КулЛиб - Скачать fb2 - Читать онлайн - Отзывы  

Північна Одіссея (fb2)


Настройки текста:



Джек Лондон ПІВНІЧНА ОДІССЕЯ Новели



Художники-оформлювачі Б. П. БУБЛИК, В. А. МУРЛИКІН


НОВЕЛІСТИКА ДЖЕКА ЛОНДОНА


За радянських часів Джека Лондона читали чи не найбільше з усіх західних письменників XX століття. Його твори перекладалися всіма мовами «братніх народів» і видавалися величезними накладами; лише в Україні зібрання його творів (доволі повні) виходили двічі. У середині минулого століття Захід буквально приголомшило те, що, виданий великим тиражем, російський багатотомник Лондона був розкуплений за п'ять днів; цей факт навіть потрапив до «Британіки». Західному світу годі було зрозуміти тодішню потребу жителів Союзу в якісній перекладній літературі, хоча б відносно сучасній. Адже тоді перекладали і, тим паче, суттєво тиражували ідеологічно співзвучні твори, серед яких не так-багато відповідало високохудожньому рівню. Виходець із соціальних низів, в юності пролетарій, соціаліст і революціонер, Лондон пройшов «ідеологічний добір», а певні «суперечності його світогляду» піддавалися ретушуванню. За останні десятиліття перекладацька і видавнича політика суттєво змінилася, змінився і читацький загал: відбулося його розшарування, та й скорочення, спричинене змінами в розважально-інформаційному просторі. Проте Джек Лондон зберіг своє місце серед читацьких улюбленців. Можливо, в цьому плані його доля у нас навіть щасливіша, ніж на батьківщині, де він лише один з письменників зі шкільної програми. Та існують й інші форми прояву зацікавленості творчими постатями, зокрема наукова, і тут картина діаметрально протилежна.

На противагу нечисленним працям, зазвичай у жанрі «нарису життя і творчості», що з'являлися ще на радянському просторі, в Америці із середини XX ст. розпочинається справжній науковий бум довкола Джека Лондона, який триває й досі. З'явилися десятки монографій, не кажучи про розвідки, де його творчість вивчається в різних аспектах і з різних точок зору — жанрової, стильової, соціософської, етнографічної, тендерної та ін. У результаті кропіткої роботи уточнені біографічні факти й оновлена бібліографія його праць, перевидані статті, що публікувалися у малих періодичних виданнях, зібрані інтерв'ю та листи, упорядковані та оприлюднені висловлювання з оцінками його творчості колег-письменників, а нещодавно побачило світ і повне зібрання його поезій. Спершу цей спалах наукового інтересу до творчості письменника виглядав досить неочікуваним, бо не встиг він піти із життя, як критики списали його твори до архіву розважальної літератури. Скоріш за все, це відбулося тому, що Лондон писав у час формування нової художньої парадигми, яка втілилася у творчості його наступників: Френсіса Скотта Фіцджералда, Вільяма Фолкнера, Ернеста Гемінґвея, Джона Дос Пасоса, Томаса Вулфа та інших; саме на них критика й зосередила свою увагу. Сучасні ж дослідники «повертають борги» Лондонові, демонструючи, наскільки письменницька генерація 1920-х років завдячує йому. Складається враження, що академічна Америка озирнулась і побачила, що оминула увагою одного зі своїх геніїв і тепер завзято надолужує втрачене.

Народився Джон Гріффіт Лондон 12 січня 1876 року у Сан-Франциско. Він був позашлюбним сином Флори Веллман, дівчини із збіднілої родини колись заможних хліботорговців, і самозваного професора астрології Джона Чані, за свідченням сучасників, людини непересічної ерудованості, яка прекрасно володіла словом. Своїм письменницьким хистом Джек Лондон, очевидно, мав завдячувати батькові, який, проте, до кінця життя своє батьківство заперечував. Ім'я і родину хлопцеві дав робітник і фермер Джон Лондон, який одружився з матір'ю Джека невдовзі після появи майбутнього письменника на світ і замінив йому батька. Матеріально забезпеченою родина Лондонів не була, а на той час, коли Джек підріс, і зовсім потерпала від злиднів. Тому йому рано довелося почати працювати: в одинадцять років він розносить газети, паралельно навчаючись у початковій школі, а з тринадцяти йде на консервну фабрику, де робочий день тривав одинадцять годин.

Це було безрадісне голодне дитинство, про яке письменник згодом висловився так: «Що я відчував і думав тоді, що я відчуваю і думаю тепер — вам не зрозуміти. Голод! Голод! Голод! Відтоді, коли я стягнув той єдиний кусок м'яса, я не знав іншого поклику, крім поклику шлунка, і сьогодні, коли я чую й більш високий поклик, — усе, як і тоді, затьмарює відчуття голоду». Не раз йому доводилося зазнавати його й пізніше, аж до того часу, коли він став відомим письменником. До речі, це «відчуття» виразно позначилося на його оповіданнях — не тільки із життя дикої Півночі чи залежних від примх природи південних островів, але й сучасного міста.

Найбільшою відрадою Лондона-підлітка було читання книг, до нього він приохотився ще з раннього дитинства. Систематичної освіти він не здобув, вона обмежилася початковою школою, далі довелося постійно займатися заробітками, щоб підтримувати сім'ю, яка бідувала. Отже, освіту Джек Лондон в основному здобував самотужки, шляхом постійного й безсистемного читання. Цим, як і багатьма обставинами біографії й рисами творчості, її яскравою своєрідністю, він нагадує двох інших великих письменників першої половини XX століття, вихідців із соціальних низів — Максима Горького й Кнута Гамсуна. Щоправда, до школи він повернувся у дев'ятнадцятилітньому віці, вже після публікації першого оповідання «Тайфун біля японських берегів», гостро усвідомивши необхідність освіти, але провчився лише один рік. У 1896 році він вступив до Каліфорнійського університету в Берклі, але й там залишався недовго.

У біографії молодого Лондона вловлюється певний ритм: періоди механічної виснажливої праці чергуються з періодами мандрів і пригод, до яких спонукала його романтично-авантюрна вдача. Консервна фабрика змінювалася «устричним піратством», службою в рибальському нагляді і врешті наймом на шхуну, що вирушала до берегів Японії і Берингового моря на промисел морських котиків, загалом, морськими пригодами. Повернувшись до Сан-Франциско 1893 року, він знаходить роботу на джутовій фабриці, потім стає кочегаром на електростанції — і знову тікає, тепер уже на «велику дорогу», до пригод на суші. Щоб легше було мандрувати, він приєднується (тоді ще не з ідейних міркувань) до «Армії Келлі», своєрідної «ходячої петиції» на підтримку проекту створення робочих місць для безробітних, яка відправлялася з Каліфорнії до Вашингтона. Коли ця «армія» розсіялася, Джек Лондон перетворився на бродягу-одинака, проїхав три тисячі миль залізницями США і Канади, побував у в'язниці за бродяжництво. Про все це згодом він розповість у серії нарисів «Дорога» (1907–1908). В юності майбутньому письменникові доведеться двічі побувати в тюрмі, вдруге — за агітаційні виступи, та це буде згодом, коли він захопиться ідеями соціалізму.

Під час цих мандрів у Лондона визріває тверде рішення: ніколи не повертатися до грубої роботи. Він знає напевно: окрім фізичної сили, він наділений неабияким інтелектом і силою уяви. Тепер у літературі він бачить своє покликання і єдиний свій шлях у житті. Повернувшись додому, він з усією серйозністю береться за справу: посилено займається самоосвітою, читає, вивчає «секрети успіху» оповідань, надрукованих у дорогих виданнях, і, звичайно, багато пише. Він працює по п'ятнадцять годин на добу, розсилає свої твори по журналах, але редакції їх повертають, іноді навіть у нерозпечатаних конвертах. А ще треба було заробляти на прожиття, не гребуючи найтяжчою і найбруднішою роботою, як у пральні Бальмонтської академії. Про цей період свого життя, про своє важке й складне входження в літературу письменник докладно й вражаюче розповів у романі «Мартін Іден» (1909).

Але тут у біографії Джека Лондона з'являється чи не найзначніший авантюрний епізод, який несподівано виявився плідним і щасливим для його письменницької долі. У 1897 році Сполучені

Штати охоплює відома «золота лихоманка», викликана звісткою про відкриття багатих розсипів золота в Клондайку на Алясці. Туди подалися золотошукачі з усієї країни, і між ними був Лондон. Він забрався в глибину Аляски, але під час довгої полярної ночі захворів на цингу й змушений був повернутися додому. Однак було б неправильним сказати, що повернувся він ні з чим: з Аляски він вивіз щедрий багаж незвичайних вражень, побаченого й почутого від золотошукачів, що й стало його «золотою жилою». З усього цього постають книги його «північних оповідань», які приносять йому славу й найвищі в тогочасній Америці гонорари. Коли Лондон повернувся з Аляски, йому було двадцять два роки, він мав багатий життєвий досвід і перші проби пера. Попереду було нове сторіччя і кар'єра професійного письменника.

Штурм літературного олімпу Джек Лондон розпочав у сприятливий час: нові технології знизили собівартість друкарської справи і викликали розквіт періодичних видань. Першим пробилося до друку оповідання «За тих, хто в дорозі» (1899), за ним ще декілька було опубліковано у періодиці, а навесні 1900 року вийшла перша збірка Лондона, яка складалася з 9 оповідань, названа, як одне з них, «Син вовка». Вона привернула увагу і читачів, і критиків, славу ж йому приніс невеликий роман (за нашою термінологією повість) «Поклик предків» (1903), досі найвідоміший з усіх творів письменника на батьківщині.

Творчий шлях Джека Лондона тривав трохи більше двадцяти років; за цей час він написав 20 романів і майже таку ж кількість збірок, що вмістили близько 200 оповідань, нарисові та публіцистичні книги, збірки промов і статей, три п'єси й кілька десятків поезій. Писав він легко, але такій продуктивності праці сприяла й залізна самодисципліна письменника. Ще на початку літературної кар'єри він встановив для себе норму: 1000 слів щодня, крім неділі, і майже ніколи від неї не відходив. Та це мало й негативний наслідок: він завжди поспішав і в нього не залишалося часу на обдумування творів та їх доопрацювання. Він зізнався в одному інтерв'ю: «У мене немає незавершених творів. У будь-якому випадку я завершую те, за що беруся. Якщо вийшло добре, я ставлю підпис і відсилаю видавцям, якщо вийшло не дуже, я теж підписую і відсилаю». Тому далеко не все ним написане рівноцінне, немало й такого, що серйозної критики не витримує. Але про творчі досягнення письменників судять за їхніми вершинними творами, а не за «валовою» продукцією.

Жанрова природа творів Лондона не завжди піддається чіткому визначенню, у нього багато маргінальних, де межа між документалістикою і белетристикою стерта, де важко відмежувати нарис від оповідання. Простежується своєрідний внутрішній сюжет у багатьох збірках новел, а часом, як «Смок Беллю», вони схожі на роман в оповіданнях. Помічено також, що композиція більшості його романів епізодична, що зближує їх із збірками новел. Останнє дає підстави критиці вважати Джека Лондона насамперед майстром короткої прози. При цьому він позиціонується як типово американський письменник, бо в Сполучених Штатах ще з початку XIX століття оповідання завоювало собі права чогось на зразок «національного жанру».

Джек Лондон писав у магістральному руслі тогочасної американської новелістики, яким упродовж 2-ї половини XIX й на початку XX століття був її гостросюжетний різновид, започаткований Е. По й розвинутий Б. Гартом, А. Бірсом та іншими, аж до сучасника Дж. Лондона О. Генрі (1862–1910). Останній створив «сюрпризну» новелу з неочікуваною розв'язкою, саме вона викликала до життя хвилю «гарно зроблених» наслідувальних творів, і на їхньому тлі оповідання Лондона вражали своєю свіжістю й новизною.

Лондону постійно дошкуляв брак новелістичних сюжетів; у їх пошуках він звертався до найрізноманітніших джерел: усних оповідок, газетних статей, до творів інших письменників (По, Конрада й Кіплінга), а бувало, й купував їх у своїх колег (приміром, у молодого Синклера Льюїса). На підставі цього робилися закиди на адресу письменника у несамостійності, іноді надто різкі. Утім, добре відомо, наскільки важлива розробка сюжету; щоб це підтвердити, доречно звернутися до авторитету, скажімо, Стендаля й Флобера, які сюжети для своїх знаменитих романів знайшли в газетах, і навіть самого Боккаччо, зачинателя літературної новелістики. Та головним постачальником сюжетів було власне життя письменника, яке, за висловом одного з біографів, є найцікавішою з історій, ним написаних.

«Північні оповідання» — це кілька збірок, що виходили протягом першого десятиліття XX століття: «Син вовка» (1900), «Бог його батьків» (1901), «Діти морозу» (1902), «Віра в людину» (1904), «Любов до життя» (1907), до них прилягають пізніше написані цикли «Смок Беллю» й «Смок і Куций» (1911–1912) та кілька розрізнених оповідань, що увійшли до виданих посмертно збірок («Як аргонавти в давнину», «Червоне божество» та ін.). Разом з не зовсім вдалим романом «Дочка снігів» (1902) та двома анімалістичними повістями, дія яких відбувається на Півночі, — «Покликом предків» (1903) та «Білозубом» (1906), вони утворюють, сказати б, повну Лондонову «Північну Одіссею». Збіркам на північну тему притаманна єдність мотивів, проте майже кожна з них акцентує свій.

«Син вовка» є збіркою про «білих людей, вовчих синів», наділених «великою спадщиною», сутність якої становить «прагнення влади, любов до небезпек і шал боротьби», вона дозволяє їм «панувати над суходолом і морем, над тваринами й людьми по всій землі». Ця збірка написана під визначальним впливом дарвінівської теорії природного добору, яка, у тлумаченні Лондона, підносила білу людину, а саме представника англосаксонської й загалом германської раси, до рангу вінця еволюції. Типовим «сином вовка» є персонаж «Північної Одіссеї» — білявий велет, сильний м'язами і духом. Відчутний у збірці і вплив ніцшеанства з його культом надлюдини, ідеї якого на зламі століть буквально носилися в повітрі. З «вовчими синами» Лондон ототожнює й самого себе: зрештою, він мав усі підстави позиціонувати себе як особистість обранця, лідера. Вовком письменник сприйматиме себе до кінця життя, а індивідуалізм залишиться однією з констант його ментальності й світогляду. І що важливо, у цьому він виглядає як один з глибинно американських письменників.

«Син вовка» започатковує також наскрізний для північних оповідань мотив зустрічі епох «заліза» і «каменя», яка неминуче має закінчитися поразкою останньої. Окрім спільних мотивів, певної єдності оповіданням збірки надають наскрізні персонажі — насамперед Малюк-маламут і Сітка Чарлі, індіанець-сиваш, який «прийшов до тепла білих людей, посидів біля їхнього вогнища й зробився такий самий, як вони», і який перейде до інших збірок як зручний «маргінальний» персонаж.

Закладає перша збірка й найдраматичнішу колізію у творчості Дж. Лондона — протистояння людини й Білої тиші. Біла тиша є модусом існування, діаметрально протилежним людському — без руху, без тепла, без часу, вона вбиває все живе, варто лише комусь зупинитися, й перетворює на частку себе. Їхнє протистояння письменник оприявнює через ряд опозицій: спокій, не порушений і подихом вітру, — рух, безмовність — голоси людей і собачий гавкіт, холод — багаття, безособовість — страждання й пристрасті і т. д. («Біла тиша»). Ці опозиції Лондон полюбляє унаочнювати майже графічно: безмежна біла площина без будь-яких ознак життя й чорна цятка або вервечка цяток, які рухаються на ній.

Треба сказати, що візуальний ряд у Джека Лондона дуже виразний і несе велике змістове навантаження. Письменникові притаманний специфічний тип художнього мислення — картинами, причому відтвореними не у статиці, а в русі. Зазвичай у новелах оповідь ведеться від особи автора чи оповідача, зрідка перемежовуючись діалогами чи окремими репліками, дія розгортається в хронологічній послідовності й, за незначним винятком, охоплює невеликий проміжок часу. Більшість новел — це картини, вихоплені з життя, а просторові, в якому вони розгортаються, письменник надає майже фізично відчутної фактурності. Він перемежовує «панорамний план» з «макрозйомкою», об'єктивний із суб'єктивним, вдаючись при цьому до перевіреного часом прийому невласне прямої мови. У пізніх новелах він часом ускладнюватиме наратив, але вишукана простота його новел-картин набагато цінніша.

Герої Лондона діють у полі високої емоційної напруги, яке виникає через присутність у тексті вже згадуваних різких контрастів та змістових опозицій, найважливішою з яких є опозиція життя — смерті. Твори Джека Лондона звучать гімном життю, проте смерть майже завжди перебуває поруч з героями — і в дикому світі, й у цивілізованому (жах безвиході пережив герой новели «Презумпція невинуватості», і навіть в ідилії «Волоцюга і фея» загроза на мить зависла над тендітною «доброю самаритянкою»). Людська природа постає проти наруги над життям, що увиразнюється в новелі «Пошитий у Дурні». Та в зображенні Лондона вона може виглядати, сказати б, естетичною, особливо тоді, коли воля героя до життя вичерпана. Вишуканою поезією Свінберна супроводжується самогубство Мартіна їдена, медитуючи йде з життя герой «Закону життя», тихо розчиняється у небутті безіменний персонаж новели «Розкласти багаття», відомої саме детальним відтворенням наближення смерті.

У сюжетах збірки «Бог його батьків» відчутний вплив усних оповідок, у тому числі анекдотичних, якими розважалися золотошукачі Клондайку, але загальний колорит цієї збірки похмурий, часом навіть зміщений у містичну площину. Представлену в даному виданні новелу «Чоловік зі Шрамом» нерідко відносять до фантастичних і потрактовують як матеріалізацію нав'язливої ідеї, але така однозначність спрощує її зміст. У дусі Е. По Джек Лондон балансує між раціональним і містичним, залишаючи «шпаринку» для обох пояснень. Це одна з Лондонових новел з «непевним» персонажем, якого переслідує idea fix. Поява чужинця із зовнішністю людини з кошмарів могла бути, хоча це і малоймовірно, випадковістю; на прибульця Джейкоб Кент — огидно примітивна істота, яка нагадує павука в засідці (Кснт був ткачем), — міг спроектувати свої фобії. Прийнятним у контексті новели є й фантастичне пояснення, за яким сконцентрованість на певній ідеї надає їй матеріальної форми.

Збірка «Діти морозу» особливо примітна спробою побачити світ очима індіанців, відтворити їхній мисленнєвий процес у його відмінності від європейського. На думку письменника, індіанці мислять конкретними образами й не сприймають абстракцій, вони не схильні до нюансування почуттів і «люблять, бояться, ненавидять, гніваються, тішаться щастям — у найпростішому, звичайному і нехибному розумінні цих слів…» («У лісах Півночі»). Водночас ця збірка про життя, яке підпорядковане природним циклам: «Природа байдужа. На життя вона поклала один обов'язок, дала один закон. Обов'язок життя — продовжувати рід, а смерть — його закон», — відтворює письменник думки старого індіанця («Закон життя»). Він моделює сприйняття світу з архаїчної точки зору, коли окрема істота існує як частина родового цілого, як мікроскопічна частка потоку життя, що тягнеться з минулого в майбутнє. Передаючи думки індіанця, Лондон переслідує й іншу мету: проілюструвати дію природного добору. Оповідання «Кіш, син Кішів» оприявнює інший важливий ідейний аспект збірки: абстракції християнської віри несумісні зі специфікою мислення індіанців та їхньою етномораллю. Християнські догми, засвоєні поверхово, підпорядковуються язичницькому світосприйняттю, а це може травмувати психіку тубільців і призвести до трагедій. Проблема віри й місіонерства була присутня і в попередній збірці.

Зі збірки «Віра в людину» взята новела «Тисяча дюжин», вона суттєво відрізняється від раніше розглянутих уже самим типом героя, людиною сильної волі, але обмеженою («обережний, надзвичайно практичний і трудолюбивий чоловік, чию душу ніколи не бентежили мрії»). Дія в цій збірці так часто переноситься до Каліфорнії, що виникає враження: письменникові вже надокучила Північ. І дійсно, наступна з «північних збірок» — «Любов до життя» — вийде лише за три роки по тому, проте вона виявиться однією з кращих у циклі.

Новели цієї збірки — своєрідні письменницькі експерименти над сутністю людини, які він проводить, зіштовхуючи своїх персонажів з «непередбаченим». До експерименту Джек Лондон вдавався ще в першій збірці, скажімо моделюючи робінзонаду в новелі «У далекій країні»: зимівля зводить докупи двох персонажів, різних в усьому, крім дріб'язковості й егоїзму, таких людей Лондон називав «випадковими» на Півночі. Зачинені в маленькій хатині, вони, як павуки в банці, нищать один одного. Аляска для цивілізованої людини сама по собі є Робінзоновим островом, тому звернення до цієї моделі є органічним у північному циклі, що підтверджує й новела «Непередбачене». У ній Лондон шукає відповідь на запитання, наскільки глибоко закони цивілізованого світу вкорінені в людині. Паралельно він перевіряє на швидкість реакції двох персонажів, що належать до різних етнічних типів, і в цьому плані Едіт, англійка за походженням, також демонструє перевагу над своїм чоловіком-шотландцем (кельтом, не германцем). В оповіданні «Денний спочинок» «непередбаченим» стає зустріч головного героя з колишньою дружиною та її новим чоловіком на Півночі — також у хатині, куди їх загнав лютий холод. Трагічна розв'язка не відповідає жанровій типології оповідання, яке базується на знайомому сюжеті: як завдяки винахідливості герой зумів покарати тих, хто його образив, не вдаючись до насильства.

Принципово важливим в «експериментальних» сюжетах збірки є момент вибору, що мають робити герої. Екстремальна ситуація захоплює зненацька й безіменного персонажа «Любові до життя», проте тут вона стає перевіркою не стільки свідомих моральних, скільки неусвідомлюваних вітальних сил. Оповідання якнайкраще унаочнює перенесення дарвінівської теорії природного добору на людський світ. Знеможена людина і вмираючий від хвороби вовк змагаються за життєдайний шмат живої плоті, яким вони є один для одного. Перемагає людина, у цій сумнофарсовій ситуації вона доводить, що є вищим створінням. Та діють й інші закони, «біологічно» не обґрунтовані, проте у світі, витвореному Лондоном, практично так само невідворотні: це закони моральні. Звернімо увагу на результат вибору того, хто майже весь час перебуває «за кадром»: залишивши товариша у скрутному становищі, Білл зникає за пагорбом, щоб знову «матеріалізуватися» — у вигляді кісток. Та є в новелі й інша ситуація, доволі важлива при моральній оцінці персонажів: рятуючи життя, головний герой залишає важку торбинку із золотом, в той час як Білл ніс її до останку.

Аляска у Лондона відтворена із сумлінною точністю, цей «краєзнавчий» матеріал, безумовно, становить значний інтерес. Та все ж це не справжня історична Аляска, не її «науковий» образ, а імаго, образ, витворений письменником. Він так само є справжнім і вигаданим, як Лондон у Діккенса чи Італія у Стендаля. Аляска у Джека Лондона — це територія, де людина, позбавлена захисту цивілізації, може покладатися лише на свої внутрішні вітальні потенції. Північ стає жорстокою перевіркою фізичних і духовних сил героїв, яку не витримують кволі та зманіжені, егоїстичні та пожадливі. Давно помічено, що персонажі Лондона ідуть на Аляску за золотом, та, зрештою, воно не так уже й багато для них важить. Простежується закономірність: межу закону, морального чи юридичного, переходять, як правило, ті, кого переслідує манія збагачення («Чоловік Зі Шрамом», «Непередбачене»), вони ж майже завжди гинуть («Тисяча дюжин»). Є традиційна для неоромантичної літератури сюжетна ситуація, її Лондон пізніше розгорне у романі-сценарії «Серця трьох» (1915): важкодоступне місце, де безліч коштовностей, а довкола — скелети загиблих людей. Спроектована на північний світ, вона виглядає так: загублений серед засніжених гір глибокий каньйон, на дні якого блищать самородки золота, і самотня хижа з останками людей, які не змогли розлучитися зі знахідкою («Північна Одіссея»). Зневага до грошей — характерна риса більшості позитивних персонажів Лондона, що також засвідчує романтичний струмінь в його творчості, адже відомий постулат романтиків: «Де починаються гроші, там закінчується мистецтво».

До цієї ж збірки входить й надзвичайно цікава новела «Стежиною примарних сонць», проблематика якої є суто естетичною. Вона висвітлює питання рецепції художнього твору, зв'язків мистецтва й життя, почасти розкриває розуміння Лондоном природи художньої творчості. Цю новелу також можна назвати письменницькою «самоілюстрацією», або, перефразувавши Поля Верлена, — «Підспівами під Джека Лондона».

У творчості Лондона органічно переплітаються дві основні тенденції американської літератури на межі XIX–XX століть — романтична, що йде з глибин минулого століття, і натуралістична, яка тільки-но формувалася (Ф. Норріс, С. Крейн та ін.). Зв'язок Лондона з романтизмом цілком природний, адже в Америці, на відміну від Європи, епоха романтизму тривала майже впродовж усього XIX століття. Художні моделі й концепти романтизму, виразно відчутні у північних оповіданнях, присутні і в подальших його творах. Типово романтичним є притаманне більшості творів Лондона протиставлення природного і цивілізованого станів людини, а на рівні художньому — поетика контрастів, ретельність при відтворенні «місцевого колориту» певного краю чи регіону. З «великою американською подорожжю», розпочатою романтиками, що відкривали свою країну читачам, споріднений лондонівський мотив дороги. Продовжив письменник і тему колонізації вільних просторів, але тепер уже Півночі, й протистояння корінного населення і білих завойовників, започатковану Ф. Купером. Не пройшов він і повз «морські» романи Г. Мелвілла, пригодницькі за формою, але філософські за змістом. Водночас багатьма своїми гранями творчість Дж. Лондона близька до неоромантизму, передусім англійського, і вписується в його контекст; особливо відчутний у нього перегук з творами Р. Стівенсона, Д. Конрада і найперше Р. Кіплінга.

Та визначальною в творчості Джека Лондона була все-таки тенденція натуралістична. Як художній напрям натуралізм виник у другій половині XIX століття (Е. Золя, Е. і Ж. Гонкури) на основі певного світосприйняття, яке сформувалось у середині століття в результаті посиленого розвитку природничих наук. Воно й отримало назву позитивістського, тобто такого, що спирається на відкриття і висновки «позитивних наук», що ґрунтуються на експерименті. На межі XIX–XX століть натуралізм поширився і в інших літературах, зокрема американській, зазнавши певних модифікацій. Якщо Золя, розробляючи натуралістичний «науковий метод», спирався на праці вченого-медика К. Бернара й теорію спадковості, то за науково-філософську основу пізнього натуралізму слугував дарвінізм, а точніше, концепція «соціального дарвінізму», котрий закони, відкриті Дарвіном у живій природі, переніс на людину й суспільство. Людина включається в ланцюг природи, й закони «боротьби за існування» і «природного добору» проголошуються рушіями і регуляторами розвитку суспільства. Цей позитивізм своє оформлення й найповніше вираження знайшов у вченні англійського філософа Г. Спенсера, яке Джеком Лондоном було сприйняте як одкровення. Пригадуючи враження, яке справили на нього праці Спенсера, він писав у «Мартіні їдені»: «Він об'єднав усе в одну систему, довів прості істини, і всесвіт перед здивованими очима Мартіна постав з такою реальністю, немов це була модель корабля у скляній банці з тих, що часом роблять матроси». Засадничими у цій «моделі всесвіту» виступали біологія й теорія еволюції, яким підпорядковуються всі форми життя до найвищих, духовних.

Звичайно, до цієї моделі не сходить ні світогляд Джека Лондона, ні тим більше його творчість. У них інтегруються й інші чинники, нерідко протилежні; загалом світогляд письменника відзначається великою складністю, нескоригованістю, що, природна річ, виразно позначається на його творчості. Не був він і правовірним натуралістом, його художній світ вільний від надмірної «наукової» детермінованості і не нагадує механізм, де все діється запрограмовано, без відхилень і випадковостей. Людина в його художньому світі не є пасивним об'єктом впливів середовища і дії психофізіологічних та спадкових чинників, що надавало натуралістичним творам загального похмурого колориту. Такий підхід до людини Джеку Лондону був чужий. Головний його інтерес зосереджується на потужних вітальних силах людини; природні, біологічні за походженням, вони змушують її діяти, чинити опір обставинам і виправдовувати звання «вінець природи», і що прикметно, ці ж вітальні сили виступають у Лондона джерелом романтики, патетичного звеличення людини.

До «північних оповідань» прилягає й збірка «Пошитий у дурні» (1910), в якій наскрізним можна вважати мотив іронії долі. В оповіданні, що дало назву збірці, дія віднесена до минулого, коли Аляска ще була однією з колоній Росії. Можна навіть точно встановити час дії: Нулато, російська факторія, була спалена місцевими індіанцями у 1841 році. Ця географічна точка у Лондона постає як своєрідне «серце пітьми», осередок первісної дикості, в якому заблукав і загинув, зацькований Російською імперією, колишній член гуртка «відчайдушних юнаків, що мріяли, як і він, про незалежну Польщу з королем польським на троні» (іронією звучить те, що Лондон, за незнанням, дав йому російське прізвище). Субєнков протиставляється оточенню як істота вищої нервової й інтелектуальної організації. Водночас тут явно звучить Конрадів мотив: естета й інтелігента, якого колись надихали найвищі ідеали, поглинула первісна дикість з її атавістичним інстинктом самозбереження. До цієї збірки входить і відома новела «Розкласти багаття».

Й далеко за межами «північного» етапу були створені два цикли про Смока Беллю — добротні новели відверто розважального характеру.

Північна тема, якою б важливою не була, — далеко не єдина у творчості Лондона 10-х років XX століття. Він успішно розвиває морську тематику, започатковану юнацькими творами, й у 1904 році з'являється його перший вдалий роман «Морський вовк» — саме на цю тему. Пригодницький за формою, він сповнений вагомим соціофілософським змістом, утіленим, насамперед, в образі головного героя капітана Ларсена, носія первісних вітальних сил і переконаного індивідуаліста. Також письменник видає дві збірки на сюжети, підказані авантюрами юності: «Оповідання рибного нагляду» (1905) і вже згадувана «Дорога» (1907). Не входить до північного циклу й збірка «Кругловидий» (1906), хоча дія найкращої з її новел відбувається на Півночі.

«Каньйон з Чистого Золота» є маленьким шедевром Джека Лондона. В цій новелі оприявнюється нове розуміння письменником взаємин природи й людини: природа жива і беззахисна, небезпеку становить людина, байдужа до її краси. Наповнена плином — кольорів, звуків, форм, — ніжна, з округлими формами, невелика долина постає живою істотою і втіленням жіночого начала. Її тендітність підкреслює й обрамлює суворий пейзаж гір Півночі, яка завжди у Лондона асоціювалася з чоловічим началом. Умовну ідилічність жанрової картинки увінчує поява оленя, але й такий тривіальний хід не робить її фальшивою. Золотошукач, що порушує цю ідилію, виглядає істотою з іншого виміру, що засвідчують його безбарвне волосся й одяг, важкі черевики, різкі рухи й гучний голос. Його сповнює життя, але іншого модусу: його діловитість і цілеспрямованість створюють повний контраст «дрейфуванню», щасливо-бездумному існуванню, який є духом ідилії. Іронією звучить псалом, що співає золотошукач, не здатний прийняти «божий світ». І що цікаво, образ золотошукача з його ясно-синіми очима, кмітливістю і завзятістю мав би викликати симпатію, коли б іншим був контекст. А зараз він зневажливо уподібнюється слимакові, що «загиджував красу своїм бридким слідом».

Іншого змісту й характеру книга нарисів «Люди Безодні» (1903), в якій зафіксовано соціологічне дослідження Іст-Сайду, бідняцького району англійської столиці, яке Лондон здійснював, сам перетворившись на робітника, влітку 1902 року. Вона розпочала урбаністичну тему в його творчості, результатом чого стали не лише кілька романів, серед яких найвагоміший «Залізна п'ята», а й багато новел, що увійшли до пізніше упорядкованих збірок. Цю книгу можна назвати одним з перших і кращих зразків документальної прози, яка великого розвитку набере в американській літературі середини XX століття. Вона заснована на фактах, які збирав і ретельно описував автор, вкладаючи при цьому глибоке співчуття до людей міського дна, жертв соціальної несправедливості. Написана в період захоплення соціальним дарвінізмом, вона дає «наукове» пояснення класовому розшаруванню: у безодні опиняються ті, хто не має снаги до життя, а сильні й життєздатні виходять на поверхню. Певним чином вона перегукується з «Машиною часу» Герберта Веллса, в якій ідеться про безрадісні перспективи класового поділу суспільства. У Безодні, стверджує Лондон, Британія виплекала нову расу: чахлу й безсилу, і робить рішучий висновок: «Набагато краще бути народом дикунів і самітників, жити в печерах і самовільно захоплених місцях, ніж бути народом машин та Безодні». Протиставлення міста й життя на лоні природи є однією з констант творчості Лондона, змінювалося лише наповнення другої частини опозиції: Аляска, сільська ідилія, морські пригоди тощо.

Указаний концепт книги відчутно вплинув і на ідейний зміст оповідання «Відступник» (збірка «Коли боги сміються», 1911). Джонні — типова істота Безодні, її концентроване втілення: «викривлена, малоросла і безіменна форма життя, що дибала, як хвора мавпа, теліпаючи обвислими руками, — сутула, вузькогруда, гротескна і страшна». Ескапістський вчинок цього персонажа виглядає в контексті новели єдино вірним. Ким стане Джонні — волоцюгою, гобо? Та поки важливо одне: врешті-решт він бачить сонце, відчуває прохолоду трави і дерев, а значить, повертається до органічного для людини середовища.

Соціологічне дослідження у міських нетрях ляже в основу сюжету кількох пізніших оповідань Лондона, в чому не можна не відчути відлуння «Людей Безодні». Так, «Презумпція невинуватості» (збірка «Народжена серед ночі», 1913) є дотепним оповіданням про соціолога, який у своїй каліфорнійській Аркадії пише наукові праці «про робітництво і населення міських нетрищ», та коли потрапляє до робітничого кварталу свого дитинства, виглядає своєрідним Ріп-Ван-Вінклем (персонажем однойменного оповідання Вашингтона Ірвінга, який проспав багато років і не впізнав рідне селище, коли прокинувся). Новела чітко поділяється на три епізоди: у першому він зблизька знайомиться зі світом «печерних людей цивілізації», у другому збагачує свій практичний досвід сутичкою із залежною від політики судовою системою, у третьому дає «урок справедливості» корумпованому судді. У контексті оповідання юридичний термін «презумпція невинуватості» стає вираженням судової казуїстики, яка є зручним засобом підтримування суспільного status quo. Варто відзначити, що рішучі дії соціолога суперечать еволюціоністським концепціям розвитку суспільства, викладеним у його наукових працях.

«Люди Безодні» знаменували початок періоду в житті і творчості Джека Лондона, означеного активним інтересом до соціальних проблем, зближенням з американськими соціалістами й участю в діяльності американської соціалістичної партії. Пояснюючи прихід до соціалізму у статті «Як я став соціалістом» (1903), він писав, що соціалістом його зробили умови життя й усвідомлення соціальної прірви між багатими та бідними й необхідності домагатися змін на користь бідних. Пік його активності на цій ниві припадає на середину першого десятиліття XX століття: він бере участь у соціалістичному русі, виступає пропагандистом соціалістичних ідей, пише публіцистичні й соціологічні статті відповідного спрямування, що увійшли, зокрема, до збірки «Класова боротьба». Усе це відбилося і в інших творах письменника, передусім у романі «Залізна п'ята» (1908). Це соціально-утопічний роман (його жанр визначають і як антиутопічний), значною мірою публіцистичного характеру, про жорстокі класові битви майбутнього, які зрештою приводять до встановлення справедливого соціалістичного ладу. Роман значно цікавіший з ідеологічного, аніж з художнього погляду. Наприкінці десятиліття настає охолодження до соціалізму, яке виразно проявляється і в романі «Мартін Іден». Проте до 1916 року Лондон лишається членом соціалістичної партії і допомагає їй матеріально.

Новий етап у житті і творчості Лондона починається з мандрівки на «Снарку», яхті, збудованій за кресленнями самого Лондона. У 1907 році з дружиною Чарміан і двома матросами, як виявилося, невправними, він відбуває в майже дворічну тихоокеанську подорож. Ця подорож якоюсь мірою схожа на ті мандри-втечі, до яких він вдавався у молодості: вона теж підводила риску великому етапу життя, особистого і громадського. На «Снарку» вони пройшли тисячі миль, побували на багатьох островах Океанії. При цьому Джек виконував обов'язки матроса і заразом писав свій кращий роман «Мартін Іден». Сама мандрівка була ним згодом описана в книзі «Подорож на «Снарку»», що з'явилася 1911 року.

Матеріали і враження, привезені з цієї подорожі, лягли в основу «південного» циклу оповідань. Він менший за «північний», його осередок складають лише три збірки: «Південноморські оповідання» (1911), «Син сонця» (1912) і «Храм гордощів та інші гавайські оповідання» (1912). До нього прилягає збірка «На циновці Макаоло» (1919), створена за матеріалами тривалого перебування письменника на Гаваях у 1915 році, і, як у випадку з «північним», дві анімалістичні повісті: «Джеррі-остров'янин» та «Майкл, брат Джеррі» (1917), які за художнім рівнем поступаються двом попереднім. Загалом і в структурі, й у мотивах, і в їхній розробці між «північним» і «південним» новелістичними циклами багато спільного. У них знову пожвавлюється романтичний струмінь, пов'язаний, зокрема, із зображенням тропічної екзотики, знаходить продовження мотив протиставлення первісної дикості цивілізації й шкоди, якої завдають європейці корінному населенню. Разом з тим у них більше гумору, ніж у ранніх «північних» оповіданнях, менше романтики і патетики. Не такі відомі, як «північні», «південні» новели нерідко позиціонуються як вершинні у творчості Лондона.

Кращими є дві перші збірки, в яких йдеться про дивовижний світ Меланезії, чисту красу коралових островів і моря, якими мандрують, як стежками. Чарівність і своєрідність цього світу якнайповніше відтворює одне з кращих оповідань Дж. Лондона — «Дім Мапуї». Створена за старою, як сама література, моделлю, що обігрує перипетії долі, ця новела органічно поєднує гостросюжетність з пейзажними замальовками й колоритним зображенням тубільців, а натуралістичні сцени руйнації — з теплим добрим гумором. Зображення тубільців з південних островів є набагато приязнішим, ніж корінних жителів Півночі, що унаочнює, зокрема, оповідання «Маукі»: у ньому більше лагідної посмішки і співчуття, ніби теплий клімат тропіків «відкоригував» його. Тубільці у зображенні Лондона часто нагадують дітей: наївні, часом жорстокі, безмежно вперті, вони терпляче зносять удари долі й легко забувають негаразди.

Цивілізаційна роль білих, яку Лондон завжди ставив під сумнів, отримує в «південних оповіданнях» іронічні, а то й відверто негативні конотації. Та й яку цивілізацію може нести, скажімо, колоніальний чиновник з «Маукі»? У «північних оповіданнях» герої письменника покладались на власні м'язи й розум, у Меланезії європейці доводять свою перевагу зброєю, застосованою з безпечної відстані — військових кораблів. Потужна військова машина, створена на Заході віками цивілізації, стоїть за спинами представників колоніальної влади, а самі вони нерідко є людьми, які деградували морально і фізично («Маукі», «Атю їх, атю!»). Зникає ієрархічне зіставлення білих і корінного населення Меланезії, не кажучи про ореол моральної вищості перших. Безсоромне експлуатування європейцями дикунів-тубільців, жорстоке нищення їхнього способу життя й природного оточення — усе це викликає щирий осуд письменника. У такій ситуації територія зустрічі європейців і тубільців перетворюється на територію небезпеки, показує Лондон; у новелах її унаочнює оманлива лагідність Паумоту. Найпоетичнішим у зображенні Джека Лондона постає світ Гаваїв, який він любив і до якого повернеться незадовго перед смертю.

На окрему увагу серед «Південноморських оповідань» заслуговує «Маккоїв нащадок», яке за фабульними перипетіями ховає притчову глибину. Пороки й насильство мають відійти у минуле, а кинуті до єдиного плавильного котла етноси — прийти до гармонійного й праведного існування. До такого прочитання новели підштовхують дійсні події й факти, що становлять її історичне тло (див. Примітки). Подібний до святого, Маккой водить ввірених йому людей океанською пустелею, що наводить на думку про біблійного пророка Мойсея. Трюм, наповнений вогнем, у контексті оповідання викликає алюзію до пекельного вогню, а також вогню, що за життя спалює душі, охоплені злом. Водночас ця новела вселяє історичний оптимізм: «нащадками Маккоя» — бунтівниками і вбивцями — був заселений Новий світ, та є надія, що «Маккоєве сім'я» (так буквально перекладається назва новели), сім'я розбрату й пороку, із часом проросте мудрістю й благочестям.

Збірка «Син сонця» нагадує цикл про «Смока Беллю» (з яким вона вийшла майже водночас), зокрема теж має наскрізного героя — Девіда Грифа (він же «син сонця»). Гриф є давно знайомим типом Лондонового «супергероя» — справжнього германця, наділеного золотавим волоссям і високими моральними якостями, та його тривіальність не стоїть на заваді яскравим, колоритним і не без гумору відтвореним сценкам із життя білого й тубільного населення Паумоту. Іншого змісту й настрою збірка «Храм гордощів»: вона відбила тяжкі враження Лондона від перебування на острові Молокаї, де розміщений лепрозорій.

Після повернення до Америки Лондон вирішує розпрощатися з містом. У 1910 році він купує перші 1000 акрів землі (4 км2) у долині Сонома в Каліфорнії, «Місячній долині», як її називали корінні жителі цих місць. Поступово ця ділянка перетворюється на величезне ранчо (тепер на його місці Національний парк). Це ранчо у Глен-Еллен надало нового змісту й інтересу існуванню Лондона. Але письменник не перетворюється на звичайного землевласника, продовжує непокоїтися соціальними питаннями і у своїй Місячній долині розпочинає експеримент по відродженню в Каліфорнії землеробства, що мало розв'язати проблеми перенаселених міст. Він розгортає сучасне фермерське господарство, яке не давало прибутків, але Лондон відчував радість від роботи на землі. Тепер письменницька праця підпорядковується його новому захопленню: «Я пишу книгу, — звіряється він, — лише з метою додати три або чотири сотні акрів до мого чудового маєтку». Стало явним охолодження його стосунків із соціалістами, він болісно реагує на їхні закиди про «капіталістичний» спосіб його життя, знову й знову наголошує, що він ніколи нікого не експлуатував, а все, що він має, зароблене власною працею. Проте фінансово допомагати партії продовжує.

У цей час з'являється в його творах і новий ідейно-тематичний комплекс — поетизація життя серед каліфорнійської природи, спокійного й урівноваженого, сповненого нехитрих господарських турбот. Він лягає в основу трьох найпопулярніших романів цього періоду: «Час-не-Жде» (1910), «Місячна долина» (1912) та «Маленька господиня великого будинку» (1915). «Час-не-Жде» — поєднує клондайкську та урбаністичну теми з каліфорнійською, ідейно підпорядковуючи їх останній, що реалізується у сюжеті: Джо Гарніш, золотошукач і бізнесмен, знаходить щастя у коханні та житті на лоні природи. Наочніше протиставлення міста, що руйнує людину, і сільської ідилії, яка відновлює її вітальні сили, здійснюється у романі «Місячна долина»; письменник переповідає історію подружжя з робітничого середовища, що тікає з міста й оселяється на фермі. Присутній у ньому мелодраматичний елемент значно посилиться у «Маленькій господині великого будинку», не кращому з названих творів.

Відбився новий ідейно-тематичний комплекс і в його новелістиці. В останніх прижиттєвих збірках Лондон часто переосмислює звичні для нього мотиви й концепти: так, персонаж новели «Морський фермер» (збірка «Сила дужого», 1914) є капітаном корабля, але для нього це лише робота, бо в мріях він — фермер. Нова ієрархія життєвих цінностей дається взнаки і в оповіданні «Волоцюга і фея» (збірка «Тасманові черепахи», 1916). Цей милий твір міг написати О. Генрі, якби не внутрішня напруга, присутня в ньому. Натуралістично зображений гобо виглядає істотою з іншого «жанру» в ідилічній рамці каліфорнійського літа, з якою якнайкраще гармонує охайна дівчинка, що збирає квіти. Відчужений від звичайного життя з його клопотами і простими радощами, він розташувався біля чепурної садиби, яка «промовляла про того, хто знав, що шукав, і знайшов», — на відміну від гобо. Колись у «Відступнику» зморений фізичною працею герой подається світ за очі, розриваючи зв'язок з родиною і суспільством. Персонаж оповідання «Волоцюга і фея» «кидає якір» на фермі, долучаючись до звичайного життя людей. Фактично волоцюга робить спробу інтеграції до суспільства, а підштовхує його до цього дівча, яке пробудило в ньому інстинкт батьківства. Ця історія — майже у дусі Віктора Гюго про благо, яке несуть добрі вчинки, і зло, яке породжує карна система. Водночас вона оприявнює певний душевний стан самого письменника в останні роки життя. Лондон мав двох доньок від першого шлюбу, які після розлучення залишилися жити з матір'ю (одна з них, Джоан, згодом напише книгу спогадів про батька); у шлюбі з Чарміан дітей не було. Та Лондон мріяв про «родове гніздо» й заради цієї мрії зводив сумно знаменитий «Будинок Вовка», який мав стати найкрасивішим у Каліфорнії і який, за невідомих обставин, згорів тієї ночі, коли був добудований.

У творчому доробку письменника є групи оповідань, які були написані в різний час і не складалися у збірки чи цикли, проте становлять жанрово-тематичну єдність. Серед них на окрему увагу заслуговують так звані «боксерські» оповідання («Гра», «Лютий звір», «Шматок м'яса», «Мексиканець»); Лондона навіть вважають зачинателем цього жанру. Бокс був улюбленим видом спорту Джека Лондона: рукавиці він завжди возив із собою, куди б не поїхав, а на професійних боксерських матчах волів бути кореспондентом, щоб знаходитися поблизу рингу. У цих оповіданнях прослідковується певна композиційно-сюжетна модель: основна частина твору відтворює перебіг поєдинку, який висвітлюється з позиції одного з учасників. А починається твір із зображення обставин його життя, тим самим витворюється сюжетна рамка, що має встановити своєрідний психологічний контакт читача з героєм, за якого він буде «вболівати». Сюжетну рамку оповідання «Мексиканець» (збірка «Народжена серед ночі», 1913) становить історія фанатично відданого революції юного мексиканця, який б'ється лише заради того, щоб заробити гроші на купівлю гвинтівок. Написане в 1911 році оповідання відбило тодішнє Лондонове сприйняття Мексиканської революції, загалом протилежне тому, яке оприлюднить серія статей, написаних після перебування письменника у мексиканському місті Веракрус у 1914 році.

Іншу важливу групу становлять близько десяти оповідань у жанрі фантастики. Вони розробляють популярні у тогочасній фантастичній літературі мотиви: знахідки доісторичної істоти («Релікт пліоценової епохи»), гри в невидимість («Тінь і спалах»), глобальної війни майбутнього («Небачене вторгнення») тощо. Оповідання «Коли світ був молодий» (збірка «Народжена серед ночі») можна вважати кращим у цій групі, воно розвиває мотив роздвоєння особистості, також відомий, передусім, за «Доктором Джекілем і доктором Хайдом» Стівенсона. Проте Джек Лондон потрактовує його інакше: за його допомогою він оприявнює сховану під тисячолітніми нашаруваннями цивілізації первісну істоту в людині. Мотив роздвоєння особистості загалом характерний для пізніх творів письменника; вдале втілення він знаходить також у відомій новелі «На південь від Вийми» (збірка «Сила дужого»), проте в ній Лондон залишається переважно в межах життєподібності. До цієї групи новел наближені соціальні утопії та антиутопії (скажімо, «Голіаф», збірка «Революція»), а також певна кількість маргінальних творів, на зразок раніше розглянутого оповідання «Чоловік зі Шрамом». Є у Лондона і фантастичний роман «Міжзоряний мандрівник» (1916), головний герой якого відбуває покарання в тюрмі Сент-Квентін та водночас мандрує у просторі і часі.

Жанровою своєрідністю відзначається й одне з пізніх оповідань Лондона «Вічність форм» (збірка «Тасманові черепахи»). Воно схоже і на філософський диспут, і на детектив, і на фантастику, не будучи повною мірою жодним з них. Нарація ведеться у незвичній для Лондона формі імітації щоденника, та що важливо, автором щоденника є особа, на свідчення якої не можна покластися. Записи «непевного» оповідача обрамлені нотатками іншого персонажа, які грають роль своєрідного коментарю.

В останні роки Джек Лондон пише багато, можливо, навіть занадто багато. Надмір напружена праця забирає у Лондона багато сил і дедалі менше приносить радощів. Та усталений спосіб життя, плани й проекти вимагають багато грошей, бо приблизно половина отриманого зазвичай іде на утримання родичів, знайомих і різних людей, що звертаються до нього по допомогу. До фізичної додається душевна втома, він помічає, що його щедрістю зловживають, потай кепкуючи над «забаганками багатія». В останні роки він зловживає алкоголем, що призводить до загострення хронічної недуги. Помер Джек Лондон 22 листопада 1916 року у себе на ранчо, де і був похований. Обставини його смерті породили чи не найбільш стійкий з усіх міфів, якими супроводжувалося життя цієї непересічної особистості, — міф про людину, яка наклала на себе руки, не витримавши тягаря успіху, і виник він, звичайно, під впливом роману «Мартін Іден». Версію свідомого самогубства підтримували й розробляли ранні біографи письменника, згодом її правомірність була піддана сумніву. У свідоцтві про смерть зазначено, що Лондон помер від уремії — хвороби нирок; водночас відомо, що приступи болю він тамував морфієм, передозування якого також могло спричинити смерть.


Наталія Білик



ПІВНІЧНА ОДІССЕЯ





БІЛА ТИША


— Кармен більше двох днів не витримає.

Мейсон виплюнув шматок льоду і похмуро глянув на бідолашну тварину; потім підніс її лапу до рота і почав відгризати лід, що намерз між кігтями.

— Ніколи не бачив, аби собака з химерним іменем був чогось вартий, — мовив він, скінчивши своє заняття, і відштовхнув собаку геть. — Вони тільки переводяться нінащо, а потім здихають. Ти колись бачив, щоб із собакою, якого звати просто Касьяр, Сиваш або Хаскі, сталося щось лихе? Егеж, дзуськи! От поглянь на Шукума; він…

Хоп! Охлялий звір стрибнув угору, і білі зуби клацнули біля горла Мейсона.

— Ти що це робиш, га?

Жорстокий удар руків'ям нагая за вухом повалив собаку в сніг. Він трусився, з пащі капала жовта слина.

— Я ж казав, поглянь на Шукума. Оцей не схибить! Закладаюся, ще до кінця тижня він зжере Кармен.

— А я пропоную робити ставку на інше, — озвався Мейлмют Кід, перевертаючи хліб, що відтавав біля вогню. — Закладаюся, ми ще до кінця нашої подорожі з'їмо Шукума. Що скажеш, Рут?

Індіанка поклала у каву грудочку льоду, перевела погляд із Мейлмюта Кіда на свого чоловіка, потім на собак, але відповісти не зважилася. Ця очевидна істина не вимагала підтверджень. Їх чекали двісті миль дороги по непроїзному шляху, їжі для них самих лишилося на шість днів, а для собак і зовсім нічого, — отже, вибору не було. Двоє чоловіків і жінка підсунулися до вогнища і приступили до свого злиденного сніданку. Собаки лежали у запряжці, бо настав час денного перепочинку, і заздрісно проводжали поглядом кожний шматок.

— Від завтра — ніяких сніданків, — сказав Мейлмют Кід. — І треба наглядати за собаками, а то вони геть знахабніли. Тільки дай їм волю, горлянку тобі перегризуть.

— А я ж колись був старостою Епвортської парафії і викладав у недільній школі!

І, мовивши це не знати для чого, Мейсон поринув у дрімотне споглядання своїх мокасинів, од яких піднімалася пара. Та Рут перервала його роздуми, наливши йому чашку кави.

— Дякувати Богові, чаю в нас досить! Я бачив, як він росте — там, у Теннессі. Чого б я зараз не дав за гарячу кукурудзяну перепічку! Не журися, Рут; скоро тобі не доведеться голодувати, та й мокасини носити не буде потреби.

Жінка, почувши ці слова, трохи повеселішала, і її очі засвітилися любов'ю до її білого володаря — першого білого чоловіка, якого вона зустріла, першого чоловіка на її пам'яті, який не вважав жінку за нерозумну тварину чи в'ючну худобу.

— Так, Рут, — повів далі чоловік тією химерною мовою, якою вони лишень і могли порозумітися, — зачекай трохи, скоро ми вийдемо звідси до далекого краю. Візьмемо каное білої людини і попливемо до Солоної Води. Так, погана вода, зла вода — наче великі гори весь час стрибають угору та вниз. А її так багато, пливти по ній так далеко! їдеш десять снів, двадцять снів, сорок, — він полічив дні на пальцях, — і весь час вода, погана вода. Потім приїдемо до великого селища, людей там сила, як ото комарів улітку. Вігвами — ого-го які високі, як десять, двадцять сосон! Хай-ю скукум!..

Він затнувся, кинувши благальний погляд на Мейлмюта Кіда, потім почав старанно показувати знаками, як можна поставити одна на одну двадцять сосон. Мейлмют Кід глузливо всміхнувся; та очі Рут розширилися від подиву і втіхи. Вона майже не вірила у слова чоловіка, гадала, що він жартує, і така ласка тішила бідне жіноче серце.

— А потім сядемо у… у скриню і — пф! — поїхали. — Він підкинув порожню чашку в повітря і, спритно впіймавши її, закричав: — А потім — пф-ф! — і приїхали. О, великі шамани! Ти їдеш у Форт-Юкон, а я до Арктик-сіті — двадцять п'ять снів — велика мотузка тягнеться, я хапаю мотузку і кажу: «Алло, Рут! Як ся маєш?» — а ти кажеш: «Це ти, чоловіченьку?» Я кажу: «Так». А ти кажеш: «Не можна спекти гарний хліб: соди немає». Я кажу: «Подивися в коморі, під борошном. Бувай!» Ти ідеш до комори і знаходиш соду. І весь час ти у Форт-Юконі, я — в Арктик-сіті. Отакі вони, шамани!

Рут так наївно всміхнулася цій чарівній історії, що обоє чоловіків розреготалися вголос. Та собача гризня надворі поклала край оповіді про дива далекого краю, а на той час, коли собак угамували, жінка вже встигла прив'язати нарти, і все було готово для подорожі.

— Ану, Лисий! Ану, руш!

Мейсон ляснув нагаєм і, коли собаки зрушили з місця, відштовхнув нарти поворотною жердиною. Рут їхала за ним слідом на другій запряжці, а Мейлмют Кід, допомагаючи їй рушити, лишався позаду. Дужий і суворий чоловік, здатний ударом звалити бика, він не міг бити нещасних тварин і жалів їх, що погоничі собак роблять не часто. Бувало, він ледь не плакав із жалю, дивлячись на них.

— Ану, вперед, кульгавці ви бідолашні! — пробурчав він після кількох марних спроб зрушити нарти. Але зрештою його терпіння було винагороджене, і собаки, хоч і з болісним виском, поспішили вслід за своїми товаришами.

Розмови припинилися. Знегоди шляху не дозволяють такої розкоші. А подорож у північнім краю — це найтяжча праця з усіх, що є в світі. Щасливий той, хто ціною мовчання витримає день такої дороги — хоча б по битому шляху.

Але найтяжча праця — торувати шлях. При кожному кроці широкі плетені лижі провалюються, і сніг сягає колін. Потім треба витягти ногу, тримаючи її прямо — бо відхилення убік хоч на дюйм може призвести до біди, — поки лижа не очиститься від снігу. Тоді треба ступити вперед і піднімати другу ногу, також щонайменше на пів'ярда. Той, хто робить це вперше — навіть якщо не перечепиться однією лижею за іншу і не витягнеться на весь зріст у підступному снігу, — через сто ярдів геть знесиліє; той, хто за весь день жодного разу не трапить під ноги собакам, може з чистим сумлінням і цілком зрозумілою гордістю залізати у спальний мішок; а тому, хто пройде двадцять снів по Довгій стежині, можуть заздрити боги.

Вечоріло, і мандрівники, скуті шанобливим острахом перед Білою тишею, торували собі шлях. У природи є багато способів переконати нас у тому, що ми смертні: безнастанні припливи і відпливи, люті шторми, жахи землетрусу, гуркіт небесної артилерії. Та серед цих явищ найбільше гнітить і жахає незворушний спокій Білої тиші, коли довкола все завмирає, яскраве небо горить мідяним блиском, навіть тихий шепіт звучить як блюзнірство, і сторопіла людина лякається власного голосу. Самотня крихта життя, що повзе по примарній пустелі мертвого світу, вона з острахом думає про свою зухвалість, усвідомлюючи, що її життя — це життя хробака, не більше. У неї мимоволі з'являються дивні думки, таїна всього сущого шукає втілення. І людиною оволодіває страх перед смертю, перед Богом, перед всесвітом, і надія на воскресіння та життя, і жага безсмертя — безсиле прагнення ув'язненого єства; і тоді людина лишається наодинці з Богом.

День минув. Вони вийшли до місця, де гирло річки звертало вбік, і Мейсон погнав свою запряжку через низький мис, аби зрізати кут. Але собаки не могли подолати крутий підйом. Рут і Мейлмют Кід знов і знов штовхали нарти вперед, та марно. Ще одне відчайдушне зусилля; нещасні тварини, ослаблі від голоду, напружили останні сили. Вище… вище… і нарти виринули на берег. Але ватажок потягнув запряжку вправо, і нарти наїхали на лижі Мейсона. Наслідки були вельми сумні: Мейсона збило з ніг, один із собак упав, заплутавшись в упряжі, і нарти зісковзнули вниз, тягнучи за собою собак.

Лясь! Лясь!.. Нагай безжально свистів над собаками, і найбільше постраждав винуватець події.

— Годі, Мейсоне, — втрутився Мейлмют Кід. — Він, бідолаха, і так ледь живий. Зачекай, краще припряжемо моїх.

Мейсон спокійно чекав, поки той договорить; а потім довгий нагай знову обвився навколо тіла собаки. Кармен — а то була саме вона — з жалібним скавчанням зіщулилася в снігу, потім перевернулася на бік.

Це була тяжка мить, прикра подія в дорозі: здихає собака, двоє товаришів сваряться. Рут благально дивилася то на одного, то на іншого з чоловіків. Але Мейлмют Кід опанував себе, хоча в його погляді був глибокий докір, і, схилившись до собаки, перерізав шворки. Ніхто не мовив ні слова. Запряжки зв'язали разом, підйом був подоланий, нарти знов рушили вперед, а ледь жива Кармен пленталася позаду. Поки вона може йти, її не пристрелять, і в неї лишається останній шанс на життя — дійти до привалу, де люди можуть убити лося.

Шкодуючи про свій вчинок, але з гордощів не зізнаючись у цьому, Мейсон пробирався вперед першим і не підозрював, яка загроза нависла над ним. Вони торували собі шлях через густий чагарник у долині. За п'ятдесят футів од них височіла могутня сосна. Вона стояла тут багато десятиліть, і довгі роки доля судила їй такий кінець — а може, і Мейсону також.

Він зупинився, щоб затягнути ослаблий ремінь на мокасині. Нарти стали, і собаки мовчки лягли на сніг. Панувала моторошна тиша; у морозному лісі не було чути ні звуку, холод і безмовність відкритого простору заморозили серце природи і скували її тремтливі вуста. Раптом у повітрі пролунало зітхання — вони навіть не почули, а радше відчули його, як провісник руху серед непорушної пустки. А потім величезне дерево, схилене під тягарем років і снігу, виконало свою останню роль у трагедії життя. Мейсон почув загрозливий тріск і рвонувся убік, та щойно він випростався, дерево вдарило його по плечу.

Раптова небезпека, нагла смерть — як часто Мейлмют Кід дивився їм у лице! Голки на вітах іще тремтіли, коли він оддав наказ жінці й сам кинувся на поміч. Індіанка мало не знепритомніла і не стала марно голосити, як зробила б чи не кожна з її білих сестер. За наказом Мейлмюта Кіда вона всім тілом налягла на жердину, що слугувала замість важеля, полегшуючи тягар і прислухаючись до стогонів чоловіка, а Мейлмют Кід рубав дерево сокирою. Криця весело дзвеніла, вгризаючись у замерзлий стовбур, і кожний удар супроводжувався знеможеним голосним видихом Кіда.

Нарешті він поклав на сніг жалюгідні рештки того, що колись було людиною. Але ще страшнішою, ніж мука його товариша, була німа скорбота на обличчі жінки та її погляд, сповнений і надії, і безнадійної туги. Говорили вони небагато: на Півночі скоро пізнають безцінь слів і дорогоцінність вчинків. При температурі шістдесят п'ять градусів нижче нуля людина не може пролежати на снігу більше кількох хвилин і лишитися живою. Тому вони зрізали з нарт ремені, загорнули нещасного у хутро і поклали на підстилку з гілок. Перед ним розпалили вогнище, складене з гілля того ж самого дерева, що було причиною нещастя. Згори натягнули примітивну завісу — шматок полотна, що затримував тепло і відкидав його вниз, — хитрість, відома всім, хто вивчає фізику в природі.

Люди, яким доводилося ділити ложе зі смертю, впізнають її поклик. Мейсон був страшно скалічений. Це виявилося вже при побіжному огляді. Його права рука, нога і хребет були зламані, тіло від попереку паралізоване; внутрішні органи, мабуть, теж зазнали тяжких ушкоджень. Лише поодинокі стогони свідчили про те, що він живий.

Жодної надії; тут уже нічого не вдієш. Безжальна ніч тяглася поволі — Рут пережила її зі стоїчним відчаєм, властивим її племені, а на бронзовому обличчі Мейлмюта Кіда пролягло кілька нових зморшок. Власне, Мейсон страждав менше від усіх, бо він був далеко, у Східному Теннессі, у Великих Туманних Горах, і знову переживав своє дитинство. І глибокий розпач бринів у мелодії давно забутого південного міста, коли він марив про купання у ставку, про полювання на єнота і вилазки за кавунами. Для Рут це була чужа мова, але Кід усе розумів і відчував — так гостро, як тільки може відчувати людина, на довгі роки відірвана від усього, що зветься цивілізацією.

Вранці Мейсон прийшов до тями, і Мейлмют Кід посунувся ближче до нього, намагаючись уловити ледь чутний шепіт:

— Пам'ятаєш, як ми зустрілися на Танані? У наступний кригохід буде чотири роки. Тоді я не дуже любив її. Просто вона була гарненька, і я подумав: а чом би й не розважитися трохи? Але ж ти знаєш, потім я тільки й думав, що про неї. Вона була доброю дружиною, — завжди поруч. І в нашому ремеслі, сам знаєш, їй нема рівних. Пам'ятаєш, як вона перепливла бистрину Лосиний Ріг, аби зняти нас із тобою зі скель, та ще й під пострілами, — кулі так і періщили по воді… А той голод у Нуклукайто? А як вона бігла по льоду, щоб принести нам звістку? Так, вона була доброю дружиною, — кращою, ніж та, інша… Ти не знав, що я був одружений? Я ж не казав тобі? Так, спробував було одружитися — там, у Штатах. Ось чому я тут. А ми ж разом росли… Поїхав, аби дати їй привід до розлучення. Тепер вона його матиме.

Але з Рут усе було по-іншому. Я думав, скінчимо тут усі справи і наступного року поїдемо звідси — я і вона… а тепер уже пізно. Ти її не відправляй до її племені, Кіде. Це буде з біса тяжко для жінки — повернутись туди. Тільки подумай — чотири роки їсти з нами шинку, боби, борошно й сушені фрукти, а потім — знов рибу та оленяче м'ясо! Не можна їй повертатися — вона вже звикла жити по-нашому, спізнала кращого життя. Подбай про неї, Кіде. А може, ти… та ні, ти завжди остерігався жінок… ти ж мені так і не сказав, чого приїхав сюди. Будь добрим до неї, скоріше відправ її у Штати. Та якщо захоче, нехай повернеться… може, колись вона скучить за рідним домом.

А малий… він іще тісніше пов'язав нас, Кіде. Я так хочу думати, що це буде хлопчик. Тільки подумай! Плоть від плоті моєї. Кіде. Йому не можна тут лишатись. А якщо дівчинка… та ні, цього не може бути. Продай мої шкури; за них дадуть тисяч п'ять, і ще стільки ж на моєму рахунку в Компанії. Владнай мої справи разом зі своїми. Думаю, наша заявка себе виправдає. Допоможи йому отримати гарну освіту… і ще, Кіде, — це найголовніше, — не дозволяй йому вертатися сюди. Ця країна не для білих людей.

Мені гаплик, друже. У кращому разі — три дні, може, чотири. Ви мусите йти далі. Мусите! Пам'ятай, це моя дружина, мій син… Господи! Якби ж то був хлопчик! Вам не можна лишатися зі мною. Це моя остання воля — йдіть!

— Дай мені три дні, — благально мовив Мейлмют Кід. — Може, тобі стане краще; хтозна, що воно буде.

— Ні.

— Тільки три дні.

— Ідіть!

— Два дні.

— Це моя дружина і мій син, Кіде. Не проси мене.

— Один день.

— Ні, ні! Я наказую…

— Тільки один день. Із їжею ми щось придумаємо; може, я підстрелю лося.

— Ні!.. Ну, гаразд. Один день — і ні хвилини більше. І ще, Кіде… не залишай мене вмирати самого. Один постріл, — просто натиснути на курок. Зрозумів? Подумай про це… Подумай! Плоть від плоті моєї, а я ніколи його не побачу…

Скажи Рут, нехай прийде. Я хочу попрощатися з нею, сказати, щоб вона дбала про сина і не чекала, поки я помру. А то вона ще відмовиться йти з тобою. Прощавай, друже… прощавай. Кіде! Слухай… треба копати вище, на схилі. Я там щоразу добував центів на сорок… І ще, Кіде…

Той схилився нижче, аби розібрати останні слова — сповідь помираючого, що позбувся своєї гордині.

— Пробач мені… ти знаєш, за що… за Кармен.

Залишивши жінку тихо плакати біля чоловіка, Мейлмют Кід одягнув парку і лижі, взяв рушницю і подався до лісу. Він не був новачком у борні проти лютої Півночі, та ще ніколи перед ним не стояло таке важке завдання. Якщо дивитися тверезо, це був простий розрахунок: три життя проти одного — приреченого. Але він вагався. П'ять років пліч-о-пліч, на річках і стежинах, на стоянках, у копальнях, перед лицем смерті на полюванні, у повінь, у голод, — ось що пов'язувало їх із Мейсоном. Ця дружба була такою міцною, що він іноді несвідомо ревнував до Рут, — із першого дня, коли вона стала між ними. А тепер він мусить власноруч розірвати цей зв'язок.

Він молив Бога, щоб назустріч трапився лось, хоча б один лось, — але, здавалося, вся звірина покинула цю землю, і пізно ввечері він, знесилений, приплентався до стоянки з порожніми руками та важким серцем. Собачий гавкіт і відчайдушні крики Рут змусили його поспішити.

Підбігши до місця, він побачив, що жінка борониться сокирою від оскаженілої зграї. Собаки порушили залізний закон хазяїв і накинулися на їжу. Перехопивши рушницю за ствол, Кід кинувся на поміч, і давня гра природного добору постала у всій своїй первісній жорстокості. Рушниця й сокира здіймалися й опускалися, то влучаючи в ціль, то мимо, розмірено та безнастанно; волохаті тіла кидалися туди й сюди, очі в собак палали, з пащек капала слина. Людина і звір стялись у лютій сутичці за першість. Потім побиті собаки відповзли від вогнища, зализуючи рани і жалібно скімлячи до далеких зірок.

Весь запас сушених лососів був знищений, і на двісті миль шляху лишалося не більше п'яти фунтів борошна. Рут повернулася до чоловіка, а Мейлмют Кід обідрав і розрубав на шматки ще тепле тіло одного із собак, череп якого був проламаний сокирою. Кожний шматок він надійно сховав, а шкуру і нутрощі кинув недавнім товаришам убитого собаки.

Ранок приніс нові клопоти. Собаки гризлися. Жертвою зграї стала Кармен, що досі чіплялася за своє вбоге життя. Не допомогла і покара — собаки вищали й звивалися під ударами нагая, та розбіглися лише тоді, коли від здобичі не лишилося нічого — ні кісток, ні шкури.

Мейлмют Кід працював, прислухаючись до марення Мейсона, який знов повернувся у Теннессі й виголошував довгі безладні промови, звертаючись до своїх колишніх парафіян.

Поблизу росли сосни, і це полегшило справу. Рут дивилася, як Мейлмют Кід ладнає схованку, подібну до тої, що влаштовують мисливці, аби вберегти м'ясо від росомах та собак. Він прихилив верхівки двох молодих сосон одна до одної і, нагнувши їх майже до самої землі, зв'язав ременями з оленячої шкіри. Потім приборкав собак ударами нагая, запріг їх у нарти і поклав туди все, окрім шкур, у які був закутаний Мейсон. Він обв'язав тіло помираючого ременями і прикріпив їхні кінці до верхівок сосон. Один удар ножа розрубає ремені, і тіло злетить у повітря.

Рут покірно вислухала останню волю чоловіка. Бідолашна жінка була привчена до покори. Ще дівчинкою вона, як і всі її одноплемінниці, звикла схилятися перед чоловіками — володарями усього живого — і знала, що жінці личить бути слухняною. Кід дозволив їй на мить виявити своє горе і востаннє поцілувати чоловіка — її народ не знає такого звичаю, — а потім одвів її до передніх нарт і допоміг надягти лижі. Наче сліпа, вона машинально взяла жердину й нагай і, поганяючи собак, рушила в путь. А Кід повернувся до Мейсона, що вже був без пам'яті. І після того, як Рут зникла з виду, він іще довго сидів біля вогню, вимолюючи в неба скорої смерті для свого товариша.

Тяжко лишитися наодинці з болісними думками серед Білої тиші. Мовчання темряви милосердне, воно ніби огортає людину невидимим покривом співчуття; але сяюча Біла тиша, прозора крижана пустка під сталевим небом, не знає жалю.

Минула година, дві — Мейсон не вмирав. Опівдні сонце, не визираючи з-за обрію, осяяло небо тьмяним відблиском свого вогню; та скоро він згас. Мейлмют Кід встав, повільно підійшов до товариша й озирнувся довкола. Біла тиша немовби глумилася з нього, і йому стало страшно. Різко прозвучав одинокий постріл. Мейсон злетів у свою піднебесну гробницю, а Мейлмют Кід, поганяючи собак, помчав у сніжну далечінь.


ПІВНІЧНА ОДІССЕЯ


Під скрипіння упряжі та теленькання дзвіночків вожаків сани співали свою звичну тужливу пісню, але люди та собаки були зморені й мовчали. Випав сніг, і через це колія була важкою, та все одно було вже пройдено значну відстань. Полоззя, обтяжені твердими, як камінь, брусками мороженої лосятини, із суто людською впертістю чіплялися за ще не утрамбовану поверхню. Наближалися сутінки, проте тієї ночі ставати табором подорожні вже не збиралися. Крізь застигле повітря тихо падав сніг, але не пластівцями, а малесенькими замерзлими кришталиками витіюватої форми. Було дуже тепло, менше мінус десяти за Фаренгейтом[1], і людям, схоже, це було до вподоби. Мейерс та Беттлз попіднімали вуха своїх шапок, а Малюк-маламут навіть зняв свої рукавиці.

Удень собаки виглядали змореними, але зараз вони явно підбадьорилися і в них відкрилося друге дихання. Серед найкмітливіших та найенергійніших із них почало відчуватися невдоволення від повільного темпу бігу. Вони раз по раз то нерішуче сіпалися вперед, то нетерпляче крутили писками, то нашорошували вуха. Їх дедалі більше нервували флегматичніші собрати, і вони почали підганяти їх, злегка покусуючи ззаду. Пришпорені таким чином флегматики теж пожвавішали і поширили епідемію бадьорості на собак попереду себе. Нарешті вожак упряжки, що тягнула передні санчата, задоволено верескнув, пригнувся і рвонув уперед, натягуючи хомут. Решта собак наслідувала його приклад. Вирівнялися ремені упряжі, натяглися гужі, і санчата аж скаконули вперед. Люди міцніше вхопилися за дерев'яні поганяйла і хутко попіднімали ноги, щоб не потрапити під полоззя. Денну втому як рукою зняло, і вони загейкали, підбадьорюючи собак. Тварини відповіли радісним дзявкотом і понеслися крізь темряву, що дедалі ставала густішою, нестримним галопом.

«Вйо! Вйо!» — ритмічно гукали люди. Аж ось їхні санчата, різко нахилившись, як вітрильник у бурхливому морі, і зависаючи одним полозом у повітрі, круто звернули по черзі з головної колії.

