Лютий шаленів хуртовинами [Олександр Ігнатьєв] (fb2) читать онлайн

Олександр Ігнатьєв, Лев Уланов ЛЮТИЙ ШАЛЕНІВ ХУРТОВИНАМИ

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

Комсомольцям західних областей України,

товаришам по боротьбі з бандами українських буржуазних націоналістів,

присвячується.

I

Сталося це однієї лютневої зав’юженої ночі 1946 року. У придністровському селі Рудному було вбито голову нещодавно створеного тут колгоспу Степана Підлужного і молоду вчительку Наталю Винничук.

Капітан Ільїн, командир роти внутрішніх військ, з відділенням автоматників вранці прибув у село. На широкій засніженій вулиці біля школи юрмилися селяни. Вони мовчки розступилися, пропускаючи офіцера. Ільїн глянув на трупи і сказав:

— Чапчина робота. Одразу видно гітлерівську виучку.

Підлужного і Винничук вбили пострілами в потилицю.

На лобі в обох багровів вирізаний ножем кривавий тризубець — знак українських націоналістів — бандерівців, як їх називали по імені старого бандита, зрадника українського народу Степана Бандери.

— Він клятий, хто ж іще, — підтвердив голова сільради Тарас Кошовий і подав Ільїну зім’ятий, з плямами крові клаптик паперу. — Ось і цидулька його.

Капітан узяв записку і прочитав:

«Так буде з кожним, хто продає Україну москалям. Чапка».

— Наші комсомольці-винищувачі переслідують банду, — сказав капітанові Кошовий. — Орленко їх повів. Та, боюсь, нічого не вийде: хуртовина сліди замітає.

Ільїн знав, що в Рудному створено міцний комсомольський винищувальний загін для боротьби з бандитами. Очолив його рішучий і сміливий Орленко, який недавно демобілізувався з армії. Загін діяв активно, тому в Рудному завжди було спокійно. І раптом таке лихо…

— Не вберегли голову і вчительку?! — звернувся капітан до Кошового.

— Не вберегли, — винувато зітхнув той і рішуче додав — Але бандюгам не втекти від суду народного. Відповідатимуть вони за все!

Натовп загув, схвалюючи слова голови, але несподівано занімів, ніби до чогось прислухався. Тишу розірвав пронизливий хлопчачий крик:

— Впіймали-и-и!

— Що там таке? — спитав Ільїн у Кошового, який був вищий на зріст від інших, мабуть, на півметра.

— Орленко з своїми хлопцями повертається і, здаєтщ ся, когось веде.

Незабаром до школи підійшов оточений селянами загін Орленка — п’ятнадцять високих дужих хлопців з автоматами і карабінами. Всередині, групи важко ступав похмурий бородань. Руки він тримав за спиною і мерзлякувато щулився чи то від холоду, чи з переляку. Орленко, по-солдатськи підтягнутий, чітко відрапортував Ільїну:

— Товаришу капітан, загін повернувся з операції. Зловили одного бандита, двоє втекли. З нашого боку — без втрат!

Ільїн потиснув Орленкові руку.

— Давай його сюди, — і кивнув на бандита.

Затриманого підвели до капітана. Андрій кілька секунд розглядав заросле, брудне обличчя, намагаючись зустрітися з його очима, але той одвертався.

— Твоя робота? — різко спитав Ільїн, вказуючи на трупи.

Бандерівець мовчав.

Люди впритул підійшли до них, чути було їхнє важке дихання. Бандит обвів усіх мутними очима, ніби шукаючи підтримки, але зустрів тільки сповнені ненависті погляди.

— Ну, чого ж мовчиш? Я питаю: твоїх рук діло?

— Ні, — хрипко відповів бандит, — я не стріляв.

— Хто стрліяв?

— Не знаю.

— Та що з ним панькатися, товаришу капітан! — почувся чийсь гнівний голос. — Віддайте його нам, ми над ним свій суд вчинимо.

Натовп грізно наступав.

Бородань позадкував до солдатів. Ільїн підняв руку, втихомирюючи людей.

— Громадяни, спокійно! Я розумію вас, але чинити самосуд не можна. Злочинця буде суворо покарано, тільки це зробить суд.

Ільїн, Кошовий і Орленко трохи заспокоїли людей, але тут раптом бандит підвів голову, зірвав шапку, вдарив нею об землю й істерично закричав:

— Нате, бийте! Ми за вас голови кладемо, а ви кому підтакуєте? Москалям? Сліпаки ви…

Обурений гомін заглушив його вереск. Почулися вигуки:

— А хто вас просив за нас битись?

— Захисники знайшлися…

— А ви з народом радилися?

За наказом Ільїна бандерівця провели в школу. Під конвоєм винищувачів і солдатів, які ледве стримували селян, обурених нахабною поведінкою бандита, він піднявся на ганок. І тут Орленко, що весь час уважно придивлявся до затриманого, раптом зупинився, узяв його за плече своєю важкою рукою, різко повернув обличчям до народу.

— Дивіться, це ж наш давній знайомий. Не впізнаєте?

Селяни підступили ближче. На якусь мить стало тихо.

Потім хтось непевно сказав:

— Та наче ж Митько Безпалий.

Швидким рухом Орленко відкинув з його лоба густе пасмо волосся, і всі побачили широкий шрам, що навкіс перетинав його лоб.

— Він, він! — залунали голоси.

Безпалий люто глянув на Орленка і повернувся спиною до людей.

— Бачили борця за народне щастя? — звернувся Орленко до односельчан.

— Бачили, — відгукнулись одразу кілька чоловік, — від такого борця най бог милує.

Коли ввійшли до школи, Ільїн спитав у Орленка, що він знає про Безпалого.

— Та тутешній він, на хуторі жив. Батечко його першим куркулем на всю округу був — глитай, усе село боргами задушив. Ну, а синок у ліси подався, за «самостійну» Україну воює. А сказати точніше: за батьківське добро.

— А звідки у нього шрам?

— Це пам’ять від однієї нашої дівчини, — відповів Орленко. — Митько любив за дівчатами бігати, нахабний був. Ну й дістав. Поліз до дівчини, а вона його цеглиною в лоб.

Капітан оглянув хату вчительки. Маленька, чисто вибілена, вона стояла над самим Дністром, недалеко від школи. За річкою зразу ж починався ліс — густий, похмурий. Капітан ступав по рипучих мостинах, роздивлявся фотографії на стінах і весь час думав про те, за що бандити вбили Винничук. Дівчина не була комсомолкою, трималась осторонь громадської роботи. Жила непомітно, тихо, відлюдно і, крім своїх учнів, ні з ким не зналася.

Капітан довго дивився на фотографію вчительки. Просте миле обличчя, красиво вигнуті брови. От тільки міцно стулені губи, здається, надавали їй дуже рішучого вигляду. Увагу Ільїна привернуло невеличке прямокутне дзеркальце, що стояло на столі. Андрій покрутив дзеркало в руках. Між склом і дощечкою він помітив щілинку. Скло до дощечки щільно не прилягало. Обережно відігнувши жерстяні скріпки, Ільїн зняв його. На стіл упав складений вчетверо аркуш паперу. Капітан розгорнув його:

«Зустріч на тому ж місці. Вказівки дістанете особисто».

«Так он воно що, — подумав Ільїн, — виходить, ця тиха вчителька була зв’язковою у бандерівців…»

Перегортаючи папери, Ільїн знайшов її щоденник, звичайний дівочий щоденник, для сторонніх мало цікавий. Привернув увагу останній запис, зроблений вчителькою за день до смерті:

«Я більше не можу так жити, — писала Винничук, — це не життя, а поступове вмирання, без справжніх друзів, без мети і віри. Скоро настане весна, зашумить Дністер, забуяють Карпати, в полях закипить робота, вечорами над річкою лунатимуть пісні хлопців і дівчат. А я? Я дивитимусь на все це з своєї хати і сумуватиму… Ні, не можу я більше, немає сил…»

Капітан кілька разів перечитав цей запис, і йому здалося, що він зрозумів трагедію Наталі Винничук. Певно, вона була зв’язана з бандерильями, але, як і багато членів бандитського підпілля, зрозуміла свою помилку й намагалася виправити її. Про це довідалися бандити, і доля Винничук була вирішена. Нрави в цій організації звірячі — того, хто вагався, знищували негайно. Може, все було інакше, але Ільїну здавалося, що трапилося саме так.

Андрій вирішив ще раз прочесати густий ліс поблизу Рудного. Але ця операція нічого не дала. Смеркало, коли стомлені, змучені солдати і винищувачі повернулися в село. Капітан з досади стискував кулаки. «Ну, стривай же, Чапко, доберусь я до тебе, доберусь!» — думав він, ідучи попереду загону.

Коли увійшли в село, почалася хуртовина. Тоненько посвистував вітер, пригоршиями кидав сніг в обличчя, змітаючи його з солом’яних стріх.

На ніч лишилися в Рудному. Розташувалися недалеко від хати вчительки. Виставили вартових, і капітан Ільїн при світлі каганця почав писати донесення у штаб батальйону. Накидавши кілька рядків, поклав олівець і замислився.

Чапка — ватажок боївки, як називали свою групу націоналісти, з’явився в цьому районі недавно. Банда була невелика, але небезпечна. Про це свідчив сьогоднішній випадок. Чому саме тут з’явився Чапка — теж зрозуміло. Великі оунівські банди були розгромлені одразу ж після того, як з української землі дременули їхні хазяї — німецькі фашисти. Недобитки націоналістів пішли в підпілля, відсиджувались у таємних схронах, сподіваючись на кращі часи. Не маючи підтримки в народі, вони інколи вилазили з своїх схованок, чинили жорстокі насильства і розправи над місцевими активістами, зганяючи на них безсилу лють.

Після розгрому гітлерівців бандерівці швидко знайшли собі нових покровителів в Америці і Англії. Заокеанську «допомогу» вони, звичайно, повинні були «відробити». Ось чому оунівське керівництво в Західній Німеччині із шкіри пнулось, аби активізувати свої недобиті боївки на Україні і тим самим показати новим хазяям, що вони недарма їдять хліб.

Наставала перша післявоєнна весна. Селяни Прикарпаття об’єднувались в артілі, молоді колгоспи готувалися до посівної. Бандерівці намагалися будь-якими засобами — вбивствами, пожежами, наклепами — зірвати колективізацію, розвалити вже створені колгоспи, перешкодити в проведенні сівби.

Після тривалого затишшя в лютому сорок шостого року в околицях села Рудного з’явилася боївка Чапки. Хоч вона й невелика, але могла накоїти багато лиха. Ліквідувати її якнайшвидше, до весни-таке було завдання. До цього залучили винищувальні загони, роту внутрішніх військ, але поки що все було безуспішно. Бандити добре знали придністровські хащі, а хуртовина замітала їхні сліди. Все це не давало спокою капітанові. Треба щось придумати. Але що?

Андрій Ільїн майже всю війну був на фронті, в полковій розвідці. В Карпатах його поранили. Тут він уперше почув про бандерівців, і не тільки почув, а й зустрівся з ними. Коли його, пораненого, везли в госпіталь у невелике містечко Самбір, санітарну колону обстріляли з кулемета й автоматів. Усі, хто міг тримати зброю, відстрілювалися майже годину. Після того як напад було відбито і санітари поклали на машини вбитих, Ільїн спитав, хто ж напав на колону.

— Бандерівці! Фашистські холуї, — похмуро кинув санітар, високий кремезний українець.

Так, бандерівці — спадкоємці битого отамана Петлюри, який під гучні гасла про «самостійність» та «свободу» України розстрілював і вішав робітників, шмагав нагаями селян, влаштовував жахливі єврейські погроми, — продовжували його брудну справу. Підступні вороги українського народу, що ненавиділи його свободу, не могли примиритися з втратою своїх багатств і привілеїв, не хотіли, щоб трудящі Радянської України будували нове, краще життя. Вони вірно служили колись польським панам, німецьким фашистам, а тепер перейшли на службу до англійських і американських імперіалістів. Націоналісти ладні продати Україну всякому, хто ненавидить народ і бореться проти Радянської влади, влади народу.

Видужавши, Андрій лишився в Прикарпатті, йому доручили командувати ротою внутрішніх військ. Чимало побачив за цей час Ільїн. Багатостраждальна українська земля швидко відроджувалась. Перші колгоспи, перші комсомольські організації, нові пісні над Дністром. Усе це радувало Ільїна. Він зріднився з життям краю, з його зеленими горами і полонинами, йому стали близькими мрії і сподівання трудових людей, його хвилювали їхні успіхи.

…Капітан замислився, схилившись над столом. У каганці затріскотів, спалахнув і погас вогник — догорів гніт. У вікно заглянула зимова ніч. Хуртовина потроху вщухала, згори спокійно лилось яскраве місячне сяйво. Навпроти, через дорогу, виднілася хата Наталі Винничук. Позираючи сліпими западинами вікон на освітлену місяцем вулицю, вона ніби сумувала за своєю газдинею.

З якимось незрозумілим почуттям дивився на цю хату Андрій.

Раптом він мимоволі здригнувся. Поза хатою, ховаючись у затінку повітки, майнула темна постать. На мить вона завмерла, потім швидко перебігла подвір’я і зникла за рогом будинку. Капітанові здалося, що то була жінка.

— Якась дурниця, — пробурмотів Ільїн. — Примарилось, чи що?

І все ж, взявши з собою трьох солдатів, він швидко попростував до хати вчительки. Навколо було тихо. В хаті нікого.

«Справді, привиділось», — полегшено зітхнув капітан. Кишеньковим ліхтариком ще раз освітив кімнату. Промінь, обмацавши приміщення, зупинився на столі, і капітан завмер: дзеркальце, в якому він уранці знайшов записку, зникло.

II

Надвечір другого дня Ільїн повернувся в районний центр Яворове, де стояв гарнізон. Доповівши командирові батальйону про наслідки поїздки, він пішов додому.

Вулиця була безлюдна. Сумовито стугонів дзвін похиленої від часу невеличкої церкви. Андрій перейшов хитку горбату кладку через річечку, на дні якої вирувала чорна вода, і одразу опинився біля тину.

Ільїн квартирував у маленькій хатині, що примостилася під двома великими соснами. Позаду хати розкинувся вишневий садок. Тепер він білів стовбурами, обмазаними вапном.

Хазяйка Христина Іванівна — вже літня енергійна жінка — жила вдвох з дочкою, шістнадцятилітньою веселою Ганкою. Чоловік її—Григорій Бойко — в тридцять дев'ятому році, перед тим як. Радянська Армія визволила Західну Україну, покинув сім’ю і переїхав у Польщу. Кликав він і дружину, залякував більшовиками, але вона не захотіла поневірятись на чужині. Коли Ільїн питав, чому її чоловік утік до Польщі, Христина Іванівна тільки руками розводила. Цього вона й сама не розуміла. Більшовики, якими її залякували, виявилися зовсім не страшні. Навпаки, нова влада допомогла Христині. Садок, який Бойко колись орендував у ксьондза Хелемського, став її власністю. Танка вчилась у школі, а влітку їздила в піонерський табір.

У сорок першому році разом з окупантами в містечко повернувся і Григорій. Прийшов напідпитку і, по-хазяйськи оглянувши хату, говорив дружині про те, як добре вони заживуть без більшовиків. Христина Іванівна пригорталась до міцного чоловікового плеча. Але минули перші радісні дні, і жінка з жахом відчула, що чоловік став для неї якимось чужим, незрозумілим.

Коли Христина розповіла, що їй віддали садок ксьондза Хелемського, що дочка їздила в піонерський табір, Григорій злісно плюнув і процідив крізь зуби:

— Підкупити вас хотіли. Бач, як чужим добром розпоряджалися!

Більше він нічого не сказав. Але незабаром садок відібрали. В школі, де вчилась Ганка, розмістилася комендатура.

Бойко не бував удома по кілька тижнів. Де він пропадав і що робив, Христина Іванівна не знала.

У сорок четвертому році, напередодні звільнення Західної України Радянською Армією, він зник і з того часу не давав про себе ніяких звісток. Друге розлучення Христина Іванівна пережила спокійніше: надто вже важкими були останні роки їхнього спільного життя. Григорій часто напивався, бив дружину, виганяв з дому дочку. А коли він зник, у домі знову стало спокійно, і невгамовна Ганка частіше почала співати задушевних українських пісень. Ось і зараз, входячи на подвір’я, Андрій почув її дзвінкий, приємний голосок. В ту ж мить Ганка з лижами за плечима з’явилася на доріжці, розчищеній від снігу. Вона була в короткому жовтому кожушку, вишитому червоними нитками; чорна спідниця відтінювала білизну валянок. Біла шапка з червоним верхом ледве трималась на пишному чорному волоссі. Великі карі очі дівчини посміхалися, щоки пашіли рум’янцем од морозу.

Ільїн не раз ловив себе на тому, що Ганка йому подобається, але гнав від себе цю думку. Андрієві минуло двадцять шість років, і він вважав себе безнадійно старим. До того ж роки війни, поранення, загибель, рідних зробили Ільїна замкнутим, не по роках серйозним. Закрутити голову дівчині просто так, як це робив дехто, він вважав нечесною і підлою справою, а серйозного почуття в нього не було. Так в усякому разі вважав сам Ільїн. Тому він ставився до Ганки по-дружньому, але поблажливо, як до дитини. Дівчина вже звикла до частих змін у настрої свого квартиранта, який, залежно від успіхів і невдач по службі, приходив додому то збуджений, а то мовчав годинами. Вона інстинктивно вгадувала в ньому вразливу натуру і, мабуть, симпатизувала високому ставному пожильцю. В шістнадцять літ часто захоплюються красивою зовнішністю, показним лоском, але молодість має і свої переваги: саме в цьому віці почуття людини найчастіше бувають безпосередніми і щирими.

Ганка хоч і зверталася до Ільїна просто по імені, але вже по-дівочому соромилась і трохи побоювалась його.

— Добрий день, Ганко, — привітав Ільїн дівчину.

— Добрий день, Андрію. Ходімте зі мною на лижах у ліс. Там чудово! Згода?

Ганка підійшла до Ільїна і запитально глянула на нього. На її довгі вії впало кілька сніжинок. Андрій мимоволі задивився на неї. Тиша, що настала після слів Ганки, розбудила капітана, він зітхнув і з жалем сказав:

— Не можу, Ганно, справи.

— «Справи, справи», — передражнила дівчина. — А коли відпочивати? — і, не чекаючи відповіді, побігла.

Ільїн постояв хвилинку, але мороз почав щипати за щоки, і він поплентав до хати.

Христина Іванівна поралася біля печі. На привітання пожильця вона відповіла надто вже люб’язно і ласкаво. Іншим разом Андрій обов’язково помітив би, що жінка чимось стурбована, хоча й намагається приховати це. Але тепер, після зустрічі з Ганкою, Ільїн, сам того не розуміючи, був неуважний, тому й не звернув уваги на настрій хазяйки. Зайшовши в свою кімнату, він розстебнув ремінь, скинув чоботи і ліг на вузьке залізне ліжко. Втома зборола його, і Андрій одразу заснув під розмірене цокання ходиків, яке доносилося з хазяйської половини.

III

Через глухі лісові хащі продирався чоловік. Похмурий сіренький день хилився на вечір, в густому ялиннику темнішало, але чоловік ішов досить впевнено. Відчувалося, що ці місця він добре знає. Вибравшись на невеличку галявину, невідомий озирнувся й тихо свиснув.

У відповідь з-під широко розкинутих віт величезної ялини теж почувся свист, а потім з’явилася постать з автоматом в руках і неголосно спитала:

— Хто?

— Свої, Петре, — відповів прибулий.

— Чапка тут?

— Іди, чекає.

Чоловік з автоматом підійшов до великого гладкого пня, насилу зсунув його вбік. Під ним була ляда. Піднявши її, караульний велів подорожньому спуститися вниз, закрив ляду, насунувши на неї важкий пень, і зник під ялиною. Знову стало тихо і мертво у цьому похмурому куточку величезного лісу. Навіть досвідчене око не розгледіло б замаскованого входу в підземелля. Це був бандитський схрон. Такі лігвища оунівці викопувала в прикарпатських лісах, у селах, на хуторах, розкиданих понад гірськими річками, на полонинах і схилах гір. Входи робили в таких місцях, де цього зовсім не можна було сподіватися: в стінах глибоких колодязів, у печах, під копицями сіна, у лісі і в полі під пнями та кущами. У таких схронах бандити ховались від переслідування, зберігали боєприпаси і зброю.

Схрон, де зник подорожній, був великий і добре обладнаний, з кількома підземними приміщеннями. Вниз вели круті сходи. Зійшовши по них на невеличку площадку, чоловік засвітив ліхтарик і озирнувся. З площадки починалися два лази — низькі ходи, мов штреки шахти. Склепіння цих лазів підтримувалися дерев’яними стояками.

