Поезія Костянтина Москальця вабить особливим внутрішнім світлом. Це світло породжується завдяки тонкому вчуванню в навколишній світ, глибокому усвідомленню його трансцендентних основ та відчутті особистісного долучення до цих основ. Поет «переступає» межі індивідуального та тимчасового й прагне осягнути ті сутності, що визначають універсальні властивості буття. Крім того, слово Москальця плекається у просторі великої культури висловлювання. Така культура передбачає витончене чуття змістових обертонів та нюансів слова, вміння висловитися стисло та значущо, здатність дотримуватись певного (часто складного) ритму мовлення, спроможність вдало працювати в різних поетичних жанрах й невимушено та легко активізувати ігрові потенції слова. Інакше кажучи, світло поезії Москальця породжується дивовижною зустріччю Абсолюту та Мови. І тут доречно пригадати поширений дзенівський образ «місяця у воді»: коли немає води, то немає і «місяця-у-воді»; коли ж місяць піднімається, то вода «не чекає», аби прийняти його образ; і щойно пролита маленька краплина води, то місяць «не чекає», аби кинути на неї своє зображення.
Згаданий образ виявляє не лише глибинну пов'язаність Мови та Абсолюту, коли у певний спосіб оформлена Мова спонтанно «відображує» якісь трансценденталії. Він також передає те променисте світло, що струменить з текстів Москальця, манячи своєю містичністю, інтенсивністю й подекуди насторожуючи своїм прохолодним блиском. З іншого боку, ідеальний час цієї поезії — це ніч, коли люди з їхніми щоденними клопотами та проблемами засинають, природа завмирає, а в місячному світлі навколишній світ постає в інших візіях, аніж удень. Погляд фокусується тут не на деталях чи зовнішніх обрисах, а на суті баченого та відчутого. Саме у час тихої місячної ночі поет отримує найкращі можливості для своїх зосереджено-споглядальних медитацій, для викшталтовування таких мовних форм, які б могли краще передати сяяння трансцендентного.
Власне отаке представлення «місяця-у-воді» формує не лишень основний сюжет «Мисливців на снігу», а й виявляє неповторність відблисків поетичного слова Москальця в контексті української поезії. Звичайно, що в текстах пропонованої книжки так чи так відлунює українська поетична традиція: ескапізм духу «в гори, де правда живе свята» та жанрова різнобічність Григорія Сковороди; прагнення проникливого розуму осмислити життєві ситуації й представити ці осмислення ритмічно увиразненим словом Івана Франка; діалог із образами високої культури попередніх часів та рідкісна дисципліна висловлювання Миколи Зерова; розкриття самозначної природи поетичного слова й плекання естетичного вчування у світ Василя Голобородька тощо. Однак всі ці властивості набувають у Москальця іншого нюансування або певної видозміни, стають складовими елементами цілком оригінального поетичного мовлення, що відображає нові тенденції часу кінця XX та початку XXI ст.
У книжці «Мисливці на снігу» простежується унікальна в українській поезії втеча в «нікомуненалежність», яка тільки й уможливлює справжнє існування людини та поета. «Нікомуненалежати» — це не лишень перебувати поза «законами отари» (схожі заклики до уникання конвенцій суспільного існування можна побачити також у згаданого Сковороди), а й бажання пробувати у «дійсності, чистій у своїй безіменності». Адже саме у такій дійсності стає можливим максимальне «чуттєве світіння», крізь яке просвічується «надчуттєве». В поемі «Для троянди» автор приходить до ідеї повного заперечення мови, яка не відображає дійсність, а лишень творить ілюзію цієї дійсності і тому руйнує чистоту просвічування «надчуттєвого». Це твердження виявляє як прагнення позбутися поширених мовних шаблонів та віднайти більш «чисті» мовні форми, так і важливе усвідомлення недостатності мови як такої у представленні трансцендентного. Однак у поета немає нічого іншого, окрім мови. І тому він робить відчайдушну та цікаву спробу окреслити завдяки мові те щось, що постійно вислизає від мовних форм (прагне передати у воді зворотній бік місяця). У згаданій поемі тим щось є троянда, яка й являє собою «чисту в своїй безіменності дійсність». Ця троянда не має ні маски, ні ролі;
. Натомість можна побачити та помилуватися її «безмірно сяйним тілом», «чистим в доцільності», «сильним, пружним і струнким». Іншими словами, троянда втілює трансцендентне, зовнішніми ознаками чого є її краса, внутрішня доцільність, нікому неналежність.
І тут у світоосягненні Москальця-поета виринають цікаві висновки. Троянда є еманацією трансцендентного, і тому будь-які інші його втілення (наприклад, кохання або ж творчість) асоціюються з цією квіткою. Власне саме трансцендентне своєю присутністю тут і там забезпечує таку єдність. Тому Москальцеве ототожнення коханої з трояндою — це не поширений риторичний прийом, а утвердження вищої буттєвої єдності коханої та квітки. Трансцендентне формує світ прекрасного та нікомуненалежного й творить його цілісність, з одного боку. А з іншого — відчути це трансцендентне можна лишень у його земних екстеріоризаціях — у «срібному полі, теплим небом налитим по вінця», в леті «пожовклого листя з верховин», у сердечній розмові за «молодим вином» про вічність «із цитуванням давніх поетів». Москалець здатний побачити та явити у майстерно викшталтуваному образному слові різноманітні еманації трансцендентного, вловити у часовому позачасове — в цьому і полягає його основна поетична сила. В той же час він чудово усвідомлює людську та мовну безсилість в осягненні того, що лежить за межами пізнаваності, трансцендентного як такого. Тому поет робить чесний та єдино можливий у цьому випадку крок — означує трансцендентне як
. Це Ніщо (
) є повним скасуванням видимості та тілесності; цілковитим виявом того, що лежить поза межами фізичного світу й у той же час визначає його буттєву сутність. У вірші «якби ти була моїм голосом» Ніщо репрезентується займенником
, який заміняє невідомо яке ймення. Не можна сказати з певністю, що стоїть за цим Ти — чи кохана, чи мова (або поезія), чи земля, яка, за Гайдеґґером, має «свій голос». Однак автор знає, що оте Ти є «всім що може бути і може не бути»; тобто тим, що має абсолютний статус, втілюючись зокрема і в коханій, і в мові (або в поезії), і в промовляльній силі землі.
Однак погляд на Абсолют як Ніщо — вельми характерний для дзен-буддистської духовної традиції та не характерний для української поетичної творчості — є однією лінією внутрішнього поставання Москальця-поета. В іншій такій лінії він йде за християнською духовною традицією й бачить, як з «німотної праоснови чистого буття» породжується Логос, який надає буттю смислового оформлення; виявляє, за Сергієм Аверінцевим, «життєдайну» зустріч німотності та слова та ознаменовує початок любові. У своїй поезії Москалець намагається осмислити втілення Логоса у просторі буття, що призводить до єднання світу і людини, появи такої чи такої форми гармонії. Поет також долучається до «мовлення» Логоса, намагаючися пережити й осмислити (у слові) його як певну чуттєву та смислову даність. Іншими словами, поетична творчість Москальця є своєрідним проявом цього Логосу. Зрозуміло, що проявом недосконалим (зумовленим хоча б згаданою недосконалістю самої мови), та все ж таким, який вивищує поета як духовну особистість і наближає його до абсолютного.
