Пригоди в повітрі [Микола Петрович Трублаїні] (fb2) читать онлайн

Микола Трублаїні ПРИГОДИ В ПОВІТРІ Цикл оповідань

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{МАЛЮНКИ ВІКТОРА САВІНА}

_{Упорядкування Н. В. КОЧИНОЇ-ТРУБЛАЇНІ}

_{Рецензент В. С. БРЮХОВЕЦЬКИЙ}

ДІВЧИНКА ПІД ПАРАШУТОМ

ГАНДЗЯ ГОЛУБКА

Високо під хмарами гудів літак. Він підіймався все вище й вище, наче хотів дістатись аж до сонця. Чим вище підіймався, тим меншим здавався з землі. Завбільшки він уже був як галка, а гудів, ніби джміль.

Але то був великий літак. Він мав вісім моторів. Кожен мотор крутив пропелер. Кожен мотор був дужий, як тисяча коней. Кожен пропелер обертався дві тисячі разів на хвилину.

На тому літаку летіло двадцятеро людей. Пілот і його троє помічників везли пасажирів.

Серед пасажирів була маленька дівчинка Гандзя Голубка. Вона летіла із своєю мамою. Гандзі не було ще й двох років. Але вона вже вміла добре бігати і вимовляти багато, багато слів.

— Мамо, — кричала дівчинка, — ми скоро до сонечка долетимо?!

Мама усміхалась, але нічого не відповідала. Вісім моторів так сильно ревіли, що вона нічого не чула.

ПОЖЕЖА НА ЛІТАКУ

Літак залетів у густі, чорні хмари. Зникли земля і небо. Пілот, що керував літаком, нахмурився.

Він хотів піднятись вище. Але хмара була така товстелезна, що літак ніяк не міг із неї вийти. Тоді пілот обережно повів свою машину донизу.

Коли враз, на один момент, ніби полум'я освітило літак. Майже одночасно щось загриміло, перемагаючи гул моторів. Знов блиснуло і знов загриміло. Ще щільніше притулилася Гандзя до мами. Пасажири злякано подивились один на одного. Це блискала блискавка і гримів грім. З тієї хмари йшов сильний дощ. Коли це літак ніби похитнувся, загриміло ще дужче, і люди почули запах диму. То блискавка вдарила в крило літака і запалила його.

На літаку почалась пожежа. Страх охопив пасажирів. Гандзина мати зомліла.

РЯТУВАННЯ НА ПАРАШУТАХ

Ліве крило літака було охоплене полум'ям. Раз за разом блискотіла блискавка, розсікаючи хмари. Грім безперервно то вибухав, то гуркотів, ніби котився по хмарах. Помічники пілота вскочили в кабіну до пасажирів.

Вони прив'язували пасажирам парашути, як у морі під час небезпеки одягають рятівничі пояси.

Одягши парашут, вони наказували стрибати з літака.

Коли хто не хотів плигати, вони силоміць викидали його. Парашути були пристосовані так, що коли людина вистрибувала, вони самі собою розкривались і помаленьку спускали людину на землю.

Швиденько одягли парашут на Гандзину маму і на Гандзю.

Першою викинули маму. Вона випала з дверей кабіни і провалилась у густому тумані. Мама зникла, Гандзя крикнула од страху, і в ту ж мить дівчинку теж скинули з літака. Останнім вистрибнув пілот.

ЗОНТИКИ ПАДАЮТЬ З НЕБА

Між селами простяглось велике колгоспне поле. Дощ попрогонив усіх, хто працював на тому полі. Лише в самому центрі поля в невеликому наметі заховалось декілька людей. Часом хтось з них визирав з намету подивитися, чи не зменшується злива.

Коли дощ трохи перестав і кілька голів визирнуло з намету, вони побачили дивне явище. З хмар, просто на поле, падали великі білі зонти. Під тими зонтами на мотузках висіли люди. Ті, хто був у наметі, догадались, що ці зонти — парашути.

Але ніде не видно літака. Та раніш ніж перший парашут спустився на землю, з хмар вискочив охоплений полум'ям літак. Із страшною швидкістю він шугнув униз і жахливим ударом врізався в землю.

Літак загинув. Його пасажири й пілоти повільно спустилися на парашутах. До них на допомогу побігли люди з намету.

На полі приземлилось дев'ятнадцять парашутів. Одного не вистачало. Коли перевірили, хто спустився, виявилось, що не було Гандзі Голубки.

ДЕ ГАНДЗЯ?

Жах і туга охопили Гандзину матір. Вона думала, що донька її загинула. Пілот і його помічники теж так думали.

Але де впала дівчинка?

Вони гадали, що коли вона впала, то, мабуть, поблизу великої станції, що стояла на краю поля. В напрямі од тієї станції летів літак, коли почалась пожежа. Почали розшукувати дівчинку. Багато людей вийшли на розшуки.

Коли це на станцію переказали телефоном з сусідньої станції: «Над нами пролетів парашут. Вітер поніс його на схід, під парашутом прив'язано якийсь маленький вузлик».

Далі надійшло з одного села телеграфом повідомлення: «З заходу на схід пронесло вітром парашут. Дуже низько. Здається, під парашутом щось живе».

З третього місця дали знати по радіо: «Високо, під самими хмарами, пронесло вітром парашут на схід».

Радісно захвилювався пілот.

З'явилася надія у Гандзиної матері. Послали телеграму в аеропорт, щоб вислали літак на розшуки дівчинки.

ПІСЛЯ ДОЩУ

Дощ перестав іти. Вітер шматував і розганяв залишки хмар.

Той самий вітер надував, наче парус, парашут, під яким висіла прив'язана Гандзя.

Парашут, звичайно, роблять так, щоб під вигою дорослої людини він повільно спустився до землі. Але миленька Гандзя важила дуже мало, і парашут, підтримуваний вітром, не міг приземлитися. Він плив у повітрі, наче паперовий змій, що вирвався з рук якогось хлопчика.

Гандзі було тепло: коли літак потрапив у хмару і там похолоднішало, мати одягла її в тепле пальтечко, а пїї голову натягнула плетену шапочку.

Дівчинка не боялась. Вона сиділа в мотузках, як у гамаку.

Вітер ніс її поміж хмарами, то підносив вище, то спускав нижче. Вона бачила під собою маленькі села, великі місти, темно-зелені кущі лісу, вигинчасті ріки, тоненьку смужку залізниці, по якій біг поїзд. Часом унизу ворушились миленькі люди. Гандзя махала їм рученятами й весело щось гукала.

Але вона не знала, що люди не чули її; підводячи голови, вони здивовано стежили за парашутом.

ХИЖАК

Хмари ніби розтанули. Лише де-не-де пливли їх клапті, наче шматочки зчесаної вовни. Пригрівало сонечко, висушувало мокру землю після дощу.

Високо в повітря піднявся жайворонок і защебетав, ніби заграв на сопілці. Але ж враз замовк і провалився вниз у траву. Його злякав дивний, незнаний птах величезного розміру, що з'явився над ним. То летів парашут із Гандзею Голубкою.

Повз парашут пролетіла ворона. Вона лише трохи одлетіла вбік.

Тільки горобці-молодці сміливою зграйкою наблизились до парашута, коли він знизився, і весело защебетали. Вони наче про щось розпитували Гандзю. Дівчинка, усміхаючись, замахала на них рукою. Але й горобці метнулись униз і поховалися в кущах. Вони теж чогось злякались. Горобці помітили в повітрі великого шуліку.

В цей час вітер ніби зітхнув і підніс вгору парашут.

ЛІТАК ШУКАЄ ДІВЧИНКУ

На розшуки дівчинки вилетів літак. Це був одномоторний, маленький металевий птах. Він літав надзвичайно швидко. Пілот, що керував ним, був певний, що швидко наздожене і знайде парашут з дівчинкою.

Він полетів над тими станціями, селами й містами, де бачили парашут. Летів він усе на схід, бо туди вітер поніс парашут.

Летів він майже годину, а парашута все ж не бачив. Пілот не знав, що вітер тим часом змінив напрям. Тепер вітер віяв з півдня на північ і вже в іншому напрямі односив парашут з дівчинкою.

У пілота в літаку компас. Поглядає пілот на компас, щоб повернути на схід.

«Куди, — думає, — вітер заніс її?»

Коли пролітає над великим заводом. Високо над заводом здіймаються червоні муровані димарі. Дим стовпом з них виходить і, підхоплений вітром, хмарою котиться. Глянув пілот на компас і на той дим. Бачить, що дим односить на північ. Догадався, що вітер змінив напрям.

НАПАД ШУЛІКИ

Шуліка не встиг напасти на горобців. Але він шукав поживи. Погляд його зупинився на парашуті. Хижий птах помітив під парашутом маленьку дівчинку і вирішив напасти на неї.

Стрепенувши крилами, він розставив їх проти вітру і піднявся вгору, вище парашута.

Шуліка наздоганяв Гандзю. Розбишака літав круг неї, пильно придивляючись, щоб вибрати влучний момент для нападу. Він готувався з блискавичною швидкістю кинутись на свою жертву, вп'ястись у неї гострими пазурами і вдарити міцним дзьобом.

Дівчинка не розуміла небезпеки. Вона сміялась до сонячного проміння і махала рученятами на шуліку. Вона думала, що птах хоче з нею гратися.

Хижак у грізній мовчанці розправив крила, піднявся ще вище і шугнув вниз на дівчинку.

НЕВДАЧА ПІЛОТА

Шугаючи вниз, шуліка почув якесь гудіння.

Швидше вітру до парашута наблизився літак.

Напасник-шуліка розгубився вже в останній момент, коди його страшні пазури майже торкались дівчинки. Він метнувся вбік. Літак наближався, і сполоханий хижак злякався стального птаха. Шуліка кинувся навтіки.

Пілот, радий, що знайшов дівчинку з парашутом, кілька разів облетів навколо неї. Але як він не мудрував, щоб забрати її на літак, нічого не виходило. Літак летів надто швидко, щоб можна було взяти дівчинку. Коли б літак зачепив Гандзю з розгону, вона б загинула.

А повільно летіти літак не міг.

Треба було чекати, коли парашут сам собою спуститься на землю. Але тому, що Гандзя була дуже легка і тому, що повівав вітрець, — це мало статись ще не скоро.

В цей час парашут проносило над аеродромом. Внизу видно було багато літаків. На рівному полі їм було зручно сідати. Пілот глянув униз, потім на Гандзю і махнув рукою. Він облишив парашут із дівчинкою і повів свою машину на посадку.

ЛІТАК БЕЗ МОТОРА І ПРОПЕЛЕРА

В повітря піднявся літак. За ним піднявся другий. Вони були зв'язані мотузком. Перший тягнув другого. Другий не мав мотора, це був планер. Його на буксирі тяг за собою літак. У планері сиділа людина. Це був планерист.

Літак наздоганяв парашут із дівчинкою. Незабаром він зрівнявся з парашутом. Тоді планерист одчепив мотузок, що зв'язував планер і літак. З голосним гуркотом літак полетів геть. Планер залишився біля парашута.

Навкруги було тихо. Наче великий птах, розставивши крила, тримався в повітрі планер. Йому не потрібні ні мотор, ні пропелер. Він летів повільно. Підвівши свій планер під парашут, планерист схопив руками дівчинку. Він перерізав мотузки і посадив її до себе на коліна.

По обличчю дівчинки текли сльози. Вона подивилась на планериста і сказала:

— Дядю, Гандзя їсти хоче.

Планерист усміхнувся, погладив її по голівці і повів свій планер до землі.

Геть у далечінь вітер односив порожній парашут.

ТИХО… ШШ… ШШ… ШШ…

Планер підлітав до свого аеродрому. Його зустрічали тисячі людей. Серед них стояла Гандзина мати. Її привезли сюди на літаку. Вона нетерпляче чекала, коли привезуть її маленьку доньку.

Вже вечоріло. Кінчався довгий літній день. На аеродромі стояло кілька пілотів. Вони спостерігали, як заходить сонце, і казали, що завтра має бути гарна погода. Потім один з них промовив:

— Що з цієї дівчинки, Гандзі Голубки, що зазнала сьогодні таких надзвичайних пригод, буде, коли вона виросте? Може, пілотом буде?

— Вона, мабуть, так налякалась, — відповів другий, — що ніколи вже до літака і не наблизиться.

В цей час на найдальший куток аеродрому спустився планер. До нього підбігло кілька пілотів. З планера зійшов рятівник з дівчинкою в руках. Він щось сказав своїм товаришам, і вони побігли до тисячного натовпу, що стояв біля аеродрому. Ті кілька тисяч людей хотіли зустріти вигуками: радості героя-планериста і Гандзю.

Але ось товариші планериста наблизились до натовпу, тисячі уст прошепотіли: шшш… шш… ш…

Всі замовкли.

До натовпу наблизився планерист з дівчинкою, яка лежала в нього на руках.

Стомлена денними пригодами, Гандзя Голубка спала міцним сном.

ТАЄМНИЧА МОДЕЛЬ

ГАРИК ЦІЛКОМ ВПЕВНЕНИЙ

— Обережно!

Але Гарик, хлопчик років тринадцяти, не звернув уваги на цей вигук. Він натиснув плечем на свого сусіду і… щось тріснуло. В натовпі хлопців почувся обурливий крик:

— Це нахабство!

Лаявся Коля, Гариків однокласник. Він зблід і хвилювався. Гарик, натиснувши плечем, попсував модель літака.

Хлопці ті були авіамоделістами. Вони сідали в трамвай, щоб їхати на змагання авіамоделей. Кожен віз свою найкращу модель.

Всі обурились з Гарикової поведінки. Коля сяк-так полагодив свою модель і їхав мовчки. Готуючись до цих змагань, він сподівався, що його модель буде найкращою. Тепер надія перемогти в змаганні зникла.

Тим часом Гарик почував себе байдужо.

— Я, мабуть, вийду переможцем на змаганні, — впевнено говорив він.

Гарик був нахаба і хвалько. Всі знали, що його модель найгірша. Але він цього не визнавав. Він кожному доводив, що в цілому місті немає кращого за нього авіамоделіста.

— Я цілком певний, що переможу! — вдесяте повторював він.

ЗМАГАННЯ

За містом простяглося рівне поле. Поле перетинала річка.

За сто метрів од річки стрункою шеренгою вистроїлись авіамоделісти. Всіх їх було тридцять. Сьогоднішні змагання були цікаві тим, що всі моделі мусили вилетіти враз. Щоб вияснити, яка модель куди долетить, на кожній з них поставлено певний знак. У Колі на моделі намальована ластівка. У Гарика намальована ворона.

Інструктор підняв прапорець і свиснув — це був знак приготуватись.

Другий свисток — бути напоготові.

Третій свисток — тридцять моделей знялися в повітря. Одні піднялись вище, другі нижче, і всі задзижчали пропелерами, летячи до річки.

Кожну модель супроводив очима хлопець-конструктор.

Випереджаючи одна одну, вони пролітали над водою.

Але залунав крик, усі перевели очі — одна модель перекинулась і шубовснула в річку.

— Це Колина модель! — крикнув Гарик.

— Нічого подібного! — заперечив Коля.

Але Гарик запевняв, що то Колина. Всі повірили Гарикові, бо знали, як він попсував Колі модель.

Коля похнюпився й пішов до річки, щоб якось витягти ту модель з води. Йому не вірилось, що то його модель. Йому здавалось, що він добре стежив за нею і не спускав очей до того моменту, поки вигук не відвернув його уваги від неї.

