Наказано вижити [Юліан Семенов] (fb2) читать онлайн

Юліан Семенов НАКАЗАНО ВИЖИТИ Роман

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{Авторизований переклад з російської Надії Орлової}

_{Художнє оформлення С. П. САВИЦЬКОГО}

_{Перекладено за виданням: Юлиан Семенов. Приказано выжить. М., «Военное издательство», 1984.}

Початок останньої гри

— Поїдемо в «Майбах-3», — сказав Мюллер шоферові. — І, будь ласка, швидше, Ганс.

«Майбах-3» було кодовим позначенням будинку, де в Потсдамі містилося розвідуправління «Іноземні армії Сходу» Генерального штабу рейху на чолі з Геленом; тут же, в сосновому лісі, дислокувалися ставки фельдмаршала Кейтеля, начальника штабу Гудеріана, оперативне управління генерала Хойзінгера і мозковий трест вермахту — апарат генерал-полковника Йодля^[1].

Мюллер напівлежав на задньому сидінні. Шофер Ганс возив його останніх три роки; був вірний, як пес; особливо любив сина групенфюрера, Фріца; хоч Мюллер забороняв, але він доставляв хлопця зі школи додому; щомісяця бував у себе в селі і привозив з батькової ферми найкращі свинячі окости для Мюллера.

…Шість днів тому на прийом до групенфюрера записався начальник районного відділення гестапо, яке вело школу, де вчився Фріц, і поклав на стіл рапорт інформатора, засланого в учительський колектив, про те, що Фріц, зламавши кишеньковий гребінець, ткнув його під ніс, змахнув чубчик на лоб і, ставши схожим на американського ублюдка Чапліна, який зобразив фюрера в наклепницькому фільмі «Диктатор», почав вигукувати голосом Гітлера святі для кожного націонал-соціаліста лозунги: «Кожен німець має право на землю!», «Кожного арійця буде забезпечено роботою!», «Кожен підданий великої римської імперії німецької нації найщасливіша людина в світі і готовий захищати свою свободу до останньої краплі крові!» Але Фріц Мюллер до всіх цих святих лозунгів зробив коментарі: до першого — «один метр на кладовищі», до другого — «в найкращому концтаборі!», до третього — «а якщо відмовиться, то ми його швиденьке повісимо на стовпі!»

Начальник районного відділення був ще молодою людиною, не дуже досвідченою в законах спілкування, існуючих нині в Німеччині. Тому він наївно вирішив, що інформація, надрукована в одному примірнику (він це відзначив зразу ж, як тільки почав доповідати), не може не допомогти йому в стрімкому просуванні вгору по службових щаблинах.

— Спасибі, дружище, — сказав Мюллер, відчувши, як похололи кінчики пальців і занило в сонячному сплетенні. — Ви вчинили, як справжній товариш по партії… Інший би вирішив — з поваги до мене — прибрати інформатора, а рапорт його спалити, і все шито й крито, кінці в воду… Але це означало б загнати хворобу всередину; невідомо, що встругне молодий сучий син, розбещений в домі батька, який віддає весь свій час нашій з вами національній справі… Наша релігія — правда, тільки правда, нічого, крім правди, коли йдеться про стосунки між людьми братства СС… Я призначаю вас заступником начальника гестапо Кенігсберга, поздоровляю з позачерговим званням і подякою в наказі СС обергрупенфюрера Кальтенбруннера…

— Хайль Гітлер!

— Хайль Гітлер, дружище, хайль Гітлер!.. Тільки попрошу вас ось про що — у даному випадку чисто по-дружньому…

— До ваших послуг, групенфюрер!

Мюллер посміхнувся:

— Ну, це зрозуміло… Якби ви не були «до моїх послуг», напевне, лягали б спати зі страхом у душі… А вам сняться гарні сни; мабуть, часто бачите птахів. Б'юсь об заклад, лебедів над тихим осіннім озером у Баварії.

— Щось лебедів я не пригадую, групенфюрер… Взагалі я погано запам'ятовую сни. Коли прокидаюсь, у пам'яті тримається щось радісне, а потім навалюються турботи дня, і я зовсім забуваю нічні сновидіння…

— Денних сновидінь не буває, — зауважив Мюллер. — Денна дрімота — від ситості, а коли повний живіт, то сняться кошмари… Так от, прошу вас, зробіть сьогодні ж так, щоб мерзотника Фріца викликали в районне управління фольксштурму й відправили на Східний фронт. Я не хочу більше бачити його в своєму домі, ясно? Я нікому не прощаю безтактності на адресу великого фюрера німецької нації, творця всіх наших перемог на фронті і в тилу. Потім ви подзвоните мені — ад'ютант Шольц з'єднає вас — і скажете, по якому шосе, о котрій годині, в якому напрямі і в яку частину відправлено Фріца. Ви розумієте мене?

— Так, групенфюрер!

Коли він, клацнувши підборами, повернувся, Мюллер був страшенно вражений: голова начальника районного відділення гестапо була точнісінько така, як у шофера Ганса, — стрижена під скобку; шия дуже довга, але товста; витягнутість якась, а не череп… А йому ж колись подобалась голова Ганса. І він спеціально сідав на заднє сидіння, щоб дивитися на шофера…

…Він доручив ліквідувати сина Ріхарду Шансу. Мюллер тримав «у резерві» не тільки давніх друзів з кріпо — кримінальної поліції Мюнхена, де він починав працювати у двадцятих роках, але й трьох карних злочинців, спеціалістів по нальотах: Ріхарда Шапса, Роберта Грундрегера і Йозефа Руа; він провів їх через четвертий відділ кріпо як спеціальних агентів, що працюють з заарештованими не тільки в камерах, але й на волі, інформуючи РСХА^[2] про підготовку злочинів особливо великого масштабу.

…Хлопця вбили неподалік від Одеру; це давало гарантію на повідомлення про героїчну смерть Мюллера-молодшого, який загинув за справу великої Німеччини на фронті боротьби проти більшовицьких вандалів.

(Начальника районного відділення гестапо буде ліквідовано в Кенігсберзі, це зробить Йозеф Руа; інформатора, який написав рапорт про Фріца, а також його трьох найближчих друзів, до яких могла дійти інформація про те, що дозволив, собі син, прибере Грундрегер; сусіда Фріца по парті, Пітера Бенеша, — після того як він вийде з лікарні, де зараз лікується, — знищить Шапс).

«Якщо дитина після п'ятнадцяти років не стала твоїм другом, — сказав собі «Мюллер, — якщо вона не марить батьком, вона чужа тобі; питання крові нехай цікавить Геббельса; висіти на дибі в камері за молодого виродка, який, як виявилося, позбавлений розуму самозахисту — а за новим законом фюрера мене могла ждати саме така доля, — це зрада тієї мрії, якою я живу. Якби Шелленберг дізнався про це, мене вже сьогодні катували б у підвалі. Коли бог хоче покарати людину — він позбавляє її розуму. Бог покарав Фріца. Не я».

…Виходячи з машини біля двоповерхового в червоної цегли будинку, де містилося розвідуправління «Іноземні армії Сходу», Мюллер кивнув Гансу на пластмасову коробочку:

— З'їж бутерброд, синку, добра ковбаса і дуже непоганий шпик, хоч і не з твого улюбленого Магдебурга… Я — ненадовго, можеш не заганяти машину в бомбосховище…

— Добрий день, пане генерал.

— Хайль Гітлер, групенфюрер! — відповів Гелен, виходячи з-за столу назустріч Мюллерові.

Мюллер посміхнувся:

— Ми живемо в такий час, коли надійніше бути яким-небудь лейтенантом і ні в якому разі не групенфюрером, хіба не так?

Гелен знизав плечима:

— Ви — достеменний німець, а тому всі життєві явища намагаєтеся звести до єдиної формули порядку. А він неможливий, бо коли логіка відокремлена від емоцій, починається хаос.

— Не бачу зв'язку, — сказав Мюллер, сідаючи в крісло навпроти Гелена.

— Це комплімент. Якби ви відразу вміли бачити мої зв'язки, то не сидів би я тут, а — в кращому разі — мерз би у бліндажах на Східному фронті.

— Даремно ви вважаєте мене своїм головним ворогом, — відповів Мюллер. — У вас є вороги набагато могутніші за мене, і вам це відомо, але ви чудово знаєте Росію — це ваш найнадійніший гарант, і аж ніяк не зв'язки. Ви все-таки розтлумачте наївному селянинові вашу логічну хитрість.

— Гаразд. — Гелен теж посміхнувся. — Емоції людини — це природжене, логіка — набуте. Коли ці дві іпостасі з'єднуються воєдино, починається робота, приречена на удачу. А ми останні роки живемо немовби розрубані надвоє: емоції промовляють нам одне, а логіка — тобто обов'язок підкорятися вказівкам і виконувати накази — веде нас зовсім в інший бік. Ви згодні?

— Безперечно.

— От бачите… Ви як достеменний німець марно намагаєтесь поєднати несполучне і впадаєте в алогізм, який таїть у собі біду…

— По-перше, я баварець, а не німець. По-друге, я далеко не завжди розбавляю нашу нинішню нелогічну логіку емоціями, — тому, мабуть, і живий поки що. Але я й досі не вбагнув, чого це ви загнули про «достеменного німця»?

— Тому що ви намагаєтесь нав'язати себе, свою манеру мислення співрозмовникові… Не сперечайтесь, я теж не зовсім чистий німець, — домішка пруссака не може не датися взнаки… Ви мислите прямолінійно: якщо групенфюрер чи генерал — значить, в очах ворогів ти справжнісінький злочинець, а лейтенант — всього лише напівсучий син. Так?

— Так.

— Вам, звичайно, гірше, ніж мені. Вас ненавидять і на Сході й на Заході. Що стосується мене, то люта ненависть Кремля певною мірою компенсується жадібним інтересом до мого діла фінансових єврейчиків на Заході, а особливо в Америці.

— Отепер я все зрозумів, — зітхнув Мюллер. — Це ви про те, що вам, генералові, ще можна якось продатися, а таку стару шлюху, як мене, тата-Мюллера, — нехай навіть я перетворюся в лейтенанта, — поставлять до стінки і росіяни і американці?

— Ні, ви ніякий не баварець, ви німець, стопроцентний німець, і ваші предки напевне народилися в Бранденбурзі або в Ганновері, мені жаль вас. Ми з вами, саме ми, групенфюрер, являємо собою не щось там, а пам'ять рейху. Моя пам'ять звернена проти Кремля, ваша — як проти Кремля, так і проти Даунінг-стріт, Білого дому та Єлісейського палацу, — нас гріх стріляти.

— Ні, — Мюллер похитав головою. — Ні, генерале. Ви сплутали мене з Шелленбергом. Але мислили ви саме в тому напрямку, який і привів мене до вас… Гудеріан відмовився передати нам копію вашої «Червоної біблії». Чому?

— Гудеріан лише підписав папір, групенфюрер. А відмовився я.

Він знав, що робив, відмовляючи на прохання гестапо надіслати примірник «Червоної біблії». В цій книзі були надруковані досьє на радянських політичних діячів, генералів, конструкторів, міністрів — словом, на всіх тих, хто являв собою кістяк влади; це досьє Гелен збирав, використовуючи дані агентури, засланої в Росію, перехоплення телефонних переговорів і допити полонених (він провів два місяці з Власовим, розмовляючи з ним і його найближчим оточенням, перевіряючи ще раз те, що було вже закладено в «біблію», і додаючи нове, що приніс з собою зрадник).

«Червона біблія» була одним із шансів Гелена; ніхто в світі не мав такої інформації, як він і його штаб, жодна розвідка, включаючи й Шелленберга, який зосередився в основному на політичних, тобто скороминущих інтригах, не знала того, що знав Гелен; бригадефюрер забув чи, може, не зрозумів, що справжня розвідка закладає міни уповільненої дії про запас, на багато років уперед. А втім, йому можна було співчувати — він працював під Гіммлером, який поспішав доповісти фюрерові про черговий успіх. Але армія рейху жила за законом резерву: навіть під час перемоги треба думати про можливі поразки й заздалегідь готувати реванш, контратаку, новий нищівний удар…

— Вас можуть неправильно зрозуміти, генерале, — сказав Мюллер. — Я й приїхав для того, щоб вирішити це питання мирно.

Гелен похитав головою:

— Групенфюрер, не втішайте себе: зараз у Гітлера лише одна надія — ми, армія. Ви були найстрашнішою інституцією рейху ще рік тому, навіть півроку. Тепер ви не можете без нас нічого. Мене тепер не віддадуть вам. Я не боюся вас більше.

— Он як! — сказав Мюллер. — Ви молодець. Люблю хоробрих. Це в мене з дитинства — я ж боягузом був. Саме боягузи липнуть до таємної поліції — реальна могутність, ще б пак, влада над іншими… Тільки спішно відправте в Тюрінгію, на свою віллу, до дружини й дітей, кілька взводів солдатів, нехай охороняють вашу родину як зіницю ока: зараз час страшний, удари в першу чергу сиплються на нещасних жінок та дітей…

Мюллер повільно, важко підвівся й пішов до дверей.

— Ви збожеволіли! — вигукнув Гелен. — Ви збожеволіли! Верніться!

Мюллер слухняно повернувся, знову сів у крісло — тепер уже міцно, по-хазяйськи, й миролюбно сказав:

— Хоча б кавою почастували, їй-богу.

Гелен, оволодівши собою, відповів:

— Я почастую вас кавою, але вам також не завадило б посадити в своїй квартирі наряд есесівців. У вас же теж сім'я, дружина й син, чи не так?

— Була, — відповів Мюллер. — Син загинув на Східному фронті, а дружиною я ладен пожертвувати. Ви мене зупинили тільки для цього?

— Навіщо вам «Червона біблія»?

— Для того, щоб запросити вас у пай.

— Тобто?

— Усе дуже просто: в мене з'явився канал зв'язку з Москвою: якщо вашу «Червону біблію» переправити в Кремль, вона викличе там таку бурю, такий жах, таку манію підозріливості, що наслідки важко передбачити. Захід буде страшенно здивований подіями, що можуть вибухнути у Москві. У вас, як я чув, підтасовано такі дані на Жукова, Говорова, Рокоссовського, наркома авіації Шахуріна, які ми піднесемо відповідним чином. Пам'ять Власова вибіркова. Те, що звичайна людина легко забуває, зрадник пам'ятає загострено, істинний сплав логіки й емоції, спроба підтягти всіх чистих під себе, брудного; зрада — категорія цікава, зрадник хоче бути третім, він завжди шукає — для свого виправдання — перших і других… Я згоден попрацювати з вашою «біблією» тут, у кабінеті, якщо ви боїтесь — і правильно, до речі, робите, — що вона може опинитися в сейфі Кальтенбруннера чи Гіммлера, коли я візьму її з собою…

— Словом, ви просите мене, щоб я дозволив вам бути причетним до тієї справи, якій я присвятив усе своє життя? — Гелен посміхнувся.

— О! Ви цілком правильно сформулювали, генерале, яка точність у словах!

— У такому разі ви будете змушені допомогти нещасному Канарісу.

— Ним займається Кальтенбруннер. Особисто.

— Так, але в тому концтаборі, де мучиться справжній патріот Німеччини… і фюрера, — додав Гелен несподівано навіть для самого себе, — є ваші люди. А вони можуть усе.

— Логіка, генерале! Логіка! Де ваша логіка?! Тільки-но ви сказали, яка зараз всемогутня армія, а ми, бідолашне гестапо, зовсім занедбані, і тут же заперечуєте собі, твердячи, що мої люди можуть усе…

Мюллер глянув на Гелена й зрозумів, що перебрав міру: той може закусити вудила, прусська кістка, армійська каста, ну його к бісу…

— Добре, — сказав він, — давайте домовимося так: я гарантую, що родичів страченого фельдмаршала Віцлебена й генерала Трєскова не буде ліквідовано, як наказав фюрер… Я обіцяю вам, що сім'ю фельдмаршала Роммеля, який покінчив з собою за наказом фюрера, не відправлять у табір, як санкціонував Гіммлер… Що ж стосується долі нещасного Канаріса, я постараюсь з'ясувати, що його жде. Я спробую дізнатися, чому його досі не стратили, хто зупинив руку ката, кому це на користь. Така домовленість вас влаштовує?

Гелен зняв телефонну трубку, попросив ад'ютанта принести дві чашки кави і, відчинивши сейф, мовчки, якось бридливо, але водночас жалісливо простяг Мюллерові книгу.

Той перегорнув перші сторінки, посміхнувся:

— Товар, га? Просто-таки товар!

— Це не товар, це — майбутнє…

Коли ад'ютант приніс каву, Мюллер запитав:

— Деякі сторінки можна буде фотокопіювати?

— Деякі — можна, весь матеріал — ні.

— Пропорція?

— Четверта частина.

— Домовились. У вас є до мене ще якісь прохання?

— Є.

— Будь ласка.

Гелен посміхнувся:

— Закохайтеся до нестями в яку-небудь дівку, у ваші роки це явище досить поширене, а я подбаю про неї в такому розумінні, в якому ви мали намір подбати про благополуччя моєї родини…

Мюллер похитав головою:

— Я час від часу читаю Маркса, генерале; його формулу «товар — гроші» цілком можна застосувати до втіх підстаркуватих чоловіків: певність, ніяких емоцій.

— Ваша кава прохолоне…

— Та я кави не п'ю, просто привчив себе підкорятися загальним правилам і люблю, коли їх дотримуються ті, хто оточує мене…

…Повернувшись до себе на Принцальбрехтштрасе, Мюллер попросив Шольца заварити міцний чай, спитав, які новини, вислухав те, що відповів йому ад'ютант, трохи здивовано знизав плечима, потім стомлено посміхнувся й почав годувати рибок.

Дивуватися й радіти було чого: Штірліц повертався до Берліна, хоч Мюллер ставив тисячу проти одного, що той не повернеться; підстав думати так у нього було цілком досить, бо його особиста служба спостереження передала із Швейцарії зведення, яке з усією очевидністю переконувало його, саме його й нікого іншого, що штандартенфюрер СС зв'язаний з секретною службою росіян.

«Але все-таки який смисл? Навіщо?»

Штірліц підвівся з землі, встеленої іржавим дубовим листям. Подекуди вже прокльовувалась яскрава смарагдова травичка; Штірліцу чомусь стало за неї страшно; справді, ніби дівчинка-підліток; Маріка Рокк співала останній куплет своєї пісні про сімнадцять спалахів квітня, про те, як дерева кружлятимуть у вальсі і чайка, підхоплена бистриною, потоне, і ніхто не зможе допомогти їй; голос Рокк, трохи хрипкуватий, а тому якийсь надзвичайно ніжний, довірливий, досяг своєї межі; останній акорд; шорстка тиша; диктор читав останні вісті з фронту; тон — переможний, піднесений; «героїзм танкістів, перемоги рицарів люфтваффе, грізні контратаки непереможних СС»…

Штірліц підійшов до машини, вимкнув радіо, сів за кермо й поїхав до Берліна…

Він не гнав машини, немовби намагався продовжити те відчуття тиші й самотності, яке тепер належало тільки йому одному. Він не те що не хотів, а скоріше не міг уявити собі того, що чекає на нього через три години, коли він повернеться. Він їхав повільно, намагався примусити себе ні про що не думати; повне розслаблення; але чим наполегливіше він наказував собі не думати, тим голосніше звучали в ньому запитання, а запитання — це стимул думки, початок дії, основа її, предтеча вчинку.

Тоді Штірліц вирішив похитрувати з самим собою: він примусив себе згадати обличчя Сашеньки; воно завжди, з далекого двадцять другого року, жило в ньому, тільки цей спогад став зараз таким тривожним, безповоротно далеким, що Штірліц навіть на мить зажмурився, проминув ще один стовпчик, але сказав собі: «Це був двісті тринадцятий кілометр, не жени, все буде добре, точніше кажучи, все мусить бути добре, інакше станеться несправедливість, ти не заслужив цього. А хіба несправедливість — категорія, позначена печаткою «заслуженого»? Несправедливість — вищий вияв нелогічності буття: вона обрушується саме на тих, хто не заслужив її, хто намагається жити за неписаним кодексом добра… Бач, як ти хвалиш себе, — посміхнувся Штірліц, — не прямо, але цілком однозначно… Страшенно любить людина, коли її хвалять. А коли похвалити нікому, то, як кажуть, своя рука владика… Мабуть, фюрер за молодих літ дуже часто чув грім овацій і своє ім'я, яке повторювали багато разів тисячі людей. Цікаво, чи приймуть коли-небудь люди таке рішення, щоб піддавати вчинки свого лідера аналізу психіатрів? Так, мовляв, і так, ви — параноїк, вельмишановний пане, вам не народом правити, а відпочивати в санаторії, зміцнювати нервову систему; можете малювати, акварель дуже заспокоює нервову систему; можете також вправлятися в поезії, читайте свої вірші масам, теж будуть овації, дівчата охочі до солодкомовної рими… Е, ні, поезія — це святе, до неї не можна підпускати параноїків… Страшна фраза: «Не можна підпускати до поезії»… Соромно, Ісаєв, ти зараз недобре сказав; поезія відторгне сама по собі все те, що не позначено печаткою морального здоров'я…»

Він пригадав те свято, яке було в нього восени тридцять сьомого, коли командування дозволило йому перейти фронт під Гвадалахарою, старанно залегендувавши для Берліна «необхідність зустрічі з агентурою СД, засланою в республіканську Іспанію». На «вікні» його зустрів Григорій Сироєжкін, вони подружилися в двадцять першому, коли Дзержинський послав Ісаєва в Таллін у справі викрадення діамантів із Держсховища, а Григорій був на зв'язку з ним і Шелехесом-молодшим, резидентом Чека в Естонії.

…Сироєжкін привіз його в невеличкий особняк поблизу Валенсії, там уже зібралися Володимир Антонов-Овсієнко, Михайло Кольцов, Родіон Малиновський, Хаджі Мурат Мамсуров, Яків Смушкевич і Роман Кармен. З кожним із цих людей Максима Ісаєва зв'язувала дружба з тих давніх і прекрасних років революції, коли Антонов-Овсієнко часто заходив до Дзержинського; Родіон Малиновський був у Василя Блюхера, який переправляв Ісаєва до Владивостока; з Яковом Смушкевичем, нинішнім радником республіканської авіації, його дороги перетиналися в Китаї, коли там були Блюхер і Михайло Бородін, — допомагали створювати революційну Червону Армію…

Він пробув у друзів всього тільки одну ніч. Ніхто не зімкнув очей. Згадували тих, з ким дружили: Павла Постишева, Якова Петерса, Миколу Подвойського, Михайла Кедрова, Григорія Петровського, Миколу Криленка, Артура Артузова.

Потім Ісаєв вийшов у маленьку кімнату разом з Антоновим-Овсієнком — той був генеральним консулом в Іспанії, відповідав за все.

— Максиме, — сказав Антонов-Овсієнко, закурюючи, — я знаю, що ти захочеш зараз написати рапорт, щоб тебе відкликали на Батьківщину, я знаю, що сили твої вичерпуються, я розумію все, мій товаришу… Але я не передам твій рапорт у Центр, тому що боротьба з фашизмом, — а він багатоликий, як перевертень, — тільки ще починається, і це буде довга й кривава боротьба.

Антонов-Овсієнко важко затягся, пильно подивився на Ісаєва, потім, зітхнувши, дивно всміхнувся:

— Знаєш, мені, як людині військовій, — як-не-як прапорщик з п'ятого року, тридцять два роки стажу, — відомі всі військові накази… Але є один, якого немає в статутах: «Наказано вижити»… Розумієш?

— Розумію, — відповів тоді Ісаєв. — Але чи розуміють там, дома, що…

Антонов-Овсієнко перепинив його:

— Максиме, там розуміють усе. Ясно? Усе.

«Наказано вижити, — Штірліц повторив сам собі слова Антонова-Овсієнка. — Але тільки по закону совісті. Інакше треба зникнути. Життя, куплене ціною безчестя, не життя, а животіння….»

Він згадав, як у двадцять сьомому, в Шанхаї, дістав наказ Менжинського влитися в рух націонал-соціалістів. Йому здавалося тоді — чим глибше він вникав в ідеї Гітлера, — що Центр помиляється, вважаючи, що цей фанатик небезпечний, що він зможе прийти до влади. Лише в тридцять третьому році він зрозумів, який же був правий Вячеслав Рудольфович, передбачивши найстрашніше ще за шість років до того, як воно, це страшне — прихід нацистів до влади, — сталося.

Досі Штірліц — скільки не думав про причини, які привели до влади фюрера, — не міг пояснити собі цього феномена. Так, незгоди між соціал-демократами й комуністами, відсутність спільного фронту не могли не допомогти правим ультра здобути перемогу, але чому Гітлер?! Були серйозні сили в Німеччині на початку тридцятих років, що стояли на консервативних, непохитно антикомуністичних позиціях: армія насамперед; «Сталевий шолом»; «Німецька національна партія». Чому ж не цей блок прийшов до влади, а Гітлер? Гра на чудовому терміні «соціалізм», на його притягальній силі для робітничого класу? Висунення — поряд з терміном «соціалізм» — примату його національної належності? Тобто зробити на зло Москві — не Інтернаціонал, не щастя для всіх, а лише вибраній расі панів, нації німців? Невже одержимий націоналізм, тобто схиляння лише перед самими собою, такий могутній і сліпий на початку свого шляху, що може заступити зір історичній пам'яті? Жоден національний рух, заснований на ідеї примату раси, ніколи не здобував і не зможе здобути остаточної перемоги, це розуміє кожен. Тоді як же Гітлер зміг обдурити народ Гете, Вагнера, Гегеля, Гейне, Бетховена і Баха? Невже народові, цілому народові хотілося, щоб вину за те, що в країні немає хліба й маргарину, звалили на євреїв, циган та на інтриги Комуністичного Інтернаціоналу? Може, людям взагалі притаманно перекладати вину за все на інших? Рятівні козли відпущення? Отже, Гітлер і розіграв саме цю підлу карту, звернувшись до найгіршого, зачаєного, що в в людині, особливо в слабкій і малоосвіченій! Але ж це справжній злочин — робити ставку на підле й слабке, це тільки на перших порах може принести дивіденди; кінцевий результат можна передбачити цілком: загальний крах, національне приниження, розгром державності…

«А яке фюреру до всього цього діло? — подумав Штірліц. — Він завжди жив лише одним: субстанцією, що іменується «Адольф Гітлер»; він справді завжди в своїх думках чув овації й ревище юрби, що багато разів повторювала його ім'я… Ні, політика треба перевіряти ще й на те, яка в ньому міра природженої доброти, бо добра людина спочатку думає про інших, а вже потім про себе…»

Штірліц відчув утому, величезну, гнітючу втому. Вдалині завиднів Берлін; він угадав столицю рейху по скорботних крематорських димах, що здіймалися у високе, світле небо: нальоти англо-американської авіації були тепер майже безперервними.

«Якщо я знову зупинюсь, — раптом збагнув Штірліц, — вийду з машини і сяду на землю (машинально він помітив, що тут, далі на північ, на узбіччях ще не було зелені й острівці снігу в лісі вкрила кіптява, бо вітер розвіював згарища на десятки кілометрів навкруг), то я можу не встояти, не втримати себе й поверну назад; приїду в Базель, перетну кордон і ляжу спати в першому ж невеличкому готелі — він приблизно за двісті метрів від Німеччини, прямо навпроти вокзалу. Вулиця тиха, спокійна, правда, чути, як гудуть паровози; але ж це прекрасно, коли вони сумно гудуть, вирушаючи в дорогу… Тато водив мене на маленьку станцію під Москвою — здається, називалася вона Малаховка, — і ми подовгу слухали з ним, як мимо мчали поїзди, стрімко відлічуючи на стиках щось своє, тільки їм зрозуміле… Тобі не можна зупинятися зараз, старина… Їдь до себе, прийми душ, випий міцної кави і починай роботу…»

Не доїжджаючи трьох поворотів до будинку, Штірліц різко загальмував: дорогу перебіг чорний кіт із смарагдовими, очманілими очима.

Він знав, що тут його, на жаль, ніхто не обжене: у Бабельсберзі майже не лишилося машин, — усі конфіскували для потреб фронту, а ті, які непридатні для армії — дерев'яні, горбатенькі «декавушки», — стояли в гаражах — бензин було суворо лімітовано; він розумів, що перехожого, який перший перейде ту незриму лінію, де прошмигнув кіт, чекати доведеться довго: люди виходили з будинків тільки тоді, як бомбили, щоб заховатися в сховищі; всі тепер жили зачаєно, ліктем до ліктя, ждучи неминучого кінця, — це зараз розуміли всі в рейху, всі, крім великого фюрера німецької нації, який фанатично й нещадно тримав народ як свого особистого, безправного й безсловесного заложника.

«Я почекаю, — все-таки сказав сам собі Штірліц, вимкнувши мотор. — Що-що, а чекати я вмію. Все-таки чорний кіт, та ще й зліва направо, після полудня, напередодні повернення в моє пекло — штука паршива, що не кажіть…»

Другим шаром свідомості він розумів, що чорний кіт був лише приводом, який дозволив першому, головному, холодно-логічному шарові свідомості наказати руці вимкнути ключ запалення: кожна людина багатомірна, і залежно від рівня талановитості кількість цих таємничих шарів у корі мозку множиться тяжким вантажем думок і почуттів, часто прямо протилежних одне одному.

«Просто мені треба ще раз усе продумати, — сказав собі Штірліц. — Я збентежений з тієї хвилини, як дав згоду повернутися. Я розумію, що цією згодою я, мабуть, підписав собі смертний вирок… Але ж тільки хвора людина не мав почуття страху… Отже, даючи згоду повернутись, чи залишав я собі хоч гран надії? Безумовно. В чому мене могли засвітити? В усьому… Це не відповідь, голубе, це занадто просто для відповіді, не хитруй сам із собою. Ти розумієш, що одне з найуразливіших місць — це сестра пастора та її діти. Якщо їх усе-таки вичислять і візьмуть у гестапо, мені не буде порятунку. Це раз. Їх, звичайно, важко, практично неможливо вичислити, документи надійні, в ті гори ось-ось прийдуть американці, але ж я був цілком певний, що Плейшнеру не загрожує небезпека, а він загинув… А сам пастор? Чи можуть гестапівці завдати йому удару? Навряд… Вони не зможуть висмикнути його з Берна, сили в них уже не ті… Хоч усіх їхніх сил я не знаю… А що коли Шелленберг увійшов у контакт з Мюллером? Тоді його першим запитанням буде: «Яким чином Кальтенбруннер і Борман дізналися про переговори Вольфа з Даллесом?» Я повинен продумати лінію захисту, але я не можу зосередитись, а тут ще й кіт дорогу перебіг, і тому я маю право посидіти й підождати, поки хтось перейде цю чортівню перший… Все це так, а якщо прикордонна служба ввела ще одну підлість і таємно фотографує усіх, хто пересікає рубежі рейху? І Мюллер зараз розглядає портрет Каті і мій?.. Що я відповім? А чому, власне, він повинен мене про це питати? Він почне стежити й пристукне мене на контакті з тими зв'язковими, яких передали мені в Потсдамі чи Веддінзі, та й годі».

Штірліц стомлено підвів очі: в подовжньому дзеркальці було видно безлюдну вулицю — ані живої душі.

«Ну й що? — заперечив він собі, не маючи бажання заспокоюватись від того, що за ним поки що не стежили. — В цій державі цілком могли викликати трьох сусідів і доручити їм фіксувати кожен проїзд моєї машини, всіх машин, які їдуть до мене, всіх велосипедистів, пішоходів і мотоциклістів… І вони покірно фіксуватимуть, писатимуть, повідомлятимуть по телефону… Але я ухиляюсь від головного запитання… І поставить його мені Шелленберг… Із своєю звичною усмішкою він запропонує написати звіт про мою роботу в Швейцарії в ті дні, коли я засвітив Вольфа. Він попросить дати йому звіт прямо там, у нього в кабінеті, — адреси, де відбувалися мої зустрічі з пастором, номери телефонів, по яких я дзвонив… А в Берні вони цілком могли поставити за мною контрольне спостереження… Я ж був певен, що дістану дозвіл повернутися додому, і тому погано перевірявся. Ти дуже погано перевірявся, Ісаєв, тому згадай, де ти міг наслідити. По-перше, у пансіонаті «Вірджінія», де зупинився Плейшнер. Очну ставку з тим, хто привіз мою шифровку на конспіративну квартиру гестапо «Блюменштрасе», обіцяв мені Мюллер… Плейшнер не дав йому такої втіхи, невеличкий, витрішкуватий, сміливий Плейшнер… Але той факт, що я цікавився ним, приходив до пансіонату, де він зупинився, — якщо це зафіксовано зовнішнім спостереженням, — буде тією ланкою в системі доказів моєї провини, якої ще бракує… Так… А що іще? Іще що? Та дуже просто: Шелленберг зажадає викликати пастора: «Він потрібен мені тут, у камері, — скаже він, — а не там, на волі». — «Це недоцільно з точки зору справи, — відповім я. — Ми маємо в особі Шлага чудовий контакт для будь-яких розмов у Швейцарії». Зараз без десяти дванадцята. Поки проб'є годинник, у нас є ще трохи часу, чи варто поривати всі зв'язки? Не тіш себе заспокійливою брехнею, це нерозумно, а тому — нечесно. Шелленберг не стане прислухатися до логіки, він — людина імпульсу, як і всі у цьому смердючому рейху. Дияволи, що дорвалися до влади, некеровані в своїх рішеннях: їхня практика безконтрольна, їх не можуть ні переобрати, ні зняти з міркувань ділової потреби, вони підуть геть тільки разом з цією державністю… А втім, те, що я загальмував і стою посеред дороги вже п'ять хвилин після того клятого кота, це на мою користь: так може зробити тільки щира людина; на думку Мюллера, жоден розвідник не став би привертати до себе увагу… Ох і Штірліц! Цікаво, я з самого початку придумав «котячу мотивацію» чи мені це спало на думку тільки зараз? Я не відповідаю собі, і це форма захисту… Я не повинен відповідати ні Мюллеру, ні Шелленбергу, я повинен примусити їх запитувати… А цього я можу домогтися лише одним: першою людиною, яку я повинен побачити, має бути Борман. І йому я передам плівку, що її роздобув пастор, про переговори Вольфа з Даллесом… А чому б і ні? Як це у римлян? Розділяй і владарюй… Але з мого дому Борманові дзвонити не можна… А чому я думаю, що мені дозволять дзвонити звідти, якщо Мюллер уже посадив там своїх костоломів?»

Він увімкнув запалення, глянув — автоматично — в дзеркальце і помітив, що по тротуару біжить хлопчик з собакою; він біг перелякано, втягнувши голову в плечі, мабуть, чекаючи нальоту; обличчя в нього було пергаментне і зморщене — таке буває у старих людей перед самою смертю, коли вуха стають надмірно великими, мочка обвисає, робиться сіро-синьою, восковою.

Штірліц повільно перемкнув швидкість, на мить загальмував, підбадьорливо посміхнувся хлопчикові і тільки після цього розвернувся й поїхав до центру — там, біля метро, ще подекуди працювали телефони-автомати. Напевне можна подзвонити з кабачків на Фішермаркте — від «Грубого Готліба» дзвонити нема сенсу, там усі розмови записує районне гестапо, та й сам Готліб завжди на сторожі. За імперським законом від сьомого червня тридцять четвертого року кожен власник ресторану, готелю, вайнштуббе, бару, кафе, пивної був зобов'язаний співробітничати з властями й повідомляти про всіх гостей, поведінка яких бодай трохи може видатися підозрілою. Коли людина, яка прийшла до тебе випити пива, неголена, неохайно одягнена або ж, навпаки, занадто вишукано, особливо в іноземному костюмі (англійський і американський стиль помітні одразу), якщо гість плаче або дуже голосно сміється — словом, коли він хоч чимсь вирівняється з маси, про нього треба негайно повідомити у відділення гестапо. Оскільки циганам і євреям вхід до ресторану, кафе і готелю був заборонений — нелюди, які підлягають знищенню, — а коли почалася війна, відвідувати громадські місця було заборонено також французьким робітникам, яких пригнали в рейх, «остарбайтерам» з Польщі, Югославії та Радянського Союзу, то репресивна система тотального стеження обрушилася на тих, кого фюрер так патетично називав «расою панів»; саме вони, «пани», і стали в'язнями того гігантського концтабору, що іменувався «великим рейхом німецької нації», де «права кожного імперського підданого на свободу і достоїнство» щодня й щогодини проголошувались пропагандистським апаратом доктора Геббельса.

…Штірліц загальмував біля станції метро «Адольф Гітлер Платц», обійшов свій запилений «хорх», подумав, що машину треба зразу ж помити, інакше поліцейські негайно повідомлять по ланцюгу (номер його машини службовий; кожне поєднання літер належало тому чи іншому рейхсміністерству, так легше стежити за пересуванням на вулицях; спецповідомлення про поїздки бонз «середнього калібру» щодня досліджувались особливим сектором дорожньої поліції, а потім донесення про ті маршрути службових машин, які здавалися нестандартними, надсилалися в гестапо).

Опустивши в телефонний апарат дві монетки по десять пфенігів, Штірліц подумав: «Але ж подзвонивши Борману першому, зразу ж настрою проти себе Мюллера. Як він радів, коли казав мені: «Бачите, Штірліц, як легко я вас перевербував, десять хвилин — і все гаразд!» Не треба скидати його з рахунку. В тому, що зараз має бути зі мною, все-таки саме він стоятиме під номером «один»… Я повинен подзвонити до його Шольца й сказати, щоб він доповів шефу, що я повернувся, призначив час аудієнції, бо в мено є надзвичайно важлива інформація… А вже після цього я подзвоню Борману… Молодець, Штірліц, ти вчасно вніс вельми важливу корективу. А кажуть, що від перестановки чисел сума не міняється… Дзуськи, ще й як міняється… Але я все-таки недаремно відкидав від себе те кляте запитання, яке мучить мене з тієї хвилини, як хлопець у барі передав мені наказ повернутися в рейх… Це, звичайно, не наказ, прохання, ясна річ… Я боюсь запитати сам себе: «Чому я повинен повернутися?» Може, в Швейцарії, читаючи наші, російські газети, я просто не зміг збагнути, що вдома знають про те, що може статися в рейху, набагато більше, ніж знаю я, сидячи тут? Але що? Що ж?!»

…Зустрівшись із Борманом — як і минулого разу, в його машині біля Музею природознавства, — Штірліц якоюсь мірою зрозумів, чому Москві було вигідно, щоб він повернувся…

«Так, саме так — я справді вас підозрюю…»

— Здрастуйте, Штірліц, дуже радий вас бачити. Сідайте, — сказав Мюллер, і вмить подовжня гримаса перекосила його ліву щоку. — Хочете випити моєї яблучної горілки?

— Хочу.

— А покуштувати справжнього магдебурзького сала?

— Тим паче.

Мюллер витяг з холодильника, вмонтованого в книжковий стелаж, запітнілу пляшку баварського «айнціану», дерев'яну дощечку з тонко нарізаним біло-рожевим салом, банку консервованих мідій, поставив усе це на маленький столик у своїй кімнаті відпочинку й сказав:

— Якщо не можете не курити — куріть.

— Спасибі. — Штірліц усміхнувся.

Мюллер швидко глянув на нього:

— Чого це ви смієтесь?

— Я колись читав книжку єврейського письменника Шолома-Алейхема… В нього там були цікаві рядки: «Якщо не можна, але дуже хочеться, то можна».

— Чудово, — сказав Мюллер і підняв свою чарку. — За ваше благополучне повернення, за те, що ви блискуче виконали свій обов'язок, і за ваші філологічні здібності.

Штірліц випив, закусив салом — воно й справді було смачне — і спитав:

— А чому «філологічні здібності»?

— Тому, що я знаю списки всіх тих євреїв, книжки яких видавалися в Німеччині. Шолома-Алейхема там не було. Його видавали тільки в Росії.

— Правильно. І ще тричі видавав його Галлімар у Парижі.

— Та чорт з ним, з тим Алейхемом, я зараз хотів би знайти серед своєї рідні якогось єврея, незабаром це дуже знадобиться, коли сюди наїдуть жидочки з Америки, а Сталін пришле своїм намісником Іллю Еренбурга… Гаразд, розповідайте про розмову з Борманом… Ви не писали її?

— Ні. І надалі цього не робитиму.

— Чому?

— Тому що після моєї першої з ним зустрічі він і так змінив своє ставлення до вас… Ви ж були в нього після того, як я розповів йому про вашу безмежну відданість?

— Він сказав вам про це?

Штірліц знизав плечима:

— А хто ще міг мені про це сказати?

— Ваш шеф і мій друг Шелленберг, наприклад…

— Мій шеф і ваш друг Шелленберг, мабуть, віддасть мене в руки імперського народного суду за те, що я сприяв зрадницьким переговорам пастора Шлага з англо-американцями…

— А кого представляє Шлаг? За ним хіба стоїть хтось? Він зв'язаний з нами? Чи з партією? Він був і лишився зрадником, Шелленберг знав, кого відправляти в Берн… Мене принаймні Шелленберг поки що не просив зайнятися вами як «пособником ворогів».

— Попросить.

— Ви сказали про це Борману?

— Звичайно.

— Як він відреагував?

— Сказав, що подумає… Але мені здалося, що ви заздалегідь обговорили з ним таку можливість…

Мюллер знову налив чарки, подивився на свою проти світла, похитав головою:

— Якого біса всіх нас потягло в політику, Штірліц?

— Які ми політики? Шпигуни…

— Справжніми політиками на цьому світі є саме шпигуни: вони знають обидва боки медалі, тобто абсолютну правду, а політики звиваються, як змії, аби відчеканити орел і решку на одному боці, а це, погодьтесь, неможливо.

— Саме тому їхня робота буде необхідна в усі часи, ще не кажіть, ілюзія, а люди до неї охочі…

— Борман справді попросив мене подбати про вашу безпеку, ви знову вгадали… Спалося в Швейцарії добре?

— Так само, як і тут.

— Але там не бомблять, тиша…

— А я не реагую на бомбардування.

— Ви фаталіст?

— Ви до чого завгодно доведете, — зітхнув Штірліц.

— Це правда, уміємо, — погодився Мюллер добродушно. — Ну, розповідайте, про що він говорив?

— Про те, що Шелленберг, мабуть, веде й далі своє діло в Швейцарії і готує нове, в Стокгольмі.

— І вам як спеціалістові по зриву переговорів доручено ввійти в ці комбінації Шелленберга?

— Так.

— Але ні Борман, ні ви не знаєте, як це можна зробити?

— Саме так.

— І Мюллер-гестапо, добрий, старий тато-Мюллер повинен допомогти вам у цьому?

— Повинен.

— А як він це зробить? Що він, мудріший за всіх? Я не знаю, як підкрастися до вашого шефа. Я сушу собі голову другий день і нічого не можу придумати. Краще викладайте ваші міркування, Штірліц, ви розумний і хитрий… Сміливо кажіть усе, що спаде на думку, а я вас коригуватиму…

— Групенфюрер, якщо ви вже не знаєте як, то навіть я при всій своїй хитрості взагалі нічого не придумаю…

— Штірліц, я не люблю, коли кокетують… Та ви й не вмієте кокетувати, ви дуже розумні для цього… Розкажіть мені весь хід операції по Вольфу… З самого початку… Англійці, мабуть, все-таки були праві, коли вирішили — у судовому розгляді — жити за законами аналогії… Я слухаю…

Штірліц зрозумів: почалася перевірка. «Він хоче послухати, як я викладатиму йому свою версію всієї справи… А він ще раз перевірятиме її, виходячи з донесень агентури, розшифровки моїх телефонних розмов, рапортів служби спостереження… Зараз він підніметься й підійде до шафи або кудись іще, де в нього є кнопка, яка вмикає запис… Навряд чи він зважиться, сидячи навпроти мене, шарити рукою в кишені, щоб увімкнути диктофон, він надто великий професіонал, він вичисляє контрагента заздалегідь…»

Але Мюллер не встав з крісла, він просто присунув до себе маленький пульт, що лежав на столі, натиснув на кнопку й сказав:

— Я запишу вас, потім послухаємо разом, коли якийсь вузол буде незрозумілий, повернемося до нього й проаналізуємо заново. Згодні?

— Звичайно, — відповів Штірліц і знову, уже вкотре, подивувався з цієї людини, з її зовсім особливої логіки. — Так от, мені доручили вести роботу з пастором, якого Шелленберг, мабуть, уже давно тримав на думці для прикриття Вольфа — на випадок, коли переговори з Даллесом закінчаться невдало чи відомості про них дійдуть до фюрера… Я працював із Шлагом не без інтересу: це — достойна людина, в цього своя позиція, він безстрашний, готовий на все, аби тільки з німцями уклали мир якнайшвидше… У Шлага досить широкі зв'язки серед учасників руху пацифістів, про нього знають у Ватікані, з екс-канцлером Брюнінгом його зв'язує давня дружба… За легендою він мав увійти в контакт з Даллесом, назвавши імена кількох достойних людей у переговорах про мир, бо він — за словами агентів Даллеса — немає в рейху опори на ті реальні сили, які зможуть утримати в країні порядок і не дозволять, щоб Німеччина стала поживою для росіян — повною мірою, а не так, як було вирішено в Ялті. Від Брюнінга до Шлага надійшли дані, що Даллес почав переговори з обергрупенфюрером Вольфом. Але й це не все: Шлаг — і ценайголовніше, з чим я до вас приїхав, я не сказав про це Борману, цініть мою вірність — вичислив, що операція Вольфа планувалася не тільки вашим другом і моїм шефом, а й досить серйозними силами в генеральному штабі і в міністерстві закордонних справ…

— Факти? — закашлявшись, запитав Мюллер.

Штірліц зрозумів, що той навмисне закашлявся, не хоче, щоб голос його був на плівці, кашель змінює голос до невпізнанності, однак, відзначив Штірліц, на його пасаж про генштаб і дипломатів Мюллер клюнув, одразу зажадав фактів. «Ну що ж, я дам тобі факти, тільки погано, що я не розповів про цю мою ідею пасторові, вони, я думаю, зараз до нього підкрадатимуться… Треба зробити все, щоб Мюллер, саме Мюллер, доручив мені поїхати до Швейцарії. Я повинен так повести себе під час допиту, а це допит, ясна річ, аби залишити щось таке на денці, що стало б украй необхідним Мюллерові… Потрібен гачок, тільки тут не треба поспішати, тільки б повести мені, тільки б розбудити у цій стомленій людині фантазію… А як її розбудиш? Інтересом, особистим інтересом, він розумний, він знає, що думати тепер треба тільки про себе самого, все програно. Але. ж і він заложник у Гітлера. Вони всі заложники, боягузливі, маленькі заложники в руках хворого, напівпаралізованого маніяка… Он який жах! Чому таке можливо? Правильно кажуть: «Не сотвори собі кумира». Вони думали, що їхній кумир приведе їх до світової могутності, покладе їм до ніг людство… Мала інтелігентність, відсутність справжнього знання завжди породжують доктрини саме такого роду, адже вчитися не всі люблять, а дітей часом примушують читати історію, студіювати іноземні мови. Доктрина націонал-соціалізму розрахована на ледарів, на тих, хто найбільше полюбляє спортивні ігри, розважальні програми по радіо й кухоль пива ввечері, після того, як відсидів роботу…»

— Факти цікаві, — сказав Штірліц. — Хоча Шлаг мені далеко не все відкриває — він багато чого тримає в резерві, для торгу, — але склад його логіки в даному випадку абсолютний. Ось його схема: чому Вольфа зняли наприкінці минулого року з поста начальника особистого штабу рейхсфюрера? Адже це — крах, падіння, чи не так?

Штірліц подивився на Мюллера, ждучи відповіді; той мовчав; Штірліц, чітко уявивши, як повільно й шорстко тягнеться плівка в диктофоні, глузливо запитав:

— Групенфюрер, ви не хочете, щоб ваш голос був на одній плівці з моїм голосом?

Мюллер мовчки кивнув.

— Добре, я зрозумів. Слово «групенфюрер», яке я щойно сказав, легко зітреться, плівка, мабуть, шведська, добре склеюється, ривка при прослухуванні не буде… Продовжую… Так зване «падіння» Вольфа було першою фазою операції, задуманої тут, у Берліні, в цьому будинку… Наступною фазою було підключення генерального штабу, який зобов'язаний був дати згоду на призначення Вольфа заступником командуючого групою військ у Північній Італії. Армія — за підписом генерал-полковника Гудеріана — дала таку згоду. Норми протоколу вимагали, щоб факт приїзду Вольфа в Італію було обговорено по дипломатичних каналах з урядом Муссоліні. Листування з цього приводу зберігається в архіві міністерства закордонних справ. Чорний мундир СС, наш з вами, такий тенденційний, Вольф спритно змінив на зелений френч — військова людина, каста служивих, за всіх часів генерали ворогуючих армій періодично сідали за стіл переговорів… І сталося все це ще напередодні нашого наступу проти союзників в Арденнах. Отже, комбінація справді готувалася заздалегідь? Більше того, Шлаг вважає, що коли Шелленберг заарештував Канаріса, сам на сам, без свідків, адмірал, очевидно, віддав йому такі зв'язки, які гарантували Вольфу цілком надійний контакт з Даллесом, і якби не моя… ні, скажемо, наша з вами робота по пастору, переговори напевне могли б закінчитися повним успіхом… Ви просили мене викласти факти; я виклав вам хід логічних роздумів пастора — це, якщо хочете, факти. Їх тільки треба ретельно перевірити: хто конкретно готував у штабі вермахту наказ про Вольфа для Гудеріана? Шелленберг напевно діяв через свої особисті зв'язки, а може, й через дуже довірену агентуру в армії. Найближче за всіх до Гудеріана стоїть Гелен. Його робота змикається з тією діяльністю, якою займається другий підрозділ Шелленберга. Може, він, Гелен?

Мюллер вимкнув запис, наблизився до Штірліца, запитав:

— Ім'я Гелена вам назвав Шлаг?

— Ні.

— У вас є якісь причини вважати Гелена близькою людиною Шелленберга?

— Ні… Припущення.

— Хитруєте?

— Щирий, як дитя.

Мюллер раптом злякався; страх був несподіваний, бо — вкотре вже! — він ловив себе на тому, що Штірліц немовби читає його думки, на диво поінформований про його вчинки і наперед знає те, що він таємно від усіх замислив. Раніше, ще до того, як він дістав дані про зв'язки Штірліца з секретною службою, найімовірніше з російською, що тепер давали можливість розстріляти його тут, у кабінеті, таке вгадування захоплювало групенфюрера, але зараз він відчув жах, тому що — вперше в житті — усвідомив свою нікчемність і трагічну безнадійність становища, в якому опинився через клятого австрійського психа.

«А якщо зараз спитати його про контакти з росіянами в лоб? — подумав Мюллер. — Я побачу своїми очима, як він здригнеться від жаху, і мені буде не так страшно, як стало тільки що. Ні, — сказав він сам собі, — ти не маєш на це права. Штірліц — твоя козирна карта, і ти розіграєш її так, щоб побити нею будь-якого туза. Але гра буде кривава, і коли він зрозуміє мене, відчує, що я знаю щось, але мовчу, буде непоправний програш».

— Ну, добре, це вже цікаво — з Геленом, спасибі, Штірліц. Ви обговорили зв'язок з пастором?

— Так.

— Обопільний?

— Так.

— Віддасте мені його адресу?

— Звичайно.

— Тепер ось що… Прикордонна варта повідомила, що ви пересікали кордон не сам, а з дамою. Це правда?

— Ні. Неправда. Я перевіз через кордон не тільки фрау Кірштайн, а й двох її дітей.

— Хто вона?

— Біженка. Її чоловік працював у нас на заводах Круппа, спеціаліст годинникової техніки, швейцарець… Загинув… Вона стояла на дорозі, тільки-но закінчився наліт варварів…

— Якого віку діти?

— Немовлята… Я, на жаль, погано розбираюсь у цьому… Вони дуже пищали…

— Де вона вийшла в Швейцарії?

— У Берні.

— Біля готелю?

— Так.

— Назва?

— «Золота корона»…

Мюллер знизав плечима:

— Чому республіканська Швейцарія так полюбляє королівські назви, пов'язані з атрибутами тиранічної влади?

— Я думаю, що в нас незабаром, навпаки, республіканських назв готелів буде понадміру… Кожен з загостреним інтересом ставиться до того, чого не має сам.

— Хм, можливо. У Берліні напевно з'являться готелі «Російський двір», «Калинка» і «Самовар»…

— А в Мюнхені «Уолдорф Асторія» і «Пенсільванія», — додав Штірліц.

Мюллер кивнув, потягся стомлено, запитав:

— А кого ви шукали в пансіонаті «Вірджінія»?

— Ви стежили за мною в Швейцарії?

— Я прикривав вас.

— У такому разі відповідаю: у «Вірджінії» я шукав професора, який контактував з пастором.

— Чому пастор сам не пішов у «Вірджінію»?

— Тому що я інструктував його про заходи безпеки. Професор… я забув його ім'я… не прийшов до пастора на зустріч… Досить поінформована людина. Він представляв якусь групу в рейху, глибоко законспіровану… Чомусь він покінчив з собою…

Мюллер дістав з кишені френча — лінивим, повільним жестом — маленький аркушик, поклав на стіл перед Штірліцом:

— Саме він приніс на нашу конспіративну квартиру цю шифровку. Пригадуєте, я показував її вам, коли мені довелося посадити вас у камеру? Цікаво, правда ж? Шифр точнісінько, як у радистки, чарівної молодої дами…

«Якщо він примусить мене писати лівою рукою, буде погано, — подумав Штірліц, розглядаючи свою шифровку. — Треба заздалегідь підготувати себе до цього. Провал? Випадок? Може, він веде гру? Але Борман навряд чи став би розмовляти зі мною так, як розмовляв, якби Мюллер сказав йому про свої підозри».

— Ви підозрюєте мене, групенфюрер?

— У якійсь мірі.

— І яка ця міра?

— Я підозрюю вас у тому, що ви почали свою гру. Така собі, знаєте, «мінівольфіада»… А чому б і ні? По-людськи я можу зрозуміти вас — у нашій державі «національної спільності» кожен зараз думає тільки про себе.

— А коли я справді веду таку гру? — неквапливо запитав Штірліц. — Коли я скажу вам, що граю свою партію, не дуже сподіваючись навіть на вас, хоч ваш план зникнути в ту мить, як тут гуркотітиме канонада союзників, здається мені оптимальним? Адже ви досі не сказали мені: з ким ми підемо? Куди саме? Яким чином? Ви хочете бути хазяїном діла, але у ваше діло я вкладаю не гроші, а життя. Тому я так трепетно й акуратно поводився з пастором.

— І так хвацько сховали кудись його сестру з виродками, що бідолашний Айсман мало не повісився. Де вони?

— У Швеції.

— Не брешіть.

— Тоді не запитуйте.

— А якщо я знайду її, пастор прийме мене у вашу компанію?

— Він прийме вас у компанію, якщо ви санкціонуєте мою з ним роботу. Продовження роботи, так буде точніше.

— У чому вона полягатиме?

— В тому, щоб він, Шлаг, став фігурою, яка представляє реальні сили в рейху. Він, а не Шелленберг.

— Ви думаєте, що Даллес зважиться проміняти шило на мило? Гадаєте, моє ім'я для нього привабливіше, ніж ім'я Вольфа? Мене ніхто не вводив у комбінацію, як Вольфа, — ні Гіммлер, ні генеральний штаб, ні дипломати… Я — фігура для настрашки, це й дурень знає.

— Але ви маєте змогу організувати такі матеріали на людей армії, що виламаєте їм руки й примусите їх погодитись увійти в наше діло… А з ними Даллес сяде за стіл, незважаючи на прикру невдачу з Вольфом.

— Коли у вас призначена зустріч із Шелленбергом?

— Ви ж знаєте…

— Його апарат ми поки що не прослухуємо.

— О дев'ятнадцятій тридцять.

— Знайдіть можливість поставити йому запитання: «Від кого Сталін міг дізнатися про переговори в Берні?»

— А у вас є такі дані?

— Штірліц, я попросив вас поставити Шелленбергу запитання і вислухати його відповідь. Це все…

— Ви впевнені, що я вийду живим з його кабінету?

— Впевнений. Я не впевнений у тому, що ви прокинетесь завтра вранці у вашому Бабельсберзі, от у цьому я по-справжньому не впевнений. Саме тому я прикріпляю до вас мого шофера… Так, так, шофера, у вас болить кисть правої руки, вам важко водити машину — скажете про це Шелленбергу… — Мюллер натиснув на одну з кнопок у панелі, на дверях зразу ж з'явився Шольц. — Де Ганс?

— Чекає.

— Будь ласка, запросіть його.

Увійшов шофер.

— Ганс, з сьогоднішнього дня ти станеш нянькою в цього чоловіка, — сказав Мюллер. — Його життю загрожує небезпека. Ти ночуватимеш у нього в домі, на першому поверсі, ти нікому не відчиниш дверей, жодній живій душі; мій знайомий не має права ризикувати собою, ти повинен бути нерозлучний з ним і служити йому так, як служив мені і моєму нещасному хлопчикові. Тобі ясно все?

— Мені ясно, групенфюрер.

Інформація для роздумів — I (ОДЕССа)

Ідея створення цієї таємної організації належала Мюллерові. Він розумів, що врятувати есесівські кадри після краху рейху буде нелегко, практично неможливо, якщо вже зараз, у березні сорок п'ятого, не конституювати діло. І коли ідею затвердять, тоді можна буде фінансувати створення надійних шляхів перебазування есесівців у Латинську Америку, Іспанію, Португалію і в монархічні арабські країни пронацистської орієнтації. Купувати — через підставних осіб — особняки, автомобілі, яхти, невеличкі готелі на узбережжі Середземного, моря для того, щоб там стали опорні бази СС; вербувати іноземців, які працюватимуть на організацію; готувати надійну агентуру на кордонах, у поліцейських апаратах, у залізничних, авіаційних та океанських компаніях світу.

У Мюллера були інформатори, тісно зв'язані з Ватіканом, і він знав, що син Бормана, двадцятирічний Алоїз, мав ось-ось прийняти сан священика, що суперечило духу нацистської моралі. Проте він не був відступником, а дістав санкцію Гітлера на такий крок; Мюллер здогадувався, що рейхслейтеру вдалося лагідно переконати фюрера в тому, що хлопчик «жертвує світською кар'єрою» для того, щоб втертися в кола клерикалів, близьких до папи, в ім'я ідеї націонал-соціалізму і аж ніяк не всупереч їй.

І лише наприкінці березня до Мюллера дійшла інформація, яка остаточно переконала його в тому, що Борман готує таємні канали для переміщення по світу найвірніших йому членів НСДАП, вважаючи, що для цього він зможе використати зв'язки з деякими священиками Ватікану з тамошнього відомства закордонних справ, які контактували з Берліном, починаючи з тридцять третього року, коли Гітлер ще тільки-но прийшов до влади.

Мюллер намагався з'ясувати, як Борман вибудовує свої таємні канали переміщення, але рейхслейтер умів берегти таємницю. І все-таки Мюллерові пощастило одержати дані, що ряд функціонерів НСДАП, акредитованих при посольствах у нейтральних країнах, веде активну роботу, пов'язану з можливістю нелегальних переміщень по світу всіх тих, кого можуть оголосити військовими злочинцями.

І тоді він дав зрозуміти Борманові, що знає набагато більше.

— Ну то й що? — запитав рейхслейтер, не підводячи на Мюллера очей. — Припустимо, що мої люди справді ведуть таку роботу. Ви підозрюєте когось із них у нечесній поведінці? В користолюбстві? Вони приховують від мене факти? Брешуть?

«Коли ж він почне говорити зі мною відверто? — подумав Мюллер. — Він завжди недоговорює, завжди чогось побоюється, нікому не вірить… Тоді навіщо він запросив мене бути з ним у всіх його починаннях? Навіщо він після зустрічі з Штірліцом казав про необхідність постійного співробітництва, щоб координувати спільні дії? Коли він зрозуміє, що не можна не вірити один одному? Коли він почне говорити правду?»

— Я нікого ні в чому не підозрюю, рейхслейтер, особливо, коли йдеться про ваших людей. Просто я думаю, що вам не з руки займатися технічними питаннями — навіть якщо вони стосуються такої важливої справи, як доля функціонерів НСДАП. Техніка — все-таки справа техніків, подібних до мене, а не політиків… Ваші недоброзичливці, коли дізнаються про це, неодмінно звинуватять вас у пораженстві; скажуть, що вже є відділ закордонних організацій НСДАП на чолі з Боле, навіщо дублювати організацію; більшовиків розіб'ють під Берліном, перемога близька і таке інше… А моя фірма має право просити санкцію створити запасний таємний центр, який дасть нам змогу — в разі трагічного закінчення битви — врятувати сотні тисяч вірних борців націонал-соціалізму. Я замотивую таку необхідність тим, що серед ряду наших дипломатів і військових існує думка про можливість сепаратного миру; такі відщепенці не мають права бути без нагляду за кордоном; конче потрібно негайно кинути за рубіж моїх людей, які стежитимуть за мерзотниками в будь-якому куточку світу, щоб покласти край їхнім злочинним намаганням… Я навіть ладен для цього попросити в Шелленберга якісь там дані про те, що, мовляв, у Латинській Америці зріє зерно повстання проти янкі; це, гадаю, зацікавить фюрера — наступальний аспект, а йому таке зараз мов бальзам на рани…

— А що? — Борман почесав мочку вуха. — Хороша пропозиція. Складайте меморандум, я постараюсь переконати фюрера в розумності такої пропозиції… У вас є прикидки?

— Я вже відрегулював канали для таємного переміщення потрібних людей з рейху в безпечні місця. В Європі є готелі, які можна взяти даром; в портах Латинської Америки стоять яхти без хазяїв, їх можна придбати за півціни у далеких родичів… У мене все готове, але мені потрібна санкція на дії; ви ж розумієте, що активність моїх людей за кордоном зразу ж помітять резиденти Шелленберга, отже, Гіммлер поставить мені запитання: з якою метою? для кого? хто санкціонував?

— Ну, а якщо два перших запитання із названих вами трьох спочатку поставлю вам я?

— Відповідаю… Вам — відповідаю… В моєму розпорядженні тепер сімдесят тисяч чудових документів — паспорти, ліцензії водіїв, нотаріальні свідоцтва — з Парагваю, Аргентіни, Португалії, Іспанії, Єгипту, Сінгапуру, Чілі… Проведено бесіди з сімома тисячами тих членів СС, які становлять інтерес для нашої майбутньої роботи: активні, розумні, молоді, спритні… Щоб випробувати ряд каналів виходу, я санкціонував гру: відправив одного з моїх колег з фальшивим паспортом через усю Німеччину з наказом нелегально пересікти наш кордон з Швейцарією, потім попасти до Італії, пробратися в Рим і поміняти мою фанеру на справжній ватіканський паспорт.

— Хто у вас у Ватікані? — спитав Борман.

— Я можу передати вам списки, я плутаюсь в італійських прізвищах.

— Спасибі. Мені буде цікаво подивитися, я зовсім не інформований про Ватікан, — сказав Борман. (Мюллер знову подумав: навіщо завжди брехати? Яка з цього користь? Адже його син Алоїз у Ватікані). — Продовжуйте, — попросив Борман. — Я слухаю.

— Я попередив цю людину, — зітхнувши, сказав Мюллер, — що в разі провалу — якщо це станеться в рейху, в Швейцарії чи в Італії — я йому не допоможу, відречусь, зраджу, все мусить бути наближене до бойової обстановки…

Мюллер пошарив у кишенях, вийняв зім'ятий бланк міжнародної телеграми, простяг Борману.

— Що це? — спитав той.

— А ви подивіться… Він уже надіслав мені звістку із Буенос-Айреса… На текст не звертайте уваги… Розшифровується це так: «Влаштувався працювати агентом по рекламі в іспанській фірмі «Куелья». Можу придбати два будинки в безлюдному районі біля Пунта-Аренас, де в можливість приймати судна середнього каботажу і підводні човни. Потрібно сорок тисяч доларів. Готовий улаштувати трьох колег. Обмін документів у Ватікані пройшов ідеально».

— Вважаєте, що таким чином можна буде організувати нові резидентури СС повсюдно?

— В Росії — навряд, — хмикнув Мюллер. — А от у Латинській Америці, там, де сильні наші позиції, діло піде.

— Як довго йшов туди ваш молодий колега?

— П'ять місяців.

— Виходить, уже в листопаді минулого року ви почали думати про те, як рятувати ваших людей — після поразки? Чи не занадто рано ви стали ховати рейх?

— Я зрозумів, — сухо відповів Мюллер, — що на рейх чекає похорон, уже в лютому сорок третього, після Сталінграда.

— Ви мені смієте говорити отаке?!

— Рейхслейтер, а ваші люди почали працювати в цьому ж напрямку ще раніше…

— Мої люди були, є і будуть вірні фюреру, який упевнений у перемозі!

Мюллер кашлянув, прикривши рот долонею:

— Я торопію, коли відчуваю недовір'я… По-моєму, час нещирості кінчився… Пора вже говорити один одному правду…

Борман встав, походив по кабінету, потім зупинився біля вікна, припав лобом до шибки і, не обертаючись, сказав:

— Викладіть мені структуру організації. З яких підрозділів вона складається? Як і через кого підтримуватимуться контакти з іноземцями? Скільки буде залучено — тепер і в майбутньому? Принцип відбору членів? Хто затверджуватиме кандидатів? Який статут членів та їхніх родин? Форма зв'язку між членами організації у різних регіонах світу? Де дислокуватиметься штаб? Його структура? Хто віддаватиме накази? Їхня форма?

Мюллер знову кашлянув, подумавши, що головне запитання — про штаб і його структуру, тобто, кажучи мовою нормальною, про те, хто стане на чолі таємної організації, — Борман поставив у самому кінці, підкинувши його як щось другорядне, хоч було ясно, що насправді це цікавить його найбільше.

Однак, прийнявши гру рейхслейтера (спробуй не прийми!), Мюллер став відповідати в тій послідовності, яку запропонував Борман.

— Структура організації має бути, мені здається, двошаровою. Спочатку ми легендуємо її як таємний консорціум, покликаний — у разі потреби — забезпечити врятування офіцерів СС, які — згідно з декларацією Сталіна, Рузвельта і Черчілля — є воєнними злочинцями, всі гуртом, без розбору, за те тільки, що служили в головному управлінні імперської безпеки і в армії. Оскільки мої люди зникнути в Німеччині не можуть — усі вони були на виду, а ми знаємо, який розгул зради виникає після державного краху, — мова може й мусить іти про передислокацію найцінніших борців СС за кордон. Але другий, справжній напрямок структури цієї організації полягає в тому, щоб уже зараз закласти опорні пункти в усіх регіонах світу для продовження нашої боротьби в майбутньому. Контакти з вірними нам іноземцями зміцнять ті офіцери, яких ми передислокуємо негайно; пропаганда Геббельса працює прекрасно, здалеку все видається інакшим, ніж зблизька. До того ж грамотних, на щастя, небагато. Люди більше вірять чуткам, а тому зараз ще є можливість працювати в обстановці найбільшої сприятливості в Аргентіні і Парагваї, в Іспанії і Португалії; ми ще до кінця не використали можливості наших японських бойових союзників у Сінгапурі й Індонезії, в Бірмі і на Борнео. А саме там традиційно зосереджено найбільші торгові точки, пов'язані з Лондоном і Канадою, — чудовий шлях для проникнення в Америку і Європу… Думаю, ви пробачите мені несанкціоноване свавілля: я вже обговорив з моїми друзями з наших автомобільних, хімічних та авіаційних концернів деякі аспекти перспективного плану створення в тих регіонах Азії своїх філіалів… Союзники, певна річ, спочатку полютують собі на втіху, можливі санкції проти наших промисловців, але ж економіка сильніша від емоцій. Куди Заходові подітися без Німеччини?

— Концерни подали вам міркування в письмовій формі?

Мюллер посміхнувся:

— Хіба вони підуть на це, рейхслейтер?

— А чому б ні?

— А тому, що вони бояться ваших представників у правліннях. Якби вони мали санкцію, тоді інша справа — розгорнуті пропозиції складуть за тиждень…

— І потім про них дізнаються союзники… А ті будуть приємно здивовані, чому цим перспективним проектом так цікавилась людина на прізвище Мюллер… Все, що відбувається, відбувається — так чи інакше — на краще.

— Коли б то все, — зітхнув Мюллер. — Не все, рейхслейтер, хоч і на цей раз ви знову праві — я не додумав про можливість розголосу інформації.

— Отже, не завжди помиляється Борман? І в ньому бувають часом не зовсім марні думки? — усміхнувся рейхслейтер. — Далі, будь ласка.

— Що стосується кількості залучених у таємну організацію СС, то мені зараз важко назвати точну цифру, але за попередніми моїми підрахунками приблизно тридцять тисяч…

— Який принцип попереднього підрахунку?

— Знову-таки, якби я міг собі признатися, що цей підрахунок був по-справжньому необхідний уже два-три роки тому, якби ми взяли за обов'язкове правило допускати на початку справи можливість програшу, а не тільки перемоги, то я продумав би систему, і, повірте, це була б непогана система… А зараз мені довелося піти досить примітивним шляхом: я почав з того, що згадав кількасот людей з мого апарату, яких просто треба буде врятувати… Всі керівники моїх референтур з російського, українського, польського, французького, єврейського, іспанського секторів, усі ті, хто здійснював нагляд за промисловістю й банками, ті, хто курирував питання ідеології, церкву, молодіжні організації, ті, хто керував роботою в концентраційних таборах, повинні — якщо, звичайно, ви схвалите мій задум — почати вже зараз підготовку до передислокації в заздалегідь підготовлені центри… Опорні бази я беруся налагодити в Базелі, Асконі, Мілані, Ватікані, Пальма де Мальорці, Барселоні, Мадріді, Лісабоні, Буенос-Айресі, Асунсьйоні…

Борман подивився на карту світу й сказав:

— Цілком конкретна лінія… Непогано…

— Щодо принципу відбору, то тут, звичайно, можливі певні витрати, знову ж таки через фактор часу… Далеко не всі керівники відділів гестапо — мої люди; Кальтенбруннер часто призначав своїх людей — тих, кому він протегував… Отже, я не можу покладатися на абсолютну компетентність усіх моїх підлеглих в областях… Але в Гамбурзі, Мюнхені, Осло, Ганновері, Любеку, Копенгагені, Фленсбурзі, Бремені, Вюрцбурзі, Мілані, Веймарі, Дрездені в мене сидять цілком надійні люди, я їм довіряю повністю, вони думають так само, як і я, якщо ви дозволите, я доручу їм скласти списки, — Мюллер хмикнув, — звичайно, усно, зовсім не фіксуючи цього в документах… З приводу затвердження кандидатів — довірте мені провести попередній відбір, а потім ви благословите його остаточно. Що ж стосується членів сімей майбутньої організації СС, то вони мають бути спочатку переконані, що їхній годувальник загинув… Тільки так, хоч це й жорстоко… Інакше почнуть шукати… А за їхнім пошуком стежитимуть вороги, і це приведе до розшифровки всієї справи. Щодо форм зв'язку між майбутніми регіональними групами, то це питання змикається з вашим запитанням про штаб. Я гадаю, що штаб доведеться очолити мені… Якби ви санкціонували при цьому ще одну для мене посаду — спеціальний помічник фюрера НСДАП Бормана з питань СС, — тоді наша справа набула б такої важливості, що дала б змогу провести всю необхідну роботу в максимально короткий строк… Звичайно, така посада, — Мюллер посміхнувся, — також не повинна фіксуватися в документах, принаймні поки що…

— Ви забули прізвище мого друга Гіммлера… Його поки що ніхто не знімав з посади рейхсфюрера СС…

— Знімуть. Треба, щоб зняли, — спокійно відповів Мюллер. — Ви ж розумієте, що одіозність рейхсфюрера не дозволить йому жити в підпіллі… Та й потім…

— Що?

Мюллер знизав плечима, зітхнув.

— Продовжуйте, будь ласка, — сердито сказав Борман. — Це нечемно — обривати думку.

— Він — ваш ворог, рейхслейтер, навіщо ж на нього зважати? Його треба виводити з розрахунку.

— А Кальтенбруннер? — замислено спитав Борман. — Чому б йому не стати фюрером організації, а вам — його начальником штабу й заступником?

— Тому що я не вірю Кальтенбруннеру, — відповів Мюллер.

— У вас є на це підстави?

— Є.

— Викладайте.

Мюллер похитав головою.

— Не буду, рейхслейтер. Будь ласка, пробачте мені, але я цього не зроблю… Я ніколи не був донощиком, зважте… Ви самі можете переконатися, що це правда, перевіривши Кальтенбруннера.

— Яким чином? — діловито спитав Борман.

— А ви попросіть його попрацювати з Канарісом.

Борман здивувався:

— Чому саме з Канарісом?

Мюллер відповів жорстко:

— Я сказав вам те, що вважав за можливе, рейхслейтер…

Борман знизав плечима, знову підвівся, походив по кабінету, потім спитав:

— Як ви хочете назвати нашу таємну організацію офіцерів СС?

— По перших літерах: ОДЕССа^[3]. І велике вам спасибі за те, що ви назвали ОДЕССу нашою організацією…

— Розгортайте роботу, Мюллер… І як слід подумайте, щоб траса нашої ОДЕССи починалася з Берліна, звідси, з рейхсканцелярії… Обладнайте запасні штаби цієї траси тут, у Берліні, тому що не за горами вуличні бої, так, так, саме так… Підвали, метрополітен, підземні комунікації — все ви повинні знати досконало, щоб орієнтуватися в цьому лабіринті, як піп у Ветхому завіті…

Задушне відчуття кільця

— А чому б вам самому не пустити собі кулю в лоб, штандартенфюрер? — спитав Шелленберг, поклавши свою м'яку жіночу руку на плече Штірліца. — Гарантую прекрасний похорон.

— Я логік, — відповів Штірліц. — Люди моєї породи бояться підганяти події: шльопнеш себе, а через годину з'ясується, що ти потрібен живий…

— Мені значно вигідніше, щоб ви були мертвий.

— Щоб було на кого звалити провал переговорів Вольфа з Даллесом?

Шелленберг зітхнув:

— Звичайно… Ну, розповідайте, про що ви говорили з Мюллером…

— Про операцію в Швейцарії.

— Признайтесь чесно: на чому він вас узяв?

— На знанні. Він знає більше за мене. Він знає все.

— Якби він знав усе, ви вже висіли б на дибі, а мене тримали б в одній камері з Канарісом. Він знає тільки те, що йому слід знати. А от мені знову потрібен ваш піп… І ще хтось, через кого ми гнатимемо дезінформацію вашому новому покровителеві Мюллеру. Вас цікавить, чому я розмовляю з вами так відверто, незважаючи на те, що ви провалили діло?

— Не я.

— А хто?

— Ми. Всі ми. А насамперед Вольф.

— Ви думаєте, що кажете?

— Думаю, думаю, завжди думаю… То чому ж ви й зараз зі мною відверті, хоч я й провалив діло?

— Тому що ви розумієте: зв'язувати себе з Мюллером міцно — безумство. Ми, розвідка, можемо виринути. Він, гестапо, приречений на те, щоб утонути… Ви справді вже були в нього?

— Був.

— Він викликав вас? Не повідомивши про це мене?

— Ви ж усе прекрасно знаєте, бригадефюрер… Я думаю, офіцер прикордонної варти на нашому «вікні» коло Базеля, де я переправляв пастора Шлага, був перевербований Мюллером, як-не-як це «вікно» було вашим особистим, у матеріалах гестапо воно не проходило… Через цього офіцера Мюллер вийшов на пастора. За старим пустили «хвіст», у Швейцарії поки що сильні позиції баварця, в об'єктиві інтересу пастора виявився, відповідно до нашого плану з вами, Даллес. Той вивів його на Вольфа; молода нація, розвідку тільки-но починають, досвіду мало — засвітились. Тому, що пастор підпорядкований мені, Мюллер загнав мене в глухий кут. Він не сказав мені й сотої частки того, що знає. Але він знає все. І про цю нашу розмову я мушу йому доповісти… Будь прокляті вовчі закони нашої фірми, але не я її заснував.

— І не я… Що ви йому віддасте з нашої розмови?

— Те, що ви дозволите…

Шелленберг підвівся, походив по кабінету, зупинився біля книжкової шафи, взяв книжку в старовинній оправі (сап'ян із золотим обрізом), розгорнув потрібну йому сторінку (закладену червоною тасьмою) і почав читати:

— Батько іронії й гумору Свіфт уже за молодих літ передбачав своє божевілля. Одного разу, гуляючи в саду з Юнгом, він побачив берест, на верхів'ї якого не було листя. Свіфт сказав Юнгу: «Я так само почну вмирати від голови». Страшенно гордий з вищими сановниками, Свіфт залюбки ходив до найбрудніших кабаків і там проводив дні й ночі у товаристві картярів, бандитів і повій. Хоч він був священиком, проте писав книги антирелігійного змісту, і тому про нього говорили: «Перед тим як дати йому сан єпископа, його треба заново охрестити». А сам про себе він написав так: «Слабоумний, глухий, безсилий, невдячний». Непослідовність його дивовижна: він був у відчаї, коли померла Стелла, жінка, яку він кохав, але, щоб заспокоїтись, писав комічні «Листи про слуг». Через кілька місяців після цього Свіфт втратив пам'ять, та мова його була, як і досі, гостра, мов бритва. Потім він провів рік у цілковитій самотності, зачинившись у кімнаті, нічого не читав і не писав. Він відмовився від м'яса і скаженів, тільки-но слуга з'являвся на порозі. Однак, коли він покрився чиряками, розум його просвітлів, і Свіфт без кінця повторював: «Я — божевільний». Потім він знову впав у стан повної прострації, але часом іронія спалахувала в ньому з давньою силою. Коли за кілька місяців до смерті на його честь влаштували ілюмінацію, Свіфт сказав: «Нехай би ці божевільні не зводили з розуму людей». Незадовго до смерті він заповів, відписавши одинадцять тисяч фунтів стерлінгів для душевнохворих. Він також написав епітафію, яка свідчить про жахливі моральні страждання, що безупинно мучили його: «Тут похований Свіфт, серце якого вже більше не крається від гордого презирства».

Шелленберг поставив книжку на місце, різко обернувся до Штірліца:

— Ви розумієте, навіщо я це прочитав вам?

— Мабуть, хочете допомогти мені розгадати справжній психологічний портрет Мюллера?

— Мюллер працює на рейхслейтера Бормана, і ви про це дуже добре знаєте.

— На Бормана цей уривок не проектується, бригадефюрер.

— Серце бідолашного Бормана вже давно розкраялося під гордого презирства до людей, що оточують його, Штірліц. Він усе ще живе з розкраяним серцем…

«І цей планує мене для якоїсь комбінації, — зрозумів Штірліц. — Вони всі щось знають, а я не можу второпати, що саме. Мене грають. І якщо я не збагну, в якій ролі, то, мабуть, дні мої лічені. А що як і Мюллер, і Шелленберг почали свою партію з великої ставки? Обмінялись думками? Мабуть, так, дуже точний і той і другий у запитаннях, ніяких повторів. Але це — на мою користь. Їх підводить жагучий потяг до порядку, вони розподілили між собою ролі; їм треба спотикатися б, повторювати один одного, бути самими собою… «З ким пройшли його боріння? — вкотре вже згадував він оті вірші Пастернака, що прочитав у журналі, який купив у Парижі на розкладці восени сорокового року. — З самим собою, з самим собою».

— Що ж, — сказав нарешті Штірліц. — З розкраяним серцем можна поскрипіти, якщо добре працюють печінка, судини, нирки й мозок. Коли людина з таким серцем має в голові те, що іншим і не снилося, тоді вона може, жити…

— Гоп! Розумник! Ви — розумник, тому я прощаю вам те, чого не простив би нікому іншому. Ви посвячені в моє діло, Штірліц, хотів я того чи ні. Отже, мені нема потреби більше критися від вас. Коли я впевнюся у вашій нещирості, ви знаєте, що я зроблю, ми не бурші, аби лякати один одного словесами перед початком бійки… Так от, коли мені ясно, про що думає наш з вами шеф, рейхсфюрер, про що мріє наступник фюрера, рейхсмаршал Герінг, про що розмовляють між собою Гудеріан, Тіппельскірх і Гелен, вважаючи, що в їхніх кабінетах, перевірених зв'язковими вермахту, немає апаратури прослухування, то ні я, ні ви не знаємо, про що думає Борман. А він дуже предметно думає про близьке майбутнє, хіба не так?

— Думаю, ви помиляєтесь. Він нероздільний з фюрером.

— Штірліц, не треба. Він був нероздільний із заступником фюрера Штрассером і зрадив його. Він був нероздільний з вождем СА, кумиром націонал-соціалізму Ернстом Ремом і брав участь у його вбивстві; він був нероздільний з фюрером нашої партії Гессом і зрадив його, ще й перший півень не проспівав… Ви розумієте, чому я так відверто розмовляю з вами? Адже досі я ніколи так відкрито не виявляв таємну суть проблеми… Розумієте?

— Ні.

— Жуков ось-ось почне штурм Берліна, Штірліц. А це — кінець, хоч на Зеєловських висотах ми можемо на кілька днів зупинити їхні танки… Гелен доповів фюрерові цієї ночі, що сили росіян перевищують наші в п'ять разів. Отак-то. Я це чув на власні вуха. Ви хочете загинути під уламками нашої державної будови? Я — ні. Ось вам моя рука, потисніть її і покляніться, що ви служитимете тільки моїй справі — так, щоб ми пішли звідси вдвох… Чи втрьох…

— А хто буде третій?

Шелленберг довго мовчав, потім відповів запитанням:

— А коли третій буде Мюллер?

— Ви налагодили з ним добрі стосунки, коли я був відсутній?

— З ним неможливі добрі стосунки. Але з ним можливі ділові стосунки. А його діло — це життя. І за це діло він готовий битися.

— А вам не здається, що Мюллер буде тією каменюкою на дорозі, яка вас утопить?

— Нас, — поправив його Шелленберг. — Нас, Штірліц. Не сепаруйтеся, не треба. У Мюллера повно такої інформації, яка нам з вами і не снилася. Він займався «Червоною капелою» росіян, я підключився лише до закордонних операцій, він вів розслідування особисто сам тут, у Берліні. Він залишив дещо про запас, він ніколи не спалює всі мости, він — я певен — береже якісь точки опору, чекаючи нових гостей з Москви…

«Може, радисти, підпорядковані мені, яких заслали у Веддінг і Потсдам, теж чекають гостей? — подумав Штірліц. — А чому б і не чекати? І першим гостем буду я».

Шелленберг закурив свій «Кемел», уважно простежив, як догорів провощений сірник, поклав його в попільницю диригентським жестом правої руки й мовив:

— Він вів справу особливо законспірованої групи російської розвідки, на яку я вийшов наприкінці сорокового року, ви, мабуть, пригадуєте цю роботу…

— Пригадую, — відповів Штірліц. (Ще б пак не пригадувати — провал тієї групи мало не коштував йому життя: один з учасників підпілля не витримав тортур, зламався, дав показання; на щастя, Штірліц жодного разу не контактував з ним; та людина, що була в нього на зв'язку, викинулась з вікна кабінету слідчого.)

— Він вів справу Шульце-Бойзена й Харнака, і він знав, що якісь люди з цієї групи залишились, лягли на грунт. Він вів справу Антона Зефкова… Я вже не кажу, що йому відомо багато чого про всіх без винятку учасників змови двадцятого липня… Це не дуже цікавить тих на Заході, хто вже зараз підкрадається до таємниць російської розвідки в рейху, а втім, цією людиною є Даллес, і, звичайно, сер Уїнстон, але згодом цей інтерес буде пожираючим, маніакальним.

— Даллеса й тепер цікавить усе, що пов'язано з учасниками змови генералів, бригадефюрер, — сказав Штірліц. — Йому потрібна легенда, у нього загострений інтерес до цієї справи, повірте. Хоча ви праві, російська розвідувальна мережа в рейху цікавить зараз Даллеса насамперед. Ви вважаєте, що Мюллера — коли він візьме з собою всі наші досьє — не повісять?

— Якщо попадеться зразу після краху — можуть спохвату й повісити… Але ж в умовах нашого завдання зазначено головне правило: не попастися… Особливо в перші місяці, потім — уже не так страшно; гарячі голови охолонуть, емоції вгамуються, діло треба буде робити, серйозне діло…

— Думаєте, Мюллер теж знає, як утекти?

— Безперечно. Він готовий до цього краще за всіх.

— Факти?

— Є факти. Я їх знаю, Штірліц, і я дав йому зрозуміти, що знаю. Він цінить силу. Він оцінив мою силу. Його знання російського питання зробить наш союз дуже цінним, ми станемо свого роду консультаційною конторою — «виконуємо замовлення за готівку, гроші пересилати в Парагвай, столиця Асунсьйон, якість гарантуємо…» І щоб цей мій задум набрав реальної форми, нам потрібні дві людини… Одна з них має бути заплямована єврейською кров'ю. Не чистий, звичайно, єврей, а чвертькровка, а ще краще восьмушка, в Ейхмана є чудова картотека. Ви повинні попрацювати з ним, перш ніж ви пустите його в комбінацію…

— В яку саме?

— Перекинете його в Швейцарію. Що йому там робити? Скажу пізніше, дам ім'я людини, на яку його треба буде вивести. Мета? Наше бажання врятувати від фанатиків тих нещасних євреїв, які приречені на знищення в концентраційних таборах.

— По-перше, я поки що не знаю, з ким мені доведеться працювати, бригадефюрер. По-друге, я не уявляю собі, до чого мені готувати цю людину, якщо, припустимо, у Ейхмана є потрібний персонаж.

Шелленберг знову закурив, запитання Штірліца він ніби й не почув і провадив далі своє:

— А другу людину звуть Дагмар Фрайтаг. — Шелленберг підсунув Штірліцу папку. — Ознайомтесь у своєму кабінеті, тільки потім поверніть мені. Це — незвичайна жінка: по-перше, вродлива, по-друге, талановита. Її мати — шведка. Ви повинні протягом трьох — п'яти днів щонайбільше перекинути її до Стокгольма, опрацювавши методи й форми зв'язку. В Стокгольмі вона — як доктор філології, спеціаліст із скандінавських рун — муситиме не так займатися дослідженням германо-скандінавської спільності в Королівській бібліотеці, як готувати підхід до сім'ї графа Бернадота. Ясно? Я починаю тур вальсу з графом, Штірліц. Мюллер натякнув, що ваше ім'я відоме партайгеносе Борману, ви ж зустрічалися з радником нашого посольства у Берні, що відповідає за справи партії, чи не так? Мабуть, Борман саме тому зацікавився вами, отже, ви гарантовані — на певний час — від будь-яких несподіванок з боку Кальтенбруннера чи того ж Мюллера. А якщо рейхслейтер Борман дізнається про Бернадота і коли це завдасть шкоди моїй справі, я пристрелю вас сам, тут, у цьому кабінеті, вам ясно?

— Ясно, що мене загнали в глухий кут, бригадефюрер. Я гадаю, що за кожним моїм кроком стежать, я відчуваю, що в кожному моєму слові шукають неправду. Що ж, так навіть цікавіше жити. Але вбивати мене — навіть у цьому кабінеті — нерозумно, і обернеться це проти вас страшним, непоправним ударом. Дозвольте йти?

Очі Шелленберга завмерли, щось хворобливе, важке з'явилося в них; але він усе-таки спитав усмішливо й доброзичливо:

— Ви збожеволіли?

— Я не Свіфт, бригадефюрер. Мені, як і всім нам, гарантовано смерть, тільки не від божевілля.

— Поясніть, що ви мали на увазі, коли лякали мене?

— Ні, я цього не зроблю.

— Як ви смієте, Шті…

— Смію! — Штірліц, перебивши Шелленберга, підвівся. — Все кінчено, бригадефюрер. Все. Нема начальників, нема підлеглих. Є розумні люди і є дурні. Є люди освічені, а є люди темні. Поразка роздягає суспільство, оголює добре й погане, ніяких попусків; тільки правда; виживуть ті, хто має голову на плечах, хто знає і пам'ятає. Так що зараз ви зацікавлені в мені аж ніяк не менше, ніж я в вас. А коли ні, то бог з вами. Смерті я не боюсь, бо тайкома, незважаючи на заборону фюрера, вірю у Всевишнього.

Шелленберг підвівся з-за столу, походив по кабінету, з хрустом заклавши руки за спину, потім зупинився біля вікна, заклеєного хрест-навхрест паперовими смужками, щоб шибка не вилетіла від вибухових хвиль, зітхнув і гірко сказав:

— А ви мені дедалі більше подобаєтесь, Штірліц. Який мерзотник! А взагалі все правильно: ми, верхні, програли країну, ви маєте право на позицію, кожному своє. Ідіть. І знайдіть мені в Ейхмана розумного, нещасного, але відчайдушного єврея. Він має вступити в контакт з рабином швейцарської общини в Монтре і з екс-президентом Швейцарії Музі — як мій особистий представник. А от чим від торгуватиме і по якій ціні, я скажу вам після того, як ви мені доповісте: «Він готовий до діла, і якщо він нас зрадить, я пущу собі кулю в лоб». Такий поворот вас улаштовує?

Штірліц кивнув і стомлено сказав:

— Хайль Гітлер!

…Мюллер дивився на Штірліца важко, зосереджено, з відвертою неприязню.

— Так, — сказав він нарешті, — ви правильно вичислили мої ходи. Я справді ввійшов у діло. Так, я справді домовився з Шелленбергом про координацію деяких кроків. Так, справді, готую ті досьє, якими можна буде торгувати в недалекому майбутньому з людьми Даллеса. Так, справді, мій шофер Ганс повідомлятиме мені про вас усе, але найдужче він повинен стежити за тим, щоб Шелленберг не ліквідував вас, коли ви зробите те, що він вам доручив. Тому не поспішайте, Штірліц. Не поспішайте! Ви повинні стати потрібним Шелленбергу в такій мірі, щоб він без вас заплавав. Відомий вам цей боксерський термін? Чи ви більше знаєтесь на тенісних? І не здумайте так відкрити себе перед Борманом, як відкриваєтесь переді мною. Ми з Шелленбергом, на жаль, змушені цінити розум інших: Борман не має цієї риси, бо ніколи не вів практичної роботи; давати вказівки легко, провести їх у життя — набагато складніше.

Мюллер підвівся, підійшов до сейфа, відчинив масивні двері, вийняв папку, поклав її перед Штірліцом:

— Це досьє адмірала Канаріса. Не зважайте на грайливість стилю, — нещасний, на жаль, був невиправним оригіналом, але те, що тут зібрано, прояснить, чому я сподіваюся на порятунок. Я маю на увазі сутичку американців з росіянами, бо тільки це дасть нам можливість лишитись. Читайте, Штірліц, я вірювам, як собі. Читайте, вам це треба знати…

«Джерело, близьке до Білого дому, повідомило мені, що іще влітку сорок першого року президент Рузвельт дав вказівку створити ВСС — «Відділ стратегічних служб»^[4], організацію, якій ставили в обов'язок займатися політичною розвідкою і «чорною пропагандою», спрямованою проти країн осі.

Справу цю курирує п'ятдесятивосьмирічний Вільям Джозеф Донован, якого називають «диким», — республіканець школи президента Гувера, тобто прихильник «сильної руки»; явний противник правлячої демократичної партії Рузвельта; ірландський католик, тобто бунтар за вдачею, що відкидає будь-які авторитети, крім, звичайно, свого; мільйонер, хазяїн адвокатської фірми, що обслуговувала некоронованих королів Уолл-стріту. Після призначення шефом ВСС «дикий Білл» зразу ж вступив у конфлікт з дуже близькою Рузвельтові людиною — з драматургом Робертом Шервудом, з тим, хто писав кістяки всіх промов президента і кого одного з перших було направлено на роботу у «Відділ».

Будь-яка ідея втілюється на практиці під впливом того, хто керує повсякденною роботою; завжди у найідеальніший задум корективи вносять не ті, які придумали, а саме ті, які взялися за те, щоб видумку зробити дійсністю.

За первинним задумом Рузвельта все було сконструйовано таким чином, щоб ВСС підкорявся об'єднаним штабам армії, флоту і авіації, але Донован, ветеран першої світової війни, нагороджений трьома вищими нагородами Америки, зміг сепарувати ВСС від армії і флоту.

Донован був чудовим тактиком і вмів хитрувати: він набрав до ВСС багато таких співробітників, що закінчили Вест-Пойнт, тобто вважалися людьми армії, кадровими військовими, — це заспокоїло генералів; потім «дикий Білл» розчинив двері ВСС для «цивільних» — для тих, хто представляв інтереси корпорацій та банків. А оскільки так уже повелося в Америці, що навчальні заклади дістають фінансову підтримку не від держави, а від корпорацій, відслужуючи їм за це наукою, то разом з керівниками промисловості й фінансів до ВСС прийшла провідна професура найпрестижніших університетів.

Коли Донован зібрав навколо себе штаб вірних йому людей, серед яких на перших порах виділялися представник «Юнайтед Стейтс стіл корпорейшен» Луїс Рім, магнат з Гаваїв, мультимільйонер Атертон Річардс, професор Гарвардського університету Джеймс Крафтон Роджерс і банкір з Нью-Йорка Джеймс Варбург, начальник ВСС сказав:

— Друзі, починаючи будь-яку роботу, треба усвідомлювати, яким ми хочемо бачити її результат. Якщо працювати, озираючись на бюрократів з Державного департаменту, ми не зрушимо я мертвої точки; дипломатія — наука легальних можливостей, тоді як наша справа нелегальна з самого початку. Якщо ми вирішимо підстрахувати себе від наскоків Державного департаменту і станемо консультувати свої кроки з армією, ті замучать нас погодженнями та субординацією; велике право армії — відкритий удар, завоювання простору; наша справа не має нічого спільного і з цією доктриною. Ми зобов'язані знати все, що відбувається в світі, ми зобов'язані не просто розуміти тенденції розвитку в Римі, Бангкоку, Берліні чи в Мадріді, ми повинні організовувати ці тенденції, ростити людей, формувати думку, готувати заздалегідь партії й прем'єрів, щоб уже потім з ними, тобто з нашими кадрами, працював Державний департамент, а якщо буде потрібно — то й армія. Заради Америки ми готові лишитися в тіні, нехай лаври переможців дістануться тим, хто позує репортерам; великий бізнес, на якому утвердилися Штати, не любить реклами, він віддає перевагу свободі рук в ім'я великого дійства. Гроші у нас є, за роботу треба вміти платити, хто як не Уолл-стріт знає про це; тому ви не маєте права скупитися й розмінюватися на дрібниці; ви повинні підтримувати риск: свободу рук нашим співробітникам гарантовано — тільки за цих умов ми створимо такий апарат таємного дізнання, який буде потрібен Америці віднині і назавжди! Пам'ятайте: думати треба не про сьогоднішній день і навіть не про завтрашній: Німеччина приречена, війну на два фронти не дано виграти жодній державі; наше завдання полягає в тому, щоб уже зараз думати про майбутнє того світу, в якому житиме Америка…

Донован був прекрасним оратором: його двічі висували на пости — віце-губернатора і губернатора Нью-Йорка від республіканців, він умів переконувати — навіть Рузвельта; був сміливою людиною, воював на передовій, тому не боявся брати на себе відповідальність («Єдине, за чим шкодую, — говорив він у вузькому колі друзів, — то це за тим, що був дуже молодий у вісімнадцятому, коли служив у Росії, в нашому експедиційному корпусі; наші йолопи витали в емпіреях: «ось-ось більшовики впадуть самі». А вони самі ніколи не впадуть. Коли б я мав тоді свободу рук, я знав би, як повернути до Петербурга Керенського»); він мав чудові зв'язки з тими, хто платить в Америці. Тому він і почав роботу широко і всеохватно.

— Не лякайтеся найсумнівніших контактів, — безперестану повторював Донован своїм співробітникам. — Шукайте людей скрізь, де тільки можна; коли б я був певен, що запрошення Сталіна на пост віце-директора ВСС принесе успіх справі, я не задумуючись попросив би його зайняти кабінет навпроти мого й підтримував би з ним найкращі стосунки — до того дня й години, коли з Гітлером буде покінчено…

Головним відділом ВСС стало управління досліджень, розвідки й аналізу. Не тільки банкіри, випускники Вест-Пойнта і юристи зібралися тут, а й цвіт американської журналістики, починаючи з Джозефа Олсопа і кінчаючи Уолтом Ростоу. Очолювали роботу професори Шерман Кент^[5] і Еврон Кіркпатрік^[6].

Але створення другого за масштабом і значенням підрозділу ВСС, названого «відділом робітничого руху», викликало у Вашінгтоні бурю. Перший ударив у дзвони тривоги директор ФБР Джон Едгар Гувер, який ревниво стежив за тим, як Донован розгортає політичний розшук у світі; Гувер, котрий звик бути безконтрольним хазяїном секретної служби в країні, виявився непідготовленим до того, що всі закордонні операції привласнив собі мільйонер з Уолл-стріту.

— Нехай це і не його ідея — створити «робітничий відділ», а полковника Хебера Бланкенхорста, за яким не тільки армія, але й сенатор від Нью-Йорка Роберт Вагнер, — доводив своєму покровителю сенатору Трумену шеф ФБР, — все одно це неприпустимо! Подумати тільки — він запрошує тих, хто зв'язаний з робітничим рухом, у державну установу США! Він призначив шефом цього відділу єврейського юриста Артура Гольдберга^[7]; його предки емігрували до нас з Росії.

Трумен, як підтверджує моє джерело, близький до Капітолію, слухав Гувера мовчки, певних відповідей не давав, відбувався жартами, проте всі імена записував на окремих аркушиках паперу.

Взагалі замислитися було над чим: Донован дозволив Гольдбергу запросити у «Відділ» кількох учасників «батальйону Лінкольна», які воювали в Іспанії пліч-о-пліч з російськими комуністами проти військ генералісимуса Франко і льотчиків рейхсмаршала Герінга; більше того, він узяв на роботу тих профспілкових діячів, які раніше активно виступали проти монополій і підтримували страйкарів.

Але Донован посміювався:

— Я уявляю, що буде з Гувером, коли він дізнається, що я запросив в управління «досліджень, розвідки й аналізу» колишнього німецького комуніста Герберта Маркузе. Гувер уміє ловити гангстерів та шпигунів у Штатах, але він нічого не розуміє в міжнародних справах: я не можу працювати з підпільними профспілками в окупованих країнах без допомоги радикалів; ніхто так точно не визначить ситуацію в рейху Гітлера, як Маркузе; настане час, і ми розберемося з нашими лівими, але це буде після того, як вони зроблять усе для перемоги над нацистами і зміцнення наших позицій у Європі, коли там утвориться вакуум.

І все-таки Донована викликали в Капітолій на розмову — звичайно, з «подачі» Гувера. Так само посміюючись, він сказав:

— Якщо ми хочемо мати організацію, котра складається з кристальних — з нашого погляду — людей, яких міряє своєю міркою Гувер, тоді вийде мертвонароджене дитя, бо працюють люди, а не анкети; дайте моїм співробітникам шанс на риск запрошувати в апарат того, кого вони вважають за потрібне. Візьміть до уваги, що відділ контррозвідки ВСС очолює такий відомий усім вам юрист, як Джеймс Мерфі, — він завжди захищав інтереси наших концернів, саме тому й налагодив чудові стосунки з профспілками, особливо лівими, щоб знати про все, що відбувається в стані противника.

Донован говорив це в ті дні, коли перші бюлетені ВСС почали надходити в Білий дім. Готували їх молоді співробітники ВСС Артур Шлесінджер^[8], Леонард Мікер^[9] і Рей Клайн^[10]; інформація була цікава, об'єктивна; від Донована відчепилися, він тільки цього й добивався; руки розв'язані; почали перекидати агентуру в Лондон, Африку, Китай, Індію; пішла справжня робота про запас…

Потім Донован створив МО — відділ моральних операцій, тобто штаб психологічної війни, де писали сценарії радіограм на Німеччину, Італію, Японію; там же випускали листівки для руху Опору в Європі, розробляли кістяки газет для підпілля, підшукували майбутніх редакторів, коментаторів, провідних репортерів, тобто налагоджувався зв'язок з європейською інтелігенцією.

Оскільки у відділ МО треба було залучати людей лівих переконань (бо праві у глибині душі завжди щиро симпатизували фашизмові), Донован, уміло балансуючи, створив СІ — особливий відділ секретної розвідки і СО — відділ спеціальних операцій. Він організував роботу цих ключових відділів таким чином, щоб лівий філософ Герберт Маркузе завжди передавав свій аналіз шефу, а ним був або мільярдер Джуніус Морган, або ж його рідний брат Генрі, або мільярдер Вандербільдт, або ж мільярдер Дюпон, відомі своїми правими, різко антиросійськими настроями.

Всі зв'язки з підпіллям у Греції й Югославії контролював віце-президент Бостонського банку. Найбільша в США рекламна фірма «Вальтер Томпсон едвертайзінг едженсі» висунула свою людину на пост голови планового відділу ВСС; цьому ж агентству Донован віддав пости резидента відділу моральних операцій у Лондоні, начальника групи ВСС у Каїрі і керівника бюро «чорної пропаганди» в Касабланці. «Стандарт ойл» вимагала собі резидентури ВСС в Іспанії і Швейцарії, щоб звідти налагодити зв'язок з підпіллям у Бухаресті й організувати там свою мережу для спостереження за нафтовими родовищами в Румунії^[11].

«Парамоунт Пікчерз», одна з найбільших кінокомпаній США, зажадала собі місця в резидентурах ВСС у Швеції, бо саме через цю нейтральну країну — з чудовими зв'язками в Європі — можна буде про запас завоювати величезний ринок для збуту своєї продукції.

Банківська група «Гольдман і Закс» внесла на рахунок ВСС два мільйони доларів для допомоги Доновану в його роботі по створенню підпільних груп у Північній Африці: до війни ці банкіри мали там серйозні інтереси; за майбутнє треба платити — внесли наперед.

