вірити — час усе лікує. Він так часто це говорив, що я зрозумів,— він програє.

— Чому ти не повідомив нас? Можливо, ми б змогли якось вплинути.

Том підскочив, злий і спантеличений.

— Прокляття! Що тут було повідомляти? Що він умирає від туги? Що з його кісток випарувалася вся сила? Що повідомляти? Вас тут не було. А я мусив на це дивитися і бачити, як умирають його очі — дідько!

Том вискочив з кімнати, і вони чули, як його важкі черевики гупають по кременистій землі подвір’я.

Усім стало соромно. Віль Мартін сказав:

— Піду приведу його сюди.

— І не думай,— швидко заперечив Джордж, і всі кревні закивали головами.— І не думай. Дай йому спокій. Ми знаємо його, як самих себе.

Невдовзі Том повернувся.

— Я хочу вибачитися,— сказав він.— Мені дуже шкода. Можливо, я трохи п’яний. Тато називає це — веселий, коли таке зі мною трапляється. Якось я приїхав додому,— це була вже сповідь,— спотикаючись, ледь перейшов через двір, впав у кущ троянди, навкарачках поповз сходами, і мене вивернуло просто біля ліжка на підлогу. Вранці я намагався сказати татові, що мені дуже шкода, і знаєте, що він відповів? «Нічого, Томе, ти був просто веселий. Просто веселий. П’яний не повзе додому. Ти був просто веселий».

Джордж зупинив шалений потік слів.

— Ми хочемо перед тобою вибачитися, Томе,— промовив він.— Ми говорили так, ніби звинувачуємо тебе, але ми того не хотіли. А може, й хотіли. Нам справді шкода.

Віль Мартін зауважив практично:

— Тут надто суворе життя. Чому б не умовити його продати ранчо й переїхати до міста? Він міг би прожити довге щасливе життя. Ми з Моллі були б раді, якби вони оселилися у нас.

— Не думаю, що він погодиться,— відізвався Віль.— Він упертий, як мул, і гордий, як кінь. Гордості у нього ціла армада.

Чоловік Олів, Ернест, сказав:

— Усе одно, спитати не завадить. І ми були б раді забрати його — чи їх обох — до себе.

Тут вони всі знову замовкли, оскільки думка про те, що в них не буде цього ранчо, цієї сухої кам’янистої пустки на сумних пагорбах і в неродючій лощині, розбивала їм серце.

Віль Гамільтон завдяки інтуїції й діловому досвіду навчився добре читати не надто глибокі пориви у чоловіків і жінок. Він сказав:

— Якщо ми попросимо його закінчити тут свою справу, це буде рівноцінне проханню закінчити своє життя, і він того не зробить.

— Маєш рацію, Вілю,— підтримав брата Джордж.— Він сприйняв би це як поразку. Він би подивився на це як на боягузтво. Ні, він ніколи не продасть ранчо, а якщо й продасть, то не проживе після цього і тижня.

— Але є інший спосіб,— провадив Віль.— Можливо, він би вибрався у гості. Том може управляти ранчо. Час уже татові й мамі побачити трохи світу. Так багато всього відбувається! Це б його підбадьорило, а потім він міг би повернутися і знову узятися до роботи. А за деякий час, можливо, йому б це і не знадобилося. Він сам каже, що час робить таке, що динаміту і не снилося.

Дессі відкинула волосся з очей.

— Ви що, справді гадаєте, що тато такий дурний? — спитала вона.

А Віль відповів їй, знаючи це з досвіду:

— Іноді людина хоче бути дурною, якщо вона в такий спосіб може зробити те, що забороняє розум. Чому б нам не спробувати? Що ви всі думаєте?

У кухні всі закивали головами, крім Тома, який сидів непорушно й замислено.

— Томе, ти б хотів узяти на себе ранчо? — спитав Джордж.

— Це дрібниці,— відповів Том.— З управлінням ранчо немає ніяких проблем, тому що ранчо не управляється, та й ніколи не управлялося.

— То чому ж ти не погоджуєшся?

— Мені не хочеться ображати батька,— сказав Том.— Він здогадається.

— Але яка шкода в тому, що ми запропонуємо?

Том розтирав собі вуха, поки не вигнав з них усю кров і вони не побіліли.

— Я вам не забороняю. Але сам того робити не можу.

— Ми можемо написати йому листа — на кшталт запрошення, жартівливо,— запропонував Джордж.— А коли йому набридне один з нас, він зможе поїхати до когось іншого. Нас так багато, що можна роками гостювати.

На тому й порішили.

3

Том привіз із Кінг-Сіті листа від Олів, а оскільки він знав, щó в ньому, то зачекав, поки застане Семюеля самого, і тільки тоді передав йому листа. Семюель працював у кузні, й руки в нього були чорні. Він узяв конверт за самий краєчок, поклав його на ковадло, а тоді добре вимив руки у бочці з чорною водою, в яку занурював розпечене залізо. Розірвав конверт цвяшком з підкови і вийшов на сонячне світло читати. Том зняв колеса зі своєї коляски і змащував вісі жовтим мастилом. Він скоса спостерігав за батьком.

Семюель дочитав листа, склав його і засунув у конверт. Сів на ослін перед кузнею і незряче дивився поперед себе. Потім удруге дістав листа, перечитав його, знову склав і сховав у кишеню своєї синьої робочої сорочки. Тут Том побачив, що батько підвівся і повільно пішов до східного схилу, вдаряючи ногою по кремінцях на землі.

Вранці пройшов невеличкий дощ, і на вбогій траві пробилися пушинки. На півдорозі до вершини Семюель сів навпочіпки, узяв жменю жорсткої кам’янистої землі й розтер її пальцем: там були кремінь і піщаник, блискуча слюда і млявий корінець, а ще камінці з мармуровими прожилками. Він висипав їх і обтрусив долоні. Зірвав стеблинку трави, прикусив її зубами та звів очі на вершину й на небо. На схід мчала сіра знервована хмара, яка шукала собі дерев, щоб пролитися на них дощем.

Семюель підвівся і поволі пішов під гору. Зазирнув у сарайчик для інструментів, погладив колоди опори. Затримався біля Тома, крутнув одне з незакріплених коліс, а потім оглянув Тома так, ніби вперше побачив.

— Еге, та ти вже зовсім дорослий,— сказав він.

— Хіба ти того не знав?

— Мабуть, знав,— мабуть, знав,— відповів Семюель і поплентався далі. На обличчі у нього з’явився сардонічний вираз, який його родина дуже добре знала,— жарт над самим собою, що викликав у нього внутрішній сміх. Семюель проминув сумний садочок, обійшов дім — уже давно не новий дім. Навіть останні з прибудованих спалень були старі, занепалі, й замазка на рамах висохла і відставала від скла. На порозі він обернувся й озирнув усю чашу свого ранчо, а тоді лише увійшов у хату.

Лайза розкачувала корж на пиріг на дошці, посипаній борошном. Вона так вправно орудувала качалкою, що тісто здавалося живим. Воно розпластувалося, потім трохи збігалося від власної напруги. Лайза підняла цей білий пласт, поклала на пиріжкове деко й обрівняла ножем краї. Підготовані ягоди у мисці майже плавали у соку.

Семюель сів на кухонний стілець, схрестив ноги і подивився на Лайзу. Очі його усміхалися.

— Не знаєш, чим зайнятися у таку пору дня? — спитала вона.

— Та ні, мамо, знав би, якби схотів.

— Тоді не сиди тут і не дратуй мене. Газета в тій кімнаті, якщо вже в тебе настрій побайдикувати.

— Я її прочитав,— відповів Семюель.

— Усю?

— Те, що хотів.

— Семюелю, що з тобою? Ти щось задумав. Я з обличчя бачу. Швидко кажи, мені треба пироги пекти.

Він хитав ногою й усміхався їй.

— Така малесенька дружина,— сказав він.— Три таких на один зуб.

— Семюелю, припини. Я не проти твоїх жартів іноді увечері, але зараз тільки одинадцята година. Давай, розказуй.

— Лайзо,— почав Семюель,— чи відомо тобі значення слова «відпочинок»?

— Облиш свої жарти вранці.

— Відомо, Лайзо?

— Звісно, відомо. Нема чого з мене робити невігласа.

— І що ж воно означає?

— Поїздка на море, на пляж у вільний час. Годі, Семюелю, іди звідси зі своїми розіграшами.

— Цікаво, звідки ти знаєш це слово?

— Ти мені скажеш, до чого ведеш? Чого б це мені його не знати?

— А ти колись мала відпочинок, Лайзо?

— Ну, я...— Вона замовкла.

— За п’ятдесят років ти хоч раз мала відпочинок, ти, крихітна дурненька крапелька-дружина?

— Семюелю, будь ласка, іди з моєї кухні,— попросила вона з острахом.

Він витяг з кишені листа і розгорнув його.

— Це від Оллі. Вона хоче, щоб ми приїхали погостювати в Салінасі. Вони облаштували для нас кімнати нагорі. Вона хоче, щоб ми познайомилися з дітьми. Вона купила нам квитки на сезон Чатоква^[27]. Біллі Санді вийде на двобій із Сатаною, а Браян^[28] виголосить свою промову «Розп’яття на золотому хресті». Я б хотів її почути. Це стара дурнувата промова, але кажуть, він так її читає, що просто серце розривається.

Лайза потерла ніс, замазавши його борошном.

— Це дуже дорого? — спитала вона схвильовано.

— Дорого? Оллі вже купила квитки. Це подарунок.

— Ми не можемо поїхати. Хто буде працювати на ранчо?

— Том. Та яка тут робота взимку?

— Йому буде самотньо.

— Можливо, до нього приїде Джордж, побуде тут, поки є перепелине полювання. Подивися, що тут у листі, Лайзо.

— А що це?

— Два квитки на потяг до Салінаса. Олів каже, що не залишає нам шляху для відступу.

— Їх можна здати і вислати їй гроші.

— Ні, я не зможу. Ну ж бо, Лайзо — мамо,— не треба. Тримай, ось носовичок.

— Це кухонний рушник,— сказала Лайза.

— Сідай, мамо. Ось так. Думаю, тебе просто вразила сама думка про відпочинок. Тримай! Знаю, що це кухонний рушник. Кажуть, Біллі Санді ганяє Сатану по всій сцені.

— Це блюзнірство,— вставила Лайза.

— Я б усе одно хотів це побачити, а ти? Що ти сказала? Підведи голову. Я тебе не почув. То що ти сказала?

— Я сказала — так,— відповіла Лайза.

Том робив креслення, коли до нього увійшов Семюель. Том подивився на батька затуманеними очима, намагаючись здогадатися, яке враження справив лист від Олів.

Семюель поглянув на креслення.

— Що це?

— Хочу зробити відмикачку для воріт, щоб людині не доводилося вилізати з коляски. Ось тяговий важіль, який підніматиме клямку.

— І як же можна буде відчиняти?

— Я подумував про міцну пружину.

Семюель уважно роздивився креслення.

— А як тоді зачиняти?

— Отут стрижень. Він опуститься на пружину, а натяг піде в другий бік.

— Ясно,— сказав Семюель.— Воно б, може, і спрацювало, якщо ворота правильно навішені. І піде лише вдвічі більше часу, щоб оце виготовити і тримати в робочому стані, ніж двадцять років вилізати з коляски і просто відчиняти ворота.

— Але ж,— заперечив Том,— коли кінь норовливий...

— Знаю,— сказав батько.— І головна причина тут — розважитися.

Том усміхнувся.

— Ти мене розкусив.

— Томе, як гадаєш, ти сам упораєшся з ранчо, якщо ми з мамою ненадовго поїдемо?

— Звісно,— відповів Том.— А куди ви збираєтеся?

— Оллі хоче, щоб ми пожили у неї в Салінасі.

— Що ж, це було б чудово,— сказав Том.— І мама погоджується?

— Погоджується, і завжди забуває про витрати.

— От і добре,— сказав Том.— А чи надовго ви їдете?

Очі Семюеля, красиві, як коштовне каміння, і сардонічні, не відривалися від обличчя Тома, поки той не промовив:

— Що таке, тату?

— Оця нотка в твоєму голосі, майже непомітна. Але я її почув. Томе, сину мій, якщо у тебе є секрети з твоїми братами і сестрами, я не проти. Думаю, що це добре.

— Не розумію, про що ти, тату,— сказав Том.

— Хвали Бога, що ти не схотів стати актором, Томе, бо актор з тебе вийшов би кепський. Ви, мабуть, усе придумали на День подяки, коли всі тут зібралися. І воно пішло, як по маслу. Бачу тут руку Віля. Можеш нічого не говорити, якщо не хочеш.

— Я цього не підтримав.

— Так, це на тебе схоже,— погодився батько.— Ти б радше розсипав усю правду на сонці, щоб я її побачив. Не кажи решті, що я здогадався.

Він вийшов, але тут-таки повернувся і поклав Томові руку на плече.

— Дякую, що ти хотів пошанувати мене правдою, сину мій. Це не дуже розумно, зате непорушно.

— Я радий, що ви їдете.

Семюель стояв у дверях кузні й дивився на свою землю.

— Кажуть, матір найбільше любить своє некрасиве дитя,— промовив він і різко хитнув головою.— Томе, чесність за чесність. Будь ласка, заховай це у своєму потаємному, секретному місці й не видавай мене своїм братам і сестрам: я знаю, чому я їду,— і, Томе, я знаю, куди я їду. І я втішений.

Розділ 24

1

Я часто ставив собі питання, чому одні люди не так сильно, як інші, страждають і мучаться від реальностей життя і смерті. Смерть Уни похитнула землю під ногами Семюеля, відчинила ворота його захищеної фортеці та впустила старість. А от Лайза, яка, безумовно, любила свою сім’ю так само глибоко, як і її чоловік, не зламалася і не похитнулася. Її життя текло рівномірно. Вона сумувала, але пережила тугу.

Мені здається, що Лайза сприймала світ, як вона сприймала Біблію, з усіма парадоксами і неузгодженостями. Вона не любила смерть, але знала, що та існує, і коли смерть прийшла, Лайза не здивувалася.

Семюель міг думати про смерть, гратися з цими думками, філософствувати, але не вірив у неї по-справжньому. Його світ не включав у себе смерть. І він, і всі, хто його оточує, безсмертні. Коли прийшла справжня смерть, то було як наруга, як заперечення безсмертя, яке він так глибоко відчував, і одна тріщина у його стіні зруйнувала всю конструкцію. Гадаю, він переконав себе, що може перемогти в суперечці зі смертю. Вона була його особистим супротивником, якого він здатен здолати.

Для Лайзи то була просто смерть — річ обіцяна й очікувана. Вона могла жити далі, й у своїй скорботі поставити в духовку горщик бобів, спекти шість пирогів, точно розрахувати, скільки їжі знадобиться, щоб добре нагодувати всіх гостей на поминках. У своїй скорботі вона не забувала припильнувати, щоб Семюель надягнув чисту білу сорочку, щоб його чорна краватка була відчищена від плям, а черевики наваксовані. Ймовірно, для успішного шлюбу потрібні протилежності, які скріплюють його кожен своїми сильними сторонами.

Якби Семюель змирився, він би, напевне, пішов далі за Лайзу, але цей процес примирення розірвав йому душу. Лайза уважно стежила за ним після рішення їхати до Салінаса. Вона доладно не розуміла, щó він задумав, але як хороша й обачлива мати знала, що він справді щось задумав. Вона була цілковитою реалісткою. За інших рівних умов, вона раділа, що поїде в гості до своїх дітей. Їй було цікаво побачити, як вони живуть, які в них діти. Вона не прив’язувалася до місця. Будь-яке місце — всього лише тимчасова зупинка на шляху до раю. Вона не любила роботу саму по собі, але робила її, тому що її треба робити. І вона втомилася. Дедалі частіше їй було важко боротися з болями і заціпенілістю, які так намагалися утримати її в ліжку зранку,— щоправда, їм це ніколи не вдавалося.

І вона дивилася на рай як на місце, де одяг ніколи не забруднюється, де не треба готувати їжу і мити посуд. Але було в раю і таке, що вона особисто не дуже схвалювала. Надто багато там співали, і їй було не до тями, як навіть Обрані могли б так довго терпіти оту небесну ледачість, яка їм обіцяна. Вона знайде, чим собі зайнятися в раю. Мусить щось там бути, щоб згаяти час: заштопати якісь хмарини, розтерти маззю чиїсь стерті крила. Може, час до часу знадобиться перелицювати коміри на мантіях, а якщо вже на те пішло, вона не могла повірити, що навіть у раю не знайдеться у якомусь кутку павутиння, яке треба змахнути шваброю, обгорнутою ганчіркою.

Вона раділа з поїздки до Салінаса і боялася її. Сама ця ідея так їй сподобалася, що у Лайзи виникло відчуття, чи немає в цьому чогось гріховного. А тут ще ця Чатоква? Щоправда, можна і не ходити, та, скоріш за все, вона й не піде. Семюель як розійдеться — треба за ним дивитися у чотири ока. В неї так назавжди і залишилося враження, що він молодий і безпорадний. Добре, що вона не знала, що сталося з його свідомістю, а через свідомість — що сталося з його тілом.

Для Семюеля місця важили багато. Ранчо було йому рідне, і, покидаючи його, він немов устромляв ніж у кохане створіння. Але, прийнявши рішення, Семюель мав намір зробити все як належить. Він зробив офіційні візити всім своїм сусідам, старожилам, які пам’ятали, як було колись і як воно є нині. І коли він від’їжджав від своїх старих друзів, вони розуміли, що більше ніколи його не побачать, хоча він сам цього і не говорив. У нього з’явилася звичка вдивлятися в гори, в дерева, навіть в обличчя, немов він хотів забрати їх із собою у вічність.

Візит до Адама Траска він приберіг наостанок. Він не заїжджав до маєтку багато місяців. Адам уже не був молодим. Хлопцям виповнилося дванадцять років, а Лі — що ж, Лі змінився не сильно. Лі пройшов до каретного сараю разом із Семюелем.

— Я давно хотів з вами поговорити,— сказав Лі.— Але завжди купа справ. І я намагаюся їздити до Сан-Франциско принаймні раз на місяць.

— Так воно завжди буває,— відповів Семюель.— Коли знаєш, що друг десь тут близько, його не провідуєш. Потім він від’їжджає, і ти себе картаєш за те, що не зустрічався з ним.

— Чув про вашу доньку. Мені дуже шкода.

— Я отримав вашого листа, Лі. Ви сказали дуже гарні слова.

— Китайські слова. З роками я, здається, дедалі більше стаю китайцем.

— Щось змінилося у вас, Лі. Що саме?

— Моя коса, містере Гамільтон. Я відрізав косу.

— Справді.

— Невже ви не чули? Імператриця-удова померла. Китай вільний. Маньчжури вже не володарі, й ми не мусимо носити коси. Це було офіційно проголошено новим урядом. Уже ніде не залишилося жодної коси.

— А це має значення, Лі?

— Не надто велике. Так легше. Але мені заважає відчуття послаблення на потилиці. Важко звикнути до цієї зручності.

— Як Адам?

— Нормально. А от він не дуже перемінився. Дивно, що колись він був зовсім не таким.

— Так, я теж про це думав. То був короткий період цвітіння. Хлопці, мабуть, виросли.

— Виросли. Я радий, що залишився тут. Багато чого навчився, спостерігаючи, як хлопці ростуть, і трохи допомагаючи.

— Ви не навчили їх китайської?

— Ні. Містер Траск не схотів. Гадаю, він мав рацію. Це створило б непотрібні ускладнення. Але я їм друг — так, я їм друг. Вони захоплюються своїм батьком, але люблять, думаю, мене. І вони такі різні. Ви й уявити не можете, наскільки вони різні.

— В чому саме, Лі?

— Самі побачите, коли вони прийдуть зі школи. Вони як дві сторони медалі. Кел кмітливий, стриманий і спостережливий, а його брат — ну, це хлопчик, який вам сподобається ще до того, як ви з ним заговорите, а потім сподобається ще більше.

— І вам не подобається Кел?

— Я бачу, що захищаю його — для себе. Він бореться за своє життя, його братові боротися не треба.

— У моєму виводку є те саме,— сказав Семюель.— Я цього не розумію. Можна було б очікувати, що з однаковим вихованням і з тією самою кров’ю вони мусять бути подібні, але ні — всі зовсім різні.

Пізніше Семюель і Адам пройшлися по затіненій дубовій алеї до в’їзду в лощину і подивилися звідти на долину Салінас-Веллі.

— Ви залишитеся на обід? — спитав Адам

— Не хочу брати відповідальність за убивство ще кількох курей.

— Лі приготував тушковану яловичину.

— Ну, в такому разі...

У Адама через старе поранення одне плече і зараз було нижче за друге. Обличчя у нього було тверде і непроникне, а очі бачили тільки головне і не вдивлялися в деталі. Двоє чоловіків зупинилися на дорозі й подивилися на долину, зеленкувату від ранніх дощів.

Семюель промовив м’яко:

— Невже вам не соромно, що ви занедбали такі чудові землі?

— Я не маю причин їх засаджувати,— відповів Адам.— Ми вже це обговорювали. Ви гадали, що я змінюся. Я не змінився.

— Ви пишаєтеся своєю образою? — спитав Семюель.— Вам здається, що вона вас робить великим і трагічним?

— Не знаю.

— Так подумайте про це. Можливо, ви граєте роль на великій сцені, а публіка — тільки ви самі.

В голосі Адама пролунала нотка гніву.

— Навіщо ви приїхали повчати мене? Я радий, що ви приїхали, але чого ви лізете мені в душу?

— Хочу побачити, чи зможу пробудити у вас трохи злості. Я — людина допитлива. Тут переді мною занедбані землі, а поруч зі мною занедбаний чоловік. На мій погляд, це марнотратство. А я вельми не люблю марнотратства, бо ніколи не міг його собі дозволити. Невже приємно відчувати, що твоє життя заростає бур’янами?

— А що мені ще робити?

— Могли б зробити нову спробу.

Адам подивився йому просто в очі.

— Я боюся, Семюелю,— сказав він.— Краще вже житиму, як живу. Мабуть, мені бракує енергії — чи сміливості.

— А ваші хлопчики? Ви їх любите?

— Так — так.

— Ви любите одного більше, ніж другого?

— Чому ви питаєте?

— Не знаю. Щось таке є у вашому тоні.

— Повернімося до будинку,— запропонував Адам. І вони повернулися під тінь дубів. Раптом Адам спитав:

— Ви чули колись, що Кейті в Салінасі? Доходили до вас такі чутки?

— А до вас?

— Так — але я їм не вірю. Не можу повірити.

Семюель мовчки йшов по піщаній колії на дорозі. Його думки важко крутилися навколо образу Адама, і він майже знесилено повернувся до ідеї, з якою, як він сподівався, було покінчено.

— Ви так її і не забули, не відпустили,— проговорив він нарешті.

— Мабуть, ні. Але я забув постріл. Про нього я зовсім не згадую.

— Я не можу сказати вам, як треба жити,— провадив Семюель.— Хоча повсякчас і розповідаю вам про це. Знаю, що вам найкраще було б вирватися з ваших «як усе могло би бути» на свіжий вітер реальності. Коли я вам це кажу, я сам просіюю власні спогади, як люди просіюють землю під підлогою бару, сподіваючись знайти трохи золотого піску, який просипався у щілини. Таке от собі здобуття золота. Але ви ще дуже молодий, щоб просіювати свої спогади, Адаме. Вам треба накопичувати нові, щоб ваші золоті копалини були багаті, коли ви досягнете повноліття.

Адам низько схилив обличчя і міцно зціпив зуби, аж вилиці випнулися під скронями. Семюель глянув на нього.

— Правильно,— промовив він.— Зціпіть зуби. Як же ми захищаємо хиби! Сказати вам, що ви робите, аби ви не думали, ніби самі це винайшли? Коли ви лягаєте спати і гасите лампу — тут вона і з’являється в дверях, осяяна м’яким світлом, і ви бачите, як колишеться її нічна сорочка. Вона тихенько підходить до ліжка, і ви, ледь дихаючи, відкидаєте простирадло, щоб прийняти її, відсуваєтеся на подушці, щоб вона лягла поруч. Ви вдихаєте солодкий аромат її тіла, і ні в кого на світі так не пахне тіло...

— Припиніть! — закричав Адам.— Припиніть, чорт вас забирай! Не лізьте в моє життя! Ви як койот, який обнюхує мертву корову.

— Звідки я дізнався? — провадив Семюель тихо.— Одна істота отак само приходила до мене — ніч у ніч, місяць у місяць, рік у рік і аж дотепер. Гадаю, мені треба було замкнути на сім замків свою душу, запечатати сімома печатями своє серце від неї, але я не зміг. Усі ці роки я обманював Лайзу. Я давав їй неправду, підробку, а найкраще зберігав для тих солодких нічних годин. І як би мені хотілося, щоб і до неї приходив отакий потаємний гість. Але мені про це ніколи не дізнатися. Гадаю, вона замкнула своє серце на важезний засув, а ключ викинула в пекло.

Адам так стиснув руки, що кров відринула від побілілих суглобів.

— Ви примушуєте мене сумніватися в собі,— шалено вигукнув він.— Так було завжди. Що ж мені робити, Семюелю? Скажіть! Я навіть не уявляв, що ви все так ясно бачите. Що я мушу робити?

— Мені добре відомі всі «мусити», хоча сам я, Адаме, їх ніколи не роблю. Але я завжди знаю, хто що мусить. Ви мусите знайти собі нову Кейті. Ви мусите домогтися, щоб ця нова Кейті вбила омріяну Кейті,— нехай вони поборються. А ви, спостерігаючи збоку, віддайте себе переможниці. Це друге за значенням «мусите». А перше — шукати і знайти якусь нову, свіжу принаду, яка зведе нанівець стару.

— Я боюся пробувати,— сказав Адам.

— Ви вже це говорили. А тепер я хочу розбудити у вас трохи егоїзму. Я їду звідси, Адаме. Я приїхав попрощатися.

— Тобто як?

— Моя донька Оллі запросила нас із Лайзою у гості до себе у Салінас десь на місяць-два, і ми їдемо — післязавтра.

— Але ж ви повернетеся.

— Коли ми погостюємо у Оллі,— провадив Семюель,— прийде лист від Джорджа. Він сильно образиться, якщо ми не відвідаємо його у Пасо-Роблесі. А тоді Моллі запросить нас до Сан-Франциско, а далі Віль, а може, навіть Джо до себе у східні штати,— якщо, звісно, ми проживемо аж стільки.

— Що ж, хіба вам це не до вподоби? Ви на це заслужили. Ви дуже багато гарували на своїй запорошеній кучугурі.

— Я люблю свою запорошену кучугуру,— відповів Семюель.— Люблю, як сука любить своє кволе цуценя. Люблю кожний кремінець, люблю оголену породу, об яку ламається плуг, люблю вбогу, неродючу землю і її безводне серце. Десь там у моїй запорошеній кучугурі ховається багатство.

— Ви заслуговуєте на відпочинок.

— Ну от, ви знову це сказали. Ось що я мусив прийняти, і я це прийняв. Коли ви говорите, що я заслуговую на відпочинок, ви говорите, що моє життя добігло кінця.

— Ви в це вірите?

— Це те, що я прийняв.

— Не можна цього робити! — схвильовано вигукнув Адам.— Якщо ви це приймете, ви вже не житимете!

— Знаю,— відповів Семюель.

— Ви не можете такого зробити!

— Чому ж ні?

— Я цього не хочу.

— Я доскіпливий старигань, Адаме. І мене засмучує те, що я втрачаю свою доскіпливість. Мабуть, тому я і знаю, що прийшов час провідати наших дітей. Мені доволі довго доведеться удавати цікавість.

— Краще б уже ви гарували на своїй запорошеній кучугурі.

Семюель усміхнувся до нього.

— Як приємно таке почути! І дякую вам. Непогано, коли тебе люблять, хоча й запізно.

Раптом Адам так різко став навпроти нього, що Семюелю довелося зупинитися.

— Я знаю, щó ви для мене зробили,— почав він.— Я не зможу вам повністю віддячити. Але я можу попросити вас ще про одну послугу. Якби я попросив, чи зробили б ви ще одну добру справу і цим, можливо, урятували б мені життя?

— Зробив би, якби міг.

Адам показав рукою на захід.

— Усі ті землі — чи не допомогли б ви мені виростити сад, про який ми говорили, з вітряками, з колодязями, з люпиновими рівнинами? Уявіть лише, як тут буде: акри запашного горошку, золоті квадратики календули. А може, і десять акрів троянд для садів Заходу. Уявіть лише, який аромат розноситимуть західні вітри!

— Ви мене доведете до сліз,— сказав Семюель.— А це не личить старому чоловіку.— І справді, очі у нього зволожилися.— Дякую вам, Адаме. Принада вашої пропозиції — як гарний порив західного вітру.

— Отже, ви це зробите?

— Ні, не зроблю. Але я уявлятиму ваші сади, коли слухатиму в Салінасі Вільяма Дженінгса Браяна. Можливо, навіть повірю, що це сталося.

— Але я хочу це зробити.

— Поговоріть з моїм сином Томом. Він вам допоможе. Він засадив би увесь світ трояндами, бідолаха, якби міг.

— Ви розумієте, що робите, Семюелю?

— Так, розумію, що роблю, дуже добре розумію, а це вже півділа.

— Який же ви впертий!

— Незгідливий,— сказав Семюель.— Лайза каже, що я незгідливий, але тепер я потрапив у павутиння своїх дітей — і, здається, мені це до вподоби.

2

Обідній стіл був накритий у будинку.

— Я б хотів подати обід під деревом, як у старі часи, але там доволі прохолодно,— сказав Лі.

— Ваша правда, Лі,— підтвердив Семюель.

Мовчки підійшли близнюки і несміливо зупинилися, роздивляючись гостя.

— Давно я вас не бачив, хлопці. Але ми дали вам гарні імена. Ти Калеб, правильно?

— Я Кел.

— Добре, нехай буде Кел...— Семюель обернувся до другого.— А тобі вдалося скоротити до кісток своє ім’я?

— Сер?

— Тебе звати Аарон?

— Так, сер.

— Він пише його з одним «а»,— засміявся Лі.— Два «а» здаються його друзям надто вигадливими.

— У мене є тридцять п’ять бельгійських кролів,— сказав Арон.— Ви б хотіли на них подивитися, сер? Їхня клітка біля потічка. А вчора народилося вісім кроленят.

— Я б радо на них подивився, Ароне,— рот Семюеля смикнувся.— Келе, тільки не кажи мені, що ти хочеш стати садівником!

Лі різко обернувся до Семюеля й уважно на нього подивився.

— Не треба,— попросив він схвильовано.

— Наступного року,— сказав Кел,— тато обіцяє виділити мені цілий акр на рівнині.

А Арон похвалився:

— Один мій самець важить п’ятнадцять фунтів. Я хочу його подарувати татові на день народження.

Вони почули, що двері спальні Адама відчинилися.

— Не розказуйте йому,— поспішно попросив Арон.— Це секрет.

Лі нарізав яловичину.

— Вічно ви мене бентежите, містере Гамільтон,— сказав він.— Сідайте, хлопці.

Увійшов Адам, відкочуючи рукава сорочки до низу, і сів на своє місце у голові столу.

— Доброго вечора, хлопці,— привітався він, і діти відповіли в унісон:

— Доброго вечора, тату.

А Арон додав:

— Тільки не розказуйте.

— Не розкажу,— запевнив Семюель.

— Що не розкажете? — поцікавився Адам, і Семюель відповів:

— Хіба не існує таємниць? У нас із вашим сином свої секрети.

— А я теж розкажу вам один секрет,— втрутився Кел.— Одразу по обіді.

— Залюбки послухаю,— погодився Семюель.— Сподіваюся, я ще його не знаю.

Лі звів очі від своєї нарізки і сердито зиркнув на Семюеля. Потім розклав м’ясо по тарілках.

Хлопці їли швидко, мовчки поглинаючи їжу.

— Тату,— нарешті спитав Арон,— можна нам вийти з-за столу?

Адам кивнув, і хлопчики швидко покинули їдальню. Семюель подивився їм услід.

— Вони видаються старшими за свої одинадцять років,— зауважив він.— Пам’ятаю, мої дітлахи в одинадцять тільки верещали, галасували і ганялися одне за одним. Ваші схожі на дорослих чоловіків.

— Справді? — здивувався Адам.

— Думаю, я знаю, чому це так. У хаті немає жінок, які дуже носяться з малюками. А чоловіки, по-моєму, не надто цікавляться малечею, тому для цих хлопців бути маленькими ніколи не сприймалося як перевага. Це їм нічого не давало. Не знаю, добре це чи погано.

Семюель скоринкою хліба зібрав рештки соусу на своїй тарілці.

— Адаме, чи усвідомлюєте ви, кого маєте в особі Лі? Мислителя, який уміє куховарити, чи кухаря, який уміє мислити? Він багато чого мене навчив. Напевне, і ви, Адаме, чимало дізналися від нього.

— Боюся, я не дуже уважно слухав,— сказав Адам.— А може, він не розмовляв.

— Чому ви не схотіли, щоб хлопці вчили китайську, Адаме?

Адам ненадовго замислився.

— Здається, прийшов час для відвертості,— промовив він нарешті.— Думаю, то були просто ревнощі. Я називав це по-іншому, але, скоріш за все, не хотів, щоб вони були в змозі так легко віддалятися від мене у напрямку, куди мені зась.

— Це досить розумно і майже занадто по-людському,— сказав Семюель.— Але усвідомлювати це — то вже великий прорив. Не впевнений, що я колись заходив так далеко.

Лі приніс сірий емальований кавник, розлив каву і сів. Він грів руки об закруглений бік своєї чашки. А потім розсміявся.

— Ви завдали мені неабиякого клопоту, містере Гамільтон, а ще ви порушили спокій Китаю.

— Що ви маєте на увазі, Лі?

— Мені ввижається, що я уже розповідав це вам. Можливо, я лише ясно все уявляв і збирався розповісти. Утім, історія доволі потішна.

— Хочу її почути,— мовив Семюель і подивився на Адама.— А вам не хочеться послухати, Адаме? Чи ви знову занурюєтеся у свою ванну з хмар?

— Я подумував про це,— відповів Адам.— Дивно — мене охоплює якесь збудження.

— От і добре,— зауважив Семюель.— Гадаю, це один з найкращих станів, які відчуває людина. Послухаймо вашу історію, Лі.

Китаєць торкнувся своєї шиї і всміхнувся.

— Не знаю, чи звикну я колись, що коси вже немає. Здається, я торкався її частіше, ніж усвідомлював. Так от, історія. Я вже казав вам, містере Гамільтон, що дедалі більше стаю китайцем. Ви не стали ще більше ірландцем?

— Час до часу стаю,— відповів Семюель.

— Пам’ятаєте, як ви читали нам оті шістнадцять віршів з четвертого розділу Книги буття, пам’ятаєте нашу суперечку?

— Дуже добре пам’ятаю. Хоча було це давно.

— Майже десять років тому,— підтвердив Лі.— Так от, ця історія мене сильно зачепила, і я її перечитував слово у слово. Що більше я думав про ту історію, то складнішою вона видавалася. Тоді я порівняв наявні переклади — вони доволі близькі. Але є одне місце, яке мене непокоїло. Біблія короля Якова подає це так: коли Єгова питає Каїна, чому він розгнівався, то Єгова каже: «Коли ти добре робитимеш, то піднімеш обличчя своє, а коли недобре, то в дверях гріх підстерігає. І до тебе його пожадання, а ти мусиш над ним панувати». Оце «мусиш» мене просто вразило, тому що в ньому є обіцянка, що Каїн подолає зло.

Семюель кивнув.

— А його діти того зовсім не зробили.

Лі відсьорбнув каву.

— Тоді я узяв стандартну американську версію Біблії. На той час то був зовсім новий переклад. І цей фрагмент відрізнявся. Там сказано: «Іди пануй над ним». Це зовсім інше. Це не обіцянка, це наказ. Я почав буквально знемагати. Мене цікавило, яке ж слово вжито в оригіналі, щоб породити такі різні переклади.

Семюель поклав долоні на стіл, подався вперед, і очі його спалахнули колишнім молодим вогнем.

— Лі,— вигукнув він,— тільки не кажіть мені, що ви вивчили іврит!

— Я вам усе розповім,— сказав Лі.— Історія доволі довга. Вип’єте трохи нг-ка-пу?

— Це отой ваш напій зі смаком хороших гнилих яблук?

— Так. З ним мені легше говорити.

— А мені, можливо, буде легше слухати.

Коли Лі вийшов на кухню, Семюель спитав Адама, чи чув він про це раніше.

— Ні,— відповів Адам.— Мені він не розповідав. Хоча, може, я не слухав.

Лі повернувся зі своїм керамічним глечиком і трьома чашечками з порцеляни настільки тонкої і прозорої, що, здавалося, вона просвічується.

— Китайса пити, своя фасон,— і він налив майже чорну рідину.— Тут дуже багато полину. Гарний напій. Справляє такий самий ефект, як абсент, коли вип’єш достатньо.

Семюель пригубив напій.

— Мені хочеться дізнатися, чому це вас так зацікавило,— сказав він.

— Бачите, мені здавалося, що людина, яка могла придумати таку велику історію, мала б точно знати, що саме хоче сказати, і тут не має бути жодного непорозуміння.

— Ви кажете — людина. Отже, ви не вірите, що це божественна книга, написана чорнильним перстом Господа?

— Я думаю, що розум, у якому виникла ця історія, був справді божественний. У Китаї бували люди з таким божественним розумом.

— Я просто спитав,— пояснив Семюель.— Отже, ви зрештою не пресвітеріанин.

— Як я вже вам казав, я дедалі більше стаю китайцем. Гаразд, продовжмо. Я поїхав до Сан-Франциско, у штаб-квартиру нашої сімейної асоціації. Ви чули про них? Наші великі родини мають такі центри, де будь-який їхній член може або отримати допомогу, або її надати. Родина Лі дуже велика. Вона піклується про своїх.

— Чув про них,— підтвердив Семюель.

— Натякати на китайса-бандит з підпільна група Тонг битися за дівчина-рабиня^[29]?

— Щось таке.

— Насправді воно не зовсім так,— сказав Лі.— Я поїхав туди, тому що в нашій родині є чимало високошановних джентльменів поважного віку, які знамениті своєю вченістю. Якщо бути точним, вони мислителі. Чоловік може витратити багато років, роздумуючи над єдиною фразою вченого, якого у вас називають Конфуцій. От я і подумав, що вони можуть бути експертами смислів і допоможуть мені розібратися. Вони — чудові старі люди. Вони викурюють по дві люльки опіуму по обіді, й це їх освіжає і загострює розум, а потім сидять цілу ніч, і мислення у них надзвичайне. Не думаю, щоб хтось ще міг так добре використовувати опіум.

Лі лизнув чорний напій.

— Я шанобливо виклав свою проблему одному з цих мудреців, прочитав йому історію і розказав, щó з неї зрозумів. Наступного вечора їх зібралося четверо, і вони викликали мене. Ми обговорювали цю історію до ранку.

Лі засміявся.

— Мабуть, це смішно,— зауважив він.— Знаю, що мало кому я б наважився таке розповісти. Можете уявити чотирьох старих джентльменів, наймолодшому з яких зараз за дев’яносто років, які почали вивчати іврит? Вони найняли вченого рабина. Вони узялися за навчання, як малі діти. Зошити, граматика, словник, прості речення. Бачили б ви слова на івриті, виведені пензликом китайськими чорнилами! Написання справа наліво їх бентежило не так, як це було б з вами, оскільки ми пишемо зверху вниз. О, то були перфекціоністи! Вони дісталися до самої суті.

— А ви? — спитав Семюель.

— Я не відставав від них, захоплюючись красою їхніх гордих, ясних голів. Я почав любити свій народ, уперше в житті мені захотілося бути китайцем. Раз на два тижні я їздив на зустрічі з ними, а тут у своїй кімнаті я мережив аркуші паперу письменами. Я скупив усі наявні словники івриту. Але старі джентльмени завжди випереджали мене. Дуже скоро вони обійшли і нашого рабина; той привів свого колегу. Містере Гамільтон, вам варто було би провести з нами всі ті ночі обговорень і сперечань. Питання, його розгляд і міркування, о, це захопливі міркування.

Спливло два роки, і ми відчули, що можемо узятися за ваші шістнадцять віршів четвертого розділу Книги буття. Мої старі джентльмени також відчували, що ці слова дуже важливі: «Ти мусиш» й «Іди пануй». І ось те золото, яке ми видобули зі своєї копальні — «Ти можеш». Ти можеш опанувати гріх. Старі джентльмени всміхнулися, кивнули головами й усвідомили, що ці роки не були змарновані. А ще це витягло їх з їхньої шкаралупи, і зараз вони вивчають давньогрецьку.

— Просто якась фантастика,— сказав Семюель.— Я намагався слухати дуже уважно, але, здається, щось проґавив. Чому це слово настільки важливе?

У Лі затремтіла рука, коли він наповнював порцелянові чашечки. Свою він спорожнив одним ковтком.

— Невже ви не розумієте? — вигукнув він.— Американський стандартний переклад наказує людям опанувати гріх, і можна назвати гріх невіданням. Переклад у Біблії короля Якова дає обіцянку, і це означає, що людина неодмінно опанує гріх. Але слово на івриті, слово «тімшел» — «ти можеш» — надає вибір. Хтозна, чи це не найважливіше слово на світі? Воно каже, що шлях відкритий. Усе залежить від самої людини. Бо якщо «ти можеш», то вірно і те, що «ти не можеш». Невже це не ясно?

— Ясно. Мені ясно. Але ж ви не вірите, що це закон Божий. Чому ж тоді ви відчуваєте його значущість?

— Ага! — вигукнув Лі.— Я давно хотів це вам пояснити. Я передбачав ваші питання, отже, я добре підготувався. Будь-який твір, що вплинув на мислення і життя незліченої кількості людей, є значущим. Багато мільйонів у своїх сектах і церквах відчувають наказ: «Іди пануй!» — і повністю віддаються послуху. Інші мільйони більше відчувають Божу волю у «ти мусиш». Хай що вони робитимуть, це не може вплинути на те, що судилося. Але «ти можеш»! Це дає чоловіку велич, це прирівнює його до богів, оскільки у своїй слабкості й ницості, у братовбивстві, він все ж таки має грандіозний вибір. Він може обрати свій шлях, боротися і перемогти,— у голосі Лі бринів тріумф.

— А ти сам у все це віриш, Лі? — спитав Адам.

— Так, вірю. Так, я в це вірю. Дуже легко — через лінощі, або через слабкість — впасти навколішки перед божеством і сказати: «А що я міг зробити? Так судилося». Тепер подумайте про велич вибору! Вибір робить людину людиною. Кицька не має вибору, і бджола мусить робити мед. Тут немає нічого божественного. І знаєте, оті старі джентльмени, які плавно рухалися до смерті, зараз надто зацікавлені, щоб помирати.

— Ти хочеш сказати, що ті китайці вірять у Старий заповіт? — здивувався Адам.

— Ті старі мудреці вірять в істинні історії, а вони вміють розпізнати історію, коли її почують. Вони — критики істини. Вони знають, що ці шістнадцять віршів становлять історію роду людського у будь-яку епоху, в будь-якій культурі чи расі. Вони не вірять, що людина пише п’ятнадцять і три чверті рядків істини і бреше в одному дієслові. Конфуцій учить, як слід жити людям, щоб їхнє життя було добре й успішне. Але це — це драбина, щоб піднятися до зірок,— очі Лі засяяли.— Цього ніколи не можна втратити. Це вибиває ґрунт з-під ніг слабкості, боягузтва і лінощів.

— Не розумію, як ти можеш куховарити, виховувати моїх хлопців, дбати про мене — і при цьому займатися всім цим,— промовив Адам.

— Сам не розумію,— відповів Лі.— Але я викурюю дві свої люльки по обіді, ні більше і не менше, як наші старші. І відчуваю, що я людина. І відчуваю, що людина — це щось дуже важливе, можливо, важливіше за зірку. Це не богослов’я. У мене немає схильності до богів. Але я маю в собі нову любов до того блискучого знаряддя, до людської душі. Вона чарівна й унікальна, їй немає нічого рівного на всьому світі. На неї завжди нападають, але вона неруйнівна, тому що — «ти можеш».

3

Лі й Адам пішли до каретного сараю проводити Семюеля. Лі ніс жерстяний ліхтар, щоб освітити їм шлях, бо стояв один з тих ясних вечорів ранньої зими, колинебо воює з зірками, і земля видається через це вдвічі темнішою. На пагорби впала тиша. Не шаруділи тварини — ні травоїдні, ні хижі, й повітря було таке застигле, що темне гілля і листя віргінських дубів стояли непорушно на тлі Молочного Шляху. Троє чоловіків мовчали. Жерстяний ліхтар порипував, і світло погойдувалося у руці Лі.

— Коли ви думаєте повернутися додому з відвідин? — спитав Адам.

Семюель нічого не відповів.

Різдвянка терпляче чекала у стійлі, похиливши голову, її вицвілі очі втупилися у сіно під ногами.

— Ця коняка у вас уже цілу вічність,— зауважив Адам.

— Їй тридцять три роки,— повідомив Семюель.— Зуби геть стерлися. Мені доводиться її годувати з рук теплою кашею. І їй сняться страшні сни. Вона іноді здригається і кричить уві сні.

— Страшна, як вороняче опудало,— сказав Адам.

— Знаю. Мабуть, через це я й обрав її, коли вона ще була дволіткою. Знаєте, що тридцять три роки тому я заплатив за неї два долари? Все у неї було не так: копита як оладки, підколінки короткі, товсті й прямі, ніби там і суглобів немає. Голова сокирою, спина провисла. Грудна клітка вузька, а зад великий і важкий. Коли на ній їдеш верхи, відчуття таке, ніби котишся на санях по ямах з гравієм. Бігати клусом вона не може, а коли йде, то спотикається на кожному кроці. За ці тридцять три роки я в ній не побачив жодної хорошої риси. Навіть характер у неї паскудний. Себелюбна, сварлива, підступна і неслухняна. І нині я не наважуюся йти позаду неї, бо вона неодмінно хвицне. А коли я годую її кашею, вона так і хоче мене вкусити. А я її люблю.

— І ви ще назвали її Різдвянка,— вставив Лі.

— Саме собою. Таке знедолене створіння заслуговувало, по-моєму, на один великий подарунок долі. Вона вже недовго протягне.

— Може, варто вам звільнити її від оцих нещасть? — сказав Адам.

— Яких нещасть? — запитав Семюель.— Та вона належить до небагатьох щасливих і послідовних істот, які мені траплялися в житті.

— Але ж вона, мабуть, потерпає від болю.

— Сама вона так не думає. Різдвянка і досі вважає себе збіса гарною конякою. Ви б її могли застрелити, Адаме?

— Так, гадаю, міг би. Так, міг би.

— Ви б узяли на себе таку відповідальність?

— Гадаю, узяв би. Їй тридцять три роки. Вона давно пережила свій час.

Лі поставив ліхтар на землю. Семюель присів біля нього навпочіпки й інстинктивно простягнув руки до теплого метелика жовтого вогню.

— Мене занепокоїла одна річ, Адаме,— почав він.

— Що саме?

— Ви справді пристрелили б мого коня, тому що смерть, можливо, затишніша, ніж життя?

— Просто я мав на увазі...

— Ви задоволені своїм життям, Адаме? — різко перебив Семюель.

— Звісно, ні.

— Якби у мене були ліки, які могли б вас вилікувати, але й могли б убити, чи мав би я їх вам дати? Добре подумайте, чоловіче.

— Які ліки?

— Е ні,— заявив Семюель.— Якщо я вам скажу, повірте мені, що вони здатні вас убити.

— Обережно, містере Гамільтон,— заговорив Лі.— Стережіться.

— Що за ліки? — наполягав Адам.— Скажіть, про що ви думаєте.

— Гадаю, цього разу я не буду обережним. Лі, якщо я неправий — слухайте! — якщо я помиляюся, я прийму цю відповідальність і візьму на себе провину, хай якою вона буде,— спокійно промовив Семюель.

— Ви впевнені, що дієте правильно? — схвильовано спитав Лі.

— Звісно, не впевнений. Адаме, ви хочете ці ліки?

— Хочу. Не знаю, що воно таке, але дайте їх мені.

— Адаме, Кейті в Салінасі. Вона — хазяйка борделю, найрозпуснішого і найпорочнішого в наших краях. Усе гріховне й огидне, все потворне і бридке, найгірше з того, що може вигадати людина, виставлено там на продаж. Покручі й виродки ідуть туди по задоволення. Але є і дещо гірше. Кейті, яка зараз називає себе Кейт, бере свіжих, юних і чарівних і так нівечить, що вони вже ніколи не можуть повернути собі своєї подоби. От вам ваші ліки. Подивімося, як вони на вас подіють.

— Ви брехун! — вигукнув Адам.

— Ні, Адаме. У мене багато вад, але брехуном я ніколи не був.

Адам крутнувся до Лі.

— Це правда?

— Я не маю протиотрути,— відповів Лі.— Так. Це правда.

Адам хитнувся у світлі ліхтаря, а потім обернувся і побіг. Почулися його важкі кроки: коли він біг, спотикаючись. Почулося, як він упав у чагарнику, як видерся з нього, як дряпався угору по кручі. Звуки перестали долітати, коли Адам зник за виступом скелі.

— Ваші ліки діють як отрута,— сказав Лі.

— Я приймаю відповідальність,— повторив Семюель.— Давним-давно я затямив оце: «Якщо ваш пес нажерся стрихніну і збирається здохнути, треба узяти сокиру і потягти його до ковбиці для рубання м’яса. Дочекатися там чергової конвульсії — і в цей момент відрубати йому хвіст. Тоді, якщо отрута ще не подіяла остаточно, ваш пес може оклигати. Больовий шок може протидіяти отруті. Без такого шоку він неодмінно здохне».

— Але як ви знаєте, що тут — те саме?

— А я і не знаю. Проте без цього він неодмінно помре.

— Ви хоробрий чоловік,— сказав Лі.

— Ні, просто старий. І якщо це буде у мене на совісті, то недовго.

— Що, по-вашому, він зробить? — запитав Лі.

— Не знаю. Але принаймні не сидітиме у суцільній апатії. Ану потримайте мені, будь ласка, ліхтар.

У жовтому світлі ліхтаря Семюель загнуздав Різдвянку. Мундштук так витончився, що скидався на сталевий пластівець. Віжки давно пішли в минуле. Стара сокироголова шкапа могла тягтися вперед, якщо хотіла, або могла зупинитися пощипати травичку край дороги. Семюель не заперечував. Він дбайливо застібнув підхвістя, і Різдвянка смикнулася, намагаючись хвицнути його копитом.

Коли коняка вже стояла між голобель візка, Лі спитав:

— Ви не проти, якщо я трохи з вами проїдуся? А назад піду пішки.

— Поїхали.

Семюель удав, що не помічає, як Лі допоміг йому залізти у візок.

Ніч була дуже темна, і Різдвянка демонструвала своє невдоволення нічною поїздкою, спотикаючись на кожному кроці.

— Починайте, Лі,— заохотив Семюель.— Що ви хочете мені сказати?

Лі не виявив подиву.

— Можливо, я доскіпливий, так само, як ви говорите про себе. Я замислився. Я знаю імовірності, але сьогодні ви мене повністю обдурили. Я б заклався на що завгодно, що ви — остання людина, яка все розкаже Адаму.

— А ви про неї знали?

— Знав, звісно,— відповів Лі.

— А хлопчики знають?

— Навряд чи, але це питання часу. Ви ж розумієте, які жорстокі бувають діти. Колись у школі їм це викрикнуть в обличчя.

— Мабуть, йому слід було б вивезти їх звідси,— сказав Семюель.— Подумайте про це, Лі.

— Ви не відповіли на моє питання, містере Гамільтон. Як ви наважилися зробити те, що зробили?

— А ви вважаєте, що я був дуже неправий?

— Ні, я зовсім не про це. Просто я ніколи не думав, що ви здатні зайняти міцну, непорушну позицію у якомусь питанні. Таке у мене було судження. Вам цікаво?

— Покажіть мені людину, якій було б нецікаво обговорювати себе.

— Ви добрий чоловік, містере Гамільтон. І мені завжди здавалося, що ця доброта витікає з бажання уникати неприємностей. Характер ваш такий легкий і вільний, як юне ягня, що скаче на ромашковому лузі. На моїй пам’яті ви ніколи не вчіплювалися ні у що бульдожою хваткою. І раптом сьогодні ви вчинили таке, що цілком руйнує моє про вас уявлення.

Семюель намотав мотузку на кілок батога, і Різдвянка зашкутильгала вниз по розбитій коліями дорозі. Він розгладив свою сиву бороду, і вона відблискувала сріблом у зоряному сяйві. Тоді він зняв капелюха і поклав собі на коліна.

— Здається, я сам здивувався не менше за вас,— промовив він.— Але якщо хочете дізнатися чому — зазирніть у себе.

— Не розумію вас.

— Якби ви мені розповіли про свої наукові заняття раніше, це б могло багато чого змінити.

— Я все ж таки вас не розумію.

— Бережіться, Лі, ви мене провокуєте на довгу розмову. Я казав вам, що подеколи стаю то більше ірландцем, то менше. Зараз я стаю ним більше.

— Містере Гамільтон,— наважився Лі,— ви їдете звідси і вже не повернетеся. Ви вже не хочете жити довго.

— Саме так, Лі. А як ви здогадалися?

— Навколо вас відчувається смерть. Ви її випромінюєте.

— Не знав, що хтось зможе її побачити. Знаєте, Лі, моє життя видається мені музикою, не завжди гарною, але все ж таки з ритмом і мелодією. Та вже доволі довго моє життя — неповний оркестр. Є лише одна нота — нота незмінної туги. І я не сам у такому становищі. Здається, більшість із нас приходить до думки, що життя завершується поразкою.

— Мабуть, ця більшість надто багата,— сказав Лі.— Я помічав, що найбільше розчарування відчувають багатії. Нагодуйте людину, одягніть її, оселіть у гарний будинок — і вона помре з відчаю.

— Отой ваш переклад двох слів, Лі,— «ти можеш». Він мене схопив за горло і приголомшив. А коли запаморочення минуло, відкрився шлях, новий і яскравий. І моє життя, яке добігає кінця, здається, мчить далі до кінця чудового. І моя музика отримала останню нову мелодію, як солов’їні співи вночі.

Лі крізь темряву вдивлявся в Семюеля.

— Те саме воно зробило зі старими мудрецями моєї родини.

— «Ти можеш опанувати гріх», Лі. Ось воно. Я не вірю, що всі люди спустошені. Можу назвати дюжини тих, хто вистояв, і саме на них тримається світ. Правда про силу духу і про битви — в тому, що пам’ятають лише переможців. Звісно, більшість зламається, але є інші, які, мов стовпи вогню, ведуть за собою наляканих людей через пітьму. «Ти можеш! Ти можеш!» Яка честь! Яка звитяга! Дійсно, ми кволі, ми хворі, ми незлагідні, та якби ми були лише такими, ми б давно, тисячоліття тому, зникли б з лиця землі. Кілька уламків закам’янілих щелеп, декілька вибитих зубів у пластах вапняку були б єдиним знаком існування на землі, який залишила б людина. Але вибір, Лі, вибір перемоги! Я ніколи раніше не розумів і не приймав його. Тепер вам ясно, чому я розповів сьогодні Адаму? Я зробив вибір. Можливо, я неправий, але те, що я розказав, також змусило його жити або взятися за розум. Як звучить оте слово, Лі?

— «Тімшел»,— відповів Лі.— Зупиніть, будь ласка, візок.

— Дорога назад буде у вас довга.

Лі виліз із візка.

— Семюелю,— сказав він.

— Я за нього! — старий засміявся.— Лайза терпіти не може, коли я так говорю.

— Семюелю, ви пішли далі за мене.

— Вже час, Лі.

— Прощавайте, Семюелю.

І Лі поспішно рушив назад вздовж дороги. Він чув, як залізні ободи візка скреготіли по кам’янистому шляху. Обернувся і подивився вслід, і на схилі побачив старого Семюеля на тлі неба, і його сріблясте волосся блищало у зоряному сяйві.

Розділ 25

1

Та зима у Салінасі була повна злив, волога й чарівна. Дощі падали лагідно і просочували землю, не спричиняючи паводків. На пасовиськах уже в січні виросла густа трава, а в лютому схили вкрилися соковитою травою, і шкіра худоби видавалася тугою і лискучою. У березні щедрі дощі продовжилися, і кожна злива люб’язно чекала, поки її попередниця не наситить землю. Тепло залило долину, і все заквітчалося — жовтим, блакитним і золотим.

Том був сам на ранчо, і навіть та запорошена кучугура стала родючою і чарівною, і кремінці сховалися у траві, і корови Гамільтонів погладшали, і вівці Гамільтонів вкрилися густим руном.

Опівдні п’ятнадцятого березня Том сидів на ослоні біля кузні. Сонячний ранок добіг кінця, і над горами з боку океану пливли сірі хмари, вагітні вологою, і їхні тіні ковзали барвистою землею.

Том почув тупіт копит і побачив малого хлопчика, який, здіймаючи лікті, підганяв свого втомленого коня до будинку. Том підвівся і пішов до дороги. Хлопець галопом підскочив до воріт, зірвав із себе капелюха, шпурнув на землю жовтий конверт, розвернув коня і знову пустився вчвал.

Том почав щось кричати йому вслід, але потім стомлено нахилився і підняв телеграму. Він сидів на сонці біля кузні, тримаючи в руках телеграму. Дивився на гори і на старий будинок, ніби хотів щось урятувати, перш ніж розірвати конверт і прочитати неминучі чотири слова: людина, подія і час.

Том повільно згорнув телеграму, потім ще і ще, аж поки вона не перетворилася на квадратик завбільшки з його ніготь. Він увійшов у дім — через кухню, через вітальню і до своєї спальні. Вийняв з шафи темний костюм і повісив його на спинку стільця, а білу сорочку і чорну поклав на сидіння. А потім ліг на ліжко, обличчям до стіни.

2

Кінні кабріолети й двоколки виїжджали з цвинтаря Салінаса. Родина і друзі повернулися до будинку Олів на Центральній авеню поїсти і попити кави, подивитися, як кожний з них сприймає цю подію, благопристойно зробити і сказати все належне.

Джордж запропонував Адамові Траску місце у своєму найманому кабріолеті, але Адам відмовився. Він походив по цвинтарю і сів на бордюр фамільної ділянки Вільямса. Традиційні темні кипариси лили сльози по краях цвинтаря, а на стежинках буйно розрослися білі фіалки. Хтось приніс їх сюди, і вони стали бур’яном.

Холодний вітер віяв над могильними плитами і плакав у кипарисах. Там було чимало чавунних зірок на познаку могил ветеранів Великої армії, і на кожній зірці був маленький, побитий вітром прапорець з минулорічного Дня пам’яті загиблих у війнах.

Адам сидів і дивився на гори, що лежали на схід від Салінаса, над якими гордо підносився пік Флемон. Повітря було кришталево-прозоре, як іноді буває перед дощем. І невдовзі з вітром прилетів легкий дощик, хоча небо не було повністю захмарене.

Адам приїхав ранковим потягом. Він узагалі не мав наміру їхати, але сила, якій він не міг опиратися, потягла його сюди. По-перше, він не міг повірити, що Семюель помер. У вухах його досі звучав глибокий ліричний голос, інтонація підйомів і падінь, яка створювала інакшість, загадкова музика химерно й цікаво обраних слів, тож ніколи не можна було передбачити, яким буде наступне слово. Коли говорили інші люди, ви бували цілком упевнені, яким воно буде.

Адам дивився на Семюеля у труні — й розумів, що не хоче, щоб він був мертвий. А оскільки обличчя у труні не було схоже на Семюеля, Адам пішов пройтися, щоб побути на самоті й запам’ятати Семюеля живим.

Він мусив прийти на похорон. Інакше він би грубо порушив звичай. Але він стояв оддалік, де не міг чути слів, а коли сини закопали могилу, він пішов звідти і ходив по стежках, зарослих білими фіалками.

Цвинтар опустів, і жалібний стогін вітру згинав важкі кипариси. Дощові краплі збільшилися і жалили на льоту.

Адам підвівся, здригнувся і тихо пішов по білих фіалках повз свіжу могилу. Квіти на ній були покладені рівно, вони затуляли горбик сирої, щойно перегорнутої землі, але вітер уже розтріпав пелюстки і здув декілька невеличких букетиків на стежки. Адам підібрав їх і поклав на могилу.

Він вийшов зі цвинтаря. Вітер і дощ хльостали йому в спину, але він не помічав, що його чорне пальто геть промокло. На Ромі-лейн були брудні калюжі, вода зібралася у коліях від екіпажів, які тут щойно проїхали, а край дороги росли високі вівсюги і гірчиця, і дика ріпка зухвало пробивалася з-під землі, і над зеленим буянням дощової весни здіймалися колючі намистинки пурпурового будяка.

Чорна пориста глина налипла на черевики Адама і забрьохала низ його брюк. До Монтерейської дороги було не менше милі. Коли Адам дійшов до неї і повернув на схід у місто Салінас, він забрьохався і промок до кісток. Вода зібралася навіть у загнутих крисах його капелюха-котелка, а комірець сорочки розмок і обвис.

На Джон-стріт дорога різко звертала і ставала Головною вулицею. Адам потупотів ногами, щоб збити глину з черевиків, перш ніж став на тротуар. Будинки затулили його від вітру, і він майже одразу затремтів від холоду. Він прискорив ходу. На другому кінці Головної вулиці він завернув до бару «Еббот-гаус». Замовив собі бренді, випив одним ковтком, але тремтіння його посилилося.

Містер Лап’єр з-за стійки бару помітив, що він тремтить.

— Вам не завадить випити ще порцію,— сказав він.— Ви можете сильно застудитися. Не хочете гарячого рому? Він швидко вижене з вас холод.

— Залюбки,— відповів Адам.

— От і добре. Пийте свій коньяк, а я принесу гарячої води.

Адам відійшов з келихом до столу і сів у промоклому одязі. Сидіти так було неприємно. Містер Лап’єр приніс із кухні паруючий чайник. Поставив пузату склянку на тацю і приніс її Адаму.

— Пийте якомога гарячішим,— порадив він.— З цим і в осини припиниться пропасниця,— сказав він, підсунув стілець, сів, потім підвівся.— Дивлячись на вас, я сам змерз. Піду й собі зроблю порцію...— За мить він повернувся зі склянкою до столу і сів навпроти Адама.— Воно вже діє. Коли ви увійшли, ви були такий блідий, що я злякався. Ви не місцевий?

— Я мешкаю поблизу Кінг-Сіті,— відповів Адам.

— Приїхали на похорон?

— Так — він був мій старий друг.

— Людей було багато?

— Дуже.

— Не дивно. У нього було стільки друзів. Шкода, що погода така паскудна. Вам слід випити ще порцію і лягти у ліжко.

— Так і зроблю,— погодився Адам.— Стало якось затишно і спокійно.

— А це вже щось. Може, я вас ще й від пневмонії урятував.

Він подав ще один пунш, а потім приніс намочену ганчірку з-поза стійки.

— Зітріть хоч трохи бруду,— сказав він.— Похорон узагалі штука невесела, а коли дощ періщить, то настрій зовсім скорботний.

— Дощ пішов, коли вже все скінчилося,— зауважив Адам.— Я йшов назад пішки, тому й промок.

— Чому б вам не зняти тут гарний номер? Лягайте в ліжко, я пошлю вам пунш нагору, а вранці ви вже будете молодець.

— Мабуть, так я і зроблю.

Адам відчував, як кров рум’янить йому щоки, гаряче струмить по руках, немов якась нетутешня гаряча рідина заповнює його тіло. Потім це тепло розплавило холодну приховану скриньку, у якій він тримав заборонені думки, і ці думки несміливо вийшли на поверхню, немов діти, які не знають, чи приймуть їх. Адам узяв вологу ганчірку і нагнувся промокнути манжети на брюках. До голови прилила кров.

— Я сьогодні міг би ще випити пуншу,— промовив він.

— Якщо від застуди, то ви вже випили достатньо,— сказав містер Лап’єр.— А якщо просто хочете випити, я вам принесу витриманого ямайського рому. Його краще пити нерозбавленим. Йому п’ятдесят років. Вода перебиває увесь смак і аромат.

— Я просто хочу випити.

— Я вип’ю з вами. Я не відкупорював цей глек місяцями. Не дуже-то його замовляють. У цьому місті п’ють віскі.

Адам протер свої черевики і кинув ганчірку на підлогу. Ковтнув темного рому і закашлявся. Міцний напій окутав його голову своїм солодким ароматом і сильно вдарив у ніс. Здалося, що кімната хитнулася вбік, а потім вирівнялася.

— Добрий, правда? — спитав містер Лап’єр.— Але він вас із ніг може збити. Я б не пив більше однієї порції — хіба що ви хочете, щоб вас збило з ніг. Деякі хочуть.

Адам обіперся ліктями об стіл. Він відчув, що на нього находить балакучість, і це його злякало. Голос його звучав, як чужий, а слова здивували його самого.

— Я тут нечасто буваю,— сказав він.— Вам відомий заклад, що називається «У Кейт»?

— Ісусе! Цей ром навіть кращий, ніж я думав,— зауважив містер Лап’єр і провадив суворо: — Ви живете на ранчо?

— Так. У мене угіддя під Кінг-Сіті. Моє прізвище Траск.

— Радий познайомитися. Одружені?

— Ні. Зараз ні.

— Удівець?

— Так.

— Ідіть до Дженні. Забудьте про Кейт. Те місце не для вас. Заклад Дженні тут по сусідству. Ідіть туди — й отримаєте все, що треба.

— Просто по сусідству?

— Авжеж, пройдіть півтора кварталу на схід і зверніть праворуч. Кожний вам скаже, де Колія.

Язик Адама став неповороткий.

— А що не так з Кейт?

— Ідіть до Дженні.

3

Вечір був сльотавий, вітряний. Вулиця Кастровіль була вся в липкій багнюці, а в Китайському кварталі вода піднялася так, що мешканцям довелося прокласти дошки через вузьку вуличку, яка розділяла їхні халупи. Хмари на вечірньому небі мали сірий щурячий колір, і повітря було не просто вологе, а холодно-сире і пробирало до кісток. Гадаю, різниця полягає в тому, що вологість спускається зверху, а сирість піднімається з землі, з гнилизни і бродіння. Пообідній вітер ущух, лишивши по собі мокре знеможене повітря. Було достатньо холодно, щоб зірвати ромову завісу в Адамовій голові, водночас не повернувши несміливості. Адам швидко йшов небрукованим тротуаром і дивився собі під ноги, щоб не влізти в калюжу. Провулок тьмяно освітлювався сигнальним ліхтарем там, де його перетинала залізнична колія, а ще круглою лампою, що світилася на ґанку закладу Дженні.

Адам пам’ятав інструкції. Він порахував два будинки і мало не проминув третій, такі високі й рясні розрослися перед ним кущі. Він поглянув через хвіртку на темний ґанок і повільно пройшов зарослою стежкою. У напівтемряві побачив занедбану веранду і розхитані сходи.

З дощок обшивки давно облізла фарба, у саду ніхто не працював віками. Якби не тоненькі смужки світла, що пробивалися по краях запнутих гардин, він би і не зупинився, вважаючи, що в будинку ніхто не мешкає. Сходинки прогиналися під його вагою, а дощаний настил веранди рипів.

Вхідні двері прочинилися, і він побачив якусь неясну фігуру, що трималася за кулясту ручку.

— Заходьте, будь ласка,— промовив м’який голос.

Приймальня була ледь освітлена невеличкими лампочками під рожевими абажурами. Адам відчував у себе під ногами товстий килим. Він бачив поліровані меблі й відблиск золочених рам для картин. У нього виникло миттєве враження багатства і порядку.

М’який голос провадив:

— Вам слід було б одягнути дощовик. Ми вас знаємо?

— Ні, не знаєте,— відповів Адам.

— А хто вас прислав?

— Один чоловік у готелі.

Адам вдивлявся в дівчину, що стояла перед ним. Вона була убрана в чорне, без жодних прикрас. Обличчя мала пильне — гарненьке і пильне. Він спробував зрозуміти, яку тварину, яку нічну звірину вона йому нагадує. То був якийсь потаємний хижий звір.

Дівчина сказала:

— Я підійду ближче до лампи, якщо хочете.

— Не треба.

Вона засміялася.

— Сідайте — отут. Ви сюди прийшли по щось, еге ж? Якщо скажете мені, чого хочете, я пришлю до вас відповідну дівчину.

У її тихому голосі відчувалася якась чітка, хрипка сила. І вона добирала слова, як добирають квіти у різнорідному садку, і не квапилася з добором.

У її присутності Адам видався собі незграбним. Він бовкнув:

— Я хочу бачити Кейт.

— Міс Кейт зараз зайнята. Вона на вас чекає?

— Ні.

— Я можу подбати про вас, повірте.

— Я хочу бачити Кейт.

— Не скажете мені, у якій справі?

— Ні.

Голос дівчини став, як лезо гострої бритви.

— Ви не можете її побачити. Вона зайнята. Якщо вам не потрібна дівчина абощо, краще вам звідси піти.

— Добре, а ви можете переказати їй, що я тут?

— Вона вас знає?

— Не впевнений,— Адам відчув, як сміливість полишає його. Цей холод він добре пам’ятав.— Не впевнений. Але скажіть їй, що її хоче бачити Адам Траск. Тоді з’ясується, знаю я її, чи ні.

— Зрозуміло. Гаразд, я їй скажу.

Вона мовчки пішла до правих дверей і прочинила їх. Адам почув приглушені голоси, потім з-за дверей визирнув якийсь чоловік. Дівчина не зачинила дверей, щоб Адам знав — він тут не сам. Двері на другому кінці кімнати ховалися за важкими темними портьєрами. Дівчина розсунула глибокі складки і зникла за ними. Адам знову сів на стілець. Краєчком ока він побачив, як той чоловік вистромив на мить голову.

Особиста кімната Кейт була втіленням зручності й діловитості. Вона зовсім не нагадувала тієї кімнати, у якій мешкала Фей. Стіни були затягнуті шафрановим шовком, а портьєри мали ясно-зелений колір. То була шовкова кімната — глибокі крісла з обтягнутими шовком сидіннями, лампи під шовковими абажурами, широке ліжко в глибині з мерехтливим атласним покривалом, на якому горою лежали величезні подушки. На стінах не було ані картин, ані фотографій — нічого з особистих речей. На туалетному столику з чорного дерева біля ліжка не стояло ні пляшечок, ні флаконів, і його блискуча поверхня віддзеркалювалася у трельяжі. Килим на підлозі був старовинний, китайський, з ясно-зеленим драконом на шафрановому тлі. Одна частина кімнати правила за спальню, середина — за вітальню, а друга частина — за контору з секретерами золотавого дубу, великим сейфом — чорним із золотими літерами, шведським бюро з відсувною кришкою і подвійною настільною лампою під зеленим ковпаком, а поруч стояло робоче крісло з сидінням на шарнірах.

Там і сиділа Кейт. Вона досі була гарна. Волосся в неї знову стало біляве. Рот маленький, твердий, з загнутими догори, як і раніше, кутиками. Але обриси фігури вже розпливалися. Плечі розповніли, а руки схудли і зморщилися. Щоки залишилися круглі, проте шкіра під підборіддям обвисла складками. Груди й досі були маленькі, а от живіт випинався подушечкою. Стегна були стрункі, а ноги загрубіли і стопи набрякли, аж випирали з її черевичків на низьких підборах. Крізь панчохи можна було розгледіти еластичні бинти, які тримали вени.

І все-таки вона була гарненька й охайна. Сильно постарішали тільки руки: долоні й пучки пальців були блискучі й тугі, а верхня частина зсохлася і вкрилася коричневими плямами. Вона була убрана в строгу чорну сукню на довгий рукав, єдиним контрастом якої виступали білі мереживні манжети і комірець.

Вплив років був малопомітний. Той, хто повсякчас перебував поруч, напевне, і не помітив би ніяких змін. Щоки Кейт були гладенькі, погляд гострий і непроникний, ніс витончений, губи тонкі та тверді. Шраму на лобі майже не видно. Він ховався під пудрою такого ж відтінку, як і шкіра Кейт.

Кейт роздивлялася пачку світлин у себе на бюро, всі вони були однакові за розміром, усі зняті однією і тією самою камерою з фотоспалахом. І хоча люди на світлинах були різні, у їхніх позах простежувалася одноманітна подібність. Обличчя жінок ніколи не потрапляли у камеру.

Кейт розклала світлини на чотири купки і вклала кожну в товстий коричневий конверт. Коли у її двері постукали, вона пхнула конверти у шухлядку свого бюро.

— Заходьте. А, Єво, заходь. Він тут?

Дівчина, перш ніж відповісти, підійшла до бюро. У яскравішому світлі її обличчя виказало напруження, й очі блищали.

— Це новенький, чужак. Каже, що хоче бачити вас.

— Це неможливо, Єво. Ти ж знаєш, хто має прийти.

— Я йому сказала, що він не може побачити вас. А він каже, що, здається, вас знає.

— І хто ж він такий, Єво?

— Такий високий, довготелесий чоловік, трохи напідпитку. Каже, що його звуть Адам Траск.

Хоча Кейт не ворухнулася і не зронила й звуку, Єва зрозуміла, що щось влучило в ціль. Пальці правої руки Кейт стиснулися в кулак, а ліва рука поповзла, як худий кіт, до краю бюро. Кейт сиділа так тихо, ніби затамувала подих. Єва перелякалася. Думка її сягнула до шухлядки свого туалетного столика, де лежав шприц.

Нарешті Кейт заговорила.

— Сядь у те велике крісло, Єво. Просто посидь хвилину.— Дівчина не ворухнулася, і тоді Кейт шмагнула її одним словом.— Сідай!

Зіщулившись від страху, Єва пішла до крісла.

— Не ламай нігті,— звеліла Кейт.

Єва розчепила руки й ухопилася за бильця крісла.

Кейт прямо дивилася на зелений ковпак своєї настільної лампи. Потім зробила такий різкий рух, що Єва підскочила, і губи в неї затремтіли. Кейт відсунула шухляду і витягла невеличкий паперовий пакетик.

— Тримай! Іди до себе в кімнату і дай собі ради. Не використовуй усе зразу... ні, я тобі не довіряю.

І Кейт легенько постукала пальцем по пакетику, розірвала його навпіл; трохи білого порошку висипалося на стіл, коли вона згорнула одну половинку і передала Єві.— А тепер мерщій! Коли повернешся вниз, накажи від мене Ральфу, щоб він був поблизу у вестибюлі — достатньо близько, щоб почути дзвінок, але не голоси. Простеж, щоб він не підкрався до дверей. Якщо він почує дзвінок... ні, скажи йому... ні, нехай робить по-своєму. А потім приведи до мене містера Адама Траска.

— З вами все буде добре, міс Кейт?

Кейт дивилася на дівчину, поки та не відвернулася. Кейт гукнула їй услід:

— Отримаєш другу половину, щойно він піде. А тепер поквапся.

Коли двері зачинилися, Кейт відсунула праву шухляду свого бюро і витягнула револьвер з коротким стволом. Перевірила, чи він заряджений, і поклала поруч, прикривши аркушем паперу. Вимкнула одну з ламп і знову вмостилася в кріслі. Руки склала перед собою.

Коли пролунав стукіт у двері, вона гукнула «Заходьте», майже не розтуляючи губ.

Очі Єви були вологі, але вона заспокоїлася.

— Ось він,— і зачинила двері за Адамом.

Він швидко озирнув кімнату, перш ніж помітив Кейт, яка тихо сиділа за бюро. Він втупив у неї очі, а потім почав повільно наближатися.

Вона розтиснула руки і простягнула праву до аркуша паперу. Очі її, холодні й позбавлені всякого виразу, дивилися йому просто в очі.

Адам побачив її шрам, її губи, її зморшкувату шию, її руки і плечі, її пласкі груди. Він глибоко зітхнув.

Рука Кейт затремтіла.

— Чого тобі треба? — спитала вона.

Адам сів біля бюро на стілець з прямою спинкою. Йому хотілося закричати від полегшення, але він просто сказав:

— Уже нічого. Просто хотів тебе побачити. Сем Гамільтон розповів мені, що ти тут.

У ту мить, коли він сів, рука її припинила тремтіти.

— Невже досі ти не чув?

— Ні,— відповів він.— Не чув. Спершу я мало не збожеволів, але зараз зі мною все гаразд.

Кейт заспокоїлася, рот її розтягся в усмішці, відкриваючи дрібні зуби з гострими білими іклами.

— Ти мене налякав.

— Чому?

— Бо я не знала, що ти надумав.

— Я й сам не знав,— відповів Адам, і далі роздивляючись її, ніби вона була неживий предмет.

— Я довго чекала, що ти прийдеш, та коли ти так і не з’явився, гадаю, забула тебе.

— А я не забув,— сказав він.— А от тепер можу забути.

— Що ти маєш на увазі?

Він задоволено розсміявся.

— Тепер, коли я тебе бачу, ось що я маю на увазі. Знаєш, вочевидь, це сталося, коли Семюель сказав, що я тебе ніколи насправді не бачив. Обличчя твоє я пам’ятаю, але я його ніколи не бачив. А от тепер зможу його забути.

Вона стиснула губи і вже не всміхалася, а її широко посаджені очі звузилися від ненависті.

— Гадаєш, що зможеш?

— Знаю, що зможу.

Вона змінила тактику.

— Може, тобі й не доведеться,— промовила вона.— Може, якщо ти до всього так спокійно ставишся, ми могли б поладити.

— Навряд чи,— відповів Адам.

— Ти був такий дурний,— сказала вона.— Як дитина. Ти не знав, як поводитися. Тепер я тебе можу навчити. Здається, ти став дорослим чоловіком.

— Ти мене і так навчила. Урок був доволі жорсткий.

— Хочеш випити?

— Хочу,— погодився він.

— Я відчуваю запах — ти пив ром.

Вона підійшла до шафки, дістала пляшку і два келишки, а коли обернулася, то помітила, що він роздивляється її набряклі товсті гомілки. Спалах злості не прогнав усмішки з її губ.

Кейт поставила пляшку на круглий стіл посередині кімнати і наповнила два келишки ромом.

— Іди сідай тут,— покликала вона.— Тут затишніше.

Коли Адам підходив до великого крісла, вона побачила, що він дивиться на її випнутий живіт. Вона подала йому келишок, сіла і склала руки на талії.

Він тримав свій келих, а вона сказала:

— Пий. Ром пречудовий.

Адам усміхнувся їй, і такої усмішки вона у нього ніколи не бачила.

— Коли Єва повідомила, що ти тут, я спершу хотіла тебе просто викинути на вулицю,— сказала Кейт.

— Я б повернувся,— відізвався він.— Мені необхідно було тебе побачити,— не те щоб я не повірив Семюелю, а просто щоб довести це собі самому.

— Пий свій ром,— повторила вона.

Він подивився на її келих.

— Чи не думаєш ти, що я хочу тебе отруїти? — мовила вона — і розізлилася на себе, що це сказала.

Адам, усміхаючись, дивився на її келих. На обличчі Кейт виступила злість. Кейт підняла свій келих і пригубила напій.

— Алкоголь погано на мене впливає. Я його ніколи не п’ю. Він для мене як отрута,— вона міцно стулила рот і закусила гострими зубами нижню губу.

Адам і далі до неї усміхався.

Кейт уже несила було стримувати свою лють. Вона перехилила келих собі в горло і закашлялася, очі в неї налилися сльозами, і вона їх витерла долонею.

— Не дуже-то ти мені довіряєш,— промовила вона.

— Ні, не дуже,— Адам підняв келих, випив свій ром, потім підвівся і наповнив обидва келихи.

— Я не питиму більше,— запанікувала Кейт.

— І не треба,— погодився Адам.— Я доп’ю свій і піду.

Різкий ром обпікав їй горло, і Кейт відчула, як десь усередині заворушилося те, чого вона страшилася.

— Не боюся я ні тебе, ні когось іншого,— заявила вона і випила другий келих.

— Ти не маєш причин мене боятися,— сказав Адам.— Можеш узагалі про мене забути. Власне, ти й сказала, що вже забула...— Від випитого йому було тепло і безпечно, так добре він не почувався вже багато років.— Я приїхав на похорон Сема Гамільтона. Чудова була людина. Буду за ним скучати. Ти пам’ятаєш, Кейті, він допомагав тобі з близнюками?

В Кейт розбушувалася лють. Вона силилася її приборкати, і ця боротьба відбилася у неї на обличчі.

— Що з тобою? — здивувався Адам.

— Я тобі казала, що алкоголь для мене отрута. Я тобі казала, що мені стає зле.

— Я не міг ризикувати,— спокійно відповів він.— Ти вже в мене стріляла. Хтозна, що ти робила ще.

— На що ти натякаєш?

— Чув я деякі плітки. Доволі брудні плітки.

У цю мить вона забула, що хоче зусиллям волі побороти алкоголь, який захоплював усе її тіло, і програла цю битву. Мозок її залило щось червоне, страх випарувався, а його місце посіла беззастережна жорстокість. Вона схопила пляшку і наповнила свій келих.

Адаму довелося підвестися, щоб налити собі. У нього виникло якесь досі не відоме відчуття. Він отримував задоволення від того, що бачив у ній. Йому було приємно спостерігати, як вона бореться. Його радувало, що він її карає, але водночас він не забував про пильність. «Треба бути обережним,— казав він собі.— Не плескай язиком, не патякай».

Уголос він промовив:

— Сем Гамільтон був мені другом усі ці роки. Я скучатиму за ним.

Кейт розплескала трохи рому, який змочив їй кутики вуст.

— Я його ненавиділа,— вигукнула вона.— Я рада, що він помер.

— Було б добре, мабуть, якби я розібрався в тобі ще тоді.

Вона скривилася.

— Ти — дурень. До тебе я не маю ненависті. Ти просто жалюгідний дурень.

По мірі того, як в Кейт наростала напруженість, Адама охоплювало спокійне тепло.

— Сидиш отут і шкіришся! — просичала вона.— Гадаєш, ти тепер вільний? Випив кілька келихів і думаєш, що став чоловіком! Я поворухну мізинцем, і ти приповзеш до мене, пускаючи слину, навколішках приповзеш! — Її відчуття влади вирвалося на волю, і лисяча обачливість зникла.— Я тебе добре знаю. Знаю твоє боягузливе серце!

Адам і далі всміхався. Він ковтнув рому, і це нагадало Кейт, що треба налити і собі. Шийка пляшки дзенькнула об келих.

— Коли мене понівечили, ти був потрібен,— сказала вона.— Яка ж ти був розмазня! А коли ти вже не був мені потрібен, ти намагався мене зупинити. Ану годі скалити зуби!

— Цікаво, за що ти мене так ненавидиш.

— А, тобі цікаво? — Обережність майже покинула її.— То не ненависть, то зневага. Я ще була зовсім маленькою, коли зрозуміла, які вони брехливі несосвітенні дурні — моя рідна матуся і батечко, які удавали доброту. Але вони не були добрі. Я їх знала. Могла примусити їх зробити все, що хотіла. Я зроду вміла примушувати людей робити все, що хочу. Я ще не виросла, коли довела одного чоловіка до самогубства. Він також удавав доброго, а насправді тільки й думав, як зі мною переспати, зі мною — маленькою дівчинкою.

— Ти ж сказала, що він себе убив. Напевне, його щось сильно мучило.

— Він був дурень,— відтяла Кейт.— Я чула, як він стояв під дверима і скиглив. Я тоді просміялася цілу ніч.

— Не хотілося б мені думати, що я когось зжив зі світу,— сказав Адам.

— Бо ти також дурень. Пам’ятаю, як вони всі говорили: «Яка ж вона гарнюня, яка мила, яка витончена!» І жоден з них не знав мене. Вони в мене стрибали крізь обручі й навіть того не усвідомлювали.

Адам перехилив свій келих. Він ніби спостерігав за нею з великої відстані. Бачив, як її імпульси повзуть, як мурашки, і міг їх читати. Це було відчуття глибокого розуміння, яке подеколи йому давав алкоголь.

— Байдуже,— заговорив він,— подобався тобі Сем Гамільтон чи ні. Я вважав його мудрим. Пам’ятаю, він колись сказав, що жінка, яка все знає про чоловіків, зазвичай знає дуже добре лише одну його сторону і не може осягнути інших сторін, проте це не означає, що тих інших сторін не існує.

— Він був брехун та ще й лицемір,— Кейт аж випльовувала слова.— Я їх ненавиджу, брехунів, а вони всі брехуни. Ось у чому річ. Я люблю їх виводити на чисту воду. Я люблю тикати їх носом у їхнє паскудство.

Адам звів брови.

— Ти хочеш сказати, що у всьому світі існують лише зло і шаленство?

— Саме це я й хочу сказати.

— Я тобі не вірю,— спокійно озвався Адам.

— Ти не віриш! Ах, ти не віриш! — передражнила його Кейт.— Хочеш, я тобі це доведу?

— Тобі це не вдасться.

Вона підскочила, підбігла до свого бюро і принесла до столу коричневі конверти.

— Ось подивись-но на це!

— Не хочу.

— А я тобі все одно покажу! — вона витягнула одну світлину.— Дивися. Це сенатор штату. Він гадає, що балотуватиметься в Конгрес. Поглянь на це жирне черево. І цицьки, як у баби. Він любить батоги. Оця смуга тут — слід від батога. Глянь лише на вираз його обличчя! А він має дружину і четверо дітей, а ще хоче балотуватися у Конгрес. Ти не віриш! Так поглянь на це! Оцей шматок білої ворвані — член муніципальної ради; а оцей здоровий рудий швед має ранчо біля Бланко. Дивися! Це професор з Берклі. Приїздить сюди аж звідти, щоб йому в пику вихлюпнули сечу з нічного горщика — професор філософії. Поглянь ще й на це! Священик-євангеліст, просто молодший брат Ісуса Христа. Раніше він підпалював будинок, щоб отримати те, що хотів. Ми влаштовуємо йому це трохи по-іншому. Бачиш запалений сірник під його кощавою дупою?

— Я не хочу це бачити,— сказав Адам.

— Але все одно ж побачив. І ти в це не віриш! Я зроблю так, що ти благатимеш мене, щоб тебе до нас пустили. Ти у мене вовком завиєш.

Вона спробувала застосувати проти нього всю свою силу волі, але побачила, що він відсторонений і вільний. Її лють захолола в отруту.

— Від мене ще ніхто не рятувався,— м’яко вимовила вона. Очі в неї стали порожні й холодні, але нігті дерли оббивку крісла, дряпали і тріпали шовк.

Адам зітхнув.

— Якби я мав отакі світлини, а ті чоловіки про це знали, я б не відчував себе в безпеці. Одна така світлина, ймовірно, здатна зруйнувати все життя людини. Невже тобі нічого не загрожує?

— Ти що — вважаєш мене дитиною? — глузливо спитала Кейт.

— Уже не вважаю,— відповів Адам.— Я починаю думати, що ти просто покруч — і взагалі не людина.

— Можливо, ти влучив у ціль,— усміхнулася вона.— А ти гадаєш, я хочу бути людиною? Подивися на ці світлини! Краще бути собакою, ніж людиною. Але я не собака. Я розумніша за людей. Ніхто не здатен мені зашкодити. Не переймайся небезпекою. У мене там знайдеться сотня прегарних світлин,— вона махнула рукою в бік шухлядок,— і всі ті чоловіки знають: якщо зі мною щось трапиться — будь-що,— сотня листів, кожний зі світлиною, прийде туди, де зуміє завдати найбільшої шкоди. Ні, вони мені не зашкодять.

— А раптом станеться який нещасний випадок або раптом ти захворієш? — спитав Адам.

— Це не має значення. Відкрию тобі секрет,— Кейт нахилилася до нього,— якого не знає жоден з цих чоловіків. За кілька років я звідси поїду. А коли поїду — всі ці конверти все одно потраплять у поштові скриньки.

І з реготом вона відкинулася у кріслі.

Адам здригнувся. Він пильно на неї подивився. Її обличчя і сміх були такі дитячі, такі невинні. Він підвівся і налив собі ще, зовсім трохи. Пляшка майже спорожніла.

— Я знаю, що саме ти ненавидиш. Ти ненавидиш у них те, чого не здатна зрозуміти. Твою ненависть викликає не зло. Ти ненавидиш у них добро, до якого не можеш дістатися. Хотів би я знати, чого ти прагнеш, що тобі треба врешті-решт.