Маленькі літачки, перелетівши річку, почали поволі, один по одному спускатися на поле.

ЧИЯ МОДЕЛЬ?

По той бік річки стояли вартові велосипедисти. Вони стежили, де спускались моделі, поспішали до них, відзначали місце спуску і забирали їх. А забравши, велосипедист негайно гнав мостом через річку до місця старту.

Там моделі оглядали і остаточно встановлювали, чия модель скільки пролетіла. Чим далі залітала модель, тим пізніше її привозили.

Вже повернулися всі велосипедисти, крім одного. Вони привезли двадцять вісім моделей. Двадцять дев'ята, очевидно, потонула в річці, бо Коля її не знайшов. Серед привезених не було тридцятої, Гарикової моделі.

Гарик стояв у гурті товаришів надзвичайно гордо. Всі заздрісно поглядали на нього. Ні в кого не було сумніву, що Гарик — переможець змагання. Він повертався то до одного, то до другого і повторював:

— Хай живе ворона! Ворона перемогла!

Нарешті, вдалині показалась якась рухлива точка. Інструктор глянув у бінокль і розгледів велосипедиста. Повертався останній. Натовп моделістів нетерпляче чекав на нього. Коля хвилювався. Йому здавалось, що не могло бути, щоб його модель потонула.

Та ось велосипедист під'їхав до гурту і спинився. Від рами він відв'язав модель, подав інструкторові і сказав:

— П'ять з половиною кілометрів.

Інструктор глянув на модель і, звівши очі на хлоп'ят, промовив:

— Ластівка.

Коля стрепенувся. Це була його модель. Навколо заплескали в долоні. Всі вітали переможця.

Як тільки вщухли оплески, велосипедист передав інструкторові якісь уламки. Передаючи, він скоса глянув на моделістів.

— Це уламки тридцятої моделі, — сказав велосипедист. — Вона пролетіла сім кілометрів і, налетівши на телеграфний стовп, з такою силою вдарилась об нього, що розлетілась на дрібні шматки. На одному уламку намальовано щось схоже на ворону.

Гарика Товстуху було оголошено переможцем змагань.

В ШКОЛІ

Коля і Гарик вчились в одній школі і в одному класі. Після змагань вони стали героями своєї школи. Але багато учнів дивувалися з Гарикового успіху. Знали, що він ледачий, знали, що коло моделей своїх він ніколи як слід не працював, а хто бачив його останню модель, то лише знизував плечима. Знавці моделей вважали її за нікудишню.

Але найбільше в школі було балачок про те, чи падала одна модель у річку, чи ні. Якщо падала, то звідкіля взялась ця модель? Адже в змаганні брало участь лише тридцять моделей.

Це питання особливо цікавило Колю. Тоді, під час змагань, він пішов до річки, сподіваючись побачити свою модель на воді. Але нічого не знайшов. Річка була не бистра, і модель не могла далеко відплисти. Коля біг далеко за водою, але нічого не знайшов. До того ж він був певен, що його модель не могла потонути, бо вона дерев'яна і дуже легка. Швидше це могло статись з моделлю Гарика, бо він обвив її товстим дротом.

І от обидві моделі знайшлись. Чия ж то була модель?

Коля щодня після лекції їздив до річки. Він ходив то вздовж одного, то другого берега, сподіваючись знайти ту таємничу модель на піску. Він сподівався, що її викине хвилями на берег. Але нічого не знаходив. Незабаром, роздобувши човна й сітку, почав плавати по річці й волочити ту сітку по дну. Так він сподівався знайти те, чого шукав.

АЕРОСТАТ І МОДЕЛЬ

Сонце вже було над обрієм. Вечір був спокійний і тихий. Внизу повітря, здавалось, застигло. В високій синяві ледве помітно рухалась біла хмарка.

В цей час над містом, швидко спливаючи вгору, підіймалась темна куля з почепленою під нею корзиною. То підіймався аеростат з гондолою, в якій сиділо двоє людей. Пілот і вчений метеоролог, озброєні спеціальними приладами, підіймались у повітря для наукових спостережень.

Аеростат незабаром досяг висоти трьох тисяч метрів. Люди, що були внизу, вже не бачили сонця. Воно закотилось за обрій. З аеростата ж сонце ще виднілось над обрієм. Своїм останнім промінням воно розмальовувало в різні фарби хмарки над заходом. Пілот Кучерявий на кілька секунд замилувався цими фарбами. Але враз він здригнувся. Щось подібне до птаха сильно вдарилось у стропи, які з'єднували гондолу з аеростатом.

Річ, ударившись об стропи, втратила свій рух і впала на дно гондоли до ніг метеоролога. Він злякано хитнувся вбік, але враз, опам'ятавшись, схопив рукою ту річ і побачив, що то була авіамодель. Прекрасно опрацьована, оригінальної конструкції модель. На тоненькій фанері пілот розгледів знак. Там був голуб, і він нагадував ворону з моделі Гарика. Пілот узяв модель і пильно її оглянув.

— Це модель того самого хлопчиська, — промовив Кучерявий. — Це нове його досягнення. Це надзвичайно.

ПОВІДОМЛЕННЯ В ГАЗЕТІ

Другого дня в газеті «Зміна» було видруковано таке повідомлення:

«Вчора аеростат ЮЗП-1 робив спробний політ. Аеростатом керував пілот-повітроплавець Кучерявий. Наукові спостереження провадив метеоролог Гуттаг. Під час польоту на висоті три тисячі метрів об аеростат ударилась авіамодель, пущена з землі. На моделі знайдено знак, яким позначає свої моделі відомий юний авіамоделіст Гарик Товстуха.

Спеціалісти вважають, що політ моделі на таку висоту — це світовий рекорд. Найближчими днями відбудеться засідання в аероклубі, присвячене розглядові моделі Гарика Товстухи».

В школі газету одержали під час передостаннього уроку. Перший прочитав це повідомлення Коля. На перерві, — це була остання перерва, — він звернувся до Гарика:

— Вітаю.

— З чим? — дивуючись, сказав той.

— Ти вчора пускав модель?

— Вчора? — перепитав Гарик, нічого не розуміючи.

Коля подав йому газету з повідомленням. Гарик прочитав, повернув газету і, задумливо глянувши, сердито сказав:

— Да.

Сказавши це, пішов геть від Колі. Коля підозріло глянув на Гарика і пішов на своє місце в клас. Він більше ні з ким не розмовляв. Після лекції він швидко побіг додому.

РОЗШУКИ

Того дня ніхто не звернув уваги на хлопчика, що купався в річці саме біля місця останніх авіамодельних змагань. А коли б хто звернув на нього увагу, то, безперечно, зацікавився б тим купанням.

Хлопчик виплив на середину річки човном і кинув камінний якір. Річка була не глибша як дна метри. Хлопець одягнув на голову гумову маску, подібну до протигаза. Та маска не пропускала води. Від маски відходило дві тоненькі гумові трубки. В ті трубки було вставлено багато скляних, бляшаних і дерев'яних цівок. Вони не давали гумовим стінкам злипатися. Завдовжки гумові трубки були кілька метрів. Вони були прилаштовані до маски так, що одна припадала проти носа, а друга проти рота. Протилежні кінці цих трубок кінчались довгими скляними цівками, що стояли сторч на круглих дерев'яних поплавцях, вирізаних з товстої фанери.

Хлопчик спробував вдихати повітря ротом і видихати носом. Все було гаразд.

Після цього він взявся руками за борт човна і поволі спустився в воду.

Ноги стали на дно. Голова була під водою. Біля пояса в нього прив'язаний був непроникливий для води електричний ліхтарик. Але він був майже непотрібний. Вода була досить прозора. Хлопчик став на коліна. Вода підносила його вгору. Він знайшов великий камінь і, тримаючись за нього, почав оглядати дно річки.

Коли б хтось з 10-ї школи був там, він пізнав би, що цей хлопець — Коля.

ГАРИК МОВЧИТЬ

Вся школа говорила про Гарика. Всі авіамоделісти міста заздрили йому. Сотні школярів захоплювалися ним.

— Бачте, — казали вони, — ми думали, що його моделі найгірші, а виявилось, що вони найкращі. Нам треба вчитись у нього!

Ближчі товариші Гарика дивувались зміні — чому так змінився Гарик? Після своєї першої перемоги він багато хвалився, десятки разів розповідав про себе, про якості своєї моделі, щоразу додаючи все нові й нові похвали. Але після того, як спіймано модель на височині трьох тисяч метрів, Гарик став мовчазний. Він нікому не розповідав про те, коли будував ту модель, коли й де саме її випускав. Не казав також, хто був при тому присутній. На всі запитання про це він відповідав:

— Побив світовий рекорд висоти, а як — то мій секрет. Було відомо, що Гарика на святкуванні закінчення шкільного року преміюють, як зразкового юного техніка.

Учбовий рік закінчувався. Почалося справжнє літо. Сонце припікало все дужче, і день ставав усе довший. Школярі складали останні іспити. Майже не було таких, що залишились на другий рік. У Гарика не ладилися справи з математикою і фізикою. Але хоч і з великими труднощами, а він склав іспити на «добре».

На вихідний день було призначено святкування з нагоди закінчення учбового року.

ПОДІЯ НА ШКІЛЬНОМУ СВЯТІ

На найбільшому майдані міста гриміли оркестри. Осяяні сонцем, котились хвилями школярі. Вони йшли сюди на свято закінчення учбового року.

Підійшли з прапорами учні 10-ї школи. В першому ряду, серед кращих учнів, ішов Гарик. У другому ряду — слідом за ним — Коля. В Колі під пахвою була якась річ, загорнута в газету.

— Що це в тебе, Колю? — питали його.

— Сніданок… — неохоче відповідав він.

В центрі майдану — трибуна. Відтіля виголошували промови, а потім почали називати імена тих, кого нагороджують. Останнім в списку нагороджених прозвучало прізвище Гарика.

— За побудову виняткових моделей нагороджується польотом на літаку до Москви.

І ще не встиг промовець закінчити цієї фрази, як його перебив дзвінкий голос.

— Його модель нікуди не годиться!

І до трибуни підступив Коля. Це крикнув він. Промовець здивовано й обурено глянув на Колю і сердито спитав.

— Чому не годиться?

— Перемогла не його модель. Його модель потонула в річці. Ось вона.

Коля розгорнув газету й підняв у руці темну, трохи понівечену модель.

— Нічого подібного! — крикнув Гарик і кинувся до Колі. — Це не моя модель.

— Але тут знак — ворона, — відповів Коля.

Ті, хто стояв ближче до трибуни, товпились біля хлопчиків. Хто стояв далі, не знаючи в чому справа, натиснули на передніх. Порушено порядок. Промовець почав гукати, щоб усі зберігали порядок. І саме в цей момент…

ВТЕЧА

Над майданом задзижчав пропелер авіамоделі. Вона увірвалась на площу з вулиці, що йшла рівною лінією ген за місто до річки. Модель влетіла на майдан і, не долетівши до трибуни, звернула з свого шляху. Вона облетіла над майданом велике коло і закружляла все меншими колами. За кілька хвилин модель упала в центрі натовпу, вдаривши когось по спині. Удар був легкий, бо модель уже втратила силу свого руху.

Як тільки модель спустилась і почались вигуки-запитання — чия це модель, — Гарик шмигнув крізь натовп і, енергійно працюючи руками, подався геть з майдану. Вибравшись на вільне місце, він побіг щосили, наче за ним хтось гнався.

Тим часом модель, що зробила такий оригінальний політ, принесли на трибуну. Школярі заспокоїлись і майже всі знов стали на свої місця. На трибуну покликали Колю з понівеченою моделлю, що була в нього в руках.

— Де ти взяв цю модель? — спитали його.

— Я знайшов її в річці. Це Гарикова модель. Вона оббита дротом і тому потонула. Знак на ній — ворона. В той час, як на моделі, що перемогла, — голуб.

На моделі, яка тільки що залетіла сюди, теж був знак: голуб.

Покликали Гарика, але його не було. Він зник. Усі почали вірити Колі.

— Хто ставить на своїх моделях знак голуба? — запитали з трибуни.

— Я знаю, — відповів якийсь маленький хлопчик з 14-ї школи. — Це моделі Гандзі Голубки.

— Кого?

— Гандзі Голубки.

— Хто вона?

— Це дівчинка, що живе біля мене в великому будинку за містом над річкою.

За годину колони школярів підходили до будинку, де жила будівниця незвичайних моделей.

ГАНДЗЯ ГОЛУБКА

За кілька днів після шкільного свята в газеті «Зміна» можна було прочитати таке:

«Недавно багато говорили про надзвичайні моделі школяра Гарика Товстухи. Виявилось, що ті моделі зовсім йому не належать і він ніколи їх не пускав. Єдина його модель, пущена на загальноміських змаганнях, пролетівши кілька метрів, одразу впала і потонула в річці. Моделі, що мали знак — голуб, належать дівчинці Гандзі Голубці. Її остання модель зробила надзвичайно оригінальний політ під час шкільного свята.

Гандзя Голубка пускала всі свої моделі з дому, де вона живе. Дівчина сама побудувала ці моделі. Минулого року вона впала і зламала ногу. Цілий рік школи не відвідувала, бо не могла ходити. Лише недавно почала помаленьку ходити на милицях. За час хвороби вона захопилась книжками про авіамоделі і почала сама їх будувати з матеріалів, які їй діставала мати».

Газета не написала, що Гандзя Голубка — це та сама дівчинка, яка десять років тому ще зовсім маленькою дитиною була скинена з парашутом під час пожежі на літаку. Про її перше повітряне хрещення, мабуть, і не знали в редакції газети.

ДРУЗІ

ЗА МІСТО

— З Вербової Долини вчора приносили квіти.

— Я чув, що там на лозі вже бруньки є.

— Навряд.

Вантажний автомобіль з двадцятьма школярами викотився за місто. Це були учні 10-ї школи. Сьогодні вихідний! день, і вони виїхали на екскурсію. Їхали учні п'ятого і шостого класів. Лише двоє серед них були із сьомого: Гарик Товстуха і Коля Гуркало. Останні двоє працювали в шоферському гуртку і тому просились поїхати як помічники шофера. Вони по черзі займали місце біля шофера.

Екскурсанти їхали в селище Вербова Долина, яке починалося одразу за річкою за кілька кілометрів од міста.

Уже проїхали півдороги, як шофер почав раз по раз давати різкі попереджувальні гудки.

Школярі побачили, що поперек шляху стоїть мотоцикл, а біля нього людина з піднятою рукою. Шофер натиснув на гальмо, і автомобіль зупинився перед мотоциклом.

ПОПУТНИК

Невідомий, у шкіряному пальті і такому ж шлемі, підійшов до шофера.

— Аварія, товаришу, — сказав він. — Доводиться просити підвезти. У моєї машини мотор попсувався.

— Ми їдемо в Вербову Долину, — відповів шофер. — Вам краще почекати зустрічної машини, яка забере вас до міста.

— А ми ж будемо повертатись до міста? — озвався Гарик, звертаючись до шофера.

Невідомий з подякою глянув на хлопчика і сказав:

— Мені треба в Вербову Долину. Я інструктор аероклубу, їду туди оглянути будівництво парашутної вишки.

Шофер неохоче погодився забрати інструктора з його мотоциклом. Гарик, Коля і керівник екскурсії допомогли інструкторові підняти мотоцикл на грузовик.