Потім був останній кидок довжиною в сто ярдів до освітленого пергаментного вікна, яке промовляло про домівку: теплу хижку, розжарену піч-юконку[2] та паруючі горнятка з чаєм. Але халупку вже хтось встиг окупувати. Шістдесят собак-лайок невдоволено заґвалтували, а від хижки на собак першої упряжки кинулася зграя їхніх волохатих родичів. Двері рвучко розчинилися, і чоловік, одягнений у яскраво-червоний мундир Північно-західної поліції, побрів по коліно в снігу крізь зграю шаленіючих тварин, безпристрасно відновлюючи закон і порядок палицею собачого батога. Після цього чоловіки привіталися і потисли руки. Ось так і сталося, що гість запросив Малюка до його ж власної хижки.

Стенлі Прінс, який зустрів їх і який потурбувався про вищезгадані піч-юконку та горнятка з чаєм, клопотався зі своїми гостями. Їх було приблизно десятеро, і, мабуть, ще ніколи поліція та пошта її Величності Королеви Англії[3] не бачила серед своїх службовців такого строкатого та розмаїтого натовпу людей. У їхніх жилах текла різна кров, але однаковий стиль життя витворив з них характерний тип людей: худорлявих і жилавих, з міцними м'язами, загартованими на собачих стежинах, з обвітреними засмаглими обличчями та незаплямованими душами, які з чистим сумлінням дивилися вперед — проникливо і впевнено. Вони поганяли собак, що належали уряду її Величності, вселяли страх в серця її ворогів, отримували за це від неї мізерну платню — і почувалися щасливими. Ці люди багато чого перебачили і переробили на своєму віку. Можна сказати, що життя їхнє було суцільною романтикою. Але вони про це не здогадувалися.

У хижці вони почувалися як удома. Двоє з них розпростерлися на ліжку Цуценяти і виводили шансони, які «їхні французькі предки співали своїм індіанським дружинам ще в ті часи, коли європейці вперше з'явилися в Північ-но-Західній Америці. Ліжко Беттлза зазнало аналогічного вторгнення. На ньому розляглися троє здоровенних «вояжерів». Вовтузячи ногами під ковдрою, вони з цікавістю слухали байку свого товариша про те, як він колись у складі експедиційного корпусу під командуванням генерала Вулслі пробивався до обложеного Хартума[4] на підмогу генералові Гордону. А коли оповідач втомився, то його змінив колишній ковбой, який почав розповідати про монарші двори, про королів, лордів та поважних дам, яких йому пощастило побачити в Європі, де він гастролював разом із «Шоу Буффало Білла»[5]. У кутку двоє напівкровок, давніх приятелів по одній програній війні, лагодили упряж і ділилися спогадами про повстання, що спалахнуло на Північному Заході під проводом ватажка Луї Ріля[6].

Подорожні обмінювалися грубими жестами та ще грубішими жартами, гомоніли про ті великі небезпеки, що чигають на них на собачій стежині та річці, а також згадували звичні випадки, які спадали на думку лише через те, що містили якусь дещицю гумору та комічності. Прінс захопився цими невизнаними героями, які були свідками поступу Історії і які вважали велике й романтичне чимось буденним і випадковим у рутинному ході життя. Зі щедрістю марнотратника роздавав він їм дорогоцінний тютюн — і з'єднувалися заіржавілі ланцюги розрізнених спогадів, і поставали з глибин пам'яті забуті Одіссеї на знак вдячності за виказану ним широту душі.

Коли ж розмова стихла і мандрівники востаннє натоптали люльки й розкатали міцно скручені хутряні спальники, Прінс повернувся до свого товариша, щоб про дещо розпитати.

— Ну, ковбоя ти знаєш, — відповів Малюк-маламут, розшнуровуючи мокасини. — Про англійське походження його сусіда по ліжку здогадатися неважко. Інші ж є дітьми французьких мисливців та волоцюг — coureurs du bois, — кров яких перемішана з бозна-якою кількістю іншої крові. Ті двоє, що дрімають біля дверей, — то звичайні, «безпородні», метиси, bois brules, як їх називають. По тому хлопцю у шерстяному шарфу — зверни увагу на вигин його брів та крутизну щелепи, — по тому хлопцю видно, що у закіптюженому вігвамі його матері колись переночував шотландець. А отой вродливий хлопець, що спить з накидкою під головою, — то французький метис. Чув, як він казав, що йому не подобаються оті двоє індіанців, що дрімають поруч з ним? Розумієш, коли метиси повстали під проводом Ріля, чистокровні індіанці зволіли тримати нейтралітет, і відтоді напівкровки не палають до індіанців братерською любов'ю.

— Цікаво, а що то за похмурий тип біля печі? Б'юся об заклад, він не розмовляє англійською. Бо жодного разу за вечір і рота не розкрив.

— Ти помиляєшся. Він досить добре розуміє англійську. Ти стежив за його очима, коли він слухав? А я стежив. Але всім тут присутнім він не є ані родичем, ані знайомим. Коли вони гомоніли на своїх говірках, видно було, що він нічого не розуміє. Мені самому цікаво — хто він такий? Давай дізнаємося, га?

— Підкинь пару поліняк у плиту! — гукнув Цуценя наказним тоном, дивлячись прямо у вічі чоловіку, про якого йшла мова.

Той похапцем виконав наказ.

— Таке враження, що дисципліну в нього кулаками втовкмачили, не інакше, — стиха зазначив Прінс.

Малюк кивнув, скинув шкарпетки і, пробравшись поміж сплячих подорожніх до плити, повісив їх сушитися серед кільканадцяти «колег».

— Коли ти сподіваєшся потрапити в Доусон? — спитав він, щоб звести розмову.

Чоловік уважно подивився на нього, а потім відповів:

— Кажуть, туди сімдесят п'ять миль, так? Може, днів через два.

У його вимові чувся ледь помітний акцент, але не було ані зніченого вагання, ані паузи для підшукування потрібного слова.

— У Канаді доводилося раніше бувати?

— Ні.

— А в Північно-західному районі?

— Так.

— Тут народився?

— Ні.

— А де ж ти в біса народився? Ти не схожий на інших присутніх. — І Цуценя зробив широкий жест рукою, вказуючи на погоничів собак та на двох полісменів, що спали на ліжку Прінса. — Звідки ти взявся? Я колись бачив обличчя на кшталт твого, але вже не пам'ятаю де.

— Я тебе знаю, — невпопад відповів незнайомець, ураз змінюючи напрям Малюкових запитань.

— Звідки ти мене знаєш? Десь бачив?

— Ні, але я бачив твого напарника, отого священика, в Пастиліку, колись давно. Він спитав мене, чи побачу я тебе, ну… Малюка-маламута. Дав мені харчів. Я зупинився в нього ненадовго. Він про мене ніколи не згадував?

— А! так ти і є отой тип, що виміняв видрові шкури на собак?

Чоловік кивнув, вибив люльку і, демонструючи небажання продовжувати розмову, почав розкочувати свій спальник. Малюк задув каганець і заліз під ковдру поруч із Прінсом.

— Ну і хто він?

— Хтозна! Відшив мене і закрився, як той молюск. Але тобі буде цікаво про нього дізнатися. Я чув про нього. Вісім років тому все узбережжя про нього тільки й гомоніло. Розумієш, у ньому є щось таємниче та загадкове. Прийшов звідкілясь із Півночі, за тисячі миль звідси, глибокою зимою, пробираючись по узбережжю Берингового моря. Поспішав так, наче за ним слід у слід гнався сам диявол. Коли він зупинився спитати шлях на південь у шведській місії в затоці Головіна, де його нагодували, видно було, що він страшенно виснажений тривалою подорожжю. Нам про це розповідали опісля. Потім він відхилився від узбережжя і подався прямо через затоку Нортон Саунд. Була жахлива погода, із завірюхами та буревіями, але цей відчайдух примудрився пройти там, де інші неодмінно загинули б. Не помітивши містечка Сент-Майклз, він вийшов на суходіл біля Пастиліку. Усі його собаки, окрім двох, загинули, а сам він мало не помер з голоду. Цей чоловік поспішав вирушити в дорогу, і отець Рубо наділив йому харчів, але собак не дав, бо чекав мене з дня на день, щоб самому вирушити в дорогу. Добре затямивши, що таке подорож без належної кількості собак, наш Одіссей кілька днів роздратовано промаявся в Пастиліку. На своїх санях він мав цілу купу прекрасно видублених шкур каланів, морських видр. Ти ж знаєш, вони йдуть на вагу золота. У той час у Пастиліку мешкав жаднючий російський купець, справжнісінький старий Шейлок[7]. Він якраз мав силу-силенну собак. Довго вони не торгувалися. Як би там не було, але коли наш Загадковий Незнайомець знову вирушив на південь, то його сани тягла упряжка прекрасних прудких собак. А шкури опинилися у містера Шейлока. Я бачив їх — прегарні шкури. Ми з отцем Рібо підрахували, і з'ясувалося, що кожна собака заробила для купця не менше п'ятисот доларів. Навряд чи Загадковий Незнайомець не знав справжньої вартості шкур морської видри, бо хоч і було в ньому щось індіанське, все одно з кинутих ним скупих фраз випливало, що він чимало спілкувався з білими людьми.

Коли море звільнилося від льоду, з острова Нунівак прийшла звістка, що він заїжджав туди по провізію. А потім щез, і відтоді вісім років я про нього нічого не чув. І оце лише сьогодні вперше побачив. Звідки ж і чому він тут взявся, га? Чим займався в цих краях? Він — індіанець, ніхто й гадки не має, звідки він і хто він, але, на відміну від своїх собратів, йому добре відомо, що таке дисципліна. Ось тобі ще одна північна таємниця до розгадки, Прінсе.

— Страшенно вдячний! Можна подумати, мені більше нічим займатися. І так справ — хоч греблю гати, — відповів полісмен.

Малюк уже сопів, але молодий гірничий інженер дивився перед собою в непроглядну темряву і чекав, поки не мине химерне збудження, що розлилося по його тілу. Коли ж йому, нарешті, пощастило заснути, його мозок якийсь час працював і далі і він, разом з ним, продовжував торувати свій шлях крізь білу невідомість, поганяв собак на безконечних стежинах і бачив, як чоловіки живуть, трудяться і гідно, по-чоловічому, помирають.


* * *

Наступного ранку, задовго до світанку, погоничі собак та полісмени вирушили на Доусон. Але власті, що опікувалися інтересами її Величності і розпоряджалися життями її скромних підданих, залишали поштарям мало часу на відпочинок: тиждень по тому вони вже знову з'явилися на Стюарт-рівер, по зав'язку навантажені листами для Солт Вотер. Звісно, що Їхніх собак замінили, однак людей же ніхто не міняв!

Люди сподівалися хоч на якийсь привал, щоб трохи перепочити; окрім того, Клондайк лише недавно став частиною Північних територій[8], і їм дуже хотілося хоч краєм ока зиркнути на Голден-сіті, де, як казали, золотий пісок та готівка лилися рікою, а в танцзалах не припинялися гучні гулянки. Але вони висушили шкарпетки і з не меншим задоволенням, аніж під час попереднього візиту, закурили люльки, хоча двоє-троє відчайдушних сміливців почали вголос розмірковувати про плани втечі та про можливість перетнути у східному напрямку Скелясті гори, щоб потрапити до своїх колишніх тусовок у районі Чіппева. А троє чи четверо навіть вирішили повернутися тією дорогою додому, коли закінчиться термін їхньої служби, і почали складати плани майбутньої подорожі. Ця небезпечна пригода була для них чимось цілком зрозумілим та природним — як пікнік для міського мешканця.

Незнайомець Видрова Шкура явно маявся, але в розмові участі не брав. Нарешті він не витримав, відвів Малюка вбік і про щось заговорив з ним приглушеним голосом. Прінс з цікавістю поглядав у їхній бік, і атмосфера загадковості ще більше згустилася, коли вони вдягли капелюхи й рукавиці і вийшли надвір. Коли ж вони повернулися, Малюк поставив на стіл свої ваги для золота, відважив шістдесят унцій золотого піску і поклав їх у мішок Загадкового Незнайомця. Після цього до конклаву приєднався начальник погоничів, і таємнича оборудка продовжилася вже з його участю.

Наступного дня група вирушила вгору по річці, а Таємничий Незнайомець прихопив із собою кілька фунтів провіанту і попрямував до Доусона.


* * *

— Не знаю, що й казати, — розвів руками Малюк у відповідь на розпитування Прінса. — Цей бідолаха чомусь хотів порвати з поштовою службою, але чому — не сказав, хоча видно було, що це для нього вкрай важливо було зробити саме зараз. Розумієш, це — як армія. Він підписався на два роки, і єдиний спосіб розірвати контракт — це сплатити за себе викуп. Він не міг просто так дезертирувати і залишитися тут — а він страх як хотів залишитися в цих краях. Сказав, що це бажання з'явилося, як тільки він відвідав Доусон. Але там його ніхто не знає, грошей у нього ані цента, і, виявляється, я був першим, хто з ним хоч трохи поспілкувався. Тож він переговорив з губернатором округу, і вони домовилися все владнати в тому разі, якщо йому вдасться роздобути — тобто позичити — у мене грошей. Пообіцяв, що протягом року віддасть борги, а коли я забажаю, то прилаштує мене до якогось дуже вигідного бізнесу. Він сам ніколи ним не займався, але переконаний, що те заняття справді дає багато грошви.

А як він говорив! Уявляєш, коли ми вийшли надвір, у нього був такий вигляд, що він ось-ось заплаче. Просив мене та благав, потім став на коліна у сніг і стояв, поки я не підвів його і не заспокоїв. Белькотів та улещував мене, як навіжений. Клявся, що роками працював не покладаючи рук заради своєї мети, і якщо тепер вона не здійсниться, то він цього не переживе. Я спитав, що то за мета, але він не схотів пояснювати. Сказав, що якщо начальство відрядить його на роботу до іншого району, то в такому разі він зможе потрапити до Доусона лише через два роки, коли вже буде запізно. Ніколи в житті не бачив, щоб людина так сильно хвилювалася. А як я сказав, що позичу грошей, то він знову упав на коліна, і мені довелося ще раз витягувати його із снігу. Я сказав, щоб він вважав це безстроковою позичкою. Гадаєш, він погодився? Де там! Клявся, що віддасть мені все до останнього цента при першій же нагоді, ще й озолотить мене, та так, що мені й не снилося в моїх найпожадливіших снах. Інакше кажучи, верз усілякі нісенітниці. Слухай, зазвичай чоловік, який робить ставку на позичку, рідко коли спроможний вичавити із себе хоча б половину того, що належить віддати. За всім цим щось приховується, кажу тобі, Прінсе; тож затям це. Якщо він залишиться в наших краях, то ми ще про нього почуємо.

— А якщо ні?

— Тоді моя віра в людство зазнає непоправного удару, а від моїх шістдесяти з лишком унцій золота[9] залишаться хіба що спогади.


* * *

Разом з довгими ночами прийшла холодна пора, і сонце знову почало свою давню гру в хованки, ходячи вздовж засніженого південного обрію, з-за якого не доходило жодної звістки про позичені Малюком-маламутом гроші. А потім, одного сіренького ранку на початку січня, до його хижки біля Стюарт-рівер під'їхав караван важко завантажених саней, запряжених собаками. Там був Видрова Шкура, а разом з ним — чоловік такого зросту і зовнішності, які наштовхували на думку про те, що боги, мабуть, уже геть забули, як ліпити собі подібних. Тутешні чоловіки ніколи не говорили про везіння, відвагу та скажені гроші, не згадуючи при цьому імені Акселя Гундерсона. Жодна історія про залізну витримку, силу чи безстрашність, розказана біля табірного вогнища, теж не відбувалася без його імені. Коли ж розмова згасала, то вона спалахувала з новою силою при згадці про жінку, що розділяла з ним його долю.

Як уже зазначалося вище, при створенні Акселя Гундерсона до богів повернувся їхній давній хист, і вони виліпили його за подобою чоловіків, що народжувалися тоді, коли світ був іще молодим. Він вивищувався на цілих сім футів[10] і мав на собі мальовничий костюм, який однозначно свідчив, що перед вами — справжній король Ельдорадо. Його груди, шия та кінцівки були як у велетня. Щоб витримати триста фунтів[11] його м'язів та кісток, снігоступи Акселя Гундерсона були на цілий ярд довшими за снігоступи інших чоловіків. Його грубе обличчя з важкими бровами, масивним підборіддям та немигаючим поглядом голубуватих очей свідчило про те, що цей чоловік знав лише один закон — закон сили. Його довге волосся кольору стиглої пшениці спадало аж на чорну ведмежу шубу і виглядало на ній як день на тлі ночі. Здавалося, в ньому підспудно жила древня традиція його предків-загарбників: випереджаючи собак, він рвонув по вузькій стежині і загрюкав руків'ям собачого батога у двері хижки Малюка. Так, мабуть, грюкали в замкові брами під час своїх набігів на південь варяги з Норвезького моря. Прінс, оголивши свої жінкуваті руки, заходився місити тісто, раз по раз поглядаючи на трьох гостей, бо ніколи нікого подібного до них йому іще не доводилося бачити під дахом цієї хижки. Загадковий Незнайомець, якого Малюк охрестив Одіссеєм, і досі викликав у нього подив, але його цікавість притягували, головним чином, Аксель Гундерсон та його дружина. Ця жінка вже встигла розніжитися в зручних та затишних приміщеннях, у яких вони поселилися відтоді, як її чоловік став хазяїном великої кількості багатих золотоносних жил. Тому цілоденна подорож втомила її. Спершись на широкі груди чоловіка, як тендітна квітка на стіну, вона лінькувато відповідала на добродушне кепкування Малюка і незбагненним чином збурювала Прінсу кров, час від часу кидаючи на нього погляд своїх глибоко посаджених темних очей. Бо ж Прінс був чоловіком при здоров'ї, а за багато місяців майже не бачив жінок. Вона була старшою за нього, до того ж — індіанкою. Але ця жінка була несхожою на тих аборигенок, яких йому досі доводилося зустрічати: із її слів він зрозумів, що вона багато подорожувала і встигла побувати в багатьох країнах — і в його країні теж. Вона знала майже все те, що знають білі жінки, а ще — багато такого, чого вони зазвичай не знали, бо знати не могли. Ця індіанка могла приготувати їжу з висушеної на сонці риби або ж зробити постіль прямо в снігу; одначе вона дражнила їх дратівливо-спокусливими деталями вишуканих обідів, викликаючи несподівані душевні муки при спогадах про давно забуті страви. Вона знала повадки лосів, ведмедів та песців, а також земноводних тварин, що водяться в полярних морях. Ця жінка добре розумілася на лісах та струмках, а повість, написана слідами, залишеними на благенькій корочці снігу людиною, твариною чи птицею, була для неї як розгорнута книга. Однак Прінс помітив ледь уловиму ту схвальну гримаску, що промайнула на обличчі індіанки, коли вона зупинила свій погляд на «Правилах Стоянки». Своєю появою ці правила завдячували невичерпній фантазії Беттлза. Вони з'явилися в ту пору, коли в нього грала кров, і позначені були гумором та лаконічністю. Коли очікувалося, що прибудуть дами, Прінс зазвичай перевертав ці правила текстом до стіни, але хто б міг подумати, що ця індіанка виявиться… словом, раніше треба було думати!

Так он вона яка, дружина Акселя Гундерсона, жінка, чиє ім'я та слава подорожували рука в руку зі славою її чоловіка по всіх закутках Далекої Півночі! Коли вони сиділи за столом, Малюк піддражнював її з невимушеністю старого приятеля; а згодом і Прінс, позбувшись ніяковості першого знайомства, приєднався до розмови. Та індіанка вправно відбивала їхні кепкування в нерівному змаганні, а її чоловік, не такий гострий на язик та метикуватий, обмежувався сміхом та аплодисментами на честь своєї дружини. Він справді дуже пишався нею; кожен його порух та погляд свідчив про те величезне місце, яке вона посідала в його житті. Видрова Шкура їв мовчки, всіма забутий у розпалі веселої битви; не встигли решта закінчити трапезу, як він відсунув стілець, устав із-за столу і вийшов до собак. Однак невдовзі його супутники теж вдягли рукавиці та теплі куртки з капюшонами і вийшли слідом за ним.

Уже багато днів не було снігопаду, і сани неслися по добре втрамбованій юконській стежині, як ковзани по кризі. Першими саньми керував Одіссей, на других їхали Прінс та дружина Акселя Гундерсона, а світловолосий велетень та Малюк замикали процесію на третіх санях.

— Це — поки що моя здогадка, Малюче, — сказав Аксель Гундерсон. — Але я майже певен, що вона вірна. Він там ніколи не був, але оповідає дуже складно; показав мені мапу, про яку я чув ще кілька років тому в районі Кутене. Я хотів би, щоб і ти туди з'їздив, але цей дивак відразу ж пригрозив усе покинути, якщо туди потрапить іще хтось. Та коли я повернуся, то розповім, що до чого, і візьму тебе в пай. Окрім того, я дам тобі половинний пай на ділянці, що біля міста.

Малюк спробував перервати його, але Аксель Гундерсон вигукнув:

— І не думай заперечувати! Раз я вже замислив цю справу, то доведу її до кінця. Але для цього потрібно дві голови. І якщо все піде так як слід, то чому б цій ділянці не перетворитися згодом на новий Кріпл Крік[12], га, хлопче? Ти мене добре чуєш? Новий Кріпл Крік! До речі, там кварцова порода, а не просто розсипи, і якщо ми правильно організуємо справу, то незабаром заволодіємо всім родовищем, а там — мільйони та мільйони! Я вже чув про це місце, та й ти теж. Ми збудуємо там місто… тисячі робітників… гарні судноплавні русла… організуємо пароплавні лінії… а до верхів'їв будуть ходити судна з невеликою осадкою… подумати про будівництво залізниці — в перспективі… лісопилки… електростанція… власний банк… комерційна компанія… синдикат… Ну, що скажеш? Тільки тримай язик за зубами, поки я не повернуся.

Там, де стежина перетинала гирло Стюарт-рівер, сани зупинилися. Далеко на незвіданий схід тягнувся величезний обшир неторканого моря снігу і льоду. З кріплень на санях витягли снігоступи. Аксель Гундерсон потис на прощання руки і виступив наперед. Своїми широченними перетинчастими снігоступами він продавлював у пухнастому снігу колію добрих пів'ярда завширшки, щоб собаки не вгрузали. Його дружина йшла за останніми саньми, демонструючи давню звичку легко управлятися з незручними широкими лижами. Тишу навколишнього непорушного безмежжя порушили веселі прощальні вигуки; заскавучали собаки, а Видрова Шкура став промовляти батогом до не надто енергійного корінного.

Годину по тому караван набув подоби маленького чорного олівчика, що прокреслював довгу пряму лінію на величезному білому аркуші.

Якось уночі, через багато тижнів, Малюк-маламут і Прінс заходилися розв'язувати шахові задачки зі сторінки, вирваної з якогось старого журналу. Малюк щойно повернувся зі своїх володінь на річці Бонанза і відпочивав, набираючись сил перед полюванням на лося. Прінс також мало не всю зиму провів на річках та собачих стежинах і тому дуже скучив за благословенним затишком теплої хижки.

— Ходимо ось сюди конем і створюємо загрозу королю. Ні, так не годиться. Спробуй інший хід.

— А хіба пішак ходить через два квадрати? До того ж він усе одно потрапляє під удар. А якщо взяти слона, то…

— Але ж стривай! Тут утворюється проміжок, і…

— Ні, він під ударом. Ходи! Ось побачиш, усе вийде.

Друзі так захопилися, що не почули, як хтось постукав у двері. Коли ж постукали вдруге, Малюк сказав: «Заходьте!» Двері рвучко розчинилися, і в хижку увіпхалася, похитуючись, якась істота. Відірвавшись від шахів, Прінс зиркнув на неї — і відразу ж скочив на ноги. Забачивши переляк у його очах, Малюк хутко обернувся — і теж отетерів, хоча йому вже не раз доводилося стикатися з речами страшними й неприємними. Істота, немов сліпа, подибала до них. Прінс потихеньку посунувся вбік і дотягнувся до гвіздка, на якому висів його «Сміт-енд-Вессон».

— Господи милосердний, що це? — пошепки спитав він у Малюка.

— Не знаю. Виглядає як важкий випадок обмороження та виснаження від голоду, — відповів Малюк, теж потроху відсовуючись у протилежному напрямку. — Стережися! Може, воно схиблене, — попередив він, зачинивши двері і повертаючись на місце.

Істота наблизилася до столу. Яскраве світло каганця впало їй в око. Вона здивувалася і щось радісно заквоктала химерним голосом. Раптом він — а то був чоловік — різко закинув назад голову, підсмикнув шкіряні штани і затягнув хорову морську пісню, яку під шум вітру заводять моряки, коли обертають якірну лебідку.


Тягнімо, хлопці-молодці, тягнімо!
Вже скоро, скоро відпливаєм!
А капітан наш — Джоунз Джонатан —
Хоробрий хлопець з півдня Кароліни.
Тягнімо, хлопці-молодці!

Раптом незнайомець перервався, вишкірив по-вовчому зуби, загарчав і рушив до полиці з м'ясом. Не встигли Прінс та Малюк оговтатися, як він жадібно уп'явся зубами в шматок сирого бекону. Поєдинок між ним та Малюком був коротким і несамовитим, але божевільна сила пішла від незнайомця так само швидко, як і прийшла, і він, ураз обм'якнувши, легко віддав свою здобич. Товариші всадовили його на стілець, і прибулець знесилено сперся об стіл верхньою частиною свого тіла. Невеличка доза віскі збадьорила його достатньо, щоб устромити ложку в цукерницю, яку поставив перед ним Малюк. Коли апетит прибульця трохи вгамувався, Прінс, стримуючи внутрішній дрож, підсунув йому гарячу чашку слабкого м'ясного бульйону.

В очицях істоти жеврів вогонь похмурого божевілля, який з кожним ковтком спалахував, а в інтервалах між ковтками — згасав. На його обличчі лишилося мало живої шкіри. Саме ж обличчя, якщо його можна було так назвати, було мало схожим на обличчя людини. Кожне нове обмороження глибоко вгризалося в нього, і кожне з них залишило коростявий шар на ще не загоєному шрамові, що утворився раніше. Ця висохла шорстка поверхня криваво-чорного кольору була покраяна страшними тріщинами, через які проглядала червона жива плоть. Його шкіряна одіж була брудна і подрана, а хутро з одного боку — підпалене, що свідчило про ночівлю біля вогню.

Малюк мовчки вказав на те місце, де з потьмянілої на сонці шкіри одягу були вирізані смужки. Видно було, що їх вирізали по черзі, одну за одною. То була ознака того, що незнайомець голодував.

— Ти… ти хто? — повільно спитав Малюк, чітко вимовляючи слова.

Чоловік ніяк не прореагував.

— Звідки ти прийшов?

— «А янкі пливуть на кораблі-і-і!» — почулася у відповідь рулада, проспівана слабким тремтячим голосом.

— Ага, напевне цей тип спустився сюди по річці, — припустив Малюк, струсонувши незнайомця, сподіваючись добитися від нього більш зв'язної розповіді.

Але натомість прибулець заверещав і вхопився рукою за бік, скривившись від болю. Потім він поволі підвівся і важко сперся об стіл.

— Вона розсміялася мені в лице… Її очі палали ненавистю… і вона не схотіла йти…

Голос незнайомця ослаб і замовк. Постоявши ще якусь мить, він знову почав повільно осідати на стілець. Але не встиг — Малюк-маламут міцно вхопив його за зап'ястя і вигукнув:

— Хто?! Хто не схотів іти?!

— Та вона, Унга. Вона розсміялася і вдарила мене, ну… от. А потім…

— Що — потім?

— Ну, а потім…

— Що — потім, питаю?!

— Потім він лежав непорушно в снігу, довго лежав. Він там і досі лежить — у снігу…

Товариші безпомічно перезирнулися.

— Хто лежить у снігу?

— Та вона ж, Унга. Поглянула на мене з ненавистю в очах, а потім…

— Ну, і що потім?

— А потім вона взяла ножа, і — раз, два… але вона була дуже слаба. Я йшов дуже повільно. А в тих місцях стільки золота, стільки золота…

— Де Унга? — Наскільки міг Малюк зрозуміти, вона, мабуть, помирала десь неподалік від хижки, можливо, за милю, не більше. Щосили струсонувши прибульця, він питав його знову і знову: — Де Унга? Хто така Унга?

— Вона… вона в снігу.

— Ну, продовжуй! Продовжуй, кажу тобі! — вигукнув Малюк, немилосердно стискаючи прибульця за кисть.

— Я теж… лежатиму в снігу… але мені спочатку… треба борг віддати. Я був винен багато грошей… багато грошей… маю віддати борг… — Белькотіння перервалося, і незнайомець понишпорив у кисеті, а потім підтягнув до себе мішок з оленячої шкіри. — Хочу сплатити борг, п'ять фунтів золота… пай… Малюку… маламуту… — Голова незнайомця знесилено впала на стіл, і Малюк уже не зміг змусити його підняти її.

— Ага, це — Одіссей, — тихо сказав він, кидаючи на стіл мішечок із золотим піском. — Гадаю, Акселю Гундерсону та його дружині настав каюк. Давай покладемо його на постіль і вкриємо ковдрами. Він же індіанець, значить, мусить оклигати. А коли оклигає, розповість, що трапилося.

Коли вони зрізали з прибульця одяг, то на правому боці виявили дві незагоєні ножові рани з товстими рубцями по краях.


* * *

— Я розповім вам усе по-своєму, зі своєї точки зору; але ви мене добре зрозумієте. Я почну від самого початку і розповім про себе і про жінку, а потім — і про її чоловіка.

Видрова Шкіра присунувся ближче до палаючої печі, як це зазвичай роблять люди, котрим тривалий час довелося обходитися без вогню і котрі бояться, що цей безцінний дар Прометея може зникнути в будь-яку мить. Малюк накрутив каганець і поставив його так, щоб його світло падало на обличчя оповідача. Прінс, підперши голову рукою, вмостився на ліжку і приготувався слухати.

— Звуть мене Наас. Я — вождь і син вождя, народжений між заходом сонця та сходом на глибоких водах у батьковому ум'якові[13]. Усю ніч чоловіки невпинно веслували, а жінки вичерпували воду, борючись із хвилями, що заливали човен. Був сильний шторм; холодні солоні бризки замерзали на грудях моєї матері. Нарешті буревій пішов геть, але разом з ним пішла з життя і моя мати. Але я… я голосно кричав, перекриваючи завивання вітру, — і вижив.


Жили ми в Акатані…

— Де-де? — перепитав Малюк.

— В Акатані, що на Алеутських островах. Акатан — це аж за Чигніком, за Кардалаком та за Унімаком. Так от, жили ми в Акатані, що лежить посеред моря на краю землі. У солоних водах моря ми ловили рибу, тюленів та каланів. Домівки наші купчилися одна на одній на скелястій смузі між краєм лісу та жовтим берегом, де лежали наші каяки[14]. Нас було небагато, і світ був малим.

На сході лежали незвідані землі — такі ж самі острови, як і Акатан. Тому нам здавалося, що цілий світ — то є острови, і нас це цілком влаштовувало. Я був не таким, як інші. З прибережного піску стирчали погнуті шматки деревини та викривлені водою дошки. То були уламки човна, зовсім несхожого на ті, що будували наші люди. А ще я пам'ятаю, як на острівному мисі, котрий з трьох боків омивався океаном, стриміла соснова паля. Вона там не виросла, бо була високою, прямою і гладенькою. Кажуть, що там довгий час з'являлися двоє чоловіків, які то припливали, то відпливали, а коли настала довга північна ніч, то залишилися там назовсім. Вони припливли якраз на тому човні, уламки якого і досі валяються на березі. То були білі люди, як і ви; вони ослабли, як малі діти, бо тюлені щезли, і мисливці поверталися додому з порожніми руками. Мені про це розповідали старі люди, а їм — їхні батьки й діди. Спочатку ці білі чоловіки поставилися до нас та наших звичаїв недоброзичливо і навіть вороже. На рибі та на салі вони поступово від'їлися та зміцніли, і кожен з них збудував собі окреме житло. Потім вони взяли собі найкращих наших жінок у дружини — і в них пішли діти. Від одного з них і народився той, кому судилося стати батьком батька мого батька.

Я вже казав, що відрізнявся від наших людей, бо в жилах моїх текла дужа кров тих білих чоловіків, що припливли до нас із-за моря. Кажуть, що до їхньої появи ми мали інші закони та звичаї. Але ці чоловіки були люті й сварливі. Вони билися з нашими чоловіками доти, поки серед них не залишилося охочих суперечити їм. І тоді вони проголосили себе вождями, скасували наші закони і дали нам свої, згідно з якими чоловік був сином свого батька, а не матері — як досі у нас водилося. Вони також встановили закон, згідно з яким перший син мав успадкувати все, що раніш належало його батьку, а решта братів та сестер мали самі за себе турбуватися. А ще вони багато чого нас навчили. Показали нам нові способи риболовлі та полювання на ведмедів, яких у наших лісах була сила-силенна, навчили, як закладати більші запаси на голодні часи. І це було добре.

Але коли серед наших чоловіків не залишилося здатних їм перечити, ці дивні білі люди почали воювати один з одним. І якось під час бійки той білий чоловік, чиїм нащадком я є, проштрикнув свого суперника наскрізь списом з наконечником із кістки тюленя. Потім ворожнечу підхопили їхні діти, а згодом — і діти дітей. Їх розділила стіна ненависті й люті. Ця війна тривала і в мою пору. Схоже, що кожне нове покоління народжувалося лишень для того, щоб помститися за кров попереднього. З усіх моїх нащадків залишився я один. З боку ж супротивників лишилася тільки одна дівчина, Унга, яка мешкала зі своєю матір'ю. Однієї ночі її батько та мій батько не повернулися з рибалки, але трохи згодом їх винесло припливною хвилею на берег — вони так і померли, стискаючи один одного в смертельних обіймах.

Люди дивувалися такій ворожнечі між двома родинами, а старі люди хитали головами і казали, що війна продовжиться, коли підростуть мої діти та діти Унги. Це я чув іще хлопцем і тому звик сприймати Унгу як ворога, що народить дітей, котрі ворогуватимуть з моїми дітьми. День за днем я сушив над цим голову, а коли став підлітком, то прийшов до старійшин і спитав, чому мусить бути саме так. І вони відказали мені: «Ми не знаємо чому, але так чинили твої батьки». Проте я не вгамовувався — ну чому ті, хто народиться, мусять воювати за тих, хто вже помер? І вважав, що це — несправедливо. Але старі люди казали, що так мусить бути, а я ж був усього-на-всього підлітком.

А ще люди казали мені, щоб я поспішав одружитися, бо тоді мої діти встигнуть зміцніти і змужніти раніше за дітей Унги. Це було неважко зробити, бо я був вождем, і люди слухалися мене завдяки діянням та законам моїх предків, а також завдяки моєму багатству. Будь-яка дівчина пішла б за мене, але не було жодної, яка була б мені до вподоби. А старі люди та матері дівчат підганяли мене, бо до матері Унги вже ходили натовпи женихів. Тож якщо її діти будуть старшими, то значить — сильнішими, і тоді мої діти неодмінно загинуть.

Довго не міг я знайти собі пару. Але знайшов-таки, повертаючись одного разу увечері після риболовлі. Сонце вже хилилося за обрій, кидаючи свої промені прямо в очі, здійнявся вітер, і море почало пінитися. Ми поспішали повернутися додому. Раптом повз мене проскочив каяк Унги. Вона поглянула на мене — на щоках її блищали краплини води, а волосся розвівалося на вітрі як маленька чорна хмарина. Як я вже сказав, сонце кидало свої промені прямо в очі, а я ж був молодим вразливим юнаком. І раптом мені стало зрозуміло, що то — поклик крові, крові білої людини. Коли вона залишила мене позаду, то озирнулася в проміжку між двома гребками. І глянула на мене так, як може глянути лише Унга. І знову я збагнув, що то — голос крові. Люди почали гукати, коли ми проскочили повз їхні неповороткі ум'яки і залишили їх далеко позаду. Унга була вправним гребцем, а я не міг її наздогнати, бо моє серце тьохкало і теліпалося, як обвислий парус. Вітер міцнішав, море пінилося сильніше, а ми, як ті тюлені перестрибуючи з хвилі на хвилю, неслися за вітром по золотій стежині, прокладеній сонцем у воді.

З цими словами Наас нахилився вбік, як робить зазвичай гребець з веслом у руках. Він наче наново переживав ці перегони своєї юності. Мабуть, піч вважалася йому каяком, що підстрибував на хвилях, а в ньому — хмаринка чорного волосся Унги. У його вухах співав вітер, а в обличчя ударяли солоні бризки.

— Коли Унга дісталася берега, вона побігла, весело сміючись, по піску до будинку своєї матері. І тієї ж ночі у мене виникла прекрасна думка, думка, гідна вождя всіх людей, що жили на Акатані. Тому, коли зійшов місяць, я пішов до житла її матері і поглянув на подарунки Яш-Нуша, складені біля її дверей. Яш-Нуш був дужим мисливцем, який твердо замислив стати батьком дітей Унги. Інші молодики теж приносили свої подарунки — і забирали їх назад. І кожен новий жених приносив дедалі більшу купу подарунків.

Я розсміявся, поглянувши на місяць та зорі, повернувся до свого житла, де зберігалося все моє багатство. Багато ж ходок довелося мені зробити, поки моя купа не стала на п'ять пальців вищою за купу Яш-Нуша! Чого там тільки не було: і висушена на сонці та прокопчена риба, і сорок шкур тюленя, і десять шкур ведмедів, яких я вполював весною, коли вони вийшли з барлога… А ще там було намисто та ковдри з червоного матеріалу, які я виміняв у людей, що жили на сході, і які ті люди виміняли, у свою чергу, у людей, що жили ще далі на сході. Поглянувши на купу подарунків Яш-Нуша, я розсміявся; бо я був вождем на Акатані і мав багатство більше за багатство інших молодиків, а мої предки були знаними людьми, які дали нам закони і які назавжди залишили свої імена у пам'яті та на вустах моїх земляків.

Тож коли настав ранок, я вийшов на берег і став скоса поглядати на будинок матері Унги. Але мої подарунки і досі стояли неторканими. Я здивувався, бо такого ще ніхто нікому не дарував. Тієї ж ночі я додав до купи нові подарунки, а серед них — новий каяк з прекрасно видублених шкур, якому ще не доводилося побувати в морі. Але настав новий день, а купа і досі стояла неторканою, викликаючи глузливий сміх у всіх тамтешніх чоловіків. Матір Унги виявилася хитрою та підступною, і мене охопила лють через те приниження, що я його зазнав. Тому тієї ночі купа перетворилася на справжнісіньку гору: я додав до неї свій ум'як, який був вартий двадцяти каяків. І наступного ранку купа подарунків зникла.

Я став готуватися до весілля; приїхали навіть люди зі сходу, щоб зробити нам весільні подарунки, що звуться «потлач», і щоб добряче попоїсти на гулянні. Унга була старшою за мене на чотири сонця — так ми рахуємо роки. Я ж був лише юнаком; втім, я був вождем і сином вождя, тому різниця у віці не мала значення.

Але раптом на океанському обрії з'явився вітрильник, який ставав дедалі більшим з кожним подихом вітру. З дренажних труб пошкодженого вітрильника стікала вода, а матроси старалися щосили, відкачуючи насосами воду. На носі корабля стояв велетень-чоловік і громовим голосом давав команди, слідкуючи за глибиною затоки. Його очі були блідо-блакитні, як морська вода, а голову він мав, як у морського лева. Волосся його було жовте, як південні хлібні злаки або як линви, що їх плетуть матроси.

Раніше нам часто доводилося бачити кораблі здалеку, але цей підійшов до берега Акатана вперше. Весільне гуляння перервалося, жінки та діти повтікали додому, а чоловіки повитягували луки та списи і стали чекати на непроханих гостей. Але коли форштевень вітрильника вперся у берег, чужинці не звернули на нас ніякої уваги, бо були дуже зайняті своїми справами. Коли припливна вода пішла, вони нахилили шхуну і залатали велику пробоїну в її днищі. Потроху гості повиповзали зі схованок, і весілля продовжилося.

Коли почався приплив, морські мандрівники витягли шхуну якірними канатами на глибину і тільки тоді підійшли до нас. Вони принесли подарунки і поводилися приязно. Тому я надав їм місця серед гостей і щиросердно зробив подарунки на пам'ять — як і решті присутніх. Зрештою, це ж був день мого весілля, а я як-не-як — вождь усього Акатана. І отой, що з гривою, як у морського лева, теж прийшов. Він був такий високий та дужий, що здавалося, наче земля дрижить у нього під ногами. Склавши руки, він часто й безцеремонно поглядав на Унгу і залишався в гостях, аж поки не сіло сонце, а на небі не з'явилися зорі. Потім він повернувся на свій корабель. Я ж узяв Унгу за руку і повів її до себе додому. Всі співали, реготали, а жінки хтиво жартували — як і водиться в таких випадках. Але нам з Унгою було байдуже. Потім усі порозходилися, і ми залишилися самі.

Але не встиг улягтися шум гуляння, як двері розчинилися й увійшов вождь отих морських волоцюг. Із собою він приніс якісь темні пляшки, з яких ми пили — і нам стало весело. Розумієте, я ж був лише юнаком і все своє коротке життя прожив на краєчку землі. Тому по моїх жилах як вогонь розлився, а серце моє стало легким та безтурботним, як піна, яку зриває вітер з вершечка хвилі. Унга ж, широко розплющивши очі, принишкла на шкурах у кутку, явно перелякавшись. І той, що з гривою, як у лева, дивився на неї довго і безцеремонно. Трохи згодом прийшли його люди, принесли купи подарунків і склали їх переді мною. У всьому Акатані не було такого багатства. Там були рушниці, великі й маленькі, порох, кулі та набої. А ще там були блискучі ножі та сокири, всілякі хитрі інструменти та речі, які мені раніше ніколи не доводилося бачити. Здоровань показав мені знаком, що то все — моє, а я подумав, що то він од щедрості та великодушності, але потім він дав мені зрозуміти, що навзамін хоче, щоб Унга пішла з ним на корабель. Уявляєте? Щоб Унга пішла з ним на корабель. У мені раптом спалахнула гаряча кров моїх предків, і я хотів був проткнути нахабу своїм списом, але спиртне із пляшки забрало силу з моїх рук, а велетень схопив мене за шию і гепнув головою об стінку. І я враз ослаб, як мала дитина, а ноги мої підгиналися і не тримали мене. Унга заверещала, хапаючись руками за все, що було в хаті, коли він потягнув її до дверей. Потім загарбник підхопив її на руки, а вона скубла його за жовту гриву, але він лише сміявся голосом, схожим на гарчання збудженого тюленя.

Я виповз на берег і став кликати людей на підмогу, але вони поховалися з переляку. Тільки Яш-Нуш виявився справжнім чоловіком, але вони тріснули його веслом по голові; він упав обличчям у пісок і не ворухнувся. І, напнувши вітрила та весело виспівуючи, загарбники відпливли геть з попутним вітром.

Люди казали, що це добре, бо не буде більше крові й ворожнечі на Акатані. Я ж, не кажучи ні слова, дочекався повного місяця, а потім завантажив свій каяк рибою та салом і подався на схід. Я бачив багато островів і багато людей. Я, хто жив на краєчку землі, побачив, що світ дуже великий. Я розмовляв жестами, але ніхто і ніде не бачив ні шхуни, ні чоловіка, схожого на морського лева. При цьому вони завжди показували на схід. Мені доводилося спати в дивних місцях, їсти дивну їжу і зустрічати дивних людей. Багато хто з них сміявся, вважаючи мене несповна розуму; але часто старики роздивлялися моє обличчя проти світла і благословляли мене, а очі жінок ставали ніжними і мрійливими, коли вони, у свою чергу, розпитували мене про дивний корабель, про Унгу та моряків.

Ось таким чином, через бурі та шторми, потрапив я на Уналашку. Там було дві шхуни, але тієї, що я шукав, серед них не було. Тож я подався на схід, а світ ставав дедалі більшим, хоча ні на острові Унамок, ні на островах Кадьяк та Атоньяк ніхто про вітрильник нічого не чув. Одного разу потрапив я на скелястий острів, де люди видовбували в горі великі діри. Там була шхуна, але знову не та, яку я розшукував. Чоловіки вантажили на неї викопане ними каміння. Це виглядало по-дитячому нерозумним, бо ж увесь світ зроблений із каміння; але вони нагодували мене і влаштували на роботу. Коли шхуну добряче навантажили і вона вже мала належну осадку, капітан дав мені грошей і сказав, що я вільний. Я спитав, куди попрямує шхуна, і він показав, що на південь. Я знаками пояснив йому, що хотів би податися на південь разом із ним. Той спочатку розсміявся, але йому бракувало матросів, тому він все ж узяв мене на підмогу. І я навчився морських виразів, навчився тягнути на канаті, рифити вітрила при раптових шквалах і стояти стерновим на штурвалі. Мені неважко було набувати цих знань та навичок, бо кров предків, що текла в моїх жилах, була кров'ю мореплавця.

Мені здавалося, що коли я опинюся серед людей його покликання, то швидше знайду свого кривдника. Коли одного дня на обрії замріяла земля і ми нарешті увійшли до порту, я нарахував там шхун не менше, аніж я мав пальців на руках. Але судна, що стояли біля пірсів, розтягнулися на милі, їх там було як оселедців у бочці. І коли я пішов до них розпитувати про чоловіка, схожого на морського лева, то моряки сміялися і відповідали мовами різних народів. Виявилося, що припливли туди люди з усього світу.

І я подався до міста і ходив, придивляючись до обличчя кожного чоловіка, якого зустрічав. Але їх було так багато — як лососів під час нересту, — що неможливо було навіть порахувати. Міський шум гнітив мене так, що несила було терпіти, а від навколишньої метушні замакітрилася голова. Але я все шукав і шукав; я йшов через краї, де люди співали, втішаючись теплому сонцю, де на широких рівнинах достигав багатий врожай, де було багато величезних міст, що повнилися чоловіками, котрі жили, як жінки. На їхніх вустах були неправдиві слова, а серця були чорні від жаги золота. А тим часом мій народ в Акатані полював, ловив рибу і втішався з думки, що світ — маленький.

Але завжди зі мною був той погляд, що мені його подарувала Унга, коли ми поверталися з рибалки, і я не сумнівався, що все одно настане час, коли я її знайду. Вона йшла тихими долинами у вечірніх сутінках або вела мене соковитими полями, мокрими від ранкової роси, а в очах її світилася надія, яку тільки Унга й могла мені дати.

І пройшов я крізь тисячі міст. Одні люди в них були доброзичливі і годували мене, другі з мене сміялися, треті — лаяли; але я тримав язика за зубами і ходив чужими шляхами та бачив чужі краєвиди. Інколи мені, вождю й сину вождя, доводилося гнути спину на людей, лихих на язик та бездушних, наче камінь, людей, які витискали золото з поту і горя своїх собратів. Та ні слова не мовив я про свій пошук, поки не повернувся до моря, як інстинктивно повертається тюлень на своє лігвище. Але то вже був інший порт в іншій країні, що лежала на півночі. І там, нарешті, почув я смутні байки про рудоволосого морського волоцюгу і дізнався, що він полює на тюленів і що навіть зараз він десь у відкритому морі.

Тож найнявся я на тюленячу шхуну разом з лінивими сивашами та й подався по його невидимому сліду на північ, де полювання було якраз у розпалі. Ми провели в океані кілька довгих виснажливих місяців. Я розмовляв з багатьма моряками, чув від них багато про дикі витівки того шуканого мною велетня, але жодного разу не довелося мені зустрітися з ним у морі. Ми подалися далі на північ, аж до Прибиловських островів[15], і убивали тюленів десятками прямо на березі, потім затягували їхні ще теплі тіла на шхуну; з дренажних жолобів стікали кров та жир, а на палубі неможливо було стояти. Потім за нами погнався якийсь пароплав і обстріляв нас із гармат. Але ми підняли вітрила і кинулися навтьоки. Шхуна йшла так швидко, що хвилі перекочувалися через палубу і вимили її дочиста, а через деякий час нас оповив густий туман, що і сховав від переслідувачів.

Кажуть, що саме в той час, коли ми, не тямлячи себе від страху, тікали від погоні, рудоволосий морський волоцюга підійшов до Прибиловських островів, увірвався на фабрику, і поки одна частина його людей тримала під прицілом службовців компанії, друга завантажила на його корабель десять тисяч сирих шкур, поцупивши їх із солярні. Я недаремно вжив слово «кажуть», але я вірив цим розповідям, бо добре пізнав на собі вдачу цього волоцюги. До того ж усе узбережжя північних морів, хоч би де я з'являвся, гомоніло про його шалену сміливість. Дійшло до того, що три країни вислали проти нього свої кораблі. А ще я чув розповіді про Унгу, бо капітани співали їй хвалу, а вона була завжди з рудоволосим гігантом. Розповідали, що вона перейняла звичаї його собратів і почувалася з того щасливою. Але все одно я добре знав: у глибині душі вона завжди тужила за своїм народом та жовтою смугою берега в Акатані.

Минуло багато часу, і я знову опинився в порту біля безкрайого моря. Там я дізнався, що рудоволосий подався через увесь великий океан полювати тюленів на схід від теплої країни, що лежить на південь від російських морів. І я, ставши на той час досвідченим моряком, найнявся на корабель з білими людьми і вирушив слідком за ним полювати тюленів. Біля узбережжя тієї нової землі було мало суден; узрівши тюленячу зграю, ми повиснули у неї на хвості і гнали на північ, переслідуючи впродовж усієї весни того року. А коли у самок з'явилися тюленята і тварини повернули до російських берегів, наші люди перелякалися і стали ремствувати. Був сильний туман, і кожного дня хтось гинув на човнах. Нарешті люди взагалі відмовилися працювати, і капітан повернув судно назад. Але ж я знав, що рудоволосий морський волоцюга нічого не боїться і тому буде переслідувати тюленячу зграю аж до російських островів, куди мало хто наважувався ходити. Тож пізно вночі, коли дозорний задрімав, я поцупив човен і поплив сам до тієї теплої землі. І я подався на південь, і зустрів у бухті Едо[16] чоловіків — несамовитих і безстрашних. Дівчата-гейші з місцевості Йошивара були маленькі на зріст, світлошкірі, як сталь, і вродливі, але я не мав часу зупинятися, бо знав, що Унга в цей час десь гойдається на хвилях біля північного лежбища тюленів.

У бухті Едо зібралися чоловіки з усього світу, вони були страшенними відчайдухами і ходили під японськими прапорами. З ними я і подався до багатих на тюленів берегів острова Копер Айленд, де наші солярні незабаром були битком набиті шкурами. І в тому тихому морі ми не зустрічали нікого, поки не зібралися вертати назад. Аж раптом одного дня, коли сильний вітер розігнав туман, з його кромки вигулькнула шхуна і ледь не наскочила на нас; за нею слід у слід гнався російський військовий корабель, випускаючи клуби диму зі своїх труб. Ми кинулися навтьоки з першим же поривом вітру, але шхуна продовжувала насідати, підбираючись дедалі ближче і долаючи три фути при наших двох. А на її кормовій надбудові стояв чоловік з гривою морського лева. Він стискав поручні і від повноти почуттів гучно сміявся, явно радіючи такій пригоді. Унга теж була з ним — я встиг придивитися й упізнати її, але невдовзі рудоволосий відіслав її в трюм, коли заговорили гармати російського корабля. Невдовзі їхня шхуна, долаючи три фути при наших двох, обійшла нас, і тепер ми бачили, як при кожному стрибку на хвилях оголялося її позеленіле стерно. Вхопившись за штурвал, я несамовито лаявся, підставляючи спину російським гарматам. Рудоволосий навмисне обігнав нас, щоб нас підставити, а самому — втекти. Скінчилося все тим, що нам позбивали щогли, і нас понесло вітром, як поранену чайку. А рудий разом з Унгою гайнув за обрій — тільки його й бачили.

Що ми могли вдіяти? Свіжі шкури свідчили самі за себе. Тож нас під конвоєм доправили до російського порту, звідки потім послали на соляні копальні. Дехто з наших людей помер, а дехто — вижив…

Наас відкинув з плечей ковдру, відкривши вузлувату понівечену плоть з видимими слідами від батога. Прінс швидко накинув ковдру, бо бачити все це було не надто приємно.


— Ми пробули там виснажливо довго. Інколи дехто тікав на південь, але їх завжди ловили і повертали назад. Нарешті ті з нас, хто відплив свого часу з бухти Едо, роззброїли вночі вартових і подалися на північ. Земля там буда неозора, з долинами, просяклими водою, та безкраїми лісами. Потім настали холоди, випало багато снігу, і ніхто не знав, що робити. Багато місяців брели ми крізь безкраї ліси. Я погано пам'ятаю той час, бо було дуже важко, їжі було обмаль, і багато хто, лігши спати, засинав назавжди. Коли ж ми, нарешті, дісталися холодного моря, нас залишилося тільки троє. Один із нас був капітаном і добре знався на розташуванні великих земель. Він знав також, що десь має бути місце, де можна по льоду перейти з однієї великої землі на іншу. І він повів нас туди. Скільки ми йшли — не знаю, але дуже довго. Йшли, поки нас не залишилося двоє. Коли ми дійшли до того місця, то застали п'ятьох незнайомців, які там мешкали. У них були собаки, шкури, а у нас не було нічого. Ми билися з ними в снігу, поки вони всі не загинули. Капітан загинув теж, а собаки та шкури дісталися мені. Тож я пішов по кризі, але вона була не суцільною, і одного разу я потрапив на крижину і дрейфував, аж поки сильний вітер із заходу не прибив мене до берега. Потім були затока Головіна, Пастилік і священик. А потім — на південь, до теплих країв, де я раніше ніколи не бував.

Море вже не було таким багатим на поживу, як раніше, і полювання на тюленів стало справою малоприбутковою й небезпечною. Мисливські флотилії порозпорошувалися, і ніхто з капітанів більше не чув про тих, кого я шукав. Тому я покинув океан, який ніколи не втихає, і вирушив до суходолу, де будинки, дерева та гори завжди стоять в одному місці і нікуди не перемішаються. Я багато подорожував, багато чого навчився — навіть навчився з книг читання й писання. Добре, що я це зробив, бо я був певен, що Унга теж цього навчилася, тож коли настане слушний час… ну, ви розумієте — коли настане слушний час…

Тож я дрейфував, як ота рибка зі схожим на вітрило великим плавником: я міг рухатися за вітром, але не міг керувати напрямом свого руху. Але мої очі та вуха завжди були насторожі. Я намагався частіше бувати серед людей, які подорожують, бо знав, що хтось із них неодмінно бачив і запам'ятав розшукуваних. Нарешті прийшов один чоловік, який щойно побував у горах, і приніс із собою шматочки породи, у якій самородки золота були великими, як горошини. І цей чоловік знав розшукуваних, і не тільки знав, а й бачив їх і з ними розмовляв. Сказав, що вони розбагатіли і живуть тепер у тому місці, де золото видобувають з-під землі.

Виявилося, що воно розташоване дуже далеко, в дикій місцевості. З часом я дістався до табору в ущелині, де люди працювали день і ніч, світа білого не бачачи. Але я вирішив, що час іще не настав. І натомість почав дослухатися, що кажуть люди. Казали, що рудоволосий поїхав — разом із Унгою — до Англії, для того щоб зорганізувати людей з великими грошима і утворити компанії. Бачив будинок, де вони мешкали. Він був більше схожий на палац, які трапляються в країнах Старого світу. Уночі я прокрався крізь вікно всередину, щоб подивитися, які умови він для неї створив. Я ходив з кімнати до кімнати і думав, що, мабуть, так живуть королі та королеви — таким гарним усе було там. Усі розповідали, що рудий поводився з нею, як з королевою, і багато хто дивувався — якого ж вона роду, бо в її жилах текла не тільки індіанська кров. Вона відрізнялася від жінок з Акатану, тому ніхто не знав, хто вона і звідки взялася. Так, вона була королевою, але ж і я був вождем і сином вождя. До того ж я заплатив за неї захмарну ціну шкурами, човнами та бусами.

Але навіщо стільки зайвих слів? Я був моряком і добре знався на мореплавстві. І тому подався до Англії, а потім — до інших країн. Інколи я чув про них усні оповідки, інколи читав про них у газетах, але ніколи не міг натрапити на них, бо були вони багаті і тому подорожували швидко, я ж не міг їх догнати, бо був людиною бідною. Потім у них трапилося лихо, і все їхнє багатство щезло як дим. У ті дні цією новиною повнилися газети, але опісля все стихло, і я дізнався, що вони повернулися до тих місць, де із землі можна було добути чимало золота. Розорившись, вони випали зі світських новин, тому мені довелося розшукувати «їхні ледь помітні сліди, блукаючи від табору до табору — аж на північ до місцевості Кутене. Одні казали, що ось вони щойно були, але вже кудись поїхали, інші ж переконували мене, що рудий та Унга подалися на Юкон. І я їздив туди, і я їздив сюди, перебираючись з місця на місце. Інколи мені здавалося, що скоро мені набридне вештатися по світу, який ставав неможливо великим. Якось у Кутене мені довелося подорожувати довгою стежиною з одним метисом з Північного Заходу, який не придумав нічого кращого, як померти, коли у нас стало обмаль їжі. Коли цей метис відчув, що настає його смертний час, він віддав мені мапу із секретною позначкою місця, де, як він клявся, було повно золота.

Невдовзі увесь світ посунув натовпом на північ. Я був людиною бідною і тому найнявся погоничем собак. Решту ви знаєте. Я зустрів його та її у Доусоні. Вона не впізнала мене, бо коли ми розлучилися, я був усього лише юнак, а вона прожила сповнене подій життя, і тому їй ніколи було згадувати про того хлопця, який заплатив колись за неї неймовірну ціну.

А далі? Далі ти викупив мене з моєї служби, і я повернувся в Доусон, щоб схилити життя у свій бік. Я ждав довго, дуже довго, і тепер, коли рудоволосий був у мене в руках, не став квапитися. Тепер я вирішив усе влаштувати по-своєму. Бо я прочитав, як книгу, усе своє життя, пригадав усі свої поневіряння, голод і холод в безкраїх лісах біля російських морів. Як ви вже знаєте, я повів його на схід — його та Унгу — на схід, куди багато людей пішло, та мало хто повернувся. Я повів їх до того місця, де лежать скелети та прокляття людей, а також золото, яким їм так і не довелося скористатися.

Шлях був довгий, а стежина невтоптана. Собак у нас було чимало, їли вони багато, а сани могли нам служити тільки до початку весни. Ми мусили повернутися раніше, ніж на річці скресне крига. Тому то тут, то там ми ховали в потайному місці запаси провізії, щоб полегшали сани і щоб не потерпати від голоду на зворотному шляху. У Мак-Квесчені ми зустріли трьох чоловіків і зробили там заначку провізії; а ще зробили ми заначку в Майо, де був мисливський табір у якому жили з десяток чоловіків з містечка Пеллі, які прийшли з півдня, перетнувши гірський кряж. Після цього ми пішли далі на схід і вже не бачили жодної живої душі — лише замерзлу річку, непорушний ліс та Білу Безмовність Півночі. Як я вже казав, шлях був довгий, а стежина — невтоптана. Тяжко долаючи шлях, ми за день могли пройти не більше восьми миль, ну, може, десяти, а вночі спали як убиті. І жодного разу не прийшло їм у голову, що я і є той Наас, вождь Акатану, вершитель справедливості.

Наші заначки провізії ставали дедалі меншими, і вночі було зовсім неважко повернутися на протоптану колію і переховати їх в інше місце — нехай потім думають, що харчі украли злодійкуваті росомахи. Крім того, траплялися такі місця побіля берега ріки, де невгамовна вода підмила кригу. Зовні начебто все гаразд, а під низом — порожнеча. В одному з таких місць сани, якими я керував, провалилися під лід разом із собаками. Але для нього та для Унги то було як неприємна несподіванка — не більше. А на тих санях було багато харчів, і тягнули їх найсильніші собаки. Втім, рудоволосий лише розсміявся, бо він був сильний і сповнений життя. Він став давати решті собак мало харчів, а потім почав відрізати їх від упряжі і одного за одним згодовувати їхнім собратам. Ми будемо повертатися додому необтяженими, сказав він. Мандруватимемо від заначки до заначки без собак та саней. І це було правдою, бо харчів залишалося вкрай обмаль, а останній собака помер у ту ніч, коли ми дісталися, нарешті, до золота, скелетів та прокляття людей.

Мапа дійсно казала правду, але щоб потрапити на те місце, що було в самісінькому серці величезних гір, нам довелося вирубувати східці в крижаній поверхні вододілу. Ми вдивлялися вниз, шукаючи долину, але там не було ніякої долини: скрізь простирався сніг, рівний, як прерія, а довкола нас на фоні зоряного неба бовваніли вершечки велетенських гір. І раптом посеред тієї рівнини земна твердь і сніг скінчилися і перед нами розверзлося провалля, яке, здавалося, сягало аж самісінького центру землі. Якби не були ми мореплавцями, то наші голови неодмінно б замакітрилися від такої картини. Але ми, мов так і треба, стали на краєчку запаморочливого урвища і почали вдивлятися вниз, міркуючи, як краще спуститися. З одного боку — і лише з одного боку — стіна була не прямовисною, а крутосхилою — як палуба судна в сильний шторм. Не знаю, чому стіна мала таку форму, але саме так воно й було. «Схоже на вхід до пекла, — сказав він. — Спускаймося». І ми почали спускатися.

А на дні ущелини ми знайшли халупу, збудовану якимось чоловіком, котрий поскидав дерев'яні колоди згори. То була дуже стара халупа, бо в різні часи в ній померло поодинці кілька чоловіків, а на шматках березової кори вони позалишали свої останні слова і свої прокляття. Один з них помер від цинги; другого обікрав його ж напарник, котрий поцупив останній порох та харчі і нишком утік; третього розтерзав білолобий ведмідь гризлі; четвертий ніяк не міг уполювати дичину і помер з голоду — і так далі. І всі ці люди навіть думати не хотіли про те, щоб полишити золото, і так і померли при ньому з тієї чи іншої причини. А нікчемне і нічого не варте золото, яке вони примудрилися назбирати, чарівним жовтим килимом устилало підлогу халупи — як уві сні.

Але той чоловік, якого я завів так далеко, мав міцні нерви і ясну голову. «У нас обмаль їжі, — сказав він. — Тому ми просто подивимося — звідки це золото і скільки його тут. А потім швидко подамося назад, поки воно не затьмарило нам очі і не вплинуло на наш здоровий глузд. А опісля ми, взявши більше провіанту, цим же самим шляхом повернемося назад і заберемо все золото, що тут є». — І ми пішли поглянути на велетенську золотоносну жилу, яка прорізала стіну западини, як те й бува зі справжньою жилою. Ми обміряли її, простежили її напрямок зверху донизу, а потім застовпили цю ділянку і зробили помітки на деревах, що це — наша власність. А опісля ми, з тремтячими від недоїдання колінами, з нудотою в животах і серцями, що підкочувалися до горлянок, ми востаннє видряпалися на велетенську стіну і пустилися в зворотну путь.

На останньому відрізку ми тягнули Унгу — він спереду, а я — ззаду, часто падали, але все ж таки дісталися до тайника з провіантом. Але — що це? Харчів там не було. Я добре це придумав, бо рудоволосий відразу ж почав винуватити росомах та клясти їх останніми словами, згадуючи всіх своїх богів. Але Унга була хороброю жінкою. Вона лише посміхнулася і взяла його за руку, а я відвернувся, не в силах стриматися. «Спочинемо біля вогнища до ранку, — сказала вона, — а потім наберемося сил з наших мокасинів». Тож ми пообрізали верхи наших мокасинів і майже цілу ніч варили їх, щоб можна було жувати і ковтати. А вранці обговорили свої шанси вижити. До наступного тайника треба було йти п'ять днів, і це було нам не до снаги. Ми мусили вполювати якусь дичину.

— Ми підемо вперед — полювати, — сказав він.

— Так, — погодився я, — підемо вперед і щось уполюємо.

Він вирішив також, що Унга тим часом залишиться біля вогню набиратися сил. І ми пішли вперед. Він — шукати лосів, а я — до харчів, які переховав. Але я від'їв мало, щоб вони не бачили, що я набрався сили. Коли ми брели до табору, рудоволосий кілька разів упав. Я теж прикинувся, що страшенно ослаб, і для переконливості ще й перечіп-лявся через снігоступи так, наче кожен мій наступний крок міг стати останнім. А ввечері ми набиралися сил, жуючи мокасини.

Він був великим і сильним чоловіком. Його душа до останнього тримала його тіло. Він ніколи не ремствував, хіба що тільки співчуваючи Унзі. Наступного дня я знову пішов за ним, щоб не пропустити моменту його смерті. Він часто лягав перепочити. Тієї ночі він ледь не помер, але вранці вилаявся і знову пішов полювати. Він був наче п'яний. Багато разів я обертався в його бік, гадаючи, що він уже облишив боротися за життя, але він був сильний силою сильних, душа його була душею велетня, і вона рухала його тіло протягом усього безконечного дня. Йому таки вдалося встрелити двох білих куріпок, але він не став їх їсти. Йому не потрібен був вогонь, бо він міг з'їсти птахів сирими; це означало порятунок від смерті, але всі його думки були про Унгу, і тому він повернув до табору. Він уже не йшов, а повз по снігу на руках та колінах. Я підійшов до нього і побачив смерть у його очах. Але навіть у ту хвилину було іще не пізно поживитися куріпкою. Відкинувши вбік гвинтівку, він ніс свою здобич у зубах, як той собака. А я йшов біля нього — на весь зріст. Коли ж він лягав відпочити, то мовчки дивувався, чому це я такий дужий, що навіть можу йти. Я бачив це по його очах, бо йому вже було несила розмовляти; а коли його губи ворушилися, то з них не злітало ані звука. Я вже казав, що він був великим сильним чоловіком, і серце моє промовляло про співчуття. Але я знову прочитав книгу свого життя і пригадав голод і холод безкраїх лісів біля російських морів. До того ж Унга була моєю, бо я заплатив за неї захмарну ціну — шкури, човни та буси.

Отак і рухалися ми крізь білий ліс, а тиша висіла над нами, наче вологий морський туман. І повсюдно в навколишньому повітрі шугали примари минулого; і побачив я жовтий берег Акатану, і наші каяки, що навперегін поверталися з рибалки додому, і наші житла на краєчку лісу. І були там люди, які дали нам закони і проголосили себе вождями, люди, чия кров текла в моїх жилах і з чиєю кров'ю мав я породичатися, побравшись з Унгою. А ще там був Яш-Нуш. Він ішов поруч зі мною, з піском на мокрому волоссі. У руці він і досі тримав списа, як тоді, коли впав після удару по голові. І зрозумів я, що час настав, і побачив надію в очах Унги.

Отак, кажу, і рухалися ми крізь ліс, поки дим вогнища не потрапив у наші ніздрі. І я схилився над ним і вирвав куріпку з його зубів. Він перекинувся на бік перепочити. В очах його зростало здивування моєю живучістю, а рука його вже тягнулася до ножа на стегні. Але я забрав ножа й посміхнувся, дивлячись зблизька йому прямо у вічі. Та навіть тоді він нічого не второпав. Тож довелося мені зображати, як я п'ю спиртне з отих темних пляшок, як складаю на снігу купу подарунків, тобто знову пережити те, що довелося пережити мені в ту ніч, коли я одружився. Ані слова я не вимовив, та рудоволосий все зрозумів. Але зовсім не злякався. На його губах з'явилася презирлива посмішка, в очах — холодна ненависть. Здавалося, що моя розповідь додала йому сил. До табору було вже недалеко, але сніг був глибокий, і тому рудоволосий повз дуже повільно. Одного разу він лежав, відпочиваючи, так довго, що я підійшов до нього, перевернув на спину і заглянув у вічі. І побачив, що в них проглядало то життя, то смерть. Коли ж я відпустив його, він знову відчайдушно поповз уперед. Отак ми і добгзалися до вогнища. Унга відразу ж опинилася біля нього. Його вуста беззвучно заворушилися, і він показав на мене рукою, щоб вона могла зрозуміти. А після цього він непорушно лежав у снігу — дуже довго. Він і досі там лежить.

Я не мовив ані слова, поки не зварив куріпку. Потім звернувся до Унги її рідною мовою, яку вона не чула вже багато років. Вона аж здригнулася, випрямилася і, широко розкривши від здивування очі, спитала, хто я і де навчився так розмовляти.

— Мене звуть Наас, — відповів я.

— Ти? Це — ти?! — спитала вона. І підповзла ближче, щоб краще роздивитися.

— Так, — відказав я. — Це я — Наас, вождь Акатану, останній потомок, так само як і ти.

І вона розсміялася. Багато я чув і бачив, але ніколи не хотів би я знову почути такий сміх. Тут, посеред Білої Безмовності, наодинці зі смертю та цією жінкою, що сміялася, я відчув холодний страх у своєму серці.

— Ходімо зі мною! — сказав я, бо мені здалося, що вона завагалася. — Поїж і ходімо. Звідси до Акатану дуже далеко.

Але вона зарилася обличчям у його руду гриву і сміялася так, що мені здалося, наче небо не витримає і впаде нам на голови. Так, я не сумнівався, що вона буде сама не своя від радості, коли впізнає мене, і їй закортить повернутися до спогадів минувшини, але щось надто дивною виглядала ця радість.

— Ходімо! — вигукнув я, хапаючи її за безсилу руку. — Шлях довгий і темний. Поспішаймо!

— Куди? — спитала вона, перервавши свої химерні веселощі і випрямляючись.

— До Акатану, — відповів я, сподіваючись побачити, як із цими словами просвітліє її обличчя. Але натомість воно стало таким самим, як і його обличчя: губи її скривилися в презирливій посмішці, а в очах блиснула холодна лють.

— Так, — відповіла Унга. — Ми повернемося — рука в руку — до Акатану. Ти і я. І заживемо в брудній халупі, і їстимемо рибу та сало. А ще ми плодитимемо дітей, дітей, якими пишатимемося все життя. Ми забудемо про навколишній світ і будемо такими щасливими-щасливими! Прекрасно, просто прекрасно. Ходімо! Мерщій повертаймося до Акатану!

З цими словами вона провела рукою по його рудій гриві і посміхнулася. Не сподобалася мені та посмішка. А в очах її не було надії.

Я сидів і тихо дивувався незбагненності цієї жінки. Мені пригадалася та ніч, коли він силою забирав її від мене, а вона пручалася, верещала і смикала його за волосся. Тепер же вона ніжно перебирає це волосся пальцями і нікуди не хоче йти. Але я знову пригадав заплачену за неї захмарну ціну і довгі роки чекання. І я вхопив Унгу, притиснув до себе і потягнув геть — як і він у ту пам'ятну ніч. А вона, як і тієї ночі, пручалася і дряпалася, як та кішка, що захищає свій виводок. Коли вогнище опинилося між нами та рудоволосим чоловіком, я відпустив її, і вона сіла і стала слухати. І я розповів про все, що пролягло між нами, про все, що трапилося зі мною в чужих морях та чужих краях. Я розказав їй про свій виснажливий пошук, про голодні роки та про надію зустрінути її, бо вона була моєю від самого початку. Так, я все їй розповів, навіть про те, що трапилося межи мною та рудоволосим чоловіком і того дня, і раніше. І коли я промовляв, я бачив, що в очах її росте надія — велика і яскрава, як вранішнє сонце. У її очах я прочитав співчуття та жіночу ніжність, побачив у них любов, серце і душу Унги. І знову став юнаком, бо погляд її був поглядом тієї Унги, що бігла тоді, сміючись, через берег до будинку своєї матері. Минулися тяжкий неспокій, голод і виснажливе очікування. Час настав. Я відчув поклик її грудей. Мені захотілося зануритися в них і про все забути. Вона розкинула руки, щоб обійняти мене, і я міцно притиснувся до неї. Але раптом в очах її спалахнула ненависть, і рука її вхопилася за ніж на моєму стегні. І вона вдарила мене: р-р-аз! Потім — ще раз.

— Собако! — визвірилася Унга, штовхнувши мене в сніг. — Свинюко! — І розреготалася так, що луснула навколишня тиша, а потім повернулася до свого мерця.

Двічі вдарила мене Унга ножем, та голод забрав у неї сили, і рани виявилися несмертельними. Але все одно я вирішив теж там залишитися, щоб заплющити очі і заснути вічним сном разом із тими, чиє життя перетнулося з моїм і привело мене сюди, в незвідані краї. Але на мені висів борг і не давав мені спокою.

Шлях назад був довгий, холод — жорстокий, а їжі було обмаль. Ті чоловіки, що прийшли із села Пеллі, не змогли вполювати лося, і вони спустошили мою заначку. Те ж саме зробили і оті троє білих людей; я бачив їх на зворотному шляху в їхній халупі. Вони лежали там худі і мертві. З тієї миті я не пам'ятаю, як потрапив сюди. І тут, нарешті, знайшов харчі та вогонь — багато вогню.


Закінчивши розповідь, Наас низько і якось навіть пожадливо зігнувся над плитою. І ще довго тіні від каганця розігрували мовчазні трагедії на стіні.

— Але ж Унга?! — вигукнув Прінс, і досі перебуваючи під сильним враженням.

— А що Унга? їсти куріпку вона не стала. Лягла на померлого, обхопивши його руками, і занурила обличчя в його руду гриву. Я підгорнув до неї вогнище, щоб вона не мерзла, але вона переповзла на інший бік. Я і там розвів вогнище; але їжі було обмаль і їсти вона не бажала. Отак вони і досі там лежать, у снігу.

— А ти? — спитав Малюк.