Ця друга лінія виявляє цікаві та оригінально опрацьовані мотиви релігійної поезії. У книжці бачимо дивовижне відчуття присутності Господа у світі, де вже навіть «украдені плоди» нікому не потрібні. Несподівану появу Бога наприкінці тривалих нічних медитувань, яка знаменує сміливий прорив у інший буттєвий простір («приходить Бог. І вибива вікно»). Прохання у Богоматері помочі у віднайденні належного життєвого шляху та заступництва за українську мову, у просторі якої реалізує себе поет. Настанову вивіряти життєвий шлях будь-якої людини із шляхом Ісуса Христа. Щире прагнення узгодити людські страждання із ідеєю благого та розумного Божественного керування світом, а також збагнути такий незбагненний Закон Божественної волі (відтак «Іуда з опалих за ніч яблук / викладає хреста»). Глибоке упокорення людини перед лицем Бога й благання про Його милість («Боженьку вкрай мене чи розіпни коло себе / твою наругу і гнів / не заслужив я мерзенний порох / зламана квітка просто гній»). Монологи-звернення до Бога у Москальця часто виявляють прагнення ще раз висловити якесь почуття, проговорити певне осягнення і тим самим знову «перебути в Бозі», ще раз утвердитися у християнських чеснотах. Це дуже не просто, й підйоми та спади в такому утвердженні стають джерелом сильних емоційних зворушень ліричного героя. У віршах з монологами-зверненнями поет полишає характерну «дзенівську» дистанційованість від життєвого плину й промовляє щиросердним та чуттєвим словом. Подібним словом окликався до Бога Св. Августин у своїй «Сповіді». Йдеться про гранично щирий прояв суто християнської сердечної туги, в якій лунає прагнення Божої благодаті та любові. В цьому прагненні поет виявляє внутрішню силу душі, що і є ознакою наближення до Бога.
Москалець намагається долучитися до трансцендентного й через простір культури, який пропонує поетові уже готові вагомі знаки відчуття та осмислення трансцендентного. Звернення до цих знаків, осмислення і «перепрочитування» їх є важливим чинником у процесі власного духовного поставання поета. Слово культура походить від лат. colere —
і саме у цьому просторі Москалець плекає своє поетичне висловлювання. Звернення до спадку попередніх часів розширює та поглиблює виражальні спроможності цього висловлювання, робить його вдячним предметом для подальших розмірковувань. Загалом простір культури в широкому значенні є єдиним простором, в якому людина почуває себе затишно та значущо. Поза цим простором уповні володарює несамовитий Хаос, убезпечитись від якого можливо тільки завдяки стінам культури («Серед імли і піни є незворушні стіни — Келія, трохи чаю в заварничку із Хіни»). Москалець-поет полюбляє свій «дім з одним вікном», в якому на стіні висить портрет Миколи Зерова і до якого (дому) серед ночі приходять поети з Європи та зі Сходу. У цьому домі («Келії Чайної Троянди») відбуваються тривалі та значущі діалоги із попереднім духовним спадком, коли поет обробляє успадкований — такий малий і такий великий — клаптик землі, вирощуючи на ньому свої конвалії, крокуси та троянди.
Серед так чи так присутніх у текстах Москальця знакових імен — Шевченко, Зеров, Чубай, Лі Бо, Бо Цзюй-і, Рільке, Еліот, Паунд, Платон, Ніцше, Гайдеґґер. Важливим тут є не сама присутність згаданих імен — їхнє коло насправді є значно ширшим — та пов’язаного з ними певного духовного досвіду, а уважне й зосереджене входження, вчитування в цей досвід, тонке розуміння його тенденцій і підтекстів, наслідком чого стає оригінальна інтерпретація цього досвіду, вростання та проростання власними смислами та чуттєвими відтінками. Так, у вірші «Символ троянди» бачимо постать Платона, який сидить у діброві Академу, осмислює складне і водночас просте життя й «у присмерках квітневих накреслює хреста на мокрому піску». Загалом міркування поета не рідко розгортаються у парадоксальній формі, що є свідченням такого осягнення дійсності, яке виявляє вищі — за звичні — закони взаємозв’язку сущого («цієї тиші і чистоти / не було ніколи / тому що вона / є / вічно»). Подібним чином зречення певних рис своєї індивідуальності посилює поетове висловлювання. Адже згадане зречення усуває те випадкове, що зумовлене соціальним, дозволяє краще відчути у собі абсолютне.
Культурний простір дає Москальцеві не лишень якісь образно-значеннєві одиниці, що завдяки ним він поглиблює своє розуміння буття. Цей простір також допомагає поетові «зберегти невитрачену ніжність» в очікуванні «своєї гіркої смерті». Згаданий простір є незнищенним — допоки існуватимуть ті, чиїм покликанням є «поетично мешкати» на цій землі. Тому вірш про спалення книги завершується рядком: «усі ознаки попелу». Книга згоріла, але залишилося те, про що вона промовляла. Трансцендентне, яке виявляє себе у формах культури, в людській душі, не може бути знищеним (допомагає це зрозуміти поетові й «щойнопрочитаний «Федон»). Через це у Москальця цілком відсутній страх перед смертю. Вона може бути «гіркою», але ніколи — страшною. Навпаки, у книжці «Мисливці на снігу» знайдемо щире прагнення повернутися до свого справжнього «дому», і при цьому ліричний герой звертає свій зір до неба.
Пошуки абсолютного смислу в поезії Москальця здійснюються завдяки безпосередньому й субтильному вчуванню у дійсність, щиросердному долученню до християнської онтологічної доктрини, вдумливому осмисленню знаків та форм з широкого культурного поля. Означені три шляхи пошуків є насправді єдиним «шляхом пілігрима», «тутешнє» покликання якого — пройти цей шлях із повною віддачею сил.
Не більше, і не менше…
Тоді мене назвуть ім’ям постійним,
коли я народжуся і мій крик
долине до воріт, де королі за ними
на збавлення чекають, у нескошеній траві
з мірошниками граючи — то в шахи,
то в інші більш а менш шляхетні ігри.
Нехай тоді один із королів зведеться,
і перекине чашку з чаю догори дном,
і, давлячись фонетикою давніх іудеїв,
усе ж прокаже, дивлячись на рів,
забитий головами непокірних гіацинтів,
прокаже, зимне сонце язиком перекочуючи
з однієї щоки до другої, в долоні сплеснувши,
аби увагу королівську привернути, хоч і так
усі вже перекинули чашки.
І п р о к а ж е о д и н з к о р о л і в:
«Любі браття, крове блакитна в рубінових скриньках,
щедро всипана мýкою (і низенький уклін
в бік насуплених мірошників),
любі браття, збиратися час, приготуйте дари».
І п р о к а ж е о д и н з к о р о л і в:
«У дорогу ніхто зайвини з вас не візьме,
бо дорога коротка».
