КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Бомба для голови [Юліан Семенов] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Юліан Семенов БОМБА ДЛЯ ГОЛОВИ 1967 Роман


©  http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література



Авторизований переклад з російської Надії Орлової

Перекладено за виданнями: Ю. С. Семенов. Альтернатива. Кн. 2, «Московский рабочий», 1976 г. Альтернатива. Кн. 4, «Московский рабочий», 1978 г.



Західний Берлін, 1967, серпень

1

Його лихоманило. Ніч була тепла, але його все одно лихоманило. Він раз по раз оглядався; на вулиці — нікогісінько, жодного таксі, а до Чек Пойнт Чарлі ще лишилося кілометрів два, треба було йти по набережній, через міст, мимо бетонно-скляної будівлі концерну Шпрінгера, на її даху мертвотно світилися літери, що складалися в окремі слова: «Випуск останніх вістей». Була вже друга година ночі — яскраві, голубуваті неонові ліхтарі в чорному небі скидалися на кристалики льоду. Листя дерев, підсвічене цим холодним світлом, вилискувало, немов зроблене в театральній майстерні з картону, пофарбованого темно-зеленою олійною фарбою.

Він зрозумів: лихоманило його не від того, про що зараз до смішного випадково дізнався, і не тому, що поспішав у Чек Пойнт Чарлі, аби тільки якнайшвидше опинитися на тому боці; його лихоманило тому, що зараз він уперше в житті відчув страх, і не просто страх, знайомий кожному, а страх особливий — страх перед ворожістю всього навколишнього. Все зараз здавалося йому ворожим, навіть масне листя платанів. Найдужче проймав його страх, коли він дивився на чорну воду каналу. Студене світло ліхтарів у цій чорній, масній воді теж здавалося масним, і ця протиприродність крижинок і масних скалок, пов'язана в єдине ціле провалом каналу, лякала його зараз більше за все.

«Хоча б в одному вікні світилося, — думав він, — я подзвонив би. Але ж він сам сказав мені, що в поліцію дзвонити безглуздо. А може, я просто накручую себе… Надивився детективів… І тремчу як осиковий листок. Треба переключитись і все минеться, і цей крижаний страх теж минеться, і я зможу спокійно добратися до кордону. Не можна йти з цим неприємним почуттям жаху. Але винен у цьому тільки я. Він лише довів мене до такого стану. Сам тіпався, і мене теж почало тіпати. Ага, на що я хотів переключитися? На осінь. Ні, на осикове листя. Чому осика? Це, мабуть, тому, що осикове листя стає червоним восени і, як жерсть, тремтить на вітрі, але все одно воно не здається в наших лісах таким театральним, як ці лискучі платани. Смішно: «Чого ви так почервоніли, шановний осиковий листочку?» Прямо як у Чехова: «вельмишановна шафо». Вам соромно, осиковий листочку? Вам соромно тому, що незабаром ви опадете, зникнете під снігом, щоб через рік стати землею? Хіба це так страшно — стати землею? Годі про ці осики, — урвав він сам себе. — Годі!»

Він раптом відчув, що його вже не морозило і тіло вже не тіпалося, мов у лихоманці.

«От і все, — сказав він сам собі. — Просто будь-яка нормальна людина боїться самотності вночі. Для цього, мабуть, і одружувалися первісні, щоб не страшно було спати одному в лісі. І старим удвох спати не так страшно, коли кожна ніч може стати останньою в житті».

Він витяг пачку сигарет і зупинився. Закурив, кілька разів чиркнувши відвологлими сірниками. «Відвологли в кишені, — подумав він, — це я так спітнів від страху… Завтра треба купити запальничку».

Раптом долинув шум автомобіля. Здригнувшись, відчув, як підкосилися ноги. І знову все тіло вкрилося холодним потом.

«Зараз закричу, — промайнуло в думці. — Розіб’ю шибку в цьому будинку й закричу: Хоча який це будинок? Руїни… Вони мене тут і підстерегли».

Він оглянувся: вулицею котило таксі. Зверху горів ліхтарик: «Вільне».

Він хотів був ступити на брук, щоб спинити машину, але відчув, що ноги його заклякли: вони стали ватними після того, як він почув мотор у себе за спиною в цьому мертвому нічному місті, серед руїн, лискучого листя й чорної води каналу.

«Я думав, що мчатиме якийсь гоночний автомобіль з автоматами у відчинених вікнах. А це просто таксі. Сам водій. І нікого більше».

І, полегшено зітхнувши, вийшов на брук і підняв руку.

— Добрий вечір, пане, — сказав таксист, розчинивши дверці.

— Чек Пойнт Чарлі, будь ласка.

— Чек Пойнт, — повторив водій. — Без подружки нема смислу гуляти, правда ж?

«Не скажеш йому, що в мене не було грошей на таксі з центру до кордону, а метро вже закрилося», — подумав він і кивнув головою:

— Так, без подружки, звичайно, нема смислу гуляти по місту.

— Потрібна дівчина?

— Ні, спасибі.

Він відчував величезне, розслаблене, веселе й легке щастя: так буває, коли небезпека, причому не очевидна (з нею легше боротися), а та, яку передчуваєш, до зустрічі з якою виснажливо готуєшся, вже минула.

Шофер засвітив червоний ліхтарик замість зеленого і сказав у невеличкий мікрофон — їх зараз установлено в більшості західно-берлінських таксистів:

— Замовлення на зональний кордон. Чек Пойнт Чарлі. У вас нікого немає в тому районі, щоб узяти до міста?

Крізь пищання й тріск диспетчерської служби низький чоловічий голос відповів:

— Зараз спитаємо.

Водій пояснив:

— Треба когось прихопити там до центру, щоб не витрачати даремно бензину.

— Я розумію. Хочете сигарету?

— З радістю. Ні, спасибі, я прикурю сам. Яскравий спалах сірника — можна врізатися в стовп. У мене вже раз так було.

Він спритно прикурив від запальнички, затягся й сказав:

— Я завжди курю, ЛМ, але ваші, мабуть, міцніші.


2

Айсман погасив сигарету й подивився на Вальтера. Той спитав:

— Будемо варити кашу?

— А що робити? Це тільки в книжках Макліна добрі англійські диверсанти зачиняють наших солдатів у підвали, поки висаджують у повітря форт. Цього хлопця не зачиниш у підвал… Він тепер знає все.

— Хіба мало про нас говорять. Ми звикли. Нехай побазікають іще…

— Ваш виродок сказав йому про Ліма. І про нас. І про штаб-квартиру. І про полігон…

— Будити хазяїна?

— Він не спить…

— Тоді давай наказ…

— Ні, — задумливо відповів Айсман, але ця задума не завадила йому швидко набрати номер, підключити до телефону диктофон і сказати в трубку: — Хлопець може втекти. Що робити? — Він уважно вислухав відповідь і мовив: — Зрозумів. Добре.

Вальтер глянув на Айсмана, який обережно поклав трубку на важіль, і спитав:

— Що він сказав?

— Передай водію, що хлопця випускати не можна.

Вальтер узяв мікрофон і перевів кнопку на позначку «Зв’язок».

У мікрофоні таксиста зашерхотіло, і крізь таємничі перешкоди сонного міста низький чоловічий голос проговорив:

— Слухайте адресу: Нойкельн, Шуберштрасе, п’ять.

— Вас зрозумів, спасибі, — відповів водій і підморгнув пасажирові: — Все гаразд, я маю клієнта. — Будь ласка, якщо вам не важко, відчиніть позаду вікно: страшенна задуха, а кондиціонер поставити — нема грошей…

— Повернути ручку вниз?

— Ні, навпаки, вгору. Та ви станьте на сидіння колінами, інакше не дістанете.

Чоловік став на коліна і потягся до білої ручки, що виблискувала хромом. Саме ця блискуча біла ручка на червоній шкіряній оббивці була тим останнім, що він бачив у житті, — куля, випущена водієм з безшумного пістолета, знесла йому півчерепа, і рудий мозок забризкав скло, що через якусь мить стало чорно-червоним від крові.

Куля, пройшовши крізь дверці зверху вниз, бо водієві довелося трошки підвестися, щоб зручніше було стріляти в потилицю пасажира, зрикошетила об люк каналізації й розрізала край вікна в квартирі фрау Шмідт. Ударившись об металевий стержень люстри, куля розбила екран телевізора — вже при кінці свого польоту.


Фрау Шмідт саме в цю хвилину снився сон, начебто вона під час бомбардування загубила картки на маргарин і на крупу. Вона закричала й прокинулась. Її дочка Лотта прибігла до неї в спальню. Дочка просила її залишитися ще на тиждень у Гамбурзі: обстановка «в фронтовому місті» погано впливала на нервовий стан матері, де та жила зовсім самотня, у великій квартирі, далеко від центру, на березі Брюггерканалу, — саме там, де щойно вбили людину, яка вважала, що слід «переключитися», поринувши в спогади про осінній ліс, в якому пломеніло осикове листя…


Гейнц Кроне любив друкувати стоячи, але в редакції не було бюро, на якому можна було б установити машинку. Тому Кроне завжди влаштовувався на підвіконні.

В «Європейському центрі» — найвищому будинку Західного Берліна, де містився «Телеграф», були широкі дубові підвіконня, дуже високі, — можна було поставити машинку, поруч покласти купку паперу, і ще лишалося місце для книжок та довідників.

Кроне додрукував сторінку, закурив, вставив у машинку чистий аркуш і подивився в широке, без рами, вікно. Місто засинало, і тому синьо-неонове світло «Європейського центру» здавалося тривожним і мертвим.

«Його добре знають робітники заводів у Ганновері, Дюссельдорфі, Бремені, Ессені і Гамбурзі; трохи менше він відомий співробітникам обчислювальних центрів з автоматики й систем управління в Західному Берліні, Нюрнберзі й Мюнхені; преса про нього, напевне, знає лише те, що було в свій час опубліковано окупаційними властями в 1946 році. З допомогою його «мозкового тресту» тепер дозуються відомості про те, що глава концерну демократичний, простий у поводженні з людьми, скромний в особистому житті (витрачає на себе 13 марок на день, курить найдешевші сигарети), любить Вагнера й Баха; читає Сіменона й Жюля Верна і носить костюми, куплені в універмазі, 52-й розмір, 4-й зріст. Але все, що стосується його справ, оточено непроникливою стіною таємниці, крім підсумкової цифри: він був власником семи мільярдів марок. «Система безпеки» концерну відрегульована надзвичайно старанно. Одні вважають: це можливо тому, що концерн сімейний, а не акціонерний, отже, глава й хазяїн практично безконтрольний в усіх своїх діях і несе особисту відповідальність тільки перед законом. На наш погляд, служба розвідки в концерні така точна тому, що організували цю роботу аноніми з колишнього IV відділу імперського управління безпеки. Нагадаємо тим, хто народився після 1945 року: IV управління РСХА простою мовою називалося в часи Гітлера коротше й певніше — гестапо.

Незважаючи на те що починаючи з 1952 року все, пов’язане з діяльністю Фрідріха Дорнброка, оточене соковито виписаними «різдвяними міфами», ряд відомостей нам усе ж таки пощастило роздобути. Наприклад, ми дізналися, що пан Дорнброк вів переговори з баварським урядом про купівлю тієї землі в Берхстенсгадені, де стояв будинок Гітлера. Пану Дорнброку відмовили, але він зумів купити землю неподалік, загальною площею вісім квадратних кілометрів. Селяни в навколишніх селах незабаром стали називати цю обнесену металевою сіткою територію «вулканом дракона», бо в гірський маєток провели велику шосейну дорогу для вантажних автомашин, в камінні пробили гігантську штольню й на водоспаді побудували електростанцію, потужність якої давала підставу зробити висновок про її цільове призначення. Вибух, що відбувся в штольні, і відсутність будь-яких відомостей про причини вибуху, який потряс — у прямому розумінні — околиці, дозволяють вважати «атомну версію» єдино розумною. Це дуже нагадувало підземні ядерні випробування. Представник концерну зробив заяву для преси, в якій твердив, що в штольні провадились роботи по уточненню взаємодії систем «центрифуги», призначеної для добування урану «виключно в мирних цілях». Роботи в «вулкані дракона» після цього припинились, але заводи концерну Дорнброка активно, з наростанням випускають жароміцні метали, ракетне паливо, електронну техніку; в його дослідних інститутах вдосконалюються найновітніші системи управління і космічного зв’язку. Нас не може не бентежити, де, в якому місці Федеративної Республіки, на якому з своїх заводів пан Дорнброк продовжує роботи по створенню «особистої» атомної бомби. Треба сподіватися, що уряд канцлера Кізінгера серйозно зацікавиться цим питанням. Нас принаймні не влаштовує твердження статс-секретаря про те, що чутки про роботу Дорнброка в галузі створення «Н-бомби» перебільшені, бо у ФРН нема районів, де можна було б проводити випробування ядерної зброї. Це твердження безпідставне й наївне».

Гейнц Кроне викреслив кілька прикметників, прочитав статтю ще раз і пішов до шеф-редактора «Телеграфу»: коли справа стосувалася концернів Фліка, Дорнброка чи Круппа, Кроне показував свої матеріали і директорові видавництва, і шеф-редакторові газети, щоб разом визначити позицію на майбутнє — на випадок, якщо надійде судовий позов «про наклеп і дифамацію[1]».

— Буде гроза, — сказав Кроне, входячи до шеф-редактора. — Ви відчуваєте, як парить? Ось погляньте, я, по-моєму, непогано розправився з Дорнброком.

— Не треба з ним розправлятися, — сказав шеф-редактор і простяг Кроне свіжі аркуші з телетайпа. — Зараз про нього не можна друкувати нічого, це буде надто жорстоко.

Кроне прочитав повідомлення: «Як стало відомо, болгарський інтелектуал Павло Кочев, що стажувався в Москві, в аспірантурі професора Максима М. Ісаєва по темі «Концерн Дорнброка», вчора увернувся до уряду Західного Берліна з проханням про надання йому політичного притулку. Про це повідомив на прес-конференції директор газети «Курір» Ленц».

— Ну то й що? — здивувався Кроне. — Яку це має причетність до мого матеріалу?

— Перегорніть сторінку. Вони у вас злиплися. Ви не те читали.

«Майор Гельтофф з поліції повідомив пресу, що на квартирі кінорежисера Люса, відомого своїми лівими переконаннями, тільки що знайдено труп Ганса Фрідріха Дорнброка, єдиного спадкоємця всіх капіталів концерну».


Закон і Ліра

1

«Любий Паоло, ти сволота! Я три дні розшукував тебе, а тільки сьогодні секретарка зволила сказати мені, що ти вилетів до Лондона і повернешся через тиждень, коли я знову буду в Берліні. А ти мені зараз потрібен, як ніхто інший, тому що ти хоч і свиня, але хрюкаєш відверто.

Я щойно переглянув відзнятий матеріал, і мені стало так гірко, хоч вовком вий. Що ж це діється зі мною? Хто так хитро жартує — тоді, як виник задум і пішла продукція, — хто плутає, заважає, паскудить?! А що таке «задум»? Дехто пише конспекти і може наперед розповісти свою майбутню картину, до того як почнуть знімати фільм. А я нічого не можу розповісти: якісь дивні видіння терзають мою бідолашну голову, дзвенять уривки розмов, бачу обличчя, відчуваю, як виникають цікаві колізії, а коли починаю все це записувати й знімати — виходить сухом’ятка, ганебне калькування життя.

Недаремно тепер мистецтво розділилося на два напрями, майже зовсім ізольовані один від одного. Перший — фактографія, документалістика, точне наслідування правди, щось подібне до Цвейга. Другий — «самовивертання», на зразок Фелліні, Антоніоні і Лелюша. Дехто каже про них: «Ці плюють на проблеми світу, на трагічні питання, які ставить наш час». Дурниці. Якщо Фелліні вивертає себе, роблячи боляче рідним і друзям, він приносить себе в жертву часу: «Дивіться, люди, ось я анатомував себе заради вашого благополуччя! Дивіться уважно, не повторюйте мене, а коли хочете повторити, подумайте про те й про те!» Інші твердять: «Документ звичайно цікавіший за фантазії й страждання особня, схожого на мене, в плоті й дусі. Нехай же буде голий факт — я сам почну думати, в якій мірі те, що описують чи знімають, добре чи погане». Мабуть, люди прагнуть до строгої документалістики, бо їм остобісіли всякі диктати: починаючи від страхового агента, який радить не курити багато, і кінчаючи чиновником міністерства закордонних справ, що «рекомендує» не вчащати в Ханой; людям набридло диктаторство письменника, який нав’язує сюжет; законодавця мод, котрий міняє гострі каблучки на товсті; критика, що виголошує беззаперечний вирок про новий живописний вернісаж; прем’єр-міністра, який заморозив зарплату. Все набридло, все! Але ж усе в нашому світі продиктоване кимось або чимось, усе загнано в рамки закону, беззаконня, тиранії, демократії, але все в рамках! Навіщо ж тоді творчість?

Я рвонув із самовивертання в документалістику, але посеред дороги зрозумів, що документалістика не діло художника, коли він замахнувся на те, щоб бути художником, а не людиною із спеціальністю «кінорежисер»! І збагнув: треба назад, до людини, до себе самого, до тебе, до всіх нас…

Гаразд. Поплакався, і досить. Коли я закінчу цю картину про сьогоднішнє «фронтове місто», про те, як там розкошують генерали СС у тому ж Далемі, де жив Гіммлер, і про студентів, які живуть впроголодь, бери мене на роботу в свою рекламну контору: на старість буду забезпечений цілком пристойною пенсією.

Між іншим, сьогодні я натрапив на статтю про батька нашого з тобою друга. Бідолашний Ганс! Він не схожий на тата. Старий Дорнброк має зуби, а Ганс — дитя, і мені часом здається, що він — саме спростування теорії спадкоємності: такий він не схожий на свого батька. Він приходив до мене п’яний, уночі перед моїм вильотом із Західного Берліна. Це була смішна й дивна розмова. Коли б я не вирішив повернутися в кінематограф відчуттів, я, можливо, схопився б за його пропозицію. Він запропонував мені зробити стрічку про його концерн. Говорив про трагедію, яка нас жде, і обіцяв сказати мені таке, від чого здригнеться світ. А втім це тепер несуттєво. Головне — прийняти рішення. А я його прийняв. Світ стомився від реальних проблем. Почуття вічні.

Так, можеш висловити «співчуття». Мій «Нацизм у білих сорочках» одержав чергову премію на фестивалі в Мексіці. А в нас про картину все ще мовчать, сволота. Як води в рот набрали. Я заспокоюю себе тим, що, виходить, припер когось до стінки. Але ж честолюбство з’їдає! Та й грошей від прокату немає!»


2

— Майстре! — покликав Люса його асистент, заглянувши в номер не постукавши. — Світло поставили, акторів привезли, ждуть вас.

— Добре. Йду. Спасибі.

Люс хотів дописати листа після зйомок, але зрозумів, що працювати йому доведеться цілу ніч, вранці треба буде дещо дозняти на вулицях прихованою камерою, потім ще одна невеличка зйомка — хлопця, який виїхав із Західного Берліна, а потім зразу ж додому. Отже, подумав Люс, дописувати йому буде ніколи. Зійшовши вниз, він попросив портьє кинути конверт у поштову скриньку.

Сьогоднішню нічну зйомку призначили в барі готелю. Сходи, які вели в бар, покрили люмінесцентною фарбою, і Люс, ідучи вниз, раптом йдчув себе як у дитинстві, коли вони гралися в індійців. Поєднання червоного, синього й білого кольорів завжди асоціювалося втому з кінокартинами про індійців. До війни в Німеччині часто показували американські картини про індійців, супроводжуючи демонстрацію вступними титрами про те, як янкі пригноблюють корінне «арійське» населення Америки.

…Акторів, яких привіз йому асистент, Люс не знав. Дві жінки і два хлопці. «Мабуть, з театру;— вирішив Люс. — Вони аж надто напружено розглядають камеру. А взагалі, добре, що їх ніхто не знає. Мені й потрібні такі люди в цій картині, нікому не відомі».

— Добрий вечір, панове, — сказав він, — пробачте, що я затримав вас.

— Добрий вечір, — незграйно відповіли актори.

«Чорненька дівчина нічогенька, — відзначив Люс. — Мабуть, вона підійде більше за інших. Друга занадто вродлива і хтива. Випещена коняка, а не жінка. Чоловіки не дуже годяться. Георга завжди тягне на «еталони». Неодмінно, щоб два метри, широкоплечий і чарівна усмішка. Такі чоловіки хороші у вестерні або в ліжку, в мене вони дисонуватимуть з відзнятим матеріалом».

— Мій асистент, — сказав Люс, — уже, мабуть, розповів коротко про ваше завдання в сьогоднішній зйомці?

— Так.

У барі було темнувато. Після того як попробували світло і сліпучі голубі софіти тисячократно відбилися в дзеркалах, очі насилу звикали до сутінок. Люс хотів ще раз подивитися, як поставлено світло, але Шварцман, його продюсер, був початкуючим бізнесменом, грошей у нього було мало, і тому доводилося економити й на електроенергії, і на кількості відзнятих дублів. А втім, Люс терпів це, бо Шварцман не втручався в зйомки, не давав порад, як водиться, і не просив узяти на роль героїні свою дівку.

— І про наш метод ви також знаєте? — спитав Люс акторів.

— Ні, майстре, — сказав за них Георг. — Я думав, що про це краще розповісте ви.

— Розумно. Я просив би вас, колеги, — Люс усміхнувся акторам своєю несподіваною обеззброюючою усмішкою, — забути на час сьогоднішньої спільної роботи, що ви з театру. Ми знімаємо фільм у якійсь мірі експериментальний, фільм-пошук. У нас немає акторів. Власне, ті актори, які допомагають нам у роботі, — це просто наші однодумці, товариші по зброї. Сьогодні в цьому барі зберуться бабусі й дідусі із «асоціації боротьби за чистоту моралі і святість любові». Це філіал нашої західно-берлінської штаб-квартири», Вн маєте змогу розмовляти з ними про те, що непокоїть вас, ваше покоління. Я не хочу готувати вас до зйомок, щоб не було заданості, щоб не поперла режисура. Ви розумієте?

— Я розумію, — першою озвалася «коняка» й чарівливо усміхнулася Люсу.

«Точно, — сказав він собі. — Я був певен, що вона озветься перша. Чому вродливі, випещені актриси вважають своїм обов’язком переспати з режисером? Мана якась…»

— Ну й чудово, — сказав Люс. — Уявіть собі, будь ласка, що я — старий чоловік з тієї «асоціації святої любові». Нічого звучить, правда ж? Починайте розмовляти зі мною. Георг, засвітіть на кілька хвилин світло, і нехай приготують звукозапис. Ну, — він повернувся до високої красивої актриси, — прощу вас.

— Скажіть, ви кохали тільки один раз у житті? — спитала вона з придихом, трохи нахилившись, щоб Люсу було видно її великі груди в низькому вирізі плаття.

— Звичайно. А ви?

— Я? — жінка розгубилася.

— Так. Ви.

— А хіба мене теж запитуватимуть? Я думала, що тільки я ставитиму запитання, як на телевізійних шоу.

— Ні, чому ж… Вам, напевне, ставитимуть запитання, причому найнесподіваніші.

Люс не хотів говорити акторам, що старики, які зберуться тут, зовсім не такі вже й ніжні, рожеві божі квіточки, якими вони здавалися. Всі чоловіки в цій асоціації в минулому були активними членами НСДАП, і більшість із них працювали в міністерстві пропаганди і в партійній канцелярії Гесса й Бормана, займаючись проблемою створення «нової моралі» для тисячолітнього рейху. Люс задумав цю зйомку досить ризиковано: він сподівався, що старики поведуть свою «пропагандистську роботу», не зустрічаючи опору від акторів, які за своєю професією «підігрують» на майданчику партнерові, а не сперечаються з ним. Потім, думав Люс, коли старики закінчать свої монологи, він підмонтує хроніку: він дасть кадри, де були зняті ці старички, в пору їхньої молодості, коли вони ратували за чисту любов арійців, яким заважають втілювати в життя їхні великі ідеали більшовики, слов’яни, євреї й цигани.

— Так, — сказав Люс, — добре. Почнемо спочатку? Пробачте, як вас звуть?

— Інгрид.

— Дуже гарне ім’я, — посміхнувся Люс. — Отже, моє запитання: «А хіба ви…»

— Так-так, пам’ятаю, — швидко відповіла актриса.

«Готувалася, дурепа, — зрозумів Люс. — Весь той час, поки міняли плівку в диктофоні, вона болісно готувалася до відповіді».

— Я кохала двічі, — сказала Інгрид.

— Ви певні цього? Саме двічі? А не тричі?

— Саме двічі. Мій наречений розбився на скачках, він був наїзником. Я дуже кохала його. І зараз я люблю одного чоловіка, який схожий на мого першого коханого. Він такий же благородний, чистий, ніжний…

— Може, все-таки, — наполягав Люс, — ви любили тільки один раз — того, першого, який загинув? Може, ви й тепер ще любите його в образі іншої людини?

Актриса зітхнула й погодилась:

— Мабуть, ваша правда.

«Ідіотка, — подумав Люс. — Її йе можна залишати в фільмі. Я пущу її на затравку, старики почнуть торжествувати перемогу, і тоді вже мені доведеться взяти в них кілька інтерв’ю. Треба попередити Георга, щоб він знімав мене зі спини, коли я відійду від камери».

— Дякую вам, Інгрид, — сказав Люс. — Усе дуже добре. Тепер попрошу вас, фрейлейн…

— Крістіна Ульман.

— Будь ласка, Крісті, — попросив Люс.

…Худенька, в довгому чорному светрі й поношених джинсах, Крібтіна сіла навпроти Люса, і очі її — довгасті, чорні — примружилися зло й очікувально.

— Ви брешете, — сказала вона неквапливо, — коли говорите нам про високе, святе й чисте кохання. Тепер такого кохання не може бути.

— Чому? — спитав Люс і напружився. Він відчув, що ця дівчина може розпочати сутичку.

— Тому, що ваше покоління вбило кохання!

— Стоп! — сказав Люс. — Дякую, Крісті! Далі не треба. Зараз ми стріляємо вхолосту. Отже, колеги, повна розкутість, ви — господарі майданчика, сміливо приймайте дискусію, але не перебивайте співрозмовників, дайте їм сказати те, що вони хочуть сказати, добивайтесь їхньої прихильності. Чоловікам доведеться розмовляти з бабусями. Бабусі люблять сентиментальність — не забувайте про це…


— Добрий вечір, дами й панове, — першим заговорив високий актор, — моє ім’я Клаус фон Хаффен. Мені хотілося б поставити кілька запитань нашим дамам. Дозвольте? — він ледь вклонився тій бабусі, що була ближче до нього.

— Будь ласка, пане фон Хаффен.

— Ваше ім’я?

— Ільзе Легермайстер.

— Фрау Легермайстер, мене цікавить тільки одне запитання, — сказав актор добре поставленим голосом, справжнім «хохдойчем».

Люс завмер від щастя, припавши до камери: бабуся дивилася на двометрового красеня з неприхованою хтивістю. Люс плечем відтер Георга від камери і наїхав трансфокатором на обличчя старої.

Актор вів далі:

— Моє запитання просте, і ви, напевне, здогадуєтесь, яке воно буде. Скільки разів у житті ви кохали?

— Один раз.

— Ви кохали вашого чоловіка?

Старий, що сидів біля фрау Легермайстер, посміхнувся, а старенька, не повертаючись до нього, немов прилипла поглядом до актора.

— Так, — відповіла вона і злегка кивнула праворуч, — мого чоловіка.

— Вам ніколи не подобався інший мужчина?

Стара обернулася до чоловіка. Вона дивилася на нього якусь мить, очі її були виразні, і раптом вона посміхнулася довгими фарфоровими зубами, з чітко окресленими золотими прокладками.

— Ні, — відповіла вона, — я любила тільки мого милого Паульхена.

— Ваш чоловік здавався вам взірцем з усіх поглядів?

— Так. Він був чудовим літератором, батьком і громадянином.

— Пробачте, фрау Легермайстер, але я маю поставити вам ще одне дуже потрібне запитання: чи був ваш чоловік зразковим чоловіком? Мужчиною, точніше кажучи?

— Пане фон Хаффен, це мене ніколи не хвилювало. Для мене завжди було головним духовне в коханні, а не брудне, плотське…

Люс відчув, як затрясся від стримуваного сміху асистент, — вони сиділи біля камери, притулившись один до одного, і Люс штовхнув його ліктем.

«Чудово, — радів Люс, — було добре видно, як вона брехала. Це удача».

Потім на маленьку сцену, де завжди виступав джаз-банд, вийшла Інгрид.

— Яким повинно бути чисте, високе кохання? — спитала вона старого, що сидів за столиком самотньо.

— Справжнє кохання, — відповів старий, пожувавши синіми губами, — має бути довірливим, ніжним і трепетним.

— Пробачте, ваше ім’я? Телеглядачам цікаво знати ваше ім’я…

— Освальд Рогте.

— Пане Рогге, що таке довірливе кохання?

— Як би вам краще пояснити, — зітхнув старий. — Це коли з першого погляду… Навіть не знаю, як пояснити…

— Вашої дружини нема на нашій зустрічі?

— Нема. Вона відпочиває з онуками на узбережжі.

Інгрид спохмурніла, люб’язна посмішка зникла з її обличчя, і вона раптом запитала:

— Як ви думаєте, пане Рогге, чи можна зберегти кохання після зради? Випадкової, безглуздої… Непотрібної…

— Ні, — відрізав Рогге. — Це неможливо.

— А що ж тоді робити людині, яка кохає, але яка через певні обставини стала… грішною…

— Про це треба було думати раніше.

— Кохання не визнає милосердя? — спитала, Інгрид.

«Я все-таки негідник, — подумав Люс. — Що за манера — зразу складати уявлення про людину з перших двох фраз? Це злочин — дозволяти собі погано думати про людину, не пізнавши її по-справжньому. Фашизм, та й годі. Хіба я міг припустити, що вона поставить таке чудове запитання? Проте Нора вирішить, що я придумав їй це запитання після того, як провів з нею ніч».

— Кохання — це саме милосердя, — відповів Рогге, — але, щоб зберегти кохання, милосердя й чистоту стосунків, треба бути нещадним до тих, хто зрадив.

— Я не хочу вам вірити, — сказала Інгрид, і на її очах виступили сльози, — нема чоловіків, які не зраджують своїх жінок! Нема! Я таких не зустрічала! Всі чоловіки зраджують, тільки одні це роблять, як тварюки, а інші поводяться, як чесні люди, — не обіцяють раю і не клянуться у вічному коханні!

— Я протестую! — сказав високий, міцний ще, хоч і сивий як лунь, чоловік і підвівся з свого місця. — Ми думали, що кіномистецтво хоче допомогти нам у вихованні молодих германців, а тут ми бачимо спробу опорочити ідеали!

Люс почав кусати нігті: він кусав нігті з горя і від радості Він знав, що це жахливо. Нора шпетила його, твердячи, що нігті кусають тільки ті чоловіки, яким судилося. стати вдівцями; він знав, як це гидко, але він нічого не міг з собою вдіяти. Зараз була радість — неждана-негадана, він навіть не міг мріяти про таке щастя: говорив Іоахім Гофмайєр, колишній радник Геббельса по роботі з молоддю.

В Люса були архівні кінокадри, в яких Гофмайєр виступав перед активом гітлерюгенду і давав вказівки, як і від чого слід уберігати молодь, що треба протиставляти розтлінній більшовицькій і англо-американсьКій пропаганді.

Люс не думав, що до Гофмайєра підійде Крістіна. А вона йшла до нього, підтягуючи за собою, як шлейф, провід мікрофона.

— Неправда! — вигукнула вона. — Ніхто не збирається виступати проти ідеалів чистого кохання! А втім, я не розумію, як можна ділити кохання да «чисте» й «нечисте»?!

У залі зчинився галас. Благовидні бабусі почали гамселити по столиках важкими пивними кухлями.

— Найчистіше можна опорочити! — перекриваючи галас, вела своє Крістіна. — Можна! Даремно ви так кричите! Виходить, ви боїтесь мене, якщо не даєте мені говорити!

— Тихо, друзі! — Гофмайер підняв руки, звертаїочись до членів своєї «асоціації». — Дамо юній дамі можливість висловитись і доведемо їй, що нам нема чого боятися. Прошу вас, юна дамо.

— В кому більше чистоти й моралі, — спитала Крістіна, — в тому, хто робить те, що йому хочеться — відкрито, не ховаючись, — чи в тому, хто робить те саме — ви знаєте, про що я кажу, ви всі знаєте, і дами, і панове, — ховаючись, боячись, оглядаючись на прописну мораль буржуа?!

— У тому чистота, юна дамо, хто не оглядається на прописну мораль, але погоджує свої вчинки з мораллю істинною.

— В чому відмінність прописної моралі від моралі істинної?

— Мораль — це, якщо хочете, дотримання норм поведінки.

— Отже, кохання — це норма поведінки? — наступала Крістіна.

— Спершу кохання — це потяг сердець, а потім, коли цей потяг освячено церквою, — це, я не боюся здатися старомодним, дотримання норм моралі і правил поведінки.

— Потяг сердець? — перепитала Крісті. — А що робити з тілом?

— Хіба серце безтілесне? — спитав Гофмайер і переможно засміявся від свого запитання.

— Ну, так от про тіло й серце, — пополотнівши, заговорила Крістіна, діждавшись, поки в залі вщухне сміх. — Я вам хочу дещо розповісти про серце, чисте кохання й тіло. Я завагітніла від пана вашого віку…

Гофмайер, побагровівши, запитав:

— Сподіваюсь, то був не я? Чи ви забули обличчя вашого спокусника?

— Він був професором римського права в нашому університеті, — вела далі Крістіна. — Він так читав про велич моралі Риму, що здавався мені вищим за всіх людей на землі, не кажучи вже про тих першокурсників, які норовили притиснутись до мене коліном на лекції. Я посварилася з своїм хлопцем, по-дурному посварилася, а наш професор їхав зі мною в одному вагоні метро, і я навіть не знаю, чому, розповіла йому про це. Ах, як красиво він говорив про кохання і про підлість молодого покоління! Як він мені розповідав про свою дружину, яка зрадила його, і як вона потім стояла перед ним на колінах, а він не простив їй, бо «не можна прощати підлість!». Як він говорив про чистоту, зробивши мене жінкою! Як він говорив про ідеали, змушуючи мене брехати дома, де я буваю по ночах! Як він аналізував літературу й театр! Який він був вихований і добрий, який він був ніжний, знаючи, що ніколи не одружиться зі мною! А коли я завагітніла, він просив мене віддатися тому бідолашному хлопчикові, щоб було на кого звалити дитину! Ви всі зрадники! Ви зраджували своїх дружин, а ваші дружини зраджували вас, поки ви були молоді, а тепер вам хочеться замолити свої гріхи і ви починаєте вчити нас чистоти!

В залі почалося щось неймовірне — галас, шум, свист…

Люх ухопив другий мікрофон і вийшов на середину залу — Крісті втекла кудись.

— Дами й панове! — закричав він, відчуваючи шалену, холодну радість. — Пане Гофмайер! Дами й панове, я прошу вас заспокоїтись. Може скластися враження, що ви противники демократії, бо не можна ж справді позбавляти людину її точки зору, навіть якщо ви не згодні з цією точкою зору! Пане Гофмайер, у мене до вас запитання. Сподіваюся ваші відповіді все поставлять на свої місця.

— Гаразд, — відповів Гофмайер, — я згоден відповісти на ваші запитання.

— Дякую. Скажіть, ви недавно прийшли до цієї чудової й по-справжньому доброчесної ідеї боротьби за чисте кохання чи завжди дотримувалися цих принципів, яким тепер так самовіддано служите?

— Я завжди дотримувався цих принципів…

— І до війни, і під час війни, і після неї?

— Так.

— Ці самі принципи ви визнавали і в тридцяті, і в сорокові, і в п’ятдесяті роки?

— Так.

— Отже, ви вірили в чисте кохання, перебуваючи в рядах гітлерівської партії і СС?

— Хто вам сказав про це?

— Ви самі. Ви ж сказали, що вірили в сороковому році в ті самі принципи, що й тепер… Хіба не так?

— Хто вам сказав про СС?

— Ви не були членом СС?

— Не шантажуйте мене! Панове, — він повернувся до залу, — тут зібралася банда! Це червоні!

— Пане Гофмайер, ви уникаєте відповіді: ви були в СС?

Зал заревів.

— Панораму по обличчях! — крикнув Люс Георгу, який сидів за камерою. — Крупно!

— Зробив!

— Ще крупніше!

— Сволота! Негідники! Провокатори! — репетували старі, схопившись зі своїх місць.

Люс знов обернувся до Георга й засміявся, як видихнув:

— Знімайте звук, хлопці, і вимикайте світло! Все. Цей балаган мені більше не потрібен.

— Яке ви мали право знімати наші збори?! — надривалася бабуся, підскочивши до Люса. — Ми притягнемо вас до суду! Це провокація!

…Незабаром прибув наряд поліції. Гофмайєр звинуватив Люса в дифамації й наклепі і зажадав, щоб засвітили відзняту плівку. Довелося їхати в поліцію — пояснювати. Люс відмовився давати показання доти, поки не приїде адвокат. Він знав, що Гофмайєр нічого не доб’ється, бо Георг дістав у президента «чистих коханців» дозвіл на проведення зйомок. Однак Люс відчував, як калатає серце і бридко холонуть руки. «Рабська душа, — подумав він, — досі я не можу вичавити з себе страху».

Поліцейський офіцер, зробивши допит, сказав, що він не бачить протизаконних дій у тому, що сталося в барі під час зустрічі, запланованій керівництвом «асоціації по захисту чистого кохання». Він запропонував Гофмайєру оскаржити його рішення, плівку ж заарештовувати не став, бо Люс провадив зйомки згідно з дозволом, який він дістав офіційним шляхом.

— Я не міг би накласти арешт на плівку, пане Гофмайєр, бо конституція Федеративної Республіки гарантує свободу зібрань так само, як і свободу слова, — додав поліцейський.

— Плівка — не слово, пане офіцер, — заперечив Гофмайєр, — я оскаржу ваше рішення.

У Люса тремтіли руки, і він ненавидів себе за те, що Гофмайєр бачив, як у нього тремтіли руки.

Коли він повернувся до готелю, в «ресептіон», йому передали телефонограму з Кіпріані — там відпочивала Нора з дітьми. «Фрау Люс чекала дзвінка до третьої години ночі. Пана Люса просять не дзвонити до десятої години ранку, бо фрау Люс не буде в номері і нічний дзвінок може налякати хлопчиків»

Люс пішов до себе і сів біля вікна. Світанок був сірий, похмурий. Голуби, що літали над площею, здавалися брудними, немов чайки в гавані.

«Дурненька, — подумав Люс про дружину. — Вона хоче збудити в мені ревнощі. Я ж знаю, що, незважаючи на всі її істерики, вона найвірніша мені людина. Єдина вірна, до кінця. Вона думає, що коли ревнують, значить, люблять. Вона ніяк не хоче погодитись зі мною, що ревнощі — це від себелюбства. Рибонько моя…»

Люс вирішив поспати дві години, — нічні зйомки на вулицях зірвалися через те, що група просиділа в поліції. Він уже ліг, але зразу ж підвівся, зрозумівши, що не засне: те, що зйомка в барі закінчилася щасливо, додало йому енергії, якої так чекає художник. Забуваєш про все: про втому, про телеграму Нори з Кіпріані, про страх у поліції. Все минає, лишається тільки одне відчайдушне бажання продовжувати роботу.

Люс написав на аркушику паперу: «В творчості треба, як у горах, не втрачати висоти». Йому сподобалася ця фраза, він прочитав її вголос і подзвонив асистентові:

— Мій дорогий Георг, не кидайте в мене черевиком. Давайте відстріляємося сьогодні до половини дня, щоб увечері знімати в Західному Берліні. Руки сверблять. У вас також? Я дуже радий. Спускайтеся вниз, вип’ємо кави.

Але кави він випити не зміг: розгублений Георг приніс ранкову газету, в якій повідомлялося, що поліція знайшла в будинку Люса труп Ганса Ф. Дорнброка.


3

Прокурор Берг сказав:

— Фердінанд Люс, я викликав вас як свідка. Коли в мене буде достатньо доказів, я припиню допит, тому що тоді кожне ваше слово може обернутися проти вас, і вам не обійтися без адвоката, бо із свідка ви станете обвинуваченим.

— Можу поцікавитись — у чому?

— Я, знаєте, дотримуюсь поступовості… Не будемо поспішати. Саме у вас на квартирі загинув Дорнброк.

— Виходить, мене звинувачують у вбивстві?

— Я вас ні в чому не звинувачую, пане Люс. Я викликав вас як свідка. Ви готові правдиво відповідати на мої запитання?

— Так. Готовий. Я готовий на все, аби тільки швидше закінчився цей жах! Я готовий на все! У газетах почалося цькування, продюсер уже тікає від мене! Чому мене звинувачують!? У чому?! Я не винен у самогубстві Ганса! Не винен!

Берг знову надовго замовк, а Люс, поглядаючи на те, як старий перебирає якісь папірці на столі, подумав: «Усе-таки я зоологічний боягуз. Я боюся, навіть коли знаю, що невинен. Недаремно мене завжди тягне зробити картину про героя, який коли й перемагає злочинців, то лише від комплексу неповноцінності. Художник розкриває себе найкраще саме в тому, чого йому бракує. Тільки такий добрий художник, як Томас Манн, міг написати авантюриста Фелікса Круля. Оскар Уайльд тонше від усіх писав про чисте кохання… А баболюб ніколи не зможе написати ніжність, хіба що тільки під старість, коли ним володітиме не бажання, а гірка пам’ять, — усе пройшло мимо, все, що могло б прикрасити його й облагородити… Проклятуща німецька манера — теоретизувати… Навіть у кабінеті прокурора. Коли б у моєму мозку поставили датчики, які можуть автоматично, без мене, записувати думки, вийшла б велика книжка. Деякі письменники носять у кишені книжечки й записують у них чужі слова і свої думки. Ідіоти! Будь-яка організація творчості безглузда і йде від бездарності. Геній щедрий, він не боїться, що думка, не занесена в реєстр, зникне. Виходить, ця думка ніщо, коли вона пурхає, як метелик, і за нею треба бігати з сачком… Зараз ця стара сволота почне ставити свої запитання, він ще тільки готується до цього, а я вже весь спітнів Яка гидка, холодна пика в цього старого… Відворотна пика один ніс чого вартий… Мабуть, був п’яниця, не інакше… Або склеротик. Взагалі, всіх стариків треба ізолювати від суспільства В них немає інтересів, спільних з людьми, які хочуть просто любити жінку, просто пити пиво й просто грати в теніс… Вони всі зляться, що вони скоро дуба дадуть, ці мумії».

— Розкажіть про вашу останню зустріч з Гансом Дорнброком, — попросив Берг.

— Я був у ванній… Це було десь близько години ночі, я збирався в бар. Він прийшов до мене трошки п’яний, дуже схвильований.

— Як ви могли визначити, що він був трошки п’яний і дуже схвильований?

— Так мені здалося… Звідки я знаю, як це можна визначити? Мені здалося, що він був ледь-ледь п’яний і дуже збуджений…

— Може, ви хочете все розповісти без моїх навідних запитань? Дехто домагається спілкування зі мною, щоб якось спекатися думки, що це допит. А ви як?

— Мені було б зручніше розповісти вам усе, що я знаю, без ваших уточнюючих запитань.

— Добре. Будь ласка.

— Ганс попросив що-небудь випити… Я сказав йому, щоб він пошукав у мене на другому поверсі, в бібліотеці. Там, здається, щось лишилося. Він знайшов пляшку, випив, потім спитав: «Чи можу я посидіти в тебе півгодини, сюди мають подзвонити, я дав твій телефон одній людині. Він скоро подзвонить сюди, і я тоді поїду додому». Я відповів йому, що він може тут і заночувати: Нора з дітьми в Італії, весь будинок у його розпорядженні. Він тоді спитав мене… Хоча це довга історія: ми з ним говорили про мистецтво, поки я одягався. А потім я поїхав. А коли сьогодні повернувся — я літав у Ганновер, — мене чекали пани з політичного відділу кримінальної поліції. Оце, власне, і все.

— Тоді в мене до вас буде кілька запитань. По-перше, в який бар ви збиралися поїхати?

— В «Еврику».

— Ви були там?

— Звичайно.

— Хто це може підтвердити?

— Кельнер…

— Ви там були самі?

— Ні.

— З ким?

— Я не відповідатиму на це запитання.

— Ви були з жінкою і не хочете, щоб про це дізналася ваша дружина? Розумію. Якщо мені знадобиться, я зможу побачити цю жінку?

— Це пов’язано з деякими труднощами… Ви повинні зрозуміти нас…

— Ви зустрічали в барі когось із друзів чи знайомих?

— Не пригадую. Здається, не зустрічав. Ні, не зустрічав…

— Свідчення одного кельнера не досить. Мені потрібні два свідчення. Гаразд, ми до цього ще повернемось. Коли ви приїхали в бар?

— Я не пригадую. Точно я не пригадую.

— Я й не питаю у вас точно. Приблизно о котрій годині ви туди приїхали?

— Майже о другій.

— Як ви добиралися до «Еврики»?

— Я їхав туди на власній машині.

— Ви заїжджали по ту людину, зякою були в барі?

— Ні. Ми зустрілися біля входу.

— Ваша подруга… Та людина, яка була з вами в барі, добиралася туди на таксі?

— Ні.

— На власній машині?

— Скажімо, так.

— Пане Люс, ця відповідь мене не задовольняє.

— Ви обіцяли не торкатися цього питання.

— Я не питаю імені й прізвища вашої подруги… поки що… Я ставлю запитання, пов’язані з обставинами справи. На чому вона приїхала в «Еврику»? На власній машині?

— Ні.

— На машині чоловіка?

— Так. Але не треба цього ніде занотовувати.

— Ви сказали, що Ганс прийшов до вас «десь близько години ночі»… Постарайтеся пригадати коли. О пів на першу? О дванадцятій сорок?

— Мабуть о пів на першу. А може, навіть двадцять хвилин на першу. Так буде точніше. Він прийшов о дванадцятій двадцять, тому що я хвилин за п’ять перед тим вимкнув ТБ, коли кінчили передавати новини.

— Скільки часу ви з ним розмовляли?

— Кілька хвилин.

— І потім поїхали?

— Так.

— Ви нікуди не заїжджали по дорозі в бар?

— Ні.

— Скільки часу ви їхали до бару?

— Не пригадую. Це не дуже далеко…

— Півгодини? Більше?

— Та що ви! Хвилин п’ятнадцять… Машин на вулицях нема. Хвилин п’ятнадцять…

— Отже, в «Еврику» ви попали о першій десять чи о першій двадцять?

— Ні. Там я був за п’ять хвилин до другої. Це я запам’ятав годинник біля входу в бар дуже великий, з якимись дивними стрілками, їх неможливо забути.

— Ясно. Добре. Спасибі. Тепер я попросив би вас розповісти мені, про що ви розмовляли з Дорнброком.

— Я ж сказав — про мистецтво. Це була дивна розмова.

— Це мене дуже цікавить, пане Люс.

— Він спитав мене, чи я ставлюся до нацизму так само, як і раніше, чи мене зламали. Я відповів, що до нацизму я ставлюсь так, як і ставився, і що мене не зламали, але тепер, сказав я йому, головна небезпека, яка загрожує людству, не нацизм, а розвиток техніки. Навколо землі — щільний шар відпрацьованих газів. Заводи, які виробляють для зростаючого населення світу машини, літаки, атомні бомби, кришталь і полотняні сорочки, отруюють атмосферу й нагрівають її, і незабаром почнуть танути сніги на полюсах і буде новий потоп, а під час потопу люди шукають колоди для плотів… Він спитав мене, чи не хотів би- я продовжити свою картину про наці… В мене був такий фільм…

— Я бачив ваш фільм, — перебив його Берг, — далі, будь ласка.

— Я відповів, що такі фільми не дають грошей. Ні, ні, я маю на увазі не збагачення, а просто базу для наступної роботи… Я сказав йому, що стомився ризикувати, будь-який риск рано чи пізно вбиває в художникові творця, тобто безпосередність, і перетворює його на політика чи торговця, а це ще гірше. І він раптом запропонував мені гроші, величезну суму грошей. Я спитав його, який фільм він пропонує мені зняти. Він відповів, що спочатку повинен заручитися моєю згодою. Він виписав мені чек на сто тисяч марок. Я сказав йому: «Порви цей чек. Я перестав від чувати, що моя боротьба проти наці комусь тут потрібна. Солдатом бути добре, коли знаєш, що ти потрібен. А я тут не потрібен. Світ зараз можна примусити говорити, відійшовши від часткових проблем. Треба виходити на загальне, головне, що непокоїть планету, людство, а не нас самих». От, власне, і все.

— Отже, ви йому відмовили? Ви відхилили його пропозицію зробити фільм, сюжет якого вам невідомий, але який мав бути повернений проти нацизму?

— Так. Одним словом, це треба розуміти саме так.

— Він сам порвав чек?

— Так. Він уже випив півпляшки і захмелів. Він блював, він взагалі не вмів пити… Я, відверто кажучи, не вірю в стійкість позиції міліардерських синків, хоча Ганс був славний хлопець. Знаєте, тим, у кого тато має владу, можна погратися в опозицію — інколи. Мені ж цього робити не можна. Мені треба повсякчас лавірувати…

— Лавірувати? Але ж виступаєте ви з відверто лівих позицій у своїй творчості…

— Я не відмовляюсь від цих своїх позицій. Іноді, правда, зніму якусь там сусальність — для рівноваги. Але Ганс пропонував мені зробити фільм… Як це він сказав… «Який висадить у повітря тут геть-чисто все. Я дам тобі такі матеріали, про які ніхто не знає в світі». Я сказав йому: «Старигане, ти поспиш якусь годинку, а завтра ми з тобою закінчимо розмову про все це на свіжу голову, без віскі». І я поїхав.

— Хто мав подзвонити йому і чому він дав саме ваш телефон?

— Не знаю.

— Ви досить повно відтворили вашу розмову з Гансом?

— Так. По-моєму, так..

— Більше він ні про що не розмовляв з вами?

— Ні.

— Тоді я дозволю собі зробити невеличкий екскурс у галузь арифметики. Він прийшов до вас двадцять хвилин на першу. Так?

— Так.

— Ви приїхали в «Еврику» за п’ять до другої, тобто о першій п’ятдесят п’ять. Правильно?

— Так..

— По дорозі, як ми з’ясували, ви нікуди не заїжджали.

— Ні.

— Час, витрачений вами на дорогу, — п’ятнадцять хвилин, якщо не помиляюсь?

— Правильно.

— Значить, дванадцять двадцять плюс п’ятнадцять плюс ще десять — це я беру час на те, коли ви спускалися в гараж, відчиняли ворота, заводили машину. Всього дванадцять сорок п’ять. Виходить, Дорнброк пробув у вас одну годину п’ять хвилин. Судячи з ваших свідчень, розмова ваша могла тривати десять-двадцять хвилин щонайбільше. Отже, або ви забули якісь аспекти вашої розмови, або ви не все розповідаєте мені, пане Люс.

— Якщо хочете, я постараюсь ще раз пригадати все, як було, а ви візьміть хронометр, пане прокурор.

— Навіщо нам хронометр? Працює диктофон, він метрує свідчення автоматично.

— Ах он як… Гаразд. Беремо дванадцять двадцять. Ну, дванадцять тридцять — такий допуск на зміну точності можливий?

— Безперечно.

— «Привіт, Люс». — «Здравстуй, любий». — «Я не пізно?» — «Нічого. Я сам. Нора з дітьми поїхала до Венеції, на Кіпріані». — «Вона почала стріляти качок?» — «Ні, вона продовжує повільно вбивати мене». — «В тебе є щось випити?» — «Пошукай нагорі, в бібліотеці, там дещо могло лишитись». — «Дякую. Іди голися, я не заважатиму тобі». Я кінчив голитись, прийняв холодний душ, переодягся й вийшов до нього. Він уже випив пляшку, майже всю пляшку.

— Ви казали, що у вас лишилося півпляшки.

— Коли я стояв під душем, він зайшов у ванну й показав мені півпляшки і тут же став пити з шийки пляшки, а потім попросив мене посунутись, і підставив голову під холодний душ, і стояв так з хвилину. А потім пішов до кімнати. Коли я вийшов, пляшка була порожня. «Слухай, Люс, хочеш зробити геніальний фільм?» — «Звичайно, хочу». — «Я можу тобі запропонувати сюжет. Це буде бомба. Справжня бомба для голови». — «Якого голови?» — «Їх кілька — голів — у цьому ділі, — відповів він і вилаявся. — Мій батько голова, і великий керманич голова, і Амброс із БАСФ теж голова». — «Ганс, мені набридло битися. Коли ти відчуваєш себе солдатом, потрібним у бійці, — це одна справа, а коли ти нав’язуєш себе, а від тебе відхрещуються і ждуть розважальних штучок з еротикою чи з німецьким Мегре — тоді стає дуже нудно». — «А я от і пропоную тобі повеселитись. Кожна людина мусить хоч раз від душі повеселитись у цьому житті». — «В чому виражатимуться ці веселощі?» — «Вони вже в дечому виразились. Я випишу тобі чек і дам матеріали, які потрясуть світ». — «Старина, — відповів я йому, — світ уже нічим не можна потрясти. Років через п’ятнадцять — загибель планети неминуча: ти помітив, як змінився клімат? Ти знаєш, що кількість смертельного вуглекислого газу в атмосфері вже тепер перевищила допущену норму? Ти знаєш, що досить світові «потепліти» на три градуси — тільки на три! — і почнеться новий потоп? А хто про це думає?» — «Добре, про це буде твоя наступна стрічка. Ось чек на сто тисяч. Я дам усі матеріали. Я нечасто прошу, Люс, але коли я вже прошу, то, значить, я знаю, чому я прошу». — «Порви чек. Не треба. Я не люблю п’яних розмов. Давай повернемося до цього завтра вранці». — «Ти поспішаєш?» — «Так, мене жде Ежені». — «Ти дозволиш мені посидіти в тебе? Я чекаю дзвінка. Зараз мені має подзвонити один хлопець, я дав йому телефон, твій телефон. Так мені було зручніше». Я сказав: «Нора з дітьми в Італії, можеш залишатися тут хоч на цілий тиждень. Я з «Еврики» — прямо на аеродром: моя група чекає в Ганновері». — «Ні, спасибі, я діждуся дзвінка й поїду. Якщо я не діждуся дзвінка, тоді завтра буде багато галасу в тутешній пресі». — «Я раніше не помічав за тобою схильностей до Яна Флемінга. Ти розмовляєш загадками…» — «Якби ти сказав мені зараз, що ти згоден на мою пропозицію, тоді б я не розмовляв, як Флемінг… До речі, скоріш я розмовляю, як персонажі Ле Каре. А ти кажеш про три градуси й вуглекислий газ. Подзвони Ежені, попроси її затриматись, я розповім тобі фабулу — хоча б схематично». — «Я не можу дзвонити до неї. Вона дзвонить сюди, ти ж знаєш». — «Ти відмовляєшся від шекспірівського сюжету, Люс». — «Я запізнююсь, любий. Поспи і не сідай сам за кермо, зіб’єш когось…» От приблизно так, — закінчив Люс. — Я намагався вам програти всю стрічку так, як я її пам’ятаю. Покладіть якийсь час на паузи, сміх, на допитливі погляди… Скільки вийде?

— Хвилин тридцять, максимум…

— Виходить, нам ще не вистачає сорока хвилин?

— Приблизно так. Коли він порвав чек?

— Після того, як я сказав, що запізнююсь і що йому треба поспати.

— Від кого він ждав дзвінка?

— Не знаю.

— А якщо припустити?

— Не знаю, пане прокурор.

— Ви його часто бачили в такому стані?

— В якому?

— Ви ж казали, що він був дуже збентежений…

— Взагалі, таким я його ніколи не бачив. Він, правда, здався мені якимось дивним, коли повернувся після поїздки до Азії.

— В чому полягала ця дивність?

— Не знаю. Він приїхав звідти інший. Раніше він багато сміявся, був гульвіса… А втім, його друзі говорили, що він став гульвісою після якоїсь особистої трагедії, раніше, кажуть, він був аскетом і в університеті цурався всяких гулянок. А після цієї поїздки він здався мені якимось відлюдкуватим, замкнувся в собі…

— Гомосексуалізм, маріхуана?

— Виключено. Він вихований у традиціях… Та в нього, по-моєму, не було порядних жінок, тільки продажні шлюхи з кабаре. Але секс його не хвилював… Він був напрочуд чистий хлопець, до речі кажучи…

— Так. Гаразд. До питання про сорок хвилин нам ще доведеться повернутися, пане Люс… Я вас викличу найближчими днями.

— Я готовий, пане прокурор…

Коли Люс пішов, Берг попросив секретаря викликати на допит тих людей, які, так чи інакше, були зв’язані з Дорнброком-батьком з моменту організації концерну. Список у нього був підготовлений — вісімдесят дев’ять прізвищ.

— А на завтра, — сказав він, — замовте мені, голубонько, телефонні розмови з Сінгапуром і Гонконгом — ось по цих номерах, будь ласка.


Тяжкі дні Дорнброка-батька


Гіммлера розбудив Шелленберг, подзвонив до Науена в клініку доктора Гебхардта через сім хвилин після того, як на його стіл лягло радіоперехоплення про смерть Франкліна Делано Рузвельта.

Гіммлер відчув, як по всьому тілу полізли мурашки.

— Негайно підніміть у сейфі У — 5–11 дані по гороскопах, на квітень, — сказав він, — а я зараз же поїду до фюрера. Сподіваюсь, розвідка Бормана і Ріббентропа ще не перехопила цього повідомлення?

— Ріббентроп міг це одержати через свої зв’язки з нейтралами… Але я постараюся, щоб ви були у фюрера першим…

— Так, так, — відповів Гіммлер, — добре…

«Ну от і все, — подумав він і відчув, як на очі навернулися сльози. — Фюрер правий, як завжди, правий… Зміна правителя — це зміна курсу… Тільки цей ставленик євреїв міг підтримувати Сталіна. Будь-який інший президент прийме простягнуту нами руку… Тепер ми врятовані, тепер Вашінгтон зрозуміє, якщо ми не втримаємо полчища росіян, то загине Європа».

Він одягався дуже повільно, бо тремтіли пальці. Збираючії на столі папери, він помітив, що неправильно застебнув гудзики на френчі.

«Нічого, — подумав він, — це добра прикмета».

Почувши, що рейхсфюрер уже встав, у кімнату обережно зазирнув черговий ад’ютант.

— Усе гаразд, Франці, — сказав Гіммлер, — усе гаразд, мій друже. Нехай подадуть машину, а ви негайно подзвоніть професорам Пацінгеру й Ваберу. Скажіть, що зараз за ними приїдуть. Вибачтесь, що потурбували їх серед ночі, але поясніть, що це продиктовано надзвичайними обставинами. Попросіть їх узяти з особистої картотеки квітневі параболи — як за станом світил, так і за розрахунками на особисті гороскопи фюрера!

Гіммлер налив собі холодного міцного чаю, розвів підсолодженою водою з лимоном, прополоскав рот і пішов униз. Небо було високе, зоряне.

«Все зміниться, — думав він, сідаючи в машину. — Провидіння останнім часом випробовувало нас: воно вирішило провести народ і партію через найстрашніші труднощі, через кров і жах. Ми були сильні і сповнені віри; саме тому провидіння хоче тепер урятувати нас — воно рятує достойних, тих, хто вміє вірити».

Гіммлер не згадував зараз, як він їздив до Герінга й говорив йому про те, що фюрера треба усунути, бо він утратив волю і веде народ до загибелі; він забув також і про свої переговори з Даллесом, спрямовані проти Гітлера. Це спрацювало в ньому автоматично: як і всі слабкі люди, що мають величезну владу, в критичні хвилини він думав тільки про майбутнє, яке уявлялося йому в райдужних фарбах, минуле виключалося зовсім, наче його й не було. Сильний доти, поки був сильний фюрер, він став слабким, зрозумівши, що його бог і кумир котиться в прірву. Але зараз, після телефонного дзвінка Шелленберга, він знову став колишнім Гіммлером, «фанатиком ідей фюрера і націонал-соціалізму, найвеличнішого вчення двадцятого століття». Він легко викинув з пам’яті ті свої кроки, які були явною зрадою Гітлера, зараз же, коли зірка фюрера знову засяє після смерті Рузвельта, бо розвалиться коаліція ворогів, він зробить так, що його апарат, чітко відрегульований, який не знає, що таке обговорення наказу, спрацює, і всіх причетних до минулого він знищить. Не буде ніякого минулого, коли з’явилася реальна перспектива майбутнього. Це вже питання другорядне, яке вирішить апарат: приховати те минуле, коли в нього, в Гіммлера, були вагання. Зрештою він і тоді думав лише про Німеччину. Але й про це ніхто не повинен знати, а той, хто знав, щезне.

В приймальні фюрера вже сиділи професори Пацінгер і Вабер.

— Добрий вечір, — сказав Гіммлер сухо.

Така строга сухість була несподіваною. Останні місяці Гіммлер поводився з усіма дуже лагідно.

Навіть стоматолог, який умонтував йому в кутній зуб тайник з ампулою ціаністого калію, пояснивши систему користування, одвернувся й заплакав. Гіммлер передав йому кабінет, конфіскований у комуніста-стоматолога, і допоміг через університет дістати ступінь доктора медицини, не захищаючи дисертацій. Стоматолог був усім зобов’язаний цьому чоловікові з короткозорими очима, який сидів у кріслі й спокійно слухав, як йому треба вбивати себе, і, подякувавши за пояснення, торкнувся його руки крижаними пальцями, хоч зовні, як завжди, був спокійний…

Але тепер, коли все так раптово змінилося і коли завтрашній день обіцяв кардинальну переміну в розкладці політичних сил світу, Гіммлер став тим самим Гіммлером — сухуватим, суворим і небагатослівним.

— Прошу вас до кабінету, панове.

Там, запропонувавши професорам астрології сісти, Гіммлер, заклавши руки за спину, заходив мовчки по кабінету, а потім спитав:

— Ви закінчили обробку гороскопів на цей квітень у себе в інституті?

— Ще ні, — відповів Пацінгер. — Хоч робота наближається до кінця.

— Ну й що у вас виходить — у ваших попередніх розрахунках?

Професори перезирнулись.

— Рейхсфюрер, — відповів Пацінгер, директор секретного інституту при СС по складанню гороскопів, — усе промовляє за те, що, незважаючи на величезну міру трагізму, що його переживає нація, перемога прийде до нас і великі ідеї націонал-соціалізму засяють у віках. Вони стануть провідною зорею майбутніх поколінь європейців.

— Ви повторюєте передовицю з «Фолькішер беобахтер»… Усе це я чув по радіо… Ви всього лише цитуєте Геббельса, професоре. У вас не було ніяких показань на сьогоднішнє число?

— Ні. Конкретних не було, — відповів Пацінгер.

— У мене були, — тихо сказав Вабер, помічник директора з питань зв’язку астрології з математичними й біофізичними інститутами. Він залишив астрономію, коли зрозумів, що в умовах рейху, де майбутнє планує не вчений, а партійний апарат, нічого путящого в науці йому не пощастить зробити, тим паче, що астрономію поставили в залежне становище від астрології, і перейшов до Пацінгера, людини, далекої від науки, — просто той був старий приятель Лея, і. керівник «Трудового фронту» добився призначення Пацінгера, який не мав навіть університетської освіти, на посаду директора секретного інституту. Гіммлер пішов на це досить легко, бо коли зажадав досьє Пацінгера, з’ясувалося, що той був інформатором гестапо з 1934 року.

Вабер спершу сподівався, користуючись астрологічним блефом, розгорнути серйозну наукову роботу по своїй темі «Астрономія й соціологічна футурологія».

Але з цього нічого не вийшло: інститут було побудовано на зразок військової організації, і жодної теми не затверджували, якщо її не доручав інститутові хтось із партійних чи державних бонз рейху. Вабер спробував зіпхнути Пацінгера з його посади, викликавши його кілька разів на наукову дискусію в присутності Гіммлера, але Пацінгер володів чудовою здатністю відчувати, чого хоче рейхсфюрер, який гороскоп був би йому зараз найбільше бажаний, і завжди «попадав у десятку».

Зараз, після нічного дзвінка Шелленберга, що викликав його в бункер, Вабер увімкнув радіо й понишпорив по шкалі приймача: А він добре розумів, що зараз найважливішим у астрології є допуск до інформації, а оскільки в Німеччині всі новини інтерпретирувалися міністерством пропаганди, то вся об’єктивна інформація черпалася з передач англійського, російського й американського радіо.

Вабер і сам не знав, навіщо він перед виїздом у бункер увімкнув радіо. Правда, він завжди перед викликом до керівництва слухав вороже радіо, щоб бути більше поінформованим. Передачі, які сьогодні союзники гнали на Німеччину, були звичайнісінькі, спокійні, зневажливі. Але Вабер натрапив на передачу, яку транслював Танжер. «За відомостями, одержаними з неофіційних джерел, тут стало відомо про раптову смерть президента США, одного з лідерів «Великої Трійки».

— Що у вас було? — зацікавлено спитав Гіммлер Вабера. — Що? Які дані?

— Вчора я склав схему зоряного поля — було безхмарно, і телескопічна апаратура працювала чудово, — заговорив Вабер неквапно, бо зрозумів, що зараз він має реальний шанс або звалити Пацінгера, або одержати самостійний інститут і разом з інститутом одразу ж виїхати до Баварії — там прекрасна астрофізична обсерваторія і не бомблять. — Я звернув увагу на дивне світіння Сіріуса… Відблиск переливів Сіріуса викликав моментальну реакцію «Успіху» в Кассіопеї. Я не готовий до точної відповіді, але вчорашній день або сьогоднішній ранок, за моїми даними, можуть трактуватися як змінна точка одвічної логічності подій.

— Вчора ми попрощалися з вами пізно, і ви нічого мені про це не сказали, — зауважив Пацінгер. — Ви маєте на увазі східний фронт чи бої на заході?

— Ні, я не став би зараз розділяти чи вузько конкретизувати проблему. З мого погляду, відблиск Кассіопеї свідчить про загальну зміну спрямування тенденцій. За всіма цими раптовими змінами зоряного поля я вбачаю випадок, але саме той випадок, який може повернути назад хід битви… Повторюю, я ще не готовий до точної відповіді, але одинадцяте квітня — це не простий день…

Гіммлер завмер перед Вабером, і посмішка освітила його обличчя…

— Вабер, ви геній, — сказав він тихо. — Я в захопленні од вас, Вабер!

«Бити треба зараз, — вирішив Вабер, — потім буде пізно, бо Пацінгер кинеться до Лея і все поламає, приписавши собі заслугу в організації системи його телескопів, які дали мені змогу скласти правильний гороскоп. Бити треба негайно».

— Рейхсфюрер, у Баварії зараз простоює обсерваторія Кульбрахта, — сказав Вабер. — Там опрацьовують очевидні факти. Якщо ви дозволите мені взяти п’ять-шість співробітників, я негайно виїхав би туди і підготував протягом тижня-двох гороскоп на травень. Уже три дні я стежу за не баченими досі процесами несподіваного висвітлення зірок. Це симптом дивовижний, бо пояснити його можна тільки як єдність несумісного. Процеси, що відбуваються тепер у зоряному світі, аж ніяк не однохвилинні: тут треба ретельно вичислити перспективу. Я жду сподіваного в несподіваному, рейхсфюрер…

— Ви зможете все це викласти фюреру? — спитав Гіммлер. — Нехай ваш гороскоп ще не вичислений математиками, нехай. Ви зможете накреслити на аркуші паперу те, що відбувається?

— Так. Я зможу це зробити.

Гіммлер узяв Вабера під руку й повів його до дверей. Пацінгер пішов слідом…

— Підождіть тут, — сказав Гіммлер, — ви поки що не потрібні мені…

Гітлер уже знав про те, що сталося у Вашінгтоні. Він сидів у своєму невеличкому кабінеті коло столу, і в ногах у нього лежала вівчарка. Він застелив своє вузеньке похідне ліжко вовняною сірою ковдрою й розправив складки на подушці так, щоб ліжко було охайне, начебто він і не лягав сьогодні спати.

Ледь піднявши руку, він обмінявся партійним привітанням з Гіммлером і показав Ваберу на стілець біля карти.

— Сідайте поруч, Гіммлер, — запропонував він. — Я слухаю, професоре.

Вабер стояв перед фюрером і намагався відвести погляд від жовтого, одутлого обличчя фюрера. Сірі, важкі очі Гітлера притягували до себе, як магніт. Лише очі здавалися живими, все інше: попелясті щоки, посивіле волосся, пергаментні руки, безсилі ноги у високих, «пляшечками», чоботях — було як у мертвяка.

«І ця людина привела нас до трагедії, — подумав Вабер, але не відчув при цьому гніву, лише якась дивовижна жалість до себе охопила його зараз. — Ми йшли за ним, вірили в нього, аплодували йому, прирівнювали його до бога… Що стало з німцями, господи?! Це ж поза всякою логікою!»

— Мій фюрер, — почав він, — на відміну від тих, хто визнає канонічну астрологію, я насамперед стежу за новими тенденціями в науці. І я прийшов до висновку, що не тільки зірки, видимі в радіотелескопи, але й невидимі нам у чорних провалинах космосу, впливають на людину, на її нервову структуру. Ті, хто обстоює очевидне, або бездари, або злочинці в таємних помислах… Випромінювання радіохвиль чи електромагнітні коливання спроможні не тільки внести перешкоди в роботу надпотужної радіостанції — невловні нами впливи космосу визначають тенденцію розвитку: сонячні протуберанці викликають мор на землі — з цим тепер перестали сперечатися…

Вабер помітив, як нетерпляче здригнулася рука Гітлера, що безвільно лежала на гострому коліні. Ця нетерпеливість безвільності здалася Ваберу жахливою. Він зрозумів, що Гітлера зараз не цікавлять обгрунтування, логіка, точніть; його цікавить лише астрологічне підтвердження тієї новини, яка, як йому здалося, відома тільки обранцям рейху. Він, мабуть, не міг навіть уявити собі, що його піддані мають можливість дізнатися про новини не з передач геббельсівського радіо, а настроївшись на хвилю Лондона чи Москви.

«Він хоче одержати красиву іграшку, — збагнув Вабер, — я даремно зволікаю. Я так можу втратити те, що лежить поруч, простягни руку — і твоє».

— Але, — провадив далі в тій же розміреній неквапливій інтонації Вабер, — дані сьогоднішньої ночі, а точніше, вчорашнього вечора дали мені змогу накреслити досить цікаву схему в зв’язку з тими змінами зоряних тіл, які я помітив у наших телескопах.

«Що вони всі розуміють у науці? — подумав він, витягши блокнот і накидаючи план. — Їх не цікавить пошук, вони не вірять у потребу десятирічних експериментів, перш ніж можна прийти до висновку, їм важливо, щоб віддача була цієї ж хвилини, і переможе той, хто наплете їм більше математичної нісенітниці на рівні «доступної фізики»: складне для них, що не мають закінченої шкільної освіти, абсолютно незрозуміле».

— Ось, мій фюрер, на цій схемі ви можете наочно переконатися: зорі, що тяжіють до заходу, несподівано виявили могутню, цілеспрямовану активність, яка позначиться в найближчі години хворобами й горем далекого Заходу… Мабуть, горе впаде на Америку. Це буде велике горе для Америки, і відблиск західних зірок на ті, які є супутниками нашого весняного розвитку, не може не принести успіху вашим ідеям… Це не просто моє бажання чи бажання мільйонів моїх співвітчизників. Це беззаперечні дані, які я зміг прочитати на небі.

Гітлер швидко підвівся й попрямував до карти. Гіммлера охопила безмірна радість, бо фюрер зараз став таким же, як і раніше, Сірі очі його іскрились, рука не тремтіла, хода була впевнена, чітка, і нога не тяглася, як це було останнім часом.

— Вабер, я нагороджую вас золотим рицарським хрестом, бо ви підійшли найближче за всіх наших базік до істини! Ви точніше за всіх змогли прочитати в зорях те, що мені завжди відкривало провидіння. Коли б провидіння виявилося проти нас, то це означало б кінець німецької нації і я б аплодував цьому, бо тільки неповноцінна нація може пройти мимо перемоги, крізь перемогу, над перемогою і не взяти її рукою, навіть не напружуючи м’язів. Вабер, я радий, що Гіммлер привів вас до мене. Ви ще не знаєте, чому я такий радий… Мені не потрібна солодка брехня, якою мене напихають ті, хто поруч зі мною: мені потрібна правда, і тільки правда, хоч би яка прикра вона була… Так от, сьогодні вночі помер Рузвельт, цей фігляр, тупий ставленик єврейського капіталу! А це означає, що не пізніше як через тиждень «Велика трійка» розвалиться! Хіба я не передрікав цього, Гіммлер? Хіба я не говорив вам, що ми йдемо до торжества ідей націонал-соціалізму через горе, нестатки й кров! А що таке народження дитини?! Хіба це не відчай, кров і крик?! Росіяни оглухнуть від гуркоту своїх гармат, які битимуть по танках американців, англійців і французів!

Гітлер почастував Вабера шампанським, запропонував чарку Гіммлеру, але той відмовився — він не пив нічого, крім лимонаду: так записано в статуті СС, а приклад — хіба це не найголовніше? Якщо лідер підтверджує свої слова ділами, вчинками, поведінкою, тоді він не може не добитися бажаного — так вважав рейхсфюрер СС.

— Ідіть, Вабер, і знайте, що всі ваші прохання відтепер повинні виконуватися негайно! Ви знайшли те, чого не може знайти жоден учений у світі, бо ви віддані нашій ідеї, а в ній — вирішення всіх проблем!

Коли Вабер пішов, Гітлер сказав Гіммлеру:

— Зберіть усіх наших. Військових поки що не кличте. Зараз ми проведемо екстрене засідання. І негайно зв’яжіться з іспанським послом: він повинен мати точні новини з Вашінгтона… Вітаю вас, Гіммлер. Я пишаюсь вами: вашою вірністю, скромністю, мужністю й відданістю ідеї.

Гіммлер не міг стримати сліз. Гітлер погладив його по щоці й пішов будити Єву Браун.


Цілу ніч у бункері веселилися. Столи були накриті для рядових СС і для генералітету. До залу кілька разів заходив Геббельс. Його не можна було впізнати: очі сяяли, на обличчі вигравала усмішка людини, яка йшла вгору і нарешті піднялася на пік. Риббентроп також обійшов усіх офіцерів СС, він обіймав незнайомих людей і, перед ранком, сп’янівши, вирішив проспівати кілька пісень Шуберта.


Вранці наступного дня радіоперехоплення, призначені для фюрера, затримали: Трумен виступив з декларацією, в якій стверджував непохитне рішення американського народу разом з «бойовими союзниками закінчити війну, знищивши гітлеризм у Європі віднині й назавжди».

Радіоперехоплення виступу Трумена було затримане тому, що Гіммлер викликав до себе «фюрерів військової економіки»: Дорнброка, Круппа і голову ради спостереження «І. Г. Фарбеніндустрі» фон Шніцлера. Представник круппівського концерну на зустріч не прибув. Дорнброк і Амброс з «І. Г.» точно о 13.00 були в приймальні штаб-квартири СС.

На цей раз Гіммлер не дотримувався норм виробленого роками партійного етикету: не став цікавитися процентами випуску продукції, не розпитував про нововведення на підприємствах і не давав практичних порад, як це було заведено.

— Які у вас зв’язки з американським діловим світом? — одразу ж спитав він.

Дорнброк поглянув на Амброса й відповів:

— Таке запитання в устах рейхсфюрера СС звучить як наказ іти в тюрму за зв’язок з ворогом…

— Панове, це питання серйозне, набагато серйозніше, ніж ви можете уявити…

— Треба розуміти вас так, що рейху зараз потрібні наші контакти з людьми великого бізнесу в США? — спитав Дорнброк. — Для негайних переговорів з ними з якихось невідкладних питань?

— Так.

— Але всього лише рік тому подібні контакти могли привести до гільйотини — навіть таких відданих рухові людей, як я чи Амброс…

— Мої контакти, — зауважив Амброс, — практично неможливі, бо росіяни опублікували документи про газ «циклон» в Аушвіці…[2] За роботу над цим газом відповідав я, рейхсфюрер…

Дорнброк поморщився:

— Е, Амброс, не треба так!.. Діло є діло, і коли б не ви займалися цією штуковиною, то СС доручило б роботу іншим людям. Ви виконали замовлення керівництва швидше від усіх — це найкраща візитна картка для серйозного представника ділового світу… Якщо я міркуватиму, як ви, то мої справи куди гірші, бо мій старший син Карл розстрілював командос і допомагав Ейхману в розправі над євреями. Але хіба я можу відповідати за вчинки мого сина? Не ви ж працювали з «циклоном» в Аушвіці. Але я хотів просити вас, рейхсфюрер, пояснити нам, у чому смисл цих контактів. В ім’я чого? Мета?

— Про це я поінформую вас, панове, якщо вам пощастить знайти солідних контрагентів, які погодилися б вислухати нас найсерйознішим чином.

Дорнброк заперечливо похитав головою й сказав:

— Рейхсфюрер, якщо коли-небудь, де-небудь і хто-небудь наважиться повторити ваш експеримент, загалом чудовий експеримент, я порадив би цій людині не робити тієї помилки, яку зробили ви…

— Я ніколи не знав ненависті до євреїв, — відпарирував Гіммлер. — Навпаки, я відчував фізичний біль, підписуючи накази на проведення акцій проти цього племені. Не мені говорити вам про те, що це за страшний тягар — тягар відповідальності за долю нації і за її майбутнє. В ім’я майбутнього Німеччини ми пішли на те, що кожний безвідповідальний обиватель вільний трактувати як вандалізм…

— Схоже, на те, що ви виправдуєтесь, рейхсфюрер, — сказав Дорнброк, і Амброс здивувався, як зараз розмовляє його колега з третьою людиною партії. Він розмовляв зараз з Гіммлером, не приховуючи свого жалю до нього. — Я мав на увазі іншу помилку, — вів далі Дорнброк. — Спочатку ви зважали на нас, на думку фюрерів економіки, але потім відмахнулися від нас, обмежуючись присудженням щорічних премій імені Гітлера… Ви поставили нас у становище солдатів, але маршал не може стати солдатом, хоч би який він був справний. Ви примушували людей діла сліпо виконувати ваші плани. Після того як вигнали Шахта, ми стали прикажчиками. А ми не прикажчики… Коли б ми продовжували союз рівних, то англійці й американці не стояли б у Дюссельдорфі, рейхсфюрер…

— Ви забуваєтесь, пане Дорнброк! Пам’ятайте, з ким ви розмовляєте! З ким ви розмовляєте!

— Я пам’ятаю, з ким розмовляю! Я розмовляю з одним із тих, хто поставив Німеччину на грань катастрофи, а потім прийшов до мене з запитанням: «Де ж ваші зв’язки з діловим світом Штатів? Нам потрібен мир…»

— Що?! Та я кину вас у тюрму!

— А хто тоді гнатиме для вас із останніх запасів сталі танки й гармати? Хто? — Він обернувся до свого супутника: — Залиште нас удвох з рейхсфюрером, Амброс.

— Мені ще потрібен доктор Амброс, — сказав Гіммлер розгублено.

— Коли він вам знадобиться, ви його запросите з приймальні, а поки що в ваших інтересах, рейхсфюрер, залишитися зі мною сам на сам. Йдіть, Амброс, і не сердьтеся, будь ласка.

Коли Амброс вийшов, а Гіммлер, пополотнівши від безсилого пронизливого гніву, відійшов до вікна, Дорнброк неквапливо заговорив:

— Усе кінчено. Треба дивитися правді в очі. Ви програли. Ви тут програли. Ви програли тут виграшну партію. Я розумію, навіщо ви мене запросили… Крупп вирішив відсидітися дома: він тепер не хоче мати з вами діла, чекаючи приходу англійців. «Фарбеніндустрі» прислав вам Амброса, який лише числиться в директораті… Тільки я один прийшов до вас, рейхсфюрер, і я просив би вас зрозуміти, що йти до вас напередодні краху — це акт громадянської мужності. Я розумію, на що ви сподіваєтесь. Ви даремне сподіваєтесь на це. Ніхто зараз не піде на контакт ні зі мною, ні з Круппом. Пізно… Трохи пізно… Ви ж хочете, щоб я умовив когось у Штатах «простити» вас і спільно зберегти Європу від росіян. Чи не так? Ви хочете, щоб люди бізнесу вплинули на Трумена? Пізно, рейхсфюрер, пізно. Починаючи з тридцять дев’ятого року нам «не рекомендувалося» мати справу з американським бізнесом, крім тих, які вигідні лише нашій стороні і зрештою могли б допомогти вам створити кризову ситуацію в економіці Штатів. Це було нерозумно: в американців теж є голови на плечах, причому недурні. Ви могли воювати з ким вам заманеться — краще, звичайно, на одному фронті, але навіщо було заважати нам мати наші особисті справи із Штатами через Швейцарію, Іспанію чи Португалію? Навіщо треба було Гейдріху класти мене на плаху в тридцять восьмому році? Саме він тоді обірвав усі мої контакти з Америкою — ви ж знаєте про цей епізод. Ви запізнилися скрізь, рейхсфюрер… Скрізь і всюди… Коли ваші ж люди налагодили контакти з американцями в Лісабоні у сорок третьому році, отоді треба було діяти, а не тепер. Треба бути дурнем, щоб зараз прийняти ваші пропозиції миру, рейхсфюрер. Це невигідно — приймати зараз ваші умови, бо коли навіть росіяни і вивезуть четверту частину наших заводів, то третя частина, наймогутніша — Рур, Ельзас, Баварія — дістанеться американським діловим, як ви зволили висловитися, колам… Та якщо ви стежили уважно за тим, що я говорив, то ви повинні були звернути увагу, як я старанно підкреслював «програш тут». Шукайте союзників, пане Гіммлер, шукайте союзників… Тих, які допоможуть Німеччині встати з попелу. Вам треба робити ставку на Схід, на його людські ресурси. Тоді ми, піднявши промислову могутність Німеччини, зможемо створити блок, і цей блок буде непереможний. Сліпий фанатизм азіатів, помножений на нашу промислову могутність, стане силою номер один у цьому світі. Я не знаю мікадо чи опозиції в Китаї — не знаю, думайте про це, але думайте неодмінно, бо ви боржники перед нацією, і борг цей ми з вами зобов’язані їй повернути сторицею.

— Ви вільні, пане Дорнброк, дякую вам за те, що ви знайшли час прийти до мене… — Обличчя ГІммлера стало жорстоким. — Я запам’ятаю цей ваш акт громадянської мужності.

Через дев’ятнадцять днів відбулася остання зустріч Дорнброка з Гіммлером. Цій зустрічі передували обставини трагікомічні. Розстрілявши в дворі партійної канцелярії свого шурина Фегеляйна, фюрер виключив із партії Гіммлера й Герінга за зраду, а своїм наступником призначив безпартійного грос-адмірала Деніца. Він вважав, що Деніц та людина, з якою Захід зможе розмовляти не з позиції зарозумілих переможців, а як з солдатом, який лише чесно виконував свій обов’язок.

Дізнавшись про самогубство Гітлера, Герінг негайно виїхав до американців. Він їхав у відкритій машині, в маршальській формі, з усіма орденами, змарнілий і постарілий.

Американський генерал прийняв його як вищого воєначальника: він вийшов йому назустріч із свого цітабу, потиснув руку й запросив снідати. Сніданок був накритий у великому залі із стрілчастими готичними вікнами.

— Я прийшов до вас з миром, — сказав Герінг, — і тепер я боротимуся за мир до кінця…

Але вранці генерал одержав сувору догану від Ейзенхауера, і Герінга негайно посадили в тюрму.

Гіммлер, дізнавшись про самогубство Гітлера, кинувся у Фленсбург до Деніца. Його супроводжували двадцять чоловік з особистої охорони.

Деніц бачив з вікна, як охоронники Гіммлера зайняли всі входи й виходи на подвір’ї його морського штабу. Гіммлер ішов до будинку Деніца не поспішаючи, про щось перемовляючись із своїм ад’ютантом.

Деніц швидко оцінив ситуацію: підводник, він умів приймати моментальне рішення. Він зразу ж вискочив з кабінету в приймальню і наказав своєму порученцю капітану Кузе:

— Негайно викличте сюди наряд підводників. Зніміть їх з човнів. Нехай вони оточать штаб, а чоловік п’ять-десять увійдуть на подвір’я. Швидко! Сюди йде Гіммлер!

Рейхсфюрера він зустрів стоячи, вони привітались — Гіммлер підняв руку, а Деніц відкозиряв по-військовому.

— Рейхсфюрер, я радий бачити вас тут.

— Дякую. Ви вже знаєте, що фюрер пішов від нас?

— Так.

Але Гіммлер ще не знав, що Деніца призначено наступником фюрера, тому тримався він спокійно і з великим почутям гідності.

— Я прийшов до вас як до патріота Німеччини, — сказав Гіммлер. — У ваших руках флот — це сила. Фленсбург стане центром опору проти ворога. Я прийшов, щоб очолити цей фронт опору. Сподіваюсь, грос-адмірале, ви допоможете мені?

— Я повинен обдумати вашу пропозицію, рейхсфюрер, — відповів Деніц, поглянувши у вікно. Він зволікав час, чекаючи прибуття своїх людей. — Ми мусимо, як ніколи, бути тверезими в оцінці ситуації. Ви пропонуєте продовжити боротьбу тільки тут чи думаєте одночасно очолити баварський редут?

