Валерій Олександрович Шевчук (20.08.1939, Житомир) — видатний сучасний український письменник, визначний дослідник літератури, інтерпретатор українського літературного бароко.
Валерій Шевчук — подиву гідний взірець сучасного подвижництва на терені української літератури, культури та історії. Мало яка державна культурна інституція може похвалитися таким кількісним, різноплановим, а головне, якісним доробком.
Усю різножанрову творчість В. Шевчука проймає фундаментальний, наскрізний, системоорганізовуючий образ Дому. Це — символ міцної осілості й захищеності, щось упізнавано-матеріальне, рідне, прописане до найдрібніших деталей, і водночас — ідеальне, алегорія духовної Батьківщини. Дім духовний. Точний малюнок цієї монументальної Шевчукової споруди знаходимо в романі-баладі «Дім на горі» (1983), але до її побудови письменник підійшов уже в перших оповіданнях та повістях (збірки «Серед тижня», 1967; «Середохрестя», 1968) та в романі «Набережна, 12» (1968). З вікон цього Дому побачено українську історію трьох століть у романі «Три листки за вікном» (1986), удостоєному Шевченківської премії за 1987 р. Особливий часопростір Дому розбудовується у нових творах, що дає підстави вбачати в ньому наскрізний образ усієї творчості В. Шевчука.
По закінченні історико-філософського факультету Київського університету В. Шевчук працював у газеті «Молода гвардія», науковим співробітником Київського історичного музею. Далі — творчість, яка й становить біографію письменника, основу його внутрішнього духовного життя, присвяченого шуканням істини. Цим він схожий на своїх героїв.
Перші життєві враження В. Шевчука пов'язані з війною, дитинство — з повоєнням. Війна закодувала його підсвідомість. Апокаліптичне зіткнення добра і зла відчутно позначилося на світорозумінні письменника, поставило перед ним вічні філософські дилеми, при вирішенні яких залучаються все нові сфери духовного буття народу.
В. Шевчук уособлює той напрям у прозі «шістдесятників», котрий тяжіє до книжності, культурництва. Його ліричний герой, виразно заявлений ще в перших новелах, а потім прописуваний у різних іпостасях і часових площинах, — насамперед книжник. В. Шевчук може наділяти його будь-яким фахом, але тип мислення, схильність до заглибленого рефлектування виказують у ньому передусім інтелігента, характер вельми споріднений із авторським.
Книжники стали й центральними постатями романів В. Шевчука. «На полі смиренному» (1983) — це Семен-Затворник, автор «Нового синаксару Київського»; «Дім на горі» (1983); друга частина роману «Голос трави», має підзаголовок: (Оповідання, написані козопасом Іваном Шевчуком і приладжені до літературного вжитку його правнуком у перших); «Три листки за вікном» — роман, у центрі якого зустрічаємо постаті Іллі Турчиновського, автора своєрідної автобіографії, та Кирияка Сатановського, котрий веде свою «Чорну книгу». Праця над книгами є справою життя всіх цих малопомітних у соціально-історичному сенсі постатей, саме ця праця робить їхні дні осмисленими й ваговитими, нею вони вирізняються з-поміж мільйонів, які безслідно розтанули в мороку століть. Книжна творчість — це засіб лишити сконцентровану енергію свого духу для вічності, це одна з форм змагання тлінної людини з часом, де перемога можлива. Книжництво — прикмета інтелігентності, прописки того чи того персонажа в культурі, знак культури, а герої В. Шевчука вирізняються насамперед належністю до неї, акумулюють культуру своєї епохи, мислять категоріями культури, бачать світ через неї.
Життя цих людей здебільшого минає на суспільній периферії, концепція околиці розроблена В. Шевчуком у найрізноманітніших планах, зокрема й міфологічному. Вони не зумовлюють характер визначальних політичних подій, здебільшого й не беруть у них участі. Зате вони нерідко виявляються кращими провидцями порівняно з центральними постатями історії, котрі існують у вирі подій і мають реальну владу й силу, щоби впливати на ті події. Річ, певне, в тому, що створені В. Шевчуком Ілля Турчиновський, чернець Семен, козопас Іван Шевчук — це уособлення життя в культурі, яке в творчості письменника опонує реальному історичному існуванню. Саме життя в культурі має ті прикмети гуманізму, що їх не втомлюється обстоювати письменник. Саме таке життя гідне людського призначення, саме в ньому реалізується вічне прагнення людини до повноти буття і щастя існування.