Банківська група Меллона вимагала для членів свого клану ключові пости в резидентурах ВСС у Люксембурзі, Мадріді, Женеві; було складено угоду: після того як союзники звільнять Париж, пост голови філіалу ВСС у Франції також віддадуть клану Меллонів. Аліса, сестра Пола Меллона, найбагатша жінка в світі, вийшла заміж за Дейвіда Брюса, сина сенатора, мільйонера, який був членом штабу ВСС і начальником резидентури в Лондоні, — ключовий пост американської розвідки.^[12]

Оскільки ВСС було створено як дітище так званої «антинацистської тенденції Америки», оскільки росіяни були головною силою, що протистояла військам вермахту, оскільки саме ліве, тобто комуністичне й соціалістичне, підпілля відігравало провідну роль у партизанській боротьбі проти рейху, оскільки, нарешті, стосунки між Білим домом і Кремлем стали, як ніколи раніше, довірливими, корпорації вимагали створити противагу і «дикий Білл» зібрав у ВСС «російське угруповання», яке спиралося головним чином на емігрантів.

Але Гувер, не знаючи того, що знали керівники правих сил США, не вгамовувався; коли в січні 1942 року два молодих співробітники ВСС, підкупивши сторожу іспанського посольства, проникли в святая святих дипломатичної місії, в «захищену» кімнату шифрувальників, і почали фотографувати кодову книгу, Гувера розбудив його секретар — новина про «віроломство» Донована, що вліз у справи ФБР, була того варта. Гувер подзвонив своєму заступникові і сказав:

— Готуйте операцію проти «дикого Білла», досить, загрався!

І коли через кілька місяців люди Донована знову проникли в посольство Франко, машини ФБР оточили приміщення за наказом Гувера і ввімкнули сирени тривоги; агентів ВСС заарештували, операцію по декодуванню шифрів, що мали особливо важливе значення для формування політики США на піренейському напрямку, було зірвано.

Розлючений Донован примчав ранком у Білий дім.

Викликали Гувера; той світився дружелюбністю:

— Дорогий Білл, якби я знав, що в посольстві ваші люди! Я не міг собі уявити, що там працюють хлопці ВСС! Одне ваше слово, і все було б гаразд! Але ви зовсім забули свого давнього вірного друга Гувера…

Примирилися «вороги» лише через кілька місяців, коли Донован дозволив Гуверу дізнатися про ту операцію, з якої взагалі й почалася справжня оперативна робота ВСС за кордоном. Смисл цієї операції Донована полягав ось у чому: після того, як війська англо-американців висадилися в Північній Африці і почали наступ проти армій вермахту, головну увагу як Рузвельта, так і Черчілля було сфокусовано на тому, чи пропустить Франко німецькі війська через Іспанію, чи дозволить рейху вдарити у підчерев'я наступаючим англосаксам, відрізати їх від Північного узбережжя Африки і таким чином позбавити будь-якої підтримки з моря чи збереже нейтралітет. Звичайно, всі симпатії Франко були, як і завжди, на боці Німеччини, але він стояв перед дилемою: пропустивши вермахт, він міг втратити статут диктатора, а його держава перетворилася б в окуповану територію, хоч фюрер запевняв, що жоден німецький солдат не залишиться на іспанській землі; Франко теж розумів, що, відмовляючи Берліну, він — у якійсь мірі — вигравав Лондон, змушуючи англо-американців припинити бойкот режиму і визнати його, Франко, єдиним і законним виразником інтересів іспанської нації. Служби рейху все-таки продовжували натиск, та й у Мадріді було досить таких сил, які ненавиділи західні демократії, вважаючи, що майбутнє світу — лише націонал-соціалістське суспільство.

Тому сказати, який шлях зрештою обере Франко, було нелегко, але все-таки передбачити імовірність треба було заздалегідь.

Донован вирішив випередити події: він прийняв рішення не просто зрозуміти й вичислити можливі перспективи, але й наказав своїм агентам нав'язати Франко лінію поведінки, вигідну союзникам.

Граючи звичну для нього карту «противаги», Донован послав під дипломатичним «дахом» свого особистого представника в Мадрід, цією людиною був чікагський мільйонер Дональд Стіл, який зразу ж завів собі знайомих у вищому мадрідському світі, без упину повторюючи, що він — переконаний антикомуніст, воював з червоними у складі американського експедиційного корпусу, який було відправлено в Росію на допомогу білим арміям. Його змінив, діставши надійні зв'язки попередника, Грегорі Томас^[13] — один з керівників парфюмерного концерну. Подарунки дамам світу він робив не вперше, духи — не хабар, а знак уваги; ніщо так високо не цінується за Піренеями, як знаки уваги, вони — ключ до сердець тих, хто має інформацію і може також передати нагору, Франко, те, що вважатиме за потрібне.

Резидент ВСС Доунс зустрівся в Лондоні з колишнім президентом республіканської Іспанії Негріном; той сказав йому: коли Франко приєднається до країн осі й пропустить війська Гітлера через Іспанію, в країні може спалахнути громадянська війна, а вже «масовий партизанський рух — просто неминучий».

Та оскільки в Іспанії нічого не було підготовлено, щоб розгорнути партизанську боротьбу, всіх людей Доунса заарештували, привезли в Мадрід, у підвали Пуерта дель Соль, і піддали третьому ступеню залякування. Кілька чоловік не витримали й призналися, що їх нелегально відправили з Марокко американці.

Міністр закордонних справ Іспанії^[14] викликав американського посла Хайєса:

— Це безпрецедентний акт втручання в наші внутрішні справи! Це можна трактувати як крок до неспровокованої агресії! Ви готуєте в країні кровопролиття!

А в цей час люди ВСС у Мадріді, розвозячи по особняках коробки з духами, запустили точно вичислену дезінформацію: «Це тільки початок, інфільтрація буде продовжуватись, бо Білий дім побоюється, що Франко відкриє ворота Іспанії вермахту».

Франко, який боявся партизанської боротьби, знайшов можливість повідомити у Вашінгтон — через складний ланцюг контактів, — що він не пропустить військ рейху.

Після того як інформація надійшла до Америки, Державний департамент доручив Хайєсу запевнити Франко, що засилання «групи комуністичних терористів» це не діло рук американської армії чи секретної служби, це авантюра іспанських республіканців та американських комуністів; того, хто подав їм певну фінансову допомогу, «вигнали з державної служби».

Доунса справді звільнили з ВСС, але рівно через два місяці його призначили радником з особливих операцій при штабі генерала Ейзенхауера.

Посол Хайєс, який раніше так гнівно виступав проти Донована та його людей, підписав з «диким Біллом» договір про «дружбу», і відтоді його першим помічником у посольстві став офіцер ВСС…

Але ні Мюллер, ні Шелленберг, ні Канаріс не мали даних про те, що наступного дня після цього Гувер подзвонив Доновану й запропонував разом повечеряти;— вечір удався на славу, вороги стали друзями.

— Ну-як? — спитав Мюллер. — Цікаво копав Канаріс?

— Дуже цікаво, — відповів Штірліц, повертаючи Мюллерові папку. — Дані про операції ВСС кінчаються на сорок другому році?

Мюллер хмикнув:

— Штірліц, я належу до тієї породи людей, які перестають одержувати інформацію в ту саму хвилину, коли настає смерть.

Ні Шелленберг, ні Мюллер, ні «іноземний відділ НСДАП» не знали також про те, що незабаром після цього становище Донована дуже похитнулось.

А вже після того, як брат європейського резидента ВСС Аллена Даллеса мультимільйонер Джон Форстер Даллес очолив зовнішньополітичний відділ передвиборної кампанії кандидата в президенти Томаса Дьюї, різко нападав на Рузвельта, вимагав жорстоких заходів проти «червоної загрози» і лякав американців комунізмом, причому багато документів одержував безпосередньо від свого давнього друга й соратника по партії Донована, президент наказав, щоб йому доповіли, хто перевіряє роботу ВСС, хто фінансує її операції, не включені у перспективні плани, і які корпорації дістають приватну інформацію з державного відомства політичної розвідки.

Ознайомившись з частиною одержаних матеріалів, Рузвельт сказав своєму найближчому співробітникові Гопкінсу:

— Гаррі, вам не здається, що Донована пора усувати з ВСС?

Той спитав:

— Який привід?

— Привід очевидний, — відповів президент і тицьнув пальцем у папку, що лежала перед ним. — Усіх членів штабу по виборах Дьюї — після його поразки — Донован узяв на ключові пости у ВСС, і всі вони зайняті в тих відділах, які планують операції по рейху, використовуючи свої давні зв'язки з фінансистами Гітлера.

…Ця розмова у Білому домі відбулася в березні сорок п'ятого, через півтори години після того, як Штірліц повернувся в рейх.

Усе в цьому світі поєднано незримими, дивними зв'язками — велике й мале, смішне й трагічне, підле й високе; часом ті чи інші перетинання доль не піддаються логічному поясненню, здаються випадковими, та саме ця уявна випадковість і є насправді однією з потаємних констант розвитку.

Ось як уміє працювати гестапо! — I

…Бомбили центр Берліна; над Бабельсбергом не літали, тому світло в районі не вимкнули, хоч лампочки горіли, як завжди, тьмяно.

— Тільки, будь ласка, Ганс, — попросив Штірліц, — не кладіть мені цукру, я п'ю каву з сахарином.

Шофер озвався з кухні:

— Так ви ж худий, пане Бользен, це моєму шефові доводиться остерігатися кожного шматка хліба, завжди ходить голодний…

— Індійські йоги вважають стан голоду найкориснішим, — зауважив Штірліц. — Так що ми, німці, живемо в умовах піка корисності — майже всі голодні.

На кухні було тихо, Ганс ніяк не прореагував на слова Штірліца, мабуть, згадав інструкції Мюллера, як поводитися в різних ситуаціях.

«А може, все-таки я сам себе лякаю? — подумав Штірліц. — Може, хлопець справді приставлений до мене для охорони? Не країна, а гігантська банка зі скорпіонами, зрозуміти логіку вчинків практично неможливо, треба покладатися на свої власні відчуття… А коли я не зможу відірватися від мого стража і вийти на зв'язок з радистами, що мені тут робити? Який смисл перебування в Берліні? Я правильно зробив, що натякнув Мюллерові про можливість моєї особливої гри, нехай думає; судячи з усього, така відповідь влаштувала його, хоч справжньої розмови у нас ще не відбулося…»

Кава була чудова, приготовлена за турецьким рецептом; Штірліц спитав:

— Хто вас навчив так добре заварювати?

— Син групенфюрера, Фріц. Він був ученою дитиною, знав по-англійськи й по-французьки, цілими днями читав книжки й підручники. Він же й натрапив на рецепт, як треба готувати справжню каву. Не ставити на електричну плиту, а тримати над нею, стежити, коли почне підніматися піна; хлопчик називав це якось по-вченому, не нашою мовою, але дуже красиво… Зараз, я пригадаю, як він перекладав… «Ефект смакового вибуху» — ось як він мудро це називав…

— А де зараз син групенфюрера?

Ганс підсунув до Штірліца мармелад:

— Це варить моя мама, пане Бользен, будь ласка, пригощайтесь.

— Ви не відповіли на моє запитання…

— А ще я хочу просити вас покуштувати нашого сала… Тато робить його за старовинним рецептом, з рожевою прорістю, бачите, як гарно?

— Еге ж, — відповів Штірліц, зрозумівши, що хлопець нічого йому не відповість, — із задоволенням покуштую вашого домашнього сала. Звідки ви родом?

— З Магдебурга, пане Бользен. Наш дім стоїть на розвилці доріг, пригадуєте, поворот у напрямі до Ганновера і покажчик на Гамбург? Гарний дім, старовинний, з великою силосною баштою в садибі…

— Я часто їжджу цією трасою, любий Ганс, але, на жаль, зараз не можу пригадати ваш гарний старовинний дім… Напевне, під червоною черепицею, а балки каркаса пофарбовані яскравою коричневою фарбою?

— Ну звичайно! Отже, все-таки пригадуєте?!

— Починаю пригадувати, — сказав Штірліц. — Якщо вам не важко, будь ласка, зваріть мені ще кави.

— Зараз, пане Бользен.

— А може, пізніше? Ваша кава вихолоне, допийте, Ганс…

— Нічого, я люблю холодну каву. Син групенфюрера навчив мене готувати «айс-каву». Пробували?

— Це коли у високу склянку з холодною кавою кладуть шматочок морозива?

— Еге ж.

— Дуже смачно, пробував. А ви пили каву «капучині»?

— Ні, я навіть не чув про таку.

— Пам'ятаєте, в середні ліки жили капуцини, мандрівні монахи?

— Я не люблю попів, вони ж усі зрадники, пане Бользен…

— Чому ж усі?

— Тому що вони базікають про мир, а нам треба воювати, щоб знищити більшовиків та американців…

— Взагалі ви правильно, добре думаєте… Так от, про каву капуцинів… Це коли в гарячу каву кладуть морозиво і утворюється дивовижна шоколадна піна. Боюсь, що каву «капучині» ми з вами питимемо тільки після перемоги… Ідіть, любий, я не затримую нас більше… Приготуйте запарки кави на три чашки, я теж люблю холодну каву, мені ще треба буде попрацювати…

Коли Ганс вийшов, Штірліц витяг з кишені піджака маленьку таблетку снотворного, поклав її в чашку Ганса, закурив, глибоко затягся; зняв телефонну трубку й набрав номер Дагмар Фрайтаг, тієї жінки, справу якої передав йому Шелленберг.

Голос у неї був низький, майже бас; Штірліцу подобався такий голос, як правило, бог наділяв ним високих, худорлявих, спортивного типу жінок з обличчям римлянок.

«Ти завжди все вигадуєш, старий, — сказав сам собі Штірліц. — Ну то й що? — зразу заперечив він собі ж. — Це прекрасно. Треба нав'язувати явищам і людям, які тебе оточують, самого себе; непомітно, підкоряючись непізнаним законам, твої уявлення, твоя концепція, твої ідеї набудуть права громадянства, тільки треба бути впевненим у тому, що ти робиш правильно і що твоя ідея не є зло, тобто аморальність».

— Мені дозволив потурбувати вас дзвінком професор Йорк, — сказав Штірліц. — Моє прізвище Бользен, Макс Бользен.

— Добрий вечір, пане Бользен, — відповіла жінка. — Я чекала вашого дзвінка.

— У вас очі зелені, — ствердно сказав Штірліц.

Жінка розсміялась.

— Увечері, коли вимикають світло під час бомбардувань, вони жовтіють. А взагалі ви правду кажете, зелені, котячі.

— Чудово. Коли ви знайдете для мене час?

— Та коли завгодно. Ви де живете?

— У лісі. Бабельсберг.

— А я в Потсдамі. Зовсім поряд.

— Коли лягаєте спати?

— Якщо не бомблять — пізно.

— А якщо бомблять?

— Тоді я приймаю люмінал і завалююсь спати звечора.

— Зараз я обдзвоню своїх друзів — я щойно повернувся, треба з деким перекинутися кількома словами — і подзвоню вам ще раз. Може, якщо ви не заперечуєте, я приїду до вас сьогодні, тільки пізніше.

«Зараз пишуть кожне моє слово, — подумав він, поклавши грубку. — І це непогано. Головне, коли розшифровку записів передадуть Мюллеру: зразу ж чи завтра? І в тому і в другому випадку мій виїзд замотивований. Побачимо, який міцний його Ганс; він звалиться через сорок хвилин, дві години безпробудного сну гарантує це зілля. А втім, він може відставити свою чашку і не засне. Що ж, тоді я поїду разом з ним. Після бесіди з цією зеленоокою Дагмар зроблю прогулянку по Потсдаму. Її будинок стоїть, якщо мене не зраджує пам'ять, за три блоки від того особняка, де живе радист. А може, в Дагмар є зручний вихід у двір — доведеться перелазити через паркани, нічого не вдієш: Москва повинна знати про те, що тепер уже й Борман не заважає переговорам із Заходом і що в це діло буде включено серйозних людей як у Швейцарії, так і в Швеції».

Ганс повернувся з кухні, налив Штірліцу кави, допив свою, холодну, з сильнодіючим снотворним: запитав, що пан Бользен їстиме на сніданок: він, Ганс, чудово готує яєчню з шинкою.

— Спасибі, любий Ганс, але до мене приходить дівчина, вона знає, що я їм на сніданок…

— Пане Бользен, групенфюрер сказав, що дівчина загинула під час нальоту… Пробачте, що я змушений вас засмутити…

— Коли це сталося?

— А ще я вмію робити морквяні котлети, — сказав Ганс.

Він просто пускав повз вуха запитання, на яке йому не велено було відповідати.

— Я запитав вас, Ганс, коли загинула моя покоївка?

— Та я не знаю, пане Бользен. Я маю право відповідати вам лише про те, що мені відомо.

— От бачите, як добре, коли ви пояснюєте мені. Не дуже чемно мовчати, коли вас запитують, або ж розмовляти про інше.

— Так, це зовсім нечемно, ваша правда, пане Бользен, але я не люблю брехати. Як на мене, то краще мовчати, ніж говорити неправду.

— Ходімо, я покажу вам вашу кімнату.

— Групенфюрер сказав, що я повинен спати внизу. Мені треба блокувати вхід до вас на другий поверх. Якщо дозволите, я спатиму вночі у кріслі… Ви дозволите присунути його до сходів?

— Ні. На другому поверсі немає туалету, я вас тривожитиму…

— Нічого страшного, тривожте, я швидко засинаю.

— В даному разі я кажу про себе. Я не люблю тривожити людей даремно. Будь ласка, присуньте крісло… Ні, ще ближче до сходів, але так, щоб я міг ходити, не звертаючись з проханням до вас відсунутися вбік.

— Але групенфюрер сказав мені, що я повинен бути вашою тінню скрізь…

— У вас яке звання? Капрал? Ну, а я — штандартенфюрер.

— Я вас охороняю, пане Бользен, а накази мені дає групенфюрер. Пробачте, будь ласка…

— Мабуть, ви хочете, щоб я подзвонив Мюллерові?

— Саме так, пане Бользен, будь ласка, не гнівайтесь на мене, але ви самі не похвалили б солдата, який не виконує наказу командира.

— Прошу нас, любий Ганс, подайте мені апарат, шнур подовжений, можете брати зі столу спокійно.

Ганс подав Штірліцу телефон, прикривши рот долонею, позіхнув, зніяковів і запитав:

— Чи можу я випити ще півчашки кави?

— А чого ж, звичайно. Погано спали сьогодні?

— Так, довелося багато їздити, пане Бользен.

Штірліц набрав номер.

Відповів Шольц.

— Добрий вечір, це Штірліц. Будьте ласкаві, з'єднайте мене з вашим шефом.

— З'єдную, штандартенфюрер.

— Спасибі.

Мюллер підняв трубку, засміявся своїм дрібним, жвавим, уривчастим сміхом:

— Ну що, вже почався нервовий приступ? Молодець Ганс! Далі буде ще гірше. Дайте мені його до телефону.

Штірліц простяг трубку Гансу, той вислухав, двічі кивнув, запитливо подивився на Штірліца, чи хоче той говорити з шефом, але Штірліц підвівся і пішов у ванну. Коли він повернувся, Ганс сидів у кріслі і тер очі.

— Лягайте, — сказав Штірліц. — Можете відпочивати, ви мені сьогодні більше непотрібні.

— Спасибі, пане Бользен. Я не заважатиму вам?

— Ні, ні, ні в якому разі.

— Але я інколи хроплю…

— Я сплю з тампонами у вухах, хропіть собі на здоров'я. Білизну візьміть нагорі, знаєте де?

І Ганс відповів:

— Так…

…Ганс заснув через двадцять хвилин.

Штірліц укрив його другим пледом і спустився в гараж.

Коли він вивів машину з двору, Ганс, похитуючись, підвівся з крісла, підійшов до телефону, набрав номер Мюллера і сказав:

— Він поїхав.

— Я знаю. Спасибі, Ганс. Спи спокійно і не прокидайся, коли він повернеться. Ти в мене молодчина.

…Штірліц зупинив машину в провулку, не доїжджаючи двох блоків до невеличкого триповерхового особняка радиста; він подзвонив, освітивши сірником прізвища квартиронаймачів — їх тут було четверо.

Радистом виявився немолодий німець, справжній берлінець, Пауль Лорх.

Вислухавши пароль, який Штірліц назвав пошепки, він лагідно всміхнувся, запросив Штірліца до себе; вони піднялися в маленьку двокімнатну квартиру, Лорх передав Штірліцу два крихітні аркушики з колонками цифр.

— Коли одержали? — спитав Штірліц.

— Учора вночі.

Перша шифровка повідомляла: «Чому зволікаєте з передачею інформації? Нас цікавлять нові дані щодня. Центр».

Друга якоюсь мірою повторювала першу: «За нашими відомостями, Шелленберг розвиває особливу активність у Швеції. Чи відповідає це істині? Якщо факт підтверджується, назвіть імена людей, з якими він контактує. Центр».

— Де передавач? — лише губами спитав Штірліц.

— Схований.

— Можемо зараз з'їздити?

Лорх заперечливо похитав головою:

— Я можу привезти його завтра під вечір.

— Було б добре зробити це сьогодні… Ніяк не вийде?

— Ні, я мушу бути на роботі о шостій, а ми тільки о п'ятій повернемося.

— Ждіть мене завтра чи післязавтра. Цілу добу. Викличіть лікаря, замотивуйте хворобу, але зробіть так, щоб ви були на місці. Ваш телефон не змінився?

— Ні.

— Я можу подзвонити… В мене досить складна ситуація… Мені зараз важко розпоряджатися своїм часом, розумієте… Ви все ще працюєте собачим перукарем?

— Так, але зараз доводиться стригти й людей… Тому я їжджу рано-вранці в госпіталь…

— Ваш телефон у довідковій книзі, як і раніше, зв'язаний з вашою професією?

— Так.

— Скільки ще залишилося собачих перукарів у місті?

— Дві дами, вони спеціалізуються на пуделях. Чому ви шепочете? Я цілком надійний.

— Звичайно, звичайно, — так само беззвучно відповів Штірліц. — Я не маю сумніву у вашій надійності, просто я стомився і в мене нерви на грані, пробачте…

— Хочете міцного чаю?

— Ні, спасибі. Може, вам подзвонить мій… одним словом, шофер. Його звати Ганс. Він приїде за вами — якщо не зможу я — на моїй машині. Номер машини есесівський, не лякайтесь, усе гаразд. Стригтимете мого пса в тому разі, коли я сам не зможу прийти до вас. Але я повинен прийти до вас неодмінно. Ось текст шифровки, передайте її завтра до мого приходу.

«Шелленберг дійсно почав нову серію таємних переговорів у Швейцарії і Швеції. Контрагентами називає Бернадота — в Стокгольмі і Музі — в Монтре. Мені доручено підготувати для перекидання в Стокгольм, в оточення графа Бернадота, якусь Дагмар Фрайтаг, філолога, тридцяти шести років, залучена до роботи Шелленбергом після арешту її чоловіка, комерсанта Фрайтага, за висловлювання проти Гітлера. Мюллер приставив до мене свою людину, Борман, мабуть, поінформований про контакти з Заходом, бо зажадав від мене зробити все, щоб факт переговорів з нейтралами, які насправді представляють Даллеса, був поки що найвищою таємницею рейху, найбільше він не хоче, щоб про це дізнався Кремль. Юстас».

…Мюллер вислухав керівника особливої групи спостереження, пущеного за Штірліцом, записав адресу Лорха й сказав:

— Спасибі, Гуго, чудова робота, знімайте з нього ваші очі, мабуть, він поїде зараз до цієї самої Дагмар Фрайтаг. Відпочивайте до ранку.

Потім Мюллер запросив доктора філології штурмбанфюрера Герберта Ніче з відділу дешифрування й запитав його:

— Докторе, якщо я дам ряд слів з ворожої радіограми, ви можете її прочитати?

— Яка довжина колонки цифр? Скільки слів вам відомо з тих, що зашифровано? Які це слова? Міра достовірності?

— Хм… Та краще б вам не знати цих слів… Ви розкасуйте ті слова, котрі я вам назву по групах, що працюють поза нашим приміщенням… Слова, котрі я вам назву, небезпечні, докторе… Якщо їх знатиме хтось третій у нашій установі, я не дам за вас і понюшки тютюну… Отже, ось ті слова, які обов'язково звучатимуть у шифрограмі… «Дагмар», «Стокгольм», «Фрайтаг», «Швейцарія», «Даллес», «Мюллер», «Шелленберг», «Бернадот»; цілком можливо, що з провокаційною метою будуть названі святі для кожного члена партії імена рейхсмаршала, рейхсфюрера і рейхслейтера. Більше того, цілком можливо, що згадуватиметься ім'я великого фюрера німецької нації… Я не знаю, який буде шифр, але, мабуть, він виявиться таким же, яким оперувала російська радистка…

— Та, яку заарештував Штірліц? У госпіталі?

— Еге. Штірліц зумів виявити її саме в «Шаріте», ви цілком праві.

Мюллер витяг із сейфа перехоплені шифровки, поклав їх на стіл перед Ніче й сказав:

— Поки суд та діло, спробуйте помудрувати з цими цифрами, підставивши сюди такі слова… «Вольф», «Даллес», «Шлаг», «пастор», «Мюллер», «Швейцарія», «Берн», «Шелленберг»… Можуть згадувати імена Гіммлера і Бормана в паскудному, наклепницьому підтексті. Якщо не всі, то більшість цих слів, я думаю, є в цих цифрах… Я залишусь ночувати тут. Так що дзвоніть, Шольца я попередив, — він мене негайно розбудить…

Шольц розбудив його о шостій, коли вже світало; небо було високе, попелясте; сьогодні не бомбили, тому не було димних пожарищ і не літала ще тепла, невагома крематорська кіптява.

Доктор Ніче поклав перед Мюллером розшифрований текст:

«Шелленберг з санкції Гіммлера має намір вести переговори у Швейцарії з американцями. Мені санкціоновано свободу дій, негайно потрібний зв'язок, детальне донесення передасть пастор, якого я переправляю в Берн. Юстас».

Мюллер заплющив очі, а потім м'яко загойдався в кріслі — сміх його був беззвучний, він хитав головою і гмукав, ніби застудився на вітрі. А коли йому передали шифровку, яку надіслав Штірліц через Пауля Лорха після його розмов з ним, з Мюллером, з Шелленбергом і з Борманом, шеф гестапо відчув таку втіху, таку солодку радість, якої він зазнав лише в дитинстві, допомагаючи дідусеві працювати в полі навесні, коли наступала пора догляду за саджанцями на їхньому винограднику.

Він мав право на таку радість.

Він домігся того, що Штірліц став сліпим виконавцем його волі: віднині питання можливої конфронтації між Кремлем і Білим домом перестало бути абстрактною ідеєю. Якби таке сталося — Мюллер врятований. А втім, шанси його і Бормана на порятунок збільшились незмірно, навіть якщо збройної конфронтації між росіянами й американцями не станеться — все одно, розвідка червоних не може не зацікавитися тим, як і надалі реагуватимуть на мирні переговори Борман і він, Мюллер; від них же залежить, припинити їх чи навіть сприяти, щоб вони продовжувались…

Опори майбутнього реваншу

Борман виїхав з Берліна на світанку.

Він відправився у Потсдам; тут, у лісі, в невеличкому особняку, обнесеному високою огорожею, що охоронялась п'ятьма ветеранами НСДАП і трьома офіцерами СС, яких виділив Мюллер, доктор Менгеле обладнав спеціальну лабораторію «АЕ-2». Так закодовано називався його госпіталь, найвища таємниця Бормана, про яку він не доповів фюрерові.

Саме сюди привозили — вночі, в машинах із заштореними вікнами — тих кандидатів, яких за його особистим дорученням відбирали для нього найдовіреніші люди рейхслейтера.

Менгеле робив тут пластичні операції; першого прооперували оберштурмбанфюрера СС Гросса, сина «старого борця», друга рейхслейтера, що захищав його на судовому процесі в двадцятих роках. Саме він підказав адвокатам ідею кваліфікувати вбивство, яке вчинив Борман, як акт політичної самооборони в боротьбі з більшовицьким тероризмом. Тепер, через двадцять два роки, Борман зорієнтував молодшого Гросса на майбутню роботу в сіоністських колах Америки; хлопець закінчив Ітон, його англійська була бездоганна, працював під керівництвом Ейхмана, допомагав Вальтеру Рауфу, коли той випробовував свої душогубки, де знищували єврейських дітей.

Менгеле змінив Гроссу форму носа, зробив обрізання й переправив татуйований есесівський номер на той, що наколювали євреям перед знищенням у газових камерах у концентраційних таборах, — «1.597.842».

Другим до лабораторії «АЕ-2» було доставлено Рудольфа Вітлоффа; він виховувався в Росії, батько, працював у торговій фірмі Сімменса-Шуккерта, хлопчик ходив до російської школи, мову знав досконало; практикувався у групі Мюллера, що займалася «Червоною капелою». Менгеле зробив Вітлоффу шрам на лобі, наколов — через шматок шкіри, вирізаної з лівого плеча російського військовополоненого, — портрет Сталіна і слова «Смерть німецьким окупантам».

Сьогодні Менгеле провів третю операцію: для проникнення в ряди радикальних арабських антимонархістів готувався Клаус Ньойман.

Борману треба було поговорити з кожним із трьох його людей: за законами конспірації ніхто з цієї трійки не повинен був бачити один одного.

Борман їхав зруйнованим містом і досі не міг відповісти собі, чи має він право поставити всі крапки над «і» в розмові з трьома обраними. Він вагався: чи просто орієнтувати людей на глибинне проникнення в тили ворога, чи сказати те, що було ясно всім: «Нашу битву програно, війна закінчиться найближчими місяцями, якщо тільки не станеться диво; вам випало відповідальне завдання — віддати себе великій справі відновлення націонал-соціалізму. Принадність нашого руху полягає в тому, що ми відкрито й недвозначно проголошуємо вседозволеність кращим представникам обраної нації арійців у боротьбі за панування сильних. Так, мабуть, ми в чомусь прорахувалися, виставляючи право самих лише німців на абсолютне й незаперечне лідерство. Треба було розпалювати полум'я національної винятковості в тих регіонах світу, де тільки можна запалити мрію стати першими. Так, ми зважимо на цю помилку в майбутньому, і ви, саме ви, будете тими охоронцями вогню, які повинні закумулювати в собі пам'ять і мрію. Німці так чи інакше стануть лідерами, коли пожар національної ідеї запалає в світі. Нема класів, це нісенітниця марксистів, одержимих таємною єврейською ідеєю, нема і не буде ніякого «інтернаціонального братерства», яке проповідують російські більшовики, — кожна нація думає тільки про себе; нема ніяких протиріч у суспільстві, якщо тільки це суспільство однієї нації; чистота крові — ось запорука благоденства суспільства арійців».

Борман розумів, якщо він зараз не скаже всієї правди своїм обранцям, то його справі — справі істинного, хоч і не оголошеного поки що наступника фюрера, — може бути завдано певної шкоди; але він добре розумів, що йому підібрали таких людей, яких виховано в сліпій, фанатичній вірі в Гітлера. Коли сказати їм відверто, що кінець рейху неминучий і близький, передбачити реакцію цих людей на слова правди неможливо. Він вправі припустити, що один з них негайно надішле листа фюрерові, в якому звинуватить Бормана в зраді, розповсюдженні панічних чуток і вимагатиме суду над зрадником. Уже було зафіксовано кілька доносів хлопчиків і дівчаток на своїх батьків: «Вони посміли говорити, що фюрер програв війну»; ці листи дітей показував Борману голова народного імперського суду Фройслер, плакав від розчулення: «З такими патріотами, як ці діти, ми подолаємо будь-якого ворога!»

…Борман відганяв від себе думки про те, що наближається; людина сильної волі, він привчився контролювати не лише слова і вчинки, а й думки. Та коли на початку березня він виїхав на два дні в Австрію, в район Лінца, у справах НСДАП, пов'язаних з розміщенням і зберіганням творів культури — як-не-як з Росії, Польщі і Франції вивезено картин і скульптур на дев'ятсот сімдесят мільйонів доларів, — і побачив особняки, де розмістилось евакуйоване міністерство закордонних справ рейху, «уряди у вигнанні» Болгарії, Хорватії, Угорщини, Словаччини, коли він відчув жалюгідні рештки колишньої величі, йому стало абсолютно ясно — кінець. Не відступи на фронтах, не оперативні зведення Мюллера — гестапо про те, що все розвалюється, не дані обласних організацій НСДАП про голод та хвороби в рейху, а саме відчуття малості підкосило його. Поки він перебував у бункері, поряд з фюрером, і заведений розпорядок дня точно повторювався з дня на день: безперебійно працював зв'язок, Гітлер вільно оперував з картами і повідомленнями міністерств, — йому, Борману, було спокійно, бо гуркоту бомбардувань не було чути в підземній імперській канцелярії, їжу подавали смачну, офіцери СС були, як завжди, чудово одягнені, генерали приїжджали для повідомлення з точністю до хвилини; панувала ілюзія могутності; рейх усе ще окупував Данію, північ Італії, Голландію і Норвегію, війська СС стояли в Австрії, ще трималися гарнізони в Чехословаччині й Угорщині; тривожним було становище на Сході, але ж нація повинна стояти насмерть, хто захоче піти на добровільне самогубство?! Червоні виріжуть усіх, це очевидно, отже, німці захищатимуть кожний будинок, перелісок, поле, кожен сарай — мова йде про фізичне існування нації, переможуть приховані, таємничі пружини крові…

Саме тоді, повертаючись з Лінца, Борман уперше усвідомив те, що сталося. І вперше йому треба було самому прийняти рішення, не чекаючи вказівки фюрера. І от саме тоді в його голові почав важко й лячно крутитися свій план порятунку. Спочатку йому страшно було признатися самому собі, що цей план остаточно визрів у ньому; він гнав думку від себе геть, він умів це. Та коли маршал Жуков почав готувати наступ на Берлін, коли Розенберг прочитав йому добірку передовиць «Правды» і «Красной звезды», Борман зрозумів: час вагань кінчився, настала пора активних дій.

У чомусь допоміг Геббельс, з яким він тепер увійшов у тісний блок, зовсім відтерши таким чином Герінга, Гіммлера, Ріббентропа й Розенберга.

Саме Геббельс у квітні прийшов до Бормана з перекладом статті, опублікованої в «Красной звезде» начальником Управління агітації і пропаганди ЦК ВКП(б) Александровим. Стаття називалася «Товариш Еренбург спрощує».

— Росіяни пропонують німцям тур вальсу, — сказав Геббельс, тріумфуючи.

Борман уважно прочитав статтю, в якій ішла мова про те, що існують різні німці, не тільки вороги; пора вже зараз думати, які стосунки між двома націями будуть після неминучої перемоги.

Геббельс усе ще говорив про наївність Сталіна, про те, що німці завжди залишаться ворогами диких азіатів, а Борман навіть заціпенів від шаленої думки: «А раптом Москва справді простягає руку йому, Борману? Чому не нав'язати цій статті саме такого смислу?»

Борман уже під кінець березня склав свій план порятунку, базуючись у своїх відправних посиланнях саме на такого роду припущення.

Він вирішив відтепер ні в якому разі не заважати ні Гіммлеру, ні Шелленбергу в налагодженні контактів із Заходом. Більше того, Мюллер повинен буде допомагати їм у цих контактах, роблячи все, щоб жодна волосинка не впала з голови змовників. Але при цьому конче потрібно домогтися, щоб інформація про ці переговори повсякчасно, щогодини йшла в Москву, Сталіну. Нехай той жде, нехай думає, що в одну прекрасну, мить Гіммлер домовиться з Даллесом, нехай він живе під дамокловим мечем єдиного фронту європейців проти більшовиків. Хіба таке неможливе? Треба зробити так, щоб Гіммлер добився реальних результатів у цих переговорах, нехай собі! Треба умовити фюрера відвести із західного фронту практично всі бойові частини на Схід. Після цього вдарити по генеральному штабу, вигнати Гудеріана й привести на його місце Кребса — той розмовляє по-російськи, був у військовому аташаті в Москві (Кремль швидко вичислить персональні перестановки, там на це мастаки). А коли західний фронт буде відкрито американцям, коли їхні армії рушать на Берлін, треба звертатися до Сталіна з пропозицією миру; так, саме до нього, лякаючи його Гіммлером, — з одного боку, і некерованістю вермахту, його вищого командування, типу Гудеріана, Кессельрінга, Гелена, — з другого, пред'явивши йому, Сталіну, документи, які свідчили б, що Ялтинська угода стала аркушем паперу; нехай думає, кремлівський керівник уміє приймати парадоксальні рішення: або американці в Берліні і, таким чином, практично в усій Європі, або нова Німеччина Бормана, так, саме його Німеччина, яка буде готова відкинути армії американських плутократів і укласти почесний мир з Москвою, визнавши її — на цьому етапі — лідерство.

«Мало часу, — сказав собі Борман. — Дуже мало часу і надто багато стадій, які мені треба пройти. Дуже важко дотримуватися ритму в кризовій ситуації, та коли я все-таки зможу дотриматися ритму, з'явиться шанс, що дозволить мені думати не про втечу, а про продовження справи мого життя».

…Саме тоді він і згадав Штірліца.

…Саме тоді, повернувшись до Берліна, він подзвонив Мюллеру і викликав його до себе, доручивши підготувати матеріал проти Гудеріана і Гелена. Саме тоді він і спитав його, хто зможе зробити так, щоб інформація про таємні контакти Гіммлера і його штабу пішла в Кремль.

…Саме тому Штірліца й не заарештували негайно після повернення: він виявився тією ланкою, якої бракувало в комбінації, що починав Борман — на свій страх і риск, без вказівки тієї людини, яку боготворив і ненавидів водночас.

Ситуація в Німеччині створилася така, що ті функціонери рейху, які, раніше поставлені в ієрархічній градації на строго визначене місце, з точно затвердженими правами й обов'язками, являли собою певні деталі однієї машини, забезпечували її злагоджену роботу, зараз, напередодні краху, зневірившись у спроможності вищої влади гарантувати не тільки харчування і дах над головою, але й саме життя, були охоплені єдиною думкою: як вискочити з вагона, що мчить під укіс, у прірву.

Оскільки людям, які не мають справжньої суспільної ідеї, властива деяка гутаперчевість совісті, оскільки блага, які вони одержували, служачи фюрерові, були платою за злочин, безпринципність, покірність, боягузтво, зраду друзів, що потрапили в немилість, насильство над здоровим глуздом і логікою, ситуація, що склалася в рейху навесні сорок п'ятого, підштовхувала їх — в ім'я фізичного порятунку — до якогось фантастичного шабашу внутрішньої зради. Кожен, починаючи з Германа Герінга, «наці номер два», був ладен закласти улюбленого фюрера, тільки б мати бодай номінальну гарантію, що його самого не буде знищено.

…Мюллер, вислухавши Бормана, одразу зрозумів: про контакти Штірліца з секретною службою росіян говорити рейхслейтеру не можна ні в якому разі. У Мюллера був свій план порятунку, тільки він не міг навіть уявити собі, що його план до такої міри змикається із задумом Бормана. Тому він сказав:

— Якщо ви знайдете час прийняти Штірліца, рейхслейтер, якщо той наважиться повернутися до Німеччини, якщо він зможе подзвонити вам і йому пощастить доїхати до того місця зустрічі, яке ви йому назвете, я просив би вас — орієнтуючи його на майбутню роботу — особливо підкреслити таке: «Ваше головне завдання зараз зовсім відрізнятиметься від того, яке вже виконано. Ваше завдання полягатиме в тому, щоб оберігати Шелленберга та його людей. Ви повинні гарантувати абсолютну секретність їхніх переговорів — не тільки для того, щоб марно не ятрити серце фюрера, а й для того, щоб ця інформація не змогла дійти до Кремля. Поки ще невідомо, хто по-справжньому скористається результатами переговорів у Стокгольмі і Швеції; важливо лише, щоб Москва ні в якому разі не дізналася про самий факт їхнього існування».

Борман тоді подивився на Мюллера якось особливо — насторожено й оцінююче, але нічого не спитав: він, як і більшість вищих функціонерів НСДАП, волів жити за принципом дитячої гри: «так» і «ні» не говорити, «чорного» й «білого» не називати; якби Мюллер вважав за потрібне сказати щось таке про Штірліца, що змусило б його, Бормана, прийняти певне рішення, то це могло б, зрештою, завадити справі; нехай відповідальність буде на Мюллері, він же розуміє, якого рівня комбінацію задумано, хіба він залучить до неї людину, в чесності якої бодай трохи сумнівається? Звичайно, ні. А коли — так? Ну що ж, це його справа, він — професіонал, він знає, що на нього чекає, коли він провалить операцію. Треба вміти відводити від себе зайве, залишаючи в пам'яті тільки абрис головної ідеї; за деталі відповідають професіонали, я, політик Мартін Борман, висуваю концепцію, завдання моїх співробітників у тому й полягає, щоб зробити її реальністю; ясна річ, ніхто з них не стане діяти проти духу й букви нашої моралі й закону; я живу долею Європи, нехай таємна поліція думає про те, як допомогти мені, Борману, в моїй справі. Відповідальність за деталь лежить на виконавцях; з них і спитають; ідея — непідсудна!

…Тільки приїхавши в лабораторію «АЕ-2», Борман знайшов третю, найзручнішу форму розмови з кандидатами — веселу, дружню, відверту співбесіду товаришів по спільній боротьбі за світосяйні ідеали націонал-соціалізму.

Явки, номери банківських рахунків — словом, деталі — були давно відомі його людям, форми зв'язку обговорено; залишилося тільки висловити напутні поради.

Кожному належить побажати своє: Гроссу, до речі, й говорити нічого, чудовий спеціаліст у своїй справі — Ейхман набагато компетентніший від Альфреда Розенберга, бо практики завжди знають справу краще, ніж теоретики; Вітлофф розуміє Росію дуже добре, Мюллер і Кальтенбруннер високо цінили його ділові якості; Ньойман ріс в Александрії, його батько дружив там з родиною Рудольфа Гесса; розмову з кожним треба побудувати так, щоб сфокусувати їхню увагу на симптомах відродження ідеї націонал-соціалізму в світі. Саме цю проблему вони повинні усвідомити абсолютно точно — ніяких ілюзій; тільки тверезий аналіз фактів і нічого іншого. Борман навіть вирішив навести слова лауреата Нобелівської премії Карла фон Осецького, страченого в концтаборі після приходу Гітлера до влади. «Я скажу своїм хлопчикам, — думав він, — що ворога треба знати, як отченаш, бо ніхто так не розуміє тебе, як відкритий, безкомпромісний ворог, що не прагне до влади й слави (а втім, це одне і те ж)». Саме Осецький напередодні того дня, коли старий фельдмаршал рейхспрезидент Гінденбург прийняв фюрера і доручив йому створити уряд «національної єдності», сформулював суть того, що відбувається, так: «Камарилья з'являється лише тоді, коли аграрії відчувають погіршення свого становища, коли селяни починають шукати правду й знаходять її в тому, що їх оббирають єдинокровні юнкери, і аж ніяк не російські марксисти, американські буржуї чи безрідний єврейський капітал, а велика промисловість відчуває нову кон'юнктуру, яку можна виграти лише в тому разі, коли робітників приневолять твердою рукою до праці, а не до безконечних дискусій і страйків».

«Нічого, — думав Борман, — я виголошу слова цього паршивця Осецького про «камарилью», нехай вони почують це з моїх уст. Їм доведеться жити серед ворогів, треба вчитися не реагувати на образливі політичні метафори. Єдність крові, жадоба авторитету, сліпота мас, його величність випадок — на цих китах ми відродимось. А потім я дам їм зв'язки з Мюллером, якщо той проявить себе остаточно…»

…Менгеле, зустрівши Бормана біля воріт, сказав:

— У вас сьогодні по-справжньому чудовий настрій, рейхслейтер!

— Саме так, — відповів Борман і поплескав Менгеле по щоці.

Бідолашні, бідолашні жінки… — I

— Ах, до чого тут руни, билини й міфи? — засміялася Дагмар Фрайтаг своїм низьким басом. — Пийте горілку й забудьте ви цю нісенітницю!

Вона примостилася на стільці, підібгавши під себе ноги; сиділа по-японськи, чудом, хоч справді була висока, як і уявляв Штірліц, тільки ще вродливіша.

— Тобто? — спитав Штірліц, випивши з якоюсь невідомою для нього радістю солодку шведську горілку.

— Все дуже просто, — відповіла Дагмар. — Дівчині з хорошої сім'ї треба мати професію: емансипація і таке інше. Я мріяла бути офіцером генерального штабу, мені дуже подобається планувати битви, я гралася не в ляльки, а в олов'яних солдатиків, у мене ще й тепер зберігається найкраща в Європі колекція, є навіть червоноармійці, потім покажу. Хочете?

— Хочу.

— От… А тато з мамою уготовили мені майбутнє філолога. А що це за наука? Це не наука, це — прикладне, це як оформлення ресторану майстром зі смаком, котрий знає, як використати морене дерево, де можуть красуватися рибальські сітки і яким чином придумати в затишному куточку залу шматочок Іспанії — гладко побілені стіні, деталі старовинних екіпажів та багато темної листової міді.

— Ну-ну, — посміхнувся Штірліц. — Тільки ваша вузька спеціальність — тобто взаємозв'язок скандінавської й германської літератур — цілком генштабівська професія. Можете довести єдність кореня слів і однаковість їхнього значення? Можете! А звідси недалеко до проголошення обов'язковості приєднання Швеції до рейху.

— Боже мій, я це вже довела давним-давно, але й досі не приєднали! Та й до того ж я вичислила, що багато російських билин теж породили ми, бо князівсько-дружинний шар суспільства в росіян був спочатку нашим, скандінаво-германським, вони ж, предки, й занесли туди епічну творчість, а коли слов'яни дали нам коліном під зад — привезли сюди, на Захід, їхні билини…

— Це — за наукою? Чи знову ваш олов'яний генеральний штаб, щоб легше було обгрунтувати приєднання до нас Росії?

— І так і так, але обгрунтовувати приєднання Німеччини до Росії буде генеральний штаб червоних, — засміялась своїм дивовижним, раптовим сміхом жінка, — і аж ніяк не наш.

— Налийте ще горілки, га?

— Бутерброд хочете? В мене є сир.

— Чорт його знає… Все-таки, мабуть, хочу…

Дагмар легко й граціозно, якось зовсім несподівано підвелася з стільця; спідниця в неї була коротенька, спортивна, і Штірліц побачив, які красиві ноги в жінки. Він вивів дивну, вкрай досадну закономірність: красиве обличчя неодмінно поєднувалось з поганою фігурою; ніжні руки були чомусь у жінок з тонкими, як сірники, ногами; пишне волосся — і раптом товста, безформна шия.

«А тут усе чудово, — подумав Штірліц. — Природа наділила її всім за законами доброти, а не звичайної жорстокої логіки: «кожному — потроху».

І бутерброд Дагмар зробила смачний, маргарину намазала не тоненький шар, а видимий, жирний; сир, хоч і настругала майже прозорими смужечками, але поклала гіркою.

— Пийте і їжте, — сказала вона, знову легко й граціозно вмощуючись на стільці. — Я дуже люблю дивитися, як їдять чоловіки, не так страшно жити.

— Ви мені розкажіть про скандінаво-російські билини, — попросив Штірліц.

— Ви запрошуєте жінку в ліжко тільки після інтелектуальної розмови? З вами я згодна лягти зразу.

— Справді?

— Начебто ви самі не знаєте… У чоловіків вашого типу жінки закохуються вмить.

— Чому?

— У вас є надійність.

— Це — все, що треба?

— Можете запропонувати більше? Тоді купіть мені ошийник, я стану вашою собакою.

— Любите собак?

— Таке запитання може поставити італієць. — Дагмар знизала плечима. — Або ж іспанець… Тільки не німець. Хіба є хоч один німець, який не любить собак?

— Я вам дам новий псевдонім — «бритва». Згодні?

— Та хоч який завгодно.

— Отже, про билини…

— У вас є сигарети?

— Звичайно.

— Я хочу закурити.

— А взагалі ви ж не курите?

— Я кинула. В гімназії курила, іще й як курила. І пила горілку. І все інше…

— Молодець. Важко в навчанні — легко в бою.

— Так казав російський генерал Суворов.

— Цілком правильно. Тільки він був фельдмаршалом, якщо мене не зраджує пам'ять.

— Зраджує. Він був генералісимусом.

— Слухайте, а мені просто приємно бути у вас в гостях.

— Та ви ж не в гостях… Ви, як я розумію, у справі…

— Чорт з нею, з тією справою… Все одно ви її чудово проведете, я тепер у цьому не маю сумніву… З ким із моїх колег ви раніше були на зв'язку?

— По-моєму, про це не можна говорити нікому? Мене попереджав мій куратор…

— Мені — можна.

— Можна то й можна, — посміхнулася Дагмар. — Він відрекомендувався мені як Егон Лоренс.

— Він справді Егон Лоренс, це не псевдонім. Яким він вам здався?

— Славна людина, намагався допомогти моєму чоловікові… А може, вдавав, що намагався… Принаймні він був тактовний…

— Чому ви говорите про нього в минулому часі?

— Він у госпіталі. Його контузило під час бомбардування.

— Розкажіть усе-таки про скандінаво-німецько-російський епос, це страшенно цікаво. І давайте ще вип'ємо.

— Вам подобаються п'яні жінки?

— Чорт його знає… Не відчуваєш себе скованим… Це як на корті грати з партнером одного з тобою класу.

— Чому вас зацікавили епоси? — Дагмар знизала гострими плечима.

— Тому що ви мені приємні. А людина пізнається по-справжньому, коли вона говорить про свою справу.

— Це ви про чоловіків. Жінку пізнаєш, коли вона любить, годує дитину, варить чоловікові обід і дивиться, як він тривожно спить… Ні, я не психопатка, правда… Чого ви на мене так дивитесь?

— Я дивлюся на вас добре.

— Тому я й питаю.

— Розповідайте…

— Ви розмовляєте по-російськи?

— Читаю. Зі словником.

— Знайомі з фінським епосом? Чи з естонським? З карельським? Дуже гарна назва «Калевіпоег». Знаєте?

— Ні, не знаю… Чув краєм вуха… У нас є переклад?

— Ми не вміємо перекладати. Майстерно перекладають тільки росіяни.

— Чому це їм такий привілей?

— Стик Європи і Азії… Змішання мов; каравани в Персію, Індію, Китай; хазари, скіфи, Візантія, чудове вариво…

— Отже, «Калевіпоег»…

— А в росіян є билина про богатиря Коливана. Я проводила аналітичне порівняння, все дуже близько. А ще ближче до нас їхня прекрасна билина про Іллю Муромця.

Вимова в жінки була абсолютна, російське ім'я вона називала без акценту. Штірліц примусив себе не відводити очей від сигарети, яку він акуратно розминав пальцями, щоб не глянути на її обличчя ще раз, заново.

— Взагалі билини — це цікава штука, — зітхнула Дагмар. — Вони підштовхують до висновку, що в житті в усі часи неодмінно треба вижити, і не просто вижити, а перемогти, пробитися вгору, до слави, — тільки тоді не страшна смерть, бо тільки тоді ім'я твоє збережеться для потомства. Чим ти піднявся вище, тим надійніша гарантія незникнення… Ні, справді! Чому ви посміхаєтесь?

— Тому що мені приємно слухати вас.

— Пийте.

— Вихлещу всю вашу горілку.

— Я купую її на бони у шведському посольстві, там дуже дешево.

— Далі.

— А що — «далі»? У росіян був князь Володимир, він хрестив свій народ, став святим, дістав прізвисько Красне Сонечко. Чим князь був знаменитіший, тим більше його треба було славити, тим кращі про нього складали билини, в променях його слави опинялися родичі, близькі, — був у нього дядько, Добриня, друг і соратник Муромця… Коли напишуть епос про цю війну, ви будете у фокусі слави рейхсфюрера… Чудово, правда ж?

— Надзвичайно чудово… Тільки де логіка? Князь Володимир, дядько Добриня і богатир Муромець?

— Все-таки я жінка… Ми — почуття, ви, чоловіки, — логіка… Так от, є російська билина про те, як Муромець бився з своїм сином Борискою… Хоч іноді його називали Збутом, іноді Сокольником, а пізніше — Жидовином… Ілля, борючись із сином, дізнається, що цей Жидовин доводиться йому сином, і відпускає його, а той вирішив убити батька, коли богатир заснув… Не вийшло. Муромця врятував його чарівний хрест. Сила у старця сьомого віку була надзвичайною…

— Що означає «старець сьомого віку»?

— За стародавнім слов'янським численням це вік мудрості, з сорока до п'ятдесяти п'яти років… А тепер порівняйте Муромця з нижньонімецькою казкою про Гільдебранда і його сина Алебранда, коли вони зійшлися на битву біля Берна. Схоже? Дуже. Батько теж бився з сином, але помирився з ним у ту мить, коли підняв ножа, щоб ударити ним свою дитину… Молодий богатир устиг сказати старому те, що знав від матері… А вона розповіла синові, хто його батько… Сльози, радість, взаємне прощення… А кельтська сага про ірського богатиря Юзамора та його сина Картона? Вона ще ближча до російського варіанту, адже шлях пролягав із варяг у греки, а не з німців до персів. У битві батько, як і Муромець, убиває сина, але дізнавшись, кого він убив, плаче над тілом три дні, а потім умирає сам… Бачите, які ми всі близькі один до одного?

Штірліц знизав плечима:

— Що ж, пора об'єднуватись…

— Знаєте, чому я хочу, щоб ви залишились у мене?

— Догадуюсь.

— Скажіть.

— Вам страшно. Мабуть, тому й хочете, щоб я був сьогодні поряд.

— І це теж… А насправді річ в іншому… Не тільки чоловіки живуть мріями про вигаданих ними прекрасних жінок, які все розуміють, гарні в розмові, а не лише в ліжку. Справжній друг потрібен усім… Ми, жінки, вигадниці витонченіші, ніж ви… Знаєте, коли б ми вміли писати, як чоловіки, ми таких книжок понаписували б… І, між іншим, це були б чудові книжки… От мені й здається, що я вас дуже давно вигадала, а ви взяли та й прийшли…

Він прокинувся від того, що відчув на собі погляд, важкий і невідривний.

Дагмар сиділа на краєчку ліжка й дивилася йому в обличчя.

— Ви розмовляєте уві сні, — прошепотіла вона. — І це дуже погано…

— Я скаржився на життя?

Вона зітхнула, обережно погладила його лоб і запитала:

— Запалити вам сигарету?

— Я ж німець, — відповів він. — Я не маю права курити, — не випивши ковток кави.

— Кава давно готова…

— Дагмар, що вам говорив про нашу майбутню роботу Шелленберг?

З того, як вона здивовано поглянула на нього, він зрозумів, що Шелленберг з нею не зустрічався.

— Хто вам сказав, що я маю зустрічатися з вами? — допоміг він їй.

— Той чоловік не відрекомендувався…

— Він — лисий, з сивиною, ліва половина обличчя часом сіпається?

— Так, — відповіла жінка. — Хоч про це, по-моєму, я теж не повинна була вам говорити.

— Ні в якому разі. Ходімо пити каву. А потім попрацюємо, згодні?

— У Швеції в мене була няня… Росіянка… Вона мені розповідала, що в них під час обряду хрещення священик загортав волосину немовляти у віск і кидав у срібну купіль. Якщо кулька не тонула, то дитині судилося довге й щасливе життя… Ваша мама вам напевне казала, що ваша кулька не потонула, правда ж?

— Я ніколи не бачив мами, Дагмар.

— Бідолашний… Як це, мабуть, жахливо жити без мами… А тато? Ви добре його пам'ятаєте?

— Пам'ятаю.

— Він одружився вдруге?

— Ні.

— А хто ж вам готував обід?

— Тато чудово з цим справлявся сам. А згодом і я навчився. А потім я розбагатів і найняв служанку.

— Молоду?

— Так.

— Її звали Олександрін? Саша?

— Ні. Так звали ту жінку, до якої я прив'язаний.

— Ви згадували її сьогодні вночі…

— Мабуть, не тільки сьогодні…

— Я на вас ворожила… Тому, будь ласка, не зустрічайтесь сьогодні до вечора з людиною, в якої пронизливі маленькі очі й чорне волосся… Це піковий король, він має на вас зло.

Жінка пішла на кухню — акуратну, облицьовану деревом, — а Штірліц, підвівшись, подивився у вікно, на безлюдну, мертву вулицю й подумав: «Я — об'єкт гри, це — точно. І я не можу зрозуміти, як вона закінчиться. Я прийняв умови, запропоновані мені Мюллером і Шелленбергом, і, мабуть, зробив правильно. Але я для них занадто малий, щоб зараз, у такі дні, вони грали одного мене. Вони дуже розумні, їхні комбінації далекобійні, а я не можу збагнути, куди вони наміряються бити, з яких гармат і в кого саме. Чи могли вони мене розшифрувати? Не знаю. Але думаю, якби вони до кінця вичислили мене, то не починали б довготривалої операції — б'є дванадцята година, їм відпущено хвилини. Коли я пішов напролом із Шелленбергом, я правильно відчув єдино допустиму в ту мить манеру поведінки. А коли й це моє рішення Шелленберг передбачав заздалегідь? Але найнезбагненніше приховано в тому, чому ім'я Дагмар назвав Шелленберг, а попереджав її про мене Мюллер? Ось у чому загадка…»

Необхідність, як правило, жорстока

У Ейхмана справді були пронизливі, маленькі, запалі очі й синювато-чорне волосся на скронях — вилитий піковий король. До далеких вибухів — бомбили заводи в районі Веддінга — він прислухався, трохи втягуючи голову, ніби кланявся невидимому, але дуже поважному співрозмовникові.

— Я чекав вас з самого ранку, Штірліц, — сказав він. — Радий вас бачити, сідайте, будь ласка.

— Спасибі. Хто вам сказав, що я повинен бути у вас ранком?

— Шелленберг,

— Дивно, я нікому не говорив, що збираюся прийти найперше до вас.

Ейхман зітхнув.

— А інтуїція?

— Вірите?

— Тільки тому й живий досі… Я підібрав вам кілька кандидатів, Штірліц…

— Лише кілька?

— Всі інші зникли. — Ейхман розсміявся. — Полетіли з крематорськпм димом у небо; слава богу, залишилися хоч ці.

Він подав Штірліцу дві папки, увімкнув плитку, вийняв з шафи каву, спитав, чи п'є Штірліц з цукром чи віддає перевагу гіркій, здивовано знизав плечима: «Сахарин б'є по нирках, це ви даремно». Приготував дві чашечки і, закуривши, порадив:

— Я не знаю, для чого вам потрібні ці виродки, але рекомендував би особливо придивитися до Вальтера Рубенау — пройда, яких не бачив світ.

— А чому не Герман Мергель?

— Цей дуже заумний.

— Тобто?

— Надто несподіваний, його вчинки важко передбачити… Він технолог, винайшов з братом якесь дуже хитромудре пристосування для очищення авіаційного бензину, а був конкурс, і чомусь усі не додивилися, що вони наполовину євреї, і допустили до участі. Їхній проект виявився найкращим, світове відкриття, але рейхсмаршал насторожився з приводу їхньої зовнішності — в особистій справі були фотографії — і висловив побоювання, чи не євреї вони. А фюрер сказав, що такий блискучий винахід могли зробити лише арійці. Євреї нездатні так сміливо думати. Герман — молодший брат — в їхньому тандемі був комівояжером, дуже спритний, тільки тому я вам його й назвав, про інші його якості не знаю… Жовту зірку, звичайно, не носить, йому виписали венесуельський паспорт, так що особливої роботи від нього не ждіть, він з нероздавлених… Винайшли ще щось, зовсім нове, але, думаю, притримують, мерзотники, чекають…

— Чого?

Ейхман налив каву в чашечки й відповів:

— Нашої остаточної перемоги над ворогами, Штірліц, чого ж іще?!

— Шелленберг не проінформував вас, навіщо мені потрібні ці люди?

— Він говорив про одного чоловіка…

— А він пояснив вам, навіщо мені потрібний такий чоловік?

— Ні.

— І ви рекомендуєте мені Вальтера Рубенау?

— Так.

— Вважаєте, що йому можна вірити?

— Єврею не можна вірити ніколи, ні в чому і ніде, Штірліц. Але його можна використати… Якби рейхсфюрер не відправив до концтабору всю мою агентуру, я показав би, на що здатний.

— Так ми й так багато чули про ваші діла, — посміхнувся Штірліц, подумавши: «Ну й сволота, ну й виродок же ти мерзенний, чорний расист, що позбавив Німеччину таких чудових умів, як Альберт Ейнштейн і Оскар Кокошка, Анна Зегерс і Сигізмунд Фрейд, Енріко Фермі і Бертольд Брехт; брудний антисеміт, інквізитор, а взагалі — сірий, малоосвічений виродок, приведений усіма цими гітлерами й гіммлерами до влади; як же страшно й душно сидіти мені з ним поряд!»

— Що ви маєте на увазі? — насторожився Ейхман.

— Я маю на увазі вашу роботу. Адже концтабори з печами — ваше діло, як не захоплюватися механікою такого підприємства…

— Відчуваю алюзію…

— Ви ж не в апараті рейхсміністерства пропаганди, Ейхман, це вони алюзії шукають, вам треба дивитися в очі фактам. Як і мені, щоб не напартачити в ділі, а вже алюзії — бог з ними, справді, не такі вони вже й страшні, як здаються.

До свого першого арешту Вальтер Рубенау був адвокатом. Коли указом рейхслейтера Гесса всім лікарям, ювелірам, адвокатам, а також фармацевтам, кондитерам, сестрам милосердя, булочникам, масажистам, ковбасникам, режисерам, журналістам і акторам єврейської національності було заборонено займатися своєю роботою під страхом арешту чи навіть смертної кари, Рубенау все-таки примудрився й почав нелегальну правозаступну практику.

Через сім днів його схопили й кинули в тюрму; імперський народний суд засудив його на десять років концентраційних таборів.

У сорок першому, в Дахау, він опинився в одному бараці з групою комуністів і соціал-демократів, керівників підпільних організацій Берліна й Кельна. Він тоді доходив, і Вольдемар Гіршфельд урятував його від голодної смерті, ділячись з ним своїм пайком. На відміну від шестикутної зірки, пришитої на табірний бушлат Рубенау, Гіршфельд носив на спині й на грудях червону мішень, знак комуніста. Шестикутну зірку у нього зірвав унтершарфюрер Боде і сказав:

— Хоч по крові ти паршивий єврей, Гіршфельд, але, як комуніст, ти взагалі не маєш права на національність. Ми будемо цілити в червону мішень, вона все-таки більша, ніж жовта.

Його застрелили «при спробі втекти» під час робіт по осушенню болота. Він ледве ходив, бігати не міг, ноги розпухли, особливо в колінах, страшно випнулися ребра, і плечі стали пташиними, як у дитини, що займається в гімнастичному гуртку.

Шефство над Рубенау взяв Абрам Шор, член підпільного бюро кельнського обласного комітету соціал-демократичної партії. Він, як і покійний Гіршфельд, розумів, що людина, подібна до Рубенау, яка не має твердої соціальної ідеї і потрапила в табір випадково, зламається, здасться, стане брудним провокатором, якщо її не підтримувати, не впливати на неї, не держати біля себе. Тому через комуніста Уве Грубера, що працював у канцелярії, товариші змогли перевести Рубенау з найважчих робіт на легші — обслуговувати бараки для хворих.

З Шора теж зірвали шестикутну зірку; як і більшість політичних «хефлтлінгів», він був приречений на кулю, але гестапо одержало відомості, що його дружина, комуністка Фаїна Шор, змогла втекти в Чехословаччину, почала роботу в Празькій «Червоній допомозі в'язням гітлерівських концтаборів», встановила контакти з Міжнародним Червоним Хрестом у Женеві, двічі їздила до Москви, у МОПР, побувала у Стокгольмі, зустрілася з Брехтом, Пабло Пікассо, Елюаром і Арагоном, заручилася їхньою згодою, що вони допомагатимуть і підтримуватимуть її роботу, дала кілька викривальних інтерв'ю у британській і французькій пресі. Гестапо доручило своїй людині в Дахау проаналізувати можливість використати Шора, щоб повернути його дружину в рейх.

Особливий представник четвертого управління РСХА при коменданті штурмбанфюрер Ліксдорф погортав особисту справу Шора, зрозумів, що ця людина з породи марксистських фанатиків, гратися з ним марно; підвів до нього провокатора Клауса; той, хоч і віртуозно працював, розколоти в'язня не зміг; коли мова заходила про дружину, він зразу ж замикався в собі.

Ліксдорф надіслав телеграму на Принцальбрехтштрасе в Берлін, у штаб-квартиру РСХА, з проханням дозволити йому залучити до роботи Рубенау. Якби Рубенау був на восьму частину євреєм, а ще краще на шістнадцяту, і не по материнській лінії, а по батьківській, бо по-справжньому, як довів Альфред Розенберг, національність визначає мати, а не батько, тоді Ліксдорф міг залучити його до агентурної роботи на свій страх і риск, та коли це стосувалося чвертькровки або, більше того, напівкровки, тоді — за вказівкою Гейдріха — треба було доповідати вищому керівництву, аж до рейхсфюрера. Як правило, Гіммлер забороняв залучати таких до роботи. Тільки один раз йому довелося поступитися Канарісу, коли абвер налагодив в Іспанії контакт з одним із членів фінансового клану Марча. Сам старий Марч дав Франко величезні гроші на купівлю найновішої зброї, поставивши єдину вимогу: після перемоги фалангістів великий каудільйо іспанської нації не дозволить погромів.

…Ліксдорф вважав, що штаб-квартира СС йому відмовить; а втім, так і сталося б, коли б не знав Шелленберг — який тоді ще тільки починав свою кар'єру під Гейдріхом, могутнім шефом головного управління імперської безпеки, — що Фаїна Шор стає по-справжньому небезпечною для рейху, що її зв'язки з Москвою, Парижем, Стокгольмом і Берном з дня на день завдають дедалі більшої шкоди рейху. Він зумів довести Гейдріху важливість операції, яка дозволила б заманити Фаїну Шор у рейх, віддати її під суд і стратити, щоб іншим комуністичним емігрантам не кортіло каламутити воду, — поїхали, то й сидіть собі тихо, як миші.

Саме тому Вальтера Рубенау й занесли в особливу картотеку осіб неарійського походження, допущених до роботи на чинів СС, які представляли інтереси РСХА в концентраційних таборах рейху.

Ліксдорф спочатку заарештував дружину Рубенау, німкеню Єву Шульц, і двох його дітей — Єву й Пауля, віком десяти й семи років; в'язнів доставили в мюнхенську тюрму; туди ж привезли й Рубенау.

Ліксдорф викликав його в слідчу камеру й сказав:

— Підійди до вікна і подивись у зону для прогулянок.

Той побачив двір, розділений на кам'яні мішки-сектори, обнесені до того ж колючим дротом; в одному з секторів гуляли його діти, одягнені у величезні, не по них бушлати; в другому — дружина.

Рубенау відчув дзвінке, стугонливе запаморочення і повалився на підлогу.

Коли фельдшер привів його до тями, Ліксдорф сказав:

— Хочеш, щоб їх відпустили?

Рубенау заплакав.

— Ну? Я не чую відповіді, мерзото! — крикнув Ліксдорф.

Рубенау кивнув.

— Ти готовий заради цього на все?

Рубенау мовчав, все ще беззвучно здригаючись, плакав. Ліксдорф підійшов до нього, обіперся на плече, зазирнув у вічі, нагнувся і ще тихше сказав:

— Я не чую відповіді. Ти повинен сказати «згоден», і тоді ми продовжимо розмову. Якщо мовчатимеш, то долю твоїх діточок буде вирішено зараз же, на твоїх очах.

Страшна машина гестапо працювала за простим принципом: навіть на краю загибелі людина сподівається на благополучний кінець. Гейдріх якось сказав своїм прибічникам: «Я раджу кожному з вас зайти в ті відділення наших клінік, де лежать хворі на рак. Зверніть увагу на цікавий процес «відштовхування», коли хворий не хоче, а скоріш, уже не може об'єктивно оцінювати свій стан… Заарештований нами злочинець — той самий раковий хворий. Чим більше завдасте йому болю, чим швидше зламаєте його, тим податливішим він стане; він житиме ілюзією про своє звільнення, тільки вміло натякніть йому про це».

— Я згоден на все, — прошепотів тоді Рубенау, — але спочатку ви відпустіть нещасних дітей і дружину.

— Я відпущу їх у той день і годину, коли ти виконаєш те, що я тобі доручу.

— Я виконаю все, я вмію все, але ви обдурите мене, тому я робитиму, що вам треба, тільки після того, як ви їх звільните. А якщо ні — то вбивайте мене.

— Навіщо ж тебе вбивати? — здивувався Ліксдорф. — Ми їх при тобі битимемо, поки не вмруть, ти ж знаєш, ми слів на вітер не кидаємо.

І Рубенау погодився. Він узяв у Шора листа до його дружини. Той ще не міг знати, що Рубенау працює на гестапо.

З Фаїною почали гру після того, як Рубенау взяли з Дахау, помістили в госпіталь, підготували до роботи і потім переправили в Прагу. Фаїна Шор установила через нього «контакт» з чоловіком. Контакт, як сказав їй Рубенау, йшов по надійному ланцюгу. Жінка погодилася зустрітися з так званими представниками «підпілля», які влаштовували втечі політв'язням. Зустріч призначили на кордоні. Двох супутників Фаїни Шор убили, її саму схопили, привезли в Берлін і гільйотинували разом з чоловіком.

Учасників цієї комбінації відзначили подяками рейхсфюрера СС, але в метушні забули про Ліксдорфа; він необачно написав листа Гейдріху: «Працювати з напівкровками не тільки можливо — судячи з наслідків поїздки Рубенау в Прагу, — але й необхідно, мій досвід треба запровадити в інших таборах». Гейдріх розлютився: «Цього ідіота зовсім розклав більшовизм! Він хоче поодинокий випадок звести в принцип! Він відкрито замахується на основний постулат, у якому сказано, що національність — головне, що визначає людину! Ні, працювати з напівкровками неможливо, а він, Ліксдорф, отруєний згубною трутизною російської класової свідомості, що була, є і буде головним ворогом нашого вчення, яке базується на приматі національної ідеї!»

Ліксдорфа вигнали з лав СС; після двох місяців тяжких пояснень його насилу влаштували в пожежну охорону Бремена. Він запив. Під час приступу білої гарячки повісився в туалеті пивної, що була розташована по сусідству з командою, приколовши до грудей аркуш з літерами, написаними кров'ю, яку він перед тим пустив з вени: «Я — жертва проклятих євреїв на чолі з Гітлером! Відплатіть йому за життя занапащеного арійця!»

Шелленберг стежив за Рубенау. Дружину й дітей за його розпорядженням на якийсь час випустили з тюрми, дозволивши їм проживати в гетто; раз на місяць Рубенау викликали на «допит» і вивозили в місто, де він, з вікна машини, міг бачити свою сім'ю.

За це він ще двічі брав участь в операціях гестапо проти своїх єдинокровних братів. Останній раз Ейхман прихопив його з собою в Будапешт, де вів переговори з рабинами, які мали контакти з Заходом. Ті обіцяли передати вермахту і СС за кожного звільненого з концтабору рабина по вантажній машині з двадцятьма каністрами бензину на додачу. Ці машини Ейхман гнав у розпорядження рейхслейтера Альфреда Розенберга, що перевозив з Німеччини в гори поблизу Лінца, в шахту Аусзеє, скарби культури, вивезені з музеїв Росії, Польщі та Франції.

Ейхману було доручено передати Рубенау в розпорядження Штірліца…

— Здрастуйте, Рубенау, — сказав Штірліц, запропонувавши співрозмовникові сісти на табуретку, прикріплену посеред камери. Він знав, що його розмову запишуть від першого до останнього слова, за себе він не турбувався, йому треба було зрозуміти того, хто сидів перед ним, а зрозумівши, або оголити його позитивні риси для тих, хто прослухуватиме цю розмову, або, навпаки, відкинути цю зламану людину, що стала агентом тих, хто люто його ненавидів і зневажав. — Моє прізвище Бользен, і я належу до тих небагатьох, хто хоче допомогти вам по-справжньому. Але спочатку ви повинні відповісти — причому у ваших же інтересах цілком відверто — на кілька моїх запитань. Ви готові до цього?

— Це не так важливо, готовий я чи ні, мене до цього привчили, моя сім'я — ваші заложники, тому я можу відповідати тільки відверто і не інакше.

— Припустімо. Отже, перше: кого ви ненавидите більше за нас, більше за мою організацію, більше за націонал-соціалістську робітничу партію Німеччини?

Обличчя Рубенау дивно здригнулось, брови полізли на лоб, і від цього лоб став маленький і зморшкуватий, як печене яблуко, руки неспокійно заворушилися на розбухлих колінах.

— Ви дуже дивно поставили запитання, пане Бользен…

— Рубенау, ви мене, мабуть, погано чули. Я поставив цілком однозначне запитання, будь ласка, відповідайте мені так само: однозначно…

— Найбільше я ненавиджу тих безвідповідальних демагогів, які призвели Німеччину до кризи…

— До нинішньої?

— Що ви, що ви! Я маю на увазі кризу тридцятого року!

— До кризи тридцятого року — судячи з наших газетних публікацій — Німеччину призвели більшовики, Інтернаціонал, євреї і американський фінансовий капітал. Можу я розцінити вашу відповідь саме так?

— Звичайно, саме так я й хотів відповісти.

— Ні, вашу відповідь я вправі тлумачити зовсім інакше: коли б не було в Німеччині лівих та євреїв, чи коли б навпаки, вони були розумнішими, згуртованішими й сильнішими, ми не прийшли б до влади і вам не довелося б пережити стільки, скільки ви пережили…

— О ні, пане Бользен, ви дуже суб'єктивно трак…

— Ви брешете мені! Ви ненавидите нас так, як мусить ненавидіти свого мучителя той нещасний, кого мучать. Якщо ви заперечуватимете мені, я припиню розмову, поверну вас у камеру і долею вашої сім'ї доведеться займатися комусь іншому, а не мені. Ну?

— В перші роки мого ув'язнення, справді, у мене часом була ненависть до тих, хто не захотів об'єктивно розі…

— Послухайте, Рубенау, я зараз говоритиму вам те, що ви думаєте, а ви тільки кивайте мені, коли згодні, або ж, у тому разі, коли ви не згодні, мотайте головою зліва направо… А втім, якщо вам зручніше, можете мотати справа наліво… Отже, ви думаєте зараз так: «Ти, нацистський ублюдок і садист, недовго тобі залишилося мучити мене і мою сім'ю, будьте ви прокляті, вся ваша байда! Будь проклятий той день, коли ви зламали мене на дітях і дружині, яких ви ув'язнили, ви ж звірі, ви ладні на все в ім'я вашої маячної ідеї! Але нічого, собаки, нічого, оділлються вам мої сльози, не думайте, що я нічого не сказав людям у Празі і Роттердамі, куди ви мене посилали! Я попередив про ваш план Фаїну Шор, тому вона й прийшла на побачення в супроводі двох своїх озброєних друзів, тільки ваших головорізів було більше, і їх навчили, як треба хапати в лісі на кордоні цих наївних підпільників… Нічого, собаки, нічого, в Роттердамі я також попереджав моїх співрозмовників про небезпеку, я робив це акуратно, я розумніший за вас, я знав, що ваш кошмарний лад так чи інакше закінчиться крахом, я думав заздалегідь, а ви — засліплені своїм расовим ідіотизмом — не хотіли думати навіть за рік наперед… І коли мене возив з собою Ейхман до Будапешта, я встиг шепнути кілька слів рабину, той усе зрозумів, мені можуть простити, а от нікому з вас не буде прощення!»

Рубенау подивився на Штірліца з жахом, крапельки поту зросили його лоб і пергаментні скроні, пальці стиснулися в безсилі кулаки, кісточки були сині, голодні…

— То справа наліво? — підштовхнув його запитанням Штірліц. — Чи — зліва направо?

— За що ви знов починаєте мене мучити? Ну за що?!

— Мучили Фаїну Шор. Її гвалтували на очах Абрама Шора, її чоловіка, який годував вас, ділячись своїм бруквяним супом. Її мучили, вводячи в неї на очах голки під нігті Абраму. Але ні він, ні вона не назвали вашого імені… А втім, це лірика, яка не має відношення до моєї роботи і до вашого майбутнього. Коли я зараз прочитав ваші таємні думки про те, що вас можуть зрозуміти і, зрештою, як жертву, простити, я підводив до того, що простити повинні нас обох. Та ще деяких моїх друзів, коли ми зможемо зробити так, щоб євреїв, які сидять у концтаборах, не знищили фанатики. Більше того, їм дозволять виїхати до Швейцарії… Це організую, скажімо, я. Чи мій друг. Але контакт з людьми в Швейцарії, з вашими фінансовими тузами, забезпечите ви. Ну, як умовивід? Непогано, га?

— А моя сім'я? Що буде з дітьми?!

Штірліц витяг із шухляди стола паспорт для виїзду з рейху, кинув його перед собою на стіл:

— Встаньте і погортайте…

Рубенау з острахом наблизився, сторожко подивився на закам'яніле обличчя Штірліца, погортав паспорт, побачив фотографію дружини й двох своїх дітей, уважно подивився, чи є швейцарська віза, переконався, що візу відкрито; заплакав і сказав:

— Але в документі немає вашого дозволу на виїзд.

— Невже ви думаєте, що ми відпустимо їх у Швейцарію раніше, ніж я з вами повернуся звідтіля благополучно?

— Я зроблю те, про що ви кажете, я це зроблю легко, ми повернемось, і я знову опинюся в камері, а сім'я моя в мюнхенській тюрмі.

— Ні, не опинитесь, бо нам треба буде приймати поважних панів з Швейцарії тут, у рейху, в готелі, і возити їх по таборах, організовуючи транспорти для звільнених, завдяки нашому з вами благородному риску. З першими посланцями — після того як вони закінчать переговори з нами — ми відправимо й вашу дружину…

— Ні, — різко обірвав «Штірліца Рубенау. — Не її. Дітей…

— Повторюю, з тими посланцями з Швейцарії, які вивозитимуть звільнених, ми відправимо вашу дружину. З наступною колоною виїде ваша перша дитина…

— Ви кажете неправду! В паспорті дружини записано обох дітей! Як же ми зможемо відправити туди Єву? Чи Пауля?! У хлопчика абсолютний слух, він у сім років написав концерт, пощадіть його, вінже служитиме славі Німеччини… А ви хочете і його, і Євочку… Навіщо ви брешете, кажете, що відправите їх, коли…

Штірліц відкинувся на спинку жорсткого дерев'яного стільця:

— Правильно мислите, Рубенау… Молодець… Це я недодумав… Точніше кажучи, недодумали ті, хто готував технічну частину операції… Завтра вдень я покажу вам новий паспорт фрау Рубенау-Шульц, на неї одну… І два документи на дітей — для кожного свій…

— Добре, а коли поїде друга дитина? Нехай перший поїде Пауль: коли вже судилося вижити, то нехай виживе він… Коли це може статися?

Штірліц відповів запитанням:

— Вам газет не дають читати? І радіо ви, звичайно ж, не слухаєте?

— Ні.

— Я скажу, щоб вам дали газети і дозволили послухати зведення з фронтів. А поки що напишіть на цьому аркуші такий текст: «Я, Вальтер Рубенау, згоден з пропозицією офіцера розвідки Бользена взяти участь у звільненні ряду в'язнів а концтаборів. Зобов'язуюся допомагати Бользеву та його керівникам в усіх фазах майбутньої гуманної операції І розумію, що моя зрада означатиме негайну й безумовну смерть моєї сім'ї і мою. Рубенау». І дата.

…Після цього Штірліц викликав конвой, відправив Рубенау в камеру, подзвонив начальникові тюрми, спитав, чи зможе той приготувати його в'язню ситний обід, дати три сигарети і дві грудочки цукру, подзвонив Шольцу і звелів доповісти групенфюреру, що він, Штірліц, просив би прийняти його, якщо можна — найближчим часом.

Інформація для роздумів — II (ВСС)

Причина, яка змусила Москву послати полковника Ісаєва в Берлін, полягала ще й у тому, що Центру стало відомо те, про що в столицях союзних держав знали лише кілька чоловік. Причому далеко не все, що було відомо керівникам розвідок, доповідалося лідерам.

(Черчілль часто згадував, як під час свого першого візиту до Москви, тривожного літа сорок другого року, коли Сталін знову завів розмову про долю Гесса, про справжні причини його польоту до Шотландії, про те, що реакція Лондона на цю подію була досить дивна, він дав таку відповідь маршалу, яку заздалегідь приготували його помічники, зв'язані з службою розвідки. Російський лідер тоді поморщився:

— Таке пояснення не може задовольнити мене, бо — я переконаний — мої люди із розвідки далеко не все доповідають мені і, можливо, правильно роблять: по закону їхньої професії конспірація не є зло, а, навпаки, необхідність.)

У Москви були підстави для того, щоб з особливим інтересом ставитися до зростаючої активності американської секретної служби в Швейцарії не тільки тому, що її очолював давній ворог більшовизму і брат людини, яка відкрито заявила себе противником президента Рузвельта — причому не в дні миру, а тривожної воєнної осені сорок четвертого року, напередодні нищівного німецького контрнаступу в Арденнах, коли німецькі окупаційні частини ще стояли в Голландії і Норвегії, Данії і Італії, Австрії і Угорщині, а Червона Армія вела криваві бої з агресором в Угорщині й Румунії, в Польщі і Югославії.

Підстави для підозри щодо активності Даллеса і його колег давав аналіз даних, які дістала радянська розвідка від тих, хто не на словах, а на ділі боровся з фашизмом — на невидимому, а тому часом найнебезпечнішому фронті.

Два факти — з числа їм подібних — давали Кремлю всі підстави передбачати гірше, коли мова заходила про ВСС. Ці факти не були безпосередньо пов'язані з швейцарською резидентурою Донована, але, — вивчивши їх, можна було проектувати певні акції європейських філіалів ВСС на Німеччину.

І одним з фактів, який викликав серйозне занепокоєння Москви, був особливо таємний аспект стратегії американської секретної служби на Далекому Сході.

…Справа в тому, що тоді в Китаї був свій «Гіммлер», і звали його генерал Тай Лі — кривавий садист, начальник секретної поліції Чан Кайші.

Він був справді всемогутній; боротьба з японською агресією обходила його мало, він розумів, що головний тягар візьмуть на себе експедиційні війська американського генерала Макартура; насамперед — як і кожного ренегата — його цікавила боротьба з тими, кого він зрадив, з комуністами, що оселилися в Янані, на півночі країни.

Викрадення комуністичних борців проти японського мілітаризму; тортури в катівнях, які закінчувалися тим, що заарештований або втрачав розум, або вмирав у страшних муках: розстріли інакомислячих — це була робота Тай Лі, і він умів її робити зі смаком.

Стратегія розвідки знає три підходи до явища: перший підхід — створювати такі сили, на які потім можна буде спертися в боротьбі з противником; другий — шукати й знаходити союзників, справжніх подвижників боротьби з нацизмом та японським мілітаризмом; а третій підхід — його в основному й дотримувались люди Вільяма Донована — полягав у тому, щоб підкрадатися до сильних світу цього і обертати їх у своїх союзників, не має значення кого, нехай це буде хоч сам сатана.

Саме тому Карл Ейфлер, один із шефів ВСС у Індії, зацікавлений у тому, щоб відкрити надійний шлях з Делі — через Бірму — в Китай, звернувся до свого друга, генерала Стівелла, який командував у той час американськими ВПС на Південно-Східному театрі воєнних дій проти мілітаристів Японії, з проханням, щоб той допоміг йому налагодити контакти в Чунціні.

Підрозділові Ейфлера, конспіративно названому «частина 101», генерал Стівелл не дозволив передислокуватися в Китай, але звів свого друга з давнім приятелем і суперником генералом Клером Шено, якого звільнили з американської армії в тридцять сьомому році і який відтоді командував ескадрильєю американських добровольців, що називали себе «літаючими тиграми». Шено був військовим радником генералісимуса Чан Кайші, його зв'язки в китайській столиці були серйозні; він вивчився таїнству тутешньої кулінарії, готував, як і належить мандаринам, сам: жінок до священнодійства не допускали; пили дуже міцну, теплу, солодку рисову горілку з маленьких чашечок, розмальованих пензлями з шерсті пацюка; саме на цих нічних бенкетах, що закінчувалися не раніше п'ятої ранку, і вирішувалися ключові питання політики.

Ейфлер познайомився в домі Шено з деякими сановниками уряду Чан Кайші, він обережно торкнувся питання про організацію своїх представництв на Філіппінах, у Таїланді і — в майбутньому — в Кореї, так само обережно прозондував можливість контакту з генералом Тай Лі, але, помітивши гидливість на обличчях співбесідників, вести далі розмову не став; на цьому й попрощались; поспішати треба на змаганнях, розвідка — особливо на початку операції — повільна, треба роздивитись, а вже потім настане солодка пора пристосування.

Після цього зондування Донован послав у Чунцін свого довіреного агента професора Ессона Гейла.

— Ви повинні створити в китайській столиці підпільний апарат ВСС, — напучував ученого «дикий Білл». — Це не означає, звичайно, що ви повинні займатися бюрократичною діяльністю, що вимотує душу; мені потрібно від вас тільки одне, щоб ви стали в Чунціні своєю людиною, нехай вас перестануть боятися, це — головне.

Гейл спочатку відлежувався в тому особняку, який йому допомогли орендувати військові, що з заздрістю цікавилися, хто йому платить такі величезні гроші за дім та обслуговування; через місяць, коли процес акліматизації — в прямому й переносному розумінні — закінчився, професор історії наніс кілька укольних візитів, результатом яких став постійний контакт з вихованим у США доктором Кунгом — міністром фінансів, братом чарівної й могутньої «мадам генералісимус».

Після того як знайомство перейшло в дружбу, професор Гейл одержав від Донована шифровану телеграму, в якій «дикий Білл» рекомендував зосередитися саме на цьому контакті; ніяких інших кроків, аж до вказівок з Вашінгтона, не робити.

Донован недаремно рекомендував Гейлу поступовість: саме в цей час він відправив у Китай свого другого суперагента, в минулому кореспондента «Юнайтед пресс» у Шанхаї, а зараз офіцера ВСС Аллана Лусея. (Стосунки Донована з ним були особливо довірливими, бо до того, як перейти у ВСС, Лусей працював у «відділі інформації» Шервуда, найближчої президентові людини. Працюючи з лібералом Шервудом, колишній ас журналістики був усе-таки душею з Донованом.)

Прибувши у Чунцін, Лусей націлився на капітана ВМС США Мілтона Майлса, що давно дружив з людиною, яка найбільше цікавила Донована, — з генералом Тай Лі. Ті два агенти ВСС, яких відправили в Піднебесну до того, як туди прибув Лусей, повинні були продемонструвати шефові китайського гестапо (чесні американські розвідники, що працювали у ВСС не для того, щоб допомагати корпораціям налагоджувати опорні точки в післявоєнному світі, а які відверто ненавиділи нацизм і мілітаризм, повідомляли в центр: «Тай Лі — не Канаріс, він — Гіммлер, контакти з ним ганебні для американської демократії»), що Вашінгтон має альтернативу: в нього вже є ключ — через міністра фінансів — до дружини генералісимуса, з оточення генерала Шено — до вищих сановників уряду й штабу ВПС Китаю; для Тай Лі таким чином настав час зробити вибір: або він починає працювати з ВСС і на ВСС, або Вашінгтон і надалі буде активний з тими сановниками, про яких уже знав «китайський Гіммлер».

Після того як Майлс звів Лусея з Тай Лі і вони просиділи за вечерею майже півночі, легко ведучи розмову про життя, обговорюючи питання історії (особливо багато Тай Лі говорив про страхіття наркоманії, про безумство «опіумної» війни європейців проти його народу; але Лусей знав, що саме Тай Лі організував дванадцять секретних баз, де в'язні вирощували опіум для контрабандної торгівлі; після збирання врожаю нещасних знищували — секретність насамперед), з Вашінгтона надійшов наказ — подальші контакти з «китайським Гіммлером» припинити, «риба проковтнула гачок, не можна прискорювати події, нехай Тай Лі виявить активність».

Незабаром у Чунцін прибув новий посланець Донована, професор Мічиганського університету Джозеф Хейден, у минулому кореспондент «Крісчен сейєнс монітор».

Хейдену наказали не входити в контакти ні з ким із тих, хто вже був включений в орбіти попередніх посланців ВСС: «тільки акуратне зондування у найближчому оточенні Чан Кайші».

Однак Хейден копнув глибше за інших: він довів, що існують сильні антианглійські настрої серед тих, хто планував політику генералісимуса; найзапекліщим противником Лондона виявився саме Тай Лі, якого, як з'ясувалося, в сорок першому році заарештували британці в Гонконзі саме за те, що він являє собою тип справжнього нациста, його очевидні симпатії були на боці Гітлера, і він заздалегідь готував контакти з службою Канаріса, щоб у слушний момент зрадити союзників. Тільки втручання генералісимуса допомогло «китайському Гіммлеру»: його звільнили, але відтоді він став фанатичним ворогом Черчілля. ВСС це влаштовувало.

Хейден повідомляв у своїх шифровках Доновану, що «антианглійська карта» може і має бути розіграна, Тай Лі згоден завербуватися, потрібна санкція на виконання.

Донован, вірний своїй методі «ділити й владарювати», дозволив професорові Хейдену вилетіти до Австралії в штаб генерала Макартура; він хотів зафіксувати ставлення жорстокого генерала, який досить ревниво ставився до секретної служби, до тієї ідеї, яку намагався провести в життя його агент. Донован знав, що Макартур відмовить Хейдену; це дозволяло «дикому Біллу» розпочати інтригу в Вашінгтоні; він був готовий до неї; він ждав лише того моменту, коли Хейден — якщо тільки не вмре від розриву серця після прийому в Макартура — повідомить йому про провал своєї місії.

Хейден не вмер, хоч два дні пролежав у ліжку — підскочив тиск; лікар із штабу робив йому ін'єкції двічі на день; його звернення до Донована було витримано в драматичних тонах, що й треба для інтриги; найбільше «дикий Білл» цінив роботу, в якій його агенти навмання здійснювали те, що йому було потрібно, не здогадуючись навіть, що події, в які їх утягли, зрепетирували заздалегідь, розіграли найближчі співробітники Донована й вичислили наперед на багато ходів.

Донован подався з цими шифровками до військово-морського міністра Нокса, поскаржився, що армія — в особі вельмишановного Макартура — просто третирує розвідку, бо штабістів не цікавить Китай, оскільки майбутнє цієї країни зобов'язана гарантувати не армія, а флот і авіація Штатів, і попросив Нокса допомогти йому.

Той, не знаючи, звичайно, хто такий Тай Лі, не вникаючи в суть персоналій (як кожен «справжній американський патріот», він вважав, що світ починається й кінчається в Америці, все інше — околиці всесвіту), відправився в Білий дім і, не згадуючи — як і просив Донован — джерело інформації, звернувся до президента з проханням підтримати флот в організації серйозної розвідувальної бази в Китаї, проти чого досить легковажно заперечує армія в особі Макартура.

Президент, не підозрюючи, що задумав Донован, не міг не підтримати прохання Нокса; боротьба проти Японії має бути тривалою й кривавою, без добре налагодженої розвідки перемога неможлива.

Через годину Донован дістав дозвіл на виконання.

Через дві години про це знали його агенти в Чунціні.

Через два тижні в китайській столиці була створена «САКО» — «Китайсько-американська корпорація».

Генеральним директором затвердили «чунцінського Гіммлера», маніяка й садиста Тай Лі, його заступником — капітана Мілтона Майлса; щоб догодити адміралові Ноксу, капітан Майлс став водночас начальником «морської групи «Китай» — у складі цієї ж розвідувальної корпорації.

Отже, вперше в Китаї під одним дахом почали працювати фашистські костоломи генерала Тай Лі й борці за демократію з ВСС.

Маючи тепер такого агента, як Тай Лі, люди Донована, не гаючись, просувалися вперед: офіцер ВСС Девід Хеллвіл, один із шефів текстильної промисловості Нью-Йорка, і офіцер ВСС Ілля Толстой поїхали в столицю Тібету Лхасу, їх прийняв там далай-лама, і вони домовилися про організацію в цьому таємничому місті постійно діючої радіостанції ВСС.

Тай Лі висловив своє незадоволення, але діло було зроблено; коли ж Донован звернувся до нього з проханням дозволити організувати в китайській столиці філіал відділу моральних операцій, генерал несподівано став дибки.

— Пропаганда — найгостріша зброя розвідки, — сказав він агентові ВСС Герберту Літтлу, який прибув до нього на розмову з Вашінгтона. — Я не можу випустити цю зброю із своїх рук, тим паче, що у вас працюють ліві, а я хочу їх бачити в домовині, а не за столом.

Пиячили цілу ніч. Вранці Літтл і Тай Лі зачинилися у невеличкому будинку, що служив генералові кабінетом для особливо важливих занять. Звідти вони вийшли, коли сонце було вже високо. Подробиці розмови невідомі й досі, який хабар одержав «китайський Гіммлер», не зафіксовано у видаткових книгах ВСС; гроші Донована були безконтрольні, корпорація не скупилась; того ж дня Тай Лі підписав наказ про акредитацію в Чунціні штаб-квартири МО ВСС; він «випустив могутню зброю розвідки» із своїх рук, діставши за це анонімний рахунок в банку Базеля.

А вже після цього, в Каїрі, куди Рузвельт запросив Чан Кайші для консультацій з приводу зустрічі зі Сталіним і Черчіллем у Тегерані, Донован таємно зустрівся з китайським ренегатом і у звичній своїй відверто-грубуватій манері сказав:

— Генералісимус, мої люди працюватимуть у Китаї, хочете ви цього чи ні. Можете стріляти їх по одному, можете бити всіх разом — прилетять нові, гра відбулася, вибору у вас немає, краще вам довіритися мені, ніж мати в моїй особі ворога…

І Донован відправив у Чунцін полковника Джона Гогліна.

Прилетівши в Китай з рекомендаційними листами від кадрових офіцерів ВСС — асів журналістики братів Джозефа і Джона Олсоп та знаменитого режисера Меріана Купера, автора фільмів про легендарного «Кін-Конга», Гоглін побував у радників Чан Кайші й попросив їх вплинути на генералісимуса в тому плані, щоб з його боку не було заперечень проти контактів ВСС з партизанами.

— Досвід подій у Франції та Італії свідчить, — переконував Гоглін, — що саме комуністи й партизани є провідною силою в боротьбі проти агресорів, хочемо ми цього чи ні. Не знаючи їх, не маючи з ними надійних контактів, ми ризикуємо тим, що не зможемо загнати цих джинів у пляшку, коли скінчиться війна; треба думати наперед, ми не боїмося працювати навіть із сатаною, аби тільки бог був з Америкою!

Чан Кайші змушений був погодитися з тим, що «авіаційний технічний загін № 5329» — так було закодовано нову бригаду ВСС — відправився на північ Китаю, на кордон з СРСР. Очолював цю «справу» полковник Девід Баррет з військової розвідки, а курирував — двадцятип'ятирічний капітан Джон Коллінг, який представляв інтереси «Ферст Нешнл Сіті Бенк» у Гонконзі. Разом з ним на північ подалися капітан Вілфред Сміт і капітан Чарлз Стеллс…^[15]

Про цей факт знали в Москві і не могли не ставитись до цієї активної розвідувальної діяльності на наших східних кордонах без виправданої підозри.

Знали в Москві й про другий факт — про те, що американська секретна служба вела боротьбу проти патріотів, які боролися у Франції на чолі з де Голлем.

…Коли впала Франція, Гітлер увійшов до Парижа, і старий маршал Петен, що зрадив ідеї великого народу, віддав владу у Віші колаборанту Шану Дарлану, адміралові, який не брав участі в жодній морській битві. В не окуповану ще частину країни спішно прилетів посол США адмірал Вільям Легі^[16] у супроводі військового аташе полковника Роберта Шоу^[17] і радника в питань культури Роберта Мерфі^[18], давнього й близького співробітника Донована, який вважався, однак, «кар'єрним дипломатом»; його зв'язки з ВСС були таємницею для Державного департаменту.

Саме він і почав секретні консультації з губернатором Північної Африки генералом Максимом Вейганом. Смисл переговорів полягав у тому, щоб організувати допомогу продуктами й одягом населенню французьких колоній, що опинилися в жахливому становищі після поразки й капітуляції. Але Мерфі поставив умову, щоб Віші дозволило США направити своїх представників до Алжіра, аби американські продукти не потрапили в «нечесні» руки.

Звичайно, річ була не в тому, щоб стежити, до кого потраплять яєчний порошок і сухі галети: просто американці мали організувати розгалужену розвідувальну мережу на півночі Африки, розуміючи, що Гітлер цілком може готувати вторгнення з метою закрити Середземне море й зробити його нацистським «озером».

Первісна ідея ВСС була розумна й благородна, бо, судячи з усього, повинна була служити справі боротьби проти Гітлера.

Уряд Віші пішов на умови Мерфі, і на початку червня 1941 року дванадцять «продовольчих радників» висадилися в Касабланці й Алжірі, незважаючи на відкрите незадоволення Канаріса, Ріббентропа й Гіммлера. А втім, оскільки між США й рейхом тоді ще зберігалися нормальні дипломатичні відносини, то ця справа й закінчилася лише висловленим незадоволенням, та й годі.

У грудні 1941 року, коли Червона Армія завдала першої нищівної поразки Гітлеру під Москвою, Рузвельт і Черчілль зустрілися у Вашінгтоні. Саме тоді вперше постало питання про висадку союзницького експедиційного корпусу в Північній Африці. Спочатку ця операція планувалась як допомога повсталим французам. Мерфі уповноважили звернутися до Вейгана з пропозицією, щоб той узяв на себе місію командуючого армією французького Опору, хоч у Лондоні активно працював де Голль, а в самій Франції в підпіллі героїчно боролися комуністи; однак ні до де Голля, ні до комуністів не звернулись — погляд представників монополій у ВСС був спрямований на консерватора, людину дрімучо-монархічних переконань.

Звичайно, Вейган відмовився: «Я не можу зрадити мого друга Петена — цей герой Франції не заслуговує того, щоб його зраджували в тяжкі дні».

Мерфі почав шукати нову креатуру, щоб проголосити главу «патріотичної боротьби» французького народу Північної Африки. Йому допомогли люди ку-клукс-клану, які зоологічно ненавиділи негрів і арабів; вони ж і назвали свого кандидата — великого підприємця, що оселився в Алжірі, Жака Лемегра-Дебрюї. Головне достоїнство його полягало в тому, що він був близький до французьких фашистів — кагулярів, котрі в свій час намагалися підняти збройне повстання проти соціалістичного уряду Леона Блюма, одержуючи зброю й гроші від гітлерівського агента в Парижі Отто Абеца.

Оскільки на порядку денному стояла висадка союзників у Північній Африці, Донован відправив до Касабланки й Танжера своїх найдовіреніших агентів.

Першим був капітан Роберт Солборг — син польського генерала, який служив у царській армії; після поранення на німецькому фронті його відправили в російську військову місію в США; тут його застала революція; як переконаний монархіст, у Росію він не повернувся, дістав американське громадянство, став військовим аташе США в Парижі, потім прийняв запрошення корпорації «Армко стіл» і зробився її представником у Франції; після капітуляції Парижа часто мандрував до Німеччини з своїм американським паспортом, але рапорти надсилав не у Вашінгтон, а в Лондон, у МІ-6 — секретну службу імперії. Донован запросив його у ВСС і послав керувати резидентурою в Лісабоні. Звідти ж у лютому 1942 року Солборгу й було доручено, зв'язавшись з Мерфі, розпочати контакти з французьким і арабським підпіллям у Північній Африці, щоб готувати грунт для вторгнення союзників.

Другим агентом Донована був герой першої світової війни полковник Вільям Едді. Вихований у Сірії, він чудово розмовляв по-арабськи, мав величезні зв'язки в Танжері, Тунісі й Алжірі. За кілька місяців Едді зумів підготувати двірцевий переворот у Тунісі, внаслідок якого мав прийти до влади новий прем'єр, ставленик Америки, але Мерфі, який грав разом з Солборгом фашиствуючих кагулярів, торпедував цю ідею, хоч Донован уже виплатив Едді п'ятдесят тисяч доларів, щоб той підкупив родичів туніського лідера, готових розстріляти свого однокровця.

— Кагуляри на чолі з Лемегром не простять нам вторгнення в справи французьких колоній, — сказав Мерфі Дотовану. — Нам зараз важливіше мати французів, ніж грати в двірцеві арабські ігри: нехай розстрілюють кагуляри, вони це вміють, нам поки що треба стояти осторонь…

П'ятдесят тисяч доларів списали, прем'єра залишили до певного часу сидіти в своєму палаці й спати з сімома молодими дружинами, а всю роботу зосередили на тому, щоб озброїти французьку армію в Північній Африці й підняти її на повстання проти німців, проголосити французький уряд у вигнанні й таким чином задушити як де Голля, так і комуністичне підпілля в Парижі.

Донован виділив на цей проект мільйон доларів; допомогли корпорації, особливо зацікавлені в післявоєнних зв'язках з Африканським континентом.

Гроші одержано, ввімкнено лічильник, — потрібен лідер.

Якраз у той час став популярним генерал Анрі Жіро, який щойно втік з німецької тюрми; він жив нелегально у Франції.

Але саме тоді П'єр Лаваль, що в минулому заявляв себе як лівий міністр, переметнувся до гітлерівців, виступив по радіо Віші з погромною промовою, вимагав видати ще жорстокіші антисемітські закони, і люди Шелленберга й Скорцені привели його до влади; Дарлан дістав пост військового міністра, а потім його взагалі витіснили в Північну Африку — замість підстаркуватого Максиміліана Вейгана.

І тоді, забувши ім'я генерала Жіро, Донован вирішив: як і в Китаї, грати «безпомилкову карту», тобто шукати ключі до колабораціоніста й зрадника Дарлана.

