КулЛиб электронная библиотека 

Таємниця Золотого Будди [Йозеф Несвадба] (fb2) читать онлайн


Настройки текста:



Йозеф Несвадба ТАЄМНИЦЯ ЗОЛОТОГО БУДДИ


©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література



Переклад з чеської В. Г. Гримича

Переклад зроблено за виданням: Josef Nesvadba, Pripad Zlateho Buddhy. Nase vojsko, Praha, 1960.




Приїхав я до Свагова на якихось півроку. Влаштовуватись тут назавжди не збирався, думав, що такий недовгий час мине непомітно. Але вже за місяць я перечитав усі книжки в заводській бібліотеці, а ще через два тижні почав писати розпачливі листи своїм друзям до Праги. Не знав, що робити з вільним часом. Знайомих у мене тут не було нікого, про якусь компанію і думати не доводилось. На весь Свагов був один-єдиний старомодний ресторан з кімнатами для приїжджих при ньому, і більше, крім фабрики, звичайно, нічого. Фабрика ця, певна річ, теж не нова, адже про неї згадують усі підручники з історії. Сваговська фабрика наприкінці минулого століття прославилась відомим кривавим страйком, під час якого чи не вперше в Чехії пролунали залпи, спрямовані проти робітників. До цього часу я ніколи не цікавився історією робітничого руху, бо за своїм фахом дуже далекий від цього, а тут знічев'я почав розшукувати документи і згадки про той період, який, виявляється, ще й досі майже зовсім не вивчено. Так мені пощастило відкрити тепер уже загальновідому таємницю Золотого Будди. Запис історії Золотого Будди я знайшов у місцевому Будинку піонерів. Колись цей будинок називався Риссігсбург. Побудований він був за наказом Риссіга впритул з його фабрикою, мабуть, для того, щоб спостерігати звідти за фабричними цехами й робітниками. Це була зменшена копія готичного замка. Тепер тут господарюють піонери. Вони заволоділи усіма приміщеннями, не забувши навіть про вогкий, затхлий льох. У цьому льосі я натрапив на оковану скриню, яку директор фабрики дозволив мені одкрити, лише діставши дозвіл міністерства. На загальний подив, виявилось, що ця скриня містила в собі цілком сучасний вогнетривкий сейф. Шифру, за допомогою якого можна було б відкрити його, ніхто не знав, а тому довелося вдатися до прийомів, якими користуються зломщики. У сейфі не було ні золота, ні діамантів, як багато хто думав, не зберігались там і виробничі інструкції або секретні рецепти виготовлення найвишуканіших тканин. Були там лише записки чеського вчителя Красла з міста Млада Болеслава — історія Золотого Будди. Того ж вечора ми прочитали її від першої до останньої сторінки. Я, директор і представник міністерства, який потім забрав її з собою. Отже, мені не лишається нічого, як розповісти її по пам'яті, з тими доповненнями, які мені згодом пощастило внести до записок Красла.


І. ТАЄМНА МІСІЯ

1


Красл народився у Свагові, але батьки його незабаром померли, і він потрапив до сирітського притулку в Залізному Броді. Оскільки він був здібним хлопчиком, його направили до вчительського інституту в Празі. Тут він познайомився з кількома провідними чеськими політиками, насамперед з доктором X., який тоді саме видавав журнал для робітників, займався соціальними проблемами, пропагував робітничі споживчі товариства і підшукував спільників на периферії. Красл згодом досить довго діяв як довірена особа доктора на Младоболеславщині. Ставились до нього скрізь дуже тепло. Можна було подумати, що вчитель тільки-но зійшов з сторінок роману К. В. Райса «Забуті патріоти», він співав у хорі, дбав про школу, допомагав порадами сусідам, деколи влаштовував екскурсії до Праги, як-от зовсім недавно на закладини Національного театру тощо. Кожного разу в таких випадках він зустрічався з доктором X., який давав йому нові вказівки. Якось Красла викликали до Праги надзвичайно спішно, телеграфом. Він змушений був потурбуватись про те, щоб хтось підмінив його на цей час у школі, треба було позичити гроші на дорогу, бо платня вчителеві за тих часів була далеко не королівською.

Цей несподіваний виклик його дещо бентежив. Адже досі він власне лише популяризував між людей ідеї свого празького патрона, до того ж не дуже успішно. Телеграмою ніколи і ніхто його ще не викликав, настільки важною персоною Красл не був. Отак він потроху і старівся на своїй службі, стукнуло йому вже сорок. Від запрошень покуштувати свіжинки, на яку не скупились батьки школярів, заколовши кабанчика, він розтовстів. Якось забув і одружитись. А втім, і вигідним женихом його ніяк не можна було вважати. З дому прибутків не мав, адже батьків своїх ледь пам'ятав, а за роки служби нічого не відклав, головним чином через своє м'яке серце, що наказувало йому ділитися з кожним бідняком і потерпілим.

— Йдеться про таємну місію, — повідомив йому доктор X. у своєму кабінеті на Сміхові[1]. — Ви ж, здається, народились у Свагові?

— Звичайно.

— А чули ви про недавнє кровопролиття на фабриці Риссіга?

— Чув. Шкода, робітники, на мою думку, могли діяти розумніше.

— Я теж такої думки, — доктор X. ходив по кімнаті, заклавши пальці за жилетку і виставивши, наче напоказ, масивний золотий годинник з ланцюжком, який він носив під піджаком. — Так, це була гідна жалю необачність, тим більше, що при цьому було вбито одного з наших найближчих співробітників у тих краях — Павлату. Знаєте?

Красл не пам'ятав такого.

— Вельми дивний випадок. Справа в тому, що Павлата не брав участі у демонстрації робітників, він залишився вдома за своїм робочим столом. І тут його знайшла сліпа куля.

— Невже? — ввічливо запитав учитель. Не було в цьому питанні ніякої недовіри, скоріше подив.

— Ну, звичайно, щодо цього я взагалі не маю жодного сумніву. Адже все це було встановлено слідством і медичною експертизою. Отже, вас я посилаю туди не в ролі якогось детектива. Просто ми хочемо поставити Павлаті пам'ятник. Він заслужив його. Адже Павлата співробітничав з нами, так би мовити, від самої грудневої конституції. Засновував скрізь в околицях Сватова наші товариства — «Вулики», подавав щедру грошову підтримку нашій справі. Він був один з тих, хто міг би працювати у фаланстерах…[2] — І доктор X. почав говорити про Фур'є, який був його улюбленцем, про райські часи, що колись настануть, і за яких кожен житиме в розкошах, замість морської води будуть океани солодкого сиропу, а левів розводитимуть, наче свійських тварин.

— Звичайно, мені не хотілося б, — вів він далі, — щоб говорили, ніби ми якісь змовники, що споруджують йому пам'ятник за сумнівні заслуги. Зовсім ні. Щоб не викликати підозри, ми й вирішили, що ви поїдете до Свагова подивитись на свою рідну оселю, побачитися із своїми ровесниками…

— Але, на жаль, я вже нікого там не пам'ятаю, — знову, ще ввічливіше, перебив його Красл.

— Це не має значення, чоловіче, це не має значення. Адже в документах у вас все-таки є посилання на сваговську прописку. Отже, якби ви щось такого зробили, по етапу вас відправлять саме до Свагова, чи не так? — розсміявся доктор. Красл, з його черевцем, у своєму сільському, поганенько скроєному костюмі, і справді не схожий був на якогось бунтівника, котрого треба було б відсилати етапом. — Поїдете туди наче на прогулянку і одночасно навідаєте Павлатову дочку. Вона, сердешна, тепер сирітка. Разом з нею і подбаєте, щоб Павлатові було споруджено гідний його пам'ятник. Відповідне рішення ми схвалили на своєму засіданні, і ви одержите потрібну для цього суму. Без квитанції, друже, оскільки ми йому віримо… — Доктор X. полюбляв іноді звертатись до свого співрозмовника у третій особі. — Ми йому довіряємо, а, крім того, небажано, щоб про цю справу що-небудь згадувалося в документах. Все-таки Павлата загинув як жертва робітничих заворушень, хоча й сидів удома, в кріслі. Отже, не хотілося б дратувати власті. Я чув, що заборонено ставити пам'ятник над братською могилою жертвам цієї трагедії. Власті все ще здорово перелякані, а в селищі ще й досі, кажуть, стоїть до сотні війська. Власне, ви їдете на фронт.

— Це мене не лякає. Я вже там був.

— Коли?

— Градец знаєте? Мене навіть легко поранило під Садовою, п'ять років тому.

— А, ну це інша справа, — мовив доктор X. і виклав гроші на стіл. — Це зовсім інша справа. Крім того, ми влаштували вам відпустку. Шкільне начальство повідомимо, що ви захворіли і потрапили в госпіталь францисканців. А втім, думаю, що ви швидко повернетесь, найпізніше за тиждень. І нікому навіть півслова. Хіба що тамтешньому вчителеві, який, може, зміг би для нас замінити Павлату. Ну й дочці, звичайно. Там самі побачите. А якщо хто-небудь питатиме, то сьогодні ми з вами обговорювали звернення до робітників Сміхова. Зрозуміло? Відозву. Вони вирішили оголосити страйк з приводу цього сваговського розстрілу. Блазні. Дратувати владу зараз, коли кожен боїться заворушень після тих паризьких подій. Чули, як там повернули революцію? Або фабрикантів дратувати під час кризи! Та вони зараз же викинуть кожного. Ці люди розуму не мають. А нам потрібен розум. — Доктор X. так стукнув себе по лобі, аж пенсне підстрибнуло в нього на носі. — Усім нам. І вам також, друже. Ви не повинні завдати нам жодних прикрощів. Отже, щасливої дороги. І вийдіть краще через чорний хід, будь ласка.

Красл вибрався на вулицю, не знаючи як. У кишені були гроші. Стільки грошей разом досі він ніколи ще не бачив. А попереду поїздка до Свагова, вперше в житті він побуває на могилі своїх батьків. До того ж цілий тиждень вільний. Ця перспектива його дуже тішила.

Та він, звичайно, не уявляв, що його чекає.


2


Свагов був схожий скоріше на місцевість, якою прошуміла війна, ніж на мирне гірське селище. Улани шаленіли на вулицях аж до півночі. Це були молоді хлопці з Угорщини. Вони не пропускали нагоди хильнути надвечір. Однаково, за харч платив Риссіг та навколишні фабриканти, які без солдатів почували б себе непевно. Тоді навіть було розроблено щось на зразок плану, за яким належало в кожному промисловому населеному пункті збудувати невеличку казарму. Зрозуміло, що план цей ніколи не був здійснений, оскільки ця витівка вимагала чималих коштів, а фабриканти ніколи щедрими не були. І все ж поки ще в їхніх вухах відлунювали погрози робітників, поки свіжою ще була в пам'яті багатотисячна демонстрація перед сваговською фабрикою, вони ладні були платити. Улани розташувалися в одному з фабричних цехів, а їсти ходили на кухню до Рисcira. Вони вартували біля входу на фабрику і перевіряли робітників, супроводжували директора і власника фабрики під час обходів. Казали навіть, що двоє з них ескортували карету старої пані Риссіг. Улани замінили у Свагові чеських солдатів, яких швиденько відкомандирували до Йозефова. Виявилося, що вони дуже легко знаходили спільну мову з дівчатами біля верстатів і з їх товаришами і тому справляли враження не дуже надійних.

Красл прибув до Свагова ввечері і з місцевих жителів не зустрів майже нікого. Всі сиділи дома, наче й досі сумували за покійними. Здавалось, усе село було в зажурі. Зупинився він у місцевому заїзді, нікого там не впізнав, і сам лишився невпізнаним. Дивного в цьому не було нічого, бо виїхав він із Свагова п'ятирічним хлопчиком. Фабрика з того часу розрослася, Риссіг звів два нових цехи, хоча кілька останніх років в текстильній промисловості була криза і багато фабрикантів збанкрутіли. Сам Свагов натомість мав убогий вигляд, вулиці не вибрукувані, будиночки облуплені, скрізь темрява. Лише перед фабрикою горіло кілька карбідних фонарів.

Тільки-но Красл сів вечеряти, як до нього прийшов місцевий староста. Він був захеканий і чимось переляканий.

— Якщо ви з газети, вашець, то краще б зібралися і їхали назад. Ніхто із сваговських з вами говорити не буде. Досить вже з нас тих сповідань. Клопоту з них потім не обберешся. Гаратицького старосту через одного віденського журналіста до суду потягли.

Красл запевнив його, що він не журналіст, показав свої документи і назвав кілька прізвищ своїх знайомих з дитинства.

— Що ви собі думаєте? Свагов за ці роки значно змінився. Людей сюди понаїхало з гір та з навколишнього краю сила-силенна. На цвинтарі можна, звичайно, подивитись, але чи знайдете ви там могилу своїх батьків, ручитися не можу. Голод зараз тут лютує. Позаторік навіть податки нічим було сплатити, то нам до кожного двору поставили солдата з конем, аж поки не продали насіння і не сплатили борг. Але ж чим потім мали сіяти? Ні в кого було позичити. Пан фабрикант Риссіг продавав зерно у себе на млині втричі дорожче, ніж деінде в країні, а в борг нікому не давав. Тільки не записуйте нічого. Гаратицького старосту на рік посадили через те, що пан барон Риссіг обмовив його…

Сказано це було з ненавистю. Красл замовив старості пива, той подякував. Вигляд старости був не кращий за інших мешканців Свагова. Пальто дране, штани залатані, на ногах якісь старі шкарбани. Впевнившись, що приїжджий не з газети, почав розповідати все.

— Робітників на фабриці обдурювали, обкрадали на штрафах. Не раз, бувало, прийде ткач за грошима, а йому кажуть, що він ще мусить доплачувати, зіпсував, мовляв, продукцію. Доплачувати, і це за цілий тиждень каторжної праці! Або ще й таке було. Скоротили робочий час до тринадцяти годин, але продукції треба виробити стільки ж. Виходить, робітники повинні бігати по цеху наввипередки, чи що? Багато чого, було, ще почуєте тут, як з нами барон поводився. Майстри били робітників, навіть тих малих десятирічних дітлахів, що їх прив'язували за ногу до машин… — Староста замовив собі ще одне пиво. — Так, нарешті, дійшло до страйку. Риссіг почав погрожувати, що закриє фабрику. Але ж тоді тисячі людей померли б з голоду. Робітники зібрались і пішли до Танвальда, де знаходяться інші фабрики пана барона, і притягли сюди всіх, прямо до брами. А там уже були війська, які викликав Риссіг. Робітники ні про що не думали, крім переговорів, дбали лише про свої права. А ті почали в них стріляти. Сімнадцять залпів було. Чоловік вісім убили, у багатьох ще й досі не загоїлися подряпини та рани від солдатських куль і багнетів. Розпустили чутки, що, мовляв, робітники хотіли вчинити опір солдатам. Але ж жодного жандарма чи солдата не вбито. А наші люди усі поранені або вбиті у спину…

— Я чув, що пан Павлата також загинув…

— Цей сидів дома, — староста спохмурнів. — Хотів перечекати в затишку. Влучило його там зовсім випадково.

— А ви не лишалися вдома?

— А вам що до того? — підскочив староста. — Ви ж не сищик? Бігало їх тут у нас чимало. Мене вже допитували і за два дні випустили. А організаторів заворушень судили в Болеславі. Кожен дістав по року. Якщо добре поводитимуть себе, невдовзі вийдуть. Але що потім? Де вони знайдуть роботу? У нас так думають, що краще, аби їх лишили у в'язниці.

— Пана Павлату я пам'ятаю. Це був справжній патріот, чи не так?

— Та кажуть, — відповів староста і знов почав говорити про страйк. Перелічив усіх забитих, але Красл не знав жодного з них. Давно все-таки він тут був. Павлату, звичайно, він теж не пам'ятав. Але дедалі дивнішим почало йому здаватись, що про нього ніхто не хоче згадувати. Навіть служник, який заносив чемодан до його кімнати.


3


Вранці другого дня Красл пройшовся вулицями Сватова з краю в край, дійшов аж до майдана, де височіла фабрична брама. Трохи нижче від неї шуміла невеличка гірська річечка. Це був стрімкий потічок, і, власне, фабрику поставили саме в цьому місці завдяки йому, ще задовго до того, як машини тут почала рухати пара.

Через річку вів мурований міст. На цім мості стояли зараз двоє жандармів з султанами на кашкетах. Красл наблизився до них. Саме сюди, мабуть, дійшла тоді й процесія робітників.

— Чого роззявив рота? Weiter gehen![3] — гаркнув на нього один з жандармів і схопився за гвинтівку. Тоді він, мабуть, теж стріляв. Це видно було по його обличчю.

Красл повернувся до них спиною. Хвилинку постояв ще на мості. Подивився на годинник. Восьма ранку. Так, звідси можна було стріляти по кому завгодно, ціле селище було перед ними наче на долоні. Красл подивився на Павлатову крамничку, що стояла навпроти. Обидві віконниці були зачинені. На будиночку напис різнобарвними літерами «Вінцент Павлата. Торгівля різними товарами». Але як же в нього влучили? У крамниці, певна річ, його не було. Під час таких демонстрацій вона не могла бути відчиненою. Дерев'яні віконниці були замкнуті, як і тепер. А над ними жодного іншого вікна. Будиночок приземкуватий. Усі вікна виходять на вуличку, тобто перпендикулярно напряму жандармських пострілів. Отже, Павлату захищала від них стіна його власного будиночка. Треба було справді мати злу долю, щоб отак загинути. І справді сліпою була та злополучна куля. Але як дивно все-таки вона петляла? Звідки вона взялася?

— Haben Sie nicht gehort? Ви що, не чули? — знову гаркнув жандарм з обличчям убивці. — Чи, може, вам на фабрику треба?

— Ні, дякую. — І Красл попрямував майданом прямо до Павлатової крамниці.

Стукати довелось дуже довго. Здавалось, у хаті всі спали.

— Треба гукнути. Альбіна трохи нездужає, хіба ви не знаєте? — вистромила бабка голову з вікна навпроти і враз знову щезла в хаті.

— Е-гей! — крикнув Красл і збентежено поглянув навколо себе, відчуваючи, що порушив якийсь незвичайний спокій, що панував у цілому селищі. — Панночко Павлата! — він знову затарабанив у двері. Збігло ще кілька хвилин, аж поки бліда, квола дівчина років сімнадцяти вийшла відчинити йому. Вона була така бліда, що навіть крізь шкіру було видно, як тіпалися жилки на шиї, така квола, що трималася за одвірок, начебто сама тільки розмова з Краслом її неймовірно виснажувала. Вчитель не хотів розмовляти, стоячи отак перед дверима, на очах у всіх сусідів. Він прослизнув у сіни, а звідти до кімнати і вмостився на стільці біля неприбраного ліжка.

— Я приїхав від доктора X., — мовив Красл. Проте дівчина, здавалось, нічого не знала про цього празького філантропа. — Ваш батько мав намір створювати тут робітничі споживчі товариства, засновував «Вулики», га?

— Татусь щохвилини міняв свої плани.

Красл повідомив дівчину про мету свого приїзду. Павлату й справді поховали, не подбавши про пам'ятник. На цвинтарі не було майже нікого, в той час як похорон робітників перетворився на могутню маніфестацію, підтриману усіма жителями цього краю. Павлату поховала сама Альбіна. Мати її померла незабаром після пологів, родичів у них не було.

— У татуся, кажуть, були двоюрідні брати десь у Саксонії, але він з ними не мав ніяких стосунків, вони колись страшенно посварилися. За гроші, — додала згодом. Не помітно було, щоб її дуже захопило повідомлення Красла; здавалось, їй було байдуже, чи буде зрештою могила покійного опоряджена відповідно до його стану. Вона знесилено опустилась на ліжко і напилась липового відвару.

— Вам важко дихати? Не дивно, бо ви навіть вікна не відчините. — Красл підвівся і ступив крок до віконниці.

— Ні, ні, прошу вас, — підвелася дівчина на ліжку. — Не хочу я чути їх. Не хочу. — І розплакалась, сховавши обличчя в долоні. Худенькі плечі її здригалися під ковдрою. Певно, ніяк не могла забути батькової смерті, та й жах перед майбутнім усе ще ятрив душу. Справді ж бо й думати годі, ніби сама вона колись зможе відкрити крамницю, а зараз, у такому стані, й поготів. До того ж, кажуть, крамничка не вільна від боргів. Прийдуть кредитори, і добре, як залишать Альбінці хоч стріху над головою. Ходять чутки, що батько її останнім часом терпів скруту з грошима. Позичав, де тільки міг.

