КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Княжа гора [Євген Пилипович Гуцало] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Зоддалеки гора Княжа — як бурий ведмiдь превеликий, що розлiгся на березi рiки. Пливучи в човнi по рiцi, поволеньки наближаєшся до цього сонного горбатого ведмедя, котрий переднi волохатi лапи витягнув низькими кручами ген-ген уперед, поклавши на них довгу морду. I коли придивитись iз човна пильнiше, можна вгледiти опукле нашорошене вухо, яке i ввi снi не опускається, прислухається до безмежжя простору, можна розрiзнити й приплющене ведмеже око, над яким куцi вiï здригаються так, як на вiтрi здригаються дерева. Цей ведмiдь спить на березi рiки не тiльки взимку, а й улiтку, коли, здається, грiх не проснутись i не поласувати доспiлими ягодами та медом диких бджiл, вгамувавши спрагу блакитною рiчковою водою, в якiй хлюпочеться довга шерсть на переднiх лапах. Величний i грiзний, вiн втрачає своï ведмежi обриси, коли наближаєшся в човнi до берега, й ти вже не бачиш нi простягнутих уперед лап, на яких у сонному супокоï лежить ведмежа гостра морда, не бачиш i могутнього горбатого хребта, а тiльки — гористий берег, що круча за кручею спинається до гори, а на кручах живими зморшками брижиться лiс, який тут, унизу, з первозданною нiжнiстю зеленiє шелюгою по бiлих пiщаних обмiлинах, де в святкових веселощах грає риба й де чайки лiтають i плачуть, мов неприкаянi душi померлих. Тепер пливеш повз Княжу гору — й не видно ведмедя, й не страшно його заснулоï звiриноï сили, вже твою душу опанував одухотворений, легкий i чистий простiр величноï рiки, що в якомусь пiсенно-музичному екстазi струмить i стелить то зеленi, то синi хвилi води, й ця серпанком повита рiка — попереду нескiнченна, обрiєм не обмежена, бо отам он на млистому овидi вона видимо переливається за порiг обрiю, й ти пливеш по ïï пiсенно-музичнiй течiï, що взяла тебе пiд свою незбориму владу, не можеш вивiльнитись вiд неï — та й не маєш такоï душевноï потреби, вже не вiдчуваєш часу й простору, бо вони не те що зникли, а розчинились у тобi, й ти розчинився в них, ставши ïхньою невiд'ємною часткою, творячи з ними єдину сутнiсть, ставши матерiєю цiєï незнищенноï вiчноï рiки, яка несе тебе, й гори Княжоï, що не зникає, а тiльки постає все в нових i нових своïх вiдмiнах…

У давнiшi часи чи й не такi давнi роки дiд Гордiй зодягав свою голову в бiлу хмару, що кiльчилась розвiяними баранячими кiльцями. Щоправда, хмару йому на голову нагнав не вiтер, а бурi життя, так що хмара не з синього неба, а з чорноï землi, бо на землi вiдцвiло його чорне волосся, на землi…

У той пам'ятний для всього села весняний день дiд Гордiй, у розкуйовдженiй хмарi посивiлого волосся, свiтячи лискучою шкiрою дубленого обличчя, не так прийшов до сiльськоï крамницi пiд яворами, як статечно приплив на довгих вусах, схожих на сомовi. Пiд кущистими бровами очi в старого сидiли так тихо, як до пори й до часу сидять чорти в болотi, лиш лукавi iскорки-бульбашки спливали з ïхньоï кароï глибини. В руцi пiднiсши для показу надутий шкiряний капшук iз грiшми, дiд Гордiй голосом спiвочим, як калинова сурмонька, став замовляти товари, що лежали на полицях, брав ïх у зачудованого лавошника й складав до великого лозинового кошеля, з яким уже десяток лiт ходив на рибу, а кошелю зносу не було. В розверстiй пащi кошеля вмiстились крам на хустки для баби, гостинцi для невiстки та для внукiв, битi i шитi валянки для сина, всяка всячина на хазяйство, а ще й усякi несподiванки для родичiв, бо в старого душа була щедра, як сонце в небесах.

Рахiвниця в руках лавошника на прилавку клацала, як голодний пес, що марно ловить мух, аж поки в пащi лозинового кошеля вже не вмiщалось нiчого. Лавошник, заïкаючись, немов нечисту силу вгледiв, спантеличено назвав суму, яку виклав кiсточками на рахiвницi, й незворушний — наче Княжа гора в гожу днину! — дiд Гордiй заходився розв'язувати пузатого шкiряного капшука. З капшука на зжолоблений прилавок тугим потоком проллялись металевi грошi, брязнули срiблом та золотом, замерехтiли таким барвистим свiтлом, якого стiни цiєï староï крамницi не бачили ой як давно!

Кiлька покупцiв, що трапились у крамницi на таку пригоду, геть збаранiли на лицях, i лавошник також збаранiв, а що баранкуватiсть на роботi йому була не до лиця, то мав озватись не блеянням, а людським голосом. А як ти озвешся, коли язик iз рота начебто вiдбiг аж за надцять верст, за Днiпро, й звiдти не повертається? Лавошник перебирав монети, й пальцi в чоловiка тремтiли, немов корчились на золотих жаринах, на срiбних жаринах, на мiдних жаринах, на бронзових, на алюмiнiєвих, на залiзних та ще на якогось металу жаринах, iз яких i палахкотiло вогнище на прилавку.

— Вiдлiчуй, Семене, скiльки назвав, — калиновою сурмонькою просурмив дiд Гордiй.

— Так ви, дiду, не тими грошима платите, — зрештою спромiгся на слово лавошник.

— Аз яких це пiр золотi й срiбнi грошi перестали бути грiшми?

— Дiду, ви… не викидаєте коникiв?

— Та хiба я кониками плачу за товари?

— Платiть нашими грошима, а не такими!.. I без коникiв!

— Людоньки, якi ж це коники? — Дiд Гордiй iз сивою кучмою хмари лукаво поглядав на решту спантеличених покупцiв. — Та в оцiй крамницi вже ого-го з яких пiр не розплачувалися золотом i срiблом.

— I не будуть розплачуватися! — зверескнув лавошник, чуючись зовсiм дурнуватим, наче й розум од нього забiг ще далi за Днiпро, нiж бiгав недавно язик.

— Ну, гаразд, золото й срiбло в тебе не в цiнi, — сурмив у калинову сурмоньку дiд Гордiй. Видлубав iз свого скарбу iржаву монету з малюнком якогось бородатого царя в коронi. — А за цi грошi що в тебе можна купити? Солi? Гасу?

— Такими грошима, дiду, розплачувались пiвтисячi рокiв тому! Отодi б ви купили за них i корiв, i волiв!.. Старий та древнiй ви, дiду Гордiю! Скiльки живете — тисячу рокiв? Чого ж забулись потратити своï грошi тодi, коли були молодшим?

— То, може, вернутись менi в молодiсть? Бо ж не пропадати добру!

— А вертайтесь! Ви такi, що вернетеся. Сьогоднi тут, а завтра там, якщо тiльки не перепинять по дорозi хвацькi хлопцi…

Поки лавошник хапливо, наче ось-ось мали наскочити злодiï, спорожняв лозиновий кошiль вiд товарiв сiльськоï крамницi, якi за срiбло й золото не купиш, дiд Гордiй священнодiяв над скарбом, ховаючи монету за монетою до шкiряного капшука, вiд чого капшук надимав i надимав боки. Взявши в руку порожнiй кошiль, старий сказав на прощання:

— По-всякому випадало базар'ювати i ярмаркувати, а отак — iще нiколи й нiде!.. Пiшов, увiрвавши пiдошов!

Та й подався з крамницi дiд Гордiй у хмарi кучматого волосся, що порскими хвилями заливало чоло, й очi його карi, вже не лукавi, двома хижими кiбчиками линули з дубленого обличчя — й не могли зiрватися з-пiд кущистого надбрiв'я.

Лавошник став на порозi крамницi — як iз хреста знятий i не вiдривав погляду вiд жовтого капшука в дiдовiй руцi, аж поки дiд iз капшуком пропав за деревами. Тодi лавошник iзнадвору замкнув крамницю на двi кутi залiзнi штаби, зайшов до крамницi через пiдсобку, випив одним духом пляшку пива й, заïдаючи пряним iржавим оселедцем, заплакав ïдучими, як руда сiль на iржавому оселедцi, сльозами.

То не грiм гримiв у захмарених високостях, то гримiла баба Килина; губи ïï в'юнились блискавками, що корчились на худому щелепастому лицi; плескате пiдборiддя злiтало й опускалось, як злiтає й опускається дерев'яний праник, яким при праннi вибивають шмаття на водi; помiж в'юнистих губiв-блискавок язик скидався на зiнське щеня, що сiкається й сiкається, а вилiзти з буди боïться. На диво, очi в баби Килини зоставались лагiдними й чистими, хоч би краплина гнiву схлюпнулась у ïхнiх озерах зеленого, наче затягнутих ряскою, мудрого спокою… То ти, урвителю, зламав соняшник, щоб ïздити, мов на конi? Ось я тим соняшником поïжджу по крижах твоïх, урвителю! Де це бачено — красу губити? А якби з твоïх в'язiв твiй соняшник зiрвати, голову, — чим би ти думав? А може, земля думає тим соняшником, га! Добре, що на городi ще соняшники позоставались, по людських городах ростуть, по всiх селах. То ïхнiми головами земля думає, урвителю! Думає картоплею й гарбузами, цибулею й часником, кропом i огiрками. А ще як же вона славно думає пiвонiями й красолею, ружами й чорнобривцями, любистком i матiркою. То в неï думки такi, пiснi такi — i ластiвка, й зозуля, й соловейко. Та в неï пiсня — мурашина кожна, а що вже тодi про звiрину в лiсi казати, про очерет у лузi чи про калину в байрацi! Та земля думає навiть твоєю дурною головою, чекає, поки вона порозумнiшає, i всiма людськими головами думає, а ще дощами й туманами, градом i снiгом, пшеницею i кукiлем у пшеницi, зiрками й мiсяцем, хлiбом i яблуками. Навiть твоєю многогрiшною бабою Ки-линою думає земля, о, i твоïм дiдом Гордiєм, о, бо земля жива-живiсiнька. На Княжу гору поглянь — яка думка висока стоïть, а Днiпро якою думкою стелиться, от би тобi цi думки в голову вкласти, щоб розумiв землю, щоб шанував землю. Де ще таку живу книжку надруковану знайдеш? А ти соняшник ламаєш, урвителю! Гай-гай, сам себе зламав, тепер збiднiв на сонях, на думку золоту соняшникову збiднiв… Баба Килина громом гримить, ув очах — лiтепло ласки, й здається, що то вся видима земля озвалась бабиним голосом, озвалось ïхнє яблунево-яворове дворище, город квiтучий, село ïхнє приднiпровське, при Княжiй горi схоже на велетенську вощину диких бджiл, озвалася й сама Княжа гора джерельним бабиним голосом, а ще ж i Днiпро, що в'ється за Княжою горою, небеса й сонце в небесах озвались бабиним голосом, i нiкуди не сховаєшся вiд нього, й вух не затулиш, бо, либонь, то вже й ти говориш бабиним голосом, то вже й ти став його джерелом… Зламана золота корона соняха гiрко осмiхається гаряче-вогнистими пелюстками, начебто плаче в сльозах, — ага, то ти плачеш соняхом, то твоï сльози в'януть на його молодому обличчi, то твоï печаль i жалоба мертвiють на його сонячному виду, бо ти сам себе зiрвав, каже баба Килина, сам понiвечив свою золоту думку.

— Напилося, старе одоробло, аж iз вух йому капає, — гнiвається баба Килина, — а в ногах чорти сидять, колотять старiстю дiдовою, мабуть, i чорти разом iз дiдом напились, бо хiба не почастує, не напоïть нечисту силу?

Дiд Гордiй стоïть у дворi на зеленiй ряднинi споришу й спiває:

Мати синонька в дорогу виправляла, Мати синонька зрання научала:

«Не пий, синоньку, першоï повнонькоï, Бо перша повнонька — велика зрадонька.

Вилий, синоньку, коневi на гривоньку».

— Правду казала ота мати, — бубонить баба Килина, — щоб вилив на гривоньку, аж ти такий iрод, що не послухаєшся.

Вона хоче завести дiда в хату, аби вiдiспався, аби, сти-домирник, людей не смiшив серед бiлого дня; баба тру-чає дiда в плечi, за сорочку смикає, та хiба зрушиш iз мiсця дубового окоренка?

— Де ж ти, бузувiре, пропив свiй розум?

— А в добрих людей на весiллi, — кричить дiд голосом, у якому немов чавун кришиться.

— Якi ж це добрi люди посеред бiлого дня п'ють i дiдiв споюють?

— Згинь, бабо, згинь, — каже дiд своïй бабi Килинi, що схожа на язичок вогню, який метушиться бiля соломи, та не вгризе ту солому золотими зубами. — Я, може, до дзвiницi спершу ходив, а тодi вже здибався з добрими людьми.

— До якоï дзвiницi?.. Таж нема давно тiєï дзвiницi!

— Для кого нема, а для кого й досi дзвонить. Гей, внучку, чого сидиш на деревi, як вивiрка, ходи сюди, поплачемо разом!

— Ти з п'яного розуму плачеш, а дитинi чого плакати?

Дiд Гордiй уже веде тебе до криницi на лавку, над якою в'ється гiлля — коси молодих вишень, обiймає хмiльними руками, пiсня його чудна й п'яна: «Товстая в пiч саджала, зубатая зазирала, а чорнявая, сердечная, iз печi виймала», очi його димнi схожi на двох сизих турманiв, що нiяк не зiрвуться в полiт пiднебесний, дiдова рiч скидається на днiпровську повiнь, коли буйна вода несе шмаття криги, корчi, вирванi кущi, зайцiв на стовбурах дерев, уламки човнiв, усяку всячину, й з цiєï мови-повенi до твого слуху раптом долинає голос сича, що важко ухкає вночi на церковнiй дзвiницi, серпокрилий мiсяць висить над самiсiнькою Княжою горою, наче гора й сьогоднi, як завжди, примiряє собi золоту корону, й корона ця ой як личить Княжiй горi, але й сьогоднi вона, розбиваючись на скалки в днiпровськiй течiï, спливає до обрiю, вже скоро потоне в iмлi, що страдницьки блiдне, й у цiй страдницькiй iмлi проступає гранiтний хрест бiля дзвiницi, пiд тим хрестом у старовину поховано першого сiльського батюшку, малий Гордiй iз матiр'ю спинаються до того хреста крутою стежкою, а стежка вислизає з-пiд ïхнiх босих нiг, вони хапаються руками за траву, а росяна трава порскає мiж пальцiв, наче шовк-дим, а в ïхнiх вухах дзвенить дзвiн у причiлкову шибку, i крик у ïхнiх вухах ширяє шулiкою, церковний сторож б'ється в хату: «а йдiть-но хутчiй до дзвiницi, годувальник ваш забарився бiля дзвiницi, ото й до хати нема», вже видерлися стежкою вгору, здолали церковну огорожу, вже бiля дзвiницi, вже хрест сiрiє на батюшчинiй могилi, наче гранiтна й острашлива квiтка розпачу людського, гранiтна квiтка скорботноï єдностi людини зi свiтом посейбiчним та свiтом потойбiчним, а на цьому хрестi розiп'ято ïхнього батька-годувальника, який ще вчора зранку з такими самими бiдаками подався дiлити реманент на панськiй економiï, i ось куди пролягла його дорога з економiï, хто ж це з панських посiпак розiп'яв його на хрестi, шию пов'язавши батьковi заморським шовком, що сизими струменями хлюпоче на вiтерцi, й руки йому так само шовком прив'язавши, й нiженьки шовком докупи спутавши, це ж нiколи батько ïхнiй не ходив у заморських шовках, а тепер ось як високо пiшов у шовках панських, як вони вдвох з матiр'ю той хрест важкий вергали, з могили батюшчиноï вириваючи, а хрест не пiддавався, наче батюшка з могили не вiддавав хреста, обома руками тримаючись, а таки вирвали хрест iз чiпких батюшчиних рук, таки виважили з землi, припали грудьми до грудей батька-годувальника, а серце не б'ється, припали вустами до вуст батькових, а вуста не дихають, заглянули очима своïми в очi батька-годувальника, а очi батьковi не бачать, уже сизою росою покрилось батькове лице, й роса сиза на батьковому лицi наче барвiнковою синню береться, наче батькове лице свiтає стиха, бо вже й у селi свiтає, з-за Княжоï гори прибуває цiлющого свiтла, та не може досвiтнє цiлюще свiтло воскресити батька, i, розiп'ятого на хрестi, понесли його вiд дзвiницi, бо й люди наспiли на помiч, спустились вiд церкви на шлях, тут 'i сонечко проснулось, а лежить батько на хрестi, наче живий, здається, зведеться ось-ось, щоб покарати губителiв своïх, а село вже прокинулось — i йдуть та йдуть за батьком до самоï хати, цiле море людське зiбралось бiля хати, поклали хрест пiд яблунi, саме яблунi вiдцвiтали, й цвiт яблуневий капає на батькове лице, наче яблунi плачуть, ох, дитино моя, а матiр вiд батька вiдiрвати не можуть, вона сама пнеться на хрест, i мене вiдiрвати вiд батька не можуть, i я з матiр'ю пнуся на батькiв хрест, ох, внуку, суботонька — то збiрний день, недiлонька — то весiльний день, скiльки там часу минуло по батьковiй гибелi, я на островi посеред Днiпра пасу з хлопцями череду, аж дивимось iз острова на берег — i очам не вiримо, бо й як ти очам повiриш, коли попiд кручами там верхи на конi хтось ïде, ми скочили на ноги, дивимось на коня й на верхiвця дивимось, бо достеменно мiй батько покiйний на конi ïде, позацiплювало нам, бо як же це вiн iз могили пiдвiвся, як же це вiн воскрес, коли на хрестi розiп'ято, коли всiм селом поховано, коли вже його губителям наша рiдня вiддячила, а вiн ïде верхи на конi пiд яворами, ох, внучку мiй, у вiвторок пиймо горiлку, у середу покотимо бочку, а в четвер додомочку, невже мана привидiлась, але ж не мана, бо й хлопцi бачать, тодi я з острова шубовсь у Днiпро, пливу, а течiя назад зносить, пливу, а течiя збиває, до батька не хоче пустити, ну, то я таки пливу, рiчку руками рву на шмаття, наче ворога шматую, бо ж батько геть вiд'ïжджає на конi, ось-ось за кручами пропаде, а, мабуть, неспроста навiдувався на цей свiт, хотiв здибатися з нами, тiльки не бачить мене зараз, пропаде за кручами — й не зобачимось бiльше нiколи на вiку, таки доплив, бiжу берегом, хочу кричати, а голосу нема, тiльки зiпаю, ген-ген виднiє батько на конi, спинився на пiщанiй косi, кiнь воду п'є, грива в Днiпрi купається, я передихнути не годен, серце в горлi стало, я б ноги поклав на плечi, аби так швидше, а кiнь, либонь, притомився, п'є воду, вже добiгаю, голосу нема, та я таки крикнув, батько обернувся, всмiхається так, що душi живоï нема, я теж смiюся, руки простягаю, в рiчку падаю, стаю на колiна, тiльки ось батько наче не своïм обличчям усмiхається, якесь не батькове обличчя в батька, ну, думаю, це пiсля страшноï розлуки, це в нього на тому свiтi лице одмiнилося, струпiшало й почорнiло, губи запали, волосся пiд картузом вигорiло, на тому свiтi хiба таке ще трапляється, й озвався батько голосом до мене якимсь не батьковим, плюсклим, але ж i голоси, мабуть, плюскнуть на тому свiтi, зводься, каже, з колiн, чого став на колiна, мовби молишся на мене, каже, викапаний ти батько, i батько твiй змалечку такий самий на виду був, i тодi вдарило мене щось у душу, сльози снопами з очей бризнули, бо хоч i в батьковому одязi, бо хоч i в батьковому картузi, та на конi зовсiм не батько, а його дядько Шаргало, що й цигана одурить, так любив коней, так пiснi та молодиць любив, його потiм за конокрадство й порiшили, що i слiду не знайшли, вставай з колiн, каже, я не батько твiй, лиш у святковому батьковому одязi, твоя мати вiддала менi святковий батькiв одяг, то я й зодягнувся, оце вiд удовицi ïду з сусiднього села, та вставай iз колiн, каже, чого такий страшний, лиця на тобi нема, боронь мати божа, щоб я ще тобi трапився в батьковому одязi, i давай iз себе здирати все батькове, а я на колiнах стою в Днiпрi, ох, внучку, радiсть моя, та хiба дурна баба Килина втямить, нащо я ту чарку випив, ну, випив у людей на весiллi, та я не п'яний i розумом не дурний, та здалось ниньки, що знов удосвiта несемо батька на хрестi вiд дзвiницi, що знов пливу до батька через Днiпро — й виплисти не годен, а батько берегом на конi ïде, ох, внучку, тобi, мати, не журитися, тобi, мати, веселитися, йде донька за чорнявого, за молодчика та за бравого, вже старе назад та не вернеться…