Рушили далі. Гарик змінив Колю біля шофера. Коля ж умостився ближче до інструктора, щоб послухати його оповідання. Колі здавалося, що він уже бачив колись цього чоловіка. Хлопчик пригадав, що це був відомий в їхньому місті пілот Кучерявий.

— Мені треба, — казав інструктор, перемагаючи гуркіт машини, — оглянути вишку та ознайомитись з будівництвом планера, якого будує тамтешній планерний гурток під керівництвом чотирнадцятирічної дівчини. Авіамоделі цієї дівчини минулого року встановили кілька рекордів.

— Як її звуть? — спитав Коля.

— Гандзя Голубка, — відповів інструктор.

Автомобіль наблизився до річки і виїхав на міст. Річка була ще під кригою. Але могутній подих весни вже почувався: крига набрякла, посиніла, зверху на ній уже виднілась вода. Вода виступала і вздовж берега з-під криги. Шофер підозріло поглядав на дерев'яний міст і, скоса позираючи на кригу, ніби порівнював її силу та міць мосту.

ЗУСТРІЧ

Автомобіль зупинився біля школи. Кілька школярів Вербової Долини зустріли своїх міських товаришів. Інструктор аероклубу подався до парашутної вишки. Прощаючись, він дякував і запрошував прийти оглянути його будівництво.

Екскурсанти рушили до ближчих левад, що починались під Вербовою Долиною і тяглись понад річкою. Там вони сподівались знайти перші квіти. За левадами був чималий рівний майдан. В одному його кутку майже над річкою будувалась парашутна вишка. Поруч, на горбку, височів великий намет.

— Там у нас будуються планери, — сказав вербодолинський хлопець.

— А хто їх будує? — запитав Гарик.

Коля, почувши це запитання, швидко глянув на Гарика. Коли він почує ім'я Гандзі Голубки, то одразу згадає, хто це. Безперечно, для нього буде неприємно. Адже рік тому, не знаючи нічого про цю дівчину, Гарик через свою зухвалість видав її моделі за свої. Але вербодолинський хлопець не назвав ім'я. Він відповів:

— Ось хто в нас головний конструктор, — і показав на дівчину, що стояла на шляху за кілька кроків від них.

Коли одразу впізнав Гандзю, хоч вона за цей рік підросла. Гарик, який ніколи не бачив Гандзі, не знав, що це вона, і зрадів планеристці. Школярі підійшли до дівчини і привітались до неї. Гандзя зустріла їх привітно. Вона теж ніколи не бачила Гарика.

ПРОГУЛЯНКА

На левадах ще було мокро. Торішня в'яла, почорніла трава вкривала землю. На лозах уже показувались волохаті бруньки. Між торішньою травою визирали перші весняні квіточки. В кущах цвірінькали якісь сірі пташки.

Сонце пригрівало землю і дітей, що ходили по леваді.

Коля, Гарик і Гандзя Голубка йшли разом. Коля хвилювався. Він чекав, що ось-ось Гарик і Гандзя довідаються одне про одного. За цей рік Гарик де в чому змінився. Хоч і любив вихвалятись, але не так часто. Не так нахабно став поводитись. Але торішній скандал з його моделлю залишив у нього ворожнечу до Гандзі Голубки. Мабуть, те саме почувала Гандзя, коли чула його ім'я. Про це думав Коля, коли почув Гарикове запитання:

— Скажи, як твоє ім'я? Коля насторожився.

— Ганна, — відповіла. — А твоє?

— Григор.

— А в якому ти класі? — допитувався Гарик.

— У шостому.

— А я в сьомому.

— Я теж була б у сьомому, але минулого року я не ходила до школи. Раніш ми жили в місті, і я вчилась у чотирнадцятій школі.

— А чому ти не ходила до школи?

«Ось зараз вона скаже, що в неї була зламана нога, і Гарик догадається», — подумав Коля і хотів щось крикнути, щоб перебити їхню розмову. Але не встиг він крикнути, не встигла Гандзя відповісти на це запитання, як десь поблизу почулось кілька вибухів, наче стріляли з гармати. Школярі зупинилися.

КРИГА РУШИЛА

Непоборна сила весни зрушила кригу на річці. Вода виступала на береги, ламалась крига, поспішаючи вниз за течією.

Чи бачили ви коли-небудь, як починається криголам? Це велична картина. Тоді ви спостерігаєте могутню силу природи; тоді малі річечки на наших низинах починають перетворюватись на моря.

Всі, хто живе над річкою, в цей час поспішають на берег. Милуються могутнім подихом весни, що відчувається в цьому рухові криг, і готуються до поводі.

Всі наші екскурсанти побігли до річки дивитись на криголам.

Коля, Гарик і Гандзя ішли разом. Вони не відставали від інших. Школярі наблизились до місця побудови парашутної вишки. Відціль найкраще можна оглянути річку біля мосту.

Крига натискала на міст. Вона громадилась горами перед мостом. Вона заповнювала простір під мостом.

Школярі з захопленням дивились на рух криги.

Гарик хвилювався більше за всіх. Він шукав високого місця, де б йому стати. Його увагу притягла недобудована парашутна вишка.

— Ходім, — покликав він Гандзю і Колю.

— Куди?

— Я проведу вас у таке місце, відкіля нам найкраще буде видно. Найзручніше місце.

Вони пішли за Гариком.

КАТАСТРОФА

Підходячи з Гариком до вишки, вони догадались, про яке найзручніше місце він говорив.

— Ти, мабуть, хочеш лізти на вишку? — спитала Гандзя.

— Ти вгадала, — відповів хлопець.

— Але на вишку поки що лазити заборонено, — сказала дівчина.

Гарик вперто наполягав на своєму. Він умовляв Колю і Гандзю лізти на вишку. Гандзя рішуче відмовилась. Коля її підтримав. Тоді Гарик поліз сам. Робітники, які працювали на будівництві, в цей час разом із школярами стояли на березі. Ніхто не міг спинити Гарика. Він швидко злазив угору. Внизу стояли Коля і Гандзя.

Гарик кричав до них:

— Я бачу річку більше, ніж на кілометр. Я бачу міст. Крига лізе на берег і ламає дерева!

Коля стояв унизу, прислухався до вигуків Гарика, і йому захотілось полізти до товариша. Гандзя була незадоволена поведінкою Гарика.

Тим часом Гарик захоплено стежив, як маси криги напирали на міст. Так само уважно стежили за кригою і ті, хто стояв на березі. Ніхто не бачив, куди виліз Гарик, і не чули його вигуків. Хлопець безборонно тупцявся на помості недобудованої вишки.

Але ось крига ще з більшою силою натиснула на міст. Він увесь задрижав. Ще хвилина — і затріщало дерево. Крига ламала міст. І в той же момент, вгорі, з вишки залунав голосний зойк.

Коля і Гандзя вмить підвели голови. З вишки летів Гарик. Він намагався вхопитись за щось, але ніщо не могло його затримати.

ШУКАЮТЬ ЛІКАРЯ

На землі лежало нерухоме тіло. Це був Гарик. Стоячи на колінах, схилилась над ним Гандзя. Коля побіг кликати допомогу. Здавалось, що Гарик мертвий. Дівчина притулила вухо до його грудей. Їй здавалося, що серце працює, але вона була не певна. Може, то стукала в її скронях власна кров? Дівчина витягла маленьке дзеркальце і піднесла його до скривавленого рота. Коли вона відняла дзеркальце, то побачила, що скло взялось туманом.

В цей час до вишки підбігло кілька людей. Разом з ними і Коля.

Схвильований керівник екскурсії запропонував негайно віднести розбитого до лікаря. Будівники дістали брезент і поклали на нього хлопця. Десяток міцних рук підняли брезент і понесли нерухоме тіло Гарика.

У Вербовій Долині жив лише один лікар. Його будинок стояв майже в центрі села. За півгодини десяток людей підходили з Гариком на носилках до лікаревого будинку. На дзвінок відчинились двері, і на порозі з'явилась підстаркувата жінка. Глянувши на людей з носилками, вона догадалась, кого їм потрібно.

— Лікаря нема, — сказала вона. — Ще ранком він поїхав до міста. Я чекаю його кожної хвилини.

— Ви його сьогодні не чекайте, — промовив один з робітників. — Крига знесла міст.

Керівник екскурсії, згадавши те, що бачив на річці, жахнувся. На кілька днів зв'язок між Вербовою Долиною і містом було перервано.

ЯК ДІСТАТИСЬ ДО МІСТА?

Кожна хвилина була дорога. Запізнення загрожувало смертю. Гарик лежав непритомний. Його стан вимагав негайної медичної допомоги. Але ця допомога була лише в місті.

Треба було знайти спосіб дістатись до міста. Кілька чоловік ходили берегом річки й напружено думали, як дістатись на той бік.

Коля запропонував надіслати телеграму, щоб з міста вислали літак. Але виявилось, що крига знесла телеграфні стовпи, і телеграфну лінію попсовано. Послали автомобіль за двадцять кілометрів, де була радіостанція. Але за півгодини надійшло повідомлення, що машина застряла в якомусь рівчаку. Два вершники поскакали до найближчої лікарні, але вони могли повернутись з лікарем не раніше як через п'ять-шість годин.

Школярі, що приїхали з міста, розташувались у вербодолинській десятирічці. Одрізані від дому, вони всі були пригнічені подією з Гариком.

Аж ось до керівника екскурсії підійшла Гандзя Голубка.

— Я надумала, — сказала вона, — як переправити раненого на той берег річки.

ПЕРЕПРАВА

— Планер, — сказала Гандзя. — Планер, — повторила дівчина. — Мій планер уже закінчено. Його розраховано на трьох людей.

— Хто ж на ньому полетить?

— Ми можемо попрохати інструктора аероклубу. Він пілот.

Пропозиція Гандзі здивувала всіх. Це було надто сміливо. Ніхто не знав, що відповісти дівчині. Коля підтримав Гандзю.

Саме в цей час підійшов пілот Кучерявий. Довідавшись, у чому справа, він одразу погодився летіти на Гандзиному планері. Керівник екскурсії та ще кілька чоловік заперечували проти цієї думки. Вони боялись, самі добре не знаючи чого.

— Щоб не трапилось чого, — казали одні.

— А якщо планер упаде? — питали другі.

— Під час посадки планер так стукнеться, що з хлопця останній дух виб'є, — запевняли треті.

Але Гарикові ще погіршало. Всі розуміли, що без швидкої лікарської допомоги хлопець помре. Були й такі, що вважали справу з врятуванням Гарика безнадійною.

Та коли Гандзя, Коля і Кучерявий разом підійшли до керівника екскурсії, він мусив погодитись на їх пропозицію.

За десять хвилин трактор підходив до майданчика, куди десяток хлопців тягли планер. Туди ж несли на носилках Гарика.

ПОЛІТ

Пілот був надзвичайно спокійний. Він працював швидко, давав чіткі вказівки, йому ніхто не заперечував. Гарика вмостили в планер напівлежачого і міцно прив'язали. Пілот зайняв своє місце. Трактор загудів і поповз по полю, тягнучи за собою на мотузі планер. Планер піднявся в повітря. Пілот кинув мотуз і, скерувавши рух проти легенького вітру, підіймався вище. Він плавно кружляв над полями і повів планер за річку. Коли піднявся майже на тисячу метрів над землею, то вже був по той бік крижаного потоку.

Зі страхом і надією стежили люди в Вербовій Долині за планером. Всі хотіли знати, коли і де він спуститься. А планер підіймався все вище. Очевидно, він потрапив у якийсь верховий струмінь повітря. Було видно, як пілот, зробивши півколо над околицею міста, нахилив планер носом до землі. Він, наче орел, намагався шугнути вниз. Планер, скоряючись пілотовій руці, закружляв і рушив до землі.

Планер зник з очей вербодолинців.

Всі розійшлись по хатах. Міські школярі пішли відпочивати до школи. Там на кухні вже булькотів суп і тріскотіли смажені на великих сковородах котлети. Школярі облизувались, сподіваючись на смачний обід.

Лише невеличкий гурт людей і досі стояв над річкою. Вони стежили за переможним рухом криги. Крига поспішала вниз по річці, зносячи все, на що натрапляла на своєму шляху, і гинула під теплим промінням сонця.

НАЗАД ДО МІСТА

В тому невеличкому гурті стояли Гандзя і Коля. Вони майже не дивились на річку. Їхні очі переважно вдивлялись у неосяжну синяву неба. Обоє вони знали таємницю, яку сказав їм, коли відлітав, інструктор аероклубу.

Він обіцяв їм…

Минула година, і вони переконались, що він здійснив свою обіцянку.

Над ними з'явився літак. За собою, на мотузі, він вів планер. За п'ять хвилин планер відчепився від літака і плавно почав знижуватись. За ним спускався і літак. Ще п'ять чи десять хвилин — і планер разом з літаком стояли на аеродромі поблизу парашутної вишки. З планера зійшов інструктор аероклубу, а з літака — військовий пілот.

— Ну, піонери, до польоту готові? — спитав інструктор.

— Завжди готові, — відповів Коля. Військовий пілот звернувся до них:

^ Швидше кличте міських школярів. Зараз почнемо перевозити їх додому.

До кінця дня всіх школярів перевезли літаком і планером до міста.

Останніми на планері летіли Коля і Гандзя. Кучерявий підняв їх якнайвище. Дівчина була» захоплена польотом на планері. Не гуркотів мотор і не глушив голосу, як це було на літаку, і вона сказала Колі:

— Ще зовсім маленькою мене скинули з парашутом з літака. Я цього навіть не пам'ятаю. — І дівчина розповіла про свою пригоду в повітрі.

Гандзя повернулась додому надвечір.

ЗУСТРІЧ

Це сталося в травні. Сонце ніжно гріло землю, буялн трави, квіти сповнювали пахощами повітря.

Вікна дитячої лікарні виходили в сад. Над посипаними піском доріжками біліло молочне море вишневого цвіту.

Цього дня Гарика вперше винесли на повітря. Він лежав на розкладному ліжку й усміхався до сонячного проміння. Його бліде обличчясвідчило про тяжку хворобу. Але веселість очей, перші повільні рухи давали знати, що хлопець одужує.

Сьогодні до нього прийшли гості. В сад увійшли інструктор аероклубу, Коля і дівчинка з Вербової Долини.

Коля хвилювався. Це бачили всі, але ніхто не знав справжньої причини того хвилювання. Коля вирішив сказати сьогодні Гарикові, хто ця дівчинка, а Гандзі тут же розповісти про Гарика.

Санітарка провела гостей до хворого.

— Одужуєш, малий? — привітав Гарика Кучерявий. Гарик трохи підвівся з подушок і простяг гостям руку.

— Гандзя Голубка, — сказав він, стискуючи дівчині руку.

Коля, почувши це, завмер. Але він скам'янів від здивування, коли почув відповідь Гандзі:

— Здрастуй, Гарик, я рада тебе бачити.

Гарик зніяковів. У Гандзі від хвилювання ледве помітно тремтіли губи.

— Ви знаєте? — спитав здивовано Коля. — Відкіля?

— Знають, — засміявся інструктор. — Я вирішив їх помирити.

— Я теж хотів, — збентежено сказав Коля.

— Значить, я тебе попередив. Не знав про твій задум. Дуже прошу пробачити. Ви ж усі мої повітряні вихованці. Перший політ кожного з вас зв'язаний зі мною.

— А я? — спитала Гандзя.