і п р о к а ж е о д и н з к о р о л і в,
до настрашених слуг повертаючи світле обличчя:
«Відкривайте ворота!»
Це ворота скриплять? Це у труби трублять?
Королі на колінах вітають віз сіна,
на якому сиджу, чекаючи імена приготованого, щоб міг я
збавити, збавити, збавити королів…
Цвіркуни приїхали разом зі мною,
повен місяць їх тримаю у срібних руках,
і ніхто мене не боїться, навіть слугам від серця
уже відлягло, і приносять криницю із кров’ю,
і несуть паляницю — нічим Говерлу,
і нарешті — імено моє, загорнуте
у вишитий матір’ю крик; поспішаю
його розгорнути, а королі спритно
ловлять цвіркунів, амінь.
Слово «мир» — як вітряк, що його
Дон-Кіхот захищає, не вельми і вправно,
зате до останку щиро: так уперше кохають,
так матір ховають уперше, так тіням
відрубують руки, коли помічають,
що тіні ті схильні до зла;
та ось зло закінчується, майорять прапори
над хатиною кожною, над буком і пальмою,
Дон-Кіхотові дякують, викликають до офіса,
хочуть заплатити, щоб купив принаймні коня,
коня новочудового, як фіат, як лавровий листок.
«Тридцять срібних достатньо вам, Дон-Кіхоте?» —
питає святково прибраний маклер,
бо маклери не зникають разом із злом,
бо не зло породження маклерів;
отож: чи достатньо?
Ваш спис мозолями вкритий,
ваш кінь — з копитами збитими,
слуга ваш схуд, беріть, доки дають.
«Слово «мир» — як вітряк, що проріс із зерна,
посадженого на обрії мертвими обрами.
Ми не обираємо вітряків, ми обираємо
коней і слуг і вйо; мир ніколи, ніде
не закінчується, тому треба його боронити
до останку, а тридцять срібних
завжди знадобляться», — відказує Дон-Кіхот.
Словом «мир» не користуються,
його або мають, або ні в серці, в умі,
як нового коня, як лавровий листок,
як лист від матері з того світу:
«доброго дня синку мій кіхоте
турбуюся твоїм здоров’ям
будь чемний бережи себе і росінанта
ми дуже скучаємо за тобою
і все чекаємо що ти нарешті повернешся
коло нас усе добре
не цілуємо бо ми мертві».
Ось ти і виріс, палаце, увібравши акації запах,
барву сльози; жести наші, залишивши нас, відлітають,
мов безстрашні метелики,
примовляючи: «Ось ти і виріс, палаце».
А більше нічого не виросло, так уже повелося,
що колір і запах не розвиваються, лише вбираються,
лише вбирають у біле й вогнисте древо акацію,
палаци солоні, лахміття.
Майорить миготливе лахміття на жестах,
які до палацу летять, обкручуються круг колон, —
і ось уже ввесь палац у лахмітті,
і ось уже зáмок увесь у дранті,
бо немає для руб’я гарніших лакомин,
аніж світла споруда полум’я
з духмяною акацією на вежі,
з курантами кольору сльози, бо час —
то не більше, ніж плач, схлип у темряві,
де ніколи не було жестів.
Ось ти і виріс, палаце,
ось ти вже і в лахміття убрався,
і східці вже маєш, як кожен путящий палац,
і терасу, куди повагом підіймаються, а піднявшися,
довго переводять дух та стрілки кишенькових дзиґариків,
бо тут уже інший час, бо інакший тут плач,
бо тут лякаються диких голубів, — удавано, —
бо тут на обдертих, палаючих стінах
написи тих, що бували раніше,
і на кожному кроці їхні сліди, —
тому тут так незатишно і нестрашно,
хоча внизу сади і дим —
це ми торішнє листя палимо,
тому що на терасі під ногами бите скло
і бита цегла, битий плющ
і вдрузки потрощені крики
усіх палацових птахів.
Ти перечитуєш, цвіте акація,
киваєш головою, сльоза біжить, —
прикладаєш її, як печать,
до поштової скриньки плентаєшся.
В осінню негоду серця опадають з гілок у калюжі,
калюжі приймають забарвлення сіро-червоне;
кінь у стайні стогне, б’ють кришталь на вежі,
сидить жебрак на бруківці, пливуть архаїчні
хвилі дощу над містечком, калюжі в одно
зливаються, серця в одно,
висока дівчина молиться і замовкає гнівно,
коли вірган.
Жебрак до собору заходить, пес-приблуда
за ним заповзає, з хворими очима пес,
без серця — воно там, у калюжі, в одно
з жебраковим, і мокрі сліди.
Що ж тоді робить Бог?
Він жебраку і собаці молоко наливає,
він високу дівчину за хлібом посилає
і ні про що не питає, на те він і Бог
для обох.
Стогне кінь у стайні, б’ють кришталь на вежі,
висока дівчина минає перший склеп,
і другий минає, і не збирається
повертати в собор, де на неї все ще чекають,
хоча хліба не треба вже, хліба не треба:
вірганіст униз спустився, він додому хліб купував,
і віддав.
Вірган продовжує грати, троє до Бога кажуть «брате»,
п’ють молоко, заїдають хлібом, чекають
на високу дівчину, тим часом дощ не вщухає,
дівчина все блукає, вона самотня, вона не хоче
бути самотньою, вона буде.
Дівчина опале листя піднімає, з груді серце вириває,
порівнює і шепоче, що змерзла і що зовсім не схоже.
Вода до собору затікає, вода вірган заливає,
кожну трубу, чорну і білу — байдуже, клавішу кожну.
Вірганіст і жебрак за флюгер тримаються,
у Бога собака в руках; калюжі, серця
підіймаються. «Зараз потопнемо, брате», — спокійно
жебрак промовляє, і, щоб не статися цьому,
Бог усіх трьох живими до неба забирає. Амінь.
Мерщій у зиму, в нетоптані сніги,
хутчіше під небо, що в круках зашпорталося
цивілізованих; як не втікати від осінніх
боргів перед вечірніми книгами, перед серпами,
які у стодолі волають і сяють?
Чи ж тільки знаряддя блискучі, потрібні,
минущі, нарешті, давали в кредит?
Хіба лиш томи у хистких палітурках
поради і солі на віру щораз позичали?
А ти пригадай неполоханих оком шулік
над степами і ніч не забудь,
коли вірш, як бджола, повернувся до вулика,
де народився, пожив і помре. Все ж не на вулиці.
А полохка риба вранішня, що довірливо,
і після смерті довірливо, в тебе дивилась? Її
ти теж не захочеш тепер повертати зеленому житу,
пекельнику жадібний, дідьку зажерливий, чорте неситий?
Кожен борг твій пліч-о-пліч стоїть; борзіше втікай
у нерадісну зиму свою; тішся там натюрмортами,
непристойними скриками кроків за вікнами;
щастя твоє, сило нечиста, — кордон
ще за Польщі між зимов і нами збудований;
щастя, проте, нетривке: знай, чорнокнижнику,
душезапроданцю, знай — навесні ми повернемось,
тоді в жодній шпаринці кисіль свій тілесний не заховаєш
від суду, де гостро, о, гостро спитають: «А чим
ви збираєтесь віддавати?» Вхопиш волосся своє поріділе
і не промовиш ні слова, ні титли не скажеш плюгавої
і так от, німуючи, підеш у довге заслання
з забороною читати, писати, малювати,
з пересторогою начальнику гарнізона: серпа не давати,
бджіл розводити не дозволяти,
а тим більше — на шулік дивитися.