Прибулий нерішуче постояв якусь мить, потім швидко попрямував одним з ходів, пригинаючись, щоб не вдаритись об низьку вологу стелю. В штреку було тісно, задушно й вогко. Чоловік іноді оступався, впирався ліктями в земляні стіни, слизькі запліснявілі підпірки і при цьому стиха лаявся. Метрів через двадцять лаз упирався в глуху стіну. Далі йти було нікуди. Невідомий потупцяв трохи, намацав під ногами кільце і підняв ще одну ляду. З глибини пробилося тьмяне світло. Чоловік ще спустився вниз і опинився у великій прямокутній підземній кімнаті. Вона була досить висока, і прибулий з насолодою випростався, але в ту ж мить у груди йому вп’ялися два автоматні стволи.

Після того як він сказав пароль, йому буркнули:

— Проходь!

Чоловік спочатку оглянувся — в цьому схроні він бував рідко. Стіни і стеля кімнати були обшиті дошками, підлога теж була з дощок, у кутку валялись оберемки сіна і кілька брудних кошлатих кожушків. На ящику з-під консервів коптів каганець. Напроти виднілися прочинені двері в іншу кімнату. Чоловік підійшов до них і прислухався. З-за дверей було чути приглушені голоси. Тоді він без стуку ввалився в кімнату. Там за довгим столом сиділи двоє. Поряд стояв ще один чоловік з патлатою головою на короткій шиї, в накинутому на плечі кожусі, його постать відбивала напружене чекання і чимось нагадувала ватажка вовчої зграї. В руках він тримав карту. Очі ватажка, що частіше бачили пітьму, ніж денне світло, були великими й похмурими. Він насторожено зустрів прибулого, уважно розглядаючи його з-під кущистих брів. Ті, що сиділи за столом, теж дивилися насторожено-очікувальним поглядом.

— Слава Україні! — привітав їх прибулий.

— Слава! — буркнув у відповідь високий. Потім нетерпляче спитав: — Виконав, Юрку?

— Зробив, — неохоче відповів той. Він розстебнув кожушок і вийняв звідти якийсь предмет, що блиснув у тьмяному світлі каганця.

— Ось, приніс, — Юрко поставив на стіл невеличке настільне дзеркальце.

IV

Сержант Ковальов, командир відділення автоматників з роти капітана Ільїна, повернувся з своїми солдатами у гарнізон після огляду далекого хутора. Там вони знайшли схрон у льоху, але схованка була порожньою. Господар божився, що не знає, хто і коли спорудив її. Тоді Ковальов вирішив поговорити з ним наодинці. Сивоусий дід Остап довго і хитро уникав прямої відповіді, доки, нарешті, не признався, що схрон побудував він сам за наказом бандерівців.

— А що мав робити? — спитав він сержанта, допитливо позираючи спідлоба. — Не зробиш — уб’ють.

— Отже, бандитам допомагаєш, діду? В Рудному чув, мабуть, що трапилось? Можливо, бандюги у тебе ночували, перш ніж іти вбивати, га?

— Не було тут нікого, — понуро буркнув старий і сховав очі під бровами. — І я не вбивав нікого.

— Не вбивав, а вбивцям допомагав, — суворо промовив Ковальов. — Цього тобі люди не подарують.

Дід стомлено махнув рукою.

— Мені все їдно вмирати. Вам не скажеш — по голівці не погладите, тим не догодиш — на той світ відправлять. Так і дивись, щоб не вскочити з вогню та в полум’я. Пішов би світ за очі.

— Ех, діду, діду, старий ти, а погано розбираєшся житті. Догоджати нікому не слід. Треба бути завжди з народом, який чесно живе і працює. А купка бандитів намагається всіляко нашкодити йому. Чого вони хочуть? Та просто знову на шию народові панський хомут натягти. За що вони Степана Підлужного вбили? У нього дітки малі лишилися. Чим їх батько провинився, ану, лишень, скажи мені, діду!

Старик мовчав. Він добре знав Підлужного, пам'ятав його ще хлоп’ям. Хороший чоловік був Степан, усе село поважало його за розсудливість, працьовитість, скромність.

— Мовчиш? Так я скажу. Вбили його через те, що він за нове життя стояв, хотів, щоб народ краще жив. А бандитам саме це й не по нутру. Так от, діду, запам’ятай: народ знищить цю погань. Але, щоб скоріше це зробити, треба кожному боротися з бандерівцями.

А ти хочеш догодити і нашим і вашим. Не вийде так, діду. Недарма ж кажуть: на двох стільцях не всидиш.

— Ну, арештуйте мене, тільки марно не докоряйте, — не витримав дід.

Ковальов знизав плечима.

— А навіщо?

Вони довго мовчали. Сержант палив цигарку, поглядаючи у вікно, дід Остап стежив за ним. Нарешті, Ковальов підвівся.

— Ну, мені пора йти. Поміркуй, діду, добряче поміркуй над моїми словами. А відносно того, що тебе залякали, не вірю. Мені хлопці розповідали, що дід Остап замолоду першим парубком на селі був, ніякого дідька не боявся. Звичайно, постарів дід Остап, сили колишньої вже немає, але ж старість хоробрості не завада. Правду я кажу?

Не чекаючи на відповідь, він вийшов, а старик так і сидів за столом у глибокій задумі.

Сержант Ковальов був хорошим командиром відділення. Він уже мав досвід боротьби з бандитами, не раз потрапляв у небезпечні перипетії.

Якось відділення Ковальова натрапило на засідку і було оточене. Понад тридцять бандерівців кинулися на бійців, але до самого вечора вони так і не могли нічого вдіяти з жменькою солдатів. А коли стемніло, Ковальов підняв відділення в атаку, на що бандити аж ніяк не сподівалися. Розчистивши дорогу гранатами й автоматним вогнем, солдати вийшли з оточення.

Капітанові Ільїну подобався рішучий, сміливий сержант, і він завжди брав його з собою на складні операції. Ковальов був комсоргом роти, завзятим танцюристом, заспівувачем, його любили солдати і поважали місцеві жителі.

Комсорга так само, як і командира роти, непокоїла думка про те, що в лісах переховується банда, здатна на будь-яке звірство.

V

Чапка нетерпляче відігнув скріпки дзеркальця, яке поклав на стіл Юрко, і зняв скло. Пусто!

— Так… — зловісно прошипів бандит. — Листа немає. Отже, вчасно порішили дівку.

— Як порішили? — хрипко спитав Юрко, ступивши до столу. Він раптом згадав, що в Наталиній хаті, коли він зайшов по дзеркальце, панувало безладдя. Але, поспішаючи, хлопець якось не втямив цього, а тільки здивувався… Тепер він усе зрозумів, і в грудях щось обірвалось. Наче здалеку до нього долинули слова Чапки:

— Що, хіба не знаєш, як це робиться? — байдуже усміхнувся материй бандит і знехотя пояснив: — 3 москалями вона знюхалася! Зрозуміло? Лист у неї ж був, а де він тепер? — Чапка кинув дзеркальце на підлогу, воно, жалібно брязнувши, розлетілося блискотливими бризками. — А ви куди дивились?

— Ми її на вулиці пристукнули. В хату не встигли заскочити — комсомольці налетіли. Насилу відбились, — похмуро відповів бандит, який сидів ближче до Чапки. Його очі були схожі на щілинки, а великий рот безперервно гидливо кривився, ніби думка про неминучу розплату за вчинені звірства весь час не давала бандитові спокою.

— Комсомольці… — просичав Чапка. — Це молокосос Орленко там орудує, так? Він і Митька Безпалого взяв?

— Він… Сволота капосна.

— Знищити його, — важко видихнув Чапка.

На хвилину в кімнаті запала напружена тиша. Стало чутно, як десь у кутку точить дерево шашіль. Нарешті, другий бандит, який сидів за столом, підвів голову. На його лисині від слабкого світла каганця коливалися тіні. Вуха бандита були великі, мов у кажана, а голос писклявий.

— Орленка так просто не візьмеш, Чапко. Хлоп він міцний — кулаком бика може здолати. До того ж стріляє, як снайпер. З армії щойно повернувся, там насобачився.

— А я мовлю — прибрати! Зрозуміло? — видавив Чапка голосом, в якому відчувалася така звіряча ненависть, що навіть бувалі бандити знітились, а потім дружно закивали головами. Вони знали звичаї оунівського підпілля: того, хто насмілювався заперечувати, а тим більше уникав виконання наказів, нещадно знищували.

— Цю справу доручаю вам, — додав ватажок.

Бандити знову мовчки закивали головами.

— А ти, Юрку, їм допоможеш. Іди відпочинь, — ніби мимохідь промовив Чапка.

Юрко повернувся до дверей.

— Стій! — сказав, наче вистрілив, ватажок, недобрим поглядом окинувши Юрка з ніг до голови. Він відчув зміну в настрої і поведінці юнака. — Ти що такий невеселий, га?

Хлопець мовчав.

— Я питаю тебе!

— Стомився я, вимотався. Село далеко, а там ще повно солдатів. Насилу вибрався…

— Ну, добре, йди, — дозволив Чапка і підозріло дивився, поки той не вийшов. Потім повернувся до одного з своїх помічників: — Ти, Чорний, простеж за Юрком. Не до вподоби мені його настрій. Був хлопець вогонь і раптом скис…

Бандит запустив здоровенну п'ятірню у давно не чесану чуприну й сказав:

— Через Наталку, певне.

Юрко зайшов у кімнату, де стояли вартові, і стомлено ліг на купі кожухів у кутку. Заклавши руки за голову, він дивився в почорнілу стелю підземелля і думав важку думу. Молоде, кругловиде, чисто виголене обличчя бандерівця, на якому ще кілька хвилин тому не було жодної зморшки, ніби постаріло, на невисокому лобі залягли тіні глибокого смутку. Але того, хто знав Юрка, найбільше вразили б його очі. Завжди ясні, бездумні, здавалося навіть пусті, вони світилися тепер тугою пса, якого незаслужено побив господар. А головне— у них з’явилася розгубленість і якась думка. Навкруги панувала тиша, але, незважаючи на втому, сон не приходив.

Юрко народився в тому самому селі Рудному, куди він ходив сьогодні вночі по дзеркальце. їхня хата стояла недалеко від хати Винничуків. Хлопець добре знав Наталю. В дитинстві вони разом грались, дружили, а потім, коли Юрко лишився без батька, ця дружба зміцніла й переросла в кохання. Тільки, певно, не в добру годину зародилась вона. Спочатку все було гаразд. Наталя перед самою війною закінчила вчительські курси і почала працювати в рідному селі. Юрко тоді газдував на землі, яку дала Радянська влада. Вперше в його бідняцькій хатині з’явився достаток. Щоправда, дівчина повернулася з курсів якоюсь іншою і тому трохи чужою. Юрко зрозумів цю зміну по-своєму: Наталя стала вчителькою, а він лишився простим селянським хлопцем. Та Юрко помилявся.

Іншою стала Наталя тому, що її затягнули в свою організацію українські націоналісти. Багато наслухавшись про «самостійну» і «незалежну» Україну, дівчина не змогла правильно розібратися в обстановці, пояснити, чому в селах з’явилися колгоспи, чому в сільрадах працюють в основному бідняки і комуністи. Вона повірила націоналістам, які твердили, що все це потрібно тільки більшовикам. А тут спалахнула війна, прийшли німці. Під час сутички селян з німецьким загоном, який відбирав у населення продукти, загинули батьки Наталі.

Втішаючи дівчину, Юрко вперше освідчився їй у коханні і запевнив, що вона завжди і в усьому може покластися на нього. Саме тоді й змінилася його власна доля.

— Хочеш бити фашистів? — дивлячись в очі, спитала його Наталя.

— Один у полі не воїн, — ухильно відповів Юрко.

— Чого ж один, нас багато. Хочеш?

— Хочу, — твердо сказав Юрко, зрозумівши, що зможе відомстити фашистам за смерть Наталиних батьків.

Дівчина познайомила його з керівниками місцевої організації. Багато чого з того, що говорив ватажок націоналістів, хлопець не зрозумів, але твердо запам’ятав одне: оунівці за «самостійну» Україну, вони б’ються з німецькими окупантами. Не знав він лише, що все це ошуканство, що оунівці не тільки не воюють з окупантами, а навпаки, співробітничають з ними.

І от він уже носить на шапці тризубець, вірою й правдою служить «самостійній» Україні, погано розуміючи, що це таке.

Давно закінчилась війна. Радянські війська розгромили бандерівські банди, рештки їх заховалися в підпілля. Сидів у лісових схронах і Юрко. Він уже хотів було плюнути на все, вийти з лісу і прийти з повинною, як це зробили інші, але тут з’явився Чапка. Зібрав групу з найбільш надійних бандитів, об’єднав їх у боївку і почав діяти. Енергія, хитрість і фанатична ненависть Чапки до нового ладу вплинули на Юрка, і він знайшов колишню твердість.

Боївка Чапки вбивала сільських активістів, намагаючись цим залякати населення. Чапка нещадно розправлявся і з членами своєї організації, коли запідозрював їх у чомусь. Щоб зберегти залишки своєї загнилої організації для боротьби проти Радянської України, ватажок банди не гребував нічим.

Усе це бачив Юрко, гасаючи з бандитами по району. Але про те, що Чапка наказав убити Наталю, яка не хотіла проводити відкритої націоналістичної пропаганди серед школярів і подружила з сержантом Ковальовим, Юрко не знав. Смертний вирок виконали помічники ватажка — Чорний, його напарник Куций і Митько Безпалий, якого спіймали винищувачі.

Тільки тепер Юрко дізнався про це. От чому такий відчай охопив його. Немало крові бачив він за час своєї служби у бандерівців, немало хат спалив, вважаючи, що бореться за «самостійну» Україну. Сліпо виконував будь-які накази Чапки, вірив йому беззаперечно, був готовий задля нього на все. І от вперше відчув, що, власне, вірити нема в що. «За яку ж Україну боремося, якщо вбиваємо, катуємо своїх же українців? — не давала спокою думка. — За що вбили Наталю, — яка була єдиним моїм щастям на землі? За що?» Чапка відповів просто і коротко. Але тепер Юрко усумнився, чи має право Чапка чинити розправу на власний розсуд. Перед хлопцем промайнуло його життя у підпіллі, і він уперше замислився над цим. Яка мета, який смисл такого життя? Поки жила Наталя, він не знав цих думок. Просто виконував те, що наказували, і був щасливий, коли при зустрічах десь у лісі Наталя цілувала його.

Тепер Наталі немає, і Юрко глибоко переживав втрату її.

В підземеллі було тихо, як у могилі. Тільки десь сумно, одноманітно падали каплі із стелі.

* * *

У глибині невеликого парку в центрі Яворова стоїть дерев’яний двоповерховий будинок з верандою. Колись тут жив власник лісозаводу пан Зелевинський. Тоді часто, майже щодня, допізна світилися вікна будинку, линула музика, відчинялись і зачинялися двері, пропускаючи гостей-багатіїв.

У вересні 1939 року, після визволення Західної України, до будинку прийшли робітники лісозаводу:

— Тут буде наш районний комітет партії, — сказав один з них.

А через тиждень цього робітника, — його звали Іван Михайлович Микуляк, — обрали секретарем Яворівського районного комітету партії. У дні Великої Вітчизняної війни Микуляк пішов на фронт. Після перемоги над фашистською Німеччиною демобілізувався і повернувся в свій район.

Довго не гасне світло у цьому великому будинку. Багато робітників і колгоспників приходить сюди. Навідується і начальник районного відділу МВС разом з командиром батальйону оперативних військ майором Грушевим та його заступником майором Івановим.

Ось вони всі сидять у секретаря райкому в просторій з голубими шпалерами кімнаті. Бюро розпочнеться за півгодини. Вітерець, залітаючи у відчинену кватирку, хитає бордову гардину, і вона ворушиться, наче жива. Глянувши на великий годинник з довгим маятником, Іван Михайлович сказав:

— Час починати.

В цю мить на сходах почулося тупотіння, двері відчинились, і в кімнату вбігла чорноока дівчина років п’ятнадцяти. Вона була закутана у велику хустку, що спускалась аж до п’ят. На порозі дівчина зупинилась і якось розгублено глянула на всіх. Потім рішуче підійшла до Микуляка і тихо сказала:

— Іване Михайловичу, в нас у Рудному людина з лісу.

Начальник районного відділу МВС і Грушевий швидко вийшли з кімнати. Незабаром вулицею рушила група солдатів.

VI

Андрій сидів у своїй кімнаті і писав листа старому фронтовому другові. Він скаржився, що на службі самі невдачі, певне, тому, що взявся не за свою справу.

За вікном чувся капіж. В калюжах купалися наїжачені веселі горобці. В усьому відчувався подих весни.

Ільїн кинув ручку і замислився, дивлячись на безтурботних пташок. Сонячні промені наче ніжною теплою рукою торкнулися щоки капітана.

У двері тихо постукали, але офіцер не почув. Постукали ще раз, дужче. Ільїн відчинив двері і побачив Ганку. Дівчина була чимось стурбована. Завжди рожеве, усміхнене обличчя цього разу було блідим і серйозним.

— Можна до вас? — ніби стогін злетіло з її уст.

— Заходь, Ганко, — поспіхом запросив капітан. — Що сталося? Чи не образив хто?

Ганка не відповіла, переступивши поріг, вона тяжко зітхнула.

— Що з тобою? — стривожився Ільїн.

— Я хотіла спитати… У Рудному вчительку вбили? — схвильовано почала Ганка.

Ільїн насупився. Йому не хотілося говорити про це, але він все-таки відповів:

— Так, це правда.

Дівчина прикусила губу і одвернулася до стіни.

— Ти що, Ганко? — співчутливо спитав Ільїн, підійшовши до неї.

— Так. Шкода Наталку Йосипівну. Вона мене вчила. За що ж її вбили, за що?.. Вона така хороша була…

Ільїн поклав руку дівчині на плече:

— Мабуть, за те і вбили, що хороша. Те, що для людей добре, для бандитів погано…

— А хто такий Чапка? — несподівано запитала Ганка, повернувшись до капітана.

Той швидко глянув дівчині в очі.

— Звідки ти знаєш про Чапку?

— Та люди гомонять. А в школі ось які листи знайшли вранці, — Танка подала Ільїну аркуш паперу, на якому друкованими літерами було надряпано кілька рядків. Бандити наказували учням кинути школу. Посередині було намальовано великий чорний тризубець, а внизу підпис: «Чапка».

— Знову він, — процідив крізь зуби Андрій.

Ільїн сунув листівку в кишеню і почав надягати шинель.

— Ти вибач, Ганко, мені треба йти. А ти спокійно вчись, не бійся.

— А я й не боюся, — гордо відповіла Ганка, і очі її спалахнули.

— Молодчина, — похвалив дівчину Ільїн.

Потім узяв зі столу недописаного листа, швидко глянув і розірвав на шматки. «Розпустив нюні, вояка, — насмішкувато подумав він про себе. — Діло треба робити, а не хникати». І рушив до дверей.

— Ну, Ганко, бувай. Справи!

— Почекайте, Андрію! — зупинила його дівчина. — Скажіть мені, — Ганка знітилась, ніяково глянувши на офіцера.

— Так що? — нетерпляче спитав він.

— Ви не боїтесь бандитів?

Ільїн мимоволі розсміявся. В його голубих очах засяяли веселі іскорки.

— А ти як гадаєш?

Дівчина допитливо дивилась на Андрія.

— Я гадаю, ви ніц не боїтесь. Ви сміливий!

— Правильно, — знову посміхнувся Ільїн. — Я, так само як і ти, нічого не боюся. Тому ми з тобою завжди будемо друзями, — несподівано закінчив він. І ці слова відповідали його настрою.

Ільїн пішов, а дівчина ще довго стояла, дивлячись йому вслід.

Вітер з Карпат доносив хвилюючі запахи близької весни.

* * *

У штабі батальйону, куди ввійшов Ільїн, його зустрів заступник командира по політичній частині майор Іванов. Він узяв капітана під руку і сказав:

— Поїдемо в Рудне. Там сьогодні колгоспні збори.

— Не час, товаришу майор. Ось погляньте, — і капітан подав Іванову листівку Чапки.

Той уважно перечитав її і передав начальникові штабу.

— Треба обов’язково простежити, як пробираються бандити в райцентр, і вжити заходів. — І, звертаючись до Ільїна, вів далі:

— Тепер саме час їхати в Рудне. Зрозумів?

— Не зовсім, — признався Ільїн.

— Гаразд, на місці буде ясніше. Екіпаж подано, прошу! — зробив галантний жест майор.

Офіцери сіли в широкі сани, наповнені сіном. У других розташувались автоматники.

— Скоро повернемося, — на ходу кинув Іванов черговому по батальйону.

Коні рушили. їхали забрукованою головною вулицею райцентру. Сани рипіли, йшли важко, бруківка була вкрита тонким шаром почорнілого розталого снігу. Коли вибрались за околицю, де снігу було більше, коні пішли риссю. В обличчя подув вологий, просяклий запахом глиці весняний вітер. Ільїн глибоко вдихнув і, зручно вмостившись у сіні, задумливо дивився на дорогу.