Звичайно, Рузвельт не знав і не міг знати про цю гру ВСС: йому подали звіт, з якого з усією очевидністю випливало, що де Голль дуже норовистий і некерований. Підтримуючи його, Штати хочеш не хочеш сприятимуть колоніальним претензіям Лондона й Парижа; Африка, як і досі, залишиться закритою зоною для американського «демократичного експерименту»; Жіро — надто «військовий», з ним не порозумієшся.

А втім, Донован поставив своє діло так, що йому не потрібно було схвалення президента; досить того, що президента проінформовано; питання довір'я — питання питань великої політики.

І все-таки вже після того, як ВСС «поставило» на зрадника Дарлана, Розенборо, агент Донована, який зондував контакт з людьми де Голля, переконався, що єдино серйозною фігурою серед усіх, хто очолював боротьбу французів за кордоном, є де Голль.

Штаб планування ВСС підтримав думку Розенборо, бо цьому підрозділові дозволялося все, крім одного: люди, що конструювали політику, не мали права брехати — нехай дуже гірка правда, але правда, тільки правда, і нічого, крім правди…

Тоді агент ВСС Шепард почав більш предметні переговори з лівим Еммануелем д'Астьє де ля Віжері, який примкнув до голлістів. Той прибув у Лондон з півдня Франції.

— Ми, ті, хто б'ється зі зброєю в руках за свободу Франції, ніколи не дозволимо собі принизитися до того, щоб увійти в контакт з Дарланом. Навіть гідний поваги Жіро не може стати лідером Франції, яка бореться, бо всі ми визнаємо тільки одну людину — Шарля де Голля.

Проте Донован вирішив ні в якому разі не відступати від наміченого плану; але впертість корисна живописцеві, що дотримується правди натури й кольору; політик, який сліпо дотримується обраної лінії, рано чи пізно приречений на програш; уміння вчасно переорієнтуватися властиве талантам; Донован був здібним розвідником, а талановитим політиком — ніколи.

До Розенборо й Шеиарда не прислухалися, людям з відділу планування порадили «не метушитись під клієнтом»: задумане Донованом треба здійснити — та й годі.

Де Голлю було заборонено повідомляти про дату попередньої висадки союзників на півночі Африки.

Офіцерам ВСС запропонували утриматися від подальших контактів з його людьми.

Генерала Жіро таємно везли із Франції на північ Африки, але все-таки його висадили з підводного човна в Гібралтарі тільки на другий день після того, як англо-американиі висадилися в Африці.

Жіро урочисто вітали командуючий експедиційною армією союзників Ейзенхауер і майор ВСС Леон Достер.

Однак Жіро ошелешив Ейзенхауера, вимагаючи, щоб союзники негайно висадилися на півдні Франції й передали верховне командування йому, новому лідеру.

Ось тоді Мерфі й зустрівся в Алжірі з петенівським верховним комісаром Дарланом і запропонував: він, пронацист, зрадник Франції, чорний антисеміт і гітлерівський симпатик, оголошує перемир'я з англо-американськими військами, що висадилися, і, користуючись підтримкою ВСС, проголошує себе диктатором півночі Африки.

Анрі д'Астьє де ля Віжері, брат Еммануеля, підпільника, зв'язаного з лівими в окупованій Франції, був начальником секретної поліції в Дарлана. Кагуляр, але не фашист за переконаннями, а рояліст, він почав готувати змову проти Дарлана.

Молодий монархіст Фернан Боньє де ля Шапель убив Дарлана; через двадцять вісім годин його розстріляли; прохання про помилування скасував генерал Анрі Жіро.

На другий день Жіро призначив одного з найреакційніших петенівських генералів на пост голови надзвичайного трибуналу по розслідуванню обставин убивства Дарлана.

А після цього санкції обрушилися на голлістів з нищівною силою.

Усіх тих, хто підтримував генерала де Голля і його «Вільну Францію», заарештували й відправили в концентраційні табори на південь Алжіру, в пустелю.

…Так, переступивши через трупи багатьох політичних діячів, петенівські офіцери йшли до своєї могутності.

Сходи, по яких ВСС піднімався до могутності, було викладено з трупів політичних діячів.

— Хлопці, — повторював Донован, — усе можна, абсолютно все, якщо тільки це справді на користь Америці…

На «користь Америці», тим її корпораціям, які мріяли про володарювання в післявоєнній Німеччині, був Гіммлер з його апаратом придушення, тому Центр дуже уважно спостерігав за кожним кроком Донована і його головного загону в Берні.

Через те Ісаєв і мав бути тим лакмусовим папером, котрий якнайшвидше міг прореагувати на те, що відбувається, і передати сигнал тривоги з Берліна.

…«Берлін. Юстасу. Негайно повідомте про долю обергрупенфюрера СС Карла Вольфа. За нашими даними, він повернувся в Північну Італію. Чи це так? Центр».

Остання гра

Після того як Мюллер упевнився, що Штірліц зв'язаний в Москвою, він до кінця зрозумів, як йому треба діяти, бо план його роботи проти Кремля складався з кількох фаз, безпосередньо одна з одною не зв'язаних, але все-таки підкорених єдиному генеральному задумові.

Тому, зустрівши Штірліца, він сказав:

— Дружище, йдіть-но до себе й переодягніться. У вашій шафі є вечірній костюм, хіба не так?

— Ваші люди навіть підкладку пороли, дивилися, чи не сховав я чогось у ватяні плечики, — відповів Штірліц. — Попередьте, щоб зашивали тими самими нитками, я спостережливий, групенфюрер, звик помічати дрібниці.

— Розпустились, — зітхнув Мюллер. — Покараю. Я ж їх особисто інструктував про ці нитки.

— І що ж ми робитимемо у вечірніх костюмах?

— Слухатимемо музику, — відповів Мюллер. — Рейхсміністр воєнної економіки доктор Шпеєр розпорядився, щоб електростанція постачала світлом зал філармонії; він прихильно ставиться до музичного директора Герхарда фон Вестермана, навіть з Геббельсом посварився: той наказав усіх оркестрантів забрати в «фольксштурм», а Шпеєр любить музику. Сьогодні дають концерт цього самого… боже мій, вилетіло ім'я… ну, глухий старик…

— Бетховен, — сказав Штірліц, важко глянувши на Мюллера. — Він помер, коли був майже одного віку з вами, ви ж себе стариком не називаєте…

— Не ображайтесь, Штірліц, це сентименталізм, а він заважає нашій роботі…

— Вечірній костюм я надіну, але без пальта ми у філармонії задубіємо, групенфюрер…

— Звідки знаєте?

— Я буваю там двічі на місяць, забули?

— Не думайте, що я постійно тримаю для вас особисту охорону, Штірліц. За вами наглядають тільки тоді і лише там, де це доцільно.

…Мюллер здав своє пальто в гардероб, де біля вішалок стояли інваліди, які щойно виписалися з госпіталів; ті старезні діди в чорних уніформах із золотими галунами, до яких так звикли берлінці, повмирали від голоду й холоду; інваліди працювали невміло, впускали додолу номерки, крекчучи й морщачись від болю, піднімали їх, лаючись собі під ніс; а втім, роздягалося всього чоловік тридцять, та й ті — помітив Штірліц — прийшли на концерт, піддягнувши під піджаки й фраки хутряні курточки.

Мюллер, вовтузячись, умощувався в кріслі. Це здалося Штірліцу таким бридким, що він насилу втримався, щоб демонстративно не відсунутися від нього.

Мюллер ніби зрозумів потаємне бажання Штірліца, посміхнувся й сказав:

— Витримка у вас могутня, я б на вашому місці гаркнув…

Коли почали «Егмонта», Штірліц зразу ж пригадав, як у Парижі, в сороковому році, в готелі «Фрідман» на авеню Ваграм він настроївся на московську радіостанцію «Комінтерн» і спіймав передачу з Великого залу консерваторії, коли в музичній поемі від автора читав Василь Іванович Качалов, а диригував Самосуд.

Штірліц відзначив тоді, що російська режисерська думка набагато обігнала німецьку; а втім, потяг музичного мистецтва рейху до хорових рішень класики, боязнь появи на сцені особистості, бажання збити всіх у кучки й поставити на чолі кожної функціонера НСДАП зле пожартувало з них: під час панування нацистів побудували чудові автостради, потужні верстати, надшвидкісні літаки, але не було створено жодної книжки, яка переступила б кордони тисячолітнього рейху, жодного фільму, опери, симфонії, картини, скульптури, які збудили б інтерес світової громадськості; нацизм з його гребінцем, із закликами до наслідування традицій (до пуття нікому не відомих), з його ненавистю до пошуку нових форм прирік народ мислителів і поетів на духовне зубожіння. Тільки молодий Герберт фон Кароян, якого полюбляв Гітлер, дозволяв собі бути оригінальним — його манера диригування відрізнялася від усіх. Коли Геббельс сказав, що такій аномалії пора покласти край — дезорганізовує інших музикантів, спонукає їх до вседозволеності й самовираження, — Гітлер заперечив:

— Кароян у музиці наслідує мою манеру говорити з нацією. Не заважайте йому бути самим собою, зрештою він пропагує тільки великих німців; як мені відомо, він не включає в свої концерти ні Чайковського, ні Равеля.

Слухаючи в Парижі, окупованому гітлерівцями, російського «Егмонта», Штірліц відчув тоді високе почуття гордості — навіть у горлі пересохло — від того, що саме його революція, його Росія показала світові такий небачений и історії людства політ пошуку в мистецтві, який був хіба що в найкращі роки Еллади і Відродження.

Він згадував Маяковського, Ейзенштейна, Шостаковича, Кончаловського, Прокоф'єва, Яшвілі, Єсеніна, Дзігу Вертова, Радченка, Пастернака, Коровіна, Блока, Ель Лисицького, Таїрова, Мейєрхольда, Шолохова, він згадав фільми «Чапаєв», «Мати», «Ми з Кронштадта», «Веселі хлоп'ята», що тріумфально обійшли світ. Якому ще мистецтву випадала така завидна доля — протягом десяти років дати стільки великих імен, які, в свою чергу, породили своїх послідовників у світі?!

…Мюллер нахилився до Штірліца й шепнув:

— Егмонт явно відчуває потяг до більшовизму, відмовляється від компромісу.

— А хіба член НСДАП може йти на компроміс з ворогом?

— Я негайно прийняв би пропозицію катів, — шепнув Мюллер і дивно підморгнув Штірліцу.

Концерт припинили через десять хвилин: почався наліт англійців — гул їхніх «москіто» берлінці впізнавали одразу.

Повертаючись пішки на Принцальбрехтштрасе, Мюллер довго йшов мовчки, а потім сказав:

— Послухайте, дружище, ви — кмітливий, ви все зрозуміли правильно, і про мою спробу зблокуватися з усіма тими, хто думає про мирний кінець битви, і про нові стосунки між мною й вашим шефом, але головного ви не знаєте. І це не дуже велика біда… Головного не знаю я, тому й витяг вас послухати, як на сцені голосять голодні хористки. Працюючи багато років у тому кабінеті, який вам тепер добре відомий, я розучився вірити людям, Штірліц. Я не вірю навіть самому собі, розумієте? Ні, ні, це правда, не думайте, я зараз не граю з вами… Рубенау, Дагмар, відновлення припинених переговорів — навіщо все це?

— Мабуть, для того, щоб вести переговори далі.

Мюллер досадливо махнув рукою:

— Переговори йдуть постійно, Штірліц, ніхто їх не припиняв ні на хвилину… Шелленберг ще в сорок четвертому році літав у Стокгольм і в готелі «Президент» вів розмову про сепаратний мир з американцем Хьюїтом… Він уже влаштував зустріч екс-президента Швейцарії доктора Музі з Гіммлером. І було це не вчора і не через Рубенау, а п'ять місяців тому, напередодні нашого удару по англо-американцях в Арденнах, коли ті покотилися назад. І вони домовились. І Гіммлер дозволив вивезти з наших концтаборів багатих євреїв і знаменитих французів. Розумієте? Домовились. І Шелленберг прийшов до мене — після дзвінка Гіммлера — і одержав у мене право на звільнення двох тисяч пархатих і французиків. Але потім ми вдарили, й союзники стали тікати, і Гіммлер обірвав усі контакти з Музі, тільки Шелленберг ще метушився — в мене в досьє лежать про це всі документи… А після того як у січні Сталін почав наступ під Краковом і врятував американців, тому що ми повинні були перекинути із Заходу наші частини проти Конєва, рейхсфюрер знову зустрівся з Музі — і було це в Шварцвальді, поблизу Фрайбурга, дванадцятого лютого, ще до того, як ви поїхали до Швейцарії, — і підписав нову угоду… Розумієте? Підписав угоду, за якою зобов'язався кожні два тижні звільняти тисячу двісті багатих євреїв і відправляти їх у вагоні першого класу до Швейцарії. А єврейські фінансисти в обмін на це пообіцяли припинити антинімецьку пропаганду в тих газетах Америки, які вони контролюють… Ох, коли б Гітлер домовився з ними три роки тому! Коли б… Ці фінансисти зобов'язалися платити золотом Міжнародному Червоному Хресту через екс-президента Музі, а той, у свою чергу, купує нам на ці гроші бензин, машини й медикаменти… І вони вже йдуть у рейх, тому стали знову літати наші літаки, Штірліц, тому ми з вами досі їздимо на своїх машинах… Більше того, Гіммлер уклав пакт з американськими євреями з банків, який дає йому право на захист, бо, як з'ясовується, саме він, рейхсфюрер СС, врятував нещасних, приречених маніяком Гітлером на знищення, нехай за нього замовлять словечко… І таки замовлять, повірте…

Штірліц похитав головою:

— Не думайте, що світ безпам'ятний…

Мюллер гірко усміхнувся:

— Пам'яті немає, Штірліц. Не забувайте про це. Дайте мені право редагувати «Фолкішер беобахтер» і «Дас шварце кор», а також складати програми радіопередач, і я протягом місяця доведу німцям, що політика антисемітизму, яка проводилась раніше, була кричущим порушенням указів великого фюрера, він ніколи не закликав до погромів, це все пропаганда ворогів, він хотів тільки одного: уберегти нещасних євреїв від гніву їхніх конкурентів. Пам'ять… Забудьте це слово… Злопам'ятство — так, але ця риса до поняття «пам'ять» ніякої причетності не має, лише до томливої жадоби помсти… І от, цей договір Гіммлера ми все-таки змогли поламати… Тобто що означає «ми»? Кальтенбруннер, не я, як на мене, то нехай єврей стане канцлером, усе програно, що буде, те й буде… Кальтенбруннер, мені здається, має свої джерела інформації з приводу того, що відбувається на Заході і в оточенні Гіммлера… Словом, я зробив так, що перехопили французьку шифровку в Мадрід про переговори Музі з Гіммлером, і Кальтенбруннер, звичайно, відразу ж доповів про неї фюреру. А той дав наказ: «Кожного, хто допоможе єврею, англійцю чи американцю, які сидять у таборі, буде розстріляно без суду й слідства».

— А коли б мова йшла про польських, французьких чи югославських в'язнів?

— Штірліц, треба ставити запитання так, як воно сформульовано у вас в голові: «Що було б, якби мова зайшла про російських ув'язнених?» Ви ж про це хотіли спитати? Відповідь ви знали наперед, не прикидайтесь, ви людина бувала.

— Якраз ця гра виходить саме в бувалих, — зауважив Штірліц.

Мюллер зупинився, витяг хусточку, висякався і тільки тоді розсміявся.

— Після нальотів, — сказав він, усе ще всміхаючись, — особливо навесні, в Берліні пахне осіннім Парижем. Тільки там смажать каштани, а в нас людське м'ясо… Але підемо в наших міркуваннях далі, я зацікавлений у тому, щоб послухати вашу думку про все, що відбувається, Штірліц… Справа в тому, що Шелленберг схилив до співробітництва обергрупенфюрера Бергера, начальника нашого управління концтаборів, і той зобов'язався не виконувати наказу Гітлера про евакуацію, тобто, прямо кажучи, про тотальне знищення всіх в'язнів. І Музі знає про це від Шелленберга. Але він не просто знає про це: він виконав прохання вашого шефа, і побував у Ейзенхауера, і передав йому карту, на яку нанесено розташування всіх наших таборів… Наносив їх туди Шелленберг… Особисто… І він же — мабуть, діставши від американців індульгенцію, — намагається зараз звільнити з табору французького міністра Ерріо, його колегу Рейно і членів сім'ї генерала Жіро… Кальтенбруннер заборонив мені випускати їх, і я сказав про це вашому шефу, і він зараз уламує Гіммлера, який боїться прийняти рішення — він роздавлений своїм страхом перед фюрером… Ось так, Штірліц… І з Швецією все йде, як по маслу… У мене вже два місяці лежить перехоплений текст телеграми шведського посла Томсена до Ріббентропа про бажання графа Бернадота зустрітися з Гіммлером, саме з Гіммлером… Я знаю, що Ріббентроп прислав до Шелленберга свого радника доктора Вагнера; той запитував, що все це означає; ваш шеф, звичайно, відповів, що йому про це нічого не відомо, хоча саме його люди підповзли до Бернадота і наштовхнули його на думку про зустріч з рейхсфюрером… Ріббентроп звернувся до Гіммлера, той відповів, що Бернадот — могутня фігура, але нехай з ним розмовляє він, Ріббентроп, а сам наказав Кальтенбруннерові послати до фюрера Фегеляйна^[19] з проханням про санкцію на контакт із шведом. Гітлер вислухав свого родича й відмахнувся: «В період тотальної битви нічого думати про застольне базікання з членами королівських фамілій…» Але Шелленберг все одно зробив так, що Бернадот, не чекаючи відповіді Ріббентропа, прилетів у Берлін. І зустрівся з Ріббентропом, Шелленбергом і… З ким ви думали б? З Кальтенбруннером. І знову попросив аудієнції у Гіммлера, підкреслюючи при цьому, що його особливо непокоїть доля Данії, Норвегії й Голландії… І Шелленберг відвіз Бернадота до Гіммлера в його особняк у Хохенліхен… І вони домовились, щоб усіх датських і норвезьких ув'язнених було — порушуючи наказ фюрера — зібрано в один концтабір на півночі Німеччини. І за це люди із Швеції стали поставляти бензин нашій армії і СС… Так от я й запитую, навіщо Шелленберг втягує вас у дивну гру, говорячи, що він має намір відновити припинені контакти?

…Мюллер — до вчорашнього дня, до чергової зустрічі з Шелленбергом — не знав про ці переговори всієї правди; якась частина інформації надходила до нього, звичайно, але, готуючись до останньої гри із Штірліцом, не відкриваючи карт Шелленбергу, він попросив «милого Вальтера» пояснити йому цю ситуацію докладніше. Шелленберг, зацікавлений у добрих стосунках з Мюллером, не здогадуючись, що в того є свій, особливий план дій, відкрив шефу гестапо те, що він вважав за доцільне відкрити.

При цьому Шелленберг не знав того, що було відомо Мюллеру про Штірліца; цей козир тато-Мюллер беріг від усіх як зіницю ока, бо пов'язував з цим свою коронну операцію, яка стане для нього порятунком у майбутньому; те, що він задумав проти Росії, буде дуже гучним, про це так заговорять у всьому світі, що автора такої комбінації опікатимуть найсильніші люди Заходу; ті вміють цінити мобільний розум, здатний на кардинальні акції; Мюллер — здатний, таке Гелену й не снилося — педант, одним словом.

…Слухаючи Мюллера, Штірліц відчував нестерпне бажання закурити; пальці були холодні як лід; але він, примусив себе хмикнути:

— Отже, все те, що я робив у Берні, було просто метушня й ширма для чогось дуже важливого, недоступного моєму розумові?

— Моєму — теж, — відповів Мюллер. — Тільки в Берні ви не метушились, а допомагали мені й Борману зрозуміти механіку приводних пасів. На жаль, ми так і не зрозуміли смислу цієї механіки, хоч один з пасів перерубали…

— А що ж бідолашний Вольф?

— Вони зараз тимчасово вивели його з гри. Мені здасться, вони вважають його своїм головним резервом; усе-таки Вольф контролює понад півмільйонну армію в Італії, це чогось варто…

— То навіщо ж Шелленберг втягує мене у відновлення того, щоне було зруйновано?

— Мене цікавить це більше, ніж вас, Штірліц. Чим вище становище людини в тотальній структурі, яка тепер на грані краху, тим більше вона занепокоєна не загальним, а особистим…

— Хочете, я спитаю про все це Шелленберга?

— Він вас пристрелить. Зразу ж. Ні, так не можна… Думайте. У вас є ніч на роздуми. А потім приходьте до мене, і спробуємо обговорити це удвох ще раз.

…Через три години Мюллер прочитав розшифровану телеграму Штірліца в Центр про те, що він йому тільки-но розповідав.

«Гопля! — посміхнувся Мюллер. — Нехай Сталін думає; нехай думає про тих, хто тут, у Берліні, стоїть зараз в опозиції до Гіммлера; нехай він думає про американців; нехай він думає про те, що Гіммлер ось-ось домовиться з Даллесом; нехай вибирає, він тепер може вибирати: я себе запропонував йому, Борман — тим більше, тоді як в Америці дедалі дужче консолідуються ті сили, які стоять в опозиції до Рузвельта й відкрито ненавидять Кремль…»

Лідер і ті, хто його оточує

Як кожен видатний політик епохи, президент США Франклін Делано Рузвельт вірив своєму штабу, вважаючи, що найменша тінь нещирості, яка виникне серед тих, хто готує і формулює політичні рішення, завдасть труднопоправної шкоди справі країни.

Тому, одержавши нове послання від російського прем'єра — сухе й різке — з приводу контактів англо-американських секретних служб у Швейцарії з людьми обергрупенфюрера Вольфа, президент довго роздумував, до кого ж з найближчих людей слід звернутися з досить-таки делікатним проханням: з'ясувати і в Державному департаменті, і в Пентагоні, і в Управлінні стратегічних служб Донована, чим по-справжньому можна пояснити таку відверту тривогу й роздратованість російського керівника, не помітити якої в його посланнях просто неможливо.

Президент розумів, що зараз далеко не всі люди у Вашінгтоні поділяли його точку зору на роль Росії в післявоєнному світі.

Він знав, які сильні в країні традиції, які усталені стереотипи уявлень серед тих, хто виховувався в одних і тих же коледжах, відвідував одні й ті ж клуби, читав одні й ті ж книжки, грав у гольф на одних і тих же полях, захоплювався тим, що захоплювало пресу, і з відразою ставився до того, що зазнавало прагматичних, не дуже й доказових, але цілком звично сформульованих нападів «Нью-Йорк таймс», «Балтімор Сан» чи «Пост».

У цьому розумінні, вважав Рузвельт, американці пнулися бути ще більш традиційними, ніж «старші брати», англійці, які стояли на тому, що думка, яку один раз сформулювали ті, хто відповідав за тенденцію, мусить бути сталою, незмінною; коректування можливе дуже незначне; престиж великої нації не дозволяє різких поворотів — нікому, ніколи і ні в чому.

Тому президент і намагався зрозуміти, що ж саме в його посланнях Сталіну — цілком відвертих, написаних у найдружелюбніших тонах, — могло так дратувати кремлівського лідера.

Прислухаючись до порад членів свого штабу, зберігаючи з тими, хто входив до його оточення, найкращі, дружні стосунки, Рузвельт все-таки особливо важливі рішення приймав єдиноправно (тільки від Гопкінса, Моргентау та Ікеса він не таїв нічого); він сам переписував документ, якщо бодай одне слово здавалося йому надто розпливчастим, не досить певним, надміру різким чи, навпаки, занадто м'яким; оскільки він зачитувався Кантом, йому здавалося, що причинність неодмінно поєднується з поняттям закону; оскільки в причинності прихована необхідність невсипущої думки, оскільки, нарешті, форма сприймання життя через слова є вираження необхідності життя, президент двічі просив свого особистого ад'ютанта знову принести йому папку з листуванням з питань про контакти в Берні й заглибився в аналіз саме того, що визначало ситуацію, тобто в слово, а те, що Сталін, вихований у духовній семінарії, ставився до слова зовсім не просто, було Рузвельту ясно.

Текст свого послання здався президентові — після найприскіпливішого читання — цілком коректним; як досвідчений стратег політичної боротьби, він знав ціну тим словам-мінам, які заздалегідь закладаються у промови, що виголошуються державними й партійними діячами.

…Тому, уважно простудіювавши текст — з олівцем у руці, прискіпуючись до кожної коми, — Рузвельт із спокійною впевненістю в своїй правоті і союзницькій чесності відклав послання і, зчепивши великі пласкі пальці, признався сам собі в тому, що його безперервно мучать кілька питань, на які він поки що не може, та, мабуть, і не хоче відповісте собі. По-перше, чому Сталін не пише про факт контактів з німцями Черчіллю, тим паче що головну скрипку там — судячи з повідомлення Донована — вели англійці на чолі з фельдмаршалом Александером; по-друге, чому Черчілль нічого не повідомив йому, Рузвельту, про ці переговори; і, нарешті, по-третє, як пояснити, що досі немає вичерпного аналізу цих переговорів, зробленого ВСС, — ті лише обмежуються добіркою уривчастих документів, які вони нібито одержали від англійців у Парижі і від тих негласних друзів у тутешньому британському посольстві, хто відповідав за питання розвідки й політичного планування.

І Рузвельт признався собі, що на ці запитання не відповідати далі аж ніяк не можна, бо Росія за роки війни не тільки зазнала страшних втрат, але й заробила гігантський престиж у світі, бо виявилася головною силою в протистоянні режиму нелюдського гітлерівського тоталітаризму.

…Військові передали йому меморандум, у якому доводили прагматичну вигоду капітуляції нацистів на тих чи інших ділянках Західного фронту, відповідальність за те, що росіян не ознайомили з такими можливостями, лежить на дипломатах; президента запевнили, що жоден американський воєначальник у контактах з нацистами участі не брав; у свою чергу, державний департамент, готуючи дні і ночі першу конференцію Об'єднаних націй у Сан-Франціско, подав Білому дому свою пам'ятку, з якої випливало, що в принципі зондувати контакти з противником доцільно, навіть коли мова йде про таких бридких людей, якими є нацисти типу Карла Вольфа, однак дипломати запевняли, що таких контактів американських представників у Європі не зафіксовано. «І все-таки, — було зазначено в пам'ятці, — ми не можемо виключити можливість особистих ініціатив тих чи інших учених і бізнесменів у нейтральних країнах, яких непокоїть ситуація в Європі після закінчення битви, особливо у тому разі, коли червоний прапор розвіватиметься над Берліном; особисте зондування такого роду продиктовано ні чим іншим, як тривогою за американські інтереси в Європі…»

Рузвельт ухопився за слово «бізнесмени», відразу ж згадав чутки про скандал з братами Даллесами, які були начебто зв'язані з німецькою банківською корпорацією Шредера, чиї інтереси у США — навіть у нацистський час — представляли Джон і Аллен, відмінив заплановане запрошення Донована на вечір, попросив його через ад'ютанта приготувати детальне досьє по Бернському вузлу, «для того щоб, — наголосив президент, — наша розмова носила конструктивний характер, проблема цього варта; нинішнє становище, при якому начальник розвідки знає все, а президент — нічого, навряд чи піде на користь Америці».

Донован, почувши таку тираду Рузвельта, зразу ж домовився з своїм давнім приятелем, директором адвокатської фірми «Джекобс і брати» Девідом Ленсом, компаньйоном братів Даллесів, повечеряти в ресторані Майкла Кірка о сьомій вечора.

Там Донован і ввів свого друга в курс справи.

— Ну, гаразд, — сказав Ленс, розстеляючи серветку на гострих колінах, — я розумію, що ситуація — не з приємних, але межу закону Аллен не порушив у жодному своєму вчинку…

— Нехай би переступив, — відрізав Донован, — але так, щоб інформація про це не потрапила до Рузвельта! Він схибнувся на кодексі джентльмена, і я не уявляю, чим тепер скінчиться вся ця наша справа для Аллена…

— Вона не може не скінчитися найбільшим успіхом для Америки, Білл, і ви це добре знаєте… Коли Рузвельт погодився в Ялті на те, що саме росіяни мають увійти в Берлін і таким чином присвоїти собі — на багато десятиріч наперед — славу головних переможців гітлеризму; коли він санкціонував створення комуністичної Польщі, кабінет якої буде візувати Сталін; коли він пішов на те, щоб визнати Тіто першою фігурою Югославії, то хтось же мусить у цій країні серйозно подумати про наше майбутнє?! А після контакту Аллена з Вольфом я зразу одержав від Шредера — цього разу із Стокгольма — запевнення в тому, що всі порти Німеччини можуть бути вже зараз розписані за нашими корпораціями… Більше того, розуміючи, що чекає на рейх, Шредер домігся передислокації всього патентного фонду рейху із Саксонії, куди Рузвельт дозволив увійти червоним, у Мюнхен, а це, Білл, не мало не багато тридцять мільярдів доларів, еге ж, саме так! Думка коштує дорого — і це справедливо. Отже, всі патенти рейху опиняться в нашій країні, і ми вирвемося ще на один порядок уперед порівняно з світом. Більше того: Шредер повідомив місця розташування підземних шахт у районі Лінца, де складовано полотна великих майстрів з Франції, Росії, Польщі та італійських галерей: це теж обчислюється мільярдами доларів…

— Це коштує дев'ятсот сімдесят три мільйони доларів, — похмуро виправив Донован, — уже підраховано, мої люди працюють у цьому районі.

— Невже? Поздоровляю. А за нашими відомостями, в цьому секторі дужо активні англійці та місцеві елементи, що стоять в опозиції до законної влади.

— Законної влади в Лінці немає, — відрубав Донован, — там нацисти.

— На жаль, з погляду букви, а не духу, нацисти — поки що принаймні — являють собою втілення законної влади, Білл, за них голосували на виборах.

— Ви — так само, як і я, — знаєте, що за вибори були в Німеччині.

— Так, але з владою, обраною таким чином, наша країна підтримувала дипломатичні відносини, влаштовувала прийоми в Берліні й надсилала телеграми, в яких вітала фюрера з днем народження.

— Дейв, — похмуро сказав Донован, — не поринайте у трясовину логічних схем, давайте думати, як мені побудувати розмову з Рузвельтом. Це нелегка справа, і я хотів би якось обкатати на вас, перед тим як піду до нього…

— Починайте, обкатуйте…

— Судячи з того, що Москва дізналася про операції Даллеса, хоч як ретельно ми закамуфлювали справу іменем фельдмаршала Александера, я не гарантований зараз, що Кремль не матиме інформації й про Бернадота, і про те, що Даллес знову починає в Монтрьо через екс-президента Музі.

— А вам не здається, що це буде дуже славно?

— Тобто?

— Нехай Рузвельт і Сталін сваряться один з одним, Білл, нехай! Я навіть пішов би на те, щоб допомогти Сталіну дізнатися якомога більше.

— Це дилетантство, Дейв. Не заважати — так, згоден, однак коли в нашому відомстві допомагають, то розумний контрагент одразу відчуває і мій інтерес, і вашу зацікавленість… Мене по-справжньому непокоїть лише одне: а що як Рузвельт дізнається про наші сьогоднішні контакти із Шредером? Він осліпне від люті: Шредер це Шредер, бог з ним, та коли йому викладуть на стіл дані, що саме Шредер був головою гуртка «друзів Гіммлера» з тридцять третього року, а Даллес з ним і досі дружить…

— Це буде погано, — погодився Ленс. — Від цього треба відмиватись… Чорт приніс на нашу голову Рузвельта! Всі розмови про те, що в нього нікуди не годиться здоров'я, не що інше, як метод для заспокоєння тих, хто бачить, у яку прірву він тягне цю країну своїм заграванням із Сталіним…

Донован похитав головою:

— Не треба, Дейв… Рузвельт досягне багато чого для цієї країни своїм методом — лагідністю і джентльментством… Ми хочемо добитися цього ж, але швидше — своїми методами, причому результати повинні дістатися людям нашої команди, а не його… А здоров'я президента справді зараз хороше, як ніколи…

— Інформація надійна?

— Цілком. Я попросив декого з моїх приятелів поговорити з його лікарями.

Ленс ковтнув води, знизав плечима, обличчя його вмить постаріло:

— Білл, кожне рішення є вираження долі. Доля — це слово для прояву внутрішньої достовірності. У цьому зв'язок майбутнього з життям, а необхідності — із смертю…

Донован відкинувся на спинку крісла і тихо сказав:

— Ви збожеволіли! — Він попросив офіціанта принести сигару, довго обрізав кінчик її, пихкаючи, роздратовано закурив, повторивши при цьому: — Ви збожеволіли, Дейв… Я хочу збагнути, як надійніше вибудувати захист для Аллена, і тільки… Його відкомандирування з Європи позбавить нас багато чого, це просто-таки неможливо…

— Якщо Рузвельт дізнається про сьогоднішні контакти з Шредером, ви розумієте, що Аллена нам не втримати. І дуже раджу подумати ось іще про що: чи не настав час дати змогу Дядькові Джо дізнатися дещо про те, що роблять в Лос-Аламосі^[20] підопічні Гровса?

Донован тяжко хмикнув:

— А що?! Ідея гарна, маневр відвернення уваги першокласний! По-моєму, ваші партнери в Португалії мають надійні виходи на зовнішньоторговельні організації червоних, туди можна подати витоки інформації на Москву… Це буде питання Гровса і Гувера, а не наше. Я не думаю, що Сталіна дуже цікавитиме дата майбутнього вибуху нашої штуки, але він перш за все замислиться над тим, чому ми від нього так старанно приховували роботу над зброєю, якою можна зламати будь-яку країну… Браво, Дейв, ідея чудова!

…І все-таки, прощаючись, Ленс повторив:

— Мені приємно, що маневр з Гровсом про відвернення уваги здався вам цікавим, Білл, але все одно це паліатив; вирішувати треба — так принаймні звик робити я — раз і назавжди, заздалегідь, кардинально!

На цьому вони й попрощалися.

Те, про що тричі говорив Ленс, начальник американської розвідки заборонив собі повторювати і навіть думати про це; тактику розмови з президентом «дикий Білл» вибудував точно: так, контакти з Вольфом у Берні мали місце; так, це пошук альтернативи — після того, як Канаріс опинився в концентраційному таборі, фельдмаршала Віцлебена Гітлер повісив на дибі, а Гердлера чи то повісив, чи то кинув у підземну тюрму, це необхідність, бо треба безпомилково знати тих, хто протистоїть ідеології більшовизму, особливо в останні дні перед крахом гітлерівського рейху.

Схема розмови була точна, позначена печаттю достоїнства — цього Рузвельт вимагав від усіх своїх співробітників: «Насамперед — достоїнство, яке включає в себе такі поняття, як відповідність вчинків нашій ідеї, гумор, доброта і цілеспрямованість». Ну, а Шредер? А що, коли він почне копати на Шредера? Тоді неминуче стане відомо й те, що він, Донован, покривав Даллеса, коли той рятував активи нациста Шредера в банках світу, добре знаючи все про цю страшну людину, одну з найстрашніших, з якою будь-коли зводило життя когось із американців.

…А Рузвельт, одержавши назавтра коротку пам'ятку Донована, попросив його надіслати шифровку Даллесу з наказом припинити всі переговори з німцями — віднині й назавжди; при цьому президент передав начальникові ВСС копію свого послання російському прем'єрові, попередивши через ад'ютанта, що, «надсилаючи листа Сталіну, написаного на підставі документів ВСС, усю відповідальність він бере на себе, а моральний тягар незручності — якщо він виникне — президент поділить з ним, Донованом…»

«ОСОБИСТО Й СТРОГО СЕКРЕТНО ДЛЯ МАРШАЛА СТАЛІНА

Посол Гарріман сповістив мені про лист, якого він одержав від пана Молотова, відносно перевірки, котру проводить фельдмаршал Александер з приводу повідомлення про можливість капітуляції частини чи всієї німецької армії, що перебуває в Італії. У цьому листі пан Молотов вимагає, щоб у зв'язку з тим, що в цій справі радянські офіцери участі не беруть, перевірку, яку мають проводити в Швейцарії, було негайно припинено.

Я впевнений, що внаслідок непорозуміння факти, причетні до цієї справи, не було викладено Вам правильно. Факти такі.

Кілька днів тому в Швейцарії було одержано непідтверджені відомості про те, що деякі німецькі офіцери розглядали можливість здійснення капітуляції німецьких військ, які протистоять британсько-американським військам в Італії, що перебувають під командуванням фельдмаршала Александера.

Після одержання цих відомостей у Вашінгтоні фельдмаршалові Александеру було дано вказівку відрядити до Швейцарії одного чи кількох офіцерів із його штабу для перевірки точності донесення, і якщо воно виявиться достатньою мірою обіцяючим, то домовитися з будь-якими компетентними німецькими офіцерами про організацію наради з фельдмаршалом Александером у його ставці в Італії з метою обговорення деталей капітуляції. Коли б можна було домовитися про таку нараду, то присутність радянських представників ми, звичайно, вітали б.

Інформацію щодо перевірки цього повідомлення, яку мали провести в Швейцарії, було негайно доведено до відома Радянського Уряду. Потім Вашому Уряду повідомили, що буде дано згоду на присутність радянських офіцерів на нарадах з німецькими офіцерами у фельдмаршала Александера, якщо остаточно домовляться в Берні про таку нараду в Казерті з метою обговорення деталей капітуляції.

Досі спроби наших представників організувати зустріч з німецькими офіцерами не увінчались успіхом, але все-таки здається імовірним, що така зустріч, можлива.

Мій Уряд, як Ви, звичайно, зрозумієте, повинен підтримувати всіх офіцерів діючої армії, командуючих збройними силами союзників, які вважають, що є можливість примусити капітулювати війська противника в їхньому районі. Я зробив би зовсім нерозумно, коли б зайняв якусь іншу позицію чи допустив будь-яке зволікання, внаслідок чого американські збройні сили зазнали б зайвих втрат, котрих можна було б уникнути. Як військова людина, Ви зрозумієте, що конче потрібно швидко діяти, щоб не втратити можливості. Так було б і в тому разі, коли б до Вашого генерала під Кенігсбергом чи Данцігом противник звернувся з білим прапором.

Така капітуляція збройних сил противника не порушує нашого погодженого принципу беззастережної капітуляції і не має в собі ніяких політичних моментів.

Я буду дуже радий при будь-якому обговоренні деталей капітуляції командуючим нашими американськими військами на полі бою скористатися досвідом і порадою будь-кого з Ваших офіцерів, які можуть бути присутні, але я не можу погодитися з тим, щоб припинити вивчення можливості капітуляції в зв'язку з запереченнями, висловленими паном Молотовим з абсолютно незрозумілих для мене причин.

Вважають, що можливість, про яку повідомлялося, багато не дасть, але щоб уникнути непорозуміння, між нашими офіцерами, сподіваюсь, що Ви поясните відповідним радянським службовим, особам бажаність і необхідність того, щоб ми вжили швидких і ефективних дій без усякого зволікання з метою здійснення капітуляції будь-яких ворожих сил, що протистоять американським військам на полі бою.

Я впевнений, що Ви так само поставитесь до цього питання і вживете таких самих дій, коли на радянському фронті виникне така ж можливість.

Ф. Д. РУЗВЕЛЬТ».

Інформація для роздумів — III (Знову ВСС)

…Полковника радянської розвідки чекіста Максима Максимовича Ісаєва Центр послав з Берна в Берлін ще й тому, що Москві вже давно було відомо про досить дивну поведінку союзників у ставленні до провідних фізиків Європи.

Акуратні допити, що їх проводили американські дослідники, направлені на роботу, в органи розвідки США, викликали певне здивування у тих учених Франції, які вивчали можливості створення нової зброї, побудованої на принципі розщеплення ядра атома.

Жоліо-Кюрі опитували активніше за всіх інших; ставлячись до англо-американців як до бойових союзників по антигітлерівській коаліції, видатний учений охоче обговорив усі питання, а потім, цілком природно, почав сам запитувати; проте американці відповідали гробовим мовчанням.

— Це неетично, — зауважив тоді Жоліо-Кюрі. — Розмова набуває форми допиту. Але я француз, член антигітлерівської коаліції друзів, а не полонений ворог. Як француз, як патріот своєї країни, я не можу допустити, щоб моя батьківщина плелася в хвості наукового прогресу. Якщо ви не поясните причини вашого інтересу до наших робіт, то стане очевидно, що ви створюєте свій проект, але не хочете працювати разом з нами. Отже, ви маєте намір перешкодити Франції зайняти те місце, яке належить їй за її значенням у світі. Що ж, тоді Франції не залишиться нічого іншого, як орієнтуватися в своїх дослідженнях на Росію. Генерал де Голль поділяє точку зору моїх колег і мою.

Питання, пов'язані з «атомним проектом», американці зовсім не обговорювали з Москвою, це була таємниця за сімома печатками; важко було сказати, кого більше боялися в Америці: німецького противника чи радянського союзника.

Це, звичайно, не могло не насторожити Кремль.

Але ще більше занепокоєння Москви викликали загадкові операції американської розвідки в Німеччині, коли спеціальні групи генерала Гровса почали диктувати штабам армії й авіації напрямки головних ударів; не треба бути фізиком, щоб здогадатися, до чого все йшло; Німеччина розвалювалась; проти кого ж тоді готувалася нова зброя нової якості?

…Вільям Донован, повернувшись додому після вечері з Девідом Ленсом, коли той висунув зухвалий план пристрашити Москву, зробивши так, щоб туди пішла інформація про роботу над проектом нової зброї, досить довго обговорював з самим собою всі вигоди й програші, якщо він прийме пропозицію друга.

Так, міркував Донован, справді, коли допомогти російській секретній службі дізнатися про щось більше порівняно з тим, що вона напевне знає, це може серйозно вплинути на стосунки між Рузвельтом і Сталіним. Будь-яке зіткнення Кремля і Білого дому служить тій концепції майбутнього, яку представляв Донован та його однодумці. Але Рузвельт людина парадоксальна, як, втім, і Сталін. Донован розумів, що Сталін міг поставити пряме запитання про атомний проект: «Навіщо? З якою метою? Проти кого? З якого часу?» І Рузвельт, думав Донован, міг дати відповідь. Певна річ, оточення президента знайшло б досить обтічні фрази; звичайно, керівник атомного проекту генерал Гровс підключив би до цього всіх своїх могутніх покровителів, починаючи з начальника генерального штабу Маршалла і кінчаючи головнокомандуючим Ейзенхауером; безумовно, група мільярдера Дюпона, яка вклала в атомне підприємство більшу частину капіталів, знайшла б можливість натиснути на людей, близьких до Білого дому, але явище, якого до сьогоднішнього дня не існувало, було б виявлене, тобто стало б реальністю, а не таємницею.

Донован знав, що генерал Гровс уперше перекинув своїх розвідників і вчених з першими частинами американської армії, коли ті ще тільки вторглися в Сіцілію. Він знав, що Гровс вивіз багатьох італійських фізиків у Штати, поселив їх за паркан і зробив їм ретельний допит. Він знав, що люди генерала Гровса майже перші увійшли в Париж. Він знав, що з кінця лютого підрозділи генерала Гровса почали шерстити Німеччину, полюючи на німецьких фізиків, на їхні архіви й бібліотеки, на склади уранової руди й сховища «важкої води».

Агентура Донована, вкорінена в апарат розвідки Гровса, повідомляла директорові ВСС, що останні тижні керівників атомного проекту найбільше непокоїла доля тих нацистських заводів, зв'язаних з видобутком урану й «важкої води», що були на території Німеччини, яка мала відійти до росіян.

Донован віддав належне хоробрості й пробивній силі генерала Гровса, коли той провів блискучу за сміливістю операцію проти заводу «Ауергезельшафт» в Оранієнбурзі, який повинен був перейти до росіян. Саме там проводились найінтенсивніші дослідження в сфері атомної фізики, саме там добувався уран і торій, саме тому Гровс звернувся до головнокомандуючого стратегічною авіацією США і разом з його розвідниками розробив цікаву комбінацію: щоб приспати пильність росіян, в один і той же день, в один і той же час дві хвилі бомбардувальників завдали страшенного удару по двох об'єктах, розміщених у різних районах Німеччини: бомбардували штаб вермахту Цоссен, біля Потсдама, і завод «Ауергезельшафт». Удар по Цоссену був відволікаючий, «заспокійливий» для російського союзника; зате шістсот «літаючих фортець» змели з лиця землі всі заводські корпуси в Оранієнбурзі, росіянам дістануться руїни — це було головне.

Главком авіації Спаатс особливо ретельно планував цей наліт ще й тому, що надійшов наказ генерала Маршалла: «Прохання Гровса потрібно виконати негайно». А на листі стояв гриф: «Тому, кого це стосується».

…У березні сорок п'ятого група Гровса, яка висадилась у Німеччині, оточила Гейдельберг і захопила групу провідних німецьких фізиків на чолі з Ріхардом Куном; потім захопили Отто Гана і Вальтера Боте.

На допитах Боте сказав, що його наукова бібліотека з атомної фізики, найунікальніша в світі, схована в соляних штольнях Саксонії.

Люди Гровса кинулися до карт: російські частини перебували за три кілометри від цього місця. В шифровці, надісланій у Вашінгтон, розвідники Гровса зажадали негайно висадити десант у тому районі.

Гровс подав клопотання, генерал Джордж Маршалл підтримав його пропозицію; Державний департамент відхилив, пославшись на те, що Сталін не простить такого відверто недружнього акту; можливі серйозні політичні ускладнення.

Гровс озвірів від гніву:

— Але зрозумійте, ми вирішимо всі політичні ускладнення в тисячу разів простіше, якщо атомний проект стане реальним! Коли в наших руках буде штука, Кремль не наважиться сперечатися з нами! Зрештою, тільки сила визначає стійкість політики!

— От коли ви матимете штуку, — відповіли йому, — тоді й можна буде по-новому оцінювати політичні можливості; у даний момент ми повинні жити за законами порохової дипломатії, а не атомної.

(Поки точилася перепалка у Вашінгтоні, росіяни зайняли той район, де зберігалася бібліотека Боте і Купа; Гровс шаленів.)

Донован віддав належне сміливості Гровса, коли той зробив потрібний висновок після сутички з Державним департаментом. Він знав, що Гровс побував у військового міністра Стімсона і сказав йому:

— Основні центри німецьких підприємств, зв'язані з атомними дослідженнями, розміщені в районах Штутгарта, Ульма і Фрайбурга. Всі ці міста відходять — згідно з Ялтинського декларацією — французам. Я не вірю французам, вони традиційно близькі до Росії. Якщо ми не захопимо ці райони перші, вищим інтересам Штатів буде завдано шкоди, непоправної шкоди.

— Пропозиції? — сухо запитав міністр.

— Ми повинні захопити ці міста, вивезти німецьких учених, бібліотеки, архіви, руду, «важку воду» й знищити всі лабораторії й заводські будівлі.

— Думаєте, Державний департамент піде на те, щоб зовсім зіпсувати відносини з де Голлем?

— Певен, що не піде. Ті джентльмени, яким я говорив, що потрібен наш десант в російську зону, довго пояснювали мені, що дипломатія — наука реалізації найменших можливостей. Я терпляче їх вислухав і прийшов до висновку, що дипломатами у нас працюють люди з покаліченою психікою, їх вабить у розвідку, але вони потрапили в павутину, і їм не лишається нічого іншого, як дзижчати й перебирати лапками…

— Дуже схоже, — похмуро усміхнувся Стімсон. — Не звертайтесь до них більше. Домовтеся з Маршаллом про захоплення міст, які мають відійти французам.

— Може бути скандал…

— Вам не звикати.

— Це правильно. Я ладен і поскандалити, бо французи напевне поділяться новинами з червоними, а заради того, щоб цього не сталося, я ладен не тільки скандалити, але й воювати.

Гровс закодував цю операцію як «Сховище» і негайно відправив своїх помічників у Європу, до начальника штабу Ейзенхауера генерала Бедела Сміта. Було прийнято рішення кинути американські війська навперейми французам, відтерти їх, затримати й не дозволити ввійти туди, куди вони мали ввійти відповідно документові, який підписав у Ялті президент США.

…Донован того вечора, коли він попрощався з Дейвом Ленсом, так і не вирішив, що йому робити.

Думка весь час крутилася довкола того, щоб поінформувати — до речі, в певній мірі — Аллена Даллеса; той знайде можливість запустити чутку, яка негайно дійде до Кремля.

«А як Рузвельт? — укотре вже ставив собі це запитання Донован. — Що, коли він піде на відвертість із Сталіним? Як бути тоді? Невже Дейв правий, і в нас тільки один вихід, кардинальний, хірургічний? Невже політика визнає жорстокість як головний інструмент у досягненні того, про що мрієш? Невже компроміс неможливий?»

І Донован відповів собі ясно й недвозначно: ні, з Рузвельтом компроміс справді неможливий, він ідеаліст, він, як дитина, вірить, що все можна вирішити добром, і ця дитина буде — по закону Сполучених Штатів — ще чотири роки переконувати, примиряти, закликати до розуму, замість того, щоб стукнути кулаком по столу й вишкіритись.

«Гувер, — сказав собі нарешті Донован. — Мені потрібен Гувер. Я не знаю ще, як я поведу з ним розмову, я не відчуваю її тону, але мені цілком ясно, що я повинен його запитати: «Джон, що ви робитимете, коли президент порекомендує вам у заступники члена американської комуністичної партії?»

Донован знав Гувера, він розумів, яка буде реакція його «брата-ворога»; треба тільки наважитись і сказати собі з усією певністю: «Рузвельт приведе нас не так до перемоги над Гітлером, як до капітуляції перед Москвою».

І все-таки каналом дезінформації треба вміти дорожити…

Мюллер скрушно похитав головою, коли Штірліц увійшов до нього, потім здивовано й холодно посміхнувся:

— Ну, чого ви добились, в котрий уже раз обдуривши бідолашного Ганса? Скільки ночей ви не ночуєте вдома? Три? П'ять? То й що? Знайшли скарб у мільйон марок? Одержали венесуельський паспорт, з яким вас впустять у будь-яку країну світу без прикордонної перевірки?

Штірліц зітхнув, поліз по сигарети:

— У мене є пропозиція, групенфюрер…

— Валяйте…

Знову, вже втретє тонко й страшно завили сирени повітряної тривоги. Мюллер спитав:

— Підемо в підвал?

— Як ви? Я на це не реагую.

— Тільки дурні не мають страху, а ви не дурень.

— Фаталіст… А це те саме…

— Значить, залишаємось. Ну, то яка ж ваша пропозиція?

— Посадіть мене в ту камеру, де я вже сидів, там буде моя квартира. Зранку я виходитиму на роботу, а ввечері повертатимусь за грати. Тільки проведіть це рішенням по вашому відомству, щоб після того, як мене заарештують червоні чи американці, — на це зважили.

— Сподіваєтесь дожити? — спитав Мюллер. — Ну-ну…

Кілька разів Мюллер зупиняв себе, коли з язика готове було вирватися запитання: чого можна ждати, якщо він, Мюллер, допомагатиме Штірліцу в його роботі на російську секретну службу? Йому нелегко було стримати себе від цього, бо всередині без упину ворушилося відчуття упущеного часу; він усвідомлював, як воно сипалось, немов у пісочному годиннику; якби Гете відчував його, збагнув його неминучу жорстокість, то ніколи не написав би своєї фрази: «Зупинися, мить!» А вона ж справді страшна, бо породжує ілюзію можливого, а час зупинити не можна, це уявно можливе, а нема нічого страшнішого за уявність. Мюллер хотів був старанно вивчити особисту справу Штірліца, щоб зрозуміти, коли відбувся його перший контакт з росіянами, на чому, на якому епізоді вони взяли його, але виявилося, що ті міста, де той починав свою роботу, окуповані американцями; партійні документи штандартенфюрера зберігалися у відомстві партайгеносе Боле, який відповідав за закордонні організації НСДАП, бо Штірліц примкнув до руху в Америці; перебирати папірці тут, в архіві на Принцальбрехтштрасе, немає смислу, вони мало що з'ясують, — «витриманий, арієць, відзначений» — лузга, а не дані…

Мюллер розумів, що, коли він поставить запитання Штірліцу про його зв'язки з росіянами, коли зажадає гарантій від Москви за свою роботу на їхню користь, відповідь з їхнього Центру надійде негативна… Напевно негативна; можливо, гарантують життя, та хіба животіння в тюремній камері до кінця днів своїх — це життя? Ні, гарантія нормального життя полягає лише в політичному вирішенні питання: Гіммлер і Шелленберг ведуть переговори із Заходом; якщо їм пощастить укласти сепаратний мир, то йому, Мюллеру, забезпечено місце під сонцем або ж можливість спокійно податися до нейтралів; доручення на рахунки СС в банках у нього є не на одне ім'я, а на дев'ять; сім паспортів також завжди лежать у сейфі. На випадок невдачі Гіммлера в операцію «Життя» входить Борман: він звертається до Сталіна, підтверджуючи це силою сотні відбірних дивізій, сконцентрованих на берлінському напрямку; якщо їх розвернути на захід, то — разом з росіянами, а можна й без них — вони так ударять по англо-американцях, що ті злетять в океан через два-три тижні. Борману важко: він має пробити так, щоб фюрер залишився в Берліні, а не передислокувався в Альпійський редут, по-перше; йому треба зробити так, щоб фюрер передав владу йому, Борману, а не Герінгу, як це затверджено рішенням партії в сорок першому році, по-друге; йому, по-третє, належить найближчими днями звалити начальника генерального штабу Гудеріана і замість нього привести до влади генерала Кребса, знайомого росіянам. А він, Мюллер, повинен вести кругову оборону, щоб цей задум здійснився. Тому він мусить підготувати Борману — не пізніше як до післязавтрашнього дня — компрометуючі матеріали на Гудеріана й на Гелена — «песимісти», «у них немає віри у великий дух нації, відданої до останньої краплі крові фюрерові»; тому він не має права ставити Штірліцу те запитання, яке ось-ось могло злетіти з уст, про гарантії його, Мюллера, недоторканності, на випадок, якщо він почне робити послуги Москві; тому він повинен грати з каналом на ім'я Штірліц, перетворивши його в надійний елемент битви за себе, лякаючи — через нього — Москву, примушуючи росіян — шляхом цієї гри — думати про те, що не сьогодні-завтра буде підписано сепаратний мир із Заходом, і тоді ще сімдесят дивізій відкотяться на схід, приймуть бій під Берліном, виграють його, і це може бути таким шоком для червоних, змучених чотирма роками війни, що наслідки важко передбачити. Цікаву ідею підкинув Шелленберг: рештки його агентури повідомили з Лондона, що між Кремлем і Заходом виникли серйозні незгоди з приводу Польщі; в нього, у Мюллера, є агент, засланий в оточення польського уряду в Лондоні, зв'язок постійний, здійснюється через людину з іспанського консульства, яку купили люди гестапо за п'ять картин Веласкеса, вивезених з Гааги й Харкова; інформація для агента пішла позавчора, отже, сьогодні чи завтра треба сподіватися, що лондонські поляки почнуть натискати на оточення Черчілля. Вести масовий наступ, не будучи впевненим у міцності комунікацій, справа трудна і ризикована.

Так, він, Мюллер, не має права ставити Штірліцу жодного запитання, яке по-справжньому насторожить штандартенфюрера — особливо тепер, коли можна читати всі його телеграми; дай боже, щоб повідомлення з його Центру шифрувалися тим самим кодом, яким працює й він, а, зрештою, знаючи його тексти, набагато легше працювати, розшифровуючи вказівки й запити Москви; і не так уже й важливо, хто його веде — Чека чи розвідка Червоної Армії.

Він, Штірліц, — безцінний об'єкт гри, ним треба дорожити; один хибний крок — і буде завдано непоправного удару по його, Мюллера, життю.

— Ну, розповідайте, навіщо вам було обманювати мого наївного, доброго Ганса? Чого ви добились, приспавши його сповнену неспокою пильність?

— Я не вмію жити, коли на мене дивляться у вічко, групенфюрер… Я починаю говорити не те, що думаю, роблю дурниці, коли б, розпочавши роботу з Дагмар Фрайтаг, я знав, що ваш Ганс сидить скорчившись у машині, я нічого не зміг би…

— Запросили б і його до неї… Що, там немає другої кімнати?

Штірліц засміявся:

— Тоді я не зміг би працювати…

— А вона що, гарна?

— Ви її ніколи не бачили?

— На фотографії вона дуже мила, — відповів не зовсім правдиво Мюллер, і Штірліц зразу ж подумав, як влучно й точно він відповів.

— У житті — краща, — сказав Штірліц, прикинувши, що йому не слід добиватися від Мюллера однозначних відповідей — знає він жінку чи ні; вона описала йому Мюллера, а він сказав, що почав з нею роботу, отже, цілком міг добитися в неї признання в тому, хто її напучував на діло в Швеції; інколи треба тікати від правди, бо зайве підтвердження того, що ти знаєш, може тільки зашкодити справі.

— Коли ви відправляєте її?

— Хоч завтра.

— В інтересах мобільності операції забезпечте її грошима… Я знаю з її справи, що вона водить машину… Нехай купить у Швеції автомобіль і їздить до вас на побачення у Копенгаген або у Фленсбург. Краще б у Фленсбург, звідти є прямий зв'язок з моїм кабінетом, датчанам я не вірю, там зараз з усіх сил розвернулись англійці, а вони в техніці — доки, поставлять ще десь свій звукозапис… Коли б доповідали Черчіллю, а то ж по субординації: від капрала до лейтенанта, а кожен лейтенант мріє стати капітаном, потягне інформацію не до того майора, до якого треба, — і наш задум зведеться нанівець.

Мюллер ждав, що Штірліц заперечить, і йому було що заперечити: жінці важко ганяти шістсот кілометрів по нелегкій дорозі від порома до Стокгольма; він, Штірліц, майстерно водить машину, він зжився з машиною, він може за добу встигнути туди й назад; але Штірліц заперечувати не став, а навпаки.

— Я дуже боявся, — озвався він, — що ви примусите мене мотатися по Швеції двічі на тиждень. Сили немає…

— А ви кажете, я не ціную вас… Я ціную вас дуже, нехай їздить шведська німкеня, чи, точніше, німецька шведка, як приємно покататися по країні, де вздовж траси відкриті ресторанчики, подають добряче м'ясо і не треба падати в кювет під час нальотів російських штурмовиків… Але до Швейцарії з цим вашим євреєм доведеться кілька разів з'їздити, я не можу доручити з ним зв'язок нікому іншому — ні я, ні Шелленберг, ви розумієте… Не перечте, туди їздити набагато ближче, призначте йому зустрічі в Базелі… Ну, а що ви мені скажете з приводу того, про що ми розмовляли після філармонії?

— Мені здається, — мовив Штірліц, — що відповісти на ті запитання, яких ви торкнулися, неможливо.

— Чому?

— Тому що Шелленберг з вами нещирий. Він веде свою партію, не відкриває вам усіх тонкощів, він любимчик Гіммлера, він може дозволити собі обходити вас. Але мені здається, що, виконуючи його доручення, ми все-таки маємо шанс наблизитися до розгадки його таємниці. Мабуть, він використовує мене, як підсадну качку, він дозволяє цілитися в мене як стрільцям з ВСС, так і охотникам НКВС… Мені здається, якщо Дагмар і Рубенау стануть моїми друзями й працюватимуть по першому класу, багато чого проясниться… Ваша правда, якби я запитав Шелленберга про все це позорище, я безглуздо загинув би в його кабінеті. А коли вже судилося загинути, то треба хоч знати, в ім'я чого…

— В ім'я життя, — буркнув Мюллер. — Так що опрацьовуйте обидві лінії — і цю шведку, й Рубенау в Швейцарії. І підключіть там свого пастора. Я чомусь дуже вірю, що саме в Швейцарії ви підійдете якнайближче до розгадки цієї справи…

«Я був певен, — подумав Штірліц, — що він закриє для мене й Швейцарію… Може, я панікую? Коли б він мене підозрював, то ні про яку Швейцарію не могло бути й мови, яка різниця, Швеція чи Швейцарія? А втім, з Швеції ближче додому — через Фінляндію, там наші. То й що? А з Женеви п'ять годин їзди до Парижа… Фу, я просто тупію! Адже і в Стокгольмі, і в Берні є радянські посольства зрештою!»

Мюллер подивився на годинник, підвівся, підійшов до акваріума:

— Рибки ще пунктуальніші, ніж люди, Штірліц. Мені треба було стати іхтіологом, а не поліцейським… Коли б у батьків були гроші, щоб віддати мене до університету, я став би вченим… Ну, а як вам Рубенау?

— Ви вже прослухали мою з ним роботу?

Мюллер кинув корм своїм рибкам, лагідно всміхнувся до найпрудкішої з них — дивовижної, лупатої — і відповів:

— Ні ще. Ми вчора послали на Зеєловські висоти батальйон наших хлопчиків, тому всі служби стали працювати хвилин на п'ятнадцять повільніше… Мабуть, зараз принесуть… Але ви мені самі розкажіть, ви працюєте чудово, я уважно вивчав ваш діалог з російською радисткою, вищий клас!

— Ви записуєте всіх, хто працює із заарештованими?

— Що ви… Одиниці… Вибірково…

— Серед кого вибираєте?

— Серед найрозумніших, Штірліц… А що, коли цей єврей утече від вас у Швейцарії?

— Ми тримаємо його дружину й дітей — він нікуди не втече. Нехай ваші люди приготують на Вільгельмштрасе сертифікати на виїзд дітей і зроблять новий паспорт на його дружину…

— Ви хочете їх випустити?

— Я хочу, щоб він вірив мені. Я пообіцяв, що сім'ю його відправлятимуть по черзі, залежно від стадій виконання ним нашої роботи.

— А коли він прийде в Берн до росіян, розповість їм свою історію, запропонує послуги і попросить допомогти сім'ї?

— Ну й як вони йому допоможуть? Напишуть вам записку? Надішлють ноту рейхсміністру Ріббентропу?

Мюллер посміхнувся:

— Ви з ним продовжуватимете роботу в камері? Чи вважаєте за краще конспіративну квартиру?

— У вас, мабуть, зараз важко з такими квартирами — де до того ж добре годують.

— Не ображайте гестапо-Мюллера, дружище. Навіть після того, як сюди прийдуть завойовники, в мене збережеться принаймі з десяток цілком надійних барлогів… А чого це ви почали питати моїх вказівок? Робіть самі як знаєте, в хитрому змійстві я вам не порадник, самі, як пітон, весь із кілець сплетені…

— Я думаю, що днів через три зможу вивезти його за кордон… Гадаю, що в Швейцарію мені одразу ж немає потреби їхати, кілька днів він установлюватиме контакти, підходитиме до союзників і рабинів, до Музі, вестиме зондування…

— А я вважаю, що вам неодмінно треба бути з ним перші дні. Поговоріть, — звичайно, з Шелленбергом, та якщо хочете знати мою думку, то прошу: залишати його не можна, Ейхман не спускав з нього очей, коли брав із собою в Будапешт.

…Шелленберг знизав плечима:

— Я не лишав би його самого… В перші години можлива некерована реакція… Він у нас насидівся, прийде до американців або — що найстрашніше — до росіян, усе стане відомо Москві, наша остання надія — собаці під хвіст.

(Мюллер відкрив Шелленбергу лише соту частину правди; він сказав, що в Швейцарії у Штірліца були дивні контакти з невстановленими людьми неарійської національності; більше він нічого йому не відкрив — дуже молодий, не встежить за емоціями, злякається: людина він боягузлива, коли в своєму кабінеті тримає стіл, у який вмонтовано два кулемети, крім трьох фотоапаратів, звукозаписувальної апаратури і спеціального вловлювача, на випадок, якщо відвідувач принесе динаміт.Мюллер грав усіма навкруг себе — Шелленбергом також. Він ні словом, звичайно, не обмовився бригадефюреру, що його головне завдання полягає в тому, щоб Москва постійно була в курсі його, Шелленберга, переговорів із Заходом; саме це було основою тієї комбінації, яку він проводив зараз, узявши пайщиком Бормана. Він розумів, що Борман, навпаки, вважає його, Мюллера, своїм пайщиком. Він припускав, що й Шелленберг переконаний, ніби він, Мюллер, щасливий, тому, що вони віднині разом. «Дурненький. Я ж граю тебе, ти взагалі сидиш за моїм ломберним столиком, як болванчик, якому надавали мічених карт. Вважай і розраховуй як хочеш… Шелленберг. Нехай. На здоров'я. По-справжньому розраховують після того, як зробили діло, а не до того — так мені казали клієнти із середовища бандитів у Мюнхені, коли я був щасливим і безтурботним інспектором кримінальної поліції. Борман повівся благородно, він дав мені сім рахунків у банках, усі інші рахунки у мене відкрито по своїх каналах; тікати зараз поки що неможливо; по-перше, для того, щоб знайти зрадника — а ним стану я, — Гіммлер зніме з фронту дивізію, йому плювати на фронт, аби тільки вернути мене, бо я знаю все; по-друге, свої ж зрадять, передавши всі дані про мене союзникам і нейтралам: «Він утік, а мені гинути? Заздрість править світом, чорна, маленька, кусюча заздрість. Ні, зникнути можна тільки під час артилерійської канонади, коли остаточно впаде те, на чому засновано цю державність, — порядок, фанатизм і страх».)

— Хто здійснюватиме зв'язок з Фрайтаг? Мюллер сказав, щоб я контактував з нею в Копенгагені… Або в Фленсбурзі…

— Вона готова до від'їзду?

— Так.

— Домовтесь, що через п'ять-шість днів ви чекатимете її в Фленсбурзі… Поточну інформацію краще передавати з нашого посольства, в неї залегендований контакт: обмін між університетами на державному рівні і таке інше… Та й потім у них тепер теж безлад: усі ждуть нашого краху, ввесь світ жде, але багато людей стали цього боятися, повірте… Шведи їй не заважатимуть… Тим більше вона їде не до когось там, а до Бернадота, і не в російське заходитиме посольство — в німецьке…

Проводжаючи Штірліца до дверей, Шелленберг — як і раніше — взяв його під руку й лагідно спитав:

— А якщо раптом Мюллер пошле свою людину до росіян і запропонує їм мою голову, шию рейхсфюрера, Кальтенбруннера, вашу нарешті, як думаєте, вони підуть з ним на контакт?

— Думаю, що ні, — відповів Штірліц без паузи, дуже рівним, спокійним голосом, ніби говорив сам з собою. — Ви для них були б набагато цікавіші.

— Я знаю. Але я туди нікого не пошлю, я — європеєць, а Мюллер з баварського села, причому мати, я чув, пруссачка, він це приховує, бо всі пруссаки в чомусь трохи росіяни… Значить, думаєте, удару в спину з його боку ждати поки що не слід?

Штірліц стенув плечима:

— Біс його знає… Думаю, все-таки — ні… Ви просили мене минулого разу сказати вам, що я пущу собі кулю в лоб, коли кандидат Ейхмана зрадить нас у Швейцарії, і після цього ви по-справжньому поясните мені суть майбутньої справи… Я можу сказати, що ручаюсь за Рубенау…

— Я хочу спробувати фронтально розкласти єврейську карту, Штірліц… Я вирішив поторгувати євреями в наших концтаборах, а замість цього зажадати гарантій на Заході для нас з вами і миру для німців. Але щоб Кальтенбруннер чи Борман не почали чергового раунду боротьби проти нас, незважаючи на перемир'я, яке я вклав з Мюллером, я поставлю перед ними її другу умову, яку легко виконати: не тільки рабини, але кожен єврей повинен бути викуплений. Вартість розраховується в кінських силах моторів і в літрах пального; словом, я даю машини армії, ми допомагаємо фронту, шкурка варта вичинки, камуфляж патріотизмом має бути значно надійніший, ніж у Берні… Єдине, кого я зараз боюся, — це Москву; тільки Кремль може зламати наше діло, якщо знову натисне на союзників.

— Думаєте, вони все-таки натиснули?

— Ще й як, — відповів Шелленберг. — Відомості не липові, дуже надійні, з Лондона… Гаразд, тепер ви знаєте все. Я жду, коли ви — після роботи з Рубенау — доповісте мені з Швейцарії: екс-президент Музі згоден зустрітися зі мною й Гіммлером там-то й там-то. Перше. Після роботи з Фрайтаг ви повідомите: Бернадот готовий виїхати із Стокгольма в рейх тоді-то й тоді-то. Це друге. Все. Бажаю успіху.

— Спасибі за побажання, але це далеко не все, бригадефюрер. Через кого Рубенау підійде до екс-президента Музі? Він що, подзвонить йому й скаже, що, мовляв, добрий вечір, пане екс-президент, це Вальтер Рубенау, в мене є ідея звільнити євреїв з лабетів кривавих нацистів, тільки дайте мені за них кілька сотень добрячих вантажних машин з бензином?

Шелленберг розсміявся весело, заразливо, як сміявся колись.

— Слухайте, Штірліц, ви гуморист, ви вмієте так сумно жартувати, що не лишається нічого іншого, як від душі посміятися… Спасибі вам, любий, я немовби прийняв хорошу вуглецеву ванну в Карлсбаді… Ні, звичайно, Рубенау не повинен дзвонити до Музі, його з ним просто не з'єднають; приставка «екс» — пусте, важливий смисл — «президент»; у Музі й досі державний статус — швейцарці шанують тих, хто очолював їхню конфедерацію. До Музі подзвонить наш з вами Шлаг і попросить прийняти представника підпільного руху, з яким вийшли на зв'язок помірковані сили, які належать до зелених СС та політичної розвідки; є можливість урятувати нещасних; Рубенау має перед цим побувати у рабина Монтре і сказати йому, скільки потрібно буде грошей, щоб урятувати людей. Він спочатку назве не дуже велику суму — п'ять мільйонів франків. Але рабин відмовить йому; думаю, він погодиться мільйонів на два, поставивши умову звільнити певну когорту в'язнів. Думаю, він не буде зацікавлений у тому, щоб звільнили філософів, економістів, істориків єврейської національності — рабини не люблять конкурентів, та й, крім того, багато євреїв у науці відчувають потяг до марксизму… Я думаю, рабинат — у глибині душі — зацікавлений, щоб ми придушили єврейських інтелектуалів, з ними багато клопоту… Знаєте, хто краще за всіх зрозумів Маркса? Не знаєте. Бісмарк. Він сказав: «З цим бухгалтером Європа ще наплачеться»… Що стосується Дагмар…

Штірліц перебив його; він зрозумів, що Шелленберг десь у самій своїй глибині остаточно зломлений, йому зараз забаглося рівності, в ній він знаходить бодай якусь надію на майбутнє:

— Дагмар — ваша людина? Чи Мюллера?

— Вона — ваша людина, Штірліц. Не треба грати роль шукача правди. Вони всі — істерики. Правдолюби найчастіше народжуються серед пригноблених народів. Вільні люди не шукають правди, а утверджують самих себе; особистість — вища правда буття.

— Браво! Надішліть цю тираду, надрукувавши її на друкарській машинці, конфіскованій у комуністів, особисто фюреру!

— Ви збожеволіли? — діловито запитав Шелленберг.

— У мене є рапорт Шлага. — Штірліц витяг з кишені аркуш паперу. — Копії я не знімав… Це стенограма розмови Вольфа з Даллесом… Прочитайте там про себе: «Шелленберг, будучи інтелектуалом, до трепету ненавидить фюрера…» То що ж ви скажете мені про Дагмар?

«А як же я?! Мені потрібні контакти на Заході!»

Кальтенбруннер подався в концтабір Флоссбург прямо від Бормана, не заїхавши навіть у головне управління імперської безпеки: справа, яку доручив йому рейхслейтер, була варта того.

…Борман, який приймав Кальтенбруннера в бункері, попросив свого ад'ютанта принести з буфету хорошої кави, звареної із зелених бразільських зерен, пляшку улюбленого айнціану, справжньої баварської горілки з Берхтесгадена, лимонів і мигдалю, обсмаженого в солі; налив у чарки запашного вишнево-яблучного самогонного зілля, випив, цокнувшись із своїм протеже, й сказав:

— Знаєте, що вам треба буде зробити, старина?

— Я не знаю, що мені треба буде зробити, рейхслейтер, але, якщо це в моїй силі, я зроблю.

Борман посміхнувся:

— У тому й принадність завдання, що це не в вашій силі… Треба поїхати в концтабір до адмірала Канаріса й сказати йому ось що: «Деякі зрадники СС, які втратили сором і совість, намагаються домовитися з вашими британськими друзями про те, щоб — продавши їм багатих в'язнів єврейської національності — дістати гарантію їхньої власної недоторканності. Для цього зрадники мають намір не послухатися фюрера і не дати вірним людям СС знищити всіх євреїв, а тіла їхні облити бензином і спалити, щоб не лишилося слідів. Мабуть, у чомусь зрадники досягнуть успіхів і якусь частину євреїв зможуть вивезти в Швецію й Швейцарію, бо переговори в нейтральних країнах уже йдуть. Отже, ви, адмірале, в найближчому майбутньому взагалі нікому не будете потрібні. Вашу провину доведено, і тільки завдяки мені, Ернсту Кальтенбруннеру — так, так, кажіть саме так, — вас досі не повісили на рояльній, тонкій струні, яка ріже шию. Тому я обіцяю вам, що цей концентраційний табір, де разом з вами в сьомій камері сидить ваш лідер Гердлер і пише для мене проект відбудови майбутньої Німеччини, роздавлять танки зелених СС після того, як вас стратять, якщо ви не погодитесь написати мені все про ваші опорні пункти в Іспанії, арабському світі, Англії, Штатах, Латинській Америці — особливо в Латинській Америці. Ми знаємо, що у вас там створено принаймні дев'ять великих банківських і нафтових корпорацій, які мають тенденцію до того, щоб розростатися вшир і вглиб. Ми хочемо мати від вас не тільки номери банківських рахунків і паролі для вільних операцій з їхніми грошима, але, головне, імена тих ваших людей, які і в майбутньому зможуть продовжувати роботу — як на вас, так і на мене. Питання репутації в діловому світі — питання питань; ви розумієте, що в мене є гроші, багато грошей, але мені потрібні бізнесмени з репутацією, які зможуть негайно реалізувати наші капітали, гарантувати, що не тільки надійно їх помістять у сейфи банків, але ми матимемо цілком легальні рахунки. Або ви пишете мені імена цих людей і я влаштовую вашу евакуацію з цього табору в інше місце — цілком безпечне, — або я перестану боротися за ваше життя». Вам ясно завдання, старина? Розумієте, як він викручуватиметься?

— Це я розумію, рейхслейтер… Я розумію, що ви ставите переді мною завдання, яке практично виконати неможливо… Ви вважаєте, що ця безнадійна розмова все-таки доцільна?

Борман випив ще одну чарку й відповів:

— Хто із стародавніх сказав, що «Париж вартий меси»? Ви юрист, повинні пам'ятати…

— Ну, по-перше, цей вираз приписують Генріху IV, але мені здається, що француз не міг відлити таку фразу, треба шукати аналог у стародавніх римлян…

— От і пошукайте. А в кінці розмови наступіть йому на мозоль: «Шелленберг, — підсумуйте ви, натякаючи на те, що вам відомо все про все, навіть про їхню розмову віч-на-віч, коли красень віз старого адмірала в тюрму, і той, цілком можливо, назвав йому деякі імена, а чого ж, міг?! — вже дещо відкрив мені, відкриє все до кінця, і ви розумієте, чому він зробить тільки так і не інакше, чи варто вам іти в небуття, після того як вас обіграв ваш учень?» Це все, про що я вважав за потрібне сказати вам. Хайль Гітлер!

…Кальтенбруннер підвівся назустріч Канарісу, широко всміхнувся, простяг руку; той запитально, але водночас недовірливо заглянув у очі обергрупенфюрера, руку потиснув; начальник головного управління імперської безпеки відзначив, як схуд адмірал, якою пергаментною стала його шкіра на скронях і біля вух, і поцікавився:

— Прогулянок вам і досі не дозволяють?

— На жаль, — відповів Канаріс. — І це, мабуть, найприкріше покарання з усіх тих, що випали на мою голову: без двогодинного моціону я стаю зовсім хворою людиною…

— Двогодинну прогулянку не дозволяють робити ваші британські друзі, — зітхнув Кальтенбруннер. — Нальоти бандитів Черчілля мають характер геноциду, ми боїмося, що вони розбомблять цей табір і всіх його мешканців, тому вас і тримають у бункері, а от хвилин на сорок — подихати повітрям у лісі — я згоден вас зараз запросити. Не відмовитесь підтримати компанію?

Проте, перш ніж вивести адмірала в ліс, Кальтенбруннер походив з ним по аппельплацу, взявши його під руку, щоб ув'язнені на власні очі побачили дружбу нинішнього шефа РСХА з колишнім керівником армійської розвідки Німеччини.

У лісі пахло пріллю; сніг уже розтав; листя було таке ніжне, що здавалося, і воно більше часу проводить під землею, як німці в бомбосховищах; бруньки цього року якісь дуже великі, вибухові; діброви здавалися нереальними, лункими, порожніми через те, що в лісі не було чути людських голосів (колись тут завжди гралися хлопчики, повертаючись на хутори зі школи); не працював жоден мотор (завжди в цю пору року тут провадились очисні роботи, зрізали торішній сушняк); лише пронизливо і глузливо кричали сойки та ще десь у кущах страшно стогнав пугач.

— Хтось помре, — сказав Кальтенбруннер. — Пугач — птах нещастя.

— Після року в тюрмі ці звуки здаються мені символами щастя, — озвався Канаріс. — Ну, розкажіть, що на фронтах? Нам же не дають ні газет, ні листівок…

— А як ви самі думаєте? Де, по-вашому, стоять англійці н американцями? Де росіяни?

— Росіян ми затримали на Одері, — замислено відповів Канаріс, — а західні армії, мабуть, ідуть з півдня до Берліна.

— З півночі також, — відповів Кальтенбруннер. — А росіян поки що затримали на Одері. Не думаю, щоб це тривало довго.

— Ви приїхали до мене з пропозицією, як я розумію. В чому вона полягає?

— Мені було б цікаво вислухати ваші міркування, пане Канаріс…

Канаріс зупинився, закинув руки за голову й розсміявся:

— До вішальника приїхав той, хто має його стратити, але при цьому дотримується рицарський політес! Я — «пан», а не арештант номер п'ятдесят два! Дорогий Кальтенбруннер, за ті хвилини, що ми з вами гуляємо, я зрозумів: у вас є про що мене спитати, викладайте карти на стіл, спробуємо домовитись…

Кальтенбруннер закурив, пошукав очима, куди кинути сірника, — в лісах, які посаджено біля хуторів, завжди ставили урни для сміття, обгорткового паперу й порожніх консервних бляшанок; не знайшов, засунув у коробку, хоч знав, що це погана прикмета, але переступити в собі австрійця, відданого німецькій ідеї, не зміг — порядок, тільки порядок, нема нічого вищого за порядок; почав говорити повільно, повторюючи майже слово в слово те, що йому дозволив сказати Борман.

Канаріс слухав не перебиваючи, згідливо хитав головою, часом прискорюючи крок, а часом зупиняючись.

— Ось так, — закінчив Кальтенбруннер. — Це все. Вам треба буде прийняти рішення.

— Я, звичайно, назву ряд імен, рахунків та паролів для того, щоб вам відкрили сейфи в банках, але це означає, що мене негайно й безумовно стратять, обергрупенфюрер. Я, на жаль, знаю умови гри, які ви визнаєте: корислива, цілеспрямована і самопожираюча аморальність… Я назву вам імена, але, повірте, коли б ви справді захотіли досягти успіху, то вам треба охороняти б мене так, як доведеться охороняти свою сім'ю в найближчому майбутньому. Але ви не зможете зламати себе, в цьому жахливість вашого становища, мій молодий друже.

— Ви помиляєтесь у двох моментах, пане адмірал. По-перше: знищивши вас, я ризикую підвести тих наших людей, які прийдуть з паролем у банк; цілком можливо, що у ваших банках всі варіанти обговорено заздалегідь. По-друге: знищивши вас, я втрачу Іспанію, де ваші позиції загальновідомі, а Іспанія — той плацдарм, звідки дуже зручно нам тимчасово передислокуватися в Латинську Америку.

Канаріс похитав головою:

— Ви не додумали розмови зі мною, Ернст. Не гніваєтесь, що я звертаюсь до вас так фамільярно?

— Мені це навіть приємно, пане адмірал.

— Бачите, як славно… Отже, ви прибули сюди, підкорюючись чиїйсь вказівці, самі ви до мене на наважилися б поїхати: я досить добре знаю вас і спостерігав вашу роботу останні роки дуже уважно. Мабуть, вас послав рейхслейтер… Ви нікого не підведете, бо поки що й Ріббентроп має радіозв'язок з нашими посольствами за кордоном, і армія може виходити за своїми шифрами на наші військові аташати в Швейцарії, Іспанії, Аргентіні, Португалії, Швеції, Парагваї, Бразілії, Колумбії та Чілі. Ваші люди посилають з моїм паролем тих агентів, якими ви не дорожите, — кожна розвідка, що поважає себе, має такого роду контингент, який не жаль віддати на заклання в ім'я успіху великої операції… Отже, післязавтра ви одержите в своє користування рахунки й налагодите контакт з моїми могутніми банківськими контрагентами, запропонувавши їм — для легальної реалізації — своє золото. Це — по першій позиції. По другій: мої зв'язки в Іспанії були особливо сильні, коли ми крушили там комуністів, а потім вели гру проти Черчілля, щоб він завдяки поганій репутації генералісимуса Франко не здійснив своєї ідеї — висадки військ на Піренеях… Він тоді раз і назавжди вирішив би питання і з Гібралтаром, і з республіканськими ілюзіями гарячих басків та каталонців — під виглядом антинацистської боротьби на півдні Європи. Тепер час упущено, Рузвельт зміг стримати шаленого Уїнні, отже, мої можливості значно послабились: у політиці найцінніше питання часу, в якому тільки й реалізується сила. Думаю, апарат партії має там набагато міцніші опорні бази, ніж я серед фаланги Франко і співчуваючих їй військових. Інша справа, я міг би стати корисним, якби мав від вас гарантію, котра переконає мене, що я вам потрібен — на латиноамериканському й далекосхідному напрямках…

— Які потрібні гарантії?

— Як перший етап співробітництва: я пишу те, що вас цікавить, ми оформляємо договір по-діловому, дороги назад немає, Лондон тепер просто не розуміє мене; якщо ви ознайомите англійців з таким документом, моя репутація буде підмочена в очах секретної служби короля; ви надсилаєте до Швейцарії мою інформацію, а я готуватиму для вас справу в латиноамериканському напрямку… Ернст Рем починав працювати з лейтенантом Стресснером у Болівії, але ж зробив Стресснера генералом я, і саме я передав йому фото фюрера з дарчим написом…

— Швейцарія виключається… Ми просто не маємо права страхувати себе фактом ознайомлення ваших британських друзів з нашим — якщо ми домовимось — договором про таємне співробітництво, бо це означало б добровільно віддати Лондону ваші зв'язки, ваші корпорації і моїх людей. Скоріш, до розмови виявились непідготовленим ви, а не я. Або ж ви вірите мені, і ми починаємо вже зараз думати про майбутнє, або ви мені не вірите, і я змушений робити так, як мені наказано. Даю вам на роздуми два дні, я повернусь до вас у суботу, о дванадцятій.

— Не треба відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні… Тим паче, що гуляємо ми не більше як півгодини, а це така насолода, подаруйте мені ще десять хвилин, любий Ернст… Я згоден написати прямо зразу ж, не гаючи часу… Мені потрібно буде приблизно місяць для того, щоб сформулювати проблему й позначити дані…

— Пане адмірал, — суворо перебив Кальтенбруннер, — у вашому становищі найнебезпечніше перехитрити самого себе. Не треба… Ви ж знаєте, що місяць мене не влаштує: ми з вами обидва розуміємо, чому ви попросили саме тридцять днів в обмін на ваші знання… Отже, півгодини, за які ви напишете огризок, справи не вирішать. Кілька днів — це хороший строк, мало що може статися за два дні, зараз кожна хвилина повна несподіванок…

— Ернст, а що буде з вами, коли фюрер дізнається про вашу зі мною розмову?

Кальтенбруннер хмикнув:

— Ви лякаєте мене? Я охоплений страхом! Я готовий написати рапорт на самого себе! Пане адмірал, коли ви зустрічалися з представниками британської секретної служби і вели з ними досить ризиковані розмови, у мене в сейфі лежала копія вашого рапорту Кейтелю про те, що конче потрібно провести зустріч з ворогом, під час якої можливі «непередбачені напрями розмови». Ви — стратег хитрості, пане адмірал; не тільки Гелен називає вас своїм метром, але й я — у якійсь, звичайно, мірі…

Канаріс посміхнувся:

— Це комплімент… Любий Ернст, скажіть мені щиросердно: ви справді вважаєте, що талант Адольфа Гітлера і на цей раз виведе Німеччину з кризи? Не поспішайте, підождіть… Якщо ви все ще умовляєте себе, що так воно й буде, то подальша наша розмова марна, а коли ви нарешті наважились відповісти собі на це очевидне запитання, то, мабуть, ви стоїте перед вибором шляху в майбутнє… Я розумію, про що ви думаєте, цікавлячись моєю інформацією, знанням, як ви сказали… Але ж ви могли б стати рятівником нації, зважившись на те, що самі ж придушили рік тому: путч, ліквідація фюрера, звернення до Заходу, розпуск партії — притому що ви й ваші колеги залишаються на ключових постах державної машини, гарантуючи її протистояння більшовицьким полчищам.

— Пане адмірал, я приїхав до вас як політик, а не як зрадник…

— Замініть слово «зрадник» на «мобільний емпірик», і вас приймуть у будь-якому клубі, любий Ернст, не можна тепер вбачати майбутнє нації в особі фюрера…

Кальтенбруннер поглянув на годинник, щоб приховати розгубленість і збентеження: Канаріс зараз сказав те, про що він сам уперше подумав — боязко, жахаючись — два дні тому, коли повертався з штаб-квартири Гіммлера; палахкотіли сполохи на сході; з Балтики дув вологий вітер, а у вухах майже дзвеніли слова рейхсфюрера: «Думаючи про себе, Ернст, німець тепер мусить думати про майбутнє Німеччини…»

Бідолашні, бідолашні жінки… — II

— Ні, — сказав Штірліц, вислухавши Дагмар, — усе не так… Ваша реакція на слова друзів Бернадота про можливі труднощі, пов'язані з укладенням перемир'я, занадто, організована… Ви жінка, тобто — емоція. Ваш батько німець, отже частина вашого серця віддана Німеччині… Ви повинні атакувати, якщо хочете врятувати націю від тотального знищення, ви повинні звинувачувати Бернадота в бездіяльності, а ви лише наближаєтесь до того, щоб несміливо й обачно визначити цю правду. А правду не можна визначити: або її виголошують, незважаючи ні на що, або брешуть. Або — або, третього не може бути…

Дагмар дивилася на Штірліца невідривним поглядом, з почуттям прикрості, і якась дивна, відчужена посмішка часом торкала її губи.

— Любий мій, — сказала вона, — не судіть мене суворо. Жінка — найпіддатливіший учень… Тому вона й пнеться повторити мужчину… Про свого чоловіка я не хочу говорити, він нещасна маленька людина, а от мій перший наставник у справах розвідки… Я копіюю його манеру, розумієте? В дитинстві я займалася гімнастикою; тренер став моїм богом; якби він звелів мені викинутися з вікна — я викинулася б… А хлопчики з нашої групи були іншими, в них з народження закладене раціо… І раптом прийшли ви: мудрий, добрий мужчина, чимось схожий на тренера, говорите правду…

— Не завжди, — заперечив Штірліц.

— Виходить, у вас брехня дуже достовірна… І до того ж ви ще вмієте жартувати… І прекрасно слухаєте… І не повчаєте… I дозволяєте мені відчувати себе жінкою… Бачите, я прив'язалась до вас, як кішка…

— Все-таки краще прив'яжіться до мене, як гімнастка до тренера…

— Як скажете.

Штірліц підвівся, підійшов до телефону, попросив дозволу подзвонити, набрав свій номер:

— Здрастуйте, Ганс… Я сьогодні, мабуть, теж не приїду, так що готуйте їжу тільки для себе…

— Де ви? — спитав Ганс.

— Ваш шеф дозволив ставити мені й такі запитання?

— Ні. Це я сам. Я хвилююсь.

— Ви славний хлопець, Ганс. Не хвилюйтесь, усе гаразд, мене охороняють три автоматники… Я подзвоню вам завтра; може, заїду о десятій; будь ласка, випрасуйте мені сірий костюм і приготуйте дві сорочки, одну — сіру, другу — білу; галстук — на ваш розсуд. Почистіть, будь ласка, туфлі — чорні, довгоносі…

Ганс здивувався:

— Довгоносі бувають люди… Це ті, що у вашій спальні?

— Ви добре освоїлись, справді, вони стоять там. І зробіть кілька бутербродів з сиром і рибою, я маю поїхати в досить стомливу дорогу.

— Я не зрозумів, скільки треба зробити бутербродів, пане Бользен…

«Отак і світяться, — подумав Штірліц. — Наскрізь. І це дуже погано. Німцеві не можна говорити «кілька бутербродів». Ні, можна, звичайно, але це означає, що це говорить не німець або не чистий німець. Я мав сказати: «Зробіть сім бутербродів», і це було б за правилами. Треба одіграти так, щоб Мюллер зрозумів, чому я сказав це своє суто російське «кілька»…»

— Хіба ваш шеф не казав, що я їду з дамою? Невже важко підрахувати, що вдень ми будемо їсти тричі, по два бутерброди — це вже шість; я повертаюся сам, значить, попоїм уночі один раз, а вранці другий, звичайно, якщо пощастить поспати в машині, коли не бомбитимуть на дорогах, — отже, до шести треба додати чотири. Всього десять. Скільки кави налити в термос, ви, сподіваюсь, знаєте? Шість склянок — якщо ви такий нетямущий.

Ганс — після паузи — зітхнув:

— А що їстиму в дорозі я? Шеф наказав саме мені везти вас з вашою супутницею…

— Значить, зробите шістнадцять бутербродів і наллєте другий термос — на той випадок, якщо ваш шеф не скасує свого наказу.

Штірліц поклав трубку, увімкнув приймач. Диктор читав останні вісті: «Наші доблесні танкісти відкинули ворога по всій лінії Східного валу; неприступна лінія одерського бастіону — це той рубіж, на якому розіб'ються криваві полчища більшовиків. На західному фронті йдуть бої місцевого значення, англо-американці зазнають величезних втрат; наші доблесні льотчики збили дев'яносто два ворожих літаки, підпалено тридцять чотири танки і висаджено в повітря три склади з боєприпасами. Натхнені ідеями великого фюрера, наші доблесні воїни демонструють зразки беззавітної вірності націонал-соціалізму й рейху! Перемога наближається неминуче, незважаючи на жорстокий опір украй виснаженого противника!»

…Потім диктор оголосив годину оперети. Заступник рейхсміністра пропаганди Науманн^[21] дуже полюбляв віденську оперету, тому ті, хто складав програми, включали такі концерти в радіопередачі щодня, іноді двічі на добу. З того часу як за рішенням Розенберга й Геббельса, що відповідали за ідеологію націонал-соціалізму, в рейху було заборонено американські джази, французькі шансоньє й російські романси, з того часу як Розенберг оголосив головним завданням НСДАП відновлення й збереження старонімецьких традицій, з того часу як на людину в костюмі, пошитому за кордоном, стали дивитися як на потенціального зрадника справи фюрера, з того часу як принципи «крові й грунту» стали певним пробним каменем, на якому перевірялася благонадійність підданого, з того часу як у газетах стали друкувати лише ті матеріали, в котрих підносилась велич самого тільки німецького духу і твердилося, що культури Америки, Росії, Франції, Англії то не що інше, як другосортні словесні чи музичні вправи нелюдів, — заповнювати ефір ставало все важче й важче. Глінка, Рахманінов, Римський-Корсаков і Прокоф'єв являли собою музику вандалів; Равель і Дебюссі — мерзенні насильники мелодизму (Геббельсу ледве вдалося відбити право на трансляцію арій з опер Бізе; він послався на фюрера, який одного разу сказав, що композитор не був чистим євреєм, і, крім того, гидка кров була в нього по батьку, а «є відомості, що мати генія, француженка, мала роман з німцем за рік до народження композитора»); «дирчання» джазу були оголошені «втіхою чорномазих», це не для арійців, а Гленн Міллер і Гершвін взагалі паршиві євреї. Рятували опери Моцарта, симфонії Бетховена й Вагнера. Чотири години на добу співали пісні про партію, про армію, про гітлерюгенд та асоціацію німецьких дівчат «Віра і Краса». І, звичайно ж, улюблені Науманном оперети (але й тут були свої складності: Оффенбах — не арієць, Кальман — тим паче, а Легар — напівкровка). Останніми місяцями, коли бомбили майже безперервно, раціон щоденного харчування по картках став взагалі мізерним, Геббельс наказав експертам з питань ідеології у департаменті музики прослухати мелодії німецьких джазових композиторів початку тридцятих років. «Нехай людей потішає хоча б весела музика, — сказав рейхсміністр, — давайте розважальні програми весь час, включайте більше іспанських пісень, вони бездумні; можна транслювати веселу музику Швеції і Швейцарії, нехай навіть джазову, пояснивши дикторським текстом, що це мелодії наших добрих сусідів…»

— Любите віденців? — спитала Дагмар, нечутно підійшовши до Штірліца. Він відчув її дихання біля лівого вуха: лоскотно й ніжно.

— А ви терпіти не можете?

— Я поступлива. Якщо вам подобається, мені теж буде подобатись.

— Ви коли-небудь відчували себе нещасною, Дагмар?

Жінка завмерла, немов від удару; Штірліц, навіть не оглянувшись, відчув, що вона завмерла.

— Навіщо ви мене так спитали?

— Бо нас чекає робота, і я мушу зрозуміти вас до кінця…

— Ви мене ще не зрозуміли?

— Ні.

Штірліц обернувся, поклав їй руки на плечі, Дагмар подалась до нього; він тихо, губами, прошептав:

— Куди вам вмонтували звукозапис?

Вона обернулась, показала очима на велику настільну лампу…

— Записують завжди? Чи тільки коли ви вмикаєте світло?

— Завжди, — прошепотіла жінка. — Але ви, мабуть, не звернули уваги: коли ви приходите, я витягую штепсель з розетки… І те, про що ви говорили уві сні, чула одна я…

(Чула не тільки вона одна: в її кімнаті обладнали ще два тайники з апаратурою, про них вона не знала…)

…На вулиці, коли вони вийшли з машини, Штірліц спитав:

— Ви все зрозуміли з того, що я говорив уві сні?

Вона похитала головою:

— Російська няня не встигла мене навчити її мови досконало.

…У ресторані грав акордеоніст; за наказом імперського міністра пропаганди і командуючого обороною столиці тисячолітнього рейху Геббельса всі ресторани повинні були працювати; горілку та вино продавали вільно, бери скільки хочеш, без карток.

Штірліц попросив пляшку рейнського рислінгу, найдужче він полюбляв ті вина, які робили біля Сінціга і за Вісбаденом; до війни він часто їздив у неділю до Вюрцбурга; селяни-винороби розповідали йому про той риск, який властивий їхній професії: «Найкраще вино — «крижане», коли виноград збираєш після першого нічного заморозку; треба вміти ждати; але якщо мороз ударить після дощу, сильний мороз, тоді весь урожай піде собаці під хвіст, продавай землю з молотка і наймайся рудокопом, якщо «трудовий фронт» дозволить змінити місце проживання».

— Дагмар, я хочу випити за те, щоб ви по-справжньому допомогли мені. Я п'ю за наш успіх.

— Я — забобонна, за успіх не п'ю.

— Добре, тоді я скажу простіше: я п'ю за те, щоб ви повернулися сюди тільки після закінчення війни…

— Це буде підло по відношенню до Герберта… Хоча ми тільки формально були чоловіком і жінкою, однак це буде підло… Він і живий тільки тому, що я працюю на вас…

— Він мертвий, Дагмар. Вам брехав Лоренс… Ваш чоловік помер у таборі. Ті листи, які вам передають від нього, він написав за тиждень до смерті, його примусили проставити дати наперед, про запас, розумієте?

Жінка кивнула, очі її вмить налилися слізьми, підборіддя затремтіло…

Штірліц побачив, як до ресторану ввійшла молоденька дівчина; вона швидко оглянула зал, зупинилась на його, Штірліца, відображенні в дзеркалі, потім затримала погляд на Дагмар і надто неуважно попрямувала до сусіднього з ними столика.

Штірліц поклав долоню на руку Дагмар, шепнув:

— За нами стежать, а зараз слухатимуть… Будь ласка, наберіться духу… Я запрошу вас танцювати, і тоді ми поговоримо, гаразд?

Він зрозумів, що за ним пущено тотальне спостереження тому, що прийшла саме ця молоденька дівчина. Половину людей із служби спостереження влили в спеціальний батальйон СС, який відправили на Зеєловські висоти на Одері (Мюллер сказав правду); у коридорах РСХА він почув, що для роботи залучено добре перевірених дівчат з гітлерівської організації «Віра і Краса»; два факти, складені разом, — при тій атмосфері гри, в якій він опинився, — давали йому підстави зробити негайний і правильний висновок: кожен його крок віднині відомий Мюллеру; А коли це так, то, виходить, Мюллеру відома адреса його радиста.

«І цим моїм радистом, — думав Штірліц, повільно вальсуючи з Дагмар, — цілком може бути його співробітник. Знаючи, що я робив останній місяць, зіставивши прізвища й географічні назви, вони могли прочитати мої радіограми, бо ту, що була в Плейшнера, яку він віддав їм на Блюменштрасе в Берні, вони вже два тижні зберігали в своєму дешифрувальному бюро. Господи, ну як же мені повірити їй, цій Дагмар? Вона — в їхній комбінації, це очевидно. Але в якій мірі вона з ними? Вона розумна, це плюс для моєї справи. Вона розумна, отже, вона не могла не відчути тієї первинної неправди, яка об'єднує людей тутешньої ідеї. Це можна приховувати, але цього не можна приховати, так чи інакше вуха вилізуть, і розумний ці заячі вуха не може не помітити… Вона нещасна, і не тільки через них… Вона нещасна по-своєму, по-жіночому, як тільки можуть бути нещасні дуже розумні, та до того ще й вродливі жінки, в яких немає дітей… Та коли це так і коли Лоренс зрозумів це перший, а він спритний хлопець, то чому б йому не підготувати її до роботи проти мене? Але ж так не можна — не вірити нікому і ні в чому. Максиме, так не можна! Ні, можна, — заперечив він сам собі, відчуваючи долонею, як тонка спина Дагмар раз у раз здригалася від затамованих сліз, хоч очі в неї були сухі, тільки вилиці взялись прикрочервоним рум'янцем. — Не тільки можна, але зараз, у цій ситуації, треба, бо тут готують таке, мабуть, дуже небезпечне для моїх співвітчизників, але я ще не можу зрозуміти, що саме вони готують, і я лише один тут можу це зрозуміти, я просто не маю права не зрозуміти цього…»

— Дагмар, — шепнув він жінці, — ні сьогодні, ні завтра в машині ми не зможемо ні про що розмовляти з вами… Але ви мусите зосередитись і запам'ятати те, що я зараз скажу… Як тільки висадитесь у Швеції, перевірившись старанно, після того вже, як купите машину — вони там стоять біля бензоколонки, документи вам оформлять зразу, — покружляйте по місту, потім виїжджайте на трасу і, зупинившись у будь-якому невеличкому містечку, коли залишитесь одна, — крім тієї телеграми, яку ви повинні надіслати мені, надішліть ще й другу… Запам'ятайте, Дагмар… «Доктор Шнайдер, Ульфгаттан, 7, Стокгольм, Швеція. Негайно надішліть з оказією моє снотворне, інакше я зовсім хворий. Кузен». Запам'ятали?

Жінка похитала головою, і по щоці її скотилася бистра сльоза.

— Я повторю вам, коли танцюватимемо наступний танець… Ви зробите це, Дагмар, бо це потрібно вам так само, як мені, а може, навіть більше…

Телеграма, яку вивчила Дагмар, нічиєму розшифруванню, та ще в Швеції, не піддавалась. Це був сигнал тривоги, одержавши який, Центр мав прийняти рішення, що робити Штірліцу далі, бо він повідомляв, що, мабуть, його викрив противник, але він продовжує виконувати його завдання, смисл яких для нього незрозумілий. Він просив почати зустрічну гру, однак попереджав, що вся інформація про переговори на Заході, яку він зараз передає в Центр, хоч і відповідає дійсності, але, між іншим, організована Мюллером саме так, щоб першою про неї дізнався не хтось там, а Кремль.

На вулиці за ним не стежили. Штірліц завіз Дагмар додому, пообіцяв повернутися за півгодини і поїхав у той район, де жив радист. Те, що зараз за ним не стежили, породило в ньому цілковите переконання, що Мюллер знав про його перше відвідання явки.

…Радист зустрів його радісно, знову запропонував кави, здивувався, коли Штірліц відмовився, і передав йому шифровку з Центру:

«Дайте ще ширшу інформацію: хто стоїть за переговорами із Заходом після того, як Вольфа дезавуювали? Де проходять переговори? Прізвище хоча б одного учасника? Розуміючи всю складність ситуації, в якій ви перебуваєте, просимо виходити на зв'язок по можливості частіше».

Штірліц дав радистові шифровку, яку він написав щойно; вона була першим кроком у ризикованій і складній контргрі; він вирішив розпочати її, не діждавшись зв'язкового, якого мали прислати, звичайно, в тому разі, коли Дагмар пошле його телеграму:

«Дагмар Фрайтаг я переправляю завтра на поромі в Швецію о 19.04. Вона служить Шелленбергу з ідейних міркувань; для вас вона може виконувати роль маяка, світити тих людей, з якими їй наказано спілкуватись. Вальтер Рубенау, котрого мені треба буде відвезти до Швейцарії, повинен налагодити дублюючі контакти з екс-президентом Музі, щоб шукати шляхи для врятування в'язнів концтаборів. Я пробуду з ним два дні в Базелі, а потім вийду на зв'язок з вами вже з рейху; внаслідок надзвичайної конспіративності переговорів і страху Гіммлера. що про це можуть дізнатися більшовики, зв'язкового до Швейцарії під час моєї першої поїздки прошу не посилати. Гроші, які ви маєте переказати на мій поточний рахунок в Асунсьйоні, надішліть у той банк, який назвали ви в Мадріді. Юстас».