— Теж. Я той планерист, що колись піймав тебе з парашутом і привіз до матері на аеродром.

ПЛАСТУНИ І СВИСТУНИ

БІЙ У ЛІСКУ

В лісі тихо-тихо. Ні вітру, ні людей, ні звірів. Здається, лише гаряче літне сонце порушує спокій, пробиваючи гострим промінням листяне покривало.

На маленькій галявині, вкритій м'яким килимом зеленої трави, жовтих кульбаб і сірих бричечок, лежав хлопчик. Він вслухався в тишу, але чув лише цокотіння коників.

За десять кроків від хлопця, між велетенськими лопухами, під кущами ліщини сидів гурток дітей. Ледве ворушачи губами, вони розмовляли шепотом.

Враз тишу порушив постріл. Слідом за ним зататакав кулемет. Наче у відповідь, задріботіли постріли з гвинтівок і застрекотіли кілька кулеметів.

Дітвора схопилася й кинулася на галявину. Серед гурту опинився і той хлопець, що перед тим лежав окремо.

— Я вам казав! — гукнув він, і очі йому блищали.

В цей час мов грім струсонув повітря — то десь поблизу ліска загуркотіли гармати. Слідом за тим почулись один за одним вибухи снарядів.

Діти злякано тулились один до одного. Хлопчик, що гукав перед тим, лише мить сторожко вслухався в ті вибухи і засміявся, звертаючись до товаришів:

— Боягузи, — промовив він. — Я ж казав вам, що так і буде. Чого боятись? Вони стріляють холостими.

— А що то за вибухи в лісі? — спитала дівчинка з білою пов'язкою на руці.

— То кидають фальшиві паперові бомби, щоб привчити бійців до звуків вибуху. Ходімо за мною!

Цей хлопець був найвищий і, мабуть, найстарший з-поміж дітей. Він побіг, а решта рушила за ним, як за ватажком.

Позаду всіх ішла дівчинка з білою пов'язкою на рукаві. Звали того хлопчика Гарик Товстуха. Дівчинка з білою пов'язкою називалась Гандзя Голубка.

ЮНІ РОЗВІДНИКИ

Тих днів відбувались маневри Червоної Армії. «Червоні» й «сині» військові частини змагались між собою.

Ті змагання проходили поблизу великої дачі, де жило багато школярів.

Спостерігаючи маневри, двоє товаришів — Гарик Товстуха і Янко Гуркало — організували загін юних розвідників. Вони поділились на «червоних» і «синіх». «Червоними» командував Гарик, а «синіми» Янко. Часом обидва загони об'єднувались і якусь годину спільно марширували або рубали кропиву, маючи її за свого спільного ворога. Решту часу воювали.

Гарик і його товариші повзали непомітно між кущами, непорушно припадали до дерев, і тому Янко прозвав їх пластунами. Загін Янка пересвистувався, і пластуни теж не лишилися в боргу і прозвали своїх «ворогів» свистунами. Ці назви дітям навіть більше подобались.

Найстаршими серед юних розвідників були чотирнадцятилітні Гарик, Янко і Гандзя. Хлопці були командирами, а Гандзя посередником. Дівчина носила білу пов'язку. Вона вирішувала, який із загонів перемагає.

Гарик обіцяв своєму загонові показати бій між справжніми військовими частинами. Хлопчик довідався, що в ліску, який вони часто одвідували, мають зустрітись справжні «червоні» й «сині». Надзвичайно спритно він провів своїх розвідників у центр ліска непоміченими.

Юні «червоні» розвідники, чи то пластуни, взяли з собою Гандзю.

Поки Янко шукав своїх «противників», ті перебували на місці жорстокого «бою» між «червоними» й «синіми».

Незабаром загін Гарика опинився під кулеметним та гарматним вогнем. Юні розвідники пильно прислухались до стрілянини. На них наскочила група «синіх» бійців. Вони гукнули, щоб діти одійшли в сторону.

Протягом двох годин тривав бій. Та ось «сині», маючи кількісну перевагу, відбили атаку «червоних» і самі перейшли в наступ. Лінія бою вийшла з лісу в поле.

Загін Гарика поспішив на околицю лісу, щоб відтіля спостерігати бій.

Юні розвідники зійшли на насип, що відділяв ліс од поля.

Поблизу, за кущами, виднілись два трактори, а за півкілометра далі рухалась колона «синіх».

В цей час над лісом загудів літак. Але раптом мотор змовк, і літак, плануючи, почав знижуватись. Ще хвилина, і він сів поблизу Гарикового загону.

ЛІТАК У НЕБЕЗПЕЦІ

На крилах літака виднілись червоні смуги.

Діти стрімголов помчали до місця посадки і одразу оточили похмурого пілота, який вискочив з кабіни на землю. За ним виліз командир літака. Гандзя та Гарик пізнали його — це був інструктор аероклубу, льотчик Кучерявий. Останній також пізнав дітей.

— Ви тут чого? — спитав Кучерявий.

— На дачі… — відповіла Гандзя.

Льотчик оглянувся навколо і спитав, чи близько «сині». Діти докладно розповіли, що знали про «синіх»: найближчий пост у ліску, за деревами.

Кучерявий, нахмурившись, поглядав на свій літак.

— Як же далі летіти? — промовив він сам до себе.

— Заберуть у полон, — не менш похмуро пробурмотів його товариш. — Хоч би кілька літрів… тоді б дотягли.

— У вас бензину не вистачило? — догадалась Гандзя.

— Еге… Що ж його робити? — питаючись самого себе, промовив Кучерявий.

Несподівана посадка в тилу «противника» означала для них полон. Сповнені гніву й досади, льотчики нахмурились.

В цей час на узліссі з'явилось кілька хлопчиків.

— Хто це? — спитав льотчик.

— Це Янко із своїм загоном. Ми в маневри граємось, — пояснив Гарик. — Ми «червоні», а вони «сині».

Свистуни нерішуче стояли між деревами. Вони рушили б у наступ на своїх противників, коли б не справжній літак з червоними смугами.

Поки Янко, очевидно, радився з товаришами, Гандзя підійшла до Кучерявого й сказала:

— Ось тут недалеко, за кущами, два великих трактори. Це радгоспівські трактори. У них мусить бути бензин для розпалу.

Кучерявий глянув на свого товариша.

Ця дівчинка каже діло, — промовив він. — Ану, дітвора, бігцем до трактористів по бензин.

НЕСПОДІВАНИЙ НАСТУП

Половина пластунів мигнула п'ятками й понеслась за тракторами. Обидва льотчики рушили теж туди.

Янко догадувався, що літак зробив вимушену посадку. Один з його розвідників близько підійшов до літака. Він чув розмову між «червоними». Розвідник повернувся й повідомив свого командира, в чім справа.

У Янка відразу блиснула думка: захопити літак «червоних».

— За-гін, слу-хай! — скомандував хлопець своїм розвідникам. — До бою при-го-туйся! В атаку!

Із свистом і криком «ура» свистуни рушили в атаку на літак і його охоронців.

Гарик не розгубився. Хоч з ним лишилась тільки половина загону, хлопець вирішив з усіх сил захищати «червоний» літак.

— Хлопці, в контратаку! За мною! — і він кинувся назустріч Янкові.

Гарикові бійці помчали за своїм командиром.

Кучерявий, зачувши галас дітвори, оглянувся, на секунду зупинився і, усміхнувшись, пішов далі, поспішаючи до тракторів. Йому назустріч полем повз трактор. Юні розвідники, ідучи поруч трактора, одхекувались після швидкого бігу. Але, побачивши напад свистунів на їх загін, вони стрепенулись і кар'єром помчали на допомогу товаришам.

Янко розумів, що він із своїми свистунами літака не затримає, бо там дорослі бійці. Хлопець гукнув найбистрішого свого розвідника і наказав йому негайно повідомити «синіх» про літак.

Гандзя стояла серед юних розвідників і виконувала обов'язки посередника, гукаючи, хто мусить падати вбитим чи пораненим. Але розохочені бійці не слухали її.

В ПОВІТРЯ

Пілот зупинив трактор і пояснив трактористові, в чім справа. Тракторист віддав льотчикам два невеликих бідони з бензином. Кучерявий і його товариш, поспішаючи, понесли бідони до літака. А там, за сто кроків від літака, Гандзя, Янко і Гарик розбороняли своїх надто запальних бійців, що готові були перейти до справжньої бійки.

— Це маневри, а не війна, — обурювалась Гандзя, — ви мусите слухати посередника.

Янко вимагав, щоб його визнали переможцем, бо він розшукав загін Гарика і перший напав. Гарик заперечував. Він доводив, що пластуни подали допомогу літакові й захистили його.

— Це ще невідомо, — заявив Янко, — зараз наспіють «сині» й заберуть літак у полон.

— Вони не догадаються, що тут літак «червоних», — відповів Гарик.

— Вже послано повідомлення, — похвалився Янко.

— А ти знаєш, хто керує літаком? — схвильовано спитала Гандзя і сама відповіла: — Товариш Кучерявий.

Янко розгублено подивився на дівчинку. Всі діти знали льотчика Кучерявого. Він уславився як друг юних авіаторів, авіамоделістів, планеристів, повітроплавців.

Свистуни понасуплювались, почувши, кого вони допомагають забрати в полон. Вони не хотіли вчинити неприємності Кучерявому.

— Я зараз побіжу, скажу, що це літак «синіх», хвилюючись, промовив Янко.

— Ходім краще до Кучерявого, — запропонувала Гандзя, — нехай він порадить, що робити.

Усім натовпом вони побігли до літака. Гарик, захлинаючись словами, сказав Кучерявому про вчинок Янка.

Льотчик суворо глянув на Янка, але, побачивши його надзвичайно схвильованим, простяг хлопчикові руку.

— Ти правильно зробив, коли ти «синій», — сказав Кучерявий. — А нас все одно не спіймають.

В цей час з лісу показалось кілька озброєних гвинтівками червоноармійців. Це йшли «сині».

Кучерявий кинув геть бідон і швидко поліз у кабіну. Його товариш уже запускав мотор.

— Гандзю, — гукнув льотчик, — сідай сюди. Тебе в нагороду прокатаю. Ти — наша рятівниця.

Подавши руку, він втягнув дівчинку в літак.

— До побачення, діти! — гукнув Кучерявий. Мотор загудів і заглушив його голос.

В цей час червоноармійці наблизились до літака і передній уже вхопився за його хвіст. Але машина рушила з місця, і колеса покотились по полю, підскакуючи на горбках. Через півхвилини літак летів високо в повітрі.

ШТАБ

Зробивши коло над аеродромом, літак-розвідувач пішов на посадку. Він торкнувся колесами землі, стукнувся костилем і, прокотившись з сотню кроків, зупинився.

З літака вийшли Кучерявий, його помічник і дівчинка.

— Кого це Кучерявий привіз? — спитав хтось на аеродромі.

До Кучерявого підійшов командир авіазагону.

— Товариш командир, — рапортував льотчик, — мав вимушену посадку на території «синіх». Врятувався завдяки кмітливості цієї піонерки — Гандзі Голубки.

Кучерявий розповів про історію свого рятування від полону.

Командир глянув на дівчинку й потис їй руку.

Викликавши автомобіль, він посадив з собою Гандзю й Кучерявого і наказав їхати до штабу бригади. Він хотів показати дівчинку командирові бригади і розповісти про подію з Кучерявим.

Штаб «червоної» авіабригади перебував поблизу в селі. В зв'язку з наступом «синіх» командир бригади та начальник штабу були дуже заклопотані. Все ж вони приділили кілька хвилин Гандзі й вислухали розповідь Кучерявого.

Командир бригади висловив дівчині подяку і обіцяв дати автомобіль, який одвезе її на дачу.

Коли він подав на прощання руку, Гандзя, зашарівшись, підвела голову і сказала:

— Я хочу дати вам пропозицію… але це мусить бути таємниця… звичайно, коли ви ту пропозицію приймете.

— Яка пропозиція?

— Я можу сказати тільки вам і товаришу Кучерявому. Командир знизав плечима. Він поспішав.

— Ти скажи ту таємницю Кучерявому, а потім він розповість мені.

Командир бригади і начальник штабу схилились над картою місцевості, куди мусили вилетіти їхні бомбардувальники.

Через десять хвилин Кучерявий з'явився до командира бригади. Йому і начальникові штабу він розповів про таємничу пропозицію Гандзі.

Командир слухав з цікавістю.

— Це надзвичайно! Невже вона сама вигадала?

— Якщо вдасться, ми лише виграємо, — підтримав командира начальник штабу.

Машиною одного з посередників дівчину відвезли додому.

— Тільки нікому не розказуй про свою пропозицію, — сказав їй на прощання командир.

НАСТУП «СИНІХ»

Другого дня «сині» далеко відтиснули «червоних». Ледве чутно долітав гуркіт гармат. «Червоні» продовжували відступати з боєм.

На дачі не вщухала війна між юними розвідниками.

На вимогу Янка Гандзя склала з себе обов'язки посередника.

— Вона допомагала «червоним», а посередник мусить працювати, як людина безстороння, — сказав Янко.

Гарик не заперечував. Обрали іншого посередника, а Гандзя приєдналась до пластунів.

Ранком, після сніданку, юні розвідники обох загонів довго сиділи на паркані, спостерігаючи, як шляхом проїздили вантажні автомобілі з червоноармійцями;: і гуркотом котились важкі танки; трактори тягли гармати; швидко скакали кіннотники.

Коли рух зменшився, діти знов побігли в лісок, де їх загони по черзі ховались і розшукували один одного.

По обіді біля дачі зупинились кілька автомобілів. З них вийшли командири армії «синіх». В суміжному з дачею будинку розташувався якийсь штаб. Янко незабаром завів розмову з одним командиром і розповів йому про гру дітей у розвідників. Командир попросив покликати до нього всіх дітей. Свистуни в одну мить обступили командира. Пластунів не було. На той час Гарик із своїм загоном десь зник у саду за домом. Лише один пластун, розпластавшись за колодою, що лежала біля будинку, чув дуже неясно окремі слова з розмови.

Прощаючись, командир сказав:

— Ми наступаємо. Але «червоні» мають… вони можуть зробити… в тилу… значить… скинуть… І танки… бути готовим… враз знищити… Я доручаю вам… коли… зараз же…

— Бувайте здорові, діти! — гукнув він голосніше, сів у машину і поїхав.

Пластун, що підслухав ту розмову, побіг до свого командира.

Гарматні постріли стали ледве чутними. «Сині» наступали.

ВНОЧІ НА ВЕРАНДІ

Надвечір загін Янка відмовився від заклику Гарика йти в нічний похід. Гарикові розвідники помітили, як їхні противники про щось таємниче перешіптувалися. Помітили також, що свистуни зайняли пости на ближчих горбках і сиділи там, наче чогось вижидаючи. Лише коди стемніло і на дачі продзеленчав дзвінок на вечерю, вони повернулись, крім одного, який прийшов уже після вечері.

Гарик і Гандзя ніяк не могли розгадати таємниці Янка і його товаришів.

Настав час лягати спати. Ліжка Гарика і Янка стояли на веранді, що виходила в сад. В будинку вже погасили світло, коли хлопці задрімали. На відміну від попередніх вечорів, командири обох загонів цього вечора майже не розмовляли. Янко замислено мовчав і нехотя відповідав на запитання Гарика.

Сад потонув у темряві. Місяця не було. Лише зорі жевріли в небі далекими вогниками. На річці кумкали жаби, порушуючи своїм концертом тишу.