— Я не хочу зараз вирішувати два питання. Мені треба почати. А починати завжди треба з чогось відправного, головного…

Він спіймав себе на думці, що повторював зараз слова Шелленберга. Той говорив саме ці слова: «Єдиний шлях до миру з Заходом — це створення міцного уряду на півночі і звернення до Монтгомері по допомогу проти російських полчищ. Іншого шляху нема».

Деніц побачив, як з двох критих вантажних машин вивалювались його підводники: в чорній уніформі, в беретах, з маленькими — на англійський манір — автоматами.

— Пане Гіммлер, — сказав Деніц і висунув шухляду столу: там лежав парабелум, — прошу вас ознайомитися з цією радіограмою, — і він простяг йому заповіт фюрера. — Мене призначено наступником рейхсканцлера, і я не маю наміру передавати вам цей пост.

— На подвір’ї мої люди, грос-адмірале, і не слід нам входити в конфронтацію, особливо зараз, перед лицем смертельної загрози для вітчизни. Ви робите заяву для преси про те, що вважаєте мене рейхсканцлером і що фюрер віддав свій останній наказ, втративши розум. Я, в свою чергу, призначаю вас міністром оборони в моєму кабінеті.

— Пане Гіммлер, ваші люди оточені моїми людьми — можете переконатися в цьому, — він запросив Гіммлера до вікна.

Той побачив підводників і, відкашлявшись, сказав:

— Ну що ж… Прийміть мої поздоровлення, рейхсканцлер. Отже, ви тепер перша людина, а я — друга. Чи не так?

Деніц заперечливо похитав головою.

— Ні, пане Гіммлер, — сказав він, — я не дозволю вам зайняти місце в моєму кабінеті.

— Але ж я не претендую на першу роль!

— У вас руки в крові…

— Ах, он як! А ви ягня? Ви не топили транспорти з пораненими? Ви не розстрілювали пасажирів, які були в човнах, з кулеметів?! Ви не давали своїм людям за це ордени? І вам не соромно, Деніц! Я ніколи не думав, що ми пригріли на своїх грудях таку змію!

— Вас жде багато сюрпризів, пане Гіммлер. Ми дуже любимо Німеччину, але ми всі дуже не любили вашу машину жаху…

— А, ви не любили нашу «машину жаху»?! Тільки ви дуже любили одержувати від цієї «машини» особняки, яхти, автомобілі і діаманти до орденів! Яка невдячність, боже мій! Яка чорна невдячність!

— Гіммлер підвівся і, не попрощавшись із Деніцом, вийшов з кабінету. В машині він сказав ад’ютантові:

— До міністра фінансів Шверін фон Крозіка…


— Гіммлер, подивіться на себе стороннім оком, — сказав Шверін фон Крозік. — Це дуже важко робити — дивитися на себе стороннім оком, тим паче, що шлях ваш — це страшний, невдячний, хоча, я розумію, необхідний шлях для охорони устоїв створеної вами державності. Деніц ніколи не погодиться дати вам у новому уряді портфель, навіть міністра громадської опіки. Ви були потрібні Гітлеру, але ви не потрібні нам… Ваше ім’я навіває жах, Гіммлер…

— Але ж ви були заступником міністра фінансів у кабінеті Гітлера, пане Крозік… Ви несете відповідальність за все, що відбувалося в Німеччині, таку саму, як і я. Ви візували статті бюджету, які відпускалися нам на будівництво концтаборів.

Шверін фон Крозік заперечливо похитав головою:

— Я цього не робив. Я завжди займався міжнародними валютними операціями… Кредитами для СС спочатку займався Шахт. А потім ви посадили його в табір, і цим він урятував свою репутацію для майбутнього.

— А мене фюрер оголосив зрадником за те, що я шукав миру з Заходом! Цього не досить?

— А на кого списати мільйони людей, спалених у ваших таборах? Постарайтеся бути зрячим — хоч би тепер. Я вам допомогти нічим не можу… Та коли б і міг, то не став би цього робити…

— Чому?! Що я зробив поганого особисто вам?

— Нічого. Ви просто програли. Ви захотіли стати богами в очах тупих селян і міщанських крамарів, і ви відкинули нас, людей діла, які були з вами і привели вас до влади. Отак, Гіммлер…

«Щури тікають з корабля і гризуть крупу, що належить капітанові, — думав Гіммлер, повільно сходячи по сходах. — Штрассер правду казав: їх треба було всіх розстріляти як скажених собак, а фюрер зайняв половинчату позицію, він хотів, щоб вони служили народові, а їм плювати на народ — у кожного з них свої власні інтереси…»

Біля входу він зустрівся з Дорнброком.

— Погано? — спитав Дорнброк, — Я розумію — погано… Не втрачайте надії, Гіммлер. Я хочу подати вам руку допомоги. Але тепер — в ім’я майбутнього — зникніть. Зникніть на якийсь час. Я казав вам, куди треба йти: на Схід. І передайте мені вашу тамтешню агентуру. Ви, політики, особливо у хвилину кризи, неспроможні дивитися в очі правді. Ми — люди іншого складу. Ми дивимося вперед, крізь правду, в ім’я майбутнього; ви ж, політики, завжди живете в ім’я збереження минулого. Про майбутнє ви думаєте, тільки коли вам підсовують переможні зведення… Коли ви передасте мені ваших людей на Сході?

Гіммлер подивився на Дорнброка й тихо спитав його:

— І ви вважаєте мене катом?

Дорнброк знизав плечима:

— Назвіть мені країну, де не було б катів. Я ставлюсь з великою обережністю до всякого роду моральних категорій. Словом, ви приймаєте мою пропозицію?

— А що ж мені залишається робити?

Того ж вечора Гіммлер сказав своїм ад’ютантам:

— Я йду. Я сховаюся на Сході, далеко на Сході. Не ждіть від мене звісток. Я звільняю вас від служіння мені, друзі, і дякую за вірність. Ви почуєте про мене, і тоді ви знадобитесь мені знову.

Черезшість днів Гіммлера випадково затримали радянські солдати під чужим ім’ям і передали його англійцям. Не витримавши семиденного ув’язнення в таборі, він закричав на ранковій перевірці перед роздачею їжі:

— Я рейхсфюрер СС Гіммлер! Я — Гіммлер!

Офіцери служби безпеки привели його в невеличку кімнату й запропонували роздягтися.

— Догола, — сказав один з них. Ми хочемо бачити голенького рейхсфюрера…

Цього Гіммлер не витримав. Він знайшов язиком кутній зуб, у який було вмонтовано отруту, натиснув язиком на ясна й тричі, як учив його стоматолог, міцно натиснув другим зубом. В очах у нього засвітилися вогні, тіло одерев’яніло, він ще якусь мить бачив обличчя своїх ворогів, а потім упав на цементну підлогу, так і не роздягтись догола.


Коли молоденький британський офіцер з МІ-5, закінчивши черговий нудний допит, попросив Дорнброка викласти на стіл усе, що було в кишенях, відібрав у нього ручку з золотим пером і заявив, що тепер «пан голова концерну відправиться не в свій замок, а в наш замок — до тюрми Ландсберг», Дорнброк довго і навіть трохи співчутливо розглядав обличчя офіцерика.

«Хлопець, мабуть, заарештовує вперше або вдруге в житті, — подумав він, — а це солодке відчуття вищої влади над подібним собі. Хлопець упивається владою… Бідолашний хлопець…»

— Перед тим, як ви відправите мене в камеру, мені хотілося б поговорити з ким-небудь з ваших керівників…

— Ваш протест буде просто марнуванням часу.

— А я не збираюся заявляти протест.

Полковник, до якого його привів офіцерик, зняв окуляри і, не запропонувавши Дорнброку сісти, спитав:

— Що у вас?

— До вас персонально нічого, полковнику… Я розумію все, що зараз відбувається зі мною, логічно… Але я не можу не відзначити, що це логіка лікаря, який зрізає мозолі у хворого, який страждає від раку.

В камері Дорнброк не поспішаючи роздягся, пошукав очима, куди б повісити піджак — у камері було добре натоплено, — але зрозумів, що ніяких вішалок тут нема («Я не повішусь, дурні, — подумав він, — вішаються тільки істерики, туди їм і дорога»), і кинув свій сірий старомодний піджак на койку. Поторгав столик — він був міцно пригвинчений до підлоги; так само була пригвинчена до підлоги кругла табуретка («На такій я працював у конторці в дядька, коли був молодшим бухгалтером, — подумав Дорнброк, — це добра прикмета — зустрічатися з молодістю»), а високе вікно було загратоване товстим покрученим залізом. («Навіщо так нівечити метал? — подумав Дорнброк. — А може, вони цим хочуть ще більше залякати в’язнів? Дурниця: кручений метал набагато слабший, його не можна використати в оборонній промисловості»).

Дорнброк сів на ліжко. «Дуже твердо. Ну, звичайно, це дошки. З металевого матраца я можу через десять років — бонжур, мосьє Монте-Крісто, — зробити собі ніж, яким заколю охоронця. А втім, для мого геморою й спондильозу цей жорсткий матрац — найкраще, чого тільки можна забажати».

Він ліг на ліжко, закинувши руки за голову, але в ту ж мить у двері камери затарабанив охоронець:

— Лежати вдень заборонено! Можете сидіти на табуретці біля столу!

Дорнброк не поспішаючи підвівся, сів біля столу й раптом засміявся: «Нічого. При великих програшах треба ставити собі грандіозніші завдання на майбутнє. Я можу поміркувати над системою. А то в останні роки я став схожий на того сліпого коня, якого бачив на Донбасі, коли літав туди з Герінгом. А взагалі, кожна людина мусить хоч трохи посидіти в тюрмі. Лише тоді вона зможе відчути смак волі і винести своє судження про закон. А закон — це й є система».

Взимку сорок шостого року його адвокат добився двох послаблень у режимі: по-перше, Дорнброку повернули його вічне перо, а по-друге, йому дозволили двічі на тиждень бачитися з юрисконсультами, які представляли його інтереси у відділі декартелізації союзницької ради по Німеччині.

У західних зонах більшість його підприємств та банківських паперів заарештували американці. Вони ж вели справу всіх воєннопромислових злочинців, тому невдовзі британці передали Дорнброка американським властям. Саме тоді й відбулася його перша зустріч з Джоном Лордом, офіцером при штабі Макклоя, а потім з шефом відділу безпеки союзницької ради по Німеччині від США Келлі.

Коли у Фултоні виступив Черчілль, Джон Лорд зразу ж приніс Дорнброку газету й сказав:

— Прочитайте промову бульдога. Старий мудрий. Причому тепер — в опозиції — він став ще проникливішим, ніж коли був при владі… Нічого не вдієш: його друга натура — це живопис і художня література; його заносило. А коли він не при справах, він тверезо мислить, так тверезо, як ніхто у нас у Вашінгтоні. — І Джон Лорд уважно подивився на Дорнброка.

Той нічого не відповів, тільки знизав плечима, які в тюрмі стали по-пташиному вузькі, опущені.

— Ви почитаєте зараз чи лишити вам на день? — спитав Джон Лорд.

— Як завгодно, — сказав Дорнброк. — У мене до вас прохання: на побаченні зі мною син признався мені, що його по-звірячому б’ють у гімназії за те, що я нацист. По-перше, я ніколи не був членом партії, а по-друге, як це поєднується з нормами вашої демократії?

— Тепер у Німеччині всі ненавидять нацизм, — відповів Джон Лорд. — Охорону вашому сину ми виділити не зможемо. Нехай займається спортом…

— Виходить, хлопчика битимуть і далі?

— Доти, поки ви не почнете давати правдиві показання. Тоді ми зможемо спробувати випустити вас до суду на поруки.

— Мої показання стосуються моїх справ, а яку причетність до цього має Ганс?

— Він ваш спадкоємець.

— У вас тут нема звукозаписувальної апаратури?

— Я не з ФБР. За них поручитися не можу, мабуть, вони перевіряють мене. Нашої принаймні нема.

— Чи можу я попросити вас приватно потурбуватися про долю хлопчика?

— Ви погано знаєте американців, Дорнброк. Ми не такі сентиментальні, як ви, і не любимо витирати сліз хустинкою. Я допоможу хлопцеві і без ваших грошей. У цьому світі все продається, крім достоїнства Джона Лорда… І почитайте Черчілля, — додав він, — підводячись з ліжка, — це серйозніше, ніж ви думаєте.

— Спасибі. Чи можете ви подзвонити моїм юрисконсультам? Це прохання не протизаконне: я хочу просити їх негайно виписати з Америки і перекласти німецькою мовою всі книжки Вінера. Мене цікавлять електронно-обчислювальні машини й атомна техніка.

— Але ж ви спеціалізувалися по сталі, танках і автомашинах…

— Я й далі буду по них спеціалізуватися, пане Лорд, тим паче, коли ви кажете, що промова пана Черчілля розумна й серйозна. Щоб вкладати гроші в нерентабельні, але перспективні галузі науки, треба продавати людям чудові панчохи. На цьому можна побудувати базу для науки наступного століття. І останнє прохання: чи міг би я просити вас виписати в Штатах усі довідники, що стосуються банківської групи Дігонів?

Лорд відповів:

— Що ж… Це прохання не має протизаконного характеру… Я випишу вам усе, що в нас видано про Дігонів… Із старшим ви були непогано знайомі, га?


…Баррі К. Дігон стояв на пристані й намагався не думати про ту мить, коли він побачить брата. Вони розлучилися вісім років тому: Самуель К. Дігон, тоді ще підданий Німеччини, поїхав у Берлін — ліквідувати філіал їхнього діла, але був заарештований разом з п’ятьмастами фінансистами після вбивства німецького дипломата в Парижі єврейським екстремістом. Герінг вимагав тоді, щоб німецькі євреї внесли мільярд марок контрибуції за «нечуваний злочин, коли міжнародне єврейство спрямувало руку ката, і від тієї злочинної руки загинув германець, винний лише в тому, що він германець».

Під час арешту Самуель К. Дігон висловив здивування і постарався пояснити офіцерові гестапо, який його допитував, що він лише формально ввважається німецьким громадянином, що вся його сім’я проживає в Штатах, а молодший брат, Баррі К. Дігон, — голова правління найбільшого «Нешнл бенка». Офіцер гестапо, вислухавши Самуеля, вдарив його чоботом у живіт, а потім, коли Самуель упав, почав бити його свинцевим дротом, обтягнутим ізоляційною стрічкою. Дігон знепритомнів, його відправили в госпіталь, там у нього витягли чотирнадцять коренів — саме стільки зубів було зламано чи вибито; хірург насилу зашив рвану рану на лобі, і тому, коли американський посол Додд за дорученням державного департаменту (помічник державного секретаря з європейських питань раніше працював юристом у Дігона) побував у Ріббентропа і зробив запит про долю Самуеля, Гіммлер відповів, що гестапо поки що нічого невідомо про долю брата американського банкіра. Але Ріббентроп після бесіди з Гіммлером завірив посла Додда, що німецькі власті вживуть усіх заходів, щоб розшукати Дігона-старшого, і неодмінно повідомлять про результати розслідування.

Самуеля К. Дігона перевели з госпіталю на маленьку дачку — в гори, в Тюрінгію. Там до нього приставили лікаря й охоронця. Поводилися з ним з вишуканою чемністю, їжу давали дієтичну; ні про що з ним не розмовляли; всі прохання виконували негайно, крім одного: коли він замовив у п’ятницю особливу, «кошерну» їжу, охоронець відповів:

— Ще раз попросиш свою їжу — примушу жерти свинину з ранку до вечора, зрозумів?! У нас люди одержують їжу по картках через ваші гешефти, а тут ще особливу їжу йому подавай!

Мабуть, він усе-таки сказав про це Дігонове прохання, бо на другий день його замінили іншим — старішим, мовчазним охоронцем. Коли Дігон очуняв, до нього приїхав офіцер з IV управління СД.

— Пане Дігон, — сказав він, — мене уповноважили спитати, чи немає у вас скарг. Як поводиться з вами персонал? Чи задоволені їжею? Як самопочуття?

Самуель тільки поплямкав губами: чотирнадцять зубів йому ж вибили і його рот став старечий. «Я схожий на Вольтера, — якось помітив Самуель, розглядаючи своє покалічене обличчя, — є такий скульптурний портрет, де в нього запалі щоки, а рот хоч і закритий, а здається зовсім беззубим».

— Не чую, — сказав офіцер. — Що ви сказали?

— Я нічого не сказав, — прошамкав Дігон.

— Хіба вам ще не вставили зубів? Було ж наказано з Берліна зробити вам вставну щелепу. Яке неподобство!

— Мені її зробили, але до неї треба звикнути…

— Розкажіть, будь ласка, як усе це з вами сталося? Ви впали із сходів у поліцейській дільниці чи з вас у камері знущалися карні злочинці?

— А як ви гадаєте?

— Бачите, — відповів офіцер — мене в даному випадку більше цікавить, що з цього приводу думаєте ви…

— Чому це вас так цікавить? Після того, що сталося…

— Саме після того, що сталося, мене це особливо цікавить.

— Ви хочете сказати, що, коли я розповім, як карні злочинці в камері покалічили мене, а ваші тюремні лікарі врятували мені життя, я зможу зустрітися з представником американського посольства?

— А при чому тут американське посольство? — здивувався офіцер. — Ви громадянин Німеччини…

— Громадянин? Я ніколи не думав, що з громадянами можна так поводитись, як повелися зі мною…

— Хто? Хто ж з вами так повівся?

— Бандити, — відповів Дігон, — У тюремній камері… Чи слід мені розуміти вас таким чином; що саме ця сусальна історія гарантія мого звільнення?

— А вас уже звільнили. Сталася помилка, пане Дігон, ви не мали ніякої причетності до справи того мерзотника в Парижі… Ну а бандитів, які вас побили в камері, ми притягнемо до суду по двох статтях: грабіж, по-перше, і порушення тюремного режиму по-друге.

— Якщо мене звільнили, тоді дозвольте мені негайно виїхати до Нью-Йорка.

— Спочатку доведемо до кінця курс лікування, а потім ви поїдете туди, куди вам заманеться.

— Я можу долікуватися там, де моє харчування не регламентуватиме охоронець.

— Пане Дігон, народ обурений злочинством єврейської терористичної організації, і ми зобов’язані відповідати за вашу безпеку; пробачте, але, якщо хтось із громадян рейху уб’є вас пострілом у скроню, оживити ми вас уже не зможемо. Нам хотілося б, щоб ви розповіли в пресі про те, що брехня, яку поширюють вороги про нашу вигадану жорстокість у тюрмах, не має нічого спільного з дійсністю. Так, вас заарештували, причому випадково, так, ви сиділи одну ніч у камері, і бандити, заарештовані за пограбування й насильство, вчинили над вами звірячу розправу, та коли б не допомогли наші тюремні лікарі, то ви зараз лежали б у сирій землі, пане Дігон. Вам би слід розповісти про те, що наша юриспруденція не карає невинних, хоча від випадковості в нашому житті ніхто не гарантований, по-моєму, про це є навіть у талмуді…

— У такому разі я повторюю своє запитання, пане офіцер… Не маю честі знати вашого імені…

— Ейхман… Моє прізвище Ейхман.

— Отже, пане Ейхман, після такого роду заяви я зможу покинути рейх?

— Безперечно. Ви покинете рейх, якщо хочете цього, але не зразу після такої заяви… Вам ще треба буде вирішити свої фінансові справи, та й не слід вам зразу виїжджати — можуть бути кривотлумачення: мовляв, Дігона просто примусили виступити з такою заявою.

— А чи не може бути такий варіант: я виступаю із заявою, в якій дякую німецькій юриспруденції й медицині, а після цього ви відмовляєте мені у виїзді на батьківщину?

Невже ви думаєте…

— Так, пане Ейхман, я думаю саме так. І мені потрібні гарантії.

— Я можу зрозуміти вас, — помовчавши, відповів Ейхман. — Гаразд. Кого б ви хотіли мати гарантом?

— Когось із представників наших фірм.

— Це будуть американці? Ні, такий варіант нас не влаштує Можливо, ми зупинимося на комусь із ваших німецьких контрагентів?

— Будь ласка.

— Кого б ви хотіли запропонувати?

— Доктор Шахт.

— Це неможливо. Доктор Ялмар Шахт — член імперського кабінету міністрів.

— Доктор Абс? А може, Дорнброк?

— Дозвольте мені порадитися з керівництвом. Можу вам сказати, що обидва вони, хоч і фінансисти — а ви знаєте, що наша партія виступає проти фінансового капіталу і великої буржуазії, — нічим себе не скомпрометували й займають нейтральну позицію. Звичайно, мені доведеться переговорити з ними — чи погодяться вони виступити вашими гарантами. А втім, нам потрібен один гарант. То хто ж із них? Абс? Чи Дорнброк?

— Добре, — пожувавши беззубим ротом, відповів Дігон. — Давайте зупинимося на Дорнброку.

…Дорнброк потиснув худу руку Дігона й прошепотів:

— Боже мій, що з вами, Самуель? Який жах, бідолашний ви мій… Ейхман розповів мені, що вас покалічили бандити в камері під час випадкового арешту… Є ще якийсь Дігон, якого шукали, а взяли помилково вас…

— І ви повірили в це, Фріц? — гірко всміхнувся Самуель. — Фріц, це все брехня! Мене побив їхній слідчий у гестапо! А тепер вони хочуть, щоб я обілив їх. Мабуть, Баррі натиснув на них через державний департамент. І вони хочуть, щоб я сказав, ніби все це, — він показав висохлими руками на своє покалічене обличчя, — діло рук бандитів… Не тих бандитів, які допитують, а нікчемних, нещасних, темних злодіїв. Я зроблю таку заяву, щоб вирватися з цього пекла…

— А дома ви розкажете всю правду про цих недолюдків, я розумію вас…

— Звичайно! Про це не можна мовчати. Світ здригнеться, коли я розповім про ці звірства. Досить подивитися на моє обличчя… Це страшніше за слова…

Дорнброк сказав Ейхманові, заїхавши до нього в імперське управління безпеки:

— Його не можна випускати. Відправте його в табір… У такий, словом, звідки не дуже скоро виходять. Але хай він живе… Ним можна торгувати. Звичайно, вся власність Дігона переходить у розпорядження моєї компанії, але це має бути зроблено таємно. Аріїзація підприємств Дігонів, та й годі. А куди пішли їхні капітали — це наше діло.

— Це наше діло, — погодився з Ейхманом Гейдріх, — саме тому ми й скажемо, що всі єврейські капітали передано народним урядом у народні підприємства оборонних заводів Дорнброка. Я не люблю лисиць і поважаю позицію. Або — або. В даному випадку це буде корисно не тільки для Дорнброка, а й для всіх інших наших магнатів… Якщо вже з нами — то в усьому й до кінця. А це можливо тільки через клятву на крові.

— Так, але Дорнброк провів з ним роботу і написав про намір єврея виступити проти нас в Америці…

— А це його обов’язок! І не треба з цього нормального вчинку робити сенсацію. Тепер ми над Дорнброком, а не він над нами.

На другий день Дігона перевели в Дахау — без імені й прізвища, як превентивного ув’язненого під № 674267.

…Баррі К. Дігон побачив на борту «Куїн Елізабет» сивого старого чоловіка з обвислими вусами й білою довгою бородою. Нічого в цьому старому не було від Самуеля, але він зразу впізнав у ньому брата. Серце Баррі завмерло, і він заридав.

Він ридав і в машині, поклавши свою голову на худенькі, пташині груди Самуеля, а той тихенько гладив його голову й шепотів:

— Ну, не треба, хлопчику, не край свого серця, бачиш, я повернувся, бог не лишив мене в біді…

Брати сиділи у величезному «кадиллаку» й плакали, а навкруги веселилася галаслива юрба, святкуючи перемогу, яку привезли з Європи хлопці в зелених куртках, І крізь цю юрбу було важко їхати, водій безперестану сигналив, раз по раз обертався назад і з жахом дивився на живого мерця, який замислено гладив голову хазяїна, великого банкіра країни, людини, що вважалася одним з найсерйозніших фінансистів Америки.

Самуель помер наступного дня. Він помер у себе в кімнаті, коли підвівся, й підійшов до вікна, і побачив невеличкий нью-йоркський садок, в якому рівними рядами було висаджено троянди й гліцинії — такі ж самі, як у нацистів, у Тюрінгії, в тридцять восьмому році.

На похороні, після панахиди в синагозі, тіло Самуеля Дігона перенесли в зал засідань «Нешнл бенка». Тут, виступаючи з коротким словом, Баррі сказав:

— Всупереч традиціям предків, ми привезли Самуеля сюди, щоб з ним могли попрощатися всі ті, кому дорога демократія, дарована нашій країні мужністю її громадян і богом. Ми привезли Самуеля сюди, бо традиціями наших дітей стали традиції Америки. Тепер, навчені бандою нацистів, ми будемо непримиренні до всіх і всяких проявів фашизму, де б і в якій формі вони не відродилися б. Ми боротимемося проти фашизму як солдати, зі зброєю в руках. Ми мститимемося не тільки за Самуеля — він тільки один з шести мільйонів безневинно погублених гітлерівцями євреїв. Ми мститимемо за сотні тисяч загиблих американців і англійців, французів і поляків, росіян і чехів. Прощення породжує прощення — гласить мудрість древніх. Ні. Помста породить прощення чи хоча б дасть нам можливість дивитися на німців без здригання й ненависті. Всі ті, хто був з Гітлером, всі ті, хто воював під його прапорами, всі ті, хто привів його до влади і підтримував його, мусять бути покарані. Ми не можемо визнавати доктрину душогубок, шибениць і тортур. Ми визнаватимемо закон. І цей закон віддасть кожному своє. Прости мене, брате, що я не зміг тобі нічим допомогти! Спи спокійно, за тебе помстяться!


Ісаєв

1

«А з ногами погане діло, — подумав Максим Максимович, — і найприкріше те, що це природна річ. На жаль. Шістдесят сім: без трьох сімдесят. Вікові рубежі — їх не обминеш. Як позбавлення громадянства: туди можна, а назад — тю-тю».

Він намагався розтирати ноги дуже тихо, щоб не розбудити Мишаню, постійного свого супутника на полюванні, механіка їхнього інститутського гаража, але Томмі, почувши, що хазяїн прокинувся й розтирає ноги щіткою, встав, голосно, підскиглюючи, позіхнув і стрибнув на сидіння. Він завжди спав у них у ногах — коло педалей «Волги». Але як тільки хазяїн прокидався й починав розтирати щіткою ноги, Томмі зразу ж вилізав на сидіння й лягав на Мишаню.

— Рано ще, — пробурмотів Мишко, — ні світ ні зоря, Максиме Максимовичу… Не прилетіли ще ваші кури…

— Зараз ми підемо, ти не сердься…

Але Мишко вже не чув його. Повернувшись на правий бік, він укрив голову хутряною курткою і зразу ж засопів — засинав він умить.

…Сіра смужка над верховіттям сосен була молочно-біла, Світ став реальним і близьким; Ісаєв побачив і валуни, які стирчали з туману, і воду біля берега, яку, здавалося, кип’ятили зсередини, — така пара клубилася над нею; побачив він і трьох качок, що плавали коло берега, то зникаючи в тумані, то рельєфно з’являючись на темній киплячій воді.

Максим Максимович любив бити на льоту: коли стикаються точності двох швидкостей — птаха й дробу, — в цьому є щось від справжнього змагання. Мишаня, правда, сміявся з Ісаєва: і з його маскувального халата, і з вінчестера з розтрубом, і з особливих патронів, які спеціально заряджав лікар Кирсанов, і з того, як Ісаєв мазав по качках з близької відстані. Сам Мишаня до цієї такої дорогої Ісаєву полювальної гри ставився негативно: він сидів на світанковому вітерці в чорному піджаку, помітний за верству, з курковою тулкою, патрони в нього були відвологлі; іноді він починав співати пісень, це розлючувало Ісаєва, але він боявся крикнути, щоб той замовк, бо ждав появи качок, — на вечірній зорі вони з’являються з сірих сутінок несподівано і так само несподівано зникають, мисливцеві лишається лише одна мить на постріл. Але, незважаючи на все це, Мишаня на полюванні був удачливіший за Ісаєва, і качок завжди приносив більше, і завжди кепкував з Максима Максимовича, коли вони сиділи вечорами коло вогнища й готували собі куліш.

Тому Ісаєв поклав собі взяти цих трьох качок, щоб утерти носа Мишкові. Він підождав, поки качки зійшлися, і вистрелив. Одна лежала на воді безформна й жалюгідна, зразу втративши красу, і те, що Ісаєв помітив це, завадило йому вбити тих двох, які свічкою піднялися в сірий туман. Одну він усе-таки вбив, але радості це йому не принесло.

— Ну що, консерви будемо відкривати? — смішливо запитав Мишаня, пораючись коло вогнища.

Ісаєв мовчки кинув дві качки до його ніг і сказав:

— Сьогодні твоя черга скубти, ти — порожній.

— Чому це я порожній? — образився Мишаня й підняв край брезента: там лежали три крижні. — Вони до мене прямо сюди сідають. На болітце. Я їх з машини б’ю.

Ісаєв зняв чоботи й мовив:

— Знущаєшся, га? Вода закипіла?

— Дрова сирі, Максиме Максимовичу. Я вже їх і бензином, і по-всякому… Критикуватиму вас — сухий бензин ви мали купити, у вас у «Спорті» приятелі працюють…

— Не було сухого бензину, не лайся. Туристський сезон…

— От через туристський сезон на поїзд свій запізнитесь… Народу на станції, мабуть, тьма — п’ятниця…

— Хто ж у п’ятницю їде до міста?

— Колгоспники — хто… Ми до них, вони — до нас, обмін досвідом… — Мишаня засміявся. — А от для вашого Томмі вівсянки тут не роздобудеш… Чим я його два тижні годуватиму?

— Я раніше повернусь… Через десять днів повернусь… Ти його погодуй пшоняною кашею або ядриці в сільмазі купи. Тільки ядрицю спочатку в холодній воді намочи, добре? І нормальною сіллю соли, а то він рибацької не терпить.

— Буде зроблено, — відповів Мишаня. — Я тут з ним без вас усіх птахів перестріляю.

Ісаєв обскуб качок, зварив куліш, потім дві години поспав на старенькому надувному матраці біля озера, поголився, надів свій брезентовий похідний піджак та й подався на станцію — навпростець через ліс, до неї було десять кілометрів. Мишаня пропонував підвезти, але Ісаєв відмовився:

— Все одно літак у мене тільки завтра вранці, встигну. Відпочивай, Мишаню. До зустрічі.

На станції народу було справді повно-повнісінько, квитки в касі скінчились, черговий по вокзалу ні на які пояснення не зважав: «Усім вам тільки б на базар швендяти!» — і довелося домовлятися з провідницею, яка впустила Ісаєва за три карбованці в переповнений безплацкартний вагон з умовою, що частину дороги він проїде в тамбурі, а якщо прийдуть контролери, то всю відповідальність за проїзд без квитка візьме на себе.

Додому Ісаєв добрався тільки о другій годині ночі, стомлений, з головним болем. На столі в кабінеті лежала записочка: «М. М., два дні, як ваш директор велів подзвонити йому додому або в інститут через неприємності. Дуже шукав. Нюра»

Почерк у ліфтерки, яка двічі на тиждень приходила до Ісаєва прибирати, був дитячий. Трохи нахилений вправо, часом вона плутала м’який знак з ятем, і Максима Максимовича завжди це веселило, і записочки її він зберігав.

«Які неприємності? — подумав він. — Через три години мені треба бути на аеродромі. Зараз — дзвонити пізно, а о п’ятій ранку — дуже рано. Нехай вони підождуть зі своїми неприємностями, поки я повернусь».

Він прийняв ванну, потім випрасував сірий костюм, у якому завжди виступав на вчених радах, узяв кілька галстуків, довго роздумував над тим, чи варто брати плащ — у Берліні серпень і вересень страшенно жаркі місяці; поклав у чемодан три сорочки, легкі штани, ліки й викликав таксі — він любив приїжджати на вокзали і на аеродроми заздалегідь.

Пройшовши митний огляд і паспортний контроль, він опинився серед гамірливої юрби японських та американських туристів, які летіли через Західний Берлін у Мадрід («Дивний марштрут — через Рим набагато швидше»), Ісаєв раптом посміхнувся і подумав про те, які дивовижні зміни людського перебування в часі: дев’ять годин тому він стояв на зорі, п’ять годин тому обливався потом у тамбурі, тепер товчеться серед гомінливих американських бабусь з гострими ліктями й фарфоровими зубами, а ще через три години він має бути в західноберлінському інституті соціології, щоб обумовити графік своїх лекцій і бесід з колегами по університету.

Це була його друга поїздка в західноберлінський Інститут соціології, і він загалом уявляв собі програму. Він тільки не міг собі уявити, що коли літак приземлиться в Темпельгофі, і його зустрінуть колеги, і відвезуть снідати, а потім поселять у респектабельному «Кайзері», і він одержить у портьє записочку від свого аспіранта з Болгарії Павла Кочева: «Професоре Максимичу, багато цікавого матеріалу, сьогодні побачуся з сином Дорнброка, може, затримаюсь на день-два, якщо вистачить грошей, подзвоніть про всяк випадок до мене в готель «Шеневальд», мріяв, би вас побачити. Паша Кочев», і він подзвонить Кочеву, і портьє відповість йому, що «пан Кочев тепер уже не живе тут, бо він запросив політичного притулку і переїхав в інше місце», — ось цього він собі уявити не міг.

— Ви не скажете, як мені подзвонити пану Кочеву на його нову адресу? — спитав Ісаєв.

— Нам невідома його нова адреса.

— Хто може знати?

— Напевне, редактор «Куріра» Ленц — він друкував інтерв’ю пана Кочева.

Ісаєв навіть головою затряс — так усе це було дико й несподівано. Він знайшов телефон «Куріра» й подзвонив Ленцу.

— Нам невідома його адреса, — відповів Ленц. — Якщо вам дуже потрібен пан Кочев, зверніться в поліцію, вони знають…

У поліції Ісаєву сказали, що справою болгарського інтелектуала Кочева займався майор Гельтофф, але ніхто з його співробітників не знав адреси, за якою тепер проживає пан Кочев.

Ісаєв поїхав у поліцейське управління: майор Гельтофф, відповіли йому, зараз тут у зв’язку з спішним розслідуванням обставин загибелі Дорнброка-сина, але розмовляти з майором Ісаєв не став, бо він побачив його, коли той ішов по коридору, і зразу ж відвернувся до стіни, тому що впізнав у ньому свого «колегу» по роботі в ставці рейхсфюрера оберштурмбанфюрера СС Холтоффа, який за завданням шефа гестапо Мюллера проводив весною сорок п’ятого року операцію проти нього, Ісаєва, відомого тоді Холтоффу як штандартенфюрер СС фон Штірліц.

Ісаєв знав, що Мюллера поховали в Берліні: його вбили в травні сорок п’ятого; Шелленберг помер у п’ятдесят четвертому; Айсман трудиться в концерні Дорнброка. Єдиний, хто зник з поля зору Ісаєва, був Холтофф.

Змінивши голос, Ісаєв подзвонив майору з автомата.

— Право пана Кочева не відкривати своєї адреси, — відрубав майор, — він живе в демократичній країні і користується гарантіями нашого законодавства. З ким я розмовляю?

— Зі мною, — відповів Ісаєв і повісив трубку.

Того ж вечора Максим Максимович зв’язався з професором Штруббе, який відповідав за програму Ісаєва, і попросив внести корективи, щоб найближчі три дні були в нього цілком вільні.

На другий день Ісаєв побував у свого видавця, який третім тиражем випустив його монографію «Німеччина, квітень сорок п’ятого», і — вперше за всі його поїздки — не став відмовлятися від запронованого гонорару. Після цього він засів у бібліотеці, переглянув купу літератури з математики й фізики, зробив виписки з телефонних довідників Ессена, Кіля й Гамбурга, зв’язався по телефону з Мюнхеном і, нарешті, знайшов того, кого шукав, — фізика Рунге.


2

— Пробачте, що я до вас так пізно, доктор Рунге.

— Хто ви?

— Моє ім’я вам нічого не скаже, але справа в мене до вас спішна.

Вони стояли на порозі. Хазяїн заступив двері й не запрошував гостя зайти.

— Я зараз зайнятий. Дуже шкодую…

— Хвилина у вас знайдеться?

— Хвилина — так. Тільки навряд чи «дуже спішне діло» можна вирішити за хвилину.

— Це обличчя вам знайоме? — спитав Ісаєв, показавши Рунге невеличку фотографію.

— Дуже знайомий молодий чоловік…

— Йому зараз п’ятдесят шість.

— У мене погана пам’ять на обличчя.

— Хто з вами працював у концтаборі Фленсбург?

— Холтофф?

— То це Холтофф чи ні?

— Так… Мабуть що… Мені здається, що він, але я боюсь помилитися. Хоча ні, напевне, це Холтофф.

— Тепер погляньте на це фото.

— Теж він. Так постарів… Невже живий?

— Ну, а коли живий, тоді що?

— Покажіть обидва фото ще раз.

— Можливо, нам усе-таки закінчити розмову у вашому домі?

— Прошу. — Рунге пропустив Ісаєва до кімнати.

— Може, ви спочатку запитаєте, чи знаю я адресу Холтоффа і зразу подзвоните у федеральну комісію по охороні конституції?

— Я ні про що вас не запитаю.

— Все набридло?

— Просто мені треба закінчити роботу, якій я віддав останні десять років, а якщо я звернуся до властей, мене почнуть тягати по комісіях, комітетах і підкомісіях… Я пройшов через усе це. Допити, очні ставки, показання свідків у суді, виправдання обвинувачених…

— Усе-таки Кальтенбруннера повісили…

— А решта? Де Бернцман? Зерліх? Айсман? Де вони? Бернцман у земельному суді. Айсман у Дорнброка. Зерліх у міністерстві закордонних справ…

— Ви пропустили Штірліца, пане Рунге.

— Штірліц урятував мені життя.

— Коли б війна тривала ще місяць і російські танки не ввійшли у Берлін, Холтофф би вас порішив, незважаючи на всі намагання Штірліца.

— Ви хочете, щоб я вжив якихось заходів?

— Так.

— Навіщо це потрібно вам, якщо я не хочу цього? Я, якого Холтофф мучив, кому він припікав сигаретою шкіру, кого він поїв солоною водою? Навіщо це потрібно вам, якщо я цього не хочу?

— Зло не має права бути непокараним, пане Рунге.

— Він самотній?

— П’ять років тому в нього народився онук.

— Наші онуки не винні в тому, що було.

— Правильно. В цьому винні діди.

— Оголосивши війну, я принесу зло його дружині, дітям, онуку. Ви закликаєте мене до помсти, а я проти помсти. Чим швидше світ забуде жахи нацизму, тим краще для світу. Треба забути минуле, бо якщо ми будемо в ньому, ми не зможемо дати майбутнє дітям.

— Забути минуле? Дуже зручна позиція для негідників.

— Ви в мене вдома… Я не маю честі знати вас, але просив би вибирати точні формулювання.

— Я точний у виборі формулювань. Нас тут ніхто не чує, сподіваюсь?

Рунге відповів:

— Нас тут ніхто не чує, але мій час закінчився. Отже, — він підвівся, — всього вам найкращого. Шукайте месників в інших місцях.

— Сядьте, пане Рунге. Я не збираюся забувати минуле. Я не забув, які ви писали показання в перші дні після арешту. Я не забув, скількох людей ви ставили під удар своїми показаннями. Я не забув, як на допитах ви клялися в любові й вірності фюрерові.

— Штірліц…

— І дякуйте богові, що я не приєднав ваші доноси до справи, інакше вам було б соромно дивитися в очі Нюрнберзькому трибуналу, де ви поводились як мученик-антифашист. Я схиляюсь перед талантами, тому я забрав із справу всю вашу гидоту й залишив тільки необхідні клятви в лояльності. Дякуйте богові й мені, Рунге, що по ваших доносах не посадили нікого з ваших колег. І прозріли ви не в тюремній камері. Ви прозріли, коли я відправив вас у спецвідділ табору, в зручний котедж. Вас поїли кавою й годували гуляшем, але на ваших очах вішали людей, а там були талановиті люди, Рунге, дуже талановиті люди. І не моя вина, що вас там почав допитувати Холтофф, — тоді я вже не міг завадити йому…

— Штірліц?!

— Штірліц… Так, я — Штірліц.

Рунге відійшов до вікна. Він довго мовчав, а потім повторив:

— Штірліц…

Ісаєв усміхнувся:

— Штірліц…

Рунге довго стояв біля вікна й курив. Не обертаючись, він тихо сказав:

— Я напишу все, Штірліц. Вам я готовий цаписати все. Диктуйте.

— Ні… Господь з вами… Я прийшов не для того, щоб диктувати… Я прийшов для того, щоб ви не забували… Я не хочу, щоб Холтофф повторював з вашими онуками те, що він робив з вами…


3

— Доброго ранку, чи можу я поговорити з майором Гельтоффом?

— Майор Гельтофф зараз дома і просив не турбувати його до одинадцятої.

— Пі-пі-пі…

«Стерво! — вилаявся Ісаєв, — Те, що вона не говорить неодмінного «ауфвідерзеєн», збиває мене з пантелику. Це від старих німців. Усе-таки тринадцять років у Німеччині щось таки значать».

Ісаєв зупинив таксі:

— Вельмерсдоф, Руєштрасе, сім.

Гельтофф жив на Гендельштрасе, але Ісаєв за звичкою не назвав точної адреси. Перший час він і в Москві, коли їхав на таксі, ловив себе на думці, що називає Скатертний провулок замість того, щоб просити шофера відвезти його просто на вулицю Воровського.

Від Руєштрасе до Гендельштрасе було зовсім недалеко — півкілометра, не більше. Ісаєв оглянувся: вуличка була безлюдна й тиха; котеджі за високими металевими парканами, багато плюща, плакучі верби навколо маленьких озер, туркотіння голубів і дзвінкі голоси дітлахів.

«Вулиця гарна, — подумав Ісаєв, — а та огорожа з бетонним виступом саме для мене. Я можу посидіти, і він мене не побачить із свого будинку. Коли він виїжджатиме й зупиниться на вулиці, щоб зачинити ворота гаража, я встигну сісти до нього в машину».

Коли з воріт виїхав БМВ-1700 і Холтофф пішов зачиняти за собою ворота гаража, Ісаєв швидко підвівся, але зразу ж сів — зсудомило ногу. Він зрозумів, що не встигне сісти в машину до того, поки Холтофф повернеться. Він відчинив дверцята БМВ одночасно з Холтоффом. Той подивився на Ісаєва: спочатку здивовано холодно, потім відкинувся на спинку сидіння й, пополотнівши, тихо спитав:

— Ти ж мертвий, Штірліц… Чого ти з’явився? Що тобі треба від мене?

— Я радий, що ти зразу поставив крапку над «і»! Мені справді дещо від тебе треба.

— Що?

— Добрий початок… Молодець, Холтофф. Он автомат. Подзвони в газету до редактора Ленца і запроси його на дружню бесіду куди-небудь у бар… Я потім поясню, що мене цікавитиме.


4

— Добрий день, редакторе Ленц.

— Здрастуйте, інспекторе.

— Моє звання — майор.

— Так? Добре. Я це запам’ятаю.

Трохи помовчавши, Холтофф сказав:

— Мені довелося запросити вас у цей бар, бо так буде краще. Я не хочу зайвого галасу… Виклик у поліцію, офіційні свідчення. Це завжди породжує шум.

— Я не боюся шуму. Навпаки, я люблю шум. Він мені вигідний. Адже я газетяр, майоре Гельтофф.

— Виходить, ви не хочете розмовляти зі мною тут?

Подумавши, Ленц відповів:

— Я слухаю вас.

— Ваша газета — єдина, що має інтерв’ю Павла Кочева. Мене цікавить, хто з ваших співробітників розмовляв із ним? Коли це було? І де? Я обіцяю вам, що це буде нашою спільною таємницею.

В бар увійшли троє молодих хлопців і дівчина. Вони замовили пляшку оранжаду й сіли до столика біля вікна, розклавши на ньому підручники. Один з хлопців підійшов до музичного автомата й кинув двадцятипфенігову монету. Несамовито загриміли ліверпульські бітлзи.

«От сволота», — вилаявся Ісаєв, виключаючи диктофон, що лежав у лівій кишені піджака.

Відкинувшись на спинку крісла, він напружено прислухався до розмови Холтоффа й Ленца.

— Ви певні, що я мушу відповідати на це запитання?

— Гаразд. Давайте інакше. Пришліть до мене того газетяра, який інтерв’ював Кочева. Я обіцяю не вимагати в нього даних про теперішнє місцеперебування Кочева. Мені потрібні лише показання. Показання під присягою. З таким моїм проханням ви не можете не погодитися.

— Мені не зовсім зрозумілий ваш інтерес до цього Кочева. В чому справа? Він порушив закон?

— Ні. Зовсім ні. Просто я повинен бути у всеозброєнні, коли ним почнуть цікавитись офіційні інстанції… Наш сенат, боннська адміністрація…

— Давайте здзвонимося сьогодні ввечері, га?

— О п’ятій?

— О сьомій. О п’ятій у мене найгарячіший час з випуском номера.

— Ви не відповіли — пришлете вашого хлопця?

— В мене є й жінки, що займаються журналістикою, — посміхнувся Ленц. — Я дав вам відповідь, майоре. Я дзвонитиму вам о сьомій годині. Всього найкращого.

В машині Ісаєв сказав:

— Їдь до себе, Холтофф, і зразу ж пусти за Ленцом хвіст. І нехай сядуть на його телефони. Він приведе тебе до тієї відповіді, яку я шукаю. Хочу попередити, що, коли в тебе виникне потреба в контакті з Айсманом і його людьми, ти поставиш себе в незручне становище. Розумієш? Я перестану тобі вірити.

— Звідки ти знаєш про мої контакти з Айсманом? Йому нічого боятися — він пройшов денацифікацію.

— Я знаю, що він пройшов денацифікацію. Але йому є чого боятися. Дорнброк, звичайно, могутня людина, але не всемогутня — часи змінилися, Холтофф…


5

У чверть на восьму Ленц передав майорові Гельтоффу кіноплівку про червоного, який емігрував, і просив її долучити до справи як речовий доказ, що знімає «всі і всякі запитання з приводу рішення пана Кочева».

Холтофф привіз цю плівку до себе додому і в гаражі, діждавшись, поки стемніло, прокрутив її Штірліцу через проектор, пристосувавши побілену стіну під екран.

…Ось веселий Паша Кочев виходить із вродливою стрункою дівчиною з кафе, ось він сідає разом з нею і ще двома хлопцями у відкритий автомобіль, ось вони їдуть по місту; Паша виставив руку назустріч вітру, ловить його пальцями, це дуже приємно — ловити вітер стиснутими пальцями, ось він під’їжджає до пляжу, переодягається в кабіні, купається з молодими хлопцями й дівчиною, п’є віскі з пляшки — пляшка йде по колу, оце так весела компанія, оце так ідіот Ісаєв, старий, довірливий, віджилий ідіот, оце так і Паша Кочев, аспірант професора Ісаєва, отакий час настав, коли Ісаєва хлопчисько обвів навколо пальця! При чому тут хлопчисько? Просто самого Ісаєва треба вже на смітник, як старий непотрібний мотлох, як матрац з металевими поржавілими пружинами, ох і…

— Ану давай прокрутимо ще раз…

— Досить, скільки можна? — Тепер з цим усе гаразд, Штірліц. Навіщо даремно гаяти час?

— Давай усе спочатку, кажу тобі!

Він сидів тепер біля самого проекційного апарата, прилаштувавшись так, щоб бачити на екрані всі деталі.

«А власне, навіщо? Тут усе точно. Незрозуміло лише одне; навіщо було писати мені записку? Навіщо? «Затримаюся на кілька днів…» Якщо він дав себе зняти, то чому не сказав при цьому ні слова? Хоче бути чистенький? Просто пішов, і все? Але ж він не дурень, він мудрий хлопець, він розуміє, що зрада є зрадою, незалежно від того, кого зрадив — друга чи незнайомого. На чому вони могли його взяти? Споїли? Дурниця, на цьому ловлять тільки боягузливих йолопів. Жінка? Часи тепер інші, тепер, слава богу, перестали боятися шантажу… Майже перестали, — машинально виправив себе Ісаєв. — Ідіот, звичайно, злякався, а той, хто хоч трохи думає… Ні, на цьому вони його не могли зловити… Або-або… і сталося це на другий день після його зустрічі з Дорнброком…»

— Стоп! — раптом вигукнув Ісаєв. — Зупини апарат!

«Яке було число на афіші, мимо якої вони їхали? Там було не те число, яке мені потрібно! Точніше, там було те число, яке не потрібне їм, а дуже потрібне мені, — швидко думав Ісаєв, — Це точно. Якщо тільки я не помилився; господи, аби тільки я не помилився! Вони проїжджали на машині повз тумбу для розклеювання оголошень. І там була афіша про якийсь концерт: «Сьогодні, 19-го, в «Конгресхаллі»… А він попросив притулку двадцять першого!»

— Зупини апарат! Відмотай назад, Холтофф. Там, де я скажу, зупини! Далі… Увага… стоп! Стоп!

«Сьогодні… в «Конгресхаллі» концерт Жака Делюка: Бах у новій інтерпретації!» «Тобі підсунули липу, Холтофф! — подумав Ісаєв. — Кочева ніхто не бачив з газети Ленца. Вони брешуть тобі, Холтофф. Вони підставляють тебе під удар, тому що цей доказ буде уже не їхнім, а твоїм доказом. Не приймай цю стрічку як доказ, Холтофф. Зроби з неї кілька копій, це забезпечить тобі заможну старість, коли тебе викинуть у відставку. І нічого не говори Айсману й Ленцу. Попроси їх спочатку прокрутити це по телебаченню. І все. А потім, скажеш ти, це буде прилучено до справи разом з відгуками преси. Ти зрозумів, що вони тобі підсовували, Холтофф?» — думав Ісаєв, сидячи в кріслі.

— Ну що ж, — сказав він нарешті. — О’кей. Тепер мені все ясно. Попроси Ленца влаштувати завтра показ цієї плівки по телебаченню. Хлопчисько обрав свободу, хлопчисько у нас весело живе і їздить купатися… Зрештою хлопець не зобов’язаний зустрічатися з тими, з ким він не хоче зустрічатися.

Ісаєв підвівся і зразу ж сів у крісло — знову звело ногу.

— Хоча, знаєш, Холтофф, усе-таки зніми копію з цієї стрічки, і нехай вона буде в мене.

Коли Холтофф поїхав, Ісаєв узяв таксі й попросив шофера відвезти його до «Зоо» — звідти два кроки до «Європейського центру» а там на восьмому поверсі редакція «Телеграфу». До цього будин ку Ісаєв ставився серйозно, а до ведучого оглядача Гейнца Кроне — особливо.


6

— Телебачення? Я прошу з’єднати мене з редакцією «Новин»… Говорить Гейнц Кроне з «Телеграфу», добрий вечір. Щойно ви передавали матеріал про червоного, який утік. Я вже звернувся а прокуратуру, бо редактор Ленц коментував явну фальшивку. Наші люди зараз виїдуть до вас. Прийміть їх, будь ласка, і щоб не виникло непорозумінь, дайте їм можливість зробити заяву.

— Яких непорозумінь?

— Ми звинуватимо вас у злочинній змові з Ленцом, який пропонує нашим властям сфабриковану за допомогою телебачення фальшивку.

— Я прийму ваших людей, пане Кроне.

Гейнц Кроне підморгнув Ісаєву і спитав:

— Скільки я вам заборгував за сенсацію?

— Це мій подарунок за вашу бійку проти Франца Йозефа Штрауса.

Вони сиділи на восьмому поверсі величезної споруди «Європейського центру» і з напруженням дивилися на екран телевізора. Якщо все піде так, як задумав Ісаєв, то через кілька хвилин вони ще раз прокрутять матеріал, який дав їм Ленц.

…Диктор, мотнувши головою, поправив галстук і сказав:

— Дами й панове, в програму наших вечірніх передач вноситьсякоректива. Газета «Телеграф» зажадала повторного показу кінокадрів, присвячених перебуванню в нас червоного інтелектуала Кочева, який втік через «залізну завісу». Я хочу представити вам репортерів «Телеграфу» Франца Проста й Пауля Рітенберга. Буль ласка.

— Мені потрібен телефон, — сказав Рітенберг.

— І мені хотілося б поряд з нами бачити редактора Ленца, — додав Прост.

— Перше прохання можна виконати, а друге, на жаль, ні: редактор Ленц поїхав з телецентру.

— Ну що ж… давайте ще раз переглянемо його матеріал, — сказав Рітенберг, — а ми прокоментуємо його по-своєму.

Замелькали кадри: Кочев сміється, Кочев п’є, Кочев плаває Кочев їде у відкритій гоночній машині до міста. Ось великий стовп, на якому наклеєно оголошення «Сьогодні… в «Конгресхаллі» концерт Жака Делюка…»

— Стоп-кадр! — вигукнув Прост. — Дами й панове, ми просимо вас прослухати й переглянути виступ редактора Ленца. Будь ласка, увімкніть запис на відео… — попросив Прост диктора.

Виникло обличчя Ленца. Ледь усміхаючись, суворо й поблажливо, він говорив:

— Давайте дозволимо людині бути вільною в своїх вчинках. Право кожної людини поводитися так, як їй здається доцільним і можливим. Мабуть, на наші установи тиснуть з-за стіни, висуваючи чергову версію про «викрадення». А Кочев просто не бажає зустрічатися ні з ким, крім тих, хто йому приємний… І це його право!

— Стоп-кадр! — вигукнув Рітенберг, і обличчя Ленца завмерло на екрані.

— У цьому місці, — вів далі Прост, — ми хотіли б поставити редакторові Ленцу тільки одне запитання: коли було знято цей матеріал про Кочева?

— Він же сказав, — відповів Рітенберг, — що ці кадри зняті після того, як Кочев вирішив не повертатися до Болгарії.

Тобто після двадцять першого…

— Я прошу операторів ще раз показати кадр проїзду Кочева — той самий, де ми обірвали показ… Дякую… Дами й панове, я прошу вас якнайуважніше подивитися на цю тумбу для оголошень: «Сьогодні, 19-го, в «Конгресхаллі»… Кочев запросив право притулку і зник двадцять першого, бо він і двадцятого, і двацять першого переходив, зональний кордон. Це встановлено. Експерти прокуратури і наші репортери зараз перебувають біля цієї тумби. Редактор Ленц може сказати, що це оголошення було на тумбі і двадцять третього, і двадцять п’ятого. Чи не так? — відзначив Прост. — Пауль, з’єднайся з нашими колегами. Я хочу, щоб експерт дав телеглядачам відповідь: чи наклеювалися нові оголошення на цю тумбу, коли і скільки? І якщо експерт прокуратури підтвердить, що на оголошення від дев’ятнадцятого наклеювалися кожного дня нові оголошення протягом усього цього тижня, ми вимагатимемо притягнення Ленца до суду за дифамацію, бо він підтверджує, що показані ним кінокадри зняли вчора на його прохання.

— Це більше, ніж дифамація, — заперечив Рітенберг, набираючи номер телефону, — це злочин, який попадає під статті карного кодексу.

В трубці, яку тримав Рітенберг, захрипіло й долинув голос:

— Говорить експерт Лоренц. Вернер Лоренц. На оголошенні від дев’ятнадцятого ми знайшли ще сім наклеєних оголошень. Офіційну довідку я сьогодні ж передам у прокуратуру. Кожного дня наклеювалось нове оголошення. Отже, зйомки Кочева проводилися дев’ятнадцятого, тобто коли він ще не збирався просити притулку.

— У нас усе, — змінившись на обличчі, сказав Прост, — ми дякуємо керівництву телебачення за ту допомогу, яку воно подало у викритті політичної фальшивки.

Тієї ж ночі редактора Ленца заарештували, На першому допиті, який вів Гельтофф, він відмовився відповідати на будь-які запитання без адвоката і його перевели в камеру попереднього ув’язнення…


7

— Щойно дзвонив Айсман. Він занепокоєний тим, що сталося з Ленцом, Штірліц. Він призначив мені зустріч на завтра, зранку, — сказав Холтофф, приїхавши в невеличке кафе, де його чекав Максим Максимович.

— Він розуміє, що ти був зобов’язаний заарештувати Ленца?

— Я його повинен відпустити на поруки.

— Поясни, що тобі це робити невигідно. Якщо ти його відпустиш, «Телеграф» примусить прокуратуру знову повернути його в тюрму. Поясни, що тобі вигідніше тримати Ленца в тюрмі, поки вони вибудують надійну лінію захисту.

— Штірліц, мені важко грати роль йолопа. Розумієш? Можливо, в порівнянні з тобою я справжній йолоп, але я повинен розуміти бодай крихту, чого ти хочеш добитися в цьому ділі.

— Я сподівався, що, може, ти хоч тепер навчишся думати, коли на карту поставлено твоє життя.

— При чому тут я? Сім’я, онук…

— Тобі треба позбутися сентиментальності, Холтофф, це завжди губило розвідників. Якщо захочеш увійти в блок з Айсманом, він постарається мене ліквідувати, але якщо мене ліквідують, то — вже за умовами моєї гри — матеріали Рунге проти тебе негайно опублікують. І мою заяву про тебе — також… Тому ти мусиш просто допомагати мені в ті дні, які нам належить разом прожити. Тобі ще доведеться оберігати мене від Айсмана.


8

Айсман зустрівся з Холтоффом рано-вранці.

Концерн виділив Айсману кошти, щоб наймати конспіративні квартири — не тільки в Західному Берліні, а й скрізь у Європі: там люди з «бюро Айсмана», який відав контррозвідкою й «економічним, зондуванням конкурентів», зустрічалися з численною агентурою. Холтофф, котрий змінив прізвище в кінці війни, передав Айсману, що знайшов його в сорок дев’ятому році в поліції Ессена, всю свою агентуру, залучену ним у свій час працювати в гестапо. Відтоді вони регулярно зустрічалися на конспіративних квартирах Айсмана. Холтоффа не посвятили в святая святих концерну, але завдання свого товариша по гестапо він виконував охоче, знаючи, що за допомогу, яку подавав, він мав незриму підтримку сім’ї Дорнброка.

— Любий Холтофф, — сказав Айсман, — хтось грає проти нас, і дуже сильно грає.

— Ти перебільшуєш. Просто ви погано зробили матеріал для Ленца. Негайно щось придумай, бо він уже почав плакати в камері, а це, як ти пригадуєш, поганий симптом.

— Скажи йому, щоб він дав тобі ось які показання… Цей кіноматеріал йому вручив Люс через свого помічника. Режисер Люс… Той самий Люс, який проходить у справі Дорнброка… І знято в його манері цей матеріал. Хіба не так? Різкий монтаж, вільний пошук навколо головного героя; Кочев ніде не домінує в кадрі, він скрізь проходить другим планом. Ти поясни це Ленцу. Скажи йому, що цієї версії він мусить триматися до кінця. Звичайно, ти поясниш йому, що зразу ж, як він дасть ці показання, його візьмуть на поруки, і він буде, як і досі, випускати газету, та ще й дадуть йому час на ТБ для сенсаційного виступу. Матеріали ми вже готуємо…

— Чому ти думаєш, що проти нас грають?

— Я відчуваю це шкірою.

— Я з радістю здихався б цієї справи.

— Нічого, — посміхнувся Айсман, — якщо ми з тобою вискочили з тієї халепи, то з цієї напевне виберемось. Ти почни, ти почни тільки. А потім справа ця від тебе перейде до Берга, до цього паршивого демократа з прокуратури.


9

«М-р Аверелл У. Мартенс,

бокс-4596. Іллінойс, США.


Шановний містер Мартенс!


Зараз у Західному Берліні прокурор Берг (професор права Боннського університету, почесний професор Сорбонни, народився в Кенігсберзі 1903 року в сім’ї пастора, соціал-демократ) веде розслідування обставин таємничої загибелі Ганса Дорнброка, а також зникнення болгарського громадянина — аспіранта Павла Кочева. Науковим керівником Кочева протягом його дворічного перебування в аспірантурі був я. Саме я орієнтував його на дослідження нацистського минулого концерну Ф. Дорнброка. Саме я рекомендував йому вивчити питання про неонацистські тенденції в Західній Німеччині, про допомогу неонацистам з боку концерну Дорнброка, відродженого на початку 50-х років, незважаючи на рішення Потсдамської конференції.

Тому я готуюсь до того, щоб виступити з показаннями свідка проти офіційної версії, згідно з якою П. Кочев «попросив політичного притулку». Я ще не готовий до того, щоб виступити із своєю версією, але спростування явно несправедливого так само необхідне, як і утвердження справедливості.

Я був би глибоко вдячний Вам, містер Мартенс, коли б Ви погодилися допомогти мені, відповівши на ряд запитань:

1. У 1945–1946 роках Ви були начальником відділу декартелізації у воєнній адміністрації. У зв’язку з чим Ви залишили цей пост?

2. Ви знайшли Дорнброка і, затримавши його, передали британський окупаційним властям за місцем його проживання. Судячи з повідомлень преси, Ви також виявили ще кілька десятків нацистів — як «фюрерів воєнної економіки», так і працівників апарату РСХА. Чи не доводилося Вам зустрічатися в ході розслідування з колишніми офіцерами СД і СС Айсманом, Холтоффом, Вальтером Нозе і Куртом Гролле?

3. Чи не зазнавали Ви тиску з боку людей, близьких до німецьких карателів, під час Вашої роботи в Німеччині?

Я був би дуже вдячний Вам за відповідь.

З найкращими побажаннями

Максим М. Ісаєв (Владимиров),

професор, СРСР».


Дорнброк при Аденауері

1

Через десять місяців після смерті Самуеля служба розвідки банківської корпорації Дігона поклала на стіл Баррі документи, які незаперечно свідчили про те, що найбільші корпорації Штатів направили до Німеччини своїх представників для контактів з тими, хто визначав фінансову й промислову могутність гітлерівського рейху.

Дігон попросив службу розвідки ще раз перевірити ці відомості. Йому назвали джерела інформації, показали копії перехоплених телеграм і влаштували таємну зустріч з юрисконсультом одного з дюпонівських банків, який підтвердив поїздку в Гамбург і Дюссельдорф своїх довірених людей.

Дігон подався у Вашінгтон: там він зустрівся з Алленом Даллесом.

— Я розумію ваш гнів, — дружньо посміхаючись, сказав Даллес, — але ж не мені вчити вас реалізму: світ без Німеччини неможливий. Якщо буде вирізано еліту промисловців і банкірів, там почнуть царювати нувориші, вихідці з дрібних торговців, із селян. Такі люди неспроможні розуміти прогрес, їх тягне назад до домашнього, вогнища, до невеличного будиночка в горах, до мукання корів у хліві. Вони чинитимуть опір усьому новому не тому, що вони проти нього, на словах вони трубитимуть про прогрес, — просто через свою інтелектуальну обмеженість. Невже ви хочете, щоб Вільгельм Пік проковтнув західні зони? Що тоді буде з Європою?

— Німецькі бізнесмени йшли з Гітлером. Де гарантія, що, зберігши цю «еліту», ми не опинимося знову віч-на-віч з новим варіантом фюрера?

— Це серйозне питання, і воно стане на порядку денному, якщо ми виведемо наші танки з Німеччини. А хіба ми маємо право зробити це, кинувши напризволяще Європу? Я радив би вам полетіти туди: ви зустрінете там багато цікавих людей і зіткнетеся з різними думками. Вам буде про що подумати, містер Дігон… В ім’я врятування Європи я пішов на переговори з Гіммлером, який стратив моїх друзів — Гердлера й фельдмаршала Віцлебена… Я розумію, узи кровного братства сильні й непозбутні, але, погодьтесь, узи морального братства часом також сильні й трагічні…


Коли Баррі К. Дігон поїхав у Європу, верховний комісар американської зони окупації Німеччини дав у його розпорядження Джона Лорда. Полковник закінчив Гарвард, пройшов війну, будучи прикомандирований до розвідки, тричі його закидали в німецький тил, і він повертався — один раз з переламаною в лікті рукою, котру, як не боролися лікарі, довелося ампутувати.

— Я ненавиджу наці, — сказав якось Лорд, коли вони їхали з Дігоном по зруйнованому Кельну, мимо заводських руїн, безлюдних, спотворених. — Але хто вдихне життя в цю країну? Хто? Мені прикро говорити вам, але ніхто цього не зробить, крім тих старичків, що сидять у тюрмі як воєнні злочинці…

— Отже, ви хочете врятувати німецьких бізнесменів? — поцікавився Дігон. — Але ж усі вони платили Гітлеру… Вони були з наці…

— Вони зуміли налагодити йому виробництво, і це було могутнє виробництво. А що станеться з Європою, коли ми виведемо наші танки? Сталін через тиждень увійде в Париж. Тутешніх стариків від бізнесу треба доїти, і це повинні робити ми, щоб не повторилась помилка Вудро Вільсона, коли ми вийшли з Європи.

— Хочете чого-небудь випити?

— Склянку молока — з насолодою.

— Ви не погодилися б разом зі мною повечеряти?

— О’кей. Я знаю один куточок, де можна побалакати. Як ви ставитесь до айсбана?

— Краще відразу ж вистреліть мені в скроню.

— Пробачте, я забув, що вам не можна їсти свинини. Гаразд, приготують кролятину.

— Це тут коштує, мабуть, величезні гроші?

— Я позичу вам, якщо не вистачить! Чому всі мільйонери такі страшенні скупердяги?

— Я борюся з собою, — в тон йому відповів Дігон, — але безуспішно. Знаєте, в мене є друг — Джаншегов. Він має приблизно триста мільйонів. Якось лакей у ресторані — він там завжди їсть котлетки — сказав йому: «Містер Джаншегов, ви даєте мені долар на чайові; спасибі, звичайно, долар — це долар, але ваш син дає мені не менше десяти». А Джаншегов йому відповів: «Коли б у мене був батько, як у цього сучого сина, я давав би вам двадцять…»

— У моїх руках сконцентрований такий матеріал, який дає мені змогу подумати про майбутнє, точніше кажучи, про своє власне діло. А воно немислиме без капіталовкладень. Грошей у мене нема, склади в армії напівжебрацькі.

— Ви хочете, щоб я допоміг вам? — спитав Дігон.

— Так.

— Я завжди досить сміливо йшов на фінансування всякого роду починань, часом ризикованих, але я знав вихідні дані: хто? для чого? ступінь риску? можливість удачі? І це, — він поглянув на Джона, — має бути не емоційним подвижництвом, а цифровою викладкою.

— Розумію, — відповів Лорд. — Вам потрібні гарантії. Їх нема. Але в мене є факти.

— А вам відомий такий факт, — спитав Дігон, — що тут, у Німеччині, до тридцять восьмого року у нас з братом був невеликий актив — щось близько сорока мільйонів доларів? Гроші ці не бозна-які, але й вони не валяються на смітнику. Давайте будемо вважати гарантією таку пропозицію: я запрошую вас стати моєю довіреною особою в пошуках цих грошей. Мені відомо лише те, що всі наші папери і всю готівку в дрезденському банку було передано Дорнброку — вбивці мого брата. Вартість роботи оціните самі.

Лорд поставив свою склянку з молоком, закурив і витяг з кишені пачку маленьких, квадратної форми, тугих крейдованих папірців. Він прикрив їх рукою й сказав:

— Це німецькі карателі, містер Дігон. Зв’язки, дані на сьогоднішній день, імена. Я почну по порядку. Я хочу, щоб ви зрозуміли, чому я прийшов до вас з цією розмовою. Отже, почнемо з «І. Г. Фарбеніндустрі». Шефами «І. Г.» ви вважали Абса і Шміца і правильно робили. Я приєднав би сюди й Боша, але він необережно ввійшов у сорок другому році в імперську раду в справах озброєнь. Шміц і Бош зараз у нас в тюрмі, в Ландсберзі. Абса після тримісячного арешту ми звільнили: він нічого не підписував, крім банківських чеків, хоча на ці банківські чеки купували верстати для вироблення газу «циклон». Але це так, сантименти… Так от, Абс уже сім разів зустрічався з людьми із Штатів та Лондона. Дюпон прислав до нього своїх людей. Уже два місяці тут живе пан з нашої «Дженерал дайстаф корпорейшн», добивається побачення з Шміцом, який сидить у нас в Ландсберзі… А Шміц був директором німецького філіалу цієї компанії.

— Це все, що у вас є?

— Це півпроцента того, що я маю.

— Зв'язки, номери рахунків, кредитори?

— Це я зберігаю в наших сейфах і намагаюсь не підпускати туди людей ФБР, яким хтось добре платить, — з тих, хто прилетів до Абса. Словом, «І. Г. Фарбеніндустрі», яку ми повинні, — Джон поморщився, — декартелізувати, вже обложено з усіх боків, а німці не забувають тих, хто простяг їм руку допомоги в тяжкі дні, як не забувають і тих, хто відвернувся від них у важку хвилину; вони не змогли забути Версаль, і з’явився Гітлер… Далі… Концерн Маннесмана. Генеральний директор концерну Цанген у нас в тюрмі. Він був заступником голови імперської господарчої палати і керівником імперської групи «Промисловість», він також курирував групу озброєння. Він у нас в тюрмі, і до нього знайшли підходи люди з Канади. Концерн Клекнера. Навколо цього концерну в’ється Аденауер, і я не виключаю такої можливості, що його син незабаром стане юрисконсультом Клекнера, а це означатиме, що англійці наклали лапу на все це діло в Рейнсько-Вестфальській області. Крупп… «Дженерал електрик» уже тут, і, поки ми тримаємо сина старого Круппа Альфреда в Лансберзі, його брати Бертольд і Гарольд фон Болен ведуть переговори з нашими бізнесменами про розгортання виробництва. Як ви розумієте, тепер, коли німецькі старигани сидять у наших тюрмах, розмова з ними легка, приємна і вельми результативна в плані ваших інтересів. Концерн Сімменса — європейська орієнтація, нашим туди не влізти… — Джон Лорд відкинувся на спинку крісла й, усміхаючись, подивився на Дігона.

— Забавно, — сказав той, — я радий, що зустрів такого цікавого знайомого. Тепер я спокійний за долю моїх сорока мільйонів і можу летіти в Штати…

Лорд закурив.

«Сміливіше, хлопче, — подумав Дігон, — Я знаю, чому ти нічого не сказав про концерн Дорнброка. Якщо ти скажеш про нього все, отже, з тобою треба мати справу, але якщо ти, знаючи про загибель Самуеля, промовчиш, виходить, тобі ще рано включатися в серйозне діло. А підкоривши собі Дорнброка, я відомщу за брата і дістану ту владу в Німеччині, яка служитиме нашій з Самуелем справі».

— Кролятину вони добре готують, — сказав Дігон, обсмоктавши ніжку, — я завжди залишаю на кінець розмови смачний шматочок. Якщо розмова була невдалою, я заїдаю досаду, якщо вона була потрібною, я підкріплююсь перед початком діла…

— Про концерн Герінга, мабуть, нема смислу говорити, — відсьорбнувши молока з високої склянки, зауважив Джон Лорд, — це діло приречене, Герінг є Герінг… Ну, а Дорнброк є Дорнброк.

Дігон мовчав, він не говорив ні слова, повагом попиваючи холодну воду: американці швидко привчили німців у всіх ресторанах подавати до обіду воду з льодом…

— Скільки йому дадуть? — спитав Дігон. — Чи все-таки повісять?

— Я не став би вішати солдатів, які виконували накази свого командира, — зауважив Лорд. — Дорнброк — єдиний, хто не має широких зв’язків з діловим світом за кордоном, він завжди орієнтувався тільки на Німеччину;

— А скільки він викачав з окупованих країн? — поцікавився Дігон. — Чи на це тепер не зважають?

— Чому ж, — відповів Джон Лорд. — На це зважають, звичайно. Якщо хочете, можете дати на нього письмові свідчення у зв’язку з загибеллю вашого брата. Я прилучу ці свідчення до справи, і вони добре прозвучать на процесі.

— У такому разі я просив би вас ознайомити мене з розслідуванням з приводу загибелі Самуеля.

— Спробуємо, — відповів Лорд, — тільки чи варто ятрити незагоєні рани?..


Вони мовчки дивилися один на одного — Дорнброк і Дігон. Дігонові здалося, що він зараз чує, як у кишені жилета цокає великий кишеньковий годинник — подарунок Самуеля в день його двадцятиріччя.

— Сідайте, будь ласка, — сказав Дорнброк, показавши рукою на круглий металевий табурет.

— Це я кажу вам — сідайте. Сідайте, Дорнброк.

— У такому тоні розмови в нас не буде.

— Вона буде саме в такому тоні. Я прийшов до вас як до вбивці мого брата.

«Все-таки невихованість — нещастя американців, — подумав Дорнброк, сідаючи на своє залізне ліжко, — і звинувачувати їх у цьому не можна. Це те саме, що звинувачувати бідняка в бідності».

— Які у вас підстави вважати мене вбивцею вашого брата?

— Якби в мене цих підстав не було, я не розмовляв би з вами так.

— Перед тим, як я попрошу охорону припинити ваш візит, запам’ятайте, будь ласка, пане Дігон, номер рахунку в лондонському банку на ваші сорок три мільйони доларів — я переказав їх туди на ім’я Самуеля К. Дігона: 78 552.

— Я доплатив би вам ще сорок три мільйони, коли б ви тоді врятували життя Самуелю.

— Ви не знали, що таке нацизм. Хочете вислухати, яку роль я зіграв у цій трагедії?

— Значить, ви зіграли роль у цій трагедії?!

— Гейдріх — вам щось говорить це ім’я?

— Так. Це начальник вашої таємної поліції.

— Він викликав мене й попросив поїхати на дачу, де тримали вашого брата. «Адже ви знайомі з ним?» — спитав він. «Так, — відповів я. — Не дуже близько, але ми мали кілька справ у двадцять сьомому році». — «Умовте його погодитися з тією версією, яку запропонував Ейхман, і ми відпустимо його в Америку. Якщо він пообіцяє, що мовчатиме в Штатах, як його тут обробляли, а коли не додержить свого слова, тоді ми покажемо вам, як у нас обробляють на Принц-Альбрехтштрасе». — «Я не хочу бути негідником, обергрупенфюрер. Я хочу, щоб ви дали мені слово німця: коли Дігон мовчатиме, як його мучили, ви відпустите його». — «Я даю вам таке слово». І я поїхав до Самуеля, і він сказав мені, що йому пропонує Ейхман. «Але я повернуся додому, — сказав він, і там розповім усе, мій друже, все!» — «Це погубить мене тут, — сказав я йому, — я виступаю гарантом за вас перед властями». — «Що вони можуть без вас? — спитав він. — Що? Ви даєте їм ту могутність, якою вони загрожують світові. Ну виступите на прес-конференції й скажете, що я, підлий єврей, обманув вас і що все сказане банкіром — брехня і наклеп на рейх». Я не хочу брехати вам, пане Дігон, я умовляв Самуеля не робити цього, не ставити мене під. удар. Він був невблаганний. Нарешті ми домовились, що він, вирвавшись із Німеччини, обрушиться на мене з нападками як на пособника нацистів, як на їх адвоката і таким чином урятує мене від гестапівської кари. На другий день мене викликав Гейдріх і сказав, що мій запис розмови з Дігоном у нього на столі.

І він дав мені послухати цю розмову. Я винен у дурості, в довірливій дурості, а більше я ні в чому не винен. А потім Гейдріх надрукував у газетах, що мені передають гроші «єврейського банкіра Дігона». Тепер ви маєте право винести свій вирок.

Дігон навіть примружився від ненависті. Він стиснув кулаки, щоб не тремтіли пальці. «Я відомщу за тебе, брате, — сказав він сам собі, — я кину цього наці під ноги, як на заклання… Я відомщу за тебе, Самуель…»

— Що ж, ця версія точно враховує всю механіку вашої проклятої держави… Ви дуже страшна людина, Дорнброк… Уся справа брата зберігається в мене в фотокопії. І навіть повідомлення служби спостереження, чому запис розмови припинили. Ви тоді разом з Самуелем вийшли з кімнати, боячись апаратів прослухування. Може, не так? А от ваша розмова з Ейхманом у мене є.

— Це фальшивка Гейдріха.

— Є свідчення охоронника й лікаря.

— Це люди гестапо.

Дігон підвівся з табуретки, підійшов до Дорнброка й ударив його кулаком в обличчя. Потім він повалив його на підлогу й почав топтати ногами. Це була страшна сцена: сивий, високий, як жердина, Дорнброк лежав на підлозі, а маленький, почервонілий, весь у сльозах Дігон, сопучи, топтав його ногами.

А потім, знесилений, він сів на цементну підлогу біля Дорнброка. Той підняв скривавлене обличчя й поклав руку з розбитими пальцями на плече Дігона.

— Тільки не кричіть, — шепнув він. — Може почути охорона, тільки не кричіть…


На другий день Дігон уклав з Дорнброком таємну угоду про початок аналітичних розробок уранових руд, у Фіхтельгебіргері. На поточний рахунок тієї фірми, що виконувала роботи в Фіхтельгебіргері, лозаннський банк переказав довгострокову позику в розмірі сорок чотири мільйони двадцять шість тисяч доларів. Один мільйон двадцять шість тисяч доларів — це були проценти, шо встигли нарости після смерті Самуеля К. Дігона. Дорнброк вніс у це підприємство сто мільйонів доларів через підставних осіб. Ці гроші він одержав від союзників, як компенсацію за всі відібрані металургійні заводи та вугільні копальні концерну…

Дорнброк після цього цілий тиждень не вставав з ліжка. Він лежав, одвернувшись до стіни, і повільно розглядав пухирці й лінії, що лишилися від великого жорсткого пензля: тут кожного місяця фарбували камери в сірий, мертвотний колір блискучою, жирною олійною фарбою. Іноді він починав мляво лічити пухирці, але збивався на другій сотні, а лінії, що лишилися від пензля, були розмиті, не різкі, тому він їх не лічив, хоча йому дуже хотілося вивести якусь закономірність у сусідстві точок і протяжності прямих.

«Боже мій, як усе це жахливо, — думав він, важко перевертаючись на спину. — Навіщо все це? Навіщо така гидота? Чи є межа допустимого в моїй релігії діла? Я міг би закричати тоді, і стражники заарештували б цього кабана, і він сів би на лаву підсудних. Мою провину треба ще довести, його провина була очевидна».

Він не міг спати навіть після того, як тюремний лікар приніс йому заспокоюючі ліки. Ночами він лежав, закинувши худі довгі руки за голову, і мріяв про одне — заплакати. Заплакати, як у дитинстві, щоб у душі настав сонний спокій і блаженна тиша.

«Поможи мені, боже, заплакати, — благав Дорнброк, — поможи мені виплакати своє горе». Але заплакати він так і не зміг жодного разу.

Він уперше встав, коли йому сказали, що дозволили побачення з сином. Він поголився, старанно зробив масаж обличчя, щоб не було видно, як запали щоки й прорізалися зморшки біля ушей. Він вийшов до Ганса усміхнений, спокійний і сказав:

— Здрастуй, мій дорогий Ганс, здрастуй, друже мій…

Хлопчик кинувся до грат, і серце Дорнброка стиснулося, але він примусив себе засміятись.

— Нічого, — мовив він, — леви лишаються левами навіть у зоопарку. Ну розповідай, як справи в школі. Мені казали, що ти зовсім запустив математику?

— Я запустив математику, — відповів Ганс і заплакав. — Що вони роблять з тобою, таточку?

Дорнброк знизав плечима й відчув, як усе те гидке й принизливе, що було в ньому ці дні, відступає, бо є Ганс, є хлопчик — його любов і надія, і в ньому заново народжується колишній Дорнброк, який може програти, але який ніколи не може здатися.

— Ганс, — сказав Дорнброк і, почувши свій сильний голос і подивившись на себе стороннім оком, розпрямився, й підняв голову, — якщо ти віриш мені, то знай: незабаром усе буде добре.

Я ні в чому, ніколи не підводив тебе. І попроси водія одвезти наші ракетки в хорошу майстерню, ми ще позмагаємося з тобою на корті, але фору я, правда, дати тобі не зможу. Вище голову, синку! Ти — Дорнброк! Чуєш? Ти — Дорнброк!


2

Після від’їзду Дігона (він поїхав за тиждень перед початком трибуналу) адвокатам удалося влаштувати Дорнброку зустріч з Вернером Науманом, заступником Геббельса, людиною, яка була учасником останньої наради в бункері, що відбулася через сорок хвилин після самогубства Гітлера.

…Вони тоді сиділи вчотирьох: рейхсміністр пропаганди Геббельс, Борман, Науман і вождь гітлерюгенду Аксман. Борман мовчав: за весь час, поки йшла нарада, він не вимовив жодного слова. Говорив Геббельс:

— Німеччина встане з попелу. Ідеї фюрера завжди будуть притягальною силою для німців. Ім’я Гітлера завжди буде в ореолі любові, і, лише вірячи в його геній, можна повернути рух до його споконвічної могутності. Борман і я кажемо це саме вам, фюреру гітлерюгенду й найкращому пропагандистові рейху. Ви повинні зробити ставку на молодь. Ви повинні донести до підростаючого покоління німців усю правду про наш рух.

Науман побував у Дорнброка, який поїхав у свій маєток ще в половині квітня, коли росіяни підходили до Берліна, й розповів йому про останню промову Геббельса.

Дорнброк поморщився:

— Базікання! Все треба робити не так, Науман. Швидких результатів у політиці ждуть тільки міщани, які вважають, що, змінивши одного президента й поставивши другого, можна все змінити на краще. Коли Геббельс говорив про ставку на наступне покоління — тут він мав рацію. Але справа в тому, хто і як формуватиме це нове покоління. Якщо формувати молоде покоління, дотримуючись, доктрини покійного фюрера, то всі ми приречені на крах, Науман… Ні, не націонал-соціалізм має стати прапором майбутнього покоління, а патріотизм; не Гітлер має стати богом, а Роммель — можна розплатитися ім’ям убитого, щоб живий Гітлер був у кожному з нас. Зберегти пам’ять про фюрера не можна тими методами, які пропонував кривий, — це утопія. Ми, що розуміли всю складність проблем, які стояли перед рейхом, коли до влади прийшов фюрер, — після інфляції, розрухи, голоду, ротфронту, — ми розуміли необхідність репресій і концтаборів. Але коли про це на весь голос почне говорити німцям пропагандистська машина окупантів, народ Німеччини прокляне фюрера, забувши все те, що він їм дав. Лише невеличка група фанатиків дертиме горлянки, прославляючи його; решта зрадить ще до того, як перший півень проспіває. Союзники — і в цьому парадокс — довбатимуть гітлеризм з двох боків: ні Сталіну, ні Трумену не потрібна Німеччина Гітлера, тобто могутня одиниця сили. Заходові потрібна Німеччина, включена в орбіту їхніх егоїстичних інтересів. Сталіну потрібна Німеччина ротфронту. В цьому, і тільки в цьому я бачу не вихід, ні, я бачу лише лазівку в майбутнє. Ви мусите закликати до демократії, а не до диктатури, бо тільки розхитавши демократію ще більш розгнузданою демократією, ми зможемо підвести обивателя до вимоги: «Дайте нам залізного канцлера, який буде гарантом нашого майбутнього!»

Науман дещо записав у пошарпану записну книжку, попрощався й зник. Дорнброка незабаром заарештували. Потроху звикнувши до тюрми, він знайшов Наумана. Той був на волі — його навіть не допитували. Зустріч улаштував Джон Лорд — і не в камері, а, як просив Дорнброк, у тюремному садку, під час двогодинної ранкової прогулянки.

— Ну як ви поживаєте? — спитав Дорнброк і, взявши Наумана під руку. Повів по двору. — Старі ідеї вже не переслідують вас чи ви ще й досі пригадуєте минуле?

— Якщо минуле можна забути, значить, його не було.

— Красиво. І правильно, загалом дуже правильно. Я хотів запитати вас: як ви мислите своє майбутнє?

— Ви, звичайно, знаєте про «німецьку партію»?

— Це блеф. Ви намагаєтеся зробити націонал-соціалістську німецьку партію. Не вийде. Підготовка створення соціалістської імперської партії — ще більший блеф. Не можна в політиці показувати кінчик фалоса; не треба партії заявляти себе організацією захисту сильних. Не треба гальванізувати труп. Ставте на майбутнє. Потрібна партія, яка в своїй назві мала б два слова: «демократія» і «нація». Мої друзі розповідали, що ви, коли зустрічаєтесь з однодумцями, цитуєте Геббельса й зітхаєте за Гітлером: «Це був справжній вождь!» Не треба вам цього робити б, якщо ви справді зберігаєте в серці вірність своїм учителям… Іти в майбутнє треба шляхом, визначеним Гітлером, але під іншими прапорами… Я чув, що ви ганяєтеся за кількістю, — це нерозумно. Не треба робити ставки на стадо; шукайте тих, хто пройшов серйозну школу промисловості, банку, науки. Партія, яка в майбутньому прийде до влади, мусить відмовитися від ролі всевідаючого пророка — стосовно до економіки, звичайно. Ніхто не повинен претендувати на роль всезнаючих месій… Коли зараз ви намагаєтеся стверджувати, що фюрер програв тому, що його «обманював апарат», ви робите йому ведмежу послугу — канцлер повинен ходити пішки по своїй країні, без сотні озброєних есесівців, які заступають його від народу… Ми ж ходимо по цехах наших заводів, не боячись забруднити штанів…

Науман зустрівся зі своїм колишнім підлеглим в СС Госсом наступного дня.