Остання фраза — так само як і слова про «ідейність» Дагмар і про його «повернення в рейх» — були головними у грі; пасаж про «перерахування грошей в Асунсьйон» не було заздалегідь обговорено з Центром, але зміст цих слів керівництво розгадає; до Дагмар у Швеції підсяде людина з Москви, і вона на словах передасть їй те, що повинна передати, він, Ісаєв, вирішив повірити їй до кінця…

…Але Дагмар нічого не передала тій людині, яку справді послали у шведський порт, щоб зустрітися з нею. Пором чекали три поліцейські машини й карета «швидкої допомоги»; Дагмар винесли на носилках; вона була мертва. Поліція виявила на склянці, в якій була отрута, відбитки пальців людини, яка не проходила по картотеках «Інтерполу». З цієї склянки пив Штірліц, коли проводжав Дагмар у каюту першого класу, — і це було зафіксовано людьми гестапо. Як тільки Штірліц і Дагмар вийшли з каюти на палубу прощатися, туди, в перший клас, прослизнув прудкий невеличкий чоловічок із спецгрупи Мюллера, склянку цю взяв із собою; через півгодини туди буде влито грам смертельної отрути; таким чином, Штірліца — якщо він вирішить тікати з рейху — передадуть до рук «Інтерполу» в будь-якому куточку земної кулі як садиста і вбивцю…

…Однак назавтра, рівно в призначений час, від «Дагмар» із Стокгольма на ім'я Штірліца надійшла телеграма про початок роботи з оточенням Бернадота: «З самим графом контакт неможливий, бо він тільки що інкогніто виїхав до рейху, щоб зустрітися з вищими чинами для обговорення умов перемир'я на західному фронті».

…Повідомлення це, передане в Москву (Штірліц про загибель Дагмар нічого не знав, а Центр, розуміючи, що телеграми може розшифрувати противник, про це його не повідомив, почав свою особливу гру), все-таки відповідало дійсності; радянська розвідка одержала точні дані, що саме в той день, коли прийшла шифровка від «Дагмар», граф Бернадот справді зустрівся з Генріхом Гіммлером у приміщенні шведського консульства в Любеці.

Інформація для роздумів — IV (Директор ФБР Джон Едгар Гувер)

Директор ФБР кілька разів прочитав запис розмови «дикого Білла» з адвокатом з контори Даллеса Дейвом Ленсом, яку його люди змогли зафіксувати, обладнавши апаратурою той столик, за яким вечеряли друзі; оскільки Ленс наперед замовив хазяїну ресторану чудову їжу, а всі апарати друзів Донована прослухувались ФБР (звичайно, з метою «охорони державних інтересів США і особистої безпеки директора ВСС»), налагодити діло не становило труднощів для «особливої команди» Гувера, яка виконувала його найсекретніші доручення.

Оскільки Гувер переживав такі ж тривожні дні, як і Донован, він мусив знати все, що відбувається в хазяйстві його могутнього конкурента — а тому можливого союзника — в боротьбі за те, щоб вижити; а втім, президент поки що відкрито не говорив про його, Гувера, звільнення з отим паршивим соціалістом Гопкінсом, але все-таки на поріг Білого дому його останнім часом не пускали; Рузвельт мав унікальну пам'ять, він, як ніхто інший, завжди пам'ятав, на чому піднявся Гувер.

…Кожна країна звичайно являє собою певну двозначність: потомки здивовано запитують себе, як це в тих самих географічних межах могли сусідити та й взагалі визначати обличчя країни такі полярні тенденції, як Гітлер і генерал Людендорф — з одного боку, і Ернст Тельман, Томас Манн і Альберт Ейнштейн — з другого; Муссоліні — на одному полюсі, Антоніо Грамші, Пальміро Тольятті, Ренато Гуттузо і Альберто Моравіа — на другому; як могли існувати в одному історичному зрізі Бісмарк і Маркс, Толстой і «сірий кардинал» Побєдоносцев, Плеханов з Халтуріним і лідери брудного чорносотенства; як у республіканській Франції на одній і тій же вулиці могла сусідити штаб-квартира фашистських кагулярів гітлерівського ставленика де ля Рокка і майстерні Арагона й Пікассо; як, зрештою, пов'язати воєдино такі несумісності, як Хемінгуей, Драйзер, Скотт Фіцджеральд, Гершвін, Армстронг — по один бік, і Гувер, Форестолл і вожді ку-клукс-клану — по другий?!

І все-таки ситуація в Америці після закінчення першої світової війни була така незвичайна, що деякі проекції на майбутні повороти політики цілком можливі й виправдані.

…Американські солдати повернулися тоді з Європи переможцями, але ж повернулися додому далеко не всі: частина молодих хлопців, вихованих на лозунгах демократії, все ще служила в окупаційних військах, розквартированих Білим домом на захоплених територіях більшовицької Росії; вони, ці американські хлопці, які вперше покинули свого батьківщину, стояли під одними прапорами з агресорами, що вдерлися в Радянську Республіку за наказом королівської Британії, мілітаристської Японії, яничарської Туреччини — та хіба мало ще хто рвав змордоване тіло Росії в ті тяжкі роки?!

Але доктрина великих свободолюбців Джорджа Вашінгтона і Авраама Лінкольна не була тоді пустою фікцією в Штатах; чимало людей свято вірили, що право кожної людини, а тим більше держави на свободу вибору мусить бути підтверджено законом, тобто не тільки словом, а й ділом.

Саме тому робітнича Америка активно й відкрито підтримувала більшовицьку Росію, що проголосила — як Джордж Вашінгтон свого часу — повалення іга монархії і створення республіки під зрозумілим для кожного американця девізом: «Свобода, рівність і братерство».

«Руки геть від Радянської Росії!» — був не просто лозунг в Америці; це було дійство, що супроводжувалося страйками, пікетами робітників та демонстраціями напівлегальних тоді профспілок.

Банки й монополії, які проголосили, що «більшовизм — гірший за війну», а тому фінансували окупаційну армію за рахунок зниження заробітної плати трудящим, не могли далі терпіти того, що робітничий клас Америки відкрито й недвозначно заявив свою позицію в ставленні до Леніна і Рад.

Інтереси правлячого класу здебільшого втілюються через честолюбні інтереси окремої особи; так сталося і в Америці.

…Міністром юстиції в кабінеті Вудро Вільсона був директор банку «Страудсбург нешнл» Мітчел Пальмер; він також бувголовою Ради директорів концерну «Сітізенс гес», «Інтернешнл бойлер» і «Скрентон траст».

Одержуючи відомості про стан здоров'я президента Вудро Вільсона, що страждав від тяжкої недуги, Пальмер мріяв не тільки про те, щоб стати героєм правої Америки, розправившись з лівими; йому нав'язливо, до виснаги, вбачалося крісло в Білому домі; на гребені тієї операції, яку він задумав, Пальмер мріяв стати новим лідером заокеанського колоса, котрий згодом він хотів перетворити на бастіон світового антибільшовизму.

Як у будь-якій операції, що планується зверху, успіх справи вирішують конспіративність, гроші й підбір вірних людей, готових на все.

Сама природа міністерства юстиції вимагала секретності заходів; питання про фінансування задуманого було вирішено заздалегідь — під час таємної зустрічі Пальмера з дванадцятьма його однодумцями, власниками найбільших банків і корпорацій, незадоволених м'якотілою політикою ліберала Вільсона; що стосується людей, готових на все, то цю команду очолив давній друг міністра директор бюро розслідувань міністерства Вільям Флінн і начальник щойно створеного секретного відділу загальної інформації міністерства Джон Едгар Гувер.

Гуверу тоді було двадцять п'ять років; на війну його не послали, бо він влаштувався дрібним клерком у міністерстві юстиції; його хвороблива ненависть до негрів і до лівих швидко відкрила йому дорогу вгору.

Саме він увійшов до Пальмера з пропозицією завести облікові картки на радикалів, тобто на тих, хто пише, говорить чи думає по так, як усі.

Пальмер довго пересував на своєму величезному столі чорнильне приладдя, роздратовано-педантично рівняв прудкими, метушливими пальцями різноколірні папки, а потім нарешті сказав:

— Джон, але ж це — антиконституційний захід.

— Він стане ним тоді, коли ми почнемо давати інтерв'ю газетярам, — відповів Гувер. — Доти, поки моя робота буде внутрішньою справою міністерства, яке стоїть на стражі конституції, ніхто, ніде й ніколи не зможе закинути нам, що ми порушуємо основний закон.

Пальмер закурив свої медові солдатські «лакі страйк» і відповів так, як мав відповісти міністр, який думає стати президентом.

— Наша країна визнає принципи довір'я до громадянина. Коли ви вважаєте, що ваша справа не завдасть шкоди святим постулатам — починайте свою роботу. Сподіваюсь, ви розумієте, що я не потерплю нічого такого, що може зашкодити конституції Штатів?

Через чотири місяці Гувер зібрав першу в історії США картотеку на інакомислячих, на всі ті асоціації, клуби, спілки, товариства, які виступали за мир з Росією, за демократію в Штатах і за расову терпимість; дві кімнати в міністерстві заповнили двомастами тисячами карток на тих, кого Гувер вважав ворогами устоїв.

Потім він обладнав таємну друкарню, де налагодив випуск «Комуністичного маніфесту» та праць Леніна, тобто провокаційно друкував заборонену літературу; її зберігання й розповсюдження вважалося майже підсудною справою.

Адреси, куди треба підкинути ці видання, лежали в сейфі Гувера; головне призначити день; все інше було точно зрепетирувано.

Після цього Гувер доручив своєму секретареві, людині фанатично йому відданій, провести три таємні зустрічі з лідерами двох гангстерських груп, справи яких тоді проходили в міністерстві юстиції; контрабанда наркотиками і продаж забороненого алкоголю дали змогу співробітникам Пальмера заарештувати п'ять наймобільніших мафіозі, які відповідали в підпільному синдикаті за оперативну роботу.

— Я згоден звільнити ваших людей під заставу, — сказав посланець Гувера шефам гангстерського підпілля. — Застава буде не дуже велика, хоч, як я розумію, ви погодилися б і на більш серйозні витрати, аби тільки вирвати ваших хлопців із тюрми. Але за цю люб'язність ви мусите стати моїми добрими друзями — віднині й назавжди. А щоб ця дружба була реальною й непорушною, потрібно діяти. І діяти жорстоко. Ви готові до цього?

Співрозмовники перезирнулись — подумали, що краще не говорити, й згідливо кивнули головами. Посланець Гувера пояснив:

— Необхідно, щоб ви провели кілька вибухів бомб — треба пострашити деяких людей, що втратили розум від нестями. Червоні лізуть до влади… Входите в діло?

Через два місяці невідомі підірвали бомбу на Уолл-стріті, Пальмер зустрівся з журналістами:

— Кривавий терор планують емісари, яких таємно заслали сюди червоні. Нам нав'язують громадянську війну, що ж, ми до неї готові…

А сьомого листопада, в день, коли трудова Америка святкувала другу річницю більшовицької революції в Росії, агенти міністерства юстиції вдерлися в ті клуби, товариства й асоціації, які було занесено до картотеки Джона Гувера; людей били гумовими кийками, а то й просто дерев'яними довгими палицями; в тюрми кинули сотні лівих.

Це була «проба сил».

Справжня операція пройшла на початку січня двадцятого року; Гувер не спав усю ніч, сидів біля телефонів; у його кабінеті поставили дев'ятнадцять апаратів, і всі «тривожні» штати доповідали йому про хід операції через кожні дві години.

Масові арешти — схопили понад п'ять тисяч чоловік — провели в штатах Каліфорнія, Нью-Джерсі, Іллінойс, Небраска.

Людей заковували в кайдани й зв'язували одним ланцюгом; саме так, як рабів у давні часи; їх провели по вулицях міст на вокзали, куди вже заздалегідь підігнали тюремні нагони без вікон.

У країні почався шабаш беззаконня. Коли перша фаза облави закінчилась, один з провідних чиновників штату Массачусетс містер Лангрі заявив журналістам:

— Хлопці, ви мене знаєте, я завжди кажу правду, я вам і зараз скажу те, що думаю: якби була на те моя воля, я кожного ранку розстрілював би у дворі нашої тюрми партію червоних, а вже на другий день розглядав їхні справи в суді, щоб усе було оформлено по закону, як і належить…

Знавіснілий на грунті расизму й антибільшовизму письменник Артур Емпі (його душили кошмари ночами, і він пив сильнодіюче снотворне, через це в нього дуже тремтіли руки) почав турне по Америці.

— Слов'яни і євреї, а також негри з мексіканцями є дріжджами нового більшовицького бунту! Люди чужої крові готуються влаштувати криваве побоїще справжнім американцям! Тому запам'ятайте: ліки від більшовиків продаються не в лікарні, а в найближчій збройній крамниці! Мій лозунг: «Проти червоних тільки один засіб — заслання або розстріл на місці!»

Гувер на той час одержав під свою картотеку ще три зали; вхід охороняли моряки, озброєні кольтами й ножами; підозрюваних було тепер уже п'ятсот сорок сім тисяч американців; кожна шістдесята сім'я країни підлягала — якби перемогла точка зору Емпі — висиланню з країни або розстрілу.

В тюрмах почалися тортури: заарештованих по-звірячому били, викликали на очні ставки жінок і дітей; катували при них, вимагаючи признатися в тому, що вони брали участь у більшовицькій змові з метою «повалення законно обраного уряду».

До тюремних лікарень покалічених не відвозили; деяких повикидали з вікон, щоб приховати сліди побоїв — «самогубство»; дехто збожеволів; а чимало не винесли тортур, померли.

Помічник міністра праці Луїс Пост не витримав, він зібрав журналістів і сказав їм:

— Ми перестаємо бути країною свободи! Ми перетворюємося в олігархічну державу під лозунгом боротьби проти «анархії». Зараз «анархістом» вважається кожен, хто виступає проти безконтрольної влади фінансистів і тупих консерваторів, які не хочуть або не вміють думати про майбутнє, про наших дітей, а вони ж будуть жити в іншому світі, зовсім не в такому, до якого звикли ми, старі.

Луїс Пост послав своїх співробітників у тюрми, де страждали заарештовані «анархісти». Його люди повернулися охоплені жахом: вони побачили ні в чому не винних, замордованих і замучених американців, закованих у кайдани.

Пост звернувся з відкритим закликом до нації, щоб допомогли припинити «праве безумство».

Його негайно звинуватили у державній зраді і зажадали віддати до суду; Гувер гарячково вибивав свідчення, щоб довести зв'язок сімдесятирічного патріота Америки з емісарами Москви; справу було передано в конгрес; Пост усе-таки вийшов переможцем; але облави тривали, тюрми були, як і раніше, переповнені.

Автомобільний король Генрі Форд, який підтримував і фінансував цей шабаш, купив кілька газет і почав друкувати цикл статей під заголовком: «Змова міжнародного єврейства». Російські чорносотенці, що емігрували до Нью-Йорка, підготували публікацію антисемітської фальшивки — «Протоколу сіонських мудреців» (копію з коментарями надіслали в Мюнхен, Альфреду Розенбергу, молодому помічникові німецького націоналіста Гітлера, котрий дійсно на повний голос заявив про необхідність фізичного знищення більшовизму, як головної єврейської сили світу).

Ку-клукс-клан провів кампанію вбивання негрів, «куплених на пні» Москвою.

Провідні газети улюлюкали, вимагали ще жорстокіших заходів проти червоних, мексіканців, росіян, українців…

…Пізніше Гувер підготував для міністра Пальмера текст виступу на зустрічі з представниками преси.

— Я не пробачатимусь за дії людей мого міністерства, — сказав Пальмер журналістам. — Я не вважаю за потрібне вигороджувати їх, бо пишаюсь їхньою роботою. Коли хтось із моїх агентів був грубий з заарештованими, то це їм прощається за ту користь, яку вони принесли демократії й свободі в цій країні… Я взагалі маю намір звернутися до конгресу з пропозицією ввести смертну кару для тих, хто закликає до бунту… Двох таких ми вже знаємо — це марксистські терористи Сакко і Ванцетті, на них чекає електричний стілець, хоч би там як галасували про їхню невинуватість більшовицькі комісари.

…От саме тоді, під час безумного шабашу ультраправих, мало кому відомий сенатор Гардінг бабахнув свою заяву:

— Ми живемо в такий час, коли Америці потрібні не герої, а цілителі, не таємничі чудодійні засоби бід хвороби, а просто конституційний спосіб правління…

Через кілька місяців саме цій людині судилося стати президентом США.

Гувер ніколи не забував, як йому працювалося під Гардінгом.

Він просто не мав права забувати цього, бо саме йому — щойно призначеному директору ФБР — довелося не тільки охороняти Гардінга та його міністрів, а й розслідувати обставини таємничої загибелі американського лідера; а втім, Гувер відвів від себе керівництво цією справою, і він мав усі підстави для того, щоб триматися осторонь…

…І ось тепер Гувер ще й ще раз гортав ті невеличкі сторінки з грифом «цілком секретно, надруковано в одному примірнику, підлягає знищенню», на яких було зафіксовано розмову Донована з Ленсом про те, що Рузвельт стає небезпечним для Америки.

Це так.

Так, саме Рузвельт зробив те, що було ненависне і Гуверу, і Доновану, і всім тим, хто стояв за ними: він визнав Ради, він відкрив у Москві посольство, він сів за один стіл зі Сталіним, він визнав за більшовиками право на рівноправну участь у справах післявоєнного миру, він заважає людям великого бізнесу зробити конче потрібні кроки, щоб зберегти Німеччину для Заходу, він дозволяє собі апелювати до народу через голови тих, хто — по-справжньому — за цей народ відповідає, через голову Уолл-стріту й Далласа, Бостона і Огайо; президента занесло, він повірив у міф, а це недопустимо для політика; казкар має право на те, щоб розповісти свою добру казку й піти; якщо він зволікає, не треба заважати тим, хто хоче показати йому на двері….

Гувер викликав свого помічника й сказав:

— Малюк, мене тривожить те, що наш президент ще й досі ігнорує питання особистої безпеки. Так, Гітлеру каюк, але перед кінцем він може піти на все. Я боюсь за нашого президента. Тому, малюк, якщо це тебе не обтяжує, то сьогодні ж уважно подивися кримінальні справи про розслідування обставин загибелі Лінкольна й Гардінга, уроки минулого мають бути застереженням на майбутнє…

«Берлін, Юстасу. Нас цікавить інформація про те, в якій мірі серйозні контакти Шелленберга з графом Бернадотом. Чи це той Бернадот, який був керівником Червоного Хреста? Чи повідомив вас Шелленберг, з ким зв'язаний Бернадот на Заході, до кого конкретно просять його звернутися нацисти? Чи не може все це бути дезінформацією? Центр».

«Берлін. Юстасу. Чи може бути дезінформацією з боку Шелленберга згадування імені екс-президента Швейцарії доктора Музі? Чи мова йде про нього, чи про його синів? З ким із гітлерівців зустрічався Музі? Чи відомі йому справжні імена його контрагентів? Центр».

Фактор випадковості

Секретна інформація, що надійшла Борману з Лінца, від гаулейтера Верхньої Австрії Айгрубера, дуже насторожила його.

…Всі в рейху (звичайно, хто мав доступ до інформації) вважали, що СС, розгромивши генеральський путч, змогли підпорядкувати собі армію і таким чином стали влітку сорок четвертого року наймогутнішою силою імперії.

Така думка була правильна; саме тому Борман зробив усе для того, щоб вирівняти баланс сил, згрупованих навколо фюрера. Для цього він, використавши Геббельса, розробив і провів широку кампанію в газетах, на радіо, під час грандіозних мітингів та маніфестацій: «Слава воїнам СС, надійній опорі нації!» Геббельсу він не відкрив святая святих свого плану, працював, як завжди, в ім'я чистої ідеї; справді, він вважав, що без нищівного удару військ СС генерали могли б на якийсь час узяти верх у Берліні. Тому Геббельс сприйняв за щиру правду фразу, яку мимохідь кинув Борман: «Тепер більшість членів СС, що залишилися в тилу, треба негайно відправити на фронт, влити їх у ряди армії, поставивши на керівні пости; моральну стійкість СС та їхню високу націонал-соціалістську свідомість доведено на ділі — один батальйон Ремера розгромив штаб армії резерву й поставив на коліна берлінський гарнізон, отруєний трутизною продажної американської фінансової плутократії, що купила генералів за брудні долари».

Гітлер підписав декрет про відправку членів СС у діючу армію…

Таким чином, восени сорок четвертого Гіммлер уже не мав такої масової опори в рейху, як було досі, бо більшість офіцерів його організації тепер гнили в окопах на Сході й на Заході. Правда, це переміщення масової тилової опори рейхс-фюрера не торкнулось апарату РСХА, але двохсоттисячний загін «чорних» СС, переважно гестапівців, не витримував ніякого порівняння з шестимільйонною масою «коричневих», тобто рядових членів НСДАП.

Тепер, після того, як більшість «рицарів СС» потрапили у подвійну підлеглість — Гіммлера й армійського командування, — після того, як вони опинилися в бліндажі чи в казармі, без права пересування, апарат Бормана став єдиним кістяком рейху, його скелетом, реальною її безконтрольною силою країни.

Щотижня Борман одержував докладні звіти від своїх гаулейтерів. Німеччину розподілили на тридцять три гаулейтунги — тобто всі землі, такі, як Баварія, Гессен, вільне місто Гамбург, мали свою величезну обласну партійну машину.

Борман не відправив на фронт жодного з своїх функціонерів, а в апараті НСДАП працювало понад дев'ятсот тисяч чоловік; всі вони служили йому, тільки йому; вони йому звітували щомісяця; він їм надсилав директиви, з ними проводив інструктажі; саме на такому інструктажі, який він провів у Берліні в листопаді сорок четвертого, коли зібралося понад тисячу місцевих керівників НСДАП, Борман сказав:

— Тепер, коли на плечі наших братів по СС лягла головна відповідальність за майбутнє рейху, яке вирішується на полях битв, ваше завдання, дорогі партайгеносен, полягає в тому, щоб узяти на себе частину їхньої роботи в тилу, допомагати їм щодня й щогодини, скоординувати спільну діяльність і з усіх важливих питань звертатися до мене, щоб я міг обговорити найневідкладніші справи з рейхсфюрером Гіммлером.

…Серед функціонерів були ще й ті, які пам'ятали Рема і Грегора Штрассера, знали, що без них фюрер ніколи не прийшов би до влади, і їх охоплював жах при згадці про страшну долю цих основоположників руху, і тому вони затаєно, тяжко боялися СС, що розстріляло багатьох ветеранів партії, які наважились відкрито висловити свою незгоду з акцією бійців «охоронних загонів», котрі усунули з дороги Рема і Штрассера.

Саме тому пасаж Бормана про «допомогу СС» апаратники НСДАП зрозуміли як сигнал до дії, до безумовного підкорення СС місцевим організаціям партії.

Гіммлер дізнався про це все постфактум, повернувшись до Берліна з поїздки на Східний фронт, тільки після того, коли фюpep сказав йому:

— Все-таки я не перестаю дивуватися з ненав'язливої й коректної доброти Бормана. Він не ждав, поки ви звернетеся до нього з проханням по допомогу, а перший подав вам руку братства… Гадаю, тепер ви не відчуватимете тих втрат, яких завдала організації СС передислокація ваших кращих частин на поля битв…

Гіммлеру лишалося тільки подякувати Борману і, ненависно посміхаючись, потиснути йому руку.

Відтоді місцеві організації PCXА і СС повинні були — хоч це й не провели окремою постановою — передавати свої щомісячні звіти в НСДАП.

Один з таких документів потрапив на очі гаулейтеру Верхньої Австрії Айгруберу. В ньому глухо говорилося про те, що кілька разів у районі Альт Аусзеє, неподалік від тих місць, де стоїть вілла Кальтенбруннера (він завжди приїздив туди щосуботи — поки не зламалося становище на фронтах), зафіксована робота короткохвильового передавача, що виходив, судячи з усього, на американську розвідувальну мережу в Швейцарії.

Айгрубер зажадав від місцевого гестапо докладнішого звіту про ворожу розвідгрупу, засновану противником зовсім близько від резиденції обергрупенфюрера Кальтенбруннера, але ясної відповіді не дістав; здивований, він запитав ще раз. «Іде оперативна розробка», — відповіли йому лаконічно, натякаючи, що будь-які подробиці можуть завдати шкоди розслідуванню.

Айгрубер вважав своїм обов'язком довести до відома Бормана про цю дивну справу, бо область, яка була у його віданні, межувала з Альпійським редутом, районом Берхтесгадена, де дислокувалась запасна ставка Гітлера, — саме туди він мав з дня на день перебратися з Берліна, щоб продовжити боротьбу проти ворога; крім того, тут, між Лінцем і Зальцбургом, містилися соляні копальні Альт Аусзеє, куди сховали експонати «музею фюрера» на суму дев'ятсот сімдесят три мільйони доларів.

…Саме ця інформація змусила Бормана викликати Мюллера й доручити йому негайно й досконально з'ясувати всю правду. «Ніхто не знає про це сховище, — сказав Борман, — я запевнив Гітлера, що шедеври світового мистецтва ніколи не потраплять до рук ворога: або вони залишаться нашими, — або ж їх поховають у соляних шахтах і знищать підземними водами».

Мюллер запитав своїх.

Відповідь надійшла така ж неясна, як і та, яку відправили Айгруберу.

Мюллер одразу збагнув, що відбувається це, мабуть, тому, що в процесі розслідування випливло таке ім'я, говорити про яке в документі або по телефону аж ніяк не можна. Невже Кальтенбруннер теж почав гру, після того як зустрівся з Бернадотом?

І Мюллер вирішив, що до Зальцбурга можна посилати лише найвірнішу й найспритнішу людину.

Кого? Холтофа? Вірний, але дурний, наламає дров, небезпечно. Айсман? З його принциповістю він полізе в бійку, не думаючи про наслідки. Звичайно, найкращим у цій комбінації був би Штірліц. Але він у грі, він потрібен тут.

Мюллер так і не вирішив, що йому робити, подзвонив Борману, попросив кілька днів на роздуми; той погодився, хоч голос його був холодний, не мав тієї доброзичливості, яка з недавнього часу стала характерною для нього в розмовах з групенфюрером.

…Гестапо Лінца і Зальцбурга розгубилося саме з тієї причини, яку Мюллер відчув шкірою: справді, передачі на Захід ішли майже з того самого місця, де був розташований особливий відділ зв'язку СД, що безпосередньо підлягав Кальтенбруннеру. Отже, за законами нацистської ієрархії, місцеве гестапо повинно було увійти з пропозицією у відділ РСХА по Верхній Австрії; той — у свою чергу — мав погодити це питання з Айгрубером і звернутися, обминаючи Шелленберга й Мюллера, безпосередньо до Кальтенбруннера за санкцією на проведення оперативної розробки його найближчих співробітників, які сиділи в Альт Аусзеє, в розкішній віллі, що прилягала до замку шефа таємної поліції, за високим дубовим парканом під охороною кулеметників СС.

Гестапо Лінца й Зальцбурга побоювалося звертатися з такою пропозицією: в люті Кальтенбруннер був некерований. Його реакцію не можна було передбачити — в секретній службі знали, що на нього працюють в Альт Аусзеє люди, відібрані ним особисто. Тому так довго й тяглося все це, і ніяких заходів не вживали.

А тим часом в Альт Аусзеє, у штабі Кальтенбруннера, справді працював офіцер СД, завербований американською секретною службою в грудні сорок четвертого…

Необхідність кардинального рішення

Начальник радянської розвідки двічі перечитав шифровку полковника Ісаєва, відомого як «Штірліц» лише одному своєму помічникові, з яким він починав роботу в ДПУ ще з Берзінем і Пузицьким; роздратовано відсунув від себе червону папку, в якій йому принесли повідомлення, і, знявши трубку кремлівського телефону, спитав:

— Що там мудрує «Дев'ятий»?

— Він не вміє мудрувати, він просто повідомляє все, що зібрав.

— Товариш Сталін вимагає точних даних, а що мені йому доповідати? Мені здається, ви навіть не уявляєте, як може закінчитися гра «Дев'ятого». А зараз потрібні точні дані…

З цим він і поїхав у Кремль.

— Ну й що ви хочете мені всім цим довести? — повільно запитав Сталін. — Я не до кінця розумію, що передає ця ваша людина? Або вона наштовхує нас на те, щоб ми зробили новий, ще жорсткіший демарш проти Рузвельта, або натякає на необхідність нашого контакту з гітлерівськими бандитами. Чи не можна запропонувати вашій людині прибути до Москви…

— Перейти лінію фронту зараз неможливо.

Повернувшись до себе, начальник розвідки хотів був уже написати телеграму, зміст якої зводився до того, щоб Ісаєв постарався повернутися додому, але, ознайомившись з його останньою інформацією з Берліна, прийняв рішення прямо протилежне першому: апарат уміє коригувати обставини надійніше за всі параграфи і вказівки.

— Мабуть, — сказав начальник розвідки своєму помічникові, — дні Ісаєва лічені, але він знав, на що йшов, погодившись повернутися в Берлін. Продовжуємо гру — хоч це й жорстоко. Оскільки хтось весь час лякає нас, даючи нам змогу через Ісаєва дізнаватися про факт сепаратних переговорів з союзниками, — ми злякаємося. Ми дуже злякаємося… Нехай служби уважно продумають тексти майбутніх шифровок, які ми надсилатимемо до Берліна. Якщо Ісаєв зрозуміє наш хід, він відповість так, як уже одного разу було. Я маю на увазі його пасаж про переказ грошей на його рахунки… Однак, — він повільно закурив, важко затягся, — краще, щоб він не зрозумів… Так, саме так, генерале… За всім тим, що розігрується в Берні, Стокгольмі і в Любеку, стоїть життя мільйонів…

— Готувати спецповідомлення для товариша Сталіна?

Начальник розвідки підвівся з-за столу, походив по кабінету, посміхнувся, тільки він один знав чому, і нарешті відповів:

— Чи пан чи пропав — двічі не вмирати.

— Поки що почекаємо? — спитав помічник.

— Навпаки, зробіть це якнайшвидше.

— Ну, й що це нам дасть? — запитав Сталін, прочитавши сторінку, яку підготував начальник розвідки. — Нічого це нам не дасть, а противникові — якщо вами грають, а не ви ними граєте — дасть багато чого. Черчілль ураз може роздути справу про нашу невірність, про те, що не вони, а ми вступаємо в переговори з Берліном… Ні, я думаю, це непотрібна затія… Повідомте вашого полковника, щоб він повертався на Батьківщину, тут ми його й послухаємо.

— Якщо в Берліні одержать таку телеграму і він наважиться тікати, він загине.

— Чому? — Сталін знизав плечима. — Жуков стоїть за сто двадцять кілометрів від Берліна, цілком можна втекти.

— Гестапо, мабуть, читає наші телеграми. А в своїх телеграмах наша людина почала свою гру, не чекаючи наказу… Він у становищі надзвичайному… Гестапо, мабуть, хоче використати його як канал дезінформації… А може, і найдостовірнішої інформації…

— Я не вмію розуміти двозначні відповіді, — глухо сказав Сталін і тяжко закашлявся. — Або дезінформація, гра, хитрість, або безумовно достовірна інформація. Цей ваш полковник зможе напевне відповісти: грають нацисти чи дають достовірну інформацію? Або — або?

Начальник розвідки відразу збагнув, що саме це роздратоване запитання Сталіна дає йому змогу добитися того, до чого Верховний Головнокомандуючий був готовий — це абсолютно очевидно — відмовити йому. Тому він відповів негайно:

— Я переконаний, що таку відповідь ми від нього одержимо.

— І ви можете поручитися перед Державним Комітетом Оборони, що це буде абсолютно точна відповідь?

Начальник розвідки на якусь мить запнувся, розуміючи, яку він бере на себе відповідальність, але, будучи професіоналом, одним із тих небагатьох, хто лишився живим з часів Дзержинського, він розумів, які величезні можливості на майбутнє дає йому гра, почата гестапо й розгадана — на самому початку — радянською розвідкою. Тому він відповів, пильно подивившись в очі Сталіну:

— Я беру на себе всю відповідальність.

— Не ви, а я, — закінчив Сталін. — Мені треба буде прийняти політичне рішення на підставі ваших матеріалів. Те, що вам забудеться історією, мені — ніколи.

Як тільки начальник розвідки вийшов, Сталін зразу ж подзвонив по ВЧ Жукову й Рокоссовському. З Жуковим у нього були складні стосунки, а Рокоссовського він любив, а втім, забороняв собі признаватися в тому, що в сутності цієї любові було й почуття провини. Попросивши Рокоссовського так само, як і Жукова, спішно вилетіти до Москви, він сказав йому.

— Я почастую вас справжнім карським шашликом, бо ви ж тепер на європейській кухні, а вона — прісна. Я завжди потерпаю від цього — несмачно готують.

Першого він прийняв Жукова.

Розповівши про факт переговорів західних союзників з нацистами, Сталін запитав:

— Як вам здається, Жуков, чи можливе мирне протистояння англо-американців з німцями в Берліні?

— Солдати Ейзенхауера і Монтгомері не зможуть з'єднатися з нацистами, товаришу Сталін, це протиприродно; хімічні реакції можливі тільки серед тих реактивів, які мають елементи поєднання…

— Черчілль, який перший проголосив хрестовий похід проти нашої країни у вісімнадцятому, не має, таким чином, нічого спільного з Гітлером у своєму ставленні до Рад?

— Я маю на увазі солдатів…

— А кому солдати підлягають? Це добре, що серце ваше пом'якшало, але війна ще не кінчилась… Словом, я думаю, що зараз вирішальне слово за армією, треба ввійти у Берлін першими, і якнайшвидше… Зможемо?

— Зможемо, товаришу Сталін.

— Тобто армія зараз має прийняти головне політичне рішення, утвердити статус-кво, взяти Берлін і, зламавши опір фашистів, продиктувати їм умови беззастережної капітуляції… Але ввесь цей час із заходу йтимуть англо-американці, не зустрічаючи опору, по гарних трасах — Гітлер думав про війну заздалегідь, будував автостради…

— Черчілль знає, що вам відомо про сепаратні переговори, товаришу Сталін?

Сталін не любив, коли йому ставили такі прямі запитання, тому відповів коротко:

— Він знає те, що йому належить знати… Хочете Першотравень зустріти біля рейхстагу? Якщо хочете, думаю, тил зробить усе, щоб допомогти вам… Та й світові від цього буде легше в майбутньому: лише довівши свою силу, можна вимагати достойної поваги з боку політиків…

Уважно слухаючи Сталіна, Жуков раптом чітко побачив обличчя маршала Тухачевського, його довгасті, мов у оленя, очі, коли той викладав у Наркоматі оборони свою концепцію танкових атак сильними моторизованими з'єднаннями. І йому здалося, що він чує голос його: «Тільки довівши фашистам нашу силу, озброївши Червону Армію досконалою науковою доктриною, що базується на передовій техніці середини двадцятого століття, ми зробимо війну неможливою, бо гітлерівці бояться тільки одного — монолітної сили, що їм протистоїть; вони, ніби грифи, злітаються на запах крові: нацисти відчули Франко, вони побачили розлад між комуністами, анархістами й центристами — ось вам удар по Іспанії; поваги від Гітлера не діждешся, він надто ненавидить нас, але страх перед нашою силою стримає його від агресії…»

…Сталін походив по кабінету, зупинився біля вікна, замислено спитав, ніби й не чекаючи відповіді Жукова:

— Цікаво було б до кінця зрозуміти логіку Гітлера та його оточення… Чому вони піддаються арміям західних союзників? Чому не хочуть бодай пальцем поворухнути, щоб хоч якось стабілізувати фронт на Рейні? А можуть, цілком можуть. На що сподіваються, перекидаючи свої війська з заходу на Одер? Навіть коли вони зберуть у Берліні мільйон солдатів, невже Гітлер всерйоз думає, що це зупинить пас? А коли не Гітлер, то хто думає саме так серед його найближчих співробітників? Чи це спроба затримати нас до того моменту, поки англо-американці ввійдуть у Берлін перші? Питання престижу, а не змови?

Він обернувся до Жукова, повільно обійшов великий стіл, на якому панував суворий порядок — журнали «Новий мир», «Знамя» і «Звезда» з різноколірними закладками лежали купкою; так само акуратно лежали нові книжки. Зупинився біля свого стільця з високою спинкою, але не сів, тільки стиха запитав:

— Коли наші війська остаточно підготуються до наступу? Коли зможемо почати штурм Берліна?

Жуков відповів, що план штурму Берліна опрацьований у його штабі, наступ Першого Білоруського фронту може початися не пізніше як через два тижні, маршал Конєв теж буде готовий до цього строку.

— Але, — закінчив Жуков, — війська Рокоссовського, судячи з усього, затримаються, щоб остаточно ліквідувати противника в районі Данціга і Гдині до половини квітня і не зможуть почати наступ одночасно з нами…

Сталін знову походив по кабінету, потім повернувся до столу, пихнув люлькою й сказав:

— Що ж, доведеться почати операцію, не чекаючи дій фронту Рокоссовського… Конче потрібне кардинальне рішення…

Ланки змови

Мюллер поклав на стіл Бормана п'ять сторінок убористого — майже без інтервалів — машинописного тексту й мовив:

— Думаю, цього більш ніж досить, рейхслейтер.

Борман читав швидко; перший раз, як завжди, по діагоналі, роблячи на полях тільки йому зрозумілі помітки; другий раз він проходив по тексту скрупульозно, з олівцем, обдумуючи кожне слово, але тільки в тих рядках, які міг пустити в діло, на інші вже не звертав уваги.

На цих п'яти сторінках Мюллер зібрав і узагальнив дані прослухування розмов Гудеріана і Гелена, що вела його служба останніми днями на прохання Бормана.

Рейхслейтер зразу ж підкреслив цілий ряд фраз: «фюрер зовсім деморалізований», «злочин Гітлера — з погляду законів війни — полягає в тому, що він досі зволікає з евакуацією ставки в Альпійський редут», «Гітлер не хоче дивитися правді у вічі», «катастрофа, мабуть, настане в кінці травня, Гітлер винен у тому, що ми програли виграну кампанію», «те, що Гітлер не дозволяє евакуювати групу армій з Курляндії, те, що він досі не дозволяє перекинути всі війська із заходу на схід, є свідченням того, що він абсолютно відірвався від життя; він живе в бункері затворником, не розуміючи настрою нації, йому невідомо, що в рейху нема хліба й маргарину, він не хоче знати, що люди мерзнуть у нетоплених квартирах; його наказ кидати хлопчиків гітлер-югенду в бій чреватий тим, що через двадцять років у країні не буде достатньої кількості чоловіків того віку, якому доведеться командувати відродженою армією Німеччини», «єдина надія на врятування німецького національного духу полягає в тому, щоб зосередити під Берліном всі наші армії і нав'язати більшовикам таку битву, яка потрясе Захід, бо це буде битва проти ідеї інтернаціоналізму, проти російського комунізму, битва за вічні європейські цінності»…

Борман підвів очі на Мюллера:

— Ви ж розумієте, що такі висловлювання я просто не маю права показати фюрерові, це травмує його раниму душу.

— Рейхслейтер, я догадувався, навіщо вам потрібен цей матеріал, і тому відбирав найделікатніші висловлювання. Були крутіші.

— Ну, знаєте, згарячу все що завгодно можна сказати… І Гудеріан, і Гелен — чесні люди, але вони занадто прямолінійні, армійська каста… Саме тому ваш матеріал — у такому вигляді, як його записано, — не годиться… Будь ласка, підготуйте на півсторіночки такі приблизно дані: Гелен має сказати, що йому потрібний відпочинок, що він не може більше виносити безупинних бомбардувань, і якщо в бункері не чути цього виснажливого гуркоту, то він у Майбаху живе на грані своїх сил… По-моєму, логічно, як вам здається?

— Цілком.

— Ну, а що стосується Гудеріана, то нехай він скаже Тіппельскірху чи Хайнріці, що мріє — після того, як його підлікують, — повернутися в окопи; танкові битви, майстром яких він себе вважає, забезпечать нам перемогу в майбутніх боях. Нехай він скаже — але в досить шанобливих тонах, — що постійні розходження з Кейтелем, а особливо з Йодлем, не дають йому змоги виявити себе як воєначальника, що здобув собі ім'я на полях танкових битв…

— Саме така розмова відбулася у Гудеріана з рейхсфюрером, — зауважив Мюллер.

Борман посміхнувся:

— Це я порадив йому так розмовляти з Гіммлером. Думаю, фюрер доручить саме Гудеріану поїхати в Пренцлау, в штаб групи армій «Вісла», і вручить Гіммлеру наказ про те, що з рейхсфюрера знімається командування…

Мюллер кашлянув, прикривши рот долонею, і тихо запитав:

— Ви гадаєте, що роз'єднання Гіммлера з армією приведе його до ще більшої ізоляції? Позбавить реальної сили?

Борман довго мовчав, потім, зітхнувши, відповів:

— Мюллер, хочу дати добру пораду на майбутнє: ніколи не показуйте тому, хто стане вашим шефом, що ви вмієте вичисляти його думку наперед… Ви, навпаки, мусите всіляко переконувати свого керівника, що вміння бачити грядуще властиве лише йому одному, і нікому іншому… Знаєте, як вам зараз треба було б сказати мені?

— Мабуть, я повинен був, — добродушно відповів Мюллер, — висловити здивування, що така достойна людина, якою всі по праву вважають рейхсфюрера СС, не буде надалі очолювати групу армій «Вісла»; рейх не матиме змоги зайвий раз упевнитися, — який благотворний вплив людей СС на безідейні сили вермахту…

Борман похитав головою:

— Тоді ви зразу розписалися б у тому, що служите дурневі чи параноїку… А я психічно абсолютно здоровий, що, на жаль, позбавляє мене надії прославитися геніальним… Та й я не такий уже дурень… Ні, любий Мюллер, ви повинні були сказати, що таке рішення вас страшенно вразило, потім витягли б ручку й блокнотик та й показали б, що ви нічого не можете самі, а лише вмієте скрупульозно виконувати те, що вам накаже шеф.

Мюллер ледь стримався, щоб не сказати: «Ви нав'язуєте мені свою манеру поведінки, чи варто повторювати? Адже саме пошук породжує нові повороти якості».

Борман, ніби зрозумівши ці думки Мюллера, сказав:

— До речі, саме так, я нав'язую вам стереотип поведінки, який привів мене в те крісло, де я сиджу зараз, і роблю це лише тому, що наші з вами стосунки за останні тижні стали особливими, Мюллер… А тепер скажіть головне: чи зможете ви зробити так, щоб у Кремлі вже завтра дізналися про дві події, зовні нічим між собою не пов'язані. Перше — начальником штабу замість Гудеріана призначено генерала Кребса, якого тримали в тіні тому, що він був службовцем військового аташату в Москві при Шуленбургу, коли той був послом. Кребс дуже добре знав росіян і як тільки міг відстоював своє переконання, що воєнна перемога над Росією неможлива; друге — що на посаду начальника штабу Кребса провів робочий секретар фюрера, якийсь Борман, котрий вважає: саме Кребс у потрібний час зможе домовитися з радянським Верховним Головнокомандуванням про необхідність припинити кровопролиття.

— Зможу, — відповів Мюллер, зовсім упевнившись у тому, що в Бормана існує детально розроблений план врятування, в якому елемент випадкового провалу, звичайно ж, враховано, але головну ставку поставлено на грунтовну планомірність удачі.

— Я вірю вам, — сказав Борман. — Отже, тепер ви маєте право запитувати мене.

— Чи варто, рейхслейтер? Я безмірно відданий вам, ваше сходження свідчить про те, що ви знаєте наперед не два чи три, а сто ходів і розраховуєте їх так, що будь-яке стрясання повітря моїми здивованими словесами може перешкодити вам тримати нитки плану в єдиному клубку задуму.

Борман зауважив:

— Щось ви заговорили, як Шелленберг: аж надто витіювато, а тому — підозріло…

— Кожна людина завжди намагається бодай у чомусь узяти реванш, коли усвідомлює, що в головному, тобто в розумі, реванш неможливий… От я й почав заливатися соловейком, не гнівайтесь…

— Відповідь переконлива… І, нарешті, дві останні позиції, Мюллер… Зробіть так, щоб ваша служба одержала тривожний сигнал із Фленсбурга, з морської бази грос-адмірала Дьоніца, про те, що на борту підводного човна особливого призначення ведуться недопустимі розмови серед офіцерів флоту… І почніть там роботу… Домовтеся з вашими людьми, які обслуговують підводний флот, щоб вони погодилися ввести в екіпаж п'ятьох ваших найдовіреніших колег… Нехай вони їдуть туди негайно… Нехай вони знають, що без вашої команди цей підводний човен не має права відійти від пірса ні на сантиметр… А ось цю папку з рядом питань у справі Рудольфа Гесса я довіряю не вам, а пам'яті ваших онуків. Прочитавши цю справу, можна зберегти головну таємницю рейху чи, навпаки, втратити її, хоч взагалі це було б прикро. — Немов злякавшись, що Мюллер може запитати його про щось, Борман швидко підвівся, віддав папку групенфюреру й сказав: — До побачення, ви вільні!

…Потім він прийняв Кальтенбруннера, перевіривши за годинником неможливість навіть випадкової зустрічі Мюллера з своїм безпосереднім начальником; прочитав три сторінки, які написав у концтаборі Канаріс, запитав, наскільки ці дані цікаві, вислухав відповідь, з неї було ясно, що така інформація в картотеках РСХА не зареєстрована, не кажучи вже про відділи армійської розвідки, сховав аркуші в сейф, зауваживши при цьому:

— А от через мене така інформація проходила, Кальтенбруннер, і це не та інформація! Канаріс віддає вам лузгу, спробуйте з ним ще трохи попрацювати, але, мені здається, ставити на нього немає смислу — вислизне… Якщо знову почне хитрити — ліквідуйте його: нема чого переводити табірну брукву й каву на безперспективну людину…

Потім він попросив Кальтенбруннера влаштувати йому зустріч з посланником Парагваю, але так, щоб ні одна жива душа, крім них двох, про цю зустріч не знала, і пішов зустрічати Кейтеля, який з хвилини на хвилину мав прибути з Майбаха, щоб доповісти фюрерові про становище на фронтах, — це робилося щодня…

…А пізно ввечері, за годину перед вечірньою нарадою в ставці, йому подзвонив Штірліц.

— Через два дні, — сказав Штірліц, коли вони побачилися, — вночі, в генеральному консульстві Швеції в Любеку рейхсфюрер Гіммлер почне новий тур переговорів з графом Фольком Бернадотом. Ці відомості абсолютні, і я вважав своїм обов'язком повідомити вас про це негайно…

— Спасибі, — замислено озвався Борман. — Коли б я не вірив вам і не мав змоги доручити, щоб цей факт перевірили, я назвав би це маячнею… Не за кордоном, а тут, не таємно, а на очах нації, в рейху! Немислимо! Ви повідомили про це Мюллера?

— Ні.

— Повідомляйте тепер його про все, Штірліц. Чим далі, тим мені буде важче приділяти вам час, ви ж розумієте, яка серйозна ситуація. Довіряйте Мюллеру, як мені, він дістав мої рекомендації в більшості позицій, які всіх нас непокоять.

Повернувшись у бункер, Борман пройшов у невеличку кімнату, де постійно жив його помічник, штандартенфюрер Цандер, разом з двоюрідним братом Бормана, начальником гвардії охорони Альбрехтом, і, щільно причинивши двері, сказав:

— Цандер, хто з близьких до рейхсмаршала людей послухає нашої поради?

— Майор Йоханмайєр, — відповів Цандер.

— Та ні, — з прикрістю заперечив Борман. — Він тепер ад'ютант фюрера, а не людина рейхсмаршала… Я питаю про тих, хто повсякчас перебуває разом з Герінгом…

— Полковник Хубер. Він ладен зробити мені будь-яку послугу.

— В нього шрам на лобі?

— Так.

— По-моєму, хтось із його родичів по дружині був зв'язаний із змовниками? Здається, двоюрідний дядько?

— Саме тому я й можу на нього покластися.

— Кандидатура хороша… Ви йому вірите цілком?

— У мене є для цього всі підстави…

— Гаразд… Ви маєте почати з ним роботу в тому напрямку, що Герінгу час уже подумати про передислокацію в Альпійський редут, щоб звідти продовжувати боротьбу з ворогом… Керувати авіацією з Карінхалле неможливо… Ви повинні лагідно, але точно нагадати Хуберу, а той, у свою чергу, рейхсмаршалу, що тут, у канцелярії, все може статися, тому наказ фюрера про те, що саме його, Герінга, призначено наступником Гітлера, може мати величезне значення для долі нації, особливо коли вищепоставлені зрадники доб'ються успіху в таємних контактах з ворогом… Нехай цей Хубер раз у раз нагадує Герінгу, що мир можливий тільки між солдатами, а Гіммлер ніколи не був солдатом, саме тому фюрер і увільнив його з посади командуючого групою армій «Вісла»… Так, так, наказ уже підписано, я вручу його вам… А він, Герінг, — солдат, цього в нього ніхто не відніме… Більше того, пообіцяйте Хуберу завжди тримати його в курсі подій, які відбуваються в бункері. Ще конкретніше — ввійдіть з ним у змову, зігравши роль людини, приреченої мною на загибель… Пообіцяйте йому, що передасте у потрібний момент ту дату, коли Герінг має проголосити себе наступником фюрера.

«Центр. Генерала Гудеріана знято з посади начальника штабу німецької армії. Його наступник — Ганс Кребс, який у минулому опинився в опалі, судячи із слів Мюллера, тому що був «дуже чемний по відношенню до росіян». Юстас».

«Юстасу. Чи можете одержати інформацію про міру готовності Кребса для контакту з тим, кого ми вам назвемо? Центр».

Начальник розвідки даремно чекав, що негайно надійде відповідь на цю телеграму, усвідомлюючи, який великий інтерес вона викличе в Берліні у тих, хто вів свою гру.

Штірліц відчував, як у Центрі ждуть його відповіді, йому тепер було ясно до кінця, що його зрозуміли дома, але він не став відповідати, знаючи, що Мюллер зараз сидить у своєму кабінеті, прикидаючи той варіант відповіді Москві, який йому вигідний, причому — цілком імовірно — вінзахоче обговорити цю пропозицію з Борманом і лише потім вигадає таку ситуацію, за якої скаже про Кребса те і так, що неминуче зацікавить Штірліца.

…Мюллер приїхав до нього не подзвонивши, перед світанком, стомлений, з помітними синцями під очима.

Увімкнувши приймач, він знайшов хвилю Лондона, настроївся на музичну передачу і тільки після цього важко сів у крісло.

— Зараз я розповім вам дещо таке, — сказав він, покашлюючи, — що кожному розсудливому члену націонал-соціалістської партії може здатися нісенітницею й жахом, але ідіотизм становища полягав в тому, що кожне слово в цьому документі, — він торкнув мізинцем папку, яку передав йому Борман, — істина. Подивіться сюди, Штірліц. Подивіться так, як умієте це робити ви, і поясніть мені, що це таке…

Інформація для роздумів — V (Гесс)

«Нові дані, що їх одержала наша служба «закордонних організацій», примушують НСДАП повернутися до справи Рудольфа Гесса, який одержав членську книжку партії і золотий значок під номером «17» одного місяця з фюрером, після того як вони відбули ув'язнення в одній камері тюрми Ландсберг, де була написана «Моя боротьба» — ним, Гессом, під диктовку Адольфа Гітлера.

Повернулися до цієї справи тому, що служба особистої референтури Гіммлера відмовилася дати відповіді на ряд питань, що виникли в зв'язку з інформацією, яка надійшла з Лондона, де тепер перебуває Р. Гесс або той, за кого видають якогось чоловіка співробітники британської секретної служби.

Не дали ясної відповіді також і ті люди з оточення рейхс-маршала Герінга, які — внаслідок покладених на них завдань — повинні були знати про політ Гесса все, бо саме вони відповідали і за виробництво бойових машин, і за спостереження за всіма літаками, що з'являлися в небі рейху, починаючи з 1 вересня 1939 року.

Отже, по пунктах:

1. 10 травня 1941 року о 17.45 з Аугсбурга під Мюнхеном вилетів літак марки «Мессершмітт-110», названий «Церштьорером», — без двох додаткових баків для бензину під крилами. (У справі є фотографія літака, на якому полетів Гесс, відібрана під час арешту в його ад'ютанта Пінча.)

2. 10 травня 1941 року о 22.00 радари британської авіації засікли проліт одиночного літака в напрямі Холі Айленда в Нортумберланді (відомості одержано від агента «С-12», засланого у ВПС Великобританії по лінії «закордонної організації НСДАП»).

3. 10 травня 1941 року о 22.50 невідомий пілот парашутувався в Шотландії, а літак марки «Мессершмітт» зазнав аварії. Пілот згодом заявив, що він — не «капітан Хорн» — як назвав себе спочатку, — а заступник фюрера Гесс. Він прибув сюди з місією миру для розмови з принцом Гамільтоном, другом його приятеля Альбрехта Хаусхофера; «мессершмітт», який на другий день знайшли на картопляному полі, мав два додаткових баки для пального.

4. Директор департаменту історії концерну «Мессершмітт» доктор Еберт, якого ми запросили, не зміг дати жодної серйозної інформації про літак, на якому вилетів заступник фюрера, бо з усіх справ, що зберігаються, на кожен аероплан, будь-коли випущений заводами Мессершмітта, лише опису й специфікації того, що взяв собі Гесс, немає в архіві підприємства.

5. Оскільки жоден літак — за законами воєнного часу — не мав права піднятися в повітря без відповідної «польотної карти», оскільки «мессершмітт» Гесса пролетів над радарними зонами Мюнхена, Кельна, Амстердама і повинен був дати пароль наземній службі спостереження (в іншому разі його змусили б приземлитися чи — якби він відмовився — збили б вогнем зенітних батарей), опитали всі підрозділи люфтваффе, але ніде і ніхто одиночного літака над територією рейху 10 травня 1941 року не зафіксував. (А втім, імовірно, що люфтваффе Герінга не захотіло — з якихось особливих причин — передати НСДАП архівні справи, пов'язані з цим питанням.)

6. Припускаючи, що Гесс приземлився на одному з військових аеродромів у районі Кельна або ж на окупованій території Голландії, щоб підзаправитися пальним, люфтваффе запитували і з цього приводу. Ми одержали відповідь, в якій категорично відкидається така можливість.

7. З даних, що надійшли з Глазго, все-таки стає очевидно, що в одному з підвісних баків «мессершмітта», який розбився в Шотландії, було знайдено пальне, тоді як без підзаправки і без додаткових баків літак не зміг би досягти берегів Англії.

8. Наприкінці березня 1941 року генерала люфтваффе Удета, найдовіренішого кумира рейхсмаршала Герінга, передислокували на південь Норвегії з ескадрильєю «мессершміттів» для «конвоювання суден». Всі його машини були типу «Церштьорер», тобто саме такі, на якій вилетів з Аугсбурга заступник фюрера. Штаб Удета не захотів чи не зміг подати в НСДАП відомості про польоти офіцерів ескадрильї 10 травня 1941 року, тому що, за його словами, документи ці згоріли під час бомбардування.

9. За свідченням генерала люфтваффе Адольфа Галланда, який командував ескадрильєю «мессершміттів», що дислокувалися на узбережжі Північного моря, саме в тому місці, де мав пролітати Гесс, йому подзвонив рейхсмаршал Герінг і зажадав підняти в повітря ескадрилью, щоб збити літак, на якому летить в Англію заступник фюрера, який «з'їхав з глузду». Це було ввечері 10 травня, тобто через годину чи дві після вильоту «мессершмітта» з Аугсбурга, ще до того моменту, як він наблизився до узбережжя. Але назавтра у штаб-квартирі фюрера, куди Герінга викликали разом з інтими лідерами НСДАП на екстрену нараду у справі Гесса, рейхсмаршал заявив, що він нічого не знає про політ Гесса.

10. Судячи з інформації, що надійшла з Лондона, медичний огляд Гесса не зафіксував якихось шрамів на тілі полоненого. Тоді як у медичній картці, написаній у нашому військовому госпіталі 23 листопада 1937 року, зазначено про такі шрами, які дістав заступник фюрера на полях битв: 12 червня 1916 року його поранено в ліву руку і в ногу осколком снаряда під Думантом; 25 липня 1917 року його знову поранено в ліву руку; 8 серпня 1917 року поранено біля Унгуреана кулею в ліве стегно.

11. Судячи з інформації, що надійшла з Глазго, міністерство оборони Великобританії зберігає досьє на всі авіакатастрофи, що сталися на території країни; але даних про аварію «мессершмітта», на якому прилетів Гесс, у справах міністерства оборони начебто немає.

12. За відомостями, що їх одержали з Дубліна, військовий кабінет Черчілля заборонив робити фотографії Гесса. В травні 1940 року фюрер найбільше побоювався, що британці, використавши наркотики, підведуть Гесса до радіомікрофонів і він говоритиме про рейх; але цього не сталося, бо всі в Німеччині добре знають його голос. В одному з секретних меморандумів, які було направлено в кабінет Черчілля з того табору, де перебуває зараз полонений, наводилися слова Гесса про те, як він дружив з рейхсмаршалом Герінгом, хоч усім відомі їхні напружені стосунки, і при цьому лаяв рейхсфюрера СС, незважаючи на те, що їх зв'язувала дружба. Говорилося також про те, що полонений їсть м'ясо й рибу, причому жадібно й плямкаючи, тоді як заступник фюрера — вегетаріанець і завжди відзначався надзвичайно витонченими манерами.

13. Зараз у світлі зрадницьких переговорів з Заходом можна зробити остаточний висновок, що контакти ці розпочалися не вчора і не тільки Канарісом і Шелленбергом.

Альбрехта Хаусхофера, сина відомого засновника геополітики Ганса Хаусхофера, Гесс послав ще 27 квітня 1940 року в Женеву, щоб той зустрівся з президентом шведського Червоного Хреста доктором Буркхардом; під час цієї зустрічі обговорювалося питання про необхідність укладення миру між рейхом і Великобританією. Той самий Альбрехт Хаусхофер за безпосереднім дорученням Гесса підтримував контакт з «пані Робертс» у Лісабоні з метою підготувати грунт для укладення мирного договору з Лондоном. Отже, заступник фюрера мав надійну мережу зв'язків на Заході з тими, хто ладен був зробити все можливе, щоб сприяти його ідеї миру між Берліном і Лондоном напередодні початку операції «Барбаросса».

Виходячи з вищевикладеного, можна припустити, що Гесс летів не в Шотландію (туди було відправлено двійника в разі провалу його місії), а в одну з нейтральних країн, де функціонують приватні аеродроми; там Гесс міг пересісти на іншу машину й опинитися в Лондоні зі своїми мирними пропозиціями, тоді як «капітан Хорн» уже перебував у секретному таборі для високопоставлених в'язнів, як розхожа фігура в глибоко законспірованій «комбінації миру». Таким чином, можна припустити існування давнього контакту «Гесс — Черчілль».

14. Оскільки я, як заступник Гесса, знав про його «мирні наміри», але, звичайно, вважав, що їх погоджено з фюрером; оскільки моїм девізом завжди була й буде дружба по відношенню до тих, з ким я працюю; оскільки підозріливість не властива ідеології і практиці націонал-соціалістів, виникають такі питання:

а) хто з вищого керівництва рейху міг допомагати Гессу в практичному здійсненні його плану?

б) кого з людей Герінга, що мав право розпоряджатися польотами бойових машин, міг схилити Гіммлер до співробітництва і підготовки відволікаючого польоту двійника Гесса в Шотландію з метою тотальної конспірації мирних переговорів заступника фюрера з Черчіллем?

в) чи міг Герінг піти на блок з Гессом?

г) чи міг Канаріс або близькі йому люди з генерального штабу армії подати таку допомогу заступникові фюрера, будь-яке прохання якого розцінювалося в рейху як вказівка Адольфа Гітлера?

д) чи є достатній матеріал для компрометації Гесса, на випадок, якщо він після закінчення війни претендуватиме на лідерство в націонал-соціалістському русі, а якщо немає, то як його можна роздобути найближчим часом?

Розголошення навіть одного слова з цього меморандуму карається смертю винного і всіх членів його сім'ї, хоч би де вони проживали і хоч би якими великими були їхні заслуги перед НСДАП».

…Підпису Бормана під документом не було, лише дивна закарлючка, але саме такою закарлючкою рейхслейтер затвердив документи на сімдесят мільйонів доларів, які було внесено на ім'я «доктора Фрейда» в буенос-айреському банку «Торнкіст» у лютому 1945 року.

…Гесс — коли був заступником фюрера — не підписав жодного такого фінансового документа, отже, в цьому розумінні він не був небезпечний для Бормана. Але він був небезпечний з погляду ієрархії престижів: усі прихильники тоталітарного конформізму були, є і будуть шанувальниками звань, а не розуму, посади, а не серця, орденських декорацій, а не честі й моралі.

…Коли Штірліц закінчив читати, Мюллер нетерпляче спитав:

— Ну?

— Поки що не можу збагнути.

— Гіммлер? Він підштовхнув Гесса?

Штірліц похитав головою:

— І ви нічого ніколи ні від кого про це не чули? До вас не доходила інформація? Ну, хоча б не пряма?

— Штірліц, я тільки рік тому дізнався, як убивали «братів» фюрера, вождів нашої партії, її організаторів, Грегора Штрассера й Ернста Рема. Мені розповіли, що кожен з них перед розстрілом вигукував: «Хайль Гітлер!» Вони плакали, переконували катів, що фюрера обманули, вони благали тільки про одне — про зустріч із своїм кумиром. Мені лише недавно показали листи Гітлера, які він надсилав їм напередодні арешту. Він писав про своє почуття дружби й подяки героям націонал-соціалістської революції, він признавався в любові до своїх «братів по партії» Грегора й Ернста, він називав їх на «ти» і просив їх завжди бути з ним поряд.

— А ви певні, що Борман не хитрує з вами? Навіщо треба було підміняти Гесса?

Мюллер знизав плечима:

— У мене є припущення. Перше: сам Борман — через Гіммлера — відправив до Шотландії двійника, а справжнього Гесса передислокували — це ж було напередодні удару по росіянах, всього лише за сорок днів до початку війни, — в секретні опорні бази НСДАП в Іспанії. Якщо фальшивий Гесс домовляється з англійцями про мир, тоді справу виграно, починається війна на одному фронті, англійці видають нам фальшивого заступника фюрера, справжній також повертається, таємницю операції збережено. Припущення друге: Борман у своїй боротьбі за владу — мабуть, через Герінга — в найостаннійший момент якимось чином підмінив Гесса, і в Шотландію справді прилетів двійник, якого відправили — замість збитого Гесса — з Норвегії, з наших баз. Отже, Борман, лякаючи росіян, може зараз уже почати кампанію: «Справжнього Гесса сховав Черчілль, видадуть божевільного двійника, а заступника фюрера готують до лідерства в Німеччині після загибелі Гітлера!»

— Коли вам треба повернути ці матеріали? — спитав Штірліц.

— Ви з глузду з'їхали, — сказав Мюллер, підводячись. — Ви думаєте, я залишу їх вам? Для роботи? Я їх вам не залишу, Штірліц, хоч я нічого тепер не розумію, абсолютно нічого, і всі мої здогади породжені не знанням, а розгубленістю.

«І я нічого не розумію, — подумав Штірліц, проводжаючи Мюллера на ганок особняка, до машини. — Я був певен, що він приїхав поговорити про Кребса. Невже я остаточно заплутався? Просто жахливо, коли це так. Виходить, я налякав сам себе, а він не веде ніякої гри?»

…Лише стомлено спускаючись сходами, Мюллер сказав те, чого так чекав Штірліц:

— Мені дедалі важче зрозуміти Бормана. Він всупереч усім протяг на посаду начальника штабу Кребса. Гудеріан стояв би на смерть, а Кребс може сісти з червоними за стіл переговорів, щоб пустити їх сюди, але на прийнятних для нас умовах. Він може зробити так, що росіяни виграють берлінську битву без бою.

(Мюллер не міг собі уявити, що матеріал, переданий йому рейхслейтером, був однією з ланок диявольської гри Бормана, який ніколи й нікому, крім себе, не вірив, мав абсолютно надійну інформацію, що в англійців сидить саме Гесс, а «Хорна», якщо й був такий, давно ліквідували британці як небажаного свідка. Борман вважав, що коли ця дезінформація піде — через Мюллера — в Москву, вона може виявитися тією краплею, яка переповнить чашу терпіння росіян.

…Але Штірліц, вичисливши можливий хід думок рейхслейтера, в свою чергу, вирішив, що гра на протиріччях Борман — Мюллер не тільки можлива, але й, за певної ситуації, рятівна.)

«Центр. На думку Мюллера, генерал Кребс готовий до контактів, однак вони можуть відбутися лише в той момент, який стане визначальним у плані зміни політичної ситуації в бункері. Коли на мій рахунок було переказано гроші, які належать мені за попередню інформацію? Юстас».

Про цю радіограму Ісаєва начальник розвідки вирішив поки що не доповідати Сталіну, розуміючи, яка може бути його реакція. Він надіслав у Берлін ще дві шифровки, в котрих — прийнявши гру Ісаєва — просив «Юстаса» вийти на зв'язок не раніше, як через тиждень, допомагаючи таким чином Штірліцу дістати змогу виїхати до Швейцарії з його новим «підопічним» Рубенау, і повідомляв, що через десять днів у Берліні його «знайде зв'язковий».

Радянська розвідка справедливо вважала, що навіть одна виграна для Ісаєва година може виявитися вирішальною і в його долі, і в долях сотень тисяч радянських воїнів, які займали висхідні рубежі для удару по Берліну.

Ось як уміє працювати гестапо! — II

Мюллер довго вивчав останню шифровку, яку надіслав Штірліцу його Центр, малював хитромудрі геометричні фігури, що лякали його своєю безнадійною завершеністю, й кожного разу спотикався на вказівці Москви вийти на зв'язок не раніше, як через тиждень.

«Зараз дорога кожна година, — ще й ще раз казав він сам собі. — Як це вони дозволяють Штірліцу не гнати інформацію постійно? Кожна хвилина таїть у собі несподіваність, рука повинна бути на пульсі хворого, чому ж зв'язок перервано на сім днів? А може, вони роблять головну ставку на зв'язкового? І бояться зашкодити Штірліцу, коли примушуватимуть його до активності, яка завжди загрожує провалом? Припустімо, я сьогодні забираю Штірліца, викладаю йому всі шифровки, докази абсолютні, вимагаю від нього роботи на себе, він відмовляється; я можу застосувати такі тортури, що він погодиться або збожеволіє. А втім, швидше станеться друге. Ну гаразд, припустімо, він усе-таки зламається. І почне працювати на мене. Але ж він і зараз працює на мене, тільки втемну. Чому ж тоді я так рознервувався?»

Мюллер умів слухати свої думки, він чітко розрізняв інтонації, манеру вимовляти слова, тільки, як завжди, плутався в розділових знаках: не міг зрозуміти, де треба чути двокрапку, а де — тире.

Він раптом спіткнувся на слові «рознервувався»: боже, яке воно старе, останній раз він чув його від бабусі, вона часто казала всім, що в неї розладнана нервова система, а домашні сміялися: звідки в неграмотної старої такі вчені мовні звороти?

Мюллер спершу почув свій короткий смішок, а вже потім і відповідь самому собі: «Ти рознервувався тому, що наближається той день, коли Штірліц має їхати до Швейцарії, а ти досі не знаєш, як замотивувати те, що він туди не поїде. Тобі було ясно з самого початку, що відпускати його до нейтралів не можна, але ти дозволив собі таку розкіш і переніс на завтра те, що треба було зробити вже тиждень тому, ось чому ти так рознервувався. Обличчя Штірліца завжди стоїть у тебе перед очима, ти бачиш, як воно постаріло за цей тиждень, він став дідком, скроні сиві, очі в зморшках; він теж розуміє, що йде по тонкому канату між двома десятиповерховими будинками, а внизу стоїть мовчазний натовп і жадібно чекає тієї хвилини, коли він почне втрачати рівновагу, розмахуючи руками, силкуючись повернути її, потім, уже в падінні, він намагатиметься ухопити пальцями канат, але не зможе, і полетить униз, назустріч теплій товщі асфальту, і захлинеться криком, благанням, хрипом послати йому смерть зараз, негайно, поки він ще летить, — це не так страшно, в цьому є хоч якась надія, а тіло хряпнеться об землю, то надії вже не буде — віднині й навіки… Між іншим, замість слова «рознервувався» тепер кажуть «розхвилювався», це негарно, зміщення понять, підміна змісту… З другого боку, — все ще стомлено думав Мюллер, — чому цього разу Штірліц не назвав прізвища Бормана в зв'язку з Кребсом, а згадав лише моє? Я виділив йому цей вузол дуже чітко, він не міг не зрозуміти мене, чому ж він надіслав у їхній Центр таку обережну інформацію? А якщо він її розтягує? — заперечив собі Мюллер. — Він весь час вимагає повідомлень, куди й коли переведено гроші на його рахунки… З Дагмар все було зроблено чудово, шифровки від «неї» йтимуть такі, в яких ми зацікавлені; оця Марта, яка дублює Дагмар, навіть у чомусь на неї схожа, якби я встановив спостереження за нею в Швеції… Ні, мабуть, я рознервувався тому, — збагнув нарешті Мюллер, — що раз по раз згадую Париж, день перед вступом туди наших військ… Спроби властей бодай трохи стримати паніку, домогтися, щоб евакуація йшла організовано, розлетілися на друзки, коли наші танки підійшли до Парижа; ситуація стала некерованою… І тут, у нас, у Берліні, коли Жуков почне штурм, коли він перевалить через Одер і покотиться сюди, становище теж стане безконтрольним, і Штірліц може зникнути, а саме тоді він мені буде дуже потрібний, щоб підтримувати через нього контакт з його Центром, — перед тим як зникнути у Фленсбург, до підводників, якщо Борману не вдасться домовитися — в останній, момент — з червоними… Та й потім вінець мого задуму — головний удар по росіянах, я не зможу його завдати, якщо Штірліц зникне. Він просто не має права зникнути, бо тоді моя друга ставка — ставка на Захід — теж буде бита: там не приймають з порожніми руками, прагматики… Все, стоп, — зупинив себе Мюллер. — Ти розпускаєшся, а це нікуди не годиться. Запам'ятай: якщо в хвилину цілковитого хаосу людина може думати про порядок і дробити факти на ланки, які треба зібрати в ящичок, де складають дитячі фігурки з різнокольорових камінців, тільки тоді ця людина переможе. Якщо ж вона піддаватиметься емоціям, ілюзіям та іншим химерам, її просто зімне й роздавить… Складай фігурки з камінців, часу мало… Отже, перше: сьогодні моя бригада закладе міну й висадить у повітря будинок радиста Штірліца в Потсдамі… Нехай залишиться без зв'язку, нехай пошукає зв'язок, це завжди на користь справі, нехай рознервується. Друге: зараз же закрити «вікно» на кордоні. Третє: негайно погасити його цивільний паспорт з швейцарською візою… Четверте: Ганс… Для «Інтерполу» я спрацював Дагмар; Штірліца схоплять, якщо він усе-таки — чого на світі не буває — прорветься до нейтралів; тут, після того, як я вирішу з Гансом, Штірліц повинен потрапити до рук кримінальної поліції. Все, двері зачинено, ку-ку… Отак… А вже потім подивимось, як розвиватимуться події… І знову ти не до кінця відвертий з собою, Мюллер… Ти безперестану намагаєшся організувати все таким чином, щоб життя примусило тебе посадити Штірліца в камеру й сказати йому: «Дружище, текст, який ви надішлете в Центр, повинен звучати так: «Мюллер у свій час врятував мене від провалу і таким чином допоміг зірвати переговори Вольфа з Даллесом; зараз він пропонує співробітництво, але вимагає гарантій особистої безпеки в майбутньому». Ти хочеш бачити, як Штірліц складе цю шифровку, ти хочеш утішитися його приниженням, але найбільше ти ждеш зневажливої відмови з його Центру, бо саме ця зневажлива відмова дасть тобі силу перетворитися в згусток енергії, у концентрат волі, щоб перемогти обставини, вижити й почати все заново…»

…Штірліц повернувся до себе в Бабельсберг із згарища невеличкого особняка в Потсдамі, де жив радист Лорх, побачив поліцейську машину біля своїх воріт, відчув порожню втому і зрозумів, що гра вступила в останню стадію. Він розумів, що втекти звідси не можна, всі дороги, мабуть, перекрито, так що іншого виходу, крім як вилізти з машини, зачинити двері і ввійти в будинок, назустріч своїй долі, в нього немає.

Так він і зробив.

…Два інспектори кримінальної поліції і фотограф розглядали труп Ганса. Хлопця вбили пострілом у скроню, половину черепа знесло.

Перевіривши документи Штірліца, за якими він жив тут, старший поліцейський запитав:

— Хто міг бути тут, крім вас, пане доктор Бользен?

— Ніхто, — відповів Штірліц. — Сліди є?

— Це вас не обходить, пане доктор Бользен, — відповів молодший поліцейський. — Займайтеся своїм народним підприємством імені Роберта Лея, не вчіть нас робити наше діло…

— Будинок куплено на ім'я доктора Бользена, а я — штандартенфюрер Штірліц.

Поліцейські перезирнулись.

— Можете подзвонити в РСХА і перевірити, — запропонував Штірліц.

Старший поліцейський відповів:

— У вас перерізано телефон і розбито апарат, тому ми подзвонимо в РСХА з нашого відділу кримінальної поліції, їдьмо.

У приміщенні районного кріпо пахло гашеним вапном, хлоркою й затхлістю; на стінах — старанно розклеєні плакати, випущені рейхсміністром пропаганди: «Берлін залишиться німецьким!», «Т-с-с-с! Ворог підслухує!», «Німецький рицар зламає російського вандала!». Постаті й обличчя солдатів на плакатах були неприродно здорові, мускулясті й багатозубі.

«Такого ходу я не міг собі уявити, — подумав Штірліц, коли його, шанобливо пропустивши вперед, ввели до невеличкого кабінету, освітленого тьмяною лампочкою. — І знову — чекати; мене ведуть за собою події, я безсилий у побудові своєї лінії, мені нав'язують ходи і не дають часу на обдумування своїх».

За столом, таким же обшарпаним, як і цей кабінет, обставлений мишачими, умисне похмурими меблями й численними металевими жетонами, на яких було вибито довгі, безнадійні номери й літери, сидів маленький чоловік в окулярах з жерстяною, дуже старою оправою, не раз уже лагодженою, і щось швидко писав на великому аркуші паперу, бридко човгаючи ногою по паркету.

Підвівши очі на Штірліца, він розтулив свої синюваті тонкі губи, щось подібне до усмішки з'явилося на його обличчі, і він тихо сказав:

— Як усе негарно виходить, пане доктор Бользен…

— По-перше, хайль Гітлер! — так само тихо, дуже спокійно відповів Штірліц. — По-друге, я показав вашим співробітникам свої документи… З прізвищем сталося непорозуміння, я живу в особняку під іншим ім'ям — так було вирішено в оперативних інтересах, і, по-третє, будь ласка, подзвоніть бригадефюреру Шелленбергу.

— До такого керівника я ніколи не наважусь подзвонити, пане доктор Бользен… Якщо ви справді той, за кого себе видаєте, ми запитаємо РСХА в установленому порядку, я вам обіцяю… А поки що я попрошу вас відповісти на ряд запитань і написати докладне пояснення з приводу того, що сталося у вашому домі.

— Відповідати на запитання я вам не буду… а тим більше писати… Хочу вас попередити, що я мушу сьогодні ввечері виїхати у службове відрядження… Якщо мій виїзд затримається, відповідати доведеться вам…

— Не смійте погрожувати мені! — маленький очкастий чоловік трахнув долонею об стіл. — Ось! — Він тицьнув пальцем у папери, що лежали перед ним на столі. — Це сигнал про те, що скоїлося у вашому домі! До того як ви вийшли звідти! Саме тоді, коли ви там були, пролунав постріл! А потім ви поїхали! І ви хочете сказати, що я повинен стати перед вами по команді «струнко»?! Та хоч би ви були генералом! У нас усі рівні перед законом! Усі! У вашому домі загинув солдат! І ви повинні пояснити мені, як це сталося! А не захочете — відправляйтесь у камеру попереднього ув'язнення! Якщо ви справді той, за кого себе видаєте, вас знайдуть! Це якийсь там нещасний лісник чи сторож сидітиме, дожидаючись суду, а вас знайдуть швиденько!

І Штірліц раптом розсміявся. Він стояв у невеличкій кімнаті старшого інспектора кримінальної поліції і сміявся, бо тільки зараз по-справжньому усвідомив усю страшну, просто-таки неймовірну безглуздість становища, в якому опинився.

«Ні, — виправив себе він, все ще сміючись, — я не опинився. Мене поставили в таке становище, а я мушу повернути ситуацію на свою користь».

— Ви — мерзенне лайно! — стримуючи сміх, сказав Штірліц. — Маленьке, смердюче лайно! Вам не місце в поліції.

Він вигукнув образливі лайки, розуміючи, якого ворога в особі інспектора він тепер матиме; цього малого напевне не включили в гру, а з Гансом була гра, заздалегідь спланована; тепер ясно: малого грають втемну, і він зараз лютуватиме, почне справу, в якій звинувачуватиме мене за образу службової особи і неповагу до влади і закону, а папір, який хоч раз написаний у цьому проклятому рейху, не може зникнути, він тягтиме за собою інші папери, якщо тільки не включиться особисто Мюллер, а йому ой як не хочеться включатися. Зайві розмови. Зараз, напередодні краху, всі прямо-таки осатаніли у взаємній підозріливості, доносах, страху… Нічого, нехай, ще один доказ їхнього зв'язку не зашкодить, коли він зрозумів його, Штірліца, нехай бере відповідальність, нехай викручується…»

Маленький інспектор поліції підвівся з-за столу, і Штірліц побачив, який старий на ньому піджак (мабуть, удруге перелицьований), як старанно заштопана сорочка, як випрасуваний до шовкового блиску галстук.

— Граус! — крикнув інспектор тонким, зривистим голосом.

Вбігли підстаркуватий поліцейський і два інспектори, яких Штірліц бачив коло свого будинку; завмерли біля дверей.

— Відправте цього негідника в камеру! Він посмів образити імперську владу!

В холодній камері, по стінах якої повільно стікала вода, Штірліц, не скидаючи пальта, ліг на нари, пошкодувавши, що не надів сьогодні светра; скрутився калачиком, підтяг коліна до підборіддя, як у солодкому, нереальному вже дитинстві, й зразу ж заснув.

І вперше за ті тижні, відколи повернувся із Швейцарії, він спав спокійно.

…Мюллер розраховував, що все станеться зовсім не так, як сталося.

Він вважав: Штірліц у поліцейському відділенні зажадає, щоб йому негайно дали змогу поговорити з Шелленбергом, і там це зроблять. Шелленберг негайно зв'яжеться з ним, з Мюллером. «Я подзвоню поліцейському інспекторові кріпо району Бабельсберг, вислухаю все, скажу, що виїжджаю на місце злочину, беру бригаду. Знаходять докази, які вже організували мої люди після того, як інспектори повезли Штірліца в поліцію. Даю при штандартенфюреру прочухана маленькому інспекторові. Прізвище Шріпс смішне, а ім'я звучне — Вернер. Дружина Доротея, троє дітей. Член НСДАП з липня 1944 року, вступив під час загальної істерії після замаху на фюрера. Нишком ходить до церкви, не інакше як правдоборець, утримує сім'ю брата Герберта, що загинув на Східному фронті, бідує. Вибачусь перед Штірліцом за тупу незграбність кріповця; ніби між іншим спитаю у своїх, чи не знайшли вони якихось важливих доказів у домі; а ті дадуть відповідь, що є підозрілі пальці на стіні кухні біля слідів крові, хоч не можна сказати твердо, що пальці ці залишено вже після пострілу, але все-таки треба уважно провести експертизу; я кладу відбитки на стіл, виймаю лупу, прошу інспектора переконатися в тому, що відбитки пальців доктора Бользена, якого він підозрює, зовсім не ідентичні з тими, що знайшли його, Мюллера, люди; однак інспектор викладає свої відбитки пальців Штірліца, порівнює обидві таблиці, хоче щось сказати, але я його перебиваю, забираю відбитки, зняті в кріпо з штандартенфюрера, встаю й забираю Штірліца з собою, а вже в машині запитую, навіщо було ліквідовувати Ганса? Якщо вже він заважав йому, то це можна було б зробити не дома». А тепер, після цього інциденту, просто ризиковано перетинати кордон, поїздка до Швейцарії на грані зрину: ці кріповці страшенні формалісти, напишуть рапорт Кальтенбруннеру про «злочин доктора Бользена», якому потурає Мюллер, тоді взагалі закордонний паспорт — на час розслідування принаймні — буде анульовано.

Мюллер думав, що така комбінація не насторожить Штірліца; загрозу його життю він замотивував під час першої їхньої розмови після повернення з Берна; віддав йому свого шофера; не дуже сердився, коли Штірліц, незважаючи на його наказ, обдурив хлопця і не повертався додому, працюючи з Дагмар Фрайтаг.

…Минала вже третя година після того, як Штірліца відвезли в поліцію, а дзвінка звідти досі не було. В секретаріаті Шелленберга тепер сиділа жінка гестапо, яка негайно про це повідомила б, якби навіть Красунчик вирішив помудрувати і не зв'язався б з ним відразу.

Через чотири години Мюллер зажадав точних даних від служби його особистого спостереження: номер машини, на якій повезли Штірліца (він раптом подумав, а чи не підмінили червоні поліцейських, але зразу ж зупинив себе: не можна панікувати, все-таки поки що ми тут господарі).

Номер машини був справжній. Описання шофера, фотографа, інспекторів Ульса й Ніренбаха збіглися абсолютно.

Через п'ять годин Мюллер зажадав від своїх, щоб було організовано сигнал доброзичливця від сусідів: «Незнайомці забрали славного доктора Бользена».

Через шість годин, після того вже, як сигнал зафіксували в РСХА, розписали на сектор гестапо, що займався безпекою офіцерів СС та їхніх родин, Мюллер виїхав у кріпо Бабельсберга, не подзвонивши туди заздалегідь.

Вернер Шріпс привітав Мюллера, як належить, гучним «Хайль Гітлер!» і поступився йому своїм місцем за столом, страшенно пополотнівши.

— Де наша людина? — запитав Мюллер.

— На Александерплац… Я тільки-но відправив його на Александерплац, групенфюрер…

— У тюрму кріпо?

— Так.

— У чому ви його звинувачуєте?

— Він образив представника влади, групенфюрер! Він дозволив собі непристойно і низько образити службову особу при виконанні нею імперських обов'язків.

— Імперські обов'язки виконує фюрер, а не ви!

— Пробачте, групенфюрер.

— Вам відомо, що ви затримали людину, яка і є при виконанні службового обов'язку?

— Мені відомо тільки те, що я затримав людину, яку запідозрили у вбивстві і котра до того ж образила службову особу.

Мюллер перебив його.

— Він просив вас подзвонити в РСХА?

— Так.

— Чому ви відмовилися виконати його прохання?

— Він вимагав, щоб я подзвонив бригадефюреру Шелленбергу! А я не маю права переступати щаблі службових сходів.

— І за те, що ви відмовили йому, він дозволив собі непристойні висловлювання на вашу адресу?

— Ні. Не тільки після цього. — Малий чоловічок в круглих окулярах рапортував тріумфуюче, страшенно себе жаліючи. — Я зажадав, щоб доктор Бользен написав пояснения про те, що сталося в його домі… Він відмовився і заявив, що по дасть мені з цього приводу ніяких пояснень… Тому я…

Мюллер знову перебив його:

— Він вам так нічого й не написав?

— Ні, групенфюрер!

— І не дав пояснень?

— Ні, групенфюрер!

— Покажіть мені копію звинувачувального висновку. І не смійте нікому й ніколи говорити про цей інцидент. Справу про вбивство в будинку Бользена я забираю з собою.

«Штірліц допоміг мені своєю поведінкою, — подумав Мюллер. — Він полегшив моє завдання. Я витягну його з-під трибуналу — а він може попасти під трибунал з жару, з полум'я, — і питання про Швейцарію відпаде саме по собі. Він почне метатися — мені тільки цього й треба, після метання він прийде до мене й виконуватиме всі ті умови гри, які я йому продиктую, — взамін за врятування».

Мюллер перебіг текст звинувачувального висновку, підписаного маленьким чоловічком Вернером Шріпсом і двома поліцейськими, що дали показання як свідки, попросив покликати інспекторів до кімнати й сказав:

— Усього того, про що ви тут написали, — не було. Ясно?

— Так, — тихо відповіли обидва інспектори, які приїжджали по Штірліца.

Мюллер звернувся до куцого Шріпса.

— Це було, — відповів той. — Я ніколи не відмовлюсь від своїх слів, групенфюрер.

Мюллер підвівся і, виходячи з кімнати, коротко кинув:

— Завтра о сьомій годині ранку будьте в приймальні PCXА.

…Через дві години Штірліца привели в кабінет Мюллера, той спитав:

— Поясніть — навіщо все це?

— Хотілося спати, — відповів Штірліц.

Мюллер потер обличчя м'ясистою п'ятірнею, похитав головою:

— А що? Це теж пояснення…

— Я стомився, груиенфюрер, я стомився від гри, в яку мене втягнуто, якої я не розумію, хоч як хочу зрозуміти, і, мабуть, не зрозумію до самого кінця.

— Добре, що в поліції ви не залишили пальців. На кухні, біля нещасного Ганса, є один відбиток не на вашу користь, хоч я допускаю, що ви не мали відношення до трагедії… Чому Шелленберг порушив умови гри? Навіщо він прибрав мого хлопця?

— Він не порушував. Це йому невигідно.

— А кому вигідно?

— Тому, хто не хоче пускати мене в Швейцарію, групенфюрер.

Мюллер знову відчув страх від того, як його вичисляв Штірліц, тому відповів нападаючи:

— Якого біса ви ображали отого куцого?! Навіщо?! Я викликав його сюди на сьому ранку! Ось, читайте його рапорт і звинувачувальний висновок! І подумайте про закони воєнного часу… Читайте, читайте! Про відбитки там є теж! Якщо я зможу вас відмити — відмию! А не зможу — нарікайте самі на себе!

«Головне — тримати його при собі, — думав Мюллер, — спостерігаючи паси, яких він уживатиме; готувати фінал; стеження за ним поставлено так, що він не втече, хоч яка в нього премудра голова; він — моя карта, і я зіграю цю карту єдино можливим способом…»

Різко й страшно задзвонив телефон: тепер у Мюллера стояв апарат прямого зв'язку зі ставкою:

— Мюллер!

— Це Борман. — Голос рейхслейтера був, як завжди, рівний, без усяких емоцій. — Мені негайно потрібен… той офіцер… я забув його прізвище… Привезіть його до мене…

— Кого ви маєте на увазі? — знову лякаючись чогось, запитав Мюллер.

— Того, який їздив на Захід.

— Шті…

— Так, — перебив Борман. — Я чекаю.

Інформація для роздумів — VI (Знову директор ФБР Джон Едгар Гувер)

…Через півроку після того, як Гувер у двадцятому році блискуче провів ніч «довгих ножів» проти лівих, у Чікаго, розжареному й душному — дощів не було вже три тижні, сонце пекло нещадно, астрологи, яких після закінчення війни розплодилося тьма-тьмуща, пророкували кінець світу й планетні зіткнення, — зібрався з'їзд республіканців, що мав висунути свого кандидата на посаду президента.

Ставили в основному на мультимільйонера Вільяма Томпсона — той піднявся на мідеплавильних заводах, тісно зв'язаний з армією, сталеливарною промисловістю й банками Моргана, — однак побоювались, що демократи почнуть кампанію протесту, бо можливий кандидат очолював місію Червоного Хреста в Росії і цілком відкрито при цьому виявляв, що зняв із свого поточного рахунку понад мільйон доларів, перетворивши їх не на ліки й продовольство, а в зброю для білого руху.

Дискусії в штабі партії були гарячі, час минав, а рішення не приймали; голова Хейс намагався примирити різні течії, але не міг; Томпсона провалили (спрацював незримий вплив групи Рокфеллера).

Вночі, напередодні заключного засідання з'їзду, було зібрано засідання мозкового й політичного центрів штабу; групу Моргана представляли сенатор Генрі Кеббот Лодж і Джеймс Водсворт; власник газети «Чікаго Трибюн» Маккормік захищав інтереси «Інтернешнл харвестр компані»; ку-клукс-клан здійснював свій вагомий вплив через сенатора Уотсона з Індіани. Саме цієї ночі на вузьку нараду запросили директора й видавця «Харвіс Віклі» Джорджа Харві, який славився вмінням з генія зробити йолопа, а справжнісінького ідіота показати великим мислителем.

— Творення починається з розкутості уяви, — казав він своїм репортерам. — Придумайте статтю, а вже потім підганяйте під неї людину, факт, країну, історію, чорта, місяць — це ваше право, нехай тільки задумка служить моїй справі. У свій час я придумав Вудро Вільсона, і він став президентом. Я перший зрозумів необхідність перевороту в Бразілії, придумав його, і він відбувся. Отак, хлопці: сміливість, розкутість і впевненість у перемозі! Все інше я оплачу, шпарте вперед, і — головне — не оглядатись.

Харві приїхав у Чікаго з Вашінгтона, де він зустрівся в Джоном Едгаром Гувером увечері; розмовляли дві години; обговорювали можливих кандидатів; Харві ставив швидкі, різкі запитання; Гувер відповідав обачливо; він не вважав за потрібне відкривати всі свої карти — те, що він тепер почав вести досьє не тільки на лівих, але й на сенаторів та конгресменів, було його особистою таємницею, про це не знав навіть міністр.

— Слухайте, Джон, — сказав нарешті Харві, — не треба зі мною в кота й мишку гратися. Я здогадуюсь, як багато ви знаєте; мені буде прикро за вас, якщо ви не підкажете, хто з можливих претендентів на пост президента замазаний: якщо нашу людину товктимуть пикою об стіл після того, як за неї проголосує республіканська партія, вам стане важко жити, я вам обіцяю це з усією відповідальністю.

Гувер тоді відповів:

— Я не з полохливих, Джордж. Я піддаюсь на ласку, грубість робить мене впертим.

— Якщо ми пройдемо в Білий дім, я обіцяю вам підтримку нового президента і повну свободу дій на благо Америки.

— Це — тепліше, — посміхнувся Гувер. — Я не радив би вам ставити на можливого кандидата Елберта Хері. Нехай він президент спостережної ради концерну «ЮС стіл корпорейшн», нехай він дорого коштує, але його не люблять: в юності, в коледжі, його били за те, що він кривдив дівчат… Не ставте на губернатора Лоудена — на нього покотять бочку, бо його хлопці необережно працювали з тими, хто тримає підпільну торгівлю алкоголем, він — на мушці преси. Шукайте темну конячку, інакше демократи поб'ють вас.

— Вам, особисто вам, вигідно, щоб перемогла сірість? — напитав Харві.

— Так, — одразу ж відповів Гувер. — Ви — розумний, з нами немає потреби хитрувати. Мені вигідна сірість, тому що мені двадцять шість і я хочу «стати на ноги», а це можна зробити тільки тоді, коли над тобою стоять непоказні люди; яскравий президент не простить мені — мене, бо я дуже добре знаю собі ціну.

…О першій ночі, після запеклих сутичок у величезному номері готелю «Блекстон», де жив голова партії Хейс, секретарям було наказано спішно розшукати того сенатора з Огайо, який вимагав для Америки не героїв, а цілителів. Це був Уоррен Гардінг, високий, ставний, красивий, одягнений так, як подобалось американкам, простодушний і відкритий — що ж іще треба Америці!

Коли Гардінга привели в номер, Харві, не підводячись з крісла, потер стомлене обличчя жорсткою п'ятірнею (лишились густо-червоні смуги — нерви ні к чорту, пора кидати цю виснажливу роботу «творця президентів»: хоч і добре оплачується, але забирає всі сили), закурив сигару й спитав:

— Містер Гардінг, я бачу, ви п'яні. Скажіть чесно: ви спроможні відповідати на наші запитання чи хочете годинку відпочити?

— Містер Харві, я народився на півдні, тому вмію пити. Мені легше відповідати вам, коли я під мухою, я тоді розмовляю сміливіше, перестаю боятися ваших зміїних колючок, я знаю, який ви дока у своєму ділі, ось так.

— Змія не колеться, вона — жалить, — зауважив Харві. — Та якщо ви стаєте сміливим після того, як добре хильнете, тоді скажіть нам: коли ми зараз висунемо вашу кандидатуру на пост президента, хто зможе вдарити вас, спіймати на чомусь і скомпрометувати так, щоб разом з вами провалилася партія?

— Я чистий, — відповів Гардінг упалим голосом, надто вже несподіваним було все те, що відбувалось. — Ніхто не иможе мене вдарити чи ославити, я — чистий.

…У березні двадцять першого року Гардінг став президентом.

Колишній заступник міністра військово-морського флоту США Франклін Делано Рузвельт, якого виставляли демократи на пост віце-президента, привітав суперника один з перших.

Голова республіканської партії Хейс дістав пост міністра пошт; міністром фінансів став мільярдер Меллон, який представляв інтереси сталеливарних, алюмінієвих, вугільних та нафтових корпорацій; міністерство торгівлі очолював колишній директор «АРА» Герберт Гувер; міністром юстиції став найближчий друг президента Харрі Догерті.

Сівши в Білий дім, Гардінг одразу проголосив свою зовнішньополітичну концепцію: «Америка насамперед». З приводу внутрішньополітичної стратегії новий президент вважав за краще відмовчатися, заявивши: «Нам треба по-справжньому відродити релігію. Біблія— моя настільна книга».

Меллон вніс уточнення, запровадивши закон про скасування податку з надприбутків:

— Ініціативна людина може добитися всього, якщо тільки закони й податки не калічать її ініціативу.

Фінансисти почали качати з платників податків гроші; а Гардінг розважався; у Білому домі, на другому поверсі, щоночі збиралися його друзі на чолі з новим охоронцем законності Догерті; дим стояв коромислом; на світанку президент виїжджав із своєї резиденції «подихати свіжим повітрям» — для нього наймали номер у готелі, там чекала подруга, мати його незаконної дочки.

Агентура доповідала про нічні витівки президента Джону Едгару Гуверу; начальник відділу інформації складав донесення в свій особистий сейф, який зберігав дома; Догерті його справами не цікавився; відтоді як новий міністр призначив своїм «спеціальним помічником» Джесса Сміта, вся«політична частина» юридичного відомства країни перейшла — як і обіцяв напередодні виборів Харві — повністю до рук Гувера.

Але в будь-якій країні політика не може бути не пов'язана з економікою.

Джон Едгар Гувер знав усе про те, що витворяв полковник Чарлз Фобс, якого запросив новий президент на пост начальника «управління допомоги ветеранам війни». Він купував у бізнесменів цеглу, скло, дерево для госпіталів за неймовірно високу ціну — гроші ж не свої, державні, — а продавав ці дефіцитні товари будівельникам за центи; різницю ділив з тими, хто купував. Директор будівельної фірми «Джекобс енд Барвік» Джеймс Барвік продав Фобсу мастику для підлоги; уряд заплатив за неї сімдесят тисяч доларів. Цієї мастики вистачило б для будівельних потреб «управління допомоги ветеранам війни» на сто років. Друзі з фірми «Томпсон енд Келлі» придбали у Фобса ліків та бинтів на півмільйона доларів, а справжня ціна цих товарів — як підрахували експерти Джона Едгара Гувера — становила понад шість мільйонів доларів; різницю поділили; вино лилося рікою; дівчата з мюзик-холів танцювали на столах; гули від душі.

Міністр внутрішніх справ Фолл продав паливному магнатоні Догені нафтоносні резерви військово-морського флоту США; хабар, який одержав міністр, обчислювався в чотириста тисяч доларів.

Міністр юстиції Догерті працював розумніше: контакти з підпільним світом торговців наркотиками й алкоголем здійснював його «спеціальний помічник» Джесс Сміт; операції по припиненню розпочатих кримінальних справ і торгівлю помилуваннями курирував ад'ютант Сміта, агент міністерства юстиції Гастон Мілс; він передав нагору сім мільйонів; хабарі менші за п'ятдесят тисяч не приймались.

За три місяці Джесс Сміт пропустив через свої руки тридцять мільйонів доларів.

І в цей час ударив грім: боячись, що його викриють, вийшов у відставку міністр внутрішніх справ Фолл; полковника Фобса віддали до суду; преса розпочала скандал.

Джесс Сміт прийшов до Догерті:

— Гаррі, — сказав він, — треба рвати зв'язки, мені здасться, за нами стежать.

— Хто? — поцікавився Догерті. — Хто може стежити в цій країні за міністром юстиції? Хто підпише наказ встановити спостереження? Хто дозволить допитувати свідків? Хто санкціонує початок справи? Я? — Він розсміявся. — Навряд. Хоч я й п'ю кожного ранку «бладі Мері», але гарячки в мене поки що немає…

— Гаррі, — сказав Сміт, — я став боятися самого себе.

— Джесс, — докірливо зітхнув міністр Догерті, — я тебе не впізнаю.

— Краще я піду, Гаррі… Мені вистачить на те, щоб забезпечити щасливе життя навіть праправнукам, я більше не можу бути в ділі, зрозумій…

— Ми разом прийшли сюди, ми разом звідси й підемо. Іншого виходу в тебе немає, затям собі це. Я прощаю друзям усе що завгодно, нехай вони навіть пересплять з моєю найкоханішою подружкою, але я не прощаю дезертирства, це — як постріл у спину. Ти зрозумів мене?

— Я тебе зрозумів, але й ти постарайся мене зрозуміти, Гаррі. Не ти, а я беру гроші в тих, за ким ідуть наші ж шпики. Не ти, а я гасаю по місту, перш ніж покласти ці гроші в банк. Не ти, а я потію, поки касир перелічує купюри, бо я весь час думаю про те, що гроші ці можуть бути мічені, і задзвенить пронизливий дзвінок, і вибіжать поліцейські, і схоплять мене… Гаррі, мені було так добре, коли я держав свій магазин, відпусти мене, Гаррі…

— Іди й проспись, Джесс, — відповів Догерті й ласкаво поплескав свого помічника по потилиці. — У тебе поганий вигляд, відпочинь, Джесс…

Джесса Сміта знайшли в номері готелю з головою, розтрощеною кулею восьмого калібру; кольт валявся біля радіатора опалення.

Поки вбивали його друга, Догерті цілу ніч пиячив у Білому домі; веселилися своєю командою; алібі було абсолютне.

Вранці він виступив із заявою для преси:

— У Джесса був діабет, — сказав Догерті, стримуючи ридання. — Це дуже підступна хвороба… Вона впливає на розум… Вона призвела до самогубства багатьох людей, прекрасних і чистих. Я завжди пам'ятатиму мого ніжного, доброго, довірливого друга Джесса Сміта, це була найблагородніша людина з усіх, з ким мене зводило життя…

Розігрувалося дійство цинічніше й страшніше, ніж його зображали на картинках, списаних з тих бенкетів, які влаштовували сильні світу в часи страшної чуми.

Країна клекотіла, як закупорена каструля на розжареній плиті.

Під час одного з прийомів у Білому домі, куди було запрошено й начальника бюро «особливої інформації» міністерства юстиції Джона Едгара Гувера, віце-президент США Калвін Кулідж, що тримався, як завжди, окремо, спитав молодого юриста:

— Як ви думаєте, хто з сильних правознавців зможе публічно відмести всю ту скандальну інформацію, яку розпускають про адміністрацію деякі газети?

Гувер подивився прямо в очі Куліджу, важко відкашлявся й відповів — запитанням на запитання:

— А ви справді вважаєте, що можна обійтися без публічного розгляду?

…Через кілька тижнів президент, повертаючись з турне по Західному узбережжю, раптово помер в номері готелю «Палас» у Сан-Франціско.

Спочатку в медичному висновку про загибель Гардінга було сказано, що смерть настала через крововилив у мозок; потім висунули нову версію — отруєння крабами, які президент їв на пароплаві.

Але на пароплаві крабів взагалі не було, та й ніхто з тих, хто супроводжував Гардінга, симптомів отруєння не відчував.

У першому урядовому повідомленні говорилося, що раптова смерть настала, коли біля нещасного була тільки його дружина.

Однак незабаром довелося визнати, що поряд з ним був також і його особистий лікар бригадний генерал Чарлз Сойєр.

Справжню причину можна було б з'ясувати, зробивши розтин президента.

Але розтину не зробили.

(А потім, чим голосніше лунали голоси, які вимагали розслідування справжніх причин загибелі президента, тим загадковіше розвивалися події: особистого лікаря президента генерала Сойєра знайшли мертвим у його кабінеті, на віллі Байт Окс Фарм; адвокат Томас Фельдер, якого запросив міністр юстиції Догерті на місце загиблого Джессі Сміта, помер за таємничих обставин після того, як його притягли до судової відповідальності; загадково загинули подільці полковника Фобса й міністра юстиції Догерті — бізнесмен Томпсон і член керівництва республіканською партією Джон Кінг; паливного магната Едварда Догені, який передавав хабарі міністрові внутрішніх справ Фоллу, вбив пострілом з кольта його секретар, якого, в свою чергу, знайшли в сусідній кімнаті мертвим; версія була типова для тієї пори: самогубство.)

Через п'ять годин після смерті Гардінга блідого, аж синього віце-президента Куліджа було приведено до присяги, і він став двадцять дев'ятим президентом США.

Він нікого не замінив в уряді, крім міністра юстиції Догерті.

Він нікого не понизив і не підвищив на посаді, крім Джона Едгара Гувера, якого в двадцять сім років призначив директором Федерального Бюро Розслідувань.