Він любив їздити саньми. Це завжди нагадувало йому далеке дитинство, проведене серед полів і лісів Смоленщини. Отак, бувало, взимку, в святкові дні, їздив він з батьком на ярмарок, радів, коли батько дозволяв самому правити кіньми.

— Чого замислився, капітане? — почув Ільїн голос майора.

— Так, пригадав минуле.

— Добре діло, особливо в дорозі. Я теж часто згадую своїх старих, хороші вони в мене були…

— Померли?

— У Ленінграді, під час блокади.

— А моїх німці розстріляли…

Офіцери замовкли і майже одночасно закурили. На других санях солдати заспівали пісню. Дзвінкий запальний тенор виводив:

Решта дружно підхопили:

Ільїн мимоволі посміхнувся. Подобалися йому українські пісні, від них ставало тепліше на серці. Так з піснею і в’їхали в село. Дівчата, що саме брали воду з обледенілого колодязя, зацікавлено поглядали на них, про щось перемовлялися між собою і дзвінко сміялись. У відповідь з саней полетіли жарти, пролунав сміх. Сани зупинилися біля дерев’яного будиночка сільради. Розмістивши на ночівлю солдатів, офіцери через напівтемні сіни пройшли у велику кімнату, в якій було повно людей. Збори вже почалися. У приміщенні було майже темно — на вулиці посутеніло, а єдина лампа освітлювала тільки стіл президії.

Прибулих майже ніхто не помітив, лише ті, що стояли біля дверей, трохи потіснились, щоб дати їм місце. В кімнаті стояв гул, голоси іноді зривалися на крик. Сиза хмарка тютюнового диму коливалася під стелею.

— Чого вони так галасують? — пошепки спитав Ільїн.

— Голову нового обирають. Замість Степана Підлужного, — тихо пояснив Іванов.

З передніх рядів підвівся літній худорлявий селянин у рудому кожусі з роздертим під пахвою рукавом.

— То є, на мій розсуд, — почав він, — пусте діло. Заждати мусимо з виборами нового голови…

— А скільки то чекати маємо? — насмішкувато вихопився молодий задерикуватий голос зсередини.

— А скільки треба буде. Доки життя спокійнішим стане. От був у нас 'Грицько Хміль головою, пригрозили, він і дременув до міста. Степан Підлужний не був боягузом, так його порішили зовсім. І третього голову вб’ють. Хіба то життя? Заждати треба.

З усіх кінців залунали обурені вигуки, а той, хто говорив, махнувши рукою, сів. До столу президії неквапливо вийшов кремезний старик. Виждав, доки вгамувалися люди, і почав сердитим басом:

— Чекати нам ніякого сенсу немає, та й часу обмаль. Мені от, до прикладу, на сьомий десяток пішло, а я хочу нове життя на власні очі побачити. Мені годити вік не дозволяє.

— Правильно, Іване Онисимовичу, — хором підтримали його з усіх боків.

— А про спокійне життя я так гадаю: самим треба власне життя будувати, а хто заважає, того бити нещадно. Степана Підлужного вбили, це правда, але ж хіба через те колгосп кидати? Не сподівався я таке почути від тебе, Петре, — Іван Онисимович докірливо глянув на чоловіка у рудому кожусі і вів далі: — В одному партизанському загоні воювали ми з тобою, Петре. Пам’ятаєш, як намдіставалося спочатку? Забув? Повісили тоді німці чотирьох наших хлопців, погрожували, що всіх скарають, пропонували здатись. А ми здалися? Щось не пригадую, щоб ти пропонував нам тоді здаватися. Так чого ж тепер злякався?

Петро не витримав, підвівся і сердито сказав:

— Ти трохи легше, Онисимовичу. Ти мене знаєш, я боягузом ніколи не був.

— Правда, не був, — згодився старий.

— Ото ж бо…. Я й тепер не через полохливість кажу. Банду треба знищити, а потім колгоспними справами займатись, от про що я мовлю.

— А ми дві справи робитимемо: і банду знищимо, і колгосп збудуємо. Як гадаєте, вийде? — звернувся Іван Онисимович до односельчан.

— Вийде, вийде, — залунали десятки голосів.

Старий повернувся на своє місце, а до столу підійшов Орленко — ватажок руднівських комсомольців.

— Давайте, громадяни, говорити відверто, — почав він. — Люди ми свої і зрозуміємо одне одного. Хто не хоче колгоспу, боїться Чапки, нехай живе по-своєму. От і все.

А ми ліпше оберемо нового голову. І за роботу. Весна не, за горами. Ми, комсомольці, докладемо всіх зусиль, щоб у районі жодного бандита не лишилося.

— Чого ж це тільки комсомольці, всім треба хижаків бити! — вигукнув хтось.

— Теж правильно. Так у чому ж справа? Давайте тоді обирати голову. Чи в нас забракувало хорошої людини на голову колгоспу?

Запала тиша, потім одразу кілька чоловік запропонували обрати Івана Онисимовича Щербу, того самого, що тільки-но виступав. Іван Онисимович неквапливо підвівся і коротко сказав:

— Якщо народ довіряє, я згоден.

Голосували дружно.

До Івана Онисимовича протиснувся Петро, ніяково посміхаючись, поздоровив і запропонував:

— Бери мене, Іване Онисимовичу, ординарцем, як у загоні. Фашистів разом били, а цих бандитів і поготів розіб’ємо.

— Добре, Петре, — по-дружньому обняв його Щерба.

Ільїн з неприхованою цікавістю стежив за всім, що тут відбувалось. Він був свідком народження нового. Люди через усі труднощі й перепони поривалися до світлого життя. Андрієві захотілося виступити, розповісти про рідний колгосп, але так швидко він не міг зібратися з думками. Замість нього слова попросив Іванов. Увага, з якою слухали його селяни, говорила про те, що майора тут ие тільки знають, але й поважають.

— Правильно вирішили, товариші, — казав Іванов. — Як вовків боятися, то й у ліс не ходити. Хай бандити нас бояться, нехай вони страшаться народної кари.

Він розповів, яким важким був шлях перших колгоспів у східних областях України, в Росії.

— Нам теж нелегко було. І стріляли в нас куркулі, і погрожували, і сичали з темних закутків. Тільки нічого в них не вийшло. Ростуть і міцніють наші колгоспи. Бажаю вам, товариші, щоб ваш колгосп теж був міцним і багатим. А з бандитами справимося, всіх викорчуємо.

Люди схвально загомоніли.

Після зборів Іванов і Ільїн були в гостях у нового голови. Велика хата не могла всіх вмістити. Колгоспники диміли самокрутками, говорили про свої мрії, про зе життя, згадували минуле. Співали старих і нових пісень.

Коли пізно вночі офіцери повертались од Щерби, майор тихо сказав:

— Розумієш тепер, Андрію, як важливо знищити Чапку? І треба зробити це якнайшвидше. Хоч і невелика в нього банда, але шкоди може завдати багато. Впливає на деяких нестійких, породжує неспокій.

— Розумію, товаришу майор, — відповів Ільїн. — Ліквідуємо банду.

До Ільїна прийшов сержант Ковальов з несподіваною звісткою. У Рудному мало відбутися весілля, і молодий з молодою запросили на нього капітана і Ковальова.

— Хто молодий? — спитав Ільїн. Його чоло прорізали дві глибокі зморшки.

— Хмелько Степан. Той, що в кінці села живе, біля лісу. Колгоспник.

Ільїн не міг пригадати, хто такий Хмелько, і здивувався, що Ковальов знає майже всіх мешканців Рудного.

— І дуже запрошували? — задумливо перепитав Ільїн.

— Наполегливо, товаришу капітан.

Ільїн глянув на Ковальова, очі їхні зустрілись, і обидва прочитали думки один одного.

— Чи не пастка це бува, сержанте? — вголос подумав Ільїн.

— Хмелько — хлопець надійний, товаришу капітан.

— Можливо, можливо, — протягом сказав Ільїн, міркуючи про щось своє.

Хвилину вони мовчали. Нарешті капітан підвівся.

— Гаразд, сержанте. Я доповім комбатові, і тоді вирішимо. Особисто я за те, щоб їхати на весілля. Місцеві звичаї треба шанувати. А щодо всіляких несподіванок — то треба подумати.

Через деякий час капітан Ільїн покликав Ковальова.

— Їдемо, сержанте. Не підведи тільки! Ти мастак співати й танцювати, отож не шкодуй ніг і голосу. Сам розумієш, весілля!

Ковальов з настрою капітана зрозумів, що назріває щось цікаве, і значуще посміхнувся:

— Постараюся, товаришу капітан! На весіллі все має бути, як на великому святі!

Посміхнувся у відповідь і Ільїн. За довгі місяці, проведені разом з Ковальовим у цьому районі, Андрій не раз мав нагоду пересвідчитися, що сержант — людина смілива і винахідлива. Капітан трохи помовчав, потім розкрив планшет з картою:

— Тепер головне. Чапка про весілля знатиме, це ясно. Можливо, дізнається й про те, що нас теж запросили. Захоче зустрітися. Якщо взяти з собою солдатів, зустріч не відбудеться. А хотілося б познайомитись! Отже…

— Ми повинні їхати на весілля вдвох, — закінчив Ковальов думку капітана.

— Правильно. Тільки за таких умов можна буде зустрітися з Чапкою. Ось глянь на карту: з лісу до села веде одна-єдина дорога. Хмелькова хата біля самісінького лісу. Зрозуміло?

— Зрозуміло, товаришу капітан.

— Тоді почнемо готуватися до весілля.

VII

Зоряна зимова ніч. На узліссі намело великі кучугури снігу. Величезні ялини одяглися в біле і наче завмерли у глибокому сні. Здалеку здається, що то не дерева, а люди, натовп людей у білих плащах та шапках. Трохи моторошно зимової ночі в лісі. То долинуть якісь незрозумілі глухі звуки, то надовго заклякне навкруги насторожена тиша.

А в селі, що розкинулося біля самого узлісся, лунають музика й пісні. У хаті Хмелька світяться всі вікна. У великій кімнаті повно людей. На стінах, над головами молодих, висять полотняні рушники, вигаптувані візерунками — півнями і квіточками. На голові у молодої вінок з барвінку. Довгі яскраво-червоні стрічки з весільного вінка барвистими струмочками спадають на її плечі. Корсет молодої — справжнє чудо, створене працьовитими руками вишивальниць. На чорному оксамиті червоні, білі, сині квіти, розшиті намистом. Тканини майже не видно — вона тільки тло для барвистого орнаменту з намиста і блискіток.

Молодий поряд із своєю пишно одягнутою нареченою виглядає скромніше. На ньому чорний піджак, з-під якого виглядає льняна сорочка із стоячим вишитим комірцем. На лацкані піджака пришпилено червону квітку.

За двома столами, зсунутими один до одного, веселилися гості. Місця для всіх не вистачило, і кілька хлопців посідали на скрині. Ця річ у багатьох випадках править за шафу. В ній зберігаються сімейні скарби — сукні, взуття, різнобарвні хустки. Віко скрині було оздоблене майстерно різьбленими візерунками. Зліва біля дверей виднілася порожня полиця. В інші дні тут зберігаються розмальовані глиняні тарілки, а тепер вони парували на столах, наповнені тушкованою капустою з м’ясом, смаженими курками, свининою та іншими стравами.

Недалеко від молодих, у простінку між вікнами, сидить капітан Ільїн, напроти нього — сержант Ковальов. Обидва веселі, збуджені. Ковальов тільки-но хвацько відтанцював козачка, і зворушений батько молодого наливає йому повну склянку горілки. Сусіда Ковальова — сивоусий, кремезний дід — обіймає сержанта і щось шепоче йому.

— Коломийку! — гукнули за столом. У багатьох після вогняного козачка, якого втнув сержант, ноги самі просилися в танок. Глухо бухнув барабан. Тихо, мелодійно заспівала скрипка. Зітхнула гармошка. До них неквапливо приєднався солідний контрабас. З цих чотирьох інструментів і складається звичайно оркестр у місцевих селах. Грають на них свої, сільські музиканти. Головне — скрипка. Навіть коли, крім неї, немає інших інструментів, все одно хлопці й дівчата витанцьовуватимуть гопака, примушуючи музиканта грати до пізньої години.

На весіллі оркестр був у повному складі. Барабанщик, плечистий, вусатий селянин — справжнісінький тобі Тарас Бульба, — не поспішаючи, розмірено вдаряв колотушкою по натягнутій на круг шкірі.

Вже після перших акордів з-за столів вискочило кілька хлопців і дівчат. Парубки, взявши своїх подружок обома руками за талію, почали повільно кружляти. Музика грала все голосніше й дужче. Бухав барабан: бух, бух!

І раптом чийсь дзвінкий голос на такій високій ноті, що, здавалося, от-от зірветься, швидко зачастив:

Скрипаль рвонув смичок. Дедалі прискорюючи темп, замелькали пари. Хлопці, ледве встигаючи, перебирали ногами, кружляли майже на одному місці. Зате дівчата пурхали навколо них, і коли б не дужі парубочі руки, то вони б миттю розлетілися по кутках. У вихорі танцю майоріли яскраві стрічки та різноколірні спідниці. Здавалося, нічим тепер не зупинити цього навально стрімкого танцю.

— Гоп! — вигукнув один з легенів. Кілька пар ніг дружно вдарили об долівку, і все стихло. Але тільки на мить. Хтось знову викрикнув: — Гоп! — І танцюристи ще енергійніше закружляли у зворотному напрямі.

— Почали розкручуватись, — промовив дід, сусіда Ковальова.

Це був саме той старик з далекого лісового хутора, у якого сержант нещодавно виявив схрон. Діда звали Остапом Лещуком. Він доводився якимсь родичем господареві хати. Остапові, видно, подобався сержант. Може, в цьому певну роль відіграла поведінка Ковальова після того, як він знайшов схрон.

Сержант і дід уже кілька разів цокалися гранованими склянками, пили за здоров’я один одного.

— Ех, якби мені отакого сина. Та ж не дав бог, — поскаржився на свою долю Лещук.

Дід Остап жив самітно, його стара давно померла, єдина дочка одружилась і жила у Львові. Ковальов, слухаючи дідову розповідь, співчутливо підтакував, хитаючи головою, і тільки досвідчене око Ільїна могло відзначити, що спритний сержант уважно придивляється до всього, що відбувається в кімнаті.

Дівчата в барвистому вбранні заспівали сумної весільної пісні. Слухаючи її, замислилась молода, стих гомін. Ковальов зітхнув, розтривожений піснею. Нікому, навіть самому собі він не признавався, що кохав Наталю Винничук. Чим приворожила його скромна сільська вчителька, сержант не зміг би пояснити. Але він тепер знав — то було кохання. Захопило воно зненацька, ніби гірська весна, і з ним було веселіше й радісніше жити на світі. Ніхто не знав про почуття сержанта, та й сама Наталя навряд чи догадувалась про це. Ковальов останнім часом не раз заходив до неї. Вони розмовляли про що завгодно, але жодного слова не сказав сержант про своє кохання. Можливо, мовчав він тому, що дізнався від місцевих хлопців: у Наталі був наречений — гарний, ладний парубок, який уже давно кудись виїхав.

Якось Ковальов, сидячи у Наталі, перегортав книгу. Між сторінками він побачив стару пожовклу фотокартку, з якої посміхалось приємне обличчя юнака з пишним чубом і великими очима.

— Хто це? — спитав Ковальов.

Дівчина швидко і навіть якось нервово вихопила з його рук фото і притиснула до грудей. Трохи помовчавши, Наталя заспокоїлась і відверто сказала, що це близький її товариш.

— Зрозуміло, — промовив тоді сержант, але до Наталі не перестав ходити, вдаючи, що не пам’ятає про фотографію. Ковальов закохався. Але лютневої зав’юженої ночі загинули його надії.

І ось тепер протяжна весільна пісня навіяла на Ковальова сумні і разом з тим світлі спогади. Він так глибоко замислився, що не почув, як до нього звернувся дід Остап.

— Чого ся зажурив, хлопче?

Сержант опам’ятався і відчув на собі докірливий погляд Ільїна, голубі очі якого були холодними і осудливими. Ковальов винувато глянув на капітана і обернувся до Остапа:

— Ви щось сказали, діду?

— Чого, питаю, затужив?

У голосі старого було стільки доброзичливості, що Ковальов несподівано для самого себе сказав правду:

— Згадав дівчину. Кохав її. А вона мене — ні.

— Ех, хлопче, — зітхнув старий, — то хіба з тобою першим таке сталося. Тільки я тобі одверто скажу: покохав дівку — не відступай, добивайся свого. Сьогодні не любить — завтра покохає. Дівчата полюбляють наполегливих.

Ковальов подивився на порізане глибокими зморшками обличчя діда Остапа, на якому відбивалося щире співчуття, і відповів:

— Я б і не відступив, але довелося. Вчительку тутешню кохав я, Наталю.

І, не глянувши на діда, що аж затремтів від несподіванки, сержант раптово схопився, весело гукнув:

— Ану, хлопці, дівчата, вшквармо гопака!

За хвилину стіни хатини здригались од запального, танцю. В центрі веселого кола, мов дзига, кружляв Ковальов, викликаючи захоплення у дівчат і заздрощі у хлопців.

— От воно, життя наше, — промовив, ні до кого не звертаючись, дід Остап.

Наталя була його хрещеницею, і її смерть стала причиною важких дум та переживань старого. І тепер, коли Ковальов несподівано відкрився, що кохав Наталю, у серці старого ворухнулося тепле батьківське почуття до сержанта.

Ніхто серед гамору й веселощів не помітив, як один з гостей, що весь вечір просидів у кутку, вийшов покурити. У темних сінях він намацав свій кожушок, шапку і, одягаючись на ходу, вибрався на ганок.

Починалася негода. Вітер враз накинувся на чоловіка, штовхнув його в груди, запорошив снігом очі. Чоловік постояв трохи на ганку, а потім швидко попростував до лісу, в білясту хуртовинну темряву.

У полі вітер розгулявся не на жарт. Він шарпав поли кожушка, зривав шапку, намагаючись звалити подорожнього в пухнастий глибокий сніг. Той зітхнув з полегкістю, коли зайшов у ліс. Тут було тихіше, хоч завірюха давала про себе знати й у лісі. Все дужче гойдались ялини, струшуючи сніг, що заліг на розлогих вітах, між стовбурами дерев дедалі пронизливіше завивав вітер. Чоловік зупинився, кілька хвилин прислухався, але нічого, крім завивання вітру і лісового шуму, не почув. Насунувши шапку на лоба, він заглибився у гущавину.

Хуртовина дужчала. Рвучкий вітер нахиляв дерева, і вони, ніби гігантські гойдалки, хилилися то в один, то в другий бік. Навколо все було біле від снігу. Лісом поміж деревами пробиралися двоє. Обсипані снігом з голови до ніг, вони здавалися привидами, яких підхопила дика завірюха і погнала вештатись по замерзлій землі, лякати запізнілих подорожніх.

Білі постаті вибралися на узлісся. Дужий порив вітру шпурнув в обличчя сухий колючий сніг. Затуляючись рукавами кожухів, вони вдивляються вперед. Крізь сніговий вихор ледь маячать освітлені вікна Рудного.

— Гуляють, — просичав один. — Ну, стривайте ж, ми вам влаштуємо весіллячко! — І, наче стверджуючи погрозу, клацнув затвором карабіна.

— Слухай, Чорний, може, покличемо наших? — спитав другий.

Чорний пожував тонкими губами, відповів:

— Чекай, роздивитися треба!

По-вовчому, крадучись, з карабінами напоготові, вони рушили узліссям — один попереду, другий за п’ять-шість кроків позад нього. Озираючись навкруги, йшли вони знайомою стежкою. Раптом передній стрибнув убік і зник, ніби розтанув у великому пухнастому заметі. Чорний, побачивши це, миттю кинувся в глибину лісу, хоча й не зрозумів, у чому справа. Тут він спіткнувся об щось тверде і, піднявши карабін вгору, вистрелив. У ту ж мить у нього вибили зброю і заломили за спину руки.

— Встиг-таки вистрелити, сволота, — почувся чийсь тремтячий од хвилювання голос.

Безлюдне узлісся раптом ожило. Наче з-під землі, з’явилися люди. Біля старої розлогої ялини стояли двоє бандитів — обеззброєні, із зв’язаними руками.

* * *

У розпалі весілля. В замерзле віконце Хмелькової мти обережно постукали. За гомоном і піснями ніхто не звернув уваги на цей стук. Тільки капітан Ільїн підвівся з-за столу і, насилу зберігаючи рівновагу, попрямував до дверей. Слідом за ним вийшов сержант Ковальов. Захмелілі гості не помітили цього, а коли б хто й помітив, то не звернув би уваги: щохвилини хтось виходив або заходив у хату. Ільїн і Ковальов перетнули двір і вже твердою ходою поспішили до воріт. Тут на них чекали.

— Є щось?

— Двох впіймали. Тут вони, недалечко.

Ільїн швидко пішов до крайньої хати.