— Дивно. А до Праги він регулярно надсилав пожертви. Доктор X. казав, що це був один з найщедріших жертвувателів…

— Знаю, знаю, він умів витрачати гроші на різні дурниці. Оце недавно вирішив заснувати тут якусь фабрику меду. Поскуповував вулики з усього краю, аж потім стало відомо, що дерева тут розквітають набагато пізніше, ніж у центральних районах — адже ми тут живемо майже в горах, — і що бджоли не витримають тривалої зими. Торік у травні майже всі вони в нього повимерзали. Отож він і схопився за ідею робітничого товариства, скоріше, щоб врятувати себе і цю крамничку, яку він сподівався перетворити на такий собі споживчий кооператив. Тому, мабуть, він і писав докторові. — Сердешна дивилась на Красла очима, повними сліз.

— Дивно, дуже дивно. — Красл підвівся і приступив до вікна. — Досі я чув про вашого батька лише похвали. А ви, його власна донька, кажете про нього щось зовсім інше…

В кімнаті на час запанувала тиша. По обличчю Альбіни знати було, що її образили слова вчителя. Вона спохмурніла. Красл трохи прочинив віконницю і визирнув з вікна. Помилки не було, його припущення справдилися, вікно виходило прямо на вулицю. Навпроти стояв приземкуватий будиночок, звідки на нього виглядала стара бабка. Фабрична брама була праворуч, отже, від неї крамничка була відгороджена стіною.

— Як, власне, загинув ваш батько, панночко? — запитав Красл знову. Вона переказала йому все, що він уже чув раніше. Знайшли, мовляв, його скривавленого біля порога, в нього були прострелені груди.

— Очевидно, влучила в нього сліпа куля.

— Але як? — рвучко обернувся до неї Красл. — Як? Хіба у вас тут є ще якась кімната?

— Ні, тільки крамничка і оця світлиця.

— А він не був у крамниці?

— Ні. Де там, адже повз хату саме проходили робітники. Вони щохвилини стукали до віконниці і кликали його вийти разом з ними на демонстрацію. Батько перед тим часто виступав з промовами на різних патріотичних мітингах у краї. Він знав напам'ять кілька патріотичних віршів Гавлічека, сам складав коротенькі насмішкуваті епіграми, робітники його любили. Але йти з ними він не хотів. Казав, що не хоче демонструвати з танвальдськими німцями. От він і сховався сюди до світлиці і сів отам біля столу. — Дівчина показала на стіл у кутку.

— А знайшли ви його біля дверей? А де ви були, панночко?

— Я саме на хвилинку вибігла з дому, бо наш собака страшенно гавкав. Кидався біля конури, наче скажений, я відв'язала його і хотіла завести до хати, та він у мене вирвався, відтоді ми його вже й не бачили. І досі немає. А коли зайшла до хати, тато вже не дихав. Саме в цей час почали стріляти, я чула постріли і зойки, люди хмарою сунули під нашими вікнами, бігли, наче наввипередки. Лише кілька дівчат, невгаваючи, вигукували крізь плач: «Стріляйте по нас, чеські солдати! Стріляйте по нас! Нам потрібні лише наші права! Ех ви, герої!» — Дівчина знову сховала обличчя в долоні. Цього разу вона не схлипувала. Сиділа зовсім тихо, здавалось, перед її очима знову поставала та грізна картина.

— А ваш татусь лежав біля порога? — Красл подивився на вікно. — Звідки в нього, власне, стріляли?

— Як це звідки?

— Хіба вас про це ніхто не питав? Адже, щоб влучити в нього, коли він був отут, біля дверей, треба було комусь принаймні видряпатись на дах протилежного будинку. Та й це виключено, бо тоді його побачило б усе село. Хтось із натовпу стріляти сюди не міг, робітники, напевно, не мали зброї, і, крім того, ваше вікно розташоване надто високо.

— Кажуть, це була сліпа куля. За хвилину прийшов лікар, якого Риссіг послав до людей. Спочатку наказав стріляти по людях, а потім послав до них медицинську допомогу. Цей лікар відразу сказав, що тато неживий і що це була сліпа куля.

— Вона до того ж і дурною мала б бути, та сліпа куля. Дуже вже дивно блудила вона, панночко. Звідки вона могла рикошетувати? Це тільки м'яч міг, прилетівши від фабричної брами до протилежної стіни, зрикошетувати від її правого рогу аж сюди. Я також був на війні, моя люба. Таких куль не буває. Тому що вони не гумові, а свинцеві. — Красл уважно оглянув одвірок. — Може, десь тут лишився слід? Вибачте, що я так докладно розпитую про все це. Знаю, як вам важко, але смерть вашого батька настільки незвичайна…

— Якась кулька застряла он там у сволоку. — Альбіна, трохи вагаючись, показала у напрямі вікна.

— Що ви сказали? У сволоку? Біля вікна? Отже, ще один рикошет. Цього разу навіть від дерев'яних дверей? — Красл наблизився до вікна, видобув з кишені перламутровий складаний ножик, і за хвилину тримав у руці сплющену кульку.

— Ви з поліції? — ледь чутно запитала Альбінка, на яку поведінка Красла безперечно справила враження. Вчителеві здалось, що вона затремтіла.

— Ні, я виконую доручення друзів вашого батька. Я хочу вам допомогти, мені ви можете вірити. — Став біля дверей, хвилинку щось обмірковував.

— А ніхто не міг вскочити до кімнати, доки ви морочилися з тим собакою?

— Ні, не знаю. — Альбіна несподівано зашарілася. — Напевне, ні. Адже тато завжди старанно замикався. Він навіть приставив до дверей дві діжки з квашеною капустою. Нікого тут не було.

— Скажіть краще, що ви нікого не бачили. Бо ваш батько вбитий пострілом, зробленим від дверей.

Дівчина перелякано подивилась на Красла.

— Ні! — вихопилось у неї.

— Стріляли звідти і з пістолета, — повторив учитель спокійно. — Я був на війні не один рік. Це куля не з гвинтівки. Для цього вона занадто мала. Це пістолетна куля, в цьому я абсолютно впевнений. — Він ласкаво торкнувся плеча Альбіни. — А тепер скажіть мені, що встановили жандарми?

— Жандарми? Але їх тут взагалі не було. Вони по горах ганялися за бунтарями і керівниками страйку. А мені видали свідоцтво про смерть без будь-яких розпитувань. Жандарми й так мали робота вдосталь. Кажуть, схопили чоловік п'ятдесят і потягли їх на той суд у Болеславі. Мого батька ніхто тоді й не згадав.

— Он воно як! А скажіть мені, у вашого татуся не було ворогів? Не було тут поблизу когось, хто хотів би вкоротити йому життя?

— Не знаю, — ледь чутно вимовила дівчина. — І взагалі це дурниці. Адже до нас ніхто не міг увійти. Якісь дивні у вас припущення. Тата вбила сліпа куля.

— А він з ким-небудь не посварився напередодні демонстрації? Ви ж самі кажете, що перед тим він скрізь керував людьми, виступав з промовами. Чому ж він цього разу залишився вдома? Може, чекав на кого? Чи боявся кого? Чому він справжню барикаду влаштував біля дверей? Хіба це не дивно?

— Шойя він боявся, це я знаю.

— А хто цей Шой?

Дівчина розповіла про ліберецького соціал-демократа, який підбурював тут робітників ще задовго до страйку і закликав їх виступати разом з німцями.

— Вони посварилися з татом уранці перед демонстрацією. Шой хотів, щоб тато разом з ним пішов до Гаратиць закликати тамтешніх робітників також припинити працю. У Гаратицях мішане населення, там чехи працюють разом з німцями. Тато, зрозуміло, відмовився. Ну, вони й посварилися, кричали один на одного. Шой називав його зрадником, і я чула, як він йому погрожував. — Альбіну раптом наче прорвало. Вона торохтіла, наче тепер усе достеменно знала або хотіла виказати таємницю. — «Ти зрадник, і ми з тобою як із зрадником будемо розмовляти!» — галасував Шой. Він трошки знає по-чеському. А ті, що разом з ним вдерлися до крамниці, вкрали у тата цілий ящик сірників. Знаєте, як він боявся, щоб десь не підпалили що-небудь. А як пішли, він негайно замкнув віконницю і заставив двері.

— А чому ви йому не допомагали?

— Я допомагала.

— Послухайте, панночко. — Красл сперся на спинку ліжка і взяв її за руку. — Послухайте, Альбінко, нам треба зараз же вирішити. Або я піду до жандармської управи і геть-усе розповім: про ту сліпу кулю, про сварку з Шойєм, одним словом, усе. Або нам треба відвідати Ліберець. Як ви гадаєте?

— Не знаю. — Умовляти її довелось довгенько. — Я б не хотіла, щоб мене хтось допитував. Кажуть, що в жандармерії били людей.

— Вас ніхто не битиме. Адже ви не заколотниця, дитинко. Але ж не можна дозволити, щоб убивця вашого батька безкарно гуляв на волі. Убивця справжнього патріота! Минули вже ті часи, коли німці могли безкарно глумитися над нами…

— Я б не хотіла… — знову затремтіла Альбінка.

— Гаразд. Тоді я сам поїду до Ліберця.


II. НАВМИСНЕ ВБИВСТВО?

1


Лише тепер Красл зрозумів, для чого, власне, вирядив його сюди доктор X. Певно, менш за все йшлося про пам'ятник. Якби справді було так, навряд чи його викликали б телеграмою, навряд чи забезпечили б довідкою про удаване перебування в лікарні. Очевидно, в доктора були свої міркування щодо цієї історії, і він послав сюди Красла, який, безперечно, менш, ніж будь-хто інший, міг викликати підозру. Мабуть, у Празі також здогадувались, що це було вбивство.

Красл, щоправда, ніколи в житті не мав справи із злочинами. В селі під Болеславою лише одного разу хтось покрав кури та ще кілька раз ображені чоловіки піднімали сокиру на своїх невірних подруг, але в обох випадках далі галасу не пішло. І раптом він опинився перед такою серйозною справою, раптом змушений буз викрити обставини досить-таки дивного і таємничого вбивства. Красл взагалі був швидше страхополохом, ніж сміливцем. У сирітському притулку він відзначався зразковою поведінкою, а вона, як правило, є властивістю тих, що трусяться перед начальством. Німців, звичайно, він не любив. Ще з дитинства пам'ятав, як мусив ходити до переповненої чеської школи, в той час, як німецьких дітей було по двоє на весь клас. Бився з ними від дитинства. А пізніше, коли потрапив у Празі до товариства патріотів, навчився свою зненависть умотивовувати. Від страти чеських магнатів на Старомєстському майдані і аж до вбивства крамаря Павлати, в усьому він вбачав лише німецьке свавілля і кривду. Він, власне, був патріотом від зненависті.

А тут ще в Ліберці переконався, що робітникам тутешньої фабрики Риссіга живеться краще, ніж чехам у Свагові. Робочий день у них тривав лише десять годин, вони мали свою власну кухню і навіть притулок для дітей, наглядачеві якого платив сам Риссіг. Хоч люди здавались такими ж зголоднілими, як і в його рідному селі, та все ж мали деякі пільги, які, певно, мусили якось відкупити в цього шкуродера. Авжеж, у Свагові фабрикант також розподіляв хліб серед робітників по талонах, але це власне був ще один спосіб обдурювання: люди діставали з його складів збіжжя набагато гірше, ніж деінде, і головне — дорожче. Зате Риссіг, звичайно, мав прибутки, оскільки найбільший з усього краю млин належав йому. В Ліберці кожний міг вільно купувати хліб, де хотів.

Шойя довелось Краслу шукати аж під Єштєдом, у невеличкому сільці. Вдома він застав лише старого Шойя.

— Син у в'язниці, — посміхнувся старий, показавши беззубі ясна. — Уже всьоме. Цього разу сидить у самому Відні. Забрали його в січні.

— Не може бути! Адже він був у Свагові під час страйку.

— На час сваговського страйку він уже два місяці сидів за гратами!

«Але це значить, що Альбіна брехала!» — подумав про себе Красл.

— А ви можете підтвердити це? — запитав він.

Старий Шой спохмурнів, схилився над столом і якусь хвилину копирсався в папірцях.

— Звольте, вашець… — мовив напівглузливо. І показав вирок, усе як годиться, чорним по білому. — Він ще допоміг нам виграти страйк, аж тут його і засадили. За підбурювання. — Він знов посміхнувся. — Наче він мав кого підбурювати? Хіба що Риссіга? Адже за конституцією ми тепер маємо право на створення спілок. І якщо ми маємо бажання заснувати робітничу спілку, то хіба це злочин? Чи, може, ви також прийшли вивідати дещо про соціал-демократів?

— Ні, — сказав Красл, сідаючи, і витер спітніле чоло. — Я з празької газети. Мене цікавить зовсім інше. — «Гадаєш, я так і повірю, ніби всі привілеї, що їх тут мають робітники, є наслідком діяльності соціал-демократів, а не звичайнісінької солідарності німців, наслідком боротьби, а не слухняності». — Я хотів лише дізнатись, чи не зустрічався ваш син з нашим співробітником Вінцентом Павлатою?

На старого це ім'я не справило ніякого враження.

— Павлата? Сюди багато чехів приходило. Пам'ятаєш Павлату? — гукнув він до жінки, яка десь поряд доїла козу. Вона також не пригадувала. — Ні, такого тут не було, навіть останнім часом, коли син чимало стрічався з чехами. Це також дошкуляло панам, — додав старий. — Настрій у них одразу пропадав, коли бачили, що робітникам пощастило порозумітись. А хіба ж ми не ближчі, скажіть, один до одного, ніж до фабрикантів?

— Не знаю, — підвівся Красл. — Я не робітник. — Він трохи поправив свій білий комірець. — Прощавайте. — І пішов назад до Ліберця.

Тепер він знав напевно: Альбіна або помилилась, або ж усе вигадала. Шой не міг посваритися з Павлатою під час страйку, тому що його взагалі не було у Свагові. Отже, це був якийсь інший німець або ж усе не вигадка Альбіни, яка не хоче когось виказати. Але кого і чому? І взагалі, чому вона цілими днями лежить в постелі, наче нежива? Чому їй з усього села ніхто не допоможе? Красл згадав, як ще за його молодих років сусіда допомагав у всьому сусідові. Після смерті його батьків у селі не лишилося жодної домівки, де б він не побув хоч кілька день, поки його не забрали до сирітського притулку. І скрізь за ним ходили, як за рідним. Альбіна, власне, також тепер осиротіла. І хоч би зайшов хто до сироти. Дивно.

До Свагова було далеченько. Повертаючись назад, Красл вирішив, що досить з нього цього клопоту. Треба віддати Альбіні гроші на пам'ятник або ще краще — замовити десь разом з нею цей пам'ятник. Цілком скромний — звичайний кам'яний хрест, а на ньому вибити ім'я. «Щось інше Павлатові не годилося б — міркував собі Красл. — Звичайний пам'ятник. А потім повернуся до Праги і розповім усе докторові. Нехай він далі розбирає, у нього більше знайомих, він компетентніша людина, ніж я, звичайний учитель. Так не довго ще й у халепу якусь ускочити».

Але спробуй поручитися за себе, коли йдеться про якусь загадку. Людина від самого народження — цікаве створіння. Її завжди приваблюють таємниці. Діставшись до Свагова, Красл не пішов до заїзду відпочивати. Непомітно для себе опинився біля будинку Павлати. Була вже ніч. Не хотілося нікого турбувати. Але бабка з будинку навпроти й досі сиділа біля вікна. Мабуть, вона від нього ніколи не відходить.

— І правда, що ні. У мене ж обох ніг немає. — І бабка показала на спеціальний стільчик, сидіння якого сягало майже рівня підвіконня. — Машина відібрала.

— То на цій вулиці, мабуть, і мишеня не прослизне, щоб ви його не помітили? — запитав Красл з хвилюванням у голосі. — А під час демонстрації, коли тут зібралося багато людей, ви також тут були?

— Ну, звичайно. Коли вже не могла піти разом з ними, то хоч звідси кричала. Адже ніг оцих мене на Риссіговій фабриці позбавили. І хоч би гульден мені за те подарували.

Дивно: бабка кричала на весь голос, розчинивши вікно, сиділа собі спокійно, певно, від самого початку стрілянини, і нічого з нею не трапилось. А Павлату вбило крізь замкнуті віконниці.

— Чуєте, — почав Красл півголосом. — Чуєте, тіточко, а ви не бачили, щоб хтось виходив від Павлати під час тої стрілянини?

Бабка посміхнулася.

— Пробачте, звідти? Та ж той боягуз зранку забарикадувався, наче кінця світу чекав. Базікало нещасне, скільки людей в селі йому вірило, скільки людей слухало його, як патера в костьолі, і раптом заховався, ніби якийсь мільйонер. Це вже божа воля була, то сам архангел Гаврило спрямував ту сліпу кульку, що порішила його.

— То ви не бачили нікого? Двері і віконниці були весь час замкнені?

— Авжеж. Доки Альбінка не вискочила звідти і не закричала, що він помер. Але тут уже мертвих було й без нього багато. І їх треба було поховати як слід… — Бабка враз стала серйознішою, змахнула сльозинку, голос у неї надломився.

— Дякую вам, — Красл швиденько попрощався і поспішив до заїзду. На сьогодні вже досить було з нього сліз.


2


Біля столу його вже чекав староста.

— Так ми знайшли вашу могилку, пане вчителю. — Сьогодні він був набагато щирішим і добрішим, ніж учора. — Пробачте, але я мав підозру, що ви не з газети, а з поліції. Ходять до нас сюди різні провокатори. Мабуть, у Празі, в поліцейському управлінні, думають, ніби у нас тут існує якась революційна організація, що готує заколот, аби їм усім глотки поперерізати. Але нічого такого в нас немає, запевняю вас.

— А чому мене? — запитав учитель, замовляючи собі на вечерю горохову кашу з м'ясом.

— Тому, що ви також могли так подумати. Людей у цьому краї згуртовує біда. Якби вони мали можливість принаймні раз у день добре попоїсти, хоча б ось як ви зараз, не було б ніяких заколотів і побоювань. Скажіть про це тим панам у Празі, може, вони послухають, коли їм розповість вчена людина.

— Для цього в мене аж занадто мало прав, — посміхнувся Красл. Каша раптом застряла у нього в горлі. Він згадав виснаженого беззубого Шойя з Ліберця, і м'ясо йому здалось надто жирним.

— Скажіть, пане старосто, а чи не було у Павлати тут у селі ворогів?

— У Павлати? — здивовано перепитав староста. — Вороги? — Він запитливо подивився на господаря, який, стоячи під обшарпаними оленячими рогами, стирав порох з пляшок.

— Друзів у нього, правда, не густо було, — мовив той. — Він тільки про себе й думав. І ніколи не грав, боячись програтись, пива навіть нікому з сусідів не поставив… А сам же весь час говорив про єдність, про те, що треба один одному допомагати. Кінець кінцем люди зрозуміли це так, що він хотів, аби допомагали йому.

— А чи не сварився він з ким-небудь? Ніхто не хотів його позбутися?

— Та ні. Де вже там, — заспокоював його староста.

— В нашому селищі бандитів немає, пане вчителю, — сказав господар сердито, стукнувши склянкою об стойку. Коли цей здоровило хмурився, він і сам скидався на бандита. — Що б там у Празі не писали в газетах, а люди у нас порядні.

— Але ж учитель наша людина, він же сваговський, народився тут, правда? — І староста знов почав говорити про ту могилу. Брався навіть провести Красла до могили його батьків прямо зараз.

— Вночі? — здивувався вчитель.

— Хіба ви боїтесь? Іншим разом я не можу, а самому вам важко буде шукати по цвинтарю. Я, пане вчителю, працюю з ранку до пізньої ночі. А цвинтар тепер переповнений. У нас на фабриці працюють люди аж із Саксонії, хто б це їх посилав у трунах додому?

Красл заплатив, господар ще щось промимрив, і вони вийшли. Лише надворі, йдучи темною вулицею, староста заговорив відвертіше.

— Бачте, я не хотів нічого говорити при ньому, це трохи неврівноважена людина, не любить, коли йому заперечують. Жінка від нього, втекла, із сином вони, кажуть, до крові б'ються. У Павлати справді був такий ворог тут у селі. Це — Голан. Ярек Голан.