Заплющивши очі, Гарик одразу почав засипати. Через хвилину він уже спав.

Жаби продовжували свій концерт. Десь далеко-далеко загавкала собака. З саду вилетів кажан і безшумно сковзнув повз веранду.

Ураз Гарик прокинувся. Йому здавалося, ніби щось гупнуло поблизу веранди. Хлопчик розплющив очі й прислухався. Спершись на лікоть, підняв голову і глянув на ліжко свого сусіди. Той непорушно лежав, сховавшись з головою під ковдрою.

Гарикові здалося, що він чує чиїсь кроки поблизу. Він простягнув руку, щоб збудити Янка. Робив він це якомога тихіше, щоб, прокинувшись, Янко не зробив різкого руху або голосно не гукнув. Поклав долоню на те місце, де мусила бути Янкова спина. Але ковдра під рукою зсунулась. Він посунув руку далі і… широко розплющив очі. На ліжку нікого не було.

Тихенько спустив ноги на підлогу і пішов до краю веранди. Хлопець помітив якусь тінь, що зникла в саду між деревами. Не інакше — це був Янко. Але що за таємниця? Куди він пішов?

Гарик сунув ноги в спортсменки і, зійшовши з веранди, поспішив за Янком. Він був певен, що це стосується боротьби їх загонів.

ЗМІНА ВАРТОВОГО

Нахилившись майже до землі, ховаючись між деревами, Гарик ішов за Янком. Той швидко подався стежкою і лише ледве чутно шурхав ногами по піску.

Вийшовши на край саду, Янко наблизився до старої яблуні над ровом. Гарик принишк за кущем.

Янко пугукнув, наче сова. З яблуні йому хтось відповів, ніби справжнє погутькало^[1].

— Злазь! — наказав Янко.

Зашелестівши гіллям, хтось спускався з яблуні.

— Нічого не бачив? — спитав Янко.

— Ні. Вже, знаєш, сидіти набридло. Не видно, не чути, — відповів той, хто зліз з дерева.

По голосу Гарик впізнав одного із свистунів.

— Іди спати, може, мені пощастить.

— Пішов. Може, справді викриєш. Тоді мене розбуди. На добраніч!

Янко поліз на дерево і через кілька хвилин зник з очей. Лише чути було, як шелестить листя.

Над садом, як і раніш, панувала тиша, і тільки жаби на ставку не вщухали.

Посидівши трохи, Гарик відчув прохолоду. Обережно він вийшов на стежку і повернувся на веранду. Одягшись тепліше, хлопець знов пробрався в сад до дерева. Він не помітив жодного руху. Командир пластунів не помічав ніяких ознак будь-чиєї присутності на яблуні.

Коли враз він почув якесь гудіння. Гарик недовго вслухався, щоб догадатись, що це.

— Літаки, — прошепотів хлопець.

Глянувши вгору, він побачив багато вогників, які пливли в напрямі від фронту в тил. Гарик хотів їх порахувати, але йому перешкодив Янко. Він каменем звалився з яблуні.

— Хто це? — скрикнув він, побачивши Гарика.

Не встиг Гарик відповісти, як Янко стрімголов побіг через сад на вулицю.

Гарик почав рахувати вогники. Він налічив їх більше як двісті і збився.

ДЕСАНТ

Повернувшись на веранду, Гарик застав там усіх дітей. Хтось помітив ліхтарі і побудив усіх. Діти з Янкового загону гадали, що то літаки «червоних», які везуть десант у тил «синіх». Виявилось, командир, з яким вони розмовляли, сказав їм, що «червоні» мають значну авіацію і можуть спробувати висадити повітряний десант в тилу «синіх». Тобто з цих літаків вони скинуть на парашутах бійців, кулемети, танки, гармати. Коли «сині» помітять цей десант вчасно, то одразу ж його знищать. Тому командир і наказав дітям стежити за небом і, коли б там з'явилось багато літаків, — одразу повідомити найближчий пост «синіх».

Прибіг Янко. Схвильований і радий, він розказував, що повідомив «синіх» про літаки. Уже переказано телефоном у штаб. Там уже знали про виліт «червоного» десанту, але втратили його напрям.

— Зараз, — казав Янко, — вилетять винищувачі «синіх», вийдуть швидкохідні танки і захоплять «червоних» під час висадки.

Гарика охопив розпач. «Невже «червоні» програють?» — думав хлопчик. При світлі лампи він побачив Гандзю. Дівчинка сиділа мовчки, ні з ким не розмовляючи. Гарикові здавалося, що вона теж хвилюється. Охоплений досадою, він не одважився з нею заговорити.

Не встигли діти закінчити розмови і розійтись на свої ліжка, як знов почулося гудіння літаків. То летіли винищувачі «синіх» навздогін за «червоними». А коли діти полягали, до їх слуху донеслося гудіння з вулиці, і весь будинок задрижав. То мчали шляхом швидкохідні танки «синіх». Машини поспішали до місця сподіваної висадки десанту «противника».

Гарикові не спалося. Він знав, що «сині», своєчасно помітивши «червоних», не дадуть їм змоги висадити десант або в момент висадки знищать, маючи перевагу на землі. Він лежав мовчки і не відповідав, коли, переповнений радісними сподіванками, Янко намагався почати розмову. Кілька разів він перевертався з боку на бік і заснув аж перед світанком.

РАНОК

Хтось потяг Гарика за чуприну. Неохоче він розплющив очі. Перед ним стояла Гандзя. Хотілося спати. Щойно розвиднилось. Краплини роси блищали на листках хмелю, що оповивав веранду.

— Вставай! — гукала дівчинка і так штовхнула Гарика, що він аж підскочив.

Раптом хлопчик почув гудіння багатьох літаків.

— За мною! — скомандувала Гандзя і, вщипнувши його за вухо, побігла.

Поруч уже стояв Янко. З будинку вибігали діти. За ними гнався завідувач дачі. Він докірливо кричав, що маневри не дають дітям виспатись, але сам, не відстаючи, біг за своїми вихованцями.

Гарик не примушував себе ждати. Він один з перших збіг на високий вал, відкіля видно було далеко навкруги.

В повітрі гули десятки велетенських багатомоторних літаків. Над ними ширяли маленькі винищувачі.

Полем бігли озброєні люди. З літаків падали на землю сотні людей, погойдуючись під великими білими парашутами. Упавши, вони підводились на ноги, хапали зброю і приєднувались до тих, що вже строїлись в колони.

Деякі літаки пролітали над самою землею, і за ними з'являлись танкетки, залишались гармати. Інші літаки сідали на поле, і з них виносили ящики з патронами, кулемети, різну зброю.

Над літаками тріпотіли червоні прапорці. То висаджувався повітряний десант «червоних».

Гарик, Янко та їхні загони здивовано спостерігали те видовище. Вони не розуміли, відкіля це. Невже новий десант «червоних»? Чи з'являться зараз «сині», щоб не дати «червоним» закінчити висадку і розбити їх?

Біля самого вала пройшов загін парашутистів. Діти пізнали Кучерявого — командира цього загону. Він зиркнув одним оком на них і привітно усміхнувся.

Гарик перевів погляд на своїх товаришів. Обличчя Гандзі сяяло.

Через півгодини десант «червоних» почав бій у тилу «синіх». Тоді показались літаки-винищувачі «синіх». Але вони запізнились.

МАРШАЛ

На дачах тиша і спокій. Зникли військові частини, не чути гарматних пострілів. Стало відомо, що кіннота «червоних» прорвала фронт противника, з'єдналась з повітряним десантом, і «сині» мусили відступити. Маневри закінчились. «Червоні» перемогли.

Гучномовець сповістив про великий парад, що відбудеться сьогодні в місті.

Пластуни й свистуни перетворились на юних натуралістів і саме ловили жаб на ставку, коли до дачі під'їхав красивий автомобіль.

З автомобіля вийшов військовий і попросив завідувача дачі відпустити з ним до міста Гандзю, Янка і Гарика.

Через двадцять хвилин машина з дітьми вже мчала по шосе.

Коли в'їжджали в місто, над ними показався дивний повітряний поїзд. Кілька аеропланів буксували за собою на мотузках довгі тонкі жердини, які трохи нагадували крила літака.

— Що це таке? — спитав Янко.

— Таким способом, — відповів військовий, — штаб «червоних» одурив «синіх». Вночі «червоні» вирядили такий поїзд, прив'язавши червоні й зелені ліхтарі по краях цих жердин. Темної ночі здавалося, ніби летить принаймні сотня літаків. Винищувачі «синіх» поспішили за ними, а тим часом справжній десант висадився в іншому місці.

— Сьогодні, — продовжував військовий, — присутній на маневрах маршал хоче потиснути руку тому, хто своєю пропозицією допоміг штабові «червоних». Ви будете при тому.

Хлопці здивовано переглянулись, а обличчя Гандзі спалахнуло до самого волосся.

Машина зупинилась біля трибуни, повз яку проходило військо. Дітей пропустили на трибуну, і вони опинились поруч маршала. Військовий, що їхав з ними, підійшов до нього і щось тихо сказав. Маршал обернувся і, на превелике здивування хлопчиків, потиснув Гандзі руку.

— Гандзя Голубка, — сказав маршал, — за те, що ти допомогла штабові «червоних» відтягти увагу «синіх» від справжнього десанту, військове командування нагороджує тебе годинником. А вам, — звернувся він до Гарика і Янка, — висловлюю подяку за військову роботу, за допомогу військовим частинам під час маневрів.

Гриміла музика. Перед трибуною проходило військо. Йшли пілоти й парашутисти. На чолі одного загону йшов Кучерявий.

ПІД ГОНДОЛОЮ ДИРИЖАБЛЯ

I

В місто прилетів невеликий учбовий дирижабль. Він схожий був на велетенську білу сигару. Коли над містом продеренчав його мотор, сотні ентузіастів повітроплавства і авіації помчали на аеродром.

Серед перших, що прибігли туди, було троє юних друзів: Гандзя Голубка, Янко Гуркало і Гарик Товстуха. Ці п'ятнадцятилітні діти славились у місті як завзяті аматори авіації.

На аеродромі приймали дирижабль. З гондоли скинули довгі канати-гайдропи і виключили мотор. Люди ловили канати і притягали дирижабль до землі. Троє юних друзів охоче почали допомагати команді, що приймала дирижабль.

Ось гондола вже зовсім низько над аеродромом. З неї викидають мотузяний трап, і повітроплавці спускаються на землю. В гондолі ще залишається командир. Він гукає, що треба переставити дирижабль, щоб захистити його од вітру. Починають одв'язувати гайдропи і перетягати повітряний корабель. Командир втягнув до себе в гондолу трап.

У той момент, коли ще не вся команда взялася за канати, сталась несподіванка. Поривом вітру полегшений дирижабль піднесло над землею разом з кількома людьми, що тримались за гайдропи. Відчувши, що ноги одірвались від землі, люди випускали з рук канати і сипались, мов груші.

— Плигайте! — гукав Янко Гандзі й Гарикові.

— Пускайте трос! — нагадувала Гандзя обом хлопцям.

— На землю! — гукав Гарик.

Кожен з них чекав, коли плигнуть товариші.

Дирижабль підіймався вище. Всі, хто тримався за канати, крім трьох юних друзів, були на землі. На висоті десяти — п'ятнадцяти метрів над аеродромом бовтали ногами лише троє дітей, судорожно стискаючи руками канат.

Дирижабль підіймався вище.

Гандзя зміряла відстань до землі і зрозуміла: стрибок з такої висоти — це самогубство. Дівчина глянула на своїх товаришів і крикнула:

— Не плигайте! Держіться!

Обидва хлопчики вже зрозуміли це. Вони міцно трималися за канат.

Страх охопив Янка. Але він боявся не за себе. В цей момент якось забув про власну небезпеку. Він думав про Ганд-зю і Гарика. А що коли заболять у них руки? А що коли на висоті запаморочиться голова?

Хлопчик оглядався і оцінював становище. Він і Гарик висіли на одному гайдропі. Ноги Гарика були над його головою. Дівчинка висіла на сусідньому гайдропі на віддалі кількох метрів від них.

Янко подивився на товаришів, охопив канат руками й ногами і загукав:

— Ану, беріться так, як я! Так легше!

Гандзя одразу побачила і зрозуміла спосіб, запропонований Янком.

Дівчинка стиснула канат, переплівши його руками й ногами, і одразу ж відчула полегкість. Боячись, щоб не запаморочилась голова, вона намагалася не дивитись униз.

В цей час дирижабль пролітав над містом. Здивовані громадяни, піднявши голови, нічого не знаючи і не розуміючи, стежили за дивним, як їм здавалось, цирковим видовищем. Миттю по місту пронеслась поголоска, що то майстри парашутного спорту навмисне повисли на канатах під гондолою.

— Здорово! Ну й вигадали! Сміливість яка! — говорили громадяни.

Лише люди на аеродромі знали, в чім справа, і з жахом стежили за дирижаблем.

Командир дирижабля в першу мить не помітив несподіваного вантажу; всю свою увагу він звернув на керування. Він вирішив виключити мотор і, зробивши коло над містом, знов підійти до причалу.

Гарик висів на руках. Він не міг роздивитись, як робить Янко, і відчув, що довго не вдержиться.

II

Побачивши, як Гандзя охопила ногами канат, Гарик зрозумів пораду Янка, негайно зробив так само і відчув полегшення. Проте всі троє знали ненадійність свого становища.

Загибель відстрочувалась ненадовго. Незабаром втома візьме своє.

Всі троє напружено думали, шукаючи порятунку.

Янко, тримаючись однією рукою за канат, другу сунув у кишеню. Там він намацав маленький моток тонкого дроту. Дріт потрапив до його кишені випадково: Гандзя просила принести їй для якоїсь моделі. Янко витяг руку з кишені і знов стиснув канат. Йому спало на думку прив'язатись до каната. Але чим?

Хлопець згадав про свій поясок. Коли б прив'язатись цим пояском до каната, він, безумовно, вдержався б.

Але для того, щоб розстебнути поясок і потім прив'язатися ним до каната, треба звільнити руки. Випустити з рук гайдроп не можна, бо самими ногами не вдержишся. Трошки сковзнеш і з'їдеш униз. Якби можна було хоч на хвилинку впертись у щось ногою! Але канат рівний і гладенький.

Янко спробував знов триматись однією рукою, а другою розстебнути поясок. Це йому вдалось. Але ліва рука ослабла, і він мусив вхопитись за канат обома руками.

Минули лише дві-три хвилини, як дирижабль одірвало від землі. Та нашим повітроплавцям здавалось, що вони вже висять неймовірно довго.

Янко вирішив будь-що прив'язатись пояском. Він схопився зубами за канат і випустив його з рук. Напружуючись, стискав зубами й ногами канат, а руками підперізував себе й гайдроп.

Пальці намацували пряжку і кінець пояска, шукали в ньому дірку, щоб просунути шпеник пряжки. Від напруження в очах у Янка потемніло, але поясок уже застебнуто. Він розціплює зуби. Тепер триматись зовсім легко. Хоч не слід цілком звірятись на таку прив'язку, але відтепер йому здавалось, що вже можна триматись на канаті протягом ближчих годин.

Янко глибоко вбирає в себе повітря і шумно видихає. Щось торкнулось його голови. Це нога Гарика. Гарик повільно сповзає по гайдропу вниз. Очевидно, він втрачає сили.