— Я? Не знаю. Акатан — малий, тому мені не надто хочеться повертатися туди і знову жити на краю світу. Та й для чого жити? Мабуть, подамся до Костянтина — нехай закує мене в кайдани. Або повісить на шматку мотузки. Ото вже відпочину, забувшись вічним сном! Хоча — ні, не знаю, щось не хочеться.

— Але ж, Малюче, це — вбивство! — запротестував Прінс.

— Замовкни! — гримнув на нього Малюк. — Є речі надто великі і неосяжні для нашої повсякденної мудрості та для нашого розуміння справедливості. Ми не знаємо, де тут правда, а де — кривда, тому не нам судити.

Наас ще більше схилився над пічкою. У хижці запанувала значуща тиша, а перед очима чоловіків замиготіли численні видіння, навіяні почутим.


ЗАКОН ЖИТТЯ


Старий Коскуш став жадібно прислухатися. Його зір уже давно померкнув, але слух і досі залишався гострим, і тому найслабший звук долітав до його жевріючої свідомості, яка й досі не вгасала під його зморщеним лобом, але більше не могла споглядати навколишній світ. Ага! То Сіт-кум-то-ха верескливо шпетить собак, заганяючи їх ляпасами в упряж. Сіт-кум-то-ха — донька його доньки, але вона надто заклопотана, щоб марнувати час на свого немічного діда, який сидить собі в снігу, безпорадний та одинокий. Треба згортати табір. Попереду — довгий шлях, а короткий день ніяк не бажає довшати. Її кличе життя та обов'язки, пов'язані з життям, а не зі смертю. А його смерть уже була не за горами.

На якусь мить ця думка вкинула старого в паніку, і він, простягнувши свою слабку тремтячу руку, намацав біля себе невеличку купку сухих дров. Переконавшись, що вони нікуди не ділися, він сховав руку в затишок своєї потертої хутряної одежини і знову став напружено вслуховуватися. Неквапливе потріскування задубілих на морозі шкур сказало йому, що виготовлений з лосини вігвам вождя розібрали, а тепер утрамбовують, утовкуючи і стискаючи, щоб надати йому придатної для перевезення форми. Вождем був його син, високий та кремезний — справжній ватажок племені і неабиякий мисливець. Поки жінки вовтузилися коло табірних манатків, він підганяв їх своїм зичним голосом. Старий Коскуш напружив слух. Цей голос він чує востаннє. Ага! Он уже розібрали і склали вігвам Джихау. А потім — вігвам Тускена. Сім, вісім, дев'ять. Залишилося, вочевидь, лише житло шамана. Та ні — вже й до нього дійшла черга. Старий почув, як закректав шаман, звалюючи свій вігвам на сани. Десь запхикала дитина, і матір заспокоїла її тихим гортанним воркотінням. То — малий Ку-ті, подумав дід. Якийсь він слабкий та дратівливий. Мабуть, скоро помре. І тоді замерзлу тундру розігріють вогнищем, викопають ямку, а зверху нагромадять камінюччя, щоб захистити померлого від росомах. Утім, яка різниця? Ну протягне він ще кілька років, а там все одно помре від голоду, бо якийсь із цих років обов'язково видасться голодним. А наприкінці на всіх все одно чигає смерть — завжди невситима, голодніша за будь-кого з людей.

Що це? А-а-а, то чоловіки перев'язують ремінцями поклажу на санях. Він прислухався, бо чув усе це востаннє. Он свиснули батоги і вп'ялися в собачі спини. Як вони заскавучали! Не хочуть працювати на стежині! І ось вони рушили. Скрипнувши полоззями, сани по черзі стали від'їжджати, поки їхній звук не розчинився в навколишній тиші. Усе, поїхали. Нема. Зникли назавжди з його життя, а йому свою останню гірку годину доведеться коротати на самоті. Та ні — он скрипнув сніг під мокасинами; біля нього зупинився якийсь чоловік, і на голову Коскуша ніжно лягла його рука. Добре, що син не забув про нього. Йому пригадалися інші старики, чиї сини не залишалися з ними і від'їжджали разом із племенем. Але його син лишився. І старий замріявся, полинувши спогадами в минуле, аж поки голос сина не повернув його до дійсності.

— Тобі добре? — спитав син.

— Добре, — відповів старий.

— Біля тебе — дрова, — продовжив син. — Вони жарко горітимуть.

Ранок похмурий і холодний. Невдовзі піде сніг. Втім, він уже йде.

— Ага, сніг уже йде.

— Наші одноплемінники поспішають. Сани їхні важкі, а животи — пласкі він браку харчів. Шлях попереду довгий, і вони «їдуть швидко. Тож я піду, гаразд?

— Гаразд. Я — наче торішній лист, що ледь тримається на гілці. Перший подих вітру — і я впаду. Голос мій — як у старої жінки. Очі мої вже нездатні показувати шлях моїм ногам, а ноги — важкі і слабкі. Я втомився. Їдь, мені тут добре.

Скоряючись долі, він схилив голову, слухаючи, як скрипить, наче скаржиться, сніг під мокасинами його сина, і знаючи, що той уже ніколи не повернеться. Потім він похапцем намацав дрова. Вони були тим єдиним, що відділяло його від вічності, що зяяла перед ним. Добігши свого кінця, його життя вимірювалося тепер пучечками хворосту. Один за одним зникнуть вони в ненаситній пащеці вогню, і так само поступово, крок за кроком, уповзе в його тіло смерть. Коли остання хворостина віддасть своє тепло, холод почне набирати сили. Спочатку відмовлять ноги, потім — руки; і онімілість із кінцівок пошириться по всьому тілу. Голова його впаде на коліна — і він спочине. Це — дуже легко. Усі люди колись мусять померти.

Він не ремствував. Нічого не вдієш, таке є життя, а життя є справедливим. Він народився неподалік землі, неподалік землі він жив, і її закон не був для нього чимось новим. Він його добре знав. Це був закон усієї плоті. Природа немилосердна до плоті. Їй байдуже до отого конкретного створіння, що зветься індивідом. Вона більше цікавиться видами тварин і племенами людей. Це була найбільша абстракція, на яку спромігся дикий і примітивний розум Коскуша, але він твердо її засвоїв. Усе довколишнє життя було ЇЇ підтвердженням. Приток життєвих сил, зелень бруньок верби, що нестримно пробивається до. світла, падіння пожовклого осіннього листа — в одному цьому криється увесь сенс буття. Втім, одне завдання Природа таки дає кожному конкретному індивіду. Якщо він його не виконає, то помре. А якщо виконає — то все одно помре. Природі було байдуже — слухняних, що виконували завдання, було дуже багато. І в цьому сенсі головне значення мали не слухняні, а сама їхня слухняність, яка жила і продовжувала жити — завжди. Плем'я Коскуша було дуже древнім. Старики, яких він знав, знали стариків, які були до них. Це означало, що плем'я дійсно жило, що воно піклувалося про слухняність своїх членів — навіть у далекому й забутому минулому, чиї могили вже ніхто не пам'ятає. Але могили не мали значення. Бо смерть — то лише епізод. Люди помирали і йшли з життя, як із літнього неба зникають хмарини. Він теж був лише епізодом, і він теж зникне. Піде в небуття. А природі буде байдуже. Життю вона поставила одне завдання, дала один закон. Продовжуватися безперервно — таким було завдання життя, а смерть була його законом. Приємно дивитися на молоду дівчину, на її пишні груди та сильне тіло, на її пружку ходу і вогонь життя в очах. Але вона ще тільки має виконати своє завдання. Вогонь життя в її очах посилюється, хода — пришвидшується. Вона то смілива з молодиками, то знічена і скромна; вона демонструє їм своє пристрасне бажання. І стає все гарнішою і гарнішою, аж поки якийсь мисливець, більше не в змозі стриматися, бере її до себе у вігвам, щоб вона куховарила, виконувала домашню роботу і народила йому дітей. Але з появою нащадків краса її в'яне. Руки слабнуть, ноги човгикають, зір слабшає й затуманюється. Єдина втіха для неї — це малі діти, що туляться до її змарнілих щік, сидячи біля вогню. Своє завдання вона виконала. Ще трохи — і після перших ознак неминучого голоду або перед важким і довгим переходом її залишать, так само як і його, — одну, в снігу, з купкою сухого хмизу. Таким є закон. Старий обережно поклав гілку у вогонь і продовжив свої міркування. І так — скрізь, з усіма істотами. Комарі гинуть з першим же морозом. Маленькі білочки відповзають геть і помирають. Коли заєць старіє, він стає важким і неповоротким і більше не може втекти від своїх ворогів. Навіть білолобий велетень гризлі — і той стає незграбним, підсліпуватим і дратівливим. Насамкінець він стає легкою здобиччю дзявкучих лайок. Йому пригадалося, як одного разу взимку він сам полишив свого батька на підході до Клондайку. Це сталося незадовго до появи місіонера з його розумними книжками та скринькою з медикаментами. При згадці про ту скриньку старий Коскуш ностальгійно заплямкав сухими старечими губами. З усіх ліків йому найбільше подобався «знеболювач». Але від того місіонера клопоту все одно було більше, ніж користі, бо м'яса він із собою не привіз, а апетит мав добрий, чим викликав глухе невдоволення мисливців. Але при переході через гірський хребет біля Майо він застудив легені і помер, а опісля собаки розрили носами камінюччя і гризлися за його кістки.

Підкинувши у вогонь іще одну гіллячку, Коскуш поринув глибше в минуле. Він пригадав часи Великого Голоду, коли старики з прилиплими до хребтів животами позлазилися до багаття і з їхніх вуст почали злітати спогади про ті давноминулі дні, коли Юкон три зими поспіль не замерзав, а три літа поспіль був укритий кригою. Під час того голоду він втратив свою матір. Улітку ходу лосося не було, і плем'я стало чекати зими, коли прийдуть олені. Зима прийшла, але не прийшли олені. Ніколи не траплялося нічого подібного — навіть на пам'яті стариків. Тож олені не прийшли, зайці не плодилися, а від собак було мало толку — одна шерсть та кості. Йому було тоді сім років. І довгої полярної ночі скиглили і помирали діти, а разом з ними — жінки та старики. Менш ніж кожен десятий із племені дожив до того дня, коли весною повернулося сонце. Ото був голод!

Але пам'ятав він і часи достатку, коли вони не встигали з'їдати м'ясо і воно псувалося; коли собаки ставали товстими і непридатними через переїдання. У ті часи дичина вільно розгулювала довкола, а вони лінувалися на неї полювати, жінки були плодючими, а вігвами повнилися малими хлопцями та дівчатами. Саме тоді чоловіки, наче сказившись із жиру, знову бралися за стару ворожнечу. Вони долали гірський вододіл, щоб зчепитися з місцевими племенами, а також ходили на захід, щоб посидіти біля згаслих вогнищ тананів. Йому пригадалося, як він, ще будучи малим хлопцем, спостерігав у часи достатку, як вовки завалили лося. Цінь-ха лежав разом з ним у снігу і теж спостерігав. Це той Цінь-ха, який згодом став вправним мисливцем і який, врешті-решт, провалився в порожнину на Юконі. Місяць по тому вони знайшли його: проповзши половину шляху, він так і загинув, примерзнувши до криги.

Ага, про лося і вовків. Цінь-ха і він пішли того дня гратися в мисливців, наслідуючи своїх батьків. На березі струмка вони помітили свіжі сліди лося, а поруч — численні сліди вовків. «Це — старий лось, — сказав Цінь-ха, який добре знався на читанні слідів. — Старий лось, який відстав від свого стада. Вовки відсікли його від собратів і тепер не полишать його». Так воно й було. То був вовчий закон. Удень і вночі, без перепочинку, хапаючи його за задні ноги й клацаючи зубами перед носом, вони переслідуватимуть лося до самого кінця. Серця хлопців закалатали від передчуття кривавої сцени. Ото буде видовище!

Згоряючи від нетерпіння, вони хутко пішли по слідах, і навіть він, Коскуш, при всій своїй недосвідченості, міг іти по них із заплющеними очима — настільки широкими були ті сліди. Вони не відставали від вовків та лося, на кожному кроці читаючи свіжі знаки похмурої трагедії. Ось вони вийшли на те місце, де лось вирішив дати вовкам бій. У кожному напрямку сніг був витоптаний і переритий на довжину трьох дорослих чоловіків. Посередині виднілися глибокі сліди ширококопитої жертви, а довкола них — дрібніші сліди, залишені вовками. Деякі з них, поки їхні собрати наскакували на лося, лежали на боку і набиралися сил для нападу. Відбитки їхніх тіл на всю довжину були такими чіткими, наче з'явилися лише якусь мить тому. Один вовк загинув під час несамовитого нападу обезумілої жертви — лось затоптав його до смерті. Про це свідчили кілька ретельно обсмоктаних кісток.

Через деякий час їхні снігоступи знову завмерли непорушно перед тим місцем, де сталася друга битва. Тут лісовий велетень бився з відчайдушною приреченістю. Двічі його валили на сніг — як свідчили відбитки — і двічі він примудрявся встати, скинувши з себе нападників. Він уже давно виконав завдання, яке дала йому Природа, а втім, власне життя було йому дороге і він не хотів помирати. Цінь-ха подивувався з того, що лось зміг звестися на ноги, але це справді було так. Пізніше шаман, якому вони розкажуть про цей випадок, побачить у ньому добрий знак і справжнє диво.

Згодом вони натрапили на те місце, де лось спробував вибратися на берег і сховатися в лісі. Але його переслідувачі напали на нього ззаду, і він навалився на них, розчавивши двох вовків і глибоко вдавивши їх у сніг. Було видно, що кривава розв'язка наближається, бо решта вовків залишили своїх загиблих собратів неторканими. Він і Цінь-ха проскочили ще повз два місця, де відбулися сутички — короткі й жорстокі. Сніг почервонів від крові, а широка легка хода лося стала переривистою й хиткою. Нарешті до них долинули звуки битви — не голосне завивання переслідувачів, а уривчастий гавкіт, що свідчив про бій на короткій відстані і про зуби, що впиналися у плоть. Підповзши з підвітряного боку, Цінь-ха ліг на живіт у сніг і причаївся, а потім до нього підповз він, Коскуш, якому судилося в майбутньому стати вождем племені. Відсунувши гілки молодої порослі, вони мовчки витріщилися на сцену, що розігралася перед ними. Вони підоспіли на розв'язку.

Ця картина, як і всі спогади дитинства, назавжди залишилася в його пам'яті, і він своїми невидющими очима бачив її так само чітко, як і в ті далекі часи. Коскушу було дивно, що запам'ятався саме цей епізод його юності, бо в подальшому, коли він став ватажком і головою ради старійшин, він вершив славні діла і зробив своє ім'я прокляттям в устах представників сусідніх племен, не кажучи вже про того білого незнайомця, якого убив у чесному бою на ножах.

Довго згадував він дні своєї молодості, аж поки вогнище не почало згасати, а мороз — лютішати. Цього разу Коскуш підкинув у вогонь дві в'язанки і помацав рукою решту, вираховуючи, скільки йому лишилося жити. От якби Сіт-кум-то-ха більше турбувалася про свого діда, то назбирала би більшу купу і він прожив би довше. Але вона завжди була легковажною дитиною і не шанувала своїх предків відтоді, як Бобер, син сина Цінь-ха, вперше звернув на неї увагу. Втім, яке це мало значення? Хіба ж не він так само поводився у дні своєї скороминущої молодості? На якусь мить він прислухався до тиші. А що, коли раптом серце його сина розтане, він повернеться за ним на упряжці і забере туди, де багато-багато вгодованих оленів?

Коскуш напружив слух, і його невгамовний розум на мить завмер. Та ні, то йому здалося. Довкола — анічичирк. Усе тихо. Він тут сам. Один посеред всеохоплюючої величної тиші. Він відчув себе дуже самотнім. Але що це?! Холодний страх пронизав його тіло. Знайоме протяжне виття розітнуло тишу — і воно звучало десь близько. І тут перед його осліплими очима з'явився образ лося — старого самця — з розідраними скривавленими боками, поріділою гривою й великими розгалуженими рогами. Він лежав на землі і відбивався до останнього. А ще перед його очима замелькали сірі примари — з хижо палаючими очима, висолопленими язиками й заслиненими іклами. Він побачив, як їхнє кільце невблаганно стискалося, аж поки не перетворилося на чорну крапку посеред витоптаного снігу.

Холодний писок ткнувся йому в щоку, і від цього дотику душа його перелякано тіпнулася і швидко повернулася в сьогодення. Рука Коскуша рвучко смикнулася до вогню, і він підняв палаючий пучок хворосту. На мить охоплений спадковим страхом перед людиною, вовк відступив і протяжно завив, скликаючи на підмогу своїх собратів. Ті хижо відгукнулися, і невдовзі довкола Коскуша утворилося сіре кільце тварюк, що повільно підповзали, роззявивши слиняві пащеки. Старий сидів, слухаючи, як звужується кільце. Він несамовито вимахував на всі боки палаючою в'язанкою, і сопіння перетворилося на гарчання. Але вовки хекали неподалік і не мали наміру розбігатися. Ось один підповз на грудях, тягнучи задні лапи, ось другий, потім — третій. І ніхто з них не позадкував. «А чи варто мені чіплятися за життя?» — спитав себе Коскуш і кинув палаючу в'язанку в сніг. Вона зашипіла і згасла. Кільце сіроманців збентежено загарчало, але залишилося на місці. Знову перед його очима постала остання битва старого самця, і Коскуш зморено опустив голову на коліна. Яка різниця, врешті-решт? Хіба ж це — не закон життя?


ЧОЛОВІК ЗІ ШРАМОМ


Джейкоб Кент усе життя був невиліковним скнарою. Цей ґандж породив у ньому недовіру до всіх та кожного, і його вдача зіпсувалася настільки, що мати з ним справу було дуже нелегко. Він страждав сомнамбулізмом і був надзвичайно твердолобим у своїх переконаннях. Змалку працював ткачем, поки клондайкська лихоманка не зайшла йому в кров і не відірвала його від ткацького верстата. Халупа Кента стояла на півдорозі між постом Шістдесятої Милі та річкою Стюарта. І мандрівники, що зазвичай проїздили тут по дорозі на Доусон, порівнювали його з бароном-грабіжником, що сидить у своєму неприступному замку й бере данину з караванів, які проходять по занедбаних дорогах його володінь. Втім, для того щоб вигадати таке порівняння, слід було знатися на історії; а менш освічені золотошукачі з річки Стюарта описували Кента у дещо простішій манері, вживаючи досить сильні вирази.

До речі, ця халупа була не його. Її збудували кілька років тому двоє золотошукачів, що саме для цього привели сюди пліт з лісом. Це були гостинні хлопці — і навіть після того, як вони покинули цю хижку, ті мандрівники, що знали до неї дорогу, завжди спішили тут заночувати. Це було вельми зручно, бо давало змогу не гаяти час і сили на влаштування привалу. Існувало також неписане правило, за яким останній з тих, хто ночував у хижці, лишав для свого наступника чималеньку в'язанку хмизу. Чи не щоночі тут збиралося на нічліг з півдюжини гостей. Джейкоб Кент узяв це на замітку і, скориставшись із того, що в хижки не було господаря, самочинно вселився до неї. Відтоді стомлені мандрівники мусили платити долар з носа за право переночувати на підлозі, а Джейкоб Кент сам зважував золотий пісок — і шахраював при цьому нещадно. Він іще й примудрився обладнати справу так, що гості рубали для нього дрова та носили воду. Власне, це був просто розбій, але його жертви були людьми добросердечними і, дарма що ненавиділи Кента, дозволяли йому мати поживу з гріха.

Одного квітневого дня Кент сидів біля дверей своєї халупи, грівся на сонечку і не спускав очей зі стежки, мов хижий павук, що чигає на здобич. Внизу лежав Юкон — крижане море тяглося на південь і на північ, сягаючи двох миль у ширину між плавними звивинами берегів. По його нерівній поверхні біг санний шлях, що звідси здавався тоненькою подряпиною на снігу, — то була стежина у півтора фута завширшки й у дві тисячі миль завдовжки. Кожний лінійний фут цього шляху чув більше прокльонів, ніж будь-яка інша дорога у християнському світі та за його межами.

Того дня Джейкоб Кент був у чудовому гуморі. Минулої ночі він побив власний рекорд, продавши свою гостинність не більше не менше як двадцяти восьми відвідувачам. Щоправда, це було дуже незручно, і четверо з них до ранку хропіли на підлозі біля його ліжка; але мішок із золотим піском добре-таки поважчав. Цей мішок, у якому зберігався сяючий золотий скарб, був для Кента джерелом найбільшої втіхи та найтяжчих страждань. У його тісному череві вміщалися небеса й пекло. В однокімнатній хижці не було де сховатися від сторонніх очей, і тому Кента постійно мучив страх, що його пограбують. Ці бородаті розбишаки, того і жди, поцуплять мішок! Він часто бачив у страшних снах, що лихо скоїлося насправді, і прокидався від жаху. Деякі з цих розбійників ввижалися йому раз за разом, і зрештою він добре запам'ятав їх усіх, а найкраще — «їхнього ватажка із засмаглим обличчям та шрамом на правій щоці. Цей парубок докучав йому найбільше, і вранці, щойно прокинувшись, Кент вигадував усе нові й нові схованки для свого мішка — і всередині хижки, і ззовні. Заховавши свій скарб, він зітхав із полегкістю й кілька ночей спав спокійно, а потім знову бачив уві сні, як він хапає за комір Чоловіка Зі Шрамом у ту страшну мить, коли той надибав дорогоцінний мішок. Прокинувшись у розпалі боротьби зі злочинцем, він зривався з ліжка й переносив мішок у нове, більш надійне сховище. Було б несправедливим вважати, що він став жертвою галюцинацій; проте він вірив у лихі прикмети і передачу думок на відстані, й ці примарні розбійники здавалися йому астральними тілами живих людей, які, хоч і перебувають далеко, в цю саму мить подумки зазіхають на його багатство. І хоч він продовжував висотувати жили з тих нещасних мандрівників, що переступали його поріг, кожна нова унція золота у мішку примножувала його страждання.

Отож Джейкоб Кент сидів, гріючись на сонечку, і раптом несподівана думка змусила його скочити з місця. Найбільшим щастям у його житті були ті хвилини, коли він зважував та переважував свій золотий пісок. Але це щастя затьмарювала одна обставина, яку він досі не зміг подолати. Його терези були надто малі; на них можна було зважити тільки півтора фунта, тобто вісімнадцять унцій, а він зібрав уже разів у три з третиною більше. Йому ніяк не вдавалося зважити все золото відразу, і, на думку Кента, це позбавляло його змоги побачити скарб у всій красі. А так і сама радість од володіння ним була наполовину меншою. Авжеж, така дрібна перешкода ніби зменшувала і значення, і сам факт володіння скарбом. І зараз Кент схопився з місця, бо йому раптом спало на думку, як можна це зробити. Він сторожко роззирнувся довкола і, впевнившись, що на стежці нікого немає, увійшов до халупи.

Поспіхом прибравши все зі столу, Кент поставив на нього терези, на одну шальку поклав гирі вагою в п'ятнадцять унцій і врівноважив їх золотим піском. Замінивши гирі золотом, він отримав тридцять точно зважених унцій. Потім знову висипав ці тридцять унцій на одну шальку і врівноважив золотим піском. Зваживши в такий спосіб усе своє золото, він аж спітнів од хвилювання. Він тремтів, не тямлячись од захвату. Однак це не завадило йому старанно витрусити мішок, до останньої золотої порошинки, поки рівновага не порушилася і одна шалька терезів не опустилася на стіл. Тоді він поновив рівновагу, поклавши на другу шальку гирю вагою в одну двадцяту унції та п'ять золотих крупинок. Він стояв, відкинувши голову назад, і дивився на золото мов зачарований. Мішок спорожнів, але тепер можливості терезів були невичерпними. На них можна було зважити будь-яку кількість золота — від найдрібнішої порошинки до багатьох фунтів. Мамона[17] запустила свої загребущі руки у саме серце Кента. Вечірнє сонце зазирнуло у відчинені двері й осяяло терези з їхнім Жовтим тягарем. Дорогоцінні горбики, мов золотаві перса бронзової Клеопатри, ніжно сяяли у його променях. Час і простір зникли.

— А щоб я пропав! У тебе золота на кілька гіней стане, їй-богу!

Джейкоб Кент рвучко озирнувся, простягаючи руку до своєї двостволки, що лежала поруч. Але, побачивши лице непроханого гостя, він очманіло сахнувся назад. То було обличчя Чоловіка зі Шрамом!

Чоловік з цікавістю позирнув на нього.

— Ну, та не бійся, — мовив він, примирливо махнувши рукою. — Я тобі нічого не зроблю, і твоє кляте золото мені теж ні до чого… Та ти здурів, чи що? — додав він, бачачи, що обличчя Кента блищить від поту, а коліна трусяться. — Чого ти мовчиш, наче язика проковтнув? — провадив він далі, поки Кент силувався перевести подих. — Чи тебе заціпило? Що тут у біса коїться?

— Д-д-де це ви дістали?.. — нарешті спромігся вимовити Кент, вказавши тремтячим пальцем на страшний шрам, що перетинав щоку прибульця.

— Та це один морячок пригостив мене ганшпугом від грот-бом-брамселя. А чого ти лізеш не в своє діло, скажіть на милість? А щоб я пропав! Чи тобі, мо', не до вподоби мій шрам? Мо', він таким панам, як ти, очі ріже? В чому справа, га?

— Ні, ні, — заперечив Кент з кислою посмішкою, безсило опускаючись на стілець. — Мені просто цікаво…

— Ти колись бачив такий шрам? — грізно спитав гість.

— Ні…

— Краса та й годі, правда?

— Атож, атож, — закивав головою Кент, бажаючи задобрити свого дивного відвідувача. Проте він аж ніяк не чекав, що його спроба бути ґречним викличе такий спалах гніву.

— Ох ти погань, юшка ти смердюча, квач облізлий! Хочеш сказати, що найбільше страхіття, яким Господь Бог затаврував людське обличчя, — це краса?.. Що ти маєш на увазі, ти…

І лютий син моря вибухнув зливою химерних прокльонів, у яких мішалися боги, чорти, чудовиська й люди у всіх можливих поєднаннях. Він лаявся з таким завзяттям, що Джейкоб Кент остовпів. Він зіщулився і підвів руки, наче боронячись од нападу. Вигляд у нього був такий безпомічний, що моряк раптом обірвав на півслові свою пишну заключну промову і розреготався, як навіжений.

— Сонце геть спаскудило дорогу, — мовив Чоловік зі Шрамом у перерві між громовими вибухами реготу. — І я можу лише сподіватися, що тобі буде приємно провести час у товаристві добродія з такою пикою, як у мене. Ану, розпали вогонь у своїй кочегарні, а я поки розпряжу та погодую собак. І дров не жалій, чоловіче: їх у лісі на всіх вистачить, а в тебе повно вільного часу, щоб помахати сокирою. І ще принеси відро води. Ну-бо, ворушися, чуєш? А то я тебе так провчу, що й мало не покажеться!

Нечувана річ! Джейкоб Кент розпалював вогонь, рубав дрова, носив воду — одне слово, всіляко намагався прислужитися своєму гостю! Джим Кардіджі ще в Доусоні вдосталь наслухався оповідей про здирство, яке чинив цей Шейлок з придорожньої халупи; а потім весь час зустрічав по дорозі його жертв, які додавали нові подробиці до літопису його злодіянь. І тепер Джим Кардіджі — котрий, як усі моряки, любив із когось пошуткувати, — опинившись у славнозвісній халупі, вирішив, як то кажуть, «розіграти» її хазяїна. Звичайно, він помітив, що досяг навіть більшого успіху, ніж сподівався, проте й гадки не мав, яку роль відіграв у цій справі його шрам. Та хоч він і не розумів, що й до чого, ясно було одне — що він таки нажахав Кента; і Джим вирішив скористатися з цієї обставини так безжально, як то робить будь-який сучасний торговець у гонитві за баришем.

— А щоб я пропав! Я бачу, ти спритний хлопець, — схвально мовив він, схиливши голову набік і дивлячись на заклопотаного хазяїна. — І нащо ти поліз копати золото, га? Краще б у шинкарі подався, їй-богу! Тут на річці я тільки й чув розмов, що про тебе, та все ж не думав, що ти такий молодець.

Джейкоб Кент відчував палке бажання розрядити у гостя свою. рушницю, але таємнича дія шраму була надто сильною. Це був справжній Чоловік зі Шрамом — той, що так часто грав роль грабіжника в його уяві. Отже, це він, живе втілення тієї лихої мари, що являлася йому вві сні, той, хто стільки разів зазіхав на його золото! Інакше й бути не може — Чоловік зі Шрамом, у плоті й крові, хоче пограбувати його! А цей шрам! Кент не міг одірвати від нього очей, як не зміг би зупинити биття власного серця. Попри всі зусилля, його погляд неухильно вертався до обличчя гостя, як стрілка компаса повертається до полюса.

— Мій шрам тобі муляє, чи що? — раптом гримнув Джим Кардіджі. Він розстилав на підлозі ковдри і, звівши очі, зустрів пильний погляд Кента. — А коли так, краще спускай вітрило, загаси вогні та лягай спати. Ану, ворушися, швабро нікчемна, а то я тобі всю носову частину розвалю, так і знай!

Кент так перелякався, що мусив тричі дмухнути на каганець, аби погасити його, і хутко заповз під ковдру, навіть не знявши мокасини.

Матрос ліг на свою жорстку постіль на підлозі і скоро безтурботно захропів, а Кент лежав, утупивши погляд у темряву, і стискав у руці дробовика. Він вирішив не спати до ранку, бо так і не встиг заховати свої п'ять фунтів золота, і тепер вони лежали у скрині для набоїв, біля його подушки. Незважаючи на всі зусилля, врешті-решт він таки задрімав, проте золото й уві сні гнітило його душу важким тягарем. Якби він не заснув у такому знервованому стані, демон сомнамбулізму не приступився б до нього в цю ніч, а вранці Джиму Кардіджі не довелося б мати справу з лотком для промивання золота.

Вогонь у грубі марно боровся за життя і врешті-решт погас, а мороз просочився крізь мох у шпаринах стін і настудив хату. Собаки надворі перестали вити і, згорнувшись у снігу, бачили вві сні рай, де повно сушеної риби, де немає погоничів і нагаїв. У хижці гість лежав, мов колода, а хазяїн неспокійно совався на ліжку, перебуваючи у владі дивного марення. Опівночі він раптом скинув із себе ковдру і встав. Цікаво, що всі подальші вчинки він здійснив, не запалюючи світла. Він не розплющував очей — може, тому, що було темно, а може, зі страху побачити страшний шрам на щоці гостя; так чи інакше, він навпомацки підняв віко скрині для набоїв, заклав чималий заряд у дуло свого дробовика, не просипавши й крихти, і притоптав його зверху подвійним клейтухом, а тоді, прибравши все, повалився на ліжко.

Щойно світанок поклав свої сталево-голубі пальці на затягнуте проолієним папером вікно, Джейкоб Кент прокинувся. Спершись на лікоть, він підняв віко скрині й зазирнув усередину. Те, що він побачив — чи то, вірніше, не побачив, — справило на нього цілком несподіване враження, якщо брати до уваги його нервовість. Він зиркнув на сплячого, тихо опустив віко скрині й перевернувся на спину. Його лице було незворушно-спокійним. Жоден м'яз на цьому обличчі не ворухнувся; не було ані найменших ознак хвилювання чи розгубленості. Він довго лежав, розмірковуючи, а коли підвівся, то почав діяти спокійно, зважено, без зайвого шуму та поспіху.

Просто над головою у сплячого Джима Кардіджі в балку вбитий був міцний дерев'яний кілок. Джейкоб Кент тихцем накинув на нього мотузку в півдюйма завтовшки і спустив обидва її кінці вниз. Один кінець він обв'язав навколо пояса, на другому зробив петлю. Потім звів курок і поклав рушницю так, щоб вона була напохваті, біля купи ременів із лосиної шкіри. Зробивши над собою зусилля, щоб подивитися на шрам, він стійко витримав страшне видовище, одягнув петлю на шию матроса й, усім тілом подавшись назад, міцно затягнув її. В ту ж саму мить він навів на ворога рушницю.

Джим Кардіджі прокинувся, задихаючись, і втупив очманілий погляд у два сталеві дула, спрямовані на нього.

— Де воно? — спитав Кент, трохи послабивши мотузку.

— Ах ти, клятий… кх-х…

Кент знову відкинувся назад, і петля здавила горло полоненого.

— Ох ти, сво… ох…

— Де воно? — повторив Кент.

— Що? — насилу вимовив Кардіджі, віддихавшись.

— Золото.

— Яке золото? — перепитав ошелешений матрос.

— Яке, ти добре знаєш: моє.

— Та я його й близько не бачив. За кого ти мене маєш? Чи я тобі сейф, чи що? Яке мені діло до твого золота! Звідки мені знати, де воно?

— Знаєш чи не знаєш, а я тобі не дам дихати, поки не знатимеш. І спробуй тільки ворухни пальцем — враз дістанеш кулю в лоба!

— Господи милостивий!.. — прохрипів Кардіджі, коли мотузка натяглася знов.

Кент на мить відпустив и, і матрос, наче мимохіть закрутивши головою, примудрився трохи ослабити петлю і зсунути її під саме підборіддя.

— Ну то що? — спитав Кент, очікуючи зізнання.

Але Кардіджі глузливо всміхнувся.

— Ну то вішай мене, ти, шинкарю смердючий!

Тоді, як і передбачав матрос, трагедія обернулася на фарс. Кардіджі був важчим від Кента, і той, як не викручувався, не зміг відірвати його від підлоги.

Попри всі його старання, матрос лишився стояти на ногах і таким чином зберіг точку опори, а петля під підборіддям допомагала йому втриматись у цьому положенні.

Впевнившись, що повісити матроса не вдасться, Кент усе ж таки продовжував натягувати мотузку. Він вирішив повільно задушити ворога або ж вирвати в нього зізнання, куди той подів золото. Але Чоловік зі Шрамом ніяк не хотів бути задушеним. Минуло п'ять, десять, п'ятнадцять хвилин — і зрештою Кент у відчаї опустив свого полоненого на підлогу.

— Гаразд, — мовив він, витираючи спітніле чоло, — коли не хочеш висіти, я тебе застрелю. Мабуть, деяким людям не судилося бути повішеними.

— Так ти геть зіпсуєш підлогу в хаті, — почав Джим, знаючи, що головне — виграти час. — Краще послухай, що я тобі скажу. Давай-но поміркуємо разом і вирішимо, як бути далі. У тебе пропав золотий пісок. Ти кажеш, що я знаю, де він, а я кажу, що не знаю. Давай усе обміркуємо і намітимо курс…

— Господи милостивий! — перебив його Кент, злостиво передражнюючи матроса. — Ні, цього разу курс намічатиму я, а ти собі міркуй, якщо хочеш; та спробуй тільки рипнутись, і Бог свідок — я тебе пристрелю на місці!

— Заради моєї матері…

— Хай її Бог милує, коли вона тебе любить… Еге, он воно що! — Кент попередив порух матроса, притиснувши до його лоба дуло рушниці. — Лежи тихо, чуєш? Тільки ворухнися — і ти покійник.

Робота була досить марудна, якщо завважити, що Кент весь час мусив тримати рушницю напоготові; але ж він недарма був ткачем. За кілька хвилин він зв'язав матросові руки й ноги. Потім витяг його надвір і поклав біля стіни хижки, у тому місці, звідки полонений міг бачити річку й дивитися, як сонце сходить у зеніт.

— Даю тобі час до полудня, а тоді…

— Що?

— А тоді почимчикуєш у пекло. Та якщо скажеш, де золото, я триматиму тебе тут, поки не під'їде поліцейський загін!

— А щоб мене грім побив! Та що ж це таке робиться, га? Я невинний, мов ягнятко, а ти геть здурів, з глузду з'їхав, я бачу, і хочеш ні за що мене у пекло відправити… Ох ти, клятий старий пірат! Ох ти ж…

Джим Кардіджі дав волю своєму язику — і цього разу перевершив самого себе. Джейкоб Кент виніс із халупи стільця, щоб зручніше було слухати. Вичерпавши весь свій запас словосполучень, матрос замовк і поринув у тяжкі роздуми, а його очі пильно стежили за сонцем, що надто поспішно здіймалося на сході. Собаки, здивовані таким довгим перепочинком, з'юрмилися навколо хазяїна. Його безпомічний стан непокоїв тварин. Вони відчували щось лихе, проте не могли розуміти, в чому річ, і металися довкола, співчутливо повискуючи.

— Ану геть, ви, тварюки! — гримнув Джим, звиваючись, мов хробак, у марній спробі копнути їх ногою, — і раптом зрозумів, що лежить на краю провалля. Тільки-но собаки розбіглися, він почав зосереджено міркувати. Що ж це за провалля, яке він відчуває, проте не бачить? Скоро він прийшов до правильного висновку. Людина від природи лінива, думав він, і ніколи не робить більше, ніж потрібно. Коли будуєш хижку, треба вкрити її дах землею — а звідси випливає логічне припущення, що землю при цьому беруть якомога ближче. Отже, він лежить на краю ями, з якої вибирали землю, щоб укрити дах Кентової халупи. Ця обставина, якщо з неї скористатися належним чином, може подовжити йому життя. І матрос зосередив усю увагу на ременях із лосиної шкіри, що його зв'язували. Руки в нього були скручені за спиною, і сніг під ними почав танути. Знаючи, що вогка лосина шкіра стає пружною, Джим почав непомітно розтягувати ремені.

Він жадібно спостерігав за стежкою, і коли вдалині, з боку Шістдесятої Милі, на білому тлі крижаної кучугури на мить майнула чорна цятка, він кинув тривожний погляд на сонце. Воно невпинно наближалося до зеніту. Чорна цятка то виринала між крижаними пагорбами, то зникала у проваллях між ними; але Джим міг стежити за нею хіба що крадькома, боячись викликати підозри ворога. І коли Джейкоб Кент раптом звівся на ноги і почав пильно дивитися на стежку, для Кардіджі це була страшна мить. Але нарти, запряжені собаками, в цю хвилину знову сховалися за пагорбом, і їх не було видно, поки небезпека не минула.

— Ти діждешся, що тебе повісять за такі справи, — грізно мовив Кардіджі, намагаючись відвернути увагу Кента. — І будеш ти смажитися в пеклі, це я тобі кажу!.. Слухай! — крикнув він, трохи помовчавши. — Ти віриш у привидів?

Кент здригнувся, і Джим, зрозумівши, що обрав вірний шлях, продовжував:

— Привид завжди являється людині, що не дотримала слова. Тож якщо ти надумаєш мене порішити раніше восьми склянок[18] — я хотів сказати, до дванадцятої години, — я буду тобі являтись, так і знай! Чуєш чи ні? На хвилину, хоча б на секунду раніше — і я буду тобі являтися, ось побачиш!

Джейкоб Кент начебто завагався, але не мовив ні слова.

— Який у тебе хронометр? А на якій ви тут довготі? Звідки ти знаєш вірний час? — допитувався Кардіджі, марно сподіваючись вирвати у свого ката хоча б кілька хвилин. — Як ти ставиш годинника — за часом Казарми чи Компанії[19]? Бо ж якщо ти зробиш це, поки не проб'є на дванадцяту, я не заспокоюся на тім світі. Бачиш, я тебе чесно попереджаю! Я повернусь. А коли в тебе нема годинника, звідки ти знатимеш, як буде дванадцята? Ось що мені скажи! Звідки ти знатимеш, котра година?

— Я відправлю тебе на той світ вчасно, не сумнівайся, — відповів Кент. — Тут є сонячний годинник.

— То не годиться. Стрілка може відхилятися на тридцять два градуси.

— Усе перевірено.

— А як ти звіряв? За компасом?

— Ні. За Полярною зіркою.

— Точно?

— Точно.

Кардіджі застогнав і крадькома зиркнув на стежку. Нарти долали підйом десь за милю від хижки, не далі, і собаки розмашисто бігли чвалом.

— А тінь іще далеко від риски?

Кент підійшов до примітивного сонячного годинника.

— За три дюйми, — оголосив він після уважного розгляду.

— Слухай, ти крикни: «Вісім склянок», перш ніж стріляти, добре?

Кент погодився, і обоє знову поринули в мовчання. Ремені на зап'ястях Кардіджі поволі розтягались, і він почав зсувати їх донизу.

— Що там на годиннику?

— Лишився один дюйм.

Матрос ледь ворухнувсь, аби переконатися, що зможе скотитися вниз у потрібну мить, і зняв з рук перше кільце ременів.

— А зараз?

— Півдюйма.

Тут Кент почув рипіння полозів і озирнувся. Погонич лежав на нартах пластом, собаки вихором мчали до хижки. Кент рвучко повернувся й підняв рушницю на плече.

— Ще немає восьми склянок! — заперечив Кардіджі. — Я тобі явлюся, будь певний!

Джейкоб Кент вагався. Він стояв біля сонячного годинника, кроків за десять од своєї жертви. Чоловік на нартах, мабуть, побачивши, що біля хижки відбувається щось дивне, став на коліна, і нагай шалено засвистів над собачими спинами.

Тінь дійшла до риски. Кент почав цілитись.

— Готуйсь! — урочисто скомандував він. — Вісім скля…

Та на якусь долю секунди раніше, ніж він договорив, Кардіджі скотився в яму. Кент не вистрілив і кинувся до краю. Бах!.. Рушниця вистрілила прямо в лице матросу, щойно він звівся на ноги. Проте з дула не курився димок; натомість полум'я спалахнуло збоку ствола, біля приклада, і Джейкоб Кент упав. Собаки вирвалися на берег і протягли нарти по його тілу, а погонич зістрибнув на землю в ту мить, коли Джим Кардіджі, звільнивши руки від ременів, вилазив із ями.

— Джим! — упізнавши його, скрикнув прибулий. — Що сталося?

— Що сталося? Та нічого. Це я часом роблю такі невеличкі вправи, щоб зміцнити здоров'я. Що сталося? Ох ти, клятий ідіот! Хутчіш розв'яжи мене, а то я тобі покажу, що сталося! Ворушися, або я тобою палубу відполірую! Ху-ух! — зітхнув він, коли товариш заходився працювати складаним ножем. — Що сталося? Оце-то я й хотів би знати. Може, ти мені скажеш, га?

Кент був уже мертвий, коли вони перевернули його на спину. Його рушниця, шомпольна, старожитнього вигляду, лежала поруч. Ствол відпав од приклада, і біля правого курка зяяла тріщина з вивернутими назовні краями, завдовжки у кілька дюймів. Матрос зацікавлено підняв рушницю. З тріщини ринув сяючий струмінь золотого піску. Тут Джим Кардіджі почав здогадуватись, у чому річ.

— Провалитися мені на цьому місці! — гримнув він. — Оце так штука! Осьде воно, його кляте золото! А щоб мене грім побив… і тебе також, Чарлі, коли зараз не принесеш мені лоток!


ТИСЯЧА ДЮЖИН


Девід Расмунсен був великим спритником і, подібно до багатьох по-справжньому великих людей, чоловіком об одній думці. Ось чому, коли трубний глас Півночі досяг його слуху, він вирішив торгувати яйцями і вклав усю свою енергію в цей задум. Він зробив короткий і точний розрахунок, і майбутнє засяяло перед ним усіма барвами веселки. Припущення, що у Доусоні яйця можна продати по п'ять доларів за дюжину, здавалося цілком вірогідним. Звідси беззаперечно випливало, що одна тисяча дюжин у Столиці Золота принесе п'ять тисяч доларів.

З іншого боку, слід було врахувати витрати, і він підрахував їх добре — як обережний, надзвичайно практичний і твердолобий чоловік, чию душу ніколи не бентежили мрії. При ціні п'ятнадцять центів за дюжину первинна вартість тисячі дюжин становитиме сто п'ятдесят доларів — дрібниця порівняно з величезним зиском. Навіть якщо припустити — тільки припустити — таку неймовірну дорожнечу, що на проїзд і перевезення яєць піде вісімсот п'ятдесят доларів, усе одно після того, як він продасть останнє яйце і висипле у мішок останню дрібку золотого піску, у нього лишиться чотири тисячі чистого прибутку.

— Бачиш, Альмо, — підраховував він уголос, сидячи з дружиною у затишній їдальні, заваленій картами, урядовими звітами та путівниками по Алясці, — бачиш, справжні витрати почнуться тільки з Дайї, а доти на дорогу вистачить і п'ятдесяти доларів, навіть якщо їхати першим класом. Ну, а від Дайї до озера Ліндерман носїї-індіанці беруть по дванадцять центів з фунта; отже, дванадцять доларів із сотні фунтів, а з тисячі — сто двадцять. У мене буде, скажімо, півтори тисячі фунтів, це стане у сто вісімдесят доларів; для певності скажемо — двісті. Один приїжджий із Клондайку, якому можна довіряти, казав, що там можна купити човна за триста доларів. І ще він казав, що можна буде легко знайти двох пасажирів, по сто п'ятдесят доларів з кожного, — отже, човен обійдеться задарма, а з пасажирів ще й якась поміч буде. Ну… от і все; в Доусоні я викладаю яйця на берег. Ану, давай поміркуємо, скільки це вийде загалом?

— П'ятдесят доларів від Сан-Франциско до Дайї, двісті від Дайї до Ліндерману, за човен платять пасажири, — отже, всього двісті п'ятдесят, — миттю підрахувала жінка.

— І ще сто на одяг та все причандалля, — радісно продовжив чоловік, — отже, п'ятсот лишається на непередбачені витрати. Хоча… що тут може бути непередбаченого?

Альма знизала плечима і підняла брови. Якщо простори Півночі можуть поглинути людину і тисячу дюжин яєць, то, звісно ж, поглинуть і все, чим цій людині пощастило заволодіти. Так вона подумала, проте не сказала нічого. Вона надто добре знала Девіда Расмунсена, щоб йому суперечити.

— Навіть якщо часу доведеться згаяти вдвічі більше — може, десь затримаюся в дорозі, — вся поїздка забере два місяці. Тільки подумай, Альмо! Чотири тисячі за два місяці! Це тобі не якась там сотня, що я отримую нині. Ми тоді збудуємо собі більший дім, із газом у кожній кімнаті, з видом на море; а котедж я здам і з цих грошей буду сплачувати податки, страховку і за воду, та щось іще й лишиться. І зрештою, цілком імовірно, що я знайду родовище і повернуся додому мільйонером. Скажи, Альмо, це ж тверезий розрахунок?

І Альмі не було чого заперечити. Та й справді, хіба її кузен у дальніх — як на те, паршива вівця у сім'ї, пустобрех і ледащо, — хіба ж він, повернувшись із тієї дикої Півночі, не привіз на сто тисяч золотого піску, не кажучи вже про половинний пай на ту яму, звідки його видобули?

Бакалійник вельми здивувався, коли Девід Расмунсен — його постійний покупець — почав зважувати яйця на терезах у кінці прилавка. Та ще більше здивувався сам Расмунсен, побачивши, що дюжина яєць важить півтора фунта, — отже, тисяча дюжин затягне півтори тисячі фунтів! На одяг, ковдри та посуд не лишиться нічого — а на щоденне харчування тим паче. Його підрахунки звелися нінащо, і він уже хотів був вираховувати все наново, аж раптом йому спало на думку, що можна зважити дрібніші яйця. «Великі чи малі, а дюжина — вона і є дюжина», — розсудливо сказав він самому собі; і виявилося, що дюжина дрібних яєць важить фунт із чвертю. Незабаром по місту Сан-Франциско уже бігали заклопотані кур'єри, а власники комісійних контор і молочарень були здивовані несподіваним попитом на яйця, що вагою не більше двадцяти унцій дюжина.

Расмунсен заставив свій маленький котедж за тисячу доларів, відправив дружину гостювати до її рідних, покинув роботу і вирушив на Північ. Щоб уникнути зайвих витрат, він згодився на компроміс і поїхав другим класом, де товкотнеча була ще гірша, ніж на палубі; і наприкінці літа, блідий і кволий, зійшов на берег зі своїми яйцями у Дайї. Проте скоро до нього повернулись і впевнена хода, і апетит. Уже перша бесіда з чилкутськими носіями зміцнила та загартувала його. Вони забажали сорок центів з фунта за двадцятивосьмимильний перехід, а поки Расмунсен оговтався від подиву, ціна зросла до сорока трьох. Врешті-решт п'ятнадцять дужих індіанців пристали на сорок п'ять центів і взялися зав'язувати його мішки, але розв'язали знову, коли їм запропонував по сорок сім центів якийсь крез із Скагуея, у брудній сорочці і драних штанях, що загнав своїх коней на Білому перевалі й тепер удався до останньої відчайдушної спроби проїхати у Доусон через Чилкут.

Проте Расмунсен не занепав духом і за п'ятдесят центів знайшов носіїв, які за два дні доправили яйця у Ліндерман. Але ж п'ятдесят центів за фунт — це тисяча доларів за тонну; і коли півтори тисячі фунтів поглинули всі його заощадження, він лишився сидіти на мисі Тантала, щодня дивлячись, як новісінькі човни прямують на Доусон. Власне, весь табір, де будували човни, був охоплений тривогою. Люди працювали як навіжені з ранку до вечора, знемагаючи в роботі, — смолили, конопатили, збивали човни у гарячковому поспіху, причина якого була цілком зрозумілою. Що не день снігова лінія сповзала все нижче з голих скелястих вершин, і невпинний вітер приносив із собою сльоту, паморозь та сніг, а тихі заплави та прибережні мілини затягав тонкий лід, що грубішав щогодини. І щоранку змучені тяжкою працею люди звертали обличчя До озера, щоб побачити, чи не взялося кригою. Це була б загибель їхніх надій — адже вони сподівалися, що попливуть униз по стрімкій річці, коли на озерах уже скінчиться навігація.

Страждання Расмунсена стали ще тяжчими, коли він дізнався про трьох своїх конкурентів у яєчній галузі. Щоправда, один з них, опецькуватий німець, розорився дощенту і сам-один тягнув назад останні мішки з крамом; проте човни у двох інших були майже готові, і вони щодня молили бога торгівлі та комерції спинити залізну руку зими хоча б на один день. Але ця залізна рука вже стискала країну. Люди замерзали на смерть у хуртовині, що лютувала над Чілкутом, і Расмунсен не встиг отямитись, як відморозив собі пальці на ногах. Якось йому трапилася нагода поїхати пасажиром у човні, що вже відчалював од засипаного рінню берега; та за це вимагали двісті доларів готівкою, а в нього не було грошей.

— Я думафф, ви трошки почекайт, — казав йому човняр-швед, що знайшов свій Клондайк саме тут і виявився досить мудрим, аби це зрозуміти, — почекайт трошки, і я вам зробифф кароши човен, слово честі.

Заручившись цим словом, Расмунсен повернувся до озера Кратер і там надибав двох газетних кореспондентів, чий багаж був розкиданий по всьому перевалу, від Кам'яного дому до Щасливого табору.

— Так, — багатозначно мовив він, — у мене тисяча дюжин яєць в Ліндермані, і зараз там уже закінчують смолити мій човен. Я так гадаю, що мені пощастило. Самі знаєте, човни зараз дорогенькі, та й роздобути їх нелегко.

Кореспонденти зчинили страшну бучу, майже силоміць набиваючись йому в супутники, махали перед ним доларовими купюрами і тицяли в руки золоті червінці. Спершу він затято опирався, та потім не витримав і знехотя погодився взяти кореспондентів із собою — по триста доларів з кожного. Вони знов-таки ледь не силою змусили його взяти гроші наперед. І поки обоє писали для своїх газет нариси про доброго самаритянина з тисячею дюжин яєць, цей добрий самаритянин[20] уже поспішав до шведа на озеро Ліндерман.

— Ану давайте сюди цього човна, — мовив він замість вітання, подзенькуючи кореспондентськими золотими і жадібно озираючи готовий човен.

Швед байдуже глянув на нього і похитав головою.

— Скільки вам за нього обіцяли? Триста? Гаразд, ось вам чотириста. Беріть.

Він спробував тицьнути шведу гроші, але той позадкував від нього.

— Я гадафф, ні. Я сказафф йому, беріть, човен є готовий. Ви почекайт…

— Ось вам шістсот. Це моє останнє слово. Берете чи ні? Скажіть там, що вийшла помилка.

Швед завагався.

— Я гадафф, так, — зрештою мовив він. Востаннє Расмунсен бачив його, коли той перебирав весь свій вбогий запас слів у марній спробі пояснити іншим замовникам, яка вийшла помилка.

Німець зламав ногу, посковзнувшись на крутому схилі біля Глибокого озера, розпродав свій товар по долару за дюжину, а на отримані гроші найняв індіанців-носіїв, щоб його доправили до Дайї. Проте вранці того ж дня, коли Расмунсен зі своїми супутниками відчалив від берега, двоє інших конкурентів подалися за ним слідом.

— У вас скільки? — крикнув один із них, хирлявий житель Нової Англії.

— Тисяча дюжин, — гордо відповів Расмунсен.

— Овва! У мене вісім сотень. Закладаюся, що прийду першим!

Кореспонденти пропонували Расмунсену гроші в борг; але він відмовився, і янкі уклав парі з останнім конкурентом — справжнім морським вовком, що ходив по воді, як по сухому, і обіцяв при нагоді показати їм, як треба долати хвилю. Так він і вчинив, поставивши здоровенне брезентове вітрило, від чого носова частина човна раз у раз поринала у воду. Він першим вийшов із озера Ліндерман, але не захотів іти на буксирі й посадив перевантажений човен на скелі серед буремних порогів. Расмунсен і янкі, що теж віз двох пасажирів, перенесли поклажу на плечах, а потім відтягли порожні човни через небезпечне місце до озера Беннет.

Беннет — це озеро у двадцять п'ять миль завдовжки, вузька і глибока впадина в горах, у якій вирують шторми. Расмунсен переночував на піщаному мисі у верхів'ї озера, де багато інших людей і човнів прямували на північ, борсаючись у пазурах арктичної зими. Вранці він почув завивання південного вітру, який, увібравши в себе холод снігових вершин і заледенілих гірських провалин, морозив не гірше від північного. Але день був ясний, і Расмунсен побачив, що янкі вже огинає крутий мис на всіх вітрилах. Човни один за одним вирушали в путь, і кореспонденти хутко взялися до роботи.

— Ми доженемо його біля Оленячої переправи, — запевняли вони Расмунсена, коли вітрила були поставлені й на «Альму» ринула перша злива крижаних бризок.

Расмунсен усе своє життя боявся води, та зараз він зціпив зуби і з незворушним обличчям уп'явся в стерно. Його тисяча дюжин була тут, у човні, у нього перед очима, надійно захована під багажем кореспондентів; і тут-таки, у нього перед очима, не знати як опинилися маленький котедж і заставна угода на тисячу доларів.

Холод був лютий. Знову й знову Расмунсен витягав стернове весло і вставляв інше, а пасажири оббивали з весла лід. Водяні бризки вмить замерзали, і нижня рея швидко вкрилася бахромою бурульок. «Альма» борсалася серед високих хвиль і загрозливо тріщала, але кореспонденти, замість того щоб вичерпувати воду, мусили оббивати лід і викидати його за борт. Відступати було пізно. Почалося відчайдушне змагання із зимою, і човни шалено мчали вперед.

— М-м-ми не зможемо зупинитися навіть заради спасіння душі! — крикнув один з кореспондентів, клацаючи зубами — від холоду, а не від страху.

— Правильно! Тримай до середини, старий! — підтакнув інший.

Расмунсен відповів безглуздою посмішкою. Скуті морозом береги наче огорнула мильна піна; і навіть на середині озера майже не було надії вберегтися від високих хвиль. Якщо спустити вітрило, хвиля захопить і перекине судно. Час від часу вони обганяли інші човни, що застрягли серед скель, а одного разу побачили, як човен наскочив на пороги. Маленька шлюпка позаду, в якій сиділи двоє, перевернулася догори дном.

— П-п-пильнуй, старий! — закричав той, що клацав зубами.

Расмунсен криво всміхнувся і ще міцніше, до болю в руках, стиснув стерно. Разів двадцять хвиля наздоганяла «Альму» і викидала її з-під вітру, так що вітрило починало безсило тріпотіти; і щоразу, напружуючи всі сили, Расмунсен розвертав човен. Посмішка застигла на його обличчі, і кореспонденти позирали на нього з острахом.

Вони промчали біля самотньої скелі, що стриміла за сто ярдів від берега. З її омитої хвилями вершини долинув несамовитий людський крик, що на мить заглушив ревіння бурі. Та ще мить — і «Альма» була вже далеко звідти, а скеля лишилася позаду, мов чорна цятка серед розбурханої піни.

— Янкі капець! А де ж моряк? — крикнув один з пасажирів.

Расмунсен озирнувся через плече на чорне вітрило, що вже годину, весь час наближаючись, маячило у сірому тумані з навітряного боку. Моряк, певно, встиг залагодити пробоїни й тепер надолужував згаяний час.

— Гляньте, зараз дожене!

Обидва пасажири перестали оббивати лід і почали стежити за вітрилом. Двадцять миль озера Беннет лишилися позаду, віддані у владу бурі, що вергала водяні гори до небес. То поринаючи в глибину, то здіймаючись угору, наче сам бог вітрів, моряк промайнув повз них. Величезне вітрило немовби зривало човен з гребенів хвиль, піднімало його над водою і з гуркотом жбурляло у зяючі провалля між бурунами.

— Бурі його не спіймати.

— Та ж з-зараз з-з-зариється носом у воду!

Тієї ж самої миті чорний брезент зник за високим гребенем. Висока хвиля — а за нею і друга, і третя — промчали над цим місцем, але човен більше не з'являвся. «Альма» помчала далі. Спливли уламки весел, дошки від ящиків. З води показалася рука, і скуйовджена голова майнула на поверхні ярдів за десять од «Альми».

На якусь мить запанувала тиша. Вдалині показався другий берег озера, і тут хвилі ринули на човен з такою силою, що кореспонденти вже не оббивали лід, а вичерпували воду відрами. Та це не допомагало, і, спішно порадившись із Расмунсеном, вони взялися за багаж. Борошно, бекон, боби, ковдри, гасник, мотузки, зайвий мотлох і необхідне знаряддя — геть усе, що траплялося під руку, летіло за борт. Човен одразу схвалив це рішення — тепер він набирав у себе менше води і краще тримав рівновагу.

— Все, годі! — суворо гримнув Расмунсен, щойно вони підібралися до верхньої скрині з яйцями.

— Еге, чорта лисого! — люто відказав той, що клацав зубами. Обоє пожертвували всім своїм багажем, крім записників, фотокамери і пластинок. Кореспондент нахилився, схопив скриню з яйцями і почав витягати її з-під мотуззя.

— Кинь! Ану кинь її, чуєш!

Расмунсен примудрився вихопити револьвер і, спершись ліктем на вітрило, прицілився. Кореспондент скочив на банку і стояв, насилу тримаючись на ногах; його лице кривилось у німому гніві.

— Господи Боже мій!

Це крикнув другий кореспондент, кидаючись долілиць на дно човна. Могутня хвиля підхопила «Альму», позбавлену уваги Расмунсена, і закружляла її у шаленому танку. Вітрило обвисло і залопотіло, і рея, зі страшною силою рвонувшись уперед, скинула першого кореспондента за борт із зламаним хребтом. Щогла та вітрило полетіли за борт також. Хвиля вдарила у човен, що втратив курс, і Расмунсен кинувся вичерпувати воду.

За наступні півгодини біля них промайнуло кілька човнів — і малих, і таких, як «Альма»; страх гнав їх уперед, і вони не могли спинити свого шаленого бігу. Потім десятитонний барк, не зваживши на очевидну небезпеку, спустив вітрила з навітряного боку і рушив до «Альми».

— Назад! Назад! — заволав Расмунсен.

Але низький планшир його човна уже бився об важке тіло судна, а вцілілий кореспондент ліз на борт. Расмунсен, мов кіт, сидів над своїм яєчним скарбом на носі «Альми», силкуючись зв'язати затерплими пальцями дві мотузки.

— Залазь! — крикнув йому згори чоловік з рудими бакенбардами.

— У мене тут тисяча дюжин яєць! — крикнув він у відповідь. — Візьміть мене на буксир! Я заплачу!

— Залазь! — закричали йому хором.

Висока хвиля з білим гребенем піднялася над барком і, перелетівши через нього, наполовину затопила «Альму». Люди махнули рукою і, лаючи Расмунсена на всі заставки, підняли вітрило. Расмунсен вилаявся у відповідь і взявся вичерпувати воду. Щогла з вітрилом іще трималася на фалах і, діючи мов якір, допомагала човну зберігати рівновагу, долати хвилю і вітер.

Через три години, задубілий од холоду, зморений, белькочучи мов сновида, та все ж не кинувши вичерпувати воду, Расмунсен підійшов до скутого кригою берега поблизу Оленячої переправи. Урядовий кур'єр і метис-проводир вивели його з припливної смуги, врятували його багаж і витягли «Альму» на берег. Ці двоє їхали з Пітербору у рибальському човні й запросили Расмунсена переночувати у своєму наметі. Вранці вони рушили далі, а Расмунсен лишився зі своїм товаром. І після цього по всій країні пішла слава про чоловіка, що везе тисячу дюжин яєць. Золотошукачі, що встигли приїхати сюди до льодоставу, принесли із собою звістку про його прибуття. Сиві старожили із Сорокової Милі та із Серкл-сіті, загартований люд з міцними щелепами та задубілими від бобів шлунками, зачувши його ім'я, мрійливо згадували курчат і свіжу зелень. Дайя і Скагу-ей жваво цікавилися ним і розпитували про нього всіх прибулих та проїжджих; а Доусон — золотий Доусон, що так скучив за яєчнею, — кипів од хвилювання і ловив кожне слово, сказане про цього чоловіка.

Проте Расмунсен цього не знав. На другий день після аварії він полагодив «Альму» і рушив далі. Лютий східний вітер з озера Тегіш дув йому в обличчя, та він схопив весла і мужньо заходився ними працювати, дарма що човен весь час відкидало назад, та ще й треба було оббивати лід з весел. Як то ведеться, «Альму» прибило до берега у Вінді-Арм; тричі хвиля викидала Расмунсена на берег у Тегіші; а на озері Марш його захопив льодостав. «Альму» ледь не розчавило у крижаному заторі, та яйця лишилися цілими. Він тягнув їх дві милі по кризі до берега, а там обладнав сховище, яке місцеві жителі показували приїжджим ще кілька років по тому.

П'ятсот миль мерзлої землі лежали між ним і Доусоном, а водний шлях був закритий. Але Расмунсен, з дивно заціпенілим виразом обличчя, рушив через озеро пішки. Що йому довелося витерпіти під час цієї довгої подорожі, маючи при собі лише ковдру, сокиру та жменьку бобів, не Дано знати простим смертним. Зрозуміти це може тільки той, хто мандрував Арктикою. Досить буде сказати, що на Чилкуті він потрапив у хуртовину, і хірург в Оленячому таборі відтяв йому два пальці на нозі. Та він одужав — і до протоки Паджет мив посуд на «Павоні», а потім кочегарив на пасажирському пароплаві аж до самого Сан-Франциско.

Обідраний, зморений, насилу шкандибаючи, він ступив на блискучий паркет банківської контори і попросив другу позику. Його запалі шоки просвічували крізь рідку бороду, очі у глибоких проваллях очниць горіли холодним вогнем, руки загрубіли від морозу й тяжкої праці, під нігтями чорнів бруд і вугільний пил. Він щось бурмотів про яйця, про крижані затори, про вітри та припливи; але коли йому відмовилися дати більше тисячі, він заговорив геть не до ладу, і можна було лише зрозуміти, що йдеться про собак і про корм для собак, а ще про лижі, мокасини та зимові дороги. Йому дали півтори тисячі, тобто більше, ніж можна було отримати за його котедж, і всі зітхнули з полегкістю, коли він сяк-так нашкрябав свій підпис і вийшов за двері.

Через два тижні Расмунсен подолав Чилкутський перевал з трьома запряжками, по п'ять собак у кожній. Одну вів він сам, решту вели за ним двоє індіанців-погоничів. Біля озера Марш вони відкрили сховище і завантажили яйця на нарти. Але битого шляху ще не було. Расмунсен першим ступив на лід, і йому довелося втоптувати сніг та продиратися крізь затори на річках. Він часто бачив позаду дим від багаття, що тонкою ниточкою висів у чистому повітрі, і дивувався, чому люди його не наздоганяють. Він був чужинцем у цій землі й не розумів, у чому річ. Не розумів він і своїх індіанців, коли вони намагалися це пояснити» Для них ця дорога була тяжким випробуванням, та якщо вранці вони починали ремствувати і відмовлялися йти далі, Расмунсен гнав їх уперед, погрожуючи револьвером.

Провалившись під лід біля порогів Білого Коня, він знову відморозив собі ногу, що стала дуже вразливою до холоду після першого обмороження, й індіанці гадали, що він зляже. Проте він пожертвував однією ковдрою і, зробивши з неї величезний мокасин, схожий на відро, таки пішов за передніми нартами. Це була найтяжча праця, й індіанці почали поважати його, хоча й стукали пальцем по лобі та багатозначно хитали головами у нього за спиною. Якось уночі вони спробували втекти, але свист куль, що лягали у сніг, повернув їх назад — невдоволених, проте покірних. А після цього, як справжні чилкутські дикуни, вони замислили вбити Расмунсена; та він спав сторожко.

мов кіт, і слушна нагода не траплялася ні вдень, ні вночі. Індіанці часто намагалися пояснити йому, що означає той димок позаду, але він нічого не втямив і лише почав ставитися до них іще більш підозріливо. А коли вони ставали надто бундючними чи ухилялися від роботи, він швидко вгамовував їхній запал, показуючи револьвер, який завжди мав напохваті.

Отак воно й тяглося — люди бунтували, собаки дичавіли, дорога віднімала останні сили. Він боровся з людьми, що хотіли його покинути, боровся із собаками, відганяючи їх од яєць, боровся з льодом, з морозом, з болем у нозі, що ніяк не загоювалася. Струп на рані тріскався від морозу, і зрештою на нозі утворилася виразка, в яку можна було всунути кулак. Вранці, коли він уперше ступав усією вагою на цю ногу, йому ставало млосно, і він був на межі непритомності; та протягом дня біль вщухав і повертався тільки вночі, коли він заповзав під ковдру і намагався заснути. І все ж таки цей колишній клерк, що просидів усе життя за письмовим столом, нині працював тяжче від індіанців. Навіть собаки знемагали раніше, ніж він. Та сам Расмунсен майже не усвідомлював, скільки йому доводиться працювати й страждати. Він був чоловіком об одній думці, й тепер ця думка полонила його. На поверхні його свідомості був Доусон, у глибині — тисяча дюжин яєць, і десь на півдорозі між ними блукало його «я», силкуючись звести ці два предмети докупи в одній сяючій точці. Цією точкою були п'ять тисяч доларів — завершення однієї ідеї й відправний пункт для нової, хоч би в чому вона полягала. За межами цієї точки він поводився як автомат. Був байдужий до всього довкола, бачив усе^ непевно, наче крізь скло, й не думав про те, що бачить. Його руки працювали з бездумною точністю машини; так само працювала й голова. Вираз його обличчя став таким напруженим, що лякав навіть індіанців, і вони дивувалися з цього чудного білого, що зробив їх своїми рабами і примушував рвати жили у дурній роботі.

Потім, коли вони підійшли до озера Ле Барж, холод небесного простору знову вразив незахищену точку планети, і мороз сягав нижче шістдесяти градусів. Ідучи з відкритим ротом, щоб легше було дихати, Расмунсен застудив легені, і далі його всю дорогу мучив сухий, болісний кашель, що посилювався від диму вогнищ і тяжкої праці. На річці

Тридцятої Милі він натрапив на великі ополонки, прикриті оманливими крижаними містками, обведені вузеньким кільцем нового льоду, що був хитким і ненадійним. На цей лід не можна було покладатись, але Расмунсен пішов навмання, підганяючи револьвером своїх нерішучих супутників. Проте на крижаних містках, хоч і прикритих снігом, ще можна було ризикувати. Вони переходили ці містки на лижах, тримаючи в руках довгі жердини на той випадок, якщо крига провалиться, і, перебравшись на той берег, кликали собак. І саме на такому містку, де порожнина у льоду ховалася під снігом, загинув один з індіанців. Він зник у воді швидко й безслідно, як ніж у сметані, і течія відразу затягла його під лід.

Тієї ж ночі, при блідому місячному світлі, втік товариш загиблого. Расмунсен даремно тривожив нічну тишу пострілами з револьвера — зброї, яку він застосовував скоріше спритно, ніж вправно. За тридцять шість годин індіанець дістався поліцейського поста на річці Великого Лосося.

— Це… це… смішна чоловік, — як ви казати? Клепки у голові немає, — пояснював перекладач здивованому капітанові. — Га? Так, так, божеволіти, сильно божеволіти. Яйця, яйця, весь час про яйця — розумієте? Скоро буде тут.

Минуло кілька днів, і Расмунсен прибув до поста на трьох нартах, зв'язаних докупи, і з усіма собаками в одній запряжці. Це було дуже незручно, і там, де дорога була погана, він мусив переганяти нарти по черзі, хоча ціною» геркулесових зусиль примудрявся вести їх заразом. Він анітрохи не змінився в лиці, коли капітан сказав йому, що індіанець пішов у Доусон і тепер, мабуть, перебуває десь між Селкірком і Стюартом. Не зворушила його і звістка про те, що поліція проклала шлях до Пеллі; він уже досяг того фаталістичного стану, коли всі повороти долі — байдуже, добрі чи лихі — сприймаються як належне. Та коли йому сказали, що в Доусоні панує страшний голод, він усміхнувся, запріг собак і рушив далі.

Уже на наступній зупинці розкрилася загадка диму. Відтоді як на річці Великого Лосося почули, що до Пеллі прокладено шлях, димний ланцюг перестав маячити вдалині; і Расмунсен, згорбившись над своїм самотнім вогнищем, тільки й бачив, як повз нього строкатою низкою пролітають нарти. Першими промчали кур'єр і метис, що витягали його з озера Беннет; потім двоє нарт з поштою для Серкл-сіті; а за ними потяглася до Клондайку пістрява юрма шукачів долі. Собаки й люди виглядали свіжими, вгодованими, а Расмунсен і його пси схудли й охляли так, що від них лишилися шкіра та кістки. Люди з димного ланцюга були в дорозі один день із трьох, вони відпочивали й берегли сили до тієї миті, коли можна буде стати на битий шлях; а Расмунсен щодня рвався вперед, переборював себе і приборкував собак, ламаючи їхній дух опору.

Але сам він лишався незламним. Ці ситі, повні свіжих сил люди сердечно дякували йому за те, що він так старався їм на користь, — дякували, широко всміхаючись, і глумливо хихотіли; і тепер він усе зрозумів, проте не сказав їм нічого, навіть не затаїв на них зла. Це вже не мало значення. Ідея — у самій своїй сутності — лишалася незмінною. Він тут, і з ним його тисяча дюжин; Доусон близько; отже, нічого не змінилося.

Біля Малого Лосося йому не вистачило їжі для собак, і він віддав їм свої харчі, а сам до Селкірка їв самі боби — великі, грубі, темні боби, дуже поживні, — їв, хоч і згинався навпіл від корчів у шлунку. На дверях факторії у Селкірку висіла об'ява, що пароплави не ходять угору по Юкону вже два роки; це й спричинило таку дорожнечу на продукти. Йому запропонували обмін — чашку борошна за кожне яйце; але Расмунсен похитав головою і рушив далі. Десь неподалік від факторії він роздобув мерзлу кінську шкуру для собак, скотарі з Чилкута забили коней, а обрізки та тельбухи підібрали індіанці. Расмунсен і сам спробував жувати шкуру, та кінський волос ятрив виразки у роті, і біль був нестерпний.

Тут, у Селкірку, він зустрів перших провісників утечі з голодного Доусона; вони раз у раз траплялися назустріч, — страхітлива, жалюгідна юрма.

— Їсти нема чого! — казали вони знову й знову. — Їсти нема чого, доводиться тікати. Тільки й просимо в Бога, щоб навесні полегшало. Борошно — півтора долара фунт, та ніхто не продає.

— Яйця? — перепитав один з них. — По долару за штуку, таж їх немає.

Расмунсен зробив швидкий підрахунок.

— Дванадцять тисяч доларів, — мовив він уголос.

— Що? — не зрозумів чоловік.

— Нічого, — відповів Расмунсен і погнав собак далі.

Коли він прибув до річки Стюарта, що за сімдесят миль від Доусона, п'ять його собак здохли, а решта падали з ніг. Расмунсен теж впрягся у нарти і тягнув з останніх сил. Але навіть так він проходив не більше десяти миль у день. Його вилиці й ніс, обморожені багато разів, почорніли й запеклися кров'ю. Великий палець, що мерз більше від інших, коли доводилося тримати поворотну жердину, теж обморозився й дуже болів. Нога все ще була взута у неоковирний мокасин, і її аж скручувало від болю. На Шістдесятій Милі останні боби, давно поділені на порції, скінчились; але про те, щоб торкнути запас яєць, Расмунсен не хотів і думати. Він навіть не дозволяв цій злочинній думці проникати у його свідомість — і сяк-так доплентався до Індіанської річки. Щедрість тутешнього старожила та свіже м'ясо щойно вбитого лося додали снаги йому та собакам; а добувшись до Ейнслі, він і зовсім збадьорився, бо, за словами втікача з Доусона, що покинув місто п'ять годин тому, він мав отримати за кожне яйце не менше долара з чвертю.