VIII

У просторій кімнаті повно озброєних людей. Більшість — у військовій формі, але є і в цивільному. Від тютюнового диму темнувато. Коптить — от-от погасне лампа. Хтось у кутку розповідає анекдот, дзвінкий молодий сміх сколихнув повітря. Раптом усі замовкають, хто сидів, швидко підводиться. Входить капітан Ільїн у супроводі командира взводу і сержанта Ковальова.

— Доповідайте, лейтенант Горін, що відбулося, — наказує Ільїн.

Горін хвацько цокає підборами. Плечима лейтенант майже дістає до стелі. Великі зеленкуваті очі дивляться весело. Він радісно рапортує:

— Засідку розташували так, як було наказано, товаришу капітан, на узліссі, біля великої ялини. Замаскувалися добре. Правда, трохи холоднувато було, але за весь час ніхто ні пари з вуст. Бачили, як один чоловік пройшов з села, його пропустили, йшов він, певно, по бандитів. Потім з’явилися двоє озброєних. Ми їх затримали. Решта не прийдуть: один бандит встиг вистрелити.

— Погано, дуже погано, — сердито сказав Ільїн, тарабанячи пальцями по столу.

— Товаришу капітан, — ображено відповів Горін, — ми ж затримали двох із зброєю, а ви кажете — погано.

Ільїн зняв шапку, кинув її на лаву і запустив пальці у густу чуприну, як це завжди робив, коли хвилювався.

— Ви, лейтенанте, були в засаді, щоб Чапку взяти, а не двох бандитів. А ви й двох не зуміли без шуму обеззброїти. Хтозна, коли ще трапиться така нагода. — Капітан сів. — Ну, тепер пізно про це говорити. Треба щось придумати, — ніби сам до себе сказав він.

Ільїн помацав пальцями скроні, і раптом в його очах загорівся пустотливий вогник. На обличчі промайнула хитрувата усмішка. Він покликав до себе Ковальова і худорлявого хлопчину з розумними очима на веснянкуватому обличчі, у цивільному одязі. Це був Степан Луценюк, боєць винищувального загону. Ільїн щось пошепки сказав їм, і сержант разом з Луценюком вийшли з кімнати, покликавши з собою рядового Мишка Усова, відомого в роті силача-штангіста.

Через кілька хвилин за наказом Ільїна в сусідню кімнату, куди перейшов капітан, ввели бандитів. Вони зацьковано озирались і боязко підійшли до столу, за яким сидів офіцер.

— З боївки Чапки? — різко спитав Ільїн.

Бандити мовчали.

— Я питаю: з боївки Чапки ви чи ні? — ледве стримуючись, голосно повторив Ільїн.

— Звідти, — неохоче промимрив сутулий довгорукий бандит, чухаючи квадратне обличчя, заросле густою щетиною. Другий непомітно штовхнув свого напарника, певно попереджаючи, щоб той мовчав. Після цього бандити не сказали жодного слова. Розлючений капітан вийшов з кімнати, щоб заспокоїтися. До нього звернувся Ковальов.

— Ну, як, товаришу капітан?

— Мовчать, наче язики проковтнули. Та все-таки один проговорився, — задоволено посміхнувся командир. — З боївки Чапки вони, що й треба було з’ясувати. А втім, це було зрозуміло й так.

Ільїн дістав цигарку, запалив, кілька разів глибоко затягнувся і промовив:

— А непогані кадри у Чапки, сержанте. Тільки одне, слово й вирвав у них за півтори години.

— Та їм же нема чого казати. Підпали та вбивства на совісті. Розповідати про це важкувато…

— Де ваші люди, Ковальов? — спитав капітан.

У кухні, біля палаючої грубки, сиділи рядовий Усов і Степан Луценюк, обидва з автоматами на колінах. Побачивши капітана, вони підвелися. Ільїн примостився на ослінчику і запросив усіх ближче до себе.

— Вам доручається відповідальне і складне завдання, — почав він, розгортаючи на колінах карту району.

Далі розмова велася пошепки. Чотири чоловіки, схилившись над картою, були схожі на змовників. Довгі химерні тіні витанцьовували за їхніми спинами на білій стіні. Вогняні бліки скакали на воронованих стволах автоматів. Бесіда тривала недовго.

— Бажаю успіху, друзі, — тепло сказав на прощання Ільїн, міцно тиснучи руки Ковальову, Усову й Луцєнюку. — Головне, будьте обережними, але й рішучими. Я на вас покладаюсь.

Невдовзі Ковальов і його супутники вийшли з хати. Вартовий біля воріт спитав його:

— Куди це ви, сержанте?

— На весілля, друже, догулювати.

— Ех, от би мені з вами, — мрійливо сказав змерзлий вартовий.

Ковальов посміхнувся. Три постаті зникли в темряві.

* * *

Зв’язані бандити сиділи на підлозі в порожній кімнаті і тихо перемовлялись:

— Влипли ми з тобою, Чорний, — прошепотів бандит з квадратним обличчям, — тепер каюк.

— Замовкни, Сич, і без тебе добре, — відповів Чорний. — Міркуй краще, як шкуру вберегти.

— Вбережеш, аякже, — криво усміхнувся Сич.

— Треба повідомити Чапку, най він щось метикує. Через того зв’язкового, що приходив.

— Нічого Чапка не придумає, та й думати не стане, — похмуро заперечив Сич. — Йому своя голова дорожча. А зв’язковий повернувся, мабуть, у село, і хропе собі на печі…

— Та замовкни ж, — крикнув Чорний, злісно блимнувши очима.

У двері стукнули. Бандити принишкли. За стіною чути було голоси. До хати раз у раз заходили й виходили солдати, діставали від капітана накази. Потім усе стихло. Так минуло досить багато часу. Зненацька долинув якийсь гомін, коридором забігали, загупали чобітьми, і схвильований дзвінкий голос доповів:

— Товаришу капітан, затримали ще трьох.

Чорний і Сич перезирнулись. Притиснувшись до стіни, вони почали прислухатися, що говорять у хаті.

— Де? Коли? За яких обставин? — швидко кидав запитання капітан.

— У лісі, приблизно за два кілометри на північ од Рудного, годину тому.

— Чинили опір?

— Ні, в них, крім фінки, нічого не було. Намагалися втекти.

— Веди їх сюди!

Знову загупали чобітьми, загрюкали дверима, потім капітан спитав:

— Хто такі? Звідки?

— А ти не питай, капітане, не скажемо!

— Он як! Ну що ж, ваша воля. Тільки й так видно, що ви за пташки: Чапчині бандити.

— Думай, капітане, думай. Тобі видніше, ти чекіст.

Чорний і Сич, що через тонку перегородку чули цю розмову, перезирнулись. Чорний знизав плечима.

— Не наші, — прошепотів він.

Обидва бандити знову притиснулися до стіни.

— Доведеться вас познайомити з побратимами, — промовив капітан, — тут у нас двоє ваших уже сидять. Показати?

Після довгої мовчанки хрипкий і трохи невпевнений голос відповів:

— Ти нас з кимось плутаєш, капітане.

— Крім бандерівців, уночі ніхто в лісі не вештається.

— Бандерівців? — здивовано перепитав той самий голос. — Ну, ти, капітане, кинь ці штучки. І не пришивай нам контрреволюцію. Зрозумів?

— Тоді хто ж ви такі, дозвольте спитати?

— Товаришу капітан, — пролунав чийсь голос, — можливо, це ті карні злочинці, що із львівської в’язниці втекли на тому тижні?

— Солдат правду каже, капітане. Якщо вже на те пішло, ми відкриваємо карти: все одно програли. А з бандерівцями прошу нас не плутати! Дозвольте відрекомендуватись: Ігор Веселий, а це, з вашого дозволу, мої друзі—Великий Джек і Олег Смурий. Рецидивісти — майстри різних спеціальностей. На тому тижні знялися з Львівського централу. Там, знаєте, не дуже комфортабельне.

— Так, — сказав капітан, — зараз перевіримо.

Чорний і Сич одсунулися від стіни і вдали, що сплять.

Двері розчинились. Увійшов вартовий.

— Ану, виходьте!

Жмурячись од світла, Чорний і Сич переступили поріг кімнати, де за столом сидів Ільїн і стояли троє хлопців у брудних ватянках.

Показуючи на них, капітан спитав:

— Ваші?

Чорний І Сич, уважно глянувши на затриманих, промовчали.

— Ну, а що скажете ви? — звернувся Ільїн до карних злочинців.

— Ми не маємо честі бути знайомими з цими поважними громадянами, — озвався один з них.

Капітан стомлено махнув рукою і наказав:

— Готуйте двоє саней. Одвеземо всіх до штабу, там розберуться.

Затриманих вивели, а капітан довго й ретельно інструктував конвоїрів.

* * *

Ніч минула. Вщухла сніговійниця, і в лісі настала така тиша, що хруст гілки під ногами здавався пострілом, а рипіння снігу під полоззям чутно було за кілометр. Понад лісовою дорогою вишикувалися занесені снігом ялини. Крізь верховіття вже пробивалися перші промені сонця.

По дорозі від Рудного до лісу мчать двоє саней. Дебелі коні йдуть швидкою риссю, розкидаючи копитами сніг. Солдати з роти Ільїна везуть у штаб затриманих. У перших санях на соломі лежать криміналісти — Смурий, Великий Джек — і два солдати. В других — Чорний, Сич і Веселий.

Ільїн, відправивши конвой, пішов у ліс з групою солдатів і комсомольців шукати боївку Чапки. Капітан не сумнівався, що банда десь тут поблизу. Боївка, безперечно, рухалась за своєю розвідкою, щоб захопити або знищити офіцерів і розігнати весілля, але, попереджена пострілом, повернула назад.

А в цей час невелика валка із затриманими посувалася в іншому напрямі і незабаром заглибилась у ліс, сполохавши вранішню тишу скрипом саней і форканням коней. Як тільки в’їхали в ліс, Чорний піднявся на лікоть і по-вовчому, не повертаючи голови, огледівся, хижо роздуваючи ніздрі. Він відчув себе у рідній стихії.

— Лягай! — наказав йому солдат, поводячи автоматом. Бандит ліг, кинувши на конвоїра лютий погляд. Але конвоїр тільки посміхнувся:

— Звикай, звикай до свого становища. Нічого вовком дивитися.

Скрипіли сани, морозний вітерець обпалював щоки. Обабіч дороги стояли похмурі ялини. За лісом визолочувався зимовий світанок. Конвоїри підняли коміри і майже не звертали уваги на затриманих.

Прикидаючись, ніби він спить, Чорний гарячково обдумував план втечі, але нічого путнього не спадало на думку. Десь жевріла надія на Чапку, та в душі бандит був згоден з Сичем: Чапка не виручить їх, а рятуватиме себе.

Раптом Чорний відчув, що його хтось штовхнув. Це був Веселий. Він закрив спиною Чорного і сунув йому під ніс свої зв’язані мотузкою руки.

Чорний миттю зметикував. З люттю вчепившись зубами у вузол, він намагався розв’язати його. За півгодини це йому вдалося. Веселий поворушив кистями занімілих рук і відсунувся од Чорного.

Раптом сани різко зупинились, затріщали голоблі, коні злякано здибилися. Солдати миттю скочили на землю і залягли. Але навколо було тихо. Попереду, на дорозі, височіло щось чорне і безформне, а над ним темніла людська постать з розкинутими руками.

Солдати знітилися від такого незвичайного видовища. Із саней почувся зловтішний смішок. Конвоїр рушив уперед, тримаючи напоготові автомат. Підійшовши ближче і пильно вдивившись в імлу, він полегшено зітхнув: на дорозі лежала корячкувата ялина з настовбурченим кривим гіллям.

— Хам йому чорт, — вилаявся конвоїр, — а я думав — людина висить.

— Схоже було, — згодився з ним інший солдат. — Що ж робити? Тут ми не проїдемо.

Але вони не встигли вирішити: трапилося несподіване.

Коли два конвоїри одійшли до завалу, залишивши біля саней одного, Веселий, вивільнивши руки, сильним ударом збив вартового і схопив його автомат. Потім щосили закричав:

— Утікайте, я вас прикрию!

Чорний і Сич із зв’язаними руками вмить злетіли з саней і побігли. Майже поряд бігли Смурий і Великий Джек. Вони мчали навпростець через хащі, обдираючи до крові обличчя. Позаду лунали глухі автоматні черги.

Зупинились тоді, коли вже можна було не боятися погоні. Важко дихаючи, сіли на повалену стару клину. Щохвилини озираючись, почали розв’язувати один у одного мотузки на руках.

— Ну, здається, пощастило. Шкода Веселого, певне, прикінчили його.

— Облиш, — заперечив Великий Джек, — Веселий втече, не вперше!

І ніби стверджуючи його слова, пролунав посвист. Бандити схопилися на ноги, але Великий Джек застережливо підняв руку:

— Спокійно, це Ігорок.

Він засунув два пальці в рот і заливисто, по-розбійницьки, свиснув. Незабаром на галявину вийшов Веселий, збуджений і задоволений, хоч і хитався від утоми.

Кинувши у сніг автомат з пустим магазином, він важко сів поряд з іншими й сказав:

— Ледве втік, браття. Оця штуковина врятувала, інакше б амба, — і кивнув головою на автомат.

— Перестріляв чекістів? — поцікавився Чорний.

— Ніби так, а втім, брехати не буду. Не бачив їх мертвими. Відчепилися — то й добре!

Кілька хвилин мовчали, відпочиваючи. Нарешті, стомлено підвівся Ігор Веселий. У карних злочинців він був наче за головного.

— Ну, хлопчики, пора. Бувайте здоровенькі, громадяни. Не згадуйте лихом.

— Заждіть! — спинив його Чорний і швидко перезирнувся з Сичем: — Ви вважаєте, що ми невдячні люди? Ми вас так не відпустимо. Відпочинете в цьому лісі, з життям нашим ознайомитеся. Сподобається — залишитесь назавжди. Життя в нас розкішне — їж, пий, гуляй.

— Е ні, це не для нас, — заперечив Веселий. Мн в політику носа не сунемо. Справа дуже небезпечна. Ваше заняття, хлопці, п’ятдесят восьмою статтею пахне, а це иам не до вподоби. «Вишку» дістати — приємного мало.

— Усі будемо на тім світі, — понуро усміхнувся Чорний.

— Воно так, але я вважаю за краще потрапити туди якнайпізніше.

— Ну, а що ж ви робитимете? — спитав Чорний. — Куди подастеся? По лісу, певно, чекісти нишпорять, знову схоплять.

— Таке може статися, — згодився Веселий, — якщо не поталанить.

— Я ж і кажу: ходімо з нами, пересильте лиху годину, перечекайте день-два, а там видно буде. Схочете піти — ми вас виведемо з лісу, до самого Львова проведемо. Ну?

Веселий, Джек і Смурий переглянулись.

— Він діло каже, — промурмотів Великий Джек. — Пересидіти треба.

— Як ти, Смурий? — спитав Веселий.

Той кивнув на знак згоди.

— Ну що ж, підемо, мабуть. Веди до своїх.

Ішли лісом довго, петляли, натрапляли на власні сліди і, нарешті, вибравшись на невеличку круглу, як п’ятак, галявину, зупинились.

— Почекайте трохи, — сказав Чорний, — ми зараз.

* * *

Ганка сумувала. Ільїн не приходив додому вже тиждень, а їй дуже хотілося побачити його. Дівчині весь час здавалося, що Андрій от-от має зайти в хату, але його все не було. Дні минали неспокійні й довгі. А надворі, як на зло, хуртовина, носа на вулицю не покажеш. Сьогодні, швиденько покінчивши з нехитрою хатньою роботою, Танка весь день тинялася без діла, доки не зайшла в кімнату Ільїна. Сіла на ліжко, замислилась. Очі дивляться у віконце і нічого не бачать, серце чогось жде. Двері кімнати розчинила мати і, глянувши на Ганку, спитала просто:

— Чекаєш?

— Та що ви, ненцю, — засоромлено опустивши очі, відповіла Ганка.

— Чого вже там, бачу, — лагідно промовила Христина Іванівна і, сівши поряд з дочкою, обняла її за плечі.

— Файний він, доню, та, либонь, не для тебе. Молода ти ще дуже, та й у нього, мабуть, своя любка є.

— Нема в нього, ненцю, нікого.

— То він казав тобі?

— Сама знаю. Один-однісінький він. Усіх його рідних фашисти повбивали.

— Все одно він не для тебе, — затято твердила мати і, озирнувшись, пошепки додала: — Погрожують нам, Ганко, з лісу — тобі й мені… — Вона судорожно притиснула дочку до грудей. — Боюсь я, доню.

Ганка здивовано глянула на неї. Видно було, що мати чимось стривожена. Такою вона стала зовсім недавно. «Погрожують з лісу», — в думці повторила дівчина й одразу ж вирішила: «Треба негайно сказати про це Ільїну». Так подумала Ганка, але промовила інше:

— Хай погрожують. Я нікого не боюсь.

— Нерозумна ти ще…

Мати взяла її голову в руки і поцілувала в лоб, як цілують уже дорослих дітей.

У двері тихо постукали. Христина Іванівна зблідла, а Ганка радісно підскочила, думаючи, що нарешті прийшов Ільїн, і побігла відчиняти. Одсунувши засув, вона широко розчинила двері і побачила на порозі свою подружку Марійку.

Кругловиденьке, чорноброве Марійчине обличчя так і світилося бажанням поділитися з подругою якоюсь новиною. Щоки дівчини палали, груди високо підіймались, було видно, що вона бігла здалеку. © http://kompas.co.ua

— Христина Іванівна вдома? — передихнувши, спитала Марійка.

— А де ж їй бути? Ти чого так біжиш, спішна справа?

— Ой, знаєш, Ганко, іду я з Рудного, а на дорозі парубок стоїть, такий файний, високий. Я його наче десь бачила, та не згадаю ніяк. Він мені каже: «Добрий день, Марійко». Я відповідаю: «Добрий день». А він мені: «Ти знаєш тітку Христину?» — «Знаю», — кажу. Тоді він подає мені листа і наказує: «Передай його в руки тітці Христині». Подивилась я на лист, а потім на дорогу, а парубок уже й зник.

Марійка витягла з-за пазухи паперовий трикутник.

— Віддай нені. А знаєш, що я ще чула, — раптом згадала дівчина і таємниче зашепотіла, злякано округливши очі: — У лісі біля Рудного солдатів побили багато і навіть одного офіцера.

Ганка схопилася за одвірок і завмерла, вражена страшною звісткою. Не відчуваючи холоду, дівчина стояла на ганку, дивлячись невидющими очима вдалину. Марійка, сунувши листа в руки подрузі, побігла.

Із заціпеніння Ганку вивів голос матері.

— Що з тобою, доню? — злякано спитала Христина Іванівна. — Хто це приходив?

— Марійка прибігала, ненцю, — стомлено відповіла Танка. — Тобі листа принесла.

Мати знову, як і тоді, коли постукали у двері, зблідла.

— Це що ж за лист?

— Не знаю. Марійка сказала, парубок якийсь велів передати.

Христина Іванівна обережно, ніби папірець міг обпекти руки, взяла його, але не розірвала, а пішла до хати. Танка не помітила материної тривоги, бо й сама була схвильована: з думки не йшов убитий офіцер. Поміркувавши трохи, вона заспокоїлась. Адже вбитий офіцер міг бути й не Ільїн. За якусь хвилину Танка вже була певна, що з Ільїним нічого не могло статися страшного, і аж тоді згадала про лист.

Вона пішла на кухню і спитала в матері, від кого звістка. Мати стомлено махнула рукою і нічого не відповіла.

На другий день, коли Христини Іванівни не було вдома. Танка відшукала листа на покуті і, поспіхом розгорнувши його, прочитала: «Завтра о 12 годині на тому ж місці».

Ганка глянула на годинник. Стрілки показували дванадцяту.

«Виходить, мати пішла на якесь умовлене місце», — подумала дівчина. Вона здивовано знизала плечима й зітхнула.

IX

У лісі, на березі невеличкого струмка, загубилася маленька хатина. Від старості вона перекосилась на один бік, наче зібралась лягти на землю і відпочити од тривалого і нелегкого життя. Підсліпувате віконце сумно виглядало з-під солом’яної стріхи на закований під кригою струмок. Здавалося, давно її залишили господарі, але легкий прозорий димок, що підіймався з димаря, і слабке мерехтливе світло у віконці свідчили про те, що в хатині є люди. Тут самотньо доживав свій вік сивоусий дід Остап. Був він ще міцний і, добре знаючи всі навколишні хащі глухих прикарпатських лісів, часто ходив на полювання.

Кілька вуликів та малесенький город біля хати стеріг великий кудлатий пес Цезар — єдиний супутник діда в його самітньому житті. Собака чув людину здалеку і попереджав про це господаря густим гавкотом.

Тихо й мирно жив би собі дід, але прийшла війна, і не стало спокою навіть у цій глушині. Та й після війни мало що змінилося. Садибу діда облюбували оунівці — дуже зручним місцем була відлюдна хата. Не хотілося старому вплутуватись у справи бандитів, але вони приходили, говорили гучні слова про «самостійну» Україну та козацьку волю, погрожували зброєю, і дід змушений був діставати їм продукти, а інколи й носити записки кому-небудь із селян.