Знайдеш сім’ю; неписьменна донька запитає колись:
«Тату, чи ж вічно ми будемо жити узимку?»
Вже хата вистигає, вже ранок незабаром,
пора коня порати, збиратися на роботу.
Риба сохне на шворці, гриби і трави;
дрімливиці домовику дулі сучать,
а він погідливо головою киває.
Вже ранок вистигає, вже день наступає,
принесуть газети із війнами;
заїду в березину, начухраю віників,
житній вовк, може, на узліссі зустрінеться,
побесідуємо про політику і піїтику.
Уже день вистигає, святий вечір надходить,
корова подоєна, кажани аркан водять.
Сісти на рундуку, випалити файку,
подивитися, як Марс над хатою сходить,
пожуритися.
Кілька полін до печі кинути,
домовика з комори вигнати — нехай гріється;
літери довготерпеливі
із книг у книги сіються.
Серце серед ночі розболиться.
Клодель руками розведе — «що я вдію, нема мене», —
а домовик за лікарем кинеться.
Прийдуть обидва забрьохані, з гасовими лямпами,
стиха розмовлятимуть, лікуватимуть.
Лікуватимуть рибою, грибами і травами,
домовик масаж робити, лікар рецепти писати.
Прибіжить житній вовк, теж забрьоханий,
корінь валер'яновий у зубах, і червінця лікарю
принесе.
Гладитиме лапою по голові волохатою,
«Та не бери того дурного серця в серце», — втішатиме.
Хотітиметься вовкові ще про політику і піїтику,
але стримається, обережно попрощається,
іншою дорогою — щоб коней-корів не страхати —
до поля свого піде темрявою.
…Вже хата вистигає, вже ранок незабаром,
треба домовика… тьху, коня порати,
на роботу збиратися.
Україно, земле непізнана, шибка, до котрої
вічногарячим чолом дотуляюся; каюся —
я на папір переношу ім’я твоє зболене,
дагеротипи, мохом покриті, з матері-покритки
пропоную перехожим, а хто з них вартує того,
щоб смутну хворобу оцю — батьківщину —
у груди прийняти, до того прийняти, аби
лише внутрішнім жити відтоді, хворобою жити…
Може, ти скажеш: «Боплан був так само чужий,
а проте, мої ріки і села, гори й міста встиг
на вічноплиннім камінні паперу закарбувати».
Так, але жодна вдова не змальована там,
а відтак — не доводиться сперечатися про ідентичність
в цілому, звичайно,ретельно-любовно-майстерно
змальованих мап.
А скількох він сиріт — хоча б крапкою
кожен десяток — позначив? А кобзарів?
Ні, не хочу я слави Боплана, фортець,
що як труни — на тлін розраховані;
я кожен слід тогочасних орлів і лелек
у нечіпанім лоні квітучого неба
зобразити хочу і кожну сльозу в позолочених
рамах поставити в залах Олеського замку,
кожну сльозу, що як відбитки пальців,
котрі наругу і благо приносили
Роксоланії… А коні, що жодного разу
за чотири століття не спали?
А чайки козацькі, а хлюпіт води
попід веслами з щирого золота?
А дзвони, в залізному тілі яких
карбували вірші? Серця породіль,
живими закопаних ляхами в землю
так не били, як дзвони ті з віршами.
Врешті що тут казати! Поглянь,
де ми зараз знаходимось — ти
погодишся: тільки хоробрий і чесний народ
міг опинитися тут.
Легенда приваблює. Так і підсвічник оцей
із зображенням сцен мітології грецької
здавна притягує очі; по коліна ті очі
вгрузають у бронзу, по шию
і підошвами раптом твердині торкаються —
теплих і ніжних Атлантових рук,
що зривають, як яблука, їх — і несуть
до Геракла, що також по пояс у землю загруз,
добре тримаючи небо засніжене. Віють буйні вітри.
Ледь помітно тремтячі долоні Атланта
міняють свічки, бо, щоб небо тримати, —
треба в и р а з н о г о світла;
замислено дивиться первосвященик — Геракл —
на короля, що приніс йому яблука,
вклоняється, потай дивуючись:
чому вітри не торкають сяйливих вогнів
на свічках? Ті вогні намальовані, воїне,
як і складки плаща, у Нессовій крові настояного…
Потім іще: тіні і зблиски, шерхіт води —
наче пил на свічадах;
мандрує Орфей царством твердим, пошрамованим цвіллю;
Гермес замислений квітку несе,
власне, не квітку, а відбиток папороті
доісторичної, торфу нікчемного шмат;
чи озирнеться Орфей — невідомо, але
ліру чомусь переклав із десниці у ліву.
…В домі безлюдному мовчки сиджу
над підсвічником бронзовим; хто
і якими ключами двері в підсвічник відімкне?
Хто на жадану свободу (чи на неволю довічну?)
Гермеса випустить, потім Атланта, Геракла?..
Нічого не знаю про це, напису також немає,
гірко-безмовні вуста у Орфея, і ліра
недбало так втілена.
Долі своєї не знає ні пес, ні поет, ні Зевес.
Хто пригадає життя попереднє чи ціну складе
проминанню сусіда? Хіба не жебрак отой Крез,
що гидує вульгарних, веселих гостей привітати?
Хіба не багач той жебрак, що поділить із іншим
нестерпне, а все ж неминуче, як сніг, подаяння?
Гарним це літо було; не минали і друзі
моєї маленької хати, і вороги;
всіх я радо приймав, бо вино, що лишилося з осені,
вміло в правах прирівняти;
деякі потім писали короткі листи,
дехто паплюжив мій устрій життя перед людом,
мені не відомим; чутки долинають. Ну що ж,
так і Горацій, напевно, колись
навіть не раз помилявся чином подібним,
годі про це. Я також одягав цього літа
одяг дорожній, бачив не знані раніше міста,
в річці, що Случ називається, рибу ловив;
гарно до мене поставились там,
може, й занадто аж добре; не заслуги мої
в тім причина, а гумор і серце привітне господарів.
І не раз я пригадував зливу тамтешню,
щиру розмову побіля турецького мосту,
цвинтар єврейський, де вишні тоді достигали,
скелі, якими безстрашно малі козенята гасали…
Коли буду живий і запрошення знову отримаю,
з радістю в дальню дорогу подамся.
…А зараз повинен я бульбу копати, вікна оббити,
дров нарубати, аби не замерзнути взимку.
Треба ще трохи грибів назбирати, шипшини,
терен, і глід, і калина також знадобляться.
Клопоти є, але я їм радію — вказівкам,
як треба рухатись далі; куди?
Повернись до початку думи цієї, прошу.