— Старий говорив мудрі речі, Госс. Він говорив так, ніби він не в тюрмі, а в себе дома. Він не з хвастунів, але я правильно зрозумів: невдовзі ми його зустрічатимемо біля тюремних воріт з національним прапором. Він згоден фінансувати наш рух. Отже, головне питання — оренда приміщень, друкарні, кадрові працівники — відпадає само по собі. Є одне розходження: він хоче диктувати нам свої умови, і багато з його умов ми приймемо. Але він хоче зробити нас своїми шавками; він хоче, щоб ми тягали йому каштани з вогню. А мені цього дуже не хочеться робити. Він хоче, щоб наші ідеї працювали на його індустрію, а я хочу, щоб його індустрія працювала на нашу ідею.

— Тут можливий компроміс.

— Не певен… Не знаю… Він, коли повернеться у свій картель, зразу ж увійде в орбіту світових економічних зв’язків. І його підімнуть американці. А для них доля Німеччини — ніщо. Вони не будуть воювати за наш Ельзас, Бреслау, за наш Кенігсберг. Ми будемо. Отже, побачимо. А поки що виконуємо його вказівки й беремо на озброєння його програму… Викликайте цього капітана… Як його звати? Я забув.

— Тадден. Адольф фон Тадден.

— Ага, Тадден. У нього хороше Ім’я, я згадую імена по лінії асоціативного зв’язку, — зауважив Науман, — і готуйте його до діла, треба думати про партію, в назві якої буде слово «демократія». Взагалі, він найкраща кандидатура: сестру стратили оті «прокляті наці», а сам сидів у тюрмі в червоних у Польщі, та й дядько — шанований євангеліст… Ви певні, що історія з сестрою не вплине на нього в майбутньому?

— Певен, — відповів Госс. — Він істинний німець. При фюрері він відчув велич державної могутності, а цього забути не можна. Він був капітаном переможної армії, а тепер він «проклятий німець». Ні, він ніколи не зрадить свого минулого…

— Гаразд, — сказав Науман, — згоден. Тепер друге: Дорнброк просив зайнятися його захистом через нашу пресу. Я думаю, це справа для вас. Причому його чіпати не треба. Будемо валити тих свідків, котрі дають показання проти старого…


3

Після того як Нюрнберзький трибунал засудив Дорнброка до дев’яти років ув’язнення, він через своїх юрисконсультів звільнив усіх співробітників, які на процесі свідчили не на його користь.

Кожному з цих співробітників вручили синій пакет з надрукованим у друкарні текстом: «Дякуємо вам за роботу, ваших послуг концерн більше не потребує. З найкращими побажаннями».

Підпис був нерозбірливий.

Коли звільнені з роботи звернулися із скаргою в окупаційну союзницьку комісію і до властей Бізонії, Дорнброк — знову ж таки через своїх юрисконсультів — відповів, що в зв’язку з декартелізацією і скороченням обсягу роботи він надто обмежений у коштах і не може платити гроші людям, які практично тепер ні за що не відповідають.

Звільнені звернулися до суду, вимагаючи поновити їх на роботі й видати компенсацію. Дорнброк уповноважив юрисконсультів відстоювати інтереси концерну, а сам з іще більшою, скрупульозною наполегливістю заходився вивчати проблеми атомної промисловості й пов’язані з нею суднобудування, ракетобудування, а, також електронно-обчислювального планування.

Але його колишні службовці завдали йому несподіваного удару: в суді першої інстанції звільнення визнали протизаконним — це з усією старанністю довів адвокат Бауер.

— Хто цей Бауер? — спитав Дорнброк Джона Лорда.

— Молодий хлопець… Його ніхто не вважав зіркою, він займався розлученнями… З баварського села, закінчив технологічний і юридичний факультети університету. Батько в нього давно помер, дядько має одну корову, а сам він лише в сорок п’ятому відсвяткував своє двадцятиріччя… Я спробую звести ваших юристів з полковником Радтке — мабуть, ми зможемо протягнути його на посаду заступника шефа контррозвідки.


…Бауер увійшов до Радтке визивно-спокійний.

— Сідайте, пане Бауер, добрий день, радий познайомитися з вами, — сказав полковник.

— Добрий день, — сухо відповів Бауер, — Чим викликана необхідність нашої зустрічі?

— Тим, що ми з вами робимо одне діло. Охороняємо конституцію республіки. Я — в тиші цього кабінету, ви — під юпітерами кінохроніки в залі земельного суду. Отже, моє перше запитання: ви член Комуністичної партії Німеччини?

— Звичайно, ні.

— Ого? Не просто «ні», а «звичайно, ні»! Чому така категоричність?

— Я християнин.

— У своєму виступі в справі про звільнення співробітників Дорнброка ви говорили ось що. — Радтке надів окуляри, взяв зі столу папку, розгорнув її й почав читати: — «Навіть тепер, коли демократія гарантована законом у нашій республіці, нацистський злочинець Дорнброк з-за грат ландсберзької тюрми все ще чинить розправу з небажаними йому людьми лише за те, що вони казали правду!» Це ваші слова?

— Мої. Що ви можете заперечити в цьому твердженні?

— Багато чого, — відповів Радтке. — По-перше, Дорнброк не нацистський злочинець… Він воєнний злочинець… Якби він був нацистом, то не відбувся б таким м’яким вироком. Його провина — це провина солдата, який за всіх обставин зобов’язаний бути патріотом своєї вітчизни, тобто виконувати накази вищого командира. Командир Дорнброка рейхсміністр Шпеєр — справжній нацистський злочинець, це безперечно, — віддавав йому накази… Як міг Дорнброк не виконати наказ в умовах гітлерівської диктатури? Назвіть мені хоча б одну серйозну людину, яка мала б вагу в суспільстві і яка б не виконала наказу міністра?

— А Тіссен?

— Тіссен? Той самий банкір Тіссен, який десять років платив Гітлеру, а потім дезертирував у табір ворога? Він тепер у пошані, але особисто я ставлюсь без симпатії до тих, хто воював з режимом, відсиджуючись у бернських готелях чи в лондонських розвідцентрах. Мужність фельдмаршала Віцлебена мені ближча. Далі, пане Бауер. — Полковник знову розгорнув папку.

І Бауер подумав: «Прокляття… Я можу боротися на людях, а віч-на-віч з начальством боюся, стаю безпорадним і нічого путящого не можу відповісти. Мій дід був такий самий, батько також… Селяни обурюються тільки на другий день після того, як їх образили».

— Ви твердите, — вів далі полковник, — що Дорнброк, сидячи за тюремними гратами, звільнив з роботи своїх співробітників. Це порушення конституції, і мені хотілося б припинити подібного роду діяльність засудженого воєнного злочинця. Які факти є у вашому розпорядженні?

— На це запитання я не буду відповідати…

— Це ваше право, пане Бауер, але якщо Дорнброк притягне вас до суду за неправдиві звинувачення, вам доведеться давати пояснення прилюдно або, якщо ви дуже дорожите джерелом інформації, сісти в тюрму, в камеру неподалік від Дорнброка, — засміявся полковник.

— Коли я скажу, що ці дані до мене надійшли від одного із співробітників окупаційних держав?

— Ви підтримуєте з ними контакти по офіційних каналах?

— На це запитання я не стану відповідати.

— Тоді, може, ви скажете мені, хто звернувся до вас із проханням захистити звільнених з роботи?

— Радник Доре. Його звільнили, хоча він пропрацював у концерні двадцять п’ять років.

— Він звернувся до вас за чиєюсь рекомендацією?

— Мене це не цікавило.

— Який гонорар ви одержали за роботу?

— Мої гонорари відомі скарбничому нашої адвокатської гільдії.

— Але мені важливо знати: чи одержали ви якусь додаткову винагороду? Вам, напевне, невідомо, що син радника Доре працює в Східному секторі і є членом Компартії? Вам відомо, що вашу промову оборонця на суді передрукували на Сході під заголовком «Обвинувачення реваншизму в Західній Німеччині»?

Полковник підождав, поки Бауер переглянув статтю, і сказав:

— Ми, звичайно, будемо розслідувати ваше твердження про те. що Дорнброк керує справами, сидячи в тюрмі. Коли це підтвердиться, ми зажадаємо додаткового суду над ним. Ми будемо нещадні, смію вас запевнити. Сподіваюсь, ви не відмовитесь допомогти нам у такому розслідуванні?

Через два дні в кількох газетах з’явилися статті: «Адвокат Бауер працює під оплески Сходу»; «Вільгельм Пік робить ставку на молодих адвокатів Заходу». На захист Бауера виступила комуністична преса: «Правду не можна примусити мовчати!»

Голова адвокатської гільдії викликав Бауера й сказав:

— Колего, нападки справа ми перенесемо, але захист зліва нас шокує. Перед слуханням справи у вищій інстанції я радив би вам відмежуватися від захисту комуністів.

— Я вже надіслав у газети лист з цього приводу, — сказав Бауер, — я обурений до глибини душі.

Наступного дня у двох газетах з’явився лист Бауера: «Мені не потрібна підтримка кремлівських маріонеток, я виконую обов’язок перед німецьким законом і служу інтересам своєї вітчизни».

Якщо ж у першій газеті лист опублікували без будь-яких коментарів, то в другій під листом Бауера було вміщено невеличку замітку: «Бауер, захищаючи комуністів, робить хорошу міну при поганій грі. Бій треба вести відкрито, а не маскуватися під поборника конституції, захищаючи інтереси тих, хто ставить собі головне завдання — позбавити нас цієї конституції».

Бауер розгубився. Він подзвонив президентові гільдії й попросив поради: що йому робити далі?

— Я не можу давати вам поради такого роду, — відповів президент, — ми живемо в демократичній державі, і я не збираюся нав’язувати вам свою волю.

У той же вечір до Бауера зайшов якийсь чоловік і, не називаючи себе, запропонував йому зустрітися з Дорнброком.

На другий день Бауер приїхав до тюрми. Дорнброк сидів за довгим столом, відділений від своїх співробітників і Бауера тонкими густими гратами, мабуть, через це обличчя Дорнброка здалося Бауеру попелястим, дуже нездоровим.

— Здрастуйте, Бауер, — сказав Дорнброк, помахавши рукою, — мені сподобалася ваша промова. У вас гарні щелепи. Я знав, що суд першої інстанції хвицьне мене, — завжди приємно бити тих, хто не може відповісти. Тому наші матеріали ми приберегли для наступного процесу. Ось познайомтеся з цими панами і попросіть їх розписатися. Порівняйте їхні факсиміле з підписами на бланках звільнення… Вони ідентичні, але обидва ці пани не мають до мене ніякого відношення: вони директори самостійних фірм.

Бауер подивився на двох директорів і засміявся.

— Передбачаєте хорошу бійку? — спитав Дорнброк.

— Передбачаю, що поб’ють. Але в мене є гроші, щоб купити дві корови і повернутися в село…

— Я попрошу вас затриматися на кілька хвилин, — сказав Дорнброк, — у мене є пропозиція.

Коли вони лишилися самі, Дорнброк підійшов до грат. Він довго дивився на Бауера — в старенькому костюмі, худий, з синцями під очима; ноги підігнув під стілець черевики порвані, а руки сильні, добрі руки, селянські, такі руки не бояться роботи і не ділять її на білу й чорну; і очі гарні — без одержимості й без сміху, і страх у них є, і зніяковіння, продиктоване повагою до нього, до старого Дорнброка, в’язня, позбавленого честі й прав, до хазяїна концерну, до власника трьох мільярдів марок у банках Європи й Німеччини…

— Зараз ви одержите тисячу марок. Я пропоную вам тридцять тисяч марок для початку, і ви переходите працювати до мене.

— Скільки?!

— Я не збираюся вас підкупляти, бо я поважаю вас, але ви мені потрібні як юрист. Ви мені потрібні, це трохи несподівано — як консультант по кадрах.

— Тобто?

— Підберіть десять-п’ятнадцять хлопців вашого віку, теж бажано з селян, — ви людинадійні і вмієте один одного тягнути за вуха, особливо коли можна спертися на старого Дорнброка. Ви і ваші люди допомагатимете мені боротися з розрухою. Ми повинні дати німцям роботу, хліб і масло замість гармат.

— Скільки ви платитимете людям, яких я знайду?

— Їм платитимете ви. Від п’яти до двадцяти тисяч.

— Що вони повинні будуть робити?

— Дайте мені вийти звідси, — відповів Дорнброк, — роботи буде стільки, що й не переробити. У мене є тут плани, пов’язані з автомобілями для народу. А поки що будете виконувати завдання моїх юридичних консультантів…

— Я згоден, пане Дорнброк…

— Я поки що не «пан Дорнброк», я, любий мій, поки що «номер 862». Тепер ось що… Якщо ви зустрінете когось із «колишніх», і цих «колишніх» не розшукує поліція, і їм дуже погано, підгодуйте їх і попросіть детально розповісти про себе. Щоб будувати нове, Бауер, треба дуже добре знати старе, нехай навіть воно загинуло без вороття. Римляни лишились римлянами тільки тому, що вони чудово вивчили Елладу, Іудею і Єгипет. Приходити до мене більше не треба, від процесу в другій інстанції якось відкрутіться, зі мною зв’язуйтесь через юристів і завтра ж купіть собі пристойний костюм — зараз ви схожі на голодранця…

…Через півроку Бауер вилетів у Париж із своїми людьми й там організував блискучу операцію на біржі; юрист, він знав межі й рамки закону; технік, він розумів тенденцію розвитку післявоєнного промислового виробництва; селянин, він був сміливий і точний, знаючи, що його підтримує мовчазна могутність монархії Дорнброка, хоч сам монарх усе ще сидів у тюрмі…

«Група Бауера» розрослася до тридцяти трьох чоловік. Це він наблизив до себе колишнього оберштурмбанфюрера СС Айсмана, це він зав’язав контакти з людьми Лера з міністерства внутрішніх справ; це він розпочав процес проти профспілки сталеливарників, звинувативши їх у «нелегальній діяльності, якою керували з-за кордону», і виграв процес. Дорнброк, стежачи за ним, думав: «На цього хлопця можна робити ставку. Цей завжди буде вірним другом у будь-якому заїзді. Нехай він стане криголамом; слідом за ним піде Ганс».

Дорнброк ніколи не договорював до кінця. Він говорив лише те, що вважав за потрібне сказати. Але він не вважав за можливе сказати навіть Гансу про те головне, до чого прийшов у тюрмі. Він повторював це тільки самому собі багато разів: «З тридцять третього по сорок п’ятий Гітлер вибив інтелектуальний цвіт нації, запропонувавши замість них себе, організатора-фанатика. В сорок п’ятому вибили пророків «генія». Нація пережила подвійну трагедію: спочатку розум замінили силою, а потім знищили ту силу, яка змогла побороти розум. Нація організаторів, філософів і музикантів стала волею сліпого випадку юрбою зневірених, затурканих напіврабів. У цієї нації одна можливість: використовуючи ідеї Вінера й Оппенгеймера, втілили їх у життя, зробити моделлю майбутнього промислового суспільства. Цього не в силі зробити політик. Це можу зробити я, Фрідріх Фердінанд Клаус Дорнброк. Це, і тільки це може вивести мій нещасний народ з тієї безвиході, в якій він опинився. Тільки це гарантуватиме в майбутньому наше лідерство. А для того щоб люди працювали так само, як при Гітлері, їх треба лякати. Концтаборів нам будувати не дозволять, а коли б і дозволили, то тепер, після всього, що сталося, відвертою жорстокістю людей не залякаєш. Лякати треба можливістю повторення жорстокості. Для цього мені потрібен Вернер Науман з його імперською соціалістською партією — це буде тінь Гітлера; мені треба підібратися до лівих, щоб допомогти створити такий рух, який страшив би окупаційні власті. Абсолютизм — це балансування між лівими й правими».

(…Згодом саме люди Бауера підібрали ключі до оточення ультралівого Тойфеля. Хлопчисько й не здогадувався, яким чином його плакати друкувалися в друкарні, хто фінансував створення його комуни. Він був переконаний, що це могутня допомога Пекіна; часом він думав, що це йде від послідовників Троцького; ніколи йому не спадало на думку, що в основному його фінансує Дорнброк — той самий Дорнброк, проти якого він так гаряче виступав…)

«Лише тупість і покірність нації, — все ще міркував Дорнброк, — може зрештою привести її до всесвітнього лідерства, лише страх перед злиднями може зробити націю, яка схилятиметься перед культом праці, що принесе добробут: дім, кухню й автомобіль з причепним вагончиком. А лякати треба саме двома крайностями: тоталітаризмом і анархією. Тільки в цьому разі лозунг Гітлера «Праця робить вільним» стане побутом кожної німецької сім’ї. А після того як лозунг стане суттю нації, прийде пора висувати авторитет. Від того, кого я випущу на авансцену, залежатиме майбутнє світу. Якщо я не доживу до цього дня, моє діло закінчить Ганс…»


«Кожному своє»


— Так як я вже закінчив давати показання інспекторові Гельтоффу і після цього мене звільнили з-під арешту, я хочу розповісти на цій прес-конференції всю правду, — неголосно говорив Ленц. — Тільки я попрошу фоторепортерів менше клацати спалахами — за той час, що я провів у камері, мої очі трохи відвикли од світла… Панове, дами… бачите, я навіть став плутати черговість у звертанні — що значить посидіти в тюрмі… Нікому не раджу попадати в тюрму, навіть коли в підоснові твоєї поведінки лежить дух інтелігентської корпоративності. Дами і панове, я повинен заявити, що ніхто з співробітників моєї газети не знімав пана Кочева. Ви газетярі, і ви повинні мене зрозуміти: сенсація — наша професія. Я хотів би поставити запитання: щоб ви зробили на моєму місці, якби до вас прийшов чоловік і запропонував вам плівку, на якій знято пана Кочева? Того самого, що обрав свободу! Щоб ви зробили на моєму місці, хотів би я знати?! Я придбав цю плівку. Й поїхав на ТБ, бо я дуже не люблю, коли нашу з вами націю звинувачують у викраденнях, примусах та інших дурницях. Але в кожній нації, на жаль, є різні люди. За дії цього чоловіка, недостойні дії, — поки що я можу їх кваліфікувати лише таким чином, — мене заарештували як фальсифікатора.

— Ви можете назвати ту людину, яка передала вам плівку? — обірвав Ленца американський журналіст з ЮПІ. — Його ім’я?

— Це помічник режисера Люса.

— Якого Люса? Це автор картини «Наці в білих сорочках»?

— Так.

— Де перебуває в даний момент Люс?

— Не знаю. Я сподівався… Я довго ждав, що він прийде сам, дізнавшись про мій арешт… Він не прийшов… За показ цього матеріалу по телебаченню відповідальність несу я. Ніхто з моєї газети не мав причетності до зйомок.

— Хто записав бесіду з Кочевим? Ту, яку ви опублікували?

— Я одержав її від помічника Люса. Я за професією газетяр, а не інспектор карної поліції, я не помітив фальшивки…

— Ви хочете сказати, — зауважив Кроне з «Телеграфу», — що ми працюємо в поліції?

В залі засміялись. Посміхнувся й Ленц.

— Ні, — відповів він, — я не хочу сказати, що ви працюєте на поліцію, просто, мабуть, ви, журналісти, більш високого класу, ніж я.

— Як ви думаєте, де зараз Кочев? — спитав Гейнц Кроне.

— Про це треба питати не мене.

— Вам було страшно, коли опинилися за гратами? — спитала бабуся з «Парі-жур».

— Мені стало страшно, коли минуло двадцять чотири години, а Люс, який через свого помічника передав мені цей матеріал, не зробив ніякої заяви, підставивши мене таким чином під удар.

— У вас є докази, що Люс зв’язаний з лівими?

— Цим треба зайнятися вам, якщо ви хочете. Не так уже й важко, я думаю, докопатися до його зв’язків з Тойфелем, Дучке та з іншою поганню.

— Ви ображаєте людей, які не можуть відповісти вам, бо їх немає в залі, — сказав Кроне. Хіба це допустимо, пане Ленц?

— А хіба допустимо мене, газетяра, підставляти під удар тільки тому, що я не поділяю соціал-демократичних поглядів Люса? Хто кого принизив, пане Кроне? Я, що назвав їх поганню, чи вони, посадивши мене в тюрму? Від цих людей — я переконався тепер — можна всього ждати.

— Чи припускаєте ви, — спитав Ленца журналіст з гамбурзької газети, — що Люс діяв проти вас для того, щоб завдати удару по престижу концерну Акселя Шпрінгера?

— Хто вам сказав, що моя газета входить до концерну Шпрінгера?

— Ви заперечуєте це?

— Я випускаю газету, а не тримаю пакет акцій. Спитайте про це Шпрінгера. Його фінансові справи мене не стосуються.

— Але ви допускаєте думку, що можуть бити під ложечку тільки тому, що ви, ваша газета друкувала проти Люса, проти його фільму різкі матеріали?

— Мені не хотілося б допускати такої думки. Якщо це так, то це провокація.

— Наскільки мені відомо, Люс — режисер. Він що, одночасно сам і знімає? — спитала бабуся з «Парі-жур».

— Цього я не знаю. До мене прийшов чоловік від Люса з його плівкою. І все.

— Чи притягатимете ви Люса до суду?

— Я ще не розмовляв із моїм адвокатом. Характер у мене не кровожерний, але хотів би просити Люса, щоб він уникав особистих зустрічей зі мною, — це я кажу з повною мірою відповідальності.

Кроне запитав:

— Пане Ленц, ви працювали в міністерстві пропаганди в доктора Геббельса?

— Так.

— Ваша посада?

— Я був референтом у відділі проведення дискусій з представниками церкви.

— По-моєму, з представниками церкви дискутували в концтаборах, — знизав плечима Кроне, — їх же кидали в концтабори, пане Ленц.

— Смію вас запевнити, що я нікого не кидав у концтабір, пане Кроне. Є ще запитання, панове?

— Велике спасибі, — сказала бабуся з «Парі-жур», — ми вдячні вам, пане Ленц. Прийміть ванну, поспіть і повертайтесь швидше в свою газету.

— Пробачте, пане Ленц, — підвівся Кроне, — останні запитання: коли й де вам передали плівку, скільки ви за неї заплатили людині Люса і, нарешті, скільки ви одержали за показ цього матеріалу?

— Про те, де й коли мені передали плівку, я зараз не говоритиму, щоб не озброювати моїх незримих ворогів зайвими матеріалами. Скажу лише, що при цьому були присутні ще два чоловіки. Про мої фінансові справи, думаю, безтактно розмовляти тут, бо я не вважаю пристойним ставити зустрічне запитання пану Кроне. А втім, кожному — своє. До побачення, панове, спасибі за увагу…


Стрімка повільність

1

— Пане Люс, на моє ім’я надійшла скарга редактора Ленца, де він вимагає притягти вас до відповідальності.

— Я вже читав про це в ранкових газетах, — стомлено відповів Люс. — Я до ваших послуг.

— До моїх послуг, — замислено повторив Берг, — ну що ж, хай буде так. Що ви можете сказати про заяву редактора Ленца?

— Це брехня.

— Кому вигідна ця брехня? Ви знайомі з редактором Ленцом?

— Ні.

— Ленц твердить, що ви знайомі.

— Він міг знати мене. Я його не знаю.

— Де він міг бачити вас?

— Я ж не голка в скирті сіна. — Люс знизав плечима. — Ми могли бачитися на фестивалях, прийомах…

— Коли й навіщо ваша людина передала йому плівку?

— Яка людина? Це нісенітниця! Допитайте моїх помічників… Яка плівка?!

— Ви зараз працюєте над фільмом?

— Це відомо з газет, пане прокурор.

— Я на цей раз не читач, пане Люс, я службова особа, яка веде розслідування. Отже, над чим ви зараз працюєте?

— Я знімаю картину, яка називається «Берлін залишається Берліном». Така відповідь вас улаштовує?

Берг поглянув на Люса з-під товстих скелець своїх діоптричних окулярів і сказав:

— Цілком. У якій ролі ви виступаєте в новому вашому фільмі?

— Я виступаю в моєму новому фільмі як автор.

— Як розуміти поняття «автор фільму»? Автор фільму — це сценарист?

— У фільмі «Берлін залишається Берліном» я виступаю як сценарист, режисер, оператор і автор музики.

— Тепер мені все ясно, пане Люс, дякую вам. На якому етапі зараз робота над фільмом?

— На завершальному.

— Ви знаєте всіх ваших співробітників?

— Так.

— Що ви робили дев’ятнадцятого серпня?

— Знімав. На вулицях. Так, так, саме на тих, які було показано по телебаченню Ленцом. Я знімав того дня ті ж самі об’єкти, які показав телеглядачам Ленц.

— Коли ви познайомилися з Кочевим?

— З цим болгарином? Я його в очі не бачив!

— Ви допускаєте думку, що хтось із ваших співробітників міг залучити його до зйомок?

— Треба запросити план робіт того дня, пане прокурор. Я не можу зараз сказати з усією впевненістю, чи вели ми тоді хронікальні зйомки прихованою камерою, чи асистенти організували відкриту масовку…

— Що значить «прихована камера»?

— Це така камера, яку не повинні бачити люди, щоб вони поводилися природно… багато хто ціпеніє перед об’єктивом чи мікрофоном…

— Такий метод уже практикувався в світовому кінематографі?

— Сотні разів.

— Ви могли б по відзнятому матеріалу визначити — ваші ці кадри чи не ваші?

— Думаю, зміг би… Стривайте, пане прокурор! Нехай зроблять хімічний аналіз тієї плівки, яку Ленц показував на телебаченні, і моєї. Ідіот, як я про це не подумав раніше!

— Про це ми подумали. Цим зараз займаються експерти в фірмі АЕГ. У вас немає заперечення проти фірми?

— Заперечення? Чому я повинен заперечувати проти фірми?

— Я можу вважати ці слова офіційною згодою на експертизу плівки, яку показали по телебаченню, фірмою АЕГ?

— Так.

— Я прочитаю, які запитання я поставив перед експертами, пане Люс. Мене цікавить, чи ідентична плівка, на якій працюєте ви, з плівкою, заарештованою мною на телебаченні. Мене цікавить, чи ідентичне проявлення й обробка цих плівок — вашої, яку ми вилучили у вашому ательє, і тієї, яку ми заарештували. Мене цікавить, нарешті, чи плівка, що її заарештували на телебаченні, є тією самою плівкою, яку було дев’ятнадцятого заряджено в вашому кіноапараті. Ви нічого не хочете додати?

— Ні. Запитання абсолютно точні.

— Гаразд. Вони повинні до мене зараз подзвонити, тому ми відійдемо від справ Левца й повернемося до другої трагедії… до загибелі Дорнброка… Ось що мене цікавить, пане Люс: у вас у будинку була отрута?

— В мене маленькі діти… Як же я можу тримати дома отруту?

— Ця ваша відповідь мене не влаштовує. Я хочу точної відповіді. У вас у будинку була отрута?

— Ні.

— Ви наполягаєте на цьому твердженні?

— Так.

— Ви брешете. Порошок з отрутою я знайшов у вашому домі.

— Кажу ще раз: у моєму домі ніколи те було отрути!

— В спальні, у шкатулці, яка була замкнена, лежав порошок з отрутою. Ось фотографія шкатулки… Ручна робота, вісімнадцяте століття.

— Це шкатулка дружини… Це не моя шкатулка…

— Ви що, розлучилися з дружиною?

— Я? Ні. Чому?

— Це я хочу запитати чому. Ви не розлучені, отже, майно у вас спільне. Як же ви можете говорити, що це не ваша шкатулка?

— Я не говорив так… Я сказав, що… Так, пробачте, це може здатися підлістю… Якщо можна, зітріть цю частину розмови…

— На жаль, це не розмова… Це допит. Отже?

— Так, це наша… Це моя шкатулка.

— А про те, що там лежала отрута, ви не знали?

— Я не знаю, як мені відповідати, щоб не бути негідником, — розгублено сказав Люс.

— А ви відповідайте правду.

— Ви переконані, що правдиві показання — це панацея від мерзоти?

— Ми ухиляємося від теми нашої розмови, пане Люс. А втім, коли б я вважав вас справжнім ворогом, то вам би не допомогла ні брехня, ні правда, — вперше за всю розмову Берг дуже уважно подивився на Люса, і щось схоже на усмішку промайнуло на його обличчі. — У вас погані стосунки з дружиною?

— Ми любим одне одного, але ця любов іноді гірша від ненависті…

— Причина?

— Вона — жінка, я — чоловік. Вона любить наш дім і створена для дому, сім’ї, а я не можу без юрби, без шуму, друзів, захоплень, поїздок…

— Розумію… Ваші сварки мали драматичний характер?

— Так.

— Причина? Ревнощі, відсутність грошей?

— Усе разом. Хоча про мої фінансові труднощі вона нічого не знала… Я просто це приховував від неї.

— Як у вас тепер з грошима?

— Погано, як завжди.

— Дорнброк загинув від такої самої отрути, яку знайдено у вашому домі…

— Шкатулка була замкнута?

— Взагалі я мав спитати вас про це, пане Люс… Замикали ви шкатулку чи вона завжди стояла відкрита?.. Так, шкатулка була замкнута. Я щойно одержав дані експертизи з моргу, на це завжди витрачають багато часу… Тому сьогодні мені конче потрібно знати те, що вчора здавалося другорядним… Кельнер, якого я допитав, кельнер з «Еврики», відмовився потвердити під присягою, що саме ви були в нього всю ніч з другої до о пів на шосту… Він, знаєте, не дуже роздивляється хроніку кіномистецтва в ілюстрованих журналах. Тому він не повинен знати вас в обличчя… Ви не носите окулярів?

— Там я був в окулярах…

— У темних?

— У димчатих.

— А ваша дама?

— Теж. Вона була в парику. Тепер продають парики, вони дуже змінюють зовнішний вигляд… І в окулярах…

— Вам доведеться назвати ім’я подруги. Я постараюся зробити так, щоб це не потрапило в пресу…

— Але ви розумієте, що отрута в шкатулці в Нори… це все пов’язано…

— Розумію. А ви своє становище розумієте?

— Починаю розуміти.

— Кому вигідно підвести вас під удар? Під такий сильний удар?

— Не знаю.

— У вас є конкуренти?

— Є, але я, на жаль, не Моцарт… Сальєрі шукати досить складно.

— Ворогуєте з кимось? Чи, може, вам мстить чоловік вашої подруги? До речі, її ім’я, прізвище н адреса…

— Її чоловік нічого не знає… Мою подругу звати Ежені Шорнбах.

— Шорнбах? Її чоловік військовий?

— Так.

— Що він робить?

— Я не знаю.

Берг добре знав, що робить у Західному Берліні генерал Шорнбах, — він був нелегальний представник МАД[3].

— У Шорнбах є діти? — спитав Берг.

— Так.

— Давно у вас цей зв’язок?

— Ні.

На столі прокурора задзвонив телефон, і Люс здригнувся, хоча дзвінок був приглушений зеленою подушкою, — мабуть, Берг не любив різких дзвінків, він і розмовляв тихим голосом, таким тихим, що іноді Люсу доводилося нахилятися вперед, щоб почути його.

— Прокурор Берг… Так, слухаю… Спасибі. Я пришлю посильного, а поки що ви скажіть мені усно результати експертизи… Так… Так… Так… Ну що ж, не дуже густо, але все-таки дещо є… Посилаю до вас людину. Спасибі. До побачення.

Він поклав трубку, хвилину посидів, замислившись, а потім викликав секретарку й попросив:

— Будь ласка, відправте посильного в кінолабораторію АЕГ, Фюрнбернштрасе, дев’ять, до пана Ушица. Пакет зразу ж передайте мені.

Секретарка подивилася на Люса з гострою цікавістю і, виходячи з кабінету, разів три озирнулась.

— Так, — сказав Берг, — гаразд… У мене виразка…

— Що? — не зрозумів Люс.

— У мене виразка дванадцятипалої кишки, — повторив Берг, — харчуватися треба у певні години. Протерті котлети і чай з сахарином. Пообідаємо разом?

— Може, ми продовжимо завтра?

— Ні. Нам доведеться ще посидіти сьогодні…

Вони встали.

— Це близько, — сказав прокурор, вимикаючи диктофон так, щоб це бачив Люс, — за рогом.

Коли вони вийшли з прокуратури, Берг сказав:

— Добре було б, якби ви самі привезли до мене вашу подругу.

— Я розумію.

— Тоді мені буде легше ще раз поговорити з кельнером…

— Спасибі.

— Тепер ось що… Ваш фільм… Ну, цей… який наробив багато галасу… Про наці в білих сорочках… Коли ви цей фільм випускали, вам ніхто не дзвонив, не погрожував, не просив?

— Десятки разів дзвонили, пропонували, просили…

— А Дорнброк?

— Ганс?

— Так.

— Ні. Він мовчав. Від його татуся було багато дзвінків… не від нього особисто, звісна річ, але з його оточення… до мене навіть приїздив його співробітник Айсман. Казав, що ненавидить нацизм так само, як усі ми. «Нас, німців, роблять чудовиськами, для чого ви допомагаєте іноземним злостивцям, Люс?»

— Будете щось їсти? — спитав Берг.

— Я вип’ю кави.

— Краще щось поїжте: день у нас буде важкий і неприємний.

— Ні. Я вип’ю кави. В горло нічого не лізе…

— Що вам іще говорив Айсман?

— Ну, їхнє звичайне «навіщо посипати рани сіллю, нація й так досить настраждалась, злочини змиті кров’ю головних бандитів. Чи варто ображати тих, хто в часи Гітлера лише виконував свій обов’язок? Не можна карати сліпих за сліпоту». Ви ж знаєте, що вони кажуть у таких випадках…

— Хто це «вони»?

— Нацисти. Нові нацисти.

— Ви знайдіть, будь ласка, можливість повторити те, що зараз сказали, на допиті, коли вас пише диктофон. Не те у вас становище, щоб покірно скласти руки на животику.

— Я ще згадав про Дорнброка.

— Хвилинку, я дожую цю чортову котлету. Зовсім не солона… Ну що ви про нього згадали?

— Не знаю, правда, яку це має причетність до діла… Ганс у ту останню ніч спитав мене, яку руку піднімали нацисти, коли кричали «хайль». Я дивився багато хроніки, так що я це запам’ятав… Я йому відповів, якою рукою вони кричали своє «хайль»…

— Кричали вони горлянками… Ну-ну?

— Ганс тоді сказав: «Знаєш, чого я був у Гонконзі?» Я спитав: «Чого?» А він відповів: «Ти ж все одно відмовляєшся робити фільм… А коли людей примусять кричати «Хайль, Дорнброк!» — буде пізно. Тоді вже, — він сказав, — напевне все розтане…» Це він відповів мені — пригадуєте, я говорив, що лід розтане на полюсах і що не в нацизмі зараз головне, а в одержимому безумстві вчених, які служать сильним. «Дорнброк — Мао сто років! — сказав ранс. — Нічого звучить, га? Вчені придумають якісь особливі люмінесцентні фарби для портретів мого тата й кормчого, як тепер розмальовують стіни в залі Електро-Сіркус, у Грінвідж-вілледжі в Нью-Йорку».

Берг уважно подивився на Люса:

— Ну що ж… Про це теж скажете під диктофон. Але це, я повинен попередити вас, дуже небезпечна заява, і я не стану її приховувати від преси… В потрібний момент я цю заяву оголошу, їдьте по свою подругу, я її допитаю, а потім ви зробите мені додаткову заяву і підете дознімати свій фільм. Через півгодини я вас чекаю.

Люс підвівся, затримався на хвилину й спитав:

— Як з експертизою? Я зрозумів, що вони кінчили роботу…

— Два пункти можна трактувати як завгодно, а один — проти вас: плівки ідентичні. Це я відкрив вам, щоб перевірити вашу порядність і стійкість. Взагалі, я не повинен був говорити вам про це, принаймні поки що…

Як тільки Люс вийшов із кафе, куди й поділася повільність Берга: він підскочив до телефону, швидко набрав телефонний номер управління внутрішніх справ міського сенату й тихо сказав у трубку:

— Він поїхав. Беріть його під спостереження й не випускайте — інакше голову зніму!

…Коли Люс давав показання Бергу про те, що Дорнброк через своїх людей хотів натиснути на нього перед виходом картини «Наці в білих сорочках», він був правий, тільки не зовсім. Дійсно, така спроба була, але старий Дорнброк не збирався натискати на Люса: він просто нічого про це не знав. Ініціатором був Айсман.

Напередодні прем’єри картини Люса Айсман організував через своїх друзів у газетах Шпрінгера низку хльостких рецензій. «Ляпас історії», «Безвідповідальні вправи в наклепі на народ», «Провінціал у ролі викривача» — такі були заголовки статей. Суть їх зводилася до того, що Люс не може збагнути всієї складності історичного процесу; він не хоче зрозуміти, що не можна обливати брудом весь розвиток Німеччини після тридцять третього року; так, розстріляли десятки тисяч, але це були комуністи; так, були ексцеси з євреями, але це викликано позицією західних держав, що розв’язали під дудку Сталіна другу світову війну; так, Гітлер винен багато в чому, та коли б не зрада й саботаж, то невідомо, куди повернувся б розвиток подій («Ми, звичайно, вітаємо крах гітлеризму, але історія є історія, і «пісня буде хрипінням, якщо її позбавити нот»); так, були концтабори, але всі розмови про звірства і душогубки — це вигадка росіян, вони самі побудували в Аушвіці й Майданеку газові печі, а американці пішли в них на поводі; так, були непотрібні жертви, але знайдіть на сфабрикованих союзниками фотографіях, де лежали величезні купи черевиків, хоч одну пару однакових; кому потрібні були вставні щелепи, експоновані так званими антифашистами, що погано розмовляли по-німецькому, коли вставна щелепа підходить лише тому, для кого її зроблено, — це як відбитки пальців: ідентичних нема й не може бути… Вся гидота, яку можна було сфабрикувати проти німців, — це продукція, яку зробили представники інших націй. Обвинувачувати німців мають право тільки німці, жоден інший народ не має права брати на себе роль судді…

Після того як ці статті, звернені до патріотичного запалу крамаря («А ми, що ж, були справжніми ідіотами, коли билися за Німеччину?!»), розбурхали громадську думку, Айсман подався до Бауера.

Той уважно ознайомився з матеріалами газет і запитав:

— А яке це має відношення до нашої справи?

— Пряме, — відповів Айсман. — Цей фільм іде врозріз з нашою лінією.

— Хто вам сказав, що ми збираємося обіляти гітлеризм?

— А хто сказав вам, що я буду спокійно спостерігати, як принижують історію моєї нації? Чи я неправильно вас розумів увесь цей час, чи щось змінилося нагорі? Може, мене не інформували про новий напрямок, який обрав голова Дорнброк?

— При чому тут голова? — поморщився Бауер. — Просто я не люблю істерик. За істерикою я завжди бачу користолюбні інтереси, Айсман, а я знаю ваше минуле.

— У нас з головою однакове минуле, пане Бауер… У цих статтях, — Айсман торкнув мізинцем папку, — не написано про те, як трактується в фільмі режисера Люса роль Дорнброка в пору нашого минулого. На нього там падає більше шишок, ніж на простих солдатів, які чесно виконували свій обов’язок перед нацією.

— Прямо-таки на нього?

— Так. Дорнброк одержує премію Гітлера, Дорнброк з Герінгом на Донбасі. Використано хроніку з «Дойче вохеншау».

— Що ви пропонуєте?

— Нічого. Я важав за свій обов’язок проінформувати вас.

— Розмова з Люсом буде марна?

— Не знаю.

— Спробуйте з ним познайомитися.

Айсман поїхав до Люса. Режисер дивився на нього трохи здивовано: людина оперувала правильними формулюваннями, докази її були незаперечні, але сама серцевина його логіки була тупа й стара.

Посміявшись з Айсмана, Люс зробив заяву для преси про те, що на нього пробували тиснути «певні кола» у зв’язку з прем’єрою його нового фільму. Він відмовився відповідати на запитання: «Які кола? Хто саме?»

Він не назвав Айсмана тільки тому, що Ганс Дорнброк, почувши це ім’я, сказав йому:

— Він з відомства охорони концерну… — Засміявся й додав: — Мій службовець. Страшенна сволота, але розумний чоловік, зі своєю позицією…

— Фашизм — це позиція? — здивувався тоді Люс.

— Коли хочеш — так, — відповів Ганс і розповів Люсу про розмову, що відбулася при ньому між батьком і Бауером. «Чи варто хвилюватися, Бауер? — говорив старий Дорнброк. — Ну ще одне відро з помиями. Прикро? Звичайно. Але невже це може хвилювати серйозних людей? Нас з вами? Ганса? Ви вживаєте заходів і ставите мене в смішне становище. Нехай цей Люс випускає свій фільм. Ідеально було б протиставити його фільму інший, об’єктивний, наш. Але зчиняти галас навколо нього — це означає лити воду на млин наших противників. Вони ж з нами нічого не можуть зробити, бо в наших руках сила. А розумна сила дозволяє говорити про себе все що завгодно. Вона лише не дозволяє нічого проти себе робити. Треба бути безкомпромісним тільки тоді, коли можлива серйозна акція — збройний бунт, біржева провокація, відторгнення від сфер інтересів… А так?.. Надівати терновий вінок страждальця на голову художника, який честолюбний, бідний, одержимий ідеєю, що володіє ним у даний момент? Чи варто? Зверніть увагу на те, що я сказав про ідею, яка оволоділа ним «у даний момент». Художник — як жінка, настрій у нього мінливий!.. Про це теж треба подумати б… Час іде, він таїть у собі непізнані таємниці й сюрпризи… Час, Бауер, завжди працює на сильних…»

Ганс тоді попередив Люса:

— Бійся Айсмана… Це людина страшна… Я його принаймні боюся…

— То звільни його, — порадив Люс. — Це в твоїй волі.

Ганс заперечливо похитав головою.

— Ні, — відповів він, — це не в моїй волі. Я навіть не помітив, як став підданим діла, а не хазяїном його…

Фільм Люса в Федеративній Республіці практично замовчали, про це Бауер подбав. Премії, які одержала картина у Венеції, Сан-Франціско і в Москві, повернули проти Люса: «Його хвалять іноземці за те, що він топче історію нації».

— А от коли він захоче й далі вести бійку, — сказав Бауер Айсману, — тоді треба вжити певних заходів. Якщо він, не зважаючи ні на що, вирішить продовжувати свої ігри, ми його зімнемо, але не як заблудлого, а як провокатора.

Про це Ганс Дорнброк не знав. Він не знав також, що, коли Люс працював над новою картиною, знімалося практично два фільми. Один робив Люс, а другий — люди, запрошені Айсманом; фіксувалися всі кроки режисера; знімали, здавалося б, найнезначніші дрібниці — навіть такі, як організація масовок його асистентами: вони примушують своїх акторів підігрувати в юрбі, щоб вийшов погрібний Люсу ефект, чи прискіпливо вишукують факти без попередньої їх «організації».

Як справжній художник, Люс був одержимий і довірливий. Це й повинно було його погубити. Він про це не знав, він же не працював у гестапо, де зберігалися матеріали на провідних кінематографістів та письменників рейху; про це довелося пригадати Айсману, і від цього спогаду він мав велику втіху…


2

— Любий мій, ніжний, добрий… Люс, рідний, я не можу… Ти мусиш зрозуміти. Ти не повинен був навіть приїздити до мене з цим. Ти розумієш, до чого це може призвести… Діти лишаться без матері, я ніколи не зможу їм нічого довести… Я ж не скажу їм, що покохала тебе, а їхнього батька розлюбила давно і що ми просто підтримуєм видимість сімейного життя… що все в нас паскудно, гидко… Вони так люблять батька.

— Я не просив би тебе про це, Ежені, коли б не потрапив у пастку… Щось сталося, розумієш? Мене взяли в пастку…

— Мої батьки теж не зможуть зрозуміти мене, вони такі люди, Люс…

— Пробач мені… ти права, я не повинен був приходити до тебе з таким проханням… Просто я опинився в безвихідному становищі. Я розгубився.

— Ти не назвав мене?

— Я не назву тебе. Я зніму своє показання… Точніше, це не було показання. Це була розмова…

— Коли б ти любив мене, ти не згадав би мого імені навіть у розмові.

— А коли через те, що ти не хочеш давати показання, я попаду в тюрму?!

— Я провела з тобою ніч, Люс… Це неможливо, зрозумій… Я ж не шлюха з вулиці… Я захопилася тобою, але ти — це моє, і ніхто ніколи не повинен про це знати…

— Я — це твоє, — повторив Люс, — ти помітила, ми весь час говоримо кожний про себе…

— Я кажу зараз не про себе. Я кажу про дітей. Пробач мені, можливо, я сентиментальна німецька квочка, але я…

— Я такий же сентиментальний німецький батько. Тут ми квити. Бувай здорова, Ежені, постарайся на мене не гніватись.

— Якби ти любив мене, то не сказав би зараз так жорстоко.

— Невже? Можливо. Але ми щось не дуже говорили про любов. Ми нею займалися. Мабуть, це дуже погано. Тобі погано вдома, і мені погано, і ми вирішили спробувати обманути самих себе. А в цьому не можна обманювати, бо тоді починається свинство… Ну, я піду. А то наговорю ще якоїсь гидоти. Єдине, на що я не мав права, — то це слухати тебе, коли ти розповідала мені, який у тебе негідник чоловік, який він жорстокий з тобою і як він зраджує тобі з повіями… Нора, мабуть, каже про мене те саме.

Люс підвівся і, не попрощавшись, пішов. Він їхав по місту на величезній швидкості, і вітер шарпав його волосся, і це було все, що він сприймав зараз у світі, — вітер, який шарпав його волосся.

«У стовп, — ліниво і якось відчужено думав Люс, — і кінець. Досить. Я навіть болю не відчую — машина вибухне… Хто може зрозуміти, як стомлюється художник? Кожна картина — це муки. Навіть коли зраджуєш себе заради грошей. І зрадницький фільм треба зробити так, щоб у ньому була завершена логіка зради, сюжет зради і щоб це сподобалося глядачам-зрадникам… Добре, що вона зараз мені все сказала… Хоч не буде ілюзій! — Я — куля на зльоті. І треба признатися собі в цьому. Тому зараз треба повернутися до прокурора і показати зуби, а не шукати стовпа. Хоча це ж він закликав показувати зуби? Він теж грає якусь свою гру, ця стара сволота».

Після того як Люс зробив додаткові повідомлення Бергу і, зокрема, сказав, що ніякої жінки з ним у ту ніч не було і що він був сам, Берг обвинуватив його в лжесвідченні, прихованні фактів у справі загибелі Дорнброка і, для того щоб слідство могло дійти нормально, виніс постанову про його арешт.


3

— Алло, з’єднайте мене з Венецією, острів Кіпріані, пансіонат Корачіо, фрау Люс. Так, негайно. — Берг обернувся до секретарки й попросив: — Перевірте ще раз, щоб розмова записувалася на плівку. Цю розмову я прилучу до справи… Так, так, слухаю вас! Добре, я почекаю. — Він знову обернувся до секретарки.

— Я перевіряла тричі, пане прокурор… Усе гаразд. Диктофон підключено до мережі.

— Добре, — пробурчав Берг. — Вона зараз на пляжі. Це поруч, по неї пішли. Знає, що чоловік у тюрмі і лежить на пляжі… Чудеса, правда?

— Як він поводиться в камері, пане прокурор? — не стрималася секретарка — вона знемагала від цікавості.

— Добре, — відповів Берг. — Він поводиться пристойно… Алло! Так, так! Фрау Люс, здрастуйте! Прокурор Берг. Я дзвоню до вас ось з якого приводу… Вже читали? Ясно. Скажіть, фрау Люс, що ви зберігали в своїй шкатулці в спальні?

— Він отруївся саме тим порошком? — після довгої паузи спитала Нора Люс.

Берг з полегшенням відкинувся на спинку крісла й навіть підморгнув секретарці.

— Ні, ні, — сказав він, — не тим. Отже, порошок, який був у шкатулці, належав вам?

— Так.

— Ваш чоловік знав про нього?

— Ні. Я не знаю, що відповісти… Як мені треба відповісти, щоб це не обернулося проти Люса?..

— Відповідайте правду. Отже, він не знав про те, що ви зберігаєте в своїй шкатулці ціаністий калій?

— Ні.

— Де ви його взяли?

— Я не можу говорити про це… Нас дуже багато людей чує.

— Я пред’явлю обвинувачення тим, хто спробує розголосити нашу розмову, а це можуть зробити тільки телефоністки нашого й вашого міжнародних вузлів. Їхні номери ми занесли в протокол, так що говоріть спокійно. Де ви взяли цей порошок?

— А може, ми поговоримо, коли я повернуся до Берліна?

— Якщо потрібно буде, я викличу вас на допит. Отже, де й коли ви дістали цей порошок?

— Мені дістав цей порошок мій друг.

— Друг? Який друг? Навіщо? Ви його просили про це?

— Ні! Я неправильно сказала. У мене є друг. Він лікар. Я була в нього в кабінеті і там узяла порошок. У нього був відкритий сейф, і я взяла цей порошок. Він нічого не діставав мені… Я сама…

— Як звуть вашого друга?

— Я не назву вам його імені.

— Тоді я скажу вам, що вашого чоловіка заарештували саме тому, що у вашій шкатулці знайшли отруту! І якщо ви не відкриєте мені зараз ім’я вашого друга і його адресу, я не обіцяю вам скорого побачення з чоловіком. Навіть коли в цьому тепер не зацікавлені ви, то ваші діти, я думаю, будуть дотримуватись іншої точки зору.

Той чоловік, у якого я взяла порошок, ні в чому не винен!

— В організмі покійного Ганса Дорнброка знайшли ідентичну отруту. А загинув він у вашій квартирі. Мені треба побачити цього вашого друга й спитати його, скільки саме порошку в нього зникло і як він приховав цю пропажу від властей!

Обличчя Берга зараз було люте. Напружено прислухаючись до тугого, монотонного мовчання, він швидко кутуляв нижньою щелепою, ніби жував свою несолону котлетку.

Фрау Люс запитала:

— Я прочитала в газетах, що мій чоловік тієї ночі, коли загинув Ганс, був у якомусь кабаку. Словом, він не ночував дома. От нехай він і постарається вам пояснити, навіщо й чому в моїй шкатулці була отрута. Один-єдиний пакетик. Усе. Більше я вам нічого не скажу…

І вона повісила трубку.

Берг підвівся з-за столу. Він ходив по кабінету, страшенно обурений:

— Слинько! А ще береться робити фільми проти наці! А дві шлюхи зраджують його, і він не може з ними впоратись! Одна спокійно сидить на курорті й жде, поки її чоловіка судитимуть, а друга… Лотта, викличте машину… А втім, ні, не треба. З’єднайте мене з фрау Шорнбах… Я дуже не люблю бути спостерігачем, особливо коли чоловіка топлять не в морі, а в відрі з бабськими помиями!

Він підійшов до телефону — фрау Шорнбах була на проводі.

— Алло, це прокурор Берг! Не думайте кинути трубку! Приїжджайте до мене негайно, коли не хочете, щоб нашу розмову записали на плівку у відомстві вашого чоловіка.


Коли Шорнбах прийшла до прокурора, він зразу ж перейшов у наступ:

— Ви готові підтвердити під присягою, що не були разом з Люсом у «Евриці»? Перед тим, як відповісте мені, постарайтеся зрозуміти ось що: я доведу, що ви були з Люсом у кабаку, я доведу це напевне. Ваш чоловік повинен був сказати вам, що Берг даремно ніколи нічого не обіцяє, а, пообіцявши, виконає — і не його, Берга, провина, що над ним, Бергом, є ще начальники… Інакше, я думаю, ви б не носили прізвище Шорнбах, бо ваш чоловік тільки тепер мав вийти з тюрми як генерал Гітлера. А довівши, що ви були з Люсом у кабаку з другої години ночі до шостої ранку, я зразу це розголошу. Але перед цим я притягну вас до суду за неправдиві свідчення, фрау Шорнбах. Коли ж ви скажете мені під присягою правду, я зроблю все, щоб ваше ім’я не потрапило на сторінки преси. Я не можу вам гарантувати цього, але докладу всіх зусиль. Отже, де ви були в ніч з двадцять першого на двадцять друге?

— Я була дома.

— Ви не були в барі «Еврика» з режисером Люсом у ту ніч?

— Я була дома, пане прокурор, бо я не могла кинути дітей, чоловік саме був у від’їзді і дома не лишилося нікого, крім садівника й няньки.

Берг поправив окуляри і спитав:

— Отже, як я вас зрозумів, ви не виходили з свого дому тієї ночі?

— Так.

— У такому разі як ви поясните ваш виїзд з шофером на Темнельгоф о першій годині ночі? Ви їздили зустрічати Маргарет, яка пролітала через Берлін, направляючись у Токіо. Чи не так? Ви забули про це?

— Ах так, правильно, я виїжджала зустрічати мою подругу, ми не бачилися три роки, і вона летіла з Мадріда в Токіо… Я передала їй посилку…

— Ви передали їй посилку?

— Звичайно.

— Не брешіть! Ви не бачилися з подругою Маргарет, бо рейс з Мадріда в ту ніч через негоду завернули у Відень!

— Я… чому, я ж…

— Не брешіть! Я, а не ви, щойно розмовляв з Токіо! З вашою Маргарет! Не брешіть мені! — гаркнув Берг і вдарив долонею по столу. — В мене запитань більше немає. Ви збрехали під присягою, і я змушений заарештувати вас, фрау Шорнбах.

— Ні! Ні, пане прокурор! Ні!

«Як він міг спати з цією паскудою? Вся пика потекла, все ж намальоване. Міхель правду каже: жінку треба посилати до лазні й зустрічати її біля входу; якщо вона залишилася такою ж, як була до купання, тоді можна кликати на вечерю…»

— Де ви зустрілися з Люсом?

— На Темпельгофі я взяла таксі й під’їхала до «Еврики».

— А ваш шофер?

— Я відпустила його. Я сказала, що назад доберусь на таксі.

— Коли це було?

— За, десять хвилин до другої. Чи о другій. Ні, за десять до другої.

— Куди ходив з «Еврики» Люс?

— Він нікуди не ходив. Ми слухали програму й танцювали.

— Коли ви пішли звідти?

— О п’ятій. Чи близько п’ятої.

«Хай і о п’ятій сорок, — подумав Берг. — Чи о сьомій. Для мене важливо те, що вони були разом, коли настала смерть Ганса».

Відпустивши Шорнбах, Берг попросив секретаря;

— Всіх, хто фігурував на плівці Люса разом з Кочевим, викличте до мене завтра. Якщо не встигнемо — допити продовжуватимемо й післязавтра…


4

«Тюрма збуджує бажання аналізувати, і я неодмінно скористаюся з цього. Я зараз спробую все проаналізувати. Цим я й боротимусь з безвихідним розпачем, який охопив мене, — не тому, що я боюсь майбутнього; майбутнього бояться люди, винні в чомусь перед совістю, законом чи богом. Я чистий. Розпач — від іншого; він від загостреного відчуття безсилля людини перед обставинами. Оця некомунікабельність особистості й суспільства доводить до розпачу, тільки це, і ніщо інше.

В чому моя вина чи наша — не так важливо. В чому вона? В тому, що з самого початку ми з тобою не прийняли закону, спільного для нас обох. Закон покликаний об’єднувати різні прагнення і різні характери, несумісність індивідуальностей в одне ціле, де гарантії вагомі й постійні. У нас з тобою не було ні закону, ні гарантій. Ти була створена за образом і подобою твоїх предків, я — своїх. Ми були різні, коли побачились, і коли покохали одне одного, і коли в нас народився перший син, і коли народився другий. Ми з тобою були різні і коли я ще був репортером, коли я тільки пробував асистувати режисерам; ми з тобою лишилися різні, і коли я почав робити свої фільми, я йшов у нашому вовчому світі через боротьбу. Іноді я ліз через колючий дріт, і шматувало мені не тільки одяг, а й шкіру; іноді, завмираючи від страху, я кидався в атаку, і мені пробивали кулями серце. Мені його вже багато разів пробивали, і часом мені здається, що я живу мертвим. Я відчуваю себе живим, коли дивлюся на наших дітей і чую їх або коли раптом із сум’яття думок вибудується сюжет майбутньої картини…

Паоло якось сказав мені: «Тобі потрібний тил. Тоді її ревнощі урівноважуватимуться вірністю і всепрощенням твоєї подруги. Ти повинен завести собі подругу, як противагу безконечним бомбуванням Нори. Я її дуже люблю, але вона буває жахлива зі своїми сценами, зі своїми сліпими ревнощами і безвідповідальною зміною настрою».

«А чи є такі подруги?» — спитав тоді я Паоло. «Мабуть, є. А коли й нема, тоді треба вигадати. Вольтер же радив вигадати бога».

«То, може, мені спробувати заново вигадати собі Нору?» — подумав я, але говорити про це Паоло не став, бо я знав, як він мені відповість. Він би знаєш як мені відповів? Він би відповів мені приблизно так: «Ви прожили разом десять років. Вона знала тебе, коли ти був ніким, вона знала тебе, коли ти перемагав, програвав, блював від злості, хворів від щастя і обпаскуджувався від страху. Ти ж не можеш позбавити її пам’яті? Вона просто людина, чудова людина, а ти недолюдина чи надлюдина — це як тобі хочеться, бо вона живе в світі реальному, а ти живеш у нетривкому світі, створеному тобою самим. Ти ж просив її подивитися «Вісім з половиною», і вона сказала тобі, що це гидота. Хіба не так? А хто зможе геніальніше за Фелліні відобразити художника? Ніхто. Це ж так». Я недарма нічого не сказав Паоло, я дуже хотів спробувати вигадати тебе заново. І я поїхав у Ганновер продовжувати роботу. Знаєш, це необхідно для мене — зникнути, зачинитися в готелі, сидіти по десять годин за столом, і писати якесь слово на полях, і малювати пики, а потім ліпити свою муру. І якщо піде, якщо багато сторінок буде коло машинки, і я не божеволітиму, що й на цей разстану банкротом, і якщо робота йтиме кожного дня, то я подамся в якийсь кабак, де буде дуже гамірно, і мені буде добре, коли я сидітиму за столиком з бандитами, маклерами, кокаїністами, повіями, і я буду щасливий, бо там, дома, на мене чекає найпрекрасніша жінка, яку я знав, і що вона молить бога за мою роботу й за мене… А я одержував твої бридкі телеграми…

Зараз, аналізуючи наше минуле, я думаю: а може, мої вороги — а як з’ясувалося, їх у мене чимало, і це люди серйозні — підкидали тобі щось проти мене, знаючи, що художника дуже легко знищити руками близьких? Ніхто не переживає зради так глибоко, як художник, — не я це відкрив, отже, не будемо сперечатись. А втім, чи художник я? Не знаю. Але зраду своїх близьких я переживаю як художник. Пробач мені. А може, ти хвора на ревнощі? Є, виявляється, така хвороба, різновид паранойї.

Так от, про наше «діло»… В мене пішла робота. Непогано пішла. А тут твої телеграми. Телеграми пані, якій нічого робити в цьому світі, крім того, як улаштовувати сцени. (Бідолашний Скотт Фітцджеральд! Пригадуєш, як Хем змалював його трагедію? Він перший написав про те, що сцени дружини приводять чоловіка, який її кохає, до імпотенції. Цей старий написав здорово, ти це подивись іще раз у «Святі, яке завжди з тобою»).

Словом, я пішов у бар напитися. Знаєш, коли відчуваєш себе самотнім і обкраденим, треба неодмінно напитися, щоб завтра продовжувати роботу. Тоді буде соромно за свою слабість: «Ну, нехай надсилає гидкі телеграми, а ти що ж? Виявився слабшим від сварливої баби? Біс її бери, нехай шле свої телеграми».

Краще, звичайно, змінити б готель, щоб не читати твоєї гидоти. І от у тому барі я зустрівся з нею. Мабуть, ти з своїми залицяльниками розмовляла так само, як вона зі мною. Вона теж розумна, подібно до тебе, але на ділі виявилася така ж дурна, як і ти. Та ще й підла. А втім, дурість страшніша за підлість. Так от, вона говорила, і я говорив, я мовчав, і вона мовчала, і пили ми нарівні, і була вона, на відміну від шлюх, з якими я зустрічався після твоїх сцен, — це була моя помста тобі, тільки помста, — була вона чимось схожа на тебе, але тільки вона не ревнувала мене і не надсилала мені телеграм. Тепер я зрозумів: вона просто не мала на це права. Знаєш, найкраща форма кохання — це коли на нього не маєш права. (Боже мій, як приємно сидіти в тюрмі і не думати про завтрашню зйомку і про те, що треба домовлятися з гером Сабо про прокат картини в Англії, і не треба вислухувати істерики продюсера про перевитрату грошей, і не треба думати про те, що ти просила змінити дім на район Міттльзеє — там сухо, а ти не переносиш вологи).

Закон… Що таке закон? Це коли людина знає, що, переступивши його, в будь-якій сфері діяльності (діяльності, повторюю я, а не розмови, помислу, бравади, гри) вона стає правопорушником і її карають у міру суворості, яка приписана тій чи іншій статті кодексу. Пам’ятаєш, якось ти сказала мені «тварюка»? (Правда, це було так часто, що ти могла забути). «Тварюка» — це образа словом. За це тебе могли оштрафувати, і тобі довелося б просити в мене грошей, щоб заплатити в державну казну штраф за порушення закону. Ти зустрілася б з адвокатом, і той став би доводити, що я був невірний тобі, а тому ти й назвала мене тварюкою. Але мій адвокат довів би, що я не зраджував тебе, а навіть коли б ти мене спіймала на зраді, ти могла б — відповідно до закону — розлучитися зі мною. Розлучитися — це по закону, а от образа беззаконна. Ти не хотіла, щоб ми розлучились. Гаразд. Тоді виникає питання про гарантії. Де гарантія, що ти знову не будеш ревнувати мене марно і влаштовувати сцени? Я брехав собі весь час — не було таких гарантій. Ти мстила мені за щось таке, чого в тобі не було, але було в мені. (Чого ж у тобі не було, а було в мені? Ну, звичайно ж, у мені не було породи, я був метушливий, нечесний, блудливий, балакучий… А що? Все правильно. Я не сперечаюсь). Значить, нас із тобою зв’язувало, крім дітей, те, що називають у порядних книжках про любов уночі? Отже, чудова моя (ура, я в тюрмі, і ти зі мною не посперечаєшся!), свинство, саме тільки свйнство! Годі! На сьогодні досить. Лягаю спати.

…Я перечитав те, що написав сьогодні вранці. Все не те, і все не так. Я люблю тебе, і ти любиш мене, і ми приречені. Тільки я приречений піти перший. Не тому, що я кращий, а ти гірша, просто чоловік завжди попереду, і він приймає перший усю мерзенність цього світу на себе.

Одне безсумнівно: ніколи ще мені не було так спокійно, як тут. І це не солодке почуття помсти: я, мовляв, не винен, а ви мене тримаєте під замком. Ні. Просто в тюрмі знаходиш свободу духу і відходиш від каторжної суєти повсякденності.

Іще я одне зрозумів: я так стомився, що мені навіть не страшно за дітей. Доведеться тобі пригадати стенографію й машинопис. Продаси будинок — це допоможе вам протриматися перші два-три роки. Але ж ти завжди казала, що краще щаслива вбогість, ніж така мука, як у нашому ситому домі.

І все-таки цього листа я надішлю. Тільки не відповідай мені, будь ласка. Нехай діти напишуть мені листи і щось намалюють. Якщо можна, море, і нехай над морем літають птахи…»


5

— Пане Берг, мою газету цікавить, які причини арешту Люса.

— Причини арешту Люса відомі мені, і я не вважаю за можливе поки що говорити про них.

— Кроне. З «Телеграфу». Ви впевнені у провині Люса?

— Йому пред’явлено кілька обвинувачень.

— У якому саме обвинуваченні ви були впевнені настільки, що прийняли рішення заарештувати Люса?

— Не в інтересах слідства говорити зараз дуже багато… Одне можу сказати: я бачу немало загадок у загибелі Дорнброка, що сталася на квартирі Люса, — відповів Берг.

— Нам би хотілося знати подробиці, пане прокурор. Я представляю телебачення, і мені цікаво, в якому напрямі йде розслідування питання про плівку, яку було передано Люсом редакторові Ленцу.

— Я сам люблю подробиці і збираю їх по крихтах. І коли я наберу досить подробиць, я відповім на ваше запитання.

— Пане прокурор, — зауважив кореспондент телебачення, — ми прийшли на прес-конференцію, а не на турнір дотепності. Наша робота — інформація, і, будь ласка, постарайтеся з повагою ставитись до нашої професії.

— Ви хочете конкретності? Будь ласка. Я нічого не можу повідомити вам нового з приводу плівки Люса, яку Ленц показував по вашому каналу телебачення. Я вивчаю й цю проблему.

— Нам стало відомо, що ви зацікавилися справою болгарського інтелектуала, який емігрував до нас. Чи вдалося вам зустрітися з паном Кочевим?

— Ні.

— Ви хочете добитися зустрічі з ним?

— Звичайно.

— У вас є якісь припущення про день зустрічі?

— В мене є всякого роду припущення…

— Чому ви зацікавилися втечею пана Кочева? Чому ви шукаєте зустрічі з ним?

— У мене є на це свої міркування…

— Як поводиться Люс?

— Тюрма — це не санаторій.

— У пресі промайнуло повідомлення, що Дорнброк загинув не своєю смертю. Як ви можете прокоментувати це повідомлення?

— Спитайте про це автора повідомлення. Від нас подібної заяви не виходило.

— Ви працюєте в контакті з політичним відділом поліції?

— Так, ми періодично консультуємося з майором Гельтоффом.

— Чи можете ви назвати якісь нові імена, що потрапили в сферу вашого розслідування?

— Це передчасно.

— Коли ви маєте намір припинити розслідування й передати справу до суду?

— Дуже скоро. Я сподіваюся, що справа з’ясується дуже скоро.

— В якій мірі міцні зв’язки Люса з лівими, пане прокурор?

— Зараз я вивчаю зв’язки Люса. Всі його зв’язки — з лівими, і правими, і особливо з тими, хто мав з ним контакти як з режисером, коли він робив «Наці в білих сорочках». Більше мені нічого вам сказати, друзі. Я зможу побачитися з вами не раніше як у кінці цього тижня. В ці дні в мене буде багато канцелярської тяганини з оформленням справи…


Берг кивнув головою на крісло і запропонував:

— Сідайте. Ваше ім’я Конрад Ульм?

— Так.

— Ви асистент професора соціології Пфейфера?

— Так.

— Покажіть себе на цьому фото, — попросив Берг, простягаючи Ульму кадр, передрукований з кіноплівки Ленца. — Ось ця машина, бачите? Це ви?

— Так.

— А хто поряд?

— Це Граузнец, це Урсула, я забув її прізвище, це болгарин, який утік… Це… А оцього я не знаю… Він не з наших…

— А машина чия?

— Моя.

— А хто вам запропонував поїздити по місту в цей день?

— Не пригадую. Ми ж тоді вип…

— Випили, випили… Але це не моя компетенція. П’янство за кермом карає поліція. Спробуйте пригадати, хто запропонував вам поїхати з пляжу?

— По-моєму, болгарин… Він захотів подивитися місто…

— Про що він говорив з вами?

— Я ж не знав, що він утече, інакше я уважно прислухувався б до його розмов.

— Він був цікавим співрозмовником?

— Урсулі так здалося. Я з ним щось не дуже розговорився. Він здався мені занадто веселим. Якимось бадьористим. А я не дуже вірю бадьористим. Особливо звідти, з-за стіни.

— Зараз я спробую сформулювати надзвичайно важливе запитання, а ви мені відповісте на нього з усією серйозністю… Через два дні після зустрічі з вами Кочев вирішив не повертатися додому. Чи відчули ви в його розмовах, у манері поведінки бажання, намір, проблиск наміру не повертатися додому? Може, він вас запитував, як звідси перебратися ще далі на захід, цікавився працевлаштуванням, запитував про болгарських емігрантів, про панів з НТС[4], які борються з Кремлем?.. Пригадайте, будь ласка, все, що можете пригадати.

— Він справив на мене враження весельчака, — повторив Ульм, — жартував: «Ви всі — акули імперіалізму…» Казав, що не зміг би тут жити, бо «відчуваєш себе загорнутим у целофан — повна некомунікабельність».

— Він сказав вам, що не зміг би тут жити?

— Так. Він так говорив.

— Отже, для вас було несподіваним повідомлення про те, що Кочев вирішив не повертатися на батьківщину?

— Для мене це була зовсім несподівано.

— Сідайте он за цей столик і запишіть це. Я додам ваші свідчення до справи.

— Добре.

— І назвіть імена тих, хто був з вами того дня.

— Добре.

— Якщо у вас виникнуть якісь нові міркування з приводу вашої зустрічі з Кочевим — теж напишіть.

— Власне, нічого нового в мене не пивинно виникнути. Я, правда, був трохи здивований його німецькою, він розмовляв як справжній берлінець. А про все інше він торохтів, немов диктор московського радіо: «Так, у вас очевидна технічна революція, так, ви зробили гігантський ривок, ні, ваш робітничий клас не може бути пасивною силою, але ваші нацисти підняли голови, і якщо ви будете просто мітингувати — без програми й без організації, — вас зімнуть у найближчому майбутньому». Та ще щось у цьому дусі.

— От ви все й запишіть, будь ласка. І останнє: ви не пригадуєте, він не умовлявся ні з ким з ваших приятелів про зустріч?

— Я не чув. Може, Граузнец знає? Чи Урсула. Вона любить екзотику. Вона бачила першого червоного в своєму житті.

— Напишіть мені її адресу й телефон.

— У неї нема телефону, вона живе в гуртожитку.

— Адреса?

— Нойерштадт, сім. По-моєму, на третьому поверсі.. Її там усі знають.


6

Урсулу привезли через півгодини після того, як Ульм закінчив свої свідчення.

— Дев’ятнадцятого ми домовилися про зустріч — це правильно. Назавтра вдень ми з ним побачились, пане прокурор… Ми випили кави…

— Де ви побачились?

— У «Момзені».

— О котрій годині?

— О п’ятій годині.

— Хто платив за каву?

— Я хотіла заплатити за себе, але він сказав, що жінці у них забороняється платити за себе, і заплатив за нас обох. А в чому справа? Щось трапилося?

Берг скинув окуляри на кінчик носа і втупився в Урсулу з розгубленим подивом:

— Де ви були останній тиждень?

— Днів зо два я сиділа в себе… Готувалася до екзамену. А потім мене потягли на озеро. Ми там звірствуємо в палатках. Шматуємо м’ясо руками, словом, розважаємось.

— Ага… Ну зрозуміло. Транзистори хоч возите з собою?

— У нас диктофони. З записаними плівками. Завжди знаєщ, що за чим іде: після Елвіса Престлі — Рей Коніфф, а потім поп-м’юзик. А коли слухаєш транзистор, треба напружуватись, бо неодмінно будуть якісь неприємності. Набридло… Лякають загибеллю від бомби, лякають загибеллю від росіян, лякають загибеллю від танення льоду і забруднення атмосфери…

Берг засміявся.

«Прекрасна добра тварина… Той, хто на ній ожениться, буде найщасливішою людиною, — подумав Берг. — Вона віддячить за ніжне почуття прихильністю на все життя».

— Ну добре, — сказав він, — ходімо далі… Якщо хочете курити — куріть. Хоч я всім забороняю курити. В мене виразка дванадцятипалої кишки… Жую протерті котлетки й боюсь тютюнового диму…

— Ви схожі на Спенсера Трессі, — вам казали про це?

— Казали. Він приїздив до мене, коли вони знімали «Нюрнберзький процес». Славний старий.

— Ви теж дуже славний.

— Що?!

— Я кажу, що ви теж дуже славний старий. Тепер зовсім неможливо мати справу з однолітками. Їх цікавить тільки соціологія. Маркузе і Режіс Дебре. Тільки ваше покоління вміє розуміти жінку. Ні, я не психопатка, я просто завжди кажу те, що відчуваю. Знаєте, я дуже сміялась, коли прочитала у Франса — «думаюча жінка». Таких нема. Є жінка, яка відчуває і яка не відчуває…

— От і зрозумій вас, — несподівано для самого себе сказав Берг і відчув, що червоніє.

— Прокурор, ви дівич?.. — спитала Урсула.

— Скільки вам років, Урсула? — перебив її Берг.

— Двадцять.

— Можна поставити вам нескромне запитання, яке не стосується нашої бесіди?

— Я знаю, про що ви хочете спитати. Так, так, у п’ятнадцять. Мене поквапили. Та я й сама не дуже хотіла стояти на місці. Я нікого не звинувачую. Я розумію вас, ви праві. Ми обвинувачуємо ваше покоління, але самі теж добрі… Але ми нічого не можемо змінити: ідеї — ваші, танки — ваші і бомби — ваші. Нам лишається тільки базікати й шматувати м’ясо руками. А оцей червоний мені дуже сподобався. Він мужчина, справжній мужчина…

— Ви були близькі з ним?

— Я відвикла від таких формулювань… Звичайно… Якщо брати до уваги сусідство за столиком, то ми були дуже близькі.

— Звідки ви знаєте, що він справжній мужчина?

— Не знаю. Відчула. Він не пускав диму через ніздрі, не сумував. Веселий хлопець, який знає діло і вміє відстоювати свою точку зору. Одним словом, я хотіла б мати його своїм другом. Мій батько завжди говорив, що треба дружити з хлопчиками. Він казав, що вони можуть відлупцювати, але не зрадити… А що з ним? Він шпигун? Взагалі, він підходить для ролі шпигуна:..

— Він зник. Його шукають уже тиждень. Кажуть, що він вирішив залишитися в нас. Він начебто говорив, що не хоче жити в умовах комуністичного терору…

— Це нісенітниця! Він розповідав мені, як вони восени з друзями їздять полювати в тайгу під Софією…

— Хіба під Софією є тайга?

— Ну, значить, під Москвою. Звідки я знаю, що в них там є. Але мені вперше в житті було цікаво слухати про червоних, коли він розповідав, як вони там живуть, розпалюють багаття, в тайзі, як п’ють молоко і які розказують один одному анекдоти… Він говорив, що збирається днів через п’ять, як тільки повернеться додому, зразу ж поїхати на полювання.

— Спробуйте пригадати, Урсула, як він сказав це?

— Я не папуга. Він сказав, що як тільки повернеться додому і закінчить свої бюрократичні справи… Я ще тоді завитала його: «Невже у вас є бюрократи?» А він нахилився до мене й сказав на вухо: «є». І засміявся. Він сміявся дуже гарно — всім обличчям… Стривайте, він мені ще говорив… Він говорив: «Ульм нападав на мене весь час: «Все-таки Судети — це німецька земля!» А в Судетах, у Чехословаччині, крім того, що це чеська земля, — найбагатші в Європі поклади урану. Невже, тобі потрібно, щоб ваша сволота мала свою бомбу?» Звичайно, я сказала, що мені не потрібна бомба… Ні наша, ні їхня…

— Ви не образились, коли він сказав «ваша сволота»?

— А по-вашому, Шпрінгер і Тадден ангели?

— Виходить, іноді ви слухаєте транзистор, якщо знаєте про Таддена й Шпрінгера?

— Та ні… Усі мої друзі чоловіки розмовляють про це — одні лають, інші хвалять. Але мені Шпрінгер не подобається, бо в нього занадто красивеньке обличчя.

— Кочев нічого вам не казав про те, чи збирається зразу ж податися в Східний сектор, чи в нього ще були якісь справи у нас?

— Ні. Він мені нічого не сказав про це. Ой, ні, одну хвилинку, заждіть. Він сказав, що хоче зайти попрощатися з професором… Я не пригадую його прізвища. Може, Пфейфер? Соціолог. Ульм у нього навчається. А потім сказав: «Якщо хочете, беріть ваших друзів і ввечері, на прощання, перед від’їздом, усі вип’ємо пива. У вас, — він додав, — пиво краще від нашого, я тут весь час п’ю пиво».

— А куди він вас запрошував? — Берг завмер і навіть трохи подався вперед. — Не пригадуєте?

— Не пригадую.

— Але він називав вам вайнштубе чи ви просто забули зараз?

— Не пригадую, пане добрий прокурор… Ага! Я — геній! Усі кажуть, що я дурна, а я — геній! «Ам Кругдорф»! Рік ще говорив, що «круг» прийшло до них від нас. У росіян козаки збиралися «на круг» після війни з нами… Не цієї, а якоїсь іншої, коли козаки брали Берлін…

— Урсула, — сказав Берг, — я прошу вас нікому не кажіть про це… Ви не повинні нікому розповідати про останню зустріч з Кочевим. Інакше наша сволота може позбиткуватися над вами. Коли хочете, я примушу вас підписати офіційний напір про нерозголощення таємниці. Хочете? Чи утримаєтесь?

— Ні, — Урсула засміялася, — я не утримаюсь. Я дуже люблю розписуватись, давайте я розпишусь, пане прокурор.


7

— Професоре Пфейфер, здрастуйте, це прокурор Берг. Мені дуже потрібно добачитися з вами.

— З приводу Кочева, я розумію. До ваших послуг, пане прокурор. Коли б ви хотіли бачити мене?

— Я готовий прийняти вас у будь-який час. Зараз вільні?

— Зараз? Чи довго ви мене затримаєте?

— Як піде розмова.

— Хвилин тридцять? Годину? У мене лекція о тринадцятій сорок.

— Я жду вас. Ми вкладемося, я думаю. Постараємося, в усякому разі.

Професор Пфейфер був невеличкий, лисий, бровастий чоловік, який, здавалося, скріплений шарнірами; він не міг сидіти спокійно на місці, немовби його власне тіло заважало йому і він не знав, яку ж позу прибрати: то він викидав уперед маленькі товсті ніжки, то підгинав їх під себе; роздував; ніздрі, ворушив гачкуватим носом і раз по раз поправляв манжети, піднімаючи при цьому коротенькі ручки над головою, наче мусульманин під час намазу.

— Ні, ні, про час, а тим більше про точний час не питайте мене, пане прокурор! Я не в згоді з точністю через те, що сам занадто точний. Якщо я не впевнений в абсолютній істинності дати, години, діаграми, я не наважусь вам відповісти — це значить приректи себе на муки. Я лютуватиму, що сказав неправильно, і це може порушити ланцюг ваших міркувань. Це було ввечері — з таким формулюванням я погоджусь. Він прийшов до мене, коли вже починало сутеніти. Ні, це зніміть, починало сутеніти чи сутеніло — це різні часові категорії. Просто ввечері. Чи довго він пробув у мене? Не пригадую. Мені було цікаво з ним: час відчуваєш, лише коли тобі нудно.

— Ви не могли б розповісти, про що ви розмовляли?

— Про все. Тому що єдина наука, яка може осягти нині всі проблеми світу, — це наша з вами наука — соціологія!

— З чого ви почали розмову?

— З чого почали? Ну, це неодмінна буржуазність, вони її теж засвоїли, бідолашні, ми їм нав’язали ці умовності. «Добрий вечір, пане професор, Спасибі вам за те, що ви знайшли для мене час, ось моя картка». Москва. Інститут економіки, телефони, Кочев, цупкий папір, непоганий шрифт. «Радий бачити вас, колего, хочете кави?» — «Ні, дякую», — «Не брешіть, ви хочете кави, люди із-за «залізної завіси» мусять бути категоричні». — «То Ви й є категорична людина, якщо говорите за мене». — «Ха-ха, виявляється, що це я живу за залізною завісою, а ви найвільніша країна? З цукром чи без?». — «Без». — «Молодець, тільки без цукру — справжня кава, знімайте піджак, кидайте його на стілець, яка у вас тема?» — «Тенденції розвитку післявоєнної економіки в ФРН, концентрація капіталу, неонацизм». — «Не це тепер головне, це для історика, а не для соціолога, ходімо на кухню, там газ. Тема вузькувата, трохи пахне заданістю. Ви хочете знати мою точку зору? Добре. Розвиток промислових потужностей у післявоєнній Німеччині, поза волею магнатів промисловості, привів нас до кризової ситуації. Ні, ні, на біржі все гаразд, і спаду ви не діждетесь. Це все пропаганда! Який там спад! Буде крах, а не спад. Після Гітлера ми за короткий час порвали з епохою убозтва! Ні, я не агент капіталізму, я вважаю Маркса великим ученим, і я ненавиджу пристрасті біржі. Просто така правда, і сталося це тому, що вперше в історії людства недостача висококваліфікованої праці полегшувала прогрес. Нас навчили робити сорочки, машини й телевізори не вмілими руками, а дисципліною виробництва: автоматизації промислового процесу не потрібні брюссельські мереживниці чи різьбярі по дереву — їм потрібні лише «натискувальні» рухи роботів. Засвітилася червона кнопка — натисни її, засвітилася зелена — зніми з конвейєра готовий телевізор. А незабаром нам взагалі не потрібні будуть робітники в такому розумінні, як вони були потрібні двадцять років тому. Все робитиме машина. А що робити людині? Часткове безробіття, коли автоматизація найбільш унікальних процесів виробництва викидає на вулицю тисячу-другу робітників, породжує вуличні демонстрації довговолосих і комуністів. А що буде з світом, коли машини повсюдно замінять людину! Раніше праця була важелем загальної дисципліни світу. Що ж стане з людьми, коли їх замінять машини? З усіма людьми: і з Круппом, і його робітником? Машини забезпечать і того, і того рефрижератором, автомобілем, кольоровим телевізором, котеджем, сорочкою й піджаком. Як тоді бути? Ну, з усякого роду Вагнерами й Чайковськими, Чеховими й Хемінгуеями зрозуміло: вони над світом, вони поза боротьбою. А як бути з усіма іншими? Хто піднесе вам чемодан від таксі до ліфта в готелі? І чому шофер таксі має виконувати вашу вказівку — куди вас везти? Ви що, розумніший за нього? У вас на грудях табличка, на якій написано: «Я геній»? Ми на грані таких політичних зрушень, що весь цей галас у Пекіні здасться людству дитячою грою». — «Дайте вірьовку», — сказав він. Я це точно запам’ятав, тому що здивувався й безглуздо на нього втупився… «Я повішусь, — додав він. — У вашому ватерклозеті. Ви намалювали таку безпросвітність, що мені не хочеться жити». Я посміявся, ми розвили каву в кухлі, але я свого зразу ж розбив, я завжди б’ю посуд, через це ми розлучилися з дружиною, я вже почав заварювати ще одну порцію кави, але він запропонував розлити каву з його кухля в дві чашки, і він це зробив дуже добре, не проливщи на підлогу ні краплі, і ми пішли в кабінет. «Істина конкретна, професоре, — сказав він, — і я аж ніяк не проти вашої конкретики, в ній багато правди. Ви руйнуєте ілюзії логікою свого передбачення, і правильно робите. Але як же бути? Я проти того, щоб сидіти склавши руки і ждати, поки тебе скине в прірву той потік, який можна відрегулювати, зашлюзувати, чи що…» — «Ви пропонуєте зашлюзувати прогрес? Скажіть про це вашим керівникам! Шлюзувати прогрес у широкому розумінні — продавати ідею, а у вузькому — державу». — «Саме поняття «зашлюзувати потік» породжене практикою прогресу, — заперечив Кочев. — Ми навчилися шлюзувати річки і таким чином підкорили собі природу, діставши від неї електричні потужності, що так потрібні для автоматизації виробництва». — «Ну, добре, правильно. Що шлюзувати? Як? І головне, хто це робитиме?» — «Це мене не хвилює». — «Вас це хвилює лише тоді, коли воно стосується світу проклятого капіталу? — спитав я. — У вас, звичайно, таких проблем нема і вони не передбачаються?» — «Вони у нас є, а в майбутньому їх передбачається ще більше». — «Ви можете так сміливо говорити, лише перебуваючи за кордоном?» — «Я повторюю одну із статей у «Правде», професоре. Для того, щоб шлюзувати прогрес, треба думати про створення суспільства більш високого в порівнянні з тим, у якому ми живемо». Чорт візьми, пане прокурор, мені це стало по-справжньому цікаво, тому що я саме пишу одну статейку для Гарварда. «Як бути, наприклад, з тими семи мільярдами жителів, які заселять землю через сорок років? — вів далі він. — А що, коли в результаті автоматизації виробництва кисню стане недостатньо і світ буде отруєно вуглекислим газом? Або маньяк натисне кнопку, і кулька розлетиться в той момент, коли ви закінчите розробку вашої моделі майбутнього суспільства, побудованого на розумі й загальному добрі? Лякати майбутнім так само нерозумно, як і жити застарілими уявленнями». — «Ви прагматик? Ви любите Дьюї? Ви вірите лише сьогоднішньому дню і практиці, обмеженій перспективами, що зримо уявляються?» — Перспектива завжди сприймається зримо, — відповів він. — Я також люблю точність у формулюваннях — це від юнацького захоплення порівняльною філологією». — «А звідки, між іншим, ви так чудово знаєте мову?» — «Мій науковий керівник розмовляє зі мною тільки по-німецьки». — «Хто він?» — «Професор Ісаєв. Історик». — «Я читав його книги, по-моєму. Він вивчав період третього рейху?» — «Саме так». — «Але все-таки мені хотілося б почути вашу відповідь». — «Мене хвилює питання: хто і як формуватиме покоління німців, які стануть керівниками і підданими загальної автоматизації виробництва? Хто стане символом добра і мудрості: чемпіон з боксу чи філософ? Нацистський льотчик Рудель чи антифашист Екзюпері? Чи не передчасно перескакувати через часовий період, в якому ми тепер живемо?» — «У цьому плані, — відповів я йому, — в нас є загроза неонацизму, тому що бути інтелектуалом важко, а стати гендлярем легко». Він погодився зі мною і сказав, що світ жде нової літератури, нового живопису, нового кінематографа. «Зараз у літературі йде цікавий процес зближення з наукою. Науково-художня література займає перше місце — величезний читацький інтерес. Люди хочуть одержувати максимум інформації. Література зживає «казкарів», тобто тих, хто розповідає всякі історії, почуті чи помічені, але які письменник не пропустив через своє бачення завтрашнього дня. Ті в літературі, хто живе днем учорашнім, не порівнюючи його з майбутнім, приречені. Але таку літературу минулого дуже полюбляють крамарі. Вони взагалі полюбляють усе, що «схоже», і особливо те, що в тій чи іншій мірі їм знайоме. Тому завжди спочатку геніїв освистують. Читача готує шкільний учитель. А які вчителі у ваших школах? Скільки серед них людей з коричневим минулим? Адже ваших сьогоднішніх учителів виховували при Гітлері!» — Пфейфер закурив. — Потім ми трохи полаялись, але він мені сподобався.