Сьогодні ввечері сюди прийшов Юрко, якого старий знав ще з дитинства. Він приніс дідові наказ ватажка дістати сала. Передавши доручення, бандит сів на лаву, поклав на стіл брудні, порепані від холоду руки і просидів нерухомо з півгодини. Остап був незадоволений приходом Юрка. Він запам’ятав попередження Ковальова, та й самому вже набридло канючити по хатах. Більшість селян, до яких звертався старий з проханням Чапки, давали продукти неохоче, і тільки жах примушував їх совати старому кусень сала або хлібину. Але, вдивляючись в сумне обличчя Юрка, старий дедалі більше й більше проймався жалістю до хлопця.

— Давай вип’ємо, Юрку, чи-що? Не солодко нам з тобою живеться, ой не солодко!

У діда Остапа була захована пляшка самогону. Крекчучи, він спустився в льох, дістав зелену плоску пляшку, шмат сала, загорнутий в ганчірку, і все це виклав на стіл. Бандит глянув на старого і, криво посміхнувшись, запитав:

— Що, діду, шкодують люди добро нам віддавати?

— Складів ні в кого немає, щоб ліс годувати, — сердито відповів Остап.

— Нічого, вас тут совєти нагодують.

— Совєти не всіх годують, — відрубав старий і почав скручувати цигарку.

— Ну ти, діду, трохи тихше, — пригрозив Юрко.

Остап махнув рукою.

— Ет, що там тихше, — сказав він, — все їдно погано.

— І сердито кинув недокурок на долівку.

Юрко взяв пляшку з самогоном, подивився на світло і промовив уже іншим тоном:

— А втім, ти маєш рацію, діду. Погане твоє життя, та наше ще гірше. Як вовки, в лісах і схронах ховаємось, а в нагороду дістанемо кулю в лоб та домовину. Ні, домовини не буде — так закопають. Ех, давай краще вип’ємо! — Юрко стукнув пляшкою об стіл.

Остап приніс два великих алюмінієвих кухлі, солоних огірків, хліба, цибулину. Парубок наповнив кухлі і одним духом випив свій.

— Ось так і живемо, діду, — почав він, кривлячись, але не закушуючи. — Позавчора двоє наших наскочили на засаду. Ще трохи, і ми всі потрапили б до лап чекістів.

Остап тільки пригубив кухоль і спроквола відповів:

— Та в них не дурні голови.

— Ні, не те, діду. Ми теж не телепні і не боїмось ані бога, ані чорта. Не в тім річ. А от у чому — ніяк не второпаю.

Він знову налив собі сивухи.

— Мо’, не треба? — спитав його дід.

— Ні, мені всього твого самогону не вистачить. Горить у мене всередині, палить.

Юрко ривком розкинув поли кожушини і опустив голову на руки. Остапові здалося, що хлопець прошепотів: «Наталю, Наталю…».

— От лихо, — зітхнув старий. — І за що тільки люди так страждають?

На подвір’ї загавкав Цезар. Юрко швидко підвівся і схопив автомат. Дід підійшов до дверей, прочинив їх, прислухався. До хати підходили люди. Накинувши на двері защіпку, Остап провів хлопця за піч, підняв ляду, жестом показав униз. Юрко знав, що з льоху є хід у ліс. його зробили члени боївки. Спустившись, Юрко відсунув діжку з огірками, відкрив замаскований лаз і завмер, готовий у першу-ліпшу мить втекти.

Минуло кілька напружених хвилин. Та ось у ляду постукали: двічі тихо, потім два рази дужче і ще раз — голосно. Це означало, що небезпеки немає, можна виходити. Юрко обережно вибрався наверх. В кімнаті, крім діда, було ще двоє. Юрко не одразу впізнав їх, а впізнавши, здивовано спитав:

— Сич, Чорний, ви?

— Здрастуй, Юрку — замість відповіді подав руку тонкогубий бандит.

— Здоров, — весело вищирився Сич. — Ти думав, що ми вже покійники?

— Ні, я думав, що вас схопили.

— Так і було: схопили, — підтвердив Чорний. І, помітивши подив на обличчі Юрка, пояснив: — Коли везли у район, ми втекли. Ну, за щасливе повернення, хлопці, — з якимось занепокоєнням у голосі додав Чорний, наливаючи в кухлі. Бандити цокнулись.

Чапка роздумував. Повернення Чорного і Сича, що побували у чекістів, викликало в нього невиразну підозру. Жорстокий і хитрий бандит не хотів вірити в щасливу випадковість, завдяки якій вони повернулися цілими й здоровими. Ватажок ладен був запідозрити навіть найближчих своїх спільників. Скрізь йому ввижалася зрада. І в той же час вабила можливість поповнити банду: карні злочинці, які звільнили Сича та Чорного, могли знадобиться для боївки, коли, звичайно, все, що вони сказали, підтвердиться. Начальство вже давно вимагало вербувати нових членів. Після довгих вагань Чапка вирішив сам поговорити з карними злочинцями.

Зустріч влаштували у схроні. На випадок провокації було вжито заходів. До місця, де чекали карні злочинці, пішов Сич у супроводі охоронців Чапки — Куцого й Олеся. Чорний залишився під посиленою охороною в надійному схроні з трьома запасними виходами. І ось Чапка жде Веселого, Джека і Смурого.

Незабаром ті прийшли. їх провели у велику кімнату підземелля і залишили самих. Посеред кімнати стояв грубо збитий довгий стіл і ослони. На столі блимав недогарок свічки. Раптом полум’я її заколивалось, в стіні прочинилися, потайні двері, і звідти ввійшов високий, крутоплечий чоловік з гострими, пронизливими, як у старого шуліки, очима. Це був Чапка. Слідом за ним протиснулося п’ятеро бандитів і стали біля стіни.

Чапка окинув поглядом пришельців і важко сів на ослін.

— Підійдіть ближче, хлопці, — сказав він густим хриплим голосом. — Сідайте.

Коли посідали, ватажок велів запалити лампу і знову уважно і пильно оглянув кожного з цих трьох, що сиділи перед ним. Розглядав їх не поспішаючи, ніби хотів зазирнути в душу кожного і прочитати таємні заміри.

— Хто такі? — нарешті звернувся він до присутніх.

— Що це — допит, пане отаман? — ввічливо спитав Веселий.

Чапка посміхнувся.

— Ов-ва! Які ніжні, а ще злодії. Спитати не можна. А я просто хочу знати, хто моїм хлопцям допоміг в біді, от і все. Віддячити — так знати кому.

— Це інша справа. Тільки нам нема про що розповідати. Мене звуть Веселим, це — Великий Джек, а то — Смурий. Втекли з тюрми, але невдало, знову влипли. Ну, а потім розпрощалися з вартою і от потрапили до вас.

— Що ж будете робити?

— Те, що й раніше.

— А чи надовго вистачить вас? — знову посміхнувся Чапка. І, помітивши, як спохмурніли обличчя втікачів, додав суворо. — Візьметесь за старе — знову схоплять. От і кінець вашим ділам.

— Це ще невідомо. Вас теж можуть схопити…

Тепер наїжачився Чапка.

— Ми —інша справа. Я і мої брати боремось, а не в кишенях нишпоримо, — Важко поклавши п’ятірню на стіл, ватажок вів далі: — Так от. Ви, я бачу, хлопці бувалі, з вас люди вийдуть, тільки йти вам нікуди не треба. Залишайтесь тут. Нам потрібні здібні люди.

Відчувши іронію в голосі бандита, гості насторожено помовчали.

— Так, так, — знову промовив Чапка, нервово стукаючи по столу. — Отже, згода?.. — І раптом, схопивши лампу, він підніс ЇЇ до бличчя Веселого: —Ну, а якщо правду говорити?

Веселий знизав плечима:

— Знову допит, отамане?

Тоді Чапка не поспішаючи витяг з-під хутряної тілогрійки парабелум і вигукнув слова, яких присутні найменше чекали.

— Що, зраділи? Одразу ввійшли в боївку! Ну, а тепер кажіть правду, хто вас послав до мене? Чого мовчите? Ти що ж,Степане, хіба не впізнаєш мене? — Ватажок, впритул підійшов до хлопця, якого товариші називали Смурим. Той злякано здригнувся і прошепотів: —Дядько Грицько…

Хлопчина замовк, але було вже пізно. Ватажок гучно зареготав:

— От і добре, Степане, що пам’ятаєш мене. Дякую!

Я теж не забув тебе. Пригадується, живеш ти у нашому Яворові. Чи не так?

На лобі у хлопця виступив холодний піт. Два його супутники сиділи нерухомо.

— А ще пригадується мені, Степане, що в загоні «яструбків», так, здається, вас звуть, служиш ти вірою й правдою.

Чапка хихикнув, наче повідомив присутнім не знати яку смішну річ. Та, зустрівши спокійні очі тих, хто називав себе злодіями, — а вони вже зрозуміли, що провалились, і приготувались до всього, — бандит гаркнув:

— Ви, падлюки! Чапку обдурити хотіли? Злодіями прикинулись, комедію розіграли, на власну варту напали! Ці хитрощі для дурнів, зрозуміли? — Чапка тицьнув пістолетом у бік Веселого й Великого Джека. — Хто такі? Кажіть, інакше душу з вас витрясу. Ну?!

Хлопці мовчали і тільки спідлоба дивились на бандита.

— Та-а-к, — промовив Чапка. — У мовчанку гратись надумали? Нічого, я вам розв’яжу язики. Взяти їх!

Бандити накинулись на неозброєних хлопців, зірвали з них ватянки, силоміць заломили руки і зв’язали.

— Наволоч, — вилаявся той, хто називав себе Веселим, — заманули у свій барліг, а тепер щось вигадують, голови морочать.

Чапка вп’явся поглядом у Веселого:

— Брешеш, щеня!

— А йди ти… — злісно вилаявся Веселий і одвернувся. В ту ж мить сильний удар у скроню оглушив його.

Опритомнівши, Веселий побачив, що двоє бандитів катують Степана. Той лежав на підлозі, обливаючись кров’ю, а бандити кованими чобітьми з розмаху били його в груди, голову, живіт. Веселий рвонувся було на допомогу, але його схопили і відтягли в куток. Ватажок подав знак припинити катування.

— Тепер, Степане, скажеш, хто твої друзі і хто вас послав до мене?

Степан глухо простогнав, але на запитання бандита не відповів.

До Чапки нахилився один з бандерівців:

— А може, дід Остап знає? Ми його привели про всяк випадок.

— Давай сюди, — наказав ватажок.

Ввели старого. Він мружив свої хворі очі.

— Скажи, ти знаєш цих двох? — спитав його Чапка, вказавши на зв’язаних хлопців.

Лампу піднесли майже до самого обличчя. Погляди діда і Веселого на мить зустрілись. Остап одразу впізнав хлопця, але, хвилину помовчавши, заговорив:

— Бачив я його: заходив до мене, води просив і хліба. Я дав. А хто такий — не знаю, не питав.

Веселий зітхнув і одвернувся.

— Гаразд, самі дізнаємось. Давайте далі, хлопці.

Два дужих бандити знову почали мордувати Степана.

У Веселого засіпалася щока і судорожно скривився рот. Він трохи підвівся і крикнув різко і владно:

— Припиніть знущання, гади! Нічого він не знає. Ми його з собою взяли провідником.

— Брешеш, москалю, — підскочив до нього Чапка. — Все знає. І тебе теж. Ільїн вас послав сюди.

Чапка сказав це так упевнено, ніби давно вже знав про це. Веселий помовчав, роздумуючи, а потім спокійно відповів:

— Правильно, нас послав Ільїн. Ми з його роти. Задоволений? Я — Ковальов, це — Усов, — показав він на свого товариша.

— Оце інша розмова, — повеселішав ватажок. — Тоді сідайте до столу. Поговоримо. Тільки, по-моєму, на голодний шлунок не дуже приємно розмовляти.

Чапка наказав накривати на стіл.

— Та якнайкраще — я ж чекістів пригощатиму, — зареготав він.

Двоє бандитів зникли за дверима, двоє інших — підняли з підлоги побитого Степана.

— Цього поки що одведіть, нехай очуняє, — сказав Чапка.

Степана кудись потягли, а Ковальов і Усов побачили наведені на них чорні зіниці автоматів.

— Давайте, хлопці, без жартів, — суворо наказав Чапка. — Краще повечеряємо і побесідуємо.

Ватажок бандитів, задоволений тим, що йому пощастило уникнути хитро задуманої пастки, був гостинний. Він уявив собі, як лютуватимуть у райцентрі чекісти, коли дізнаються, що операція провалилась. «Погризе собі лікті Ільїн», — зловтішно думав Чапка, але найбільше радувала його думка, що хазяї «звідти» будуть задоволені, дізнавшись про викриття чекістів. Чапка тішився удачею і почав поглядати на полонених, як кіт на спійману пташку.

За кілька хвилин стіл був заставлений пляшками з самогоном, мисками з салом, холодним м’ясом, капустою, квашеними яблуками.

— Прошу, — сказав Чапка, широко розводячи руками, як це робить щедрий господар, зустрічаючи дорогих гостей. — Чим багаті, тим і раді.

Ковальов показав зв’язані руки. По сигналу ватажка хлопців розв’язали. Розтираючи занімілі руки, Ковальов і Усов сіли. Обидва проголодалися, але зараз їм було не до їжі. Бони знали, що на них чекає. Ковальов оглянувся навкруги і зрозумів: виходу немає, і ніяк не повідомиш своїх про те, що операція провалилась. Лишалось одне: вмерти з честю. Це було єдине, що вони могли ще зробити.

X

Після дводенного безрезультатного прочісування лісу капітан Ільїн вирішив дати солдатам відпочинок. Зупинилися на згарищі віддаленого хутора, спаленого торік бандитами. Від хутора уціліла тільки клуня. Тут можна було пересидіти негоду. Розмістивши солдатів і наказавши розпалити багаття, щоб обсушитись і зігрітися, капітан стомлено сів на купу зопрілого сіна і закурив. Нервове збудження, викликане подіями в Рудному, минуло, важка втома скувала тіло. Хотілося одного— лягти де-небудь і заснути міцним непробудним сном. Але тривога не давала спокою ні на хвилину. Ільїн турбувався про Ковальова, У сова і Луцеикжа, яких послав на складну, небезпечну і дуже рисковану справу.

Знаючи, що з львівської тюрми втекли кілька злочинців, він вирішив скористатися з цього і послати в банду Чапки своїх людей.

Потрапивши до оунівців, чекісти мали встановити місця схронів, склад банди, а потім повернутися сюди, на спалений хутір.

Спочатку все йшло так, як було задумано. Конвоїри доповіли Ільїну, що інсценізація вдалась. Затримані втекли, скориставшись непередбаченою зупинкою біля завалу. Один солдат, потираючи скроню, бурчав:

— Ковальов надто вже перестарався, мало не покалічив мене.

— Правильно зробив. У всякому ділі потрібна переконливість, — пояснив йому другий.

Здавалося, все було добре. Але, ще раз перебираючи в пам’яті деталі операції, Ільїн зрозумів, що поспішив і, можливо, наразив товаришів на смертельну небезпеку. Бандити можуть впізнати когось з них, а якщо й не впізнають, то навряд чи пощастить Ковальову зв’язатися з ротою: оунівці стежитимуть за кожним кроком новеньких, доки не впевняться в їхній відданості.

Ільїн відганяв ці думки, але тривога все владніше охоплювала його. На мить Андрій пригадав розумні, спокійні очі Ковальова, його добру відкриту посмішку і важко зітхнув. Поклавши планшет на коліна, капітан почав писати донесення командирові батальйону. Важко і неприємно доповідати про необачне рішення. Рука мимоволі намагається писати так, щоб хоч трохи пом’якшити провину. Перечитавши написане, він розірвав папір і жбурнув клаптики у вогонь. Потім швидко і чітко накидав кілька рядків, повідомляючи тільки факти.

Відіславши пакет, Ільїн погрівся біля багаття і потім оглянув хутір. Понад садибою простяглася сіро-біла стрічка дороги. Сніг, наметений хуртовинами, помітно осів. Зима вже минала. Вдень віяв по-весняному теплий вітер і тоді з пухнастих ялин дзвінко падали краплі, пробиваючись крізь наст до землі. Час від часу з дерев зривалася шапка мокрого снігу, і гілка, звільнена від тягаря, весело гойдалась у повітрі.

«Весна іде», — подумав Ільїн, глибоко вдихнувши свіже повітря з запахом хвої, кори дерев, і невиразний смуток ще дужче огорнув його. Біля воріт росла тоненька молода берізка. Дивлячись на неї, Андрій раптом згадав Ганку, і на серці у нього потеплішало.

На дорозі почувся тупіт, з-за повороту виїхала підвода. Вартові зупинили її. Ільїн підійшов ближче і здивувався, побачивши Христину Іванівну. Одягнута в кожух, вона сиділа на санях і щось пояснювала солдатам. Помітивши Андрія, жінка чомусь зніяковіла і надто голосно привіталася з ним. Капітан поцікавився, куди вона їде.

— На хутір, там у мене кум живе, дід Остап. Може, чували?

— Чував, чував, от тільки не знав, що він ваш кум, — посміхаючись відповів Ільїн. — Ну, то щасливої дороги, Христино Іванівно. Не страшно самій у лісі? Чи, може, провідника дати?

— Та ні, що ви. Кому я потрібна, стара, негарна, — пожартувала Христина Іванівна, але Іль'ін відчув у її словах якусь занепокоєність.

Сани рушили і незабаром зникли за поворотом. Ільїн повернувся у двір, покликав сержанта, наказав:

— Піднімайте людей, швидко!

Лишивши на хуторі кількох солдатів, він повів роту в ліс.

* * *

За довгим, посірілим од вологи столом сиділи бандити. Вони весело гомоніли, смакуючи наперед щедру пиятику і розправу над солдатами.

Їхній ватажок був мастак влаштовувати спектаклі перед тим, як порішити полонених. Ковальова Чапка посадив спиною до дверей, з яких увійшов, а сам розсівся навпроти. Усова влаштували на другому кінці столу. Поряд з ним примостився Юрко. Хлопець був похмурий і нетерпляче позирав на пляшки, йому хотілось якнайшвидше хильнути вогняного первака, щоб очманіти і ні про що не думати.

Останнім часом Юрко багато і часто пив. Ватажок помітив це і заохочував: «Менше непотрібних думок у голові снуватиме».

Коли всі посідали, Чапка сам налив у великі кухлі самогону Ковальову й Усову.

— Дорогим гостям шана, — сказав він з усмішкою і, розправивши широкі плечі, випростався на весь зріст. — Вип’ємо, друзі, за самостійну Україну, — додав уже серйозно.

Бандити встали. Підвелись і Ковальов та Усов.

— За Радянську Україну! — дзвінко сказав Ковальов, і обидва воїни разом перехилили свої кухлі. Потім вони сіли і, наче й не було нічого, почали закушувати. Чапка якусь мить розгублено дивився на Ковальова, не знаючи, що відповісти. Ватажка вразила сміливість полоненого. Потім машинально випив і сів. Члени боївки зробили те саме. Кілька хвилин усі мовчали, зосереджено хрумкаючи огірками, розриваючи зубами холодне м’ясо. Чапка запалив люльку і, мружачись од диму, уважно подивився навколо. Ковальов і Усов їли квашені яблука і, здавалося, не звертали ніякої уваги на те, що тут діялося.

— Ну, досить жувати, шановне панство, — заговорив Чапка. — На тім світі все одно не знадобиться.

— Хто його знає, — спокійно відповів Ковальов, беручи з миски ще яблуко, — ми там ще не були.

— Хутко будете, — запевнив Чапка.

— Усі там будемо, одні — раніше, інші — пізніше, — філософськи байдуже відпарирував Ковальов, з хрускотом жуючи яблуко.

— Ну так от, перш ніж вирушите туди, — Чапка показав пальцем у землю, — давайте поговоримо. В бога ви не віруєте, гріхів не сповідаєте, попів не визнаєте, тому я вам буду за всіх святих.

Бандити засміялися, хтось знову потягнувся до пляшки. За столом ставало гомінко.

— Тихіше! — Чапка грюкнув кулаком по столу. — Скажіть, гості дорогі, — запопадливим голосом почав бандит, — хто вас на землю нашу запрошував? Що ви тут загубили? У вас же є Московія, ну то й сиділи б там. Чи мо Вкраїна більш ласа?

— Ні, чого ж, — відповів Ковальов, — у нас, у Сибіру, на моїй батьківщині, землі більше, а звіра і птаства не злічити, та й усього іншого доволі, живемо — не бідуємо. Питаєш, чого сюди прийшли? Та от погані всякої багато тут розвелося. То панів вимітали, то фашистів, а оце тепер їхніх найманців доводиться викорчовувати. Щоб легше було дихати. А запрошувати не треба. Країна у нас єдина. Українці Москву разом з нами захищали, а ми разом з ними Київ звільняли. Ділити на ваше-наше тут нічого.