— Не пам'ятаю такого.

— Ще б пак, адже це ще парубок, тільки-но з війська повернувся. І взагалі він не тутешній. Приїхав сюди з тими моравськими селянами, що оселилися на горі близько Велетенського верху. І тільки трохи обдивився, як почав упадати за Павлатовою дочкою. Ну, так той, вірите, дідьком дивився — ревнивець він страшенний, та й дівчина ж одна тільки й доглядала хату. Вийде заміж, і тато лишиться сам. Двічі він викидав його з хати, тричі застукав на побаченні з дочкою. Кажуть, що він з Голаном дуже полаявся, навіть погрожували один одному. А втім, чого тільки люди не набалакають, аж лячно бува… Тепер нам ліворуч, цвинтар майже в лісі. Ви ж не забули ще?

— А де цей Голан мешкає?

— У борській в'язниці.

— Як це?

— Та він же був одним з керівників страйку. Засадили його враз, того ж дня. Рік і два місяці дістав лише тому, що ніяких доказів проти нього не мали. А могло бути гірше. Свідків підкупили. Один якийсь з фарбарні, кажуть, триста гульденів одержав. Та він вибовкав це ще до суду. Проте Голана засудили, а про підкуплених свідків взагалі ніхто й не згадав. Такий це був суд.

— Значить, його не було в перших лавах демонстрантів?

— Чому?

— Бо він лишився живий, мабуть, був десь позаду.

— Може й так. Сам я був у самісінькому хвості, але його ніде не бачив.

— Він, напевне, наглядав за всією процесією. Найімовірніше, що він когось переконував у кінці колони або сховався там, коли почалася стрілянина. Так, мабуть, і було. Отже, пане старосто, дякую красненько, але я завтра сам знайду могилу своїх батьків. У мене є ще деякі важливі справи в селі.

І Красл зник у пітьмі. Староста, збентежений, лишився на місці.

— Але, вчителю… — мовив.

Тільки того вже не було.


3


Красл поспішав до будиночка Павлати. Раптом він подумав, що забув про одну важливу деталь: якщо Паз-лату вбито навмисно, вбивця повинен був знати, що будуть стріляти, повинен був розраховувати на те, що постріл з його пістолета зіллється із стріляниною біля фабрики. А Голан це, безперечно, знав. Авжеж, він не чекав, що солдати кинуться обніматися з демонстрантами. Якщо він хотів позбавитись Павлати, демонстрація була для цього ідеальною нагодою. Але як він вибрався з хати? Яким шляхом він утік? Це питання гонило Красла до будиночка Павлати. Ворітьми Голан пройти не міг, його б помітила бабка з вікна навпроти. Отже, мусив він тікати через сад, а там Альбінка відв'язувала собаку. Лишається тільки один шлях — через бічну стіну, що відокремлює будиночок від саду. Але це був високий двометровий мур, посипаний угорі уламками скла. Через нього навряд чи хто перебрався б неушкодженим.

Красл ходив навколо будинку Павлати, наче збирався пограбувати його. Він намагався уявити, як поводився вбивця того фатального дня, як переліз він через той двометровий мур. Єдина можливість — це стрибнути на якусь із берізок, що ростуть поряд із муром, і з'їхати по стовбуру вниз. Але як йому вдалося уникнути поранення? Саме в цю хвилину місяць виринув з-за хмар, десь здалеку почувся крик нічного птаха. І тої ж миті на стіні з'явилася рука, закутана в ковдру, слідом за нею з-за стіни виглянуло обличчя чоловіка років сорока, трохи вже полисілого, який важко віддихувався. Він видряпався на мур і вхопився за берізку. Саме так, як це свого часу повинен був зробити Голан, який, напевно, був набагато спритнішим. Потім цей підстаркуватий спортсмен скинув униз ковдру і потроху став спускатися по дереву. При цьому він весь час сторожко озирався навкруг. В якусь мить Красл побачив його обличчя.

— Ганко! — вигукнув він, враз пізнавши у ньому свого шкільного приятеля. — Тоніку! — але той з переляку стрибнув з дерева і впав на всі чотири прямо під ноги Краслу. — Друже… — Вчитель хотів підтримати його, але хутко відскочив, бо в руці у свого колишнього приятеля він побачив ніж.

— Чого вам треба? Хто ви такий? — уривчасто, впівголоса запитував, загрозливо наближаючись, Ганка.

— Ти що, не пам'ятаєш? Я — Красл, та ми ж мешкали разом з вами в одній кімнаті, Тондо. Разом ходили пасти гуси. Щодня, поки мати моя не померла…

Ганка ще трохи недовірливо поглядав на вчителя, але ножа свого все-таки сховав.

— А з тебе пан вийшов у тому сирітському притулку. Бачу, не поталанило мені, моя мати не померла.

— Це блюзнірство.

— А ти знаєш, як ми тут живемо? Каторга від суботи до суботи, і в неділю те ж саме. Тільки й того, що зранку буває вільний час, щоб сходити до костьолу. Ото замість костьолу і можна трохи похропти. А з тебе вийшов пан.

— Я працюю вчителем. А ти? Не сердься, але чому ти вночі лізеш через мур? Тобі не здається, що ти схожий на злодія?

— На будь-що інше, а на грабіжництво я нездатен. А що тобі до мене? Тебе хто підіслав? — він знову підозріло глянув на Красла.

— Ніхто, я хочу тільки допомогти Альбіні Павлатовій.

— Не треба. Про неї ми самі піклуємось. Думаєш, чого я вночі деруся через мур? Я ніс вечерю Альбінці.

— Але чому потайки?

— Ти що, слідчий?

— Боронь боже, — мовив учитель і розповів Ганці про свою місію у Свагові.

— Пам'ятник? — Ганка наче перевів подих і заговорив набагато приязніше. — Чого тільки не придумають ці пани з Праги. Тут навколо люди з голоду вмирають, а ви будете пам'ятник крамареві ставити. Навіть не віриться. — Вони поволі йшли лісовою стежинкою. — Нас тут переслідують, як собак. А, ви… Ти думаєш, чого я ото поліз через стіну? Людей боюсь. За мене призначили нагороду. Мушу ховатися. Інакше давно вже сидів би, як і всі, хто керував страйком.

— А я думав, що керівником страйку був Голан.

— Я весь час був з ним. Про Альбіну піклуюсь лише тому, що вона була його подругою.

— Вони справді дружили? — Красл вирішив випитати про Голана якнайбільше. Але його припущення не підтвердилося: Голан не міг застрелити Павлату. Виявляється, під час страйку він перебував нагорі, під самим Велетенським верхом. Там був штаб, звідки він посилав своїх людей по салах. Альбіна, зокрема, мала піти до Ліберця і передати Шойю прохання почати на Ліберецькій фабриці Риссіга страйк на підтримку сваговців. Але Шоіїя заарештували, а Альбіна до Велетенського верху не прийшла.

— Тепер я вже знаю чому. Батько не пустив. Позабивав усі ходи й виходи, щоб тільки не вискочила на вулицю. А тоді всі думали, що вона злякалась і зрадила. А дехто в селі взагалі вважає, що ми програли страйк тільки тому, що нам ліберецькі не допомогли. А як же вони могли прийти на допомогу, коли нічого не знали? Отже, всі вважають, що винуватий у цьому Павлата і його дочка.

— А ти все-таки піклуєшся про неї?

— Бо знаю, що це не так. Але людям я не можу цього пояснити. Мене враз посадять. Зачекаємо, поки не повернеться Голан.

— Отже, ти вважаєш, що Павлата забарикадувався тільки заради доньки? А не від страху перед робітниками?

— Він побоювався одного Голана, щоб той не спокусив його дочки. Більше нікого він не боявся. До того ж він нещодавно купив пістолет.

— Що, що?

— Щось дуже вже тебе все це цікавить, Красле.

Вчителеві нічого не залишалось, як говорити про щось інше, згадувати свої молоді роки, дитинство, коли його батьки перебралися з Градецького краю після страшного неврожаю, і як їм тут не пощастило. Вони змушені були тоді спати в одній кімнаті з родиною Ганки, шукати праці по всій окрузі, і так до самої своєї передчасної смерті. На Красла ці спогади нагонили сум. Сушить голову над якимись загадками, а про своїх батьків мало не забув. А хто, питається, йому найдорожчий? Розставалися вже біля самого села.

— Ну, тепер мені треба зникнути, — сказав Ганка і, ще на хвилинку затримавшись, притягнув до себе Красла за піджак. — Першосортна тканина, — мовив, — певно, з нашої фабрики. Не за наші гроші таке купувати, — він посміхнувся. — Я оце хотів тобі тільки сказати, не забудь передати своєму шефові, що нас піддурити не так просто. Ти, Красле, ніколи ще не був таким спритним. Я не хочу погрожувати тобі. Тільки раджу, забирайся ти до Праги. Мене ти не обдуриш цими своїми цвинтарними клопотами. Я знаю, що тебе цікавить. І це може погано для тебе скінчитись. Наш злиденний край, що родив колись тільки картоплю та овес, раптом почав родити мільйони. От і йдеться зараз про те, кому вони дістануться. Навряд чи вчителеві Краслу, в цьому ти можеш бути певен…

І він пішов, не попрощавшись.


III. Я НЕНАВИДІЛА ЙОГО

1


Вранці Красл прокинувся з головним болем, йому снилося, ніби Альбіна перетворюється на мускулясту міфічну Валькірію, що стріляє в нього з батьківського пістоля. Якийсь час він ще залишався в ліжку. «Що ж, власне, йому відомо? Павлата замкнув і забарикадував свою хату, щоб дочка його не втекла з Голаном на демонстрацію або до того дивного штабу під Велетенським верхом. Він не хотів випустити її з хати. Але чи мислимо, щоб через це квола дівчина стріляла в батька? Мало ймовірно. То нащо ж вона набрехала про Шойя, якого взагалі не було в Ліберецькій окрузі під час цієї вигаданої сварки? Чому вона була така схвильована з мого вчорашнього візиту? І чому весь день лежить у ліжку? Чи можна це пояснити тільки смутком? Чи не криється за цим усім ще й якесь почуття провини?»

А втім, хай воно буде, як є. Однак звинувачувати цю дівчину в убивстві Красл не буде. Отож хай вже краще кінчиться ця історія так, як скінчилася, тобто випадковим убивством. Віддасть він їй ці гроші на пам'ятник і поїде додому. Ганкові погрози теж трохи лякали. Адже цей приятель з дитячих років його мало не ненавидить. Начеб забув про все, що колись разом пережили, і наче якесь значення має, в кого і з чого пошитий одяг. Заздрість замість дружби.

Того ж ранку Красл пішов на цвинтар. Після довгих, пошуків знайшов зарослу бур'яном могилу з табличкою, на якій колись були викарбувані імена його батьків. Вона була схожа на десятки інших могил. Красл її зовсім не пам'ятав, отже, мусив просто покластись на слова могильника. Кількість нових могил його приголомшила. Цвинтар тепер доходив майже до самого шляху, що пролягав у долині. А колись же він весь ховався посеред лісу на горі.

Біля Павлатової могили, він також зупинився. Вона була ще свіжа. Вчитель постояв хвилину. А що коли це все ж таки був справжній патріот, що коли він хотів перешкодити своїй доньці утнути якусь дурницю? Адже цього Голана Красл не знає, ніхто йому про нього нічого певного так і не розповів. Певно, баламут якийсь, що зводить молодих дівчат. Що ж до Павлати, то його цінував навіть доктор X. Отже, не міг це бути якийсь-там зрадник і гендляр, як про нього дехто тепер розповідає. І не можна дозволити, щоб його убивця, хто б він не був, уник кари. Справді ж бо, хіба можна чимось взагалі виправдати вбивство?

Отак весь ранок Красл сушив собі голову над цими питаннями. Таким заклопотаним його й побачила Альбіна під час сьогоднішнього візиту. Вона знову лежала у своєму ліжку, на вигляд вона була сьогодні ще бліднішою, ще кволішою, ніж учора. Апетиту, мовляв, ніякого, усі кістки болять.

— Не до лиця вам журитися, наче тій старій бабі, — мовив Красл суворо, наче вичитував неслухняній школярці. — Молодість і хвороба разом ніколи не вживаються. — Він схвильовано, походжав по кімнаті. Тільки зараз він помітив безладдя, яке панувало тут. Немиті каструльки, в яких рештки їжі позасихали, взялися пліснявою, скрізь товстий шар пилюки, перини, пропахлі потом, у жовтих плямах.

— Батько ваш лишив якусь духівницю? — запитав він раптом.

— Він не збирався вмирати. Був цілком здоровий.

— А де його пістолет? — знов несподівано і різко запитав він і, широко розставивши ноги, зупинився перед нею. Дівчину наче щось підкинуло на ліжку, вона хутко підвелася. — Пістолет! — повторив Красл. Вона перелякано дивилась на нього, зашарівшись, у неї наче раптом мову відібрало. — Ну, то я сам подивлюсь. — Красл ступив до столу і вже простяг руку до шухляди, як дівчина кинулась до нього.

— Ні! — вигукнула. — Облиште це… — вона повисла в нього на руці, щосили вп'явшись нігтями в рукав. Відриваючи дівчину од себе, Красл роздер їй на плечі полотняну сорочку. І заціпенів. Альбіна розплакалась і схилилась на стіл. Спина і плечі в неї були вкриті синцями. Великі голубувато-зелені плями під зраненою шкірою. Краслові стало жаль дівчини.

— Це батько вас так розмалював? — запитав він стиха.

— Від вас нічого не приховаєш, — Альбіна поглянула на нього з сумною посмішкою. — Зрештою, можете подивитись у шухляді, я вже знаю, хто ви такий. Пістолета батькового там немає. Не знаю, хто його звідти забрав. Зник. Може, батько сам заховав його перед страйком, щоб потім раптом не закинули йому, що він брав участь у заколоті…

Вона з останніх сил дотяглась до ліжка і обережно прилягла на бік, ледь чутно застогнавши.

— А за що він вас бив? Чому?

— Я не любила його, — мовила Альбіна. — Мені здавалось, я ненавиджу його. — А тепер я хотіла б померти з ним разом.

Вона закрила очі, наче була сама в кімнаті. В цю мить вона і справді здавалась неживою. Красл навшпиньки одійшов до дверей.

— Гроші на пам'ятник, — сказав, — я передам вчителеві. Ввечері я їду звідси. На все добре…

Дівчина не відповіла. Він тихо вийшов, відчуваючи за собою якусь провину. Справа ясна, захищаючись, вона застрелила цього деспота. І все-таки він був її батьком! Далі міркувати з цього приводу Красл не наважувався.


2


Школа була розташована неподалік від заїзду і складалася з одного класу. На руках у вчителя, молодого і малодосвідченого, було сімдесят п'ять учнів.

— Гроші на пам'ятник? Це нам знадобиться. Адже Павлата усім тут заборгувався.

— За що? — Красл як зупинився, так і стояв на ґанку. З класу було чути гомін і мелодію пісні «Чом я слов'янин, питаєш?»

— Він збирав гроші на новий клас. Ми тут вирішили побудувати новий клас на свій кошт, бо ніхто нам не хоче допомогти. Збирали буквально по крейцеру. Павлата вів облік і сам частенько проповідував і переконував навіть у найбідніших гірських селах, щоб жертвували на школу. Зібрали чимало грошей, а тепер, після його смерті, виявилося, що він усе розтринькав. Хоч би якийсь гульден лишився з усіх грошей.

— А спадщина? Він же залишив майно…

— Воно-то так, але в нас немає жодних свідчень. Він усе сам записував. Казав, не треба, щоб знали про ці гроші, особливо зараз, коли робітники почали страйк за підвищення заробітку. Сказали б, мовляв, куди їм надбавляти, вони ще на новий клас збирають. Він мав рацію. От ми й збирали потай. А він нас потай обікрав.

— Це тому про нього ніхто й говорити не хоче?

— Звичайно, і ще через його зраду. Того дня він заховався вдома, наче від татарської навали. Ніхто зараз не розуміє, як ми могли так довго вірити цій людині. Не міг же він змінитися за один день. Просто задурив нам голови постійними розмовами про патріотизм.

— А ви хіба не патріот?

— Авжеж, патріот. Але в нас люди вмирають голодною смертю. Рятувати їх зараз найважливіша справа. Діти в мене на уроках зомлівають від голоду, рахіт і сухоти вбивають їх.

— Так, це жахливо, я знаю, — Красл згадав свої домашні шніцелі. — Але ці гроші передати до вашого фонду я не можу. Мені доручили поставити за них пам'ятник. Звичайно, я можу повернутися з ними до Праги і там розповісти про все докторові X. Може, він перегляне своє рішення.

— Ми вже тут не віримо пану докторові. Можете це йому передати. Павлата був його людиною. А як поводив себе? Свою газету доктор називає «Робітник». А що про нас у ній написано? Ситий голодного не розуміє — за цією приказкою ми й живемо зараз…

Спів у класі ставав схожим на рев. Школярі перекрикували один одного:


Чому брат мій кожен чех?
Чом пишаюсь чеським краєм,
Справжнім райським лоном…

— Тихше! — вчитель вдарив лінійкою по кафедрі. Викликав когось до дошки. А Красл у задумі попрямував до заїзду.

Зараз, у післяобідній час, тут був сам тільки господар. Він сидів біля вікна і читав книгу. Зацікавлено поглянув на Красла.

— Увечері я від'їжджаю, — сказав вчитель. — Розрахуємось по обіді…

— На цвинтарі були вже?

— Був.

— Зустріли знайомих?


— Знайомого… — Красл різко повернувся до нього. — Чуєте, господарю, як це так, що ви мене не пам'ятаєте? Адже мій батько був скрипалем. Жодної танцульки не пропускав, я сам носив йому футляр із скрипкою. Не пам'ятаєте Красла, скрипаля, що приїхав сюди з Градеца?

— Я тут якихось чотири роки живу. І заїзд купив недавно.

— Що це все село сюди недавно перебралося?

— Не все, а ті, що хотіли збагатіти.

— Тому, мабуть, всі такі злі одне на одного. То вони стріляють, то підозрюють один одного, то погрожують. За мого дитинства тут такого не було.

— Тоді тут теж жили самі сіромахи.

— То, може, хтось тепер збагатів. Село, я бачу, ще біднішим стало, ніж тоді.

— Зате Риссіг замок собі побудував.

— А ви флігельок під ресторан, — не стримався Красл.

— Кожен живе, як уміє. Якби Павлата був живий, незабаром мав би не менше Риссіга, мабуть.

— Справді? Як це?

— Що, і вас зацікавило? — хазяїн усміхнувся і перегорнув сторінку в книзі. — Гроші віддасте моїй жінці. Я буду зайнятий на весіллі.

Тільки тепер учитель помітив, що один стіл у кутку був святково накритий. Він сердився на хазяїна. Думає, ніби має право бути нахабним лише тому, що кулаки в нього більші, ніж у інших? Так він свого багатства не дочекається. Красл хотів йому ще щось сказати, але передумав. Треба збиратися в дорогу. Гаяти часу не можна, якщо хоче встигнути на поштову карету. І він поспішив до своєї кімнати.


3


— Це я, — сказала Альбіна, перш ніж учитель встиг злякатися. Вона сиділа на стільці біля умивальника, спершись на глечик з водою. На ній було чорне плаття, яке тепер по неділях одягають до костьолу. Вперше Красл побачив її у верхньому одязі. Він був їй до лиця. — Я хотіла перш, ніж ви поїдете, розповісти вам геть-усе… Подивіться, там ніхто не підслуховує? — Красл запевнив її, що все гаразд. Хотів пригостити її чимось.

— Не хочу. Я тепер цілими днями нічого не їм. Наче та стара баба, — додала вона, згадавши, як він їй вичитував. — Я не знаю, хто ви такий, знаю тільки, що всі ваші друзі були друзями і мого батька. Він помер, його вбито, розумієте? — Красл застиг від здивування. «Невже вона хоче на когось звалити свій злочин? Цього він не чекав від неї».

— А чому ви не сказали жандармам? Ви щось знаєте і нікому жодного слова? Чому?

— Зачекайте, я вам усе розповім, тільки по порядку, — вона жадібно, наче її мучила гарячка, напилась води. — Я нічого напевно не знаю, бо того дня мене не було вдома.