На лицi в бiлоï хати — двоє вiкон, мов очi, згори сiрiє витьопана негодою солом'яна стрiха, наче хата сiрою хустиною перев'язалась по самi брови. Мальви цвiтуть помiж хатою й грушею, а пiд грушею — збитий iз дощок стiл, за яким обiдали чи вечеряли погiдними днями лiта.

А коли це лiто густо пахло городиною й садовиною, аж дзвенiло нерозбавленою синькою далини, тужило горлицею в липах?

— Дiду та бабо, хто мiй батько?

Дiд Гордiй начебто й не почув над глиняною розмальованою мискою, в якiй парували молочнi галушки, а баба Килина зронила слова — як павутинки:

— Питай у матерi.

— Хто твiй батько? — аж перегодя перепитала мати голосом солодким, як гречаний мед. Полилась поглядом за похиленi ворота, наче очiкувала, що хтось появиться ось зараз iз зеленого виру горбатоï вулицi. — Вiтер…

— Хто? — не йнялось вiри.

— Авжеж, синку, не буває без батька, отож батька маєш, вiтер — батько у тебе.

— Вiтер? — тужили очi. — Який вiтер?

— А вiтер iз Княжоï гори.

Висока Княжа гора чорнiла лiсами скраю села, зi збри-жiв-хащiв де-не-де прозирали самотнi хати, наче хтось розгубив перламутровi мушлi, що бережуть таємницi.

— А чом у метрицi записано, що батько — Данило?

— У метрицi записано Данилом, а так — вiтер… Вiтер iз Княжоï гори…

Дивно спухають щоки, очi бубнявiють, губи вихоряться — й смiх вихлюпує з душi, бурунить iз горла, як весняний бурчак.

— Мати! Неси хутчiй миску!

— Навiщо тобi миска?

— Мати, неси хутчiй ложку та ще вкрай хлiба!

— Ложку маєш, i хлiба накраяно.

— Ось дiд Гордiй!.. Ось я!.. Мамо, я вiдсунусь вiд дiда, а ти отут помiж нами на столi постав миску, а в миску насип галушок! — Крiзь iскристi бризки смiху слова прориваються, мов срiбнi краснопери проти рiчковоï течiï. — Хай помiж нами сяде вiтер iз Княжоï гори, хай пообiдає, бо хiба ж не виголодався там, у пущах!.. Гей, вiтре Даниле, ходи-но з нами обiдати!

— Вiтер не голодний, — каже баба Килина. — Йому в лiсi є що з'ïсти й випити, в лiсi багато всякого добра.

Дiд Гордiй наче й не чує балачки, бо йому вуха завiшано сивою хмарою.

— Дитино, вгамуйся, — каже мати, — вiтер сам себе в обиду не дасть.

Бiжить до хати, приносить iз хати полумисок i розмальований у червонi вишнi великий ополоник, наливає iз засмаленого горняти молочних галушок до полумиска.

— О! — й сльози на вiях мерехтять, як мокрий снiг. — Сiдай, батьку-вiтре Даниле! Бо вiєш скрiзь, а дома найкраще!.. ïж, мати ще пiдсипле, ïж, у погрiбнику є ще кисляк у гладущику, i хлiб iще є на миснику, й старе сало в мiшку у коморi висить на гаку, й iще сушеницю торiшню не поïли, є пшоно, ти ïж, вiтре-батьку, ïж, батьку-вiтре…

Сльози бризкають з очей, наче опиняється в мерехтливому кущi з бризок-слiз, i дiд та баба сяють i ламаються в цьопу кущi, й мати, й стiл пiд грушею, й груша, й геть-чисто все, що потрапляє на очi. Бiжить вiд грушi в цьому болiсно-сяйливому кущi, сам — наче колючий кущ слiз, то вiн — сльози, то сльози — вiн, то село — плаче, й Княжа гора — плаче.

Вибалок затоплено рiзнотрав'ям, що хлюпає в груди, по хвилях рiзнотрав'я вигойдуються бiлi, рожевi, червонi та жовтi квiтки, мовби спалахують вiдблиски на поверхнi теплого моря, над морем цим зеленим лiтають лелеки, а ген вiддалiк i походжають гуртом, лиш спини лелечi виднiють i голови ïхнi стримлять, схожi на небувалi квiтки, якi також вигойдуються на вiтерцi, дiд Гордiй у морi трав — зодягнений у полотняну сорочку, з хмарою сивого волосся на головi — скидається на лелеку, тiльки бiльшого вiд справжнiх, ви обоє обвiшанi торбинками, в якi сьогоднi з досвiтку збирали трави i цвiт у вибалку, де худоба не толочить зела, бо такий цей вибалок неприступний для худоби, де зело вiльно п'є уночi гостре свiтло далеких зiрок i густе мiсячне молоко, де зело вдосвiта викупується в цiлющих росах i вдень нiжиться в сонячному лiтеплi, цей вибалок схожий на вiдкриту жилу в грудях землi, над вибалком-жилою по краях ростуть дикi грушi, терен та шипшина, а сам вибалок-жила, ген дотикаючись до Княжоï гори, ховається в ïï могутнiх надрах, мабуть, саме з ïï надр i виливаються щовесни оцi живi буйнощi рiзнотрав'я, ви здираєтеся схилом вибалка, що густо поснований деревiєм, де грають бджоли на невидних пахучо-медових струнах, уже й помiж тернiв нагорi, а за тернами стеляться веснянi поля, вiд яких очей не вiдiрвати, ген i ваше село виднiє хатами й садами, а дiд i каже, що отут, над вибалком, колись до революцiï та й пiсля революцiï стояв хутiрець, уже нема хутiрця, й тобi не вiриться в дiдову рiч, що стояв хутiрець — i не стало, бо от, скажiмо, Княжа гора стояла — й стоïть, село було — i є, дiд Гордiй жив — i живе, так само як Днiпро тiк — i тече, так само, як над Княжою горою, над Днiпром i над дiдом Гордiєм напиналось i напинається небо, все це не зникло — й не зникне, отож i хутiрець має бути, ось тiльки слiд умiти побачити, а дiд Гордiй, обвiшаний торбинками з травою та цвiтом, i каже, що колись його були ховали-хоронили з цього хутiрця, якого вже нема, а ти, обвiшаний торбинками з травою та цвiтом, i питаєш, як це дiда Гордiя колись могли ховати-хоронити з цього хутiрця, коли ось дiд поряд iз тобою ступає, живий — непохований, i ти, смiючись, лапаєш дiда за полотняну сорочку, за штани й за торбину на грудях його смикаєш, а дiд Гордiй, ледь розкривши равлики-стулки очей, i каже, що таки хоронили його давно, ще пiдпарубком, вуса ледь засiялись, ну, зодягли його в дубову сорочку, застелену зсередини бiлим крамом, руки на грудях склали та й понесли його з хутiрця, ранньоï весни понесли, а ви, дiду, пам'ятаєте, як вас несли, як же ви пам'ятаєте, коли на вас дубову сорочку зодягли, дивно зодягли, значить, бо тепер от коли на кого зодягнуть, то вiн уже нiчогiсiнько не годен побачити з тiєï сорочки, як же ви побачили, ну й очi у вас, еге ж, очi в мене, каже дiд Гордiй, усе бачили тодi в небесах синiх, саме жайворонки повернулись iз вирiю, трiпочуть грудочками вгорi й так виспiвують, що страх славно, здається, нiколи б не вмирав, дивлюсь я в небеса, а мене несуть дядьки на плечах, i дубова сорочка пахне свiжими стружками, дикi гуси тягнуться надi мною до Днiпра, один за другим качинi табуни пролетiли, й так легко дихається на дядькiвських плечах, i такого вiтру в грудях, що, здається, легкий та звiтрений, полинув би разом iз дикими гусьми до Днiпра, полинув би в качиному гуртi, а як до села нашого стала доходити процесiя, то жалiбно заголосило жiноцтво, мати з батьком заплакали-заридали, й навiть заплакали дядьки, а дядькiв багато набралось на мiй похорон з сусiднiх сiл, плачуть, що такого молодого несуть на кладовище, помер, життя не звiдавши, й менi самому в дубовiй сорочцi закортiло плакати, вже й лелеки в небесах не радують, уже й летiти до Днiпра в качиному гуртi не хочеться, оцiєю дорогою тодi йшли, що зараз iз тобою йдемо, ось тут вiтряк стояв, уже нема вiтряка, згорiв минулоï вiйни, а тодi, ще позаминулоï вiйни, тут усе й сталось, а сталось таке, що тобi важко втямити нинi, то завтра втямиш, коли розумом виростеш, а сталось, що поклали мене в дубовiй сорочцi отак пiд тополею старою, давно вже нема тiєï тополi, плакати не плачуть, а лиш бурею — крик, i гвалт, i стрiлянина, такий рейвах кругом, конi iржуть, худоба реве, хтось бiжить, хтось тiкає, а я лежу, бо сказали менi, покiйному, лежати, лиш небо над головою бачу, а в небi що, а в небi гайвороння пiд смушевою хмарою в'ється, вихорами злетiло у височiнь, ну, думаю, скiльки гайвороння багацько, а потiм сила якась пiдхопила мене, зiрвав iз себе дубову сорочку, бо чого ж це вилежуватись пiд гайворонням, коли бiй кругом, коли процесiя — вже й не процесiя нiяка, та й не покiйник я, а живий-здоровий i навiть шаблю стару козацьку тримаю в руках, та шабля муляла бiк вiд самого хутiрця, господи, що дiялось тут, бiля вiтряка, тих реквiзиторiв нiмецьких, що вiд Центральноï ради, побили-посiкли на капусту, бо хто ж iз ïхньоï банди боявся похоронноï процесiï, нiхто не боявся, вони тут безпечно отаборились та полуднали, з горiлкою, книшами й шинкою, що по людях награбували, значить, полуднали, а процесiя по них i вдарила, хто з чого мав, хто що поховав пiд полою, там карабiн чи обрiз, пострiляли й пошаткували ïх на капусту, вже та процесiя не плаче й ридає, як ото за мною, живим, ридала, хоча, здається, чом не ридати, коли стiльки покiйникiв пiд вiтряком, уже процесiя кинулась помiж худоби, що реквiзитори в людях реквiзували для нiмцiв, уже хто свою корiвчину вилучає, хто телицю, хто овечок визбирує своïх, а те гнуздає коня, бо й коней позабирано, а хто прямо сiдає на воза, де печеного хлiба накладено, чи на грабарку, де пшениця на посiв, насiннєва, бо все брали в людей, сiдають на вози — й гаття, чалi, i вйо, карi, а конi iржуть, а худоба мукає, а вiвцi блеють, таке ревисько реве, наче судний день настав, i дядько якийсь у свитцi наопашки, хрестик на шовковiй шворцi телiпається, бiгає вiд воза до воза та все допитується, зерно в тих мiшках чи, може, грошi, бо в нього не реквiзували нi волiв, нi коней, а лиш грошi реквiзували, то вiн тепер бiдний як церковна миша, чи немає в яких мiшках грошей, а йому кажуть, що нема, що саме лиш зерно, що лиш печений хлiб у мiшках, авжеж, бо хто б це на такому страшному ярмарку та пустив би його руку до мiшкiв, аби перевiрив, тут тiкати треба, поки гайдамаки з нiмцями не наспiли, поки без суду та слiдства не пострiляли всiх, а в нас коня забрали з хазяйства, нам без коня — як без рук, а я в ту веремiю кинувся, пiд сiдлом стояв прив'язаний до конов'язi, де завжди коней в'язали бiля вiтряка, коли з помолом приïжджали, ну я — за свого коня, вже тiкаю з того побоïська, а батько-мати ще лишились, бо в них овечi кожухи забрано, вони ще за овечими кожухами нипають, як отой у свитцi за своïми грiшми, скочив я в сiдло, вдарив босими п'ятами по кiнських здухвинах — i на Княжу гору, бо хто куди вiд вiтряка тiкав, а нашi сiльськi, що з худобою чи кiньми, все бiльше на Княжу, боялись i нiмцiв, i гайдамакiв отих, уже я в лiсi, в нетрях, аж тут сам себе лясь по лобi, ну, думаю, дурень який молодий, хутчiй назад, поки не пiзно, назад на той кривавий ярмарок, бо як запiзнишся, то добрi люди вiддячать — голову тобi знесуть, лечу я з Княжоï, вже й вiтряк, таке тирловисько на околицi, забитi лежать урозкидь, i нiде нi душi живоï, лиш гайвороння вихором i досi в'ється пiд хмарами, i засмiявся я з радостi, що пiд тополею стоïть домовина, нiхто не взяв мою дубову сорочку, хоч усе тут гребли, от висадив я той скарб на коня, бо ж знадобиться на хазяйствi людям, що споряджали мене на тому похоронi, бо хiба в бурю настарчиш домовин, негоже розкидатись, i знову гайда на Княжу гору, в лiс, де ховались нашi вiд напастi лихоï, я в тiй домовинi й спати вкладався пiд зорями, сухо й затишно, звiрiв нiяких уночi не боявся, бо який звiр чи нечистий дух вiдважиться пiдступити, а мати з батьком ïсти носили, поки я стерiг коня, слава богу, переховався, а в селi коïлось тодi таке, що не розказати, бо карателi прийшли карати, а кого покараєш, коли порозбiгався народ пiсля такого ярмарку, та однаково без бiди не обiйшлось, отак мене колись несли цiєю дорогою в дубовiй сорочцi, отак хоронили, ха, в нас народ iз хороби розумний, ще не таку процесiю втне, аби ворога обдурити й покарати, а я ось тепер пiшки скiльки ходжу там, де мене колись на руках несли, трави збираю та сушу, як мiй батько збирав, як батька мого батько збирав, а наш прадiд теж збирав у давнину, вiн козакiв лiкував на Запорозькiй Сiчi, це в мене, сказати б, iще запорозьке вмiння, дiд Гордiй розказує, i гудуть над дiдом бджоли, бо такi в нього пахучi цвiт i трави назбирано в торбинки, йде в ïхнiй музицi, неподалiк iз вiдчиненого вiкна якась весела жiнка смiється по радiо, смiється чи не на всеньке село, бо що ïй до дiдовоï розповiдi, проïжджає мимо автобус зi снопом пасажирiв, чужих до дiдовоï думи, а тобi здається, немов кряче те гайвороння, яке колись над вiтряком та над кривавим ярмарком вихорилось, i ти покрадьки торкаєшся незаправленоï в штани дiдовоï полотняноï сорочки, — чи то шукаєш у нього захисту, чи самого дiда Гордiя хочеш захистити вiд чорного гайвороння, й так ви йдете нерозривною вервечкою, дiд Гордiй у пахощах трав та бджолах попереду, а ти позаду, теж у паморочливих пахощах та в густiй музицi…