— Чому ви полаялись?

— У цьому винен я. Я почав суперечку з високих позицій майбутньої правди, а потім мене заїло, що він мене б’є фактами нашої повсякденності, почерпнутими з наших же газет, і став відповідати йому тим же. Але попрощалися ми добре. Він проявив необразливу поблажливість. Він, звичайно, з їхніх пропагандистів, він признався мені, що хоч і не перебуває в партії, але поділяє комуністичні догми, бо вони «єдино істинні». Він говорив, що в них багато всяких непорядків і навіть ідіотизму, і це мене з ним примирило. Але він говорив мені: «Ви ж не хочете покласти в основу сьогоднішнє становище у вашій країні, ви весь час відходите від повсякденності, від побуту, від практики політичного життя в майбутнє. А змоделювати майбутнє завжди значно легше, ніж точно зрозуміти й вирішити проблеми сучасного. Я ж кажу: оце у нас безглуздо, це ідіотизм, а це давно застаріле; я не тікаю від сьогоднішнього дня». Я ще сказав йому: «Ви мужня людина, Кочев», — а він відповів, що в мене неправильне уявлення про мужність. «Почитайте уважно наші. газети. Ми пишемо там гостріше, тільки треба читати газети, а не ваші коментарі на наші виступи. Ми вирішуємо вихідні питання: людина і природа, людина і закон, людина і людина. В деталях партачимо, часом — надміру. У головному ми йдемо правильно». Я запросив його виступити перед студентами, але він сказав, що завтра відлітає в Софію, бо строк його відрядження закінчився. «Правда, — сказав він, — я був у вас в університеті, в східноєвропейському інституті. Це жахливо. Їх не цікавить наша дійсність і її проблеми. А коли їм запропонуєш дискусію, вони не можуть до пуття заперечити, потіють від натуги і буравлять тебе очима, наче кулеметами. Вони вам зроблять погану послугу, якщо стануть спеціалістами з «російського чи болгарського питання». Вони ж засаджуватимуть інформацію в електронно-обчислювальні машини, ну й пхатимуть вони вам туди всяку нісенітницю. Це те ж саме, коли б ми напихали в наші ЕОМ по Німеччині самі тільки дані про промови Таддена й лідера судетських німців Бекера. Справді, я тоді був здивований, одержавши розрахунки з ЕОМ…» — «Невже ви всерйоз сприймаєте цих маніяків? — спитав я його. — Це несерйозно, ви тут під тиском вашого пропагандистського преса». А він мені тоді відповів — бив, як молотком, мені це дуже сподобалось: «Я ставлюся серйозно до Німеччини — до всього, що там відбувається. Звичайно, для мене Німеччина — це не таддени й штрауси із шпрінгерами. Ні, аж ніяк. Але вони ж у вас існують? Через двадцять років, якщо ви зможете їх тепер стримати, вони дійсно будуть смішні й несерйозні…» А об одинадцятій він пішов.

— Коли?

— Об одинадцятій, — повторив професор. — А що?

— Чому ви переконані, що він пішов од вас об одинадцятій?

— Як це «чому»? Він же сказав, що в нього в «Ам Кругдорфі» зустріч з якимось юним крезом. А від мене до «Ам Кругдорфа» двадцять хвилин іти. Саме об одинадцятій двадцять у них була призначена зустріч.

— А чому він не міг взяти таксі?

— Не було грошей. Він признався, що їм дають мало грошей на відрядження..

— У зв’язку з чим він вам про це сказав?

— Він розглядав мої книжки. «У вас страшенно дорогі книжки, — сказав він. — Хто може ці чудові книжки купувати, якщо ось цей двотомник Вінера дорожчий, ніж пара черевиків? Я тут втратив півкілограма слини, коли розглядав вітрини книжкових крамниць. У нас у поїздках грошей як кіт наплакав, на книжки не вистачить, навіть якщо економити на метро, не кажучи вже про таксі…»

— Спасибі. Тепер треба записати ваші свідчення.

— Що?! Все це базікання?! Але я вийшов з графіка, пане прокурор!

— Ви напишете, що Кочев мав зустрітися з якимось «юним крезом» і що в нього не було грошей на таксі. Більше нічого не треба.

— Це — будь ласка. Тільки в мене олівець, я пишу грифелями.

— Ось моя ручка…

— Я розповім про нашу розмову студентам, їм це буде просто цікаво.

— А от цього робити не можна, професоре, — сказав Берг, — тому що все, про що ви мені розповіли, не підлягає оголошенню… Інакше я вирішу, що Кочев поклав вас на обидві лопатки, — все-таки на сьогоднішній день теж варто звертати увагу… Коли-то ще ми побудуємо постіндустріальне суспільство… Скільки ще хороших людей уколошкають…


«Зв’язки визначають перемогу»

1

Айсман подзвонив до Бауера в недозволений час — близько дванадцятої ночі.

— Прошу пробачити за такий пізній дзвінок. Мені привезли телетайп з паризької біржі, я хотів би, щоб ви ознайомилися з новинами.

— Гаразд, — відповів Бауер, трохи подумавши, — приїжджайте. Хоча в мене зараз покер. Через годинку, га?

— Добре. Я буду у вас в нуль сорок.

Поклавши трубку, Бауер повернувся в хол. Він зіграв два хороших «флеш рояля» і взяв досить багато грошей. Як і до дзвінка Айсмана, Бауер жартував і сипав новими анекдотами — він знав їх безліч. Сильний, розумний, привітний, твердий, красивий, він був новою зіркою ділового світу. Ніхто, правда, не думав, що він так несподівано підніметься, зайнявши пост загиблого Ганса Дорнброка. А втім, хтось з економічних оглядачів у Гамбурзі писав, що в Західній Німеччині проблема висування молодих кадрів «з хваткою бульдога і без нацистського минулого» є головною, бо підтримувати контакти з Америкою, де на передній план уже вийшли представники нової хвилі, повинні «наші люди цього ж віку і приблизно такої ж зовнішньополітичної орієнтації».

Бауер пройшов на посаду заступника голови ради спостерігачів з перевагою у два голоси. Ці два голоси належали одній людині — Дорнброку, Коли б не його непохитна позиція, то заступником затвердили б шістдесятилітнього адвоката Арендта, який працював юрисконсультом концерну з 1935 року.

Розігруючи партію — Бауер оголосив «каре», — він усе ще обдумував майбутню розмову з Айсманом, і розмова ця мала відбутися аж ніяк не про «нові дані, одержані з телетайпа паризької біржі», це був лише пароль на випадок небезпеки в тій комбінації, яку проводив Айсман.

… Він прийняв Айсмана в барі. Оздоблений грубим камінням, бар містився в підвалі особняка. Вікон там не було, отже, жодного свідка їхньої розмови не могло бути.

— Ну що у вас? — спитав Бауер, не відповівши на привітання Айсмана. — Загулялись? Викладайте правду. Я попереджав вас кілька разів: я не Гіммлер, мені треба говорити всю правду, хоч би якою вона була загрозливою. Я не маю наміру нікому нічим поступатися і тому не тішу себе ілюзіями.

— Берг тільки-но був у «Ам Кругдорфі».

— Ну й що?

— Ми записали його розмову з хазяїном. Той сказав, що бачив Ганса Дорнброка і Кочева, і що вони тут сиділи до пів на першу, і що Кочев хапався за голову і писав під диктовку Ганса якісь цифри, і що потім Ганс дав йому якийсь телефон… Ось послухайте, — сказав Айсман і увімкнув диктофон. — «Взагалі я не хочу встрявати в усі ці штуки, пане прокурор… Я й сидів при Гітлері, і воював за нього, і за це потім сидів у росіян… То мені й не хотілося самому дзвонити до вас після того виступу по телебаченню…» — «Ви мені нічого по своїй волі й не сказали. І коли б я не навів вам доказів, що друзі червоного приїздили сюди, розшукуючи його, ви мені так нічого й не розповіли б. Я примусив вас признатися, пане Раушінг…» — «Так, це ви правильно кажете, пане прокурор, ви мене примусили… Я ніколи не подумав би, що ви самі приїдете сюди, як проста людина… Та хіба я міг знати, що до мене тоді приїхав сам син Дорнброка? Тепер у всіх проситиму візитні картки…» — «Ну, цим ви перелякаєте відвідувачів і прогорите… То чий же він дав йому телефон?» — «Я не чув номера й імені…» — «А що ж ви чули? Може, Дорнброк давав йому адресу? Чи писав записку?» — «Ні, він дав йому телефон. Він сказав, що ждатиме його дзвінка. «Як тільки, — сказав він, — прийдете на Чек Пойнт, зразу ж подзвоніть до режисера…» А тут знову заграв автомат, і я нічого не чув. Я, взагалі, не люблю слухати, про що розмовляють відвідувачі, звичайно, якщо вони не зі мною розмовляють. Це в мене з часів Гітлера: я слухав що говорили, а потім сам говорив — при Гітлері теж були люди із злими язиками. А мене за це посадили на вісім місяців у табір…» — «А Дорнброк був з машиною?» — «Так. Здоровенний такий сірий, автомобіль. Він ще, коли від’їжджав, наскочив лівим колесом на тротуар і крило пом’яв — такий він був п’яний. Червоний, я чув, просив його не їздити в такому стані, а той пропонував червоному відвезти його до зонального кордону, а червоний сказав, що сам добереться. А в нього було мало грошей, я бачив, як він наскріб якісь дрібні, коли платив за пиво…» — «У вас є телефон?» — «Он біля стіни, пане прокурор».

Бауер сказав:

— Ну ясно. Він уже послав експертів у гараж Дорнброка?

— Так.

— Коли?..

— Три години тому.

— Ви попередили, щоб цих експертів пустили в гараж?

— Ні, я саме просив нікого не пускати в гараж.

— Це глупство номер один. Як ви можете його виправити? Зараз же, негайно?

— Я не можу цього зробити, тому що люди Берга були в гаражі. Дорнброка і їх туди не пустили.

— Хто?

— Густав.

— Завтра ж звільніть його і офіційно вибачтесь перед Бергом.

— Добре.

— Той хлопець, якого ви підводили до Кочева, надійний?

— Поет? Із знімальної групи Люса? Він цілком надійний.

— Звідки Берг дізнався про «Кругдорф»?

— Не знаю.

— Треба з’ясувати. Він же не міг висмоктати ці дані з пальця. Коли ви записували розмову Люса з Гансом, той нічого йому не казав про пивну?

— Ні. І про червоного він йому теж нічого толком не сказав. Він йому тільки сказав, що чекав дзвінка…

— Хазяїн кабака сказав і про дзвінок… Люс сказав Бергу, що Ганс чекав дзвінка?

— Берг нікого не підпускає до своїх матеріалів…

— Виходить, самі ви нічого дізнатися не можете?

— Ну чому ж… Ми працюємо в цьому напрямі…

— Я просив вас відповідати правду, Айсман. Я питаю ще раз: своїми власними силами ви зможете завтра чи післязавтра підійти до матеріалів Берга?

— Ми намагаємося це зробити…

— Так чи ні?

— Мені важко відповісти напевне.

— Отже, треба відповісти: «Ні, не зможу». І це буде правда. Не вживайте ніяких заходів до кінця завтрашнього дня. Вранці я відлітаю до Парижа з годинною зупинкою в Бонні. Кройцману в міністерстві юстиції я подзвоню сам. Підготуйте матеріали по паризькій біржі… Що-небудь таке, за що я міг би зачепитися, треба ж виправдати доцільність польоту… Вважатимемо, що біржовики ввели вас в оману — це для преси… Ну, а я вилетів для перевірки… Розумієте?

— Так. Я підготую таку дезу сьогодні вночі…

— Що таке «деза»? Дезинформація?

— Це наш жаргон…

— Стежте за жаргоном, Айсман.

— На випадок непередбаченого, поки ви будете в Парижі…

Бауер перебив його:

— Нічого не може бути непередбаченого. Я повернуся з Парижа о шостій вечора. Сподіваюсь, за цей час ви зможете ні до яких дій не вдаватися?

— Пане Бауер, я думаю не про себе, а про нашу спільну справу…

— Розумію… Пробачте, якщо я був різкий. Одним словом, поки що мені важко намітити перспективу в детальній розкладці можливих змін… Спершу треба ознайомитися з матеріалами Берга… А коли ви в чомусь помилились, не розрахувавши, треба круто міняти курс. Тут я вчуся в політиків. Коли вони заходять у безвихідь, використавши всі можливості для виконання задуманої ними лінії, вони цю лінію ламають. Це справляє шокове враження, і це шокове враження дає виграш у часі. А час — це все. Так от, якщо нам доведеться відступати, ми допоможемо Бергу довести алібі Люса. Це раз.

Бауер зиркнув на Айсмана й посміхнувся: у того в очах стояв дитячий подив.

— Це раз, — повторив Бауер, — як це зробити — подумаємо. Я вам підкину кілька думок, а ви розробите операцію. Тепер друге — ми допоможемо Бергу заплутатися, висунувши через наших свідків дві нові версії. Перша: Кочев — агент КДБ, він намагався вербувати наших людей… А втім, другу чіпати поки що не будемо.

— А плівка Ленца?

— Плівка нам на руку. В Люса цей матеріал скопіювали агенти Ульбріхта й підсунули Ленцу, щоб викликати напруження в Західному Берліні. І подумайте — це в крайньому разі, — як нам повернути Кочева проти покійного Ганса. Це була б остаточна перемога… Болгарин отруїв Ганса, який їздив налагоджувати контакти в Китай. Як? Нічого собі?

— Коли станете канцлером, не забудьте старого дурня Айсмана…

— Добре, — серйозно відповів Бауер, — не забуду. Тільки одна біда — я не збираюся ставати канцлером. Я не хочу міняти свободу на кабалу. Невже вам ще й досі хочеться бути лакеєм?

— Я ваш підлеглий, але є межа дозволеного в розмові…

— Ви не розумієте жартів, Айсман… Усі ці гіммлери, гесси, гаддени… Ваше покоління не розуміє жартів.

— Наше покоління розуміє жарти, але не любить зарозумілості, пане Бауер. Я можу бути вільний?

— Не сердьтеся. Справа дуже серйозна, щоб сердитись за дрібницю.

— Я не вважаю дрібницею образу.

— Тоді вибачте мені, я не хотів вас образити, Айсман.

Айсман підвівся і, вклонившись, мовчки пішов до дверей.

— Не сердьтеся, — ще раз попросив Бауер, — послали б мене к чорту, коли вже так образились.

Айсман примусив себе посміхнутись:

— Вважаємо інцидент вичерпаним… Я вважаю його вичерпаним лише тому, що краще дістати ляпаса від розумного, ніж поцілунок від дурня. Мені цікаво працювати з вами.

— Ну, спасибі, старий вовче, — відповів Бауер, — я піду спати, а ви страждайте до ранку: в мене на аеродромі мають бути добрячі матеріали для Парижа. Коли вже алібі — то в усьому алібі.

— Покладіться на мене, пане Бауер.

— Я тільки це й роблю, — посміхнувся Бауер, — тому в мене стільки неприємностей.


2

— Здрастуйте, дорогий старик! — сказав Кройцман, входячи до кабінету Берга. — Пробачте, що я не подзвонив вам, вранці ваш номер не відповідав, а з аеродрому нема вже чого дзеленькотіти.

— Здрастуй, Юрген, — сказав Берг, підвівшись з-за столу, — чи тепер я повинен називати тебе «пане статс-секретар міністерства юстиції»?

Берг усе зрозумів, коли ввійшов Кройцман, і тому вирішив ударити перший — боннське міністерство не мало права втручатися в його справи, бо прокурор підлягав лише сенату Західного Берліна.

— Тоді я мушу звернутися до вас «пане професоре, мій дорогий учителю», — відповів Кройцман, зрозумівши прихований зміст слів Берга.

— Я читав, що Пушкіну один із старих поетів подарував книжку з написом: «Переможцеві-учню від переможеного вчителя».

— В цьому є щось від кокетства…

— Минуле століття взагалі було кокетливе, і, треба сказати, мені це подобається. Наш прагматизм схожий на природні щоденні функції організму: попоїв, значить, через п’ять годин треба бігти в клозет:.. Ну, що стряслося?

— Ось, — сказав Кройцман, поклавши перед Бергом сторінку машинописного тексту з грифом «Цілком, секретно».

— Навіщо мені це знати, якщо тут штамп міністерства закордонних справ і все наглухо засекречене, Юрген? Це має відношення до справ, які я веду?

— До однієї з ваших справ — до Кочева це має пряме відношення…

Берг прочитав документ, в якому міністерство закордонних справ просило прискорити розгляд справи Кочева. Болгари не раз нагадували і зараз нагадують, що доля аспіранта Кочева непокоїть їх і що вони вимагають або зустрічі з ним, або офіційного повідомлення властей про те, що вони надають йому політичний притулок.

— Я не можу висунути ніякої версії, Юрген… Надішли їм відповідь, що справа — в стадії розслідування… Поки що будь-яка версія буде завчасна.

— Преса на всі лади обговорює арешт Люса. Ця дивна зйомка Кочева… Люс лівий. Чи варто нам іти на конфронтацію з нашими лівими в усій цій справі?

— Я поставив би тобі найнижчий бал за таку відповідь, Юрген. Я не знаю, чи варто йти на конфронтацію: це не моя сфера. Я служу закону, вірю закону і звітую перед законом, прийнятим сенатом Західного Берліна.

— Я не закликаю вас порушувати закон. Але в даному випадку, мені здається, недоцільно розділяти поняття «нація» і «закон». Мова йде — звичайно, в якійсь мірі — про престиж держави.

— Нація і закон — різнікатегорії, Юрген. Я й досі не збагнув: ти приїхав з якоюсь пропозицією? Чи ти хочеш дати мені наказ?

— Я не смію давати вам наказу, професоре, — знизав плечима Кройцман, — ви ж це знаєте. Ви не підлягаєте нам… А коли б і підлягали — я не посмів би давати вам ніякого наказу. Чи не погодилися б ви зустрітися з представниками болгарського посольства й ознайомити їх з ходом слідства? Це моє прохання, а не наказ.

— Це не моя справа, Юрген, не треба знову ж таки переступати закон. Нехай це зробить міністерство закордонних справ.

— Вони тиснуть на нас. Вони мають право вимагати, щоб ми доповіли їм, як іде розслідування. Ви ухиляєтесь від прямої відповіді на прес-конференціях, а це не влаштовує болгар. Вони хочуть знати правду. І в наших інтересах піти їм у цьому назустріч, бо офіційний курс «наведення мостів» може бути дуже скомпрометований безглуздою історією з Кочевим…

— Нежить у Наполеона при Ватерлоо, — сказав Берг, — схоже, га?

— Саме так.

— А при чому тут Люс? Чому ти почав з Люса? Яке він має підношення до Кочева?

— Вони вже говорять про те, що злочин правих ми перекладаємо на плечі лівих інтелігентів, так уже, пишуть вони, було в тридцять третьому.

— Ну й нехай собі пишуть… Мало що ми пишемо один про одного.

— Все правильно, — погодився Кройцман, — але міністр доручив мені відповісти на цей папір міністерства закордонних справ. Тому спочатку я запропонував вам ознайомити червоних з ходом слідства. Якщо ви відмовляєтесь, то мені доведеться лише проінформувати міністерство закордонних справ про роботу, яку ви провели.

— Це будь ласка, — погодився Берг. — Коли ти сподіваєшся повернутися в Бонн?

— Я маю повернутися сьогодні ж. Бажано до кінця дня.

— А завтра? До завтра ніяк же можеш підождати?

— На жаль, ні. Міністр пообіцяв Кізінгеру, що я сьогодні ж привезу докладні матеріали.

— Отже, тобі неодмінно треба повернутися туди сьогодні?

— Неодмінно.

— «Ну ось тут я тебе й пристукну, малюк, — подумав Берг, — а то занадто ти цікавишся тим, що в мене лежить у сейфі. І це неспроста. Все тут неспроста — в цьому я тепер не маю сумніву. І те, що Айсман вчора вночі їздив до Бауера, і те, що той полетів уранці в Париж, і те, що по дорозі він десь приземлився, інакше мене повідомили б з Парижа про його приліт туди в той час, коли він мав прилетіти, а він затримався на дві години, цей хлопець із щелепами…»

— Тоді, Юрген, бери олівець і записуй те, що я тобі розповідатиму.

— Навіщо мені відривати вас від справ? Я подивлюся матеріали, зроблю потрібні мені виписки й полечу.

— Я тому й питав: скільки ти маєш часу, Юрген? У мене зібралося понад двісті п’ятдесят сторінок з розшифрованими допитами… Мій почерк — ти ж знаєш… Тепер усі стали такі балакучі ва допитах… Просто сили в мене немає вислухувати їх… Ти не встигнеш переглянути й чвертки матеріалів, Юрген, то все-таки, краще тобі записати мої показання, — посміхнувся Берг, — так буде правильніше…

«Як він вправно загнав мене в тісний кут, — з якимось навіть вдоволенням додумав Кройцман, — я навіть не встиг збагнути, де він розставив пастку, і вже опинився в тісному куті».

— Чудово, — сказав Кройцман, — я візьму папір… А може, ми краще все це наговоримо на диктофон?

— На диктофон навіть правильніше, Юрген… Ми з тобою заощадимо час…

Кройцман витяг магнітофон з плаского портфеля, зарядив касету й сказав:

— Я готовий.

— Зате я не готовий, — зітхнув Берг, — пробач, виразка є виразка, і я за неї не відповідаю… Клозет поряд, так що я скоро…

Коли Берг вийшов, Кройцман відчув утому. «Як після екзамену в цього біса, — подумав він. — Він завжди ганяв нас на екзамені, а ми любили його, не зважаючи ні на що. Але як він спритно мене обвів… Нічого, я все-таки з його школи, реванш я візьму, і цей реванш буде несподіваний для старого».

— Отже, почнемо спочатку, — сказав Берг, заходячи в кабінет і на ходу поправляючи підтяжки. — Пропав Кочев. У ніч на двадцять друге. Ленц опублікував інтерв’ю: «Я обрав свободу!» — заявив Кочев». — «Покажіть його, — попросили ми. — І припинимо цю справу». — «Він не хоче ні з ким зустрічатися». — «Гаразд. Давайте мені людину, яка розмовляла з ним, з Кочевим, нехай вона під присягою дає показання, і на цьому ми ставимо крапку». Цієї людини мені не дали, а я одержав плівку, яку було сфабриковано. Ленца заарештував не я, а поліція, і він дав показання майору Гельтоффу про те, що плівку і перше інтерв’ю йому вручив Люс. Лівий. Це вже бомба. Людина, яка бореться з нацистами і не приховує симпатії до Маркса, веде брудну гру. Більше того, він у мене проходить у справі загибелі Ганса Дорнброка.

— Я знаю.

— Це не могло не здивувати мене. Більше того, алібі, яке висунув Люс, не зовсім підтвердилося.

— У вас досить доказів для його арешту?

— Цілком. Коли я саджав у тюрму Люса, в мене було досить даних для його арешту.

— Коли саджали. А тепер? Ви привчили нас, професоре, до точності формулювань.

— Бачиш, Юрген («Нехай там послухають, як я називаю тебе, пане статс-секретар, нехай. Ти зараз почнеш злитися, а це дуже добре, коли зляться начальники, особливо з молодих»), бачиш, синку, зараз я ще раз перевіряю його алібі. Не те, яке він висунув, а те, яке мені довелося витягувати обценьками в свідків. Ти ж розумієш, що прокурору не годиться обценьками витягувати показання на користь заарештованого, але ми живемо в демократичній країні, слава богу, де завдання прокурора не в тому, щоб засудити, а в тому, щоб докопатися до істини.

— Чи варто було заради цього саджати Люса в тюрму?

— По букві закону я міг це зробити, Юрген.

— Розумію. Але ми абстрагувалися від Люса…

— Ні, ми не абстрагувалися від Люса. Це ти мене навів на Люса, і я не зовсім розумію, навіщо тобі це треба, коли ми досліджуємо Кочева. Ми повинні розглядати Люса як епізод в ланцюгу незрозумілої комбінації, яку весь час хтось намагається розіграти проти нас з тобою, проти нашого закону. Але ж головне, що хвилює нас із тобою: де Кочев? Як нам виплутатися з цього діла, яке червоні так майстерно — як ти кажеш — використовують проти нас? Я шукаю Кочева, а Люс сидить у мене лише тому, що я веду справу Дорнброка. Розумієш? У цьому є своя перевага.

— Тепер розумію. Він дав якісь показання у зв’язку з Кочевим?

— Ніяких. Конкретно — ніяких.

— А попередньо?

— Він заперечує, що знав Кочева, коли знімав свій фільм «Берлін залишається Берліном».

— Ви не дозволите мені глянути на ці його показання?

— Будь ласка…

«От і все, — задоволено подумав Кройцман, — уся справа зараз ляже на стіл, і я перегляну її й зрозумію, як він вийшов на те, що цікавить Бауера».

Берг вийняв із сейфа тонку папку й поклав її перед Кройцманом.

— Я завжди розрізаю справи на епізоди, — пояснив він, — тут саме те, що тебе цікавить… Бачиш, — він кивнув на відчинений сейф, — цю купу… Всі епізоди розкладені в папки.

«Сволота, — розлютився Кройцман, — стара сволота».

Він перегорнув папку й сказав:

— По-моєму, Люс дає щирі показання.

— По-моєму, теж. Тільки треба їх до кінця підтвердити і в часі, і в місці: свідками і даними можливого спостереження…

— За ним стежили? Хто? Ваші люди?

— Не тільки наші. За мною теж, я помітив, стали стежити. Навряд чи за мною стежать наші люди…

— Ви дозволите мені перевірити, хто стежить за вами?..

— Поки що не варто. А раптом це в мене починає виявлятися манія підозріливості? Якщо за мною ходять червоні, то наша контррозвідка, сподіваюсь, зможе оберегти мене… А втім, від чого мене оберігати? Хоч я й люблю жінок, але вже забув, як це робиться: пити не можу — виразка дванадцятипалої кишки… Робота — домівка, домівка — робота.

— Ви відкидаєте можливість того, що вся ця історія з Кочевим — провокація комуністів? Від початку й до кінця?

— Смисл? Який їм смисл?

— Ми — фронтове місто, ми наводимо мости, а тут зникає їхній громадянин.

— Він не зникає. Він ховається тут, за нашими версіями…

— Все правильно. А коли все-таки подумати про мою версію? Вона ж б’є й по Люсу. Раніше він робив фільми проти нацистів, які так розхвалювали на Сході, а тепер робить заяву в пресі, що світ приречений і ніхто нездатний його врятувати. Може, він відійшов від них? Щоб ніхто не докоряв йому за прямий зв’язок. Агент повинен бути нейтралом у політиці, інакше він непотрібний.

— Цікаве припущення. У тебе є якісь факти?

— Поки що нема.

— Що означає «поки що»? Ти їх шукаєш? Без мене?

— Розвідка не входить у моє відомство, але ж вони також не сплять у себе дома.

— А що, як ти допоможеш мені зв’язатися з ними для обміну інформацією?

— Ви помітили, що я на цей час вимкнув диктофон? Я кажу те, що мені шепнули друзі в конфіденційній розмові.

«Ну-ну, — подумав Берг, — твій ти вимкнув, а мій диктофошка пише».

— А якщо ви доведете непричетність Люса до цієї справи і відпустите його — чи будете ви готові вмотивовано пояснити випадок з Кочевим?

— Юрген, я нічого не робитиму спеціально для червоних. Я все робитиму для нас, для нашого закону. І потім, щось у мене не зовсім поєднується: спочатку ти говорив про політику «наведення мостів», а тепер про провокації комуністів.

— Саме все це й поєднується. Щоб зірвати нашу політику наведення мостів, вони мають переконати громадську думку, ніби наш берег ненадійний.

— Тепер зрозумів. Ти дозволиш мені подумати над твоїми словами?

— Звичайно. А я поки що покопирсаюся в папках — для себе, якщо дозволите.

— Ні, синку, не варто… Там багато моїх поміток, і це робочі матеріали, а помітки твого колишнього вчителя можуть закарбуватися в твоєму мозку, і це буде погано: ти можеш опинитися в полоні моєї версії.

— Значить, у вас є версія?

— Так. Вона, відрізняється від твоєї. По-моєму, Кочев тут, у Берліні, але чому він тут і де — це я хочу з’ясувати протягом найближчих трьох-п’яти днів. Якщо цей строк тебе не влаштовує, тоді я готовий передати справу іншій людині, оформивши матеріали таким чином, щоб не було цілої купи епізодів, а тільки одна папка…

— Я доповідатиму міністрові й раднику Вінцбеккеру в міністерстві закордонних справ.

— Боюсь, що їх цей строк не влаштує. Хіба не так?

— Якщо вони заперечуватимуть, я сперечатимуся з ними.

— Навряд чи ти переконаєш міністра…

— Я спробую поборотися з ними. Я бачу, ви не хочете, — Кройцман сховав диктофон у портфель, — розкривати всі карти, і це ваше право. Я можу наполегливіше просити вас показати мені всю справу, щоб мати повне уявлення, але я не зроблю цього, бо я багато чим завдячую вам у житті. Без ваших уроків я не був би юристом, я був би звичайним базікою, яких сотні в наших органах юстиції.

— Ящо хочеш, ми можемо разок пообідати і там поговоримо ще з годинку.

— З радістю.

«У старого є дані проти Бауера, — подумав Кройцман, допомагаючи прокуророві Бергу надіти плащ, — він веде серйозну гру і битиме з розмаху, коли збере докази».

— Я жую котлети, а тебе нагодую добрячим біфштексом. Знаєш, я навіть сам, мабуть, сьогодні з’їм біфштекс, щоб набратися сили. Судячи з усього, мене жде бійка не менша, ніж тебе… Я тут побалакав один вечір з моїми хлопцями з преси, багато чого пояснив їм, але попросив, щоб вони поки мовчали. Вони пообіцяли, що будуть у бійці, коли вона тільки почнеться на моєму боці… Їм легше, — Берг подивився в очі Кройцману, — над ними немає міністрів.

— Це правильно, — зітхнув Кройцман. — Це абсолютно правильно…

«Злякався, хлопчику, — зауважив Берг. — Чудово. Тепер ти зрозумів, що я не дуже боюся твоїх розмов з міністром? Тепер ти зрозумів, що я на все піду в цій бійці, особливо якщо розмова з Сінгапуром сьогодні вночі відбудеться, а завтра я одержу показання з Гонконга… Але тобі поки що про це не треба знати, хлопчику. В тебе своя гра, а в мене своя. Тільки якщо для тебе це гра, то для мене це життя».


3

— Добрий день, пане Шевц… Прошу сідати.

— Добрий день, пане прокурор. Спасибі.

— Я викликав вас як свідка по обвинуваченню редактором Ленцам режисера Люса в фальшивці й наклепі.

— Я не маю до цього ніякого відношення.

— Де ви працюєте, пане Шевц?

— Постійно ніде. Я працюю час від часу по договору, щоб мати матеріальну можливість для творчості.

— Творчості?

— Я поет.

— Де ви публікувались?

— Поки що ніде. Ви думаєте, це так легко у нас — опублікуватись?

— А хіба важко?

— Ще й як… Без зв’язків просто неможливо… Або ж коли не підтримає тебе якийсь меценат… А я з робітничої сім’ї, звідки мені взяти багатих покровителів?

— Будь ласка, погляньте на це фото.

— Це я. Знаєте, дуже вигідне діло — найнятися в яку-небудь знімальну групу… Вони непогано платять, і потім, це ж тимчасово… Люс знімав свою картину, і мене запросив один з його помічників.

— У чому полягала ваша робота в групі? Як називалась ваша посада?

— Точної назви нема… Кажуть: «Працює в оточенні». Того дня, як мене зняли…

— Який це був день?

— Через цей день був страшенний галас на телебаченні, я дивився… По-моєму, це було дев’ятнадцятого, тут Ленц помиляється. А може, двадцятого чи двадцять першого, не пригадую точно, але тільки не двадцять сьомого… Ну от… Вони мені тоді сказали, що зніматимуть, як відпочиває молодь на пляжі, попросили побалакати з різними хлопцями й дівчатами так, щоб зібрати їх у коло…

— Хто вас просив про це?

— Не пригадую.

— Люс просив?

— Ні, Люс сказав, щоб я не дивився в той бік, де вони сховають камеру. Щоб усе було природно…

— А хто вам сказав, що там Кочев?

— Цей шпигун? В окулярах? Ніхто не казав. Я й не думав, що він червоний…

— Чому ви вважаєте його шпигуном?

— Тому що він пропонував мені гроші для видання книжки…

— Коли?

— Ввечері. Я ж на пляжі читав вірші, ми пили… Я читав вірші, а червоний сказав, що це талановито і що він любить таку поезію.

— Ану продекламуйте мені те, що ви йому читали…

— А я не йому читав… Я ж не знав, що він червоний. Я всім читав. Я тільки потім дізнався, хто він. Це в мене є такий ноктюрн…


Море ідіотизму
Поповнюється струмками глупства,
Але ж струмки народжені снігом,
Який вже тане?
Чи може з білизни родитись бруд?
Де логіка і в чім секрет проблеми?
А може, це безсилля чистоти,
Приречене перетворитись в жах?
А сила, хай в крові, в утомі сталі,
Що зрештою таки залишиться булатом
З відливом синяви?
Загнать моря в струмки.
Струмки вернуть снігам.
І сніг хай скутий льодом.
А я хай стану тим,
Хто владний над природою.
Закон мій простий, чистий,
Він прагне до любові,
Свободи, сили.
Він вимага мене — для вас!
Ей, ждіть!
Я йду!

— Десь перекликається з Енцесбергером…

— З цим нікчемою? Пане прокурор, я стою з ним на різних позиціях! Він же за волосатих!

— Невже? Можливо. Я ж розмовляю як дилетант… Ну й що далі?

— Кочев сказав, що цікаво, і спитав, де це надруковано, а я сказав, що це написано чорнилом на моїх сідницях. Пробачте, я, мабуть, не мав права вам про це говорити, але я йому так сказав, саме так. Він спитав: «Чому ви не публікуєтесь, Йоганн?» А я відповів, що він стільки ж знає про нас, скільки ми про них, і він з цим погодився… А коли ми в центрі попрощалися, він запропонував мені ввечері зустрітися, він сказав, що хоче послухати мої вірші… Він сказав, що ввечері піде в «Ам Кругдорф», це такий невеличкий ресторанчик біля університету, і що ми можемо перед цим з ним побачитися… От…

— Далі?

— Ми з ним побачились, а він і каже, коли мені потрібні гроші для того, щоб видати вірші, то він може допомогти. «Або, — каже, — давайте мені ваші вірші, Йоганне, я їх покажу в нас дома, ми їх надрукуємо…» А я сказав, що, звичайно, краще мені позичити гроші на видання книжки… Він спитав — скільки, а я сказав, що я точно не знаю, скільки коштує видання поетичної збірки в маленькій друкарні. Він спитав: «Тисяча марок вас улаштує?» Ого, ще б пак не влаштувала! А як мені їх повернути? Що, коли я не продам «книжок на тисячу марок? Наша сволота хіба читає поезію? Вона тільки дивиться брудні фільми із Штатів, де вовтузяться в постелі або стріляють ковбої… Запитайте наших, хто читав Гете? З тисячі один. А коли й читали, то цього в’їдливого Гейне… А він такий же німецький поет, як я — французький.

— Чому ви так настроєні проти Гейне? По-моєму, він великий поет.

— А хіба я сказав, що він маленький поет? Він чудовий поет, але він злий і дедуктивний, це властиве людям його національності. Хіба Мендельсон поганий композитор? Але Вагнер вищий. І Мендельсон у цьому не винен, я, до речі кажучи, його дуже люблю. Він чудовий композитор.

— У цьому з вами важко не погодитись…

— Кочев, до речі, не погодився… Але це не так важливо. Він, — продовжував Шевц, — сказав: «Я дам вам гроші, і не думайте про те, коли ви їх зможете повернути… Але мені, — вів далі він, — як ученому-соціологу, хотілося б попросити вас зробити одну люб’язність… Сюди приїдуть мої друзі: познайомте їх з молодими інтелектуалами, розкажіть моїм друзям, хто і як думає про нас і про вас, про ваших нацистів, капіталістів, про Мао…» Я зразу ж зметикував, у чому тут справа… Він вважав, якщо я поет, то, значить, блаженний. Я спершу подумав: ну й візьму я ваші гроші, а говорити вам нічого не буду, але потім я сказав собі: «Йоганн, з цього не можна починати. Не можна забруднювати себе на самому початку…» І я відповів йому: «Ідіть геть! Шукайте собі агентів у республіканському клубі!» Він заметушився і сказав, що я його не так зрозумів, а я обернувся й пішов…

— Ви більше з ним не зустрічались?

— Ні.

— Де ви з ним побачились?

— Біля зупинки метро.

— Яка станція?

— Онкл Томс Хютте…

— О котрій годині?

— Годині об одинадцятій…

— Він стояв у метро чи був нагорі?

— Там же всі нагорі!

— Ви не плутаєте? Може, ви бачилися з ним у центрі? На станції Шмаргендорф? Коли ви запевняєте, що бачилися об одинадцятій годині?

— В центрі? Ні… По-моєму, ні… Таки ні, звичайно, коло метро…

— Чому ви не сказали про це раніше?

— Поетові ні до чого бігати в поліцію. Його діло — самому бути чесним….

— Ви твердите, що Кочев намагався завербувати вас?

— Певна річ. А як же інакше можна це розцінювати?

— Інакше? Можна й інакше… Уявіть, що його друзі збираються до нас і що справді вони цікавляться, чим живуть наші молоді інтелектуали…

— А гроші мені навіщо пропонувати? Вони ж приїздять сюди з порожніми кишенями.

— Хто?

— Комуністи.

— Звідки вам це відомо?

— Це всім відомо.

— Особисто мені це невідомо, Від кого ви дізнались, що комуністи приїздять до нас з порожніми кишенями?

— Та всі так кажуть… І, крім того, я читав про це…

— Де? В якій книжці?

— В цього… Ну, як його… У Флемінга…

— В якій книжці?

— Я не пригадую. В одній з його книжок…

— Ви це стверджуєте?

— Що?

— Те, що в одній з книжок Флемінга ви читали, що комуністи приїздять за кордон з порожніми кишенями?

— Так.

— Ви наполягаєте на цьому твердженні?

— Я не розумію, яке це має відношення…

— Великого значення це не має, але в своїх книжках Флемінг твердить зовсім протилежне — що всі комуністи приїздять на Захід з величезними грошима, бо вони працюють на КДБ…

— Звідки ж я міг про це дізнатися? Ніяк не можу збагнути…

— Про це відомо нашій розвідслужбі, контррозвідці, але це — не так важливо зараз… Як довго ви розмовляли з Кочевим?

— Хвилин двадцять. А що?

— Нічого. Завжди, коли маєш цікаві свідчення, хочеться знати їх подробиці. Отже, ви проговорили півгодини…

— Так. Хвилин двадцять — півгодини…

— Які ви читали йому вірші?

— Де?

— Ну, коли побачилися ввечері… Він же запросив вас, щоб ви почитали йому вірші…

— Я йому прочитав поему «Квіти, що ростуть у землю».

— А що ви йому іще читали?

— Кілька віршів з останнього циклу…

— Як він був одягнений?

— Він? Як це «як»?

— Він був у піджаку чи без піджака? Якщо в сорочці, то якого кольору?..

— Оцього я не пригадую.

— Не може бути, пане Шевц, не може бути. Всьому вірив, а цьому повірити не можу… Поет, який не пригадує такої дрібниці… Давайте я вам допоможу… На ньому був чорний костюм?

— Ні-і…. Тоді ж було жарко…

— Він був без піджака, в білій сорочці?

— Ні… Здається, в якійсь кольоровій…

— Одну хвилинку, я зараз… — Берг підійшов до сейфа, витяг свідчення Урсули й прочитав те місце, де вона описувала, як був одягнений Кочев: «Леткий сірий костюм, що переливається на сонці, і в білій сорочці з дірочками».

— Але піджак на ньому був?

— Ні. Ні, він був без піджака, в кольоровій сорочці…

— Ви готові підтвердити це під присягою?

— Я краще скажу, що я не пригадую, як він був одягнений.

— Гаразд. Звідки він виймав гроші?

— Гроші? Із задньої кишені штанів.

— А штани якого кольору?

— Не пригадуй. Здається, темні… Вночі все здається темним…

— А скільки віршів з вашого останнього циклу ви прочитали Кочеву?

— Там усього лише вісім віршів.

— Скільки це сторінок?

— Дванадцять…

— Як, по-вашому, він знається, на поезії?

— Так. Цього не заперечиш. Він знається на поезії.

— Він аналізував ваші вірші?

— Так. І це робив цікаво. Дуже цікаво. Тому я й розвісив вуха. Тому я й став заглядати йому в очі до тієї хвилини, поки він не почав мене вербувати…

— Добре. Спасибі. В мене до вас останнє запитання, Йоганне Шевц…

— Будь ласка, пане прокурор…

— Ви член якоїсь партії?

— Я?! А що? Ні.

— Якій партії ви симпатизуєте?

— Партії поетів…

— Прекрасна відповідь. Ну, а тепер скажіть мені: навіщо ви брешете?

— Хто? Я? Я вам не брешу.

— Все, що ви мені сказали, правда?

— Так. Все це правда.

— Тоді я зараз увімкну магнітофон, і ви мені прочитаєте вашу поему, а потім останній цикл, а після цього я їх проаналізую… На кожну сторінку потрібно дві хвилини, Шевц… Виходить, ви читали Кочеву ваші вірші сорок чотири хвилини. І він, як ви казали, непогано аналізував вашу поезію… Теж хвилин двадцять. Потім він вас «вербував» ще десять хвилин, як мінімум… Усього ви з ним пробули годину двадцять чотири хвилини. А від метро до кабачка «Кругдорф» десять хвилин їзди або тридцять хвилин ходи. Отже, якщо ви зустрілися біля метро об одинадцятій годині, то як же Кочев міг опинитися у «Кругдорфі» об одинадцятій тридцять, причому добирався він туди пішки?

Спостереження, встановлене за Йоганном Шевцом, принесло те, на що сподівався Берг: спочатку поет метнувся на квартиру місцевого керівника НДП[5], а потім подзвонив по телефону до людини, яка зустрілася з ним на Сіменштадті, а звідти, після розмови з поетом, поїхала з ним до Айсмана.

…Людина ця була Вальтер, зв’язковий Айсмана по НДП.


4

— Пане Ауфборн, ви підтверджуете, що були в кабінеті редактора Ленца, коли до нього прийшов помічник Люса й передав плівку?

— Так.

— Як відрекомендувався посланець Люса?

— Він просто сказав: «Редакторе Ленц, мій бос хоче запропонувати вам сенсаційний матеріал, а мені за те, що я приніс, належить виплатити тисячу марок». — «Який же це матеріал?» — «Про того болгарина, що дав драла». — «Ходімо в наш кінозал…» — сказав Ленц.

— Ви не бачили, як Ленц платив тій людині Люса гроші?

— Ні.

— Як його звати?

— Він не назвав себе. Просто сказав: «Я від Люса».

— Ви говорили, що він відрекомендувався помічником Люса?

— Ні, це неправильно. Я просто так зрозумів його… Взагалі ж він сказав: «Я від Люса».

— Опишіть його.

— Дуже непоказний на вигляд. Я ще здивувався, що в кіно є такі непривабливі люди. Шатен, невеличкий на зріст, в коричневому костюмі…

— О котрій годині це було?

— Десь приблизно годині о дванадцятій.

— Тобто в час обідньої перерви?

— В редакції не дуже дотримуються обідньої перерви. Весь час гарячка…

— От я також не дотримувався обідньої перерви і нажив собі виразку дванадцятипалої кишки…

— В мене була виразка на фронті… На фронті все зарубцювалося.

— Ви на якому фронті воювали?

— Я був весь час на півночі. Допомагав фіннам, потім був у Норвегії.

— Ви проходили денацифікацію?

— Так. У англійців. Зразу після війни мене запроторили в табір тільки за те, що наша частина була приписана до СС. А я й у вічі не бачив тих катів… Невже я винен у тому, що на гірськолижників надівали чорну форму?

— Чи довго ви були в таборі?

— Сім місяців.

— До суду вас потім притягали?

— Тоді всіх притягали до суду.

— Я розумію… Всіх притягали, майже всіх… Але вас, саме вас, притягали?

— Так.

— Вас засудили?

— Засудили?! На мене звели наклеп!

— На скільки років вас засудили?

— На п’ять років.

— За що?

— Вони, бачте, обвинуватили нас у тому, що ми спалили якесь партизанське село в Норвегії. А ми не спалювали ніякого села. Там убили трьох наших хлопців, і вони засіли на дахах і вели по нас стрілянину. Ми, звичайно, відповідали їм тим самим…

— Чи давно ви працюєте в Ленца?

— З тисяча дев’ятсот сорок сьомого року.

— Тобто зразу ж після звільнення з тюрми?

— Так.

— Ви сиділи в одній камері з Ленцом?

— Так.

— І зразу ж почали вести відділ спортивних новин?

— Так. К чорту політику! Лише секунди й хвилини… Я навіть перестав пророкувати чемпіонів, досить! Усі наші біди від того, що ми не знаємо, на кого й коли ставити…

— Ставте на… — Берг осікся й зітхнув. — Гаразд… Бог з ними, з пророкуваннями. Хто ще був у кабінеті Ленца, коли прийшов помічник Люса?

— Ні, не помічник Люса, а людина від Люса.

— Так, так, я зрозумів і записав це ваше уточнення. Коли в кабінет Ленца зайшов Діль?

— Здається, наприкінці нашої розмови.

— Що він міг почути з розмови?

— Мабуть, тільки заключну частину…


— Пане Діль, що вам відомо про людину Люса, яка була в редактора Ленца?

— Майже нічого, пане прокурор. Редактор Ленц, одягаючись, сказав Ауфборну, що він має через годину повернутись. «Ми швидко подивимося цей матеріал, — мовив він, — і повернемось. Справа варта заходу».

— В яких частинах ви служили, пане Діль?

— Я не воював. Я працював у тилу.

— Після війни вас притягали до відповідальності?

— Ви мене викликали як свідка у справі Люса. Яке відношений має ваше запитання до цієї справи?

— Словом, вам не хотілося б відповідати на це запитання — я правильно вас зрозумів?

— Так.

— Спасибі, в мене до вас немає більше ніяких запитань. Одне лише уточнення: людина Люса була непоказна на вигляд, шатен, у коричневому костюмі? — відверто кепкуючи, запитав Берг. — Вас, мабуть, здивувала його зовнішність: людина з кіно, а така ординарна… Чи не так?

— Ви праві, пане прокурор, у його зовнішності не було нічого примітного.

— Та воно, звісно, так, бо коли було б щось примітне, ви могли б цього не відзначити для себе: все-таки вісім років попрацювали в поліції в нацистів — це великий строк…

— Я протестую, пане прокурор! Я працював не в поліції нацистів, а в поліції Німеччини. Ви теж працювали, користуючись, вашою термінологією, в органах юстиції у гітлерівців.

— А втім, ваша правда. Так, пане Діль, я дійсно працював в органах юстиції при гітлерівцях, і навіть те, що ви карали, а я намагався захищати, — навіть це не може заспокоїти мою совість: адже я працював у гітлерівців, пане Діль.


— Редакторе Ленц, я допитав ваших свідків. Вони дали цілком переконливі показання. Перед тим як ми розпочнемо слідчий експеримент, я хотів би повернутися до питання про публікацію у вашій газеті інтерв'ю з болгарином.

— Тепер, коли, здається, все стає на свої місця і всі зрозуміли, що я став жертвою провокації, я вам відповім. Після того як помічник Люса прокрутив мені матеріал і я заплатив йому гроші, він передав мені інтерв’ю з болгарином.

— І фотографію Кочева він також передав вам?

— Так.

— Як ви поясните той факт, що він дав вам фотографію не з матеріалу, знятого Люсом, а з паспорта Кочева?

— Ви переконані, що ми надрукували фото Кочева з його паспорта?

— Це підтверджують болгари.

— Я не можу, звичайно, опротестувати заяву болгар… Вони це офіційно підтверджують?

— Цілком.

— Певна річ, я не можу їх опротестувати… Мабуть, викликавши на допит помічника Люса, ви зможете поставити йому це запитання й зажадати вмотивованої відповіді.

— Ви праві. Прошу вас відповісти мені: чи згодні ви зустрітися з помічником Люса?

— Звичайно.

— Тоді я попрошу вас пройти в сусідній кабінет.

Вони перейшли до великого залу, там уже була вся група Люса: асистенти, помічники, звукооператор із своєю командою, помічники продюсера, шофери, які обслуговують «ліхтвагени» й «тонвагени», залучені до зйомок статисти. Сам Люс сидів віддалік, на окремому стільці, а за ним стояв поліцейський.

— Будь ласка, покажіть мені, пане Ленц, ту людину, яка передала вам за тисячу марок матеріал, відзнятий Люсом.

Ленц попросив:

— Увімкніть, якщо можна, верхнє світло, бо тут темнувато.

Берг повагом підійшов до дверей і повернув вимикач. Затріпотівши голубим, спочатку беззахисним світлом, мертвотно сяйнули великі плафони.

«Чому це покійницьке світло називають денним? — подумав Берг. — Яка дурниця! Це все реклама…»

— Тепер краще? — спитав він Ленца.

— Так, дякую.

Ленц двічі дуже уважно оглянув усіх людей, що зібралися тут, і сказав:

— Пробачте, пане прокурор, але тут тієї людини немає.

— Продюсере Шварцман, — звернувся прокурор до невеличкого чоловіка, який раз по раз витирав з лоба піт, — хто з вашої групи не з’явився?

— Тут усі наші люди. Усі, без винятку. Навіть ті, кого ми залучали на добові договори.

Прокурор звернувся до Ленца й запитливо подивився на нього.

— Ні, — повторив Ленц, — тут немає тієї людини, яка назвала себе помічником режисера Люса.

— Ви не дзвонили Люсу після того, як його помічник продав вам матеріал?

— Навіщо?

— Ну, для перевірки, страхування, чи що…

— Страхуванням займаються банки, пане прокурор, моє діло — газета.

— А коли, як це з’ясовується тепер, у вас був пройдисвіт, провокатор?

— Я можу тільки пожалкувати… Я хочу перепросити режисера Люса і порадити його продюсерові пильніше зберігати знятий матеріал… Ми, газетярі, вміємо зберігати наші таємниці.

— Продюсере Шварцман, хто у вас має доступ до знятого матеріалу?

— Я хочу відповісти редакторові Ленцу, — сказав продюсер, — ми також уміємо зберігати наші таємниці. Ви використали крадений товар, Ленц… Ви це зробили як перекупник краденого… Знятий матеріал зберігається в нашому сейфі, і доступ до нього є тільки в мене й режисера Люса. — Він вийняв з кишені ключ і показав його прокуророві. — Ось цей ключ, та ще один такий самий у Люса. І все. Більше ні в кого не могло бути цього матеріалу, крім нас! Ніякий міфічний помічник не міг одержати його!

— Отже, ви хочете сказати, — спитав Дерг, — що тільки ви і Люс могли продати матеріал Ленцу?

— Так. Нехай він звинуватить нас у цьому, а не міфічного помічника. Нехай він звинуватить у цьому мене. Я подивлюся, що, з цього вийде!

— Я мушу захистити редактора Ленца, — відверто позіхнувши, сказав Берг, — пробачте, панове, я сьогодні майже не спав. Ми проводили експертизу в ательє… Ось висновок експертів, — він простяг аркуші паперу Шварцману, — тут акт обстеження вашого сейфа. Його відмикали, ваш сейф. Двічі відмикали, двічі. Перший раз, мабуть, коли брали матеріал Люса для копіювання, другий раз, коли цей матеріал поклали назад. На жаль, нам не вдалося дізнатися, коли це трапилось. Експертиза, що я її провів з плівкою, дала мені, правда, деякі й інші дані… Але зараз не час про це…

— Якісь провокатори, — вигукнув Ленц, — хочуть зіткнути лобами німців, котрі дотримуються різних політичних поглядів! Мій дорогий Люс, я прошу у вас пробачення! Я готовий відповісти за зайву довірливість! Це для мене добрячий урок на майбутнє… Страшно, звичайно, в кожному бачити провокатора чи ворога, та коли нас…

— Гаразд, — перебив його Берг, — це все для преси, пане Ленц. Ви вільні.

Через дві години після того як Берг закінчив цю комедію, він одержав повідомлення: Кочев запросив політичного притулку в Південно-Африканській Республіці. У великій статті, опублікованій у Йоганнесбурзі, він писав: «Моя мати зрозуміє мене й простить. Мої друзі, які ведуть у Софії, в Празі, в Будапешті, в Белграді й у Москві нерівний, але благородний бій з тиранією, простять мене й зрозуміють. Я знав, що КДБ скрізь має свою агентуру й вони легко могли викрасти мене з Західного Берліна, — саме тому я попросив притулку тут, у Південно-Африканській Республіці. Я не вестиму ніякої боротьби проти режиму. Поки що я відпочиватиму й думатиму, як мені знайти самого себе у вільному світі. Про те, до якого рішення я прийду, я повідомлю через пресу».


Сутичка

1

Кройцман прибув до Гамбурга пізно ввечері. Зразу ж з вокзалу він поїхав додому, до адвоката Енеке, який завжди в п’ятницю збирав у себе близьких друзів на «сеанси продовження молодості». Приїжджали випускники Боннського університету: «студенти» сідали в барі, а дружини студентів, одна з яких, фрау Нікельбаум, уже встигла стати бабусею в свої сорок років, базікали нагорі, в холі, де їм приготували каву й морозиво.

Кройцман приїхав до свого університетського приятеля сьогодні зовсім не тому, що той запрошував його до себе вже два роки підряд.

— Зазнався, бурше, — говорив Енеке своїм низьким рокотливим басом по телефону, — як дивно міняються люди, ставши членами кабінету міністрів! Кройцман, я ставлюсь до тебе з презирством! Більше того, я ненавиджу тебе! Якщо ти не приїдеш до мене на уїк-енд, я обвинувачу тебе через пресу в бундючності й зазнайстві!

— Добре, — відповів Кройцман, — я буду в тебе сьогодні ввечері. Краузе також буде?

— Аякже! Навіть коли він затримається в газеті, то трохи пізніше він неодмінно прийде. Він тобі потрібен?

— Ні. Мені потрібні просто друзі, бо я страшенно стомився з тутешніми стариками. А Блюменталь?

— Цей чорт картає нас кожного вечора за те, що ми пасивні в боротьбі з більшовизмом і Тадденом. Звичайно, прийде. Жду. Май на увазі, я попереджу Лорхен, і якщо ти не прийдеш…

— Не лякай мене, бурше. Я і так наляканий до смерті.

Випивши з однокашниками грушевої горілки, розповівши десяток історій про глупство боннської адміністрації — чим вищий рангом керівник, тим він нещадніший в оцінці ситуації й лідерів, — Кройцман піднявся нагору, привітав фрау Нікельбаум з народженням онука, побалакав з Лорхен, поскаржився на зайнятість Греги в Інституті косметики, де вона проводить дні і ночі в своїй лабораторії. «А може, це й правильно, діти шанують матерів, які працюють… Точніше, не тих, що працюють, а, скоріш, тих, що не бувають дома, — хто ж заперечує, що домашня робота дуже виснажлива! У тебе є слуги?» — «Боже мій, про що ти говориш?! Це неможливо. Я була змушена сама навчитися водити машину — в Енеке ідіосинкразія, а шофер запросив п’ятсот марок на місяць, це ж неможливо! Раз на тиждень до мене приходить дружина консьєржа, а все інше доводиться вести самій: і здавати білизну, і приймати покупки з бакалії, і замовляти, щоб помили вікна, і викликати реставратора меблів, — усе сама!» — «А діти?» — «Час, який лишається, — для дітей… Енеке із своїм басом та ідіосинкразією; прийоми, бакалійники, які б’ються під моїми дверима за право продавати телятину, і діти». — «Мені дуже тебе жаль, Лорхен».

Потім Кройцман спустився вниз і, взявши кухоль з пивом, підійшов до Георга Краузе, який щойно приїхав із своєї газети.

— Георг, у мене до тебе справа…

— Я приблизно здогадуюсь, про що ти кажеш…

— Шпрінгер уже просив тебе втрутитися?

— В мене є своя власна точка зору на події.

— І ти її ніяк не пов’язуєш з думкою шефа?

— Навіщо? В нас є курс — Німеччина, її інтереси, цього курсу я й дотримуюсь, деталі — це вже моя прерогатива. Хіба ти перебуваєш в іншому становищі, сидячи в міністерському кріслі?

— Майже міністерському, — посміхнувся Кройцман, — як правило, жоден із заступників не стає міністром. Виграє темний кінь збоку, але неодмінно із своєю новою програмою, протилежною тій, якої мусив дотримуватися, заступаючи мого міністра.

— Ну, не треба зi мною так розмовляти, Юрген… Не треба, а то я перестану тобі вірити. Я ж знаю, що ти член спостережної ради в Дорнброка.

— По-моєму, цих даних у пресі не було. Звідки тобі відомо про це?

— А за що мені платять гроші? — спитав Краузе, знизавши плечима.

Вони закурили, мовчки розглядаючи один одного, ніби вперше зустрілись… Нарешті Кройцман запитав:

— Ти не пригадуєш, хоч би в загальних рисах, що ви даєте про Берга?

Краузе витяг із внутрішньої кишені зібгані гранки й сказав:

— Енеке попередив, що ти цікавився, чи я буду сьогодні. Піди в іншу кімнату, там і почитаєш цей… фейлетон про падіння моралі в нашому світі.

Кройцман посміхнувся і вийшов у сусідню кімнату — там був робочий кабінет, а ще далі — бібліотека. Тут, залишившись сам-один, Кройцман розправив зім’яті, ще вологі, гранки, що пахли особливим, прекрасним, єдиним, друкарським запахом.

«Кому це на руку?»— так починався редакційний коментар. — Коли з безвідповідальними промовами виступає хтось із міністерства охорони здоров’я, обіцяючи подолати рак протягом найближчих місяців, чи міністр Розенград клянеться, що він підвищить пенсію старим людям, яким уже за сімдесят років, ми не дуже реагуємо на це, бо звикли ставитися до висловлювань наших «веселих» міністрів з певною долею скептицизму. Але ми із загостреною увагою стежимо за всім, що стосується основи основ нормальної життєдіяльності демократичної, держави, — за додержанням законів. Звісна річ, суддя й прокурор, покликані охороняти конституцію, — це такі люди, до яких з поблажливістю не поставишся: кожна людина, так чи інакше, стикається із законом — і в щасті народження, і в гіркоті смерті. Прокурор Берг відомий громадській думці як переконаний радикал: його позиція завжди відзначалася аскетизмом, котрий дехто розцінював як виявлення здорової опозиції практиці наших судів і правових інститутів. Це особиста справа прокурора Берга. Та коли на прес-конференції він повторює пропагандистські твердження, сфабрикован» на Сході, — ми маємо на увазі справу болгарського інтелектуала Кочева, що попросив надати йому право притулку в уряду Південно-Африканської Республіки, — тоді треба серйозно задуматися над тим, чиї інтереси відстоює прокурор Берг у Федеративній Республіці. Фрідріх Дорнброк жде офіційного підтвердження трагедії, а Берг посипає батькові рани сіллю, досі відмовляючись сказати, що скоїлося тієї ночі — самогубство чи вбивство його сина? Правосуддя — це завжди кара і милосердя. Відсутність одного з цих компонентів призводить до тоталітаризму. Прокуроре Берг, з ким ви?!»

Кройцман швидко встав, глянув у бар і поманив Краузе пальцем.

— Цього друкувати не можна, — сказав він, коли вони повернулися в бібліотеку, — ні в якому разі!

Краузе подивився на годинник:

— Через годину ми починаємо надсилати тираж за адресами. А з чим ти не згоден? Чому?

— Обурливий тон. Просто, я сказав би, недопустимий. Ти ж знаєш старого. Після появи цієї статті ти розв’яжеш йому руки. Такі люди, як Берг, уміють лютувати. Ти звик до нього як до доброго, лагідного старого, який мнеться, не поспішає, багато знає, багато вміє, — багато, Георг, багато: він зірка першої величини… Але він уміє бути звіром. Часом тихим, а часом гучним і завжди хитрим… Він був добрий до нас — своїх студентів, але він буде нещадний до нас — своїх ворогів…

— Що ти пропонуєш?

— Зніми матеріал.

— Цього я зробити не можу. В нас немає цензури, щоб послатися на голе місце в газеті.

— Якийсь запасний матеріал є?

— Я ж не можу поставити на місце коментаря фотографію Сурейї у мильній піні… Читач звик: на цьому місці ми завжди когось б’ємо. Я не зовсім розумію, чому ти так піклуєшся про Берга. Якщо пом’якшити удар по ньому, тоді весь тягар упаде на тебе…

— Правильно. Але якщо вже ви вирішили вдарити, то зробіть це тактовно, з повагою до старого. Якщо хочеш, я допоможу тобі накидати план твого варіанта коментаря…

Георг знову поглянув на годинник, зняв телефонну трубку, набрав номер і сказав:

— Зігфрід, це я… Попроси затримати на півгодини випуск номера… Ні, ні, затримай другу полосу, а все інше йде без змін. — Він обернувся до Кройцмана і сказав: — Диктуй!

— Ну що ти, Георг… Я не можу тобі нічого диктувати… Я дозволю собі пофантазувати — і тільки…

— Юрген, не можна так… Не можна нікому не вірити. Якщо ми граємо одну партію, то не можна ж забезпечувати своє можливе алібі, як у бульварному романі початку нашого століття. Союз сил передбачає відвертість. Я ж прекрасно розумію, ти приїхав зовсім не для того, щоб полапати Лорхен, а щоб зробити те, що тобі дуже потрібно зробити…

— Нам, — поправив його Кройцман. — Нам, Георг. Добре. Отже, я фантазую… Ну не сердься. Я прийняв твої умови.

Краузе витяг блокнот і приготував ручку. Кройцман, ходячи по кабінету, диктував:

— «Перша поразка великого Берга». Початок піде? «Всі ми захоплювались якобінською пристрастю прокурора Берга, коли він проводив свої відомі процеси й завжди доводив правду, виступаючи проти зла. Але справа Кочева, коли Берг заарештував людей, яких йому згодом довелося випустити, пробачившись перед ними, — симптом, і симптом очевидний. Ми не наважимося ставити під сумнів високу громадянську порядність Берга і його високий професіоналізм. Мова йде про інше. Хвора людина, яка вже давно переступила межі пенсійного віку, вона йде на різних курсах з сучасністю, породженою новим часом, відзначається новими особливостями і вступає в нерозв’язане протиріччя з тим часовим періодом, коли сформувався світогляд Берга. Так, старі кити сходять зі сцени, і це тривожний симптом. Але хто прийде на зміну? Хто зможе карати зло й охороняти добро так, як це вмів робити той же Берг усього лише десять років тому? На жаль, ми не можемо сказати: «Назад, до колишнього Берга!» Ми змушені сказати: «Пане міністр юстиції! Де нові кадри? Де ті люди, яким доведеться правити країною, виконуючи волю нації?» Ні, «націю» викинь. Замість «нації» постав «народ». «Де молода хвиля? Пане міністр юстиції, ми ні в чому не звинувачуємо вас, ми тільки ставимо вам це запитання».

Краузе закінчив писати, замислено подивився иа Кройцмана й мовив:

— Ти зараз був чудовий, Юрген. Тобі треба поговоритиз Шпрінгером. Це буде зручно. Ми поїдемо до, нього за місто… Я це влаштую…


2

Берг стежив за тим, як Люс читав газети. Коли режисер відклав їх, Берг сказав:

— Я не хотів розмовляти з вами доти, поки ви не ознайомилися з тим, що зараз пише преса. Є цікаві новини. Ви відстали від подій, поки сиділи в камері.

Він говорив неголосно, дуже переконливо, немов забиваючи цвяхи. Він не боявся, що його зараз запишуть на плівку, бо працював приймач.

Передавали концерт поп-мюзик.

— А тепер слухайте мене уважно, Люс, бо я продовжуватиму з вами розмову, яку не зміг закінчити Ганс Дорнброк. Тільки спочатку я вам трохи розповім про нацизм — так, як я його сприймаю. Добре?

— Мені хотілося б спочатку з’їздити додому.

— Ви це зробите пізніше, коли я покину цей кабінет.

— Невже через шпрінгерівські коментарі ви подасте у відставку?

— Саме так. Якби вони поводилися по-хамському, як усі інші, я показав би зуби. Але ці вдарили у піддих. Я лежу в лікарні п’ять місяців на рік, а молоді прокурори нидіють на другорядних ролях, бо стара печериця як-не-як «зірка першої величини». Це написали розумні люди, які знають мене… Добре написали, нічого не скажеш… Так от, про нацизм. Як по-вашому, що це таке?

— Це злочин. Це концтабори, віра в геніальність ідіота, душогубки в Аушвіці, — стомлено й завчено відповів Люс.

— Нацизм — це не тільки концтабір і душогубка в Аушвіці, — заперечив Берг. — Це страшніше. Набагато страшніше, бо нацизм убиває не тільки комуністів, слов'ян, євреїв, священиків, гомосексуалістів і циган. Нацизм убиває всіх людей, підвладних йому. Гітлер знищив мільйон Бетховенів, два мільйони Гете і три мільйони Дюрерів. Я розповім вам, як вони вбили мене… Я тоді був адвокатом, я намагався захищати замість того, щоб обвинувачувати. Я уклав сам з собою угоду, я сказав собі, що захист невинних принесе більше користі, ніж спроба загального обвинувачення, сліпого, щасливого, фанатичного зла. В глибині душі я відчував, що йду на поступки перед совістю, але ж людина… Одним словом, коли я мав захищати в імперському народному суді одного червоного… він був хворий, він лежав у госпіталі і давно відійшов від боротьби, але його все одно потягли в суд… Я написав промову на захист, найкращу в своєму житті, таких мені більше не написати… Голова районного бюро адвокатів попросив мене зайти до нього і запитав, навіщо я взяв на себе захист ворога нації. Я відповів, що не вважаю мого підзахисного ворогом нації і тому громадянський обов’язок закликає мене стати на захист справедливості. «Отже, ви не вірите в справедливість фюрера і партії, ворогом яких він був?» Я повинен був відповісти, що я не вірю в справедливість фюрера, але я не хотів сідати на лаву підсудних разом з моїм підзахисним… Я промовчав. А голова нашого бюро, він тепер депутат парламенту в Шлезвіг-Гольштейні, сказав мені: «Я не чую вас, Берг. Ви не відповіли на моє запитання». Я сказав йому, що я вірю в закон. «А чиїми законами ви керуєтесь? Законами фюрера й нації, яку веде до перемоги партія націонал-соціалістів? Чи ви керуєтесь якимись іншими законами?» І я відповів: «Ні, звичайно, я керуюсь законами нашої держави». — «В нашій державі були веймарські закони. І кайзерівські! І буржуазно-єврейські! То якими ж законами ви керуєтесь?» І я відповів: «Нашими. Саме це й диктує мені стати на захист невинного». — «Ну що ж… У нас ніхто не може заборонити людині чинити по законах совісті. Я висловив вам свою думку, Берг». І я виступив у суді, а прокурор і суддя, посадивши мого невинного підзахисного, написали листа в моє бюро… Там, у залі, сидів якийсь журналіст… Чи то росіянин, чи то француз, але з червоних. І були загальні збори адвокатів, Люс, зверніть на це увагу. Загальні… і всі ці адвокати, в глибині душі чесні люди, проголосували за те, щоб позбавити мене права працювати в адвокатурі. Ні, мене не заарештували, що ви! Мене просто перевели на роботу в архів. Архів містечка Бад-Нойштадт… Велике село… А там знову влаштували збори, і жителі села наполягли, щоб мене забрали від них, бо я захищав червоного… Словом, я написав листа в моє бюро, в якому визнав свою провину. Я написав, що не до кінця розумів велич нашого правосуддя, яке, на відміну від усіх інших, ніколи не покарає невинного, бо головний захисник німецької нації — наш фюрер… Коли до нас прийшли росіяни й американці, і почалася денацифікація, і стали саджати в тюрму наці, я відмовився брати участь у розслідуваннях. «Я сам був пасивним спостерігачем нацизму, отже, я був їхнім пособником. Знайдіть когось іншого». Але американський капітан, із журналістів, сказав мені тоді гарну фразу: «Нацизм — це зграя. А зграя живе по законах зграї: вони знищують усіх інакодіючих. Коли б ми не прийшли, вони б таки передушили усіх інакомислячих. Назвіть мені хоча б одну людину з ваших, хто відповідав би найвищим вимогам. Назвіть мені імена борців… Віддайте належне тим, кого вже немає, і всім незахищеним, Берг, — сказав він мені тоді, — обвинувачуйте убивць живих». Я вам розповів типове про фашизм, про найстрашніше в ньому. Це було скрізь: у науці, в театрі, в літературі… А Аушвіц і Дахау?.. Ну що ж… Це хоча б логічно: знищували ворогів, тих, хто був сильніший і чесніший. Потім ми з вами поговоримо про новий нацизм… Він дуже цікавий, він хоче — ви це правильно відзначили — бути в білих сорочках і поки що навіть без портретів фюрера. Але він хоче того ж, чого хоче нацизм колишній: він хоче єдиномислення нації, він мріє про конформізм. Іде боротьба, Люс, прихована, нещадна, кривава… Коли Шпрінгер погубить свого конкурента в «Шпігелі», а якийсь там уряд у зв’язку з «надзвичайним становищем» заборонить усі радикальні газети і ми залишимося сам на сам з офіціозом Шпрінгера, — отоді вам пізно буде показувати зуби, Люс. Тоді ви будете приречені на загибель. А тепер давайте перейдемо до справи… Ви знаєте, чому я вас арештував?

— Факти були проти мене?

— Е… це дурниця! Факти в мене є й тепер, навіть проти президента банку Абса, а він негласно формує кабінет держави… Яка нісенітниця!.. Я міг узяти вас на поруки і відпустити під чотири вітри. Просто, поки ви їздили до вашої сучки, — він ошкірився, і обличчя його стало невпізнанне, жорстоке й сухе, — пробачте, але інакше я не можу називати зрадниць жінок, за вами стежили мої люди, і не тому, що я вам не вірив, а для того, щоб з’ясувати, хто ще за вами стежить. І чи стежать взагалі. Коли б не стежили, я ще довго думав би, хто ви такий, Люс… Я боюся тих, хто шарахає — і в політиці, і в мистецтві… Це ж усе поруч — мистецтво й політика. Ви — взаємозбагачувальні джерела: правителі дивляться ваші фільми, щоб збагнути сучасну людину, бо часу для безпосереднього знайомства з народом у них немає, а ви, в свою чергу, придумуєте собі їх, правителів, і цим підказуєте, якими їм треба бути… Словом, за вами стежили люди з оточення Дорнброка. Конкретно — співробітники бюро Айсмана. До нього тягнуться ниточки… Ви чимось були небезпечні для концерну. А з тими, хто небезпечний, вони розправляються, і їх можна зрозуміти: в них велетенське діло, їм не можна помилятися. Ну, а мені ви були потрібні живим. Тому я вас і сховав у себе на той час, поки я намацував їхні секс-точки.

— Що? — не зрозумів Люс.

Берг раптом розвеселився:

— Ну, це такі больові місця в контрагента… В кого щиколотка й п’ята, в кого піддих, у кого лоб. Одне слово, ви мені були не потрібні як труп, бо я бачив у комбінації багато дірок, — це як ловлений мізер у преферансі. І я багато чого досяг, сховавши вас у тюрму. Вони змушені були зняти цей обстріл і замість вас підставили якогось міфічного помічника. А мені вдалося дізнатися, що Кочев, цей червоний, сидів з Гансом у кабаку і Ганс дав йому ваш телефон, і просив подзвонити із зонального кордону — мабуть, він розумів, що й за ним також стежили… Чому ж за ним почали стежити, за сином Дорнброка? Я покажу вам матеріали, які я одержав з Гонконга, я все вам покажу, ось ціла купа папок — для вас. А ви тільки мені сказали і нікому більше не казали й не скажете про те, що Ганс пропонував вам робити фільм про наці і про бомбу для голови… Для якого голови? І про яку бомбу йшла мова? Ви розумієте, Люс, що ви опинилися, як я колись при нацизмі? Ви розумієте, що Кочев зовсім не в Південно-Африканській Республіці? Це нісенітниця! Йому нема чого тікати туди. Скільки їх, таких, як він, живуть собі спокійнісінько в нас у Франкфурті! І тут, у філіалі «свободи», Кочева нема, Люс, і Дорнброк не покінчив життя самогубством, його вбили… Отруїли… Чому?

«Він-хоче, щоб я встряв у цю справу, — збагнув Люс. — Він підтягує мене до того, щоб я запропонував йому свої послуги. А що я можу зробити? Хоча, взагалі, я можу дещо зробити, але це прирече мене на злидні й голод, я розумію, куди хилить старий. Цікаво, він скаже прямо чи штовхатиме мене до цього рішення, як поводир сліпого?»

— Чому ви не виступаєте з цим у пресі? — запитав Люс.

— З чим?

— З тим, про що ви зараз розповіли.

— Факти? Де тіло Кочева? Хто його вбив? Кому це було вигідно? Хто отруїв Ганса Дорнброка? Тільки найближчі люди, це зрозуміло, але хто саме? Не міг же батько санкціонувати це! Якщо я піду до старшого Дорнброка, які я йому викладу докази?

«А все-таки тюрма калічить людину швидше, ніж можна було уявити, — подумав Люс. — Я дорого дав би, щоб знайти в собі сили сказати старому «до побачення» і піти додому. Чому я повинен доробляти його справи? А я потітиму, картатиму себе, розумітиму, що беруся не за свою справу, але все одно не зможу встати й піти звідси. А може, слава богу, що це так? Може, я перестану бути самим собою, коли знайду в собі сили піти, сказавши йому «до побачення»? В мене не вистачить сили, щоб піти, але чи вистачить у мене сили, щоб потім триматися — після того, як я стану поруч з ним? Він старий, йому нічого втрачати…»

— А якщо це зроблю я?

— Що саме?

— Заяву для преси…

— Дурниця. Не рвіть шерсті й не гойдайтеся на люстрі… Вас зімнуть. Художник мусить мовчати доти, поки він не зробить свого діла. Важливий його фільм. Книжка. Полотно. Розмову можна забути, базікала — скомпрометувати чи вбити, а фільм убити не можна. Одним словом, беретеся за цю тему? Ваш фільм про це? Чи ну їх усіх під три чорти!

«Все правильно, — подумав Люс. — Він назвав те, про що я здогадувався з першої хвилини. Молодець. Він дуже правильно думає. Він правий: померти спокійно, в теплому клозеті — приваблива перспектива, але тоді, це вже напевно, треба йти на телебачення і робити недільні програми для «сім’ї й дому». Тоді треба поставити на собі крапку. Якщо піти зараз, тоді, виходить, треба сказати собі правду: «Ти стомився, Люс, тебе зламали, і не твоє це діло встрявати в бійку з наці, не твоє…»

— Беруся, — сказав Люс. — Будемо вважати, що я беруся за такий фільм.

— Майте на увазі: це смертельна гра. І в цій грі я можу вам допомогти лише в одному — здохнути за компанію, якщо перед цим я не вріжу дуба від виразки дванадцятипалої кишки… Безперестану болить, сволота…

— Я зроблю це, Берг… Тільки мені треба спочатку влізти в цей матеріал, я нічого не можу, коли в мене під рукою не буде матеріалів…

Берг поглянув на нього, скинувши за своєю звичною манерою окуляри на кінчик носа.

— Добре, — він відімкнув шухляду стола. — Ось вам фотокамера. Знімайте все. Плівка надчутлива. Проявіть самі й самі надрукуйте. І покладіть у банк. У філіал швейцарського. А ще краще — на час першої стадії роботи зникніть. А потім покладіть у банк. І все. Це єдино надійна гарантія. Ще раз нагадую вам: ви розумієте, що я вас втягую в смертельну гру?

— Ви втягуєте мене в гарну й потрібну гру. Якщо по ходу справи мені буде потрібен коментатор у кадрі, ви погодитесь знятися?

— З моєю жовтою пикою?

— Ви схожі на Спенсера Трессі…

— Якщо підгримуєте — зіграю, чорт візьми. Кого завгодно зіграю…

— Кого завгодно не треба. Треба, щоб ви зіграли Берга… Непогана роль, скажу я вам, пане прокурор, справді, це буде, мабуть, найцікавіша роль з усіх, які мені пощастило зробити.

— Тепер ось що… — спроквола мовив Берг, — їдьте в бібліотеку й заберіть газети з мого абонемента, — я попереджу, щоб вам їх віддали… Я переглядав газети Сінгапура, Гонконга, Тайбея і Осакі…

Люс здивовано зиркнув на Берга.

— Ви ж самі казали мені, що Ганс літав на Схід і повернувся звідтіля іншим… Дорнброк є Дорнброк, хоча й син… Про нього повинні були писати тамтешні газети. Словом, я дещо знайшов. Погляньте й ви… Я дам вам адресу мого приятеля; він постійно живе на Сході, доктор Ваггер… Він допоможе вам… Починайте звідти, Люс… Хоча ще не пізно від цього відмовитись. Це я кажу вам останній раз, і не тому, що сумніваюсь у вас… Просто мені дуже жаль, коли вбивають хороших людей, та до того ще й талановитих.


«Добре мистецтво кіно…»

1

З бібліотеки після роботи над матеріалами, які було відкладено для прокурора Берга, не заїжджаючи додому, Люс подався до свого продюсера. «Я не скажу Щварцману всієї правди, — думав Люс, підкачуючи бензин в карбюратор «мерседеса». — Але того, що я скажу, буде досить, щоб він дав мені грошей на поїздку. Шварцман — хлопець з головою, і нюх у нього чудовий. Він зрозуміє те, що треба зрозуміти…»

Шварцман зустрів Люса радісно, з відкритою усмішкою і якоюсь дивною гордовитістю за свого режисера, який став у ці дні такий відомий у боннській республіці.

— Ви не уявляєте собі, Люс, який я радий за вас. Та хіба тільки я? Фрейлейн Габі, будь ласка, приготуйте каву. Ви не хочете випити, Люс?

— З радістю.

— Коньяк, будь ласка, фрейлейн Габі. Тоді, може, щось попоїсте? Старий осел, як же я зразу не спитав вас про це…

— Чому «старий осел»? Ви думаєте, що в тюрмах, як і колись, голодують? Цілком терпима їжа… Спасибі… Ви мила людина, Шварцман…

— Я й сподівався, що ви приїдете прямо до мене. Та й справді, куди вам тепер ще їхати, коли не до мене?

— Та як вам сказати… В тюрмі показують кольорові сексуальні фільми, а в нашому місті є куди заглянути з цього приводу. Слухайте, Шварцман, мені потрібні гроші.

— Скільки?

— Тисяч тридцять — тридцять п’ять щонайменше.

— Такі гроші я можу дати. Вам треба одержати ці гроші сьогодні?

— Нема проблеми, Шварцман. Можна почекати й до завтра. Тепер ось що. Мені треба поїхати звідси.

— Ви хочете відіспатися? Я розумію.

— Ні, я відіспався в тюрмі. Років на три наперед. Мені треба поїхати у важливій справі. На місяць, два…

— Це неможливо, Люс. У мене підписані угоди з кінотеатрами. Ви маєте закінчити ваш фільм у найближчі три тижні…

— Вам вигідно, щоб картина з’явилася якомога швидше, поки ще пам’ятають про наш скандал? Про нього забудуть через кілька днів, запевняю вас, Шварцман. Преса підкине якісь сенсації про хіпі; і всі побіжать на новеньке. Моїм ворогам вигідно, щоб мене якнайшвидше забули…

— Я розумію, Люс, я все розумію, але з мене — саме тому — власники кінотеатрів зажадають неустойки, якщо я не передам їм ваш фільм вчасно…

— Яка сума неустойки?

— Думаю, дуже велика.

— Я відслужу неустойку, Шварцман. Справа в тому, що в тюрмі я задумав нову стрічку.

— Ну й чудово. Закінчите цю і негайно почнете наступну… В мене просто немає грошей, щоб сплатити неустойку. Ви ж знаєте, що й під цю картину я одержав позику в банку, а це було дуже нелегко — одержати під вас гроші. Яка тема нового фільму?

— Про це поки що рано говорити.

— Фільм буде ігровий?

— Не знаю. Поки що не знаю. Мабуть, сплав акторської гри з хронікою…

Шварцман підвівся, пройшовся по кабінету, раз по раз витираючи шию хусточкою, — він страшенно пітнів, коли хвилювався.

— Якщо це пов’язано з документалістикою, я спробую поговорити з деким на Кудамі[6]: вони показують вихолощену шведську порнографію, ваш задум може їх зацікавити.

— Спасибі, — сказав Люс. — Тільки це ще не точно — документалістика…

— Новий фільм буде автобіографічний, пов’язаний з вашою справою?

— Як би вам сказати…

— Сказати мені треба правду.

— Якщо я скажу «так»?

— Тоді я спитаю, хто гратиме роль вашої подруги. На це клюнуть…

— Цього не буде. Не в цьому суть мого задуму.

— Тоді ваш фільм нікого не зацікавить. Якби ви погодились розповісти глядачам про свій інтимний світ, мені вдалося б щось придумати. Юрба полюбляє підглядати в замкову щілину.

— Як ви думаєте, в що може вилитися неустойка? Приблизно, досить приблизно?

— Тисяч двісті. Не менше.

— Але я ж дороблю цей наш фільм! — сказав Люс. — Ну, скажімо, через два місяці ми його здамо… Це аж ніяк не вплине на суму неустойки?

— Про це зараз завчасно говорити, Люс. Мабуть, надалі ми зможемо щось одержати назад. Але про це зараз рано говорити.

— Я дуже шкодую, любий, — сказав Люс, підводячись, — але мені доведеться завдати вам прикрості… Якщо ви не зможете домовитися про пролонгацію картини, цієї картини, або щось придумати з новою, я змушений буду сплатити вам неустойку…

— У вас немає грошей, Люс.

— Я, може, залишуся голий, але я задумав експеримент. До цього експерименту рано чи пізно приходить кожен художник, Шварцман…

— Який же це експеримент? — стомлено запитав продюсер, теж підводячись.

— Чехов писав, що треба по краплі вичавлювати з себе раба. Оце я й вирішив робити в той місяць, під який просив у вас грошей.


Від Шварцмана Люс поїхав до власника радіозаводів Клемента фон Зеєдле. Їх познайомили місяців п’ять тому, і Зеєдле сказав тоді, що збирається вкласти гроші в кіновиробництво. «Заїжджайте, — запропонував він тоді Люсу, — обміняємося думками. Я, звичайно, не дуже поділяю ваші політичні концепції, але ваше мистецтво справляє сильне враження, байдужих я не бачив — одні хочуть лінчувати вас, інші збирають гроші на пам’ятник за життя. Приїжджайте, можливо, домовимося про щось на майбутнє».

— Здрастуйте, радий вас бачити, Люс, — сказав Зеєдле. — Я був засмучений, коли дізнався про ваші неприємності. Кави? Коньяку?

— Спасибі. В мене до вас ділова розмова.

— Кава не завадить ділу… До речі, неприємності скінчилися чи лишилися хвости?

— Все закінчилося.

— Ну й слава богу… Я був упевнений у цьому…

Кабінет у Клемента фон Зеєдле, на відміну від маленького бюро Шварцмана, був величезний, обставлений новими меблями, але не тими, які рекламуються як «дуже зручні і дуже надійні», а незвичайними, зробленими на замовлення в Скандінавії, з світлого дерева; крісла обтягнуті справжніми тигровими й леопардовими шкірами, на стінах не репродукції з Гогена, а справжній Пікассо і Сальвадор Далі.

На відміну від Шварцмана, власник радіозаводів не став викликати секретарку, а сам заварив каву й поставив перед Люсом чашку.

— В мене зародилася ідея, пане Зеєдле. Ідея нового фільму.

— Спасибі, що прийшли до мене. Радий. Коли б ви змогли розпочати роботу?

— Сьогодні.

— Прекрасно. Скільки це коштуватиме мені?

— Перший внесок — двісті тридцять тисяч.

— Це дрібниці. Це не гроші. Який же буде другий внесок?

Люс відчув, як його тіло, досі страшенно напружене (через це йому незручно було сидіти в машині, і в Шварцмана, й тут), як і колись, стало пружним і підвладним йому. Він відкинувся на спинку стільця й випростав ноги.

— Я не зовсім готовий да відповіді, aлe думаю, що ми вкладемося у сімсот тисяч, щонайбільше в мільйон.

— Я радився з моїми друзями… Вони казали мені, що прокат вимагає зараз лише широкоформатних кольорових стрічок… Ви знаете про це?

— Звичайно.

— Пробачте, що я запитав вас про це, але багато режисерів вважають, що доцільніше висловлювати ідею в чорному кольорі, — вів далі Зеєдле. — Тепер останнє… Тема вашої нової роботи?