Після того як призначення було затверджено, Кулідж попросив молодого шефа американської контррозвідки в Білий дім і сказав:

— Джон, ви розумієте, що на наступних виборах пашу партію шельмуватимуть ті, хто хоче бачити Америку дестабілізованою. Від вас немало залежить, щоб у країні зберігався спокій. Все те, що сталося з Гардінгом, Догерті й Фоллом, — наслідок змови Комінтерну, хіба не так? У трагедії, що розігралася, видно руку ворога із Східної Європи. Хіба ним так уже й важко пояснити американцям справжні причини трагедії?

Через рік Куліджа переобрали на пост президента США.

Країна, ніби гігантський состав, котилася в прірву.

До того дня, який увійшов в історію як «чорна п'ятниця», лишалося п'ять років, але ті, хто міг бачити й відчувати, бачили й відчували наближення краху, та нічого вдіяти не могли; можновладці не дозволяли говорити про справжні причини кризи, в усьому, як завжди, звинувачували червоних і негрів, Комінтерн і ДПУ.

Обурення народу було неприхованим, Білий дім опинився в стані паралічу і ніяких заходів не вживав, тому Гувер почав таємно збирати досьє на найближче оточення Куліджа: він розумів, що незабаром повинен прийти той, хто наведе порядок.

До зміни караулу він готувався таємно, заздалегідь і з оглядкою.

Джон Гувер тасував імена тих, на кого ставили в Уолл-стріті. Але серед цієї колоди претендентів поки що не було імені Рузвельта.

А коли той прийшов (змінивши Герберта Гувера, який просидів один президентський строк), і назвав кота — котом, і зажадав від ФБР боротьби з організованою злочинністю, а не з міфічною червоною загрозою, Гувер зрозумів: почалося змагання, в якому переможе той, у кого міцніша витримка. Авторитет Рузвельта був такий високий, що про відкриту боротьбу проти нього не могло бути й мови.

Тепер, навесні сорок п'ятого, стало ясно: якщо він і далі буде в Білому домі, то всі ті норми моралі, яким поклонявся Гувер і люди його кола, виявляться девальвованими.

Настав вирішальний час.

Добре поінформована людина набагато менше робить помилок

…Борман мав усі підстави вимагати від Мюллера негайно привезти Штірліца…

Радіограми, зашифровані особливим кодом, який виготував спеціально для Верхньої Австрії секретний відділ НСДАП, читав тільки помічник Бормана: відтоді як у Лінці було депоновано «музей фюрера» — мільярд доларів як-не-як, — всі повідомлення, пов'язані з цим вузлом, писав у Зальцбурзі сам гаулейтер Айгрубер, а приймав їх у Берліні штандартенфюрер Цандер, найдовіреніша людина рейхс-лейтера.

«За непідтвердженими даними, — годину тому повідомив Айгрубер, — люди, близькі до Кальтенбруннера, переправляють і ховають у гірських курортах Альт Аусзеє значну кількість золотих злитків. До того ж вірні члени НСДАП вважають, що саме в зв'язку з цим удалося засікти циклічність передач ворожого радиста, зорієнтованого на Захід. Місцевий підрозділ PCXА ще й досі зволікає з розслідуванням, посилаючись на особливу щодо цієї справи думку, яку начебто має партайгеносе Кальтенбруннер. Більше того, було зафіксовано інтерес непосвячених до тих штолень, де сховано «музей фюрера».

Ця інформація лягла на ту, яку щойно надіслав Борману заступник начальника концтабору по лінії місцевого відділу НСДАП, і не якогось табору, а саме того, де сидів Канаріс.

Він повідомив, що Кальтенбруннер був тут тричі, водив зрадника з собою в ліс, просив заварити для нього справжню каву, був з ним демонстративно люб'язний. Тому заступник начальника — на свій страх і риск — установив апаратуру в тій кімнаті, де «розпивали каву», розшифровувати запису не став, а надіслав його в рейхсканцелярію з нарочним, у пакеті з сургучними печатками.

Борман прослухав запис розмови Кальтенбруннера з Канарісом не без інтересу. Нічого особливо тривожного в діалозі хитрого лиса й простодушного костолома з університетською освітою не було, але один пасаж примусив Бормана задуматись.

Коли Канаріс запитав, як собі уявляє майбутню роботу Кальтенбруннер, той з дивним смішком відповів: «А ви думаєте, що робота взагалі можлива? Я мрію лише про те, щоб здобути одне право: жити».

Можна було б, звичайно, вважати цю відповідь конспіраторською: Канарісу не можна вірити ні на гран, розповідати йому про плани роботи по відновленню й реорганізації ідей націонал-соціалізму в світі означало б зрадити це майбутнє, бо дволикий Янус уміє торгувати — він і з чортом може провести посередницьку операцію, однак, коли Кальтенбруннер мимохідь зауважив адміралові, що перша інформація, яку передав йому він, Канаріс, далека від того, щоб визнати її по-справжньому цікавою, той заперечив: «Адже в нас була домовленість: коли ми зникнемо, я зможу особисто, у вашій присутності, поговорити з тими мультиділками Латинської Америки, які стали ними завдяки мені; без мене у вас нічого не вийде; ви — розвідник, ви знаєте, яка це ювелірна робота з тими, кого ти створив з нічого, а потім привів до могутності; вони перестали бути вашими агентами, ви залежите од них, а не вони од вас, бо ви просите грошей у міністерстві фінансів, а ті виписують будь-яку суму із своїх безконтрольних рахунків».

Думка правильна, але саме цю правильну думку Кальтенбруннер чомусь не зафіксував у своєму першому і єдиному звіті йому, Борману, хоча, як з'ясувалося, він зустрічався з Канарісом тричі.

…У машині Мюллер спитав Штірліца:

— Ви дзвонили йому?

— Ні. — Про те, що Борман під час останньої зустрічі просив його тепер тримати зв'язок через Мюллера, Штірліц не сказав: чи варто поступитися позицією без бою?

— Як ви думаєте, чим викликано цей дзвінок? — щиро дивуючись, запитав Мюллер.

— Не знаю, — сухо відповів Штірліц. — Я, принаймні в роботі з ним, дотримувався тих правил, які ми з вами обговорили.

Про те, що радіограми на Москву розшифровано, знав тільки Мюллер; стеження за Штірліцом здійснювалося під прикриттям організації його ж безпеки: «Після блискуче проведеної операції в Берні у штандартенфюрера дуже багато могутніх ворогів». Мюллер і це акуратно замотивував під час розмови з рейхслейтером; операцію по ліквідації Дагмар провели старі агенти Мюллера, його особиста гвардія, в РСХА ніхто про це не знає; і, звичайно ж, ніхто не здогадувався про те, яку гру з Москвою затіяв Мюллер, використовуючи Штірліца втемну.

Однак, поки в світі панує прихована сила Випадку, поки існує сектор різності, поки з ним під одним дахом працюють Кальтенбруннер і Шелленберг, удару можна чекати звідусіль, і яким він буде — передбачити заздалегідь неможливо.

— Він міг дізнатися про ваш арешт? — все ще запитував Мюллер, хоч відповіді Штірліца йому були зовсім непотрібні, просто йому так було зручніше думати, часу мало, треба програти всі припустимі ймовірності цього несподіваного виклику.

Якщо Борман накаже негайно вивезти цього паршивця Рубенау до Швейцарії, доведеться Штірліца перехоплювати в дорозі, саджати на конспіративну квартиру, ламати його і змушувати до гри з московським Центром відкрито.

— Думаю, що ні, — відповів Штірліц.

— А якщо йому повідомили з головного управління кріпо? — спитав Мюллер і посміхнувся з свого запитання: хто з кримінальників наважиться звернутися до рейхслейтера, перескакуючи через ієрархічні щаблини? Дурниця, таке можливо скрізь, але тільки не в Німеччині. — Ви будете відчувати мене під час розмови, Штірліц… Зосередьтесь, постарайтесь настроїтися на мою хвилю, це — у ваших же інтересах.

— Я згоден, тільки коли б я знав те, що знаєте ви, групенфюрер… Мене може повести не туди… Інформована людина ніколи не зробить тих помилок, які роблять люди, позбавлені знання…

— Ви — в ділі, Штірліц. Я не вмію зраджувати… Добрий і довірливий гестапо-Мюллер завжди страждав через свою доброту… В мене принаймні немає до вас ніяких претензій… Мої підозри живуть у мені і вмруть там, бо кращо з розумним втратити, ніж з дурнем знайти.

…Борман прийняв їх у своєму невеличкому кабінеті, на другому поверсі масивної будівлі штаб-квартири НСДАП на Вільгельмштрасе, якраз навпроти рейхсканцелярії. Обмінявшись мовчазним партійним привітанням з Мюллером і Штірліцом, Борман запропонував обом сісти в крісла навпроти себе й сказав:

— Мюллер, я хочу, щоб ви дали Штірліцу двох-трьох своїх вірних людей і негайно відправили їх у Лінц.

— Так, рейхслейтер, — відповів Мюллер, відчуваючи несподіване полегшення.

— Завдання: в районі Альт Аусзеє працює ворог. Там же, — Борман подивився на Штірліца, — в соляних штольнях депоновано скарби, які належать партії і нації. Над ними занесено меч. Необхідно відрубати ту руку, яка посміла цей меч підняти. Вам зрозуміле завдання?

— Ні, — відповів Мюллер. — Ми — секретна служба, грубі люди, рейхслейтер. Відрубати ворожу руку може й інша людина, Штірліц потрібен мені тут… Якщо ж існує якийсь особливий аспект проблеми, то Штірліц повинен його знати, інакше йому буде важко виконати завдання, яке ви на нього покладаєте.

— Коли б я вважав за потрібне торкнутися особливих обставин цієї справи, я торкнувся б їх, Мюллер, — сухо сказав Борман. — Гаулейтер Верхньої Австрії Айгрубер подасть Штірліцу необхідну допомогу.

— Ні, — скрипучим голосом заперечив Мюллер. — Айгрубер — людина цілком певного складу, рейхслейтер, він — пробачте мені, — сліпий фанатик, він нічого не бачить і не чує, він тільки повторює лозунги, які йому надсилає доктор Геббельс. Ми так не вміємо працювати…

Штірліц хотів був сказати, що він постарається знайти правильну лінію поведінки; йому треба вирватися з Берліна; судячи з того, як Мюллер відбивається від цієї його поїздки у Верхню Австрію, Ганса вбили саме тому, щоб позбавити його можливості маневру, гра Мюллера ясна йому; тепер можна зникати, а Мюллер не хоче цього, але сказати зараз слово проти нього — значить провалити задум, бо, навіть якщо Борман і накаже, а Мюллер змушений буде на словах, тут, у цьому кабінеті, підкоритися, все одно він залишиться хазяїном становища, коли вони вийдуть звідси. Ні, треба мовчати, слухати й чекати, будь воно тричі неладне, це постійне чекання, яке ятрить душу…

Борман зрозумів, що конче потрібно знайти вихід із складного становища, він і не думав здаватися; взагалі можна погодитися з тим, що обидва опинилися в складному становищі; те, що було нормою поведінки раніше, тепер стало схоже на гру. Але треба знайти таку форму відходу, яка не принизила б престижу рейхслейтера. Це Борман умів.

— Ну, якщо ви так високо занеслися, Мюллер, сидячи тут, у центрі, що стали з недовір'ям ставитися до людей в областях, навіть до гаулейтера, то мені нічого не лишається робити, як розвіяти ваші підозри… Ворог, судячи з усього, оперує, маючи базу в штаб-квартирі Кальтенбруннера… Так, саме так. На його віллі «Керрі», де розміщено спеціальну групу шостого управління, діє ворог. Ви розумієте всю делікатність завдання? Кальтенбруннер особисто сам стежить за роботою радіооператорів, націлених на перехоплення всіх повідомлень зі Сходу й Заходу. Коли б вам, Мюллер, сказали, що противник колаборує з співробітником гестапо, як би ви поставилися до цього? Як чесна людина, ви обірвали б співрозмовника, звинувативши його в наклепі. Я й не допускаю думки, що ви навмисне можете тримати біля себе ворога…

Штріліц посміхнувся:

— Ну чому ж… З точки зору нашої професії, рейхслейтер, це часом навіть вигідно: чудова можливість почати гру.

Борман підвівся:

— От ви мені й доведете, що Кальтенбруннер веде гру втемну, а не обачно й підступно покриває ворога в своєму домі! От ви й принесете мені на стіл докази абсолютної надійності вашого шефа! Та коли у ваших серцях ворухнеться хоч тінь сумніву в його чесності, ви негайно ж повідомите про це мене. Особисто. Сюди чи в рейхсканцелярію.

І ІІІтірліц тоді поставив запитання, яке дало йому змогу вирватися вперед, обігнати Мюллера, звільнитися від його опіки, ніяк не ображаючи його при цьому, залишаючи за ним право на остаточне вирішення:

— Як поставиться гаулейтер Айгрубер до такого особливого становища прибулої до нього людини? Ревнощі, опіка, бажання дати мені вказівку, як треба повестися, — подібна колізія виключається?

— Я надішлю йому радіограму, що ви дієте автономно, відповідно до моєї вказівки. На жаль, ревнощів гаулейтера я не виключаю. Якщо результати перевірки закінчаться благополучно — зв'язуйтесь зі мною, довівши про все до його відома… Коли ж ви виявите трагедію, коли вам стане ясно, що Кальтенбруннер зрадник, нічого не кажіть Айгруберу, не треба, виходьте прямо на мене…

Мюллер сказав:

— Спасибі, рейхслейтер, тепер нам буде легше думати про цю справу.

Він зрозумів, як обійшов його ІІІтірліц на крутому віражі, він знову віддав належне розумові й точності цієї людини, тому вирішив зараз викласти на стіл свою козирну карту, яка, на його думку, могла б примусити Штірліца залишитися в Берліні або, в крайньому разі, якомога швидше повернутися з Лінца до ноги, ніби мисливський пес, що скуштував солодкого запаху теплої крові.

— І останнє, рейхслейтер, — сказав Мюллер. — Гелен передав мені всі ті документи про Росію, Югославію, Польщу, частково про Францію, які я в нього просив. Це — унікальні матеріали, безумовно. Якщо цінності «музею фюрера» в Лінці обчислюються сотнями мільйонів марок, то справи Гелена просто не мають товарної вартості. Я мав намір доручити Штірліцу роботу по підбору та обліку цього кладезя інформації про тих людей, які високо стоять у Парижі, Москві, Белграді й Варшаві, до яких ми — в майбутньому — зможемо підходити. Папки з паперами Гелена треба перетворити в п'ятдесят сторінок; я певен, що ІІІтірліц упорався б з цим краще за інших…

— Посадіть на цей вузол когось із тих, хто зможе пронести першу прикидку, підготувати все до грунтовної роботи, систематизувати її.

— Я не хочу хвалити Штірліца в очі, але краще за нього ніхто не зможе охопити цієї справи. Якщо хтось почне готувати й систематизувати, потім буде важко розформувати справу по секторах: армія, промисловість, ідеологія.

Мюллер спроквола глянув на Штірліца, немовби ждав, що той допоможе йому, скаже «я згоден розпочати попередню роботу негайно, а після першої прикидки одразу ж поїду в Лінц», але Штірліц мовчав, не відводячи очей від Бормана, ніби показуючи цим, що він позбавлений права на остаточне рішення.

— Ні, — сказав Борман, — усе-таки туди треба їхати саме Штірліцу, бо, на думку експертів Айгрубера, передачі зорієнтовано на Даллеса, на його центр… На фронті поки що спокійно, хоч військові й лякають нас можливою атакою росіян. Штірліц — з властивим йому тактом — проведе роботу в Лінці за три — п'ять днів і повернеться, щоб готувати матеріали Гелена…

І знову Штірліц обійшов Мюллера, бо підвівся з крісла перший, даючи цим зрозуміти, що він вважає розмову закінченою — наказ Бормана для нього ясний і прийнятий до виконання.

Мюллеру нічого не залишилося, як сказати:

— Пробачте, дружище, чи не могли б ви зачекати в приймальні? У мене конфіденційне питання до рейхслейтера.

Штірліц вийшов.

— Рейхслейтер, — знову кашлянувши, мовив Мюллер, — Вітлоффа, якого підготував доктор Менгеле для засилання в російський тил, уже перекинули ваші люди?

— Ні ще. Чому це вас цікавить? Від кого прийшла інформація про нього?

— Від ваших же людей. Там, в охороні «АЕ-2», є мій знайомий з часів Мюнхена, не лайте його, для нього я не що інше, як маленький зліпок з вас… Цікавить мене Вітлофф тому, що та гра проти росіян, про яку я вам недавно говорив, входить у завершальну стадію, і мені потрібні віддані люди, віддані не комусь, а саме вам, партії… Мій план вивірений, уточнений: настав час ідею перетворювати в справу…

…Чекаючи Мюллера в приймальні, прислухаючись до тиші, що панувала тут — нальотів не було, телефони мали тільки три виходи: на Гітлера, Гіммлера й Кейтеля, ні з ким іншим рейхслейтера не з'єднували, — Штірліц сказав собі: «Треба виходити з гри, поїздка в Лінц — останній шанс. Усе, що можна було зрозуміти, я зрозумів, вище голови не стрибнеш. Слова Бормана про зрадника, що працює біля Мюллера, були, звичайно, випадковістю, але ця випадковість коштувала мені майже серцевого приступу. А про те, що вони зберігають у штольнях, я не маю права передавати в Центр, і так доводиться ламати голову, де брехня, а де правда, і зв'язкового немає, і, мабуть не буде, я став об'єктом двосторонньої гри, але якщо я бодай трохи можу зрозуміти наших, то тутешніх я взагалі перестав розуміти. Або ж вони хворі люди, нездатні збагнути, що відбувається. З Берліна мені не вибратися, думати про те, щоб пробитися звідси на Схід, — безумство, мене схоплять через день, хоч я й зміню свою зовнішність… А Лінц — це гори, там можна відсидітись, можна зрештою йти стежками на Схід; Мюллер не зможе послати за мною спостереження, він інструктуватиме їх у тому розумінні, щоб було гарантовано мою безпеку, а це розв'язує мені руки: «їду в оперативних справах, тримайтесь від мене за сто метрів», — нехай потім шукають… Я не повірив Мюллеру, коли він сказав про документи Гелена. Це гачок для мене, він хоче, щоб я проковтнув цей гачок, він і в машині чекатиме, що я виявлю інтерес до цих матеріалів Гелена, справді безцінних для будь-якої розвідки. А я не виявлю до них інтересу, не виявлю, та й годі!»

І все-таки, повернувшись у гестапо, Мюллер витяг із сейфа плаский чемодан і поклав його перед Штірліцом:

— Це лише один з матеріалів Гелена… Тут — дані про людей науки у Франції, чиї родичі таємно колаборували з нами на окупованих територіях. Придивіться, подумайте, як це правильніше й коротше записати, розраховуючи використати агентуру на майбутнє в наших цілях. Майте на увазі, що інші матеріали, зокрема про Росію і Чехію, складено за іншою методою. Придумайте — поки добиратиметеся до Австрії, як звести всю цю розпухлу розмаїтість до тоненьких аркушиків, надрукованих на рисовому папері, який передали мені наші японські колеги… Коли повернетесь, я поселю вас на одній з моїх конспіративних квартир, дам двох стенографісток — гарненькі. Візьмете на себе Югославію і Францію… Це — дорого коштує, більше, ніж картини всяких там Тінторетто і Рафаеля, ви вже мені повірте…

…Лунко задзвонив телефон, що зв'язував Мюллера з Кальтенбруннером.

— Так, — відповів Мюллер, — я слухаю, обергрупенфюрер… Так… Так… Добре… Йду… — Мюллер підвівся, похитав головою: — Щось дуже спішне. Ждіть мене в приймальні. Шольц почастує чаєм, я повернусь через двадцять хвилин.

…Штірліц пив чай, сидячи біля вікна, неуважно слухав, як Шольц відповідає на гарячкові дзвінки, і — в глибині своєї душі таємно й солодко — сподівався, що в Лінці до нього підійде високий хлопець, котрий знав, як тепер курять сигарети на Заході, назве потрібні п'ять слів пароля, вислухає відзив і скаже: «Товаришу Ісаєв, я прибув для того, щоб забезпечити ваш від'їзд на Батьківщину».

— Може, я заважаю вам? — спитав Штірліц Шольца. — Я можу почекати в своєму кабінеті.

— Групенфюрер сказав, — сухо відповів той, — що ви потрібні йому саме тут.

Інформація для роздумів — VII (Генерал Гелен)

Він тепер щодня згадував недавній візит Мюллера; перед його очима раз у раз виникало обличчя групенфюрера; він цятками бачив сиве волосся на лівій скроні, погано поголеній «татом-гестапо»; Гелен був майстром «деталі»; він любив повторювати:

— Як у кінематографі деталь визначає рівень талановитості, так і в нашій справі найменша дрібниця може виявитися поворотним моментом у грандіозній операції. Якби адмірал Канаріс не звернув уваги на ніжки Мата Харі, не запросив її в ресторан «Максим», а потім не відвіз у свою заміську квартиру — хто знає, як розвивалися б події на театрі воєнних дій і скільки німецьких солдатів згубили б англо-французькі мерзотники в мокрих і брудних окопах… Згадайте фільм більшовицького режисера Ейзенштейна про матроський бунт в Одесі; я не знаю, з наміром чи випадково покотилася коляска по східцях на набережну, але якщо це був задум, — то, значить, Ейзенштейн ніякий не росіянин, а справжній німець. Якщо це — випадковість, недогляд його асистентів, то й тоді шана й хвала йому, бо він уміє і в дрібницях помітити головне.

Хоч як це дивно, але саме погано поголене обличчя Мюллера примушувало Гелена раз по раз повертатися в своїх роздумах про майбутнє до чогось дуже важливого, яке він підсвідомо відчував, але поки що до кінця не зрозумів.

Він збагнув усе, повернувшись з прогулянки в ліс. Картина майбутніх рішень постала перед ним абсолютна — у всій своїй завершеності.

«Якщо такий акуратист, як Мюллер, — сказав собі Гелен, — не зміг добре поголитися, то він буде таким же неуважним до всього, що не вкладається в його життєву схему на той час, який відпущено усім нам, — до того моменту, коли настане крах. Тотальне стеження він зараз здійснювати не може. Він зберіг за собою лише найголовніші напрямки; все, що збоку, а тим паче за спиною — він уже не може охопити. Чим різкіший і несподіваніший буде мій вчинок, тим більше шансів на успіх, на те, що я зможу вирватися звідси на Захід».

Гелен довго готувався до дії, та, коли вже продумував до кінця всі повороти майбутньої операції, його вчинки відзначалися холодною стрімкістю.

…Він не одразу прийшов до думки стати військовим, хоч уся його родина належала до тих, кого називали «прусською кісточкою», а втім, сам він пруссаком себе не вважав, а мати його взагалі народилася в Голландії.

Але, вступивши в ряди армії після того, як підписали Версальський договір, за яким Німеччину було практично позбавлено права мати військові формування, Гелен виконав свій обов'язок справжнього патріота: імперія без військ неможлива, потрібно зробити все, на що тільки спроможний німець, щоб повернути країні могутню армію; майбутнє вирішує не верстат і плуг, вважав він, а багнет і гармата.

У 1923 році юний Гелен був обер-лейтенантом; закінчивши привілейовану кавалерійську школу, він став ад'ютантом заступника начальника генерального штабу; батько, один з ідеологів великонімецького націоналізму, випускав підручники історії, в яких закликав молодь до реваншу: «Ми — нація без життєвого простору!» Він перший почав друкувати карти для генерального штабу; сину кар'єра була забезпечена.

А коли Гітлер прийшов до влади, видавництво Гелена-батька було — за заслуги перед рухом — проголошено «зразковим народним націонал-соціалістським підприємством».

Під час вторгнення в Польщу Гелен був одним з наймолодших майорів вермахту; саме там він став офіцером зв'язку між генералами Манштейном і Гудеріаном.

Саме тут, у Варшаві, після перемоги, він познайомився з флегматичним полковником Кінцелем, який раз по раз сякав свого носа. Кінцель очолював особливий відділ генерального штабу «Іноземні армії Сходу». Гелен тоді вже став особистим ад'ютантом начальника генерального штабу Гальдера; саме тоді він по-справжньому звідав солодке відчуття служби на сильного.

Кінцель ніжно перебирав папки з донесеннями від російської резидентури, що працювала під керівництвом заступника військового аташе в Москві генерала Кребса, довго й старанно сякався, говорив застуджено, без упину покашлюючи:

— Я даю більшовикам два місяці на те, щоб вони відкотилися за Урал. Колос на глиняних ногах приречений на те, щоб удобрити поле для німецьких колоністів. Дні Сталіна лічені.

Гелен дотримувався іншої точки зору; він любив читати, батько випускав і історичні книжки. Де-де, а в історії парадоксів хоч відбавляй. Проте, знаючи, що Кінцель тісно зв'язаний із службою обергрупенфюрера Гейдріха, Гелен, який надто стрімко підіймався вгору (він став уже підполковником), мовчав і підтакував.

Лише після того як війська вермахту відкотилися від Москви, він зрозумів, що настав час діяти.

…Батько Гелена, директор видавництва «Фердинанд Хірт, друкарня, й книжкова торгівля», записався на прийом до гаулейтера Бреслау, і той прийняв його наступного дня ввечері, після закінчення роботи, — знак особливої поваги.

— Я, змушений просити вас, шановний партайгеносе, — сказав він фюрерові окружної організації НСДАП, який сидів під величезним портретом Гітлера, — щоб ця наша розмова залишилася таємницею, бо я аж ніяк не хочу завдати лиха моєму синові Рейнгарду, а мова йтиме саме про нього.

— Ви знаєте, — відповів гаулейтер, — що слово партійного функціонера націонал-соціалістської робітничої партії твердіше за камінь і міцніше за сталь. Ви могли б говорити, не починаючи нашої розмови з такого прохання.

— Мій син служить у генерал-полковника Галь…

— Я знаю, — перебив гаулейтер, — будь ласка, суть справи, фюрер учить нас економити час, я даю вам п'ять хвилин, прошу вас укластися з вашим питанням…

— Йдеться про те, що підрозділ розвідки генерального штабу, який працює проти росіян, тримає зараз у руках людина, котра май родичів серед слов'ян.

— Ви збожеволіли, — ліниво озвався гаулейтер, але в його очах миттю спалахнув холодний вогонь. — Такий пост може займати тільки кристально чистий арієць.

— І все-таки, — вперто повторив Гелен-старший, — у дружини полковника Кінцеля є якийсь родич польської крові… Ні, ні, Кінцель чудовий офіцер, він робить усе, що повинен робити, і наше зимове вирівнювання фронту під Москвою аж ніяк не можна поставити йому в провину; хто міг передбачити такі морози?! Але все ж, коли я дізнався про це від Рейнгарда, то вважав своїм обов'язком повідомити вас.

Родичівство із слов'янами, як і звичайне знайомство з комуністами, передбачало тільки одне: негайне звільнення зі служби — до початку розгляду справи; є сигнал, і досить; якщо потім з'ясується, що на людину «звели наклеп» — їй знайдуть інше місце; рейх насамперед; особистим образам не повинно бути місця.

Кінцеля зняли з посади через три дні; це було безпрецедентно довго, бо за нього заступився сам Гальдер, але й це не допомогло, правда, полковник просидів зайві два дні в своєму кабінеті; якби не заступився начальник генерального штабу, його вивели б за ворота протягом двадцяти чотирьох годин.

Під час перевірки з'ясувалося, що в його дружини немає родичів низької раси, які компрометували б справжнього арійця, але діло зроблено — в кріслі Кінцеля вже сидів полковник Рейнгард Гелен; генерал Гальдер вручив йому срібні погони особисто через годину після призначення на високий пост.

На другий же день Гелен зібрав своїх помічників і повідомив їх, що він — за погодженням з начальником РСХА Гейдріхом — заміняє весь склад офіцерів армійської секретної служби, починаючи з полків, причому, якщо перший і другий відділи фронтової, корпусної, дивізійної і полкової розвідок, як і досі, виконуватимуть свої обов'язки — збирання секретних даних, саботажу і диверсій, — то роботу третіх відділів — контррозвідка, спостереження за особовим складом штабів вермахту — він, Гелен, віднині має намір координувати з шефом РСХА Гейдріхом.

Після цього Гелен залишив генеральний штаб і зробив стрімкий вояж із Вінниці — де він розмістився по сусідству з ставкою фюрера — в Берлін, Белград, Софію й Гамбург.

Тут він зустрівся з ветеранами німецької розвідки, які розмовляли по-російськи так само вільно, як і рейхслейтер Альфред Розенберг; усі вони були вихідці з Петербурга й Москви, провели своє дитинство в маєтках під Рязанню й Нарвою, пам'ятали минуле, мріяли про те, щоб це прекрасне минуле знову стало реалією сучасного і — особливо — майбутнього.

Перший, кого відвідав Гелен, був генерал Панвітц; він зарекомендував себе у дев'ятнадцятому році, коли очолював збройні підрозділи, що розстрілювали німецьких радикалів; його нещадність Адольф Гітлер ставив тоді за приклад керівникам СА.

— Вагання в період криз неможливі; покоління простить ту кров, яка проллється на ниви, де зацвітуть вруна після того, як плевели буде знищено!

Оскільки фон Панвітц командував козачими з'єднаннями генерала Шкуро, розквартированими в Югославії, Голен провів з ним п'ятигодинну конференцію, намітивши план роботи по створенню міцного штабу, складеного з царських офіцерів, готових на все, аби тільки повалити більшовизм, домовився про відрядження до нього десяти найбільш перевірених козачих ватажків і подався до Вільфріда Штрік-Штрікфельда, майора запасу, який працював над вивченням і систематизацією тих даних, які передав нацистам генерал-лейтенант Власов.

Тому що в роки першої світової війни Штрік-Штрікфельд був царським офіцером, служив у білій армії і Росію знав чудово, Гелен доручив йому вести всі контакти з рейхслейтером Розенбергом і рейхсфюрером Гіммлером, які до Власова ставилися ревниво і передавати його вермахту поки що наміру не мали.

Після цього Гелен зустрівся з генералом Кестрінгом, який працював у апараті Кребса, коли той курирував військовий аташат у Москві, і запропонував йому очолити формування «патріотів російської національної ідеї, котрі згодні будувати свою державу на схід від Уралу».

І, нарешті, Гелен зробив візит ввічливості бригадефюреру Вальтеру Шелленбергу, попросив його порад, вислухав молодого шефа політичної розвідин з захопленою увагою, хоч знав куди більше, ніж цей красунчик, тільки виду не подавав, а вже потім поїхав до Мюллера.

— Групенфюрер, без вашої постійної допомоги я просто не зможу функціонувати: росіяни — люди непередбачених поворотів, для мене важливо, щоб саме ваші співробітники пропускали через своє сито всіх тих, кого відбере Штрік, а вже потім Панвітц і Кестрінг візьмуть під своє командування…

Через два місяці Гелена викликав Геббельс; секретна група «Активна пропаганда на Схід», яку очолив ставленик Розенберга прибалтійський німець фон Гроте, почала випуск листівок; писали пропагандисти Геббельса; Власов їх візував.

Рейхсміністр висловив міркування, що пропаганда Гелена занадто обережна.

— Сміливіше називайте речі своїми імена, — радив Геббельс. — Росіяни мусять підкорятися, вони не вміють мислити, вони повинні стати сліпими виконавцями наших наказів.

— Росіяни вміють мислити, пане рейхсміністр, — наважився заперечити Гелен, — їхні філософські й етичні школи, починаючи з Радищева й кінчаючи Соловйовим, Бердяєвим та Кропоткіним, я вже не кажу про Плеханова і Леніна, начинені вибуховонебезпечними ідеями; з погляду стратегії ми повинні зараз дати їм змогу вважати себе не такими вже й неповноцінними; після перемоги ми заженемо їх у гетто, але поки що стріляють партизани…

— Їх знищать, — відрубав Геббельс. — Нація рабів не має права на ілюзії…

Тоді Гелен звернувся до Скорцені:

— Отто, ви вхожі до фюрера, я прошу вас допомогти мені: не можна так зневажливо дратувати російського ведмедя, як це робимо ми. Я ненавиджу російське стадо не менше, а можливо, й більше ніж рейхсміністр Геббельс, але я виїжджаю на фронт і допитую полонених: наша нерозумна жорстокість примушує їх вживати заходів у відповідь. Скорцені похитав головою:

— Рейнгард, я не влізатиму в цю справу. Фюрер ніколи не піде на те, щоб санкціонувати бодай якесь послаблення в слов'янському питанні: якщо євреїв буде знищено тотально, то росіян — на сімдесят процентів; ми ж з вами читаємо документи ставки, немає сенсу воювати з вітряками.

…Після того як Гелен склав свій розгорнутий меморандум про Червону Армію, після того як він приєднав до нього виписки з допитів перебіжчиків, дані перехоплених телефонних розмов у Росії і надіслав це — через Гальдера — в ставку, фюрер присвоїв йому звання генерал-майора; це сталося через кілька тижнів після того, як кращих офіцерів і генералів, що думали про долю Німеччини перспективно, повісили на рояльних струнах, почепивши за ребра на гаки, куди вішали м'ясні туші, або ж розстріляли у підвалах гестапо.

Саме тоді, приїхавши в Бреслау, до батька, — після того як закінчилася сімейна вечеря й чоловіки залишилися самі у великій, мореного дуба, бібліотеці — Гелен-молодший сказав:

— Все закінчено, батьку, ми програли і цю кампанію.

— А зброя помсти, — почав був батько, але зразу ж замовк, признавшися собі, що каже він це тому, що завжди відчуває на своїй спині холодні очі невидимого підглядача.

Підвівшись, Гелен-старший увімкнув радіо — йому як голові «народного підприємства» дозволили мати вдома приймач, у всіх інших зареєстрували або відібрали, — знайшов Відень (передавали уривки з оперет), зітхнув і похитав головою:

— Чи не занадто сміливо ти говориш, мій хлопчику?

— Так зараз говорять усі.

— Але ти генерал, а фюрер перестав вірити військовим після божевільного акту Штауфенберга.

— Акт був далеко не божевільний, батьку. Просто операцію не до кінця було продумано, не враховано саме цей фиктор страху… Його вдавили в кожного з нас, на жаль, не тільки у змовника, але й у того, кого покликано його карати…

Держава неможлива без страху.

Державний страх має бути зовсім особливим, батьку… Це правда, він потрібен, але він мусить бути цілком відміннім від звичайного, повсякденного, коли хочеш. Він, цей державний страх, повинен бути таємничим, всесильним, він — ніби провидіння, він карає лише тих, хто відступає, решта не повинні його знати; адже вівці позбавлені цього почуття, воно є тільки в того барана, який веде отару, чує вовка і при цьому звідує страх; усі інші лише повторюють його відчування і, як наслідок, вчинки… Я довго думав над тим, у чому прихована суть такого глобального поняття, яким я вважаю стиль… Погодься, що Севілья й Гренада, завойовані іспанцями, досі зберігають чарівність арабської архітектури, тоді як Барселона несе в собі ядро паризького чи берлінського раціоналізму. Прямолінійність Лондона — груба протилежність римським вулицям біля Колізею… Кожна культура, що виявляє себе в стилі, має свою таємничу часову тривалість… Час «третього рейху» історики обчислятимуть всього дванадцятьма роками, батьку, в наступному році ми будемо розгромленою державою…

— Рейнгард…

— Батьку, коли б я не був патріотом нації, я не говорив би так… Тепер тільки сліпці з партійного апарату Бормана повторюють завивання доктора Геббельса; ми, люди армії, повинні думати про майбутнє…

— Але чи можливе воно?

— Воно необхідне, отже, можливе. Настане час для створення нового стилю, батьку… Знаєш, я дуже настирливо випитував у Власова про причини, які змусили його перейти на наш бік… Він брехав мені… Він розчавлений страхом… Його бурмотіння про необхідність відновлення віри, про особливе покликання російської нації в боротьбі з червоним дияволом — переспіви того, що вкладав йому в голову мій Штрік-Штрікфельд… Власов заплутався сам у собі… Він виявився непідготовленим до поразки, а тому його роздавили, як мокрицю… А ми вже зараз мусимо бути готовими до того, щоб встати з попелу… Я думаю про це… Я поки що не прийшов до певних висновків, але все-таки вже зараз хочу просити тебе вийти у відставку і, пославшись на серцеву хворобу, виїхати з моєю сім'єю до Тюрінгії, в гори, за Ельбу…

…Повернувшись у генеральний штаб, Гелен наказав надрукувати свою «Червону біблію» в двадцяти примірниках, включивши туди лише соту частину тих матеріалів, які зібрав сонм його офіцерів, розкиданих по всіх підрозділах вермахту.

Найцінніші матеріали він мікрофільмував у трьох примірниках, перший сховав у сейф, у шухлядку, на якій було написано: «Особисто для доповіді рейхсфюреру СС» (конче потрібний камуфляж — боявся гестапо; ті ніколи не наважаться лізти в те, що адресовано Гіммлеру, хоч він і не думав показувати цьому паршивцю свої архіви), другий примірник сховав у тайнику, обладнаному в тому домі, де тепер жила його родина в горах; а третій надійно закопав в ущелині, біля альпіністського пристановища Оландсальм, високо в Альпах, на кордоні з Швейцарією.

…Іось тепер, раз по раз повертаючись у думці до візиту Мюллера, який вирвав огризок його матеріалів, зібраних у «Червоній біблії», Гелен болісно шукав виходу: втеча з Майбаху-ІІ на Захід неможлива, його розстріляють як дезертира; чекати наказу істерика і маніяка, який зачинився у бункері, — значить прирікати себе на загибель; той, що тоне, мріє захлинутися в компанії собі подібних: не так страшно, егоїст і після смерті залишається егоїстом.

Гелен засинав і прокидався з думкою про те, як йому вибратися з Берліна, як дістати право на вчинок, і нарешті вночі, під час короткого перепочинку між бомбуваннями, його немовби хтось штовхнув у потилицю.

Гелен підвівся, охоплений жахом, пройшовся по кабінету, бо йому здавалося, ніби він забув те, що зараз бачив уві сні — рятівне й близьке, розжоване, лишилося тільки проковтнути.

— Так! — Гелен зупинився, полегшено засміявшись, ударив себе долонею в лоб. — Ох, ти, боже мій! Бур! Звичайно, я ж бачив уві сні Бура!

Саме він допитував вождя Армії Крайової, який підняв поляків на повстання у Варшаві, щоб не пустити туди росіян, протягом двох тижнів; вони оселилися в невеличкому особняку на березі Балтики, багато гуляли, проходили історію повстання по днях, годину за годиною.

Саме тоді Бур-Комаровський і розповів йому схему організації свого підпілля.

Саме ця схема лягла пізніше в основу гітлерівського підпілля, яке Гіммлер назвав — за пропозицією Гелена — «Вервольфом» — «перевертнем».

Але Гелен завжди віддавав іншим лише маленьку частку того, що мав; головне він зберігав для вирішального часу.

(Вперше він почав думати про те, як замотивувати свою втечу на Захід, коли полковник Бусе сказав, що продуктивна робота під бомбами просто неможлива; ці слова запали йому в голову; він не міг собі уявити, що Бусе, будучи агентом гестапо, виконував завдання Мюллера, впливаючи на Гелена таким чином, щоб той сам попросив Кейтеля звільнити його з поста; після розмови з Бусе Гелен двічі підкинув генерал-полковникові Йодлю думку про те, чи доречно обладнувати запасну штаб-квартиру; але той ніяк на ці слова не прореагував — у ньому теж буяв страх; він не росіян боявся, які стояли на Одері, а безликого дебелого чоловіка в чорному шкіряному пальті з рунами СС у петлицях; не країна, а величезне царство страху.)

…Вранці наступного дня Гелен подзвонив у бункер генералові Бургдорфу і попросив про аудієнцію.

Бургдорф, що пив тепер без упину — починав з раннього ранку, тримався весь день на вермуті чи «порту» і засинав лише на кілька годин перед світанням, — відповів, розкотисто сміючись:

— Якщо вас не розбомблять росіяни, приїжджайте прямо зараз, почастую чудовим обідом…

Гелен вирішивши здійснити ідею Бусе не через Йодля, а в ставці, розклав перед Бургдорфом свої документи — тисячну, звичайно, їх частину, — але той не слухав, каламбурив, згадуючи піші прогулянки в горах, поцікавився, коли Гелен останній раз був у театрі, і найбільше радів з того, що генерал вибрав собі кодову назву «30».

— Ні, але чому саме «доктор тридцять»? Я розумію, пан «п'ять» чи доктор «два», але «тридцять»?!

— Мені було тридцять, коли я вирішив присвятити себе боротьбі проти росіян, — відповів Гелен. — Отже, в моєму кодовому імені немає ніякої хитрості, звичайна символіка… Генерале, я прошу вас влаштувати мені аудієнцію у фюрера… Мені потрібно досить хвилин…

Бургдорф випив вермуту, палив собі ще, посміхнувся:

— А з Борманом не хочете порозмовляти? Який розумний, який скромний, чудо, а не людина…

— Генерале, — повторив Гелен, насилу приховуючи важку ненависть, що з'явилася в ньому до цього п'яного, але все-таки вилощеного генерала, — мова йде про долю німців… -

— Думаєте, про їхню долю ще може йти мова? — здивувався Бургдорф. — Ви оптиміст… А втім, я люблю оптимістів і тому постараюсь допомогти вам.

Через сорок хвилин Гітлер прийняв Гелена.

— Мій фюрер, — сказав генерал, — доля тисячолітнього рейху вирішується на полях битв, і вона вирішиться на нашу користь, у цьому немає ніяких сумнівів…

— Ну чому ж? — тихо заперечив Гітлер. — Навіть Шпеєр написав мені в своєму меморандумі, що війну програно… Ви дотримуєтесь протилежної точки зору?

Гелен ждав чого завгодно, але тільки не цих слів. Він зрозумів, якщо він загається бодай на секунду, втратить обличчя на якусь мить, все для нього буде скінчено; він навіть відчув болотяний присмак теплої води, коли хлопчиськом тонув, упавши з містка в озеро під Бреслау; помилка в розмові з Гітлером непростима, завершення її схоже на падіння у холодну воду, коли опускаєшся на мулисте, страшне дно, голова працює, руки гребуть, а до ніг прикована бетонна балка — тягне вниз, стрімко, важко, вперто, і немає порятунку; кінець; криваві бульки; розрив легенів…

— Я вірю в німецького солдата, мій фюрер, — відповів Гелен, — я вірю в нашу націю, яка ні в якому разі не потерпить іноземного, особливо російського панування… Отут, — він ще дужче притиснув папку з документами ліктем до ребер, — мій висновок про те, як у найкоротший строк налагодити активний терор у тилу росіян. Але я не можу працювати під постійними бомбардуваннями, мені потрібен хоча б тиждень для того, щоб поїхати на одну з альпійських баз і там звести воєдино список агентури, котрій можна буде передати всі склади зі зброєю і динамітом, які я заклав у російському тилу, підготувати список послідовності тотального руйнування засобів комунікацій на Сході…

— Ви надто довго доводите розумність очевидного, — сказав Гітлер. — Їдьте в Альпійський редут негайно… Я жду вас з докладним звітом через тиждень… І вітаю вас із званням генерал-лейтенанта, Гелен, я вмію цінити тих, хто думає так само, як я…

(Через шість днів Гелен разом із своїм штабом був не в Альпійському редуті, а в Місбаху, за тридцять кілометрів від швейцарського кордону. Там він відпустив шоферів і охорону, наказавши їм їхати до Берхтесгадена. А ще вище в гори з ним пішло всього п'ятнадцять чоловік — найближчі співробітники. Ночували в гірському пристанищі Оландсальм; вікна дерев'яної хатини вночі стали плюшевими від інею; місяць був великий і близький; сніг дихав пахощами осінніх яблук. Гелен випив чарку горілки й заснув, як дитя; йому снилися стрижі, що обганяли величезний літак…

Ця війна для нього закінчилась.

Прийшов час міняти стиль, бо наступала пора війни якісно нової.)

Ось як уміє працювати гестапо! — III

— А що робитимемо з Рубенау? — спитав Штірліц, коли Мюллер повернувся від Кальтенбруннера і знову запросив його до себе в кабінет, обмінявшись з ад'ютантом Шольцом швидким усерозуміючим поглядом. — Нехай сидить? Його поїздку в Монтре, мабуть, треба відмінити?

— Чому? — здивувався Мюллер. — Якщо він готовий до роботи — відправляйте: в Базелі його приймуть мої хлопці із нашого консульства. Я вже попередив шифротелеграмою; обговоріть з ним зв'язок; запитайте Шелленберга, які завдання він дасть вашому єврею після того, як той зв'яжеться з Музі або зі своїми рабинами… Навіщо ж відміняти його поїздку? Це справа цікава, вона дає змогу зрозуміти, що на ділі задумав ваш шеф і мій друг… Я не вірю жодному його слову, він потайний, як дівчина в перехідному віці; Рубенау треба зробити підсадною качкою — нехай на нього кидаються нейтральні селезні, а ми подивимось, як на їхні пропозиції реагуватиме Шелленберг… Рубенау — фігура прикриття, це ясно, але що Шелленберг ним прикриває? Це мене цікавить по-справжньому.

— Коли я встигну обговорити зв'язки, проінформувати Шелленберга, відправити Рубенау?

— Після Лінца, Штірліц, після повернення в Берлін.

— Думаєте, я встигну повернутися? — похмуро посміхнувся Штірліц.

— Встигнете.

— Сумніваюсь.

— Що ж, тоді ваше щастя… В Лінці чудова весна; там буде значно тихше, ніж тут, вуличних боїв не передбачається.

— Як же я вас залишу самого? — зітхнув Штірліц. — Та я й сам — без вашої допомоги — не виберусь із м'ясорубки; в Лінці теж почнуть шукати людей нашої з вами професії.

— М'ясорубка, — повторив Мюллер. — Добре визначили те, що наближається.

— Коли я маю їхати? Скільки часу в мене лишилось? — запитав Штірліц, несподівано для себе вирішивши, що зараз, у Бабельсберзі, він переодягнеться, вийме з-під паркету паспорт на ім'я фінського інженера Парвалайнена, віджене машину до каналу, імітує аварію (нехай шукають на дні тіло) і піде на берег озера, у млин Пауля; старий помер два тижні тому, там тепер нікогісінько, а за будинком є підвал, про який ніхто не знає, бо Пауль копав його ночами, щоб ховати зайвину муки; там сухо; там можна прожити тиждень, і два, й три, а потім прийдуть наші; я візьму з собою консерви й галети, я недарма їх збирав, мені вистачить, та й потім від голоду вмирають тоді, коли кінчилася надія, коли повна безвихідь, коли настають холоди, а зараз почалося тепло, солов'ї співають — вони бомбувань не бояться, бо нічого в цьому не розуміють, думають, маленькі, що це такий грім… Так, я мушу вибратися звідси, в мене немає сили, я зірвуся, я відчуваю, що в Лінці на мене чекає пастка і ніхто не підійде до мене в ресторанчику «Цур пост» зі словами пароля; не треба брехати собі, це, зрештою, жалюгідно…»

Мюллер потер потилицю і сказав:

— Знову погода міняється… Часу у вас не залишилось. Вам взагалі не треба від мене їхати, Штірліц…

— А зібратися до від'їзду?

— Заїдете з моїми людьми по дорозі в Лінц. Заждіть, зараз я познайомлю з хлопцями, які вас супроводжуватимуть. Я не хочу ризикувати вами, дружище, не гнівайтесь… А Рубенау в підвалі, у вас є кілька годин, валяйте, розкажіть йому про те, що він повинен робити, зрештою я його відправлю сам, двох дівок з ним пущу — офіцерів нема, всі при ділі…

«Все. Кінець, — зрозумів Штірліц. — Я в кільці, мене тепер триматимуть плечима, мене затиснули… А я ж відчував, що наближається, тільки боявся собі в цьому признатися; ні, не те щоб боявся, а просто відтягував ту мить, коли признатися все одно довелося б… Даремно я не повірив відчуттю, ноно зараз точніше за розум; аналіз потрібен тим, хто стоїть на східному боці Одеру: наші мають право зараз аналізувати, тому що за ними перемога; а тут настав крах, усіма керує не розум, а тваринне почуття — вижити, вони втратили голову, метаються, і я не міг не настроїтись на їхню хвилю, правильно робив, що настроївся на неї — «серед рабів не можна бути вільним», але я дуже довго дозволяв собі таку розкіш не погоджуватися з самим собою, і настала розплата.

Підожди, — сказав він собі, — не поспішай підписувати капітуляцію з тим, що називають «збіг обставин». У тебе заздалегідь продумані ходи, треба спробувати все, що тільки можна, треба бити на почуття, розрахунок, емоції — це може зараз пройти. Логіка — по-друге, а спершу я мушу ввернутися до почуття… І, крім того, не можна їхати, не зробивши все, щоб урятувати дітей оцього самого Рубенау, він — зламана людина, та хіба його діти винні в тому, що прийшов Гітлер? Чим більше добра намагається зробити людина, тим більше їй віддячиться; світ уміє дякувати за добро; це — закономірність, і чим швидше це збагнуть люди, тим краще стане їм жити…»

— Гаразд, — сказав Штірліц, — хай буде так, я розумію, що після загибелі бідолашного Ганса ви вправі повсякчас тривожитися за моє життя… З Рубенау я впораюсь швидко, але…

— Що «але»? — спитав Мюллер. Він не терпів, коли не говорили до кінця, Штірліц знав це і вмів цим користуватися.

— Та ні, пусте…

— Штірліц!

— У мене давно вже визріла цікава ідея, тільки…

— Валяйте вашу ідею — але швиденько! Тьма-тьмуща роботи… Неждано-негадано з Мюнхена сюди виїхала Єва Браун, дамочку тут ніхто не ждав, Кальтенбруннер доручив мені організувати охорону і зустріч її поїзда… Ну?

— Я думаю ось про що, — замислено сказав Штірліц, — чому б вам, особисто вам, групенфюреру, не спробувати налагодити свій, особистий зв'язок з Музі? Або з рабинами в Монтре? Чому ви завжди віддаєте ініціативу іншим?

Штірліц побачив, що Мюллер ждав чого завгодно, тільки не цих його слів.

— Стривайте, стривайте, — сказав він (був, мабуть, настроєний на щось інше, напружено зважував відповідь; до такого роду поворотів виявився непідготовлений). — Я не зовсім розумію: як це — прямий зв'язок з Музі? Я й Музі? Та ні, Штірліц, не витайте в емпіреях, хто розмовлятиме з гестапо-Мюллером?

— Який підлягає Гіммлеру, що послав обергрупенфюрера Вольфа до Даллеса… І обидва вони чудово почували себе за одним столом. А Вольф на три щаблини стоїть вище за вас в ієрархії рейху… Чому ви віддаєте Музі і рабинів Гіммлеру, Вольфу й Шелленбергу? Причому — цілком? Догнав — не догнав, а погнатися можна. Давайте спробуємо…

(Долю Рубенау Мюллер вирішив того дня, коли Штірліц почав з ним працювати. Йому було уготовано те саме, що й Дагмар, — смерть; після цього Мюллер організує таку інформацію від «Рубенау» — це зроблять його люди в бернській резидентурі, вони тільки чекають сигналу, — яку Штірліц негайно пожене на Москву. Там — як і в «Шведському варіанті» — навряд чи спокійно поставляться до організованих гестапо «новин»; головне — повсякчас лякати Кремль близькою можливістю компромісу між Гіммлером і Даллесом, і лякати не збоку, а через їхнього найсерйознішого агента, через Штірліца. При цьому знищення Рубенау закривало всі дороги для втечі Штірліца за кордон. А втім, куди ще можна втекти з рейху, як не в Стокгольм чи в Берн? Нікуди.

Але те, що запропонував зараз Штірліц, було таким несподіваним, що Мюллер здригнувся, збентежився, відчувши перспективу.)

— А що? — задумливо сказав Мюллер, і обличчя його на якусь мить перестало бути напруженим, зморшкуватим, похмурим, зробилося лагідним і зацікавленим. — Смілива ідея… Але де гарантія, що Рубенау не обдурить? — Обличчя його знову вкрилося зморшками. — Нам доповість, що рабини згодні поговорити зі мною віч-на-віч, а сам навіть побоїться при них назвати моє ім'я?

Штірліц похитав головою:

— Гарантія є… Ви ж знаєте, як він любить своїх дітей… Давайте зробимо так: викликайте його сюди, я вас йому відрекомендую — відкрито, навіщо темнити — і поставлю запитання в лоб: чи може він провести таку розмову в Монтре, чи ні?

— Звичайно, він відповість, що згоден! Він скаже, що до нестями любить мене і мріяв би записатися в СС, що ж іще він може відповісти?! — Мюллер задумливо зняв телефонну трубку, негнучким, наче олівець, пальцем набрав номер: — Алло, як у вас там з оточенням вокзалу? Гаразд, доповідайте весь час, як просувається поїзд фрейлейн Браун, я трохи затримаюсь… По дорозі не бомбили? Що? Де? Полотно відновили? Ясно… Зрозуміло… Наших людей піднято по тривозі? Добре, чекайте… — Він поклав трубку. — Англійці розбили залізничну колію, поїзд дамочки був за сорок кілометрів, пригнали полонених росіян, ремонтують дорогу… На щастя, це не по моєму відомству, тому що Кальтенбруннер сидітиме на транспортниках, у нас є люфт часу, валяйте далі…

— Далі валяти нема чого, ви ж не вірите Рубенау…

— Я не вірю жодному єврею, Штірліц. Я вірю тільки тому єврею, який мертвий. А втім, я так само ставлюсь до росіян, поляків і югославів…

— Ну, це все для доктора Геббельса, марнослів'я, — поморщився Штірліц. — Я людина діла — пропоную випробувати шанс… Накажіть відправити його дівчинку в швейцарське посольство, ви знаєте, як це можна зробити, нехай її відвезе туди дружина. А після цього влаштуйте їм тут зустріч: він, його дружина й син… І нехай вона скаже, що ви, особисто ви, групенфюрер Мюллер, врятували його дочку. А ви йому пообіцяйте, що відправите в посольство й хлопчика — після того, як він привезе вам листа від Музі чи рабинів, в якому буде пропозиція про особисту зустріч… Чому цей козир має брати Шелленберг? Чи Гіммлер? Чому не ви? Я взагалі на вашому місці сказав би Рубенау — і нехай він передасть це Музі, — що ви, саме ви, готові взагалі відпустити всіх в'язнів з таборів, а не тільки фінансистів та ювелірів. Ви тоді виграєте інтелектуалів, бо ви, а не хтось інший, ставитесь їхнім рятівником…

Мюллер замислено сказав:

— Хлопчисько — після того як він виріс тут, у гетто, без їжі й прогулянок — не зможе робити нових єврейчиків, а дівка — зможе, жінки — витриваліші, отже, торгуватимемо хлопчиком…

Штірліц знав, що Мюллер скаже саме так — вони завжди намагаються робити навпаки, нікому не вірять; він саме на це й сподівався, коли говорив, що в посольство треба відвезти дівчинку; Рубенау просить за хлопчика. «Як його звуть? Ага, Пауль, написав симфонію в сім років, бідолашний хлопчик; а в Мюллера справді немає часу, а то він прослухав би мою роботу з Рубенау в камері, він тоді не клюнув би на піддавок з дівчинкою; цікаво, хто ж з його людей вивчав нашу розмову в камері? Ах, коли б він зараз доручив мені з'їздити по жінку. Але він ніколи на це не піде, — сказав собі Ісаєв, — не треба гратися в піжмурки з долею, дивись їй прямо в очі…»

— А чому б усе-таки не спробувати? — задумливо спитав Мюллер. — Справді, чому?

Через дві години Рубенау сидів у кабінеті Мюллера, надривно плакав і при цьому посміхався крізь сльози; дружина його теж плакала, пригортаючи до грудей дочку, і повторювала, по-дитячому схлипуючи:

— Це все пан Мюллер! Ми повинні молитися за нього, Вальтер! Це він, його добре серце! Ти повинен відплатити йому таким добром, яке тільки можеш зробити, Вальтер! Це пан Мюллер, він сказав мені, він сказав…

— Заспокойтесь, — дерев'яно хихикнув Мюллер; обличчя наче маска, посмішка, вимушено покладена на губи, здавалася гримасою огиди. — Заспокойтесь… Я й вашу милу дівчинку залишив би там, у швейцарців, але ви, сподіваюсь, розумієте, як я ризикую, рятуючи хлопчика? Коли ваш чоловік приїде до Швейцарії нехай він знайде в телефонній книзі Лозанни адресу пана Розенцвейга — це мюнхенський адвокат; я, саме я, переправив його через кордон, щоб бідолаху не заарештували в тридцять восьмому, коли почалися гоніння… Спитайте його, скільки євреїв я врятував, спитайте… Рубенау, ви переконалися, що моя людина, розмовляючи в вами, анітрохи не обманювала вас?

— Так, пане Мюллер! Я переконався! Я готовий служити, як собака! Я звелю своїм друзям і онукам — якщо вони будуть — молити за вас бога і просити щастя вашим дітям…

Мюллер обернувся до жінки:

— Пані Рубенау, вас відвезуть на хорошу квартиру… Ви будете там у повній безпеці… Якщо тільки ваш чоловік не вважиться на нечесність…

Жінка вигукнула, пригорнувши до себе дочку:

— Він не посміє! Він зробить усе, добрий пане Мюллер!

— Усе може зробити бог, — відповів Мюллер. — Людина — раб обставин.

— Людина — не бог, — згідливо кивнув Рубенау. — Але я робитиму все, що тільки можна!

— Це — добре, — легко погодився Мюллер. — Але ж можна сказати, що зроблю все, і потім нічого не зробити… Заждіть, не перебивайте, дослухайте мене спочатку… Від вас шарахнуться, коли ви скажете, що я вас послав, я, не хтось там, а шеф гестапо…

Рубенау похитав головою:

— Там сидять розумні люди, пане Мюллер, вони знають, якщо й можна чогось добитися, то це тоді, коли маєш діло з хазяїном підприємства… А хто, як не ви, хазяїн підприємства?

— Хазяїн підприємства — рейхсфюрер Гіммлер, я — дрібнота, про яку дуже багато говорять… Я виконував те, що мені наказували, тому й став сивий у сорок п'ять років… А коли мене розітнуть після смерті, то побачать, що я жив із серцем, розірваним від жалості до людей…

І раптом Рубенау (Штірліц прямо-таки здивувався) спокійно зауважив:

— Це — для виступу з кафедри, в соборі, пане Мюллер. Коли ви так розмовлятимете з швейцарськими панами, вони вирішать, що я їх шельмував… Діло є діло, ви робили своє діло, і нема чого виправдовуватись, кожен ставить на свій інтерес, щоб добитися успіху…

…Коли жінку вивели, Мюллер вийняв пляшку горілки, налив чарку, дав Рубенау:

— Випийте.

— Я сп'янію, — сказав той. — Я розучився пити…

— Пора вчитися заново, — посміхнувся Мюллер. Рубенау випив, затулив долонею губи і почав судорожно, до сліз, кашляти.

Мюллер подивився на Штірліца, і дивна, пустотлива усмішка, не вдавана, а щира, з'явилася на його обличчі:

— Бач, як корчиться, — хмикнув він, — просто-таки пантоміма… Хочете горілки, Штірліц?

— Хочу.

Мюллер налив чарки, зразу ж солодко випив, підвівся з-за столу, й примостився на бильця крісла, в якому видів Рубенау.

— Послухайте мене уважно, — сказав він. — Мене не влаштують слова, від чийого імені вони не йшли б. Розумієте? Мене влаштує тільки документ. Ви повинні привезти документ, у якому ваші рабини чи сам Музі запропонують договір. Офіційний договір. Я звільню ваших євреїв, а ви звільняєте мене від будь-якої відповідальності, раз і назавжди, хоч би де це було. Зможете привезти такий договір?

Рубенау подивився на Мюллера кролячими очима й дуже тихо відповів:

— Не знаю…

Штірліц чекав, що Мюллер ударить його, кине на підлогу й почне топтати ногами, але групенфюрер поклав руку на плече Рубенау:

— Молодець. Коли б ти пообіцяв мені привезти такий документ одразу й без вагань, я вирішив би, що ти — невдячна людина… Ти відповів добре, я дякую тобі за чесність… Тепер скажи: ти, особисто ти, Рубенау, бачиш у цьому ділі хоч один шанс на удачу? Допускаєш думку, що рабини напишуть такого листа на моє ім'я?

— П'ять шансів із ста, — відповів Рубенау.

— Це багато, — сказав Мюллер. — Це серйозно. А можна щось зробити, аби збільшити кількість шансів?

— Можна, — озвався Штірліц.

Мюллер і Рубенау оглянулися на нього водночас.

— Можна, — повторив Штірліц. — Для цього треба сказати швейцарцям правду. А правда очевидна: Гіммлер не мав наміру відпускати заложників, він торгує ними тільки для того, щоб виграти час. Якщо пани в Монтре почнуть роздумувати, вичисляти можливість діалогу з групенфюрером Мюллером, тоді всі ув'язнені загинуть.

— Вони мені можуть не повірити, — сказав Рубенау. — Вони ж знають, що тут у мене заложники — дружина й дівчинка…

— Ну, при потребі ми й хлопчика легко виймемо з посольства, це не проблема, — зауважив Мюллер. — Коли ми дізнаємося про вашу нещирість — а ми люди рукаті, дізнаємось, — ваш хлопчик повернеться до сестри й матері в гетто. Я не погрожую, ні, ви думаєте про інтерес своєї сім'ї, я — своєї. Що ж стосується того, повірять вони вам чи ні, то це можна прокоригувати: ми організуємо так, що вам повірять, ми допоможемо вам у Швейцарії. Ми допоможемо в тому, щоб там зрозуміти правду про… Словом, грунт буде розпушено… Я це зроблю через годину, туди піде повідомлення…

— Тоді шанси піднімуться ще більше, — сказав Рубенау. — Тоді моє завдання стане набагато легшим…

…Через три години, коли Рубенау повезли на вокзал і посадили в поїзд, а Штірліц пішов до радистів складати текст телеграми резидентурам гестапо в Базелі й Берні, Мюллер раптом з жахом подумав: все, що сталося, може бути диявольською грою Штірліца, який вирішив розбити його блок з Борманом; він зараз подзвонить рейхслейтеру від радистів і скаже, в якому поїзді відправлено Рубенау, і єврея на наступній же станції знімуть і відвезуть до Кальтенбруннера, і він там розповість усе; і тоді — кінець, Борман знищить його, Мюллера, ніякі пояснення не допоможуть…

Мюллер подзвонив у відділ оперативного радіозв'язку і попросив штурмбанфюрера Гешке (той якийсь час очолював референтуру групенфюрера у справах, пов'язаних з російською розвідувальною мережею в рейху; згодом його послали особистим представником шефа гестапо на ключовий пост — до зв'язківців, цілком надійний) простежити за тим, щоб Штірліц ні в якому разі не міг подзвонити в місто; потім зв'язався з відділом гестапо на транспорті й передав двом жінкам, що супроводжували пасажира в сьомому вагоні, купе першого класу, поспіхом зашифрований наказ: їхнього підопічного Рубенау треба отруїти (ампулу передадуть у Штутгарті на пероні); зробити це слід після того, як закінчиться прикордонна перевірка німецької охорони в Базелі; на столику, перед тим як жінки вийдуть з вагона, треба залишити залізничний квиток, на якому написати таке: «Передати доктору Бользену, народне підприємство імені Роберта Лея, Бабельсберг, Ягдштрасе, 7; каса 24, касир Лумке» (добре, що згадав ще одного мюнхенського головоріза, давно не використовував; раніше працював по крадіжках на транспорті, агент безцінний; дрібниць немає, все треба зберігати, накладаючи в діло заздалегідь); провідника необхідно проінструктувати, щоб дав показання швейцарській поліції, що в купе разом з убитим їхав чоловік років сорока п'яти, коректний інтелігент, сів у вагон у Берліні…

…Через годину до Мюллера ввели дружину Рубенау.

— Тільки візьміть себе в руки, я не терплю істерик, — сказав Мюллер. — Мушу повідомити вам трагічну новину: ваш чоловік загинув. І вбив його той чоловік, який сидів навпроти вас, он у тому кріслі. Його прізвище — Штірліц, він зник, ми його шукаємо.

Жінка впала, знепритомніла. Коли Мюллер дав їй нашатирю і привів до свідомості, звичайно, почалась істерика; а втім, він знав, як припинити жіночі істерики: вдарив кулаком по столу й закричав:

— Вам дороге життя дітей?! Чи ні?! Ну, відповідайте!

— Так, так, так, — судорожно зітхаючи, крізь сльози відповіла жінка. — Так, так, так…

— Тоді візьміть себе в руки й запам'ятайте, що я вам скажу… Ось паспорт для вас і для Євочки. — Він простяг жінці документи і конверт з п'ятьмастами франками. — Вас зараз посадять у поїзд, виїжджайте до Швейцарії. Ось вам фотографія того, хто вбив вашого чоловіка. В нього два прізвища: одне — Бользен, а друге — Штірліц. Тут же, — він вручив їй другий конверт, — додаток до фото: відбитки його пальців. Поки ваш маленький Пауль сидить тут, у посольстві, мовчіть. Але як тільки він буде з вами в Швейцарії, ідіть у поліцію й розповідайте їм усе. Абсолютно все. І починайте шукати вбивцю вашого чоловіка: він зараз може опинитися в Швейцарії. Відомстіть йому — за себе і за мене. Ясно? Але забудьте віднині моє ім'я. Якщо наважитесь запам'ятати — я вам не позаздрю.

Остання спроба

Від Зальцбурга дорога почала вгвинчуватися в гори; іще лежав сніг; лижний сезон тут — особливо на хороших схилах з північного боку — часом тривав до початку травня.

Штірліц був — як і всю дорогу від Берліна — затиснутий на задньому сидінні між Ойгеном Шрітвассером і Куртом Безе, машину вів Віллі Драхт, штурмбанфюрер з референтури Мюллера.

Інструктуючи групу перед самим від'їздом — після того як Штірліц ознайомився з особистими справами всіх офіцерів, що працювали в Альт Аусзее, в кабінеті шефа гестапо, — Мюллер повторив:

— Хлопці, я доручаю вам Штірліца. Запам'ятайте, що я всім вам скажу, і хай це запам'ятає Штірліц також. Коли він повернувся в рейх, після того, як блискуче виконав завдання в Швейцарії, його життю повсякчас загрожує небезпека. Двічі він дивом виліз із халепи. Якщо попаде в третю — йому не минути лиха. Тому, хлопці, я забороняю вам залишати Штірліца одного бодай на мить. Працювати — разом; харчуватися — разом; спати в одній кімнаті; навіть в туалет ходити разом… Запам'ятайте, хлопці, — він звернувся до трьох високих вайлуватих есесівців, — Штірліц — людина хворобливої сміливості. Він готовий іти проти ворогів з відкритим забралом. Це подобається рейхсфюреру, мені, звичайно, теж, але я відповідаю за його життя перед імперським керівництвом, саме тому відправляю вас із ним.

— Спасибі, групенфюрер, — сказав Штірліц, — я від усього серця вдячний вам за турботу, яку ви виявляєте до мене, але як бути, якщо в Лінці виникне потреба поговорити з тим, у кому я буду зацікавлений — у процесі розслідування? Розмова віч-на-віч — одне, а коли ми почнемо вести розмову на круглим столом, ніякого результату я не матиму…

— Вілла, звідки йдуть передачі на Захід, — відповів Мюллер, — оточена п'ятнадцятьма гектарами чудового парку. Паркан надійно захищає вас від ворога; підступи прострілюються з вишок; гуляйте собі по стежках і ведіть розмови віч-на-віч… Я розумію, в особняку ніхто з тамтешніх людей з вами відверто не розмовлятиме, їм відомо краще, ніж будь-кому, де, яким чином і з якої відстані прослухуються їхні розмови. Але вам доведеться записувати розмови в парку, Штірліц. І передавати їх Ойгену, а ви, — він подивився на Шрітвассера, — організуєте, щоб їх негайно доставляли в Берлін, це ваш клопіт, Ойген: Штірліцу немає потреби забивати голову дрібницями.

— Це не дрібниці, — заперечив Штірліц. — Ви мене, таким чином позбавляєте можливості прослухати свої розмови ще й ще раз, перед зустріччю з іншими співробітниками, я почну плутатися в іменах і фактах… Мені так трудно працювати, групенфюрер…

— Труднощі існують для того, щоб їх переборювати, — відрубав Мюллер. — Це все, друзі. Я вручаю вам Штірліца, якого люблю. Я пишаюся ним. Ви повинні повернути його сюди через тиждень і одержати заслужені нагороди. Хайль Гітлер!

— Групенфюрер, — сказав Штірліц, — а чому б мені не працювати в наручниках?

Мюллер засміявся:

— Коли б зараз становище не було таким напруженим, я прикувався б до вас, намазався б маззю для людини-невидимки й повчився майстерності інтриги, якою ви володієте досконало… Ви мені потрібні живим, Штірліц… Не сердьтеся, дружище, до зустрічі!

…В Альт Аусзеє вони приїхали, коли вже смеркалось; Віллі впав головою на кермо й голосно захропів; потім зітхнув і сказав:

— Я побив усі рекорди! Майже сімсот кілометрів за дванадцять годин! Я сплю, не будіть мене, тут так тихо й повітря чисте! На добраніч!

— Коли я їду не в своєму «хорху», — озвався Штірліц, — у мене починає боліти голова.

Ойген, вилізаючи з машини, пробурчав:

— Це зрозуміло. Я, наприклад, у дитинстві завжди падав з чужого велосипеда. Звичка — нічого не вдієш, як кажуть англійські свині? «Звичка — друга натура», чи не так?

— Саме так, — відповів Віллі.

— У вас хороша вимова, — зазначив Штірліц. — Довго працювали в Англії?

— Я прожив три роки на Ямайці, обслуговував наше консульство, ото було райське життя!

…Ворота вілли «Керрі» відчинялися повільно: працював автомат; коли Віллі загнав машину в темний парк, з невеличкого будиночка біля шлагбаума вийшли два охоронники, зажадали, щоб вони всі пред'явили документи, довго звіряли фотографії в офіцерських книжках СС з обличчями тих, що приїхали, потім попросили вийти, підняли заднє сидіння, перевірили чемодани і, коректно пробачившись, сказали, що необхідно оглянути ще їхні портфелі, особисту ж зброю звеліли здати під розписку.

Потім вийшов третій охоронник, сів коло Віллі (темрява була непроглядна, щілинки, залишені в фарах, дорогу не освітлювали, асфальт петляв між соснами), показав дорогу в третій котедж — там було приготовлено дві кімнати.

— На добраніч, — сказав охоронник, викидаючи руку в нацистському вітанні. — Снідати будете тут же, на заскленій веранді, о сьомій тридцять. Здайте мені, будь ласка, ваші продуктові картки на повидло й маргарин.

— Заждіть, — зупинив його Штірліц. — Заждіть-но. Хто зараз чергує?

— Мене не уповноважували відповідати на запитання, штандартенфюрер! Без дозволу начальника зміни я не маю права вступати в розмови з тими, хто до нас прибуває, пробачте.

— Який у начальника номер телефону?

— Назвіть радіооператору ваше ім'я, вас з'єднають з ним негайно.

— Спасибі, — сказав Штірліц. — І покажіть моїм колегам, де тут кухня, як умикати електроприлади, — ми хочемо випити кави.

— Так, штандартенфюрер, звичайно!

Віллі вийшов з охоронником, а Штірліц, обернувшись до тих двох, що лишилися з ним, запитав:

— Хлопці, щоб у нас не було непорозумінь, скажіть відверто: хто з вас хропе?

— Я, — признався Курт. — Особливо коли засинаю. Але на мене можна крикнути, і я одразу прокинусь…

— Я не хропу, — сказав Ойген. — Я натренований на тихий сон.

— Як це? — здивувався Штірліц.

— Коли Скорпені мене готував до однієї операції на Сході, він примушував мене заспокоювати самого себе перед початком ночі, лежати на лівому боці і вчитися слухати своє дихання…

— Хіба таке можливе?

— Можливе. Я переконався. Навіть наркотик можна перебороти, якщо тільки настроїти себе на спогади про найдорожче… Це точно, не посміхайтесь, я пробував на собі. Скорцені велів нам випробувати все: він дуже ретельний у відборі людей для своїх груп.

— Ви мали асистувати Скорцені в Тегерані? — уточнив Штірліц. — Під час підготовки акції проти «Великої трійки»?

Ойген, як і мюллерівський шофер Ганс, наче й не чув запитання Штірліца, а говорив собі далі:

— Я пригадую, у нас був один хлопець, так він дуже голосно сміявся… Скорцені сам працював з ним, тиждень, не менше… Що ж вони робили, не знаю, але потім цей хлопець посміхався беззвучно, як вихована дівчина…

— Виховані дівчата не повинні голосно сміятися? — здивувався Штірліц, витяг з чемоданчика піжаму. — По-моєму, справжня вихованість полягає в тому, щоб бути самим собою… Голосний сміх — якщо він не патологічний — прекрасна людська риса.

Повернувся Віллі, сказав, що вода вже кипить, спитав, як Штірліц поставиться до ковтка бренді; перейшли на засклену веранду; почали бенкетувати.

— Ойген, якщо вам не важко, подзвоніть черговому офіцерові зміни, запросіть його на чашку кави.

— Так, штандартенфюрер, — відповів той підводячись. — Буде виконано.

…Штурмбанфюрер. Хьотль був сивоволосий, хоч і молодий ще чоловік; він підняв свою чарку за благополучний приїзд колег із центру, поцікавився, яка дорога, чи багато бомбили, висловив сподівання, що це остання гірка весна, розповів два єврейських анекдоти; добродушно посміювався, поглядаючи, як реготав Віллі; справді, як дитина…

А ще є дуже смішне оповідання про великого єврейського лікаря, який умів лікувати всі хвороби, — провадив він, помітивши, як сподобалися його анекдоти. — Привели до нього кульгавого на милицях і кажуть: «Рубінштейн, ви найбільший лікарський маг у Відні. Врятуйте нашого Абрама, він не може стояти без милиць, зразу падає!» Рубінштейн взявся товстими пальцями з брудними нігтями за висячий ніс і став думати, а потім сказав: «Хворий, ти здоровий! Кинь милиці!» Абрам, як і кожен паршивий еврей, був боягузом і, звичайно, милиці не кинув. Рубінштейн знову пострибав круг нього й вигукнув: «Абрамчик, що я тобі сказав?! Ти здоровий! Та кидай милиці! Я тебе заклинаю нашим Ієговою!» І Абрамчик послухав горбоносого Рубінштейна, кинув милиці…

Хьотль замовк, поліз по сигарети.

Віллі не витримав, поквапив його:

— А як же Абрам?

Хьотль скрушно зітхнув:

— Убився.

Віллі мало по впав зі стільця від сміху; Ойген, криво посміхнувшись, сказав:

— Як тільки ми відкинемо росіян від Берліна, треба знищити всю єврейську сволоту. Дуже ми з ними панькались. Таборів набудували для цих свиней. У піч, усіх у піч, а деяких розстрілювати з дрібнокаліберних гвинтівок! Нехай наші хлопчики з гітлер-югенду набивають руку…

Штірліц підвівся, звернувся до Хьотля:

— Дружище, чи не підтримаєте мені компанію? Я завжди гуляю перед сном…

— З радістю, штандартенфюрер…

— За ворота штандартенфюрерові виходити не можна, — сказав Ойген, все ще важко дивлячись на Штірліца, хоч звертався до Хьотля, — Йому весь час загрожує небезпека, нас прикомандирував до нього для охорони групенфюрер Мюллер.

Хьотль, підводячись, запитав:

— А партайгеносе Кальтенбруннер в курсі вашого відрядження?

«Ага, — подумав Штірліц. — Хороше запитання».

— Він знає, — відповів Ойген. — У Берліні знають. Ми прибули, щоб простежити за організацією спеціального сховища для партійного архіву — особисте доручення рейхслейтера Бормана. А для цього нам доведеться трошки погратися з дядьком Семом, треба перевірити, чи не пробував він устромити сюди свого горбатого носа…

— Он як, — відповів Хьотль. — Що ж, ми всі до ваших послуг…

…Гуляючи по парку, Штірліц довго не проронив і слова; зорі на небі здавалися близькими, зеленими; тривожно переморгувались; і було в цьому щось гарячкове, як у досвітню годину, коли прощаються закохані, і ось-ось почне розвиднюватися, і настане безнадія й порожнеча, і в усьому відчуватиметься тривога, а після того як клацне замок дверей і ти зостанешся сам-один, спогади нахлинуть на тебе, і ти з жахом зрозумієш, що тобі сорок п'ять і життя минуло, не треба тішити себе надією, хоч це — головна людська риса, а іще — чекання чуда, але ж їх не буває більше, отих чудес…

— Хьотль, — сказав Штірліц, — для того, щоб я зміг успішно впоратися з дорученою мені справою, я сподіваюсь на вашу допомогу.

— Дякую, штандартенфюрер. Я до ваших послуг.

— Розкажіть мені про ваших колег. Кого з них ви порекомендували б мені для виконання завдань центру?

— Прошу пробачити, але мені було б легше давати їм оцінки, знаючи, яке повинно бути завдання…

— Складне, — відповів Штірліц.

— Я почну з Докса, — сказав Хьотль. — Він живе тут з сорок другого року, з перших днів організації цього радіоцентру. Чудовий працівник, безмежно відданий фюрерові, зразковий сім'янин; гірськолижник, стрілець, бездоганний у поведінці…

Штірліц поморщився:

— Хьотль, я читав його анкету, не треба повторювати штампів, за якими нічого немає. Мене, наприклад, цікавить, за що він одержав догану обергрупенфюрера Кальтенбруннера в сорок третьому році?

— Не знаю, штандартенфюрер. Я тоді був на фронті.

— На якому?

— Під Мінськом.

— У військах СС?

Хьотлю були неприємні швидкі запитання Штірліца, тому він відповів:

— Ви ж знайомі з особистими справами всіх тих, хто працює тут, у обергрупенфюрера… Отже, вам відомо, що я служив рядовим у військах вермахту…

— У вашій особистій справі сказано, що вас розжалував Гейдріх. А після його трагічної загибелі вам повернули звання, нагородили й перевели на роботу у відділ Ейхмана. За що вас покарав покійний Гейдріх?

— Я дозволив собі говорити про те, про що не мав права говорити.

— А саме?

— Я дуже напився… І в компанії, де був друг покійного Гейдріха — я, звичайно, про це не знав, — я дозволив собі висловити сумнів, чи треба знищувати слов'ян. Я пожартував, — ніби чогось злякавшись, квапливо додав Хьотль. — Я, мабуть, невміло пожартував, сказавши, що частину слов'ян варто було б тримати в гетто, щоб потім, коли Росія відкотиться за Урал, було на кого виміняти Еренбурга… А Гейдріх був дуже скрупульозний у слов'янському і єврейському питаннях.

— І за це вас розжалували?

— В основному так.

— А не «в основному»?

— Я ще сказав, що ми переможемо росіян, коли вчасно укладемо мир на Заході.

— Коли ви примкнули до нашого руху?

— В тридцять дев'ятому.

— А до СС?

— Справа в тому, що я народився в Лінці, в одному будинку з групенфюрером Кальтенбруннером… Він знав мою родину, батько допомагав йому у важкі часи… Тому Кальтенбруннер рекомендував мене в СС особисто в сороковому…

— Що ще ви знаєте про Докса?

— Я сказав усе, що міг, штандартенфюрер.

— Гаразд, я поставлю запитання інакше: ви пішли б із ним виконати завдання? У тил ворога?

— Пішов би.

— Спасибі, Хьотль. Далі.

— Штурмбанфюрер Шванебах… Мені важко говорити про нього… Він хоробрий офіцер і безумовно чесна людина, але наші стосунки не склалися…

— Ви пішли б з ним на завдання?

— Тільки одержавши наказ.

— Далі…

— Оберштурмбанфюрер Растерфельд… З ним я готовий іти на будь-яке діло.

— З якого часу ви його знаєте?

— З сорок першого року.

— А вам відомо, що саме Растерфельд готував для Гейдріха матеріали про ваше розжалування?

Хьотль зупинився:

— Цього не може бути…

— Я покажу вам документи. Ходімо, ходімо, тримайте ритм… І останнє запитання: він знає, що ви спите з його дружиною? Може, у вас любов утрьох і таке інше? Чи все набагато серйозніше?

Хьотль знову зупинився; Штірліц витяг сигарети, закурив, не поспішаючи кинув сірника в сніг, зітхнув:

— Отак воно, Хьотль. Ви, звичайно, належите до недоторканних, бо вас повернув зі Сходу обергрупенфюрер Кальтенбруннер, але система перевірки РСХА працює незалежно від того, хто тебе опікає нагорі… Веселіться як хочете, тільки не попадайтесь! А ви попалися! Ах, чорт! — вигукнув раптом Штірліц і якось дивно впав на лівий бік. Підвівшись, непомітно витяг із спідньої кишені плаский диктофон, вийняв касету, порвав плівку, поставив касету на місце, засунув диктофон у кишеню й тихо сказав: — Ви зрозуміли, що я впав, послизнувшись? Тому, коли повернемось, ви спитаєте при моїх колегах, чи не дуже я забився… Мої колеги не сплять, хтось із них іде слідом за нами, але на відстані, тому ви зараз напишете мені особисто зобов'язання працювати на гаулейтера Айгрубера і на НСДАП, ясно? Штірліц дістав блокнот, простяг Хьотлю:

— Швидше, Хьотль, швидше, це в ваших же інтересах.

— Що писати? — запитав той; Штірліцу здалося, ніби в Хьотля почався алергічний приступ. Навіть у темряві було видно, як він зблід; Штірліц одразу це зрозумів, бо під очима у штурмбанфюрера раптом залягли чорні тіні.

— Та що спливе на думку, — відповів Штірліц. — Зобов'язуюсь працювати на гаулейтера Верхньої Австрії… На випадок зради… І так далі…

— Я не можу писати на ходу…

— І не треба. Я почекаю.

Хьотль написав текст, простяг блокнот Штірліцу; той навіть не глянув, перегорнув сторінку й спитав:

— Зір хороший?

— Так.

— Подивіться сюди.

Хьотль нахилився і відразу ж одсахнувся: в блокноті Штірліца була записана остання радіограма, відправлена з Альт Аусзеє невстановленим оператором на Захід.

— Хьотль, — сказав Штірліц, — передайте вашим шифром… Тихо, тихо, не метушіться… Я не збираюся вас губити, я зацікавлений в вас так само, як і Кальтенбруннер… Передайте вашим шифром мої цифри… А якщо надумаєте відмовитись, я не поставлю за вас і пфеніга…

«Це моя остання спроба, — думав Штірліц, — хоча це один шанс із ста, але все-таки це шанс».

У шифровці він повідомляв Центру, де перебуває зараз, затиснутий трьома гестапівцями. І вперше відверто признався, що сили його кінчаються. Якщо Центр знайде за потрібне організувати його втечу на Батьківщину, наліт на віллу Кальтенбруннера в Альт Аусзеє цілком можливий. Віллу охороняють дванадцять чоловік, але принаймні сімох він, Штірліц, рискне взяти на себе, якщо тільки одержить відповідь, яку йому передасть Хьотль.

…Через годину Даллес одержав дивну радіограму з Альт Аусзее від агента «Жозефа»; під цим ім'ям був зашифрований Хьотль, який запропонував свої послуги ВСС восени сорок четвертого року в Будапешті, працюючи разом з Ейхманом по торгівлі євреями; провернули добрячий бізнес, кілька мільйонів франків, і не папірцями, а бензином і військовими вантажними машинами; один з випущених в обмін на це фінансистівподзвонив у американське посольство, передав текст, який сказав йому Хьотль. З цього й почалося.

…Цифри Штірліца, що передав у Берн Хьотль, спеціалісти ВСС розшифрувати не змогли. Але оскільки Штірліц був змушений назвати адресу, куди треба передати його шифровку, люди Даллеса негайно навели довідки і встановили, що там жила людина, яка мала у свій час зв'язок з групою радянського розвідника Шандора Радо.

…Даллес попросив, щоб до нього прийшли найближчі його помічники, Гюсман і Геверніц, познайомив їх з новиною й запитав, по-доброму посміхаючись у прокурені вуса:

— Ну, що робитимемо? Думайте, хлопці, завдання надзвичайно цікаве… Підемо на контакт з російською розвідкою? Чи утримаємось?

Даллес мав вичерпну інформацію з приводу того, що зараз відбувалося у Вашінгтоні; він розумів, що ситуація склалася у вищій мірі складна. Він був певен, що на Рузвельта тиснуть сили, які стоять за тією фінансовою групою, котра давно і наполегливо боролася за вплив на державний департамент проти тих, хто блокувався навколо «Саллівена і Кромвелла» — адвокатської фірми Даллесів, зорієнтованої на вкрай праву концепцію Уолл-стріту.

Він розумів, що боротьба за сфери впливу в Німеччині, та й у Європі взагалі, вступила в останню, вирішальну фазу: компаньйони йому не простять, якщо він втратить свою посаду; ті нитки, що зв'язують його з німецькою промисловістю, які він так трепетно налагоджував і оберігав усі ці роки, просто-таки не мають права перейти в інші руки; це означатиме крах його життя, кар'єри, майбутнього.

Він розумів, що Рузвельт веде складну партію: президент узяв на себе сміливість довести американцям, що в світі цілком можуть співіснувати такі різні структури, як Захід з його вільним підприємництвом і більшовицька держава, побудована на приматі державного планування. Даллес розумів, чому Рузвельт з маніакальною наполегливістю добивався того, щоб Сталін прилетів у Касабланку на зустріч «Великої трійки» або ж — у крайньому разі — в Тегеран: тим самим Рузвельт доводив усім, хто підтримував його політику в банках і концернах, що діалог із Сталіним цілком можливий. Він, державний політик, звичайно, не потерпить, щоб його країну хоч якоюсь мірою третирували, але в ньому немає імперських амбіцій, і він уміє дотримуватися договірних зобов'язань.

Даллесу і тим, хто підтримував його концепцію — прямо протилежну концепції Рузвельта, — навесні сорок п'ятого було нелегко маневрувати: світ відкинув би відкрите розмежування з росіянами і сепаратний договір з рейхом; ще дуже свіжі були рани, ще трагічно пережите не стало пам'яттю. Хоч би швидше! Пам'ять можна коригувати, щось замовчати, щось переписати заново, щось піддати остракізму. Але головне завдання моменту полягає в тому, щоб утримати зайняті позиції.

Саме тому Даллес запросив на нараду Геверніца й Гюсмана, бо просто відмовити «Жозефу», який, очевидно, потрапив у скрутне становище, притиснутий росіянами, не можна, але й допомагати Радам, особливо в тому регіоні рейху, котрий становив для Даллеса надзвичайний інтерес (як-не-як мова йшла про картини й скульптури, загальна вартість яких обчислювалась майже в мільярд доларів), він не міг, не мав права.

Тому, вислухавши Гюсмана, який пропонував повідомити «Жозефа», що його прохання буде виконано, запитати про обставини, які примусили його погодитися передати таку шифрограму, але, звісна річ, нікому й нічого не передавати: починається безлад, одна радіограма потоне в купі інших — скільки їх зараз в ефірі. Даллес з ним не погодився, як і не погодився з Геверніцом, що запропонував організувати спостереження за квартирою людини, якій адресоване послання, і зробити так, щоб уряд конфедерації дізнався про цю людину, вжив заходів і виселив її з країни.

— Ні, — сказав Даллес, пихнувши солодким голландським тютюном, набитим у пряму англійську люльку, — ні, це не шлях. У Верхній Австрії накльовується, мабуть, щось неймовірно цікаве, але чи маємо ми право ризикувати? Допомагати російському резидентові в Лінці, що притиснув нашого агента? Ні, звичайно. Почати з ним гру? Заманливо. Але мені й так перепадає в Білому домі за той курс, який ми проводимо, і я не знаю, чим скінчиться вся та свистопляска, що почалася після провалу місії Вольфа… В мене є соломонове рішення: я думаю послати телеграму Доновану, а копію Державному секретареві з повідомленням про те, що сталося. Більше того, я зраджу сам себе і вимагатиму вказівок, що треба в цьому випадку зробити. Я певен, що наш запит викличе таку сварку у Вашінгтоні, яка триватиме не день і не два, а добрячий тиждень. І я не вірю, що Вашінгтон дасть нам вказівку виконати прохання «Жозефа»…

— Не «Жозефа», — виправив його Геверніц, — а того російського резидента, який сів йому на шию і заломив руки за спину…

— Все залежить від того, любий, як ми сформулюємо нашу телеграму. Якщо ми виведемо в лівий куток «Жозефа», якщо ми наголосимо на тому, що до нас звернувся з проханням офіцер СД, близький до Кальтенбруннера, ті люди, що стоять на спільних з нами позиціях, цілком можуть зажадати вичерппої інформації про нашого агента: чому він пішов на контакт з росіянами, чи немає за всім цим гри нацистів… Нам доведеться готувати у відповідь телеграму, а це не проста справа, потрібен час, питання серйозне, от вам іще один тиждень… А я сподіваюсь, що днів через п'ятнадцять усе скінчиться, будемо відкорковувати шампанське… Звичайно, бюрократія — жахлива, але в цьому випадку — хай живе бюрократія! Підождемо, зараз треба вміти виждати…

Інформація для роздумів — VIII (Чи є пророк у своїй вітчизні?)

Рузвельт прийшов до влади, коли заокеанський колос переживав період трагічного занепаду: чотирнадцять мільйонів безробітних, а як узяти до уваги, що кожний знедолений мав дружину й дитя, то понад сорок мільйонів жебраків і голодних населяло тоді Америку.

…Після смерті Вудро Вільсона адміністрацію Гардінга, Куліджа й Герберта Гувера цікавило тільки одне: особисте збагачення; «після нас хоч потоп»; їм було наплювати на потреби народу; конгресмени й сенатори виголошували красиві слова про національне благо, демократію й соціальну гармонію, тоді як поліція била страйкарів, заарештовувала демонстрантів, а шпигуни Джона Едгара Гувера вдень і вночі поповнювали свою картотеку на інакомислячих; до них віднесли не тільки комуністів, профспілкових діячів та радикалів; всі люди лівих переконань були під підозрінням; опорою й надією таємної поліції, її інформаторами й добрими друзями стали вкрай праві, що тримали у своїх штабах портрети Гітлера: «Ті, хто вимагає твердої влади, — напучував молодих співробітників ФБР Гувер, — не страшні, навпаки, вони — наш резерв; зрештою, німецький фюрер хоче лише вигнати з країни чужорідні елементи, навести економічний порядок і знищити лівих демагогів».

…Але Рузвельт прийшов у Білий дім не на коньку «твердої влади», а проголосивши «новий курс».

Перш ніж обнародувати свою економічну платформу, він звернувся до народу:

— Єдине, чого ми зараз повинні по-справжньому боятися, то це самої боязні, тобто страху! Ми повинні боятися безіменного, бездумного, нічим не виправданого страху, який паралізує всі наші сили, робить нас нерішучими, заважає нам перейти од відступу до наступу! Достаток — на порозі, але він неможливий, бо люди, які керували господарським товарообміном країни, через свою тупу впертість і нерозуміння нового часу зазнали поразки і спокійнісінько умили руки. Цих безчесних міняйл засудила громадська думка, люди відреклися від них і в серці, і в мислях своїх. Але американці не зазнали поразки! Вони не втратили віри в основні принципи нашої демократії. У важку хвилину американський народ вимагає відвертих і рішучих дій. Він вимагає дисципліни, порядку й керівництва. Він зробив мене зброєю своєї волі. Я приймаю цю відповідальність.

Рузвельт виголосив свою першу промову через місяць після того, як Гітлер став канцлером Німеччини, і за п'ять днів перед тим, як Герінг підпалив рейхстаг; десятки тисяч чесних німців кинули в тюрми й концентраційні табори; над країною мислителів і поетів нависла коричнева ніч страхіття.

А в той день, коли Рузвельт вступив на президентський пост, банкіри Америки зачинили двері Уолл-стріту; крах, банкротство, безвихідь…

Та Рузвельт знав, на що йшов, виставляючи свою кандидатуру.

Його «мозковий трест», який складався з людей обдарованих, поки що не досвідчених у всіляких політичних махінаціях, прийшов разом з ним до керівництва країною, маючи точно продуману програму. Над нею працювали люди різних переконань, темпераментів, політичних орієнтацій; їх об'єднувало одне, головне: відсутність страху перед догмами і віра в те, що Америку можна вивести з кризи без революції, про яку тепер відкрито говорили убогі робітники й голодні безробітні.

Разом з ним у Білий дім прийшов Гаррі Гопкінс^[23]; виходець з бідної робітничої сім'ї, сам у минулому соціаліст, він очолив Управління соціального забезпечення, і, коли журналісти спитали його, які дискусії з підприємцями він має намір провести, Гопкінс відповів: — Голод — не тема для дебатів.

Рузвельту допомагав драматург Роберт Шервуд і міністр внутрішніх справ Гарольд Ікес, що відповідав за природні ресурси країни, професор Тагвелл, який вивчав питання праці й заробітної плати, і поет Арчібальд Маклін; суддя Розенман, що спеціалізувався раніше на боротьбі з хабарництвом, і перша в історії країни жінка-міністр Френсіс Перкінс, яка вважала за свій обов'язок відвідувати заводи не менше як двічі на місяць, щоб зустрічатися з робітниками.

Примикав до «мозкового тресту» президента і член кабінету Уїлкі^[24].

Великий бізнес ставився до слів — чи то були промови президента, виступи лівих, проповіді священиків, п'яне базікання психів, істерія фашистів — зовсім спокійно, бо не слово визначає світ, а діло, а воно неможливе без капіталовкладень, банківських операцій, будівельних проектів і зовнішньополітичних блоків, покликаних гарантувати найбільші прибутки.

Тому й передвиборні промови Рузвельта, і його перше звернення до народу Уолл-стріт сприймав як ще одну необхідність. Народу угодні свята, урочисті промови, обіцянки; нехай собі; свято кінчиться, портфелі розійдуться між потрібними людьми, все піде своєю чергою; армія і поліція впораються з тими, хто незадоволений; тюрма — хороше місце для того, щоб подумати; плебс треба вміти тримати в руках, все інше — владнається.

Однак Рузвельт через десять днів після того, як його родина переїхала у Білий дім, скликав спеціальну сесію конгресу і поставив вимогу про надзвичайні повноваження для себе.

Жоден президент Сполучених Штатів не мав такої гігантської влади, яку дістав Рузвельт; конгрес не зміг відмовити йому, бо вперше — після Лінкольна — народ стояв горою за свого обранця.

А наступного дня, вже маючи надзвичайні повноваження, Рузвельт тимчасово заборонив усі банківські операції в країні; урізав витрати на утримання величезного державного апарату; провів законопроект про національну економіку; заборонив вивіз золота; асигнував п'ятсот мільйонів доларів на допомогу населенню; створив цивільні загони для охорони природних ресурсів країни; провів закони про реорганізацію сільського господарства й промисловості; примусив уряд надати кредити домовласникам, щоб хоч якось вирішити катастрофічну житлову проблему; скасував сухий закон, на якому наживалися гангстери й підкуплені урядові чиновники; легалізував створення нових профспілок.

Великий капітал відчув, що все пішло зовсім не так, як передбачали радники корпорацій, які відали питаннями внутрішньої політики.

Перший виступив проти Рузвельта мільярдер Дюпон.

— Ми є свідками непродуманого наскоку уряду на всі сторони політичного, соціального й економічного життя країни.

Визнання Рузвельтом Радянського Союзу, встановлення нормальних дипломатичних відносин з Кремлем, відкритий виступ проти Гітлера підлили масла в огонь; король автомобільної промисловості Генрі Форд зібрав журналістів і заявив їм:

— Ми ніколи і ні в якому разі не визнаємо профспілки робітників автомобільної промисловості… Ми взагалі не визнаємо ніякої профспілки… Профспілки — це найгірше зло, якого ще не знав цей світ.

(Генрі Форд був перший і єдиний американець, якого Гітлер нагородив «Великим хрестом німецького орла»; на своїх заводах він забороняв робітникам на вечірках танцювати «розгнуздані негритянські танці типу чарльстон і шіммі»; дозволялося вальсувати чи виконувати танго; фокстрот теж «не рекомендувався»; суворо вимагалось дотримуватися старих традицій; начальник «особистого відділу» концерну Гаррі Беннет перевіряв походження кожного робітника, шукаючи негритянську, слов'янську, мексіканську чи єврейську кров у його жилах. Якщо знаходив — звільняв негайно.

Ще в двадцять третьому році Адольф Гітлер на одному з мітингів у Мюнхені сказав:

— Хайнріх Форд — справжній вождь зростаючого в Америці молодого й чесного фашистського руху. Мене особливо радує його послідовна антисемітська політика; ця політика є й нашою, баварською.

…Керівник заводів Форда у Франції Гастон Бержері був перший, хто вітав німців, які ввійшли в Париж; директор філіалу «Форда» у Мексіці Хуліо Брунет фінансував фашистську організацію генерала Родрігеса, який організував Путч проти прогресивного президента країни Карденаса.)

…Фінансисти змогли знайти ходи у Верховний суд США, і закон про промисловість, який прийняв президент, було визнано недійсним.

Але Рузвельт не здався. Він зібрав у Білому домі прес-конференцію, зачитав журналістам деякі телеграми, що він їх одержав, — суцільний потік послань, у яких просили «зробити бодай щось, аби врятувати країну», — і сказав:

— Мабуть, висновок Верховного суду має означати, що віднині уряд позбавили права вирішувати будь-які економічні питання. Що ж, побачимо, чи погодиться уряд з такою точкою зору.

І він провів новий закон — через конгрес, — який давав йому право створити «Управління по регулюванню трудових відносин».

І тоді люди картелів, великого бізнесу країни, таємно зустрілися в Нью-Йорку для того, щоб виробити єдину програму дій проти президента.

Джон Едгар Гувер продовжував працювати вшир і вглиб: провів красиву комбінацію, підштовхнувши злочинний світ до активних дій у великих містах, влаштував кілька перестрілок з гангстерами і довів президентові, що в період скасування сухого закону, в годину боротьби з організованим бандитизмом необхідно підвищити роль і значення ФБР; бізнес фінансував створення десятків фільмів про сищиків Гувера, про їхню мужню боротьбу за правопорядок; еталоном молодого американця мав стати поліцейський, який переслідує бандитів, стріляє в комуністів і врятовує доньку мільйонера від посягань негра.

ФБР, як і раніше, вело картотеки на лівих, ставило спостереження за прогресивними письменниками, допомагало людині Форда, начальникові його штабу Беннету, приховувати свої стосунки з главою мафії Аль Капоне, але при цьому зовсім не цікавилося справами фашистських організацій, розкиданих по всій Америці.

Форд і його люди, підтримуючи Гувера, гарантували Аль Kaпoнe й іншим лідерам мафії незриму допомогу; ті почали в країні найжорстокіший терор; ночами на вулицях все ще гриміли постріли; банди гангстерів були озброєні не тільки ножами й пістолетами, але й кулеметами та гранатами; в містах розігрувалися справжні збройні сутички; необхідність дальшого розширення ФБР, таким чином, диктувало саме життя.

А в ФБР сиділа людина монополій, яка тримала руку на пульсі життя злочинного світу. Усунути її було важко — заміни в рузвельтівському штабі для цієї людини не було; помилка політика, що гребував «чорною роботою», зло посміялася з президента: на чолі політичної і кримінальної контррозвідки країни стояв найлютіший противник нового курсу, зашорений консерватор, що мріяв про «сильну руку», коли слово «не можна» не обговорюється, вказівка керівника безапеляційна і підлягає беззаперечному виконанню, нова думка вимагає уважного цензурування, а чужокровні ідеї караються законом.

Як і Форд, директор ФБР не визнавав нових танців, як і Дюпон, вимикав приймач, коли передавали музику «чорномазих», як і Морган, носив лише традиційний одяг і взуття, і на кожного, хто приходив до нього в костюмі, купленому в Парижі чи в Лондоні, дивився з підозрою, як на відступника, схильного до чужих, отже, шкідливих, неамериканських віянь.

…Перші роки війни промисловці й банкіри — особливо та їхня частина, яка на відміну від Даллеса, Форрестолла і Форда не була зв'язана тісними діловими узами з націонал-соціалістським фінансистом Шредером, що платив Гіммлеру, — стояли разом з Рузвельтом, бо він очолював не просто демократичну партію, а й увесь народ Америки; але чим ближчою була поразка Німеччини, чим реальнішим ставав мир, в якому Об'єднані Нації повинні працювати пліч-о-пліч в ім'я прогресу, чим наполегливіше повторював Рузвельт свої слова про необхідність післявоєнної співдружності з Росією, тим організованіше оформлялася опозиція його ідеям і практиці.

Інформація для роздумів — IX (Максим Максимович Ісаєв)

— Хьотль, — сказав Штірліц, коли Ойген і Віллі заходилися акуратно переглядати документацію радіопередач, а Курт подався в Лінц, щоб проінформувати секретаріат гаулейтера Айгрубера про початок роботи, — може, підтримаєте мені компанію, га? Їй-богу, не можу гуляти сам-один.

— З радістю, — відповів Хьотль; обличчя його за ніч змарніло, постаріло.

— Одну хвилинку, — зупинив їх Ойген. — Я відремонтував ваш апаратик, штандартенфюрер. Може, знадобиться?

Штірліц згадав напучення Мюллера й зрозумів, що слова Ойгена — не прохання, а наказ; і він відповів:

— Ви дуже уважні, старина, я справді звик до диктофона, ніби до парабелума.

Ойген повернувся через кілька хвилин, дав Штірліцу диктофон, примусив себе усміхнутись; але усмішка була вимучена, очі опущені; губи грали.

— Треба буде випробувати ваші технічні здібності на штурмбанфюрері Хьотлі, — сказав Штірліц, — доведеться мені його трохи позаписувати, га? Не заперечуєте, Хьотль?