— Як це? Адже ваш батько тільки через вас і зводив барикади в хаті…

— Хто це вам сказав? Справді, він замкнув двері і віконниці, бо я хотіла йти до Голана. І я йому сказала, що люблю Голана і вийду за нього заміж, навіть якби довелося їхати з ним світ за очі. Тоді він схопив ціпок і почав мене бити. Але потім я вирвалась і втекла через сад. Я хотіла бігти до Ярека на Велетенський верх, але по дорозі зустріла цілий натовп з Танвальда. Вони захопили мене з собою, я й вибратись не могла, така це була лавина. Знайомих серед них не було зовсім, це були переважно німці, могли ще подумати, що я боягузка. Якісь двоє казали мені, що Ярек вже біля фабрики. Це могло бути і правдою, бо на Велетенський верх я мала прийти опівдні, а тепер уже й присмерк заходив. Я й пішла з ними до самої фабрики, бачила ту стрілянину, тільки Ярека ніде не було. Повернулася додому, а там тато лежав у крові, з простреленими грудьми. Спочатку я подумала, що це він через мене зробив. Він погрожував, що застрелиться, якщо я вийду за Ярека, а його залишу самого, що він не переживе самоти. Але потім я помітила, що скриня розкрита, шухляди повитягувані зі столу, у крамниці все догори ногами. Убивця щось шукав, але нічого не взяв. Я все поставила на своє місце і тільки тоді покликала лікаря. З того часу я тільки й думаю: повідомити чи не повідомити, заявити чи не треба. Порадьте мені. — Вона аж тремтіла від хвилювання.

— Авжеж, що треба. Я взагалі не розумію, чого ви роздумуєте? Вашого батька вбили, а ви не знаєте, заявити про вбивцю чи ні? Я цього не розумію.

— Я забула вам сказати, що не все було на місці. Не було татового пістолета. А дещо я знайшла. Пасмо волосся. Мабуть, він видрав його у вбивці під час сутички. — Дівчина розв'язала маленький вузлик. В ньому засяяло волосся, було воно сліпучо-біляве.

— Та це ж речовий доказ! Це може навести на слід убивці! Ви повинні це. віддати жандармам. — Красл хутко вихопив у неї вузлик з волоссям. — Це багато чого може з'ясувати.

— Звичайно, — схлипувала Альбшка. — Звичайно, що може з'ясувати. В Ярека саме таке волосся…

Красл відчув потребу сісти. Хвилину в кімнаті панувала тиша. Знадвору долинув фабричний гудок — полудень. Так ось чому ця дівчина занехаяла свою хату, забула про себе, ось чому вона напівмертвою лежала в ліжку. Не хотіла видати свого коханого, не хотіла відправити його на шибеницю за батька. Тепер учитель усе зрозумів.

— А чому ж ви нарешті наважились?

— Тому що боялась помилитися. Я думала, що тато негарна людина. А тут ви приїхали від таких панів з Праги, від таких відомих людей і хочете йому пам'ятник поставити. Це значить, що він, очевидно, заслужив якимось чином цей пам'ятник. І все-таки це мій батько. Все село думає, що він не пішов на демонстрацію, тому що боявся, вони не знають, що це він через мене не пішов. А сказати про це я їм не могла. Лячно було мені. І Ярека мені також шкода було. Він це теж заради мене зробив. — Вона простягла руку до пасма волосся. — Не знаю, що мені робити. Краще було б померти. — Вона знову розплакалась, схлипуючи по-дитячому.

— Зачекайте, панночко, — заспокоював її Красл. — Ви помиляєтесь. Я думаю, що пан Голан взагалі за смерть вашого батька не може…

— Ні? — вона негайно перестала плакати.

— Випадково я дізнався, що по обіді він був під Велетенським верхом. У село він взагалі не приходив, бо чекав повідомлень з Ліберця.

— На мене чекав…

— Може й на вас. Можливо. Але разом з ним було там багато людей, які засвідчили це вже на суді в Млада Болеславі, де його все-таки засудили за керівництво страйком, його й судили там, власне, лише тому, що стало відомо про цей його незвичайний штаб, який він так і не залишив. Отже, тепер його вже ніхто не може судити за якусь іншу провину або злочин, здійснений деінде поза його штабом під Велетенським верхом.

— Це така хатинка дерев'яна, зруб, — вперше посміхнулася Альбінка.

— Навіть якби це був палац або нора в землі. Нас цікавить лише те, що він там був під час злочину… І нарешті, для чого б це пан Голан перекидав меблі у вашій хаті і витягував шухляди? Адже якби він хотів щось взяти, запитав би вас. Ви ж від нього не мали ніяких секретів.

— Ніколи.

— Ну от бачите. — Але раптом Альбіна затремтіла ще дужче, вигляд у неї був ще більш наполоханий.

— Але хто ж тоді вбив татуся? Хто був у нас під час демонстрації?

— Оце ми й повинні з'ясувати.

— Але ж ви вже їдете.

— Заради вас я ще на кілька днів залишусь, — сказав Красл, роздивляючись вузлик з волоссям. — Ви мусите подарувати мені цю знахідку.

Красл помалу вивів її з своєї кімнати. Вирішив замовити їй внизу каву. На останній сходинці вона на мить зупинилась.

— Я боюсь, — в її погляді був відчай. — Я так боюсь… — І, знепритомнівши, впала йому на руки. До пам'яті вона не приходила, і він змушений був винести її з кімнати, чим трохи порушив хід весілля в кутку. Музиканти раптом обірвали мелодію на якійсь неприродній ноті.

— А це що таке? Що це знов? — накинувся на нього хазяїн. — Ви ці міські звички облиште, у нас це не дозволено. Влаштовувати побачення в номері забороняється. У нас порядний заклад…

Красл заспокоїв його:

— Та що ви, Альбіну не взнали, чи що?

Наречена в кутку почала схлипувати, адже це погана прикмета, якщо на весіллі хтось знепритомніє. Жених, старший від неї років на двадцять, заспокоював її з переляканим виглядом.

— Забирайтесь! Віднесіть цю жінку! — напався на Красла весільний дружба.

Красл вибіг на вулицю. Куди тепер? Не лишалось нічого іншого, як віднести дівчину до школи. У вчителя це не викликало особливого захоплення. Він показав рукою на свою комірчину, яка скоріше схожа була на чернечу келію.

Альбіна ледь відкрила очі. Про те, щоб іти додому, не могло бути й мови. А вона, виявилось, залишила хату незамкнутою, бо вибігла негайно, як тільки їй спало на думку розповісти все. Красл гукнув учителя, дав йому три гульдени із свого фонду, щоб той привів лікаря, а сам, узявши Альбінчин ключ, рушив до будинку Павлати.


IV. ОТРУТА

1


І цей візит його до Павлатової оселі не лишився непоміченим. По-перше, тому що ворота страшенно рипіли, а, по-друге, тому що бабка з хати навпроти знову сиділа біля вікна. Красл відповів на її вітання і помалу зачинив за собою двері.

Це був звичайний будиночок з сінями, де бігали кури, з одною кімнатою, крім крамниці. І взагалі тут навіть повернутися було важко. Будиночок був схожий на всі сусідні споруди, ніщо тут не наводило на думку про можливість злочину. Якісь скарби навряд чи могли переховуватись тут, не було тут ні таємничих люків, ні звуконепроникних дверей, звичайна хатина, яких багато в кожному підгірному селі.

Єдиною річчю, вартою уваги, був стіл, що стояв біля вікна. Той самий стіл, що його знайшли відкритим після смерті Павлати, в якому він ховав свій пістолет. Красл обережно витяг шухляду, нічого вартого уваги там не було. Кілька поламаних олівців, рахунки і записи про борги, ручка із списаним пером та позаторішній календар. У шухляді було так небагато речей, що це навіть викликало підозру. Красл обережно запалив гасову лампу, що стояла біля вікна, і пішов до крамниці. Прочинив скляні двері і мимоволі злякався, коли вдарився головою об терези, що висіли над прилавком, його тінь, химерна і дивовижна, промайнула по зваленому вкупу краму, якого, щоправда, було небагато. Найбільше тут було старої упаковки і порожніх ящиків, тут же була одна головка цукру та велика напівпорожня банка з огірками. Він роздивлявся по всіх кутках, присвічуючи собі лампою, коли раптом почув якесь шарудіння на підлозі коло вікна. Від несподіванки заціпенів. Потім помаленьку підійшов, виставивши перед собою лампу. Щоб видніше було, він викрутив гніт так, що лампове скло відразу почало вкриватися кіптявою. В кутку було ціле гніздо мишенят. Красл не втримався від посмішки. Він перевів подих і помалу пішов назад до кімнати. Миші так налякали його, що він навіть не здивувався, побачивши біля вікна Ганку.

— Добрий вечір, — привітався він. Тепер злякався його колишній приятель.

— Ти що тут робиш? А де Альбіна.

— У лікаря.

— Чого це?

— Тобі краще про це знати, ти ж їй носиш їжу щодня. Хіба ти не помітив, що вона хвора? Їй давно вже треба було піти до лікаря. — Красл, не поспішаючи, повісив лампу на гвіздок і спокійно сів біля вікна навпроти Ганки. — Цим ти скоріше допоміг би їй, ніж усякими там кашками, — він з цікавістю зняв покришку з горнятка, що його приніс Ганка. Запахло куркою. — Смачна штука, — усміхнувся Красл.

— Та не для тебе! — Ганка намагався вирвати горщик з рук вчителя.

— Зачекай, Альбінку приведуть з хвилини на хвилину. Зрадіє, що є вечеря. — І вчитель поставив пахучу посудину в куток. У нього несподівано покращав настрій. Лише зараз, при світлі лампи він помітив, що волосся у Ганки сріблясто-сиве. Якби зидрати з нього пасмо, можна було б навіть подумати, що це волосся з голови білявої людини. Красла це відкриття так зацікавило, що він забув навіть про обережність. А тим часом можна було б не сумніватись, що чоловік з таким волоссям мусить мати при собі і Павлатів пістолет, бо вбивство Павлати — це його рук справа.

— Чи не забагато ти собі дозволяєш? — насипався на нього Ганка, якого, видно, щось дратувало. — За яким правом ти сюди забрався? Чи не вирішив ти в Альбінчині опікуни записатись?

— На це в мене такі ж права, як і в тебе.

— Ти помиляєшся. Мені доручив наглядати за дівчиною сам Ярек, коли збирався йти звідси. І я не радив би ставати йому поперек дороги. Можуть бути неприємності, друже.

— Ти мені вже вдруге це говориш. Не розумію чому. Адже я тут в усій окрузі ні з ким і ні за що не хочу сваритись. Днів за два я взагалі поїду додому. Хочу тільки ще поклопотатись про Альбіну, от і все.

— Справді?

— Слово честі. Ну, які я тут можу мати інтереси? Чому ви мене боїтесь?

Ганка полегшено зітхнув.

— Та в нас тут хіба що сухоти можна дістати.

— Вчора ти казав щось про мільйони.

— Це тому, що ти мене налякав. Не певен був, чи можна тобі вірити.

— Чому це?

— Та ти ж мені весь час торочиш, ніби приїхав у справі Павлати. А сам тиняєшся по селу, наче сліпий, розпитуєш дурнів, а до людини, що знала Павлату найкраще, не підеш.

— Хто ж міг знати його найкраще, ніж власна донька?

— Коханка, мабуть! — Ганка переможно посміхнувся. — Ти, може, й справді не знаєш, що в Ліберці у нього була вдовичка? Її прізвище Бреттшнайдер, чоловік був управителем на фабриці. Вона й досі сама скуповує у ткачів домашні вироби. Коли людина безцеремонна, їй завжди везе. Зрозуміло, це не те, що фабрика, але гроші і так можна заробляти. В усякому разі треба менше думати про злидні в тих халупах, а більше про свою власну кишеню. Риссіг саме так і починав. Якісь там рахунки були в Павлати з пані Бреттшнайдер. Ти ж розумієш, є такі місця, куди навіть така козир-баба не наважувалась сама піти. От за неї й ходив туди Павлата. Дивно, що тобі ніхто про це не казав.

— А я думав, що Павлата тільки про свою дочку й дбав. — Краслові раптом стало не по собі. Він уже вважав себе видатним детективом, вже не сумнівався, що розкрив таємницю і що досить буде лише дізнатися, де Ганка переховується, щоб завтра повідомити жандармам місцеперебування вбивці Павлати. І раптом нове ускладнення.

— І ні на кого з жінок, мовляв, не дивився? Ото й видно, що не знав ти Павлати. Він жодної спідниці не лишав поза увагою. Адже це був чолов'яга, як дуб. Таких зараз вже й не побачиш. — Ганка, мабуть, ще б довго розбалакував, але Красл раптом урвав його патякання.

— Ти, напевне, знаєш адресу цієї пані Бреттшнайдер?

Ну, звичайно ж. Ганка знав її, навіть напам'ять.

І взагалі він не здивувався, коли Красл раптом схопився з місця.

Ганка провів Красла аж у двір, показав йому й вікно, через яке добирався у хату до Альбінки. Під даховим віконцем унизу до стінки була притулена будка для кролів. Влізши у віконце, треба було продиратись далі напівзігнувшись. Без допомоги Альбінки він ні за що не міг би потрапити в будинок. Було ясно, що після вбивства, в якому його Красл підозрював, навряд чи він зміг би тікати цим карколомним шляхом. Адже будка для кролів раніше стояла десь в іншому місці, а віконце напевне було зачинене, бо Павлата позабивав усі ходи й виходи.

Отже, Красла спіткало розчарування. З цим почуттям він і замкнув ворота Павлатового обійстя. Їхати знову до Ліберця і висповідувати там вдовицю йому не хотілося. Спроквола повертався він до школи.


2


Біля входу до школи й досі стояла лікарева карета. Красл поспішив до вчителевої комірчини. Альбіна спала. Зате в класі було людно. Старий доктор у розстебнутому жилеті сидів за кафедрою, закинувши ногу за ногу, вигляд у нього був, наче в полководця, що тільки-но виграв бій.

— Отруєння фосфором. Ніякого сумніву! — упевнено промовив він.

— Але як? Ми вимагаємо пояснення. — Два жандарми, ті, що їх бачив Красл на мості біля фабрики, також були тут. Вчитель усе записував, рука його трошки тремтіла. Решта присутніх також були далекі від спокою і рівноваги.

— Можливо, хтось підсипав їй сірку до їжі, — доктор складав свої інструменти до великої подорожньої сумки. — Дівчина потребує догляду, доповім усе панові барону, можливо, він накаже відвезти її до лікарні за власний рахунок, адже кінець кінцем це нещасний випадок.

— Пробачте, — силкувався затримати лікаря один з жандармів, пустивши в хід ввічливість, на яку тільки був здатний. Від старання він аж упрів, а на обличчі в нього був написаний розпач. — Адже ми мусимо подати рапорт. Чи не вважаєте ви, що тут могла мати місце випадковість?

— Хотів би я побачити когось, хто випадково може проковтнути шматок фосфору. Або хто посипає собі фосфором, скажімо, кашу. Це можливо хіба що в тому разі, коли хтось захотів би продемонструвати на собі явище флуоресценції. Але насамперед він зруйнував би собі печінку. Бідашка Альбіна недалека від цього. Це було тривале, хронічне отруєння, зрозуміли? Хтось отруював її поступово.

— Але хто? — вигукнув другий жандарм.

— Це вже ваша справа, — мовив лікар і зібрався йти. — Поки що залиште її в ліжку, їй не можна навіть рухатись. Ми повинні подбати про сирітку.

— Вона ж день крізь день була сама-самісінька. Ніхто до неї не ходив, — перший жандарм намагався міркувати. Та давалось це йому нелегко.

— А ви знаєте Ганку? — спитав за хвилину Красл. Тільки тепер його нарешті помітили. Ну, звичайно ж, Ганку вони знають. Цей анархіст жодної фабрики, що є в окрузі, не минув, скрізь працював і ніде не втримався. Відомий картяр і п'яничка, його розшукують за участь у заколоті проти Риссіга. А чого це Красл питає про нього?

Красл розповів їм усе про нічні візити свого колишнього товариша по навчанню, про його дивні розмови.

Збудили Альбіну, незважаючи на протести лікаря. Спочатку вона спробувала заперечувати все.

— Чому це він вам носив їжу? — запитав Красл. — Чому ви самі не варили?

— Мені нічого їсти не хотілося після татової смерті. Апетит у мене пропав зовсім. А потім одного разу вночі прийшов Ганка і сказав, що буде глядіти за мною, що мушу їсти. Відтоді він і почав щоночі носити мені всілякі ласощі. Але в мене однаково не було апетиту.

— Ще б пак, — погладив її лікар по голові. — Адже вони були досить своєрідно присмачені.

Красл згадав, що горнятко з вареною куркою лишилося в хаті у Павлати. Разом з жандармами він швиденько вирушив туди, але курки вже не було. Слухове віконце, крізь яке Ганка звичайно діставався до хати, Красл зачинив перед відходом, і Ганка вибрався, очевидно, через бічне вікно, відчинивши кого зсередини. Воно й досі порипувало на завісах, оскільки вечір був на диво вітряний. Отже, хоч Ганка і забрав з собою свій гостинець, але тим самим визнав свою вину. Принаймні, звільнив відповідні власті від потреби робити складні хімічні аналізи.

— Ганка — убивця, — це зрозумів тепер навіть той опецькуватий жандарм-важкодум, коли Красл віддавав йому ключі від Павлатового будинку. — Треба негайно виписати ордер на арешт.

— Тільки чому він вирішив її отруїти, адже це була кохана його приятеля, — висловив сумнів Красл.

— Можливо, саме тому. Тутешніх людей не розбереш. Тут ви зустрінете всякий набрід, якого в усій державі не знайдеш. Завтра зайдіть до нас на пост, треба скласти протокол. Ви нам здорово допомогли. Дякуємо…

Красл спохмурнів.

— Післязавтра мені треба їхати. Та й не знаю я нічого особливого. — Але до жандармів іти доведеться, це він знав.

Попрощавшись, він пішов до заїзду. Думати про цю історію йому вже не хотілося. Убивцю викрито, залишається тільки встановити, чому він хотів отруїти дівчину. Очевидно, згодом буде викрито і його попередній злочин — убивство Павлати. Красл був переконаний, що це також була справа рук Ганки. Але що штовхнуло його до цього? Чому він зробив це? Красл згадав, як за дитячих років бігали вони разом по стерні. Одного разу Ганка знайшов підбитого дрозда. Цілу зиму він ходив за пташенятком, ховаючи його десь у запічку, і два місяці плакав, коли його пацієнт помер. Отакий це був добрий хлопець. Ще й досі Краслові причувається, як він тужить за пташеням. Але минуло три десятки років, і він стріляє в людей, підсипає їм у їжу отруту, пиячить і краде. Що його так змінило? До чого все ж таки злиденне життя у тутешніх підгірних жителів. Там унизу, в багатій на чеських патріотів Празі, і гадки не мають про все це, бо навіть лихо сміховських робітників може здатися багатством у порівнянні з животінням такого ось Ганки, що переховується тут у лісах, в якійсь норі, і сам схожий скоріше на тварину, ніж на людину. По дорозі Красл почав був дорікати собі за те, що розповів про свого колишнього приятеля. Наче якийсь донощик. Але потім знов згадав про Альбінку: мабуть, раніше це була симпатична дівчина. А втім, вона могла б і сама сказати все це жандармам. Чому вона почала була заперечувати? Можливо, боялася тих, хто зовсім недавно стріляв у її сусідів. Він розумів її і був злий на себе. Треба було спочатку повідомити про Ганку старостві.


3


А староста в цей час уже чекав на нього в заїзді з шапкою в руках. Він навіть не сідав з шанобливості. Виправдовувався і щохвилини вибачався, наче говорив із самим намісником.

— Я з самого початку, пане, відчував, що ви з поліції, оте тільки місце народження трохи мене ввело в оману. Хіба ж міг я подумати, що хтось з моїх земляків виб'ється так високо, детективом стане.

— Але ж я вчитель…

— Ну, звичайно, певна річ, я розумію, — староста хитрувато посміхався. — Я тільки хотів вам сказати, що, безперечно, не схвалюю цього вчинку. Ми всі тут мали зуб на Павлату, але Альбінка, вона ж невинна. Не розумію, для чого це йому потрібно було. В усьому селі не знайдеться жодної людини, запевняю вас, яка б підтримала Ганку. Всі засуджують його, отруйника мерзенного. — Староста ще довго, мабуть, розбалакував би на цю тему, але Красл уже не відчував себе здатним щось пояснити йому. І він пішов до стойки по ключ від номера. Хазяїн поспішив до нього з усією шанобливістю, на яку був здатний. При цьому він низько кланявся.