Він наближався до крутого берега, де стояли доусонські казарми, і серце в нього шалено калатало, а коліна тремтіли. Собаки були такі зморені, що він мусив спинитись і, чекаючи, поки вони відпочинуть, безсило прихилився до поворотної жердини. Мимо пройшов чоловік вельми солідного вигляду, у грубій ведмежій шубі. Він з цікавістю глипнув на Расмунсена, зупинився і діловито озирнув собак' і троє нарт, зв'язаних разом.

— Що везете? — спитав він.

— Яйця, — насилу відказав Расмунсен хрипким шепотом.

— Яйця! Ого-го! — Чоловік підскочив, крутнувся і шалено загопцював на місці.

— Та ну! І оце все яйця?

— Так.

— Слухайте, то ви, мабуть, Яєчний Чоловік? — Він обійшов Расмунсена кругом і глянув на нього з іншого боку. — Скажіть, ви — це він, правда ж?

Расмунсен не був того певний, проте сперечатися не став, і чоловік у шубі дещо заспокоївся.

— То скільки ви за них просите? — обережно спитав він. Тут Расмунсен трохи знахабнів.

— Півтора долара, — сказав він.

— Гаразд! — поспішно згодився чоловік. — Дайте мені дюжину.

— Я… я мав на увазі, півтора долара за штуку, — боязко пояснив Расмунсен.

— Атож, я чув. Давайте дві дюжини. Ось пісок.

Чоловік вийняв туго напханий мішечок із золотом, товстий, мов сарделька, і недбало постукав ним об жердину. Расмунсен відчув дивне тремтіння під грудьми, лоскіт у ніздрях і майже непереборне бажання сісти й заплакати вголос. Та довкола уже почала збиратись юрма глядачів, люди витріщалися на нього та один за одним вимагали яєць. У Расмунсена не було терезів, але їх приніс чоловік у ведмежій шубі. Він люб'язно зголосився важити пісок, поки Расмунсен відпускав товар. Скоро у натовпі почалися чвари та галас. Кожен хотів купити, і кожен хотів, щоб його обслужили першим. Що більше хвилювалися довкола, то спокійнішим ставав Расмунсен. Тут щось не те. Мабуть, недарма вони так розмітають ті яйця. Розумніше було б трохи зачекати, а потім дізнатися ціну. Може, тепер яйце коштує вже два долари. Та хоч там як, а півтора долара він завжди отримає.

— Все, годі! — крикнув він, розпродавши пару сотень. — Більше не продаю. Втомився. Мені ще треба знайти житло, а тоді — приходьте, прошу.

Натовп загудів, але чоловік у ведмежій шубі підтримав Расмунсена. Двадцять чотири мерзлих яйця торохтіли у його глибоких кишенях, а що їстимуть інші — йому було цілком байдуже. До того ж, він бачив, що Расмунсен ледве тримається на ногах.

— Тут є одна хатина, за другим поворотом від «Монте-Карло», — сказав він, — вікно там із пляшок для содової. Вона не моя, але мені доручили її здати. Ціна десять доларів на день, та це ще й дешево. Ви вселяйтеся, а я зайду до вас згодом. Не забудьте: вікно з пляшок… Тра-ля-ля! — проспівав він. — Піду до себе їсти яєчню та мріяти про рідний дім.

Дорогою Расмунсен згадав, що голодний, і купив дещо з харчів у крамниці Компанії, а у м'ясній — біфштекс і в'ялену рибу для собак. Хатину він знайшов одразу і, не розпрягаючи собак, розпалив вогонь та взявся готувати каву.

— Півтора долара за штуку… тисяча дюжин… вісімнадцять тисяч доларів! — бурмотів він знову й знову, пораючись біля печі.

Коли він кинув на сковорідку біфштекс, двері відчинилися. Расмунсен озирнувся. То був чоловік у ведмежій шубі. Він увійшов з рішучим виглядом, так, наче мав щось на думці; але, поглянувши на Расмунсена, завагався, і на його обличчі промайнув подив.

— Слухайте, я ось що хотів сказати… — почав він і затну вся.

Расмунсен подумав, що він прийшов узяти квартирну платню.

— Слухайте, чорт забирай… яйця… вони, знаєте, тухлі!

Расмунсен остовпів. Він почувався так, наче його вдарили дрючком межи очі. Стіни хати похилились і закружляли навколо нього. Він простягнув руку, щоб не впасти, і вхопився за пічку. Гострий біль і запах горілого м'яса привели його до тями.

— Розумію, — повільно вимовив він, порпаючись у кишені. — Ви хочете отримати гроші назад.

— Та ні, я не за грішми, — мовив чоловік. — Чи нема у вас інших яєць — свіжих?

Расмунсен похитав головою.

— Ви краще візьміть гроші.

Але той відмовився й позадкував до дверей.

— Я зайду перегодом, як ви розвантажите товар, — сказав він, — і розберетеся, що й до чого.

Расмунсен вкотив до хати колоду і заніс скрині з яйцями. Він взявся до діла дуже спокійно. Узяв сокиру і почав розрубувати яйця навпіл, одне за одним. Половинки він ретельно оглядав і кидав на підлогу. Спершу він брав яйця з різних скринь, на вибірку, потім спорожнив одну скриню за раз. Купа на підлозі все зростала. Кава википіла, сморід підгорілого біфштекса заповнив хату. А Расмунсен усе рубав та рубав, поки не спорожніла остання скриня.

Хтось постукав у двері, постукав ще раз і увійшов.

— Що за чортівня? — мовив прибулий, на мить затнувшись при вигляді цієї картини. Потрощені яйця відтавали у теплі, і бридкий сморід посилювався щомиті.

— Мабуть, іще на пароплаві протухли, — зауважив він.

Расмунсен втупив у нього порожній погляд.

— Я Мюррей, Великий Джим Мюррей, мене тут усі знають, — представився гість. — Оце почув, що у вас яйця протухли, і пропоную вам двісті доларів за всю партію. Звісно, це не те, що риба, та собаки все одно поїдять.

Расмунсен наче скам'янів. Він не міг ворухнутись.

— Забирайтесь під три чорти, — мовив він без будь-якого виразу.

— Та ви подумайте. Як на мене, це добра ціна за таку погань, усе ж таки краще, ніж нічого. Дві сотні. Ну то що?

— Ідіть під три чорти, — тихо повторив Расмунсен, — геть звідси!

Мюррей перестрашено зиркнув на нього й тихцем позадкував до дверей, не зводячи погляду з хазяїна.

Расмунсен вийшов за ним слідом і розпріг собак. Кинув їм усю куплену рибу, відв'язав і намотав на руку шворки від нарт. Потім увійшов до хати і замкнув за собою двері. Чад від обгорілого біфштекса їв йому очі. Він став на ліжко, перекинув шворки через балку в стелі й на око прикинув довжину. Мабуть, щось було негаразд, бо він поставив на ліжко стілець і виліз на нього. Зробивши на кінці шворки петлю, він просунув у неї голову, а інший кінець закріпив. Потім відштовхнув стілець ногою.


КАНЬЙОН З ЧИСТОГО ЗОЛОТА


У зеленому серці каньйону стіни відхилилися від жорсткого початкового плану. Пом'якшивши різкість своїх ліній, вони утворили затишний куточок і по вінця наповнили його свіжістю, округлістю форм та пластичністю. Здавалося, що тут усе відпочивало. Навіть вузенький рівчак — і той на якийсь час стишував тут свій шалений плин, і цього було достатньо, щоб утворити тихе озерце. Червонястий олень з розлогими рогами дрімав, стоячи по коліна у воді і млосно напівзаплющивши очі.

З одного боку, починаючись відразу ж біля озерця, примостився невеличкий лужок, чия пружка зелень тягнулася аж до підніжжя похмуро навислої стіни. Потойбіч озера починався пологий схил, що піднімався вгору й упирався в протилежну стіну каньйону. Схил вкривала м'якенька травичка з острівцями жовтогарячих, пурпурових та золотавих квітів. Але за цією оазою ідилічна мальовничість зникала. Стіни різко збігалися, наближаючись одна до одної, і каньйон перетворювався на хаотичне нагромадження вкритих мохом валунів, задрапірованих зеленою вуаллю з повзучих рослин та гілок дерев. За каньйоном виднілися далекі пагорби, гірські вершини й порослі соснами передгір'я. А ще далі, як хмарини на краю неба, височіли білі мінарети — то нетанучі сніги Сьєри тьмяно виблискували в яскравих променях сонця.

На дні каньйону не було пилу і листя та квіти вражали своєю чистотою й незайманістю. Молода травичка була наче оксамитова. Схилившись над озерцем, три тополі тихо роняли свої схожі на сніг пушинки. На схилі темно-червоні квіти толокнянки насичували повітря весняними пахощами, а її листочки, навчені досвідом, уже починали вигинатися вертикально догори, заздалегідь захищаючи себе від посушливого літа та палючих променів сонця. На відкритих місцинах схилу, куди не сягали найдовші тіні від толокнянки, притулилися калохортуси, схожі на численні зграйки метеликів, що тріпочуть крильцями і ось-ось збираються гайнути в повітря. То тут, то там можна побачити полуничне дерево, цього лісового арлекіна, що дозволяє підглядати за собою, коли перевдягається зі світло-зеленого вбрання в яскраво-червоне. Це дерево видихає в повітря ніжний аромат своїх дивовижних, наче зроблених з воску, дзвіночків. Ці кремово-білі, схожі на конвалії дзвіночки духмяніють весняною свіжістю.

Повітря й не ворухнеться. Воно важке й сонне від густого аромату квітів. Цей аромат був би набридливим, якби повітря було густим та вологим. Але натомість воно сухе й прохолодне. Воно — як світло зірок, дивним чином трансформоване в атмосферу, пронизану й зігріту променями сонця й ароматизовану пахощами квітів.

Час від часу в клаптиках світла й тіні тріпотів випадковий метелик. І над усім цим панувало тихе монотонне гудіння диких бджіл, цих сибаритів, яким довелося пеститися взимку. Тепер же вони добродушно-лінькувато штовхалися біля поживи, не вважаючи за потрібне марнувати час на неввічливе з'ясування стосунків. А струмочок лився через каньйон так тихо, що лише інколи давав про себе знати слабеньким булькотінням. Його голос був схожий на сонний шепіт, який то припинявся, коли сон глибшав, то знову починався з кожним новим пробудженням.

Рушієм усього був у цьому каньйоні неквапливий дрейф. Дрейфували метелики і промені сонця поміж дерев. Дрейфували звуки — гудіння бджіл і шепіт струмка. Здавалося, що дрейфуючі звуки та дрейфуючі кольори переплітаються і створюють тонку невагому тканину, яка була головною особливістю цього затишного закуточка, його духом. І це був дух не смерті, а рівномірно пульсуючого життя, дух спокою, який не був непорушністю, дух руху, який не був дією, дух відпочинку, безтурботної гармонії, сповненої метушливого буття, але не затьмареної жорстокою боротьбою й тяжкою працею. Дух цієї чудесної місцини був духом мирного життя, заколисаного безтурботністю і задоволеного своїм процвітанням та благополуччям, не потривоженим відлуннями далеких війн.

Червонястий олень з розлогими рогами визнав верховенство духу цієї місцини і дрімав, стоячи по коліна в прохолодному затіненому озері. Тут не було набридливих мух, і він млосно насолоджувався відпочинком. Коли струмок прокидався і починав дзюркотіти, олень нашорошував вуха; але робив він це лінькувато, заздалегідь знаючи: це лише струмок невдоволено буркоче, несподівано виявивши, що заснув.

Але настала мить, коли вуха оленя тривожно підскочили і нашорошилися, зачувши якийсь новий звук. Він повернув голову, вдивляючись у каньйон. Його чутливі ніздрі затремтіли, нюхаючи повітря. Очі оленя не зріли крізь зелену вуаль, за якою зникав, дзюркочучи, струмок, але до його вух долинув чоловічий голос. Чоловік співав пісню — спокійно й монотонно. Аж ось до оленя донісся різкий брязкіт металу об камінь. Зачувши цей звук, він фиркнув, рвучко скаконув — і вистрибнув з води на лужок, відразу ж угрузнувши копитами в оксамитову зелень трави. Там він знову нашорошив вуха і знову понюхав повітря. А потім гайнув через лужок, зупинившись лише одного разу, щоб принюхатися, — і зник з каньйону, беззвучно розчинившись удалині, як легконогий привид.

Брязкання кованих черевиків об каміння чулося все ближче, а голос чоловіка ставав дедалі гучнішим. Він скоріше нагадував речитатив, а з наближенням стали чітко розрізнятися слова пісні:


Зупинись та поглянь на ці гори чудові!
І не бійся всевладної сили гріха!
Свій рюкзак із гріхами залиш за порогом,
Бо сьогодні уранці зустрінешся з Богом.
Зупинись і озирнись,
Та й на гори по-ди-вись!

Пісню супроводжували звуки натужного кректання й тріскіт; і дух ідилічного затишку дременув навтьоки слідком за червонястим оленем. Зелена вуаль затріщала й розірвалася; з прогалини визирнув якийсь чоловік і уставився на озерце з лужком та на покатий, порослий травою схил. То був непростий чоловік. Спочатку окинувши картину одним всеохоплюючим поглядом, він потім почав вивчати її деталі, звіряючи їх зі своїм початковим враженням. І лише після цього розкрив рота, щоби урочисто і недвозначно висловити своє задоволення від побаченого:

— Сили небесні й вогонь чистилища! Ви лишень погляньте на це диво! І гайок, і ставок, і зелений лужок! Мрія золотошукача і рай для його коня! Зелена прохолода для втомлених очей! Відрада для хирлявих мешканців камінних джунглів! Чорт забирай, це ж потаємне угіддя для старателя і місце відпочинку для його віслючка!

Чоловік був русоволосий, а його обличчя мало дві головні риси — доброзичливість та іронічну посмішку. То було рухливе обличчя. Його вираз швидко змінювався відповідно до внутрішнього стану й думок. Тому процес мислення чітко відображався у чоловіка на обличчі. Думки пробігали по ньому, як хвильки, збурені поривом вітру на поверхні озера. Волосся чоловік мав рідке, стирчало воно нерівномірними пучками і було такого ж незрозумілого кольору, що і шкіра його обличчя. Здавалося, що всі кольори, якими наділила його природа, зосередилися в навдивовижу блакитних очах — сміхотливих і веселих. У них було багато наївного дитячого здивування, але водночас проглядалися і неабияка впевненість у своїх силах та відчуття власної правоти, ґрунтовані на великому особистому досвіді й житейській мудрості.

У дірку, що він її прорвав у вуалі плющів, чоловік прокинув кайло, лопату й ківш для промивки золота. А потім проліз і сам. Він був одягнений у вицвілий комбінезон і чорну сорочку, на ногах мав підбиті гвіздками важкі черевики, а на голові — капелюха, чиї безформність і плямистість свідчили про те, що йому довелося не раз побувати і під дощем, і під палючим сонцем, і біля табірного вогнища. Чоловік випростався і став здивовано оглядати широко розкритими очима принадності таємничого закуточка. Ніздрі його, вдихаючи солодкі пахощі оази, посмикувалися і тремтіли від задоволення, очі перетворилися на сміхотливі блакитні щілинки, на обличчі з'явилася радісна гримаса, вуста його розкрилися, і він захоплено вигукнув:

— Кульбабки та прекрасні мальви! Як же тут гарно пахне! От і розказуйте мені тепер про трояндову олію та одеколон! Хіба ж вони годяться проти цих ароматів?

Чоловік мав схильність до внутрішніх монологів. Мінливі вирази його обличчя дійсно відображали кожну його думку й настрій, але язик, хочеш не хочеш, біг позаду, як прив'язаний, і все повторював зі скрупульозністю стенографа.

Прилігши на краєчку озерця, чоловік надовго припав губами до прохолодної води. «Смакота!» — промимрив він, а потім підняв голову, поглянув на порослий травою схил і витер рота рукою. Схил привабив його увагу. Лежачи на животі, чоловік довго й прискіпливо вивчав форму пагорба. Досвідченим оком пробігся він угору до осипаної стіни каньйону, а потім — униз, аж до поверхні води. Повільно підвівшись, він удостоїв зелений схил другого уважного погляду.

«Добре, — мовив чоловік. — Саме те, що треба», — виснував він, беручи кайло, лопату й ківш.

Легко перестрибуючи з валуна на валун, він перейшов через струмок за озерцем. У тому місці, де схил торкався води, він набрав повну лопату землі і кинув її в ківш для промивки. Потім присів, узяв ківш обома руками і, трохи зануривши у струмок, почав обертати його вправними круговими рухами, від яких вода, то прибуваючи, то убуваючи, почала промивати землю й дрібні камінці. Більші й легші часточки спливали на поверхню, і він вимивав їх через низький край ковша, уміло занурюючи його в проточну воду. Щоб прискорити процес, чоловік час від часу намацував пальцями великі камені і викидав їх.

Вміст ковша швидко зменшувався, аж поки в ньому не лишилися тільки дрібнюсінькі часточки каміння та землі. Від тієї миті чоловік став працювати дуже ретельно й уважно. Почалася тонка промивка, і він працював дедалі ретельніше, прискіпливо вдивляючись у ківш і роблячи легенькі й вивірені дотики. Нарешті, здавалося, в ковші не залишилося нічого, окрім води; але швидким обертальним рухом чоловік вихлюпнув воду через край ковша у струмок і виявив на його дні шар темного піску. Той шар був такий тонесенький, що скидався на мазок фарби. Старатель нахилився над ковшем й уважно придивився. На дні блиснула маленька золота цятка. Він знову занурив ківш у струмок і набрав трохи води. Потім швидким рухом пропустив її по дну, знову й знову перемиваючи часточки темного піску. Винагородою за його зусилля стала ще одна золота цятка.

Тепер промивка стала дуже й дуже ретельною, аж надто ретельною для звичайного старательства. Чоловік почав обробляти темний пісок маленькими порціями, потроху перепускаючи його через невисокий край ковша. І кожну маленьку порцію він досліджував украй ретельно, не пропускаючи буквально жодної зернини і лише потім вихлюпуючи її у струмок. Ревно, мало-помалу випускав він темний пісок. Ось на краєчку зависла золота зернинка, і чоловік, вправно змінивши потік води, загнав її назад. Таким чином він видивився ще одну золоту піщинку, а потім — ще одну. Старатель виявляв про них неабияку турботу. Наче пастух зганяв він їх у череду, щоб жодна не підбилася від нього і не пропала. Нарешті в ковші, де колись була купка землі, не лишилося нічого, окрім череди золотих зернинок. Чоловік полічив їх, а потім, після стількох трудів, узяв та й вихлюпнув з ковша разом із залишком води.

Але коли старатель підвівся, очі його світилися оптимізмом. «Сім», — гучно промимрив він, уголос підтверджуючи кількість золотих блискіток, на які він поклав стільки труда і які так недбало викинув геть. «Сім», — повторив чоловік з притиском, наче намагаючись закарбувати цю цифру у своїй пам'яті.

Якийсь час він простояв непорушно, оглядаючи схил. І в його очах знову відбилася гостра цікавість, а в поставі з'явилися збудженість та екзальтація — як у хижака, що відчув свіжий запах здобичі.

Пройшовши кілька кроків униз по струмку, він знову набрав у ківш землі.

І знову — після ретельної промивки та збирання докупи череди із золотих зернинок — він вихлюпнув їх у воду, перед тим полічивши.

«П'ять», — промимрив старатель. І повторив: «П'ять».

Не втримавшись, він знов уважно обдивився пологий схил, а потім знову заходився наповнювати ківш землею, рухаючись униз за течією. Його золоті стада почали зменшуватися. «Чотири, три, два, один» — такими були відмітки, що закарбувалися в його пам'яті. Коли ж результатом його зусиль стала лише одна золота зернинка, старатель припинив своє заняття і розклав вогнище із сухого гілляччя.

Поклавши на нього ківш, він став чекати, аж поки той не став синьо-чорним. Потім підняв і критично обдивився з усіх боків, після чого схвально кивнув. На такому темному фоні жодна золота піщинка не мала ані найменшого шансу втекти.

Йдучи за течією, чоловік знову почав промивати пісок. Винагородою стала одна золота зернинка. У третьому ковші золота не виявилося взагалі. Не вдовольнившись результатами, старатель промив ще три ковші, набираючи лопатою землю через проміжки у три фути. І кожен ківш був порожнім. Але цей факт не тільки не розчарував його, а, здавалося, навпаки — викликав чимале задоволення. З кожним порожнім ковшем піднесення чоловіка зростало, аж поки він не підвівся і не вигукнув у захваті: «Якщо це не те, що я шукаю, то нехай Господь негайно уразить мене розладом шлунка!»

Повернувшись до місця, де він почав свої розкопки, старатель почав мити пісок, рухаючись проти течії струмка. І спочатку чисельність його золотих стад зросла, причому зросла суттєво. «Чотирнадцять, вісімнадцять, двадцять один, двадцять шість», — відбивалося в його пам'яті, як у касовому апараті. А на підході до озерця здобич була найбагатшою: тридцять шість золотих зернинок.

«Ще трохи, і можна відкладати на чорний день», — зазначив старатель з розчаруванням у голосі, дивлячись., як вода змиває його улов.

Сонце видерлося на вершечок неба. А чоловік усе ще працював. Ківш за ковшем рухався він проти течії, і результати його розкопок ставали скромнішими.

«Та вона просто водить мене за носа, як та молодиця!» — захоплено вигукнув він, коли в лопаті землі виявилася лише одна золота блискітка.

Коли ж кілька промивок не дали жодного результату, старатель задоволено випростався і зміряв зелений схил впевненим поглядом.

«Ага, пані Золота Жило!» — скрикнув він, наче звертаючись до якоїсь невидимої слухачки, що сховалася від нього під зеленою поверхнею схилу. — Я йду до вас, пані Жило, іду! І я до вас неодмінно доберуся! Чуєте мене, пані Жило? Доберуся, бо це така ж суща правда, як і те, що гарбуз — не цвітна капуста».

Чоловік обернувся і кинув оцінюючий погляд на сонце в неозорій блакиті безхмарного неба. А потім пішов униз по каньйону вздовж лінії викопаних ним ямок. Перетнувши струмок за озерцем, він зник за зеленим покривалом. З тимчасовим поверненням тиші та спокою до затишного закуточка його дух все одно не мав можливості туди повернутися, бо чоловік порушував тишу округи ритмічними співами і голос його владно панував у каньйоні.

Невдовзі старатель повернувся, іще сильніше брязкаючи об каміння підковами. Зелене покривало несамовито затремтіло і почало розгойдуватися сюди-туди, наче за ним точилася якась нежартівлива боротьба. Почувся скрегіт і брязкання металу. Голос чоловіка зірвався на крик, і в ньому з'явилися командні нотки. З-за покривала, хекаючи, вигулькнуло якесь масивне тіло. Потім гучно затріщали гілки, почулося клацання, і на відкритий простір — під дощем листопаду — вискочив кінь. На його спині був мішок, за яким тягнулися обірвані стебла плющів і поламані гілки лози. Тварина спочатку ошелешено поглянула на місцину, в яку її не досить ввічливо заштовхали, а потім опустила голову до трави і з задоволенням почала пастися. За мить крізь покривало продерся ще один кінь. Він був послизнувся на порослому мохом валуні, але відразу ж поновив рівновагу, коли копита його вгрузли в піддатливу поверхню лужка. Він був без поклажі, хоча до його спини було прикріплене високе мексиканське сідло, подряпане і вицвіле від довгого використання.

Процесію замикав старатель. Замисливши залишитися тут надовго, він скинув на землю мішок та сідло і відпустив коней попастися. Потім дістав харчі, сковорідку і кавовий чайник. Назбиравши купку сухого гілляччя, він знайшов кілька каменів і влаштував місце для вогнища.

«Ну й зголоднів же я, — сказав він. — Легко ум'яв би залізний заступ та підкови, та ще й добавки попросив би».

Випроставшись, він поліз у кишеню за сірниками, і його очі ковзнули по гладі озерця й уставилися на зелений схил. Пальці, що були стиснули коробок із сірниками, розтулилися, і витягнута з кишені рука виявилася порожньою.

Чоловік явно вагався, роздумуючи. Він поглядав то на свої приготування до обіду, то на пагорбок.

«Піду іще позалицяюся до пані Жили», — вирішив старатель і почав перебиратися через ручай.

«Може, дарма стараюся, — пробурмотів він, наче виправдовуючись, — але нічого страшного не станеться, якщо я поїм через годину».

І на відстані кількох футів від першої лінії ямок він розпочав другу. Сонце перевалило на захід, тіні подовжилися, але чоловік заповзято працював. Згодом він розпочав третю лінію розкопок, потім почав рухатися впоперек, піднімаючись схилом. У центрі кожної з ліній здобич була найбагатшою, а на їхніх кінцях не було майже нічого. У міру підйому по схилу лінії ставали помітно коротшими. Закономірність, із якою зменшувалася їхня довжина, свідчила про те, що десь угорі остання лінія буде такою короткою, що не матиме довжини взагалі і перетвориться на точку. У результаті розкопок виходило щось на кшталт перевернутої літери V. Лінії, що сходилися у вершечку перевернутого V, вказували на межі золотоносної породи. А сам вершечок цієї літери і був метою старателя. Він часто кидав погляди на збіжні лінії, намагаючись вирахувати точку, у якій має скінчитися золотоносна порода. Десь там і мала переховуватися «пані Жила», бо саме так старатель звернувся до цієї уявної точки на горі пагорба, коли вигукнув: «Спускайтеся вниз, пані Жило! Будьте розважливі, не пручайтеся і спускайтеся!»

«Що ж, гаразд, — додавав старатель, наче збагнувши, що вмовляння його марні. — Гаразд, пані Жило. Тепер мені ясно, що я сам муситиму заявитися до вас і взяти силою. І я обов'язково прийду. Обов'язково!» — погрожував він згодом.

Кожен ківш він промивав, і, в міру підйому на схил, його улов ставав дедалі багатшим, аж поки він не припинив викидати його і не став зсипати в коробочок з-під пекарського порошку, який недбало носив у кишені комбінезона. Він так захопився роботою, що не помітив, як залягли сутінки, що провіщали близький прихід ночі. Але тільки тоді, коли золоті піщинки стало погано видно на дні ковша, збагнув чоловік, скільки часу спливло. Він різко випростався. Вираз мимовільного здивування розплився по його обличчю, і він стиха пробурмотів: «Прокляття! Провалитися мені на місці! Якщо я зараз же не покину, то коли ж я повечеряю?»

Спотикаючись у темряві, він перебрався через струмок і розвів своє давно спізніле багаття. Вечеря його складалася з вівсяних ліпеників, шинки та розігрітих бобів. Потім чоловік викурив люльку біля згасаючого вогнища, прислухаючись до нічних шумів і споглядаючи залитий місячним сяйвом каньйон. Після цього він розгорнув постіль, зняв важкі черевики і до підборіддя вкрився ковдрою. У місячному сяйві його обличчя біліло, як обличчя мерця. Але мрець неждано воскрес, бо перевернувся на бік, сперся на лікоть і мовив сонним голосом, дивлячись на схил пагорба: «Доброї ночі вам, пані Жило, доброї ночі!»

Сірий світанок він проспав і спав доти, аж поки промені сонця не почали просвічувати крізь заплющені повіки. Він різко прокинувся і почав озиратися довкола, поновлюючи безперервність буття і ототожнюючи своє «я» з раніш прожитими днями.

Щоб вдягнутися, йому варто було лише надіти черевики. Чоловік поглянув спочатку на схил, потім на попіл згаслого вогнища, трохи повагався, але все ж таки переборов спокусу і почав розводити вогонь.

«Охолонь, Білле, охолонь, — умовляв він сам себе. — Куди поспішати? Ще встигнеш спітніти і виморитися. Пані Жила почекає. Поки ти снідатимеш, нікуди вона не дінеться. А тепер, Білле, час тобі додати чогось свіженького до свого меню. Тож уперед, до діла».

Біля краю води він вирізав коротку палю і дістав із кишені шматок леси й замизкану штучну муху.

«Мо', рано-вранці клюватиме, хтозна», — пробурмотів чоловік, закидаючи вудку в озеро. За мить він уже радісно гукав: «А що я казав, га? Що я казав?»

Котушки на вудці він не мав, часу марнувати не хотів, і на одній лише силі витягнув з води тріпотливу десяти-дюймову форель. Ця та ще три форелі, спіймані з невеличкими інтервалами, і пішли йому на сніданок. Йдучи до схилу через струмок, він зупинився на камені, вражений несподіваною думкою, і замислився.

«Краще піду пройдуся вниз по струмкові, — мовив старатель. — Хтозна — чи не вештається тут якийсь негідник?»

Але пішов таки через струмок, приказуючи: «Все ж таки треба було сходити й перевірити». Та коли він узявся за роботу, то думка про обережність швидко вилетіла в нього з голови.

Коли стемніло, чоловік розігнувся. Його поперек болів від довгої напруженої праці в зігнутому положенні. Потираючи рукою затерплі м'язи, він мовив: «От чорт забирай! Ну що ви на це скажете? Знову геть-чисто забув про обід! Якщо не пильнуватиму, то незабаром перетворюся на здихлю, що харчується двічі на день».

«Жила — то така клята штука, що швидко змусить людину забути не лише про обід, а й про сніданок — однозначно», — філософськи зазначив він, заповзаючи під ковдру. Лягаючи спати, він знову не проминув гукнути в напрямку пагорба: «Доброї ночі, пані Жило, доброї ночі!»

Вставши з першими променями сонця і наспіх поснідавши, чоловік заходився працювати. Його наче лихоманка охопила. З кожним намитим ковшем, який давав дедалі більший улов, вона не вщухала, а навпаки — лише посилювалася. Щоки його розчервонітися — і зовсім не від спекотного сонця. Старатель працював, геть забувши про втому і час. Наповнивши ківш землею, він прудко біг униз, щоб промити його; не встигав він його промити, як уже знову, засапавшись, очманіло біг угору, щоб знову його наповнити.

Чоловік уже перебував за сто ярдів від озерця, і перевернуте V починало набувати певних пропорцій. Ширина золотоносної ділянки невпинно зменшувалася, і старатель раз по раз подумки продовжував збіжні лінії, що мали зійтися далі вгорі. Вершина перевернутої літери була його метою, і він уперто йшов до неї, наповнюючи ківш за ковшем.

«Якраз два ярди угору за отим кущем толокнянки і один ярд праворуч», — нарешті виснував чоловік.

Потім його охопила спокуса. «Це ж так просто, як двічі по два», — мовив він, полишаючи свій тяжкий труд і видираючись схилом до здогадної вершини V. Наповнивши ківш, він поніс його донизу, щоб промити. Золота в ньому і близько не було. Старатель почав копати вглиб і вшир, наповнивши та промивши десятки ковшів, але не отримав у винагороду жодної зернинки золота. Розлютившись на себе за те, що піддався спокусі, чоловік почав немилосердно і брутально лаяти себе й принижувати. Потім він повернувся назад і знову взявся копати вздовж збіжних ліній.

«Заспокойся, Білле, заспокойся і не роби поспішних кроків, — став він умовляти себе, як малу дитину. — Короткий шлях до мети — не твоя стезя, і тобі давно пора вже це затямити. Будь розумнішим, Білле, будь розумнішим. Працюй спокійно і не поспішаючи — ось твій девіз. Тож дотримуйся його. І тільки його».

Відстань між протилежними ямками скорочувалася, свідчачи про те, що сторони літери V збігалися; але з кожним разом копати доводилося дедалі глибше. Золотий слід вів у глиб пагорба. Щоб узріти блискітки в ковші, доводилося заглиблюватися на тридцять дюймів. Земля з глибини двадцять п'ять та тридцять п'ять футів давала порожні ковші. А на підніжжі літери, біля води, золото лежало буквально під корінцями трави. Що вище піднімався старатель по схилу, то глибше залягало золото. Вирити яму три фути завглибшки було завданням не з легких, а до уявної вершини їх треба було викопати іще силу-силенну. «Іще неясно, як глибоко під землю вона пірне», — зітхнув чоловік, на мить перервавшись і розтираючи зболілу спину.

Згоряючи від лихоманкової пристрасті, з ниючим попереком і ниючими м'язами, вгризаючись у м'яку коричневу землю кайлом та лопатою, трудився чоловік на схилі пагорка. Перед ним спускався рівненький схил, порослий квітами, від яких ішов солодкий аромат. За собою ж він залишав спустошення та руйнування. Схоже було, що на гладенькій поверхні пагорба вискочив якийсь жахливий висип. Старатель рухався повільно, як слимак, загиджуючи красу своїм бридким слідом.

Хоча золотоносний шар ховався дедалі глибше під поверхню, тим самим збільшуючи кількість роботи для старателя, останній знаходив утіху в кількості золота в ковші, що дедалі зростала. Двадцять центів, тридцять центів, п'ятдесят, шістдесят — такою була вартість здобичі, а коли почало сутеніти, ківш дав рекорд: на долар золота з лопати землі.

«Б'юся об заклад: така вже моя лиха доля, що припхається сюди завтра якийсь надміру цікавий конкурент, щоб попастися на моєму пасовиську», — сонно пробурмотів старатель, підтягуючи ковдру собі під бороду.

Раптом він смикнувся і рвучко сів. «Білле! — різко вигукнув він. — Ось послухай мене, Білле, завтра вранці обов'язково поброди і подивися — чи нема кого тут. Уторопав? Завтра вранці — і не забудь!»

Чоловік позіхнув, поглянув на схил пагорка і гукнув: «Добраніч, пані Жило!»

Наступного ранку він випередив сонце, бо, коли його промені впали на нього, він уже встиг поснідати і видряпувався по стіні каньйону з того боку, де вона осипалася і таким чином давала можливість вибратися нагору. Нагорі ж він озирнувся і побачив, що він тут сам-один, а довкола, куди не кинь погляд, — ані душі. Скільки сягало око, перед ним, одна за одною, здіймалися гори. Вони бовваніли на фоні білих піків Сьєри — найвищого кряжу цього станового хребта Західного світу, що вивищувався до самісіньких небес. На півночі та півдні чітко вимальовувалися поперечні гірські системи, які вносили певний дисонанс в основний напрямок цього гірського моря. У західному ж напрямку гірські хребти поступово, один за одним, сходили нанівець, перетворюючись на пологі пагорби, які, у свою чергу, мало-помалу перетворювалися на величезну долину, якої йому не було видно.

І в усьому цьому могутньому застиглому сплескові земної поверхні ніде не було знати ані найменшої ознаки людини чи слідів її діяльності. Чоловік вдивлявся вдаль довго і прискіпливо. Одного разу йому здалося, що в цьому ж каньйоні він побачив на великій відстані слабку подобу диму. Придивившись знову, він вирішив, що то — рожевий серпанок, відтінений звивистим вигином каньйону.

«Агов, пані Золота Жило! — гукнув старатель, і каньйоном пішла луна. — Виходьте на поверхню! Я йду до вас, пані Жило, вже йду!»

Через важкі шкраби на ногах чоловік виглядав незграбно, але із запаморочливої висоти він зістрибнув легко, як гірський козел. Камінь, що піддався під його ногою на самісінькому краєчку урвища, аж ніяк не вивів його з рівноваги. Здавалося, він точно знав той час, протягом якого поворот каменя може перерости в катастрофу, і тому встигав використовувати цю хитку опору для миттєвого дотику, що давав йому можливість безпечно рухатися далі. Там, де поверхня була такою крутою, що встояти вертикально не можна було й півсекунди, чоловік ані миті не вагався. Його нога спиралася на цю зрадливу поверхню лише на якусь неймовірно малу частку секунди, що могла стати фатальною, — і він, відштовхнувшись, уже нісся далі. А там, де про короткочасну опору навіть мови не могло бути, чоловік проскакував, чіпляючись то за виступаючий камінь, то за впадину, то за чахлий кущик. Нарешті, несамовито заволавши і зробивши шалений стрибок, він спричинив зсув ґрунту і завершив свій спуск, сидячи верхи на кількох тоннах обваленої землі та гравію.

Його перший вранішній намив дав більше двох доларів крупнозернистого золота. Це трапилося в центрі літери V. Далі по обидва боки ліній уміст золота різко падав. Поперечні ж лінії ставали дуже короткими. А самі ж бокові сторони перевернутого V містилися одна від одної на відстані всього-на-всього кількох ярдів. До точки збігу залишалося пройти кілька ярдів угору. Але золотоносна порода дедалі більше заглиблювалася в землю. Після полудня старателю вже доводилося викопувати п'ятифутові пробні ями, щоб дістатися до золотоносного шару.

А на той час сам золотоносний шар перетворився на розсипне родовище, і чоловік вирішив, що після знаходження жили повернеться сюди для її розробки. Але зростаюча золотоносність ковша почала його бентежити. Під вечір вартість намивів зросла до трьох-чотирьох доларів. Чоловік ошелешено почухав потилицю і поглянув угору по схилу, де в кількох футах від нього стирчав кущ толокнянки, що позначав приблизне розташування вершини літери V. Він кивнув і мовив пророчим тоном: «Одне з двох, Білле, одне з двох. Або пані Жила розсипалася і заглибилася в пагорб, або вона буде такою багатою, що ти не зможеш забрати її всю із собою. Ото буде жах!» І старатель захихикав, роздумуючи над такою приємною дилемою.

Ніч заскочила його на березі струмка, коли він, напружуючи очі в темряві, що ставала дедалі густішою, намивав останню порцію золота.

«От якби у мене ще й ліхтарик електричний був, — подумав старатель, — то я зміг би працювати допізна».

Тієї ночі чоловік ніяк не міг заснути. Багато разів він зосереджувався і заплющував очі, щоб прискорити прихід сну, але в крові його пульсувало таке пристрасне бажання, що він час від часу розплющував очі і зморено мимрив: «От якби скоріше розвиднілося!»

Нарешті він заснув, але розкліпив очі, як тільки зблідли зорі, а коли почало сіріти, він уже поснідав і видряпувався схилом до таємничого житла пані Золотої Жили.

У першій поперечній розкопці вистачило місця лише для трьох ям — таким вузьким став золотоносний шар і таким близьким був той золотий фонтан, до якого він ішов ось уже чотири дні.

«Спокійно, Білле, спокійно», — умовляв він сам себе, розчищаючи поверхню для останньої ями, у якій бічні лінії літери V мали, нарешті, зійтися в одну точку.

«Я вас міцно вхопив за талію, пані Жило, і тепер ви від мене нікуди не втечете», — час від часу повторював старатель, заганяючи заступ у землю. Він заглибився на чотири, п'ять, шість футів. Копати стало важче. Ось заступ скреготнув об розсипчасте каміння. Він підняв уламок і уважно до нього придивився.

«Струхлявілий кварц», — виснував старатель і заступом розчистив дно ями від землі, що нападала згори. Потім заходився длубати кварц кайлом, і з кожним ударом розбите каміння розліталося навсібіч. Потім він узяв у руки лопату і розгорнув подрібнену масу. В око йому впало жовтувате мерехтіння. Відкинувши лопату вбік, він швидко присів. Як фермер зчищає липку землю зі щойно викопаної картоплини, так і старатель, тримаючи в руках шматок трухлявого кварцу, став зчищати з нього ґрунт.

«Матір Божа! — вигукнув він. — Та тут його повно! Цілі брили й грудки! Брили й грудки золота!»

Те, що він тримав у руках, виявилося каменем лише наполовину. Інша ж половина була з чистого золота. Старатель кинув шматок у ківш і ретельно розглянув іще один шматок. На перший погляд, там було мало жовтизни, але своїми дужими пальцями чоловік зчистив трухлявий кварц — і його долоні освітилися жовтим мерехтінням. Шматочок за шматочком очищав він від бруду і кидав у ківш. То була справжнісінька скарбниця. Кварц так струхлявів, що його було менше, аніж золота. Раз по раз натрапляв старатель на шматочки зовсім без кварцу. То було чисте золото. Розколота кайлом брила блищала, як жменька жовтих діамантів, і він поволі обдивлявся їх то з одного, то з другого боку, спостерігаючи, як міниться світло, що падало на них.

«От тепер побазікайте, що я даремно старався! — зневажливо пхикнув чоловік. — Спочатку здавалося, що накопаю на тридцять центів. А докопався до Чистого Золота. Тому віднині цей каньйон буде називатися Каньйон з Чистого Золота, ось так!»

І, сидячи навпочіпки, старатель продовжив роздивлятися шматочки й кидати «їх у ківш. Раптом у нього виникло непевне відчуття небезпеки. Наче на нього впала якась тінь. Але тіні не було. Його серце скаконуло аж до горла і перекрило дихання. Потім по спині побігли мурашки, і він відчув, як холодна сорочка прилипла до тіла.

Чоловік не підскочив і не став озиратися. І навіть не поворухнувся. Він почав міркувати над природою лиховісного передчуття, яке щойно виникло, намагаючись визначити джерело тієї магічної сили, що попередила його про небезпеку, і прагнучи відчути реальну присутність того невидимого, що йому загрожувало. Речі, що випромінюють ворожість, мають свою ауру, яка виявляється у флюїдах надто ефемерних, щоб їх сприймали органи чуття. Він відчував цю ауру, але не знав, як саме. Те відчуття було подібне до того, що виникає, коли на сонце находить хмара. Здавалося, що між ним та життям з'явилося щось темне, задушливе й загрозливе; то був морок, який поглинав життя і наближав смерть — його смерть.

Кожна часточка його тіла криком кричала, спонукуючи підстрибнути і виступити проти невидимої небезпеки, але розум його придушив паніку, і він так і лишився сидіти навпочіпки, тримаючи в руках шматочки золота. Він не наважувався озирнутися, але вже збагнув: щось є позад нього і над ним. Чоловік удав, що його дуже зацікавило золото, яке він тримав у руках. Він став роздивлятися його з усіх боків, повертаючи сюди-туди і стираючи з нього бруд. І увесь цей час він знав, що Хтось стоїть позаду і, зазираючи йому через плече, теж дивиться на золото.

Не перестаючи удавати зацікавленість шматками золота в руці, старатель уважно прислухався і почув, як дихає та істота, що стояла позад нього. Його очі понишпорили по землі попереду, шукаючи хоч якусь зброю, але побачили лише видобуте золото, абсолютно непридатне в цій екстремальній ситуації. Так, поруч було кайло, яким можна було скористатися при нагоді, але такої нагоди зараз не було. І старатель збагнув, у яку страшну халепу потрапив. Він сидів у вузькій ямі сім футів завглибшки. Голова його перебувала нижче поверхні ґрунту. То була пастка.

А він так і сидів навпочіпки — спокійний і зосереджений. Але розум його, оцінюючи кожний чинник, робив висновок про повну безнадійність ситуації. Старатель продовжував зчищати бруд із золота і кидати його шматочки в ківш. І більше він нічого не міг вдіяти. Однак він знав, що рано чи пізно йому доведеться підвестися і повернутися обличчям до тієї небезпеки, що дихала у спину. Спливав час, і з кожною хвилиною він дедалі ясніше усвідомлював, що наближається хвилина, коли він мусить випростатися, або — і від цієї думки холодна мокра сорочка знову прилипла до його тіла — йому доведеться зустріти смерть, сидячи навпочіпки над своїм скарбом.

Зчищаючи землю із золота, він продовжував сидіти і розмірковувати — як же йому краще підвестися. Можна різко підскочити і, щосили чіпляючись руками та ногами за стінки ями, вистрибнути з неї й кинутися на того, хто стояв на рівненькій поверхні позаду і випромінював загрозу. А можна підвестися удавано повільної недбало і скоса зиркнути на істоту, що стояла позаду. Його інтуїція і кожна войовнича клітина тіла виступали за те, щоб прожогом вискочити з ями. Але інтелект і досвід схилялися до повільної й обережної зустрічі з істотою, яка становила загрозу і яка залишалася невидимою. Але поки чоловік роздумував, пролунав оглушливий гуркіт. У ту ж мить він отримав запаморочливий удар у лівий бік спини, і від точки удару по всьому тілу враз поширився пекучий вогонь. Він високо підскочив, але, не встигнувши випрямитися, впав. Тіло, скоцюрбившись, як раптово обпалений полум'ям листок, упало вниз. Груди вдарилися об ківш із золотом, а обличчя вперлося в купу землі та породи. Через тісноту на дні ями ноги переплелися і підігнулися, а потім кілька разів конвульсивно тріпнулися. Тіло старателя затряслося, як у малярійній лихоманці. Його легені повільно розширилися, і почулося глибоке тяжке зітхання. Потім повільно, дуже повільно повітря вийшло з легенів; тіло обм'якло і непорушно застигло.

Над ямою стояв якийсь чоловік з револьвером у руці і вдивлявся вниз. Довго й уважно дивився він на впале навзнак непорушне тіло, що лежало на дні. Потім чужинець сів на край так, щоб йому було все добре видно, і поклав револьвер на коліно. Засунувши руку в кишеню, він витягнув звідти шматок коричневого паперу і кинув на нього дещицю тютюну. Ця комбінація перетворилася на коротку і товсту цигарку з підігнутими всередину краями. І жодного разу чужинець не відірвав погляду від тіла на дні ями. Запаливши цигарку, він повільно, з насолодою зробив глибоку затяжку. Курив чужинець повільно. Одного разу цигарка згасла, і він запалив її знову. І увесь цей час він не зводив очей з тіла, що лежало внизу.

Нарешті від викинув недопалок і підвівся, а потім підступив до ями. Спершись об її краї обома руками і тримаючи у правій револьвер, він напружив м'язи і став повільно спускатися вниз. Коли до дна залишився ярд, чужинець ослабив руки і зістрибнув униз.

Та як тільки його ноги торкнулися дна, він побачив, як руки старателя рвучко випросталися, і відчув на своїх ногах їхню залізну хватку. Старатель миттю смикнув чужинця за ноги і перекинув його. Стрибаючи у яму, чужинець підняв руки, і тому в той момент револьвер опинився в нього над головою. Зі швидкістю не меншою, аніж швидкість рук, які схопили його за ноги, він рвонув револьвер униз. Ще перебуваючи в польоті, ще не встигнувши впасти на землю, він натиснув на курок. У замкнутому просторі постріл пролунав оглушливо. Яма наповнилася димом, і йому нічого не стало видно. Він гепнувся спиною на дно ями, і в ту ж мить на нього швидко, як кіт, наскочив старатель. Та навіть тоді, коли він придушив чужинця зверху, той зігнув свою праву руку і спробував вистрелити, але в цей момент рудокоп торохнув його ліктем по руці. Ствол підскочив догори, і куля глухо вдарилася в стінку ями.

Мить — і чужинець відчув хватку старателя на своєму зап'ясті. Тепер боротьба точилася за револьвер. Кожен чоловік намагався повернути його у бік супротивника. Дим почав вивітрюватися з ями, і чужинець, лежачи на боці, вже почав був трохи бачити. Але раптом у цю мить його засліпила жменя землі, яку кинув йому в очі супротивник. Його хватка на револьвері мимоволі ослабла. Ще мить — і чужинець відчув, як на його мозок обрушилася гримуча темрява, а потім ту темряву поглинула ще більша темрява — вічна.

Але старатель стріляв і стріляв, аж поки в револьвері не скінчилися патрони. А потім відкинув його вбік і всівся на ноги убитого.

Він судомно хлипав і ловив ротом повітря. «Ах ти ж гидотна падлюко! — проказав він, важко дихаючи. — Йшов за мною по сліду, підождав, поки я виконаю роботу, а потім — у спину мені стріляєш?!»

Рудокоп ледь не заплакав від люті й виснаження. Повернувшись, він придивився до обличчя мерця. Воно було присипане землею та камінцями, і тому важко було до пуття роздивитися його риси.

«Уперше бачу цю сволоту, — зробив висновок старатель, завершивши свій огляд. — Ясна річ, це — звичайнісінький злодюжка, чорти б його забрали! І воно стріляє мені в спину, ви тільки уявіть собі! Воно стріляє мені в спину!»

Він розстебнув сорочку і помацав свій бік — спереду і ззаду.

«Ти диви: пройшла наскрізь — і хоч би що! — вигукнув він радісно. — Б'юся об заклад, він знав, куди цілив, але смикнув револьвер, коли натискав на курок, — гидотний слимак! Та я показав йому, де раки зимують! Показав, як на вербі груші ростуть!»

Він знову помацав пальцями кульовий отвір у боці, і тінь занепокоєння промайнула по його обличчю. «Схоже, ця дірка не на жарт розболиться! — виснував старатель. — Тож чим скоріше я вшиюся звідси і заштопаю її, тим краще буде для мене».

Виповзши з ями, він пішов униз по схилу до свого табору. Через півгодини він повернувся, ведучи за собою в'ючного коня. З-під розстебнутої сорочки виглядало ганчір'я, яким він наспіх перев'язав свою рану. Ліва рука його рухалася повільно і незграбно, але все одно — рухалася. Зробивши петлю з кріпильної мотузки, він піддів її під пахви мерця і витягнув його конем з ями, а потім заходився збирати своє золото. Старатель працював кілька годин поспіль, часто зупиняючись і даючи перепочинок ослаблій лівій руці і вигукуючи: «І цей гидотний слимак вистрелив мені в спину! Ах ти ж гидотний слимак!»

Зібравши увесь свій скарб і надійно замотавши його у пакунки з ковдри, він оцінив його вартість.

«Тут — чотириста фунтів, інакше не зійти мені з цього місця, — виснував він. — Ну, двісті з них — це кварц та земля, у залишку маємо двісті фунтів золота. Білле, прокинься! Двісті фунтів золота! Сорок тисяч доларів! І вони — всі твої! Усі твої!»

Він захоплено почухав потилицю — і раптом намацав на голові якийсь незвичний рубець. Помацав далі — і виявилося, що той рубець був кілька дюймів завдовжки. То була борозна на його голові, проорана другою кулею.

Він розлючено підійшов до мерця.

«Яка ж ти сволота! — накинувся він на нього. — Яка ж ти сволота! Але я дав тобі чортів — на тому світі вистачить! Я навіть тебе пристойно поховаю. Ти б для мене такого ні за що не зробив».

Підтягнувши труп до краю ями, старатель зіштовхнув його вниз. Мрець із глухим звуком гепнувся на дно і завмер на боці, а голова його повернулася обличчям догори. Старатель зазирнув усередину.

«Ех ти — у спину мені стріляв!» — мовив він докірливо.

Кайлом та лопатою закидав він яму, а потім навантажив золото на коня. Для однієї тварини вага була завелика, тому, діставшись табору біля озерця, він переклав частину вантажу на свого їздового коня. Та все одно йому довелося полишити частину свого устаткування: кайло, лопату, ківш, зайву їжу, кухонне причандалля та всяку всячину.

Сонце було в зеніті, коли чоловік повів коней крізь завісу з лоз та плющів. Тварини безпорадно плуталися в густій рослинності, а щоб вони мали змогу видертися на величезні валуни, їх доводилося попихати. Одного разу кінь під сідлом сильно упав, і чоловік зняв з нього поклажу, 4юб той міг підвестися. Коли кінь, піднявшись, подибав уперед, його хазяїн висунув голову із заростей і пильно подивився на схил пагорба.

«Гидотний слимак!» — гукнув він і зник.

Почувся тріск гілляччя та плющів. Дерева та кущі захиталися сюди-туди — то крізь них продряпувалися коні. Час від часу лунали брязкіт підків об камінь, прокляття або різка команда. А потім почувся голос чоловіка:


Зупинись та поглянь на ці гори чудові!
І не бійся всевладної сили гріха!
Свій рюкзак із гріхами залиш за порогом,
Бо сьогодні уранці зустрінешся з Богом.
Зупинись і озирнись,
Та й на гори по-ди-вись!

Пісня стихла й розтанула вдалині, і разом із запалою тишею до затишної місцини повернувся її дух. Ручай знову задрімав і зашепотів; знову почулося сонне гудіння диких бджіл. Через насичене ароматами повітря попливли пушинки тополь. Між деревами засновигали метелики, а над усім цим запанувало сліпуче сонце. І лише сліди копит на лугу та розрита поверхня пагорка нагадували про шалений вихор життя, що потривожив мир і спокій цього затишного куточка — і полетів геть.


ЛЮБОВ ДО ЖИТТЯ

Ніщо не піде в забуття,

не марно ми на відчай грали;

ми за ціною не стояли у грі,

де ставкою — життя.


Вони сходили з берега кульгаючи; той із двох чоловіків, що йшов першим, раз послизнувся на кам'янистому розсипі. Обоє знемагали від утоми, і на їхніх обличчях застиг байдужий, покірливий вираз, що з'являється після тривалих випробувань. За плечима в них висіли важкі мішки на ременях. Передні лямки мішків були закріплені на голові — це трохи полегшувало тягар. Кожен ніс рушницю. Вони йшли згорбившись, з опущеними плечима і похиленою головою, втупивши погляд у землю.

— Якби в нас було хоч два набої з тих, що лежать у схованці, — сказав другий чоловік.

Його голос звучав мляво, спроквола. Він говорив зовсім невиразно; і його товариш, ступивши у молочно-білу воду, що пінилася навколо скель, нічого не відповів.

Другий ішов за ним слідом. Вони не зняли черевиків, хоч вода була холодна як лід, — така холодна, що заболіли кісточки на ногах, а пальці заніміли. Подекуди вода сягала їм до колін, і обоє хиталися, намагаючись зберегти рівновагу.

Той, що йшов позаду, послизнувся на гладкому камені і ледь не впав, та відчайдушним зусиллям утримався на ногах. Тієї ж миті він голосно скрикнув од болю. Здавалося, він от-от знепритомніє: він ривком простяг перед собою вільну руку, ніби шукаючи опори в повітрі. Опанувавши себе, він ступив уперед, та заточився і ледве не впав знову. Тоді він став і поглянув на свого товариша, що навіть не озирнувся в його бік.

Якусь мить чоловік стояв нерухомо, ніби вагаючись, потім крикнув:

— Чуєш, Білле, я підвернув ногу!

Білл шкутильгав далі по молочно-білій воді. Він не озирнувся. Чоловік дививсь йому вслід, і, хоч його обличчя лишалося байдужим, очі в нього були як у пораненого оленя.

Його супутник насилу вибрався на берег і рушив далі, жодного разу не озирнувшись. Чоловік посеред річки стежив за ним. Його губи ледь тремтіли, і жорсткі темні вуса над ними ворушилися. Він облизнув пересохлі губи.

— Білле! — закричав він.

Це був відчайдушний крик людини, що потрапила в біду. Проте Білл не повернув голови. Чоловік дивився, як він іде, зігнувшись і незграбно кульгаючи, як він непевно піднімається пологим схилом до ледь видимого небокраю, на вершину низького пагорба. Він дивився йому вслід доти, поки Білл не перетнув вершину і не зник з очей. Тоді чоловік відвів погляд і повільно озирнув той світ, в якому тепер лишався сам-один.

Над обрієм тьмяно світилося сонце, майже невидиме у мареві туману, що здавався густою безформною масою без кінця та краю. Чоловік сперся всією вагою тіла на одну ногу і дістав годинника. Була четверта година, і, оскільки настав кінець липня чи то початок серпня — він уже тижнів зо два як втратив лік дням, — сонце мусило стояти на північному заході. Він поглянув на південь, знаючи, що десь у тому напрямі, за цими похмурими пагорбами, лежить Велике Ведмеже озеро; також він знав, що там, на Канадській пустці, вершить свій відлюдний шлях Полярне коло. Річка, в якій він стояв, була притокою ріки Коппермайн, яка тече на північ і впадає у затоку Коронації, у Північний Льодовитий океан. Він ніколи там не бував, проте якось бачив цю місцевість на карті Компанії Гудзонської затоки[21].

Він знову озирнув світ довкола себе. Видовище було невтішне. Усюди, куди не глянь, нерівна лінія обрію, замкнена низькими пагорбами; ні деревця, ні кущика, ні трави — нічого, крім жахливої, моторошної пустки, що сповнила його очі страхом.

— Білле! — прошепотів він і повторив знову: — Білле!

Він схилився до білої води — так, наче ця пустка давила його своєю нездоланною силою, гнітила безмовним жахом. Він судомно здригнувся, наче в лихоманці, і його рушниця з плюскотом упала у воду. Це змусило його схаменутись.

Він переборов страх, зібрався на силі і, потягшись уперед, занурив руку у воду і витяг рушницю. Потім він посунув мішок ближче до лівого плеча, щоб тягар не натруджував поранену ногу. А затим повільно, обережно рушив до берега, кривлячись од болю.

Він не зупинявся. З відчайдушною, нестямною рішучістю, не зважаючи на біль, кульгаючи і спотикаючись, він спішив зійти на вершину пагорба, за яким зник його товариш, і при цьому виглядав ще більш смішним і незграбним, ніж той. Але, піднявшись нагору, він побачив лише порожню, безживну долину. Він знову пересилив свій страх і, посунувши мішок ще ближче до лівого плеча, поплентався вниз.

Дно долини розкисло від води, що її, наче губка, вбирав у себе густий мох. На кожному кроці вода хлюпала з-під ніг, і щоразу, як він відривав ступню від землі, чулося жвакання — болотяна твань неохоче послаблювала свою чіпку хватку. Він торував собі шлях од озерця до озерця, ступаючи у сліди Білла, — по каменях, що стирчали серед моху, наче острівці.

Лишившись на самоті, він не заблукав. Він знав, що скоро вийде на те місце, де сухі ялиці та ялини, низькі й чахлі, оточують маленьке озеро тітчін-нічілі — місцевою мовою це значить «країна малих паличок». А в це озеро впадає струмок, і вода в ньому не біла. Там, над струмком, росте очерет — це він пам'ятає добре, — але дерев там немає. Він піде за течією до гирла, до вододілу, перейде через вододіл до гирла іншого струмка, що тече на захід, і спуститься до того місця, де струмок впадає у річку Діз. А там він знайде схованку під перевернутим каное, що завалене камінням. У схованці лежать набої для рушниці, риболовні гачки та волосінь, невелика сітка — усе, щоб добути собі поживу. І ще там є борошно — щоправда, небагато, — шматок бекону і трохи бобів.

Білл дочекається його там, і вони рушать на південь по річці Діз, до Великого Ведмежого озера, перепливуть через озеро і підуть далі на південь, весь час на південь, аж поки дійдуть до Маккензі. На південь, весь час на південь, бо зима йтиме за ними слідом, і стрімку течію річки скує крига, і дні стануть холодними, — на південь, до якого-небудь відділення Компанії Гудзонської затоки, де тепло, і ростуть високі пишні дерева, і їжі вдосталь.

Так думав чоловік, насилу плентаючи вперед. Та хоч як тяжко йому було переборювати тілесну слабкість, ще тяжче було боротися із сумнівами — думати, що Білл його не покинув, що Білл будь-що дочекається його біля схованки. Він мусить так думати, а інакше немає сенсу боротися далі — можна тільки лягти на землю і померти. І коли тьмяна куля сонця повільно сховалася на північному заході, він уже встиг полічити — і не один раз — кожен дюйм того шляху на південь, що вони з Біллом мусять пройти, перш ніж їх наздожене зима. Він подумки підраховував запаси їжі у схованці й запаси їжі у відділенні Компанії Гудзонської затоки, підраховував знову й знову. Він не їв уже два дні; та набагато довше не їв досхочу. Подеколи він схилявся, зривав бліді болотяні ягоди, клав їх до рота, жував і ковтав. Болотяна ягода — це дрібна насінина у водянистій оболонці. В роті оболонка розтає, лишається тільки тверда і гірка насінина. Він знав, що цими ягодами не можна наїстись, але терпляче жував їх з тією надією, що переважає знання і не зважає на досвід.

О дев'ятій годині він забив ногу об камінь, спіткнувся і, знеможений, утомлений, упав на землю. Деякий час він лежав на боці не ворушачись. Потім скинув наплічні ремені й сяк-так спромігся сісти. Ще не стемніло, і в тьмяному присмерку він почав шукати між камінням сухий мох. Назбиравши цілий оберемок, він розпалив вогнище — чадне, димне вогнище — і повісив над ним жерстяний казанок з водою.

Він розв'язав мішок і насамперед полічив свої сірники, їх було шістдесят сім. Для певності він полічив тричі. Потім розділив сірники на три купки і загорнув кожну в проолієний папір; один пакуночок поклав у порожній кисет, другий — за підкладку пошарпаного капелюха, третій — за пазуху. Коли він із цим упорався, йому раптом стало страшно, і він знову розгорнув сірники та перелічив іще раз. Їх таки було шістдесят сім.

Він висушив мокрі черевики біля вогнища. Від мокасинів лишилося шкураття. Шкарпетки, зшиті з ковдри, порвались, і ноги в нього були збиті до крові. Поранена нога боліла, і він оглянув її. Вона розпухла і вся стала така ж товста, як коліно. Він одірвав довгу смужку від однієї з двох ковдр і туго перев'язав ногу, відірвав іще кілька смужок і обмотав ними ноги замість мокасинів та шкарпеток. Потім випив гарячої води, завів годинника і заповз під ковдру. Він спав як убитий. Опівночі стемніло, а потім знову розвиднилося. На північному сході зійшло сонце — чи просто там стало трохи світліше, бо сонце ховалося за сірими хмарами.

О шостій він прокинувся, лежачи на спині. Позирнув угору, на сіре небо, і відчув голод. Спершись на лікоть, він повернувся, раптом почув голосне форкання і побачив великого оленя-карибу, що дивився на нього зі сторожкою цікавістю. Олень був не далі ніж футів за п'ятдесят од нього, і чоловік ураз уявив собі вигляд і запах оленячого м'яса, що шкварчить на сковорідці. Він мимоволі схопив незаряджену рушницю, прицілився й натиснув на спуск. Олень форкнув і кинувся геть, дзвінко стукаючи копитами по камінню.

Чоловік вилаявся і пожбурив рушницю. Він стогнав, намагаючись підвестися, — це було дуже важко і забрало багато часу. Суглоби в нього наче заіржавіли і рухалися з неймовірним зусиллям, кожен порух потребував надзвичайного напруження волі. Коли він урешті звівся на ноги, йому знадобилося ще кілька хвилин, аби випростатись і стати прямо, як личить людині.

Він виліз на невеликий пагорбок і роззирнувся довкола. Ні дерев, ні кущів, нічого, крім сірого моря моху, де маячили сірі скелі, сірі озерця і сірі струмки. Небо також було сіре. Ні сонця, ні сонячного світла! Він не уявляв, де знаходиться північ, і забув, звідки прийшов учора ввечері. Та він не заблукав. Він знав це. Скоро він прийде у країну маленьких паличок. Звичайно, вона десь ліворуч, недалеко звідси — певно, за найближчим пагорбом.

Він повернувся назад, аби спакувати свою торбину для подорожі. Перевірив, чи на місці три пакунки з сірниками, але рахувати сірники не став. Проте він ще трохи зволікав у роздумах, дивлячись на товстий мішечок з оленячої шкіри. Мішечок був невеликий, вміщався між долонями, але важив п'ятнадцять фунтів — стільки ж, скільки всі інші речі, — і це його непокоїло. Зрештою він відклав мішечок убік і продовжував пакувати торбину. Та за мить він глипнув на мішечок, квапливо схопив його і з викликом озирнувся довкола — так, наче пустеля намагалася його пограбувати. І коли він звівся на ноги, щоб іти, мішечок лежав у торбині в нього за спиною.

Він звернув ліворуч і час від часу зупинявся, зриваючи болотяні ягоди. Нога в нього задерев'яніла, він почав ще більше кульгати, але біль у нозі не можна було навіть порівняти з болем у шлунку. Муки голоду були нестерпні. Біль допікав йому все дужче, і врешті-решт він уже не міг думати про те, в який бік слід іти, щоб потрапити в країну малих паличок. Болотяні ягоди не вгамовували цей біль, тільки пекли гіркотою язик і піднебіння.

Він дійшов до невеликої долини, і зграя сполоханих куріпок із шумом зринула в повітря з каменів та пагорбків. «Кр-р, кр-р, кр-р!» — кричали птахи. Він кинув у них каменем, та не влучив. Тоді, поклавши мішок на землю, почав підкрадатися до них, як кішка підкрадається до горобців. Штани в нього порвались об гостре каміння, і від колін тягнувся кривавий слід; та цей біль затьмарили муки голоду. Він повз по мокрому мохові, його одяг намок, тіло змерзло; та він цього не помічав, думаючи тільки про їжу. А куріпки злітали просто перед ним, поки це «кр-р, кр-р, кр-р» не зазвучало для нього, мов насмішка. Тоді він вилаяв птахів і почав уголос передражнювати їхній крик.

Була мить, коли він надибав куріпку, що, мабуть, спала. Він її не бачив, поки та не пурхнула просто йому в лице зі своєї схованки між каменів. Схопив її так само швидко, як вона злетіла, та в руці у нього лишилося тільки три білі пір'їни з хвоста. Він дивився на куріпку, що полетіла геть, з такою ненавистю, ніби вона зробила йому страшне зло. Потім повернувся назад і завдав собі на плечі мішок.

Опівдні він дістався болотистої долини, де здобичі було більше. Осторонь пройшло стадо оленів, двадцять чудових тварин, що на відстані рушничного пострілу були недосяжні для нього. Він відчув дике бажання бігти за ними, певний, що дожене стадо. Потім назустріч йому трапилася чорна лисиця з куріпкою в зубах. Чоловік закричав. Це був страшний крик, проте лисиця, злякано сахнувшись убік, не впустила здобичі.

Надвечір він ішов за течією молочно-білого від вапна струмка, що протікав серед рідкого очерету. Схопивши очеретину біля самого кореня, він вирвав щось схоже на молоду цибулину, не більшу від цвяха. Вона була м'яка і так захрустіла на зубах, що, певно, мусила смакувати добре. Але волокна виявилися жорсткими, просякнутими водою, як болотяні ягоди, і з них не було ніякої поживи. Він скинув свій мішок і рачки поповз у зарості очерету, хрумкаючи, мов жуйна тварина.

Він дуже стомився, і йому часто хотілося перепочити — лягти на землю та заснути; але щось тягнуло його вперед — не так бажання дійти до країни малих паличок, як голод. Він шукав жаб в озерах, копав нігтями землю, сподіваючись знайти хробаків — хоч і знав, що ні жаби, ні хробаки не живуть тут, на далекій Півночі.

Він марно заглядав у кожну калюжу і зрештою, коли вже звечоріло, побачив у одній такій калюжі самотню рибинку завбільшки з пічкура. Він занурив у воду праву руку аж по плече, та риба вислизнула. Він почав ловити її обома руками і розбурхав мул на дні. Розхвилювавшись, упав у воду і вимок до пояса. Тепер він так скаламутив воду, що риби й зовсім не було видно, і довелося чекати, поки мул осяде на дно.

Потім знову заходився ловити — поки вода знову не скаламутилася. Та чекати він не міг. Відв'язав жерстяне цеберко і почав вибирати воду. Спершу він черпав із шаленим завзяттям, облився і виливав воду так близько від себе, що вона знову стікала в калюжу. Потім почав черпати обережно, намагаючись бути спокійним, хоч серце в нього калатало і руки тремтіли. За півгодини калюжа була вичерпана майже до дна, води лишилося зі склянку, не більше. А риби не було. Він побачив непомітну розколину між камінням, крізь яку риба прослизнула до сусідньої, більшої калюжі — такої великої, що її не можна було б вичерпати і за добу. Якби знав про цю розколину, він би одразу затулив її каменем і спіймав рибу.

Подумавши про це, у розпачі кинувся на мокру землю. Спочатку він плакав тихо, потім заридав уголос, озиваючись до безжальної пустки довкола; і ще довго здригався у плачі без сліз.

Він розпалив вогнище і зігрівся, випивши багато окропу, а потім умостився на кам'янистому виступі, як минулої ночі. Перед сном перевірив, чи не намокли сірники, і завів годинника. Ковдри були вогкі й холодні. Ногу судомив біль.

Та він відчував лише голод — і в тривожному сні марив про бенкети та святкові столи, повні їжі..

Він прокинувся, змерзлий і кволий. Сонця не було. Сірі барви землі й неба зробилися темнішими та глибшими. Налітав різкий вітер, і перший сніг побілив пагорби. Повітря ніби загусло і побіліло, поки він розпалював вогонь і кип'ятив воду. Це пішов мокрий сніг, радше схожий на дощ, сніжинки були великі та просочені водою. Спершу вони танули, ледве торкнувшись землі, але сніг усе йшов, укриваючи землю, і зрештою намочив мох у вогнищі, і вогонь погас.

Це було для нього знаком, що треба знову спакувати мішок і плентатися вперед, невідомо куди. Він уже не думав ані про країну малих паличок, а ні про Білла, ні про схованку під перевернутим каное біля річки Діз. Ним володіло одне бажання — їсти. Він божеволів од голоду. Не зважав, куди йде — аби тільки по рівній місцині. Він навпомацки шукав під мокрим снігом водянисті болотяні ягоди, навмання висмикував із корінням стеблини очерету. Та все це не мало смаку і не давало поживи. Він знайшов якусь траву, кислу на смак, і з'їв її всю, скільки знайшов, та цього було дуже мало, бо трава стелилася по землі, і її було важко знайти під снігом завтовшки у кілька дюймів.

Цієї ночі в нього не було ні вогню, ні гарячої води, і він заповз під ковдру й заснув тривожним од голоду сном. Сніг обернувся на мокрий дощ. Він багато разів прокидався, відчуваючи, що дощ мочить йому лице. Настав день — сірий день без сонця. Дощ перестав. Гостре відчуття голоду вщухло. Тепер він уже не жадав їжі. Лишився тільки тупий біль і важкість у шлунку, та це його не надто бентежило. Він трохи оговтався і знову міг думати про країну малих паличок та схованку біля річки Діз.

Він розірвав рештки однієї ковдри на клапті й обмотав скривавлені ноги. Потім перев'язав поранену ногу і приготувався до денного переходу. Взявшись за торбину, довго роздумував над мішечком з оленячої шкіри, та зрештою забрав і його.

Сніг розтанув під дощем, і тільки вершини пагорбів лишалися білими. Визирнуло сонце, і йому вдалося визначити сторони світу, хоча тепер він знав, що збився з дороги. Мабуть, блукаючи останніми днями, він зайшов надто далеко вліво. Тепер він звернув праворуч, аби повернутися на вірний шлях.

Муки голоду вже не так дошкуляли, та він відчував, що слабшає. Йому доводилося часто зупинятись і відпочивати, збираючи болотяні ягоди та цибулини очерету. Язик набряк і став шерхлим, наче вкритий щетиною, і в роті було гірко. І ще його дуже непокоїло серце. Варто йому було пройти кілька хвилин, і воно починало безжально калатати, а потім наче підстрибувало вгору і тріпотіло у болісній судомі, і він відчував задуху та млість.

Опівдні він побачив двох пічкурів у великій калюжі. Вичерпати воду було неможливо, але тепер він був спокійнішим і примудрився зловити їх жерстяним цеберком. Риби були завбільшки з мізинець, але йому не дуже хотілось їсти. Тупий біль у шлунку все слабшав, ставав приглушеним, наче шлунок дрімав. Він з'їв рибок сирими і розжовував їх дуже старанно, але то було тільки розумове зусилля. Йому не хотілось їсти, але він знав, що це потрібно для того, щоб вижити.

Увечері він зловив іще трьох пічкурів, двох з'їв, а третього лишив на сніданок. Сонце висушило кущики моху, що траплялися подекуди, і тепер він міг зігрітися, випивши гарячої води. Того дня він пройшов не більше десяти миль; а наступного, ідучи тільки тоді, коли дозволяло серце, — не більше п'яти. Але тепер шлунок анітрохи не дошкуляв йому — наче заснув. Місцина була йому незнайома, тут частіше траплялися карибу, та й вовки також. Їхнє виття часто долинало з глибини пустелі, а якось троє вовків промайнули перед ним, перебігаючи стежку.

Минула ще одна ніч; і вранці, по тверезому роздумі, він розв'язав ремінець, що застібав шкіряний мішечок. Із нього жовтим струменем полився крупнозернистий золотий пісок і самородки. Він розділив золото приблизно навпіл, одну половину заховав на примітному виступі скелі, загорнувши у шматок ковдри, а другу — знову висипав у мішечок. Ковдру, що лишилася, він також розірвав на пов'язки для ніг. Та рушницю досі не кинув, бо у схованці біля річки Діз лежали набої.

День був туманний, і цього дня в ньому знову прокинувся голод. Він почувався дуже слабким, і часом непереборна млість застилала йому очі. Тепер він раз у раз спотикався и падав; і якось, спіткнувшись, він упав просто на гніздо куріпки. Там було четверо пташенят, які щойно вилупилися, — малі грудочки тріпотливого життя, яких вистачило б на один ковток; і він з'їв їх жадібно, запи-хаючи до рота живими, і вони хрустіли в нього на зубах, мов яєчна шкаралупа. Мати-куріпка кидалася на нього з жалісним квилінням. Він хотів прибити її рушницею, та не зміг дотягнутися. Тоді почав кидати в неї камінням і перебив їй крило. Вона кинулася геть, тягнучи крило за собою, а він рушив слідом.

Пташенята лише роздражнили його голод. Він важко підстрибував, накульгуючи на поранену ногу, і кидав у куріпку камінням, і подеколи хрипко кричав; а часом продовжував свою незграбну гонитву мовчки, похмуро й терпляче змушуючи себе підводитися після кожного падіння, і коли йому млоїлося в очах, протирав їх рукою, щоб не знепритомніти.

Гонитва за куріпкою привела його на дно вогкої долини, і там він помітив людські сліди на мокрому моху. Сліди були не його — він побачив це одразу. Мабуть, то сліди Білла. Та зупинитися він не міг, бо куріпка втікала. Спершу він піймає її, а тоді повернеться і роздивиться сліди.