— Виділи? Який вчений, — криво посміхнувся Чапка. — Знає, що справа його кепська, от і козириться…

Він хотів ще щось додати, але, мабуть, не зметикував що саме. На допомогу поспішив Чорний:

— Ти ліпше, хлопе, скажи, скільки платять тобі за роботу?

— На свій аршин міряєш? — кинув у відповідь Ковальов.

Чапка сердито глянув на Чорного, який знітився під його осудливим поглядом, і знову заговорив:

— Ми воліємо: най на Україні не буде ні панів, ні німців, ні москалів. Воліємо самі своєю українською землею володіти. Маємо ми на це право?

— Звичайно, — спокійно згодився Ковальов. — А хто ж тепер тут господарює, хто землею володіє? Українці. Хто в уряді? Українці.

— Хіба то українці! — несамовито загорлав Чапка, знову грюкнувши кулаком по столу. Вдаваного спокою головоріза як і не було. — То лайдаки. І землею володіємо не ми, а більшовицькі колгоспи. На дідька все це нам здалося?

— Вас, звичайно, це не влаштовує, — сказав Ковальов і знову взявся за яблуко. — Бо хто ви такі? Давай, отамане, з’ясуємо, і тоді все буде зрозуміло. Які ви українці?

— Як то «які»? Та звичайнісінькі, хлібороби.

— Ні, не звичайнісінькі.

Ковальов підвівся. Бандити уважно й сторожко стежили за ним. Юрко, захмелівши од самогону, відчув себе бадьоріше і підсунувся ближче. Його зацікавила розмова. Була якась нездоланна віра у простих словах полоненого, який твердо знав, що його чекає страшна смерть, а поводиться так, наче це він виносить вирок бандитам. Навіть Чапка, завжди такий самовпевнений і говіркий, знітився. Чого б це?

— Коли вже ти почав цю розмову, — звернувся до нього Ковальов, — давай кінчати її. Бачиш, отамане, є на світі робітники, є селяни, а є й панн. З панами ми покінчили раз і назавжди, а заводи, фабрики й землю віддали робітникам та селянам. Але й селяни бувають різні. Є безкінні, а є й куркулі, тобто сільські глитаї. Так от ви, оунівці, саме й захищаєте куркулів, а ми — тих, хто все життя спину гнув на них. От у чому відмінність.

— Брехня! — відмахнувся Чапка. — У моїй боївці немає жодного куркуля.

Ватажок поглянув на своїх підручних. Юрко опустив очі. його здивувало, як нахабно брехав Чапка. Хлопець знав, що майже всі учасники банди — синки багатіїв. Були, звичайно, в банді й бідарі, як от він, Юрко, але…

— От ти, Юрку, — почув він голос Чапки, — скажи, хто ти такий? Справжнісінький бідняк. Мо’, не так я мовлю?

— Правильно, — хрипко відповів хлопець.

— Так от, цей бідар в мене найвідданіший член боївки, — вів далі ватажок і переможно подивився на Ковальова. — Ну, що скажеш на це?

А сержант уже пильно розглядав юнака. Ковальова здивував вираз Юркового обличчя. Старанно прихована мука відчувалась у погляді бандита. «Де я його бачив?»— думав сержант. На мить його очі зустрілися з очима Юрка, і Ковальов згадав фотографію, яку Наталка сховала біля грудей.

— Що ж, буває й таке, — повільно почав Ковальов. — Молодий, недосвідчений може потрапити в погане товариство, але куркульська суть оунівців від цього не змінюється. Та й той, хто збився з пуття, все одно рано чи пізно зрозуміє свою помилку. Кажеш, Юрко — бідняк? Якщо так, то йому Радянська влада дала землю. Дала, Юрку?

— Ну, дала…

— А воля де, свята воля? — заперечив Чапка.

— Жив би собі Юрко по-людськи, — не звертаючи уваги на ватажка, вів далі Ковальов, — хата в нього була, землю дали, вибрав би собі дівчину. Вчитись захотів — будь ласка, вчись. Якої ще волі забажалось? Щоб у схронах на пузі плазувати, грабувати й убивати своїх земляків?

Ковальов замовк. У підземеллі запала зловісна тиша.

— Раджу всім, хто випадково потрапив у цю зграю, — кінчати! Інакше на всіх вас чекає куля. Чекає тому, що народ проти вас, а він не любить, щоб йому заважали спокійно жити.

У цю мить до кімнати зайшов ще один бандит і щось шепнув Чапці. Ватажок підвівся і, повернувшись до сержанта, гаркнув:

— Цить, щенят, а то я тобі писок заткну!

Ковальов сів спокійно налив у кухоль самогону.

— За упокой твоєї бандитської душі, Чапка. — Він високо підняв кухоль.

Глухо пролунав пістолетний постріл. Куля вибила кухоль з рук сержанта.

— Влучно стріляєш, отамане, — кинув Ковальов, — тільки ж кулею своєї правоти не доведеш. Ти словом…

— Взяти їх! — люто крикнув Чапка.

Бандити кинулися на Ковальова та Усова, скрутили їм руки, виштовхнули в сусідню кімнату і замкнули на засув. За тонкими дощаними дверима ще деякий час гуділи п’яні голоси. Раптом усе стихло. Полонені почули, як Чапка скомандував:

— Беріть зброю й виходьте.

Бандити загаласували, але одразу ж замовкли. Чапка наказував:

— Ти, Чорний, залишаєшся тут стерегти солдатів, доки не повернусь. Та гляди — один лишаєшся, більше людей немає, усіх беру з собою. Біля Рудного Щерба і Орленко поля оглядають. Треба захопити їх. Зрозумів? Ох, і щастить же нам сьогодні. Голову й Орленка притягнемо і разом з чекістами відправимо на той світ — ото веремія зчиниться! Доки Ільїн нас шукатиме, ми в нього весь актив винищимо. — Чапка брудно вилаявся. Потім покликав Юрка і наказав: —Ти з нами не підеш. От записка, віднесеш її до обчухраної ялини. Покладеш у дупло. Ти знаєш те місце.

Бандерівці один за одним вийшли з підземелля.

XI

Командир батальйону майор Грушевий, ледве доторкуючись кінцем олівця до високо підвішеної карти, доповідав командирам рот про обстановку, що склалася. Капітана Ільїна на нараді не було. Він вирушив на операцію і поки що від нього не одержали ніяких повідомлень. Це непокоїло комбата. Майор знав, що Ільїн — людина запальна; може захопитися, забути про небезпеку, а цим скористаються бандити.

Комбат говорив, а сам раз у раз поглядав у заплакане вікно, ніби сподіваючись побачити когось у дворі. На шибках гойдалися чудернацькі тіні від гілки тополі, яку хитав дужий вітер. Гілка іноді дряпала по склу, і комбат мимоволі подумав: «Треба підрізати гілку».

У Грушевого були міцні нерви, але сьогодні його дратувала кожна дрібниця. «Все Ільїн, — гніваючись на самого себе і на підлеглих, думав майор. — Зарветься ще».

На просторому, вимощеному камінням дворі ще темнів сніг. Весна йшла по галицькій землі. Грушевий любив весну з її вітрами, дзвінким гомоном ручаїв, грачиним гамором, почорнілою землею, що парує під теплими. сонячними променями. Повесні його душа потомственого хлібороба проймалась особливим настроєм, йому кортіло сісти за кермо трактора. «Так, незабаром вийдуть на поля колгоспники, загудуть машини, задзвенить могутня симфонія праці хлібороба», — думав він. Майор виразно уявив собі картину весняної оранки, сівби і ще гостріше відчув свою відповідальність за те, щоб ніхто не заважав цій мирній праці.

У ті дні вся околиця піднялася на боротьбу з ненависною бандою Чапки. З кожним днем націоналістам ставало важче діяти, але вони ще вилазили з своїх нір. Грушевий розумів, що тепер особливо багато залежало від правильних дій батальйону. Комбат вирішив блокувати район дій банди і почати ретельне прочісування лісів.

Коли Грушевий віддавав останні розпорядження командирам рот, у двері постукали. Зайшов зв'язковий і подав майорові пакет.

— Донесення від капітана Ільїна, — доповів він.

Комбат полегшено зітхнув і швидко розірвав конверт.

Чим далі читав майор, тим більше хмурнішало його обличчя. Прочитавши, він передав записку майорові Іванову.

— Так, — промовив Грушевий, — захопився Ільїн. — Він помовчав, а потім пояснив офіцерам: — Ільїн захопив двох бандитів з боївки Чапки, а потім влаштував спектакль. Під виглядом рецидивістів повіз двох солдатів разом з бандитами. По дорозі «карні злочинці» звільнили бандитів, пішли з ними в боївку і зникли. Оце й усе. Полонених випустили і своїх, можливо, втратили.

Комбат відпустив офіцерів і глянув на Іванова.

— Ну, що скажеш?

— Негайно підняти людей. Треба виручати своїх.

Комбат гукнув зв’язкового.

Голова колгоспу Іван Щерба, Орленко, Хмелько і ще дві дівчини-комсомолки простували по колгоспній ниві, мружачись від яскравого березневого сонця. На пагорках уже парувала земля. Обабіч дороги тоненькими ниточками пробивалися струмочки. Голубіло ніжне, безхмарне, ніби вмите небо.

Щерба широко ступав по дірчастому піддатливому снігу і міркував, як би краще розпорядитися колгоспною землею. Тішила серце старого хлібороба весна, широке колгоспне поле. Це був не жалюгідний клаптик землі, на якому доводилось раніше копирсатися поодинці. Голова думав і про те, що він відповідає вже не тільки за своє власне маленьке господарство, — від нього залежить тепер добробут багатьох людей.

Орленко йшов поряд з головою і, позираючи на його обличчя, яке то світліло під ласкавим сонячним промінням, то насуплювалося від турбот, посміхався. Він розумів хвилювання Щерби. Орленку було жарко. Хлопець розстебнув комір сорочки, поправив за спиною карабін і почав насвистувати веселу пісеньку.

Колгоспні поля простяглися від околиці села аж до лісу. На такому просторі було де розмахнутися і людині, і машині. «Чи вчасно дасть МТС трактори?» — заклопотано думав Щерба. Він згадав, що бандити намагалися спалити МТС, і замислився: «Заважають ці недобитки спокійно жити. Треба кінчати з ними». Щерба глянув на Орленка, який впевнено топтав чобітьми сніг, міцно тримаючись за ремінь карабіна. «Поговорити треба про це з комсомолією», — подумав Щерба.

Вони довго кружляли по засніженому полю і вже хотіли повернути до села, коли на узліссі побачили бандитів.

— Стій! — крикнув один з оунівців і застрочив з автомата.

Щерба за звичкою схопився за пояс, але пістолета не було. Він миттю озирнувся: до села далеко, бандити поруч, а зброя тільки в Орленка. Що робити? «Битися», — вирішив і наказав своїм:

— Лягайте!

Але всі вже й так лежали в неглибокій канаві. Орленко мовчки припасовував карабін, вибираючи зручнішу позицію. Дівчата дивилися на нього з надією.

— Шкода, зброї не маю, пістолет-бо якийсь… — вголос подумав Щерба і не одразу повірив своїм очам. Орленко витягнув з-за пазухи наган і подав йому.

Бандити були вже близько. Погрозливо виставивши наперед автомати, вони йшли на жменьку людей, що залягли в канаві.

— Беріть собі крайнього, Іване Онисимовичу, — кинув Орленко, — а я зніму оцього. Давай!

Два постріли злилися майже в один. Бандит, що йшов у центрі, похитнувся і якось боком звалився на сніг. В ту ж мить затріщали автомати. Кулі рили сніг перед канавою, дзижчали над головами колгоспників, які припали до землі. Іван Щерба раптом відчув, що земля не тепла, як здавалося йому, коли спостерігав за паром над пагорками, а холодна й промерзла.

Бандити, стріляючи; сунули вперед. Орленко і Щерба вистрелили ще два-три рази, але не влучили.

— Кепські справи, — гукнув Орленко, повернувши до Щерби заляпане землею обличчя.

Зненацька автоматна стрілянина вщухла. Потім пролунав ще один постріл і стало тихо. Обережно підвівши голову, Орленко побачив, що бандити тікають до лісу. Він оглянувся навкруги і тільки тоді помітив своїх «яструбків», що бігли навперейми бандитам. Хлопець швидко скочив на ноги і раптом, нагнувшись над принишклими дівчатами, весело і дзвінко поцілував одну з них у щічку.

— Це — за хоробрість.

— Йой, Васильку, милий, — не витримала дівчина і, обнявши хлопця за шию, заплакала крізь сміх, ховаючи у нього на грудях засоромлене обличчя.

Чапка був злий і похмурий. Сьогодні ясніше, ніж будь коли, усвідомив, що кінець його близький і неминучий. Тому ватажок лютував, як ніколи. Бандит поспішав помститися над полоненими солдатами. Вони ще помучаться в його руках! Недарма ж пройшов отаман гестапівську школу катувань. Він примусить чекістів вимолювати пощаду, а потім власними руками повісить їх на міцній гілляці.

Отак розпалюючись дедалі більше, Чапка привів свою ватагу до схрону. Бандити спустились у підземелля і опинилися в кімнаті, де нещодавно пиячили і залишили полонених солдатів. І раптом усі притиснулися до стіни, виставивши перед себе автомати. Біля столу лежав з розтрощеною головою Чорний. Його осклілі очі дивилися просто на бандитів.

Чапка кинувся в комірчину, де сиділи замкнені солдати, але там не було нікого. Оскаженіло вихопив пістолет. Усі інстинктивно відсахнулися до дверей.

— Куди? — хрипко видихнув Чапка. — Назад! — І підізвав до себе помічників. — Що скажете?

— Чорний недогледів, хильнув, мабуть, зайвого, — несміливо проказав один.

— Брехня! Чорний не з таких. Справа тут не чиста.

— Чистіше не може бути, — глянув скоса бандит на мерця.

Отаман сів, пильно зиркнувши навколо, потім підвівся і підняв з підлоги сулію з-під самогону.

— Де вона стояла? Хто пам’ятає?

Усі мовчали.

— Зрозуміло, сулією вони його трахнули, — невпевнено промовив хтось.

— Ні, — відрубав Чапка, — солдати не могли. Руки в них були зв’язані, а Чорний не дурень, щоб розв'язати їх. Це хтось із наших.

Ватажок свинцевим поглядом обвів підлеглих. Ті стояли похнюплені, боячись зустрітися з його лютими очима, очима матерого вбивці, що не знає ні жалю, ні пощади. Нарешті Чапка видавив, щось згадуючи:

— Хто, крім Чорного, не був з нами?..

XII

Солдати капітана Ільїна ретельно оглядали хутори, простукували в хатах підлоги і стіни, рились у стодолах, але натрапити на слід оунівців їм не щастило. Тоді Ільїн вирішив податися ближче до гір, де майже не було людського житла, за винятком кількох будиночків, які загубилися в лісовій глушині.

Ліс зустрів їх тишею. Крізь голі віти беріз і побурілу глицю ялин лагідно просвічували сонячні промені. У лісовій тиші було виразно чути постукування щупів об каміння і коріння дерев. Раптом у ці приглушені звуки ввірвався дивний незрозумілий шум, ніби хтось біг навпростець через хащу, ламаючи гілки, падав, підводився і знову біг. Тріск швидко наближався, Ільїн скомандував:

— Лягай!

Солдати залягли, приготувавши до бою автомати. Між деревами замелькали неясні постаті. Важко було одразу визначити, багато їх чи мало. Нарешті перед враженими бійцями наче виросли два обірваних зарослих чоловіки. І раптом хтось радісно вигукнув:

— Ковальов! Усов! Це ви?

Після перших. обіймів Ільїн спитав у Ковальова:

— Де Луценюк? — І в цю ж мить, зустрівши погляд сержанта, все зрозумів.

Скупо, без зайвих подробиць, доповів Ковальов командирові роти про те, що трапилося з ними. Хтось із солдатів, здається, той самий, який був у конвої і ображався, що Ковальов його сильно вдарив, накинув на плечі сержанта свою шинель.

— Мені легше буде в тілогрійці, — сказав він Ковальову. Інші запропонували свої шинелі Усову.

Капітан Ільїн, дізнавшись від Ковальова, що схрон недалеко, рішуче і збуджено, як завжди, коли перед ним був ворог, сказав:

— Розкажіть точніше, як туди потрапити.

— Ми поведемо, товаришу капітан, — відповів Ковальов.

По тону Ільїна він зрозумів, що командир переслідуватиме банду доти, поки не знищить її.

— А дійдете?

— Дійдемо, товаришу капітан, — сказав сержант і надягнув шинель. Ковальов і Ільїн пішли попереду.

Години через півтори стомлені солдати оточили місце, де був схрон. Усі залягли на вкритий тонесенькою крижинкою сніг. У лісі панувала така тиша, що чутно було, як шуміли під весняним вітром верховіття дерев.

І ось цю тишу порушила неголосна, але чітка команда:

— Вперед!

Це Ільїн, оглянувши місцевість, наказав звужувати кільце навколо схрону.

Тримаючи зброю напоготові, повільно і обережно просувалися бійці.

Ковальов показав вхід у сховище бандерівців.

— Бандити пішли звідси ще до нашої втечі, — мовив він, — а от чи повернулися — не знаю.

Залишивши людей в засаді, Ільїн разом з Ковальовим, Усовим і ще трьома солдатами поповз до схрону. Молодий солдат нахилився, щоб відкрити ляду, але Ільїн відвів його руку і, прив’язавши до кільця ляди мотузку, наказав усім відійти. Потім сам сховався за деревом і смикнув за мотузку. Іржаві завіси заскрипіли, ляда трохи піднялась, і в ту ж мить пролунав оглушливий вибух, а вгору вирвалося сліпучо-яскраве полум’я. Гучна луна прокотилася лісом.

— Цього треба було чекати, — зауважив Ільїн, виходячи з укриття. — Бандити побували тут і побачили, що ви втекли, — звернувся він до Ковальова й Усова, — на проїдання приготували «подарунок». — Капітан глянув на солдата, що хотів було відкрити ляду.

— А подаруночок нічого собі. Без пересадки одразу на тім світі опинився б, — спробував пожартувати солдат, але було помітно, як тремтять у нього руки.

Оглянувши схрон і місцевість навколо, солдати побачили сліди, що вели в глиб лісу. Ільїн вирішив залишити біля схрону засаду на той випадок, коли хтось з бандитів повернеться, а самому переслідувати бандерівців. «Я від тебе, Чапко, все одно не відстану, доки не спіймаю», — думав Андрій.

Усю ніч солдати йшли по сліду оунівців. Ніколи було навіть закурити. На світанку сліди привели до наїждженої польової дороги. По ній пройшло багато саней і людей, тому встановити, куди подалися бандити, не пощастило.

Після короткого перепочинку Ільїн розділив загін на дві групи. Одна рушила путівцем праворуч, а друга — в протилежний бік. З останньою пішов Ільїн, узявши з собою Ковальова.

Пройшли близько двох кілометрів, коли капітан побачив, що дорога стрімко повернула до груня, зарослого рідким лісом. На вершині його стояла стара ялина з великими вузлуватими гілками. Вони чітко виднілися на світлому тлі передранкового неба. Раптом Ковальов шарпнув Ільїна за руку.

— Дивіться, хрест якийсь на ялині.

Справді, на довгій, майже горизонтальній гілляці щось висіло. Зіркі очі Ільїна розгледіли, що то людина. Підійшли ближче. На гілляці висів труп молодого парубка. Його босі ноги майже торкалися снігу, а голова була закинута назад.

— Юрко! — скрикнув Ковальов. — Так… Це він… — Ковальов скинув шапку і тихо сказав: — Ну от ми й зустрілися з тобою, Юрку…

* * *

І знову солдати прямували вперед, але ще швидше, ніж досі. Ідучи поряд з капітаном, Ковальов розповів про все, що сталося з ними.

…Тільки-но зачинилися за бандитами двері, Усов, стискуючи свої пудові кулаки і намагаючись розірвати мотузку на руках, процідив крізь зуби:

— Пішли на Щербу полювати. Ех, попередити б, але як?

Він страждав од того, що нічого не може зробити, щоб попередити товаришів про небезпеку. Рвонувши ще раз мотузку, яка не піддавалась, Усов сердито сказав:

— Ух, гади! Тільки б вибратися звідси, я б їм показав!

Двері прочинились, і в прорізі з’явилася довга постать Чорного.

— Ну, гості дорогі, — явно копіюючи ватажка, сказав бандит, — не ображаєтесь?

— Мотай звідси, гад! — гукнув Усов, підводячись.

— Ну, ну, — позадкував бандит, хапаючись за автомат. — Сядь на місце.

Чорний сів за стіл, де ще стояли закуски і порожні кухлі, поклав автомат на коліна, запалив цигарку і, не зводячи очей з полонених, замугикав щось собі під ніс.

Хвилини тягнулися, наче години. Здавалося, що тут, під землею, взагалі спинився час. Притулившись один до одного, смертельно змучені Ковальов і Усов, не помітили, як задрімали. їх розбудила голосна розмова. Розплющивши очі, вони побачили в підземеллі ще одного чоловіка. Це був той самий хлопець, якого Чапка назвав бідарем і найвідданішим оунівцем.