— А чого ж? — відповів той. — Підслухування боїться тільки ворог, для чесної людини перевірка не страшна.

— Бачите, Ойген, — провадив далі Штірліц, — для Хьотля це особлива радість, коли його підслухують, отже, він не сміття на вулиці, а явище, його думками цікавляться; звідси — почуття самоповаги і власної значимості, чи не так, Ойген?

Ойген підвів очі на Штірліца, повні безмірної, важкої злості:

— Саме так, штандартенфюрер.

— Ну й славно, немає нічого приємнішого, як працювати з однодумцями. Ходімо, Хьотль, спасибі, що ви знайшли для мене час після стомливого чергування…

…В парку, закинувши голову так, що в очах було саме лише безмежне, високе синє-синє небо та ще крони сосен, Штірліц зупинився, вдихнув на повні груди студене повітря, в якому явно відчувалися пахощі гірських струмків, бистрих, прозорих, усміхнувся й тихо сказав:

— Дивина якась — зараз я дуже чітко уявив собі миготіння форелі, що немов злітає вгору крізь гуркіт спадаючої води через поріг… Любите ловити форель?

— Не пробував.

— Даремно. Це ще азартніше, ніж полювання. Вдало закинеш — миттю клює; ніяких тобі поплавків, ніякого чекання; повсякчасне змагання удач…

— Тут дехто ловить форель, — не розуміючи, куди хилить Штірліц, насторожено відповів Хьотль.

— Я знаю. Тут у вас гарна форель, невеличка, а тому особливо красива; синьо-червоні краплинки дуже яскраві, абсолютне відчуття перламутровості… В Іспанії я пробував малювати, там красива рибалка на Іраті, в країні басків… Рибу дуже важко малювати, треба народитися голландцем… Любите живопис?

Хьотль витяг сигрети, став нервово прикурювати; пориви вітру раз по раз гасили полум'я запальнички.

— Та не куріть ви на прогулянці! — сердито сказав Штірліц. — Побережіть легені! Невже ви не розумієте, що при тутешньому повітрі нікотин увійде в найпотаємніші куточки ваших бронхів і залишиться там разом з киснем… Якщо вже не можете без курива, отруюйте себе вдома…

— Штандартенфюрер, я так не можу! — закашлявся Хьотль. — Ви увімкнули апаратуру?

— Ви ж бачили… Звичайно, не вмикав…

— Покажіть…

Штірліц вийняв з кишені диктофон, простяг Хьотлю:

— Можете тримати в себе, якщо вам так спокійніше.

— Спасибі, — відповів Хьотль, засунувши диктофон у кишеню свого шкіряного реглана. — Чому ви спитали про голландський живопис? Тому що знаєте про шахту Аусзеє, де зберігаються картини Гітлера?

Штірліц знову закинув голову, згадавши рядки із заяложеної книжечки Пастернака: «…в траве, меж диких бальзаминов, ромашек и лесных купав, лежим мы, руки запрокинув и в небо головы задрав, и так неистовы на синем разбеги огненных стволов…» — відчув усю вагомість мови і тому гордовиту, трохи навіть хвалькувату радість і, зітхнувши, сказав:

— Як це жахливо, Хьотль, коли люди жодного слова не сприймають просто, а шукають у ньому інший, потаємний смисл… Чому ви вирішили, що мене цікавить сховище картин, які належать фюреру?

— Тому що ви спитали мене, як я ставлюся до живопису… От мені й вдалося, що ви теж цікавитесь сховищем.

— «Я теж»? А хто ще?

Хотль знизав плечима:

— Всі, кому не ліньки.

— Хьотль, — зітхнув Штірліц, — вам вигідно взяти мене в пай. Я не фанатик, я добре усвідомлюю те, що ми програли війну; крах наступить протягом найближчих місяців, а може, й тижнів… Ви ж бачите ставлення до мене моїх супутників, які не випускають мене з території цього замку… Мене підозрюють так само, як і вас, але ви маєте змогу вдень їздити в Лінц, а я цієї змоги позбавлений… А в цьому я зацікавлений по-справжньому…

— Але як же тоді зрозуміти, — пропускаючи Штірліца поперед себе на вузенький місточок, перекинутий через глибокий рів, на дні якого пінився, вирував струмок, сказав Хьотль, — що вас, котрого підозрюють, посилають з спеціальним завданням у штаб-квартиру Кальтенбруннера? Щось не вбігається у цій схемі… Та й, крім того, Ейхман вводив мене в свої комбінації: він грав «друга» заарештованого, а я лаяв його за це під час допиту, — все-таки не перший рік працюю р РСХА, наші прийоми різноманітні…

— Це правильно, згоден… Але вам нічого не лишається, як вірити мені, Хьотль… І мені також доводиться вам вірити… А я маю право допустити, що ви працюєте на Захід за санкцією Кальтенбруннера, він знає про вашу діяльність, давним-давно її дозволив, і ви тому ще вчора передали йому в Берлін мою шифровку і повідомили про наш несподіваний візит.

— Якщо ви допускаєте таку можливість, чому ж ви тоді працюєте зі мною?

Штірліц знизав плечима:

— А що мені лишається робити?

Хьотль згідливо кивнув:

— Справді, нічого… Та коли навіть мені — заради особистої вигоди, повірте, — доведеться повідомити Кальтенбруннера про візит вашої групи, про вас я не скажу жодного слова, яке пішло б вам на шкоду.

— Закликаєте до взаємності?

— Так.

— Але ж ви вже повідомили Кальтенбруннеру, що ми прибули?

— Ми домовились про взаємність?

— Я радив би почекати, Хьотль. Це — і в ваших інтересах.

— Постараюсь, — відповів той, і Штірліц зрозумів, що він, звичайно, шукає можливості якимось хитрим способом повідомити Кальтенбруннера, якщо вже не повідомив…

— Кого цікавлять копальні, де складовані картини? — спитав Штірліц.

— Американців.

— Їхніх людей давно закинули сюди?

— Так.

— Де вони?

— Під Зальцбургом.

— Ви з ними контактуєте?

— Вони зі мною контактують, — роздратовано уточнив Хьотль.

— Та досить вам, дружище, — сказав Штірліц і раптом спіймав себе на думці, що вимовив цю фразу, наслідуючи Мюллера. — Зараз такий час настав, коли саме ви в них зацікавлені, а не вони в вас.

Хьотль похитав головою:

— Вони — більше. Якщо я не зможу вжити рішучих заходів, штольні, де зберігаються картини й скульптури, висадять у повітря.

— Ви збожеволіли!

— Ні, я не збожеволів. Це наказ фюрера. У штольні вже закладено п'ять авіаційних бомб; проведено дроти, встановлено детонатори.

— Хто має віддати наказ про вибух?

— Берлін… Фюрер… або Кальтенбруннер.

— А не Борман?

— Можливо, й він, але я чув про Кальтенбруннера.

— Зможете на нього вплинути?

— Ви ж знаєте характер цієї людини…

— Людини, — повторив Штірліц, усміхнувшись. — Тварина… Йому відомо про ваші контакти?

— Ні.

— Думаєте відкритися йому?

— Я не вирішив іще…

— Якщо ви кажете правду, то почекайте ще кілька тижнів. Він належить до тих фанатиків, які вночі признаються собі в тому, що настав крах, а вранці, випивши горілки, від страху пориваються написати сповідь фюреру і благати в нього пощади. Признавайтесь йому, коли тут почуєте канонаду… Він має намір приїхати сюди?

— Не знаю.

— Він прибіжить сюди. Нав'яжіть йому дії. Сам він не вміє діяти… Ні він, ні Гіммлер, ні Герінг… Вони всі роздавлені своїм кумиром, фюрером… У цьому їхня трагедія, а наш порятунок… Скажіть йому, що обергрупенфюрер Карл Вольф став рівноправним партнером Аллена Даллеса після того, як гарантував урятувати галереї Уффіці… Признайтесь йому, що ви можете повідомити Даллесу про його благородство, — а хто топиться, той і за соломинку вхопиться… А вас — якщо зможете вплинути на пього — це справді врятує від багатьох бід…

Хьотль задумливо спитав:

— А що буде зі мною? Коли ви всіх вичислили далеко наперед — мене також, — то, виходить, можуть вичислити й інші? Я згоден зробити те, що тільки подужаю, але я хочу мати гарантію… Я повинен вижити… Я ладен на все, штандартенфюрер, у мене чудова сім'я, я пішов у СС заради сім'ї, будь проклятий той день і та година…

— Ви мені теж вигідні як жива субстанція, Хьотль, наші інтереси змикаються… В мене є ідея… Точніше кажучи, вона виникла після того, як ви сказали мені про ваші контакти з американською розвідкою тут, під Зальцбургом… Напевно, треба буде вам домовитися з вашими контактами, щоб вони вийшли на зв'язок із Швейцарією…. Ви працюєте на швейцарський центр?

— Так.

— На Даллеса?

— Я бачився з високим чорнявим чоловіком…

— Років тридцяти п'яти, пихатий, комуністів лає не менше, ніж націонал-соціалістів, чи не так?

— Так.

— Це Геверніц, — впевнено сказав Штірліц, — заступник Даллеса, натуралізований німець. Сильний хлопець, толк у ділі знає… Так от, нехай ті, хто оперує тут, навколо Альт Аусзеє, вийдуть в ефір з довгою радіограмою — її негайно запеленгують, а ви в цей час сидітимете за столом разом з Ойгеном і Віллі — повне алібі. Я працюватиму з документами, для вас краще, якщо звіт про те, що сталося, напише Ойген… До речі, дуже страшна людина, намагайтесь налагодити з ним добрі стосунки… Зможете організувати такий радіосеанс?

— Зможу.

— А запросити Швейцарію, чому я не одержую відповіді, зможете?

— Це найлегше завдання, — усміхнувся Хьотль.

— Але воно потягне за собою — в тому разі, якщо ми не одержимо відповіді, яка мене задовольнить, — набагато складніше.

— Яке? — знову насторожився Хьотль, навіть голову втягнув у плечі.

— Ви мені влаштуєте зустріч з американцями.

— Тут працюють австрійці, а не американці… І зустрічі я вам не влаштую…

— Невже так категорично?

— Так.

— Боїтесь, що накриють усіх разом?

— Звичайно.

— Та якби я цього хотів, то попросив би Ойгена і його команду попрацювати з вами, і тоді ви влаштуєте таку зустріч через годину щонайбільше.

— А яка вам з цього вигода? — зупинившись, спитав Хьотль.

— Ну як вам сказати? — Штірліц усміхнувся. — Одержу Хрест з дубовим листям, подяку в наказі.

«Зараз він почне мене переконувати, що вигідніше співробітничати з американцями, — подумав Штірліц. — Він не має почуття гумору».

— Коли б Рицарський хрест вам вручили в сорок третьому, це інша справа, — сказав Хьотль. — Яка з нього зараз користь? Він вам, навпаки, зашкодить, ви знаєте, Сталін нав'язав американцям драконівський закон про покарання офіцерів СС…

— Хіба?! Чорт, ви праві! — Штірліц знову підвів голову; небо стало ще темнішим, таке воно було важке, високе. — Скільки ми вже гуляємо?

— Ви вчасно спитали, — відповів Хьотль. — За нами пішов ваш Курт.

— Значить, хвилин тридцять… Перевірка… Тепер ось що… Подумайте, кого з тутешніх інформаторів гестапо залишили для роботи в підпіллі? Хто очолює місцевий «Вервольф»?

— Це таємниця за сімома печатками; «Вервольфом» займається НСДАП, гаулейтер Айгрубер…

— Він що — хворий?

— Здоровий.

— Я маю на увазі психічний стан… Плаче на виступах? Зривається голос, коли проголошує здравницю на честь фюрера? Він справді вірить у перемогу?

— В такому разі хворий… Але чи можна фанатизм називати хворобою?

— Або хвороба, або холодний і далекосяжний кар'єризм, який завжди межує із зрадництвом.

— Тоді, мабуть, перше. Айсгрубер хворий…

— Хворий то хворий… Я недаремно запитав вас про інформаторів, залишених для роботи в лавах «Вервольфа», Хьотль. Ми проведемо комбінацію; я з вами розмовлятиму в присутності Ойгена — після того, як ви влаштуєте радіосеанс. Розмовлятиму про все і про те, кого можна підозрювати у зраді серед тутешніх жителів… Запитаю, хто дуже добре знає місцевість… Хто може таємно пройти в район замку і налагодити зв'язок із Швейцарією звідси, щоб кинути тінь на вашу контору… Розумієте?

— Розумію… Я постараюсь…

— Адже вам зарахується, якщо ви запроторите в камеру руками гестапо, яке ви, виявляється, давно ненавидите, — кілька вервольфівських мерзотників.

Курт покликав Штірліца:

— Штандартенфюрер, термінова телеграма від шефа!

— Що там сталося? — спитав Штірліц, зупиняючись.

— З грифом — «особисто», — відповів Курт. — Ми не читали.

Штірліц подивився на Хьотля, усміхнувшись:

— Вони не читали. Вони з клубу лондонських аристократів, ні? Ходімо, продовжимо розмову пізніше. Я чекаю вас через кілька годин… До речі, а де ваша родина?

— В Лінці, — відповів Хьотль, не зводячи зляканих очей з обличчя Курта.

— Це правда? — Штірліц спохмурнів.

— А де ж їй ще бути?

Штірліц спитав:

— Курт, де сім'ї всіх співробітників тутешнього центру?

— Всі живуть дома, — відповів Курт, розшифрувавши, таким чином, те, що аж ніяк не можна було розшифровувати — інтерес Мюллера до співробітників Кальтенбруннера.

— Дома то й дома, — Штірліц зітхнув. — Кави хочу… Гарячої кави. Ойген все-таки хропе, не навчив його Скорцені спати тихо, нехай не тішиться цим…

— Так, — погодився Курт. — Я чув, як ви пішли зі спальні й сиділи майже до ранку в їдальні…

Штірліц обернувся до Хьотля, уважно подивився йому в очі; той, мабуть, усе зрозумів — справді, стежать, — і ледь помітна усмішка торкнула його губи.

— Я чекаю вас, Хьотль, — сказав Штірліц. — Нам ще працювати й працювати.

— Я незабаром повернусь, хайль Гітлер!

Коли він відійшов кроків на тридцять, Штірліц покликав його:

— Дружище, віддайте диктофон, я зовсім забув, що звелів вам його поносити…

Курт примружився, похитав головою, але нічого не сказав.

«Зараз почнеться, — подумав Штірліц. — Зараз вони візьмуть мене в роботу. Що ж, чим гірше, тим краще, тому що ясніше!»

…Але в роботу його не взяли, тому що в шифровці Мюллера говорилося: «Особа, якою цікавився той, хто відправляв вас сюди, в курсі вашої роботи».

— Ну то й що робитимемо? — спитав Штірліц, піднявши очі на своїх супутників; він був певен, що вони прочитали текст; перевірку влаштував примітивну; мабуть, Курт бовкне, судячи з того, як він відкрився у розмові з Хьотлем.

— Запитайте, які будуть вказівки, — засвітився Віллі, а не Курт.

«Чи вони розігрують сценарій? — подумав Штірліц, — Курт підставився в парку, при Хьотлі, Віллі — тут… А який смисл? Розумію, що я в кільці; ясно, що я — об'єкт гри Мюллера. Але чого ж він хоче добитися? Чого він може добитися? Час упущено, часу в нього немає. Що ж він плете?»

— Але ж ви сказали мені, — Штірліц обернувся до Курта, — що ніхто не читав телеграми групенфюрера Мюллера… Віллі дозволяє собі свавільничати? Розпечатує й переглядає те, що адресовано особисто мені?

— Я здогадався про її зміст з вашого запитання, — сказан Віллі. — Ніхто не читав телеграми…

— Я читав, — озвався Ойген. — Двічі.

— Тому мене й хвилює запитання, що робитимемо? — Штірліц знизав плечима.

— Віллі правий, — сказав Ойген. — Запитайте, які будуть вказівки.

— Після того, як закінчу працювати з Хьотлем.

— Будь ласка, передайте мені плівку, — попросив Ойген.

Штірліц досадливо поморщився:

— Слухайте, не треба вважати всіх ідіотами. Не міг же я розмовляти з Хьотлем про справу після того, як ви передали мені диктофон при ньому.

— Могли, — сказав Ойген. — Щоб порівняти манеру його розмови, коли він знає, що його пишуть, з тією, коли він певен, що розмовляє віч-на-віч, конфіденціально.

— У нас немає часу крутити комбінації, — сказав Штірліц. — Ясно вам? Ні. Але ми мусимо зрозуміти те, що нас зобов'язали зрозуміти.

— Вас, — уточнив Ойген. — Ми тільки ваші охоронці.

— Тим більше, — сказав Штірліц. — Тоді не втручайтесь не в свою справу, а охороняйте мене. — Підвівшись, він обернувся до Віллі: — Проведіть мене до радистів.

…Мюллер прочитав телеграму Штірліца уже ввечері; цілий день був у місті, що й ще раз проходив явки ОДЕССи; тільки потім приїхав до Кальтенбруннера; шеф РСХА несподівано зацікавився — це було вранці, — навіщо в Альт Аусзеє відправилась група працівників гестапо. В розмові з ним мимохідь прокинув, що бригада, яку послано в Лінц, має допомогти місцевому РСХА. Десь у горах, зовсім неподалік од вілли, активно працюють партизани. Про це стало відомо фюреру. Він занепокоївся. Запитує — не можна не перевірити. Про виконання необхідно доповісти особисто йому, хоча, ясна річ, докладний звіт про роботу буде передано вам, обергрупенфюрер.

— Хто там працює? — спитав Кальтенбруннер.

— Штандартенфюрер Штірліц…

— Хто? — Кальтенбруннер удав, що ніколи й нічого не чув про цю людину.

— Штірліц із шостого відділу.

— А чому людина з розвідки виконує ваші доручення?

— Тому що Штірліц уміє працювати як ніхто інший…

Від продовження цієї розмови, дуже неприємної для Мюллера, врятував дзвінок Герінга. Той запитував, у якій мірі шведську цивільну авіацію можна використати в інтересах рейху. Кальтенбруннер одразу викликав працівників групи, що займалися люфтваффе. Скориставшись цим, Мюллер попросив дозволу йти. Обергрупенфюрер неуважно відповів Мюллеру, в кожному запитанні Герінга він вбачав каверзу, не хотів, щоб той скаржився фюреру. Хоч Гітлер тепер уже не так ставився до рейхсмаршала, як раніше, але все одно вони часто залишалися вдвох. Гітлер піддавався впливу; невідомо, що може бовкнути Герінг, а реакцію фюрера на його нашіптування передбачити неможливо.

Мюллер ще раз прочитав телеграму Штірліца: «Штурмбанфюрер Хьотль обіцяв підготувати ряд цікавих матеріалів протягом найближчих трьох днів. Вважаю за можливе роботу продовжувати. Які рекомендації?»

Знявши трубку, він викликав радіоцентр, продиктував:

«Альт Аусзеє, Штірліцу. Негайно повідомте про проведену роботу. Три дні чекати не можна. Мюллер».

…Хьотль приїхав через п'ять годин, запропонував Штірліцу прогулятися. Коли вони вийшли, Штірліц показав очима на кишеню пальта; той зрозумів: розмова записується; понизивши голос, почав розповідати про те, що Роберт Грюнберг і Костянтин Гюрат останніми місяцями часто з'являються в околицях замку; але гаулейтер Айгрубер забороняє давати на них інформацію в Берлін; двічі їхня поява здалася підозрілою, бо вони йшли без ліхтарів, увечері, коли вже смеркало; саме в один з цих днів засікли вихід невстановленого передавача в ефір.

Штірліц знову показав очима, обличчям, руками, що, мовляв, треба ще, говори більше, щоб кінчилася плівка; Хьотль кивнув і вів далі.

Нарешті Штірліц — так само напівпошепки — спитав:

— Як реагував на ці повідомлення обергрупенфюрер, Кальтенбруннер?

Хьотль відповів так, як йому ще вранці порадив Штірліц:

— Гаулейтер Айгрубер заборонив надсилати Кальтенбруннеру негативну інформацію, щоб не нервувати його марно…

Штірліц подивився на годинник: плівка мала от-от скінчитися; вона й скінчилась, тому що в диктофоні тихенько клацнуло.

— Все, — сказав Штірліц полегшено. — А тепер ось що, любий Хьотль, передачі з Швейцарії не було, я вже дізнався у радистів, Даллес мовчить. Тому готуйте мені зустріч з вашими контактами…

— Це неможливо. Вас же не випускають з-під опіки.

— Правильно. Тому готуйте зустріч тут, у парку, біля воріт. Скільки чоловік ви можете привести?

— Щось я вас не розумію, штандартенфюрер…

— Простіше простого, Хьотль. Ви приводите ваших людей, ми знімаємо охорону, я ліквідую своїх стражників, і всі разом ідемо в гори… Вашу сім'ю я радив би перевезти сьогодні ж кудись подалі, нема чого їм робити дома…

— Це дуже ризиковано.

— Звичайно, — погодився Штірліц. — Але ще ризикованіше тримати дружину й дітей як заложників… Ви ж розумієте, що наша команда сюди не в серсо приїхала грати… Не я, так інший схопить вас за руку… Тільки інший почне з того, що кине вашу дружину й дітей у підвал і застосує до них третю ступінь залякування… У вашій присутності…

— Мої контакти з австрійських підпільних груп напевне запитають Даллеса. Їхнього коду Мюллер не розкрив?

І Штірліц зробив помилку, відповівши:

— Якби він читав ці телеграми, ви стали б уже крематорським димом…

…Пообіцявши Штірліцу наліт на замок, умовившись, що він, Хьотль, підготує за сьогоднішню ніч план операції разом з тими, хто виступає проти рейху, штурмбанфюрер зайшов у котедж, де працювали Ойген і Курт з Віллі, розповів кілька єврейських анекдотів, обговорив план роботи на завтра і поїхав у Лінц. Звідти він і подзвонив по особистому телефону Кальтенбруннера, сказавши:

— Команда йде по сліду, нехай їх заберуть звідси.

І — поклав трубку.

Зробивши так, він виконав рекомендацію Даллеса, яку той щойно передав по запасному каналу зв'язку: «Приберіть з Альт Аусзеє ту людину, яка примусила вас відправити її шифрограму, адресовану росіянам».

…Кальтенбруннер, який знав про його контакти із Заходом, був усе-таки прикриттям, на певний час принаймні.

Дома Хьотль випив пляшку коньяку, але сп'яніти не міг; подзвонивши Кальтенбруннеру, він зробив так, як йому підказала його духовна структура. Однак полегшення не було; страх не минав; раз по раз він згадував слова Штірліца, що сім'я може стати заложниками. Але він не міг жити сам, йому був потрібен наказ, порада, рекомендація того, хто стояв над ним, інакше він просто не вмів — руки ставали крижаними, мучило безсоння, його лихоманило.

Хьотль попросив дружину пограти з ним у карти, весела гра «вірю — не вірю»; програючи, почав злитися; випив дві таблетки снотворного й провалився в тривожний, холодний сон.

…О другій годині ночі Кальтенбруннер подзвонив Мюллеру:

— Послухайте-но, — сказав він, — мені не подобається ситуація в Альт Аусзеє. Нехай ваші люди зараз же виїжджають звідти і вдень з'являться до мене з повідомленням, подумаємо разом, як організувати надійний пошук ворожих радистів.

— Добре, обергрупенфюрер, — відповів Мюллер. — Я підготую телеграму Штірліцу.

Телеграми він не послав, а поїхав у бункер, до Бормана.

Той, вислухавши його, сказав:

— Що ж, значить, Кальтенбруннер теж грає свою карту, чесній людині нема чого боятися перевірки… Молодець, Штірліц…

Через сім хвилин після цієї розмови Мюллер відправив телеграму Ойгену: «Вивезіть Штірліца і доставте його до мене, не гаючи ні години».

Трагічне й прекрасне вміння зрозуміти правду (12 квітня 1945 року)

Одержавши докладний меморандум Гопкінса про останні акції ВСС, умить зрозумівши, які вузли генерал Донован опускав у своїх повідомленнях, яких деталей торкався мимохідь, про що зовсім не писав, немовби того, що було, й не було зовсім, Рузвельт попросив свого ад'ютанта з ВМФ принести папку, де зберігалося листування із Сталіним, і відклав ті телеграми, які були пов'язані з операцією «Санрайз».

Президент прочитав свої послання й відповіді російського маршала двічі, знову перебіг очима записку Донована про переговори Аллена Даллеса з обергрупенфюрером СС Карлом Вольфом, перегорнув меморандум, який склав і з цього питання друг і радник Гаррі Гопкінс, і раптом відчув, як запалали щоки.

«Немов брав без дозволу апельсинове варення в бабусі, — подумав Рузвельт. — Його зберігали для різдвяного чаю, а я ласував ним у листопаді, і це побачили, і я тоді вперше прикро почервонів від сорому…»

— В мене страшенно стомилися очі… якщо вам не важко, прочитайте мені, будь ласка, все листування з Дядьком Джо, — попросив Рузвельт ад'ютанта. — Я хочу зрозуміти загальний стиль діалогу. Інакше мені буде нелегко написати телеграму російському лідерові, в якій буде, зафіксовано не тільки моє нинішнє ставлення до факту переговорів, але якоюсь мірою і вибачення за ту недостойну поведінку, яку дозволили собі — мабуть, через непорозуміння — наші люди в Берні і тут, у штабі Донована.

Ад'ютант надів окуляри і став читати — голосно, монотонно (Рузвельт завжди просив читати саме так, побоювався емоцій, які надають слову зовсім іншого смислу; якщо слухати передвиборні промови республіканського суперника Дью, то здавалося, його вустами говорить сама Правда, але варто прочитати промову, і можна було тільки диву даватися: абсолютна порожнеча, ніяких думок, бухгалтерський звіт, складений до того ж людиною, не дуже й чистою на руку).

— «Особисто й секретно від прем'єра Сталіна президенту Рузвельту… — прочитав ад'ютант і відкашлявся. — Я розібрався з питанням, яке Ви поставили переді мною в листі… і впевнився, що Радянський Уряд не міг дати іншої відповіді після того, як радянським представникам було відмовлено взяти участь у переговорах в Берні з німцями про можливість капітуляції німецьких військ і відкриття фронту англо-американським військам у Північній Італії.

Я не тільки не проти, а навпаки, цілком стою за те, щоб використати випадки розвалу в німецьких арміях і прискорити їхню капітуляцію на тій чи іншій ділянці фронту, заохотити їх у справі відкриття фронту союзним військам.

Але я згоден на переговори з ворогом у такій справі тільки втому разі, якщо ці переговори не приведуть до полегшення становища ворога, коли буде виключена для німців можливість маневрувати й використовувати ці переговори для перекидання військ на інші ділянки фронту, і насамперед на радянський фронт.

Тільки з метою створення такої гарантії Радянський Уряд визнав необхідною участь представників Радянського військового командування в таких переговорах з ворогом, де б вони не відбувалися — в Берні чи Казерті. Я не розумію, чому відмовлено представникам Радянського командування взяти участь у цих переговорах і чим вони могли б перешкодити представникам союзного командування.

Повинен довести до Вашого відома, що німці вже використали переговори з командуванням союзників і встигли за цей період перекинути з Північної Італії три дивізії на радянський фронт.

Завдання погоджених операцій з ударом на німців із заходу, з півдня і зі сходу, яке було проголошено на Кримській конференції, полягає в тому, щоб прикувати війська противника до місця їх перебування і не дати противникові змоги маневрувати, перекидати війська в потрібному йому напрямку. Це завдання виконується Радянським командуванням. Це завдання порушується фельдмаршалом Александером. Ця обставина нернує Радянське командування, створює грунт для недовір'я.

«Як військова людина, — пишете Ви мені, — Ви зрозумієте, що необхідно швидко діяти, щоб не пропустити можливості. Так само стояла б справа в тому разі, якби до Вашого генерала під Кенігсбергом чи Данцігом противник звернувся з білим прапором». На жаль, аналогія тут не підходить. Німецькі війська під Кенігсбергом чи Данцігом оточені. Якщо вони здадуться в полон, то вони зроблять це для того, щоб урятуватися від смерті, але вони не можуть відкрити фронт радянським військам, бо фронт пішов від них далеко на захід, на Одер. Зовсім інше становище в німецьких військ у Північній Італії. Вони не оточені, і їм не загрожує знищення. Якщо німці в Північній Італії, незважаючи на це, все-таки добиваються переговорів, щоб здатися в полон і відкрити фронт союзним військам, то це означає, що в них є якась інша, серйозніша мета, котра стосується долі Німеччини.

Мушу Вам сказати, що коли б на Східному фронті десь на Одері створилися аналогічні умови можливості капітуляції німців і відкриття фронту радянським військам, я неодмінно й негайно повідомив би про це англо-американське військове командування і попросив би його прислати своїх представників для участі в переговорах, бо в союзників у таких випадках не повинно бути секретів один від одного».

— Далі, — попросив Рузвельт.

— «Особисто і строго Секретно для маршала Сталіна від президента Рузвельта… Мені здається, що в процесі обміну посланнями між нами відносно можливих майбутніх переговорів з німцями про капітуляцію їхніх збройних сил в Італії, незважаючи на те, що між нами обома є згода з усіх неповних принципів, навколо цієї справи створилася тепер атмосфера гідних жалю побоювань і недовір'я.

Ніяких переговорів про капітуляцію не було, і якщо будуть якісь переговори, то вони провадитимуться в Кайерті і тільки в присутності Ваших представників. Хоча спроба, яку зроблено в Берні з метою організації цих переговорів, виявилася марною, маршалу Александеру доручено тримати Вас у курсі цієї справи.

Я змушений повторити, що єдиною метою зустрічі в Берні було встановлення контакту з компетентними німецькими офіцерами, а не проведення переговорів будь-якого роду.

Не може бути й мови про те, щоб вести переговори з німцями так, аби це дало їм змогу перекинути кудись свої сили з італійського фронту. Коли й провадитимуться якісь переговори, то вони відбуватимуться на основі беззастережної капітуляції. Що стосується відсутності наступальних операцій союзників в Італії, то це аж ніяк не є наслідком якихось надій на угоду з німцями. Фактично перерва в наступальних операціях в Італії останнім часом пояснюється головним чином тим, що недавно перекинуто війська союзників — британських і канадських дивізій — з цього фронту у Францію. Зараз проводиться підготовка до початку наступу на італійському фронті приблизно 10 квітня. Та, хоч ми й сподіваємося на успіх, розмах цієї операції буде обмежений через недостатню кількість сил, що є в розпорядженні Александера. Він має 17 боєздатних дивізій, а проти нього діють 24 німецькі дивізії. Ми хочемо зробити все, що дозволять нам наші наявні ресурси, аби тільки перешкодити будь-якому перекиданню німецьких військ, зосереджених тепер в Італії.

Я вважаю, що Ваші відомості про час перекидання німецьких військ з Італії помилкові. Згідно з достовірними даними, які є в нас, три німецькі дивізії виїхали з Італії після 1 січня цього року, причому дві з них перекинуто на Східний фронт. Перекидання останньої з цих трьох дивізій почалося приблизно 25 лютого, тобто більше ніж за два тижні до того, як будь-хто почув про якусь можливість капітуляції. Тому цілком ясно, що звернення німецьких агентів у Берні мало місце після того, коли вже почалося останнє перекидання військ, і воно аж ніяк не могло вплинути на це перекидання.

Все це виникло в результаті ініціативи одного німецького офіцера, який нібито близький до Гіммлера, причому, звичайно, цілком імовірно, що єдина мета, якої він добивається, полягає в тому, щоб посіяти підозру і недовір'я між союзниками. У нас немає ніяких підстав дати йому змогу досягти успіхів у цій справі. Я сподіваюсь, що вищенаведений ясний виклад нинішнього становища і моїх намірів розсіє ті побоювання, які Ви висловили у Вашому посланні…»

— Вищого генерала СС Донован назвав мені «німецьким офіцером», — сказав Рузвельт. — І я йому повірив. І виявився в очах Дядька Джо брехуном… Сором… Будь ласка, далі…

— «Від маршала Сталіна президенту Рузвельту… Одержав Ваше послання про переговори в Берні.

Ви абсолютно праві, що в зв'язку з історією про переговори англо-американського командування з німецьким командуванням десь у Берні чи в іншому місці «створилася тепер атмосфера гідних жалю побоювань і недовір'я».

Ви запевняєте, що ніяких переговорів не було ще. Треба думати, що Вас не інформували повністю. Що стосується моїх військових колег, то вони, на підставі наявних у нас даних, не сумніваються в тому, що переговори були і вони закінчилися угодою з німцями, внаслідок чого німецький командуючий на Західному фронті маршал Кессельрінг погодився відкрити фронт і пропустити на схід англо-американські війська, а англо-американці обіцяли за це полегшити для німців умови перемир'я.

Я гадаю, що мої колеги близькі до істини. В іншому разі був би незрозумілий той факт, що англо-американці відмовилися допустити в Берн представників Радянського командування для участі в переговорах з німцями.

Мені незрозуміле також мовчання англійців, які полишили на Вас листування зі мною з цього неприємного питання, а самі й досі мовчать, хоч відомо, що ініціатива у всій цій історії з переговорами в Берні належить англійцям.

Я розумію, що відомі плюси для англо-американських військ є в результаті цих сепаратних переговорів у Берні чи десь в іншому місці, бо англо-американські війська дістають змогу просуватися в глиб Німеччини майже без будь-якого опору з боку німців, але навіщо треба було приховувати це від росіян і чому не попередили про це своїх союзників — росіян?

І от виходить, що в дану хвилину німці на Західному фронті на ділі припинили війну проти Англії й Америки. У той же час німці продовжують війну з Росією — з союзницею Англії і США.

Звичайно, така ситуація аж ніяк не може служити справі збереження й зміцнення довір'я між нашими країнами.

Я вже писав Вам у попередньому посланні і вважаю за потрібне повторити тут, що я особисто і мої колеги ні в якому разі не пішли б на такий ризикований крок, усвідомлюючи, що хвилинна вигода, хоч би яка вона була, блідне перед принциповою вигодою збереження й зміцнення довір'я між союзниками».

— Він, на жаль, правий, — сказав Рузвельт. — Хвилинна вигода адвокатських фірм братів Даллесів і Донована торпедує те, чого я добивався всі ці роки, — довір'я Дядька Джо… Далі, будь ласка…

— Ви стомилися? — запитав ад'ютант.

— О ні, ні, що ви… Я жду…

— «Особисто й строго секретно для маршала Сталіна від Президента Рузвельта… Я був здивований, коли одержав Ваше послання, у якому є твердження, що угода, укладена між фельдмаршалом Александером і Кессельрінгом у Берні, дала змогу «пропустити на схід англо-американські війська, й англо-американці обіцяли за це полегшити для німців умови перемир'я».

В моїх попередніх посланнях Вам з приводу спроб, зроблених у Берні з метою організації наради для обговорення капітуляції німецьких військ в Італії, я повідомляв Вас, що: 1) у Берні не провадилося ніяких переговорів; 2) ця зустріч взагалі не мала політичного характеру; 3) на випадок будь-якої капітуляції ворожої армії в Італії не матиме місця порушення нашого погодженого принципу беззастережної капітуляції; 4) вітатиметься присутність радянських офіцерів на будь-якій зустрічі, яка може бути організована для обговорення капітуляції.

В інтересах наших спільних воєнних зусиль проти Німеччини, які зараз відкривають блискучу перспективу швидких успіхів у справі розпаду німецьких військ, я повинен, як і раніше, припускати, що Ви маєте таке ж високе довір'я до моєї чесності й надійності, яке я завжди мав до Вашої чесності й надійності.

Я також повністю оцінюю ту роль, яку зіграла Ваша армія, давши змогу збройним силам, що перебувають під командуванням генерала Ейзенхауера, форсувати Рейн, а також той вплив, який зроблять в подальшому дії Ваших військ на остаточний крах німецького опору нашим спільним ударам.

Я повністю довіряю генералу Ейзенхауеру і впевнений, що він, звичайно, інформував би мене, перш ніж починати будь-які переговори з німцями. Йому доручено вимагати, і він вимагатиме беззастережної капітуляції тих ворожих військ, які можуть зазнати поразки на його фронті. Наше просування на Західному фронті є результатом воєнних дій. Швидкість цього просування пояснюється головним чином страшним ударом наших військово-повітряних сил, який привів до зруйнування німецьких комунікацій, а також тим, що Ейзенхауеру вдалося підірвати сили основної маси німецьких військ на Західному фронті в той час, коли вони ще були на захід від Рейну.

Я певен, що в Берні ніколи не провадилося ніяких переговорів, і вважаю, що відомості, які у Вас є про це, мабуть, виходять з німецьких джерел, котрі вперто намагалися внести розлад між нами, щоб хоч трохи уникнути відповідальності за вчинені ними воєнні злочини. Коли така мета була у Вольфа, то Ваше послання доводить, що він домігся деякого успіху.

Будучи переконаний у тому, що Ви впевнені в моїй особистій надійності і в моїй рішучості добитися разом з Вами беззастережної капітуляції нацистів, я здивований, що Радянський Уряд, мабуть, прислухався до думки про те, що я почав домовлятися з ворогом, не діставши спочатку Вашої повної згоди.

Нарешті, я хотів би сказати, що коли б саме в момент перемоги, яка тепер уже близька, подібні підозри, подібна відсутність довіри завдали шкоди всій справі після колосальних жертв — людських і матеріальних, то це було б однією з найбільших трагедій в історії.

Відверто кажучи, я не можу не відчувати крайнього обурення щодо Ваших інформаторів, хоч би хто вони були, в зв'язку з таким негідним, неправильним описуванням моїх дій або дій моїх довірених підлеглих».

— Ви відчуваєте незручність? — спитав Рузвельт. — Ви розумієте, в яке становище мене поставили? Далі…

— «Особисто й секретно від прем'єра Сталіна президенту Рузвельту…

1. У моєму посланні… мова йде не про чесність і надійність. Я ніколи не сумнівався у Вашій чесності й надійності, так само як і в чесності і надійності пана Черчілля. Я маю на увазі, що в ході листування між нами з'ясувалася різниця в поглядах на те, що може дозволити собі союзник щодо другого союзника і чого він не повинен дозволяти собі. Ми, росіяни, думаємо, що в нинішній обстановці на фронтах, коли ворог стоїть перед неминучістю капітуляції, при будь-якій зустрічі з німцями з питань капітуляції представників одного з союзників повинна бути забезпечена участь у цій зустрічі представників другого союзника. Принаймні це безумовно необхідно, коли цей союзник добивається участі в такій зустрічі. Американці ж і англійці думають інакше, вважаючи російську точку зору неправильною. Виходячи з цього, вони позбавили росіян права взяти участь у зустрічі з німцями в Швейцарії. Я вже писав Вам і вважаю не зайвим повторити, що росіяни при аналогічному становищі ні в якому разі не позбавили б американців і англійців права взяти участь у такій зустрічі. Я вважаю і вважатиму російську точку зору єдино правильною, бо вона виключає будь-яку можливість взаємних підозр і не дає противнику можливості сіяти між нами недовір'я.

2. Важко погодитися з тим, що відсутність опору з боку німців на Західному фронті пояснюється лише тим, що їх розбили. У німців є на Східному фронті 147 дивізій. Вони могли, не завдаючи шкоди своїй справі, зняти із Східного Фронту 15–20 дивізій і перекинути їх на допомогу своїм військам на Західному фронті. Однак німці цього не зробили і не роблять. Вони продовжують розлючено битися з росіянами за якусь маловідому станцію Земляницю в Чехословаччині, котра їм так потрібна, як мертвому кадило, але без будь-якого опору здають такі важливі міста в центрі Німеччини, як Оснабрюк, Мангейм, Кассель. Погодьтеся, що така поведінка німців є більш ніж дивною і незрозумілою.

3. Що стосується моїх інформаторів, то, запевняю Вас, це дуже чесні й скромні люди, які виконують свої обов'язки акуратно і не мають наміру образити когось. Цих людей ми не раз перевіряли на ділі. Судіть самі. В лютому цього року генерал Маршалл дав ряд важливих повідомлень Генеральному Штабу радянських військ, де він на підставі наявних у нього даних попереджав росіян, що в березні місяці буде два серйозних контрудари німців на Східному фронті, один з них буде направлено з Померанії на Торн, а другий — з району Моравська Острава на Лодзь. Але насправді виявилось, що головний удар німців готувався і був здійснений не в назначених вище районах, а в зовсім іншому районі, а саме в районі озера Балатон, на південний захід від Будапешта. Як відомо тепер, у цьому районі німці зібрали до 35 дивізій, в тому числі 11 танкових дивізій. Це був один з найсерйозніших ударів за час війни з такою великою концентрацією військових сил. Маршалу Толбухіну вдалося уникнути катастрофи і потім розбити німців ущент, між іншим, тому, що мої інформатори розкрили, правда з деяким запізненням, цей план головного удару німців і негайно попередили про нього маршала Толбухіна. Таким чином, я мав нагоду ще раз переконатися в акуратності й обізнаності радянських інформаторів.

Для Вашого орієнтування в цьому питанні додаю листа Начальника Генерального Штабу Червоної Армії генерала армії Антонова на ім'я генерал-майора Діна».

— Цього листа також читати? — запитав ад'ютант.

— Читайте, будь ласка, — відповів Рузвельт.

«ГОЛОВІ ВІЙСЬКОВОЇ МІСІЇ США В СРСР

ГЕНЕРАЛ-МАЙОРУ ДЖОНУ Р. ДІНУ

Шановний генерале Дін!

Прошу Вас довести до відома генерала Маршалла таке: 20 лютого цього року я одержав повідомлення генерала Маршалла, яке передав мені генерал Дін, про те, що німці створюють на Східному фронті два угруповання для контрнаступу: одне в Померанії для удару на Торн і друге в районі Відень, Моравська Острава для наступу в напрямку Лодзь. При цьому південне угруповання мало включати 6-ту танкову армію СС. Аналогічні відомості я одержав 12 лютого від голови армійської секції Англійської Військової місії полковника Брінкмана.

Я дуже вдячний генералу Маршаллу за інформацію, яка має сприяти нашій спільній меті і яку він так люб'язно надіслав нам.

Разом з тим вважаю своїм обов'язком повідомити генерала Маршалла про те, що бойові дії на Східному фронті протягом березня місяця не підтвердили його інформації, бо ці бої показали, що основне угруповання німецьких військ, яке включає і 6-ту танкову армію СС, було зосереджено не в Померанії і не в районі Моравська Острава, а в районі озера Балатон, звідки німці вели наступ, щоб вийти до Дунаю і форсувати його на південь від Будапешта.

Цей факт свідчить, що інформація, якою користувався генерал Маршалл, не відповідала справжньому ходу подій на Східному фронті в березні місяці.

Не виключена можливість, що деякі джерела цієї інформації мали на меті дезорієнтувати як Англо-Американське, так і Радянське командування і відвернути увагу Радянського командування від того району, де німці готували основну наступальну операцію на Східному фронті.

Незважаючи на викладене, я прошу генерала Маршалла, якщо можливо, і надалі сповіщати мені всі наявні відомості про противника.

Це повідомлення я вважав за свій обов'язок довести до відома генерала Маршалла виключно для того, щоб він міг зробити відповідні висновки щодо джерела цієї інформації.

Прошу Вас передати генералові Маршаллу мою шану і подяку

З повагою до Вас

генерал армії Антонов,

начальник Генерального Штабу

Червоної Армії.

30 березня 1945 року».

— Яка безсоромність, — тихо сказав Рузвельт. — Вузьколоба користь і традиційна нелюбов до росіян може стати — на певному етапі — детонатором вибуху… Мені соромно за тих, кому я вірив… Мені совісно, що я обривав Гопкінса, коли той говорив, що мені брешуть… Будь ласка, запишіть текст… Дві крапки, лапки:

«ОСОБИСТО Й СТРОГО СЕКРЕТНО

ДЛЯ МАРШАЛА СТАЛІНА

ВІД ПРЕЗИДЕНТА РУЗВЕЛЬТА

Дякую Вам за Ваше щире пояснення радянської точки зору щодо бернського інциденту, який, як зараз видно, побляк і відійшов у минуле, не принісши будь-якої користі.

В усякому разі, не повинно бути взаємної недовіри і незначні непорозуміння такого характеру не повинні виникати в майбутньому. Я впевнений, що коли наші армії встановлять контакт у Німеччині і об'єднаються в повністю координованому наступі, нацистські армії розпадуться».

Крапка, — закінчив Рузвельт. — Лапки закрити. Це все, що я поки що можу зробити. Але це тільки початок. Росіяни, думаю, мене зрозуміють… Поставте дату: дванадцяте квітня тисяча дев'ятсот сорок п'ятого року…

… Це був останній документ, підписаний Франкліном Делано Рузвельтом.

«ПРЕЗИДЕНТУ ТРУМЕНУ,

Вашінгтон

Від імені Радянського Уряду і від себе особисто висловлюю глибоке співчуття Урядові Сполучених Штатів Америки з приводу передчасної смерті Президента Рузвельта. Американський народ і Об'єднані Нації втратили в особі Франкліна Рузвельта великого політика світового масштабу і глашатая організації миру й безпеки після війни.

Уряд Радянського Союзу висловлює своє щире співчуття американському народові в його тяжкій втраті і свою впевненість, що політика співробітництва між великими держа-вами, які взяли на себе основний тягар війни проти спільного порога, буде зміцнюватися й надалі.

Й. СТАЛІН.

Надіслано 13 квітня 1945 року».

Удар Червоної Армії. Наслідки — І

Поняття «тріскання», пов'язане, звичайно, з явищами фізичними, так само може бути віднесене до того, що сталося 16 квітня сорок п'ятого року, коли війська Жукова, засвітивши тисячі прожекторів, обрушили на позиції німецьких військ, які закріпилися на Одерському редуті, ураган снарядів, мін і бомб.

Тріщала не тільки оборона; тріщав рейх; те, що за мить до початку удару було ще структурою, волею маси супротивної сторони, зараз повільно, розірване стрімкими швидкоплинними тріщинами, невблаганно й гуркотливо осідало, підіймаючи при цьому смерч задушливого пилу й гару.

…В Цоссені, у штаб-квартирі Кребса, який замінив Гудеріана, телефони дзвонили без упину (зв'язок працював по-німецьки чудово); відомості з Одеру надходили через кожні п'ятнадцять хвилин.

Кребс, стоячи в кабінеті біля карти, спиною до присутніх, не міг не чути, як глухо, але не злякано вже, не пошепки, а відкрито, голосно, усвідомлюючи той жах, що насувався, хтось з офіцерів говорив його ад'ютантові Герхарду Болдту:

— Невже американці не встигнуть?! Адже вони на Ельбі, фронт відкритий, їхні танки в Цербсті, невже вони не захочуть увійти в Берлін перші?

Кребс оглянувся, подивився кудись поверх голів своїх штабних і звернувся до ад'ютанта:

— Будь ласка, з'єднайте мене з рейхсканцелярією: я повинен зрозуміти, куди все-таки переводять головний штаб? Моя пропозиція лишається такою ж — Берхтесгаден… І якщо вам не важко, то принесіть мені склянку вермуту…

Ад'ютант зв'язався з бункером; генерал Бургдорф на запитання про евакуацію лише смачно й поблажливо розсміявся, а відповів так:

— Евакуацію на Берхтесгаден уже практично закінчено, вся справа тільки в тому, коли виїде сам… Передайте Кребсу, що його запрошено в рейхсканцелярію 20 квітня на святкування дня народження фюрера…

…Увечері 19 квітня Борман залишився в кабінеті Гітлера, коли всіх запрошених на щоденну військову конференцію було відпущено. Лишатися віч-на-віч з фюрером було тепер не просто, хоч у бункері під рейхсканцелярією побудували не мало не багато шістдесят кімнат. Раніше, в січні ще, тут було порожньо, лише стояли пости охорони; Гітлер завжди перебував у «Вовчому лігві», в Східній Пруссії; тепер, після його переселення сюди, попід стінами на сходах, що вели в підземний лабіринт, товпилися гвардійці СС; в багатьох кімнатах розмістилися молоді хлопці з «особистого штандарту» Гітлера, всі як на підбір — двометрового зросту блондини з голубими очима; частину кімнат завалили ящиками з вином, анчоусами, сосисками, ананасами, креветками, шампіньйонами, шоколадом, ікрою, лососиною, шинкою; на генералів, що проходили мимо них, молоді хлопці з охорони уваги більше не звертали — спали, їли, пили, голосно сміялись, розповідаючи сальні анекдоти; тиші дотримувалися тільки біля особистих апартаментів Гітлера.

Останнє сховище фюрера складалося з кабінету, спальні, двох віталень і ванної; до кабінету примикав конференц-зал; неподалік обладнали веселеньку кімнатку для Блонди, собаки фюрера, і чотирьох її цуценят; трохи вище від цієї кімнати, найулюбленішої Гітлером, йшла анфілада з вісімнадцяти невеличких приміщень, де постійно працювала — за останнім словом техніки — телефонна станція; далі були дві кімнати, які віддали особистому лікареві Гітлера, професору, штандартенфюреру Брандту; потім — шість кімнат, призначених для штабу комісара оборони Берліна Геббельса; неподалік була кухня і кімната особистої кухарки Гітлера, майстра готувати вегетаріанські страви, фрау Манціалі; ще далі — велика їдальня й кімнати для офіціантів та слуг. Звідси внутрішні сходи вели в сад рейхеканцелярії; зробивши кілька кроків по цих сходах, можна було опинитися в прес-офісі, очолюваному Хайнцем Лоренцом; до нього примикала штаб-квартира Бормана, яку вів штандартенфюрер Цандер; поряд містилися кабінети посланника рейхсфюрера при ставці Гітлера обергрупенфюрера Фегеляйна, одруженого з сестрою Єви Браун, полковника Клауса фон Белова, адмірала Фосса, посланника міністерства закордонних справ при ставці доктора Хавеля, армійського ад'ютанта Гітлера майора Йоханнмайєра, пілота фюрера Бауера, другого пілота Бітца, посланника міністерства пропаганди при ставці доктора Баумана; групи армійської розвідки на чолі з генералом Бургдорфом та його ад'ютантом Вайсом; кабінет Кребса. Всього в цьому похмурому підвальному казематі зараз перебувало понад сімсот чоловік, тому лишитися на самоті можна було тільки в кабінеті Гітлера; тут розмірено гули вентилятори; порядок був абсолютний; ніякого зв'язку з зовнішнім світом, де все хряскотіло й курно, задушливо осідало.

Саме тут Борман і вирішив виконати свій план, задуманий у березні, — план порятунку, ціною якого мусить стати смерть тієї людини, яку він називав «генієм», «великим сином нації», «творцем тисячолітнього рейху», отого напівпаралізованого, з повільними рухами п'ятдесятип'ятирічного чоловіка, який сидів перед ним з дивною, винуватою посмішкою, що завмерла в куточках рота.

— Фюрер, — сказав Борман, — я завжди говорив вам правду, найжорстокішу, хоч би якою вона була…

Саме тому, що він ніколи правди не казав, а тільки вгадував те, що той хотів чути, і організовував це ним угадане в словах оточуючих, в статтях газет і передачах радіо, Гітлер легко з ним погодився, згідливо кивнувши.

— Тому, — вів далі Борман, — дозвольте мені й зараз, у дні, коли йде вирішальна битва за майбутнє нації, висловити вам ряд міркувань, продиктованих лише самою правдою…

— Так, Борман, тільки так.

— Як і ви, я переконаний у перемозі, хоч якою ціною вона далася б нам. У місті працюють спеціальні суди гестапо, які розстрілюють на місці панікерів і дезертирів, куплених ворогами; пліч-о-пліч з ними діють суди армії і партії. Порядок через те абсолютний. Однак величезні території рейху на півночі й на півдні на певний час відрізано від нас. Відомості, які надходять звідти, дуже тривожні. Єдиний вихід я бачу в тому, щоб ви, саме ви, звернулися з проханням до рейхсфюрера Гіммлера негайно виїхати на північ і очолити там боротьбу нації. Я вважав би за розумне просити вас відправити Герінга на південь, щоб він узяв на себе керівництво боями з нашого Альпійського редуту… Але й це не все, фюрер… Ви знаєте, що нація ставить вас вище за бога; позбавити націю бога неможливо, але пристрашити цим — не завадить…

— Я не зрозумів вас, — сказав Гітлер, трохи подавшись уперед, і Борман одразу ж відчув, що фюрер усвідомлює, про що зараз ітиме мова.

— Ваша заява про те, що ви залишитесь у Берліні, особисто очолите боротьбу до остаточної перемоги або ж загинете разом з жителями столиці, надихне націю, надасть їй сили… Геббельс висловив міркування, чи не варто ще більше пострашити хитких і деморалізованих, заявивши, що фюрер піде з життя, якщо боротьбі не буде віддано сили всіх німців — усіх без винятку…

Борман пустив пробну кулю: Геббельс ніколи не посмів би висловити таку ідею, але це треба було ще міцніше закласти в мозок Гітлера, закріпити цю думку, заспокійливо закамуфлювати розмовою про «переляк» і «натиск».

— Я не знав, що відповісти Геббельсу, — тим часом провадив далі рейхслейтер, — а він ніколи не насмілився б звернутися до вас з такою пропозицією, бо вона продиктована користолюбними інтересами його міністерства, справою нашої пропаганди… Але я зважився висловити вам це його міркування…

— Ви гадаєте, що воно має під собою грунт?

— Оскільки вас чекають в Альпійському редуті, який неприступний, оскільки ви завжди можете покинути Берлін, — неквапливо брехав Борман, — я вважав би такий крайній крок, таку політичну інтригу не зовсім марною…

— Добре, — відповів Гітлер. — Я знайду можливість публічно висловитися в такому плані… Хоч, — в очах його раптом спалахнув колишній, осмислений, жорстокий, спрямований вогонь, — я справді найбільше за все боюся попасти в лапи ворогів… Вони тоді повезуть мене по світу в клітці… Так, саме так, Борман, я ж знаю цих чудовиськ… Отже, — Гітлер також почав гру, — може, мені справді є смисл піти з життя?

— Фюрер, ви не смієте думати про це… Я буваю в місті, я бачу настрій людей, бачу обличчя, сповнені рішучості перемогти, розбити ворога і погнати його назад, я чую розмови берлінців: веселі, спокійні й достойні, вони плюють на смердючі трупи зрадників, яких повісили на стовпах… Монолітність нації тепер така, що перемога просто неминуча, ви ж знаєте свій народ!

Гітлер лагідно усміхнувся, заспокоєно кивнув:

— Добре, Борман, я знайду момент для того, щоб полякати тих, хто виявляє малодушність…

Коли Борман ішов до дверей, Гітлер раптом тихо засміявся:

— Але ж я змушений буду виконати слово, яке я дав, коли вашої впевненості в перемозі не стане…

Борман обернувся: Гітлер шарпав своєю правою рукою тремтячу ліву і дивився на нього благально, як дитина, котрій не хочеться слухати страшної казки, точніше, вона хоче наперед знати, що кінець буде — так чи інакше — щасливий.

— Якщо настане крах, я застрелюсь на ваших очах, мій фюрер, — сказав Борман. — Моє життя і доля настільки пов'язані з вами, такі нерозривні, що, думаючи про вас, я думаю про себе…

— А як одягнені люди на вулицях? — спитав Гітлер.

Борман здригнувся від цього запитання, згадавши тисячі трупів уздовж доріг, голодних дітей, — згорблених, пергаментних старих жінок, що завмерли в чергах біля магазинів, де давали хліб; руїни будинків; воронки на дорогах, пожарища, солдатів, що висіли на стовпах з дощечками на грудях: «Я не вірив у перемогу!», і відповів, жахаючись самого себе:

— Весна завжди прикрашала берлінців, мій фюрер, дівчата зняли пальта, діти бігають у сорочечках…

— А столики кафе вже винесли на бульвари?

І тут Борман злякався: а що коли Геббельс розповів йому хоч краплю правди? Або ж показав фотографії звірства авіації союзників?

— Ні, — відповів він, не відводячи очей від обличчя Гітлера, — ні ще, мій фюрер… Люди ждуть перемоги, хоч маленькі рибальські шиночки на Фішермаркте й пивнички біля заводів повні робочого люду…

— Я не куштував пива з часів першої війни, — сказав Гітлер. — У мене до нього відраза… Знаєте чому? Я перепив у дитинстві. І дуже страждав… Відтоді в мене страх і ненависть до алкоголю… Це було так жахливо, коли я побачив себе збоку, як лежав долілиць, із скуйовдженим волоссям; страшні кольки в сонячному сплетінні; холодний піт на скронях… Саме тоді я вирішив, що після того, як ми утвердимось, я кину всіх алкоголіків, їхніх дітей і онуків в особливі табори: їм не місце серед арійців; ми будемо ідеєю, вони — гарячковими химерами, які розслабляють людину, роблячи її здобиччю зажерливих євреїв і безсердечних більшовиків… Але після перемоги я вийду з вами на Унтер-ден-Лінден, прогуляюся по Фрідріхштрасе, зайду в звичайнісіньку маленьку пивничку і вип'ю повний кухоль нашого пінистого «кіндлю»…

…Через півгодини помічник Бормана, штандартенфюрер Цандер, розповів про роботу, яку провів полковник Хубер — його людина в оточенні Герінга.

— Рейхсмаршал висловився в тому розумінні, — говорив Цандер, — що ситуація з'ясується двадцятого, на урочистому вечорі. «Якщо фюрер погодиться виїхати в Берхтесгаден, тоді боротьба ввійде в нову фазу і доля німців вирішиться на полі бою; якщо він залишиться в Берліні, доведеться думати про те, щоб урятувати націю від тотального знищення». Коли Хубер нагадав йому про традицію розмови за столом миру двох достойних солдатів ворогуючих армій, рейхсмаршал пожвавішав і попросив негайно підготувати хороші приклади з історії; особливо цікавився Стародавнім Римом, ситуацією при Ватерлоо і колізіями, пов'язаними з Італійським походом генерала Суворова.

…Після цього Борман викликав Мюллера:

— Лічильник уключено, — сказав він, ходячи по своєму невеличкому кабінету в бункері. — Ви повинні зробити так, щоб Шелленберг запропонував Гіммлеру звернутися до англо-американців з пропозицією про капітуляцію…

— Беззастережну? — уточнив Мюллер.

Борману це уточнення не сподобалось, хоча він розумів, що таке запитання правомірне. Але він відповів запитанням:

— А ви як думаєте?

— Так само, як і ви, — відповів Мюллер. — По-моєму, вистав час називати собаку — собакою, рейхслейтер.

Борман похитав головою, усміхнувся чомусь і спитав:

— Випити хочете?

— Хочу, але — боюсь. Зараз такий час, коли треба бути абсолютно тверезим, а то можна запанікувати.

— Тиждень у нашому розпорядженні, Мюллер… А це дуже багато, сім днів, сто шістдесят вісім годин, щось близько десяти тисяч хвилин. Отже, я — вип'ю. А ви позаздріть..

Борман налив собі айнціану, солодко, повільно перехилив у себе горілку, сказавши при цьому:

— Немає нічого кращого від баварського айнціану з Берхтесгадена. А найсолодше в житті — відчуття веселої, безтурботної пиятики, чи не так?

— Так, — стомлено погодився Мюллер, не розуміючи, що Борман, говорячи про насолоду пиятики, мстив Гітлеру, мстив його тиранічному пуританству, сухості і невмінню втішатися життям, усіма його проявами; він мстив йому цими своїми словами за все те, що втратив, зв'язавши себе з ним; влада хороша тільки тоді, коли реальна і ти на її першині, а якщо все тріщить і кінець буде зовсім не такий, як у якогось британського чи бельгійського прем'єра — пішов у відставку, живе собі на фермі, доїть корів та нападає на свого наступника в пресі, — тоді гостро пригадується юність, до тієї саме межі, коли понесло, коли добровільно відкинув радість людського буття в ім'я марева, що зветься світовим пануванням…

— А ви чому сумний? — спитав Борман, випивши ще одну чарку.

І Мюллер відповів словами Штірліца, миттю зрозумівши, що саме його слова він зараз сказав:

— Я не люблю бути дурнем у грі, рейхслейтер… Я не вмію працювати, якщо не знаю кінцевого задуму… Я відчуваю тоді свою непотрібність і — що ще страшніше — малість…

— Я поясню вам усе, Мюллер. Учора ще було не можна. Навіть годину тому було рано. Зараз — можна й треба… Я людина альтернативи, ви це знаєте… Я не можу спати в кімнаті, де тільки одні двері — мене мучать кошмари… Якщо Гіммлер домовиться з Бернадотом, він однаково не зможе без мене втримати рейх: партія взяла верх над його СС, і це дуже добре. Отже, на нього ми знайдемо віжки, апарат у моїх руках, гестапо — у ваших. Герінг? Навряд, оперета. Хоч я не виключаю й такої можливості. Його офіцери теж не зможуть тримати, він це розуміє: тримати можемо ми. Але це один напрям роздумів, одне припущення. Друге: вони не домовилися. Тоді я звертаюся до Сталіна з пропозицією миру, я віддаю в його руки Німеччину порядку, Німеччину сконцентрованої сили… Я кажу йому: «Прийміть нас, інакше нас візьмуть ваші союзники»… Ваша гра з Москвою йде добре, чи не так? Кремль нервує, одержуючи інформацію про переговори з Заходом, інакше вони почали б штурм пізніше, коли річки увійшли б у свої береги і не було б непролазного багна на полях, де вони змушені базувати свої літаки…

— Це — двоє дверей, — сказав Мюллер. — І обоє вони можуть виявитися зачиненими… Що тоді? Стрибати у вікно?

Борман посміявся, не розтуляючи рота, і очі його прикрили важкі повіки:

— Доведеться. Але ми стрибаємо з першого поверху, Мюллер… Натреновані, звиклі… «Вікно» — це наш підводний човен. Опорна база в Аргентіні готова до його прийому. Підпільний штаб нашого руху почав роботу на Парані, в межиріччі великих річок; генерал Стресснер віддав нам територію, що дорівнює землі Гессен, для початку вистачить, доктор Менгеле вже там… Далі що?

— Де вікно? — усміхнувся Мюдшер. — Я готовий хоч зараз стрибати. І налийте горілки, тепер, коли все стало ясно, можна хоч на годину розслабитись…

— Шелленберг спонукатиме Гіммлера до відкритого звернення на Захід?

— Спитали б точніше: чи зможе Мюллер зробити так, щоб Шелленберг провів потрібну операцію проти Гіммлера? І я відповів би: «Так, зможу, на те я й Мюллер»… Як будемо відходити? Коли?

— Почекайте, почекайте, всьому свій час…

Мюллер похитав головою:

— Я не вірю у ваші двері, рейхслейтер… Я вже викопав для себе могилу, в яку опустять порожню труну, і приготував мармуровий пам'ятник на кладовищі. Коли ж стрибатимемо з вікна?

— Після того як ми звернемося до росіян. І вони дадуть нам відповідь. А це станеться найближчими днями…

І тоді Мюллер тихо спитав:

— А з ним ви впораєтесь?

Борман зрозумів, що той говорить про Гітлера, а тому відповів відверто й простодушно:

— Я завжди вважав Геббельса лагідною людиною, він мені під силу.

Мюллер знову похитав головою:

— Не треба так… Годинник б'є північ. Не треба… Відповідайте прямо: я можу бути вам корисний в усуненні Гітлера? Я, особисто я, Мюллер? Можу я бути вам корисний у тому, щоб уже зараз вирішити майбутнє трьох ваших двійників — і мої люди теж стережуть їх, не думайте, не тільки хлопці вашого Цандера… Чи уважно ви продумали маршрут нашого походу через закривавлену Німеччину на північ, до підводників? Чи маєте ви в голові абсолютний план операції відходу звідси, коли ми повинні будемо заплутати всіх, пустити їх по хибному шляху, залишити після себе з десяток версій? Рейхслейтер, годинник б'є північ, не дозволяйте собі розслабитись у тутешній блаженній тиші й теплі…

Мюллер говорив так, наче забивав гвіздки; в скронях у Бормана заніміло від болю.

Утонувши в кріслі, він став ще менший на зріст, Борман немов розплився, обм'як і зрозумів, що все скінчено — остаточно й безповоротно. Його пойняв страх: а що як і Мюллер піде?! Це здалося йому таким страшним — бо це було можливе і за його, Бормана, логікою просто-таки необхідне, — тому він сказав:

— Не лайтеся… Мені доводиться весь час грати, зрозумійте мене, ради бога… Все життя — балансування й гра на полюсах.

— Коли б не розумів…

— Давайте обговоримо деталі, Мюллер… Назвіть мені вашу конспіративну квартиру, де ви на мене чекатимете; починайте планувати відхід, займіться моїми двійниками — це правда, часу вже не лишилось… Що стосується Гітлера, то тут ваша допомога мені непотрібна, я його дуже добре знаю…

Ось як уміє працювати гестапо! — IV

…Рано-вранці Штірліц повернувся в Берлін. Місто було оповите чорно-червоним димом пожеж.

Він сидів на задньому сидінні, між Куртом і Ойгеном; машину вів Віллі; по дорозі вони тричі падали в кювети, коли над дорогою проносились російські штурмовики; літаки летіли на бриючому польоті, розстрілюючи з кулеметів колони піхоти, яка пересувалася до Берліна.

Кожного разу Штірліц з жахом думав, що свої ж, червонозорі, можуть ударити по ньому із своїх великокаліберних. Немає нічого прикрішого. Тільки б дожити до того моменту, коли наші ввійдуть у Берлін. Якби вже й загинув від кулі Мюллера — то це хоч відповідає умовам тієї роботи, яку він виконував. Але ж не можна, не можна гинути. Тобі наказано вижити, Ісаєв, ти повинен вижити…

…У приміщення РСХА він увійшов, затиснутий між Куртом і Ойгеном, усе ще не бажаючи признатися собі в тому, що це і є кінець. Гру закінчено, зараз у ній просто відпала потреба: коли гримить артилерійська канонада і червонозорі штурмовики по-хазяйськи баражують над автострадами, не до гри. Фінал трагедії має бути правдою, і ніяких умовностей; останнє слово мусить бути сказане.

…У коридорах РСХА панувала метушня, молоді есесівці поспіхом виносили ящики; на подвір'ї ще палили папери; смердючий, важкий дим щипав очі; зате на третьому поверсі, де містився кабінет Мюллера, було все, як і раніше; канонада здавалася звуковим оформленням фільму, який привезли сюди на перегляд з рейхсміністерства пропаганди — таке практикувалося, особливо коли стрічку було присвячено перемогам вермахту на полях боїв. Так само, як і раніше, біля кожного повороту коридора стояли молодші офіцери СС, які скрупульозно перевіряли документи в усіх, хто проходив, тільки тепер на маленьких столиках коло постів лежали каски й протигази, а на грудях у охоронників висіли короткостволі шмайсери.

Ад'ютант шефа гестапо Шольц подивився на Штірліца з тяжкою ненавистю й сказав есесівцям, що його супроводжували:

— Заберіть у нього зброю.

Штірліц спокійно дозволив себе роззброїти, ввічливо запитав, чи можна йому закурити, йому не дозволили, він знизав плечима й подумав, що трохи часу, мабуть, у нього ще є, інакше його пристрілили б, та й годі.

«А що їм усе-таки тепер від мене треба? — подумав він. — Ну що може тепер зацікавити Мюллера? Чи його спонукає професійний інтерес? Я уявляю, що він може зі мною зробити, коли захоче дістати відповіді на всі свої запитання. Чи йому потрібні адреси моїх контактів у нейтралів? Навіщо? А взагалі знадобляться: він же тікатиме, треба мати в резерві те, чим згодом можна торгувати».

Шольц зайшов у кабінет Мюллера, але відразу ж повернувся і, не дивлячись на Штірліца, сказав:

— Вас чекають.

Штірліц увійшов до знайомого йому кабінету, зупинився на порозі й, усміхнувшись, підняв ліву руку, стиснуту в кулак:

— Рот фронт, групенфюрер…

— Здрастуйте, товаришу Штірліц, — відповів той без звичної усмішки. — Сідайте, зараз я закінчу роботу, і ми з вами поїдемо в одне чудове місце.

— Туди, де на столику розкладені прекрасні інструменти для того, щоб робити людині бо-бо?

Мюллер зітхнув:

— Якого біса ви повернулися з Швейцарії, Штірліц? Навіщо? Невже ви не розуміли, що ваш Центр посилав вас на загибель? Ось, — він підсунув Штірліцу папку, — почитайте свої телеграми, а я поки що подзвоню. І не подумайте кидатися у вікно: в скло вмонтовані спеціальні жили, поріжетесь, але не викинетесь.

Він набрав номер, вміло притиснув трубку до вуха плечем, закурив. Спитав:

— Що, радник Перейра ще в місті? Тоді, будь ласка, з'єднайте мене з ним, це говорить професор Розен… Так, так, з торгової палати… Я почекаю…

Штірліц перегорнув телеграми…

«А він хитрує, — зрозумів Штірліц, — він не міг читати те, що я передавав у Швейцарію з Плейшнером і через Ервіна з Кет. Інакше він не пустив би мене в Берн. Вони, мабуть, розшифрували мене, коли я, повернувшись, вийшов на Лорха. А вже потім прочитали все те, що я надсилав раніше. А навіщо йому хитрувати? Він ніколи не хитрує марно. Мюллер людина із сталевою витримкою, все, що він робить, він робить по плану, у якому немає дрібниць; кожна подробиця вивірена до абсолюту».

Прикривши долонею трубку, Мюллер запитав:

— Ну як? Добре працюють наші дешифрувальники?

— Ви — краще, — відповів Штірліц. — Давно почали мене читати?

— З лютого.

— Коли ще працював Ервін?

— Ох, Штірліц, Штірліц, а ви все хочете знати! — Обличчя Мюллера знову напружилось, він міцніше притиснув трубку до вуха. — Алло! Так, пане радник Перейра, це я. Ввечері літак буде готовий, ми відправимо вас з Темпельхофа, цілком надійно… Так, і ще одне прохання: заїдьте до військового аташе Іспанії полковника де Моліна, попередьте його про виліт, у них щось сталося з телефоном. Вам привезуть два чемодани, ви не забули? Ні, ні, в Асунсьйоні вас зустрінуть мої колеги, вони приймуть вантаж. Щасливого польоту, мій друже, заздрю, що сьогодні вночі ви бенкетуватимете в Цюріху. Раджу заглянути в німецький ресторанчик на Банхофштрасе, навпроти «Свісс Бенка», там чудово готують айсбайн… Спасибі, мій дорогий… Як забобонна людина — хоча це й карається нашою мораллю, — я все-таки кажу вам: «До зустрічі».

Мюллер поклав трубку на важіль, прислухався до канонади, затягнув галстук, незграбно обсмикнув цивільний піджак, що сидів на ньому трохи мішкувато, підвівся й сказав:

— Їдьмо, дружище, часу в нас обмаль, а справ — безліч.

І знову Штірліц сидів затиснутий з обох боків Ойгеном і Куртом; Мюллер умостився поряд з Віллі на передньому сидінні, хоча завжди їздив у машині ззаду ліворуч від водія; попереду їхньої машини і позад неї мчали два «мерседеси» з форсованими двигунами, набиті охоронниками в цивільному; часто доводилося об'їжджати биту цеглу, солдати поки ще старалися розчищати вулиці, та й поліцейські виганяли на роботи всіх, хто міг рухатися; порядок, тільки порядок, навіть у найтяжчий час!

Не обертаючись, Мюллер спитав:

— Знаєте, Штірліц, що мене найбільше дивувало в житті?

— Звідки ж мені знати, групенфюрер, звичайно, не знаю.

— Зараз розповім… Пригадуєте, Дагмар Фрайтаг розповідала вам про руни, про російські билини і про все інше?

— Пригадую.

— Мене, до речі, тоді вразив ваш голос… Коли ви розпитували її… У вас був якийсь особливий голос… У ньому звучала така туга… І я подумав: невже можна йти в розвідку людині з таким загостреним почуттям любові… Туги, якщо хочете… Це ж неприродно… Наша з вами професія цинічна, позанаціональна і прагматична, чи не так?

— Ні.

— Докази?

— Я вас не переконаю, навіщо молоти язиком марно…

— Ви відповіли мені некультурно…

Штірліц, усміхнувшись, повторив:

— Некультурно…

— Знаєте, мені здається, що культура зародилася в ту мить, коли виділилася якась велика душа із загальної маси живих істот, — неквапливо сказав Мюллер. — Мабуть, істинна культура могла утвердитися лише на грунті невеликого району, найімовірніше, десь у горах, у родючих ущелинах, в атмосфері тісного єднання жителів… Культура загине після того, як таємнича велика душа цілком реалізує себе, виявить у рунах, билинах, піснях трубадурів, замре у величі храмів, закостеніє в параграфах законів… Вона тоді застигає, як застигла антика… Навіщо ж краяти своє серце за застиглим, Штірліц?

Штірліц здивовано подивився на Мюллера, потім, спохмурнівши, сказав:

— Десь я вже читав подібні міркування, але, по-моєму, в книжках, виданих за межами рейху?

Мюллер обернувся, почухав кінчик носа, хмикнув:

— Між іншим, я можу образитись. Ці думки я виношував сам, коли працював проти Шандора Радо і «Червоної капели»: там я зустрів людей інтелігентних, треба було протистояти їм на повний зріст… Погодьтесь, у нас часом дурням легше, їх не бояться, їх піднімають угору — до певної, правда, межі, — але ж ми з вами віддали життя такій справі, де глупство просто неможливе, воно злочинне, навіть, я сказав би, — антидержавне… Дурний дипломат на виду, його можна виправити, звільнити з роботи, посадити, а от коли дурний розвідник, тоді на режим чатує велика біда… Чого ви так жадібно дивитесь на вулиці? Прощаєтесь? Чи хочете запам'ятати маршрут, по якому вас везуть? То чи не простіше запитати мене про це? Я везу вас на свою конспіративну квартиру, там дуже зручно, чудовий краєвид з вікон, шибки також обладнані спеціальними сітками, причому абсолютно звуконепроникливі, канонади не чути, росіян туди поки що не пустять, рельєф місцевості на нашу користь, армії Венка і Штейнера на підході, битва буде кривавою, нас чекають сюрпризи…

…На третьому поверсі особняка, що стояв на тихій вузькій вулиці, у великій квартирі було досить багато людей; всі в цивільному; долинав стрекіт друкарських машинок і глухих голосів, що диктували тексти; раз по раз дзвонили телефони — їх було не менше трьох, а може, й більше; проходячи по коридору, Штірліц побачив у вікно, що на вулиці, паралельній тій, якою вони приїхали сюди, молоді хлопчаки в формі гітлер-югенду зводили барикаду; на будинку, що стояв метрів за сто, розвівався прапор молодих націонал-соціалістів.

Мюллер запросив Штірліца в невеличку кімнату; два тільці; на столі купка паперу і з десяток фаберівських олівців, дуже твердих, гостро заструганих; попільниця, дві пачки сигарет, запальничка.

— Сідайте, Штірліц. Сідайте до столу. І слухайте, що я вам казатиму…

Він попустив галстук, розслабився, відхилився на спинку стільця, заплющив на мить очі…

Штірліц прислухався до голосу, який ледь долинав із сусідньої кімнати. Людина диктувала друкарці; та працювала як автомат, чергами. Людина називала російські імена, перелічувала назви міст; чітко запам'яталася фраза: «Після цього племінника академіка Феофанова викликали до бургомістра Лапіна, і той став вимагати від нього тут же, в кабінеті, написати статтю в нову газету про те, як препогано, антиросійськи було поставлено народну освіту за Радянської влади. Спочатку Ігор Феофанов відмовився, потім…»

Мюллер швидко підвівся, підійшов до дверей, відчинив їх і вигукнув:

— Перейдіть в іншу кімнату! І взагалі навіщо так кричати, сподіваюсь, стенографістка не глуха!

Мюллер повернувся на місце, пильно подивився на Штірліца і, хруснувши пальцями, мовив:

— Так от, я хочу сказати вам про те, що давно мене мучить. Хоч я й не кінчав університетського курсу, але книжки читав з самого дитинства… Так, так, а то чого б це я став таким мудрим? Тільки завдяки книжкам, дружище… І до чого я прийшов? Ось до чого я прийшов, Штірліц… Світ знав багато культур, але кожна з них є зліпок одна з одної… Поліклет і Вагнер близькі, хоч їх розділяють століття, так само, як Софокл і Ніцше… Александр Македонський і Наполеон Бонапарт… Повстання в еллінських містах після Анталкідового миру, коли бідні перебили всіх багатих, було співзвучним — у своїй цивілізації — з тим, що дав Паризький мир, коли Бомарше й Руссо готували бунт проти такої необхідної для будь-якого суспільства Бастілії… В еллінів були Арістофан і Ізократ, а у французів — Вольтер і Мірабо; абсолютно прочитується перекличка співзвучності в різних пластах історії… Солдатський імператор Наполеон або мужицький цар Пугачев лише повторювали Діонісія Сіракузького і Філіппа Македонского… Ви розумієте, навіщо я, у якого немає зовсім часу, говорю вам про це?

— Розумію.

— Для чого ж?

— Для того, щоб виправдати цинізм розумних: «І це було». Ні?

— Правильно! В десятку! Молодець! Що мені від вас потрібно, сподіваюсь, тепер розумієте?

— Не до кінця.

— Мені треба від вас таке: по-перше, ваш Лорх сидить у цьому ж приміщенні, в підвалі, ми зламали його, він готовий працювати. Ви зараз напишете телеграму в Центр, я її зашифрую — тепер це не важко, — а ви простежите за тим, щоб Лорх не запустив у ефір якийсь сигнал тривоги, це не в ваших інтересах… У телеграмі ви скажете, що я, Мюллер, готовий співробітничати з росіянами; взамін я вимагаю гарантію недоторканності… Я можу допомогти багато в чому… Якщо навіть не в усьому…

— В чому, наприклад?

— Віддати їм Гіммлера, наприклад…

— А Бормана?

— Давайте спочатку діждемося відповіді від вашого Центру… Як думаєте, вони погодяться?

— Думаю, що ні.

— Чому?

— Вони не вважають Арістофана й Мірабо сучасниками…

— Хороша відповідь. Спасибі за відвертість. Але ви напишете таку телеграму про всяк випадок. Правда ж?

— Якщо наполягаєте…

— Дуже добре. Спасибі. Тепер друге: ви розкажете мені все про свою роботу? Все, з початку й до кінця?

— Ви можете переглянути мою особисту справу, там усе написано, групенфюрер…

Мюллер аж зігнувся од сміху. Він сміявся щиро, витирав очі, хитав головою; потім обличчя його заніміло:

— Штірліц, якщо ви не зробите цього, вам введуть трибадинуол, лікар у мене чудовий, і ми запишемо ваші показання на апаратуру… Причому говоритимете ви тією мовою, якою базікали уві сні в Дагмар… Я дав послухати ваш голос козачому отаманові Краснову — він не тільки наш консультант, але й плідний літератор, настрочив сто романів про більшовиків та євреїв. Так от, він сказав, що за народженням ви петербуржець…

— Що вам дасть моє зізнання, групенфюрер?

— Я думаю про майбутнє, Штірліц. До того ж людина нашої професії не вміє жити соло, ми не можемо без диригента, смисл нашого життя — робота з оркестром…

— Я повинен написати вам усе після того, як надійде відповідь на вашу пропозицію? Чи до?

— Не гаючи ні хвилини.

Штірліц похитав головою:

— Мені дуже гірко помирати… Але я не можу переступити через себе… Не сердьтесь…

— Тоді пишіть телеграму.

Штірліц узяв олівець, написав текст: «Центр. Я заарештований Мюллером. Він вносить пропозицію про співробітництво. Готовий допомогти в арешті Гіммлера. Взамін вимагає гарантій особистої недоторканності. Юстас».

Мюллер уважно прочитав телеграму, поцікавився:

— Фокусів немає?

— А які можуть бути фокуси? Все просто, як мекання..

Якщо вже робити спектакль, то цікавий!

Як ніхто інший, Борман розумів, що все зараз вирішують не дні, а години, а може, навіть хвилини.

Він розумів, що від'їзд Гітлера в Альпійський редут завдасть удару по тому плану, який він виносив, затвердив для себе й відпрацював у всіх деталях.

Тому він і далі робив усе, щоб Гітлер залишився в Берліні, з тривогою спостерігаючи, як фюрер прискіпливо випитував візитерів про те, чи варто йому продовжувати боротьбу із ставки, чи, може, доцільніше вилетіти в Берхтесгаден.

Як ніхто інший знаючи характер Гітлера, рейхслейтер розумів, що манія підозріливості, яка охоплювала фюрера з кожним днем дедалі більше й більше, диктує йому дивні рішення, що йдуть, як правило від супротивного. Борман знав, коли йому треба провести якусь кандидатуру, то швидко й надійно це можна зробити в тому разі, якщо умовити Лея і Шпеєра (до них фюрер був небайдужий) дати негативну характеристику тому, на кого ставив він сам, Борман. Тоді через два-три дні можна було приходити з пропозицією, і Гітлер, як завжди, затверджував призначення тієї людини, яка була потрібна Борману.

Причому ця симпатія Гітлера виникла тому, що Лей, страждав запоями, і Гітлер ставився до нього з гидливою, але водночас жалісливою цікавістю; оскільки Лей був з робітників і керував «Трудовим фронтом», фюрер вважав за потрібне тримати його коло себе; він вважав також, що людина, уражена недугою, яка каралася по закону партійної етики, буде йому особливо віддана; так само він ставився до Шпеєра; останніми місяцями його улюбленець, найзнаменитіший архітектор рейху, котрий став міністром воєнної економіки, дозволяв собі відкрито говорити фюреру, що війну програно і тому знищення мостів, доріг і заводів позбавить німецьку промисловість шансу на післявоєнне відродження, яке можливе лише при сприянні західного капіталу, традиційно зацікавленого в створенні санітарного антибільшовицького кордону. Нікому іншому Гітлер не простив би таких висловлювань; слухаючи Шпеєра, він якось дивно усміхався; Борману часом здавалося, що фюрер володіє незвичайним даром не чути того, що йому не хотілося чути; після тяжкої розмови з Шпеєром, коли всі присутні при цьому завмерли, боячись стати свідками істерики, яка могла б закінчитися наказом негайно розстріляти улюбленця, фюрер раптом запросив міністра до себе і, ласкаво посадовивши за стіл, приніс креслення «музею фюрера» в Лінці. Розіславши аркуші ватману на столі, Гітлер сказав:

— Шпеєр, послухайте, чим уважніше я розглядаю ваш проект, тим важчими мені здаються скульптури коло мосту через Дунай. Усе-таки Лінц легке місто, отже, потрібна абсолютна пропорція. Що ви на це скажете?

Шпеєр з жахом подивився на фюрера: Лінц бомбили союзники, питання захоплення міста росіянами було питанням тижнів, а ця людина з тремтячими руками і великими витрішкуватими зеленими очима говорила про майбутній музей, про пропорції форм і про скульптури через Дунай.

…Саме до Шпеєра і звернувся Борман, коли той приїхав з фронту в рейхсканцелярію.

— Послухайте, Альберт, — сказав Борман, по-дружньому обіймаючи ненависного йому улюбленця фюрера, — мені здається, що зараз вам поставлять запитання, чи варто нам переселятися в Берхтесгаден. Ви ж розумієте, що відкрите зіткнення між червоними й англо-американцями — справа місяців, нам треба ще трохи протриматись, і коаліція впаде, тому я прошу вас — умовте фюрера поїхати в Альпи.

Борман умів вичисляти людей; він правильно вичислив Шпеєра; той, залишившись сам на сам з фюрером, вислухав його запитання й відповів — несподівано для самого себе — зовсім не так, як його просив рейхслейтер:

— Оскільки особисто ви, мій фюрер, наказали німцям боротися за кожен будинок, за кожну сходинку, за кожне вікно в квартирі, ваш обов'язок лишитися в обложеній столиці.

— Так, але в Берхтесгадені кращі засоби комунікації, — заперечив Гітлер. — Військові вважають, що звідти мені буде легше керувати боротьбою на всіх фронтах.

— Військові відстоюють свою вузькопрофесійну справу, а на вас лежить важкий тягар політичної стратегії, — розпачливо відповів Шпеєр, розуміючи, що, мабуть, кожне його слово Борман записує на плівку.

Гітлер якось відразу знітився, сидів кілька хвилин нерухомо, а потім знову пішов по креслення «музею» в Лінці.

— Послухайте, — сказав він, повернувшись, — мене й досі непокоїть, як оцінять знавці таке близьке сусідство Тінторетто з Рафаелем… Усе-таки Тінторетто надто легкий і пустотливий, його мистецтво мені уявляється не зовсім здоровим з погляду національної приналежності. Часом мені здається, що в ньому є погана кров… Ця пустотливість, ця нарочита несерйозність… Таке завжди було властиве єврейським маклерам… Чи російським екстремістам типу Врубеля… А через зал — Рафаель… Розенберг двічі мав розмову з авторитетними антропологами, але вони запевняють в один голос, що мати художники не мала коханця з ворожою кров'ю, а батько був справжнім римлянином… Але ж його дід міг змінити прізвище: євреї дуже спритні, коли мова йде про те, щоб приховати своє походження…

…Після розмови з Шпеєром, за чаєм, Гітлер, перевіряючи Бормана, сказав:

— А от Шпеєр вважає доцільним мій від'їзд у Берхтесгаден.

— Він не тільки це вважає доцільним, — відповів Борман, — він забороняє гаулейтерам висаджувати в повітря мости й заводи, він, бачте, думає про майбутнє нації, ніби воно можливе поза і без націонал-соціалізму…

— Не вірте пліткам, — відрубав Гітлер. — Шпеєру заздрять. Всім талантам заздрять. Я це відчув на собі у Відні, коли мене чотири рази не приймали в Академію мистецтв. Там це було зрозуміло: всі ці чехи й словаки з поляками, мерзотні євреї не хотіли дати дороги арійцю, це типово для неповноцінних народів, що підлягають зникненню. Я не можу зрозуміти вияву такої огидної риси у арійців. Це просто не має права на існування серед нас…

…Фюрер не запідозрив Шпесра у змові, а навпаки, взяв його під захист. Борман майже був певен, що Гітлер може в будь-яку хвилину оголосити про свій від'їзд в Альпійський редут.

Отже, настав час діяти.

…Борман зайшов до лікаря фюрера доктора Брандта, штандартенфюрера СС, який лікував Гітлера з початку тридцять першого року; Брандт стежив за його дієтою, сам робив ін'єкції, купував у Швейцарії нові ліки і відправляв своїх шведських друзів до Америки — закупляти медикаменти, які стимулювали організм «великого сина німецької нації», не пригнічуючи при цьому психіку й сон.

— Брандт, — сказав Борман, — відкрийте мені всю правду про стан фюрера. Говоріть чесно, як це ведеться між ветеранами партії.

Брандт, як і всі в рейхсканцелярії, знав, що відверто розмовляти з Борманом неможливо, — можна чекати будь-нких наслідків.

— Вас цікавлять дані останніх аналізів? — обачно запитав Брандт.

— Мене цікавить усе, — відповів Борман. — Абсолютно все.

— У вас є якісь підстави тривожитися про стан здоров'я фюрера? — відпарирував Брандт. — Я не бачу підстав для занепокоєння.

— Брандт, я відповідаю за фюрера перед партією й нацією. Тому вам немає потреби приховувати від мене будь-що. Скажу вам щиро: хода фюрера зараз мені здається трохи… стомленою, це так… Чи немає змоги якось підбадьорити його? Бувають моменти, коли в нього труситься ліва рука; а ви знаєте, як наші військові ставляться до питань виправки… Зробіть щось, невже немає таких засобів?

— Я роблю все, що можу, рейхслейтер.

Борман зрозумів, що подальша розмова із штандартенфюрером марна. Він ніколи не робитиме того, що зараз потрібно Борману, він піде до фюрера і розповість йому все, якщо спробувати заговорити з ним відкрито: «Почніть робити уколи, які паралізують волю Гітлера, мені треба керувати ним, мені необхідно, щоб від фюрера залишилася лише оболонка, і ви повинні зробити це протягом найближчих днох-трьох днів».

— Значить, я можу бути спокійний? — спитав Борман, підводячись.

— Так. Абсолютно. Фюрер, певна річ, страждає в зв'язку з нашими тимчасовими невдачами, але дух його, як завжди, міцний, дані аналізів не дають приводу для тривоги.

— Спасибі, дорогий Брандт, ви заспокоїли мене, спасибі вам, мій друже.

…Вийшовши від доктора, Борман швидко пройшов у свій кабінет, набрав номер Мюллера й сказав:

— Те, про що ми з вами говорили, треба зробити негайно. Ви зрозуміли?

— Західний варіант? — уточнив Мюллер.

— Так, — відповів Борман. — Інформація про це повинна надійти сюди сьогодні ввечері з двох принаймні джерел.

Через п'ять хвилин штурмбанфюрера Холтоффа Мюллер послав на квартиру доктора Брандта.

— Фрау Брандт, — сказав він, — негайно збирайтесь, надійшов наказ вивезти вас із столиці, не чекаючи колони, з якою поїдуть сім'ї інших керівників.

Через сім годин Холтофф поселив жінку і її дітей у невеличкому особняку, в горах Тюрінгії, в тиші, де спокійно виспівували птахи і пахло прілою торішньою травою.

Через дев'ять годин гаулейтер області подзвонив у рейхс-канцелярію і доповів, що фрау Брандт з дітьми одержала пайок із спеціальної їдальні НСДАП і СС, поставлена на довольство і їй видано сімсот рейхсмарок як допомогу, бо через поспішність від'їзду вона не змогла взяти з собою ніяких речей.

Телефонограму довели до відома Бормана — як він і просив — у той момент, коли він був у Гітлера.

Прочитавши текст повідомлення, Борман зіграв таку розгубленість і скорботу, що фюрер, спохмурнівши, запитав:

— Щось тривожне?

— Ні, ні, — відповів Борман. — Нічого особливого…

Він м'яв телефонограму, щоб сховати її в кишеню, добре знаючи, що фюрер неодмінно вимагатиме, щоб він прочитав йому це повідомлення. Так і сталося.

— Я терпіти не можу, коли від мене приховують правду! — вигукнув Гітлер. — Зрештою, навчіться бути мужчиною! Що там?! Читайте!

— Фюрер, — відповів Борман, кусаючи губи, — доктор Брандт… Він порушив ваш наказ про виїзд сім'ї в Альпійський редут разом з усіма сім'ями керівників і перевіз дружину з дітьми в Тюрінгію… В ту зону, яку ось-ось займуть американці… Я не міг навіть подумати, що наш Брандт може дозволити собі таку мерзенну зраду… Але я допускаю, що це помилка, я накажу перевірити…

— Хто підписав телефонограму?

— Гаулейтер Росбах.

— Особисто?

— Так.

— Я знаю Росбаха і вірю йому, як і вам, — сказав Гітлер, важко підводячись з крісла. — Де Брандт? Нехай сюди приведуть цього мерзотника! Нехай він валяється у мене в ногах і благає пощади! Але йому не буде пощади! Його пристрелять, як скажену собаку! Яка підлість! Яка гидка, безсоромна підлість!

Брандт прийшов через кілька хвилин, усміхнувся до Гітлера:

— Мій фюрер, можете гніватися на мене, та, хоч як би ви відмовлялися, але доведеться прийняти півгодинний масаж…

— Де ваша сім'я? — спитав Гітлер, притримуючи правою рукою тремтячу ліву. — Скажіть мені, свиня, куди ви поділи свою жінку?! Ну?! І якщо посмієте збрехати — я пристрелю нас сам!

Брандт відчув, як кров почала стрімко, пульсуючи, стікати з обличчя кудись у шлунок; запекло в сонячному сплетінні; ноги стали крижаними; коліна ослабли; здавалося, що коли він ступить крок, то колінні чашечки зрушаться і обм'якле тіло впаде на підлогу.

— Моя дружина вдома, — відповів Брандт дивним, зовсім чужим голосом. — Я розмовляв з нею вранці, мій фюрер.

— От бачите, — полегшено сказав Борман, вимучено всміхаючись Гітлеру. — Який я радий, що все обійшлося, цілком можливо, що з кимось сплутали, хіба мало в рейху Брандтів… Подзвоніть додому з цього апарата, штандартенфюрер, передайте дружині моє вітання.

Брандт набрав номер прямим, негнучким пальцем; у трубці були довгі гудки, потім відповіла служниця Еріка:

— Слухаю.

Брандт знову відкашлявся, полегшено зітхнув і сказав:

— Будь ласка, попросіть до апарата фрау Брандт.

— Вона ж виїхала в Тюрінгію, — відповіла дівчина. — Навіть не встигла зібратися, так поспішала…

— Що?! — видихнув Брандт. — Чому?! Хто?!

— Та ви ж прислали по неї машину…

— Я не посилав ніякої машини! — Брандт обернувся до Гітлера. — Я не посилав по неї ніякої машини, мій фюрер! Це жахливо, цього не може бути!

— Ви — паскуда! — сказав Гітлер, наближаючись до Брандта танцюючою ходою. — Ви мерзенна продажна свиня!

Він раптом легко викинув праву руку, жадібно схопив хрест і зірвав його з грудей штандартенфюрера.

— Дайте мені пістолет, Борман! Я пристрелю іїого! Сам! Це змія, яка пригрілася на моїх грудях!

— Фюрер, — заспокійливо сказав Борман, — ми повинні судити його. Нехай партія й СС дізнаються про те, хто приховувався в наших лавах, нехай це буде уроком для…

Борман не мав права дати Гітлеру вбити Брандта. Доктор був потрібен йому, це трофей, він знає про Гітлера все, тепер він розповість усе таємне, чого не відкривав ніколи й нікому; все відкриє, благаючи собі пощади.

Брандта закували в кайдани й відправили на конспіративну квартиру гестапо в супроводі п'яти есесівців з «особистого штандарту» Гітлера.

Вранці про це дізнався Гіммлер; він послав туди, де тримали Брандта, свого секретаря з десятьма есесівцями — він теж розумівся на трофеях; Брандта взяли з-під охорони і вивезли на північ, під Гамбург, на одну з секретних явок Гіммлера.

Однак Борман домігся головного: через годину після того, як зник Брандт, в рейхсканцелярії з'явився оберштурмбанфюрер Штубе, помічник доктора Менгеле, людина, в якої не було власного «я»; минулої ночі Мюллер дав йому вичерпну характеристику: «Безхребетний, але претендує на старомодність; традиційно боїться начальства; дуже корисливий, наказу підкориться, хоч, мабуть, побалакає про лікарську етику».

Удар Червоної Армії. Наслідки — ІІ

Тріщало…

Війська Жукова, прорвавши оборону на Зеєловських висотах, просувалися до приміської частини Берліна; армії Конєва йшли з півдня; готувався до удару з півночі Рокоссовський…

21 квітня конференція в бункері Гітлера йшла, як завжди, — грунтовно й неквапливо; обстановку доповідали Кейтель і Кребс; їхні повідомлення були вичерпно точні, ілюструвалися чорними й червоними клинами, які нанесли на карти штабні офіцери.

Гітлер сидів у кріслі з відсутнім поглядом, зрідка кивав головою, раз по раз притримував правою рукою тремтячу ліву; та коли Кребс почав доповідати про бої, що точилися на південь і на північ від Берліна, Гітлер підняв руку, немовби захищаючись від когось невидимого:

— Де генерал Штайнер? Де його танки? Де його дивізії? Чому він досі не відкинув полчищ росіян?!

— У нього немає сил для цього, — стомлено відповів Кребс— Росіяни перевищують нас по всіх позиціях не менш як у чотири-п'ять разів, мій фюрер!

— Де армія Венка?

— Його війська неспроможні щось зробити, мій фюрер!

— Ідіть усі, — сказав Гітлер, звертаючись до штабних офіцерів. — Борман, Кейтель, Йодль, Кребс, Бургдорф, залиштесь…

Він почекав, поки генерали й офіцери вийшли, подивився на Бормана завмерлим, холодним поглядом, потім стукнув правою рукою по столу й закричав зривистим, але — колишнім — сильним, владним голосом:

— Мене оточили зрадники! Низькі боягузи в генеральських погонах зрадили мою справу! Немає негіднішої нації, ніж та, яка не може зустріти труднощі віч-на-віч! Коли я вів мас від перемоги до перемоги, ви аплодували мені! Ви надсилали мені зведення, з яких невблаганно видно було, що наша могутність сильна як ніколи! А тепер виявляється, що ми слабші за росіян у п'ять разів!? Ви — мерзенні боягузи! Чому ви не казали мені правди?! Коли я дав вам право засумніватися у моїй лояльності по відношенню до тих, хто повставав проти моєї точки зору?! Я завжди чекав дискусії, и прагнув до зіткнення різних точок зору! Але ви мовчали! Або ж підривали бомби під моїм столом! Ви можете залишити Берлін негайно, якщо боїтесь опинитися в російському котлі! Я залишаюся тут! А якщо війну ми програли, то я покінчу з собою! Ви вільні!

Мовчання було відчутне, важке…. Тріщало.

Йодль зробив крок уперед, відкашлявся, заговорив спокійно:

— Фюрер, ваша відповідальність перед нацією не дозволяє вам залишатися тут. Ви повинні зараз же, не гаючи ні хвилини, їхати в Альпійську фортецю й очолити битву за весь рейх з неприступного Берхтесгадена. На півдні рейху і на півночі досить військ, які готові продовжувати битву. Армія й народ вірні вам, як завжди. Ми закликаємо вас жити в ім'я перемоги.

Гітлер розчулено подивився на Кейтеля і Йодля, подався уперед, усміхаючись, але Борман випередив його:

— Панове, рішення фюрера остаточне й не підлягає коректуванню. Ми, ті, хто був з ним завжди, залишаємося разом з ним. Ми чекаємо, що ви — в тому разі, коли вирішите піти в Альпійський редут, — доб'єтеся перелому битви.

Гітлер швидко, несподівано для його тремтячого тіла, обернувся до Бормана:

— Нехай сюди негайно переселиться Геббельс з дружиною й дітьми… Скажіть, щоб для них приготували кімнати поряд з моїми пілотами й кухнею, дітей треба добре годувати — молоді організми якраз у порі свого змужніння…

— Так, мій фюрер, — Борман схилив голову, — я негайно зв’яжусь з рейхсміністром. — Він подивився на генералів розуміючим поглядом: «мовляв, залиште нас самих», а тим, хто не знав, що робити, допоміг словом: — Дякую вам, панове, ви вільні, перерва…

Коли вони залишилися самі, Гітлер, дивно усміхаючись, запитав:

— А де ваша сім'я, Борман? Я хочу, щоб ваша мила дружина з дітьми поселилася разом з вами… Якщо мало місця, я віддам вам одну з моїх віталень… Запросіть їх сюди негайно, мій друже.

— Я вже зробив це, — легко збрехав Борман. — Вони виїхали. Я молю бога, щоб вони встигли проскочити в Берлін, мій фюрер…

(Ще тиждень тому він попередив дружину, щоб вона з дітьми залишила мюнхенський дім і сховалася в горах; дружину він не любив і був щасливий, що живе від неї окремо, але до дітей був прив'язаний; вона добре їх доглядала, тому Борман її терпів, не влаштував автокатастрофи.)

…Через годину Борман оголосив указ фюрера, в якому говорилося, що фельдмаршал Кейтель має негайно виїхати в армію Венка. Він повинен передати генералу особистий наказ Гітлера атакувати Берлін у напрямку на південний захід від Потсдама.

Генерал Йодль відправляється в армію Штейнера, щоб організувати атаку по деблокаді Берліна в районі на північ від Оранієнбурга.

Грос-адмірал Деніц збирає всі сили рейху на узбережжі, щоб подати допомогу Берліну, який бореться.

Геббельс, як комісар оборони столиці, робить усе, щоб мобілізувати внутрішні ресурси міста в його протистоянні більшовицьким полчищам.

Рейхсмаршал Герінг очолює всі сили рейху на півдні, щоб мобілізувати їх для продовження битви.

Рейхсфюрер Гіммлер виконує ідентичне завдання на півночі.

Текст цього наказу фюрера було негайно відправлено в штаб Герінга полковнику Хуберу (саме тій людині, з якою останні дні працював помічник рейхслейтера Цандер).

Цандер додав кілька несуттєвих слів, щось подібне до особистого послання Хуберу, тоді як для ад'ютанта Герінга вони означали наказ діяти, тиснути на рейхсмаршала, лякати його Гіммлером, наполягати на необхідності вжити своїх, істинно солдатських заходів, адже він, Герінг, герой першої світової війни; кому, як не йому, проявити мужність зараз, у дні, коли фюрер став фікцією, безсилою маріонеткою и руках «мерзенного Бормана і фанатика Геббельса»…

…Рівно через двадцять чотири години після того, як в Оберзальцберг пішла ця шифровка Цандера, в рейхсканцелярії прийняли радіограму від Герінга, в якій говорилося, що він, рейхсмаршал, чекає підтвердження від фюрера, що декрет від 29 червня 1941 року набрав сили, в якому він — у разі виникнення кризової ситуації — проголошується наступником Гітлера. «Оскільки фюрер, як глава держави, позбавлений у Берліні свободи вчинків, я згоден прийняти на себе важкий тягар влади».

Штандартенфюреру Цандеру подзвонили з бункера через двадцять п'ять секунд після того, як повідомлення розшифрували й надрукували в п'яти примірниках: для фюрера, Бормана, Геббельса, Кейтеля і полковника фон Белова, що був координатором серед посланників відомств при ставці.

Через три хвилини про телеграму доповіли Борману.

Той витяг із сейфа папір, який заздалегідь надрукував під його диктовку Цандер ще позавчора ввечері, і пішов до Гітлера.

— Фюрер, — сказав Борман, прикидаючись переляканим, — скоїлося страшне: вас зрадив Герінг.

Гітлер не зразу збагнув, про що сказав Борман: він читав листи Вагнера, роблячи помітки на полях кольоровими олівцями; саме зараз він підкреслював ті абзаци, у яких композитор описував про свою втечу до Швейцарії після придушення революції в Німеччині, свій відчай перших днів і надію на те, що все зміниться, бо дух часу прагне творити те нове, що об'єднує націю.