Пташина вибилася із сил; але він знесилів також. Вона лежала на боці, важко дихаючи, і він, також задиханий, лежав на боці за десять футів од неї, не в змозі підповзти ближче. А коли він відпочив, вона теж зібралася на силі й сахнулася геть від його жадібно простягнутої руки. Гонитва почалася знову. Та невдовзі стемніло, і куріпка зникла. Він похитнувся від утоми і, впавши з мішком на спині, вдарився головою й поранив собі щоку. Довго лежав не ворушачись; потім повернувся на бік, завів годинника і пробув так до ранку.

Ще один туманний день. Половина останньої ковдри пішла на онучі. Сліди Білла йому не вдалося знайти, та це не мало значення, — голод настирливо гнав його вперед. От тільки… що як Білл заблукав? Опівдні тягар мішка став для нього заважким. Він знову розділив золото, цього разу просто висипавши половину на землю. Надвечір викинув і рештки, і тепер у нього лишилися тільки клапоть ковдри, жерстяне цеберко та рушниця.

Його почали мучити марення. Він чомусь був певен, що в нього лишається один набій. Рушниця заряджена, просто він цього не помітив, — і водночас він знав, що магазин рушниці порожній. Марення не відступало. Він довгі години боровся з цією настирливою думкою, потім оглянув магазин і впевнився, що набою там немає. Розчарування було таким гірким, наче він і справді сподівався знайти набій.

Він ішов іще з півгодини, а потім марення повернулося. Він знову спробував боротись, і боротьба знову була марною, і, щоб позбутися цієї муки, він знов оглянув рушницю. Часом ніби втрачав розум і йшов далі несвідомо, як автомат; дивні думки і хибні уявлення вгризалися в його мозок, мов черва. Та ці провали у свідомості тривали недовго, бо муки голоду повертали його у дійсність. Одного разу він прийшов до тями, побачивши видиво, що ледь не змусило його знепритомніти. Він заточився і, хитаючись, мов п'яний, ледве не впав. Перед ним стояв кінь. Кінь! Він не вірив своїм очам. Їх застилав густий туман з мерехтливими вогниками світла. Він почав люто терти очі, а коли зір прояснився, побачив, що перед ним не кінь, а великий бурий ведмідь. Звір розглядав його з войовничою цікавістю.

Чоловік почав знімати з плеча рушницю, та потім отямився. Він опустив рушницю і витяг мисливський ніж із вишитих бісером піхов на стегні. Перед ним було м'ясо й життя. Він Провів великим пальцем по лезу ножа. Лезо було гостре і вістря також. Він кинеться на ведмедя і вб'є його. Та серце в чоловіка почало загрозливо калатати, а потім шалено рвонулося вгору і затріпотіло; лоб стисло залізним обручем, і йому стало млосно.

Відчайдушну хоробрість змила могутня хвиля страху. Він такий слабкий, — що буде, коли звір нападе на нього? Чоловік випростався на весь зріст і з якомога рішучішим виглядом міцно схопив ніж і втупив погляд у ведмедя. Звір незграбно ступив уперед, став дибки і грізно заревів. Якби чоловік почав тікати, ведмідь погнався б за ним; але чоловік не тікав. Страх надав йому сміливості. Він також заричав — люто, відчайдушно, як дикий звір, і це був голос страху, що споріднений із життям і сплітається з його найглибшим корінням.

Ведмідь одступив убік з грізним ревінням, наляканий цією дивною істотою, що стояла прямо і не боялася його. Та чоловік не рухався. Він стояв заціпенівши, поки минула небезпека, а потім затремтів і без сил кинувся на мокрий мох.

Потім він опанував себе і рушив далі, охоплений новим страхом. Це не був страх голодної смерті, — тепер його жахала думка, що вій загине раптово, перш ніж голод заглушить у ньому останній порив жаги до життя. Навколо були вовки. То тут, то там із далини пустелі долинало їхнє виття, так відчутно сповнюючи повітря загрозою, що він підводив руки у мимовільній спробі відкинути цю загрозу геть од себе, наче то була хитка стіна намету, напнута вітром.

А вовки знову й знову, по двоє і по троє, перебігали йому стежку. Та вони трималися на відстані. Їх було не надто багато, і до того ж вони звикли полювати карибу, які не опираються; а це чудне створіння, що ходить на двох ногах, мабуть, уміло дряпатись і кусатись.

Пізно ввечері він побачив кістки, розкидані там, де вовки розірвали здобич. Цей кістяк іще годину тому був оленятком, що прудко бігало і мукало, сповнене життя. Він дивився на кістки, дощенту обгризені, гладенькі й рожеві, бо життя ще жевріло в їхніх клітинах. Може, ще до кінця дня й від нього лишиться те саме! Адже таке воно, життя, хіба ні? Марнотна, непевна річ. Тільки життя завдає болю. Смерть не болісна. Вмерти — значить заснути. Це забуття, спочинок. Чому ж він не згоден померти?

Та міркував він недовго. Ще мить — і він зіщулившись сидів на моху, тримав у роті кістку і висотував із неї рештки життя, які ще надавали їй рожевого кольору. Солодкий м'ясний присмак, ледь чутний, майже невловимий, як спогад, розлютив його. Він уп'явся в кістку і почав гризти. Часом ламалася кістка, часом його зуби. Потім він став розбивати кістки каменем і, розтовкши на місиво, ковтав. Поспішаючи, він часом влучав собі по пальцях — і все ж таки знаходив час дивуватися, чому не відчуває болю від ударів.

Потяглися страшні дні дощу й снігу. Він уже не усвідомлював, коли зупиняється на нічліг і коли рушає в путь знову. Він ішов і вдень, і вночі. Відпочивав там, де впаде, і плентався далі, коли згасле життя в ньому спалахувало і розгоралося трохи яскравіше. Він уже не боровся, як людина. Це життя в ньому, не бажаючи вмирати, вело його вперед. Він більше не страждав. Його нерви наче заніміли, застигли, а свідомість була у полоні диких видінь і солодких снів.

Але весь час він смоктав і жував роздроблені кістки оленяти, рештки яких підібрав і взяв із собою. Він більше не перетинав пагорби й вододіли, а просто несвідомо йшов за течією великого потоку, що біг по широкій пологій долині. Він не бачив ні ріки, ні долини — нічого, крім своїх видінь. Його душа і тіло йшли — чи то блукали — поряд, проте окремо, бо надто тонкий був зв'язок між ними.

Він отямився, лежачи на кам'янистому виступі. Яскраво світило тепле сонце. Здалеку долинало мукання оленят. Він начебто пам'ятав дощ, вітер і сніг, але як довго потерпав від негоди — два дні чи два тижні, — цього не знав.

Він довго лежав не рухаючись, і щедре сонце проливало на нього свої промені, живлячи теплом його жалюгідне тіло. Гарний день, подумав він. Може, йому вдасться визначити, де він перебуває. Зробивши болісне зусилля, він повернувся на бік. Унизу неквапно текла широка річка. То була незнайома річка, і це його здивувало. Він повільно проводжав поглядом її потік, який широкими петлями звивався між тьмяних, голих пагорбів, іще більш похмурих, тьмяних і низьких, ніж ті, що він бачив досі. Повільно, байдуже, без будь-якого почуття він простежив шлях незнайомої річки до самого обрію і побачив, що вона впадає у світле, сяюче море. Та навіть це його не зворушило. Дуже дивно, подумав він. Це видіння або марево, — мабуть, таки видіння, злий жарт розладнаної свідомості. Він іще більше впевнився в цьому, побачивши корабель, що стояв на якорі посеред осяйного моря. Він на мить заплющив очі, потім розплющив знову. Дивно, що видіння не зникло! А втім, не дивно. Він знав, що в серці цієї безплідної землі немає ні моря, ні кораблів, так само як немає набоїв у його порожній рушниці.

Він почув за спиною шумний подих — чи то уривчасте зітхання, чи кашель. Дуже повільно, долаючи слабкість і заціпеніння, повернувся на другий бік. Поблизу він не побачив нічого, проте чекав терпляче. Зітхання і кашель прозвучали знову, і між двома гострими каменями, не більш ніж за двадцять футів від себе, він побачив сіру голову вовка. Гострі вуха не стирчали вгору, як то він бачив в інших вовків; очі були каламутні й налиті кров'ю, голова немічно звисала долу. Звір весь час мружився від сонячного світла. Певно, він був хворий. Подивившись на людину, вовк знову тяжко зітхнув і закашляв.

Оце, зрештою, не видіння, подумав чоловік і знов повернувся, щоб побачити справжній світ, не затулений пеленою марень. Але море так само блищало вдалині, і корабель було видно добре. Може, це все-таки дійсність? Він заплющив очі й довго думав, а тоді зрозумів усе. Він ішов на північний схід, віддаляючись від річки Діз, і вийшов у долину Коппермайну. Ця широка, повільна ріка — це Коппермайн. Це сяюче море — Льодовитий океан. Корабель — це китобійне судно, що запливло далеко на схід від гирла річки Маккензі, і воно стоїть на якорі у затоці Коронації. Він пригадав карту Компанії Гудзонської затоки, бачену колись давно, і йому все стало ясно і зрозуміло.

Він сів і почав думати про те, що слід вдіяти негайно. Зроблені з ковдри онучі прорвалися наскрізь, і його ноги перетворилися на безформні шматки кривавого м'яса. Останню ковдру він використав. Рушницю і ніж загубив. Капелюх також десь подівся, але згорток із сірниками, що лежав у проолієному аркушику у кисеті в нього за пазухою, лишився на місці й був сухий. Він глянув на годинник. Була одинадцята, годинник усе ще йшов — мабуть, він не забував його заводити.

Він був спокійний і зосереджений. Хоча дуже ослаб, у нього нічого не боліло. Їсти не хотілося. Думка про їжу навіть була йому неприємна, і все, що він робив, було суто розумовим рішенням. Він обірвав холоші до колін і обмотав ними ноги. Чомусь захопив із собою жерстяне цеберко. Певно ж, треба буде випити окропу, перш ніж вирушити у путь до корабля — як він передбачав, дуже тяжкий.

Його рухи були повільні. Він трусився, немов у паралічі. Коли хотів назбирати сухого моху, то виявив, що не може звестися на ноги. Він пробував знову й знову — і зрештою поповз на чотирьох. Була мить, коли він підповз дуже близько до хворого вовка. Звір неохоче відсунувся вбік і облизнувся, насилу ворушачи язиком. Чоловік помітив, що язик не має здорового червоного кольору, як зазвичай, — він був жовтаво-бурий, укритий жорстким напівзасохлим слизом.

Випивши окропу, чоловік відчув, що може встати і навіть іти — так, як іде ледь жива людина. Щохвилі йому доводилося відпочивати. Його кроки були хиткі й непевні — і такою ж непевною, хиткою ходою плентався за ним вовк. І цієї ночі, коли сяюче море потонуло в темряві, чоловік зрозумів, що наблизився до нього не більш ніж на чотири милі.

Уночі він чув кашель хворого вовка, а часом — крики оленят. Довкола було життя, але сильне, міцне життя, повне снаги; і він знав, що хворий вовк плентається слідом за хворою людиною в надії, що людина помре першою. Вранці, розплющивши очі, він зустрів тоскний і голодний погляд звіра. Зіщулений, з підібганим хвостом, вовк був схожий на жалюгідного миршавого собаку. Він тремтів під холодним ранковим вітром і злісно вишкірився, коли чоловік заговорив до нього голосом, що більше нагадував хрипкий шепіт.

Зійшло яскраве сонце, і весь ранок чоловік ішов до корабля, спотикаючись і падаючи. Погода була чудова. Стояло коротке бабине літо північних широт. Воно триватиме з тиждень — а може, завтра чи післязавтра скінчиться.

Опівдні він побачив сліди. То були сліди іншої людини, що не йшла, а повзла на чотирьох. Він подумав, що це, мабуть, сліди Білла, проте подумав мляво, з байдужістю. Йому було однаково. Власне, він уже не мав ніяких відчуттів. Перестав навіть відчувати біль. Шлунок і нерви наче заснули. Проте життя, що було в ньому, гнало його вперед. Він був дуже слабкий, але життя в ньому не бажало вмирати. І тому, що воно не бажало вмирати, чоловік усе ще їв болотяні ягоди і пічкурів, пив гарячу воду і не зводив очей з хворого вовка.

Він ішов по сліду іншої людини, що повзла рачки, і скоро побачив її кінець — кілька обгризених кісток на вогкому моху, серед слідів вовчих лап. Побачив він і тугий мішечок з оленячої шкіри, схожий на його власний, — розірваний гострими зубами. Він підняв мішечок, хоча такий тягар був надто важкий для його ослаблих пальців. Білл все ж таки не кинув його до останньої миті. Ха-ха! Він іще посміється з Білла. Він виживе і візьме мішечок із собою, на той корабель посеред сяючого моря. Його сміх був хрипким і страшним, ніби каркання крука, і хворий вовк похмуро завив у відповідь. Чоловік одразу замовк. Як йому сміятися з Білла, якщо це Білл, якщо ці кістки, біло-рожеві, дочиста обгризені кістки — це і є Білл?

Він одвернувся. Так, Білл його покинув; але він не візьме це золото і не буде смоктати кістки Білла. А Білл зробив би саме так, опинившись на його місці, думав чоловік, плентаючись далі.

Він вийшов до маленького озерця. Схилившись над водою, щоб пошукати пічкурів, він відсахнувся, мов ужалений. Побачив відбиток свого обличчя. Це було так страшно, що навіть його притуплені почуття пробудились у пориві жаху. В озерці плавали три пічкурі, але води було надто багато, щоб її вичерпати; і після кількох невдалих спроб спіймати риб у цеберко він облишив цю затію. Боявся, що від слабкості впаде у воду і потоне. З цієї ж причини він не зважився попливти по річці на одній із колод, що були розкидані по піщаному березі.

Того дня він скоротив відстань між собою і кораблем на три милі; а наступного — на дві, бо тепер він повз рачки, як Білл. Надвечір п'ятого дня до корабля все ще лишалося близько семи миль, а він міг пройти за день хіба що одну. Бабине літо все ще тривало, і він повз, весь час непритомніючи, а хворий вовк, кашляючи та важко дихаючи, плентався за ним слідом. Коліна в чоловіка були роздерті до м'яса, як і ступні, і хоч він обмотав ноги ганчір'ям із сорочки, червоний слід тягся за ним через мох і каміння. Якось, озирнувшись назад, він побачив, що вовк жадібно лиже цей кривавий слід, і ясно уявив собі, яким буде його кінець… якщо тільки… якщо він сам не вб'є вовка. І тоді почалася найжахливіша трагедія буття, котру можна собі уявити, — знесилена людина повзла, а знесилений вовк плентався за нею слідом. Дві істоти тягли свої напівмертві тіла через пустелю і хотіли відібрати життя одна в одної.

Якби вовк був здоровий, чоловік, мабуть, не опирався б. Але сама думка про те, що він стає поживою такого бридкого, кволого створіння, була йому огидна. Це викликало в нього відразу. У нього знов почалися провали свідомості й видіння, і світлі проміжки ставали все більш нечастими та короткими.

Одного разу він прокинувся, почувши хрипке дихання в себе над вухом. Вовк відскочив назад, спіткнувся і впав від слабкості. Це було смішно, але чоловікові так не здалося. Проте страшно йому також не було. Він надто багато пережив, аби боятись. На мить його думки проясніли, і він лежав розмірковуючи. До корабля лишалося щонайбільше чотири милі. Він ясно побачив його, протерши затуманені очі, побачив біле вітрило маленького човна, що розтинав блискучу водну гладінь. Але він не проповзе ці чотири милі. Він це знав, але ставився до цього спокійно. Він знав, що не проповзе і півмилі. Але жити йому все ж таки хотілося. Було б нерозумно померти після всього, що йому довелося пережити. Надто вже багато вимагала від нього доля. І, вмираючи, він зневажав смерть. Мабуть, це було просто божевіллям, але навіть в обіймах смерті він кидав їй виклик і не хотів коритися.

Він заплющив очі і з надзвичайною обережністю зібрався на силі. Він примушував себе переборювати млість, яка, наче приплив, затопила все його єство. Ця млість здіймалась у ньому, наче хвиля, і поступово затьмарювала свідомість. Часом він тонув, відчайдушно силкуючись виплисти із глибини забуття; і незбагненна сила душі, збираючи докупи рештки його волі, допомагала йому триматись.

Він непорушно лежав на спині й чув, як до нього повільно наближається уривчасте дихання вовка. Воно чулося все ближче, все ближче, і час ніби зупинився, а чоловік лежав непорушно. Дихання вчувалося над самим вухом. Жорсткий сухий язик торкнув його щоку, мов наждачний папір. Руки в нього рвонулися вгору — принаймні він хотів простягти їх швидко. Пальці, зігнуті, мов пазурі, схопили порожнечу. Швидкість і влучність потребують сили, а сил у нього вже не було.

Вовк був страшенно терплячий. Чоловік був терплячий також. Півдня він лежав нерухомо, долаючи забуття і стежачи за істотою, яка хотіла його з'їсти і яку він хотів би з'їсти сам. Іноді хвиля млості накривала його, і він поринав у довгий сон; та весь час, і при тямі, й уві сні, він чекав тієї миті, коли почує хрипке дихання і відчує дотик жорсткого язика.

Дихання він не почув, але прокинувся від того, що вовчий язик лизнув йому руку. Він чекав. Ікла повільно стискали його руку, потім тиск посилився; вовк з останніх сил намагався вп'ястися зубами у здобич, якої так давно чекав. Але й чоловік чекав довго, і його скривавлена рука стиснула вовчу щелепу. І поки вовк спроквола борсався, така ж квола рука повільно стискала його щелепу, а друга рука простяглася до вовка і схопила його. Ще^п'ять хвилин, і чоловік навалився на вовка всім тілом. Його рукам не вистачало сили, щоб задушити звіра, але чоловік міцно притулився обличчям до вовчої шиї, і його рот був повний шерсті. За півгодини він відчув, що до рота йому ллється гарячий струмінь. Це було неприємно. Це було так, наче у шлунок вливали розплавлений свинець, і чоловік лише зусиллям волі змушував себе терпіти. Потім він перевернувся на спину і заснув.

На китобійному судні «Бедфорд» було кілька учасників наукової експедиції. З палуби вони помітили якийсь дивний об'єкт на березі. Він пересувався по піску до моря. Люди не могли зрозуміти, що це таке, і, як личить ученим, сіли у човен і рушили до берега. Там вони побачили живе створіння, котре навряд чи можна було назвати людиною. Воно було сліпе, непритомне і звивалося на піску, мов велетенський хробак. Йому майже не вдавалося зрушити з місця, але воно було упертим і, звиваючись та борсаючись, просувалося вперед футів на двадцять за годину.

Через три тижні чоловік, лежачи у постелі на китобійному кораблі «Бедфорд», не стримуючи сліз, що котилися по його змарнілому обличчю, розповів, хто він такий і що йому довелося пережити. Він безладно говорив щось про свою матір, про сонячну Південну Каліфорнію, про будиночок серед квітів і апельсинових дерев.

Минуло всього кілька днів, і він сидів за столом разом з ученими й офіцерами судна. Він тішився, бачачи довкола себе так багато їжі, й стривожено дивився, як їжа зникає у роті інших людей. Варто було комусь узяти шматок, і в його очах з'являвся вираз глибокого жалю. Він був при здоровому глузді, але за обідом ненавидів усіх довкола. Його переслідував страх, що їжі не вистачить. Він розпитував про запаси їжі і кока, і юнгу, й капітана. Вони безнастанно заспокоювали його; але він їм не вірив і крадькома зазирав до комори, щоб переконатися на власні очі.

Потім завважили, що він гладшає. Він що не день набирав вагу. Учені хитали головами і висловлювали різні здогади. Вони почали обмежувати його в їжі, але він ставав усе товстішим і ширшав у попереку.

Матроси потай усміхалися. Вони знали, що й до чого. І коли вчені почали стежити за ним, то дізналися про це також. Після сніданку він тихцем ішов на палубу і, наче жебрак, з простягнутою рукою підходив до когось із матросів. Той усміхався і давав йому кусень сухаря. Чоловік жадібно хапав подачку, дивився на неї, мов скнара на золото, і запихав за пазуху. Так само підгодовували його й усі інші матроси.

Учені не сказали йому нічого. Вони лишили його у спокої, але потай оглянули його ліжко. Воно було напхане сухарями; у матраці було повно сухарів; у всіх закутках лежали сухарі. І все ж таки чоловік був при здоровому глузді. Це була лише пересторога на той випадок, якщо знов доведеться голодувати. Вчені сказали, що це минеться; і так воно й сталося, перш ніж «Бедфорд» став на якір у Сан-Франциско.


ДЕННИЙ СПОЧИНОК

Такої шаленої гонки я зроду не бачив. Тисячі нарт, запряжених собаками, мчали по льоду, і їх не було видно з-за пари. Двоє білих людей, а з ними — один швед, тієї ночі замерзли на смерть, і ще з дюжину чоловік зіпсували собі легені. Та хіба ж я не бачив на власні очі дно ополонки? Воно було жовте від золота, мов гірчичник. Ось чому я зробив заявку на ту місцину в Юконі. З цього й почалася гонка. А потім там не виявилося нічого. Чуєте, геть нічого! І я досі не знаю, як це пояснити.

Розповідь Шорті


Джон Месснер, не знімаючи рукавиць, стискав в одній руці поворотну жердину й скеровував нарти. Другою рукою він розтирав собі щоки та ніс. Він розтирав їх щохвилі. Власне, він майже не припиняв цього робити; а часом, коли заніміння посилювалося, починав терти з подвоєною люттю. Хутряна шапка з навушниками закривала йому лоб і вуха. Нижню частину обличчя захищала густа золотиста борода, вкрита памороззю.

Позаду нього хилитались юконські нарти з чималим вантажем, а попереду бігли в запряжці п'ять собак. Шворка, за яку вони тягли нарти, терлась об ногу Месснера. Коли собаки звертали вбік, огинаючи поворот дороги, він переступав через шворку. Поворотів було багато, і йому доводилося переступати весь час. Іноді він перечіпався об шворку і ледь не падав; його рухи були незграбними від страшної втоми, і нарти раз у раз наїжджали йому на ноги.

Вибравшись на пряму стежку, де нарти могли якийсь час просуватися вперед без керманича, він одпустив поворотну жердину й кілька разів сильно вдарив по твердому дереву правою рукою. Відновити кровообіг у руці було нелегко. Але, зігріваючи праву руку, він невпинно розтирав лівою щоки та ніс.

— Атож, у такий холод їздити не годиться, — мовив він. Говорив він голосно, як усі, хто звик бути на самоті. — Тільки справжній бовдур може рушити в путь при такій температурі. Якщо зараз не вісімдесят градусів нижче нуля, то сімдесят дев'ять напевне.

Він витяг годинника і, покрутивши його в руках, знову поклав до внутрішньої кишені своєї грубої вовняної куртки. Потім поглянув на небо і кинув погляд на південь, туди, де біліла лінія обрію.

— Дванадцята година, — пробурмотів він. — Небо чисте, і сонця немає.

Хвилин з десять він ішов мовчки, а потім додав так, наче не було ніякої паузи:

— А проїхав зовсім трохи. Надто вже холодно.

Раптом він закричав на собак: «Хо-о!» — і зупинився.

Його охопив дикий страх, бо права рука надто сильно замерзла. Він почав гамселити нею об поворотну жердину.

— Ох ви, бідолахи! — мовив він до собак, що безсило впали на лід відпочити. Він говорив уривчасто, задихаючись од зусиль, з якими бив рукою по жердині. — Чим ви завинили, що двоногі тварини змушують вас тяжко працювати, пригнічують усі ваші природні інстинкти та обертають вас на своїх рабів?

Він люто потер носа, щоб викликати приплив крові, і знову погнав собак уперед. Він ішов по кризі великої річки. Позаду вона простягалася на багато миль, і її широкі звивини ховались у химерному скупченні засніжених мовчазних пагорбів. Попереду річка розпадалася на безліч малих струмків, утворюючи острівці, які наче несла в себе на грудях. Острови були безмовні й білі. Тишу не порушували ні крики звірів, ні дзижчання комах. Жодна пташина не пролітала у морозному повітрі. Не було чутно людського голосу, не видно ніяких ознак людського житла. Світ заснув, і його сон був подібний до смерті.

Серед цього безживного спокою Джон Месснер, здавалося, теж занепав духом. Мороз гнітив його. Він плентався вперед, похиливши голову, байдужий до всього довкола, і машинально розтирав ніс і щоки, а коли нарти виїжджали на пряму стежку, бив правою рукою по жердині.

Але собаки помічали все довкола й раптом зупинилися. Вони повернули голови до хазяїна і втупили в нього тоскний, допитливий погляд. Їхні вії та морди побілила паморозь, і від цієї сивини, а ще від утоми, вони здавалися старими та немічними.

Чоловік хотів погнати їх далі, та стримав себе і, зібравшись із силами, роззирнувся довкола. Собаки зупинилися біля краю ополонки; то була таки не тріщина, а ополонка, зроблена людиною, старанно вирубана сокирою в кризі завтовшки у три з половиною фути. Товста кора нового льоду свідчила про те, що ополонкою вже давно не користувалися. Месснер озирнувся. Собаки вже вказували йому дорогу — їхні нашорошені морди тяглися до ледь видимої засніженої стежки, що відходила вліво від головного потоку і збігала на берег острова.

— Ну то гаразд, ви, бідолахи, — мовив Месснер. — Піду розвідаю, що там. Я не менше хочу відпочити, ніж ви.

Він піднявся на берег і зник. Собаки не лягали, завмерши у напруженому чеканні. Повернувшись, він узяв мотузку, що була прив'язана до нарт спереду, і почепив її собі на плечі. Потім розвернув собак праворуч і погнав їх на берег. Підйом був крутий, але собаки наче забули про втому і, припадаючи до снігу, з останніх сил дерлися вгору з нетерплячим і радісним виском. Коли один із собак починав ковзати чи падав, задні кусали його за ноги. Чоловік підганяв собак то ласкою, то погрозами й усім тілом налягав на мотузку.

Собаки стрімко вирвалися на берег, звернули ліворуч і помчали до маленької рубленої хатини. У цій відлюдній хижці була одна кімната площею вісім на десять футів. Месснер розпріг собак, розвантажив нарти і вступив у права господаря. Останній випадковий гість залишив тут чималий запас дров. Месснер поставив у кімнаті свою невелику залізну грубку і розпалив вогонь. Він поклав у короб п'ять в'ялених лососів — хай відтануть, тоді можна буде погодувати собак, — і наповнив кавник та каструлю водою з ополонки.

Чекаючи, поки вода закипить, Месснер повернувся обличчям до вогню. Волога, що зібралася на його бороді й від дихання змерзлась у товстий крижаний наріст, почала відтавати. Крижинки падали на грубку і шипіли, обертаючись на пару. Аби швидше покінчити з цією справою, він відламував від бороди дрібні бурульки, і вони зі стуком падали на підлогу.

Скажений собачий гавкіт надворі не змусив його кинути це заняття. Він почув дике гарчання та виск чужих собак і людські голоси. У двері постукали.

— Заходьте! — крикнув Месснер приглушеним голосом, бо в цю саму мить відсмоктував льодяний наріст із верхньої губи.

Двері відчинились, і за завісою пари він побачив чоловіка й жінку, що стояли на порозі.

— Увійдіть, — владно мовив він, — і зачиніть двері.

Крізь пару він ледь міг роздивитися прибулих. Лице жінки прикривала захисна пов'язка, а голова в неї була закутана хусткою, тож виднілися тільки чорні очі. Чоловік теж був темноокий, з чисто поголеним обличчям. Його губи ховалися під намерзлими вусами.

— Ми хотіли тільки спитати, чи немає тут поблизу іншої хатини, — мовив він, озираючи вбогу кімнату. — Ми думали, тут нікого немає.

— Це не моя хатина, — відповів Месснер. — Я сам знайшов її кілька хвилин тому. Заходьте, влаштовуйтесь. Місця тут досить, і свою грубку можете не ставити. Місця вистачить для всіх.

Вчувши його голос, жінка позирнула на нього з цікавістю.

— Роздягайся, — мовив її супутник. — Я розпряжу собак і принесу води, а тоді приготуємо щось попоїсти.

Месснер узяв рибу, що вже встигла відтанути, і пішов годувати собак. Йому довелося боронити їх од собак прибулих, і коли він повернувся до хижки, чоловік уже розвантажив нарти і приніс води. Кавник Месснера закипів. Він насипав туди кави, долив півкухля холодної води і зняв кавник з вогню. Потім поклав у короб відтавати кілька перепічок із кислого тіста й розігрів у каструлі боби, які зварив минулої ночі і весь ранок віз мороженими.

Прибравши з грубки свій посуд, аби новоприбулі могли приготувати собі їжу, він сів на згорнутий ліжник, біля скрині для провізії, що мала прислужитися замість стола. Під час «їжі він розмовляв із чоловіком про дорогу та про собак, а той схилився до грубки, щоб відтанув лід на вусах. Упоравшись із цією справою, незнайомець кинув згорнуту ковдру на одне з двох ліжок, що були У халупі.

— Ми будемо спати тут, — сказав він, — звичайно, якщо ви не обрали ие ліжко для себе. Адже ви прийшли сюди першим і маєте право вибору.

— Та ні, будь ласка, — відповів Месснер. — Як на мене, вони однакові.

Він улаштував собі постіль і сів на краю другого ліжка. Незнайомець поклав під ковдру замість подушки маленьку лікарську валізу.

— Ви лікар? — спитав Месснер.

— Так, — відповів той. — Проте, запевняю вас, я приїхав у Клондайк не заради практики.

Жінка клопоталася біля вечері, в той час як її супутник нарізав бекон і розтоплював грубку. В хатині було напівтемно, тьмяне світло соталося крізь мале віконце, затягнуте проолієним папером, і Джон Месснер не міг як слід роздивитися жінку. Та він і не намагався цього зробити. Певно, вона його не надто цікавила. Проте жінка весь час зацікавлено позирала у темний куток, де він сидів.

— Яке тут прекрасне життя, — у захваті мовив лікар, на мить припинивши гострити ніж об трубу грубки. — Що мені подобається — це боротьба за існування, прагнення все зробити власноруч, примітивність цього життя, його реальність.

— Еге ж, температура тут справді реальна, — засміявся Месснер.

— А ви знаєте, скільки градусів? — спитав лікар. Месснер похитав головою.

— Ну, то я вам скажу. Сімдесят чотири нижче нуля[22] на спиртовому термометрі, що у мене в нартах.

— Отже, сто шість нижче точки замерзання. А чи не надто холодно для подорожі?

— Це просто самогубство, — авторитетно зауважив лікар. — Людина виснажує себе. Вона важко дихає, мороз заходить їй у самі легені й відморожує краї тканини. Людина починає кашляти сухим, болючим кашлем, відхаркуючи мертву тканину, і наступної весни вмирає від пневмонії, не здогадуючись, що є цьому причиною. Я залишуся тут на тиждень, якщо температура не підніметься хоча б до п'ятдесяти нижче нуля.

— Послухай, Тесе, — мовив він по хвилі, — здається, кава вже давно закипіла.

Почувши ім'я жінки, Джон Месснер раптом насторожився. Він швидко глянув на неї, і на його обличчі майнув болісний вираз — примарна тінь давно похованої туги, що на мить пробудилася до життя. Та за мить він зусиллям волі відігнав цю примару. Його лице стало незворушним, як досі, але він усе ще був насторожі, шкодуючи, що морок заважає йому роздивитися лице жінки.

Спершу вона мимохіть кинулася знімати з вогню кавник, а після цього поглянула на Месснера. Але той уже встиг опанувати себе, і вона побачила спокійного чоловіка, що сидів на краю ліжка і бездумно дивився на свої мокасини. Та коли вона знову взялася до роботи, Месснер іще раз швидко глянув на неї, а вона, так само швидко озирнувшись, спіймала його погляд. Він одвів очі й подивився на лікаря, але посмішка, що на мить скривила його губи, ясно давала зрозуміти — він оцінив жіночу хитрість.

Жінка запалила свічку, яку дістала з продуктової скрині. Месснеру було досить один раз глянути на її лице при світлі. У тісній хижці можна розійтися хіба що на кілька кроків, тому наступної миті жінка вже стояла біля Месснера. Вона зумисне піднесла свічку впритул до його обличчя й дивилася на нього розширеними від страху очима. Вона впізнала його. Месснер спокійно всміхнувся їй у лице.

— Що ти там шукаєш, Тесе? — спитав лікар.

— Шпильки, — відповіла вона і, відступивши назад, стала порпатись у речовому мішку, що лежав на ковдрі.

Вони влаштували собі стіл зі своєї скрині й сіли на скриню Месснера, обличчям до нього. Він простягся на ліжку, щоб трохи спочити, і, підклавши руку під голову, повернувся на бік. У такій тісноті здавалося, що всі троє сидять за одним столом.

— Звідки ви приїхали? — спитав Месснер.

— Із Сан-Франциско, — відповів лікар. — Але я тут уже два роки.

— Я сам із Каліфорнії, — оголосив Месснер. Жінка звела на нього благальний погляд, але він посміхнувся і вів далі:

— З Берклі. Знаєте таке місто?

Його співбесідник вочевидь зацікавився.

— Ви з Каліфорнійського університету?

— Так. Закінчив у вісімдесят шостому.

— Ні, я гадав, що ви один із викладачів, — пояснив лікар. — У вас є щось типове.

— Мені вельми прикро це чути, — усміхнувся у відповідь Месснер. — Я радніший був би скидатися на золотошукача або погонича собак.

— А по-моєму, він не більше схожий на професора, ніж ти на лікаря, — докинула жінка.

— Дякую, — мовив Месснер. Потім звернувся до її супутника: — До речі, пане лікарю, дозвольте спитати ваше ім'я?

— Хейторн, — якщо ви згодні повірити мені на слово. Я покинув візитні картки разом із цивілізацією.

— Отже, це місіс Хейторн, — Месснер із посмішкою вклонився.

Вона кинула на нього погляд — уже не благальний, а гнівний.

Хейторн збирався спитати його прізвище. Він уже відкрив рота, щоб заговорити, але Месснер випередив його.

— Я оце подумав: може, ви, пане лікарю, зможете задовольнити мою цікавість? Два чи три роки тому в університетських колах стався скандал. Дружина одного з професорів… перепрошую, місіс Хейторн… утекла з якимсь лікарем із Сан-Франциско, ніяк не можу згадати його прізвище. Ви не чули про цю історію?

Хейторн кивнув.

— Свого часу ця історія наробила багато галасу. Його звали Вомбл, Грехем Вомбл. У нього була чудова практика. Я трохи знав його.

— Я просто хотів дізнатися, що з ними було далі? Може, ви щось знаєте? Вони зникли, наче й сліду не було.

— Так, він хитро замів сліди. — Хейторн прочистив горло. — Ходили чутки, що вони вирушили на торговій шхуні до Південних морів — і загинули під час тайфуну, чи щось таке.

— Ніколи такого не чув, — сказав Месснер. — А ви пам'ятаєте цю історію, місіс Хейторн?

— Чудово пам'ятаю, — відповіла жінка, і спокій у її голосі дивно контрастував із гнівним виразом обличчя. Вона відвернулася, щоб Хейторн не міг побачити її лице.

Її чоловік знову хотів спитати прізвище Месснера, але той повів далі:

— Цей лікар Вомбл… кажуть, він мав дуже привабливу зовнішність і… м-м-м… великий успіх у жінок.

— Ну, якщо й так, ця любовна пригода йому дорого обійшлася, — пробурмотів Хейторн.

— А жінка була справжньою відьмою, — принаймні я таке чув. У Берклі всі вважали, що вона влаштувала своєму чоловікові… ну… аж ніяк не райське життя.

— Я такого не чув, — відповів Хейторн. — У Сан-Франциско говорили цілком протилежне.

— Жінка-мучениця, так? Розіп'ята на хресті подружнього життя?

Лікар кивнув. У сірих очах Месснера не було ніякого виразу, крім легкої цікавості, коли він заговорив знову:

— Цього й слід було чекати, — дві сторони однієї медалі. Коли я жив у Берклі, то, звичайно, знав тільки одну сторону. Здається, ця жінка була в Сан-Франциско відомою особою.

— Налий мені кави, будь ласка, — мовив Хейторн.

Наповнюючи його кухоль, жінка безтурботно розсміялася.

— Ви слебезуєте, наче дві баби-пліткарки, — дорікнула вона чоловікам.

— Але ж справді цікаво, — посміхнувся у відповідь Месснер і знову повернувся до лікаря. — А чоловік, мабуть, зажив не дуже гарної слави у Сан-Франциско?

— Навпаки, він був взірцем моралі, — вирвалося в Хейторна з дещо надмірним запалом. — Такий собі мізерний буквоїд, — бліда неміч, та й годі.

— А ви його знали?

— Жодного разу не бачив. Я в університетських колах не мав знайомств.

— Знову один бік медалі, — сказав Месснер, ніби розважливо обмірковуючи справу. — Може, й справді він був не надто гарний, — я маю на увазі зовнішність, — проте загалом не такий уже й поганий. Брав участь у студентських спортивних змаганнях. І взагалі мав деякі таланти. Колись написав різдвяну п'єсу, яку оцінили досить високо. До того ж, я чув, що його збиралися призначити деканом англійського факультету; але тут сталася вся ця історія, він подав у відставку і поїхав звідти. Здається, це згубило його кар'єру. Принаймні у нашому товаристві вважали, що від такого удару йому не отямитись. Певно, він дуже любив свою дружину.

Хейторн допив каву, промимрив щось байдужим тоном і запалив люльку.

— Щастя, що в них не було дітей, — продовжував Месснер.

Але Хейторн, позирнувши на грубку, одягнув шапку і рукавиці.

— Піду по дрова, — сказав він. — А тоді можна буде зняти мокасини та відпочити.

Двері за ним зачинилися. Довго панувала тиша. Месснер лежав у тій самій позі. Жінка, сидячи на скрині, дивилася на нього.

— Що ви збираєтеся робити? — різко спитала вона. Месснер поглянув на неї з лінивою байдужістю.

— А що, по-вашому, мені слід робити? Сподіваюся, не влаштовувати сцену? Бачите, я втомився з дороги, а це ліжко вельми зручне.

Жінка в німому гніві закусила губу.

— Але ж… — гаряче почала вона і, стиснувши руки, затнулася.

— Сподіваюся, ви не хочете, щоб я убив містера… м-м-м… Хейторна? — мовив він сумирно, майже благально. — Це було б дуже прикро, і, запевняю вас, у цьому немає необхідності.

— Але ж ви мусите щось зробити! — закричала вона.

— Навпаки, цілком імовірно, що мені не доведеться нічого робити.

— Ви залишитеся тут? Він кивнув.

Жінка у розпачі озирнула хатину й постіль, улаштовану на іншому ліжку.

— Скоро ніч. Ви не можете тут лишитись. Не можете! Чуєте, це просто неможливо!

— Та ні, чого ж. Дозвольте вам нагадати, що я першим знайшов цю хатину, і ви — мої гості.

Вона знов обвела очима кімнату і з жахом зупинила погляд на іншому ліжку.

— Тоді підемо ми, — рішуче заявила вона.

— Це неможливо. Ви кашляєте тим сухим, болючим кашлем, який так образно описав містер… м-м-м… Хейторн. Ви вже трохи застудили легені. А він лікар і розуміє це. Він не дозволить вам піти.

— То що ж ви збираєтеся робити? — знову спитала вона з напруженим спокоєм, що віщував спалах гніву.

Месснер дивився на неї майже по-батьківськи дбайливо, з усією глибиною співчуття й терпіння, яку тільки був здатний зобразити.

— Люба Терезо, я вже сказав, що не знаю. Я ще не думав про це.

— З вами збожеволіти можна! — вона скочила з місця, стискаючи руки у безсилому гніві. — Раніше ви таким не були.

— Так, я був надзвичайно поступливим і люб'язним, — кивнув він у відповідь. — Певно, саме тому ви мене й покинули?

— Ви так змінилися! Цей жахливий спокій… Ви мене лякаєте! Я відчуваю, у вас на думці щось страшне. Робіть, що хочете, але, прошу, поводьтеся розважливо, не втрачайте глузду…

— Я не втрачав глузду, — перебив він, — відтоді, як ви пішли.

— Отже, ви змінилися на краще, — просто диво! Месснер усміхнувся на знак згоди.

— Поки я міркуватиму, як мені слід вчинити, ви зробіть ось що: скажіть містеру… м-м… Хейторну, хто я такий. Це зробить наше перебування у цьому місці більш… як це сказати… товариським.

— Навіщо ви погналися за мною до цієї жахливої країни? — раптом спитала вона.

— Не думайте, що я шукав вас, Терезо. Це випадковий збіг, що не має тішити ваше марнославство. Наша зустріч — просто жарт долі. Я порвав з університетським життям і мусив кудись поїхати. Чесно кажучи, я приїхав у Клондайк саме тому, що найменше сподівався зустріти вас тут.

Брязнула клямка, двері розчахнулися, й увійшов Хейторн з оберемком хмизу. Ледве вчувши його кроки, Тереза кинулася прибирати посуд. Хейторн знову вийшов по дрова.

— Чому ви не відрекомендували нас один одному? — поцікавився Месснер.

— Я скажу йому, — відповіла вона, струснувши головою. — Не думайте, що я вас боюся.

— Я ніколи не бачив, аби ви чогось надто боялися.

— Тож не злякаюся й сповіді, — мовила вона. Її голос і вираз обличчя трохи пом'якшали.

— Боюся, ваша сповідь буде просто облудним визискуванням, корисливим ошуканством, самозвеличенням за рахунок Господа.

— Не треба цих книжкових виразів, — вона невдоволено скривилась, але голос її звучав усе ніжніше. — Я не люблю змагатись у дотепності. До того ж, я не побоюся попросити у вас прощення.

— Мені нема за що вас прощати, Терезо. Як на те, я мушу вам подякувати. Так, спочатку я страждав; але потім мене, мов весняний світанок, осяяло прозріння — я зрозумів, що насправді я щасливий, дуже щасливий. Це було дивовижне відкриття.

— А що коли я повернуся до вас? — спитала вона.

— Для мене це був би неабиякий клопіт, — мовив він, позирнувши на неї з чудною посмішкою.

— Я ваша дружина. Адже ви не отримали розлучення.

— Так, справді, — замислено сказав він. — Якось не зважив на це. Але тепер владнаю цю справу, щойно повернуся.

Вона ступила до нього й поклала руку йому на плече.

— Я вам більш не потрібна, Джоне? — В її голосі бриніла ніжна турбота, дотик руки був легким і звабливим. — А якщо я скажу вам, що помилилась? Якщо скажу, що я дуже нещасна? Адже це справді так. Я справді зробила помилку.

Месснера охопив страх. Він відчував, що слабшає під ніжним дотиком її руки. Він уже не був хазяїном становища, весь його прекрасний спокій зник без сліду. Вона дивилася на нього вологими очима, і він танув під її поглядом. Він бачив себе на краю прірви, не в змозі боротися з тією силою, що штовхала його туди.

— Я повернуся до вас, Джоне. Повернуся сьогодні ж… зараз.

Наче в тяжкому сні, Месснер силкувався звільнитись з-під влади цієї руки. Йому здавалося, що він чує ніжну, дзвінку пісню Лорелеї[23]. Це було так, ніби десь далеко грали на роялі й мелодія владно проникала у його свідомість.

Він скочив з місця, відштовхнув жінку, коли вона спробувала обійняти його, і відступив до дверей. Він не тямився від страху.

— Стережіться, я можу й забутись! — крикнув він.

— Я ж попереджала вас — не втрачайте глузду, — вона втішно засміялась і знову взялася мити посуд. — Ви нікому не потрібні. Я просто жартувала. Я щаслива з ним.

Але Месснер їй не повірив. Він пам'ятав її здатність міняти тактику. Так вона вчинила й зараз. Авжеж, вона просто хотіла скористатися з нього. Вона нещаслива з іншим. Вона розуміє, що помилилася. Ця думка тішила його самолюбство. Вона хоче повернутися до нього, але йому це зовсім не потрібно. Він мимохіть узявся за дверну клямку.

— Не треба тікати, — засміялася жінка. — Я вас не вкушу.

— А я й не тікаю, — по-дитячому огризнувся він, натягаючи рукавиці. — Просто збираюся по воду.

Він узяв порожні відра та каструлі й відчинив двері. Потім озирнувся до неї.

— Тож не забудьте сказати містеру… м-м-м… Хейторну, хто я такий.

Месснер розбив тонкий лід, що за годину затягнув ополонку, і наповнив відра. Але до хатини не поспішав. Лишивши відра на стежці, він швидко походжав туди й сюди, щоб не змерзнути, бо мороз обпікав тіло, наче вогнем. На той час, коли його похмуре чоло проясніло й на обличчі з'явився рішучий вираз, борода в нього геть побіліла від паморозі. Він виробив план дій, і його скуті морозом губи скривилися в посмішці. Він підняв відра з водою, що вже встигла вкритися льодом, і рушив до хижки.

Увійшовши, Месснер побачив, що його суперник стоїть біля грубки; у його поставі вчувалося щось ніякове, знічене. Месснер поставив відра на підлогу.

— Радий з вами познайомитися, Грехем Вомбл, — мовив він, з такою ґречністю, наче їх щойно представили один одному.

Той не простягнув руки. Вомбл тупцяв на місці, відчуваючи до Месснера ненависть, яку люди зазвичай відчувають До тих, кому заподіяли зло.

— Отже, це ви, — промовив Месснер з удаваним подивом. — Ну що ж… Бачите, я справді вельми радий з вами познайомитись. Мені було… м-м-м… цікаво знати, що знайшла у вас Тереза, — що її, так би мовити, зачепило. Ну-ну…

І він оглянув його з голови до ніг, як оглядають коня.

— Я розумію ваші почуття до мене… — почав Вомбл.

— Та що ви, облиште! — перервав його Месснер у підкреслено дружній манері. — Про це й говорити не варто. Я просто хотів би знати, якої ви думки про Терезу. Адже вона виправдала ваші сподівання? Життя обернулося на казковий сон?

— Не верзи дурниць! — втрутилася Тереза.

— Просто я звик природно поводитись, — винувато промовив Месснер.

— Але при цьому ви могли б поводитися більш розважливо, — різко відповів Вомбл. — Скажіть, що ви збираєтеся робити?

Месснер безпомічно розвів руками.

— Сказати по правді, не знаю. Це одне з тих неможливих становищ, з яких нелегко знайти вихід.

— Ми не можемо утрьох ночувати в цій хижці. Месснер кивнув.

— Отже, хтось мусить піти.

— Це також не підлягає сумніву, — згодився Месснер. — Якщо три тіла не можуть одночасно перебувати в одній площині, одне з них мусить зникнути.

— Зникнути доведеться вам, — бундючно мовив Вомбл. — До найближчої стоянки десять миль, але ви їх легко пройдете.

— Ось і перша похибка у ваших міркуваннях, — заперечив Месснер. — Власне, чому я мушу йти? Я першим знайшов цю хатину.

— Але Тесе іти не може, — сказав Вомбл. — її легені вже застуджені.

— Я з вами цілком згодний. Вона не зможе пройти десять миль у такий мороз. Звичайно, вона мусить лишитися.

— От я й кажу, — не поступався Вомбл.

Месснер відкашлявся.

— У вас із легенями все гаразд, чи не так?

— Так, ну то й що?

Месснер знову відкашлявсь і заговорив повільно, ніби вимовляючи кожне слово по тяжкому роздумі:

— Та нічого… от хіба тільки те, що… згідно з вашими власними міркуваннями… ніщо не заважає вам, так би мовити, позмагатися з морозом якісь десять миль. Ви їх легко пройдете.

Вомбл підозріливо глянув на Терезу і помітив у її очах вогник радісного подиву.

— Що скажеш? — спитав він.

Вона завагалась, і обличчя Вомбла потемніло від гніву. Він повернувся до Месснера.

— Ну, годі! Ви не можете тут лишатись.

— Ще й як можу.

— Я цього не дозволю! — Вомбл розправив плечі. — Тут вирішуватиму я.

— А я все-таки лишуся, — наполягав Месснер.

— Я викину вас за двері!

— А я повернуся.

Вомбл на хвилю затнувся, силкуючись опанувати себе. Потім заговорив повільно, тихим, напруженим голосом:

— Послухайте, Месснер. Якщо ви не підете, я вас наб'ю. Ми не в Каліфорнії. Оцими кулаками я відлупцюю вас до смерті.

Месснер знизав плечима.

— Якщо ви це зробите, я зберу золотошукачів і подивлюся, як вас повісять на найближчому дереві. Ваша правда, ми не в Каліфорнії. Золотошукачі — народ простий, і мені досить буде показати їм сліди побоїв, розповісти правду про вас і заявити права на свою дружину.

Жінка хотіла щось сказати, але Вомбл люто обірвав її.

— Помовч! — крикнув він. Голос Месснера прозвучав зовсім по-іншому:

— Прошу вас не втручатись, Терезо.

Від гніву та прихованого хвилювання жінка зайшлась у сухому, болісному кашлі. Її лице налилося кров'ю, і, притискаючи руку до грудей, вона чекала, поки напад скінчиться.

Вомбл похмуро зиркнув на неї.

— Треба щось вирішувати, — сказав він. — її легені не витримають такого випробування. Вона не може йти, поки не потеплішає. А я не відмовлюся від неї.

Месснер гмикнув, відкашлявся, гмикнув знову і з трохи винуватим виглядом мовив:

— Мені потрібні гроші.

На обличчі Вомбла вмить з'явився презирливий вираз. Атож, його суперник врешті-решт принизив себе ще більше, викрив свою ницість!

— У вас є мішок золотого піску, — вів далі Месснер. — Я бачив, як ви знімали його з нарт.

— Скільки ви хочете? — спитав Вомбл, і в його голосі вчувалося таке саме презирство, що й у виразі обличчя.

— Я підрахував, на скільки затягне ваш мішок, і… м-м-м… думаю, що там не менше двадцяти фунтів. Як щодо чотирьох тисяч?

— Та це ж усе, що я маю, чуєте! скрикнув Вомбл.

— У вас лишається вона, — заспокійливо мовив Месснер. — Мабуть, вона цього варта. Подумайте, від чого я відмовляюся! Хіба ж це не помірна ціна?

— Гаразд, — Вомбл кинувся до мішка із золотом. — Аби тільки швидше владнати цю справу… ох ви, негідь!..

— Ні, тут ви помиляєтесь, — з усмішкою відповів Месснер. — Хіба з погляду етики той, хто дає хабара, кращий од того, хто бере? Скупник краденого не кращий од злодія; чи не так? І не втішайтеся своєю уявною моральною перевагою в цій невеличкій справі.

— Під три чорти вашу етику! — вибухнув гнівом Вомбл. — Ідіть сюди і дивіться, як я зважую пісок. Я можу вас обдурити.

А жінка, прихилившись до ліжка, у безсилій люті дивилась, як на терезах, поставлених на скриню, зважують її вартість — жовтий пісок і самородки. Терези були малі, важити довелося по частинах, і Месснер прискіпливо перевіряв кожну наважку.

— Тут надто багато срібла, — кинув він, зав'язуючи мішок. — Думаю, частка золота — десь шістнадцять на унцію. Бачите, ви таки обдурили мене, Вомбл.

Він любовно узяв мішок і з належною повагою до його дорогоцінного вмісту поніс надвір. Повернувшись, він зібрав свій посуд, спакував скриню з харчами і згорнув постіль. Потім, склавши все у нарти, запріг невдоволених собак і повернувся до хижки по рукавиці.

— Прощавайте, Тесе, — мовив він, зупинившись на порозі.

Вона повернулася до нього, марно силкуючись висловити ту лють, що вирувала в ній.

— Прощавайте, Тесс, — чемно повторив Месснер.

— Паскуда!.. — ледве вимовила вона.

Непевною ходою підійшовши до ліжка, вона кинулася на постіль долілиць і заридала.

— Паскуди ви! Паскуди!..

Джон Месснер тихо причинив за собою двері і, рушаючи в путь, із щирою втіхою озирнувся на хижку. Спустившись із берега, він зупинив нарти біля ополонки. Витяг мішок із-під манаття, де він був захований, і поніс до води. Ополонку вже затягла тонка льодяна кора. Він розбив лід кулаком і, розв'язавши шворки мішка зубами, висипав його вміст у воду. В цьому місці річка була неглибока, і за два фути від поверхні він побачив дно, що тьмяно жовтіло у вечірньому світлі. Він сплюнув у воду.

Потім він погнав собак по Юконській стежці. Вони мляво скавчали і бігли знехотя. Стиснувши поворотну жердину в правій руці, а лівою розтираючи ніс та щоки, Месснер спіткнувся об шворку, коли собаки звернули вбік.

— Ану вперед, кульгавці ви бідолашні! — крикнув він. — Вперед!


НЕПЕРЕДБАЧЕНЕ


Бачити очевидне і робити очікуване — просто. Тенденція життя окремого індивіда є скоріше статичною, аніж динамічною, а її рушійною силою є сучасна цивілізація, де бачиться лиш очевидне, а непередбачене трапляється рідко. Однак коли непередбачене все ж трапляється, та ще й достатньо серйозне за своєю значущістю, то непристосовані гинуть. Вони не бачать очевидного, не здатні до непередбачуваних вчинків і неспроможні перебудувати своє життя і перевести його на нову, незвідану колію. Коротше кажучи, коли ці індивіди доходять до кінця своєї індивідуальної колії, вони гинуть.

З іншого боку, є такі, що прагнуть вижити за будь-яких умов. Це — здібні й сильні індивіди, які виходять за межі правила очевидності та передбачуваності і здатні пристосовувати своє життя до будь-яких незнайомих колій, до яких вони випадково потрапляють добровільно чи примусово. Саме таким індивідом і була Едіт Вітлсі. Вона народилася в Англії на селі, де плин життя визначається правилом практичної доцільності, а непередбачене є настільки непередбачуваним, що коли воно трапляється, то розцінюється як безтактність. Вона рано пішла працювати і, згідно з професією правила практичної доцільності, з часом стала служницею однієї знатної дами.

Вплив цивілізації проявляється в накиданні людського закону на все довкілля, аж поки своєю регулярністю та впорядкованістю воно не стане схоже на машину. Сумнівне вилучається, а неминуче передбачається. Людина навіть під дощем не мокне й на морозі не мерзне, а смерть, замість підкрадатися жорстоко й підступно, перетворюється на заздалегідь організовану пишну процесію, що рухається добре змащеною колією до фамільного склепу, де завіси уберігають від іржі, а пил — ретельно витирають.

Саме такими і були умови життя Едіт Вітслі. У ньому не відбувалося нічого. Навряд чи це можна назвати подією, коли вона у віці двадцяти п'яти років поїхала супроводжувати свою господиню, яка подалася подорожувати до Сполучених Штатів. Просто колія змінила свій напрямок. То була та ж сама добре змащена колія. Вона поєднувала обидва боки Атлантики своєю беззмістовністю та відсутністю подій, і корабель у ній був не човном посеред стихії, а просторим багатокімнатним готелем, що рухався швидко і гладко, давлячи й підминаючи хвилі своїм гігантським корпусом так, що океан ставав схожий на сонний сільський ставок біля водяного млина. Потойбіч океану колія продовжувалася на суходолі — респектабельна упорядкована колія, що забезпечувала готелі на кожному місці пересадки, а між місцями пересадки — готелі на колесах. Коли в Чикаго її господиня бачила один бік суспільного життя, Едіт Вітслі бачила його інший бік. А коли вона полишила службу і стала Едіт Нельсон, то виявила — хоча, може, й не досить переконливо — здатність впоратися з непередбаченим і брати над ним гору. Ганс Нельсон, іммігрант, швед за народженням і тесля за фахом, мав у собі отой тевтонський неспокій[24], що завжди гнав його кревних родичів на захід — до великих пригод і авантюр. То був кремезний м'язистий чолов'яга, у якого брак уяви компенсувався нестримною енергією та ініціативністю. До того ж його вірність і ніжність були так само міцними й надійними, як і його м'язи.

«Ось добряче попрацюю, зберу трохи грошенят та й подамся до Колорадо», — сказав він Едіт наступного дня після одруження. За рік вони вже були в Колорадо, де Ганс Нельсон уперше побачив, що таке золотовидобування, і сам захворів на золоту лихоманку. Займаючись пробними розробками золота, він побував у штатах Північна та Південна Дакота, в Айдахо та східному Орегоні, а потім подався в гори Британської Колумбії[25]. І в поході, і на привалі з ним завжди була Едіт Нельсон, ділячи з чоловіком успіхи, труднощі та працю. Коротенький крок зрослої в Хатніх умовах жінки вона поміняла на розмашисту ходу горянки. На небезпеку вона навчилася дивитися спокійно і з розумінням, назавжди позбувшись панічного страху, який породжується невіглаством і який уражає зніжених городян та уподібнює їх до дурних переляканих коней, котрі, заклякнувши від жаху, чекають своєї участі замість долати її або ж нестямно кидаються вперед, сповнені самогубного страху, що всіває шлях їхніми понівеченими тушами.

Едіт Нельсон траплялося непередбачене на кожному повороті їх мандрів, і вона натренувала свій зір так, що він бачив у ландшафті не лише очевидне, але й приховане. Вона, якій ніколи в житті не доводилося куховарити, навчилася пекти хліб, не вдаючись до дріжджів, хмелю або пекарського порошку, підрум'янюючи його зверху і знизу на відкритому вогні на сковорідці. А коли закінчувалися остання чашка борошна та останнє кільце бекону, Едіт Нельсон спромагалася опинитися на висоті ситуації і з мокасинів та м'якшої шкіри інших предметів одежі готувала подобу їжі, котра якимось чином тримала вкупі душу й тіло її чоловіка і котра давала можливість плентатися далі. Вона навчилася в'ючити коня, а також чоловіка — процес, що може неабияк сильно вразити серце і гордість будь-якого мешканця міста. Вона також добре вміла в'язати вузли для кожного конкретного типу в'ючення. А ще вона навчилася розпалювати вогнище із сирих дров під дощем і не втрачати при цьому присутності духу. Інакше кажучи, вона долала непередбачене у всіх його проявах. Але Велика Непередбаченість була іще попереду, і вона мала стати для Едіт серйозним випробуванням.

Повінь золотошукачів почала затоплювати Аляску, і цілком природно, що її хвиля підхопила Ганса Нельсона та його дружину і винесла на Клондайк. Восени 1897 року вони опинилися в селищі Дайя, але не мали грошей, щоб перевезти спорядження через перевал Чилкут Пас і потрапити до Доусона. Тому тієї зими Ганс Нельсон працював за своїм фахом, допомагаючи зводити місто Скагуей, що зростало як на дріжджах.

Перебуваючи в гущі подій, він усю зиму чув, як Аляска кличе його, а найгучніше кликала затока Латуя Бей. Тому влітку 1898 року він з дружиною вже пробирався крізь лабіринти щербатого узбережжя в сімдесятифутових сиваських каное. З ними були також індіанці — троє чоловіків. Вони вивантажили їх разом із спорядженням та припасами на безлюдну смужку землі за сто миль від затоки Латуя Бей, а самі повернулися до Скагуея. Але окрім подружжя на вузькій косі залишилися ще троє людей, бо вони були членами організованої старательської групи. Кожен з них уклав у спорядження та харчі рівну частку капіталу, і прибутки мали ділитися порівну. При цьому Едіт Нельсон мала куховарити для всієї групи й отримувати чоловічу частку харчів.

Спочатку нарубали ялин і збудували трикімнатну хижку. Завданням Едіт Нельсон було підтримувати в ній порядок. Завданням же чоловіків було шукати і знаходити золото. І вони його шукали і знаходили. То не була якась вражаюча знахідка: такий собі золотий розсип, де кілька годин тяжкої праці давали кожному чоловікові від п'ятнадцяти до двадцяти доларів на день. Того року коротке полярне літо розтяглося довше звичайного, і вони скористалися цією нагодою, до останньої хвилини відкладаючи своє повернення до Скагуея. І спізнилися. Заздалегідь було домовлено, що вони приєднаються до групи з кількох десятків індіанців, коли ті вирушать у подорож за покупками вздовж узбережжя на південь. Сиваші прочекали білих людей аж до одинадцятої години, а потім, не дочекавшись, поїхали. Групі золотошукачів не лишалося нічого іншого, як очікувати, що їх випадково хтось підбере. А тим часом вони упорядкували і прибрали ділянку й заготовили дров.

Сонне бабине літо все тягнулося і тягнулося, а потім різко, як по сигналу тривоги, настала зима. Вона прийшла за одну ніч, і старателі прокинулися під завивання вітру. Надворі лютувала заметіль, і довкола все позамерзало. Одну снігову бурю змінювала інша, а в проміжках западала тиша, порушувана лише глухим шумом прибою на безлюдному узбережжі, де замерзлі солоні бризки оздоблювали берег химерною білою смугою.

У хижці все було добре. Золотого піску було добуто десь на вісім тисяч доларів, і всі не могли з цього не втішатися. Чоловіки майстрували снігоступи, полювали на дичину, роблячи запас м'яса в коморі, а довгими вечорами безкінечно грали у віст та педро. Тепер, коли золотодобування припинилося, Едіт Нельсон передала приготування їжі та прибирання у відання чоловіків, а сама штопала їхні шкарпетки та зашивала одіж.

У хижці не було ані глухого ремствування, ані сутичок, ані дріб'язкових суперечок. Члени групи часто вітали один одного із спільним успіхом своєї експедиції. Ганс Нельсон був розважливо-флегматичним та невимушеним у спілкуванні, а Едіт уже давно завоювала його безграничний захват своїм умінням ладити людьми. Гаркі, довготелесий худорлявий техасець, був незвично приязним як для чоловіка з похмурою вдачею; до товариськості його спонукало ще й те, що ніхто не ставив під сумнів його теорію, згідно з якою золото мало здатність множитися. Четвертий член групи, Майкл Денін, своїм ірландським гумором та кмітливістю додавав веселого настрою, який панував у хижці. Це був високий кремезний чоловік, схильний до раптових спалахів гніву через дрібниці, але незмінно-добродушний та веселий у по-справжньому серйозних ситуаціях. П'ятий і останній — Дачі — був незмінним та охочим об'єктом кпинів у групі. Інколи він навіть ладен був посміятися з самого себе, аби тільки підняти настрій у халупці. Схоже, що метою його життя було смішити людей. Жодна серйозна сварка не затьмарила безтурботності компанії; а тепер, коли кожен міг похвалитися тисячею шістьмастами доларами, заробленими за коротке полярне літо, в хижці воцарився ситий і вдоволений дух заможності.

І раптом сталося непередбачене. Вони щойно сіли снідати. Хоча була вже восьма ранку (пізні сніданки стали звичними після припинення старательських робіт), трапезу освітлювала свічка, вставлена у пляшку. Едіт та Ганс сиділи на протилежних кінцях столу. З одного боку спинами до дверей сиділи Гаркі та Дачі. Місце напроти залишалося незайнятим. Денін іще не прийшов.

Ганс Нельсон поглянув на порожній стілець, повільно похитав головою і, зробивши незграбну спробу пожартувати, мовив:

— Майкл завжди першим устигав до столу. Дивно. Може, він захворів?

— А справді — де Майкл? — спитала Едіт.

— Прокинувся трохи раніше за нас і вийшов надвір, — відповів Гаркі.

На обличчі Дачі з'явилася пустотлива усмішка. Удаючи, що знає причину відсутності Деніна, він напустив на себе таємничого вигляду, а інші тим часом судили-рядили. Едіт, обережно зазирнувши в чоловічу спальню, повернулася до столу. Ганс запитально поглянув на неї, і вона похитала головою.

— Раніше він ніколи не спізнювався до столу, — зазначила вона.

— Не розумію, — додав Ганс, — у нього завжди був петит, як у коня.

— Це просто жахливо, — сказав Дачі, сумно похитавши головою.

І вони почали жартувати з приводу відсутності свого товариша.

— Це — велика біда! — почав першим Дачі.

— Що?! — хором запитали решта.

— Те, що сталося з бідолашним Майклом, — пролунала скорботна відповідь.

— А що з ним сталося? — запитав Гаркі.

— Він більше не хоче їсти, — побивався Дачі. — Він утратив апетит. Йому більше не подобається їсти.

— А так і не скажеш, дивлячись, як він наминає харчі, що аж за вухами лящить, — зауважив Гаркі.

— Це така неповага з його боку до місіс Нельсон, — швидко знайшовся на слові Дачі. — Жахливо, просто жахливо! Чому його тут нема? Тому що він вийшов. А чому він вийшов? А для того, щоб нагуляти апетит. А як він нагулює апетит? Ходить босоніж по снігу! Я все знаю. Саме так багаті люди і ганяються за апетитом, коли він від них утікає. У Майкла тисяча шістсот доларів. Він — багатий чоловік. Тому в нього і пропав апетит. І тепер він за ним ганяється. Ось відчиніть двері і погляньте — там, у снігу, сліди його босих ніг. Тільки не треба допомагати йому ловити апетит. То ж його проблема, а не ваша. А коли він його, нарешті, спіймає, то заявиться до столу.

Всі гучно розсміялися з нісенітниці, яку наверз Дачі. Але не встиг ущухнути сміх, як двері розчинилися і до хижки увійшов Денін. Решта повернулися поглянути на нього. У руках він тримав рушницю. Не встигли всі й оком кліпнути, як Денін приставив її до плеча і двічі вистрілив. Після першого пострілу Дачі осунувся на стіл, перекинувши свою чашку з кавою, а його руда шевелюра вкрила тарілку з кашею. Лоб Дачі притиснув край тарілки, і вона стала під кутом сорок п'ять градусів до його голови. Другий постріл застав Гаркі у стрибку, коли він вискочив із-за столу, і техасець рухнув навзнак на підлогу. Вигук «О Господи!» з булькотом застряв у нього в горлі.

Отак і сталося Непередбачене. Ганс та Едіт ошелешено заціпеніли. Вони заклякло сиділи за столом, не зводячи заворожених очей з убивці. Крізь пороховий дим, що наповнив кімнату, його було погано видно, в запалій тиші тільки й чути було, як на підлогу капає зі столу розлита кава. Денін розкрив казенник рушниці і став виштовхувати гільзи. Тримаючи рушницю в одній руці, другою він поліз у кишеню за новими набоями.

Він якраз засовував їх у стволи, коли Едіт стрепенулася і почала діяти. Не було сумніву, що Денін збирався убити її та Ганса. Приблизно три секунди перебувала вона в стані паралічу та шоку, спричиненого тією жахливою й непояснимою формою, у якій перед нею явилося Непередбачене. Але потім Едіт швидко виступила йому назустріч і зчепилася з ним. Швидко і рішуче. Як кішка стрибонула вона на убивцю й обома руками вчепилася йому в комір. Від поштовху Денін заточився і позадкував, ступивши кілька кроків назад. Він спробував струсити із себе Едіт, намагаючись при цьому втримати рушницю в руках. Але зробити це було непросто, бо її загартоване тіло було пружким і сильним, як у кішки. Смикнувшись убік і тримаючи убивцю за шию, вона ледь не звалила його на підлогу. Але він устояв і рвучко крутнувся. Ноги Едіт відірвалися від підлоги, і вона, не розчіплюючи рук, описала в повітрі коло слідком за рвучким обертальним рухом, що його зробив Денін. Цей політ закінчився зіткненням зі стільцем, і вони удвох упали з гуркотом на підлогу, зайнявши собою півкімнати і продовжуючи несамовито борюкатися.

Ганс Нельсон зреагував на непередбачене на півсекунди пізніше, ніж його дружина. Його нервово-розумові процеси відбувалися повільніше, ніж у неї. Він являв собою набагато більший людський організм, і тому йому знадобилося на півсекунди більше, щоб усвідомити те, що сталося, прийняти рішення і почати діяти. Едіт уже стрибнула на убивцю, коли Ганс скочив на ноги. Але в ту мить він і близько не був таким холоднокровним, як його дружина. Його охопило сліпе шаленство вікінга. У ту мить, коли Ганс підстрибнув зі стільця, його рот розкрився, і з нього почувся звук, схожий одночасно на зичний рик і волання. Коли тіла убивці та Едіт гойднулися перед тим, як упасти, Ганс уже метнувся навперейми через кімнату і встиг підбігти до них якраз у той момент, коли вони попадали на підлогу*.

Налетівши на розпростертого Деніна, він почав осатаніло гамселити його кулаками. То були як удари ковадла, і Едіт, почувши, як обм'якло тіло убивці, відпустила його і відкотилася вбік. Лежачи на підлозі, вона важко дихала і спостерігала. Несамовиті удари продовжували сипатися на Деніна. Йому, здається, вже було байдуже. Він навіть не ворушився. Потім до неї дійшло, що він утратив свідомість, і вона гукнула Гансу, щоб той припинив. Потім знову гукнула. Але він зовсім не зважав на її голос. Едіт спробувала вхопити його за руку, але спромоглася лише на секунду затримати її.

Те, що вона зробила після цього, не було результатом якогось раціонального імпульсу. Не було воно також наслідком почуття жалю чи заповіді «Не убий». Кинути своє тіло між чоловіком та безпорадним убивцею її, скоріше, змусило якесь відчуття закону, мораль її одноплемінників та дитяче виховання. І тільки пересвідчившись, що б'є власну дружину, Ганс припинив вимахувати кулаками. Він дозволив їй відтягнути себе вбік — приблизно так само, як дозволяє зла собака своєму хазяїну відтягти себе вбік. Аналогія була вражаючою. Час від часу Ганс, чия лють і досі нуртувала, продовжував глухо гарчати. Кілька разів він обертався, наче наміряючись знову стрибнути на вбивцю, але щоразу його зупиняла дружина, швидко заступаючи йому шлях.

Усе далі й далі відштовхувала Едіт свого чоловіка. Їй ще ніколи не доводилося бачити Ганса в такому стані, і вона боялася його навіть більше, аніж боялася Деніна в розпалі боротьби. Едіт ніяк не могла повірити, що оцей лютий звір — то її Ганс, і вона раптом з переляком збагнула, що він здатен легко перекусити їй руку, як і будь-яка дика тварина. Кілька секунд, не бажаючи зачіпати її, він уперто намагався вивернутися і проскочити назад, кидаючись з боку в бік. Але вона так само вперто ставала йому на заваді, кидаючись з боку в бік разом з ним. Нарешті в його очах замерехтіли проблиски здорового глузду і він здався.

Обоє знесилено зіп'ялися на ноги. Додибавши, похитуючись, до стіни, Ганс обперся об неї. Обличчя його тіпалося, а з горла продовжувало вириватися гарчання, яке через кілька секунд нарешті стихло. Настав час дати волю своїм почуттям. Заламуючи руки, Едіт стала посеред кімнати, важко хапаючи ротом повітря. Тіло її тряслося як у пропасниці.

Ганс дивився поперед себе невидющими очима, але очі Едіт шалено зиркали сюди-туди, фіксуючи подробиці того, що сталося. Денін лежав непорушно на підлозі. Біля нього валявся стілець, перекинутий у розпал боротьби. Наполовину закрита його тілом, під ним лежала рушниця — і досі з розкритим казенником. Біля руки убивці валялися два набої, які він так і не встиг вставити у стволи і які він тримав у руці, аж поки не знепритомнів. Гаркі закляк на підлозі там, де він упав навзнак; а Дачі лежав грудьми на столі, увіткнувшись своєю рудою головою в тарілку, яка і досі стирчала під кутом сорок п'ять градусів. Ця перехняблена тарілка розсмішила її. Чому вона не впала? Це було абсурдно. Тарілки з кашею не мають звички ставати сторчма на столі — навіть якщо когось убивають.

Вона зиркнула на Деніна, але потім знову повернулася поглядом до тарілки. Це було так сміховинно! Вона ледь не розреготалася істеричним сміхом. Але потім вона звернула увагу на тишу, що панувала в кімнаті, і тарілку витіснило зі свідомості бажання хоч якоїсь події. Монотонне капання кави лише підкреслювало тишу. Чому Ганс нічого робить? Нічого не каже? Вона поглянула на нього і розкрила була рота, щоб заговорити, але виявила, що язик відмовляється виконувати належні йому обов'язки. У горлі з'явився характерний біль, а рот став сухим і наче ворсистим. Вона тільки дивилася на Ганса й мовчала, а Ганс і собі мовчки дивився на неї.

Раптом тишу порушив різкий металічний брязкіт. Едіт скрикнула і швидко поглянула на стіл. То впала тарілка. Ганс зітхнув і наче прокинувся від сну. Брязкіт тарілки змусив їх прокинутися уже в абсолютно новому світі. І хижка втілювала собою цей новий світ, у якому їм відтепер судилося жити і рухатися. Стара ж хижка назавжди відійшла в минуле. Обрій життя став цілковито новим і незнайомим. Непередбачене накинуло своє чаклунство на обриси речей, змінивши їх перспективу, спотворивши цінності і перемішавши реальне та нереальне в химерну суміш, яка спантеличувала й лякала.

— Господи, Гансе! — такими були перші слова Едіт.

Ганс не відповів, а просто уставився на неї з виразом неймовірного жаху в очах. Потім поволі обвів поглядом кімнату, вперше помічаючи деталі. Після цього він надягнув капелюха і рушив до дверей.

— Ти куди? — спитала Едіт з наполегливою інтонацією, з болем усвідомлюючи відповідь на своє запитання.

Узявшись за дверну ручку, Ганс обернувся і сказав:

— Могили копати.

— Гансе, не залишай мене, — погляд її ковзнув по кімнаті, — не залишай мене з оцим.

— Могили все одно ж колись доведеться копати, — мовив він.