— Ми вас переселили, пане, — повідомив він. — Не можна все-таки залишатись вам у найгіршому номері. Я наказав, щоб для вас приготували найкращу кімнату, — ведучи Красла по сходах, він незграбно пояснював: — Бачте, у мене нюх дуже добрий, це всі знають, і декотрі люди саме тому охоче до мене ходять. Коли б знав, що ви за людина, ніколи не наважився б говорити з вами так зухвало, можете мені повірити. Зрештою, хто б це міг подумати, що це не випадкова смерть? Стільки людей загинуло того дня, що про Павлату всі забули. А вам і хвилини було досить, щоб розібратися в усьому. Слово честі, в поліцейському управлінні ви, напевне, граєте не останню. скрипку. Це була простора кімната з великим двоспальним ліжком під запоною. Вікно виходило в сад. На столі стояла пляшка горілки, вже відкрита. Хазяїн налив чарки.

— Отже, за ваше здоров'я! За те, щоб і надалі ви викривали всіх отруйників і ворогів. — Але Красл відмовився випити. Він почував велику втому і хотів виспатись.

— Ну, звичайно, що це вам. Ви маєте йти до Риссіга, вас кликали на вечірку, була тут покоївка. Переказувала, щоб я негайно послав вас до замка. Альбінку туди вже відвезли у бароновій кареті. Кажуть, її там доглянуть, і за лікарями до Ліберця послали. Ну, це вже треба на них покластися, вони знають, що й до чого. І, їй-богу, сьогоднішня вечірка, напевне, буде на вашу честь, пане Красл. Он там в умивальнику є тепла вода, а коли хочете щось випрасувати… — Хазяїн був сама люб'язність. Але Красл мовчки випровадив його за двері.

Якщо це потрібно, він піде до Риссігів. Але радості з цього приводу він не почував. Він зітхнув з полегшенням, коли за хазяїном зачинилися двері. Як був, одягнений і в черевиках, повалився на ліжко. Думки роїлися в голові. Отож, виходить, він допомагає ворогам, німецьким фабрикантам проти свого друга дитинства. Але що він мав робити? Убивця є убивця, отрута лишається отрутою, а злочин не прощається.

Пересиливши себе, він підвівся і почав помалу наливати воду з глечика до умивальника. Раптом він помітив, що біля кроваті лежить якийсь папірець, його закинули сюди разом з каменем. Красл подивився на вікно, воно було відчинене. Чиясь важка рука вивела на папері великими друкованими літерами.


ЗАБИРАЙСЯ ДОДОМУ, ПОКИ Й ТЕБЕ НЕ РІШИЛИ.


Там, де мала бути крапка, папір було продірявлено. Красл здригнувся. Мимоволі виглянув з вікна. У дворі не було жодної душі, тільки чути було, як на кухні співають дівчата. В саду теж не було нікого, прямо перед вікном височів стовбур горіхового дерева. Коли б хтось виліз на нього, Краслове ліжко було б у нього прямо перед очима. Вчитель, забувши про умивання, кинувся по сходах вниз до пивного залу. Стрибав через кілька сходинок.

— Негайно переведіть мене назад, до мого попереднього номера! — гукнув він. І лише потім усвідомив, що повністю увійшов у роль поліцейського чиновника, навіть уже наказує людям.

— Гаразд, негайно ж, — кланявся господар, а двоє робітників у кутку кинули на Красла злісний погляд і враз замовкли. В усьому приміщенні раптом запала тиша, було таке враження, ніби цим йому давали зрозуміти, що про нього думають. Учитель не знав, що й мовити.

— Вранці я від'їжджаю! — вигукнув він ще голосніше. — А з поліцією я не маю нічого спільного! — наголосив він, поглянувши в куток, де за столом сиділи робітники. — Нічого спільного, ясно? Ви помилилися.

Та ніхто навіть і не подивився на нього. Невмитий і голодний, він вискочив на вулицю. Нагодують же його у Риссігів. Бач, оце вже й фабриканти для нього мало не рятівники. До чого ж він все-таки дійшов у своїй зраді рідному селу, що вже боїться своїх власних земляків.

Красл майже біг темними вуличками села. Тільки перед самим замком перевів подих. Усі вікна в ньому були яскраво освітлені, чути було звуки флейти. Грали щось із Моцарта. Вчитель зупинився: він обожнював Моцарта. На хвилину забув про все навколо і почав насвистувати чарівну мелодію. Раптом біля нього пролетів камінь. Він поглянув у темряву. Щось вдарило його по спині. Хтось там, у селі, засвистів, у відповідь також почувся свист. Потім гримнув постріл. Музика в замку замовкла. Красл міг заприсягтись, що куля просвистіла в нього над самим вухом. Але він так і залишився на місці, навіть не поворухнувся, — чудова мішень на фоні освітлених вікон. Тут його і знайшли охоронці Риссіга і улани, які негайно вибігли із замка. Красл стояв, наче заціпенівши, з очей у нього бігли сльози. Він плакав, наче мале хлоп'я.


V. ВОРОГ НАРОДУ

1


— Ну, от ви й самі тепер пересвідчились, — мовив молодий Риссіг, запалюючи сигару. Він сидів навпроти Красла у зручному кріслі в кімнаті поряд з великим салоном, де тривав концерт з творів Моцарта. — Так само вони й до нас ставляться. Ненависть, каміння, а тепер і вбивства. Але ж це бандитські методи. Звідки все це в нашому краї взялося? Я цього не розумію. — Він не міг всидіти, підвівся, застебнув свій піджак, пошитий з найкращої англійської тканини, і говорив далі. — Коли я був зовсім малим хлоп'ям, я ходив гуляти до татусевої мануфактури. Кожного робітника знав на ім'я, по неділях вони стояли в костьолі на наших місцях, на різдво одержували від нас дарунки. У цих людей і гадки не було про вбивства. Це були люди з голубиною вдачею, вдячні за те, що їм не доводиться голодувати там, у себе в горах. Ви коли-небудь бували там? Бачили їхнє життя? В кожній халупі по всіх кутках повно дітей. А земля неврожайна, лани вузесенькі, смужки, наче локшинки, бо діляться вони з покоління в покоління. Живляться самою кавою з цикорію, бо ж навіть і козяче молоко продають. Оце й є злидні, справжні злидні. Кожному, хто патякає про злидні на моїй фабриці, я кажу: то чому ж ви ще тут? Чому не повернетесь додому? Не хочете? Це значить, що злидні в мене на фабриці для вас заможність. Авжеж, треба все це мати на увазі. Понаїхало до нас голодранців звідусіль. Люди, що не поважають законів, босяки, що підбурюють своїх ближніх. Не знаю, звідки вони взялися, ніколи я не вірив, що стільки їх може бути. Незабаром хоч на вулицю не виходь… Та ви й самі вже бачили, як вони поводяться. Ви повинні про все це розповісти там, у Празі. Я знаю, що вас сюди вирядив доктор X. Розкажіть йому, кого він у своєму журналі захищав. Убивць і бунтарів; поясніть ви це йому. Із своїми колишніми робітниками Риссіг завжди домовився б. Адже ми завжди були як одна сім'я. А з цією наволоччю, що приволоклася сюди казна-звідки, — ні. На них треба твердої руки. Інакше вони нас постріляють.

Красл неспроможний був і слова вимовити. Він тримався на ногах лише завдяки французькому коньяку, яким його почастували, тільки-но він дістався до замка. Про те, щоб піти з замка зараз, темної ночі, він і гадки не мав. Тепер Красл розумів, як мусив почувати себе Риссіг, коли сюди під вікна присунув тисячоголовий натовп.

— Але нащо ж ви їх приймали на роботу? Не могли вибрати, чи що?

— Перепрошую. Зараз усе залежить вже не від ручної праці, як колись, а від темпів і дешевини. Ви не знайомі із світом комерції. Я був два роки в Англії, бачив багато збанкрутілих фабрикантів. Я не хотів би скінчити, як вони. У світі комерції іде нещадний бій. Я не можу робити того, що мені хотілося б. Дехто думає: Риссіг спокійно міг би збільшити зарплату. Для цього треба здорожити тканини, їх не купуватимуть, і залишимося всі ми без хліба, і я, і вони. Тому що англієць не здорожить, австрієць не здорожить, от і кінець фабриці. Розпадеться, як розпадається зараз маєток моїх сусідів Еренбергів. Я мушу бути дешевшим, ніж усі інші, якщо бажаю мати успіх. І не маю права думати про сентименти. Робітники повинні це розуміти. Треба, щоб вони мали хоч трохи почуття національної гордості. Адже це я тут у цьому краї, разом з батьком збудував найпотужніші в усій монархії текстильні підприємства У цьому є й їхня заслуга. А це все-таки теж що-небудь значить, як ви думаєте?

Красла зараз підтримував лише коньяк. Він налив собі вдруге.

— Ваш татусь хіба не був фабрикантом?

— Мій батько був крамарем, — Риссіг, розставивши ноги, зупинився навпроти Красла, наче хотів похвастати. — Я цього не стидаюсь. Він ще тридцять років тому торгував бавовняними тканинами. А тепер… Тепер я можу купити його колишню ятку і звеліти, щоб її вкрили золотом.

— А я думав, вам треба економити…

— Вкрити десять яток золотом не коштуватиме мені й частини того, що я втратив би, коли б накинув своїм робітникам по тридцять крейцерів на день. Це також закон комерції. Ви повинні трошки познайомитись із цими речами, ви і ваш празький приятель, перш ніж починати говорити робітникам про ненависть. Тепер ви самі переконалися в тутешніх стосунках. Навмисно ми тут нікого не експлуатуємо. Альбінку ви вже бачили?


2


Для дівчини відвели чудову кімнату, призначену для гостей, з вікном у парк. На стінах — англійські гравюри, розкіш на кожному кроці. До неї, мовляв, і лікар щодня ходить, спеціальний куховар готує для неї найкращі страви, точнісінько за рецептами лікаря. Стара пані Риссіг, тендітна шістдесятирічна дама, сиділа в неї у головах і читала.

— Чому ти не в салоні? — спитав Риссіг здивовано. Красл відчув у його словах приховану злість. Риссіг був високий на зріст, кремезний, з чорною гривою красивого волосся, гарний на вроду. Поводив себе завжди вишукано і чемно, лише інколи в його словах почувалась злість чи якась досада. — Адже заради тебе там грають Моцарта…

— Не можу я слухати флейту разом з твоїми друзями, Георг, — мовила пані Риссіг, заглиблена в свої думки. Молодий чоловік змушений був проковтнути це. Він представив Красла. Альбінка привітно посміхнулася до вчителя. Тут усі про неї так піклуються. Пані Риссіг обіцяє послати Альбінку до дівочого пансіону в Броді. Стане вона панянкою.

— Ми всім в окрузі допомагаємо, — мовила пані Риссіг скромно.

— Але насамперед нашим друзям і їхнім дітям. Адже Павлата, власне, також був маленьким Риссігом, — посміхнувся Георг. — Наш чеський взірець. Він далеко пішов би. Цілком порядною комерцією займався.

Здавалось, тепер нарешті Красл може спокійно їхати. Альбіна тепер у добрих руках, убивцю викрито. Гроші на пам'ятник він передасть вчителеві, а в Празі проінформує про все доктора X.

— Ганку ми тепер знайдемо. Будьте певні. Ми не дозволимо отруювачам розгулювати по окрузі. Я уже розмовляв з поліцейським комісаром. Завтра він повідомить мені наслідки слідства. А ви в Празі розповісте про наше скрутне становище. Вони там не повинні прислухатися тільки до сваговських пострілів, треба розуміти, що їм передувало, мати на увазі наші умови. Запевняю вас, труднощі, з якими ми тут зіткнулися, незабаром поширяться на цілу країну, якщо уряд не встановить порядок будь-якими засобами. Адже без порядку не можна ні жити, ні навіть дихати.

Пані Риссіг запросила Красла послухати з ними концерт. Та Георг радив учителеві поспішати на празький поїзд, запропонував йому власну карету, яка мала довезти його аж до Залізного Броду.

— Після сьогоднішньої пригоди я б не залишався тут. Виділити вам улана для охорони я не можу, а зброї у вас немає ніякої. Найкраще буде, коли зараз же й поїдете. Попрощайтеся з Альбінкою, згодом ви матимете можливість відвідати її, коли вона буде в пансіоні. Присягаюсь вам, що ми подбаємо про цю дитину.

Так Красл і не побачив товариство друзів Риссіга.

— Ви, вчителю, порядна людина, — із зворушенням сказала йому на прощання пані Риссіг. — Бог не забуде вашої доброти. А це візьміть собі на дорогу… — Вона подарувала йому якусь німецьку книжку. Здається, це були віршики. Красл, не задумуючись, поклав її в кареті на сидіння. Німецька література його не цікавила.

— До заїзду! — гукнув він кучеру. Ще й помахав рукою Риссігу, що — яка честь! — особисто провів його до самих воріт.


3


Їхати довго не довелось. Тільки проминули майдан, як раптом карета стрімко нахилилась на один бік і різко зупинилась. Відлетіло праве заднє колесо. Коні злякались, кучер змушений був зіскочити і схопити їх за вудила. Красл обережно виліз. Колесо, що зірвалося, докотилося аж до ставка.

Вікна в навколишніх хатах були зачинені, ніхто й не подумав вийти, хоч аварія наробила чимало шуму. Вчитель почував себе нещасним. Кучер, звичайно, не піде з ним до заїзду, йому, зрозуміло, треба іти по допомогу. Та Красл і посоромився б просити кучера бути охоронцем. Тим більше, що користі з нього було мало. Чоловічок був на голову менший за вчителя і хтозна наскільки старший. Звичайно, можна було б гукнути на поміч. Але запропонувати це Красл не наважився.

— Піду до стайні, — сказав нарешті кучер, відпрягти коні. — Ви тут зачекаєте?

— Ні, я буду в заїзді, — лише тепер Краслові спало на думку, що він міг би напроситися в провідники. Щоправда, коні він не водив ніколи, але знає, що й до чого, недарма ж колись вчився на селі. Але кучер уже пішов, коні видзвонювали копитами по бруківці.

Вчителя чекав найгірший відрізок шляху. Спочатку попід хатами вузесенькою вуличкою, потім алеєю, по обидва боки якої розрослися густі кущі смородини. Він чекав, що знов полетять каменюки, знов свистітиме хтось за спиною в нього. Затим і не помітив літнього, трохи вже згорбленого робітника, який ішов йому назустріч серединою вулиці.

— Добрий вечір, пане вчителю. — Красл злякався, почувши вітання.

— Ви мене знаєте?

— Ярек мені розповідав про вас.

— Який Ярек?

— Ярек Голан.

— Я його ніколи й у вічі не бачив.

Вчитель відчував щось недобре. Перелякано роздивлявся навкруги і бачив уже, що з тіні виходить ще один робітник, молодший, ніж перший, і вищий на зріст. Він був у залатаній сорочці, на голові — кепка, в усьому схожий на своїх друзів, навіть своєю білявою чуприною сліпуче білявою, як та, що колись так наполохала Альбіну.

— Я Голан, — мовив він.

— А як ви вибралися з в'язниці?

— Втік. Ще два місяці тому, — широко посміхнувся старший робітник. — Хіба Ярека втримаєш?

— Нам треба домовитися з вами, пане вчителю.

— Про що? Я поспішаю додому. Мій поїзд може відійти. Я й так надто довго затримався тут. — «А цей Голан ще зовсім хлопець. На таких Красл уміє гримати». — Не затримуйте мене!

— Будь ласка!

Ніхто за ним не гонився, ніхто йому не підставляв ногу, ніхто не хапався за камінь. Зробивши кілька кроків, Красл зупинився.

— Спочатку людину мало не вбили, а потім збираєтесь домовлятися.

— Це не ми, пане вчителю, — Ярек обережно наблизився до нього. — У нас немає зброї. Це був би вірний шлях на шибеницю.

— А хто ж стріляв?

— Саме це ми й мусимо з'ясувати, пане вчителю. Саме про це ми й хочемо говорити.

— Ну, то й не я стріляв. Про що ж нам домовлятися!

— Але ви з'ясували безліч речей. Багато допомогли нам.

— Вам? І це після того, як виявилось, що вам вже не досить демонстрацій, що ви тепер убиваєте і отруюєте людей?

— Це не ми, пане вчителю, — ще раз уперто повторив Ярек.

— Ганка нам не товариш.

— Це я чую вперше.

— Він і сам про це не дуже розповідає. Адже ніхто тут не знає, що він був головним свідком обвинувачення на суді в Болеславі. Навіть брехню стверджував під присягою. Це агент Риссіга.

— Ганка — агент Риссіга? Не може бути! — ці слова просто приголомшили Красла, і він спокійно погодився зайти до сусідньої хатинки, де на горищі влаштувався Голан. Тут нарешті він познайомився і з старим робітником. Це був Шой. Він вільно говорив по-чеськи. Ховався вже тут шість тижнів.

— А ви не з боязких, — зауважив учитель. Вони засвітили свічку, обережно приладнавши її всередині кулька, щоб не видно було світла. Так у присмерку вони й сиділи на якихось старих ящиках. Красл згадав крісло в палаці Риссіга. Воно було зручнішим. І все-таки тут він почував себе чомусь краще.


4


— Через Ганку ми й повернулися до Свагова. Ми й уявити собі не могли, що серед нас була така негідь. Очевидно, він уже давненько служить Риссігу. Ні для кого не секрет, що в барона всюди свої люди: і на пошті, і в поліції. Звичайно, ми думали, що знаємо всіх його донощиків. Тому ми були вкрай здивовані, коли Ганка виступив проти нас у Млада Болеславі як свідок обвинувачення. Лише тоді ми зрозуміли, чому він підбурював нас до бунту. Йому все було мало, коли б його воля, він рушниці людям роздавав би. Тепер вже ми знали, чому це.

— Хотів довіру завоювати. Оце вже котрий день шукаємо його…

— Він казав, що в лісі переховується. Мовляв, переслідують його, — згадав Красл.

— Хочете знати, де він переховується? — посміхнувся Шой. — В Ліберці, в найкращій дільниці, забудованій віллами. Носить білий комірець і служить управляючим якогось магазину Риссіга.

— Цього не може бути. Адже його шукає поліція.

— Багато кого з Риссігових працівників розшукує поліція. Хоча б навіть директора Сваговської фабрики за те, що вкрав секретний пакет із суду. В цьому пакеті був викривальний матеріал проти фабрики. А він тоді працював на пошті. З пошти його вигнали, то він став директором фабрики, а Риссіг виграв процес, бо доказів проти нього не було. Отак і Ганка. Ходить собі спокійнісінько до праці. А в нас руки до нього короткі…

— Але цього разу він не втече. Адже ми викрили його як убивцю. — Красл помовчав. — Ні, це дурниці. Мабуть, ви помиляєтесь, хлопці. Для чого було потрібно Риссігу вбивати Павлату і отруювати його дочку.

— Саме цього ми й не знаємо. І тому ви повинні допомогти нам вчителю.

— Я? Оце так! Чому ж саме я?

— Ви один можете нам допомогти. Хоча б заради Альбіни. Адже якщо Риссіг хотів спочатку отруїти її таємно, то тепер він має таку можливість щохвилини, вона ж потрапила прямо до звіриного лігва. Ви повинні врятувати її, пане вчителю, — голос у Ярека трохи затремтів.

— Прекрасно. Значить, я мушу вам допомогти. Отак, нараз. Чудово. А де ви були, коли я вперше прийшов до Альбінки? Ви на той час уже кілька тижнів тут ховалися, а вам і на думку не спало передати щось дівчині, відвідати її хоча б опівночі. Вона тут сохне від страху за Ярека, а той не може їй навіть записку написати, — Голан почав дихати частіше, потім підвівся, вдарившись головою об кроквину.

— Бо я не знав, чим викликана її поведінка. Зрозумійте мене. На Велетенський верх вона не прийшла, залишилась вдома. Все село відмовилось говорити з нею. А вона жодного слова нікому не сказала, щоб пояснити щось. Я подумав, що, може, в неї нечиста совість…

— Через те й не пішли до неї? Через те й лишили самітною? Дивне ж у вас кохання.