— Я не вмію розповідати задум. Щось про банду. Піф-паф, підступність, розум, спритність, насильство, смерть…

— Але про це вже багато зроблено, — здивувався Зеєдле. — . Ви — і раптом вестерн? Залиште це для хлопчиків з Голлівуду, позбавлених смаку. Давайте щось у дусі Антоніоні, але так, — раптом засміявся Зеєдле, — щоб при цьому можна було торкнутися проблем радіопромисловості в двадцятому столітті.

— Так я не вмію, — сказав Люс і відчув, як тіло його знову почало дерев’яніти. Він підігнув ноги й насилу відірвався від спинки стільця.

«Зручний, — подумав він, — прямо-таки всмоктує. Найстрашніша для нього буде година, коли йому доведеться розлучитися з цими меблями».

— Годі вам, Люс, — сказав Зеєдле, — не треба хмуритись. Зважте на мою недосвідченість. Я ніколи не мав справи з вашим братом. Тільки гангстери? Чи не обкрадаєте ви себе цим? Люс — і раптом гангстери. Ну, гаразд, зрештою вам видніше: я ризикую грошима, ви — своєю репутацією. Проспект ви захопили?

— Що? — не зрозумів Люс. — Який проспект?

— Сухою мовою моєї професії проспект означає докладний опис того предмета, який ви збираєтесь запропонувати покупцеві.

— Я не вмію писати проспекти.

— Дорогий Люс, я не зможу розпочати діло, не маючи перед собою предмета, нічого про нього не знаючи. Коли ви купуєте автомобіль, то сідаєте за кермо й пробуєте, чи зручна для вас нова модель. Чому ви хочете поставити мене в становище людини, яка змушена купувати кота в мішку? Гаразд, ви не вмієте писати проспекти — з цим я можу погодитись, це теж мистецтво свого роду. Але ви можете розповісти під диктофон чи моєму стенографістові про те, що відбуватиметься у вашому новому фільмі? Глава банди — старий чи молодий? Що вони роблять — маріхуана, сексуальні анормальності, кіднепінг? Про це ж ви можете розповісти, мені й моєму стенографістові. Чи не так?

«Брехати йому? — подумав Люс. — Не можна цього робити. У мене мають бути чисті руки. Потім це зможуть повернути проти мене. Ні. Брехати я не стану. Або — або».

— Пане Зеєдле, я боюся завдати вам прикрості, але я справді не вмію розповідати про свій майбутній фільм…

— Милий Люс, я дуже шаную Мецената і люблю читати про нього, але сам я — хижак. Капіталістичний хижак. Так, здається, називають мене ваші однодумці. Я вкладаю гроші в діло для того, щоб дістати прибуток. Причому на кожну вкладену марку я хочу одержати вісім пфенінгів, всього лише. Але я мушу одержати їх, в іншому разі я стану банкротом, а це нечесно по відношенню до трьох тисяч моїх робітників, погодьтесь…

Люс їхав додому повільно, вибираючи найдовшу дорогу. Він зрозумів, що і в бібліотеці, і в Шварцмана, і тут, в особняку Зеєдле, він безперестану думав про те, як зустрінеться з Норою. Він боявся її скандалів. Люс ненавидів її, коли вона влаштовувала сцени. Паоло радив ставитися до цього з гумором, але Люс відповідав йому: «Ти ідіот! Ти приписуєш мені свої рецепти. В тебе туберкульоз, а ти хочеш своїми пілюлями лікувати мою гонорею. Ти ж знаєш мою матінку, ти ж не забув, як вона мордувала батька, Паоло! В мені цей страх перед сценами закладейо з дитинства! Коли б я не любив Нори — все було б просто й ясно. А так… Якесь довічне ув’язнення в камері кохання з суворим режимом, без права побачень і листування. Любовне Дахау».

Люс зупинив машину біля свого будинку. В гараж він не заїхав.

«Якщо вона зустріне мене так, як я мріяв про це в тюрмі, я спущуся вниз, зажену машину в гараж і плюну на всю цю справу Дорнброка, поки не закінчу фільм для Шварцмана, а якщо буде чергова істерика — поїду негайно. Як завгодно — все одно поїду».

Він підійшов до дверей. У мідному прорізі для листів стирчав кінчик червоної міжнародної телеграми. Люс прочитав: «Я в Ганновері. Буду розумна й великодушна. Нора»

Люс натиснув кнопку дзвінка. Він ще нічого не зрозумів. Він прочитав телеграму ще раз. «Який Ганновер?» Потім збагнув — ну звичайно, в газетах, мабуть, надрукували про його зустрічі з жінкою в Ганновері…

Він відімкнув двері: в домі було порожньо.

«Браво, яка ж це жінка, — зітхнув Люс, — чоловік у тюрмі, а жінка на Кіпріані, але обіцяє бути великодушною в Ганновері. Ідіот! Я завжди мріяв, щоб вона зрозуміла мене. Препогана егоїстка! Вона коли й скандалила, то завжди думала тільки про себе, про свої образи, про те, що про неї скажуть, коли дізнаються, що я з якоюсь бабою був у кабаку».

Люс піднявся у свій кабінет. Він відчинив вікна й ліг на тахту. Кабінет у нього був великий, а тахта стояла в маленькій ніші, яку Люс називав закутком. Він з дитинства мріяв про такий закуток. Їхній будинок розбомбили в сорок другому, і він шість років жив у підвалі разом з матір’ю і хворою тіткою. Як він мріяв тоді про свій закуток, де можна читати і нікого більше не чути, а лише продивлятися на стіні те, що тільки-но прочитав, і чути музику, і придумувати свої щасливі й благополучні кінцівки, замість тих трагічних, які доводили його до сліз… Коли він купив цей дім і Нора вирішила, що його кабінет буде нагорі, він навіть якось не дуже повірив у реальність цієї великої кімнати й спершу почував себе тут гостем. Тільки коли він поставив тахту в нішу й підсунув тумбочку, на якій завжди височіла купа книжок, і таким чином відділився від величезного кабінету, вмебльованого симетрично й акуратно, він повірив у те, що все це реальність: і дім, і сад, і тиша, і великий кабінет…

«Але ж доведеться продати цей будинок, — подумав Люс. Він подумав про це спокійно, і його, признатися, здивував цей спокій. — Немає іншого виходу. Діти? Правильно. Але що для них краще: коли батько буде чесною людиною в невеличкій квартирі в новому будинку без підземного гаража й таємничого горища, де можна прекрасно гратися в «розбійників», чи коли їхній батько стане обивателем, для якого ясенова підлога в цьому котеджі дорожча за істину? Ми поспішаємо дати дітям усе те, чого не мали самі, але при цьому тихесенько втрачаємо самих себе. І доводиться заради ілюзії усталеного благополуччя відкладати головний фільм «потім», сподіваючись спочатку закласти міцний фундамент матеріального забезпечення на той випадок, якщо «головний фільм» виявиться непотрібним цьому часові. Підлість яка, га? Якому часові, де й коли «головний фільм», а точніше кажучи, «головна думка» була потрібна? Лише жертовність може зробити цю «головну думку» потрібною часові й суспільству. А якщо вівтар порожній і жертву не принесено — «головне діло» помститься… Воно вирветься з рук, його забудеш після п’яної безсонної ночі, його занедбаєш у суєті непотрібних маленьких справ… І зрадиш себе в дрібницях, поступово, непомітно… Здаєш позиції з кожним днем, а позиції в творчості — це не стратегічна висота на війні, яка переходить з рук до рук і яку можна взяти з боєм… Правда також має свої навики, і розгубити їх легко, а знову надбати неможливо, як неможливо повернути молодість… І все це я сказав собі, — зітхнув Люс, закурюючи ЛМ, — лише для того, щоб принести «жертву» — продати цей будинок, дати дітям нормальну квартиру, в яких живуть п’ятдесят мільйонів німців, а самому натомість залишитися художником, а не перетворитися в поденника від творчості… Нікчема ти, Люс, звичайнісінька нікчема. Можна ще зараз подзвонити Бергу й не влаштовувати цей духовний стриптиз, а просто сказати, що я передумав, що в бійку не полізу — перехотілося… Та й силоньки забракне…»

Він зійшов униз, на кухню, зазирнув у холодильник, відкрив бляшанку пива, сьорбнув кілька, разів.

«А хіба чесно, — все ще думав Люс, — пов’язувати мої проблеми з дітьми? Може, я поступово готую себе до відступу, виправдуюсь перед собою існуванням моїх хлопчиків? Це дуже нечесно, Люс. Вони є, і слава богу, що вони є! Чи немає в мені бажання сховатися за дітей, щоб зберегти благополуччя і спокій для себе? Га, Люс? Як я тебе?! Нічого собі?»

Він швидко піднявся нагору, взяв зі стола телефон і, ходячи по кабінету, набрав номер.

— Алло, це Люс, добрий вечір. Що, пан Паоло Фосс уже повернувся? З’єднайте мене з ним. Спасибі… Алло, добрий вечір, ідіоте. Ти мені потрібен. Негайно. Не можеш? Коли? — Люс глянув на годинник. — А транзит? Ти впевнений? Добре, я вилечу. Зустрічай мене. Коли я буду в Ганновері? За годину? Гаразд. Не смійся, кретине! Ну чого ти смієшся?!


Через дві з половиною години Люс був у Ганновері.

— Бачиш, любий, — говорив Паоло, коли вони їхали з аеродрому, — ти мене ставиш у дикувате становище. Ти очманів, скажу тобі. Ти знаєш, моє діло — реклама виробів з пластмаси. Я не можу бути твоїм анонімним продюсером. Якщо мої партнери дізнаються, що я вклав гроші у твій фільм, мене жде крах. Знищать, навіть кісточок не залишать. Я можу позичити тобі грошей. Тисяч п’ятнадцять. Будь ласка; Але двісті тридцять тисяч! Ти дивний чоловік, ти часом приголомшуєш мене. Треба завжди точно знати, з яким проханням можна звернутися до друга, а з яким не можна. Добра ти і хороша людина, аде іноді поводишся, як дешева кокетка: «Любий, купи мені сріблясту норку». Не кажучи вже про те, що цей твій замір здається мені самогубством.

— Чому?

— Ти що, сам не розумієш, на кого заміряєшся? Якщо все йде так, як думає Берг, ти розумієш, хто стане твоїм ворогом?

Люс замислено запитав:

— Ти пластинки все ще рекламуєш?

— Звичайно.

— Пригадуєш, ми колись програвали на патефоні велику пластинку з однією піснею? Пригадуєш? А тепер на одній маленькій пластинці записують п’ять пісень. Усе пришвидшилось, Паоло, все тепер пришвидшилось. Зло пришвидшилось, але й добро теж повинно стати швидким, інакше знову почнеться ніч, і вже не твого батька, а наших дітей зроблять рабами в нових концтаборах.

— Тебе завжди заносило на довгі фрази із знаками оклику й багатьма крапками, Люс. Не треба, — Паоло припаркував машину біля невеличкого ресторанчика. — Ходім з’їмо по айсбану. Ти жовтий і під очима синці.

— Ходім.

— Так от, любий, раніше треба було думати. Про все треба думати заздалегідь. Звідки ти знаєш, про що я думаю, відмовляючись увійти в твоє діло? Ти ж знаєш, як я «люблю» нацистів — і нових, і старих, але я з ними працюю, і кожну суботу вони збираються в мене за містом… Кожному своє, Люс. Я теж думаю, про майбутнє, але в мене — свої можливості, а в тебе — свої. Кожна людина живе своїм задумом, Люс. І я не маю права зараз ризикувати з тобою, бо твій програш означатиме загибель мого задуму… Пробач мені за монолог, просто я розлютився, коли ти нагадав про батька…

— Що ти з ними зможеш зробити, з цими дорнброками, Паоло? Ти сам тепер став крихітним дорнброком…

— Є стратегія й тактика, Люс.

Люс підвів очі на Паоло. Він довго дивився на нього, а потім усміхнувся.

— Знаєш, — сказав він, — я тепер ніколи не називатиму тебе ідіотом. Я тебе дуже люблю, дурня мого…

— Зате я тебе ненавиджу… Лопай айсбан, тут готують найкращий айсбан, бачиш, на кісточці й жир білий.

— Гаразд. Лопаю. Тільки скажи мені, що робити. Хто мені може допомогти?

— Я замовив тобі квиток на Париж. О дванадцятій у готелі «Георг П’ятий» тебе чекатиме Аллан Асон.

— Але ж він праціоє на американців та англійців. Він ніколи не ставив на німців… Його єпархія — Франція, Штати, Лондон…

— Він мій друг.

— З ним можна говорити відверто?

— Як тобі сказати… ні, ні, я йому вірю… Просто, коли ти говориш відверто, ти ставиш співрозмовника в скрутне становище. Аллан живе в сфері бізнесу, в нього свої складності… Словом, Годара й Лелюша він виручав…


У Парижі, в готелі «Георг П’ятий» — від Тріумфальної арки вниз по Єлісейських Полях, третя вулиця праворуч, поворот коло ресторану «Максим», — було повно американців. Вони щосили намагалися бути схожими на європейців.

«Ідіоти, — думав Люс, — замість культури вони переймають тутешню буржуазність — жилет у тон з галстуком. Такі славні хлопці, а от бачиш…»

Аллан Асон запізнився, бо ніяк не міг припаркувати «сітроен». Він двічі об’їхав навколо готелю, а потім кинув машину портьє:

— Мішель, я нічого не можу зробити…

— Не турбуйтеся, мосьє Асон… Я поставлю машину.

— Спасибі. Замкніть задні дверці, в мене там пакунок…

— Так, мосьє Асон…

Аллан Асон попросив пробачення у Люса, що запізнився, і додав:

— А втім, ви кайданник, вам тепер доведеться чекати хазяїна — віднині й назавжди. Або станьте, як Делон, продюсером. Він зараз просто нестерпний — такий гонор… А картини роблять про трикутник, прямо-таки вісімнадцяте століття… Віскі? Луї, віскі, води й горішків. Повечеряємо в ресторані «Каспійська ікра». Вам зараз потрібна калорійна їжа.

Луї приніс пляшку. Люс посміхнувся: на пляшці висіла велика мідна бляха: «Пан А. Асон».

Аллан помітив його посмішку.

— Ну й що, — сказав він, — не хихикайте. Це зручно. І я не винен у тому, що вони вішають на груди пляшки важку мідь, — зрештою це бар Георга П’ятого, а він з аристократів. Пийте і не іронізуйте, німець. Навіть талановиті німці, такі, як ви, все одно філістери.

— Навіть такі талановиті французи, як ви, — відповів Люс, — запопадливі до аристократизму Георга П’ятого.

— Кожна розумна людина шукає свого сюзерена… Скільки треба грошей?

— Спочатку чверть мільйона.

— Доларів?

— Марок.

— Тема картини?

— Наша банда. Фінансисти, наці…

— Імена будуть вигадані?

— Ні. Справжні. Інакше немає смислу все це починати.

— Одне ім’я. Хоча б одне… Слухайте, не пожирайте мене очима, все-таки я офіцер Почесного легіону й доносити на вас не стану…

— Дорнброк…

— Дорнброк, — замислено сказав Аллан. — Дорнброк… Не вийде, Люс. Поясню: мій американський компаньйон зв’язаний з Дорнброком. У них справи в Латинській Америці і в Африці. Я ворушу умови договору з компаньйоном, якщо вдарю Дорнброка. Дорнброк сильніший за нас у мільйон разів. Це — без перебільшення. В мене обертається в ділі мільйонів десять, готівкою — півтора. А в Дорнброка готівки не менше мільярда. Змініть ім’я, місце дії, і я вступлю у ваше діло. Я люблю вашу творчість.

— Якщо я зміню ім’я, немає смислу заварювати кашу.

— Розумію. Але ви повинні зрозуміти й мене, Люс. Діло є діло.

— Я розумію. Як ви можете допомогти мені інакше?

— Завжди називайте кота котом, Люс. Вам потрібні гроші в борг на це діло? Коли б не Дорнброк, я дав би вам ці гроші. Але… Але! — він підняв палець. — Усі знають, що ви людина не грошовита. Де ви взяли гроші на цю картину? Хто вас фінансував? І це стане явним. Про це не так важко дізнатись. Дорнброк не простить мені цього. Я відкриваю вам карти, Люс. Не сердьтеся на мене.

— Ви збожеволіли, Аллан… За що ж мені сердитись на вас? Хай вам щастить, славна ви людина.

— Ходімо вечеряти. Дівку хочете? В «Брумелі» чудові дівки. Є німкені.

— Я не можу. Спасибі.

— Охляли після тюрми?

— Навпаки. Відпочив. Просто… Ну, добре. Ура! П’ємо! Спасибі, Аллан.

— Слухайте, я пропоную компроміс. Напишіть мені листа. Офіційного. Надішліть сценарій. Про кота й мишку. Про дівчинку й бабусю. Про космос чи про підземелля. Я фінансую вас. Тільки візьміть на себе брехню. Потім я подам на вас позов і відмовлюсь показувати ваш фільм у Франції. Покажуть інші, я зв’яжусь з Фернаном з Бельгії, він добре показує німців на екрані у Франції.

— Я думав про це, — відповів Люс і знову випив. — Не можна. Мені не можна підставлятися. Розумієте? Потім захоплюватимуться тим, як я обдурив продюсера і яка молодиця лизала мені п’яту… І згадають, що я почав фільм правди з маленької брехні! — Він розстебнув м’який комірець, опустив галстук і потер зарослі щоки. — Це угробить усе діло. Мені треба, щоб люди дивилися чистий фільм. Розумієте? — Люс хруснув пальцями й одпив ще один ковток. — Тут усе дуже складно, Аллан. Треба йти в це діло з чистими руками… Неодмінно з чистими руками…

— Мені дуже хочеться допомогти вам, Люс.

— Я бачу. Спасибі. Я привіз вам подарунок, Аллан. Нехай принесуть ще горішків — дуже смачно. Я думав, що я завжди зберігатиму це як талісман. — Люс дістав з кишені стару алюмінієву ложку. — Я вкрав її в тюрмі. Візьміть. Їжте нею ваше лайно, бідолашний, славний Аллан.

— Спасибі. Я повішу цю тюремну ложку над моїм робочим бюро. Ходімо. В ресторані нам уже заморозили горілку в шматку льоду і підсмажили житній хліб. А з ікрою нічого не робили, щоб зберегти калорії, які дуже потрібні для вашої творчості і для мого шахрайства…


2

Літак у Західний Берлін відлітав ранком. Люс трохи потинявся по Латинському кварталу, зайшов у підвальчик «Бомбардири», де студенти горлали пісні й пили каву, а потім поїхав в Орлі. Він найняв номер у готелі при аеропорту. Спати не хотілося. Він ліг на жорстке ліжко, не вмикаючи світла, й довго лежав, прислухаючись до того, як ревли турбіни літаків: грізно — ті, котрі відлітали, і жалісливо — ті, що вже приземлилися, стомлені в польоті. Він довго лежав розслабившись і ні про що не думав… Потім витяг з кишені телефонну книжку, ввімкнув світло й розгорнув сторінку з літерою «А». Люс переглянув усі імена й прізвища, машинально відзначив, що записано всього лише двадцять два номери («Погано, що не двадцять один»), здивовано знизав плечима й розгорнув сторінку на літеру «М». Телефон і адресу Хосе Марія Альберто Трокада було записано саме тут — його ім’я назавжди зімкнулося для Люса з Мадрідом.

Іспанський банкір, він мав кілька пакетів акцій у взуттєвій промисловості й велику фабрику дитячих колясок.

«Мої колеги, — говорив він Люсу, коли вони познайомилися в Сан-Себастьяні під час кінофестивалю, — вкладають тепер гроші в електроніку і приладобудування. Це безглуздя! Іспанія вже не може наздогнати ні Італії, ні Росії, ні Франції по рівцю промислової могутності. Іспанці — страшенні модники. Клянуся честю, я маю право говорити так, бо я народжений іспанським грандом. У нас найбідніший жебрак відмовляє собі в їжі, аби тільки купити красиві черевики. І якщо в іспанця є можливість одружитися — будьте певні, він народить купу жебраченят: аборти заборонено. У нас, — Альберто зітхнув, — цензура на народженість, кіно й літературу. Отже, хто вкладає гроші в приладобудування, той ставить на битого коня. Коляски — далекоглядніше. І кінематограф. Я з радістю вклав би гроші в кінематограф. Причому ставив би я не на нашого режисера. В нас є два великі художники, але обидва вони червоні. Я з задоволенням поставив би на іноземця. На вас. Іспанським режисерам страх як важко працювати: голу жінку в кадрі виріже церковна цензура, а слово про бардак у країні виріже цензура державна, будь вони неладні!»

«Цензура — ваш виплід, — сказав тоді Люс. — Вона вас захищає, вами оплачується, вам служить».

«Любий друже, — поморщився Хосе Марія, — інші часи, інші звичаї. В новому столітті треба вміти по-новому працювати. Цензура в нас тепер служить самій собі. Це парадоксально, але це істина…»

Люс попросив телефонну станцію готелю з’єднати його з Мадрідом.

— Мосьє, Мадрід працює на автоматиці, — відповіла телефоністка. — Наберіть цифру «одинадцять», дочекайтесь музичного сигналу, наберіть цифру «п’ять» і потім ваш мадрідський номер.

Люс подякував їй і набрав номер телефону Хосе Марія.

— Алло, — сказав Люс, — це Мадрід? Прошу сеньйора Трокаду.

— Що?

— Ви розмовляєте по-німецькому?

— Що? — повторила служниця по-іспанськи.

— А по-французьки? Парле ву франсе?

— Трошки.

— Де сеньйор Трокада?

— Його нема дом…

— Де? Де він?

— Готель «Кастеляна Хілтон». Бар, ресторан…

— А телефон? Який там телефон?

— Що?

— Я питаю: який там телефон?

— Моменто… Пасеа де ля Кастеляна… Моменто… Двісті п’ятдесят сім, двадцять два, два нулі.

У служниці був ніжний, трохи заспаний голос.

— Мучас грасіас, — сказав Люс.

У Мадріді зараз була третя година ранку — в цей час служниці прокидаються, а в ресторанах та барах тільки-но починається справжнє життя.

Люс з'єднався з «Кастеляна Хілтон» і попросив знайти в барі або в ресторані сеньйора Трокаду.

— Яволь, майн гер, — відповіли йому на другому кінці проводу з істинним берлінським придихом.

— Ви німець? — поцікавився Люс.

— Яволь, майн гер! Карл Йозеф Кубман, майн гер.

Через кілька хвилин Карл Йозеф Кубман пророкотав у трубку:

— Сеньйор Трокада годину тому поїхав із своїми — друзями в ресторан «Ля лангуста Амерікана», на Рікардо Леон, телефон двісті сорок сім, нуль два, два нулі.

— Дякую вам, — сказав Люс і зразу ж розсердився на себе: «Ідіот, навіщо дякувати наці?! Напевно, він таки наці, який утік туди в сорок п’ятому. Проклята німецька звичка».

Трокада справді сидів з друзями в «Ля лангуста Амерікана».

— Де ви, любий Люс?! — закричав у трубку Трокада, і здавалося, що він зараз сидить у сусідньому номері паризького готелю «Ер Франс». — Негайно під’їжджайте сюди!

— Це нелегко, дорогий Хосе Марія, я в Парижі.

— Ну то й що? Прилітайте. Ми славно поп’ємо ваше улюблене тінто. Га?

— Спасибі, старина, думаю, ми це зробимо наступного разу, можливо, завтра. Якщо домовимося зараз.

— Я вас зрозумів. Вважайте, що ми домовились. Я — за.

— Мені треба для початку тисяч сімдесят. Доларів.

— Це можливо. Який буде другий внесок?

— Іще тисяч сто.

— Вважайте, що заметано. Прилітайте завтра, обговоримо деталі. Клянусь честю, ми зробимо з вами фільм століття! Лише одна умова — тільки не сучасність! І без усяких соціальних трагедій: тут це нікого не цікавить. Ви розумієте? Шекспір, Бальзак, Барроха. І війни також не треба — в нас своє ставлення до минулої війни. Я, звичайно, не поділяю цього ставлення до минулої війни, але треба дивитися на речі тверезо. Класика, мій дорогий друже, все що завгодно з класики!

— Класика мене зараз не цікавить!

— Єзус-Марія, не мені вас учити! Дотримуйтесь пропорції форм, і нехай ваші герої говорять про злочинців-імператорів і про корупцію в сенаті Риму! Нехай ваші герої лають кого завгодно, аби тільки вони ходили в шкурах чи в оксамитових камзолах!

— Мені брехати не хотілося б. Тим паче, що мова в моїй новій стрічці піде не про вас, а про Німеччину.

— Тут цього не пропустять. Наш уряд любить канцлера Кізінгера! Я здогадуюсь, як і що ви хочете знімати про Німеччину, — наше міністерство закордонних справ буде заперечувати, запевняю вас! Словом, мені важко пояснити вам це по телефону. Прилітайте, я постараюсь переконати вас…

— Спасибі, — зітхнув Люс. — Я, можливо, передзвоню вам… Салют!..

— Хайль Гітлер! — засміявся Хосе Марія. — Жду дзвінка.

«Йому важко розмовляти по телефону, — зітхнув Люс, — бідолашний добрий буржуа. Йому справді важко: в них усе, як у Німеччині сорок четвертого року. А він звик їздити в Париж, де базікають, не оглядаючись на поліцію…»

Люс сів на підвіконня. Він тоскно чекав світання, а потім зійшов униз, занлатив у «ресепсьон» за номер і телефонні розмови й пішов до мертвотно освітленої громадини найкрасивішого європейського аеропорту: там хоч можна побути серед людей, випити в барі й заразом вирішити, яким чином завтра ж, не пізніше полудня, оформити продаж свого будинку. Чи закласти під вексель. А «мерседес», який заводиться з півоберту, продати треба буде рано-вранці. Аввечері вилетіти в Гонконг. Молодець прокурор! Він підібрав такі матеріали в бібліотеці, за якими можна розробити точний маршрут.

Діти? Що ж… діти. Нехай у дітей будуть чесні батьки — це важливіше, ніж кількість кімнат у квартирі, справді так.

Він узяв у барі віскі, відійшов від стойки, сів у куточку і, обернувшись до стіни, вперся поглядом у свій погляд: стіна була дзеркальна. Люс озирнувся — в барі було порожньо. Він набрав у рот віскі й випустив тоненьку цівочку в своє зображення на дзеркалі, і його обличчя в дзеркалі потекло, стало кумедне й жалюгідне.

Він підвівся й попрямував до «інформасьйон» — з’ясувати, скільки коштує квиток до Гонконга через Сінгапур, Тайбей, Токіо й Кантон.


Турботи літніх чоловіків

1

Берг неквапливо переглядав ранкові газети. Поспішати йому тепер було нікуди, тому газети він гортав ліниво й уважно.


«Прокурор Берг попросив відставку, посилаючись на різке погіршення стану здоров’я. За відомостями, одержаними з поінформованих джерел, міністр доручив статс-секретареві міністерства доктору Кройцману негайно вилетіти в Західний Берлін, щоб провести консультації з лікарями. Міністр висловив стурбованість у зв’язку з станом здоров’я прокурора Берга. Гадають, що в тому разі, коли лікарі наполягатимуть на госпіталізації Берга, його справи, які мають надзвичайний характер, тимчасово прийме Кройцман, один з найталановитіших учнів Берга»… («Ді вельт»)


«В «Байерн-курір» з’явилася замітка, в якій подання Берга у відставку трактується як «визнання прокурором власного безсилля». Подібного роду коментар може розглядатися лише як повна некомпетентність або злісне зведення рахунків з одним з найшановніших юристів Федеративної Республіки. Берг не щадив сил, віддавав усього себе створенню нашого демократичного законодавства. Писати так про людину, стан здоров’я якої вважається далеко не нормальним, не в дусі нашої преси. Коментар баварської преси прозвучав різким дисонансом у серії відгуків на цю подію, з якими виступили провідні газети. Ми, з свого боку, можемо лише висловити глибоку подяку прокуророві Бергу за все те, що він зробив для нашого правосуддя». (Г. Краузе, «Гамбургер рундшау»)


«Демократична перепалка в нашій «демократичній» пресі ще раз свідчить про той дух «витонченої» корупірованості, яка панує у ФРН. Треба дивитися правді в очі: Берг уже давно неугодний ХДС/ХСС, відтоді, як він притягнув у 1964 році до відповідальності сім вищих офіцерів бундесверу за злочини, що їх вони вчинили в Росії і у Франції під час війни, коли ця сімка носила не зелені, а чорні мундири. Берга примусили піти у відставку. Нам тільки лишається пошкодувати, що прокурор не проявив громадянської мужності й не продовжив боротьби». (Г. Кроне, «Телеграф»)


Берг сунув газети в кишеню халата й пішов у ванну кімнату. Щоранку він довго розтирав тіло жорстким рушником і вважав, що це врятувало його від склерозу, бо кровообіг діставав допінг — не фармакологічний, а природний. «Лосі теж труться в лісі об дерева, — думав Берг, — а треба в усьому брати приклад з тварин. Черчілль правильно робив, що спав після обіду: всі звірі сплять після обіду. Жирний? Ну то й що? Краще померти жирним старим, ніж струнким молодим чоловіком».

Він заліз у ванну, поклав на столик біля себе пачку газет і подумав: «Спочатку я трошки відмокну, порозкошую, а потім перегляну решту сміття… Тільки не заснути б… Хтось мені казав, що можна заснути у ванній у сосновому екстракті, а прокинутися біля воріт дому господнього… А розкладають вони свої козирі розумно… Мої улюблені учні Краузе й Кройцман роблять хорошу міну при поганій грі… І роблять це витончено… Найдошкульніше вдарили мої соціал-демократи з «Телеграфу». Найдошкульніше тому, що дуже боляче. А боляче тому, що вони правду пишуть. Хоч правда ця абстрактна, бо вони в опозиції і ніколи не були втягнуті в круговерть державного апарату. Коли чиновникові кажуть, що він застарів, виходить, йому показують на двері. А чіплятися за посаду — значить здаватися смішним, честолюбним і корисливим. Вони це обіграли б у своїх газетах у наступному турі, а смішна людина нікого вже не зможе перемогти… Краузе, звичайно, зіграв зі мною свою найталановитішу партію. Взагалі, люди Шпрінгера — розумні люди. Перемігши, вони не топчуть, а простягають руку допомоги. Таким, як я, звісна річ, хто зміг чогось досягти в цьому брудному суспільстві… Бідолашних довговолосих вони поставили б до стінки не задумуючись.

З довговолосими справа проста: перепродукція інтелектуалів… Нема куди йти працювати тим, хто, закінчивши університет, вважає себе Гегелем чи Бісмарком. Тільки на барикади… Не в школу ж за мізерний оклад — чотириста марок. Справа таки проста… Проста? А, це я про дружину Люса. Він битиметься на смерть, бо любить дітей і боїться за них, а з нею в нього погано. Коли б у нього було все добре, він не ліз би ні в яку бійку, а тримався б за її спідницю».

Берг узяв ще одну газету, переглянув, чи немає там коментаря про його відставку; заглянув у розділ спортивної хроніки: він стежив за важкоатлетами, штангісти були його пристрастю; потім розгорнув розділ судової хроніки і поліцейських новин і зразу ж натрапив на замітку, набрану петитом:

«Наш постійний кореспондент при головному поліцейському управлінні Таубен передає, що позавчора ввечері із Гамбурга повернулася фрау Шмідт, яка мешкає на Генекштрасе, 7. Вона побачила в своїй квартирі, де її не було з 19 серпня, дивну картину: розбите вікно і розбитий екран телевізора. Фрау Шмідт викликала домовласника, який, у свою чергу, негайно запросив представників страхової компанії. Експерт визначив, що ТВ марки «Філліпс-209» (380 марок) розбито кулею, бо він вийняв її з телевізора. На вимогу експерта Агнемайна викликали представників кримінальної поліції. Поліцейська експертиза встановила, що кулю випущено з пістолета «Пельман МБ-6» калібру 9,3. Але з’ясувати, як вона влучила в телевізор, розбивши вікно й зрикошетивши в металевий держак люстри, поліції не вдалося».

Берг знизав плечима й відклав газету… «Ідіотизм. Але цікаво. Нехай з’ясовують це мої молоді наступники. А я блаженствуватиму в сосновій ванні. І читатиму повідомлення про перемоги моїх важкоатлетів. Лише в цьому є закон і гарантія, — все ще думав Берг, — тільки в спорті, і то не в усьому, а лише у важкій атлетиці. Терези точні, їх не обдуриш: вагу штанги має бути співвіднесено з абсолютною вагою спортсмена. В футболі можна дати зайву секунду, яка виявиться вирішальною, або не помітити гри рукою на воротарському майданчику. В боксі панує випадок: переможцеві в перших двох раундах випадково під час третього раунду розбивають брову, і його знімають з поєдинку. Що це? Випадок? Ні. Це звичайне, відверте знущання над законом, бо закони старіють, як і епохи. А ніхто не вніс корективи в цей старий закон відтоді, як ішли бої професіоналів і озвірілі глядачі вимагали від боксера тільки перемоги або загибелі: Рим породив гладіаторів, але тепер про це говорять як про вандалізм».

Прокурор узяв з полички ще один тюбик соснового екстракту і вилив його у ванну.

— Боже, прости мені, — похмуро пробурчав Берг, — але все-таки хімія стала сильніша за тебе. Ти владарюєш над випадком, а хімія над побутом. Хіба міг би ти перенести мене за якусь мить у сосновий ліс? А хімія дала мені, твоєму кволому слузі, зробити це лише одним порухом руки…

«Не одним, — поправив себе Берг, — а трьома порухами. Спочатку я підняв руку, потім узяв тюбик, а після цього, що було в тюбику, вилив у ванну. Ага, старий дурню, правильно тебе проганяють — ти ж забув про четвертий порух, бо коли не я повернув тюбик на місце, то хто ж? І тільки в тому разі, якщо це не моя рука, я можу відкинути п’ятий порух, але ж це — моя рука, і я опустив її у ванну. І простягнув уздовж тіла. Це вже, до речі, шостий порух. Кройцман, ти розумник, треба гнати в шию юриста, який позбавлений дару фіксувати місце, обличчя, рух, суму, колір і запах…»

Берг знову розгорнув газету. «Симпозіум юристів». Він навіть не став читати, про що там ішла мова. «Якщо це демократичні юристи, вони, напевне, приймуть резолюцію про В’єтнам і про шовінізм Ізраїлю, а якщо «вільні», то надішлють телеграму в Москву про розгул антисемітизму і зажадають, щоб вивели російські ракети з Ханоя… — подумав він. — Який закон може бути в цьому світі беззаконня? Поки є інтереси Дорнброка, він вимагатиме такого закону, який охороняв би його інтереси. А охорона інтересів одних завжди передбачає обмеження інтересів інших. Можна написати найточніше зведення законів, але ж законам надають життя люди, а люди не можуть бути вільними від суспільства, в якому живуть. Ми пишаємося своїми демократичними законами. Так, у суд може звернутися людина з позовом до федерального канцлера. Будь ласка. Ми приймемо її позов. А далі? Або, будь ласка, давайте будемо обвинувачувати вбивць Ганса Дорнброка! «Прошу вас, прокуроре Берг, взяти на себе цю справу!» А замість убивці мені підставляють жертву. А коли я відділяю злаки від плевелів і продовжую шукати злочинця, мене заганяють у глухий кут — демократично, вільно, з повагою до моєї особи… З ким я вирішив боротися? З ким ти вирішив зіткнутися, Берг?! Тобі, здавалося б, соромно ковтати наживку з тих слів, які складають рядки нашої «найдемократичнішої конституції». Особисто мені беззаконня зараз подобається більше від закону: за те, що я відступив, міністр призначить мені незаконно високу пенсію — про це, мабуть, Кройцман уже подбав… Бідний Люс… Пробач мені… Все-таки я завжди був зрадником. Від цього не можна вилікуватись, як від тупості».

Раптом Берг ривком піднявся з ванни і, не витершись рушником, побіг у кабінет до телефону. Він ще раз заглянув у відділ поліцейської хроніки й набрав номер чергового у поліції.

— Це прокурор Берг… Скажіть, у якому районі знаходиться Генекштрасе, сім?

— На сході, — відповів черговий, — біля зонального кордону…

— Це недалеко від Чек Пойнт Чарлі?

— Цілком правильно.

Берг подзвонив до Гельтоффа.

— Доброго ранку, майоре.

— Доброго ранку, пане прокурор, — відповів Гельтофф і подивився на годинник: п’ять хвилин тому до нього дзвонив Штірліц і призначав зустріч.

— Я хочу зараз приїхати до вас в одній цікавій справі.

— Я чекаю вас, пане прокурор, через дві, а ще краще через дві з половиною години…

— Добре. А поки що я попрошу вас, доручіть комусь із ваших помічників супроводжувати мене в одне місце. З експертами.

— А ви… Хіба ви не у…

— Взагалі так, я у відставці, але я ще не здав справи… Тут у мене виникла одна ідея… Я її здійсню і здам справи, я ж іще не одержав офіційної відповіді на моє прохання про відставку…


2

— Холтофф, здрастуй, — сказав Штірліц, — вибач, що я так несподівано тебе викликав. Мені негайно потрібні матеріали в зв’язку з цією справою, — і він поклав перед Холтоффом газету, в якій було надруковано замітку про кулю, яка розбила телевізор у порожній квартирі фрау Шмідт. — Ти нічого не знаєш про це?

— Нічого, — відповів Холтофф, уважно прочитавши замітку. — Абсолютно нічого. Чому тебе це зацікавило? І взагалі, Кочев уже в Африці, отже, давай дотримуватися джентльменської домовленості… Ти обіцяв мені…

— Я не забуваю своїх обіцянок. Мені треба, щоб через дві години всі дані про цю замітку були в мене. Пошли туди експертів, досвідчених експертів, опитай жильців, які чули постріл, огляньте все довкола.

— Через дві години в мене буде прокурор Берг. Він тільки-но дзвонив і просив дати йому експертів і наряд поліції…

— Що?!

— Чому ти так здивувався?

— Але ж він у відставці…

— По-перше, офіційно його відставка ще не прийнята, а по- друге, він сказав мені, що в нього виникла якась ідея.

— Добре. Тут же. Ввечері. О сьомій. Згоден?

— Гаразд. Але це — останнє, про що ти мене просиш, Штірліц…


Те, що за ним почали стежити, Максим Максимович помітив одразу ж, як тільки сів у таксі.

— Спочатку Шарлоттенбург, — попросив він шофера, — потім їдьте через Вільмерсдорфштрасе мимо клубу «007», а потім у Чек Пойнт Чарлі. І не поспішайте, будь ласка. Я хочу відпочити в машині. Будемо зважати цю поїздку прогулянкою.

Він так склав маршрут, що, не називаючи Генекштрасе, змушував шофера проїхати саме по цій вулиці. «Все-таки я добре пам’ятаю Берлін, — з якоюсь несподіваною для себе хвастливістю подумав Ісаєв. — Коли вони запитають шофера, той відповість, що про Генекштрасе я й не заїкався. Правда, ця поїздка непередбачена, і це вдарить мене по кишені. Слава богу, видавець заплатив трохи грошей за книжку. Якби не цей випадковий гонорар, у мене б не вистачило грошей на те, щоб почастувати Холтоффа коньяком перед розмовою з Ленцом».

На Генекштрасе він побачив три поліцейські машини й Берга, який повзав по асфальту, розглядаючи в лупу, металевий люк каналізації…

«Так. Усе точно. Оце тобі й старий Берг, який «відстав од життя»! От молодець! А від «хвоста» я втечу. За кермом тієї машини, що йде за мною, молодий хлопець. Від цього я втечу. Все-таки старість — не так уже й погано. Прохідні двори Берліна я знаю краще від цих хлопчаків, і я від них утечу, тільки б не повели вони тепер Холтоффа. А хто саме? Невже Холтофф признався Айсману? Якщо мене водить контррозвідка — це дрібниці. Я — приватна особа, я не цікавлюся тутешніми секретами і не роблю ніяких протизаконних кроків. Отже, нехай ці стежать, не жалко… Я небезпечний лише для старих наці… От якщо включився Айсман — це гірше. А з другого боку, може, це й краще. Треба буде запам’ятати номер машини… Хоча, напевне, це «ренткар», узятий по чужому паспорту».

— Отже, вранці двадцять другого ви підмітали тротуар і біля вікон фрау Шмідт побачили бите скло, зібрали його в совок і висипали в ящик для сміття? — знову запитав двірника Берг.

— Так.

— А чому ви так упевнено твердите, що це було двадцять другого?

— Тому, що двадцять першого було весілля в моєї дочки і молодь розбила три фужери… Зараз молодь неповоротка, вони — як слони… Я ще подумав, що, може, вони щось пили тут, на вулиці, коли пішли, а потім били бокали, і тому не звернув уваги на дірку у вікні фрау Шмідт.

— Напишіть, будь ласка, свої показання. Це можна зробити в нашій машині. — Берг повернувся до поліцейського. — Перевірили, як ми записали цю розмову на диктофоні? Усе гаразд?

— Так, усе гаразд, я слухаю одночасно запис через навушник.

— Ану, дайте послухати мені теж. Так… Спасибі. Цю касету я беру з собою. Що там в експертів по балістиці?

— Вони зараз прийдуть. Щось міряють ще раз…

— Покличте одного з них швидше, — роздратовано сказав Берг, — не можна бути такими копунами.

Коли прибіг захеканий експерт, Берг спитав:

— Рикошет?

— Так.

— У вас усе підтвердилось?

Експерт відповів:

— Ми знайшли слід від кулі й вирахували точний кут.

— Чешіть негайно в лабораторію. У мене до вас лише одне запитання: чи немає на кулі слідів металу, який застосовується в автомобілебудуванні? Незрозуміло? Ну, чи немає на кулі слідів від металу, з якого, наприклад, штампують дверцята машини?


«На кулі зразка «67-В» калібру 9,3 знайдено сліди металу, що ідентичний металу, який застосовує фірма «Мерседес» при виробництві машин марки «М-2200».

(З висновку експерта)


Берг віддав наказ не випускати із Західного Берліна жодної машини марки «мерседес» без попереднього поліцейського огляду. Цей наказ він віддав Гельтоффу. Йому ж він віддав і наказ негайно й негласно перевірити всі машини, які приходили в автосервіси після двадцять другого, скоріше всього вранці: ремонт простий і швидкий — автогенне підварювання рваного отвору дверей автомобіля, мабуть, правих задніх…


3

Бауер, вислухавши Айсмана, підвівся з маленького дерев’яного стільця. «Як у рейхсфюрера, — встиг подумати Айсман. — Той теж не терпів розкоші». Якусь мить він стояв нерухомо, а потім сказав:

— Ну що ж… Вітаю… Вітаю. Айсман.

— Це той випадок, який ніхто не міг передбачити…

— Передбачити цього ви не могли. Але треба було на другий день ранком хоч би поїхати туди, де проводилася операція, і старанно оглянути все довкола. Але часом провал можна обернути на перемогу. Так от зараз саме той випадок, коли ми маємо шанс обернути ваш провал на нашу перемогу. Велику перемогу… Дуже велику. Ви навіть не уявляєте, в яку величезну перемогу ми все це можемо обернути. Слухайте мене уважно і діяти починайте зразу ж, бо часу тепер у нас обмаль. Штірліц усе ще в полі вашого зору?

— Він утік, — похмуро відповів Айсман. — Штірліц є Штірліц.

— Нічого. Він незабаром з’явиться. Сьогодні чи завтра він прийде до Гельтоффа. Він не наша людина. У вас у розвідці він був агентом іноземної держави. Якої — не беруся судити! Схильний припускати, що не західної. Коли б американці зацікавилися Кочевим, вони пішли б офіційними каналами Гелена. А втім, я допускаю, що вони могли піти і в обхід Гелена: їм потрібні свої джерела в нас, бо ми активніше за всіх ведемо торгівлю зі Сходом, а це їх непокоїть, і вони не в усьому можуть покладатися на Гелена — майбутнє Європи залежить тепер не від них, а від нас. Я відійшов від теми, але це так, для поміток на полях. Мені не так важливо, хто такий Штірліц — росіянин чи американець. Він не наш. Він зв'язаний з Гельтоффом, і той, мабуть, відслужує йому борг за старі гріхи. Він зробив дурницю, змінивша прізвище й обійшовши денацифікацію, на цьому його легко взяти… Це ви недодумали… Так от, тепер ви накажете Гельтоффу підвести Штірліца до прокурора Берга. Гельтофф повинен звести Штірліца з Бергом — як, я не знаю, придумайте самі, треба примусити подумати й Гельтоффа. І стежте за Бергом. Не спускайте з нього очей з ранку й до вечора. Мені потрібно, щоб, як тільки Штірліц переступить поріг кабінету Берга, я знав про це. Машини з людьми БНД[7] будуть поряд. Ми накриваємо іноземного агента в прокурора. Це кінець Бергу і виграш усієї справи. — На мить Бауер, який ходив по кабінету, спинився. — Підкиньте Гельтоффу ось яку ідею: «Ти скомпрометований, ти на грані загибелі — в громадському, звичайно, розумінні. Ти впадеш так, що вже ніколи не встанеш. Згубити тебе може Штірліц. Якщо він примусив тебе служити, значить, у нього є на тебе компрометуючі матеріали, А коли ми скомпрометуємо Штірліца як іноземного агента, а Берга як людину, що пішла на контакт з ним, то всім дальшим показанням Штірліца гріш ціна: хто повірить шпигуну?» Більше тош, ми запитаємо уряд Південно-Африканської Республіки про видачу нашим властям Кочева, але Південно-Африканська Республіка відповість нам, що такого в них немає, хоча заява від нього надійшла. Отже, він фіктивна фігура, цей Кочев, і таким чином змова іноземної розвідки провалилась. Змова проти статусу Західного Берліна, проти нашого суверенітету. Чому змова? А тому, що ніякого Кочева взагалі не було. Була провокація проти Люса й Ленца. А Кочев сидить собі в Софії! І підніміть негайно все, що у вас є в старих матеріалах на Штірліца, нехай вичислять на наших ЕОМ, кому була вигідна його робота.

Айсман замислено сказав:

— Ви справжній диявол… Якщо вже я крикну знову «хайль»; то це буде «хайль Бауер». Я обіцяю вам зробити все, що в моїх силах.

— Ні, «хайль Бауер» ви, бога ради, не кричіть. Краще чітко виконуйте те, що я задумую. Я завжди вам казав, що нацизм мені бридкий.


4

— Дорогий Холтофф, у мене дуже мало часу…

— У мене теж мало, я весь у повному розгоні, Айсман.

— Ну спасибі, що ти все-таки заїхав… Ти потім куди?

— В поліцію. Берг не дає мені спокою з цими таксі.

— А коли ж ти встигнеш заїхати на зустріч із Штірліцом?

Холтофф відкинувся на спинку крісла, як від удару. Поруч з Айсманом сиділи два зв’язкові — Курт і Вальтер.

— Ти йому виклав про нас усе? — так само спокійно й неголосно провадив далі Айсман.

— Я не розумію… Про що ти?

— Не роби дурниць. Деякі ваші розмови ми записали, а про те, що записати не змогли, ти скажеш сам. Ти знаєш, як ми вміємо працювати. Ти справжній німецький батько й дід і повинен розуміти, що коли мовчатимеш, то твою родину сьогодні ж, точніше, зараз же буде вирізано… — Айсман закурив і повторив люто: — Вирізано! Ну? Ти йому виклав усе?

— Так, — відповів Холтофф.

— На чому він тебе взяв?

— На минулому… На Рунге. На Мюллері.

— Добре. До цього ми потім повернемося, Холтофф, ти нам потрібен на тому посту, де зараз стоїш. На твоєму шляху одна перепона — Штірліц… Ти нам потрібен на цьому посту, хоч ти й зрадив нас, і ти залишишся на цьому посту, бо так треба для діла. А залишитися ти зможеш, коли зведеш Берга із Штірліцом.

— Як?

— Подумай. За нашими відомостями, Штірліц не є громадянином ФРН… Розумієш?

— Я взагалі вже нічого не розумію, — тихо відповів Холтофф. — Краще мені піти, тоді хоч сім’я збережеться… Не буде ганьби…

— Пояснюю: уяви собі, поліція бере агента іноземної держави в Берга… Зрозумів? Хто повірить показанням шпигуна? Нація не повірить зрадникові, навіть коли він німець, а вже іноземцеві — тим паче. Нехай він тоді каже про себе що завгодно. Шпигуну віри нема.

— У тебе є щось від серця?

— Випий холодної води. Ти зрозумів? Я граю з тобою відкрито, я кажу тобі те, чого не мав права говорити… Ти схибив, але ти був моїм другом, і ти мій товариш по партії…

— Я зрозумів, — сказав Холтофф і несподівано для самого себе заплакав. — Я зрозумів, що я осел, я повинен був зразу ж прийти до тебе… Я не повірив у дружбу. Я раніше вірив тільки одній людині, а потім я перестав вірити всім на цій землі… Я осел, і мені немає прощення…

Діждавшись, поки Холтофф заспокоїться, Айсман продовжив:

— Розмову з Штірліцом побудуй приблизно таким чином… Скажи йому, що всі нитки справи Кочева — в мене в руках. Скажи йому — не бійся валити на мене, — що я знаю все. Поскаржся йому, що я вимагаю неможливого — затягувати експертизу з автомобілями. Попроси, щоб він негайно пішов до Берга і відкрив ті карти, які ти йому передаси. Ось пакет — тут багато компрометуючих документів на твого бідолашного Айсмана… Ти зрозумів? Бий у лоб правдою. Не бреши. Ти знаєш Штірліца: його на полові не обдуриш… Скажи йому, що, коли він прибере мене з дороги за допомогою Берга, тоді ти виведеш його на людину, яка їхала в «мерседесі» й стріляла через дверцята…


5

— Пробач, я запізнився, Штірліц…

— Я вже став тривожитись… Здрастуй, Холтофф.

— Мене викликав Айсман.

— Що трапилось?

— Він підставляє мене під удар, сволота… Він вимагає, щоб я спочатку затягнув справу з перевіркою «мерседесів», а потім опротестував дані моєї ж експертизи… В тебе немає чогось від серця?

— Випий коньяку, я ж казав тобі…

— Ні, зараз мені зовсім погано…

— На… Поклади під язик. Це нітрогліцерин.

— Спасибі. Він одразу ж розтанув — це нічого?

— Так і повинно бути…

— Що робити з Айсманом?

— Складне питання. Ти що пропонуєш?

Холтофф витяг з кишені пакет і передав його Штірліцу:

— Сховай це. Тут дещо на Айсмана. Тут досить матеріалів, щоб утопити його. Не треба тут дивитися! Навіщо ти тут дивишся?

Штірліц здивувався:

— А раптом ти підсовуєш мені якийсь державний «топ-секрет»? Мене візьмуть з ним і посадять на десять років, і ти будеш щасливий. Хіба не так?

Холтофф заціпенів. Він дивився Штірліцу в очі, обрамлені дрібною сіткою зморщок, які здавалися під скельцями окулярів дуже глибокими.

— Піди до лікаря, — порадив Максим Максимович. — Не грайся з серцем, старина, з ним жарти кепські…

І заглибився у вивчення матеріалів на Айсмана. Він довго розглядав фотографії, на яких Айсмана зафіксували, коли він розстрілював жінок в Освенцімі; було там кілька фотокопій постанов на ліквідацію в’язнів із санкцією Айсмана; було свідчення старої єврейки про те, як Айсман особисто вбив двох її малолітніх онучок…

— Так… — сказав нарешті Ісаєв. — Матеріал страшний. — Він простяг конверт Холтоффу: — візьми. Навіщо ти це мені даєш? Чому ж ти сам цим не розпорядишся? Прокуратура зовсім поряд з твоїм будинком, та й часи не ті…

— Це має йти від іншої людини.

— А чому цією «іншою людиною» повинен бути я?

— Тому, що до Айсмана тягнуться нитки від червоного… А ним ти займаєшся… А Берг, одержавши ці матеріали, припре до стіни Айсмана і посадить його, а з-за грат він для мене не страшний, він там мовчатиме…

— А може, надіслати ці матеріали в газету?

— Хто їх надішле?

— Анонім… — відповів Ісаєв і замислено подивився на Холтоффа. — Анонім…

— Анонім є анонім, Штірліц… Ти ж знаєш нашу пресу…

— А якщо це відправити в Бонн?

— Там можуть прикрити. Берг цього прикривати не стане.

— Розумно, — мовив Ісаєв дуже повільно, майже по складах. — У тебе є телефон Берга?

Холтофф відпив ковток води з льодом із високої склянки й відповів стомлено:

— Звичайно. Який тобі? Домашній чи службовий?

— Службовий, звичайно. Я ж робитиму офіційну заяву…

— 88–67–76. Запиши.

— Не треба. Я поки ще вмію запам’ятовувати. 88–67–76. Зараз я повернуся. Почекай хвилинку.

— Куди ти?

— Я подзвоню й запишусь до нього на прийом. Прямо зранку. Я прийду до нього завтра першим і поговорю до того, як почнеться звичайнісінька шарпанина нервів…

— Не треба першим, — швидко сказав Холтофф. — Я в нього завтра буду з експертами о дев’ятій. Не треба нам зустрічатися там, бога ради…

— Ти до нього надовго?

— На годину-півтори…

— Добре. Зараз. Я подзвоню саме звідси, тут безпечно…

Ісаєв підійшов до телефону, який стояв на столику біля входу, і набрав номер. Холтофф напружено прислухався до розмови Штірліца з секретарем Берга. Коли той повернувся на місце, Холтофф сказав:

— Я завтра чекатиму тебе тут же. О третій. Встигнеш до цього часу?

— Так. Я думаю встигну. Тепер останнє: звідки до мене потрапив цей пакет? Припустімо, він мене запитує. Що я відповідаю? Твоя версія?

— Дістань гарантію в Берга, що Айсмана посадять, і нехай він тоді приводить мене до присяги.


— Усе гаразд, — доповів Айсман Бауеру, — він пішов до Ульбріхта, а завтра о десятій буде в Берга з матеріалами, які компрометують фашистського головоріза Айсмана…

— Ну що ж, — відповів Бауер, — у добрий час. Поздоровляю з удачею. Отже, завтра о десятій п’ятнадцять вони будуть скомпрометовані, а ми підведемо риску під цією справою, яка досить-таки усім нам набридла…


6

«Шановний Максиме М. Ісаєв!

Я відповідаю на Ваші запитання в тій же послідовності, в якій Ви їх поставили…

1. Справді, в 1945–1946 роках я був керівникам відділу декартелізації. Я зобов’язаний був боротися проти злочинного німецького промислового бізнесу, винного в тому, що Гітлер прийшов до влади, а також у тому, що він розв’язав війну. Ви запитуєте: у зв’язку з чим я залишив свій пост? Я не залишав свого поста. Мене звільнили.

2. Влітку 1946 року мене покликали до містера Келлі і його помічника м-ра Д. Ф. Лорда, які просили мене не притягати до відповідальності Айсмана, бо його, мовляв, «завербували і він працював над виявленням особливо небезпечних нацистських злочинців». Я відмовився підкоритися цьому «проханню». Вже тоді, за моїми відомостями, пан Айсман почав виконувати деякі завдання картеля Дорнброка, який, правда, діяв нелегально, прикриваючись фіктивними директорами, котрі грали в незалежність і антинацизм. Кілька разів апарат генерала Макклея пропонував мені «випустити пару» й не «тиснути на бідолашних німців, які лише виконували свій обов’язок». Я не вважав, що маю право поступатися перед совістю. Я вів далі розслідування, арештовував пособників нацистів, що почали ховатися за спритно придуману личину «людей, які не мали змоги чинити опір диктатові апарату партії».

3. Я не просто зазнавав тиску від осіб, зв’язаних з німецькими монополістичними картелями. Мене ошельмували ФБР разом з людьми з комісії Маккарті і обвинуватили в «комуністичній підривній діяльності». Безглуздість цього обвинувачення була очевидна. Однак мені потрібно було два роки для того, щоб спростувати це обвинувачення. Звичайно, як тільки це обвинувачення пред’явили, мої керівники усунули мене від роботи по декартелізації, а після того мене звільнили з армії.

Я ладен віддати в розпорядження прокурора Берга всі ті документи, які я маю й понині.

З найкращими побажаннями Аверелл У. Мартенс, адвокат. P. S. Певна річ, цей лист повинен бути долучений до справи, яку веде прокурор Берг».


7

Берг прокинувся й зразу ж поглянув на годинник. Була четверта година ранку. В двері хтось настійливо дзвонив.

«Якщо вони хочуть зі мною покінчити — але це справжнісіньке безглуздя, — сонно подумав він, — тоді вони завалять усю свою мафію, — вони прийшли б до мене через чорний хід, там неважко підібрати ключі…»

Він устав, накинув халат і пішов до дверей. Подивився у вічко: прямо навпроти дверей стояв високий сивий чоловік в окулярах.

Він, не кваплячись, попихкував люлькою й раз по раз натискував на кнопку дзвінка.

— Хто? — спитав Берг. — Хто там?

— Кочев був моїм аспірантом. Удень я до вас прийти не можу — за мною й за вами стежать… Якщо ви не хочете впустити мене, я покладу вам у ящик пакет, візьміть його. Там, де написано «фальшивка»…

Берг відчинив двері й сказав:

— Заходьте.

— Спасибі.

— Відрекомендуйтеся, будь ласка…

— Ісаєв Максим Максимович… До цього імені я найбільше звик.

— Росіянин?

— Я радянський громадянин…

— Ви прийшли до мене як приватна особа чи як представник держави?

— Я готовий виступити і як приватна особа, і як представник держави… Мене не навчали розділяти ці поняття.

— Ви мене цікавите лише як приватна особа… Якщо ви представник держави, прошу звернутися до мене офіційно…

— Гаразд. Домовились. Я — приватна особа…

— Отже, ви готові дати показання?

— Безперечно.

— Чому ви прийшли до мене в таку ранню годину?

— Тому що, коли б я прийшов завтра в прокуратуру, мене заарештували б у вас. А так як ви розглядали б документи, які я зараз вам приніс, ви були б скомпрометовані за зв’язок з червоним… Айсман через Гельтоффа вручив мені ці фальшивки — їх можна спростувати за п’ять хвилин… А оце спростувати неможливо — це записка Кочева, яку він залишив для мене в готелі за три дні до того, як зник.

— Ви розмовляєте, як справжній німець…

— Я довго жив у Німеччині.

Берг помовчав, розглядаючи нічного відвідувача, а потім спитав:

— Що ви робили тут?

— Я працював у Шелленберга… Разом з Гельтоффом і Айсманом.

Помітивши, як звузилися очі Берга, Ісаєв простяг йому паспорт і портмоне.

— Тут нагороди, які я одержав від Франції, Югославії, Польщі, Норвегії.

— Ви, звичайно, розумієте, що нам з вами зараз розмовляти не можна? — запитав Берг, повертаючи Ісаєву його документи. — Якщо хтось дізнається про ваш дивний візит, зімнуть не мене — я цього не боюся, — зімнуть ту справу, яку я веду.

— Про мій візит не дізнаються. Я зробив так, щоб мене чекали завтра вранці у вас у прокуратурі. Я дзвонив вашому секретареві… Як Штірліц… Якщо ви зараз відмовитесь вислухати мене, ви втратите можливість мати чимало цікавого матеріалу, який вам буде конче потрібний. Мені здавалося, що ви не ставитесь до нас як до прокажених і не вважаєте кожного, хто приїхав із Москви, агентом розвідки. Зрештою, вам заважають ті самі люди, які є й нашими противниками…

— Ну, це я вже чув, пане Ісаєв… Це пропаганда, що не має ніякої причетності до правосуддя.

— А те, що я дав Павлу Кочеву тему для дисертації «Концерн Дорнброка», це має причетність до правосуддя? Чи це також пропаганда?

Берг поплямкав губами, кілька разів глянув важким поглядом на Ісаева і нарешті відповів:

— Чим ви це доведете?

— Я продиктую вам день, місяць і рік, коли це було записано в рішенні нашої вченої ради. Я назву вам серію статей, опублікованих Кочевим у Болгарії, Радянському Союзі й НДР.

— Надішліть мені ці дані поштою, пане Ісаєв.

— Але я прийшов до вас не з цим. Я прийшов до вас з конкретним планом дій.

— Дякую вам, у мене є свій план дій.

— Я не нав’язую вам свої пропозиції. Я вважаю за потрібне розповісти вам те, що мені відомо.

— Ви не можете судити, пане Ісаєв, про те, які дані є в моєму розпорядженні. Про це можу судити тільки я. Сам.

— Послухайте, пане Берг. Мене ніхто не уповноважував займатися справою Кочева, повірте мені… Я певен, що його справою займаються інші люди, які не прийшли б уночі в дім прокурора… Невже упередження, яке можна простити міщанинові, перешкодить вам вислухати мене? Постарайтесь зрозуміти: я з самого початку не вірив, що Кочев утік. З самого початку. Я досить добре знаю цього хлопця.

— Як ви опинилися в Західному Берліні?

— Я приїхав сюди на запрошення Інституту соціології.

Берг раптом згадав. свідчення професора Пфейфера: коли той розповідав про розмову із зниклим червоним, він назвав прізвище російського вченого, який керував науковою роботою Кочева. Всіх фігурантів у цій справі Берг записав, і аркушика зберігалися вдома, у сейфі.

— Ваше прізвнше Ісаєв?

— Так.

— Сядьте, будь ласка, тут. Я зараз повернусь.

«Він хоче мене полякати, — збагнув Ісаєв. — Гадає, я втечу, бо подумаю, що він дзвонить у поліцію. А втім, коли він подзвонить у поліцію, доведеться тікати. Як шкапі кривій. Інакше робити нічого. Він зламає мені весь план. Поки що все йшло так, як хотів я… Поки що я все робив правильно. Я правильно розрахував, поїхавши вдень у Берлін… Мої «друзі» — і Холтофф, і Айсман не можуть стежити за мною в столиці, вони сильні тільки тут, у Західному секторі. Я прийшов сюди чистий, вони не ждали мене вночі. Навіщо їм було ждати мене вночі? Вони впевнені, що я проковтнув наживу Холтоффа, я це зіграв досить переконливо… Буде дуже прикро, коли Берг подзвонить у поліцію. Це буде — прямо скажемо — повний скандал… Невже він сліпий дурень? Невже життя їх так нічому й не навчило?»

Через кілька хвилин Берг відчинив двері кабінету.

— Увійдіть, — сказав він. — Я не дзвонив у поліцію і не грав на ваших нервах. Я перевіряв ваше прізвище в моєму досьє. Ну, припустімо, я вам вірю. Припустімо, ви справді…

Ісаєв перебив його:

— Стоп! Давайте підемо звідси. Вам таки могли всадити апаратуру. І це нікому не потрібно, якщо запишуть нашу розмову. Ходімо в ту кімнату, де нема телефону! Там буде спокійніше…


8

О шостій годині ранку Берг приїхав до генерала Шорнбаха. Покоївці, яка відчинила двері, він сказав:

— Не будіть пані, але попросіть негайно вийти до мене генерала…

— Я не знаю… Так рано… Він запитає, хто ви, мій пане?

— Ви йому скажете — давній друг. Дуже давній друг. Він вийде.

Берг у свій час вимагав для генерала довічного ув’язнення; генералові дали сім років, але звільнився він через два роки за допомогою людей з концерну «Хьохст», який став наступником декартелізованого «І. Г. Фарбен». Потім «Хьохст», зв’язаний з воєнною промисловістю, висунув Шорнбаха у військову розвідку: необхідно було знати армійську кон’юнктуру. Тепер Шорнбах — ось уже п’ять років — сидить «під дахом» політичної розвідки в західнонімецькому «бундесхаузі», і його інтереси, що з’єднували армію й «Хьохст», вступали в конкретне протиріччя з інтересами Дорнброка — чим далі, тим дужче й помітніше.

Кандидатуру Шорнбаха підказав Бергу Максим Максимович.

— Бийте відкрито, — сказав він на прощання. — Якщо НАТО — це Вашінгтон і Бонн насамперед — захоче налагодити контакти з Пекіном, він не дозволить цього зробити приватній особі, навіть Дорнброку. Вони це робитимуть самі, на державному рівні. Одним словом, «Хьохст» буде проти Дорнброка — в це й цільтесь. Шорнбах клюне: він одержує гроші не так за погони, як за те, що служить «Хьохсту».

Шорнбах, заспаний, у халаті й піжамі, побачивши Берга, завмер на порозі:

— Ви?!

— У мене до вас діло. Воно не має ніякого відношення до минулого.

— Що вам треба, Берг? Ви досить мучили мене двадцять років тому… Чого ви прийшли тепер?

— Я хочу, щоб ви допомогли країні, генералом якої ви є. Я хочу, щоб ви допомогли нам у боротьбі з бандою. Треба, щоб ось на цьому документі, написаному мною, ви поставили візу; «Негайно, справа державної ваги, прийняти до виконання». Читайте. Я не став би вас просити про щось протизаконне. Читайте уважно, і ви зрозумієте, що в цьому ділі ви матимете свій виграш.

Шорнбах прочитав аркуш паперу з машинописним текстом і автоматично підкреслив червоним олівцем, який він машинально попросив у Берга, всі п’ять пунктів: «встановити спостереження по лінії МАД за будинком майора Гельтоффа; знайти людину, яка була хазяїном «мерседеса» — з простреленими дверцями; встановити її ім’я; з’ясувати, куди ця людина тікатиме з міста, а вона тікатиме сьогодні чи завтра; організувати спостереження за Айсманом».

— Яку вигоду від цього одержить моя організація? — запитав Шорнбах.

— Ви допоможете викрити банду, яка у власних вузькокорисливих інтересах зриває всі намагання розсудливих політиків дати мир і спокій Європі.

— Я хотів би трохи більше конкретики…

— Ви матимете конкретику, коли почнете передавати мені зведення зовнішнього спостереження за бандитами й дані електронного прослуховування їхніх розмов. Роботу треба починати сьогодні ж. З самого ранку. Ось тут — мотивування вашої згоди, — він простяг йому другий аркуш паперу, — це мій до вас особистий лист, але він носить сугубо секретний характер.

— Чому ви прийшли з цим у МАД?

— Та тому, що в тутешній поліції є люди Айсмана. Тому, що у ФСА є люди Бауера й Дорнброка. А ваша служба; як мені відомо, орієнтується на інші сили…

— Припустімо… Але чому ви прийшли з цим саме до мене?

— Тому, що будь-хто інший почав би роздумувати перед тим, як погодитись, а вам часу на роздуми я не лишаю.

— Я був солдатом, прокуроре, і я вмів дивитися в очі кулям, бо я не був членом НСДАП і я не був в СС, хоча — в цьому була ваша правда — я давав накази висаджувати в повітря мости, й дороги, і міста при відступі; цим я рятував Німеччині життя її солдатів. Тому я завжди маю право обмірковувати — даєте ви мені на це час чи не даєте, не так важливо. Я був солдатом, це правильно, солдатом у чині майора, але я не був катом, прокуроре, і не шантажуйте мене.

— В мене мало часу на дискусії про те, де лежить грань між поняттями «виконання наказу» і «злочин». Зараз ви охороняєте наші воєнні інтереси, і я хочу, щоб ви виконали свій обов’язок.

Шорнбах узяв аркуш паперу і, трохи відкинувши голову, — окуляри він залишив у спальні, — двічі прочитав другого листа Берга.

— А де показання про переговори Дорнброка з китайцями?

— Ви повинні дуже не любити мене, і я розумію цю, м’яко кажучи, нелюбов. Але у вас немає підстав підозрювати мене в непорядності. Коли я кажу вам, що ці показання в мене будуть, отже, я кажу правду. І коли я кажу, що це — показання, то це значить — показання, і коли я кажу вам, що цей свідок заслуговує довір’я, вірте мені, я маю всі підстави говорити так. Ці показання стануть доказами після того, як ви допоможете мені…

— Та якщо ви вже прийшли да мене, то, виходить, крім цих загальних теоретичних викладок, — Шорнбах поклав руку на лист Берга, — безперечно цікавих, повинні бути бодай якісь гарантії в тому, щоб я вступив у діло. А гарантії — це імена…

Берг пожував губами і відповів:

— Я не можу піти на це. Я не маю права розпоряджатися чужим життям. Я маю право розпоряджатися власним життям, і тому я приніс вам показання фрау Шорнбах, які я викрав із справи… За це я можу стати перед судом… І я віддаю це вам… Ось, будь ласка.

Берг поклав аркуші із справи на стіл. Шорнбах навіть не став їх переглядати. Він лише презирливо посміхнувся й закурив.

— Це про її зв’язок з Люсом? Я знаю про це. І мій керівник також… Отже, не робіть протизаконних дій, прокуроре Берг, не треба. Візьміть ці папери й долучіть їх до справи. І вважайте, що я вам відомстив хоч трохи. Якщо я й робив щось протизаконне, то лише в інтересах справи, якій я служив… Хочете закурити?

— Я не курю… — Берг повільно встав. Плечі його опустились, руки безпомічно обвисли… — Я помилився в вас, Шорнбах, і я навіть радий цій помилці… На таке іноді натрапляєш у слідчій практиці прокуратури, але, на жаль, нечасто…

— Ви думаєте, я розкаявся в тому, що служив минулому? Помиляєтесь. Просто нами правив маніяк і примарний талант. А це дуже страшно, коли країною править талант, якого, власне, й не було… Лозунг «Німеччина вище всього» він заплямував кров'ю. А Німеччина мусить бути вище всього для кожного німця, тільки підтверджувати це треба не концтаборами, а юриспруденцією, яка нормально виконується… Якщо все, що ви пишете, правда, чому ви не зберете прес-конференцію? Чому не викличете до себе на допити всіх тих, кого ви підозрюєте в зраді й злочині?

— Тому, що безглуздо викликати в демократичний суд фашистів. Я нагадаю вам Геббельса: «Вони впускають нас у свій парламент, але ми не приховуємо своєї остаточної мети — розгін парламенту буржуазних демократів та єврейських банкірів. У нас своя мета!» Я дуже добре пам’ятаю цю фразу, Шорнбах… Вони вб'ють, відкупляться, втечуть, отруять, скомпрометують… А якщо вони переможуть і цього разу, вони знову накажуть вам висаджувати в повітря, але тепер уже не мости, а країни; і якщо світ усе-таки залишиться твердю, населеною людьми, тоді ви вже не відбудетеся сімома роками… Вас розірвуть на шматочки, Шорнбах. Словом, краще вам бути генералом у дні стійкого миру, ніж фельдмаршалом у часи війни…

Шорнбах закурив нову сигарету й сказав:

— Будь ласка, сядьте, прокуроре Берг. Як кожен військовий, я тугодум, тому мені треба помізкувати перед тим, як дати вам відповідь: чи ввійду я сьогодні до мого керівника з підтримкою вашої пропозиції чи, навпаки, поверну вам її зараз же…

Шорнбах роздумував неквапливо, важко, і ця важкість думки заважала йому, і він усвідомлював, як це йому заважає, але він розумів, що переробити себе не зможе, і тому привчився ніколи не поспішати в роздумах.

«Якщо Дорнброк справді веде свою самостійну атомну тру, то це ризикована гра великого задуму. Ми вважали це неможливим. Ми пам’ятаємо статті про це, ми вважали ці статті інспірованими. Ми зробили іншу ставку: ми віримо, що настане час, коли Пентагон сам попросить нас узяти атомну зброю. Ламати союз з Америкою для нас зараз рівнозначно самогубству: в разі конфлікту російські танки через дві години ввійдуть у Бонн. Дорнброк зв’язанийз НДП — тут Берг правий, а НДП — це екстремізм, а будь-який екстремізм сповнений несподіваності. Взагалі ж Берг не прийшов би до мене з порожніми руками. Він боїться йти в поліцію, там багато наці. Ми — армія, ми були розтоптані в Нюрнберзі, але кінець кінцем історія простить німецьку армію… А Дорнброк, якщо він справді веде свою атомну партію і ми його схопимо на цьому, піде на ті умови, які продиктуємо йому ми».

— Я спробую підтримати вашу пропозицію, — сказав нарешті Шорнбах.

Берг так і не сів. Він ще й досі стояв, безсило опустивши худі довгі руки.

— Дякую. Але ваша підтримка матиме смисл лише в тому разі, якщо ви сьогодні ж включитеся в діло.

— Остаточно це може вирішити тільки шеф. Якщо все буде добре, я подзвоню вам. І скажу, що все гаразд. Це означає, що ви станете одержувати інформацію: копії з другого примірника, — уточнив Шорнбах. — І, будь ласка, підготуйте більш розгорнуте мотивування вашого звернення саме в МАД. Формально ви повинні були звернутися в БНД чи ФСА. Хіба не так?

Шорнбах підвівся, витер сірника, підпалив аркуші з показаннями своєї дружини, навіть не прочитавши їх, і кинув у камін.

— Отак, — сказав він, — і вважайте, що ми квити взаємними приниженнями…


До свого керівника Шорнбах не поїхав: він брехав Бергу, коли казав, що тільки рішення шефа визначить його позицію в цій справі.

Зразу після того, як Берг пішов, генерал, старанно поголившись і помастивши волосся «гамбурзькою водою», подався до особистого представника голови спостережної ради концерну «Хьохст»

Представляючи в армії інтереси концерну, Шорнбах розумів, що рішення, звичайно ж, має прийняти не його керівник, а сили, які визначають економічну могутність держави. А втім, він допускав думку, що, можливо, Дорнброк уже ввійшов в контакт з «Хьохстом» і тоді доведеться давати задній хід і починати гру проти Берга; але таке припущення було малоймовірне — Шорнбах знав про суперечності між Дорнброком і «Хьохстом». Він розумів також, що після розмови в «Хьохсті» — хоче він того чи не хоче — доведеться йти на контакт з американцями, які тісно координують свою роботу з бундесвером. У всіх випадках, він усвідомлював, гра, яку запропонував Берг, — серйозна гра, хоч би як несподівано вона розвивалась.

Запросивши Бонн по телетайпу кодованим текстом, представник «Хьохсту» швидко одержав відповідь: «Попросіть Шорнбаха проконсультуватися з цього питання з його давніми друзями. Нашу відповідь ви одержите через годину».

Зустрівшись на конспіративній квартирі з представником ЦРУ, Шорнбах виклав суть справи, не показавши йому при цьому меморандум Берга.

Американець запитав:

— Ви думаете, що фракція ХДС так уже нічого й не знає про гру Дорнброка з Китаєм? Тим паче, що ви твердите, як він розторговує не тільки ваші креслення, ідеї, ракети, паливо, але й наш спільний уран?

— Дорнброк — сильна людина… Штраус періодично їздить до нього за консультацією…

— Але й ми не дуже слабкі люди, містере Шорнбах, і можу вам сказати свою особисту думку: мені така гра зараз не подобається.

— Ви боїтесь, що Китай зможе…

— Я нікого не боюсь, — знову урвав його американець, — мені нема чого боятись… Ви наш давній друг, ви повинні розуміти, що коли настане час розпочати гру з Китаєм, то робити це доведеться нам, а не Дорнброку. Проте відповідь я дам вам завтра, близько сьомої години. Добре?

Про цю розмову Шорнбах зразу ж проінформував особисто представника правління «Хьохсту». Той негайно зв’язався з Бонном.

— Якщо вже й доведеться починати гру з Пекіном, то не Дорнброку і тим паче не Уолл-стріту, а нам, — сказав голова спостережної ради концерну. — Бачите, колеги, — обернувся він до помічників, — Як добре мати вірних людей в армії, що підтримують ділові контакти з американцями. Побачимо, що відповість Вашінгтон; я думаю, вони за своєю звичною бюрократичною манерою запізняться з відповіддю або — це ще певніше — вирішать самі перехопити ініціативу. Тому, я гадаю, нам слід попросити Шорнбаха негайно прийняти пропозицію Берга. Я вважав би за доцільне, не відкладаючи, надіслати когось у Пекін і інформувати їхнє міністерство зовнішньої торгівлі про досліди, які ми провадимо в лабораторіях з хімічної й бактеріологічної боротьби… — він ледь поворушив бровою, — з паразитами в сільському господарстві.


Дорнброки — батько, син і діло

1

Коли Дорнброк уперше після звільнення з тюрми прилетів у Нью-Йорк, на аеродромі його зустрічав Дігон. Їх обступила величезна юрба репортерів…

— Містере Дігон, чим викликано візит Дорнброка в Штати? — запитав хлопець із радіокорпорації Сі-бі-ес.

Дігон знав, що його люди з відділу преси підготували це перше запитання; правда, були й інші запитання, але він відповів на це, потрібне йому:

— Життя вчить нас умінню відчувати зміну історичних періодів. Не можна будувати сучасний світ на дріжджах помсти й злоби. Нас об’єднує з Німеччиною спільне й головне — віра в свободу людини, в її невід’ємне право на демократію, на підприємництво, на гарантоване почуття власної гідності. Роки — як учитель; нас об’єднує майбутнє, і воно сильніше за трагічне минуле.

Дорнброк стояв на осонні, трохи насунувши на лоб кепі, і думав: «Дивовижний прагматизм цих американців. Вони живуть лише собою і найвищі ідеї світу підкоряють інтересам діла. Наш дух, бентежний, навіжений, гоноровитий — хоч би як його визначали — завжди висував на перше місце ідею і їй підкоряв усі справи, бо справи індивідуальні, а ідея загальнозначуща. Говори, любий, про те, що нас зближує, говори. Все одно настане час — я топтатиму тебе в камері; тільки ти верещатимеш і благатимеш пощади… Тепер ти вліз у моє діло й наївно думаєш, що контролюєш мене і що я без тебе й кроку не ступлю… Ні! Тепер ти без мене не ступиш кроку, а поки що говори — ти гарно говориш, без папірця, як справжній оратор…»

— Містере Дорнброк, які питання ви маєте намір обговорити з містером Дігоном?

— У нас багато питань, які треба обговорити, — відповів Дорнброк і зразу ж пішов на юрбу репортерів, а троє людей із його охорони кинулися вперед, розштовхуючи журналістів професійними прийомами: так само робила охорона Гітлера, коли він «зустрічався з народом» під час демонстрацій на нюрнберзьких партійних з’їздах.


— Ваші керівники, — сказав Дорнброк, коли вони прилетіли з Баррі Дігоном на його острів і лишилися вдвох на безлюдному білопіщаному березі океану, — своїми власними руками віддали Китай червоним. У мене є деякі зв’язки на Сході, і якщо ми почнемо перші працювати в цьому напрямі, то через десять-двадцять років ми з вами зможемо диктувати умови цьому божевільному світові.

— Схід — поняття неосяжне…

— Я маю на увазі Китай, — відповів Дорнброк.

— Тепер два Китаї… — посміхнувся Дігон.

— Чорт візьми, я не взяв плавок…

— Пусте… Тут можна купатися голим. Ці п’ять кілометрів узбережжя — мої… Китай — цікаво, але в нас ембарго на торгівлю з Пекіном.

— А хто сказав, що ми збираємося торгувати з Пекіном?

Ми будемо торгувати э Китаєм… Ми вже говорили, що є два Китаї…

— Що цікавить наших контрагентів?

— Труби. Генератори. Турбіни. Якщо ви вкладете в це діло гроші, то, я думаю, прибуток буде йти в максимальному розмірі: на долар — сім центів. Два — мені, п’ять — вам.

— Турбіни, генератори, труби… Це електрика, Фріц, а де починається могутня електрика, там з’являється атомна бомба…

— Ну то й що? — здивувався Дорнброк і ввійшов у воду. — Коли жебраки хочуть мати свою бомбу, вони гинуть: державне честолюбство ще нікого не приводило до перемоги.

— Чи в достатній мірі ви зважили на фанатизм Сходу?

— Я з цього починав свої міркування, Баррі… Яка тепла вода, — він пірнув, — у нас море так не прогрівається навіть у серпні.

— Це ж океан…

— Зробимо заплив?

— З радістю. Ви як плаваєте?

Як сокира. Але все-таки як ота сокира, яку навчили брасу.

І вони попливли. Спочатку Баррі обігнав Дорброка: він любив кроль і для своїх шістдесяти двох років чудово держав стометрову дистанцію. Дорнброк плив брасом. «І пливе ж, як німець, — подумав Дігон, озирнувшись, — старанно, наче працює». Разів зо два Баррі відпочивав на спині, а Дорнброк усе плив та плив, відфоркуючись, глибоко вдихав повітря, знову відфоркуючись, ніби машина.

«Він мене втопить, — раптом подумав Дігон, — я стомився, а він пливе як заведений».

— Тут акули, — сказав Дігон, — мабуть, варто повернути назад. Вони підходять на триста метрів, а ми вже відмахали чотириста.

Дорнброк на мить ліг на спину й відповів:

— Вони поламають зуби об мої кістки.

Дігов проплив ще метрів п’ятдесят і крикнув:

— Фріц, мабуть, я погріюся на сонці, а ви пожируйте. Коли акула почне гратися з вами — кричіть, я постараюсь викликати вертоліт, щоб знайти ваші останки.

— Спасибі, — відповір Дорнброк, не обертаючись, і поплив далі.


Ввечері вони вечеряли вп’ятьох: Дігон, його дружина Люба й дочка Суламіф. Дорнброк узяв з собою в поїздку сина. Суламіф і Ганс сиділи поруч. Вони були різні, і в цій своїй несхожості вони виглядали разом так красиво, немовби це було не справжнє, а надруковане в «Лайф» на рекламних вклейках: «Відвідайте Гавайї». Високий, білявий, голубоокий Ганс і невеличка, з чорними очима, темнокоса Суламіф.

Дорнброк помітив, як Ганс двічі впустив виделку, задивившись на Суламіф. Того вечора Ганс був у настрої: він чудово зіграв Шуберта, потім показував Суламіф карточні фокуси, а потім вони вдвох поїхали на яхті.


В Берліні через три місяці після повернення з Америки секретар поклав на стіл Дорнброка листа, адресованого Гансу. «Коханий мій, — писала Суламіф, — це не в традиціях нашого десятиліття — сумувати, але я сумую, як справжня дурепа, і зовсім не можу жити без тебе. Мої батьки ніколи не дозволять мені вийти за тебе заміж, бо ти не нашого віросповідання, але я ладна прилетіти в Європу і стати твоєю дружиною, і нехай вони проклянуть мене. Це ненадовго. Коли ти хочеш цього — надішли телеграму на мій «постбокс» в університет. Я працювала влітку продавщицею в універмазі, у відділі чоловічих сорочок, і заробила грошей на квиток у Європу. Тато каже, що мені потрібне трудове виховання. Я навчилася визначати розмір шиї покупця без сантиметра. В тебе розмір шиї п’ятнадцять з половиною — і спробуй сказати, що я не права. Твоя Сула»

Дорнброк довго думав над цим листом. «Зрештою вони їй простять, це правильно, — роздумував він, — і Ганс дістане в спадщину багатство Дігонів. Хоча там є два сини. Але нічого, її частка — мільйонів двісті, це не так уже й погано. Це зовсім непогано».

Та раптом з фотографічною, нещадною точністю він згадав її кучерики біля скронь, довгі мигдалевидні очі, ніс із типовим, хоча й дуже красивим, горбочком — і гостре забуте почуття гидливості охопило його.

Дорнброк узяв листа Суламіф і пішов через анфіладу кімнат: у його замку було сімдесят кімнат — за кількістю років, прожитих ним на землі, — до сина. В кімнаті Ганса він не застав, але його костюм валявся на стільці, і Дорнброк зрозумів, що син зараз у гімнастичному залі.

— Ганс, — сказав старий Дорнброк, зійшовши на перший поверх, — вибач; що я відриваю тебе. Мені треба з тобою поговорити.

— Зараз, тату.

Ганс накинув халат, підійшов до батька й поцілував його в щоку; вони були одного зросту й дуже схожі.

— Сядь, синку. Я закурю, ти дозволиш мені закурити в твоєму храмі здоров’я?

— Категорично заперечую. Ти обіцяв мені не курити…

— Це буде передостання сигарета або ж перша в серії тих, які мені належить докурити… Все залежить від нашої розмови… Я прийшов пробачитися перед тобою. Ідіот Галес підсунув мені листа, адресованого тобі. Я прочитав його чисто автоматично. Пробач мені… Ось він…

Побачивши, як спаленів Ганс, старий зрозумів, що все це серйозно.

— Прочитай, синку. Прочитай при мені і скажи, що ти думаєш робити.

Ганс прочитав листа, і обличчя його засвітилося щастям, і від цього він став зовсім юний — ніколи не даси двадцяти двох…

— Я пошлю їй телеграму. Я її люблю…

Дорнброк докурив сигарету і, загасивши недокурок об підошву старого, підбитого третьою підметкою черевика, ткнув його в сірникову коробку…

— Синку, ти пригадуєш той час, коли я сидів у тюрмі, а тебе били за те, що ти син нациста?.. Ти пригадуєш, як тебе били? Збиралося чоловік десять — хіба один на один зміг би хтось із них справитися з тобою? — і били, нападаючи ззаду.

— Пригадую. Наче крізь серпанок… Немовби цього взагалі й не було.

— А я цього не забуду ніколи. Ти пам’ятаєш, як мене принижували в тюрмі, синку?

— Оцього я ніколи не забуду.

— Хто бив тебе? Хто принижував мене? Хто посадив мене в тюрму? Хто вимагав для мене в Нюрнберзі довічної каторги, синку?

— Як це «хто»? Люди…

Дорнброк заперечно похитав головою:

— Ні. Не люди. Це були євреї, які хотіли знищити нас…

— Я нe смію нав’язувати тобі своїх переконань, тату, але мені здається, що це все пережитки… Ти сам допомагаєш Ізраїлю…

— Це зовсім інша справа. Я їм допомагатиму доти, поки нам це буде вигідно.

— Але Дігон? Ви ж…

Дорнброк поклав на синове коліно свою ліву руку: суглоби вказівного пальця і мізинця були переламані й зрослися криво, і тому батькова рука викликала в Ганса гострий жаль.