Власне, хоча Княжа гора й вигинає ведмежу спину окрай села, починається вона в них одразу за садибою, за городом. Город немов розганявся пiд гору, й забракло духу, захляв, перечепився об найближчi стрiмчаки, розпластався рябою рядниною, де латками воронового крила лиснiє чорнозем, де жовтiє суглинок, де вирваними з лисячоï спини рудими жужмами свiтиться глина, де слизько зблискує глевкий глей, де застиглими струменями врiзнобiч порскнуло мiлким попелястим пiском. А на межi, яка швидше скидається на городьбу, в полинi й лободi навалено всякого штурпаччя й камiняччя, що за багато рокiв викопано на городi, а ще всiляке костомаччя — спробуй утям, чиє то костомаччя, з яких бачених чи небачених звiрiв, коли тим костомаччям так i пре з землi, хоч копай ти ïï весною, хоч копай ти ïï восени, а костомаччя не щезає, наче земля родить не тiльки картоплею та соняшниками, а й жовтим та бiлим костомаччям, еге ж, наче десь там у темному ïï глибу народжуються звiрi, там живуть, там помирають, а вже на бiлий свiт приходять ось таким костомаччям, що городь-бою вляглось на городнiй межi. А ще в тiй городьбi й кутасте камiння, яке чи в землi саме натесалось, бо ж земля таки вмiє й тесати, чи в якихось древнiх печерах його колись натесано й розгублено повсюдно, — ось дiд Гордiй, баба Килина й ти з матiр'ю знаходили й знаходите повсякчас, скидаєте на межу, бо ж куди його поскидаєш. А ще помiж каменiв i кiсток якого залiзяччя тiльки немає, й не зовсiм спите iржею: уламки всякоï потрощеноï зброï, рваний метал осколкiв, якiсь снаряди, якiсь патрони, якiсь мiни-тарелi, якiсь бойовi замки iз зотлiлими пружинами, якiсь стволи, якiсь ободи залiзнi — земля не переставала й не перестає плодоносити цим брухтом, вивергаючи його зi свого лона, й хто вiдає, скiльки його ще зосталось у темному глибу, де минулi вiки не сплять, а зiбрались у гурт i посилають у бiлий свiт своï дарунки… В якому своєму дитячому вiцi ти станеш на городнiй межi, на цiй городьбi, пориваючись поглядом i душею на Княжу гору, що затуляє крайнебо так, як мати затуляє вiд сонця долонею чоло, а городьба не пускає, вчепилась нездоланною силою. Княжа гора перед очима — немов картина, яку хочеш побачити зблизька, — й остерiгаєшся, бо не тiльки загадковiстю вiє вiд неï, а страхом, що шпильками протикає груди, й хоч стоïть лагiдний день, та з Княжоï гори немов обвалюються кам'янi громи, й кам'яними громами обвалюються на твою пам'ять легенди й перекази, якi доводилось чути про Княжу гору, а з тих билиць та небилиць перед зiр твiй виходять вовки та ведмедi, хиже та мирне птаство, грабiжники та розбiйники, половцi й татари, виходять духи нечистi, всяка лiсова потороча, що боïться денного свiтла й чаïться в глухих проваллях, а ще дивовижнi лiсовi луни, якi є чиïмись таємничими голосами, але нiкому не дано побачити, яким химерним дивовижам належать отi довгi та прозорi, кришталевого дзвону лiсовi луни. Ти прагнеш опинитись помiж таємниць Княжоï гори, там, де твiй батько блукає вiтром, де живе твiй батько-вiтер, хочеш зустрiтися з ним, вiдчути вiтер на дотик обличчям i руками, почути його прохолодний батькiвський шепiт, бо має ж батько сказати своïй дитинi якiсь добрi й такi потрiбнi слова шелесткою мовою вiтру, в тобi вiд очiкування зустрiчi з батьком-вiтром аж бринить i мало не порветься якась струна в єствi, — й ти чомусь не можеш полинути на Княжу гору, не можеш вiдiрватись вiд городьби, ноги твоï в землю повростали, як повростали картопля й соняхи, вишнi та яблунi. О батьку-вiтре з Княжоï гори, чи бачиш ти свого сина отут, пiд горою?!

У подолi Княжоï гори стоïть шатристий ясен, мов богатир у лiтах, а пiд шатристим ясеном хатка стара в iржаво-рудiй черепицi, наче в картатiй хустинi, свiтяться вiкна блакитними барвiнками, сiнешнi дверi навстiж розчинено — вiльно пташцi влетiти, вiльно хлюпнути леготу, вiльно подорожньому вступити…

Заграно, забубнено, бояри побуджено — Встаньте, бояри, встаньте, Коники посiдлайте, самi убирайтесь, Бо приïдемо ранком попiд високим замком, Будемо замки ламати, Марусину дiставати…

Ото бабi Килинi завше спiвається цiєï пiснi, коли веде тебе за руку повз оту барвiнкововiконну хатку пiд шатристим ясеном. Вiтається зi старенькою, як сама, зiгнутою колесом Онисею Гайдаржею, що виходить iз хатини до ворiт, i снують вони, давнi товаришки, тиху розмову, та, здається, переблискують у ïхнiй мовi нитки срiбнi та золотi, нитки бiлi та чорнi, а також зеленi й червонi. Двоє сiрих оченят сидять у пiдбрiв'ï в сивоï Гайдаржi, колесом зiгнутоï, i тремтить в очах по росi-сльозинi. Завжди в очах дзеркальна роса — хай весна, хай осiнь, хай зима.

Хай весна, хай осiнь, хай зима, а баба Килина з товаришкою Онисею Гайдаржею снують i снують барвистi нитки балачок, а з тих балачок проростає зелен-рута ïхнього вiдлетiлого колись життя, в яке тобi, здається, не прозирнути, але все ж прозираєш, бо такi в ïхнiх бесiдах нитки чародiйнi, що тчуть i тчуть живе минуле…

У садочку двi квiточки На свiтаннi були Та горiлочку пили, За малую та часиночку Найшли собi родиночку…

А того вишневого осiннього вечора, далекого-предалекого, кiнь вороний ступав через заграви, якими палахкотiв лiс на Княжiй горi, ступав кiнь вороний через застиглi жовто-багрянi вихори дерев i кущiв, по розiллятому полум'ï прижухлоï трави та зiв'ялого листя, ступав кiнь вороний через шерехи та жаскi скрики падолисту. Скiльки разiв кiнь вороний ходив цiєю дорогою — хай то нiч тупоока, мов сова, хай то досвiток полохливий, мов полiт крижня над Днiпром! — отож знав цю дорогу кожним своïм пiдкованим копитом, кожною чутливою жилкою, але харапудився й похоркував. Чи не тих боявся людських тiней, то в шестеро корчуватих рук вели його за вузди? Вивели вороного з лiсу на подiл Княжоï гори вже смерком, коли темрява виросла густими коноплями, вивели якраз до обнесеного воронням обiйстя, прив'язали коня до ворiт, розтанули в мороцi ночi, а вороний вузди зубами гризе, а вороний важко присiдає, наче з ляку, що дорога пiд ним розсядеться ось-ось.

I поверталась поночi Онися додому, навiдувалась до родичiв у сусiднє село, вже й свою хату видно, а бiля ворiт угледiла коня вороного, й серцю так терпко стало вiд радiсного болю. Вирвала з грудей голос, наче любистку духмяного вирвала й аж до ворiт докинула:

— Семене коханий, чекаєш на мене!..

Бо як було не впiзнати коня, бо як було не впiзнати на конi ïï судженого Семена-кавалериста, який отак щовечора навiдувався, якого й сьогоднi чекала.

— А я забарилася, Семене! — любисток голосу свого дiвочого знову кинула в нiч.

Кiнь переступав ногами, вухами пряв, а ïï судженому Семеновi-будьоннiвцю вiдняло мову.

— Ти гнiваєшся? Чи заснув, Семене?

Мабуть, заснув iз утоми — це ж стiльки клопотiв йому в сiльрадi та поза сiльрадою! — бо погойдувався, як очеретина погойдується у водi, i плечi його опали.

— Ось я тебе розбуджу, Семене… Сходь iз коня, Семене, пiдемо до хати, вмиєшся криничною водою, повечеряєш, бiлу постiль тобi постелю… Чом же ти з коня не сходиш, Семене?.. Хто твого коня, Семене, припнув до ворiт?.. Хто тебе до коня гудзами прив'язав, Семене?.. Горенько, та що ж це таке, бiда яка, горенько… А-а-а!.. Де ж твоя голова, Семене, де ж ти голову загубив?..

I дерев'янiючи тiлом, i чуючи, як волосся заворушилось на потилицi, як очi гострим болем рвуться з очниць, зойкнула в нiч — спершу тоненьким лементом, а далi не людським, а вовчим протяжним скриком, i той звiрячий скрик Онисi впав у хащi лiсовi на Княжiй горi, лiс вiдповiв луною, вороний кiнь гойднув гривастою шиєю, наче вершника свого намагаючись скинути, чи силкувався з розпачу дiстати загнузданою мордою до серпа молодого мiсяця в небi…

Крикнули лебедi на водi — Заржали кониченьки на станi, Били чолом за двором, Придавили рученьки за столом…

Вiдв'язала неживими руками вороного вiд ворiт, вела дорогою помiж осiннiх смутних верб, а зуби видзвонювали зернами слiв, наче на морозi.

— Семене рiдний, чи думала я, чи гадала, що отак нинi вертатимешся вiд мене?.. Це ж тiï ворiженьки-дуки, що ти в них землю вiдняв… А ворiженькам-дукам теж голiв не зносити, теж не набутись на свiтi бiлому.

Шарудiло опале листя, а лiсова гущавiнь Княжоï гори мовчала грiзно, мовби до пори до часу тамувала невимовний бiль у грудях.

— Де ж твоя кохана голiвонька, Семене?.. А ми ж побратись мали за тиждень цiєï осенi, таке в нас весiлля, такi в нас пiснi…

Ой на горi полуцвiтки процвiтають, Усю гору кам'яницю устилають…

— Таки знайду твою голiвоньку, з голiвонькою весiлля справлю…

Ой, той журливий похiд через Княжу гору судився, мабуть, тiльки Онисi Гайдаржi з твого села, бiльше нiкому не судився.

I як тiльки вона здолала тодi морок ночi на Княжiй горi?..

З тих пiр де тiльки не шукала, де тiльки не видивляла голiвоньку свого судженого — в полях i байраках, у шелюгах коло Днiпра, в лугах весняних, у зимових заметах, у лiсових хащах на Княжiй горi! Отак все життя шукала й ще збирається сто лiт прожити, аби знайти, аби весiлля справити iз коханою голiвонькою, а коли Онися весiлля справить iз коханою голiвонькою свого судженого, тодi й переставлятись можна.

Ось тiльки очi плачуть, сльозяться весь час, а якби очi. не плакали, якби не сльозилися, то вже б i знайшла, десь та голiвонька чекає не дочекається на стару дiвчину Онисю…

Ось твiй ïде, Розмай-коса, Потеряй-краса, Горiховий цвiт, Що зав'язав свiт…

Якогось лiтнього дня вiтрець iз Княжоï гори долинає до хати, пестить твоï щоки, куйовдить ласкавою долонею й так розкостриченого чуба ьа головi, бере тебе за руку — й веде. Долаєш городьбу, вже ти на кам'янистiй стежцi, яку рушником простелена мiж бузини, гаптованоï гронами недоспiлих ягiд, уже за бузиною — горiшина й терен кущаться, уже глiд i калина тут хороводять, уже дикi черешнi i дикi яблунi, й чим тут тiльки не пахне! Пахощi густiшають, дурманять, забивають памороки, й душа вiд них завмирає, п'янiє, хмелiє, i хочеться затиснути пальцями носа, доб не запаморочило. Помiж розлогого гiлля перелiтають пташки, i в хащах птахи наче iнакшi, нiж у селi, а барвистi пера на крилах i на грудях такi, що бiльш нiде й не побачиш, i музика ïхнього щебету така, що нiде й не почуєш. Обертаєшся з петлястоï стежки назад — ген вдднiє в долинi i в яру бiле село, хати пливуть вiтрильниками помiж тополь i верб, ген школа блискає вiкнами а бiля школи вервечаться дiти у якiйсь грi. Але вiтрець пiдганяє тебе, й тут, вище, вiн уже не вiтрець, а вiтер, вiн подужчав, та, либонь, iще дужчий там, ген угорi, куди веде стежка, куди кортить дiстатись, щоб нарештi таки здибатися з вiтром iз Княжоï гори, з тим вiтзом, про який казала мати. Стежка в'ється попiд крутим схилом, у дубах та грабах, в'ється понад урвищем, яке дедалi глибшає, западає в пiвморок, який густiшає иа днi урвища, й коли на схилi лунає передзвiн птахiв, тз з глухоманi урвища лиш чуються шерехи-зiтхання, наче там зiтхають чиïсь заблуканi душi. Й далi бiльше денне свiтло обертається на якусь зелену плямисту темряву, що затоплює урвище й лiс на схилi гори, небо за верхами дерев озивається громом, що гуде далеким басовитим джмелем, першi краплi розбиваються об густе листя, потiм бiльшi краплi твердими горiшками провалюються крiзь листя, — й раптом рясна злива рушиться на землю. Ген тисячолiтнiй дуб над стежкою сiрiє в стовбурi дуплавиною завбiльшки в людський зрiст, i ти притьмом ховаєшся вiд грози в затишнiй дуплавинi, виглядаючи меткоокою бiлкою в свiт бурi, яка ще не осатанiла, та скоро осатанiє, бо вже не ллє, а перiщить, бо вже грiм навiть не iрже в небесах, а реве табуном схарапуджених коней, бо блискавки пропалюють у небесах страшнi розверстi яри, i з тих розверстих небесних ярiв падає додолу хвилями мертве свiтло, яке щойно було буйним, ревучим, несамовитим. Бризки залiтають у дуплавину, яка прихистила в бурю, й тобi здається, що зрiсся з дубом, i, чуючи шелест i сплески його гiлля, бачиш самого себе дубом, що росте з землi в небо, що ось зараз стоïть грудьми проти бурi, змагаючи блискавки й грiм! Твоє корiння дужими потоками проллялось у земну твердь, ти чуєш Княжу гору через крону, кореневища, через цю чутливу крону-кореневище ти заглядаєш у морок гори, який тобi близький i не страшний, як не страшна й та мокра пташка, котра з виру грози вже мало не влетiла в дуплавину, та в останню хвилину своïми порскими очима наче аж ударилась об пахкий жар твоïх очей, — й знову ринула у вир грози; як не страшний тобi й той слизький вуж, який ген-ген помiж кущiв малини переповз по стежцi, наче то грубий сирицевий батiг позвивався, як не страшний тобi отой шелест-виляск у заростях, наче там iз чотирьох ратиць раптом зiрвалася-скочила якась звiрина та й гайнула в гущавiнь лiсу i в гущавiнь грози. Бо й справдi, чого боятись, коли ти обернувся на дуба, що росте з землi у небо, єднаючи землю та небо корiнням та гiллям, стовбуром,руками й ногами, передзвоном серця i шелестом листя, зеленою пiснею зодягнених у капелюшки жолудiв i краплистою пiснею, що проросла з уст, що невiдомо де й закiнчилась — чи в твоïй душi, чи в душi дуба, якi немов стали однiєю душею, а вона ж бо ще й є душею Княжоï гори!.. Зрештою, полум'я грози пригасає, блискавки вимерхли, й тiльки лиш грiм озивається звiдти, з вершини, до якоï ти не дiстався, грiм наче посварюється за твою втечу з хати, що ти намислив зустрiтися з вiтром, грiм наче застерiгає на майбутнє вiд таких походiв на Княжу гору. Вилазиш iз дуплавини — й наче роздвоюєшся, переставши вiдчувати на собi i в собi могутнього дуба, i, либонь, так само дуб жалiє за тобою, ген як сумно перебалакується листям, що ти вiддаляєшся, спускаючись мокрою стежкою назад у село, й дуб услiд за тобою простягає гiлля, наче хоче затримати й вернути в родиннi обiйми, у шелест ïхнiй.

А пiсля ураганноï вiтряноï бурi натрощило гiлля не тiльки на горi, а й у селi, з сiльради сказали, аби трощене гiлля з обiйсть повиносили на дорогу, поскладали пiд загорожами. А ще — поспилювати чи позрубувати дерева, коли близько бiля електромережi, бо цiєю бурею накоєно лиха, то нащо чекати ïï в гостi вдруге, рубайте чи ясен, чи клен, чи акацiю, коли можуть завадити електромережi.

Так цiкаво бiгалось по селу — там солом'яну стрiху здерло з хлiва, i хлiв блимає кроквами-латами, наче велика рибина свiтить бiлими кiстками, з яких обсмоктано м'ясо; там грозою повидушувало скло у вiкнах, i жива хата дивиться темними бiльмами, в яких нi летюча ластiвка не вiдображається, нi груша з двору, нi хмара з неба; там город витолочено так, наче на городi телесу-валась череда; там iз ями витягують мотузками перiсту корiвчину, бо вiтер загнав у яму, добре, нiг не поламала, але ж спробуй i витягни з ями!

Хоч буря вщухла, а хлоп'ячу ватагу вашу наче вiтром ганяло.

Зелений автомобiль, завбiльшки з сiрникову коробку, спинився перед вашою хлоп'ячою ватагою, немовби у хвилю вдарився. З автомобiля — сiрниковоï коробочки не так висiв, як вилущився з острiшкуватими бровами дядько на протезi й на милицях i, обважнiвши крутими плечима, очiкував на вас.

Якийсь такий був цей дядько, немов його покалiчила недавня ураганна буря, що плюндрувала сади, городи й лiс. Зачудованi й настороженi, ви поспинялись вiддалiк. Тодi незнайомий дядько заклав до рота пальцi й свиснув грiзно, мовби ляснув гарапником по мокрiй травi.

— А ходiть-но сюди! — ревнув басюрою. Й коли наблизились, уже зовсiм лагiдно поспитав: — Тутешнi чи зальотнi горобцi? З Княжоï гори?