— Я зберу всі потрібні мені гроші,— відповіла вона.— Я поїду до Нью-Йорка і буду ще не стара. Куплю собі будинок, гарний будинок у гарному районі, найму гарну прислугу. Передусім я знайду одного чоловіка, якщо він ще живий, і дуже неквапно, застосовуючи всі найболючіші засоби, заберу в нього життя. Якщо я робитиму це вправно й обачно, він збожеволіє, перш ніж помре.

Адам нетерпляче тупнув ногою.

— Ти верзеш дурниці. Бути такого не може. Це безумство. Такого просто не може бути. Я не вірю жодному слову,— вигукував він.

— Чи пам’ятаєш ти,— спитала Кейт,— коли побачив мене уперше?

Обличчя в нього потемніло.

— Господи, ну звісно!

— Ти пам’ятаєш мою зламану щелепу, мої розірвані губи, мої вибиті зуби?

— Пам’ятаю. Але пам’ятати не хочу.

— Для мене буде насолодою знайти чоловіка, який оте все зробив,— заявила вона.— А потім — потім прийдуть інші втіхи.

— Мені треба йти,— сказав Адам.

— Не йди, любий. Не йди, мій коханий. Я маю простирадла з шовку. Я хочу, щоб ти відчув, як вони пестять твою шкіру,— проговорила Кейт.

— Ти жартуєш?

— Ні, коханий, ні. Ти не дуже досвідчений у втіхах, але я можу тебе навчити, я навчу тебе.

Вона зіп’ялася на непевні ноги й обперлася рукою об його плече. Обличчя її здавалося свіжим і юним. Адам поглянув на її руку і побачив зморшкувату мавпячу лапу. Він з відразою відсахнувся.

Вона помітила цей рух, зрозуміла його, і рот у неї закам’янів.

— Я не розумію,— промовив Адам.— Знаю, але не розумію. Знаю, що не віритиму в це вранці. Це як страшний сон. Але ні, це не може бути сон, ні. Адже я пам’ятаю, що ти — мати моїх хлопчиків. Ти навіть не спитала про них. Ти — мати моїх синів.

Кейт обперлася ліктями об коліна і підставила руки під підборіддя, пальцями прикривши гострі вуха. Очі в неї світилися перемогою. Голос став глузливо-лагідний.

— Дурень завжди залишить шпарину,— проговорила вона.— Я з’ясувала це, ще коли була зовсім маленькою. Я — мати твоїх синів. Твоїх синів? Я мати, це так,— та чи знаєш ти, хто їхній батько?

Адам аж рот роззявив.

— Кейті, що ти говориш?

— Моє ім’я Кейт. А тепер слухай, дорогенький, і запам’ятовуй. Скільки разів я допускала тебе до себе, щоб мати дітей?

— Ти була сильно травмована,— сказав він.— Понівечена.

— Один раз,— відрубала вона.— Лишеодин раз.

— Ти погано переносила вагітність,— заперечив Адам.— Тобі було боляче.

Вона ніжно всміхнулася до нього.

— Для твого брата я була не надто сильно травмована.

— Мого брата?

— Ти забув Карла?

Адам розсміявся.

— Ах ти нечиста сило! Невже ти думаєш, що я повірю в таке про мого брата?

— Мені байдуже, у що ти там віриш.

— Я тобі не вірю,— повторив Адам.

— Повіриш. Спершу здивуєшся, потім прийдуть сумніви. Ти думатимеш про Карла — повсякчас про нього. Я б могла полюбити Карла. Він у чомусь на мене схожий.

— Не схожий.

— Ти згадаєш,— вела вона далі,— одного дня ти згадаєш такий собі чай, який мав гіркий присмак. Ти помилково випив мої ліки — пам’ятаєш? Спав так, як ніколи раніше у своєму житті, і прокинувся пізно, з важкою головою?

— Ти була надто хвора, щоб реалізувати такий план.

— Я можу все,— відповіла вона.— А зараз, коханий, роздягайся. І я тобі покажу, що ще я можу.

Адам склепив повіки. В голові у нього паморочилося від рому. Він розплющив очі й енергійно помотав головою.

— Усе це не має значення — навіть якщо воно й правда. Це не має ніякого значення.

І раптом Адам розсміявся, бо зрозумів, що це дійсно так. Він підвівся надто різко і змушений був учепитися в спинку крісла, щоб устояти на ногах.

Кейт підскочила до нього і схопилася обіруч за його лікоть.

— Дозволь я допоможу тобі зняти пальто.

Адам відчепив її руки від себе, ніби вони були з дроту. І нетвердими кроками пішов до дверей.

В очах Кейт блиснула неприборкана ненависть. Вона закричала — то був довгий, пронизливий, звірячий вереск. Адам зупинився й озирнувся. Двері з грюкотом розчинилися. Місцевий викидайло зробив три кроки, зупинився, крутнувся всім тілом і з розмаху зацідив кулаком Адамові у вухо. Адам рухнув на підлогу.

Кейт верещала:

— Ногами! Бий його ногами!

Ральф підійшов ближче до чоловіка на підлозі та зміряв відстань. Він помітив, що Адам дивиться йому просто в очі. Він знервовано озирнувся на Кейт. Її голос прозвучав холодно.

— Я сказала — ногами. Розбий йому пику!

— Він не чинить опору,— сказав Ральф.— Він не хоче битися.

Кейт сіла. Вона важко дихала ротом. Руки її скрючилися на колінах.

— Адаме,— проговорила вона.— Я тебе ненавиджу. Я тебе вперше так ненавиджу. Я тебе ненавиджу! Адаме, ти чуєш? Я тебе ненавиджу!

Адам спробував сісти, упав і спробував ще раз. Сидячи на підлозі, він поглянув на Кейт.

— Мені байдуже,— сказав він.— Мені зовсім байдуже.

Він став навколішки, спираючись руками на підлогу.

— Чи знаєш ти,— промовив він,— що я кохав тебе більше за все на світі? Справді. Кохав так сильно, що це кохання могло мене вбити.

— Ти ще сюди приповзеш,— повторила Кейт.— Приповзеш на череві — і благатимеш, благатимеш!

— Ви ще хочете, щоб я його бив ногами, міс Кейт? — спитав Ральф.

Вона не відповіла.

Адам дуже повільно пішов до дверей, намагаючись утримати рівновагу. Рука його намацала дверний стояк.

Кейт гукнула йому в спину:

— Адаме!

Він неквапливо озирнувся. Усміхнувся їй, як може всміхатися людина якомусь спогаду. А потім вийшов і тихо зачинив по собі двері.

Кейт сиділа, втупившись у підлогу. Очі в неї були спустошені.

Розділ 26

1

У потязі дорогою назад до Кінг-Сіті з Салінаса Адама Траска накрила хмара неясних форм, звуків і кольорів. Він узагалі не мав жодної ясної думки.

Я вважаю, що у людській голові є певні засоби, завдяки яким десь у темній глибині вивчаються, відкидаються або приймаються проблеми. Ці засоби іноді відкривають такі грані, про існування яких людина і не підозрювала. Як часто лягаєш спати з тривогою і болем, не розуміючи, щó спричиняє ці муки, а вранці прокидаєшся з цілковито новим баченням і ясністю, можливо, породженими отими чорними роздумами. А бувають ранки, коли кров вирує захопленням, а груди стискаються від бентежної радості, й незрозуміло, звідки вони узялися і що їх викликало.

Похорон Семюеля і розмова з Кейт мали б засмутити і пригнітити Адама, але цього не сталося. З сірого тріпотіння проросла велика радість. Адам почувався молодим і вільним, його переповнювала невгамовна веселість. Він зійшов з потяга в Кінг-Сіті, але замість платної стайні, де на нього чекали його кінь і двоколка, вирушив до нового гаража Віля Гамільтона.

Віль сидів у своїй конторі зі скляними стінами, з якої міг спостерігати всю роботу механіків, не чуючи її шуму. Віль уже відростив собі доволі кругле черевце.

Він вивчав рекламу сигар, що регулярно поступали безпосередньо з Куби. Він думав, що тужить за покійним батьком, але це було не так. Він трохи хвилювався через Тома, який зразу ж після похорону поїхав до Сан-Франциско. Віль відчував, що значно пристойніше поринути у справи, як це збирався зробити він, ніж у алкоголь, як це, вочевидь, робив Том.

Віль підвів голову, коли до його контори увійшов Адам, і вказав жестом на одне з великих шкіряних крісел, які завів, щоб пом’якшити для своїх клієнтів удар від розміру рахунку, який їм доведеться сплатити.

Адам сів.

— Не пам’ятаю, чи висловив я вам свої співчуття,— сказав він.

— Сумні часи,— відізвався Віль.— Ви були на похороні?

— Так, був. Не упевнений, що ви знаєте, ким був для мене ваш батько. Він навчив мене такого, що ніколи не забувається.

— Його шанували,— підтвердив Віль.— На цвинтарі було понад двісті людей — понад двісті.

— Такі люди, як він, не помирають,— сказав Адам, і він відкрив цю думку сам.— Навіть уявити не можу, що він мертвий. Зараз він здається мені живішим, ніж раніше.

— Ваша правда,— погодився Віль, хоча й не вважав, що це правда. Для Віля Семюель помер.

— Я думаю про те, що він мені казав,— вів далі Адам.— Коли він це говорив, я не дуже-то уважно слухав, але зараз я ніби чую його слова і бачу його обличчя.

— Ваша правда,— повторив Віль.— І я думаю про це саме. Ви повертаєтеся додому?

— Так. Але вирішав зайти до вас, порадитися про покупку автомобіля.

Віль ледь помітно змінився, промайнула якась тиха настороженість.

— Я б сказав, що ви будете останньою людиною у нас у долині, яка придбає автомобіль,— зауважив він, стежачи примруженими очима за реакцією Адама.

— Гадаю, я заслужив на таку думку,— засміявся Адам.— Схоже, відповідальність за те, що я змінився, несе ваш батько.

— Тобто?

— Не знаю, чи зумію я пояснити. Але поговорімо про автомобіль.

— Я вам надам усю інформацію, нічого не приховаю,— сказав Віль.— Річ у тім, що зараз я з ніг збиваюся, щоб роздобути автомобілі під усі наявні замовлення. Бачте, у мене довгий перелік людей, які чекають своєї черги.

— Он як? Що ж, занесіть у цей перелік і мене.

— Залюбки, містере Траск, і...— Віль зробив паузу.— Ви такий близький друг нашої родини, що... якщо хтось раптом скасує замовлення, я з радістю перенесу вас на вищу позицію в черзі.

— Дуже люб’язно з вашого боку,— сказав Адам.

— Як би ви хотіли це облаштувати?

— Що ви маєте на увазі?

— Я міг би зробити так, щоб ви сплачували певну суму раз на місяць.

— А це хіба не вийде дорожче?

— Звісно, тут відсотки і сплата за доставку. Дехто вважає, що так зручніше.

— Гадаю, я сплачу готівкою,— вирішив Адам.— Не має сенсу відкладати.

Віль коротко засміявся.

— Мало хто так вважає. Прийде час, коли я продаватиму за готівку, тільки втрачаючи на цьому гроші.

— Ніколи про це не думав,— зауважив Адам.— Однак, запишіть мене, будь ласка, в чергу.

Віль нахилився до нього.

— Містере Траск, я поставлю вас у переліку першим. Ви отримаєте перший автомобіль, який прибуде.

— Дякую.

— Радий буду зробити це для вас,— відповів Віль.

— А як ваша матінка, тримається? — спитав Адам.

Віль відкинувся в кріслі, й на його обличчі засяяла ласкава усмішка.

— Мама неймовірна,— промовив він.— Вона як скеля. Я згадую всі наші важкі часи, а у нас їх було чимало. Батько був не надто практичний. Завжди десь у захмарних мріях в книжках. Гадаю, мама з’єднувала нас, і завдяки їй Гамільтони не закінчили у богадільні.

— Вона — чудова жінка,— підтвердив Адам.

— Не просто чудова. Вона сильна. Міцно стоїть на ногах. Вона — справжня опора. Ви після похорону заходили до будинку Олів?

— Ні.

— А зайшло понад сто людей. І саме моя мама смажила всіх тих курей і дбала, щоб усім всього вистачило.

— Не може бути!

— Може. Подумайте лишень — це ж похорон її власного чоловіка!

— Неймовірна жінка,— повторив Адам слова Віля.

— І вона практична. Знала, що всіх треба нагодувати,— і нагодувала.

— Сподіваюся, вона впорається, але все одно це для неї важка втрата.

— Вона впорається,— підтвердив Віль.— І переживе нас усіх, хоч яка вона тендітна.

Повертаючись до себе на ранчо, Адам зрозумів, що помічає те, на що не звертав уваги роками. Він бачив у густій траві польові квіти, бачив на схилах бурих корів, які піднімалися зручними стежками і паслися на ходу. Приїхавши на свої власні землі, Адам відчув приплив задоволення такого гострого, що почав його досліджувати. І раптом він утямив, що вимовляє в такт тупоту копит свого коня: «Я вільний, я вільний, у мене немає тривог. Я вільний. Вона пішла. Її більше немає. Боже всемогутній, я вільний, я вільний!»

Він простягнув руку і збив пушок зі сріблясто-сірого полину край дороги, а коли пальці його стали липкими від соку, він глибоко-глибоко вдихнув різкі, проникливі пахощі у себе на руках. Він був радий, що повертається додому. Він хотів побачити, як виросли його близнюки за ці два дні, що його не було,— він хотів побачити близнюків.

— Я вільний, і вона пішла,— виспівував він на повний голос.

2

Лі вийшов з дому зустріти Адама і стояв біля голови коня, поки Адам вилізав з двоколки.

— Як хлопці? — спитав Адам.

— Добре. Я примусив їх зробити собі луки й стріли, і вони пішли полювати на кроликів біля річки. Але я не розігрів обід.

— Тут усе нормально?

Лі гостро поглянув на нього, хотів щось вигукнути, але передумав.

— А як похорон?

— Дуже багато людей,— відповів Адам.— Я досі не можу усвідомити, що його немає.

— Мій народ ховає мерців з барабанами, розсипає папірці, щоб збентежити демонів, і кладе на могилу смажених поросят замість квітів. Ми — люди практичні й завжди трохи голодні. Але наші демони не надто розумні. Ми здатні їх обдурити. А це вже прогрес.

— Гадаю, Семюелю сподобався б такий похорон,— сказав Адам.— Його б це зацікавило...— Він помітив, що Лі пильно на нього дивиться.— Відведи коня, Лі, а потім приготуй нам чаю. Мені треба з тобою поговорити.

Адам увійшов до будинку і зняв чорний одяг. Він чув на собі солодкий запах рому, який зараз видавався йому нудотним. Він роздягся повністю і вимився жовтим милом, поки цей запах не вивітрився з усіх пор. Одягнув чисту синю сорочку і комбінезон, випраний так, що став м’яким, ясно-блакитним і трохи протертим на колінах. Адам неквапно голився і розчісував волосся, поки Лі гримів посудом на кухні біля плити. Потім пішов до вітальні. Лі поставив чашку і цукерницю на столі біля Адамового крісла. Адам подивився на квітчасті фіранки, які вицвіли від частого прання. Він побачив потерті килими на підлозі й коричневу смугу лінолеуму в передпокої. Все це він ніби бачив уперше.

Коли Лі повернувся з чайником, Адам звернувся до нього.

— Принеси і собі чашку, Лі. А якщо у тебе ще залишився отой твій напій, я б трошечки випив. Учора ввечері я напився п’яним.

— Ви напилися? — здивувався Лі.— Просто не можу повірити.

— А це правда. І я хочу про це поговорити з тобою. Я помітив, як ти на мене дивився.

— Он як? — І Лі пішов на кухню принести свою чашку, склянки і керамічну пляшечку з нг-ка-пі. Повернувшись, він сказав: — Уже багато років, як я пив його тільки з вами і містером Гамільтоном.

— Це той самий, що ми його пили, коли давали імена близнюкам?

— Той самий,— Лі розлив по чашках дуже гарячий зелений чай. Він скривився, коли Адам насипав собі дві ложки цукру.

Адам розмішував чай, спостерігаючи, як кришталики цукру крутяться і розчиняються у рідині.

— Я ходив побачитися з нею.

— Я так і думав,— відповів Лі.— Власне, я не розумію, як жива людина могла чекати так довго.

— А може, я не жива людина.

— Про це я також думав. І як вона там?

Адам сказав роздумливо:

— Не можу зрозуміти. Важко повірити, що на світі існує таке створіння.

— Проблема з вами, людьми Заходу, в тому, що ви не маєте демонів, якими можна все пояснити. І після того ви напилися?

— Ні, до того і під час. Гадаю, мені потрібна була сміливість.

— Зараз у вас добрий вигляд.

— Я й почуваюся добре,— відповів Адам.— Саме про це я і хотів поговорити.— І сумно додав: — Якби це сталося рік тому, я побіг би до Сема Гамільтона на розмову.

— Схоже, в кожному з нас є частина його душі,— сказав Лі.— Мабуть, це і є безсмертя.

— У мене таке враження, ніби я прокинувся,— вів далі Адам.— У якийсь дивний спосіб у мене прояснилося в очах. Звалився якийсь тягар.

— Ви навіть промовляєте слова, які нагадують містера Гамільтона,— зауважив Лі.— Я вибудую теорію для своїх безсмертних родичів.

Адам допив чорну рідину зі своєї чашечки й облизав губи.

— Я вільний,— промовив він.— Я мушу це комусь сказати. Я можу жити зі своїми хлопчиками. Я міг би навіть зустрічатися з жінкою. Ти розумієш, що я маю на увазі?

— Так, розумію. І я це бачу у вас в очах і у вашій поставі. Про таке неможливо збрехати. Гадаю, ви полюбите своїх синів.

— Принаймні дам собі шанс. Ти не наллєш мені ще трохи цього, а також чаю?

Лі налив чай і взяв чашку.

— Не уявляю, як ти собі рота не обвариш, коли п’єш такий гарячий чай.

Лі ледь помітно всміхнувся. Адам, подивившись на нього, усвідомив, що Лі вже не молодий. Шкіра у нього на щоках натяглася і блищала, як скляна. Повіки були червоні від подразнення.

Лі роздивлявся тоненьку, як мушля, чашечку в своїй руці й усміхався якимсь спогадам.

— Може, якщо ви стали вільним, то звільните і мене?

— Що ти маєш на увазі, Лі?

— Ви мене могли б відпустити?

— Звісно, ти можеш іти. Але хіба ти тут не щасливий?

— Навряд чи я розумію, щó ви називаєте щастям. Ми мріємо про вдоволеність, хоча це, мабуть, недобре.

— Назви це так,— погодився Адам.— А хіба ти тут не вдоволений?

— Не думаю, що людина буває вдоволена, коли залишається незробленим те, що вона хоче зробити.

— І що ж хочеш зробити ти?

— З одним я вже запізнився. Я хотів мати дружину і своїх власних синів. Може, я хотів передати ті нісенітниці, які називають батьківською мудрістю, нав’язати їх своїм безпомічним дітям.

— Ти ще не застарий.

— Так, думаю, фізично я ще можу стати батьком. Але я не про це думаю. Я надто міцно одружений з настільною лампою. Бачите, містере Траск, у мене колись була дружина. Я вигадав її, так само як і ви, тільки моя існувала лише в моїй уяві. З нею в моїй кімнаті було затишно. Я говорив, вона слухала, потім говорила вона, розповідала про все, чим займалася вдень. Вона була дуже гарненька, іноді кокетливо жартувала. А от тепер я не впевнений, що слухав би її. І не хотів би її засмучувати, не хотів би, щоб їй було самотньо. От мій перший план і провалився.

— А другий?

— Про другий я говорив з містером Гамільтоном. Я хочу відкрити книгарню у Китайському кварталі Сан-Франциско. Я б жив у задніх кімнатах, дні мої були б заповнені дискусіями і суперечками. Я хотів би мати в запасі вирізьблені з дерева каламарі у формі дракона з династії Сун^[30]. Вони побиті шашелем, а чорнило виготовлене з ялицевої кіптяви і клею, який добувають тільки зі шкіри дикого віслюка. Коли пишеш цим чорнилом, воно видається чорним, але очі здатні бачити всі кольори світу. Може, час до часу приходив би художник, і ми б обговорювали способи виготовлення і торгувалися би про ціну.

— Ти це все вигадуєш? — спитав Адам.

— Ні. Якщо ви здоровий і вільний, я хотів би нарешті відкрити свою маленьку книгарню. Я б хотів померти там.

Адам мовчки розмішував цукор у своєму ледь теплому чаї.

— Дивно,— промовив він згодом.— Я відчув бажання, щоб ти був моїм рабом і я міг тобі відмовити. Зрозуміло, можеш їхати, якщо хочеш. Я навіть грошей тобі позичу на цю книгарню.

— Та ні, гроші у мене є. Вже доволі давно.

— Ніколи не уявляв, що ти можеш поїхати. Вважав, що ти — невід’ємна частина всього тут,— Адам випростав плечі.— А ти не міг би трохи зачекати?

— Навіщо?

— Хочу, щоб ти мені допоміг познайомитися з моїми хлопцями. Хочу дати лад цьому місцю, може, продати його або здати в оренду. Я хочу знати, скільки у мене залишилося грошей і що я можу з ними зробити.

— Ви не заженете мене у пастку? — спитав Лі.— Моє бажання вже не таке сильне, як колись. Боюся, мене легко буде відмовити, або, що ще гірше, утримати тут, сказавши, що я вам потрібен. Будь ласка, зробіть так, щоб я не був вам потрібен. Це найсильніша принада для самотнього чоловіка.

— Для самотнього чоловіка,— повторив Адам.— Напевне, я надто заглибився в себе і не подумав про це.

— Містер Гамільтон це розумів,— сказав Лі. Він підвів голову, і його важкі повіки залишили вузькі шпаринки, з яких визирали зіниці.— Ми, китайці, люді стримані. Ми не виставляємо напоказ своїх емоцій. Я любив містера Гамільтона. Я хотів би з’їздити до Салінаса завтра, якщо дозволите.

— Роби, що хочеш,— відповів Адам.— Бог відає, ти достатньо для мене зробив.

— Я хочу розкидати там папірці від демонів,— пояснив Лі.— Хочу покласти маленьке смажене порося на могилу мого батька.

Адам рвучко підвівся, перекинув чашку і вийшов, а Лі залишився сидіти.

Розділ 27

1

Того року дощі були такі лагідні, що річка Салінас не розлилася. Тоненький потічок то вливався, то завмирав на її широкому руслі з сірого піску, і вода не стала каламутною, а залишалася прозорою і чистою. Верби, що росли на берегах, ще не вкрилися густим листям, а дика ожина випускала колючі молоді паростки.

Було дуже тепло як на березень, і вітри безупинно віяли з півдня, підгортаючи листячко, яке відкривало свій сріблястий зворотній бік.

На ідеальному тлі ожинової лози і переплетіння принесених вітром галузок тихенько сидів маленький сірий кролик, грівся на сонці, підсушував собі грудку, яку замочив у росі під час раннього свого сніданку. Кролик морщив ніс, посмикував вушками, дослухаючись до всіляких звуків, які могли таїти небезпеку для лісового кролика. Раніше він відчував лапками якусь ритмічну вібрацію ґрунту, тому й морщив носик і смикав вушками, але вона припинилася. Потім був якийсь рух у верболозі за двадцять п’ять ярдів звідси, з підвітряної сторони, тож кролик не почув ніякого страшного запаху.

Останні дві хвилини звуки були цікаві, проте безпечні,— клацання, а потім свист, як від крил дикої горлиці. Кролик спроквола витягнув задню лапку на теплому сонечку. Почулося клацання, свист і глухий удар по пухнастій шкірці. Кролик сидів зовсім нерухомо, але очі в нього розширилися. Бамбукова стріла пробила йому грудку, і її металевий наконечник глибоко встромився в землю позаду. Кролик важко звалився на бік, його ніжки засмикалися у повітрі — і він затих.

З верболозу, припадаючи до землі, вислизнуло двоє хлопців. У руках вони мали великі луки, й у кожного з сагайдака на лівому плечі стирчало оперення стріл. Одягнені вони були в комбінезони і вилинялі сині сорочки, проте у кожного до скроні було прив’язано стрічкою красиве перо індика.

Хлопці рухалися обережно, нахилялися низько, старанно ступаючи на зразок індіанців. Кролик уже не бився у смертельній судомі, коли вони наблизилися до своєї жертви.

— Просто в серце,— промовив Кел таким тоном, ніби інакше й бути не могло. Арон подивився, але не сказав нічого.— Я всім розкажу, що це зробив ти. Я за славою не женуся. Усім скажу, що постріл був влучний.

— Так воно і є,— відповів Арон.

— Авжеж. Я скажу Лі й татові, що це твоя заслуга.

— До чого тут заслуга, нащо вона мені? Послухай-но. Якщо ми поцілимо ще одного, то скажемо, що кожен з нас влучив у кролика, а якщо не поцілимо, чому б не сказати, що ми вистрелили разом, і не відомо, хто поцілив?

— Тобі не потрібна слава? — тишком перепитав Кел.

— Ну, не вся слава. Ми могли б її розділити.

— Врешті-решт стріла була моя,— сказав Кел.

— Ні, не твоя.

— Поглянь на оперення. Бачиш оцю мітку? Це моя.

— А як вона потрапила у мій сагайдак? Ніякої мітки я щось не пригадую.

— Ти, може, і не пригадуєш. Але я все одно віддаю всю заслугу тобі.

— Ні, Келе,— з вдячністю промовив Арон.— Мені цього не треба. Скажемо, що стріляли водночас.

— Добре, якщо ти так хочеш. А раптом Лі побачить, що то моя стріла?

— Тоді скажемо, що вона була у мене в сагайдаку.

— Гадаєш, він повірить? Подумає, що ти брешеш.

— Якщо він подумає, що стріляв ти,— безпорадно сказав Арон,— то хай собі так і думає.

— Просто я хотів, щоб ти знав,— заявив Кел.— На той раз, якщо він так подумає.

Він витяг стрілу з тільця кролика, й оперення вкрилося темно-червоною кров’ю серця. Кел засунув стрілу до себе в сагайдак.

— Можеш нести його,— дозволив він великодушно.

— Нам час повертатися,— сказав Арон.— Мабуть, тато вже повернувся.

— Ми могли б зварити цього кроля, повечеряти ним і не спати всю ніч.

— Вночі ще дуже холодно, Келе. Забув, як ти трусився вранці?

— Для мене це зовсім не холодно,— заперечив Кел.— Мені не буває холодно.

— А сьогодні вранці було.

— Ні, не було. Я тебе просто розігрував, трусився і тремтів, як грудне немовля. Ти що, хочеш сказати, що я брехун?

— Ні,— відповів Арон.— Я не хочу битися.

— Боїшся?

— Ні. Просто не хочу.

— А якби я сказав, що ти злякався, ти б схотів назвати мене брехуном?

— Ні.

— Значить, ти боїшся?

— Значить, боюся.

Арон неспішно пішов геть, залишивши кролика на землі. Він мав широко поставлені очі та красивий, м’який рот. Відстань між очима надавала йому виразу ангельської невинності. Волосся в нього було гарне, золотаве. Здавалося, що сонце освітлює йому маківку.

Він був спантеличений — але він нерідко бував спантеличений. Він знав, що брат його до чогось хилить, але не знав до чого. Кел був для нього незбагненним. Арон не розумів міркувань свого брата і завжди дивувався, у що вони виливалися.

Кел був більше схожий на Адама. Волосся в нього було темно-брунатне. Він був більший за брата, міцніший, ширший у плечах, і мав тверду квадратну щелепу, як і Адам. Очі в Кела були карі, спостережливі, іноді вони спалахували, як чорні. Але долоні він мав маленькі, як на свою статуру. Пальці були короткі й тонкі, нігті витончені. Кел беріг свої руки. Майже ніщо не могло довести його до сліз, а от поріз на пальці міг. Він рідко ризикував руками, ніколи не торкався комах, не чіпав змій. А під час бійки завжди брав камінь або дрючок.

Кел дивився, як брат іде від нього, і на губах його заграла впевнена усмішка.

— Ароне! — гукнув він.— Зачекай на мене!

Коли він наздогнав брата, то простягнув йому кролика.

— Можеш його нести,— і він лагідно обняв брата за плечі.— Не злися на мене.

— Ти завжди хочеш битися,— сказав Арон.

— Та ні. Я просто жартував.

— Справді?

— Авжеж. Дивися — можеш нести кролика. І якщо хочеш, ходімо додому.

Арон нарешті всміхнувся. Йому завжди ставало легше на душі, коли брат знімав напругу. Хлопці дерлися крутогором з берега річки на рівнину. Права холоша Арона була сильно заплямована кроликовою кров’ю.

— От і здивуються вони, що ми вполювали кролика. Якщо тато вже вдома, подаруймо йому. Він не відмовиться від кролятини на вечерю.

— Гаразд,— радо погодився Арон.— Слухай, що я скажу. Ми удвох йому зробимо подарунок і не скажемо, хто саме вцілив.

— Добре, як собі хочеш,— відповів Кел.

Вони йшли мовчки, а потім Кел заговорив.

— Оце все — наша земля, її тут до біса, аж за річкою.

— Вона належить татові.

— Так, але коли він помре, то стане нашою.

Ця думка була для Арона чимось новим.

— Що значить — коли він помре?

— Усі вмирають,— відповів Кел.— Як-от містер Гамільтон. Він помер.

— Так, правда. Так, він помер.

Але Арон не міг поєднати ці два факти — мертвий містер Гамільтон і живий тато.

— Його поклали у труну, потім вирили яму і закопали в неї труну,— пояснив Кел.

— Знаю.

Арон хотів змінити тему, подумати про щось інше.

— А я знаю один секрет,— заявив Кел.

— Який?

— Ти вибовкаєш.

— Ні, якщо ти не дозволиш.

— Не знаю, чи варто говорити.

— Ну будь ласка,— благав Арон.

— Не розплещеш?

— Та ні!

— Як гадаєш, де наша мати?

— Померла.

— А от і ні.

— Померла!

— Ні, вона втекла,— проголосив Кел.— Я чув, як про це говорили якісь чоловіки.

— Вони брехуни.

— Вона втекла,— повторив Кел.— Не прохопишся, що це я тобі сказав?

— Я не вірю. Тато сказав, що вона на небесах.

— Незабаром я сам втечу і знайду її. І приведу назад.

— А що ті чоловіки казали — де вона?

— Не знаю, але я її знайду.

— Вона на небесах,— повторив Арон.— Навіщо татові говорити неправду? — він поглянув на брата, мовчки благаючи його погодитися. Кел не відповідав.— Хіба ти не думаєш, що вона на небесах, з янголами? — наполягав Арон. Кел і далі мовчав.— А що то були за чоловіки?

— Просто чоловіки. На пошті в Кінг-Сіті. Вони думали, я не чую. Але в мене чудовий слух. Лі каже, я чую, як трава росте.

— Навіщо їй було втікати? — спитав Арон.

— Звідки я знаю? Може, ми їй не подобалися.

Арон обдумав цю єресь.

— Ні,— заявив він.— Ті чоловіки — брехуни. Тато каже, вона в небесах. І ти ж знаєш, як він не любить про неї говорити.

— Може, через це вона й утекла.

— Ні. Я питав у Лі. Знаєш, що сказав Лі? Лі сказав — ваша мати любила вас і любить досі. І Лі показав мені одну зірку. Він сказав, що, можливо, то і є наша мати і житиме вона стільки, скільки світитиме ота зірка. Ти ж не думаєш, що Лі брехун? — в очах Арона закипали сльози, але він бачив очі брата, жорсткі й розсудливі. В очах Кела сліз не було.

Кел відчував приємне піднесення. Він знайшов ще один засіб, ще одну секретну зброю для досягнення своїх цілей. Він роздивлявся Арона, бачив, як тремтять його губи, але вчасно помітив, що у того роздуваються ніздрі. Арон міг плакати, проте іноді, доведений до сліз, Арон міг добряче битися. А коли Арон плакав і бився водночас, він ставав небезпечним. Ніщо не могло його зачепити, і ніщо не могло його зупинити. Одного разу Лі схопив його і довго тримав на колінах, притиснувши до боків кулаки, які ще молотили повітря, аж доки Арон не вгомонився. І тоді його ніздрі також роздувалися.

Кел приховав свою секретну зброю. Він міг скористатися нею будь-коли, він знав, що це — найразючіша зброя, яку він знайшов. Він на дозвіллі добре вивчить її і вирішить, коли, як і скільки нею користуватися.

Але це рішення прийшло майже запізно. Арон підскочив до нього і хряснув млявим тілом кролика брата по обличчю. Кел відскочив і крикнув:

— Я просто пожартував. Чесно, Ароне, то був просто жарт.

Адам зупинився. На обличчі в нього читалися біль і бентега.

— Це поганий жарт,— промовив він, засопівши, і витер ніс рукавом.

Кел підійшов до нього, обняв і поцілував у щоку.

— Я більше ніколи так не буду,— перепросив він.

Хлопці попленталися далі. День потроху втрачав свою яскравість. Кел озирнувся через плече на грозову хмару, яка чорно пливла над горами під дратівливим березневим вітром.

— Буде гроза,— сказав він.— Кепсько.

— Ти справді чув тих чоловіків? — спитав Арон.

— Можливо, це мені тільки здалося,— поспішно відповів Кел.— Господи, тільки подивися на оту хмару!

Арон озирнувся подивитися на чорне чудовисько. Хмара надувалася великими темними сувоями, з-під яких уже звисала довга запона дощу, і хлопці побачили, як хмара загуркотіла і спалахнула вогнем. Вітер розніс гуркіт, і він глухо забарабанив по тучних мокрих пагорбах за долиною і помчав до рівнини. Хлопці рвонули додому, а хмара бухкала їм у спини, і блискавка з тріском розривала повітря на тремтячі уламки. Хмара наздогнала їх, і з розколотого неба на землю плюхнулися перші дебелі краплі. Чувся солодкий запах озону. Хлопці бігли і вдихали аромат грому.

Вони перетнули путівець, помчали по слідах від коліс, що вели до їхнього дому, але тут їх накрила злива. Дощ падав смугами і колонами. Хлопці миттєво промокли до кісток, волосся прилипло до лоба і залізало в очі, й індикові пір’їни на скронях зігнулися під напором води.

Хлопці були такі мокрі, що могли вже не бігти. Не було сенсу шукати укриття. Вони перезирнулися і засміялися від радості. Арон викрутив кролика, підкинув у повітря, упіймав і кинув Келу. Кел, почуваючись дурнуватим, поклав його собі на шию, притиснувши підборіддям ніжки й голову. Хлопці аж зігнулися вдвоє від істеричного реготу. Дощ ревів у дубах їхньої лощини, а вітер зазіхав на їхню високу гідність.

2

Щойно близнюки показалися біля будівель ранчо, як побачили Лі у жовтому пончо з церати, який вів до їхнього каретного сараю чужу коняку, запряжену в тендітний візок на гумових шинах.

— Хтось приїхав,— сказав Кел.— Бачиш запряжку?

І вони знову побігли, бо у появі гостей була певна привабливість. Біля сходів вони призупинилися, обережно обійшли дім, бо гості могли означати і певну небезпеку. Вони увійшли через задні двері та стояли на кухні, а вода з них так і лилася. З вітальні до них долинали голоси — батька і якогось чоловіка. А потім почувся ще один голос, і в них усе стиснулося всередині, а по хребту пробігли дрижаки. То був голос жінки. Ці хлопчики не мали досвіду спілкування з жінками. Вони навшпиньках пробралися до своєї кімнати і стояли там, дивлячись один на одного.

— Як гадаєш, це хто? — спитав Кел.

Якась емоція яскравим спалахом вибухнула в Ароні. Він хотів крикнути: «Може, це наша мама! Може, вона повернулася». Але тут він згадав, що вона на небесах, а звідти люди не повертаються назад. І він сказав:

— Не знаю. Я хочу переодягтися в сухе.

Хлопчики вдягли сухий чистий одяг, який нічим не відрізнявся від того промоклого, що вони зняли. Вони відчепили пір’я індика і пальцями зачесали волосся назад. Весь цей час вони чули голоси, переважно низькі, потім високий жіночий, а потім вони заціпеніли, почувши голос дитини — дівчинки, і це їх настільки збентежило, що вони навіть не заговорили про те, що чули його.

Мовчки вони прослизнули до вестибюлю і підкралися до дверей вітальні. Кел тихо-тихо повернув ручку, щоб їх не виказав найменший скрип.

Була прочинена лише вузенька шпаринка, коли через задні двері увійшов Лі, знімаючи на ходу своє жовте пончо, і застукав їх там.

— Що, манюні хльопчики підглядати? — спитав він ламаною мовою, а коли Кел причинив двері, і клямка клацнула, Лі швидко повідомив: — Ваш батько повернувся. Краще вам туди зайти.

— А хто там з ним? — хрипко прошепотів Арон.

— Якісь люди потрапили під зливу, заїхали до нас перечекати.

Лі накрив долонею руку Кела на дверній ручці, повернув її і прочинив двері.

— Хлопчики повернулися додому,— оголосив він і пішов, залишивши їх у дверях.

— Заходьте, хлопці! — покликав Адам.— Заходьте!

Двійко хлопців, похнюпивши голови, кидали швидкі погляди на чужих і переминалися з ноги на ногу. У вітальні сиділи чоловік у міському одязі й жінка у неймовірному вбранні. На стільці біля неї лежали накидка і капелюшок з вуаллю, і хлопчикам здалося, що вона вся затягнута в чорний шовк і мереживо. Чорне мереживо навіть здіймалося вздовж корсета й охоплювало її шию. Навіть цього вистачило б для одного дня, але то було не все. Поруч з жінкою сиділа дівчинка, трошки молодша за близнюків, але ненабагато. На голові у неї був літній картатий синій капелюшок, прикрашений спереду мереживом. Згори на квітчасту сукню був пов’язаний фартушок з кишенями. Поділ сукні був відгорнутий і відкривав нижню спідницю, сплетену з червоної пряжі з ажурною облямівкою. Обличчя з-під капелюшка хлопцям видно не було, але руки дівчинка склала на колінах, і видно було маленький перстеник з печаткою на середньому пальці.

В обох хлопців перехопило подих, і від цього перед очима в них закрутилися червоні кола.

— Ось мої сини,— сказав батько.— Вони близнюки. Це Арон, а це Калеб. Хлопці, подайте руки нашим гостям.

Арон і Кел зробили кілька кроків уперед, нахиливши голови, простягнувши руки, і цей жест нагадував капітуляцію і розпач. Їхні мляві кінцівки спершу потиснув джентльмен, потім леді у мереживі. Арон був перший, і він відвернувся від дівчинки, але леді промовила:

— Хіба ти не хочеш привітатися з моєю донькою?

Арон здригнувся, тицьнув руку кудись у бік дівчинки з прикритим обличчям. Нічого не сталося. Ніхто не вхопив, не викрутив, не стиснув і не смикнув його неживі сосиски. Вони просто повисли перед нею в повітрі. Арон зиркнув крізь вії, щоб побачити, що відбувається.

Дівчинка теж схилила голову, але їй ще допомагав капелюшок. Її маленька права ручка з перстеником-печаткою також була простягнута, але не рухалася в бік Арона.

Він крадькома поглянув на леді. Вона широко всміхалася. Здавалося, кімната придушена мовчанням. І тут Арон почув глузливий смішок Кела.

Арон ухопив руку дівчинки і тричі смикнув її вгору-вниз. Рука була ніжна, як жменька пелюсток. Він відчув, як його обпекла насолода. Відпустивши руку, він сховав долоню в кишеню комбінезона. Поспішно відступаючи назад, побачив, як Кел зробив крок, урочисто потиснув усім руки і сказав «Добридень». Арон забув привітатися, тож він сказав це зараз, після брата, і прозвучало воно кумедно. Адам і його гості розсміялися.

— Містер і місіс Бейкони мало не потрапили під зливу,— пояснив Адам.

— Нам пощастило, що ми збилися з дороги саме тут,— сказав містер Бейкон.— Я шукав ранчо Лонга.

— Воно трохи далі. Вам слід було повернути ліворуч на наступному повороті за путівцем і їхати на південь.

І Адам пояснив своїм дітям:

— Містер Бейкон — окружний інспектор.

— Не знаю чому, але я дуже відповідально ставлюся до своєї роботи,— промовив містер Бейкон, а потім також звернувся до хлопців.— Мою доньку звуть Абра, хлоп’ята. Хіба не кумедне ім’я? — він говорив тоном, яким дорослі розмовляють з дітьми. Потім він повернувся до Адама й мелодійно продекламував: — «Абра була готова, перш ніж її я покликав. І хоча я іншого кликав, Абра була вже тут». Метью Прайор^[31]. Не скажу, що я не хотів сина,— але Абра така для мене втіха. Подивися на нас, доню.

Абра не ворухнулася. Вона знову стиснула руки на колінах. Батько її повторив з насолодою:

— «І хоча я іншого кликав, Абра була вже тут».

Арон побачив, що його брат дивиться на літній капелюшок без тіні остраху. Й Арон промовив хрипким голосом:

— Мені зовсім не здається, що Абра — кумедне ім’я.

— Мій чоловік мав на увазі дещо інше,— пояснила місіс Бейкон.— Він мав на увазі — незвичне, цікаве.— І додала виключно для Адама: — Він вичитує з книжок дивовижні думки. Любий, чи не час нам уже їхати?

— Ні, ні, мем, ще не час,— гостинно заперечив Адам.— Лі готує нам чай. Він вас зігріє.

— Як люб’язно з вашого боку! — вигукнула місіс Бейкон.— Діти, дощ уже припинився. Підіть пограйтеся.

Голос її звучав так владно, що вони вервечкою потяглися з вітальні: Арон перший, за ним Кел, а там уже Абра.

3

Містер Бейкон, залишившись у вітальні, поклав ногу на ногу.

— У вас чудовий краєвид,— промовив він.— Маєте велике угіддя?

— Величеньке,— сказав Адам.— Тут і ще за річкою. Дуже гарна ділянка.

— То земля за путівцем також належить вам?

— Так. Мені трохи соромно це визнавати. Я тут усе занедбав. Зовсім не обробляв землю. Напевне, забагато працював на фермі змалку.

Містер і місіс Бейкони обоє зараз дивилися на Адама, і він розумів, що мусить дати якесь пояснення, чому так занехаяв чудові землі.

— Гадаю,— проговорив він,— що я ледар. А мій батько не допоміг мені, коли залишив удосталь грошей, щоб я не мав потреби працювати.

І він опустив очі, проте добре відчув, як полегшало подружжю Бейконів. То не лінощі, якщо людина багата. Ледащі тільки злидарі. Так само як тільки злидарі бувають невігласами. Багатий чоловік, який нічого не знає, або балуваний, або незалежний.

— А хто у вас дбає про хлопчиків? — спитала місіс Бейкон.

— Не надто багато про них і дбають, і робить це Лі.

— Лі?

Адама цей допит почав трохи дратувати.

— Я маю лише одного слугу,— коротко відповів він.

— Ви говорите про того китайця, якого ми бачили? — місіс Бейкон не змогла приховати глибокого подиву.

Адам усміхнувся до неї. Спершу вона його налякала, але тепер він почувався комфортніше.

— Лі виростив моїх хлопців, і він про них піклується,— пояснив він.

— А чи знали вони жіночий догляд?

— Ні, не знали.

— Бідолашки,— зітхнула вона.

— Вони неотесані, проте, гадаю, здорові. Схоже, ми тут усі занедбані, як і земля. Але Лі від нас скоро поїде. Не уявляю, що ми робитимемо.

Містер Бейкон ретельно відкашлявся, щоб підготуватися до промови.

— Ви вже думали про належну освіту для своїх синів?

— Ні, боюся, я недостатньо про це думав.

— Мій чоловік,— вставила місіс Бейкон,— дуже вірить в освіту.

— Яку саме освіту? — поцікавився Адам.

Містер Бекон вів далі.

— Усе приходить до тих людей, які мають знання. Так, я вірю у світоч науки,— він нахилився уперед, і його голос зазвучав конфіденційно.— Оскільки ви не збираєтеся обробляти свою землю, чому б вам не здати її в оренду і не оселитися в місті — там, де є чудові школи?

Адам ледь втримався, щоб не сказати: «А чому б вам не пхати носа в чужі справи?» — але натомість спитав:

— На ваш погляд, це гарна ідея?

— Гадаю, я міг би знайти для вас надійного орендаря,— сказав містер Бейкон.— Не бачу причини, чому б вам не отримувати прибуток зі своєї землі, якщо ви самі не користуєтеся нею.

Лі приніс чай з чималою помпезністю. Він почув достатньо, щоб за тоном голосів зрозуміти, що Адаму гості вже неабияк набридають. Лі був цілком впевнений, що чай вони не люблять, а якщо і люблять, то не такий, як запарює він. Та коли вони пили і нахвалювали, Лі здогадався, що Бейкони щось хочуть для себе урвати. Він намагався перехопити погляд Адама, але не міг. Адам зосереджено роздивлявся килим у себе під ногами.

— Мій чоловік,— говорила місіс Бейкон,— уже багато років входить до шкільного комітету...

Але Адам не чув подальшого обговорення.

Він уявляв величезну земну кулю, яка звисає з гілляки котрогось із його дубів. І без жодної причини, просто ні сіло ні впало, побачив свого батька, який підстрибував на своїй дерев’яній нозі, стукав по ній ціпком, вимагаючи уваги. Адам бачив перед собою тверде військове обличчя батька, який муштрував своїх синів, примушував їх тягати важкі поклажі, щоб розвинути плечі. Голос містера Бейкона бубонів, прориваючись крізь його спогади. Адам відчув тягар мішка з камінням. Побачив сардонічну посмішку Карла — Карлові злобні шалені очі, нестримний характер. Раптом Адамові схотілося побачити Карла. Він поїде до нього — і візьме хлопців. У радісному схвилюванні він ляснув себе по нозі.

Містер Бейкон перервав свою промову.

— Щось не так?

— Ні, вибачте,— перепросив Адам.— Просто я дещо згадав, одну нагальну справу.

Бейкони терпляче, уважно чекали на його пояснення. Адам подумав: «Чого б ні? Я не виставляю свою кандидатуру на пост інспектора. Я не вхожу до шкільної ради. Чого б ні?»

І він сказав своїм гостям:

— Я щойно згадав, що не писав до свого брата понад десять років.

Вони пересмикнулися від такої його заяви і перезирнулися.

Лі знову розливав чай. Адам помітив, як він роздув щоки і радісно гмикнув, виходячи у безпеку вестибюлю. Бейкони не хотіли коментувати цей випадок. Вони хотіли обговорити його віч-на-віч.

Лі передбачав, що буде саме так. Він поспішив підвести запряжку на гумових шинах до входу.

4

Коли Абра, Кел і Арон вийшли з вітальні, вони стали пліч-о-пліч на невеличкій критій веранді й дивилися, як хлюпає і стікає дощ з крислатих дубів. Злива відкотилася далекими перекатами грому, але дощ не мав наміру припинятися.

— Ота дама сказала, що дощу вже немає,— мовив Арон.

— Вона не подивилася,— мудро зауважила Абра.— Коли вона говорить, то ніколи не дивиться.

— Скільки тобі років? — запитав Кел.

— Десять, пішов одинадцятий.

— Ага! А нам одинадцять, пішов дванадцятий.

Абра відсунула назад свій літній капелюшок. Він обрамовував її гарненьке личко, як німб. Темне волосся було заплетене в дві коси. Невеликий лоб був круглий і опуклий, а брови дуже прямі. Колись її ніс стане чарівно-кирпатеньким, але зараз він нагадував ґудзик. Проте дві її риси ніколи не зміняться: тверде підборіддя і рот ніжний, як квітка, дуже повний і рожевий. Її карі очі були спостережливі, розумні й цілковито безстрашні. Вона прямо дивилася хлопцям в обличчя, зазирала їм просто в очі, то одному, то другому, і не лишилося й тіні тієї несміливості, яку вона удавала в хаті.

— Я не вірю, що ви близнюки,— заявила вона.— Ви зовсім різні.

— Ми близнюки,— сказав Кел.

— Ми близнюки,— сказав Арон.

— Деякі близнюки не схожі між собою,— наполягав Кел.

— І таких дуже багато,— додав Арон.— Лі пояснив нам, як це відбувається. Якщо жінка має одне яйце, близнюки схожі. Якщо два — то вони не схожі.

— Ми двояйцеві,— сказав Кел.

Абра всміхнулася, її розвеселили вигадки цих селюків.

— Яйця! — пирхнула вона.— Еге ж! Яйця! — вона промовила це не голосно і не різко, але теорія Лі похитнулася, а там і зовсім розбилася вщент.— І хто ж з вас смажений? А хто варений?

Хлопці збентежено перезирнулися. То була їхня перша зустріч з невмолимою жіночою логікою, яка приголомшує, навіть — чи особливо — коли вона хибна. Це було нове для них відчуття, захопливе і жахливе.

— Лі — китаєць,— пояснив Кел.

— Ну, гаразд,— лагідно промовила Абра,— чому ж ви одразу не сказали? Мабуть, ви — китайські яйця, як ті, що вони кладуть у гніздо.

Вона зробила паузу, щоб її постріл влучив у ціль. І побачила, що протистояння, боротьба подолані. Абраузяла гору. Тепер командує вона.

— Ходімо гратися до старого будинку,— запропонував Арон.— Дах трохи протікає, але там гарно.

Вони побігли під дубами, з яких стікала вода, до старого будинку Санчеса і пірнули у відчинені двері, які тривожно рипіли на іржавих шарнірах.

Саманний дім переживав свій другий занепад. Велика зала була потинькована лише наполовину, як її залишили робітники десять років тому. Глибокі вікна з відновленими рамами так ніхто і не засклив. Нову підлогу вкривали патьоки й плями, у кутку валялися старі газети, потемнілі від часу пакунки з цвяхами, які поржавіли і склеїлися у колючі кулі.

Коли діти зупинилися на вході, з глибини дому вилетів кажан. Сіра примара метнулася від стінки до стінки і зникла у коридорі.

Хлопчики показали Абрі будинок — відчиняли комірчини, де стояли раковини, унітази і люстри, досі не розпаковані, в очікуванні, коли їх встановлять. Чувся запах плісняви і мокрого паперу. Троє дітей пересувалися навшпиньках, вони не розмовляли, боячись відлуння від стін у пустому домі.

Повернувшись до зали, близнюки подивилися своїй гості в обличчя.

— Тобі подобається? — Арон говорив тихо, щоб не було відлуння.

— Та-а-ак,— невпевнено протягла Абра.

— Іноді ми тут граємося,— хоробро заявив Кел.— Можеш приїздити сюди і гратися з нами, якщо хочеш.

— Я живу в Салінасі.

Тон Абри ясно давав зрозуміти, що вони спілкуються з вищою істотою, яка не має часу на селюцькі розваги.

Абра бачила, що зруйнувала їхній найцінніший скарб, і хоча вона розуміла всі слабкості чоловіків, все ж таки любила їх, а, крім того, вона була справжня леді.

— Іноді, коли ми проїжджатимемо тут, я зможу приходити з вами погратися — ненадовго,— шляхетно сказала вона, і хлопці відчули до неї вдячність.

— Я тобі подарую свого кролика,— раптом вихопився Кел.— Збирався подарувати його татові, але ти можеш його узяти.

— Якого кролика?

— Того, що ми сьогодні застрелили,— стрілою, просто в серце. Він навіть на смикнувся.

Арон подивився на брата з обуренням.

— Та це ж мій...

Кел перебив його:

— Ми дозволимо тобі забрати його додому. Він доволі великий.

— А навіщо мені старий брудний кроль, увесь заляпаний кров’ю?

— Я його помию,— зголосився Арон,— покладу в коробку, перев’яжу мотузкою, а якщо не схочеш його їсти, можеш влаштувати йому похорон — у Салінасі.

— Я ходжу на справжні похорони,— сказала Абра.— Учора ходила. Квітів там було заввишки з цей дах.

— То ти не хочеш кролика? — запитав Арон.

Абра подивилася на його сонячне волосся, зараз вкрите тугими завитками, на його очі, у яких закипали сльози, й у неї в грудях запекло від жаги і нетерпіння, котрі є початком кохання. Їй дуже захотілося торкнутися Арона, що вона й зробила. Вона поклала руку йому на плече, і відчула, як він тремтить.

— Якщо ти покладеш його у коробку,— проговорила вона.

Тепер, ставши головною, Абра озирнулася, щоб оцінити свої завоювання. Вона вже не пишалася тим, що жодні чоловічі принципи її не лякають. Вона по-доброму ставилася до цих хлопців. Вона помітила їхній виношений, праний-перепраний одяг, заплатаний Лі у багатьох місцях. Вона згадала всі казки.

— Бідолашні дітки,— сказала вона.— Ваш батько б’є вас?

Вони похитали головами. Їх це зацікавило і здивувало.

— Ви дуже бідні?

— Про що це ти? — спитав Кел.

— Ви сидите серед попелу і змушені носити воду й хмиз?

— Що таке хмиз? — здивувався Арон.

Абра, уникнувши відповіді, повела далі.

— Біднятка мої,— почала вона і ніби побачила у себе в руках маленьку чарівну паличку з зірочкою на кінці.— Ваша зла мачуха ненавидить вас і хоче вбити?

— Немає у нас ніякої мачухи,— сказав Кел, а Арон додав:

— У нас нікого немає. Наша мама померла.

Його слова зруйнували історію, яку вона почала вигадувати, та натомість надихнули на іншу. Чарівна паличка зникла, а на голові у неї з’явився великий капелюшок зі страусовим пером, а в руках — здоровенний кошик, з якого стирчали ноги індика.

— Маленькі знедолені сирітки,— промовила вона ніжним голосом.— Я буду вам мамою. Я вас обніму, і поколишу, і розкажу казки.

— Ми для того завеликі,— сказав Кел.— Ти нас не втримаєш і гепнешся.

Абра відвернулася від його грубості. Вона помітила, що Арона її історія захопила. Очі в нього всміхалися, здавалося, він уже колишеться у її обіймах, і вона знову відчула до нього потяг любові. Вона звернулася до нього привітно:

— Скажи, у вашої мами був красивий похорон?

— Ми не пам’ятаємо,— відповів Арон.— Ми були зовсім маленькі.

— А де її поховали? Ви б могли приносити на її могилу квіти. Ми так завжди робимо для бабуні й дядечка Альберта.

— Ми не знаємо,— відповів Арон.

В очах Кела спалахнув новий інтерес — інтерес, близький до тріумфу. Він проговорив наївно:

— Я спитаю у тата, де це, щоб ми могли віднести квіти.

— Я піду з тобою,— загорілася Абра.— Я можу сплести вінок. Покажу вам як...— Тут вона помітила, що Арон мовчить.— Ти не хочеш сплести вінок?

— Хочу,— сказав він.

Абрі знову захотілося його торкнутися. Вона погладила його по плечу, а потім торкнулася щоки.

— Твоїй мамі це сподобається. Навіть з небес вони дивляться на нас і все бачать. Так мій тато каже. Він знає про це вірш.

— Піду загорну тобі кролика,— сказав Арон.— У мене є коробка з-під нових брюк.

І він вибіг зі старого дому. Кел дивився йому вслід. Він посміхався.

— Чого ти смієшся? — спитала Абра.

— Нічого,— Кел глядів просто на неї.

Вона спробувала примусити його відвести очі. Вона чудово вміла це робити, але Кел очей не відвів. Спершу він відчував ніяковість, але вона минула, і радість, що він подолав самовпевненість Абри, його розвеселила. Він знав, що їй подобається не він, а його брат, та в цьому не було нічого нового. Майже всім більше подобався золотоволосий Арон, щирий, відкритий, який виявляв свою приязнь, як цуценя. Кел глибоко ховав свої емоції, вони ледь-ледь проглядали, готові до атаки або відступу. Він почав карати Абру за прихильність до брата, і в цьому теж не було нічого нового. Він так робив відтоді, як уперше відкрив, що це йому до снаги. Секретне покарання піднялося в нього майже на рівень творчості.

Можливо, відмінність між двома хлопцями найкраще можна описати отак. Якби Арон натрапив на мурашник десь на галявині між чагарниками, він би ліг на живіт і почав спостерігати всі особливості мурашиного життя: як одні тягнуть харч мурашиними стежками, а інші носять білі яйця. Він міг би лежати так годинами, захоплений системою їхнього світу.

Якби, з іншого боку, на той самий мурашник натрапив Кел, він його розваляв би і дивився б, як оскаженілі мурашки намагаються впоратися з катастрофою. Аронові було приємно почуватися частиною всесвіту, а от Кел мусив його змінити.

Кел не ставив під сумнів той факт, що людям більше подобається його брат, але він розробив засіб, як з цим примиритися. Він планував і вичікував, поки ота захоплена особа не відкриє якусь свою слабину, а тоді щось відбувалося, і жертва ніколи не знала, як і чому. З помсти Кел видобував енергію влади, а з влади — радість. То була найпотужніша, найчистіша емоція, яку він знав. Він зовсім не відчував ненависті до Арона, він його любив, тому що саме Арон бував причиною сплеску Келових тріумфів. Він забув — якщо взагалі про це знав,— що карав, бо хотів, аби його любили так само, як Арона. Все це зайшло так далеко, що тепер йому подобалося мати те, що отримував саме він, а не Арон.

Абра розбудила це в Келі, коли торкнулася Арона і заговорила з ним ніжним голосом. Кел відреагував автоматично. Він почав шукати слабкість в Абрі й завдяки своїй проникливості майже одразу знайшов її в Абриних словах. Деякі діти хочуть бути малюками, а деякі — дорослими. Мало хто задовольняється своїм реальним віком. Абра хотіла бути дорослою. Вона вживала дорослі слова і наслідувала, наскільки це було в її силах, ставлення і почуття дорослих. Вона давно вийшла з безпорадного дитинства, але ще не могла стати однією з дорослих, якими так захоплювалася. Кел це відчув і отримав інструмент для руйнування її мурашника.

Він знав, скільки часу брат шукатиме коробку. Він легко уявляв, щó станеться. Арон спробує змити кров з кролика, а це не швидко. Потім ще треба буде знайти мотузку і акуратно зав’язати на бантики, а це теж час. Між тим, Кел розумів, що вже починає вигравати. Він відчував, що впевненість Абри похитнулася, і знав, що може ятрити її далі.

Врешті-решт Абра відвернулася від нього і сказала:

— Що це за манера очі вибалушувати?

Кел подивився їй під ноги і повільно звів погляд, озираючи її так холодно, немов вона — стілець. Це, як він знав, нервувало навіть дорослих.

Абра не могла того перенести.

— На мені щось росте? — сказала вона.

— Ти до школи ходиш? — спитав Кел.

— Звісно, ходжу.

— У який клас?

— У п’ятий.

— Скільки тобі років?

— Одинадцятий пішов.

Кел засміявся.

— Що тут дивного? — розсердилася вона. Він не відповів.— Ну ж бо, кажи! Що тут дивного? — (Знову ніякої відповіді).— Ти себе вважаєш сильно розумним.

Та коли він і далі сміявся з неї, сказала занепокоєно:

— Чого це твій брат так забарився? Дивися, дощ уже скінчився.

— Гадаю, він дещо шукає,— сказав Кел.

— Що — кролика?

— Та ні. Кролик на місці — він же мертвий. Мабуть, він не може спіймати оте друге. Воно десь ховається.

— Спіймати кого? Хто ховається?

— Він не зрадіє, якщо я розповім,— сказав Кел.— Він тобі готує сюрприз. Він оте спіймав минулої п’ятниці. Воно його ще й вкусило.

— Про що це ти говориш?

— Сама побачиш. Коли відкриєш коробку. Присягаюся, він тебе попросить не відкривати коробку одразу.

Це була не просто здогадка. Кел добре знав свого брата.

Абра зрозуміла, що програє не лише цю битву, а й усю війну. Вона почала ненавидіти цього хлопця. Вона подумки шукала ущипливі репліки, але безпорадно їх відкинула, відчуваючи, що вони не справлять жодного враження. Вона замовкла. Потім вийшла за двері й подивилася на будинок, у якому зараз були її батьки.

— Мабуть, я піду вже,— сказала вона.

— Зачекай,— сказав Кел.

Вона обернулася, коли він вийшов за нею.

— Чого тобі треба? — холодно спитала вона.

— Не злися на мене,— попросив він.— Просто ти не знаєш, що тут відбувається. Бачила б ти спину мого брата.

Ця зміна інтонації її збентежила. Він не дав їй часу розібратися, а раніше вже вірно підмітив її інтерес до романтичних ситуацій. Голос у нього став тихий і таємничий. Абра також приглушила голос.

— А що таке? Що у нього зі спиною?

— Уся в шрамах,— прошепотів Кел.— Це китаєць.

Вона здригнулася і напружилася від цікавості.

— Що він робить? Б’є його?

— Гірше,— зітхнув Кел.

— А чому ви не поскаржитеся батькові?

— Ми не сміємо. Знаєш, що буде, якщо ми розкажемо?

— Ні. А що?

Він похитав головою.

— Ні...— Здавалося, він напружено думав.— Я навіть не смію сказати тобі.

У цю мить з каретного сараю вийшов Лі, який вів за повід коня Бейконів, запряженого у високу пружинисту коляску на колесах з гумовими шинами. Містер і місіс Бейкони вийшли з дому і машинально поглянули на небо.

— Не можу сказати тобі зараз,— повідомив Кел.— Китаєць одразу здогадається.

— Абро! Мерщій! Ми зараз їдемо! — покликала місіс Бейкон. Лі притримував норовливого коня, поки місіс Бейкон підсаджували в коляску.

Арон вискочив з-за будинку, тримаючи в руках картонну коробку, перев’язану вибагливими бантиками. Він тицьнув її Абрі.

— Ось,— сказав він.— Не розв’язуй, поки не приїдеш додому.

Кел побачив на обличчі Абри відразу. Вона відсмикнула руки від коробки.

— Ну ж бо, люба, бери,— сказав її батько.— Поквапся, бо ми і так спізнилися.

І він пхнув коробку доньці в руки.

Кел підступив до неї.

— Хочу з тобою пошептатися,— і він нахилився їй до вуха.— Ти штанці намочила.

Вона спалахнула і міцно насунула капелюшок собі на голову. Місіс Бейкон підхопила її під пахви і всадовила в коляску.

Лі, Адам і близнюки дивилися, як кінь переходить на упевнений клус.

Перед першим поворотом Абра випростала руку, коробка полетіла назад і впала на дорогу. Кел спостерігав за обличчям брата і побачив, як його очі стали нещасними. Коли Адам повернувся у дім, а Лі ходив з мискою зерна, годуючи курей, Кел охопив брата за плечі й заспокійливо обняв.

— Я хотів одружитися з нею,— сказав Арон.— Я поклав у коробку листа, просив її вийти за мене заміж.

— Не сумуй,— втішав його Кел.— Я дам тобі постріляти з моєї рушниці.

— У тебе ж немає ніякої рушниці,— струснув головою Арон.

— Та невже? — здивувався Кел.— А я гадав, що є.

Розділ 28

1

Тільки за вечерею хлопці помітили, як змінився їхній батько. Вони знали про його присутність: вуха, які чують, але не слухають, очі, які дивляться, але не бачать. Це був туман, а не батько. Хлопці так і не навчилися ділитися з ним ані своїми інтересами і відкриттями, ані своїми потребами. Зв’язком між ними і світом дорослих був Лі, й Лі не лише спромігся їх виховувати, годувати, одягати і привчати до ладу, а й навчив поважати свого батька. Батько був для хлопців загадкою, але його слово, його закони виконувалися через Лі, який, зрозуміло, вигадував їх сам, а приписував Адаму.

Того вечора, першого по поверненні Адама з Салінаса, Кел і Арон спершу здивувалися, а потім трохи збентежилися, побачивши, що Адам слухає їх і ставить питання, дивиться на них — і бачить. Ця зміна їх переполошила.

— Я чув, ви ходили сьогодні на полювання,— сказав Адам.

Хлопці насторожилися, як усі люди, які стикаються з новою ситуацією

— Так, сер,— зізнався Арон по паузі.

— Щось уполювали?

Цього разу запала ще довша пауза, а потім:

— Так, сер.

— І що ж ви вполювали?

— Кролика.

— Луком і стрілами? Хто в нього влучив?

— Ми стріляли обидва,— сказав Арон.— Не знаємо, чия стріла влучила.

— Хіба ви не знаєте власних стріл? — здивувався Адам.— Коли я був хлопчиком, ми робили на своїх стрілах мітки.

Цього разу Арон не став відповідати, щоб не вскочити в халепу. Кел, трохи вичекавши, сказав:

— Стріла була точно моя, але ми гадаємо, що вона потрапила у сагайдак Арона.

— Чому ж ви так гадаєте?

— Не знаю,— відповів Кел.— Але думаю, що в кролика поцілив Арон.

Адам перевів погляд.

— А що думаєш ти?

— Думаю, що, може, то я поцілив, але точно не знаю.

— Що ж, ви, схоже, чудово розібралися з цією ситуацією.

Тривога зникла з облич хлопців. Здається, ніякої пастки не було.

— І де ж отой кролик? — запитав Адам.

— Арон подарував його Абрі,— відповів Кел.

— А вона його викинула,— сказав Арон.

— Чому?

— Не знаю. А я ще хотів з нею побратися.

— Справді?

— Так, сер.

Адам розсміявся, а хлопчики не пригадували, щоб колись чули, як він сміється.

— Вона хороша дівчинка? — спитав він.

— О так,— відповів Арон.— Дуже хороша. Добра і мила.

— Що ж, коли так, я буду радий мати її за невістку.

Лі прибрав зі столу, трохи подзеленчав посудом на кухні й повернувся до вітальні.

— Чи не час вам лягати спати? — спитав він у хлопчиків.

Вони люто зиркнули на нього, а Адам сказав:

— Сідай з нами, і хай вони ще тут побудуть.

— Я зібрав усі рахунки. Тоді переглянемо їх трохи згодом,— сказав Лі.

— Які рахунки, Лі?

— Рахунки по будинку і ранчо. Ви ж сказали, що хочете знати стан своїх фінансів.

— Невже це рахунки за десять з гаком років?

— Ви ж раніше не хотіли ними займатися.

— Так, справді. Посидь з нами трошки. Арон хоче одружитися з дівчинкою, яка тут сьогодні була.

— Вони заручилися? — спитав Лі.

— Гадаю, вона ще не прийняла його пропозиції,— відповів Адам.— Тому ми ще маємо час.

Кел уже давно відкинув страх і повагу до зміни атмосфери в домі й розважливо досліджував цей мурашник, намагаючись визначити, як його розкидати. Він прийняв рішення.

— Вона дійсно хороша дівчинка,— заявив він.— Мені вона сподобалася. Знаєте чому? Бо вона сказала спитати у вас, де могила нашої матері, щоб ми могли носити туди квіти.

— А можна, тату? — вигукнув Арон.— Вона обіцяла навчити нас плести вінки.

Адам гарячково придумував відповідь. Він узагалі не дуже вмів брехати, та й практики давно не було. Рішення його злякало, воно надто швидко спало йому на думку і надто легко прийшло на язик.

— Я б дуже хотів, щоб ми могли це зробити, діти,— сказав він.— Але ось що ви мусите знати. Могила вашої матері на другому боці країни, там, звідки вона родом.

— Чому? — спитав Арон.

— Бачиш, люди іноді воліють, щоб їх поховали у рідних місцях.

— А як її туди доправили? — спитав Кел.— Поклали у потяг і відіслали додому,— так, Лі?

Лі кивнув.

— У нас роблять так само. Майже всіх китайців відправляють додому, коли вони вмирають.

— Я знаю,— підтвердив Арон.— Ти нам про це вже розповідав.

— Невже? — здивувався Лі.

— Точно, розповідав,— Кел був дещо розчарований.

Адам поспішно змінив тему.

— Містер Бейкон зробив мені сьогодні одну пропозицію,— почав він.— Я б хотів, щоб ви над цим подумали, хлопці. Він сказав, що вам було б краще, якби ми переселилися до Салінаса: там кращі школи і більше дітей, з якими можна товаришувати.

Ця думка спантеличила близнюків.

— А що ж буде тут? — спитав Кел.

— Ми залишимо собі ранчо, щоб було куди повернутися, як схочемо.

— У Салінасі мешкає Абра,— сказав Арон. Цього йому було досить. Він уже забув про коробку, яка летіла над дорогою. Думати він міг тільки про фартушок, капелюшок і м’які пальчики.

— Що ж, поміркуйте над цим,— сказав Адам.— А зараз вам краще піти спати. Чому ви не були сьогодні в школі?

— Вчителька захворіла,— пояснив Арон.

— Міс Галп хворіє вже три дні,— підтвердив Лі.— Їм не треба ходити у школу до понеділка. Ходімо, хлопці.

Вони слухняно вийшли за ним з вітальні.

2

Адам сидів під лампою з непевною усмішкою, постукуючи себе пальцем по коліну, поки не повернувся Лі.

— Їм щось відомо? — спитав він.

— Не знаю,— відповів Лі.

— Можливо, це просто через оту дівчинку.

Лі вийшов на кухню і повернувся з великою картонною коробкою.

— Отут усі рахунки. Кожний рік перетягнутий гумкою. Я все передивився. Повний порядок.

— Тобто, геть-геть усі рахунки?

— Ви знайдете бухгалтерські книги за кожний рік і квитанції за всі сплачені рахунки,— сказав Лі.— Ви хотіли знати свій фінансовий стан. Ось тут усе. Ви справді хочете переїжджати?

— Думаю про це.

— Добре було б, якби ви знайшли спосіб розказати дітям правду.

— Це вбило б усі їхні добрі думки про матір, Лі.

— А про іншу небезпеку ви не думали?

— Яку?

— Скажімо, вони самі дізнаються правду. Адже її знає багато людей.

— Хтозна, може, коли вони підростуть, їм буде не так тяжко.

— Навряд чи,— промовив Лі.— Та й не це найгірша небезпека.

— Боюся, я не розумію тебе, Лі.

— Я думаю про брехню. Вона здатна знищити все. Якщо вони дізнаються, що ви їх обдурювали в цьому, вони поставлять під сумнів і щиру правду. Тоді вони вже нічому не зможуть вірити.

— Так, ясно. Але що я можу їм розказати? Як я можу їм відкрити правду?

— А що як відкрити їм частину правди? Щоб потім було не так боляче дізнатися всю?

— Я мушу це обдумати, Лі.

— Якщо ви переселитеся до Салінаса, небезпека зросте.

— Я мушу це обдумати.

Лі продовжував наполягати.

— Мій батько розказав мені про мою мати, коли я був ще зовсім малий. Він мене не пощадив. Він переказував це мені не один раз, коли я підростав. Звісно, воно не те саме, але історія жахлива. І все-таки я радий, що він мені розповів. Було б гірше, якби я не знав.

— Ти хочеш розказати мені?

— Ні, не хочу. Але це могло б вас переконати щось змінити для ваших синів. Наприклад, сказати, що вона поїхала, та ви не знаєте куди.

— Але ж я знаю, куди.

— Так, у цьому проблема. Треба або говорити всю правду, або частково брехати. Що ж, примусити вас я не можу.

— Я подумаю про це,— повторив Адам.— А що там за історія з твоєю матір’ю?

— Ви справді хочете її почути?

— Тільки якщо ти сам хочеш її розказати.

— Я розкажу дуже коротко,— погодився Лі.— Мої перші в житті спогади — як ми з батьком живемо у темній халупці посеред картопляного поля, і він розповідає мені історію моєї матері. Він говорив на кантонському діалекті, але, розповідаючи цю історію, переходив на вишукану літературну китайську. Менше з тим. Я вам розкажу.

І Лі зазирнув у глибини часу.

— Спершу мені треба вам розказати вам, що коли у вас почали будувати залізниці на заході країни, то виснажливе вирівнювання землі й укладення шпал і рейок виконували тисячі китайців. Вони становили дешеву робочу силу, працювали багато, а якщо вмирали, це нікого не обходило. Їх набирали головно у провінції Кантон, бо тамтешні мешканці невисокі, сильні, стійкі, а до того ж злагідні. Їх привозили сюди за контрактом, й історія мого батька, мабуть, доволі типова.

Вам, напевне, відомо, що китаєць мусить сплатити всі свої борги не пізніше нашого Нового року. Кожен рік він починає з чистого аркуша. В іншому разі він втрачає суспільну повагу; ба більше — повагу втрачає вся його родина. Виправдань бути не може.

— Непогана ідея,— зауважив Адам.

— Непогана чи погана, але воно так є. Моєму батькові вельми не пощастило. Він не зміг виплатити свою заборгованість. Уся наша родина зібралася обговорити цю ситуацію. А родина в нас дуже шанована. Ніхто не винний, що комусь не пощастило, але несплачений борг лягає тягарем на всю сім’ю. Вони сплатили батьків борг, і він мусив відшкодувати їм, що було практично неможливо.

Але ось що робили вербувальники залізничних компаній — вони видавали на руки всі гроші одразу по підписанні контракту. В такий спосіб вони заманювали чимало боржників. Усе видавалося розумним і почесним. Існувала лише одна чорна туга.

Батько мій був молодий, він щойно одружився, його кохання до дружини було сильне, глибоке і ніжне, а її до нього — просто безмежне. Та все одно вони чемно попрощалися у присутності голів родини. Я часто думаю, що формальні чемні манери слугують буфером для сердечного розпачу.

Людей загнали, як стадо худоби, у темний трюм пароплава, і там вони пробули до самого прибуття у Сан-Франциско за шість тижнів по тому. Можете уявити, щó то були за умови. Однак товар треба було доставити у більш-менш робочому стані, тож людей там не зовсім занедбували. А мій народ вчився жити в тісноті віками, підтримувати чистоту і харчуватися у нестерпних умовах.

Вони пробули у морі тиждень, коли батько знайшов там мою мати. Вона переодяглася в чоловічий одяг і заплела волосся у чоловічу косицю. Вона сиділа тихо, не розмовляла, тому її не викрили, а тоді, звісно, не існувало ніяких медичних оглядів чи щеплень. Вона перетягла свою підстилку ближче до батька. Вони не могли розмовляти, хіба що вночі, на вухо. Батько розсердився через її непослух, але все-таки дуже зрадів.

Так воно сталося. Вони були приречені до каторжних робіт на п’ять років. Їм і на думку не спало, що, діставшись Америки, вони можуть втекти,— вони були люди честі, вони підписали контракт.

Лі ненадовго замовк.

— Я думав, що зможу розказати в двох словах,— промовив він.— Але ж ви не знаєте передісторії. Я принесу собі склянку води,— а ви не хочете?

— Хочу,— сказав Адам.— От тільки я одного не можу зрозуміти: як жінка могла виконувати таку важку роботу?

— Я зараз повернуся,— і Лі вийшов на кухню. Він приніс дві кружки води і поставив їх на стіл.— То що ви хочете знати?

— Як твоя мати могла подужати чоловічу роботу?

Лі всміхнувся.

— Батько казав, що вона була сильна жінка, а мені здається, що сильна жінка буває сильніша за чоловіків, особливо коли в її серці живе кохання. Думаю, що жінка, яка кохає, незламна.

Адам іронічно скривився.

— Колись самі побачите, прийде час,— сказав Лі.

— Я не мав на увазі нічого поганого,— пояснив Адам.— Сам я не мав подібного досвіду. Продовжуй.

— Тільки одного мати не нашептала на вухо моєму батькові під час того довгого злощасного плавання. А оскільки багатьох людей нудило від морської хвороби, ніхто не звернув уваги на її недугу.

— Невже вона була вагітна? — вигукнув Адам.

— Так, вона була вагітна,— підтвердив Лі.— Але не хотіла засмучувати батька ще й цією бідою.

— А вона вже знала, що вагітна, коли вирушила в дорогу?

— Ні, не знала. Я обрав для своєї появи на світ найменш слушний час. А ця історія довша, ніж я гадав.

— Що ж, можеш зараз зупинитися,— запропонував Адам.

— Та ні вже. У Сан-Франциско цей потік з м’язів і кісток влився у вагони для худоби, і локомотиви зачмихали у гори. Приїжджі мусили рівняти пагорби у Сьєррі^[32] і рити тунелі під гірськими вершинами. Мати мою загнали в інший вагон, і батько її не бачив, доки їх не завезли до табору на лугу серед високих гір. Там було дуже красиво: зелена трава, квіти, а на горах — сніг. І тільки тоді мати сказала батькові про мене.

Вони почали працювати. У жінок м’язи міцнішають, як і у чоловіків, а мати моя мала ще й міцний дух. Вона працювала кайлом і лопатою, як від неї і вимагалося, але це, напевне, було жахливо. Їх охоплювала паніка, коли вони думали, як вона народжуватиме дитину.

— Та що вони, зовсім нестямні? — здивувався Адам.— Чому вони не могли піти до наглядача, розказати йому, що вона жінка, що вагітна? Звісно, про неї б там подбали.

— От бачите? — відповів Лі.— Я ще недостатньо вам розповів. Тому воно і виходить так довго. Цю людську худобу завозили лише задля одного — працювати. Коли робота закінчувалася, тих, хто вижив, треба було доправляти назад. Завозилися лише чоловіки — ніяких жінок. Ця країна не хотіла, щоб вони плодилися. Чоловік, жінка і дитина знайдуть спосіб зачепитися, укорінитися й облаштувати якусь домівку. А потім їх уже звідти не виженеш. Але юрма чоловіків, знервованих, хтивих, стривожених, напівхворих від самотності й туги за жінками, поїде куди завгодно, а надто — до себе додому. Моя мати була єдиною жінкою серед тієї зграї напівскажених, напівздичавілих чоловіків. Що довше ті чоловіки працювали і їли, то невгамовніші ставали. Для хазяїв вони були не люди, а тварини, які можуть стати небезпечними без суворого нагляду. Тепер розумієте, чому моя мати не звернулася по допомогу? Її просто викинули б з табору, або — хто знає? — пристрелили б і закопали, як хвору корову. Там розстріляли п’ятнадцять чоловіків, які наважилися висловити легке невдоволення.

Ні — лад там підтримувався у єдиний спосіб, у який рід людський навчився його підтримувати. Ми гадаємо, що кращі способи, ймовірно, існують, але так і не навчилися їх,— завжди це тільки батіг, мотузка і рушниця. Я вже шкодую, що почав вам про це розповідати...

— А чому б ні? — спитав Адам.

— Бачу перед собою обличчя мого батька, коли це розказував він. Задавнене горе повертається, кровоточить, пече. Розповідаючи, батько мусив зупинятися, щоб повернути самовладання, а коли продовжував, то говорив різко, вживав жорсткі, гострі слова, немов хотів порізатися ними.

Вони, батько і мати, намагалися триматися разом, збрехавши, що вони — дядько і небіж. Спливав місяць за місяцем, і на їхнє щастя живіт у неї не сильно випинався, і вона працювала, змагаючи біль. Батько допомагав їй, як міг, вибачаючись: «Мій небіж ще юний, кістки у нього тендітні». Плану в них не було ніякого. Вони не знали, що робити.

А потім батько придумав план. Вони втечуть високо в гори, на гірські луки, і там, біля озера, викопають ямку, де вона народить. А коли мати буде в безпеці, а дитина народиться, батько повернеться і прийме покарання. Він підпише контракт ще на п’ять років, аби сплатити за свого небожа-втікача. Яким би жалюгідним не здавався такий вихід, іншого в них не було, і вони вважали його чудовим. План цей вимагав двох умов — правильно розрахувати час і запастися харчами. Мої батьки,— тут Лі зробив паузу й усміхнувся, що сказав це слово, і так воно йому було приємно, що він його повторив,— мої любі батьки почали свої приготування. Вони відкладали частину щоденного раціону рису і ховали його під циновками. Батько знайшов мотузку і зробив дротяний гачок, щоб ловити форель у гірських озерах. Він кинув палити і збирав сірники, які їм видавали. А мати збирала все лахміття, яке могла знайти, витягала з нього нитки, щоб зшити оте ганчір’я скіпкою і зробити для мене сповивальну пелюшку. Шкода, що я її не знав.

— І мені шкода,— сказав Адам.— Ти колись розповідав цю історію Семові Гамільтону?

— Ні. А варто було б. Він цінував торжество людської душі. Такі речі він сприймав як власну перемогу.

— Сподіваюся, вони вибралися туди,— сказав Адам.

— Атож. Коли батько розповідав це мені, я завжди казав: «Дійди до того озера — приведи туди маму — хай на цей раз станеться по-іншому. Хоч один раз хай буде так: ви прийшли до озера і зробили хатинку з ялинкових гілок». Але мій батько на той час уже став справжнім китайцем. Він говорив: «У правді більше краси, навіть якщо ця краса жахлива. Казкарі під міськими брамами викривлюють життя, щоб воно видавалося ліпшим для ледарів, дурнів і слабаків, але це лише збільшує їхні немочі, нічого не вчить, нічого не лікує і не дає серцю злетіти».

— Продовжуй,— попросив Адам, у якого защемило серце.

Лі підвівся, підійшов до вікна і закінчив свою оповідь, дивлячись на зорі, що мерехтіли і коливалися під березневим вітром.

— Невелика кам’яна брила зірвалася з гори і зламала батькові ногу. Ногу йому туго перебинтували і дали роботу для калік — випрямляти цвяхи молотком на каменюці. І через хвилювання чи від праці, неважливо, у матері почалися передчасні перейми. І тоді напівскажені чоловіки оскаженіли остаточно. Один голод загострює другий голод, один злочин перекриває інший злочин, що йому передує, і дрібні злочини, скоєні проти цих зголоднілих чоловіків, спалахнули одним велетенським, маніакальним беззаконням.

Батько почув крик: «Жінка!» — і все зрозумів. Він спробував побігти, але нога під ним знову зламалася, і він поповз зазубленою кручею до дорожнього полотна, де все відбувалося.

Коли він видерся туди, небо затягло тугою, а чоловіки з провінції Кантон розповзалися у пошуках схованки, щоб забути, як люди можуть таке вчиняти. Батько знайшов її на купі сланцюватої глини. Навіть очей в неї не було видно, але рот ще ворушився, і вона казала йому, що робити. Батько нігтями видряпав мене з пошматованої плоті моєї матері. Вона померла на купі глини того-таки дня.

Адам важко дихав. Лі провадив монотонно-співучо:

— Перш ніж зненавидіти тих чоловіків, ви мусите дізнатися ось що. Батько завжди говорив це наостанок: жодна дитина не мала такого догляду, як я. Увесь табір став мені за матір. Оце і є краса — жахлива краса. А тепер добраніч. Я не можу більше говорити.

3

Адам збуджено відсував шухляди, переглядав полиці, піднімав кришки коробок у домі, але зрештою змушений був покликати Лі та спитати:

— Де в нас чорнило і ручка?

— У вас їх немає,— відповів Лі.— Ви роками жодного слова не написали. Можу дати вам свої, якщо хочете.

Він пішов до своєї кімнати, виніс пузату пляшечку чорнила, коротке товсте перо, пачку паперу і конверт і поклав їх на стіл.

— Як ти здогадався, що я хочу написати листа? — здивувався Адам.

— А хіба ви не збираєтеся спробувати написати своєму братові?

— Збираюся.

— Це буде нелегко після такої довгої перерви,— зауважив Лі.

І справді, це було нелегко. Адам кусав і гриз ручку, рот його від напруження кривився. Він виводив якісь речення, відкидав аркуш, брав новий і починав спочатку. Він чухав голову підставкою для ручки.

— Лі, якби я схотів з’їздити у східні штати, ти б погодився побути з близнюками, поки я не повернуся?

— Легше поїхати, ніж написати,— всміхнувся Лі.— Звісно, я залишуся.

— Ні. Я хочу написати.

— А чому б не запросити вашого брата приїхати сюди?

— О, непогана ідея, Лі. Я про це і не подумав.

— Це також привід написати листа, і гарний привід.

Після цього лист вийшов доволі просто, був виправлений і переписаний начисто. Адам уважно прочитав його про себе і поклав у конверт.

«Любий брате Карле,— говорилося в листі.— Ти здивуєшся, отримавши від мене звістку після стількох років. Я багато разів збирався тобі написати, але ти ж знаєш, як ми все відкладаємо на потім. Цікаво, яким тебе знайде мій лист. Сподіваюся, у доброму здоров’ї. Як я розумію, у тебе може бути п’ятеро, а то й десятеро дітей. Ха-ха! Я маю двох синів, вони близнюки. Їхня мати не тут. Сільське життя їй не на користь. Вона мешкає у місті неподалік, і я з нею зрідка зустрічаюся.

У мене гарне ранчо, але, соромно зізнатися, я не надто добре ним розпорядився. Можливо, відтепер усе піде на краще. Я завжди вмів приймати гарні рішення. Багато років я почувався зле. Тепер я одужав.

Як почуваєшся ти, як ідуть справи у тебе? Мені хотілося б з тобою побачитися. Чому б тобі не приїхати до нас у гості? Цей край чудовий, може, ти знайдеш тут собі щось підходяще і схочеш поселитися. Холодних зим тут не буває. Це має значення для таких стариганів, як ми з тобою. Ха-ха!

Що ж, Карле, сподіваюся, ти все обдумаєш і сповістиш мене. Подорож піде тобі на користь. Я хочу з тобою побачитися. Треба багато про що тобі розказати, а писати про це я не можу.

Що ж, Карле, напиши мені листа, поділися всіма новинами в нашому старому домі. Гадаю, багато чого трапилося. Коли старшаєш, головно чуєш, що люди, яких знав, померли. Мабуть, так влаштований світ. Не зволікай з відповіддю, повідом, чи приїдеш у гості.

Твій брат Адам».

Він тримав листа в руці й бачив крізь нього смагляве обличчя свого брата з рубцем на лобі. Адам бачив гарячий блиск його чорних очей, бачив, як щиряться його зуби, як бере в ньому гору безрозсудний, жорстокий звір. Він потрусив головою, щоб відігнати це видіння, спробував пригадати усмішку на тому обличчі. Він намагався пригадати братове чоло до появи рубця, але все це не потрапляло у фокус. Адам схопив ручку і написав нижче свого підпису: «P. S. Карле, я ніколи не відчував до тебе ненависті, хай там що. Я завжди тебе любив, бо ти — мій брат».

Адам згорнув лист і загострив згини нігтем. Заклеїв конверт, притиснувши кулаком. Потім покликав Лі.

Китаєць просунув голову в двері.

— Лі, скільки часу іде лист на схід країни — на крайній схід?

— Не знаю,— відповів Лі.— Тижнів зо два.

Розділ 29

1

Коли перший за десять років лист до брата було відіслано, Адам нетерпляче чекав на відповідь. Він забув, скільки минуло часу. Лист ще не дістався Сан-Франциско, а він уже питав у Лі: «Чого це він не відповідає? Мабуть, сердиться, що я так довго мовчав. Але ж і він мені не писав. Ні — він не знав, куди писати. А може, він кудись переїхав».

— Та ми ж тільки відіслали листа,— говорив Лі.— Ще рано.

— Цікаво, він справді до нас вибереться? — Адам питав сам себе, сумніваючись, чи дійсно він хоче побачити Карла. Тепер, коли лист пішов, Адам хвилювався, що Карл прийме запрошення. Він став як непосидюща дитина, яка хапає все, що потрапляє під руку. Він чіплявся до близнюків, безнастанно розпитуючи їх про школу.

— То що ви сьогодні вивчили?

— Нічого!

— Облиште! Щось напевне мусили вивчити. Ви читали?

— Так, сер.

— Що ви читали?

— Та оту стару байку про мурашку і коника.

— Вона цікава.

— І ще одну про орла, який викрадає дитину.

— Так, я її пам’ятаю. Забув тільки, що відбувається.

— Ми до неї ще не дійшли. Бачили тільки картинку.

Хлопців це дратувало. Під час одного з недолугих Адамових втручань у їхнє виховання Кел позичив у нього кишеньковий ніж і сподівався, що батько забуде попросити його назад. Верболіз уже наливався соками. Кора легко знімалася з гілочок. Адам забрав ніж, щоб показати хлопцям, як вирізати свистунці з лози, хоча Лі навчив їх цьому три роки тому. Гірше того, Адам забув, як робити надріз. З його свистунців не виходило жодного звуку.

Якось опівдні на дорозі у новому «форді», гуркочучи і підстрибуючи, з’явився Віль Гамільтон. Двигун працював на першій передачі, й кузов хитався, як корабель у бурхливому морі. Латунний радіатор і бак сліпуче виблискували глянцевою поліровкою.

Віль потягнув гальмівну рукоятку, повернув вимикач і відкинувся на шкіряне сидіння. Автомобіль чмихнув кілька разів без запалювання, бо перегрівся.