Шляхетного не слава видає,
не посмішка тонка чи зграбні рухи рук,
не сто книжок, прочитаних ретельно,
і не знання чудове мов чужинських
або майстерно вишукані одяг та прикраси
і виплекане древо свого роду…
Тим більше це не гроші, не маєтки,
в яких людина — мов роса на павутинні
нетривка, і кожен ґандж у ній собі знаходить місце.
Шляхетного свобода, вольна воля видає,
вони обрали одне одного свідомо
і так ідуть, не маючи ні дому, ні півдому,
по-своєму радіючи, сумуючи по-своєму.
Слова незримі в них і зримі вчинки,
по вчинках тих ви впізнаєте їх;
без тлумачів, чужинці, взимку навіть
розумієте, виразних. Тоді вже лахи не обходять,
худі обличчя прикро не вражають,
як і проміння, що струмити зачина
з речей, людей недужих і зурочених тварин,
яких шляхетна воля доторкнула.
Не кличте її смертю. Замовчіть.
Учіться їй, дітей своїх учіть
незримими словами; пам’ятайте,
що світ не вами закінчиться,
бо ваші виразки суть школи лісові
або ашрами, де посібники наочні —
ваші шрами, а пензлі та папір —
волосся, шкіра, біль, нарешті, ваші.
…А паче волі осінь полюбіть,
бо гоже ти сказав, пророче:
«Ми восени таки похожі
хоч капельку на образ божий, —
звичайне, що не всі, а так —
хоч деякі». І менше всього
шляхетний думає про смерть,
і так і не вмирає, швидше всього.
У листопаді ти не спиш; скрипить паркет,
і пара з чайника та дим від сиґарет
подібні; а за склом — галузки мокрі і
двірник, з учора п’яний; він
не знає про Війона,
а тільки кашляє, бо до похмілля ще далеко, легко
із тілом серце розмовляє; чуєш, ні?
«Ти знаєш смерть, всепоглинаючу, як сніг;
це добре, що вона все поглинає, треба
багато смерті, щоб поглинути
,
зокрема, це безсоння — спад чи спадок
десятка років, відданих іспанським королям,
і названих «Америка»; ти
володів,
тепер ти вільний; може, це безсоння
і є знанням? і смертю? снігом?»
Назвати — отже, зробити власністю;
Але людям і назвам не належить
Нічого.
Мова — найбільша омана людини.
Дійсність — не сон, вона дійсна;
Сон — це мова і мова — це сон.
Через першопричину —
Нікомуненалежність усього —
Висловитися неможливо ні про що;
Але єдине бажання,
Яке виникає в людей
При зустрічі з дійсністю —
Це бажання негайно назвати її,
Перенести цілком дійсне явище
В площину понять і свідомості
З тим, щоб, знов-таки, мати його.
Отак з нікомуненалежної дійсності
Виникає м а й я, якій належать усі люди.
Майя слова, майя назви,
Ілюзія власності, залежність від ілюзії
І зумовленість нею.
Була одна дійсність,
Потім друга, за нею третя —
Неможливо перелічити і описати
Кожну з хвиль єдиного океану,
І ні в кого, крім людей,
Такої потреби не виникає.
Мова безпосередньо стосується подиху,
Вона — коливання того ж повітря,
Завдяки якому я живу.
Але мова — це тріщина,
Це розбивання одного плавного подиху
На ряд фрагментів.
Розбивання цілісної єдності скла
На скельця до калейдоскопу.
І чисте відчуття, і чистий настрій,
І чиста думка оскверняються словом,
Спотворюються і руйнуються ним.
У слова є лише йому належна
Дійсність ілюзії,
І тільки в цьому ілюзійному середовищі
Воно живе.
Слово — рефлексія,
Якій ніколи не буде кінця;
Як неможливо знайти останнє число,
Так неможливо знайти останнє слово
І кінець рефлексії, яку воно створює,
І кінець ілюзії, яка виникає через слово
І щезає разом з ним.
Мова існує завдяки подиху,
Розбиваючи його, четвертуючи, обмежуючи;
Мова існує також завдяки мисленню;
Мова паразитує на одному й на іншому,
Ніколи не в стані бути дійсним мисленням;
Мова може бути
Тільки ілюзією мислення.
Мислення також існує завдяки подиху.
Якщо ти прибереш цю ілюзорну стіну
Поміж мисленням і подихом,
Якщо ти знешкодиш мову,
Тоді, коли чистий подих і чисте мислення
Зіллються —
Тоді щезнуть припущення,
невпевненість і недовіра до себе,
а буде дійсність, одночасна з тобою,
і ти — одночасний з дійсністю,
і ти будеш дійсністю.
Тіло твоє бути повинно
Сяйним безмірно, як тіло троянди,
Чисте в доцільності.
Воно цілком позбавлене зайвини.
Воно сильне, пружне і струнке.
Тіло троянди прекрасне
І чарує своєю єдністю, — неможливо сказати,
Де тіло троянди,
А де вона сама.
На кожне порушення нікомуненалежності
Тіло відповідає болем.
Люди дуже люблять завдавати біль;
Муки подібних їм і неподібних
Приносять людям насолоду;
Що більші муки, то більша насолода;
Що більша подібність жертви до людей,
То більше вони радіють, —
Це ще один спосіб їхнього задурманення.
Тому ніколи не уподібнюйся людям.
Їм дуже цікаво мучити смерть,
Присутню в тілі;
Ця цікавість і насолода
Виникають з великої ненависті людей
До нікомуненалежності іншої істоти
І до її смерті.
Тому мертва істота для них нецікава.
Зів’ялу троянду вони викидають
На смітник.
Дехто з людей знаходить втіху
В муках свідомості іншої істоти,
І таких більше, ніж тих,
Хто кохається в муках її тіла.
Йдеться не про перемогу
Над муками власного тіла,
А про перемогу над свідомістю людей.
Бо все це для них є грою, —
І боротьба, якої вони прагнуть.
І муки, і проникнення за межі
Чиєїсь нікомуненалежності, —
Все це для них тільки забава.
А коли з-за тих меж
Раптом дихне на них вогонь всеспалюючий;
А коли збагнуть вони,
Що це вже не гра, —
Тоді вони втікають, не озираючись,
Тоді вони плачуть і скаржаться іншим людям
На той вогонь,
І бояться повертатися туди,
І мріють про одне, —
Як вогонь знищити.
Ось чому треба уникати людей,
Як роблять це звірі, боги і птахи.
Ти все життя поруч зі мною,
Юна і безмовна,
Невидима і реальна трояндо;
Єдина, хто залишається вірною,
Єдина, хто ні на мить не лишає мене,
Єдина, завдяки кому це життя
Набуло сенсу.
Як можна жити без тебе,
Боятися тебе і нехтувати тобою,
Єдина моя трояндо,
Спокою мій і радосте…
Адже ти була моєю першою коханою,
Довічною моєю любов’ю.
Сліпі і задурманені люди,
Цей натовп безумних, безмежних потвор,
Ці мерзенні раби позаздрили нашій любові,
Трояндо;
Вони принесли всі свої книги і картини,
Всі свої релігії і вчення,
Створені страхом перед тобою,
Кохана;
Вони почали переконувати мене
І лякати своєю маячнею про тебе,
І це дало потрібні їм отруйні плоди, —
Я теж почав боятися
Похоронів і трун,
Цвинтарів і жалобної музики;
Нещасний, я думав,
Що все це належить тобі, кохана, —
А все це, справді моторошне,
Належало їм, людям,
Зайвий раз доводячи їхню небезпечність,
Їхню огидність і тупість.