— Але і ти не знаєш — скільки, — з відчаєм заперечила Едіт. Помітивши його вагання, вона додала: — До того ж я піду з тобою і допоможу.

Ганс повернувся до столу і звичним рухом зняв зі свічки нагар. Потім вони разом усе ретельно обдивилися. І Гаркі, і Дачі були мертві. Їхні рани були жахливими, бо в них стріляли з рушниці майже впритул. Ганс не хотів підходити до Деніна, й Едіт самій довелося оглянути його.

— Він — не мертвий! — гукнула вона Гансу.

Той підійшов і поглянув згори вниз на убивцю.

— Що ти сказав? — спитала Едіт, почувши, як у чоловіка вирвався з горла якийсь нечленороздільний звук, схожий на гарчання.

— Я сказав, що це ганьба, що він і досі живий, — почулася відповідь.

Едіт схилилася над тілом убивці.

— Відійди, — хрипко наказав Ганс якимось дивним тоном.

Нараз відчувши тривогу, Едіт поглянула на чоловіка. Той підняв випущену Деніном рушницю і почав заганяти в неї набої.

— Що ти збираєшся робити? — скрикнула вона, швидко підводячись.

Ганс не відповів, натомість Едіт побачила, як він скинув рушницю до плеча. Швидко вхопившись за ствол, вона різко відвела його вгору.

Він спробував висмикнути рушницю, але вона ступила крок уперед і притиснулася до нього.

— Гансе, Гансе! Прокинься! — скрикнула Едіт. — Припини це божевілля!

— Він убив Дачі і Гаркі! — відповів чоловік. — І зараз я уб'ю його.

— Але так не можна, — заперечила вона. — Треба дотримуватися закону.

Ганс презирливо пхикнув, висловивши таким чином свою невіру в силу закону в цих краях, і холоднокровно й вперто повторив:

— Він убив Дачі і Гаркі.

Довго вона з ним сперечалася, але ця суперечка мала однобокий характер, бо Ганс обмежився тим, що знову й знову повторював один і той самий аргумент: «Він убив Дачі і Гаркі». Але Едіт нікуди було подітися від отриманого в дитинстві виховання та від поклику крові своїх нащадків. Вона успадкувала від них повагу до закону, тому в її розумінні правильна поведінка і полягала саме в дотриманні закону. Іншого праведного шляху в цій ситуації вона собі просто не уявляла. Для неї намагання Ганса взяти закон у свої власні руки було так само невиправдним, як і те, що скоїв Денін. Від двох зол добра не вийде, наполягала вона, і тому існував лише один спосіб покарання убивці — законний спосіб, визначений суспільством. Нарешті Ганс піддався на її умовляння.

— Гаразд, — погодився він. — Нехай буде по-твоєму. Але ось подивишся — завтра або післязавтра він уб'є тебе і мене.

Едіт похитала головою і простягла руку, щоб узяти рушницю. Ганс уже був віддав її, але потім завагався.

— Краще дай я уб'ю його, — благально сказав він.

Але Едіт знову похитала головою, і Ганс почав був віддавати рушницю, як двері розчинилися, і на порозі, не постукавши, з'явився індіанець. Не зморгнувши й оком, непроханий гість окинув поглядом картину, що йому відкрилася. Індіанцю вистачило одного побіжного погляду, щоб умістити у своїй свідомості мертвих і живих. На його обличчі не відбилося не лише подиву, а й звичайної цікавості. Для нього мертвого тіла Гаркі просто не існувало.

— Сильний вітер, — зауважив індіанець замість привітання. — Все добре? Дуже добре?

Ганс, і досі стискаючи рушницю, не мав ані найменшого сумніву, що скалічені трупи індіанець відніс на його рахунок. Він із благанням поглянув на дружину.

— Доброго ранку, Негуче, — сказала вона з явним зусиллям у голосі. — Ні, не дуже добре. Дуже погано. Велике лихо.

— Тоді піду, до побачення, дуже поспішати, — мовив індіанець і без найменшої ознаки поспіху, обережно обійшовши калюжу крові на підлозі, відчинив двері й вийшов.

Чоловік і дружина поглянули одне на одного.

— Він думає, що то ми скоїли, — вжахнувся Ганс. — Що то скоїв я.

Якусь мить Едіт мовчала. А потім заговорила — стисло і по-діловому:

— Байдуже, що він думає. То буде потім. А наразі нам треба викопати дві могили. Але спочатку слід зв'язати Деніна, щоб він не втік.

Ганс відмовився торкатися убивці, й Едіт сама зв'язала його — ноги й руки. Після цього вони з Гансом вийшли надвір у сніг. Земля була такою мерзлою, що не піддавалася ударам кайла. Тоді вони зібрали дров, розчистили ділянку від снігу і на замерзлій поверхні розклали багаття. Воно горіло годину, і після цього земля розтанула на кілька дюймів углиб. Ганс та Едіт вигребли лопатами розталу багнюку і знову розклали багаття. Їхнє просування в глиб землі тривало зі швидкістю кількох дюймів на годину.

Це була тяжка й нестерпна праця. Через заметіль, що лютувала довкола, вогнище горіло мляво, а вітер пронизував їхню одіж і пробирав до кісток. Вони мало говорили, бо не давав вітер. Окрім спантеличених розмірковувань над мотивами вчинку Деніна, вони здебільшого мовчали, пригнічені жахом недавньої трагедії. О першій дня Ганс, поглянувши на хижку, оголосив, що він зголоднів.

— Ні, не зараз, Гансе, — запротестувала Едіт. — Після того, що сталося, я не можу отак просто піти в хижку і приготувати їжу.

О другій годині Ганс запропонував піти разом з нею; але вона знову втримала його, і о четвертій дві могили були готові. Вони були мілкі, десь два фути завглибшки, але для свого призначення цілком придатні. Настала ніч. Ганс узяв санчата, і двох загиблих чоловіків потягли крізь темряву і бурю до їхньої крижаної усипальниці. Похоронна процесія була чим завгодно, але не пишно-церемоніальним видовищем. Сани вгрузали в глибокий сніг, і тягнути їх було важко. З учорашнього дня чоловік та дружина нічого не їли й ослабли від нервової напруги та фізичного виснаження. Вони не мали сили встояти проти вітру, і часом його пориви збивали їх з ніг. Кілька разів сани перекидалися, і їм доводилося знову класти на них їхній моторошний вантаж. Остання сотня футів до могил пролягала по крутосхилу, і Гансу та Едіт довелося долати його на всіх чотирьох, як собакам, перетворивши руки на лапи і вгрузаючи ними у сніг. При цьому все одно важкі сани двічі стягували їх донизу, і вони ковзали по схилу й падали до підніжжя — і живі, і мертві, — утворюючи моторошне плетиво з тіл, саней та мотузок.

— Завтра я поставлю на могилах дошки з їхніми іменами, — сказав Ганс, коли могили нарешті закидали.

Едіт ридала. Кілька уривчастих і плутаних речень — ото було і все, на що вона спромоглася в плані поминальної служби, і чоловікові довелося ледь не нести її до хатини.

Тим часом Денін уже оклигав. Він катався сюди-туди по підлозі, марно намагаючись вивільнитися. Очима, що блищали лихоманковим вогнем, він спостерігав за Гансом та Едіт, але навіть не намагався заговорити. Ганс і досі не бажав торкатися убивці і похмуро дивився, як Едіт потягла його по підлозі до чоловічої спальні. Але хоч як вона старалася, їй не вдавалося підняти його з підлоги й покласти на ліжко.

— Краще дай я його застрелю — і проблем у нас більше не буде, — востаннє благально звернувся до неї Ганс.

Едіт знову похитала головою і нахилилася, щоб продовжити свої зусилля. На її подив, тіло убивці піднялося легко — то чоловік, скорившись її волі, прийшов на допомогу. Після цього вони заходилися вимивати і прибирати кухню. Але підлога все одно криком кричала про трагедію, і Гансу довелося зістругати заплямовану кров'ю поверхню, а щепки спалити в печі.

Минали дні. Скрізь панували темрява і тиша, переривані лише сніжними бурями та гуркотом прибою, бризки якого замерзали, падаючи на берег. Ганс корився найменшим вказівкам Едіт. Уся його дивовижна ініціативність зникла. З Деніном вона воліла поводитися по-своєму, і Ганс віддав ініціативу в її руки.

Убивця являв собою постійну загрозу. Увесь час існував ризик того, що він вивільниться зі своїх пут, тому його доводилося стерегти день і ніч. Чоловік або жінка завжди сиділи біля нього, тримаючи в руках заряджену рушницю. Спочатку Едіт запровадила восьмигодинне чергування, але безперервне напруження було надто великим, і згодом вони з Гансом почали мінятися через чотири години. Оскільки їм треба було спати, а чергування тривали і вночі, то увесь ранок теж витрачався на вартування Деніна. У них майже не лишалося часу на приготування їжі та заготівлю дров.

Після недоречного візиту Негука індіанці обходили хатину стороною. Едіт посилала Ганса до їхніх жител, щоб він умовив їх відправити Деніна на каное вздовж узбережжя до найближчого поселення білих людей, але ці відрядження були безрезультатними. Тоді Едіт пішла сама і поговорила з Негуком. Він був ватажком у невеличкому селі, мав гостре почуття відповідальності і в кількох словах пояснив свою політику.

— Це — лихо білих людей, а не сивашів, — сказав він. — Якщо мої люди допомагати вам, то це лихо стане і їхнім лихом. Коли лихо білих людей та лихо сивашів поєднаються, то вийде одне велике лихо — незбагненне і нескінченне. Лихо — це погано. Мої люди не чинитимуть зле. Навіщо їм допомагати вам? Щоб потрапити в халепу?

І повернулася Едіт Нельсон до своєї жахливої хатини з її чотиригодинними, безконечно змінюваними чергуваннями. Час від часу, коли наставала її черга сидіти біля полоненого із зарядженою рушницею, очі її злипалися і вона починала дрімати. І щоразу Едіт просиналася стрепенувшись, хапалася за зброю і відразу ж кидала погляд на Деніна. То явно були нервові потрясіння, і вони вкрай шкідливо на неї впливали. Її страх перед убивцею був таким великим, що навіть тоді, коли Едіт не спала, вона хапалася за рушницю щоразу, як той ворушився під ковдрою.

Ось-ось у неї мав статися нервовий зрив, і вона це знала. Спочатку з'явилося тремтіння очних яблук, і їй довелося часто заплющувати очі для полегшення. Трохи згодом почалося неконтрольоване посмикування повік. І все це посилювалося тим, що трагедія ніяк не йшла у неї з голови. Це жахіття нікуди не зникло і досі залишалося від неї не далі, аніж того ранку, коли непередбачене прокралося в їхню хатину і стало господарем становища. І під час своїх щоденних ритуалів з охорони вбивці їй Доводилося, зціпивши зуби, зусиллям волі контролювати свої тіло та душу.

На Ганса трагедія вплинула інакше. Його свідомістю міцно заволоділа та ідея, що він просто зобов'язаний убити Деніна. І кожного разу, коли він вартував зв'язаного вбивцю або просто перебував поруч із ним, Едіт огортав страх, що Ганс одного дня зробить ще один кривавий запис в історію їхньої хатини. Він завжди лаяв його останніми словами і поводився з ним грубо. Ганс намагався приховати свою манію вбивства і часто казав дружині: «Скоро ти сама захочеш, щоб я убив його, але тоді я не захочу його вбивати. Бо мені буде гидко». Але не раз, прослизаючи до кімнати, бачила вона, як двоє чоловіків злобно вирячувалися один на одного. Вони скидалися на двох тварин: на обличчі Ганса відбивалося палке бажання вбити, а Денін своїм виразом нагадував загнаного в кут щура. «Гансе, — скрикувала Едіт. — Прокинься!» І її чоловік сіпався, приходив до тями, а потім відчував розкаяння й сором.

Ось так Ганс став іще одним фактором у проблемі непередбаченого, яку мала вирішити Едіт Нельсон. Спочатку це просто було питання правильного поводження з Деніном, і це правильне поводження полягало, в її розумінні, у необхідності тримати його в полоні доти, поки він не потрапить до рук правоохоронців і не постане перед справедливим судом. Але тепер до цієї проблеми додався Ганс, і Едіт побачила, що йдеться про його порятунок та недопущення його безумства. Невдовзі вона виявила також, що її власні сила й витривалість теж стали частиною проблеми. Вона вже не витримувала напруження. Її ліва рука стала мимовільно смикатися і згинатися. Їжа з ложки розпліскувалася, і Едіт уже не покладалася на свою вражену руку, їй здалося, що то симптоми захворювання, відомого під назвою танцю Святого Вітта, і тому вона дуже боялася, що хвороба зайде далеко і наслідки її будуть катастрофічними. А що як вона зляже? І образ можливого майбутнього, коли в хатині залишаться тільки Денін та Ганс, лише посилював увесь жах ситуації.

Через три дні Денін почав розмовляти. І його перше запитання було таким: «Що ви збираєтеся зі мною зробити?» Це запитання він повторював щодня і багато разів на день. Едіт, у свою чергу, теж щодня ставила йому одне й те саме запитання: «Навіщо ти це зробив?» На нього вбивця так і не відповів. Ба більше, Денін на це запитання вибухав гнівом, сатаніючи й напружуючи сиром'ятні ремені, якими він був зв'язаний, і погрожуючи поквитатися з Едіт, як тільки вивільниться, в чому, як він сам сказав, аніскільки не сумнівався. У такі хвилини вона клала пальці на курки рушниці, готуючись зустріти вбивцю смертоносним свинцем, якщо він вирветься, а сама при цьому перелякано тремтіла, і в неї паморочилося в голові від потрясіння та постійного напруження.

Але з часом Денін став дедалі керованішим і зговірливішим, їй здалося, що він дедалі більше втомлювався від своєї незмінно непримиримої позиції. Ірландець почав скиглити і проситися, щоб його відпустили. І почав робити неймовірні обіцянки. Що і пальцем їх не торкне. Що сам подасться на південь по узбережжю і здасться поліції. Що віддасть їм свою долю золота. Що піде в хащі і ніколи більше не повернеться до цивілізації. Що відразу ж накладе на себе руки, як тільки вони його відпустять. Зазвичай його умовляння наростали і завершувалися безконтрольним буйством, і Едіт починало здаватися, що з ним ось-ось станеться напад. Але вона незмінно хитала головою і відмовляла йому у свободі, заради якої він доводив себе до шаленства.

Та минали тижні, і Денін ставав сумирнішим. І над його загальним станом почала дедалі більше домінувати втома. «Я такий зморений, такий зморений», — часто бурмотів він, соваючи головою по подушці, як дратівлива й примхлива дитина. А ще за якийсь час він почав пристрасно бажати смерті і благати, щоб вона вбила його або щоб Ганс позбавив його страждань і дав йому можливість спочити в мирі.

Ситуація ставала нестерпною. Нервозність Едіт зростала, і вона знала, що колапс може статися в будь-який час. Вона навіть відпочити як слід не могла, бо її переслідував страх, що Ганс піддасться своїй манії і вб'є Деніна, коли вона спатиме. Хоча був уже січень, ще мало спливти кілька місяців, поки якась торгова шхуна могла зайти в бухту. А могла і не зайти. Крім того, оскільки вони не розраховували зимувати в хижці, то запасів провізії лишилося обмаль. Ганс не міг збільшити ці запаси за рахунок полювання, бо їм доводилося вартувати свого в'язня.

Щось треба було робити, й Едіт це знала. Зусиллям волі змусила вона себе знову обміркувати цю проблему. Вона не могла відкинути звичаї своїх одноплемінників, не могла відмовитися від закону, який, посилений вихованням, увійшов у її плоть і кров. Едіт знала, що все, що їй доведеться робити, мусить бути зроблено відповідно до закону, і протягом довгих годин вартування, тримаючи на руках рушницю і слухаючи, як біля неї вовтузиться убивця, а за стіною реве хуга, вона подумки робила свої власні соціологічні дослідження і самотужки відстежувала еволюцію закону. До неї дійшло, що закон є не чим іншим, як думкою і волею тієї чи іншої групи людей. І не мало значення, наскільки великою ця група людей була. Були невеличкі групи, міркувала вона, такі як Швейцарія, а також великі групи — такі як Сполучені Штати. І Едіт дійшла резонного висновку, що не мало значення, наскільки малою була ця група. У країні може бути лише десять тисяч людей, однак їхня колективна думка та воля будуть законом цієї країни. Хіба ж тоді тисяча людей не можуть бути такою групою? — запитувала себе Едіт. А якщо тисяча можуть, то значить, може і сотня? Чи п'ятдесят? А чому б і не п'ятеро? Чи — двоє?

Злякавшись власного висновку, вона обговорила все з Гансом. Спочатку він не зрозумів, але потім, коли до нього дійшло, він додав від себе переконливий аргумент. І розповів про збори старателів, на які приходили місцеві чоловіки і творили закон, а також забезпечували його виконання. Може бути всього лише десятеро чи п'ятнадцятеро людей, сказав Ганс, але оскільки воля більшості стала законом для всіх десяти чи п'ятнадцяти, то порушники цієї волі мусять бути покарані.

Нарешті Едіт ясно побачила, що має робити. Вони мають повісити Деніна. Ганс з нею погодився. Вони удвох становили більшість у своїй конкретній групі. І волею цієї групи Денін мав бути повішений. Для виконання цієї волі Едіт щиро прагнула дотримуватися традиційних умовностей, але їхня група була такою малою, що вона з Гансом мали виконувати ролі і свідків, і присяжних, і суддів, і, насамкінець, — катів. Вона висунула Майклу Деніну офіційне звинувачення у вбивстві Дачі і Гаркі, і в'язень лежав і слухав свідчення — спочатку Ганса, а потім Едіт. Він відмовився визнавати себе винуватим чи невинуватим і промовчав, коли вона спитала, чи не має він щось сказати на свій захист. Тоді Едіт і Ганс, не встаючи зі своїх місць, винесли вердикт суду присяжних: винен. Потім, як суддя, вона оголосила вирок. Голос її тремтів, повіки сіпалися, ліва рука смикалася, але Едіт упоралася зі своїм завданням.

— Майкле Денін, через три дні ви помрете на шибениці.

Таким був вирок. Вбивця мимоволі полегшено зітхнув, визивно розсміявся і сказав:

— Хоч одна втіха: оце трикляте ліжко більше не мулятиме мені спину.

Здавалося, що після виголошення вироку на всіх зійшло відчуття полегшення. Особливо це було помітно у Деніна. Все його нахабство і похмура злість зникли, і він приязно розмовляв зі своїми поневолювачами, при цьому час від часу навіть демонструючи свою колишню дотепність. А ще він знаходив велику втіху в тому, що Едіт читала йому Біблію. Вона зачитувала йому уривки з Нового Завіту, і йому дуже сподобалися місця про блудного сина та крадія на хресті.

За день до призначеного страчення, коли Едіт поставила Деніну своє звичне запитання «Навіщо ти це зробив?», він відповів:

— Усе дуже просто. Я гадав, що…

Але Едіт різко його перервала, попросила почекати і поспішила до Гансового ліжка. Він якраз відпочивав після чергування і, прокинувшись та протираючи очі, невдоволено забурчав.

— Іди, — сказала йому вона, — і приведи Негука та ще якогось індіанця. Майкл має намір зізнатися. Зроби так, щоб вони обов'язково прийшли. Візьми із собою рушницю, настав на них її і приведи силою, якщо треба буде.

Через півгодини до камери смертника ввели Негука та його дядька Гадіквана. Вони не хотіли йти, і Ганс підганяв їх рушницею.

— Негуче, — звернулася до нього Едіт. — Нічого лихого ні тобі, ні твоїм людям з цього не буде. Вам не треба нічого робити — лише сидіти, слухати і розуміти.

Отак Майкл Денін, засуджений на смерть, і зробив офіційне зізнання у скоєному злочині. Поки він говорив, Едіт записувала його розповідь, індіанці слухали, а Ганс вартував біля дверей, щоб не вискочили свідки.

І пін пояснив, що не був у Європі ось уже п'ятнадцять і Він завжди хотів повернутися додому з купою грошей і забезпечити своїй матері пристойне життя до кінця її днів.

— А як я міг зробити це на тисячу шістсот доларів? — запитав він. — Тому мені забажалося здобути всі вісім тисяч. Щоб повернутися додому з шиком. І я подумав: а чи не було б легше повбивати вас усіх, звалити убивство на індіанців і вшитися до Ірландії? І я почав стріляти, але, як полюбляв казати Гаркі, проковтнув завеликий шматок і вдавився. Ось таке моє зізнання. Я виконав свій обов'язок перед дияволом, а тепер, бачить Бог, настав час виконати обов'язок перед Господом.

— Негуче та Гадікване, ви чули слова цього білого чоловіка, — звернулася Едіт до індіанців. — Його слова ось тут, на цьому папері, і вам треба поставити на ньому свої знаки, щоб білі люди, які прибудуть опісля, пересвідчилися, що ви чули ці слова.

Двоє сивашів поставили хрестики проти своїх імен, дістали вказівку з'явитися наступного дня з усім своїм племенем для споглядання екзекуції, і їм дозволили піти.

Деніну трохи вивільнили руки, щоб він міг підписати документ. А потім у кімнаті запала тиша. Ганс маявся, а Едіт було не по собі. Денін лежав на спині, втупившись у покриту мохом стелю.

— А тепер я віддам належне Богу, — пробурмотів він і повернувся до Едіт. — Почитай мені з Біблії, — додав він з відтінком грайливості в голосі. — Можливо, це допоможе мені забути про трикляте ліжко.

День страти видався ясним та холодним. Температура впала до двадцяти п'яти градусів нижче нуля, і дув холодний крижаний вітер. Він проштовхував мороз крізь одіж та плоть і пробирав до кісток. Вперше за багато днів Денін звівся на ноги. Його м'язи були нерухомими так довго, що він відвик зберігати вертикальне положення і ледь міг стояти.

Він заточився, похитнувся і вхопився за Едіт своїми зв'язаними руками, щоб не впасти.

— Щось мене штормить, — слабо посміхнувся він. А трохи згодом додав:

— От і добре, що нарешті все скінчилося. Все одно це чортове ліжко замучило б мене до смерті.

Коли ж Едіт наділа йому на голову хутряного капелюха і почала відкочувати його, закриваючи вуха, Денін розсміявся і спитав:

— Навіщо ти це робиш?

— Надворі сильний мороз, — відповіла вона.

— А чи не буде через десять хвилин бідолашному Майклу Деніну байдуже — відморозив він вухо чи ні? — спитав він.

Едіт доклала чимало душевних зусиль, готуючись витримати жахливий і болісний фінал, і тому його ремарка завдала сильного удару по її самовладанню. До цієї миті все здавалося їй якимось нереальним і примарним — як сон, а тепер жорстока правда цих слів зіштовхнула Едіт віч-на-віч з реальністю того, що відбувалося. Для ірландця не минуло непоміченим потрясіння, спричинене його словами.

— Вибач, що завдав тобі клопоту своєю ідіотською фразою, — винувато мовив він. — Я не хотів. Сьогодні — визначний день для Майкла Деніна, і він веселий і безтурботний, як жайвір.

Він радісно засвистів, але свист із радісного скоро став сумним, і ірландець замовк.

— От шкода, що священика немає, — задумливо сказав він. — Але Майкл Денін — бувалий воїн, і він не дорікатиме на відсутність комфорту, вирушаючи в останній похід.

Ірландець був слабкий і відвик ходити, тому, коли двері розчинилися і він вийшов надвір, вітер ледь не збив його з ніг. Едіт і Ганс йшли по обидва боки і підтримували його, а він відпускав жарти і намагався підняти подружжю настрій. Зупинився він лише один раз — щоб домовитися про пересилку своєї частки золота матері в Ірландію.

Вони піднялися на невисокий пагорок і вийшли на галявину поміж дерев. Там, оточивши колом діжку, поставлену сторч у сніг, стояли Негук, Гадікван та решта сивашів включно з дитинчатами та собаками. Вони прийшли подивитися, як білі люди виконують свій закон. Неподалік видно було відкриту могилу, яку Ганс вирив, розігріваючи вогнем промерзлу землю.

Денін діловито поглянув на приготування, помітивши могилу, бочку та оцінивши товщину вірьовки й гілки, через яку вона була перекинута.

— Якби на моєму місці був ти, то я зробив би все значно краще, Гансе.

Денін гучно зареготав зі свого дотепу, але на блідому обличчі Ганса непорушно завмерла похмура маска, яку міг порушити лише звук архангельської сурми в день Страшного суду. А ще Ганса нудило. Раніше він просто не міг збагнути, яке то є жахливе й грандіозне завдання — відправити свого одноплемінника на той світ. А Едіт — збагнула, але це аж ніяк не полегшило реалізацію цього завдання. Її доймали сумніви — чи вистачить їй снаги довести його до кінця. Їй безперервно хотілося закричати, заверещати, заволати і, затуливши очі руками, чкурнути наосліп у ліс — навмання. І тільки неймовірним зусиллям волі трималася вона на ногах, і йшла далі, і робила те, що мусила робити. Знемагаючи від нервової та фізичної напруги, вона все ж відчувала вдячність Деніну за те. що він їй сприяв.

— Подай руку, — сказав він Гансу, і той допоміг йому здертися на діжку.

Ірландець нахилився, щоб Едіт наділа петлю йому на шию. Потім він випрямився, а Ганс міцно прив'язав вірьовку до гілки вгорі.

— Майкле Денін, чи маєте ви що-небудь сказати? — спитала Едіт дзвінким голосом, який тремтів, попри всі її зусилля.

Денін почовгав ногами по діжці, сором'язливо поглянув униз, наче збираючись освідчитися в коханні, і прокашлявся.

— Я задоволений, що все скінчилося, — сказав він. — Ти обходилася зі мною як з християнином, і я щиро вдячний тобі за твою доброту.

— Тоді нехай Господь прийме тебе до себе, розкаяний грішнику, — сказала Едіт.

— Так. — відповів Денін, і його повний низький голос прозвучав різким контрастом до її тоненького ослаблого голосу. — Нехай Господь прийме мене, розкаяного грішника.

— Прощавай, Майкле! — вигукнула вона з відчаєм у голосі.

Едіт усім тілом навалилася на діжку, але вона й не поворухнулася.

— Гансе, мерщій! Допоможи мені! — слабо скрикнула вона.

Едіт відчувала, що останні сили покидають її, але діжка не піддавалася. Ганс поспішив до неї — і діжка вислизнула з-під ніг Майкла Деніна.

Едіт відвернулася і заткнула пальцями вуха. А потім розсміялася — хрипло, різко, з якимись металічними нотками в голосі. Ганс був шокований. За увесь час цієї трагедії йому не доводилося переживати такого потрясіння. Самовладання покинуло Едіт Нельсон. Але навіть у розпал істеричного припадку вона збагнула це і відчула задоволення від того, що спромоглася витримати напруження і виконати все, що належало. Похитуючись, вона підійшла до свого чоловіка.

— Гансе, відведи мене до хатини, — ледь вимовила вона. І додала: — І поклади мене в ліжко. Я хочу відпочити, відпочити, відпочити…

І вона пішла по снігу геть, а Ганс обіймав її за плечі, притримував і придавав вірного напряму її ослаблим ногам. Але індіанці лишилися. Похмуро й урочисто споглядали вони, як працює закон білої людини, котрий змушує чоловіка танцювати в повітрі.


СТЕЖИНОЮ ПРИМАРНИХ СОНЦЬ


Сітка Чарлі курив люльку і задумливо вдивлявся в ілюстрацію з «Поліс газет» на стіні. Півгодини не зводив він з неї уважного погляду, і півгодини я потайки за ним спостерігав. У його голові крутилася якась думка, і, хоч би якою вона була, я не сумнівався, що її варто знати. Бо він чимало бачив на своєму віку, та ще й сотворив небачену дивину, а саме — відвернувся від своїх одноплемінників (звісно, наскільки це було можливим для індіанця) і став білою людиною навіть у способі мислення. За його власним висловом, він прийшов з холоду в тепло, сів біля нашого вогню і став одним із нас. Читати й писати Сітка Чарлі так і не навчився, але мав дивовижний словниковий запас, а ще дивовижнішим було те, що він повністю став на точку зору білої людини і прийняв її світогляд.

На цю покинуту хатину ми наштовхнулися під кінець виснажливого дня, проведеного в дорозі. Нагодувавши собак, помивши після вечері тарілки та розстеливши ліжка, ми розкошували, насолоджуючись тією найприємнішою годиною, яка настає кожного дня під час подорожей на упряжках по Алясці, але тільки один раз. Це — та благословенна година, коли між стомленим тілом і ліжком залишається лише одна, але приємна перешкода: запашна вечірня люлька. Хтось із колишніх мешканців хатини прикрасив стіни житла вирізками з газет та журналів, і саме ці ілюстрації не відпускали увагу Сітки Чарлі відтоді, як ми зупинилися тут дві години тому. Він вивчав їх дуже уважно, переводячи погляд то на одну, то на другу, і я побачив у його очах непевність і здивування.

— Що ти там уздрів? — нарешті порушив я тишу.

Індіанець вийняв з рота люльку і відповів дуже просто:

— Щось я не розумію.

Він знову зробив затяжку, знову витягнув люльку і, як указкою, тицьнув нею в ілюстрацію з «Поліс газет».

— Отой малюнок — що він означає? Не розумію.

Я поглянув на той малюнок. На ньому якийсь чоловік з карикатурно злодійським обличчям падав на підлогу, картинно притиснувши праву руку до грудей. Напроти нього стояв чоловік з обличчям, що поєднувало в собі зовнішність ангела-руйнівника та Адоніса[26], і тримав у руках димлячий револьвер.

— То один чоловік убив другого, — сказав я, відчувши власне здивування і неспроможність пояснити.

— А чому? — спитав Сітка Чарлі.

— Не знаю, — зізнався я.

— Цей малюнок — закінчення, — вів далі Сітка Чарлі. — Він не має початку.

— Таке життя, — знизав плечима я.

— Але життя має початок, — заперечив він.

Не знаючи, що сказати, я на мить замовк, а його очі тим часом перемандрували до сусідньої прикраси — фоторепродукції чиєїсь картини «Леда і лебідь»[27].

— Оцей малюнок, — зазначив індіанець, — не має початку. Він не має кінця. Не розумію я малюнків.

— А ти поглянь он на той малюнок, — сказав я, показуючи на третю ілюстрацію. — У ньому є якийсь сенс. Скажи мені, що означає для тебе цей малюнок?

Кілька хвилин він вдивлявся в нього.

— То — хвора дівчинка, — нарешті сказав Сітка Чарлі. — А поруч — лікар. Вони не спали всю ніч, бачиш — у лампі лишилося мало олії, а у вікні вже сіріє ранок. Дім пінка тяжко хвора. Вона може померти, тому у лікаря такий стурбований вигляд. А то — її мати. То, вочевидь, якась страшна хвороба, бо мати поклала голову на стіл і плаче.

— А звідки ти знаєш, що вона плаче? — перервав його я. — Тобі ж не видно її обличчя? Може, вона просто спить.

Сітка Чарлі з подивом зиркнув на мене, а потім знову перевів погляд на малюнок. Видно було, що він особливо не задумувався над тим висновком, який зробив.

— А може, й спить, — повторив індіанець. — Потім придивився до малюнка пильніше. — Ні, вона не спить. По плечах видно, що вона не спить. Мені не раз доводилося бачити плечі жінок, які плачуть. Я бачив, як плаче моя мати. То якась дуже серйозна хвороба.

— Ну от! А ти казав, що не розумієш малюнків! — вигукнув я.

Індіанець заперечно похитав головою і спитав:

— А ця маленька дівчинка — вона помирає? Тепер настала моя черга здивовано замовкнути.

— Вона помирає? — повторив індіанець своє запитання. — Ти ж художник. Може, ти знаєш?

— Ні, не знаю, — зізнався я.

— У житті так не буває, — мовив індіанець авторитетним тоном. — У житті маленька дівчинка або помирає, або одужує. А в малюнках не трапляється нічого. Ні, не розумію я цих малюнків.

Сітка Чарлі був явно розчарований. Він завжди хотів розуміти те, що розуміють білі, а тут така невдача. А ще я відчув у його словах спонуку. Вочевидь, йому дуже хотілося, щоб я розкрив йому таємницю малюнків. До того ж цей індіанець мав неабияку здібність створювати зорові образи. Це я вже давно підмітив. Він усе перетворював на зорові образи, відчував життя через образи, мислив про життя образами; але не розумів, що хотіли сказати своїми малюнками інші люди, передаючи власні образи на полотно за допомогою кольорових контурів.

— Малюнки — то як часточки життя, — пояснив я. — Ми малюємо життя таким, яким його бачимо. От, наприклад, Чарлі, їдеш ти в упряжці по стежині. Надворі ніч. Бачиш перед собою хатину. У вікні горить світло. Ти зазираєш у вікно, дивишся секунду, другу, щось там бачиш усередині, а потім їдеш далі. Може, ти уздрів там чоловіка, що пише листа. Ти побачив щось, що не має ані початку, ані кінця. Не трапилося нічого. Однак то була часточка життя. І ти її запам'ятав. Вона стала малюнком у твоїй пам'яті. А вікно — як рамка того малюнка.

Я побачив, що індіанця зацікавило моє пояснення, а коли я говорив, то він поглядав у вікно, мабуть уявляючи в ньому чоловіка, що пише листа.

— Є один зроблений тобою малюнок, який я розумію, — сказав Сітка Чарлі. — То є правдивий малюнок. У ньому багато сенсу. Це той малюнок, що висить у твоїй хатині в Доусоні. На ньому зображений столик для гри у банк, а за ним сидять люди і грають. Гра йде по-крупному. Ставки — необмежені.

— А звідкіля ти знаєш, що ставки необмежені? — з ентузіазмом спитав я, бо мені несподівано випала нагода оцінити свій твір за допомогою безпристрасного судді, який знав лише життя, а не мистецтво, але сам був справжнім митцем у житті. До того ж я дуже пишався саме цією картиною, яку назвав «Останній хід» і яку вважав найкращою з написаних мною.

— На столі немає жетонів, — пояснив Сітка Чар-лі. — Чоловіки грають мітками. А це означає, що ставки необмежені. Один чоловік грає жовтими мітками; тож можливо, що одна жовта мітка означає тисячу доларів, а можливо — дві. Один чоловік грає червоними мітками. Може, червона мітка варта п'ятисот доларів, може — тисячі. Гра йде по-крупному. Всі час від часу підвищують ставки, і вони злетіли до неба. Чому я це знаю? Тому що на твоїй картині банкомет розчервонівся від хвилювання. (У цьому місці я аж просіяв від захвату.) А понтер аж устав зі свого стільця й увесь подався вперед. Чому він подався вперед? Чому його обличчя таке спокійне, а очі аж горять? Чому обличчя банкомета почервоніло? Чому всі чоловіки дуже спокійні та зосереджені — і чоловік із жовтими мітками, і чоловік з червоними? Чому ніхто не розмовляє? Тому що — останній хід.

— А звідки ти знаєш, що то — останній хід? — спитав я.

— На короля вже зробили ставку, а сімка розігрується відкрито, — відповів індіанець. — На інші карти ніхто ставок не робить. Інші карти вже розіграні. У всіх — одна думка, всі грають проти короля, щоб виграла сімка. Може, банкомет програє двадцять тисяч доларів, а може — виграє. Отой малюнок я розумію добре.

— Але ж ти не знаєш, яким буде кінець! — скрикнув я з тріумфом у голосі. — Це — останній хід, але карти ще не відкриті. Ніхто так ніколи і не дізнається, хто програв, а хто — виграв.

— Чоловіки сидять і нічого не кажуть, — мовив індіанець з дедалі більшим здивуванням на обличчі. — А понтер висунувся вперед, і у банкомета аж кров ударила в обличчя. Якось дивно все це. Так вони і сидітимуть там увесь час, а карти так і не будуть відкриті.

— Це ж малюнок, — сказав я. — Часточка життя. Ти сам бачив, як це буває.

Індіанець поглянув на мене, трохи поміркував, а потім відповів — повільно, з розстановкою:

— Правильно ти кажеш. Та гра ніколи не скінчиться. Ніхто так і не взнає, яким був її результат. Однак ця картина — правдива. Бо вона — як шматок життя.

Ще довго Сітка Чарлі курив люльку, неквапливо роздумуючи про образотворчі премудрості білої людини і перевіряючи їх фактами реального життя. Кілька разів він кивнув головою і кілька разів щось пробурмотів. Потім вибив з люльки попіл, ретельно натоптав її, замислився на хвилину — і знову запалив.

— У такому разі, мені теж доводилося споглядати багато картин у своєму житті, — почав він. — Але то були картини не намальовані, а бачені очима. Я дивився на них як наче через вікно на чоловіка, що пише листа. Я бачив багато картин життя — без початку, без кінця і без видимого сенсу.

Сітка Чарлі раптом різко повернувся до мене і задумливо поглянув мені у вічі.

— Ось послухай, — сказав він. — Ти — художник. А чи зможеш ти намалювати те, що бачив я: картину без початку, картину, кінця якої я не можу збагнути; картину як частку життя, де замість свічок — полярне сяйво, а замість рамки — вся Аляска?

— То має бути велике полотно, — задумливо промимрив я.

Але індіанець не звернув уваги на мої слова, бо подумки вже бачив перед собою це полотно й уважно розглядав його.

— Цю картину можна назвати по-різному, — вів далі Сітка Чарлі. — Але в ній так багато примарних сонць[28], що мені спадає на думку назвати її «Стежиною примарних сонць». Давно, сім років тому, восени 97 року зустрів я уперше ту жінку. На озері Ліндерман я мав добре каное, зроблене в Пітерборі. Я працював листоношею і прийшов через перевал Чілкут Пас з двома тисячами листів. То був час, коли всі кинулися на Клондайк. Хтось їхав собачими упряжками. Хтось валив дерева і майстрував човни. Була вже остання вода, бо падав сніг, замерзала земля, замерзало озеро, а в річках навіть замерзали вири і водоспади.

Кожного дня дедалі більше снігу і дедалі більше льоду. Чи то через день, чи то через три, чи то через тиждень міг настати льодостав і відкритої води більше не буде, одна крига — і все. Усім доведеться йти, і йти дуже довго, бо до Доусона аж шістсот миль. А човен пливе дуже швидко. Тому всі хотіли подорожувати на човні. Усі казали: «Чарлі, відвези нас за двісті доларів на своєму каное», «Чарлі, відвези за триста, відвези за чотириста». А я увесь час казав їм «ні», увесь час. Бо я — листоноша.

Якось вранці дістався я до озера Ліндерман. Ішов усю ніч і дуже втомився. Готую собі сніданок, їм, а потім лягаю на березі спати і сплю три години. Коли прокинувся, була десята година і падав сніг. І дув вітер, сильний вітер. Дивлюся — а поруч у снігу сидить жінка. Біла жінка, молода і дуже красива. Їй років двадцять-двадцять п'ять. Сидить і дивиться на мене. А я дивлюся на неї. Жінка дуже зморена. Бачу, що вона — не танцюристка з того будинку, де влаштовують гульки. Це я помітив відразу. То була добропорядна жінка — і дуже втомлена.

«Ти — Сітка Чарлі, — каже вона. Я ж швидко піднімаюся та скручую ковдри, щоб на них сніг не потрапив. — Мені треба в Доусон, — каже жінка. — За скільки ти відвезеш мене у своєму каное?» — Мені нікого не хотілося везти, але я не люблю казати «ні». Тому я і відповів: «За тисячу доларів». Просто так сказав, для сміху, щоб вона відчепилася від мене, і це — краще, аніж напрямки казати «ні». Вона злобно зиркнула на мене та й каже: «А коли поїдемо?» І я відповідаю, що хоч зараз. Тоді жінка каже, що згодна і що дасть мені тисячу доларів.

— Що я мав робити? Я не хотів її везти, однак уже дав слово, що відвезу її за тисячу доларів. Я страшенно здивувався. Може, вона теж жартує, подумалося мені. Тож я кажу їй: «Покажіть мені ваші тисячу доларів». І ця жінка, ця молода жінка, одна в дорозі посеред снігу та льоду, дістає тисячу доларів зеленими банкнотами і кладе мені в руку. Я зиркнув на ці гроші, потім — на неї. Що ж мені сказати їй? «Ні, — кажу, — моє каное маленьке. У ньому не вистачить місця для ваших речей». Жінка засміялася. «Я — дуже вправна мандрівниця, — каже вона. — Оце і все моє спорядження». І буцнула ногою невеличкий клунок, що лежав у снігу. Я підняв його і дуже здивувався. У ньому були дві шуби, брезент і деякі жіночі речі. Важив клунок фунтів тридцять — тридцять п'ять, не більше. Жінка взяла його у мене й каже: «Ходімо, вже пора вирушати». І несе клунок у каное. Що я мав робити? Тож узяв та й поніс свої ковдри в каное. І ми вирушили в дорогу. Отак я вперше і зустрів ту жінку.

Був сильний вітер. Я поставив маленьке вітрило, і каное пішло дуже швидко. Як птах летіло воно високими хвилями. Жінка сильно боялася. «Навіщо ж ви, така ляклива, їдете на Клондайк?» — спитав я. Вона гучно розсміялася, але все одно сильно боялася. А ще вона була дуже втомлена. Я провів каное через бистрини до озера Беннет. Була погана погода, сильний вітер здіймав високі хвилі, і жінка кричала від страху. А на озері вже з'явилася крига, почалася завірюха, справжнісінький шторм, але жінка так втомилася, що заснула.

Тієї ночі ми влаштували стоянку в затоці Вінді-Арм. Жінка сиділа біля вогнища і вечеряла, а я сидів і мовчки розглядав її. Вона була гарненька. Із заколотим волоссям. А волосся було пишне-пишне, брунатного кольору; у відблиску вогнища воно інколи здавалося золотистим. Коли жінка повертала голову, воно сяяло золотистим вогнем, її очі були такі великі й карі, інколи м'які, як свічка за портьєрою, а інколи — суворі та блискучі, як скалки льоду, коли на них падає сонячне проміння. Коли вона усміхалася — як же мені краще це сказати? — коли вона усміхалася, то її хотілося цілувати, як це роблять білі чоловіки, правду кажу, її хотілося цілувати. Видно було, що ця жінка не знала тяжкої праці. Її руки були гладенькі-гладенькі, як у дитини, і вся вона була кругленька та гладенька, як дитина — не худорлява, а пухкенька, як дитинчатко: руки, ноги, м'язи — все було гладеньке та кругленьке, як у дитинчати. Її стан був стрункий і тонкий, а коли вона вставала й ходила або рухала рукою чи головою, то — не знаю, як це краще сказати — то на неї було любо глянути; ця жінка своєю красивою статурою та рухами нагадувала добре каное, правду кажу, каное, що швидко плине по водній гладі або перестрибує через злі розбурхані хвилі, що піняться довкола і скаженіють. Її вигляд милував око.

Не знаю, чому вона подалася на Клондайк, одна-однісінька, без достатньої суми грошей? Наступного дня я спитав її про це. А вона розсміялася і сказала: «Це — не твоє діло, Сітко Чарлі. Твоє діло — відвезти мене до Доусона й отримати за це тисячу доларів». Ще через день я спитав, як її звуть, а вона знову розсміялася й каже: «Мене звуть Мері Джоунс». Не знаю чому, але я завжди здогадувався, що її звуть не Мері Джоунс.

У каное було дуже холодно, і жінка часто почувалася зле. А інколи вона почувалася добре і співала. Її голос був, як срібний дзвіночок, і мені відразу ж ставало так добре, наче я зайшов до церкви в місії Хреста Господнього. Мені відразу ж додавалося сил, і я гріб веслом як навіжений. У такі хвилини вона сміялася і питала: «Як ти гадаєш, Чар-лі, ми встигнемо у Доусон до льодоставу?» Інколи ж вона сиділа, заціпенівши, і думала про щось своє, утупившись перед собою невидющими очима. У такі хвилини вона не бачила нікого і нічого: ні Сітку Чарлі, ні снігу, ні льоду. Вона була десь далеко. Часом, коли вона подумки линула в далекі краї, на неї неприємно було дивитися. Обличчя її ставало злим, як обличчя людини, яка хоче вбити іншу людину.

Останній день нашої путі видався дуже поганим. Заважала прибережна крига, вири та льодяна каша на річці. Веслувати я вже не міг. Каное обмерзало. Підійти до берега було неможливо через кригу. Подорож стала дуже небезпечною. Увесь час ми йшли по Юкону, пробиваючись через кригу. Тієї ночі ми почули страшний гуркіт льоду. А потім усе стало — і лід, і каное. «Зійдемо на берег», — каже жінка. «Ні, — кажу я, — краще почекаємо». І мало-помалу крига знову рушила вниз за течією. А потім пішов сильний сніг. Такий сильний, що нічого не було видно. Об одинадцятій ночі все стало. О першій знову рушило. О третій знову стало. Каное роздавило, як яйце, але воно було поверх криги і тому потонути не могло. Почулося виття собак. Ми перечекали. Потім трохи поспали. Мало-помалу розвиднілося. Снігопад припинився. Ми побачили, що почався льодостав, а перед собою побачили Доусон. Каное тріснуло і зупинилося якраз у Доусоні. Сітка Чарлі встигнув-таки доставити дві тисячі листів з останньою водою.

Жінка зняла на горі хатину, і тиждень я її не бачив. А потім вона приходить до мене й каже: «Чарлі, ти не хочеш на мене попрацювати? Поганятимеш собак, облаштовуватимеш табір, подорожуватимеш зі мною». Я відказую, що маю достатньо грошей, працюючи листоношею. Але жіночка наполягає: «Я платитиму тобі більше». Я відповідаю, що звичайні старателі мають у копальнях п'ятнадцять доларів щодня. А вона каже, що це — чотириста п'ятдесят доларів на місяць. Я відповідаю, що Сітка Чарлі — не старатель. І тоді вона каже мені: «Зрозуміло, Чарлі. Я платитиму тобі сімсот п'ятдесят доларів на місяць». То були гарні гроші, і я погодився на неї працювати. Купив їй собак та сани. Ми їздили по Клондайку, Бонанзі й Ельдорадо аж до Індіан-рівер, Сульфур Крік та Домініона, а потім — назад через вододіл до Золотої Долини та Золотого Ручая, а звідти — до Доусона. Увесь час вона щось шукала, але я не знав, що саме. Я був украй здивований. «Що ти шукаєш?» — спитав я її. А вона тільки сміється. «Золото?» Вона знову сміється, а потім каже: «Це не твоє діло, Чарлі». І після того я вже у неї ні про що більше не питав.

Був у неї маленький револьвер, який вона носила на ремені. Інколи під час подорожі вона вправлялася у стрільбі, і це мене дуже смішило. «Чому ти смієшся, Чарлі?» — питала жінка. «А навіщо тобі та цяцька? — поцікавився я. — Тим револьвером хіба що тільки горобців стріляти можна, бо надто вже він малий. Дитяча іграшка, та й годі». Тож коли ми повернулися в Доусон, вона попросила мене купити їй добрий револьвер. І я придбав їй кольт сорок четвертого калібру. То — важка штука, але жінка увесь час носила його на ремені.

Підходить якось у Доусоні до нас один чоловік. Не знаю, звідки він узявся. Знаю лише, що він — чечако, «зелений новачок» по-вашому. Руки в нього зніжені, як і в неї. Видно, що ніколи не знав тяжкої праці. Увесь такий зніжений та слабкий. Спочатку мені здалося, що то її чоловік. Але ж він був надто молодий. І спали вони нарізно. Йому було десь років з двадцять, не більше. Синьоокий та рудуватий, з маленькими рудуватими вусиками. Звали його Джон Джоунз. Може, то був її брат, хтозна. Я не став цікавитися, бо кинув допитуватися. Та тільки здається мені, що звали його не Джон Джоунз. Інші люди звали його містер Джирван. Не думаю, що то було його справжнє ім'я. І сумніваюся, що її справжнє ім'я було міс Джирван, хоча інші люди її так звали. Гадаю, ніхто не знав їхніх справжніх імен.

Якось сплю я в Доусоні, а цей тип мене будить. «Готуй собак, — каже, — ми вирушаємо». Не задаючи зайвих запитань, я готую собак, і ми виїжджаємо. І їдемо на Юкон.

Надворі темно, листопад місяць, і дуже холодно — шістдесят п'ять нижче нуля. Вона зніжена. Він зніжений. А холод кусає. Вони швидко заморилися і почали стиха пхикати. Я кілька разів казав їм, що краще зупинитися і стати табором, але кожного разу вони відповідали, що їхатимуть далі. Тричі пропонував я їм зупинитися й перепочити, і тричі вони відмовлялися. Після цього я вже нічого їм не казав, і так повторюється увесь час, день за днем. Вони зніжені і слабкі. Дубіють від холоду, і все у них болить. Не знають, як правильно носити мокасини, і тому сильно натирають ноги. Вони кульгають і похитуються як п'яні, постійно пхикають, але увесь час торочать одне й те саме: «Уперед, уперед! Не зупиняймося!»

Вони як показилися. Увесь час женуть, не зупиняючись. Чому вони так поспішають? Я не розумів. Розумів тільки, що вони кудись дуже поспішають. За чим вони женуться? Кого шукають? Невідомо. Ясно, що не золото. І ясно, що це — не втеча. До того ж вони тринькають гроші. Але я не ставлю зайвих запитань. І разом з ними жену вперед і вперед, бо я дужий і вправний мандрівник, і мені добре платять.

Приїжджаємо у Серкл-сіті. Але того, кого вони шукають, там немає. От добре, думаю, тепер нарешті відпочинемо і ми, і собаки. Але ми не відпочиваємо, навіть на один день не зупиняємося. «Вставай, — каже жінка отому чоловіку. — Поїхали далі». І ми поїхали далі. Полишили Юкон. Перетнули хребет у західному напрямку і з розмаху вскочили до району Танана. Там саме відкрили нові копальні. Але того, кого вони шукали, там немає, і ми повертаємося до Серкл-сіті.

Це була дуже важка подорож. Був кінець грудня. Дні дуже короткі. Холод страшний. Одного ранку температура була сімдесят нижче нуля. «Сьогодні краще не їхати, — кажу я. — Бо холод не нагріватиметься при диханні і попече нам легені. Ми будемо сильно кашляти, а весною захворіємо на пневмонію». Та вони ж чечако. Не знають, що то таке — подорожувати стежиною на собаках. Вони втомлені як мерці, але все одно кажуть: «їдьмо далі». І ми їдемо далі. Мороз обпікає їхні легені, і в них починається сухий кашель. Вони кашляють так, що сльози течуть по щоках. Коли підсмажується бекон, їм доводиться тікати від диму і відкашлюватися півгодини в снігу. Вони приморозил и щоки, шкіра на них почорніла і вкрилася виразками. Крім того, чоловік відморозив свій великий палець так, що, здавалося, його кінчик скоро відгниє, тому доводилося йому ховати цей палець у рукавичку разом з іншими, щоб відігріти.

Ми з останніх сил припленталися у Серкл-сіті. Навіть я. Сітка Чарлі, і то страх як втомився. Був саме переддень Різдва. Я п'ю, танцюю, веселюся, бо завтра — Різдво і всі ми добре відпочинемо. Але ж ні. П'ята ранку — Різдвяного ранку. Минуло лише дві години, як я ліг спати. Але до мого ліжка підходить отой чоловік. «Вставай, Чарлі, — каже він. — Запрягай собак і поїхали».

Я вже казав, що питань більше не ставив. Вони платять мені сімсот п'ятдесят доларів на місяць. Вони — мої хазяї. А я — їхній працівник. Якщо скажуть «Вставай, Чарлі. рушаймо до пекла», то я запряжу собак, лясну ба югом, і ми рушимо до пекла. Тож я запрягаю собак і ми їдемо вниз по Юкону. Куди? Вони не кажуть. Тільки й кажуть: «Уперед, уперед! Не зупиняймося!»

Вони дуже стомлені. Проїхали сотні миль і досі не розуміють, що таке стежина. До того ж вони страшно кашляють. Сухим кашлем, від якого сильні люди лаються, а слабкі — плачуть. Але все одно вони не зупиняються ні на один день. Ніколи не дають собакам відпочити і кожного разу купують нових. На кожній стоянці, на кожній поштовій станції і в кожному індіанському селі вони випрягають стомлених собак і впрягають нових. Грошей у них вайлом, просто купи грошей, і вони тринькають їх направо і наліво. Вони що, збожеволіли? Інколи я в цьому не сумніваюся, бо в них вселився якийсь біс і жене без продиху вперед. Що ж вони намагаються знайти? Не золото, це точно. Бо вони ніколи не риють землю. Я довго над цим думав. І додумався, що шукають вони якогось чоловіка. Але ж якого? Ми ж його ніколи не бачили. Мої хазяї поводяться як вовки, що переслідують здобич. Але вони — якісь смішні, зніжені вовки, навіть не вовки, а вовченята, яким невідомо, що таке подорожувати стежиною в упряжці. Вночі уві сні вони скрикують. Уві сні стогнуть і скиглять від болю та втоми. А вдень, дибаючи по стежині, тихо пхикають. Смішні якісь із них вовки.

Ми проминули Форт Юкон. Проминули Форт Гаміль-тон. Ми проминули Мінук. Почався і м. чйже закінчився січень. Дні дуже короткі. Розвиднюється тільки о дев'ятій. А о третій уже настає ніч. І холод, страшенний холод. Утомився навіть я, Сітка Чарлі. Ми що — отак і будемо без кінця за кимось гнатися? Не знаю. Але завжди придивляюся — чи, бува, немає на стежині того, кого вони намагаються знайти. На стежині трапляється мало людей. Інколи ми проїжджаємо сотню миль, не трапляється жодної ознаки життя. Скрізь дуже тихо. Ані звуку. Часом падає сніг, і ми стаємо схожими на бродячих привидів. Інколи погода буває ясною і о дванадцятій сонце на якусь мить зиркає на нас із півдня через пагорби. У небі палає північне сяйво, танцюють примарні сонця, а повітря повниться інеєм.

Мене звуть Сітка Чарлі, я — дужий чоловік. Народився я на стежині і все життя на ній провів. Однак ці двоє вовченят примудрилися навіть мене заїздити. Я схуд і став схожий на змореного голодом кота. Я втішаюся, що вночі можу поспати, однак вранці почуваюся вкрай стомленим. Та все одно ми вирушаємо іще досвіту, а ніч настигає нас в путі. Бачив би ти цих вовченят! Якщо вже я був схожий на виснаженого недогодованого кота, то вони скидалися на котів, які ніколи не їли і померли голодною смертю, їхні помутнілі очі глибоко позападали, як у мерців, і лише зрідка освітлювалися якимось лихоманковим вогнем. Їхні щоки теж глибоко позападали і стали схожими на печери під гірськими урвищами. А на цих почорнілих щоках — виразки й болячки від обмороження. Часом вранці чулося, як жінка каже: «Я не можу підвестися. Не можу поворухнутися. Дай мені померти». А чоловік стає біля неї й каже: «Вставай, поїхали далі». І ми їхали далі. А інколи вранці підвестися не міг чоловік. І тоді жінка казала йому: «Вставай, поїхали далі». Єдине, що вони робили, це їхали далі. Увесь час їхали далі і не зупинялися.

Інколи на станціях чоловік і жінка отримували листи. Не знаю, що було в тих листах. Але листи для цих двох — як сліди. І вони по цих слідах ідуть. Одного разу лист передав їм якийсь індіанець. І я потайки з ним переговорив. Він розповів мені, що лист йому дав якийсь одноокий чоловік, що поспішає вниз по Юкону. Оце і все. Але тепер я знаю, що вовченята женуться за однооким чоловіком.

Настав лютий місяць. На той час ми вже пройшли півтори тисячі миль і підбиралися до Берингового моря, пробиваючись крізь шторми та завірюхи. Їхати стало важко.

Нарешті ми добралися до Енвіга. Не знаю точно, але мені здається, що там вони отримали листа, бо дуже зраділи і сказали мені: «Ходімо мерщій, нам треба вирушати». Нам треба харчів купити, кажу я, але вони відказують, що нам треба їхати швидко і порожнем. І додали, що харчі ми роздобудемо в хатині Чарлі Маккеона. Тоді я здогадався, що вони хочуть піти в обхід, бо саме на цьому обхідному шляху і живе Чарлі Маккеон біля Чорної Скелі.

Перед виїздом я хвилини дві переговорив з місцевим священиком. Дійсно, сказав він, через Енвіг проїздив якийсь одноокий чоловік, що дуже поспішав. І я остаточно переконався, що ці двоє женуться за однооким чоловіком. Виїжджаючи з Енвіга, ми взяли тільки трохи харчів і поїхали швидко й порожнем. В Енвізі ми придбали трьох нових собак і тому їдемо справді швидко, дуже швидко. Чоловік і жінка зовсім схибили. Вранці ми вирушаємо іще раніше, а вночі затримуємося в дорозі іще довше. Інколи мені вже починає хотітися, щоб вони повмирали, ці вовченята, але вони не хочуть помирати. Ці двоє хочуть їхати вперед. Коли сухий кашель сильно їх дістає, вони згинаються в три погибелі на снігу, хапаючись за груди, і кашляють, кашляють, кашляють… У цей час вони не здатні і слова вимовити. Можуть кашляти десять хвилин, а може — півгодини, а коли розгинаються і підводяться із замерзлими сльозами на щоках, то тільки й кажуть: «Поїхали далі, мерщій».

Страшенно втомився навіть я, Сітка Чарлі, і сімсот п'ятдесят доларів здаються вже мені надто малою платнею за ту важку роботу, що я виконую. Ми йдемо в обхід, прокладаючи свіжу стежину. Вовченята принюхуються до неї й увесь час повторюють: «Мерщій, мерщій!» Собакам важко. Харчів у нас обмаль, і ми даємо їм недостатньо «їжі, тому вони слабнуть. А їм же треба тяжко трудитися. Жінці їх дуже шкода, і через це вона інколи плаче. Але біс, який жене її вперед, не дозволяє їй зупинитися і дати собакам відпочинок.

Аж раптом ми натикаємося на одноокого чоловіка. Він — у снігу біля стежини, і в нього зламана нога. Через зламану ногу він не зміг як слід облаштувати стоянку і три дні пролежав у ковдрах, підтримуючи вогонь. Коли ми знайшли його, він почав лаятися. Лаявся він жахливо. Ніколи в житті не чув я такої лайки, як від того чоловіка.

Я зрадів. Тепер, коли вони знайшли, кого шукали, ми, нарешті, зможемо відпочити. Але жінка каже: «Поїхали мерщій!»

Я здивувався. Бо одноокий каже їм: «Забудьте про мене. Тільки дайте харчів. Завтра у хатині Маккеона ви поповните свої запаси їжі. За мною пришліть Маккеона. А самі рушайте далі». То був ще один вовк, старий вовк, з однією лише думкою в голові: їхати далі. Тож ми віддали йому наші харчі, яких лишилося дуже мало, нарубали дров для його вогнища, взяли найсильніших його собак і рушили. Одноокого ми залишили в снігу, і в снігу він і помер, бо Маккеон так за ним і не приїхав. І я так ніколи й не дізнався, що то був за чоловік і чого він туди приїхав. Але мені здається, що оті чоловік та жінка йому добре платили за роботу, як і мені.

Того дня і тієї ночі ми нічого не їли, а увесь наступний день дуже поспішали і тому ослабли з голоду. Невдовзі ми дісталися до Чорної Скелі, яка здіймалася над стежиною на п'ятсот футів угору. Був уже кінець дня. У сутінках ми ніяк не могли знайти хатину Маккеона. Переночувавши надголодь, вранці ми подалися шукати хатину, але ніде не могли її знайти. Це було дивно, бо всі знали, що Маккеон жив у своїй хижці біля Чорної Скелі. Ми були неподалік узбережжя, де дують сильні вітри і випадає багато снігу. Повсюдно займалися снігові намети, схожі на невеликі пагорби. У мене виникла здогадка, і я почав порпатися то в одному наметі, то в другому. Невдовзі я наштовхнувся на стіни хижки, прокопався до її дверей і ввібрався всередину. Маккеон був мертвий. Схоже було, що помер він тижнів два-три тому. Його звалила якась хвороба, він не зміг вибратися з хатини, а вітер заніс її снігом. Маккеон з'їв усі харчі та й помер. Я знайшов його тайник для провіанту, але він виявився порожнім.

«Поїхали далі», — сказала жінка. Поблискуючи голодними очима, вона трималася рукою за груди, наче всередині щось боліло. Стоячи біля мене, вона похитувалася, як дерево під вітром. «Так, нам треба їхати», — озвався чоловік. Голос його був глухий, як у старого крука, і він збожеволів від голоду. Його очі палали, мов живі вуглини, а тіло погойдувалося сюди-туди, а разом із тілом, мабуть, погойдувалася і душа, яка ледь-ледь трималася в ньому. І я теж сказав: «Поїхали». Бо ця думка, що батогом падала на мене кожну милю з тисячі п'ятисот, міцно затаврувалася в мою душу, і, гадаю, я теж тоді був божевільним. До того ж нам справді нічого не лишалося, як їхати далі, бо їжі у нас не було. І ми вирушили, так жодного разу і не згадавши про одноокого чоловіка в снігу.

По довгій обхідній стежині мало хто подорожує. Інколи там нікого не буває по два-три місяці. Увесь день дув вітер і падав сніг, і увесь день ми йшли. Наші шлунки бурчали від голоду, а наші тіла слабшали з кожним кроком. Жінка почала падати. Потім почав падати чоловік. Я не падав, але ноги мої були важкими, і я часто перечіплявся.

То була остання ніч лютого. Взявши у жінки револьвер, я вполював трьох куріпок, і ми трохи підкріпилися. Але собакам їсти було нічого. Вони пробували гризти упряж, зроблену з видубленої шкіри та шкури тюленя, і мені довелося відганяти їх кийком, а потім почепити всю упряж на дерево. Усю ніч собаки провили й прововтузилися під тим деревом, але нам було байдуже, бо ми спали як убиті. А вранці повставали, як мерці зі своїх могил, і вирушили стежиною далі.

Того ранку було вже перше березня, і того ж ранку я уздрів першу ознаку того, за чим ганялися ці вовченята. Погода була ясною й холодною. Сонце на довший час затрималося в небі, з кожного його боку сіяли примарні сонця, а в повітрі виблискував іній. Сніг уже не падав на стежину, і я побачив на ній свіжі сліди собак та саней. З тією упряжкою подорожувала одна людина, і по її слідах було видно, що вона слабка. Забачивши свіжі сліди, вовченята страшенно зраділи. «Мерщій!» — загукали вони. І потім увесь час підганяли мене: «Швидше, Чарлі, швидше!»

Але поспішали ми повільно. Чоловік та жінка постійно падали. Коли ж вони спробували сісти на сани, то попадали собаки, бо були заслабкі. До того ж було так холодно, що якби вони подорожували на санях, то неодмінно позамерзали б, бо голодна людина замерзає дуже швидко. Коли падала жінка, її піднімав чоловік. Коли падав чоловік, його піднімала жінка. Потім поволі сталося так, що вони падали і вже не могли піднятися, тому мені доводилося самому їх піднімати, інакше б вони так і позамерзали в снігу. То була тяжка робота, бо я був дуже стомлений, та ще й собак мав підганяти, а знесилені чоловік та жінка були дуже важкі. Тому через деякий час і я став падати в сніг, а піднімати мене було нікому. Доводилося мені підводитися самому. Тож я підводився сам, допомагав піднятися їм, а потім поганяв собак.

Того вечора я вполював лише одну куріпку, і ми так і не вгамували голод. А вночі чоловік мене й питає: «О котрій завтра вирушаємо, Чарлі?» А голос у нього — як у привида. «Кожного разу ти наказуєш мені вирушати о п'ятій», — відповідаю я йому. А він і каже: «Завтра вирушимо о третій». Я ж тільки злобно розсміявся: «Якщо ми так зробимо, то ти загинеш». А він наполягає: «Завтра о третій».

Що ж, о третій, так о третій, бо я — їхній найманець і мушу робити те, що мені скажуть. Погода ясна, холодна і безвітряна. Коли почався день, то стало видно далеко-далеко. І було дуже тихо. Ми нічого не чули, окрім натужного гупання наших сердець, і в навколишній тиші воно звучало дуже гучно. Ми йшли, як сновиди: марили і падали, підводилися, марили і знову падали. Ми знали, що мусимо вставати, знаходити стежину і йти далі, слухаючи, як у грудях нестерпно гучно гупають наші серця. Інколи, коли я марив наяву, в голову мені приходили всякі химерні думки. Навіщо Сітка Чарлі живе? — питаю я себе. Навіщо Сітка Чарлі працює як навіжений, ходить голодний і терпить усі ці неприємності й тяготи? За сімсот п'ятдесят доларів на місяць, відповідаю я собі, і знаю, що це — ідіотська відповідь. Але водночас — правдива. І відтоді мені стало начхати на гроші. Бо того дня на мене зійшла велика мудрість. Мене осінило, я все чітко зрозумів і збагнув, що не заради грошей має жити людина, а заради того щастя, яке не можна ані купити, ані продати, ані віддати і яке дорожче за всі гроші, що є в світі.

Вранці ми натрапили на сліди табору, який облаштовував минулої ночі чоловік, який ішов попереду нас. То був жалюгідний табір, який міг облаштувати тільки чоловік голодний та безсилий. На снігу були порозкидані шматки ковдри та брезенту, і я швидко збагнув, що сталося: його собаки з'їли упряж, і чоловікові довелося зробити нову зі своїх ковдр. Чоловік та жінка вилупилися на ці залишки, а коли я поглянув на них, то по моїй спині пробіг холодок — наче крижаний вітер війнув крізь одіж. Бо очі у них безтямні від утоми та голоду і поблискують палаючими вуглинами десь із глибини голів. Обличчя їхні схожі на обличчя мерців, що загинули голодною смертю; щоки — чорні і помертвілі від численних обморожень. «Поїхали далі», — каже чоловік. Але жінка кашляє і падає в сніг. У неї — сухий кашель, бо мороз погриз її легені. Довго вона кашляла, дуже довго, а потім усе ж таки зіп'ялася на ноги — наче труп, що виповзає зі снігової могили. Сльози позамерзали на її щоках, дихання з хрипом виривається з її грудей, але вона каже: «Поїхали далі».

І ми рухаємося далі. Ми йдемо крізь тишу, марячи наяву. Кожен перехід — як сон, і ми йдемо, не відчуваючи болю. Коли ми встаємо після падіння, то наче прокидаємося і знову бачимо сніг та свіжий слід чоловіка, що йде перед нами, і тільки в цю мить до нас знову повертається біль. Нарешті ми вийшли в таке місце, звідки було далеко видно, і побачили того, за ким гналися ці чоловік та жінка. За милю попереду на снігу з'явилися чорні цятки. Чорні цятки рухалися. Очі мої замутилися, і мені треба напружувати розум, щоб добре бачити. І я побачив: собак та сани. Вовченята їх теж бачать. Говорити вони вже неспроможні, а тільки шепочуть: «Уперед, уперед, поспішаймо!»

Вони падають, але підводяться і йдуть далі. У чоловіка, що подорожує перед нами, часто рветься упряж, зроблена з ковдр, і йому доводиться зупинятися, щоб її полагодити. Наша ж упряж добра, бо недаремно ж я її чіпляв щоночі на дерево. На одинадцяту годину до того чоловіка лишалося півмилі. О першій — чверть милі. Він дуже ослаб. Ми бачимо, як він часто падає в сніг. Один його собака вже не може йти, і чоловік відрізає його від упряжі. Але не вбиває його. Я вбив того собаку сокирою, коли ми проходили повз нього, а також одного зі своїх собак, який пошкодив лапи і вже не міг рухатися.

Ось до нього лишилося триста ярдів. Ми йдемо дуже повільно. За годину ми спромоглися пройти лише дві чи три милі. Ми не стільки йдемо, скільки падаємо. Піднявшись, ми робимо, похитуючись, кілька кроків, а потім знову падаємо. І кожного разу я мушу допомагати чоловікові й жінці. Інколи вони зводяться на коліна і падають разів п'ять навзнак, поки я не спроможуся поставити їх на ноги. Та після цього вони, зробивши кілька кроків, знову падають. Але падають вони завжди уперед. На колінах чи стоячи — все одно вони падають уперед, при цьому щоразу просуваючись по стежині на довжину своїх тіл.

Інколи вони повзуть на колінах та ліктях, як лісові тварини. Ми рухаємося повільно, як слимаки, що ось-ось мають померти. Однак ми все одно йдемо швидше, аніж чоловік, що йде перед нами. Бо він теж увесь час падає, а поруч із ним немає Сітки Чарлі, щоб його підняти. До нього лишається вже ярдів з двісті.

То була смішна сцена. Така смішна, що мені хотілося голосно сміятися. Отак: «Ха-ха-ха!» То були перегони мертвих людей та мертвих собак. То було схоже на нічний кошмар, коли сниться, що ти біжиш щодуху, рятуючи своє життя, але насправді рухаєшся вкрай повільно. Чоловік, що йде зі мною, збожеволів. Жінка, що йде зі мною, теж збожеволіла. Збожеволів і я. Збожеволів увесь світ, і це — так смішно, що мені хочеться реготати.

Незнайомець, що йде попереду, кинув своїх собак і рушив по снігу сам-один. Минає багато часу, і ми нарешті дістаємося до його собак. Вони лежать безпорадно у снігу зі своєю упряжжю з ковдри і тихенько скиглять, як голодні малі діти, коли ми проходимо повз них та сани, що стоять позаду.

Тоді й ми кидаємо наших собак і йдемо далі по снігу самі. Чоловіку й жінці майже капець, вони кашляють, стогнуть і пхикають, але все одно йдуть. І я іду. І в голові моїй одна лише думка: наздогнати незнайомця. Тоді і тільки тоді я зможу відпочити, і мені здається, що коли я ляжу відпочити, то просплю щонайменше тисячу років — такий зморений я був.

До незнайомця лишається п'ятдесят ярдів. Він сам-один посеред снігу. Він падає, повзе, потім, похитуючись, підводиться — і знову падає, і знову повзе. Той чоловік подібний до смертельно пораненого звіра, що намагається втекти від мисливця. Сили поволі покидають його, і він уже не йде, а просто повзе навкарачки. Піднятися він уже не в змозі. Мої супутники теж повзуть за ним навкарачки. Але я тримаюся на ногах. Інколи я падаю, але все одно встаю і тримаюся на ногах.

То була дивна картина. На ній — тиша і сніг, а по снігу повзуть чоловік та жінка, наздоганяючи ще одного чоловіка, який повзе трохи попереду. По кожен бік сонця — сонячні примари, тому здається, що на небі не одне сонце, а три. Розлитий у повітрі іній схожий на діамантовий пил. Ось жінка зайшлася кашлем і лежить у снігу, поки напад не відпустить її, а потім знову повзе вперед. Ось чоловік піднімає свої затуманені, як у старого діда, очі і протирає їх, щоби уздріти попереду незнайомця. А ось і незнайомець озирається через плече. А Сітка Чарлі інколи падає в сніг, але завжди знову встає на ноги.

Через деякий час незнайомець кинув повзти. Він повільно спинається на ноги, погойдуючись на всі боки. Потім скидає одну рукавичку, витягає револьвер і чекає, погойдуючись сюди-туди. Його обличчя — почорніла шкіра та кості. Це — обличчя змученого голодом чоловіка. Очі глибоко запали, а зуби погрозливо вишкірилися. Чоловік та жінка теж ледь-ледь зводяться на ноги і повільно, дуже повільно ідуть до нього. А навкруги — сніг і тиша. На небі — три сонця, а повітря наповнене блискучим діамантовим пилом.

Ось так і став я, Сітка Чарлі, свідком того, як вовченята вполювали нарешті свою здобич. Не було сказано ані слова. Тільки незнайомець гарчав, вишкіряючи своє зголодніле обличчя. Він стояв, розгойдуючись на всі боки, зсутуливши плечі, підігнувши коліна і широко розставивши ноги, щоб не впасти. Чоловік та жінка зупинилися десь за п'ятдесят футів від нього. Їхні ноги теж широко розставлені, щоб не впасти, атіла похитуються сюди-туди. Незнайомець дуже слабий. Його руки тремтять, тому коли він вистрілив у чоловіка, куля вдарила в сніг. Незнайомець знову стріляє в нього, і цього разу куля свиснула поруч у повітрі. Тоді незнайомець стягує зубами другу рукавицю, але марно, бо рука обморожена, і револьвер падає в сніг. Я поглянув на жінку. Та вже зняла рукавицю, і руці в неї — кольт. Один за одним вона робить три постріли. Бах! Бах! Бах! Не припиняючи злобно гарчати, незнайомець падає навзнак у сніг.

На мертвого вони навіть не поглянули. «Ходімо», — кажуть вони мені. І ми йдемо. Але тепер, коли вони знайшли того, кого шукали, чоловік та жінка перетворилися на мерців. Рештки сил покинули їх. Вони більше не в змозі стояти. Вони більше не в змозі повзти. Їм хочеться лише одного: заплющити очі і заснути. Неподалік я бачу підходяще місце для стоянки. І я даю їм копняків. Зі мною був собачий батіг, і я почав їх стьобати. Вони кричать і плачуть, але мусять повзти. І таки доповзають до стоянки. Я розклав вогнище, щоб вони не позамерзали. А потім повертаюся по сани і вбиваю собак незнайомця, щоб ми не повмирали з голоду. Після цього загортаю чоловіка й жінку в ковдри, і вони засинають. Час від часу я бужу їх і даю трохи їжі. Вони не прокидаються, але все одно їдять. Жінка відсипалася півтора дні. Потім прокинулася — і знову заснула. Чоловік проспав два дні, потім прокинувся — і знову заснув. Після цього ми вийшли на узбережжя біля Сент-Майклз. А коли з Берингового моря пішла крига, чоловік і жінка сіли на пароплав й подалися геть. Але спершу розплатилися зі мною по сімсот п'ятдесят доларів на місяць. Та ще й подарували тисячу доларів зверху. І того року Сітка Чарлі пожертвував багато грошей місії Христа Господнього.