— Пане вчителю, не можу я робити, що мені хочеться. Адже тут усі люди знають мене. І вороги, і друзі. Що б вони подумали про мене? Ходить з дівкою, яка зрадила страйкарів. Це було б негаразд. Але я вам безмірно вдячний за те, що ви її виправдали перед усіма. І що нам допомогли. Тепер нам треба врятувати її і викрити Ганку, викрити справжнього винуватця убивства Павлати, а разом з ним і мільйонера Риссіга. Щоб уся держава про це взнала. Коли в нього жодна волосина з голови не впала за те, що має на своїй совісті смерть вісьмох робітників, хай засудять його за вбивство одного крамаря. Адже це звичайнісіньке вбивство, до яких звикли по судах. Тепер він не викрутиться.

— Але для чого це йому було потрібно? Ви думаєте, Риссіг знав щось? Хвилину тому я мав з ним розмову, — учителя змагав сон. — Це вихована людина. Не віриться, щоб він потурав убивцям!

— Усе це нам разом з вами і треба з'ясувати.

— Але я мушу післязавтра бути в Празі, — заперечив учитель.

— Риссіг цього тільки й хоче.

— Чому це?

— А для чого ж, ви думаєте, наймав він людей, щоб писали вам погрозливі записки, кидали у вас каменюки і стріляли в повітря за вашою спиною?

— А навіщо, думаєте, поспішив він вам карету свою запропонувати? Дурно він нічого не робить. Просто хоче як швидше позбутися вас. Хоче, щоб Альбінка в його пазурах була без стороннього ока. Хоче усунути свідка, який починає бути занадто цікавим…

— Але ж кінчається чверть. Хто за мене оцінки виставлятиме? — втім, Красл уже добре знав, що він знов відкладе поїздку. Тепер він уже не міг їхати. — Значить, карета поламалась не випадково? — згадав він раптом. Голан лише всміхнувся:

— Є в нас свої люди в стайнях.

Зараз він не здавався Краслові таким молодим і недосвідченим.


VI. ЧОМУ БУЛО ВБИТО ПАВЛАТУ?

І


Ганка мешкав в одній з тих вілл, які тепер будували ліберецькі багачі у приміських парках. Він наймав кімнату в пана Йогана Унтермюллера, який протягом багатьох років служив чиновником банку Риссігів, які мали свій власний банківський дім у Відні; ним керував брат Георга.

Вчитель сидів у парку на лавочці від шостої години. Ніхто на нього не звертав уваги. Піджак на ньому був порядний, отож до тих бідолах, які хотіли тут поспати і яких поліцаї нещадно переслідували, він, цілком зрозуміло, не мав ніякого відношення. «Якийсь дрібний чиновник вийшов на ранкову прогулянку», — так, мабуть, думали про нього. Красл і справді був схожий на чиновника, зокрема тому, що раз у раз записував щось олівцем до свого зошита. Тут, у ліберецькому парку, того ранку він знічев'я почав писати свої нотатки про історію з убивством Павлати, які потім, набагато пізніше, схвилювали стількох людей.

Нарешті Красл дочекався. Але навряд чи пізнав би він Ганку, якби не почув умовного посвистування Шойя. котрий тут же на розі підмітав вулицю. Ганка виступав, наче великий пан, у чорному костюмі, якого Красл ніколи не мав, у чорному капелюсі, рукавичках з оленячої шкіри, він елегантно помахував у такт крокам паличкою. В першу мить учитель розгубився. Лише хвилиною пізніше він переконався, що це справді його колишній товариш по навчанню. Отак може змінити людину одяг! Ганка не наліплював фальшивих вусів чи бороди, не закривав очі маскою, і все ж вираз обличчя в нього був зовсім інший, наче після складної операції.. В очах світилася певність, спокій ситої, забезпеченої людини. Зник вираз зацькованості. Ореол сивого волосся був пригладжений брильянтином. Від ніг до голови він був схожий на елегантного рантьє, якого зовсім не обтяжують думки про якусь працю.

Красл заговорив до нього лише трохи згодом, коли вони вийшли на багатолюднішу вулицю, де перед Ганкою з'явився Голан, і стало зрозуміло, що тепер зрадник не втече.

— Хто зволите бути? — Ганка дивився на нього здивовано і статечно. Він навіть бровою повів. — Це, очевидно, якась помилка. Мене звуть не Ганка, — тепер він говорив з ледь помітним німецьким акцентом, що вважалось дуже модним. — Моє прізвище Шмідт. Якщо бажаєте, погляньте документи.

— Дякую, не треба, — начебто випадково налетів на Ганку Голан.

— Кінчай комедію і не здумай кричати. Шой стоїть позад тебе.

— Але дозвольте, панове…

— Ну, звичайно, дозволимо, — додав ззаду Шой і, посміхаючись, узяв Ганку під руку, ніби зустрівши давнього знайомого. Перехожі і не думали зупинятись, такого роду зустрічі після довгої розлуки не дуже цікавлять людей, що поспішають вранці до праці.

— Тобі, напевне, неприємно було б, коли б тут з'явився поліцай.

— Тобі теж ні, — огризнувся Ганка, цього разу вже не прикидаючись.

— Тоді зайдемо навпроти до ресторану, — запропонував Красл, який, здавалось, був найбільш наполоханий, незважаючи на те, що він був єдиний з них, кого не розшукувала поліція. Ганка байдуже знизав плечима, ще раз кинув поглядом навколо себе, наче когось шукаючи, і дозволив відвести себе до ресторану. Тут він замовив собі багатий сніданок — какао, яєчню, масло і варення. Решта троє задовольнились звичайним чаєм. Сиділи вони в куточку, самі на весь зал.

— Ну, й спільників вибрав ти собі, Красле, — почав Ганка сам. — З ними ти далеко зайдеш. Але я тебе попереджав. Отак-то.

— Зачекай, Ганко, не прикидайся, — Голан поклав на стіл свою правицю. Це була міцна рука. Помалу він стиснув її в кулак. — З нами ти далеко зайдеш. Ми пропонуємо тобі спілку.

— У в'язниці? — глузливо запитав Ганка. намазуючи рогалик товстим шаром, масла. — Думаєш, тебе ще довго не знайдуть? Адже дехто в окрузі тебе знає. Як ти виберешся сьогодні з Ліберця?

— Це моя справа.

Красл відчув, що вони ось-ось посваряться, і вирішив втрутитися сам. Цієї хвилини йому хотілось мати що-найхитріший вигляд, розмовляти він намагався як справжній злочинець.

— Послухай, Ганко, ти кілька разів говорив про багатство, яке можна було б здобути. Заради цього багатства ти щоночі лазив до Альбіни. Не знаю, чи й до Павлати ти приходив по нього під час того страйку. Не знаю, і мені це однаково. Але цього разу ти погорів.

— Нічого мені не станеться.

— Думаєш, Риссіг тебе захищатиме за твої гарні очі? Тепер ти вже вийшов з гри. До робітників шлях тобі заказаний, і в Свагові ти не можеш з'явитися. Ти Риссіга знаєш. Він хутенько скине тебе з рахунків. І хтозна, чи не схоче ще позбавитись тебе іншим чином.

— Пан барон тримає слово, — сказав Ганка, але все-таки відклав рогалик і вперше подивився Краслові у вічі. — А що тобі, власне, треба?

— Альбінка мені зараз вірить більше, ніж будь-кому іншому, — хитро почав Красл. — Я можу робити з нею, що схочу. Але я не знаю, чого треба хотіти. — Ганка всміхнувся. — Якщо ти мені розповіси, поділимось. © http://kompas.co.ua

— Що, що?

— Ми беремо тебе до компанії, — сказав прямо Голая. — Від Риссіга ти тепер не чекай жодного крейцера. А з нами ти можеш загребти тисячі.

Ганка кілька разів хапнув повітря, а коли знову заговорив, голос звучав глухо, як від великого хвилювання.

— Ви це серйозно? Після всього, що було в Болеславі?

— Будуть гроші, ми забудемо про твій злочин, і — прощай, монархіє… Поїдемо до Саксонії чи до Америки. Якщо допоможеш нам, усе забудемо.

— Можеш і ти зникнути разом з нами. Ми ж знаємо, що Риссіг не найкращий шеф. До своїх агентів, як і до робітників, він одинаковий, — додав Шой. Ганка або не звернув уваги на образу, або його це не образило, або ж цієї миті він обмірковував нові можливості.

— Я скажу про все Краслові по дорозі. Тут небезпечно. Щохвилини може хтось зайти. З Краслом ми домовимось і про побачення, — він запитливо подивився на Голана. Той дивився Ганці прямо в очі, начебто хотів перевірити його. Певно, і він зараз думав про можливість зради. Чи нема тут якогось лукавства? Він не відводив погляду від Ганкових зіниць, ніби по них хотів прочитати відповідь. Це тривало добру хвилину, і обидва не вимовили й слова.

— Можеш мені вірити, — сказав Ганка, першим не витримавши цієї гри, дуже схожої на дитячу гру в моргалки. — Можете мені вірити, — голос у нього надломився, наче на ознаку того, що він підкоряється Голановому керівництву. — Мені теж недобре було на суді, їй-богу, хлопці. Я й сам радий був би поламати Риссігу всю справу. Але мені вже не було виходу. Справді, хлопці. — Красл подумав, що зараз він говорить щиро. Але Голан на це нічого не відповів. Лише трохи згодом озвався:

— Ну, от зараз ти маєш можливість. На все добре.

За хвилину Красл уже був з Галкою на вулиці. Той завів його на безлюдний майданчик поблизу костьолу. І там повідав таємницю Павлати.


2


— Хто вбив цю людину, не знаю. Тільки не я. І віриш, навіть мені не казали, що я ношу Альбіні отруєну їжу. Я відчував щось недобре, але мусив слухатись. Вони знають, що я був анархістом, якби я відмовився виконувати їхні накази, мусив би піти на кілька років до в'язниці. У них є документ, де говориться, що я готував у Празі замах на намісника. Мені тоді було вісімнадцять років. Через те я й досі ще не маю права запитати, чому так дивно пахне цей суп для Альбінки, мушу зраджувати товаришів. Тому що за такий замах можуть послати на шибеницю.

— Ну, а що ти про Павлату скажеш?

— Ось зараз, — Ганка знов оглянувся і зайшов з Краслом до костьолу. Ранкова служба вже скінчилася, в храмі не було нікого. Паламар гасив свічки на вівтарі. Ганка говорив пошепки, наче на сповіді.

— Павлата також працював на Риссіга.

— Не може бути.

— Скуповував для нього по всій окрузі з цією Бреттшнайдер домашні вироби і, крім того, продавав те, що почув у крамничці. За повідомлення фабрикант платив краще. Кажуть навіть, Павлата був його улюбленцем. Це ж точно, що ніхто з нас до замка не мав доступу, ніколи із самим бароном не мали справ, тільки з директором. А Павлату, кажуть, запрошували навіть на секретні наради прямо до столу старого барона. І так аж до червня минулого року. Потім одного дня була страшна біганина, всі ми одержали наказ стежити за Павлатою, збирати про нього відомості, намовляти на нього. Це було несподіванкою для нас. Адже перед робітниками цей крамар виступав на зборах і раніше, а докторові X. до Праги гроші надсилав з відома Риссіга.

— Справді? Ти не помиляєшся?

— Звичайно, вони сподівалися, що ті «Вулики» зможуть утихомирити робітників, а Павлатові зберегти крамничку. Так ось відтоді почалось ворогування. Я подумав, чи не присвоїв собі Павлата якийсь потрібний Риссігові документ? Свого часу Риссіг і сам украв в Англії зразки сатинової і тібетської платяних тканин. Згодом він почав виробляти їх, чим, власне, і переміг конкурентів. Спочатку я гадав, що Павлата також украв якісь зразки у Риссіга. Але після тої стрілянини в березні цього року директор покликав мене і сказав зовсім про інше, — голос Ганки було ледве чутно. — Я, мовляв, мушу вивідати в Альбінки, де сховав батько Золотого Будду.

— Кого? — Трохи не на весь голос вигукнув Красл від здивування. Паламар біля вівтаря невдоволено обернувся.

— Золотого Будду, — повторив Галка, цього разу зовсім нечутно, тільки губами ворухнув. Потім швидко перехрестився і потяг Красла з костьолу, очевидно, не бажаючи, щоб на нього звертали увагу.

— Але що це таке? Що це має бути? — запитав Красл.

— Я й сам хотів би дізнатися, що це таке. Безліч разів питав в Альбіни, кілька разів перекидав увесь товар і всі речі у світлиці, поки вона спала, але про якогось Будду із золота ні слуху ні духу. Мені здається, що й сам директор не знає, чи це справді якась золота статуетка, чи, може, щось інше, скажімо, золотий злиток, чи, може, ощадна книжка під таким девізом, не знаю. Певно одне, з приводу цієї штуки Риссіг, кажуть, щодня скаженів. Крім того, це було щось таке, за що він не міг запроторити Павлату до в'язниці. Звичайно, якби цей крамар поцупив у них золоту статуетку, дуже просто можна було б послати до нього жандармів. Якщо ж Золотий Будда — це зразок нової тканини, яку він збирався викинути на ринок, або девіз таємної ощадної книжки, чи то якесь інше таємне гасло, то, ясна річ, він не міг дозволити, щоб про це дізналась громадськість, особливо, якщо прибутки на таку, скажімо, книжку йшли з підозрілих джерел. От Павлата й гуляв собі тихо-мирно від червня аж до тієї стрілянини. А Альбіна, не будь тебе, спокійнісінько померла б від журби, а потім барон купив би ту крамничку, наказав би переорати кожен метр землі навколо неї, розібрати весь будинок цеглину по цеглині, аж поки не знайшов би свій таємничий скарб…

— А ти думав, що й я приїхав заради нього, що і я шукаю Золотого Будду?

— Звичайно. На могилу батьків тебе навряд чи хто б посилав, а з приводу пам'ятника й поготів. Ти, може, й гадки про це не маєш, а я певен, що доктор X. щось пронюхав, от він і вирядив тебе. На якого дідька треба було мучити бідного вчителя такою далекою дорогою? На пам'ятники, друже, зараз гроші ніхто не викидає.

Краслові це здалося цілком ймовірним. Адже таким чином усе ставало зрозумілим. Телеграма, незвичайна аудієнція у доктора X., проводи через чорний хід і нарешті неіснуюче ліжко в лікарні.

Вчителя раптом охопив жах: такий лікар, що твердить, ніби людина хворіє, коли насправді вона в Ліберці, здатний, мабуть, і заявити, що вона померла.

— Альбіна нічого про це не знала!

— Не знала або не хотіла казати. Тепер вони тримають її під замком, там вона може й згадати щось. Ти, безперечно, і справді міг би обскакати їх. Підеш туди і скажеш, що вирішив відвезти її до Праги, до доктора X., мовляв, самі про неї подбаєте.

— А де ж ми гроші візьмемо?

— Недотепа. Скажи і подивись, як вони реагуватимуть. Це все одно, що розворушити осине гніздо, побачиш тоді. Альбіну вони не випустять з рук.

— Муситимуть.

— Цікаво, як воно буде. А я тим часом піду до директора і скажу, що знаю декого, хто повернув би Золотого Будду за п'ятдесят тисяч золотих гульденів.

— П'ятдесят тисяч?

— Павлата, кажуть, сто вимагав. Думаєш, він на дрібничку спокусився б? Той добряче все підрахував. А ми скажемо: Будда в нас, платіть.

— Але ж у нас нічого немає.

— Буде. Альбіна нам допоможе, вона тобі довіряє. Тепер від нас Риссіг не втече.

Кірасл, не поспішаючи, повертався до своїх нових друзів. Ще раз обмірковував усю цю історію. Він ладен був вірити Ганці, що той не вбивав Павлату. Зрештою, то міг бути і котрийсь інший з агентів Риссіга. А може, й сам Риссіг. Правда, він брюнет, крім того, у нього є свій власний пістолет, та й навряд би наважився на такий крок. Хіба що йшлося про щось надзвичайно важливе, про що ніхто більше не знав і не повинен був знати… Красл згадав, як крикнув учора Риссіг на власну матір. Іншим разом він і не повірив би цьому. Раптом йому спало на думку, що він стоїть на боці справедливості, допомагає справедливій справі, незважаючи на те, що його спільники — карні злочинці. Авжеж, їхній злочин — заколот — був цілком зрозумілий: вони не мали що їсти. А цей злочин — убивство Павлати — ставав дедалі таємничішим і загадковішим.


VII. ЩЕ ОДНЕ ВБИВСТВО

1


Цього разу Красла коньяком, звичайно, не пригощали. Примусили чекати в прохідній будці, навіть не запропонувавши сісти. Знадвору чувся гуркіт фабрики, брутальна лайка майстрів, побачив він навіть одного наглядача, що проходив поблизу з нагайкою в руці. Тільки за півгодини з'явився директор Пальм. Це, мабуть, був той самий поштовий злодій. Здавався він проте набагато небезпечнішим злочинцем. Як на вигляд, він скоріше мав би бути капітаном піратської шхуни, ніж директором фабрики.

— То ви не поїхали, Красле? — запитав він грубо хрипким пропитим басом.

— Ні, пане директоре. Хочу поговорити з бароном, — учитель почував себе впевнено.

— А ви знаєте, що вас уже розшукують жандарми? — директор зачекав хвилину, але вчитель не злякався. — Звичайно, я змушений був повідомити в жандармерію, що ви зникли. Пішли з замка, залишили карету за вельми дивних обставин, а до готелю не повернулись. Розумієте, як хвилювався пан барон, зважаючи на те вчорашнє бешкетування.

— І даремно. Бачите, я живий і здоровий.

— А де ви були? — вибухнув Пальм, розлютований, очевидно, тим, що він цього не знає. — Куди ви втекли?

— Ви що, вирішили допит мені влаштувати? Хіба я повинен вам звітувати?

— Не грайте з вогнем, учителю. Коли б ви мали розум, давно вже повернулися б до Праги. Тут небезпека на кожному кроці, ви бачили, на що здатні тутешні люди. Адже ми турбуємось тільки про вас. Ми не хочемо, щоб наша округа вдруге потрапила до газет через вашу нерозважливість. Ми не потребуємо вже тут жодних насильств. Спокою, праці і спокою хочемо ми, більш нічого! — вигукнув Пальм наче з трибуни.

— Тоді спочатку самі заспокойтесь. — Від такого зухвальства директор заціпенів.

— Пан барон виїхав. Але ми можемо підкинути вас до останнього поїзда бричкою.

— Але ж я не хочу їхати. Мушу поговорити з Альбіною.

— Виключено.

— Чому?

— Лікар заборонив. Їй потрібен абсолютний спокій. Мусить спати аж до обіду. Ніхто не повинен турбувати її.

— Але це важливо.

— Ви б згубили її.

— Я? Навряд чи. Я ж не несу їй ніяких ласощів. І в отрутах я не розбираюсь. — Пальм і оком не змигнув. Або був такий уже пройдисвіт, або ж і справді не він підсипав отруту до страв, хоч про весь цей план він мусив знати.

— Панночка Павлата спить. Гостей не приймає. Якщо не бажаєте бричку, не знаю, про що нам говорити.

— Ну, про Золотого Будду, — бовкнув Красл, перш ніж усвідомив, що він говорить.

— Про що? — Цього разу Пальм не стримався і перелякано подивився навколо, але два улани перед воротами стояли цілком спокійно. Ні, Красла, безперечно, ніхто більше не почув. Тільки після цього директор сказав розважливо і не поспішаючи:

— Хоч я й не знаю, про що ви говорите, але якщо це дуже важливо, буде добре, коли ви зачекаєте пана барона, — і він повів його до замка. Але як тільки вони проминули двері, Красл вирвався, наче хлопчак, і побіг сходами до дверей Альбіниної кімнати. Управитель, огрядний і неповороткий, наздогнав учителя, коли той вже прочинив двері.

— Добрий день! — голосно привітався Красл.

Альбіна, зрозуміло, не спала. І барон був не в Ліберці.


2


Він сидів біля ліжка Альбіни і показував, де вона має підписати якийсь документ. Трохи далі чемно стояв літній поважний пан. Почувши Краснове вітання, барон здивовано підвів голову. Але тільки-но побачив учителя, схопився з місця і простягнув до нього руку.