Адже не про тебе говорили вони,
Кохана трояндо,
Світло моє найясніше,
Найчистіша свободо;
Вони белькотіли про себе,
Про те, що вони відчувають,
Коли бачать своїх покійників, —
Те, що не належить життю,
Те, що нестерпно брудне,
По-людському слизьке,
Могло б образити тебе,
Якби воно могло до тебе торкнутися, —
Невидимої, неосягальної, недосяжної;
Те, перед чим вони тремтіли,
Чого жахалися,
Що приваблювало їх
Нездоровою цікавістю,
Не належало ні тобі, ні життю,
Воно належало світові,
Як обламані вітром гілки,
Опале осіннє листя;
Вони боялися опалого листя
І загублених у польоті пір’їн;
Вони казали, скрушно похитуючи
Головами:
«Це тіло покинуло життя», —
В той час, коли це тіло покинула ти,
Кохана.
Це була остання нікомуненалежність,
І тому вони так скаженіли над тліном,
Над тим, що їм уже не належало,
Над тим, чого вони
Вже не могли назвати.
Чиста, як вранішній сніг,
Ти йдеш поруч зі мною все життя.
Моє випадкове народження,
Моє випадкове ім’я,
Мої страждання і радощі
Були б нестерпними,
Якби не ти, темно-вишнева трояндо,
Золотий Храме під спокійним повільним Снігом, —
І ти цей сніг,
І ти цей Храм,
І троянда оця —
Ти.
А вони приходили
І лякали мене передсмертними муками,
Конвульсіями і агонією,
Ще якоюсь бридотою,
Вони плели і плели облудні словеса,
І морочили голову, —
Так, ніби ті муки справді належали тобі;
А ті муки все ще належали життю,
І це воно мучилося і страждало,
Прагнучи того, чого воно хотіло завжди, —
Набути сенсу і стати прекрасним,
І стати єдиним з тобою
У вічній дійсності.
Дві найсокровенніші миті,
Непередавана словами єдність,
Така ж прекрасна, як єдність троянди,
Початок і кінець, рух і нерухомість,
Голос і безмовність, —
Усе, що поза ними, ілюзійне, неіснуюче;
Можливість померти щохвилини —
Запорука найвільнішої волі,
Постійно присутня любов,
Яка розковує,
Яка кожну отаку хвилину
Життя-і-смерті
Робить сяйною, безмовною і безлюдною.
І сьогоднішній день
Наближає мене до тебе, смертонько,
Трояндо,
Вічно вільна дійсносте.
Осінні вечори, такі густі, як вина,
Що добру сотню літ простояли в льохах
Заможної та славної родини;
Тягучі, наче мед, і тихі, наче плач
Ображеної бозна-чим дитини,
Що схлипує, сховавшись у кутку,
Між іграшок улюблених та книг,
І засинає там, згорнувшись у клубок,
А сльози непомітно висихають,
І посмішка зростає, несвідома,
На безневинних, точених устах…
Осінні вечори, сумирний прах
Уже згасаючого року, у якому
Де-де ряхтять зірки. Волога втома —
А чи ріденька мряка — копотить
У присмерках поверненого дому,
У голих вербах на порожнім оболонню,
І лет незримої у темряві ріки
Прочути можна, як і крові рух
У дужих та вузьких зап’ястях рук,
Що ними пестив молодих коханок,
Гострив ножа або тримав перо.
Осінні вечори, дарунок виногрон
Зі стародавньої, шляхетної лози,
Дбайливо поналивані у чари золоті,
Прикрашені фамільними гербами
Й рубінами конаючих сонéць, —
Ми повагом пригублюємо вас,
І тішимось найтоншим ароматом,
Ледь схожим на забутий дух троянди.
Очікуємо вторгнення снігів,
Святих і безпорадних наших слів
Перебираємо, забувши їх, ружанці…
Нестерпним видавалося уранці
Тривання це, абсурдне і бліде,
Перенаповнене чужими голосами;
Вульґарні та несамовиті сцени
Одна з-поперед одної спішили
Постати в очу нам,
Зостатись там навічно,
Не допускаючи картин та образів,
Які гніздилися ув іншій парадигмі
І гордували тлумами старців,
Поширених понад усяку міру.
Ховали ми зідхання потай миру
І стежили, як нерухомо плив
Динарій кесаря по небі голубому, —
Недурно ж воно мало барву пекла,
Затяте в неосяжності своїй,
Позбавлене кордонів і належне
Усім, усім, усім — немов повія,
Стара, безноса, франсувата шльондра,
Якої, втім, ніхто уже не хоче,
Гидкої у ласкавості своїй,
Зловісної у смороді любови.
О відсторонені і горді сови!
Куди зникає ваш безшумний лет,
Коли застугонять копита дужі
Юрби кентаврів пролетаріату,
Коли сирени та фотомоделі
Заскиглять навісний солодкий спів?
Тоді ви сидите в гаю олив;
Егіда совоокої богині
Ховає спокій ваш у власнім тіню,
І вас немає в очевиднім світі,
В той час, коли ви є у сні або у міті;
Та як дешеві ті парфуми, що розлиті
Незґрабною мужичою рукою,
Вивітрюється день і ущухає
Несвітське ревище півдиких табунів;
Тоді розплющуються очі самовиті, —
Хтонічною пітьмою оповиті,
Летять осінніми пустелями птахи
Цнотливої та мудрої Атени;
Тоді здригаються профани й дилетанти —
Цей лет у їхній знаковій системі
Віщує смерть близьку та пожарú.
Але для нас то час святої гри, —
Дістаньте бісер, свині вже поснули!
Радійте, сови! Тіштеся, майстри!
Холодний, чистий вітер верховин
Летить у вікна, навстежи отверті,
В потужній і доладній круговерті
Прасимволи гуртуються ясні.
Акомпанує вправно сивий Бах
Тій пісні, що співає юний Бог, —
І ніч осінню, і осінню вічність
Їм любо промузичити удвох.
Осінніх вечорів правдива шляхто,
Бібліотеко найдорожчих книг,
Струнка, нікому не належна вежо!
Як добре буде повернутися з доріг
У справжнє небо, де справдешній дім,
І випити холодного вина,
Милуючися полум'ям гарячим,
І заспокоювати дівчину, що плаче, —
Такі роки одна була вона.
Тим часом там, за вікнами вузькими,
Летітимуть сніги, сніги, сніги…
Додайте нам, нетоптані, снаги, —
Недо-буття і подорож тривають.
Закінчується осінь. Ти сидиш
над водами, які раптово стали
чужими, темними і злими; ти один.
Усі поїхали до міст і цілу зиму
Не буде звідти ні листів, ні пілігримів,
і буде тихо, як у вусі. Тільки пес
та миші залишилися з тобою
в остатньому притулку на землі,
де можна буде трохи одітхнути
і скинути старі дорожні речі,
що зашкарубли од утоми та нудьги.