— Але ж за що вони вбили того чоловіка? — спитав я.

Сітка Чарлі затримався з відповіддю, аж поки не запалив люльку. Потім поглянув на ілюстрацію з «Поліс газет» і розуміюче кивнув головою. А тоді сказав — задумливо і з розстановкою:

— Я багато про це міркував. Хтозна. Це просто сталося — от і все. Це — картина, яку я побачив і запам'ятав. Це — як поглянути у вікно і побачити в ньому чоловіка, що пише листа. Вони як прийшли у моє життя, так і пішли, а картина, як я вже сказав, залишилася без початку та без кінця.

— Під час розповіді ти написав багато картин, — сказав я.

— Еге ж, — кивнув індіанець. — Але всі вони — теж без початку й без кінця.

— Але ж найостанніша мала свій кінець, — не погодився я.

— Еге ж, — відповів індіанець. — Але ж який?

— То був шматок життя, — сказав я.

— Так, — погодився Сітка Чарлі. — То був шматок життя.


ПОШИТИЙ У ДУРНІ


Це був кінець. Субєнков пройшов довгий шлях поневірянь і жахіть, повертаючись до європейських столиць, як повертається додому голуб, але тут, за тридев'ять земель, у Російській Америці[29], цей шлях перервався. Сидячи в снігу зі зв'язаними за спиною руками і чекаючи, коли його почнуть піддавати тортурам, він з цікавістю дивився, як кремезний козак, розпростертий перед ним на снігу, корчився від болі і стогнав. Чоловіки кинули бити велетня і віддали його на поталу жінкам. Несамовиті крики бідолашного засвідчили, що своєю диявольською жорстокістю представниці слабкої статі навіть перевершили чоловіків.

Субєнков спостерігав за розправою, і його проймав дрож. Надто довго ніс він своє життя у власних руках виснажливим шляхом від Варшави до Нулато[30], щоб тремтіти від сцени вбивства. Але він терпіти не міг тортур. Проти них протестувало все його єство. І цей протест, у свою чергу, спричинявся не лише тим, що внаслідок тортур він зазнає болю, а й тим, що завданий біль зробить із нього жалюгідне видовище. Він виглядатиме просто огидно. Померти хоробро і красиво, з глузливою посмішкою на вустах — ото було б здорово! Але втратити самовладання, верещати і белькотіти, як мавпа, коли твою душу рвуть на шматки пазурі нестерпного болю, перетворитися на примітивну тварину — це було просто жахливо.

Шансу втекти він не мав. Від самого початку, коли ним заволоділа полум'яна мрія про незалежність Польщі, він став іграшкою в руках Долі. Від самого початку — у Варшаві, в Санкт-Петербурзі, в сибірських копальнях, на Камчатці, на хитких кораблях бандитів, що торгували хутром, — Доля вела його до цієї розв'язки. Ясно, що саме такий кінець призначався йому в похмурих підвалинах світу. Йому — поету, художнику і мрійнику, такому вишуканому і чутливому, вразливими нервами, ледь прикритими ніжною шкірою. Його ще не було на світі, а Доля визначила, що цей тремтливий вузол трепетних нервів, які становили його сутність, буде приречений жити в жорстокій та кричущій дикості і померти в цьому краю полярної ночі, у цьому похмурому закапелку за краєм світу.

Субєнков зітхнув. Бідолаху, якого на його очах перетворили на жалюгідну твариноподібну істоту, звали Великий Іван — Іван-здоровань, чоловік без нервів, чоловік із заліза, козак, що став морським розбійником. Він був флегматичний, як віл, з нервовою системою настільки примітивною, що те, що було сильним болем для звичайної людини, було для нього як ледь відчутний лоскіт. Та ці індіанці з Нулато змогли-таки намацати нерви Великого Івана і відшукати їхнє коріння в його тремтячій душі. Неможливо було повірити, що людина може стільки винести й досі залишатися живою. Іван-здоровань розплачувався за примітивний устрій своєї нервової системи. Він уже прожив удвічі більше, аніж будь-хто інший на його місці.

Субєнков відчув, що більше не може терпіти страждань кремезного козака. Чому ж Іван не помирає? Якщо цей несамовитий крик не припиниться, то він просто збожеволіє. Але коли він припиниться, то настане його черга. А на нього вже чекав Якага. Он він стоїть, уже зараз вишкіряється від передчуття насолоди. Це той Якага, котрого він ще на тому тижні виштовхав із форту і на чиєму обличчі залишив слід від собачого батога. І от тепер цей Якага сам займеться ним. Можна було не сумніватися, що цей індіанець приберігав для нього найдобірніші тортури, найвитонченіші знущання. Ось Іван зойкнув іще несамовитіше — то, мабуть, до нього застосували одну із саме таких тортур. Індіанки, що схилилися над козаком, зі сміхом позадкували і захоплено заляскали в долоні. Субєнков, побачивши, яке жахіття вони сотворили, почав істерично реготати. Індіанці спантеличено поглянули на нього — і чого б ото йому сміятися? Але Субєнков не міг зупинитися.

Стоп, так не годиться, подумав він, з трудом беручи себе в руки, і судомні скорочення м'язів поволі стихли. Він відчайдушно спробував подумати про щось інше і почав прокручувати в пам'яті своє життя. Йому пригадалися батько й мати, маленький плямистий поні і вихователь-француз, який вчив його танців і потайки дав почитати затерту книжечку з творами Вольтера. У його пам'яті знову постали і Париж, і похмурий Лондон, і веселий Відень, і Рим. Знову перед його очима з'явилося несамовите товариство відчайдушних молодиків, які мріяли, як і він, про незалежну Польщу з королем на троні у Варшаві. Так, так — саме тоді і почався його довгий шлях. Що ж, він протримався довше за інших. І, починаючи з двох своїх соратників, страчених у Санкт-Петербурзі, Субєнков почав вести відлік смертям цих відчайдушно хоробрих людей. То одного забили до смерті наглядачі в тюрмі, то один пропав на окропленому кров'ю шляху, по якому довгими місяцями вели до Сибіру бунтівників козаки-конвоїри, всіляко над ними знущаючись і всіляко мордуючи. Їх завжди супроводжувала варварська жорстокість — брутальна, тваринна жорстокість. Один за одним помирали вони — від пропасниці, у копальнях, під батогом. Двоє останніх загинули в бою з козаками, і лише йому одному пощастило дістатися до Камчатки із вкраденими документами та грошима одного подорожнього, якого він покинув помирати на снігу.

Скрізь була одна лише варварська жорстокість. Усі ці роки, коли серце його линуло до художніх студій, театрів та світських прийомів, його оточувало дикунство й жорстокість. Чужою кров'ю він купив собі життя. Всі убивали, бо вбивство було чимось природним. Він теж убив того мандрівника, щоб заволодіти його паспортом. Свою здатність виживати він довів тоді, коли за один день убив на дуелях двох російських офіцерів. Йому довелося проявити себе для того, щоб завоювати місце серед бандитів-хутровиків. За те місце йому довелося повоювати. Позад нього лишився тисячолітній шлях через усю Росію та Сибір. Через ці безкрайні простори тікати він не міг. Єдиний шлях до втечі лежав попереду: через похмуре, вкрите льодом Берингове море — і до Аляски. Та цей шлях привів його від дикунства до ще страшнішого дикунства. На вражених цингою кораблях бандитів-хутровиків, без їжі та без води, шарпані безконечними штормами того буремного моря, люди легко перетворювалися на тварин. Тричі відпливав він на схід від Камчатки. І тричі, після неймовірних страждань та поневірянь, уцілілим мандрівникам доводилося повертатися назад. Шлях для втечі був закритий, а повернутися назад він не міг, бо там на нього чекали копальні та батіг.

І знову — вчетверте і востаннє — відплив Субєнков на схід. Він був серед тих, хто відкрив славнозвісні Тюленячі острови, але він не повернувся з першовідкривачами на Камчатку, щоб розтринькати там у безумних оргіях виручені за хутро величезні гроші. Він поклявся, що ніколи не повернеться. Він знав, що мусить іти вперед, якщо хоче дістатися до омріяних і дорогих серцю європейських столиць. Тому він перейшов на інший корабель і залишився в новій, похмурій і незвіданій країні. Його товаришами і компаньйонами стали мисливці-слов'яни, російські авантюристи, монголи, татари і сибірські аборигени. Разом з тими проклав він по трупах дикунів Нового світу свою криваву дорогу. Вони вирізали цілі села за відмову платити данину хутром; а їх, натомість, убивали і грабували корабельні команди. Якось з одним фіном вони були єдиними, хто вцілів після такої різанини. Цілу зиму провели вони в голоді і холоді на безлюдному Алеутському острівцеві, а наступної весни їм випав один шанс із тисячі, і вони врятувалися на іншому кораблі хутровиків, який випадково зайшов на цей острів.

Але завжди і повсюдно оточувало його жахливе варварство й дикунство. Переходячи з корабля на корабель і щоразу відмовляючись повернутися, він пристав до судна, яке мало йти на південь до нових незвіданих берегів. Але по всьому узбережжі Аляски їм траплялися лише натовпи дикунів-індіанців. Кожна якірна стоянка серед рясно натиканих прибережних островів або під похмуро нависами стрімчаками континенту означала або шторм, або сутичку з індіанцями. То здіймався буревій, загрожуючи їм загибеллю, то припливали каное з виючими та волаючими тубільцями з бойовими фарбами на обличчі, яким не терпілося скуштувати куль морських розбійників. І вони пробивалися все далі й далі на південь, до омріяного міфічного краю Каліфорнії. Казали, що там можна натрапити на іспанських авантюристів, що проникли туди з Мексики. Субєнков покладав надії на цих іспанців. Якщо втекти і приєднатися до них, то решта справи зробилася б набагато легше: рік чи два — яка різниця, — і він дістанеться до Мексики, а там на корабель — і до Європи. Але іспанці їм не траплялися. А зустрілася їм та ж сама непроникна стіна з місцевих дикунів. Мешканці цього закапелку світу, розфарбувавшись для війни, завжди відганяли їх від берега.

Насамкінець, коли корабель оточили індіанці і більшість команди загинула, їхній ватажок припинив подальші пошуки і повернувся на північ.

Минули роки. Коли будувався Михайлівський редут, він служив під началом Тебенкова. Два роки провів Субєнков у краю Кускоквім. Два літа підряд, у червні місяці, йому довелося бути старшим у затоці Коцебу. В ту пору року там збиралися різні племена для обміну товарами. Там можна було знайти і плямисті шкури сибірських оленів, і бивні морських ссавців з островів Діомеда, і тюленячі шкури з бурунів Арктики, й екзотичні кам'яні ліхтарі невідомого походження, що їх племена купували і перепродавали одне одному, а одного разу серед товарів навіть трапився мисливський ніж англійського виробництва. Субєнков знав, що такі зібрання були справжнісінькою школою географії. Бо там він зустрічав ескімосів із затоки Нортона, з острова Кінг Айленд та острова Святого Лаврентія, з мису Принца Уельського та з мису Барроу. Ці місця в ескімосів мали інші назви, і відстані між ними вимірювалися днями.

Дикуни-торговці прибували з обширного регіону, а якщо врахувати кам'яні ліхтарі та сталеві ножі, то обмін товарами охоплював іще ширший регіон. Субєнков займався тим, що залякував, хитро умовляв та підкупав. До нього приводили кожного приїжджого, що прибув здалеку, і кожного представника племені, про яке він іще не знав. І Субєнков чув розповіді про численні та небачені небезпеки, про диких звірів, войовничі племена, непроходимі ліси та височенні гірські кряжі. Але кожне з цих оповідань несло в собі чутку або байку про білошкірих людей з блакитними очима та русим волоссям, які билися, як дияволи, і скрізь та завжди шукали хутро. Вони були десь на сході, далеко-далеко на сході. Ніхто їх не бачив. Про них просто ходили чутки.

То була важка школа. Не можна як слід навчитися географії через посередництво невідомих діалектів та з темних мізків, що плутали факти з вигадками і вимірювали відстань кількістю «ночівель», тривалість яких варіювалася залежно від важкості шляху. Та нарешті промайнула чутка, яка вселила в Субєнкова впевненість. Ці блакитноокі люди жили на сході, на великій ріці, що називалася Юкон. На південь від Михайлівського редуту впадала в море ще одна велика ріка, відома росіянам під назвою Квікпак. Подейкували, що насправді ці дві ріки — то одна й та сама річка. Субєнков повернувся до Михайлівського. Цілий рік збирав він експедицію, що мала пройти по ріці Квікпак. Тут дав про себе знати такий собі Малаков, російський метис. Він зголосився вести найвідчайдушніших і найжорстокіших авантюристів, справжнісіньких виродків з пекла, які потрапили на Аляску з Камчатки. Субєнков став його помічником. Пройшовши звивистим лабіринтом дельти Квікпаку, вони дісталися перших низьких пагорбів на його північному березі, а потім у шкіряних каное, доверху завантажених товарами та набоями, пройшли півтисячі миль, долаючи течію, швидкість якої сягала п'яти вузлів. Річка була від двох до десяти миль завширшки і багато сажнів[31] завглибшки. Малаков вирішив спорудити в Нулато форт. Та Субєнков закликав іти далі. Але потім швидко погодився залишитися в Нулато. На порозі була довга зима, і краще було залишитися і перечекати. А на початку наступного літа, коли зійде крига, він втече і сам пробереться вверх по Квікпаку до торговельних пунктів Гудзон Бей Компані. До Малакова не дійшли чутки, що Квікпак — це той самий Юкон, а Субєнков йому не казав.

І почали вони зводити форт. Споруджувався він за допомогою невільницького труда. Ярусні стіни укріплення поставали під зітхання й стогони індіанців з Нулато. На їхні спини падав батіг, який тримала залізна рука морських розбійників. Дехто з індіанців тікав. Коли втікачів ловили, то їх повертали назад і розпинали перед фортом, де вони та їхні родичі мали змогу пересвідчитися в дієвості батога. Двоє померли під його ударами, інші ж на все життя лишилися каліками, а решта добре засвоїли урок і більше не намагалися втекти. Коли форт закінчили, вже зривався перший сніг, і незабаром мав початися сезон заготівлі хутра. На плем'я наклали важку данину. Знущання та побиття батогом продовжувалися, а щоб данину платили охочіше, жінок та дітей тримали заручниками і поводилися з усією притаманною бандитам-хутровикам жорстокістю.

Що ж, вони посіяли кров, а тепер настав час збирати врожай. Форт було зруйновано. При світлі спалахів пожежі, яка поглинула його, індіанці вирізали половину бандитів. Друга половина загинула під тортурами. Залишився тільки Субєнков та Великий Іван, якщо оту жалюгідну ниючу і стогнучу істоту в снігу іще можна уло назвати Великим Іваном. Субєнков спіймав на собі погляд Якаги, який^ радісно вишкірявся, передчуваючи насолоду помсти. Його не можна було сплутати ні з ким іншим, бо на його обличчі й досі було видно слід від удару батога. Зрештою, Субєнков ні в чому його не винуватив і чудово його розумів, але його вернуло від думки про те, що з ним може утнути цей індіанець. Він хотів був звернутися до Макамука, великого вождя, але внутрішній голос запевнив його, що це благання буде марним. Потім він подумав: а може, розірвати узи і загинути в бою? То була б швидка й легка смерть. Але він був не в змозі розірвати узи. Бо надто вже міцними були ці мотузки зі шкури оленя. Субєнков лихоманково розмірковував над способами порятунку, і на думку йому спала одна ідея. Він кивнув Макамуку, щоб привели перекладача, який знався на місцевому діалекті.

— О Макамуче, — сказав Субєнков. — Я не готовий померти. Я — велика людина, і помирати для мене є дурістю. Та я насправді і не можу померти. Бо я — не такий, як оця дохлятина.

З цими словами він підійшов до стогнучої істоти, яка колись була Великим Іваном, і злегка презирливо копнув ногою.

— Я — надто мудрий, щоб померти. Ось послухай, у мене є чудодійне зілля. Один я знаю його секрет. І якщо я не помру, то поділюся цим зіллям з тобою.

— А що це за зілля? — суворо спитав Макамук.

— Це зілля непросте.

Субєнков на мить замислився, наче поборюючи своє небажання розкривати таємницю.

— Гаразд, я розповім тобі. Якщо краплину цього зілля втерти у шкіру, то вона стане твердою як скеля, міцною як залізо, і жоден ніж та жодна шабля не зможуть її ані порізати, ані пробити. Її не зможе пошкодити найсильніший удар, завданий ріжучою зброєю. Проти неї тесак буде як шматок глини, і тільки; об неї затупляться леза всіх ножів, що ми вам привезли. Що ти даси мені за таємницю цих ліків?

— Я подарую тобі життя, — відповів Макамук через перекладача.

Субєнков глузливо розсміявся.

— І ти будеш рабом у моєму домі, поки не помреш.

Поляк розсміявся ще глузливіше.

— Розв'яжи мені руки і ноги, а потім поговоримо, — сказав він.

Вождь зробив знак; коли Субєнкова розв'язали, він скрутив цигарку і закурив.

— Це — дурна розмова, — сказав Макамук. — Такого зілля немає. Не може бути. Жодне зілля не встоїть проти гострого леза.

Вождь не вірив, але все одно видно було, що він вагався. Надто вже багато бачив він різних диявольських штучок у бандитів-хутровиків. Ці штучки дійсно працювали, і тому він сумнівався.

— Я подарую тобі життя, і ти не будеш рабом, — оголосив Макамук.

— Мені потрібно більше.

Субєнков вів свою гру так спокійно, наче торгувався за лисячу шкуру.

— Це — чудодійне зілля. Багато разів рятувало воно моє життя. Мені потрібні сани і шестеро твоїх мисливців. Вони поїдуть зі мною по річці й охоронятимуть мене, аж поки до Михайлівського редуту не залишиться одна ночівля шляху.

— Ти мусиш залишитися тут і навчити нас усіх своїх диявольських хитрощів, — почулася відповідь.

Субєнков знизав плечима і замовк. Видихнувши цигарковий дим у морозне повітря, він з цікавістю поглянув на те, що лишилося від велетня-козака.

— А отой шрам! — раптом вигукнув Макамук, показуючи на шию поляка, де виднівся синюватий шрам від ножового удару, отриманого в одній із бійок на Камчатці. — Значить, твоє зілля не годиться. Воно не встояло проти леза ножа.

— Того удару завдав мені дуже сильний чоловік, — пояснив Субєнков і на мить замислився, лихоманково міркуючи, що сказати. — Сильніший за тебе, сильніший за твого найдужчого мисливця, сильніший за мене.

Він знову доторкнувся кінчиком мокасина до козака. Той являв собою жахливе видовище, але якимось чином в його скаліченому та пронизаному болем тілі іще жевріло життя, не бажаючи його покидати.

— До того ж те зілля було заслабким. Бо в тих краях немає тих ягід, які потрібні для його виготовлення. А у ваших краях я бачив багато таких ягід. Тому тут моє зілля буде сильним.

— Я дозволю тобі спуститися по ріці, — сказав Макамук. — Я дам тобі сани і мисливців, які тебе охоронятимуть.

— Ти довго думаєш, — холодно відповів поляк. — Ти образив моє зілля тим, що не прийняв відразу мої умови. Попереджаю, тепер я вимагатиму більше! Мені потрібно від тебе сто бобрових шкур. (Макамук презирливо гмикнув.) І сто фунтів сушеної риби. (Макамук ствердно кивнув, бо риби було повно і вона була дешева.) Я хочу двоє саней: одні для мене, а другі — для мого хутра і риби. І ти мусиш повернути мені мою гвинтівку. Якщо така ціна тебе не влаштовує, то незабаром вона зросте іще більше.

Якага підійшов до вождя і щось йому шепнув.

— Але ж як я дізнаюся, що твоє зілля — справжнє?

— Дуже просто. Спочатку я піду в ліс…

І знову Якага щось прошепотів вождю, і той підозріло скривився.

— Можеш послати зі мною двадцять мисливців, — вів далі Субєнков. — Мені ж треба буде назбирати ягід та корінців, щоб зробити з них зілля. А потім, коли ти даси мені сани, завантажиш їх рибою та шкурами бобра і вибереш шістьох мисливців, що зі мною поїдуть, усе буде готове. Я втру зілля собі в шию і покладу голову на отой дубок. Після цього найдужчий з твоїх мисливців візьме сокиру і тричі рубоне мене по шиї. Можеш сам тричі вдарити мене сокирою по шиї.

Макамук аж рота роззявив, упиваючись розповіддю про найновіше чудодійне зілля бандитів-хутровиків.

— Але спершу, — поспіхом додав Субєнков, — у проміжку між ударами мені треба буде знову намазуватися зіллям, бо сокира гостра і я не хочу схибити.

— Ти отримаєш усе, що хочеш! — скрикнув Макамук, похапливо погоджуючись на висунуті умови. — Давай починай робити своє зілля.

Субєнкову вдалося приховати свою радість. Він грав відчайдушно сміливу гру, і в ній не мало бути жодного проколу. Він заговорив, і в його голосі прозвучали викличні й бундючні нотки:

— Ти довго думаєш. Ти знову образив моє зілля. І щоб залагодити цю образу, ти віддаси мені свою дочку.

З цими словами Субєнков показав на дівчину, огидне косооке створіння з величезним вовчим зубом. Макамук розізлився, але поляк лишився незворушним. Він скрутив і запалив іще одну цигарку.

— Поспішай, — погрозливо мовив Субєнков. — Якщо ти не погодишся, то я вимагатиму ще більше.

У тиші, що запала навкруги, похмурий північний пейзаж зблякнув перед його очима, і він ще раз побачив свою батьківщину і Францію, а коли його погляд знов упав на дівчину з вовчим зубом, то йому пригадалася інша дівчина — співачка й танцюристка, яку він зустрів, коли юнаком приїхав до Парижа.

— А навіщо тобі дівчина? — спитав Макамук.

— Я хочу взяти її з собою, — відповів поляк, критично оглянувши дочку вождя. — Вона стане мені доброю дружиною, і я вважаю для себе честю породичатися з тобою в обмін на моє зілля.

І знову згадав він ту співачку й танцюристку і почав мугикати пісню, якої вона його навчила. Він знову пережив своє життя. Але якось відсторонено і безпристрасно, переглядаючи закарбовані в пам'яті картини свого життя так, наче то були картини із життєвої книги чужої людини. До тями його привів голос вождя, який різко порушив тишу і змусив його здригнутися.

— Я на все погоджуюся, — сказав Макамук. — Дівчина поїде разом з тобою. Та знай, що я сам рубону тебе тричі по шиї.

— Але дивись — перед кожним ударом я намащуватимусь своїм зіллям, — попередив його Субєнков, удаючи погано приховане занепокоєння.

— Можеш намащуватися перед кожним ударом. Ось мисливці. Вони підуть з тобою і приглядатимуть, щоб ти не втік. А тепер іди в ліс і збирай своє зілля.

Пожадливість поляка переконала Макамука в тім, що чудодійне зілля і справді існує. Бо що іще могло спонукати чоловіка, на якого впала тінь смерті, так нахабно торгуватися й набивати ціну?

— Але як же я зможу тоді прикінчити його? — спантеличено дивувався Макамук. — Це зілля не дозволить мені його вбити.

— Буде якась частина тіла, яку він не намаже, — пояснив йому Якага. — От через неї ми й уб'ємо його. Наприклад, через вухо. Чудово: в одне вухо ми вштрикнемо спис, а з другого витягнемо. Або в очі. Напевне, зілля дуже пекуче, і він не зможе намастити ним свої очі. Вождь кивнув.

— Ти такий мудрий, Якаго. Якщо він не придумає якихось нових диявольських хитрощів, то ми обов'язково знищимо його.

Субєнков не став гаяти часу на приготування інгредієнтів і назбирав усього, що траплялося під руку: глиці ялини, вербового лика, трохи березової кори і трохи лохини, яку змусив мисливців викопати з-під снігу. Кілька мерзлих корінців довершили його колекцію, і він повів мисливців назад до стоянки.

Макамук і Якага сіли навпочіпки біля нього, запам'ятовуючи кількість та види інгредієнтів, що їх Субєнков кидав у казанок з киплячою водою.

— Дуже важливо першою кинути лохину, — пояснив він. — А, забув іще одне. Там має бути чоловічий палець. Гей, Якаго, дай мені відрізати твій палець.

Але Якага сховав руки за спину і перелякано скривився.

— Лише мізинець — і все, — благально попрохав його Субєнков.

— Якаго, дай йому свій палець! — наказав Макамук.

— Так тут же й так багато пальців валяється довкола, — невдоволено прогарчав Якага, показуючи на останки двох десятків замордованих людей, що валялися довкола в снігу.

— Це має бути палець живої людини, — заперечив поляк.

— Тоді ось тобі палець живої людини. — І, широким кроком підійшовши до козака, Якага відрізав його палець.

— Він же ще живий, — безапеляційно сказав він і кинув у сніг Субєнкову під ноги свій кривавий трофей. — До того ж це хороший палець, бо великий.

— Без заклинання, яке я над ним промовлю, це зілля буде безсилим, — пояснив поляк. — У цьому заклинанні — його найбільша сила. Ось бачите, зілля вже зварилося.

— Вимовляй своє заклинання неквапливо, щоб ми могли його запам'ятати, — наказав Макамук.

— Тільки після випробування. Коли сокира тричі відскочить від моєї шиї, я розкрию вам таємницю свого заклинання.

— А що як зілля виявиться поганим? — занепокоєно поцікавився Макамук.

Субєнков люто визвірився на вождя.

— Моє зілля не буває поганим. Але якщо трапиться інакше, то зробите зі мною те, що зробили з рештою. Різатимете мене шматочками, як різали он його. — І з цими словами він показав на козака. — Зілля вже охололо. Дивіться, зараз я натру ним шию і скажу закляття.

І з поважним виглядом, повторюючи речитативом перші рядки «Марсельєзи», Субєнков ретельно втер собі в шию смердюче зілля.

Його акторську гру раптом перервали вигуки. То велетень-козак, в останньому припливі своєї могутньої життєвої сили, звівся на коліна. Індіанці в захваті загукали, засміялися і заплескали в долоні, а він сіпався в снігу потужними конвульсивними рухами.

Від такого видовища Субєнкову стало зле, але він узяв себе в руки й удав, що розсердився.

— Так не годиться, — сказав він. — Прикінчіть його, а вже опісля випробуємо зілля. Гей, Якаго, зроби так, щоб він замовк.

Поки Якага виконував його побажання, Субєнков повернувся до Макамука.

— І май на увазі: ти мусиш ударити дуже сильно. Це ж не дитячі іграшки. Візьми сокиру і рубони отой дубок, щоб я переконався, що ти можеш рубонути по-дорослому.

Макамук зробив, як йому сказали. Він ударив двічі: точно і сильно, відрубавши при цьому від дубка велику тріску.

— От і добре, — мовив поляк. Озирнувшись, він побачив навкруг себе коло дикунських облич. Якимось чином вони символізували для нього ту стіну варварського дикунства, що завжди оточувала його відтоді, як царська поліція заарештувала його у Варшаві. — А тепер візьми сокиру, Макамуче, і так і стій. Я ляжу. Коли підніму руку — рубай, губай щосили. І дивись, щоб позаду тебе нікого не було. Моє зілля добре, і сокира, відскочивши від шиї, може вирватися з твоїх рук і когось ударити.

Субєнков поглянув на сани у собачій упряжці, завантажені хутрами та рибою. Його гвинтівка лежала поверх бобрових шкур. Біля саней стояли шестеро мисливців, що мали супроводжувати його як охоронці.

— А де дівчина? — обурився поляк. — Посадовіть її на сани, поки не почалося випробування.

Коли його вимогу виконали, Субєнков ліг на сніг і поклав голову на дубок. Відполірована сталь блискавкою промайнула у повітрі, на невловиму мить зависла над головою у Макамука і з усього розмаху опустилася на оголену шию Субєнкова. Легко пройшовши крізь плоть та кістку, сокира глибоко врубилася в деревину. Ошелешені дикуни побачили, як голова поляка відскочила аж на ярд від тіла, з якого бризнув фонтан крові.

Запала отетеріла тиша, і до їхньої свідомості почало потроху доходити, що ніякого зілля не було. Бандит-хутровик просто перехитрував їх. Один він з усіх полонених спромігся уникнути тортур. Заради цього він і почав свою гру. Здійнявся оглушливий регіт. Макамук осоромлено опустив голову. Бандит пошив його в дурні. Вождь втратив лице перед усіма своїми людьми. І вони реготали над ним, не перестаючи. Макамук відвернувся і похнюплено побрів геть. Він збагнув, що відтепер він ніколи не буде Макамуком. Відтепер його зватимуть Пошитий у Дурні. Історія його ганьби залишиться з ним до самої смерті. І ця історія про те, як бандит знайшов легку смерть під сокирою Пошитого у Дурні, завжди ходитиме від одного табірного вогнища до другого, коли племена збиратимуться весною на лосося або влітку для обміну товарами.

І йому вже чулося, як якийсь молодий нахаба питає: «А хто такий був Пошитий у Дурні?» «А, Пошитий у Дурні… — пролунає у відповідь. — Та це отой, кого звали Макамуком ще до того, як він відрубав голову бандиту-хутровику».


ВІДСТУПНИК

Прокидаюсь вдосвіта — нумо до роботи!

І молю я Господа, щоб була охота.

А коли судилося ввечері померти,

Боже, дай закінчити

Роботу перед смертю.

Амінь.


— Джоні, якщо не встанеш, то не отримаєш ані крихти!

Та погроза ніяк не вплинула на хлопця. Він уперто чіплявся за свій сон, відстоюючи дароване ним забуття, як мрійник відстоює свою мрію. Його руки слабко стиснулися, і він мляво й безладно замахав ними у повітрі. Ці удари призначалися його матері, але вона, демонструючи добре засвоєну звичку уникати їх, різко струсонула хлопця за плече.

— Відчепися!

Цей крик, приглушено почавшись у глибинах сонної свідомості, швидко вирвався назовні пристрасним войовничим зойком, але так само швидко стих і перетворився на нерозірливе скигління. Це був тваринний крик, крик змученої душі, крик, сповнений безконечного протесту й болі.

Але мати не звернула на нього ніякої уваги. Ця жінка зі змореним обличчям і сумними очима вже звикла до процедури, котру вона повторювала кожного дня свого нелегкого життя. Ухопившись за ковдру, вона спробувала була стягнути її, але хлопець, переставши вимахувати руками, відчайдушно за неї вчепився. Скоцюрбившись у ногах ліжка, він усе одно примудрився залишитися під ковдрою. Тоді матір спробувала стягти на підлогу всю постіль. Хлопець пручався. Вона додала зусиль. Її вага була більшою, і нарешті хлопець та постіль піддалися, але він поповз слідом за ковдрою та матрацом, інстинктивно намагаючись захистити себе від кусючої прохолоди в кімнаті.

Коли хлопець сповз до краю ліжка, то здалося, що він ось-ось упаде з нього вниз головою. Але в цю мить у ньому стрепенулася свідомість. Він випрямився і якусь мить непевно балансував на краю. А потім гупнув об підлогу ногами. Мати відразу ж схопила його за плечі й струсонула. І знову він замахав кулаками, але цього разу сильніше і влучніше. І одночасно з цим його очі розплющилися. Мати відпустила його. Хлопець прокинувся.

— А, все гаразд, — промимрив він.

Мати взяла лампу і заквапилася з кімнати, залишивши його в темряві.

— Спізнишся — оштрафують, — попередила вона озирнувшись.

Хлопцю було байдуже до темряви. Вдягнувшись, він вийшов на кухню. Його хода була важкою для такого легенького худорлявого тіла. Ноги волочилися, як свинцеві, і це виглядало дивним, бо то ж були дуже худі й кістляві ноги. Він підсунув до столу стілець із продавленим сидінням.

— Джоні! — різко скрикнула матір.

Джоні так само різко підскочив зі стільця і, не кажучи ні слова, пішов до раковини. То була брудна й огидна раковина. З її отвору йшов сморід. Але хлопцю було байдуже. Сморід з раковини був для нього частиною природного стану речей, так само як і засмальцьоване від миття посуду мило, яке погано милилося. Та він і не надто старався намилюватися. Кілька сплесків холодної води з-під крана — от і вся процедура. Зуби він не чистив. По правді кажучи, йому ніколи не доводилося бачити зубочистку, а що у світі існують такі дурощі, як чищення зубів, він взагалі не підозрював.

— Хоч раз на день умивайся без нагадування, — дорікнула матір.

Притримуючи щербату кришку на чайнику, вона налила дві чашки кави. Хлопець промовчав, бо це було в них постійним каменем спотикання, єдиним моментом, у якому матір була непоступливою, як скеля. «Раз на день» він обов'язково мав умитися. А потім витиратися брудним рушником, мокрим і подертим, залишаючи на обличчі пацьорки бавовняних волокон.

— Шкода, що ми живемо так далеко, — сказала вона, коли хлопець сів за стіл. — Я роблю, що можу. Ти ж знаєш. Але на оренді ми чимало економимо — долар на день. І тут просторіше. Ти ж знаєш.

Син ледь слухав її. Усе це він уже чув раніше, і до того ж — багато разів. Мати увесь час говорила одне й те ж і постійно нарікала на труднощі, пов'язані з віддаленістю їхнього житла від заводу.

— Додатковий долар — додаткові харчі, — сентенційно зауважив хлопець. — Краще я довше ходитиму, зате більше їстиму.

А їв він поспіхом, ледь пережовуючи хліб і запиваючи кавою його черстві шматки. Гаряча, подібна до розколоченої глини рідина називалася у них кавою. Але Джоні гадав, що то кава, і до того ж — чудова. Це була одна з небагатьох ілюзій, які у нього ще залишалися. Річ у тім, що справжньої кави йому ніколи в житті пити не доводилося.

На додачу до хліба був маленький шматочок холодної свинини. Мати долила йому кави. Доїдаючи хліб, він зиркнув — чи не буде добавки. Мати перехопила його запитальний погляд.

— Не будь таким ненажерливим, Джоні, — зауважила вона. — Ти вже з'їв свою частку. А твоїм молодшим братам та сестрам теж хочеться їсти.

Хлопець не відповів на її докір. Бо не любив багато говорити. І припинив зголодніло зиркати за добавкою. Він не скаржився, бо терпіння мав просто пекельне, бо пекельною була та життєва школа, у котрій він його навчився. Допивши каву, він витер рукою рота і почав підводитися з-за столу.

— Стривай, — заклопоталася матір. — Гадаю, з буханцем нічого не станеться, якщо я відріжу тобі ще шматочок хліба — тоненький.

І вона виконала хитрий фокус. Вдавши, що відрізала йому шматок від буханця, мати поклала буханець та шматок назад у хлібницю, а сама дала сину один зі своїх двох шматків хліба. Їй вірилося, що вона обдурила його, але син помітив її жонглерство. Проте шматок безсоромно взяв. Він дотримувався тієї точки зору, що мати, з її хронічною хворобою, все одно ніякий їдок.

Бачачи, що син жує хліб усухом'ятку, вона простягнула руку і долила йому кави зі своєї чашки.

— Щось не йде сьогодні кава зранку, — пояснила вона.

Далекий гудок, протяжний та пронизливий, підняв їх на ноги. Мати поглянула на бляшаний будильник, що стояв а полиці. Його стрілки показували половину на шосту, решта заводського люду тільки-тільки прокидалися. Вона накинула на плечі шаль, а на голову наділа неоковирного капелюшка — древнього і безформного.

— Побігли, а то не встигнемо, — сказала мати, прикручуючи в лампі гніт і гасячи вогонь у печі.

Навпомацки спустилися вони сходами. Надворі було ясно й холодно, і при першому дотикові вуличного повітря Джоні пробрав дрож. Зорі в небі ще навіть не почали бліднути, і місто лежало в темряві. Вони з матір'ю рушили, шаркаючи ногами. Не було в м'язах їхніх ніг особливого бажання ступати чітко і бадьоро.

Через п'ятнадцять хвилин мовчазної ходьби мати звернула праворуч.

— Дивись, не спізнись, — попередила вона сина наостанок і розчинилася в темряві.

Хлопець не відповів і зосереджено покрокував далі. В оселях поблизу заводу повсюдно розчинялися двері, і невдовзі він став часткою величезної маси людей, яка сунула в темряві вперед. Хлопець поглянув на схід. Через зубчастий обрій міських дахів почало переповзати бліде вранішнє світло. Оце і був увесь шматочок дня, який йому зазвичай щастило уздріти. Повернувшись до нього спиною, він приєднався до робочої бригади.

Усередині рядами стояли верстати, і він зайняв місце за одним з них. Перед ним, над ящиком з маленькими котушками, знаходилися великі котушки, що швидко оберталися. На них він мав намотувати джутові нитки з маленьких котушок. Робота була проста. Все, що вимагалося, — це прудкість. Маленькі котушки змотувалися так швидко, а великих котушок, на які ці нитки намотувалися, було так багато, що не лишалося жодної вільної хвилини.

Хлопець працював механічно. Коли маленька котушка закінчувалася, він лівою рукою вмикав гальмо й одночасно великим та вказівним пальцями правої руки ловив кінець нитки на повній маленькій котушці. Ці дії він виконував обома руками синхронно і прудко. Потім швидким помахом рук він робив ткацький вузол і відпускав котушку. З цими вузлами жодних проблем не виникало. Колись він навіть похвалився, що навіть уві сні може їх в'язати. Це він інколи й робив, коли йому снилося, що він кожної ночі, впродовж століть, тільки те й робить, що безкінечно в'яже і в'яже ткацькі вузли.

Дехто з хлопців ухилявся від роботи. Вони марнували свій та машинний час, не замінюючи маленькі котушки, коли ті змотувалися. А щоб хлопці цього не робили, існував наглядач. Застукавши якось сусіда Джоні за таким фокусом, він добряче нам'яв йому вуха.

— Дивись, як працює Джоні! Чому ж ти не такий, як він? — гнівався наглядач.

Котушки у Джоні вертілися щодуху, але його мало втішила ця непряма похвала. Колись він радів їй… Але то було давно, дуже давно. Без жодної емоції на апатичному обличчі слухав хлопець, як з нього роблять блискучий взірець для інших. Він був бездоганним робітником. Він знав це. Йому казали це, і досить часто. Ця похвала звучала як банальність і вже нічого для нього не означала. З бездоганного робітника він поступово перетворився на бездоганний верстат. І якщо в його роботі трапиться збій, то це буде як збій роботи верстата через недоброякісний матеріал. Для нього помилитися було те ж саме, що для цвяхового преса почати штампувати погані цвяхи.

І не дивно. Він завжди відчував себе невід'ємною частиною машинерії, споріднився з нею. Вона майже увійшла в його плоть та кров. Принаймні він з нею виріс і на ній виховався. Дванадцять років тому в ткацькому цеху цього ж заводу зчинилася невеличка збуджена біганина. Бо зомліла мати Джоні. Її поклали на підлогу посеред пронизливо виючої машинерії. Від верстатів відкликали двох немолодих жінок. Допомагав їм начальник цеху. І через кілька хвилин у ткацькому цеху стало на одну живу душу більше, аніж туди увійшло вранці. То був Джоні, народжений з гепанням та гуркотом ткацьких верстатів у вухах і чиїм першим подихом стало тепле вологе повітря, густо насичене летючими волокнинками. Щоб очистити від них свої легені, він кашлянув у перший же день свого життя. І відтоді завжди кашляв через це.

Сусіда^Джоні, якому накрутили вуха, запхикав і зарюмсав. Його обличчя перекривилося від ненависті до наглядача, який продовжував здалеку поглядати на нього; але тепер кожна котушка розмотувалася без зволікань. Той хлопець страшенно лаявся на котушки, що перед ним крутилися, але звук його крику глухнув, не пролетівши й півдюжини футів, бо ревіння та гуркіт, що панували в цеху, стіною ставали на його шляху.

Усього цього Джоні не помічав, бо звик сприймати речі такими, як вони є. Окрім того, все стає одноманітним від повторювання, а свідком подібних сцен він уже бував багато разів. На його думку, опиратися наглядачу було так само безглуздо, як і опиратися, скажімо, верстатові. Машини спеціально зроблені так, щоб виконувати окремі завдання. Так само і з наглядачем.

Але об одинадцятій в цеху намітилося деяке пожвавлення. Якимось незбагненним магічним чином це пожвавлення передалося повсюдно. Одноногий хлопець, сусіда Джоні, прудко застрибав долівкою до порожнього возика для ящиків з котушками і мало не пірнув у нього разом зі своїми милицями. З'ясувалося, що то прийшов директор заводу в супроводі якогось молодика. Директор був добре вбраний, у накрохмаленій сорочці — справжній джентльмен, за класифікацією Джоні. З ним був «інспектор».

Проходячи повз хлопців, він пильно до них придивлявся. Інколи зупинявся і щось питав. При цьому йому доводилося кричати на всю міць своїх легенів, і в такі хвилини обличчя його сміховинно кривилося від зусилля, яке він докладав, щоб його почули. Своїм чіпким і швидким поглядом він помітив порожній верстат біля Джоні, але не сказав нічого. Щоб відвести Джоні від верстата і щось йому сказати, він узяв хлопця за руку, але здивовано вигукнув і відразу ж відпустив.

— Який худий! — стурбовано мовив директор, і на його обличчі мимохіть з'явилася отетеріла гримаса.

— Як скіпка! — підтвердив інспектор. — Ви тільки погляньте на ці ноги. У хлопця явний рахіт, хоча і в початковій формі. Так і до епілепсії недовго або до туберкульозу — хто з них перший встигне.

Джоні слухав, але не розумів. Ба більше — майбутні болячки й небезпеки його не цікавили. Він більше переймався набагато серйознішою небезпекою, яка загрожувала йому в особі інспектора.

— Хлопчику, скажи мені правду, — сказав, а вірніше, нахиляючись до Джоні, закричав інспектор до вуха, щоб той краще його чув, — скільки тобі років?

— Чотирнадцять, — збрехав Джоні, вигукнувши на всю міць своїх легенів. І так гучно він збрехав, що аж зайшовся сухим гавкаючим кашлем, який виштовхав з його легенів усі ті ворсинки, що потрапили туди ще зранку.

— А на вигляд — шістнадцять, — мовив директор.

— Або ж шістдесят, — похмуро пожартував інспектор.

— Він завжди мав такий вигляд.

— Завжди? Це скільки? — спитав інспектор.

— Багато років. І не старіє.

— Або не молодіє, з дозволу сказати. Значить, він у вас працює вже багато років?

— Ну, то працює, то не працює… Але то було іще до прийняття нового закону, — поспішно додав директор.

— А цей верстат працює вхолосту, наскільки я розумію? — спитав інспектор, показуючи на незайнятий механізм, що стояв біля Джоні. Напівпорожні котушки крутилися на ньому як навіжені.

— На те схоже. — Жестом підізвавши до себе наглядача, директор щось крикнув йому у вухо і показав на верстат. — Так, ухолосту, — доповів він інспектору.

Вони пішли далі, а Джоні повернувся до роботи, вдоволений, що небезпека минула. Але одноногому хлопцеві пощастило менше. Стоячи на відстані витягнутої руки біля возика з ящиками, інспектор своїм гострим оком помітив його. Губи бідолахи тремтіли, а на обличчі з'явився вираз людини, яку спіткало важке і непоправне лихо. Наглядач зробив ошелешене лице, наче вперше цього хлопця бачить, а на обличчі директора відбилися шок та крайнє невдоволення.

— Я його знаю, — сказав інспектор. — Йому дванадцять років. Я добився його звільнення вже з трьох заводів у цьому році. А це — вже четвертий.

Він повернувся до хлопця.

— Ти ж клявся і божився мені, що підеш до школи!

Одноногий розплакався:

— Інспекторе, будь ласка, не треба мене виганяти, у нас і так уже двоє дітей померло; ми дуже бідні.

— А чому ти так кашляєш? — гримнув інспектор, наче звинувачуючи хлопця у злочині.

І хлопець, наче заперечуючи свою провину, швидко відповів:

— Та це нічого, так собі. То я застудився минулого тижня, містере інспектор, от і все.

Врешті-решт одноногий хлопець пішов із цеху разом з інспектором, за яким дріботів стурбований директор, проти чогось протестуючи та щось намагаючись довести. Після цього в цеху знову запанувала монотонна одноманітність. Довгий ранок та ще довший день поволі добігли кінця, і пронизливо заверещав гудок, оповіщаючи про закінчення роботи. Коли Джоні вийшов за ворота, надворі вже було темно. А в проміжку сонце, видершись на небо по своїй золотій драбині, залило світ своїм прекрасним теплим сяйвом — і знову зникло на заході за зубчастим обрієм міських дахів.

За вечерею збиралася вся родина. Тільки під час неї й бачив Джоні своїх молодших братів та сестер. Для нього вечеря була чимось на кшталт неприємної сутички, бо він був таким дорослим, а вони — такими безпорадно малими, їхня надмірна дитячість дратувала його, і він її просто не розумів. Джоні був схожий на буркотливого сердитого дідка, що дратується бурхливим неспокоєм їхніх молодих душ, котрий здається йому не чим іншим, як звичайнісіньким глупством. Сидячи над своєю тарілкою, він тихо злився і знаходив утіху в думці, що їм теж незабаром доведеться йти працювати. І вони відразу ж присмиріють, стануть статечними й розважливими — як і він. Як зазвичай буває, Джоні зробив із себе мірило для всього навколишнього світу.

Під час вечері мати — на всі лади і з безкінечними повторами — розписувала, як вона вибивається із сил, дбаючи, щоб все у них було добре. Тому Джоні, проковтнувши свою жалюгідну порцію, з полегшенням відсунув стілець і встав із-за столу. Трохи повагавшись, вирішуючи, що робити — йти спати чи піти погуляти, він вибрав останнє. Далеко він не пішов. Просто сів на ґанку, підібгавши коліна, зсутулив свої вузенькі плечі, а лікті поставив на коліна й підпер долонями щоки. Він сидів і ні про що не думав. Він просто відпочивав. А мозок його — дрімав. Повибігали його брати й сестри і почали гамірливо гратися довкола нього з сусідськими дітьми. Їхні розваги освітлювала електрична лампочка на розі. Джоні був буркотливий і дратівливий, і діти це знали, але пригодницький дух підштовхував їх подражнити його. Узявшись перед ним за руки, вони скандували, розгойдуючись у такт, якісь химерні й неприємні йому віршики. Спочатку Джоні огризався й осипав їх лайками, яких навчився у різних начальників на роботі. Пересвідчившись у марності своїх зусиль і згадавши про свою статечність та гідність, він вдався до впертої мовчанки.

Його брат Віл, який був найстаршим після нього і якому щойно виповнилося десять, був заводієм. Джоні не мав до нього якихось особливо теплих почуттів. Він гадав, що саме через Віла виникло багато неприємностей у його житті, бо йому постійно доводилося поступатися братові та чимось жертвувати на його користь. Давним-давно, в імлистому минулому, коли Джоні був іще малий та охочий до ігор, його позбавили можливості гратися через необхідність доглядати Віла. Віл був тоді немовлям, мати увесь день проводила на заводі, тому Джоні став для нього і батьком, і матір'ю.

Здавалося, всім своїм виглядом Віл демонстрував, що братова поступливість та жертовність пішла йому на користь. Він був струнким, кремезним і ледь не вищим за Джоні. Наче кров останнього взяли й направили в його вени. Те ж саме сталося й з характером. Джоні був змарнілий, виснажений та інертний, а в його молодшого брата енергія та жвавість, здавалося, били через край.

Глузливе скандування ставало дедалі гучнішим. Танцюючи, Віл нахилявся і показував Джоні язика. Джоні різко викинув руку, вхопив брата за шию і кістлявим кулачком зацідив йому в ніс. Кулачок був зворушливо-кістлявий, але, мабуть, достатньо міцний та гострий, судячи з того болісного вереску, який він спричинив. Решта дітей перелякано заголосили, а Джені, сестра Джоні, кинулася в помешкання.

Джоні відштовхнув від себе Віла, хвицнув його щосили по нозі, а потім ухопив за петельки й притиснув обличчям до землі. І не відпустив доти, поки добряче не вивозив його у грязюці. Потім підбігла мати — анемічний вихор стурбованості й материнського гніву.

— А чого він до мене приставав? — відповів Джоні на її докори. — Він що — не бачив, що я втомлений?

— Я вже такий, як ти, — злився Віл у материних обіймах, із лицем, по якому розмазалися кров, сльози та грязюка. — Я вже такий, як ти, а стану іще більшим. От тоді я з тобою і поквитаюся, ось побачиш.

— Тобі на роботу треба, тоді й побачимо, який ти великий, — огризнувся Джоні. — Це головна твоя біда. Тобі на роботу треба. А підеш ти на роботу чи ні — залежить від твоєї мами.

— Але ж він ще малий, — заперечила матір. — Він ще хлопчик.

— Коли я пішов працювати, то був молодшим. Джоні розкрив було рота, щоб розповісти їй про ту

несправедливість до себе, яку він відчував, але відразу ж різко закрив його — аж зубами клацнув. Похмуро крутнувшись на п'ятах, він з гордим виглядом покрокував до своєї спальні. Її двері були розчинені, щоб з кухні найшло тепло. Роздягаючись у напівтемряві, він почув, як його мати розмовляє із сусідкою, яка заскочила на хвилину потеревенити. Мати плакала, і її слова переривалися розпачливим шморганням.

— Не знаю, що найшло на мого Джоні, — почув він. — Раніше він таким не був. Завжди був спокійний, як янголятко. Але Джоні — справді гарний хлопець, — відразу ж заквапилася вона йому на захист. — Він — сумлінний робітник, йому рано довелося піти працювати. Але то — не моя провина. Я і так роблю все, що можу, правда.

З кухні знову почулося тривале шморгання, і Джоні пробурмотів собі під ніс, заплющуючи очі: «Ще б тобі не казати, що я — сумлінний робітник!»

А наступного ранку мати знову мордувала його, висмикуючи з обіймів сну. Потім був жалюгідний сніданок, похід крізь темряву і слабкий поблиск дня над міськими дахами, коли Джоні, повернувшись до нього спиною, проходив крізь заводські ворота. То був іще один день з багатьох, і всі вони були схожі один на одного.

Однак траплялися в житті Джоні і переміни — коли він переходив на нову роботу або хворів. У шестирічному віці йому довелося стати батьком та матір'ю для Віла й решти братів і сестер, які були іще меншими. Коли йому виповнилося сім років, він пішов працювати на завод — котушки намотувати. У вісім років Джоні влаштувався на інший завод. Його нова робота була напрочуд легкою й приємною. Все, що він мав робити, — це сидіти з паличкою в руках й направляти потік тканини, що линув повз нього. Цей потік брав початок у пащі якоїсь машини, прокочувався по гарячому барабану і йшов кудись далі. А він сидів завжди на одному місці, без денного світла, сам, як частина машини, а над головою в нього палахкотів газовий пальник.

Незважаючи на спеку і вологість, йому та робота дуже подобалася, бо був він іще молодий і сповнений ілюзій та мрій. А прекрасні мрії Джоні вифантазовував тоді, коли дивився, як повз нього пливе безкінечний потік матерії. Але ця робота не потребувала зусиль, ані фізичних, ані розумових, і тому він мріяв дедалі менше, а розум його ставав апатичним і сонливим. Одначе він заробляв на цій роботі два долари на тиждень, а ці два долари мали велике значення: або взагалі не їсти, або ж хронічно недоїдати.

Але коли йому було дев'ять, він втратив цю роботу. Причиною стала краснуха. Видужавши, Джоні пішов працювати на скляний завод. Платили там краще, а робота вимагала фаху. Робота була акордною. Зростав його фах — зростала й платня. З'явився стимул. І під впливом цього стимулу він став прекрасним робітником.

Робота була проста: прив'язувати скляні пробки до пляшечок. На поясі Джоні носив жмут мотузок. Пляшечки він затискував колінами, щоб можна було працювати обома руками. Нахилившись над колінами, він проводив у такому сидячому положенні по десять годин щоденно, і його вузенькі плечі згорбилися, а груди стали впалими. Це було шкідливо для легенів, зате Джоні примудрявся прив'язувати пробки до трьохсот пляшок на день.

Директор дуже ним пишався і спеціально показував його гостям. За десять годин Джоні встигав обробити триста пляшок. Це означало, що він досяг бездоганності машини. Всі зайві рухи були усунені. Кожен рух його тоненьких рук та м'язів на пальцях був швидким і точним. Він працював напружено і в результаті став нервозним. Уночі його м'язи мимовільно скорочувалися, а вдень він не міг як слід розслабитися і відпочити. Джоні увесь час був як заведений, і його м'язи продовжували судомно сіпатися. Окрім того, його обличчя стало землисто-сірим, а спричинений волокнистим пилом кашель ставав дедалі сильнішим. Скінчилося це тим, що в його ослаблених легенях поселилася пневмонія, і він втратив роботу на скляному заводі. І ось Джоні знову на джутовому заводі, Де він почав з того, що став намотувати котушки. Але там на нього чекало підвищення. Він був сумлінним робітником. Після котушок його мали перевести у крохмальний Цех, а потім — у ткацький. Це була межа професійного росту. Далі залишалося тільки підвищувати кваліфікацію та продуктивність праці.

Машинерія працювала тепер швидше, аніж тоді, коли він уперше прийшов туди на роботу, але його розум діяв повільніше. Він уже більше ні про що не мріяв, хоча раніше тільки це й робив. Одного разу Джоні навіть закохався. Це було тоді, коли він уперше потрапив на ту роботу, де йому довелося підправляти матерію на гарячому барабані. Його коханням була донька директора. Вона була набагато старшою, вже дорослою жінкою, і бачив він її усього лише разів п'ять чи шість. Але яке то мало значення! Уставившись очима на потік, що линув повз нього, Джоні уявляв собі блискуче майбуття, в якому він показував чудеса працьовитості; він винаходив усілякі фантастичні машини, ставав хазяїном заводу, і врешті-решт та жінка падала йому в обійми, а він цнотливо цілував її в лоб.

Але все це було в далекому минулому, ще до того, як він став надто старим і стомленим, щоб кохати. До того ж та жінка вийшла заміж і кудись поїхала, і розум його заснув. Однак то була прекрасна мить у житті, і Джоні часто згадував про неї так, як згадують жінки й чоловіки ті часи, коли вони вірили в казкових принців та фей. Сам Джоні ніколи не вірив ні у фей, ні в Санта-Клауса, зате підсвідомо вірив у радісне майбутнє, яке його уява бачила у вигляді блискучого потоку квітчастої матерії.

Він змужнів дуже рано. Його юність почалася в сім років, коли він одержав свою першу зарплату. У його душі виникло чітко окреслене відчуття незалежності, і його стосунки з матір'ю суттєво змінилися. Джоні, ставши годувальником і маючи роботу, був тепер з нею як рівня. А справжня чоловіча дорослість прийшла до нього у дванадцять років, коли йому півроку довелося працювати на нічній зміні. Не можна працювати на нічній зміні й залишатися дитиною.

Було в його житті кілька визначних подій. Одна з них сталася тоді, коли його мати купила каліфорнійських слив. Дві інші — коли мати готувала солодкий заварний крем. Ото були події так події! Він завжди згадував про них з теплотою. А ще, приблизно в той же час, мати розповіла йому про справжнє солодке блаженство, яке вона колись обов'язково приготує. Вона називала ту смакоту «плавучий острів», який був навіть «смачніший за крем». Роками мріяв Джоні про той день, коли він сяде за стіл, а на ньому — «плавучий острів»! Та з часом він перевів цю мрію до розряду недосяжних ідеалів.

Одного разу він знайшов на тротуарі срібний двадцятип'ятицентовик. Це теж було визначною подією, хоча й трагічною. Тієї ж миті, коли монета блиснула у нього перед очима, навіть іще до того, як він її підняв, Джоні збагнув, що має зробити. Дома, як завжди, їжі було обмаль, тому саме додому і слід було віднести знайдену монету, як він і робив завжди, коли кожного суботнього вечора приносив додому зарплатню. Було абсолютно очевидно, що в цьому випадку він теж мусив учинити морально; але ніколи раніше не доводилося Джоні витрачати гроші на себе, до того ж він зголоднів за солодощами. Йому страх як хотілося цукерок, які йому пощастило покуштувати лише кілька разів у житті, і ці дні назавжди закарбувалися в його пам'яті як велике свято.

Джоні навіть не намагався себе дурити. Він знав, що то гріх, і він свідомо согрішив, влаштувавши собі розкішну гулянку на п'ятнадцять центів. Десять центів він зекономив для майбутньої оргії, але не маючи звички носити в кишенях гроші, він ті десять центів загубив. Це сталося саме в розпал душевних страждань, коли його мучила совість, тому Джоні сприйняв цю втрату як справедливу Божу кару. У нього виникло жахаюче відчуття, що мстивий і гнівливий Бог десь зовсім поруч. Бог уздрів скоєне і швидко його покарав, не давши вповні насолодитися гріхом.

Він завжди пригадував цю подію як один з найстрашніших злочинів у своєму житті, і щоразу, коли він про неї згадував, докори сумління прокидалися і загризали його. Це було його страшною таємницею, його скелетом у шафі. Але так уже Джоні був влаштований та вихований, що, окрім докорів сумління, він ще й відчував досаду. Хлопець був страшенно невдоволений, що витратив знайдені гроші саме в такий спосіб. Слід було розпорядитися ними розумніше, і якби йому пощастило знайти монету тепер, уже знаючи про швидкість Божої кари, то він перехитрив би Всевишнього і витратив цей четвертак одним махом, одним підступним ударом. І Бог нічого не встиг би вдіяти. Тисячу разів витрачав він подумки той двадцятип'ятицентовик, і з кожним разом — усе краще й винахідливіше.

Був іще один спогад минулого, слабкий і бляклий, але назавжди втоптаний в його душу грубими й жорстокими батьковими ногами. Він скоріше був схожий на кошмар, а не чітко згадуваний образ якогось конкретного предмета, на родовий спогад людини, котрий змушує її падати уві сні з ліжка, бо бере початок у предків, що жили на деревах.

Цей спогад ніколи не навертався на думку Джоні при світлі дня, коли він не спав. Він приходив уночі, у ліжко, в ту мить, коли свідомість його поринала в темряву і розслаблялася, втрачаючи над собою контроль. І коли він приходив, Джоні перелякано прокидався, і в першу моторошну хвилину, коли він ще не встигав повністю отямитися, йому здавалося, що він лежить поперек ліжка. А поруч з ним, на ліжку, — розпливчасті силуети мою батька й матері. Йому так ніколи й не довелося побачити, як виглядав його батько. Він мав про нього один спогад, а саме — про його жорстокі й безжальні ноги.

Ранні спогади ще якось крутилися в закапелках його свідомості, але недавніх спогадів у Джоні не було. Бо всі дні були однакові. Учорашній день або минулий рік — це все одно що тисяча років або одна хвилина. Ніколи й нічого не відбувалося. Не траплялося подій, які могли б позначити рух часу. Але не рухався навіть час. Він стояв як вкопаний. Завжди. Рухалися лише обертальні верстати, та й ті стояли на місці, незважаючи на те що вони швидко оберталися.

Коли йому виповнилося чотирнадцять, його перевели працювати на верстат-проклеювач. То була подія колосального значення. Сталося, нарешті, щось варте того, щоб лишитися в пам'яті, окрім дня зарплати та тих днів, коли йому щастило виспатися. Ця подія знаменувала собою нову еру. Верстат-проклеювач називався «Олімпіада». Від нього починався відлік нового часу. «Коли я пішов працювати на проклеювач…» або ж «до того (чи — після того), як я пішов працювати на проклеювач» — саме такі фрази часто були тепер у нього на вустах.

А свій шістнадцятий день народження Джоні відзначив тим, що перейшов працювати у ткацький цех і отримав ткацький верстат. У нього знову з'явився стимул, бо робота була акордною. І він досяг у цій роботі довершеності, бо роки праці на заводі перетворили його на бездоганну машину. Через три місяці Джоні обслуговував два ткацьких верстати, а згодом — три і навіть чотири.

Через два роки роботи у ткацькому цеху він випускав тканини більше за будь-кого, а продуктивність його праці була вдвічі вищою, ніж у трохи менш кваліфікованих робітників. Коли його здатність заробляти гроші суттєво зросла та зміцнилася, суттєво зросли і домашні статки. Однак зросла зарплата Джоні все одно не перекривала витрат. Бо діти підростали. І потребували більше їжі. Вони ходили до школи, а підручники коштували грошей. І якось так сталося, що чим більше і краще Джоні працював, тим швидше все дорожчало. Вартість оренди будинку — і та зросла, хоча його стан з поганого перетворився на просто жахливий.

Джоні підріс, але через це став виглядати іще більш кістлявим. До того ж нервозність його посилилася. А разом з нею зросли похмурість і дратівливість. Після численних гірких уроків діти почали уникати його. Мати поважала Джоні за те, що він приносив додому пристойні гроші, але чомусь її повагу затьмарював страх.

Не було для нього радощів у житті. Він втратив здатність помічати, як спливають дні. Його сни уподібнилися до важкого забуття, під час якого він конвульсивно смикався. Решту часу Джоні працював, і свідомість його була свідомістю машини. За межами роботи розум його був мов пустеля. Він не мав ідеалів, але залишалася в ньому одна ілюзія: що він пив пречудову каву. Джоні перетворився на робочу худобину. Духовного та інтелектуального життя він не мав взагалі; зате глибоко в закапелках його свідомості, потай від нього самого, зважувалася й аналізувалася кожна година його праці, кожен порух його руки, кожне скорочення його м'язів; там планувалися майбутні дії, що мали здивувати й привести в захват і його, й увесь його маленький світ.

Це сталося пізньою весною. Якось Джоні повернувся додому, відчуваючи незвичну втому. Коли він сів за стіл, у повітрі вже витало гостре передчуття чогось незвичайного і святкового, але він не помітив. Похмуро зиркнувши на страву, він почав механічно жувати те, що йому подали. Діти і охали, й ахали, і ротами прицмакували, але Джоні їх не чув.

— А ти хоч знаєш, що ти зараз їси? — нарешті спитала його мати з нотками розчарування в голосі.

Джоні глянув байдужими очима на страву, а потім — на матір.

— Це — «Плавучий острів», — тріумфально оголосила вона.

— Ага, зрозуміло, — відповів Джоні.

— «Плавучий острів, плавучий острів!» — хором загомоніли діти.

— Ага, — мовив він. І, з'ївши дві чи три ложки, додав: — Щось я сьогодні не голодний.

Кинувши ложку на стіл, Джоні відсунув стілець і зморено підвівся з-за столу.

— Краще піду спати.

Коли він ішов через кухню, то волочив ноги важче, аніж зазвичай. Роздягання раптом перетворилося на титанічний труд, жахливу недоречність, і він жалісно запхикав, ледь вповзаючи в ліжко, так і не спромігшись зняти один черевик. Джоні відчув, що в його голові шириться і пухне щось таке, від чого мозок стає неповоротким, а думки — розпливчастими й нечіткими. Йому здалося, що тонкі пальці стали раптом товстими, як зап'ястя, а їхні кінчики — ледь відчутними, далекими й нечіткими, як і його думки та мозок. Поперек ломило від нестерпного болю. Боліли всі його кості. Все тіло. А в голові почали верещати, гупати й гуркотіти мільйони ткацьких верстатів. Усе довкола заповнили летючі човники з пряжею. Виписуючи хитромудрі вензелі, вони прудко шугали сюди-туди у просторі, сягаючи зірок. Сам же він обслуговував тепер тисячу верстатів, і щойно вони пришвидшувалися, пришвидшувався, розмотуючись, і його мозок. Він розмотувався все швидше і швидше, аж поки не перетворився на нитку, що поєднувала тисячі летючих човників.

Наступного ранку Джоні не вийшов на роботу. Він був надто зайнятий, бо виконував колосальне завдання: обслуговував тисячу ткацьких верстатів, що працювали у нього в голові. Мати сходила до нього на роботу, але спершу послала за лікарем. Той сказав, що у Джоні — сильний напад грипу. Сестра Джені доглядала його, виконуючи всі приписи лікаря.

Напад дійсно був сильним, і тільки через тиждень зміг Джоні вдягнутися і пройтися, дибаючи на ослаблих ногах, як дитина, котра щойно навчилася ходити. Іще тиждень, сказав лікар, і він одужає достатньо, щоб знову вийти на роботу. У неділю, коли Джоні вже почав поправлятися, до нього завітав начальник цеху. Сказав, що Джоні у них — найкращий працівник. Що для нього збережуть його місце і що нехай він виходить на роботу через тиждень, починаючи з понеділка.

— Чому ти не подякував йому, Джоні? — стурбовано спитала матір. — Він так тяжко хворів, що іще сам не свій, — вибачливо пояснила вона гостю.

А Джоні сидів, зсутулившись і уставившись в підлогу. У такому положенні він просидів ще довго після того, як пішов начальник. Надворі було тепло, і під вечір Джоні вибрався посидіти на ґанку. Час від часу губи його ворушилися. Здавалося, що він сидить, заглибившись у якісь безконечні розрахунки.

Наступного ранку, коли стало тепло, Джоні знову сів на ґанку. Цього разу в руках він тримав папір та олівець, щоб продовжити свої вчорашні калькуляції, над якими він працював з гримасою, у якій застигло болісне спантеличення.

— А які цифри йдуть після мільйонів? — спитав він опівдні, коли Віл повернувся зі школи. — І як їх обчислюють?

Під вечір Джоні скінчив свою роботу. Кожного дня, але вже без паперу та олівця, повертався він на ґанок. Здавалося, його дуже зацікавило дерево, що росло потойбіч вулиці. Він розглядав його годинами, а коли вітер гойдав його гілки й шерехтів його листям, то Джоні виявляв до нього ще більшу цікавість. Усе це було дуже дивно. Здавалося, цілий тиждень він був поглинутий інтенсивним спілкуванням із самим собою. У неділю, сидячи на ґанку, він кілька разів уголос розсміявся, викликавши занепокоєння матері, яка вже багато років не чула його сміху.

Наступного ранку, коли ще не розвиднілося, вона прийшла будити його. За тиждень Джоні добре відіспався і тому прокинувся легко. Він не пручався і не став хапатися розпачливо за ковдру, коли мати стягнула її з нього. Він лежав спокійно і спокійно заговорив.

— Даремно, мамо. Не треба.

— Ти запізнишся, — сказала вона, подумавши, що Джоні іще осовілий і не зовсім прокинувся.

— Я вже прокинувся, мамо, і кажу тобі, що не треба. Краще не чіпай мене. Я не буду вставати.

— Але ж ти втратиш роботу! — скрикнула вона.

— Я не встану, — повторив Джоні якимось дивним байдужим голосом.

Того ранку мати не пішла до нього на роботу. Такого захворювання вона ще не бачила. Гарячку та марення вона ще якось могла зрозуміти, але це було просто якесь безумство. Накинувши на сина ковдру, вона послала Джені за лікарем.

Коли з'явився ескулап, Джоні спокійно спав, а прокинувшись, спокійно дав поміряти свій пульс.

— З ним усе гаразд, — доповів лікар. — Він украй виснажений, от і все. Та і м'язів малувато на кістках.

— Він завжди був таким, — поквапливо запевнила лікаря мати, наче виправдовуючись.

— Мамо, йди звідси, дай мені трохи подрімати.

Ці слова Джоні мовив спокійно й безтурботно. Так само спокійно й безтурботно перевернувся він на бік і заснув.

О десятій ранку він прокинувся і вдягнувся. Вийшовши на кухню, він застав там перелякану матір.

— Мамо, я йду з дому, — оголосив він, — і тому зайшов попрощатися.

Мати раптом накинула на голову фартух, сіла та й заплакала. Джоні терпляче чекав.

— Треба було мені раніше здогадатися, — хлипала вона. — І куди ж ти підеш? — нарешті спитала мати, знімаючи фартух з голови й отетеріло, але з деякою цікавістю дивлячись на сина.

— Не знаю, куди завгодно.

Коли він вимовив ці слова, в його уяві раптом дивовижно чітко виникло дерево, що росло на протилежному боці вулиці. Воно наче ховалося у нього під повіками, і він при бажанні міг бачити його в будь-який момент.

— А робота? — спитала матір з тремтінням у голосі.

— Я більше ніколи не працюватиму.

— Господи милосердний, Джоні! — зойкнула вона. — Не кажи так!

Те, що він сказав, було для неї блюзнірством. Його слова вразили її так, наче щойно її син зрікся Бога.

— Та що ж на тебе найшло, га? — спитала вона, марно намагаючись напустити на себе суворість.

— Цифри, — відповів Джоні. — Просто цифри. Цього тижня я зробив багато обчислень, і вони мене дуже вразили.

— Не розумію, до чого тут цифри, — пирхнула матір.

Джоні розуміюче та поблажливо посміхнувся, і мати пережила легкий шок, усвідомивши, що в синові не лишилося ані грана колишньої сварливості й дратівливості.

— Зараз я тобі все поясню, — сказав він. — Я страшенно втомився. Через що я втомився? Через рухи. Я виконував рухи увесь час відтоді, як народився. Мені набридло рухатися, і тому рухатися я більше не буду. Пам'ятаєш, коли я працював на скляному заводі? Я обробляв триста пляшок щоденно. Гадаю, на кожну пляшку я витрачав приблизно десять різних рухів. А це — тридцять шість тисяч рухів на день. За десять днів — триста шістдесят тисяч рухів. За місяць — один мільйон вісімдесят тисяч рухів. Відкидаємо вісімдесят тисяч… — мовив він голосом самовдоволеного філантропа, що робить благодійний жест, — відкидаємо вісімдесят тисяч, лишається мільйон рухів на місяць. За рік виходить дванадцять мільйонів. А на ткацьких верстатах я рухаюся вдвічі швидше. У результаті маємо двадцять п'ять мільйонів рухів на рік, і мені починає здаватися, що я рухаюся отаким чином уже щонайменше мільйон років. А цього тижня я не рухався взагалі. Бувало, подовгу не робив жодного руху. І ти знаєш, це — класно, сидіти отак годину за годиною і нічого не робити. Ще ніколи я не був таким щасливим. Ще ніколи я не мав стільки вільного часу. Я його взагалі не мав. Тільки те й робив, що увесь час рухався. А в такий спосіб стати щасливим неможливо. І тому я цим більше ніколи не займатимусь. Тільки те й робитиму, що сидітиму і сидітиму. Відпочиватиму й відпочиватиму. А відпочивши, знову відпочиватиму.

— А як же Віл та діти? — розпачливо спитала мати.

— Ото-ж-бо, Віл та діти, — луною відгукнувся він. Але в голосі його не було ані злості, ані роздратування.

Джоні давно знав, що мати плекала певні надії стосовно молодшого сина, але його це вже не цікавило і не турбувало. Усе втратило своє значення. І навіть це.

— Я знаю, ма, що планувала ти для Віла: щоб він ходив до школи, а потім учився на бухгалтера. Але то все марно. Так не вийде. Я кидаю це заняття. І йому доведеться піти на роботу.

— І оце — подяка за те, що я тебе виховала! — знову зарюмсала мати, прикрившись фартухом і роздумуючи, чим зарадити.

— Нічого ти мене не виховала, — відповів Джоні з печаллю і лагідністю в голосі. — Я сам себе виховав, ма, і також виховав Віла. Він — більший за мене, кремезніший і вищий. Коли я був малим, я завжди недоїдав. Коли він був малим, я заробляв на харчі для себе і для нього. Але з цим покінчено. Нехай Віл або йде працювати, як я, або нехай іде під три чорти, і мені байдуже, що він обере. Я втомився. І тому я іду. Ти не хочеш зі мною попрощатися?

Мати не відповіла. Знову закрила вона обличчя фартухом і знову заплакала. Джоні на мить затримався в дверях.

— Не знаю — я завжди робила все, що могла, — хлипала вона.

Вийшовши з будинку, він пішов по вулиці. Раптом погляд Джоні упав на поодиноке дерево, й обличчя його просіяло млявою радістю.

— Просто сидітиму і нічого не робитиму, — сказав він сам собі впівголоса замріяним тоном. Потім задрав голову догори, але в очі йому блиснуло сонце і на мить засліпило.

Джоні йшов довго і не поспішаючи. Діставшись до джутового заводу, він пішов повз нього. До його вух долетів приглушений шум ткацького цеху, і він посміхнувся. То була спокійна і беззлобна усмішка. Ні до кого і ні до чого не відчував він ані огиди, ані ненависті. Навіть до верстатів, що пронизливо верещали й гупали. Не було в його серці злоби. Не було в ньому нічого, окрім нестримного, схожого на голод бажання відпочити.

Будинки й заводи почали віддалятися і зменшуватися, а з наближенням до сільської місцевості ставало дедалі більше відкритих, незабудованих і неогороджених ділянок. Нарешті місто лишилося позаду, і Джоні вийшов на обсаджену зеленими деревами дорогу, що бігла вздовж залізничної колії. Своєю ходою він був не схожий на людину. Не був він схожий на людину і своїм виглядом. Джоні виглядав пародією на людину. То була якась викривлена, малоросла і безіменна форма життя, що дибала, як хвора мавпа, теліпаючи обвислими руками, — сутула, вузькогруда, гротескна і страшна.