«Юрко, — згадав Ковальов ім'я хлопця. — Про що ж вони сперечаються?»

— Ти п’яний, Юрку, — говорив Чорний, розмахуючи автоматом. — Іди, проспись. До полонених не можна: Чапка заборонив.

— А я волію поговорити з ними, — затято твердив Юрко. — І ти мені не забороняй, чуєш?

Ковальов і Усов затамували подих.

— Не пущу! — заволав Чорний і з силою відштовхнув Юрка. Той похитнувся і важко сів на ослін. — Якщо полізеш, уб’ю.

Хлопець з ненавистю подивився на Чорного і криво усміхнувся.

— Уб’єш? Вбивай! Стріляй! Це ти вмієш. Особливо з-за рогу. Ти й Наталю вбив, звірюко. — Юрко грізно підвівся і раптом голосом, в якому бриніли лють і невиплакані сльози, гукнув: — За що вбив? Відповідай!

Очі в Юрка палали. Здавалося, що вогонь, який довго жеврів усередині, нарешті вирвався на волю. Чорний зайшов за стіл і, наставивши автомат, просичав:

— Я тобі відповім, щеня. Тебе теж давно вже пора рішити, як і твою Наталку. А вона у мене перед смертю потанцювала…

Далі сталося те, чого не ждали ні Ковальов з Усовим, ні сам Чорний. Мов божевільний кинувся хлопець до стола, схопив важку сулію і з силою вдарив Чорного по голові. Той глухо зойкнув і замертво повалився на підлогу. Юрко одразу витверезився, сів на лавку, налив великий кухоль самогону і одним духом випив. Потім оглянувся і, махнувши рукою, гукнув:

— Виходьте, хлопці!

Ковальов і Усов перезирнулись, підійшли до столу. Юрко двома помахами ножа перерізав мотузки на їхніх руках.

— А тепер давайте вип’ємо, та й валяйте до своїх, поки наші не повернулись. — Юрко потягнувся до пляшки. Ковальов підняв з підлоги автомат убитого і одразу відчув себе впевненіше. Хлопець, п’яно посміхаючись, дивився на нього.

— А де наш товариш? — спитав Ковальов.

Юрко показав рукою на двері.

— Там… Рішили вони його, замучили.

Ковальов і Усов кинулись у кімнату. Там на підлозі лежав Степан Луценюк.

— Ех, Стьопо… — зітхнув Ковальов, схилившись над убитим. Усов прикрив мертвого піджаком і промовив:

— Прощай, друже! Поплатяться бандити за твою смерть. Ой поплатяться…

Солдати, вийшли з кімнати. Треба було поспішати: кожної хвилини могли повернутися бандерівці.

Ковальов хотів було спитати у Юрка, де вихід, але він вказав його сам:

— Он у ті двері. Йдіть через поляну праворуч, туди, на Рудне, — і хлопець знову потягнувся до пляшки.

Сержант і солдат завагалися. Усов уже встиг озброїтись автоматом і гранатами, які він знайшов у схроні.

Ковальов поклав руку Юркові на плече:

— Ходімо з нами, — сказав він тихо. — Ми ще помстемося за Наталю.

— Ні, — п’яно хитнув головою Юрко.

— Тебе ж Чапка уб’є.

— А він не дізнається. Я піду звідси. Подумає, що ви Чорного порішили.

— Все одно тобі тут нічого робити, Юрку. Ходімо! Радянська влада зла не пам’ятає, якщо до неї з відкритим серцем. Повір мені!

— Вірю. — Юрко встав, очі його блиснули. — Тільки не піду я з вами, багато в мене гріхів перед Радянською владою.

Що було робити? Взяти Юрка силоміць? Але п’яного хлопця тягти лісом неможливо. Ковальов і Усов вирішили йти самі і вибралися з підземелля.

* * *

Солдати пішли, і в схроні стало тихо, як у склепі. Юрко сидів на лаві, наче неживий. Він не пам’ятає, скільки часу минуло, поки, нарешті, підвів голову, в якій аж гуло від сивухи. Противно рипнула лава. Юрко схопився, похитнувся і не озираючись виповз із схрону. Надвечір він був на хуторі. Тут його й наздогнав Чапка. Розмова була короткою.

— Ти вбив Чорного?

— Я, — швидко відповів Юрко.

— Продався москалям?

Замість відповіді Юрко, запинаючись не від страху перед катом, а від передчуття, що не встигне висловити всього до кінця, майже закричав:

— Ти сам продав душу чортові. Вбивця! Кат!.. Тобі ніколи не подарують…

Він не договорив. Од важкого удару прикладом в обличчя глухо зойкнув, а другий удар по голові звалив Юрка на землю. Все захиталося перед очима і зникло. Через кілька хвилин хлопець розплющив очі. З голови стікала холодна вода, його приводили до притомності.

— Повісити на ялині. Най усі бачать. І так буде з кожним, хто стане нам на путі, — почув, ніби крізь сон, Юрко. Тоді, зібравши всі сили, він крикнув Чапцї востаннє:

— У тебе на путі… вся Україна.

У рот йому всунули ганчірку.

— Коли, господи, буде кінець цим страхіттям, — шепотіла в кутку хазяйка хати, в якій схопили Юрка.

Хлопця штовхнули в спину:

— Виходь!

XIII

Комбат довго розмовляв з капітаном Ільїним. Той похмуро мовчав. Заперечувати було нічого. Грушевий мав рацію.

— Ризикувати треба, капітане, але розумно.

— Товаришу майор, — хрипким від хвилювання голосом сказав Ільїн. — Я все зрозумів і готовий понести будь-яке покарання.

— Пізно зрозуміли, капітане, — жорстко мовив Грушевий. — Добре, хоч не всіх розвідників втратили. Отже, банда зникла, сліди втрачені. — Грушевий махнув рукою. — Тепер треба думати, що робити далі. Завтра розпочнемо нову операцію. А за свій проступок дістанете стягнення.

— Єсть!

— От і все! А зараз ідіть додому!

Ільїн круто повернувся і вийшов. На серці у капітана було важко, і не тому, що дістав стягнення, а від усвідомлення того, що виправити помилку вже неможливо.

Він простував вулицею, зігрітою першими весняними променями. По узбіччю дороги бродили чорні, наче з антрациту, граки, в канавах булькотіли гомінливі струмочки. Хлопчаки у великих гумових чоботях, стоячи посеред величезної калюжі, пускали паперові кораблики.

Андрій згадав своє дитинство, коли й він отак пускав кораблики, і зітхнув.

У хаті не було ні Христини Іванівни, ні Ганки. Ільїн пройшов у свою кімнату, скинув шинель, зняв гімнастьорку і з насолодою умився холодною колодязною водою. Потім запалив цигарку і ліг на ліжко.

На стіні вигравав сонячний зайчик. Мирно щокали ходики.

Андрій думав про Ганку. Сам того не усвідомлюючи, він ішов додому, сподіваючись побачити її. І тепер піймав себе на тому, що весь час поглядає у вікно, — чи не відчиниться хвіртка, не задзвенить веселий дівочий голос. Але Ганки не було. Ільїн одягнувся і вийшов у садок. Од ніжної кори червонуватих стовбурів вишень линув тонкий хвилюючий запах. Андрій обережно взяв гілочку, струсив з неї примерзлі крижинки і замислився. Тут його й побачила Ганка. Очі дівчини радісно спалахнули, иоли він подав їй руку.

— Ти така гарна, — сказав Ільїн, дивлячись на Ганку і не випускаючи її руки.

— А ну вас, — зашарілася дівчина, звільняючи руку, але очі її дивилися весело й ласкаво.

Вони пройшли поруч уздовж рівно вишикуваних вишень.

Ганка знала в садку кожне деревце. Вона розказувала Андрієві, яке з них краще родить, на якому ягоди солодші. Ільїн милувався ніжним дівочим обличчям, красиво вигнутими бровами, чув її голос і був щасливим. Так дійшли вони до кінця саду і зупинилися біля тину. Ганка раптом стала серйозною і, озираючись, торкнула Ільїна за рукав.

— Знаєте, Андрію, — тихо промовила вона, — з мамцею коїться щось незрозуміле. Якась вона стала неспокійна.

І дівчина розповіла Ільїну про дивну поведінку матері. Чим більше Андрій слухав Ганку, там серйознішим ставало його обличчя. Коли дівчина замовкла, він спитав, здавалося, без усякого зв’язку з її розповіддю:

— Скажи, Ганко, ти знала Степана Луценюка?

— Це того, що з Рудного? Вони жили раніше недалеко від нас, тут у Яворові. А що?

Ільїн нахилив голову.

— Закатували Степана бандити. Чапка вбив.

Дівчина здригнулася.

— За що? — прошепотіла.

Раніше, коли Ганка чула, що когось вбили або затягли в ліс бандити, їй ставало страшно, але всі ці страхіття були далекими, наче взятими з жахливої казки, і, здавалося, не стосувались її. Але тепер, так само як і тоді, коли вона почула про смерть колишньої своєї вчительки, дівчина відчула, що зловісна тінь смерті промайнула поряд.

Ганка згадала, що мати говорила про якісь листи з лісу. В них погрози їй, Андрієві… І в її серці міцніла ненависть до тих, з чиєї вини лилася кров, хто заважав жити й кохати. Ганка якусь мить постояла нерухомо, а потім рвучко повернулась і побігла назад до хати. Ільїн довго проводжав її поглядом, а коли Ганка зникла у хаті, перестрибнув через тин і пішов у свою роту.

* * *

Забуяла весна. До середини березня на полях схлинули талі води, а на пагорбах підсохла земля. Набубнявіли бруньки черешень і вишень. Солдати поскидали шинелі й ходили тільки в гімнастьорках.

Сержант Ковальов ішов на чолі свого відділення. Обабіч дороги тягнувся ліс, по-весняному світлий і запашний. Дозори ретельно прочісували його. Навколо було тихо й безлюдно.

Надвечір солдати підійшли до хатини діда Остапа. Гучний гавкіт Цезаря попередив, що хтось зайшов у двір. Старий вийшов на ганок і, побачивши озброєних солдатів, позадкував у сіни.

Ковальов легко перескочив кілька сходинок і опинився віч-на-віч з стариком.

— Вечір добрий, — привітав сержант господаря. Остап мовчки і несміливо подав шорстку, негнучку руку. Сержант відчув, як у діда тремтять пальці.

— Що ж, запрошуйте гостей до господи, — посміхнувся Ковальов, але старий, ще більше насупившись, мовчки пішов уперед.

Солдати посідали на ослонах, з насолодою витягнувши натомлені ноги. Ковальов примостився біля столу, поклавши поряд важкий після довгого переходу автомат і спідлоба глянув на похмурого хазяїна.

— Що неласкаво гостей зустрічаєш, дідусю?

Старий раптом різко випростався і рішуче промовив:

— От що, сержанте. Ти прийшов, щоб мене арештувати, так роби своє діло. А веселого тут мало.

Ковальова наче облили холодною водою. Тільки тепер він зрозумів настрій діда. Остап, помітивши сержанта, вирішив, що прийшли його арештувати. Адже Ковальов бачив його у схроні Чапки. Несподіваним було для старого і воскресіння сержанта. Остап гадав, що його вже немає, адже від Чапки живим ніхто не повертався.

— Так от, діду, якщо ти полюбляєш говорити серйозно, то нехай буде по-твоєму, — в тон старому відповів сержант. — Сідай, в ногах правди немає.

Остап не сів, він стояв, нахиливши голову, вкриту довгим сивим волоссям.

— Як знаєш, — зауважив Коєальов після другої відмови діда і замовк. Солдати, встигнувши за кілька хвилин трохи відпочити, повиходили з хати, як раніше домовились, і попрямували до сарая, на сіно. Там було тепло і затишно.

— Арештовувати ми тебе, діду, не збираємося, — просто сказав Ковальов.

Остап від несподіванки опустився на ослін.

— Знаємо, що не з своєї волі ходиш до бандитів, носиш їм харчі. Все робиш під дулом автомата. Чи не так?

Старик кивнув головою.

— Велике спасибі тобі й за те, що не виказав мене — там, у схроні. Людина ти чесна. А хто всім чесним людям заважає жити? Чапка. Доки він безчинствуватиме? — Ковальов ставив перед старим запитання і сам на них відповідав — Доки ми самі — я, ти — всі ми Чапку не викинемо до біса з нашої землі. Хіба можна допустити, щоб бандити лютували й надалі, вбивали селян, як убили Наталю, Степана Луценюка?

Старик затремтів, Ковальов помітив це, але вів далі.

— Дехто питає: коли вже настане спокійне життя? А мені здається, це залежить тільки від нас.

Остап підозріливо глянув на сержанта — до чого, мовляв, ти гнеш? — Ковальов, дивлячись в очі старому, карбував кожне слово.

— Якщо ти любиш свою землю, свій народ, то повинен допомогти знищити Чапку.

Нічого не відповів дід, тільки кахикнув, і не можна було зрозуміти, згоджується він з Ковальовим чи ні.

Так і не діждався сержант відповіді. А вночі, коли солдати поснули, а під вікнами було чути обережні кроки вартового, дід Остап думав свою нелегку думу. Роз’ятрила його душу сьогоднішня розмова.Сержант правду сказав: не з власної волі допомагає він бандитам. Тільки хіба це виправдання! Пригадав старий свою молодість. Сміливим парубком був Остап, на всю околицю. Образив якось його панський нащадок, не стерпів легінь, привселюдно ударом кулака збив з ніг нахабного панича. Не боявся тоді Остап нічого. А тепер? Ех, старість, старість. Невже відібрала ти сміливість і гордість? Невже злякався бандитських погроз? Ні, не погроз злякався, вважав спочатку, що, може й правий Чапка — як-не-як — тутешня він людина. Але тепер зрозумів: кат він і лиходій. Вбиває своїх — Наталку, Підлужного, Луценюка… Думки старого плутались. Раптом він згадав розповідь Ковальова про те, як його визволив Юрко. Не побоявся смерті, врятував. Отже, зрозумів, на чиєму боці правда!.. Так що ж діяти? Як далі жити, Остапе? До світанку старий не міг заснути.

XIV

У Рудному відбувалися комсомольські збори. Висока, ставна дівчина, інструктор райкому комсомолу, виступала з доповіддю. Вона говорила про весняну сівбу, про завдання комсомольців по зміцненню колгоспу, а сама, зрідка поправляючи рукою товсту русу косу, намагалася не зустрічатися поглядом з Орленком, який дивився на неї закоханими очима.

Промовці говорили коротко. Час був гарячий, справ попереду — непочатий край. Як тільки збори закінчилися, всі вирушили на колгоспний двір, щоб оглянути реманент. Ішли вулицею, жваво розмовляючи. Орленко розповідав щось веселе. Над селом у яскравому весняному небі пропливали хмарки, часом закриваючи сонце, і тоді похмура тінь падала на дорогу, на дахи будинків. За околицею темнів ліс. Орленко, закінчивши свою розповідь, запропонував було заспівати пісню, але в цю мить його за руку шарпнув хлопець.

— Поглянь-но, що воно там?

Орленко різко повернувся і побачив, що на краю села, там, де був колгоспний двір, підіймається дим. Вітру не було, і дим, здавалося, стояв нерухомо, ніби стовп, намальований на фоні голубого неба.

— Пожежа! — одночасно пролунало кілька голосів.

— Біжімо! — гукнув Орленко, кидаючись уперед.

Із хат вискакували люди і приєднувалися до молоді. Орленко на ходу звелів кільком комсомольцям:

— Хлопці, додому, по автомати! Швидко. Може бути сутичка.

Не кажучи й слова, хлопці вмить зникли за рогом. Коли комсомольці підбігли до колгоспного двору, то побачили, що горить стайня. Двері були зачинені, всередині жалібно і злякано іржали коні. Вогонь лизав стіни, підбирався до даху. Дехто кинувся по відра й лопати, кілька чоловік метнулися до дверей, щоб врятувати коней, але з-за рогу різонула довга автоматна черга. Комсомольці повернули назад і сховалися за сусідньою клунею. Зброю мав з собою тільки Орленко та ще двоє хлопців. Вони й поповзли в обхід тих, що стріляли. А вогонь палахкотів дедалі дужче.

— Загинуть коні, чим землю оброблятимемо? — промовив схвильовано один з комсомольців і хотів побігти до стайні, але його спинив сусіда.

— Не роби дурниць, навіжений. Зараз Орленко віджене бандитів, тоді…

За стайнею пролунали постріли. На колгоспний двір уже бігли члени винищувального загону. Бандерівці, відстрілюючись, відступили до лісу.

Тільки-но комсомольці відчинили стайню і перелякані тварини з налитими кров’ю очима вирвалися на волю, як завалився дах, викинувши догори сніп полум’я.

Загасивши пожежу, хлопці, вимазані сажею, з обсмаленим волоссям, умивалися біля колодязя. Голова колгоспу Іван Щербань, який щойно повернувся з райцентру, задумливо ходив по подвір’ю.

* * *

Комсомольці оточили Орленка, що сидів на колоді біля згорілої стайні. Було тихо. Від поодиноких головешок ще вився сизий димок. Першою заговорила смуглява дівчина, яка була разом з Орленком у полі під час сутички з оунівцями.

— З Новоселиць два чоловіки в райцентрі працювали, в райвиконкомі. Всю війну були на фронті, смерть обійшла їх стороною. А недавно хтось прибіг і передав, буцімто їх спішно викликають у район. Вони пішли і не повернулись. Тільки через тиждень випадково знайшли їх у лісі. Лежали, зв’язані колючим дротом, очі виколоті, тіло порізане…

— Годі, — раптом схопився Орленко. — Пощади їм не буде. Ходімо зараз же.

Незабаром загін винищувачів вийшов з Рудного в ліс.

Після підпалу стайні у Рудному до діда Остапа прибігли двоє бандитів. Вони ледве врятувались од своїх переслідувачів-комсомольців і тепер вирішили пересидіти у хаті старого. Один з них хвалькувато розповідав, як вони підпалили стайню з кіньми, як розігнали селян, що кинулися гасити пожежу. Другий, на прізвисько «Береза», кілька разів похмуро обривав його:

— Перестань, Миколо, не бреши. Уколошкали двох наших, еце й усі успіхи. Стайню спалили, вихваляємося, ніби щось добре зробили. Тьху!

Оунівці засперечалися, почали сваритись і ладні вже були схопитися за зброю. Дід Остап з якоюсь незнаною раніше цікавістю стежив за ними. Та й оунівці вперше поводилися так. Раніше сутичок між бандитами не бувало. Старик мимоволі порівнював цих людей з Ковальовим, з Орленком, і порівнювання було не на користь бандерівців.

Невідомо, чим би закінчилася спірка, коли б не почулося несамовите гавкання Цезаря. Бандити одразу схопились, кинулися до ляди і швидко зникли в підземеллі.

У ту ж мить до хати влетів капітан Ільїн у супроводі солдатів і бійців винищувального загону.

— Здрастуйте, діду, — привітав він старогр. — Як ся маєте?

— Дякую, ладно, — стримано відповів Остап.

— Сюди ніхто не заходив?

— Та ні, ніхто…

— Що ж, оглянемо про всяк випадок.

Ільїн раптом помітив, що старий якось дивно підморгує йому, вказуючи на двері. Потім кивнув головою, мовляв, іди за мною. Ільїн вийшов у сіни. Слідом за ним почвалав Остап.

— У мене в льоху двоє сидять, — зашепотів старий. — Тільки їх не просто взяти, вихід є в ліс. Я вам покажу.

Ільїн поставив людей біля замаскованого виходу і знову повернувся до хати.

— Починайте обшук, хлопці, — голосно наказав капітан. — Та гарненько огляньте підвал.

Почувши це, бандити відкрили замаскований лаз у підземеллі і рушили до виходу в ліс. Але там на них уже чекали. За чверть години все було закінчено.

Затримані оунівці сиділи в хаті діда Остапа на тому самому ослоні, де недавно сперечалися. Тільки вигляд у них тепер був інший. Куди й поділися Миколина нахабність і удавана хоробрість! Бандит зацьковано озирався навколо. Береза був значно спокійніший. Він якось байдуже сприйняв те, що з ним трапилося, ніби давно вже чекав такого кінця.

Ільїн допитував бандитів. Дід Остап ще перед цим назвав їхні клички, але капітанові важливо було дізнатися, де ховається Чапка. Остап цього не знав.

— Що ж, гратимемо в мовчанку чи розмовлятимемо? — спокійно спитав Ільїн.

— А об чім нам балакати? — промимрив Береза.

— Де ховається Чапка?

— Як би вам точніше сказати… Учора в одному місці був, нині десь в іншому. Шукайте самі…

— Багато людей у боївці?

— Та не дуже…

Розмовляв з Ільїним лише Береза. Микола, похнюпившись, мовчав, а після останньої відповіді люто зиркнув на приятеля. Капітан наказав вивести його з хати і знову звернувся до Берези.