— Це мені переламав підборами Дігон… У тюрмі… Коли я не міг захищатись…

Обличчя Ганса пересмикнулося, і він накрив батькову руку своєю долонею й тихо сказав:

— Ти ніколи мені не казав про це… Але ж вона дочка… Хіба дочка винна в злочині батька?

Дорнброк заперечливо похитав головою.

— НІ, — відповів він. — Вона ні в чому не винна…

— Але…

— Послухай, синку, я знаю твою доброту, ти успадкував її від матері, і це гарно — людина повинна бути доброю. Але я знаю твою твердість, це ти взяв у мене. Я не боюся, що, ставши чоловіком Суламіф, ти розповідатимеш їй про наше з тобою діло, а тобі пора починати працювати зі мною — крім тебе, в мене нікого немає… Коли за таємниці діла бояться керівники, це свідчить про їх слабкість або уразливість у відправній ланці. Нам з тобою ні того, ні другого боятися не доводиться… Вона чудова, і я розумію тебе, але вона дочка свого племені, а ти син свого народу. Не роби її нещасною, Ганс… І не завдавай мені горя — коли ти, звичайно, спроможний виконати це моє прохання. Хлопчику, я теж не люблю гучних слів, але хіба тобі не боляче читати про те, як окупанти з Америки гвалтують німецьких дівчат? Хіба не прикро тобі бачити їхні танкові маневри на нашій землі? Хіба ти не відчуваєш відповідальності перед нацією, ти, син Дорнброка?

Він підвівся й, згорбившись, повільно пішов до скляних дверей. Він ждав, що Ганс покличе його. Але син мовчав. Тоді він обернувся й сказав:

— Синку, я не переживу цього… Дігон вирішить, що ми отак підступно хочемо одержати частку майна Суламіф… Пощади мене, синку… І не ламай життя цій дівчині… Вона дівчина? Чого ж ти мовчиш, Ганс? Не треба мовчати, хлопчику… Якщо мені скажуть; що заради твого життя потрібне моє, я буду щасливий віддати моє безглузде життя… Хіба ти не впевнений у цьому?

— А хіба ти не впевнений у тому, що я віддам своє життя за тебе, тату? — глухо сказав Ганс. — Хіба ти не впевнений у цьому?

…Додому того дня Ганс не повернувся. Він провів ніч у якоїсь рудої старої повії біля вокзалу, а вранці надіслав телеграму в Нью-Йорк. Телеграма була коротка:


«Спасибі тобі за все, Суло. Не прилітай. Ганс»


«Статс-секретареві міністерства економіки Отто фон Нолмару.


Мій дорогий Отто!


До мене дійшли чутки, що ти відправляєш цими днями групу інженерів у Гонконг, Токіо, Тайбей, Манілу й Пекін. Чи правда це? Якщо правда, то можу лише вітати тебе, а заразом і себе, твого давнього друга, — це розумний крок з усіх поглядів. Знаючи, який ти заклопотаний на новому посту, ми не запрошували тебе на останнє засідання спостережної ради (я сподіваюся, ти, як і раніше, не вважаєш себе обтяженим цією посадою?), а там у нас ішла мова про серйозні інтереси концерну на Сході.

Чи не вважаєш ти за можливе включити двох представників від нас до складу цієї делегації? Думаю, ти підтримаєш цю мою пропозицію. В тому разі якщо делегація складається з працівників міністерства, то я гадаю, тобі неважко буде прийняти на службу, хоча б тимчасово, тих людей, яких ми підберемо для цієї місії.

З найкращими побажаннями

Фрідріх Ф. Дорнброк.

голова спостережної рада.

12. VI. 1966 р.»


«Начальникові федеральної розвідувальної служби міністраль-директору Гелену.


Дорогий генерале!


Міністерство економіки запропонувало мені послати двох експертів на Схід у складі широкої й представницької делегації. О. фон Нолмар з міністерства економіки прийме наші кандидатури. Одну людину я вже рекомендував: це Г. Айсман. Цілком можливо, що вам доводилося зустрічатися з ним по роботі, це надійна людина, яка володіє широким діапазоном знань; хотів би просити Вас — у неофіційному порядку — виділити досвідченого спеціаліста по Сходу, який працював би під час цієї поїздки з Айсманом. Думаю, що такий альянс принесе нам однакову користь.

Досі шкодую, що минулої середи Ви не змогли бути в мене на день народження Ганса. Він, як завжди, ставиться; до Вас і Вашої благородної роботи з захопленням. Так само, як і я.

З найкращими побажаннями

Ваш Фрідріх Ф. Дорнброк,

голова спостережної ради

14. VI. 1966 р.»


2

Айсман витер піт з лоба. Сорочка прилипла до тіла, та й труси також були зовсім мокрі.

«Бауер тут був, коли стояла холоднеча, — подумав він, — інакше він не говорив би, що тут терпима спека. А при моїй підозріливості мені раз по раз здається, що промокли штани і на них ззаду виступила чорна пляма. Слава богу, ніхто не знає про мою недовірливість до всього, на цьому мене можна було б сто разів зловити — я страшенно боюсь видатися смішним. Якби мені отак навчитися приховувати свій страх перед польотами, тоді я міг би вважати себе кращим лицедієм у Німеччині».

— Скоро? — запитав Айсман. — Коли ми ще десять хвилин просидимо в цій розпеченій машині, я збожеволію.

Представник концерну по торгівлі з Азією Роберт Аусбург, поглядаючи на каучукові плантації, що миготіли мимо вікон, відповів:

— Я воював у Роммеля, там було й не таке.

— А я бував на півночі Норвегії, — розізлився Айсман, — там крига. Що це за манера — козиряти звичками? Ви знали, що ми прилетимо, і могли б купити для нас машину з кондиціонером.

— Про це я нічого не знав. Я одержав телеграму, в якій було сказано, що ви прилітаєте. Звідки я міг знати, що ви не переносите спеки? Там нічого не було про машину…

Айсман перезирнувся з своїм помічником Вальтером, якого йому виділив Гелен, і, знизавши плечима, ледь торкнувся пальцем скроні.

«Якийсь навіжений, — подумав він. — Чи зовсім розбестився далеко від батьківщини. Ще б пак: повсякчасний вплив англійців. Самі тутешні фільми чого варті — абсолютна порнографія і безвідповідальне базікання».

— У тебе все готове? — спитав Айсман.

— Що саме? — все ще не обертаючись, запитав Роберт.

— Я не вас. Вальтер, ти готовий?

— Так, — відповів Вальтер і поклав обидві руки на плаский чорний чемодан, що лежав у нього на колінах. Він потерпав від спеки ще більше, ніж Айсман, бо змушений був сидіти в піджаку — під пахвою в нього висів парабелум. Спочатку він спробував засунути його в задню кишеню штанів, але Айсман довго сміявся, подивившись на Вальтера ззаду: «Ти з’їхав з глузду, він у тебе видрукуваний ззаду, як вирок суду».

В чемоданчику, крім диктофона, вмонтованого в ручку, було два шприци, кілька ампул з рибандотолуолом, що позбавляє людину волі на двадцять хвилин, і папка з фотокопіями кількох документів, які Дорнброк одержав свого часу від Гіммлера — в ту ніч, коли рейхсфюрер готувався втекти в Азію і переглядав архіви своєї східної агентури.

— Ось той храм, — сказав Роберт, кивнувши головою на дивну споруду із скла, дерева й бетону. — Ви це хотіли? Адвентисти сьомого дня?

— Кумедна архітектура, — сказав Вальтер. — Наче універсальний магазин в Австралії.

— Можна подумати, що ти був у Австралії, — сказав Айсман. — Базіка нещасний…

— Я бачив фото…

— Ах, ти ще віриш фото? — здивувався Айсман і попросив Роберта: — Скажіть цій макаці, щоб приїхав за нами через дві години.

— Він розуміє по-німецькому, — сказав Роберт, кивнувши головою на шофера. — Він зі мною працює вісім років.

Шофер обернувся — на його обличчі сяяла усмішка, а вузькі щілини чорних очей були колючі.

— Нічого, — сказав він. — Білі вірять у те, що їхні прабатьки були мавпами. Так що мені це навіть приємно, я відчуваю себе вашим татком…

Коли машина від’їхала, Айсман сказав Вальтеру:

— Який дурень… Ідіот нещасний… Не міг попередити, що ця мавпа знає нашу мову…

— Кажуть, у нього мати полька.

— В кого? В цього жовтого?!

— Та ні! В Аусбурга.

— Нічого. Нехай працює. Плювати. Поки що хай працює. Він тут міцно вжився. Справді, його мати полька?

— Та нібито…

— Отож я зразу відчув до нього неприязнь… Гаразд… Зараз для нас важливий тутешній макака… Він найважливіший для нас… Ти готовий?

— Готовий, чорт візьми.

— А чого це ти такий сердитий?

— Надінь мій піджак — будеш сердитий.

Айсман витяг хусточку й знову витер обличчя й шию.

— Нічого, — сказав він, — якщо все піде так, як ми задумали, повернемося в готель і заліземо до самої ночі в холодну ванну.

Вальтер штовхнув ногою двері храму. Вони, здавалося йому, мали важко відчинятися, бо були масивні й дисонували з усім будинком, але відчинилися легко (були на пневматиці), тому Вальтер трохи не впав — руками вперед. Він по інерції пробіг кілька кроків і спинився в порожньому прохолодному напівтемному залі. Темно було тут тому, що навколо храму росли пальми й чагарі, які закривали дорогу сонячному промінню.

Айсман сказав:

— Погана прикмета — спіткнувся. А залка нічого собі… Отут би столи для пінг-понгу поставити, а не лави. Підманюють нещасних макак отакою красою.

— Нікого немає.

— А он двері. Дізнаємось його домашню адресу. Хоча раніш усі вони жили біля своїх кірх. Як в автомобільному сервісі: чи народився хтось, чи помер, а він зразу ж тут. Ненавиджу церковних мишей, терпіти їх не можу.

Він постукав у двері, врізані в суцільну панель стіни — за кафедрою й електророялем.

— Заходьте, — відповів молодий голос по-англійськи. — Будь ласка.

У невеличкому кабінеті — стіл і два стільці — сидів хлопчина в строгому синьому костюмі. Побачивши європейців, він підвівся й сказав:

— Прошу вас, джентльмени…

— По-німецьки, — сказав Айсман, — говоріть по-німецьки. Ми не розуміємо вас.

Хлопець співчутливо розвів руками.

— Чжу Ші, — сказав Айсман. — Отець Чжу Ші? Де він?

— Чжу Ші? Настоятель? — хлопець зняв телефонну трубку й набрав номер. — Отець Чжу Ші зараз дома.

Він прийняв їх у садку. Його будинок з усіх боків обступали пальми, а в садку був басейн з голубою водою.

— Я слухаю вас, панове.

Айсман, витримавши паузу, сказав слова пароля — старого, ще часів Гітлера:

— Ніколи не думав, що шлях з Європи в Азію такий стомливий.

— Так, — відповів Чжу Ші, — різка зміна температури впливає на організм.

Айсман і Вальтер перезирнулися. Старий сказав зовсім не те, що повинен був сказати. А він мав відповісти: «Зате азіатська гостинність допоможе вам швидко очуняти».

— Ні, — озвався Айсман. — Я кажу, ніколи не думав, що шлях з Європи в Азію такий стомливий.

— Сідайте, прошу вас.

— Ви повинні відповісти…

Чжу Ші перебив Айсмана:

— Я відповідаю так, як вважаю за потрібне відповісти. Азіатська гостинність виражається в тому, де приймають гостей: на пекучому сонці чи в тіні, коло води.

— Спасибі, — сказав Айсман і знову витер обличчя хусточкою, яка стала вже мокра. — А куди сідати?

— На циновки. Це зручно.

Айсман незграбно опустився на бамбукову циновку й простяг ноги. Чжу Ші помітив:

— Це велика неповага до господаря — простягати ноги. Ви повинні підібгати їх під себе. Це так просто: гляньте, як це я роблю.

— В мене поранена нога, — відповів Айсман. — Коліно пробите. Він, — Айсман кивнув на Вальтера, — сяде, як це у вас заведено, а мені ви вже пробачте, будь ласка…

— Знімайте піджак, — запропонував Чжу Ші. — Вам жарко.

— Нічого, — відповів Вальтер, — я люблю тепло.

— Не треба мене обманювати. Знімайте піджак, знімайте, ваша зброя мене не лякає. Мені завжди цікаво дивитися на озброєних людей: це допомагає відчувати себе сильнішим за співрозмовника. Адже сила духу куди дужча за силу матеріальну. Хіба не так?

— Можливо, — погодився Айсман. — Нас тут ніхто не чує?

— Ніхто, — відповів Чжу Ші. — Крім вашого чемоданчика.

— Добре. Я радий, що ви нічого не забули. Вас не дуже здивував наш візит?

— У деякій мірі здивував.

— Минуло двадцять років — і на тобі, як сніг на голову, чи не так?

— Мене здивувало не це. Мене більше здивувала ваша непідготовленість до зустрічі зі мною.

Айсману сподобалася ця конкретність:

— У чому ви вбачаєте нашу непідготовленість?

— Хоча б у тому, що ви стали шукати мене в храмі. Виходить, ви не маєте ніякого уявлення про державну службу. А то б люди з вашої місії заздалегідь з’ясували б, коли я буваю в храмі.

— Ваша правда. Ми не представляємо державної служби. Ми представляємо інтереси одного з наших промислових об’єднань.

— Розумію. Які у вас питання?

— Спочатку хотілося б почути вашу згоду допомагати нам і надалі.

— Я тепер не займаюся мирськими справами. Мене хвилює дух людський, а не сила.

— Чи варто пред’являти ваші розписки на гроші, які ви одержували в Шелленберга, та кілька рапортів у РСХА?

— Навіщо? Я пам’ятаю. Сподіваюся, ви не наважитесь шантажувати мене.

— Звичайно, ми не маємо наміру робити необдуманих кроків. Нам потрібна ваша допомога й консультація. Всього лише.

— Я до ваших послуг.

— Нас цікавить, де тепер люди з вашої резидентури?

— О, хто зна! Стільки років минуло!

— Тут ви лишилися самі?

— Так.

— І змінили євангелічну церкву на адвентизм?

Чжу Ші посміхнувся:

— Про це не так уже й важко здогадатись.

— Ви змінили орієнтацію? Адвента, як мені відомо, орієнтуються не на європейські центри релігійної думки…

— Ви праві. Я кілька разів бував на західному узбережжі Штатів.

— Слід розуміти так, що тепер ви схильні допомагати своїм новим прибічникам по вірі?

— Ви неправильно формулюєте запитання… Вибачте, я не маю честі знати вашого імені.

— Айсман. Вас завербували люди з того відділу, де я працював.

— Одна з помилок ваших колег полягала в тому, що вони працювали з мінімальним прицілом на майбутнє. Вас губила мізерність. Я розумію, як вам було важко: ви мусили йти за вказівками зверху. Я прийшов до іншого висновку, осмисливши своє минуле життя. Я прийшов до висновку трохи парадоксального. Треба думати про людську спільність, про те, щоб народи об’єднати в єдину сім’ю, вірну ідеям бога, а не про те, щоб пересунути кордони чи анексувати території.

— Це ідея цікава. Йти до неї можна трьома шляхами: по-перше, по лінії створення могутнього виробництва, надсвітового за своєю суттю; по-друге, по лінії релігії, надсвітової за своєю ідеєю, і, нарешті, по лінії створення партії, яка враховувала б інтереси і промисловості, і релігії.

Чжу Ші з зацікавленістю подивився на Айсмана, який саме думав, як цю свою тираду стерти з плівки диктофона: він сказав більше, ніж міг сказати, — не для Чжу Ші, а для своїх берлінських керівників, які будуть, безумовно, якнайстаранніше вивчати запис.

— У тому, що ви сказали, багато розумного, і я думаю, нічого не зміниться в загальній схемі, якщо ми виведемо вперед релігію і дозволимо їй стояти на чолі в здійсненні ідей промисловості й тієї партії, яка допомагає промисловості вдосконалювати рід людський у сфері виробництва. Дух же слід віддати релігії, вона організовує розум правильніше, ніж партія.

— Якщо я погоджусь на вашу зміну в моїй схемі — чи означатиме це, що ви готові допомогти нам у дечому?

— В чому саме? Релігія привчає до точності.

— Як розвідник у минулому, — сказав Айсман, — ви розумієте, що я не можу ставити запитання, не маючи вашої згоди на продовження співробітництва…

— Ми з вами заплутаємося у взаємному недовір’ї.

— В мене немає часу плутатися у взаємному недовір’ї, пане Чжу Ші. Якщо я не дістану відповіді, мені доведеться вжити певних заходів, які примусять вас довіритися мені.

— Якщо ви вирішите скомпрометувати мене минулим — ви програєте. Викинутий за борт суспільного життя пастор адвентів, який виявився резидентом розвідки Гіммлера, ніколи й нікому не зможе допомогти в майбутньому. Це може засмутити ваших керівників. Мене ж це мало торкнеться. Я прийшов до віри в ідею, і я не боюся майбутнього. Я радив би вам передати мою пропозицію вашому керівникові… Якщо він згодиться відкрити мені суть вашого завдання, я з радістю продовжу розмову з вами у зручний для вас час, крім, звичайно, тих годин, коли я зайнятий у храмі.

— Добре, — сказав Айсман, — я подумаю. Ваша пропозиція розумна. Чи не можна попросити когось принести води?

— Зараз я принесу води. В мене тільки чиста холодна вода. Ви, мабуть, хотіли б випити оранжаду чи колу?

— Це не обов’язково. Просто холодної води.

— Добре.

Чжу Ші підвівся й пішов до будинку, але Айсман схопився і з несподіваною для нього спритністю вдарив старого складеними в пучку пальцями під ложечку.

Старий мовчки впав на циновку.

— Укол, — сказав Айсман Вальтерові. — Дома нікого, інакше він подзвонив би у дзвіночок.

Через п’ять хвилин після уколу, зблизька заглядаючи в очі старому, який лежав на циновці, Айсман спитав:

— Іменем бога, скажіть мені, отче Чжу Ші, кому ви зараз хотіли дзвонити, коли пішли по воду?

— Містеру Ліму, — відповів Чжу Ші, дивлячись в обличчя Айсману величезними розширеними очима, що стали зовсім без зіниць, дуже блискучими. — Містеру Ліму. Він дуже розумна, сильна й добра людина…

— Ви готові виконувати всі його доручення?

— Так.

— Пане Чжу Ші, ви розумієте, що говорите мені те, про що заборонено говорити?

— Розумію.

— Ви робите це тому, що вірите мені, так?

— Так.

— Де ваша резидентура?

— Я її передав містерові Ліму. В п’ятдесят другому році він прийняв від мене тих, кого я зміг знайти:

— Він знав, що ви були нашим другом?

— Знав.

— Містер Лім сам просив вас змінити віру?

— Сам.

— За його дорученням ви їздили на західне узбережжя Штатів?

— Так.

— Там є ваші люди?

— Є.

— Хто вони?

— Їх багато.

— Де списки людей?

— У сейфі містера Ліма.

— Які імена ви можете назвати по пам’яті?

— Настоятель нашої общини у Далласі отець Хуа Сю, настоятель общини в Лос-Анджелесі отець Хосе Косьєндес…

— У вас є канали зв’язку?

— Ні. Тільки особисті контакти.

— Що робить містер Лім?

— Ви не знаєте містера Ліма?! — обличчя старого стало на якусь мить безумним, і він засміявся. Айсман був просто вражений: які в нього білі красиві зуби, в цього старезного діда. — Містер Лім — хазяїн банківської корпорації «Чайна бенкінг корпорейшн», він власник тутешніх верфей, і йому належить пакет акцій концерну по риболовству в Манілі.

— Ви давно знаєте його?

— Так. Ми з ним зустрічалися в Пекіні.

— Коли?

— У сорок п’ятому році. Він тоді був офіцером…

— З ним у вас є канал зв’язку?

— Є.

— Називайте, будь ласка, пароль і відзив…

— У нас цифровий зв’язок. Оголошення в газеті… Треба звернутися в газету «Дейлі ньюс» і помістити таке оголошення…


Містер Лім увімкнув приймач, що стояв у нього на столі, й сказав:

— Я ждав вас. І даремно ви довели старого до самогубства. Так, так, він утопився в своєму басейні. Даремно ви це зробили, неекономно поводитеся з потрібними людьми. Виховання, перевиховання, переконання… А ви — мерзенними методами, наче нацисти… Ну гаразд, за минулим журяться тільки пацюки… Так от, Дорнброк мене цікавить у такій же мірі, як і я його…

— Не в такій же мірі, містере Лім, — сказав Айсман, — ми вас цікавимо в більшій мірі, бо Чжу Ші нам дещо сказав про західне узбережжя.

— Ну що ж… Тоді наша поліція миттю заарештує вас за вбивство Чжу Ші і за те, що ви вдавалися до засобів, які позбавляють людину волі. Ви в Азії, тут я зімну вас. Ви, мабуть, не встигли порадитися з Дорнброком після того, як обробили Чжу Ші. Не загравайтесь. Я готовий прийняти тут Бауера. — Айсман і Вальтер перезирнулися; вони багато разів умовлялися не переглядатися в час роботи, але щось заважало їм виконувати цю домовленість. — А ще краще сина Дорнброка. Він же тепер заступник голови спостережної ради, він спадкоємець усього діла, всіх семи мільярдів. Я прийму умови Дорнброка, я розумію, чого він хоче. Наші прагнення збігаються. З вами я розмовляти більше не можу, бо в мене зустріч з послом Кореї. Про ваше рішення повідомте мене завтра в цю ж годину. Можете використати мій телетайп. Ваш Роберт користується телетайпом англійців, а цього в даному випадку робити не варто.

«Концерн Ліма, найбільший у Гонконзі і в Південно-Східній Азії, почав переговори з представниками концерну Дорнброка про підписання контракту на суму в 25 млн. доларів», — повідомила через два дні «Дейлі ньюс» — одна з найвпливовіших тутешніх газет.


3

Шифрограма, надіслана кодом концерну, гласила: «Пан голова має честь запросити пана президента банківської компанії «Нешнл бенк» на триденну прогулянку по Середземному морю на яхті «Північний вітер». Пан голова заздалегідь упевнений у тому, що його пропозицію розглянуть найближчим часом, буде дуже вдячний панові президенту за візит».

Цей код Дорнброк застосовував у крайньому разі, коли хотів, щоб його зрозуміли і служба безпеки США і сам Дігон. Для Дігона тут було лише одне слово, невідоме дешифрувальникам у форті Міде[8]. Слово «його» («…його пропозицію розглянуть»), що було аж ніяк не обов’язкове з погляду загальноприйнятого протоколу, означало сигнал тривоги, причому в найвищій мірі і серйозної…

Дігон двічі розмовляв із своїми юристами, віддав усі необхідні розпорядження, порадився з лікарями і вилетів на своєму «боїнзі» в Європу.

На яхті, коли вони лишилися вдвох, Дорнброк виклав на стіл фотокопії матеріалів, опрацьованих гонконзьким філіалом ЦРУ, про те, що компанії, які контролює Дігон, засікли на поставках Пекіну стратегічного обладнання. Цей провал міг обернутися скандалом.

— Ви обіцяли, що ця операція піде через вас, через ваших шведських друзів, — сказав Дігон, тричі переглянувши матеріали. — Ви мене поставили в надзвичайно скрутне становище…

Це провина ваших співробітників, які базікають, як баби. Чи зможете ви якось пригасити Це діло через Даллеса? Він зоологічний у ставленні до червоних.

— Але це не Москва, а Пекін.

— Байдуже.

— Він вважає, що вся суперечка між Москвою й Пекіном — це далекий стратегічний план червоних, щоб приспати нашу пильність…

— Так, він ніколи по-справжньому не вивчав марксизму, йому важко зрозуміти суть різнобіжностей між Кремлем і Пекіном… Ви праві…

— Що ви можете запропонувати? — запитав Дігон, — На карту поставлена моя репутація…

Дорнброк заплющив очі й стримався: йому хотілося зараз розсміятися. Дігон проковтнув гачок. Дорнброк давно готував цей удар. Він зараз перевіряв Дігона. Той на якусь мить показав свою занепокоєність, більше того — переляк, і Дорнброк зробив висновок, що Дігон ніяк не консультував свої торгові операції ні з державним департаментом, ні з ЦРУ, які могли б санкціонувати його торгівлю з Китаєм, у плані загального зондування, вигідного урядові. Дорнброк зараз дістав ще одне підтвердження своєму давньому переконанню, що Дігон у всіх своїх операціях дбає тільки про свої власні вигоди і аж ніяк не про вигоди Америки. Головне, що Дігон тепер у нього в руках. Він тепер піде за ним, за Дорнброком, а Дорнброк у всій азіатській комбінації ставить собі за мету не корисливі вигоди концерну, а майбутнє німецької нації, яка повинна бути нацією із своєю надпотужною зброєю. Для цього він ладен пожертвувати сотнями мільйонів марок… Треба вміти втрачати: тільки така людина, яка вміє втрачати, може нарешті знайти.


…Айсман дожидався виклику в сусідній кімнаті. Вона була обшита блакитним атласом. По розводах наввипередки бігали меткі зелені зайчики — по морю пливли дрібні швидкі хвилі, поглинаючи одна одну.

Коли його запросив Дорнброк, Дігон втупився своїми чіпкими витрішкуватими очима в Айсмана й миттю оцінюючим поглядом обмацав його постать, обличчя, костюм; Айсман відзначив, що американець звернув увагу навіть на його кульгавість, хоча, коли він стояв, кульгавості не було помітно.

— Доповідайте план можливих заходів, Айсман, — сказав Дорнброк. — Докладно, як ви доповідали мені. Цей пан не просто мій друг, цей пан допомагає нам робити спільну справу, отже, абсолютна відвертість, абсолютна.

Айсман чекав, що Дорнброк запросить його сісти, але голова не став запрошувати, а заглибився в папери.

— Є принаймні три надійні варіанти… Перший: ми спроможні зробити в філіалі ЦРУ на Дей-Шао-Чоу невеличку пожежу. Це наші люди в Гонконзі можуть гарантувати…

— Матеріали, — Дігон тицьнув пальцем у папку, що лежала на столі, — вже могли піти в Штати.

Айсман заперечливо похитав головою:

— Я прилетів звідти вчора. До понеділка не підуть, сьогодні уїк-енд.

— Так. Далі?

— Можна провести операцію заплутування…

— Тобто?

— Ми постараємося підкинути вашим хлопцям у Гонконзі й Сінгапурі кілька суперечливих матеріалів, які спростували б ці — компрометуючі вас…

— Це вже краще. Іще що?

— Прибрати з дороги тих ваших співробітників, які відкривають таємниці ворогам…

— ЦРУ мені не ворог.

— Я розумію… Але ж вони говорили про це не ЦРУ. Ваша розвідка лише перехопила ці розмови…

— Ні, ні, — сказав Дігон, — не годиться. Кому потрібна кров у нашому ділі…

— Який варіант ви затвердите? — спитав Айсман. — Який з перших двох?

— Другий. Це краще…

— Але цей варіант також не вегетаріанський, — зауважив Айсман, — тут нам доведеться також трохи пошуміти.

— Не розумію, — сказав Дігон.

— Це нас не цікавить, Айсман, — озвався Дорнброк. — Ви робите своє діло, і нам нема потреби знати, як ви його робите. Ми лише оцінимо результати вашої роботи. Отже, затверджуємо другий варіант…

Усе було розіграно точно. Айсман не був учасником комбінації — в даному випадку йому не відкрили подробиць. Тому його докази, як і запитання Дігона, звучали переконливо й дуже щиро… Бесіду записали на плівку й зняли двома мікрокамерами: синхронність звуку й тексту була очевидна. Дігон дав санкцію на акт, спрямований проти його країни, проти Центрального розвідувального управління. Сьогодні Дігона ознайомлять з цими матеріалами — тут треба бити відкрито. Від нього зажадають рішення: або він у всьому йде з Дорнброком, або його сьогоднішню розмову, спрямовану проти його уряду, і його пропозиції, які караються по федеральному закону, передадуть у Вашінгтон, і тоді йому буде нелегко: конкуренти втоплять його, варто лише Дорнброку розпочати бій. Треба загнати його в глухий кут, зіграти з ним партію, подібну тій, яку Гейдріх колись грав з ним самим. Діло є діло, тут не можна церемонитись — карти на стіл, рішення повинно бути прийнято зразу ж… Дігон не готовий до таких методів — він зламається. Він стане людиною Дорнброка… Отже, у потрібний момент і в певний час спрацюють такі механізми, які приведуть до дії людей у сенаті і в конгресі, зацікавлених у Дігоні. І зробить це Дігон в ім’я Німеччини, яку представляє Дорнброк. Він не зможе цього не зробити, бо він попався. Вони ж прагматики, ці американці, Дорнброк завжди вбачав у цьому їхню головну ваду. В них замість бога бізнес. А в нього бізнес в ім’я бога, яким для нього стало майбутнє нації.

— Хто цей хлопець? — спитав Дігон, підводячись (приховані в фальшивих ілюмінаторах камери йшли за ним слідом). — Він справляє враження ділової людини.

— Правильно, — відповів Дорнброк, дивлячись на Дігона з посмішкою, — він пройшов добрячу школу в Гіммлера…

«Ну що?! — думав він, розглядаючи Дігона просто у вічі. — Тепер зрозумів?! І тепер ти ще нічого не зрозумів. Тільки один я розумію головне: коли на полігонах Азії ми відпрацюємо зброю відплати з твого урану, з твоєї сталі і з твоїх грошей, ми, німці, станемо господарями становища, бо мільярди азіатів виконуватимуть нашу волю, одягнену в броню зброї відплати, нашої зброї!»


День, вечір і ніч режисера Люса

1

Люс купив пляшку віскі в літаку: тут це було набагато дешевше, ніж на землі, — без мита. Американці, які летіли в Сайгон і Сінгапур, купували по десять-п’ятнадцять блоків сигарет. Стюардеси були в довгих малайзійських спідницях, великоокі, з тонкими руками, які Люсу здавалися шиями чорних лебедів, — такі граціозні були в них рухи і так вони дисгармонували з різкими й сильними кистями коротко підстрижених, у військових куртках хлопців, що простягали дівчатам гроші.

Люс відкрив «Валантайн» і відпив два великі ковтки з пляшки.

«Так само пив Ганс, — згадав він, — значить, приріжуть і мене чи отруять, як нещасного Дорнброка. І в нього так само тремтіли тоді руки. Тільки в мене тремтять дрібніше, ніж у нього. Як у лихоманці. А в нього руки тремтіли в ті моменти, коли він після ковтка дивився на мене й чекав відповіді, а я думав, що він верзе нісенітницю. Мільярдерським синкам можна верзти нісенітницю. Мені треба мовчати, щоб мати змогу висловити свої думки в фільмі, не лякаючи заздалегідь продюсера. А їм можна говорити все що заманеться, цим синкам… Ось як можна обманутися, боже мій?! Більше за всіх у його загибелі винен я… Виходить так… Тільки в нього тремтіли руки тому, що він уперше вирішив стати громадянином, а в мене руки тремтять тому, що я й зараз не можу стати мужчиною. Який там ще громадянин… Мерзота, справжня мерзота…»

Хмари під літаком громадилися величезними сніговими скелями, їх пробили навскоси сильні синьо-червоні промені призахідного сонця. Тут, в Азії, вони були якісь особливі, ці хмари. В Європі вони плоскі, а тут громадилися, ніби повторюючи своєю невагомістю грізні контури Гімалаїв.

«Але все-таки Нора наплутала в головному, — подумав Люс, ковтнувши з пляшки щераз, — вона змішала доброту з безвіллям. Вона вирішила, що я безвільна ганчірка, і сказала мені, що я одружився з нею заради її спадщини. І цим вона знищила наш альянс, який називається католичним шлюбом. Виявляється, я жив десять років з людиною, яка не вірила мені ні на йоту. Хоча Паоло правий — усе від комплексу… Спадщина тата-генерала… Ми одержали від нього в подарунок «фольксваген», що пройшов сорок дві тисячі… Звичайно, я одружився з цим «фольксвагеном», з ким же іще?! «Ми не можемо розлучитися, бо в нас діти!» Але ж я поганий батько, за твоїми словами! А ти чудова мати! «Кому потрібні твої фільми?! Кому?!» Все правильно. Нікому. Чортзна-що, а не фільми. А цей може вийти. Тому що продюсери не дали на нього ні копійки… А тобі, моя радість, доведеться піти попрацювати в офіс… Триста сорок марок на місяць — за культурні манери й благопристойну зовнішність. Якщо людині твердити десять років, що вона свиня, вона в це повірить — так, здається, в прислів'ї? Але я поки ще краплинку вірю в те, що лишаюся людиною…»

Він купив квиток з Берліна з десятигодинною зупинкою у Венеції. Там він зразу ж поїхав по головному каналу, зійшов на Санта-Лючія, не доїжджаючи зупинки до площі Святого Марка, щоб іще раз — удруге в житті — пройти по крихітних вуличках, мимо «Грітті», випити чогось міцного в павільйоні на набережній, який завжди був порожній, незважаючи на рекламу й малюнки, де обіцяли найдешевші страви: англійцям — англійські, янкі — американські… Цей нещасний павільйон завжди пустував, тому що Хемінгуей пив у сусідньому «Гаррі».

Там, постоявши на площі, Люс болісно згадував назву римського фонтана, куди треба було кинути одну монету, щоб вернутися у Вічне Місто, дві — щоб одружитися з коханою, а три монетки треба кидати тому, хто хоче розлучитися…

«Чому я вперся у цей проклятий фонтан? — подумав тоді Люс. — А, ясно, просто тут, на Святому Марку, немає фонтана, а моя міщанська натура волає проти цього: така величезна площа — і без фонтана. А коли б поставили на ній фонтан — усе розсипалося б к чортовій матері: гармонія руйнується одним штрихом раз і назавжди».

Він сів на пароплавчик, що плив на острів Кіпріані, і поїхав до дружини й до дітей. Він їхав лише для того, щоб сказати Норі про розлучення й обговорити всі формальності.

…Розмова на Кіпріані була довга, хоча Люс запевнив себе, що їде він до неї на п'ять хвилин і на годину — до дітей.

— Якщо ти приїхав тільки для того, щоб сказати мені про розлучення, — пополотнівши, заговорила Нора, — тоді тобі нема чого зустрічатися з дітьми: вони все розуміють, це садизм по відношенню до дітей. Я до цього звикла, але я не думала, що ти можеш бути таким жорстоким до своїх дітей…

«Добре було б узяти з собою камеру, — думав він зовсім про інше, щоб не вибухнути й не нагрубити, слухаючи нісенітницю, яку верзла Нора. — Правда, зайвий вантаж… Багаж коштує дуже дорого… А скільки буде потрібно плівки? Залишити в номері не можна — засвітять… Ні, треба сподіватися на блокнот, диктофон, а головне — на пам'ять. А яка ж сволота цей Карлхен — він, як боягуз, утік від мене! Є фанатики-ультра: праві й ліві. А цей фанатичний центрист; у всьому й завжди — з владою! З будь-якою, але з владою!»

— Коли я приїхала від дідуся, ти розважався у повій! Так, у повій у Мюнхені! Мені сказала про це Лізхен!

— Вона що, тримала свічку? (Берг каже правду: мистецтво тепер на роздоріжжі. Нацистам вигідне таке мистецтво, герої якого співають старонімецькі пісні й ходять у народних костюмах — посміховище для всього світу. Це ж не ансамбль танцю, а народ. Те, що дозволено ансамблю, не дозволено країні. Вони хочуть таким чином зберегти традиції. А які в нас традиції? Від Фрідріха Великого — до Бісмарка, а потім через кайзера — до Гітлера. Зберегти традиції — діло етнографів; прогрес тим і чудовий, що руйнує традиції, утверджуючи себе в новому. Гасова лампа — ніжна традиція минулого століття…»)

— Мені ти раз за разом повторюєш: «економія, економія, економія заради моєї роботи», а сам кидаєш гроші на вітер із своїми друзями й шлюхами, які тебе зраджують на кожному розі вулиці!

(«В Берліні сто тисяч вулиць, на якому ж саме розі? Що вона верзе?»)

— Хто тобі це сказав?

— Мої друзі…

— А мої вороги, — закричав він, — розповідали мені сто разів про те, як ти втішаєшся від мого садизму зі своїм лікарем. Мій садизм — це коли я не сплю з тобою… А я, коли працюю, стаю імпотентом! Ясно тобі?!

(«Нічого, нехай помовчить хвилину, а то в мене голова почала паморочитися від її слів і серце щемить… Так можна довести до інфаркту… А може, вона психічнохвора? Слава богу, мовчить… Чому я думав про традиції?.. Ага… Берг… Старі люди хочуть, щоб ми робили такі ж фільми, які були колись, щоб розчулювали їх, як у німому кіно… Нехай тоді їздять на конях, а не на машинах. Усі наші крамарі бояться лізти в техніку — вони в ній ніякого біса не тямлять, тому що неграмотні, а в кіно лізуть усі, це ж так легко — робити кінематограф! Старому крамареві нецікаво читати книжку про молодого фізика, йому не зрозумілий світ цієї нової людини; йому хочеться читати про самого себе, щоб усе було ясно й просто: порок покарано, доброчесність, краплинку постраждавши, все-таки перемогла. «Дітки, наслідуйте доброчесність, бачите ж, зло гидке!» Отак вони й чіпляються за штанину прогресу. І виходить, що «нога техніки» ступила бозна-куди, а «нога духу» — в болоті, бо за неї вчепилися старі крамарі. Їм би про своїх дітей подумати, а вони не можуть — честолюбство не дозволяє: «Дурна молодість, що вона тямить у житті?!» Так і підштовхують своїх дітей до бунтів! Чорт, тепер серце здавило… А, це вона знову про те, що я розпутна тварюка…»)

— Навіщо ж ти тоді живеш зі мною? Хіба можна жити з розпутною тварюкою? Ти ж така горда людина…

— Який же ти негідник! Хіба я жила б з тобою, коли б не діти?!

(«Якщо я зроблю цей фільм, я принесу дітям більше користі у порівнянні з тим, що вона возить їх на пляжі… Це змусить їх визначити позицію в житті — з ким вони? Дітям не буде соромно за мене… Це жахливо, коли дітям соромно за батьків… Син Франца сміється з батька відкрито: «Наш лакей пише ще один трактат про користь шибениць у боротьбі з комунізмом». Так він і каже. Але при цьому купує машини й дівок за батькові гроші. І ні в що не вірить. І про країну каже «загиджена конюшня». Я застрелив би такого сина… А Франц лише ніяково посміхається й пише далі свої лакейські трактати…»)

— Годі, Нора. Це нечесно… Я ж не стежу за тобою… А міг би… І я все знаю про цей самий порошок у нашій спальні… Годі…

Потім були сльози; вона говорила, що треба забути «всю гидоту й глупство минулого». А він повторював тільки одну фразу: «Нора, все скінчено».

У глибині душі — зараз у літаку він признався собі в цьому — він сподівався, що все ще може налагодитись. Але він повторював своє «Нора, все скінчено», бо він і вірив і не вірив її обіцянням «почати все заново — без ідіотських сцен». Вона знову заплакала, а потім, зло примружившись, сказала йому: «Ти одружився зі мною заради спадщини…» Тоді він повернувся й вийшов. Вона закричала навздогін: «Люс! Фердінанд! Фред! Вернись! А то буде погано! Вернись!» Досі це впливало — «божевільна жінка, повіситься в туалеті», — і він повертався. Зараз, перескакуючи через три сходини, він біг униз, немовби за ним хтось гнався, і у вухах лунало: «Ти одружився зі мною заради спадщини, а коли я сказала, що батько нічого мені не лишив, ти прийшов по розлучення!»


Руки перестали тремтіти, тілу було тепло, і ноги стали гарячі — всі ті шість годин, які він добирався до римського аеропорту і чекав літака, пальці ніг були холодні мов крига, й затерпли. Лише тепер, коли літак перевалив через Гімалаї і він добряче випив, багатогодинне відчуття холоду облишило Люса.

«З моїх восьми картин, — подумав він, знову припавши до пляшки, — п'ять я зробив для того, щоб Нора не відчувала різниці між домом її батьків і моїм домом… Я соромився своєї бідності й намагався виконати кожне її бажання ще до того, як вона його загадувала. Вона забула, що її батько одержував кожного місяця гроші від армії, а мені треба було щоразу зривати з себе шкіру й торкатися голими нервами до струму високої частоти — лише тоді спрацьовує мистецтво. Я йшов на компроміс з собою заради неї. Я доторкувався до струму, і мені було боляче, але я замість правди робив солодкий сурогат, щоб вона з дітьми їздила до моря. Я продав себе разів п'ять. Але ж я держав у руках правду… Все, годі. Горе не без меж. Тільки щастя не має меж… Що ж, — сумно посміхнувся Люс, — цю я назву, якщо вийде, просто «4». Без «1/2» я ніколи не працював із співавторами. Господи, ніколи мені не було так порожньо на душі, як тепер. Раніше я думав не про себе, а про те, що буде з Норою і з дітьми, якщо не стане мене. Чому я мушу завжди думати про це? Ні, Люс, цю картину ти робитимеш, не думаючи, що буде з ними… Ти робитимеш її лише для того, щоб битися на смерть з тими наці, які знову хочуть правити країною! Зрадити себе можна не тільки в голоді, під тортурами, але і в любові, а це найстрашніша зрада, бо тут усе залежить від самого себе, Люс… Чи не Люс… Яка різниця — що я, один такий на світі?»


«У день свого приїзду Л. побував у директора античного музею Ваггера й залишився в нього ночувати. Ваггер емігрував з Німеччини в 1933 році. За переконаннями близький до лівого крила соціал-демократії, постійно листується з прокурором Бергом. На другий день вранці разом з Джейн Востборн, яка працювала в музеї на посаді реставратора (дружина начальника відділу американської контррозвідки в консульстві, англійка, народилася в Лондоні 1935 року, в Штатах жити відмовилась), Ваггер і Л. відвідали редакції газет, які висвітлювали переговори й візит у Гонконг і в Сінгапур пана Д. Після цього вони подалися в кабаре, де виступав мюзикл Шінагави, й опитали всіх, хто знав про стосунки Ісії і Д. Ряд проведених заходів по прослухуванню дає всі можливості передбачити виходи Л. на вузлові моменти, які багато чого пояснюють, на моменти, пов'язані з візитом Д. у Кантон і Сіньцзянь. Передбачається, по-перше…»

У цьому місці голова концерну «Чайна бенкінг корпорейшн» містер Лім відклав документ, надрукований на тоненькому голубуватому рисовому папері — на такому папері в двох примірниках друкувалися цілком секретні матеріали концерну. Один примірник знищувався зразу ж, як тільки переглядав його містер Лім, а другий з нарочним переправляли на материк.

— Що ви хочете робити «по-перше», мене не цікавить, — сказав Лім помічникові з питань загальної стратегії, — це прерогатива служби безпеки. А те, що він ходить навколо вузлових питань, звичайно, не може нас дуже порадувати. Подумайте, що робити, — я в цих справах не порадник…


2

Помічник з питань загальної стратегії викликав шефа служби безпеки концерну й роздратовано сказав:

— Містер Лао, будь ласка, не просіть мене заздалегідь знайомити боса з вашими матеріалами. Зрештою, це ваша прерогатива — безпека концерну. Якщо ви вважаєте за потрібне повідомити містера Ліма про щось своє, запишіться до нього на прийом, у цьому я можу вам допомогти.

Лао їхав у своєму величезному «доджі» й по думки чортихався, розглядаючи потилицю шофера. Потилиця була коротко підстрижена, і на ній чітко виділялися темно-коричневі родимки. Ці родимки були якоїсь чудернацької форми. Якщо дивитися на них примружившись, то вони нагадували контури Латинської Америки.

«Сволоцюги, — думав містер Лао, — вони все хочуть робити моїми руками, щоб у разі провалу залишити мене сам на сам із законом. Вони тепер начебто взагалі нічого не знали про Люса, один я знаю про нього все! Дуже мене цікавить цей виродок! Якщо ми робимо спільну справу, то всім за неї й треба відповідати. Кращий зразок ієрархічної бюрократії: «Я не хочу знати нічого про ваші методи, мене цікавлять питання загальної стратегії!»

Містер Лао закурив і з відразою подивився на себе в дзеркальце шофера.

«Я теж добрий, — подумав він, зрозумівши, чому дивився на себе з відразою. — Я боюсь замахуватися на містера Ліма навіть у думках і топчу лише мого безпосереднього керівника. Зараз важливо тримати себе в руках і не бути подібним до них у тій розмові, яку доведеться провести з Хоа».

— Ви впевнені, що він піде з вами?

— Так, містер Лао.

— Чому ви такі впевнені в цьому?

— Тому що він європеєць… Вони всі довірливі, як нерозумні діти, містер Лао.

— Це неправильно. Вони далеко не такі довірливі, як вам здається. І потім він не європеєць…

— Він білий, містер Лао.

— Він не європеєць, — роздратовано повторив Лао, — він німець.

— Я мав діло з німцями. Вони відрізняються від європейців тільки одним — вони вміють пити. Англійці одразу ж заливають у себе тонну пива, стають відвертими хамами й принижують нас; американці б'ють по плечу й обнімаються; французи пропонують вступити в протиприродний зв'язок, а німці п'ють і п'ють, а потім ідуть дивитися злачні місця.

— Де ви закінчите з ним вечір?

Хоа дозволив собі виправити містера Лао:

— Ніч. Я закінчу з ним ніч. За Даблексроуд є цікавий будинок, де збираються матроси, які зробили своєю професією гомосексуалізм. Вони були в лікарів, і ті ввели їм у м'язи грудей стеарин, і тепер вони схожі на величезних жінок. Вони дуже ніжні і, перед тим як віддатися клієнту, розповідають про свої плавання в далекі країни.

— Хіба він гомосексуаліст?

— Ні. Але я розповім йому, що знаю місце, де він зможе наочно познайомитися з потворністю колоніального імперіалізму. «Такого, — сказав я йому, — ви не побачите в Європі. Тільки в Сінгапурі чи в Макао, але в Макао це небезпечніше, бо там португальська колоніальна влада боїться виходити в злачні райони, а в Сінгапурі багато поліції. Тільки в нас на острові ви побачите цей жах своїми очима і без риску для життя…»

— Я не хочу, щоб у нас були неприємності з поліцією, Хоа.

— Я теж не хочу неприємностей з поліцією, містер Лао. У двір зможе заїхати автофургон. Я подам його задом, а там дуже вузький дворик. І поїду на свій сампан. Один. І вийду в море — теж один.

— А якщо він уже розповів своїм знайомим, що саме ви запросили його на Даблексроуд?

— Ну то й що? Матроси підтвердять, що я привів його туди, і шофер таксі, якого я заорендую на цю ніч, підтвердить, що ми разом прийшли. Але він скаже, що я вийшов звідти через п'ять хвилин сам, і це буде правда. Він відвезе мене додому, цей шофер. А потім я повернусь на Даблексроуд, але вже на своєму фургоні. Я заїду в двір — я ж говорив вам, що там вузенький темний двір. Я скажу йому, що вже пора в готель, і поведу через чорний хід до фургона. Він — перший, а я — другий. Закричати він не встигне, бо, коли шило пробиває серце, вмить наступає параліч дихального апарата.

— Виходить, коли ви підніматиметеся за ним через чорний хід, вас побачать?

— О ні, містер Лао. Я пошлю за ним Чжу.

— Хто це?

— Він працює в дворі… Я плачу йому гроші. Це моя людина. Він зайде в цей будинок, а не я. Я ждатиму Люса на другому поверсі і скажу, що сьогодні може бути наліт поліції і краще звідси піти. Люс казав мені, що йому не потрібні скандали. Пригадуєте, коли я запропонував Люсу покликати поліцію, щоб з'ясувати, яка бійка була з американцями в містера Дорнброка, він не захотів звертатися в офіційні інстанції…

— Цього Чжу ви перевірили добре?

— Так.

— Ви перевіряли його рідних, знайомих?

— Звичайно. Я це робив протягом трьох років. Я давно придивлявся до Даблексроуд, і Чжу, що прибирав у дворі, привернув мою увагу насамперед. Там дуже темний невеличкий дворик…

— А коли Чжу побачить, як ви закінчите це діло, він не завагається?

— Я думав про це, містер Лао. Він може завагатися. Тому я попрошу його лишитися в закладі після того, як він пошле до мене Люса, підождати, поки прийде мій друг містер Баум, і сказати йому, що я чекатиму містера Баума в автофургоні на розі.

— І містер Баум засвідчить у разі потреби, що ви були в фургоні один?

— Так. Бо тіло Люса лежатиме під циновками, а зверху я кину кілька плетених мішків. З-під свіжої риби. І містер Баум підтвердить, що я був сам. А Чжу, коли його запитають, скаже, що людина, яку я просив спуститися…

Лао перебив:

— Чжу не повинні про це питати. Чжу повинен так передати Люсу ваше прохання, щоб ніхто цього не чув і не бачив. Чжу може розповісти, що виконав лише одне ваше прохання: він знайшов містера Баума і передав йому, що ви ждете його на розі в своєму автофургоні.

— Я дозволю собі не погодитися з вами, містер Лао. Дуже вибачаюсь, містер Лао. Але заклад розташований на п'ятому поверсі, а на чорних сходах по двоє дверей на кожному прольоті. Там живуть три розпусні жінки, що перебувають під наглядом поліції, сім'я прокаженого індуса, який зараз зник, сім'я Чавдарапанга, який двічі сидів у тюрмі за пограбування, і вдова Лі — жебрачка. Всі двері мають замки; вони можуть швидко відмикатися і так само швидко зачинятися… Адже коли є багато версій, тоді зникає та єдина, яка веде до істини…

— Скільки коштує вся операція?

— Це дуже складна операція, містер Лао.

— Вона коштуватиме не дорожче як п'ятсот доларів?

— Вона коштуватиме не дешевше тисячі…

— Які долари ви маєте на увазі, Хоа?

— Американські, містер Лао.

— Тоді я змушений відмовитися від ваших послуг.

— Мені дуже прикро засмучувати вас, містер Лао, але навряд хтось інший візьметься за цю роботу… Все-таки він не наш…

— Цю роботу виконає будь-який безробітний моряк за сто місцевих доларів.

— Ви абсолютно праві, містер Лао, але якщо цього моряка візьме поліція, він назве ваше ім'я, а для того, щоб потім довести, що це наклеп, вам доведеться заплатити адвокатові ще тисячу доларів… Повірте, містер Лао, я страшенно дорожу вашим добрим ставленням і не посмів би попросити у вас ні цента більше, ніж усе це коштує. Повірте мені. Воно ризиковане, це діло… Адже Люс ходить тут навколо ваших інтересів…

— Звідки вам це відомо?

— Коли це не так, то навіщо він вам потрібен?

— Одним словом, я плачу сімсот доларів, це максимальна ціна.

— Я не смію вести з вами торгівлю як з купцем, що торгує вроздріб, містер Лао. Я точно зважив усі «за» і «проти». Згоден на вісімсот доларів лише через мою до вас глибоку повагу.

«Ну що ж, — подумав Лао, — цього пора міняти. Він почав торгуватися, а це тривожний симптом. Мабуть, його слід порішити, коли він везтиме тіло до порту… Це зробить Чанг. Я не хотів пускати Чанга в це діло, бо він мені дорогий як брат… Але, мабуть, це доведеться сьогодні зробити Чангу. Одна автоматна черга поперек машини, і в машині буде два мертві тіла… І ніякого тобі риску: про мої зв'язки з Хоа не знає ніхто, крім нас двох…»

— Добре, — сказав Лао. — Ось гроші… Протягом півроку, будь ласка, не входьте зі мною в контакт. Через півроку запишетесь через мого секретаря на прийом, обговоривши заздалегідь, що хочете попросити позику в розмірі двох тисяч доларів на придбання катера для обслуговування шипшандлерами іноземних суден у порту… А про сьогоднішнє діло ви ніколи не говоритимете зі мною… Цього діла, після того як ви його проведете, не було.

— Так, містер Лао. Я зрозумів вас. Я також дуже обережний у моєму бізнесі. Я ні про що не говоритиму. Який інтерес мені говорити про це діло?..


3

Того ж дня Люс прийшов у кабаре «Гренада» і, відкликавши бармена, ткнув йому в кишеню хрусткого білого піджака п'ять доларів.

— Тепер давайте по порядку, — сказав Люс, — мені сказали, що ви все про них пам'ятаєте, а особливо про його першу ніч у вас. Мене цікавлять навіть на перший погляд зовсім незначні деталі: з ким він перемовив слово і що пив…

Ісії заглянула йому в очі; зіниці завмерли, потім розширились і раптом зійшлися в голчасту, гостру точку. Подушечки м'яких пальців на дотик просувалися по його долоні повільно, наче сліпі по курній степовій дорозі.

У прокуреному кабаре було темно: коли вона виступала, світло гасили. Лише зрідка вона засвічувала маленький ліхтарик, і різкий промінь світла, такий різкий, що, здавалося, він мав вагу й постійну протяжність, вихоплював з темряви очі, губи й лоб того чоловіка, якому вона пророкувала долю. Долоню, лінію життя, долі й смерті вона взагалі не освітлювала — в неї були зрячі пальці.

— У вас було трудне дитинство, ви росли сиротою. Сирітство — це коли дитина рано зостається без матері, — додала вона, і Ганс помітив, як зблідло її обличчя. Ісії взяла з його столика бокал з водою і відпила ковток — швидко, судорожно, якось по-пташиному. — Ви втратили першу любов не з власної волі. Це було друге ваше горе — як смерть матері. Смерть матері і втрата коханої — завжди несправедливість, а людину найбільше ранить несправедливість.

Спочатку, коли вона підійшла до нього, він посміювався: Ганс Дорнброк не вірив ворожкам, гороскопам і прикметам. Батько любив повторювати: все вирішує сила, спрямована в потрібний час по точно вивірених траєкторіях. Все інше вторинне і не суть важливе. Правда, коли батько взяв його з собою на маневри бундесверу, щоб показати дію тактичних ракет типу «земля — земля», які вироблялися на одному з заводів, що належав концерну Дорнброка, Ганс згадав старшого брата. Карла розірвало прямим попаданням снаряда в останній день війни, і, згадавши про це, він уже не міг спокійно спостерігати, як різко осідали установки, немов важкоатлети після того, як підняли вагу, і як ракети з шурхотом проносилися низько над землею, а потім лунав тугий поштовх і танк спалахував чорно-червоним полум'ям. Він розповів про цей нав'язливий спогад батькові, коли вони поверталися з Дюссельдорфа в Західний Берлін. Старий сказав: «Синку, тягар відповідальності, який віднині ти взяв на себе, позбавляє тебе права на спогади, які розслаблюють душу. Лиши сантименти політикам. І якщо ти хочеш відомстити за Карла, роби наше діло з однією тільки вірою: воно справедливе, бо воно підпорядковане інтересам нації. Ми служимо Німеччині, і це єдине повинно володіти твоїм єством, тільки це. І знай, що великі завдання завжди передбачатимуть втрати — так улаштований світ, і якщо багато чого ми можемо в ньому переробити, то цю суттєву дрібничку нам з тобою змінити не дано».

— Ви дуже страждали й зробили немало поганого, коли втратили вашу любов, — говорила Ісії то дуже швидко, то завмираючи, ніби хотіла врости своїми пальцями в долоню Ганса. — Ви зараз на роздоріжжі, ви метаєтеся, ви тепер відрізняєте добро від зла, тому вам тяжко. Зрячим взагалі тяжко; сліпці — найщасливіші люди на землі.

Вона говорила тихо, але йому здавалося, що за сусідніми столиками сміються над словами Ісії, і тому він примусив себе посміхнутися, щоб показати, як поблажливо він ставиться до її пророцтва.

— Я кажу правду, — наполегливо мовила жінка. — Хіба не так? Відповідайте мені, інакше я не зможу говорити далі. Відповідайте мені, — наполягала вона, — і не думайте про те, що на вас дивляться. Я кажу правду?

— Так, — відповів він, хоча хотів був заперечливо кивнути головою й сказати «ні».

— Ви втратили віру в тих, хто був вам близький. Ви іноді впадаєте у відчай. Мені страшно за вас. Але ви не можете піднятися над собою, ви підкорені своєму першому «я», ви боїтеся свого другого «я», котре і є ваша сутність. Ми всі боїмося свого другого «я», яке в нас вторинне, тому що це передбачає руйнування звичного, а ми всі раби звичок і умовностей. Ви кохали жінку чужої вам крові. А людина вашої крові не дала вам щастя, і ви увесь час думаєте про це, і, щоб забути про це, ви робите те, чого робити не треба. Ви мучите себе. Навіщо ви робите це? Ви не можете образити людину, яку вважаєте другом? Але ж усе визначено — те, що є, і те, що буде. Вам не судилося втекти від майбутнього. Ніхто не може втекти від майбутнього. Після того як ви втратили любов, ви вперше пізнали порожнечу. Ви заповнювали порожнечу й не хотіли бачити того, що довкола, що оточує вас, а воно кепкувало з вас: ви не можете жити поза життям… Ніхто не може жити поза тим, що оточує нас… А ви надто добрий, — раптом посміхнулася вона в темряві, — ви знаєте, як це погано — бути добрим, ви зрозуміли це, вам це пояснили… і вам доводиться бути комедіантом… Як мені… Як усім… Ви погано граєте чужу роль. Але якщо ви відмовитесь від неї — зникне актор і лишиться тільки пам'ять про нього… Про вас… Про всіх нас…

Ганс пригадав, як ректор університету подзвонив йому невдовзі після того, як Дорнброк-старший зробив заяву в пресі: «Молоде покоління теж уміє працювати — я стаю на захист молодих. Не можна створювати думку про всіх наших юнаків і дівчат, грунтуючись лише на скандальних витівках безвідповідальної групи студентів. Можу сказати, що мій син уміє працювати, хоч він так само, як і пани з Далема[9], терпіти не може чванства, буржуазності й несправедливості…»

Ректор просив Ганса виступити на семінарі студентів-соціологів.

— Будь-яка тема, Ганс, — казав він, — на ваш розсуд. Ви зробите добре діло, повірте мені.

Ганс відмовлявся:

— Я не вмію говорити, я не люблю цих показних заходів — «цілком прийнятний капіталіст». Професоре, прошу, не наполягайте на вашому проханні.

— Знаєте що, Ганс, годі вам соромитися самого себе. В мене є дві приятельки: одна така собі повненька, а друга — гладка, як бочка. Так от, ота повненька красуня носить залізобетонні купальники, горбиться, щоб не було видно її животика, одягається, як стара жінка, і тому дивитися на неї смішно. І вона справді здається гладкою. А бочонок, її звати Інга, навпаки, натягує на себе міні-плаття і ходить, випнувши пузо, і ніхто не помічає її повноти. Треба бути тим, хто ти є, — лише тоді це не дратуватиме близьких і не шокуватиме незнайомих. Усе ясно? Капіталіст? Так от, прошу вас, бути самим собою. Можете називати себе по-старому — «капіталістом», а можете називатися «діловою людиною». Залишайтеся завжди Дорнброком. Ми ждемо вас післязавтра.

Він приїхав в Далем. Студенти зібрались у величезній аудиторії. Чоловік п'ятдесят у залі, який міг умістити триста. Ганс почав свій виступ дуже просто. Він сказав:

— Колеги, признатися, не знаю, навіщо я тут знадобився… Я боюся стояти на цьому місці, бо завжди тут стоїть той, кого екзаменують, — він широко усміхнувся, обернувшись до професора, — і завмирає від страху перед корифеями, які ганятимуть уздовж і впоперек, поки нарешті поставлять задовільний бал. Думаю, доцільніше так побудувати нашу зустріч, щоб ви запитували мене. Я готовий відповідати на ваші запитання.

Професор економіки сказав:

— Було б добре, якби ви розповіли про вашу точку зору на основні аспекти промислового розвитку в світі…

— З радістю, — Ганс знову всміхнувся (усмішка в нього була чудова, приваблива). — Тепер я готовий говорити про це без страху за бал…

Його перепинила дівчина. Вона підвелась і сказала:

— Пане Дорнброк, невже вам не совісно блазнювати тут, як дешевому актору, коли на планеті зараз, у ці хвилини, поки ви сипали усмішки професорам, уже померло п'ять чоловік з голоду?! Розкажіть нам про те, як ви думаєте боротися із злиднями, нерівністю й бойнями? Про аспекти промислового розвитку в світі ми знаємо не гірше за вас!

Ганс тоді, після слів цієї дівчини, здався собі крихітним, зовсім малесеньким, як макове зерня, і він дедалі більше й більше зменшувався, він бачив це ніби збоку, і йому стало дуже жаль себе, а потім він побачив, як студенти встали і, повернувшись до нього спиною, вийшли з аудиторії. Ректор тоді сказав:

— Це комуністи, це провокація, ми їх покараємо.

Ганс відповів йому стомлено, відчуваючи тягар у всьому тілі:

— Вони оперували даними ЮНЕСКО… І вони правду кажуть, бо мені їм нічого заперечити… Вони правду кажуть, і правда, що я — актор, балаганний блазень! І не смійте більше ніколи звертатися до мене з проханням про виступ.

Ректор розізлився:

— В такому разі пожертвуйте своє майно на будівництво сирітських приютів і безкоштовних клінік! Треба вміти відстоювати позицію! Якщо ви не навчитеся цього, вас зімнуть!

— Яка ж у мене повинна бути позиція? Мені соромно дивитися їм у вічі, професоре, бо вони живуть впроголодь, а я катаюся по світу на своєму літаку…

— Заради розваги чи для діла?

— У нас діло — просто втіха, — відповів Ганс, — воно само котиться, ми тільки встигаємо підбирати гроші…

Коли через якусь мить у кабаре ввімкнули червоно-зелені софіти, Ісії вже не було.

Дорнброк подивився на Роберта Аусбурга, представника концерну в Азії, й сказав:

— Непогано ще б випити. Тільки без льоду, це якесь пійло — тутешнє віскі з льодом.

— Подвійне?

— Потрійне!

— Добре. Тут треба багато пити. З потом виходить уся гидота, і вранці свіжа голова. Не вірте тим, хто базікає, що в тропіках не можна пити. Це говорять алкоголіки. Ну як Ісії? Вона фантастична дівчина. Її багато хто боїться. Вгадала щось?

— Ви славний хлопець, Роберт.

— Я старший за вас на тридцять чотири роки.

— Пробачте…

— Я ваш службовець. Дрібнота. Валяйте, кажіть що хочете. Але вона чимось вас розтривожила. Чи просто гарна? Вона не продається, я це з'ясував. Вона мені наворожила швидкий від'їзд, і я вирішив попробувати її. Вона відмовляє навіть мільйонерам, не тількі такій шушвалі, як я.

— Годі вам займатися мазохізмом.

— Спасибі за пораду! Ей! Віскі! — крикнув він офіціантові. — Потрійний — босу і чотири — мені. Просто склянку. І не лий туди води, сучий сину!

— Ви тут з усіма розмовляєте по-свинськи?

— Ні, тільки з лакеями. Дрібноті подобається принижувати тих, хто нижчий від неї.

Ганс підійшов до бару й випив чарку хересу. Заревів джаз. Він ніколи не думав, що японці вміють так грати поп-мюзик. Японці, що гастролювали тут, копіювали негрів, і це в них чудово виходило, бо японці жіночні і ритм у них підпорядкований мелодії. В цьому поєднанні реву й тонкої мелодії «рев» бився, мов сліпий силач, прикутий до пронизливо-сумної мелодії, яка лишалася навіть тоді, коли зникала… Немов промінь світла в темряві… Він же лишається ще якусь мить після того, як зникне, — зеленою або біло-димчатою лінією, а може, ще темнішою за ніч, що панує довкола.

«Зараз нап'юся, — подумав Ганс. — Ця божевільна японка наговорила такого, що дозволяє мені напитись. Я навіть мушу напитися, інакше не засну. Не можна звикати до снотворного, це гірше за наркотик».

— Послухайте, Роберт, не тягніть мене в готель, добре? — сказав він, підійшовши до столика. — Якщо я нап'юсь, не чіпайте мене, бо я можу образити вас, а це погано — ви ж така стара комаха…

— Чому ви думаєте, що я потягну вас в готель? Візьміть таксі, і шофер відвезе вас туди. І, крім того, мабуть, уже ваші секретарі розшукують вас. Ви не сказали їм, що їдете сюди?

— Я не повинен їм доповідати.

— Не брешіть. Не ви їхній хазяїн, а вони ваші хазяї. Що ви без них можете? Вони вам пишуть тексти виступів, поки ви тут п'єте. Вони вам розповідають про всі зміни на біржі й розшифровують телеграми від тата. Тепер чим вищий тип, тим він більше залежить від такої шушвалі, як я. Ви без нас ніякого біса не можете. Самі набудували заводів, а тепер не знаєте, як з ними впоратися. Але ви залишаєтеся в історії, а нас, її справжніх творців, забувають через день після смерті.

— Хочете, я вас поцілую?

— Звичайно, не хочу. А навіщо, власне, вам мене цілувати?

— Щоб ви не образились, коли я пошлю вас під три чорти.

— Не треба посилати мене під три чорти, Ганс. Я мушу супроводжувати вас у Кантон, а там без моєї китайської ваші секретарі не зрозуміють ні слова. Вони вчили китайську в Кілі, а я в Сінгапурі і Кантоні. Вам сподобався Сінгапур? Чи Тайбей цікавіший? Не дивіться, не дивіться, японка в зал не виходить… Я ж вам сказав — вона не шлюха… А от зараз я поїду до справжніх шлюх. Хочете? Тут є кілька славних камбоджійок. Вони на другому місці після в'єтнамок у Азії. Їдьмо?

— Ні. Спасибі.

— Чому? Боїтеся, що знімуть на плівку і вимагатимуть гроші? Ви для цього аж надто незалежна людина… Ви ж не дрібний шпигун… Вас не треба перевербовувати. Будьте здорові! Пийте ж, мені самому при вас не можна. А якщо хочете, тут є один чудовий клуб: моряки, які зробили собі операції, щоб стати жінками.

— Я можу виблювати, Роберт…

— Ну то й що? Підітруть. Тільки на танцювальному майданчику не блюйте — хтось підсковзнеться, і вам наб'ють морду.

— Слухайте, ідіть к чорту…

— Іду, мій пане, йду… Між іншим, справжній чорт схожий на Фернанделя… Такий же добрий…

Коли Роберт поїхав, Дорнброк випив ще два потрійних віскі, довго розмовляв з кимось, потім бився, але дуже мляво — так само, як і його противник, цілувався з барменом, плакав, коли в кабаре стало порожньо, і не пригадував, як заснув. Він, мабуть, спав довго, бо, коли прокинувся, у вікнах уже бринів важкий світанок. Він спочатку побачив цей світанок у вікнах, а потім побачив у себе під оком чиїсь пальці, відчув, як тепло йому лежати на долоні — маленькій, м'якій і міцній.

Він підвів голову: навпроти нього сиділа Ісії.

У сірих світанкових сутінках у порожньому кабаре обличчя її було зовсім іншим: попелястим, з синіми тінями під очима й таким красивим, що Ганс зразу ж згадав Суламіф.

— Навіщо ви мені вчора такого наговорили?

— Я дозволяю собі робити те, що хочу… Нам так мало відпущено, та ще й робити те, що неприємно твоєму єству… Брехня неприємна нашому єству.

— А робити боляче — це приємно вашому єству? — Ганс підвівся. — Тут випити нічого?

— Можна взяти з полиці. Бармен пішов спати, я просила його не будити вас. Ви так солодко спали…

Він узяв з полиці пляшку віскі, налив собі й випив.

— Хто вам розповів про мене?

Вона знизала плечима, нічого не відповіла, тільки зітхнула.

— Випийте.

— Я не п'ю.

— Чому? Я не потягну вас до себе.

— Я розумію. Просто мені не можна пити.

— Чому? Треба пити. Усім. Особливо в тропіках.

— Ви, мабуть, не англієць? У вас дуже помітний акцент.

— Я німець.

— Я тільки двічі бачила німців. У Таїланді й Сайгоні. Вони на вас не схожі: такі галасливі…

— Ви знаєте, як тяжко та й не потрібно жити, коли тебе ніхто не любить? — спитав він несподівано для самого себе й злякався.

Вона тихо всміхнулася:

— Не лякайтеся… Це я примусила вас так сказати… Ви ж не збиралися говорити цього. Це у вас було на самому денці, ви навіть не знали, що в вас живуть ці слова… А вони у вас живуть, а то ви їх не сказали б…

— Навіщо ви просили мене сказати це? Вона знизала плечима:

— Не знаю…

— Тоді ви гірша за вуличну шлюху! Ясно?! — він розлютився. — Навіщо ви примусили мене сказати вам це? Навіщо?!

— Бідолашний ви мій… Я й сама не знаю, навіщо я примусила вас це сказати… Пробачте мені…


4

Доктор Ваггер, друг прокурора Берга, заїхав за Люсом у «Гренаду» о восьмій годині.

— Читайте цей документ, — сказав Ваггер, рвонувши з місця на другій швидкості, — зараз я вам не можу його віддати, я його пошлю на вашу адресу в Європу з моїм вірним товаришем. А поки що запам'ятайте деталі, вам це знадобиться. Світла не вмикайте, не треба… Нагніться до щитка — так вам буде видніше… Куди вас відвезти?

— В університетський клуб, — відповів Люс і розгорнув хрусткі сторінки, перезняті на копіювальній машині…

«56/19–5. Гонконг. За шифром голови. Цілком секретно. Р. Аусбург — Ф. Дорнброку, Бауеру.


Зустріч з китайською стороною відбулася сьогодні, о 10.00 за токійським часом. Були присутні голова спостережної ради концерну «Лім лімітед» і «Чайна бенкінг корпорейшн» містер Лім і двоє невідомих мені панів у напіввійськовій формі. Судячи з поведінки містера Ліма, він на цей раз був особою, підлеглою цим двом панам. Одного з них, років тридцяти восьми (фото, зроблене з допомогою мікрокамери, додаю), містер Лім відрекомендував як генерала авіації. (Оскільки повний звіт про розмову вже відправлено з нашим літаком, я не зупиняюсь на деталях, щоб зосередитись на головній події переговорів). Генерал почав розмову після вступного слова містера Ліма, який запевнив китайську сторону в тому, що «Дорнброк К. Г.» ладен у найкоротший строк удруге провести монтаж і випробування Н-бомби, а потім приступити до випробування засобів доставки й керування. Генерал, висловивши задоволення нашим співробітництвом, відзначив, що наш концерн точно виконав узяті на себе зобов'язання, але, як ми й думали, він додав, що китайську сторону не може надалі влаштовувати становище, при якому всього лише три китайські вчені беруть участь у теоретичній розробці й математичних розрахунках, тоді як від нас працює двадцять дев'ять спеціалістів. Я сподівався, що пан Дорнброк-син внесе ту компромісну пропозицію, яку санкціонувала група Н. у раді спостережників нашого концерну. (Я був певен після зустрічей з містером Лімом, що наша компромісна пропозиція про розширення кількості китайських вчених у розробках і розрахунках Н-зброї з трьох до одинадцяти чоловік влаштує наших контрагентів за умови, що ми передамо дві бомби з п'яти, які передбачається виготовити наступного року, а розпорядження китайської сторони «для охорони своїх національних кордонів у разі вторгнення противника»). Однак несподівано для мене і для м-ра Ліма, який мав розмову напередодні з д-ром Бауером, пан Дорнброк-син відмовився підписати протокол, який дав би санкцію на збільшення кількості китайських вчених у спільній робрті над Н-зброєю. Генерал поставив запитання: «Чи ця точка зору особиста думка пана Дорнброка, чи це думка більшості членів спостережної ради концерну?» Пан Дорнброк у різкому тоні відповів, що «наш концерн є сімейним концерном і думка більшості затверджується чи опротестовується батьком. Проте без моєї згоди, — додав він, — остаточне рішення будь-якого питання неможливе». Генерал поставив запитання в іншій площині. «Отже, — сказав він, — далі продовжувати переговори ви вважаєте недоцільно?» Я чекав, що Дорнброк-син наважиться на проведення виправданого жорсткого курсу — з усього було видно, що генерал погодиться на наш пріоритет у подальших теоретичних пошуках і питання стоятиме тільки про передачу китайській стороні двох чи трьох бомб. Але пан Дорнброк-син відповів у тому розумінні, що подальші переговори недоцільні. Китайська сторона була явно збентежена таким поворотом подій, несподіваним як для мене, так і для м-ра Ліма, поставленого в надзвичайно скрутне становище. Таким чином, переговори припинимо, і відповідальність за зрив переговорів лежить на нашій стороні. Ми будемо змушені задовольнити всі претензії по неустойках, які пред'явить нам м-р Лім і ті пани, з якими він співробітничає. Жду вказівок.

15 годин 52 хвилини. Аусбург»


Ваггер висадив Люса за два квартали до університетського клубу.

— Придивіться до Уолтер-Брайтона, — порадив Ваггер, — ви з ним весь час пікіруєтесь, а старий зовсім не такий уже й поганий. Дзвоніть завтра, можливо, надійдуть відомості для вас…


5

Люс глянув на годинник, згадавши про зустріч з Хоа. Він засидівся в університетському клубі професорів. Все-таки Уолтер-Брайтон був надокучливим співрозмовником.

Ваггер привіз Люса в клуб тому, що Ганс Дорнброк двічі був тут. Питати про Дорнброка відкрито Люс не хотів. Він взагалі нікому, крім Baггера, не говорив про мету своєї поїздки. «Відпочиваю, вивчаю світ, я раніше не був у Азії, це чудово — який резервуар людських і промислових потужностей; так, контрасти приголомшують, отут би знімати стрічки про колоніалізм — не потрібні декорації, картина могла б вийти чудова, неодмінно чорно-біла, бо протиріччя дивовижні, а помилка добра і зла — тільки чорно-біле кіно, тільки!» Він спроквола підходив до питання, яке його інтересує, після довгих годин марної, як йому здавалося, балаканини. Часом Люс виключався, особливо коли співрозмовник був нудний і нецікавий; Люс лише кивав головою, а сам аналізував ті факти, котрі йому пощастило зібрати за день. Поки що з фактами справа була кепська. Він пішов на риск: попросив Джейн дізнатися у своїх приятелів, як тут проводив час Дорнброк. Він спочатку не хотів цього робити, але Ваггер сказав йому, що жінка ця дивна, але чесна, він мав змогу двічі переконатися в її порядності. «Не звертайте уваги на її чоловіка. Він шпигун, але хто сказав, що дружина шпигуна теж з породи шпиків? Вона не спілкується з ним, щось у них не ладиться. Їй з ним нелегко, Люс. Я не думаю, що дядько Сем приставив її до вас. Він вами, звичайно, цікавиться, всюдисущий дядько Сем, але тільки, мені здається, вона йому не служить. Мені буде прикро, якщо я помиляюсь…»

Люс закурив і примусив себе повернутися до розмови: професор Уолтер-Брайтон вів далі свій годинний монолог про функціональну роль закономірності в історії прогресу.

— Професоре, не треба гнівити бога! — Люс поморщився. — Про яку закономірність ви говорите?! Невже минула війна була закономірна? Або те, що тепер робиться у В'єтнамі? Невже закономірні нацисти в мене дома? Невже голод, фашизм, дикість, бомбардування бажані для закономірності, запрограмованій — через наші гени — якимось вищим розумом?

Уолтер-Брайтон попросив собі ще склянку пива, відпив ковток і сказав:

— Наше з вами мислення різниться в способі, але однакове у висновку. Ми йдемо різними шляхами до єдино правильного доказу, закріпленого формулою. Я ладен підстроїтися до вашого способу мислення. Більше того, я розів'ю цей ваш спосіб… Бачите, я не називаю методом те, що повинен називати методом, а, підстроюючись до вас з самого початку, називаю це способом. Це те саме, що експеримент називати дослідом. У цьому величезна різниця — експеримент і дослід… Отже, я продовжую вашу думку: «Професоре Уолтер-Брайтон, про яку закономірність ви говорите!»

— Це вже було… — сказав Люс. — Це мій метод, а не ваш спосіб…

— Завжди вважав німців витриманою, на відміну від нас, американців, нацією…

— Пробачте. Замовкаю.

— Тільки не назавжди, — кинув Уолтер-Брайтон і вів далі. — Так от, після того, що ви вже сказали, я говоритиму за вас те, чого ви ще не сказали… Не встигли сказати — умовимося вважати так… Адже — Ейнштейн почав свою теорію з вільного допуску: «Припустимо, є бог…» Так чого ж не договорив Люс, розбиваючи докази Брайтона? «Яка в біса закономірність, — не договорив містер Люс. — Усього лише місяць тому в Китаї підірвали бомбу. Все було підкорено цьому вибухові, навіть розрахунки прогнозів у гідрометеорологічному центрі: синоптики вважали, що вітру не буде і хмара підніметься вгору, до низьких шарів атмосфери, а потім повітряні потоки розсіють радіоактивні опади в безлюдних районах Тібетського нагір'я та гобійських пустель. Але сталося непередбачене: повітряні потоки, що з'явилися за три години до вибуху бомби десь біля Гренландії, перемістилися в Азію і з стрімкою, неймовірною, непередбаченою швидкістю понесли хмару від безлюднихпустель до густонаселених районів, і десятки ще не народжених геніїв або й незачатих було вбито з веління випадку… Несподівані потоки повітря, які поки що безконтрольні й некеровані, змогли вбити двох Моцартів, котрі народилися б на початку наступного століття, одного Ганді, якому в момент смерті було сім хвилин, і він помер, тому що хмара пройшла над нашим містом (я сам спостерігав її рух), Резерфорда, який ссав материнську грудь у Гонконзі, і Христа, який грався у схованки із своєю сестрою в Манілі. Вона, його сестра, залишиться живою, бо сталося безглузде чудо: він опромінився, а вона ні… Взагалі ж перші гинуть талановиті — це закон, на жаль… Отже, — мушу продовжити, мій друже Люс, — одна хмара, породжена одним вибухом ядерної бомби, вже вбила сім чоловік, покалічила сорок і вб'є протягом найближчих трьох років ще чоловік двісті-триста, за дуже приблизними підрахунками… Про яку ж закономірність розвитку ви тут базікали, американець?! Але американець вам відповів, — сказав Уолтер-Брайтон, — це вже я говорю, — пояснив він, — закономірність завжди породжується випадковістю; будь-яка випадковість неодмінно виражає якусь закономірність. Ньютон випадково подивився на яблуню й вивів закон земного тяжіння. Але ж він не випадково дивився на яблуню — дурень дивиться на неї частіше, ніж геній; він просто думав, і всі його душевні й фізичні поривання були обумовлені заздалегідь розрахованою програмою наукового подвигу, лише тому фіксація випадкового стала першоосновою закону, який визначає буття…

Уолтер-Брайтон знову сьорбнув пива і в тиші, яка здавалася ще дзвінкішою від того, що під стелею розмірено крутились лопаті пропелера, розганяючи вологе гаряче повітря, додав:

— А мої одноплемінники у В'єтнамі… Я не думаю їх виправдувати, боронь боже, це ганьба Америки. Що ж до нових нацистів у Німеччині, то це ваша турбота, дорогий Люс. Я своє відбомбив у сорок п'ятому. Ми допомогли стерти з лиця землі Гітлера. То чому ж тепер знову з'явилися гітлерівці? Випадковість? Чи закономірність.


6

У вестибюлі Люса чекали журналісти.

— Що вас цікавитиме? — спитав він. — Подробиці берлінської справи? Тоді розмова в нас не піде — про це вже писали наші газети.

— Ви зараз в Азії, — сказав високий молодий китаєць з диктофоном на плечі. — Ми не любимо різкості на початку, зате ми вміємо бути різкими в кінці. Чому ви вирішили, що нас цікавить берлінська справа? Нас цікавите ви — художник Люс.

— Режисера легко купити, сказавши йому на людях, що він художник, — зітхнув Люс. — Ми всі страждаємо від комплексу неповноцінності, який замішаний на надмірності честолюбства в кожному з нас.

— Значить, поговоримо? — усміхнувся журналіст і обернувся до своїх колег: — Ходімо, хлопці, Люс кличе нас.

Вони спустилися в темний бар; глухо гурчав кондиціонер, було прохолодно, і Люс чомусь пригадав той бар у Ганновері, де зібралися старички з «ліги захисту чистої любові», і подумав, як давно все це було і він був тоді зовсім інший.

— Містер Люс, я представляю газету «Дейлі мейл», мене звуть Лі Пен, — сказав уже немолодий, у шовковому чорному костюмі, сивуватий чоловік, — мені хотілося б запитати вас: чому ви прийшли в мистецтво?

— Питання ваше неосяжне. Мені важко відповісти на ваше запитання. А взагалі, я не вмію говорити. Красиво говорять поети і критики… Мабуть, людину приводить у, мистецтво бажання самовиразитись. Уся справа в тому обсязі інформації, якою начинена людина. Що вона може виразити? Сповідь хороша, коли з нею прийшов у світ Руссо. Або шофер, який віддасть себе в руки біофізиків, щоб ті записали на магнітофонну плівку, що в ньому живе кожної хвилини. Людина вся зіткана з протиріч, у ній легко вживається зло з добром. І вона, людина, завжди схильна бачити в собі добро. Я не хотів образити шофера, пробачте мені.

— Містер Люс, ви сказали про комплекс неповноцінності. Кожен художник страждає ним?

— Категоричність запитання передбачає категоричність відповіді, а я не знаю, що вам відповісти. Не просіть мене відповідати за всіх. Було б чудово, якби кожен навчився відповідати за себе.

— Ви індивідуаліст?

— Художник не може бути індивідуалістом, бо він прагне самовиражатися не стіні, а людям; кожен художник шукає аудиторію; роз'єднаність двадцятого століття спонукала мистецтво до народження кінематографа: хтось точно врахував жадобу до видовищ і гніт нудьги…

— Отже, споживач створює потрібне йому мистецтво?

— Вам би за круглий стіл інтелектуалів, — посміхнувся Люс, — вони чудово пікіруються і точні в рапірних відповідях: я маю на увазі керівників інтелектуалів і критиків. А взагалі ваша правда: споживач породжує мистецтво. Шекспіра породив королівський двір, як, втім, і він згодом породив новий метод королівського правління, бо володарі прислухуються до думки художника навіть після того, як вони віддали наказ стратити його.

— Ви боїтеся володарів?

— Я боюся конформізму. Володарювання передбачає особистість, а в цьому вже щось є, оскільки є можливість або стверджувати явище, або боротися проти нього. Конформізм, як вищий вияв утилітарності двадцятого століття, безликий, а тому могутній. Можна боротися з вітряками — їх було в Кампо де Кріптано не більше як сорок штук. Неможливо боротися з конформізмом — він є породження машинної цивілізації.

— Отже, становище безвихідне, якщо ви не можете боротися з тим, чого ви найдужче боїтесь?

— Становище важке, — відповів Люс. — Я не тішу себе, виходу я не запропоную. Вихід, мабуть, запропонує сам прогрес, це явище саморегулююче. Я боюсь віднести себе до елітарного прошарку суспільства, це одна з форм расизму, але, з мого погляду, лише елітарний прошарок у суспільстві, що виступає як певний арбітр, моральний арбітр, не дозволить суспільству залишитися аморфним.

— Кого ви відносите до елітарного прошарку суспільства? Тільки художників?

— Якщо робітник мислить, він по праву може вважатися елітою в еліті. На мою думку, характерною рисою елітарності є вміння мислити революційно, врівень з прогресом, з наукою. Одвічні цінності моралі, які несе в собі елітарний прошарок, — я зачисляю сюди не тільки людей високого мистецтва й науки, а й тих, хто свято наслідує одвічні принципи, — можуть урятувати людство від того духу пристосовництва, який передбачає конформізм. В умовах конформізму слабкі надівають личину сили, щоб не бути освистаними, а будь-яке відхилення від стандарту несе людині моральну, а часом і фізичну загибель— нема нічого страшнішого від сліпоти суспільства, це страшніше, ніж справжня сліпота однієї людини. І коли я щось ненавиджу, то це конформізм — зворотний бік будь-якої тоталітарної держави, нацистської насамперед.

— Про вас пишуть як про вкрай лівого. Ви справді примикаєте до ультралівих?

— Я не дуже згодний з поділом мистецтва за принципом унтер-офіцерської всезначущості. Достаєвського вважали вкрай правим, а Вагнера зачислили до лику ультра. Страшно, коли нездара вбирається в тогу лівого…

— А коли талант приміряє піджак правого?

— Мені потрібні ордени і регалії для того, щоб захищати моє мистецтво.

— Якими орденами ви нагороджені, містер Люс?

— Я цитував Стендаля.

— Що, з вашого погляду, визначає міру талановитості художника?

— Обсяг інформації, закладений у його творі. Людство здорово порозумнішало за останні роки. Потрібна відповідність, я сказав би, випереджаюча відповідність художника й суспільства Не можна формувати громадську думку, будучи в ар'єргарді знання. Важко робити цю роботу, перебуваючи в лавах; цей труд допустимий лише для тих, хто вирвався в авангард думки. Можуть, звичайно, не помічати, закидати камінням чи затюкувати — але все-таки правда за авангардом.

— Ви проти традицій? Ви відкидаєте Томаса Манна?

— Традиції, якщо вони талановиті, завжди авангардні.

— Над чим ви тепер працюєте?

— Я хочу зняти інтелектуальний вестерн.

— Тема?

— Я шукаю тему, — відповів Люс, одразу зрозумівши, що це запитання невеличкої фарфорової китайської журналістки було продиктовано з Берліна через містера Ліма.

— Вас не бентежить презирство інтелектуалів — «серйозний Люс» пішов у жанр вестерну?

— Мене це не бентежить. Як правило, бояться подібних думок люди, не впевнені в собі, у своїй темі.