Міркуючи так, ясніше бачимо ті два монументальні пласти, які постійно зіштовхуються у творах письменника. Це — реальна й культурна дійсність, щодення й вертеп, історія і міф. Усі герої-книжники В. Шевчука мають спільну родову прикмету, чинну всупереч хронологічним рамкам різних епох, представниками яких вони виступають. Усі — речники культурної опозиції, а тому відіграють найчастіше роль спостерігачів, самовидців, а не учасників подій. Така життєва позиція не є ознакою слабкості, вона виважена внаслідок зрілих роздумів, вистраждана, потверджена досвідом, зумовлена цілком конкретним, укоріненим у духовній практиці українства, екзистенціальним спрямуванням філософської думки. Найзначнішим виразником цієї екзистенціальної філософії був Г. Сковорода з його славнозвісним афоризмом: «Світ ловив мене, та не піймав», з його практичною філософією, потвердженою життям.
Скутому ідеологічними канонами життю В. Шевчук протиставляє у своїх творах життя у злагоді з власною природою і природою загалом. Його пантеїзм — органічний, бо спирається на міцну й давню традицію, закрріплену як у народній свідомості, так і в літературі. Окультурене, олітературене, значною мірою ідеалізоване язичництво взагалі нерідко виступає у В. Шевчука й ряду інших українських прозаїків синонімом справжнього, розкутого, сповитого поезією, одухотвореного спорідненістю з природою людського життя. Будь-яке насильство над таким повним існуванням неприпустиме.
Ще одним визначальним мотивом, чи не найглибше опрацьованим, є творчість у всій багатовимірності й багатозначності цього поняття. В. Шевчук послідовно обстоює ту думку, що саме творчість, у тому числі літературна, є найпосутнішим засобом людського самовираження. Письменник часто описує процес творчості, при цьому трактує як творчий акт і розлогі рефлексії своїх героїв, і їхні візії, досягнення певних станів душі, настроїв просвітленого спокою.
Поглиблені студії в царині духовного, увага до міфологічного, дослідження в нетрях підсвідомості привели В. Шевчука до занедбаної в пореволюційний період теми української демонології. Роман «Дім на горі» має досить незвичайну побудову: складається з повісті-преамбули й циклу оповідань «Голос трави». Майстер новелістичної форми, В. Шевчук дає в цій другій частині роману ряд цікавих взірців художньої обробки традиційних у народній демонології мотивів (оповідання «Відьма», «Перелесник», «Чорна кума», «Свічення», «Перевізник» та ін.). Ці твори нагадують притчі, в яких зафіксовано посутні, константні риси народного характеру.
Притчевість — родова прикмета й фантастичних, за визначенням автора, а точніше — філософських повістей В. Шевчука «Птахи з невидимого острова», «Сповідь», «Мор», «Місячний біль» (1990). У них письменник виявляє себе прекрасним інтерпретатором української старовини часів першого відродження, майстром тонкого психологічного малюнка. Він знову звертається до вічних мотивів гріховності, причинності зла, висвітлює таємничі, нерідко — темні закапелки людської свідомості, національного характеру, шукає формули його.
Вагому частину творчого доробку В. Шевчука становлять оповідання про митців («Вогнище», «Диявол, якого нема», «Чарівник», «Мандрівка в гори», «Постріл», «Полиновий тлін» та ін.). Звернення до драматичних доль визначних діячів української культури — давньоруського співця Митуси, Шевченка, лаврського іконописця Григорія, Федьковича, Метлинського та інших стає приводом для улюбленої розмови про творчість, її одміни, про безкорисливе служіння правді.
Оповідання «Диявол, якого нема» присвячується «забутим творцям». Цю присвяту можна трактувати і як своєрідне лицарське гасло всієї осяжної культурницької праці В. Шевчука. Впродовж довгих десятиліть знімає він архівний пил із рукописів, біографій світочів нашої духовності, вводячи їх у живий естетичний обіг, роблячи цінним набутком сучасної культури. В. Шевчукові ми зобов'язані ґрунтовними студіями в царині давньої української поезії. Він — один з упорядників поетичного збірника «Аполлонова лютня», перекладач і коментатор літопису Самійла Величка тощо. В. Шевчук шукає і виявляє себе в різних літературних жанрах: роман, повість, оповідання, новела, есе, критична студія, драма (його перу належить цікава п'єса «Вертеп», що збагатила не вельми широкий репертуар сучасних українських театрів), поетичний і прозовий переклад тощо, але завжди лишається собою, завжди працює у злагоді з природою свого таланту.
Джерело
Сторінка у Вікіпедії
Автобіографія