— От він і прибув! — вигукнув Віль з удаваним ентузіазмом. Він люто ненавидів «форди», але вони щоденно примножували його статок.

Адам і Лі перехилилися через відчинені вікна машини, поки Віль Гамільтон, пихкаючи під тягарем свого нового жирку, пояснював, як працює механізм, про який сам нічого не знав.

Зараз важко уявити всі труднощі, пов’язані з вивченням роботи автомобіля: як завести, як керувати, як доглядати. Справа не лише в тому, що цей процес був дуже ускладнений, а й у тому, що починати доводилося з нуля. Сучасні діти з колиски всмоктують теорію, навички й особливості двигуна внутрішнього згоряння, а у ті часи ви починали з обтяжливого переконання, що машина не поїде ніколи, й іноді мали рацію. Щоб завести машину зараз, ви просто повертаєте ключ і торкаєтеся стартера. Усе інше робиться автоматично. Але раніше цей процес був страшенно складний. Він вимагав не лише хорошої пам’яті, міцних рук, янгольського терпіння і сліпої надії, а й певного знайомства з практичною магією, тож можна було побачити, як перш ніж крутнути заводну ручку в моделі «Т», чоловік плював на землю і шепотів заклинання.

Віль Гамільтон розповів про машину, потім повторив це ще і ще. Його покупці слухали і не перебивали, широко розплющивши очі, зацікавлені, як тер’єри, готові до співпраці, та коли Віль почав пояснювати втретє, він зрозумів, що все це марно.

— Ось що! — вигукнув він радісно.— Бачте, це не моя парафія. Я просто хотів, щоб ви побачили машину і послухали, перш ніж я організую доставку. Зараз я повертаюся до міста, а завтра пришлю цю машину з досвідченим механіком, і він вам за кілька хвилин розтлумачить більше, ніж я за цілий тиждень. Я просто хотів показати його вам.

Віль забув свої власні інструкції. Він трохи пововтузився з ручками, а потім попросив Адама позичити йому запряжку і відбув на ній до міста, пообіцявши завтра прислати механіка.

2

Навіть і мови не було, щоб близнюки наступного дня пішли до школи. Вони б нізащо не пішли. «Форд», високий, відчужений і суворий, стояв під дубом — там, де його залишив Віль. Нові його володарі ходили навколо нього, час до часу торкалися, як торкаються норовливого коня, прагнучи заспокоїти його.

— Не знаю, чи зможу я до нього колись звикнути,— сказав Лі.

— Звісно, зможеш,— відповів Адам без жодного переконання.— Ти й оком не моргнеш, як роз’їжджатимеш на ньому нашим округом.

— Я спробую його зрозуміти,— сказав Лі.— Але за кермо не сяду нізащо.

Хлопці підходили, засовували голови всередину, торкалися чогось і одразу відскакували.

— А це що за штуковина, тату?

— Ану приберіть руки!

— А для чого воно?

— Не знаю, лишень не чіпайте. Хтозна, що може статися.

— А той чоловік вам хіба не розказав?

— Не пам’ятаю, що він там розказував. Так, хлопці, відійдіть від машини, бо інакше відішлю вас до школи. Ти мене чуєш, Келе? Не смій відчиняти.

Вони прокинулися рано-вранці й давно були готові. Близько одинадцятої їх охопило істеричне збудження. Механік приїхав у їхній колясці якраз перед обідом. На ногах у нього були черевики з квадратними носаками, штани були цупкі й дуже обтислі, а широка куртка майже досягала колін. Поруч з ним у колясці стояла сумка з робочим одягом й інструментами. Йому було дев’ятнадцять років, він жував тютюн, а відучившись три місяці у автошколі, відчував велику, дещо втомлену зневагу до роду людського. Він сплюнув і кинув повід Лі.

— Забери цього сіно-двигуна,— наказав він.— Як ти відрізняєш, з якого боку в нього перед?

Він виліз із коляски, як повноважний посол сходить з державного потяга. Глузливо посміхнувся близнюкам і холодно звернувся до Адама:

— Сподіваюся, я не спізнився на обід?

Лі й Адам перезирнулися. Вони зовсім забули про обід.

У будинку напівбог неохоче прийняв сир, хліб, холодне м’ясо, пиріг і каву зі шматком шоколадного торту.

— Я звик до гарячого обіду,— заявив він.— Краще відправте тих хлопців подалі, бо від вашого автомобіля нічого не залишиться.

Коли механік неквапно поїв і трохи відпочив на веранді, він відніс свою сумку до спальні Адама. За кілька хвилин він вийшов у смугастому комбінезоні й білому кепі з написом «Форд» на тулії.

— Так,— проголосив він.— Уже вивчили щось?

— Вивчили? — здивувався Адам.

— Та ви що, навіть отой посібник, який лежить під сидінням, не прочитали?

— Я й не знав, що він там є,— відповів Адам.

— Господи,— з відразою промовив механік. Він зібрав докупи всі свої моральні сили і рішуче попрямував до автомобіля.— Що ж, можна вже й почати. Це ж забере казна-скільки часу, якщо ви нічо’ не вивчили.

— Містер Гамільтон учора не зміг його завести,— повідомив Адам.

— Він завжди намагається заводити магнето,— проголосив мудрець.— Ну, гаразд, починаймо. Знаєте принципи роботи двигуна внутрішнього згоряння?

— Ні,— відповів Адам.

— Господи Ісусе Христе! — механік підняв капот.— Осьо двигун внутрішнього згоряння.

— Такий юний і такий ерудований,— тихо промовив Лі.

Хлопець розвернувся до нього і насупився.

— Що ти сказав? — А потім до Адама: — Що сказав цей китайоза?

Лі розвів руками й улесливо всміхнувся:

— Говорити дузе мудрий людина. Мабуть, вчитися коледж. Дузе мудрий.

— Називайте мене просто Джо,— промовив хлопець невідь-чому.— Коледж! Що ті типи тямлять! Здатні вони встановити таймер, га? Чи заточити кінчики? Коледж!

І він виплюнув на землю коричневу тютюнову жуйку як зневажливий аргумент. Близнюки захоплено споглядали його, а Кел набрав повний рот слини, щоб попрактикуватися.

— Лі просто вражений вашим розумінням справи,— пояснив Адам.

Грубість злетіла з хлопця, і її місце посіла великодушність.

— Називайте мене простоДжо,— повторив він.— Як же я можу не знати своєї справи? Я ж учився в автошколі в Чикаго. Оце школа так школа — не те що ваші коледжі. Мій старий каже: візьмеш хорошого китайозу, дійсно хорошого,— і він майже такий, як нормальні люди. Вони чесні.

— Але не ті, що погані,— сказав Лі.

— Дідько, саме собою! Не оті гангстери абощо. Хороші китайози.

— Сподіваюся, мене можна зарахувати до цієї групи?

— Ти мені здаєшся хорошим китайозою. Називай мене просто Джо.

Адама спантеличила ця розмова, а близнюків ні. Кел для проби звернувся до Арона:

— Називай мене просто Джо.

Й Арон поворушив губами, вимовляючи беззвучно: «Називай мене просто Джо».

Механік знову став страшенно діловим, але тон його пом’якшав. Колишню зневагу замінила весела дружелюбність.

— Осьо це — двигун внутрішнього згоряння.

І вони з певним трепетом подивилися на потворний шматок заліза.

Тепер хлопець говорив так швидко, що слова зливалися у велику оду нової ери.

— Діє завдяки вихлопу газів у замкнутому просторі. Сила вибуху тисне на поршень, і через шатун і колінчатий вал, а ще трансмісію переходить на задні колеса. Ясно? — Вони тупо кивнули, боячись зупинити цей словесний потік.— Є два види: на два цикли і на чотири цикли. Ваш оцей має чотири цикли. Ясно вам?

Вони знову кивнули. Близнюки, захоплено дивлячись йому в обличчя, теж закивали.

— Цікаво,— промовив Адам.

Джо поспіхом провадив:

— Головна відмінність між автомобілями «форд» і всіма решта в тому, що він має планетарну передачу, яка діє за риво... рева...люційним принципом.

Він замовк на хвилинку, й обличчя в нього напружилося. Та коли четверо його слухачів знову кивнули, він їх застеріг:

— Не думайте, що ви бодай щось зрозуміли. Планетарна система рива-лю-ційна. Краще прочитайте про неї у книжці. А тепер, коли ми це пройшли, перейдімо до експлуатації автомобіля.

Це він промовив, виділяючи кожен звук, ніби писав жирним шрифтом. Він був явно задоволений, що покінчив з цією частиною своєї лекції, але слухачі його раділи значно більше. Зосереджене напруження вже давалося взнаки, і від того, що вони не зрозуміли жодного слова, їм не ставало легше.

— Ходіть-но сюди,— покликав механік.— Оце-от бачите? Це ключ запалювання. Коли ви його повертаєте отак, то вже готові їхати. Тепер відводите цю штуковину ліворуч. Це вмикає батарею — бачте, де написано «Бат». Це означає — батарея.

Вони витягнули шиї. Близнюки стали на сходинку.

— Ні, зачекайте. Я забігаю вперед. Спершу треба уповільнити іскру і піддати газу, інакше вам руку відірве в дідька. Отак-от — бачите? — тут іскра. Штовхаєте це уверх — ясно? — уверх. Відбій. А осьо-от — газ,— це штовхаєте униз. Зараз я вам поясню, а потім зроблю сам. А ви уважно слідкуйте. Ви, дрібнота, злізьте з машини. Ви мені світ затуляєте. Ану злізайте, кому сказав!

Хлопці неохоче злізли зі сходинки, але намагалися зазирати всередину.

Механік набрав повні груди повітря.

— Готові? Іскру уповільнюємо, піддаємо газу. Іскра уверх, газ униз. Тепер перемикаємо на батарею — ліворуч, запам’ятайте — ліворуч...— (Пролунало дзижчання, як від гігантської бджоли).— Чуєте? Це контакт. Якщо контакту немає, треба підігнати кінчики або навіть підточити їх напилком.

Він помітив заціпенілий переляк на обличчі Адама і додав поблажливо:

— Усе це ви можете прочитати в книжці.

Він підійшов до переду автомобіля.

— Оце ось — заводна ручка, а це — бачите, з радіатора стирчить невеличкий дріт? — дросель. Тепер уважно стежте, поки я показую. Хапаєте отак ручку і штовхаєте, поки вона не стане на місце. Бачите, великий палець у мене внизу. Якби я вхопив її інакше, а вона завелася, то пальцю гаплик. Зрозуміло?

Він не дивися, але знав, що вони кивають.

— А тепер дивіться уважно. Я вставляю ручку і кручу, поки не починається згоряння, а тоді смикаю цей дріт і даю всмоктати газ. Чуєте звук смоктання? Це дросель. Але не смикайте надто сильно, бо інакше ви все тут заллєте. Тепер я відпускаю дріт, сильно розкручую, і коли воно зчіплюється, біжу в кабіну, піддаю іскру, уповільнюю газ і швидко переводжу вимикач на магнето — бачите, тут написано «Маг»? — от і все.

Слухачі зів’яли. Після отого всього вони тільки запустили двигун.

— Я хочу, щоб ви повторювали за мною,— вів далі механік,— щоб усе це завчити. Іскра уверх — газ униз.

Вони повторили хором:

— Іскра уверх — газ униз.

— Перемкнути на «Бат».

— Перемкнути на «Бат».

— Ручку натиснути, великий палець знизу.

— Ручку натиснути, великий палець знизу.

— Легко дросель потягти.

— Легко дросель потягти.

— Розкрутити.

— Розкрутити.

— Іскра вниз — газ уверх.

— Іскра вниз — газ уверх.

— Перемкнути на «Маг».

— Перемкнути на «Маг».

— А тепер усе спочатку. Називайте мене просто Джо.

— Називати вас просто Джо.

— Цього не треба. Іскра уверх — газ униз.

Адам відчув знесилення, коли вони учетверте повторили ці заклинання. Увесь процес видався йому безглуздим. Йому полегшало, коли невдовзі, у своєму низькому червоному спортивному автомобілі, приїхав Віль Гамільтон. Механік подивився на машину, що наближалася.

— Оця-от має шістнадцять клапанів,— вимовив він благоговійно.— Спецзамовлення.

Віль висунувся зі своєї машини:

— Як тут справи?

— Непогано,— відповів механік.— Вони все хапають на льоту.

— Слухай, Рою, я приїхав по тебе. У нового катафалка полетів підшипник. Тобі доведеться попрацювати допізна, щоб він був готовий завтра на одинадцяту, на похорон місіс Гокс.

Рой з діловим виглядом виструнчився по-військовому.

— Заберу тільки своє манаття,— сказав він і побіг у дім. Коли він повертався з сумкою, на шляху в нього виріс Кел.

— Агов,— сказав він.— Я думав, тебе звати Джо.

— Який-такий Джо?

— Ти ж повсякчас говорив, щоб ми тебе називали Джо. А містер Гамільтон каже, що ти Рой.

Рой засміявся і стрибнув у машину Віля.

— Знаєш, чому я казав називати мене Джо?

— Ні. Чому?

— Бо моє ім’я Рой,— він обірвав сміх і суворо звернувся до Адама.— Візьміть ту книжку з-під сидіння і вивчіть її як слід. Чуєте?

— Неодмінно,— відповів Адам.

Розділ 30

1

Як і в біблійні часи, в ті дні також траплялися дива. Минув тиждень після того уроку, і «форд» уже стрибав Головною вулицею Кінг-Сіті і, трясучись, зупинився перед поштою. Адам сидів за кермом, Лі поруч з ним, а хлопчики, величні й виструнчені, на задньому сидінні.

Адам подивився собі під ноги, й усі четверо проскандували в унісон:

— Гальмо увімкнути — газу піддати — перемикач вимкнути.

Двигун заревів і зупинився. Адам трошки посидів, знесилений, але гордий, і потім вийшов з машини.

Поштмейстер визирнув з-за ґрат своєї золоченої клітки.

— Бачу, ви придбали собі оту чортівню,— сказав він.

— Треба йти в ногу з часом,— відповів Адам.

— Передбачаю, що прийдуть часи, коли коня вдень зі свічкою не знайдеш, містере Траск.

— Може, й так.

— Вони змінять вигляд нашого краю. Торохтітимуть повсюди,— провадив поштмейстер.— Навіть тут це відчувається. Раніше люди приїжджали забрати свою кореспонденцію раз на тиждень. Тепер з’являються щодня, а то й двічі на день. Жити, бач, не зможе без свого клятого каталогу. Гасають туди-сюди. Повсякчас гасають, як навіжені.

Він так лютував, що Адам зрозумів: поштмейстер ще не купив собі «форда». В ньому говорила заздрість.

— Я собі цю погань нізащо не заведу,— заявив поштмейстер, а це означало, що дружина вимагає від нього купити машину. Тиск тут чинили саме жінки. Автомобіль був питанням соціального статусу.

Поштмейстер роздратовано перебрав листи у ящичку під літерою «Т» і жбурнув довгий конверт.

— Що ж, прийду провідати вас у травматології,— промовив він ядуче.

Адам усміхнувся йому, забрав свій лист і вийшов.

Людина, яка рідко отримує листи, не може розпечатати їх з легкістю. Вона зважує лист у руці, читає ім’я й адресу відправника, роздивляється почерк, вивчає поштову марку і штемпель. Адам вийшов з пошти і наблизився до свого «форда», перш ніж проробити оте все. У лівому кутку конверта було надруковано: «Адвокатська контора Белоуз і Гарвей», адреса — місто у штаті Коннектикут, звідки Адам був родом.

Він промовив задоволеним тоном:

— Я ж знаю Белоуза і Гарвея, знаю чудово. Цікаво, що їм треба? — він уважно подивився на конверт.— Цікаво, звідки у них моя адреса?

Він покрутив конверт у руках, подивився на зворотній бік. Лі з усмішкою спостерігав за ним.

— Можливо, відповіді на всі ці питання містяться в листі,— сказав він.

— Мабуть, що так.

Прийнявши рішення розпечатати листа, Адам узяв свій кишеньковий ніж, витягнув найбільше лезо, обстежив конверт, щоб знайти, звідки легше зробити розріз, нічого не знайшов, подивився крізь конверт на сонце, щоб не розрізати послання, постукав по ньому пальцем, щоб зсунути листа вбік, і тільки після того надрізав конверт. Він дунув у конверт і двома пальцями, обережно, витягнув листа. І дуже повільно прочитав його.

«Містерові Адаму Траску, Кінг-Сіті, штат Каліфорнія. Шановний сер,— невдоволено починався лист,— ми вичерпали всі можливості, намагаючись вас розшукати протягом останніх шести місяців. Ми розміщували оголошення в газетах усієї країни, але безуспішно. Тільки коли місцевий поштмейстер передав нам листа, написаного вами вашому брату, ми змогли встановити місце вашого перебування».

Адам відчував, наскільки вони ним незадоволені. Але наступний абзац починався з повної зміни настрою.

«Вважаємо за свій сумний обов’язок повідомити вас, що ваш брат Карл Траск помер. Це сталося 12 жовтня. Причиною смерті було захворювання легенів. Він прохворів два тижні, й тіло його покоїться на цвинтарі Олд-Фелоуз. На могилі не встановлено могильної плити. Ми вважаємо, що це скорботне зобов’язання ви візьмете на себе».

Адам набрав повні груди повітря і не видихав, поки перечитував цей другий абзац. Він видихнув дуже повільно, щоб це не скидалося на зітхання.

— Мій брат Карл помер,— сказав він.

— Мої співчуття,— відізвався Лі.

— Це наш дядько? — спитав Кел.

— Це був твій дядько Карл,— поправив Адам.

— І мій також? — спитав Арон.

— І твій також.

— Я й не знав, що ми мали дядька,— сказав Арон.— Може, покладемо квіти на його могилу? Абра допомогла б нам. Вона таке любить.

— Це дуже далеко — на протилежному боці країни.

— Я придумав! — схвильовано вигукнув Арон.— Коли ми понесемо квіти для нашої матері, понесемо і дядькові Карлу.— І додав із сумом: — Шкода, що я його не знав, коли він ще був живий...— У Арона було відчуття, що він обростає померлими родичами.— А він був хороший?

— Дуже хороший,— відповів Адам.— Він був мій єдиний брат, як-от Кел — твій єдиний брат.

— А ви також були близнюки?

— Ні, ми не близнюки.

— А він був багатий? — спитав Кел.

— Звісно, ні,— відповів Адам.— Звідки в тебе такі думки?

— Якби він був багатий, усе отримали б ми.

— У час смерті,— жорстко сказав Адам,— говорити про гроші непристойно. Ми сумуємо, бо він помер.

— Як я можу сумувати? — здивувався Кел.— Я ж його ніколи не бачив.

Лі прикрив рот рукою, щоб приховати усмішку. Адам знову подивився на лист, і знову в новому абзаці змінювався настрій.

«Як повірені у справах небіжчика з приємністю повідомляємо, що ваш брат завдяки сумлінній роботі й розумному веденню справ зібрав чималий статок, який у землі, цінних паперах і готівці складає понад сто тисяч доларів. Його заповіт, складений і підписаний у нашій конторі, зберігається у нас і буде надісланий вам на запит. За умовами заповіту він залишив усі гроші, майно і цінні папери в рівних частках вам і вашій дружині. На той раз, якщо ваша дружина померла, все переходить вам. Заповіт також обумовлює, що на випадок вашої смерті все переходить у власність вашої дружини. З вашого листа ми робимо висновок, що ви ще перебуваєте у країні живих, і просимо прийняти наші щирі поздоровлення. Завжди до ваших послуг, адвокатська контора „Белоуз і Гарвей“, писав Джордж Б. Гарвей».

У самому низу листа було нашкрябано:

«Любий Адаме, не забудь про своїх друзів у часи процвітання. Карл ніколи не витратив і мідяка. Він видушував усе, що можна, з кожного долара, аж поки орел на ньому не починав верещати. Сподіваюся, ви з дружиною отримаєте дещицю радості від цих грошей. Чи немає там у вас часом вакансії для чудового адвоката? Я маю на увазі себе. Твій старий приятель Джо Гарвей».

Адам з-понад листа подивився на хлопців і на Лі. Усі троє чекали, щоб він продовжував. Адам стиснув рот у жорстку лінію. Склав листа, засунув його у конверт і сховав конверт у внутрішній кишені.

— Якісь ускладнення? — спитав Лі.

— Ні.

— Мені здалося, що ви занепокоєні.

— Ні. Мені шкода брата.

Адам намагався розкласти по поличках інформацію з листа, але думки розбігалися, як сполохані курчата. Йому хотілося побути на самоті й усе обміркувати. Він сів у машину і невидющо подивився на механізми управління. Він не міг згадати жодної дії.

— Потрібна допомога? — спитав Лі.

— Дивно! — сказав Адам.— Я не можу згадати, як її заводити.

Лі та хлопці почали тихенько:

— Іскра вгору — газ униз, перемкнути на «Бат».

— Ага, так. Звісно, звісно.

І коли велетенська бджола загуділа, Адам почав крутити ручку «форда», підганяти іскру і перемикати на «Маг».

Вони повільно доїхали нерівною дорогою до своєї лощини з крислатими дубами, і тут Лі сказав:

— Ми забули купити м’ясо.

— Та невже? А я гадав, що купили. Нічого, поїмо щось інше.

— Може, яєчню з беконом?

— Чудово. Просто чудово.

— Завтра ви схочете відіслати свою відповідь,— сказав Лі.— Тоді ми й купимо м’ясо.

— Мабуть, так.

Поки готувався обід, Адам сидів і дивився поперед себе. Він знав, що потребує допомоги Лі, навіть якщо той просто слухатиме, бо це внесе ясність у думки.

Кел вивів брата надвір і потягнув до каретного сараю, де стояв їхній високий «форд». Він прочинив дверцята і сів за кермо.

— Давай, залізай! — скомандував він.

— Але ж тато сказав, щоб ми до машини і близько не підходили,— запротестував Арон.

— Він не дізнається. Залізай!

Арон несміливо сів на заднє сидіння. Кел крутив кермо.

— Ту-ту! — вигукнув він, а потім сказав: — Знаєш, що я думаю? Наш дядько Карл був багатий.

— Ні, не був.

— Закладаюся, що був.

— Гадаєш, тато нам збрехав?

— Я цього не казав. Просто закладаюся, що він був багатий.

Вони трохи помовчали. Кел відчайдушно крутив кермо на уявних поворотах, а потім сказав:

— Закладаймося, що я про все дізнаюся.

— Як це?

— А на що ти закладаєшся?

— У мене нічого немає,— відповів Арон.

— А твій свисток з оленячої ноги? Я ставлю оцю-о мармурову кульку проти твого свистка, що нас сьогодні відправлять спати одразу по вечері. Згода?

— Мабуть,— невпевнено протягнув Арон.— Але навіщо?

— Тато схоче поговорити з Лі. Я збираюся підслухати.

— Ти не одважишся.

— Ще й як одважусь.

— А якщо я тебе викажу?

Очі Кела стали крижані, а обличчя потемніло. Він так низько нахилився, що голос його перейшов на шепіт.

— Не зможеш. Бо інакше я скажу, хто вкрав його ніж.

— Ніхто не крав його ніж. Ніж у нього. Він розрізав ним конверт.

Кел холодно розсміявся.

— Це буде завтра,— сказав він, і Арон зрозумів, щó він має на увазі та що виказати брата він не зможе. Він нічого не міг з цим зробити. Кел себе повністю убезпечив.

Кел побачив на обличчі брата збентеженість і безпорадність, відчув свою над ним владу і зрадів. Він завжди міг обійти і перехитрити свого брата. Він починав думати, що зможе робити так само і з батьком. От тільки з Лі витівки Кела не спрацьовували, тому що гнучкий розум Лі без жодних зусиль випереджав його: Лі все передбачав, був до всього готовий і в останню мить спокійно застерігав: «Навіть не думай». Кел поважав Лі та трошки боявся. А от цей Арон, який зараз на нього безпомічно дивиться, був м’якою слухняною глиною в руках Кела. І раптом Кел відчув глибоку любов до брата, гостре бажання захистити його в цій слабкості. Він обійняв Арона.

Арон не ухилився, але й не відповів. Він трохи відкинув голову, щоб бачити Келове обличчя.

— Що, у мене на голові росте зелена трава? — сказав Кел.

— Я не розумію, навіщо ти все оце робиш,— сказав Арон.

— Ти про що? Що я таке роблю?

— Усі ці хитрі, підступні штуки,— відповів Арон.

— Що значить — підступні?

— Ну, отоді з кроликом, а тепер от заліз у машину. І ти щось наплів Абрі. Не знаю що, але це через тебе вона викинула мою коробку.

— Ха! — сказав Кел.— Невже ти хотів би знати?

Але йому стало не по собі.

— Я не хотів би того знати,— не зразу відповів Арон.— Але я хотів би знати, чому ти це робиш. Ти завжди щось заколочуєш. Я просто хотів би знати навіщо. Яка тобі від цього користь.

Серце Кела пронизав біль. Усі його хитрі плани раптом видалися підлими і брудними. Він зрозумів, що брат його розкусив. І йому до щему захотілося, щоб Арон його любив. Він почувся розгубленим і спраглим, але не відав, як цьому дати раду.

Арон прочинив дверцята «форда», виліз із машини і вийшов з каретного сараю. Кілька хвилин Кел крутив кермо, намагаючись уявити, як він мчить дорогою. Але це його зовсім не втішило, і невдовзі він поплентався вслід за Ароном до будинку.

2

По вечері, коли Лі перемив посуд, Адам промовив:

— Думаю, хлопці, вам слід уже лягати. День був нелегкий.

Арон кинув на Кела швидкий погляд і спроквола витяг з кишені свисток з оленячої ноги.

— Він мені не потрібний,— сказав Кел.

— Тепер він твій,— сказав Арон.

— А я його не хочу. І не візьму.

Арон поклав кістяний свисток на стіл.

— Він чекатиме на тебе тут.

— Про що суперечка? — втрутився Адам.— Здається, я сказав, щоб ви йшли спати.

Кел зробив невинне личко малої дитини:

— А чому? Ще зовсім рано.

— Я не сказав вам усієї правди,— пояснив Адам.— Мені необхідно поговорити віч-на-віч з Лі. Уже стемніло, і ви не можете гуляти надворі, тому я й прошу, щоб ви лягали, або принаймні пішли до себе в кімнату. Вам ясно?

— Так, сер,— хором відповіли обидва і пішли слідом за Лі до своєї спальні в глибині дому. Потім, уже в нічних сорочках, вони повернулися сказати батькові добраніч.

Лі зайшов до вітальні та причинив двері, що вели у вестибюль. Він узяв свисток з оленячої ноги, уважно огледів його і поклав на стіл.

— Хотів би я знати, що там сталося,— промовив він.

— Ти про що це, Лі?

— Перед вечерею вони побилися об заклад, і Арон програв. Про що ж ми говорили?

— Пам’ятаю, я лише сказав, щоб вони йшли спати.

— Може, воно якось випливе пізніше,— припустив Лі.

— Як на мене, ти занадто переймаєшся дитячими справами. Скоріш за все, воно нічого не означало.

— Та ні, ще й як означало. Як ви гадаєте, містере Траск, думки людей стають важливими у певному віці? Чи ваші відчуття зараз гостріші, а думки ясніші, ніж коли вам було десять років? Чи ви так само добре бачите, чітко чуєте, чи вам усе так само смакує?

— Напевне, ти маєш рацію.

— Однією з величезних помилок, як мені здається,— промовив Лі,— є думка, що час приносить людині багато чого, крім років і смутку.

— І пам’яті.

— Так, і пам’яті. Якби не пам’ять, час був би проти нас безсилий. То про що ви хочете зі мною поговорити?

Адам витяг з кишені лист і поклав на стіл.

— Я хочу, щоб ти його прочитав, прочитав уважно, а потім — поговоримо.

Лі надягнув свої окуляри-половинки, розгорнув листа ближче до лампи і прочитав.

— Ну, що скажеш? — спитав Адам.

— А тут часом немає вакансії для адвоката?

— Що? А, розумію. Ти жартуєш?

— Ні,— відповів Лі.— Я не жартував. У своїй непрямій, але чемній орієнтальній^[33] манері я натякав, що волів би вислухати вашу думку, перш ніж висловити свою.

— Ти говориш мені різкості?

— Так,— відповів Лі.— Я відкидаю свої орієнтальні манери. Я старішаю і стаю уїдливим. А також нетерплячим. Хіба ви не чули, що всі служники-китайці, коли старішають, залишаються відданими, але виявляють незгідливість?

— Я не хотів тебе образити.

— А я і не образився. Ви хочете поговорити про цей лист. То говоріть, і з ваших слів я зрозумію, чи можу я висловити свою думку чесно, чи краще просто підтримаю вас у вашому ставленні до ситуації.

— Я нічого не розумію,— безпорадно поскаржився Адам.

— Ви ж знали свого брата. Якщо не розумієте ви, як можу зрозуміти я, котрий його ніколи не бачив?

Адам підвівся, прочинив двері у вестибюль і не помітив тіні, яка промайнула за ними. Він сходив до своєї кімнати, приніс звідти вицвілий коричневий дагеротип^[34] і поклав його на стіл перед Лі.

— Ось мій брат Карл,— сказав він, підійшов до дверей у вестибюль і зачинив їх.

Лі довго вдивлявся у блискучий метал, повертаючи його під лампою, щоб уникнути відблиску.

— Це було знято давно,— пояснив Адам.— Ще до того, як я пішов до війська.

Лі прихилився нижче до зображення.

— Важко розібрати доладно. Але судячи з виразу обличчя, я б не сказав, що у вашого брата було тонке почуття гумору.

— Взагалі ніякого,— підтвердив Адам.— Він ніколи не сміявся.

— Власне, я мав на увазі не це. Після прочитання умов заповіту вашого брата, мене вразило, що у цього чоловіка могло би бути таке жорстоке почуття гри. Він вас любив?

— Не знаю,— відповів Адам.— Іноді мені здавалося, що любив. Одного разу він намагався мене вбити.

— Так, це є в його обличчі,— підтвердив Лі.— І любов, і вбивчість. І ця парочка перетворила його на скнару, а скнара — налякана людина, яка ховається у фортеці з грошей. Він знав вашу дружину?

— Знав.

— Він її любив?

— Він її ненавидів.

— Власне, це не має значення,— зітхнув Лі.— Не це вас тривожить.

— Ні. Не це.

— Ви б хотіли виявити проблему і розглянути її?

— Саме так.

— Тоді починайте.

— Я ніяк не можу зосередитися.

— Ви б хотіли, щоб я розклав карти за вас? Іноді сторонній людині це вдається легше.

— Саме так.

— Гаразд.

Зненацька Лі гмикнув, і на його обличчі з’явився подив.

— Свята скоромина! — вигукнув він.— Про це я й не подумав!

Адам нервово пересмикнувся.

— Добре, якби ти зійшов з курсу, яким ідеш,— сказав він роздратовано.— Бо я почуваюся, як школяр перед дошкою з колонками цифр.

Лі витяг з кишені свою люльку — з черешком чорного дерева і латунною чашечкою. Він набив крихітну чашечку тютюном, нарізаним так дрібно, що той скидався на волосся, запалив люльку, зробив чотири затяжки і відклав люльку.

— Це опій? — запитав Адам.

— Ні,— сказав Лі.— Це дешевий сорт китайського тютюну, і смак у нього препротивний.

— Навіщо тоді ти його куриш?

— Не знаю. Мабуть, він мені про щось нагадує, викликає якісь асоціації з ясністю. Не надто ускладнені,— Лі примружив очі.— Ну, добре. Я спробую витягнути ваші думки, як яєчну локшину, і просушити на сонці. Ця жінка й досі ваша дружина і вона ще жива. За умовами заповіту вона успадковує понад п’ятдесят тисяч доларів. Це колосальні гроші. Чимало доброго чи злого можна на них зробити. Чи хотів би ваш брат, якби він знав, де вона зараз і чим займається, чи хотів би він, щоб вона ці гроші отримала? В судах завжди намагаються дотримуватися волі спадкодавця.

— Мій брат цього не схотів би,— відповів Адам. Але тут він пригадав дівиць з другого поверху таверни і періодичні візити Карла до них.

— Можливо, вам доведеться подумати за свого брата,— сказав Лі.— Те, чим займається ваша дружина, не є ані добрим, ані злим. Святі можуть виростати на будь-якому ґрунті. Можливо, за ці гроші вона вчинить якесь добро. Немає кращого трампліна для доброчинства, ніж нечисте сумління.

Адам здригнувся.

— Вона мені розповіла, щó зробила б, якби мала гроші. Це ближче до вбивства, ніж до доброчинства.

— Тобто, ви не вважаєте, що їй варто отримувати ці гроші?

— Вона сказала, що знищить чимало шановних людей у Салінасі. І вона це справді може.

— Зрозуміло,— сказав Лі.— Я радий, що можу подивитися на справу безсторонньо. Вочевидь, штани їхніх репутацій в певних місцях протерлися. Отже, з морального погляду, ви проти того, щоб давати їй гроші?

— Так.

— Добре, розгляньмо це. Вона не має імені, не має підтримки. Повія, яка готовою вистромилася з-під землі. Вона не могла б легально вимагати ці гроші, якби про них дізналася, без вашої допомоги.

— Мабуть, що так. Так, дійсно, без моєї допомоги вона не могла б їх вимагати.

Лі узяв свою люльку, вичистив тютюн мідною булавкою і знову набив чашечку. Коли він робив свої чотири затяжки, то уважно спостерігав за Адамом, широко розплющивши очі.

— Це надзвичайно делікатна моральна проблема,— сказав він.— З вашого дозволу, я передам її на розгляд своїм високоповажним родичам — звісно, не називаючи жодних імен. Вони все розв’яжуть миттєво, граючись. Переконаний, що вони запропонують дуже цікаві рішення,— Лі поклав люльку на стіл.— Але ви не маєте вибору, еге ж?

— Що ти маєш на увазі? — вигукнув Адам.— А в тебе вибір є?

— А самі ви знаєте набагато менше, ніж я?

— Я не знаю, що робити,— зізнався Адам.— Мені треба дуже добре все обдумати.

— Я просто марную з вами час! — розсердився Лі.— Ви брешете тільки мені чи й собі також?

— Не смій так зі мною розмовляти! — крикнув Адам.

— Чому ж ні? Я завжди не терпів обману. Ваш шлях прокладено. Те, що ви зробите, написано — написано в кожному вашому подиху. І я розмовлятиму так, як собі схочу. У мене свої примхи. Я відчуваю у себе під шкірою пісок. Я мрію про химерний запах старих книжок і солодкі пахощі цікавих роздумів. Коли перед вами два зразки моралі, ви оберете той, якого вас учили. Те, що ви називаєте роздумами, нічого не змінить. Той факт, що ваша дружина — повія у Салінасі, нічогісінько не змінить.

Адам схопився з місця. Обличчя його перекосилося від гніву.

— Ти так знахабнів, тому що вирішив від мене піти,— закричав він.— Кажу ж тобі, що я ще не вирішив, як вчинити з тими грошима.

Лі глибоко зітхнув. Він обіперся долонями об коліна і виструнчив своє невеличке тіло. Потім утомлено пішов до вхідних дверей і прочинив їх. Озирнувся й усміхнувся до Адама.

— Повне лайно,— добродушно сказав він, вийшов і зачинив по собі двері.

3

Кел безшумно прокрався темним вестибюлем і прослизнув до їхньої з братом спальні. Він бачив контури братової голови на подушці двоспального ліжка, але не знав, чи Арон спить. Він тихенько ліг на своєму боці ліжка, обережно повернувся, заклав руки за голову і вдивлявся у міріади крихітних кольорових цяточок, з яких складається темрява. Полотняний дашок над вікном напинався від вітру, а коли нічний вітер ущух, стара тканина повисла нерухомо.

Кела накрила сіра ватяна меланхолія. Він від душі шкодував, що Арон пішов від нього з каретного сараю. Він від душі шкодував, що прищулився за дверима вестибюлю і підслуховував. Він ворушив у пітьми губами, мовчки промовляв слова в голові, але не чув їх.

— Дорогий Господи,— говорив він,— зроби мене таким, як Арон. Не роби мене підлим. Я не хочу бути підлим. Якщо ти влаштуєш так, щоб люди мене любили, я віддам тобі все на світі, а якщо я чогось не матиму, то зроблю все, щоб те дістати. Я не хочу бути підлим. Я не хочу бути самотнім. Заради Христа, амінь.

Теплі сльози повільно котилися у нього по щоках. М’язи його напружилися, бо він силився не прохопитися ні плачем, ні хлюпанням.

Арон прошепотів у темряві зі своєї подушки:

— Ти холодний. Ти замерз.

Він торкнувся Келової руки, відчув під пальцями гусячу шкіру і тихенько спитав:

— То що, дядько Карл мав гроші?

— Ні,— відповів Кел.

— А тебе доволі довго не було. Про що тато хотів говорити?

Кел не ворушився, намагаючись дихати рівно.

— Не хочеш розповідати? — спитав Арон.— Мені байдуже, розкажеш ти чи ні.

— Я розкажу,— прошепотів Кел. Він повернувся на бік, спиною до брата.— Тато збирається послати вінок для нашої матері. Збіса здоровецький вінок з гвоздик.

Арон сів у ліжку і схвильовано спитав:

— Справді? А як він збирається його туди доправити?

— Потягом. Не кричи.

Арон перейшов на шепіт.

— А як же він не зів’яне?

— Завдяки льоду,— відповів Кел.— Вони його зусібіч обкладуть льодом.

— Та це ж скільки льоду знадобиться?

— Бісова купа,— сказав Кел.— А тепер спи.

Арон замовк, а потім промовив:

— Сподіваюся, вінок доїде туди свіжим і гарним.

— Авжеж,— підтвердив Кел. А подумки вигукнув: «Не давай мені бути підлим».

Розділ 31

1

Адам зажурено тинявся цілий ранок по дому, а опівдні пішов шукати Лі, який розкидував лопатою чорну компостну землю у своєму городі й висіював овочі — моркву, буряк, ріпу, горох, спаржеву квасолю, брукву і кормову капусту. Рядки були рівні завдяки туго натягненій мотузці, а на кінці грядки стирчали кілки, на яких Лі почепив пакетики від насіння, щоб знати, де що росте. В кінці саду в парниках уже чекала висадки в ґрунт, одразу як мине загроза заморозків, розсада помідорів, солодкого перцю і капусти.

— Я повівся по-дурному, здається,— сказав Адам.

Лі обіперся об лопату і спокійно на нього подивився.

— Коли ви їдете? — спитав він.

— Сподіваюся, що встигну на два сорок. Тоді я зміг би повернутися восьмигодинним.

— Усе, власне, можна було б написати і в листі,— зауважив Лі.

— Я про це думав. А ти б написав листа?

— Ні. Ви маєте рацію. Тепер по-дурному повівся я. Ніяких листів.

— Мені потрібно їхати. Я обдумував різні варіанти і повсякчас повертався саме до цього.

— Можна себе дурити по-всякому, тільки не отак. Що ж, бажаю успіху. Цікаво буде дізнатися, що вона скаже і зробить.

— Я візьму коляску,— сказав Адам.— Залишу її у платній стайні в Кінг-Сіті. Не наважусь я кермувати «фордом» сам-один.

Була чверть на п’яту, коли Адам піднявся розхлябаними сходами і постукав у обшарпані двері закладу Кейт. Відчинив новий викидайло, фін з квадратним обличчям, одягнений у штани й сорочку, без піджака; червоні шовкові нарукавні пов’язки підтримували довгі широкі рукава його сорочки. Він залишив Адама на ґанку, але миттю повернувся і провів його до їдальні.

То була велика, позбавлена прикрас кімната, стіни і дерев’яні панелі якої були пофарбовані білим. Посередині стояв довгий прямокутний стіл, і на білій цераті розставлені були прибори — тарілки і чашки з блюдцями, причому чашки на блюдцях стояли догори дном.

Кейт сиділа в голові стола, перед нею лежала розгорнута бухгалтерська книга. Сукня на ній була строга. Очі прикривав зелений козирок, вона нервово крутила в пальцях жовтий олівець. Коли Адам став біля одвірка, вона холодно на нього поглянула.

— Чого ще тобі треба? — спитала вона.

Фін став у Адама за спиною.

Адам не відповів. Він підійшов до столу і поклав листа на бухгалтерську книгу перед нею.

— Що це? — спитала вона і, не чекаючи відповіді, хутко прочитала листа.— Вийди і зачини двері,— звеліла вона фіну.

Адам сів поруч за стіл. Відсунув посуд, щоб покласти свій капелюх.

Коли двері зачинилися, Кейт сказала:

— Це жарт? Ні, жартувати ти не вмієш. А от твій брат, він, можливо, жартує. Ти упевнений, що він помер?

— Усе, що я маю, це лист,— відповів Адам.

— І чого ж ти від мене очікуєш?

Адам знизав плечима.

— Якщо хочеш, щоб я щось підписала, то просто гаєш час. То чого тобі треба?

Адам повільно провів пальцем по чорній стрічці на своєму капелюсі.

— Чого б тобі не записати назву фірми і не зв’язатися з ними особисто?

— Що ти їм про мене нарозповідав?

— Нічого,— відповів Адам.— Я написав Карлу, що ти мешкаєш у іншому місті, от і все. Він уже помер, коли прийшов мій лист. Лист потрапив до адвокатів. Там усе написано.

— Той, хто написав постскриптум, начебто твій приятель. Що ти написав йому?

— Я ще не відповів на цього листа.

— А що ти збираєшся відповідати?

— Те саме — що ти мешкаєш в іншому місті.

— Ти не можеш сказати, що ми розлучені. Бо ми не розлучені.

— Я й не збираюся.

— Хочеш дізнатися, за скільки я погоджуся відступитися? Я візьму сорок п’ять тисяч готівкою.

— Ні.

— Що значить — ні? Ти не можеш торгуватися.

— Я не торгуюся. Лист у тебе, ти знаєш стільки ж, скільки і я. Роби, що хочеш.

— З чого це ти такий зухвалий?

— Бо почуваюся в безпеці.

Вона уважно поглянула на Адама з-під зеленого прозорого козирка. Кучерики її лежали на козирку, як гудиння на зеленому даху.

— Адаме, ти бовдур. Якби ти не патякав, ніхто й не дізнався б, що я жива.

— Але це знаю я.

— Знаєш ти? Може, ти думав, що я побоюся вимагати ці гроші? Якщо ти так гадаєш, то ти просто несосвітенний дурень.

— Мені байдуже, що ти робитимеш,— терпляче відповів Адам.

Вона цинічно посміхнулася.

— Ах, тобі байдуже? А якщо я скажу, що у конторі шерифа лежить безстроковий наказ, залишений ще старим шерифом, що коли я використаю десь твоє ім’я або визнаю, що я твоя дружина, мене за двадцять чотири години виштовхають з цього округу і зі штату. Тебе це спокушає?

— Спокушає мене до чого?

— Домогтися моєї висилки і забрати всі гроші собі.

— Я приніс тобі листа,— терпляче повторив Адам.

— Я хочу знати чому.

— Мене не цікавить, ані що ти думаєш взагалі, ані що ти думаєш про мене,— почав Адам.— Карл залишив тобі у своєму заповіті п’ятдесят тисяч доларів. Він не поставив жодних умов. Я не бачив заповіту, але він хотів, щоб ти отримала гроші.

— Ти ведеш якусь незрозумілу гру з п’ятдесятьма тисячами доларів,— сказала вона.— Але в тебе нічого не вийде. Не знаю, в чому тут хитрість, але дізнаюся неодмінно. Втім, про що я думаю? Ти ж не здатний нічого вигадати сам. Хто дає тобі поради?

— Ніхто.

— А отой китаєць? Він збіса кмітливий.

— Не давав він мені жодних порад.

Адама самого дивувала повня відсутність у нього емоцій. Він навіть не відчував по-справжньому, що взагалі тут перебуває. Коли він поглянув на Кейт, його вразив вираз її обличчя, якого він досі ніколи не бачив. Кейт боялася — і боялася його. Але чому?

Вона оволоділа своїм лицем і зігнала з нього страх.

— Отже, ти це робиш, тому що ти такий чесний? Таких солодких цяць у житті не буває.

— Я про це не думав,— сказав їй Адам.— Це твої гроші, а я не крадій. Мені однаково, що ти про це думаєш.

Кейт відсунула козирок на маківку:

— Тобі хочеться, щоб я вважала, що ти просто кидаєш ці гроші мені в руки. Але я дізнаюся, щó ти затіваєш. Не думай, що я не подбаю про себе. Ти гадав, що я клюну на таку дурнувату наживку?

— Де ти отримуєш свою пошту? — спитав Адам тим самим терплячим тоном.

— А тобі навіщо?

— Я напишу адвокатам, як вони можуть з тобою зв’язатися.

— Не смій і думати! — вигукнула вона. Потім поклала лист у бухгалтерську книгу і згорнула її.— Цей лист залишиться у мене. Я звернуся по юридичну пораду. Так і знай. А тепер можеш відкинути свою невинність.

— Роби, як знаєш. Я хочу, щоб ти отримала своє. Карл заповів тобі гроші. Вони не мої.

— Я розгадаю твою хитрість. Розгадаю.

— Мабуть, ти не здатна зрозуміти,— промовив Адам.— Мені байдуже. Існує багато такого, чого не розумію я. Не розумію, як ти могла стріляти в мене, як могла покинути своїх синів. Не розумію, як ти, чи будь-хто, може жити отак,— і він обвів рукою кімнату.

— А хто тебе просить розуміти?

Адам підвівся і взяв зі столу капелюх.

— Що ж, от і все. Прощавай.

І він рушив до виходу.

Вона гукнула йому вслід:

— А ти перемінився, містере Мишеня. Завів собі нарешті жінку?

Адам зупинився, повільно обернувся і подивився на неї уважно й задумливо.

— Раніше мені це не спадало на думку,— заговорив він, підійшовши до неї так близько, що їй довелося відкинути голову, щоб бачити його обличчя.— Я казав, що не розумію тебе. А от щойно я здогадався, що це ти не розумієш.

— Чого ж це я не розумію, містере Мишеня?

— Ти знаєш усе про мерзенність у людях. Ти мені показувала світлини. Ти використовуєш усі ганебні, слабкі сторони людини, але Господь відає, що людина їх має.

— Кожен...

Адам провадив, сам глибоко здивований власними думками.

— Але ти... так, справді, ти нічого не знаєш про решту. Ти не віриш, що я приніс листа, бо не хочу твоїх грошей. Ти не віриш, що я тебе кохав. І оці люди, що приходять до тебе сюди зі своєю мерзенністю, оці чоловіки на світлинах,— ти не віриш, що вони мають у собі щось хороше й світле. Ти бачиш лише один бік і гадаєш — ба більше, ти упевнена,— що тільки він і існує.

Вона зневажливо розреготалася.

— Давай-давай, викривай мене далі, звинувачуй! Який романтик цей наш містер Мишеня! Прочитай мені проповідь, містере Мишеня.

— Ні. Навіщо? Я ж знаю, що тобі бракує дуже суттєвої частини. Деякі люди не здатні бачити зеленого кольору, але вони, можливо, ніколи не дізнаються про цю ваду. Гадаю, ти людина лише частково. І з цим нічого не поробиш. Просто цікаво, чи відчуваєш ти іноді, що навколо тебе існує щось невидиме. Було б жахливо, якби ти знала про його існування, але не могла ні бачити, ні відчути. Оце було б жахливо.

Кейт різко відсунула стілець і стала на рівні ноги. Вона стиснула кулаки, узяла руки в боки, сховавши кулаки в зборках подолу. Вона силилася не перейти на пронизливий вереск.

— А наше Мишеня — філософ,— протягла вона.— Тільки наше Мишеня і в цьому таке ж нікчемне, як і в усьому іншому. Ти колись чув про галюцинації? Якщо існують речі, яких я не бачу, чи не здається тобі, що вони, можливо, фантазії, сфабриковані твоєю власною хворою уявою?

— Ні, не здається. Мені не здається. Так само, як і тобі.

Адам розвернувся, вийшов і зачинив по собі двері.

Кейт сіла і втупилася у зачинені двері. Вона не усвідомлювала, що стукає кулаками по білій цераті. Вона не усвідомлювала, що білий прямокутник дверей розпливається в її очах від сліз, що її тіло труситься від, як їй здавалося, люті, яка водночас відчувається як скорбота.

2

Коли Адам вийшов від Кейт, у нього залишалося понад дві години до потяга на Кінг-Сіті. Під впливом якогось пориву він звернув з Головної вулиці на Центральну авеню і пішов до високого білого будинку номер 130, який належав Ернесту Стейнбеку. Це був бездоганний, привабливий будинок, величний, але без претензій: він стояв за білим парканом, оточений підстриженим газоном, і до його білих стін тулилися троянди й айстри.

Адам піднявся широкими сходами на веранду і подзвонив. До дверей підійшла Олів і трохи їх прочинила, а з-за її боків визирали Мері й Джон.

Адам зняв капелюха.

— Ви мене не знаєте. Я — Адам Траск. Ваш батько був мені другом. Я хотів би висловити своє шанування місіс Гамільтон. Вона допомагала мені, коли народжувалися мої близнята.

— Авжеж,— відповіла Олів і широко прочинила двері.— Ми про вас чули. Хвилиночку. Бачите, ми облаштували для мами окреме помешкання.

Олів постукала у двері в кінці широкого коридору і гукнула:

— Мамо! Тут до тебе прийшов один знайомий.

Вона відчинила двері та провела Адама до затишної кімнати, у якій мешкала Лайза.

— Перепрошую,— сказала вона Адаму,— Катріна смажить курку, і мені треба за нею наглядати. Джоне! Мері! Ходімо. Ходімо!

Лайза видавалася ще тендітнішою, ніж раніше. Вона сиділа у плетеному кріслі-гойдалці й була стара-стара. Сукня легкої чорної шерсті мала широку спідницю, а комір був застібнутий на булавку з написом золотом «Мама».

У симпатичній вітальні-спочивальні було повно світлин, флаконів з лосьйонами, мереживних подушечок для голок і булавок, щіток для волосся і гребінців, порцелянового посуду і срібних дрібничок на бюро — нагадувань про численні дні народження і різдвяні свята.

На стіні висів великий тонований фотопортрет Семюеля, який зафіксував холодну й відсторонену гідність, вимиту й убрану відчуженість, яких він ніколи не мав за життя. В цьому портреті не було ні вогника в очах, ні краплини його спостережливої життєдайності. Портрет висів у важкій золотій рамі, й усі діти ціпеніли від страху, бо його очі стежили за ними, хай де вони стануть.

На лозовому столику біля Лайзи стояла клітка з папугою Поллі. Цього папугу купив для неї Том у якось матроса. Поллі був старий птах, вважалося, мав п’ятдесят років, прожив він у брутальному середовищі й засвоїв енергійну мову корабельного кубрика. Як Лайза не намагалася, їй не вдалося примусити Поллі замінити барвистий словник його юності на церковні псалми.

Поллі схилив голову набік, примружив око, оглядаючи Адама, й обережним кігтиком почухав пір’я біля дзьоба.

— Кінчай брехати, ти, падло,— проговорив Поллі без усякого виразу.

Лайза нахмурила брови і сказала суворо:

— Поллі, це не чемно.

— Падло паскудне! — наполягав Поллі.

Лайза залишила цю грубість без уваги. Вона простягла свою крихітну ручку.

— Містере Траск,— промовила вона.— Я рада вас бачити. Сідайте, прошу.

— Я проходив повз ваш будинок, і мені захотілося висловити вам свої співчуття.

— Ми отримали ваші квіти.

Лайза пам’ятала всі прислані букети і досі, хоча минуло стільки часу. Адам прислав тоді цілу купу імортелі^[35].

— Напевне, нелегко змінювати спосіб життя.

Очі Лайзи наповнилися сльозами, і вона міцно стулила вуста, щоб приховати свою слабкість.

— Мабуть, не слід мені ворушити ваш біль,— промовив Адам,— але я дуже сумую за Семюелем.

Лайза відвернула обличчя.

— А як ідуть справи у вас? — спитала вона.

— Цьогоріч непогано. Дощів багато. Трава вже дуже густа, гарний буде корм.

— Том мені писав,— сказала вона.

— Пельку стули,— крикнув папуга, і Лайза кинула на нього сердитий погляд, яким дивилася на своїх дітей, коли вони малими бешкетували.

— Що привело вас до Салінаса, містере Траск?

— Та так, одна справа,— Адам сів на плетений стілець, і той затріщав під його вагою.— Подумую переселятися сюди. Гадаю, для моїх хлопців тут буде краще. На ранчо їм доволі самотньо.

— Нам ніколи не бувало самотньо на ранчо,— суворо промовила Лайза.

— Просто я подумав, що школи тут кращі. Мої близнюкиотримали б якісь переваги.

— Моя донька Олів працювала у «Персиковому дереві», у «Плейто» і у «Біг Сурі».

Тон Лайзи давав ясно зрозуміти, що кращих шкіл, ніж ці, просто не існує. Адам відчув тепле захоплення її залізною відданістю родині.

— Я поки що просто все зважую,— пояснив він.

— Діти, які виховуються поза містом, краще влаштовуються в житті.

Для неї це був закон, і вона могла його довести на прикладі власних синів. Потім вона зосередилася тільки на Адамі.

— Ви підшукуєте будинок у Салінасі?

— Так — так, гадаю, що так.

— Зайдіть поговорити з моєю донькою Дессі,— заявила Лайза.— Дессі хоче повернутися на наше ранчо, до Тома. Вона має гарненький будиночок на вулиці поблизу булочної Рейно.

— Неодмінно зайду,— пообіцяв Адам.— Піду просто зараз. Радий, що вам так добре ведеться.

— Дякую. Мені тут затишно.

Адам уже підходив до дверей, коли вона спитала:

— Містере Траск, ви бачитеся з моїм сином Томом?

— Ні. Ні, не бачуся. Розумієте, я рідко виїжджаю зі свого ранчо.

— Я б хотіла, щоб ви провідали його,— швидко сказала Лайза.— Думаю, йому самотньо.

І замовкла, немов злякавшись такої відвертості.

— Обов’язково. Обов’язково провідаю. На все добре, мем.

Зачиняючи по собі двері, Адам почув, як папуга промовив:

— Пельку стули, падло паскудне.

А Лайза відповіла:

— Поллі, якщо ти не добиратимеш слів, я тебе відлупцюю.

Адам вийшов з будинку і рушив вечірньою вулицею у напрямку Головної. Неподалік французької булочної Рейно він побачив будинок Дессі з невеличким садком. Двір так заріс бирючиною, що будинок не можна було роздивитися як слід. На воротах була пригвинчена акуратна табличка. На ній фарбою було виведено: «Дессі Гамільтон. Кравчиня».

Закусочна «Сан-Франциско» стояла на розі Головної вулиці й Центральної авеню, і вікна її виходили на обидві. Адам зайшов пообідати. За столиком у кутку сидів Віль Гамільтон і поглинав стейк на кісточці.

— Агов, сідайте зі мною,— гукнув він до Адама.— Приїхали у справах?

— Так,— відповів Адам.— Зробив візит вашій матері.

Віль поклав виделку.

— Я тут лише на одну годину. Не зайшов побачитися з нею, бо це її хвилює. А моя сестра Олів поставить увесь дім догори дриґом, щоб приготувати задля мене святковий обід. Я просто не хотів їх турбувати. До того ж, мені треба одразу назад. Замовте собі стейк на кісточці. Вони їх тут чудово готують. Як там мама?

— Вона має велику мужність,— сказав Адам.— З кожним разом я нею захоплююся дедалі більше.

— Чого-чого, а мужності в неї хоч греблю гати. Як їй вдалося не втратити голову з усіма нами і з нашим татом, просто уявити не можу.

— Стейк на кісточці, середнього обсмаження,— зробив Адам замовлення кельнеру.

— Картоплю?

— Ні,— хоча, так, картопляну стружку. Ваша мати тривожиться через Тома. З ним усе гаразд?

Віль зрізав жирний край свого стейка і відсунув його вбік на тарілці.

— Вона має причини тривожитися. З Томом щось коїться. Він хандрить і нічого не хоче робити. Сидить, як монумент.

— Гадаю, він був сильно прив’язаний до Семюеля.

— Аж занадто сильно,— підтвердив Віль.— Просто занадто. Він ніяк не може оговтатися. У певному сенсі, Том — велике дитя.

— Я з’їжджу його провідати. Ваша мати каже, що Дессі збирається перебиратися на ранчо.

Віль поклав ніж і виделку на скатертину і витріщив очі на Адама.

— Бути цього не може,— промовив він.— Я їй не дозволю.

— Але чому?

Віль уникнув прямої відповіді.

— Бачите, в неї тут непоганий бізнес. Вона пристойно заробляє. Шкода буде отак все кинути.

Він узяв ніж і виделку, відрізав шматочок сала і закинув його собі у рот.

— Я їду додому восьмигодинним потягом,— повідомив Адам.

— Я також,— відізвався Віль. Йому більше не хотілося розмовляти.

Розділ 32

1

Дессі була в сім’ї улюблениця. Якщо Моллі була гарненьким кошеням, Олів — розумницею, Уна — мрійницею, і за це їх усі любили, то Дессі викликала найтепліші й найглибші почуття. Вона вся світилася, сміх її був заразливий, як вітрянка, а її життєрадісність додавала дню яскравих барв і захоплювала людей так, що вони забирали цю радість із собою.

Спробую пояснити. Місіс Кларенс Морисон з Черч-стріт, 122, у Салінасі мала трьох дітей і чоловіка, який тримав галантерейну крамницю. Іноді вранці, за сніданком, Агнес Морисон говорила: «Сьогодні по обіді я піду на примірку до Дессі Гамільтон».

Діти раділи і стукали оббитими міддю носаками своїх черевиків по ніжках столу, поки їм не робили зауваження. А містер Морисон задоволено потирав руки і йшов до своєї крамниці, сподіваючись, що сьогодні до нього завітає якийсь комівояжер. І хто б з комівояжерів не завітав, він неодмінно отримав би гарне замовлення. Можливо, і діти, і містер Морисон забували, чому день мав бути чудовий, та ще й з обіцянкою наприкінці.

Місіс Морисон вирушала до будиночка поблизу булочної Рейно о другій годині й залишалася там до четвертої. Коли вона звідти виходила, очі в неї були вологі від сліз, а ніс червоний і мокрий. Дорогою додому вона витирала ніс, промокала очі та продовжувала реготати далі. Можливо, Дессі просто встромила декілька чорних булавок у диванну подушку, і та стала скидатися на баптистського священика, а потім ця подушка прочитала коротку суху проповідь. Можливо, вона переповіла про свою зустріч зі старим Тейлором, що скуповував старі будинки, перевозив їх на величезний пустир, яким володів, і згодом цей пустир уже нагадував Саргасове море на суходолі. Можливо, вона прочитала вірш із журналу «Базікало», супроводжуючи його жестами. Не має значення, що саме. Було живо й весело, напрочуд весело.

Діти Морисонів, повернувшись додому зі школи, не чули ніяких нарікань на недуги й головний біль, ніяких уїдливих зауважень. Їхній гамір не викликав обурення, їхні замурзані личка не ставали проблемою. А коли їх перемагав сміх, мама сміялася разом з ними.

Коли містер Морисон приходив додому, він розповідав, як пройшов день, і його слухали, а ще він пробував переповісти анекдоти комівояжерів, принаймні деякі. Вечеря виходила смачною — омлет пишний, як ніколи, тістечка легкі, як кульбабки, печиво крихке й розсипчасте, і ніхто не міг так приправити тушковане м’ясо, як Агнес Морисон. Після вечері, коли діти, насміявшись досхочу, засинали, містер Морисон, імовірно, торкався плеча Агнес,— то був їхній давній умовний знак, і вони лягали в ліжко, кохалися і були дуже щасливі.

Наслідки візиту до Дессі тривали ще два дні, а потім вивітрювалися, і тоді поверталися мігрені, й бізнес ішов не так успішно, як минулого року. Ось така була Дессі й таке вона вміла робити. Вона носила в оберемку радість життя, так само як Семюель. Вона була улюблениця, її пестила вся родина.

Красунею Дессі не була. Можливо, вона навіть не була гарненькою, але вона випромінювала таке світло, яке спонукає чоловіка слідувати за жінкою у надії, що якась частина того світла перепаде і йому. Можна було очікувати, що з часом вона забуде своє перше кохання і знайде інше, але того не сталося. Якщо добре подумати, всі Гамільтони, попри їхню несхожість, були однолюби. Жоден з них не був здатний на легковажне чи мінливе кохання.

Дессі не просто здійняла руки догори і здалася. Усе було значно гірше. Вона продовжувала робити все, що раніше, і бути такою, як завжди,— але світло згасло. Люди, котрі її любили, вболівали за неї, дивлячись, як вона старається, і пробували їй у цьому допомагати.

Друзів Дессі мала хороших і вірних, але вони були люди, а люди хочуть, щоб їм було приємно, і терпіти не можуть, коли почуваються кепсько. З часом усі ці місіс Морисон почали знаходити поважні причини не ходити до маленького будиночка біля булочної Рейно. Вони не зрадили. Просто не хотіли сумувати, а хотіли бути щасливими. Дуже легко знайти логічну і переконливу причину не робити того, чого робити не хочеться.

Кравецька справа Дессі почала занепадати. А ті жінки, які гадали, що їм потрібна нова сукня, так і не зрозуміли, що потрібне їм було щастя. І якщо містер Морисон почав продавати готовий одяг, цілком природно, що місіс Морисон стала його носити.

Уся родина тривожилася через Дессі, але що можна зробити, коли вона не хотіла визнавати, що з нею все негаразд? Вона нікому не розповідала про болі в боку, іноді нестерпні, але болі швидко минали і повторювалися не так уже й часто.

А потім помер Семюель, і світ розколовся на друзки, як скляна тарілка. Його сини й дочки, його друзі тицялися наосліп серед уламків, намагаючись змайструвати собі якусь подобу нового світу.

Дессі вирішила продати свою справу, повернутися на ранчо і мешкати разом з Томом. Продавати їй особливо й не було чого. Лайза знала про це, Олів також, і Дессі написала Томові. Але Вілю, який сидів насупившись за столом у закусочній «Сан-Франциско», ніхто нічого не сказав. Віль закипав усередині; нарешті він зібгав свою серветку і підвівся.

— Я дещо забув,— пояснив він Адаму.— Побачимося у потязі.

Він пройшов півкварталу до будиночка Дессі, перетнув зарослий садок і подзвонив у двері.

Дессі обідала на самоті й підійшла відчинити йому двері з серветкою в руці.

— О, привіт, Вілю,— промовила вона і підставила йому щоку для поцілунку.— Коли ти приїхав у місто?

— Я у справах,— відповів він.— З потяга на потяг. Мені треба з тобою поговорити.

Вона провела його до кімнати, що правила і за кухню, і за їдальню в симпатичному помешканні з квітчастими шпалерами. Машинально налила чашку кави і поставила перед ним, потім присунула ближче до нього цукерницю і молочник.

— Ти заходив до мами? — спитала вона.

— Я з потяга і на потяг,— повторив він сердито.— Дессі, ти справді хочеш переїжджати на ранчо?

— Подумувала про це.

— Я не хочу, щоб ти туди їхала.

— Чому ж ні? — непевно всміхнулася вона.— Що в цьому поганого? Нашому Томові дуже самотньо там.

— У тебе тут чудово ідуть справи,— сказав Віль.

— Немає тут у мене ніяких справ,— відповіла Дессі.— Я думала, ти знаєш.

— Я не хочу, щоб ти їхала,— похмуро повторив він.

Дессі невесело всміхнулася і спробувала перевести все на жарт.

— Мій старший брат такий мудрий. Поясни Дессі, чому ні.

— Там надто самотньо.

— Удвох з Томом нам буде не так самотньо.

Віль сердито надув губи.

— Том не при своєму розумі,— вихопилося у нього.— Тобі не слід залишатися з ним наодинці.

— Він нездужає? Йому потрібна допомога?

— Я не хотів тобі говорити,— гадаю, Том так і не оговтався після... після татової смерті. Він дивний.

Дессі ласкаво всміхнулася.

— Вілю, ти завжди вважав його дивним. Тобі здавалося дивним, що він не хоче займатися бізнесом.

— То зовсім інше. А тепер він замкнувся. Не розмовляє. Вештається по горах уночі. Я їздив до нього і — він пише вірші, весь стіл завалений аркушами паперу.

— Невже ти ніколи не писав віршів, Вілю?

— Ніколи.

— А я писала. Списувала купу аркушів і завалювала ними стіл.

— Я не хочу, щоб ти туди їхала.

— Дозволь мені самій вирішувати,— м’яко сказала Дессі.— Я дещо втратила. Я хочу спробувати знову це знайти.

— Ти верзеш дурниці.

Вона обійшла стіл і обійняла його за шию.

— Братику любий,— промовила вона.— Будь ласка, дозволь мені вирішувати самій.

Віль сердито вискочив з дому і ледь устиг на потяг.

2

Том зустрів Дессі на вокзалі в Кінг-Сіті. Вона, уважно вдивляючись у кожну запряжку, побачила його з вікна вагона. Том аж сяяв увесь, обличчя його було так чисто поголене, що засмагла шкіра нагадувала поліроване дерево. Він акуратно підстриг свої руді вуса. На голові був ковбойський капелюх-стетсон з пласкою тулією, а жовто-брунатну куртку з бантовими складками перетягував ремінь з перламутровою пряжкою. Черевики його так блищали на сонці, що було зрозуміло — він протер їх носовичком, щойно показався потяг. Його міцну засмаглу шию міцно охоплював твердий комірець, а ще він пов’язав блакитну краватку з булавкою у формі підкови. Том намагався приховати хвилювання, плескаючи загрубілими від роботи коричневими руками.

Дессі несамовито замахала рукою з вікна і закричала:

— Я тут! Томе, я тут! — хоча й розуміла, що він не може її почути крізь скрегіт коліс. Вона зійшла сходинками і побачила, як він схвильовано дивиться не в той бік. Дессі всміхнулася і підійшла до брата ззаду.

— Перепрошую, незнайомцю,— спокійно промовила вона.— Є тут такий собі містер Том Гамільтон?

Він різко обернувся, зойкнув від радості, схопив сестру у ведмежі обійми і затанцював навколо неї. Однією рукою він підхопив її над землею, а другою ляскав по сідницях. Він лоскотав їй щоки своїми колючими вусами. Потім узяв її за плечі й уважно подивився в обличчя. Вони обоє відкинули голови і зайшлися сміхом.

Начальник станції висунувся зі свого віконця й обіперся об підвіконня ліктями у чорних нарукавниках.

— Ці мені Гамільтони! — звернувся він до телеграфіста.— Тільки поглянь на них!

Том і Дессі, узявшись за руки, зграбно перекочувалися з п’ятки на носок, і Том виспівував «Дудл-дудл-ду», а Дессі — «Дідл-дідл-ді», а потім вони знову обійнялися.

Том подивився на неї з висоти свого зросту:

— Ви часом не Дессі Гамільтон? Здається, я вас пригадую. Але ви перемінилися. Де ж ваші кіски?

Він довго вовтузився з її багажними квитанціями, десь загубив їх у себе в кишенях, потім знайшов, але все переплутав. Нарешті він приторочив її дорожні кошики позаду коляски. Двоє гнідих коней били копитами землю і захиляли голови, що аж підстрибував начищений до блиску дишель. Упряж була відполірована, мідні прикраси відливали золотом. Батіг був прикрашений червоним бантом, а у гриви і хвости коней вплетені червоні стрічки.

Том допоміг Дессі влізти на сидіння і жартома ущипнув за щиколотку. Потім розмотав шворки батога з держака, і коні рушили так різко, що аж колеса застогнали.

— Хочеш, проїдемося по Кінг-Сіті? — запропонував Том.— Симпатичне місто.

— Ні,— відмовилася Дессі,— я його пам’ятаю.

Він звернув ліворуч і поїхав у південному напрямку, а коні пішли приємною, ритмічною риссю.

— А де Віль? — спитала Дессі.

— Не знаю,— неохоче відповів Том.

— Він з тобою говорив?

— Так. Сказав, що не слід тобі сюди приїжджати.

— І мені він сказав це саме. Та ще й примусив Джорджа мені написати.

— Чому б тобі не переїхати, якщо ти хочеш? — розсердився Том.— Яке Вілю до цього діло?

Дессі торкнулася його руки.

— Він вважає, що ти збожеволів. Каже, ти пишеш вірші.

Обличчя Тома потемніло.

— Напевне, він заходив у дім, коли мене не було. Та що йому, власне, треба? Він не мав права лізти в мої папери.

— Тихо, тихо,— сказала Дессі.— Віль — твій брат. Не забувай.

— Йому б сподобалось, якби я порпався у його паперах? — вигукнув Том.

— Він би того не допустив,— сухо зауважила Дессі.— Вони замкнені у нього в сейфі. І не будемо псувати собі день злістю.

— Гаразд,— погодився Том.— Бог усе бачить. Але Віль мене дратує. Якщо я не хочу жити за його правилами, значить, я божевільний, божевільний і все.

Дессі змінила тему, змінила силоміць:

— Знаєш, я в останню мить пережила певне потрясіння,— сказала вона.— Мама схотіла прийти попрощатися. Ти колись бачив, Томе, щоб мама плакала?

— Ні, не пригадую. Та ні, вона не з тих, хто плаче.

— Так от, вона плакала. Не сильно, але як на неї — багато: схлипнула, двічі шморгнула, витерла ніс, протерла окуляри і замкнулася, як кишеньковий годинник.

— Господи, Дессі! — вигукнув Том.— Як же добре, що ти повернулася! Як добре. У мене таке відчуття, ніби я одужав після хвороби.

Коні мчали окружною дорогою.

— Адам Траск купив собі «форд»,— повідомив Том.— Чи, радше, Віль продав йому «форд».

— Про «форд» я не чула. Але він купує мій будинок. Дає дуже гарну ціну,— вона засміялася.— Я виставила доволі високу ціну за будинок. Збиралася знижувати під час перемовин. Містер Траск погодився на першу ціну. Це мене поставило у скрутне становище.

— І що ти зробила, Дессі?

— Мусила признатися, що планувала торгуватися і знижати ціну. А йому, здається, все було байдуже.

— Заклинаю тебе ніколи не розповідати цю історію Вілю. Він би здав тебе у божевільню.

— Але ж мій будинок не коштує аж стільки!

— Повторюю те, що сказав про Віля. А навіщо Адаму твій будинок?

— Збирається туди переселятися. Хоче, щоб близнюки ходили до школи у Салінасі.

— А що він робитиме з ранчо?

— Не знаю. Він не сказав.

— Хотів би я знати,— заговорив Том,— що було б, якби тато володів таким ранчо, як у нього, а не нашим старим запорошеним пустирем.

— Не так уже у нас погано.

— Все просто чудово, тільки грошей чортма.

— А ти зустрічав іншу родину,— серйозно запитала Дессі,— яка б жила так радісно, як ми?

— Ні, не зустрічав. Але ж то родина, а не земля.

— Томе, пам’ятаєш, як ти возив Дженні й Бель Вільямс на танці у «Персику» на дивані?

— Хіба з нашою мамою забудеш? Слухай, а якщо покликати Дженні й Бель до нас у гості?

— Вони б зраділи,— сказала Дессі.— Так і зробимо.

Коли вони звернули з окружної дороги, вона зауважила:

— Якесь тут усе не таке, як на моїй пам’яті.

— Сухіше було?

— Мабуть, так. Томе, а трави так багато!

— Маю двадцять голів худоби, все з’їдять.

— Ти, напевно, багатий.

— Ні, та ще й у сприятливий рік ціни на яловичину падають. Цікаво, що зробив би Віль. Він вишукує дефіцит. Він мені так і сказав — завжди шукай дефіцит. Віль метикований.

Вибоїстий шлях не змінився, хіба що вибоїни стали ще глибші, а каменюк побільшало.

— Що це там за листівка на мескитному кущі? — Дессі вхопила її, коли вони проминали кущ, і прочитала: «З поверненням додому».— Це ти зробив, Томе?

— Ні. Хтось тут побував.

Що п’ятдесят ярдів їм траплялася листівка, яка чи стирчала на кущі, чи звисала з гілки суничного дерева, чи ліпилася до стовбура кінського каштана, і всі вони мали напис «З поверненням додому!». Дессі щасливо скрикувала від кожної з них.

Вони піднялися на пагорб перед рівниною старого ранчо Гамільтонів, і Том зупинив коней, щоб Дессі могла помилуватися краєвидом. На кручі, з протилежного боку рівнини, побіленим камінням були викладені велетенські слова: «Ласкаво прошу додому, Дессі!» Вона притулилася головою до одвороту братової куртки і заплакала й засміялася водночас.

Том суворо дивився поперед себе:

— Хто ж це міг зробити? Людина вже не може зі свого дому вийти.

На світанку Дессі прокинулася від крижаного болю, який хапав її час до часу. Він почався з шарудіння і загрози болю; розтікся по всьому боку і перейшов на живіт — спершу щипав, потім шпигав, а потім стискував і жорстоко душив, ніби її викручувала якась величезна безжальна рука. Коли біль відпустив, вона почувалася, як побита до синців. Тривав цей напад недовго, але впродовж нього світ розпадався, і вона тільки чула боротьбу в своєму тілі. Коли залишилося тільки відчуття розбитості, вона побачила, як до вікна наближається срібний ранок. Дессі вдихнула свіжий запах вранішнього вітру, який колихав фіранки і в якому чулася трава, корінці, росиста земля. Потім до цієї низки відчуттів долучилися звуки: заклопотане цвірінькання горобців, мукання корови, яка монотонно сварила своє невгамовне голодне теля, клекіт синьої сойки, сповнений удаваного захвату, застережливий крик перепела на варті й шепіт у відповідь перепелиці, що сховалася десь неподалік у високій траві. Пташиний двір гарячкував навколо яйця, а велика род-айлендська чорно-червона курка, яка важила чотири фунти, лицемірно вдавала, ніби страшенно боїться, що її з жагою притисне до землі сухорлявий розбишака-півень, якого вона могла б віджбурнути одним помахом крила.

До симфонії звуків долучилося воркотання голубів. Дессі згадала, як її батько повідомив, сидячи у голові столу:

— Я сказав Кролику, що хочу розвести голубів, а він — уявляєте? — застеріг: «Тільки не білих». «Чому ж не білих?» — спитав його я. «Вони приносять велике нещастя. Заведіть зграю білих голубів, і вони принесуть вам смуток і смерть. Беріть сизих».— «Мені подобаються білі».— «Беріть сизих»,— сказав він мені. Але я заведу білих, небом присягаюся.

А Лайза промовила терпляче:

— Навіщо ти повсякчас випробовуєш долю, Семюелю? Сизі смакують не гірше, та вони й більші.

— Я не хочу, щоб мною керували забобони.

А Лайза відповіла зі своєю страхітливою простотою:

— Тобою вже керує твоя власна незгідливість. Ти незгідливий, як осел, справжній осел.

— Мусить же хтось це робити,— похмуро сказав батько.— Інакше Доля стала б надто зарозумілою, а людство так і не злізло б з дерев.

І, саме собою, він завів білих голубів і сердито чекав на смуток і смерть, поки не довів свою правоту. Й оце тут були вгодовані пра-пра-правнуки того першого виводку, й оце вони воркотіли вранці й закручувалися білим шлюрком, злітаючи над каретним сараєм.

Дессі пригадувала, ніби чула давні розмови, і дім навколо неї заповнювався людьми. Смуток і смерть, подумала вона, смерть і смуток, і знову біль рвав їй шлунок, а не просто саднив. Треба лише достатньо довго зачекати, і смуток і смерть прийдуть неодмінно.

Вона чула, як заповнюються повітрям великі міхи в кузні, як приміряється молот до ковадла. Вона чула, як Лайза відчиняє дверцята печі, як вона місить хліб на посипаній борошном дошці. Вона чула, як тиняється по хаті Джо, шукаючи свої черевики у зовсім несподіваних місцях і знаходячи їх зрештою там, де він їх і залишив,— у себе під ліжком.

Вона чула ніжний дзвінкий голос Моллі у кухні, коли та зранку читала Біблію, а Уна її виправляла своїм горловим, прохолодним сопрано.

А Том підрізав Моллі язика кишеньковим ножиком і мало не вмер зі страху, усвідомивши згодом свою рішучість.

— Ох, Томе, любий мій,— промовила вона, і губи її заворушилися.

Несміливість Тома дорівнювала його відвазі, як і має бути у визначної людини. Його нестриманість збалансовувалася ніжністю, і він сам становив поле битви для своїх власних військ. Зараз він був спантеличений, але Дессі могла його утримати й направити, як приборкувач підводить чистокровку до бар’єру, щоб продемонструвати її породу і форму.

Дессі, хоч і відчувала ще біль, задрімала, а ранок за вікнами розгорявся. Вона пригадала, як Моллі збиралася очолити Великий марш на Четверте липня разом із самим сенатором штату Гаррі Форбсом. А Дессі ще не закінчила пришивати галуни на сукню Моллі. Вона спробувала підвестися. Галунів було так багато, а вона тут роздрімалася.

Вона гукнула:

— Я встигну, Моллі. Все буде зроблено.

Дессі підвелася з ліжка, накинула халат і боса пройшлася будинком, переповненим Гамільтонами. Коли вона вийшла у коридор, вони всі пішли по своїх спальнях. У спальнях з охайно застеленими ліжками виявилося, що вони на кухні, а з кухні вже розбрелися хто куди. Смуток і смерть. Хвиля спогадів відступила, і вона повністю прокинулася і все тверезо усвідомила.

Будинок був чистий, вимитий, бездоганний, фіранки випрані, вікна відполіровані, але все так, як робить чоловік: відпрасовані завіси висіли не дуже рівно, на віконному склі проступали патьоки, а на поверхні столу залишився квадрат, коли пересунули книжку.

Пічка грілася, з-під конфорок вибивалося жовтогаряче полум’я, з відкритої в’юшки чулася тяга. Маятник кухонного годинника відблискував за скляним футляром, і його цокотіння нагадувало стукіт дерев’яного молоточка по пустій дерев’яній коробці.

З двору пролунав свист, шалений і хрипкий, як очерет, звук був високий, дивний. Свист складався у якусь навіжену мелодію. Потім на порозі виріс Том з оберемком дубового хмизу, таким великим, що його самого не було за ним видно. Том вкинув хмиз у дров’яний ящик.

— Ти вже встала,— сказав він.— Я свистів, щоб тебе розбудити.— Обличчя його засвітилося радістю.— Ранок сьогодні ніжний, як пух, шкода валятися в ліжку.

— Ти говориш точнісінько, як тато,— сказала Дессі, й обоє вони засміялися.

Радість Тома перейшла у енергійність.

— Так,— сказав він.— Ми повернемо сюди старі часи, все буде, як колись. Я тут скнів у своєму горі, як змія з переламаним хребтом. Нічого дивного, що Віль вважає мене ненормальним. Тепер ти повернулася, і я тобі покажу, на що здатний. Я знову вдихну життя в життя. Ти чуєш? Цей дім знову оживе.

— Я рада, що приїхала.

Дессі подумала розпачливо, який Том став вразливий, який нервовий, як їй доведеться його захищати й оберігати.

— Ти, мабуть, день і ніч працював, щоб так відчистити і відмити будинок,— сказала вона.

— Пусте,— відповів Том,— просто трохи пальцями поворушив.

— Знаю я ці ворушіння пальцями. Відра, вода, ганчірка, навколішки — і вперед, хіба що ти винайшов спосіб робити це за допомогою курячої енергії чи приборкання вітру.

— Винаходи — ось через що в мене не залишається часу. Я придумав маленький шліц, який дозволяє краватці вільно охопити твердий комірець.

— Ти ж не носиш тверді комірці.

— Учора носив. Тому й придумав. А кури — я їх розведу мільйони по всьому ранчо, у маленьких курятниках з кільцем на дашку, щоб можна було їх занурювати у цистерну з побілкою. А яйця поступатимуть на невеличкий конвеєр — ось! Я тобі намалюю.

— Я хочу намалювати сніданок,— сказала Дессі.— Яку форму має смажене яйце? Яким кольором ти намалював би жирні й пісні частини бекону?

— Ти отримаєш свій сніданок,— вигукнув Том, відчинив дверцята плити і так розворушив вогонь коцюбою, що волоски у нього на руках обпалилися. Він підкинув дров і знову пронизливо засвистів.

— Ти нагадуєш козлоногого фавна з пшеничною флейтою десь на горі у Греції,— сказала Дессі.

— А хто ж я, по-твоєму, такий? — вигукнув він.

«Якщо він по-справжньому радий,— подумала Дессі зі щемом,— чому в моєму серці немає легкості? Чому я не можу вибратися зі свого сірого лантуха? Я виберуся,— заволала вона в думках.— Якщо може він — зможу і я».

Уголос вона промовила:

— Томе!

— Що?

— Я хочу пурпурове яйце.

Розділ 33

1

Трава залишалася на пагорбах зеленою мало не до кінця червня, а потім пожовкла. Головки вівсюга похилилися на стеблах під тягарем насіння. Струмки не пересихали все літо. Худоба, нагулявши тіла, ледь пересувалася пасовиськами, і шкура в неї блищала здоров’ям. То був такий рік, коли мешканці Салінас-Веллі забувають про посушливі часи. Фермери купували більше землі, ніж могли собі дозволити, і підраховували свої прибутки на обкладинках чекових книжок.

Том Гамільтон працював, як гігант, і не лише своїми дужими руками, а й серцем і душею. Знову задзеленчало ковадло у кузні. Він пофарбував старий будинок білою фарбою і побілив усі сараї і службові приміщення. Він з’їздив до Кінг-Сіті, роздивився там, як працюють туалети зі зливом води, і виготовив такий самий з майстерно вигнутої білої жерсті й вирізьбленого дерева. Оскільки вода зі струмка поступала повільно, він встановив за будинком бак з червоного дерева і закачував у нього воду ручним вітряком, зробленим так дотепно, що він крутився при найменшому вітерці. А ще він виготовив металеві й дерев’яні моделі своїх ідей і збирався восени послати їх у патентне бюро.

Це було не все — він трудився з гумором і у чудовому настрої. Дессі доводилося підніматися дуже рано, щоб внести свою частку в домашні справи, поки Том не зробив усе сам. Вона спостерігала за його великим рудим щастям, але воно було не таке легке, як щастя Семюеля. Воно не виростало з його коріння і не злітало угору. Том виготовлював своє щастя так майстерно, як тільки міг, формував його і ліпив.

Дессі, в якої було більше знайомих, ніж у будь-кого в цілій долині, не мала друга, кому могла б звіритися. Коли в неї виникла проблема, вона про неї нікому не розказала. Усі болі були її особистою таємницею.

Коли Том застав її всю заціпенілу і напружену від несамовитого болю, він закричав у паніці:

— Дессі, що з тобою?

Вона опанувала вираз обличчя і відповіла:

— Потягнула шию, от і все. Просто потягнула шию. Вже все добре.

І за хвилину вони вже сміялися.

Вони багато сміялися, немов хотіли підбадьорити самі себе. Лише коли Дессі лягала у ліжко, на неї навалювалася її втрата, важка і нестерпна. А Том лежав у себе в темній спальні, розгублений як дитя. Він чув, як б’ється в нього серце, іноді збиваючись із ритму. Він відганяв ці думки і шукав розради у своїх планах, проектах, механізмах.

Іноді літніми вечорами вони йшли на прогулянку в гори, дивилися, як останнє сонячне проміння чіпляється за вершини західних кряжів, відчували легкий вітерець, який піднімав над долиною нагріте за день повітря. Зазвичай вони мовчки стояли і вдихали спокій і мир. Оскільки обоє були несміливі, вони ніколи не говорили про себе. Вони зовсім нічого не знали одне про одного.

Обоє здивувалися, коли Дессі якось спитала під час прогулянки на пагорб:

— Томе, а чому б тобі не одружитися?

Він кинув на неї швидкий погляд і відвів очі.

— Кому я потрібен?

— Ти жартуєш чи справді так думаєш?

— Кому я потрібен? — повторив він.— Хто б схотів таке чудо, як я?

— Здається мені, що ти так дійсно думаєш.— І тут Дессі порушила їхній неписаний закон.— Ти був колись закоханий?

— Ні,— коротко відповів він.

— Хотіла б я знати,— промовила вона, ніби він і не відповідав.

Том мовчав, коли вони спускалися з гори. Але на порозі раптом заявив:

— Тобі тут самотньо. Ти не хочеш залишатися.— Він трошки зачекав.— Відповідай мені. Хіба це не правда?

— Тут я хочу бути більше, ніж деінде. А ти ходиш до жінок?

— Так,— відповів він.

— І тобі стає легше?

— Не надто.

— Що ж ти думаєш робити?

— Не знаю.

Вони мовчки увійшли в дім. Том запалив світло у старій вітальні. Знаменитий диван, який він реставрував, тулився високою спинкою до стіни, зелений килим лежав на підлозі між двома дверима.

Том усівся за круглий стіл у центрі кімнати, а Дессі — на диван. Вона бачила, що Том досі ніяковіє через своє останнє зізнання. «Який він чистий,— подумала вона,— який непристосований до цього світу, навіть я знаю більше, ніж він. Драконоборець, ось він хто, рятівник прекрасних дам, і його дрібні грішки видаються йому настільки величезними, що він себе вважає недостойним і негідним». Їй захотілося, щоб з ними зараз був батько. Батько відчував у Томі велич. Він би знав, як визволити цю велич з темниці й пустити у вільний політ.

Дессі спробувала інший підхід, щоб побачити, чи не вдасться їй запалити в ньому якусь іскру.

— Оскільки ми вже заговорили про нас самих, ти ніколи не замислювався, що увесь світ для нас — це тільки наша долина і кілька поїздок до Сан-Франциско? Чи бував ти далі на південь за Сан-Луї-Обіспо? Я — ні.

— І я — ні.

— Не дуже-то це добре, як гадаєш?

— Купа людей нікуди не їздить,— сказав Том.

— Але ж це не закон. Ми могли б поїхати до Парижа, до Рима, до Єрусалима. Мені б так хотілося побачити Колізей.

Том підозріло подивився на сестру, чекаючи якогось жарту.

— Як би ми змогли? — спитав він.— Це ж силу грошей треба.

— Не так уже й багато,— сказала вона.— Необов’язково зупинятися в дорогих готелях. Ми б могли знайти найдешевші пароплави й узяти найнижчий клас. Саме так наш тато прибув сюди з Ірландії. І ми б могли побувати в Ірландії.

Том дивився на неї, і очі в нього потроху розгорялися. Дессі провадила далі.

— Ми б могли попрацювати як слід один рік, відкладаючи кожен мідяк. Я можу брати у Кінг-Сіті замовлення на пошив одягу. Це б нам допомогло. А наступного літа ти продав би все поголів’я і живність, і ми змогли б їхати. Жоден закон цього не забороняє.

Том підвівся і вийшов з дому. Подивився на літні зорі, на блакитну Венеру і червоний Марс. Він то стискав, то розтискав кулаки. Потім повернувся до вітальні. Дессі не ворушилася.

— Ти хочеш поїхати, Дессі?

— Понад усе на світі.

— Тоді ми їдемо!

— А ти хочеш поїхати?

— Понад усе на світі,— вигукнув він і додав,— Єгипет — ти не думала про Єгипет?

— Афіни,— сказала вона.

— Константинополь!

— Віфлеєм!

— Так, Віфлеєм,— раптом сказав він.— Іди спати. Нас чекає рік роботи — цілий рік. Відпочинь. Я позичу гроші у Віля і куплю тисячу молочних поросят.

— Чим ти їх годуватимеш?

— Жолудями,— відповів Том.— Я змайструю машину для збору жолудів.

Він пішов до своєї кімнати, і Дессі чула, як він там шарудить і стиха розмовляє сам із собою. Вона дивилася з вікна на зоряну ніч і раділа. Проте вона не була певна, що справді хоче їхати, як і не знала, чи хоче того Том. Дессі роздумувала про це, а біль у боці заворушився, зашарудів.

Коли вранці Дессі прокинулася, Том уже стояв за креслярською дошкою, стукав себе кулаком по лобі та щось бурчав собі під ніс. Дессі зазирнула йому через плече.

— Оце і є твоя машина для збору жолудів?

— Усе було би просто. От тільки як витягати гілочки й каміння?

— Я знаю, ти у нас славетний винахідник, але я винайшла найкращого на світі збирача жолудів, і це обов’язково спрацює.

— Що ти маєш на увазі?

— Дітей,— відповіла Дессі.— Оті маленькі невтомні ручки.