— Ваш інтелектуальний вестерн торкатиметься політичних питань?

— Не знаю. Поки що не знаю.

— А в принципі — ви не боїтесь політики в мистецтві? Високе мистецтво непричетне до політики, воно живе почуттям. Хіба не так?

— Фелліні якось сказав мені: «Люс, якщо ви не будете займатися політикою, тоді цим доведеться зайнятися мені». Я пообіцяв Фелліні ще років зо два спокійного життя. Фелліні і Стенлі Крамер — дві сторони однієї медалі, яку нелегально чеканять у всьому світі, присвячуючи її істині.

— Я читала критичні статті, присвячені вам, містер Люс. Вас лаяли за те, що ви йдете у своїй творчості шляхом оголеної публіцистичності. Тому вас зачисляють до розряду ділових художників, прагматиків і конкретистів, творців другого сорту. Вас це ранить?

— Художник, навіть якщо його офіційна критика ставить у ряд творців другого сорту, що працюють предметно й прагматично, все одно є людина, яка живе без шкіри. Мене дуже ранила б ця думка, якби я не знав ставлення до моєї роботи найширшої аудиторії. Я — воротар, і мої ворота захищають не три беки, а мільйони моїх співгромадян.

— У своєму фільмі «Наці в білих сорочках» ви обрушилися на панів з організації фон Таддена. Чи такі вже страшні ці люди? Чи є вони представницькою силою у вас на батьківщині?

— Найкращий спосіб вивчити явище — це сконцентрувати увагу на крайніх явищах, бо в них чітко й перспективно закладено тенденцію.

— Ви говорите зараз як політик…

— Будь-який художник — хоче він того чи не хоче — політик. Трепетний художник, що живе поза політикою, як правило, приречений на загибель, якщо тільки не випадковий збіг обставин, коли сильні світу цього — від літератури, політики чи економіки — чомусь звернуть увагу на це явище і протегуватимуть йому.

— Ви визнаєте якийсь певний метод у кінематографі? Ви наслідуєте когось? Ви прагнете бути спадкоємцем якоїсь певної школи?

— Наслідують школу честолюбці від мистецтва. Старі майстри чванливо посилаються на школу учнів, висуваючи кандидатури своїх вихованців на ті чи інші премії. В мистецтві не можна дотримуватися зразків. Послідовником можна бути, а наслідувачем — неприпустимо.

— Ви впевнені, що ваше мистецтво необхідне людям?

— Не впевнений. Я прагматик, і часом мене терзає думка, що, можливо, світ спроможний урятувати геній фізика і математика, який подарує людству засіб захисту від знищення. Мистецтво звернене до особистості, науково-технічний прогрес — до суспільства.

— Навіщо в такому разі ви живете в мистецтві?

— Тому що я виконую свій обов'язок перед власною совістю. Я виховувався в пору нацизму, а нацизм багатоликий і всеїдний, а в мене є діти. Я боюсь за них, і я відповідаю за них перед богом.

— Ви вважаєте, що нацизм можна проаналізувати, використовуючи форму інтелектуального вестерну? — знову спитала китаянка. — Чому б вам не обрати іншу форму, конкретну, побудовану на фактах сьогоднішнього дня?

Люс відповів:

— Спасибі за пропозицію, я думатиму над нею. До побачення, панове, мені було надзвичайно цікаво з вами…


7

…Він зайшов у свій номер, роздягся, вліз у ванну й довго лежав у блакитній холодній воді. Потім розтерся аж до почервоніння мохнатим рушником і прикрутив кондиціонер. У номері вже було прохолодно, і він подумав, що коли вийде на вулицю до Хоа, то в липкій нічній спеці знову схопить нежить. Його весь час мучив нежить: і в Сінгапурі, і в Тайбеї, і в Гонконзі. Після прохолоди закупореного номера, де розмірено гурчить кондиціонер, липка спека вулиці, потім холод кондиціонованого таксі — і жара, страшенна жара, яка розриває потилицю, поки дійдеш від таксі до холодного аеропорту або до кабака, де, крім кондиціонера під стелею, крутяться крила величезних пропелерів, розганяючи тютюновий дим.

«Я схуд кілограмів на три, — подумав Люс, упавши на низьке м'яке ліжко, — входжу в норму. Хто це казав мені: коли ти жирний понад норму, то відчуваєш, начебто цілий день носиш у руці штангу. Виходить, я щодня тягаю штангу вагою в десять кілограмів».

Він подивився на годинник, що лежав на тумбочці: Хоа чекатиме о десятій тридцять.

«У мене ще тридцять хвилин, — подумав Люс. — Можна ще трохи попрацювати…»

Люс підвівся з ліжка, витяг з портфеля диктофон і включив звук.

«Джейн. Ні, що ви, Фердінанд… Він був закоханий у неї.

Люс. По-моєму, це природний стан для чоловіка — бажати ту жінку, в яку закоханий.

Джейн. Але він хотів одружитися з нею… Ви ж дуже педантичні в питаннях шлюбу. Знайомство, дружба, потім заручини, а вже потім…

Люс. Хто це вам наплів? Ми не мастодонти.

Джейн. А я думала, ви це змогли зберегти в Німеччині.

Люс. Я ж не думаю, що ви це зберегли у себе в Британії…

Джейн. У вас більше від традицій, ніж у нас. Якщо вже англійці новатори, то вони в усьому новатори.

Люс. Чому ви кажете про англійців «вони». Можна подумати, що ви полінезійка.

Джейн. Я погана англійка, Фердінанд. Я просто ніяка не англійка. А може, я справжня англійка, бо мене безперестану тягне на Схід.

Люс. А вона дуже красива?

Джейн. Хто, Ісії? Дуже.

Люс. Ноги в неї криві?

Джейн. Що ви!.. В неї чудова фігурка. Інакше хто б це її запросив у нічну програму? Такі мюзикли тут дуже дорогі.

Люс. Я три дні простовбичив у барі міністерства інформації, поки не докопався до прізвища продюсера, який привозив їх сюди. Ви неправильно назвали його ім'я.

Джейн. Чому? Сінагава-сан.

Люс. Ні. Не Сінагава, а Шінагава. Це, виявляється, велика різниця. Мені ще треба дізнатися, де Дорнброк арендував для неї дім…

Джейн. Вам не скажуть. Там, де загальний бедлам, особливо старанно стежать за індивідуальною моральністю.

Люс. Я дзвонив до цього Шінагави… В Токіо…

Джейн. Ну й що?

Люс. Він полетів на гастролі із своїми дівицями в Тайбей. Я замовив собі квиток на післязавтра.

Джейн. Летіть МСА. У них найкомфортабельніше обслуговування і не було жодного нещасного випадку… Мені буде сумно без вас, Фердінанд… У вас сценарій як детективне розслідування… Я ніколи не думала, що банальну історію про мільярдера й бідну японочку з вар'єте можна повернути так, як це хочете зробити ви… На жаль, я не бачила жодної вашої картини…

Люс. Слухайте, Джейн, я не можу зрозуміти: ви кажете, що він привозив до неї когось із ваших лікарів. Але ж вони були знайомі тільки двадцять днів… Не могла ж вона за цей час…

Джейн. Він любив її, Фердінанд… Знаєте, навіть коли б вона завагітніла від іншого, він все одно привіз би їй лікарів…

Люс. А сам жив у іншому готелі? І до неї приїжджав тільки вдень? І обмежувався тим, що танцював з нею вечорами в «Паласі», а вдень валявся у вашому «свіммінгклабі»? Хіба не так?

Джейн. Треба придумувати для себе якийсь ідеал… мрію… Без цього не можна.

Люс. Про це я чув. Тільки не думав, що жінки теж придумують собі всякі химери.

Джейн. Придумують, коли погано. Ви знаєте, кому добре зараз, Фердінанд? Я не знаю. Всім погано. В тій чи іншій мірі, але погано…

Люс. Як прізвище лікаря, якого він привозив?

Джейн. Я цим не цікавилась. Ми цікавимося лише своїми. Якби вона була англійка, я сказала б вам, хто її оглядав, що в неї знайшли і як пройшла операція, коли б її тут робили.

Люс. Ви мені дуже допомогли б, Джейн, якби могли знайти того лікаря.

Джейн. Постараюсь.

Люс. Добре було б зробити це сьогодні чи завтра в першій половині дня.

Джейн. Сьогодні навряд. У нас сьогодні якийсь банкет у клубі. Отже, нікого не буде дома. Знаєте, що робить англієць, потрапивши на безлюдний острів? Він спершу будує той клуб, куди він ходитиме… Мабуть, я подзвоню вам завтра до одинадцятої. Добре?

Люс. Знаєте, за що я люблю англійців, Джейн? У вашій мові немає різниці між «ви» і «ти». Просто «уоu». Кожний може розуміти це звертання так, як йому хочеться. Словом, ви демократична нація — така, як про себе пишете?

Джейн. Звичайно. Демократична. Далі нікуди. Коли мені було десять років і я разом з однокашником поверталася із школи, батько спитав мене: «Сподіваюся, він джентльмен?» А в п'ятнадцять років мама запитувала про кожну мою подругу: «Ти впевнена, що вона справжня леді?» Дуже демократично.

Люс. Не люблю людей, які лають свою націю.

Джейн. Я не людина. Я жінка. І мені дуже сподобалося, як Дорнброк говорив про вас, про німців…

Люс. Лаяв?

Джейн. Не всіх.

Люс. Кого?

Джейн. Себе насамперед. Але він казав, що в ньому зосередився німецький дух з усіма комплексами: якщо вже доброта — то до кінця, а жорстокість — то без вагань і без терзання. Він дуже правильно сказав, що кожна людина володіє безмежними потенціями як у злі, так і в добрі.

Люс. Де він це сказав?

Джейн. Коли напився у нашому клубі… Мабуть, лікарі сказали йому те, чого він не хотів знати. Її часто нудило, бідолашну…

Люс. А як же виступи?

Джейн. Вона виконувала свій номер, а потім одразу йшла до себе в убиральню».

У диктофоні звук обірвався, і Люс здригнувся, насторожено підвівшись на лікті.

«Психопат. Просто скінчилася плівка в касеті. Чого ж мені зараз лякатися? Я ж сам-один. І на волі. Запевняв себе, що дорожу життям тільки заради дітей. Виходить, брехав собі? Взагалі, люди брешуть собі частіше, ніж іншим. Чужі можуть схопити за руку, а сам усе собі простиш».

Люс подивився на годинник: було 10.20.

«Пора йти вниз… Поки одягнуся… Він сказав, щоб я одягся як обідранець. Чомусь мені перехотілося йти в цей чоловічий бардак… Не хочеться, та й годі. Господи, подумаєш, Хоа образиться… Нічого страшного. Я, звичайно, вдячний йому за те, що він тут для мене зробив… Коли б я ходив і питав кожного стрічного азіата: «Що ви знаєте про візит Дорнброка?» — мене давно засікли б. У старого Дорнброка тут, напевне, є свої люди. А так я збираю собі матеріали для нового фільму про трагедію Сходу. Нехай не повірять. Я сам просив Хоа показати мені тутешні злачні місця, котрі типові для постколоніального суспільства… Але ж він мені нав'язував цей морський притон… А зняти там, звісно, було б здорово…»

Люс вийняв з чемодана свої зім'яті, заляпані фарбою джинси, які колись були справжніми білими «Лі», надів сорочку хакі, але все-таки зняв її. «Подумають, що я якийсь військовий янкі з В'єтнаму. Налупцюють іще. Краще надіну синю. Жарко, правда, але це буде у самий раз».

Одягався він зараз, як і думав, ліниво, трохи загальмовано.

«А «Сестра Керрі» здалася мені сьогодні як солодкувате міщанство, — роздумував Люс, натягуючи мокасини, — і надала мені лиха година піти в кіно. Треба берегти перші враження. Любив цей фільм, любив Драйзера — так ні, чорт мене поніс у кіно! Там же ніякої інформації — самі сантименти. А втім, мені ще треба в житті зіграти роль Олів'є, коли буде процес з Норою. Хоча той був метрдотель і для нього найважливіше — звичні умови: дім, манишка й становище в суспільстві. А мені хоч у будці, аби працювати».

Було 10.28. На вулицях тільки-но засвічувались вогні. «Хоа точний. Мабуть, зараз він підходить до стоянки таксі. Дивак, чому б не прийти сюди? — подумав Люс. — Хоча він пояснював: раніше англійці забороняли кольоровим заходити в готелі. Демократи, нічого не скажеш. А тепер кольоровим можна скрізь ходити, але хіба одразу вичавиш з людини те, що закладалося століттями? Чорт візьми, ну чого це мені так не хочеться йти в цей морський бардак? А чого мені хочеться? Сісти в літак і повернутися в Берлін, і сказати Бергу, що я вже майже все знайшов? А він запитає: «все» чи «майже все»? Він страшно розповідав, як загинули його дружина, сестра, діти… «Моя сестра була ангелом… Тї звали Кетрін. У Греції мені казали, що ім'я це буває в жінок двох протиборних характерів: або це святі й страждальниці, або примхливі грішниці». Цікаво, навіщо він це розповідав? Вона завжди всміхалась, навіть коли він безпросипно пив, працюючи нотаріусом. «Вона потай продавала щось, і діти були ситі, і завжди зустрічала мене з посмішкою, бо вона розуміла, чому я п'ю. Вона розуміла краще від усіх лікарів, що алкоголізм — це соціальне захворювання. Або хвороба талантів. Коли спивається безвільна шушваль — і лікувати не варто, туди їй дорога…» Люс сховав блокнот у кишеню синьої сорочки і взяв ключ з важкою бронзовою бляхою, на якій було вибито номер його кімнати — 19. Саме тоді пролунав телефонний дзвінок.

— Алло! — сказав Люс, проклинаючи себе за те, що зняв трубку.

— Хелло, Фердінанд, це Джейн. Ви винні мені гінею: я знайшла лікаря!

— Я завжди плутаюсь у ваших грошах. Гінея — це більше як фунт чи менше?

— Добре, дасте пенс. Я знаю, що німці найскупіша нація в світі. Ви можете зараз приїхати в клуб?

— У мене зустріч.

— Коли?

Було 10.32.

— Мене вже чекають.

— Щось важливе?

— Не так щоб дуже. Але я просив одну людину мені допомогти…

— Ця людина чоловік чи жінка?

— Ах, он як?

— Звичайно. Ви не здогадались?

— Якби! Ви — як бурулька…

— Довга?

— Холодна.

— Гаразд, приїжджайте з вашим приятелем, я спробую довести вам, що ви помиляєтесь. Я не холодна. Зовсім навпаки. І лікар Раймонд тут. Я напоїла його елем, тепер він розповість нам усе що завгодно.


— Пане Хоа, добрий вечір, пробачте, що я затримався…

— О містер Люс, ми привчені ждати… Як ви себе почуваєте? Здається, непогано? Ви чудово переносите спеку. Більшість європейців тут зовсім знемагають від жари і весь час відлежуються в номерах. Отой автомобіль наш. Я заорендував це таксі.

— Я плачу, звичайно. Тільки ми трохи змінимо маршрут, пане Хоа. Нас чекають у клубі… В мене там одна зустріч. Ви ви п'єте кілька скляночок віскі, а я поговорю з потрібною мені людиною…

— У якому клубі, містер Люс?

— У «Олд Айленд».

— Це неможливо, містер Люс. Мені заборонено входити в цей клуб.

— Що?! Ви мій гість. Я запрошую вас, пане Хоа…

— Велике спасибі, містер Люс, але, будь ласка, не запрошуйте мене в «Олд Айленд». Я в цьому випадку дорожу не так своєю, як вашою репутацією. Від вас відвернуться знайомі… Це клуб для білих аристократів… Коли б це був «Нью Ланкестр філдс». я ще погодився б, туди мають доступ кілька наших, їм видали гостьові квитки, але «Олд Айленд»… Ні, містер Люс… Краще я почекаю вас десь у місті. І якщо не пропало бажання подивитися цей морський вертеп, я відведу вас туди, — Хоа посміхнувся, — у цей клуб вас не пустять без моєї рекомендації…

— Ні. Так не буде. Я запросив вас у клуб, і ви мене образите, пане Хоа, якщо відмовитесь.

— Зрозумійте, містер Люс…

— Усе. Дискусія закінчилася, — сказав Люс і назвав шоферу адресу «Олд Айленд».

Коли Люс і Хоа ввійшли в «Олд Айленд», портьє, високий китаєць з пласким обличчям, перегородив дорогу Хоа і неголосно щось йому сказав. Хоа, вагаючись, зупинився.

— Цей джентль'мен («Привіт, Джейн! Добре, що вона розповіла про свого тата.») — мій гість. Нас чекає місіс Джейн.

Портьє подумав хвилину.

— Дозвольте, спочатку я знайду місіс Джейн, сер, — сказав портьє. — В наш клуб вхід кольоровим категорично заборонений. Я дуже шкодую, сер…

— Гаразд, ми почекаємо, — погодився Люс і відчув, як лють прокидається в ньому. Хоа сказав пошепки:

— Якби на вашому місці був англієць, він ударив би портьє за таку відповідь. Портьє зрозумів, що ви не англієць. Дозвольте мені піти, містер Люс.

— Як вам не соромно, містер Хоа? Тут, зрештою, ваша країна. Навчіться поважати свою націю. А по морді я б'ю тільки ворогів. У чому винен цей нещасний?

— Ну що ви… Він нещасний? Він дуже шанований чоловік, цей містер Ю Лі. Він такий багатий… Я мріяв би, щоб мій син зміг стати такою людиною, як містер Ю Лі.

— Він лакей…

— Так, але він лакей у білому клубі.

Джейн вибігла з невеличкого білого будинку в глибині саду. Якусь мить вона вдивлялася в непроглядну темряву тропічної ночі, а потім, помітивши, мабуть, білі джинси, кинулася через величезний, підстрижений, як футбольне поле, газон до Люса. Слідом за нею, ледь похитуючись, ішов невеличкий кривоногий чоловік у пом'ятому білому костюмі. Джейн обернулась і крикнула:

— Док, швидше!

— Спершу навчіться пити, а потім підганятимете, — буркнув доктор Раймонд. — Розбестили жінок, боже мій, як розбестили жінок…

Джейн, радісна, підбігла до Люса, але, побачивши біля нього Хоа, зупинилась, немовби наткнулася на невидиму перепону.

— Хелло, Джейн, — сказав Люс, — це мій друг, містер Хоа. Джейн, погаявшись одну мить (але цю «мить» устиг помітити Люс), подала Хоа руку:

— Хелло, містер Хоа, рада вас бачити. Це лікар Раймонд.

Лікар короткозоро глянув на Люса, потім перевів погляд на Хоа і, не подавши йому руки, запитав:

— Це він вас запросив?

— Так, сер, — уклонившись, відповів Хоа із завмерлою посмішкою. — Я попереджав містера Люса, що можуть бути неприємності.

— Ходімо, — сказав лікар, — я люблю злити наших подонків. І перестаньте завчено посміхатися, я скажу всім, що ви особистий представник генералісимуса. Побачите, як вони тиснутимуть вам руку.

— Не треба з цим гратися, лікарю, — попросив Люс. — Він не представник генералісимуса, а просто славний китаєць…

— Не треба, то й не треба, — погодився лікар. — Чим далі провінція, тим більше міщанської пихи, що маскується під істинний аристократизм. Півроку я привчав їх до того, що блював на газон. Нічого, привчив…

Люс зупинився, вийняв сигарети, закурив.

— Як я зрозумів, можуть бути всякі несподіванки в клубі, лікарю, — сказав він, — у мене до вас прохання… Якщо Джейн буде люб'язна і порозмовляє з містером Хоа, я поставлю вам кілька запитань…

— Ол райт, — погодилась Джейн і, взявши Хоа під руку, пішла з ним по газону до ставка, де в плетених різнобарвних стільцях сиділи кілька чоловік і про щось голосно розмовляли; часом вони дуже голосно сміялися, і Люс устиг подумати: «Даремно вона туди повела його. Вони ж п'яні».

— Лікарю, Ганс Дорнброк був моїм хорошим другом. Він загинув…

— Читав. Мене це трохи здивувало. Він плакав, як маленький, коли я йому сказав, що його дівчинка приречена, що в неї рак крові… Смішно, якби не було лейкемії в цієї дівчинки… Я ще дивуюсь, як вона стільки років протягла… Вона народилася в Хіросімі після вибуху, і її батьки віддали богу душу, захворівши на рак крові.

— А вагітність?

— Яка вагітність? Ви що, збожеволіли? Вона не могла завагітніти, що ви, Люс…

«Уолтер-Брайтон, — згадав Люс, — хмара над містом».

Люс побачив, як підвелися люди коло ставка і як там запала мовчанка, коли туди підійшли Джейн і Хоа. Він чув лише уривчастий від хвилювання голос Джейн.

Люс сказав:

— Док, ану ходімо туди…

— Вважайте, що ви дістали ще один сюжет для майбутніх робіт: колонізатори принижують вашого китайського друга…

Люс підбіг вчасно. Високий хлопець у білому смокінгу і в сірих штанах насувався на Хоа, що стояв блідий, це було помітно навіть крізь його темну засмагу.

— Ах ти, жовтий! Ти друг Люса? — заговорив високий. — А де цей твій Люс? Ти посмів прийти сюди зі своїм другом? Тебе звуть містер Хоа? Так, Джейн? Його звуть містер Хоа?

— Годі вам, Річмонд, це жахливо. Що ви робите?

— Пробачте, Джейн, але я нічого не роблю, що суперечило б статуту нашого клубу.

Люс зупинився перед Річмондом і сказав:

— Ви мене шукали? Я — Люс.

— Хто ви — містер Люс?

— А ви хто — Річмонд? Чи як вас там? Ви. дозволили собі бути неввічливим з моїм другом, якого я запросив до вашого клубу.

Люс відчув, як його почало трясти.

Річмонд розгублено подивився на тих, що стояли біля нього, й сказав:

— Цей джентльмен погано вихований… Як ви розмовляєте в клубі?

— Ні, це я хотів запитати, як ви розмовляєте у вашому клубі? Я буду дуже радий, якщо ваше довге тіло коли-небудь витягнуть з тутешнього смердючого каналу… мені здавалося, що це страшенно жорстоко — вбивати білих місіонерів… Слово честі, я й не подумав би допомогти вам, якби отака орава китайців, як ваші друзі, гналася за вами, як це ви робите зараз з містером Хоа…

— Він особистий посланник генералісимуса, — засміявся лікар. — Годі, хлопці! Треба помиритися. Ходімо вип'ємо…

— Він просто мій друг. У нього свій невеличкий приватний бізнес, і він не від Чан Кайші. Ходімо, Хоа, з цього хліва. Ходімо.

Він обернувся й швидко пішов до виходу, Джейн бігла поряд з ним і повторювала без упину:

— Фердінанд, любий, пробачте їм, вони п'яні…

— Тверезі вони просто відвернулися б від нього, — він кивнув на Хоа, швидко ступаючи, — а може, навіть милостиво простягли б два пальці.

— Дозвольте мені піти з вами, Фердінанд…

— Я піду звідси разом з моїм другом…

— Містер Хоа, пробачте цим людям, я прошу вас… Вони п'яні.

— О, що ви, місіс Джейн, — все ще посміхаючись своєю любезною усмішкою, відповів Хоа. Він був усе такий же блідий, і в темряві це було помітніше, ніж біля ліхтарів, які світилися навколо ставка.

Люс вийшов з клубу перший, услід за ним — Джейн і Хоа. Коли він підходив до машини, він почув ззаду важкі кроки людини, яка швидко бігла, і крик Джейн:

— Люс!

Він обернувся. До нього біг Річмонд, виставивши вперед кулаки.

Джейн кинулася до Люса, закрила його собою й штовхнула до машини.

— Хоа! — крикнула вона безпорадно. — Запхніть його в машину! Річмонд, любий, не треба! Завтра вам буде соромно! Фердінанд, — вона, благаючи, обернулась, — сідайте в таксі, він скалічить вас!

Люс дав посадити себе в машину, та, коли вони від'їхали, він почав лаятись:

— Поверніть назад! Я кажу вам — поверніть назад! Ви не дали мені вдарити його! Поверніть назад, водію!

Джейн відчинила вікно, і в машині, де глухо гурчав кондиціонер, зразу стало жарко. Вона висунула обличчя назустріч вітру й тихо сказала:

— Фердінанд, таких, як ви, річмонди завжди битимуть… Саме тому ви мені й подобаєтесь…


«Ви ж батько, пане Дорнброк!..»


О восьмій ранку Берг подзвонив у секретаріат Дорнброка.

— Доброго ранку, говорить прокурор Берг. У мене є потреба зустрітися з паном Дорнброком.

— Доброго ранку, пане прокурор, голова нездужає, аде я доповім його помічникові про ваш дзвінок.

— З ким я говорю?

— Це секретар помічника пана голови.

У трубці щось клацнуло, і настала повна тиша. Берг ще раз переглянув ті запитання, які він хотів поставити Дорнброку.

— Дорнброк слухає…

— Доброго ранку, це прокурор Берг.

— Здрастуйте. Ви хочете, щоб я приїхав до вас? Чи в порядку послуги ви зможете приїхати до мене? Я хворий…

— Якщо лікарі не заперечуватимуть, я приїхав би до вас негайно.

— Лікарі, звичайно, заперечуватимуть, але я жду вас.

Дорнброк, закутаний пледом, лежав на тахті як мумія. На чорно-червоному пледі його великі руки здавалися страшенно білими.

— Я розумію ваше горе, пане Дорнброк, тому поставлю лише найнеобхідніші запитання.

— Дякую вам.

— Скажіть, ваш син був здоровий? Цілком здоровий?

— Ви маєте на увазі його душевний стан? Він був здоровий до того, як відправився в поїздку по Далекому Сходу. Він повернувся звідти іншим… Зовсім іншим. Я не впізнав Ганса, коли він повернувся звідти.

— Чим ви це можете пояснити?

— Не знаю.

— У вас є вороги, які можуть мстити?

— Вороги є в кожної людини. Чи можуть вони мстити мені, вбиваючи сина? Чи впливали на нього якимись іншими засобами, доводячи до самогубства? Я не можу відповісти на це запитання.

— Коли ви бачили сина востаннє?

— Увечері, напередодні трагедії.

— Де?

— Вдома.

— У вас була якась розмова з сином?

— Була.

— Про що?

— Про наші справи.

— Він був спокійний?

— Ні. Він був чомусь збентежений.

— Ви, як батько, можете пояснити, чим саме він був збентежений?

Дорнброк заперечливо похитав головою.

— Ви вірите в те, що ваш син міг покінчити життя самогубством?

Дорнброк глянув на Берга і не сказав ні слова. Вони дивилися один на одного, і обличчя їхні були непроникні.

А втім, Берг помітив, як затремтіли губи у Дорнброка, це була лише одна мить, але й Дорнброку було досить однієї лише миті, щоб побачити, як прокурор помітив ці його тремтячі губи.

«Ну й що?» — дивлячись на Берга, думав Дорнброк. — Ну й що, прокуроре? Ти йдеш по гарячому сліду, але мого хлопчика вже немає. Немає вже мого Ганса, а коли я зараз назву тобі ім'я, тоді не буде і мого діла, і тоді вже зовсім нічого не залишиться на цьому світі…»

— Ви можете сказати мені, що ставилося за обов'язок вашому сину в його останню поїздку?

— Те саме, що й завжди: вирішення справ, пов'язаних з виробництвом і фінансуванням нашого підприємства.

— Ви можете ознайомити мене з діловими паперами, з усіма документами, пов'язаними з його поїздкою?

Після довгої мовчанки Дорнброк відповів:

— Я повинен погодити це із спостережною радою.

— Коли це може бути?

— Як тільки лікарі дозволять мені встати.

— По телефону погодити не можна?

— У нас так не заведено.

— А якщо цього вимагатимуть певні обставини, можна сподіватись на вашу допомогу?

— Якщо обставини розслідування виявляться дуже серйозними, я піду на те, щоб винести це питання на правління без моєї особистої участі.

— О котрій годині ви бачилися з вашим сином у той трагічний день?

— Це було ввечері.

— Конкретно.

— Не пригадую.

— О шостій?

— Пізніше.

— О восьмій?

— Не пригадую.

— Чи довго тривала ваша розмова?

— Не більше години.

— І потім ваш син поїхав?

— Я цього не бачив.

— Більше ви з ним не зустрічались?

Дорнброк заперечливо похитав головою і нічого не відповів.

— Отже, ви з ним більше не зустрічались? — повторив Берг наполегливіше, і Дорнброк зрозумів, що в портфелі у прокурора записувальний пристрій. — Я зрозумів вас правильно?

«Я бачу, — думав Берг. — Я все бачу. Ти хочеш щось мені сказати, старина… Скажи, все одно ти не житимеш спокійно… Завжди перед тобою стоятиме обличчя сина… Ти ж знаєш, хто погубив його. Ну скажи!»

Дорнброк витримав його погляд, але відчув, як стало різати в очах.

Він доторкнувся пальцем до сухих повік і відчув різкий біль.

— Ви не пропустили ніяких деталей, які дали б мені змогу знайти вбивцю вашого сина? — тихо спитав Берг. — Я знайду його, пане Дорнброк. Тільки з вашою допомогою я зробив би це набагато швидше… Ви ж батько, пане Дорнброк…

Дорнброк заплющив очі, натякнувши, що він дуже стомився.

— Отже, ви вважаєте, що ваш син міг покінчити життя самогубством? — тихо запитав Берг. — Ви, батько, вважаєте, що це можливо?

І Дорнброк, не розплющуючи очей, відповів:

— Так.


…Берг знав тепер майже все про останній день Ганса Дорнброка. Він опитав сорок сім свідків і тепер мав точну схему того фатального дня. Лишалася тільки одна прогалина. Берг знав, що, повернувшись із Токіо, прямо з аеродрому Ганс поїхав на тенісний корт. Він зіграв два хороших гейми сам на сам з тренером Людвігом, потім провів шість геймів у парі з Віллі Доксом, журналістом з Лондона, а після цього, прийнявши гарячий душ, подався у своє бюро.

Берг знав тепер, що секретар передав Гансу список тих, хто дзвонив йому під час від'їзду. Було аж три сторінки густого машинописного тексту. Ганс перебіг прізвища, спіткнувся на одному — «Павло Кочев. Болгарія», запитав:

— Хто це?

— Вчений з Болгарії. Стажувався у Москві. Хотів зустрітися з вами.

— Це його телефон?

— Так. Але я думаю, що він уже поїхав. Дзвінок був тиждень тому.

— Що йому потрібно?

— Він не сказав про це. Він лише цікавився, чи можете ви з ним зустрітися.

— Спасибі. Попросіть до мене доктора Бауера.

Але Берг не знав, про що розмовляв Ганс з Бауером, і це була ота головна прогалина, яка зводила нанівець усі докази прокурора…

…Коли Бауер увійшов до Ганса, як завжди підтягнутий, усміхнений, Дорнброк уявив собі, як зараз зміниться Бауер, коли він скаже йому про провал переговорів з Лімом. Ганс знав, що всю попередню роботу провадив Бауер, і розумів, який це буде для нього удар, — батько простить Гансу, але він ніколи не простить цього провалу Бауеру.

— Я мушу вас засмутити, — сказав Ганс, — наші азіатські плани підлягають переосмисленню.

— Невже? — здивувався Бауер. — А мені здавалося, що там усе відрегульовано досить точно.

— Мені теж так здавалося спочатку. Але нерозумна впертість китайської сторони…

Бауер перебив його:

— Це дурниці, дорогий Ганс! Нехай вас це не турбує.

— Мене це перестало турбувати тільки після того, коли я відмовив їм у паритетності…

— Ну, це не біда, — сказав Бауер, — я вже надіслав шифровку Ліму, що Фрідріх Дорнброк, на відміну від Ганса Дорнброка, згоден на їхні умови. Мабуть, післязавтра я полечу туди, підпишу угоду. Ліму прилітати сюди незручно, ви ж знаєте — ми тут на виду…

Бауер тепер не посміхався. Він дивився на Ганса з неприхованим презирством, і обличчя його було як маска.

— Хто… Хто дозволив? — спитав Ганс, підводячись з-за столу. — Хто вам санкціонував це?

— Я ж сказав — ваш батько. І група членів спостережної ради, ознайомлена з Н-планом.

— Я опротестую це рішення.

— Ви запізнилися. Рішення затверджено всіма членами спостережної ради. Закон проти вас.


…Ганс побачив Ісії вранці, після того як від неї пішов доктор Раймонд з англійської колонії. Вона здавалася йому прозорою —. таким блідим було її обличчя й тонкі руки. Він сказав їй тоді, обнявши, що більше ніколи над нею не буде радіоактивної хмари, і все налагодиться, і хвороба минеться, і повіз її в той же день у Токіо.


— Я звернуся в пресу, Бауер.

— Будь ласка.

— Це буде скандал.

— Скандалу не буде. Ми доведемо, що ви захворіли.

Бауер важко дивився на Ганса, але його обличчя — все, крім очей, — як і досі, було усміхненим, відкритим і добродушним.

«Що, хлопчику? — думав він. — Перепало? Панський синок вирішив погратися в добропорядність? Дрібнота, на що замахуєшся?! Я йшов до свого діла через голод, приниження й зраду ідеалів. Як плакав я ночами, коли починав служити твоєму батькові?! Як ховався я від своїх колишніх друзів?! Як соромився я самого себе! Але мені ніхто не допоміг би годувати матір, сестер і дядька — ніхто! Коли твій батько сидів у тюрмі, тебе все одно возили в школу на «майбасі», і жив ти в п'ятикімнатному номері, в кращому готелі Дюссельдорфа, бо вашу віллу забрали американці! Коли я голодував, а твій батько сидів у тюрмі, тобі все одно привозили свіже м'ясо з Баварії, а я пив морковну каву, захищаючи в суді бідняків, винних тільки в тому, що вони бідняки… Що, панський сину?! Ти, здається, хочеш боротися? Я знищу тебе, маленький ситий пане, бо моє життя коштувало мені горя й честі, а тобі твоє життя нічого не коштувало… Що ж воно тоді взагалі коштує?»

Ганс сів у крісло й закурив.

— Я вам ще потрібен? — запитав Бауер.

— Якщо дозволите, я затримаю вас на кілька хвилин…

— О так, звичайно… Як ви літали? Багато вражень? Кажуть, Азія — це щось фантастичне? Містика й надмірність… А які жінки! — раптом засміявся Бауер. — Я візьму у вас консультацію перед вильотом, гаразд?

«Вони знають усе про Ісії, — зрозумів Ганс. — Вони там стежили за мною».

— Послухайте, Бауер, — сказав він, — вам лише п'ятдесят один рік. У вас здоров'я спортсмена. У вас попереду років двадцять цікавого, щасливого життя. Чому ви добровільно підкорюєте себе ділу, а не радієте йому? Навіщо ви затіваєте все це з бомбою? Я розумію — батько… Він людина минулого, але навіщо це вам?

Бауер якусь мить роздумував.

«А втім, чому б не спробувати, — вирішив він, — коаліція з Гансом у майбутньому допустима, якщо він відійде, надавши право вирішувати тим, хто може вирішувати. Я можу його зім'яти, але батько є батько, найнесподіваніші риси в людині — батьківські. Я спробую запропонувати компроміс цьому випещеному панському сину, але це буде остання спроба миру…»

— Ви боляче б'єте, — сказав Бауер. — Ганс, діло — це не ваша стихія. З дитинства ви не виробили в собі дисципліни обов'язковості. Ви живете рефлектуючи. Я на це не маю права. Ми не віддамо кнопку містеру Ліму, навіть якщо його друзі володітимуть трьома бомбами. Вони йдуть на те, щоб виконувати ролі статистів, вони вимагають лише дотримання пристойностей. Зрештою вони приймуть нашу доктрину, а не ми їхню. Це аксіома. Вони відстали, вони нічого не зможуть без нас. Треба ж думати про майбутнє, Ганс!

— Кнопка у ваших руках, а випробування в чиїх?!

Бауер зітхнув:

— Ганс, ви зосереджуєте увагу на другорядних, хоча й дуже болючих, питаннях… Так не можна. Коли б ви запропонували розумну альтернативу сьогоднішньому статус-кво у світі, я пішов би за вами. Але йти все-таки доведеться вам за мною.

Бауер потягся й цикнув зубом. Коли б він пішов зразу ж, без цього цикання й не потягуючись ліниво й поблажливо, Ганс, може, не став би дзвонити спочатку до Люса, а потім, заметушившись, до болгарина з Москви. Але в нього не було виходу: післязавтра Бауер вилітає у Гонконг, а там Ганс йому не зможе перешкодити.

Болгарин ще не поїхав. Ганс подзвонив по телефону, який залишив болгарин, і передав, що він з радістю зустрінеться з паном Павлом Кочевим у «Ам Кругдорфі» ввечері, годині об одинадцятій.

«Нехай, — вирішив Ганс. — Чорт з ними! Я вдарю з двох боків. Де вийде. Я запропоную Люсу ввійти в бійку; якщо я дам імена, місця й шифри, світ обуриться, і моєму старому доведеться відступити. Болгарин — підстраховка. Відмовиться Люс — я дозволю болгарину опублікувати мої дані».

Після цього Ганс поїхав в Інститут медицини, щоб поговорити про хворобу Ісії й розробити курс лікування. Ганс сподівався послати до неї лікарів протягом цього тижня, а слідом за ними вилетіти в Токіо й самому… Потім він подався додому. Після двогодинної розмови з батьком він поїхав у ресторан «Ам Кругдорф», а звідти — до Люса.

…Останні роки Фрідріх Дорнброк жив за методом «хвилинного графіка». Про це йому розповів Дюпон. «Знаєте, — говорив Дюпон, — мені дев'яносто вісім, але я не відчуваю віку. Треба підкоряти себе часу. Вам, німцю, це зробити значно легше, ніж мені, американському французу». — «Я живу в часі, — відповів тоді Дорнброк, — у мене розписана кожна година, смішно було б нам жити якось інакше». — «У вас розписані години, і це погано, — сказав Дюпон. — Це програш у часі. Треба розписати день по хвилинах. Коли в мене вперше сорок років тому набрякали ноги, я подумав: «Еге, це вже симптом. Молодість кінчається». А наша чоловічамолодість справді кінчається під шістдесят років. Починається зрілість, яка не має права перейти в старість. Я встаю кожного ранку — ось уже сорок років — рівно о сьомій тридцять. Дві-три хвилини я лежу в ліжку й щасливо почуваю себе. О сьомій тридцять три до мене без стуку входить масажистка. Клаудіа працює в мене сорок років, — пояснив Дюпон. — Вона мене мне цілу годину. В цей час я куняю, а коли Клаудіа починає м'яти мені шию й працювати над хребтом, щоб розігнати солі, дрімота проходить. І я допомагаю Клаудії: думаю про щось одвічне. Про море або небо. Або про те, як гарно зараз у густому сосновому лісі. О восьмій тридцять чотири я лягаю у ванну з сосновим чи морським екстрактом. Там уже лежать газети: секретар по пресі підкреслює для мене червоним олівцем усі курйози, детективні штучки й невеличкі напіверотичні оповідання з малюнками Пета Ноя. О дев'ятій я сідаю до столу. Я їм тільки вівсяну кашу без молока і двісті грамів вареної телятини. Чашка зеленого чаю. О дев'ятій п'ятнадцять я виходжу з дому і сорок п'ять хвилин гуляю в саду. О десятій — від'їжджаю в банк. До дванадцятої я слухаю висновки експертів по промисловості, сільському господарству, по біржі й по внутрішньополітичному становищу. Потім півгодини новини з-за кордону. В цей час я лише слухаю і не дозволяю собі ставити запитання чи висувати пропозиції. Після того як усі новини вивчені, о дванадцятій тридцять дві — другий ленч. Триста грамів вареної глибоководної риби — без солі, п'ять сирих яєць перепілки — чудова профілактика від склерозу, чашка кави, шматочок сиру. О тринадцятій — роблю підсумки інформації, яку я одержав, висуваю кілька гіпотез і прошу перевірити їх ще раз у нашому бюро електронного обчислення. Причому я не дозволяю собі йти врозріз з думкою моїх експертів, бо вони молоді люди, вони зацікавлені в ділі, тому що ввійшли до правління, а не лишилися службовцями. Але вони не вивчали латині, — посміхнувся Дюпон. — І тільки знання предмета дозволяє мені висувати гіпотези — нічого більше. До тринадцятої тридцяти ми одержуємо з обчислювального центру аналіз перших двох годин роботи біржі й приймаємо рішення. О чотирнадцятій годині я починаю прийом іноземних представників. О п'ятнадцятій годині я їду до себе і півгодини плаваю в басейні. До сімнадцятої години — передобідній сон. О сімнадцятій — півсклянки міцного бульйону; я не вірю, що бульйон — це зло, як твердять деякі медики… Вони вбачають у бульйоні якийсь там сурогат, абортований м'ясом, наскрізь пройнятий «органічними непотрібностями». Вранці римські імператори випивали склянку бульйону, а древні були розумніші за нас. Після бульйону — п'ятихвилинна розмова з дружиною. Потім трохи підсмажена дичина з варенням з кислої сливи, п'ятдесят грамів ікри з лимоном і два індійські абрикоси. О дев'ятнадцятій тридцять — дві партії в шахи з моїм садівником, мосьє Бікофф. О двадцятій годині до мене приїжджає помічник із зовнішньополітичних питань, і ми працюємо до двадцяти тридцяти. О двадцятій тридцять — вечірній чай. О двадцять першій — півгодини я читаю. Плутарха чи Флемінга. О двадцять першій тридцять я лягаю в ліжко. О двадцять другій я вже сплю. І час не може зіграти зі мною свою звичну штучку. Я не віддаю часові — часу. Те, що я сьогодні порушив графік, розповідаючи про свою систему, свідчить про моє найкраще ставлення до вас, Дорнброк. Не вважайте тільки, що, дотримуючись системи, я жертвую чимось. Я любив випити, але я й тепер дозволяю собі коктейль у суботу, о дев'ятнадцятій п'ятдесят, після однієї партії з мосьє Бікофф. Чекаю я цього коктейля два тижні — це теж стимул. Я не знаю, що солодше — заборонений плід чи чекання, коли ти його вкусиш. Раз на місяць, у неділю, — концерт. Я ламаю графік, якщо гастролюють Менухін, Ріхтер чи Армстронг, — я схиляюся перед мистецтвом великих. І останнє: позбавте себе неділі, Дорнброк. Це страшний день. За один цей день людина старіє не на хвилини чи години, вона старіє у цей бридкий день загального лицемірства на день, так, так, на цілий день! До побачення, Дорнброк».


Бауер не повірив своїм очам, коли під'їхав до величезного, похмурого, огородженого глухим парканом особняка Дорнброка: в кабінеті старого горіло світло. Такого не було ось уже п'ятнадцять років.

— Не дивуйтеся, — сказав Дорнброк, побачивши Бауера. Він був одягнений і неквапно ходив з кутка в куток величезної, майже зовсім порожньої кімнати — тільки стіл, тахта, два крісла і великі портрети дружини й старшого сина Карла, що загинув в останній день війни. — Я не сплю відтоді, як повернувся Ганс. Мабуть, і ви приїхали до мене в зв'язку з його станом?

— Так.

— Він пішов до Ульбріхта?

— Поки що ні. Але він усе розповів Кочеву.

— Все? Абсолютно все?

— Так.

— Червоний уже дома?

— Ще ні, пане голова.

— Де Ганс?

— Він у режисера Люса.

— Люс теж дома?

— Ні, він в іншому місці, а звідти вилітає в Ганновер.

— Їдьмо, — сказав Дорнброк. — Я готовий.


Бауер сидів у другій кімнаті й прислухався до розмови батька й сина. Старий так само, як і вдома, ходив з кутка в куток.

— Зрозумій, Ганс, не я, не мої компаньйони, не Бауер програють, якщо ти стоятимеш на своєму. Програють мільйони людей, які довірили нам свої заощадження, які купили акції, які поклали гроші в наші банки. Програють робітники наших заводів, одним словом, програють німці… німці, наші з тобою співгромадяни. Молодості властивий егоцентризм. Ти дивишся на себе збоку, ти не хочеш дивитися на себе як на людину, котра бере участь у величезному ділі… Ти, я сподіваюся, поки що не віриш, що я працюю заради особистого збагачення? Ти ж знаєш мої вимоги до життя: вівсяна каша і чашка бульйону. Я працюю й живу в ім'я нації, в ім'я майбутнього Німеччини, в ім'я майбутнього Європи, в ім'я майбутнього твоїх дітей, Ганс…

— Моїх дітей? — перепитав Ганс. — Он як?

— Ганс, якщо ради твого життя…

Ганс перебив його:

— Знаю, тату… Знаю… Ти віддаси своє життя не вагаючись. Я чув це. Я про інше. Невже думати про майбутнє нашої нації треба, тільки вбиваючи людей?

— Вбиваючи людей?! Про що ти?! В тебе погано з нервами!

— Де червоний?

— Який червоний?

— Спитай Бауера. Або людей з бюро Айсмана. Червоний мав подзвонити мені. Якщо він не дзвонить, значить, його теж убили.

— Кого ще вбили, Ганс? Про що ти? Хто кого вбив?

— Мене вбили! Ти мене вбив! — закричав Ганс. — Своєю боротьбою «за світле майбутнє нації»! «Політики неспроможні забезпечити майбутнє нації» Адже ти так кажеш! «Вони прирікають Німеччину на становище другорядної держави! Нашим генералам дозволяють командувати танковими маневрами, а кнопки в руках американців! Хто пустить нас випробовувати свою оборонну зброю в Сахарі? Французи?! Американці? Чи англійці в Тихому океані?! Союз принижених врятує нас! Полігон в Азії — в ім'я майбутнього!» Це ти прищеплював мені весь час! І від радіоактивних опадів знову гинуть люди! І вмирає та, яку мені бог послав!

— Знову ти про себе, хлопчику, — тихо сказав Дорнброк. — Не можна так. Ти мій наступник. Тобі судилася гірка і велика доля продовжувати діло. Ти відповідаєш перед богом за долю нації.

— Не лякай мене. Зі мною сталося найстрашніше для тебе: я вже нічого не боюсь. Раніше я боявся тільки за тебе: «Що з таточком? Як він там, у цій тюрмі? Що з ним?» Потім я боявся за нас з тобою. А коли ти вирішив ввести мене в діло, я перестав боятися взагалі, і мені навіть спочатку подобалося бути сильним! А тепер не подобається! Наше діло вбиває, батьку! Воно зараз убиває мою кохану!

— Я ніколи не думав, що ти можеш бути таким слабким! Як твоя мати… Тому вона й загинула рано…

— Це ти винний у тому, що вона загинула! Ти!

— Ганс, ти хворий. Завтра ти ляжеш у клініку… Мені дуже жаль тебе, хлопчику… Ти хворий.

— Що? Я божевільний? А божевільні можуть базікати все, що завгодно? Так треба розуміти тебе, батьку?

— Їдьмо, Ганс, їдьмо додому… Ти ляжеш спати, а вранці ми з тобою закінчимо нашу розмову. Я прошу тебе, синку… Давай завтра поговоримо про все спокійно. Я згоден — ти відійдеш від діла, ти робитимеш усе, що тобі заманеться… Давай завтра поїдемо в гори і поживемо там разом, як було колись… Рано вставатимемо, ходитимемо в ліс, Ганс… А зараз поїдемо додому… Завтра ми пошлемо літак у Токіо, і твою дівчину привезуть у наш дім… Тільки зараз їдьмо додому…

— Я вийду з діла, а твоїм наступником стане Бауер? Я знаю, чим це скінчиться, татку. Я поїду з тобою, але Бауер хай іде від нас.

— Ми завтра домовимося про все, синку, — стомлено сказав Дорнброк, — прошу тебе, їдьмо додому…

— Ти звільниш Бауера? Ти не дозволиш йому їхати до Ліма?

— Ганс, ти вимагаєш неможливого… Благаю тебе, зрозумій: діло є діло, Ганс!

— Я нікуди не поїду. Я чекаю дзвінка.

— Цьому червоному ніхто не повірить.

— Ти ж казав, що нічого не знаєш про червоного? Га? Бідолашний татку… Пам'ять тобі зраджує, тату. Раніше я не помічав цього за тобою… Червоному не повірять — це правда. Повірять мені.


Бауер відкинувся на спинку крісла й склепив повіки: він скоріш угадав, ніж почув, як старший Дорнброк вийшов з кімнати. Яскраве світло різонуло очі — старий відчинив двері, а Бауер сидів у холі, не вмикаючи лампи.

Він усе вирішив, поки слухав розмову Дорнброків. Він прийняв рішення. Вчинок, хоч яким страшним він був би, приречений на прощення, якщо служить ділу. В Дорнброка не буде іншого виходу. Він залишиться сам і не зможе без Бауера — йому не п'ятдесят, йому сімдесят вісім.

«Один раз треба зціпити зуби і прийняти найголовніше рішення в житті, — подумав Бауер. — Хоч би яке воно було ризиковане, хоч би чим воно загрожувало. Якщо Дорнброк залишиться сам, тоді я прийму його діло, я врятую його діло, я дороблю те, — що він почав. Він не зможе не зрозуміти цього».

— З Гансом погано, — сказав Дорнброк, і Бауер побачив на його обличчі розгубленість. — Побудьте з ним. Я боюсь за нього. Викличіть лікарів, зробіть щось…

— Добре, пане голова. Я побуду тут. А хто ж вас відвезе?

— Я піду пішки, а потім найму таксі. Не залишайте хлопчика — з ним погано. Йому не можна бути самому… Я вирішу, що робити, й скажу вам своє рішення трохи пізніше. Тільки не кидайте його, Бауер, я вам довіряю його, друже мій…

Дорнброк повернувся до себе, коли вже починало світати. Роздягатися він не став. Ліг на тахту, але лежати не міг, і він почав ходити з кутка в куток, як завжди заклавши руки за спину. Спіймав себе на думці, що кімната, де він тільки-но був, збила його і він хоче на десятому кроці повернути назад, хоча в його кабінеті можна було зробити двадцять два кроки, неквапливих, широких, розмірених.

Він не міг зосередитись, чого не помічав за собою з самих молодих літ, коли поринав у мрії, сидячи за конторкою в дядьковій фірмі, в малесенькій фірмі по продажу будівельного лісу. Він тоді завжди мріяв і добре запам'ятав ці свої мрії. Йому ввижався успіх, тільки успіх. Він бачив себе то воєначальником, то знаменитим оратором у рейхстазі, то особистим секретарем Круппа. Найдужче, до болю, він мріяв про успіх після того, як побував у «синемі». Він блаженствував і від утіхи завмирав у своїх мріях, поминувши при цьому лише одну ланку — дію, активну, найголовнішу, єдину, яка тільки й може привести до успіху. На фронті він ліз в атаку перший, але орденами нагороджували тих, хто відсиджувався в штабах і був на виду в командування; його було поранено, але поранив його той, що біг слідом за ним, випадково простреливши м'якоть ноги, і Дорнброка мало не запроторили в тюрму за дезертирство. Повернувшись додому, він запив. Він не бачив виходу. А в «синема», як і раніш, показували хроніку, де виступали оратори в рейхстазі, їздив у закритому автомобілі Крупп, шаленіли люди у фраках, коли в «Ла Скала» виступав Шаляпін. Допоміг йому випадок. Він був у Мюнхені того дня, коли Гітлер вийшов із своїми однодумцями на вулиці: «Роботу — німцям! Хліб — німцям! Геть ганьбу Версаля! Робітник — хазяїн фабрики, селянин — хазяїн землі! Геть комуністів! Геть єврейських банкірів! Німеччина — для німців!»

Невдовзі Гітлера кинули в ландсберзьку тюрму. Дорнброк тоді вирішив: «До багатства, яке дає силу, — через служіння жебракам». Саме тоді він прийшов до Штрассера й організував Товариство по кредиту. Він допомагав крамарям, що зубожіли, й хазяям невеличких майстерень, він давав гроші — практично без процентів — тим, хто поділяв програму Гітлера. А потім сталося те, про що він і мріяти перестав: помер дядько, і маленьке діло перейшло в його руки. Він вигідно продав дві партії лісу і, прокинувшись уранці, зрозумів, що став багатою людиною. Через десять років він був п'ятий по багатству в рейху. Фюрер вручив йому, безпартійному, золотий жетон почесного члена НСДАП і зробив лауреатом премії Гітлера за «видатні успіхи в організації народної промисловості».

Він зараз пригадав, як після смерті Магди він повіз п'ятнадцятирічного Карла й дворічного Ганса в Італію. Він лежав на пляжі разом з ними, сивий, підтягнутий, чуючи за своєю спиною шанобливий шепіт: «Он Дорнброк… Дорнброк. Погляньте, Дорнброк», а він тільки дивився на маленьке тільце Ганса, який щасливо сміявся, встромляючи ніжку в тепле море. «Ну, скажи морю «доброго ранку», — казав тоді Дорнброк і, піднявши сина на руки, ніс його в море, в це прозоре, тепле, гірке море, і хлопчик судорожно обнімав його своїми рученятами за шию й щасливо, трохи перелякано сміючись, шепотів: «Ходімо, таточку, де страшно й глибоко».

Він був не по літах розвинений, його хлопчик. Дорнброк посміхався, коли слухав промови Гітлера: «Діти Німеччини — це діти партії, це мої діти! Вони всі однакові для мене, діти Німеччини!» Дорнброк думав: «Він говорить так, тому що в нього не було дітей. Я можу милуватися дочкою Сімменса, але люблю я тільки своїх хлопчиків. Ні, я брешу собі. Я люблю маленького ніжного Ганса, який малює лелек і призахідне сонце над морем. Карл дуже схожий на мене, а люблять завжди свою протилежність. Я дивлюсь на Ганса, як на чудо. А Карл — це моя копія, я знаю, про що він думає, про що запитає і в чому він мені відмовить».

Дорнброк пригадав, як вони грали з Гансом у карти, коли залишилися вдвох, бо Карл дні й ночі проводив у себе в гітлерюгенді. Вони грали в карти вечорами. Дорнброк знав, що Ганс чекає його — хлопчик дуже любив грати в карти, — тому батько швидко кінчав свої справи й поспішав до сина. Якось він спіймав себе на думці, що занадто жорстко грає з хлопчиком і прирікає його на програш, і йому стало так соромно, що він аж почервонів.

Коли померла Магда, він поклявся, що ні одна жінка не переступить порога його дому. Так було три роки. Але потім він поїхав у Кенігсберг і там познайомився з фрейлейн Гретою. Вона була хазяйкою салону краси. Зовсім ще молода, ця жінка вміла вести діло, була дуже мила, й погляди їхні в усьому збігалися. Він запросив її в Берлін. У неділю він узяв Ганса — хлопчикові тоді було шість років — і поїхав до Крюгера, на Унтер-ден-Лінден. Ганс дивився на Грету якимись дивними очима: вони в нього звузились, і вродливе личко сина стало потворним і жалюгідним. Коли подали морозиво з вафлями, Ганс заплакав. Величезні сльози капали в морозиво. Грета сказала: «Наш маленький Ганс не любить цього морозива, Фріц. Хіба ви не бачите!» — «Я вас не люблю, а не морозиво, — відповів хлопчик, — і ще я люблю таточка!»

Уночі в нього була істерика. Дорнброк узяв сина на руки й шепотів йому якісь ніжні, незвичайні слова — зараз він не міг пригадати цих слів. Він просто відчував зараз, які то були ніжні слова. Він сказав тоді синові, що вони завжди житимуть утрьох: Ганс, Карл і тато.

Боже, як тоді хлопчик цілував його, як він обнімав і терся щокою об його вухо! Це в них була така гра: тертися носом об вухо й шепотіти якісь смішні, вигадані слова…

Ганс любив, коли батько читав йому. Він це любив, коли зовсім маленьким слухав казки братів Грімм і Андерсена, і, коли виріс і вчився в школі, він усе одно просив батька прочитати йому і дивився своїми величезними голубими очима кудись поверх батькової голови, не зразу помічаючи, коли батько замовкав, милуючись сином. «У нього свої мрії, — думав Дорнброк, дивлячись на обличчя хлопчика. — І нехай вони будуть не такі сумні, як мої в пору мого дитинства».

Дорнброк зупинився біля вікна і припав лобом до шибки. Мрячив дощ. Шибка була холодна, і по ній наввипередки бігли дощові краплі, зливаючись у цівочки, які стрімко й ламко міняли напрям, і Дорнброк подумав, що зараз йому стало б легше, якби він зміг заплакати. Але він давно розучився плакати: коли інші люди знаходили вихід горю в сльозах, він ціпенів і, заплющивши очі, сидів непорушно годинами. Так було в ті дні, коли загинув Карл; так само було, коли росіяни ввійшли в Берлін…

«У чому я винен перед тобою, хлопчику мій? — питав він себе і бачив обличчя Ганса, бліде, змарніле, з синцями під очима. — В чому? Я жив для того, щоб працювати. Я присвятив себе тобі. Я відмовився від любові, бо мені потрібні були тільки твоя любов і твоє щастя. Але, мабуть, я не маю права вимагати від тебе того, чого я завжди вимагав від себе: відповідальності, величезної, щохвилинної відповідальності за діло… Ти прийшов до того, що я створив. Я не провів тебе через труднощі, через нестатки, і тому для тебе ніколи не було щастям мати автомобіль, яхту чи літак. Для тебе ці блага, які здаються казковими іншим людям, прийшли як належне. Ти не знав шляху до блага. Ти благом користувався. І лише тому ти став думати про засоби. Мета для тебе була схема, бо це була не твоя мета. І, можливо, я став твоїм ворогом, коли просив тебе залишити спорт і журналістику і благав увійти в діло. Так, у цьому я винен перед тобою, більше ні в чому. Хіба можна винуватити мене в жорстокості в ставленні до одного чи до десятка людей, коли я хочу блага всім німцям? У цьому полягає вища логіка боротьби — це повинно бути зрозуміло будь-якій людині, яка вихована на відповідальності перед країною, перед нацією, перед богом».

Дорнброк підійшов до телефону й натиснув на пульт вмикання апарата в мережу: він вирішив подзвонити Бауеру.

«А я не знаю його телефону, — раптом зрозумів він. — Я взагалі не знаю телефонів: дзвонять же тільки мені. Від мене дзвонить секретар».

…На столі під великим товстим склом лежав список членів спостережної ради його концерну: Людвіг Ерхард, колишній канцлер; Герман Абс, власник німецького банку; Фріц Шефер, який очолював міністерство юстиції; генерал Хойзінгер… І жодного телефону — лише імена.

Він раптом заквапився і відчув, як його проймає страх. Він був непевний, цей страх. Дорнброк навчився нічого не наказувати, тільки в окремих випадках підписував документи, та й то лише ті, які мали загальний характер: усі конкретності уточнювали потім експерти й радники. Вони детально розробляли й запроваджували в життя ту загальну концепцію, яка полягала в обтічних формулюваннях вихідних положень.

«Я не мав права посилати його на Схід, — зрозумів Дорнброк. — Це робота для Бауера або Айсмана, а я хотів силою провести Ганса через гіркий тягар відповідальності за майбутнє. В цьому я винен перед хлопчиком».

Дорнброк вийшов, майже вибіг з дому, довго шукав таксі, потім докладно пояснював шоферові, куди його треба відвезти, — він запам'ятав будинок Люса, де розмовляв із сином. Вулиці ще були безлюдні, хоча світанок уже оповив місто світлим серпанком і сонце мріло за низьким, у набряклих хмарах небом.

Задихаючись, він прийшов до того будинку, де дві години тому лишив Ганса й Бауера. Дорнброк натиснув на кнопку дзвінка, і чим далі він натискував на цю маленьку червону безмовну кнопку, тим страшніше ставало йому, і він побачив себе збоку — старого чоловіка в зім'ятому піджаці і в стоптаних черевиках на безлюдній вулиці, і йому стало до болю жаль себе, і він уперше за останні шістдесят років заплакав…


«Хм… хм… раніше це називалося «наближається розв'язка»

1

— Доброго ранку, пане прокурор… Говорить Гельтофф. До вас їде мій експерт Гаушенбах як свідок. Його думка про балістичну експертизу не збігається з висновком інших експертів. Я порадив йому поїхати до вас, бо я, на жаль, далекий від науки…

— Практика — це теж наука, майоре.

— Ви мене улещуєте, пане прокурор.

— Ви ж не представник фірми по продажу авторефрижераторів, щоб я улещував вас. Тільки хай він не приїжджає до мене о десятій годині — яв цей час буду зайнятий.

— О десятій він його чекає, — сказав Холтофф, поклавши трубку. Айсман посміхнувся:

— Як тільки Штірліц увійде до нього, твої люди входять слідом за ним і вимагають у Штірліца документи: він пішов учора в Східний сектор з радянським паспортом — тепер це безпрограшна партія. Привід для арешту: він спрямовує слідство по неправильному руслу. Він партнер Кочева в грі КДБ проти нашої республіки. Зразу ж після того як твої люди затримають Штірліца, в кабінет увійдуть хлопці з поліції. Потім з'явишся ти, даси показання, що Штірліц приходив до тебе як давній друг по партії і по роботі в СД. Якщо ж до тебе причепляться за те, що ти змінив прізвище — а воно, мабуть, так і станеться, — тобі буде виписано чек на десять тисяч марок. Ти підеш у відставку, не чекаючи рішення наших нікчем. Підтвердиш, що він приходив до тебе, розповіси про його шантаж і відійдеш від цього. Скажеш, що він просив тебе розробити версію вбивства Кочева і ти начебто погодився на це, щоб затягти його ще глибше в трясовину їхньої брудної гри… Скажи, що це ти вистрелив з безшумного пістолета в ніч на двадцять друге в люк каналізації. Неодмінно наголоси, що ти вистрелив у його присутності. Ви поїхали вночі на Генекштрасе, і ти вистрелив через двері «мерседеса» саме в люк каналіції. Запам'ятай прізвище людини, в якої він орендував таксі: Йоханн Грос. Сіменштадт, п'ять. Таксі брали по паспорту на ім'я Верцбаха.

— Грос. Сіменштадт, п'ять. Верцбах, — тихо повторив Холтофф.

— Усе добре, — сказав Шорнбах, подзвонивши до Берга, — якщо дозволите, я заїду до вас сьогодні о шостій годині в одній справі…

— Спасибі. Я жду вас.

…О дванадцятій годині Айсман оголосив тривогу по всіх лініях зв'язку: Штірліц так і не з'явився в Берга, а прокурор повідомив пресу, що він забирає назад свою заяву про відставку в зв'язку з «обставинами, які щойно відкрилися…».


У невеличкому пом'ятому «фольксвагені» сидів молодий хлопець з довгим підкрученим волоссям і ліниво обнімав дівчину. Було темно: вулиця, на якій стояв особняк Гельтоффа, погано освітлювалась. Курт, зв'язковий Айсмана, залишив свій БМВ-2200 трохи віддалік і двічі пройшов мимо «фольксвагена». У вікні кабінету Гельтоффа горіло світло. Курт обійшов навколо особняка, обернувся і, впевнившись, що тепер його не видно парочці з «фольксвагена», швидко відчинив ворота відмичкою. Він ішов садом, відчуваючи холод листя; краплі роси падали на його обличчя. Зазирнув у кабінет: Гельтофф лежав на тахті. Вікно було прочинене. Курт відчинив його ширше і, підтягшись — вікно було низьке, — вліз у кабінет.

— Я все зроблю сам, — тихо сказав Гельтофф.

Шорнбах і два його співробітники уважно слухали голос Гельтоффа. Апаратура, встановлена в «фольксвагені», який тепер перемістився до «мерседеса» Курта, давала можливість слухати розмову з Гельтоффом і передавати її в центр з відстані ста метрів.

— Я сам, — повторив Гельтофф. — Чи ви хочете, щоб це був вирок? Розстріл?

— Цього ми не хочемо. Більше того, ми принесли тобі чек. Ось. Як і обіцяв Айсман. На десять тисяч марок. Напиши, що ти залишаєш ці гроші сім'ї. Решту вони одержать з твого рахунку, коли стануть спадкоємцями…

— Штірліц так і не з'явився в місті?

— Ні. Скажи правду: ти нічого не сказав йому?

— Я ж бачив — ви стежили за кожним моїм кроком.

— Якщо ти залишив у якомусь тайнику ім'я таксиста, то за це доведеться відповісти твоїм дітям…

— Якого таксиста?

— Гроса. В якого «мерседес»…

— Який «мерседес»?

— Ти що? Все забув? Що з тобою?

— А що буває з людиною, яка мусить убити себе? «Мерседеси», айсмани, дорнброки, гітлери, кізінгери — будьте ви всі прокляті… Що я повинен написати за ці десять тисяч?


Шорнбах шепнув у мікрофон:

— Лейтенанте Ловер, оточуйте будинок. Беріть їх. Алло, «третій», продовжуйте записувати розмову… Лейтенанте, якщо вони тікатимуть, стріляйте по ногах, вони нам потрібні живі…


Коли лейтенант Ловер стрибнув у кімнату, Курт, рвучко обернувся і, вихопивши пістолет, вистрелив у лейтенанта. Потім він вистрелив тричі, куля за кулею, в груди Гельтоффа і після цього в люстру.

Він біг через сад і не відчував, як листя шмагало його по обличчю, не відчував холоду роси, тому що біг він, низько пригнувшись. Це й коштувало йому життя: сержант Ухер, помічник убитого Ловера, вистрелив по ногах, але куля ввійшла в хребет, і Курт упав, переламавшись навпіл.


Коли Берг приїхав до Гроса, він застав у будинку лише напівсліпу стару жінку, його далеку родичку, яка нічого не знала, бо жила в темній кімнаті, зовсім ізольовано від двоюрідного брата…

«Мерседес» із старанно завареним кульовим отвором на задніх правих дверцях зі слідами крові на підлозі знайшли в гаражі.

Опитавши службовців аеропорту, Берг зробив висновок, що Грос вилетів до Італії. Через три години «Інтерпол» повідомив його, що Гроса знайшли і взяли під нагляд у Неаполі, на віллі німецького комерсанта Проце, який продавав «мерседеси» східноафриканським країнам.

Одержавши всі ці дані, Берг попросив секретарку замовити квиток на перший же рейс до Рима, але виявилося, що всі квитки на літак «Пан Амерікен» уже продано: наступний рейс, який виконувала «Айр Індіа», був тільки ввечері. Секретарка замовила одне місце на ім'я Берга і послала в Темпельгоф нарочного.

Сховавши квиток у кишеню, Берг відчув тяжку, гнітючу втому. Він заїхав додому, переодягся, зайшов у снек-бар і випив каву з шматочком сиру.

«Найважче почнеться, коли я привезу сюди Гроса, — подумав він, розплачуючись за каву. — Тут включаться великі сили, якщо тільки вони не вколошкають його до мого приїзду. Вони, мабуть, сподіваються, що він сам вип'є якусь гидоту, коли зрозуміє, що попався. Тому братимемо його вночі, не стукаючи в двері. Але мені чомусь здається, — вони поки що не вб'ють його. І потім, я ж сказав секретарці, що для всіх я ліг на два дні в госпіталь з приводу загострення виразки дванадцятипалої кишки».

Про те, що його телефон — і в прокуратурі, й дома — прослухується, Берг не подумав. Він вважав, що це можуть зробити лише з санкції відділу юстиції західноберлінського сенату, який — Берг був переконаний — зараз на це не піде; він не зважив тільки на те, що телефонну мережу міста обслуговували дві компанії, в одній з яких концерн Дорнброка мав контрольний пакет акцій. («Усі революції, — казав Дорнброк, — провалювались або перемагали в залежності від того, чи вдавалося бунтівникам оволодіти засобами зв'язку»).

«Так, треба ж заїхати до Марії, — подумав Берг. — Дивно, чому вона просила подзвонити саме сьогодні?»

Він витяг записну книжку й підійшов до телефону, що стояв на столику, біля виходу із снек-бару.

— Здрастуй, Маріє, це говорить стара жирафа…

— Боже мій, здрастуй! Я вирішила, що мій дім уже зовсім перестав бути твоїм!

— Варто було не подзвонити якихось десять років, і вже такі страшні висновки… Коли б ти зараз потерла кілька морквин, я заїхав би до тебе.

— Я потру тобі не тільки кілька морквин, а й устигну зварити твій буряк.

— Тоді я не поїду в метро, а подамся на таксі.

Він їхав по вулицях, і перед ним раз по раз з'являлося обличчя дружини. Він бачив її усміхненою, тихою й ніжною. Вона завжди була такою, навіть коли він без просипу пив. Марія була її подруга.

Чоловік Марії Карл був його товаришем по університету. Він вступив у НСДАП 1939 року. Вони тоді зібралися в Карла: Ільзе, Марія, Берг і Ваггер, який поселився в Гонконзі і, прийнявши англійське підданство, спокійно приїжджав у рейх як юрисконсульт музейного відомства домініонів і колоній. Ваггер виїхав з Німеччини в тридцять третьому році і дивився на них тепер з якимось жалем. Він завжди привозив продуктові подарунки, які принижували Берга щедрістю.

Марія поставила пластинку, але ніхто не танцював. Усі мовчки сиділи за столом і не дивилися одне на одного, бо Карл запросив їх на цю вечірку, сказавши по телефону:

— Це з нагоди важливої події в моєму житті… В партію ж вступають лише один раз…

І ось вони сиділи за столом, не підводячи очей. Берг ще на вулиці дорікав Ільзе за те, що вона купила на останні гроші три червоні гвоздики. Дружина знизала плечима: «Незручно до друзів іти без подарунка».

Мовчанка затяглася. Берг налив собі «Ергешютце» і випив, не чекаючи, поки всі наллють собі по другій.

— Георг застудився, — як завжди всміхаючись, пояснила Ільзе, — йому треба як слід прогрітися.

— Еге ж, я застудився… Я весь обледенів ізсередини… — сказав Берг, — але сьогоднішнє торжество мене відіграє. Мені вже стало тепліше! Навіть краска заливає лице від внутрішнього тепла!

— Зараз у нас буде пиріг з рибою, — сказала Марія.

— Вам уже добавили карток? — спитав Берг. — Чи збільшили утримання? Членам НСДАП треба бути сильними…

За столом запала гнітюча тиша.

— Добавили карток, — сказав Карл. — І збільшили зарплату. Це правда. Треба ж підгодовувати членів руху, щоб ми тримали в руках таких, як ти, слинявих інтелігентів. Ти ж знаєш, що я вже давно мріяв примкнути до руху. Ще коли ми з тобою відвідували збори соціал-демократів і виходили на демонстрації з червоними прапорами. І ось нарешті моя мрія здійснилась! А хіба ти не мрієш примкнути до нас? Хіба тебе не надихають великі ідеї фюрера?!

— Давайте потанцюємо, — квапливо сказала Ільзе, — яка чудова музика! Це англійська пластинка? Знову нас балує добрий Ваггер?

— Мені ненависні ідеї нашої сволоти, і, якщо ти тепер донесеш на мене, тобі видадуть ще кілька карток на два фунти риби на тиждень, — сказав Берг.

— Ти дурень, — кинув Ваггер, — раніше я цього за тобою не помічав, Берг.

— Виходить, і ти емігрував за завданням Гіммлера? — здивувався Берг. — А я думав, ти справді не можеш жити в цьому смердючому багні. Ти ж розвідник, Ваггер? Напиши й ти донос, га?

— Ти дуже смілива людина, Георг, — сказав Карл. — Ти так грізно викриваєш нацизм за столом! Ти обрав собі найлегший шлях — пити, ображати друзів і співчувати самому собі. Тільки живемо ми не в смердючому багні, а в Німеччині. Хоч би якою вона зараз була, вона залишиться Німеччиною, а не смердючим болотом.

— Коли б я був певен, що моя граната підірве Гітлера, я прив'язав би гранату до грудей, — сказав Берг люто, — Ясно тобі?! Скажи, що ти мені не віриш, ну скажи!

— Я вірю тобі, тільки де ти добудеш гранату?

— Сам зроблю.

— З чого? Всі речовини, які можна використати як вибухівку, вилучено з продажу. Може, й справді, твої дружки з вайнштубе пообіцяють тобі гранату, а гестапо простежить за тобою, і в них виникне цікава ідея про змову, яку інспірують англійці, — Карл кивнув головою на Ваггера, — а підтримують перевертні, що пробралися в партію, — і він тицьнув пальцем себе в груди.

— Отже, ти вважаєш мене провокатором?

Ільзе підвелася з-за столу й сказала:

— Георг, рідний, ми живемо тільки завдяки тому, що Карл і Марія дають мені щомісяця п'ятдесят марок з його зарплати… Не можна ж так не любити людей, Георг!

Берг здивовано обернувся до Ільзе — вона завжди мовчала або весело щебетала про щось з подругами на вечірках, збирала з столу тарілки чи допомагала господині подати нове блюдо.

— Я люблю людей, Ільзе, — вимовив він по складах. — Але я терпіти не можу тих, хто продає себе за шматок хліба.

— І правильно робиш, — погодився Карл, — я з тобою згоден. Я теж терпіти не можу запроданців, які в хвилини трагедії п'ють, щоб заспокоїти себе й забутися в солодкому міражі… — Він подивився на Ваггера і раптом люто всміхнувся. — Хоча я продався не за хліб, а за рибу… А втім, користуючись твоєю термінологією, все одно ми — як жаби в смердючому болоті. Правда, тобі через безпросипну пиятику не дають роботи, тому ти й квакаєш голосніше за інших…

Берг тоді відкинув стільця й пішов. Він ходив по місту до ранку. Рано-вранці він розбудив Карла. Він запам'ятав, який був Карл, відчинивши йому двері: з одвислою щелепою, блідий, у довгій нічній сорочці. Побачивши Берга, він важко обперся плечем об одвірок і сказав:

— Ідіот… Зараз же тільки п'ята… Іди, там, на столі, лишилися пляшки.

— Ти повинен простити мені, Карл, я розмовляв, як свиня.

Вони потім часто виїжджали в гори учотирьох, брали з собою і дітей. У Карла й Марії було троє хлопчиків, а в Берга дівчинка. Діти збирали хмиз. Карл розпалював вогнище, потім смажили ковбасу на гілках, вимочених у струмку, щоб вони не так швидко згорали на білому полум'ї; діти стрибали через вогнище, співали пісень і гралися в свої безтурботні гамірні ігри. Карл іноді розповідав про те, що відбувається в них на зборах членів НСДАП. Обличчя його тоді кам'яніло, хоча він показував «увесь цей балаган» до того кумедно, що Георг качався на траві й довго потім не міг заспокоїтись, часом навіть плакав від сміху.

Карл загинув на третій день після того, як його відправили на фронт у складі сухопутних СС. Це було влітку сорок четвертого року, тоді в армію забирали всіх, крім працівників гестапо й функціонерів «Трудового фронту». А через місяць після його загибелі заарештували членів його підпільного антифашистського осередку Марію й Ільзе. Ільзе померла в тюрмі. Марія повернулась. Її діти загинули разом з дочкою Берга, коли бомбили: Берг забрав хлопчиків після арешту Марії до себе.

Марія довго лежала в госпіталях, потім три роки пробула в будинку для душевнохворих, а коли вийшла звідти, уряд Аденауера призначив їй пенсію як жертві нацистської сваволі. Пенсія була досить велика — третя частина тієї, яку Аденауер платив гітлерівському гросадміралу Дєніцу, що повернувся з тюрми, і це давало змогу Марії мандрувати: вона намагалася якомога рідше бувати в Німеччині.

Берг бачився з нею нечасто: їм обом було тяжко вдвох, бо кожен з них згадував минуле, від якого залишилася тільки гірка пам'ять.

…Марія дуже змінилася за ці роки: Берга просто приголомшило — як вона схудла. Але це молодило її, і навіть сиве волосся здавалося париком; нічого старечого в її зовнішності не було. Вони сиділи за столом, не засвічуючи світла. Берг повільно прожовував терту моркву й запивав сухим рейнським, дивуючись власній хоробрості: за останні двадцять років він не брав у рот ні краплі спиртного — боявся запою.

— Ти молодієш, Маріє, і це не комплімент.

— Знаєш, тільки дороги можуть віддалити старість, — відповіла вона, — коли без упину їздиш і лягаєш спати, знаючи, що вночі тебе розбудить будильник, щоб устигнути на літак, який іде чорт знає куди і взагалі чорт знає навіщо ти на ньому летиш, тоді час завмирає. Це дурниці, коли кажуть, що в сім'ї старість непомітна. Може, самим і непомітно, як вона наближається, зате збоку… Я поховала стільки своїх подруг… Вони стали руїнами, бо живуть по порядку: якщо вже ти бабуся, отже, стара, і треба наглянути містечко на кладовищі. Живі, але вже мертві… Їж буряк.

— Спасибі.

— Слухай, Георг, я давно хотіла тебе спитати і ніяк не могла… Чому тоді не відкопали дітей?

— Того разу вони прилетіли несподівано. Було дуже хмарно, ніхто не думав, що вони прилетять. А бомбили страх як — у лютому сорок п'ятого… Я їх ні разу не водив у сховище… Не знаю, навіщо я повів їх тоді в це сховище…

— Я зустріла Ваггера…

— Він писав мені. Я з ним розмовляв на днях по телефону… Він здивований, чому ти відмовляєшся виступати з спогадами про вашу боротьбу…

Марія довго не відповідала. Хруснула пальцями й зітхнула.

— Я не маю на це права. На це мала б право Ільзе.

— Тому що вона загинула, а ти жива? Це безглуздя.

— Не тому. Я ніколи не говорила тобі… Я знала, що Карл загинув, і все звалила на нього. А вона нічого не сказала… Ні слова не сказала про Карла, хоча я перестукувалася з нею й повідомила, що Карл загинув… І про тебе її запитували, їм хотілося мати групу якнайбільшу… Я ж через це потім лягла в психіатричну… Я не могла забути її на очній ставці… І кожного разу, коли ти приходив, я згадувала її, тому я й тікала в Африку і в Персію…

— Навіщо ти сказала мені про це тепер?

— У газетах з'явилося повідомлення, що ти йдеш на…

— І ти вирішила допомогти мені продовжити боротьбу?

— Ні. Яка там боротьба… Просто ти ще не відомстив за неї.

— Я не мщу, Маріє. Коли б я мстив, мене треба було б гнати з прокуратури… І, крім того, яке відношення ця моя справа має до Ільзе?

— Пряме, Георг. Я впізнала на фотографії мого слідчого. Його й тоді звали Курт — його вбили в саду Гельтоффа. А слідчим Ільзе був Айсман. Розумієш? Він припікав їй соски сигаретами. Ти мусиш знати про це, Георг…

— Не треба б тобі так, Маріє…

— А навіщо ти спитав: чому я не виступаю з розповідями про нашу боротьбу?!

— Пробач…

— Я здивувалася, коли ти сказав про помсту. Про це говорять нацисти: «Нюрнберг — це помста переможців». Покарання зла — це помста. Хіба не так?

— Ні. Не можна так, Маріє. Помста — це від звірства…

— А коли твою дружину катували вогнем? Це від чого?

— Якщо хочеш помститися ворогові — старайся не бути на нього схожий. Це важче, ніж помста. Довести по закону, що звірство є звірство, а звірі повинні жити в клітках, а найкровожерніших треба умертвляти, але знову ж таки тільки по закону, — в цьому я вбачаю свій обов'язок перед пам'яттю Ільзе й Карла, і перед дітьми, і перед твоїми стражданнями… Ми мусимо вислухати ті слова і докази, до яких вдаватимуться ці звірі. Ми повинні запам'ятати їх докази й зробити так, щоб кожна німецька сім'я знала про це: ось чим керувалися респектабельні звірі, коли вони… мордували вогнем… Нехай вони твердять, що виконували наказ, це буде грізна пересторога для тих, хто наважиться віддати такий наказ у майбутньому. Нехай вони твердять, що були виконавцями, коли ми їх повісимо, це буде грізна пересторога для тих, хто захотів би стати в майбутньому добре оплачуваним катом…

Марія раптом заплакала:

— Георг, рідний, що ти кажеш? Кого повісили? Десятьох повісили, але ж у них в СС було сім мільйонів, тільки в СС! І кожен третій був інформатором гестапо! Я прочитала в якоїсь юристки, що за кожного розстріляного наші кати дістали тільки від десяти марок штрафу до години ув'язнення, Георг…

Вона провела його до виходу на льотне поле й довго махала сухою засмаглою рукою — доти, поки він не сів у автобус, що віз пасажирів до літака. Вона йшла по аеропорту мимо людей, які сміялися, плакали, цілувались, пили. Вона поминула телефонну будку, з котрої на штаб-квартиру Айсмана дзвонив зв'язковий; повідомляючи, «що дядько поїхав і багаж відправлено разом з ним». Марія пройшла мимо тієї людини, що повідомляла Айсману дані, за якими дадуть радіосигнал міні, відправленій у багажі. Як тільки літак перетне кордон Німеччини — на кордоні є німецькі села, й не треба піддавати риску жителів, — літак вибухне, і уламки його впадуть на якийсь там італійський хлів. Італійці зрадили Німеччину, коли здались американцям у сорок третьому: нічого, нехай з десяток чорномазих згорить у своїх хлівах, якщо впаде на них літак, від цього людство не постраждає…


2

Ісаєв прислухаючись до ревіння літака, що злітав на Темпельхофі, глянув на годинник.

«Мабуть, Берг, — подумав він і всміхнувся, — хм, хм… раніше це називалося «наближається розв'язка». Тепер я повинен підготувати тут пресу, а я страшенно стомився і хочу додому, і все мені тут остобісіло, а треба усміхатися й грати мої старі ігри в спражню зацікавленість і співприсутність у розмовах, а мені хочеться податися в Удомлю до Мишані, й заснути в копиці сіна під дощем, і побути самому, зовсім самому, хоча б днів зо три…»

Він сидів у «Європейському центрі», в редакції, і, не поспішаючи, сьорбав пиво з високої склянки.

— Це, звичайно, цікаво, а де ж обіцяна сенсація? — спитав Гейнц Кроне. — «Телеграф» цікавиться не загальними питаннями, пов'язаними з концерном Дорнброка, а самим Дорнброком!

Ісаєв знизав плечима:

— Ви вважаєте сенсацією тільки те, що лежить на поверхні. Даремно. Читач порозумнішав.

— Це з галузі теорії.

— Можливо, — погодився Ісаєв, — давайте перейдемо до практики. Тут, — він поклав руку на металевий пенал, який вийняв з редакційного досьє, — ваші матеріали на концерн Дорнброка. Ви добре знайомі з ними?

— В достатній мірі.

Ісаєв заперечливо похитав головою.

— Ні, — сказав він. — Ви не знаєте своїх матеріалів, Кроне. Давайте пройдемося по них разом, і я викладу вам свою версію.

— Згоден.

— Ось… Вирізка з «Ді вельт». Який рік? Дрібний шрифт, у вас очі кращі, подивіться, будь ласка.

— Листопад тисяча дев'ятсот п'ятдесят п'ятого.

— Читаємо: «Подією останнього тижня була поява в художньому салоні доктора Шерера голови ради директорів концерну «Дорнброк К. Г.» пана Бауера з його чарівною дружиною Анабеллою, що тільки-но одержала срібну ракетку в зв'язку з її успішними виступами на тенісних кортах Великобританії.

Пані Бауер покорила гостей художнього салону д-ра Шерера рефератом про нові тенденції в світі живопису.

Пан Бауер сказав — після того, як стихли оплески цінителів і власників картинного бізнесу, — що всі його «успіхи в роботі неможливі без Анабелли, вона — мій добрий геній».

— Ну то й що? — спитав Кроне.

— А нічого, — відповів Ісаєв, — просто замітка, та й годі. Читаємо далі. П'ятдесят дев'ятий рік. Грудень. Чи не так?

— Грудень.

— «Напередодні різдвяних свят у Західний Берлін з поїздки до Китайської Народної Республіки повернувся голова ради директорів доктор Бауер з дружиною. Це був перший візит керівного працівника концерну «Дорнброк К. Г.» у комуністичну країну. На аеродромі Темпельхоф доктор Бауер заявив кореспондентам, що на нього справив враження комуністичний Китай своєю спрямованістю й силою. Пані Бауер, однак, зауважила, що деякі аспекти життя в Пекіні нагадали їй про її власне дитинство, проведене в умовах гітлерівської диктатури».

— Але ж тоді ще не було хунвейбінів, — сказав Кроне, — книжки вони почали палити пізніше.

— До цього треба готуватися, любий Кроне, готуватися заздалегідь, особливо серйозно. Тільки добро несподіване, жорстокість і мерзота завжди плануються.

— Цитувати вас можна?

— Валяйте. Під рубрикою «Народна мудрість»… Так, підемо далі… Липень шістдесят третього. Доктор Бауер відвідав Пекін і Шанхай, де вів переговори про можливість поставки хімікатів для сільського господарства Китайської Народної Республіки. «Переговори проходили досить цікаво, — заявив доктор Бауер, — і можна сподіватися, що в найближчому майбутньому ми почнемо циклділових контактів з нашим китайським партнером. Думаю, що наша спостережна рада підтримає ініціативу, здійснену мною і моїми зовнішньополітичними радниками».

— Довго ж він підкрадався до Пекіна, — сказав Кроне.

— Це ще треба проаналізувати — хто до кого, — відповів Ісаєв і попросив — Подайте-но мені ту вирізочку…

— З «Вельт»?

— Ні, в білій папочці, там мюнхенська преса.