— Ми не зальотнi, ми з Княжоï…

— Та видно, що з Княжоï, — засмiявся дядько, здаючись уже зовсiм не страшним, хоч порубаний та посiчений. — Ви мене знаєте?

— Нi…

— Та мене весь бiлий свiт знає! Ви мовчали, набравши води в роти, а дядько у вашому гуртi стояв на милицях, наче обламана брила.

— А ви суницi збираєте в лiсi? Чи опеньки?

— Збираємо…

— Хлопцi, що я вас попрошу… Я сам iз Києва, я до вас по суницi приïжджав на Княжу гору. Ну, й годинника свого загубив, буває таке. За той годинник i мовчав би, але ж — трофейний. Я той годинник iз Берлiна привiз, а ось у вас — загубив. Якось так мулько на душi, наче от — був якийсь час у мене вчорашнiй, i сьогоднiшнiй, i завтрашнiй, а без годинника — щось не те, й край… Вам ясно?

Ви мовчали, вам було не ясно.

— А годинник такий круглий, мов цибулина, й справно iде. — Чоловiк чудно смикнув плечима, наче пiдстрибнув на протезi й на милицях. — Я загубив, а вiн собi йде в лiсi отам…

I показав милицею на Княжу гору, що лежала ведмедем.

— Але ж зупиниться, от, бо хто йому там накрутить пружину? Сорока накрутить? Чи ворона? Й коза не накрутить, правда?

Ви хлюпнули на дядька хвилями усмiшок.

— Зупиниться годинник, не йтиме. А як же це не йтиме, коли весь час iшов, коли аж iз Берлiна йшов… Чудно так, не вiриться, що загубив. То ви пошукайте, ви знайдете, чуєте, хлопцi? А я навiдаюсь, чи по гриби приïду, чи по горiхи… Таких лiщинових горiхiв, либонь, нема нiде, тiльки у вас.

Скрипнув протез, тужливими голубами загули милицi. I як тiльки вiн суницi збирає? А гриби? А горiхи? Вже сидячи в автомобiлi завбiльшки з сiрникову коробку, дядько дивувався:

— I як вiн загубився?.. Трофейний! Кому вiн у лiсi показуватиме час? пжакам, га? Чи вужам? Так ïжакам анi час не потрiбен, анi годинник нiмецький… Так само й вужам… То ви пошукайте, хлопцi, а я навiдаюсь. Наче його ураганна буря нагнала до вас. Княжа гора обiймала село високими, грiзними обiймами. Де ж там у лiсових нетрях шукати загублений трофейний годинник? Десь мiряє час помiж папоротi, а на його циферблат заглядається мале цiкаве лисеня. Або ж сорока-бiлобока знайшла й занесла в гнiздо, бо сорока — знана злодiйка, сороцi захотiлось жити за годинником! Жаль дядька, жаль. Ви ще спитаєте в Княжоï гори за той годинник, гора вiдповiсть, вона все знає…

— Мамо, а чому в мене сестри нема?

— Вiд кого ж сестра в тебе знайдеться?

— А ти казала — вiд вiтру!

— Вiд вiтру, дитино?.. Вiд вiтру в тебе є сестри, й не одна.

— Правда, мамо?!

— Авжеж, правда. Ген сорока сидить на грушi, бачиш? То сестра твоя вiд вiтру, а ти й не знав, дурненький. Ну, чого супишся? Сорока в гостi до тебе навiдалась, хоче надивитись на свого брата. I в лiсi на Княжiй горi маєш сестер, чому ж ти ïх у гостi не запрошуєш?

— Кого запрошувати?

— Хоч би руду лисичку, вона також твоя сестра. Або козу дику, вона сестрою теж доводиться. Чи ти з такими родичами знатись не хочеш?

Сорока заскрекотала — й понесла свiй сорочий скрекiт iз грушi, низько над вулицею полетiла, всiвшись на березi бiлокорiй. А тобi чудно, що так мало погостювала, куди ж ти летиш, сестро, й не поговорили навiть, i ти бiжиш слiдом за сорокою, й скрекочеш по-сорочому, й руки розставляєш по-пташиному, бо раз у тебе сорока за сестру, то ти ïй за брата, схожi ви мiж собою обоє, ото й розмовляєш, i летиш по-сорочому. Стоïш пiд березою, поки в ïï косах примостилася сорока, а потiм знову летиш услiд за нею помiж садкiв. Сорока летить через садки, через городи, а ти ще не навчився по-сорочому, отож — де вулицею, де — межею, де — задвiрками, а тiльки не вiдстаєш вiд птахи-сестри, бо ти ж ïй доводишся братом-птахом, аж поки в лозах пiд Княжою горою до твоєï сороки прилучається кiлькоро сорок, i вони зi скрекотом летять до лiсу, скрекотом кличучи й тебе за собою, в гостi до своïх гнiзд, i тобi кортить летiти до них на гостину, але вже вечiр западає, помiж деревами табуняться кошлатi сутiнки, й самi дерева ген у хащах — наче позастигали сутiнки, прощайте, сороки, моï сестри вiд вiтру та рiдноï матерi, це ж ви до вiтру й полетiли, десь вiн там на Княжiй горi володарює, прилiтайте завтра гуртом, прилiтайте!

Липа на хатньому причiлку — як парашут iз зеленого шовку, що повиснув над обiйстям i нiяк не спуститься на траву, й добре тобi сидиться в цьому парашутi, в якому гудуть бджоли та мурашва, й залiтає пташка прощебетати тобi на самiсiньке вухо якусь найчудеснiшу звiстку, яка довго потiм бринить у свiдомостi, тривожачи таємничою загадковiстю. I звiдси, з завислого над обiйстям пахучого й свiжого липового парашута, видно село в зморшках збриженоï землi, видно Княжу гору, над якою сяйливою короною палахкотить сонце, видно кучерявi чуби молодих дубкiв на схилi за городом, помiж них долi то ворушаться, то бiгають сонячнi зайчики, й тiнi ворушаться помiж сонячних зайчикiв, i раптом iз метушнi-бiганини сонячних зайчикiв i тiней вичаровується щось несподiване, вичаровуються гострi вушка, що завмерли двома настовбурченими листочками, помiж листочками-вушками гостренька мордочка аж пронизливо подзвонює двома вiчками-дзвониками, й нiжки такi тугi й чутливi, наче ляклива музика, стримлять iз лопушиння, й ось цi лункi нiжки здригаються й ступають по зелених водах лопушиння, й ти вже добре бачиш молоду кiзку, вичарувану лiсом на Княжiй горi. Завмираєш у липовому парашутi, не дай боже тепер тобi опуститись на дiл, i поглядом чатуєш сiру лiсову кiзку, i боïшся, щоб вона не вiдчула твого погляду, бо такий вiн у тебе дзвiнкий та гарячий! Кiзка подеколи стриже вухами-листочками, вона ще в миготливих сонячних зайчиках i тiнях, та вже вийшла з дубняка — й наче роздягнулась iз тiєï мерехтливоï одежi, й залиснiла шерсть, й ще веселiше задзвонила очима-дзвониками. Грають стрункi нiжки, грають здухвини, i все в молодоï кiзки грає, начебто вона не просто дика кiзка, а дух Княжоï гори, й ось цей дух уже в вишняку за городьбою, вже легко й городьбу переступлено, йде помiж розквiтлого маку, що червонiє кривавими згустками, й не боïться, мовби телятко вертається з лугу. Мабуть, таки справдi сестра, правду казала мати, сестра вiд вiтру, iнакше б чого ïй iз лiсу вибиратись, а так прийшла в гостi, бо мають же вони зустрiтися колись, сестра з братом, гай-гай, яка ж вона гарненька! Авжеж, полохлива, але… хiба така вже полохлива, коли не злякалась прийти на подвiр'я, це ти сам полохливий, сидиш ось у цьому зеленому липовому парашутi, боïшся дихнути й гiлку порушити. Ну, хiба ж так зустрiчають сестру, спускайся донизу та пригости якщо не травою, то цiлушкою хлiба, гайда, смiливiше! А кiзка, либонь, почула твою думку, самоï думки твоєï злякалась — i наче вогонь вибухнув там, де щойно ступала кiзка помiж кривавих згусткiв червоного маку, й той лискучий рудий вогонь перебiг через картоплю, скочив через городьбу, яка щирилась кутастим камiнням, залiзом та кiстками, й ще спалахнув у вишняку, долинувши шелестом потривоженого гiлля, — i вже не стало того вогню, кiзки не стало, духу Княжоï гори не стало, наче й не спускався сюди, не дивився й не дзвонив очима-дзвониками. Отямившись, падаєш iз зеленого липового парашута на дiл, помiж макiв летиш полум'ям, уже вишняк, уже лiс, пташки перекочують у горлечках срiбнi намистинки, ворушаться сонячнi зайчики й тiнi, а рудоï кiзки нема, наче й не було, а тiльки привидiлось, еге? Ось баба Килина йде помiж кущiв, несе снiпок трави на оберемку, вжала для кролiв, i тобi кортить запитати в баби Килини про дику кiзку, чи не здибалася з нею в лiсi, та мовчиш: а раптом кiзка почує, що про неï говорять, i вже нiколи не навiдується. в гостi з Княжоï гори? Баба Килина дивується, що гасаєш у хащах, i лице в тебе чудне, мовби з якимсь дивом пострiчався, додому гайда, ось я тобi суниць нарвала поласуєш, ходiмо ж, дитино! Буркочучи, бере за рукув й веде, а ти оглядаєшся назад, мовби хочеш пересвiдчитись, що кiзка не визирає з лiсовоï гущавини й не дивиться тобi вслiд очима-дзвониками.

Мати розказує, слова ïï — малиновi дзвоники, що видзвонюють журливу мелодiю, ця мелодiя починає болiти в твоïй душi, i цього погiдного дня, пiсля недавнього дощу, який блищить тремкими краплями на листi дерев, на травi та на картоплиннi, свiт одмiнюється перед твоïми очима, Княжа гора постає такою, як у материнiй розповiдi, — зима притрусила землю пухнастим снiгом, дуби-нелинi позодягались у сиво-золотi кожухи, берези стоять непогасними свiчками, стовбури грабiв чорнi, мовби вугiллям ïх намальовано, грона калини мерехтять рубiновою кров'ю, снiгурi жаристо квiтнуть на кущах, сяє соснова глиця, вiтер дихає шпарким морозцем, а дiтлахи, розлетiвшись зграєю по Княжiй горi, спускаються схилом донизу, перегукуючись помiж собою, i голоси ïхнi гостро спалахують у студеному повiтрi, аж осипаються жолудi з дубiв од голосiв, аж глиця сiється на снiжок, що бiлiє збiглим iз горняти киплячим молоком, i шишкарi спурхують iз ялин, бо такi дитячi голоси тривожно яскравi, такi дзвiнко ламкi, повпугуванi в зимову одiж, дiтлахи йдуть забродом, i тобi починає здаватись, що ти йдеш разом iз усiма, йдеш зi своєю маленькою матiр'ю, яка зовсiм не така, як тепер, а наче сiльська дiвчинка, й ти також кричиш гострим голосом, що аж кришиться вiд тривоги на iскристi уламки, й морозець щипає за щоки, й зашпори голками всмоктались у пучки пальцiв, i, наляканi вашою ватагою-зграєю, наляканi вашими батогами-голосами, то з-пiд одного, то з-пiд другого куща схоплюються зайцi, прудко бiжать униз по схилу Княжоï гори, вони пiдстрибують клубками сiрого вогню, вони петляють помiж дерев, зникають помiж кущiв, ген i дикi кози майнули, з-пiд ïхнiх ратичок снiжок пурхав легкими хмарками, кози скочили в ярок, десь там i пропали в хащах, i сороки стрекотiли, то летючи поперед зграєю дитячою, то летючи позаду зграï дитячоï, i тут ударив пострiл, шаркнуло раптовим звуком, наче то зовсiм i не пострiл пролунав, потiм кiлька пострiлiв злилось докупи, наче хтось iз виляском ударив молотком по залiзнiй рейцi, i дiти, широко розтягнувшись по схилу Княжоï гори, закричали ще голоснiше й розпачливiше, лиця ïхнi горiли рум'янцями, крiзь якi пробивались бiлi, сипкi плями холоду, й очi ïхнi цвiли колючими квiтками, дiти йшли помiж дерев i кричали, полохаючи дичину й женучи ïï попереду, на пострiли, в поле, яке вже просвiчувалось помiж деревами, — й ти почув, як куля просвистiла помiж тобою й твоєю маленькою матiр'ю-дiвчинкою, куля навiть не просвистiла, а проспiвала невидимою пташкою, й ти зовсiм не злякався, й твоя мати-дiвчинка також не злякалась, ви вдарили ще дзвiнкiшими голосами, бо якийсь заєць бiг не поперед вас, а на вас, i вiд вашого крику заєць сахнувся вбiк, щезнув помiж кущiв, i знову неподалiк проспiвала куля тонким пташиним звуком, i ви не злякались, нiхто не злякався, дiти широким забродом посувались по киплячому молоку снiгiв, лиш один хлопчик, що йшов iзбоку й трохи попереду, ген через глибокий яр, чорнявий хлопчик, закутаний у вовняну хустку й озутий у битi валянки, що сягали до пояса, раптом цей хлопчик спiткнувся й став осiдати, хапаючись руками за яворину, пальцi його повзли по корi, й ти побачив його скривлене вiд болю обличчя, на якому корчились губи, й очi його так само корчились, i жебонiв у нього з грудей чи то стогiн, чи то хрип, i ви з матiр'ю-дiвчинкою поспинялись, дивлячись на осiлого хлопчика пiд явориною, а решта дiтей, нiчого не помiтивши, й далi йшли та кричали, полохаючи дичину, вже наближались до узлiсся, за яким проглядалось поле, що било пострiлами, вiд тих пострiлiв там i сям позлягали зайцi, й дикi кози позлягали, а одна кiзка бiгла назад, кiзка бiгла помiж тобою й матiр'ю-дiвчинкою, й ви повмовкали, не лякаючи ïï скриками, кiзка залишала слiд, вона торочила снiг краплями кровi, вишивала снiг червоним узором, збiгала схилом Княжоï гори все вище, тiкаючи вiд пострiлiв i вiд смертi, а дитяча ватага-зграя все йшла на тi пострiли, й вам би йти на пальбу, та ви з матiр'ю-дiвчинкою вiдстали вiд гурту, намагаючись через яр перебратись до хлопця, що осiв пiд явориною, сяючи сльозами на зсудомленому вiд болю обличчi i тримаючись обома руками за ноги, ви таки перебрались до нього, пораненого, намагалися звести з землi, беручи попiд пахви, а вiн клигав на однiй нозi, й там, де щойно сидiв, ятрилась червоно пляма на снiгу, вiд цiєï плями ви не могли вiдiрвати очей, наче завороженi, i хлопець той чорнявий обiзвався раптом, сказав, аби ви хутчiй iшли по шоколад, бо нiмцi вже перестали стрiляти, отже, нiмцi вiддячують шоколадом усiх дiтей, якi полохали й гнали дичину з Княжоï гори на узлiсся, отже, бiжiть хутчiй, бо нiмцi позбирають здобич, сядуть у машину й поïдуть собi, а ви зостанетесь без шоколаду, й попросiть для мене шоколаду, казав той чорнявий хлопець, бо я ж кричав найголоснiше, хiба я винен, що от тепер ногою не годен ступити, ну бiжiть, бiжiть, бо нiмцi поïдуть зi здобиччю, шоколад пропаде ваш i мiй, а вони ж обiцяли вам дати по плитцi шоколаду, сорока стрекотала над вашими головами, пiдбитою птахою чорнявий хлопчина у вовнянiй хустинi висiв на ваших плечах, з поля вже не стрiляли, зима на Княжiй горi смiялась безмежною срiбною усмiшкою, скоро долинуло гарчання мотора, й машина з нiмцями рушила, зоставивши зграйку дiтлахiв на узбiччi дороги, й чорнявий хлопець у вовнянiй хустцi плакав, що йому не дiстався шоколад, i ми з матiр'ю-дiвчинкою вели його з лiсу, вже в полi побачили кров на снiгу вiд забитоï дичини, й так само торочка кривава слалася за вами, наче калиновий сiк…

Знову на хатньому причiлку сидиш у зеленому липовому парашутi, що шелестить листям, i кличеш до себе Княжу гору так, начеб кликав рiдну матiр, аби не барилась у колгоспному полi, а верталася б хутчiй до домашнього вогнища. Кличеш довгохвостих сорок i диких кiзок, а ще ж i зайцiв, бо зайцi також водяться, а ще ïжакiв, гадюк, куниць, золотаво-пухнастих бiлок. Дiд Гордiй сидить пiд хатою в бiлiй полотнянiй сорочцi, струже ложку з деревини, й кучерявi стружки облiпили дiда, як бджоли вощину. А що ти кличеш Княжу гору вголос, то дiд пiдказує:

— Не забудь позвати борсука…

Виспiвуючи в липi, слухняно кличеш борсука, хай навiдається в гостi.

— Не забудь лисицю…

Чом би й не покликати лисицю, i ти з липи спiваєш до невидноï звiдси лисицi, щоб не барилася, а спускалась у село.

— I вухату сову поклич, i горличок поклич… За розумною дiдовою порадою кличеш i вухату сову, й горличок, кличеш те, що лiтає, бiгає та лазить, що гарчить i щебече, бо твоя душа готова вмiстити в собi все, що вмiщає в собi душа Княжоï гори, у вас-бо спорiдненi душi.

— Ти, хлопче, такий, що й вовка покличеш. Кажуть, цiла тiчка вовча на горi об'явилась. Ну, тiчка чи не тiчка, а таки недавно колгоспну ягничку зарiзали, що лиш кiсточки й познаходили. Вовка кликати не треба — вiн сам прийде.

Ось на твiй клич iз Княжоï гори, мiнячись у сонячному промiннi, переблискуючи барвистим оперенням, летять птахи.

— Дiду, горлицi летять!

Дiд Гордiй сидить пiд хатою в сивiй хмарi розмаяного волосся.