— Не будуть вони цього робити, навіть за плату.

— А за призи будуть. Приз для кожного і головний приз для переможця — може, навіть приз у сто доларів. Вони прочешуть усю долину. Дозволь мені спробувати, добре?

Том почухав голову.

— Чому б і ні? Але як ти збиратимеш жолуді?

— Діти зноситимуть їх сюди,— пояснила Дессі.— Ти тільки дозволь мені за це узятися. Сподіваюся, в тебе знайдеться, де їх зберігати.

— Але ж це буде експлуатація дитячої праці.

— Звісно, буде,— погодилася Дессі.— Коли я мала ательє, я експлуатувала дівчат, які хотіли навчитися шити,— а вони експлуатували мене. Думаю назвати це «Великим жолудевим змаганням» округу Монтерей. І ми допустимо до змагання не кожного. Для призів можна обрати велосипеди — хіба ти не збирав би жолуді в надії дістати велосипед?

— Ще й як збирав би,— відповів Том.— А чи не могли б ми їм ще й платити?

— Тільки не грошима. Інакше це перетвориться на працю, а вони воліли б уникати праці, за можливості. Так само, як і я.

Том відхилився від своєї дошки і розсміявся.

— Так само, як і я,— сказав він.— Гаразд, ти займайся жолудями, а я займуся поросятами.

— Томе, хіба не було б кумедно, якби ми заробили гроші, саме ти і я?

— Але ж ти заробляла у Салінасі,— здивувався він.

— Трошки — зовсім небагато. Обіцянками, однак, я була дуже багата. Якби мені платили за всіма рахунками, нам не знадобилися б свині. Ми вже завтра могли би поїхати до Парижа.

— Я збираюся з’їздити в місто і переговорити з Вілем,— повідомив Том. Він відсунув стілець від креслярської дошки.— Хочеш, поїдемо разом?

— Ні, я залишуся і все як слід обміркую. Завтра я розпочинаю «Велике жолудеве змагання».

2

Повертаючись на ранчо пізнього пообіддя, Том був пригнічений і сумний. Як завжди, Віль зумів розжувати і виплюнути увесь його ентузіазм. Віль витягував губи, тер брови, чухав ніс, протирав окуляри і довго й ретельно обрізав і розпалював сигару. У проекті з розведенням свиней було багато дірок, і Вілю вдалося встромити пальці в кожну.

Жолудеве змагання не спрацює, хоча він не пояснив доладно, чому саме. Уся ця затія непевна, а надто в такі часи, як-от зараз. Найбільше, що зробив Віль,— погодився про це подумати.

Якоїсь миті під час розмови Том хотів був розповісти Вілю про Європу, але його зупинила швидка інтуїція. Сама думка вештатися Європою, хіба що людина вже відійшла від справ і має непоганий капітал у цінних паперах, здалася б Вілю божевіллям, порівняно з яким план розводити свиней видавався б вершиною ділової кмітливості. Том нічого не розповів і залишив Віля з обіцянкою «подумати», знаючи, що його вердикт буде проти свиней і жолудів.

Наївний Том і гадки не мав, що вдале маскування належить до творчих радощів бізнесмена. Виявляти ентузіазм просто безглуздо. І Віль насправді вирішив як слід усе обмізкувати. Деякі частини цього плану його захопили. Том натрапив на цікаву річ. Якщо можна було б закупити молочних поросят у кредит, відгодувати їх на кормах, які практично нічого не коштують, продати їх, виплатити позику й отримати прибуток — це зовсім і зовсім непогано. Віль не став би грабувати свого брата. Він би тільки долучився до його прибутків. Наприклад, Том навіть не знає ні цін на свинину, ні тенденцій їхнього розвитку. Якби план спрацював, Віль міг би зробити Тому дуже щедрий подарунок, можливо, навіть, «форд». А якщо запропонувати «форд» як перший і єдиний приз за жолуді? Уся долина Салінас-Веллі кинулася б їх збирати.

Їдучі назад на ранчо Гамільтонів, Том роздумував, як повідомити Дессі, що їхній план негодящий. Найкраще було би придумати якийсь інший план. Як можна заробити протягом року гроші на поїздку до Європи? Раптом він усвідомив, що не знає, скільки їм потрібно. Скільки коштує квиток на пароплав? Їм знадобиться цілий вечір на підрахунки.

Том був майже певний, що Дессі вибіжить з дому йому назустріч. Він приготувався зробити веселе обличчя і пожартувати. Але Дессі не вибігла. Мабуть, прилягла, подумав він. Він понапував коней, відвів їх до стайні й насипав сіна у ясла.

Дессі лежала на дивані у вітальні, коли він зайшов туди.

— Задрімала? — спитав він, а потім побачив, якого кольору в неї обличчя.— Дессі! — крикнув він,— що з тобою?

Дессі силувалася опанувати біль.

— Просто заболів живіт,— сказала вона.— Сильно прихопило.

— Ох,— видихнув Том,— ти мене налякала. З болем у животі я впораюсь.

Він пішов на кухню, повернувся зі склянкою перлистої рідини і дав її сестрі.

— Що це, Томе?

— Добрі старі солі. Можуть викликати кольки, але неодмінно допоможуть.

Вона покірно випила і скривилася:

— Пам’ятаю цей смак. Мамині ліки у сезон зелених яблук.

— А тепер лежи тихо,— наказав Том.— Я зрихтую якусь вечерю.

Дессі чула, як він порається у кухні. Біль розривав її тіло. А окрім болю, був страх. Вона відчувала, як оті ліки вогнем печуть її шлунок. За кілька хвилин вона дотяглася до їхнього саморобного туалету зі зливом і спробувала виблювати ті солі. З лоба її стікав піт і сліпив очі. Коли вона схотіла розпрямитися, м’язи живота звело, і розпрямитися не вдалося.

Пізніше Том приніс яєчню. Дессі ледь-ледь похитала головою.

— Не можу,— сказала вона, всміхаючись.— Гадаю, мені краще лягти в ліжко.

— Солі скоро подіють,— завірив її Том.— І все буде добре.— Він провів її до ліжка і допоміг влягтися.— Що таке ти могла з’їсти, щоб тебе отак прихопило?

Дессі лежала у себе в спальні, силою волі переборюючи біль. О десятій вечора її воля почала програвати битву. Вона гукнула Тома. Він прочинив двері. В руках він тримав журнал «Світовий альманах».

— Томе,— промовила Дессі,— вибач, будь ласка. Але я дуже хвора, я страшенно хвора.

Він присів на краєчок ліжка у напівтемряві.

— Сильні кольки? — спитав він.

— Нестерпні.

— Ти можеш зараз сходити до туалету?

— Ні, зараз ні.

— Я принесу лампу і посиджу біля тебе,— сказав він.— Може, тобі вдасться трохи поспати. Вранці все пройде. Солі своє зроблять.

Сила воля знову взяла гору, і Дессі лежала тихо, поки Том читав їй для заспокоєння журнал. Він припинив читання, подумавши, що вона заснула, і сам задрімав на кріслі біля лампи.

Збудив його пронизливий крик. Він став перед ліжком, на якому ходуном ходила ковдра. Очі в Дессі були затуманені й нестямні, як у оскаженілого коня. У кутиках рота виступала піна, й обличчя горіло вогнем. Том просунув руку під покривало і відчув стягнені вузлом м’язи. Раптом її боротьба припинилася, голова відкинулася, й у напіврозплющених очах блиснуло світло.

Том накинув на коня лише вуздечку і скочив на неосідлану спину. Він зірвав з себе ремінь і підстьобував сполоханого коня по кам’янистому, нерівному, поритому коліями шляху.

Подружжя Данкенів, що спало нагорі у своєму двоповерховому будинку на окружній дорозі, не чуло стукоту у вхідні двері, але почуло удар і тріск, коли ці двері злетіли з завісів разом із замком. Коли Ред Данкен збіг додолу з дробовиком в руках, Том кричав у трубку настінного телефону, викликаючи комутатор Кінг-Сіті:

— Доктора Тилсона! Знайдіть його! А мені байдуже! Знайдіть його! Знайдіть його, чорт забирай!

Ред Данкен сонно навів на нього дробовик.

Доктор Тилсон відповів:

— Так! Так, я чую. Ти — Том Гамільтон. Що з нею? Шлунок твердий? І що ти зробив? Солі! Бісів бовдур!

Потім доктор трохи опанував свій гнів.

— Томе,— сказав він.— Томе, хлопчику мій. Заспокойся. Повертайся додому і зроби їй холодні компреси — якомога холодніші. Не думаю, що в тебе є лід. Тоді просто частіше міняй компреси. Я приїду якнайшвидше. Ти мене чуєш? Томе, ти мене чуєш?

Він повісив слухавку й одягнувся. З сердитою знемогою відчинив стінну шафку, витягнув скальпелі й затискачі, губки, трубочки і кетгути і поклав їх у саквояж. Він потрусив свою гасову лампу, щоб пересвідчитися, що вона повна, і поставив поруч з нею на бюро балончик з ефіром і маску. Зазирнула його дружина у нічному чіпці й халаті.

— Я іду в гараж,— пояснив він.— Зателефонуй Вілю Гамільтону. Скажи, що я прошу відвезти мене на ранчо його батька. Якщо почне сперечатися, скажи йому, що його сестра... його сестра помирає.

3

Том верхи повернувся на ранчо за тиждень по похороні Дессі. Він їхав рівно і строго, випроставши плечі та втягнувши підборіддя, як гвардієць на параді. Том зробив усе без поспіху, досконало. Кінь був вичищений скреблом і розчесаний щіткою, а ковбойський капелюх ідеально сидів на голові. Сам Семюель не міг би триматися з більшою гідністю, ніж Том, коли їхав назад до старого будинку. Навіть коли яструб схопив мертвою хваткою курча, він і голови не повернув.

Біля клуні він зійшов з коня, напоїв його, потримав трохи біля дверей, надягнув на нього недоуздок і засипав плющеного ячменю у коробку біля ясел. Потім зняв сідло і вивернув попону, щоб просохла. Коли гнідий доїв ячмінь, Том вивів його надвір і відпустив пастися, де йому буде завгодно.

Томові здавалося, що все у домі — меблі, стільці, пічка — відсахнулися від нього з огидою. Табурет уникав його, коли він зайшов до вітальні. Сірники розмокли,і він з почуттям провини пішов на кухню по інші. Лампа у вітальні була ясна й самотня. Вогник від першого Томового сірника швидко охопив гніт і виструнчився на цілий дюйм жовтим полум’ям.

Том сидів увесь вечір і роздивлявся. Очі його уникали дивана, набитого кінським волосом. Тихе шарудіння мишей на кухні змусило його обернути голову, і він побачив свою тінь у капелюсі. Він зняв капелюх і поклав його біля себе на стіл.

Сидячи під лампою, він перебирав ліниві, заспокійливі думки, але знав, що дуже скоро його викличуть, і йому доведеться постати перед судом, у якому за суддю — він сам, а за присяжних — його власні злочини.

І його викликали — ім’я пронизливо пролунало у нього у вухах. Подумки він побачив скаржників: Марнославство, яке звинувачувало його у нечепурності, нечистоті й неуцтві; Жага, що нагадала йому про гроші, витрачені на повій; Нечесність, що підбурювала його удавати талант і розум, яких він не мав; Ледарство і Ненажерливість руку в руці. Тома вони всі влаштовували, тому що затуляли собою оте Велике Сіре на чорному сидінні — його сірий і жахливий злочин. Він видобував з пам’яті незначні злочини, видавав маленькі грішки за чесноти, щоб урятуватися. Серед них була Заздрість до грошей Віля, Зречення материнського Бога, Покража часу й надії, хвороблива Відмова від кохання.

Семюель заговорив тихо. Але його голос заповнив усю кімнату:

— Будь добрим, будь чистим, будь величним, Томе Гамільтон.

Том не звернув уваги на батька. Він промовив:

— Я вітаю своїх друзів,— і вказав на Нечемність, Потворність, Несиновню Поведінку і Занехаяні Нігті. Потім він знову розпочав з Марнославства. Сіре проштовхнулося наперед. Пізно вже тепер було прикриватися дитячими грішками. Це Сіре було Вбивство.

Рука Тома відчула холод склянки, він побачив перлисту рідину з кришталиками, що в ній розчинялися, крутилися, пускали прозорі бульбашки, і повторив уголос на всю порожню кімнату:

— Вони зараз подіють. Дочекайся ранку. І тоді все буде добре.

Саме так воно і прозвучало, достеменно так, і стіни, і стільці, і лампа — всі вони це чули і можуть це довести. У цілому світі немає місця, де міг би жити Том Гамільтон. Не те що він не намагався. Він перетасував усі можливості, як карти. Лондон? Ні! Єгипет — піраміди у Єгипті та Сфінкс. Ні! Париж? Ні! Ану зачекай — там вони впораються з твоїми гріхами значно краще. Ні! Гаразд, відійди, і, можливо, ми до тебе повернемося. Віфлеєм? Боже милостивий, ні! Чужаку там було б самотньо.

А отут треба вставити — дуже важко запам’ятати, як ти помреш і коли. Зведена брова, шепіт — щось таке; або якась ніч, заплямована бризками світла, доки спрямований порохом свинець не розкриває твій секрет і не висмоктує з тебе соки.

Ось і вся правда, Том Гамільтон помер, і йому залишилося тільки зробити декілька пристойних кроків, щоб це стало остаточним.

Диван несхвально рипнув, і Том поглянув на нього і на закопчену лампу, до якої звертався диван.

— Вибач,— сказав Том дивану.— Я не помітив.

І він прикрутив вогник, щоб прибрати кіптяву.

Розум його дрімав. Вбивство ляпасом повернуло свідомість. Зараз Рудий Том, Гумовий Том надто був утомлений, щоб себе вбивати. Це вимагає зусиль, пов’язаних, можливо, з болем, а можливо, і з пеклом.

Він пригадав, що його мати мала сильну відразу до самогубства, відчуваючи, що в ньому поєднувалися три речі, які вона рішуче не схвалювала: погані манери, боягузтво і гріх. Самогубство було майже так само погане, як перелюбство або крадіжка — або так само. Треба знайти спосіб уникнути невдоволення Лайзи.

Семюель сприйняв би це легше, але з іншого боку, як уникнути Семюеля, яким тут усе просто заповнено? Том мусить розповісти Семюелю. Він сказав:

— Батьку мій, мені шкода. Я нічого не можу вдіяти. Ти мене переоцінив. Ти помилився. Хотів би я виправдати ту любов і гордість, які ти на мене марно витрачав. Мабуть, ти зумів би знайти вихід, але я не можу. Я не можу жити. Я убив Дессі, і я хочу спати.

І внутрішній голос заговорив у ньому замість відсутнього батька:

— Що ж, я можу зрозуміти, як воно було б. Існує чимало варіантів, з яких можна вибирати, від часів Великого Потопу, від народження до народження. Але треба подумати, як це пристойно представити для твоєї матері. Чому ти так поспішаєш, любий?

— Чекати вже не можу, ось чому,— відповів Том.— Я не можу більше чекати.

— Звісно, можеш, сину мій милий. Ти виріс величним, і я знав, що так буде. Відсунь шухляду столу і скористайся ріпою, яку ти називаєш своєю головою.

Том відсунув шухляду і побачив фірмовий блокнот і пачку конвертів під стать, а ще два обгризені та скалічені олівці, а у припорошеному кутку — кілька марок. Він узяв блокнот і підгострив олівці кишеньковим ножем.

Він написав: «Люба матусю, сподіваюся, ти перебуваєш у доброму здоров’ї. Я збираюся придумати, як мені проводити з тобою більше часу. Олів запросила мене на День подяки, і ти знаєш, що я неодмінно приїду. Наша маленька Олів може приготувати індика майже так само добре, як і ти, хоча я знаю, що ти в це ніколи не повіриш. Мені нещодавно дуже пощастило. Купив собі коня за п’ятнадцять доларів — мерина, але, як на мене, він видається чистокровкою. Я купив його задешево, бо він відчуває ненависть до людства. Його попередній власник проводив більше часу на своїй спині, ніж на спині мерина. Мушу сказати, що він — та ще штучка. Він двічі скидав мене на землю, але я його ще подолаю. Якщо мені вдасться його об’їздити, я матиму найкращого коня в усьому окрузі. І будь певна, я його об’їжджу, навіть якщо мені доведеться витратити на це цілу зиму. Не знаю, чого я до нього так прикипів, тільки отой чоловік, у якого я його купив, сказав одну дивну річ. Він сказав: „Цей кінь такий злющий, що з’їв би людину живцем“. Але пам’ятаєш, що говорив тато, коли ми ходили полювати на кроликів? „Повертайся або зі щитом, або на щиті“. Побачимося на День подяки. Твій син Том».

Він не знав, чи достатньо переконливо вийшло, але сили перечитувати не було. Він приписав: «P. S. Я помітив, що Поллі зовсім не перевиховався. Цей папуга примушує мене червоніти».

На іншому аркуші Том написав: «Дорогий Вілю, що б не думав ти сам, будь ласка, допоможи мені зараз. Задля нашої матері — будь ласка. Мене вбив кінь — скинув і вдарив копитом по голові. Будь ласка! Твій брат Том».

Він наклеїв на конверти марки, поклав їх у кишеню і спитав у Семюеля:

— Тепер усе гаразд?

У спальні він розпечатав нову коробку набоїв і вставив один з них у свій добре змащений «сміт-і-вессон» 38-го калібру.

Кінь, що сонно стояв біля загорожі, підійшов на свист і дрімав, поки Том його сідлав.

Була третя година ночі, коли Том вкинув свої листи у поштову скриньку в Кінг-Сіті, сів на коня і вирушив на південь, до безплідних пагорбів старого угіддя Гамільтонів.

Том був справжній джентльмен.

Частина четверта

Розділ 34

Дитина може спитати: «Про що історія світу?» А дорослі можуть замислитися: «Куди рухається світ? Який буде в нього кінець і що тут відбувається, поки ми в ньому живемо?»

Я гадаю, що на світі існує одна і тільки одна історія, яка лякає і надихає нас, тож ми живемо у серійних пригодницьких детективах з Перл Вайт^[36], серед нескінченних думок і подиву. Люди потрапляють — через своє життя, свої думки, свою неситість і честолюбство, свою жадібність і жорстокість, а також і через свою доброту й великодушність — у лабети добра і зла. Гадаю, це єдина історія, яку ми маємо, і це відбувається на всіх рівнях почуттів і розуму. Чеснота і порок лежали в основі нашої первинної свідомості, вони ж становитимуть і кістяк нашої останньої — попри всі зміни, які ми нав’язуємо і полям, і річкам, і горам, і господарству, і манерам. Іншої історії не існує. Людина, струсивши порох і тріски свого життя, постане перед єдиним важким, ясним питанням: «Що таке добро і що таке зло? Чи були твої вчинки добрі — чи злі?»

Геродот^[37] в «Історії перських війн» розповідає, як Крез, найбагатший і найблагополучніший з усіх царів свого часу, поставив Солону Афінському головне питання. Він не питав би, якби відповідь його не хвилювала. «Кому,— спитав він,— пощастило найбільше на світі?» Напевне, його мучили сумніви і жага розради. Солон розповів йому про трьох людей, яким пощастило в давні часи. Але Крез навряд чи слухав, його цікавив лише він сам. І коли Солон не назвав його, Крез змушений був сказати: «Отже, ти не вважаєш, що пощастило мені?»

Солон відповів без вагання: «Звідки я знаю? Ти ж ще не вмер».

І ця відповідь, очевидно, переслідувала й гнітила Креза, коли щастя від нього відвернулося, і він втратив свої багатства і своє царство. І коли його спалювали на вогнищі, він, імовірно, шкодував, що питав і дістав відповідь.

А в наш час, коли людина вмирає,— якщо вона має багатство, і вплив, і владу, і всі інші ознаки, що викликають заздрість, а живі оцінюють власність померлого, його значущість, його труди і пам’ятники,— питання залишається: «Добром було його життя чи злом?» — а це просто інший варіант Крезового питання. Заздрість відступає, і залишається тільки такий еталон: «Любили його чи ненавиділи? Відчувається його смерть як втрата чи приносить певну радість?»

Я чітко пам’ятаю смерть трьох людей. Один був найбагатшим чоловіком століття, який пазурами продряпав собі шлях до багатства крізь людські душі й тіла, багато років намагався викупити ту любов, яку втратив, і в такий спосіб зробив величезну послугу світу і, можливо, в рази більше компенсував те зло, яке скоїв під час свого сходження. Я був на пароплаві, коли він помер. Цю новину розмістили на дошці оголошень, і майже всі сприйняли її з задоволенням. Знайшлись і такі, що сказали: «Слава Богу, цей сучий син помер».

Був ще один чоловік, спритний як сатана, якому бракувало почуття людської гідності і який, знаючи до тонкощів усі людські слабкості й вади, використовував це своєрідне знання, щоб ламати людей, підкуповувати людей, залякувати і зваблювати людей, аж поки не піднявся на щабель величезної влади. Він приховував свої мотиви під машкарою чесноти, і я часто думав, чи усвідомлює він, що жоден дар не здатний купити втрачену любов людини, у якої ти відібрав самоповагу. Підкуплена людина може тільки ненавидіти свого хабародавця. Коли цей чоловік помер, країна розсипалася у похвалах, але подумки всі раділи, що його не стало.

Був і третій, який, можливо, наробив багато помилок у виконанні, але дієво присвятив своє життя тому, щоб люди стали сміливими й гідними в часи, коли їх обсіли злидні та страхи, коли всі ворожі сили на світі вирвалися назовні, щоб скористатися цими страхами. Цього чоловіка декотрі ненавиділи. Коли він помер, люди ридали на вулицях, їх бентежило питання: «Як нам тепер жити? Що з нами буде без нього?»

У своїй непевності я певен, що під поверхневими шарами нестійкості та кволості люди прагнуть бути добрими і бажають, щоб їх любили. Справді, всі їхні пороки — це лише спроба знайти найкоротший шлях до любові. Коли приходить смертний час, чого варті всі таланти, вплив і геній людини, якщо її ніхто не любить, виходить, усе її життя — поразка, і людина вмирає у холодному жаху. Мені здається, якщо ми маємо обирати між двома шляхами думок і вчинків, нам слід подумати про свою власну смерть і намагатися жити так, щоб смерть наша не стала для світу радістю.

Ми маємо лише одну історію. Усі романи, вся поезія будуються на нескінченному змаганні між добром і злом у нас самих. І мені спадає на думку, що зло мусить повсякчас наново плодитися, натомість добро безсмертне. Зло завжди має нове свіже обличчя, а добро незмінно шанується впродовж віків, як ніщо інше на світі.

Розділ 35

1

Лі допоміг Адаму і його синам перебратися до Салінаса, власне кажучи, він сам усе зробив, спакував речі, проводив їх на потяг, завантажив заднє сидіння «форда», а по прибутті до Салінаса все розпакував і простежив, як сім’я вселиться у будиночок Дессі. Коли він зробив усе потрібне для їхнього затишку і зручності, та ще й дещо непотрібне, а також те, що могло б затягнути його від’їзд, настав вечір, коли він офіційно чекав на Адама, потому як близнюки пішли спати. Адам, мабуть, здогадався про намір Лі саме через його холодність і офіційність.

— Що ж,— сказав Адам.— Я це очікував. Говори.

Це зруйнувало заздалегідь підготовану промову Лі, яку він мав намір виголосити: «Протягом років я служив вам, докладаючи всіх зусиль, і нині я відчуваю...»

— Я відкладав, скільки міг,— сказав Лі.— Моя промова готова. Хочете її почути?

— А ти хочеш її зачитати?

— Ні,— відповів Лі,— не хочу. Але промова вийшла дуже гарна.

— Коли ти збираєшся їхати? — спитав Адам.

— Якнайшвидше. Боюся, що мій намір розсиплеться, якщо я зволікатиму. Ви хочете, щоб я ще побув у вас, доки ви не знайдете собі когось іншого?

— Мабуть, ні. Ти ж знаєш, який я неповороткий. Може піти багато часу. Може, я взагалі нікого не шукатиму.

— Тоді я поїду завтра.

— Хлопці страшенно засмутяться,— проговорив Адам.— Навіть не знаю, що вони робитимуть. Може, тобі краще поїхати таємно, а я їм потім якось поясню.

— Я не раз помічав, що діти здатні нас здивувати,— зауважив Лі.

Так воно і сталося. За сніданком наступного дня Адам сповістив:

— Хлопці, Лі від нас їде.

— Он як? — сказав Кел.— Сьогодні увечері баскетбольний матч, квитки по п’ять центів. Можна ми підемо?

— Так. Ти хоч почув, що я сказав?

— Звісно,— відізвався Арон.— Ви сказали, що Лі від нас їде.

— Але він вже не повернеться.

— А куди він їде? — поцікавився Кел.

— У Сан-Франциско, мешкатиме там.

— Ага! — сказав Арон.— А на Головній вулиці є один чоловік, просто на вулиці, який має невеличку плиту, варить там сосиски і вкладає їх у булочки. Продає за п’ятак. А гірчиці можна класти скільки завгодно.

Лі стояв у кухонних дверях, усміхаючись до Адама.

Коли близнюки зібрали свої підручники, Лі сказав:

— До побачення, хлопці.

Вони крикнули «До побачення!» й вискочили з дому.

Адам втупився у свою чашку з кавою і промовив, вибачаючись:

— От негідники! Ось тобі й уся винагорода за десять років служби!

— Мені так більше до вподоби,— сказав Лі.— Якби вони удавали смуток, це була б неправда. Для них це нічого не означає. Можливо, вони іноді думатимуть про мене — кожен окремо. Я не хотів би, щоб вони сумували. Сподіваюся, я не настільки малодушний, щоб отримувати задоволення від того, що за мною сумують,— сказав Лі й поклав на стіл перед Адамом п’ятдесят центів.— Коли вони зберуться увечері на баскетбольний матч, дайте їм ці гроші від мене, скажіть, щоб купили собі оті булочки з сосискою. Мій прощальний дарунок може спричинити харчове отруєння, всяке буває.

Адам подивився на розсувний кошик, який Лі вніс до їдальні.

— Тут усі твої речі, Лі?

— Усе, крім книжок. Вони в ящиках у підвалі. З вашого дозволу я пришлю по них, або сам заїду, коли влаштуюся.

— Так, звичайно. Я сумуватиму за тобою, Лі, хочеш ти того чи ні. Ти справді хочеш відкривати свою книгарню?

— Маю такий намір.

— Ти нам напишеш?

— Не знаю. Треба подумати. Кажуть, чистий поріз гоїться найшвидше. Для мене немає нічого прикрішого за спогади, які тримаються лише завдяки клею на поштових марках. Якщо не можна побачити й почути людину, не можна її торкнутися, найкраще її зовсім відпустити.

Адам підвівся з-за столу.

— Я проводжу тебе на вокзал.

— Ні! — різко заперечив Лі.— Ні. Не треба. До побачення, містере Траск. Прощавай, Адаме.

Він вийшов з дому так поспішно, що Адамове «До побачення» долетіло до нього вже на найнижчій сходинці веранди, а «Не забудь написати» збіглося з клацанням хвіртки.

2

Того вечора після баскетбольного матчу Кел і Арон з’їли кожен по п’ять булочок з сосисками, і це було добре, бо Адам забув подбати про вечерю. Дорогою додому близнюки вперше обговорювали Лі.

— Цікаво, чого він поїхав? — спитав Кел

— Він і раніше говорив про від’їзд.

— Як гадаєш, що він без нас робитиме?

— Не знаю. Закладаюся, він повернеться,— сказав Арон.

— Облиш. Тато сказав, що він збирається відкривати книгарню. Смішно. Китайська книгарня.

— Він повернеться,— повторив Арон.— Без нас йому буде самотньо. От побачиш.

— Ставлю десять центів, що не повернеться.

— До якого часу?

— Взагалі.

— Парі,— сказав Арон.

Місяць Арон не міг отримати свого виграшу, але виграв він за шість днів по тому.

Лі приїхав о десятій сорок і відімкнув двері своїм ключем. У їдальні горіло світло, але Лі знайшов Адама у кухні, де той гострим краєм консервного ножа відшкрябував з пательні товстий чорний корж.

Лі поставив свій кошик.

— Якщо замочити на ніч, воно легко відійде.

— Невже? У мене горить усе, що я готую. Надворі стоїть каструля з буряками. Сморід такий, що я не міг її залишити в хаті. Горілі буряки — це щось жахливе. Лі! — раптом вигукнув Адам.— Щось трапилося?

Лі забрав у нього чорну чавунну пательню, поклав її в раковину і залив водою.

— Якби ми мали нову газову плиту, каву можна було б зробити за пару хвилин,— сказав він.— Гадаю, я краще розпалю вогонь.

— Пічка не розпалюється,— повідомив Адам.

Лі підняв кришку:

— А ти колись вичищав попіл?

— Попіл?

— Так, іди собі до кімнати, а я зварю каву.

Адам нетерпляче чекав у їдальні, але наказ виконав слухняно. Нарешті Лі приніс дві чашки кави і поставив їх на стіл.

— Зварив у маленькій сковороді,— пояснив він.— Значно швидше.

Лі нахилився над своїм розсувним кошиком і розв’язав мотузку, якою той був обмотаний. Потім витяг знайому керамічну пляшечку.

— Китайський абсент,— виголосив він.— Цього нг-ка-пі, гадаю, вистачить ще років на десять. Я забув спитати, чи знайшов ти мені заміну.

— Ти не говориш прямо,— сказав Адам.

— Знаю. А ще я знаю, що найкраще просто все сказати і покінчити з цим.

— Ти програв усі гроші у фан-тан.

— Ні. Краще б сталося саме так. Ні, всі гроші при мені. Цей бісів корок розламався — доведеться проштовхнути його в пляшку,— Лі налив собі в каву чорної рідини.— Ніколи ще так не пив. А воно нівроку смачно!

— Смак гнилих яблук,— промовив Адам.

— Так, пам’ятаєш, говорив Сем Гамільтон — смак добрих гнилих яблук.

— То коли ж ти збираєшся розказати мені, що з тобою трапилося? — наполягав Адам.

— Нічого не трапилося,— відповів Лі.— Мені стало самотньо. От і все. Хіба цього не досить?

— А твоя книгарня?

— Не хочу я ніякої книгарні. Здається, я це зрозумів, не встигнувши сісти у потяг, але мені знадобився увесь цей час, щоб переконатися.

— Тоді й твоя остання мрія пішла прахом.

— Туди їй і дорога...— Здавалося, що в Лі от-от почнеться істерика.— Міссі Тласк, китайса хльопець думати він хотіти напитися.

Адам розхвилювався.

— Та що ж таке з тобою діється?

Лі підніс пляшечку до рота, зробив великий ковток і видихнув алкогольні випари зі свого палаючого горла.

— Адаме,— промовив він.— Я незрівнянно, неймовірно, нестерпно щасливий, що повернувся додому. Ніколи в житті я не був так паскудно самотній.

Розділ 36

1

У Салінасі було дві граматичні школи, великі жовті будівлі з високими вікнами, і ці вікна були непривітні, а двері не усміхалися. Школи ці називалися Іст-Енд — Східна й Вест-Енд — Західна. Оскільки зі Східної школи йшла пряма дорога у пекло і за місто, і її відвідували діти, які мешкали на схід від Головної вулиці, я не займатимуся нею.

Західна школа, величезна двохповерхова споруда, перед фасадом якої росли сучкуваті тополі, розділяла ігровий двір на дві половини — дівчачу й хлопчачу. Позаду школи високий дощатий паркан відгороджував дівчачий двір від хлопчачого, а в глибині двору була глибока калюжа стоячої води, у якій навіть стирчав очерет. Західна школа мала класи від третього по восьмий. Учні перших і других класів ходили до Дитячої школи, яка була неподалік.

Західна школа володіла достатнім місцем для кожного класу: третій, четвертий і п’ятий розташовувалися на першому поверсі, а шостий, сьомий і восьмий — на другому. Кожна класна кімната мала звичайні роздовбані дубові парти і квадратний вчительський стіл, один великий настінний годинник фірми «Сет Томас» і одну картину. Саме картини відрізняли один клас від іншого, причому переважав вплив живопису прерафаелітів^[38]. Галахад^[39], що стоїть у повних лицарських обладунках, вказував шлях третьокласникам; біг Аталанти^[40] спонукав четвертий клас; «Горщик з базиліком»^[41] спантеличував п’ятий клас, і так далі, аж доки обвинувачення Катиліни^[42] не відправляло восьмикласників до старшої школи з відчуттям високих громадських чеснот.

Кела й Арона зарахували у сьомий клас згідно з їхнім віком, і вони в усіх подробицях вивчили картину цього класу — Лаокоон, повністю замотаний у змій^[43].

Після навчання в однокімнатній сільській школі хлопчиків вразили розмір і велич Західної школи. Розкіш мати окрему вчительку для кожного класу справила на них глибоке враження. Таке видавалося марнотратством. Але як це і притаманно людській природі, приголомшення їхнє тривало один день, на другий день вони просто дивувалися, а на третій вже й забули, що взагалі колись вчилися в іншій школі.

Вчителька їхня була чорнява і гарненька, і завдяки добре продуманій системі підняття або не підняття рук близнюки не мали ніякого клопоту. Систему розробив Кел і розтлумачив її Арону.

— Подивись на більшість школярів,— сказав він.— Якщо вони знають відповідь, вони підводять руку, а якщо не знають, лізуть під парту. Вгадай, що робитимемо ми?

— Не знаю. А що?

— Ти помічав, що вчителька не завжди викликає того, хто підносить руку? Вона нападає на інших, які, ясна річ, відповіді не знають.

— Справді,— погодився Арон.

— Так от, протягом першого тижня ми працюватимемо, як скажені, але рук не підніматимемо. Вона викличе нас, а ми готові. Це її спантеличить. Наступного тижня ми нічого не робитимемо, та вона нас не викликатиме. Третього тижня ми просто сидітимемо тихо, а вона так і не знатиме, готові ми чи ні. Дуже скоро вона дасть нам спокій. Навіщо їй витрачати час на тих, хто знає?

Система Кела спрацювала. Невдовзі близнюкам не лише дали спокій, а й вважали дуже розумними. Власне, система Кела була чистим гаянням часу. Обом хлопцям навчання давалося легко.

Кел досяг майстерності у грі в скляні кульки і почав накопичувати всі їхні різновиди різної вартості. Він обміняв їх на найвищі за рангом, коли сезон цієї гри у шкільному дворі добіг кінця. Врешті-решт він зібрав щонайменше сорок п’ять найцінніших, різних за розміром і кольором, і використовував їх як валюту — від товстих, неповоротких кульок-малюків до вишуканих і небезпечних розколювачів з голчатими вістрями.

Усі, хто бачив близнюків, помічали їхню несхожість і дивувалися, як таке може бути. Кел ріс смаглявим, чорночубим. Він був шпаркий, самовпевнений і потаємний. Навіть якби він і схотів, йому не вдалося б приховати свою кмітливість. Дорослих і вражала його передчасна зрілість, як вони це називали, і трошки відлякувала. Ніхто особливо не любив Кела, проте всі його побоювалися, а відтак — поважали. Хоча друзів у нього не було, улесливі однокласники запобігали перед ним, і він холодно й невимушено став лідером у шкільному дворі.

Якщо він приховував свою хитромудрість, він так само приховував і свої душевні рани. Його вважали товстошкірим і невразливим — навіть жорстоким.

Арон отримував любов зусібіч. Він здавався сором’язливим і делікатним. Його біло-рожева шкіра, золотаве волосся, широко посаджені сині очі привертали увагу. Оця його врода призводила до непорозумінь у шкільному дворі, поки його нападники не з’ясували, що Арон — затятий, стійкий і цілковито безстрашний боєць, а надто коли плаче. Про це пішов поговір, і всі відомі мучителі нових учнів швидко відучилися лізти до нього. Арон не намагався приховати свій характер. А характер його був протилежний зовнішності. Якщо Арон приймав рішення, ніщо не могло його змінити. Він мав мало граней і ще менше різноманітності. Тіло його було так само нечутливе до болю, як розум — до тонкощів.

Кел знав свого брата і міг керувати ним, виводячи з рівноваги, але тільки до певної межі. Кел навчився відступати, розумів, коли треба тікати. Зміна напрямку спантеличувала Арона, але тільки це і здатне було його спантеличити. Він визначав собі шлях і торував його, він не бачив нічого поза своїм шляхом і тим не цікавився. Почуттів він мав небагато, але були вони потужні. І все це ховалося за його янгольським личком, проте він не переймався цим і не ніс ніякої відповідальності, як не несе відповідальності фавн за строкаті плями на своїй юній шкірі.

2

У перший свій шкільний день Арон не міг дочекатися перерви. Він прийшов на дівчачу половину поговорити з Аброю. Ціла юрма верескливих дівчат не зуміла його випроводити. Довелося кликати аж учительку, щоб примусити його повернутися на хлопчачу половину.

Опівдні він упустив Абру, бо її батько проїжджав повз школу в своїй колясці й забрав її додому на обід. Він чекав її за воротами після уроків.

Абра вийшла у супроводі дівчат. Обличчя в неї було спокійне, і вона й виду не подала, що чекала на нього. Вона була найгарніша з усіх дівчаток у школі, та Арон навряд чи звернув на це увагу.

Зграйка дівчат не відпускала її ні на крок. Арон ішов за ними трохи позаду, терплячий і незворушний, навіть коли дівчата кидали в нього через плече свої пискляві уїдливі кпини. Поступово частина з них розповзлася по своїх домівках, і тільки три подружки залишилися з Аброю, коли вона підійшла до своїх білих воріт і зайшла у двір. Троє подружок поглянули на Арона, захихотіли і пішли своєю дорогою.

Арон присів на краєчок тротуару. За хвилину засув піднявся, біла хвіртка прочинилася, і з’явилася Абра. Вона підійшла до нього і зупинилася.

— Чого тобі треба?

Арон підвів на неї свої широко поставлені очі.

— Ти ні з ким не заручена?

— Дурник,— відповіла Абра.

Арон став на рівні ноги.

— Гадаю, ми ще довго не зможемо одружитися,— сказав він.

— А хто це хоче одружуватися?

Арон не відповів. Можливо, він і не почув. Він пішов поруч з нею.

Абра ступала твердо і неквапно, дивлячись просто себе. Вираз обличчя в неї був мудрий і ніжний. Здавалося, вона глибоко замислилася. Арон, який ішов поруч, не зводив з неї очей. Здавалося, що його погляд прив’язаний до її личка тугою мотузкою.

Вони мовчки проминули Дитячу школу, і там уже закінчувався тротуар. Абра звернула праворуч і пішла стернею викошеного літнього лугу. Під ногами в них дробилися чорні саманні грудки.

На краю поля стояла маленька насосна станція, а поруч з нею росла велика верба, буйно-пишна від надлишку води. Довгі віти верби звисали до самої землі.

Абра розсунула гілки, як завісу, й увійшла в шатро з листя, утворене між стовбуром верби і галуззям. Крізь листя можна було бачити, що там назовні, але всередині було затишно, тепло і безпечно. Жовте пообіднє сонце пробивалося крізь трохи прив’яле листя.

Абра сіла на землю, власне, опустилася, і її рясні оборки здійняли навколо неї хвилю. Вона склала руки на колінах, немов у молитві.

Арон сів поруч.

— Гадаю, ми ще довго не зможемо одружитися,— повторив він.

— Не так уже й довго,— відповіла Абра.

— Шкода, що не можна зараз.

— Час пролетить швидко,— заспокоїла Абра.

— А ти думаєш, твій батько тобі дозволить?

Для неї це була зовсім нова думка, і вона обернула голову, щоб подивитися на нього.

— Можливо, я й не питатиму його дозволу.

— А твоя мати?

— Облишмо їх,— сказала вона.— Вони б подумали, що це смішно або погано. Невже ти не можеш зберігати таємницю?

— Можу, звісно. Ще краще за деяких. У мене самого є таємниці.

— Тоді додай до них ще й оцю,— попросила Абра.

Арон підібрав прутик і провів лінію на темній землі.

— Абро, ти знаєш, як народжуються діти?

— Знаю,— відповіла вона.— А тобі хто сказав?

— Мені розповів Лі. Він усе розтлумачив. Гадаю, ми ще довго не зможемо завести дітей.

Абра зі зверхньою мудрістю всміхнулася кутиками вуст.

— Не так уже й довго,— промовила вона.

— Колись ми матимемо власний дім,— сказав Арон і сам здивувався.— Оселимося в ньому, зачинимо двері, й усе буде чудово. Але доведеться почекати.

— Не переймайся, що доведеться чекати,— Абра торкнулася його руки.— Оце також дім. Ми можемо гратися, ніби тут мешкаємо, поки чекатимемо. Ти будеш моїм чоловіком і можеш звати мене дружиною.

Він промовив це подумки, а потім уголос:

— Дружина.

— Це буде як підготовка,— сказала Абра.

Плече Арона здригнулося під її рукою, і вона забрала руку і поклала її на коліна.

— Якщо це підготовка,— раптом сказав Арон,— може, спробуємо ще щось.

— Що?

— Може, ми могли б уявити, що ти — моя мама.

— Це просто,— погодилася Абра.

— Ти не проти?

— Ні, мені подобається. Хочеш почати зараз?

— Звісно,— запевнив Арон.— А як ти хочеш це робити?

— Я тобі зараз розкажу,— і Абра ніжно заворкувала: — Іди, мій малесенький, до мами, поклади свою голівоньку мені на коліна. Іди, синочку. Мама тебе поколише.

Вона притягла до себе його голову, і зненацька Арон розридався і не міг зупинитися. Він плакав і плакав, а Абра гладила його по щоці й утирала сльози краєчком спідниці.

Сонце потроху сповзало на місце свого спочинку за річкою Салінас, і в золотавій стерні на лугу чарівливо заспівала якась пташка. Під вітами верби було так красиво, як тільки може бути на цьому світі.

Потроху Арон заспокоївся, сльози висохли, і йому стало добре і затишно.

— Дитинко моя золота,— сказала Абра.— Дай мама зачеше тобі волосся.

Арон випростався і промовив майже сердито:

— Я майже ніколи не плачу, хіба що коли дуже злюся. Не знаю, чого я плакав.

— А ти пам’ятаєш свою маму? — спитала Абра.

— Ні. Вона померла, коли я був ще немовлям.

— І ти не знаєш, яка вона була з себе?

— Ні.

— Може, ти бачив її фотографію.

— Та ні, кажу ж тобі. Немає у нас ніяких фотографій. Я питав Лі, й він сказав — немає фотографій, хоча ні: це Кел його питав.

— А коли вона померла?

— Одразу як ми з Келом народилися.

— А як її звали?

— Лі каже — Кейті. Слухай, а чого це ти раптом така цікава?

Абра спокійно провадила:

— Якого вона була типу?

— Тобто?

— Білява чи чорнява?

— Не знаю.

— І батько вам нічого не розповідав?

— Ми ніколи його не питали.

Абра замовкла, й Арон згодом сказав:

— Що з тобою? Язик проковтнула?

Абра дивилася на низьке вже сонце. Арону стало не по собі.

— Ти розсердилася на мене? — І він додав обережно: — Дружино?

— Ні, не розсердилася. Просто думаю.

— Про що?

— Про одну річ.

Обличчя Абри напружилося від сум’яття внутрішньої боротьби. Вона спитала:

— Як це воно — ніколи взагалі не мати матері?

— Не знаю. Так само, як і все інше.

— Гадаю, ти навіть не відчув би різниці.

— Ще й як відчув би. Знаєш, говори прямо. А то ти як ті загадки в журналах.

Абра залишалася зосереджено незворушною.

— Ти хочеш, щоб у тебе була мати?

— Це якесь божевілля,— вигукнув Арон.— Авжеж, хочу. Хто ж не хоче? Ти хочеш зробити мені боляче, чи що? Кел іноді так робить, а потім сміється.

Абра відвела очі від сонця. Їй було важко бачити через червоні кола в очах від сонячного світла.

— Ти сказав нещодавно, що вмієш зберігати таємниці.

— Вмію.

— А є в тебе найстрашніша і найзаповітніша таємниця?

— Звісно, є.

— Розкажи її мені, Ароне,— вона вклала в його ім’я всю свою ніжність.

— Розказати що?

— Свій найважливіший і найжахливіший секрет.

Арон відсахнувся від неї у паніці:

— Як я можу? Яке ти маєш право просити про таке? Я нікому б не розповів!

— Ходи до мене, дитинко,— розкажи мамі,— виспівувала Абра.

В очах Арона знову показалися сльози, але цього разу то були сльози гніву.

— Не впевнений, що я хочу з тобою одружуватися,— відтяв він.— Ходімо додому.

Абра узяла його за зап’ясток і притримала. Голос її втратив усяке кокетування.

— Я просто хотіла переконатися. Гадаю, ти справді вмієш берегти таємницю.

— Навіщо ти це робила? Я тепер злий. Мене аж нудить.

— Думаю, я можу довірити тобі один секрет,— сказала вона.

— Отакої! — шпигнув її Арон.— То хто з нас не вміє зберігати секрети?

— Я пробувала вирішити,— пояснила Абра.— Думаю, я розкажу тобі одну таємницю, бо вона може тебе порадувати. Мабуть, ти втішишся.

— А хто тебе просив її зберігати?

— Ніхто. Я сама .

— А, ну це трошки інше. То що там у тебе за таємниця?

Червоне сонце закотилося за кроквину будинку Толлота на Бланко-роуд, і Толлотів димар стирчав на його тлі, як чорний палець.

— Слухай,— тихо почала Абра,— пам’ятаєш, як ми вперше приїхали до вас на ранчо?

— Ще б пак!

— Так от, я заснула в колясці, а коли прокинулася, тато й мама думали, що я ще сплю. Вони говорили, що твоя мати не померла. Що вона від вас поїхала. Що з нею, напевне, трапилося щось страшне, і вона поїхала.

— Вона померла,— хрипко сказав Арон.

— Хіба не було б добре, якби вона була жива?

— Мій батько каже, що вона померла. Він не брехун.

— Можливо, він просто думає, що вона померла.

— Я переконаний, що він точно знає.

Але в голосі його почулася непевність.

— Хіба не добре було б її знайти? — говорила Абра.— Може, вона втратила пам’ять абощо. Я про таке читала. А ми могли б її знайти і допомогли б усе згадати.

Романтична історія захопила її, як хвиля, і понесла у море.

— Я спитаю в тата,— сказав Арон.

— Ароне,— суворо застерегла Абра.— Те, що я сказала,— таємниця.

— Хто це каже?

— Це кажу я. А тепер повторюй за мною: «Я вип’ю подвійну отруту і переріжу собі горло, якщо видам цей секрет».

Він трохи повагався, а потім повторив:

— Я вип’ю подвійну отруту і переріжу собі горло, якщо видам цей секрет.

— А тепер плюнь собі на долоню — ось так, правильно. Дай мені руку — бачиш? — розітремо слину як слід. Тепер витри руку об волосся.

Вони виконали увесь ритуал, а потім Абра урочисто проголосила:

— Спробуй тільки розказати це комусь зараз. Я знала одну дівчинку, яка видала секрет після такої клятви, так вона згоріла під час пожежі в клуні.

Сонце сховалося за будинком Толлота, а з ним і золотаве сяйво. Над вершиною Маунт-Торо загорілася вечірня зірка.

— Вони з мене шкуру здеруть,— сказала Абра.— Ходімо. Мерщій! Батько мене вже, мабуть, з хортами розшукує. Він мене відлупцює.

Арон подивився на неї недовірливо.

— Відлупцює? Вони не мають права тебе бити!

— Це ти так думаєш.

— Хай тільки спробують! — з силою вигукнув Арон.— Якщо вони надумають тебе лупцювати, скажи їм, що я їх уб’ю.— Його широко посаджені очі звузилися і спалахнули.— Нікому не дозволено бити мою дружину.

У сутінках під вербою Абра обійняла його за шию. Поцілувала його просто в губи.

— Я кохаю тебе, чоловіче мій,— сказала вона, а потім обернулася, рвонула з місця, підібравши спідниці вище колін, і її оторочені мереживом трусики так і біліли, коли вона мчала додому.

3

Арон підійшов до верби, сів на землю і притулився до стовбура. В голові у нього було сум’яття, а шлунок судомило. Він намагався перевести свої відчуття в ідеї й картинки, щоб прогнати біль. Це було нелегко. Його неквапливий, обачливий розум не міг сприйняти водночас так багато думок і емоцій. Двері були замкнені для всього, крім фізичного болю. Згодом двері трошечки прочинилися і впустили одну думку, яку треба було ретельно дослідити, потім ще одну, потім ще, доки всі вони не дістали осягнення, одна за одною. У його закритий мозок ломилася одна величезна річ. Арон притримав її наостанок.

Спершу він впустив Абру, уважно пригадав її вбрання, обличчя, відчуття її руки у себе на щоці, її запах — молока і сіна. Він бачив, торкався, чув і нюхав її знову і знову. Він згадував, яка вона чистенька, які у неї руки й нігті, яка вона прямодушна, як не схожа на реготушок зі шкільного двору.

Потім, по порядку, він згадав, як вона обіймала його за голову, а він плакав, як мале дитя, плакав від якогось бажання, прагнення щось отримати і відчуття, що він це отримує. Мабуть, через це відчуття отримання він і плакав.

Потім він подумав, як вона його випробовувала. Цікаво, що було б, якби він видав їй свій секрет. А який секрет міг би він їй розказати, якби й схотів? Наразі він не пригадував жодної таємниці, окрім тої, що ломилася в двері його мозку.

З його пам’яті виринуло найгостріше питання, що вона йому поставила: «Як це воно — ніколи взагалі не мати матері?» А як це воно? Немає з чим порівняти. А, хіба що в школі, на Різдво чи випускний, коли на свято приходили матері інших дітей, тоді виникав цей беззвучний крик і безмовне прагнення. Ось які відчуття.

Салінас зусібіч оточували болота, вони проступали й у самому місті у вигляді ставків, зарослих очеретом, і в кожному ставку плодилося безліч жабок. Вечорами повітря заповнювалося їхнім кумканням, і це перетворювалося на якусь голосну тишу. То була завіса, фон, і його раптове припинення, як після удару грому, просто лякало. Ймовірно, що якби серед ночі кумкання замовкло, всі мешканці Салінаса прокинулися б, як від якогось сильного шуму. Міріади жаб’ячих співів немов мали свій ритм і модуляцію, а може, ту мелодію виробляло людське вухо, так само як тільки в людських очах зірки мерехтять.

Під вербою було вже зовсім темно. Арон не знав, чи готовий він до тієї головної речі, й поки він роздумував, вона підкралася й увійшла.

Його мати жива. Він нерідко уявляв собі, як вона лежить під землею, нерухома, холодна і нетлінна. Але це було не так. Десь там вона рухалася, говорила, жестикулювала, й очі в неї були розплющені. І всередині цього потоку радості його охопив смуток і прийшло відчуття утрати, жахливої утрати. Арон був спантеличений. Він вдивився в цю хмару смутку. Якщо його мати жива, виходить, його батько брехун. Якщо один з них живий, другий мертвий. Арон промовив уголос під деревом:

— Моя мати померла. Вона похована десь там у східних штатах.

У темряві він побачив обличчя Лі й почув його м’який голос. Лі будував дуже добре. Відчуваючи пошану на межі з благоговінням до правди, Лі мав і їхню пряму протилежність — ненависть до брехні. Він точно пояснив хлопцям, щó має на увазі. Якщо є якась неправда, але ви про неї не знаєте, тоді це помилка. Але якщо вам відома істина, а ви її змінюєте на неправду, то і ви, і вона мерзенні.

Голос Лі промовляв: «Я знаю, що іноді до брехні вдаються через доброту. Але я не вірю, що це може принести добро. Різкий біль від правди може минутися, але повільне, ядуче страждання від брехні не минає ніколи. Це невиліковна рана». І Лі працював невтомно і неквапно, і він вибудував з Адама осердя, основу і втілення правди.

Арон похитав головою в темряві, потрусив нею з недовірою. «Якщо мій батько брехун, Лі також брехун». Він зайшов у глухий кут. Йому не було у кого спитати. Кел брехун, але переконання Лі зробили з нього хитрого брехуна. Арон відчував, що щось мусить померти — або його матір, або його всесвіт.

Рішення прийшло до нього несподівано. Абра не збрехала. Вона просто розповіла йому те, що почула, а батьки її також усього лише щось почули. Він підвівся, заштовхнув свою матір знову в смерть і припинив про неї думати.

На вечерю він спізнився.

— Я гуляв з Аброю,— пояснив він.

По вечері, коли Адам сидів у своєму новому зручному кріслі й читав місцеву газету, хтось легко й ніжно торкнувся його плеча. Адам підвів очі:

— Чого тобі, Ароне?

— Добраніч, тату,— сказав Арон.

Розділ 37

1

Лютий місяць у Салінасі зазвичай сирий, холодний і непогожий. Саме тоді випадають сильні дощі, і якщо річці судилося розлитися, то вона розливається в лютому. Мокрим і дощовим видався лютий 1915 року.

Родина Трасків добре влаштувалася у Салінасі. Лі, відмовившись від своєї нікчемної мрії про книгарню, отримав для себе зовсім нове помешкання в будиночку біля булочної Рейно. На ранчо він ніколи не розпаковував доладно свої пожитки, бо був готовий знятися щомиті й податися деінде. Тут, уперше в житті, він облаштовував власну домівку, де розраховував жити зручно і довго.

Йому дісталася велика спальня просто біля вхідних дверей. Лі запустив руку в свої заощадження. Він ніколи не витрачав і цента без гострої необхідності, оскільки всі гроші мали піти на книгарню. Але тепер він купив собі невелике тверде ліжко і письмовий стіл. Він замовив книжкові полиці й розпакував свої книжки, не поскупився на м’який килим і розвішав по стінах гравюри. Він поставив глибоке й зручне моррісовське крісло біля найкращого торшера, який тільки міг знайти. А ще він придбав собі друкарську машинку і заходився вчитися друкувати.

Відкинувши свої власні спартанські звички, Лі переробив і домівку Трасків, і Адам зовсім не протестував. На кухню прибула нова газова плита, в дім провели електрику і встановили телефон. Лі безжально витрачав гроші Адама — на нові меблі, нові килими, газову колонку і великий ящик з льодом для продуктів. Невдовзі в Салінасі не було краще оснащеного будинку. Лі боронився перед Адамом, кажучи:

— Ви маєте купу грошей. Шкода не отримувати від них задоволення.

— Я не скаржуся,— виправдовувався Адам.— Тільки я також хотів би щось купити. Що б мені купити?

— Чому б не зайти до музичної крамниці Логана і не послухати нові фонографи?

— Так і зроблю,— погодився Адам. І придбав грамофон «Віктор», високий, як готичний собор, інструмент, і часто навідувався до Логана подивитися, які прибули платівки.

Нове століття дорослішало і витягало Адама з його шкаралупи. Він підписався на журнали «Атлантик Манслі» і «Нешнел Джеогрефік». Вступив у масонську ложу і серйозно подумував про лосів^[44]. Новий холодильний ящик його просто причарував. Він купив собі книжку про рефрижерацію і почав її вивчати.

Справаполягала в тому, що Адамові потрібна була діяльність. Він пробудився від своєї сплячки з бажанням чимось зайнятися.

— Думаю, мені слід розпочати якийсь бізнес,— сповістив він Лі.

— Навіщо це тобі? Маєш досить грошей, щоб добре жити.

— Але мені хочеться щось робити.

— Це інша річ,— сказав Лі.— А ти знаєш, чим хочеш зайнятися? Сумніваюся, що з тебе вийде добрий бізнесмен.

— Чому б і ні?

— Просто я так думаю.

— Слухай, Лі, я хочу, щоб ти прочитав одну статтю. Там пишуть, що десь у Сибіру викопали мастодонта. Пролежав під льодом кілька тисяч років. А м’ясо зовсім не зіпсувалося.

— Ти на цьому схиблений,— усміхнувся Лі.— Що там у тебе в тих мисочках, якими ти заставив холодильний ящик?

— Чого там тільки немає.

— І оце твій бізнес? Від деяких мисок страшенний сморід.

— А непогана ідея,— сказав Адам.— Мене вона страшенно приваблює. Повсякчас думаю про те, що можна зберігати продукти при достатньо низькій температурі.

— Тільки не пхай у наш холодильний ящик м’ясо мастодонта.

Якби в Адама були тисячі ідей, як у Сема Гамільтона, можливо, вони б усі розвіялися, але Адам мав лише одну. Заморожений мастодонт не виходив у нього з голови. Його мисочки з фруктами, з пудингом, зі шматочками м’яса, сирого і вареного, і далі з’являлися у холодильному ящику. Він скуповував усі наявні книжки про бактерії, почав виписувати журнали, які друкували статті про науковий складник цієї проблеми. І як це зазвичай трапляється з людиною однієї ідеї, він став одержимим.

У Салінасі була невеличка фабрика з виготовлення льоду, достатня для постачання холодильних ящиків у нечисленні родини, що могли їх собі дозволити, та для обслуговування кафе-морозива. Їхній кінний фургон з льодом щодня їздив за своїм маршрутом.

Адам почав навідуватися до льодової фабрики, і невдовзі вже носив свої мисочки до морозильних камер. Як хотілося йому, щоб Сем Гамільтон був живий, з ним можна було б обговорити проблеми заморозки. Сем дуже швидко освоїв би цю галузь, думав Адам.

Одного дощового пообіддя Адам повертався з льодової фабрики, думаючи про Сема Гамільтона, і побачив Віля Гамільтона, який заходив у бар «Еббот-гаус». Він пішов за ним слідом, зіперся поруч на барну стійку і спитав:

— Чому б вам не зайти до нас на вечерю?

— Я б залюбки,— відповів Віль.— Маю тут одну справу, яку хочу провернути. Якщо я впораюся вчасно, то зайду. У вас щось важливе?

Майже кожна ділова пропозиція в окрузі рано чи пізно потрапляла до уваги Віля Гамільтона. Він міг би відмовитися, якби не пам’ятав, що Адам — багата людина. Ідея — то одне, але ідея, підкріплена готівкою,— то зовсім інше.

— Це не пов’язано з якось привабливою пропозицією стосовно вашого ранчо? — спитав він.

— Та ні, мої хлопці, а надто Кел, дуже його люблять. Гадаю, я його лишу за собою.

— Гадаю, я можу його для вас вигідно перепродати.

— Ні, ми його здали в оренду, податки за нього сплачують орендарі. Я його залишаю за собою.

— Якщо я не встигну на вечерю, можливо, зумію зазирнути пізніше,— сказав Віль.

Віль Гамільтон був дуже солідний бізнесмен. Ніхто не знав, у скількох оборудках він має свою частку, але всі знали, що він розважливий і порівняно багатий чоловік. Справа, про яку він сказав Адаму, була чистою вигадкою. Це була частина його стратегії — завжди зайнятий, завжди у справах.

Віль повечеряв у «Еббот-гаусі» сам. Через розрахований час він завернув за ріг на Центральній авеню і подзвонив у двері будинку Адама Траска.

Хлопці вже пішли спати. Лі сидів зі своїм штопальним кошиком і штопав довгі чорні панчохи, у яких близнюки ходили до школи. Адам читав науково-популярний журнал. Він відчинив Вілю двері й поставив йому стілець. Лі приніс кавник і повернувся до свого штопання.

Віль умостився на стільці, витяг товсту чорну сигару і закурив. Він чекав, щоб гру розпочинав Адам.

— Нарешті вже непогана погода,— сказав Адам.— Як поживає ваша матінка?

— Чудово. День у день молодшає. Ваші хлопці, мабуть, ростуть.

— О так. Кел грає у шкільному театрі. З нього неабиякий актор. Арон дуже добре вчиться. Кел хоче зайнятися фермерством.

— В цьому немає нічого поганого, якщо взятися з розумом. Країні потрібні передові фермери.

Віль занепокоєно чекав. Його хвилювало, чи не перебільшені чутки про Адамові гроші. Може, Адам готує ґрунт, аби позичити гроші в нього? Віль швидко порахував, скільки він позичив би під ранчо Трасків і скільки міг би взяти в борг за ранчо. Цифри були не однакові, так само як і відсоткові ставки. Проте Адам усе ніяк не заговорював про свою пропозицію. Вілю ставало не по собі.

— Часу в мене обмаль,— сказав він.— Домовився з тим чолов’ягою зустрітися пізніше увечері.

— Випийте ще кави,— припросив Адам.

— Ні, дякую. Бо не засну. Маєте якусь справу до мене?

— Я повсякчас думаю про вашого батька і зрозумів, що хочу поговорити з кимсь із Гамільтонів.

Вілю трохи полегшало.

— Тато був великий говорун.

— Люди з ним якось сприймали себе кращими, ніж були насправді,— зауважив Адам.

Лі звів очі від штопального яйця.

— Мабуть, найкращий на світі співрозмовник — це той, хто заохочує інших до розмови,— сказав він.

— Знаєте,— відізвався Віль,— мені так дивно чути, як ви говорите літературною мовою. Я би присягнувся, що ви раніше говорили ламаною.

— Так і було,— погодився Лі.— Гадаю, мною керувало марнославство.— Він усміхнувся Адаму і знову звернувся до Віля.— Ви чули, що десь у Сибіру викопали з вічної мерзлоти мастодонта? Він пролежав там сто тисяч років, а м’ясо в нього і досі свіже.

— Мастодонта?

— Так, це такий слон, який уже давно вимер на Землі.

— І м’ясо було свіже?

— Свіже, як свиняча відбивна,— підтвердив Лі. Він натягнув на штопальне яйце продрану на коліні чорну панчоху.

— Цікаво,— протягнув Віль.

Адам засміявся.

— Лі хіба що не витирає мені носа, але це ще попереду,— сказав він.— Я все не наважувався розпочати. Справа в тім, що мені наскучило сидіти склавши руки. Хочу взятися за щось, не байдикувати.

— Чому б вам не налагодити хазяйство на ранчо?

— Ні. Це мене не цікавить. Розумієте, Вілю, я ж не потребую працевлаштування. Я шукаю собі захопливого заняття, а не місця роботи.

Тривога відпустила Віля.

— І чим же можу допомогти вам я?

— Я планував розповісти вам про свою ідею, а ви дали б мені пораду. Ви ж бізнесмен.

— Певна річ,— відповів Віль.— До ваших послуг.

— Я зацікавився рефрижерацією,— почав Адам.— У мене виникла одна ідея, і я не можу її позбутися. Лягаю спати — а вона мені не дає. Ніколи і ніщо мене так сильно не чіпляло. Це така собі грандіозна ідея. Але в ній може бути чимало дірок.

Віль випростав ноги і підтягнув штани, де вони йому тиснули.

— Продовжуйте — уперед,— заохотив він.— Хочете сигару?

Адам не почув його пропозицію, або не зрозумів, щó за нею криється.

— Зараз уся наша країна змінюється,— говорив він.— Люди не хочуть жити, як раніше. Знаєте, де найбільший ринок для помаранчів узимку?

— Ні. А де?

— У Нью-Йорку. Я це вичитав. Вам не здається, що в холодних частинах країни люди починають хотіти того, чого не буває в них узимку,— зелений горошок, салат, цвітну капусту? В більшості штатів вони довгі місяці не мають можливості їх отримати. Знаєте, Вілю, якщо дрібно порубати лід, покласти туди качан зеленого салату і загорнути у вощений папір, він тримається три тижні й залишається свіжим і смачним.

— Продовжуйте,— обережно сказав Віль.

— Як вам відомо, залізниця має спеціальні вагони для фруктів. Я ходив на них подивитися. Вони зовсім непогані. Знаєте, що ми могли б серед зими транспортувати салат просто на Атлантичне узбережжя?

— А ваша яка роль? — спитав Віль.

— Я подумував придбати тут, у Салінасі, льодову фабрику і почати транспортувати продукти.

— На це піде купа грошей.

— Мені грошей не бракує,— відповів Адам.

Віль Гамільтон сердито відкопилив губи.

— Не розумію, до чого тут я,— промовив він.— У мене є чим зайнятися.

— Що ви маєте на увазі?

— Слухайте уважно,— почав Віль.— Коли до мене приходить чоловік по пораду стосовно якоїсь ідеї, я знаю, що потребує він не поради. Йому треба, щоб я з ним погодився. І якщо я не хочу втратити його дружбу, я кажу, що ідея гарна, і йду своєю дорогою. Але ви мені подобаєтеся, ви — друг нашої родини, тому я готовий утрутитися.

Лі відклав своє штопання, поставив кошик на підлогу і перемінив окуляри.

— А чого ви так переймаєтеся? — в голосі Адама звучав протест.

— Я народився у сім’ї, що аж лускалася від отих винахідників. Ми мали ідеї на сніданок. Ми мали ідеї замість сніданку. Ми мали стільки ідей, що забували заробляти гроші на їжу. Коли у нас хоч щось ішло успішно, тоді батько або Том щось патентували. Я єдиний в усій сім’ї, окрім мами, хто не мав жодних ідей, але я і єдиний, хто заробив бодай гріш. Том мав ідеї, як допомагати людям, деякі з них були збіса близькі до соціалізму. І якщо ви мені скажете, що вас не цікавить вигода, я жбурну цей кавник просто вам у голову.

— Цікавить, але не дуже.

— Зупиніться на цьому, Адаме. Я втручаюся не в свою справу. Якщо вам кортить швидко втратити сорок чи п’ятдесят тисяч доларів, проштовхуйте свою ідею. Але я вам кажу — відмовтеся від своєї клятої ідеї назавжди. Поховайте її.

— А що з нею не так?

— З нею все не так. Люди зі східних штатів не мають звички до овочів взимку. Вони їх не купуватимуть. Ваші вагони застрягнуть на запасних коліях, і ваш вантаж зіпсується. Ринок під контролем. Господи Ісусе! Я просто шаленію, коли думаю, як немовлята намагаються проштовхнути в бізнес свої ідеї.

— Вас послухати,— зітхнув Адам,— так Сем Гамільтон просто злочинець.

— Що ж, він — мій батько, я любив його, але який я був би радий, якби він облишив усі свої ідеї,— Віль подивився на Адама, побачив у нього очах подив, і йому стало раптом соромно. Він повільно похитав головою.— Я не хотів принижувати своїх рідних. Вони, гадаю, були гарні люди. Але це не змінює моєї поради вам. Забудьте про рефрижерацію.

Адам звернувся до Лі:

— У нас залишилося трохи лимонного пирога, що ми їли на вечерю?

— Навряд чи,— відповів Лі.— Я чув, як на кухні шаруділи миші. Боюся, у хлопців на подушках ми знайдемо сліди білкового крему. Але у нас знайдеться півкварти віскі.

— Справді? Чому б нам тоді не випити?

— Щось я розхвилювався,— сказав Віль і спробував посміятися з себе.— Крапля віскі мені не завадить.— Обличчя у нього палало, слова застрягали у горлі.— Я стаю надто гладким.

Проте він випив два келишки і заспокоївся. Зручно всівшись, він продовжував інструктувати Адама.

— Деякі речі ніколи не втрачають цінності. Якщо ви хочете у щось вкласти гроші, подивіться на те, що відбувається на світі. Ота війна в Європі затягнеться надовго. А коли йде війна, завжди є голодні люди. Не кажу, що так і буде, але я не здивуюся, якщо ми вліземо в цю війну. Не довіряю я цьому Вільсону^[45] — у нього все лише теорія і гучні слова. А якщо ми вліземо у війну, то цілі статки можна буде заробити на продуктах тривалого зберігання. Візьміть рис, кукурудзу, пшеницю, боби — їх заморожувати не треба. Вони не псуються, а люди з ними виживають. Я б вам порадив засіяти всі ваші низинні землі бобовими і зробити хороші запаси, тоді б вашим хлопцям можна було не хвилюватися за майбутнє. Зараз боби йдуть по три центи. Якщо ми вступаємо у війну, не здивуюся, якщо ціна підскочить до десяти центів. Ви зберігаєте боби у сухому місці й виходите з ними на ринок. Якщо хочете мати прибутки, саджайте боби.

Віль пішов від них у чудовому гуморі. Сором, який він відчував, звіяло вітром, і він знав, що дав дуже розумну пораду.

Коли Віль пішов, Лі приніс третину лимонного пирога і розрізав його навпіл.

— Він стає надто гладким,— пояснив він.— То що з цією льодовою фабрикою?

— Мабуть, я її куплю.

— Та й боби посадити не завадило б,— зауважив Лі.

2

Наприкінці року Адам зробив свою велику спробу, і це була неабияка сенсація у той рік сенсацій, як місцевих, так і міжнародних. Коли він усе підготував, бізнесмени заговорили про нього як про передбачливого, далекоглядного і прогресивного комерсанта. Відправка шести вагонів салату, запакованого у лід, набула громадського значення. На церемонію відправлення прибули представники Торгової палати. Вагони прикрашали великі плакати з написами «Салат із Салінас-Веллі». Але ніхто не поспішав вкладати в цей проект свої гроші.

Адам відкрив у собі запаси енергії, про яку ніколи не підозрював. Роботи було багато: зібрати, відсортувати, запакувати, обкласти льодом і завантажити салат. Для такої роботи не існувало обладнання. Все доводилося вигадувати на ходу, найняти чимало робітників і вчити їх працювати. Усі давали поради, але не допомагав ніхто. Підрахували, що Адам витратив на цю ідею цілий капітал, але скільки конкретно — не знав ніхто. Не знав і сам Адам. Знав тільки Лі.

Ідея видавалася привабливою. Салат передавався комісіонерам у Нью-Йорку за хорошу ціну. Коли потяг відійшов, усі розійшлися по домівках і почали чекати. Якби справа закінчилася успішно, багато хто був би радий запустити руку в свої заощадження і вкласти в неї гроші. Навіть Віль Гамільтон засумнівався, що дав правильну пораду.

Якби розвиток подій планував якийсь усесильний і безжальний ворог, то і тоді все не могло б піти набагато гірше. Коли потяг прибув до Сакраменто, снігова лавина перекрила шлях через гори на два дні, й шість вагонів простояли на запасних коліях, а лід танув і стікав. На третій день товарняк подолав перевал, але на всьому Середньому Заході несподівано і зовсім несвоєчасно встановилася небачено тепла погода. У Чикаго переплутали всі документи — ніхто не був винний, таке нерідко трапляється, й Адамові вагони з салатом простояли в депо ще п’ять днів. Досить і цього, не варто входити в деталі. Зрештою, до Нью-Йорка прибуло шість вагонів мерзенного слизького непотребу, позбутися якого вимагало значних витрат.

Адам прочитав телеграму від комісіонерської компанії, сів у своє крісло, і на його обличчі надовго застигла якась дивна, стражденна посмішка.

Лі тримався подалі, щоб дати йому час опанувати себе. Хлопці чули реакцію Салінаса. Адам просто дурень. Усі ці мрійники-всезнайки завжди потрапляють у халепу. Ділки вітали себе з власною обачливістю, з тим, що не дали себе втягнути. Для бізнесу потрібен досвід. Люди, які успадковують гроші, завжди потрапляють у халепу. Якщо потрібні докази — просто подивіться, як Адам занедбав своє ранчо. Дурень і його гроші не тримаються купи. Може, хоч це буде йому уроком. Але Адам ще вдвічі збільшив потужності льодової фабрики.

Віль Гамільтон пригадав, що не лише виступав проти цієї ідеї, а ще й у подробицях передбачив, що трапиться. Він не відчував ніякого задоволення, але що поробиш, коли людина відмовляється послухатися поради солідного бізнесмена? Бачить Бог, Віль мав чималий досвід з отими ефемерними ідеями. У непрямий спосіб згадувалося, що і Сем Гамільтон був дурень. А щодо Тома Гамільтона — той був просто божевільний.

Коли Лі відчув, що минуло достатньо часу, він не ходив околяса. Він сів просто перед Адамом, щоб привернути і затримати його увагу.

— Як ти почуваєшся? — спитав він.

— Добре.

— Ти часом не збираєшся знову заховатися у свою шкаралупу?

— Чому ти так вирішив?

— Маєш такий вираз обличчя, як колись. І в очах мерехтить вогник сновиди. Це поранило твої почуття?

— Ні,— відповів Адам.— Єдине, про що думаю, це чи я розорився остаточно.

— Не остаточно,— заспокоїв Лі.— У тебе залишилося близько дев’яти тисяч доларів і ранчо.

— Але ж є ще рахунок на дві тисячі за ліквідацію тих помиїв,— нагадав Адам.

— Це враховано до дев’яти тисяч.

— Я заборгував доволі багато за нове обладнання на фабриці.

— Усе сплачено.

— І я маю дев’ять тисяч?

— І ранчо,— підтвердив Лі.— Можна спробувати продати льодову фабрику.

Обличчя Адама напружилося, і заціпеніла усмішка сповзла.

— Я й далі вірю, що ідея працюватиме. Це просто низка нещасливих збігів. Я залишаю фабрику собі. Холод зберігає продукти. Крім того, фабрика дає невеличкий прибуток. Можливо, я щось вигадаю.

— Спробуй вигадати таке, що не потребує грошей,— порадив Лі.— Мені буде шкода розлучатися з газовою плитою.

3

Близнюки сприйняли провал Адамового проекту близько до серця. Їм уже виповнилося п’ятнадцять років, вони звикли вважатися синами багатого чоловіка, і це почуття було нелегко втратити. Якби вся ця історія не мала відтінку балагану, їм було б не так важко. Вони з жахом згадували величезні плакати на товарних вагонах. Якщо бізнесмени потішалися з Адама, старші школярі були значно жорстокіші. Вони негайно почали називати хлопців «Арон і Кел Салат» або просто «Салатний Качан».

Арон обговорив свою проблему з Аброю.

— Тепер усе буде інакше,— сказав він дівчині.

Абра виросла красунею. Груди в неї піднімалися на дріжджах юності, обличчя випромінювало спокій і тепло вроди. Вона вже була не просто гарненька дівчинка, а сильна і впевнена жінка.

Вона подивилася на його стурбоване обличчя і спитала:

— Чому ж усе буде інакше?

— Ну, по-перше, гадаю, тому що ми бідні.

— Тобі так чи інакше довелось би працювати.

— Ти ж знаєш, що я хочу вступати до коледжу.

— І вступай. Я тобі допомагатиму. Твій батько втратив усі свої гроші?

— Не знаю. Так кажуть.

— Хто каже? — спитала Абра.

— Ну, всі. Мабуть, тепер твої батьки не схочуть, щоб ти за мене йшла.

— Тоді я їм про це і не скажу,— відповіла Абра.

— Ти дуже впевнена в собі.

— Так,— підтвердила вона.— Я дуже впевнена в собі. Ти мене поцілуєш?

— Просто отут? Просто на вулиці?

— А чому б ні?

— Усі побачать.

— Я й хочу, щоб усі побачили,— сказала Абра.

— Ні,— заперечив Арон.— Не люблю виставлятися напоказ.

Абра стала перед ним і зупинила його.

— Слухай-но, добродію. Негайно цілуй мене.

— Навіщо?

— Щоб усі знали,— промовила вона чітко,— що я — місіс Салатний Качан.

Арон ніяково цьомнув її в щоку і потягнув за руку, щоб вона стала знову поруч.

— Може, я сам мушу порвати з тобою,— сказав він.

— Що це ти вигадав?

— Бачиш, я тепер тобі не пара. Тепер я просто ще один злидар. Гадаєш, я не помічаю, як перемінився до мене твій батько?

— Ти просто здурів.

Абра трохи насупилася, оскільки вона також бачила зміни у ставленні свого батька.

Вони зайшли до кондитерської містера Белла і сіли за столик. Того року всі божеволіли за тоніком з селери. За рік до того у моді була шипучка з коренеплодів на мускатному маслі з морозивом.

Абра легенько помішувала бульбашки соломинкою і думала, як змінився її батько після невдачі з салатом. Він сказав їй: «Може, розумніше буде зустрічатися з кимсь іншим для різноманіття?» — «Але ж я заручена з Ароном».— «Заручена! — пирхнув він.— Відколи це діти заручаються? На ньому світ не зійшовся клином».

І ще їй пригадалося, як останнім часом батьки заговорювали про відповідність сімей, а якось натякнули, що деякі люди не можуть назавжди приховати скандал. Це почалося лише тоді, коли Адам, як гадалося, втратив усі свої гроші.

Абра перехилилася через столик.

— Знаєш, те, що ми могли б зробити, настільки просто, що тобі стане смішно.

— Що саме?

— Ми могли б утекти на ранчо твого тата. Мій каже, що земля там просто чудова.

— Ні,— швидко відповів Арон.

— Чому ж ні?

— Я не збираюся ставати фермером, а ти — жінкою фермера.

— Я збираюся стати жінкою Арона, ким би він не був.

— Я не збираюся відрікатися від коледжу.

— Я тобі допоможу,— повторила Абра.

— І де ж ти візьмеш гроші?

— Украду,— відповіла Абра.

— Я хочу виїхати з цього міста,— простогнав Арон.— Усі з мене кепкують. Я не можу цього винести.

— Все скоро минеться.

— Ні, не минеться. Я не хочу тут лишатися ще на два роки до закінчення школи.

— Ти хочеш поїхати від мене, Ароне?

— Ні. Якого дідька він поліз у справи, на яких не тямиться? Господи! Я його ненавиджу.

— Ароне! — суворо застерегла Абра.— Не смій так говорити!

— Звідки я знаю, чи не набрехав він мені про матір?

Обличчя Абри спалахнуло.

— Тебе слід відлупцювати,— сказала вона.— Якби не люди отут, я б сама тебе відшмагала,— вона подивилася на його прегарне обличчя, зараз спотворене люттю і відчаєм, і раптово перемінила тактику.— А чому б тобі не спитати у нього про матір? Просто підійди і спитай.

— Не можу, я ж обіцяв тобі.

— Ти обіцяв лише не казати про те, що чула я.

— Але ж, якби я спитав, він схотів би знати, де я почув.

— Гаразд,— вигукнула вона.— Ти — балувана дитина. Я звільняю тебе від твоєї обіцянки. Іди і питай.

— Не знаю, чи я справді хочу.

— Іноді я ладна тебе вбити. Але Ароне — я так тебе кохаю. Я так тебе кохаю.

З високих дзиґликів біля стійки з газованкою почулися смішки. Абра й Арон говорили на підвищених тонах, і їх почули однолітки. Арон почервонів, на очі навернулися сердиті сльози. Він вибіг з кондитерської і помчав вулицею.

Абра неквапно взяла свою торбинку, розправила і пригладила складки на спідниці. Вона повільно підійшла до містера Белла і розплатилася за селерові тоніки. Йдучи до виходу, вона зупинилася біля гурту реготунів.

— Дайте йому спокій,— холодно промовила вона. І пішла далі, а їй услід фальцетом пропищав голос: «О Ароне, я так тебе кохаю!»

На вулиці вона кинулася наздоганяти Арона, але не змогла його знайти. Вона зателефонувала їм додому. Лі сказав, що Арон ще не повернувся. Але Арон уже був у себе в спальні, охоплений обуренням,— Лі бачив, як він туди прокрався і причинив по собі двері.

Абра блукала вулицями Салінаса, сподіваючись зустріти Арона. Вона сердилася на нього, але їй було незвично самотньо, ніколи раніше Арон від неї не втікав. Абра втратила свій дар лишатися на самоті.

Келові довелося навчитися самотності. Спочатку він пробував приєднуватися до Абри й Арона, але був їм не потрібен. Він ревнував, намагався привернути дівчину до себе, але з цього нічого не вийшло.

Вчитися йому було легко, але нецікаво. Арону доводилося витрачати більше зусиль, щоб вивчити матеріал, тому в Арона було сильніше відчуття досягнення від навчання, і в нього розвинулася повага до навчання, несумірна з його якістю. Кел плив за течією. Його мало цікавили спорт чи інші шкільні заходи. Він виріс високим і сухорлявим, і була в ньому завжди якась похмурість.

Розділ 38

1

Скільки Кел себе пам’ятав, стільки він прагнув тепла і любові, як і всяка людина. Якби він був єдиною дитиною, або якби Арон був інший, можливо, Кел налагоджував би стосунки нормально і легко. Але від самого початку люди захоплювалися красою і невимушеністю Арона. Кел, природно, боровся за увагу і приязнь в єдиний спосіб, який знав,— намагався копіювати Арона. Але те, що причаровувало в золотавій простодушності Арона, видавалося підозрілим і неприємним у смаглявому, вузькоокому Келі. А оскільки він не був сам собою, його вистава була непереконлива. Там, де Арона радо сприймали, Кела відштовхували, хоча він робив і говорив достеменно те саме.

Так само, як декілька щиглів по носу примушують цуцика знати своє місце, декілька відштовхувань викликають у хлопчика невпевненість і сором’язливість. Але якщо цуцик починає підлещуватися, падати на спинку, запобігати, хлопчик приховує свою ніяковість за байдужістю, бравадою чи скритністю. А коли вже хлопчик дістав відштовхувань, він вбачатиме їх навіть там, де їх немає, або ще гірше — провокуватиме на відштовхування людей просто тим, що очікує їх.

Цей процес у Кела був такий довгий і повільний, що він не відчував у ньому нічого дивного. Він звів навколо себе стіну самодостатності, достатньо міцну, щоб боронити його від світу. Якщо ця стіна і мала слабкі місця, то були вони поблизу Арона і Лі, а надто поблизу Адама. Ймовірно, у самій відстороненості батька Кел відчував безпеку. Краще хай тебе зовсім не помічають, ніж ставляться ворожо.

Ще зовсім малим Кел відкрив один секрет. Якщо він підкрадався дуже тихенько туди, де сидів батько, і легенько притулявся до його коліна, рука Адама машинально починала гладити Кела по плечу. Напевне, Адам навіть не усвідомлював, що робить, але його ласка викликала у хлопчика такий бурхливий сплеск емоцій, що він приберігав цю незрівняну радість на ті миті, коли найбільше потребував її. В цій залежності була своя магія. Вона стала церемоніальним символом затятого обожнювання.

Ситуація не змінюється від зміни місця. У Салінасі Кел мав не більше друзів, ніж у Кінг-Сіті. Спільників він мав, як мав авторитет і певне поклоніння, але друзів не мав. Він жив сам по собі та блукав сам по собі.

2

Якщо Лі й знав, що Кел виходить з дому ночами і повертається дуже пізно, він не подавав виду, бо все одно не міг би цьому зарадити. Нічні констеблі іноді бачили, як він блукає на самоті. Старший констебль Гайзерман вирішив неодмінно поговорити зі шкільним наглядачем, і той завірив його, що Кел не лише ніколи не прогулює уроків, а й узагалі один з перших учнів. Старший констебль, звичайно, знав Адама, але оскільки Кел не бив вікон і не хуліганив, він наказав своїм підлеглим не чіпати хлопця, а тільки приглядати, щоб він не вскочив у якусь халепу.

Старий Том Вотсон якось уночі причепився до Кела з розпитуваннями, чого він вештається містом у темряві.

— Я ж нікому не заважаю,— боронився Кел.

— Це я знаю. Але тобі слід бути вдома у ліжку.

— Мені не спиться,— відповів Кел, але це було старому Томові невтямки, бо скільки він себе пам’ятав, стільки йому хотілося спати. Хлопець зазирав у Китайський квартал подивитися на гру в фан-тан, але сам не грав ніколи. Тут була якась таємниця, проте цілком прості речі видавалися таємничими Томові Вотсону, і він в них не надто заглиблювався.

Під час своїх прогулянок Кел часто пригадував розмову між Адамом і Лі, яку він підслухав на ранчо. Йому хотілося докопатися до правди. І його знання поступово зростали, то якийсь натяк, почутий на вулиці, то глузлива репліка у більярдній. Якби ці словесні уламки почув Арон, він і уваги б не звернув, але Кел їх колекціонував. Він знав, що мати його не померла. А ще він знав, як з першої розмови, так і з подальших балачок, що Арон навряд чи зрадіє від такого відкриття.

Однієї ночі Кел натрапив на Кролика Голмена, який прибув із Сан-Ардо на свій загул, який робив що півроку. Кролик кинувся радісно вітати Кела, як це завжди роблять селюки, зустрівши знайомого у чужому місті. Кролик, потягуючи віскі з пінтової фляги^[46] у провулку за «Еббот-гаусом», виклав Келу всі новини, які тільки міг пригадати. Він продав ділянку своєї землі за гарну ціну і приїхав до Салінаса відсвяткувати, а святкування означало гульбу на всю котушку. Він збирався піти за Колію і показати отим шльондрам, на що здатен справжній чоловік.

Кел тихо сидів поруч і слухав. Коли віскі у флязі Кролика скінчилося, Кел збігав до Луїса Шнайдера і попросив його купити ще пляшку. Кролик відставив свою порожню флягу, а коли потягся до неї знову, вона була повна.

— Дивно,— сказав він,— я гадав, що маю тільки одну. Приємна помилка.

Осушивши другу пінту, Кролик забув не лише, хто такий Кел, а й скільки йому років. Проте він пам’ятав, що його співрозмовник — дуже давній і дорогий друг.

— Ось що я тобі скажу, Джордже,— торочив він,— дай мені лишень набрати трохи свинцю у мій олівець, і ми разом підемо за Колію. І не кажи, що ти того собі не можеш дозволити. Вся гулянка за мій рахунок. Я тобі казав, що продав сорок акрів? Мені від них було мало користі. І знаєш, Гаррі, що ми зробимо? Хай пропадом пропадуть оті дешеві лахудри. Ми підемо до Кейт. Дорого, звісно, десятка, але якого дідька! У них там справжній тобі цирк. Бачив колись цирк, га, Гаррі? Просто цьом та в люлю. Кейт свою справу добре знає. Ти ж пам’ятаєш, хто така Кейт, Джордже? Жінка Адама Траска, мати отих бісових близнюків. Ісусе! Ніколи не забуду, як вона в нього вистрелила і втекла. Законопатила йому кулю в плече і чкурнула. Як дружина вона була саме ніщо, але шльондра з неї збіса вправна. Смішно — кажуть, що з повій виходять зразкові дружини, чув? Для них уже нічого нового немає, їх не звабиш. Допоможи мені трохи, добре, Гаррі? Про що я говорив?

— Про цирк,— спокійно відповів Кел.

— Ага, точно. Так від того цирку в Кейт у тебе очі на лоб повилазять. Знаєш, що вони роблять?

Кел ішов трохи позаду, щоб Кролик його не бачив. І Кролик розказав, що вони роблять. І те, що вони роблять, викликало в Кела нудоту. Йому це видалося просто безглуздим. Чоловіки, які підглядають. Побачивши обличчя Кролика під вуличним ліхтарем, Кел зрозумів, який вигляд має публіка у цирку.

Вони перетнули зарослий двір і піднялися на нефарбовану веранду. Хоча Кел був високий як на свій вік, він став навшпиньки. Швейцар не надто до нього приглядався. Напівтемна кімната з притлумленими лампами і чоловіками в нервовому очікуванні приховала його присутність.

3

Раніше Кел завжди прагнув зібрати докупи все, що бачив і чув, побудувати такий собі прихований склад знаряддя, яке може стати в пригоді, але після візиту до закладу Кейт він відчув розпачливу потребу в допомозі.

Одного вечора Лі, який цокав на своїй друкарській машинці, почув тихенький стукіт у двері та впустив Кела. Хлопець присів на краєчок ліжка, а Лі опустив своє худорляве тіло у м’яке моррісовське крісло. Його втішало, що якийсь там стілець може приносити стільки насолоди. Лі склав руки на животі, ніби мав китайські рукава, і терпляче чекав. Кел дивився на якусь цятку в повітрі просто над головою Лі.

Нарешті Кел заговорив тихо і швидко.

— Я знаю, де моя мати і чим займається. Я її бачив.

Лі подумки промовив конвульсивну мольбу про пораду.

— І що ж ти хочеш знати? — лагідно спитав він.

— Поки що не вирішив. Думаю. А ти сказав би мені правду?

— Безумовно.

Питання, що з’юрмилися в голові у Кела, вирували і бентежили, йому важко було вибрати якесь одне.

— А тато знає?

— Знає.

— Чому ж він говорив, що вона померла?

— Щоб не завдати вам болю.

Кел подумав.

— Що такого вчинив батько, що вона пішла?

— Він кохав її всім серцем і душею. Він давав їй усе, що тільки міг придумати.

— І вона стріляла в нього?

— Так.

— Чому?

— Бо він не хотів її відпускати.

— Він колись її чимось образив?

— Я про таке не чув. Він узагалі не здатний її образити.

— Лі, чому вона так вчинила?

— Не знаю.

— Не знаєш чи не хочеш сказати?

— Не знаю.