Він здивовано подивився на Бормана, потім лише усвідомив смисл сказаного, трохи підвівся в кріслі і, обіпершись на бильця, вигукнув:

— Не смійте! Замовкніть, Борман! Я наказую вам — не смійте!

— Мій фюрер, — спроквола повторив Борман, і в голосі ного не було звичних заспокійливих ноток, — вас зрадив Герінг, ось текст його ультиматуму, прошу ознайомитися з ним і підписати наказ, в якому ви віддаєте його під юрисдикцію військово-польового суду з наказом розстріляти зрадника!

— Ви не смієте так говорити, — зламавшись, жалібно попросив Гітлер. — Це провокація ворогів… Герман був зі мною з перших днів; ви жорстокі, Борман, він мені завжди казав, які ви жорстокі…

— Дозвольте мені в такому разі піти? — так само неквапливо спитав Борман, поклавши на столик, біля книжки Вагнера, телеграму Герінга й проект наказу про його розжалування.

— Сядьте, — сказав Гітлер. — Як вам не соромно? Чи є у вас серце? Чи замість нього у ваших грудях камінь?

— Моє серце розірване любов'ю до вас, фюрер, я живу багато років з невтішним болем у серці…

Гітлер прочитав телеграму двічі, відклав текст, здивувався;

— Але я не бачу в його словах зради, Борман… Він вимагає відповіді, перш ніж оголосити себе наступником…

Борман підвівся, вклонився Гітлеру, пішов до дверей.

— Почекайте! — вигукнув Гітлер, і в голосі його пролунав відчай. — Ви не згодні зі мною?

— Фюрер, дитина завжди трагічно реагує, коли батьки занадто добрі до старшого сина, жорстокого егоїста, прощаючи йому все що завгодно, і несправедливі до молодшого — покірного й люблячого.

— Що все це означає, Борман?! Поясніть мені, я втратив можливість розуміти…

— Коли б я сказав вам: «Фюрер, ви не можете більше керувати роботою партії, я даю вам добу для того, щоб ви добровільно передали мені функції вождя», як би ви поставились до такого пасажу?

— Герінг! — тихо сказав Гітлер, прочитавши ще раз текст телеграми. — Герман, якого я двічі виводив з-під партійного суду за його потяг до розкошів і вільностей в особистому житті… Людина, яка завжди була поряд, добрий, довірливий брат з обличчям гладіатора і серцем дитини… Герінг! — Гітлер зірвався на крик, ніби відчуваючи, яка вигідна зараз Борману істерика. — Брудний кабан! Зрадник! Мерзенний сластолюбець! Людина, розкладена розкішшю й багатством, погрузла в ненажерливій жадобі до наживи! Я проклинаю той день, коли зустрів його!.. Я…

— Там усе написано. — Борман кивнув на аркуш паперу, що його заздалегідь надрукував Цандер — Потрібний ваш підпис…

— Ні, — сказав Гітлер, прочитавши проект наказу. — Я не підпишу цього. Складіть документ у тому розумінні, що Герінг звернувся до мене з проханням позбавити його звання рейхсмаршала, президента рейхстагу, прем'єра Пруссії, фюрера чотирирічного плану розвитку національного господарства і мого наступника у зв'язку з виявленими ознаками серцевої недостатності… Нація повинна вірити в те, що всі ми єдині, як і раніше…

Однак через сім хвилин після того, як цей наказ Гітлера було обнародувано, в Берхтесгаден пішла телеграма Бормана гаулейтеру Фішлю і бригадефюреру Брусу:

«У зв'язку з тим, що фюрер позбавив Герінга звання рейхсмаршала і командуючого люфтваффе, його потрібно арештувати, хоч би де він перебував, і утримувати під охороною до особливого розпорядження про його подальшу долю».

А в цей час Герінг уже вирушив до штабу американської дивізії, командир якої вишикував почесний парад для зустрічі другої людини рейху, наступника, рейхсмаршала і солдата.

Його машину встигли оточити есесівці, що охороняли архіви НСДАП; наказ, підписаний Борманом, виявився для них вищим за особу колишнього рейхсмаршала, якому вони ще хвилину тому, до одержання паперу, підкорилися б з радістю, але, оскільки «порядок понад усе», слово того, що стояв на одну лише щаблину вище, виявилося сильнішим за здоровий глузд: вони готові були розтерзати Герінга за першим же словом з підвалу.

Інформація для роздумів — X (Шелленберг)

…Кожен працював на себе; кожен думав тільки про себе; блоки укладалися лише для того, щоб одержати хвилинну вигоду, записати її на свій рахунок і негайно розірвати, як тільки виникала можливість нового блоку — в гарячковому шляху до особистого порятунку.

Шелленберг спав у машині. Останній тиждень він практично не з'являвся в РСХА; нові стосунки з Мюллером давали йому таку можливість. Мюллер страхував його від Кальтенбруннера, хоча і з тим Шелленберг завжди доходив згоди, якою зразу ж ігнорував, як тільки бачив більшу вигоду в Гіммлері, а Кальтенбруннер — у Бормані; але час був такий, що всі вони, сповнені взаємної ненависті, не могли все-таки обходитись один без одного.

…В Хохенліхен, до Гіммлера, Шелленберг приїхав цього разу з півночі, де провів чергову бесіду з графом Бернадотом.

— Рейхсфюрер, так далі не можна. Ви повинні зрозуміти: війну програно! — сказав Шелленберг своєму шефу, який сидів біля каміна і читав Плутарха; акуратно нарубані дрова з шипінням лизав вогонь, пахло затишком і миром; кава була заварена справжня, бразільська (кофеїн не випарували на потреби фронтових госпіталів). Вечірнє небо було багряно-синє, спокійне і прекрасне; ніщо не нагадувало тут, у дубовому лісі, який охоронявся полком СС, про те, що росіяни рвуться до Берліна, американці котяться лавиною в Тюрінгію й Саксонію, англійці без упину бомблять міста і автостради; в нетоплених квартирах умирають голодні діти, а на вулицях все ще вішають солдатів з табличками на грудях: «Я — дезертир і панікер, який насмілився сказати, що війну ми програли!»

— Ах, Вальтер, не перебільшуйте, — озвався Гіммлер. — Ви завжди панікуєте… Військові запевнили мене, що Берлін неприступний, що Сталіна розгромлять у Берліні.

— Військові змушені вам брехати, інакше ви накажете їх розстріляти. Вони хочуть вижити, тому й брешуть. А я хочу жити, тому й кажу вам ту правду, яку так неприємно слухати. Рейхсфюрер, граф Бернадот згоден відвезти в американський штаб ваші мирні пропозиції і вручити їх Ейзенхауеру. Дайте мені санкцію, і завтра ж почнуться переговори… Цього разу не наш Карл Вольф входить з такою ініціативою, а граф Бернадот, людина світової репутації, який так само, як і всі європейці, справедливо побоюється російського вторгнення на Захід. Я нічого не прошу, крім вашої згоди на мій вчинок.

— Відповідати за ваш вчинок перед фюрером все одно доведеться мені, Вальтер.

— Історія не простить вам пасивності, — гірко сказав Шелленберг. — Ви відповідатимете перед нацією за те, що вона опиниться під п'ятою червоних…

Гіммлер невдоволено відклав Плутарха.

— Ви знаєте, що організацію СС було створено як гвардію фюрера, Вальтер! Я, її творець, не можу стати зрадником!

— Зрадником? Кого ж ви зрадите? Божевільного маніяка, який нічого не тямить і тягне нас за собою в могилу?!

— Ви що ж, пропонуєте мені скинути фюрера? — саркастично спитав Гіммлер.

— Саме це я вам і пропоную, — відповів Шелленберг. — У вас ще досить вірних вам людей. Арешт Гітлера — хвилинна справа. У вас будуть розв'язані руки. Повна капітуляція на Заході, початок боротьби на Сході, куди ми перекинемо всі наші війська, хіба ви не вбачаєте в цьому свого обов'язку?!

Гіммлер навіть сплеснув руками:

— А як же я скажу про це нації, яка обожнює фюрера?

— Нація його ненавидить! — жорстко відповів Шелленберг. — Нація завжди ненавидить того лідера, який привів її до катастрофи, але нація обожнює переможця, це добре написано ось тут. — Він кивнув на том Плутарха.

— Ні, ні, ні! — повторив Гіммлер і, підвівшись, швидко виходив по кабінету. — Я не можу зрадити минуле! Ви не пам'ятаєте тих днів, коли ми йшли до влади, ви не пам'ятаєте тих років тріумфу, коли ми всі були, як брати, коли ми…

Шелленберг, відчуваючи страшенну втому, роздратовано перебив:

— Рейхсфюрер, які брати? Про що ви? Хіба Рем не був братом фюрера? Або Штрассер? Але ж їх розстріляли як скажених собак. Не треба про минуле, рейхсфюрер! Думайте про майбутнє… Ви звернетесь до нації із закликом об'єднатися для боротьби проти червоних, повідомите про капітуляцію на Заході і про тяжку хворобу Гітлера, яка спонукала його на те, щоб передати вам владу!

— Але він здоровий!

— Його просто немає, — так само втомлено, а тому не думаючи про протокол, сказав Шелленберг. — Є оболонка, міф, тінь… Однак цій тіні повірили, коли він пробурмотів про зняття Герінга за власним проханням у зв'язку з серцевим приступом… І вам повірять, зараз повірять усьому…

…На другий день рано-вранці Шелленберг привіз до Гіммлера керівника імперської охорони здоров'я професора Де Кріні. Той спочатку мулявся, згадував особистого лікаря Гітлера штандартенфюрера Брандта, що виявився зрадником, а потім, коли Гіммлер дав йому хабара, наказавши негайно їхати до Оберзальцберга, він, усе-таки притишивши голос, бо немає нічого стійкішого за інерцію страху, мовив:

— Фюрер зовсім хворий. Його психічна субстанція на межі розпаду. Тепер, коли поряд з ним немає Брандта, — він може втратити розум у будь-яку мить.

Гіммлер, відпустивши Де Кріні, спитав Шелленберга:

— І ви думаєте, він не доповість про мою розмову Борману?

— Він подасться в Оберзальцберг, рейхсфюрер, — посміхнувся Шелленберг. — Він не дзвонитеме в бункер, він щасливий, що зміг вирватися, він людина розсудлива…

— Ну, гаразд, припустимо… Я кажу про безумну імовірність, Шелленберг, не більше… Припустимо, я поїду в рейхсканцелярію з моїми людьми… Припустимо, я ввійду в кабінет фюрера і скажу, що знімаю його… Ця хвора, напівпаралізована людина не зразу збагне, про що я кажу: він же такий довірливий, він вірить людям, як дитина, ми всі були з ним поряд… Як я подивлюся йому в очі?

«І ця людина очолювала СС, — з сумом подумав Шелленберг. — Я служу нікчемі, всі вони позбавлені польоту, вони розчавлені страхом, який самі ж піднесли в культ, вони пожинають те, що посіяли…»

— Рейхсфюрер, поки ви розмовляли з Де Кріні, я подзвонив у Любек. До Стокгольма прилетів представник Всесвітнього єврейського конгресу Шторх, він просить аудієнції. За ним стоять серйозні люди з Уолл-стріту. Зрозумійте, зустрівшись із Шторхом, ви зможете пояснити йому, що антисемітизм — це дітище Гітлера, ви тут ні при чому, ви робили й робите все, щоб урятувати євреїв, які лишилися в концтаборах. Адже світ ненавидить нас за те, що ми вели дику політику антисемітизму, зрозумійте це! Якщо ви не відмежуєтесь від Гітлера, вам не простять цього варварського середньовіччя не тільки Рузвельт і Сталін з Черчіллем, вам не простить цього історія. І німці не простять! Вони спитають: «Ну добре, ми спалили й вигнали євреїв, їх немає більше в Німеччині, але чому ж ми помираємо з голоду, чому нас бомблять, чому ми — без євреїв — програли війну?» Що ви їм відповісте? А Шторх — це торгівля. Він представить вас на Заході рятівником отих самих євреїв, аби тільки, ви викопали те, чого вони хочуть…

— Але Гітлер не перенесе цього! Ви ж знаєте, як він хворобливо ставиться до єврейського питання, Вальтер!

— Та біс із ним, з цим єврейським питанням! Перед нами постало на повний зріст німецьке питання, це головне! А ми все ще чіпляємося за марення маніяка, який нічого не хоче знати, крім цих своїх триклятих євреїв! Та хай вони крізь землю проваляться! Думайте про німців, рейхсфюрер, досить собі сушити голову через євреїв!

— Ні, — відповів Гіммлер. — Цього фюрер не перенесе… Не поспішайте, Вальтер, не тисніть на мене, я мушу звикнути до тих міркувань, які ви мені висловили.

— Скільки часу ви маєте намір звикати? — тремтяче посміхнувся Шелленберг; обличчя його сіпалося, очі сльозились, наче піску в них насипали, а язик був великий, набряклий і чорний від безупинного куріння. — Вам часу більше не відпущено. Коли я кажу вам — вірте мені. Думаючи про себе, я думаю й про вас, бо тільки ви поки що можете реалізувати наш спільний порятунок, бо ви представляєте собою фермент влади в рейху. Вам відпущено години, рейхсфюрер. Поки що ви маєте силу, а коли росіяни зовсім оточать Берлін, ви вже не цікавитимете на Заході нікогісінько…

— Як ви можете говорити так?! — жалібно спитав Гіммлер. — Зрештою, я міністр внутрішніх справ і рейхсфюрер військ СС!

— Поки що, — відповів Шелленберг. — Пробачте, що я різкий, але я не маю права брехати вам більше, тому й повторюю: поки що.

Аберація уявлень, пам'ять про колишню велич, невміння відчувати простір і час, відсутність чуттєвого начала зіграли свою страшну, але водночас закономірну гру і з Гіммлером, і з Шелленбергом.

Вони намічали плани, гарячково металися по дорогах рейху, забитих колонами біженців; охорона зштовхувала людей в канави, а то й просто стріляла в них; точилися нескінченні телефонні розмови з Стокгольмом, Любеком, Берном; ніхто з них не хотів, а скоріше, не міг зрозуміти, що зараз усе вирішувало вперте, гуркотливе, щохвилинне просування російських танків і артилерії, які виходили на вихідні позиції, щоб атакувати центр Берліна…

Але негідним і — для майбутньої долі світу — трагічним було те, щоцілий ряд політиків Заходу, які красиво й зворушливо говорили про демократію, справедливість і національну рівність, постійно підтримували контакт з тими нацистами, котрі являли собою найстрашніше породження тиранії, якої не було ще в історії людства.

Їхні контакти з гітлерівцями не могли бути таємними. Про ці контакти знав Кремль, і тому, ясна річ, там конденсувалося те, в чому потім не раз звинувачували Москву: недовірливе ставлення до Заходу. Коли б для такої підозріливості не було підстав, тоді інша справа, але ж підстави для цього були, та ще й які: за спиною держави, що визволила світ від страхіть нацизму з найлютішим представником цього жахливого ладу, з автором його каральної політики справді підтримували постійний контакт у пошуках компромісної угоди — і не проти когось, а проти тих, хто чесніше за всіх виконував свій обов'язок у боротьбі проти гитлеризму…

Стежачи за активністю Шелленберга, який у Берліні, як і раніше, не з'являвся, Мюллер надіслав шифровану телеграму своєму представникові в посольстві у Стокгольмі і доручив завершити заздалегідь розпочату операцію, смисл якої зводився до того, щоб американці змогли «підкупити» шифрувальника гестапівської групи. Серед цілого ряду кодів до їхніх рук мав неодмінно потрапити ключ до тих телеграм, які надсилав до Москви Штірліц.

Це — за логікою Мюллера — не могло не підштовхнути Донована до подальшої активності. У Вашінгтоні не могли не оцінити можливих наслідків, після того як Москві стало відомо від «Юстаса» про всі контакти, які Шелленберг налагодив з Бернадотом, Музі й Шторхом; це спонукало до невідкладних кроків у тому чи іншому напрямі. Або Вашінгтон повинен простягти руку рейхсфюреру і негайно укласти сепаратний мир, щоб протистояти більшовицькій лавині, або він мусить відкрито відмежуватися від Гіммлера. Але тоді в рейху залишається тільки одна сила — Борман. Тільки він стає повноправним наступником фюрера — його ідей, таємних сховищ цінностей, всієї зарубіжної мережі НСДАП.

Мюллер знав, що після того, як Гіммлер усе-таки зважився на переговори з представником американських сіоністів Шторхом і підписав угоду про тих єврейських фінансистів, яких ще не знищили в газових камерах, активність Шелленберга зросла до дивовижного рівня: він їздив по тисячі кілометрів на добу, їв і спав у своєму автомобілі, тримався на сильних збуджуючих препаратах, висох, і під очима в нього набрякли старечі мішки.

Напередодні вирішальних розмов Гіммлер — як стало відомо Мюллеру — зустрівся з заступником міністра фінансів фон Крозігом і міністром праці Зельдте.

Крозіг наполягав на негайних відкритих переговорах з Ейзенхауером; Зельдте вніс пропозицію примусити Гітлера випустити прокламацію, в якій оголосити плебісцит з приводу створення другої, опозиційної партії і розпуск військово-польових судів, які перетворили рейх на тюремний двір, заставлений шибеницями.

…Наступного дня в обложений Берлін прилетіли граф Бернадот і представник Всесвітнього єврейського конгресу Мазур; Шелленберг — в есесівському мундирі — зустрів їх на військовому аеродромі Темпельхоф, всього за кілька кілометрів від ставки Гітлера.

Перша конференція між Гіммлером і Мазуром у присутності Шелленберга відбулася в Хартцвальді; секретар Гіммлера — штандартенфюрер Брандт, що працював з ним п'ятнадцять років, хотів був стенографувати бесіду, але Шелленберг попросив не робити цього, — побачивши, як розгубився Гіммлер, як дивно він поводився, як запобігливо посміхався емісару сіоністської організації, запевняючи того, що в усіх «непорозуміннях» з євреями винні безвідповідальні астрологи, що збили з пуття ряд старих діячів НСДАП…

— Головне, що нас непокоїть зараз, — перебив Мазур рейхсфюрера, — це життя американських, англійських і німецьких євреїв, які муча… перебувають у ваших… у концентраційних таборах Німеччини. Якщо ви гарантуєте нам, що їх не знищать, ми згодні виконати все те, про що ви нас просили.

Шелленберг запитав:

— А як бути з російськими й польськими євреями?

Мазур знизав плечима:

— Мене не уповноважували вирішувати це питання, хай про них піклуються Сталін і Берут, я досить точно визначив сферу мого інтересу…

— Так, але я вже наказав передати американцям список усіх тих місць, де інтерновано осіб єврейської національності, — сказав Гіммлер. — Я справді стояв колись за висилку євреїв з рейху — на зручних пароплавах або ж поїздах першого класу, аж ніяк не посягаючи на їхню людську гідність, і не моя провина, що це…

Тепер його перебив Шелленберг:

— Пане Мазур, ви гарантуєте, що преса, яку ви контролюєте, скаже своє вагоме слово про ту благородну позицію, котру зайняв рейхсфю… пан міністр внутрішніх справ Гіммлер і його найближчі сподвижники?

— Безперечно, — відповів Мазур. — В тому разі, якщо ви збережете життя нещасних — насамперед нас цікавлять ті люди, прізвища яких я приготував: це члени сімей і родичі шанованих бізнесменів, — преса, на яку ми можемо вплинути, скаже правду про благородну позицію, що її зайняв рейхсфю… пан міністр внутрішніх справ Гіммлер і ви…

— Я не один, пане Мазур. Я нічого не зміг би зробити для вас, якби не було нас тисячі — всіх тих, хто завжди і у всьому стояв поряд з паном Гіммлером…

— Я ладен наказати зараз же, — мовив Гіммлер, — щоб у жіночому концтаборі Равенсбрюк усіх єврейок назвали англійками чи польками, це врятує їх від можливої некоректності з боку тих охоронників, сім'ї яких загинули під час бомбардувань, — жахливий час, люди такі озлоблені, все може статися…

Після того як домовилися з Мазуром і його повезли на військовий аеродром, щоб відправити в Стокгольм, Гіммлер і Шелленберг поїхали в штаб-квартиру, в Хохенліхен, — там їх уже чекав граф Бернадот.

— Ви повинні допомогти мені зустрітися з Ейзенхауером, — холонучи від жаху, сказав Гіммлер. — Ми з ним солдати, ми домовимося про мир. Я готовий капітулювати на Заході, аби тільки зупинити на Сході більшовиків…

Бернадот кашлянув і тихо відповів:

— Я постараюсь зробити все, що зможу, рейхсфюрер…

А після зустрічі (Брандт, секретар Гіммлера, усе чув на власні вуха і повідомив про це Мюллера; той колись урятував його сестру від арешту— захопилася поляком, — на цьому секретаря Гіммлера схопили, відтоді він висвітлював свого шефа його ж підлеглому, але такому, який — за дикими нормами рейху — мав право знати все про всіх), коли Гіммлер лишився в кабінеті, Бернадот, сідаючи в машину, сказав Шелленбергу:

— Рейхсфюрер запізнився зі своєю пропозицією тижнів на два. Він повинен був сказати мені про своє бажання здатися на Заході, поки ще росіяни не почали оточувати Берлін. Час Гіммлера скінчився. Думайте про себе, любий Шелленберг, думайте про себе серйозно…

— В якому напрямку? — жалісно спитав бригадефюрер.

Зачиняючи дверцята машини, Бернадот відповів:

— Спробуйте добитися капітуляції ваших військ у Норвегії і Данії, думаю, це вам згадають у майбутньому…

Телеграму про всі події Мюллер надіслав у Центр, до Москви, зашифрувавши її кодом Штірліца, який уже знали й американці.

Кожну хвилину, кожну годину він намагався використати для того, щоб забивати клини, розхитувати їх, немовби розпушуючи землю, коли ставиш на ніч велику палатку біля озера, де хлюпочуться довгі голубоокі щуки в тихих заростях очерету.

Кожну хвилину, кожну годину треба робити все, щоб зростала підозріливість, щоб Схід і Захід, які йшли назустріч один одному по Німеччині, проймалися недовір'ям, яке так легко посіяти між людьми, що сидять за штурвалами винищувачів і біля оглядових щілин танків. Усе що завгодно, тільки не вагання. Гіммлер вагався, от і програв. Мюллер далекий від вагань, він визнає дію, тому в нього є шанс витрати.

Через дві години розвідка флоту, що перехопила телеграму «Юстаса — Центру», доповіла президентові Трумену текст розшифрованого повідомлення, бо про ключ від коду сповістили із Стокгольма напередодні ввечері.

Трумен зібрав вузький штаб своїх найдовіреніших радників.

— Бернадот мав рацію: Гіммлер спізнився, — сказав президент. — Але росіяни тепер знають усе. Скандал може бути гучний. Ми не боїмося скандалу, але в цьому випадку престижу Сполучених Штатів буде завдано шкоди. Які пропозиції, друзі?

Після тривалої наради прийшли до висновку: потрібно — по дипломатичних каналах — сповістити Кремль, що президент готує надзвичайне повідомлення Сталіну, пов'язане з пропозиціями, які передали нацисти американським представникам у Стокгольмі.

Було доручено передати Москві на словах, що пропозиції нацистів про сепаратний мир будуть відхилені, але потрібен час для того, щоб проаналізувати, чи це не провокація Гіммлера. Після цього Трумен повідомить маршала про всі подробиці в особистому посланні…

Вигадували не дні — години.

Все може статися.

Головне — виждати.

Інформація для роздумів — XI (Знову полковник Максим Максимович Ісаєв)

Штірліц лежав у кімнаті, вмебльованій зі смаком, коли б не гірка, в якій виблискував кришталь — пихате свідчення хазяйського багатства, а не колекція прекрасного творіння рук людських; чудові, схожі на гірські квіти келихи сусідили з пузатими, дуже великими графинами; поряд з ламкими коньячними чарками стояли важкі склянки. Навіть сонячне проміння в них не було синьопереливчастим, легким, стрімким, а якимось тьмяним, стійким, зсередини сірим.

…Руки Штірліца були в тонких сталевих наручниках, ліва нога пристебнута таким самим сталевим обручем до поперечки важкої тахти.

«Буде дуже смішно, — подумав Штірліц, — якщо мені доведеться тікати, тягнучи за собою цей мішок… Сюжет для Чапліна, їй-богу…»

Він безперестану прислухався до далекої канонади; тільки б вони встигли, я ж тут загину, в мене лишилися години. Хлопці, ви вже, любі, постарайтеся прийти, я так мріяв усі ці довгі роки, що ви прийдете… Я дуже старався зробити те, що міг, тільки наблизити б цю хвилину; мабуть, міг більше, але ви не маєте права картати мене, кожна людина на землі реалізує себе на десяту частину, де там, на соту, тисячну; мене несло, як і всіх, — життя таке стрімке, воно диктує нам самих себе, ми виконуємо те, що воно холодно й недбало наказує нам, хоч і немає письмових вказівок; темп, постійно виснажливий темп, а мені ще доводилося розриватись між тим, що я був змушений робити мимоволі, тут, аби тільки мати можливість виконати головне, і тим, що мені по-справжньому хотілось…»

Увійшов Ойген, сів поряд, спитав:

— Хочете повернутися на правий бік?

— Я лежу на ньому, — відповів Штірліц.

— Еге ж, саме так, — посміхнувся Ойген. — Я завжди плутаю, коли дивлюся на іншого… Повернути вас на лівий бік? Не стомилися?

— Поверніть. А краще б посидіти.

— Сидіти не можна. Лікар, який працюватиме з вами, — якщо не надійде відповідь з Москви, — просив мене простежити за тим, щоб ви лежали…

— Ну-ну, — відповів Штірліц. — В такому разі я полежу…

— Хочете закурити?

— Дуже.

— Співчуваю, але курити вам теж заборонено.

— Навіщо тоді запитували?

— Цікаво. Мені цікаво знати, що ви зараз відчуваєте.

— Знаєте, що таке фашизм, Ойген?

Той знизав плечима:

— Національний рух передових сил італійського народу…

— У світі люди плутають: фашизм, націонал-соціалізм, кагуляри…

— Плутають, бо погано освічені. Хіба можна ставити знак рівності між паршивими французькими кагулярами й арійським націонал-соціалізмом?

— Можна, Ойген, можна. Я вам розповім, як уперше зрозумів значення слова «фашист» тут, у Німеччині… Хочете?

Закуривши, Ойген відповів:.

— Чому ж ні, звичайно, розкажіть…

— Це було в тридцять другому, ще до того, як Гітлер став канцлером… Я приїхав у Шарлоттенберг, вулички вузенькі, треба було розвернутися; біля пивної стояли дві машини; навколо них товпилися люди в коричневій формі, вони обговорювали промову Геббельса, сміялися, сперечались, здавалося б, цілком нормальні члени СА. Я запитав, чи немає серед них шоферів, щоб ті подали свої машини вперед, трохи звільнивши для мене місце. Ні, відповіли мені, тут немає шоферів… Я крутився хвилин п'ять, розвертаючи свій «опель», поки нарешті сяк-так упорався, а коричневі ввесь цей час мовчки спостерігали за мною, а потім спитали, де це я так хвацько навчився мистецтва проповзати на машині через смугу перепон… Коли, припаркувавшись, я вийшов, двоє коричневих із тих, які сміялися з мене, привітавши один одного вигуком «Хайль Гітлер!», сіли в ці злощасні автомобілі й роз'їхалися в різні напрямки… Коли подобається дивитися на страждання — чи навіть просто на якусь незручність іншої людини — це і є фашизм… Але для вас, добре освіченого, я уточнюю: це і є справжній націонал-соціалізм…

Ойген стиснув кулаки, поклацав товстими пальцями, що поросли безбарвними м'якими волосинами, скрушно зітхнув:

— Групенфюрер заборонив мені працювати з вами так, як ви того заслуговуєте, Штірліц… А то я продемонстрував би вам, що таке німецький націонал-соціалізм, коли він зустрічається з російським нігілістичним більшовизмом…

І, схилившись над Штірліцом, він зблизька зазирнув йому в очі, а потім плюнув в обличчя.

— Отак… Цього мені групенфюрер не забороняв, і я ніяк не порушив його наказу…

Біля дверей він зупинився, обернувся до Штірліца й закінчив:

— А трохи пізніше я вам до кінця поясню, що таке більшовицький нігілізм, ох і поясню, Штірліц…

Коли він щільно зачинив за собою двері, Штірліц витер обличчя об подушку, відчувши, яка смердюча слина у цієї довготелесої тварюки, і раптом зовсім несподівано дуже виразно й близько побачив обличчя Вацлава Вацлавовича Воровського; той прийшов до них на цюріхську квартиру, коли батько організував диспут про російську літературу, намагаючись хоч би якось, спочатку в галузі культури, знайти шлях до компромісу між його однодумцями, членами меншовицької фракції Мартова, і ленінцями.

Максим ніколи не забував, як страждав батько через розрив, який стався між Іллічем і Мартовим; проте розуміючи, що правий Ленін, він усе-таки лишився тоді з меншовиками. «Я не можу кинути тих, з ким починав; та й до того ж ми слабші, — пояснював він синові, — а я вже такий уродився, що захищаю слабких, не нападай на мене, хоч я знаю, що п'ятнадцять років — особливий вік, атакуючий, чи що, дуже чуткий до правди і до відхилення від неї; розуміння й милосердя приходять згодом; я чекатиму; тільки б дочекатися; всі батьки мріють лише про одне — дочекатися».

Воровський тоді виступав з короткою доповіддю про сутність нігілізму в російській літературі.

Юнак уперше сидів серед дорослих, тому враження від цього вечора назавжди вкарбувалося в його пам'ять, він пригадував усе, що відбувалося тоді, в деталях, до дрібниць, він і досі чітко бачив, що на лівому рукаві коричневого піджака Воровського був відірваний третій гудзик, а сіра сорочка заштопана білими нитками…

…Скільки вже десятиріч ведуться в Росії гарячі суперечки навколо літери «ять», говорив тоді Воровський, і всім ясно, що літера ця непотрібна, вона зайва, нічого в собі не несе — і все-таки вона ще й досі існує, діти, які не розуміють її, одержують два бали за граматику, плачуть, переживають, але ж уся суєта світу не варта дитячої сльозинки, Достоєвський жорстко сформулював проблему людської моралі… Так само і з нігілізмом… Сперечаємося, сперечаємося, а до певного висновку досі не можемо прийти, хоч зробити це конче потрібно… Коли починають відлік нігілізму з тургенєвського Базарова, я не можу не повстати проти цього… В такій концепції є свого роду патріотизм навиворіт, люди немовби хочуть показати, що раніше цього в Росії не було. А це неправильно.

Воровський тоді процитував невеличкий уривок, сказавши, що цікаво було б послухати міркування — чиї слова він навів; «це зробить наш диспут більш відкритим, демократичним, загальним».

Він тоді ж напам'ять, співуче, прочитав слова про те, що «в усіх народів бувають періоди пристрасної діяльності, періоди юнацького розвитку, коли створюються юнацькі спогади, поезії і найплодотворніші ідеї; в них джерело і основа подальшої історії… Ми ж не маємо нічого подібного… На самому початку в нас було дике варварство, пізніше грубі забобони, потім принизливе панування татар-завойовників, сліди якого в нашому способі життя не стерлися й понині… Наші спогади не далі вчорашнього дня, ми чужі самим собі».

Закінчивши цей уривок, Воровський усміхнувся своєю холодною, ледь гордовитою усмішкою (батько згодом сказав: «Не думай, що він справді гордовитий; він просто таким чином приховує свою лагідність, він дуже вразливий, тендітний, як дитина») і — трохи відкинувши голову — прочитав другий уривок:

«Ми, росіяни, споконвіку були люди смирні й розумом покірні. Так виховала нас наша церква. Горе нам, якщо ми врадимо її мудре вчення; йому ми зобов'язані кращими своїми властивостями, властивостями народними, своєю величчю, своїм значенням у світі. Шляхи наші не ті, якими йдуть інші народи…»

У великій кімнаті, де сиділо тоді чоловік з двадцять, стало гамірно, люди перемовлялися, було чути: «Бєлінський», «Аксаков», «Хом'яков».

Воровський, похитавши головою, знову всміхнувся: — Ні, товариші, і не Бєлінський, і не Аксаков. Обидві цитати я взяв з Чаадаєва — пораненого і вмираючого. Перша цитата стосується початку тридцятих років, це уривок з його знаменитого листа, за який мислителя оголосили божевільним, друга — його покаянне звернення до власті предержащих… Перший виступ виник через гірку образу за Пушкіна, за дух Росії тієї пори, коли все навколишнє було нав'язано людині: вона не мала вибору, кожен крок її було зарегламентовано, заборон безліч, про дозвіл на думку і на вчинок і згадки нема… Саме ця обмеженість вчинків, діяльності, думки і породила нігілізм Чаадаева — абсолютна свобода від нав'язаних понять, які не дають розвиватися розуму, звертати свій погляд до невідомого… Нігілізм — це не природжена якість поганої людини, він є породженням поліцейщини, бюрократії, тупих заборон… Але при цьому нігілізм Чаадаева був одним з проявів панства російської літератури того часу… Нігілісти — за влучним визначенням слов'янофілів — знали, чого вони не хотіли, але не знали, чого хочуть… І звинувачувати Чаадаева в його панстві це так само, як звинувачувати час за те, що він тридцять років терпів у Росії Миколу Палкіна… Навіть те, що тодішні нігілісти відкрито сформулювали, чого вони не хочуть, було вчинком, кроком на шляху до прогресу. Базаров був розвитком нової російської громадської думки, але відлік її я починаю не від Чаадаєва, а від Радищева, коли він уперше поставив питання про справжнє поняття честі й совісті, про смисл особи в історії суспільства…

…Ісаєв часто згадував той вечір у домі батька; він не одразу збагнув, чому в пам'ять так укарбувався Воровський, його надто спокійна манера говорити про те, що наболіло, про те, що викликало тоді такі запеклі суперечки (батько сумно всміхався, коли вони у ту ніч мили чашки на кухні, а потім замітали у великій кімнаті: «По-моєму, я, як завжди, зробив прямо протилежне тому, чого хотів — усі ще більше посварилися, замість того, щоб хоч якось замиритися… Я вірю, в Росії ось-ось відбудуться події, влада віджила своє, ми повернемося додому, але ми роз'єднані, як це прикро, боже мій…»). Ісаєв зрозумів, чому він так запам'ятав той вечір, набагато пізніше, коли почав роботу в гітлерівській Німеччині… Відсутність громадського життя, відчуття важкого, болотяного запаху панувало в рейху; або істерика фюрера і ревище юрби, або рання тиша на вулицях і розфасованість людей по квартирах: ні особистостей, ні честі, ні гідності… Прекрасний дух гарячої суперечки, свідком якої він був у Цюріху восени п'ятнадцятого, став якимось кругом порятунку в перші роки його роботи в рейху; він пам'ятав обличчя сперечальників, їхні слова; його — що далі, то більше — вражала впевненість російських соціал-демократів у своєму праві на вчинок і думку, бажані народові, вони ладні були взяти на себе відповідальність в ім'я того, щоб вивести суспільство з нівельованої общинної однаковості до усвідомленого союзу особистостей з високим почуттям власної гідності, тобто честі; людей, що мають право на вчинок і на думку…

«Який же я щасливий, — подумав він, — які чудові люди дарували мене своєю увагою: Дзержинський, Кедров, Артузов, Трифонов, Антонов-Овсієнко, Менжинський, Блюхер, Постишев, Дибенко, Воровський, Орджонікідзе, Свердлов, Крестинський, Карахан, Литвинов, — господи, кому ще випадало таке щастя в житті?! Це як порятунок, як відпочинок у дорозі, як сон під час хвороби, що я згадав їх і вони виявились поряд… Ну чому я так чітко всіх їх побачив саме тепер, коли це так мені потрібно, коли це порятунок?.. Я знову все це пригадав тому, що Ойген сказав про нігілізм, — зрозумів Штірліц. — Як дивно: завдане зло породжує в тобі добро, невже і це теж закономірно?»

Він знову відчув у собі годинник, а значить, чекання. Він не міг більше чекати, це страшне почуття розривало його мозок, сплющувало тіло, сковувало рухи, породжувало тугу…

«Наші встигнуть, — сказав він собі, — неодмінно встигнуть, тільки не думай про це без упину, переключись на щось інше… А на що мені переключатися? Альтернатива безвихідна: якщо наші не ввійдуть сюди — мене вб'ють. І все. Прикро, — подумав він, — бо я належав до тих небагатьох, що жили всі ці роки в Німеччині, але поза тією Німеччиною… Тому я точніше за інших розумію її, а її треба зрозуміти, щоб розповісти правду про те, якою вона була, — це необхідно для майбутніх поколінь німців… Дивне відчуття охоплювало мене всі ці роки: бути в країні, а відчувати себе поза цією дійсністю і розуміти, що така дійсність не може бути довговічною… Хтось правильно казав, що Леонардо да Вінчі у своїй роботі стикався з наступним століттям, бо його ніщо не зв'язувало з мікеланджеловським ідеалом форми: він шукав смисл прекрасного в анатомії, а не в зовнішній пластиці… Він був першим імпресіоністом, тому що відмовився від тілесних меж форми, щоб зрозуміти суть простору… Леонардо шукав не тіло, а життя… Правильно, Максиме, — похвалив він себе, — хитруй далі, думай про те, про що тобі цікаво думати, ти ж усі ці роки був позбавлений права слова, ти був змушений не просто мовчати — це ще півбіди, тобі тут доводилося говорити, і ти повинен був говорити те, у що ти не вірив, ти був змушений повторювати такі слова, які ненавидів, часом тобі хотілося кричати від люті, але ти вмів стримувати себе, тому що кожен вчинок має бути доцільним, інакше це примха, ніякої користі для справи, невитриманість, невміння ждати, віруючи… Ну от, ти знову прийшов до цього триклятого слова «ждати»… А що я можу зробити, коли воно зараз клекоче в мені? Я ж людина, поняття «межа» властиве мені, як і всім людям, хіба я кращий за інших»?

— Віллі! — гукнув він. — Одведіть мене в туалет!

Прийшов Віллі, зняв наручники, вивів з кімнати. Коли проходили по коридору — довгому, плутаному, як у всіх старих берлінських квартирах, мимо дверей, оббитих червоною шкірою, Штірліц почув голоси людей, які швидко, перебиваючи один одного, диктували друкаркам, і в цій плутанині він зразу почув знайомий голос штурмбанфюрера Гешке з особистої референтури Мюллера:

— Через те, що до колишнього французького міністра Рейно тепер виявляють пошану, як до жертви так званого нацизму, — рубав Гешке, вкладаючи в інтонацію своє ставлення до тексту, — слід зважити на те, що його секретарку, дуже близьку йому Мадлен Кузо, завербував другий відділ абверу і вона давала не тільки надзвичайно цінну інформацію про зв'язки деяких членів сім'ї заарештованого міністра, але й виконувала оперативні доручення; отже, ми маємо можливість у майбутньому підійти до неї, примусивши…

— Тихше! — крикнув Віллі. — Я веду заарештованого! Припинити роботу!

— Думаєте, зможу втекти? — запитав Штірліц. — Боїтеся, що відкрию французам ваші таємниці?

— Втекти не зможеш… А от якщо тебе відпустить групенфюрер…

— Думаєш — відпустить?

— Як тільки прийде відповідь з твого Центру — відпустить.

— Навіщо ж тоді тримати мене в наручниках?

— Але ж відповідь ще не прийшла… А прийде — тобі не з руки тікати, росіяни розстрілюють тих, хто став на нас працювати. Будеш, як бездомний песик, до ноги нового хазяїна лащитись…

Штірліц увійшов у туалет, притулився спиною до дверей, швидко розірвав те місце в підкладці, де завжди зберігав шматочок леза золінгенської бритви, стиснув його великим і вказівним пальцями, відчувши дзвінку піддатливість металу, і спитав себе: «Ну, що, Максиме, пора? Кажуть, кров зійде через п'ять хвилин, у голові шумітиме, і почнеться тиха, блаженна слабкість, а потім не стане ні Мюллера, ні Ойгена, ні Віллі, ні всіх цих мерзотників, які в тихих кімнатах, незважаючи на те, що їм прийшов кінець, затівають гидке паскудство, заздалегідь готують кадри зрадників… Чи просто слабких людей, котрі в якусь хвилину не змогли виявити твердості духу… А чого ж ти малодушничаєш? Піти, випустивши собі кров, страшно, звичайно, але це легше, ніж триматися до кінця… Тобі ж наказано вижити, а ти намірявся вбити себе… Чи маєш ти право розпоряджатися собою? Я не маю права, і мені дуже страшно це робити, бо я ж і не жив зовсім, я тільки виконував роботу, ішов крізь час і простір, не належав собі, а мені так хотілося пожити ті роки, що відпущено, я так мріяв побути разом із Сашенькою і Саньком… Але я знаю, що роботу Мюллера не можна витримати: вони зламають мене або я збожеволію; як це в Пушкіна: «не дай мне бог сойти с ума, нет, лучше посох и сума…» Що тоді? Животіти зламаним психопатом з відсутнім поглядом? Без пам'яті і мрії, просто випорожнятися, як тварина, з якою лікарі експериментували в тій лабораторії, де вивчають таємницю мозку? А ще страшніше зрадити… Кажуть, він зрадив Батьківщину… Мабуть, не можна відділяти себе від Батьківщини, зрадити Батьківщину — це насамперед зрадити самого себе…»

— Штірліц! — сказав Віллі. — Чого ти нічого не робиш?

— Збираюся з думками, — відповів Штірліц і швидко засунув бритву в кишеню. — Ти підглядаєш?

— Я чую.

— Я не можу зразу, — посміхнувся Штірліц. — Ви ж не даєте мені ні сидіти, ні ходити, а коли людина лежить, у неї погано працюють нирки.

Віллі розчахнув двері:

— Ну що ж, стій, а я за тобою наглядатиму.

— Але ж секретарки можуть вийти.

— Ну то й що? Вони — наші, їм не звикати…

— А може, мені треба справити велику нужду?

Віллі раптом примружився, очі його стали як щілинки:

— Ти чого такий блідий? Відкрий рот!

— У мене немає отрути, — відповів Штірліц. — І потім ціаністий калій убиває за одну мить…

— Відкрий рот! — повторив Віллі й швидким, якимсь рисячим рухом ударив Штірліца по підборіддю так, що рот відкрився сам собою. — Висунь язик!

Штірліц слухняно висунув язик, запитавши:

— Жовтий? Дуже білий?

— Рожевий, як у дитини… Навіщо ти попросився? Тобі ж не треба… Ходімо назад.

— Як скажеш. Все одно через годину попрошусь знову.

— Не поведу. Тебе можна водити тільки тричі на добу. Терпи.

…Коли Віллі вів його назад до кімнати, Штірліц устиг почути кілька слів. У голову страшно вдарило прізвище маршала Говорова. Він не зрозумів усього, що говорилося про батька воєначальника, бо Віллі знову гаркнув:

— Тихо! Я йду не сам!

У кімнаті він надів на руки Штірліца наручники, прикріпив ліву ногу до тахти і вийняв з гірки пляшку французького коньяку.

«Напевне візьме товсту склянку, — подумав Штірліц. — Маленька, гарна кришталева чарка для коньяку суперечить його внутрішньому складу. Ну, Віллі, бери склянку, випий під душі, тварюко…»

Але Віллі взяв саме маленьку чарку, плеснув у неї, як і годиться, на денце, погрів кришталь у долонях, понюхав і замріяно усміхнувся:

— Пахне Ямайкою.

«Ага, він же працював у консульстві, — згадав Штірліц. — І все-таки дивно: тут, коли він не на прийомі, а сам з собою, він мав випити коньяк з товстої кришталевої склянки…»

…Кілька снарядів вибухнули десь неподалік. Канонада, що долинала раз у раз зі сходу і до якої вже певною мірою звикли, зразу ж наблизилась. Штірліцу навіть здалося, що він розрізнив кулеметні черги; ні, заперечив він, ти видаєш бажане за дійсне, ти не можеш чути перестрілки, коли б це було так, то тоді, виходить, наші зовсім близько, але якщо вони й близько, то все одно мене відділяють від них десятки кілометрів, кілька десятків, мабуть».

— Слухай, Штірліц, — сказав Віллі, — ти здогадуєшся, що з тобою буде?

— Здогадуюсь.

— Скільки заплатиш за те, щоб я допоміг тобі втекти звідси?

— Ти не зможеш.

— А раптом? Звідки ти знаєш, що не зможу… Скільки заплатиш?

— Називай суму.

— Сто тисяч доларів.

— Давай ручку.

— Навіщо?

— Випишу чек.

— Ні, — Віллі похитав головою. — Я беру готівкою.

— Я не тримаю при собі грошей.

— А де ж твої гроші?

— В банку.

— У якому?

— В різних. Є в Швейцарії, є в Парагваї…

— А в Москві? Чи у червоних немає банків?

— Чому ж… Звичайно є… Не боїшся, що твої слова почує Ойген?

— Він спить.

— Коли приїде Мюллер?

Віллі знизав плечима, поставив маленьку чарку на місце, взяв пузату склянку, налив у неї коньяку, немов чаю, і повільно випив; кадик жадібно й ненаситно ходив по тонкому хрящуватому горлу.

— Ти подумай, Штірліц, — сказав Віллі, відчинивши двері. — Віддаси сто тисяч готівкою — допоможу втекти. Тільки часу на те, щоб сказати «згоден», у тебе лишилось мало.

Він вийшов, повернувши за собою ключ у замку.

«А він каже правду, — подумав Штірліц, гордовито згадавши про те, як він не помилився, що Віллі питиме коньяк із склянки. — Він справді готовий зробити все, щоб одержати сто тисяч і постаратися втекти. Пацюки тікають з корабля. А може, пообіцяти йому ці гроші? Сказати, що вони в мене в тайнику, в підвалі, у Бабельсберзі… А справді? Чи ти сподіваєшся, що Мюллер запропонує тобі щось своє? В самій глибині душі ти, очевидно, покладаєш надію на це, хоч боїшся признатись; так, мабуть, я боюся собі признатись, бо до кінця не розумію цієї людини: Мюллер несподіваний, як кулька, що ребристо котиться по великому колу баденської рулетки, й нікому не дано вичислити, на якій цифрі вона зупиниться…»

— Ей, Віллі! — гукнув Штірліц. — Віллі!

Той увійшов швидко, немов ждав цього оклику біля дверей.

— Ну добре, — сказав Штірліц. — Припустимо, я згоден…

— На припущення немає часу, Штірліц. Якщо згоден, значить, згоден, називай адресу, поїдемо.

— Бабельсберг. Мій дім.

— Де сховав?

— У тайнику, в підвалі, біля гаража.

— Малюй.

— Віллі, ти. ж розумна людина… Я намалюю, ти візьмеш гроші, а я залишусь тут.

— Правильно. Ти залишишся тут. А ми поїдемо. І знімемо з тебе наручники — іди куди хочеш.

— А люди, які працюють в інших кімнатах?

— Це — не моє діло. Це — твоє діло.

— Гаразд. Неси олівець і папір.

Віллі витяг з кишені вічне перо «Монблан» і маленьку записну книжечку. Знявши наручники з Штірліца, він сказав:

— Тільки познач, де південь, де північ, щоб потім не говорив, що ми погано шукали, коли там нічого не знайдемо…

Штірліц намалював план підвалу, позначив місце, де мав бути тайник, пояснив, що треба добряче простукати стіну й злегка вдарити молотком по тому місцю, де він почує порожнечу (саме там проходили труби опалення, їх навіщось пропустили під цегляною кладкою); штукатурка легко осиплеться, в металевому ящику лежать гроші — двісті тринадцять тисяч.

Віллі уважно поглянув на план і спитав:

— А де вмикається світло?

— Ліворуч, біля дверей.

— Зрозумів, — зітхнув Віллі. — Спасибі, Штірліц… Тільки от біда, у Бабельсберг прорвалися росіяни…

— Коли?

— Вчора.

— Навіщо тоді вся ця комедія?

Віллі тяжко всміхнувся:

— А приємно дивитися, як людина страждає… Тим паче, що ми увесь твій вошивий підвал простукали, а потім обійшли його з міношукачем — металевий ящик напевно б загув…

Штірліц знову згадав травневий день тридцять другого року, невеличку вузьку вуличку в Шарлоттенберзі, гурт чоловіків у коричневих: уніформах СА і дві машини, між якими він зупинив свій «опель», щоб розвернутися, і веселі обличчя фашистів, котрі уважно спостерігали, як він мучився на маленькому п'ятачку, боячись подряпати ті два автомобілі, а водії стояли поряд і навіть пальцем не поворухнули, щоб допомогти йому…

«Приємно дивитися, як людина страждає…»

«А якщо в ньому це закладено? — подумав Штірліц. — Якщо він народився мерзотником? Не всі ж люди народжуються із задатками добра чи благородства… Мабуть, чесна влада й повинна діяти так, щоб розумно викорінювати все лихе, закладене в людині, роблячи все, щоб допомогти їй виявити красу, жалість, мужність, щедрість… А як можна цього домогтися, коли Гітлер утовкмачував їм у голови, що вони найвеличніші, що їхня історія — найпрекрасніша, музика — найталановитіша, ідея — єдино потрібна світові? Він виховував у них зневагу до всього світу, але ж якщо любиш тільки свій народ, тобто себе, то й усі інші люди, навіть співвітчизники, чужі для тебе… Державний егоцентризм завжди приводив імперії до нищівного краху, бо виховував у людях звірячу заздрість до всього хорошого, що їм не належить, а немає нічого страшнішого від заздрості, це — моральна іржа, вона роз'їдає людину і державу зсередини, це не міль, від неї не врятуєшся нафталіном… Бідолашна Дагмар, — згадав він жінку. — Вона так гарно говорила про наші билини… Аби тільки з нею було все гаразд… Тоді вона зрозуміє те головне, що треба зрозуміти; про билини вона поки ще думає «з голосу» і говорить «з голосу» — так роблять обдаровані діти, вони наслідують дорослих; вона прекрасно розповідала про свого тренера, за якого ладна була вистрибнути з вікна, якби він тільки наказав… Адже билини — це наука, галузь історії, а в історії приблизність, недостатня обізнаність, підтасовка — злочинні. Це призводить до того, що розенберги й геббельси узурпують владу над умами і роблять народ сліпим зборищем, покірним волі маніяка… Вона розповідала про Муромця і про спільність німецького й шведського фольклору з нашим і запевняла, що саме «варяги занесли на Русь казкові сюжети; хоч вірогідніше це прийшло від греків, варто лише згадати Володимира Мономаха, його «Повчання своїм дітям»… Ах, яка ж це добра література і як погано, що ми її зовсім не знаємо…»

Він знову почув батька, який читав йому уривки з цієї книжки, що не збереглася повністю, та навіть те, що збереглося, дивовижне: «Послушайте мене, аще не всего примите, то половину…» Батько тоді сказав: «Ти відчуваєш благородство його характеру в цих кількох словах? Всесильний князь не наказує… Як кожна талановита людина, він схильний до гумору, він скептичний, а тому добрий, він не претендує на ціле, аби тільки хоч частину взяли його думок…» Батько тоді вперше пояснив йому, що після перемоги іконоборців у Візантії, коли верх узяли ті, хто вимагав у мирському житті дотримуватись виснажливого чернецтва (родючість земель і щедрість сонця давали людям змогу на берегах Егейського моря розкошувати, тому пастирям треба було забрати все в кулак, спонукати людей до крутої дисципліни, щоб не повторилася нова римська навала), Мономах посмів протистояти Константинополю, хоч по матері був греком… Він до молитви — на відміну від візантійських догматиків — ставився не як до бездумно затвердженого постулату, він казав, що це просто засіб постійно дисциплінувати волю. Він хотів добитися від підданих запалу до праці не монастирським затворництвом, а розумною дисципліною, крізь століття дивився Мономах, тому й проповідував: «Кто молвит: «Бога люблю, а брата своего не люблю», тот самого себя обличает во лжи… Паче же всего гордости не имейте в сердце и в уме… На войну вышед, не ленитеся, ни питью, ни еденью не предавайтесь и оружия не снимайте с себя… Лжи блюдися и пьянства, в то бо душа погибает и тело…» Звідси ж Муромець пішов, від південного моря й грецької спадковості, від доброти й відчуття сили, а благородна людина до своєї могутності ставиться з обережністю, боїться образити того, хто слабший, тому й простив спочатку свого грішного сина, повірив йому, як не повірити слову? «А як я міг про це сказати Дагмар? За роки роботи тут я привчав себе в розмові з іншими пристрасно цікавитися тим, що знаю, що не цікаво мені, і вдавати, що пускаю мимо вух те, що для мене по-справжньому важливе; щоб працювати, я змушений був стати актором, жити чеканням репліки, яку треба подати. Але якщо актор заздалегідь знає свою роль, устиг вивчити слова й запам'ятав мізансцени, то мені доводилося жити, немов у шаленому вар'єте, експромтом, де не прощають паузи, свистять, затюкують і женуть зі сцени… А втім, у моєму випадку не свистять, а розстрілюють у підвалі. Потім, коли все скінчиться, я розповім Дагмар про Мономаха — історію не можна брати «з голосу», в неї треба поринати, як у купіль на хрещенні, її треба пити, як воду в пустелі, її треба відчувати, як математик усім єством відчуває формулу — ніякого чванства, горе й правда порівну, велике й ганебне поряд, тільки факти, а вже потім трактування… Я розповім їй… Стривай, а що ти їй розповіси? Ти нічого не зможеш їй розповісти, бо в кишені в тебе шматок гострого металу, а за стіною сидять люди, які люблять дивитися, як інші корчаться в муках, ти ж стаєш таким сильним, коли дивишся на муки іншого, ти помазаний жахом вседозволеності, ти…»

— Хайль Гітлер, групенфюрер! — почув Штірліц високий голос Ойгена і зрозумів, що прийшов Мюллер.

Павуки в банці — І

Генерал Бургдорф, який представляв глибинні інтереси армійської розвідки при ставці, вибравши момент, коли Борман вийшов від фюрера, звернувся до ад'ютанта Йоханнмайєра, щоб той доповів Гітлеру, що він просить приділити йому п'ять хвилин для невідкладної і дуже важливої розмови.

Бургдорф знав, що телеграму від Герінга перший одержав не Гітлер. Телеграфісти зразу ж — немов здогадуючись, що вона надійде, ніби їх попередив заздалегідь помічник рейхслейтера Цандер — віднесли телеграму саме йому; той — через хвилину — був у Бормана. Армійська розвідка продовжувала свою методичну, скрупульозну роботу й тут, у бункері, діставши відповідні вказівки від генерала Гелена, перед тим як він «виїхав» на південь, у гори, «готувати свої кадри» до роботи «після переможного завершення битви на Одері».

Зіставивши ці та інші дані, що сходилися до його кабінету, Бургдорф прийшов до висновку, що саме Борман не дозволяє Гітлеру виїхати в Альпійський редут; саме Борман впливає на Геббельса, цього сліпого фанатика, хвору, недолугу людину в тому розумінні, що тільки в Берліні можна вирішити кінець битви, а Геббельс — єдиний серед бонз, який справді вірив і вірить у божевільну ідею національного соціалізму, Борман цим користується, вміло натискує на клавіші, видобуваючи потрібні йому звуки. Він у тіні, як завжди, в тіні, а Геббельс заливається, малює картини майбутньої перемоги, пророкує чудо; фюрер слухає зачаровано, на обличчі з'являється вдоволена усмішка, він заплющує очі, й обличчя його стає, як і раніше, — вольовим, рубленим.

Бургдорф щиро намагався збагнути логіку Бормана, намагався, але не міг. Він знав таємне життєлюбство цієї людини, його фізичне здоров'я, селянську, надійну спритність, відсутність будь-яких комплексів, повну свободу від норм моралі, жадібність, яку він так старанно приховував від усіх. Усі ці риси Бормана не дозволяли досвідченому розвідникові, аристократу за походженням, бувалому в бувальцях Бургдорфу припустити, що Борман, так само як і Гітлер, зважиться на те, щоб покінчити життя самогубством. При цьому він розумів, що в Бормана незмірно більше можливостей для того, щоб зникнути, ніж у нього, бойового генерала. Він знав, що Борман обладнав принаймні триста конспіративних квартир у Берліні, понад сімсот сорок по всій Німеччині, йому було відомо — через одного з шифрувальників ставки, — що існує якась мережа, вона проходить пунктиром через Австрію, Італію, Іспанію і замикається на Латинську Америку. В цій мережі провідну роль відіграють люди з секретного відділу НСДАП і ряд вищих функціонерів СС, зав'язаних на Мюллера; для кого ж було створено цей ланцюг, як не для самого Бормана? Проста логіка підказувала ще одне запитання: коли можна запустити цей ланцюг у роботу? Лише після того, як зникне Гітлер. Де це може статися якнайшвидше? Тут, у Берліні, бо коли вивезти звідси Гітлера в абсолютно неприступний для штурму Альпійський редут, що височить над усіма навколишніми районами Південної Німеччини, обладнаний радіозв'язком з усім світом, то битва може тривати ще й місяць, і два, а відносини між союзниками, дуже різнорідними за своєю суттю, такі, що все може трапитись. І тоді буде капітуляція, але аж ніяк не беззастережна, а з передачею функції влади на істинно німецьких землях армії, тим її силам, які вже зараз згодні негайно пустити англо-американців у Берлін. Туди, до Альпійського редуту, можна ще підтягти відбірні частини вермахту; військ СС — крім батальйону охорони — і в заводі нема, недаремно армія попросила Гітлера кинути на передову найбільш віддані йому дивізії «Адольф Гітлер» і «Мертва голова», недаремно ця комбінація проводилася так послідовно й терпляче, підстроюючись під рублені акції Бормана. В Альпійському редуті Гітлер виконає волю армії або ж армія вживе своїх заходів — те, що не вдалося двадцятого липня сорок четвертого, коли бомба полковника Штауфенберга чудом не зачепила диктатора, зроблять інші, їм немає ліку, тільки б виманити Гітлера звідси, тільки б вийти з-під задушливої опіки Бормана та його гестапівських СС…

…Гітлер прийняв Бургдорфа зразу ж, поцікавився його здоров'ям: «У вас брезкле обличчя, може, попросити моїх лікарів проконсультувати вас?» — спитав про новини з фронтів, задоволено вислухав відповідь, що битва триває з незнаною досі силою і ще далеко не все втрачено, як вважає дехто, а потім перейшов до головного, до того, що гарантувало йому, Бургдорфу, життя в тому випадку, якщо він зараз зможе переграти Бормана, переконати Гітлера в своїй правоті, а зробити це можна, лише сподіваючись на суху логіку й закони армійської субординації, до якої Гітлер, як капрал першої світової війни, ставився запопадливо.

— Мій фюрер, — сказав він з явною байдужістю до того, про що доповідав, — я тільки-но дізнався про справжню причину, через яку ви розжалували рейхсмаршала. Я не вдаюся в політичну суть справи, але мене не може не тривожити, що люфтваффе залишилися без головнокомандуючого. В дні вирішальної битви це завдає шкоди загальній справі, бо льотчики не можуть воювати, коли немає єдиної руки, коли в них немає свого фюрера в небі. —Бургдорф знав, що, коли він зупиниться бодай на мить, змінить стиль розмови, поспішить або, навпаки, уповільнить її, Гітлер зразу ж переб'є, і почнеться патякання, і з'явиться Борман, який тепер не залишає фюрера більше як на півгодини, а тоді його операція не пройде. — Тому я прошу вас підписати указ про те, що головкомом люфтваффе ви призначаєте нинішнього командуючого повітряним флотом у Мюнхені генерал-полковника Ріттера фон Грейма.

— Де Борман? — спитав Гітлер безпорадно. — Краще почекаємо Бормана…

— Рейхслейтер ліг відпочити, фюрер, — сміливо збрехав Бургдорф. — Прошу вас — поки ви підпишете наказ, порадившись з рейхслейтером, — дозволити мені радирувати в Мюнхен фон Грейму, щоб він негайно вилетів у Берлін… Це такий ас, що зможе посадити літак на вулиці, та й потім ми ще тримаємо в своїх руках кілька льотних полів на аеродромах… Я попрошу його взяти з собою Ганну Рейч, — натиснув Бургдорф, знаючи, що ця видатна льотчиця, справжній майстер пілотажу, подобалася Гітлеру, він підкреслював свою прихильність до неї, повторюючи: «Нація, що породила таких жінок, непереможна».

— Так, так, — згодився Гітлер стомлено, — нехай він прилетить, щоб доповісти… Про його призначення головнокомандуючим я повідомлю йому тут сам, коли погоджу це питання з Борманом і Гіммлером…

Бургдорф вийшов у радіооператорську і віддав наказ Грейму й Ганні Рейч негайно вилетіти в Берлін. Через двадцять хвилин про це дізнався Борман. Через сорок сім хвилин у Мюнхен пішла його радіограма, в якій фон Грейму було наказано перед вильотом підготувати не тільки всю документацію про стан справ у люфтваффе, але й міркування про перебудову роботи повітряного флоту рейху. Знаючи машину, Борман точно розрахував удар, розуміючи, що на підготовку доповіді потрібно не менше двох-трьох днів. Тоді Грейм просто не зможе посадити літан у Берліні.

Заглянувши після цього до Бургдорфа, він сказав:

— Генерале, я дякую вам за чудову пропозицію, яку ви внесли фюреру: кращої кандидатури, як фон Грейм, я не міг би назвати. Я попросив фон Грейма підготувати вичерпну доповідь — новий головнокомандуючий має бути у всеозброєнні — гадаю, що найближчими днями ми вітатимемо нашого аса в кабінеті фюрера…

— Але ж він тоді не зможе приземлитися, — не витримав Бургдорф. — Навіщо цей спектакль, рейхслейтер?

Борман важко посміхнувся:

— Ви стомилися, генерале. Випийте чарку айнціану, якщо хочете, я почастую вас своїм — мені прислали ящик з Берхтесгадена, — і лягайте поспіть, у вас є ще час відпочити до початку наради у фюрера…

Бургдорф запитав Мюнхен, коли доповідь буде готова для Грейма. Відповідь надійшла зразу ж, наче її підготували заздалегідь:

— Працюють усі служби; очевидно, протягом найближчих двох діб усе буде надруковано на спеціальній машинці. До того ж Грейм погано себе почуває після недавнього поранення; лікарі докладають усіх зусиль, щоб швидше поставити на ноги генерал-полковника.

Бургдорф подивився на годинник: до початку конференції в Гітлера лишилося п'ять хвилин; відчуваючи страшенну важкість у всьому тілі, він пройшов через анфіладу кімнат: всюди за довгими столами сиділи офіцери СС особистої охорони фюрера. Перед кожним стояли пляшки бренді й шампанського.

Бургдорф спустився в приймальню, завішену картинами старих італійських майстрів; Борман якось сказав, що це лише стотисячна частина тих експонатів, які вивезли з картинних галерей світу, щоб прикрасити «чудо XX століття» — «музей» Адольфа Гітлера в Лінці.

На фоні пухирчатих стін, пофарбованих тюремною, сірою фарбою, обличчя старих чоловіків і пишнотілих красунь виглядали страшно, ніби на малині у скупщика краденого. Світло падало нерівно, тому олія виблискувала, здавалася тьмяно-жирною. Були помітні тріщини, дрібні, як зморшки на обличчях старих жінок.

Ад'ютант Гюнше, зустрівши Бургдорфа, сказав, що фюрер пробачається за запізнення, він кінчає снідати, попросив почекати п'ять хвилин.

Увійшов Кребс, мовчки потиснув Бургдорфу руку.

— Над нами ще немає російських танків? — похмуро пожартував Бургдорф.

Кребс, позбавлений почуття гумору, відповів:

— Таких даних поки що не надходило…

…Гітлер прийшов у супроводі Бормана й Геббельса; його сильно хитало, трусилася вся ліва половина тіла.

Мовчки потиснувши руки Кребсу й Бургдорфу, він запросив усіх у конференц-зал. Бургдорф звернув увагу на Геббельса — в очах Кульгавого метався страх, обличчя обтягнуте пергаментною зморшкуватою шкірою — наче маска.

Ад'ютант начальника штабу Болдт на запитання Гітлера чим добрим він може порадувати присутніх, відповів:

— Танки Рокоссовського просунулися на п'ятдесят кілометрів на схід від Штеттіна і розвивають наступ по всьому північному фронту, поступово скупчуються в напрямі до Берліна…

Гітлер обернувся до Кребса й спроквола відчеканив:

— Оскільки Одер — чудовий природний бар'єр, який дуже важко подолати, успіх російських армій проти третього танкового угруповання свідчить про повну некомпетентність німецьких воєначальників!

— Мій фюрер, — відповів Кребс, — танкам Рокоссовського протистоять старики фольксштурму, озброєні гвинтівками…

— Пусте! — відрубав Гітлер. — Усе це нісенітниці й дурниці! До завтрашнього вечора зв'язок Берліна з північчю повинен бути відновлений, кільце росіян пробите, фронт стабілізований!

Бургдорф, що вийшов на кілька хвилин у радіорубку, повернувся з повідомленням, що всі атаки генерала Штайнера, улюбленця Гітлера, якого Гіммлер підняв до вершин могутності, захлинулися.

— Ці кретини й тупиці СС не влаштовують мене більше! — Гітлера трясло ще дужче, він ледве тримався на ногах. — Я знімаю його!

Обернувшись, Гітлер повільно пішов до виходу з конференц-залу.

Дивлячись йому вслід, Бургдорф тихо сказав:

— А російська артилерія, рейхслейтер, як ви й передбачали, вже почала обстріл аеродрому Темпельхоф… Я не певен, що туди тепер може приземлитися навіть найменший літак.

Гітлер завмер біля дверей, повільно обернувся й відчеканив:

— Ганна Рейч посадить літак навіть у провулку!

Ось як уміє працювати гестапо! — V

— Чого вони мовчать? — спитав Мюллер задумливо. — Чому б вашому Центру не відповісти так, що, мовляв, пообіцяйте йому, Мюллеру, недоторканність, а потім захомутайте й привезіть у луб'янський підвал? Або відрізати: «З гестапо ніяких справ…» Але вони мовчать… Що ви думаєте з цього приводу, Штірліц?

— Я жду. А коли ждеш, важко думається.

— До речі, ваше справжнє прізвище?

— Штірліц.

— Ви з тих німців, які народилися й виросли в Росії?

— Скоріш навпаки… Я з тих росіян, які виросли в Німеччині…

— У вас дивне прізвище — Штірліц?

— Вам знайоме прізвище Фонвізін?

Мюллер спохмурнів, лоб його вкрився глибокими зморшками; будь-яке слово Штірліца він сприймав насторожено, зразу ж шукав другий, глибинний смисл.

— Вільгельм фон Візін був обербургомістром у Нейштадті, якщо мене не зраджує пам'ять…

Штірліц, зітхнувши, лагідно всміхнувся:

— Фонвізін був великим російським письменником… Хіба прізвище визначає суть людини? Найкращими пейзажистами Росії були росіянин Саврасов і єврей Левітан… Десь в енциклопедії так і написано: «Великий російський художник Левітан народився в бідній єврейській родині…»

— А той диктор, який читає по радіо сталінські накази армії, його родич?

— Не знаю…

— Коли б наш псих дав наказ написати в енциклопедії, що «великий німецький учений Ейнштейн народився в бідній єврейській родині», ми зараз мали б у руках зброю «відплати»…

— Одного психа ви б уламали… Але їх тут надто багато. Та й потім вони не могли без того, щоб не винайти ворога… Не росіянин чи єврей, то був би зулус чи таїландець… Втокмачили б у голову, що тільки через зулусів у рейху немає масла, а таїландці винні в масовому безробітті… Доктор Геббельс великий мастак на такі винаходи…

— Хочете мене розпропагувати, Штірліц?

— Ні. Перевербувати — це так.

— Не збігається. Упущено одну логічну ланку. Ви вже перевербували мене, надіславши шифровку у ваш Центр! Але вони, мабуть, не зацікавлені в такому агенті, як я. Альфред Розенберг недаремно казав, що головна вразлива ланка Росії криється в тому, що там абсолютно відсутній американський прагматизм… Марксисти, вони… ви живете духовними формулами… Вам треба подружитися з Ватіканом, — ті теж вважають, що дух визначає життя, а не навпаки, як твердив… ваш бородатий учитель… Що ви робитимете з тими грошима, які росіяни переказали на ваші рахунки? Хочете відписати їх комусь? Слово честі, я перешлю за призначенням… Де, до речі, ваша Цаченька?

— Сашенька, — виправив його Штірліц. — Це моя сестра…

— Навіщо брешете? Чи ви забули свої слова? Ви ж сказали Дагмар, що це та жінка, до якої ви були прив'язані все життя…

— Як, до речі, Дагмар?

— Добре. Вона чесно працює на мене. Дуже талановитий агент.

— Вона вам віддала мою явку в Швеції?

— Звичайно.

Мюллер невміло закурив, подивився на годинник:

— Штірліц, я дав вам фору. Час минув. Я дзвонив сюди, поки був у бункері, тричі. Я дуже чекав. Але тепер — усе. Мої резерви вичерпано…

— Бісмарк казав, що росіяни довго запрягають, але швидко їздять. Може, ще трошечки почекаємо?

— Тоді — пишіть! Я згоден чекати, поки є можливість! Та пишіть же! Про все пишіть, з самого початку! Всі явки, паролі, номери ваших рахунків, схеми зв'язку, імена керівників… Я повинен на вашому прикладі готувати кадри моїх майбутніх співробітників! Зрозумійте ж мене! Ви — унікальні, ви являєте інтерес для всіх…

— Не буду. Я просто не зможу, пане Мюллер…

— Ну що ж… Я зробив для вас усе, що міг… Доведеться допомогти вам.

Він підвівся, підійшов до дверей, розчинив їх. До кімнати ввійшли Ойген, Віллі й Курт; Мюллер зітхнув:

— В'яжіть його, хлопці, і забийте кляпом рота, щоб не було чути крику…

Штірліц заплющив очі, щоб Мюллер не побачив у них сліз.

Але він відчув, як сльози покотилися по щоках, солоні й бистрі. Він відчув їх морський смак. Перед очима було прекрасне обличчя Сашеньки, коли вона стояла на пірсі Владивостоцького порту і її штовхали з усіх боків, а вона тримала в руках свою маленьку хутряну муфточку, і це було так беззахисно, що серце його розривалося тоді від любові й туги, і скільки б — за двадцять три роки, що минули відтоді, — життя не зводило його з іншими жінками, він завжди, прокинувшись уранці, як солодку відплату, бачив перед собою лише її, Сашине обличчя. Мабуть, так у кожного мужчини. В його серці зберігається лише пам'ять про перше кохання, з ним він живе, з ним і помирає, проклинаючи той день, коли попрощався з тією, що стояла на пірсі, і по щоках її текли рясні сльози, але вона посміхалася, бо знала, як ти не любиш жінок, що плачуть, ти тільки раз, ненароком, сказав їй про це, але ж кохані запам'ятовують усе, кожну дрібничку, коли, звісно, вони кохають…

…А потім увійшов лікар, діловито відкрив саквояж, витяг шприц, зламав ампулу, яку вийняв з металевої коробочки (на ній було виведено чорною фарбою свастику й символи СС), набрав повний шприц, грубо загнав його у вену Штірліца, не протерши навіть шкіру спиртом.

— Зараження не буде? — спитав Мюллер, жадібно стежачи за тим, як бура рідина входила в тіло.

— Ні. Шприц стерильний, а в нього, — лікар кивнув на Штірліца, — шкіра чиста, пахне апельсиновим милом…

Висмикнувши шприц, він не став припікати ранку, швидко зібрав усе своє причандалля і, закривши саквояж, запитливо подивився на Мюллера.

— Ви ще можете знадобитися, — сказав той. — Ми маємо справу з особливим екземпляром. Однієї ін'єкції може не вистачити…

— Йому вистачить, — сказав лікар, і Штірліца вразило те, що в лікаря було таке спокійне обличчя, який він благовидний, з високими залисинами, великими й теплими руками, які звичайні його очі, як він старанно поголений, мабуть, у нього є діти, а може, навіть і онуки. Як же таке поєднується в людині, в людях, у світі? Як можна вдень робити зло — жахливе й протиприродне, — а ввечері навчати дітей, як треба поважати старших, берегти маму…

«Вони питатимуть тебе, Максиме, — сказав собі Штірліц, відчуваючи, як по тілу повільно розливається щось пекуче, наче в кров увели японський бальзам, яким лікують радикуліт. Спочатку тепло, а потім, після тривалого втирання, настає розслаблене умиротворення, біль проходить, і ти відчуваєш блаженство, і тобі хочеться, щоб біля твого ліжка сидів давній друг і говорив про всякі дрібниці, а ще краще, якби згадував про тих, хто тобі дорогий, а в кімнаті пахло б пряженими зернами кави й ванільного тіста, яке так чудово готував у Шанхаї Лю-сан. — Вони ставитимуть запитання, і ти нічого не зможеш зробити, ти будеш відповідати їм… Хоча що тобі казав Ойген про наркотики, котрі пробував на них Скорцені? Ти відповідай їм не кваплячись, згадуй про Москву, ти ж пам'ятаєш своє місто, ти його дуже добре пам'ятаєш, вопо живе в твоєму серці, як Сашенька і як син, згадуй, як ти вперше зустрів свою кохану у Владивостоці, в ресторані «Версаль», і як до столика її батька підійшов начальник контррозвідки Гіацинтов, і як ти познайомився з Миколою Івановичем Ванюшиним, ти відповідай їм про те, що тобі приємно згадувати, чуєш, Максиме? Будь ласка, постарайся не поспішати, ти ж взагалі страшенне поспішайло, тобі так багато коштувало навчитися стримувати себе, держати в кулаці, раз по раз примушуючи до повільності… Ох, як дзвенить у голові, який жахливий, важкий дзвін, ніби б'ють по скронях…»

…Мюллер нахилився над Штірліцом, зблизька зазирнув йому в очі, побачив розширені зіниці, піт на лобі, над губою, на скронях, тихо сказав:

— Я й зараз зробив усе, щоб полегшити твої страждання, дружище. Ти мій брат-ворог, розумієш? Я в захопленні від тебе, але я нічого не можу вдіяти, я професіонал, як і ти, тому пробач мені і відповідай. Ти чуєш мене? Ну, відповідай мені! Ти чуєш?

— Так, — сказав Штірліц, болісно стримуючи бажання відповісти відверто, швидко, щиро. — Я чую…

— От і добре… Тепер розкажи, як звати твого шефа? На кого він виходить у Москві? Коли ти почав на них працювати? Хто твої батьки? Де вони? Хто така Цаченька? Адже ти хочеш розповісти мені про все це, чи не так?

— Так, — відповів Штірліц. — Хочу… Мій батько був дуже високий… Худий і вродливий, — стримуючи себе, чіпляючи в собі слова, мовив Штірліц, розуміючи десь у глибині душі, що він не має права говорити жодного слова.

«Ну, не поспішай, — благально сказав він собі і раптом збагнув, що найстрашніше позаду, він може думати, незважаючи на те, що в ньому живе бажання говорити, тільки говорити, ділитися своєю радістю, бо пам'ять про прекрасне — найвища радість, відпущена людині. — Адже ти все розумієш, Максиме, ти розумієш, що він дуже чекає, як ти йому все розповіси, а тобі хочеться розповісти йому все, але при цьому ти ще розумієш, що робити цього не можна… Все не так страшно, — подумав він, — людина сильніша за медицину, якби вона була сильніша за нас, тоді ніхто ніколи не вмирав би».

— Ну, — квапив його Мюллер. — Я чекаю…

— Батько мене дуже любив… Бо я в нього був єдиний… У нього була родимка на щоці… На лівій… І гарна сива чуприна… Ми з ним часто їздили гуляти… У Вузьке… Це невеличке село під Москвою… Там стояли ворота, які побудував Паоло Трубецькой… В них сідало сонце… Все… Повністю… Тільки треба вміти ждати, поки воно сяде… Там є така місцина, з якої це добре видно, сам Паоло Трубецькой показав її батькові…

— Як прізвище батька? — нетерпляче спитав Мюллер, запитливо глянувши на лікаря.

Той узяв руку Штірліца, знайшов пульс, знизав плечима і, знову відкривши свій саквояж, вийняв шприц, наповнив його другою дозою чорної рідини, вколов у вену і сказав, Мюллеру.

— Зараз він говоритиме швидше. Тільки ви надто лагідно ставите запитання, запитуйте вимогливіше, різкіше.

— Як прізвище батька? — спитав Мюллер, наблизившись, до Штірліца майже впритул. — Відповідай, я чекаю.

— Мені боляче, — сказав Штірліц. — Я хочу спати. Він заплющив очі, сказавши собі: «Ну, будь ласка, Максиме, стримайся; тобі буде дуже соромно, якщо ти поспішатимеш, ти ж знаєш, хто стоїть над тобою, в тебе розвалюється від болю голова, мабуть, вони влили тобі завелику дозу — використай це. А як я можу це використати, — заперечив він собі, — цього не можна робити, бо я змушений відповісти на всі запитання, мене ж запитують. Мюллер запитує, він хоче, щоб я розповів йому про батька, що ж тут поганого?!»

Мюллер узяв Штірліца за підборіддя, відкинув його голову, крикнув:

— Скільки можна чекати, Штірліц?!

«От бачиш, — сказав собі Штірліц, — як поспішає ця людина, а ти примушуєш її ждати. Але ж це Мюллер! Ну то й що? — здивувався він. — Мюллеру цікаво знати про твого батька, в нього теж був батько, він і про себе говорить «тато-Мюллер». Стривай, — почув він далекий голос, що долинув до нього з глибини його свідомості, — він іще про себе каже «гестапо-Мюллер». А ти добре знаєш, що таке гестапо, Максиме? Звичайно, знаю: це державна таємна поліція рейху, на чолі її стоїть Мюллер, ось він наді мною, і його обличчя сіпається, бідолашний тато-Мюллер, ти дуже погано поводишся, Максиме, він же чекає…»

— Батько мене любив, він ніколи не кричав на мене, — сонно відповів Штірліц. — А ви кричите, і це негарно…

Мюллер обернувся до лікаря:

— Цей препарат на нього не діє! Вколіть йому що-не-будь іще!

— Тоді може бути кома, групенфюрер…

— То якого ж біса ви обіцяли мені, що він говоритиме?!

— Дозвольте, я поставлю йому запитання?

— Ставте. Тільки швидше, в мене кінчається час!

Лікар нахилився над Штірліцом, узяв його за вуха холодними, хоч товстими, здавалося б, добрими пальцями батька й діда, боляче вивернув мочки і почав запитувати, вбиваючи запитання в лоб:

— Ім'я? Ім'я? Ім'я?!

— Моє? — Штірліц відчув до себе жаль від того, що біль у мочках був принизливий, його ніхто ніколи не м'яв за вуха, це тільки Фріца Макленбаха — вони жили на одній сходовій клітці в Цюріху, в дев'ятсот шістнадцятому, перед тим як батько поїхав слідом за Леніним у Росію, — м'яв за вуха старший брат, здається, його звали Вільгельм, ну, згадуй, як звали старшого брата, в нього ще був велосипед, і всі хлопці заздрили йому, а він нікому не давав покататися; і маленький Платтен навіть плакав, так він мріяв проїхати на нікельованому великоколісному диві з дзвінком, прикріпленим на кермі… — Мені боляче, — повторив Штірліц, коли лікар ще дужче вивернув йому мочки. — Це некоректно, я вже старий, навіщо ви крутите мені вуха?

— Ім'я?! — крикнув лікар.

— Він знає, — Штірліц кивнув на Мюллера. — Він про мене все знає, він такий розумний, мені навіть його шкода, у нього багато горя в серці…

Мюллер нервово закурив. Пальці його злегка тремтіли. Обернувшись до Ойгена, він сказав:

— Ходім зі мною…

У сусідній кімнаті було порожньо; диван, книжкові шафи, гірка з кришталем; багато пляшок вина, навіть одна португальська — вино «Верді»; його довго не можна зберігати. Очевидно, подарували лісабонські дипломати, хоч навряд — усі вже давно поїхали. Як же воно сюди потрапило?

— Ойген, — сказав Мюллер, — усе йде чудово. Я сподіваюсь, ви розумієте, що мені зрештою наплювати, як звали його батька й матір, а також кохану жінку…

— Тоді навіщо все це? — здивувався Ойген.

— Для того, що він мені потрібен зовсім, в іншій якості. Лікар, уколи, допит — це продовження гри. І якщо ви проведете її до кінця, я віддячу вам так, що ваші онуки згадуватимуть вас найдобрішим словом… Що вам дорожче: Рицарський хрест чи двадцять п'ять тисяч доларів? Ну, кажіть правду, дивіться мені в очі!

— Групенфюрер, я навіть не знаю, що сказати…

— Слава богу, що зразу не викрикнули про хрест… Значить, розумний. Ось. — Він витяг з кишені товсту пачку доларів. — Це десять тисяч. Ще п'ятнадцять ви одержите на моїй конспіративній квартирі по Бісмаркштрасе, сім, апартамент два, коли прийдете до мене й скажете, що операцію завершено. А суть її зводиться ось до чого, Ойген… Про неї знають тільки двоє: ви і я… Ні, про це ще здогадується третій, рейхслейтер Борман… Отже, я довіряю вам вищу таємницю рейху, розголошення її карається загибеллю всіх ваших рідних, а я знаю, як ви любите своїх дочок Марію й Марту, тому саме вас я обрав для завершення цієї моєї коронної операції… Нехай лікар його питає ще з півгодини, не заважайте йому, хай старається як хоче, але колоти більше не давайте. Потім, коли Штірліц знепритомніє, перенесіть його сюди, покладіть на диван, руки зчепіть наручниками, ноги скрутіть дротом. Нехай він спить, потім посадіть у сусідній кімнаті фрейлейн Зіверт з Грубером. Він повинен без упину, швидко диктувати їй той матеріал, який я вже передав йому: це цілком секретні дані, що містять у собі компрометуючу документацію на французів, близьких до їхнього нового уряду. Простежте за тим, щоб у той момент, коли ви вестимете Штірліца в туалет — ви призначите йому свій час, чотири рази на день, — штурмбанфюрер Тешке голосно й нервово диктував фрау Лотер такі ж матеріали на російських воєначальників… Дозвольте Штірліцу зафіксувати, в якій саме кімнаті працює Гешке, зрозуміли? Лікар прийде сюди ще раз, мабуть, завтра, але все залежить від того, як міцно ми будемо стримувати червоних… Нехай він питає Штірліца про ім'я, явки й таке інше, список запитань я вам підготував; вдавайте, що ви страшенно розлючені, підганяйте його, можете бити, але так, щоб він потім міг рухатись, бережіть його ноги, руки, нирки й легені. Обличчя я віддаю вам у повне, розпорядження, чим більше ви його скалічите, тим краще; тільки бережіть очі, не дай боже, якщо він осліпне або очі затечуть так, що він погано бачитиме… По радіозв'язку я вам весь час повідомлятиму, як ідуть справи з просуванням росіян… Коли я скажу, що вони вже близько, розіграйте паніку, дзвоніть у порожню трубку, вимагайте відповіді, що робити з Штірліцом, пояснюйте вашому відсутньому співрозмовикові, що російські танки за кілометр звідси, просіть санкцію на те, щоб його розстріляти, або ж вимагайте, щоб прислали штурмовиків і забрали його в безпечне місце… А потім до вас прийде моя людина, вона скаже пароль: «Я приніс посилку від доктора Рудольфа, розпишіться». Він передасть саквояж, в ньому міна з радіомеханізмом… Ви занесете саквояж у кімнату, де працюють Гешке і фрау Лотер, сядете за стіл і напишете їм на папері: «Через п'ять хвилин ви повинні тихо покинути приміщення, спуститися вниз і йти на запасні квартири». Те ж саме ви напишете фрейлейн Зіверс і Груберу. Ви не зачиняйте дверей квартири, вийдете навшпиньки. Моя людина віддасть наказ радіоміні. Квартира вибухне. Але перш ніж вона вибухне, ви знімете з Штірліца наручники й замкнете його в туалеті. Ясно? Він сидітиме в туалеті — вибухова хвиля його не зачепить, тільки оглушить… Завтра вранці, перед тим як вести Штірліца в туалет, простежте, щоб двері кімнати, де працює Гешке, не зачиняли, нехай він побачить відкритий сейф, чемоданчики з документами, друкарську машинку, нехай почує текст… Кінцеву мету завдання ви зрозуміли?

— Ні, групенфюрер.

— З часом зрозумієте. Коли ви прийдете до мене на Бісмаркштрасе, я поясню вам її потаємну суть. Ви встигли вивезти сім'ю з Берліна?

— Ні, групенфюрер.

— Попрощайтесь з ними по телефону, я накажу їх евакуювати у Мюнхен негайно.

— Спасибі, групенфюрер!

— Та годі вам, дружище, — звичайна товариська турбота, це не варто подяки…

Павуки в банці — ІІ

Кребс закінчував доповідати, коли в конференц-залі з'явився Лоренц, шеф прес-офісу ставки; радіостанція міністерства пропаганди перехопила повідомлення з Швеції: американці вийшли до Торгау, на Ельбі, захопивши, таким чином, значну територію, яка — згідно з Ялтинською декларацією — має бути під контролем росіян.

Гітлер не дослухав навіть повідомлення про те, що відбулася урочиста зустріч солдатів двох армій; він жив лише собою, своїми уявленнями, своєю раз і назавжди вигаданою схемою:

— Ось вам новий приклад того, що провидіння на нашому боці! Це початок бійки між росіянами і англо-американцями! Панове, німецький народ назве мене злочинцем і правильно зробить, якщо я сьогодні погоджусь на мир, в той час як завтра коаліція ворогів розвалиться! Хіба ви не бачите реальної можливості для того, щоб завтра, сьогодні, через годину почалася шалена битва між більшовиками і англосаксами тут, на землі Німеччини?!

Артур Аксман, новий фюрер гітлер-югенду, якого запросили на конференцію, — він тепер залишив свою штаб-квартиру на Адольф Гітлер Платц і розмістився з польовим штабом на Вільгельмштрасе, захищаючи від червоних ближні підступи до рейхсканцелярії, — ступив крок уперед і зачарованими, сяючими круглими очима потягнувся до Гітлера:

— Мій фюрер, героїчна молодь столиці віддана вам, як ніколи! Жоден росіянин не прорветься до рейхсканцелярії! Ми стоятимемо на смерть до того моменту, поки більшовики не поб'ються з англосаксами! У тому разі, якщо ви вирішите перенести свою ставку в Альпійський редут, я гарантую, що мої хлопці забезпечать прорив: вони готові загинути, але врятувати вас!

Гітлер лагідно посміхнувся Аксману й трохи занепокоєно подивився на Бормана. Той сухо сказав:

— Фюрер не сумнівається у відданості гітлер-югенду, Аксман, але нехай хлопчики все-таки живуть, а не гинуть, у цьому їхній обов'язок перед нацією: перемогти, зоставшись живими!

Гітлер кивнув, потамувавши зітхання…

…На наступній конференції змучений Кребс стомлено доповідав обстановку по всіх секторах оборони столиці. Він монотонно перелічував назви вулиць, де йшли бої, називав номери будинків, які захищалися дуже вперто.

— Я хочу, мій фюрер, — закінчив Кребс, — щоб ви нарешті вислухали коменданта Берліна генерала Вейдлінга: я вважаю, що не маю права відмовляти йому більше.

Вейдлінг, нервово покашлюючи, не дивлячись на Бормана й Геббельса, ніби вчепившись поглядом в обличчя Аксмана, сказав:

— Фюрер, битва за Берлін закінчилась. Доля столиці вирішена. Я беру на себе персональну відповідальність вивести вас з кільця живим, щоб ви могли продовжувати керівництво нацією в її боротьбі проти ворога з Альпійського редуту! Надії на прорив армії Венка марні, фюрер.

У бляклих, байдужих очах Гітлера не було нічого, крім апатії.

— Битва за Берлін увійде в історію цивілізації як поворотний момент боротьби, як диво, як врятування з неба, — тихо сказав він. — Це все, генерале, дякую вам.

…Вночі Борман запросив до себе нового лікаря Гітлера, пригостив айнціаном. Поклавши йому руку на коліно, спитав:

— Скажіть мені, старина, ви вірите, що ми виграємо битву за Берлін? Не бійтесь говорити правду, я її жду.

— Рейхслейтер, — відповів лікар, — коли тебе багато років привчають говорити те, що вважається правдою, хай це буде навіть справжнісінька брехня, в один день себе не переробиш…

— По-моєму, ви належали до тієї елітарної групи нашої співдружності, де завжди говорили правду одне одному…

Лікар похитав головою:

— Ви ж дуже добре знаєте, що ми говорили одне одному тільки ту правду, яка подобалася фюреру… А правда — це така штука, яка угодна лише одній субстанції: правді… Мя завжди були брехунами, рейхслейтер… Ні, я не вірю, що Берлін вистоїть…

— І я не вірю, — стомлено погодився Борман. — І мене зараз найбільше непокоїть доля нещасних берлінців… Але допомогти їм по-справжньому зможе тільки одна людина, і звуть цю людину вашим ім'ям.

— Що ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі ось що, — закривши очі долонею, стомлено провадив далі Борман. — Тільки ви знаєте, який укол треба зробити фюреру, щоб його воля, розум могли підкорятися іншій волі, зокрема моїй…

— Я давав клятву Гіппократа, рейхслейтер…

Борман перестав терти повіки, зітхнув:

— Та годі вам, справді… Тепер вас ніхто не примушує брехати… А ви все одно брешете… На кого потім звалите? Не на Гітлера ж… І не на мене… Ні він, ні я — у цей конкретний момент — вас до брехні не примушували. Треба зробити так, щоб фюрер легко піддавався виливу, лікарю… Зробивши так, ви виконаєте свій обов'язок перед нещасними німцями…

Розмова була важка, ватяна, але зрештою лікар пообіцяв посилити заспокійливий елемент в ін'єкціях. Більшого Борман не добивався, досить і цього.

У бункері йому тепер було погано: стіни давили, тиша приголомшувала, і він майже відчував свою приреченість.

Він зайшов до помічника Цандера, сказав, що, мабуть, через кілька днів треба буде готувати бригаду прориву для відходу на південь, в Альпи (і йому не відкривав правди, прирікаючи на загибель, тільки Мюллер знав усе). Потім зайшов у зал, де за довгим столом сиділи Бургдорф і Кребс. Перед кожним стояв прибор, дві відкорковані пляшки вермуту, Кребс пив мало — хворів на виразку шлунка, зате Бургдорф дудлив безперестану — видно, хотів захмеліти, але не міг.

Борман сів біля них. Служник эразу ж приніс йому прибор, пляшку айнціану — тут усі знали смаки рейхслейтера. Мовчки випивши, він побажав генералам приємного апетиту.

Бургдорф пирхнув:

— Дуже люб'язно з вашого боку…

— Ви чимось збентежені? — спитав Борман чемно.

— О, я збентежений багато чим, пане Борман! Я збентежений усім — так буде точніше! Я особливо збентежений з того часу, як, сівши в моє штабне крісло, я робив усе, щоб зблизити армію й партію! Друзі стали називати мене зрадником офіцерського стану, але я вірив — щиро вірив, — що мої вусилля відповідають вищим інтересам німців! А тепер я бачу, що мої намагання були не просто марні — вони були безглузді й наївні!

Кребс поклав долоню на руку Бургдорфа, але той сердито скинув її.

— Облиште мене, Ганс! — вигукнув він. — Людина мусить хоч раз у житті сказати те, що в неї наболіло! Через добу вже буде пізно! А в мене наболіло, ох, як наболіло! Наші молоді офіцери йшли на війну, сповнені віри в торжество справи! І що ж? Сотні тисяч загинули. А за що? За батьківщину? Майбутнє? За велич Німеччини?! Ні, дурниці! Вони загинули для того, щоб ви, пане Борман, жили в розкоші й панстві! В такій розкоші, яка не снилась навіть кайзерам! У такому панстві, якому могли б позаздрити феодали, — повна безконтрольність, нехтування інтересами нації, задушливе самозбагачення! Мільйони впали на полях битв в ім'я того, щоб ви, фюрери партії, набили свої кишені золотом, спекулюючи розмовами про духовне здоров'я нації! Ви набудували собі замків, набили їх краденими картинами й скульптурами, паразитуючи на горі німців! Ви зруйнували культуру Німеччини, ви розклали німецький народ, через вас він проіржавів зсередини! Для вас існувала тільки одна мораль: жити краще від усіх, владарювати над усіма, душити всіх і залякувати! І цю вашу провину перед нацією не можна спокутувати нічим, рейхслейтер! Нічим і ніколи!

Борман дивно посміхнувся, підняв чарку:

— Ваш спіч носив надто загальний характер… Коли хтось з моїх друзів і мріяв про те, щоб швидше розбагатіти, то мене ви в цьому звинуватити не можете!

— А ваші маєтки в Макленбурзі?! — не вгамовувався Бургдорф. — А ліси й поля, які ви купили у Верхній Баварії? А замок на озері Чімзеє?! Звідки все це у вас?!

— А я й не знав, що армія теж стежить за нами, — знову посміхнувся Борман і, допивши айнціан, підвівся з-за столу, закінчивши: — Бажаю вам славно відпочити, друзі, день буде клопіткий, усього найкращого…

Коли в обложений Берлін прилетів літак фон Грейма й Ганни Рейч, коли льотчиця чудом посадила його на краю льотного поля, яке утримували загони гітлер-югенду й чорні СС, Борман не злякався. Ін'єкції лікаря зробили своє діло: Гітлер став абсолютно безвольний, флегматичний, і навіть у розмові з Ганною Рейч, до якої він завжди був небайдужий, очі його були сонні, хоч на обличчі ще лишилась усмішка, немов покладена вмілим гримером.

Борман тричі підступав до розмови про політичний заповіт, але Гітлер, здавалося, не розумів, про що говорить рейхслейтер, або ж пускав мимо вух.

І тільки перед спектаклем одруження Гітлера з Євою Браун, який поставив Геббельс, а підказав це йому Борман, фюрер мовчки простяг рейхслейтеру аркуші паперу:

— Якщо у вас є якісь міркування, можете запропонувати корективи.

Борман вибачився, попросив дозволу сісти, став вивчати «політичний заповіт вождя німецької нації».

— Фюрер, — сказав він, підвівши очі, в яких (він легко примусив себе зіграти) з'явилися сльози, — цей документ переживе століття… Але тут немає списку нового кабінету… Я гадаю, що конче потрібно саме тут назвати тих, кому ви повністю довіряєте… Тільки тоді політичний заповіт стане активною зброєю для продовження нашої великої боротьби…

— А я вважаю розумним не включати новий кабінет рейху в заповіт, — відповів Гітлер. — Це, мені здається, здрібнюватиме ідею.

— О ні, мій фюрер! Якраз навпаки! — із запалом заперечив Борман. — Це свідчитиме про те, що ви продовжуєте керувати битвою! Прагматизм у даному випадку буде виявом спокійної величі вашого духу…

— Добре, — стомлено погодився Гітлер, — вписуйте, кого вважаєте за потрібне, а я скажу фрейлейн Гертруді Юнге, щоб вона передрукувала все начисто… Але я не відкидаю можливості вильоту з Греймом і Ганною Рейч в Альпійський редут, Борман… Я весь час думаю про це: все-таки живим я зможу більше, як ви на це дивитесь?

Борман не міг підняти очей, вони б його видали: страшна була в них зараз ненависть до цього тремтячого напівтрупа, що жадібно й боягузливо чіплявся за життя…

— Мюллер, — сказав рейхслейтер, запросивши до себе групенфюрера, — ви повинні зробити так, щоб сьогодні ж по шведському або швейцарському радіо відкритим текстом передали повідомлення про переговори Гіммлера з Бернадотом і про пропозицію рейхсфюрера відкрити Західний фронт англо-американцям. Зможете?

— Ні, — відповів Мюллер. — Це треба було робити тиждень тому, коли вони базікали в Любеку з Бернадотом, зараз почався хаос, рейхслейтер…

— А де отой… Штірліц?

Мюллер підвів очі на Бормана — нічого не зміг прочитати на його кам'яному обличчі. Подумавши, він відповів:

— Виконує моє завдання.

— Яке?

— З його допомогою я хочу закласти великий фугас під Кремль.

Борман здивувався:

— Хочете перекинути його в російський тил?

— Так, — відповів Мюллер. — Тільки фугас у мене паперовий, страшніший за будь-який динаміт.

— Доручити б йому шведів…

— Він теж нічого не зможе… Не втішайте себе…

— Мене не влаштовує така відповідь. Та й вас самого вона теж не може влаштувати. Ми починаємо запізнюватись.

— Ми запізнилися, рейхслейтер, — сказав Мюллер. — Нам треба негайно йти звідси… Ви тут нічого з ним не доб'єтесь…

І Борман — мабуть, уперше в житті — відповів прямо, не криючись, і без постійної перестраховки, яка вимотує душу:

— Доб'юсь, бо я знаю його, Мюллер. Я доб'юсь, коли ви зробите те, про що я вас прошу.

— Червоні не вестимуть з вами переговорів, рейхслейтер…

— Ви помиляєтесь. Помічник Цандер зробив аналіз російської преси: вони піддавали остракізму всіх керівників рейху, крім мене. Розумієте? Я завжди був у тіні, я йшов слідом, у мене не було того задушливого почуття хвилинного лідерства, яке вирізняло Гіммлера й Герінга. Я йшов у тіні, і я піднявся до вершини. Про зраду Герінга вже знає Москва. Новина про пропозиції Гіммлера союзникам стала відома Сталіну. Зараз про це дізнається й Гітлер. Англо-американці невпинно котяться на схід. Сталін зав'яз у Берліні. Угоду про зону окупації порушено. Чого б Сталіну не дозволити мені повернути німців на захід? Заманливо, Мюллер, дуже заманливо!

Мюллер похитав головою, зітхнув:

— Я, мабуть, зможу зробити так, що одна з моїх радіостанцій засадить у відкритий ефір — по-шведськи, а чому б ні? — повідомлення про пропозицію Гіммлера. Важливо, щоб наші радіооператори в міністерстві пропаганди вчасно підхопили це повідомлення: мої передавачі не такі сильні, як ваші.

— Навіщо потрібна радіостанція Геббельса? У нас тут наймогутніший радіоцентр…

— Нехай повідомлення прийде збоку, такому більше вірять, невже не ясно? — зітхнув Мюллер. — Найвищий смак плітки в тому й полягає, що вона йде від чужих…

…Прочитавши перехоплене повідомлення «шведського радіо» про пропозицію Гіммлера, яке приніс Геббельс, Гітлер зблід, губа одвисла, і він тонко закричав:

— Ну це вже вершина безстидства! Він брудний зрадник, він свиня! Я міг ждати удару в спину від генералів, а тут Гіммлер! Де Фегеляйн? Доставити його сюди! Нехай розповість мені про зраду Гіммлера, дивлячись в очі! Він його посланник при ставці! Він приховував від мене правду, цей мерзенний сластолюбець, що одружився на нещасній сестрі фрейлейн Браун, щоб наблизитись до мене! Доставте його негайно!

Фегеляйна знайшли на одній з конспіративних квартир. Він готувався до втечі на північ. У бункер його не повели, а за рекомендацією Бормана обергрупенфюрера розстріляли в саду рейхсканцелярії.

Через півгодини після страти родича Гітлер наказав Грейму й Ганні Рейч негайно вилетіти з Берліна в Шлезвіг-Гольштейн, знайти там Гіммлера, заарештувати його і розстріляти без суду й слідства.

Після цього Борман подався в радіоцентр і послав шифровку грос-адміралу Деніцу, в якій відкрито звинуватив верховне командування вермахту в зраді: єдина реальна сила в Німеччині — штаб армії, його тепер треба ізолювати й остаточно пригнітити страхом — ніяких переговорів, ніхто не сміє навіть згадувати про мир, крім нього, Бормана; генералам уже відомо про арешт Герінга; зараз їм стане відомо про наказ фюрера знищити зрадника Гіммлера. Страх паралізує. Щоб дужче вдавити жах, треба зробити так, щоб дізналися про розправу над наймогутнішими людьми рейху, тоді в генералах ще більше виявиться їхня власна жалюгідність…

…Уночі фюрер мляво продиктував свій заповіт, який перед цим двічі переписав Борман. У кінці, після перелічення прізвищ нових міністрів, він додав кілька рядків, продиктованих йому рейхслейтером в останню хвилину.

«Минуло понад тридцять років з того часу, як у 1914 році я став добровольцем, щоб захистити рейх від нападу.

Всі ці три десятиріччя я був сповнений любові до моєї нації. Тільки ця любов керувала всіма моїми вчинками, думками, усім моїм життям зрештою… Ці три десятиріччя любові до нації і робота на її благо вимагали віддачі всіх моїх сил, усього здоров'я…

…Це брехня, начебто хтось у Німеччині 1939 року хотів війни.

Війну спровокували інтернаціоналісти єврейської національності або ті, хто їм служить.

Я зробив дуже багато для того, щоб провести в життя обмеження озброєнь і контроль над ним. Саме тому й були спроби покласти на мене відповідальність за війну. З того часу як я був добровольцем на полях світової битви, я ніколи не хотів нової війни — ні проти Англії, ні проти Америки. Минуть роки, але крізь руїни наших міст і пам'ятників проросте правда про всіх, тих, хто здійснював цей злочин: і це буде правда про міжнародне єврейство і про його прислужників.

Тільки за три дні перед початком німецько-польської війни я вніс пропозицію про мирне вирішення проблеми. Мій план виклали англійському послу в Берліні: міжнародний контроль, подібний до того, який було встановлено в Севрській області. Мій план відхилили без обговорення, тому що правляча кліка Англії хотіла війни, частково з міркувань комерції, частково під впливом пропаганди, яку тримав в своїх руках міжнародне єврейство.