— Дiду, вже й лелека летить!

Лице в дiда Гордiя начебто багатшає ще на одну борозну, а стiльки ж ïх у нього, що не лице, а рiлля.

— дiду, а качки дикi!

Очi в дiда Гордiя завiшано мережаними повiками, за якими вiн сховався разом iз усiм своïм великим i загадковим життям.

Горлицi перелетiли в попелястому шумовиннi повiтря, лелеки вiдпливли на крилах-веслах, качки прохурчали, сойка майнула рябими крильми, зозуля пронеслась. А ластiвок скiльки! Ось тiльки звiрiв нiяких iз лiсу не видно, але ж звiрi — не птахи, що сп'ялись на крила й пурхнули на клич. А борсуковi збиратися забарно. Лисиця хутчiй прибiгла б, але ж дорога неблизька, та й собак у селi страшно.

— Дiду, вiзьмiть мене з собою на Княжу гору, я ще нiколи там не був!

— Отуди? — дiд Гордiй показує рукою. — До неба?

— Еге, вiзьмiть мене аж до неба.

— Е-е, синашу, до Княжоï гори треба дорости. Дорости отут, на землi. Ти спершу дорости, а я потiм вiзьму.

— Коли ж я доросту, коли? — кричиш у розпачi до всього свiту.

— Скоро доростеш, — каже дiд Гордiй так, наче то бiлий свiт озивається його вустами. — Поглянь на мене: ось я не встиг оглянутись, як уже вирiс. Так i ти не зоглядишся.

Лишенько, невже знову навiдалась дика кiзка, почувши його клич, ген майнули ноги в дубняку, гiлля вiд бiгу ïï схлюпнулось хвилею?

Привидiлося, сонячнi зайчики пустують…

Позбирались жiнки до безумноï Дарки Сторони, мастять ïй хату зсередини i з вулицi, пахне кiнськими кiзяками, з якими розмiшано глину для мастiння, пахне розмiшаною глиною, пахне просяними щiтками, якi безкрилими птахами пурхають у жiночих руках, зостав-ляючи на стiнах мокрi слiди, що хутко протряхають цього сонячного дня, сама хазяйка безумна Дарка Сторона готує для мастильниць обiд, готує надворi, тут у неï лiтня кухня, вогонь через вiдчиненi дверцята плити щось розказує аж десятком золотих язикiв, а ти не вiдходиш вiд жiнок, бо дуже боïшся чорних гиндикiв, що ватагою поставали неподалiк i знай чатують, по-булькуючи булькiтливими голосами, знай стережуть, аби напасти на полум'я твоєï червоноï сорочки, бо, звiсно, завжди кидаються на червоне, а жiнки-мастильницi гомонять, перекидаються крем'яхами слiв, i крем'яхи-слова ïхнi аж наче порскими iскрами iскряться, жiнки-мастильницi, помiж яких i баба Килина, без якоï не обходиться нi весiлля, нi родини, нi звiздини, гомонять про дуплавого дуба, що росте на подвiр'ï, дуплавий дуб зодягнений у зелену сорочку, з якоï стримить костомаччям засохле гiлля, сорочка трiпоче на вiтрi, голуби спiвають-стогнуть у листi, жiнки-мастильницi говорять про Дарку, тiльки в ïхнiй балачцi Дарка зовсiм не стара, як оце нинi коло плити на кухнi лiтнiй своïй, а молода, й коси в неï висять до пояса, гадюками звиваються, й очi в неï такi синi й густi, що синiших i густiших не буває, а староста Засядьвовк походжає перед нею в нових чоботях хромових, якi грають на його ногах, наче то двi гармошки грають, староста Засядьвовк похльостує нагайкою по чоботях, по гармошках своïх, по музицi хромовiй, смальцем намазанiй, в однiй руцi тримає нагайку, а другою хоче обiйняти Дарку, тiльки Дарка йому не дається, випорскує, й коси гадюками випорскують, а староста Засядьвовк говорить, як то любив i любить Дарку й сина Грицька ïхнього любить, нiколи так жiнку й дiтей вiд своєï жiнки не любив, мабуть, наслано, мабуть, наворожено, бо як споконвiкiв водились вiдьми на Княжiй горi, то й не переводяться, бачиш, Дарко, полiцаï з нiмцями вже зняли з коловорота ланцюг, прив'язують Грицька ланцюгом до дуба, хай хоч як смикається, а не вирве дуба з землi, вже руками-ногами не ворухне, а затятий такий, затятiшого свiт не бачив, його другий день мордують, а вiн не признається, таки геройська дитина в тебе вiд мене, але хоч би й як мовчав, а мусить признатись, де ховаються партизани в лiсi, бо сам партизанить, бо знає, було не попадатись у нашi руки, а попався, то кажи, хлопче, а коли ти впертий такий, змусимо матiр заговорити, мати знає, з ким ти водишся i куди бiгаєш до лiсу, комендант Хорст додумався сина мордувати перед матiр'ю, з бiса мудра голова в коменданта Хорста, вкраïнська голова на такi мудрощi нездатна, авжеж, куди вкраïнськiй головi супроти нiмецькоï, то признавайся, Дарко, бо вже твоєму Грицьковi одне вухо для постраху вiдрiзано, бритва гостра, з нiмецькоï сталi, вiд одного вуха не затупиться i вiд другого вуха не затупиться, чуєш, Дарко, можеш врятувати сина, а не хочеш, камiнна в тебе душа й камiнне в тебе серце, тобi дорожчi партизани, чужi люди, а не кров рiдна, таж Грицько вже нiколи не почує дiвчат, ïхнiй дiвоцький клич не западе йому в обтятi вуха, а все ти винувата, Дарко, перед сином своïм винувата й передi мною винувата, бо я ж батько Грицькiв, а мушу чи йти таке бузувiрство й чиню не зi своєï волi, вони й без мене наругу над ним вчинять, як чинять над усiм бiлим свiтом, еге ж, мовчиш, ось Грицько вже без ока, нiмецька сталь скiльки очей скосила, не побачать життя, що для нiмецькоï сталi двоє Грицькових очей, уже не бачить на обоє, вже матерi своєï не бачить, уже свiту не бачить, нiч настала чорна для нього, це ти його ослiпила, бо тобi партизани в лiсi дорожчi вiд рiдного сина, та невже серце твоє не здригнеться, га, та не рвись ти до нього, однаково не пiдступишся, то не я тебе по ногах б'ю нагайкою, то нагайка сама собою сiпається, сама сiче, ще говорити годен Грицько, але мовчить, наче зацiпило, то зараз йому по-справжньому зацiпить, уже не обiзветься, вже тебе матiр'ю не назве, бо чи ти варта називатись матiр'ю, коли звiрi до свого плоду сердечнiшi, та стiй, не рвися, так його вiд катiв не порятуєш, а можеш порятувати, ще можеш, поки нашому синовi не дiстали серце з грудей, щоб показати, щоб мати побачила серце свого сина, ще жоднi-сiнька мати не бачила серце свого сина, а ти побачиш, а ти натiшишся кривавим серцем свого сина, бо тобi, либонь, не терпиться побачити його в руках катiв, бо тобi любiше глянути на серце свого сина, анiж сказати за ту банду, яка не дає дихнути нiмцям, вiд якоï життя немає комендантовi Хорсту, яка й на мене чигає за кожним кущем на Княжiй горi, тож, лютий звiре, дивися на серце свого сина, ще воно живе в кривавих руках, iще воно здригається, й чому ти не ослiпла вiд серця свого сина, еге ж, бийся головою об землю, ïж сиру землю, сховайся в землi, щоб не бачити такого, староста Засядьвовк iз полiцаями та нiмцями поïхали машиною, зоставивши криваве серце ïï сина в травi, й коли Дарка пiдвела знетямлену голову, то побачила приблудного рябого пса бiля ворiт, хотiла скрикнути, а голос у неï сiв, лиш сапко так сапнула, й пес загарчав, вишкiривши зуби, тодi й мова вiднялась у Дарки, тодi обезумiла вона, з тих пiр i не чує, до свiту не говорить, i свiт не говорить до неï, жiнки-мастильницi, балакаючи, вже хату змастили зсередини та з вулицi, посiдали за столом пiд яблунею, полуднають отим, що ïм безумна Дарка зготувала, чорнi гиндики вже з подвiр'я за ворота, вiд ворiт через дорогу до озера, пасуться бiля озера, а ти не йдеш полуднати з жiнками-мастильницями, бо не наробився, ти надибав черепок, нагортаєш у черепок жару з плити й покрадьки несеш до старого напiвусохлого дуба, обертаєшся до мастильниць, чи не стежать за тобою, чи баба Килина за тобою не дивиться, i висипаєш жаристi вуглинки в дупло, потiм iще набираєш у черепок жару в плитi, знову в дупло висипаєш, iз дупла сотається димок, синьою хмаркою куриться, надибуєш вiхоть клоччя, запихаєш i клоччя в дупло, ще запихаєш всохлий бур'ян, трiски, дим пасмами в'ється з дупла, а жiнки-мастильницi обiдають пiд яблунею, мовчазна Дарка Сторона полуднає з ними, якась там бесiда точиться, пропав той Засядьвовк iз села, десь ковтнула його вiйна, а може, й не ковтнула, знайшов собi лiгво за океаном, а жар у дуплi вже не тлiє, жар уже розгоряється, поймаючи нутро дерева, косичиться дим, а потiм iз дупла вискочив язичок вогню, мовби то бiлочка вискочила, вискочила — й сховалась, потiм уже двi бiлочки вискочили, танцюють у дуплi, вже не ховаються, i коли дуб спалахнув, то жiнки-мастильницi скочили за столом, баба Килина скочила, безумна Дарка Сторона скочила, в усiх дикi-предикi очi, бо чого ж це дуб зайнявся i горить, i начебто блискавка не вдарила в дуб, ясний день, гроза позавчора пройшла, добре, що посеред обiйстя стоïть дуб, вогонь не перекинеться на хату й на хлiв не перекинеться, й до сусiдiв далеко, якась лиха година запалила дерево, саме хiба зайнялося б, жiнки-мастильницi товчуться довкола дуба, наче сороки, а вiн усе дужче поймається полум'ям, полум'я рветься з грудей дуба вгору, дуб аж починає стогнати, ледь-ледь гуде, бiль i гнiв у стогонi, й ти лякаєшся його живого болю та стогону, бiжиш геть, аж макiтриться в головi, пролiтаєш мимо обiйсть, уже й школу поминув, уже далеко вiд хати Дарки Сторони, а чомусь в очах горить охоплений полум'ям напiвусохлий дуб, стогне у вогнi живим криком, аж душа твоя крається, i здається, нiкуди не втекти й не забiгти вiд того вогненного страждання…

Два чорнi дядьки (обидва наче з комина вилiзли, де обiбрались у сажу, з якоï лиш очi поблискують голубими яєчками) йдуть стежкою з Княжоï гори, ступають один за одним, i тримають дядьки на плечах свiжозрубану грабову тичку, з неï навiть не все листате вiттячко стесано. Дядьки йдуть статечно, й жердина помiж ними прогинається, бо таку важку ношу до неï пiдв'язано. Пiдв'язано мотузками за лапи, а довгий хвiст по землi метляється, як мiтла, мете куряву на стежцi, а гостра морда звисає вбiк, i язика червоного видно в пащi, й iкла стримлять гострi, аж морозом по шкурi дере. Та це ж вовк дивиться на тебе витрiщеними мертвими очима, хоч i мертвими очима — а як люто дивиться, ось зараз, здається, i рикне скаженим риком, ось зараз вивернеться з жердини, бо хоч i здоровi дядьки, але чи втримають отакого велетенського вовка, хай навiть мертвого! Страх б'є в голову, й ти щодуху тiкаєш вiд ïхньоï впольованоï страшноï здобичi, яка лякає не менше за живу, а може, ще й бiльше, бо де ж це бачено — вбитий вовк! А коли страх поступово тане, вискакуєш зi схованки в бузинi та й бiжиш гуличкою вслiд за впольованим вовком, i скоро знову стає страшно, бо на кутку загавкав один та другий собака, ïм вiдповiли iншi собаки, Й тепер кругом гримить такий собачий лемент, що й застрелений вовк злякається, не тiльки жива людська душа, й вiд того собачого валування мовби день потемнiв, i сонце пригасло, й отi дядьки з рушницями за спинами ще дужче почорнiли, — й раптом очi твоï бризнули такими сльозами, як горох. Очi бризнули горохом слiз, i вже за ïхньою пеленою ясний день i зовсiм споно-чiв, а дядьки з вовком стали розмитими, наче розтанули й зникли. Невiдь-звiдки надiйшов дiд Гордiй, каже тобi не плакати, а як ти не плакатимеш, коли сльози самi котяться. А ще нiхто в нас за вовком не плакав, каже дiд Гордiй, краще б за ягницею поплакав, що вовк зарiзав, а вiн хiба тiльки одну ягницю зарiзав! А ти й сам не знаєш, чому за вовком плачеш, чому сльози котяться за тим здоровенним сiроманцем, а не знаючи — ще дужче ридаєш, затуляючи долонями лице, щоб на свiт не дивитись i щоб свiт на тебе не дивився. Дiд Гордiй веде тебе за руку додому — й знай усiм по дорозi розказує, що ти за вбитим вовком так побиваєшся. Всi дивуються, що така чудна дитина, чуднiших i н& буває, бо ще нiхто в ïхньому селi, нi в сусiднiх селах за вовком не плакав, ну, вродиться ж таке, правду сказано, вiд вiтру. Може, про того впольованого вовка мало б хто в селi довiдався, якби ти не плакав за ним, а то ж усiм запам'ятались твоï сльози пекучi — ну, мовби дощ iз хмари падав, дощ твого великого жалю дитячого.


Ранок — це рожева птаха, що прилiтає iз-за Княжоï гори, за рожевою птахою прилiтає бiлою птахою день, на змiну бiлiй птасi прилiтає сiрою птахою вечiр, а вже нiч прилiтає з Княжоï гори птицею чорною.

Ось iще скрiзь сiрiє птахою вечiр, ще птаха-вечiр дзьобає зорi в небi, п'є росу по левадах, кутаючись i грiючись у млистому туманцi, але вже має тiкати з села, бо ви тiльки погляньте на Княжу гору! З-за неï виростають i виростають темнi крила, затуляючи небеснi прозорi високостi, вони все помiтнiше клубо-чаться, насовуючись на село, барви на перах рухомих хмар мiняться, мiшаються, вони ще не витворили якогось остаточного кольору цiєï птицi, яка летить, ïï остаточний колiр має витворитись аж тодi, коли вона прилетить iз-за гори, затуливши небо i полонивши землю. Княжа гора вiтриться тьмавими сплесками пiд грiзними крильми могутньоï й невiдворотноï птицi, село западає в усе глибший та глибший морок, що подекуди жеврiє освiтленими вiкнами хатiв, i вже скоро хижа птиця ночi всiдається мiж небом i землею, погасивши зорi та мiсяця, щоб здаватись iще страшнiшою i всевладнiшою. Вiд неï треба заховатись до хати, але й iз хати чутно, що чорна птиця на гадцi не має спати, як то сплять птахи вночi, вона шумить листям у саду, гiлкою грушi стукає в шибку, шарудить якоюсь галузиною на стрiсi, глухо дихає в комин, ïй би вгамуватись, а вона, либонь, уже б'є могутнiми крильми, а вона починає гоготiти громом, а ïй iз очей уже прискають довгi й раптовi приски блискавок, i хата сповнюється тривогою. Бо прилетiла гнiвна чорна птиця з Княжоï гори ïï посланцем, отже, то Княжа гора послала свiй гнiв сюди в долину до людей, i ти, щулячись, краєчком свiдомостi здогадуєшся, за вiщо такий гнiв наслано, його наслано, мабуть, за отого вбитого вовка. Авжеж, бо Княжа гора з вовком заодно, для Княжоï гори всi рiднi дiти — хай лисиця, хай борсук, хай кiзка, отож i вовк для Княжоï гори є своïм сiромашним духом, i вона оплакує його смерть так, наче рiдна мати. Чорна птиця ночi все кублиться й кублиться на землi, говорить громом, дивиться вогнем блискавок, аж хата злякано здригається, й ти непомiтно засинаєш, бодай увi снi рятуючись вiд гнiву чорноï птицi, хай би вона швидше вiдлетiла, хай би замiсть неï прилетiла рожева птиця ранку, пахнучи м'ятою i свiжою росою. Просипаючись увi снi, чуєш гуркiтливий голос птицi, що гнiвається й гнiвається, вогнями блискавок блимаючи у вiкна, й жаль за сiроманцем просинається разом iз тобою, наче вiн також твiй зведений родич вiд вiтру. Так само, як стрекiтлива сорока чи дика кiзка, названi матiр'ю твоïми сестрами, а вовк

— уже начебто брат, тiльки якийсь недобрий брат, але ж коли розкинути розумом, то хiба в людей не водиться братiв недобрих, кровожерних, але ж i ïх так само шкода, серце й за ними побивається. Вкотре просипаєшся, а чорна птиця все кублиться, все гнiвається, аж хата вiд ïï гнiву труситься, мабуть, нiколи й не вiдлетить.

А потiм не вiриш своïм очам: вийшовши на подвiр'я, бачиш рожеву птицю ранку, що вже летить iз Княжоï гори! Вiд чорноï птицi де-не-де лиш по темнiй пiр'ïнi виднiє, розгубила то в затiнку дерев, то в яру, то пiд стiною лiсу, а рожева птиця ранку летить хвиля за сонячною хвилею, i в ïï свiтлi село смiється теплою материнською усмiшкою, й сам ти усмiхаєшся — до нестримноï рожевоï птицi, яка таки прилетiла, прогнавши птицю чорну, всмiхаєшся до Княжоï гори, яка вiд усiєï своєï щедроï душi подарувала цю веселу птицю всьому бiлому свiту!