Кел замовк так надовго, що пальці Лі напружилися і потяглися до зап’ястків. Йому полегшало, коли Кел знову заговорив. Тон у хлопця змінився. В ньому прозвучало благання.

— Лі, ти її знав. Яка вона була?

Лі зітхнув і розслабив руки.

— Скажу тільки те, що думаю. Я можу помилятися.

— То що ж ти думав?

— Келе,— почав Лі,— я думав про це незліченні години, але й досі не знаю. Вона — якась загадка. Мені здається, що вона не така, як інші люди. Їй чогось бракує. Доброти, можливо, або совісті. Можна зрозуміти людей, тільки коли їх відчуваєш у собі. А її я не відчував. Варто мені про неї подумати, як усі почуття поринають у темряву. Я не знаю, чого вона хотіла, чого прагнула. Її переповнювала ненависть, але чому і до чого, просто не уявляю. Це загадка. Й ота її ненависть була нездорова. В ній не було злості. Вона була безсердечна. Не знаю, чи варто мені так з тобою говорити.

— Я мушу знати.

— Навіщо? Хіба тобі не було легше, поки ти не знав?

— Було. Але тепер я не можу зупинитися.

— Маєш рацію,— погодився Лі.— Коли перша невинність минає, зупинитися вже неможливо,— якщо ти не лицемір і не дурень. Але мені більше нема чого тобі сказати, бо я більше нічого не знаю.

— Тоді розкажи мені про батька,— попросив Кел.

— Це можна,— сказав Лі й ненадовго замовкнув.— Сподіваюся, нас ніхто не чує. Говори тихіше.

— Розкажи мені про нього,— повторив Кел.

— Гадаю, твій батько перебільшено має в собі все те, чого бракує його дружині. На мій погляд, його доброта і совість настільки великі, що майже стають недоліками. Вони призводять його до помилок, заважають йому.

— Що він робив, коли вона його покинула?

— Він помер,— сказав Лі.— Він рухався, але був мертвий. Лише нещодавно він наполовину повернувся до життя.

Лі побачив на обличчі Кела якийсь дивний, новий вираз. Очі у нього широко розплющилися, а рот, зазвичай міцно стиснутий, пом’якшав. У цьому обличчі, попри Келову смаглявість, Лі вперше побачив риси Адама. Плечі у Кела трохи тремтіли, як м’яз, що надто довго перебував у напрузі.

— Що з тобою, Келе? — спитав Лі.

— Я люблю його,— відповів Кел.

— Я також його люблю,— сказав Лі.— Не думаю, що я міг би так довго з вами бути, якби не любив його. Він не розумний у житейському сенсі, але дуже хороший. Можливо, найкращий з усіх, кого я знаю.

Кел різко підвівся.

— Добраніч, Лі.

— Ні, зачекай трохи. Ти комусь розказував?

— Ні.

— Тільки не Арону — хоча йому б ти не сказав.

— А раптом він довідається?

— Тоді тобі доведеться стати поруч і підтримувати його. Ще не йди. Коли ти звідси підеш, можливо, ми вже ніколи не зможемо поговорити. Можливо, ти незлюбиш мене за те, що я знаю правду. Скажи мені ось що — ти ненавидиш свою мати?

— Так,— відповів Кел.

— Я хотів знати. Не думаю, що твій батько її колись ненавидів. Він лише тужив.

Кел потягся до дверей — повільно, обережно. Він засунув руки глибоко в кишені.

— Це як ти сказав про розуміння людей. Я її ненавиджу, бо знаю, чому вона пішла. Я знаю — бо частина її є в мені,— він похилив голову, й у голосі звучав відчай.

Лі підскочив.

— Припини негайно! — наказав він.— Чуєш мене? Не дай Боже я тебе на цьому ще впіймаю! Звісно, в тобі це може бути. Як і в кожній людині. Але ти маєш і інше. Ану дивися мені в очі! Дивися на мене!

Кел підвів голову і стомлено промовив:

— Чого тобі треба?

— В тобі є і інший бік. Слухай мене! Ти б і не заморочувався, якби не було того іншого. Не смій іти найлегшим шляхом. Надто просто виправдовуватися своїм родоводом. І думати про таке не смій! А тепер уважно подивися на мене і запам’ятай як слід. Хай що ти зробиш, це зробиш тільки ти сам — а не твоя мати.

— Ти віриш у це, Лі?

— Так, я в це вірю, і тобі теж краще повірити, інакше я переламаю тобі всі кістки.

Коли Кел пішов, Лі знову сів у своє крісло.

— Хотів би я знати,— покаянно подумав він,— що сталося з моєю орієнтальною стриманістю.

4

Відкриття Кела стосовно матері було не стільки новиною, скільки підтвердженням. Протягом довгого часу він знав без подробиць, що існує якась хмара. І його реакція була двобічна. Він відчував мало не задоволення від влади свого знання, міг оцінювати вчинки і вирази, міг інтерпретувати туманні натяки, міг занурюватися в минуле і упорядковувати його. Але все це не компенсувало болю, якого це знання завдавало.

Тіло Кела перебудовувалося і дорослішало, і його гойдали мінливі вітри отроцтва. Однієї миті він був захоплений, чистий і відданий, другої — качався у бруді, третьої — корчився від сорому і поставав знову захопленим і відданим.

Його відкриття загострило всі емоції. Йому здавалося, що він один такий на всьому світі, з такою спадковістю. Він не міг до кінця повірити Лі, як і не усвідомлював, що інші хлопці проходять через те саме.

Цирк у Кейт залишився з ним. Одної миті пам’ять запалювала його тіло чоловічим вогнем, а наступної його нудило від огиди і ненависті до тих спогадів.

Він уважніше придивлявся до Адама і бачив у ньому, ймовірно, більше смутку і зневіри, ніж було насправді. І знову в Кела зростала пристрасна любов до батька і бажання захистити його, винагородити за все, що той вистраждав. У надчутливій душі самого Кела ті страждання відчувалися нестерпними. Він якось випадково увійшов до ванної, коли Адам мився, побачив потворний шрам від кулі та спитав мимоволі:

— Тату, що це за шрам?

Рука Адама метнулася, ніби бажаючи прикрити шрам.

— Та просто стара рана, Келе,— сказав він.— Я ж брав участь у військових кампаніях проти індіанців. Колись розкажу тобі.

Кел не зводив погляду з обличчя Адама і побачив, як батько поринув у минуле в пошуках якоїсь вигадки. Коли Кел брехав, він бажав дістати якусь користь. Бути змушеним брехати видавалося йому ганебним. Він хотів крикнути: «Я знаю, звідки у вас цей шрам, все гаразд». Але, ясна річ, не крикнув.

— Добре, залюбки послухаю,— сказав він натомість.

Арона також каламутили внутрішні зміни, але його реакція була доволі млява, на відміну від Келової. Його тіло не так пронизливо волало до нього. Пристрасті його пішли у напрямок релігії. Він вирішив стати священиком. Ходив на всі відправи до єпископальної церкви, допомагав прикрашати приміщення квітами й листям на свята і проводив багато часу з молодим кучерявим пастором містером Рольфом. Підготовкою Арона до вступу в світ зайнявся молодий чоловік без жодного досвіду, що і давало йому ту легкість узагальнень, яка зустрічається лише у недосвідчених.

Арон пройшов конфірмацію^[47] у Єпископальній церкві та став співати там по неділях у хорі. Абра пішла туди за ним. Її жіночий розум підказував, що такі речі обов’язкові, але неважливі.

Природно, що новонавернений Арон почав упливати на Кела. Спершу Арон молився за Кела подумки, але згодом звернувся напряму. Він засуджував безбожність Кела і вимагав його виправлення.

Кел міг би і дослухатися, якби брат діяв хитріше. Але Арон досяг того ступеню пристрасної чистоти, коли всі інші видаються нечистими. Після кількох нотацій Кел відчув, що Арон до нестями захоплюється собою, і так йому і сказав. Для обох стало полегшенням, коли Арон відступився від брата і прирік на довічне прокляття.

Релігійність Арона неминуче набула сексуального відтінку. Він говорив з Аброю про необхідність зречення і вирішив, що обере для себе целібат — безшлюбність. Мудра Абра погоджувалася з ним, вірячи й сподіваючись, що цей етап мине. Безшлюбність була єдиним станом, який вона знала. Їх хотілося вийти за Арона заміж, народити йому багато дітей, але наразі вона про це не заговорювала. Раніше вона ніколи не ревнувала, проте зараз почала помічати в собі інстинктивну і, мабуть, обґрунтовану ненависть до превелебного містера Рольфа.

Кел спостерігав за перемогою свого брата над гріхами, яких ніколи не скоював. Він сардонічно уявляв, як розповів би братові про матір, щоб побачити, як той з цим упорається, але негайно відкидав цю думку. Він був певен, що Арон нізащо не зможе з цим жити.

Розділ 39

1

Час до часу Салінас страждав від відрижок моральності. Цей процес бував доволі одноманітний. Одна відрижка нагадувала іншу. Іноді все починалося на церковній кафедрі, а іноді з приходом нового амбітного президента Жіночого громадського клубу. Незмінним гріхом, який треба було викорінити, були азартні ігри. Напади на азартні ігри мали свої переваги. Їх можна було обговорювати, на відміну від проституції. Азартні ігри становили очевидне зло, до того ж більшість ігорних закладів тримали китайці. Ймовірність наступити на мозоль чиємусь родичу була мінімальна.

Після церкви і клубу праведний гнів охоплював газети. Передовиці вимагали очищення. Поліція погоджувалася, але посилалася на брак засобів, просила збільшення бюджету і подеколи домагалася свого.

Коли наступала стадія передовиць, усі знали, що карти викладено на стіл. Те, що розгорталося далі, ретельністю нагадувало балет. Поліція була готова, ігорні заклади були готові, а газети заздалегідь писали вітальні передовиці. Потім приходив час облави, неквапливої і надійної. Двадцять з гаком китайців, завезених з Паджаро, кілька волоцюг, шість-вісім комівояжерів, які, оскільки були немісцеві, не отримали попередження, потрапляли у поліцейські сіті, ставилися на облік, замикалися у камерах, а вранці штрафувалися і випускалися на волю. Місто пишалося своєю новою бездоганністю, а заклади втрачали лише одну ніч у бізнесі плюс штрафи. Одне з досягнень людини полягає в тому, що вона знає правду, але не вірить у неї.

Восени 1916 року Кел спостерігав за грою у фан-тан у закладі Коротуна Ліма, і його загребли під час облави. У темряві його ніхто не розгледів, і начальник поліції стурбувався, коли знайшов його вранці серед затриманих. Начальник зателефонував Адаму, відірвавши його від сніданку. Адам пройшов два квартали до муніципалітету, забрав Кела, перейшов через вулицю до пошти по кореспонденцію, і вони вдвох пішли додому.

Лі тримав у теплі яєчню Адама і підсмажив два яйця для Кела.

Арон пройшов їдальнею, збираючись до школи.

— Хочеш, я тебе зачекаю,— запропонував він Келу.

— Ні,— відповів Кел. Він, утупившись у тарілку, їв яєчню.

Адам нічого не сказав йому, крім «Ходімо!» у муніципалітеті, після того як подякував начальнику поліції.

Кел проковтнув сніданок, якого не хотів, і з-під вій кидав швидкі погляди на батька. Він нічого не міг зрозуміти з Адамового виразу обличчя. Воно здавалося водночас спантеличеним, сердитим, замисленим і сумним.

Адам дивився у свою кавову чашку. Мовчання наростало, поки його тягар не став нестерпним.

До їдальні зазирнув Лі.

— Кави? — спитав він.

Адам тихо похитав головою. Лі вийшов і цього разу причинив по собі двері.

У тиші, яку порушувало лише цокання годинника, Кел почав боятися. Він відчував якусь силу, що витікала з батька, про існування якої він навіть не здогадувався. По ногах у нього пробігли сверблячі колючки страху, але він боявся ворухнутися, і ноги заніміли. Він стукнув виделкою по тарілці, щоб порушити тишу, але і це клацання поглинула тиша. Годинник розмірено пробив дев’ять разів, але й ці удари поглинула тиша.

Страх трохи зменшився, його місце заступило обурення. Так, мабуть, злиться у пастці лис на свою лапу, яка завела його до пастки.

Раптом Кел підскочив. Він сам не знав, що збирається рухатися. Він закричав, хоча й не знав, що скаже.

— Робіть зі мною, що хочете! — вигукнув він.— Давайте! Кінчайте з цим!

Але і цей крик потонув у тиші.

Адам повільно підвів голову. Дійсно, ніколи раніше не дивився Кел батькові в очі, як і більшість людей не дивиться в очі своїм батькам. Райдужка Адамових очей була блакитна, з темними радіальними рисочками, які губилися у безодні його зіниць. І в глибині обох зіниць Кел бачив відображення свого власного обличчя, немов звідти на нього дивилися два Кели.

— Я тебе підвів, так? — тихо спитав Адам.

Це було гірше, ніж лайка.

— Про що ви говорите? — пробелькотів Кел.

— Тебе захопили в ігорному домі. А я не знаю, як ти туди потрапив, що ти там робив, чому ти пішов туди.

Кел безсило опустився на стілець і втупився у свою тарілку.

— Ти граєш в азартні ігри, сину?

— Ні, сер. Я просто дивився.

— Ти бував там раніше?

— Так, сер. Багато разів.

— Навіщо ти ходиш туди?

— Не знаю. Я не можу знайти собі місця ночами — як-от бродячий кіт.— Думка про Кейт і цей кволий жарт видалися йому огидними.— Коли мені не спиться, я гуляю містом. Намагаюся, щоб це минулося.

Адам зважував кожне своє слово.

— А твій брат також блукає містом?

— Ні, сер, ні. Йому б таке і на думку не спало. Він — він не бентежний.

— От бачиш. Я нічого не знаю,— сказав Адам.— Я нічого не знаю про вас.

Келу хотілося кинутися батькові на шию, обійняти, і щоб батько обійняв його. Він прагнув якогось несамовитого прояву співчуття і любові. Він узяв своє дерев’яне кільце для серветки і надягнув собі на вказівний палець.

— Я б розповів, якби ви спитали,— сказав він тихо.

— А я не питав! Я не питав! Я такий самий поганий батько, яким був мій!

Ніколи не чув Кел такого тону в Адама. Голос був хрипкий, через нього проривалася теплота, й Адам шукав підходящі слова, намацуючи їх десь у темряві.

— Мій батько зробив ливарну форму і почав мене туди заганяти. З мене був нікудишній виливок, але переплавити його я не міг. Нікого не можна переплавити. Так я і залишився нікудишнім виливком.

— Сер, не засмучуйтеся,— сказав Кел.— Вам і так нелегко.

— Думаєш? Можливо. А можливо, я просто невдаха. Не знаю власних синів. Не знаю, чи навчуся їх розуміти.

— Я розповім вам усе, що ви хочете знати. Просто питайте мене.

— А з чого починати? Від самого початку?

— Ви засмучені чи сердиті через те, що я потрапив до в’язниці?

На подив Кела, Адам розсміявся.

— Ти ж туди просто потрапив, хіба ні? Нічого поганого ти не робив.

— Мабуть, і просто потрапити туди вже погано.

Келу хотілося також відчувати провину.

— Я теж колись сидів у в’язниці,— промовив Адам.— Цілий рік був в’язнем ні за що.

Кел намагався усвідомити таку єресь:

— Я не вірю.

— Буває, що я й сам не вірю, але знаю, що коли я втік, то пограбував крамницю і викрав дещо з одягу.

— Я не вірю,— слабко повторив Кел, але тепло, близькість були такі чудові, що він учепився за них. Він дихав дуже обережно, щоб не сполохати це тепло.

— Ти пам’ятаєш Семюеля Гамільтона? — раптом спитав Адам.— Переконаний, що пам’ятаєш. Коли ви були ще немовлятами, він сказав, що я — поганий батько. Він мене вдарив, збив з ніг, щоб утовкмачити це мені.

— Отой старигань?

— Він був міцний старигань. І тепер я розумію, щó він мав на увазі. Я такий самий, яким був мій батько. Він не дозволяв мені бути особистістю, а я не бачив у своїх синах людей. Ось про що говорив Семюель.

Адам подивився Келу в очі й усміхнувся, а Кел відчув до нього любов на межі з болем.

— Я не вважаю вас поганим батьком,— сказав Кел.

— Бідолахи! Звідки вам знати? Ви ж ніколи не мали іншого батька.

— Я радий, що потрапив до в’язниці,— сказав Кел.

— І я. І я також,— Адам засміявся.— Ми обоє були у в’язниці — нам є про що поговорити.— Йому ставало дедалі веселіше.— Може, розкажеш мені, що ти за хлопець? Га?

— Так, сер.

— Ти сам хочеш?

— Так, сер.

— Тоді розповідай. Бачиш, це велика відповідальність — бути особистістю. Це не просто займати місце у просторі, де могло би бути повітря. Який ти?

— Без жартів? — Кел зніяковів.

— Без жартів — так, ясна річ, без жартів. Розкажи мені про себе — якщо хочеш, зрозуміло.

— Ну, я,— почав Кел і замовк.— Не так воно і просто, виявляється.

— Гадаю, це було б, мабуть, неможливо. Розкажи мені про свого брата.

— А що ви хочете про нього знати?

— Те, що про нього думаєш ти. Тільки це ти і можеш мені розповісти.

— Він хороший,— сказав Кел.— Він не робить нічого поганого. Він не має поганих думок.

— Зараз ти мені розповідаєш про себе.

— Сер?

— Ти кажеш, що чиниш погано і маєш погані думки.

Щоки в Кела зашарілися.

— Це правда.

— Дуже погані?

— Так, сер. Хочете, щоб я розказав?

— Ні, Келе. Ти вже розказав. Твій голос і твої очі говорять, що ти борешся сам із собою. Але не треба соромитися. Соромитися просто жахливо. Арон колись соромиться?

— Йому нема чого соромитися.

Адам подався вперед.

— Ти впевнений?

— Цілком упевнений.

— Скажи мені, Келе, ти його захищаєш?

— У якому сенсі, сер?

— От якби ти дізнався про щось погане, чи жорстоке, чи огидне, ти би приховав це від нього?

— Гадаю... гадаю, що так.

— Ти вважаєш, що він занадто слабкий і не зможе перенести те, що можеш перенести ти.

— Справа не в тому, сер. Він хороший. Він ніколи нікому не шкодить. Ніколи ні про кого не говорить поганого. Він не підлий, ніколи не скаржиться, і він хоробрий. Він...

— Ти любиш свого брата, так?

— Так, сер. А от поводжуся з ним погано. Я його обдурюю. Іноді без усякої причини я завдаю йому болю.

— А потім ти страждаєш?

— Так, сер.

— А Арон колись страждає?

— Не знаю. Коли я не схотів ходити до церкви, він засмутився. А одного разу, коли Абра розізлилася і сказала, що ненавидить його, він жахливо страждав. Аж захворів. Температура піднялася. Невже не пам’ятаєте? Лі тоді викликав лікаря.

— І я міг би й далі жити з вами і нічого про це не знати! — здивувався Адам.— А чому Абра розізлилася?

— Не впевнений, що мені слід вам розповідати,— сказав Кел.

— Тоді не розповідай.

— Тут немає нічого поганого. Мабуть, можна і розказати. Бачте, сер, Адам хоче стати пастором. Містер Рольф, ну, він любить Високу церкву^[48] з її ритуалами, й Арон її також любить, от він і вирішив, що ніколи не одружиться і, можливо, стане самітником.

— Тобто, як ченець?

— Так, сер.

— І Абрі це не сподобалося?

— Мало сказати — не сподобалося! Вона просто оскаженіла. Іноді вона може розлютитися. Вихопила Аронову авторучку, жбурнула її на тротуар і розтоптала. Кричала, що перевела половину свого життя на Арона.

Адам розсміявся.

— А скільки ж Абрі років?

— Майже п’ятнадцять. Але вона... вона в чомусь доросліша.

— Так, це впадає у око. І що ж зробив Арон?

— Він принишк, а потім почувався дуже кепсько.

— Гадаю, ти міг би тоді її у нього відбити,— сказав Адам.

— Абра — дівчина Арона,— відповів Кел.

Адам пильно подивився Келові в очі. А потім покликав:

— Лі!

Відповіді не було. Адам покликав ще раз і сказав:

— Не чув, як він виходив. А мені захотілося свіжої кави.

Кел підскочив:

— Я приготую каву.

— Слухай,— сказав Адам,— ти ж маєш бути в школі.

— Мені не хочеться.

— Треба піти. Арон пішов.

— Я такий щасливий,— зізнався Кел.— Я хочу побути з вами.

Адам роздивлявся свої руки.

— Звари кави,— ласкаво попросив він, і в голосі забриніла якась несміливість.

Коли Кел пішов на кухню, Адам з подивом зазирнув у себе. Його нерви і м’язи тріпотіли від якоїсь голодної схвильованості. Пальцям хотілося щось ухопити, ногам — кудись бігти. Очі спрагло намагалися сфокусуватися на кімнаті. Він бачив стільці, картини, червоні троянди на килимі, бачив речі з новою гостротою — речі, що були майже як люди, але приязні. Й у ньому народжувався загострений апетит до майбутнього — приємне тепле очікування, немов найближчі хвилини й тижні мають принести насолоду. У нього виникло якесь світанкове відчуття, яке передує чудовому, золотавому, лагідному дню. Адам зчепив руки за головою і витягнув ноги.

На кухні Кел не міг діждатися, коли закипить вода в кавнику, і водночас йому було приємно чекати. Диво, ставши знайомим, уже не диво; Кел втратив відчуття чуда від золотого зближення з батьком, але блаженство залишилося. Отрута самотності та ядуча заздрість до несамотніх покинули його, і душа його стала чистою і ніжною, і він це усвідомлював. Він шукав у собі колишню ненависть і побачив, що вона зникла. Він прагнув служити своєму батькові, піднести йому якийсь дорогоцінний подарунок, здійснити великий подвиг на честь свого батька.

Кава википіла, і Кел вимив плиту. Він сказав сам собі: «Учора я б цього не зробив».

Адам усміхнувся сину, коли той вніс паруючий кавник. Адам понюхав повітря і промовив:

— Цей запах підняв би мене з бетонної могили.

— Вона википіла,— сказав Кел.

— Так смачніше,— заспокоїв його Адам.— Цікаво, куди це подався Лі.

— Може, він у себе в кімнаті. Піти подивитися?

— Не треба. Він відізвався б.

— Сер, коли я закінчу школу, ви мені дозволите управляти нашим ранчо?

— Ти зарано плануєш. А як щодо Арона?

— Він хоче вступати до коледжу. Тільки не кажіть йому, що я вам розповів. Хай він розкаже сам, а ви здивуєтеся.

— Але ж це чудово. А хіба ти не хочеш піти до коледжу?

— Упевнений, що я зможу заробляти гарні гроші на ранчо,— вистачить сплачувати за навчання Арона в коледжі.

Адам присьорбнув каву.

— Це дуже шляхетно і щедро,— сказав він.— Не знаю, чи слід мені це говорити, але — що ж, коли я тебе питав, що за хлопець Арон, ти захищав його дуже погано, і мені подумалося, що ти його недолюблюєш або навіть ненавидиш.

— Я його дійсно ненавидів,— гаряче вигукнув Кел.— І я його кривдив. Але, сер, можна я вам щось скажу? Зараз у мене немає ненависті до нього. І вже ніколи не буде. Не думаю, що я когось зможу ненавидіти, навіть мою мати...— Кел замовк, злякавшись своєї обмовки, і весь заледенів усередині від безпорадності.

Адам дивився просто себе. Потер долонею чоло. Врешті-решт він промовив:

— Ти знаєш про свою мати.— Це не було питання.

— Так... так, знаю, сер.

— Знаєш про неї все?

— Так, сер.

— А чи знає Арон? — Адам відхилився у кріслі.

— О ні! Як можна, сер! Він не знає.

— Чому ти говориш отак?

— Я б ніколи не наважився йому розказати.

— Чому ж?

— Гадаю, він би того не витримав.— У Кела краялося серце.— Він надто хороший, щоб таке перенести.— Йому кортіло додати «Так само, як і ви, сер», але це зосталося невимовленим.

На обличчі Адама проступила втома. Він похитав головою.

— Послухай мене, Келе. Як гадаєш, є можливість приховати це від Арона? Подумай як слід.

— Він і близько не підходить до таких місць. Він не такий, як я.

— А раптом йому хтось розкаже?

— Навряд чи він повірить, сер. Та він відгамселить кожного, хто таке скаже, і вважатиме все брехнею.

— А ти там бував?

— Так, сер. Я мусив переконатися,— Кел розхвилювався.— Якби він виїхав з нашого міста до коледжу і ніколи більше тут не мешкав...

— Так. Можливо,— Адам кивнув.— Але йому ще треба два роки вчитися тут.

— А якщо я його умовлю прискорити навчання і закінчити школу за один рік? Він розумний.

— Але ти розумніший?

— У мене інший розум,— відповів Кел.

Здавалося, що Адам росте і заповнює собою половину кімнати. Обличчя у нього стало суворе, блакитні очі дивилися гостро й проникливо.

— Келе! — жорстко мовив він.

— Сер?

— Я довіряю тобі, сину.

2

Від визнання Адама в душі Кела зашумувало щастя. Він не ходив, а літав. Він усміхався частіше, ніж супився, і на нього дедалі рідше находила потаємна похмурість. Лі помітив цю зміну і спитав, чи не завів він собі дівчину.

— Дівчину? Ні. Кому вони потрібні?

— Усім,— відповів Лі.

Тоді Лі запитав у Адама, що найшло на Кела.

— Він знає все про неї,— сказав Адам.

— Он як? — Лі не поліз на рожен.— Що ж, пам’ятаєш, я вважав, що тобі слід їм розповісти.

— Я йому не розповідав. Він дізнався сам.

— Подумати тільки! — сказав Лі.— Проте це не та інформація, від якої хлопець наспівує, коли робить уроки, і підкидає шапку, йдучи дорогою. А Арон знає?

— Цього я й боюся,— відповів Адам.— Не хотів би я, щоб і він дізнався.

— Коли б не стало запізно.

— А що як я поговорю з Ароном? Прозондую ґрунт.

Лі трохи подумав.

— З тобою також щось сталося.

— Ти так гадаєш? Схоже на те,— погодився Адам.

Наспівування, підкидання шапки, швидке приготування уроків становили дуже малу частку діяльності Кела. У своїй новій радості він призначив себе охоронцем батькового задоволення. Він не збрехав, коли говорив, що не відчуває ненависті до матері. Утім, це не змінило того факту, що саме вона була знаряддям страждання й ганьби Адама. Кел міркував, що коли вона зробила таке один раз, може зробити і вдруге. Він вирішив дізнатися про неї все, що можна. Відомий ворог менш небезпечний, менш здатний заскочити зненацька.

Ночами його притягувало до будинку за коліями. Подеколи він лежав удень у засаді серед високих бур’янів на протилежному боці вулиці та спостерігав за закладом. Він бачив, як виходять дівчата, вбрані скромно, навіть суворо. Вони завжди виходили парами, і Кел проводжав їх очима до рогу вулиці Кастровіль, де вони повертали ліворуч до Головної. Він з’ясував, що коли не знати, звідки вони, то неможливо здогадатися, хто вони. Але не цих дівчат відстежував Кел. Він хотів побачити свою мати у світлі дня. Він довідався, що Кейт виходила з дому щопонеділка о пів на другу. Кел так влаштувався у школі, виконуючи блискуче додаткові завдання, що його відпускали у понеділок після полудня. На розпитування Арона він відповідав, що готує один сюрприз, і це зобов’язує його мовчати. Арон, власне, не надто й цікавився. У своєму самозаглибленні він скоро про все те просто забув.

Кел, потому як декілька разів прослідкував за Кейт, вивчив її маршрут. Вона завжди відвідувала ті самі місця: спершу Монтерейський окружний банк, де її заводили до відгородженого блискучими ґратами сховища. Там вона перебувала п’ятнадцять чи двадцять хвилин. Потім ішла тихим кроком Головною вулицею, роздивляючись вітрини. Заходила до крамниці «Портер і Ірвін», дивилася на сукні, іноді робила покупку — прогумовану тасьму, англійські булавки, вуаль, пару рукавичок. О чверть по другій вона заходила до салону краси Мінні Франкен, залишалася там годину і виходила з закрученим у тугі кучерики волоссям, прикритим шовковим шарфом, який вона зав’язувала під підборіддям.

О пів на четверту вона піднімалася сходами до Фермерського комерційного центру і йшла на прийом до лікаря Розена. Вийшовши з приймальні лікаря, вона на хвилину зазирала до кондитерської Белла і купувала велику коробку шоколадних цукерок асорті. Вона ніколи не змінювала маршруту. З кондитерської вона одразу поверталася на вулицю Кастровіль, а звідти до свого будинку.

У її вбранні не було нічого дивного. Вона одягалася, як будь-яка заможна дама у Салінасі, виходячи по покупки в понеділок,— хіба що завжди натягала рукавички, що для Салінаса було незвично.

Через ці рукавички руки її здавалися розпухлими й грубими. Рухалася вона так, ніби перебувала у скляному футлярі. Вона ні з ким не заговорювала і, здавалося, нікого не помічала. Час до часу хтось із чоловіків обертався і дивився їй услід, а потім квапливо повертався до своєї справи. Але здебільшого вона прослизала, як жінка-невидимка.

Декілька тижнів Кел вистежував Кейт. Він намагався не привертати до себе її уваги. А оскільки Кейт завжди ходила не озираючись, він був певен, що вона його не помічає.

Коли Кейт заходила до себе на подвір’я, Кел невимушено йшов далі й повертався додому іншим шляхом. Він не міг би доладно пояснити, навіщо за нею стежить, от хіба що хоче все про неї знати.

На восьмий тиждень він пройшов тим маршрутом, яким вона закінчила свою подорож, і, як завжди, зайшла у свій зарослий двір.

Кел зачекав хвилинку, а потім пройшов у розхитану хвіртку.

Кейт стояла біля високої розпатланої бирючини. Вона холодно подивилася на Кела і сказала:

— Чого тобі треба?

Кел захолодів на ходу. Час для нього зупинився, він затамував подих. Потім вдався до прийому, якого навчився ще в дитинстві: почав уважно роздивлятися й систематизувати всі деталі оточення свого головного об’єкту. Він помітив, як вітер з півдня пригинає молоді листочки високого розпатланого куща бирючини. Побачив глинисту стежку, збиту в чорну багнюку багатьма ногами, побачив, що Кейт стоїть збоку від багнюки. Почув, як локомотив на Південно-Тихоокеанській сортувальній станції випускає пару різкими пронизливими струменями. Відчув прохолодне повітря на молодому пушку в себе на щоках. І весь цей час Кел не зводив очей з Кейт, як і вона з нього. А ще він побачив, що її широко поставлені очі, їхній колір і колір її волосся, навіть манера поводити плечима — високо зводити, немов знизуючи,— точнісінько такі, як у Арона, що брат до неї дуже подібний. Він тільки недостатньо добре знав власне обличчя, щоб упізнати її рот, її маленькі зуби і високі вилиці як свої. Вони простояли отак якусь мить, між двома поривами південного вітру.

— Ти не вперше мене переслідуєш,— сказала Кейт.— Чого тобі треба?

Кел нахилив голову.

— Нічого,— відповів він.

— Хто наказав тобі це робити?

— Ніхто... мем.

— Ти мені не скажеш, я правильно розумію?

Кел почув свої наступні слова з величезним подивом. Вони вихопилися раніше, ніж він міг їх зупинити.

— Ви моя мати, і я хотів побачити, яка ви.

То була чиста правда, і вона вразила, як напад змії.

— Що? Що таке? Хто ти такий?

— Я — Кел Траск.

Він відчув невеличкий зсув рівноваги, як на гойдалці. Тепер його місце було згори. Хоча вираз обличчя в неї не змінився, Кел знав, що вона перейшла до оборони.

Кейт роздивлялася його уважно, приглядалася до кожної риси. У пам’яті виник неясний образ Карла. Раптом вона промовила:

— Ходімо зі мною!

Обернулася і пішла стежкою, обходячи багнюку.

Кел завагався на мить, а потім пішов за нею сходами. Він пам’ятав ту велику напівтемну кімнату, але все решта було незнайоме. Кейт повела його за собою коридором до своєї кімнати. Проходячи повз кухню, вона крикнула:

— Чаю! Дві чашки!

У себе в кімнаті Кейт ніби забула про нього. Вона зняла пальто, стягуючи рукава неслухняними, опуклими пальцями в рукавичках. Потім підійшла до нових дверей, прорізаних у стіні в кінці кімнати, де стояло її ліжко. Прочинила двері й увійшла до нової маленької прибудови.

— Іди сюди,— покликала вона.— Візьми собі стілець.

Кел зайшов слідом за нею у кімнату-шкатулочку. Там не було ні вікон, ні жодних оздоблень. Стіни було пофарбовано в темно-сірий колір. Товстий сірий килим вкривав підлогу. З меблів було величезне крісло з сірими шовковими подушками, столик для читання і торшер з темним абажуром. Кейт смикнула ланцюжок вмикача світла, не знявши рукавичок і тримаючи його між великим і вказівним пальцями так, ніби замість руки мала протез.

— Зачини двері,— наказала Кейт.

Торшер кидав коло світла на столик, а решта кімнати залишалася темно-сірою. Здавалося, що сірі стіни всмоктують і поглинають світло.

Кейт обережно вмостилася серед великих пухових подушок і повільно стягла рукавички. Пальці на обох руках були перебинтовані.

— Чого вирячився? — сердито сказала Кейт.— Це артрит. А, хочеш подивитися, так? — вона розмотала замащену пов’язку з правого вказівного пальця і піднесла його до світла. Палець був покарлючений.— Ось. Дивися. Це артрит,— вона заскиглила від болю, акуратно й нещільно обмотуючи палець.— Ох, як же боляче від цих рукавичок! Сідай.

Кел примостився на краєчку стільця.

— Не виключено, що й ти його отримаєш,— сказала Кейт.— У моєї двоюрідної бабусі був артрит, починався він і в моєї матері...— Тут вона замовкла. В кімнаті запала тиша.

У двері постукали.

— Це ти, Джо? — гукнула Кейт.— Залиш тацю там. Джо, ти мене чуєш?

З-за дверей почулося бубоніння.

Кейт сказала дуже рівним голосом:

— У вітальні якесь сміття. Прибери його. Анна не прибрала у себе в кімнаті. Зроби їй ще одне попередження. Скажи, що це вже останнє. Єва щось надто розійшлася вчора увечері. Я з нею розберуся. А ще, Джо, скажи кухарю, що коли він знову подасть моркву на цьому тижні, хай пакує речі. Чуєш мене?

Бубоніння з-за дверей повторилося.

— Це все,— промовила Кейт.— Брудні свині! — Це вже собі під ніс.— Вони б згнили, якби я їх не пильнувала. Піди принеси тацю з чаєм.

Коли Кел відчинив двері, спальня була порожня. Він заніс тацю до прибудови й обережно поставив на столик для читання. Таця була велика, срібна, на ній стояв олов’яний заварний чайник, дві тонесенькі білі чашки, цукор, вершки і відкрита коробка шоколадних цукерок.

— Розлий чай,— звеліла Кейт.— У мене руки болять.— Вона поклала собі в рот цукерку, з’їла її і провадила.— Я помітила, як ти роздивлявся цю кімнату. Світло ріже мені очі. Я прихожу сюди відпочити.

Вона побачила, як Кел кинув швидкий погляд на її очі, й повторила жорстко й рішуче:

— Світло ріже мені очі. А в чому справа? Ти не хочеш чаю?

— Ні, мем. Я не люблю чай.

Вона тримала тоненьку чашечку забинтованими пальцями.

— Гаразд. То що тобі треба?

— Нічого, мем.

— Просто хотів на мене подивитися?

— Так, мем.

— І що, задоволений?

— Так, мем.

— Який у мене вигляд? — вона криво посміхнулася, показавши гострі дрібні зуби.

— Гарний.

— Я мала б здогадатися, що ти правди не скажеш. Де твій брат?

— У школі, мабуть, або вдома.

— Як він?

— Схожий на вас.

— Он як? А за характером?

— Він хоче стати священиком,— сказав Кел.

— Думаю, так і мусить бути — зовні схожий на мене, а хоче стати священиком. Чоловік може завдати чимало шкоди церкві. Коли чоловік приходить сюди, він насторожі. Але у церкві чоловіка видно наскрізь.

— Він серйозно до цього ставиться.

Кейт подалася до нього, і на її обличчі з’явився жвавий інтерес.

— Налий мені чаю. Твій брат зануда?

— Він хороший.

— Я питаю, чи він зануда.

— Ні, мем.

Вона відкинулася назад і піднесла чашку до губ.

— Як там твій батько?

— Я не хочу говорити про нього.

— Не хочеш? Отже, він тобі подобається?

— Я його люблю,— відповів Кел.

Кейт пильно на нього подивилася, і її здавив якийсь дивний спазм — в грудях боляче стиснулося. Але вона не подала виду й опанувала себе.

— Невже ти не хочеш цукерки? — спитала вона.

— Хочу, мем. Чому ви те зробили?

— Чому я зробила що?

— Чому ви стріляли в мого тата і втекли від нас?

— А він тобі не розказав?

— Ні. Він нам не розказав.

Вона торкнулася однією рукою другої і тут-таки відсмикнула, немов дотик їх обпалив.

— Твій батько колись приводив у дім якихось... дівчат або молодих жінок?

— Ні,— відповів Кел.— Навіщо ви стріляли в нього і втекли?

Щоки у Кейт затверділи, а губи витягнулися в лінію, немов до роботи узявся цілий набір м’язів. Вона підвела голову, очі були холодні й порожні.

— Ти говориш, як дорослий,— промовила вона,— але недостатньо дорослий. Може, краще б ти побіг погратися — і витер собі ніс.

— Іноді я експериментую на своєму браті,— сказав Кел.— Принижую його. Довожу до сліз. Він не розуміє, як я це роблю. Я кмітливіший за нього. Я не хочу цього робити. Мене від цього нудить.

Кейт провадила, ніби це були її власні слова:

— Вони вважали себе такими розумними. Дивилися на мене і гадали, що все про мене знають. Але я всіх обдурювала. Я обдурювала всіх до єдиного. А коли вони вважали, що можуть наказувати мені, що робити,— от тоді я обдурювала їх найкраще. Тоді, Карле, я обдурювала їх як слід.

— Мене звуть Калеб,— сказав Кел.— Калеб дістався до Землі Обіцяної. Так говорить Лі, так сказано в Біблії.

— Отой китаєць! — І Кейт далі заговорила з жаром.— Адам думав, що я йому належу. Коли мене побили, переламали всю, він мене забрав до себе, піклувався про мене, готував мені їсти. Він намагався цим прив’язати мене до себе. Так можна прив’язати більшість людей. Вони вдячні, вони у боргу, а це найгірший вид кайданів. Але мене ніхто не може затримати. Я чекала, чекала, поки до мене повернулися сили, і тоді вирвалася. Ніхто не може тримати мене у клітці. Я знала, що він робить. І чекала.

У сірій кімнаті стояла тиша, чути було тільки хрипке, натужне дихання Кейт.

— Чому ви в нього стріляли? — знову запитав Кел.

— Тому що він намагався мене зупинити. Я могла б його вбити, але не стала. Просто хотіла, щоб він мене відпустив.

— Ви ніколи не шкодували, що не залишилися?

— Господи, ні! Навіть ще зовсім маленькою я могла робити все, що хотіла. Вони ніколи не розуміли, як мені це вдавалося. Ніколи. Завжди були упевнені, що праві в усьому. А так і не зрозуміли нічого — ніхто й ніколи...— Тут вона дещо усвідомила.— Ти і справді моєї породи. Можливо, такий самий. А чому б, власне, й ні?

Кел підвівся і зчепив руки за спиною.

— Коли ви були маленькою,— він зробив паузу, щоб краще висловити свою думку,— у вас не виникало відчуття, ніби вам чогось бракує? Ніби інші володіють чимось таким, чого не немає у вас,— мають якийсь секрет, яким не хочуть з вами поділитися? Ви відчували щось подібне?

Він ще не договорив, як її обличчя почало відгороджуватися від нього, а коли закінчив, Кейт уже відрізала шлях до зближення.

— Чим я займаюся! — промовила вона.— Розмовляю з дітлахом!

Кел розчепив руки і засунув їх у кишені.

— Розмовляю зі шмаркачем! Напевне, я з глузду з’їхала.

Обличчя Кела спалахнуло від хвилювання, очі розширилися від прозорливості.

— Що з тобою? — спитала Кейт.

Він стояв нерухомо, на лобі виступив піт, руки стиснулися в кулаки.

Кейт, як завжди, встромила гострий, проте байдужий ніж своєї жорстокості. Вона тихенько розсміялася.

— Може, я й наділила тебе доволі цікавими штуками, як от це,— вона простягнула свої покарлючені руки.— Але якщо в тебе епілепсія — якісь напади, то воно не від мене.

Вона весело подивилася на Кела, очікуючи шоку і бентеги.

Кел заговорив щасливим голосом:

— Я вже йду. Я йду зараз. Лі сказав мені правду.

— І що ж тобі сказав Лі?

— Я боявся, що в мені сидить частка від вас.

— Так і є.

— Ні. Ні. Я сам по собі. Від вас у мені нічого немає.

— Звідки ти знаєш? — запитала вона.

— Знаю — і все. Я раптом усе збагнув. Якщо я підлий, то ця підлість лише моя власна.

— Цей китаєць забив тобі голову дурнуватими казочками. Чого ти на мене так зиркаєш?

— Навряд чи вам очі ріже світло,— сказав Кел.— Гадаю, ви боїтеся.

— Геть звідси! — крикнула Кейт.— Забирайся геть!

— Вже йду,— він узявся за дверну ручку.— Я не маю до вас ненависті. Але мене тішить, що ви боїтеся.

Вона спробувала покликати Джо, але голос її перейшов у глухий хрип.

Кел рвонув двері й захлопнув їх по собі.

Джо розмовляв у вітальні з однією з дівчат. Вони почули легкі швидкі кроки. Та поки вони роздивилися, стрімка фігурка долетіла до виходу, вискочила на веранду, і важкі вхідні двері з гуркотом зачинилися. Почувся один крок на веранді, потім хрускіт, ніби хтось стрибнув на землю.

— Що воно в біса було? — спитала дівчина.

— Хто його знає? — відповів Джо.— Іноді мені здається, що я марю.

— Мені також. Я тобі казала, що у Клари бувають видіння?

— Гадаю, їй явився... привид шприца,— сказав Джо.— Я собі от що думаю: менше знаєш, краще спиш.

— Твоя правда,— погодилася дівчина.

Розділ 40

1

Кейт сиділа в кріслі, відкинувшись на подушки. Нервові хвилі пробігали у неї по тілу, як мурашки, залишаючи по собі відчуття крижаного опіку.

Вона заговорила сама до себе.

— Заспокойся. Ну ж бо. Не допускай цього болю. Не думай ні про що. Клятий шмаркач!

Раптом їй пригадалася єдина людина, яка викликала в неї подібну панічну ненависть. То був Семюель Гамільтон з його сивою бородою, рум’яними щоками й усміхненими очима, які проникали їй під шкіру і бачили все, що всередині.

Перебинтованим вказівним пальцем вона підчепила тоненький ланцюжок, що висів у неї на шиї, і витягла з-за корсажа те, що висіло на ланцюжку,— два ключики від банківських сейфів, золотий годинник, оздоблений конваліями, і маленький сталевий циліндрик із закрученим ковпачком. Вона обережно відкрутила ковпачок і витрусила звідти собі на поділ сукні желатинову капсулу. У капсулі були білі кристалики — шість гранів морфію — гарна, надійна доза. Кейт подивилася на них у світлі лампи, потім так само обережно поклала капсулу в циліндрик, закрутила ковпачок і засунула ланцюжок у корсаж.

Останні слова Кела все звучали й звучали у неї в голові. «Мене тішить, що ви боїтеся». Вона промовила ці слова вголос, щоб перебити їхнє звучання. Ритм зник, але виникла яскрава картина, і Кейт дала їй сформуватися, щоб роздивитися як слід знову.

2

Ще до спорудження прибудови Кейт отримала гроші, які залишив Карл. Чек перетворився на крупні банкноти, і пачки готівки осіли у сховищах Монтерейського окружного банку.

Це сталося приблизно тоді, коли перші болі почали крутити їй руки. Вона мала досить грошей, щоб виїхати. Проте їй хотілося вичавити зі свого закладу якнайбільше. А ще добре було зачекати, поки вона знову не почуватиметься добре.

Та більше ніколи не почувалася вона добре. Нью-Йорк видавався холодним і дуже далеким.

Вона отримала лист, підписаний «Етель». Хто така в дідька ця Етель? Хай хто вона була, то чисте безумство — просити гроші. Етель — існує безліч жінок з цим іменем. Етелями хоч греблю гати. А оця надряпала щось недоладне на лінійованому аркуші.

Невдовзі до Кейт з’явилася і сама Етель, і Кейт її ледве впізнала.

Кейт сиділа за конторкою, насторожена, підозріла і самовпевнена.

— Чимало часу спливло,— сказала вона.

Етель відповіла, як солдат, який після демобілізації зустрічає сержанта, котрий його муштрував:

— Справи у мене кепські.

Вона розтовстіла, загрубшала. Одяг відзначався натужною чистотою, яка означає бідність.

— Де ти... живеш зараз? — спитала Кейт, чекаючи, коли ж ця стара шкапа наважиться перейти до суті.

— У готелі «Південний Тихоокеанський». Знімаю там номер.

— Отже, ти тепер не працюєш у закладі?

— Я так і не змогла знайти собі роботу,— відповіла Етель.— Ви не повинні були мене виганяти.— Бавовняною рукавичкою вона витерла сльози, що виступили у кутиках очей.— Справи мої кепські. Спершу я мала проблеми через отого нового суддю. Дев’яносто днів — і жодних зауважень, принаймні не тут. Вийшла і підчепила гонорейку. Але сама про те не знала. Заразила свого постійного клієнта, класний хлопець, працював на одну банду. Він розлютився і страшенно мене побив, зламав ніс, вибив чотири зуби, а отой новий суддя посадив мене на сто вісімдесят днів. Чорт забирай, Кейт, за сто вісімдесят днів утрачаєш усю клієнтуру. Вони забувають про твоє існування. А розпочати все знову мені так і не вдалося.

Кейт кивала головою з холодним і нещирим співчуттям. Вона знала, що Етель наближається до головного. Але Кейт її випередила. Вона відсунула шухляду, витягла гроші та простягнула Етелі.

— Я ніколи не кидаю друзів у біді,— промовила вона.— Чому б тобі не переїхати до іншого міста, не почати спочатку? Можливо, щастя знову тобі всміхнеться.

Етель ледь стрималася, щоб не вчепитися в гроші. Вона тримала банкноти віялом, як гральні карти,— чотири десятки. Рот у неї заходив ходором від емоцій.

— Я сподівалася,— заговорила вона,— що ви втямите — я варта більше, ніж сорок баксів.

— Про що це ти?

— Хіба ви не дістали мого листа?

— Якого листа?

— Ой,— простогнала Етель,— напевно, його загубили десь на пошті. Там такі розтелепи. Але менше з тим. Я гадала, ви про мене попіклуєтеся. Мені повсякчас недобре. Немов якийсь тягар тисне на нутрощі.

Вона зітхнула, а потім заговорила так швидко, що Кейт зрозуміла — Етель це репетирувала.

— Так от, можливо, ви пам’ятаєте,— почала Етель,— що я маю якесь таке друге бачення. Завжди пророкувала те, що потім збувалося. Побачу щось уві сні — і воно збувається. Люди кажуть, на цьому можна заробляти. Кажуть, я природний медіум. Ви пам’ятаєте?

— Ні,— відповіла Кейт.— Не пам’ятаю.

— Та невже? А може, ви ніколи того не помічали. На відміну від усіх. Я їм розповідала багато чого, й усе геть справджувалося.

— І до чого ти хилиш?

— Отут мені якось наснився сон. Я пам’ятаю, коли це було, бо тієї самої ночі померла Фей,— вона зиркнула на скрижаніле обличчя Кейт і вперто провадила.— Тієї ночі падав дощ, і в моєму сні також дощило, принаймні було мокро. Й от, у тому сні я побачила, як ви вийшли через кухонні двері. Було не надто темно, проглядав місяць. І я побачила уві сні вас. Ви пройшли углиб двору і нахилилися. Мені не було видно, що ви робите. А потім ви прокралися назад до будинку. І наступне, що мені стає відомо,— Фей померла!

Етель зробила паузу, чекаючи на якусь реакцію Кейт, але обличчя Кейт лишалося незворушним. Етель почекала, доки не переконалася, що Кейт говорити не збирається.

— Так от, як я й казала, я звикла вірити у свої сни. Дивно, але там нічого не було, окрім розтрощених флакончиків від ліків і гумового наконечника від піпетки.

— І ти віднесла їх до лікаря,— протягнула ліниво Кейт.— Що ж він тобі сказав про вміст отих флаконів?

— Нічого я нікуди не відносила.

— Даремно,— сказала Кейт.

— Я нікому не хочу шкодити. У мене самої клопоту вистачає. Я поклала оте розбите скло в конверт і кудись засунула.

— Виходить, ти прийшла до мене просити поради? — лагідно спитала Кейт.

— Так, мем.

— Тоді послухай, що я думаю. Я думаю, що ти — стара нікчемна шльондра, яку надто часто били по голові.

— От тільки не кажіть, що я збожеволіла,— почала Етель.

— Може, не збожеволіла, але ти змучена і хвора. Я вже казала, що не залишаю друзів у біді. Можеш повернутися сюди. Працювати тобі вже не до снаги, але можеш допомагати з прибиранням і на кухні. Матимеш де спати і що їсти. Як тобі таке? І трохи кишенькових грошей.

Етель неспокійно заворушилася.

— Ні, мем,— відповіла вона.— Не дуже-то мені хочеться... тут спати. І я не ношу отой конверт із собою. Я його залишила у подруги.

— Що ти собі надумала?

— Я подумала, якби ви знайшли спосіб виплачувати мені сто доларів на місяць, я б дала собі раду, та й здоров’я б могла підправити.

— Кажеш, ти зупинилася у «Південному Тихоокеанському»?

— Так, мем. І мій номер якраз навпроти стійки реєстрації. А нічний портьє — мій друг. І він ніколи не спить на чергуванні. Дуже класний хлопець.

— Не намочи штанці, Етель,— сказала Кейт.— Непокоїти тебе мусить лише те, скільки запросить твій «класний хлопець». Зажди хвилинку,— вона відрахувала ще шість десятидоларових купюр у своїй шухляді та простягнула їх Етелі.

— Гроші надходитимуть першого числа, чи мене самій по них заходити?

— Я їх надсилатиму,— пообіцяла Кейт і додала роздумливо: — От що, Етель, я вважаю, що тобі слід здати оте скло на експертизу.

Етель міцно затиснула гроші в руці. Її переповняло почуття перемоги і доброзичливості. Мало чим можна було її пройняти.

— Мені навіть на думку такого не спадало. Хіба що у крайньому разі.

Коли Етель пішла, Кейт вибралася у глибину двору. Навіть по стількох роках було видно, що землю ретельно перекопували.

Наступного ранку суддя почув звичайний звіт про дрібні правопорушення і нічну жадібність. Він одним вухом слухав четверту справу і наприкінці короткої розповіді свідка-позивача, спитав:

— Скільки грошей ви втратили?

Чорноволосий чоловік відповів:

— Сотню доларів.

Суддя звернувся до поліцейського офіцера, який здійснив арешт:

— А скільки знайшли у неї?

— Дев’яносто шість доларів. Вона купила віскі, цигарки і журнали у нічного портьє о шостій ранку.

— Я цього типа в житті не бачила! — вигукнула Етель.

Суддя переглянув папери.

— Два затримання за проституцію, а тепер пограбування. Ти нам дорого обходишся. Я вимагаю, щоб до полудня тебе вже не було в місті.— Він наказав офіцеру: — Перекажіть шерифу, щоб її виставили за межі округу.— А потім мовив до Етелі: — Якщо повернешся сюди, я тебе судитиму за незаконний перетин кордону, а це вже тюрма. Тобі ясно?

— Ваша честь, я мушу поговорити з вами наодинці,— попросила Етель.

— Навіщо?

— Мені необхідно вам дещо розповісти. Мене підставили.

— Усіх вас підставляють,— сказав суддя.— Наступний.

Поки заступник шерифа відвозив Етель до кордону округу на мосту через річку Паджаро, свідок-позивач пішов вулицею Кастровіль до закладу Кейт, а потім передумав і вирушив до перукарні Кено підстригтися.

3

Візит Етелі спочатку не надто стурбував Кейт. Вона знала, на яку увагу заслуговує повія, котра перебуває на обліку в поліції, знала, що аналіз розбитих склянок не виявить жодних ознак отрути. Вона майже забула про Етель. Вимушене нагадування було всього лише неприємним спогадом.

Проте поступово вона почала замислюватися. Одного вечора, коли вона перевіряла рахунки за бакалію, її штрикнула одна думка, сліпуча й мерехтлива, як метеор. Ця думка блиснула і зникла так швидко, що їй довелося перервати роботу, щоб пригадати, що ж воно було. Яким чином у тій думці промайнуло смагляве обличчя Карла? А допитливі й веселі очі Сема Гамільтона? І чому її затрусило від страху, коли сяйнула та думка?

Кейт її відкинула і повернулася до своїх рахунків, але обличчя Карла визирало у неї з-за плеча. У неї заболіли пальці. Вона відклала папери й обійшла будинок. То був спокійний, млявий вечір — вечір вівторка. Клієнтів було так мало, що не було кому показувати цирк.

Кейт знала, щó до неї відчувають дівчата. Вони її панічно бояться. І її це дуже влаштовувало. Ймовірно, вони її ненавидять, але то байдуже. Вони їй довіряють, і оце вже має значення. Якщо вони дотримувалися встановлених нею правил, і дотримувалися точно, Кейт дбала про них і захищала. Тут не було ні приязні, ні поваги. Кейт ніколи не винагороджувала їх, а карала тільки двічі, після чого виганяла. Дівчата були певні, що їх не покарають без причини.

Коли Кейт робила обхід, дівчата силувалися не показувати свого напруження. Кейт знала про це і не очікувала іншого. Але того вечора вона відчувала, що поруч хтось є. Їй здавалося, що то поруч з нею, то за нею іде Карл.

Вона пройшла через їдальню до кухні, відчинила холодильний ящик і зазирнула всередину. Підняла покришку баку для сміття і перевірила, чи не викинули туди щось годяще. Так вона робила завжди, але того вечора була особливо ретельна.

Коли вона вийшла з вітальні, дівчата перезирнулися і спантеличено знизали плечима. Елоїза, яка розмовляла з чорночубим Джо, спитала:

— Щось трапилося?

— Мені нічого не відомо. А в чому річ?

— Не знаю. Вона, здається, нервується.

— Що ж, там була якась колотнеча.

— Яка саме?

— Зупинися! — застеріг Джо.— Я нічого не знаю і ти нічого не знаєш.

— Зрозуміла. В чуже просо не пхай носа.

— Золоті слова,— схвалив Джо.

Кейт завершила обхід.

— Я іду спати,— сповістила вона Джо.— Не турбуй мене без крайньої необхідності.

— Від мене щось потрібно?

— Так, зроби мені чаю. Ти відпрасувала оту сукню, Елоїзо?

— Так, мем.

Кейт не знаходила собі місця. Вона акуратно розклала всі папери по шухлядках, і коли Джо приніс чай, звеліла йому поставити його біля ліжка.

Умостившись серед подушок, присьорбуючи чай, Кейт досліджувала оту свою думку. До чого тут Карл? І тоді вона збагнула.

Карл був розумний. У свій дивовижний спосіб Сем Гамільтон також був розумний. Оця думка й викликала страх — розумні люди існують. Карл і Сем померли, але, можливо, знайдуться інші. Вона ретельно все зважувала.

Уявімо, що я сама викопала оті склянки. Що я подумала б і що я зробила б? Груди її стиснув страх. Чому склянки розтрощили і закопали? Отрути в них не було! Тому навіщо їх закопувати? Що примусило так зробити? Їй слід було викинути їх у канаву на Головній вулиці або запхати у бак для сміття. Доктор Вайльд помер. Але які він залишив записи? Вона не знала. Уявімо, вона знайшла оті склянки і дізналася, щó в них було. Невже б вона не звернулася до того, хто на цьому тямиться: «Якщо давати кротонову олію людині, що з нею буде? А якщо давати малими дозами протягом довгого часу?» Вона це знала. Можливо, знала не лише вона.

«А раптом ти почула би про багату хазяйку борделю, яка заповіла все своє майно і гроші новій дівчині й невдовзі померла?» Кейт добре знала, якою була б її перша думка. Вона втратила розум, коли влаштувала вигнання Етелі з округу. Тепер її і слід загув. Етелі треба було платити, а потім виманити в неї склянки. Де тепер оті склянки? У конверті — але де? Як знайти Етель?

Етель, звісно, знає, чому і як її вигнали. Етель не надто розумна, але могла розказати комусь розумнішому. І може піти поголос про хворобу Фей, про те, який у неї тоді був вигляд, про її заповіт.

Кейт задихалася, по тілу забігали колючки страху. Їй треба виїхати до Нью-Йорка чи ще кудись, не морочитися з продажем будинку. Гроші їй не потрібні. Грошей у неї купа. Ніхто її не зможе знайти. Так, але якщо вона втече, а отой розумаха таки чув балачки Етелі, хіба це її не видасть?

Кейт вилізла з ліжка і прийняла велику дозу заспокійливого.

Відтоді страх безнастанно крався за нею, завжди був поруч. Кейт майже раділа, дізнавшись, що біль у руках був початком артриту. Якийсь злий голос нашіптував, що прийшло покарання.

Кейт ніколи не виходила надовго до міста, а тепер і зовсім незлюбила покидати будинок. Вона знала, що чоловіки потайки спостерігають за нею, знаючи, хто вона така. А якщо хтось із цих чоловіків має обличчя Карла чи очі Семюеля? Вона буквально виганяла себе з дому раз на тиждень.

І тоді вона зробила собі прибудову і пофарбувала її в сірий колір. Вона казала, що світло буцімто ріже їй очі, а згодом і сама почала вірити, що очі в неї болять від світла. Очі в неї пекло після виходів до міста. Дедалі більше часу проводила вона у своєму закутку.

Деякі люди здатні, так само як була здатна Кейт, дотримуватися двох протилежних думок водночас.Вона вірила, що світ подразнює її очі, що сіра кімнатка — це печера, де можна сховатися, глибока ущелина в землі, місце, де її ніхто не побачить. Якось, сидячи на подушках у своєму кріслі, вона вирішила пробити таємні двері надвір, щоб можна було непомітно вислизнути. І тут не стільки думка, скільки почуття відкинуло цей план. Адже тоді вона буде незахищена. Якщо вона може вийти, щось зможе увійти — оте щось, яке вешталося навколо будинку, підкрадалося до стін ночами, мовчки випростувалося, намагаючись зазирнути у вікна. Кейт потребувала дедалі більше сили волі, щоб вийти з дому по обіді в понеділок.

Коли Кел почав за нею ходити, її охопив жахливий страх. А коли вона підстерегла його під бирючиною, страх перетворився на паніку.

Але зараз голова її занурилася у пухкі подушки, а очі заплющилися під м’яким тягарем заспокійливого.

Розділ 41

1

Країна непомітно сповзала до війни, перестрашена і водночас зачарована. Люди не відчували бурхливих емоцій війни майже шістдесят років. Війна у Мексиці була не стільки війною, скільки експедицією. В листопаді містера Вільсона переобрали президентом завдяки його передвиборчій обіцянці не втягувати нас у війну, але разом з тим від нього вимагали сильної руки, що неминуче означало війну. Бізнес пожвавився, ціни зростали. Британські торгівельні агенти роз’їжджали по країні, скуповуючи харчі, мануфактуру, метали, хімікати. Країну охопила хвиля збудження. Ніхто особливо не вірив у війну, навіть плануючи її. Долина Салінас-Веллі жила своїм звичайним життям.

2

Кел ішов до школи разом з Ароном.

— У тебе стомлений вигляд,— зауважив Арон.

— Справді?

— Я чув, коли ти прийшов уночі. О четвертій годині. Що ти робив так пізно?

— Гуляв, думав про різне. Ти не хотів би покинути школу і повернутися на ранчо?

— Навіщо?

— Ми могли б заробити грошей для тата.

— Я збираюся до коледжу. Хотів би вже зараз вступити. З нас усі сміються. Я хочу виїхати з цього міста.

— Ти просто з глузду з’їхав.

— Не я з глузду з’їхав. Не я втратив усі гроші. Не я придумав ідіотську ідею про салат. А люди все одно сміються з мене. Я не знаю, чи вистачить грошей на коледж.

— Він не хотів втрачати гроші.

— Але ж втратив.

— Тобі треба закінчити цей клас, а потім останній, щоб вступати до коледжу,— сказав Кел.

— Гадаєш, я цього не знаю?

— Якби ти добряче попрацював, можливо, зміг би скласти вступні іспити наступного літа і поїхати вчитися вже восени.

Арон різко обернувся до брата.

— Я не зміг би.

— А по-моєму, зміг би. Поговори з директором. І превелебний Рольф неодмінно тобі допоможе.

— Я хочу вибратися з цього міста,— повторив Арон.— І ніколи не схочу повернутися. Люди й досі дражнять нас Салатними Качанами. Сміються з нас.

— А як Абра?

— Абра зробить те, що треба.

— А вона схоче, щоб ти виїжджав?

— Абра зробить те, що я від неї захочу.

Кел ненадовго замислився.

— Слухай, що я скажу. Я спробую заробити гроші. Якщо ти візьмешся як слід і складеш іспити на рік раніше, що ж, я тобі допоможу з коледжем.

— Допоможеш?

— Звісно, допоможу.

— Тоді я зараз же піду до директора,— і Арон прискорив крок.

— Ароне, зачекай! — гукнув йому вслід Кел.— Послухай! Якщо він скаже, що ти це можеш, не розповідай татові.

— Чому?

— Просто я уявив, як буде класно, коли ти прийдеш і скажеш, що це вже сталося.

— Не бачу різниці.

— Не бачиш?

— Ні, не бачу,— сказав Арон.— Як на мене, це безглуздо.

Кел ледве втримався, щоб не закричати: «Я знаю, хто наша мати! Я можу її тобі показати!» Це дістало б Арона до самої печінки.

Кел зустрів Абру у вестибюлі до початку уроків.

— Що відбувається з Ароном? — запитав він.

— Не знаю.

— Знаєш.

— Літає у хмарах. Гадаю, це через того священика.

— Він проводжає тебе додому?

— Саме собою. Але я його наскрізь бачу. У нього крильця прорізуються.

— Він і досі соромиться через отой салат.

— Знаю,— сказала Абра.— Я його намагалася переконати. Гадаю, йому це подобається.

— Що?

— Нічого,— відповіла Абра.

Після вечері того дня Кел спитав у батька, чи можна йому в п’ятницю з’їздити на ранчо.

— Навіщо? — Адам обернувся у кріслі.

— Просто хочу подивитися. Просто хочу дізнатися, що там і як.

— І Арон хоче поїхати?

— Ні. Я збираюся сам.

— Не бачу причин для відмови. Лі, ти не бачиш причини не пустити його?

— Не бачу,— відповів Лі. Він уважно подивився на Кела.— Серйозно думаєш зайнятися фермерством?

— Можливо. Якби ви передали мені ранчо, я б там вів хазяйство, батьку.

— Оренда триватиме ще понад рік,— зауважив Адам.

— І потім я зможу там хазяйнувати?

— А школа?

— Я вже закінчу школу.

— Там видно буде,— промовив Адам.— Може, ти надумаєш вступати до коледжу.

Коли Кел підійшов до виходу, його наздогнав Лі й вийшов разом з ним з дому.

— Можеш розказати, що відбувається? — спитав він у Кела.

— Просто хочу роздивитися.

— Гаразд, здається, мене ставлять на місце.

Лі розвернувся і пішов до будинку. Потім гукнув:

— Келе!

Хлопець зупинився.

— Келе, тебе щось турбує?

— Ні.

— Я маю п’ять тисяч доларів, якщо вони тобі знадобляться.

— Навіщо б вони мені знадобилися?

— Хтозна,— відповів Лі.

3

Віль Гамільтон любив свою скляну клітку в гаражі. Його інтереси сягали значно далі за автомобільне агентство, але він не облаштовував собі іншого офісу. Він любив оту діяльність за скляними стінами. А скло він встановив подвійне, щоб не долинав шум з гаража.

Віль сидів у великому поворотному кріслі червоної шкіри і здебільшого радів життю. Коли люди говорили про те, як його брат Джо заробляє в Нью-Йорку купу грошей на рекламі, Віль завжди казав, що він сам — велетенська жаба у малій калюжі.

— Я не наважився б перебиратися до великого міста,— пояснював він.— Я простий сільський хлопець.

І йому подобався сміх, який викликали ці слова. То був доказ, що друзям було добре відомо, який він багатий.

Кел прийшов до нього на розмову одного суботнього ранку. Побачивши здивований погляд Віля, він представився:

— Я — Кел Траск.

— А, звісно. Господи, та ти вже зовсім дорослий. Ти з батьком?

— Ні. Я прийшов сам.

— То сідай. Гадаю, ти не палиш.

— Інколи. Цигарки.

Віль передав йому через стіл пачку цигарок «Мюрад». Кел відкрив її, а потім закрив.

— Щось мені зараз не хочеться.

Віль дивився на смагляве обличчя хлопця, і воно йому подобалося. Він подумав: «Хлопець кмітливий. Такого не обдуриш»,— а вголос промовив:

— Напевне, скоро візьмешся за серйозні справи.

— Так, сер. Планую хазяйнувати на нашому ранчо, коли закінчу школу.

— Цим багато не заробиш. Фермери нічого не заробляють. Заробляє той, хто в них купує і продає. На фермерстві не розбагатієш.

Віль розумів, що Кел оцінює його, випробує його, приглядається до нього, і це йому сподобалося.

Кел уже прийняв рішення, але спершу спитав:

— Містере Гамільтон, у вас, здається, немає дітей?

— Справді немає. І це мене засмучує. Мабуть, через це я шкодую найбільше. А чому ти питаєш?

Кел лишив це питання поза увагою.

— Ви могли б дати мені пораду?

Віль відчув тепле задоволення.

— Якщо це в моїх силах — залюбки. І чого ж ти хочеш?

І тоді Кел зробив таке, що Віль Гамільтон схвалив ще більше. Як своє знаряддя він використав відвертість. Він сказав:

— Я хочу заробити багато грошей. Я хочу, щоб ви мене навчили як.

Віль подолав бажання розсміятися. Хай якою наївною була ця заява, він зовсім не вважав Кела наївним.

— Хто ж того не хоче,— сказав він.— І що для тебе означає багато грошей?

— Двадцять чи тридцять тисяч доларів.

— Боже милостивий! — вигукнув Віль і подався вперед у кріслі, аж воно зарипіло. Тепер він уже розсміявся, але без тіні глузування. Кел усміхнувся у відповідь.

— А ти мені можеш сказати, навіщо тобі стільки грошей?

— Так, сер. Можу,— Кел розкрив пачку цигарок, витяг одну з овальним корковим фільтром і запалив.— Вам я скажу навіщо.

Віль знову відкинувся в кріслі, передбачаючи насолоду.

— Мій батько втратив цілу купу грошей.

— Знаю,— сказав Віль.— Я його застерігав не перевозити салат через усю країну.

— Справді? А чому?

— Не було жодних гарантій,— пояснив Віль.— Бізнесмен мусить підстраховуватися. Якщо трапляється щось, йому кінець. І це трапилося. Продовжуй.

— Я хочу заробити гроші, щоб повернути йому все, що він втратив.

Віль щиро здивувався.

— Чому?

— Хочу і все.

— Ти його любиш? — спитав Віль.

— Так.

М’ясисте обличчя Віля скривилося, і на нього холодним вітром повіяв один спогад. Він не блукав коридорами пам’яті, то був лише спалах, що вмістив усі роки, образ, почуття і відчай, які зупинилася, як фотокамера зупиняє світ. Він побачив у спалаху Семюеля, гарного як світанок, з уявою як політ ластівки, побачив талановитого, задумливого Тома, що був як темний вогонь, побачив Уну, яка приборкувала бурі, побачив чарівливу Моллі, побачив Дессі з її сміхом, побачив красеня Джорджа, лагідність якого заповнювала дім, як аромат квітів, а ще побачив Джо, наймолодшого, мазунчика. Кожен з них без зусиль приносив у сім’ю якийсь дар.

Майже кожна людина має власну скриньку з прихованим болем, про яку ніхто не здогадується. Віль добряче сховав свою скриньку, він голосно сміявся, використовував порочні чесноти і ніколи не давав ходу своїй заздрості. Себе він вважав тупуватим, дурнуватим, консервативним і примітивним. Ніяка велика мрія не піднімала його на вершини, ніяка розпука не привела б до самознищення. Він завжди був десь скраю, намагаючись злитися з родиною завдяки тим дарам, які мав,— обачності, здоровому глузду, ретельності. Він вів фінансові справи, наймав адвокатів, викликав трунаря, а врешті-решт ще й сплачував їхні рахунки. Інші навіть не усвідомлювали, що він їм потрібен. У нього був талант заробляти гроші й не втрачати їх. Йому здавалося, що Гамільтони зневажають його за цю єдину здатність. Він любив їх віддано, завжди був готовий допомогти грошима, щоб витягти їх з халепи. Йому здавалося, що вони його соромляться, і він щосили боровся за їхнє визнання. Усе це було в холодному вітрі, який повіяв на нього.

Трохи банькуваті очі Віля зволожилися, коли він дивився на Кела, і хлопець спитав:

— Що з вами, містере Гамільтон? Вам недобре?

Віль відчував своїх рідних, але не розумів їх. А вони приймали його, навіть не знаючи, що треба щось розуміти. Й от приходить цей хлопець. Віль розумів його, відчував його, сприймав його, впізнав його. Такого він хотів би мати сина, або брата, або батька. І холодний вітер спогаду перетворився на теплу приязнь до Кела, від якої перехопило десь усередині.

Віль із зусиллям відірвався від своїх думок. Кел сидів, відкинувшись, на стільці й чекав.

Віль не знав, скільки тривало мовчання.

— Я роздумував,— незграбно пояснив він, намагаючись, щоб голос звучав твердо.— Ти звернувся з проханням. Я бізнесмен. Я нічого не даю за так. Я продаю.

— Розумію, сер.

Кел був насторожі, але відчував, що він подобається Вілю Гамільтону.

— Я хочу дещо знати, і мені потрібна правда,— сказав Віль.— Ти скажеш мені правду?

— Не знаю,— відповів Кел.

— Гарна відповідь. Звідки ти можеш знати, поки не почуєш питання? Це мені до вподоби. Це розумно — і чесно. Слухай: ти маєш брата. Ваш батько любить його більше, ніж тебе?

— Усі його люблять більше,— спокійно відповів Кел.— Усі люблять Арона.

— А ти?

— І я. Принаймні... Так, люблю.

— А що «принаймні»?

— Іноді мені знається, що він дурний, але я його люблю.

— А батька?

— Дуже люблю.— сказав Кел.

— А він більше любить твого брата.

— Не відомо.

— Гаразд, отже, ти кажеш, що хочеш повернути гроші, які втратив батько. Чому?

Зазвичай очі Кела були примружені й сторожкі, але зараз вони так широко розплющилися, що здавалося, ніби він дивиться навколо і крізь Віля. Ніколи ще Кел так близько не підходив до власної душі.

— Мій батько хороший,— сказав він.— Я хочу йому відшкодувати, тому що сам я не хороший.

— Якщо ти це зробиш, хіба ти не станеш хорошим?

— Ні,— відповів Кел.— У мене думки погані.

Віль ще ніколи не зустрічав людини, яка б так відверто себе розкривала. Йому стало майже ніяково від цієї відвертості, але він знав, наскільки безпечний Кел у своїй оголеній чесності.

— Ще одне,— сказав він,— і я не заперечую, якщо ти не схочеш відповісти. Не думаю, що я б на таке відповів. Так от. Скажімо, ти дістав би ці гроші й віддав їх батькові,— тобі не спало б на думку, що ти намагаєшся купити його любов?

— Так, сер. Спало б. І це була би правда.

— Про це я й хотів спитати. Тепер усе.

Віль нахилився вперед і приклав руки до спітнілого лоба, на якому пульсувала жила. Він не міг пригадати, коли відчував подібне потрясіння. А в Кела виникло обережне передчуття перемоги. Він знав, що переміг, але зробив незворушне обличчя, щоб не видати себе.

Віль підвів голову, зняв окуляри і протер вологі скельця.

— Ходімо звідси,— запропонував він.— Покатаємося.

Віль сів за кермо свого величезного «вінтона» з капотом довгим, як труна; потужний мотор машини гарчав і пихтів. Він поїхав на південь від Кінг-Сіті окружною дорогою, кругом наливалася новими соками весна, у небі носилися жайворонки, дротяні огорожі дзюрчали веселу мелодію. На заході височіла гора Піко-Бланко, її вершина ще була вкрита густим снігом, а у долині, перекриваючи шлях вітрам, виструнчилися евкаліпти у блиску юного срібного листя.

Доїхавши до бічної дороги, що вела до рідної лощини угіддя Трасків, Віль зупинив машину. Він не сказав ні слова відтоді, як його «вінтон» виїхав з Кінг-Сіті. Могутній мотор затих з глибоким зітханням.

Віль, дивлячись просто поперед себе, промовив:

— Келе, хочеш бути моїм партнером?

— Так, сер.

— Я не беру партнерів без грошей. Я міг би позичити тобі гроші, але це потягне за собою проблеми.

— Я можу дістати гроші,— сказав Кел.

— Скільки?

— П’ять тисяч доларів.

— Ти? Не можу повірити.

Кел мовчав.

— Вірю,— сказав Віль.— У борг?

— Так, сер.

— А який відсоток?

— Ніякий.

— Гарний хід. Де ж ти їх візьмеш?

— Цього я вам не скажу, сер.

Віль покрутив головою і розсміявся. Його переповнювало задоволення.

— Може, це безглуздо, проте я тобі вірю,— а я далеко не дурень,— він запустив двигун, а потім знову заглушив.— Хочу, щоб ти уважно послухав. Ти газети читаєш?

— Так, сер.

— Ми от-от можемо вступити у війну.

— Схоже на те.

— Так вважає багато людей. Так от, ти знаєш нинішні ціни на боби? Тобто, за скільки можна продати сто мішків у Салінасі?

— Не впевнений. Гадаю, від трьох до трьох з половиною центів за фунт.

— Що значить — не впевнений? Звідки ти знаєш?

— Я ж збирався просити у батька дозволу хазяйнувати на ранчо.

— Ясно. Але ти не хочеш цим займатися сам. Ти надто розумний. Орендаря твого батька звати Рантані. Він — швейцарський італієць, чудовий фермер. Обробляє майже п’ятсот акрів землі. Якщо ми йому гарантуємо п’ять центів за фунт, надамо позику на посівний матеріал, він посадить боби. Так само, як і кожний другий фермер у цих краях. Ми можемо укласти угоду на п’ять тисяч акрів під боби.

— Що ми робитимемо з бобами за п’ять центів на ринку по три центи? — здивувався Кел.— А, зрозумів! Та чи можемо ми мати впевненість?

— Ми з тобою партнери? — спитав Віль.

— Так, сер.

— Так, Вілю. Кажи мені «ти».

— Так, Вілю.

— Як швидко ти можеш дістати п’ять тисяч доларів?

— До наступної середи.

— Згода!

Товстий чоловік і тоненький смаглявий хлопець урочисто потиснули один одному руки.

Віль, не відпускаючи руку Кела, сказав:

— Тепер ми партнери. Я маю контракт з Британським закупівельним агентством. А ще маю приятеля в Інтендантському корпусі. Закладаюся, що ми зможемо продати всі сушені боби, які дістанемо, за десять центів фунт, або й більше.

— Коли ви зможете їх продати?

— Раніше, ніж ми щось підпишемо. А тепер хочеш з’їздити до старого будинку і поговорити з Рантані?

— Так, сер,— відповів Кел.

Віль запустив мотор, і громіздкий зелений автомобіль незграбно виїхав на бічну дорогу.

Розділ 42

Війна завжди приходить до когось іншого. У Салінасі ми всі усвідомлювали, що Сполучені Штати — найславетніша і наймогутніша держава на світі. Кожен американець з народження вміє стріляти, й один американець вартий десяти або й двадцяти іноземців у бою.

Експедиція Першинга^[49] до Мексики після Панчо Вільї^[50] підірвала на короткий час один з наших міфів. Ми свято вірили, що мексиканці не вміють влучати в ціль, а до того ж вони всі ледащі й дурнуваті. Коли бійці нашої власної Роти С знесилені повернулися з кордону, вони розповідали, що то все неправда. Мексиканці уміють стріляти як слід, дідько їх забери! А вершники Вільї кращі й витриваліші за наших міських хлопців. Два вечори на місяць військової підготовки не надто добре загартували наших. А ще мексиканці, схоже, перехитрили і заманили у пастку Чорного Джека Першинга. Коли до мексиканців приєднався їхній союзник — дизентерія, все перетворилося на суцільне пекло. Чимало наших хлопців так ніколи й не оговталося.

Ми чомусь не пов’язували німців з мексиканцями. Ми знову повернулися до своїх міфів. Один американець вартий двадцяти німців. Оскільки це правда, нам лише треба діяти суворо, щоб поставити кайзера на місце. Він не наважиться втручатися у нашу торгівлю — але він наважився. Він не насмілиться топити наші пароплави — але він насмілився, тому не було іншого виходу, як тільки з ним воювати.

Війна, принаймні спочатку, стосувалася інших. Ми — я, моя сім’я, наші друзі — сиділи десь на гальорці, й це було захопливо. А оскільки війна завжди існує для когось іншого, то, звісно, й убивали когось іншого. Але Матір Божа! Це також виявилося неправдою. Потроху стали приходити жахливі, скорботні телеграми, і вже йшлося про наших братів. Ми були далеко, зі шість тисяч миль від гніву й галасу, але це нас не рятувало.

Тоді вже стало невесело. Ліберті Бельз — Красуні свободи — могли маршувати на параді у білих кепі й одностроях з цупкого шовку. Наш дядько міг переписати свою промову до Дня незалежності й використовувати її для продажу облігацій. Ми, старшокласники, могли вдягати вбрання захисного кольору і військові кашкети, вивчати устав з учителем фізики, але Господи Ісусе Христе! Загинув Марті Гоппс, син Бергесів, що жили навпроти, красень, у якого була закохана наша молодша сестричка відтоді, як їй виповнилося три роки, підірвався на міні!

Й оці незібрані, розхлябані, вайлуваті хлопці з валізами в руках незграбно маршували Головною вулицею до вокзалу Південної Тихоокеанської залізниці. Вони рухалися несміливо, а духовий оркестр Салінаса йшов попереду і грав державний гімн, а рідні, які йшли поруч з ними, плакали, і музика звучала, як похоронний марш. Новобранці не дивилися на своїх матерів. Вони не наважувалися. Ми ж ніколи не думали, що війна зачепить нас.

З’явилися в Салінасі люди, які почали потихеньку базікати в більярдних і барах. Вони мали секретну інформацію від солдатів: нам не говорять правди. Наших хлопців посилають у бій без зброї. Пароплави з військовими топлять, а уряд це від нас приховує. Німецька армія настільки сильніша за нашу, що ми не маємо жодного шансу. Отой кайзер — розумаха. Він уже готується захопити Америку. Але чи скаже нам про це Вільсон? Не скаже. Й оці гнилі пліткарі були зазвичай ті самі, хто кричав, що один американець вартий двадцяти німецьких вояків разом узятих, ті самісінькі.

Невеличкі групи британців у своїх чужоземних одностроях (але дуже елегантних) їздили країною, скуповуючи все, що не було прибито намертво, і сплачуючи чималі гроші. Багато хто з британців-закупівельників був покалічений, але все одно носив однострої. Серед усього іншого вони скуповували й боби, оскільки боби легко було транспортувати, вони не псувалися, і людина могла зовсім непогано ними харчуватися. Боби йшли за дванадцять з половиною центів фунт, і знайти їх було нелегко. Фермери шкодували, що не уклали угоду на свої боби всього на два жалюгідних цента за фунт вище середньої ціни півроку тому.

Держава і Салінас-Веллі заспівали інших пісень. Спершу ми співали, як ми дамо жару на Гелголанді, повісимо кайзера, пройдемо там парадом і наведемо лад серед того гармидеру, який заподіяли кляті іноземці. Потім ми раптом заспівали «Сестра милосердя не знає покою — у битві смертельній кров ллється рікою», і ще заспівали «Алло, алло, з’єднайте мене з раєм! Там тато мій, загинув він, я знаю», і ще «Сонце сіло, враз стемніло. Спи, моя дитино мила! А дитина шле молитву: „Боже! Тато йде на битву — збережи його, татуся мого“!» — гадаю, ми нагадували міцного, проте недосвідченого хлопчика, якому розквасили ніс у першому сум’ятті, йому боляче, і ми хочемо, щоб усе вже скінчилося.

Розділ 43

1

Одного дня наприкінці літа Лі прийшов додому зі своїм величезним базарним кошиком. Лі, переїхавши до Салінаса, став одягатися як консервативний американець. З дому він завжди виходив у чорному костюмі. Сорочки носив тільки білі, з високими твердими комірцями, і надавав перевагу вузьким чорним краваткам-стрічечкам, які свого часу були емблемою американських сенаторів. Капелюхи в нього були чорні, з круглою тулією і прямими крисами, незім’яті, немов він залишав місце для скрученої косиці. Вигляд у нього був бездоганний.

Якось Адам щось зауважив стосовно стриманої величі вбрання Лі, й той широко йому всміхнувся.

— Я повинен так робити,— пояснив він.— Тільки дуже багаті люди можуть собі дозволити одягатися так погано, як ти. Бідний чоловік змушений вдягатися добре.

— Бідний! — вибухнув Адам.— Та невдовзі ти даватимеш у борг нам.

— Не виключено,— погодився Лі.

Того дня він поставив важкий кошик на підлогу.

— Спробую приготувати зимовий суп з дині. Це китайська страва. Маю родича в Китайському кварталі, він мене навчив. Цей родич задіяний у гральному бізнесі й феєрверках.

— А я гадав, що родичів у тебе немає,— здивувався Адам.

— Усі китайці — родичі, а китайці на прізвище Лі — найближчі. Мого родича звати Суї Донг. Нещодавно він переховувався з огляду на здоров’я і навчився куховарити. Треба поставити диню в горщик, акуратно зрізати верхівку, покласти цілу курку, гриби, водяні каштани, цибулю-порей і трішки імбиру. Потім все це прикрити верхівкою дині й тушкувати на дуже маленькому вогні дві доби. Має бути смачно.

Адам напівлежав у своєму кріслі, зчепивши руки за головою, й усміхався до стелі.

— Смачно, Лі, смачно,— сказав він.

— Та ти навіть не слухав.

Адам сів рівно.

— Отак собі думаєш, ніби знаєш своїх рідних дітей, і раптом виявляється, що не знаєш їх зовсім.

— Що, якась подробиця їхнього життя оминула твою увагу? — всміхнувся Лі.

Адам коротко засміявся.

— Я дізнався випадково,— сказав він.— Знав, що Арон рідко бував удома цього літа, але гадав, що він просто десь там грається.

— Грається! — пирхнув Лі.— Він уже роками не грається.

— Гаразд, менше з тим,— вів далі Адам.— Сьогодні я зустрів містера Кілкенні, отого, що викладає в старших класах. Він гадав, що я знаю. Уявляєш, що робить цей хлопець?

— Ні,— відповів Лі.

— Він пройшов програму всього наступного року. Він збирається складати іспити до коледжу і заощадити цілий рік. І Кілкенні переконаний, що в нього все вийде. Що скажеш на це?

— Винятково. А навіщо це йому потрібно?

— Як навіщо? Закінчити школу на рік раніше!

— Але для чого?

— Дідько, Лі! Він амбітний. Невже це незрозуміло?

— Ні,— сказав Лі.— Мені таке незрозуміло.

— І головне — ні пари з вуст! Цікаво, чи знає про це його брат?

— Гадаю, Арон хотів би зробити сюрприз. Нам не слід заговорювати про це, поки він сам не розповість.

— Напевне, ти маєш рацію. Знаєш що, Лі? Я ним пишаюся. Неймовірно пишаюся. Мені страшенно приємно. Шкода, що Кел не має таких амбіцій.

— Хтозна,— відізвався Лі.— Можливо і він має свій секрет.

— Можливо. Бачить Бог, він також рідко буває вдома. Як по-твоєму, це для нього добре — не триматися хати?

— Кел намагається знайти себе,— сказав Лі.— На мій погляд, ці особисті хованки — річ звичайна. Багато людей шукає себе все життя, часто — безнадійно.

— Тільки подумати! — Адам не міг заспокоїтися.— Виконати програму за рік наперед! Коли він нам розкаже, треба буде зробити йому подарунок.

— Золотий годинник,— запропонував Лі.

— Гарна ідея,— погодився Адам.— Куплю годинник, віддам гравірувальнику і триматиму напоготові. Що там написати?

— Гравірувальник підкаже,— сказав Лі.— А через дві доби курку виймаєш, видаляєш кістки і кладеш м’ясо назад.

— Яку курку?

— Для зимового супу з дині,— пояснив Лі.

— А у нас вистачить грошей, щоб послати Арона до коледжу?

— Якщо будемо обачливі, а він не розвине в собі смаку до багатства.

— Не розвине,— запевнив Адам.

— Я так само думав про себе, однак розвинув.

І Лі з насолодою подивився на рукав свого піджака.

2

Будинок парафіяльного священика єпископальної церкви Святого Павла був просторий і недоладний. Його спорудили для багатодітних пасторів. Містер Рольф, нежонатий і невибагливий, замкнув більшість приміщень, та коли Арону треба було займатися, він надавав хлопцю велику кімнату і сам допомагав з навчанням.

Містер Рольф приязно ставився до Арона. Йому подобалася його янгольська врода, гладенькі щоки, вузькі стегна, довгі стрункі ноги. Йому подобалося сидіти у себе в кімнаті, спостерігаючи, як Арон, напружено вчиться. Він розумів, чому Арон не може займатися у себе вдома, в атмосфері, що не сприяла чіткій і ясній думці. Містер Рольф відчував, що Арон — його витвір, його духовний син, його внесок до церкви. Він бачив його крізь свої муки безшлюбності й відчував, що веде його у тиху гавань.

Розмови їхні були довгі, стримані й особисті.

— Я знаю, що мене критикують,— говорив містер Рольф.— Так сталося, що я сильніше вірю у вище покликання церкви, ніж деякі люди. Ніхто не має права казати мені, що сповідь не настільки важливе таїнство, як причастя. І запам’ятай мої слова: я все це поверну, але поступово, обережно.

— Коли я матиму свою церкву, я також це робитиму.

— Тут потрібен великий такт,— говорив містер Рольф.

— Я б хотів, щоб у нашій церкві були... Добре, я все ж таки скажу. Я хотів би, щоб у нас були свої августинці^[51] або францисканці^[52]. Щоб було де усамітнитися. Іноді я здаюся собі нечистим. Мені хочеться відійти від бруду й очиститися.

— Я розумію, щó ти відчуваєш,— серйозно сказав містер Рольф.— Але я туди не можу тебе супроводжувати. Я не можу думати, що наш Господь Ісус волів би, щоб його духовенство покинуло своє служіння світові. Подумай, як він наполягав, щоб ми проповідували Євангеліє, допомагали немічним і бідним, навіть самі опускалися до бруду, щоб витягти грішників з багна. Ми мусимо точно наслідувати Його приклад.

Очі у нього розгорілися, в голосі залунали гортанні ноти, якими він користувався у проповідях.

— Напевне, мені не варто казати тобі це. Але, сподіваюся, ти не знайдеш у моїх словах гордині. Тут є свої перемоги. Останні п’ять тижнів на вечірню службу приходить одна жінка. Не думаю, що ти її бачиш зі свого місця в хорі. Вона завжди сідає в останньому ряду з лівого боку. Власне, тобі її видно. Під кутом. Вона носить вуаль і завжди йде ще до того, як я повертаюся з відпусту.

— І хто вона така? — спитав Арон.

— Що ж, ти маєш знати такі речі. Я провів дуже тактовні розпитування, і ти нізащо не здогадаєшся. Вона... вона... хазяйка закладу з поганою репутацією.