— Говори все. Так для тебе буде краще.

— Ні-і, — протягом сказав бандит, — знаємо ці штучки. Я вам усе розповім, а ви мене потім до стіни поставите?

— Це хто ж тебе так «просвітив», Чапка, чи що?

— А хоч би й він!

— Бреше твій Чапка. Боїться, що ви повтікаєте, от і залякує.

Бандит похнюпився.

— А ми чесно кажемо: покарати — покараємо, але коли людина зрозуміє свою провину перед народом, їй і покарання менше, а якщо ні — одержуй сповна. От і міркуй, що для тебе краще.

— Воно, бач, менше — ліпше. Та коли Чапка дізнається про мою повинну, то не зносити мені голови.

У голосі бандита Ільїн вловив панічний жах перед Чапкою. Він посміхнувся.

— Я й не знав, що у Чапки такі полохливі співучасники. Усього бояться.

— Не боюсь я, — похмуро відповів бандит. — Та тільки кому хочеться яму собі копати.

Капітан підвівся.

— Так от слухай. Як там тебе кличуть?

— Береза.

— Слухай мене, Березо, і думай. Чапку ми не сьогодні-завтра зловимо. Сам бачиш — справи його кепські. Вже небагато вас лишилося. У боївці йдуть чвари. Народ проти вас, ти бачив це в Рудному. Ватажок вам не довіряє, боїться зради. Я можу й тебе відпустити, але Чапка не повірить, що ти втік. Пам’ятаєш Юрка?

Бандит зіщулився, наче йому стало холодно.

— Тому краще допоможи нам швидше впіймати Чанну, і тоді нікого буде боятися.

Ільїн вийшов у двір і наказав солдатам готуватися в дорогу. Затриманих він вирішив відправити з конвоєм у штаб батальйону, якщо вони мовчатимуть. Повернувшись до хати, він спитав Березу:

— Ну то як, вирішив щось?

Бандит мовчав. До нього підійшли конвоїри. Береза важко піднявся і сказав, ледве вимовляючи слова:

— Я покажу, де ховається Чапка… Тільки нехай про це… ніхто не знає…

Капітан підійшов до Берези.

— Ніхто не знатиме, — сказав він тихб. — Обіцяю!

Незабаром група Ільїна заглибилась у ліс. Андрій відчував, що наближається розв’язка, і гарячково придумував деталі майбутньої операції. Він був певний, що Береза не обманює. Щоправда, доля боївки й без того була вирішена, але допомога бандерівця значно прискорювала справу. Ворог досвідчений і хитрий. Якщо випустити його з рук — немало шкоди завдасть людям.

Береза йшов поряд з капітаном і крутив головою, ніби винюхував небезпеку. Ільїн позирав на нього, намагаючись відгадати, про що думає бандит. Бій, що мав відбутися, хвилював капітана. Адже в ньому могло бути багато несподіванок.

За дві години швидкої ходи, коли Ільїн почав було думати, чи не заплутує їх Береза, той раптом зупинився.

— Метрів через сто буде галявина, — прошепотів він. — Там стоїть великий пень, а під ним хід у схрон. Є ще один — це метрів за триста вліво, біля обчухраної ялини.

Бандерівець назвав усі ознаки схрону, щоб не подумали бува на випадок невдачі, що він навмисно щось приховав. Ільїн пояснив завдання: відділення Ковальова мало блокувати лівий вихід, а сам капітан з рештою солдатів — головний, на галявині.

Обережно рушили вперед.

— Вартовий має бути на поверхні, — попередив Береза.

Йшли повільно, вдивляючись у кожний кущик, тамуючи подих при найменшому шарудінні. Нарешті, крізь дерева побачили галявину і майже в центрі її — великий пень, оброслий мохом. Ільїн полегшено зітхнув. Береза сказав правду.

Галявину оточили. Відділення Ковальова тим часом знайшло другий вхід у підземелля. Але ніяких вартових біля жодного з виходів не було. Ільїн пошепки спитав у Берези, чому немає варти. Той знизав плечима.

— Буває, що й не виставляють. А може, пішли. Хто знає…

Капітан нічого не сказав, тільки пильно глянув на Березу. Не сподобалась йому відповідь бандита.

Ільїн хотів було оглянути вхід, як раптом великий пень став повільно підніматись, наче якась невидима сила штовхала його з-під землі. Потім він зсунувся вбік і показалася голова в шапці. Солдати тісніше притулилися до землі. Бандит виліз і озирнувся. Слідом за ним виліз другий, третій, і незабаром на галявині вже було близько десяти бандерівців.

Ні, Береза не обманув капітана. Банда на місці. Тепер головне — схопити її. Бандити тримали зброю напоготові, чекали ще когось.

— Котрий Чапка? — пошепки спитав Ільїн у Берези.

— Он вилазить, вирячкуватий, — відповів той.

Справді, останнім із схрону вилазив бандит із совиними очима. Ільїн взяв Чапку на приціл, але раптом бандити метнулися вбік. Мабуть, вони помітили солдатів. У ту ж хвилину звідти, куди побігли бандерівці, пролунали постріли. Це оточуюча група відкрила вогонь. Ільїн, вилаявшись, випустив кілька куль по бандитах, але Чапку серед них вже відрізнити не міг.

Капітан не знав, що Чапка, почувши стрілянину, вмить опустив ляду і зник у підземеллі. Інші бандити цього не могли зробити, бо щоб підняти важкий пень, треба було стати на весь зріст, а з усіх боків били автомати.

Члени боївки відбивалися з впертістю приречених, а в підземеллі гасав Чапка, втративши від страху розум. Він гарячково шукав у темряві лаз, якого ніхто, крім нього, не знав.

За чверть години усе скінчилось. Четверо бандитів, побачивши, що решта перебиті, підняли руки.

Боївку було знищено, але Ільїн не відчував задоволення. Ватажка банди ніде не було. Один полонений сказав, що бачив, як Чапка, не вилізши на поверхню, знову сховався у схроні.

Ільїн з кількома солдатами спустився у бандитський барліг. Довго нищпорили вони по всіх закутках, але Чапки не знайшли. І тільки, обшукуючи місцевість, вони побачили третій, добре замаскований вихід із схрону метрів за триста на північ од галявини.

— Ось де він вийшов, — промовив Ільїн з неприхованою досадою. — Прогавили вовка.

Од виходу тягнулися сліди величезних чобіт. Залишивши частину людей біля схрону, Ільїн повів решту по цих слідах.

* * *

Тепле весняне сонце пригріло ліс. Красуються мідними стовбурами сосни, біліють оновлені берізки. Земля парує на сонці, скидаючи з себе залишки снігової ковдри. Хороше весною в лісі! Бадьорить прозоре чисте повітря, сповнене запахами пробудженої землі, торішнього листя, смоли, милують око стрункі дерева.

Тільки чоловік, що йшов цього весняного дня лісом, не помічав навколишньої краси. Вона була не для нього. Він поспішав не зупиняючись, вибирав сухіші місця, щоб не залишати сліду. Це був Чапка. В руках у нього був автомат, у кишенях — гранати. Обличчя бандита палахкотіло такою люттю, що здавалось, дай йому волю — і він знищить усе живе.

Задихаючись од утоми, ватажок бандитів тікав, заплутуючи сліди. Він не знав, де і як йому заховатися од погоні. Його охопив жах. Уперше відчув він, що в нього немає ні помічників, ні підтримки на цій землі. На узліссі, недалеко від Рудного, його обстріляли «яструбки» із загону Орленка. У село шлях був закритий. Куди ж? Раптом Чапка згадав: дід Остап. У нього в схроні можна пересидіти.

Надвечір бандит дістався до хутора. День догоряв. У підсліпуватих віконцях хатини полум’яніли відблиски заходу. Пес кинувся на Чапку. Вилаявшись, бандит випустив по ньому коротку чергу з автомата. Коли дід Остап вийшов на ганок, Цезар звивався у передсмертних корчах. Бандит зустрівся з поглядом старого і прочитав у його очах таку відверту ненависть, що аж закляк на місці. Та виходу не було.

— Сховай мене! — прохрипів Чапка.

Він намагався говорити твердо і впевнено, але в голосі бринів жах.

— Чого прийшов? — з ненавистю спитав Остап.

— Веди у схрон. Відлежусь у тебе, віддячу. А якщо трапиться зі мною щось, з того світу прийду і тоді гляди.

— Приходь тільки з того світу. А зараз іди геть, — крикнув старий і грюкнув дверима. Важко стукнув засув. Ні вмовляння, ні погрози не допомогли Чапці. Остап не відчинив.

Тоді бандит зірвав з пояса гранату і, розмахнувшись, кинув її у невеличке віконце Остапової хати.

Здригнулася од вибуху хатина, кривавими скалками бризнули шибки, з вікон вихопився їдкий дим, почувся стогін. Не озираючись, Чапка зник у лісі.

* * *

Солдати і бійці винищувального загону оточили і прочісували район, де блукав Чапка. Кільце дедалі стискалося.

Ватажок неіснуючої більше боївки метався, як зацькований звір. На другу добу, стомлений і голодний, бандит вийшов на узлісся біля Яворова, де стояла рота Ільїна, і побачив, що з боку села заслону немає. Можна вийти з лісу. Але куди?.. Дорога тільки одна — в село, де повно солдатів, і кожний крок може бути останнім. Чапка довго дивився з-за стовбура сосни на село, що мальовничо розкинулося понад річкою. На городах працювали люди, десь зовсім близько високий дівочий голос виводив пісню. Людям не було ніякого діла до того, що в лісі, біля самого села, стоїть знесилений і жалюгідний ватажок банди. Ніхто не дасть йому шматка хліба, ніхто не запросить до хати. У Чапчиних очах знову спалахнула скажена лють. Ні! Знайдуться ще вірні люди й тут, у самому центрі, під боком у чекістів. Є такі люди у ватажка, вони його приймуть. і він ще помститься!..

І Чапка вирішив іти в село. Там його не шукатимуть. Сутеніло, коли бандит канавою добрався до околиці, вповз у чийсь садок і сховався в копиці торішнього сіна. Вночі він виліз, обережно оглянувся і, крадучись задвірками, рушив далі. Коло однієї хати зупинився. Довго лежав у кущах малинника біля самого тину і, не помітивши нічого підозрілого, ступнув до вікна.

* * *

Ганка лягла спати рано, щоб встати вдосвіта. Молодь їхала в Рудне допомогти колгоспникам збудувати нову стайню. Цей недільник оголосили комсомольці, але в ньому вирішила взяти участь і Ганка.

Накрившись ковдрою з головою, вона згадувала капітана Ільїна. Знову Андрій зник, і їй ні з ким порадитись. У нього все справи, справи. Певне, тому й не помічає її, Ганки. Добре, коли б він узяв відпустку і залишився у них. Та ні, не візьме Андрій відпустки, а якщо й візьме, то кудись поїде. А може, залишиться?..

Непомітно Ганка задрімала. Її розбудив стук у вікно. В сусідній кімнаті впав жерстяний кухоль. Дівчина прислухалась. Впізнала притишений голос матері, яка з кимось розмовляла. Спочатку Ганці здалося, що це повернувся Ільїн, і зраділа. Але голос був незнайомий.

«Може, прийшов хтось із сусідів?» — байдуже подумала дівчина і в цю мить почула грубий чоловічий голос.

— Ганка нічого не має знати, Христино.

— Чую. Не волай, розбудиш її.

Дівчина обережно підняла краєчок ковдри. З кімнати Ільїна доносилися голоси матері й незнайомця. Ганка напружено прислухалась.

— Погубиш ти нас, погубиш, — почула вона материн голос. — Чого ти прийшов, лихо моє? Чого?

— Помовч. Прийшов, бо треба. І ие журись — нічого не скоїться. Чи мо з москалями знюхалася?

— Не знюхалась. Мені жити треба, доню викохати.

— Ну й кохай, хто тобі не дає. Живи.

— Та хіба ж то життя? Спокою не маю, кожного дня…

— Досить. Я побуду в тебе кілька днів, а тоді піду. Але настане час, і ти згадаєш мене, Христино. Лікті кусатимеш, та буде пізно.

У кімнаті стихло. Потім чоловічий голос спитав:

— Ганка пам’ятає мене чи забула?

— Не знаю, Грицьку.

Ганка зіщулилася під ковдрою. У хаті був її батько — Грицько Бойко. Вона мало пам’ятала його. Наче у сні, згадувала, як він приходив п’яний, бив матір, а на неї дивився страшними очима. І все ж це був батько. Ганці захотілося подивитись на нього хоча б одним оком. Вона трохи не зіскочила з ліжка, та раптом згадала слова батька: «Ганка нічого не повинна знати». Це спинило дівчину. Знову прислухалась до розмови, стримуючи хвилювання. «Звідки прийшов батько? Чому він не хоче, щоб його бачили?» — схвильовано думала вона.

Почувся стук і скрипіння заржавілих завісів. Танка зрозуміла — в хаті підняли ляду погреба. Він був під ліжком, у кімнаті Ільїна. Там нічого не зберігали, і Ганка не знала, хто й навіщо його викопав.

— Тут не шукатимуть, — знову почувся батьків голос. — Кинь сюди ще один кожух та дай самогону. І пам’ятай, Христино, — голос став погрозливим, — я жартувати ие люблю. Одне моє ім’я багато про що говорить. Як почують «Чапка» — тремтять од жаху. Затям!

Ледь чутний злий шепіт батька здався Ганці оглушливим вибухом. Вона вп’ялася зубами в подушку, щоб не закричати. її батько — той самий Чапка, якого вона так ненавиділа, бандит і вбивця, що знищив і замордував десятки невинних людей. Так от чому він ховається, от чому він прийшов до них у хату. Думки палили мозок. У свідомості ніяк не вкладалося, що Чапка і її батько — одне і те ж. Нехай батько був п’яницею, відлюдком, але вона ніколи не могла думати, що він убивця.

Що ж робити? Багато страшних справ на його совісті, та все ж він… батько. Що робити? Промовчати? Тоді він зникне, і знову поллються людські сльози, горітимуть хати, гинутимуть закатовані люди.

З підземелля долинуло:

— Твій квартирант мене в лісі шукає, а кулю мою тут дістане.

Глухо грюкнула ляда. Все стихло. Так от що він задумав! Треба негайно повідомити. Але зараз не можна. Мати побачить, зрозуміє, чого вийшла дочка, і хтозна, що вона зробить. Тепер Ганка не вірила матері. Треба почекати до ранку, вдавши, що спиш… до ранку ніхто з хати не вийде.

Ганка почула важкі човгаючі кроки матері. Христина Іванівна увійшла, постояла біля ліжка дочки й заплакала тихо, потайки. Серце Ганки сповнилося жалем до матері, до себе, до їхнього такого невдалого життя. Нарешті, мати лягла. У хаті запанувала напружена тиша.

Ця весняна ніч була для Ганки найважчою в її житті. Вона й на хвилину не стулила повік. Дівчина то ладна була в ту ж мить бігти шукати Ільїиа, то знову вагалась. Рано-вранці вона тихо одяглася, намагаючись не розбудити матері. Але мати вже встала, бо, певне, теж не опала всю ніч.

— Ти куди, Ганко? — спитала.

— Недільник у нас, мамцю, у Рудне їдемо, — пошепки відповіла дочка. — Я ж казала вчора.

— Добре, їдь вже, їдь, доню.

Ледве стримуючись, щоб не побігти, Ганка вийшла на безлюдну вулицю. Легкий туман плив над річкою. За лісом червоніло сонце. Повітря було чисте й прозоре. Дівчина, не помічаючи цієї краси, звернула за ріг і побігла.

Вулиця вивела її до військового містечка. Вартовий перетнув дорогу.

— Мені капітана Ільїна, скорше, — задихаючись од хвилювання, сказала вона.

— А я не можу його замінити? — пожартував вартовий.

— Бандит там… — сердито прошепотіла вона.

Вартовий враз посерйознішав, викликав чергового. Незабаром почувся тупіт чобіт, ї група солдатів вийшла з-за рогу вулиці. Попереду йшов капітан Ільїн.

Ганка кинулася до нього. Андрій не дослухавши до кінця її схвильованої розповіді, зрозумів усе.

— Чапка в наших руках. Не випустити!

За чверть години садибу Бойка оточили. Андрій зайшов у хату сам, щоб не викликати підозри у хазайки і не дати їй змоги попередити чоловіка. Глянувши на підлогу у своїй кімнаті, капітан одразу пересвідчився, що Ганка сказала правду: ляду нещодавно відкривали.

Христина Іванівна зблідла, побачивши постояльця, але той вдав, ніби нічого не помітив. Через кілька хвилин Андрій попросив хазяйку щось віднести сусідам. І коли вона вийшла з хати, подав знак. У хату зайшли Ковальов і троє автоматників. Капітан підняв ляду і сказав:

— Приїхали, Чапко! Вилазь!

У льоху було тихо. Втік чи причаївся? Але як це перевірити? Лізти туди небезпечно.

— Вилазь, Чапко! Нема чого дурня валяти!

Знову мовчанка. Ільїн витягнув гранату.

— Лічу до трьох. Якщо не буде відповіді — кину гранату. Раз…

З льоху пролунав постріл, потім другий, третій. Кулі пробивали підлогу, впивалися в стелю. Летіли скалки. Солдати відскочили од ляди. Озвірілий бандит вів безладну стрілянину.

— Нічого, нехай показиться, — спокійно мовив Ковальов.

Коли постріли стихли, Ільїн голосно сказав:

— Два!

Він почекав трохи, заніс гранату над головою, але «три» сказати не встиг, у погребі пролунав ще один постріл, глухий і невиразний.

Ковальов кинувся вниз. Двоє солдатів поспішили за ним. За кілька хвилин вони вилізли. Чапка застрелився.

* * *

Весняне сонце швидко підсушило землю. На колгоспні поля вийшли перші трактори. На їхніх радіаторах пломеніли червоні прапорці.

Голова колгоспу Іван Щерба разом з веселою ватагою комсомольців ішов за трактором. Він трохи лукаво глянув на свого друга, якого колись жартома називав охоронцем.

— Ну, як, Петре, вийшли в нас дві справи чи ні? От бачиш і банду перебили, і колгосп наш росте. А ти казав колись: почекати треба.

— Та бачу вже, бачу, — ніяково відповів Петро, — твоя правда. Ти в нас, Іване Онисимовичу, розумна голова, тобі б міністром бути, їй-бо.

— А що ж, почекай-но, і в міністри вийдемо. Влада наша, земля наша, держава теж наша, самі господарі.

Щерба повернувся до Орленка.

— А де твій нерозлучний друг — карабін?

— Досить вже! Відносив. Нехай відпочине.

— Отже, у відставку?

— Авжеж.

— Добре, хлопці, коли зброя мирно стоїть у кутку, — погодився Щерба. — Не мої — секретаря райкому Мікуляка то слова, — додав він.

На другому кінці поля з’явилися якісь люди.

— Зустрічай помічників, Іване Онисимовичу, — гукнув один з них ще здалеку. Орленко впізнав сержанта Ковальова. — Руки за роботою скучили, наряд давай, голово!

— Оце файно! — радісно посміхнувся Щерба. — Буде вам наряд.

…Увечері, після напруженого робочого дня, над селом ще довго лунали пісні. Місячне сяйво посріблило стіни хат, відбивалося холодним блискотом в синіх дністровських водах, ласкаво заглядало в щасливі обличчя закоханих. Чудова українська ніч спускалася на мирну землю.

Того вечора капітан Ільїн виїжджав до іншої частини. Небажаний це був переїзд, та служба вимагала.

Ганка проводжала його до околиці. Йшли мовчки, Андрій тримав дівчину за руку і відчував, як тремтять її тонкі чутливі пальці. Тепер він знав, що кохає Ганку по-справжньому. Розумів, що й вона кохає його. А треба було розлучатись.

Вони зупинилися біля високої тополі. Шлях од села простягнувся вдалину, широкий і прямий. Капітан, глянувши на дівчину і зустрівши запитливий, ласкавий погляд, пригорнув її і поцілував.

— Ми обов’язково зустрінемося, Ганнусю. Я тебе ніколи не забуду.

— Я тебе теж, Андрію. — І дівчина зненацька схлипнула.

Ну що ти, Ганнусю, — Ільїн зазирнув у її мокре від сліз обличчя і поцілував у заплакані очі. — Ти бачиш цей шлях, Ганю? — спитав він, вказуючи на дорогу. — Отаке в нас і життя — широке, світле. І ніхто більше нам не заважатиме. А якщо спробує…

— Ільїн не доказав, тільки насупив брови, і очі його стали раптом холодні і колючі, як осіння дністровська вода. Але вони одразу потепліли, коли він глянув на світле обличчя дівчини.

Весняний вітер співав свою задумливу пісню, куйовдив м’яке волосся Ганки, обнімав широкі плечі Андрія.

Оглавление

Олександр Ігнатьєв, Лев Уланов ЛЮТИЙ ШАЛЕНІВ ХУРТОВИНАМИ

I

II

III

IV

V

VI

VII

VIII

IX

X

XI

XII

XIII

XIV