III

Вони летіли на висоті чотириста метрів над землею. Янко, піднявши голову, подивився на товаришеві ноги, і в нього майнула думка про допомогу Гарикові.

Він витяг з кишені моток дроту і розмотав його. Дріт був завдовжки чотири-п'ять метрів. Звівши руки, Янко хотів обкручувати тим дротом ногу Гарика і прикріпити її до гайдропа, коли враз відчув, що його наче хтось потяг униз, І він швидко ковзнув по гайдропу.

Янко падав, вірніш, швидко сповзав на поясі по гайдропу униз. Поясок не був надійним засобом, щоб триматись на ньому. Хлопець схопився руками за канат і в ту ж мить відчув, що вперся в щось ногами. Міцно стискаючи канат, він глянув під ноги і побачив, що був уже на самому краю гайдропа, а ноги його впирались, хоч і не надійно, в залізне кільце, ув'язане в кінець каната.

Янко одразу зрозумів, що якби протягти поясок крізь це кільце і прив'язатись до нього, то можна було б врятуватися. Але це було нелегко зробити. Від напруження в нього виступив піт, але поясок він все ж таки протяг крізь залізне кільце.

Відтепер всю свою увагу Янко переключив на допомогу Гарикові. Сповзаючи по канату, він не випустив з рук дроту.

— Гарик, сповзай униз! — гукнув він. — Тут я тебе прикріплю.

Гарик не розумів, що хоче зробити Янко, але він вірив у вигадливість свого товариша і, сповзши на кілька метрів, знов торкнувся ногами голови Янка. Останній міцно обкрутив дротом гайдроп і потім почав обмотувати ногу Гарика, прикріплюючи її до каната. Він робив це швидко і вправно. За хвилину Гарик відчув, що нога його дістала підпору, і він полегшено зітхнув.

Гарик був у гіршому становищі, ніж Янко, але тепер він уже сам, без допомоги товариша, зняв з себе галстук і ще ним прив'язався до каната. Це не мало великого значення, але все ж давало полегшення.

Голови обох хлопців посилено працювали, вигадуючи, чим ще прикріпитися.

А тим часом дирижабль піднявся на сімсот метрів. Там віяв вітер і відчувалась прохолода. Янко перевів погляд на Гандзю. Дівчина висіла так само непорушно, вп'явшись руками й ногами у канат.

«Чим їй допомогти?» — подумав хлопчик і нічого не міг вигадати, щоб перемогти ті кілька метрів, які відділяли його від дівчинки. Він хотів крикнути, щоб вона спробувала чимсь прив'язатись, але не міг нічого придумати.

Ще раз глянув на Гандзю і побачив, що вона заплющила очі.

Страх за товаришку охопив Янка.

IV

Гандзя бачила, як підперізувався Янко, як він вчепився на залізне кільце, як обмотував ногу Гарикові і як Гарик прив'язався галстуком. Вона хотіла зробити так само, але під руками нічого потрібного не знаходила. Раптом у неї майнула думка, що якби вона могла зняти панчохи, то ними можна було б прив'язатися. Дівчинка легко скинула туфлі, і вони полетіли на дах якогось будинку. Але виявилось, що в такому становищі, коли доводилось міцно триматись руками за канат, зняти панчохи неможливо. Та навіть коли б і зняла панчохи, то все одно прив'язатись ними як слід до гайдропа вона не змогла б. Це показав їй досвід Гарика. Вона глянула на край свого каната, шукаючи там кільця, такого як у Янка, але кільця на її канаті не було.

Гандзя сподівалась, що командир дирижабля придумає, як її врятувати. Може, він витягне їх у гондолу або швидше спустить дирижабль. Але минали хвилини, дирижабль підіймався все вище і, гнаний вітром, проносився над містом та його околицями. Порятунок не приходив.

Руки починали боліти. Від напруження двоїлось в очах. Хотілось випустити з рук канат, тоді стало б легко, легко. Але то смерть, а вона з усієї сили боролась за життя.

Гандзя заплющила очі. Вона чула, як Янко і Гарик гукали, щоб вона трималась. Вони підбадьорювали її. Дівчинка спробувала усміхнутись, але, мабуть, з цього нічого не вийшло. Розплющивши очі, Гандзя побачила, що хлопці намагаються розгойдатись на своєму канаті й наблизитись до неї. Але вони не мали опори і їх спроби були марні. Вона почувала велику подяку до них і жаль, що більше ніколи не побачить їх. Їй хотілося вірити, що вона таки врятується. От якби в неї був парашут! Чому немає такого парашута, який можна б носити в кишені? Чому немає в неї хоч поганеньких крил? Вона згадала маму і з останніх сил стиснула руками й ногами гайдроп.

Янко бачив, як Гандзя поволі сповзала вниз. Хлопець напружувався, вибивався з сил, щоб, розгойдавши свій гайдроп, схопитись руками за той, на якому висіла Гандзя. Але нічого не виходило.

Несподівано затріщав мотор, дирижабль рвонувся вперед, і сильний вітер ударив в обличчя дітям. Гандзя голосно скрикнула.

V

Вітер, знятий рухом дирижабля, відкинув канати назад. Вони вже не звисали під гондолою, а тяглись за нею. Гандзя відчула, як її відкинуло, їй здалось, ніби вона падає. Проте вона не розтулила рук і продовжувала летіти з дирижаблем.

Канат, на якому висіли хлопці, відхилився менше, ніж канат Гандзі, бо їх вага перебільшувала вагу Гандзі в два з половиною рази. Тепер дівчина наблизилась до хлопців на відстань вдвоє коротшу, ніж перед тим.

А коли дирижабль понісся ще швидше, Гандзин канат трохи нижче її ніг торкнувся гайдропа, на якому висіли хлопці.

Янко вирішив цим скористатись. Він простяг руку і схопився за Гандзин канат.

Так вони летіли ще кілька секунд. Кожна мить здавалась їм вічністю. Гандзя не розплющувала очей. З останніх сил вона трималась за канат. Але сил не вистачало, і дівчина почала швидко сповзати вниз.

Ще кілька метрів, і вона порине в прірву. Проте до останньої миті не випустить каната з рук.

«Чому він такий слизький?» — проносилась думка в Гандзі, коли вона відчула, що швидко сповзає.

Ще одна мить, і… нога в щось уперлась. Чиясь рука підтримує її. Це Янко підхопив дівчинку. Одразу стало легше. Не треба так стискувати канат. Здавалося, легше стало дихати. Гандзя підводить повіки й бачить під собою Янка, а над головою Гарика.

— Гандзю! — кричить Гарик. — Чіпляйся за наш мотуз!

Гарик хотів би їй допомогти, але Янко прикрутив йому ногу дротом так, що він не може рухатись ні вниз, ні вгору.

Янко теж гукає, щоб вона покинула свій гайдроп і чіплялася за їхній.

Дівчинка одважується і простягає руку до сусіднього каната. Ось вона вже на другому гайдропі. Знизу її підтримує Янко. Її маленька нога входить в залізне кільце. Висіти стало значно легше. Всі троє вони висять одне над одним, наче хто нанизав їх, мов намистинки.

VI

Тільки тепер командир дирижабля зміг приділити увагу людям, що висіли під гондолою. Власне, ще не минуло й десяти хвилин, як дирижабль одірвано від землі. За цей час командир скерував дирижабль угору, щоб вітром не розбило його об високі будинки або не притиснуло з розгону до землі. Він правив рулем, скинув мішок баласту і включив мотор.

Зверху він подивився на людей під гондолою і побачив, що це не дорослі, а діти, в яких може не вистачити сили, поки дирижабль підійде до аеродрому і спуститься. Він знав, що сам-один витягти в гондолу канат з трьома дітьми не зможе. Командир вирішив скинути їм мотузяний трап. Для того щоб діти могли користатися трапом, він мусив виключити мотор. Зваживши на серйозність становища, командир так і зробив. Вітер, знятий рухом дирижабля, вщух. Корабель поплив повільно.

Одразу ж спустився трап і майже вдарив в обличчя Гарикові. Хлопець схопився за нього, але скористатися ним не зміг. Спершу треба розплутати дріт, яким його прив'язав Янко. Гарик скерував трап до Гандзі. Дівчинка сіла на мотузяний щабель трапу, але не мала сил піднятися по ньому в гондолу. Командирові дирижабля довелося самому втягти її туди.

Тепер настала черга хлопців. Янко підняв руку над головою і розплутав дріт коло ноги Гарика. Звільнений Гарик з швидкістю мавпи вибрався по трапу в гондолу. В повітрі залишився тільки Янко. Він уже розстебнув поясок, зліз на трап і сидів на ньому, наче на гойдалці.

— Янко! — покликав його Гарик.

— Лізь швидше! — гукнув командир.

Але хлопець сидів непорушно. Він не пробував підніматися і нічого не відповідав. З гондоли бачили лише його схилену голову й руки, якими він вп'явся в трап.

Командир стривожився. Що сталося з хлопчиком?

VII

Командир і Гарик обережно потягли трап з Янком. Коли його підняли до краю гондоли, командир схопив хлопчика за руку і втяг у гондолу.

Янко лежав непритомний: обличчя його сполотніло. Гандзя й Гарик стривожено нахилились над ним.

Командир дирижабля глянув на годинник:

— П'ятнадцять хвилин у повітрі, — сказав він.

Гарик одвів очі від Янка і здивовано подивився на командира. Невже тільки п'ятнадцять хвилин? Йому здавалось, що минула принаймні година.

— Тепер швидше на аеродром. Ставай, хлопче, сюди і тримай цей важіль, — скомандував Гарикові командир.

Знову запрацював мотор. Командир став біли руля. Дирижабль рушив до аеродрому. Коли вони пролітали над містом, під гондолою звисали гайдропи, але без людей.

— А парашутисти вже стрибнули, — говорили громадини, підводячи вгору голови і стежачи за повітряним кораблем.

Командир звелів Гарикові повернути важіль. Мотор затих, і пропелер закрутився повільніше. Командир повернув руль висоти, і дирижабль почав знижуватись. Ще хвилина-друга — і гайдропи поволоклися по аеродрому. Люди бігли за дирижаблем і, впіймавши за гайдропи, потягли його до місця причалу.

Дирижабль заякорили. Велика біла сигара ледве погойдувалась. З гондоли впав на землю трап. По трапу спускалися Гандзя й Гарик.

Двоє повітроплавців піднялись у гондолу і, взявши під руки нерухомого Янка, обережно спустили його на землю.

Підійшов лікар. Оглянув і сказав:

— Це від перенапруження і хвилювання. Він скоро прийде до пам'яті.

Натовп товаришів оточив Янка.

Минуло кілька хвилин, і хлопець розплющив очі:

— Гандзю, Гарику…

Впершись руками в землю, він випростався і сів.

ПОШТАР ПОСПІШАЄ З ЛИСТОМ

МУРКАЛО І БІЛОЧУБ

Дівчина в шкіряному шоломі відчинила двері й зупинилась на порозі. Сірі очі метнули погляд по кімнаті. Вона побачила на столі перекинутий графин. На підлозі валялись черепки розбитої тарілки. З етажерки поскидано книги, і вони, розтріпані, валялись по всій кімнаті.

— Муркало! — грізно гукнула дівчина і рвонулась вперед.

Великий сірий кіт з тигрячими вусами, піднявшись на задні лапки, плигав з етажерки вгору, до стелі. Там у кутку причаїлась птиця. То був невеликий чорний голуб з білим чубом і блискучими очима.

Голуб рвонувся вгору від кота і долетів майже до середини кімнати. Далі його не пускав мотузочок, яким він був прив'язаний за ніжку до етажерки.

— Білочуб! — злякано крикнула дівчина і, схопивши лінійку для рисування, кинулась виручати голуба.

Сполоханий кіт-напасник кинувся навтіки. Він пролетів над столом і, хоч не мав крил, але, наче птах, вилетів у відчинену кватирку.

АЕРОСТАТ

Дівчина та була Гандзя Голубка. Птиця — її улюблений поштовий голуб Білочуб. Напасник Муркало, що заліз до кімнати, належав хлопцеві Гарикові.

Сімнадцятирічна Гандзя захоплювалась повітроплавством. Останнім часом вона допомагала обладнувати новий аеростат. Керував тим аеростатом льотчик-повітроплавець Кучерявий. Після перших вдалих спроб він збирався в довгочасний політ, маючи на меті наукові спостереження. З ним мав летіти геофізик Гуттаг.

На сьогодні призначили виліт.

Зачинивши кватирку, Гандзя поспішила на аеродром.

Аеростат був уже готовий до підйому. В повітрі ледве погойдувався велетенський м'яч. Міцний канат ще притримував його біля землі.

Льотчик, не зважаючи на літній день, одягнений був у шкіряне пальто на хутрі. Він наче збирався на полюс. Ближчі друзі прийшли його проводити. Серед них був Гандзин одноліток Янко. Він — один з кращих учнів професора Гуттага.

Гандзя зітхає, що не їй першій доведеться летіти. В руках у неї клітка. В клітці — три голуби. Серед них маленький Білочуб.

Дівчина подає Кучерявому клітку з голубами.

— Ось вам мої поштарі, — каже вона.

— У нас радіо, — відповідає пілот.

А ви все-таки візьміть. Ви пошлете мені листа голубиною поштою.

У ВИСОЧІНЬ

До аеростата підбіг Янків приятель Гарик.

— Товаришу Кучерявий, — задихаючись від швидкого бігу і хвилювання, прохрипів Гарик, — нещастя! Автомобіль професора Гуттага зіткнувся з грузовиком. Професора відвезли до лікарні непритомного.

Всі стривожено обступили хлопця, що приніс ту звістку. Пілот нахмурився і хвилину мовчав. Потім звернувся до начальника авіаклубу.

— Що ж, полечу один. Дуже шкода, що немає професора, бо сам я не зможу зробити всіх спостережень, які він намічав. Але виліт відбудеться.

— Я лечу з вами! — крикнув Янко. — Я зможу де в чому замінити свого вчителя професора Гуттага.

Саме в цей час Гандзя помітила біля аеростата сірого кота. Це був Муркало. Дівчина замахнулась на нього. Кіт злякався і плигнув просто в гондолу. Але там на нього замахнувся Янко, і Муркало кинувся на сітку, що з'єднувала гондолу з аеростатом. Він швидко видряпався наверх.

— Відходьте, відходьте! — загукали розпорядники. Робітники відпустили канати, що притримували аеростат, і повітроплавці опинились у повітрі.

МУРКАЛО ЛІЗЕ В ГОНДОЛУ

— Ми піднялись на шість кілометрів над землею. Нас несе на північний схід. Мороз двадцять градусів, — обмінювались спостереженнями Кучерявий і Янко.

Внизу під ними виднівся ліс. Він скидався на кущики трави. Праворуч розлилося озеро. Ліворуч лежало місто.

Кучерявий підтримував зв'язок з землею по радіо. Він повідомляв, де знаходиться аеростат.

Минуло дві години, як вони летіли. Обидва почували себе чудово, не сподіваючись ніяких неприємностей. А неприємності вже чекали на них.

Вони не могли бачити, що зверху на аеростаті сидів Муркало, який тремтів від холоду і збирався злазити вниз.

Випустивши кігті, жалібно нявкаючи, він поліз.

Ніхто не бачив, як це сталося. Але радіо було попсоване Муркалом, коли він падав, зірвавшись з сітки. З переляку кіт заметався по гондолі і вискочив на борт. В останній момент він учепився за довгий мотузок, що звисав з гондоли.