— У нас у Салінасі?

— У нас у Салінасі,— містер Рольф нахилився до Арона.— Я бачу твою відразу. Ти мусиш її подолати. Не забувай Господа і Марію Магдалину. Без гордині я заявляю, що був би радий витягти її з бруду.

— Чого їй тут треба? — спитав Арон.

— Можливо, того, що ми їй мусимо запропонувати,— спасіння. Це потребує великого такту. Я бачу, як воно станеться. І запам’ятай мої слова — такі люди несміливі. Прийде день, коли у мої двері постукають, і вона благатиме її впустити. Й от, Ароне, я молюся, щоб мені не забракло мудрості й терпіння. Повір: коли це станеться, коли заблудла душа шукатиме світла, приходить найвищий і найпрекрасніший досвід, який випадає на долю священика. Це мета нашого існування, Ароне. Це мета нашого існування.

У містера Рольфа перехопило подих.

— Я молю Бога, щоб не схибити,— промовив він.

3

Адам Траск уявляв війну такою, якою він туманно пригадував кампанію проти індіанців. Ніхто нічого не знав про величезну світову війну. Лі читав історію Європи, намагаючись з уламків минулого скласти картину майбутнього.

Лайза Гамільтон померла з вимученою усмішкою на вустах, її вилиці неприємно випнулися, коли з них зійшов рум’янець.

Адам нетерпляче чекав, коли Арон прийде з новинами про іспити. Масивний золотий годинник лежав серед носовичків у верхній шухляді його комоду, і він його заводив і перевіряв точність ходу за власним годинником.

Лі отримав свої настанови. У вечір того дня, коли все буде оголошено, він має приготувати індичку і спекти торт.

— Ми влаштуємо свято,— сказав Адам.— Як щодо шампанського?

— Чудово,— відповів Лі.— А ти читав фон Клаузевіца^[53]?

— Хто це такий?

— Не надто обнадійливе читання,— сказав Лі.— Одну пляшку шампанського?

— Так, однієї досить. Суто для тостів, розумієш. Для святкового настрою.

Адаму і на думку не спадало, що Арон може провалитися.

Одного пообіддя Арон підійшов до Лі й спитав:

— Де тато?

— Голиться.

— Я не прийду сьогодні на вечерю,— сповістив Арон. У ванній кімнаті він став у батька за спиною і звернувся до намиленого відображення у дзеркалі.— Містер Рольф запросив мене на вечерю до себе.

Адам витер бритву туалетним папером.

— Чудово,— сказав він.

— Можна я прийму ванну?

— Я за хвилину закінчую.

Коли Арон пройшов вітальнею, попрощався і вийшов, Кел і Адам дивилися йому вслід.

— Він напахтився моїм одеколоном,— зауважив Кел.— Я й досі чую запах.

— Напевне, там буде неабиякий прийом,— одізвався Адам.

— Не можна його звинувачувати в тому, що він хоче відсвяткувати. Він тяжко працював.

— Відсвяткувати?

— Іспити. Невже він не розповів? Він склав іспити.

— А, так, іспити... Так, звісно, він мені розповів. Молодець. Я ним пишаюся. Мабуть, подарую йому золотий годинник.

— Нічого він вам не розповідав,— різко сказав Кел.

— Розповів, розповів. Сьогодні вранці.

— Сьогодні вранці він про це ще не знав.

Кел підвівся і вийшов з дому.

Він швидко йшов Центральною авеню у сутінках, що згущалися, проминув парк і будинок, де колись мешкав Джексон-Камяний-Мур Толлот^[54], подалі від вуличних ліхтарів, туди, де вулиця переходила у заміську дорогу, і звернув подалі від ферми Толлота.

О десятій годині Лі вийшов надіслати листа і побачив, що Кел сидить на нижній сходинці веранди.

— Що з тобою? — спитав він.

— Ходив гуляти.

— А що з Ароном?

— Не знаю, здається, він чимось ображений.

— Хочеш піти зі мною на пошту?

— Ні.

— А чому ти тут сидиш?

— Збираюся відлупцювати його до півсмерті.

— Не треба,— порадив Лі.

— Чого б це?

— Бо, гадаю, у тебе нічого не вийде. Він тебе просто уб’є.

— Маєш рацію,— погодився Кел.— Сучий він син!

— Добирай слова.

— Гаразд,— засміявся Кел,— я пройдуся з тобою.

— Ти читав фон Клаузевіца?

— Навіть не чував про такого.

Коли Арон повернувся додому, на нижній сходинці веранди його чекав Лі.

— Я врятував тебе від побиття. Сідай.

— Я йду спати.

— Сідай! Я хочу з тобою поговорити. Чому ти не сказав батькові, що склав іспити?

— Він би не зрозумів.

— Тільки твоя дупа все розуміє.

— Мені не подобається така мова.

— А чому, по-твоєму, я до неї вдався? Я ніколи не лаюся просто знічев’я. Ароне, твій батько жив і дихав цим.

— Звідки він дізнався?

— Ти мусив би сам йому розповісти.

— Це не твоя справа.

— Я хочу, щоб ти зараз увійшов у дім і розбудив батька, якщо він спить, хоча навряд чи він спить. Я хочу, щоб ти йому розповів.

— І не подумаю.

— Ароне,— спокійно сказав Лі,— ти коли-небудь бився з маленьким чоловіком, вдвічі меншим за тебе?

— Що ти маєш на увазі?

— Це найнеприємніша річ на світі. Чоловічок не зупиниться, і тобі доведеться його сильно вдарити, а це ще гірше. От тоді ти й справді вскочиш у халепу.

— Про що ти говориш?

— Якщо не зробиш, як я тобі звелів, Ароне, я битимуся з тобою. Хіба це не кумедно?

Арон спробував пройти. Лі став у нього на дорозі, його маленькі кулачки недолуго стиснулися, а поза була настільки комічна, що він сам розсміявся.

Арон спантеличено позадкував від нього. І коли він зрештою сів на сходинку, Лі глибоко зітхнув.

— Слава Богу, що це скінчилося,— сказав він.— Слухай, Ароне, не поділишся зі мною, що тебе гризе? Раніше ти мені все розповідав.

Раптом Арона прорвало.

— Я хочу вирватися звідси. Це мерзенне місто.

— Зовсім ні. Місто як місто, не гірше за решту.

— Я тут чужий. Краще б ми сюди не переїжджали. Не знаю, що зі мною коїться. Я хочу поїхати,— мало не завив він.

Лі заспокійливо обійняв Арона за широкі плечі.

— Ти стаєш дорослим. Може, справа в цьому,— тихо промовив він.— Іноді мені здається, що світ випробовує нас найжорсткіше, коли ми зазираємо собі в душу і з жахом за собою спостерігаємо. Але не це найгірше. Ми думаємо, що всі зазирають нам в душу. Тоді бруд здається ще бруднішим, а чистота сяє недоторканістю. Ароне, це мине. Лише трошки почекай, і все скінчиться. Тобі від цього не легше, тому що ти в це не віриш, але нічого кращого я для тебе зробити не можу. Спробуй повірити: ніщо не є ані таким поганим, ані таким хорошим, як тобі зараз здається. Так, я можу тобі допомогти. Лягай зараз спати, а рано-вранці ти встанеш і розкажеш татові про іспити. Зроби це з захватом. Він самотніший за тебе, тому що у нього немає прекрасного майбутнього, про яке можна мріяти. Пересиль себе. Так завжди казав Сем Гамільтон. Уяви, що так воно є, і, можливо, так і буде. Пересиль себе. Зроби це. І лягай спати. А мені треба спекти торт — на сніданок. А ще, Ароне, твій тато поклав тобі на подушку подарунок.

Розділ 44

1

Тільки коли Арон поїхав до коледжу, Абра по-справжньому познайомилася з його родиною. Арон й Абра відгородилися від усіх, їм ніхто не був потрібний, крім них самих. З від’їздом Арона вона прив’язалася до інших Трасків. І побачила, що Адаму вона довіряє більше, ніж рідному батькові, а Лі більше любить.

Щодо Кела, вона не могла вирішити. Він її бентежив, подеколи до злості, подеколи до болю, подеколи до цікавості. Здавалося, що він змагається сам із собою. Абра не знала, подобається вона йому чи ні, а тому він не подобався їй. Вона відчувала полегшення, коли, приходячи до Трасків, не заставала Кела вдома, і він не споглядав за нею нишком, не судив, не оцінював, не зважував і не відвертався, коли вона перехоплювала його погляд.

Абра виросла у струнку жінку з розвиненими грудьми, готовою прийняти свою урочисту обітницю, очікуючи на неї,— але без поспіху. Вона призвичаїлася заходити до Трасків після школи, сиділа з Лі, зачитувала йому фрагменти зі щоденних листів Арона.

Арон сумував у Стенфорді. Його листи були просякнуті самотньою жагою до цієї дівчини. Коли вони були разом, він сприймав це як належне, але в університеті, на відстані у дев’яносто миль, відчув до неї пристрасне кохання і відмежувався від усього навколишнього життя. Він навчався, їв, спав і писав до Абри, і з цього складалося все його життя.

У другій половині дня Абра сиділа на кухні з Лі, допомагала йому чистити квасолю або вилущувати зі стручків горох. Іноді вони готували вершкову помадку, і нерідко вона залишалася у них на вечерю, бо не хотіла йти додому, до своїх батьків. Цю тему вона не могла обговорювати з Лі. А ті декілька тем, на які вона могла говорити з батьком і матір’ю, були нікчемні, бліді, заїжджені та ще й почасти навіть брехливі. В цьому Лі також відрізнявся від її домашніх. Абрі хотілося говорити Лі тільки правду, навіть коли вона не була до кінця впевнена, що її слова — правда.

Лі сидів і легко всміхався, його вправні тендітні руки літали у роботі, немов жили своїм окремим життям. Абра не усвідомлювала, що говорить винятково про себе. Й іноді, коли вона говорила, думки Лі віддалялися, потім поверталися, як пес-мандрівник, і Лі час до часу кивав головою і тихенько підтакував.

Йому подобалася Абра, він відчував у ній силу, доброту, а ще й тепло. Риси її обличчя були різкуваті, суворі, і з часом вона могла стати або некрасивою, або дуже вродливою. Лі, занурений протягом її розмов у власні думки, пригадував круглі, гладенькі обличчя своїх співвітчизниць з Кантону, своїх родичок. Навіть якщо вони були худі, личка мали круглі, як повний місяць. Лі мав би подобатися саме такий тип, адже краса мусить бути подібна до нас самих, але це було не так. Коли він згадував китайську красу, то бачив залізні, хижацькі обличчя маньчжурів, зухвалі й невблаганні обличчя людей, які мали владу через незаперечне спадкоємне право.

Абра говорила:

— Можливо, так було повсякчас. Не знаю. Він ніколи не розказував багато про батька. Це почалося відтоді, як містер Траск потрапив... ну, ви знаєте, ота історія з салатом. Арон тоді страшенно розлютився.

— Чому? — спитав Лі.

— Люди з нього сміялися.

Думки Лі повністю повернулися до неї.

— Сміялися з Арона? Чому з нього? Та справа його жодним чином не стосувалася.

— Справді, але він мав таке враження. Хочете знати, що я думаю?

— Звісно, хочу,— відповів Лі.

— Я пояснюю це так, хоча мені ще не все ясно до кінця. Я гадала, що він завжди почувався, сказати б, скаліченим, або неповноцінним,— через те, що в нього не було матері.

Лі широко розплющив очі й одразу ж опустив їх.

— Розумію,— кивнув він.— Як гадаєш, у Кела те саме?

— Ні.

— Тоді чому Арон такий?

— Цього я ще не зрозуміла. Можливо, деякі люди потребують чогось більше, ніж інші, або більше щось ненавидять. Мій батько терпіти не може ріпу. Все життя. Нічого не можна було зробити. Ріпа його дратувала, просто до нестями. Й от одного разу мати розсердилася абощо і приготувала запіканку з ріпи, додала багато перцю, присипала згори тертим сиром, і він став темно-золотавого кольору. Батько з’їв майже половину і тільки тоді спитав, що це таке. Мама відповіла: ріпа, і він жбурнув тарілку на підлогу, вискочив з-за столу і вибіг з кімнати. Схоже, він їй так і не пробачив.

— Він не пробачив їй того, що вона сказала про ріпу,— засміявся Лі.— Але, Абро, уяви, що він спитав, а вона назвала щось інше, і йому б це сподобалося, і він попросив би добавки. А згодом дізнався би правду. Тоді він і вбити б її міг.

— Це точно. Втім, я гадаю, що Арон потребував матері більше, ніж Кел. Через це, мабуть, він завжди звинувачував батька.

— Чому?

— Не знаю. Просто мені так здається.

— Ти буваєш на людях, правда?

— А що, не треба?

— Звісно, треба.

— Приготувати помадку?

— Не сьогодні. В нас ще трохи лишилося.

— А чим я можу допомогти?

— Можеш просіяти борошно й обваляти м’ясо. Повечеряєш з нами?

— Ні. Я йду на день народження, дякую. Як ви думаєте, він стане священиком?

— Звідки ж я знаю? — здивувався Лі.— Можливо, це просто варіант.

— Сподіваюся, не стане,— сказала Абра і міцно стулила вуста, здивована власними словами.

Лі підвівся, узяв дерев’яну дошку, поклав на неї м’ясо і поставив поруч сито.

— Відбивай тупим боком ножа,— порадив він.

— Знаю.

Абра сподівалася, що Лі не почув тих її слів. Але Лі почув.

— А чому ти не хочеш, щоб він був священиком? — спитав він.

— Мені не слід було цього говорити.

— Тобі слід говорити все, що хочеш. І не треба нічого пояснювати.

Лі знову сів на свій стілець, а Абра просіяла борошно над стейками і відбила м’ясо великим ножем. Тук-тук — «Я б цього не хотіла» — тук-тук.

Лі відвернувся, щоб не збивати її з ритму.

— Він усе робить однаково,— говорила Абра, відбиваючи м’ясо.— Якщо церква — то лише Висока церква. Розповідав, що священикам не слід одружуватися.

— У своєму останньому листі він писав про інше,— зауважив Лі.

— Знаю. Оте було раніше...— Ніж її завмер. На обличчі проступив юний спантеличений біль.— Лі, я для нього недостатньо хороша.

— І що це ти вигадуєш?

— Я не жартую. Він не думає про мене. Він вигадав собі когось, я для нього — тільки оболонка. Я не така — не така, яку він вигадав.

— І яка ж вона?

— Чиста! — вигукнула Абра.— Просто бездоганно чиста. Втілення чистоти — ніколи нічого поганого. А я не така.

— Таких і немає,— сказав Лі.

— Він не знає мене. Він навіть не хоче мене знати. Він хоче отого — отого білого привида.

Лі відламав шматочок печива.

— А тобі він хіба не подобається? Ти ж ще дуже молода, хоча не думаю, що це має значення.

— Звісно, він мені подобається. Я хочу стати його дружиною. Але я також хочу подобатися йому. Тільки як це можливо, якщо він нічого про мене не знає. Раніше мені здавалося, що знає. А тепер я дуже сумніваюся.

— Мабуть, він переживає важкий етап, але це не триватиме вічно. Ти розумна дівчина, дуже розумна. А дуже важко стати такою, як вона, ота, що у твоїй оболонці?

— Я повсякчас боюся, що він у мені побачить щось таке, чого немає в тій, яку він вигадав. Я можу розсердитися. Або спітніти. Або ще якась біда. А він помітить.

— А може, й ні. Проте нелегко жити, як Лілейна Діва, чи Непорочна Богиня, чи всі вони разом. Людям властиво іноді пітніти й негарно пахнути.

Абра наблизилася до столу.

— Лі, я б хотіла...

— Не розсипай борошнопо підлозі,— застеріг він.— То чого б ти хотіла?

— Це з моїх роздумів. Гадаю, що Арон, оскільки не мав матері, наділив її всіма чеснотами, які тільки знав.

— Можливо. І ти вважаєш, що він їх перевалив гамузом на тебе...— (Абра здивовано поглянула на нього, і її пальці обережно ковзали по лезу ножа).— Ти б хотіла знайти спосіб якось їх скинути.

— Так.

— А якщо тоді він тебе розлюбить?

— Нехай,— відповіла вона.— Я хочу бути собою.

— Не зустрічав іншої людини,— промовив Лі,— яка настільки б загрузла у справах інших, як я. Але я не маю остаточної відповіді на всі питання. Ти відбиватимеш м’ясо чи вже я?

Абра повернулася до роботи.

— Вам не здається смішним, що я така серйозна, хоча навіть школу ще не закінчила?

— Не уявляю, як може бути інакше,— відповів Лі.— Сміх приходить пізніше, як зуб мудрості, а сміятися з себе навчаєшся насамкінець, у шалених перегонах зі смертю, та подеколи і не встигаєш.

Вона відбивала м’ясо дедалі швидше, у несталому, нервовому ритмі. Лі викладав на столі геометричні фігури з п’ятьох сушених квасолин — лінію, кут, коло.

Відбивання припинилося.

— Місіс Траск жива?

Палець Лі на мить завмер над квасолиною, потім упав на неї і перетворив «О» на «П». Лі знав, що вона на нього дивиться. Він міг навіть уявити на її обличчі паніку від поставленого питання. Думки в нього металися, як миша, що втрапила до мишоловки. Лі зітхнув і здався. Повільно обернувся, поглянув на неї і побачив, що його уявлення було точним.

Він заговорив безбарвним тоном.

— Ми багато розмовляємо, проте не пригадую, щоб ми хоч раз поговорили про мене,— він ніяково всміхнувся.— Абро, дозволь я розкажу тобі про мене. Я слуга. Я старий. Я китаєць. Ці три пункти тобі відомі. Я втомився і я боягуз.

— Ви не...— почала Абра.

— Мовчи. Я страшенний боягуз. Я не хочу втручатися в чужі справи.

— Про що це ви?

— Абро, твій батько ненавидить ще щось, окрім ріпи?

На її обличчі проступила впертість.

— Я поставила вам питання.

— Я не чув жодного питання,— спокійно відповів Лі й додав впевнено: — Ти ні про що мене не питала, Абро.

— Напевно, ви вважаєте, що я ще маленька...— почала Абра, але Лі перебив її.

— Колись я працював у тридцятип’ятирічної жінки, яка успішно опиралася досвіду, навчанню і красі. Якби їй було шість років, вона була б горем для своїх батьків. У тридцять п’ять їй було дозволено розпоряджатися грошима і життям людей, які її оточували. Ні, Абро, вік тут ні до чого. Якби я мав що тобі сказати, то сказав би неодмінно.

Дівчина всміхнулася йому.

— Я хитра,— сказала вона.— Треба мені бути хитрою?

— Боже борони, ні! — вигукнув Лі.

— Тоді чому ви не хочете, щоб я спробувала в усьому розібратися?

— Мені байдуже, що ти робиш, доки не втягуєш у це мене. Гадаю, що якою б слабкою і поганою не була хороша людина, вона має стільки гріхів, скільки здатна винести. У мене вистачає гріхів, які мене турбують. Можливо, мої гріхи не такі витончені, як у декого, але я відчуваю, що можу з ними впоратися. Вибач, будь ласка.

Абра перехилилася через стіл і пальцями в борошні торкнулася долоні Лі. Жовта шкіра його руки була туга і блискуча. Він подивився на білі сліди, що їх залишили її пальці.

— Мій батько хотів сина,— сказала Абра.— Гадаю, він ненавидить ріпу і дівчаток. Він усім розповідає, як дав мені це безглузде ім’я. «І хоча я іншого кликав, Абра була вже тут».

— Ти хороша дівчина,— всміхнувся їй Лі.— Завтра я куплю ріпу, якщо ти прийдеш до нас на вечерю.

— То вона жива? — тихо спитала Абра.

— Жива,— відповів Лі.

Грюкнули вхідні двері, й до кухні зайшов Кел.

— Привіт, Абро. Лі, тато вдома?

— Ні, ще не повернувся. Чого це ти так сяєш?

Кел простягнув йому чек.

— Тримай. Це тобі.

Лі подивився на чек:

— Ми не домовлялися про відсотки.

— Так краще. А раптом я ще раз звернуся до тебе по борг.

— Не розкажеш, де ти їх роздобув?

— Ні. Поки що ні. Маю одну гарну ідею...— він зиркнув на Абру.

— Мені вже час додому,— сказала вона.

— Власне, вона може знати. Я вирішив зробити це на День подяки, й Абра напевне буде в нас, і Арон приїде додому.

— Зробити що? — спитала вона.

— Подарунок татові.

— А який? — допитувалася Абра.

— Не скажу. Тоді й дізнаєшся.

— А Лі знає?

— Знає, але не розкаже.

— Здається, я ще ніколи не бачила тебе таким... радісним,— промовила Абра.— Здається, я взагалі не бачила тебе радісним.

І в душі її ворухнулося якесь тепле почуття до Кела.

Коли Абра пішла, Кел сів за стіл.

— Не знаю, коли краще віддати йому гроші — до святкового обіду чи після,— сказав він.

— Після,— порадив Лі.— Ти справді їх роздобув?

— П’ятнадцять тисяч доларів.

— Чесно?

— Ти маєш на увазі, чи я їх не вкрав?

— Так.

— Чесно,— відповів Кел.— Пам’ятаєш, як ми пили шампанське на честь Арона? Ми купимо шампанське. А ще — прикрасимо їдальню. Гадаю, Абра допоможе.

— Ти впевнений, що твій батько потребує грошей?

— А хіба ні?

— Сподіваюся, ти не помиляєшся,— сказав Лі.— Як справи у школі?

— Не надто добре. Але я надолужу після Дня подяки,— пообіцяв Кел.

2

Наступного дня після уроків Абра наздогнала Кела.

— Привіт, Абро. Ти смачно готуєш помадку.

— Остання була сухувата. Треба більше вершків.

— Лі від тебе в захваті. Що ти з ним зробила?

— Мені подобається Лі,— відповіла вона і ненадовго замовкла.— Келе, я хочу в тебе дещо спитати.

— Питай.

— Що відбувається з Ароном?

— Тобто?

— Здається, він думає тільки про себе.

— Що ж тут нового? Ти з ним посварилася?

— Ні. Коли він розпочав усі ті розмови про церкву, про безшлюбність, я пробувала з ним сваритися, але він і слухати нічого не хотів.

— Не одружитися з тобою? Навіть уявити цього не можу.

— Келе, зараз він мені пише листи про кохання, та тільки ці листи не до мене.

— А до кого?

— Схоже, що до нього самого.

— Я все знаю про вербу,— сказав Кел.

Абра не дуже здивувалася.

— Справді? — спитала вона.

— Ти сердишся на Арона?

— Ні, не серджуся. Просто не можу його відшукати. Я його не знаю.

— Зачекай трохи,— порадив Кел.— Може, у нього зараз такий період у житті.

— Чи скінчиться воно добром для мене? Як по-твоєму, чи не помилялася я весь цей час?

— Звідки мені знати?

— Келе, чи правда, що ти блукаєш ночами і навіть заходиш до... до поганих закладів?

— Правда,— відповів Кел.— Це тобі Арон сказав?

— Ні, не Арон. А навіщо ти туди ходиш?

Він ішов поруч і не відповідав.

— Скажи мені,— попросила Абра.

— А тобі навіщо?

— Це тому, що ти поганий?

— А ти як гадаєш?

— Я теж погана,— сказала Абра.

— Ти з глузду з’їхала. Арон це з тебе виб’є.

— Ти так гадаєш?

— Ще б пак! — відповів Кел.— Куди він подінеться?

Розділ 45

1

Джо Велері йшов по життю, підглядаючи й підслуховуючи, і, як він сам говорив, не наражаючись на неприємності. Він накопичував свою ненависть помалу — почав зі своєї матері, яка занедбувала його, з батька, який то лупцював його, то ліз зі слинявими поцілунками. Дуже легко було перенести дедалі зростаючу ненависть на вчителя, який його муштрував, на поліцейського, який його переслідував, на священика, який його вичитував. Ще до того, як Джо вперше постав перед судом, він уже густо заріс ненавистю до всього відомого йому світу.

Ненависть не живе сама. Їй потрібна любов як стимул, як спонука, як поштовх. Джо рано розвинув у собі ніжну захисну любов до Джо. Він балував Джо, лестив Джо, пестив Джо. Він звів мури, щоб боронити Джо від усього ворожого світу. Так поступово Джо перетворився на фортецю проти зла. Якщо Джо потрапляв у халепу, то лише тому, що світ злісно змовився проти нього. А якщо Джо нападав на світ, то була помста, на яку вони заслуговують, ці кляті сучі сини. Джо щедро обдаровував себе своєю любов’ю, він розробив сам для себе набір правил, які можна представити отак:

1. Нікому не довіряй. Ці паскуди на тебе полюють.

2. Менше розмовляй. Не лізь на рожен.

3. Уважно слухай. Коли вони зроблять хибний крок, не проґав свого шансу.

4. Всі люди — паскуди, і хай що ти робитимеш, вони себе покажуть.

5. Підходь до всього манівцями.

6. Ніколи і ні в чому не вір жодній жінці.

7. Вкладай свою віру в гроші. Усі хочуть грошей. Усі продаються за гроші.

Були й інші правила, але вони лише уточнювали основні. Його система працювала, і оскільки він не знав інших систем, йому не було з чим порівнювати. Він знав, що треба бути спритним, і вважав себе спритним. Якщо у нього щось успішно виходило, це тому, що він спритний; якщо щось провалювалося, отже, не пощастило. Кейт тримала його, бо знала: він зробить що завгодно, якщо йому добре заплатити або сильно залякати. Вона не мала щодо нього ілюзій. У її бізнесі такі, як Джо, були необхідні.

Коли Джо отримав місце у Кейт, він одразу почав шукати в неї слабкі місця, за рахунок яких жив: марнославство, сластолюбство, тривогу або совість, жадібність, істеричність. Він знав, що вони мають бути, адже вона — жінка. Його вельми вразило, коли він з’ясував, що коли ці слабкості в неї і були, знайти їх він не зумів. Ця дамочка думала й діяла, як чоловік, тільки жорсткіше, хутчіше й хитріше. Джо зробив декілька помилок. І Кейт добряче потицяла його в них носом. Він почав відчувати до неї захоплення, замішане на страху.

Коли Джо з’ясував, що не може з дечим упоратися безкарно, він почав думати, що взагалі не може зробити щось безкарно. Кейт перетворила його на свого раба, як перетворювала на рабинь жінок. Вона забезпечувала його їжею й одягом, віддавала накази, карала.

Варто було Джо визнати, що Кейт розумніша за нього, він одразу почав вважати її розумнішою за всіх. Йому здавалося, що вона володіє двома великими обдаруваннями: вона спритна і вміє вхопити свій шанс — чи можна бажати кращого?

Він радо робив для неї брудну роботу — і боявся її не робити. Кейт ніколи не помиляється, говорив Джо. І якщо ти танцюєш під її дудку, Кейт про тебе подбає. Це вже була не думка, це стало звичкою. Коли він видворив Етель з округу, на це пішов усього один день. Усе придумала Кейт, а вона спритна.

2

Кейт, коли в неї почалися артритні болі, спала погано. Вона майже фізично відчувала, як потовщуються і стають вузлуватими її суглоби. Іноді намагалася думати про щось інше, навіть неприємне, аби лише відігнати подалі біль в покарлючених пальцях. Іноді намагалася пригадати кожну деталь кімнати, якої не бачила багато років. Іноді дивилася в стелю, уявляла там колонки цифр і подумки складала їх. Вона відновлювала в пам’яті обличчя містера Едвардса, його одяг і слово, відтиснуте на металевій пряжці його підтяжок. Вона ніколи не помічала його і все-таки знала, що те слово було «Ексцельсіор».

Часто ночами вона думала про Фей, згадувала її очі, волосся, її голос, як у неї тремтіли руки, згадувала маленький шрам біля нігтя на лівому великому пальці — слід від давнього порізу. Кейт наводила лад у своїх почуттях до Фей — ненавиділа вона її чи любила? Чи жаліє вона Фей? Чи шкодує, що вбила її? Кейт повільно, як гусінь, повзла вздовж своїх думок. І з’ясувала, що нічого не відчуває до Фей. Ні приязні, ні неприязні до неї, ні пам’яті про неї. Був один випадок під час смертельної хвороби Фей, коли її борсання і запах викликали в Кейт злобу, і вона вирішила якнайшвидше її вбити, щоб покласти цьому край.

Кейт пригадувала, який вигляд мала Фей, коли вона її бачила востаннє — у пурпуровій труні, убрану в біле, з усмішкою на вустах — заслугою трунаря, сильно напудрену й нарум’янену, щоб замаскувати землистий колір обличчя.

Голос за спиною Кейт промовив: «Вона роками не мала такого чудово вигляду». А інший голос відповів: «Може, те саме і мені піде на користь»,— а потім двоголосе пирхання. Перший голос належав Етелі, другий — Тріксі. Кейт пригадала і свою власну реакцію, у якій домінував гумор.

Так, перший голос безсумнівно належав Етелі. Етель завжди приходила у нічні роздуми Кейт, Етель завжди приносила з собою закляклий страх, ця дурна, незграбна, доскіплива сучка, паскудна стара шкапа. І незрідка траплялося, що Кейт говорила сама собі: «Зачекай. Чому вона паскудна стара шкапа? Чи не тому, що ти скоїла помилку? Навіщо ти її видворила? Якби ти добре подумала, то залишила б її при собі».

Кейт не знала, де зараз може бути Етель. А якщо котрась із цих агенцій її розшукає — чи принаймні дізнається, куди вона виїхала? І тоді Етель розбовкає все про ту ніч і покаже їм скельця. Тоді вже почнуть винюхувати два носи замість одного. Так, але яка різниця? Варто Етелі напитися пива, як вона почне патякати направо й наліво. Звісно, всі гадатимуть, що вона просто докучлива шльондра. А людина з агенції... ні, жодних агенцій.

Багато годин проводила отак Кейт разом з Етеллю. Чи зрозумів суддя, що це підстава — і дуже примітивна? Даремно вони вказали рівно сто доларів. Надто очевидно. Чи не здогадався шериф? Джо сказав, що її вивели за межі округу в Санта-Крус. Що розповіла Етель заступнику шерифа, який її випроваджував? Етель — ледаща стара корова. Може, вона влаштувалася у Вотсонвілі. Спершу Паджаро, там залізничний вузол, потім річка Паджаро і міст до Вотсонвіля. Багато залізничних ремонтників їздить туди-сюди — мексиканці, індуси. Ця дурноверха Етель могла вирішити, що їй вдасться закрутити з ремонтниками. Чи не сміховинно, якщо вона так і не виїхала за межі Вотсонвіля, до якого звідси лише тридцять миль? Вона навіть могла би підскочити сюди на зустріч зі своїми друзями, якби схотіла. Може, вона подеколи навідується до Салінаса. Може, вона просто зараз у Салінасі. Копи навряд чи будуть сильно перейматися через неї. Може, варто послати Джо до Вотсонвіля, хай подивиться, чи там Етель. Вона могла податися й до Санта-Круса. Джо і там мусив би побувати. Він швидко впорається. Джо зуміє знайти будь-яку повію в будь-якому місті протягом кількох годин. А якщо він її знайде, то вже якось доправить сюди. Етель дурепа. Хоча, коли він її знайде, чи не краще самій Кейт поїхати до неї? Замкнути двері. Повісити табличку «Не турбувати». Вона з’їздила б до Вотсонвіля, зробила свою справу і повернулася назад. Ніяких таксі. Сісти в автобус. Ніхто нікого не помічає на нічних рейсах. Люди сплять, знявши взуття і підклавши під голову складені пальта. Зненацька вона усвідомила, що їй страшно їхати до Вотсонвіля. Нічого, вона себе примусить. І всім цим роздумам прийде кінець. Дивно, як їй раніше не спало на думку послати туди Джо. Це ж ідеальний план. Джо здатний дещо непогано зробити, проте цей бовдур вважає себе розумахою. З такими найлегше управлятися. Етель дурепа. Тому з нею управлятися важко.

Що більше покарлючувалися руки і мозок Кейт, то більше й більше покладалася вона на Джо Велері як на свого головного помічника, свого посередника і свого ката. Вона в глибині душі боялася дівчат свого закладу — не тому, що вони були більш ненадійні, ніж Джо, але тому, що істеричність, яка завжди чатувала поруч, могла вибухнути щомиті, знищити їхню обачність, розхитати самозбереження і рознести вщент не лише їх самих, а й усе навколо. Кейт завжди вміла приборкати цю постійну загрозу, але тепер поступове накопичення кальцію на суглобах і поступове зростання страхів примушували її шукати допомогу, і шукати її у Джо. Чоловіки, як їй було відомо, мали трохи міцнішу загорожу від самознищення, ніж ті жінки, яких вона знала.

Кейт відчувала, що може довіряти Джо, оскільки серед її паперів лежав документ, що стосувався такого собі Джозефа Венути, який втік з в’язниці Сан-Квентин на четвертому році п’ятирічного терміну за пограбування. Кейт ніколи не натякала на це Джо Велері, але була певна, що воно справить на нього заспокійливий ефект, якщо він почне відбиватися від рук.

Джо заносив їй щоранку тацю зі сніданком: зелений китайський чай, вершки і тост. Він ставив тацю біля ліжка, доповідав про справи й отримував розпорядження на день. Джо розумів, що вона дедалі більше залежить від нього. І він поступово й обережно вивчав можливості перебрати увесь бізнес на себе. Проте в глибині душі Джо страшенно боявся Кейт.

— Доброго ранку,— привітався він.

— Я не вставатиму на сніданок, Джо. Просто дай мені чаю. Тобі доведеться тримати чашку.

— Болять руки?

— Так. Але загострення минеться, і стане легше.

— Схоже, ви мали важку ніч.

— Та ні,— відповіла Кейт.— Я добре виспалася. Приймаю зараз нові ліки.

Джо підніс чашку їй до губ, вона пила маленькими ковточками, дула на чай, щоб охолодити.

— Досить,— промовила вона, випивши лише півчашки.— Як пройшла ніч?

— Я навіть хотів зайти до вас ще вчора і розказати. Один селюк прибув з Кінг-Сіті. Щойно продав свій врожай. Закупив увесь наш заклад. Витратив сім сотень, не рахуючи того, що роздав дівчатам.

— Як його звали?

— Не знаю. Але сподіваюся, від ще до нас прийде.

— Слід дізнатися, як його звуть, Джо. Я тобі не раз про це говорила.

— Він доволі потайний.

— Тим більше необхідно знати, хто він. Невже ніхто з дівчат не обшукав його?

— Не знаю.

— То дізнайся.

Джо відчув, що вона трохи повеселішала, і настрій у нього поліпшився.

— Я дізнаюся,— запевнив він.— Є за що зачепитися.

Кейт уважно подивилася на нього, немов оцінюючи, вивчаючи, і він зрозумів, що зараз щось станеться.

— Тобі тут подобається? — лагідно запитала вона.

— Авжеж. Мені тут добре ведеться.

— Ти міг би мати щось краще — або гірше.

— Мені у вас добре, і все подобається,— занепокоєно сказав Джо і гарячково почав пригадувати, чи не завинив у чомусь.— Мені у вас дуже добре.

Кейт облизала губи своїм гостреньким, як стріла, язичком.

— Ми з тобою можемо спрацюватися,— промовила вона.

— Все буде, як ви схочете,— улесливо сказав він, і його накрила хвиля радісного збудження. Він терпляче чекав. Вона не квапилася продовжувати.

— Джо, я не люблю, коли в мене крадуть,— нарешті заговорила вона.

— Я нічого не брав.

— Я й не кажу, що це ти.

— А хто?

— Зараз розкажу, Джо. Пам’ятаєш оту стару дурепу, яку нам довелося видворити з округу?

— Етель чи як там її?

— Так. Саме оту. Вона дещо прихопила. Тільки тоді я ще не знала.

— А що це було?

У голосі Кейт забриніли крижані нотки.

— Не твій клопіт. Слухай мене уважно, Джо. Ти — спритний хлопець. Де б ти став її шукати?

Голова у Джо працювала швидко, не так через розум, як через досвід і інтуїцію.

— Вона вже доволі замордована. Далеко не заїде. Старі лахудри далеко не їздять.

— Ти кмітливий. Як гадаєш, може вона бути у Вотсонвілі?

— Там або в Санта-Крусі. Принаймні я би поставив на те, що вона не вибралася далі за Сан-Хосе.

Кейт обережно розтирала пальці.

— Ти хотів би заробити п’ять сотень, Джо?

— Хочете, щоб я її знайшов?

— Так. Просто знайди. Коли знайдеш, не виказуй себе. Просто дай мені її адресу. Це ясно? Просто скажи мені, де вона.

— Гаразд. Мабуть, добряче вона вас обмахорила.

— Це не твій клопіт, Джо.

— Так, мем. Хочете, щоб я починав?

— І якнайшвидше, Джо.

— Важкувато буде,— сказав він.— Багато часу спливло.

— Це твої проблеми.

— По обіді поїду до Вотсонвіля.

— Добре, Джо.

Кейт замислилася. Він знав, що вона ще не скінчила, але чи схоче щось додати? Вона заговорила.

— Джо, чи не зробила вона чогось — чогось дивного того дня в суді?

— Та ні, чого б це? Кричала, що її підставили, але ж вони всі так кажуть.

І раптом він пригадав те, на що не звернув уваги в той час. З пам’яті виринув голос Етелі, яка говорила: «Ваша честь, мені треба поговорити з вами наодинці. Я маю дещо повідомити». Джо спробував заховати глибше цей спогад, щоб обличчя не видало його.

— Отже, щось було? — запитала Кейт.

Він запізнився. Мозок його шукав безпеки.

— Щось таки було,— він хотів виграти час.— Намагаюся пригадати.

— То пригадуй! — голос був пронизливий, тривожний.

— Так от...— він придумав.— Так от, я чув, як вона казала копам, щоб вони... чи не могли б вони відправити її на південь. Казала, що має родичів у Сан-Луї-Обіспо.

— І що? — Кейт подалася до нього.

— А копи відповіли, що то збіса далеко.

— Ти шпаркий, Джо. Куди поїдеш насамперед?

— До Вотсонвіля. Маю приятеля у Сан-Луїсі. Він порозпитує для мене. Я йому зателефоную.

— Джо,— гостро застерегла Кейт.— Я не хочу розголосу.

— За п’ять сотень ви все отримаєте швидко й тихо,— сказав Джо. У нього був чудовий настрій, попри те, що очі Кейт знову стали пильними й зосередженими. Але наступні її слова пробуравили йому шлунок до самого хребта.

— Джо, до речі, тобі щось говорить прізвище Венута?

Він спробував відповісти, поки не перехопило в горлі:

— Анічогісінько.

— Повертайся якнайшвидше,— мовила Кейт.— Перекажи Гелен, щоб зайшла до мене. Вона виконуватиме твої обов’язки.

3

Джо спакував валізу, пішов на вокзал і купив квиток до Вотсонвіля. У Кастровілі, першій станції на північ, він зійшов і прочекав чотири години на експрес «Дель Монте» з Сан-Франциско до Монтерея, кінцевого пункту призначення. У Монтереї він зайшов у готель «Центральний» і зареєструвався під іменем Джон Вікер. Потім сходив з’їсти стейк у закусочній «Татусь Ернст», купив пляшку віскі й повернувся до свого номера.

Він зняв черевики, піджак і жилет, відстібнув комірець, розв’язав краватку й улігся в ліжко. Віскі й велика склянка стояли на тумбочці біля латунного ліжка. Люстра на стелі світила йому просто в обличчя, але це йому не заважало. Він цього просто не помічав. Він акуратно залив собі мозок півсклянкою віскі, потім зчепив руки за головою, схрестив ноги і почав розкладати по поличках думки, враження, відчуття та інстинкти.

Він усе добре зробив і гадав, що перехитрив її. Що ж, він її недооцінив. Але як у дідька вона рознюхала, що він у розшуку? Він подумав, що можна б виїхати до Ріно або до Сієтла. Морські порти — це завжди добре. А тоді... хоча, хвилинку. Думай як слід.

Етель нічого не вкрала. Вона щось має. Кейт боїться Етелі. П’ять сотень — це купа грошей, щоб розшукати якусь зацофану шльондру. Те, що Етель сказала судді, по-перше, правда, по-друге, лякає Кейт. Цим можна скористатися. Дідько! Але ж вона знає про його втечу з в’язниці! Джо не мав наміру відбувати свій термін, та ще й з додатковим покаранням.

Але подумати не завадить. Скажімо, на кону чотири роки ув’язнення проти... десяти тисяч. Хіба погана ставка? Нема чого вирішувати. Вона давно про нього знала і не видала. Мабуть, вважала, що він — вірний пес.

А раптом Етель — його щаслива карта?

Так — чекай — подумай про це. Може, це шанс. Може, слід відкрити свої карти і подивитися. Але ж вона така диявольськи хитра! Джо не був певний, що зможе грати проти неї. А якщо грати разом з нею?

Джо сів і наповнив свою склянку. Потім вимкнув світло і підняв штору. Він пив віскі й роздивлявся худеньку жінку в купальному халаті, яка прала панчохи у раковині в кімнаті на протилежному боці вентиляційної шахти. Віскі бурмотіло в нього у вухах.

Можливо, це шанс. Бачить Бог, Джо чекав на нього достатньо довго. Бачить Бог, він ненавидить цю відьму з гострими дрібними зубами. Немає потреби вирішувати просто зараз.

Він тихо прочинив шибку і кинув олівець зі столу у вікно на тому боці вентиляційної шахти. Його потішило, як злякалася, як перестрашилася худа дамочка, перш ніж шарпнула униз свою штору.

Третя склянка віскі — і пляшка порожня. Джо відчув бажання вийти на вулицю і погуляти містом. Але дисципліна узяла гору. Він узяв собі за правило ніколи не виходити з кімнати напідпитку і неухильно дотримувався його. В такий спосіб ніколи не вскочиш у халепу. Халепа — це копи, а копи — це перевірка, яка потягне за собою подорож до Сан-Квентина, і цього разу вже ніяких дорожніх робіт за гарну поведінку. Він негайно викинув прогулянку з голови.

Джо мав ще одну приємність, яку приберігав на той час, коли лишався на самоті, хоча й не усвідомлював, що це приємність. Зараз він віддався їй. Він улігся на латунне ліжко і почав пригадувати своє безрадісне, похмуре дитинство, своє дратівливе й порочне зростання. Самі невдачі — йому ніколи не щастило. Усі шанси були на боці крутих хлопців. Йому зійшло з рук декілька дрібних крадіжок, але ціла таця кишенькових ножів? Копи одразу прийшли по нього додому і заарештували. Його поставили на облік у поліції і відтоді вже не давали спокою. Хтось там у Дейлі-Сіті поцупить з вантажівки кошик з полуницями, а підозрюють завжди Джо. У школі йому також не щастило. Вчителі були проти нього, директор був проти нього. Як миритися з таким лайном? Довелося дати драла.

Спогади про невезіння викликали теплий смуток, Джо почав пригадувати далі, поки на очах не виступили сльози і губи не скривилися від жалю до самотнього, нікому не потрібного хлопчика, яким він був колись. І от зараз знову — подивіться на нього: сам у розшуку, працює в борделі, а всі решта мають власні будинки й автівки. Їм нічого не загрожує, вони щасливі й ночами відгороджуються від Джо запнутими шторами. Він тихо плакав, поки не заснув.

Джо встав о десятій ранку і з’їв велетенський сніданок у «Татусі Ернсті». Пополудні сів у автобус до Вотсонвіля і зіграв три партії у більярд із приятелем, якого викликав на зустріч по телефону. Джо виграв останню партію і поставив кий на стійку. Тоді вручив приятелю дві десятидоларові купюри.

— Дідько! — сказав приятель.— Навіщо мені твої гроші?

— Бери,— відповів Джо.

— Та я ж начебто нічого для тебе не зробив.

— Ти зробив чималенько. Розвідав, що її тут немає, а ти з тих пацанів, що діло знають.

— Не скажеш, навіщо вона тобі потрібна?

— Вільсоне, я сказав тобі одразу, повторюю зараз: сам не знаю. Просто виконую доручення.

— Так от, я зробив, що зміг. Тут був нібито якийсь з’їзд абощо — чи то дантистів, чи ще когось. Не знаю, чи то вона говорила, що піде туди, чи я сам це так уявив. Воно у мене застрягло в пам’яті. Поставили на вуха увесь Санта-Крус. Знаєш там когось?

— Декого,— відповів Джо.

— Зазирни до Г. В. Малера, Гела Малера. Він хазяїн «Більярдної Гела». Там у дальніх кімнатах можна зіграти на гроші.

— Дякую,— сказав Джо.

— А тепер, Джо, слухай. Мені не треба твоїх грошей.

— Це не мої гроші. Купи собі сигару.

Джо вийшов з автобуса неподалік «Більярдної Гела». Прийшов час вечері, але гра була у розпалі. Минула ціла година, аж поки Гел не пішов до вбиральні, а Джо за ним. Він назвався і пояснив суть справи. Гел подивився на Джо великими вицвілими очима, збільшеними товстими скельцями окулярів. Неквапно застібнув ширинку, поправив чорні нарукавники і вирівняв зелений козирок.

— Зачекай, поки скінчиться гра,— сказав він.— Сам не хочеш зіграти?

— Скільки людей грає на тебе, Геле?

— Лише один.

— Я гратиму на тебе.

— П’ять баксів година,— попередив Гел.

— І десять відсотків, якщо я виграю?

— Гаразд, нехай. Білобрисий Вільямс працює на мій заклад.

О першій годині ночі Гел і Джо зайшли до гриль-бару Барлоу.

— Два стейки на кісточках і картопляна стружка, смажена в олії. Суп будеш? — спитав Гел.

— Ні. І картоплі не хочу. У мене від неї закрепи.

— У мене теж,— сказав Гел.— А її все одно їм. Я мало рухаюся.

Гел був неговіркий, аж поки не починав їсти. Він розмовляв лише з набитим ротом.

— Що пропонуєш? — він відкусив шматок стейка.

— Одну роботу. Я заробляю сотню баксів, ти отримуєш двадцять п’ять — годиться?

— Треба знайти якісь докази — типу, папери?

— Ні. Зроби все як слід, я й без паперів обійдуся.

— Гаразд, прийшла вона до мене і попросила взяти на роботу. Вигляд у неї був жахливий. Вона і двадцятки не могла заробити за тиждень. Я б і не знав, що з нею сталося, якби Білл Праймус не бачив її у мене в закладі, тож коли її знайшли, він приперся до мене і почав розпитувати. Гарний він чолов’яга, цей Білл. У нас тут класна поліція.

Етель була непогана — ледаща, неохайна, але добросердна. Вона прагнула поваги і гідності. Була вона не надто розумна, не надто миловида, а через ці дві вади і не надто щаслива. Етель, напевно б, засмутилася, дізнавшись, що коли її витягли з піску, в якому її мало не поховали хвилі, спідниця в неї задерлася до пояса. Вона б воліла більше гідності.

— У нас тут серед рибалок, що ловлять сардини, трапляються зовсім паскудні виродки,— розповідав Гел.— Надудляться до нестями і скаженіють. Я так собі думаю, що котрийсь із цих сардиноловів узяв її в море, а потім просто зіштовхнув за борт. Не уявляю, як інакше вона би потрапила у воду.

— А вона не могла кинутися в море з пірсу?

— Вона? — проговорив Гел крізь картоплю.— Та ти що! Вона була така збіса ледаща, що їй ліньки було б накладати на себе руки. Хочеш перевірити?

— Якщо ти кажеш, що це вона, значить, це вона.

І Джо поклав на стіл двадцять п’ять доларів.

Гел скрутив купюри в трубочку і засунув у кишеньку жилетки. Він відрізав від стейка трикутник і закинув до рота.

— Це точно була вона,— сказав він.— Пирога хочеш?

Джо збирався спати до полудня, але прокинувся о сьомій і довго лежав у ліжку. Він не планував повертатися до Салінаса раніше опівночі. Йому був потрібен час добре все обміркувати.

Вставши з ліжка, він підійшов до дзеркала і порепетирував вираз обличчя, який збирався демонструвати. Він хотів видатися розчарованим, але не надмірно. Кейт збіса хитра. Нехай керує. Він підіграватиме. Вона така відкрита, як стиснутий кулак. Джо мусив визнати, що боїться її до смерті.

Обачливість підказувала: «Іди скажи їй усе як є і отримай свої п’ять сотень».

Але він грубо обірвав обачливість: «Щасливий шанс. Скільки мені траплялося щасливих шансів? Розпізнати щасливий шанс — це частина виграшу. Я ж не хочу все життя бути жалюгідним сутенером. Просто треба грати обережно. Дати їй висловитися. Це не зашкодить. Я завжди зможу сказати, що тільки-но дізнався, якщо виникнуть проблеми».

«Вона може запроторити тебе до буцегарні, ти й оком не встигнеш моргнути».

«Не зможе, якщо я гратиму обережно. Що мені втрачати? Скільки мені траплялося щасливих шансів?»

4

Кейт почувалася краще. Схоже, нові ліки йдуть їй на користь. Біль у руках трохи відпустив, їй здавалося, що пальці дещо вирівнялися, що суглоби не такі набряклі. Вона непогано виспалася вночі, вперше за довгий час, і почувалася добре, хіба що була схвильована. Вона вирішила з’їсти на сніданок варене яйце. Вставши з ліжка, вдягла халат, узяла ручне дзеркальце і знову лягла. Зіпершися на високі подушки, вона роздивлялася своє обличчя.

Відпочинок виявився чудодійним. Від болю стискаються щелепи, очі неприродно блищать, випинаються найменші м’язи на скронях і щоках, і все це разом створює враження хвороби й боротьби з муками.

Різниця з відпочилим обличчям була разюча. Кейт видавалася на десять років молодшою. Вона розсунула губи і подивилася на свої зуби. Час піти почистити їх і відбілити. Кейт стежила за зубами. Золоті коронки на місці вибитих кутніх зубів були єдиним зовнішнім втручанням. Дивовижно, подумала Кейт, який молодий у мене вигляд. Лише одна ніч хорошого сну — і я одужала. Це також обдурює людей. Вони вважають, що вона слабка і тендітна. Кейт посміхнулася: тендітна, як сталевий капкан. Але ж вона завжди піклувалася про себе — ні випивки, ні наркотиків, а останнім часом навіть від кави відмовилася. І це приносить плоди. Личко в неї янгольське. Вона підняла дзеркальце трохи вище, щоб не бачити свою зморшкувату шию.

Думки її перескочили на інше янгольське личко, дуже подібне до неї,— як його звати? як його в біса звати? — Алек? Вона бачила, як він повільно йшов повз неї у білому стихарі, оздобленому мереживом, опустивши голову з ніжним підборіддям, і вогонь від свічки відблискував на його волоссі. Він тримав дубовий жезл, мідний хрест на якому трохи нахилився уперед. Було щось холодне у його вроді, щось незаймане і недоторкане. А хіба щось або хтось колись торкалися Кейт? Проникали в неї чи забруднювали? Звісно, ні. Хіба що трохи зачіпали жорстку оболонку. Всередині вона була незаймана — така ж чиста і світла, як цей хлопець Алек, чи як там його звати...

Вона засміялася — мати двох синів, а сама схожа на дитя. Якби хтось побачив її поруч з цим білявим — чи виникли б сумніви? Вона уявила, як вони удвох стоять поруч серед натовпу, нехай люди самі здогадуються. Що б зробив — Арон, ось як його звуть! — що б він зробив, якби знав? Його брат знає. Отой загонистий сучий син — ні, це непідходящий вираз, не треба його так називати. Надто схоже на правду. Дехто називав її сукою. І байстрюком його не назвеш, бо народився він у священному шлюбі. Кейт голосно розсміялася. Їй було добре. Вона веселилася.

Отой метикований, смаглявий — він її непокоїв. Схожий на Карла. Вона поважала Карла — а Карл убив би її, якби міг.

Чудові ліки — вони не лише зняли артритний біль, а й повернули їй кураж. Дуже скоро вона все тут продасть і поїде до Нью-Йорка, як завжди планувала. Кейт подумала про свій страх через Етель. Яка ж вона, мабуть, хвора була, ота нещасна дурнувата стара корова! Треба буде вбити її по-доброму. Коли Джо її знайде, може, і її забрати з собою до Нью-Йорка? Щоб тримати у себе на очах.

Кейт осяйнула кумедна думка. Це буде комічне вбивство, вбивство, яке ніхто за жодних обставин не розкриє і навіть не запідозрить. Шоколад — коробки шоколадних цукерок, повні вази карамелей і помадки, бекон — хрусткий, добре підсмажений, жирний, портвейн, вершкове масло, все аж плаває в маслі та збитих вершках; ні овочів, ні фруктів — і ніяких розваг. Сиди вдома, любко. Я тобі довіряю. Припильнуй за речами. Ти втомилася. Лягай відпочити. Дай я тобі наллю вина. Ось я для тебе купила нові цукерки. Хочеш узяти коробку в ліжко? Якщо тобі недобре, чому б не прийняти проносне? А оці горіхи кеш’ю такі смачні, правда? Стара шкапа лусне і вріже дуба за півроку. Та ще й глисти допоможуть. Хтось користувався для вбивства глистами? Хто там не міг донести собі до рота воду в решеті — Тантал^[55]?

На губах Кейт грала чарівлива усмішка, і її охопили нестримні веселощі. Перш ніж вона звідси поїде, непогано буде влаштувати для її синів справжнє свято. Таку собі вечірку з цирком на десерт — для її голубчиків, її золотих хлопчиків. І тоді думка про вродливе обличчя Арона, таке схоже на її власне, стиснула їй груди якимсь незбагненним болем, болем знесилення. Арон не хитрий. Він не зможе себе захистити. А смаглявий, схоже, небезпечний. Вона відчула на собі, на що він спроможний. Кел її переміг. Перш ніж поїхати, вона його як слід провчить. Можливо, ні, напевне, добряче побиття змусить його зрозуміти своє місце.

І раптом вона усвідомила, що не хоче, аби Арон дізнався, чим вона займається. Може, він зміг би приїхати до неї у Нью-Йорк. Гадатиме, що вона завжди мешкала в елегантному будиночку в Іст-Сайді. Вона ходила би з ним по театрах, до опери, і люди бачили б їх разом і дивувалися, які вони гарні, і вгадували б, чи вони брат і сестра, чи мати і син. Ніхто б не сумнівався, що вони родичі. Вони могли б разом піти на похорон Етелі. Тій знадобиться дуже велика труна, і нестимуть її аж шестеро людей. Кейт так захопилася своїми веселими думками, що не почула, як у двері постукав Джо. Він трішки прочинив двері, зазирнув і побачив її безтурботне, усміхнене обличчя.

— Сніданок,— оголосив він і штовхнув двері краєм накритої серветкою таці. Причинив він двері коліном.— Подати туди? — він тицьнув підборіддям у бік сірої кімнати.

— Ні. Я снідатиму отут. І я хочу варене яйце і тост із корицею. Яйце варити чотири з половиною хвилини. Припильнуй. Не хочу надто м’якого.

— Вам, схоже, набагато краще, мем.

— Так,— відповіла Кейт.— Нові ліки чудодійні. А тебе як собаки тріпали, Джо. Тобі зле?

— Зі мною все гаразд,— сказав він і поставив тацю перед великим глибоким кріслом.— Чотири з половиною хвилини?

— Саме так. А якщо знайдеться і яблуко — хороше, соковите яблуко, принеси і його.

— Ви стільки не їли, відколи я вас знаю,— здивувався Джо.

На кухні, чекаючи, поки кухар зварить яйце, він відчув страх. Можливо, вона вже знає. Йому слід остерігатися. Але дідько! Не може вона ненавидіти його за те, чого він не знає. Який у цьому злочин?

Повернувшись до її кімнати, Джо повідомив, що яблук немає, але є чудова груша.

— Так навіть краще,— сказала Кейт.

Він дивився, як вона зрізала вершечок з яйця, як занурила в шкаралупу ложечку.

— Ну як?

— Чудово! — схвалила Кейт.— Просто чудово.

— У вас чудовий вигляд,— сказав Джо.

— Я й почуваюся чудово. А у тебе вигляд жахливий. У чому річ?

— Мем,— обережно розпочав Джо,— навряд чи буде людина, яка більше за мене потребує п’яти сотень.

— Навряд чи є людина,— грайливо поправила Кейт.

— Що?

— Нічого. Забудь. До чого ти хилиш? Тобі не вдалося її знайти — чи що? Але якщо ти шукав добре, свої п’ять сотень ти дістанеш. Розповідай.

Вона узяла сільничку і потрусила над яйцем.

Джо зобразив штучну радість.

— Дякую,— сказав він.— Для мене це важливо. Дуже потрібні гроші. Так от, я шукав у Паджаро і Вотсонвілі. Напав на її слід у Вотсонвілі, але вона вже перебралася до Санта-Круса. Простежив її там, а вона виїхала.

Кейт скуштувала яйце і додала солі.

— Це все?

— Ні,— відповів Джо.— Там я діяв наосліп. Вирушив до Сан-Луїса, вона там побувала, але й звідти виїхала.

— І жодних слідів? Ніяких міркувань, куди вона могла податися?

Джо перебирав пальцями. Його щастя, а то й усе його життя, залежало від наступних слів, і він не поспішав їх промовляти.

— Ну ж бо,— поквапила його Кейт.— Ти щось з’ясував — що саме?

— Не так і багато. Але я не знаю, що думати.

— Нічого не думай. Просто розказуй. Думати буду я,— голос Кейт звучав жорстко.

— Може, це й неправда.

— Та говори вже, заради Бога! — розсердилася вона.

— Так от, я розмовляв з хлопцем, який її бачив останнім. Хлопця звати Джо, як і мене...

— А як звали його бабусю, ти не дізнався? — саркастично спитала Кейт.

— Отой Джо каже, що вона насмокталася пива одного вечора і розповіла, що хоче повернутися до Салінаса і зачаїтися. А потім вона раптово зникла. Отой Джо більше нічого не знав.

Кейт перелякалася до нестями. Джо побачив її паніку, її переляк, її майже безпорадне знесилення. Хай що це було, але Джо дещо отримав. Нарешті він отримав свій шанс.

Вона відірвала погляд від своїх покарлючених рук, які лежали в неї на колінах.

— Забудьмо стару потіпаху,— промовила вона.— Ти дістанеш свої п’ять сотень, Джо.

Джо уривчасто дихав, боячись, що перший-ліпший звук вирве її з самозаглиблення.

Вона йому повірила. Ба більше, вона вірила в те, чого він і не казав. Йому хотілося якнайшвидше вибратися з цієї кімнати.

— Дякую, мем,— сказав він дуже тихо і мовчки рушив до дверей.

Він уже взявся за ручку, як вона заговорила з награною недбалістю:

— До речі, Джо...

— Мем?

— Якщо ти раптом почуєш про... про неї, дай мені знати, добре?

— Обов’язково. Хочете, щоб я за це взявся?

— Ні. Не переймайся. Це не суттєво.

У себе в кімнаті, зачинивши двері на засув, Джо сів, схрестивши руки. Він усміхався. І негайно почав будувати плани на майбутнє. Він вирішив дати Кейт добряче все обдумати до, скажімо, наступного тижня. Щойно вона заспокоїться, він знову нагадає про Етель. Він не знав, яка в нього буде зброя, як він нею скористається. Але він знав, що та зброя гостра, і йому кортіло пустити її в хід. Він би розсміявся вголос, якби точно знав, що Кейт пішла до сірої кімнати, замкнула двері й сиділа у своєму великому кріслі, заплющивши очі.

Частина п’ята

Розділ 46

Буває, хоча і нечасто, що дощі в Салінас-Веллі випадають у листопаді. Це така рідкість, що одна з міських газет, або обидві разом друкують про таку подію передовиці. Пагорби протягом однієї ночі вкриваються м’якою зеленою травою, повітря стає свіжим і приємним. Дощі в цю пору не надто корисні для сільського господарства, хіба що вони затягуються, але це вкрай нетипово. Зазвичай сухість повертається, трава сохне або ціпеніє від заморозків, і насіння її пропадає.

Роки війни були дощовими, і багато людей звинувачували в цій дивовижній, безкомпромісній погоді стрілянину з великих гармат у Франції. Це цілком серйозно обговорювалося в статтях і дискусіях.

Тієї першої зими наших військових у Франції було не дуже багато, але мільйони проходили підготовку, готувалися до відправки на фронт,— війна річ страшна, проте захоплива. Німців зупинити не вдалося. Власне, вони знову перехопили ініціативу, методично рухались до Парижа, і бозна-коли їх вдасться зупинити — якщо вдасться взагалі. Якщо хтось нас і врятує, то лише генерал Першинг. Його підтягнута військова фігура у красивому однострої щодня з’являлася на всіх газетних шпальтах. Він мав тверде, як граніт, підборіддя, на мундирі не було і складочки. Він уособлював ідеального вояка. Ніхто не знав, щó він думає насправді.

Ми розуміли, що не можемо програти, і все-таки здавалося, що справа йде до програшу. Ми вже не могли купити борошно, біле борошно, а змішували його в пропорції один до чотирьох з темним житнім борошном. Ті, хто міг собі це дозволити, їли хліб і печиво з білого борошна, а з темного готували корм для курей.

У старому навчальному манежі Роти С велася підготовка ополченців, чоловіків за п’ятдесят років; це не найкращий матеріал для військових, але вони проводили тренування двічі на тиждень, причепили військові значки, нап’яли військові кашкети, викрикували один одному накази і безнастанно сварилися, кого з них зроблять офіцерами. Вільям С. Берт помер просто на підлозі манежу, коли віджимався в упорі лежачи. Не витримало серце.

А ще були Люди Хвилини, їх так називали, бо вони в кінотеатрах і церквах виступали з однохвилинними промовами на честь Америки. Вони теж носили значки.

Жінки скручували бинти, вдягалися у форму Червоного Хреста і вважали себе Янголами Милосердя. Й усі вони щось в’язали і плели: напульсники — короткі вовняні трубочки, які не давали вітру задувати у солдатські рукава, шоломи з прорізом для очей, які надягалися під нові металеві каски, щоб не замерзла голова.

Уся першокласна натуральна шкіра йшла на виготовлення офіцерського взуття і ременів «Сем Браун». Ці ремені булидуже красиві, й носити їх могли тільки офіцери. Вони складалися з поясної і плечової частин, і ця остання проходила під лівим еполетом. Ми запозичили цей фасон у британців, але вже й самі британці забули їхню первісну функцію, а саме — підтримувати важку шаблю. Шабель уже ніхто не носив, хіба що на парадах, але офіцера без ременя «Сем Браун» годі було й уявити. Добрий ремінь коштував аж двадцять п’ять доларів.

Ми багато чого навчилися від англійців — і якби вони не були хорошими вояками, ми б ними не захоплювалися. Чоловіки почали встромляти свої носовички в рукава, а дехто з франтуватих лейтенантів завів собі шикарні тростини. Лише одному нововведенню, однак, ми опиралися дуже довго. Наручні годинники видавалися безглуздими. Було малоймовірно, що ми колись наслідуватимемо бриттів у цьому.

А ще існували внутрішні вороги, і ми виявляли пильність. У Сан-Хосе поширився страх перед шпигунами, і Салінас не збирався відставати,— враховуючи те, як Салінас розростався.

Близько двадцяти років містер Фенхель займався кравецтвом у Салінасі. Він був низенький, кругленький, мав кумедний акцент. Цілий день він сидів, схрестивши ноги по-турецькому, на столі в своєму невеличкому ательє на вулиці Алізаль, а ввечері простував до свого невеличкого будиночка десь у самому кінці Центральної авеню. Він безкінечно підфарбовував свій будинок і білий штахетний паркан перед ним. Ніхто не звертав уваги на його акцент, поки не прийшла війна, і раптом ми все зрозуміли. У нас був свій персональний німець. Його не врятувало те, що мало не всі свої заощадження він витратив на воєнні облігації. Це було просто примітивне прикриття.

Його відмовилися зарахувати до ополчення. Не хотіли, щоб шпигун проник у секретні плани оборони Салінаса. А хто б погодився носити костюм, пошитий ворогом? Містер Фенхель цілі дні сидів на своєму столі, але роботи в нього не було, і він без кінця метав, і поров, і зшивав, і знову поров ту саму тканину.

Не було такої жорстокості, якої б ми не випробували на містері Фенхелі. Він був наш німець. Він щодня проминав наш будинок і раніше розмовляв з кожним чоловіком, кожною жінкою, кожною дитиною і кожним собакою, і всі йому відповідали. Тепер з ним не говорив ніхто, і я й досі подумки бачу його самотню приземкувату фігуру й обличчя, сповнене ображеної гордості.

Ми з сестрою також долучилися до цькування містера Фенхеля, і від цього ганебного спогаду я й нині вкриваюся потом, і в горлі у мене перехоплює. Одного вечора ми стояли у своєму дворі біля газону і побачили, як він підходить, перебираючи товстенькими ніжками. Його чорний фетровий капелюх був вичищений і рівно сидів на голові. Не пам’ятаю, щоб ми обговорювали цей план, та, вочевидь, усе ж таки обговорювали, бо виконали його дуже вправно.

Коли містер Фенхель наблизився, ми з сестрою повільно перейшли рука в руку на той бік вулиці. Він побачив, як ми йдемо йому назустріч. Коли він з нами порівнявся, ми зупинилися біля стічної канавки.

Він радісно усміхнувся і промовив: «Топрий фечір, Чоне. Топрий фечір, Мері».

Ми напружено виструнчилися, пліч-о-пліч, і гаркнули в унісон: «Hoch der Kaiser!» (Хай живе Кайзер!)

Я і зараз бачу його обличчя, його злякані, невинні блакитні очі. Він силився щось сказати і раптом розридався. Він навіть не намагався приховувати сліз. Просто стояв і ридав. І знаєте що? Ми з Мері повернулися і заціпеніло перейшли вулицю до свого двору. Ми почувалися жахливо. Як і зараз, варто мені про це згадати.

Ми були надто малі, щоб сильно допекти містеру Фенхелю. Це узяли на себе сильні чоловіки — їх було десь тридцять. Однієї суботи вони зібралися у барі та промаршували колоною по чотири Центральною авеню, викрикуючи хором «Гоп! Гоп!». Вони повалили білий штахетний паркан містера Фенхеля і підпалили фасад його будиночка. Від нас не вислизне жоден сучий син, прихильник кайзера! Після цього Салінас міг високо тримати голову, не поступаючись Сан-Хосе.

Після цього, ясна річ, заворушився Вотсонвіль. Там обмазали дьогтем і обваляли в пір’ї одного поляка, прийнявши його за німця. Він говорив з акцентом.

Ми в Салінасі робили все, що неминуче робиться під час війни, і нас обсідали неминучі думки. Ми радісно верещали від гарних новин і панікували від поганих. Кожен знав якийсь секрет, який треба було нишком поширити, щоб він залишався секретом. Наш спосіб життя відповідно змінився. Зарплатня й ціни зростали. Розмови про дефіцит спонукали скуповувати і запасати харчі. Виховані, спокійні леді билися через банку маринованих помідорів.

Не все було кепсько, підло чи істерично. Існував і героїзм. Чоловіки, які могли уникнути армії, йшли на війну добровольцями, інші, які були проти війни з моральних чи релігійних міркувань, піднімалися на Голгофу, яка є тут звичайним наслідком. Були люди, які віддавали все, що мали, на війну, бо це була остання війна, і вигравши її, ми вирвемо війни, як скабку, з плоті світу, і це безглузде жахіття вже більше ніколи не повториться.

У смерті в бою не було ніякої гідності. Смерть — це розривання людського м’яса і виплеск крові, й результат — бруд, але є велика і майже солодка гідність у смутку, безпорадному, безнадійному смутку, який охоплює родину після отримання телеграми. Нічого не скажеш, нічого не вдієш, єдине сподівання — сподівання, що він не страждав, але яке ж це жалюгідне, безвихідне сподівання. Правда й те, що були люди, які, коли їхній смуток утрачав гостроту, непомітно підштовхували його до гордині й починали дедалі більше чванитися своєю втратою. Дехто з них навіть зумів непогано нею скористатися вже по закінченні війни. Власне, це лише природно, так само як для людини, яка живе, лише щоб заробляти гроші, природно заробляти гроші завдяки війні. Ніхто не звинувачував таку людину, але очікувалося, що частина цієї здобичі піде на воєнні облігації. Ми гадали, що самі винайшли все це у Салінасі, навіть смуток по загиблих.

Розділ 47

1

У домі Трасків біля булочної Рейно Лі й Адам повісили мапу західного фронту, з кольоровими булавками, які позначали пересування військ, і це створювало враження участі. Потім помер містер Келлі, й Адама призначили на його місце у призовній комісії. Це був логічний вибір для такої посади. Льодова фабрика не забирала в нього багато часу, він мав хороший послужний список і почесну демобілізацію з війська.

Адам бачив війну — невеличку війну з маневрами і кривавою бійнею, але принаймні він сам на собі зазнав ту повну зміну правил, коли людина дістає дозвіл убивати всіх, кого може. Адам не дуже добре пам’ятав свою війну. У спогадах виникали окремі яскраві картини — обличчя якогось чоловіка, купа спалених тіл, брязкіт шабельних піхов під час швидких перебіжок, нерівний, рвучкий звук карабінних пострілів, високий холодний голос сурми серед ночі. Але Адамові картини були застиглі. В них не було ані руху, ані емоцій,— ілюстрації на сторінках книжки, не надто вміло намальовані.

Адам працював багато, чесно і скорботно. Він не міг позбутися відчуття, що молоді люди, яких він посилав до армії, приречені на смерть. А оскільки він усвідомлював свою слабкість, то ставав дедалі суворішим, дедалі ретельнішим, дедалі прискіпливішим до спроб ухилитися від призову під тим або іншим приводом. Він забирав списки додому, зустрічався з батьками і взагалі робив значно більше, ніж від нього вимагалося. Він почувався, як суддя, що ухвалює вирок про повішення, але ненавидить шибеницю.

Генрі Стентон бачив, що Адам худне, виснажується, замикається в собі, а Генрі любив веселощі, не міг без них обійтися. Напарник з кислою пикою його дратував.

— Відпочинь,— радив він Адаму.— Ти намагаєшся перебрати на себе увесь тягар війни. Подумай: це ж не твій обов’язок. Тебе сюди поставили виконувати конкретну роботу. Просто дотримуйся правил і не переймайся. Не ти керуєш цією війною.

Адам пересунув планочки на жалюзі, щоб передвечірнє сонце не світило йому в очі, й дивився на різкі паралельні лінії, які сонце накреслило у нього на столі.

— Знаю,— втомлено сказав він.— Я це добре знаю! Але, Генрі, це ж я роблю вибір, я суджу про їхні якості, й це мене гнітить. Я записав сина судді Кендела, а він загинув під час навчань.

— Ти тут ні до чого, Адаме. Чому б тобі не випити на ніч? Сходи в кіно, не зациклюйся,— Генрі заклав великі пальці за пройми жилету і відкинувся на стільці.— От ми тут з тобою балакаємо, Адаме, але твої хвилювання не надто допомагають нашим підопічним. Ти записуєш таких хлопців, яких я б відпустив, якби мене умовили.

— Знаю,— відповів Адам.— І скільки оце все протягнеться?

Генрі уважно й проникливо на нього подивився, витягнув з набитої кишені жилета олівець і потер кінчиком з гумкою свої великі білі передні зуби.

— Я добре розумію, про що тобі йдеться,— м’яко сказав він.

— Про що ж мені йдеться? — здивувався і розсердився Адам.

— Не треба злитися. Раніше я вважав, що мені не пощастило, бо маю тільки дочок.

Адам провів пальцем по одній з тіней від планок жалюзі у себе на столі.

— Так,— голос його був тихий, як зітхання.

— Твоїх хлопців ще нескоро призвуть.

— Так.

Палець Адама провів по смужці світла і знову перейшов на тінь.

— Мені аж подумати страшно...— почав Генрі.

— Страшно подумати про що?

— Не знаю, щó я відчував би, якби мені довелося записувати в армію власних синів.

— Я б відмовився від посади,— сказав Адам.

— Це я розумію. Могла б виникнути спокуса їх відхилити, тобто, своїх рідних.

— Ні,— заперечив Адам.— Я б пішов з посади не тому, що міг би їх відхилити. Не можна відбирати у своїх дітей права на вільний вибір.

Генрі зчепив руки в один великий кулак і вперся ним у стіл перед собою. Він був явно невдоволений.

— Що ж. Ти маєш рацію,— промовив він.— Не можна...— Генрі любив веселощі й уникав серйозних і неприємних розмов, оскільки приймав їх за смуток.— Як ведеться Арону в Стенфорді?

— Добре. Пише, що йому нелегко, але вірить, що впорається. Приїде додому на День подяки.

— Радий був би з ним побачитися. Учора ввечері я зустрів на вулиці Кела. Розумний хлопчина.

— Але не він склав іспити до коледжу на рік раніше.

— То й що, може, він має свої плани. Я от не вчився у коледжі. А ти?

— І я ні. Я пішов до війська.

— Теж непоганий досвід. А досвід багато чого вартий.

Адам неквапно підвівся і зняв свій капелюх з оленячих рогів на стіні.

— Добраніч, Генрі,— сказав він.

2

Дорогою додому Адам зважував свої обов’язки. Коли він проминав булочну Рейно, звідти вийшов Лі з золотистим французьким батоном.

— Мені закортіло поїсти часникового хліба,— пояснив Лі.

— Я його люблю зі стейком,— сказав Адам.

— У нас якраз на вечерю стейк. Пошта була?

— Я забув зазирнути в скриньку.

Вдома Лі одразу пішов на кухню. Адам невдовзі приєднався до нього і сів за стіл.

— Лі,— запитав він.— Скажімо, ми посилаємо хлопця до армії, і його там убивають, чи ми несемо за це відповідальність?

— Продовжуй,— сказав Лі.— Я хочу почути твої міркування до кінця.

— Припустімо, що існує тінь сумніву стосовно того, визнати його придатним чи ні,— ми визнаємо, він іде на війну і там гине.

— Зрозуміло. Тебе бентежить відповідальність чи провина?

— Я не хочу відчувати провину.

— Відповідальність буває ще гіршою. В ній немає ніякого приємного еготизму.

— Мені пригадалися часи, коли ми двоє і Сем Гамільтон мали довгу суперечку щодо одного слова,— сказав Адам.— Яке то було слово?

— А, ти он про що. Це слово — «тімшел».

— «Тімшел». І ти сказав...

— Я сказав, що в цьому слові приховується велич людини, якби вона захотіла нею скористатися.

— Пам’ятаю, Семові Гамільтону це дуже сподобалося.

— Він відчув свободу,— пояснив Лі.— Це дало йому право бути людиною, окремою від усіх інших.

— Але ж це самотність.

— Усе, що має велич і значущість, самотнє.

— Повтори-но це слово.

— «Тімшел» — «ти можеш».

3

Адам не міг дочекатися Дня подяки, коли Арон приїде додому на канікули. Хоча Арона не було зовсім недовго, Адам забув його і змінював уявлення про нього, як людина змінює образ того, кого любить. Коли Арон поїхав, будь-яке мовчання в домі приписувалося його відсутності, так само як усі негаразди так чи інакше пов’язувалися з тим, що не було Арона. Адам помітив, що безнастанно говорить про сина, хвалиться ним, розповідає людям, яким воно зовсім не цікаво, який Арон розумник, як він за один рік пройшов у школі програму двох років. Йому здавалося, що слід влаштувати велике святкування на День подяки, щоб хлопчик знав, як високо цінуються його зусилля.

Арон мешкав у мебльованій кімнаті в Пало-Альто і щодня проходив цілу милю до кампусу і назад. Він дуже страждав. Коли він мріяв про університет, то малював його собі невимовно чарівним. Уявляв, без особливих на те підстав, яснооких юнаків і бездоганних дівчат в академічних мантіях, які вечорами збираються у білому храмі на вершині лісистого пагорба. Їхні обличчя осяяні великою метою, їхні голоси зливаються у хорі, й усе це відбувається тільки вечорами. Арон не знав, звідки узялося це уявлення про університетське життя,— можливо, з ілюстрацій Доре^[56] до Дантового «Пекла» з його численними променистими янголами. Університет Ліланда Стенфорда був зовсім інший. Похмура площа з коричневими піщаниковими спорудами розташовувалася на скошеному лузі; церква мала фасад з італійською мозаїкою; соснові стіни аудиторій були полаковані, а великий світ боротьби і люті поставав у злетах і падіннях студентських земляцтв. Тутешні променисті янголи ходили в брудних вельветових штанях, хтось розпашілий від занять, а хтось зайнятий вивченням грішків своїх батьків.

Арон, який доти не відчував, що має рідну домівку, хворобливо тужив за домом. Він не намагався ані розібратися у житті, яке його оточувало, ані влитися в нього. Природна галасливість, метушня і грубі жарти першокурсників його жахали своїм контрастом з отією мрією. Він перебрався з гуртожитку до безрадісної мебльованої кімнати, де почав вимальовувати собі іншу мрію. У своєму новому безликому укритті він викреслив університет, ходив тільки на заняття, ніколи там не затримуючись, і поринав у свої наново набуті спогади. Будиночок біля булочної Рейно здавався душевним і приязним, Лі став уособленням друга й порадника, батько — надійною фігурою божества, брат — розумним і симпатичним, а Абра — з Абри він вимріяв ідеал, у який і закохався. Щоночі, впоравшись із завданнями, він сідав писати Абрі листа і немов поринав у теплу ароматну ванну. Абра поставала майже неземною, все чистішою і прекраснішою, і Арон отримував якусь дивну радість, усвідомлюючи власну нечестивість. У якомусь радісному шаленстві він виливав на папір свою гріховність і лягав спати очищений і просвітлений, як чоловік після плотського кохання. Він писав Абрі про кожну грішну думку, яку мав, і зрікався її. Його любовні листи були просякнуті жагою, і їхня висока тональність дуже непокоїла Абру. Вона не знала, що сексуальність Арона пішла далеко не унікальним шляхом.

Він зробив помилку. Він міг зізнатися у помилці, але ще не міг повністю все змінити. Він уклав сам із собою угоду. На День подяки він поїде додому, і тоді все стане ясно. Можливо, він уже не повернеться до університету. Він пригадав, як Абра колись запропонувала оселитися в них на ранчо, і це стало його мрією. Він пригадував віргінські дуби, чисте живильне повітря, свіжий, із запахом полину, гірський вітер, що несе брунатне дубове листя. Він бачив, як Абра стоїть під деревом, чекаючи, коли він повернеться після роботи. Це завжди був вечір. Там, після трудів, він зможе жити у безгрішності й злагоді зі світом, відрізаний від нього маленькою лощиною. Він зможе сховатися від мерзенності — вечорами.

Розділ 48

1

Наприкінці листопада померла Негритоска. Її поховали з чорним аскетизмом, як того вимагав її заповіт. Вона пролежала цілий день у похоронній каплиці Мюллера, труна була з чорного дерева й срібла, її худий суворий профіль здавався ще суворішим у полум’ї чотирьох свічок, встановлених у чотирьох кутках труни.

Невеличкий чорношкірий чоловік Негритоски зіщулився, як кішка, біля її правого плеча, і протягом багатьох годин здавалося, що він так само нерухомий, як і вона. За її розпорядженням не було ані квітів, ані прощальної церемонії, ані проповіді, ані виявів горя. Проте доволі незвичайні представники громадян-католиків навшпиньках підходили до дверей каплиці, зазирали всередину і йшли назад: адвокати і чорнороби, клерки і банкіри, більшість із яких уже проминула середній вік. Її дівчата заходили по одній, дивилися на неї задля пристойності й удачі й виходили.

В Салінасі зникала ціла інституція — секс фатальний, похмурий, безнадійний і пекуче болісний, як людське жертвоприношення. Заклад Дженні й далі бринів дешевими мелодіями на розбитому піаніно і здригався від гикавки й реготу. У Кейт доводили нерви до гріховного екстазу, після якого чоловік виснажувався, торопів і лякався сам себе. Але моторошна таємниця поєднання, що нагадувала магічні чаклунські обряди, зникала назавжди.

Похорон також проходив за настановою заповіту: катафалк і один автомобіль, де в куточку скоцюрбився чорношкірий чоловічок. День був сірий, і коли робітники Мюллера опустили труну на безшумних, добре змащених лебідках, чоловік сам закопав могилу новою лопатою. Сторож, який зрізав суху траву за сто ярдів від могили, почув, як вітер розносить якесь скигління.

Джо Велері попив пива з Бучем Біверсом у «Сові», а потім вони разом пішли подивитися на Негритоску. Буч поспішав, йому треба було їхати до Навідада, продати на аукціоні стадо біломордих герефордських корів для Тавернетті.

Вийшовши з покійницької, Джо порівнявся з Альфом Нікельсоном, навіженим Альфом, залишком епохи, що минула. Альф був майстер на всі руки — тесля, бляхар, коваль, електрик, тинькар, точильник і швець. Альф умів робити геть усе, внаслідок чого зазнав фінансового краху, хоча й працював безупинно. Він знав усе й про всіх від створення світу.

У минулому, в період його процвітання, доступ до будь-якого будинку мали дві категорії людей — швачки й ремонтники. Альф міг розповісти геть усе про кожного обабіч від Головної вулиці. Він був невгамовний пліткар, ненаситно цікавий і мстивий без злоби.

Альф подивився на Джо і спробував угадати, хто він такий.

— Я тебе знаю,— сказав він.— Не підказуй.

Джо відсторонився. Він остерігався людей, які його знали.

— Чекай. Я згадав. Кейт. Ти працюєш у Кейт.

Джо зітхнув з полегшенням. Він боявся, що Альф знає про його минуле.

— Саме так,— коротко сказав він.

— Я ніколи не забуваю облич,— вів далі Альф.— Бачив тебе, коли робив оту дурнувату прибудову для Кейт. На біса вона їй? Без вікон?

— Хотіла темряви. В неї очі болять.

Альф чмихнув. Він ніколи не вірив, що в людей може бути щось просте і хороше. Скажете Альфові «Доброго ранку», а він це перекрутить у якийсь пароль. Він був переконаний, що у всіх є секретне життя і що тільки він бачить їх наскрізь.

Він кивнув у бік контори Мюллера.

— Це пішла ціла епоха. Майже нікого зі старої гвардії не лишилося. Помре Дженні-пердуха — і всьому кінець. Хоча Дженні поки що тримається.

Джо непокоївся. Йому хотілося утекти, й Альф це добре розумів. Альф знався на людях, які хотіли від нього втекти. Якщо подумати, мабуть, саме через це він і збирав оті нескінчені історії. Ніхто не йшов, коли можна було послухати якусь соковиту оповідку про знайомого. Кожна людина в душі — пліткар. Альфа не любили через цей його дар, але слухали всі. Він знав, що Джо готовий перепроситися і розпрощатися. Йому спало на думку, що останнім часом він небагато чув про заклад Кейт. Джо міг би обміняти свою нову інформацію на якісь старі історії.

— Старі часи були непогані,— почав він.— Ти, звісно, ще зовсім шмаркач.

— У мене зустріч з одним чоловіком,— сказав Джо.

— Узяти, бодай, Фей,— Альф удав, що не почув.— Це ж ціле діло. Знаєш, що Фей була хазяйкою закладу, який перейшов до Кейт? Ніхто достеменно не знає, як воно сталося. Усе було доволі загадково, дехто мав свої підозри.

Він задоволено відзначив про себе, що чоловік, у якого призначена зустріч з Джо, мабуть, нескоро його дочекається.

— А що саме вони підозрювали? — спитав Джо.

— Та дідько його знає, люди люблять баляси точити. Може, там нічого й не було. Хоча мушу зазначити, що все видавалося таки дивним.

— Хочете пива? — запропонував Джо.

— Нарешті ти діло говориш. Кажуть, що з похорону чоловік стрибає просто у ліжко. Але я вже не такий молодий. У мене від похорону спрага. Негритоска була визначною громадянкою. Багато чого я міг би тобі про неї розповісти. Я її знав тридцять п’ять, ні, тридцять сім років.

— А хто така Фей? — поцікавився Джо.

Вони підійшли до салуна містера Гріффіна. Містер Гріффін не любив алкоголю, а п’яних просто люто ненавидів. Він володів салуном «Гріффін» на Головній вулиці, сам стояв за стійкою, суботніми вечорами міг відмовитися обслуговувати двадцять чоловіків, які, як на нього, вже перебрали. В результаті його салун став поважним, шанованим і спокійним місцем і приносив йому чудовий прибуток. Тут можна було укласти угоду і спокійно поговорити, без небажаних втручань.

Джо й Альф сіли за круглий столик у глибині салуна і замовили по три пива кожний. Джо дізнався про всю правду й неправду, про доведене й недоведене, про кожне некрасиве припущення. З цього він виніс не тільки сум’яття, а й декілька путящих ідей. Щось було не зовсім чисто зі смертю Фей. Не виключено, що Кейт — дружина Адама Траска. Це він швидко взяв на замітку — можливо, Траск схоче відкупитися. А раптом справа Фей виявиться аж надто небезпечною, щоб туди пхатися? Джо слід усе добре зважити — на самоті.

Спливло кілька годин, і Альф занепокоївся. Джо не йшов на обмін. Він нічого не розказав, ні на що не натякнув. Альф подумав: «Хлопець, що так тримає рот на замку, напевне, приховує щось важливе. Цікаво, хто б його міг розговорити?»

І тоді Альф сказав:

— Розумієш, мені подобається Кейт. Вона мені дає час до часу роботу, вона щедра і не тягне з платнею. Скоріш за все, все це пустопорожні балачки. Проте, якщо добре подумати, вона той ще фрукт. У неї дуже погане око, може зурочити. Як гадаєш?

— Ми добре ладнаємо,— відповів Джо.

Альфа розсердила підступність Джо, і він устромив шпильку.

— У мене виникла цікава думка,— сказав він.— Саме коли я робив оту прибудову без вікон. Кейт кинула якось на мене свій крижаний погляд, і тут я подумав: «Якби вона знала все, що я про неї чув, і запропонувала б випити чи щось з’їсти, хай навіть тістечко, я б одразу відмовився — ні, мем, красно дякую!»

— А ми з нею чудово ладнаємо,— повторив Джо.— У мене зустріч з одним хлопцем.

Джо усамітнився в своїй кімнаті, щоб усе обмізкувати. Йому було страшнувато. Він підскочив і зазирнув у свою валізу, потім перевірив усі шухляди. Йому здавалося, що хтось нишпорив у його речах. Був у нього в кімнаті. Але тут немає чого шукати. Він стривожився. Потім спробував навести лад у тому, що почув.

Хтось постукав у двері, й увійшла Тельма з запухлими очима і червоним носом.

— Що це найшло на Кейт?

— Вона хворіє.

— Я не про це. Я була на кухні, робила молочний коктейль у фруктовій банці, а вона зайшла і напустилася на мене.

— Чи не тому, що ти додала до коктейлю віскі?

— Та ні, в дідька. Лише ванільну есенцію. Вона не має права так зі мною говорити.

— Але ж говорила, хіба ні?

— Я це так не залишу.

— Ще й як залишиш,— сказав Джо.— Іди звідси, Тельмо.

Тельма подивилася на нього своїми чорними, красивими, задумливими очима і повернула собі острівок безпеки, на який завжди розраховує жінка.

— Джо,— запитала вона,— ти насправді сущий сучий син чи тільки прикидаєшся?

— А тобі яке діло?

— Ніякого,— відповіла Тельма.— Сучий ти син.

2

Джо планував діяти обачливо і тільки після довгих роздумів. «Я отримав щасливий шанс, я мушу ним вправно скористатися»,— говорив він собі.

Він увійшов до Кейт за розпорядженнями на вечір і отримав їх, бачачи тільки її потилицю. Вона сиділа за робочим столом, низько насунувши зелений козирок, і не озирнулася до Джо. Вона закінчила свої стислі накази, а потім провадила:

— Джо, хочу знати, як ти виконуєш свої обов’язки. Я хворію. Але я знову одужаю, принаймні матиму полегшення.

— Щось не так?

— Поки що тільки симптом. Краще вже б Тельма пила віскі, ніж ванільну есенцію, але я не хочу, щоб вона пила віскі. Гадаю, ти багато чого пропускаєш.

Він швидко знайшов виправдання:

— Я ж був зайнятий.

— Зайнятий?

— Авжеж. Виконував ваше доручення.

— Яке доручення?

— Самі знаєте — щодо Етелі.

— Забудь про Етель!

— Гаразд.