А до тiєï печери-чернери щоб ти й не заглядав, бо голову тобi вiдiрву так, як ти був скрутив голову тому соняшнику, хоч, може, тобi однаковiсiнько — що без голови, що з головою! Ту печеру-чернеру попiд усiєю Княжою горою поточено, й хто вiдає, чи людьми поточено, чи водою поточено, бо, трапляється, люди точать, як води, й води точать, як люди. Княжа гора сидить на пiдземних печерах-чернерах, мов степова орлиця на гнiздi, гай-гай, уже скiльки столiть вiдшумiло, як вона оберiгав своє гнiздо, а що в тому гнiздi — сама вона лиш i знає, мабуть, таємницi. Мабуть, багато таємниць назбиралось, та таких, що шкода Княжiй горi у своï пiдземнi таємницi та ще й когось утаємничувати, отож i сидить на них орлицею. Бачив, звiдти вилiтають сови, що денного свiтла бояться, кажани там водяться, всяка нечиста сила, що проти ночi й згадувати страшно, а людям дорогу в печеру-чернеру заказано, може, тiльки нашому дiду Гордiю й не заказано, от. Хiба дiд живе? Дiд вештається помiж днем учорашнiм i завтрашнiм, наче йому пристановиська нема в днi сьогоднiшньому, то йому не страшно i в печеру-чернеру заглянути, як у своє вчорашнє життя, а потiм назад повернутися до нас. Отi старi грошi, з якими ходив у крамницю торгуватись, де дiстав? А в печерi-чернерi дiстав та й додумався, iрод, iз ними на бiлий свiт поткнутись! Та з такими грошима лиш у печерi-чернерi й торгуватись, там теж крамниця має бути, а в тiй крамницi й товари такi, що за старi грошi вiдпускають ïх, а за новi грошi нiчогiсiнько не купиш. Бач, дитино, який наш дiд Гордiй багач, але не спромiгся з печери-чернери гостинцi принести нi для баби своєï, нi для внука, немов у нього ще є десь баба чи внук або має грошi берегти для якогось iншого життя. А може, дiд Гордiй i береже знайдений скарб для якогось iншого життя, хiба вгадаєш, коли вiн вiчний: либонь, нi початку йому немає, нi кiнця. Отож, лиш дiдовi й можна в оту печеру-чернеру й назад, а тобi зась, бо чого тобi в те минуле життя заглядати, коли його в тебе не було? А раз у дiда Гордiя було те минуле життя — хай заглядає, хай собi вештається з порожнiми руками туди-сюди, аби здавалося старому бовдуру, що й вiн до якогось путнього дiла приставлений. Та не подумай, що вiн справдi по тi грошi внадився в печеру-чернеру, що йому справдi закортiло в своє минуле життя позаглядати. Спершу вiн подався туди по свого коня Гнiдка, був колись такий жеребець у дiда. Й чи цигани вкрали, чи якась холера, а тiльки пропав Гнiдко. Скiльки по ярмарках обходив дiд Гордiй, думав зловити циганiв, а все марно. Ось i сказали дiдовi, щоб у печерi-чернерi шукав, начебто лиш там Гнiдко мiг пропасти, ну, дiд внадився пiд Княжу гору, бо, кажуть, у горi всякоï всячини багато пропало. Дiд не знайшов коня, бо печери ж тi — без кiнця та краю, десь там Гнiдко бiгає й досi, а дiд i досi шукає, в минуле своє життя ходячи й ходячи, отож i грошi трапились, i ще всяке добро трапляється, тiльки ж не бере додому, бач, перетрудити рук не хоче.


Чудний, ти не вiдав, що хата — це i є вхiд у печеру-чернеру, чи ступаєш у ïï роздзяплене вiйстя, з колючих чагарiв назустрiч летять сови золотаво-круглоокi, з гострякiв на стелi звисають кажани, летючi мишi шугають над головою з моторошним шелестом-хлюпанням, стiни мокрi вiд патьокiв води, iскристо зблискує вогке камiння. В печерi-чернерi ледь свiтиться, наче ïï осяюють нiчнi свiтлячки. З шерехом осовується глина, дзяпотять краплi, й пронизлива сирiсть дiймає до кiсток. Здається, твоє дихання вiдлунює так погрозливо луною, що тамуєш подих. У попелясто-сiрому туманi виднiє-ться рукавець, у якому начебто свiтлiше, ти зi сторожким ляком звертаєш сюди, ступаючи по глейкому й слизькому, наче остерiгаєшся спiткнутись на гадюччi, далi в стiнi — ще свiтлiший вiдгалужується рукав — i вже тут стеля повищала, пiд ногами зелена трава, цяткована квiтами, попереду в досвiтньому туманi за осокою блищить озерце, на березi озерця пасеться кiнь гнiдий, наче жолудь, якась сила виносить тебе на коня i, вчепившись за гриву, ти вже ïдеш верхи, чуючи в грудях холодок тривоги. Зовсiм низько над головою висять iмлистi зiрки, наче кетяги калинових ягiд, та дедалi грона зiрок вищають, бо стеля в печерi-чернерi дальшае, i це вже навiть не стеля, а небо у скуйовджених хмарах. Дивно, що дiд Гордiй так часто ходить шукати свого коня, який таки справдi забiг пiд Княжу гору, й досi не знайшов, хоч що тут шукати Гнiдка, ось вiн, заблуканий кiнь, ситий, доглянутий, i так славно скаче риссю — вперед, i вже далеч кругом неокрая, луг обертається на ковильний степ, ген дрохви й стрепети, ген скiфська могила й кам'янi баби, ген табун сайгакiв, а над ними ширяють шулiки у високостi. Гнiдко iрже — гримить сурмою, й наче у вiдповiдь на кiнське iржання на шовкових хвилях степовоï тирси зринають хижо зiщуленi постатi кiнних вершникiв у гостроверхих хутряних шапках, i занесенi вгору шаблi у ïхнiх руках цвiтуть дзеркальним сяйвом, вершники скачуть навздогiн, ну ж бо, Гнiдко, виручай, бо зброï для захисту нема, бо лиш на тебе надiя! Гнiдко розпластується над землею, грива кипить окропом, нiздрi наче аж полум'ям дихають, буйний степ летить назустрiч, а в буйному степу летять назустрiч кам'янi баби, сизi чайки, бабаки, дикi грушi, полиннi пахощi б'ють у груди, а обрiй вiдступав й вiдступає, наче смуга морського прибою, повита танцiвливим маревом. Кiнних вершникiв у гостроверхих шапках уже й не видно за тобою, пропало дзеркальне сяйво шабель у ïхнiх руках, серце у грудях смiється й плаче вiд гостроï радостi, а кiнь уже бiжить не в степу, а продирається крiзь пущу, мох зеленiє на стовбурах дерев, перегукуються пугачi, якась звiрина з хащiв блимає жаским плавленим золотом червоних очей, якась хижа птаха стулила дзьоба так, наче клацнули двi сухi мертвi кiстки. Ген мочарi, багно зiтхає безоднею в грудях землi, примарнi вогники тремтять над багном, румовисько напiвзiв'ялих i напiвзогнилих очеретiв, i така безнадiя кругом, що краще б ведмiдь у пралiсi заревiв одчайно, порушивши це запустiння, гайда. Гнiдко, гайда, бо лиш на тебе й надiя. Чвакає пiд копитами, рветься баговиння, кiнь у милi, кривава пiна пухириться на губах, i зрештою стелиться пiщана стежка, лiс рiдшає та вiдступає, свiтлiшаючи, он уже знову степ вигойдується тирсою, як iзнагла за спиною, з-над лiсу виринає зграя птахiв, i попереду летить неправдоподiбний шулiка, такий вiн великий, тiкаймо ж. Гнiдко, це за нами погоня, щоб кiстки нашi оббiлувати, щоб нашi очi видзьобати. Й коли хижi птахи вже мало на плечi твоï не сiдали, високе небо наче впало на голову, й посвист пташиних крил зостався ззаду, й тепер Гнiдко знову опинився в печерi-чернерi, вузькiй та похмурiй, з глеюватими слизькими стiнами, кiнь ступав засапано, чвакаючи копитами в дзюркiтливiй водi, дедалi темнiшало, наче тут лише вгадувалося свiтло деревних свiтлякiв, i ти боявся, що в цiй темрявi Гнiдко зникне так само зненацька, як i появився, знову пропаде в моторошних нетриськах пiд Княжою горою, й знову дiд Гордiй ходитиме на пошуки, як усеньке своє життя ходив, усе маргiо й марно. Скочивши з коня, пестив i пестив густу гриву, вдячний Гнiдку, що порятував iз таких страшних пригод, що тепер ось виводить iз печери-чернери на свiтло, ну, конику, гайда-гайда, вже зовсiм близько зосталось до виходу, ото дiд Гордiй зрадiє пропажi, яка знайшлась нарештi, ось уже й бiлий свiт виднiє попереду, тому-то ти так i хоркаєш, нiздрi роздуваєш та вухами стрижеш!

— Дiду Гордiю! Бабо Килино! Мати!

Голос твiй дзвенить на вустах, як дзвенить веселка в омитому пiсля дощу небi. Пiсля сну голова крутиться, а тому й ранкове повiтря крутиться, наче його вiтром гойдає, наче й тебе разом iз подвiр'ям гойдає. В тiй хитавицi добiгаєш до дiда Гордiя, що лагодить саджалку на рибу, береш за суху корчувату руку.

— Дiду, ходiмо! — чомусь кричиш ти, начебто дiд у якiйсь далечинi, а ти намагаєшся докричатись до нього.

Дiд зводиться з колоди на причiлку хати i, в однiй руцi тримаючи недолатану саджалку, другу кладе на твою теплу голову, гладить шкарубкою долонею, що дере так, наче дубова кора.

— Куди йти? — питає дiд. — Чи ти не приболiв увi снi?

— Дiду! — кричиш ти — й не можеш викричати своєï радостi, яка аж зiр слiпить. — Дiду! Ходiмо! Я вам таке покажу!.. Таке покажу!..

— Що ж ти покажеш, дитино? Вiдчиняєш дверi хлiва — й показуєш пальцем у пiвморок, що пахне сiном:

— Дивiться, дiду!

Дiд Гордiй вносить до хлiва сиву голову спокiйно, мовби остерiгається розхлюпати туман сивоï хмари, що увiнчує його. Розглядається по хлiву, пiдбирає бiля жолоба кинутi вила-згрелi й ставить до стiни.

— Нiчого не бачу, — бубонить.

— А кiнь! — кричиш iз-за порога та й ступаєш у хлiв. — А кiнь Гнiдко?

— Який кiнь Гнiдко?

— А-а… ген… кiнь Гнiдко…

Й замовкаєш, наче тобi вмить замок накинуто на рота. Бо в темному кутку, в який цiєï ночi ти з печери-чернери привiв гнiдого коня, лиш гребенясту бiлу курку видно, курка моститься на гнiздi, щоб iзнестись, та, потривожена, з сердитим кудкудаканням вибiгає за порiг.

— Та який кiнь? — бубонить дiд Гордiй. — Корова вже на пашi, баба Килина пасе, ось курка нiяк не вкуб-литься…

Де кiнь, де кiнь, де кiнь? Куток у хлiвi, затягнутий павутинням, повижирав дерев'янi дилюки-ребра. Ось тут стояв цiєï ночi, доторк гриви досi чується на пальцях, вогке дихання кiнських нiздрiв досi лоскоче щоки. Дiд Гордiй крутнувся сюди-туди по хлiвi та й подався латати свою саджалку, бо ж на Днiпро готується по рибу, а ти як прирiс ногами до пiдстилки та мерви в хлiвi, не зрушиш i тремтиш, наче отi степовики ось-ось наздоженуть, а Гнiдка нема, щоб порятуватись, наче й зграя хижих птахiв налетить, а як порятуватись вiд них без Гнiдка?..

Княжа гора, увiнчана короною сонця, простирається вдалечiнь незбагненною загадкою, вiд якоï не можеш вiдiрвати очей. Наче зором прагнеш проникнути в глиб тiєï загадки, знову побачити все те, що привидiлося цiєï ночi, в печерi-чернерi вгледiти Гнiдка, що вiн таки повернувся туди.

А баба Килина, прочитавши твоï думки, жебонить голосом-струмком:

— Лиш у печеру не заглядай, бо там нiч стоïть, а дня в печерi не буває нiколи…


Вечiр, жовтий мiсяць схиляється над тобою, але чому ж вiн так низенько схиляється, що можна простягнути руку й помацати? Це зовсiм не мiсяць, а баба Килина схиляється, але ж чому вона замiсть обличчя свiтить мiсяцем i цей мiсяць дивиться бабиними очима й озивається бабиними губами… Хвороби, чого ви напосiли дитину, гайда з його серця — услiд за сонцем iдiть, де б це мазi рудоï бичачоï взяти на вас! Де б це трави чорноï взяти, щоб i думка не думалась про жовч орлину! Дитино, хвороби твоï виймаю з вiчок i вушок, iз носа i рота, з мiзжечкiв та язика, з макiвки i шиï, з плечей i передплiч, iз спини i хрящикiв… iз серця й легень твоïх, iз грудей i бокiв твоïх, iзпечiнки, селезiнки i нирок… iз черева i кишок твоïх виймаю хворобу, з мiхура та з пупа… зi стегон i колiн, iз п'ят i стiп твоïх, iз гузенця, чересел i ягодиць… iз усiх кiсточок твоïх, iз жил та сухожил, iз пальцiв, п'ястукiв i нiгтiв твоïх виймаю хворобу словом своïм… Кланяючись небу високому над Княжоï горою! Небо високе, пришли дятла бiлоспин-ного i шпака, курку сутанську i горлицю кiльчасту, гуску малу бiлолобу i чаплю єгипетську, сову яструбину i зозулю чубату, хай заберуть у дитини прокляття мороку i морок свiдомостi. Кланяюсь водам на Княжiй горi! Синi води, пришлiть дерихвоста лучного i сивку золотисту, кречiтку i крем'яшника, червонозобика i травника, крячка свiтлокрилого i крячка бiлощокого, хай у дитини заберуть болi болящi. Кланяюсь вершинам пiдхмарним на Княжiй горi! Вершини пiдхмарнi, прийдiть зеленою рутою i болотяним виноградом, барвiнком хрещатим i материнкою-душинкою, iванковим зiллям i купиною, бук-травою i калганом, заберiть у дитини безмов'я й повернiть мову, хай мовою знову стане дужа й весела! Прийдiте, звiрi i звiрята, мурахи i мурашата, прийдiть отi, що по землi повзають i землю риють, заберiть у дитини страх i немiч, а повернiть вiдвагу i силу… Небесам слава за ласку, землi слава за мiць, повiтрю слава за добро, бо дивимося на свiт очима сонця, бо дихаємо вiтром, бо дух наш є повiтря, бо тiло наше — земля… Баба Килина з обличчям жовтого мiсяця схиляється низько, заклинає та молиться, просить та благає, кланяється уклiнно, й хвороба легшає, тепер хвороба така — як павутинка, й тепер ти — як павутинка, й тепер твоя свiдомiсть — як павутинка, що силою i владою Княжоï гори пливе й снується в цьому свiтi, i здається, що то Княжа гора озивається голосом баби Килини, повертаючи здоров'я, сточене якоюсь ïдучою тужбою, непомiрною для твого серця.

Жовтий мiсяць бабиного обличчя немов за хмару заходить, мова затихає так, як затихає весняна злива, що хлющить у смарагдi молодого листя. Гнiдий кiнь стоïть на рiчковiй обмiлинi, довкола його нiг срiблом грає дрiбна риба, а чайки з хвилястими крильми лiтають так низько, що ось-ось самi заплетуться в розплавлену мiдь пухнастоï гриви, щоб маяти в нiй живими квiтами. Снiп сонячного промiння — немов довга прозора щiтка, яка розчiсує шерсть на гнiдому конi, бери ту сонячну щiтку до рук — i мий кiнськi здухвини та груди, мий мiдну гриву та ноги точенi! Кiнь iрже, смiється сурмистими очима, б'є копитом по водi так, що срiбна риба з бризками-жуками вiялом спалахують над рiчкою, й ось ти вже знову сидиш верхи, пальцi повлипали в мiдь гриви, й Днiпро приймає вас у м'якi обiйми, хвилi обтiкають гостру кiнську морду, плещуться на твоïх колiнах. Вiд берега течiя слабкiша, та далi дужчає, чайки вже прагнуть заплестись у вихори твого чуба, риба б'є Гнiдку в груди, треться коло твоïх босих нiг. Дикi качки спершу сполохано кидаються врозтiч, та скоро вже не бояться, зовсiм близько погойдуються на хвилях, наче танцюють, наче творять свiй качиний хоровод. Кiнь долає течiю тугу, як напнуте полотно, й тут, на попутному полотнi течiï, грають бiлi лебедi, схожi на розквiтлi на водi лiлеï, i тепер ви пливете помiж цих лебединих лiлей, скоро запливаєте в протоку, затягнуту панциром куширу, тут немов кладовище напiвзатонулих корчiв i стовбурiв, дух ïдучий, мов од вапна, б'є в очi, квачем затикає горло, тут нема нi качок, нi лебедiв, нi риба не грає, нi рак не чiпляється за босу ногу, а тiльки мертвотний сморiд мертвоï пустелi. Велика ропухата жаба сидить на слизькiй колодi, очi в жаби виряченi, неживi, й раптом жаба не стрибає, а звалюється з колоди у в'язке баговиння, булькає каменем. Чапля, що сконала зовсiм недавно, сидить мiж чорного гiлля всохлого куща верболозу, а з дзьоба ïï стримить заснула рибина. Раз по раз на поверхнi скипають пухирi повiтря, наче миттєвi ступи, глухо лопаються, стрiляючи ядушливим чадом. Очi самi склеплюються, наче повiки важнiють вiд залiзних замкiв, голову стиснуто обручем безнадiï, на грудях лежить тягота, мовби нiколи вже не вибратися з цiєï мертвоï водноï пустелi, та Гнiдко розбиває грудьми перепони, його могутня спина вигойдується пiд тобою, мов дубовий човен-довбанка, тiльки ось цей човен живий, i вже наче меншає кругом баговиння, корчiв, корiнняччя, повiтря посвiжiшало, на поверхнi течiï зблиснули чистi струменi. Очi твоï розплющуються, цупкий обруч уже не стискає голову, з грудей спадає вагота, бо й мла довкола розсмоктується, крiзь неï просiвається промiння, i вже ось перша чайка зродилась iз того сонячного промiння — й щезла, та скоро вигулькнула друга, третя! Скоро Гнiдко вже лиснiє вiд сонячного молока, вже його грива пливе в чистiй блакитнiй водi, зграйка дрiбних рибок спурхує попереду над водою, ген похитуються на хвилях гордовитi чашi бiлих лiлей, а трохи далi за ними цвiте на водi лебiдь, наче велика жива лiлея. Повiтря пахтить квiтами, якими мiниться близький берег, i ти вбираєш у себе принесенi вiтерцем пахощi лугу, якi зцiляють i лiкують серце. Вийшовши з рiчки на берег, Гнiдко аж дзвенить сяйливою мокрою шерстю, i краплi води скочуються з нього живою ртуттю, щоб померхнути в пiску, й ти гладиш коня тремтячою рукою, намагаєшся припасти губами до його великих губiв, i смiєшся з хворобливим схлипуванням. Тягнеш i тягнеш в обiймах руки до кiнськоï шиï, але чомусь уже не знаходиш Гнiдка, а руки торкаються жовтого мiсяця, на якому несподiвано проступають очi баби Килини, i ллється голос-струмок баби Килини, i в його жебонiннi вiддзеркалюється Княжа гора, авжеж, Княжа гора, якiй баба Килина дякує й кланяється, дякує й кланяється, що не погордувала, що змилостивилась, що прийшла травами, птицями й звiрами своïми, порятувала дитину вiд недуги, спасибi ж тобi, Княжа горо, доземне.