Повна відповідальність за трагедію європейських народів, що пережили страхіття нинішньої війни в ім'я вигод фінансового капіталу, лежить цілком і повністю на євреях. Я ж зробив усе що міг, аби тільки мільйони дітей Європи арійського походження не голодували, мільйони чоловіків не гинули на полях битви, сотні тисяч жінок і немовлят не зазнавали насильства й бомбардування.

Після шести років війни, яку, незважаючи на всі відступи, одного чудового дня буде визнано найгероїчнішою боротьбою нації за своє існування, я не можу залишити місто, яке є столицею рейху. Через те що наші війська дуже нерішучі, щоб відбити атаки ворога, через те що опір було доручено організувати тим, у кого немає справжнього характеру, я поклав собі розділити свою долю з долею тих мільйонів, які вирішили захищати місто.

Я ні в якому разі не віддам себе до рук ворогів, які напевне приготували новий спектакль за сценарієм євреїв, щоб порадувати маси, що впали у стан істерії.

Я піду з життя добровільно в тому разі, коли зрозумію, що становище фюрера і рейхсканцелярії безнадійне. (Борман збагнув, що допущено помилку — сам Гітлер не може думати про себе в третій особі, але виправляти при людях не зважився.) Я умру з легким серцем, бо знаю, як багато добилися наші селяни й робітники, я умру з легким серцем, тому що бачу абсолютно унікальну відданість нашої молоді моїй справі. Я безмежно вдячний їм і заповідаю їм продовжувати боротьбу, наслідуючи ідеали великого Клаузевіца. Загибель на полях битв приведе в майбутньому до чудового відродження ідеалів націонал-соціалізму на базі єдності нашої нації.

Багато чоловіків і жінок вирішили зв'язати своє життя з моїм. Я дякую їм за це, але наказую їм не поділяти моєї долі, а продовжувати битву на фронтах. Я наказав командуючим арміями, флотом і авіацією зміцнювати у військах дух націонал-соціалізму, пояснюючи солдатам, що я — фюрер і творець руху — віддав перевагу смерті, а не капітуляції…

Перед смертю я виключаю з партії колишнього рейхсмаршала Германа Герінга, я відбираю в нього всі ті права, які було йому надано декретом 29 червня 1941 року й рішенням рейхстагу від 1 вересня 1939 року. На його місце я призначаю адмірала Деніца — президентом рейху й головнокомандуючим збройними силами.

Перед моєю смертю я виключаю з партії і знімаю з усіх посад, які він займав, колишнього рейхсфюрера СС і міністра внутрішніх справ Генріха Гіммлера. На його місце — рейхсфюрером СС — призначаю гаулейтера Карла Ханке, а міністром внутрішніх справ я призначаю гаулейтера Пауля Гіслера.

Крім акту нелояльності по відношенню до мене, Герінг і Гіммлер зганьбили нас, почавши секретні переговори з ворогом, не повідомивши про це мене, проти моєї волі. І, нарешті, в їхніх вчинках видно бажання узурпувати владу в рейху.

Бажаючи дати Німеччині уряд, складений з найбільш благородних людей, я, як фюрер нації, називаю членів нового кабінету:

Президент рейху — адмірал Деніц.

Канцлер — доктор Геббельс.

Міністр партії — Борман.

Міністр закордонних справ — Зейсс-Інкварт.

Міністр внутрішніх справ — гаулейтер Гіслер.

Міністр оборони — Деніц.

Головнокомандуючий армією — Шернер.

Головнокомандуючий флотом — Деніц.

Головнокомандуючий повітряним флотом — Грейм.

Рейхсфюрер СС — гаулейтерХанке.

Міністр торгівлі — Функ.

Міністр сільського господарства — Баке.

Міністр юстиції — Тірак.

Міністр культури — доктор Шеєль.

Міністр пропаганди — доктор Науман.

Міністр фінансів — Шверін-Крозіг.

Міністр праці — доктор Хаупфауер.

Міністр постачання — Саур.

Вождь трудового фронту і міністр без портфеля — доктор Лей.

…Кілька чоловік — серед яких Мартін Борман, доктор Геббельс та ряд інших — разом зі своїми дружинами приєдналися до мене по своїй добрій волі, не бажаючи покидати столицю ні за яких обставин. Вони мають намір піти з життя разом зі мною. Але я вважаю, що питання боротьби нації становить щось більше, ніж їхнє бажання. Я переконаний, що мій дух після моєї смерті не залишить їх, а допомагатиме їм у всіх їхніх починаннях… Нехай вони завжди пам'ятають, що наше завдання, тобто консолідація націонал-соціалістської держави, являє собою завдання століть, які прийдуть, і тому майбутнє кожного індивіда має бути ретельно скоординовано з інтересами загального блага. Я прошу всіх німців, усіх націонал-соціалістів, чоловіків і жінок, усіх солдатів вермахту зберігати вірність — до останньої краплі крові — новому уряду та його президенту.

І — головне — я вимагаю від уряду й народу свято дотримуватись расових законів і всіма силами протистояти інтернаціональному єврейству.

Берлін, 29 квітня 1945 року, 4 години ранку.

Свідки: докторЙозеф Геббельс,

Мартін Борман,

Вільгельм Бургдорф,

Ганс Кребс».

…Гітлер, шаркаючи, обійшов усіх тих, кого Борман аапросив до конференц-залу, неквапливо, розгублено усміхаючись, зазирнув їм у вічі, потиснув кожному руку, повторюючи одне й те ж:

— Я вдячний вам за вірність, спасибі, прощайте…

Потім він підійшов до столу — там лежали ампули з отрутою. Він роздав їх секретаркам, усе ще розгублено всміхаючись.

Потім, згорбившись, злегка пританцьовуючи, він повільно рушив до дверей, що вели в його особисті покої. На порозі він зупинився, обвів усіх важким, каламутним поглядом, якось жалісно знизав плечима й спроквола, немов падаючи, залишив конференц-зал.

Усі з конференц-залу зразу ж перейшли до їдальні: там був накритий стіл. Завели патефон. Поставили платівку з музикою Вагнера. Після того як випили, хтось приніс іще платівки. Зашерхотіла голка, і — несподівано для всіх — полилася ніжна мелодія танго «Нінон».

Бургдорф підвівся, підійшов до секретарки Інгмар, запросив її на танець. Вслід за ним встали й інші. Хтось заспівав; вистрелив корок шампанського. Заступник начальника особистої охорони Гітлера зареготав, дивлячись на те, як штандартенфюрер Вайгель сипав сіль на плями, що залишилися на кітелі від розлитого шампанського. Сміх його був істеричний, він щось говорив, але слів розібрати не можна було. І раптом розчинилися двері — на порозі стояв Гітлер.

— Ви заважаєте мені спати! — вигукнув він тонким, зривистим голосом. — Припиніть, будь ласка, цю гидоту! Зараз усім потрібна тиша, хоч трохи тиші!

…Дізнавшись про це, Борман одразу ж попрямував у кімнати Геббельса. Той сидів у своєму маленькому кабінеті за столом і креслив хитромудрі кола, не в змозі зібратися з думками, хоч збирався написати свій заповіт — він справді був єдиний, хто вірив Гітлеру. А втім, Борману часом здавалося, що Геббельс так само, як і він, розумів усе, але не міг — через стосунки, що склалися в оточенні фюрера, — відверто признатися собі в тому, що крилося в нього на серці.

Про мудру приказку «не сотвори собі кумира» згадують тільки тоді, коли кумир зазнає поразки, і найбільше страждають при цьому саме ті, які поклали життя на те, щоб перетворити особу Адольфа Гітлера в фюрера, месію, кумира нації. Але зруйнувати те, що вони самі ж створили, страшенно важко, бо довелося б руйнувати самих себе, свою; духовну субстанцію, підкорену й роздавлену кумиром, якому добровільно було віддано своє право на думку і вчинок: без його дозволу думка і вчинок могли кваліфікуватися як державна зрада — навіть коли мова йшла про те, як краще організувати оборону, налагодити випуск воєнної продукції, скоригувати висловлювання пропагандистів НСДАП. Тільки він, кумир, є істина в останній інстанції. Тільки його думка являє собою абсолютну правду, тільки його слово може вважатися твердженням, усе замкнуто на одному, все підкорено одному, все визначається одним. Повна свобода від думок, свобода від прийняття рішень, солодке розтавання в чужій силі — тільки так і не інакше!

Борман сів на краєчок стільця, подивився на годинник і сказав:

— Йозеф, ми завжди грішили тим, що не говорили до кінця правди. Тепер ми позбавлені цього привілею. Ви розумієте, що коли завтра нам не вдасться звернутися до більшовиків від імені нового кабінету, — все буде скінчено?

— Провидіння не має права лишити нас у біді…

Борман зітхнув:

— Ех, любий Йозеф… Провидіння давно залишило нас… Ми борсаємося в брудній калюжі, мов цуценята. — Він хотів був сказати всю правду до кінця, але спинив себе: цей істерик готовий на все, він зовсім розтоптаний страхом, тому некерований у своєму фанатизмі. — Коли ми не допоможемо фюреру, німці ніколи не простять нам ганьби… Подумайте, що може скоїтись, коли сюди вдеруться більшовики й захоплять його живим…

— Що ви пропонуєте? — запитав Геббельс і став терти скроні довгими, тремтячими пальцями. — Що, Мартін?

— Те саме, про що думаєте ви: допомогти фюреру піти.

— Я цього не пропонував!

— Ви думаєте про це, Йозеф, ви думаєте. Як і я. Не брешіть же собі нарешті!

— Але це неможливо! — Геббельс заплакав. — Я не зможу собі цього простити!

— Добре, — сказав Борман. — Почекаємо ще кілька годин, а потім вирішимо.

Геббельс, схлипуючи, плакав, обличчя його скривилося, сльози на сірому обличчі свідчили про якусь глибоку, безнадійну хворобу, приховану в цій невеличкій людині з гарячковими круглими очима.

«Мабуть, у нього рак, — подумав Борман, підводячись. — Він не жилець, у ньому нема жадання продовжувати радість буття. Його не можна лишати самого. Якщо я вистрелю, він повинен бути біля мене, але так, щоб не пустив мені кулю в потилицю. Побачивши, як фюрер, корчачись, упаде, карлик може засадити в мене обойму… Я вбивав в ім'я ідеї, я знав цю роботу, я не здригнуся перед ділом, а він тільки виголошував свої промови… Нехай стоїть поряд. Нехай буде пов'язаний… Якщо перемир'я з червоними відбудеться, я не хочу бути Ремом, якого звинуватять у зраді…»

— До побачення, Йозеф, мені треба трохи попрацювати. Зустрінемося вранці у конференц-залі, якщо фюрер не зможе сам піти від нас до ранку. Повторюю, час скінчився. — І додав ніби щось незначне, але обов'язкове: — Нація нам цього не простить…

…Через півгодини Борман викликав до себе помічника Цандера.

— Це — письмові повноваження Деніцу на президентство в рейху, — сказав він, передаючи йому текст. — Якщо ви зрозумієте, що прорив через російські позиції неможливий, знищіть цей текст, підписаний Гітлером, хоча Мюллер говорив мені, що ви, Лоренц і майор Йоханнмайєр пройдете лінію бою, користуючись його маяками. Ви передасте текст заповіту Деніцу й зробите все для того, щоб Лоренца і Йоханнмайєра відтерти від адмірала — не вам казати, що Лоренц служить Геббельсу, а Йоханнмайєр небайдужий до генерального штабу. Це все. Бажаю вам удачі, мій друже, хай вам щастить!

…Перший раз у житті Борман не закінчив розмови з помічником неодмінним, як відправлення природної потреби організму, вигуком «Хайль Гітлер!». Спектакль закінчився, всі поспішали до гардероба по пальта, щоб першими вскочити в проїжджий автобус, поки ще не вистроїлася зла, довга черга з тих, хто щойно сміявся й плакав, об'єднаний воєдино тим, що розігрували на сцені загримовані лицедії…

Удар Червоної Армії. Наслідки — ІІІ

Танки й гармати Червоної Армії тепер уже розстрілювали центр Берліна прямою наводкою. Кінець битви за Берлін; став ясний усім.

Тріщало…

«ОСОБИСТО Й СТРОГО СЕКРЕТНО

ДЛЯ МАРШАЛА СТАЛІНА

1. Посланник Сполучених Штатів у Швеції інформував мене, що Гіммлер, виступаючи від імені Німецького Уряду у відсутність Гітлера, котрий, як запевняють, хворий, звернувся до Шведського Уряду з пропозицією про капітуляцію всіх німецьких збройних сил на Західному фронті, включаючи Норвегію, Данію й Голландію.

2. Дотримуючись нашої угоди з Британським і Радянським Урядом, Уряд Сполучених Штатів вважав, що єдиною прийнятною умовою капітуляції в беззастережна капітуляція на всіх фронтах перед Радянським Союзом, Великобританією і Сполученими Штатами.

3. Якщо німці приймають умови вищенаведеного 2-го пункту, то вони повинні негайно здатися на всіх фронтах місцевим командирам на полі бою.

4. Якщо Ви згодні з вищенаведеними 2-м і 3-м пунктами, я дам вказівки моєму Посланнику в Швеції відповідно інформувати агента Гіммлера.

Аналогічне послання направляється Прем' єр-Міністру Черчіллю.

ТРУМЕН»

Через п'ять годин з Москви пішла шифрована телеграма у Вашінгтон:

«ОСОБИСТЕ Й СЕКРЕТНЕ ПОСЛАННЯ

ПРЕМ'ЄРА Й. В. СТАЛІНА

ПРЕЗИДЕНТУ ПАНУ Г. ТРУМЕНУ

Одержав Ваше послання… Дякую Вам за Ваше повідомлення про намір Гіммлера капітулювати на Західному фронті. Вважаю, що Ваша передбачувана відповідь Гіммлеру в дусі беззастережної капітуляції на всіх фронтах, і на радянському фронті також, цілком правильна. Прошу Вас діяти в дусі Вашої пропозиції, а ми, росіяни, зобов'язуємося продовжувати свої атаки проти німців.

Доводжу до Вашого відома, що аналогічну відповідь я дав Прем'єру Черчіллю, який теж звернувся до мене з того самого питання».

«ДЛЯ МАРШАЛА СТАЛІНА ВІД ПРЕЗИДЕНТА

ОСОБИСТО Й ЦІЛКОМ СЕКРЕТНО

Сьогодні я надіслав пану Джонсону в Стокгольм таку телеграму:

«В зв'язку з Вашим повідомленням, надісланим 25 квітня о 3-й годині ранку, інформуйте агента Гітлера, що єдиною прийнятною умовою капітуляції Німеччини є беззастережна капітуляція перед Радянським Урядом, Великобританією і Сполученими Штатами на всіх фронтах.

Якщо умови капітуляції, зазначені вище, приймаються, німецькі збройні сили повинні негайно здатися на всіх фронтах місцевим командирам на полі бою.

На всіх театрах, де опір триває, наступ союзників буде енергійно проводитись доти, поки не буде досягнуто повної перемоги.

ТРУМЕН».

«ОСОБИСТЕ Й СЕКРЕТНЕ ПОСЛАННЯ

ПРЕМ'ЄРА Й. В. СТАЛІНА ПРЕЗИДЕНТУ ТРУМЕНУ

Ваше послання, в якому Ви повідомляєте про вказівки, які ви дали пану Джонсону, одержав 27 квітня. Дякую Вам за це повідомлення.

Прийняті Вами й паном Черчіллем рішення домагатися беззастережної капітуляції німецьких збройних сил, по-моєму, — єдино правильна відповідь на пропозиції німців».

Інформація для роздумів — XII (І знову директор ФБР Джон Едгар Гувер)

З перших днів приходу в Білий дім Рузвельта оточила не тільки ненависть нацистів Гітлера, фашистів Муссоліні — в самій Америці йому протистояла могутня група людей, готових на все, аби тільки змінити новий курс, який проголосив демократичний президент.

Суть цього курсу була у визнанні політичних реальностей що склалися в світі, — з одного боку, і з другого — у відкритому й справедливому обговоренні тяжкого економічного становища країни.

Звичайно, наївно було вважати Франкліна Делано Рузвельта політиком лівого напряму; він стояв на сторожі інтересів свого класу; але він називав речі своїми іменами, він захищав мир вільного підприємництва від його найбільш недалекоглядних, догматичних і зажерливих представників, причому захищав у центрі, і зовсім не зліва, як про те писав Геббельс. Але логіка консерваторів така, що будь-яке нове слово, яке хоч трохи відходить від звичних штампів, що усталилися десятиріччями, здається їм кінцем світу, зрадою ідеалів, крахом традицій, зрадою батьківщини. Для консерваторів — завжди й скрізь — форма набагато важливіша з зміст. Слово надійніше за справу, минуле дорожче за майбутнє.

Коли Рузвельт відкрито, на всю країну, сказав, що «праця робітника має таке ж право на повагу, як і власність», праві відчули шок. Та президент не спинився на цьому, він пішов далі:

— Але нашим робітникам потрібна не тільки повага до праці. Їм потрібен дійовий захист їхніх прав одержувати за свою працю стільки, скільки необхідно для пристойного існування при тому життєвому рівні, який повсякчас підвищується… Дехто не вміє розібратися ні в сучасному житті, ні в уроках історії… Такі люди намагаються заперечувати право робітників на укладення колективних договорів, на матеріальну зацікавленість, просто на людський спосіб життя. Так от, саме ці короткозорі консерватори, а не робітники створюють загрозу розладу, які в інших країнах призвели до вибуху…

…Ці його слова переповнили чашу терпіння; вкрай праві фінансисти й бізнесмени поставили на воєнний путч, на фашистський переворот.

…Джон Едгар Гувер був чудово поінформований про те, чому генерала і кавалера бойових орденів Смедлі Батлера звільнили у відставку. Історія його падіння сягала в минуле, коли він на початку тридцятих років, виступаючи перед журналістами, розповів, як Муссоліні, сидячи за кермом однієї з своїх гоночних машин (їх у нього було двадцять три), збив хлопчика, коли мчав через невеличке містечко під Римом. Як на лихо, в машині з ним сидів молодий американський журналіст, він і розповів генералу про цей епізод, закінчивши так: «Диктатор обернувся до мене. Обличчя його було бліде, але сповнене якоїсь п'яної веселості. «Ніколи не оглядайтесь, — посміхнувся він. — І забудьте про те, що бачили. Життя однієї людини — ніщо в порівнянні з благом нації».

Генерал гримів:

— Римський диктатор — це скажений пес, який от-от зірветься з цепу й кинеться на Європу! Йому нічого втрачати! У нього немає моралі, він прагне владарювання!

Італійський посол зразу ж прибув у державний департамент і вручив ноту протесту.

Президент Герберт Гувер, який змінив Куліджа, викликав генерала й попросив його відмовитися від своїх слів.

— Але ж усе, що я сказав, — правда, — заперечив Батлер.

— Мабуть, — погодився Герберт Гувер, — але ви не можете заперечувати того, що Муссоліні зараз уособлює антибільшовицьку силу Європи.

— В такому разі я готовий стати на бік більшовиків, пане президент, хоч мені й дуже не подобається їхня доктрина.

Герберт Гувер крякнув, кашлянув, уперся важким поглядом в обличчя генерала й мовив:

— Ну, якщо ви так ставите питання, то і я дозволю собі бути до кінця послідовним: в тому разі, коли ви не відмовитесь від своїх слів, ми передамо вас до військово-польового суду.

— Що ж, тоді я буду змушений продовжувати свою кампанію… Я просто зобов'язаний розповісти америкаицям, хто є нашим європейським союзником проти Росії. Я відкрив лише частину фактів, які маю в овоєму розпорядженні, отже, настав час викласти все.

— Ви пошкодуєте про це, генерале, — пообіцяв президент і кивком голови припинив аудієнцію. Вона була безпрецедентно коротка: шість хвилин, ані секунди більше.

З Білого дому Батлер вийшов найпопулярнішою людиною Америки. Італійський посол, злякавшись, що генерал справді розпочне кампанію проти Муссоліні — а розповісти про римського диктатора було що, — попросив державний департамент зам'яти справу; Батлера звільнили у відставку; коли на зміну Гуверу прийшов президент Рузвельт і почав свої скандальні виступи, які були звернені до робітників, до генерала навідались два чоловіки й сказали:

— Містер Батлер, «Американський легіон», організацію, про яку вороги базікають всяку нісенітницю і зводять на неї наклепи, повинні очолити ви, бо ви вмієте відстоювати право на особливу думку. Восени в Чікаго буде з'їзд «Легіону», ми готові підтримати вас, якщо ви дасте згоду виставити свою кандидатуру.

— Це для мене честь, — відповів генерал, — але де я візьму гроші на передвиборну кампанію? Хто буде фінансувати мою кандидатуру? Мене радує ваша пропозиція, але я змушений відмовитися…

Один з візитерів, помічник командора «Легіону» Джералд Макграйр, витяг з кишені дві чекові книжки на сто тисяч доларів і поклав їх на стіл перед генералом.

— Це перший внесок. Ми дамо вам стільки, скільки потрібно буде для перемоги.

Другий візитер, Уїльям Дойл, вручив генералові текст його промови в Чікаго. Крім нападок на економічну політику Рузвельта, крім критики зовнішньополітичного курсу президента, особливо визнання Радянської Росії, там були два абзаци, які вразили Батлера. В них прямо говорилося, що експеримент Муссоліні й Гітлера — єдино реальна альтернатива комунізму.

Батлер зрозумів, що його грають. Тому він сказав:

— Ну що ж, справа варта того, аби за неї боротися. Зводьте мене з вашими босами, продумаємо, що робити далі.

— Ви чули про мого боса, — відповів Макграйр. — Це полковник Грейсон Мерфі з Уолл-стріту, його замкнули на біржу, він коштує кілька мільйонів.

— Один Мерфі мало що дасть, — сказав Батлер. — Він сильний хлопець, я розумію, але один він не впорається з такою складною справою, яку ви затіваєте.

Через три дні Макграйр влаштував зустріч Батлеру з колегою Мерфі, біржовим ділком Робертом Кларком.

— Ви хочете точності, — сказав той, — що ж, я згоден. Я коштую тридцять мільйонів доларів, і я готовий вкласти п'ятнадцять у «Легіон», аби тільки солдати зробили те, в чому зацікавлений я і мої друзі.

— А в чому ви зацікавлені?

— У сильній руці, — відповів Кларк. — В тому, щоб у Білому домі сидів хазяїн, а не кривонога демократична розмазня.

— Ви впевнені, що Європа підтримає вас? — запитав Батлер. — Не боїтесь залишитися в ізоляції?

— Не боїмось.

— А я — боюсь.

— Словом, ви відмовляєтесь увійти в наше діло?

І генерал відповів:

— До того часу, поки я не дістану відомостей, як прореагують на ваші міркування в Європі, я утримаюсь від участі в цій справі.

Макграйра послали в Гавр. Там він зустрівся з лідерами французьких фашистів; кагуляри захоплено поставилися до пропозиції «легіонерів» про необхідність воцаріння «сильної руки» в Білому домі.

Контакти з людьми Гітлера й Муссоліні теж подавали надії.

Повернувшися з Європи, Макграйр поїхав до Батлера й сказав йому відверто:

— Америці потрібно негайно змінити систему правління. Ви очолите похід ветеранів на Вашінгтон. Цим ми примусимо Рузвельта відійти вбік. Якщо він буде розсудливий, ми залишимо його на плаву — подібно до італійського короля при Муссоліні. Якщо він не погодиться співробітничати з молодим рухом американського фашизму, ми його скинемо. Лише одна сила спроможна зламати комунізм — це національний фашизм.

— Щоб учинити переворот, потрібна організація, — відзначив генерал Батлер. — Не кидайтесь з кинджалом на гаряче лайно, це виглядає смішно…

— Колишній командор «Американського легіону» Луїс Джонсон^[25] сильніший за Мерфі й Кларка разом узятих, — відповів Макграйр. — Він — з нами. І не тільки він. Мене кооптували на пост начальника відділу по прийому почесних гостей «Легіону», я знаю, що кажу, коли запевняю вас у нашій могутності. З нами генерал Дуглас Макартур, а ви знаєте, яка це людина; з нами генерал Макнайдер, а ви знаєте, які банки стоять за ним… Це лише кілька імен з нашого військового клану…

…Після цієї розмови Батлер зробив заяву для преси.

Америка загула…

Але лідер країни далеко не завжди правомочний приймати вольові рішення. Деякі радники уряду, що представляли інтереси провідних банківських і промислових груп, були контактними постатями, які здійснювали зв'язок між справжніми хазяями Америки й адміністрацією. Тому що мільярдер Морган стояв за спиною «Легіону», тому що Форд відкрито симпатизував фашизмові, духу «порядку й закону, з яким не сперечаються», найближчому оточенню Рузвельта була нав'язана лінія, яка визначається просто й гірко: «балансуючи, спустити справу на гальмах».

Пам'ять суспільства коротка, особливо тоді, коли засоби масової інформації щодня й щогодини підкидають в безперервно палаючу топку сенсації нові скандали, версії, плітки, жахи.

І цього разу люди, зв'язані з видавничими концернами, змогли вплинути на репортерів так, що преса спрацювала в потрібному напрямі: газети були заповнені яскравими повідомленнями про нове любовне захоплення відомого актора Хемфрі Боггарта; в статтях гуділи про фаворита американських іподромів трилітка Стоу, який у трьох забігах привіз два мільйони доларів виграшу своєму хазяїнові; багато й весело писали про те, як Чарлз Чаплін знімає свій новий фільм. Про фашистський путч забули.

Але змовники лишились.

Вони ждали свого часу.

Вони його діждалися.

Через десять годин після того, як Рузвельт помер у своїй заміській резиденції, генерал Донован поінформував Даллеса, що контакт з Вольфом — у тому разі, якщо це допоможе врятувати Італію від комунізму, — потрібно негайно відновити.

Через два дні Карл Вольф мав таємну зустріч з посланцем Даллеса. Після цього він почав готуватися до заключної фази переговорів у Швейцарії; Шелленберга про це не повідомили: кожен умирає сам по собі, а живе — тим більше.

І все-таки Борман дізнався про це. Він не зразу прийняв рішення, але план визрівав у нього в голові, цікавий, сміливий план. Залишалося додумати деталі — це зробив Мюллер.

Вольф дістав наказ з бункера приїхати до Даллеса — без запрошення, наскоком — і привезти текст капітуляції всіх військ рейху в Північній Італії перед західними союзниками; наказ послали йому відкритим текстом, треба було, щоб росіяни дізналися про це негайно.

Росіяни про це негайно й дізналися… Через п'ять днів Трумен зібрав свій «тіньовий кабінет» і повідомив, що він має намір протягом найближчого часу звільнити із своїх постів провідних міністрів, які прийшли у Вашінгтон разом з Рузвельтом.

При цьому він назвав тих, кого хоче запросити в уряд.

— Дві ключові постаті викличуть, звичайно, свистопляску серед лівих, — сказав Трумен. — Я маю на увазі Даллеса й Форрестола, але саме ці люди потрібні мені для проведення твердого курсу після того, як у Європі й Азії замовкнуть гармати.

Він знав, що говорив: і Даллес, і Форрестол були тими американськими політиками, які найпослідовніше допомагали фінансуванню німецької промисловості напередодні приходу Гітлера до влади; Форрестол сприяв вкладенню капіталів Уолл-стріту в німецький сталевий трест «Ферайнінгте штальверке». Саме ця корпорація платила гроші Гіммлеру для створення СС. Даллес був не тільки компаньйоном нацистського банкіра Шредера. Він розмістив у Німеччині позики на суму в кількасот мільйонів доларів і допоміг концерну «Фарбеніндустрі», що проводив досліди на в'язнях у гітлерівських концтаборах, відкрити свої філіали в Америці. Гітлер щезне, але ті, хто його створив, залишаться. Навіщо шукати нових людей — над друга старого нема в світі нікого, та й за одного битого двох небитих дають.

Трумен привів у Білий дім усіх тих, хто працював під його керівництвом, коли він був сенатором від штату Міссурі. Полковника Вогана він призначив своїм ад'ютантом і присвоїв йому звання генерала. Особистого лікаря нового президента викликали з Канзас-сіті і тут же зробили генералом; зв'язок із світом бізнесу Західного узбережжя почав здійснювати особистий друг президента нафтовий король Едвіп Поулі.

Коли один з «міссурійської банди» — так у народі називали цей його «тіньовий кабінет» — зауважив, що такий крен в уряді неминуче викличе нарікання на відхід від курсу Рузвельта, новий президент досадливо поморщився:

— Кожен президент має право на свій курс. А якщо зліва почнуться нападки, спиратимемося на тих, хто стоїть на самому правому краї нашого політичного поля. Загравання Рузвельта з Москвою набридло. Сталіна пора поставити на місце, наших комуністів треба осадити, вони зробили свою справу на фронті і — досить, нехай відійдуть убік.

Через сім днів Джон Едгар Гувер дістав санкцію на початок роботи проти всіх тих, хто підтримував чи підтримує добрі стосунки з антифашистськими організаціями, особливо з тими, які відкрито захоплюються мужністю й героїзмом росіян в їхній боротьбі проти гітлеризму.

Інформація для роздумів — XIII (Ще раз про Максима Максимовича Ісаєва)

Штірліц лежав у кривавому нудотному напівзабутті. Тіло було чужим, ватяним, навіть коли намагався поворушити пальцями — в голові віддавало гострим, голчастим дзвоном і обличчя зразу ж вкривалося потом. Язик був великий, сухий, заважав дихати. Але найстрашнішим було те, що він не міг зосередитись, думка тікала від нього, вона рвалась, як ерзац-шпагат, і він ніяк не міг пригадати, про що ж він думав секунду тому.

«Ти повинен примусити себе, — важко сказав він. — Примусити, — повторив він. — Примусити… А що це таке? Навіщо? Навіщо я згадав це слово? Я й так весь час примушував себе, я стомився від цього… Ні, — заперечив він, — ти повинен і ти можеш себе примусити… Ану, спробуй примусити… Про що я? — тепер уже з жахом подумав він, бо забув, чому з'явилася думка про те, що він повинен себе примусити. — А ти згадай. Згадай… Примусь-таки себе згадати… Ага, я хотів примусити себе згадувати те, що дороге мені… Тоді почнеться ланцюг, а він, як добрий канат у горах… Яких горах? — не зрозумів він себе. — При чому тут гори? А, це, мабуть, коли батько привіз мене в Сен-Готард і була осінь, міжсезонність, людей немає, тільки прозорий дзвін на відрогах, стада паслися, на шиях корів дзвіночки, а який же це був чудовий передзвін, таке буває хіба що перед Новим роком, коли ти ще маленький і, прокинувшись, довго не розплющуєш очей, бо мрієш про те, що ж тобі подарує батько… Але ж я не сказав Мюллеру, як звуть батька? — злякано спитав він себе. — Я не сказав йому, що я ніякий не Ісаєв, а Сева Владимиров, і батько похований у Сибіру, його вбили такі ж, як він, тільки росіяни… Ну, а що буде, коли я йому сказав про це? Буде погаво. Він не сміє доторкатися до батькової пам'яті навіть словом… А ще він, маючи відомості, оберне їх проти мене, пошле телеграму в Центр, що Сева Владимиров на все згоден. А хто там пам'ятає, що я — Владимиров? Там і про Ісаєва знають троє. Бачиш, ти примусив себе, ти зміг примусити себе думати, тільки не засинай, потім буде важко, знову в голові буде мішанина, а це так страшно. «Не дай мне бог сойти с ума, уж лучше посох и сума…» Хто це? Ти повинен примусити себе, — виснажливо нудно наказав він собі, — згадай, ти пам'ятаєш… Це Пушкін — як же я можу це забути… Ах, яка чудова була в Пушкіна візитна картка, тут на картці пишуть усі посади, звання, кількість хрестів, пан професор, доктор, кавалер Рицарського хреста штурмбанфюрер Менгеле, дипломований лікар-терапевт. А треба б тільки одне слово — «кат»… А на візитній картці Пушкіна просто: «Пушкін». І хоч у кінці був нікому не потрібний «ять», зате яка чудова ця його картка — скільки в ній заперечення пошлості, яка гідність, яке відчуття особистості… Пушкін… Стривай, Максиме… Стривай… Чому ти пригадав про гори? Та це ж так ясно, — відповів він собі, — Сен-Готард, Чортів міст, Суворов, чудо-богатирі… А канонади чомусь зовсім не чути… — Він раптом жахнувся. — А що коли прорвалися танки Венка? Або есесівці Шернера? Або з Даллесом домовився Гіммлер?»

Штірліц схопився з лежака, відчувши — вперше за ці страшні години — м'язи спини. Зразу ж упав, бо ноги було сковано сталевими обручами, а руки заломлено за спину…

«Я — живий, — сказав він собі. — Я живий. Живий, і я чую канонаду. Просто вони били мене по голові, а Віллі вдарив у вухо тією пузатою кришталевою склянкою… Тому я став погано чути, це нічого, минеться, в російському госпіталі мені зроблять операцію, і все буде гаразд…»

Він безсило сів на лежак і тільки тепер відчув біль, що розривав усе тіло. До цієї хвилини болю не було, лише тупе відчуття власної відсутності. Так буває, мабуть, коли людина між життям і смертю: слабість і лунка тиша.

«Я живий, — повторив він собі. — Ти живий, тому що можеш відчувати біль. А про ланцюг ти наказав собі згадати тому, що по ньому, як по канату в горах, можна добратися до щастя, до вершини, звідки видно далеко навкруги, наче в Оберзальцбергу. Будиночки на рівнині здаються менші за сірникові коробки, світ тому стає величезним і спокійним, а ти витягаєш з рюкзака хліб, ковбасу й сир, термос з кавою і починаєш бенкетувати… Стривай — найбільше щастя не в тому, щоб дивитися на світ зверху, в цьому є щось зневажливе. Ні, щастя— це коли ти живеш на рівнині, між людьми, але пам'яттю можеш підніматися до того, що приносить тобі найвищу насолоду… Дає силу вижити… Стривай, стривай, весь той час, поки вони били мене, я згадував одне й те ж ім'я… Я повторював це ім'я, як заклинання… Яке? Згадай. Ти повинен себе примусити, ти можеш себе примусити, не потурай собі, біль — це життя, нема чого звалювати на біль, ти мусиш пригадати те ім'я…»

Бахнуло поряд; хряснуло; забряжчали шибки…

«Сірін! — радісно згадав Штірліц. — Ти тримався за це ім'я зубами, коли вони били тебе, твої руки були в наручниках, і ти не міг ухопитися за рятівний круг, а цим кругом був Сірін, і ти тримався зубами, в тебе страшенно боліли вилиці не тому, що вони били тебе по обличчю, а тому, що ти не смів ні на мить розціпити зуби, ти одразу пішов би на дно… А хто такий Сірін? Звідки це ім'я? Зажди, це ж Єфрем, просвітитель із Сірії, тому й став на Русі називатися Сіріним… Як це в нього? Минає день, по слідах його йде другий, і навіть незчуєшся, як смерть стоїть уже в головах у тебе… Де мудреці, які писаннями своїми наповнили світ? Де ті, котрі дивували світ своїми творіннями, полонили мудруваннями? Де ті, які пишалися дорогим вбранням і спочивали на пурпурових ложах? Де ті, які дивували красою своєї зовнішності? Де ті руки, які прикрашались перлами? Де ті, що приводили в трепет своїм велінням і підкоряли землю жахом своєї величі? Спитай, землю, і вона покаже тобі, де вони, куди їх поклали… Он, усі вони разом лежать у землі, всі стали прахом… От за кого я тримався, поки вони мене мучили, і я витримав, спасибі тобі, сірієць Єфрем, спасибі тобі, людино духу… Спасибі… І про Сен-Готард я згадав неспроста, тому що батько саме туди взяв книжки, в яких були писання Сіріна й Никона Чорногорця… Пригадуєш, у пансіонаті, де ми ночували, була сердита хазяйка? Справжня відьма, волосся пістряве, на «добрий ранок» не відповідала — таке не часто зустрінеш у Швейцарії: вони ж добрі люди, в горах живуть, там злий не виживе, і батько тоді прочитав мені Сіріна, ще дуже сміявся… Як це? Нема звіра, подібного жінці лукавій, найгостріша зброя диявольська… І гаспиди, якщо їх приголублять, стають покірні, і леви, і барси, звикнувши до людини, бувають смирні; але лукава й безсоромна жінка, коли ображають її, біситься, приголублять — гонориться… Батько ще тоді запропонував перевірити істинність слів Єфрема Сіріна, і ми зійшли на перший поверх, і попросили кави, і стали говорити відьмі, який гарний у неї пансіонат і як чудово спати під перинами при відчиненому вікні, а вона буркнула, що на всіх не натопиш, клята німецька звичка відчиняти вікна, наче вдень не надихаєтесь тутешнім повітрям… Батько тоді підморгнув мені, повторивши: «Якщо приголублять — гонориться…» Останній раз я згадав Сіріна після того, як підпалили рейхстаг, коли Гейдріх зібрав шостий відділ РСХА і, плачучи справжніми сльозами, говорив про злочин більшовиків, які підняли руку на німецьку святиню, хоч майже всіх, хто слухав його, напереродпі мобілізували для виконання спеціального завдання, і закон про введення надзвичайного становища було вже заздалегідь надруковано й роздано тим, хто мав почати арешти комуністів і соціал-демократів… А Гейдріх плакав…» Штірліц тоді не міг збагнути, як можуть так гармонійно вміщатися брехня і правда в одній людині, саме в тій, яка планувала підпал, а зараз ридає за німецькою святинею…

Повернувшись до себе — Штірліц тоді жив у Шарлоттенбурзі, за мостом, навпроти «блошиного ринку», — він знову міг припасти пам'яттю до того рятівного, що давало йому сили жити, до російської мови, і він пригадав тоді саме Сіріна, і чув він голос батька, який так прекрасно читав цього веселого православного попа з Дамаска… «Хто встоїть проти спокус лиходія, коли побачить, що весь світ у сум'ятті, і що кожен тікає, щоб сховатися в горах, і одні помирають від голоду, а другі тануть, як віск, від спраги? Кожен із сльозами на очах питатиме другого: «Чи є на землі слово Правди?» І почує у відповідь: «Ніде». І тоді багато хто поклониться мучителю, благаючи: «Ти — наш спаситель!» Безсоромний же, прийнявши тоді владу, пошле своїх бісів у всі кінці сміливо проповідувати: «Великий цар з'явився до нас у славі!» Всі його послідовники носитимуть у собі печать звіра, лише тоді вони зможуть одержувати собі їжу і все потрібне… Щоб привернути до себе, вдаватиметься до хитрощів: «Не беру від вас дарів, кажу про зло з гнівом», і багато станів, побачивши доброчесність його, проголосять його царем… І почне лиходій на очах у глядачів переставляти гори й викликати острова з моря, але це буде обман, бо люди не зможуть знайти собі їжі, і жорстокі наглядачі стоятимуть всюди, і вмиратимуть немовлята в лонах матерів, і від трупів, що лежатимуть уздовж доріг, нестиме смородом…»

«Коли ми вивалювалися з машини, — згадав Штірліц дорогу з Лінца в Берлін, — запах був солодкий, тому що на узбіччях лежали вбиті й ніхто їх не ховав, нікому не було діла ні до чого, тільки до себе, але відплата настала не тоді, коли мала настати, не зразу після того, як злочинці підпалили рейхстаг і кинули в тюрму моїх товаришів, а через страшні дванадцять років; який байдужий час — ота таємна субстанція, що в ній ми реалізуємо самих себе!.. Або не реалізуємо зовсім…»

— Ей! — покликав Штірліц і здивувався: не говорив, в хрипів. Щось сталося з голосом. «Але ж голосові зв'язки не можна відбити, — подумав він, — просто я стримував себе щоб не кричати від болю, — а їм цього так хотілося, для них це було б щастям — бачити, як я корчусь, але я не зробив їм такої приємності, я кричав нишком, і тому в мене щось запеклося в горлі. Минеться». — Ей! — знову прохрипів він і вирішив, що його не почують, а йому треба було встати й відчути себе всього. Може, вони перебили мені ноги і я не зможу підвестися, не зможу ходити. Нехай вони прийдуть сюди, нехай відведуть у туалет, а може, Мюллер наказав їм не пускати мене нікуди або цей «добрий» лікар звелів тримати мене нерухомим, так йому буде зручніше потім працювати зі мною. Вони ж не приховують і кажуть: «Він працює». От сволота, як паскудять прекрасне слово «праця», та хіба вони одне це слово спаскудили? Вони спаскудили те слово, за яке загинуло стільки чудових товаришів. Вони ж посміли прекрасне й чисте слово «соціалізм» узяти собі, обгидивши його власництвом, арійською приналежністю! Ну й пройдисвіти! Але ж немає національного соціалізму, як немає національного добра, честі, національної мужності…»

— Ну, чого тобі? — спитав Віллі, прочинивши двері.

Штірліцу знову здалося, що той зовсім не відходив од нього.

— В туалет пусти.

— Лий під себе, — засміявся Віллі якось дивно, гавкотливо. — Підсохнеш, морозів більше не буде, весна…

«Він нічого не розуміє, — збагнув Штірліц. — П'яний. Вони без упину п'ють — так завжди буває в боягузів. Вони нахабні, коли всі вкупі і над ними є хазяїн, а варто залишитися самим, їх починає душити страх, і вони п'ють коньяк, щоб їм не було так страшно».

— Ну, гляди, — прохрипів Штірліц, — гляди, Віллі! Гляди, собако, ти можеш мене розстріляти, якщо накаже Мюллер, і це буде за правилами, але він не міг тобі наказати, щоб ти не пускав мене в сортир, гляди, Віллі…

Той підійшов до нього («Я правильно вичислив, — зрозумів Штірліц, — я натиснув у те саме місце, яке в нього тільки й відчуває біль, я влучив у ціль його страху перед шефом, — все інше в ньому атрофовано, рослина, а не двоногий»), зняв наручники, відстебнув сталеві обручі на щиколотках і сів на стілець.

— Валяй, — сказав він. — Іди…

Штірліц хотів був підвестися, але зразу ж упав, не відчувши свого тіла; біль знову зник — запаморочлива дзвінка ватяність. Нудить.

Віллі засміявся. Знову вибухнув снаряд — тепер ще ближче. Будинок струсонуло. Віллі встав, похитуючись, набливився до Штірліца і вдарив його чоботом у криваве місиво обличчя:

— Вставай!

— Спасибі, — відповів Штірліц, тому що біль знову повернувся до нього. «Спасибі тобі, Віллі, зло породжує добро, це точно, я переконуюсь у цьому на собі, як не повірили. Одне слово — досвід. Ох ти, як же болить усе тіло, га?! Тільки обличчя в мене наче немає, немов гарячий компрес поклали; а чому так важко розплющувати очі? Може, лікар уколов у повіки, щоб я не міг більше бачити їхні обличчя? Все одно я їх запам'ятав на все життя… Почекай про все Життя… Не треба… Він би не колов мені повіки, вони просто випекли б мені очі сигаретами — нема нічого простішого… Отже, їм поки ще потрібні мої очі…»

…Він повільно став підніматися з підлоги, руки тремтіли, а він безперестану повторював собі рятівні слова — «Примусь себе!». Виплюнув кривавий шматок, прокашлявся й сказав своїм звичайним голосом, уже чуючи себе:

— Ходімо…

— Почекай, — відповів Віллі, виглянув у коридор і крикнув: — Хто ще не закінчив роботу, замовкніть! Я не сам!

Штірліц ішов, похитуючись, чіпляючись розпухлими пальцями за стіни, щоб не впасти. Біля дверей, оббитих червоною шкірою, він зупинився, знову виплюнув кривавий шмат — його втішало, коли він бачив, як кров розтікалась по акуратних білих шпалерах у блакитну трояндочку — нехай спробують відмити. Це ж ранить їхнє серце: така неохайність. Зараз, мабуть, ударить. І справді, Віллі ударив його по голові. Штірліц упав, упав у темну безпам'ять.

…Мюллер прийняв ще дві таблетки коли, які йому подарував Шелленберг, і не кваплячись почав переодягатись. Усе. Кінець. Жаль Ойгена. І Віллі жаль, а ще більше жаль Гешке, тямущий хлопець, але якщо дозволити їм піти — тоді вся гра виявиться блефом. Штірліц — людина особлива, він піддавок не прийме, та й у Москві сидять міцні люди, вони калькуватимуть товар. Їм просту «липу» не всучиш… Щоб завершити свою коронну партію перед тим, як втекти звідси під гуркіт російської канонади по стежці ОДЕССи, він може пожертвувати цими хлопцями, розумними й вірними йому, він просто мусить віддати їх на заклання — так розраховано його комбінацію… Навіть якщо в будинок влучить снаряд і Штірліца пристукне разом з ними, документам, які зібрано там, віритимуть. Вони ж шукатимуть Штірліца і знайдуть його — в крові, зі слідами тортур. І це буде як передсмертний лист вірної їм людини, вони з'їдять його дезінформацію, повірять йому, і він, Мюллер, саме він, зробить так, що в Москві проллється кров, багато крові, — ах як це важливо для його справи, коли ллється кров; кров виходить — сила виходить, сила виходить — пустеля настає…

…Мюллер зняв телефонну трубку, набрав номер, почув знайомий голос: на цій опорній точці ОДЕССи гаразд; тільки п'ятий абонент не відповів; мабуть, влучив снаряд. Шоста й сьома чекали. Все, порядок, де Борман?

…Наказ про висадження в повітря штолень в Альт Аусзеє, де зберігалися картини, ікони й скульптури, вивезені з усіх країн Європи, надіслав Геббельс. Про це Борман — в метушні останніх годин — не знав.

…Кальтенбруннер тяжко очухувався після нічного темного пияцтва. Боязко оглядаючись, немов ждав, що хтось от-от схопить його за руку, проштовхував у себе чарку коньяку — в першу ж мить, як тільки розплющував очі. Закурював гірку сигаретку «каро», найдешевшу (раніше він завжди цим бравував). А вже потім одягався, виходив у кімнату, де працювали секретарі. Зацьковано цікавився останніми новинами з Берліна, все ще — в глибині душі — сподіваючись на диво.

Саме тут, рано-вранці, йому й передали послання Геббельса.

— Де команда підривників Аусзеє? — спитав Кальтенбруннер і налив собі ще одну чарку коньяку. — З'єднайте мене з ними.

Секретар, який щойно приїхав разом з Кальтенбруннером з Берліна, тутешньої обстановки не знав і відповів, що має запитати номер, бо він якийсь особливий; їх же засекретили, вони живуть на конспіративній квартирі, здається, чи не за словацькими паспортами…

— Я з'єднаю вас, обергрупенфюрер, я в курсі справи, — сказав Хьотль. Він тепер не відходив від Кальтенбруннера ні на крок. — 3 вашого апарата. Ходімо. — І він розчинив двері в його кабінет.

Тут, коли вони залишилися самі, Хьотль — вкотре уже за останні дні — згадав Штірліца — його спокійне обличчя, мигдалевидні примружені очі, ледь поблажливу усмішку, його слова про те, як треба тиснути на Кальтенбруннера, щоб той не зробив непоправного, — і сказав:

— Обергрупенфюрер, ви не будете дзвонити підривникам.

Той підвів своє видовжене, коняче обличчя. Брови поповзли вгору, зробивши його маленький лоб зморшкуватим і в'ялим.

— Що?!

— Ви цього не зробите, — повторив Хьотль, — хоча б тому, що американський представник у Берні Аллен Даллес сів за стіл переговорів з обергрупенфюрером Карлом Вольфом лише після того, як той запевнив, що врятує картини галереї Уффіці. Я ладен зробити так, що Даллес дізнається про ваш мужній вчинок. Ви не послухали Геббельса, ви врятували для світу вічні культурні цінності — це посилить ваші позиції, особливо після зради Гіммлера, — під час майбутніх переговорів із західними союзниками… Якщо ви не зробите цього, то…

— То що?! Що?! Я зараз зроблю інше: я зараз накажу розстріляти вас…

— Ну що ж, наказуйте, — відповів Хьотль, намагаючись підігнати від себе постійне видіння: обличчя Штірліца, змучене, з чорними тінями під очима. — Тільки ви вб'єте свій останній шанс… Ніхто не зможе сказати американцям про Ваш благородний вчинок, крім мене…

— Як же ви скажете про це Даллесу? Чому ви думаєте, що він взагалі слухатиме вас?

— Слухатиме, — відповів Хьотль. — Він уже слухає мене. І я признався йому, що підтримую контакт з ним — за вашою санкцією… Це — на вашу користь… А врятування Альт Аусзеє ще більше зміцнить ваші позиції… Карл Вольф це зрозумів перший і зараз відпочиває на своїй віллі в Північній Італії під охороною американських солдатів…

— А що мені робити з телеграмою Геббельса? — розгублено спитав Кальтенбруннер. — Що ж я йому відповім?

— Ви думаєте, він ще жде вашої відповіді?

Хьотль зняв телефонну трубку і, перш ніж набрати номер, знову згадав Штірліца, коли той казав: «Нав'язуйте Кальтенбруннеру дію, вони самі невміють діяти. Вони розчавлені їхнім же кумиром, Гітлером. У цьому їхня трагедія, а ваш порятунок…»

— Алло, «Яструб», — почувши відповідь есесівського підривника, сказав Хьотль, — говорить «Орел» за дорученням «Вищого»: без його вказівки операція «Обвал» не має права бути проведена…

«Яструб» розсміявся — п'яний. Щось сказав напарнику, потім просипів:

— Послухайте, ви, «Орел», у нас є наказ «Вищого» провести «Обвал», і ми його проведемо, якщо він особисто його не скасує! Тим паче, що танки американців зовсім близько… Ми вже приготували рюкзаки… Після роботи, коли ми її закінчимо, запрошуємо вас на альпійські луки, там загар хороший і корови недоєні…

Хьотль збагнув, що гестапівець зараз покладе трубку, тому він — мимоволі наслідуючи Штірліца — натиснув:

— Послухайте, ви мене, мабуть, неправильно зрозуміли… «Вищий» зараз дасть вам особистий наказ, він біля апарата…

Хьотль простяг трубку Кальтенбруннеру. Той гриз ніготь на мізинці, вправно, як білка горіх. Дивився на Хьотля червоними настороженими очима. Штурмбанфюрер затулив мембрану долонею і шепнув:)

— Скажіть, що надійшла безпосередня вказівка рейхсміністра Геббельса: до особливого наказу з Берліна не підривати… Ну, говоріть же!

— А якщо він мене не послухає? — спитав Кальтенбруннер, і Хьотль з острахом зрозумів, який ідіот керував ним усі ці роки, чиї накази він виконував, кому поклонявся, хто розклав його, зробивши безхарактерним, дрібним і підлим боягузом, нездатним бути людиною — тільки виконавцем чужої волі…

— Пригрозіть розстрілом, — сказав він. — Тоді послухає.

Кальтенбруннер узяв трубку, відкашлявся; гавкаючим, знайомим усім у РСХА голосом з жахливим віденськи акцентом відчеканив:

— Тут «Вищий»! Вказівку, яку передав вам «Орел», виконувати беззаперечно! Цього вимагають вищі інтереси рейху! За невиконання наказу — розстріл! Доти, поки я особисто не накажу, штольню не підривати!

…Воістину зв'язок випадкового й закономірного є виявом діалектичного закону людського буття.

Випадковість поїздки Штірліца в Альт Аусзеє, закономірність його аналізу Хьотля, точне передбачення ним поведінки Кальтенбруннера в кризовій ситуації, обгрунтоване знанням механіки, моралі нацистського рейху, глибоке розуміння безідейності, первісної аморальності гітлеризму — всі ці компоненти закономірності й випадковості привели до того, що саме він, полковник радянської розвідки, російський інтелігент Максим Ісаєв, вніс свій вклад у те, що скарби світової культури, викрадені нацистами, не були поховані на сімсотметровій глибині штольні Альт Аусзеє.

Павуки в банці — IIІ

…У ніч на тридцяте квітня Гітлер так і не зміг покінчити з собою. Вранці він зайшов до конференц-залу, як завжди, о дев'ятій годині. Був гладко поголений. Рука тряслася менше ніж звичайно.

Перший доповідав командуючий обороною Берліна генерал Вейдлінг:

— Бої точаться між Кантштрасе і Бісмаркштрасе. Все ще напружене становище на Курфюрстендам… Російські танки — за сімсот метрів від рейхсканцелярії… Надії на прорив армії Венка до центру міста нема, фюрер… Я ще раз і ще звертаюсь до вас з проханням погодитися на те, щоб вірні частини забезпечили ваш вихід з бункера. В моєму розпорядженні є люди, які зможуть організувати прорив до Потсдама — там ми спробуємо з'єднатися з Венком…

Борман не дав відповісти Гітлеру, а запитав сам:

— Яка гарантія, що фюрер не потрапить до рук ворогів? Ви берете на себе відповідальність за те, що не станеться найстрашнішої в світі трагедії?

— Абсолютної гарантії я не можу дати, — пожувавши губами, відповів Вейдлінг, — але люди битимуться до останнього в ім'я врятування фюрера…

Гітлер мовчав, дивився порожніми, округлими очима то на Бормана, то на Вейдлінга.

І — нарешті — допоміг Геббельс.

— Генерале, — сказав він, — ми чекаємо певної відповіді: ви, особисто ви, Вейдлінг, гарантуєте нам, що життю фюрера під час прориву не загрожуватиме небезпека? Він не попаде в полон? Коли це станеться, вам доведеться відповідати перед судом історії, і не тільки вам…

— Пане Геббельс, на війні як на війні, — відповів Вейдлінг, — крім законів бою, велику роль відіграють прикрі фактори випадковості…

Борман скрушно й співчутливо подивився на Гітлера. Той якось дивно посміхнувся і тихо сказав:

— Спасибі вам, генерале Вейдлінг. Я вдячний вам за вірність і турботу про мене… Я залишусь тут…

О другій годині дня фюрер запросив на обід свою кухарку фрау Марціалі, особистого секретаря фрау Гертруд Юнге, стенографісток Лізе й Інгеборг; Гітлер уважно спостерігав за тим, як Єва, тепер уже не Браун, а Гітлер, наливала вино у високі, з важкого кришталю, чарки. Вино вигравало бульками, і у вітальні стояв відчутний аромат винограду, примороженого першим нічним заморозком. Такі голчасті, легкі заморозки бувають у Відні наприкінці листопада. Фюрер покуштував суп і сказав:

— Фрау Марціалі перевершила саму себе в кулінарному мистецтві: ця протерта спаржа просто чудова… В молодості я подовгу любувався на базарі в Лінці горами овочів, але ніколи мій пензель не зважився зафіксувати буйство природи, яке подарувала нам земля…

Він звик до того, що під час застілля, коли він починав говорити, всі завмирали. Борман подавався вперед, вслухаючись у кожне його слово, інколи швидко робив помітки маленьким олівчиком у такому ж маленькому — завбільшки з сірникову коробку — блокнотику, але зараз Бормана за столом не було. Не було Геббельса, Герінга, Гіммлера, Кейтеля, Шпеєра — не було всіх тих, до кого він звик, а секретарки, яких він запросив уперше за ті роки, що працювали в ставці, їли собі спаржевий суп, і брязкання срібних ложок об тарілки здалося йому таким блюзнірським і протиприродним, що він жалібно зморщився, подивився на Єву, одягнену в розкішний сірий костюм, глибокий колір якого особливо підкреслювався діамантами, які прикрашали платиновий годинник, зітхнув і, спохмурнівши, замовк.

Після того як подали фаршированого кролика, а йому поклали яєчні котлети з цвітною капустою, Гітлер, почувши бій високого годинника, що стояв у кутку їдальні, здригнувся й нагнув голову.

І одразу ж заговорив. Слово зараз було для нього порятунком, надією, тим, що дозволяло йому бути тут, серед цих жінок, живих іще, красивих, милих. Боже, наскільки ж вони лагідніші за чоловіків, вірніші за них, делікатніші!

— Вчора уві сні я бачив матір, — почав Гітлер, покашлюючи, немов перевіряв свій голос. Останніми днями після ін'єкцій голос сідав. Він звернув на це увагу нового лікаря, але той сказав, що це звичайна реакція організму на відсутність свіжого повітря — нічого тривожного. — Я бачив її зовсім молодою, в ті дні, коли я жив у Браунау. Кожного дня, лякаючи самого себе невидими сторожами, я проходив ворота старого міста і — нещасне дитя околиці — опинявся на центральній площі, де були відчинені ресторани й кафе, звучала музика, лунав сміх розпещених дітей, вбраних немов ляльки… Я дивився на них і страшенно соромився за свої стоптані черевики, за старий куций піджак, в якому я здавався сам собі убогим… Я став відчувати виснажливу ненависть до тих, хто духмянів і втішався життям, тому що…

Гітлер знову нахмурився, бо забув, з чого почав, чому хотів присвятити цю свою тираду. Він болісно згадував першу фразу, але те, як жінки діловито різали м'ясо, як зосереджено їли, здалося йому таким образливим, що він насилу стримав сльози.

Коли Єва подивилася не на нього, а на двері, що вели в конференц-зал, Гітлер здригнувся і ввібрав голову в плечі — йому здалося, що там стоїть Борман і мовчки дивиться на його потилицю, показуючи всім своїм виглядом, що пора, час настав, більше ждати не можна, нації вигідно, щоб він зійшов з світу, це ввіллє силу в серця тих, хто продовжуватиме боротьбу за його справу. Яке страшне життя, які безсердечні ті, хто оточував його, чому вони не зроблять що-небудь, вони можуть, вони мусять допомогти, адже це так страшно — перехід у небуття, коли рвучкий біль розірве череп, і його мозок, сповнений великих думок, концентрат надії арійців, перетвориться в криваве місиво…

«Ні, я не хочу, я не можу, мені так спокійно сидіти серед них жінок, нехай вони їдять, це нічого, я прощаю їхню безтурботність. Тільки б говорити, продовжувати бути, тільки б не страшна тиша, яка настане після пострілу. Я не зможу натиснути на курок, я ні в чому не винен, винні ті, які були біля мене, вони могли б підказати мені, а вони боягузливо мовчали, думали лише про себе, про свою вигоду, маленькі миші, ким я оточував себе, боже мій?!

Єва раптом підвелася, і Гітлер ще дужче пригнувся, зацьковано оглянувшись.

— Мій дорогий, — сказала Єва, і це звертання шокувало його, він обвів поглядом секретарок, але ніхто не звернув на це уваги — пили вино й смачно їли; Єва — законна дружина, вона має право звертатися до нього так, як звернулася, а чому б ні. — Я зараз повернусь, я забула відправити телеграму сестрі, пробач мені…

— Якщо це стосується зрадника Фегеляйна, ти не маєш права посилати їй ні слова співчуття! — сказав Гітлер.

— Мій дорогий, — відповіла Єва вже біля дверей, — це стосується нас з тобою…

Гітлер подумав, що Єва зараз зробить щось таке, що принесе порятунок, він ждав дива від кого завгодно, аби тільки жевріла надія, аби тільки минула хвилина, друга, година, доба, а потім щось станеться, неодмінно щось відбудеться, таке, що принесе порятунок…

А Єва пішла в радіорубку й попросила відправити телеграму в Оберзальцберг сестрі: «Будь ласка, негайно знищи мої щоденники!»

Вона знала, що робила. Вона вела щоденники в тридцять п'ятому році, коли їхній роман з Гітлером тільки-но починався. Вона описувала той лютневий день, коли він приїхав до неї і сказав, що хоче подарувати їй будинок, і яке це було для неї щастя! Як вона потім божеволіла від ревнощів, коли він їздив до Геббельса, цього мерзенного звідника, й проводив там не одну годину з співачкою Ондрою, з дружиною важкоатлета Макса Шмелінга… Єва по-справжньому кохала його тоді, бо він був у неї перший мужчина… О, як це було жахливо, коли вона послала йому листа, вирішивши прийняти снотворне, якщо він їй не відповість! І як щиро пережи вала вона, чекаючи листа, чого тільки не передумала вона в ті дні! А може, її лист потрапить до нього в ту хвилину; коли він буде в поганому настрої, може, взагалі не треба було писати йому… «Боже мій, допоможи мені поговорити з ним, завтра буде вже пізно…» — шепотіла вона тоді без упину і прийняла тридцять п'ять пілюль снотворного…

Єва Гітлер сиділа біля радиста, що передавав її телеграму сестрі, і згадувала те дзвінке відчуття горя, яке вона перенесла, коли лікар кінчив промивати… Їй було так гарно, як вона заснула, такі чисті мелодії чулися їй, а потім наста ла тиша, спокійна глуха тиша…

…І знову Гітлер обійшов шеренгу людей, що стояли перед ним, і знову потиснув руку кожному, вимовляючи слова стриманої подяки, і знову запитливо зазирав їм у вічі, і знову прислухався до гомону, що долинав з інших кімнат; там було чути сміх, музику, хлопання корків із пляшок шампанського…

Коли він зачинив двері кабінету, в передпокої щось бряцнуло.

— Хто?! — спитав Гітлер злякано. — Хто там?

— Я, — відповів Борман. — Я біля вас, мій фюрер… Він стояв у тамбурі разом з Геббельсом. Брязнула каністра з бензином, яку він приніс із собою. Геббельса трясло, мов у лихоманці. Обличчя пожовтіло, скроні посивіли.

Єва прийняла отруту спокійно, сидячи в кріслі. Роздавивши ампулу зубами, вона тільки трохи відкинулась назад і безпомічно опустила руки.

Гітлер довго ходив навколо мертвої жінки, бурмочучи щось, потім поплескав Єву по щоці, дістав пістолет і приставив дуло до рота.

Жах охопив його.

«Ні, — прошепотів він, — ні, ні, я не хочу! Це неправда! Все це брехня! Я не хочу! Мені треба примусити себе прокинутись, я прокидаюсь, мамочко!..»

А потім думки якось дивно змішалися в його голові, і він почав швидко ходити навколо крісла, де лежала мертва Єва, швидко й усмішливо бурмочучи щось собі під ніс…

Борман подивився на годинник. Минуло вже двадцять хвилин. Він погладив Геббельса по плечу й відчинив двері кабінету. Гітлер, не звертаючи на нього уваги, швидко й зосереджено ходив кругом крісла, де лежала Єва. В його правій руці була затиснута рукоятка пістолета.

Борман розімкнув холодні пальці фюрера, взяв його вальтер і, приставивши до потилиці Гітлера, вистрілив…

…Через кілька хвилин кімната заповнилася людьми. Геббельс трясся від ридань, Борман заспокоював його…

Потім Борман запросив Вейдлінга до конференц-залу і сказав:

— Ви не смієте нікому й ні за яких обставин говорити про кончину фюрера. Навіть Деніц не знатиме про це. Ясно?

А потім він запросив до себе генерала Кребса і вручив йому запечатаний конверт.

— Цей лист ви передасте особисто маршалу Жукову. Ви повернетесь сюди з мирними пропозиціями червоних. На Заході нікому не відомо про кончину фюрера. Там ніхто не знає про склад нового кабінету. Ми повідомляємо про заповіт Гітлера тільки росіянам. Цього не можна не оцінити. Ми йдемо до них з тим, про що ви говорили ще в сорок першому році. Тоді вас не послухали. Тепер вам і карти в руки. З богом, генерале, ми ждемо мудрої відповіді червоних.

Кінець

…Мюллер задумливо сидів перед дзеркалом, розглядаючи своє обличчя. Канонада не вщухала — бої йшли десь зовсім близько. Пора в дорогу.

Його обличчя було зараз іншим: тільки посвячені знали, що то за свіжий шрамик біля вуха — підтяжка. Ліва щока трохи перекосилась, наче після контузії, підборіддя заросло сивою щетиною, волосся перефарбоване в пістряво-сивий колір, підстрижене коротко, під «бобрик». У кишені поношеного, завеликого для нього піджака документи на ім'я Вернера Дрібса, члена Комуністичної партії Німеччини, звільненого з концентраційного табору «Орте» Червоною Армією, — прохання до всієї союзної влади допомагати йому. На руці наколоті цифри — номер ув'язненого.

Він дивився на своє відображення в дзеркалі, прислухався до канонади і згадував той день, коли Гіммлер вручав йому руни бригадефюрера. Він майже чув зараз ті овації, які гриміли в дубовому залі мюнхенського гестапо, бачив сяючі обличчя друзів і ворогів — вони вітали його стоячи. Він не забув, як потім, коли скінчився офіційний церемоніал, Гіммлер запросив нових генералів СС у банкетний зал і підняв за них бокал а шампанським, а Мюллер мріяв, щоб увесь цей цирк швидше кінчився і можна було б поїхати до Лотти. Дівчина кохала його — він вірив, кохала по-справжньому, і він її дуже любив. Але в залі почалися спічі, кожен хотів покрасуватися перед рейхсфюрером: йому подобалося слухати, як говорять підлеглі, тому Мюллер тільки о десятій зупинив свою машину біля невеличкого особнячка, де жила подруга. Світла у вікнах не було. «Заснула, моя хороша», — подумав він з ніжністю, відмикаючи двері своїм ключем, але в кімнатах було порожньо…

Тільки через три роки він дізнався, що Лотта була агентом Гейдріха, висвітлювала тих, кого готували до великого підвищення, грала кохання. Боже, як грала, нехай це тривало б далі, він би їй простив, але йому пояснили, що рейхсфюрер ніколи не дозволить йому розлучитися, це вплине на кар'єру, а Мюллер уже тоді знав, що рейхсфюрер має дитину від коханки і утримує цю жінку в замку під Мюнхеном, купує їй найдорожчі автомобілі, а його позбавив єдиної в житті радості. Хіба таке забудеш?!

Подзвонив Борман:

— Тримаєте пальці на пульсі нашої лінії?

— Поки ще тримаю. Ви скоро?

— Мабуть. Ваші люди дивляться за «сорок сьомим»?

— З ним усе гаразд.

— Будемо на зв'язку постійно.

— Тільки так.

Потім подзвонили з відділення гестапо, яке відповідало за район тієї конспіративної квартири, де був Штірліц:

— Російські танки зайняли рубіж за два кілометри від нас, групенфюрер! Хлопчики з гітлер-югенду пустили в хід фаустпатрони, червоні зупинилися…

— Спасибі. Всю документацію знищили?

— Так, абсолютно.

— Добре, чекайте вказівок.

Мюллер обережно поклав трубку, подивився на годинник і здивувався з такого збігу. «Чого це я дивуюсь, — подумав він, — годинник у кожному з нас. Я завжди чую свій внутрішній годинник, і надав мені чорт зв'язатися з Борманом, він же сліпий, як і його хазяїн! Мій, наш хазяїн — не відтирай себе, ти ж був на паях, нічого тепер на когось нарікати! Але ж Борман справді сліпий, тому що росіяни ніколи не стануть з ним говорити, це азбука! А раптом стануть? Адже в серпні тридцять дев'ятого, коли англійці почали свою волинку, а в небі пахло порохом, Сталін сів за стіл з Ріббентропом? І зараз у Москві знають від мене про те, як Герінг і Гіммлер ведуть переговори з англосаксами, Сталіну не могли не доповідати радіограм Штірліца. Борман правильно сказав, що Кремль знав про місію Вольфа у Берні —Штірліц виходить у них на самий верх… Ні, — впевнено повторив собі Мюллер, — Сталін не сяде за стіл з Борманом».

Він — уже вкотре — подумав, що зробив помилку. Ще є час, щоб махнути по ланцюгу ОДЕССи самому. «Це мій ланцюг у більшій мірі, ніж Бормана, хоча, звичайно, партія тримає в руках такі вузли, які мені невідомі, але ще не пізно, ще є вірні «вікна» на Захід… А коли Борман усе-таки втече? Чи домовиться з росіянами, що взагалі одне й те ж? Тоді мої дні лічені, Борман мені ніколи цього не простить, мене приберуть, це вже точно… Але те, що Штірліц повинен, зобов'язаний просто-таки зробити, буде моєю коронною партією. Сталіну буде важко не повірити в те, що візьме з собою Штірліц. Правда Гелена разом з брехнею, яку я заклав туди, — таке страшніше ніж будь-яка бомба. Правильно я обіцяв Борману — це підірве їх і наробить такого тарараму в Росії, що вони його не переживуть, це розхитає їх, брат стане проти брата, кров проллється, голови полетять… А коли безлюддя і страх, тоді привільно сусідам, дожити б, ох як хочеться дожити!»

…Йозеф Руа прийшов через десять хвилин після дзвінка. Він чекав виклику за два блоки від конспіративної квартири Мюллера.

— Братухо, — сказав Мюллер, — візьми цей саквояж, у ньому міна… Ти працював з такою в Мадріді…

— Це коли ти даєш до неї маленьку штучку, яку треба повернути?

Мюллер посміхнувся!

— Саме так.

Він витяг із шухляди столу пласке портмоне, простягнув Руа:

— Поклади в кишеню. Портмоне треба відкрити й закрити п'ять разів підряд, за шостим усе рознесе на друзки… Запам'ятай адресу…

Руа поліз по блокнот, Мюллер взявся за голову:

— Ти збожеволів?! Ні, все-таки кримінальники навіть твого рівня як малі діти! Я називаю тобі адресу про всяк випадок, мало що може статися; запам'ятовуй, записувати не можна. Пробирайся дворами, в тебе є година, щонайбільше дві…

Він продиктував адресу, попросив, щоб Руа повторив двічі, показав йому будинок і вулицю на розкладеній кишеньковій карті, потім сказав пароль, попросив кілька разів повторити.

— Не забудь закінчити словом «розпишіться». Той хлопець — його звуть Ойген, — до якого я тебе посилаю, ніби машина. Якщо ти сплутаєш хоч на йоту, він тебе прошиє з пістолета. Віддай йому саквояж, дочекайся, поки він проведе мимо тебе Штірліца в туалет. Ти пам'ятаєш Штірліца? Ти прибрав у його особняку мого шофера Ганса. Я тобі сто разів показував його фото. Після цього швидко йди звідти і, нікого не чекаючи, починай клацати портмоне. Як тільки пролунає вибух, тікай — там поряд росіяни, їх поки що притримують, але довго це не протягнеться, кінець, брат… Потім ляж на грунт, твої явки в мене в голові, жди зв'язку… Ти абсолютно чистий, в партії, слава богу, не був, а всі наші з тобою справи я спалив — так що ліпи із себе страдника, таких люблять. Але дуже не лізь, небезпечно, хоч допомагай росіянам, у чому тільки зможеш. Знадобиться на майбутнє… Ну, з богом.

Вони обнялись. Руа пішов, а Мюллер почав ступати по кімнаті, розучуючи ходу — легке накульгування і млявість у рухах.

…Роберт (теж з мюнхенських карних злочинців, саме він прибирав сина Мюллера Фріца), який стежив з вікна сусіднього будинку за всім, що повинно було відбутися, подзвонив Мюллеру зразу ж після того, як червоне полум'я вихопилося з вікон конспіративної квартири. Туга хвиля викинула на брук верхню частину тулуба Ойгена. Ліву руку було відірвано — тільки голова і права рука, наче піднята у вітанні…

…А Штірліц зробив так, немов виконував те, що було заздалегідь відрепетирувано Мюллером.

Вибуховою хвилею зірвало двері туалету; його вбило б на місці, але він устиг підняти руки. Страшенний біль пронизав лівий лікоть, рука висіла як хворостина. У вухах дзвеніло тонко-тонко, ніби влітку на півночі, біля фіордів, коли тьма-тьмуща комарів. Він вийшов у коридор. Пахло паленим. Усе вкрилося вапняною пилюкою. Вона клубочилась, як у кіноказках — важко, димно. Дух забиває.

Штірліц спіткнувся об щось, нагнувся. Під ногами лежав Віллі з розтрощеним черепом. Машинально Штірліц витяг з кобури його парабелум, засунув у кишеню і пішов туди, де ще недавно чув голос… Саме там мали бути архіви Гелена. У кімнаті впала стіна, пил не осідав, але він почав навпомацки, витягнутою правою рукою, якою тільки й міг орудувати, шарити перед собою. Відчув метал. «Так точно, — сказав він собі, — ти правильно шукаєш, сейф стояв тут, він був відкритий. Тут повинні бути портфелі, подібні до тих, котрі мені якось показував Мюллер. А може, дочекатися тут наших? Вони ж поряд? Бій іде зовсім близько. А що, коли Мюллер пришле своїх? Він піде на все, тільки б урятувати ці матеріали. Ти повинен узяти все, що зможеш донести. Два портфелі, і більше нічого. А як ти їх схопиш, якщо ліва рука не годиться? Нічого, зубами, як хочеш — так і схопи. Спробуй узяти в одну руку. Ну то й що! Звичайно, важко, але ти донесеш, це ж дрібниці… Це все дрібниці в порівнянні з тим, коли тобі вивертають вуха й запитують, як звали батька, а потім починають бити ногами по обличчю — воно в тебе зараз, як після п'яної бійки, а в цій пилюці ти станеш схожий на клоуна — німці люблять, коли обличчя клоунів намазані яскраво-білою фарбою. Тоді дуже смішним здається червоний ковпак. Ні, в сейфі є щось іще. Біжи, біжи скоріш, Максиме, ти повинен встигнути добігти й повернутися сюди, пилюка осяде, ти повернешся, тільки зараз будь самим собою, поспішай, не стримуй себе — не можна чекати, Максиме, досить чекати, біжи!»

Він спустився по сходах, похитуючись, як п'яний, вийшов на безлюдну вулицю й повільно пішов попід будинками туди, де стріляли, і було це зовсім близько. Рука заніміла від ноші, але він ступав, нахилившись уперед, нічого не помічаючи довкола, в голові все ще дзвеніло, і скроні то стягувало якимось глибинним, рвучким болем, то відпускало, і тоді все перед очима кружляло. Він відчував млість і найбільше боявся упасти…

…А назустріч йому, провулком, притуляючись до стін будинків, ішов вісімнадцятирічний сержант розвідроти Гліб Прошляков. Він знав, що на сусідній вулиці хлопчаки сидять з фаустпатронами. Командир сказав, що жаль пацанів, наказав подивитися, як їх можна обійти… «Нехай живуть, сопляки. П'ятнадцять років — що вони розуміють? Обдурені. Перевиховаємо після перемоги». Він ішов, м'яко ступаючи, і думав, що через цих бісових дітей можна дістати кулю в живіт — надто вже тут порожньо. «Ох, не люблю я, коли з одного боку гримить, а з другого тихо, — неспроста це. Та й правда — неспроста…» Виглянувши з-за рогу, побачив німецького офіцера в чорному. «Ну, йди, іди, фріц, іди. П'яний, мабуть, гад, од страху нализався, а в портфелі, мабуть, щось тягне — напевне, годинники й персні. Ну, давай, ближче, іще ближче, я тебе по головешці садону…»

…І в цю мить Штірліц теж помітив його — в кожушку, надітому поверх гімнастерки, в пілотці з червоною зіркою, хвацько зсунутою на ліву брову, у приспущених чобітках — в армії Ієроніма Уборевича так чобітки приспускали ті, хто чудово танцював. Це було в двадцять першому. Особливий шик. Пам'ятають минуле й нинішні хлопчики, спасибі тобі, що пам'ятаєш, солдате. Не можна жити без пам'яті…

Штірліц відчував, як його обличчя аж затанцювало від щастя. Йому було важко всміхатися — рвані рани на лобі й підборідді кровоточили, але він все одно не міг стримати щасливої усмішки…

«Бач, скалиться, сволота, — подумав Прошляков, — вся морда в крові, черконуло, мабуть, добряче гада; ну й пика, ну й злість у ній, звір фашистський…»

…Штірліц підняв руку назустріч хлопчикові в пілотці з червоною зіркою. Він хотів підняти обидві руки, але ліва не піднімалась — висіла як мертва. Хвилина, дві, і я обніму тебе, синку, рідний ти мій…

«Але ж у портфелі в нього може бути міна, — з жахом подумав Прошляков. — Фанатик, може, якийсь псих, він її мені під ноги кине, воронка залишиться…»

Дзень! — вгвинтилася в стіну будинку над головою Прошлякова куля. Дзень!

Прошляков упав на коліна і, підкинувши автомат, прошив німця в чорному від живота. Той крикнув щось, Прошлякову навіть здалося — по-російськи. Прошляков дав ще одну чергу, а той, чорний, есесівець, усе ще біг на нього, захлинаючись криком… «І справді по-російському кричить, от гад, ти диви?!»

…А третьої кулі Прошляков не чув — вона вдарила його в серце. Наповал…

…Клаус Борхард, член гітлер-югенду, який стояв в охороні бойової позиції протитанкової групи, побачивши, як після його пострілу впав російський солдат, кинувся до штандартенфюрера СС, що лежав на землі нерухомо. Схопив його за руку, закинув її собі на шию, втяг у двір, спустив у підвал. Тут, біля телефону — зв'язок був підземний і працював безперебійно, — завмер блокфюрер партії партайгеносе Зіберштейн. Побачивши нашивки на кітелі пораненого, крикнув хлопчакам:

— Тягніть штандартенфюрера через підвали на командний пункт! Швидше!

…На командному пункті в репродукторі гримів голос Геббельса: «Армія генерала Венка, прорвавши позиції більшовиків, іде в Берлін, знищуючи все на своєму шляху! Настав час перемоги!»

Роздягнувши, Штірліца перев'язали, відправили на носилках — по системі підземних комунікацій — до центру: там готувався черговий прорив через останнє вікно.

Оберштурмбанфюрер, що керував проривом, теж помітив знаки розрізнення на петлицях Штірліца; схилився до людини в цивільному, штандартенфюрера Гауса:

— Наш…

Той сказав:

— Зв'яжіться з Крузе, він відповідає за канал ОДЕССи, а поки що нехай цього нещасного переодягнуть…

— Він не жилець…

Гаус різко відповів:

— От коли вмре, тоді тільки він перестане бути жильцем… Поки людина СС жива — вона жива!

Випадок є вияв закономірності: Червона Армія вирішила долю спланованої провокації Мюллера просто й однозначно, перетворивши папери Гелена в коричневе, безформне кришиво.

Через дві години танк Т-34 номер «24–9» під командуванням молодшого лейтенанта Нігматуліна, прорвавши оборону хлопчаків гітлер-югенду на Ванзеє і розвертаючись, переорав лівою гусеницею портфель, де лежали ті «документи» Гелена — Мюллера, які мали опинитися в руках росіян…

Командарм восьмої гвардійської Василь Іванович Чуйков завжди говорив тихо, неквапливо, немов зважуючи кожне слово. Тому, почувши рано-вранці Першого травня по телефону його дзвінкий, жвавий говір, Жуков здивувався — так незнайомо пролунав голос Чуйкова.

— До мене прийшов генерал Кребс, товаришу маршал! — доповідав Чуйков. — Як парламентер! Мені зараз переклали лист, який він привіз, зачитую: «Згідно з заповітом фюрера, який пішов від нас, ми уповноважуємо генерала Кребса ось у чому: ми повідомляємо вождю радянського народу, що сьогодні, о п'ятнадцятій годині тридцять хвилин, добровільно пішов із життя фюрер. На підставі його законного права, фюрер усю владу в заповіті, який він залишив, передав Деніцу, мені й Борману. Я уповноважив Бормана встановити зв'язок з вождем радянського народу. Цей зв'язок необхідний для мирних переговорів між державами, в яких найбільші втрати. Геббельс». І заповіт нам передав, товаришу маршал, а в ньому — список нового уряду…

Жуков відчув, як його злегка морозило. Він не зразу відповів Чуйкову, ковтнув клубок, що заважав дихати, прокашлявшись, сказав:

— Зараз до вас виїде Соколовський, чекайте на нього.

…Відправивши до Чуйкова генерала армії Василя Даниловича Соколовського, Жуков подивився на годинник, зняв трубку ВЧ і попросив з'єднати його із Сталіним.

— Товариш Сталін тільки що ліг спати, — відповів генерал Власик.

— Прошу розбудити, — повторив Жуков, усе ще відкашлюючись. — Справа невідкладна, до ранку ждати не може…

…Сталін здригнувся уві сні, почувши тихий, обережний стук у двері. Підвівся з великого низького дивана — на ліжку спати не любив, звичка спати на чомусь низькому лишилася з давніх років, ще з часів підпілля. Від різкого руху гулко застукотіло серце. Мигцем глянув у вікно — побачив попелясте небо, що ледь-ледь займалося голубизною, подумав, що, мабуть, сталося те, про що напередодні говорив начальник розвідки, і почав швидко одягатись.

…Узяв телефонну трубку, сказав коротко й глухо:

— Сталін.

Жуков, відчуваючи, як від хвилювання дере в горлі, доповів:

— Товаришу Сталін, до Чуйкова тільки що прибув парламентер з рейхсканцелярії…

— Генерал Кребс? — глухо запитав Верховний Головнокомандуючий і немовби пояснив: — Новий начальник німецького генерального штабу.

Жуков тоді не звернув уваги, що Сталін уже знає прізвище нового начальника штабу — він цілком був під враженням новини: Гітлера вже немає, — тому, не відповівши на запитання Верховного, відразу ж почав зачитувати текст заповіту фюрера і звернення до нього, до Сталіна, вождя радянського народу, нового канцлера рейху доктора Йозефа Геббельса.

Верховний ураз відзначив, що в листі Геббельса точно вказано, що саме Борману доручено встановити зв'язок з ним. Згадав учорашню розмову з начальником розвідки, який повідомляв, що за даними його людини з Берліна, саме Борман буде тим, хто запропонує негайний мир…

Подумав, що, мабуть, був занадто різкий, коли піддавав сумніву інформацію від якогось «дев'ятого», потім раптом уявив собі обличчя Гітлера, яке він часто бачив у кадрах кінохроніки, що йому привозив на дачу голова кінокомітету Большаков, і сказав, стримуючи хвилювання:

— Догрався, падлюка! Жаль, що живим його взяти не вдалося… Де труп?

— Генерал Кребс повідомляє, — відповів Жуков, — що труп спалили на вогнищі у дворі рейхсканцелярії.

Увесь той час, коли Жуков читав йому звернення Геббельса і заповіт фюрера, Сталін стояв біля столика, на якому було встановлено телефонні апарати. Трохи помовчавши, він сказав те, що було вже заздалегідь відлито у його мозку в точне формулювання:

— Ви передайте Соколовському, щоб він ніяких переговорів, крім беззастережної капітуляції, ні з Кребсом, ні з іншими гітлерівцями не вів. Якщо нічого надзвичайного не буде, не дзвоніть до ранку, хочу трохи відпочити…

…Кребс повернувся в рейхсканцелярію, Борман і Геббельс чекали його в конференц-залі, Бургдорф теж був тут — блідий, аж синій, очі червоні, на обличчі відчужена, очікувальна усмішка. Навіть крізь пахощі сухого одеколону пробивався важкий похмільний перегар.

— Беззастережна капітуляція, — сказав Кребс. — Вони вимагають беззастережної капітуляції. Ніяких переговорів… Відповідь треба дати до десятої ранку.

— Ну от, — сказав Геббельс, обернувшись до Бормана. — От і все. Тепер кінець! Я ж говорив вам, Борман!

Він повернувся й повільно, припадаючи на коротку ногу, пішов до свого кабінету.

Через півтори години його дружина Магда затіє гру з своїми п'ятьма дітьми. «Хто швидше вип'є склянку гірких ліків, заплющивши при цьому очі? Ану, раз, два, три!» Після того, як діти попадають на підлогу, вона застрелиться. Трохи пізніше Геббельс втиснеться грудьми в дуло пістолета і, тонко заверещавши, натисне курок.

Бургдорф застрелиться в своєму кабінеті, перед цим старанно поголившись і надівши чисту білизну. Він відчув якусь дивну насолоду від того, як гостра золінгенська бритва шкребе щетину на підборідді, і він весь час чутиме передзвін дзвіночків на альпійських луках біля швейцарського кордону, де він робив далекі прогулянки під час своїх коротких відпусток.

Кребс покінчить з собою після того, як вип'є пляшку вермуту і з'їсть бутерброд, намазаний російською червоною ікрою. Цю банку він зберігав три місяці — делікатес закупили офіцери з військового аташату рейху в Швеції і прислали йому на іменини.

…А після цього Борман викличе фюрера гітлерюгенду Аксмана її скаже йому:

— Готуйтеся до прориву. Через півгодини я приєднуюсь до вас, чекайте. — І — подзвонивши кудись по телефону від радистів — вийде в сад рейхсканцелярії у супроводі двох офіцерів СС, яких прислав Мюллер ще минулої ночі.

…Через сорок хвилин Борман повернеться, Аксман здивується, чому рейхслейтер не говорить ні слова, скупий у рухах, здається навіть трохи менший на зріст.

— У мене сів голос, — глухо пояснив Борман. — Усі накази віддаватимете ви.

Цим двійником Бормана був Вернер Краузе. Сорок сьомий. Пластичну операцію йому зробив доктор Менгеле. Найбільше мучився зі шрамом на лобі але все-таки виконав блискуче… Тільки от голос відрізнявся.

Прорив прикривало двадцять танків. Вони змогли пробитися крізь бойові порядки п'ятдесят другої стрілецької дивізії, взяли курс на північний захід, у напрямі до Гамбурга, їх наздогнали тільки на світанку другого травня. Розстріляли в упор з гармат. Двійника Бормана серед обгорілих, спотворених трупів тоді не знайшли.

…П'ятого травня рано-вранці підводний човен особливого призначення відійшов од пірса, занурився в море і взяв курс на Аргентіну. На його борту були Борман і Мюллер.

…Тринадцятого травня Штірліц опритомнів. Тиша була відчутна. В неї навіть запах був — особливий, морський, йодистий, коли хвилі розбиваються на мільйони холодних білих бризок і повільно осідають, і чайки квилять нестямно, і стрілчасте листя пальм тріщить на вітрі, наче погана декорація в оперному театрі. Десь удалині перемигуються вогники на березі, і в них — такий спокій і надійність, що аж серце щемить, і минулі роки здаються нереальними, ніби казка з щасливим кінцем.

Штірліц підвівся на ліжку. Стіни кімнати були білі. Схоже на Іспанію. Там такі ж побілені стіни, як у нас на Україні. Тільки іспанці люблять нефарбовані дерев'яні меблі, злегка прооліфлені, а українці фарбують свої стільчики й шафи. Вікно було зачинене дерев'яними віконницями, що грюкали на вітрі. Справді пахло морем. Сидіти він не міг — біль у грудях був невпинний, ріжучий.

Він відкашлявся, захлинувся кров'ю, застогнав, упав на подушку.

У кімнату ввійшов немолодий сивоголовий чоловік, витер йому обличчя, поклав, дбайливо укрив пледом, прошепотів:

— Тихше… Ми у своїх… Ви на явці ОДЕССи, все гаразд, ви уже в Італії, завтра вас відправлять до Іспанії. Небезпека позаду, спіть, вам треба відпочивати, штандартенфюрер… Ваше ім'я віднині Рудольф Дрок… Запам'ятайте, доктор Дрок…

…Двадцять сьомого жовтня 1945 року, заново навчившись ходити, Штірліц надіслав лист з Мадріда на відому йому адресу в Стокгольм.

Відповіді звідти не було. Війна скінчилася — опорну базу радянської розвідки ліквідовано.

…Тринадцятого жовтня 1946 року в Мадріді на авеніда Хенераліссімо до нього підійшов невисокий чоловік у важких, американського крою черевиках і сказав:

— Я представляю організацію, яку очолює Аллен Даллес, вам, мабуть, відоме це ім'я. Чи не погодились би ви пообідати разом зі мною? Нам є про що поговорити — не тільки згадати минуле, а й подумати про спільну роботу в майбутньому…

1982

Ялта — Берлін.

_{Протистояння віку Про роман Юліана Семенова «Наказано вижити»}

_{Чомусь помітно порожніли вулиці в ті години, коли по телебаченню — і вдруге і втрете! — показували серіал «Сімнадцять спалахів весни». Відкинемо зразу, як казав Маяковський, пояснення, які «близько лежать». Так, глядач любить гострі, напружені сюжети, так, його покорила чудова гра В. Тихонова, Р. Плятта, Л. Броневого, Є. Євстигнєєва… Це безперечно. Але бували фільми з сюжетами ще більш закрученими, поставлені не менш професійно, а глядач, віддавши їм належне, ставився до них набагато спокійніше.}

_{У чому ж тут річ? Я думаю, ось у чому. Напруженість сюжету роману й телесеріалу «Сімнадцять спалахів весни» визначається не його хитросплетіннями, а глобальністю того протистояння, що відбувається не між Гіммлером, Кальтенбруннером, Шелленбергом, Мюллером, з одного боку, і Ісаєвим — Штірліцом, пастором Шлагом, Плейшнером — з другого, а між двома світоглядами, діаметрально протилежними один одному не тільки за філософськими основами, але й за найдрібнішими морально-психологічними проявами в особі. І не просто образи, нехай і типові, створив Юліан Семенов — він відобразив процеси, масштабні події, що значною мірою виразили це вирішальне протистояння нашої епохи.}

_{Насамперед тому такий зворушливо привабливий для нас Ісаєв — Штірліц, який кожним вчинком, кожним помислом своїм, кожною рисочкою особистості, сповненої високого гуманізму, втілює надію прогресивного людства на те, що історія не закінчиться в нинішньому столітті, служить оплотом цієї надії. А Мюллер у виконанні Л. Броневого хіба не тому сприймається як своєрідне відкриття, що часом і він страшенно схожий на людину?..}

_{Ми звикли ставити поряд два слова: «фашизм» і «жорстокість». У цій звичності криється відома небезпека, прихована в кожній беззаперечній істині, яку не треба відкривати заново. Не треба? А якщо фашизм постійно змінює обличчя, пристосовуючись до мінливих умов середовища і як найнебезпечніший вірус зберігаючи свій нищівний потенціал?.. Як розпізнати його в статечній респектабельності сивоволосих панів, що змінили чорну есесівську уніформу на бездоганну елегантність темно-сірих ділових трійок, звірячий вищир сп'янілого від крові табірного вбивці — на осліплюючу фарфоровою білизною вставних щелепів посмішку закликальняка з поставленого на індустріальні рейки будинку розпусти?.. Як розчути в навіжених причитаниях з приводу жертв страхітливої провокації з лайнером південнокорейської авіакомпанії давні інтонації добре відрепетируваної геббельсівської істерії, пов'язаної з іншою страхітливою провокацією в Глівіце — що стала приводом для нападу на Польщу?..}

_{Гіммлер любив квіти, Герінг — природу, хтось там іще з них міг заплакати, слухаючи сентиментальну музику. Тобто зовсім, як Мюллер у телесеріалі, чимось схожі на людей. І ось це надзвичайно важливо раз у раз нагадувати й переконливо показувати: фашисти можуть бути схожі на людей! А тому небезпека їхня стократно, ні, тисячократно зростає.}

_{У цьому й полягає головна причина повернення Юліана Семенова до образу Ісаєва — Штірліца, до інших персонажів його широко популярної серії політичних хронік, яку він лапідарно й містко назвав «Альтернатива».}

_{Академік Г. А. Арбатов в одному з інтерв'ю сказав: «Коли б люди, були абсолютно нездатні вчитися в історії, її, мабуть, зовсім не було б. А коли б вони справді були здібними й сумлінними учнями, які досконало засвоюють усі уроки історії, вона була б зовсім іншою…»}

_{Понад сорок років — більше, ніж будь-коли в сучасній історії, — Європа живе в умовах миру. Це стало можливим перш за все завдяки цілеспрямованому й послідовному мирному зовнішньополітичному курсу Радянського Союзу, всіх країн соціалістичної співдружності. Приблизна рівновага воєнних сил між НАТО і країнами Варшавського договору, що склалася в Європі, об'єктивно служила справі безпеки й стабільності. Однак, ігноруючи суворі уроки історії, США і НАТО в цілому мають намір змінити цю рівновагу, схилити чашу терезів на свій бік.}

_{Очоливши «хрестовий похід» проти комуністичної ідеології, проти реального соціалізму, проти соціального прогресу і справжньої демократії, воєнно-промисловий комплекс США, вашінгтонська адміністрація спираються на найчорніші сили світової реакції, використовують для своєї мети уцілілих підручних Гіммлера, Кальтенбруннера і Мюллера, плетучи й далі ту зловісну мережу страхітливого у морально-політичному плані альянсу з фашизмом, перші клітини якої виникли ще в далекому сорок п'ятому при зустрічах недоброї пам'яті Аллена Даллеса з емісаром обер-ката Гіммлера есесівським генералом Карлом Вольфом,}

_{Ім'я Вольфа знайоме Юліану Семенову не тільки в архівних документів і публікацій у пресі. Із цим зовні благовидним, чудово засмаглим під гірським сонцем бадьорим старичком, що намагався зідрати з радянського письменника гонорар за бесіду, але задовольнився пляшкою горілки й вечерею в харчевні, і з улюбленцем біснуватого фюрера штандартенфюрером СС OTTO Скорцені, і з керівником воєнної промисловості гітлерівського рейху Шпеером автор роману «Наказано вижити» зустрічався віч-на-віч. Мабуть, враження від цих зустрічей — миттєвий спалах шаленої люті й злості в погаслих очах відставного обергрупенфюрера Вольфа, ретельно закамуфльована, насторожено дрімотна зловісна енергія спеціаліста з «особливих акцій» Скорцені, багатослів'я «розкаяного» рейхсміністра Шпеєра, накопичені письменником, сприяють тій жвавості й психологічній достовірності зображення, які відзначають цей його твір.}

_{Ми прощаємося з Ісаєвим — Штірліцом у той момент, коли штандартенфюрером зацікавилися нові хазяї. І зацікавилися не випадково. Пo численних таємних, «пацюкових», як вони їх самі називали, стежках есесівців і гестапівців, що нагромадили унікальний досвід убивств і провокацій, тортур і шантажу, жорстоких експериментів над людьми і поширення брудних інсинуацій, переправляли в Іспанію, Португалію і далі — в Латинську Америку. Там, змінивши свої імена і навіть свої обличчя — пластичні операції у найкращих хірургів були до їхніх послуг, — а головне, знайшовши нових хазяїв, учорашні фюрери і лейтери всіх рангів активно включались у криваву діяльність ЦРУ і Пентагону. Ні, не доживати свій вік в усамітнених гасієндах мали намір нацистські злочинці Ейхман і Менгеле, кат Ліона Клаус Барбьє-Альтман і кат концтабору в Треблінці оберштурмбанфюрер Штандль. Їхні навички аж ніяк не безуспішно використовують у боротьбі проти патріотів Куби і Болівії, Гватемали і Нікарагуа, Чілі і Сальвадору.}

_{Хід історії зупинити не можна. Цю істину ігнорували криваві маніяки з гітлерівського рейху, що намагалися встановити в Європі свій «новий порядок». Тепер їхній приклад наслідують божевільні, що під покровом статуї Свободи виношують плани світового панування. Вони розміщують свої ракети на чужих територіях, повалили законний уряд в Чілі, окупувалиГренаду, висадилися в Лівані, загрожують вторгненням в Нікарагуа. Фашизм багатоликий. Але суть його незмінна.}

_{«Наказано вижити» — не остання наша зустріч з Ісаєвим — Штірліцом. Письменник закінчив роботу над новим романом, який він назвав «Експансія». Там показано початок експансії США на Латиноамериканському континенті, роль, яку зіграли нацистські злочинці в її здійсненні.}

_{Воістину: тривоги світу, пройшовши через серце письменника, стають сторінками нових книжок.}

_{ЮРІЙ ІДАШКІН}

Примітки

1

Через два роки Кейтеля і Йодля повісять за вироком Нюрнберзького трибуналу; через чотири роки їхній співробітник, генерал Хойзінгер, стане командуючим силами НАТО в Західній Європі, генерала Гелена призначать начальником розвідки Федеративної Республіки Німеччини, а Гудеріана — головним воєнним теоретиком бундесверу. (Тут і далі прим. авт.)

(обратно)

2

РСХА — головне управління імперської безпеки.

(обратно)

3

ODESSA (нім. «Organisation der ehemaligen SS-Angehorigen», «Організація колишніх членів СС») — міжнародна нацистська організація-мережа, заснована колишніми членами СС, які вижили після Другої світової війни. В основному члени ODESSA прагнули залишити Німеччину, виїхавши в країни арабського Сходу та Латинської Америки. Використовувались такі країни, як Аргентина, Єгипет, Бразилія, Німеччина, Італія, Швейцарія і Ватикан, члени групи діяли також в Буенос-Айресі і допомогли Адольфу Эйхманну, Йозефу Менгеле, Еріху Прібке, Альберту Хайму, Едуарду Рошманну і багатьом іншим членам СС знайти там свій притулок.

(обратно)

4

ВСС — тепер ЦРУ.

(обратно)

5

Шерман Кент — в 1950–1907 роках заступник директора ЦРУ.

(обратно)

6

Еврон Кіркпатрік — заступник начальника розвідки Держдепартаменту в 1954 році; з 1955 року — президент науково-дослідної «Організації досліджень», таємного філіалу ЦРУ.

(обратно)

7

Артур Гольдберг — міністр праці в кабінеті Кеннеді; до 1968 року — посол США в ООН.

(обратно)

8

Артур Шлесінджер — один з провідних політиків США.

(обратно)

9

Леонард Мікер — радник Держдепартаменту; до 1969 року — посол США в Румунії.

(обратно)

10

Рей Клайн — представник ЦРУ у Лондоні до 1953 року, на Тайвані — до 1962 року, потім заступник директора ЦРУ, згодом перейшов в Держдепартамент, де був, починаючи з 1969 року, начальником розвідки.

(обратно)

11

Саме «Стандарт ойл» не пошкодувала грошей на зброю, подарунки й літаки, щоб одразу ж після перевороту в Румунії, 30 серпня 1944 р., коли король Міхай дав відставку маршалові Антонеску і оголосив війну Гітлеру, — поки Червона Армія ще не встигла ввійти в Бухарест, ламаючи німецький опір, — послати туди спеціальну місію ВСС на чолі з Расселом Дорром, компаньйоном Донована по його уолл-стрітській адвокатській конторі. Бригада ВСС вилетіла до Бухареста з Каїра й зуміла викрасти архіви румунської, німецької розвідок та секретні наукові матеріали, пов'язані з дослідженням перспектив розвитку нафтодобувної промисловості країни.

(обратно)

12

Єдиний, хто з найбагатших сімей Америки не ввійшов до ВСС, так це люди Рокфеллера; відтоді Нелсон і «дикий Білл» не розмовляли і на прийомах один з одним демонстративно не віталися.

А втім, Рокфеллер створив свою розвідку, організувавши «Офіс по координації внутрішньоамериканських справ». Грошей не шкодував, тому його «координатори» поступово провели до ВСС його людей, але глибоко законспірованих.

(обратно)

13

Грегорі Томас — у майбутньому президент корпорації «Шанель»; один з керівників філіалу ЦРУ — радіостанції «Вільна Європа».

(обратно)

14

Інформацію одержано від нього в приватній розмові.

(обратно)

15

Чарлз Стеллс — згодом заступник директора ЦРУ.

(обратно)

16

Вільям Легі — згодом представник президента Трумена в Об'єднаному штабі розвідок США.

(обратно)

17

Роберт Шоу — згодом заступник директора ЦРУ, а потім начальник військової розвідки США.

(обратно)

18

Роберт Мерфі — згодом посол США в Бельгії і Японії, потім заступник державного секретаря США, а вже пізніше, будучи президентом корпорації «Горніг гласс інтернешнл», — член «президентської ради розвідки».

(обратно)

19

Фегеляйн — групенфюрер СС, був одружений на сестрі Єви Браун, був особистим представником Гіммлера при ставці Гітлера.

(обратно)

20

Лос-Аламос — секретний полігон, де готувався вибух американської атомної бомби.

(обратно)

21

Науманн — тепер один з лідерів легального нацистського руху в ФРН.

(обратно)

22

Рейнгард Гелен помер 1980 року. Був організатором і керівником секретної служби ФРН.

(обратно)

23

Після приходу до влади Трумена був змушений піти у відставку.

(обратно)

24

Після приходу до влади Трумена був змушений піти у відставку.

(обратно)

25

Пізніше президент Трумен призначив Луїса Джонсона міністром оборони США.

(обратно)

Оглавление

Юліан Семенов НАКАЗАНО ВИЖИТИ Роман

Початок останньої гри

«Але все-таки який смисл? Навіщо?»

«Так, саме так — я справді вас підозрюю…»

Інформація для роздумів — I (ОДЕССа)

Задушне відчуття кільця

Ось як уміє працювати гестапо! — I

Опори майбутнього реваншу

Бідолашні, бідолашні жінки… — I

Необхідність, як правило, жорстока

Інформація для роздумів — II (ВСС)

Остання гра

Лідер і ті, хто його оточує

Інформація для роздумів — III (Знову ВСС)

І все-таки каналом дезінформації треба вміти дорожити…

«А як же я?! Мені потрібні контакти на Заході!»

Бідолашні, бідолашні жінки… — II

Інформація для роздумів — IV (Директор ФБР Джон Едгар Гувер)

Фактор випадковості

Необхідність кардинального рішення

Ланки змови

Інформація для роздумів — V (Гесс)

Ось як уміє працювати гестапо! — II

Інформація для роздумів — VI (Знову директор ФБР Джон Едгар Гувер)

Добре поінформована людина набагато менше робить помилок

Інформація для роздумів — VII (Генерал Гелен)

Ось як уміє працювати гестапо! — III

Остання спроба

Інформація для роздумів — VIII (Чи є пророк у своїй вітчизні?)

Інформація для роздумів — IX (Максим Максимович Ісаєв)

Трагічне й прекрасне вміння зрозуміти правду (12 квітня 1945 року)

Удар Червоної Армії. Наслідки — І

Ось як уміє працювати гестапо! — IV

Якщо вже робити спектакль, то цікавий!

Удар Червоної Армії. Наслідки — ІІ

Інформація для роздумів — X (Шелленберг)

Інформація для роздумів — XI (Знову полковник Максим Максимович Ісаєв)

Павуки в банці — І

Ось як уміє працювати гестапо! — V

Павуки в банці — ІІ

Удар Червоної Армії. Наслідки — ІІІ

Інформація для роздумів — XII (І знову директор ФБР Джон Едгар Гувер)

Інформація для роздумів — XIII (Ще раз про Максима Максимовича Ісаєва)

Павуки в банці — IIІ

Кінець

Протистояння віку Про роман Юліана Семенова «Наказано вижити»

*** Примечания ***