І раптом, неочікувано для себе самого, Джо заявив:

— А я вчора здибав одного типа, він сказав, що бачив її.

Якби Джо не знав її, він не зробив би оту коротеньку паузу в ті напружені десять секунд, які були потрібні.

Кейт тихо спитала:

— Де?

— Тут.

Вона розвернула своє крісло на шарнірах і подивилася йому просто в обличчя.

— Даремно я тобі не відкрила все одразу, Джо. Важко визнавати свою помилку, але я мушу виправдатися перед тобою. Навряд чи варто тобі нагадувати, як я влаштувала видворення Етелі з нашого округу. Я вважала, що вона переді мною завинила,— у голосі її забриніла нотка смутку.— Але я помилялася. Пізніше я все з’ясувала. Відтоді воно мене мучить. Вона не зробила мені нічого поганого. Я хочу її знайти і відшкодувати заподіяне зло. Мабуть, тобі здаються дивними мої почуття?

— Ні, мем.

— Знайди її мені, Джо. Мені буде легше, якщо я з нею розрахуюся,— з нещасною старенькою.

— Я спробую, мем.

— І от що, Джо: якщо тобі потрібні гроші, звертайся до мене. І якщо ти її знайдеш, перекажи їй мої слова. Якщо вона не схоче прийти сюди, дізнайся, куди я їй можу зателефонувати. Гроші потрібні?

— Не зараз, мем. Але мені доведеться частіше виходити в місто, не так, як раніше.

— Роби як знаєш. Це все, Джо.

Йому хотілося обійняти самого себе. У коридорі він охопив себе за лікті й дав вихід своїй радості. Він почав думати, що все розпланував заздалегідь. Пройшов крізь напівтемну вітальню, крізь тихі уривки вечірніх розмов. Випірнув з дому, подивився на зірки, які пливли косяками серед гнаних вітром хмар.

Джо пригадався його плутаник-батько і те, що старий йому говорив: «Остерігайся рознощиць бульйону,— примовляв той,— отих дамочок, що вічно носять комусь бульйон,— їм щось дуже треба, ніколи про це не забувай».

Джо тихенько промовив:

— Рознощиця бульйону. Я гадав, вона розумніша.

Він знову уважно обміркував її тон і слова, аби упевнитися, що нічого не проґавив. Ні — вона рознощиця бульйону. І тут з пам’яті випливли слова Альфа: «Якби вона запропонувала мені щось випити або з’їсти, хай навіть тістечко...»

3

Кейт сиділа за робочим столом. Вона чула, як гуляє вітер у високій бирючині надворі, й у цьому вітрі, й у цій темряві була Етель — жирна неохайна Етель, липка як медуза. Кейт охопила якась тупа втома.

Кейт увійшла до прибудови, до сірої кімнати, причинила двері й сиділа у темряві, дослухаючись до болю, який знову вповзав у її пальці. У скронях пульсувала кров. Кейт витягла капсулу в циліндрику, який висів на ланцюжку в неї на шиї, потерла об щоку металеву оболонку, нагріту її грудьми, і кураж повернувся до неї. Вона вимила обличчя, нанесла косметику, розчесала волосся й уклала його в щось на кшталт помпадуру^[57]. Потім вийшла у коридор і призупинилася біля дверей вітальні, як завжди, підслуховуючи.

Праворуч від дверей розмовляли двоє дівчат і один чоловік. Щойно Кейт увійшла до вітальні, як розмова обірвалася. Кейт сказала:

— Гелен, я хочу з тобою поговорити, якщо ти зараз не зайнята.

Дівчина пройшла за нею коридором до кімнати. Гелен була платинова білявка, шкіра її нагадувала чисто відполіровану кістку.

— Щось трапилося, міс Кейт? — спитала вона з острахом.

— Сідай. Ні. Нічого не трапилося. Ти ходила на похорон Негритоски?

— А хіба ви не хотіли, щоб я пішла?

— Мені байдуже. Отже, ти ходила.

— Так, мем.

— Розказуй.

— Про що?

— Розказуй, що тобі запам’яталося. Як там було.

Гелен розхвилювалася.

— Було доволі жахливо — і все ж таки чудово.

— Поясни.

— Ну, не знаю. Ні квітів, нічого, але була в тому якась... була якась, сказати б, гідність. Негритоска лежала у чорній дерев’яній труні зі здоровецькими срібними ручками. Виникало відчуття... я не можу висловити. Не знаю, як сказати.

— Можливо, ти вже сказала. Що вона одягла?

— Одягла, мем?

— Так, одягла. Не голою ж її ховали.

Обличчя Гелен напружилося від спроби згадати.

— Не знаю, мем. Я не пам’ятаю.

— Ти їздила на цвинтар?

— Ні, мем. Ніхто не їздив — окрім нього.

— Окрім кого?

— Її чоловіка.

Кейт промовила швидко — майже занадто швидко:

— Сьогодні в тебе будуть постійні клієнти?

— Ні, мем. Позавтра День подяки. Роботи буде мало.

— Я й забула. Іди собі.

Вона зачекала, поки дівчина вийшла, і повернулася до свого столу. На душі в неї було тривожно. Вона переглядала рахунок за сантехнічні роботи, і ліва рука її ковзнула до шиї і торкнулася ланцюжка. Це принесло заспокоєння й упевненість.

Розділ 49

1

Лі разом з Келом намагався відмовити Адама їхати на вокзал зустрічати нічний поїзд «Жайворонок», що йшов із Сан-Франциско до Лос-Анджелеса.

— Нехай Абра йде сама,— сказав Кел.— Він схоче побачити її першою.

— Скоріш за все, він і не помітить, що там є хтось, крім неї,— зауважив Лі.— Тому не має значення, поїдемо ми чи ні.

— Я хочу побачити, як він сходить з потяга,— наполягав Адам.— Він, напевне, змінився. Я хочу побачити ці зміни.

— Його не було вдома лише кілька місяців. Не міг він ані сильно змінитися, ані сильно подорослішати,— умовляв Лі.

— Він напевне змінився. Вплив життєвого досвіду.

— Якщо ви поїдете, то доведеться їхати нам усім,— сказав Кел.

— Невже тобі не хочеться побачити свого брата? — суворо запитав Адам.

— Ясно, що хочеться, от тільки йому не схочеться бачити мене — принаймні не одразу.

— І йому схочеться,— запевнив Адам.— Ти недооцінюєш Арона.

— Схоже, ми їдемо всі,— сплеснув руками Лі.

— Можете уявити? — говорив Адам.— Він вивчив стільки всього нового! Не здивуюся, якщо він і говоритиме по-іншому. Знаєш, Лі, у східних штатах хлопці засвоюють акцент свого університету. Завжди можна відрізнити випускника Гарварда від випускника Принстона. Принаймні так розповідають.

— Я дослухатимуся,— пообіцяв Лі.— Хочу знати, на якому діалекті говорять у Стенфорді.— І він усміхнувся до Кела.

Адамові це не видалося смішним.

— Ти приніс фрукти йому в кімнату? Він любить фрукти,— сказав він.

— Груші, яблука і мускатний виноград,— відповів Лі.

— Так, він любить мускат. Я пам’ятаю, що він любить мускат.

Адам їх підганяв, тому вони приїхали на вокзал за півгодини до прибуття потяга. Абра вже була там.

— Завтра я не зможу прийти до вас на обід, Лі,— сказала вона.— Батько наполягає, щоб я була вдома. Я прийду, щойно зумію вирватися.

— Ти захекалася,— зауважив Лі.

— А ви хіба ні?

— Та, мабуть, і я. Дивися на колію, стеж, коли з’явиться зелене світло.

Розклади руху потягів майже у всіх викликають почуття гордості й остраху. Коли десь удалині на колії семафор перемкнув червоне світло на зелене, коли довгі гострі промені від вогнів локомотива залили платформу, чоловіки подивилися на свої годинники і промовили: «Вчасно».

В цьому була гордість, було і полегшення. Частка секунди, коротка мить стає для нас все важливішою. А оскільки діяльність людей дедалі більше інтегрується і взаємодіє, виникне і десята частка секунди, потім, напевне, якось назвуть соту частку секунди, доки не настане день, хоча я в це не вірю, коли ми скажемо: «До біса все це! Що поганого було в годині?» І воно не нісенітниця, оце захоплення дрібними одиницями часу. Одна річ рано чи пізно зруйнує все навколо нас, і занепокоєність виривається назовні хвилями, як оті кола, що йдуть по тихій поверхні ставка, коли кинеш туди камінь.

«Жайворонок» мчав так, ніби зовсім не збирався зупинятися на цій станції. І лише коли повз пролетіли локомотив і багажні вагони, засичали пневматичні гальма, і перевтомлений метал неохоче став.

З потяга висипало доволі багато людей: до Салінаса поверталися на свята родичі з повними руками пакетів і коробок у подарункових обгортках. Спливло хвилини дві, коли домашні Арона його побачили. І він видався їм більшим, ніж був до від’їзду.

На Ароні був капелюх з пласкою тулією і вузькими крисами, дуже модний. Хлопець зірвав його, побачивши своїх, побіг їм назустріч, і стало видно, що його ясне волосся підстрижене у короткий помпадур, який стояв щіткою. Очі Арона світилися і сміялися від радості зустрічі.

Арон кинув валізу і підхопив Абру, міцно її обійнявши. Потім поставив її на землю і простягнув руки до Адама й Кела. Лі він обняв за плечі так, що мало не задавив.

Дорогою додому всі говорили водночас.

— Ну, як справи?

— У тебе чудовий вигляд.

— Абро, ти така гарна!

— Зовсім ні. А навіщо ти коротко підстригся?

— Зараз усі так роблять.

— Але в тебе таке красиве волосся.

Вони швидко дісталися Головної вулиці, проїхали короткий квартал і звернули на Центральну авеню повз булочну Рейно, де у вітрині було виставлено французький хліб, і сама чорноволоса місіс Рейно помахала їм рукою в борошні, й от нарешті рідна домівка.

— Як щодо кави, Лі? — попросив Адам.

— Зварив ще до виходу з дому. Залишив на малесенькому вогні.

Чашки також були готові. Раптом усі вони зібралися разом — Арон з Аброю на дивані, Адам у своєму кріслі, Лі подає каву, а Кел у дверях до вестибюлю. Усі мовчали, бо вітатися було вже запізно, а говорити про щось інше ще зарано.

Нарешті заговорив Адам.

— Я хочу почути про все-все. Ти матимеш хороші оцінки?

— Іспити будуть лише наступного місяця, батьку.

— Зрозуміло. Ти неодмінно дістанеш високі оцінки. Я навіть не сумніваюся.

На обличчі Арона мимоволі промайнула роздратована гримаса.

— Напевно, ти втомився,— сказав Адам.— Гаразд, поговоримо завтра.

— Нічого він не втомився,— зауважив Лі.— Просто хоче, щоб йому дали спокій.

Адам подивися на Лі:

— Так, звісно, звісно. Гадаєш, нам усім краще лягти спати?

Рішення запропонувала Абра.

— Я не можу залишатися довго,— сказала вона.— Ароне, проведеш мене додому? А завтра ми всі зберемося разом.

Дорогою Арон міцно узяв її під руку. Він тремтів.

— Буде мороз,— сказав він.

— Ти радий, що повернувся.

— Так, дуже. Нам треба багато чого обговорити.

— Приємного?

— Можливо. Сподіваюся, ти це сприймеш саме так.

— Ти говориш серйозно.

— Справа серйозна.

— Коли тобі треба повертатися?

— Тільки в неділю увечері.

— У нас купа часу. Я теж маю тобі дещо розповісти. У нас є завтра, а ще п’ятниця, субота і майже вся неділя. Нічого, якщо ти сьогодні до нас не зайдеш?

— Чому?

— Я тобі потім скажу.

— А я хочу знати зараз.

— Розумієш, у мого батька тепер один з його вибриків.

— Проти мене?

— Так. Я не зможу прийти до вас завтра на обід, але я не їстиму вдома багато, тож перекажи Лі, щоб він залишив мою порцію.

Арон ніяковів. Це відчувалося і в тому, як він випустив її руку, як він мовчав, як дивився на небо.

— Не варто було мені говорити про це сьогодні,— сказала Абра.

— Навпаки, саме варто. Скажи мені правду. Ти досі хочеш бути зі мною?

— Так, хочу.

— Тоді все гаразд. Зараз я піду. Поговоримо завтра.

Він залишив її на веранді, ледь торкнувшись у поцілунку її вуст. Абру образило, що він так легко погодився піти, а потім вона гірко посміялася з себе самої, що попросила, але образилася, коли її прохання було виконано. Вона дивилася, як він стрімко йшов у світлі вуличного ліхтаря. «Я, мабуть, з глузду з’їхала,— подумала вона.— Уявляю казна що».

2

У себе в спальні, вже побажавши всім на добраніч, Арон присів на краєчок ліжка і, нахиливши голову, роздивлявся свої руки, затиснуті між колін. Він почувався зрадженим і безпорадним, закутаним, як пташине яйце, у вату батьківських сподівань щодо нього. Він не усвідомлював сили цих сподівань і не знав, чи стане йому снаги подолати цю м’яку наполегливу силу. Думки в нього розсипалися. Будинок здавався холодним і сирим, і Арон тремтів. Він підвівся і тихенько прочинив двері. Під дверима Кела була смужка світла. Арон постукав і увійшов, не чекаючи на відповідь.

Кел сидів за новим письмовим столом. Він щось робив з китайським шовковим папером і рулоном червоної стрічки, а коли увійшов Арон, поспіхом прикрив щось у себе на столі великим аркушем промокашки.

— Подарунки готуєш? — усміхнувся Арон.

— Так,— відповів Кел без подальших пояснень.

— Можна поговорити з тобою?

— Авжеж! Заходь. Говори тихіше, бо інакше прийде тато. Він ловить кожну мить з тобою.

Арон сів на ліжко. Він мовчав так довго, що Кел запитав:

— Що трапилось? У тебе проблеми?

— Ні, не проблеми. Просто хотів з тобою поговорити. Келе, я не хочу повертатися до коледжу.

Кел різко повернув голову:

— Як не хочеш? Чому?

— Мені там не подобається.

— Ти ще не сказав про це татові, ні? Він страшенно засмутиться. Мало того, що я не хочу вступати до університету. А що ти збираєшся робити?

— Думав, може, узятися за наше ранчо.

— А як же Абра?

— Вона давним-давно мені казала, що їй це до вподоби.

Кел уважно дивився на брата.

— Ранчо здане в оренду.

— Я думав про це.

— Фермерство не приносить грошей,— сказав Кел.

— Мені багато грошей не треба. Аби вистачало на життя.

— Мені таке не підходить,— заявив Кел.— Я хочу багато грошей і я їх зароблю.

— Як?

Кел почувався старшим і впевненішим за брата. У нього виникло бажання його захистити.

— Якщо ти повернешся до коледжу, я розпочну свою справу і закладу фінансову основу. Коли ти закінчиш, можемо стати партнерами. Я робитиму свою роботу, ти свою. Все може вийти зовсім непогано.

— Я не хочу туди повертатися. Навіщо мені туди повертатися?

— Бо так хоче тато.

— Це не примусить мене повернутися.

Кел сердито зиркнув на брата, на його ясне волосся, широко поставлені очі, й раптом зрозумів, чому батько так любить Арона, зрозумів понад усякий сумнів.

— Обдумай усе як слід,— швидко сказав він.— Було б краще, якби ти принаймні закінчив перший семестр. Не роби зараз нічого.

Арон підвівся і пішов до дверей.

— А для кого цей подарунок?

— Для тата. Побачиш завтра по обіді.

— Але ж ще не Різдво.

— Ні,— відповів Кел.— Це краще за Різдво.

Коли Арон пішов до себе, Кел відкрив свій подарунок. Він перерахував ще раз п’ятнадцять новеньких банкнот, вони були такі хрусткі, що аж тріщали. Монтерейський окружний банк посилав по них аж у Сан-Франциско і тільки після того, як їм пояснили причину. У банку був цілий переполох і сумніви, що сімнадцятирічний хлопець, по-перше, володіє такими грошима, а по-друге, носить їх із собою. Банкіри не люблять, коли з грошима поводяться без належної поваги, навіть якщо це робиться з сентиментальних міркувань. Знадобилося слово Віля Гамільтона, щоб банк повірив, що то дійсно Келові гроші, що зароблені вони чесно і що він може робити з ними все, що захоче.

Кел замотав банкноти у шовковий папір і перев’язав червоною стрічкою, яка закінчувалася балабушкою, що віддалено нагадувала бант. У такому пакунку міг лежати і носовичок. Кел заховав його під своїми сорочками у комоді й ліг спати. Але заснути не міг. Він був схвильований і водночас несміливий. Йому хотілося, щоб завтрашній день уже скінчився і подарунок був вручений. Він повторив те, що збирався сказати.

— Це вам.

— А що це?

— Подарунок.

Далі він не міг уявити, що станеться. Він крутився і метався в ліжку, а на світанку піднявся і тихо вислизнув з дому.

На Головній вулиці він побачив, як старий Мартін мете тротуар жорсткою мітлою. Муніципальна рада розглядала можливість купівлі механічного підмітальника. Старий Мартін сподівався, що зуміє з ним упоратися, але до самої ідеї ставився скептично. Молодняк любить отримувати все найкраще. Повз нього проїхав фургон для сміття родини Бачигалупі, й Мартін провів його сповненим ненависті поглядом. Зовсім непоганий бізнес. Багатіють макаронники.

Головна вулиця була пуста, за винятком кількох собак, що обнюхували зачинені двері, та якогось сонного руху біля закусочної «Сан-Франциско». Там стояло нове таксі Пета Буліна, бо Пета ще напередодні найняли відвезти на вокзал Вільямсових дівчат на ранковий потяг до Сан-Франциско.

Старий Мартін гукнув до Кела:

— Маєш цигарку, юначе?

Кел зупинився і витяг картонну коробку цигарок «Мюрад».

— Ого, нічогенькі собі! Сірника я також не маю.

Кел підніс вогник до його цигарки, намагаючись не підпалити сіру щетину довкола Мартінового рота.

Мартін зіперся на держак своєї мітли і попихкував з нещасним виглядом.

— Молодняк отримує все найкраще,— поскаржився він.— Не дадуть мені отим управляти.

— Чим? — запитав Кел.

— Та отим новим підмітальником. Ти хіба не чув? Де ти був, хлопче? — Мартін і уявити не міг, що відносно інформована людина не знає про механічний підмітальник. Кел його вже не цікавив. Можливо, оці Бачигалупі дадуть йому роботу. У них грошей достобіса. Мають три фургони і нову вантажівку.

Кел звернув на вулицю Алізаль, зайшов на пошту і зазирнув у скляне віконце скриньки №632. Там було порожньо. Він тихим кроком пішов додому. Лі вже встав і фарширував величезну індичку.

— Всю ніч не спав? — запитав Лі.

— Ні. Оце щойно вийшов пройтися.

— Хвилюєшся?

— Так.

— Зрозуміло. Я б теж хвилювався. Дуже важко робити подарунки — утім, гадаю, ще важче їх приймати. Дивно, правда? Кави хочеш?

— Не відмовлюся.

Лі витер руки і налив кави собі й Келу.

— Що скажеш, якАрон?

— Та нібито добре.

— Тобі вдалося з ним поговорити?

— Ні,— відповів Кел. Так простіше. Лі схотів би знати, про що йшлося. Це не день Арона. Це день Кела. Він викарбував цей день для себе, він так на нього чекав. Він хотів свята для себе.

Увійшов Арон, очі його були ще затуманені сном.

— На котру годину ти плануєш обід, Лі?

— Не знаю — на пів на четверту або на четверту.

— А можна о п’ятій?

— Гадаю, можна, якщо Адам погодиться. А що?

— Та просто Абра не зможе вибратися раніше. Я хочу викласти батькові один свій план, і треба, щоб вона при цьому була.

— Думаю, це цілком можливо,— сказав Лі.

Кел різко підвівся і пішов до себе в кімнату. Він сів за стіл, ввімкнув настільну лампу, і його аж тіпало від тривоги й обурення. Як легко, без жодних зусиль Арон краде у нього його день. Тепер це буде день Арона. Раптом йому стало пекельно соромно. Він затулив очі долонями і промовив:

— Це просто заздрість. Я заздрю. Я — заздрісник. Ось хто я такий. Заздрісник. Я не хочу заздрити.

Він повторював це знову і знову: «Заздрісник — заздрісник — заздрісник»,— ніби визнання цього факту здатне було його знищити. Після цього Кел продовжив самопокарання.

— Навіщо я даю батькові гроші? Для його задоволення? Ні. Для свого власного задоволення. Віль Гамільтон так і сказав — я хочу його купити. У мене немає і крихти порядності. Я отут сиджу і корчуся від заздрості до рідного брата. Треба дивитися правді в очі.

Він хрипко прошепотів сам до себе:

— Треба бути чесним. Я знаю, чому батько любить Арона. Тому що він схожий на неї. Батько ніколи не зможе її забути. Можливо, він сам того не знає, але це так. Цікаво, чи він те розуміє? Тому я заздрю також і їй. Чому б мені не забрати свої гроші й не виїхати звідси? Ніхто за мною не сумуватиме. Дуже швидко всі забудуть про моє існування — всі, крім Лі. Не знаю, чи любить мене Лі. Можливо, не любить,— Кел притиснув до лоба кулаки.— Чи доводиться Арону отак боротися з собою? Навряд чи, хоча звідки мені знати? Я міг би спитати його. Але він не скаже.

Кел розривався між злістю на себе і жалем до себе. А потім вступив новий голос, який промовив холодно і зневажливо:

— Якщо ти такий чесний, то чому ж не зізнаєшся, що отримуєш задоволення від побиття, що ти його сам собі влаштовуєш? Оце буде правда. Чому б просто не бути собою і не робити те, що робиш?

Ця думка ошелешила Кела. Задоволення? Безумовно. Лупцюючи себе, він уникав лупцювання від інших. Думки його підтягнулися. Віддай гроші, але віддай легко. Ні на що не розраховуй. Нічого не передбачай. Просто віддай і забудь. Забудь уже зараз. Віддай — і віддай. Віддай цей день Арону. Чому б ні? Кел підскочив і побіг на кухню.

Арон тримав шкірку індички, а Лі наповнював її начинкою. Духовка скрекотала і потріскувала від жару.

— Порахуймо,— говорив Лі,— вісімнадцять фунтів, двадцять хвилин на фунт, виходить, вісімнадцять помножити на двадцять, це триста шістдесят хвилин, рівно шість годин — одинадцята, дванадцята, перша...— він рахував на пальцях.

— Коли закінчиш, Ароне,— сказав Кел,— ходімо погуляємо.

— Куди?

— Просто містом. Я хочу в тебе дещо спитати.

Кел повів брата через вулицю до «Берже і Гаррісьєра», там продавалися чудові імпортні вина й лікери.

— Маю трохи грошей, Ароне. Я подумав, може, ти хотів би купити вина до обіду. Гроші я тобі дам.

— А яке вино?

— Влаштуємо справжнє свято. Візьмемо шампанське. Це буде твій подарунок.

Джо Гаррісьєр зауважив:

— Хлопці, вам ще недостатньо років.

— Для обіду? Цілком достатньо.

— Не маю права вам продавати. Вибачте.

— Придумав! — вигукнув Кел.— Ми заплатимо, а ви доставите шампанське нашому батькові.

— Це можна,— погодився Джо Гаррісьєр.— Маємо «Ей де Пердрікс».

І він витягнув губи, немов смакував це вино.

— А що це? — спитав Кел.

— Шампанське, дуже хороше, кольору ока куріпки — рожеве, але темніше за рожеве, і сухе. Чотири п’ятдесят пляшка.

— Таке дороге? — здивувався Арон.

— Звісно, дороге! — розсміявся Кел.— Пришліть нам три пляшки, Джо.

І нагадав Арону:

— Це буде подарунок від тебе.

3

Келу день видавався безкінечним. Він хотів піти з дому, але не міг. Об одинадцятій Адам пішов до офісу відбіркової комісії переглянути папери нової партії хлопців.

Арон здавався цілком спокійним. Він сидів у вітальні, роздивлявся картинки у старих числах ілюстрованого журналу. З кухні долинали аромати соковитої індички, що смажилася в пічці.

Кел зайшов до своєї кімнати, витяг свій подарунок і поклав на письмовий стіл. Він спробував підписати листівку, яку хотів причепити до пакунка. «Татові від Калеба»... «Адамові Траску від Калеба Траска». Він розірвав листівки у дрібні шматочки і змив в унітазі.

Він подумав: «А навіщо дарувати сьогодні? Я можу тихенько підійти до нього завтра, сказати: „Це вам“,— і піти собі. Так було б легше».

А уголос він промовив:

— Ні. Я хочу, щоб це побачили вони всі.

Так мусило бути. Але йому було важко дихати, а долоні змокли від хвилювання. Тут він згадав той ранок, коли батько визволив його з тюрми. Тепло, близькість — ось про що слід пам’ятати, а ще про батькову довіру. Адже він тоді так і сказав: «Я тобі довіряю». І Келу полегшало.

Десь о третій годині він почув, що Адам повернувся, і з вітальні пролунали тихі голоси. Кел приєднався до батька й Арона.

— Часи змінилися,— говорив Адам.— Юнак повинен мати спеціальність, інакше він нічого не досягне. Саме тому я радий, що ти вчишся в університеті.

— Я про це думаю, але маю сумніви,— відповів Арон.

— А ти більше не думай. Твій перший вибір правильний. Поглянь на мене. Я знаю дещо про безліч речей, але недостатньо, щоб заробляти на життя чимось одним у наші дні.

Кел сидів тихо. Адам його не помітив. Він зосередився на своїй думці.

— Цілком природно, що батько мріє про успіх свого сина,— провадив він.— І, можливо, я бачу краще, ніж ти.

До вітальні зазирнув Лі.

— Наші кухонні терези, схоже, зіпсувалися,— сказав він.— Індичка буде готова значно раніше, ніж показують розрахунки. Присягнуся, вона не важить цілих вісімнадцять фунтів.

— Нічого,— відізвався Адам,— просто тримай її в теплому місці.— І провадив: — Старий Сем Гамільтон передбачав, що такий час прийде. Він говорив, що вже не може бути універсальних філософів. Тягар знань надто великий для одного мозку. Він бачив час, коли одна людина знатиме лише якусь одну невеличку частку, але знатиме досконально.

— Так,— підтвердив Лі, стоячи у дверях,— і він шкодував про це. Він це ненавидів.

— Справді? — здивувався Адам.

Лі увійшов до вітальні. Він тримав у правій руці ополоник, а ліву підставив під нього, щоб сік індички, яким він її поливав, не крапав на килим. Але у кімнаті він забув про це і розмахував ополоником, тож краплі жиру і соку впали на підлогу.

— Тепер, коли ти спитав, я вже не впевнений,— пояснив він.— Чи то він це ненавидів, чи то я це ненавиджу замість нього.

— Не переймайся так,— попросив Адам.— Мені здається, що варто нам почати щось обговорювати, як ти сприймаєш це за особисту образу.

— Можливо, знання надто великі, а можливо, люди здрібніли,— сказав Лі.— Можливо, поклоняючись атому, вони в душі самі стали завбільшки з атом. Можливо, фахівець — це просто боягуз, який страшиться визирнути за межі своєї маленької клітки. А подумай лишень, скільки втрачає фахівець — увесь світ за своєю загорожею.

— Ми просто говоримо, як заробляти на життя.

— Заробіток — гроші,— розхвилювався Лі.— Гроші заробити легко, якщо ти хочеш тільки грошей. Але, за рідкісними винятками, люди прагнуть не грошей. Вони прагнуть розкошів, вони прагнуть любові, вони прагнуть визнання.

— Все так. Але які ти маєш заперечення щодо університету? Ось про що ми зараз говоримо.

— Вибач,— сказав Лі.— Ти маєш рацію. Я, здається, щось розкип’ятився. Ні, якщо університет — це місце, де людина знаходить свій зв’язок з усім світом, я не маю заперечень. Це таке місце? Це таке місце, Ароне?

— Не знаю,— відповів Арон.

З кухні почулося шкварчання.

— Це капосні пироги з гусячими потрухами,— вигукнув Лі й побіг на кухню.

Адам з любов’ю дивився йому вслід.

— Яка чудова людина! Який чудовий друг!

— Сподіваюся, він проживе сто років,— сказав Арон.

Адам коротко засміявся.

— А звідки ти знаєш, що йому ще немає ста років?

— Тату, як ідуть справи на льодовій фабриці? — запитав Кел.

— Та непогано. Вона окупається і дає невеликий прибуток. А що?

— Я придумав дещо, і це може давати гарний зиск.

— Тільки не сьогодні,— поспішно обірвав його Адам.— У понеділок, якщо не забудеш, тільки не сьогодні. Розумієш, мені давно не було так добре. Я почуваюся, як краще сказати? — мабуть, реалізованим. Хтозна, можливо, це просто результат міцного сну і хорошої роботи шлунку. А можливо, це тому, що ми всі разом, у мирі й злагоді,— він усміхнувся до Арона.— Ми не розуміли, наскільки багато ти для нас важиш, поки ти не поїхав.

— Я сумував за домом,— зізнався Арон.— У перші дні мені здавалося, що я просто помру.

Абра прийшла дещо збуджена. Щоки в неї розпашілися, вона була щаслива.

— Ви помітили, що на вершині Маунт-Торо вже лежить сніг? — запитала вона.

— Так, я бачив,— сказав Адам.— Кажуть, це означає, що рік буде добрий. Ми могли б цим скористуватися.

— Я майже нічого не їла,— сповістила Абра.— Не хотіла перебивати апетит для вашого обіду.

Лі вибачався за обід, як старий дурень. Він звинувачував газову плиту, яка не розпалювалася так добре, як пічка на дровах. Він звинувачував нову породу індичок, яким чогось бракувало порівняно з індичками старих часів. Але він сміявся разом з усіма, коли вони сказали, що він поводиться, як стара бабуся, що напрошується на компліменти.

До сливового пудингу Адам відкоркував шампанське, і всі поставилися урочисто до цієї церемонії. За столом встановилася атмосфера вишуканості. Піднімалися тости. Пили за здоров’я кожного, й Адам виголосив невеличку промову на честь Абри, коли пили за неї.

Очі її блищали, Арон під столом тримав її за руку. Вино пригасило хвилювання Кела, і він уже не боявся за свій подарунок.

Коли Адам доїв свою порцію сливового пудингу, він сказав:

— Здається, ніколи раніше ми так чудово не святкували День подяки.

Кел витяг з кишені піджака перев’язаний червоною стрічкою пакунок і поклав його перед батьком.

— Що це? — здивувався Адам.

— Подарунок.

Адам зрадів.

— Ще не Різдво, а подарунки вже пішли. Цікаво, що там таке.

— Носовичок,— припустила Абра.

Адам зняв неоковирний бантик і розгорнув шовковий папір. Він з подивом позирав на гроші.

— Що там? — спитала Абра і підвелася, щоб подивитися. Арон нахилився вперед. Лі, стоячи в дверях, намагався прогнати з обличчя занепокоєння. Він кинув на Кела швидкий погляд і побачив у нього в очах спалах радості й тріумфу.

Адам повільно перебирав золоті банкноти. Голос його пролунав ніби дуже здалеку.

— Що це? Що...— він не договорив.

Кел нервово ковтнув:

— Це... я заробив... щоб подарувати вам... відшкодувати втрати за салат.

Адам повільно підвів голову.

— Ти заробив? Як?

— Містер Гамільтон... ми удвох заробили... на бобах...— Він збуджено провадив: — Ми закупили майбутній врожай за п’ять центів, а коли ціни підскочили... Це для вас, п’ятнадцять тисяч доларів. Це для вас.

Адам склав нові банкноти дуже рівно, накрив їх обгортковим папером і підвернув краї. Він безпорадно поглянув на Лі. Кел відчув у повітрі катастрофу, загибель, і його охопила важка огида. Він почув слова батька:

— Тобі доведеться їх повернути.

Так само здалеку пролунав і його власний голос:

— Повернути? Кому повернути?

— Людям, у яких ви їх отримали.

— У Британську закупівельну компанію? Вони не можуть їх взяти назад. Вони платили дванадцять з половиною центів за боби по всій країні.

— Тоді віддай їх тим фермерам, яких ти пограбував.

— Пограбував? — вигукнув Кел.— Та ми їм платили на два центи більше за ринкову ціну. Ми їх не грабували.

Келові здавалося, що він висить у повітрі й час зупинився.

Батько довго не відповідав. Здавалося, що між словами були довгі паузи.

— Я посилаю хлопців на війну. Я ставлю свій підпис, і вони йдуть до армії. Хтось із них загине, хтось залишиться без рук чи ніг. Жоден не повернеться неушкоджений. Сину, ти гадаєш, я міг би мати з цього зиск?

— Я зробив це для вас,— сказав Кел.— Я хотів, щоб ви мали гроші, які втратили.

— Мене не цікавлять гроші, Келе. А той салат — я ним займався не задля прибутку. То була свого роду гра, я хотів подивитися, чи зможу доставити туди салат, і в тій грі я програв. Я не хочу цих грошей.

Кел дивився просто себе. Він відчував у себе на щоках погляди Лі, Арона й Абри. Він не зводив очей з вуст свого батька.

— Сама ідея подарунка мені подобається,— провадив Адам.— Я вдячний тобі за цю думку...

— Я їх відкладу. Збережу їх для вас,— перебив його Кел.

— Ні. Я їх ніколи не візьму. Я був би дуже щасливий, якби ти міг мені подарувати... те, що подарував твій брат: почуття гордості за те, що він робить, радість від його успіхів. Гроші, навіть зароблені чесно, не йдуть ні в яке порівняння з цим,— очі його трохи розширилися.— Я розсердив тебе, сину? Не сердься. Якщо ти хочеш зробити мені подарунок — подаруй мені хороше життя. Це я цінував би дуже високо.

У Кела перехопило подих. Лоб його вкрився потом, у роті був солоний присмак. Він так різко підвівся, що перекинув стілець. Він вискочив з кімнати, задихаючись.

— Не сердься, сину,— пролунав йому вслід голос Адама.

Ніхто не пішов за ним. Він сидів у себе в кімнаті, обіпершись ліктями об письмовий стіл. Він думав, що розплачеться, але ні. Він спробував почати ридати, але сльози не могли пробитися крізь розпечене залізо у нього в голові.

За деякий час дихання вирівнялося, і мозок почав працювати вправно, спокійно. Кел поборов свій ненависний спокійний мозок, і той принишк, але продовжував працювати. Кел боровся з ним все слабкіше, бо все його тіло, кожний нерв просочувала ненависть. Він відчував, що втрачає контроль над собою.

Потім прийшов момент, коли і контроль, і страх відступили, і мозок заволав у болісній перемозі. Кел схопив олівець і почав виводити у блокноті щільні спіральки, одну по одній. Коли за годину до його кімнати зайшов Лі, там були сотні спіралей, і ставали вони дедалі меншими. Кел не підвів голови.

Лі тихенько причинив двері.

— Я приніс тобі кави,— сказав він.

— Я не хочу — та ні, хочу. Дякую, Лі. Дуже люб’язно з твого боку подумати про це.

— Припини! — вигукнув Лі.— Негайно припини, чуєш?

— Що припинити? Що, по-твоєму, я мушу припинити?

— Якось я тобі сказав, коли ти спитав,— занепокоєно відповів Лі,— що все міститься в тобі самому. Я сказав, що ти можеш цим керувати — якщо схочеш.

— Чим керувати? Не розумію, про що ти.

— Ти мене чуєш? — запитав Лі.— Я можу до тебе достукатися? Келе, хіба ти не знаєш, про що я говорю?

— Я тебе слухаю, Лі. Що ти кажеш?

— Він нічого не міг із собою вдіяти, Келе. Така в нього вдача. Він знає лише один шлях. У нього не було вибору. А у тебе є. Ти мене чуєш? У тебе є вибір.

Спіральки стали такі малі, що лінії від олівця зійшлися разом, і виникла блискуча чорна крапка.

— Ти даремно так тривожишся, Лі, воно того не варте,— говорив Кел дуже спокійно.— Ти, напевне, помиляєшся. Послухати тебе, так я когось убив. Заспокойся, Лі. Заспокойся.

У кімнаті запала тиша. Коли за мить Кел озирнувся, Лі вже не було. Чашка кави на комоді пускала струмочок пари. Кел випив каву, хоча вона була дуже гаряча, і повернувся до вітальні.

Батько винувато подивився на нього.

— Вибачте мені, батьку,— сказав Кел.— Я не знав, що ви це так сприймаєте.

Він узяв пачку грошей з камінної дошки, де вона лежала зараз, і поклав у кишеню піджака, де вона лежала раніше.

— Подивлюся, що можна з цим зробити,— голос його звучав невимушено.— А де всі решта?

— Абрі треба було додому. Арон пішов її проводити. Лі кудись вийшов.

— Піду і я пройдуся,— сказав Кел.

4

Був пізній листопадовий вечір. Кел прочинив вхідні двері й побачив у шпаринку плечі й голову Лі на тлі білої стіни французької пральні через вулицю. Лі сидів на сходинках, незграбний у своєму важкому пальті.

Кел зачинив двері та пройшов вітальнею.

— Шампанське викликає спрагу,— пояснив він. Батько не підвів на нього очей.

Кел нишком вислизнув через кухонні двері та пройшов пожовклим городом Лі. Потім переліз через високий паркан, знайшов широку дошку, яку використав як місток через величезну чорну калюжу, і вийшов на вулицю Кастровіль між булочною Ланга і майстернею лудильника. Він пройшов вулицею Стоун, де розташована католицька церква, звернув ліворуч, проминув будинок Карріаги, будинок Вільсонів, будинок Забала, а біля будинку Стейнбеків звернув ліворуч на Центральну авеню. За два квартали від Центральної, за Західною школою, він знову взяв ліворуч.

Тополі перед школою вже майже зовсім облетіли, але вечірній вітер ще зривав і носив поодинокі жовті листочки.

Кел немов заціпенів. Він не відчував, яке холодне стало повітря від морозу, що сповзав на місто з гір. За три квартали від себе він побачив освітлену вуличним ліхтарем високу фігуру брата, який ішов йому назустріч. Він упізнав братову ходу і поставу, бо дуже добре їх знав.

Кел уповільнив кроки, і коли Арон наблизився, сказав:

— Привіт. Я вийшов тебе шукати.

— Мені дуже шкода, що сьогодні все так вийшло,— сказав Арон.

— Ти нічим не міг би зарадити, забудь,— мовив він. Вони рушили разом.— Хочу, щоб ти пішов зі мною. Хочу тобі дещо показати.

— Що?

— Це сюрприз. Але дуже цікавий. Ти здивуєшся.

— А це надовго?

— Ні, не надовго. Власне, зовсім швидко.

І вони пішли Центральною авеню до вулиці Кастровіль.

5

Сержант Аксель Дейн зазвичай відчиняв призовний пункт у Сан-Хосе о восьмій, але якщо він трохи запізнювався, його відчиняв капрал Кемп, і капрал Кемп не збирався скаржитися. Аксель був доволі типовою фігурою. Служба в армії США в період миру між війною з іспанцями й війною з німцями зробила його непридатним до нудного, безладного життя цивільних. Один місяць перерви в службі його в цьому переконав. Але служба в армії мирного часу зробила його цілком непридатним до війни, і він винайшов не один спосіб її уникнути. Призовний пункт у Сан-Хосе довів, що він свою справу знає. Він розважався з наймолодшою дочкою Річчі, а вона мешкала у Сан-Хосе.

Кемп засвоїв основне правило. Ладнай зі своїм командиром і уникай усіх офіцерів, як тільки можеш. Він не мав нічого проти лагідних вказівок, які роздавав сержант Дейн.

О восьмій тридцять Дейн увійшов до призовного пункту і побачив, що капрал Кемп спить за робочим столом, а якийсь втомлений хлопчик сидить і чекає. Дейн глянув на хлопця, зайшов за бар’єр і поклав руку на плече Кемпа.

— Любий,— промовив він.— Жайворонки співають, сонечко встало.

Кемп підвів голову, витер ніс зворотом долоні та чхнув.

— Ти ж моє золото,— сказав сержант,— прокидайся, у нас відвідувач.

Кемп скосив закислі очі.

— Війна зачекає,— сказав він.

Дейн уважніше подивився на хлопця:

— Боже! Та він красень! Сподіваюся, ми його добре влаштуємо. Капрале, ти, мабуть, гадаєш, що він прагне підняти зброю на ворога, а я думаю, що він тікає від кохання.

Кемп відчув полегкість від того, що сержант був не надто тверезий.

— Думаєте, якась дамочка його поранила? — Він грав у будь-яку гру, що її пропонував сержант.— Гадаєте, це Іноземний легіон?

— Можливо, він тікає сам від себе.

— Бачив я цю картинку,— сказав Кемп.— Там був один сержант — паскудний сучий син.

— Не вірю я в це,— відповів Дейн.— Ідіть сюди, юначе. Вам є вісімнадцять, так?

— Так, сер.

Дейн обернувся до свого підлеглого.

— Що скажеш?

— Дідько! — вигукнув Кемп.— Скажу: якщо вони достатньо високі, то й достатньо дорослі.

— Припустімо, що вам вісімнадцять,— сказав сержант.— І ми потім не змінимо свідчень, чи як?

— Ні, сер.

— Тоді візьміть оцей бланк і заповніть його. І вирахуйте, у якому році ви народилися, запишіть отут і запам’ятайте як слід.

Розділ 50

1

Джо не любив, коли Кейт годину по годині сиділа нерухомо і дивилася в нікуди. Це означало, що вона думає, а оскільки обличчя її було позбавлено виразу, Джо не мав доступу до її думок. Це його непокоїло. Він не хотів, щоб перший у житті реальний щасливий шанс вислизнув у нього з рук.

Сам він мав лише один план — тримати її у напрузі, поки вона себе не видасть. Тоді він міг би стрибнути у будь-якому напрямку. Але що робити, коли вона сидить і дивиться на стінку? У напрузі вона чи ні?

Джо знав, що вона не лягала, а коли спитав, чи хоче вона снідати, вона так повільно похитала головою, що важко було вирішити, чи вона взагалі його почула.

Він дав сам собі обачливу пораду: «Нічого не починай! Сиди собі тихо й уважно придивляйся та дослуховуйся». Дівчата в закладі знали: щось трапилося, але кожна з них розповідала іншу історію, нічого не збігалося, ці мені курячі мізки!

Кейт не міркувала. Вона просто дрейфувала серед вражень, як дрейфує увечері кажан, перш ніж кинутися на свою жертву. Вона бачила обличчя білявого вродливого юнака, його очі, нестямні від потрясіння. Вона чула його огидні слова, звернені не стільки до неї, скільки до самого себе. І вона бачила його смаглявого брата, який стояв у дверях і реготав.

Кейт теж засміялася — найшвидший і найкращий самозахист. Що зробить її син? Що він зробив, коли тихо пішов звідси?

Вона думала про очі Кела, сповнені якоїсь інертної, завершеної ненависті, які вдивлялися в неї, коли він неквапно зачиняв по собі двері.

Навіщо він привів сюди брата? Чого він хотів? Чого домагався? Якби вона знала, вона дала б собі раду. Але вона не знала.

Біль знову заповз у її руки, і додалося ще одне місце. Страшенно боліло праве стегно, коли вона рухалась. Отже, подумала вона, біль просуватиметься до центру, і рано чи пізно всі болі зустрінуться там і зіб’ються у міцний вузол, як щури.

Всупереч даній самому собі пораді Джо не дав їй спокою. Він приніс їй до дверей чайник чаю. Легенько постукав, прочинив двері й увійшов. Наскільки він бачив, вона так і не поворухнулася.

— Я вам чаю приніс, мем.

— Постав на стіл,— наказала вона і за мить додала: — Дякую, Джо.

— Ви недобре почуваєтеся, мем?

— Біль повернувся. Оті ліки мене ошукали.

— Чи можу я допомогти?

Кейт підняла руки.

— Відріж їх по зап’ястки,— скривилася вона, бо від цього жесту біль посилився.— Почуваєшся безнадійною,— поскаржилася вона.

Ніколи раніше не чув Джо в її тоні ноток слабкості, й інтуїція підказала, що час розпочинати.

— Мабуть, ви не хочете, щоб я вас турбував,— заговорив він,— але маю дещо про оту особу.

Крихітна пауза перед її відповіддю підказала йому, що Кейт напружилася.

— Про яку особу? — спитала вона лагідно.

— Оту дамочку, мем.

— А! ти про Етель!

— Так, мем.

— Мені вже набридає Етель. То що там знову?

— Розповім, як воно сталося. Я нічого не можу второпати. Був я у сигарній крамниці Келлога, і тут до мене підходить якийсь тип і каже: «Ти Джо?», а я кажу: «Звідки ти знаєш?», а він: «Ти декого шукав», а я йому: «Розказуй». Ніколи того фрукта раніше не бачив. Тут він мені й говорить: «Ота баба сказала, що хоче з тобою побалакати». А я йому кажу: «Так чому ж не балакає?» А він на мене так довго подивився і каже: «Може, ти забув, щó сказав суддя?» Гадаю, він мав на увазі її повернення,— Джо подивився на обличчя Кейт, застигле й бліде, з очима, що дивилися поперед себе.

— А потім він попросив у тебе грошей? — спитала Кейт.

— Ні, мем. Не просив. Щось сказав, тільки не знаю, до чого. Каже: «Тобі щось говорить ім’я Фей?» — «Нічого»,— відповідаю. Він каже: «Може, тобі краще з нею побалакати».— «Може й так»,— кажу я і виходжу. Якась нісенітниця, мем. Вирішив, що краще спитати у вас.

— А тобі щось говорить ім’я Фей?

— Анічогісінько.

Голос її став дуже ніжним.

— Невже ти ніколи не чув, що Фей була хазяйкою цього закладу?

Джо немов ударили з усієї сили в живіт. Дурень несосвітенний! Не міг тримати язик за зубами! Думки гарячково стрибали в голові.

— А, згадав,— дійсно, щось нібито чув,— тільки мені здавалося, що її звали Фейт.

Раптова тривога пішла на користь Кейт. Вона витіснила ясноволосу голову і біль. У неї з’явилася справа. Вона прийняла виклик мало не з задоволенням.

Вона стиха засміялася.

— Фейт^[58],— повторила собі під ніс.— Налий мені чаю, Джо.

Кейт, здавалося, не помітила, що у нього затремтіла рука і що носик чайника брязнув об краєчок чашки. Вона не подивилася на нього, навіть коли він поставив чашку перед нею і одразу відійшов, щоб не потрапити у поле її зору. Джо трусило від страху.

Кейт заговорила благальним голосом:

— Джо, як по-твоєму, ти зумів би мені допомогти? Якби я дала тобі десять тисяч доларів, ти зміг все залагодити?

Вона вичекала якусь секунду, а потім розвернулася і глянула йому просто в очі.

Очі в нього зволожилися. Вона помітила, що він облизує губи. Від її неочікуваного руху він відскочив на крок назад, ніби вона його вдарила. Кейт не зводила з нього очей.

— Що, попався, Джо?

— Не розумію, про що ви говорите, мем.

— То піди розберися — а потім повертайся і все розкажи. Ти ж добре в усьому розбираєшся. І пришли до мене Терезу.

Він хотів вибратися з кімнати, де його обіграли і перебороли. Він усе зіпсував. Невже він справді змарнував свій щасливий шанс? А ця сука ще й зухвало говорить:

— Дякую за чай, Джо. Ти гарний хлопець.

Він хотів грюкнути дверима, але не наважився.

Кейт напружено підвелася, намагаючись не поновити болю в стегні. Підійшла до бюро і витягла аркуш паперу. Тримати ручку було важко.

Вона написала, рухаючи всією рукою: «Дорогий Ральфе, скажи шерифу, що не завадить перевірити відбитки пальців Джо Валері. Ти пам’ятаєш Джо. Він працює у мене. Місіс Кейт». Вона згортала аркуш, коли увійшла перелякана Тереза.

— Ви мене викликали? Хіба я щось зробила не так? Я так стараюся, мем. Просто трошки заслабла.

— Підійди,— звеліла Кейт, і поки дівчина чекала біля бюро, з зусиллям надписала й запечатала конверт.— Хочу, щоб ти мені зробила маленьку послугу. Сходи до кондитерської Белла і купи п’ятифунтову коробку шоколадного асорті й коробку в один фунт. Велика — для вас, для дівчат. В аптеці Кроу купиш мені дві середні зубні щітки і бляшанку зубного порошку, знаєш, таку, з носиком?

— Знаю, мем,— Тереза відчула неймовірне полегшення.

— От і молодець,— провадила Кейт.— Я до тебе приглядаюся. Терезо, я хворію. Якщо побачу, що ти добре це виконаєш, я серйозно подумаю, чи не залишити тебе тут замість себе, коли я ляжу в лікарню.

— Ви подумуєте — тобто, ви збираєтеся до лікарні?

— Поки що не знаю, люба. Але мені знадобиться твоя допомога. Ось, тримай гроші на цукерки. Середні зубні щітки, не забудь.

— Так, мем. Дякую. Можна йти?

— Іди, але непомітно, зрозуміла? І не треба, щоб дівчата знали, щó я тобі сказала.

— Я вийду чорним ходом,— Тереза поквапилася до виходу.

— Ой, мало не забула,— гукнула Кейт.— Кинь цей лист у поштову скриньку.

— Обов’язково, мем. Обов’язково. Ще щось?

— Це все, люба.

Коли дівчина пішла, Кейт поклала руки на бюро, так щоб кожен покручений палець мав опору. Такі, виходить, справи. Мабуть, вона це знала завжди. Напевне, знала,— але нема чого думати про це зараз. Вона повернеться до того пізніше. Джо заберуть, але з’явиться хтось інший, і завжди є Етель. Рано чи пізно, рано чи пізно... але нема чого думати про це зараз. Кейт обережно переглянула ситуацію і зачепилася за невиразну думку, яка виринула і сховалася. Це коли вона уявляла свого ясноволосого сина, той епізод промайнув у голові вперше. Його обличчя — скривджене, спантеличене, розпачливе — викликало спомин. І тоді вона згадала.

Вона була зовсім маленькою дівчинкою, з личком так само чарівним і свіжим, як у її сина,— зовсім маленькою дівчинкою. Вона завжди знала, що розумніша і вродливіша за всіх. Але час до часу її охоплював самотній страх, їй здавалося, що вона оточена цілим лісом ворогів. Тоді кожна думка, кожне слово, кожний погляд мали намір завдати їй болю, і їй не було куди втекти, не було де сховатися. І вона готова була кричати в паніці, бо не мала виходу, не мала притулку. Одного разу вона читала книжку. Читати вона вміла вже у п’ять років. Вона пам’ятає цю книжку — коричневу, зі срібним заголовком, з товстими палітурками, тканина яких була порвана у деяких місцях. То була «Аліса в Дивокраї».

Кейт обережно поворушила руками, намагаючись зовсім на них не спиратися. І вона знову бачила ті картинки — Аліса з довгим прямим волоссям. Але змінила її життя пляшечка, на якій було написано «Випий мене». Цього її навчила Аліса.

Коли ліс ворогів оточив її, вона була до того готова. У кишені її лежала пляшечка з цукровою водою, і на її етикетці у червоній рамці стояв напис «Випий мене». Вона ковтатиме з пляшечки і ставатиме все меншою й меншою. Хай тоді вороги її шукають! Кейті сховається під листком, визиратиме з-за мурашника — і сміятиметься. Так її ніколи не знайдуть. Жодні двері не зачиняться перед нею чи за нею. Вона зможе пройти, випроставшись на повен зріст, у щілину під дверима.

І завжди поруч була Аліса, з якою можна погратися, якій можна довіритися, яка її любить. Аліса була їй подругою, завжди рада запросити її у крихітність.

Усе це було дуже добре — так добре, що майже варто бути нещасною. Але хоча воно й добре, завжди залишалося ще щось у резерві. Загроза і безпека. Варто випити всю пляшечку, і Кейті зменшиться, зникне, припинить існувати. І найкраще за все, що коли вона припинить існувати, її наче ніколи й не було. Оце була її вимріяна безпека. Іноді в ліжку вона випивала достатньо з пляшечки «Випий мене», щоб перетворитися на цяточку завбільшки з найменшого комара. Але ніколи не випивала до дна — ніколи не мала такої потреби. То був її резерв — прихований від усіх.

Кейт сумно помотала головою, пригадуючи одним-одну маленьку дівчинку. Дивно, що вона забула про цей дивовижний засіб. Він рятував її від численних бід. Світло, яке просочувалося крізь листок конюшини, було чарівне. Кейті й Аліса походжали, обійнявшись, серед височенної трави — найкращі подружки. І Кейті ніколи не спадало на думку пити до кінця «Випий мене», бо в неї була Аліса.

Кейт поклала голову на блокнот, що лежав між її скарлюченими руками. Їй було холодно й порожньо, самотньо й порожньо. Хай що вона робила, її до того примушували. Вона була не така, як усі, вона мала щось більше, ніж усі решта. Кейт підвела голову, але не зробила спроби витерти сльози, що текли з очей. Так, правда. Вона була розумніша й сильніша за інших. Вона мала те, чого їм бракувало.

І не встигши додумати це до кінця, вона побачила перед собою смагляве обличчя Кела, жорстоку посмішку в нього на губах. Її причавив якийсь тягар, і вона застогнала.

Вони мали те, чого їй бракувало, але вона не знала, що то було. Коли вона дізнається, буде готова; а коли буде готова, то знатиме, що готова вже давно, можливо, все життя. Мозок її задерев’янів, тіло рухалося незграбно, як у неповороткої маріонетки, але вона взялася до своїх звичайних справ.

Був полудень — Кейт знала це завдяки теревеням дівчат у їдальні. Ці ледацюги тільки повилазили з ліжок.

Кейт ніяк не вдавалося повернути дверну ручку, аж доки вона не затиснула її між долонь. Дівчата обірвали сміх, побачивши хазяйку. З кухні вийшов кухар.

Кейт нагадувала хворого привида, перекошеного і жахливого. Вона прихилилася до стіни їдальні, всміхнулася до дівчат, але ця усмішка налякала їх ще більше, бо здавалося, що Кейт зараз заволає від болю.

— Де Джо? — спитала вона.

— Вийшов, мем.

— Слухайте,— сказала вона.— Я давно не можу виспатися. Зараз я прийму ліки й ляжу. Не хочу, щоб мене турбували, не хочу вечеряти. Спатиму цілу добу. Перекажіть Джо, щоб до мене нікого не пускали аж до завтрашнього ранку. Вам зрозуміло?

— Так, мем,— відповіли дівчата.

— Тоді добраніч. Ще день, але я кажу — добраніч.

— Добраніч, мем,— відповіли вони слухняним хором.

Кейт обернулася і крабом поповзла до своєї кімнати.

Вона зачинила двері й постояла, роззираючись, намагаючись спланувати свої нехитрі дії. Підійшла до бюро. Цього разу вона примусила свою руку, попри біль, написати просту фразу: «Залишаю все, що маю, моєму синові Арону Траску». Поставила дату, підписалася «Кетрін Траск». Пальці її застигли на аркуші, але потім вона підвелася і залишила свій заповіт, не перегортаючи, на бюро.

Вона налила собі в чашку холодного чаю, віднесла чашку до сірої кімнати в прибудові й поставила на тумбочку. Потім підійшла до туалетного столика, розчесала волосся, нарум’янилася, припудрилася і підфарбувала губи блідою помадою, якою завжди користувалася. Наостанок вона підпиляла і почистила нігті.

Коли Кейт зачинила двері до сірої кімнати, світло ззовні вже не діставалося, тільки настільна лампа конусом освітлювала стіл. Кейт розклала подушки, збила їх і сіла. Для проби вона приклала голову до пухової подушки. Раптом їй стало весело, ніби вона збиралася на вечірку. Вона обережно витягла з-за корсажа ланцюжок, розкрутила циліндрик і витрусила собі на долоню капсулу. Усміхнулася і промовила:

— «З’їж мене»,— і поклала капсулу в рот.

Потім узяла чашку.

— «Випий мене»,— і ковтнула гіркого холодного чаю.

Вона в очікуванні примушувала себе зосередитися на Алісі — такій малесенькій. Перед очима виникли й інші обличчя — батько і мати, і Карл, і Адам, і Сем Гамільтон, і потім Арон, а ще вона бачила, як їй посміхається Кел.

Йому не довелося нічого говорити. Говорив блиск у його очах: «Вам чогось бракує. Вони це мають, а вам цього бракує».

Вона знову повернулася подумки до Аліси. У стіні навпроти була дірочка від цвяха. Там ховається Аліса. І вона обійме Кейті за талію, а Кейті обійме Алісу за талію, і вони підуть разом — найкращі подруги, крихітні, як булавочна голівка.

Приємна нечутливість заповзала у її руки й ноги. Біль виходив через долоні. Повіки стали важкі — дуже важкі. Вона позіхнула.

Вона подумала, або промовила, або подумала: «Аліса не знає. Я йду просто повз неї».

Очі в неї заплющилися, і її струснула запаморочлива нудота. Вона розімкнула очі й озирнулася, нажахана. Сіра кімната потемнішала, конус світла розтікався і струменів, як вода. Потім очі знову заплющилися, пальці зігнулися, ніби охоплювали маленькі груди. Серце Кейт билося поважно, дихання уповільнювалося, і вона ставала все меншою і меншою, а потім зникла — ніби її взагалі ніколи не було.

2

Коли Кейт відпустила Джо, він пішов до перукарні, як завжди, коли бував засмучений. Його підстригли, помили голову яєчним шампунем, освіжили тоніком. Зробили масаж обличчя, косметичну маску, манікюр, а ще начистили до блиску черевики. Зазвичай усе це, та ще нова краватка, повертали Джо гарний настрій, але він залишався пригніченим, виходячи від перукаря, якому залишив п’ятдесят центів чайових.

Кейт загнала його в пастку, як щура, заскочила зненацька. Вона дуже метикована, а він розгубився і тепер безпорадний. А цей її трюк, що, мовляв, сам усе вирішуй, теж збиває з пантелику: вона справді так думає чи ні?

Вечір розпочався мляво, але потім прибули після важкого випробування в Сан-Хуані шістнадцять членів студентського таємного товариства у Стенфорді, та ще два кандидати у члени, і почали відчайдушно веселитися.

Флоренс, яка палила цигарки на гулянках, сильно кашляла. Щойно вона намагалася, починався кашель, і в неї нічого не виходило. А на жеребця поні напав пронос.

Студенти вищали і гамселили один одного, розважаючись. А потім вони вкрали все, що не було прибито цвяхами.

Коли вони пішли, двоє дівчат затіяли нудну й монотонну сварку, а в Терези виявилися перші симптоми сифілісу. Господи, ну й ніч!

А десь там, у глибині будинку, за зачиненими дверима, причаїлася ота небезпечна істота. Джо постояв біля дверей, перш ніж піти спати, але нічого не почув. Він зачинив заклад о пів на третю ночі, а о третій вже влігся,— але заснути не міг. Він сів у ліжку і прочитав сім розділів «Здобутків Барбари Ворз», а на світанку пішов до мовчазної кухні та зварив собі кави.

Він обіперся ліктями об стіл і тримав велику чашку кави обіруч. Щось пішло не так, але Джо не міг добрати, що саме. Можливо, вона рознюхала, що Етель померла. Йому доведеться дуже пильнуватися. І тут він прийняв рішення, і рішення це було тверде. Він піде до неї о дев’ятій і уважно приглядатиметься. Може, він не так зрозумів. Найкраще піти на великий ризик і не бути нахабним. Скаже, що візьме тисячу баксів і вшиється, а якщо вона відмовиться, все одно вшиється. Йому вже остогидло працювати з дамочками. Можна влаштуватися до грального дому в Ріно — визначені години роботи і ніяких дамочок. Чи зняти собі помешкання й умеблювати — великі стільці, кушетка. Якого біса поневірятися в цій нікчемній дірі? Краще взагалі податися геть з цього штату. Він подумав, чи не дати драла просто зараз — отак встати з-за столу, піднятися сходами, спакувати за дві хвилини валізу і ходу. Три-чотири хвилини щонайбільше. Нікому анічичирк. Ця думка прийшлася йому до вподоби. Щасливий шанс з Етеллю, може, не такий уже й щасливий, як йому спершу здалося, але тисяча баксів — теж непоганий приз. Краще почекати.

Кухар прийшов у кепському гуморі. У нього на шиї визрівав карбункул, і він приклав до нього плівку з внутрішньої частини яєчної шкаралупи. Не бажав би він нікому на кухні відчувати те, що відчуває він.

Джо повернувся до себе в кімнату, трохи почитав, потім спакував валізу. Він мав намір поїхати у будь-якому разі.

О дев’ятій він тихенько постукав у двері Кейт і прочинив їх. У себе в ліжку вона не спала. Джо поставив тацю, підійшов до дверей прибудови, постукав, ще раз постукав і гукнув. Нарешті він відчинив двері.

Конус світла на столику для читання. Голова Кейт глибоко втоплена у подушку.

— Ви тут, напевне, всю ніч проспали,— сказав він. Підійшов ближче, побачив безкровні губи, тьмяний блиск напіврозплющених очей і зрозумів, що вона мертва.

Джо покрутив головою по сторонах і швидко пройшов до сусідньої кімнати пересвідчитися, що двері зачинені. З великим поспіхом він перерив бюро, шухляду по шухляді, відкрив її гаманці, невеличку скриньку біля ліжка — і раптом застиг. У неї нічогісінько немає, навіть щітки для волосся зі срібною ручкою.

Він прослизнув до прибудови і став перед Кейт — ані каблучки, ані брошки. А тоді побачив ланцюжок у неї на шиї, зняв його, відстібнув маленький золотий годинник, циліндрик і два ключики від банківських сейфів, номер 27 і номер 29.

— То от де ти все ховала, паскудо,— сказав він.

Він зняв годинник з ланцюжка і поклав собі в кишеню. Йому кортіло врізати їй кулаком.

Заповіт у два рядки, написаний її рукою, привернув його увагу. Дехто може за це заплатити. Він витяг з однієї шухлядки жменю паперів — рахунки і квитанції; з другої — страховки; у наступній була книжечка з записами про кожну з дівчат. Це він також поклав у кишеню. Потім зняв гумову стрічку з пачки коричневих конвертів, відкрив один з них і витяг світлину. На звороті акуратним гострим почерком Кейт були записані прізвище, адреса і посада.

Джо голосно розсміявся. Оце вже супер-щасливий шанс. Він переглянув другий конверт, потім третій. Це ж просто золота жила — на такі гроші можна жити роками. Гляньмо лишень на цього товстозадого члена муніципалітету! Джо стягнув конверти гумкою. У верхній шухляді лежало вісім десятидоларових купюр і зв’язка ключів. Він прибрав до кишені ключі та гроші. Коли він відсовував другу шухляду і вже побачив, що там лише папір для листування, чорнило і сургуч, почувся стукіт у двері. Джо прочинив двері на шпаринку. Там стояв кухар.

— Якийсь чолов’яга там проситься до тебе поговорити.

— Хто такий?

— Звідки мені в дідька знати?

Джо озирнувся на кімнату, потім вийшов, витяг ключ зсередини, замкнув двері ззовні й поклав ключ до кишені. Можливо, він чогось не помітив.

У великій передній кімнаті стояв Оскар Нобль у сірому капелюсі й червоній картатій драповій куртці, застібнутій на всі ґудзики аж до підборіддя. Очі він мав світло-сірі — такого ж кольору, як і короткі щетинисті вуса. Кімната була в напівтемряві. Ніхто ще не підняв штори.

Джо легким кроком пройшов коридором, і Оскар спитав:

— Ви Джо?

— А ви хто такий, щоб питати?

— З вами хоче поговорити шериф.

У Джо всередині все захололо.

— Арешт? — запитав він.— А ордер маєте?

— Та ні, чого ви? — сказав Оскар.— У нас проти вас нічого нема. Проста перевірка. Підете зі мною?

— Авжеж,— відповів Джо.— Чому ж ні?

Вони вийшли разом. Джо здригнувся.

— Треба було вдягти пальто.

— Хочете повернутися по нього?

— Та, мабуть, ні,— відповів Джо.

Вони йшли в напрямку вулиці Кастровіль. Оскар спитав:

— Вас коли-небудь грабували чи знімали відбитки пальців?

Джо відповів не одразу.

— Так,— нарешті промовив він.

— За що?

— Напився. Вдарив копа.

— Ну, це ми швидко з’ясуємо,— сказав Оскар і завернув за ріг.

Джо помчав, як заєць, через вулицю і залізничні колії до крамничок і провулків Китайського кварталу.

Оскару довелося зняти рукавичку і розстібнути куртку, щоб витягти пістолет. Він спробував вистрілити з льоту, але промазав.

Джо побіг зиґзаґами. Він відірвався вже кроків на п’ятдесят і наближався до проходу між двома будівлями.

Оскар підійшов до телефонного стовпа на краю тротуару, обіперся об нього ліктем, обхопив лівою рукою зап’ясток правої і прицілився у вхід до маленького провулочка. Він вистрелив, щойно Джо потрапив у приціл.

Джо плюхнувся долілиць і пробуксував цілий фут.

Оскар зайшов зателефонувати до більярдної, яку тримав один філіппінець, і коли звідти вийшов, біля тіла вже зібралася чимала юрба.

Розділ 51

1

У 1903 році на виборах шерифа Горейс Квін переміг містера Р. Кіфа. Він мав добру підготовку як головний заступникшерифа. Більшість виборців зміркувала, що коли Квін виконує майже всю роботу, чому б йому не стати шерифом і за посадою. Шериф Квін перебував на цій посаді до 1919 року. Він так довго служив шерифом, що для всіх нас, хто зростав у окрузі Монтерей, слова «шериф» і «Квін» органічно поєднувалися. Ми й уявити не могли якогось іншого шерифа. Квін постарів на цій посаді. Він кульгав від якогось давнього поранення. Ми знали, що він безстрашний, бо брав участь у численних перестрілках; окрім того, він і зовні був справжній шериф,— щоправда, інших ми й не бачили. Обличчя він мав широке і рум’яне, білі вуса мали форму крутих рогів. Був він широкоплечий, і у своєму немолодому вже віці виробив у собі ввічливість, яка лише додавала йому авторитету. Носив він красивий фетровий капелюх-стетсон і твідову куртку з ременем. У пізніші роки до цього додався револьвер у кобурі під пахвою. Стара кобура на ремені сильно тиснула йому на живіт. Він знав свій округ у 1903 році, а у 1917 знав його ще краще і чудово його контролював. Шериф Квін був цілою інституцією, такою ж невіддільною частиною Салінас-Веллі, як і гори.

Усі ці роки, відтоді як у Адама стріляли, шериф Квін приглядав за Кейт. Коли померла Фей, він інтуїтивно відчув, що Кейт приклала до цього руку, але знав, що не має шансу її звинуватити, а мудрий шериф не стане розбивати собі лоба через неможливу річ. Урешті-решт вони були всього лише дві повії.

У наступні роки Кейт вела з ним чесну гру, і поступово він відчув до неї деяку повагу. Оскільки ці заклади так чи інакше існували, нехай уже ними керують відповідальні люди. Час до часу Кейт упізнавала когось, хто був у розшуку, і сповіщала про нього. Вона управляла закладом, де ніколи не виникало проблем. Шериф Квін і Кейт ладнали одне з одним.

У суботу після Дня подяки, близько полудня, шериф Квін переглядав папери, знайдені в кишенях Джо Валері. Куля тридцять восьмого калібру вирвала шматок серця Джо і сплющилася об його ребра, залишивши дірку завбільшки з кулак. Цупкі коричневі конверти злиплися від почорнілої крові. Шериф зволожив конверти мокрим носовичком, щоб роз’єднати їх. Прочитав заповіт, який було згорнуто, тож кров замазала тільки зворотній бік. Відклав заповіт і розглянув світлини в конвертах. І глибоко зітхнув.

Кожен конверт містив честь і спокій котрогось чоловіка. Вправно використані, ці світлини могли би призвести до півдюжини самогубств. Тіло Кейт уже лежало на столі патологоанатома, по венах її розтікався формалін, а шлунок лежав у скляній колбі в кабінеті коронера.

Переглянувши всі світлини, шериф набрав телефонний номер. Сказав у слухавку:

— Можете зайти до мене? Відкладіть обід, добре? Так, я вважаю, що це важливо. Чекаю.

За кілька хвилин, коли безіменний чоловік стояв біля його робочого столу в кабінеті, що розміщувався у старій окружній в’язниці з червоної цегли поза будівлею суду, шериф Квін показав йому заповіт.

— Як адвокат, ви б сказали, що це має силу?

Відвідувач прочитав ті два рядки і глибоко вдихнув через ніс.

— Це ота, на яку я думаю?

— Вона.

— Отже, якщо її звали Кетрін Траск і це її почерк, якщо Арон Траск її син, цей заповіт цілковито годящий.

Квін підчепив пальцем кінчики своїх гарних густих вусів.

— Ви її знали, правда?

— Я не сказав би — знав її. Знав про неї.

Квін поставив лікті на стіл і нахилився вперед.

— Сядьте, я хочу з вами поговорити.

Відвідувач присунув стілець. Пальці його смикали ґудзик на пальто.

— Кейт шантажувала вас? — спитав шериф.

— Звісно, ні. З якого такого дива?

— Я вас питаю як друг. Ви знаєте, вона померла. Мені можете сказати.

— Не знаю, про що ви говорите,— ніхто мене не шантажує.

Квін витяг з конверта світлину, повернув її, як гральну карту, і підштовхнув до відвідувача.

Той поправив окуляри і засопів.

— Господи Ісусе,— стиха промовив він.

— Ви не знали, що вона це мала?

— Та ні, якраз дуже добре знав. Вона мене повідомила. Заради Бога, Горейсе,— що ви збираєтеся з цим робити?

Квін забрав світлину з його рук.

— Горейсе, що ви збираєтеся з цим робити?

— Спалю,— шериф провів великим пальцем по краях пачки конвертів.— Це пекельна пачка. Може знищити весь наш округ.

Квін написав імена на аркуші паперу. Потім підвівся на свою кульгаву ногу і підійшов до залізної грубки біля північної стіни кабінету. Зім’яв журнал «Салінас Морнінг Джорнал», підпалив його і вкинув у грубку, а коли вогонь розгорівся, вкинув у полум’я і конверти, поправив в’юшку і причинив дверцята. Вогонь гудів, жовте полум’я підморгувало крізь слюдяні віконця перед грубкою. Квін витер руки, немов вони забруднилися.

— Негативи також тут,— сказав він.— Я обшукав її бюро. Більше знімків немає.

Відвідувач спробував заговорити, але зумів тільки хрипко прошепотіти:

— Дякую, Горейсе.

Шериф, накульгуючи, повернувся до свого столу й узяв свій список.

— Я хочу, щоб ви дещо для мене зробили. Ось список. Перекажіть усім, хто в ньому є, що я спалив ті світлини. Ви їх усіх добре знаєте. І від вас вони це зможуть прийняти. Ніхто не святий. Зустріньтеся з кожним віч-на-віч і перекажіть точно, що сталося. Дивіться сюди! — він прочинив дверцята грубки і поворушив коцюбою почорнілі аркуші, поки вони не розсипалися на порох.— Перекажіть їм оце,— повторив він.

Відвідувач подивився на шерифа, і Квін зрозумів, що немає на землі сили, яка б урятувала його від ненависті цього чоловіка. До кінця життя між ними стоятиме бар’єр, проте жоден з них ніколи того не визнає.

— Горейсе, просто не знаю, як вам дякувати.

А шериф сумно промовив:

— Усе гаразд. Хотів би я, щоб мої друзі зробили таке задля мене.

— Сука паскудна! — тихо сказав відвідувач, і Горейс Квін знав, що частина цього прокляття стосувалася його.

А ще він знав, що недовго йому залишилося бути шерифом. Ці сповнені провини люди схочуть його прибрати, їм доведеться це зробити. Він зітхнув і сів за стіл.

— Ідіть собі обідати,— сказав він.— Мені ще треба попрацювати.

О чверть на першу шериф Квін звернув з Головної вулиці на Центральну авеню. У булочній Рейно він купив французький батон, ще теплий, з апетитним ароматом дріжджового тіста.

Він тримався за перила, піднімаючись сходами на веранду Трасків.

Двері відчинив Лі, замість фартуха пов’язаний кухонним рушником.

— Його зараз нема вдома,— повідомив китаєць.— Але він скоро повернеться. Я телефонував у призовну комісію. Чекаю на нього.

Лі впустив шерифа в дім, проводив до вітальні та всадовив його там.

— Як щодо чашки хорошої гарячої кави? — спитав він.

— Не відмовлюся.

— Щойно зварив.

І Лі пішов на кухню.

Квін оглянув затишну вітальню. Він відчув, що вже сам не хоче залишатися надовго на своїй посаді. Йому пригадалися слова одного лікаря: «Я люблю приймати дитину, бо коли я виконую свою роботу добре, в кінці з’являється радість». Шериф часто думав про цю фразу. Йому здавалося, що коли він виконує добре свою роботу, в кінці її для когось з’являється горе. Те, що його робота необхідна, втрачало для нього свою значущість. Скоро він піде у відставку, хоче він того чи ні.

Кожна людина малює собі таку картину свого життя на пенсії чи у відставці, де вона робить усе, на що завжди бракувало часу під час роботи,— подорожує, читає книжки, які вона нібито читала, хоча насправді до них не доходили руки. Упродовж років шериф мріяв, як чудово проводити час на риболовлі й полюванні, блукати в горах Санта-Лючія, ночувати біля напівзабутих річок. І от тепер, коли цей час майже настав, він зрозумів, що воно йому зовсім не потрібно. Якщо спати на землі, розболиться нога. Він згадав, яка важка туша оленя, як нелегко її тягти на собі з того місця, де він був застрелений. Та й узагалі, щиро кажучи, шериф уже розлюбив дичину. Мадам Рейно могла б вимочити оленину у вині, додати приправи, але, дідько, в такий спосіб і старий черевик добре смакуватиме.

Повернувся Лі з кавником-перколятором. Квін чув, як плюскається вода під скляним ковпачком, і його пильна, натренована увага підказала, що Лі сказав неправду про щойно зварену каву.

Старий шериф мав непогану голову на карку, його спостережливість загострилася від роботи. Він міг чітко пригадати обличчя, сцени, розмови. Він міг їх прокручувати в пам’яті, як платівку або фільм. Він думав про оленину, але його мозок оцінював вітальню і натякав: «Тут щось не так, тут щось дивне».

Шериф дослухався до внутрішнього голосу і роздивився вітальню: квітчастий ситець шпалер, тюлеві фіранки, біла ажурна скатертина на столі, диванні подушки покриті яскравою набивною тканиною. Це була жіноча кімната у домі, де мешкали самі чоловіки.

Він подумав про свою власну вітальню: все, що там було, крім підставки для люльок, вибрала, купила і розставила місіс Квін. Якщо подумати, то і його підставку для люльок придбала теж вона. І це також була жіноча кімната. Але тут усе підробка. Вона аж надто жіночна — кімната для жінки, облаштована чоловіком, усе з перебором. Мабуть, це робив Лі. Адам навіть і уваги б не звернув, не те що не облаштовував,— ні, це Лі намагався створити домашнє вогнище, а Адам цього і не бачив.

Горейс Квін згадав, як допитував Адама багато років тому, пам’ятав його як страждальця. Він і досі бачив оті його зацьковані, нажахані очі. Тоді він дивився на Адама як на людину такої великої чесності, що не міг побачити нічого іншого. Але потім він часто зустрічався з Адамом. Вони обоє належали до масонської ложі. Вони разом проходили посвячення. Горейс став магістром ложі слідом за Адамом, і вони обоє мали особливі масонські відзначки. Але Адам був відсторонений — невидима стіна відділяла його від світу. Не можна було дістатися до нього — і він не міг дістатися до вас. Але у тому давньому стражданні стіни не було.

Через свою дружину Адам торкнувся реального світу. Горейс уявив її зараз — сіру, вимиту, з голками в горлі, з гумовими трубочками формаліну, які звисають зі стелі.

Адам не здатний на безчесний учинок. Йому нічого не потрібно. Для безчесного вчинку треба чогось сильно прагнути. Шериф не знав, щó відбувається за тією стіною — які тривоги, які радості, які муки.

Він поворушився, щоб не сильно тиснуло ногу. У домі було тихо, хіба тільки кава булькала. Щось довго іде Адам зі своєї призовної комісії. Шерифа приємно здивувала думка: я старішаю, і це мені цілком до вподоби.

Він почув, як Адам відчиняє вхідні двері; Лі теж почув і кинувся до вестибюлю.

— До нас прийшов шериф,— сказав він Адаму, можливо, щоб попередити.

Адам увійшов з усмішкою на губах і простягнув руку.

— Привіт, Горейсе, маєте ордер?

Зовсім непогана спроба пожартувати.

— Добридень,— відповів Квін.— Ваш служник збирається почастувати мене кавою.

Лі вийшов на кухню і загримів посудом.

— Щось трапилося, Горейсе? — запитав Адам.

— На моїй роботі повсякчас щось трапляється. Зачекаю своєї кави.

— Не зважайте на Лі. Він так і так підслуховує. Чує все і крізь зачинені двері. Я нічого від нього не приховую, бо не можу.

Лі повернувся з тацею. Він усміхався якимсь своїм думкам, і коли налив кави і вийшов, Адам знову спитав:

— Щось трапилося, Горейсе?

— Та нібито ні. Адаме, ота жінка ще з вами одружена?

Адам застиг.

— Так. А в чому річ?

— Вона вчора наклала на себе руки.

Обличчя Адама скривилося, очі наповнилися сльозами. Він спробував щось сказати, але не зміг, затулив обличчя руками і розридався.

— Біднятко моє кохане! — вирвалося у нього.

Квін сидів тихо, даючи Адамові час оговтатися, і невдовзі Адам опанував себе і підвів голову.

— Вибачте, Горейсе,— промовив він.

З кухні зайшов Лі, дав Адаму в руки вологий рушник, Адам промокнув ним очі й віддав Лі.

— Цього я не очікував,— на обличчі Адама проступив сором.— Що мені треба робити? Я її заберу. Я її поховаю.

— На вашому місці я б цього не робив,— сказав Горейс.— Тобто, якщо ви не вважаєте це своїм обов’язком.

І він витяг з кишені заповіт і простягнув його Адаму.

Адам відсахнувся.

— Це... це її кров?

— Та ні. Кров зовсім не її. Читайте.

Адам прочитав оті два рядки і почав уважно роздивлятися папір з обох боків.

— Він не знає — не знає, що вона його мати.

— Ви йому так і не розповіли?

— Ні.

— Господи Ісусе! — сказав шериф.

— Я переконаний,— серйозно почав Адам,— що він не схоче нічого від неї узяти. Пропоную просто порвати цей заповіт і забути. Якби Арон знав, не думаю, що він хоч щось від неї б узяв.

— Боюся, це неможливо,— сказав Квін.— Ми і так робимо чимало протизаконного. Вона мала банківський сейф. Не можу відкрити вам, де я узяв заповіт і ключі. Я сходив до банку. Не чекаючи на судовий ордер. Думав, щось зможе прояснитися...— (Він не розповів Адаму, що хотів перевірити, чи немає там інших світлин).— Так от, старий Боб дозволив мені відімкнути сейф. Ми завжди зможемо це заперечити. Там лежить понад сто тисяч доларів у золотих сертифікатах. Пачки й пачки грошей — нічого, крім клятих грошей.

— Нічого?

— Лише одне — свідоцтво про шлюб.

Адам відкинувся в кріслі. Його знову оповила відстороненість, м’які захисні завіси між ним і світом. Він побачив свою каву і зробив ковток.

— І що ж я, по-вашому, мушу робити? — спитав він спокійно і серйозно.

— Можу сказати лише те, що зробив би я сам,— відповів шериф Квін.— Вам необов’язково дослухатися моєї поради. Я би просто зараз покликав хлопця. Розповів йому геть усе, усе начистоту. Я б навіть пояснив йому, чому не розповідав раніше. Йому — скільки йому років?

— Сімнадцять.

— Уже дорослий чоловік. Рано чи пізно він би все одно дізнався. Краще, якщо він почує все.

— Кел знає,— сказав Адам.— Цікаво, чому вона склала заповіт на Арона.

— Бозна чому. То що ви думаєте?

— Не знаю, тому зроблю, як ви радите. Ви залишитеся зі мною?

— Звісно, залишуся.

— Лі,— гукнув Адам,— поклич до мене Арона. Він уже прийшов додому, сподіваюся?

У дверях показався Лі. Його важкі повіки на мить опустилися, потім піднялися.

— Ще ні. Може, він повернувся до коледжу.

— Він би мені сказав. Знаєте, Горейсе, ми випили чимало шампанського на День подяки. А де Кел?

— У себе в кімнаті.

— Тоді поклич його. Хай прийде сюди. Кел мусить знати.

Обличчя в Кела було змучене, плечі знесилено зігнулися, але вираз він мав напружений, замкнутий, хитрий і злобний.

— Не знаєш, де твій брат? — спитав у нього Адам.

— Ні, не знаю,— відповів Кел.

— Хіба ви не були з ним разом?

— Ні.

— Його вже дві ночі немає вдома. Де він?

— Звідки мені знати? Що, я мушу його сторожити^[59]?

Адам похнюпив голову, тіло його здригнулося, затремтіло. В глибині очей спалахнув неймовірно яскравий синій вогник. Він швидко промовив:

— Можливо, він дійсно повернувся до коледжу.— Губи не слухалися його, і він пробурмотів, як сновида: — Ти не думаєш, що він повернувся до коледжу?

Шериф Квін підвівся.

— Усе, що я маю зробити, може почекати. Відпочивайте, Адаме. У вас було сильне потрясіння.

— Потрясіння... так,— Адам звів на нього очі.— Дякую, Джордже. Щиро вам дякую.

— Джордже?

— Щиро вам дякую,— повторив Адам.

Коли шериф пішов, Кел повернувся до своєї кімнати. Адам відкинувся в кріслі й невдовзі заснув; рот у нього розтулився, і він хропів.

Лі деякий час спостерігав за ним, а потім повернувся до кухні. З-під хлібниці він витяг маленький томик, оправлений у шкіряну палітурку, з якої майже повністю зійшло золоте тиснення,— «Роздуми наодинці з собою» Марка Аврелія^[60] в англійському перекладі.

Лі протер кухонним рушником свої окуляри в металевій оправі. Розгорнув книжку і погортав сторінки. Він усміхався про себе, свідомо шукаючи розради.

Читав він повільно і ворушив губами, вимовляючи деякі слова.

«Усе триває лише один день — як те, що пам’ятає, так і те, що пам’ятають. Постійно спостерігай, що всі речі відбуваються шляхом змін, і навчися розуміти, що природа всесвіту найбільше полюбляє змінювати речі, які є, і створювати нові речі, подібні до них. Бо усе суще є свого роду зерно прийдешнього».

Лі подивився на кінець сторінки: «Ти невдовзі помреш, але ти не ще став простим, ще не позбувся сум’яття, не втратив сумнівів, що зовнішні речі можуть тобі зашкодити, не сповнився добром до всіх; ти ще не навчився вбачати мудрість лише у справедливих вчинках».

Лі звів очі від сторінки і відповів книжці, як відповів би комусь зі своїх стародавніх родичів:

— Усе правильно. Це дуже важко. Вибач. Але не забувай, що ти також говориш — завжди обирай короткий шлях, бо короткий шлях — природний. То не забувай цього.

Лі перегорнув усі сторінки до титульної, на якій широким теслярським олівцем було виведено «Сем’ль Гамільтон».

Раптом Лі стало дуже легко. Цікаво, чи помітив Сем’ль Гамільтон, що його книжка пропала, чи знав він, хто її украв. Для Лі єдиним чистим шляхом тоді здавалося вкрасти книжку. Йому і зараз було від цього приємно. Він погладив пальцями м’яку шкіру палітурки і знову поклав книжку під хлібницю. І сказав сам собі:

— Та звісно ж, він знав, хто узяв книжку. Хто б ще міг украсти Марка Аврелія?

Він пішов до вітальні й підтягнув свій стілець ближче до сплячого Адама.

2

У себе в кімнаті Кел сидів за письмовим столом, охопивши руками голову, яка розколювалася від болю, стискаючи скроні. В животі у нього крутило, кисло-солодкий смак віскі був скрізь — і в ньому, і на ньому, проступав крізь пори і тупо бився у голові.

Кел ніколи раніше не пив, не мав потреби. Але похід до Кейт не приніс жодного полегшення болю, і його помста не принесла перемоги. У пам’яті лишився тільки вир хмар, уламки розбитих звуків, образів і почуттів. Що було насправді, а що тільки ввижалося, він не міг відрізнити. Коли вони вийшли від Кейт, він торкнувся брата, який трясся у риданнях, але Арон збив його з ніг кулаком, як батогом. Арон постояв над ним у пітьмі, потім різко повернувся і побіг, плачучи, як дитина, у якої розбилося серце. Кел і зараз чув оті хрипкі схлипи і швидкі кроки. Кел тихо лежав там, де впав,— під бирючиною у дворі Кейт. Він чув, як пихкотять і гуркочуть локомотиви біля депо, як клацають товарні вагони під час зчеплення. Потім він заплющив очі, а почувши легкі кроки і чиюсь присутність, розплющив їх знову. Хтось нахилився над ним, і йому здалося, що це Кейт. Фігура неквапно відійшла.

Невдовзі Кел підвівся, обтрусився і пішов у напрямку Головної вулиці. Його здивувало, наскільки невимушено він почувається. Він стиха заспівав популярну пісеньку «Росте троянда на війні, здається гарною мені».

У п’ятницю Кел не міг знайти собі місця. Увечері Джо Лагуна купив для нього кварту віскі. Кел був замолодий, щоб йому продавали алкоголь. Джо хотів скласти йому компанію, але задовольнився доларом, який дав йому Кел, і узяв собі пінту ґраппи^[61].

Кел зайшов у провулок біля «Еббот-гаусу» і знайшов тінь від стовпа, у якій просидів тієї ночі, коли вперше побачив свою мати. Він сів на землю, схрестивши ноги, і, попри відразу й нудоту, влив у себе віскі. Двічі його знудило, але він і далі пив, аж доки земля не нахилилася і не загойдалася, а вуличний ліхтар не закружляв у величному танку.

Пляшка вислизнула з рук, і Кел знепритомнів, але й непритомного його нудило. До провулку заскочив у своїх справах серйозний короткошерстий вуличний пес із хвостом-бубликом, понюхав Кела й обійшов його десятою дорогою. Знайшов Кела Джо Лагуна і також понюхав. Джо збовтав пляшку, що притулилася до ноги Кела, подивився на неї у світлі ліхтаря і побачив, що вона ще на третину повна. Він пошукав корок, але не знайшов. Тоді він пішов собі далі, заткавши пляшку пальцем, щоб віскі не видихалося.

Коли світанковий заморозок повернув Кела у хворий світ, він поплентався додому, як розчавлений жук. Іти було недалеко, до кінця провулку і через вулицю.

Лі почув, як він заходить, і занюхав його гидотність, коли він пропхався через вестибюль до своєї кімнати і впав на ліжко. У Кела тріщала від болю голова, і сон його не брав. Він не міг чинити опір смутку і не мав засобів захистити себе від сорому. За деякий він час він зробив найкраще з усього можливого: вимився у крижаній воді, тер і шкрябав своє тіло пемзою, і біль від цього тертя здавався йому приємним.

Він розумів, що мусить зізнатися у своїй провині батькові й вимолити в нього прощення. І ще він мусить упокоритися перед Ароном, не лише зараз, а назавжди. Без цього він не зможе жити. Проте, коли його покликали і він став у вітальні перед шерифом Квіном і батьком, він був роздратований і злий, як пес, а його ненависть до самого себе виплеснулася на всіх інших,— отака він мерзенна погань, ніхто не любить його, і він не любить нікого.

Потім він повернувся до себе, і його захлеснуло почуття власної провини, і він не знав, як її подолати.

Його охопив панічний страх за Арона. Він міг поранитися, міг наразитися на якусь біду. Арон ніколи не вмів пильнуватися. Кел знав, що мусить повернути Арона, знайти його і допомогти знову стати таким, як раніше. І все це необхідно зробити, навіть якщо доведеться пожертвувати собою. І тут ідея самопожертви захопила його, як це завжди буває з людьми, що потерпають від почуття глибокої провини. Арон почує про його жертву і повернеться.