Ісаєв сильно потер очі — стомилися від шрифту, знову надів окуляри:

— Жовтень шістдесят третього. Читаємо:

«Нам стало відомо, що на засіданні спостережної ради концерну «Дорнброк К. Г.» голова ради директорів доктор Бауер вніс проект про перебудування структури концерну, запропонував змінити «К. Г.» на «А. Г»; доктор Бауер мотивував свою пропозицію про перебудування концерну з «сімейного» (К. Г.) в «акціонерний» (А. Г.) тим, що за останні роки «Дорнброк К. Г.» став справжнім народним підприємством і попередній жупел «сімейного» концерну лише дає привід недоброзичливцям у суміжних країнах Сходу, в Азії, Латинській Америці й Африці лякати громадську думку, викликаючи, як на спіритичному сеансі, зловісні тіні довоєнних часів і постать Круппа, який міцно асоціюється з «імперіалізмом і нацизмом». Доктор Бауер твердить, що в майбутньому ця формальність, яка не міняє, як він каже, суті справи, заважатиме концернові налагоджувати ділові зв'язки у «третьому світі»…

— Цікаво, — сказав Кроне. — Я це пропустив.

— У системі сімейного концерну Бауер не мав шансів стати керівником спостережної ради. Його вершина — рада директорів, тобто практичне виконання вказівок, а він переріс раду директорів. Він особистість. Він орудує ділами нарівні з Дорнброком, він планує, а не виконує, він теоретик-спостерігач, а не практик-директор…

— Але ж він став заступником голови спостережної ради!..

— Коли це відбулося? Тільки після смерті Ганса…

— Заждіть… Ви думаєте, що він…

— Я поки що нічого не думаю. Я читаю матеріали з вашого досьє… Ось, зокрема, заміточка з «Геральд трибюн». У вас чудове досьє, молодці… Тільки ви потонули в інформації. Слухайте… Це листопад 1965 року. «Вчора стало відомо, що голова ради директорів концерну «Дорнброк К. Г.» доктор Бауер (49 років) розлучився з фрау Анабеллою Бауер, яка поїхала до Іспанії, де її колишній чоловік купив їй особняк у Торремолінос, на Березі Сонця, за дванадцять кілометрів від Малаги. Пояснити причину цього розлучення поки що неможливо, бо родина д-ра Бауера вважалася однією з найщасливіших у Західному Берліні. Анабелла Бауер (36 років) у минулому власниця журналу «Спорт», чемпіонка Федеративної Республіки з тенісу, чарівна жінка, доброзичлива, відзначається тонким розумом — усі ми пам'ятаємо її чудові есе з історії середньовічної німецької музики…» Візьміть мене оглядачем, Кроне, — посміхнувся Ісаєв. — У мене обмежені потреби.

— Візьму, візьму, валяйте далі.

— Гаразд. Пішли далі. Ось заміточка з «Бамса». Серпень 1965 року. «Вчора на яхті Ганса Дорнброка, яка приписана до порту Палермо, на триденну морську прогулянку відправилися Ганс Дорнброк, фрейлейн Гізелла Дорнброк (57 років) і доктор Бауер (49 років). Фрейлейн Дорнброк місяць тому переїхала з Базеля, де вона жила останні двадцять три роки, у Західний Берлін. Вона єдина, крім сина, родичка Дорнброка-старшого». Ну? Вам це про щось говорить? Це було в серпні. А в листопаді Бауер розлучився з дружиною. Тихо, по-доброму. Далі. Лютий 1966 року. «Фрідріх Дорнброк, фрейлейн Гізелла Дорнброк і доктор Бауер провели зимові канікули в Італійських Альпах, у будинку, який купив Дорнброк у 1935 році на ім'я свого старшого сина, що загинув в останні дні війни. Лижники, котрі проживали по сусідству з віллою магната, злословлять: мовляв, найближчим часом Дорнброк оголосить, що доктор Бауер входить до складу сімейного концерну. Звичайно, це буде можливо тільки після одруження Гізелли, яка добре збереглася, з доктором Бауером, що живе нині в самотині». Словом, даю руку на відріз: Бауер робить ставку на стареньку. Вона ж добре збереглася… Знаєте історію про вік жінки? Ні? Дівчинка — дівчина — молода жінка — молода жінка — молода жінка — молода жінка — бабуся померла… Не смійтесь, це стара байка. «З чуток, зустрічі доктора Бауера з фрейлейн Гізеллою Дорнброк припинилися через Дорнброка-молодшого, який поставив умову перед батьком: коли Гізелла одружиться, давши змогу Бауеру таким чином ввійти в керівництво спостережною радою сімейного концерну, він кине діло». Це вже весна нинішнього року, Кроне.

— Отже, смерть Ганса Дорнброка вигідна насамперед Бауеру?

— А ви як думаєте?

— За вашою версією, виходить, що Дорнброки стали жертвою Бауера, який рветься до влади?

— Не зовсім так… Старого Дорнброка розчавила та організація, яку він сам вибудував… Він розумів, що Бауер тримає в руках усі важелі, але ж, крім розуму, є серце. Серце батька. Зверніть увагу, як старий силоміць затягував сина в своє діло. Про це тепер усім відомо… Тільки, втративши сина, він віддав пост заступника Бауеру. Коли скінчиться траур, він оголосить про заручини Гізелли з Бауером, згадаєте моє слово. Все може загинути, але діло мусить жити. Старий зараз ненавидить Бауера, він ненавидить його лютою ненавистю, і він, саме він, провів його на пост свого заступника…

— Фантастика якась, — сказав Кроне. — Ви можете торгувати сюжетами…

— Було б наївно вважати, дорогий Кроне, що все зло сконцентровано в Бауері. Концерн — це могутній механізм з величезною кількістю темних лабіринтів. Там, у надрах цієї організації, може рости злий геній століття, поки що нікому не відомий. Але все це деталі, Гейнц. Дуже важливі, звичайно, деталі… Головне, куди йде концерн Дорнброка, на що він націлений у плані політичної перспективи… Це вас цікавить?

— Ха! — сказав Кроне. — Ще б пак! Багато грошей захочете за інформацію?

— Я вже старий, любий Гейнц, і на сигарети мені поки що вистачає. Мільйон дасте, і досить, — посміхнувся Ісаєв і розклав перед собою кілька картонок з досьє. — Оце я взяв з преси. Можу прочитати по порядку, в хронологічній послідовності. Отже, перше: «Нації без власної ядерної зброї навряд чи зможуть у майбутньому відігравати роль великої держави. Нації без власної ядерної зброї не зможуть іти в ногу з тими, хто створює ядерну зброю в плані подальшого наукового й технічного розвитку…» Це говорив Греве, представник ФРН у НАТО, 24 січня цього року. Візьміть до уваги: Греве тісно зв'язаний з ділом Дорнброка, Гейнц. Далі: «Володіння й право використання ядерної зброї повинно стати символом і навіть характерною рисою, яка визначає критерій суверенітету». Це Штраус у той час, коли був міністром оборони в Аденауера. Візьміть до уваги: Штраус — член спостережної ради в Дорнброка. Далі: «Західнонімецька фірма «Ваффен унд Люфтрюстунге А. Г.», що зв'язана договором з Дорнброком, випробувала на своєму полігоні багатоступінчасту ракету, заявивши, що віднині вона готова приймати замовлення на виконання всіх систем тактичних ракет». Це «Штутгартер цайтунг». Продовжую: «З 1956-го по 1966 рік у ФРН на цілі міністерства оборони витрачено 200 мільярдів марок, це вдвічі більше за суми, витрачені Гітлером на воєнні потреби Німеччини за весь час його перебування при владі». Це «Альгемайне цайтунг». Далі: «За одержаними відомостями, Ганс Оповер і Вам Пресе з Вищого технічного училища в Мюнхені проводять надзвичайно цікаві експерименти. Суть їх оточено глухою завісою секретності, але поінформовані джерела вважають, що вони працюють над створенням плазм, що генерують з допомогою лазерів могутні промені світла, сфокусовані так, щоб створити при цьому потрібну високу температуру. В зв'язку з цим висловлюються припущення, що таким же чином можна буде викликати реакцію синтезу дейтерію і тритію. А, як відомо, водневі бомби дістають свою енергію від синтезу ядер дейтерію і тритію, які треба нагріти до температури, що перевищує 100 мільйонів градусів за Цельсієм. Це досягається за допомогою атомної бомби, яка є детонатором водневої бомби. Оповер і Пресе мають намір, очевидно, використати замість старого атомного детонатора новий — лазер, який буде надійніший під час вибуху водневої бомби». Це пише «Санді таймс», Гейнц. А Вище технічне училище в Мюнхені Дорнброк опікає останні три роки дуже активно… Цікаво? Отож. Далі: «Політика США ні в якому разі не передбачає передавати контроль над ядерною зброєю Сполучених Штатів у руки будь-якої держави, що не володіє ядерною зброєю». А це представник США в «Комітеті вісімнадцяти» в Женеві, червень минулого року. Це одна рука, Гейнц, яка не відає, що робить друга. А друга ось що робить: «Протягом багатьох років ми представляємо своїм партнерам по НАТО системи тактичної ядерної зброї. Ми проводимо навчання по застосуванню цієї зброї з великою кількістю союзницького воєнного персоналу. Ми докладаємо всіляких зусиль, щоб інформувати наших партнерів по НАТО про проблеми ядерної війни». Це Макнамара, міністр оборони США. І далі: «У США в ракетних частинах проходять стажування 5 тисяч офіцерів і солдатів бундесверу». Це «Франкфуртер рундшау». А тепер послухаємо пангерманістів: «Ми, звичайно, також знаємо, що американська політика в Європі дбає насамперед про американські інтереси. Конче потрібно уточнити, як ці інтереси збігаються з нашими». Це канцлер Кізінгер. І все це, мій друже, базується на забавній концепції: «Наші територіальні вимоги сягають далеко за лінії Одер — Нейсе, ми знову хочемо забрати старі області німецького панування. 2000 рік не повинен стати роком 83-ї річниці Жовтневої революції». Це генерал фон Хассель, кавалер чотирнадцяти нагород, які він одержав од Гітлера, міністр оборони ФРН у кабінеті Аденауера — Ерхарда. І, нарешті, останнє: «Ворожнеча між Пекіном і Москвою породила в Німеччині думку про те, чи не можна зробити Китай важелем у німецькому питанні, включаючи лінію Одер — Нейсе, відповідно до формули: «Ворог мого ворога — мій друг». Ми, безперечно, маємо право включити Пекін у наші розрахунки». Це писав Майоніка, член фракції ХДС/ХСС у бундестагу. Я читав вашу статтю, Гейнц, про водневу бомбу Дорнброка. Ви шукаєте сенсації й хочете, щоб вона була вибуховою, яскравою, хльосткою. Я ж закликаю вас до ретельного аналізу допустимих можливостей, мій друже. Допустима можливість — це важливіше, ніж очевидний факт. Пробачте за повчальність, але ми, старі люди, рятуємося від склеротичного маразму, провіщаючи істини. Не сердьтесь на мене. Просто я вам розповів сугубо схематично те, що мене тривожить зараз, але в майбутньому може тривожити ще більше… І не одного мене. Вас також…

— Скажіть, — озвався Кроне, зачаровано слухаючи Ісаєва, — я запитував вас двічі: хто ви?

— Я відповім вам, — сказав Ісаєв. — Тільки спочатку я поставлю вам кілька запитань. Перше: ви соціал-демократ? Можете не говорити. Я знаю. Друге: чому ви ненавидите Дорнброка, Круппа і всіх, хто з ними?

— Тому, що Крупп і Дорнброк — це війна і це Гітлер.

— Хто зламав голову Гітлеру?

— Росіяни.

Ісаєв відкинувся на спинку крісла й витяг з кишені паспорт.

— Ось, — сказав він. — Читайте. Там тільки не написано, що я професор Інституту економіки в Москві і що мій аспірант — це той же Кочев, який «попросив політичного притулку».

— Нічого не розумію… Ви росіянин? Комуніст?

— Звичайно. Що, стало страшно? Кроне, Кроне, любий мій Кроне, коли ж ми навчимося бачити те, що нас об'єднує, а не те, що розводить по різних кутках рингу?! Словом, можливо, буде потрібна ваша допомога, щоб одержати докази. Ви згодні нам допомогти?

— «Нам»? Кого ще ви маєте на увазі?

— Прокурора Берга. Він веде чесну боротьбу, і йому буде дуже важко, тому що він тепер сам на сам проти банди…

— Я готовий допомогти вам, професоре.

— Спасибі… Коли ви сформуєте кабінет з. соціал-демократів, — посміхнувся Ісаєв, — можете написати про всю цю справу. А тепер чекатимемо новин від Берга, він подзвонить з Італії. Саме вам… ми з ним так домовились…


Шукайте жінку


Люс розлютився: в Європі знайомі говорили, що в Токіо всі розуміють англійську. «Японська там не обов'язкова, — запевняли Люса, — інтелігенція навіть думає по-англійськи… Не кажучи вже про тих, хто працює в сфері «сабісу», — так японці переінакшили на свій лад слово «сервіс».

— Великий будинок! — втовкмачував Люс шоферові таксі. — Ваш хмарочос! Касумігасекі! Розумієте? Найвищий будинок у Токіо! Біля парламенту! Величезний будинок: Касумігасекі!

Шофер кивав, усміхався, але не розумів по-англійськи жодного слова. А Люс не міг, просто не мав права запізнитися, бо зараз вирішувалося все, зараз його чекає людина, яка скаже правду… Без цієї правди він не зможе продовжувати боротьбу… А токійський таксист не розуміє жодного слова…

… В тому, що Японія не розмовляє по-англійськи, Люс переконався вчора ввечері, прилетівши з Гонконгу в Осаку. Там він мало не спізнився на зустріч з журналістом Онумою, бо ні шофер, ні перехожі не розуміли його, коли він називав адресу. Слава богу, випадковий перехожий — о чудо! — зрозумів Люса й розтлумачив адресу шоферові, а Онума діждався його.

— Я так і подумав, що ви без перекладача, — сказав тоді Онума. — Це звичайна помилка. Вважають, коли двадцять років у нас стоять американці, то ми неодмінно мусимо засвоїти їхню мову. Навпаки, те, що нав'язують, відвертає. Американці намагалися нав'язати нам модерн у всьому. Результат вийшов зовсім протилежний: поезія середньовіччя ніколи не була така популярна в Японії, як тепер. Причому книжки розкуповують не старі люди, а молодь. Вам не здається це симптоматичним? З мого погляду, це дуже симптоматично.

— Подвиги, самураї і прекрасна жінка? — спитав Люс.

Онума похитав головою.

— Ні, — відповів він. — Я розумію, чому ви одразу так вирішили… Ви не праві. «В горах пройшла злива, і гілка вишні стала попелястою» — це взірець тієї поезії, якою захоплюється молодь. До одного й того ж можна йти різними шляхами, чи не так? Можна зразу піднімати культ самурая, а можна спочатку прищепити смак до поезії епохи розквіту самурайської імперії. У вас у Європі перескакують через східці, у нас це не прийнято смішно, а найбільше коли спотикаєшся, і боляче, якщо впадеш. Чи багато у вас часу? Дуже поспішаєте?

— Я прилетів сюди спеціально, щоб побачитися з вами. Мені сказали, що ви знаєте, де я можу знайти Ісії…

— Пробачте! — здивувався Онума. — Яку Ісії?

— Ну, дівчину з групи Шінагави… Фокуси, пророкування долі по лініях руки, трохи стриптизу…

— Дивно… Я одержав телеграму від Чен Шена, він просив допомогти вам у справі Дорнброка.

— Правильно, — Люса почало це дратувати. — Вона була дівчиною Дорнброка, ця Ісії. А Чен Шен сказав, що ви дружите з продюсером Шінагавою…

— Шінагава-сан справді мій друг, але Ісії я не знаю.

— Чим же тоді ви зможете допомогти мені у справі Дорнброка?

— Якщо у вас є час, — запропонував Онума, — ми зайдемо в один невеличкий симпатичний бар. Там збираються журналісти, й актори. Славні люди. А потім ми сходимо в дім, де я вас познайомлю з гейшами… У вас, європейців, неправильне поняття про гейш, і я завжди намагаюся вести контрпропаганду, — пояснив Онума. — Ну то як?

— З радістю, спасибі, — відповів Люс. — У мене зовсім вільний вечір. Я встигну до завтрашнього ранку добратися д Токіо?

— Експрес іде через кожні двадцять хвилин. Швидкість — двісті п'ятдесят кілометрів, дуже зручно.

«Він чимось схожий на Хоа», — подумав Люс і здригнувся, пригадавши, як Хоа викликав його на чорні сходи того морського бардака. Після скандалу в клубі «Олд Айленд» вони все-таки поїхали в той дім, де жили моряки-проститутки. Джейн відмовляла його, переконувала, що це небезпечно, що це може кинути тінь на його репутацію. Але Люс був принижений тим, що дозволив посадити себе в таксі, а не зчепився з тим довгим Річмондом, і наполіг на тому, щоб піти в бордель. Коли вони ввійшли в той дім, їх одразу ж обступили страшні створіння, не схожі на нормальних людей. Високі, кучеряві, напудрені, п'яні, вони хрипко сміялись і плакали, а потім пішли в танок навколо європейців, а Хоа стояв осторонь і дивився на Люса без посмішки — вперше за весь час їхнього знайомства… Люс тільки на мить побачив цей погляд, а потім знову з огидою обернувся до моряків… У моряків були страшні руки — величезні, натруджені; обкусані нігті, покриті червоним лаком; дуже великі, неживі стеаринові груди. Люс помітив, що шкіра на цих штучних грудях (декольте на їхніх платтях було глибоке) якогось мертвотного кольору — жовта, з полиском синяви.

…Ах, Осака, Осака, божевільне місто! Європа, Америка, Азія, Марс — усе тут змішалося, сплавилося воєдино яскраве синьо-жовто-червоне нічне суцвіття реклам, які осліплюють, тричі віддзеркалені в мокрому асфальті, в шибках вітрин, у лиснючих капотах чорних автомобілів… Осака, Осака, шалене місто, все в пульсації життя, яке ні на хвилину тут не затихає, все в гомоні, галасі, шумі — найбільш неяпонське місто в Японії, найбільш японське місто в Азії!

«Що нового він може мені сказати про Ганса? — думав Люс, ступаючи слідом за Онумою по вузеньких вуличках Сідзукусі. — Про Дорнброка мені більше нічого не треба. Мені тепер треба бачити Ісії. Тоді все закільцюється. Їй же Ганс, мабуть, усе-таки сказав про містера Ліма».

Онума ввійшов у невеличкий — всього лише п'ять столиків — бар. Хазяйка привітала його люб'язно:

— Ласкаво просимо!

Дві дівчини зняли з Люса дощовик і супроводили його до маленького столика під сходами, які пахли свіжою сосною й вели нагору, в житлове приміщення.

— Ви полюбляєте сиру рибу? — спитав Онума. — Я хочу запропонувати вам сусі. Це дуже смачно: сира риба й рис. Деякі європейці не можуть їсти сирої риби, але на цей випадок ми припасаємо макахуру, тобто ікру. Або восьминіг, він не такий фізіологічний.

— Я люблю сиру рибу. І сире м'ясо. І взагалі, найбільше мені подобається їсти їжаків, — відповів Люс.

Онума трохи посміявся — кожна нація має право жартувати по-своєму — і спитав:

— Був важкий переліт?

— Ні, все нормально…

— Не дуже стомились?

— Це ви про їжаків? Пробачте мені: це я так жартую.

— Ні, це ви пробачте, що я не зрозумів вашого гумору, — відповів Онума.

Як тільки до їхнього столика підійшли дівчата й принесли целофанові пакетики з гарячими вологими серветками, напаханими парфумами, з обличчя Онуми зійшло напруження, і воно стало непроникливо спокійним.

«Таке ж обличчя було в Хоа, — подумав Люс, — коли він сказав на чорних сходах, що я народився щасливим, бо мені врятував життя випадок».

«А взагалі випадок спрямований проти людей, — сказав тоді Хоа. — Народження, зрештою, як і смерть, випадкові». Він тоді тричі повторив, що випадок урятував мені життя. «Якби не було поїздки в цей «Олд Айленд» і я не зрозумів, що ви справді розгнівані поведінкою містера Річмонда (я це до кінця зрозумів, коли ви так злякалися містера Річмонда, злякалися біля таксі; я його теж дуже злякався, я взагалі боюся білих, — тільки тому я погодився виконати прохання містера Лао…), ви б щезли. Я ж нічого проти вас не мав… Ви заважали містеру Лао, помічникові голови Ліма. Я спостерігав за вами в клубі й зрозумів, що порішити вас буде легко, бо чините опір ви тільки на словах — на ділі ви безпорадні. Але ви дійсно надзвичайно сильні в словах. Спершу я не дуже вас розумів, містер Люс, — вів далі Хоа, — ви завжди і всім говорили правду, а я не розумів, як це можна говорити всю правду: це значить залишити себе беззахисним… А потім я зрозумів, що ваш прийом дуже дійовий: брехня примушує тримати в голові тисячі версій, брехня тренує розум людини, без брехні неможливий прогрес, містер Люс, а коли брехні протистоїть правда, тоді, значить, людина, яка говорить правду, покладає надії на свої інстинкти, таємні провидіння — вона впевнена, що й у брехні співрозмовника їй відкриється істина».

Онума сказав:

— Сусі треба неодмінно мочати в соєвий соус, це надає їжі особливого колориту, лише соя може поєднати рис і сире м'ясо тунця в єдиний ансамбль ласощів. Ні, ні, мочайте ще сміливіше, містер Люс… Знаєте, краще я називатиму вас Люсо-сан, добре?

— «Сан» — це пан?

— Я не перекладав би так. «Чіо-Чіо-сан» популярна у вас у Європі. Ви перекладаєте «Чіо-Чіо-сан» як «Мадам Баттерфляй»… Але ж це неправильно. «Нічний метелик під час грози здається чорним, а вранці він помирає білим, як сонце в туманний день…» Це середньовіччя… Я так переклав би ім'я героїні опери… «Сан» має не одне значення — безліч. Взагалі, ієрогліфіка досить багатозначна. «Сан» — це вияв поваги при звертанні до людини… Ні, я не хотів би перекладати цей ієрогліф як «пан». Мені слово «пан» не подобається, дуже не подобається… «Сан» не можна перекласти на вашу мову. Тільки ієрогліфіка спроможна передати істинне значення «сан». До речі, у чому я був не згодний з Мао, так це з його спробою реформувати мову, перевівши ієрогліфи на латинський шрифт…

— Ви цікавитесь експериментом Мао?

— Вип'ємо саке, поки воно гаряче. Нашу горілку треба пити дуже гарячу. Тут подають чудове саке з Іокогами. Подвійна очистка, причому наш рис змішаний з південнокитайським, трошечки жовтуватим. Тут справді особливе саке.

— Дуже смачне. І сусі прекрасне. Ніколи не думав, що у вас така чудова їжа…

— Ну, це ми тільки починаємо екскурс у нашу кулінарію, Люсо-сан. Вас ждуть сюрпризи… Редактор комуністичної газети якось сказав мені, що він згоден помиритися з феодалізмом на базі народної японської кухні.

— Ви також комуніст, Онума-сан?

Онума засміявся:

— Ви правильно звернулися до мене. Деякі європейці кажуть «Онума», деякі — «містер Онума», і все це ображає мене. «Онума-сан» — це дуже приємно. Добре, що ви саме так звернулися до мене. Інколи доводиться підказувати, і тоді вже не так приємно, коли тебе називають за правилами. Сюрприз завжди приємний. Ні, я не комуніст… А ви?

— Я їх поважаю.

— Ви член партії?

— Для художника членство в партії не обов'язкове.

— А я до комуністів ставлюся погано.

— Вітаєте Мао і не любите комуністів…

— Я не пов'язую особистість Мао із загальнозначимим комунізмом. Мао — лідер азіатської країни, яка за двадцять років перетворилася в могутню державу…

— Сама по собі чи з допомогою Кремля?

Онума ніби й не почув запитання Люса.

— Мао, — провадив він своє, — звернувся до молоді, а ми, наприклад, мучимося з нашим дзенгакуреном…

— Що таке «дзенгакурен»? — запитав Люс.

— Це ті, кого у вас називають довговолосими, нові ліві. Ми з ними мучимося, компрометуємо себе політикою батога й пряника, заграємо з ними, саджаємо їх, платимо їм… А Мао узяв та й зробив державну ставку на молодь, коли зрозумів, що ідеї світового комунізму входять у протиріччя з практикою його внутрішньої й зовнішньої політики. Він зумів використати у своїх цілях покоління молодих. У цьому розумінні я вітаю експеримент Мао. Він зібрав воєдино догми буддизму, і методику Троцького, і концепції наукової революції останнього десятиліття. Це серйозна комбінація. Недарма ж в Австралії редакторам газет уже наказано утримуватися від карикатур на Мао, а багатьом із них рекомендовано писати про його експеримент у шанобливих тонах. При цьому про Японію там пишуть в абсолютно розгнузданому, неприпустимому тоні. Мене це наполовину радує, а наполовину засмучує. Моя мати — китаянка, а кров — це завжди кров. Хіба не так?.. Але, як син японського батька, я ображений за Японію…

— Але що найголовніше приваблює вас у досліді Мао? Гра з молоддю?

— Ні, Люсо-сан… Головне, що мене приваблює в експерименті Мао, — це боротьба проти партійної і державної бюрократії…

— Ви впевнені, що в Китаї була партійна й державна бюрократія?

— Це наївно заперечувати.

— У мене є сумнів: якщо починали всі разом — Мао, Лю Шао-ці, Пин Дехуай, Лінь Бяо, Ден Сяопін, Чень І, то чому один з них став бюрократом і наймитом іноземної держави, а другий лишився вірний ідеї? Чи не здається вам дивним обвинувачення, висунуте проти голови КНР Лю Шаоці, в служінні інтересам іноземної держави? У нас може статися, що генерал чи невдаха помічник міністра виявиться агентом іноземних держав — їх ловлять на зажерливості, на жінках чи на гомосексуалізмі, але в світі ще не було такого, щоб глава держави, міністр закордонних справ, міністр оборони і генеральний секретар партії виявилися агентами й найманцями іноземців. У чому ж справа?

— Бачите, Люсо-сан, ви повинні робити скидку на пропагандистський аспект питання. Мао потрібно було згуртувати народ. Як можна інакше згуртувати народ, коли немає війни, а в країні сила-силенна труднощів?!

— Отже, партія, яку очолював Мао, не знала, що відбувалося в країні, очолюваній Лю? Як же тоді бути з керівною роллю партії в червоному Китаї?

— Партія й була лідером суспільства, вона й зрозуміла, що бюрократи перекрили шлях молодому поколінню до управління країною.

— Отже, раніше нічого не розуміли, а потім раптом узяли та й зрозуміли! А що зрозуміли? Оточені старими шпигунами й ворогами, еге ж? І хто ж це зрозумів? Молодий Мао? Йому скільки? Сорок? Чи п'ятдесят? Він що — уступив своє місце молодому? А може, він просто примусив молодого хунвейбіна мордувати стариків — своїх соратників по революційній боротьбі — для того, щоб самому стати живим богом? Годі вам про бюрократію, Онумасан. Просто Мао захотів бути єдиним… А для цього треба забути багато чого і багатьох. Він вирішив зробити так, щоб нація втратила пам'ять.

— У ваших словах є доля істини, Люсо-сан… Але ви судите про предмет тільки за останніми подіями й робите з Лю мученика. Але ж він з Мао разом у свій час віддав анафемі колишнього секретаря ЦК Ван Міна… Вони тоді обвинуватили його в тих же гріхах, у яких тепер Мао і Лінь Бяо обвинувачують Лю. І щоб це самопожирання було останнім, Мао зробив ставку на молодь. Зрозумійте ж, коли вибудувано перспективу, треба заради великої мети вміти йти на певні жертви! А хіба мета — закликати молодь до боротьби проти всіх і всяких проявів бюрократизму — це не здорово?

Люс розсміявся. Він усе ще сміявся, прикурюючи від сірника, піднесеного ввічливим Онумою.

— Яка перспектива, Онума-сан? — сказав він. — Адже молодь стане дорослою! Вона прочитає про подвиги маршала Пин Дехуая в час визвольної корейської війни. Вона почує про те, що саме Чжу Де створював Червону Армію Китаю! Це ще поки в Китаї мало радіоприймачів, з інформацією туго. Мао зробив ставку на Китайську стіну, але ж незабаром телевізійні програми передаватимуть із супутників! Яка там стіна! Жодна стіна не витримає натиску інформації… А щодо сьогоднішнього дня… Знаєте, особисто мені дуже не подобається, коли боротьба з бюрократами супроводжується спаленням книг Шекспіра, Толстого і Мольєра…

— У великому треба вміти жертвувати малим, Люсо-сан.

— Це ваша перша помилка за весь час, Онума-сан. Шекспір і Толстой — це, по-вашому, «мале»? Та всі бюрократії світу, разом узяті, ніщо в порівнянні з генієм одного з цих письменників!

— Чому ви оперуєте ім'ям російського письменника, Люсо-сан?

— Ви думаєте, я подорожую на гроші Москви? А чому не Лондона? Я оперував і Шекспіром… Ні, Онума-сан, просто Шіллера в Пекіні поки що не спалювали.

— Я там був, коли розбивали пластинки Бетховена.

— Спасибі за інформацію. Ви не робили фотознімків цього епізоду «по боротьбі з бюрократизмом»?

— Робив. Але, на жаль, плівку засвітила китайська митна служба.

— Дивно, ви їх апологет — і така неповага…

— А це ваша друга помилка, Люсо-сан. Я ніякий не апологет червоного Китаю. Я лише намагаюся бути об'єктивним. Я патріот Японії, Люсо-сан, у такій же мірі, як і Китаю…

— Китай — руки, Японія — голова, Азія — мати планети, так, чи що?

— Не зовсім так. Це було б дискримінацією по відношенню до інших націй…

— Ваша горілка дуже легка, Онума-сан.

— Не хваліть Люсо-сан. Вона легка доти, поки не треба вставати з-за столу. Я не запитав вас, про що неодмінно мав запитати: якою вам здалася Японія?

— Вам би треба інакше сформулювати запитання: «Ви в Японії вперше?» А потім запитувати, чи сподобалася мені Японія.

— Ви хочете сказати, Люсо-сан, що ви розумієте, чому я з вами розмовдяю? Ви хочете натякнути мені, що вам зрозуміла моя роль?

— Авжеж. Саме так, Онума-сан…

— Так от про Дорнброка… Не варто вам, Люсо-сан, настроювати проти себе Азію. Згадайте, що сталося з Якобетті… Як тільки він зробив безжалісний фільм про Африку, його зразу ж піддали остракізму в усьому світі: сильні умовилися робити політику на захисті слабких. Я маю на увазі словесний захист, який ні до чого не зобов'язував. Він страшний тільки для художників; військових, бізнесменів та міністрів він не стосується.

— Чен Шен просив вас полякати мене? Чи хтось інший?

— Ви не праві, Люсо-сан, мене ніхто не просив лякати вас. Мене просили, бо я знаю німецьку, сказати вам те, що я сказав. Не треба принижувати азіатів вашою правдою. Займайтеся Дорнброком у Німеччині. Але не треба вплутувати в це ваше діло Азію. Китай — особливо. Вас проклянуть і праві, й ліві. У будинках Енценсбергера і Годара висять портрети Мао.

— Знімуть, — відповів Люс. — Коли Мао почне відкритий діалог з Вашінгтоном або з нашими скаженими, вони знімуть його портрети… Лише гра в бунт припускає потяг до авторитетності…

— Мао не почне діалогу з ворогами. Іще саке?

— З радістю. Бажаю вам успіху, Онума-сан! Ваші люди повинні мене сьогодні прирізати? Чи будете топити в морі?

— Я не бандит, Люсо-сан. Я бажаю вам лише одного: виконання всього вами задуманого. Я готовий допомагати в міру моїх сил і можливостей.

— Тоді скажіть мені: що у вас говорили про переговори Дорнброка? Я не прошу точних фактів. Мене поки що задовольняють навіть чутки.

— В «Асахі» промайнуло повідомлення, що Дорнброк вів переговори про розширення атомного полігону на китайській території.

— Дорнброк був тут. Його запитували про це?

— Так. Його запитували про це в аеропорту. Але він відмовився відповідати на всі запитання і зразу ж полетів у Токіо. Він дуже поспішав.

— Він поспішав до Ісії.

— На жаль, це ім'я мені нічого не говорить.

«Ви заважаєте містеру Ліму, — говорив тоді Хоа, — бо ви знайшли японку. В містера Ліма ділові зв'язки з містером Дорнброком. Я розповідаю вам про це, тому що ви сказали містеру Річмонду: «Добре, що схожих на вас топлять тут у каналах». Випадок за вас, містер Люс. Я нічого не зміг би вдіяти, я був би змушений, навіть не зважаючи на ваше добре ставлення до мене, виконати доручення містера Лао, але випадок за вас. З вами ж місіс Джейн, а її чоловік працює в американській контррозвідці… Вона зайвий свідок, і я з радістю повернув гроші містеру Лао, які я одержав за те, щоб ви назавжди зникли. Ви коштували вісімсот доларів, містер Люс. Я витратив на оренду таксі вісім доларів, так що прошу їх повернути мені: я зобов'язаний звітувати перед містером Лао». Люс тоді попросив Хоа влаштувати йому зустріч з містером Лао. Хоа відповів: «Якщо ви станете розповідати комусь, про що я говорив вам, я загину, але я загину, з лютою ненавистю в серці до білих. Ненависть батьків, навіть убитих, передається дітям, містер Люс. А кожна третя людина на землі — китаєць».

Люс неквапно попивав гаряче саке — воно було гаряче і трошки підсолоджене, з дуже ніжним запахом. Він згадав, як ранком у номері йому підсунули газети під двері. Він завжди прокидався, коли пачка газет влітала під двері його номера і, прослизнувши по натертих плитах кахляної підлоги, вдарялася об ніжку стільця. Іноді газети рикошетили до ліжка, і Люсу навіть не доводилося вставати з ліжка, щоб дізнатися про новини.

На другій полосі він побачив фотографію автофургона з розбитим вітровим склом. Зверху був величезний заголовок: «Убивство комерсанта Хоа Шудзе (59 років, власник двох катерів і магазину біля порту)». Люс подумав: «Ніколи не дав би йому п'ятдесят дев'ять. Щонайбільше сорок». Тільки потім він збагнув, що це надруковано саме про Хоа, і що Хоа вбили, і що він пішов з життя з ненавистю до білих, які подають руку, трохи зволікаючи, — як Джейн у клубі.

— Ви думаєте, я агент? — спитав Онума, коли вони, знявши черевики, ввійшли в салон мадам Сато в оточенні зграйки гейш. — Я не агент, Люсо-сан, просто мені, як і вам, потрібний допінг. Розумним людям завжди потрібний допінг інтересу. Мене попросили поговорити з вами. «Запам'ятайте його, — сказали мені, — коли він випустить свій новий фільм, вам буде про що написати».

Онума здавався зовсім тверезим, і тому Люс вирішив, що японець дуже п'яний.

— Хто вас про це просив?

— Друзі. В мене багато друзів у Гонконзі. Знаєте, щоб ви не думали, буцім я якийсь агент, я дам вам одну адресу. Це в Токіо, біля хмарочоса Касумігасекі…

— Спасибі. Чия це адреса?

— Там приватна клініка.

— Спасибі. Але…

— Там зараз лежить Ісії-сан.

— Що?!

— Нічого. Просто мені приємно дивитися на вашу розгубленість. Ви наївно вважали, що розумно і хитро ведете партію, але ж усю партитуру розмови розписав я. Але ви стійка людина, а мені це подобається… Ви розумієте, що ведете смертельну гру?

— Вам це підказали?

— Мені ніколи не підказують. Я сам думаю, порівнюю вашу зацікавленість із зацікавленістю моїх друзів. Ви працюєте на МАД? Чи ні?

— На військову контррозвідку? Я? Чому?!

— Я прочитав про це в німецьких газетах.

— Коли це було надруковано?

— Днів три тому.

Люс плеснув у долоні й розсміявся:

— Тоді в мене все гаразд, Онума-сан! Отже, вони вирішили притиснути мене з іншого боку, зганьбити в очах інтелігенції, коли не вийшло у Лі…

— У кого?

— У Ліхтенштейне, — відповів Люс спокійно. Він вчасно обірвав себе. «Лі» — це ж не «Лім». Це «Ліхтенберг», «Ліхтенштейн», «Ліберганд»… — Ліхтенштейн — це ворог мого продюсера, Онума-сан.

— А це не містер Лім? — тихо спитав Онума і, не дочекавшись відповіді від пополотнілого Люса, пішов танцювати з однією з гейш. Невидимий магнітофон крутив мелодії Рея Коніффа.

Люс підвівся, і його хитнуло.

«А я добряче насмоктався цього саке, — подумав він. — Хитає. Ну й нехай. Здихати треба п'яним. Не так страшно. Але зараз вони мене не вб'ють. Я в їхніх руках. Вони дуже налякали мене з Хоа. Їм здається, що цього досить».

Онума-сан, тримаючи в руці високий бокал, ступив йому назустріч. Він цокнувся з Люсом бокалом, у якому було шипуче шампанське, розливши кілька крапель.

— Давайте вип'ємо за мистецтво, — сказав Онума. — За правдиве мистецтво. Тепер мистецтво повинно бути правдивим, як математика. От за це я хочу випити.

— Згоден, — погодився Люс. — Тільки я осоловів.

— Можна попросити нашатирю.

— Ні, ні, не треба. А як вас можна називати зменшеним ім'ям? Я хочу називати вас ласкавим ім'ям…

— Японця не можна називати зменшеним ім'ям, — відповів Онума. — Ми й так маленькі. А ви хочете нас ще зменшити…

— Можна, я називатиму вас Онумушка?

— Це нецензурно, — відповів японець, — бачите, наші подруги пирснули від сміху. Ніколи не називайте мене так, дуже прошу вас.

Токійський шофер підвіз Люса до поліцейської будки й показав пальцем на молоденького високого хлопця в білій касці.

Поліцейський двічі перепитав Люса, а потім полегшено зітхнув:

— Зрозуміло. Тепер зрозуміло. Це в сьомому блоці. — І він пояснив шоферові, як проїхати до приватної клініки, що містилася неподалік від токійського хмарочоса Касумігасекі.

«Це зовсім близько, ви легко знайдете, — сказав йому на прощання Онума, — поліція в крайньому разі допоможе вам, у них є спеціальні путівники…»

Клініка була невеличка — всього п'ять палат. Тихо, жодного звуку, напівморок…

Вислухавши Люса, чергова сестра ствердно кивнула головою і, мовчки підвівшись, запросила його йти за нею.

Ісії лежала в палаті одна. Палата була біла — така ж, як і обличчя жінки. І тому її величезні очі здавалися двома видовженими шматочками антрациту; вони гарячково блищали, і, коли вона заплющувала очі, здавалося, що в палаті стає темно, мов у шахті.

— Здрастуйте, — сказав Люс. — Вас уже попередили, що я прийду?

— Ні, — відповіла жінка. — Хто ви?

— Я друг Ганса.

Темно в палаті, дуже темно.

— Ви чекали мене?

— Ні. Я вас не чекала.

«Треба увімкнути диктофон. Я не скажу їй про це. Вона знала, що я маю прийти. Її попередили — в цьому я зараз не міг помилитись».

Жінка мовчала; її обличчя стало зовсім бліде.

— Я друг Дорнброка, — ще раз мовив Люс.

«Я зараз повинен видобути з неї те, чого їхав сюди. І я видобуду. Якщо це мені не вдасться, тоді, виходить, я справжній слизняк і нікчема… Вона знає, через що загинув Ганс, через що вони підірвали Берга, вона знає! А коли це їй невідомо, тоді я просто не знаю, що робити мені далі… Але вона знає щось, тому й збрехала, сказавши: «Я вас не чекала». Вона чекала мене».

— Про кого ви говорите? — спитала жінка. — Про якого Ганса?

— Про Ганса Дорнброка.

— Ви, мабуть, сплутали мене з кимось… Я вперше чую це ім'я. Хто він?

— Він? («Ну що ж, прости мені боже, але я не можу інакше. «До доброти — через жорстокість!» Так, здається? Це важко, ой як же це важко й гидко бути жорстоким!») Ви питаєте про Ганса Дорнброка?

— Так.

— Один хороший хлопець, але дуже нестійкий у ставленні до жінок. — Люс хихикнув. — Він збирав колекції жінок по всьому світу…

Ой як же ясно стало в палаті, очі-шахти широко відкриті, в них гнів і безсилля!

«Ну, говори! Скажи мені те, що ти повинна сказати! Хто заборонив тобі говорити про нього? Хто?!»

Темрява. Тиша. Краплі поту на лобі й на скронях.

— Пробачте, але я не знаю Ганса…

«Є багато методів, — подумав Люс. — І Брехта, і Фелліні, і Станіславського, і Годара, і Уолтера-Брайтона… Але ж у нього спосіб, а не метод. А може, навпаки… І, крім того, він не режисер, а фізик… Дуже славна людина… При чому тут спосіб? Ага, згадав… Ану давай, Люс, вибирай точний метод — тільки єдиний метод допоможе тобі в роботі з цією актрисою. Одних треба злити, з другими бути ніжними, третіх брати інтелектом, четверті — мавпочки, їм треба показувати і стежити за тим, щоб вони правильно тебе скопіювали. Але це дуже нудно. Найкраще, коли актриса чи актор зрозуміє тебе. Тоді забудь про горе: в тебе з'явилося твоє друге «я», ти став сильний, усе те, над чим ти працював довгі місяці, стало суттю актора, його життям. Хмара Уолтер-Брайтона — як же я спочатку не звернув на це уваги, га?! Та радіоактивна хмара, за якою він спостерігав. І яка забрала семеро людей. І забере ще двісті-триста. Як мені важко було пов'язувати хмару з радіоактивними частками після вибуху в Сіньцзяні, політ Ганса в Гонконг, нудоту «вагітної» Ісії і слова лікаря з британської колонії, що так сміявся з версії «вагітності»: «Вона ж народилася в Хіросімі через десять днів після атомного вибуху!» А після водневого вибуху в Сіньцзяні вона сиділа в тому місті, над яким пройшла нова радіоактивна хмара… Це не моя робота — з'єднувати факти, моя робота — це взаємозв'язок характерів… А втім, зараз я начебто на порозі цієї роботи. Люс, не промахнись!»

— Ви наполягаєте на цьому твердженні? Ви не знаєте Ганса Дорнброка?

— Не знаю.

«Як мене тоді шмагав Берг? «Ви брешете! Порошок з отрутою був у вашій спальні… Такий самий, яким отруївся Ганс». «Брехали», а не «обманювали». Спокій слова — свідчення сили».

— Чому ви брешете, Ісії-сан?

Жінка, не розплющуючи очей, повторила:

— Я не знаю Ганса…

— Шінагава-сан… Це ім'я вам знайоме?

— Так.

— Це ваш продюсер?

— Так.

— Він мені розповів про те, як ви ворожили Гансу…

Знову світло в палаті. Бистре, відчайдушне, страшне…

— Я багатьом ворожила. Я не знаю імен тих, кому я ворожила.

— Сподіваюсь, імена людей, які наймали для вас особняки, ви пам'ятаєте? Може, ви пригадаєте, хто наймав вам особняк на Орчард-роуд?

І жінка заплакала.

«Вона погано плаче, — подумав Люс, відкинувшись на спинку білого стільця. — Вона грає ці сльози. Вона не грала тільки тоді, коли я назвав Ганса негідником, який колекціонує жінок. Чому вона грає так фальшиво? Хоча це зрозуміло — в неї були не ті режисери…»

— Отже, ви знаєте Ганса?

Вона прошепотіла:

— Знаю.

— Чому ви брехали?

— Я боюся його помсти… Я боюся, що він буде мстити мені…

— Мертві не мстять…

Жінка стрепенулася на ліжку. Сліпуче світло в палаті, очі ріже — як же ясно зараз у кімнаті!

— Хто мертвий? Хто?!

«Вона нічого не знає… Зараз я міг програти, Як страшно я думаю — «міг програти». Бездушно й страшно. Може, Нора правду каже — я садист? І я відчуваю насолоду, коли мучу людей?»

— Якби він був для вас живим, ви так не поводилися б… Якби він хотів вам помститися, хіба він прислав би до вас свого друга? Я такий примітний у вашій клініці… У вас же тільки п'ять кімнат і один лікар — невже ви вважаєте європейців такими дурниками? Ганс відомстив би інакше. Просто для вас він мертвий… Минуле кохання завжди мертве, тому що… Не плачте… Кажіть правду.

— Якщо після цього ви зразу підете. Тоді я скажу.

— Добре. Скажіть — і я піду.

Раптом вона піднялася з подушок і, засліпивши його світлом величезних очей, нестерпним, як у вмираючого оленя, чорним, ясним, запитала:

— Ганс у Японії?

— Так.

— Тоді чому ж він не прийшов сам? Чому?! Він знав, де я! Чому ж він не прийшов?! Ви кажете неправду, — впавши на подушку, сказала вона байдужим голосом. — Я майже не бачу вас, бо ваші очі в тіні, але все одно ви кажете неправду. Він же не прислав з вами ніякої записки? Немає ж… Мертві не помстяться, — світло в палаті погасло, очі заплющені, — ви праві. Я відчувала смерть, але то була не його смерть… У той день я відчула свою смерть…

— Коли це було?

— Це не так важливо, — стомлено відповіла Ісії. — Двадцять другого вночі я померла, але дух поки що в тілі…

Спочатку Люс злякався, але потім у нього всередині все напружилось, і він подумав: «Ось зараз вона не грає, зараз вона стане моїм «альтер его», бо я відчуваю її, боюся її і захоплююся нею… Зараз я поставлю останнє запитання, і тоді все вирішиться… Тільки треба запитати її дуже спокійно, не моЖна, щоб мене видав голос… Ти ж актор, Люс, нема кращого актора, як той, хто пише чи ставить, ану, Люс, ану!»

— Я не спитав, що з вами. Коли ви маєте вийти з лікарні. Він просив мене дізнатися про це…

«Ну, я підставився… Бачиш, як я відчуваю тебе… Ти навіть не змогла приховати посмішки… Сповненої презирства посмішки… Я таких ще не бачив у Японії, ви ж усі такі виховані».

— Я випишусь через два тижні. Коли закінчиться курс. Передайте йому, що я зрадила його з американцем із Сайгона, коли він полетів у Кантон. Я проклинала себе за це… Він згвалтував мене… Але в мене не вистачило сили сказати про це Гансу. Якщо він хоче моєї смерті, нехай мене вб'є швидше, я не можу більше чекати… Але Ганса швидко вилікують,мене ж вилікують за три тижні… Я не знала, що цей американець хворий…

«Зрозуміло. Ганс покінчив з собою через сифіліс. Усе збігається. Він боявся сифілісу як вогню, і в Берліні це знали. Як швидко про це дізналися тут, га? — Люс зараз думав неквапливо, він відчував утому, все тіло обм'якло, і страшенно паморочилася голова, і це стомлювало його, бо голова була важка, немов у потилицю налили свинцю. — Струнка система. Прибравши з дороги Берга, вони підсовують мені пояснення, прийнятне для громадської думки. Врахували і мої інтереси: сентиментальний детектив. Матиму хороший прокат дома, такий прокат мені ще ніколи й не снився… Потім, мабуть, підкажуть, що Хоа працював за завданням Берга, який продав секрети розслідування лівим… Тут можна накрутити кілька бойовиків, які принесуть мені мільйон марок, а то й більше. Щедрі люди…»

— Я думав, у вас щось інше. Сифіліс — це дрібниці… А все інше гаразд? На здоров'я не скаржитесь?

— Ні.

«Господи, прости мені брехню, яку я зараз скажу, це блюзнірська брехня, господи! Прости мене за це!»

— Ви забрехалися, Ісії-сан… Мені жаль вас… Але ще дужче мені жаль Ганса, який зараз сидить у тюрмі, його обвинуватили у вбивстві якоїсь Ісії-сан, актриси «мюзиклу Шінагави».

Світло! Наче два прожектори сяйнули пізньої ночі, в час беззоряного шторму в Біскаях.

— Що?!

Він не почув її, він угадав по губах це її запитання. Він, не кваплячись, закурив, стримуючи тремтіння. Це тремтіння дедалі дужче проймало його, але він мусив зараз грати спокій, повний, трохи відсторонений спокій.

«Зіграю, — сказав він сам собі, — якщо я встиг подумати про спокій словом «відсторонений», значить, зіграю до кінця».

— І я розумію тих працівників прокуратури, які посадили його в тюрму. Мільярдерський синок побавився з нещасною актрисою, найняв для неї особняк у Гонконзі, потім готель у Токіо, просив її руки, а потім жінка зникла… Ніхто ж не знає, що ви в цій клініці, Ісії-сан… У тому готелі, де він найняв вам два номери, в «Токіо-грандо», ніхто не знає, куди ви поїхали. Портьє сказав, що вас повіз високий, з голубими очима чоловік. Голубооких японців поки що немає. А Ганс — голубоокий. Я знайшов вас якимось чудом, бо я друг Ганса і мені дорога його доля.

«А може, вони хотіли, щоб вона вмерла при мені?! Вона вся біла мов крейда, і очі холонуть! Хоч би вона не вмерла! Якщо вона вмре, вони скажуть, що це я вбив її. Борони боже!»

— Ви кажете правду? — спитала Ісії.

— Так. («Любов обманути легше, ніж ненависть. Вона любить його, і вона вже не може бачити правди, бо вона зараз думає тільки про нього».).

— Де його заарештували?

— В Берліні. Він збирався вилетіти в Токіо, але його заарештували… Він повинен був до вас повернутись, так?

«Ніколи не подумав би, що японки вміють отак плакати. Вони завжди всміхаються. Щось вона довго плаче, а в мене голова тепер розкручується в інший бік. Коли вона плакатиме ще кілька хвилин, я гепну із слизького спадистого стільця на підлогу. Вона холодна, ця кахляна підлога… Чим їх можна підігнати, цих жінок? Сантиментом — чим же іще? Всі вони однакові: африканки, німкені, японки. Дурепи, істерички, та ще й прозорливиці…»

— Він купив обручальні персні…

— Що мені робити?

— Я не чую… Голосніше, будь ласка…

— Що я повинна зробити для нього? Це ж брехня. Я жива. Хай подивляться… Він ні в чому не винен… У чому він може бути винен?

— Зараз я викличу прокурора. Тільки спочатку поясніть мені, хто просив вас говорити брехню і чому ви погодилися брехати?

— Я послала йому дві телеграми, але він не відповів, а мені саме принесли рахунки за готель і за лікарів…

— Голосніше!

— Що?

«Невже вона мене не чує, я ж кричу на все горло?»

— Голосніше! Кажіть, голосніше!

— Я заборгувала за готель і за лікарів, яких він найняв… Описали будинок моїх сестер у Нагасакі. Вони сироти… Пан, який заплатив за мене борг, пообіцяв виплачувати після моєї смерті — я, мабуть, помру через місяць — тисячу доларів на рік моїм сестрам до їх повноліття.

«Я теж коштував вісімсот доларів, як сказав Хоа. Містер Лао полюбляє круглі цифри. Я коштував вісімсот — акордно, а ці дві сестри — по п'ятсот кожна. Отже, я коштую в два рази дорожче. Чи на два рази? Проклята арифметика… Яка ж ти прозорлива, коли я так тебе обманув?»

— Вам сказали, що прийде білий і буде запитувати про Дорнброка?

— Так.

— І вас попросили сказати, що ви заразили його сифілісом?

— Так. Він приїде до мене, коли його звільнять?

«Сироти її залишаться тепер без грошей, — раптом чітко зрозумів Люс, і голова в нього стала ясна, тільки була ще важкість у потилиці. — Ось де ти виявився негідником, Люс. Чого вона так дивиться? У мене також є душа… Вона його жде — забула про сестер, про смерть свою забула, його жде… Навіщо ти робиш усіх довкола нещасними, Люс?! Забудуть це діло, тато Ганса заплатить за смерть сина мільйонів сто, і забудуть. А дві її сестри помруть через мене з голоду, бо я боровся за правду. Будь же ти проклятий, Люс, будь проклятий… В ім'я холодної правди ти вбив двох дівчаток… Фюрер теж убивав дітей в ім'я «правди». Хіба можна боротися з Гітлером по-гітлерівськи? Хайль сила, так, Люс? Будь я проклятий! Чому я не народився шофером чи клерком?! Чому я народився такою сліпою, цілеспрямованою твариною?»

— Так. Приїде, — сказав Люс. — Неодмінно. Зараз я викличу прокурора, і ми йому разом усе розповімо, так?

— Так.

— Скільки грошей перевели на ім'я ваших сестер?

— П'ятсот тисяч ієн.

— Це скільки на долари?

— Я не знаю… Яка різниця?

«Усмішка в неї чудова, я навіть не міг подумати, що в неї така усмішка… Як ранок… Банально, так, Люс? «Усмішка — як ранок»… Але що ж робити, коли усмішка в неї справді — як ранок… Зараз треба перевести ці кляті ієни на долари, а потім долари на наші марки… Не зможу… Треба надіслати телеграму в Берлін, щоб з моєї долі за будинок на ім'я її сестер… Ні, це її злякає… На її ім'я, вони ж спадкоємниці!.. Перевели гроші… Я ще тямлю щось, хоча немовби мені вже настав кінець. Люс, що з тобою? Нічого, так бувало, коли я закінчував картину… Перенапруга… Минеться. Беремо душу в руки й трясемо її, як шкідливу кішку…» Він відкашлявся.

— Що? — спитала Ісії. — Вам погано?

Люс заперечливо похитав головою й запитав, відкашлявшись ще раз:

— Коли вам стало погано після тієї хмари, він привіз вас сюди й сказав, що ненадовго полетить додому і зразу ж повернеться, так?

— Так. Йому не вірили, коли він так говорив?

— Ні. Не вірили.

«Який маленький світ і який великий! Слава богу, вона ще розуміє по-англійськи. А думає по-японськи. Скажи мені, люба, чому ж тоді, коли він живий, а не загинув двадцять другого і коли ти знаєш, що він любить тебе, чому ти не послала телеграми його адвокатові? Чому ти не подзвонила в наше посольство?»

— Він прилетить, як тільки закінчаться формальності, Ісії. Це буде не завтра, але дуже скоро, найближчими днями… Він же сказав вам, як прощався, що зробить деякі справи вдома, привезе лікарів і ліки й вилікує вас, так?

Знову світло в палаті…

— Він сказав, що побудує спеціальні клініки і дасть свої гроші на те, щоб люди навчилися лікувати мою хворобу. Він сказав, що та хмара, яка пройшла наді мною, буде остання…

Люс підвівся, і його хитнуло. Він побачив у очах жінки переляк. Він якось дивно підморгнув їй. («Ні не так, це я зараз зіграв злого чарівника для мого Отто, треба грати доброго гномика і посміхатись, я переплутав гримаси. Нічого, я зараз їй посміхнуся… Зараз…»)

— Він дуже лаяв містера Ліма? — запитав Люс, забувши посміхнутись, як добрий гномик. — І свого батька — теж?

— Ні… Хіба можна лаяти батька?! А містера Ліма він лаяв, і я навіть просила його не лаяти так страшно людину, і він більше ніколи при мені не лаяв його.

Люс відчув, як голова його зовсім очистилась і стала ясна, але водночас з оцим звільненням від в'язкого, нудотного туману серце здавило тупим болем.

«Ну от, невроз, — подумав Люс, — починається. Не одне, то друге».

— А чому ви повірили, що він негідник? Тільки через те, що так довго не приїжджав? Через те, що не надсилав грошей? Чи тому, що вам це сказав про нього ваш одноплемінник?

Вона знову заплакала, і він зрозумів, що попав у саму ціль.

— Онума-сан?

Вона кивнула головою.

— Він просив вас сказати про сифіліс?

— Так.

— Він просив сказати це мені, а потім попросити мене вийти з палати або викликати сестру — мовляв, вам стало погано, так?

— Так.

— Він раніше був актором, цей Онума?

— Ні, він був режисером. Він ставив нам програму… Це було давно, багато років тому…

«Ну, от і серце перестало боліти, — подумав Люс. — Тепер буде легше обманювати її… Мені доведеться бути з нею до кінця… Зараз я викличу прокурора і журналістів, а потім зберу прес-конференцію».

Він ступив крок до дверей, але серце раптом зупинилось, а потім стало калатати десь у горлі.

— Зараз — прошепотів він, — зараз я… повернусь… І він ступив ще крок до дверей: білих, масних, слизьких, які навалювалися на нього з кожною миттю все швидше й швидше…


… Але не фінал

1

Після того як пройшло засідання спостережної ради, на якому Бауера затвердили заступником голови, Дорнброк зліг. Лікарі констатували, що тиск у старого нормальний, кардіограма не показувала відхилень від норми, та й у інших аналізах не було нічого тривожного.

— Є форма нервового шоку, — пояснив Фрайтаг, лікар провідної боннської клініки, — коли хворий гасне протягом кількох тижнів. Пан Дорнброк відмовляється від їжі, апатія, відсутність реакції на те, що відбувається довкола, небажання розмовляти — це тривожні симптоми.

— Ви можете визначити час кризової точки? — спитав Бауер. — Що треба зробити? Віддалити цю кризову точку, а може, наблизити її?

Лікар з Бонна подивився на професора Тергмана. Той знизав плечима:

— Навіщо ж штучно наближати кризу?

— Нам важливо знати правду про стан здоров'я голови, — сказав Бауер, — ми зобов'язані продовжувати його роботу. Або ми спираємося на ваш висновок: «Справа стоїть так і так, ждати треба того й того, в такі-то строки», — і ми приймаємо цілий ряд рішень, які зараз не приймаються, бо ми ждемо повернення пана Дорнброка. Або ви кажете: «Через місяць він повернеться до діла», — і тоді ми ждатимемо…

— Знаєте що, — відповів Тергман, — запросіть краще ще одного спеціаліста. Я не хочу брати на себе відповідальності, яку ви так загрозливо нав'язуєте мені. Я ще не навчився лікувати батьківське горе пілюлями…

Коли медики пішли, голова ракетної групи «Бєлькова» зауважив:

— Пан Бауер керується кращими побажаннями, але таку наполегливість можуть неправильно зрозуміти.

— Хто? — різко спитав Бауер.

Він обвів поглядом присутніх на засіданні членів спостережної ради. Ніхто не відповів йому. Бауер зневажливо хмикнув:

— Я відповідаю за всю поточну роботу, і я зобов'язаний вести її з вашої санкції і під вашим доброзичливим спостереженням. Я хочу одного — виконувати волю голови якнайточніше і якнайсумлінніше. Ні про що інше я не думаю, коли здаюся надто «наполегливим».

Представник «Мессершмітта» передав Айсману записку: «В нього міцні зуби».

Айсман подивився на представника «Мессершмітта» холодним, навіть трохи здивованим поглядом. Той зразу зіщулився: «Навіщо я залишив у нього в руках документ? А втім, там немає імені. Але мені здавалося, що Айсман, якому перепадало від Бауера найбільше, повинен був би реагувати інакше. Невже схиляння перед силою стало його другою натурою?»

Закривши засідання ради, Бауер поїхав на віллу «Шене абенд» до Гізелли Дорнброк. Останні дні він їздив до неї відкрито, немовби підставляючись під об'єктиви фотокамер. Робив це він навмисне — Дорнброк санкціонував його заручини з своєю племінницею, домовившись, що відбудеться це через два місяці: протягом цього строку траур по загиблому Гансу дотримувався у всіх бюро концерну…


2

Почувши повідомлення радіо про трагічну загибель Берга в авіаційній катастрофі, Максим Максимович ніби ступив у порожнечу.

«Це все, — подумав він. — Один Берг тримав у руках всі докази. Я? А хто я такий? Я — ніхто в даній ситуації. Я навіть не певен, що мої свідчення прилучать до справи. Хто в них ще залишився? Грос. Так. Грос і я. Я і Грос. «Але Айсман боїться мене дужче, як Гроса… Страх… Боїться… А чого боїться Айсман? Між іншим, мені треба зараз пригадати — чого він боявся? Взагалі ж це так неетично — використовувати страх. Але що ж робити, якщо доля знову звела тебе з нацистом… Він боїться… Люди, які досягли житейських благ ціною зради самих себе, високих ідеалів добра, дуже бояться втратити ці блага… Тільки погляд в очі старої з косою може злякати таких людей… Коли сам на сам і порятунку ждати нема звідки… Крайність? Крайність. Це точно. Але я йду за їхньою логікою, в мене немає іншого виходу».

Ісаєв перейшов кордон — так, щоб його могли засікти люди Айсмана, — поїхав у аеропорт Темпельхоф купувати квиток до Рима. Ісаєв змушений був прийняти це рішення — часу на роздуми не лишалося. «Спасибі, видавці, коли б не ваш гонорар, мені довелося б продавати годинник, щоб купити цей квиток, та й то невідомо, чи вистачило б…»

Купивши квиток до Рима так, щоб це бачили люди Айсмана, Ісаєв зайшов у телефонну будку, зняв трубку, набрав номер, склавши комбінацію цифр, щоб вийшло три сімки, — Ісаєв вірив у щасливу долю цього числа, — і сказав довгим гудкам, не причинивши двері кабіни:

— Через чотири години мій рейс відправляється до Рима Звідти я зразу ж їду в Неаполь. Так, так, знаю. Ні, пресі говорити про це ще рано… Тільки після того, як я зустрінуся з другом. Попередьте в Неаполі про мій приїзд.

Повісивши трубку, Ісаєв пішов у бар і замовив собі подвійний «хайбл». Він узяв із столика газету й прочитав шапку: «Сенсаційне викриття режисера Люса в Токіо. Таємниця загибелі Дорнброка починає трохи відкриватися. Люс поки що не говорить усієї правди, але він заявив, що відомстить за Берга. Найближчими днями він повертається в Берлін, щоб продовжити розслідування».

«Молодець, — стомлено подумав Ісаєв. — Берг у ньому не помилився. Тепер мені треба останній доказ, тоді ми справді відомстимо за Пашу й за Берга».

Він сидів у барі, насунувши на очі капелюх, попивав «хайбл», і перед ним проходили люди, багато людей, і обличчя їхні зливалися в одну лінію, різнобарвну, що тягнулася суцільно — так бувало в метрополітені, коли він спускався на ескалаторі й мружив очі, і потік, що піднімався йому назустріч, ставав довгим, зчепленим воєдино цілим.

А потім перед очима виникло обличчя Павла Кочева в день їхнього прещання в Москві. Ісаєв напучував Павла у звичній своїй манері, трохи усмішливо, немов розмірковував сам із собою.

«Є два шляхи, — казав він, — і не я це відкрив, а древні. Завжди є два шляхи, і тільки боягузи переінакшили цю мудрість на свій лад, змінивши слово «шлях» на «вихід». Вихід є один, а от шляхи — їх справді два. Тільки два. Можеш, приїхавши у Західний Берлін, засісти в готелі й виходити з кімнати тільки на зустріч з колегами. Можеш суворо дотримуватися затвердженої програми зустрічей з колегами, але є й інший — посидіти в редакціях найрізноманітніших газет, запропонувати свої послуги кінофірмі як статист, котрий до того ж ще й володіє європейськими мовами. Словом, можна бути в активі, але ніхто тебе дуже й не попрікатиме, якщо ти обереш шлях спокійного пасиву І не бійся ти, ради бога, ніяких провокацій, як правило, провокують тих, хто хоче цього. Силою не можна хизуватися, але кожна чесна людина мусить точно відчувати свою силу. Адже сильний може не тільки образити, але й захистити».

Ісаєв тоді дивився на Павла й згадував двадцять перший рік у Сибіру, двадцятилітнього командарма Ієроніма Уборевича, тридцятилітнього міністра оборони Далекосхідної республіки Василя Блюхера і мимоволі порівнював їх із своїми двадцятип'ятилітніми аспірантами, і не їх, цих своїх аспірантів, він звинувачував в інфантилізмі, а своїх ровесників. Він намагався аналізувати, чим викликане це опікунство у ставленні до тридцятилітніх, але відповіді були однозначні, і це його самого не влаштовувало. Або, відповідав собі Ісаєв, у цьому виявляється батьківський егоїзм, продиктований любов'ю до своєї дитини, але тоді цей батьківський велелюбний егоїзм — чим далі, тим більше — гратиме злі жарти, породжуючи в молодих безвідповідальність, перестраховку і, що найстрашніше, невміння прийняти рішення, боязнь перед цим рішенням. З другого боку, думав він, допустима й інша відповідь: у нас, у світі науки, завжди існувала авторитарність, і кожен метр, автор школи, хоче лишитися до кінця єдиним тлумачем свого успіху, свого першого злету. В цьому випадку ставлення до молодих учених межує з злочином проти суспільства, бо світ розвивається по законах спадковості і будь-яке штучне відхилення від цього закону таїть у собі серйозні наслідки.

«Зарозумілість завжди заважала істині, — думав Ісаєв. — Зрештою, коли, б не було юного Гагаріна, геній Ціолковського й Корольова не знайшов би свого практичного підтвердження. Краще їхати в переповненому трамваї, потіснившись, уступивши місце сусідові, ніж зручно сидіти у вагоні, який стоїть на рейках між двома зупинками».

У Ісаєва були сутички з колегами вз. інституті — він інколи не приховував своєї думки про це; один раз його навіть обвинуватили в «демагогічному заграванні з молоддю».

— З молоддю?! — ледь посміхаючись, запитав тоді Ісаєв. — Ви називаєте молоддю тих, кому двадцять сім?! Перехрестіться, друже мій. Лєрмонтов загинув, коли йому було двадцять шість! Добролюбов закінчив свій життєвий шлях у такому ж віці, а я вже не кажу про Писарєва. Між іншим, і керівники наші в тридцять років стали наркомами й генералами — я за віковими акцентами стежив з-за кордону дуже ретельно, це мені там силу давало…

«Я поліз у бійку за Павла, — раптом признався сам собі Ісаєв, — тому що мене особисто вразила його «втеча». Мене примусила шукати правду пам'ять про мого сина і віра в покоління Кочевих. Через терни — до зірок, так, здається? Отже, шлях до правди лежить тільки через кров і загибель… Ми відзначаємо дати, круглі дати, і це прекрасно, але чому ми починаємо це робити інше тоді, коли людина прожила півстоліття? Невже тридцять років — не строк, тим паче, якщо людина досягла успіхів за ці тридцять років у своєму ділі?» Ісаєв підвівся й пішов до залу.

«Це точно, — все ще думав він, — ми за них відповідаємо. Але хто звільнив їх від відповідальності за нас? Чи вік людини тепер став адекватний розумові?»

Він сів у центрі великого скляного залу й зітхнув, пожалівши себе; він побачив себе збоку і згадав ті далекі двадцять років, коли був молодим Штірліцом, і знову пожалів старого Ісаєва; витяг сигарети й глибоко, як у молодості, затягся. «Додому хочу, — сказав він сам собі. — Боже мій, як же я хочу додому».

Він знову зітхнув і примусив себе повернутися до справи, до тієї справи, заради якої він був тут. «Вони не встигнуть відправити міну з багажем, — вирішив він. — Напевне, вони, дізнавшись, куди я лечу, попросять когось із пасажирів узяти «посилочку» в Рим. Якщо я це прогавлю, то зустрінуся з Бергом на небесах. А якщо не прогавлю, тоді я привезу сюди Гроса. Я привезу його, хоч би там що… Розумний Берг… Той меморандум, який він мені залишив про Гроса, плюс живий Грос — це вже доказ».

По радіо уже втретє передавали повідомлення: «Федеральний міністр доручив статс-секретареві Кройцману допомогти в розслідуванні справи, яку так блискуче розпочав загиблий в авіаційній катастрофі прокурор Берг. Кройцман обіцяє закінчити слідство протягом найближчого тижня».

«А якщо вони пошлють когось із своїх з «посилочкою»? — подумав Ісаєв. — Що тоді? Вони можуть. Але ж багато хто з їхньої банди знає обставини справи. Нічого. Скажуть, що міна для Гроса, а підірвуть її в нашому літаку… Ні, справді я став склеротиком — немає ж квитків! Вони не встигнуть послати свого разом з міною. Ага… он іде трохи на це схоже. Точно… Це від них. І згорточок підходящий. Міна типу «Аква», їх дуже любив Шелленберг. Дурні, я не думав, що вони попруть так відкрито — зовсім, мабуть, перелякалися. Кому це він усучить? Дівчині… П'яненька дівчина, така крокодила візьме, не те що посилочку. Примітивно, звичайно, працюють, але в даній ситуації безпрограшно».

Коли оголосили посадку на літак, Ісаєв повільно підвівся і пішов за пасажирами, не випускаючи з очей п'яненьку дівчину. В автофургончику він пропхався до неї й сказав, примусивши себе зіграти захеканого:

— Слава богу! Я вас наздогнав. Віллі сказав, що саме вам він передав посилочку. Він просто не знав, що я теж лечу з цим рейсом, — і, не дочекавшись відповіді, Ісаев узяв «посилочку» з рук дівчини.

«Господи, — подумав він, взявши згорток, — соромно їм змушувати мене на старості літ бігати… Хоча, може, я йду за своєю логікою й даремно все це затіяв? Може, вони вже доручили комусь в Італії прикінчити Гроса? А я все жду, жду, жду… Може, треба зараз же зняти тривогу й довести до загального відома, через Кроне, де ховається Грос, і заявити, що життя останнього свідка теж на волосинці — в нього вже ціляться… Ні, «Інтерпол» включено в гру. А я не знаю головного, який керує Айсманом. Це людина з оком, волею й розумом; сильна звірюка. І все-таки прибрати з дороги Гроса вони повинні доручити комусь із тих, кому Грос, безумовно, довіряє. Вони також добре знають, що «Інтерпол» включився в гру, і випадкову людину на це діло не пустять. Вбивця, якого переслідують, боїться власної тіні і не вірить нікому, крім найближчих із своєї банди. Айсман, мабуть, найближчий за всіх і до головного, і до Гроса. Він проведе останню операцію по ліквідації єдиного свідка. Саме Айсману доручать, бо він, крім усього іншого, провалив діло: і мене не діждалися в Берга, щоб пристукнути як російського агента, і Курт, зв'язковий, якого вбили в кабінеті Холтоффа… Ні, я правильно думаю — в Неаполь повинен полетіти Айсман, тільки Айсман. Так завжди було заведено в банді: той, хто провалив діло, виконує найнебезпечнішу роботу».

Скориставшись штовханиною, яка завжди буває при посадці на літак, Ісаєв, не кваплячись, зайшов за автопоїзд, трохи пригнувся й побіг уперед, накульгуючи на ліву ногу. («Господи, як це смішно: кривий дід і з міною!») Біля автопоїзда стояв величезний бензозаправник, а за ним — джип, у якому сидів молоденький хлопець — служник з диспетчерської служби. («Це добре, що я смішний, — подумав Ісаєв. — Смішних жаліють»).

— Синку, — сказав Ісаєв, — я з інспекції страхової компанії «Шуккерберг», підкиньте мене он до того будиночка. Нога відмовила, шкандибати далі не можу…

— Так, — відповів хлопець, — туди можу.

«Все гаразд, — вирішив Ісаєв. — Той, який за мною стежить, не бачив, як я пішов. Та й чи стежив хтось? Зараз вони не ждуть від мене фінту. А може, й ждуть… Чорт їх знає… Ні, все-таки, мабуть, стежили. Та, слава богу, цей літак стоїть далеко, з аеропорту не видно… Зараз вони подзвонять, що я полетів, а до наступного рейсу підскочить Айсман. Тобто через сорок хвилин. На той рейс багато вільних квитків, я туди легко сяду».

Ісаєв подзвонив з порожньої кімнати диспетчерської служби в «Телеграф» і сказав:

— Добрий день, Кроне, було б добре, якби ви впізнали мене по голосу…

— Я впізнав вас по голосу, добрий день..

— Слухайте мене уважно. Я люблю меценатствувати, тому дарую вам сенсацію: перед смертю прокурор сказав мені, де перековується вбивця. Його звати Іоахім Грос. Він зв'язаний з концерном Дорнброка, він функіонер НДП… Я зараз назву вам, на випадок несподіваних обставин, його адресу… Неаполь, вілла Ноделя. Запам'ятали? Треба, щоб ваша людина пробилася через півгодини на радіо й повідомила про місцеперебування вбивці.

— А телебачення?

— Це взагалі геніально. Тепер приїздіть у Темпельхоф, на радіоцентр, звідки підтримується зв'язок з літаками. Візьміть диктофон і поліцію. І ждіть. Це поки все, що я можу вам сказати. Чао!


3

Ісаєв діждався, коли пасажири ввійшли в «боїнг» — Айсмана він помітив зразу ж, — обігнув три лайнери, які стояли коло будиночка диспетчерської служби, й піднявся по трапу останній. Він знав, що Айсман завжди літає в хвості, сподіваючись при катастрофі залишитися живим.

«Він може мене побачити, коли я піду в перший салон, — подумав Ісаєв. — Капелюх і пальто я захопив доречно, я пройду мимо нього в насунутому на очі капелюсі, як з картин Хичкока. Аспіранти мої й аспірантки, де ви?»

…Айсман сидів біля вікна й діловито прив'язувався ременями; він не звернув уваги на високого старого чоловіка в. сірому пальті й капелюсі, який пройшов уперед, ближче до пілотської кабіни.

Коли стюардеса зачинила двері, що вели в другий салон, Ісаєв підвівся, постукав до пілотів і, не чекаючи відповіді, зайшов туди.

…Літак злетів свічкою.

Ісаєву подобалося, як підіймалися ці машини, вони йшли вгору, немов прохромлюючи небо.

Він не став чекати, поки вимкнеться світлове табло: «Не курити, застебнути прив'язні ремені», підвівся і, кинувши пальто на крісло, пішов у другий салон. У руках він тримав «посилочку», яку на аеродромі вручили п'яненькій дівчині, що полетіла в Рим сорок хвилин тому. Він підійшов до Айсмана. Той не бачив його: він припав до ілюмінатора й дивився на землю, яка то з'являлася, то зникала в просвітах хмар.

— Айсман, — покликав Ісаєв, — добрий день, старина.

Айсман підвів голову, побачив Ісаєва з «посилочкою» й рвонувся з місця. Він забув, що прив'язаний ременями, і тому впав у крісло, і навколо нього засміялися.

— Ходімо до мене в салон, — сказав Ісаєв, — треба поговорити.

Ісаєв не поспішаючи рушив у свій салон, але зупинився, бо Айсман закричав:

— Ні, Штірліц, ні! Вона зараз! Зараз!

У літаку стало тихо, до Айсмана підбігли дві довготелесі стюардеси — вони подумали, що йому погано.

— Коли? — спитав Ісаєв. — Над Німеччиною?

— Над Альпами! Але то раніше, з тим рейсом — над Альпами. А зараз — прямо тут! Це ж для того рейсу!

— Тоді в нас є десять хвилин, а мені більше й не треба. Ходімо, в першому салоні немає людей, побалакаємо.

Айсман кинувся слідом за ним, відштовхнувши стюардес. Обличчя його стало блідим, на лобі виступив піт. Він завжди боявся літати, він до болю ясно уявляв собі, як літак розвалюється в повітрі і він, Айсман, аж п'ять хвилин летить униз, щоб ударитися об маленьку синю землю, і це страшне видіння перестало бути нав'язливим кошмаром, а стало близькою й жахливою дійсністю.

— Піди до пілотів, нехай вони її викинуть! — прошепотів він. — Штірліц, іди туди! Штірліц!

— На, — простяг йому Ісаєв «посилку», коли вони перейшли в перший, порожній салон. — Іди сам. Скажи їм, що це міна, що ви такими штучками підриваєте їх у повітрі. Тільки спочатку скажи радистові адреси твоїх хлопців, які передаватимуть радіосигнал цій міні, а потім мені скажеш, де тіло Кочева, і розповіси, як ви вбили Ганса Дорнброка і хто тобі дав наказ убити його. А після того як радист передасть це на землю, ми викинемо міну через люк…

— Ти збожеволів, Штірліц!

— Ні, я не збожеволів.

— Ти розумієш, що вона зараз вибухне?!

— Розумію. («Я навіть не міг подумати, що він так злякається. Скільки йому? Шістдесяти ще немає, це точно… А то він так не злякався б. А може, злякався б іще дужче»). Але в мене, нема іншого виходу, Айсман. Якщо ти не скажеш мені все, що мене цікавить, ми здохнемо за компанію.

Айсман заворожено дивився на «посилку». Зіниці його розширились, і піт тепер був не тільки на лобі, а й на кінчику носа, на верхній губі й на підборідді.

Ісаєв витяг сигарету, потім ткнув її в пачку й вийняв люльку.

— Хочеш курити? — спитав він.

Айсман якось дивно подивився на нього, а потім заплющив очі й повільно опустився на шкіряну ручку крісла.

— Ти мене знаєш, Айсман… Я ніколи не боявся смерті… Ти це мусиш пам'ятати… Зараз я не боюся її зовсім… Розумієш?

— Вона зараз вибухне… Хвилин через п'ять…

— Що ж робити… Ти тільки не вмирай від інфаркту, добре? А то мені буде прикро… Мені дуже хочеться, щоб ти відчув жах, коли вона вибухне… Я хочу, щоб ти падав униз і кричав… Це так страшно — падати в порожньому небі…

— Що я повинен зробити? — запитав Айсман і підвівся. Він витер обличчя долонею, і вона стала мокра.

Відчинивши двері пілотської кабіни, Ісаєв пропустив Айсмана і сказав командирові:

— Нехай ваш радист прийме заяву цього негідника, а потім, якщо можна, викиньте цей згорток через люк.

— Що в ньому? — спитав командир.

— Міна! Міна! — закричав Айсман. — Радіоміна! Зробіть щось! Її зараз підірвуть!

— Ідіть до мікрофона, — сказав пілот Айсману. — Ось мікрофон!

— Ми ж вибухнемо, розумієте, ми зараз вибухнемо! — перейшов на шепіт Айсман. — Я скажу все, тільки спочатку викиньте це!

— Скільки до кордону? — спитав командир другого пілота.

— Сорок хвилин.

— Але вона мала підірвати той літак! Залишилося сім хвилин! Розумієте? Сім!

— Ми не можемо викинути міну, — сказав командир. — Якщо я відкрию люк, нас розірве повітрям. Ось вам радіомікрофон, ми зв'язані з землею, всі аеродроми слухають нас: передайте на ваш центр, що ви відміняєте вибух… Скажіть їм, що коли наші рідні й рідні людей, які в цій машині, і рідні тих, хто загинув, коли летів Берг, знайдуть їх — їм буде погано. Ну, давайте! У нас є можливість влізти в міську телефонну мережу.

— Алло! — закричав Айсман у мікрофон. — Дайте 96–56–24 Вальтер! Відміни вибух! Міна у Штірліца. Він тут зі мною в літаку!

— І адресу, — попросив Ісаєв, — нас слухають поліція і репортери… Швиденько, їхню адресу…

— Тіргартенштрасе, три. Він чує мене?!

— Так! — сказав Ісаєв. — Повтори це голосніше в мікрофон. Скажи «поліція», ну й так далі. Адресу й телефон. А вже потім ми з'єднаємо тебе з друзями.

Айсман, заціпенілий, блідий, назвав адресу штабу й телефон центру, а потім, поглянувши на годинник, вирвав мікрофон з рук радиста й закричав:

— Вальтер, не роби цього! Поліція! Швидше туди! Вальтер, ти чуєш? Благаю тебе!

— Хто підірвав літак з Бергом? — спитав Ісаєв.

— Вальтер! Не я — Вальтер! Бауер санкціонував!

— Де тіло Кочева? — продовжував Ісаєв.

— Його спалили у Бромбасі в лісі.

— Навіщо ви вбили Дорнброка?

— Він усе сказав Кочеву.

— Що він сказав Кочеву?

— Про водневу бомбу для Ліма. Про все… Про нас… Про партію…

— Про яку партію?

— Про націонал-соціалістську робітничу партію Німеччини! — закричав Айсман. — Штірліц, що ти робиш? Ми зараз загинемо!

— Ви зробили водневу бомбу для Ліма?

— Так.

Ісаєв узяв мікрофон і спитав:

— Земля, ви записуєте показання?

— Так, — відповіли йому.

— Преса у вас?

— Так. Тут Кроне з «Телеграфу».

— Передайте їм, що все буде гаразд, — сказав Ісаєв. — Тільки треба встигнути взяти Вальтера. І поспішіть на їхню спостережну раду. В них зараз засідання. Подзвоніть туди. Вам скажуть, що Айсман зараз виступає і зможе розмовляти з вами через три-чотири години. Це алібі на той час, поки Айсман в Італії. Неодмінно подзвоніть до них. Я хочу послухати, як вам брехатиме Бауер… А з нами все буде гаразд. Не хвилюйтеся, земле. Я вийняв радіозапал ще на аеродромі… Ми з пілотами вирішили погратися з життєлюбним Айсманом. Так, Айсман? Ти добре проковтнув черв'ячка? До зустрічі, земле…

Айсман упав, підклавши ліву руку під живіт, і зразу став рихло безформним. Ісаєв несподівано згадав ту страшну глибинну рибу, яку вони витягли на «самодурі» біля Гагри з гумового човна разом з Мишанею рано-вранці, коли ще не було сонця і сніг було видно на Авадхарі…

«Господи, коли ж це було? — стомлено посміхнувся Ісаєв. — Скоріше б це повторилося там, у Гагрі чи в Удомлі, але щоб неодмінно з Мишанею і без цієї глибинної риби, а, як завжди, у вересні, коли йде ставрида і чайки літають за човнами рибалок, гомінливо лаючись у хисткому синьо-рожевому небі, і чутно, як у санаторіях люди виходять на зарядку і культурники діловито розтягують пошарпані міхи своїх акордеонів…»

— Очухається, — сказав Ісаєв пілотам. — Повіко смикається. Це форма істерики. А може, час хоче виграти. Повертайте, хлопці, на аеродромі нас чекає поліція… Якщо поліція прихопить мене заодно з цим недолюдком, ви, я хотів би сподіватися, дасте показання на мою користь. Чи ні?


Москва — Нью-Йорк — Сінгапур — Берлін

1970

Примітки

1

Дифамація (лат. diffamatio — обмова, ганьблення від лат. diffamare — поширювати плітки) — у праві деяких країн публічне розповсюдження відомостей, що ганьблять особу. Дифамація може здійснюватися у письмовій (пасквіль) або усній формах. Під письмовою розуміють поширення дійсних чи вигаданих відомостей, що принижують честь, гідність чи ділову репутацію фізичної особи чи ділову репутацію юридичної особи в друкованих засобах масової інформації.

(обратно)

2

Аушвіц (нім. Auschwitz) — один із найбільших нацистських концтаборів, що існував з кінця травня 1940 до січня 1945 біля міста Освенцім (Польща). Концтабір Аушвіц був створений за наказом Рейхсфюрера СС Г. Гіммлера від 20 травня 1940. Сучасні історики збігаються у думці, що в Аушвіці було знищено від 1,1 до 1,6 мільйона осіб. Вперше для масового знищення людей Циклон Б (кристалічна синильна кислота або ціанистоводнева кислота, HCN, перекриває клітинний дихальний фермент ферроцітохромної оксидази) був застосований 3 вересня 1941 року у таборі смерті Аушвіц за ініціативи першого заступника коменданта табору Карла Фріча до 600 радянських військовополонених і 250 інших в'язнів. Газ Циклон Б використовувався для вбивства людей у Майданеку, а також в менших масштабах в концентраційних таборах Маутгаузен, Ноєнгамме, Равенсбрюк, Заксенгаузен, Штуттгоф.

(обратно)

3

МАД — військова контррозвідка ФРН.

(обратно)

4

Народно-трудовий союз російських солідаристів (НТC) — політична організація (1929р.) російської еміграції. Видає журнали «Посів» і «Межі», а також газету «За Росію». Організація ставила своєю метою боротьбу за повалення комуністичного ладу в Росії. Агентів РОВС, яких засилали в СРСР, швидко арештовували завдяки розгалуженій агентурі ОДПУ в середовищі білої еміграції. Російський загальновійськовий союз (скорочено РОВС) — створений в 1924 році в Білій еміграції Головнокомандуючим Російської Армії генерал-лейтенант бароном П. Н. Врангелем. Спочатку союз об'єднував військові організації та спілки Білої еміграції у всіх країнах, в даний час об'єднує нащадків учасників Білого руху та їхніх однодумців.

(обратно)

5

Націонал-демократична партія Німеччини (НДПН) (нім. Nationaldemokratische Partei Deutschlands (NPD)) — ультраправа партія у ФРН. Деякі вважають її спадкоємицею НСДАП. Відомство з охорони конституції ФРН визначає її як правоекстремістську, за самовизначення, НДПН — партія правого спрямування (Deutschlands starke Rechte). Є відомості про співпрацю НДПН з неонацистськими угрупуваннями.

(обратно)

6

Кудам (скор.) — Курфюрстендам — вулиця в Західному Берліні, де сконцентровано найбільші кінотеатри.

(обратно)

7

БНД (нім. Bundesnachrichtendienst, BND) — боннська політична розвідка.

(обратно)

8

Форт Міде, центр НСА — управління національної безпека США.

(обратно)

9

В Далемі (район Західного Берліна) розташований університет, прогресивна частина студентства цього університету виступає проти неонацизму.

(обратно)

Оглавление

  • Юліан Семенов БОМБА ДЛЯ ГОЛОВИ 1967 Роман
  • Західний Берлін, 1967, серпень
  • Закон і Ліра
  • Тяжкі дні Дорнброка-батька
  • Ісаєв
  • Дорнброк при Аденауері
  • «Кожному — своє»
  • Стрімка повільність
  • «Зв’язки визначають перемогу»
  • Сутичка
  • «Добре мистецтво кіно…»
  • Турботи літніх чоловіків
  • Дорнброки — батько, син і діло
  • День, вечір і ніч режисера Люса
  • «Ви ж батько, пане Дорнброк!..»
  • «Хм… хм… раніше це називалося «наближається розв'язка»
  • Шукайте жінку
  • … Але не фінал
  • *** Примечания ***