— Доброго здоров'я! Яка щаслива нагода. Дуже, дуже вчасно ви прийшли. Ми вже цілу годину шкодуємо з Альбінкою, що ви так швидко поїхали. Це ліберецький нотаріус доктор Фуксман. — Ні, ні, звичайно, барон і не думав казати своєму директору, ніби він їде до Ліберця, але наказував, щоб бричка в будь-який час була у вчителевому розпорядженні і взагалі все, що треба.

— Старієте, дорогий Пальм, — барон суворо подивився на свого підлеглого. — Всі мої доручення переплутали. Але ви повинні вибачити йому, — барон посміхнувся вчителеві. — Бачите, стільки турбот, що цьому можна й не дивуватись. Не затримуйтесь, приятелю. — Пальм лише пробелькотів щось у виправдання, потім подивився із зненавистю на вчителя, похилив голову і зник.

— Пан барон хоче купити нашу крамничку, — сказала Альбінка. — А я хотіла б порадитись…

— Не має досвіду, бідненька. Але хто ж буде за неї турбуватися про її будиночок, коли вона поїде до ліцею в Броді? А я пропоную їй таку ціну, що й власній матері не міг би дати. Триста гульденів. Ось доктор Фуксман також радить вам, панночко, продати його. Стільки грошей за цю стару будівлю вам ніхто не дасть. А я роблю це лише заради вас і заради того нещастя, що спіткало вас. Адже не можете ви «їхати голою на навчання. Мати моя завезе вас у Ліберці до кравчихи, не можна вам ходити в обносках чи то в дарованих речах, ви мусите бути справжньою панночкою. Пам'яттю вашого батька присягаюсь, що сам про це подбаю. Підпишіть отут, — він ткнув пальцем десь унизу аркуша. Вчитель уважніше подивився на документ. Це була угода про купівлю.

— Але я хотіла б порадитися… — Альбіна знов подивилась на Красла.

— Ну, ви ж бачите, пан учитель теж згоден, — поспішив запевнити Риссіг, навіть не глянувши на Красла.

— Зовсім ні. Аж ніяк не згоден…

— Was?[4] — запитав Фуксман, який розумів тільки німецьку, а до того ще й недочував. Рисоіг швидко перекладав йому.

— Er stimmt nicht![5]

— Warum? Drei Hundert?[6]

— Триста гульденів? — повторив за ним барон.

Красл не здатний був слова вимовити, тільки крутив головою. Він весь аж трусився. Від люті аж почервонів. Правду-таки Ганка казав. Хочуть купити крамницю і розібрати її цеглина по цеглині, щоб знайти таємничого Будду. Ось вони, убивці Павлати і отруйники цієї дівчини. Він ладний був кинутись на Риссіга або заплювати йому очі. Але барон був надто кремезний і тримав себе надто по-світському.

— Не розумію, чому ви не згодні, справді, не розумію. Дівчина хвора, ні про що не може турбуватись. І грошей нема в неї жодного гульдена.

— Вона закохалася тут, — Красл випалив перше, що спало на думку. — Мусить зачекати свого хлопця.

— Ви маєте на увазі Голана? Радите їй, щоб вона пішла за бунтівника і злочинця?

— Альбінко, ти любиш його? — Дівчина кивнула головою, в очах — сльози.

— Але пані Риссіг до мене страшенно добра…

— Кого ж ти більше любиш — Ярека чи пані Риссіг?

Це було вже занадто для барона. І він підвищив голос:

— Хочеш вчитися у Броді, стати панночкою, а потім вийти заміж за пражанина, може, навіть до Відня поїхати, чи хочеш залишитись тут і продавати цикорій для тутешніх голодранців? Хочеш торгуватися тут з людьми за гріш чи піти за багача?

— Was? — знову голосно запитав доктор Фуксман. — Was? Ich verstehe nicht[7]. — Цього разу на нього ніхто вже не звертав уваги. Він стояв у кутку, в руках — службові папери і печатка, наполоханий більше, ніж Альбінка.

— Ти мусиш вирішити, Альбінко, — сказав учитель, вклавши в ці слова всю ніжність, на яку він був здатний. — Залишитися вдома, чекати на свою любов, жити дружно з сусідами чи піти в світ, де, може, ніколи не зустрінеш справжнього кохання?

— Така красуня? — зауважив барон.

— І до самої смерті будеш мучитись від докорів сумління.

— Через якогось злочинця? А хто вам продасть товар до крамниці? Всі солідні комерсанти боятимуться продати вам навіть голову цукру, якщо вийдеш за такого розбійника. — Барон явно перестарався, цього йому не варто було говорити.

Альбїна обережно відклала набік пергаментний аркуш, поряд обережно поклала ручку з пером, на якому ще не висохли чорнила. Потім подивилася на вчителя.

— Ви маєте рацію, — мовила вона. — Ярек не розбійник.

Барон закляк на місці, потім копнув стілець ногою.

— Божевільна дівка! А ви, ви небезпечна людина, Красле. Ви не грайте зі мною. Досить вже з мене вартих витівок. Sie Verrater, Sie…[8] — І він вибіг у коридор, ляснувши дверима. Фуксман залишився ще на хвилину. Потім поправив свій комірець, щось пробурмотів і обережно, майже навшпиньки, вийшов.

— Де твій одяг, Альбінко? — вчитель хутенько відчинив скриню. — Мусиш як швидше тікати звідси. Голан уже вдома. Тільки нікому жодного слова. — Він коротко розповів їй про все. Незабаром вони вийшли з кімнати. Сьогодні вона вже трималась чудово. Забрала, на всякий випадок, з собою всі ліки, що їх привіз їй лікар Риссіга.


3


На сходах вони зустріли пані Риссіг, яка несла, перекинувши через руку, довгий рожевий халатик.

— Поглянь, Альбінко, що я для тебе знайшла… Це халатик, він як новий. — Видно було, як він подобається дівчині. — З бантами…

— Дякую вам, пані Риссіг, за все вам дякую, але таку розкіш удома я не зможу носити, а тут я більше не хочу залишатися. Прощавайте…

А Красл тим часом міркував, чи знає ця стара жінка про негідні вчинки свого сина. Адже кажуть, що вона з кращої родини, ніж Риссіги, її батько був відомий празький лікар. За молодих років чудово грала на роялі. Ще й досі, кажуть, ходить вона до місцевого костьолу акомпанувати хорові. І на вигляд вона така ласкава. А втім, після всього, що сталося, Красл не вірив уже нікому.

Біля вартівні на них чекав Риссіг. Він вибачався і, хоч як це не дивно, поводився цілком мирно. Безперечно, він обдумав уже все.

— Розумію вас, панночко. Чого люди не роблять заради кохання. Я також навіть заздрю вам трішки. Сам я мусив зректися свого власного кохання через цю фабрику. Коли вам щось потрібно буде, з радістю допоможу вам у всьому.

Він простяг їй банкнот. Красла це обурило, але Альбіна спокійненько взяла його, ще й руку хотіла поцілувати.

— Дякую, пане.

«Поводить себе, наче служниця», — подумав Красл і від люті закусив губи.

— І перед вами також я хотів би вибачитись, учителю, — вів далі барон. — Не буду нав'язувати вам свою карету, якщо не бажаєте. Але тепер ви, мабуть, і самі збираєтесь їхати?

— В мене є час.

— Що ж ви збираєтесь тут робити, коли вбивцю вже схопили?

Красл спочатку не зрозумів. Пробелькотів щось у відповідь. А Риссіг навмисне не поспішав з повідомленням, спокійненько обрізаючи віргінську сигару.

— Так, так, схопили його. Сьогодні вранці в Ліберці. Переховувався в одній віллі.

— Ганка?

— Ну, звичайно. Хто ж іще? Ви мали цілковиту рацію. Думаю, що вам тепер можуть запропонувати посаду в поліції…

Красл гарячково міркував, чи можливо це.

— І Ганка признався в усьому?

— На це вже не було часу. — Барон саме розкурював сигару. — Хотів тікати, і в нього змушені були стріляти.

— Ви хочете сказати, що його вбито?

— Звичайно. Так воно, мабуть, і краще. Який, питається, суд у нашій державі наважився б помилувати за подвійне убивство?

— Так. — Красл відчував, як до очей підступають сльози. Він майже крикнув баронові в обличчя: — За два вбивства шибениця забезпечена!

Він згадав лише про Ганку з Павлатою. А решта?


VIII. ЗВИНУВАЧЕННЯ

1


В жандармерії вирішили, що він збожеволів.

— Заспокойтесь, не кричіть, сядьте, пане вчителю. — Вахмістр витирав спітнілу лисину. — Звинуватити барона у двох вбивствах і спробі отруєння! Може, вам недобре? Ви розумієте, що ви говорите? Покликати лікаря?

— Повторюю вам, що я звинувачую барона Риссіга, сваговського фабриканта, в тому, що він або сам убив, або ж наказав застрелити крамаря Павлату, він звелів робітникові Ганці отруїти Альбіну Павлату, а коли той виказав його, усунув небажаного свідка… пишіть, чому ви не пишете, панове?

Біля вахмістра в кімнаті сидів один з тих жандармів, що допитували Альбіну.

— Ви ж самі Ганку викрили, — зауважив він.

— Але Ганка був лише знаряддям.

— Зачекайте, чоловіче! — розгнівався вахмістр, він бухнув по столу кулаком і підскочив. — Тут установа, а не корчма. Тут ви мусите думати, що говорите. Ми розслідуємо злочини. І не любимо, коли хтось лізе до нашого ремесла. Є у вас докази? Наведіть докази!

— Ганка сьогодні вранці сам сказав мені все…

— А де він тепер? Можемо ми його допитати?

— Кажуть, що його застрелили при спробі втекти.

— Ну от, будь ласка. Для чого ж тікати, коли він тільки безпорадна жертва? І як ви потрапили до нього?

— Як? Випадково…

— Дивний це випадок. Розмовляти із злочинцем незадовго перед тим, як його схопили. Вам самому треба було б поберегтись. Ще які докази проти барона? Тільки не кажіть мені ні про якого Будду, котрого самі ніколи не бачили і навіть не знаєте, що. воно таке.

— Він хотів купити Павлатову крамницю, — мовив учитель непевно. Тепер йому й самому було зрозуміло, що він поспішив. Не треба було сюди приходити. Голан мав рацію. Без доказів вони завжди будуть на боці Риссіга.

— Якщо хтось вирішив купити крамницю, це ще нічого не доводить. Тим більше, що ця дівчина не збирається її продавати. Мене вже кілька чоловік питали, дають вісімдесят-сто гульденів за цю халупу. Отож подумайте добре. Якщо ми складемо протокол, доведеться вас негайно затримати і передати у Брод для розслідування. Я таких речей терпіти. не можу. І якщо ви все вигадали, це коштуватиме вам два місяці за фальшиве звинувачення і наклеп… Ну то як? Почнем писати? Ви наполягаєте на своїй заяві?

Красл помалу підвівся, насупився, здалося йому, що в нього болить голова.

— Ні, ви маєте рацію. Я поспішив…

— Голова у вас запаморочилася від слави, пане вчителю! — зітхнув полегшено вахмістр і взявся повчати розсудливим тоном: — Мало вам одного вбивці, якого ви викрили. Вирішили ще більше відзначитися. Ось такі наклепи і породжують нових бунтарів в окрузі, зрозуміло? Але ж ви, сподіваюсь, не бажаєте бути серед них? Все-таки ви освічена людина. — Він провів Красла до виходу із стражниці. — Я б вам порадив їхати додому. Незабаром одержите подяку від поліцейського управління за те, що допомогли нам. Але киньте ви далі сушити над цим голову. Для нашої професії потрібна тверда вдача, а у вас її немає. Ви все берете надто близько до серця, вас це хвилює, ви не вмієте зберегти спокій. Їдьте додому відпочити.

— Дякую за пораду, — мовив Красл, йому стало соромно. Як можна було діяти так нерозважливо, адже це ставило під загрозу його нових друзів. Він поводив себе, як справжній дурник. Вахмістр все ще говорив. Уже вдруге щось повторював.

— Бо якщо не виїдете, я змушений буду взяти вас під нагляд. І щоб ніяких дурниць не було більше з вашого боку. Якщо самі не візьметесь за розум, я змушений буду вислати вас до Праги під конвоєм.

— Це що, погроза?

— Це порада. Порада старшого і досвідченішого друга. Їдьте додому, любий пане. І ніде не розповідайте про ці нісенітниці.


2


Хоч він двічі кашлянув на ганку, тричі постукав і якомога повільніше відчиняв ворота Павлатового будинку, закоханих він все-таки застав у обіймах.

Був пізній вечір, у кімнаті горіла тільки свічка, а вони тулились у кутку одне до одного, наче їм зовсім не заважали убивства і підозри, що тяжіли над ними. Голан схаменувся перший.

— Альбінка нічого не знає про Будду.

— Тато ніколи про нього не говорив, — похитала головою дівчина. — А до Риссігів ходив, це правда. Я тоді так переживала, бо догадувалась, що вони домовляються про щось. Тато кілька разів готувався до цих візитів. У Танвальді він навіть купив собі цілий комплект твердих комірців…

— А з червня минулого року він уже не ходив туди?

— Не знаю. Але від минулого літа я вже не крохмалила комірці, як раніше. Він перестав одягати їх, але настрій у нього став кращий. Слово честі, я ніколи не бачила його таким веселим, як оті кілька тижнів напередодні страйку.

— Звичайно, він, мабуть, думав, що Риссіг у нього в руках. Не чекав, що фабрикант може піти на все.

Красл сів на стілець, обхопивши голову долонями. Як, власне, встряв він у цю історію? Чого сушить він собі тут голову над цими клятими загадками? Може, справді доктор X. вирядив сюди саме його, бо знав, що Красл завжди прагне докопатись до суті справи, любить розбирати всілякі чвари і суперечки між людьми у себе на селі.

— Ану згадайте, Альбінко, чи не було у вашого батька якоїсь потаємної схованки, про яку ніхто не знав і де він зберігав гроші або документи…

— Але там нічого не було.

— Як це не було?

— Він завжди ховав гроші у коробці з шафраном. Але я там знайшла лише чотири гульдени та якусь заявку на товар.

— А можна нам подивитись, де вона, та коробка з шафраном? — запитав Красл, в якому знову прокинулась надія. Альбіна повела їх у крамничку. За ці кілька днів повітря тут стало задушливим. Запах квашеної капусти перемішався із запахом мила, часнику і зіпсованої цибулі. Коробка з шафраном була біля самого прилавка, велика бляшана коробка, на якій від руки було намальоване негритятко із списом, що гналося за тигром. Альбіна перевернула бляшанку, відкинула кришку, висипала пакетики шафрану і показала денце. Потім одним рухом вона витягла і денце, між ним і другим денцем не було нічого.

— Треба шукати! — вирішив Голан. — До ранку ми повинні таким же чином перевірити всі коробки в крамниці, промацати кожен пакетик.

— А товар? — нагадала Альбіна.

— Товар також перевіримо, — запевнив її Голан і, наче на підтвердження своїх слів, миттю розірвав мішечок з крупою. Манка дощем розсипалась по кімнаті, а Альбіна з сумом подивилась на свого коханця.

— Ну, а я піду подивлюсь у саду і попід хатою, — сказав Красл, не бажаючи заважати закоханим. — А завтра вранці я прийду знову.

Але Альбіна запротестувала. Вона хотіла, щоб вчитель ночував у крамниці. Голан однаково мусив вночі йти до свого сховиська під Велетенським верхом, бо залишатися тут йому не можна. Рано чи пізно жандарми прийдуть розпитувати її, це вже напевно. Отже, хай Красл поки що мешкає тут. Він змушений був погодитися. Альбіна наполягала так, наче просила когось із своїх родичів. Вчителя це потішило. Давно вже його жодна дівчина так не умовляла.

Красл вийшов у сад. На небі висипали перші зорі. Ну і день був сьогодні! Зранку в Ліберці, потім у барона, в жандармерії. Але загадка й досі не вирішена. Де він є, Золотий Будда. І взагалі, що це таке? Чому застрелили Ганку? Може, він спробував вдатися до шантажу? А може, його підстерегли, коли він домовлявся з Краслом, і вбили ще до того, як він потрапив до директора, щоб усунути небажаного свідка. За все своє життя Красл жодного разу не був так близько від убивств, грабунків і багатства, як тут, у своєму рідному селі. В Празі чи у Відні й гадки не мають, які відносини тут панують. Але може саме тому вчитель і досі не відчуває справжнього страху. Все навколо нього здається до того неймовірним, до того незвичайним, що він навіть уявити не може, чим це могло б загрожувати йому особисто. У нього склалося таке враження, ніби він був лише свідком тутешніх подій, а сам не брав у них участі і був захищений проти отрути і пострілів панцирем своєї споглядальності. Але чи не припускається цієї ж помилки ціла країна? Хіба всі ті, хто читав про сваговське кровопролиття, не почували себе лише глядачами, хіба не була їхня провина саме в тому, що вони не розуміли, наскільки їх стосуються події, що мали місце тут. Хіба не мусили вони також протестувати, страйкувати і може навіть повстати, щоб помститися за пролиту кров? Але ж тоді виходить, що доктор X. не має рації, закликаючи раз у раз до миру?

— Занадто багато я роздумую, — сказав сам до себе вчитель, підійшовши тим часом до муру, де вперше застав колись Ганку. Голова в нього все ще боліла. Він оглянув ще раз сад і дворик, зазирнув у крільчатник, що правив Ганці за трамплін. Але крільчатник був порожній, чистенько вимазаний крейдою. У курнику, що стояв поряд, він тільки наполохав три курки. Заглянув і до порожньої собачої будки. Там також нічого не було.

Зайшов у садочок, пройшов довкола вуликів, відігнав рукою бджолу, якій його ніс здався, мабуть, пахучою квіткою. Красл боявся бджіл ще з дитинства, якось вони добряче його покусали. Він хутенько запалив сигару і поспішив до трьох фруктових дерев. Ніде жодного натяку на те, щоб хтось тут копав. Це був порівняно величенький сад. Щоб перекопати такий шмат землі, довелося б потрудитися. Зараз, вночі, про це й гадки не може бути. А що скажуть сусіди, коли побачать учителя, який, наче не сповна розуму, переорює весь сад? Звичайно, можна було б позичити плуга з конем. Але якщо Павлата закопав свого Будду досить глибоко, однаково ж нічого не знайдеш. Краще спочатку все докладно обміркувати. Розпитати, де саме в садку він полюбляв ходити. Чи не підходив до котрогось з дерев частіше, ніж до інших. Справді, так воно буде краще. Повіки в учителя злипалися. Не допомагала навіть сигара.

— Треба виспатись сьогодні, — мовив він собі. Навшпиньки він обійшов будиночок і обережно відімкнув ворота. На вулиці стояла карета.

— Ну, от ми й дочекалися пана Красла, — молодий Риссіг спритно вискочив з екіпажа і кивнув кучерові, який спроквола рушив у напрямі фабрики. Барон підійшов до здивованого вчителя і взяв його під руку, наче свого найкращого друга. — А ми тут вже більш як півгодини стоїмо. Не хотілося турбувати закоханих, молоду любов, — додав він з усмішкою і так голосно, щоб це почула бабуся на своєму незмінному посту у вікні навпроти. — Я знав, що й ви залишите їх на самоті. Отже, ми зможемо спокійно побалакати…

Красл не зрозумів його. Може, цей фабрикант знає, що Голан утік з в'язниці, що він. переховується в окрузі і що нарешті зараз він на побаченні у Павлатовому будинку? Але чому ж він не намагається заарештувати його?

— Альбінка сама… — Красл спробував обдурити його.

— Ви хочете зберегти її репутацію? Я й без вас знаю, що це порядна дівчина і що вона може до весілля залишатися на самоті хоча б і з п'ятьма коханцями. Будьте певні, доки вона думатиме про Голана, я спокійний. Жонатий бунтівник, бачте, вже не такий непокірливий. Коли вона одягне на нього хомут, мені також легше буде з ним домовитись. Отож, я щиро бажаю їм побільше цих таємних побачень. Перепрошую, адже хто з тих молодих робітників не хотів би підпалити стріху над моєю головою? Жоден не відмовився б, я добре знаю. Але мене турбують лише ті, що не заспокоюються самим бажанням… Отже, ви розумієте, я краще подарунок на весілля Голанові приготував би і в суді порушив би клопотання, щоб йому відмінили кару…

— Я вас не розумію, — зітхнув Красл цілком щиро. Він і справді вже не знав, вірити фабрикантові чи ні.