Кел підійшов до комода й витяг з шухляди пакет, схований під носовичками. Він оглянув кімнату і поставив на комод порцелянову тарілочку. Потім глибоко вдихнув, і холодне повітря видалося йому солодким. Він узяв одну з хрустких купюр, зігнув її посередині під кутом, чиркнув сірником об стіл і підпалив купюру. Цупкий папір скрутився і почорнів, спалахнуло полум’я, і тільки коли воно мало не обпалило йому пальці, Кел кинув обвуглений папірець на тарілку. Він відділив від пачки ще одну купюру і підпалив її.

Коли було спалено вже шість, до кімнати, не постукавши, увійшов Лі.

— Мені запахло горілим,— сказав він, а потім побачив, щó робить Кел, і зойкнув.

Кел внутрішньо приготувався до атаки. Але нічого не сталося. Лі склав руки на животі та стояв мовчки — чекав. Кел уперто палив купюру по купюрі, поки не спалив усі й не розтер на порох чорні скоцюрблені залишки. Він чекав, коли Лі щось скаже, але Лі застиг у незворушному мовчанні.

Нарешті заговорив Кел.

— Ну, починай, ти ж хочеш побалакати зі мною. Починай!

— Ні,— відповів Лі.— Не хочу. І тобі немає потреби говорити зі мною — я тут ще трохи побуду та й піду. Посиджу тут,— він притулився на стільці, склав руки і чекав. На обличчі у нього виступила усмішка — Лі всміхався до себе і мав вираз, який називають незбагненним.

Кел обернувся до нього:

— Я тебе можу пересидіти.

— Хіба що на парі,— відповів Лі.— Але день у день, рік у рік,— хто знає? — сторіччя у сторіччя,— ні, Келе, тобі не пересидіти мене. Ти програєш.

За кілька секунд Кел роздратовано буркнув:

— Давай, читай далі свою лекцію.

— Немає в мене ніякої лекції.

— Якого ж біса ти тут робиш? Ти знаєш, щó я зробив, а вчора я напився п’яним.

— Я запідозрив перше і нюхаю друге.

— Нюхаєш?

— Від тебе й досі смердить,— пояснив Лі.

— Це було вперше,— сказав Кел.— Мені не подобається.

— І мені теж. У мене шлунок не приймає спиртного. А ще я стаю грайливим, інтелектуально грайливим.

— Що це значить, Лі?

— Можу навести тобі лише один приклад. Замолоду я грав у теніс. Мені це подобалося, і для слуги таке заняття непогане. Слуга виправляє промахи свого хазяїна у парній грі й не отримує подяки, проте отримує кілька доларів. Якось, гадаю, це сталося після хересу, я розробив теорію, що найшпаркіші й найневловиміші тварини на світі — це кажани. Мене впіймали серед ночі на дзвіниці Методистської церкви у Сан-Леонардо. Я мав при собі ракетку і нібито намагався пояснити офіцерові, який мене заарештував, що я вдосконалював удар зліва на кажанах.

Кел розсміявся так весело, що Лі аж пожалкував, що не робив того насправді.

— А я сидів під стовпом і напивався, як свиня.

— Завжди винні тварини...

— Я боявся, що коли не нап’юся, то застрелюся,— перебив його Кел.

— Ніколи б ти того не зробив. Ти надто підступний. До речі, де Арон?

— Кудись побіг. Куди не знаю.

— Він якраз не надто підступний,— занепокоївся Лі.

— Знаю. Про це я і думав. Ти ж не думаєш, що він наважився, га, Лі?

— Чорт забирай,— відповів роздратовано Лі,— коли людина шукає підтримки, вона просить друга думати про те, що хоче вважати правдою. Це ніби питати у кельнера, яка страва сьогодні найкраща. Звідки мені в дідька знати?

— Навіщо я так вчинив? — вигукнув Кел.— Навіщо я так вчинив?

— Не ускладнюй,— сказав Лі.— Ти знаєш навіщо. Ти був на нього злий, а злий ти був тому, що батько тебе образив. Це зовсім просто. Ти просто розізлився.

— Оце мене якраз і ятрить — чому я підступний. Я не хочу бути злим і підступним. Допоможи мені, Лі!

— Секунду! — сказав Лі.— Мені здалося, я чув голос твого батька.

І він стрілою рвонувся у двері.

Кел дослухався до голосів, і тут до кімнати повернувся Лі.

— Він збирається на пошту. Ми ніколи не отримуємо листів після опівдня. Ніхто не отримує. Але всі чоловіки в Салінасі ходять на пошту по обіді.

— Дехто з них дорогою заходять випити,— пояснив Кел.— Гадаю, це почасти звичка, а почасти розвага. Вони зустрічаються з приятелями.

— Келе,— сказав Лі,— мені не подобається вигляд твого батька. Він якийсь напівпритомний. А, забув! Ти же ще не знаєш. Вчора вночі твоя мати наклала на себе руки

— Невже? — спитав Кел і потім аж загарчав: — Сподіваюся, їй було боляче. Ні, я не хотів цього казати. Я не хотів так думати. От воно! От воно знову! Я не хотів! Не хотів!

Лі почухав одне місце на голові, потім почав розчісувати всю голову, ніби виграючи час. Це надало йому вигляду глибокої задумливості. Він спитав:

— Спалення грошей принесло тобі велике задоволення?

— Так... Гадаю, що так.

— І ти отримуєш задоволення від цього покарання, яке сам собі влаштовуєш. Ти насолоджуєшся своїм відчаєм?

— Лі!

— Ти дуже зациклений на собі. Ти захоплений трагічною виставою «Калеб Траск» — Калеб Величний, Калеб Неповторний. Калеб, страждання якого потребують свого Гомера. Ти ніколи не уявляв себе просто шмаркатим підлітком — то злобним, то неймовірно шляхетним? З брудними звичками, але дивовижно чистими помислами? Можливо, у тебе трохи більше енергії, ніж у інших, просто енергії, але, окрім цього, ти дуже подібний до всіх шмаркатих підлітків. Ти намагаєшся додати собі гідності й трагічності, бо твоя мати була повія? А якщо раптом твій брат щось над собою вдіє, ти зумієш поцупити для себе велич убивці, га, шмаркачу?

Кел повільно повернувся до письмового столу. Лі спостерігав за ним, затамувавши подих, як лікар чекає реакцію на ін’єкцію. Він бачив реакції, які спалахували у Келі — лють від образи, войовничість, а за цим — скривджені почуття, а по тому — початок полегшення.

Лі зітхнув. Він доклав стільки зусиль, стільки душевності, і його зусилля, схоже, досягли мети.

— Ми — жорстокі люди, Келе,— сказав він лагідно.— Тебе не дивує, що я включаю й себе? Мабуть, ми й справді походимо від невгамовних, роздратованих злочинців, полемістів і забіяк, але хоробрих, незалежних і щедрих. Якби наші пращури такими не були, вони і сиділи б віками на своїх ділянках, і голодували б на виснаженій землі.

Кел обернув голову до Лі, й обличчя його втратило свою напруженість. Він усміхнувся, і Лі зрозумів, що не обдурив хлопця повністю. Кел здогадався, що то був задум — чудово виконаний задум, і відчував вдячність.

Лі провадив:

— Ось чому я включаю себе. Це наша спільна спадщина, і нема значення, як давно наші пращури залишили свої землі. Усі кольори і суміші серед американців відчувають у собі щось спільне. Це порода, яка створена випадково. Тому ми такі надмірно сміливі й надмірно боязкі — добрі й жорстокі, як діти. Ми надмірно гостинні й водночас страшимося чужаків. Ми хвалькуваті та вразливі. Ми надто сентиментальні та практичні. Ми приземлені й матеріалістичні — а чи знаєш ти іншу націю, яка так бореться за ідеали? Ми забагато їмо. Ми не маємо ані смаку, ані почуття міри. Ми розтринькуємо нашу енергію. У старому світі про нас говорять, що ми рухаємося від варварства до декадансу без проміжної культури. Чи не може бути так, що наші критики не мають ключа до нашої культури і не володіють її мовою? Ось такі ми є, Келе,— ми всі. Ти не дуже відрізняєшся від усіх.

— Говори, говори,— Кел усміхнувся.— Говори далі.

— Вже немає потреби,— відповів Лі.— Я все сказав. Хочу, щоб твій батько повернувся. Він мене непокоїть.

І Лі стривожено вийшов.

У вестибюлі, біля вхідних дверей, він побачив Адама, який притулився до стіни; капелюх його зсунувся на очі, плечі зігнулися.

— Адаме, що з тобою?

— Не знаю. Схоже, втомився. Схоже, втомився.

Лі взяв його за руку: схоже, Адама доведеться вести до вітальні. Там Адам важко впав у своє крісло, а Лі зняв з нього капелюх. Адам розтирав свою ліву руку правою. Очі в нього були дивні, дуже ясні, але нерухомі. Губи запеклися і розпухли, голос звучав, як у людини, що говорить уві сні,— повільно і здалеку. Він жорстко розтирав собі руку.

— Дивно,— сказав він.— Мабуть, я знепритомнів — на пошті. Я ніколи не непритомнію. Містер Пйода допоміг мені підвестися. Це тривало якусь секунду. Я ніколи не непритомнію.

— Листи для нас були? — запитав Лі.

— Так — так, гадаю, був якийсь лист...— Він засунув руку в кишеню і одразу витяг її.— У мене рука заніміла абощо,— сказав він винуватим тоном, пошарудів у кишені правою рукою і дістав жовту офіційну листівку.

— Я її, напевне, прочитав,— сказав він.— Напевне,— він тримав листівку перед очима, а потім впустив собі на коліна.— Лі, гадаю, мені доведеться замовити окуляри. Ніколи в житті не потребував їх. Не можу читати. Літери так і скачуть.

— Прочитати тобі?

— Дивно... що ж, якнайшвидше замовлю окуляри. То про що там ідеться?

Лі прочитав: «Дорогий батьку, я пішов до армії. Сказав, що мені вже є вісімнадцять. Усе буде гаразд. Не хвилюйтеся за мене. Арон».

— Дивно,— повторив Адам.— Здається, ніби я його читав. Але думаю, що не читав.

Він розтирав руку.

Розділ 52

1

Зима 1917–1918 була безрадісним і сповненим страху часом. Німці змітали все на своєму шляху. За три місяці британці понесли втрати у триста тисяч загиблих. Чимало підрозділів у армії Франції збунтувалося. Росія вийшла з війни. Німецькі східні частини, після відпочинку й переоснащення, були перекинуті на Західний фронт. Війна видавалася безнадійною.

У травні ми мали на фронті лише дванадцять дивізій, і влітку почалася масова відправка до Європи наших військ. Генерали-союзники воювали один з одним. Субмарини атакували й безжально топили пароплави, на яких переправлялися війська.

Ми дізналися тоді, що війна — не швидкий героїчний ривок, а неповоротка, неймовірна ускладнена справа. Ми сильно занепали духом у ті зимові місяці. Ми розгубили спалахи збудження, але ще не були готові до затятості затяжної війни.

Людендорф^[62] був непереможний. Ніщо не могло його зупинити. Він усе наступав і наступав на розбиті армії Франції і Англії. І нам спадало на думку, що ми, ймовірно, запізнилися, що нам доведеться стояти сам-на-сам проти нездоланних німців.

І люди нерідко відверталися від війни, хтось поринав у фантазії, хтось у пороки, хтось у шалені розваги. З’явився величезний попит на ворожок, салуни небувало процвітали. А ще люди заглибилися у свої внутрішні радості й трагедії, щоб сховатися від усюдисущого страху і зневіри. Хіба не дивно, що зараз ми про все те забули? Ми пам’ятаємо Першу світову війну як миттєву перемогу, з прапорами й духовими оркестрами, маршами й веселою метушнею, солдатами, що поверталися, бійками у барах з клятими бриттами, які вважали, що це вони виграли війну. Як швидко забули ми, що тієї зими не можна було здолати Людендорфа і що багато людей нишком готувалося до програшу у війні.

2

Адам Траск був не стільки спантеличений, скільки сумний. Йому не довелося йти з посади у призовній комісії. Він отримав відпустку за станом здоров’я. Він сидів і розтирав свою ліву руку. Він шкрябав її жорсткою щіткою і парив у гарячій воді.

— Це кровообіг,— говорив він.— Щойно у мене відновиться кровообіг, усе буде гаразд. А от очі мене турбують. Ніколи я не мав проблем з очима. Гадаю, треба піти перевірити зір і замовити окуляри. Я — і окуляри! Важко буде звикнути. Я пішов би вже сьогодні, але трохи паморочиться в голові.

У голові паморочилося значно більше, ніж Адаму хотілося визнавати. Він міг ходити по хаті, тільки притримуючись рукою стіни. Лі нерідко допомагав йому підвестися з крісла або встати з ліжка вранці, шнурував йому черевики, бо Адам не міг зав’язати шнурки через занімілу ліву руку.

Мало не щодня він заговорював про Арона.

— Я можу зрозуміти, чому молодий хлопець хоче піти в армію. Якби Арон поговорив зі мною, я б, можливо, спробував його відмовити, але я б не заборонив. Ти ж знаєш, Лі..

— Знаю.

— Одного я не розумію. Чому він зник потайки? Чому він нам не пише? Я гадав, що знаю його, і був про нього кращої думки. А чи пише він Абрі? Він мусить листуватися з нею.

— Я в неї спитаю.

— Спитай. Просто зараз.

— Військова підготовка важка. Принаймні так мені казали. Мабуть, він просто не має часу.

— Не треба багато часу, щоб написати листівку.

— Коли ти служив у армії, ти писав до свого батька?

— Думаєш, ти мене підловив на цьому? Ні, не писав, але я мав причину. Я не хотів іти до війська. Батько примусив мене. Я обурився. Бачиш, я мав поважну причину. Але Арон... у нього так добре все складалося в університеті. Та вони ж написали мені, питали про нього. Ти сам читав того листа. І він не узяв ніякого одягу. Не взяв свого золотого годинника.

— В армії йому цей одяг ні до чого, та й золоті годинники там не дуже потрібні. Нічого яскравого.

— Ти, мабуть, маєш рацію. Але я не розумію. Треба мені щось робити з очима. Не можу я повсякчас просити, щоб ти читав мені. Я можу побачити літеру. Але слова перекручуються.

Очі справді його сильно непокоїли. Десятки разів на день Адам хапав газету або книжку, дивився на неї і відкладав убік.

Лі читав йому газети, щоб відволікати від тривожних думок, і часто під це читання Адам засинав.

Потім прокидався і казав:

— Лі? Це ти, Келе? Знаєте, ніколи в житті я не мав проблем з очима. Завтра ж піду перевірити зір.

Десь у середині лютого Кел зайшов на кухню і сказав:

— Лі, він повсякчас про це говорить. Давай відведемо його до окуліста.

Лі варив абрикоси. Він відійшов від плити, причинив кухонні двері й повернувся назад.

— Я не хочу, щоб він туди йшов,— сказав він.

— Чому?

— Гадаю, проблема не в очах. Дізнавшись про це, він занепокоїться. Хай ще побуде, як є. Він переніс сильне потрясіння. Нехай трохи відійде. Я читатиму йому все, що він захоче.

— А що з ним, по-твоєму?

— Не хочу говорити. Я думав, чи не покликати доктора Едвардса — просто щоб він зайшов, привітався.

— Роби, як знаєш,— сказав Кел.

— Келе, ти бачив Абру?

— Звісно, бачив. Але вона втікає від мене.

— Невже ти не можеш її упіймати? — спитав Лі.

— Чому ж ні? Я міг би збити її з ніг, вдарити кулаком в обличчя і примусити говорити зі мною. Але не хочу.

— Спробуй бодай заговорити. Іноді перепони настільки благенькі, що падають, лише їх торкнешся. Дожени її. Скажи, що її бачити хочу я.

— Не хочу.

— Ти почуваєшся винним, так?

Кел не відповів.

— Вона тобі не подобається?

Кел не відповів.

— Якщо ти так робитимеш і далі, тобі буде тільки гірше, а не краще. Не тримай усе в собі. Я тебе попереджаю. Не тримай усе в собі.

— Ти що, хочеш, щоб я розповів батькові, щó я накоїв? — вигукнув Кел.— Я розповім, якщо ти мені звелиш.

— Ні, Келе. Не зараз. Та коли йому покращає, тобі доведеться розповісти. Задля твоєї власної користі. Не можна тягти це самому. Воно тебе вб’є.

— Може, мене і варто вбити.

— Припини! — холодно наказав Лі.— Це найдешевший спосіб потурання собі. Припини негайно!

— А ти навчи, як припинити,— попросив Кел.

Лі перемінив тему.

— Не розумію, чому Абра до нас не заходить — хоч би раз завітала.

— Не має в неї тепер причини тут бувати.

— Вона не така. Щось трапилося. Ти її бачив?

— Та кажу ж, бачив,— скривився Кел.— Ти теж божеволієш. Я намагався поговорити з нею тричі. Вона йшла від мене геть.

— Щось трапилося. Вона хороша жінка — справжня жінка.

— Вона дівчинка,— сказав Кел.— Аж смішно, коли ти називаєш її жінкою.

— Ні,— лагідно заперечив Лі.— Деякі стають жінками з моменту народження. Абра має принадливість жінки, і сміливість — і силу — і мудрість. Вона розуміє життя і приймає життя. Я б побився об заклад, що вона не може бути дріб’язковою, чи підлою, чи навіть марнославною, хіба що бути гарненькою — марнославство.

— А ти про неї дуже високої думки.

— Достатньо високої, щоб знати — вона нас не кине. А ще,— додав Лі,— я за нею скучив. Попроси її зайти побачитися зі мною.

— Кажу ж тобі, вона від мене втікає.

— То дожени її. Скажи, що я хочу з нею побачитися. Я за нею скучив.

— Поговоримо зараз про батькові очі? — спитав Кел.

— Ні,— відповів Лі.

— Поговоримо про Арона?

— Ні.

3

Наступного дня Кел намагався захопити Абру наодинці, але тільки після уроків побачив, як вона йде просто перед ним. Він завернув за ріг, пробіг паралельною вулицею, повернувся назад, прорахував час і відстань, тож виріс перед нею, коли вона, не кваплячись, йшла додому.

— Привіт,— сказав Кел.

— Привіт. А мені здалося, я бачила тебе позаду.

— Так і є. Я оббіг квартал, щоб перехопити тебе. Мені треба з тобою поговорити.

Вона серйозно поглянула на нього.

— Ти міг би це зробити і не оббігаючи цілий квартал.

— Я вже пробував поговорити з тобою у школі. А ти йшла геть.

— Ти злився. Я не хотіла говорити з тобою, коли ти злий.

— Звідки ти знаєш, що я злився?

— Це було видно по твоєму обличчю, по тому, як ти ходив. Зараз ти не злий.

— Ні, не злий.

— Хочеш понести мої підручники? — Абра всміхалася.

Його охопило тепло.

— Так... так, хочу,— Кел узяв її книжки під пахву і пішов поруч.— Лі хоче тебе бачити. Він попросив мене переказати тобі.

— Справді? — зраділа Абра.— Скажи йому, що я зайду. А як твій батько?

— Не дуже. У нього очі болять.

Вони йшли мовчки, але Кел не міг довго терпіти.

— Ти знаєш про Арона?

— Знаю,— мовила вона й помовчала.— Розгорни мій зошит і подивися на другій сторінці.

Кел пошукав серед підручників. У зошиті лежала дешева листівка. «Люба Абро, я не почуваюся чистим. Я не гідний тебе. Не жалкуй. Я в армії. Не наближайся до мого батька. Прощавай. Арон»,— було написано на ній.

Кел різко захлопнув книжку.

— От гад,— пробурмотів він собі під ніс.

— Що?

— Нічого.

— Я почула, що ти сказав.

— Ти знаєш, чому він поїхав?

— Ні. Думаю, можу здогадатися — скласти два і два. Але не хочу. Я не готова до... Хіба що ти мені сам хочеш розповісти.

— Абро,— раптом спитав Кел.— Ти ненавидиш мене?

— Ні, Келе, але ти трохи ненавидиш мене. Тільки чому?

— Я... я тебе боюся.

— Даремно.

— Я зробив тобі більше зла, ніж ти гадаєш. І ти — дівчина мого брата.

— Яке ти мені міг зробити зло? І я зовсім не дівчина твого брата.

— Гаразд,— гірко сказав Кел,— я тобі розповім, але не забувай, що ти мене сама попросила. Наша мати була повія. Вона тримала заклад тут, у місті. Я про це дізнався дуже давно. У вечір Дня подяки я відвів туди Арона і показав йому її. Я...

— А він що зробив? — схвильовано вигукнула Абра.

— Він розлютився — просто оскаженів. Горлав на неї. Надворі збив мене з ніг і втік. Наша люба матуся наклала на себе руки; а мій батько, він... з ним щось трапилося. Тепер ти все про мене знаєш. Тепер ти маєш причину триматися від мене якнайдалі.

— Тепер я знаю все про нього,— спокійно промовила Абра.

— Про мого брата?

— Про твого брата.

— Він був хороший. Що це я кажу? Він і є хороший. Він не підлий і не брудний, як я.

Вони йшли дуже тихою ходою. Абра зупинилася, зупинився і Кел, і вона глянула йому в обличчя.

— Келе,— сказала вона,— я вже давно знаю про вашу матір.

— Знаєш?

— Чула, як про неї говорили мої батьки, коли думали, що я сплю. Я хочу тобі дещо розказати, і про це розказувати хоч важко, однак необхідно.

— Ти хочеш?

— Я мушу. Не так давно я виросла і вже не була маленькою дівчинкою. Ти мене розумієш?

— Так,— відповів Кел.

— Ти впевнений, що розумієш?

— Так.

— Тоді гаразд. Важко сказати це зараз. Шкода, що я не сказала тоді. Я вже не кохаю Арона.

— Але чому?

— Я намагалася збагнути. Коли ми були дітьми, ми жили у казці, яку вигадали самі. Та коли я виросла, казки мені було вже недосить. Мені стало потрібно щось інше, тому що казка перестала бути правдою.

— Але ж...

— Зачекай — дай мені закінчити. Арон не подорослішав. Можливо, він ніколи не подорослішає. Йому потрібна казка, він хотів, щоб усе було, як він собі намріяв. Він не терпів, колись щось ішло не за його задумом.

— А ти?

— Я не хочу знати, як воно буде. Я просто хочу жити тим, що є. Бачиш, Келе, ми стали в чомусь чужими. Ми зустрічалися, тому що звикли до того. Але я вже не вірила в казку.

— А Арон?

— А він збирався робити все по-своєму, навіть якби йому довелося вирвати з корінням увесь світ.

Кел утупив очі в землю.

— Ти мені віриш? — запитала Абра.

— Намагаюся збагнути.

— Коли ти дитина, то вважаєш себе центром усесвіту. Все відбувається тільки для тебе. Інші люди? Та вони просто тіні, призначені лише для того, щоб було з ким поговорити. Та коли виростаєш, то знаходиш своє правдиве місце, набуваєш свій правдивий розмір і форму. Ти щось даєш людям, люди дають щось тобі. Так гірше, але водночас і краще. Я рада, що ти мені розповів про Арона.

— Чому?

— Бо тепер я знаю, що нічого не вигадала. Він не міг перенести правди про свою матір, тому що вона йде всупереч тій історії, яку він хотів прожити,— а іншої він не хотів. Ось він і вирвав з корінням світ. Так само він вирвав з корінням мене, Абру, коли надумав стати священиком.

— Мені треба все обміркувати,— сказав Кел.

— Віддай мені підручники,— попросила Абра.— І скажи Лі, що я зайду. Тепер я почуваюся вільною. Мені також треба подумати. Здається, я кохаю тебе, Келе.

— Я не хороший.

— Саме тому, що ти не хороший.

Кел майже побіг додому.

— Вона прийде завтра,— повідомив він Лі.

— Еге, та ти щось розхвилювався,— зауважив Лі.

4

Увійшовши до себе в дім, Абра рухалася навшпиньках. У вестибюлі вона кралася попід стінкою, щоб не зарипіла підлога. Вона вже почала підніматися вкритими килимом сходами, але передумала і пішла на кухню.

— Ну, нарешті,— сказала їй мати.— Ти не одразу пішла додому.

— Мені довелося залишитися після уроків. Татові краще?

— Гадаю, що так.

— А що каже лікар?

— Те саме, що від початку,— перевтома. Потрібен відпочинок.

— Він не видається втомленим,— зауважила Абра.

Мати витягла з кошика три картоплини і поклала їх у раковину.

— Твій батько — дуже мужня людина, люба. Мені слід було здогадатися раніше. Він так багато працює на військові потреби, на додаток до основної роботи. Лікар каже, що чоловіки іноді ламаються в одну мить.

— Зайти мені до нього привітатися?

— Розумієш, Абро, мені здається, що йому нікого не хочеться бачити. Телефонував суддя Кнудсен, але тато звелів йому переказати, що він спить.

— Я можу тобі допомогти?

— Піди перевдягнися, люба. Не хочу, щоб ти забруднила свою гарненьку сукенку.

Абра навшпиньках проминула батьків кабінет і увійшла до себе в кімнату. Та вся блищала від лакованих поверхонь, яскраві шпалери аж сяяли. На комоді стояли в рамках світлини її батька й матері, на стінах висіли вірші в рамках, ось і стінна шафа — все на своєму місці, підлога вкрита лаком, і її черевички стоять акуратним рядком. Мати все робила для неї, сама на цьому наполягала — планувала за неї, одягала її.

Абра вже давно не тримала нічого заповітного у себе в кімнаті, навіть нічого особистого. Це почалося так давно, що Абра не сприймала свою кімнату як власну. Усі заповітності були в неї в голові. Ті нечисленні листи, що вона зберігала, були сховані у вітальні, між сторінками двотомника мемуарів Улісса С. Ґранта^[63], які, про що їй було добре відомо, ніколи не розгорталися ніким, крім неї, з самого моменту виходу з друку.

Абра була задоволена, але не роздумувала, з якої причини. Вона знала про певні речі без розпитувань, бо про таке не говориться. Наприклад, вона знала, що її батько зовсім не хворий. Він від чогось переховується. Так само вона була впевнена, що Адам Траск хворий, бо бачила, як він ішов вулицею. Цікаво, чи знає її мати, що батько не хворий.

Абра скинула сукню і перевдяглася у ситцевий сарафан, який призначався для хатньої роботи. Вона зачесалася, прокралася повз кімнату батька і спустилася на перший поверх. Там вона розгорнула свій зошит і витягла листівку від Арона. У вітальні вона витрусила з другого тому мемуарів Аронові листи, підняла поділ сарафана і засунула листи за резинку трусиків. Пакетик трохи випинався, тому на кухні Абра надягла великий фартух, щоб його не було видно.

— Можеш почистити моркву,— сказала їй мати.— Вода там гаряча?

— Вже закипає.

— Поклади в чашку бульйонний кубик, люба. Лікар каже, що бульйон підкріпить батькові сили.

Коли мати понесла нагору паруючу чашку, Абра відчинила відділення для спалювання у газовій плиті, поклала туди листи і запалила.

Мати повернулася і сказала:

— Щось горить.

— Я спалила сміття. Його там зібралося чимало.

— Треба питати мене, перш ніж робити щось подібне. Я зберігаю сміття, щоб обігріти вранці кухню.

— Вибач, мамо,— сказала Абра.— Я про це не подумала.

— А вже треба навчитися думати. Ти взагалі щось дуже неуважна стала останнім часом.

— Вибач, мамо.

— Що збережено, те зароблено.

У їдальні задзеленчав телефон. Мати пішла узяти слухавку. Абра чула, як мати говорить:

— Ні, з ним не можна зустрітися. Це розпорядження лікаря. Йому ні з ким не можна бачитися — буквально ні з ким.

Мати повернулася на кухню.

— Знову цей суддя Кнудсен,— повідомила вона.

Розділ 53

1

Наступного дня на уроках Абра була у чудовому гуморі від того, що піде у гості до Лі. На перерві вона зустріла в коридорі Кела.

— Ти сказав йому, що я прийду?

— Він уже пече якісь нові фруктові тістечка,— сказав Кел. Він був одягнений у свою шкільну форму — тісний високий комірець, погано припасований кітель, гетри.

— У тебе буде урок військової підготовки,— сказала Абра.— Я прийду перша. А що за тістечка?

— Не знаю. Тільки залиши мені трохи, гаразд? Пахло полуницями. Залиши для мене два.

— Хочеш подивитися, який я маю подарунок для Лі? Гляди! — Абра відкрила маленьку картонну коробочку.— Це нова картоплечистка. Знімає саму тільки шкірку. Легко користуватися. Купила спеціально для Лі.

— Не діждатися мені своїх тістечок,— усміхнувся Кел.— Я трохи запізнюся, зачекай на мене, добре?

— Допоможеш мені віднести підручники додому?

— Так,— відповів Кел.

Вона дивилася довгим поглядом йому просто в очі, аж доки він не відвів їх, а потім пішла до свого класу.

2

Адам призвичаївся пізно вставати, точніше, він призвичаївся часто засинати — короткі періоди сну серед ночі й серед дня. Лі зазирав до його спальні кілька разів, поки не побачив, що Адам прокинувся.

— Я гарно почуваюся сьогодні вранці,— сповістив він Лі.

— Якщо це можна назвати ранком. Уже мало не одинадцята.

— Господи Боже! Час вставати.

— Навіщо? — спитав Лі.

— Навіщо? І справді, навіщо? Але я добре почуваюся, Лі. Міг би навіть сходити до призовної комісії. Що там з погодою?

— Сиро,— відповів Лі.

Він допоміг Адаму підвестися. Ґудзики, шнурки і комірці завдавали Адаму клопоту.

Поки Лі допомагав йому, Адам сказав:

— Я бачив сон — такий реальний. Мені наснився мій батько.

— Славетний джентльмен, як я чув,— зауважив Лі.— Я прочитав усі ті матеріали, що їх надіслав адвокат твого брата. Мусив бути величним старим джентльменом.

— А ти знаєш, що він крадій? — Адам спокійно подивився на Лі.

— Тобі щось наснилося. Він похований на Арлінгтонському військовому цвинтарі. В одній з газетних вирізок говориться, що на похороні були присутні віце-президент і міністр оборони. Гадаю, наша газета радо надрукувала би про нього статтю, а надто зараз, коли йде війна. Ти хотів би переглянути матеріали?

— Він був крадій,— повторив Адам.— Колись я так не думав, а зараз упевнений. Він украв гроші у Великій армії Республіки.

— Я не вірю,— сказав Лі.

В очах Адама виступили сльози. Він став страшенно тонкосльозим.

— Сиди тут,— наказав Лі,— а я зараз принесу тобі сніданок. Знаєш, хто до нас сьогодні прийде? Абра.

— Абра? — спитав Адам.— А, ну звісно, Абра. Вона хороша дівчинка.

— Я її люблю,— просто сказав Лі. Він усадовив Адама за ломберний столик у спальні.— Хочеш поскладати пазл, поки я готуватиму сніданок?

— Ні, дякую. Не такого ранку. Хочу порозмислити над тим сном, поки його пам’ятаю.

Коли Лі приніс тацю зі сніданком, Адам спав у своєму кріслі. Лі збудив його, почитав йому місцеву газету, поки той їв, і допоміг дійти до туалету.

У кухні солодко пахло полуничними тістечками, деякі ягоди випали на деко і підгоріли, і гострий гірко-солодкий аромат викликав приємну оскому. Лі відчував спокійне, радісне піднесення. То була радість перемін. Життя Адама потроху рухається до свого кінця, подумав він. І моє життя, напевно, рухається до свого кінця, але я того не відчуваю. Я почуваюся безсмертним. Давно, коли я був дуже молодий, то почувався смертним,— а тепер ні. Смерть відступила. Цікаво, чи таке відчуття — нормальне?

А ще він замислився над тим, щó мав на увазі Адам, сказавши, що його батько — крадій. Мабуть, щось таке йому наснилося. Уявімо, що це правда,— Адам, з його непохитною чесністю, якій немає рівних, прожив усе своє життя на вкрадені гроші. Лі розсміявся про себе: а тепер оцей другий заповіт, і Арон, який так неймовірно носився з власною чистотою і непогрішимістю, житиме все своє життя на прибутки від борделю. Чи це якась іронія, чи все урівноважується — якщо хтось заходить дуже далеко в одному напрямку, терези автоматично відхиляються в другий бік, і рівновага відновлюється.

Лі згадав Сема Гамільтона. Сем стукався у дуже багато дверей. Він мав безліч проектів і планів, але жоден не приніс йому грошей. Але, звичайно, сам він мав дуже багато і був дуже багатий. Більше йому не можна було дати. Багатство, схоже, приходить до вбогих духом, яким бракує інтересу і радості^[64]. Іншими словами, багатії — жалюгідна зграя недолюдків. Але чи насправді воно так? Подеколи вони такими здаються.

Лі подумав про Кела, який спалив гроші, щоб покарати себе. Але покарання не так сильно ушкодило його, як сам злочин. Лі промовив про себе: «Якщо десь усе ж таки існує місце, у якому ми колись зустрінемося з Семом Гамільтоном, у мене знайдеться для нього не одна цікава історія». І додав: «Як і в нього для мене!»

Лі зайшов до Адама і побачив, що той намагається відкрити коробку з газетними вирізками про його батька.

3

Того пообіддя дув холодний вітер. Адам наполягав, що йому треба піти до призовної комісії. Лі його добре закутав і відпустив.

— Тільки гляди, щойно запаморочиться голова, негайно сідай, хай де будеш.

— Неодмінно,— погодився Адам.— У мене сьогодні ані разу не було запаморочення. Можливо зайду дорогою до Віктора, попрошу його перевірити мені зір.

— Зачекай до завтра. Підемо разом.

— Там побачимо,— відповів Адам і рушив у путь, браво розмахуючи руками.

Абра прийшла з сяючими очима і червоним від морозяного вітру носом; від неї віяло таким задоволенням, що Лі, побачивши її, тихо засміявся.

— А де тістечка? — вимогливо спитала вона.— Сховаймо їх від Кела,— Абра всілася на кухні.— Як же мені приємно знову тут у вас бути!

Лі заговорив і осікся, а потім те, що він хотів сказати, здалося йому дуже правильним — тільки треба говорити обачливо. Він нахилився до неї.

— Знаєш, я мало чого бажав у своєму житті,— почав він.— Я рано навчився нічого не бажати. Бажання приносять лише заслужене розчарування.

— Але зараз ви чогось бажаєте,— весело сказала Абра.— І що ж це таке?

— Я бажав би, щоб ти була моєю донькою! — мало не викрикнув Лі й сам страшенно здивувався. Він пішов до плити, вимкнув газ під чайником, а потім знову його запалив.

— І я б хотіла, щоб ви були моїм батьком,— тихо промовила Абра.

Лі глянув на неї і швидко відвів очі.

— Справді?

— Так, справді.

— А чому?

— Бо я вас люблю.

Лі поспішно вийшов з кухні. Він сидів у себе в кімнаті й міцно стискав руки, поки не відновилося дихання. Потім підвівся і взяв з комода невеличку різьблену скриньку з чорного дерева. На кришці був зображений дракон, що здіймався у небо. Лі приніс скриньку на кухню і поставив на стіл між долонь Абри.

— Це тобі,— сказав він без усякого виразу.

Вона відчинила скриньку і подивилася на маленький темно-зелений ґудзик з нефриту: на його поверхні була зображена права рука людини, прегарна рука, з вигнутими, розпруженими пальцями. Абра узяла ґудзик, подивилася на нього, лизнула кінчиком язика, легенько провела ним по своїх повних губах і притиснула прохолодний камінь собі до щоки.

— Це єдина прикраса моєї матері,— сказав Лі.

Абра підвелася, обійняла його і поцілувала в щоку, і це у його житті сталося вперше.

— Мій орієнтальний спокій, здається, полишив мене,— засміявся Лі.— Дай-но я запарю чаю, люба. Так мені буде легше себе опанувати.

І вже стоячи біля плити, він сказав:

— Я ніколи і житті не вживав цього слова, нікого на світі так не називав.

— Я прокинулася сьогодні вранці з радістю,— сказала Абра.

— І я теж. Я знав, чому я щасливий. Бо прийдеш ти.

— Я також була цьому рада, але...

— Ти змінилася,— зауважив Лі.— Ти вже не моя маленька дівчинка. Можеш мені розказати?

— Я спалила всі Аронові листи.

— Він робив з тобою щось погане?

— Ні. Мабуть, що ні. Останнім часом я не почувалася хорошою. Я йому завжди хотіла пояснити, що я не хороша.

— А тепер, коли тобі не треба бути досконалою, ти можеш бути хорошою. Так?

— Гадаю, так. Напевне, так воно і є.

— Ти знаєш про матір наших хлопців?

— Знаю. А от ви знаєте, що я ще жодного тістечка не скуштувала? У мене в роті пересохло.

— Випий чаю, Абро. Тобі подобається Кел?

— Так.

— Він по самісіньку маківку набитий усім хорошим і всім поганим. Мені здається, що одна особа могла б тільки пальцем ворухнути...

Абра схилила голову над своїм чаєм.

— Він попросив мене поїхати з ним до Алізаля, коли розцвітуть дикі азалії.

Лі обіперся руками об стіл і нахилився до Абри.

— Не хочу питати, чи ти поїдеш.

— І не питайте,— відізвалася Абра.— Я їду.

Лі сів навпроти неї.

— Не пропадай з цього дому надовго,— попросив він.

— Мої батько й мати не хочуть, щоб я тут бувала.

— Я бачив їх тільки раз,— сказав Лі без церемоній.— Вони здавалися непоганими людьми. Буває таке, Абро, що найдивовижніші ліки виявляються дієвими. Цікаво, чи не допомогло б, якби вони дізналися, що Арон щойно успадкував понад сто тисяч доларів?

Абра серйозно кивнула, та ледь стрималася, щоб кінчики вуст не розтяглися в усмішці.

— Гадаю, допомогло б. Не знаю тільки, як донести до них цю новину,— сказала вона.

— Люба моя,— відповів їй Лі,— якби я почув таку новину, моїм першим поривом було б комусь зателефонувати. Може, в тебе знайдеться якась балакуча родичка.

Абра кивнула.

— А ви б їй сказали, звідки з’явилися ті гроші?

— От цього я б не говорив,— рішуче відтяв Лі.

Абра подивилася на будильник, що висів на стінці на цвяшку.

— Майже п’ята,— сказала вона.— Треба йти. Мій батько хворіє. Я думала, може, Кел повернеться після військової підготовки.

— Приходь до нас якомога скоріше,— попросив Лі.

4

Кел стояв на порозі, коли вона вийшла.

— Почекай на мене,— сказав він, забіг у дім і кинув там свої підручники.

— Будь обережний з Абриними підручниками,— гукнув до нього з кухні Лі.

Зимовий вечір влетів разом з морозним вітром, і вуличні ліхтарі потріскували і неспокійно хиталися, і тіні від них металися туди-сюди, як бейсболіст, що намагається прорватися на другу базу. Чоловіки, що поверталися з роботи, ховали підборіддя у кашне і поспішали додому, до тепла. У вечірній тиші монотонна мелодія летіла від ковзанки на декілька кварталів.

— Потримай секунду свої підручники, Абро,— попросив Кел. Я хочу розстібнути цей гачок на комірці. Він мені голову стинає,— Кел із зусиллям відчепив гачок від петельки і зітхнув з полегшенням.— Шия вся розтерта.

Він забрав у Абри книжки. Гілки великої пальми на подвір’ї Берджесів хльостали з сухим гуркотінням, а десь під кухонними дверима, зачиненими просто у нього перед носом, все нявкав, і нявкав, і нявкав кіт.

— Не думаю, що з тебе вийде хороший солдат,— сказала Абра.— Ти надто незалежний.

— Може, й вийде,— заперечив Кел.— Оця муштра зі старими Краг-Йоргенсенами мені видається безглуздою. Коли прийде час і я зацікавлюся, у мене все буде нормально.

— Тістечка були просто чудові,— сказала Абра.— Я залишила одне для тебе.

— Дякую. А от Арон, безумовно, став гарним вояком.

— Так, він такий — та ще й найвродливіший солдат на всю армію. Коли ми поїдемо по азалії?

— Не раніше весни.

— Давай вийдемо рано і влаштуємо там пікнік.

— А раптом піде дощ?

— Поїдемо хай там що, дощ чи сонце.

Абра забрала свої підручники й увійшла до себе на подвір’я.

— До завтра,— сказала вона.

Кел не пішов додому. Він проминув у той неспокійний вечір школу і ковзанку — поміст, над яким натягли велике шатро, де брязкотів патефон. Не видно було жодного ковзаняра. Старигань, хазяїн ковзанки, сумно сидів у своїй будці й перегортав пальцем пачку квитків.

Головна вулиця була порожня. Вітер гнав тротуаром обривки паперу. Констебль Том Мік вийшов з кондитерської Белла і порівнявся з Келом.

— Краще причепи свій комірець до мундира, солдате,— лагідно порадив він.

— Привіт, Томе. Ця чортівня мені всю шию стерла.

— Давненько не бачив я тебе у місті ночами.

— Так.

— Тільки не кажи, що ти виправився.

— Все може бути.

Том пишався своєю здатністю дражнити людей з напрочуд серйозним виглядом. Він сказав:

— Можна подумати, що ти завів собі дівчину.

Кел не відповів.

— Я чув, що твій брат збрехав про свій вік і записався до армії. А ти підчепив його дівчину?

— Саме собою,— сказав Кел.

Цікавість Тома загострилася.

— Мало не забув,— почав він.— Віль Гамільтон розповідає по всіх усюдах, що ти заробив п’ятнадцять тисяч доларів на сухих бобах. Це правда?

— Саме собою.

— Ти ж ще дитина. Що ти робитимеш з такою силою грошей?

Кел широко всміхнувся йому.

— Я їх спалив.

— Тобто?

— Просто підніс сірник і спалив.

— Ага, ну звісно,— Том подивився йому в обличчя.— Авжеж. Добре зробив. Мені сюди. Добраніч.

Том не любив, коли дражнили його.

— Шмаркатий сучий син,— пробурмотів він собі під ніс.— Щось він надто хитрий і спритний.

Кел повільно йшов Головною вулицею, роздивляючись вітрини. Він не знав, де похована Кейт. Якби він дізнався, може, відніс би туди букет квітів,— і сам розсміявся з себе за такий порив. Чи це добре, чи він сам себе дурить? Вітри Салінаса звіяли б навіть надгробний камінь, не кажучи вже про якийсь букет гвоздик. Зненацька йому пригадалася мексиканська назва гвоздики. Хтось, непевне, навчив його, коли він був малим. Вона зветься «нігті кохання», а чорнобривці — «нігті смерті». І саме слово було як нігті — claveles. Мабуть, краще віднести на могилу матері чорнобривці. «Я починаю думати, як Арон»,— сказав він сам собі.

Розділ 54

1

Зима неохоче відпускала свій зашморг. Вона надовго розтягнула свої морози, сльоту і вітри. А люди повторювали: «Це через оті велетенські гармати, що стріляють у Франції і псують погоду по всьому світу».

Зернові не поспішали сходити у долині Салінас-Веллі, а польові квіти проросли так пізно, аж дехто думав, що їх узагалі не буде.

Ми знали — принаймні були того певні, що на Травневе свято, коли відбувалися всі пікніки недільної школи в Алізалі, дикі азалії, які ростуть по берегах річки, розквітнуть. Вони були невіддільні від Травневого свята.

День Травневого свята видався холодний. Крижана злива змила саме існування пікніків, і на азаліях не розпукнулася жодна квітка. Не розцвіли вони і за два тижні по тому.

Кел не знав, що так станеться, коли призначив азалії сигналом свого пікніка, але символ був визначений, і порушити його було неможливо.

Їхній «форд» стояв у гаражі Віндема — з накачаними шинами, з двома новими сухими батареями для легкого старту. Лі попередили, щоб він наготував сандвічі, коли настане вимріяний день, і йому набридло чекати, і він припинив купувати хліб для сандвічів що два дні.

— Чому б вам просто не з’їздити туди? — питав він.

— Не можна,— відповідав Кел.— Я ж казав — чекаємо на азалії.

— А як ти дізнаєшся?

— Хлопці Силаччі мешкають там поблизу, вони щодня приходять до школи. Кажуть, що ще тиждень або десять днів.

— О Господи! — простогнав Лі.— Дивися, щоб твій пікнік не втратив сенсу.

Здоров’я Адама помалу поліпшувалося. Занімілість у руці зменшилася. І він знову міг трохи читати — з кожним днем дедалі більше.

— Літери стрибають, тільки коли я втомлююся,— говорив він.— Добре, що я не замовив окуляри, вони б мені зіпсували зір. Я знав, що з очима в мене все гаразд.

Лі кивав головою і радів. Він з’їздив до Сан-Франциско по книжки, які були йому потрібні, й замовив цілу низку статей. Він знав майже все, що було відомо про анатомію мозку, про симптоми й небезпеки ураження і тромбів. Він вивчав і ставив питання з такою самою непохитною напруженістю, з якою ловив, атакував і поціляв одне дієслово на івриті. Доктор Г. С. Мерфі близько познайомився з Лі й від професійного невдоволення слугою-китайцем перейшов до істинного захоплення ним як ученим. Доктор Мерфі навіть позичав у Лі відбитки нових статей і звітів про діагнози й лікування. Він сказав доктору Едвардсу: «Той китайоза знає більше про патологію церебральної кровотечі, ніж я, і, напевно, не менше, ніж ви». Він промовляв це зі своєрідним лагідним гнівом на те, що так сталося. Професійних медиків підсвідомо дратують знання дилетантів.

Лі сповістив про покращення стану Адама, сказавши:

— Мені все ж таки здається, що абсорбція триває...

— Був у мене один пацієнт,— і доктор Мерфі розповів цілком обнадійливу історію.

— Я завжди боюся рецидиву,— зауважив Лі.

— Це вже в руках Всевишнього,— відповів доктор Мерфі.— Ми не можемо залатати артерію, як велокамеру. До речі, як це ви влаштували, що він дозволяє вам міряти йому тиск?

— Я ставлю заклад на його тиск, а він на мій. Це цікавіше за кінські перегони.

— І хто виграє?

— Міг би я,— сказав Лі,— але я не виграю. Це зіпсувало б гру — і графік.

— А як ви не даєте йому хвилюватися?

— Це мій власний винахід,— відповів Лі.— Я його називаю діалогова терапія.

— Мабуть, це забирає весь ваш час.

— Так і є,— підтвердив Лі.

2

Двадцять восьмого травня 1918 року американські війська виконали своє перше важливе бойове завдання у Першій світовій війні. Перша дивізія під командуванням генерала Буларда отримала наказ захопити село Кантиньї. Це село на високих пагорбах посідало панівну позицію в долині річки Авр. Його захищали траншеї, важкі кулемети й артилерія. Фронт був трохи ширший за одну милю.

О 6.45 ранку 28-го травня 1918 року, після годинної артпідготовки, розпочався наступ. У ньому були задіяні 28-й піхотний полк (під командуванням полковника Елі), один батальйон 18-го піхотного полку (під командуванням Паркера), рота Першого саперного полку, дивізіонна артилерія (під командуванням Самерола), за підтримки французьких танків і вогнеметів.

Наступ закінчився повним успіхом. Американські війська окопалися на новій лінії і відбили дві потужні німецькі контратаки.

Перша дивізія отримала привітання від Клемансо^[65], Фоша^[66] і Петена^[67].

3

Тільки наприкінці травня хлопці Силаччі принесли звістку, що оранжево-рожеві бутони азалій розквітли. Була середа, і коли дзвенів дев’ятигодинний дзвоник на урок, вони сказали про це Келу.

Кел помчав до кабінету англійської мови і, щойно міс Норріс всілася на невеличкому помості, витяг носовичок і гучно висякався. Потім він пішов до хлопчачого туалету і чекав там, поки не почув, як за стіною у дівчачому туалеті зливається вода. Він вийшов крізь підвальні двері, наблизився до стіни з червоної цегли, обійшов перцеве дерево, а опинившись поза школою, повільно пішов вулицею, поки його не наздогнала Абра.

— Коли вони розквітли? — спитала вона.

— Сьогодні вранці.

— Чекатимемо до завтра?

Кел подивився на веселе жовте сонце, перше тепле сонце цьогоріч.

— Ти хочеш чекати?

— Ні,— відповіла вона.

— І я ні.

Вони рвонули з місця — купили в булочній Рейно хліб і примусили Лі взятися до справи.

Адам почув гучні голоси і зазирнув до кухні.

— Що тут за гармидер? — спитав він.

— Ми збираємося на пікнік,— пояснив Кел.

— А хіба уроків немає?

— Звісно, є. Але сьогодні все одно свято,— сказала Абра.

— Ти рожева, як троянда,— всміхнувся їй Адам.

— А чому б вам не поїхати з нами? — вигукнула Абра.— Ми їдемо до Алізаля по азалії.

— Я б залюбки,— сказав Адам,— але не можу. Я обіцяв зайти на льодову фабрику. Ми там встановлюємо новий трубопровід. А день і справді чудовий.

— Ми вам привеземо азалій,— пообіцяла Абра.

— Я їх люблю. Добре, гарного вам дня.

Коли Адам пішов, Кел сказав:

— Може, ти з нами поїдеш, Лі?

Лі гостро поглянув на нього:

— Не знав, що ти такий телепень.

— Їдьмо! — вигукнула Абра.

— Не верзи дурниць,— відповів Лі.

4

На схід від Салінас-Веллі, через Алізаль до Габіланських гір дзюркоче симпатичний потічок. Вода вирує над круглими камінцями й омиває відполіроване коріння дерев, які її стримують.

Повітря наповнилося ароматом азалій і сонним запахом сонця, яке насичувало листя й трави хлорофілом. «Форд» стояв на березі, досі тихенько пихкаючи від перегріву. Заднє сидіння було завалене гілками азалій.

Кел і Абра сиділи на березі серед пакетів з-під сандвічів. Вони опустили ноги у воду і стиха ними плюскали.

— Квіти зів’януть, поки ми їх довеземо додому,— сказав Кел.

— Але ж вони — таке чудове виправдання, Келе. Якщо не ти, то, гадаю, доведеться мені самій...

— Що?

Вона потяглася до нього й узяла за руку.

— Ось що.

— Я боявся.

— Чому?

— Не знаю.

— А я ні.

— Схоже, дівчата мало чого бояться.

— Це не так.

— Ти чогось боялася?

— Звісно. Я боялася тебе, коли ти сказав, що я штанці намочу.

— Це було підло,— визнав Кел.— Не знаю, навіщо я це зробив.

І раптом замовк.

Абра міцніше стиснула його руку.

— Я знаю, про що ти думаєш. І не хочу, щоб ти про це думав.

Кел подивився на завитки води і підштовхнув ногою круглий коричневий камінець.

— Ти вважаєш, що це все сидить у тобі, так? Що ти притягуєш до себе зло...

— А хіба...

— Так от, я тобі дещо розкажу. Мій батько вскочив у халепу.

— У халепу?

— Я не підслуховую під дверима, але почула достатньо. Він не хворий. Він наляканий. Він щось накоїв.

— Що? — Кел обернувся до неї.

— Гадаю, він розтратив гроші своєї компанії. Він не знає, чи збираються його партнери запроторити його до в’язниці, чи дозволять спробувати повернути їх.

— Звідки ти знаєш?

— Я чула, як батьки кричали у спальні, де він нібито лежить хворий. А мати увімкнула грамофон, щоб заглушити сварку.

— Ти не вигадуєш? — спитав Кел.

— Ні. Не вигадую.

Він підсунувся ближче, поклав голову їй на плече, і його рука несміливо пригорнула її за талію.

— От бачиш, ти не один такий...— Абра збоку поглянула йому в обличчя.— Тепер я боюся,— промовила вона слабким голосом.

5

О третій годині дня Лі сидів за своїм письмовим столом і перегортав сторінки каталогу насіння. Фотографії солодкого горошку були кольорові.

— Цей матиме чудовий вигляд на паркані. Не видно буде калюжі на дорозі. От тільки чи вистачить там йому сонця.

Від звуку власного голосу він підвів голову й усміхнувся. Дедалі частіше він помічав, що говорить сам із собою, коли вдома нікого немає.

— Це вже вік,— промовив він уголос.— Думки уповільнюються, і...— Тут він замовк і на мить застиг.— Дивно: дослухаюся до чогось. Чи не залишив я чайник на плиті? Ні, газ я вимкнув, пам’ятаю...— Він знову дослухався.— Дякувати Богу, я не забобонний. Якщо дати собі волю, то й недовго і привидів почути. Я міг би...

Задзенькав дверний дзвоник.

— Ось воно. Ось до чого я дослухався. Нехай дзеленчить. Не збираюся піддаватися передчуттям. Нехай дзеленчить.

Та дзвоник замовк.

На Лі навалилася якась чорна втома, якась безнадія, що пригинала його до землі. Він посміявся сам із себе:

— Можу зараз піти і знайти під дверима якесь рекламне оголошення, або можу сидіти тут і слухати, як моя дурна стара голова віщує мені, що за порогом смерть. Гаразд, обираю рекламу.

Лі сидів у вітальні й дивився на конверт, що тримав у руках. Раптом він на нього плюнув.

— Добре,— сказав він,— чорт тебе забирай.

І він різким рухом надірвав конверт, а за хвилину поклав на стіл і перевернув текстом донизу.

Він схилив голову і дивився в підлогу.

— Ні,— промовив він,— я не маю такого права. Ніхто не має права відбирати будь-який досвід у іншого. Життя і смерть нам обіцяні. Ми маємо право на біль.

Шлунок йому звело судомою.

— Мені не стане мужності. Я — жовтобрюхий боягуз. Я цього не винесу.

Він пішов до ванної кімнати, відміряв три чайні ложки мікстури з бромом і долив у склянку води, й червоні ліки стали рожевими. Відніс склянку до вітальні й поставив на стіл. Згорнув телеграму і засунув собі в кишеню. Вголос він промовив:

— Я ненавиджу боягуза! Господи, як же я ненавиджу боягуза!

Руки в нього трусилися, на чолі виступив холодний піт.

О четвертій годині він почув, як Адам копирсається з ручкою дверей. Лі облизав сухі губи. Підвівся і повільно вийшов до вестибюлю. Він тримав склянку з рожевою рідиною, і рука його не тремтіла.

Розділ 55

1

У будинку Трасків горіли всі вогні. Двері стояли прочинені, й у домі було холодно. Лі зіщулився, як сухий листок, у кріслі біля торшера. Двері до Адамової кімнати були відчинені, звідти лунали голоси.

Коли повернувся Кел, він спитав, що відбувається.

Лі поглянув на нього і кивнув у бік столу, де лежала розгорнута телеграма.

— Твій брат загинув,— сказав він.— А у твого батька удар.

Кел побіг до вестибюлю.

— Повернися,— крикнув Лі.— З ним доктор Едвардс і доктор Мерфі. Не заважай їм.

Кел став перед ним.

— Наскільки все погано? Наскільки все погано, Лі?

— Не знаю,— Лі говорив, немов пригадуючи щось давно забуте.— Він повернувся втомлений. Але я мусив прочитати йому телеграму. Це його право. Хвилин п’ять він повторював і повторював її вголос. А потім вона ніби пробралася йому в мозок і там вибухнула.

— Він притомний?

— Сідай і чекай, Келе,— змучено сказав Лі.— Сідай і чекай. Звикай до цього. Я намагаюся звикнути.

Кел узяв телеграму і прочитав її сумне й урочисте повідомлення.

Увійшов доктор Едвардс із саквояжем в руках. Він коротко кивнув і вийшов, щільно зачинивши по собі двері.

Доктор Мерфі поставив свій саквояж на стіл і сів. Він зітхнув.

— Доктор Едвардс попросив мене розказати вам,— сказав він.

— Як він? — вимогливо запитав Кел.

— Розкажу тобі все, що ми знаємо. Ти тепер голова сім’ї, Келе. Ти розумієш, що таке удар? — І, не чекаючи на відповідь Кела, провадив.— У твого батька крововилив у мозок. Уражені певні частини мозку. В нього і раніше були незначні крововиливи. Лі це знає.

— Знаю,— сказав Лі.

Доктор Мерфі глянув на нього, потім на Кела.

— Лівий бік у нього паралізований повністю. Правий частково. Можливо, він не бачить на ліве око, але ми не можемо це визначити. Іншими словами, твій батько практично безпомічний.

— А говорити він може?

— Трошки — з великим зусиллям. Не втомлюй його.

Кел ледь спромігся промовити:

— Він зможе одужати?

— Я чув про можливість покращення у таких важких випадках, але сам ніколи з цим не стикався.

— Тобто, ви хочете сказати, що він помре?

— Ми не знаємо. Він може прожити тиждень, місяць, рік, навіть два роки. А може померти сьогодні ввечері.

— Він мене впізнає?

— Це тобі доведеться дізнатися самому. Я пришлю до вас увечері медсестру, а потім вам доведеться винаймати постійних доглядальниць,— доктор Мерфі підвівся.— Мені дуже шкода, Келе. Тримайся! Ти мусиш триматися.— І він додав: — Завжди дивуюся, звідки у людей знаходяться сили триматися. Але ж завжди знаходяться. Едвардс зайде до вас завтра.

Він поклав руку на плече Кела, але Кел ухилився і пішов до батькової кімнати.

Голова Адама високо лежала на подушках. Обличчя в нього було спокійне, але бліде; губи ані всміхалися, ані докоряли. Очі були розплющені, в них була глибина і ясність, наче можна було глибоко зазирнути в них і наче вони ясно бачили все навкруги. Погляд був спокійний, свідомий, але байдужий. Адам поглянув на Кела, коли той увійшов, знайшов його обличчя і вже не відводив погляду.

Кел сів біля ліжка на стілець з прямою спинкою.

— Мені дуже шкода, тату,— сказав він.

Очі моргнули — дуже повільно, як моргає жабка.

— Ви мене чуєте, тату? Ви мене розумієте?

Очі не змінилися і не ворухнулися.

— Це все через мене,— Кел уже кричав.— Я винний у смерті Арона й у вашій хворобі. Я відвів його до Кейт. Я показав йому його матір. Ось чому він поїхав. Я не хочу робити нічого поганого — і безупинно роблю.

Він прихилив голову до краю ліжка, щоб уникнути тих жахливих очей, але все одно бачив їх. Він знав, що тепер вони завжди будуть з ним, стануть його частиною на все життя.

Пролунав дзвінок у двері. За хвилину до спальні увійшов Лі, а за ним слідом — медсестра, міцна кремезна жінка з густими чорними бровами. Разом зі своєю валізкою вона внесла полегшення.

— А де мій хворий? Ага, ось він де! Та у вас чудовий вигляд! Мені тут і робити нема чого! Може, підведетесь і самі за мною доглянете, он який ви молодець! Хочете доглядати за мною, сильний, красивий чоловіче?

Вона просунула м’язисту руку під плечі Адама, легко припідняла його, щоб укласти вище, і, притримуючи його голову правою рукою, лівою підбила подушки і вклала його на них.

— Прохолодні подушки,— похвалила вона.— Любите прохолодні подушки, га? А тепер покажіть мені, де тут у вас ванна кімната? Маєте підкладне судно? Можете тут поставити мені розкладне ліжко?

— Напишіть список,— попросив Лі.— І якщо вам знадобиться будь-яка допомога — з ним...

— Яка там ще допомога? Ми з ним чудово упораємося, правда, золотко?

Лі й Кел вийшли до кухні. Лі сказав:

— Поки вона не прийшла, я збирався примусити тебе приготувати якусь вечерю,— знаєш, є люди, які їдять і в горі, і в радості. Упевнений, що вона саме така. А ти хочеш — їж, хочеш — не їж.

— Якби ти спробував мене примусити, мене б знудило,— всміхнувся Кел.— Але якщо ти так ставиш питання, гадаю, я зроблю сандвіч.

— Ти не можеш їсти сандвіч.

— Але я хочу.

— Все завжди відбувається у якійсь обурливій формі,— сказав Лі.— Навіть огидно, що всі діють приблизно однаково.

— Не хочу я сандвіча. А фруктових тістечок не залишилося?

— Ціла купа — у хлібниці. Але вони, мабуть, просочилися полуницями.

— Я люблю, коли вони просочені.

Кел поставив перед собою на стіл повну тарілку.

До кухні увійшла медсестра.

— Нічогенькі на вигляд,— похвалила вона, ухопила одне тістечко, відкусила шматок і далі говорила з набитим ротом.— Можна зателефонувати до аптеки Кроу і замовити все, що мені потрібно? А де телефон? Де ви тримаєте чисту білизну? Де розкладне ліжко, яке ви збиралися мені поставити? Ви вже прочитали цю газету? То де, кажете, телефон? — вона узяла ще одне тістечко і вийшла.

— Він з тобою говорив? — обережно спитав Лі.

Кел похитав головою, і все хитав і хитав, ніби не міг зупинитися.

— Усе буде жахливо. Але лікар має рацію. Можна витримати все. Ми — дивовижні істоти в цьому сенсі.

— Тільки не я,— голос Кела звучав рівно й мляво.— Я цього не витримаю. Ні, не витримаю. Не зможу. Мені доведеться... доведеться...

Лі міцно стиснув його зап’ясток.

— Ах ти нікчема! Погань мерзенна! Навколо тебе стільки доброти, а ти... не смій навіть припускати щось подібне! Ти гадаєш, що твоя скорбота більша за мою?

— Це не скорбота. Я йому розказав, що наробив. Я убив свого брата. Я убивця. Він тепер знає.

— Він так сам тобі сказав? Кажи правду — він це тобі сказав?

— Йому не треба було говорити. Це у нього в очах. Він сказав це очима. Мені від цього нікуди не втекти — немає на землі такого місця.

Лі зітхнув і відпустив руку Кела.

— Келе,— терпляче промовив він,— послухай мене. В Адама вражені мозкові центри. Те, що ти бачиш у його очах, може бути просто тиском на ту частину мозку, яка керує зором. Пам’ятаєш — він не міг читати. Справа була не в очах — то був тиск. Ти не знаєш, звинувачує він тебе чи ні. Ти цього не знаєш.

— Він мене звинуватив. Я знаю. Він сказав, що я — убивця.

— Тоді він тобі пробачить. Обіцяю.

У дверях виросла медсестра.

— Що ти там обіцяєш, Чарлі^[68]? Мені ти обіцяв чашку кави.

— Зараз приготую. Як він?

— Спить, як дитина. У цьому домі знайдеться щось почитати?

— А чого б вам хотілося?

— Чогось такого захопливого.

— Я принесу вам каву. І маю доволі відверті записки однієї французької королеви. Можливо, вони занадто...

— Принесеш їх мені разом з кавою,— наказала вона.— А чому б тобі трохи не поспати, синку? Ми з Чарлі за всім припильнуємо. Не забудь про книжку, Чарлі.

Лі поставив кавник на газову конфорку. Потім підійшов до столу.

— Келе! — сказав він.

— Чого тобі?

— Іди до Абри.

2

Стоячи на охайній веранді, Кел тиснув пальцем на дзвінок, поки не спалахнула яскрава лампа, не проскреготав нічний засув і не визирнула місіс Бейкон.

— Мені треба побачити Абру,— сказав Кел.

— Не можна. Абра вже пішла спати. Іди звідси.

— Кажу вам, що мені треба побачити Абру,— закричав він.

Почувся голос містера Бейкона:

— Хто там? Що там таке?

— Нічого, повертайся у ліжко. Ти хворий. Я сама впораюся.— Вона знову заговорила з Келом.— Іди геть з нашої веранди. І якщо ще раз подзвониш, я викличу поліцію. Чуєш, іди геть!

Двері грюкнули, засув заскреготів, яскравий ліхтар згас.

Кел усміхнувся в темряві, уявивши, як припхається Том Мік і скаже: «Привіт, Келе. Що це ти надумав?»

Місіс Бейкон закричала зсередини:

— Я тебе бачу! Іди геть! Негайно!

Кел поплентався мощеною доріжкою і звернув у бік свого дому, але не пройшов він і одного кварталу, як його наздогнала Абра. Вона захекалася від бігу.

— Я вийшла чорним ходом,— пояснила вона.

— Вони побачать, що тебе немає.

— Мені байдуже.

— Справді?

— Так.

— Абро,— сказав Кел,— я убив свого брата, а мого батька через це паралізувало.

Вона узяла його руку і міцно стиснула.

— Ти що, не почула мене?

— Почула.

— Абро, моя мати була повія.

— Знаю. Ти мені казав. А мій батько — крадій.

— У мені її кров, Абро. Невже ти не розумієш?

— А у мені — його кров,— відповіла Абра.

Вони йшли далі мовчки, і він намагався опанувати себе. Віяв холодний вітер, і вони прискорили крок, щоб зігрітися. Проминули останній вуличний ліхтар на самій околиці Салінаса, і попереду були темрява і небрукована дорога, липка від чорної глини.

Тротуари і вуличні ліхтарі зосталися позаду. Під ногами хлюпала слизька весняна багнюка, ноги лоскотала мокра від роси трава.

— Куди ми йдемо? — спитала Абра.

— Я хотів утекти від батькових очей. Вони так і стоять переді мною. Заплющу очі — а бачу їх. І завжди бачитиму. Мій батько помре, але його очі так і дивитимуться на мене, нагадуватимуть, що я убив свого брата.

— Ти його не убивав.

— Убив. І його очі мені сказали — ти убив.

— Не говори так. Куди ми йдемо?

— Трохи вперед. Там канава і насосна станція — і верба. Пам’ятаєш ту вербу?

— Пам’ятаю.

— Гілки нахиляються, як шатро, і їхні кінчики торкаються землі,— сказав він.

— Знаю.

— Після уроків — у сонячні дні — ви з Ароном розсували гілки і заходили всередину, і ніхто не міг вас бачити.

— Ти за нами стежив?

— Звісно, стежив.— І Кел додав: — Я хочу, щоб ти увійшла у те вербне шатро зі мною. Ось чого я хочу.

Абра зупинилася і зупинила його.

— Ні,— сказала вона.— Це неправильно.

— Ти не хочеш увійти туди разом зі мною?

— Ні, не хочу — якщо ти втікаєш. Так я не хочу.

— Тоді я не знаю, як бути. Що мені робити? Скажи, що мені робити?

— А ти послухаєшся?

— Не знаю.

— Ми повертаємося назад,— сказала вона.

— Назад? Куди?

— В дім твого батька,— відповіла Абра.

3

Їх залило світло з кухні. Лі запалив духовку, щоб прогріти прохолодне повітря.

— Вона змусила мене прийти,— сказав Кел.

— Ясна річ, змусила. Я так і знав.

— Він і сам би прийшов,— зауважила Абра.

— Не відомо,— відповів Лі.

Він вийшов з кухні й за мить повернувся.

— Ще спить,— сповістив він. А тоді поставив на стіл керамічну пляшечку і три прозорі порцелянові чашечки.

— Я їх пам’ятаю,— сказав Кел.

— Саме собою,— Лі розлив темну рідину.— Трошки відсьорбніть і затримайте на язику.

Абра обіперлася ліктями об стіл.

— Допоможіть йому,— попросила вона.— Ви вмієте приймати життя, Лі. Допоможіть йому.

— Не знаю, вмію я приймати життя чи ні,— відповів Лі,— у мене ніколи не було можливості спробувати. Я завжди виявлявся... не менш непевним, але менш здатним упоратися з непевністю. Мені доводилося лити сльози — на самоті.

— Лити сльози? Ви лили сльози?

— Коли помер Сем Гамільтон,— почав Лі,— всесвіт згас, як свічка. Я знову запалив цю свічку, щоб бачити його прекрасні творіння, і я бачив, як його дітей шпурляє, і рве, і руйнує якась мстива сила. Відчуйте нг-ка-пі у себе на язику.

За мить він провадив:

— Мені довелося самому розбиратися у своїх дурощах. Ось мої дурощі: я вважав, що добрі люди гинуть, а злі виживають і процвітають. Колись я думав, що сердитий і роздратований Бог вилив розплавлений вогонь зі свого тигля, щоб знищити або очистити своє невеличке глиняне створіння. Я думав, що успадкував як шрами від того вогню, так і гріховність, яка той вогонь викликала,— все успадковується, думав я. Все успадковується. Ти відчуваєш те саме?

— Мабуть, так,— відповів Кел.

— Не знаю,— відповіла Абра.

Лі похитав головою.

— Це не дуже добре. Це не дуже добрі думки. Можливо...— і він замовк.

Кел відчув тепло напою у себе в грудях.

— Можливо що, Лі?

— Можливо, ти дізнаєшся, що кожна людина у кожному поколінні запалюється власним вогнем. Хіба майстер, навіть у похилому віці, втрачає бажання виготовити ідеальну чашку — тонку, міцну, прозору? — він подивився на світло крізь свою чашечку.— Всі недосконалості та гріхи згоряють, вони готові перетворитися на щось прекрасне, а за цим прийде новий вогонь. А тоді або накопичиться шлак, або те, чого безнастанно прагне людство,— досконалість.

Він осушив свою чашку і голосно промовив:

— Слухай мене уважно, Келе.Можеш ти уявити, що той, хто нас створив, припинить робити спроби?

— Я не можу цього збагнути,— сказав Кел.— Поки що не можу збагнути.

З вітальні почулися важкі кроки медсестри. Вона виросла в дверях і подивилася на Абру, яка сиділа за столом, підперши долонями щоки.

— У вас є графин? — спитала медсестра.— Таких хворих мучить спрага. Мушу мати під рукою воду. Розумієте, вони дихають ротом.

— Він прокинувся? — Лі подав їй графин.

— Так, прокинувся і, схоже, відпочив. Я йому вимила обличчя, зачесала волосся. Він — приємний пацієнт. Намагався мені всміхнутися.

Лі підвівся.

— Ходімо, Келе. І я хочу, Абро, щоб ти також пішла з нами. Ти мусиш піти.

Медсестра наповнила графин під краном і підтюпцем побігла попереду них.

Коли вони всім натовпом увійшли до спальні, Адам високо лежав на подушках. Його білі руки були витягнуті вздовж тіла долонями вниз, і жили від кісточок до зап’ястків сильно напружилися. Лице він мав воскове, гострі риси загострилися ще більше. Він повільно дихав крізь напіврозтулені бліді губи. У блакитних очах відбивалося світло нічника, що горів у нього над головою.

Лі, Кел і Абра стали біля узніжжя ліжка, й очі Адама переходили з обличчя на обличчя, і губи ворухнулися, немов у привітанні.

— От молодець,— сказала медсестра.— Гляньте, який він гарненький. Він моє золотко. Він моє сонечко.

— Замовкніть! — звелів Лі.

— Я не дозволю втомлювати мого пацієнта.

— Вийдіть з кімнати,— сказав їй Лі.

— Я буду змушена поскаржитися лікарю.

Лі різко обернувся до неї.

— Вийдіть і зачиніть по собі двері. Ідіть пишіть свою доповідну.

— Я не звикла виконувати накази якогось китайози.

— Негайно забирайтеся і зачиніть двері,— наказав Кел.

Вона хряснула дверима, не надто сильно, а просто щоб продемонструвати свій гнів. Адам моргнув від цього звуку.

— Адаме,— покликав Лі.

Широко розплющені блакитні очі пошукали, звідки йде голос, і нарешті зустрілися з чорними блискучими очима Лі.

— Адаме,— сказав Лі.— Не знаю, що ти чуєш і що розумієш. Коли в тебе заніміла рука й очі твої відмовилися читати, я вивчив про цю хворобу все, що тільки можливо. Але дечого не знає ніхто, крім тебе. Можливо, десь отам, за очима, ти кмітливий і меткий. Можливо, ти перебуваєш у сірій сонній плутанині. Можливо, ти, як новонароджена дитина, сприймаєш тільки світло й рухи. У тебе ушкоджено мозок, і, можливо, ти став зовсім іншим. Твоя доброта могла перетворитися на злобність, твоя відверта чесність могла стати дратівливою й аморальною. Ніхто цього не знає, крім тебе. Адаме! Ти мене чуєш?

Блакитні очі моргнули, заплющилися, потім розплющилися.

— Дякую, Адаме,— сказав Лі.— Я знаю, як тобі важко. Але я хочу попросити тебе зробити дещо значно важливіше. Ось твій син Калеб — твій єдиний син. Подивися на нього, Адаме!

Бліді очі дивилися, поки не знайшли Кела. Пересохлі губи Кела ворушилися, але він не міг промовити й звука.

Знову заговорив Лі.

— Не знаю, скільки ти проживеш, Адаме. Можливо, довго. Можливо, лише годину. Але син твій житиме. Він одружиться, і його діти залишаться єдиним слідом по тобі,— Лі витер пальцями сльози.— Твій син зробив у гніві одну річ, Адаме, тому що вважав, що ти його зрікся. Внаслідок його гніву його брат і твій син загинув.

— Лі... як ти можеш! — прошепотів Кел.

— Це необхідно,— відповів Лі.— Необхідно, навіть якщо воно його вб’є. Я маю вибір,— він сумно всміхнувся і процитував: «Якщо це провина, це моя провина».

Плечі Лі розправилися. Він промовив твердо:

— Твого сина мучить провина — велика, тяжка провина, така, що він не може перенести. Не знищуй його своїм зреченням. Не знищуй його, Адаме.

У Лі перехопило подих.

— Адаме, дай йому своє благословення. Не залишай його на самоті з цією провиною. Адаме, ти мене чуєш? Дай йому своє благословення!

В очах Адама спалахнув нестерпний, жахливий блиск, і він заплющив очі й не розплющував. Між бровами залягла зморшка.

— Допоможи йому, Адаме, допоможи йому! — благав Лі.— Дай йому шанс. Нехай він звільниться. Тільки цим людина відрізняється від тварини. Звільни його! Благослови його!

Здавалося, ліжко аж труситься від напруженості. Дихання Адама прискорилося від зусиль, і тоді дуже повільно його права рука піднялася — піднялася на дюйм і знову впала.

Обличчя в Лі зовсім знесилилося. Він зробив крок до ліжка й обтер спітніле лице хворого краєчком простирадла. Він дивився на Адамові заплющені очі.

— Дякую тобі, Адаме,— прошепотів він,— дякую тобі, друже. Ти можеш ворушити губами? Склади їх так, щоб вийшло його ім’я.

Адам дивився з виснаженням хворого. Він ворухнув губами, нічого не вийшло, тоді він спробував ще раз. Легені його наповнилися повітрям. Він видихнув повітря у зітханні. І слово, яке він прошепотів, здавалося, повисло у повітрі:

— Тімшел!

Очі його склепилися, і він заснув.

...привертає й утримує захоплену увагу читача з першого розділу до останнього.

The Washington Post

Вигадка і міф... дивний і оригінальний витвір мистецтва.

The New York Tunes Book Review

...можливо, це найкраща книжка з усіх, що ми читали!

Опра Вінфрі

Примітки

1

Для ідеї роману дуже важлива біблійна історія Каїна й Авеля, тому багато персонажів мають імена й прізвища, що починаються з літер A і С: Adam, Aron, Abra, Alice, Cyrus, Charles, Caleb, Cathy Ames. Для збереження цього ефекту імена подаються не в транскрипції, а в транслітерації чи в традиційно-історичний спосіб: Адам, Арон, Абра, Аліса, Кир, Карл, Кейті Амес. Передача імені Cyrus як Кир допомагає підкреслити іронічну алюзію автора — Кир (Cyrus) був перський цар і славетний полководець VI століття до н. е., а Cyrus у романі без жодних підстав також вважається поважним військовим.— Тут і далі прим. пер.

(обратно)

2

Грант, Улісс Симпсон (1822-1885) — американський генерал, у Громадянській війні 1861-1865 рр. головнокомандувач армії Півночі, пізніше — 18-й президент США, від Республіканської партії.

(обратно)

3

Макклелан, Джордж Бринтон (1826-1885) — американський воєначальник.

(обратно)

4

Лінкольн, Авраам (1809-1865) — 16-й президент США, один із засновників Республіканської партії, який виступав проти рабства. Під час Громадянської війни між Північчю й Півднем уряд Лінкольна провів низку демократичних перетворень, зокрема скасував рабство, що забезпечило перемогу Півночі. Вбитий агентом плантаторів.

(обратно)

5

«Мармон» — марка американських автомобілів, які випускалися з 1902 по 1933 р.

(обратно)

6

Кварта — трохи більше 1 літру.

(обратно)

7

Папіст — зневажлива назва римо-католика.

(обратно)

8

Вест-Пойнт — Військова академія США.

(обратно)

9

Назви місць, де проходили найважливіші битви Громадянської війни між Північчю і Півднем.

(обратно)

10

Коронер — слідчий у справах насильницької або підозрілої смерті.

(обратно)

11

Гротон — престижна середня школа у місті Гротон, штат Коннектикут.

(обратно)

12

Відзначається у США 30 травня.

(обратно)

13

Йдеться про Війну за незалежність тринадцяти англійських колоній у Північній Америці 1775-1783, в ході якої була створена незалежна держава США.

(обратно)

14

У 1845 р. США анексували Техас, а в результаті американсько-мексиканської війни 1846-1848 рр. приєднали більше половини території Мексики.

(обратно)

15

Йдеться про Громадянську війну в США між північними й південними штатами 1861-1865 рр.

(обратно)

16

День незалежності США.

(обратно)

17

Корд — міра дров, дорівнює 128 кубічних футів.

(обратно)

18

Гельська, гаельська, ельська — мова шотландців кельтського походження, почала відокремлюватися від ірландської мови з ХІІІ ст.

(обратно)

19

10 футів — 3,05 метра.

(обратно)

20

3,5 футів — трохи більше одного метра.

(обратно)

21

300 ярдів дорівнює 270 метрам.

(обратно)

22

Перероблена англійська приказка — «Хтось пройшов по моїй могилі», яка означає — стало моторошно.

(обратно)

23

Лондондеррі — місто і порт у Північній Ірландії, у затоці Лох-Фойл.

(обратно)

24

Вільям Джеймс, 1842-1910, американський філософ і психолог, один із засновників прагматизму.

(обратно)

25

Мелодеон — невеличкий оргáн з очеретяними трубками.

(обратно)

26

Пріап — у давньогрецькій міфології бог хтивості й чуттєвих насолод.

(обратно)

27

Чатоква — американський громадський рух за поширення освіти серед дорослих мешканців віддалених сільських районів у кінці ХІХ — на початку ХХ ст. Окрім навчальних програм, вони влаштовували театральні та циркові вистави.

(обратно)

28

Браян, Вільям Дженінгс (1860-1925) — американський юрист і політик, який балотувався на пост президента країни, але програв вибори В. Маккінлі. Виступав проти золотого стандарту в монетарній системі США.

(обратно)

29

Війни Тонг — серія жорстоких розбірок між конкуруючими китайськими злочинними угрупуваннями, зокрема у Сан-Франциско, за контроль над обігом опію, гральними домами, проституцією. Тривали з кінця ХІХ ст. до 1920-х рр.

(обратно)

30

Сун — династія, що правила в Китаї у 960-1279 рр. Цей період відзначався значними досягненнями у виробництві, науці й мистецтві. Була витіснена монгольськими племенами.

(обратно)

31

Прайор, Метью (1664-1721) — англійський поет.

(обратно)

32

Сьєрра-Невада — гірський хребет у східній Каліфорнії.

(обратно)

33

Орієнтальний — східний, характерний для країн Сходу.

(обратно)

34

Дагеротипія — перші практично придатні спроби фотографування, запропоновані Л. Ж. М. Дагером (1787-1851), французьким художником і винахідником, у яких світлочутливим матеріалом слугувало йодисте срібло. Мали вигляд металевої пластинки.

(обратно)

35

Імортелі — безсмертники, рослини різних сімейств, які зберігають у сухому стані природне забарвлення і форму квітів.

(обратно)

36

Перл Вайт — зірка німого кіно, прославилася у серійних фільмах студії «Пате», які мали світову славу, зокрема «Таємниці Нью-Йорка», «Небезпечні пригоди Поліни», «Звитяги Елен».

(обратно)

37

Геродот, 5-е ст. до н.е., давньогрецький історик, названий «батьком історії». Автор праць, присвячених опису грецько-перських війн. Дав перший систематизований опис життя і побуту скіфів.

(обратно)

38

Прерафаеліти — група англійських художників і письменників ХІХ ст., які обрали своїм ідеалом «наївне» мистецтво Середніх віків та Раннього Відродження — до Рафаеля.

(обратно)

39

Галахад — лицар Круглого Столу, який знаходить Святий Грааль.

(обратно)

40

Аталанта — прекрасна легконога героїня-мисливиця з давньогрецької легенди.

(обратно)

41

У прерафаелітів було чимало полотен на сюжет новели з «Декамерона» Дж. Боккаччо «Ізабелла і горщик з базиліком»: Ізабелла пестить горщик з базиліком, у якому вона закопала відрізану голову свого коханця. Найвідоміша з цих картин написана Вільямом Гантом у 1856 р. Англійський поет Джон Кітс має поему на цей сюжет.

(обратно)

42

Катиліна, 108-62 до н.е., римський претор у 68 р., який намагався захопити владу в 66-63 рр., заманюючи невдоволених своїми обіцянками скасувати борги. Змова була викрита Цицероном.

(обратно)

43

Лаокоон — в давньогрецькій міфології жрець Аполлона у Трої. Під час Троянської війни застерігав троянців не вводити в місто дерев’яного коня, у якому сховалися грецькі воїни. Задушений разом із синами двома зміями, яких наслала богиня Афіна, що допомагала грекам. Відома скульптурна група, що зображує цю подію, зберігається у музеї Піо-Клементіно у Ватикані.

(обратно)

44

Орден лосів, або ложа лосів — американське таємне товариство, засноване 1868 року.

(обратно)

45

Вільсон, Томас Вудро (1856-1924) — 28-й президент США (1913-1921) від Демократичної партії. Ініціатор вступу США у Першу світову війну.

(обратно)

46

Пінта — 0,568 літра.

(обратно)

47

Конфірмація — у католиків і протестантів обряд прийому до церковної общини підлітків, які досягли певного віку.

(обратно)

48

Висока церква — напрям у протестантській релігії, який тяжіє до традицій, обрядів і церемоній католицької церкви з визнанням влади духовенства.

(обратно)

49

Першинг Джон Джозеф (1860-1948) — американський генерал армії, командував військами США під час інтервенції до Мексики з метою придушення мексиканської революції у 1910-1917 рр. Експедиція закінчилася в результаті боротьби мексиканського народу й у зв’язку з підготовкою США до вступу в Першу світову війну.

(обратно)

50

Вілья, Франсіско, «Панчо Вілья» (1877-1923) — керівник селянського руху на півночі Мексики у період Мексиканської революції 1910-1917 рр.

(обратно)

51

Августинці — католицький жебрущий чернецький орден, заснований у ХІІІ ст. в Італії, статут якого ґрунтувався на творах видатного представника патристики св. Августина (354-430).

(обратно)

52

Францисканці — католицький жебрущий чернецький орден, створений Франциском Асизьким в Італії в 1207-1209 рр.; поширився у багатьох країнах католицького світу.

(обратно)

53

Клаузевіц, Карл (1780-1831) — німецький військовий теоретик й історик, прусський генерал. У своїй головній праці «Про війну» він застосовував діалектичний метод у військовій теорії, розробив численні принципи стратегії і тактики, сформулював положення про війну як продовження політики.

(обратно)

54

Джексон-Кам’яний-Мур — прізвисько одного з найвидатніших генералів армії південців-конфедератів Томаса Джонатана Джексона (1824-1863), на честь якого і був названий цей мешканець Салінаса. Існує думка, що якби не випадкова трагічна загибель генерала Джексона, результат Громадянської війни у США міг би бути зовсім інший.

(обратно)

55

Тантал — у давньогрецькій міфології син Зевса і німфи Плуто, покараний за свою зухвалість тим, що стоячи по шию у воді, не міг утамувати спраги, бо вода відступала, коли він нахилявся, щоб напитися, і не міг дістати стиглі плоди у себе над головою, щоб поїсти, бо вони злітали вгору. Звідси вислів «Танталові муки», що означає страждання, яких зазнає людина від усвідомлення близькості бажаної мети і неможливості її досягти.

(обратно)

56

Доре, Поль Гюстав, 1833-1883, французький художник, який прославив своє ім’я ілюстраціями до «Божественної комедії» Данте.

(обратно)

57

Помпадур — фасон жіночої зачіски, коли волосся укладається у пишний валик навколо обличчя.

(обратно)

58

«Faith» означає «віра».

(обратно)

59

Прозора алюзія на відповідь Каїна Господу: «Чи я сторож брата свого?» Книга буття, 4:9.

(обратно)

60

Аврелій, Марк (121-180) — римський імператор з 161 р., з династії Августинів. Представник пізнього скептицизму, автор т. зв. 12-ти «Книг», у яких він підводить філософський підсумок свого власного життя і міркує про сенс людського життя взагалі.

(обратно)

61

Ґраппа — італійська виноградна горілка.

(обратно)

62

Людендорф, Еріх Фрідріх Вільгельм (1865-1937) — німецький воєначальник часів Першої світової війни, у 1916-1918 рр. був головнокомандувачем.

(обратно)

63

Ґрант, Улісс Симпсон (1822-1885) — американський генерал, під час Громадянської війни у США — головнокомандувач армії Півночі, у 1869-1877 рр. — 18-й президент США від республіканської партії.

(обратно)

64

Алюзія на «Проповідь на горі», виголошену Ісусом, де, зокрема, сказано: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє є Царство Небесне», Євангелія від Матвія, 5:3. У Євангелії від Луки, 6:20, говориться просто «убогі»: «Блаженні убогі,— Царство Боже бо ваше».

(обратно)

65

Клемансо, Жорж (1841-1929) — прем’єр-міністр Франції у 1906-1909 та 1917-1920 рр.

(обратно)

66

Фош, Фердинанд (1851-1929) — маршал Франції. У Першу світову війну командував армією, групою армій, а у 1917-1918 рр. був головнокомандувачем союзних військ.

(обратно)

67

Петен, Анрі Філіпп (1856-1951) — французький маршал, у Першу світову війну командував французькими арміями, з 1917 р. головнокомандувач. Під час окупації Франції гітлерівськими військами у 1940-1944 рр. очолив капітулянтський уряд, потім колабораціоністський режим «Віші». У 1945 р. був засуджений до смертної кари, але цей вирок замінили на довічне ув’язнення.

(обратно)

68

Чарлі, від Chinese,— зневажливе прізвисько китайців у США.

(обратно)

Оглавление

Частина перша

  Розділ 1

    1

    2

  Розділ 2

    1

    2

  Розділ 3

    1

    2

    3

    4

  Розділ 4

    1

    2

  Розділ 5

  Розділ 6

    1

    2

    3

  Розділ 7

    1

    2

    3

  Розділ 8

    1

    2

    3

    4

    5

    6

  Розділ 9

    1

    2

    3

  Розділ 10

    1

    2

    3

  Розділ 11

    1

    2

    3

    4

    5

    6

Частина друга

  Розділ 12

  Розділ 13

    1

    2

    3

  Розділ 14

    1

    2

  Розділ 15

    1

    2

    3

    4

    5

  Розділ 16

    1

    2

  Розділ 17

    1

    2

    3

    4

    5

  Розділ 18

    1

    2

    3

  Розділ 19

    1

    2

    3

    4

  Розділ 20

    1

    2

    3

  Розділ 21

    1

    2

    3

    4

  Розділ 22

    1

    2

    3

    4

Частина третя

  Розділ 23

    1

    2

    3

  Розділ 24

    1

    2

    3

  Розділ 25

    1

    2

    3

  Розділ 26

    1

    2

  Розділ 27

    1

    2

    3

    4

  Розділ 28

    1

    2

    3

  Розділ 29

    1

    2

  Розділ 30

    1

    2

    3

  Розділ 31

    1

    2

  Розділ 32

    1

    2

  Розділ 33

    1

    2

    3

Частина четверта

  Розділ 34

  Розділ 35

    1

    2

  Розділ 36

    1

    2

    3

  Розділ 37

    1

    2

    3

  Розділ 38

    1

    2

    3

    4

  Розділ 39

    1

    2

  Розділ 40

    1

    2

    3

  Розділ 41

    1

    2

    3

  Розділ 42

  Розділ 43

    1

    2

    3

  Розділ 44

    1

    2

  Розділ 45

    1

    2

    3

    4

Частина п’ята

  Розділ 46

  Розділ 47

    1

    2

    3

  Розділ 48

    1

    2

    3

  Розділ 49

    1

    2

    3

    4

    5

  Розділ 50

    1

    2

  Розділ 51

    1

    2

  Розділ 52

    1

    2

    3

    4

  Розділ 53

    1

    2

    3

    4

  Розділ 54

    1

    2

    3

    4

    5

  Розділ 55

    1

    2

    3

*** Примечания ***