Радіозв'язок було перервано.

Янко помітив під гондолою кота, і обурені повітроплавці витягли його в гондолу.

— Що ж, будемо одсилати першого листа голубиною поштою, — сказав Кучерявий.

ОРЕЛ ШУКАЄ ЗДОБИЧІ

Степовий орел знявся в піднебесся. Він плив у повітрі, наче планер, розпластавши величезні крила. Махнувши ними, він одразу підносився на десяток метрів.

Гострими маленькими очима орел озирав низину на багато кілометрів навколо. Хижак шукав здобичі. Кожну мить він готовий блискавкою впасти на куріпку чи зайця і підняти їх під хмари.

Раптом орел помітив чималого птаха, що летів на південний захід. То поштовий голуб ніс першого листа з аеростата. Тим листом повітроплавці сповіщали, що в них попсовано радіо, та над якою місцевістю вони пролітали. Листа прикріпили голубові до ніжки. І хоч лист був не важкий, але утруднював літ. Голуб помітив напасника і, намагаючись сховатись, знижувався до землі. Орел не зводив з нього очей. Ще більше розправивши крила, птах-мисливець ринув униз.

Крилатий поштар встиг лише жалібно вуркнути, як опинився в орлячих пазурах.

БУРЯ

Порив вітру шарпнув аеростат убік. Повітроплавці відчули той поштовх і стривожено перезирнулись.

Вітер дужчав. По небу повзли хмари. Погода швидко гіршала. Внизу розлігся ліс, і Кучерявий знав, що це дуже незручне місце для спуску.

Вітер все сильніше й сильніше кидав аеростат. Його пориви набирали шаленої сили, швидкість перебільшувала сто кілометрів на годину. Повітроплавці помітили, що аеростат знижується. Незабаром вони вже були на висоті півтори тисячі метрів над землею.

— Викидай баласт! — скомандував Кучерявий.

Янко скинув усі мішечки з піском, які висіли під гондолою. Аеростат трохи піднявся.

В цей час чорні хмари облягли все навколо. Блискавка вогняною пружиною перетяла небо. Могутній удар грому покотився в хмарах з такою силою, ніби велетенські скелі скочувались з гір. Сипнув дощ і перетворився в таку зливу, що, здалось, море піднялось на небо і, продірявивши хмари, падало на землю.

ДЕ АЕРОСТАТ?

Радіостанція не мала повідомлень з аеростата. Друзі повітроплавців непокоїлись. Ніхто не знав, де аеростат. Ніхто не міг сказати, що сталося з повітроплавцями.

Несподівано налетіла буря, і ще більша тривога охопила друзів Кучерявого і Янка.

Буря лютувала над містом, полями й лісами. Шалений вітер ламав дерева, зривав дахи. Цілу ніч здригалася земля від розкотистих вибухів грому.

Ранком дощ ущух, і тільки над обрієм піднялося сонце — зникли пошматовані хмари. Під сонцем горіли дощові краплі на травах і деревах. Сонце зазирало в калюжі й радісно усміхалось співам птахів, гудінню бджіл.

Ранком у віконце до Гандзі постукав голуб. Це був поштар із звісткою від повітроплавців.

«Випускаємо другого голуба. Наше радіо не працює. Потрапили в бурю. Вітер несе аеростат на схід. Гадаємо спуститись завтра. Привіт.

Кучерявий, Янко».

Минуло ще два дні, але відомостей від повітроплавців більше не надходило.

НІЧНИЙ ПОЛІТ

Ні під ногами, ні над головою нічого не видно. Навколо темрява. Вітер обсипає дощем. Навколо мокро й холодно. Часом блискавка проріже темряву і освітить на мить дощову стіну, що затуляє землю.

Десь у повітрі бовтається аеростат. Але чи високо? На це питання точно не могли б відповісти самі повітроплавці. В темряві земля наче провалилась у безодню. Можливо, що вони летять зовсім низько. На жаль, не можна звіритись приладам, бо через дощ вони показують неправильно.

В темряві неможливо навіть визначити, в якому напрямі їх несе. На північ? На південь? На схід? На захід?

Хто знає, де вони опиняться завтра. Лише годинник показує, що минуло півночі. Незабаром світанок. Але. хвилини повзуть безконечно. Кожну мить аеростат може вдаритись об землю, об якусь будівлю або впасти на дерева в лісі.

Кучерявий і Янко мовчки сидять у гондолі, вкрившись ковдрами, притулившись один до одного. Хлопець обгорнув клітку з Білочубом. Муркало заліз льотчикові під полу шкіряного пальта.

Льотчик думає про те, що аеростат набрякає під дощем, важчає і, мабуть, знижується.

НАД МОРЕМ

Розвиднялось. Дощ перестав. Хмари клаптями повзли по небу. Внизу, нижче хмар, повільно пролітав аеростат.

Янко спав. Біля його грудей дрімав Білочуб, прикритий ковдрою.

Кучерявий вдивлявся вниз. Він хотів дізнатись, чи високо аеростат над землею. Ось уже зовсім розвиднилось, і здивований повітроплавець побачив не далі як за триста метрів під собою хвилі.

Буря занесла їх далеко, і тепер вони летіли над морем.

Але найстрашніше було те, що кожної хвилини аеростат знижувався на один-два метри. Якщо він спуститься на море, то повітроплавці загинуть.

Минув час. Уже сонце піднялось над обрієм. Освітлені сонячним промінням, здавалось, веселіше шуміли хвилі. Прокинувся Янко і радісно усміхнувся сонцю. Біля хлопця терся Муркало і ласо позирав на Білочуба.

Янко підвівся і став край гондоли. Здивовано він оглянувся навколо. Не далі, як на двадцять — тридцять метрів під ними хвилювалося море. З тривогою хлопець звів очі на Кучерявого. Той у відповідь бадьоро усміхнувся.

— Викидай все з гондоли! — скомандував Кучерявий.

В море полетіли харчі й одяг. Аеростат на кілька десятків метрів піднявся вгору.

ВИЛІТ БІЛОЧУБА

Невеличкого вітру вистачило на те, щоб аеростат долетів до берега. Дно гондоли торкнулось морського піску. Першим з гондоли вискочив Муркало. Він пробіг кілька кроків, сів і почистив собі лапкою ніс.

Кучерявий потягнув клапан і випустив з аеростата газ.

Повітроплавці опинились на невеличкому острові серед невідомого їм моря. Острів був пустинний. На ньому не росло жодного деревця. Не видно ніяких тварин. Надходив вечір.

— Що ж ми тут робитимемо? — спитав Янко.

— Треба довідатись, де ми, потім випустимо Білочуба, складемо аеростат і чекатимемо на допомогу.

— А як ми довідаємось, що це за острів?

— Скоро на небі з'являться зорі. Мені лише побачити Полярну зірку. Хоч я й дуже поганий астроном, але за допомогою кутоміра визначу приблизно, на якій ми паралелі.

— Виявляється, що повітроплавцеві треба й астрономом бути?

— Так само, як і мореплавцеві.

Другого дня вранці Кучерявий написав таку записку:

«Місто Червоностав. Авіаклуб.

Випускаємо третього голуба. Через тридцять дві години п'ятдесят хвилин спустились на маленькому острові, очевидно на Каспійському морі. Вночі під час бурі втратили орієнтування. Виміри показують, що ми приблизно на 45° північної широти. Чекаємо на допомогу. Харчів у нас не залишилось.

Кучерявий».

Повітроплавець передав записку Янкові. Хлопець прикріпив її до ніжки Білочуба. Потім підняв голуба і випустив у повітря.

Муркало підплигнув над землею, люто облизався і жадібно стежив, як Білочуб здіймався у височінь.

ПРОТИЛЕЖНИМ ШЛЯХОМ

Знавці розповідають про випадки, коли поштові голуби приносили пошту за шістсот кілометрів. Білочубові треба було пролетіти більше ніж шістсот кілометрів. Але головною перешкодою для його польоту був нічний ураган. Голуб, як і люди, не міг вночі визначити напряму, в якому їх ніс вітер.

Білочуб летів на схід. І з кожною хвилиною він віддалявся і від острова і від своєї домівки. Голуб летів не в тому напрямі. Вже багато годин він бачив під собою тільки море. Вода, вода і вода. Ніде сісти відпочити.

Біля полудня поштар звернув ліворуч. Часом він повертав голову, і в стривожених очах з'являлось бажання повернути назад до острова. Але він летів далі. Його підбадьорила чайка, що з'явилася вдалині, хоч вона швидко й зникла.

Надходив вечір. Сонце спускалось на море. І в цей час на обрії Білочуб помітив берег. Напружуючи останні сили, голуб поспішав туди. Смеркало, коли він спустився на гарячий пісок. Вздовж моря тяглася кам'яниста пустиня.

НА ОСТРОВІ

Сонце пекло нестерпно. Гарячий пісок обпікав ноги. Здавалось, що повітря виходило з великої печі, а під ногами ніби дротинки, розжарені електрикою.

Кучерявий і Янко сиділи в морі, голови їх були обмотані сорочками. Вони схудли і засмагли. Другий день друзі голодували. Сьогодні, крім голоду, дошкуляла ще й спрага. Сонце висушило дощову воду в калюжах.

Довго ходили вони по острову, вишукуючи, чи не залишилось де води.

Нарешті льотчик знайшов малесеньку калюжку і набрав з неї дві склянки води. Щоб не так хотілося пити, вони пробували сидіти в морі. Але морський простір ще більше розпалював спрагу.

Пили воду по черзі ковтками. Тієї води могло їм вистачити лише на кілька годин. Кучерявий, перемагаючи спрагу, непомітно од Янка старався зовсім не пити.

— Допомога скоро прибуде, — підбадьорював він хлопця. — Наш Білочуб уже, мабуть, добрався до Червоностава.

БІЛОЧУБ ЛЕТИТЬ ДАЛІ

Голуб прокинувся, почувши шарудіння. Уже світало. — За кілька кроків від нього рухався якийсь мотузок. Стривожена птиця змахнула крилами і знялась у повітря. Край мотузка з шипінням звівся вгору. То була отрутна піщана гадюка, що жила в цій пустині.

Білочуб полетів понад берегом в напрямі на північ.

Вже високо піднялось сонце, нагріваючи море й пустиню. А крилатий поштар усе летів, не бачачи змін у краєвиді. Ліворуч — водяна пустиня. Праворуч — пустиня кам'яниста.

Та от над морем пролетіло кілька чайок. Іноді з морських хвиль виплигувала риба. Але навколо все той самий краєвид.

Вдалині, високо в повітрі з'явилась чорна крапка. То був морський сокіл, великий розбишака, що полює на рибу і птахів. Білочуб не помічав його, але сокіл помітив голуба.

Хижак махнув крилами і полетів навперейми голубові. Він підіймався вгору, щоб, залишаючись непомітним, блискавично кинутись на здобич.

ПОСТРІЛ З ЛІТАКА

Над пустинею пролітав літак. Вдалині синіло море. Впевнено гуділи мотори. Коли люди висували з літака голови, у вухах свистів вітер. Вони швидко перетинали пустиню.

Колись місяць треба було їхати верблюдами через пустиню. В безводних пісках гинули люди та їх верблюди. А тепер той самий шлях пролітали за один день.

Механік штовхнув пілота і показав униз. Пілот глянув і побачив, як від моря, їм назустріч, летіло два птахи. Один наздоганяв другого. Хижак гнався за здобиччю. Чорний птах, що тікав, летів у напрямі до літака. Літак і птах-утікач зближались. Пілот зацікавився цим полюванням і, скільки міг, зменшив швидкість літака.

Хижак кинувся на втікача, але промахнувся. Він знову піднявся вгору, щоб кинутись удруге. Втікач майже зрівнявся з літаком.

Бортмеханік висунувся з кабіни, не зважаючи на рвучкий вітер. Він побачив, як хижак знову ринув на втікача. Механік помітив, що той втікач був схожий на голуба. Голуб шмигнув під літак. Сокіл пролетів повз нього і не дістав його. Голуб з'явився по другий бік літака і, змучений, спустився на фюзеляж.

Хижак зухвало кинувся туди. Але куля, випущена рукою механіка, вбила його. Сокіл, кружляючи, падав униз, у пустиню.

ЛИСТ

Льотчик зацікавився врятованим птахом. Передавши керування літаком механікові, він висунувся з кабіни. Перед ним був красивий чорний голуб з білим чубом. Уважно оглядаючи птаха, льотчик помітив, що до його ніжки щось прив'язано.

— Це поштовий голуб! — скрикнув льотчик. — Але звідки він тут?

Шум моторів заглушав голос.

Льотчик повернувся в кабіну і написав механікові записку: «Стеж за голубом. Зараз підем на посадку». Він забрав керування до своїх рук.

Враз гуркіт моторів затих. Лише свистіло повітря, розрізуване пропелером. За кілька хвилин літак стояв у пустині. Білочуб, одлетівши сотню кроків від нього, сів на камені.

Пілот кинув птахові хлібних крихот, і стомлений голуб довірливо наблизився до нього. Механік, що стояв поруч, швиденько нахилився і схопив крилатого поштаря. Зараз же він зняв з його ноги записку.

Через кілька хвилин літак знов був у повітрі. Пілот скерував його на море. Біля механіка сидів у нашвидку зробленій з кошика клітці Білочуб. Він спочивав. Літак, розвиваючи найбільшу швидкість, летів над морем. Пілот вдивлявся в обрій, розшукуючи острів.

ДЕ ПОВІТРОПЛАВЦІ?

Літак підлетів до острова. Пілот помітив на березі гондолу аеростата. Там було зручне місце для посадки літака. Людей пілот не бачив. Він посадив літак біля гондоли.

Льотчики оглядали острів. Поблизу гондоли лежав одяг. На піску виднілись сліди ніг.

Механік, що мав сильний голос, загукав, але ніхто не відгукувався.

— Потонули в морі? Чи попливли на човні? — здивувався пілот.

Вони пройшли по острову, але ніде нікого не побачили.

— А це що? — спитав механік.

Він показав на сірого кота, що виглядав з-під однієї скелі.

Обидва підійшли ближче. Кіт, нявкаючи, наблизився до них.

Пілот глянув під скелю. Там, у розколині, лежало двоє людей: дорослий і юнак. Рука юнака стискувала вогку хустинку, яку він поклав дорослому на губи. Дорослий лежав нерухомо. Юнак ледве ворушив губами.

Того дня була велика радість у Гандзі. Гарик вбіг до її кімнати з телеграмою в руці.

«Врятовані літаком завдяки Білочубові. Через кілька днів прибудемо додому.

Кучерявий, Янко».

НАД СКЕЛЯСТИМИ ШПИЛЯМИ

ЧУЖІ ПТАХИ

Кордон позначала вузька річка, що вигиналася між гір, мов лезо погнутої шаблі. Гори здіймались високо в небо, і хмари, линучи над ними, раз у раз чіплялись за їх шпилі. Ліси та чагарники прикрашали ті гори й пагорки.

В цьому зеленому прикритті стояли непорушно або стиха походжали вартові. Вони пильно стежили, щоб через річку не прокрався ворог. Їх очі враз помічали притолочену траву, нехай би хто хоч раз по ній пройшов. Вітер шелестів листям на дереві, але нашорошені вуха ловили кожний шерех, розрізняючи, коли гадюка проплазує в траві чи білка перестрибне з гілки на гілку.