І можна буде зовсім не вдавати
такого з себе, як усі, і зоставатись
ніяковим, немов той чорноклен,
що вже усіх своїх листків позбувся, —
отак позбутися властивостей, ознак,
єднаючих тебе із людським видом,
і перестати бути індивідом;
п'ючи зелений, добрий хінський чай,
читати пильно грубі фоліанти
старих ченців, які шукали Правди —
І не знайшли; зате писали гарно.
…А там, дивись, і юний перший сніг
зашелестить у голому гіллі,
гукаючи тобі ледь чутно: «Час додому!»
Короткий зір до неба підведеш,
нічого не побачиш, посміхнешся,
за звичкою блазнюючи, зопнешся
навшпиньки, руки вгору простягнеш
і раптом усвідомиш: повертатись
нема куди, бо справжнє Царство тут,
у грудях догорає, мовби свічка.
Не переймайся. То лише спокуса,
одна з останніх. Найчорніша ніч —
перед Світанням…
Найтемнішого літа, чорного, наче гість,
що приїхав іздалеку,
втомлений і байдужий до того,
званий він а чи обраний,
що приїхав, і ліг, і спить, —
того літа ми назви забудемо
і заваримо чай мовчазний, —
зустріч в’язнів, покинутих усіма,
сни, залишені на підлозі карцера,
і уявлення птахів, зужиті слова,
намагання позбутися тіні,
яку кликали пам’яттю,
і вивчити мову крилату — про що
сповіщає сапфіровий птах?
Ще тоді — коли ангели сестрам твоїм
шепотіли про долю твою у майбутньому часі,
і мовчав лиш один, той, що мовив раніше:
служити не буду, —
ти вийшов із гри, не дивився у вікна,
не пробував навіть вишень,
але ти не подумав, що гра
неодмінно триватиме далі,
ти вважав, що без тебе прокинуться паузи,
діалоги урвуться, розсиплеться бісер
і вірна струна
провисне над прірвою в житі;
вони встали, ті паузи, так,
високі та чорні, мов літо,
захололи у камінь, його на собі
мали нести собаки,
бездомні і славні, жодна з них
не полишила ношу нестерпну, —
ти пішов, ти вважав, що невинен
і гинуть не мусиш разом з усіма.
І зостався я сам, а зі мною —
собаки та вірші.
Шепіт майстра тепер — до кого він
і про що?
І невже нам не знати
ніколи нічого насправді?
Але щó ти пізнати хотів у світі оцьому,
чорному, наче літо двадцять років тому?
В однині всі герої тоді залишалися,
нині ж, поглянь, скільки визволених в'язнів
крокує фосфоричними площами тіней своїх —
світло іззаду, і кожний іде по своїй.
Якби ж мали вони всі по свічці
і несли ті свічки перед себе,
тоді темрява ззаду була би,
темрява кольору очей твоїх опівночі,
чорних, наче гості, що приїхали здалеку,
привезли апельсини і дзвони, —
хто насмілиться дати їм хліба й води
із криниці, пелюстками повної,
що вночі усе падали й падали?
Ти подмуш, і вони відпливуть,
пелюстки відпливуть ген до іншого берега,
там коні пасуться, опівнічне пасеться буття,
роса там подібна до світлого храму Брата Франциска;
вони туди допливуть, гвардія сніжнобіла,
бо то їхня одвічна держава,
там сидить король прокажений,
він на коней дивиться і на дітей,
він рахує пелюстки і зорі,
він заснути жадає щоночі, —
але воїни злі, вони колють списами його, —
і мусить король прокажений
рахувати валторни, яких наросло
ціле поле, срібне поле, давно,
ще тоді, як періоди сну
співпадали з періодом ночі, темної ночі,
чорної, наче гість, що приїхав іздалеку,
непривіз він нічого з собою,
не привіз він нічого з собою.
Раптом зірвавшись на поклик, не чутний нікому,
землю покинувши ту, що батьки називали вітчизною,
літо покинувши те, що усі найчорнішим назвали,
довго ідуть, своєї вітчизни та літа шукаючи;
дощ настигає і втома, та ніхто не ховається —
може,
це скрапує наша вітчизна,
Літа Господнього бризки.
Чорні дощі обмиють пилюку і з тебе, дарма
що вони не з твоєї землі; зупинилося все,
злива легка і заклична, кликати треба лиш тих,
що нас запросити не зможуть ніколи, смертні
істоти,
обирати лиш тих, що не зрадять і в смерті.
І зостався я сам, а зі мною собаки та вірші.
А потому — коли ми збагнули ув’язнення власне,
почали малювати його на піщаних дорогах лісів,
нас ніхто зрозуміти не міг, хоча мова була і одна,
та до чого тут мова — собаки свій камінь нестимуть
у серпень,
а може, і далі, до оселі майстрів,
що вночі до Орлового озера сиплють небесну поживу,
на світанку зникає вона і вода стає світло-рожева,
і розплющують очі тендітні принцеси лілеї,
Сестри Лілеї,
і рибу найпершу у дзьобі несе сапфіровий птах,
Брат Зимородок, Рибалка-Король;
вони прийдуть і скажуть, ті славні, без прив’язі, пси:
о майстри, ми принесли вам камінь, щоб ви
неквапливо, ретельно і шанобливо
змайстрували нам Бога Собачого, —
лиш одному Йому ми належати хочемо:
Богу Бездомних Собак;
а майстри їм у відповідь скажуть,
що це зовсім не камінь, а паузи —
позамовність лілей,
провисання струни,
брак потрібного слова,
мовчання екстазу,
мовчання померлих, яких ми любили безбожно.
Далі іди, пам’ятаючи пересторогу: не озирайся,
бо тоді доведеться повертатися знову в сюди,
бо тоді вже ніколи себе не позбудешся, Брате Я,
ані тіні своєї, не такої великої, щоб захистити
від спеки кохану чиюсь (бо своєї ніколи не матимеш),
не такої малої, щоби
день крізь день по ній не топталися натовпи —
натовпи псів, юрби майстрів, ангелів тлуми.
Що за покару несуть оті в’язні зі срібного поля?
Обривають рясні пелюстки і ворожать, чи скоро додому,
і не знають, що Тут їх домівка, що Літо Господнє
всередині нас, —
білосніжний десант непокірної шляхти небесної,
музиканти і містики, воїни,
неповторні майстри самоспалення.
Вечірні бджоли на холодне скло
твоєї пам’яті сідали,
і коливалося воно,
і разом з ним гойдалось відображення:
собаки, червень, ангели і мед
вечірній, чистий та густий,
і час майбутній, у якому все збулося,
напророковане тобою юним;
а ще граційно танцювали
барвисті тіні тих усіх,
ким ти міг бути,
і сохло листя у книжках про Україну,
— таку загрожену тоді —
— таку загрозливу тепер —
те листя ти зривав на згадку,
про літо, назви для якого не існує, літо те
з великими собаками скляними,
що бігали довкіл газонів,
і, доторкаючись одна до одної, дзвеніли, —
неначе кришталеві хмари, як ім'я
твоє, коли воно зненацька з горизонтом сутикнеться;
і ти гукав собакам різнобарвним:
дзвеніть тихіше, любі пси,
вважайте на стовпи, і кам’яниці, і на поваплені гроби,
не відбивайте лап скляних та кришталевих вух,
не розбивайтеся!