Хто зi старих без костура вишневого чи грушевого не обходиться, хто пособляє собi залiзною ковiнькою, а ти для баби Килини замiняєш i костур сучкуватий, i ковiньку незламну — бере тебе баба за руку — й гайда по селу. Вона — сiльське радiо на моторних ногах, вона — сiльський телевiзор iз меткими, видющими очима.

— Та нiяке радiо зi мною не зрiвняється! Радiо вночi не балака, а менi й дiд Гордiй не замкне на нiч рота…

Ось цього дня бiжиш у бабинiй руцi, а що баба непокваплива, а що баба цiпами старих нiг старанно молотить пiсок на стежцi, то бiжиш ти весь час немов на одному мiсцi, гарцюєш вiхтем полум'я у жилавiй руцi.

— Йдемо на весiлля, свiт ще не бачив такого весiлля…

— Та чого вам на весiлля, чи ви дiвка?

— О, я не дiвка, ти не парубок, а йдемо! Скiльки вже бабою Килиною виходжено по весiллях, та все ж разом iз тобою, бо ти в неï за посох, а такого весiлля свiт справдi не бачив…

Хата стояла не в падолi Княжоï гори, а на згiрку, вже в лiсi, i, вкрита сивим цинком, скидалась на сиву закляклу птаху. В хатi вже набиралось гостей, за столом знайшлось мiсце й для вас, та хоч як ти витрiщався по хатi — не знаходив молодоï та молодого! Як ото завше водиться, що молода — в шумовиннi весiльноï фати, у биндах, у квiтках, що молодий — у палахких рум'янцях на щоках, iз веселими, якимись ураганними очима, iз заметiльне звихреним чубом. Позбирались у хатi чи такi старенькi, як баба Килина, чи трохи молодшi вiд них, пили по чарцi, гомонiли.

— А де музика? — поспитав пошепки.

— О, який танцюрист, без музики не обiйдеться, — так само пошепки вiдказала баба Килина.

— А чом не спiвають?

— Бо порозучувались, тiльки ти один тут спiвочий.

— А де молода?

— Колись узнаєш, дитино, — зiтхнула баба.

— А де молодий?

— О, прилип, як шевська смола… Ген молодий, хiба не бачиш? Хазяïн — молодий, Остап Кiндратович…

I кивнула головою на лiтнього чоловiка з поораним зморшками чолом, iз таким самим поораним лицем. Груди його сяяли орденами та медалями. Коло Остапа Кiндратовича сидiв син зi своєю жiнкою, обоє вашi сiльськi вчителi, сидiли дiти ïхнi, все хлопцi, вервечкою бiля них, виразами облич нагадуючи не тiльки батька, а й дiда.

— Так у молодого ж — онуки!

— Хiба онукам зась на весiлля до свого дiда! — мудро заперечила баба Килина.

За столом заспiвали пiсню, тiльки не веселу, як годилося б, а журливу, й несподiвано сивий молодий Остап Кiндратович затулився долонями, й крiзь пальцi просочилися сльози. Пiсня ще трохи погойдалась на сумних крилах у хатi — й згорнула крила. Син-учитель пригортав батька до себе, заспокоював:

— Весiлля ж, тату, весiлля!

А в самого сльози бринiли в голосi.

Хотiлося чкурнути з-за столу, втекти надвiр, бо що ж це за весiлля без молодоï, що ж це за весiлля, де за молодого хоч i знатний колгоспний комбайнер, але ж голуб вiн уже сизий, що ж це за весiлля, де ллються сльози! Й ти вже вислизнув iз-за столу, а що баба Килина мала тебе за свiй подорожнiй посох, то твоя рука не випурхнула з ïï руки, опинились ви з бабою надворi вдвох. За звичкою — бо куди проти неï радiо чи телевiзору! — вона розмовляла з якоюсь тiтонькою, що пристала до вас, а ти ловив ïхню рiч, i та рiч перед твоïм зором оберталась на видиво живе.

— Була в Остапа на весiллi, — сокорiла баба Килина.

— Хай господь милує, — вишневощока тiтонька ïй. — Свiт усього набачився, а такого весiлля ще не бачив.

— Коли воювали, а воно й досi горя скiльки! Тож Остап партизанив у лiсах за Днiпром, i Меланка з ним у лiсi партизанила.

— Там полюбились, либонь.

— Чи в лiсi полюбились, чи ранiше, до вiйни, а як Меланка ввiйшла в тяж, то вiн послав ïï в село, аби в селi родила, а не в землянцi. Вона в батькiв народила, ховалась у батькiв, та хоч як ховайся — людськi очi побачать скрiзь. Донесли нiмцям, що партизанка ховається в селi.

— Ще мати ïï жива, тiльки недочуває, славна така…

— Таж i мати Меланчина була на весiллi, i батько Меланчин прийшов би, та переставився…

— Батька теж пам'ятаю, якось такого великого сома несе з Днiпра, на плече поклав, аж присiдає пiд сомом.

— То нiмцi взяли Меланку з дитиною.

— Атож, iз дитиною, — згоджується тiтонька, яка все це знає, але ж баба Килина розказує так, наче нiхто краще неï не знає.

— I на шибеницi повiсили ïï разом iз дитиною малою, висить Меланка — й дитя як сховала за пазуху, як пригорнула руками, так i тримає. А зняти не можна й порятувати не можна, бо вартують. Не бачити б такого нiколи й плачу такого дитячого нiколи б не чути.

— То Остап уночi з лiсу прийшов iз партизанами, так зняли Меланку з шибеницi, хлоп'я мало не задубiло, та врятували.

— Врятували, сидiв ниньки в батька на весiллi, з жiнкою та дiточками. — Й за руку тебе смикнула баба Килина. — Вже скоро до школи, то вчитимешся в нього, славний такий чоловiк удався.

— Остап iз Меланкою не розписувались, правда?

— Хiба ж могли в лiсi розписатись? Не було в лiсi сiльради, жили на вiру. Все життя йому затулила Меланка, аж ось коли розписався з нею, ниньки.

— А є такий закон?

— Якби не водився такий закон, то не розписали б.

— Iз покiйною…

— Для когось покiйна, а для Остапа як жива, пам'ятав i пам'ятає, та й село наше не забуло, пам'ятає вся Княжа гора. Отаке весiлля, а як на ньому веселитись? Сидять i журяться, Остап сльози втирає.

— Вiн усе життя втирає сльози. Кому — як, а йому — отак…

Голову в дядька мовби мiдним казаном накрито, цей йазан мерехтить на сонцi, пускаючи навсiбiч гострi блищинки, спробуй лише вдар по казану — ото дзвонитиме!.. А пiд мiдним казаном геть чорна голова, сажею наквацьовано брови, сажею саджено очi, рум'янцi — й тi чорнi, битi багровими жилками.

— I не дивiться так на мене, дiдуню, — смiється, — бо не впiзнаєте. Я нетутешнiй.

— Та бачу, що нетутешнiй. — Дiд Гордiй уже почистив наловлену в Днiпрi рибу, тепер попiд жабра насилює на шворку. — Нетутешнiй, так само як я нетамтешнiй.

— Як ви сказали, дiдуню? — Тамтешнiй гiсть дiстає з кишенi блокнот i авторучку, щось записує, причiм усмiшка, як мiсячна дорiжка з води, не зникає з його лиця, лиш мерехтить. — Скiльки вам рокiв, га?

Дiд Гордiй мовчки насиляє рибу за рибою на шовкову шворку.

— А вашiй бабi? — Веселий гiсть показує на бабу Килину, що мiж соняхiв порається па городi з сапдю. — Скiльки рокiв вашiй молодицi?

— Молодицi? — й не осмiхнеться старий. — Молодиця завжди молода, вона без вiку.

— А внуковi?

— А який у внука може бути вiк? Нiякого.

— То у вас хтось має вiк чи без вiку? — Чорний дядько, блимаючи казаном-лисиною, показує обiч: — Може, Княжа гора має вiк?

— Княжа гора? — перепитує дiд Гордiй i зводиться з ослона з низкою риби в руках. Чiпляє шнурок до жердки, яка висить пiд стрiхою, i лиш перегодя озивається: — Княжа гора без вiку.

— Ви знаєте, я з археологiчноï експедицiï, — каже гiсть. — Копаємо тут i на горi, й пiд горою… Е-е, дiдуню, все має вiк — i ви з бабою, i внук ваш, i Княжа гора.

Дiд Гордiй iз величним спокоєм дивиться на внука, що прислухається до розмови, далi переводить очi на Княжу гору, що горбиться, затуляючи крайнебо сьогоднi так, як затуляла його i сто, й тисячу, й десять тисяч рокiв тому, як затулятиме крайнебо завтра — й допоки свiту. Його чоло зостається холодне, як лiд, i в словах чується лiд.

— А вiк мого внука не загадаєш так само, як i вiк Княжоï гори. Нащо марно мiряти? Не вимiряєш.

Потiм дiд Гордiй показує нетутешньому чоловiку все, що зiбрала ïхня хата за довгi роки, й показує комору, й горище, й сiни, а ще погрiбник i погрiб, а ще стодолу, а ще столярну майстерню, всiлякi iнструменти, яких ого скiльки назбиралось, — i гiсть на все дивиться з тiєю мiнливою усмiшкою, що так схожа на мiсячну дорiжку на водi. Перепитує, щось записує до блокнота, i, либонь, iз-помiж усього побаченого тут найдужче його уяву вражає саме дiд Гордiй, як найдивовижнiша старожитнiсть, що вцiлiла вiд минулих вiкiв, одломившись од них так, мов осколок од великоï брили гранiту.

А потiм чорного дядька як прив'язало до тiєï городьби, що оперiзувала садибу. Вiн то колiнкував коло неï в кущах смородини, то зводився на картоплиську, то знову падав на колiна, мало очима не просiюючись у землю.

— Який безпечний народ наш! — наче аж сатанiли губи його вiд шпарких вигукiв. — Яка свiдомiсть у народу — як у безсмертноï дитини, що нiколи не подорослiшає, не постарiшає, не обтяжiє розумом вiд досвiду!

Щось знаходив на межi, складав до латаноï шкiряноï торби, яку носив через плече, а коли гай-гай пiдступив до дiда Гордiя, то дивився на старого з якимсь таким оторопiнням, наче вже нiколи й не порятується вiд сто-ропiння. Обережно з торби на спориш витрусив поназбируванi знахiдки.

— Дiдуню, серце ви моє, лиш подивiться, що у вас на межi валяється!

— Ось камiнь клином — це сокира! Ось рiг — це все, що зосталось вiд бойового молота… Ось що зосталось вiд могили кiстяноï… Ось гостра стрiла… ось вiд списа…

Чорний чоловiк аж бухтiв од захвату, аж трусився мiцним дiжкуватим тiлом, брови танцювали над витрiшкуватими очима. А поряд iз ним дiд Гордiй стояв так само спокiйно, як стояла Княжа гора в дiда за плечима.

— Дiдуню, це ваш спадок — од пращурiв гай-гай iз яких столiть… Ось тут, на цiй садибi, корiнь вашого роду, еге?.. Тут дiдизна вашого дiда, еге?.. I дiдизна ще старiшого дiда, еге?

— Атож, споконвiчна дiдизна, — згодився дiд Гордiй. — Тут i народжувались, тут i на той свiт переставлялись. Корiнь нашого роду з Княжоï гори, правда… I я тут знайшовся, ось тiльки не в цiй хатi, бо хату переставили, як люди стали йти в колгосп… А ось онук уже в новiй хатi знайшовся.

Чорний мiдноголовий чоловiк дав тобi якусь загнуту кiсточку i сказав:

— Це рибальський гачок. На цей гачок твоï старовиннi предки колись ловили рибу в Днiпрi. Спробуй i ти зловити судака чи в'язя.

— Предки ловили, авжеж, — мовив дiд. — Бо риба водилась…

Iшла з городу баба Килина з сапою в руцi, то гiсть до неï:

— Бабуню, ось бусинка-пронизка з мiдi, колись давно-предавно якась ваша родичка загубила, а ви й досi не пiдiбрали. Знайдете решту, бо десь воно ж на цiй землi погублено, та й матимете намисто.

— Ай справдi намисто, — пильно роздивлялась баба Килина ту знахiдку. — Тiльки де вже менi ïх визбирати? Не до намиста менi. Ось онук виросте й парубкуватиме, нехай для невiстки позбирає. Не пропаде в землi, свого долежиться.

Дiд Гордiй подався до хати й скоро повернувся з пузатим шкiряним капшуком.

— Бери, чоловiче добрий!

— Таке багатство! — скрикнув той, вийнявши з капшука цiлу пригiрщ старовинних монет. — За вiщо ж менi такий скарб?

— Може, щось купиш за цi грошi, бо менi не продають. А ти, видать, грамотний i знаєш, де цим грошам дають хiд. Бери, нам не шкода. Тут земля така родюча, що вродить i грошей, i всякоï всячини.

— Ой родить, ой родить, — проспiвала баба Килина, йдучи до хати. — I петрушку з кропом, i гарбузи, i грошi, й череп'я.

Гiсть, сяючи мiсячною дорiжкою усмiху на круглому виду, дивився собi пiд ноги, наче крiзь товщу землi бачив усе те, що таïли ïï надра. Може, там, у мороцi землi, вiн i Гнiдка зараз бачив, бо ж такий у нього погляд гострий, як нiж! I чомусь тобi захотiлось, щоб гiсть не побачив у печерi-чернерi гнiдого коня, еге ж, хай не бачить, там є де заховатись. Бач, усе збирає, все забирає, то вiн i на Гнiдка посягне…

— Яка земля! — прошепотiв чорний чоловiк. — Ми ïï всю прочитаємо.

— Читай, ти грамотний, — мовив дiд Гордiй. — Цiєï книжки вистачить не тiльки на твiй вiк, читай, чоловiче добрий. Тiльки от нашу Княжу гору читати — й не перечитати, читай, читай…

О, вже й засапався, вже й води просиш, а ще ж i нiг не бив, ото якби побив ноги з бабине, тодi справдi захляв би! Ще малий, навчишся колись пiдкрiплятись у всього, що лиш забачиш оком — хай то бузина, вовче лико чи буяхи, бо все живе має силу й ладне своєю силою подiлитися з людиною. А менi все за товариша й помiчника — хай перстач i звiробiй, хай живокiст i собача кропива. Еге ж, бо й кропиви не треба боятись, бо й перед оцим лопухом я кланяюсь, дитино, й ти не погордуй — поклонись. У мене всякого цвiту й корiння, ягiд i листя, стебел i кори є на всяку пору року й на всяку хворобу. Ген за отим любистком бiлiє камiнь, пролущився й мохом порiс, а там i другий камiнь бiлiє, бачиш? Ого, скiльки тут помiж трапи лобатого камiння розсипано, свiтиться потрощеними черепами, й так вони споконвiкiв тут свiтяться, вражi голови, так, вражi голови. Це ж тут колись у старовину чуже вiйсько впень побито, голови стято, а земля наша не прийняла в своє лоно костомаччя отих зайд, ось воно й скам'янiло, ось дощi бiлять-вибiлюють ïхнi мертвi голови, а снiги сiчуть по ïхнiх лобах, а вiтри шмагають, а ворони хтозна-коли й по-видзьобували очi, нема очей. Не бiйся, дитино, цi голови не страшнi, це така пам'ять Княжоï гори. А ось тут також пам'ять, де стiна кам'яна, бачиш? А це нашi воïни полягли, тiльки, бачиш, земля ïх прийняла, вони оцiєю кам'яною стiною стали, стiна глибоко в гору вросла й високо в небо виросла, там угорi на нiй теж квiтки цвiтуть i дерева зеленiють. Приглянься до цiєï стiни, дитино, ось тут приглянься й тут приглянься, бачиш, джерела б'ють? Живi джерела, це душi ïхнi джерелами ллються, водою запашною й цiлющою. Наморився, кажеш, захляв, кажеш, то не полiнуйся схилитись i напийся, як рукою знiме твою втому i спрагу. Пий, дитино, пий, сто рокiв житимеш, бо напився з грудей землi на Княжiй горi, це тебе Княжа гора наче молоком напоïла з грудей, тепер тобi нiщо не страшне, нiхто не подужає. Запам'ятай цю кам'яну стiну й дорогу запам'ятай, без баби Килини колись навiдаєшся до джерел, що бiлою кров'ю стiкають, вони i взимку б'ють, не замерзають, бо душi цих джерел i в морози не крижанiють. Яка пташка нап'ється тут, яка звiрина причаститься — i вже не позичати ïм сили, та, либонь, нема тут й найдрiбнiшого створiння, яке б не пораювало бiля джерел.