Тільки птахи вільно пролітали над кордоном.

Одного дня вартовий прикордонник, почувши в небі гуркіт, підвів голову і побачив дуже високо над собою металічного птаха. Підніс до очей бінокль, подивився і промовив:

— Це чужий птах.

Літак перелетів кордон, покружляв над радянською землею, зненацька ринув униз, знову злетів угору і повернувся через річку назад.

НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ

Начальник штабу доповідав командирові авіаційної бригади:

— На поповнення бригади з військової школи надіслали одного молодшого пілота. Куди накажете його зарахувати?

— В загін капітана Кучерявого. Там один лейтенант у відпустку йде.

— Це буде наймолодший пілот нашої бригади, — промовив начальник штабу, роблячи в своїх паперах помітку.

— Скільки йому років? — поцікавився командир.

— Дев'ятнадцять.

— Комсомолець?

— Комсомолка.

— Що?

— Комсомолка. Два роки стажу. Вона закінчила школу першим учнем… Вибачте, я так заклопотаний думками про виконання того наказу, що забув сказати вам про те.

Нагадування про якийсь наказ на мить відвернуло думку командира від незвичайного пілота. Він спитав начальника штабу:

— Капітана Кучерявого викликали до мене?

— Він зараз буде тут.

Командир підвівся, пройшовся по кімнаті і промовив сам до себе:

— От тобі й на! Жінки у військовій авіації! Літати вони можуть дуже добре, але воювати в повітрі…

Він ще раз пройшовся по кімнаті і попросив начальника штабу покликати нового.

Через хвилину перед ними стояла русява дівчина з сірими очима, одягнена у військовий френч. На петлицях червоніли трикутнички.

Командир бригади подивився на дівчину-пілота, хотів щось спитати, коли в двері постукали:

— Увійдіть! — гукнув він.

В кімнату зайшов льотчик років тридцяти п'яти. Груди його прикрашав орден Червоної Зірки.

— З'явився на виклик, товаришу командир!

— Здрастуйте, капітан Кучерявий, — привітав льотчика командир.

Дівчина озирнулась, побачила капітана, і на обличчі її розлилося здивування, а потім радість.

— Гандзя Голубка! — стиха промовив не менш здивований капітан.

— Так ви знайомі? — спитав командир.

— Знайомі, — ствердив капітан. — Я працював колись інструктором аероклубу в тому місті, де товаришка Голубка пускала свої перші літаючі моделі. Зустрічались ми й раніше. От несподівана зустріч!

НАКАЗ

Гандзя Голубка вийшла від командира бригади, довідавшись про своє призначення її загін капітана Кучерявого. Капітан попросив її почекати, обіцяючи відвезти до загону своїм автомобілем.

Командир бригади залишився з капітаном та начальником штабу.

— Капітан, — сказав командир, — на кордоні все частіше трапляються випадки польотів іноземних літаків над нашою територією. Наш уряд кілька разів протестував, але польоти не припиняються. Чужі літаки роблять це з метою шпигунства. Вони фотографують нашу територію. Маємо наказ припинити ці польоти. На вас покладається завдання: розставити літаки свого загону вздовж кордону, замаскувавши їх на маленьких майданчиках. Тільки-но чужі літаки з'являться над радянською землею, негайно ж наші мусять піднятися у повітря і відкрити по них огонь.

Командир бригади, начальник штабу й капітан обміркували план боротьби з повітряними шпигунами. Коли закінчили і Кучерявий, діставши наказ, повернувся до дверей, командир бригади на прощання сказав:

— Капітан, раджу вам дівчину в бій не пускати. Шкода її. Згодом ми переведемо її кудись у тил, на безпечне місце. Який там з дівчини боєць у повітрі!

БІЙ

Тільки розвиднилось, прикордонники помітили в повітрі по той бік кордону літаки. Одні кружляли, другі летіли в далечінь, кудись за гори, треті пролітали над самим кордоном.

Раптом гудіння моторів посилилось. Високо в небі з'явилися вісім іноземних літаків. Вони перелетіли річку і пішли над нашою землею.

Гандзя стояла біля своєї машини, готова до вильоту. Трохи далі ховалися два інші винищувачі. Один з них вів капітан Кучерявий. Інші літаки загону причаїлись по різних місцях уздовж кордону. Польові телефони та радіо забезпечували між ними зв'язок.

Гандзя Голубка дуже зраділа, попавши в загін винищувачів капітана Кучерявого. Вона пам'ятала, як колись він керував гуртком юних авіамоделістів, потім учив літати на планерах Гандзю та її товаришів — Гарика Товстуху і Янка Гуркала. Пізніше, коли Кучерявий став повітроплавцем, він часто підіймав їх у повітря на аеростаті. Після того як Гандзя вступила в цивільну авіашколу, вона більше з Кучерявим не зустрічалася. Потім домоглася дозволу перейти з цивільної школи до військової і тепер вона — пілот-винищувач…

Не встигли чужі літаки перелетіти кордон, як капітан враз дістав про це повідомлення і зараз же подав знак своїм товаришам піднятись у повітря.

Першим злетів винищувач Гандзі Голубки. За нею знялись її двоє сусідів. Вилетіли втрьох проти восьми. Пілоти ворожих літаків, безперечно, їх помітили, але уперто йшли вперед над радянською територією і вже летіли на віддалі п'яти-шести кілометрів від кордону. Тримались вони сміливо й нахабно. Кучерявий зрозумів їх поведінку, коли помітив, що з того боку кордону летить ще дев'ять літаків. Отже, тепер три радянські винищувачі мали проти себе сімнадцять ворожих. Капітан знав, що через вісім — десять хвилин до нього приєднається весь його загін, але повітряним порушникам кордону вистачило б однієї хвилини, щоб утекти додому.

Раптом почулося тріскотіння кулеметів. Почався повітряний бій.

І ворожі і радянські літаки намагались піднятися якомога вище, щоб мати перевагу над супротивником. Злетівши вгору, три металічні птахи з червоними зірками на крилах ринулись на ворогів, але ті враз кинулись врозтіч.

Гандзя глянула на всі боки й побачила, що злетіла вище від усіх. Праворуч під нею чотири ворожі літаки оточили її командира — Кучерявого. П'ятий заходив, щоб напасти згори. Гандзя бачила, як один з напасників сковзнув на крило, повернув назад і, швидко знижуючись, подався на свою територію.

Кучерявий, маневруючи, кидаючись то в один, то в другий бік, одбивався від ворогів. Дівчина помітила, що найнебезпечніший для командира був той, що піднявся вище за нього і заходив йому з хвоста. Ось ворог кинувся вже на літак капітана Кучерявого, але Гандзя й собі метнулась на того напасника, стріляючи з кулемета. Збила його з курсу і врятувала капітана, який тим часом підбив і сам ще одного ворога. Літак, на який напала Гандзя, повернув убік, і вона погналася за ним. Він не відстрілювався. Мабуть, попсувався кулемет. Майже одночасно дівчина відчула, як біля неї заскакали кулі, б'ючись об машину. То наблизилися ті дев'ять літаків, що їх заздалегідь помітив Кучерявий.

Але злива куль враз ущухла. Всі вороги повернули назад. З обох боків мчали на підмогу всі винищувачі загону капітана Кучерявого.

Гандзя перетинала шлях ворожому літакові, що теж намагався втекти. Вона хотіла була натиснути ручку кулемета, але враз передумала.

ВИЩИЙ ПІЛОТАЖ

Майже весь загін радянських винищувачів пролетів над кордоном, не перелітаючи річку. Ворожі літаки зникли. Три з них дістали пошкодження, але їх пілоти зуміли спланерувати через річку. З радянського берега бачили, як двоє з них, опинившись по той бік кордону, викинулися на парашутах, а їхні машини каменем упали вниз. Про долю третього не було нічого відомо, він зник за горбами.

Але ще один ворожий літак залишився в повітрі над нашою територією. Його не пустила Гандзя Голубка. Гандзя обійшла ворога з боку кордону і летіла рядом, не даючи змоги ворогові повернути й перелетіти річку.

Поки закінчувався бій, обидва літаки відлетіли од своїх на чималу відстань. Тепер вони були віч-на-віч. Саме там річка робила кілька закрутів між горами, над якими височіли темні скелясті шпилі. Вздовж усього кордону це було найнебезпечніше місце для посадки літаків. Саме тут пілот ворожого літака вирішив, нарешті, прорватися за кордон. Він метнувся вгору, щоб утекти від радянського винищувача, але Гандзя ту ж мить і собі рвонула машину вгору так, що крило її літака опинилося зовсім близько від ворожого. Здавалося, ще момент, — і обидва літаки зіткнуться й розлетяться на шматки, падаючи вниз. Ворог не витримав грізної близькості і знов повернув геть від кордону. Гандзя тиснула на нього. Він зменшив свою швидкість, щоб радянський літак хоч трохи випередив його: ворог схотів скористатися з цього і вислизнути з-під небажаного конвою. Спробував знизитись і проскочити під літаком-конвоїром. Але не пощастило.

Ще в школі Гандзя Голубка краще за багатьох інших курсантів робила вправи з вищого пілотажу. Дівчина вгадувала кожен рух ворожого літака, вона робила карколомні фігури, не відпускаючи ворога від себе: злітала вгору, переверталась, летіла боком і навіть униз Головою. Вона спантеличила і злякала ворожого пілота. Нарешті, зайшовши своїм літаком над ним, понесла ліве крило над його правим приблизно на висоті одного метра. Вона притискала його до землі. Наляканий цією сміливістю, боячись кожної хвилини смертельної аварії, ворог шукав очима місця, де міг би посадити свою машину. Але він бачив під собою лише гостроверхі скелі. Радянський літак не дав ворогові змоги піднятись над тими скелями, а примушував його летіти геть від кордону.

В цей час наспіли літаки загону капітана Кучерявого. Льотчики з захопленням спостерігали те змагання, і льотне мистецтво Гандзі Голубки викликало в них подив. Між горами показався невеличкий майданчик. Туди гнала Гандзя свого ворога. Вона притискала його вниз. Ворожий пілот уже бачив навколо себе гори, під собою маленький майданчик, а над собою відчував радянський винищувач, що мов сокіл налітав на нього. Він зрозумів — залишилось тільки скоритися волі того сокола, й повів свій літак на посадку.

НА ЗЕМЛІ

Колеса літаків торкнулися землі. Майданчик був нерівний, вкритий маленькими горбиками, подекуди лежало каміння. Машини підскакували, пробігаючи по землі. Першим спинився ворожий літак, а потім, майже одночасно, і винищувач Гандзі Голубки.

Над ними кружляли Гандзині товариші. Чужинець розумів, що йому вже не піднятися в повітря.

Першою з машини вискочила дівчина і, тримаючи в руці револьвер, підбігла до ворожого літака. Вона боялася, щоб пілот не попсував своєї машини.

Зазирнувши в літак, вона побачила, що її полонений, молодий чорнявий пілот, сидить насуплений, щось обмірковуючи. Він сердито і злякано глянув на радянського льотчика з револьвером, зрозумів, що йому пропонують вилізти з машини, і слухняно виконав наказ. Опинившись перед тим, хто примусив його зробити посадку, і глянувши в обличчя, ворожий пілот здивувався й розлютився: він бачив перед собою чи то дівчину, чи то дуже молодого хлопчину.

З-під шолома вибився гарненький локон, і полонений зрозумів, що то дівчина.

В цей час ще один літак зробив посадку біля них. То сів винищувач командира загону.

З гори бігло кілька бійців-прикордонників.

ЗМІСТ

ПРИГОДИ В ПОВІТРІ. Цикл оповідань

Дівчинка під парашутом

Таємнича модель

Друзі

Пластуни і свистуни

Під гондолою дирижабля

Поштар поспішає з листом

Над скелястими шпилями

Примітка

1

Пугач.

(обратно)

Оглавление

Микола Трублаїні ПРИГОДИ В ПОВІТРІ Цикл оповідань

ДІВЧИНКА ПІД ПАРАШУТОМ

  ГАНДЗЯ ГОЛУБКА

  ПОЖЕЖА НА ЛІТАКУ

  РЯТУВАННЯ НА ПАРАШУТАХ

  ЗОНТИКИ ПАДАЮТЬ З НЕБА

  ДЕ ГАНДЗЯ?

  ПІСЛЯ ДОЩУ

  ХИЖАК

  ЛІТАК ШУКАЄ ДІВЧИНКУ

  НАПАД ШУЛІКИ

  НЕВДАЧА ПІЛОТА

  ЛІТАК БЕЗ МОТОРА І ПРОПЕЛЕРА

  ТИХО… ШШ… ШШ… ШШ…

ТАЄМНИЧА МОДЕЛЬ

  ГАРИК ЦІЛКОМ ВПЕВНЕНИЙ

  ЗМАГАННЯ

  ЧИЯ МОДЕЛЬ?

  В ШКОЛІ

  АЕРОСТАТ І МОДЕЛЬ

  ПОВІДОМЛЕННЯ В ГАЗЕТІ

  РОЗШУКИ

  ГАРИК МОВЧИТЬ

  ПОДІЯ НА ШКІЛЬНОМУ СВЯТІ

  ВТЕЧА

  ГАНДЗЯ ГОЛУБКА

ДРУЗІ

  ЗА МІСТО

  ПОПУТНИК

  ЗУСТРІЧ

  ПРОГУЛЯНКА

  КРИГА РУШИЛА

  КАТАСТРОФА

  ШУКАЮТЬ ЛІКАРЯ

  ЯК ДІСТАТИСЬ ДО МІСТА?

  ПЕРЕПРАВА

  ПОЛІТ

  НАЗАД ДО МІСТА

  ЗУСТРІЧ

ПЛАСТУНИ І СВИСТУНИ

  БІЙ У ЛІСКУ

  ЮНІ РОЗВІДНИКИ

  ЛІТАК У НЕБЕЗПЕЦІ

  НЕСПОДІВАНИЙ НАСТУП

  В ПОВІТРЯ

  ШТАБ

  НАСТУП «СИНІХ»

  ВНОЧІ НА ВЕРАНДІ

  ЗМІНА ВАРТОВОГО

  ДЕСАНТ

  РАНОК

  МАРШАЛ

ПІД ГОНДОЛОЮ ДИРИЖАБЛЯ

  I

  II

  III

  IV

  V

  VI

  VII

ПОШТАР ПОСПІШАЄ З ЛИСТОМ

  МУРКАЛО І БІЛОЧУБ

  АЕРОСТАТ

  У ВИСОЧІНЬ

  МУРКАЛО ЛІЗЕ В ГОНДОЛУ

  ОРЕЛ ШУКАЄ ЗДОБИЧІ

  БУРЯ

  ДЕ АЕРОСТАТ?

  НІЧНИЙ ПОЛІТ

  НАД МОРЕМ

  ВИЛІТ БІЛОЧУБА

  ПРОТИЛЕЖНИМ ШЛЯХОМ

  НА ОСТРОВІ

  БІЛОЧУБ ЛЕТИТЬ ДАЛІ

  ПОСТРІЛ З ЛІТАКА

  ЛИСТ

  ДЕ ПОВІТРОПЛАВЦІ?

НАД СКЕЛЯСТИМИ ШПИЛЯМИ

  ЧУЖІ ПТАХИ

  НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ

  НАКАЗ

  БІЙ

  ВИЩИЙ ПІЛОТАЖ

  НА ЗЕМЛІ

ЗМІСТ

*** Примечания ***