І думав ти собі: які ж бо неслухняні ці собаки
із кольорового тонесенького скла;
живі були би чемними, але
втішатись маю ось такими, — і ти плакав,
у липні плакав і казав: живі собаки дуже чемні,
проте від смерті це не захистить.
І снувалися сни невідступно
коло Келії Чайної Троянди,
яка виросла в срібному полі сама;
мабуть, це неістотно, що ми вже забули, кому
присяглися дожити, і вижити, і пережити, —
безрукі клоуни, що сльози не витруть,
темні кімнати, яких ми боялися страшно,
недомальоване небо на аркушику в клітинку,
— ми ще повернемося, —
шепочемо,
— ми ще вернемося,
щоби приробити вам руки,
і витерти сльози,
які горіхами пахнуть, і Роком Новим, і Різдвом;
ми ще перейдем крізь вас, темні кімнати,
привітаємось із усіма, кого там зустрінемо, —
безрукі клоуни не посміхаються,
у темних кімнатах спалахує світло, —
вони вже все знають, вони знають,
що з усіх повертань це повернення в літо
обвуглених спогадів
є останнім;
ми повернемось — навчитися літу,
навчитися сонцю та місяцю,
навчитися говорити, казати «Сестра»
до принцеси лілеї,
навчитись кохати Сосну,
відчувати періоди,
більше не зраджуючи серця, ми ще встигнемо, —
— ви більше нікого не зустрінете —
— ви не повернетесь більше ніколи —
сповіщає сапфіровий птах,
і ми розуміємо його мову,
і ми розуміємо, що нарешті довідались
правду.
Червоне серце місячної панни
цей хлопець третій день сидить без чаю
а потім чай привозять лиш натомість
собачий біль катує зуби не вщухає
зелене серце сонячної панни
ці діти безпритульні і голодні
намети розбивають на майданах —
бо нова революція іде не біля церкви
бо в церкві моляться за успіх революції
і зоряної панни серце чорне
сором’язливі руки та полюції
дівчата в котрих почалися демонстрації
їм наказали припинити мають рацію
а ти в цей час урочий плив
сховавшися у трюмі пив
а потім пісяв і курив
на митниці у Дуврі
відринутий від себе сам —
ні псам ні небесам —
я думав що ж нормальний сон
Ла-Манш туманний Альбіон
а он
три панни у кутку
три серця на однім шнурку
культурний кнур колишній поліцай
сховав за спиною нагай
гадюка
це місце темне як смола
рука тремтить вона пила
бо T. С. Еліот помер
він може у раю тепер
зате його ровесник Хвунт
[6]
усе ще поміж нами тут
і ти часу не гай поете —
попереду свята Ельжбета
[7]
пиши сховавшися на сіні
«Jefferson airplane and/or Mussolini»
[8]
тим часом Лондон ледь не плаче:
«чи не дали ми братця маху?» —
зрезиґнувала місіс Татчер
бо їй сказали: «Йди ти нах…»
О місіс Татчер місіс Татчер!
твоя сукенка голуба
її я більше не побачу
а так хотілось… не судьба!
а тепер кинь їм кістку
кинь їм цю чистоту
ти ж бо знаєш: вони не можуть
залишатися брудними дуже довго
ностальгія за індульгенціями
неминуща
«індульгенції повинні бути
пекла бути не повинно» —
скандують багатотисячні натовпи
серед ночі
і от — чистота:
диснеївського кролика
донька вбирає в твої окуляри
в мамині коралі
веде його за лапку до ріки
барвисті камінці кидати в чисту воду
:»цей камінець — сорока
полетіла сорока!»
:»цей камінець — баранчик
полетів баранчик!»
:»цей камінець — місяць
полетів місяць!»
:»а цей камінець — зоря
полетіла зоря!»
крихітний апокаліпсис на березі Бистриці
маленька панночка із кроликом:
«покажи нам мадам Сезанн»
в домі повішеного
з розмови про хор Верьовки
переходять на бесіду про імажизм
цікаві порівняння Ісідори Дункан
з Гільдою Дулітл а потім
відеофільм де так само дві жінки
кохаються з білим песиком
«ОМ!» — проказує стрижений Іван
і першим не дивиться на екран
де дві жінки все одно кохаються
з білим коником
«ОМ!» — повторює стрижена Ленокс
якій поки що не загрожує клімакс
і відвернувшися від екрана
уважно дивиться на Івана
ом-данá-ом-дáна-ом
кінець уже забаві
гоббітів і хронопів
погашено у каві
недопалки коноплі
спіймали відхідняк
хотіли приручити їх
тому не відпускали
але то є звірюки
дурні й несамовиті
кусаються за руки
літають у повітрі
візьми одеколон
і розведи водою
вони втечуть як сон
квапливою ходою
Дем — Валерій Дем’янишин, один із яскравих представників львівської богеми кінця XX ст., талановитий графік.
«Зате його ровесник Хвунт…»: мається на увазі американський поет Езра Павнд, одноліток T. С. Еліота (1885 р. н.), чиє прізвище Pound в англійській мові пишеться так само, як і назва англійської грошової одиниці — фунт стерлінгів — pound.
«…попереду свята Ельжбета…»: у вашингтонському шпиталі святої Ельжбети для розумово хворих злочинців Езра Павнд перебував з лютого 1946 до травня 1958 р.
«Jefferson airplane and/or Mussolini»: синтез двох назв — книги Езри Павнда «Джеферсон і/або Муссоліні» (1935) та відомої рок-групи «Аероплан Джеферсона».
«…і кацау піймали…»: фразеологічний зворот, означає допитися до білої гарячки, збожеволіти через надуживання алкоголю.
«…і Дюрер у старій пінакотеці…»: Стара пінакотека в Мюнхені має кілька робіт Дюрера, в тому числі і славнозвісний його автопортрет (1500).
«…співай стрижена співай…»: ідеться про солістку популярної у 80-х роках групи «Eurythmies» Енні Ленокс.
«…так співають косівські Гуцули…»: «Гуцули» — одна з найперших українських рок-груп, з Косова.
«…місіс Олдінґтон…»: американська поетка Гільда Дулітл була дружиною Річарда Олдінґтона, англійського прозаїка і поета. Вони розлучились у 1937 році.
«…ніхто не поїхав до Saintes Maries-de-la-Mer…»: згадується собор Святих Марій з Моря в Провансі, де, згідно з ранньохристиянською легендою, висадилися на сушу три Марії разом з Лазарем і після навернення Франції померли там та були поховані. Одна з трьох Марій, чорна, стала покровителькою циганів. Щороку в кінці травня там відбувалися великі церковні урочистості, свідком яких був P. М. Рільке у 1909 році.
«…He that loveth not his brother abideth in death…»: «Хто не любить свого брата, той у смерті пробуває» (1 Посл. Івана, 3.14).