Проминувши невеличку залізничну станцію, Джоні. заліг під деревом у траві. І пролежав там увесь день. Час від часу він дрімав, і м'язи його конвульсивно смикалися. Прокинувшись, він лежав непорушно, спостерігаючи за пташками або вдивляючись у небо через гілки дерева над головою. Кілька разів він уголос розсміявся — просто так, без зв'язку з чимось почутим чи побаченим. ' Коли скінчилися сутінки і прийшла темрява, на станцію з гуркотом вкотився товарняк. Поки паровоз маневрував вагони на запасній колії, Джоні став прокрадатися вздовж потяга. Відсунувши бічні двері порожнього критого вагона, він натужно і незграбно заліз усередину. А потім засунув двері назад. Паровоз свиснув і рушив. А Джоні лежав на олівці і мовчки посміхався в темряві.


ДІМ МАПУЇ


Незважаючи на незграбність своїх форм, шхуна «Аораї» прудко бігла за легеньким бризом, і капітан уміло підвів її якомога ближче до берега, впритул до лінії прибою. Атол Гікуеру лежав низько у воді. Він являв собою коло омиваного хвилями коралового піску сто ярдів завширшки, двадцять миль в окружності та від трьох до п'яти футів заввишки над позначкою висоти припливу. На дні його великої і гладенької як скло лагуни було багато перлових черепашок, і з палуби шхуни, за вузеньким серпиком атола, було добре видно, як працювали шукачі перлів. Але в саму лагуну не могла зайти навіть торгова шхуна. При попутному бризі тендери ще могли якось пробратися крізь звивистий та мілкий канал, але шхуни змушені були ставати на якір за межами лагуни і посилати до неї невеличкі човни.

З «Аораї» вправно спустили шлюпку, у яку настрибало півдюжини брунатношкірих матросів, одягнених в одні лише яскраво-червоні пов'язки на стегнах. Вони сіли на весла, а на кормовому сидінні вмостився, взявшись за стерно, якийсь молодик у тропічній білій одежі, що зазвичай вирізняє європейців. Золотава полінезійська раса виказувала себе сонячною позолотою світлої шкіри молодика та золотистим відблиском мерехтливої блакиті його очей. То був Рауль, Олександр Рауль, наймолодший син Марі Рауль, багатої квартеронки[32], яка володіла й керувала півдюжиною торгових шхун на кшталт «Аораї». Проскочивши невеличкий вир на вході і пронісшись верхи на пінистій припливній хвилі, шлюпка насилу дісталася до дзеркально-тихих вод лагуни. Молодий Рауль вискочив на білий пісок і потиском руки привітався з високим аборигеном. Цей абориген мав чудові груди та плечі, але обрубок його правої руки, на якому з-під плоті стирчала на кілька дюймів потемніла від часу кістка, свідчив про сутичку з акулою, яка поклала край його роботі як шукача перлів і перетворила на підлабузника, дрібного інтригана та шукача подачок.

— Ти чув, Алеку? — були його перші слова. — Мапуї знайшов перлину. Ото перлина так перлина! Такої ніколи не вивуджували ні на Гікуеру, ні на всіх островах Помоту, ні у всьому світі. Купи її; вона зараз у нього. І пам'ятай, що я перший сказав тобі про неї. Мапуї — бовдур, і ти зможеш купити її задешево. До речі, тютюну не даси?

Рауль вирушив прямо через берег до халупи під пандановим деревом. У своєї матері він працював суперкарго[33], і робота його полягала в тому, щоб прочісувати острови Помоту в пошуках великих партій копри[34], панцирів та перлів, якими ці острови були багаті.

Рауль був іще дуже молодий суперкарго, це була лише друга його мандрівка в цій якості, і в глибині душі він дуже потерпав через брак досвіду при оцінці перлів. Але коли Мапуї явив його погляду знайдену перлину, суперкарго спромігся-таки придушити своє сильне здивування і зберегти байдужо-діловий вираз обличчя.

Бо ця перлина вразила його надзвичайно сильно. Вона була велика, як голуб'яче яйце, і мала бездоганну кулеподібну форму. Її білизна відбивала переливчасті відтінки всіх кольорів, що були навколо неї. Вона була як жива. Нічого подібного йому ще ніколи не доводилося бачити. Коли Мапуї поклав її йому в руку, він здивувався — такою важкою вона була. Це свідчило про те, що перед ним — дійсно добра перлина. Рауль обдивився її зблизька через кишенькове збільшувальне скло. На ній не було ані тріщинки, ані плями. Здавалося, її чистота розчиняється в повітрі і перлина ось-ось зникне з його долоні. Вона світилася в затінку м'яким відблиском, наче маленький місяць. Перлина була така прозоро-біла, що коли він опустив її у склянку з водою, то насилу її потім знайшов. На дно склянки перлина впала швидко і прямовисно, і це Ще раз підтвердило її прекрасну вагу.

— Ну і що ти за неї хочеш? — спитав Рауль, майстерно вдаючи невимушеність.

— Я хочу… — почав Мапуї, і позаду нього, обрамляючи його темне лице, вигулькнули такі ж темні обличчя Двох жінок та дівчинки і ствердно закивали, підтримуючи його бажання. Ледь стримуючи свою нетерплячість, вони витягнули шиї, і очі їхні пожадливо заблищали.

— Я хочу будинок, — продовжив Мапуї. — Він повинен мати дах з оцинкованого заліза й восьмикутний настінний годинник з гиркою. Він має бути шість сажнів завдовжки, та ще й з круговою верандою. Посередині має бути велика кімната з круглим столом, а на стіні — восьмикутний годинник з гиркою. З кожного боку великої кімнати має бути по дві спальні, а в кожній спальні — залізне ліжко, два стільці й умивальник. У тильній частині будинку має бути кухня, гарна кухня — з каструлями, сковорідками та плитою. І цей будинок ти мусиш побудувати на моєму острові, тобто — на Факараві.

— І це все? — спитав Рауль, не вірячи своїм вухам.

— Там ще має бути швацька машинка, — озвалася Тефара, дружина Мапуї.

— І не забудь про восьмикутний годинник з гиркою, — додала Наурі, мати Мапуї.

— От тепер — усе, — відповів Мапуї.

Молодий Рауль розсміявся. Він сміявся довго і щиро. Але, сміючись, він подумки виконав деякі арифметичні підрахунки. Ніколи в житті будинків йому будувати не доводилося, і тому уявлення про їх спорудження він мав досить непевні. Поки Рауль сміявся, він підрахував вартість поїздки на Таїті за матеріалами, вартість самих матеріалів, вартість перевезення їх на Факараву, розвантаження і вартість самого будівництва. Виходило, що зведення житла обійдеться в чотири тисячі французьких доларів, беручи до уваги поправку на непередбачувані обставини. Чотири тисячі французьких доларів дорівнювали двадцятьом тисячам франків. Це було неможливо. Звідки йому знати справжню вартість цієї перлини? Двадцять тисяч франків — то грубі гроші, до того ж гроші його матері.

— Мапуї, — звернувся до нього Рауль, — ти — великий бовдур. Назнач ціну в грошах.

Але Мапуї захитав головою, і три голови позаду нього теж захиталися в унісон.

— Мені потрібен будинок, — сказав він. — Він повинен бути шість сажнів завдовжки та ще й з круговою верандою…

— Гаразд, — перервав Рауль. — Я вже все почув про твій будинок, але так не піде. Я дам тобі тисячу чилійських доларів.

Чотири чорних голови заперечливо захиталися — всі: к одна.

— І товарів на сто чилійських доларів.

— Мені потрібен будинок, — знову почав Мапуї.

— А навіщо тобі той будинок? — настійливо поцікавився Рауль. — Його змиє першим же ураганом. І ти це знаєш навіть краще за мене. Капітан Раффі, до речі, каже, що зараз ось-ось має налетіти ще один.

— На Факараві не змиє, — відповів Мапуї. — Там земля набагато вища. А на цьому острові дійсно змиє. Тут ураган змиє що завгодно. А я хочу мати будинок на Факараві. Він має бути шість сажнів завдовжки…

І Рауль знову вислухав байку про будинок. Кілька годин втратив він на те, щоб вибити з голови Мапуї одержимість будинком, але його рішимість мати його підтримували мати Мапуї, його дружина та донька Нгакура. Уже удвадцяте слухаючи детальний опис майбутнього будинку, він побачив крізь розчинені двері, як до берега підійшла друга шлюпка з його шхуни. Матроси лишилися на веслах, і це означало, що слід негайно відпливати. Перший помічник з «Аораї» зістрибнув на берег, обмінявся кількома словами з одноруким аборигеном і заспішив до Рауля. День раптово померкнув — то сонце затьмарив шквал, що наближався. Рауль побачив, як перший погрозливий подих вітру погнав по лагуні зграйку хвиль.

— Капітан Раффі каже, що нам слід негайно вшиватися звідси, — сказав замість привітання перший помічник. — Каже, якщо затримаємося, то це буде великий ризик. Барометр упав до двадцяти дев'яти сімдесят.

Порив вітру налетів на крону пандана, загудів у пальмах, що росли неподалік, і з десяток стиглих кокосів з глухим стуком гепнулися на землю.

Потім здалеку налетів дощ, загудів буревій і погнав по лагуні білі буруни. Перші краплини дощу з барабанним дробом ударили по листю, і Рауль схопився на ноги.

— Тисяча чилійських доларів, Мапуї, зараз же, готівкою, — сказав він. — І на двісті чилійських доларів товару.

— Я хочу будинок, — знову почав Мапуї.

— Мапуї! — загорлав Рауль, перекрикуючи шум вітру. — Ти дурень!

Він прожогом вискочив з будинку і кинувся разом з першим помічником до шлюпки, долаючи вітер і дощ. Шлюпки не було видно. Стіна тропічного дощу закрила все довкола, і вони тільки й могли бачити, що пісок під ногами та злі маленькі хвилі, що налітали з лагуни і билися об берег, наче кусаючи його. З потопу виринула якась постать. То був Гуру-Гуру, однорукий абориген.

— Ну що, купив перлину? — крикнув він у вухо Раулю.

— Мапуї — бовдур, — заволав той у відповідь, і в ту ж мить їх розділила стіна дощу.

Півгодини по тому Гуру-Гуру, стоячи на березі, побачив, як на «Аораї» підняли дві шлюпки і вона розвернулася носом у відкрите море. А біля неї, прилетівши на крилах шквалу, раптом з'явилася іще одна шхуна. Гуру-Гуру побачив, як з неї спустили шлюпку. Він упізнав судно. То була шхуна «Орогена». Її власником був Торікі — торговець-метис, який сам виконував обов'язки суперкарго і який, попри негоду, мав неодмінно сидіти зараз у шлюпці на кормі. Гуру-Гуру захихотів. Він знав, що іще торік Мапуї заборгував Торікі за товари.

Шквал минув. Спекотне сонце знову пекло немилосердно, а поверхня лагуни знову стала схожою на скло. Але повітря було липким, як рослинний клей. Його вага наче давила на легені й утруднювала дихання.

— Чув новину, Торікі? — спитав Гуру-Гуру. — Мапуї знайшов перлину. Ніколи не вивуджували такої перлини ні на Гікуеру, ні на островах Помоту, ні в усьому світі. Мапуї — дурень. До того ж він винен тобі гроші. Пам'ятай, що я перший тобі про це сказав. Тютюну не даси?

І пішов Торікі до трав'яної халупи Мапуї. Він був чоловіком самовпевненим і деспотичним, і до того ж — хамовитим і дурним. Недбало поглянувши на перлину, він лише на мить затримав на ній погляд — і так само недбало кинув її у свою кишеню.

— Тобі повезло, — сказав він. — Дуже гарна перлина. Я дам тобі товарів у кредит.

— Мені потрібен будинок, — отетеріло почав Мапуї. — Він має бути шість сажнів завдовжки…

— Могила тобі буде шість сажнів завдовжки! — відказав йому торговець. — Тобі потрібно розрахуватися з боргом — ось що тобі потрібно. Ти заборгував мені тисячу двісті чилійських доларів. От і добре. Ти мені вже нічого не винен. Ця сума списується. Окрім того, я дам тобі товарів у кредит на двісті чилійських доларів, а якщо ця перлина добре продасться на Таїті, то отримаєш товарів іще на сотню. Разом буде триста. Але це якщо перлина добре продасться, затям. Бо може статися, що я на ній не зароблю, а втрачу.

Мапуї печально склав руки, похнюпився і сів. У нього вкрали його перлину. Замість отримати будинок він отримав списання боргу. Похвалитися йому було нічим.

— Ти — дурень, — сказала Тефара.

— Ти — дурень, — сказала Наурі, його мати.

— А що я міг удіяти? — запротестував Мапуї. — Я був винен йому гроші. Він дізнався, що в мене перлина. Ви ж чули, як він сам спитав мене про неї. Я йому нічого не казав. Він сам десь дізнався. Хтось сказав йому. А я був винен йому гроші.

— Мапуї — дурень, — сказала Нгакура і скорчила гримасу.

Їй було дванадцять років, і вона іще нічого не тямила. Полегшуючи душу, Мапуї заліпив їй у вухо, і вона відлетіла в куток, а Тефара та Наурі розплакалися і стали гудити Мапуї так, як це вміють лише жінки.

Гуру-Гуру, стоячи на березі, помітив, як іще одна відома йому шхуна підійшла до входу в лагуну і спустила шлюпку. То була шхуна з дуже доречною назвою «Гіра», бо нею володів Леві, німецький єврей і найбільший місцевий покупець перлин, а Гіра, як добре відомо, є таїтянським богом рибалок та крадіїв.

— Чув новину? — спитав Гуру-Гуру, коли на берег ступив Леві — огрядний чоловік з несиметричними рисами обличчя. — Мапуї знайшов перлину. Такої ще не було ні на Гікуеру, ні на всіх островах Помоту, ні у всьому світі. Мапуї — дурень. Він недавно продав її Торікі за тисячу чотириста чилійських доларів — сам чув, бо стояв неподалік. Торікі — теж дурень. Ти можеш купити у нього перлину задешево. Пам'ятай, що я перший тобі про це сказав. Тютюну не даси?

— А де Торікі?

— Та в будинку капітана Лінча, п'є абсент. Він там уже годину.

І поки Леві та Торікі пили абсент і торгувалися за перлину, Гуру-Гуру підслуховував і почув, що вони зійшлися на неймовірній ціні в двадцять п'ять тисяч франків.

Саме в той час «Орогена» та «Гіра», що стояли біля берега, почали гатити з гармат і відчайдушно сигналити. Троє чоловіків, що вийшли з будинку, якраз устигли побачити, що шхуни похапцем розвернулися і чкурнули геть від берега, на ходу опускаючи гроти і випускаючи клівери. Вони мчали прямо в пащу шквалу, і сильний вітер небезпечно кренив їх до спіненої води. Невдовзі судна зникли за завісою дощу.

— Вони повернуться, коли вщухне буря, — сказав Торікі. — Краще б нам ушитися кудись звідси.

— Не сумніваюся, що барометр упав іще нижче, — зазначив капітан Лінч.

Цей сивобородий капітан, що був уже застарий для морської служби, колись дійшов висновку, що зі своєю астмою йому найкраще житиметься на Гікуеру. Він пішов у будинок поглянути на барометр.

— Боже праведний! — почувся його вигук, і Леві та Торікі кинулися притьмом усередину, щоб і собі поглянути на барометр. Той показував двадцять дев'ять двадцять.

Вони знову вийшли надвір, цього разу — щоб стривожено поглянути на море і небо. Шквал пішов, але небо залишалося хмарним. Дві шхуни, до яких приєдналася і якась третя, на всіх парусах поверталися назад. Раптом від зміни напрямку вітру «їхні вітрила обвисли, а ще через п'ять хвилин ще один порив вітру, тепер уже з іншого напрямку, застукав усі три шхуни зненацька. Ті, хто спостерігав з берега, помітили, як на шхунах стравили поперечні талі або ж різко відпустили. Шум прибою був глухий і загрозливий; пішла сильна хвилястість. Прямо перед їхніми очима спалахнула страхітлива блискавка, розпанахавши небо й освітивши морок дня; гарматним гуркотом оглушливо загримів грім.

Торікі та Леві кинулися до своїх шлюпок, причому останній незграбно вистрибував, як охоплений панікою гіпопотам. Коли їхні човни йшли крізь вузьку протоку, вони проскочили повз шлюпку з «Аораї», яка поспішала назад, в лагуну. На її кормі, підганяючи гребців, сидів Рауль. Не в змозі прогнати з голови видіння казкової перлини, він повертався, щоб погодитися на ту ціну, що її загадав Мапуї: збудувати йому дім.

Під наростаючий гуркіт грому і шквалу він вистрибнув на берег. Стіна дощу була такою щільною, що Рауль налетів на Гуру-Гуру, не встигнувши вчасно помітити його.

— Надто пізно! — заволав Гуру-Гуру. — Мапуї продав перлину Торікі за тисячу чотириста чилійських доларів, а Торікі продав її Леві за двадцять п'ять тисяч франків. А Леві продасть її у Франції за сто тисяч франків. Тютюну не даси?

У Рауля відлягло від серця. Його клопоти з перлиною скінчилися. І не треба вже було турбуватися, хоча перлина йому й не дісталася. Але він не повірив Гуру-Гуру. Може, Мапуї і продав її за тисячу чотириста чилійських доларів, але щоб Леві, цей знавець перлин, заплатив за неї аж двадцять п'ять тисяч франків — то було занадто. Рауль захотів сам поговорити про це з капітаном Лінчем, але коли він завітав до будинку старого морського вовка, то побачив, що той отетеріло витріщається на барометр.

— Ану поглянь, скільки там, — занепокоєно попрохав капітан Лінч, протираючи свої окуляри і знову витріщаючись на прилад.

— Двадцять дев'ять десять, — відповів Рауль. — Ніколи не бачив, щоб він падав так низько. Оце так!

Якусь мить вони постояли мовчки, прислухаючись, як гримотить прибій, стрясаючи будинок, а потім вийшли надвір. Шквал минув. Вони побачили, що «Аораї» заштиліло стоїть за милю від берега, шалено підскакуючи і зариваючись носом на велетенських хвилях, які безперервно і велично котилися на північний схід і з люттю кидалися на кораловий берег. Один з матросів указав рукою на збурений прохід в лагуну і скрушно похитав головою. Рауль поглянув і побачив, що в протоці панував хаос із піни й прибою.

— Мабуть, доведеться мені переночувати у вас, капітане, — сказав він, а потім обернувся до матроса і наказав йому витягти шлюпку і знайти притулок для себе і товаришів.

— Рівно двадцять дев'ять, — доповів капітан Лінч, повертаючись після чергових оглядин барометра зі стільцем у руці.

Усівшись на нього, він уставився на море, наче дивився виставу. Вийшло сонце, знову додавши духоти, навколо й досі панував мертвий штиль. Але хвилювання на морі ставало дедалі сильнішим.

— Не розумію, звідки беруться ці хвилі, — дратівливо зауважив Рауль. — Вітру немає, а ви погляньте, що коїться!

Величезні тисячотонні маси води стрясали тендітний атол так, наче почався землетрус. Капітан Лінч був явно спантеличений.

— Боже милосердний, що ж це робиться! — заволав він, трохи підвівшись зі стільця, а потім знову опустившись.

— Але ж вітру немає, — наполягав Рауль. — Ще було б зрозуміло, якби хвилі наганяв вітер.

— Не переймайтеся, незабаром буде вам вітер, — почулася похмура відповідь.

Двоє чоловіків сиділи й мовчали. На їхній шкірі виступили міріади краплинок поту, що стікалися й утворювали вологі плями, а ті, у свою чергу, поєднувалися в маленькі потічки, що стікали додолу. Чоловіки важко дихали, а особливо важко й болісно було дихати старому капітану. Хвилі наскакували на берег і, ледь не сягаючи кокосових пальм своїми спіненими язиками, відкочувалися назад.

— Набагато вище максимальної відмітки припливної води, — зазначив капітан Лінч. — Я прожив тут уже дванадцять років, але таке бачу вперше. — Він поглянув на годинник. — Уже третя.

Ось неподалік показалися чоловік та жінка, а за ними — строката процесія з дітвори та дворняжок. Вигляд у них був невтішний. Біля будинку капітана вони зупинилися і, після довгих вагань, сіли на пісок. За кілька хвилин припленталася іще одна родина, чоловік та жінка, і тепер уже з протилежного боку. Із собою вони несли свої численні й різноманітні пожитки. Невдовзі біля капітанового помешкання зібралося кілька сотень людей різного віку та статі. Він гукнув одній з новоприбулих — жінці з немовлям на руках, і вона пояснила, що її будинок тільки-но змило в лагуну.

Це була найвища точка поверхні на багато миль довкола; а вже в багатьох місцях хвилі на обох кінцях атола спокійнісінько перелітали через його тоненький серпик і кидалися в лагуну. На двадцять миль розтяглася окружність атола, але ніде не був він завширшки більш ніж п'ятдесят сажнів. Сезон збирання перлових черепашок був у розпалі, і на острів понаїжджали аборигени з усіх сусідніх островів і навіть з Таїті.

— Тут зібралося тисяча двісті чоловіків, жінок та дітей, — сказав капітан Лінч. — Цікаво, скільки їх залишиться тут завтра вранці?

— Але ж чому немає вітру — ось що мені хотілося б знати, — наполягав Рауль.

— Не турбуйтеся, хлопче, не турбуйтеся. Незабаром у вас буде вдосталь клопотів, повірте мені.

Не встиг капітан Лінч договорити, як величезна маса води накрила атол.

Збурена морська вода завирувала довкола них, і її глибина під стільцями сягнула трьох дюймів. Жінки стиха зойкнули від страху. Діти, стиснувши долоні і втупившись у величезні водяні вали, жалібно запхикали. Кури та коти, злякавшись води, вдалися до панічної втечі і всі, як по команді, опинилися на даху капітанового житла. Якийсь приїжджий з островів Помоту притягнув із собою кошик з виводком новонароджених цуценят, заліз на кокосову пальму і закріпив його на висоті двадцять футів над землею. Мати ж цуценят борсалася під пальмою у воді і жалібно скавучала.

А сонце й досі світило яскраво, ніби нічого й не сталося, і скрізь панував мертвий штиль. Капітан і Рауль сиділи, дивлячись на море та спостерігаючи, як на величезних хвилях шалено витанцьовувала «Аораї», небезпечно накреняючись у різні боки. Капітан Лінч довго і непорушно дивився на гори води, що накочувалися на атол, аж поки у нього не заболіли очі. Він прикрив обличчя рукою, відгороджуючись від баченого, а потім зайшов у будинок.

— Двадцять вісім шістдесят, — тихо сказав він, коли повернувся.

У його руці було кільце тонкої мотузки. Розрізавши її на два шматки кожен два сажні завдовжки, він одну мотузку віддав Раулю, ще одну залишив собі, а решту роздав жінкам, порадивши знайти підходяще дерево і видертися на нього.

З північного сходу подув легенький вітерець, і, відчувши на щоці його подих, Рауль трохи збадьорився. Помітивши, як «Аораї» піднімає вітрила і вирушає у відкрите море, він пожалкував, що зараз не на шхуні. Вона-то в будь-якому разі витримає шторм, а ось атол… У цю мить через піщану косу перекотилася хвиля, ледь не збивши його з ніг, і Рауль притьмом кинувся шукати собі дерево. Раптом він згадав про барометр і побіг назад до будинку. Капітан Лінч, як завжди, був на варті, і вони разом увійшли всередину.

— Двадцять вісім двадцять, — мовив старий моряк. — Скоро тут вибухне справжнісіньке пекло — ой, що це?

Раптом повітря наповнилося якимось невидимим стрімким напором. Будинок захитався і завібрував, потім почулося сильне гудіння на високій потужній ноті. Вікна задеренчали. Дві шибки тріснули, і в будинок вломився порив вітру, який ледь не збив їх з ніг. Двері напроти з грюкотом зачинилися, зламавши засув. Біла дверна ручка розбилася, і її друзки розсипалися по підлозі. Стіни роздулися, наче оболонка повітряної кулі, у яку раптом почали накачувати повітря. Почувся ще один звук, схожий на рушничний вогонь, — то бризки морської води вдарили в стіну будинку. Капітан Лінч поглянув на годинник. Була четверта дня. Вдягнувши плащ із товстого синього сукна, він зняв з гачка барометр і поклав його в широку кишеню. Знову з важким звуком море гепнуло в будинок, і легенька споруда нахилилася, перекривилася, обкрутилася на своєму фундаменті й осіла, застигши під кутом десять градусів.

Рауль вискочив з будинку першим. Вітер відразу ж схопив його і потягнув по піску. Рауль устиг помітити, що його понесло в східному напрямку. Доклавши неймовірних зусиль, він упав на пісок, припав до нього і втримався. Капітан Лінч, якого понесло, немов суху билину, перечепився і впав, розпростершись, прямо на Рауля. Двоє матросів з «Аораї» відчепилися від кокосових пальм, за які вони трималися, і кинулися їм на допомогу, згинаючись у три погибелі під неймовірним кутом і дюйм за дюймом протискуючись крізь щільне повітря. Суглоби старого капітана були негнучкі, і він не міг видертися на дерево, тому матроси, зв'язавши докупи кілька коротких шматків мотузки, потроху, фут за футом, затягли його на вершечок дерева і там закріпили на висоті п'ятдесят футів над землею. Прив'язавши себе шматком мотузки до сусіднього дерева, Рауль стояв і спостерігав за тим, що коїлося довкола. Вітер був жахливий. Він ніколи не думав, що бувають такі сильні вітри. Сягаючи його колін, хвилі перекочувалися через атол і падали в лагуну. Сонце зникло, і довкола запанували свинцево-сірі сутінки. Ось у нього потрапили кілька крапель дощу, які летіли горизонтально. Вони вдарили його так боляче, наче були не краплинами води, а свинцевими дробинами. Ось йому в щоки вдарили бризки солоної морської води. Удар був такий сильний, наче йому дали ляпаса. Щоки заболіли, а очі, які різонув біль, мимоволі наповнилися слізьми. Кілька сотень аборигенів уже знайшли притулок на пальмах, й іншим разом Рауль міг би посміятися — люди висіли на деревах, наче якісь чудернацькі плоди. Нарешті він, пригадавши своє таїтянське походження, зігнувся в талії, обхопив пальму руками, уперся вертикально п'ятками в поверхню стовбура і почав видряпуватися догори. На вершині Рауль застав двох жінок, двох дітей та чоловіка. Одна маленька дівчинка притискала до себе кошеня.

Зі свого гнізда він помахав рукою капітану Л і мчу, і безстрашний морський патріарх помахав йому у відповідь. Поглянувши на небо, Рауль вжахнувся: воно стало набагато нижчим і фактично висіло прямо у нього над головою. Зі свинцевого воно стало чорним. Багато людей і досі були на землі. Вони скупчилися біля дерев, тримаючись за «їхні стовбури. У декотрих купках чулися молитви, а в одній місіонер-мормон[35] вимовляв заклинання. Химерний звук, ритмічний і слабкий, як далеке сюрчання коника, на мить долинув до його вух, але цієї миті вистачило, щоб навіяти йому смутну думку про царство небесне і божественну музику. Рауль озирнувся і побачив біля підніжжя ще одного дерева велике скупчення людей, що трималися за вірьовки та одне за одного. Він бачив, як в унісон рухалися «їхні обличчя та вуста. Звуку Рауль не чув, але він не сумнівався, що ті люди співають псалми.

А буревій ставав дедалі сильнішим. Жодною раціональною міркою Рауль уже не міг виміряти його, бо швидкість та міць вітру вже давно вийшли за межі його практичних знань про це погодне явище. Однак усе одно Рауль якимось чином спромагався визначати, що сила вітру продовжувала зростати. Неподалік упало дерево, кинувши додолу свій людський вантаж. Через смугу піску пронеслися хвилі — ї люди зникли. Все сталося за якусь мить. Рауль побачив засмагле плече і чорняву голову, що вирізнялася на білому тлі спіненої води лагуни, але іще мить — і зникли й вони. Впало ще кілька дерев, ламаючись і перехрещуючись, як сірники. Сила вітру вражала Рауля. Дерево, на якому він був, теж небезпечно розгойдувалося; одна жінка жалібно скиглила, притискаючи до себе маленьку дівчинку, а та, у свою чергу, притискала до себе кошеня. Чоловік, що тримав другу дівчинку, торкнувся Рауля і показав рукою. Він поглянув і побачив, що неподалік нахилилася, немов п'яна, споруда мормонської церкви. Її зірвало з фундаменту й тягнуло й підштовхувало до лагуни. Ось жахливий порив вітру підхопив її і швиргонув на кокосові пальми. Люди рясно посипалися додолу, мов стиглі горіхи. Хвиля відійшла й оголила тих, хто попадав з дерев. Дехто з них лежав непорушно, дехто корчився і звивався. Якимось химерним чином ці бідолахи нагадали Раулю мурах. Але він не відчував потрясіння. Він уже давно зумів піднятися над своїм страхом. І тому філософськи спостерігав, як наступна потужна хвиля змила з піску уламки людських тіл. Третя хвиля, найстрашніша з бачених ним, швиргонула церкву в лагуну, і вона попливла в невідомість, гнана вітром і напівзатоплена, нагадуючи йому не що-небудь, а Ноїв ковчег.

Зиркнувши в напрямку будинку капітана Лінча, Рауль з подивом констатував, що той зник. Усе справді відбувалося дуже швидко. Він помітив, що багато людей, які сиділи на деревах, спустилися додолу. Але вітер став іще сильнішим. Це було видно по тому дереву, на якому він сам сидів. Воно більше не розгойдувалося і не хилилося сюди-туди, а фактично застигло в одному положенні під незмінним кутом, зігнуте силою вітру, і вібрувало. Ця вібрація спричиняла нудоту. Вона була схожа на вібрування камертона або язичка варгана. Саме частота вібрації і робила її нестерпною. Незважаючи на те що коріння дерева трималося, сам стовбур не міг довго витримати такого напруження. Щось мало зламатися.

Ага — он іще одне дерево тріснуло. Рауль не встиг помітити, як це сталося, але он він стирчить — огризок дерева, що переламалося навпіл. Неможливо було узнати, що сталося, не побачивши. Бо в цьому потужному ревінні вітру і гуркоті хвиль просто не лишалося місця для тріскоту дерев та розпачливих зойків людей. Коли ж сталося іще одне нещастя, Рауль випадково дивився якраз у бік капітана Лінча. Він побачив, як стовбур дерева переламався посередині — тихо і безшумно. Його верхівку з трьома матросами та капітаном Лінчем закинуло аж у лагуну.

Вона не впала додолу. Її просто понесло вітром, як жмут соломи. Рауль провів її очима, коли вона, пролетівши сотню ярдів, гепнулася у воду. Він напружив очі, і йому здалося, що він побачив, як капітан Лінч прощально помахав йому рукою.

Рауль не став чекати гіршого. Торкнувшись аборигена, він знаками показав йому, що треба спускатися. Чоловік волів злізти додолу, але його жінок паралізував страх, і йому довелося залишитися з ними. Обхопивши стовбур мотузкою, Рауль спустився вниз. Потік солоної води накрив його з головою. Затримавши дихання, він щосили вхопився за мотузку. Вода спала, і він, сховавшись за стовбуром, нарешті спромігся вдихнути. Не встиг Рауль міцніше прикріпити вірьовку, як його накрила нова хвиля. Одна жінка зісковзнула додолу і стала поруч, а чоловік залишився з другою жінкою, двома дітьми та кошеням.

Суперкарго ще раніше помітив, що кількість груп, що трималися за стовбури, неухильно зменшується. Тепер же цей процес почався і безпосередньо біля нього. Щоб утриматися, він напружував усі свої сили, а жінка, що спустилася до нього, помітно слабнула. Щоразу, коли спадав потік морської води, він з подивом виявляв, що й досі тримається за стовбур — і жінка теж. Але одного разу Рауль вигулькнув із води і побачив, що лишився сам. Він озирнувся. Вершина дерева теж зникла. Воно стало наполовину нижчим, а розщеплений кінець стовбура продовжував вібрувати. У нього з'явилася надія на порятунок. Коріння трималося міцно, а крону знесло вітром. Рауль почав видиратися догори. Він ослаб, рухався повільно, і хвиля за хвилею накочувалися на нього, загрожуючи змити в лагуну. Нарешті він піднявся над водою, міцніше затягнув мотузку і зібрав усю силу волі, готуючись до ночі та нових, бозна-яких страхіть.

У темряві Раулю було дуже самотньо. Часом йому здавалося, що настав кінець світу і він — остання жива людина. А вітер все одно міцнішав. Годину за годиною. Коли, за його підрахунками, настала дванадцята ночі, вітер досяг просто неймовірної сили. То була якась жахлива потвора, втілення завиваючої люті, стіна, що сіяла смерть і котилася Далі, а за нею йшла нова стіна і теж сіяла смерть, і так — без кінця. Раулю здавалося, що він став легкий та ефемерний; Що то рухається не вітер, а він; що то його несе страхітлива сила з неймовірною швидкістю крізь якусь нескінченну суцільну твердь. Вітер уже не був рухомим повітрям. Він став щільним, як вода або ртуть. Йому здавалося, що ось він простягне руку і зможе рвати його шматками — так само, як рвуть шматками м'ясо теляти, віддираючи його від кісток; що можна вхопитися за вітер і повиснути на ньому, як на краєчку урвища.

Вітер душив його. Він не міг дихати, повернувшись до нього обличчям, бо той відразу вскакував йому в ніздрі і рот, роздуваючи легені як надувну камеру. У такі хвилини Раулю здавалося, що тіло його наповнюється якоюсь твердою субстанцією. І тільки притиснувшись губами до стовбура дерева, міг він дихати. Крім того, його виснажував безперервний тиск вітру. Від нього втомлювалися і мозок, і тіло. Він більше не міг ні спостерігати, ні думати; він був уже напівсвідомий. А свідомість його звелася до однієї думки: ОЦЕ ТАК УРАГАН! Одна вона — хоча й нерегулярно, але навідувалася до його мозку. Вона була подібна до слабкого мерехтливого вогника, який то згасав, то знову спалахував. Знову і знову Рауль виходив із стану ступору і повертався до цієї думки: ОЦЕ ТАК УРАГАН! А потім впадав у черговий ступор.

Пік сили урагану припав на час від одинадцятої ночі до третьої ранку, і саме об одинадцятій дерево, до якого причепився Мапуї та його жіноцтво, зламалося під напором вітру. Притискаючи до себе доньку Нгакуру, він виплив на поверхню лагуни. Тільки остров'янин з Південних морів міг вижити в такій страшній задусі. Пандан, до якого він прив'язався, крутився і перевертався в збуреній пінистій воді, і тільки то завмираючи та очікуючи, то швидко перебираючи руками і хапаючись за інші частини дерева, вдавалося Мапуї висовувати з води свою голову і голову Нгакури через інтервали, достатні для того, щоб не задихнутися і зробити ковток повітря. Але повітря складалося в основному з вологи: летючих бризок морської води і завіси дощу, які вітер гнав паралельно поверхні.

На відстані десяти миль, потойбіч лагуни, простиралася протилежна смуга піску. Тут гнані і підкидувані вітром стовбури дерев, шматки деревини, уламки човнів та будинків повбивали дев'ять з десяти отих нещасних, які пережили політ через лагуну. Напівживих і виснажених, вітер швиргав їх у це химерне нагромадження різноманітних предметів і, калічачи, перетворював на безформну скривавлену плоть. Але Мапуї пощастило. Його шанс врятуватися був один до десяти. І він таки врятувався — завдяки химерній примсі долі. Його викинуло на пісок, і він лежав, стікаючи кров'ю від численних ран.

Ліва рука Нгакури була зламана, а пальці на правій руці — розтрощені. Шкіру на щоці та лобі розпанахало до кістки. Ухопившись за вціліле дерево, Мапуї стояв, тримаючи дівчинку і судомно дихаючи, а хвилі з лагуни сягали то його колін, то його талії.

О третій ранку хребет урагану зламався. А на п'яту від нього залишився лише сильний бриз. На шосту ж ранку запанував повний штиль і засіяло сонце. Море вщухло, і рівень води впав. На тому краю лагуни, де іще проглядався якийсь рух, Мапуї уздрів тіла тих, кому не пощастило при приземленні. Звісно, що десь серед загиблих мали бути Тефара та Наурі. Шукаючи їх, він пішов уздовж берега і натрапив на дружину. Половина її тіла лежала у воді, а половина — на піску. Мапуї сів і заплакав, видаючи різкі тваринні звуки. Мабуть, колись так виражали своє горе первісні люди. Але раптом його дружина ворухнулася і застогнала. Вона була не лише жива, а й неушкоджена. Вона просто спала. Їй теж випав один шанс із десяти.

З тисячі двохсот людей вижило лише триста. Місіонер-мормон та жандарм зробили перепис. Лагуна була буквально забита трупами. Не вціліло жодного будинку і жодної халупи. На всьому атолі не лишилося каменя на камені. З кокосових пальм не впала лише кожна п'ятдесята, та й ті майже всі були пошкоджені. І на жодній з них не лишилося жодного горіха.

Не було питної води. Неглибокі криниці, у яких збиралася дощова вода, стали солоними. З лагуни витягнули кілька промоклих мішків з борошном. Ті, кому пощастило врятуватися, вирізали серцевину з упалих кокосових пальм і поїдали її. То тут, то там споруджували вони невеличкі жижки, вириваючи в піску ями й накриваючи їх залишками металевих покрівель. Місіонер змайстрував опріснювач, але на триста чоловік дистильованої води не вистачало. Наприкінці другого дня Рауль, купаючись у лагуні, виявив, Що його спрага дещо вгамувалася. Він прокричав усім про своє відкриття, і незабаром усі триста вцілілих — чоловіки, Жінки та діти — вже стояли по шию у воді, всотуючи воду шкірою своїх тіл. Їхні загиблі родичі та знайомі плавали довкола або потрапляли їм під ноги, й досі лежачи на дні. На третій день люди поховали померлих і сіли чекати на прибуття рятувальних пароплавів.

А тим часом Наурі, відірвана ураганом від своєї родини і змита водою в лагуну, мимоволі вирушила в мандри. Спочатку вона чіплялася за грубу дошку, яка подряпала її, понаставляла синців і натикала її шкіру шпичками. Але згодом її швиргонуло через атол і понесло в море. Там, під страхітливими ударами гороподібних хвиль, Наурі загубила свою дошку. Вона була старою жінкою, їй виповнилося майже шістдесят років, але народилася вона на островах Помоту і жила біля моря, яке завжди було в неї на виду. Коли Наурі пливла в темряві, борсаючись, задихаючись та хапаючи ротом повітря, вона раптом отримала сильний удар у плече. То був кокосовий горіх. Умить у її голові визрів план, і Наурі вхопилася за той кокос. Упродовж наступної години вона змогла спіймати ще сім. Зв'язані докупи, вони утворили рятувальний круг, який допомагав Наурі вижити, але водночас погрожував своїми ударами перетворити її на медузу. Вона була огрядною жінкою, і синці на її шкірі вискакували дуже легко; але вона ще змолоду знала, що таке ураган, і, молячись богу акул, щоб той захистив її від цих тварюк, терпляче чекала, поки не вщухне вітер. Але на третю ночі вона перебувала в такому ступорі, що майже нічого не тямила. Не почула вона і як о шостій ранку настав мертвий штиль. Свідомість повернулася до неї разом із поштовхом, коли її викинуло на берег. Чіпляючись скривавленими руками та ногами за пісок, вона подряпалася вгору, долаючи спадаючі хвилі, аж поки вода не опинилася на безпечній відстані.

Наурі швидко збагнула, куди її занесло. Ця земля не могла бути не чим іншим, як малесеньким острівцем Такокота. Лагуни він не мав. І ніхто на ньому не жив.

До Гікуеру було п'ятнадцять миль. Вона Гікуеру не бачила, але знала, що він лежав на півдні. Минали дні, і Наурі жила, поїдаючи кокоси, що допомогли їй втриматися на воді. Вони забезпечували її питвом та їжею. Але питва та їжі було обмаль, і вона економила кокоси. Річ у тім, що порятунок уявлявся їй украй проблематичним. Так, Наурі бачила на обрії дими рятувальних пароплавів, але хіба ж

Можна сподіватися, що пароплав зайде на віддалений безлюдний Такокоту?

А ще від самого початку її допікали трупи. Море вперто викидало їх на її ділянку піску, а вона так само вперто, доки ставало сил, закидала їх назад у море, де на них налітали акули, розривали на шматки і пожирали. Коли ж сили покидали її, то море прикрашало її берег страхітливою гірляндою з мертвих тіл, і вона тікала від них якомога далі, але далеко втекти все одно не могла через малі розміри острівця.

На десятий день був спожитий останній кокос, і Наурі тремтіла від спраги. Вона зморено дибала по піску в пошуках кокосів. Її дивувало: чому поспливало так багато трупів — і жодного горіха? Не може бути, щоб позриваних горіхів плавало менше, аніж мертвих людей! Нарешті вона здалася і зморено лягла на пісок. Це був кінець. Не залишалося нічого іншого, як лягти і чекати смерті.

Вийшовши із забуття, Наурі потроху збагнула, що погляд її спрямований на пасмо рудувато-жовтого волосся на голові мерця. Море бовтало його біля неї, то викидаючи на пісок, то затягуючи назад у воду. Ось мерця перевернуло на спину, і Наурі побачила, що в нього немає обличчя. Однак було в тому рудому пасмі щось смутно знайоме. Минула година. Наурі й не намагалася упізнати мерця. Вона готувалася до смерті, й їй було байдуже, яким чоловіком був за свого життя отой жахливий об'єкт. Але коли збігла година, Наурі повільно сіла й уставилася на труп. Несподівано велика хвиля викинула його далі на берег, і він став недосяжним для менших хвиль. І дійсно — її припущення виявилося вірним: таке руде пасмо могло належати лише одному чоловікові на островах Помоту. То був Леві, німецький єврей. Це він купив перлину і забрав її із собою на «Пру». Що ж, одне було ясно: «Гіра» загинула. Бог рибалок та крадіїв відвернувся від Леві.

Наурі підповзла до мерця. Його сорочка була розірвана, і під нею на талії виднівся шкіряний пасок для грошей. Затамувавши подих, вона посмикала застібки. Вони піддалися легше, ніж думала Наурі, і вона поповзла назад по піску, тягнучи за собою пасок. Кишеньку за кишенькою розстібала вона, але вони виявлялися порожніми. Куди ж він поклав перлину? Але Наурі таки знайшла її — у найостаннішій кишеньці. Ця перлина була єдиною, яку Леві придбав за всю подорож. Відповзши на кілька футів, щоб уникнути можливої пошесті від шкіряного паска, жінка уважно обдивилася свою знахідку. То була та сама перлина, яку знайшов Мапуї і яку потім у нього відібрав Торікі. Зваживши її на долоні, Наурі пестливо покачала її сюди-туди. Але вона не вбачила в перлині її внутрішньої краси. А вбачала вона в ній той дім, який вона, разом з Мапуї та Тефарою, вибудувала у своїй уяві. Кожного разу, поглядаючи на перлину, Наурі бачила перед собою той дім в усіх його деталях — навіть восьмикутний годинник з гиркою на стіні. Заради цього варто було жити.

Відірвавши смужку від своєї спідниці, вона міцно прив'язала перлину на шиї, після чого, стогнучи і важко дихаючи, вирушила вздовж берега шукати кокоси. І швидко знайшла один, а потім, озирнувшись, — іще один. Розбивши горіх, вона випила його сік, який уже встиг запліснявіти, і з'їла м'якоть — усю, до останнього шматочка. Трохи згодом Наурі наштовхнулася на поламану довбанку. Вона була без виносних кочетів, але Наурі не втрачала надії і під кінець дня таки знайшла їх. Кожна знахідка була як передвістя. Перлина виявилася талісманом. Під вечір вона побачила у воді дерев'яний ящик, що ледь виднівся над поверхнею. Коли вона тягнула його на берег, усередині щось торохтіло. Виявилося, що то лососеві консерви. Вона пробила одну банку, гепнувши її об каное. Коли з отвору потекла рідина, Наурі осушила банку, а потім витратила кілька годин, щоб видобути з неї лосося, вибиваючи та видавлюючи його шматок за шматком. Ще вісім днів чекала Наурі на порятунок. За цей час вона примудрилася прикріпити кочети до каное за допомогою знайдених кокосових волокон та залишків своєї спідниці. Каное було сильно потріскане і протікало, але з кокосової шкаралупи вийшов добрячий черпак. Та бракувало весла. Тож Наурі взяла гострий шматок консервної банки і коротко, аж до шкіри, обрізала ним все волосся на голові. З цього волосся вона сплела мотузку і прив'язала нею трифутовий уламок держака від швабри до дошки, відламаної від ящика з-під консервів.

Це волосяне кріплення вона зафіксувала дерев'яними клинцями, які повикушувала зубами.

На вісімнадцятий день свого перебування на острівці Наурі проштовхнула каное крізь лінію прибою і вирушила назад, до Гікуеру. Вона була старою жінкою. Пережиті тяготи позбавили її колишньої огрядності, залишивши майже одну шкіру, кістки й тонкі, як вірьовки, м'язи. Каное ж було велике і гребти на ньому мали троє дужих чоловіків.

Але вона впоралася з цим сама, зі своїм саморобним веслом. До того ж каное сильно протікало, і третина часу йшла на вичерпування води. Сонце немилосердно пекло її оголене тіло, забираючи з нього вологу. Залишалося дві банки лососевих консервів, і Наурі протягом подорожі пробивала в них отвори та пила рідину. Вона не мала часу на видобування з банок шматочків риби. Течія зносила її у західному напрямку, і вона робила на це поправку, щоб тримати курс на південь.

Десь після дванадцятої дня Наурі, стоячи в каное, помітила Гікуеру. Його численні кокосові пальми зникли. Тільки де-не-де виднілися обшматовані залишки дерев. Побачивши острів, Наурі збадьорилася. Виявилося, що до острова ближче, аніж їй здавалося. Течія відносила її на захід, і вона, протидіючи їй, заповзято замахала веслом. Клинці кріплення раз по раз слабнули, і Наурі витрачала багато часу, заганяючи їх на місце. А ще їй часто доводилося вичерпувати воду, і на це йшла одна година з трьох. До того ж каное безперервно зносило на захід.

Коли сідало сонце, Гікуеру був за три милі від неї на південний схід. Уночі світив повний місяць, Наурі продовжувала гребти, і на восьму ранку острів опинився за дві милі від неї на сході. Вона заповзято веслувала іще годину, але Гікуеру не наблизився анітрохи. Течія в цьому місці була надто сильною, каное — надто велике, а весло — надто мале й погане. До того ж Наурі все більше й більше слабнула. Незважаючи на її відчайдушні зусилля, каное дрейфувало на захід разом з течією, яка міцно вхопила і тримала його.

Помолившись акулячому богу, вона перелізла через борт і попливла. Вода освіжила її, додавши сил, і каное швидко лишилося позаду. Через годину острів значно наблизився. А потім прийшло жахіття. Прямо перед собою, не далі як за двадцять футів, Наурі побачила великий плавник, що розрізав поверхню води. Вона рішуче попливла прямо на нього, і він поволі віддалився, забираючи вправо і роблячи навколо неї коло. Не зводячи очей з плавника, Наурі попливла далі. Коли ж він зник, вона швидко перевернулася обличчям вниз і почала вдивлятися в глибину. Коли плавник знову з'явився, вона знову попливла. Хижа потвора явно лінилася. Звісно, що після урагану вона отримала змогу добряче попоїсти. Наурі знала, що якби акула була голодна, то без вагань напала б на неї. Вона була п'ятнадцять футів завдовжки і могла б запросто перекусити її навпіл.

Але Наурі не могла марнувати свого часу на акулу. Чи пливла вона в каное, чи самотужки, але течія все одно відносила її від острова. Минуло півгодини, і акула почала нахабніти. Побачивши, що боятися їй нічого, вона почала звужувати кола, а коли пропливала повз Наурі, то хижо вирячувала очі. Наурі розуміла, що рано чи пізно акула набереться сміливості й нападе на неї. І вона вирішила діяти першою, замисливши відчайдушний крок. Вона була старою жінкою, змарнілою від голоду і труднощів, проте, зіштовхнувшись із цим морським страховиськом, вона мусила упередити його і напасти першою. Тож Наурі продовжувала пливти, вичікуючи слушної нагоди. Нарешті акула знову з'явилася перед нею, цього разу — на відстані якихось восьми футів. Жінка рвучко кинулася на неї, вдаючи, що збирається напасти. Потвора перелякалася і, різко змахнувши хвостом, чкурнула геть, але при цьому її шорстка, як наждак, шкура обідрала Наурі шкіру від ліктя до плеча. Акула ж, відхиляючись убік, швидко попливла геть і незабаром зовсім зникла.

У виритій у піску землянці, накритій шматками залізної покрівлі, сиділи Мапуї й Тефара і сперечалися.

— Коли б ти зробив так, як радила тобі я, — в тисячний раз дорікнула Тефара, — і сховав перлину, то вона б і досі в тебе була.

— Але коли я розкрив черепашку, то біля мене був Гуру-Гуру — скільки ж можна повторювати, га?

— Не буде у нас тепер будинку. Рауль казав мені сьогодні, що якби ти не продав перлину Торікі…

— Я не продавав йому перлину. Він украв її у мене.

— … що якби ти не продав перлину, то він дав би тобі за неї п'ять тисяч французьких доларів, а це — десять тисяч чилійських.

— Рауль, напевне, поговорив зі своєю матір'ю, — пояснив Мапуї. — А вона розуміється на перлинах.

— А тепер перлина пропала, — знову дорікнула Тефара.

— Я розплатився за борг з Торікі. А це — тисяча двісті хоч так, хоч сяк.

— Торікі загинув! — скрикнула вона. — Про його шхуну ніхто нічого не чув. Вона потонула разом з «Аораї» та «Гірою». Чи дасть тобі Торікі товарів у кредит, як обіцяв? Не дасть тобі Торікі товарів у кредит, бо Торікі — мертвий. А якби ти не знайшов перлини, то чи був би ти зараз винен йому тисячу двісті доларів? Ні, не був би, бо Торікі мертвий, а мертвим — не платять.

— Але ж і Леві не заплатив Торікі, — зауважив Мапуї. — Він дав йому якийсь папірець, за який в Папеете дали б оті гроші, на яких вони зійшлися. Але Леві загинув і заплатити не може; Торікі загинув, а разом з ним пропав і папірець, а перлина пропала разом з Леві. Ти маєш рацію, Тефаро. Я втратив перлину і нічого за неї не отримав. А тепер — лягаймо спати.

Раптом він підняв руку і прислухався. Знадвору почувся якийсь шум, наче хтось тяжко і болісно дихав. Циновку, що слугувала за двері, помацала чиясь рука.

— Хто там?! — скрикнув Мапуї.

— Наурі, — почулася відповідь. — Ви не знаєте, де мій син, Мапуї?

Тефара заверещала і вхопилася чоловікові за руку.

— Привид! — зацокотіла вона зубами. — Це — привид! Лице Мапуї стало блідо-жовтим. Він перелякано прихилився до дружини.

— Люба жінко! — мовив він, затинаючись і намагаючись змінити голос. — Я добре знаю твого сина. Він живе зараз на східному боці лагуни.

Знадвору почулося зітхання. Мапуї відчув прилив піднесення. Ще б пак — він щойно надурив примару!

— А звідки ти прийшла, люба жінко? — спитався він.

— З моря, — почулася пригнічена відповідь.

— Я так і знала, так і знала! — заверещала Тефара, розпачливо погойдуючись.

— А відколи це Тефара мешкає в чужому житлі? — донісся з-за циновки здивований голос Наурі.

Мапуї перелякано і докірливо поглянув на дружину. Своїм голосом вона виказала їх.

— А відколи це мій син, Мапуї, став цуратися своєї старої матері? — знову долетіло знадвору.

— Ні, ні, я не… Мапуї не цурається тебе, добра жінко! — вигукнув він. — Але я — не Мапуї. Я ж сказав тобі: він — на східному боці лагуни.

Нгакура сіла в постелі й заплакала. Циновка заколихалася.

— Що ти робиш? — суворо запитав Мапуї. — Заходжу всередину, — відповів йому голос Наурі.

Одна половинка циновки піднялася. Тефара спробувала було сховатися під ковдрою, але за неї вхопився Мапуї. Бо йому конче треба було за щось ухопитися. Стусаючись та борюкаючись, тремтячи та клацаючи зубами від страху, не зводили вони вилуплених очей з циновки, що повільно піднімалася. Нарешті вони побачили, як усередину заповзла Наурі. З неї стікала морська вода, і вона була без спідниці. Не тямлячи себе від страху, Мапуї та Тефара відсахнулися від неї і, відкотившись до Нгакури, почали несамовито смикати кожен собі її ковдру, намагаючись під нею сховатися.

— Ви б хоч води дали попити своїй старій матері, чи що, — запропонував для початку привид.

— Дай їй води попити, — наказала Тефара тремтячим голосом.

— Дай їй води попити, — передав Мапуї наказ своїй дочці.

І вдвох вони виштовхали Нгакуру з-під ковдри. Через хвилину Мапуї з цікавістю позирав, як привид п'є воду. Коли ж привид простягнув свою тремтячу руку і доторкнувся до нього, він відчув вагу цієї руки і переконався, що перед ним — не привид. Мапуї рвучко піднявся, потягнув за собою Тефару, і кілька хвилин слухали вони розповідь Наурі. А коли вона сказала їм про Леві і поклала в руку Тефарі перлину, то навіть дружина Мапуї примирилася з реальністю і повірила, що перед нею — не привид, а свекруха.

— Завтра вранці, — сказала Тефара, — ти продаси перлину Раулю за п'ять тисяч французьких доларів.

— А дім? — заперечила Наурі.

— Він збудує дім, — відповіла Тефара. — Каже, що це обійдеться в чотири тисячі французьких. А ще він дасть тисячу французьких товарами в кредит, що дорівнює двом тисячам чилійських.

— І дім буде шість сажнів завдовжки? — поцікавилася Наурі.

— Еге ж, — підтвердив Мапуї. — Шість сажнів.

— А у вітальні буде восьмикутний годинник з гиркою?

— Еге ж, і круглий столик на додачу.

— Тоді дайте мені щось поїсти, бо я зголодніла, — самовдоволено мовила Наурі. — Опісля ми полягаємо спати, бо я страшенно втомилася. А завтра ми ще поговоримо про будинок перед тим, як продати перлину. Краще візьмемо тисячу французьких готівкою. Коли купуєш у торговців товари, то гроші завжди краще, ніж кредит.


МАУКІ


Він важив сто десять фунтів. Його волосся було кучеряве та негроїдне, а сам він був чорний. Але то був вельми характерний чорний колір. Не чорно-синій, не чорно-пурпуровий, а чорно-фіолетовий. Звали його Маукі, і був він сином вождя. Він мав три тамбо. Тамбо означає по-меланезійськи табу, тобто є близьким родичем цього полінезійського слова. І ось якими були ці три тамбо: по-перше, йому не можна було вітатися з жінкою за руку, і жіноча рука ніколи не мусила торкатися ані його, ані його особистих речей; по-друге, йому не можна було їсти молюсків або якусь їжу, приготовану на вогні разом з молюсками; по-третє, йому не можна було торкатися крокодила і подорожувати в каное, де була б хоч якась частина крокодилячого тіла, навіть така маленька, як зуб.

Зуби його були по-іншому чорними — темно-чорними, а вірніше — закіптюжено-чорними. Їх зробила такими за одну ніч його матір, притиснувши до них порошковий мінерал, викопаний із зсуву грунту біля Порт-Адамса. Порт-Адамс — село біля океану на Малаїті, а Малаїта — найлютіший острів на всіх Соломонових островах: такий лютий, що на ньому не змогли закріпитися ані плантатори, ані торговці. За час від найперших ловців трепангів та торговців сандаловим деревом і до сучасних вербувальників, оснащених автоматичними гвинтівками й бензиновими двигунами, десятки білих шукачів пригод загинули тут від томагавків і свинцевих куль, випущених із гвинтівок Снайдера[36]. Такою Малаїта залишається й нині, у двадцятому столітті, являючи собою місце, де крутяться вербувальники робочої сили, які нишпорять по узбережжю в пошуках робітників, що бажають найнятися на плантації сусідніх, більш цивілізованих островів за платню тридцять доларів на рік. Мешканці ж цих сусідніх, цивілізованіших островів стали надто цивілізованими, щоб самим працювати на плантаціях.

Маукі мав проколоті вуха, причому не в одному і не в двох місцях, а в двох десятках місць. В одному з отворів невеликого розміру він носив глиняну люльку. Більші ж отвори були завеликими для такого застосування. Мундштук люльки в них не втримався б і випав. У найбільших отворах кожного вуха він зазвичай носив круглі дерев'яні чопи, кожен з яких мав добрячих чотири дюйми в діаметрі. Грубо кажучи, загальна окружність зазначених отворів становила дванадцять з половиною дюймів. За своїми вподобаннями Маукі був католиком. У численних менших отворах він носив такі предмети, як порожні гвинтівкові гільзи, гвіздки від підків, мідні болти, шматки дроту, пасма линви, листки тютюну, а в прохолодні години дня — яскраво-червоні квіти гібіскуса. З цього можна було дійти висновку, що Маукі запросто міг обійтися і без кишень. Кишеньковий складаний ножик він носив у волоссі на голові, затиснувши кучеряве пасмо між руків'ям та лезом. Його найціннішим надбанням була ручка від порцелянової чашки, яку він підвісив на кільце з черепахового панцира, проштрикнуте, у свою чергу, крізь носовий хрящ.

Але, попри ці прикраси, Маукі мав гарне обличчя. Це було по-справжньому привабливе обличчя за будь-яким стандартом, а для меланезійця він був просто красенем. Єдиною його вадою був брак мужності. Обличчя Маукі було лагідне й жіночне, майже дівчаче, з дрібними, правильними й витонченими рисами. Але підборіддю та роту явно бракувало вольового виразу. І тільки в його очах інколи проскакували ознаки тих невидимих на перший погляд якостей, які були основою його вдачі і які були незрозумілими для його одноплемінників. Цими якостями були сміливість, кмітливість, безстрашність, багата уява й хитрість. І коли ці якості давали себе взнаки в якихось послідовних і незвичайних діях, на оточуючих це справляло вражаючий ефект.

Батько Маукі був вождем в Порт-Адамсі, тому можна сказати, що Маукі, народжений біля океану, був істотою майже земноводною. Він добре знався на рибах та устрицях, а рифи були для нього як добре знайома книга. Каное також не були для нього загадкою. Він навчився плавати, коли йому був лише рік. У сім років він уже міг затримати дихання на цілу хвилину і допірнути до дна на глибину тридцять футів. А ще в сім років його викрали бушмени, які боялися морської води і навіть не вміли плавати. Тому Маукі бачив море лише на відстані — крізь прогалини в джунглях та з галявин на схилах гір. Він став рабом старого Фанфоа — старшого вождя з десятка бушменських сіл, розкиданих по узгір'ях Малаїти. Дим, що тихими безвітряними ранками піднімається над цими селами, є для переляканих морем білих людей майже єдиною ознакою того, що внутрішні райони острова кишать аборигенами. Бо білі люди не потрапляють в глиб острова. Вони колись намагалися — в часи золотої лихоманки, — але завжди залишали свої вишкірені голови на закіптюжених палях біля халуп бушменів.

Якось, коли Маукі вже був сімнадцятирічним молодиком, у Фанфоа скінчився тютюн. До його відсутності призвела низка жахливих подій. У результаті всі його села переживали скрутні часи. А все тому, що старий Фанфоа припустився помилки. Бухта Суо була така маленька, що велика шхуна не могла стати в ній на якір. Її оточували мангрові зарості[37], що нависали над глибокими водами. То була справжнісінька пастка, куди якось запливли двоє білих на маленькому суденці. То були вербувальники. Вони привезли із собою багато тютюну та інших товарів, не кажучи вже про три гвинтівки та велику кількість патронів. Морських людей у бухті Суо не було, тож довелося бушменам самим спускатися до моря. Білі люди із суденця провернули прекрасну оборудку. У перший же день вони завербували двадцять новачків. Навіть старий Фанфоа — і той записався. І того ж самого дня з десяток завербованих відрубали голови двом білим чоловікам, повбивали членів команди, а суденце — спалили. Упродовж трьох місяців по тому у всіх бушменських селах було вдосталь тютюну та інших товарів. Але потім до острова підійшов військовий корабель і став лупити з гармат, вергаючи снаряди на багато миль в глиб джунглів. Бушмени перелякалися і втекли зі своїх сіл в глиб острова. Після цього з військового корабля на берег висадилися десантні групи. Вони спалили всі села разом з тютюном та загарбаними товарами. Кокоси та банани позривали, сади їстівної колоказії[38] повикорчовували, а свиней та курей — повбивали.

Фанфоа отримав добрий урок, але що з того? Тютюну він все одно більше не мав. Окрім того, молоді хлопці з його сіл вже боялися підписувати контракт з вербувальниками. Саме через це Фанфоа і наказав, щоб його раба, Маукі, відвели до бухти і віддали вербувальникам за аванс у вигляді ящика тютюну, а також за ножі, сокири, квітчасту тканину і намисто. Усе це Маукі мав оплатити своїм трудом на плантаціях. Маукі страшенно злякався, коли його привели на борт шхуни. Він скидався на ягня, що ведуть на заклання. Білі люди були істотами лютими. Принаймні мусили бути, інакше вони б не стали крутитися біля узбережжя Малаїти, заходити в його бухти по двоє на шхуні, причому кожна шхуна мала від п'ятнадцяти до двадцяти чорношкірих членів команди та часом аж до шістдесяти чи сімдесяти чорношкірих рекрутів. А окрім цього, завжди існувала небезпека з боку прибережних мешканців, які могли напасти на шхуну, відрізати голови білим і повбивати всіх матросів. Так, ці білі дійсно-таки були лютими людьми. До того ж у них були оті страшні диявольські талісмани: гвинтівки, що могли швидко стріляти багато разів підряд, а також якісь предмети з міді та заліза, що давали змогу шхунам рухатися навіть у безвітряну погоду. А ще у них були оті дивовижні ящики, які розмовляли й сміялися так само, як і живі люди. Маукі чув також про одного білого чоловіка, чий талісман був таким сильним, що цей чоловік міг витягувати зуби і вставляти їх назад коли йому заманеться.

Маукі завели в каюту. На палубі чергував один білий чоловік з двома револьверами на ремені. У каюті сидів другий білий. Перед ним лежала розгорнута книга, у яку він записував якісь химерні позначки та рядки. Він поглянув на Маукі, наче той був свиня чи індик, зазирнув йому під пахви і зробив позначки в книзі. Потім чоловік простягнув паличку, якою писав, і Маукі злегка торкнувся її своєю рукою, взявши таким чином обов'язок працювати впродовж трьох років на плантаціях миловарної компанії «Місячне сяйво». Йому не пояснили, що обов'язок, який він на себе взяв, підкріплюватиметься силою волі злобних білих людей, яка, у свою чергу, підкріплюватиметься всією міццю та всіма військовими кораблями Великої Британії.

На борту шхуни були й інші чорношкірі з далеких невідомих місць. Білі люди щось їм сказали, й ті висмикнули з волосся Маукі довге перо, після чого коротко підстригли його, а на талію начепили лаву-лаву із яскраво-жовтого ситцю.

Після того як Маукі багато днів провів на шхуні й побачив більше землі та островів, ніж він міг собі уявити, його висадили на острові Нью-Джорджія і відправили на роботу в полі, де він займався розчисткою джунглів та очеретів. Уперше в житті пізнав Маукі, що таке робота. Навіть коли він був рабом Фанфоа, йому не доводилося так працювати. А працювати Маукі не любив. Робота починалася вранці зі сходом сонця і закінчувалася з настанням темноти. Годували робітників двічі на день. А їжа була одноманітна. Тижнями їм не давали нічого, крім солодкої картоплі, потім тижнями згодовували один рис. День за днем Маукі зрізав оболонку з кокосових горіхів; потім багато тижнів підкидав дрова у вогнища, на яких коптилася копра. Від цього заняття у нього заболіли очі, і його перевели на лісоповал. Маукі добре вправлявся з сокирою, і його згодом прилаштували до бригади, що займалася зведенням мостів. А одного разу його покарали, перевівши до бригади, що будувала дороги. Інколи його брали на китобійні судна, коли ті перевозили копру з далеких островів або коли білі люди виходили в море глушити динамітом рибу.

Маукі багато чого навчився, зокрема — розмовляти ламаною англійською, якою він спілкувався з білими людьми та іншими рекрутами, бо ті розмовляли на сотнях різноманітних місцевих діалектів. А ще він узнав декотрі цікаві речі про білих людей, головним чином те, що вони тримали своє слово. Якщо вони казали, що дадуть йому брикет тютюну, то давали. Якщо казали, щоб він не робив того чи іншого, бо витрясуть з нього душу, то неодмінно витрясали кожного разу, коли він не слухався їх і таки робив те, що було заборонене. Іще одне він засвоїв дуже чітко: жодного хлопця не покарають, якщо він не порушить правил. Навіть коли білі чоловіки були напідпитку, а таке траплялося досить часто, вони все одно ніколи нікого не били, якщо правила не порушувалися.

Маукі не подобалося працювати на плантаціях. Роботу він зненавидів, тим більше він був не ким-небудь, а сином вождя. До того ж уже минуло десять років відтоді, як його викрав з Порт-Адамса старий Фанфоа, і йому дуже хотілося додому. І Маукі втік. Він рвонув через чащу, сподіваючись вийти на південне узбережжя, вкрасти там каное і доплисти додому в Порт-Адамс. Але по дорозі у нього почалася пропасниця, і його спіймали й привезли назад скоріше мертвого, аніж живого.

Вдруге він утік в компанії двох хлопців з Малаїти. Вони пройшли двадцять миль по узбережжю, і їх сховав у своїй хатині вільнонайманий робітник з Малаїти, який мешкав у тому селі. Але пізньої ночі прийшли двоє білих, які зовсім не боялися місцевих мешканців. Вони витрясли душу з трьох утікачів, зв'язали їх, як свиней, і кинули в китобійний човен. Але з чоловіка, що їх сховав, напевне витрясли кілька душ, судячи з того, як літали по хатині його волосся, шматки шкіри та зуби. До кінця його земного життя вибили з нього охоту приховувати робітників-утікачів.

Цілий рік трудився Маукі. Потім його зробили хатнім слугою. Він став добре харчуватися, і в нього з'явилося багато вільного часу. Робота була легка і полягала в тому, що він прибирав будинок і подавав білим людям віскі та пиво в будь-яку годину дня та більшу частину ночі. Йому це подобалося, але ще більше йому подобався Порт-Адамс. Маукі залишалося працювати ще два роки, але два роки — то ціла вічність, коли туга за домівкою стає нестерпною. За рік служби йому додалося мудрості, і тепер, коли Маукі працював хатнім слугою, у нього з'явилася слушна нагода. До його обов'язків входила чистка гвинтівок, і він знав, де висів ключ від комори. Саме Маукі дістав ключ, яким відкрили замок на човні, саме Маукі спорядив цей човен дюжиною вінчестерів і величезною кількістю патронів, ящиком динаміту з детонаторами та запалом і десятьма ящиками тютюну.

Дув північно-західний мусон, і вони втекли й вирушили на південь, удень переховуючись на далеких безлюдних острівцях або затягуючи свій китобійний човен у кущі, якщо зупинятися доводилося на великому острові. Таким чином утікачі дісталися острова Гвадалканал, пропливли вздовж нього половину його довжини, а потім пройшли через протоку Індіспенсабл-стрейт до острова Флорида. Саме там вони і вбили хлопця з острова Сан-Кристобаль, а потім відрізали голову, а решту тіла — зварили і з'їли. До узбережжя Малаїти залишалося якихось двадцять миль, але останньої ночі сильна течія й поривчастий вітер не дали їм подолати цю відстань. Світанок застав утікачів за кілька миль від їхньої мети. Але разом зі світанком прийшов і катер, на якому були двоє білих чоловіків, які зовсім не злякалися одинадцятьох мешканців Малаїти, озброєних дванадцятьма поцупленими вінчестерами. Маукі та його супутників відвезли на Тулагі, де мешкав великий білий начальник усіх білих людей. І великий білий начальник зізвав суд, після якого кожного втікача нагородили двадцятьма ударами батогом та оштрафували на п'ятнадцять доларів. Потім їх повернули на Нью-Джорджію, де білі люди витрясли з них душу і відправили на роботу. Але Маукі вже не був хатнім слугою. Його призначили до бригади, що будувала дороги. П'ятнадцять доларів штрафу заплатив за нього той білий чоловік, від якого він утік, і Маукі було сказано, що тепер йому доведеться їх відробляти, а це означало ще півроку. А ще на один рік потягнула його частка поцупленого тютюну.

Тепер Порт-Адамс віддалився аж на три з половиною роки, тому однієї ночі Маукі вкрав каное і втік. Ховаючись на острівцях протоки Меннінг-стрейт, він пройшов крізь неї і почав пробиратися вздовж східного узбережжя острова Ізабель, але всі його зусилля виявилися марними. Коли Маукі вже спромігся подолати дві третини шляху, його спіймали в лагуні Меріндж двоє білих. Через тиждень він утік від них і сховався в хащах. На острові Ізабель бушменів не було, а тільки люди моря, які всі були християнами. Білі люди призначили винагороду в п'ятсот брикетів тютюну, і тому кожного разу, коли Маукі тікав до берега, щоб поцупити каное, за ним гналися люди моря. Так проминуло чотири місяці, й одного разу, коли винагороду підняли до тисячі брикетів, його спіймали, відправили назад на Нью-Джорджію й призначили в бригаду, що будувала дороги. Тисяча брикетів коштували аж п'ятдесят доларів, і Маукі мав компенсувати їх сам, а це означало рік та вісім місяців роботи. Тож Порт-Адамс віддалився тепер аж на п'ять років.

Туга за домівкою ставала дедалі сильнішою, і Маукі зовсім не збирався заспокоюватися, слухняно відпрацювати свої чотири роки й податися додому. Наступного разу його спіймали безпосередньо при спробі втечі. Про його справу доповіли містеру Гейвбі, який був управляючим на острові від компанії «Місячне сяйво», і містер Гейвбі дійшов висновку про невиправність Маукі. Компанія мала плантації на островах Санта-Крус, за сотні миль від Нью-Джорджії, куди вона відправляла всіх невиправних утікачів. Туди ж доправили і Маукі, але на Санта-Крус він так і не потрапив. Шхуна кинула якір на острові Санта Анна, і вночі він утік. Допливши до берега, Маукі поцупив у торговця дві гвинтівки та ящик тютюну і вирушив на каное до острова Кристобаль. Малаїта лежала на півночі за п'ятдесят чи шістдесят миль. Але коли втікач спробував доплисти до рідного острова, він потрапив у шторм, і його віднесло до Санта Анни. Там обікрадений ним торговець закував його в кайдани і тримав у себе доти, поки із Санта-Круса не повернулася шхуна. Дві гвинтівки торговцю вдалося повернути, але ящик тютюну обійшовся Маукі в іще один рік робіт. Тепер загальна сума років, що їх Маукі заборгував компанії, становила шість.

Повертаючись до Нью-Джорджії, шхуна кинула якір в Марау Саунд, найвіддаленішій південно-східній точці Гвадалканалу. Маукі дістався до берега в наручниках і втік у хаші. Шхуна пішла далі, але представник компанії запропонував винагороду в тисячу брикетів, і бушмени привели йому Маукі, рахунок якого збільшився тепер ще на рік та вісім місяців. І знову, перед приходом шхуни, він утік, цього разу — в китобійному човні, прихопивши із собою ящик тютюну, поцуплений у торговця. Але біля Угі він потрапив у шторм, і місцеві аборигени-християни відібрали у нього ящик з тютюном, а самого Маукі здали торговому представникові компанії, який жив на острові. Ящик з тютюном, що опинився в аборигенів, означав іще рік робіт, а термін виріс тепер до восьми з половиною років.

— Ми відправимо його до острова Лорд-Гоув, — сказав містер Гейвбі. — Там зараз Бунстер, тож нехай між собою і вирішують. Я так гадаю: або Маукі зведе зі світу Бунстера, або Бунстер знищить Маукі. У будь-якому разі, баба з воза — кобилі легше.

Якщо з лагуни Меріндж, що на острові Ізабель, вирушити магнітним курсом на північ, то через сто п'ятдесят миль перед вами постануть з океану коралові пляжі острова Лорд-Гоув. Цей острів являє собою кільце суші приблизно сто п'ятдесят миль в окружності, кілька сотень ярдів завширшки у своєму найширшому місці, яке вивищується над поверхнею води максимум на десять футів. Усередині цього піщаного кільця розташована величезна лагуна, усіяна шматочками коралових рифів. Ні географічно, ні етнічно Лорд-Гоув не належить до Соломонових островів. Його мешканці — полінезійці і мова їхня — полінезійська, тоді як люди, що населяють Соломонові острови, є меланезійцями. Лорд-Гоув був заселений під час міграції полінезійців на захід, яка продовжується й донині: південно-східний пасат і досі прибиває до його берега великі каное з високими бортами. Але є також видимі ознаки незначної меланезійської міграції з північно-західним мусоном.

Ніхто і ніколи не приїздить на острів Лорд-Гоув, або, як його ще називають, на Онтонг-Яву. Фірма «Томас Кук та Син» не продає сюди квитків, тому туристи навіть не підозрюють про його існування. Білі місіонери — і ті ніколи не висаджувалися на його береги. П'ять тисяч місцевих або