Голоси плюскають, мов ковильний шовк на вiтрi плюскає.

— Еге ж, водолази дiстали з Днiпра, бо де ж це бачено, щоб таку рибу зловити без водолазiв! о. — Примоцували до цiєï риби залiзнi ланцюги…

— Бо на капронову жилку не витягли б, трiснула б капронова жилка!

— Зловили в рiчцi навпроти Княжоï гори, Днiпро берiг iще з вiйни, ще з тих боïв за Княжу гору… Там вир, там нурт не засинає, в тому нуртi гай-гай якi можуть бути страшнi й чуднi улови!.. Не тiльки човен козацький, а й, дивися, варязький, а то й скiфський зав'язнув у мулi…

Через село повiльно суне вiйськова машина-тягач, у кабiнi сидять зосередженi солдати в зелених, як молода трава, сорочках, на твердих вилицях у них зернистий пiт чи то краплi днiпровськоï води набубнявiли, а за машиною-тягачем на морозно-блискучих тросах, наче на залiзних жилах, повзе тупоносе, виловлене з рiчковоï глибини погрозливе диво, повзе на плескатих гусеницях, погуркуючи, й жерло гармати хижо дивиться в золотаво-густу синяву дня.

Танк — у баговиннi, в мулi, обснований якимсь вузлуватим корiнням, облiплений черепашками, поцяткований п'явками — на сяйливих залiзних жилках важко пливе сiльською дорогою, зоставляючи рванi драбинки слiдiв у сiрiй пилюцi, танк погримує траками, жерло гармати похмуро всвердлюється в сонячне бузкове повiтря, жерло перевито кiлькома розквiтлими водяними лiлеями, либонь, хтось перев'язав iще на Днiпрi, коли танк витягували з води, й тепер лiлеï цвiтуть на шерехатiй iржавiй бронi, позирають розплющеними та усмiхненими очима своïми.

Танк пливе сiльською дорогою в живому людському вiнку, що сплетений iз облич-квiток, i цi обличчя-квiтки чо овiчi та жiно гi, обличчя-квiтки дiдiв та дiтей, а ще його в'яжуть летючi синi ластiвки, лелека перелiтає через цей iдучий вiнок, багрянi пiвнi бiгають помiж його пелюсток — самi як гарячi пелюстки, й соняхи з-за плотiв перехиляються, горнуться до цього вiнка, яким наче обвито порятований у Днiпрi танк, на якому вже не побачиш зорi, хоч як видивляйся, бо згорiла зоря не в бою, а згорiла у водi, присвiчуючи вдень i вночi рибам та iншiй днiпровськiй живностi, перетлiло ïï свiтло у млисто-беззоряному баговиннi.

— Дiдуню, а де танкiсти?

Дiд обличчям кiстлявим також цвiте в барвистому вiнку, свiтиться сивою хмарою розмаяного волосся, i дiд такий високий, що врiвнi з танком, який, здається, ось-ось покладе йому на плече своє витягнуте вгору жерло, немовби грiзний птах пригорнеться шиєю.

— Танкiсти? — перегодя запитує, а перед собою дивиться так, немов усе геть-чисто знає про отих танкiстiв, тiльки вiдповiдати не квапиться.

– Їх побило, га? — питаєш, позираючи з острахом на вiдчинений люк танка.

— Цiкаво — й страшно почути вiдповiдь дiда-всевiда.

— Танкiсти? — знову перепитує, зiтхаючи, i його долоня на твоïй головi

— наче лiтепло. — А чом би ïх мало побити?

— А танк затонув!.. А вiйна!..

— Так нема ж ïх у танку, бачиш? Значить, порятувались хлопцi. Живуть хлопцi, як оце ми з тобою. На тракторах роблять, на машинах… Мало де, мало що…

— Дiду, ви бачили? Бачили ïх? Де роблять на тракторах, де на машинах?

— Мало де!.. Скрiзь. Бо ïм почот, бо вони фронтовики. — Дiд замовкає i додає значуще: — Пiсень спiвають, аякже.

Лiлеï бiлi погойдуються на жерлi, наче згiдливо покивують на дiдову рiч, а танк уже випливає на сiльську околицю, й людський вiнок довкола нього меншає, збiднiвши на багато облич-квiток, проте не бiднiє на синiх ластiвок, що в'ються-перевиваються у цьому вiнку, вже скоро танк пливе у полi, помiж лискучих хвиль пшеницi, й гусеницi побрязкують, наче долинає з кузнi вiдгомiн ковальського молота.

— В музеï поставлять, — каже дiд. I дивується: — Таку машинерiю — i в музей…

Танк вiддаляється — i такий здається несправжнiй у сонячному зеленому полi, немовби видиво, наче мана, яка має зникнути, вже зникає, збиваючи куряву, танучи в курявi.

Наче вийшов допотопним мамутом зi свого далекого буття-небуття — й тепер ось повертається назад у своє буття-небуття.

Замислений дiд шелестить подихом-вiтерцем:

— Царство ïм небесне…

А може, лиш причувається тобi на сiльськiй околицi, де пiняться пшеничнi смарагдовi хвилi?..

Чорна птиця ночi вже вiдлетiла, де-не-де ще виднiє розгублене з ïï крил темне пiр'я — чи то тiнi в ровах, чи то затiнки поза хатами й хлiвами; рожева птиця ранку вже простерла крила пiд небесами, й малиновi вiдблиски вiд ïï швидких крил проливаються на село, над яким iще далекими краплями радiсних слiз догорає кiлька останнiх зiрок. Помiж садками i в левадах тануть, розсiюються пасма туману, й пiвнi перегукуються клекiтливо-огнистими скриками, що не прочахають у ïхнiх горлянках, i все вiдчутнiшою дзвiнкою Прозорiстю сповнюється повiтря.

В рожевому сяйвi iще невидного сонця Княжа гора чорнiє погордо, те рожеве сяйво все потужнiше виростає з-за ïï верхiв, падаючи вiдсвiтами на пелюстки бiлих хмар, що, забарвленi, мовби обертаються на обiрванi пелюстки небачених квiток. Навiть летючим птахам передається чар отого рожевого сяйва, зарожевленi птахи видаються легшими, святковiшими, несправжнiшими.

Мати з бабою Килиною йдуть стежкою попереду, несуть на плечах граблi, а в руках вузлики з пiдобiдком, обiдом та пiдвечiрком. Ви з дiдом Гордiєм ступаєте вслiд за ними, дiд несе косу на плечi, а в торбинi через плече — всякий свiй косарський надiбок. Загорнутий в бабину хустку, ти несеш глечик молока, а тому-то гостро боïшся оступитись чи ненароком ударити глечиком об дерево.

Лiтнього досвiтку ви йдете на Княжу гору.

Йдете на Княжу гору в цю ранню годину не самi, бо зрiдка долинають веселi скрики з лiсу перед вами, значить, там також сходять на гору, а коли на схилi обернутись i подивитись на село, що розбiгається внизу, — теж виднiються людськi постатi, що поволi простують, наче течуть, iз села сюди, на Княжу гору, все вище й вище.

Ось i шатристий дуб iз дуплом заввишки з людський зрiст, де зовсiм недавно довелось перечiкувати грозу, коли обвалювались блискавки й громи, а ти сам собi увижався дубом, що закоренився в земну твердь, що пiднiсся до небесного безмежжя. Обережно заглянув до дупла — й раптом в обличчя вдарило шумом, плюскотом крил, i якась налякана птаха вирвалася звiдти на волю, вiйнувши в очi порохном.

А ось i галява на схилi, всiяна лобатим камiняччям мертвих чужинецьких голiв, вони похмурою ватагою сiрiють у травi, насиченiй духом материнки.

— Ось тут закропимось, — каже баба Килина бiля камiнноï стiни, з якоï там i сям дзюркочуть джерела.

Дiд Гордiй припадає до цiвки, баба Килина п'є, ти з матiр'ю п'єш, свiжiшаючи й дужчаючи душею, а бiла кров iз каменя ллється, не має впину, бо невичерпна й невмируща в живих грудях землi.

Вiд кам'янистоï стiни ступили в море молодоï горiшини, й раптом помiж листя заворушилось грубе гiлляччя, саме собою заворушилось, i страх уступив тобi в п'яти, бо таке диво з див побачив, а коли гiлляччя ще й посунуло через кущi, шарудячи й шелепаючи, то душа й зовсiм обмерла.

— Бач, лось який! — стиха мовив дiд Гордiй. I лиш по дiдовiй мовi ти застерiг, що це й справдi лось подерся через кущi, понiсши на головi важкi гiллястi роги, схожi на грубе гiлляччя.

— Дiду, а це що таке чубате?

Смугаста птаха, вся з жовтих та чорних пер, сяяла рудим чубом, сидячи на сучку осики, а дзьоба мала довгого й тонкого. Ну, не птаха, а цiлiсiньке тобi свято, що лiтає, гнiздо в'є, пташенят годує.

— Одуд, — сказав дiд. — Присiв коло свого гнiзда.

Трохи далi в дубняку лунав сухий i чiткий перестук: почiплявшись пазурами за стовбури дерев, строкатi дятли знай довбали дзьобами кору, дiстаючи з-пiд неï поживу. Хазяйновито, з дивною розсудливiстю вони трудились, нагадуючи i дiда Гордiя, i бабу Килину, i матiр, якi вже коли заходжувалися коло якогось дiла, то так пильно, мовби оцi строкатi дятли.

I ти всмiхнувся своïй думцi. А ще всмiхнувся вiд утiхи: мабуть, дорiс… мабуть, хоч трохи дорiс до Княжоï, що тебе ось сьогоднi взяли з собою на гору!

Йдучи попереду, мати спiвала, а баба Килина пiдспiвувала сухим голосом-комишиною:

Чорнi птицi, бiлi птицi, наче свiтлi й темнi лиця…

Здавалось, що пiсня не просто народжується з ïхнiх грудей, а йде разом iз матiр'ю та бабою Килиною в одному гуртi, й пiсня схожа на веселу дiвчину, чия голова заквiтчана польовим вiнком, ось тiльки не видно цiєï дiвчини i ïï вiнка, а тiльки немов голос ïï чується, переплiтаючись iз голосом матерi та баби Килини.

То полинуть на чужину, то повернуть на Вкраïну…

А довкола в хащах лiсовоï зеленi ïм пiдспiвували птицi, якi таки повернулися навеснi з чужини й поки що не збирались у далекi краï.

Бо нiде в свiтах немає так, як є у рiднiм краï…

Тут лiсовi хащi стали розступатися, ви вступили в море високоï трави, що била високими хвилями, й тобi здалось — що з головою потонеш ось у зеленому мерехтливому шумовиннi, коли не триматимешся стежки, й вуста твоï затрiпотiли вiд усмiху, що обпалював холодком тривоги, а тривога та народжувалась аж у серцi, й вiд неï все тiло звiтрювалось, прагнуло бiгу.

Бо липi тутки i радiти, поки сонця, поки свiту…

Й коли нарештi опиняєшся на Княжiй горi, то розумiєш, що тут, пiднебесна, — вона ще бiльший всесвiт, нiж здається тодi, коли дивишся на неï знизу, вiд села.

Ген унизу виднiє Днiпро, прослав блакитнi, повитi тоненьким маревом полотна блакитноï води, яким кiнця й краю не видно. А полотна води стеляться попiд шелюгою на лiвому березi, попiд очеретами, а за шелюгою й очеретами — зблискують заводi, мерехтять рукави, що гаснуть у заростях густоï зеленi, темнiють гайки та лiски, що розляглись ген-ген по всьому заднiпровському безмежжю, повитому де густiшими й де рiдкi-шими серпанками. Здається, цей заднiпровський простiр не обмежений обрiєм, бо коли зiркiше вдивитись удалечiнь — видимий обрiй вiдступає ще далi, вiн немов одпливає в ранкову сутемряву, яку творять сiрий туман по низинах, синi серпанки, бiластi випари, ïхнi непевнi кольори творять розмиту, акварельну картину безбережних лугiв, над якими — сонце.

Воно ще низьке, ще неправдоподiбно велике, а тому що над обрiєм — зводиться й летить у височiнь швидше, нiж тодi, коли воно вже зведеться у кiлька дубiв над землею. Здається, сонце полощеться, наче вiтрило на морi, й це вiтрило напнуто на якомусь невидному кораблi, котрий пливе в небесах десь так далеко, що й не побачиш, ото лиш вiтрило й виднiє.

Твого села з Княжоï гори не видно, сховалось унизу в пiднiжжi, за верхами дерев, а перед зором простираються великi застиглi хвилi землi, що здiймаються де крутiшими, де пласкiшими горбами, а помiж ними — синiють дiброви, порозбiгались поля барвистими веретами, що мають чи сивошовковий вiдблиск пшениць, чи золотаво-жовтий вiдблиск соняшникiв, чи темно-зелений вiдблиск бурякiв, i, звiсно, ще рiзних вiдтiнкiв розбуялого зела, що ввiйшло в рiст i в силу, що зараз вiдкривається сонцю з радiстю та щирiстю. I як заднiпровську даль не стиснуто обручем обрiю, так i горбатi поля стеляться в безмежжя, яке ïм подаровано в цей ранок не тiльки сонцем, ай — Княжою горою, бо лиш на такому безмежжi вона вповнi й може явити перед тобою свою велич.

I весь цей простiр землi немов бiжить i стелиться до нiг, бо струмить пружний вiтрець, горнучи й горнучи хвилi трав, а цi хвилi трав на Княжiй горi збираються у важкуватi зграï, схожi на пташинi, що летять низько-низько, ось хотiли б зiрватись увись — i не можуть, тому-то й трiпочуть крильми не в небесах, не пiд самотнiми пiр'ïстими хмарками, а тут ось, на веселих i розчублених верхах Княжоï гори.

— Ну, — озивається дiд Гордiй, i в його примружених очах немов iде якась задумлива, млиста мряка, такi його очi далекi й непроникнi. — Славно тут?

Хочеш озватись, та язик нiмий, мов камiнь, — i лиш осмiхаєшся у вiдповiдь.

Дiд Гордiй, стоячи поряд, озирає тi самi нескiнченнi простори, зморшки на його шкарубкому обличчi здригаються, й ти не сумнiваєшся, що дiд Гордiй бачить таке, що тобi не приступне, не вiдкривається нi для очей, нi для душi.

— Дiдуню, — озиваєшся зрештою. I вмовкаєш, бо не годен вкласти своє зачудоване запитання в слова.

— Ну? — старий долонею гладить твою голову, пiдохочуючи.

— Дiдуню…

Й немає слiв, наче пожухли, як весняна розсада в приморозки. Бо якими словами запитаєш про цей свiт, скажеш про цей свiт, який вiдкривається наокiл? Жодне слово не вмiстить, лиш очi й душа вмiщають — i то лиш видимий. А як побачити й вiдчути свiт невидимий, що тоне ген там, за мiнливими обрiями?

Скiльки людей сьогоднi зiбрали зеленi верхи Княжоï гори! Над головами перелiтають журавлi, i сiльський люд iз косами та з граблями в руках також схожий на журавлiв, i цей люд заходився не коло роботи, а коло якогось веселого й шпаркого танцю тут, де пухкi килими трав, i ïхнiй людський танок дуже схожий на жу-ирвлиний — i дiд Гордiй iз косою в руках зараз у такому танцi, i баба Килина з матiр'ю, тримаючи в руках граблi, також наче витанцьовують по-пташиному, й лиш ти без дiла, але тому, що метушишся помiж косарiв, також схожий на малого журавлика. На малого журавлика, який уже оперюється, в якого ростуть i дужчають крила, а вмiння лiтати — вже є, вiд зачаєного бажання лiтати аж тремтить у грудях, i ноги трусяться, i руки здригаються.

Вiд косарiв, що танцюють журавлиний танок мiж кущiв та мiж дзеркал озер, налитих весняними дощами, бiжиш iз вiтром, що по-батькiвському помагає, вiючи в спину; ластiвки в'ються кругом, ледь не черкаючи твого чола; квiти з трави смiються червоними, жовтими та бiлими очима, якi трiшки мружаться вiд бджiл. Стежка в'ється сувоєм невибiленого полотна, що зжужмався в травах, i чи то ноги твоï прудкiшають, чи то стежка хутчiше несе, тiльки ти все стрiмкiший i стрiмкiший, вибiгаєш на найвищу макiвку, вищоï за яку поблизу немає, i всi косарi позоставались ген унизу, в морi трав, — та й тут зринаєш у височiнь!

Та й тут, на макiвцi Княжоï гори, зринаєш душею у височiнь i летиш над молодою лiтньою землею, над легким днiпровським безмежжям, летиш у густiй синявi повiтря, що забиває подих терпким хмелем, i тобi в цю хвилю польоту за рiдного брата хiба що сонце, яке летить назустрiч.

Хочеш радiсно крикнути — до рiдних своïх, до землi, до Днiпра, та давкий крик застряє в горлi.

I який прекрасний полiт, коли душа знялась у небо й вiльно долає безмежжя, а ти стоïш на макiвцi Княжоï гори, що надiйно тримає тебе всiєю могутнiстю своïх лiсiв i джерел, птахiв i звiрiв, грибiв i ягiд, тримає урочищами й легендами, отими нескiнченними пiдземними печерами, де на шовкових лугах пасеться споконвiчне статурний i дужий кiнь Гнiдко.

З пiднесеними руками, з вiдкинутою головою летиш над бiлим свiтом, летиш над мальовничим довкружжям полiв i сiл, летиш над пiсенним безбережжям Днiпра, летиш помiж птахiв, назустрiч сонцю, летиш над косарями, що косять лiтню квiтчасту траву, летиш над Княжою горою, — й Княжна гора летить iз тобою в небеса, до сонця, в безбережжя часу.