— Тому що ви думаєте, ніби я не людина. Еге ж, саме так про мене писали чеські газети. Начебто я якийсь там упир або сам диявол. Але я вам уже пояснював, чому мушу боронитися від потолочі, що збіглася сюди з усіх кінців країни. Звичайно, мене більше влаштовувала б дружба з ними. Але вони цього не бажають, а мені також треба жити. От і не лишається мені більше нічого, як бути суворим. І все-таки водночас я можу бути і м'яким, кривдити без причини я нікого не хочу.

Вони йшли помалу, наче на прогулянці, в напрямку фабрики, карета рухалась поперед них за кілька кроків. Риссіг розмовляв з учителем як рівний з рівним, начебто забувши, що кілька годин тому обзивав його зрадником.

— Пальм казав мені і вахмістр теж, що вам стало дещо відомо про Золотого Будду, — знов почав за хвилину фабрикант. У Красла перехопило подих: ось воно нарешті. Отже, тепер увага понад усе. Треба трохи підбадьоритись. Але сигару він уже викинув, а спати йому хотілося до того, що аж у млость кидало.

— Про кого? — перепитав він здивовано.

— Не раджу вам удавати, ніби ви не знаєте, мені все відомо в цій окрузі. Я не буду розпитувати, як вам пощастило розшукати Ганку. Це було зроблено блискуче. Ви здорово допомогли тим самим поліції, але я хотів би вас попросити, щоб ви ніколи і ніде більше не згадували про Золотого Будду.

— Чому це? Вас це, мабуть, дуже цікавить?

— Заради Альбіни.

— Яка делікатність!

— Невже ви хочете, щоб батько дівчини тепер, після своєї трагічної смерті, був викритий перед усім селом як злодій? Адже його тут кожен поважає, та й ваш доктор X. вирішив поставити йому пам'ятник, а ви раптом прилюдно почнете згадувати річ, яку він украв у мене.

— Але ж це була б недоречна делікатність. Крадіжка є крадіжка!

— Ну, а кого ж ми будемо притягати до суду? Просто на якусь хвилинку піддався він спокусі. Звичайно, це було прикро, але коли я натиснув на нього, він другого ж дня повернув цю річ нам.

— Він вам повернув її? А коли?

— Десь під різдво, коли мої люди дізналися, що він намагається продати її якомусь ювелірові в Ліберці.

— Важко повірити. Для чого ж тоді… — Красл відчував, що його це відкриття схвилювало. «Для чого ж тоді вам треба було вбивать його», — хотів він сказати, але вчасно прикусив язика.

— Що «для чого ж тоді»?.. Я знаю, що ви говорили в жандармерії. Тому я й прийшов сюди. Мені, звичайно, неприємно, що хтось там обмовляє мене перед властями. Я зовсім не зацікавлений був у смерті Павла ти, можете повірити мені… Статуетка, яку він у мене вкрав, на день його смерті вже три місяці була в нашому фамільному сейфі. Ось подивіться.

Фабрикант дістав з кишені золоту статуетку усміхненого Будди, що, як кажуть, приносить щастя. Вона була чималенька розміром, з чоловічу долоню. Вкрита дрібною чеканкою, обсипана брильянтами, рубінами, з великою перлиною на чолі. Це була скоріше колекція коштовних камінців, вправлених у золото, ніж витвір мистецтва. Два величезних діаманти яскріли в очах Будди, здавалося, наче статуетка намагається вас загіпнотизувати. Під цим поглядом Красл зовсім забув про сон. І все-таки цю дрібничку з однаковим успіхом Павлата міг повернути добровільно, а могли її і в мертвого забрати.

— Ганка вам набрехав, учителю, — вів далі Риссіг, наче читаючи його думки. — Ви його налякали, боявся, що ви викажете його схованку жандармам, от і вигадав, що це я посилав його до Альбінки. Насправді ж Ганка був спільником Павлати в оцій крадіжці, вони разом украли статуетку. Крамар, бувало, заходив до мене порадитись, ну й помітив якось китайські колекції моєї матері. Матуся моя надзвичайно полюбляє всілякі китайські речі. Цю статуетку я купив до її шістдесятиріччя. Це було нелегко зробити, запевняю вас. Усі родичі мусили скластися на такий подарунок, хоч про нас і кажуть, що ми мільйонери. Всі ці китайські дрібнички під замком ми, звичайно, не тримаємо. Павлата вказав Ганці шлях, а сам стояв на варті перед будинком. Тим часом цей злодій, видно, досвід у нього в таких справах вже був, продавив вікно на другому поверсі і поцупив статуетку. Дістав за це пару сотень, ну й, звичайно, затаїв злість, дізнавшись, що за дві сотні приніс крамареві багатство. Отож, коли Павлата помер, чи то від сліпої кулі, чи то при допомозі свого спільника, Ганка вирішив усунути ще й Альбину, щоб заволодіти Буддою. Але на цей час статуетка вже три місяці перебувала в нашому сейфі. Марні були його намагання. На щастя, і ви йому перешкодили в цій підлій справі. А коли ви нарешті відшукали і його схованку в Ліберці, він швиденько вигадав версію, яка б його виправдовувала.

Красл згадав, як дивно поводив себе Ганка в ресторані і в костьолі.

— І звичайно, все він звалив на Риссіга, як це зробив би кожен у цих місцях, — вів далі барон. — У торішній посусі, кажуть, також я винний, оскільки машини мої рухаються за допомогою пари, і тим самим я не даю можливості воді збиратися в хмари і поливати поля. До всього цього я вже звик, пане вчителю, — голос барона лунав майже запально. — Але дивує мене, що в них повірила освічена людина, заради них зіпсувавши майбутнє цієї бідолашної дівчини, про яку я хотів по-справжньому подбати хоча б уже тому, що її полюбила моя мати. Якомусь анархістові, грабіжникові, донощикові ви вірите більше, ніж шляхтичу…

Красл хотів нагадати Риссігу, що не далі як учора він хвастав, що походить з мандрівних торговців і що дістав баронський титул тільки за заслуги, але вирішив помовчати. Риссіг і справді приголомшив його переконливістю своїх доводів. Головним чином тому, що тепер уже був відсутній будь-який мотив убивства. Справді, для чого баронові було убивати Павлату, а його дочку отруювати, якщо Будда вже був у нього. А це був безперечно Золотий Будда, ця статуетка, яку показав йому фабрикант. Навряд чи під цими словами могло приховуватись якесь таємне гасло, про яке говорив Ганка. Цю версію його колишній товариш по навчанню, напевне, вигадав, щоб застрахувати себе.

— Але в Млада Болеславі Ганка свідчив на вашу користь. Цього ви не заперечуватимете. Отже, ви звинувачуєте свого співробітника.

— Співробітника? Не смішіть мене! — Барон, певна річ, сприйняв це як вдалий дотеп. — Ви що ж, думаєте, що в мене такі величезні фонди, аби я міг тримати на службі цілі армії донощиків? Та вони самі за мною бігають із своїми повідомленнями і канючать гроші. Коли Ганка побачив, що справи в нього кепські і його судитимуть за зв'язок з Голаном під час страйку, то прийшов просити у мене ласки. І сам добровільно виказав усе, що знав. Можливо, й дістав за це пару гульденів від мого директора, і то лише тому, що жив у злиднях.

— А, крім того, ви знайшли для нього місце в Ліберці…

— Можливо. Про це я нічого не знаю. Хіба що Пальм сам підшукав йому роботу. Ганка після всього цього мусив порядно поводитися. В ході процесу з'ясувалося, що замолоду він був причетний до однієї вельми дивної справи…

— Хотів убити намісника…

— Так, — цього разу барон розсміявся вголос. — Вам справді усе відомо, любий вчителю. А от чи не здається вам, що саме така людина, яка вже замолоду мала потяг до вбивства, може стати вбивцею скоріше, ніж власник фабрики, котрий день у день клопочеться тільки про виробництво? Дивіться самі, переконувати я вас більше вже не буду. Я розповів вам усе, показав статуетку, пояснив. Марно витрачати час більше я не можу. Думаю, все це задовольнило вашу цікавість. Усе, що я розповів вам, чистісінька правда, і навряд чи ви дізнаєтеся ще про щось. Якщо бажаєте, я повідомлю всім, що Павлата був злодієм. Але Альбіні багато радості це не принесе, та й вам, мабуть, вона не буде за це вдячна. Прощавайте, вчителю. Думаю, що ми вже не побачимось.

Фабрикант поспішив до своєї карети, що чекала його біля воріт. Красл замислився: «Може, й справді, мене ця тутешня зненависть до Риссіга засліпила? Здається, він говорить правду. І факти усі чисто він пояснив. Знов усе звалив на Ганку».

І все-таки Красл не міг позбутися дивного почуття, наче він дозволив шулерові обіграти себе в карти.


IX. ТАЄМНИЧІ ВІДВІДИНИ

1


Збудив його якийсь дивний шурхіт. Він чув кроки. Спочатку вчитель не міг згадати, де він є. Спить удома, в своїй комірчині при школі, чи у сваговському заїзді? Поступово згадав, як учора ввечері повернувся в крамницю в поганому настрої, як застав обох закоханих, що тим часом уже переглянули дещо з товарів. Як знайшли при цьому останню пляшку вина, Голан потім відкрив її на честь зустрічі з коханою. Але ніде не було нічого такого, що можна було б назвати Золотим Буддою. Красл згадав і те, як збентежило їх повідомлення про розмову з Риссігом. Вони невесело допили вино, і вчитель ледве не заснув над склянкою, його поклали на Павлатове ліжко, а Голан обережно зник у темряві, не бажаючи все-таки вірити фабрикантовому гуманізмові.

Альбіна спокійно дихала у своєму ліжку, а з крамниці чути було кроки. Він був абсолютно певен, що це не миші. Старовинний годинник над його ліжком пробив пів на другу. Невідомий у крамниці впустив на підлогу якусь бляшанку. Вона задеренчала, і на хвилину стало тихо. Однак незабаром він знов почув непевні кроки, які цього разу наближалися. Хоча б ніж який мати при собі! Вчитель не сумнівався, що в крамнині нишпорить не Павлатів дух, а хтось, хай його дідько візьме, живий і надзвичайно близький до таємниці цієї історії Проте не лишалося нічого іншого, як героїчно зустріти небезпеку. Треба хоча б захистити дівчину. Він схопив з стола порожню пляшку і обережно підкрався до дверей крамниці. Раптом таємничий відвідувач по той бік дверей зупинився, мабуть, щось йому здалося підозрілим, Красл також враз застиг на місці. Чути було, як цей «хтось» від хвилювання нерівно дихає. Або від утоми. Крізь шпаринки у дверях проблискувало світло. Він навіть присвічує там собі. Таке нахабство! А тепер, бач, хоче пересвідчитись, чи все гаразд у світлиці. Напевно, думає, що тут спить тільки одна слабка дівчина. Хтось торкнувся ручки, двері повільно відчинилися, з'явилася голова. Красл щосили вдарив, невідомий упав обличчям долі. Світло каретного ліхтаря залило кімнату.

— Ви не спите? — Альбіна прудко підхопилась на ліжку.

— Ні… — Красл виглядав дуже смішно в сорочці і довгих теплих кальсонах, які взяв з собою сюди, на холодну північ. Він хутенько надів штани. — Збудив мене оцей ось злодій. — Він показав на підлогу, звідки чувся жалібний голос. — Може, нарешті, ми знайшли вбивцю! Швидше вірьовку, поки не отямився! — Учора в крамниці учитель бачив кілька в'язок шнура для білизни.

— Та це ж тітонька Бреттшнайдер, — вигукнула Альбіна здивовано, швидко вдягла плаття, кофточку і опустилася на коліна біля Краслової жертви. — Тітонько, — вона обтирала їй голову рушником. — Пані Бреттшнайдер… Кров не дуже біжить.

— Я й гадки не мав, що це жінка, — промимрив Красл, намочуючи тим часом другий рушник.

— А ви не вбили її? Це була татова компаньйонка. Він часто їздив до неї в Ліберець, вони там мали якісь спільні справи.

Вчитель згадав, що розповідав йому Ганка про те, як Павлата разом з якоюсь ліберецькою вдовою обдирали навколишніх ткачів.

— Порожньою пляшкою важко вбити людину. Але якого дідька вона полізла сюди серед ночі? Що вона тут шукала? І як потрапила до хати?

— А в неї ж є ключі від нашої хати, — пояснила Альбінка.

— У неї є ключі? Від воріт також? Тим більше вона викликає підозру!

— В чому? — жінка, що лежала на підлозі, вперше озвалась і підвелася з гримасою болю на обличчі. —Хотіла б я знати, в чому, ви, убивце. І що взагалі робить тут цей тип, дівко? Здорово ти починаєш. Та ще з такою облізлою пикою, — вона, здавалось, ще й вичитувала Альбінці.

— А що ви тут робите? — спитав Красл рішуче. — Ви що, маєте право контролювати Альбінку вночі? Здається тільки, ви щось інше тут шукали. — Вчитель навстіж розчинив двері до крамниці. На прилавку стояла відкрита коробка шафрану, що мала подвійне денце. Товар навколо було розкидано ще більше, ніж учора.


2


— Так що ж ви шукали тут, пані Бреттшнайдер? — спитав учитель, помалу складаючи пакетики з шафраном. — Звідки вам відомо, що до цієї коробки ховав пан Павлата гроші? Це крадіжка, люба пані. За це в'язниця може бути.

— Але, пане Красл, — перебила його Альбінка, яка не могла собі уявити, щоб компаньйонка батька могла зробити щось нечесного.

— Ви, може, з поліції? — глузливо запитала жінка, потираючи собі потилицю. Видно було, що їй вже не дуже боліло. Вона сіла на стільчик біля прилавка, закинувши ногу на ногу. Це була гарна, здорова жінка років сорока.

— Можливо. Можливо, я і з поліції, — учитель вперше сказав завідому неправду.

— Я не хотіла тебе будити, — пояснювала Бреттшнайдер Альбіні, наче б учителя тут зовсім не було, — тому що поспішала. До обіду мушу бути аж у Танвальді.

— Поспіх досі ще для жодного злодія не був виправданням, можете бути певні, — мовив учитель з іронією в голосі і поставив бляшанку на місце.

— Але ж пані Бреттшнайдер, безперечно, не красти прийшла сюди. Адже вони любилися з татом, а мені вона завжди носила пряники. — Альбіна, очевидно, заступалася за коханку свого батька. «А може, вона її боїться, — спало раптом Краслу на думку. — Авжеж, одного разу він уже переконався, що навіть цій наївній дитині не можна вірити.»

— Вона прийшла по Золотого Будду, — впевнено мовив Красл.

— Звідки ви знаєте? — підскочила пізня гостя. — А де він?

— Нас самих це цікавить, — сказала Альбінка, перешкодивши тим самим дальшим розпитуванням вчителя. Красл глянув на неї невдоволено. Ця дамочка, напевно, знає щось про Павлатові секрети.

— Ми знаємо все, що треба. Але Золотий Будда вже в Риссіга. Я на власні очі бачив цю статуетку. — Красл говорив, пильнуючи за кожним рухом пані Бреттшнайдер.

— Я те ж саме казала, — мовила жінка безпристрасно. — Адже Вінцент не брав цієї статуетки. Не такий він дурний, щоб поцупити річ, яку ніде не продасть і яку кожен впізнає.

— Кому ви про це казали? — запитала Альбінка.

— А ви хіба не знаєте, що цього самого Будду Павлата украв разом з Ганкою і в нього вимагали, щоб він його повернув? — Красл розсердився. Якась підозріла жінка вистежує тут казна-що, приходить пізньої ночі і нишпорить щось у Павлатовій крамниці, а він розбалакує з нею, наче із своєю приятелькою.

— Хто вам ляпнув таку дурницю? — пані Бреттшнайдер впевнено пройшла через усю кімнату до протилежного кутка, де стояли ваги, посунула там мішок з горохом і витягла з якоїсь ніші в стіні пляшку горілки. Одним рухом відкрила її і напилась прямо з пляшки. А вчора ввечері троє людей думали, що знають у цій кімнаті кожен куток.

— Звідки ви знали про цю пляшку?

— А я частенько заходжу сюди в гості. Дитинко, будь ласка, скажи панові детективу, що це правда, поки він знов мене чимось не молоснув… А може, ви хочете хильнути зі мною разом? — вона простягла йому пляшку.

— Ні в якому разі! — вигукнув Красл майже в повен голос. — Я не п'ю горілки.

— А я залюбки, — сказала пані Бреттшнайдер. — Особливо коли мені треба бути сильною. А сьогодні мені це дуже потрібно. Сідайте тут і слухайте. Обоє, обоє! — вона навіть гримнула на Красла. — І киньте думати, наче Вінцент був таким віслюком, щоб красти всілякі там китайські дурнички.

— Але ж мені це сказав сам Риссіг.

— О, ну тоді це, безсумнівно, правда, — посміхнулася пані Бреттшнайдер, — адже Риссіг ніколи не бреше, де вже там. Він здобув своє багатство лише тому, що завжди казав правду. Ось тепер я вже вірю вам, пане, що ви не детектив. Для цього ви занадто довірливий.

— Пан Красл дуже хороша людина. Я ось тобі розповім, — заступилася за вчителя Альбіна.

— Тільки післязавтра. А зараз треба нам знайти цього Будду, бо пропаде десять тисяч гульденів.

— Десять тисяч золотих? А хто це пропонує? — здивувався Красл.

— Якийсь незнайомий пан. Приїхав до мене позавчора ввечері каретою. Називає себе Вальтер і говорить з якимось дивним акцентом…

Красл вирішив усе розповісти цій оригінальній подрузі дому. І те, що вчора цілий вечір вже шукали цього Золотого Будду там же, де й вона. Пані Бреттшнайдер наче через силу підвелась. Відірвала дошку в підлозі, де була якась схованка, потім підійшла до одвірка, колупнула поріг, вийняла обережно цеглинку. Тут Бона знайшла десять гульденів. Мовчки сунула половину Альбіні, а решту сховала у себе за пазухою.

— У нас з татом, дитинко, все було навпіл, — пояснила вона Альбінці. Потім ще й ще раз обвела поглядом кімнату. — Але про цього Будду він жодним словом ніколи не обмовився. Що це може бути, бог його знає. Ну, що це може бути? — Вона наче покрикувала на Красла, який, певно, дратував її. — Завтра опівдні мушу віднести цього Будду на роздоріжжя за Танвальдом панові Вальтеру. Якщо ми його знайдемо, нагороду поділимо між усіма. З тебе, детективе, я, звичайно, вирахую компенсацію за каліцтво, — вона вперше посміхнулася вчителеві. Краслові жінка починала подобатись. Це була сильна особа.

— Мені дуже шкода, що я вас ударив. Думав, що це ходить убивця. — Тільки тепер він помітив, що пані Бреттшнайдер не блондинка.

— Який убивця? — Вона нічого не знала про вчителеві викриття. Довелося розповідати про все спочатку. Слухала вона дуже уважно, Альбіна також, не перебивали вчителя жодним словом.

— Я добре знала Вінцента, — мовила пані Бреттшнайдер, коли Красл закінчив. — Знала багато років. У нього бували ідеї, на які й Риссіг був нездатний. Нам тільки грошей бракувало. А то б ми посадили барона на мілину. Тут в окрузі ще краще можна було б влаштовувати всякі справи, адже тут люди працюють задарма. У Вінцента, здається, був план, про який він мені не казав нічого. Але з Ганкою він не товаришував, для цього той був надто хитрим. До Риссіга він заходив, то правда. Фабрикант дуже цінував Вінцентів розум. Сам же він майже нічого не знав, що тут в окрузі говориться і що можна було б організувати. Очевидно, якось під час такого візиту Вінцент у нього щось і поцупив.

— Але що?

— Золотого Будду, — мовила Альбінка.

— А тепер послухайте! — Вдовиця нараз стала серйозною. — Незадовго до страйку до мене двічі приїздила графиня Еренберг.

— Хто? — вчителя лякала сама думка, що де кола підозрюваних додається нова особа.

— Графиня Еренберг. Колись усе тут належало родині Еренбергів. Вони самі збирались тут виробляти тканини, тільки в них нічого не вийшло: не мали збуту. За два роки вони й прогоріли. Невеличку фабрику старого Еренберга купив кілька років тому Риссіг. Працювала вона тоді ще на воді, наче млин. Про пару в ті часи ще й не думали… Отож приїздила до мене кілька разів ця Еренберг і казала, начебто їй Павлата мав продавати якийсь список. Я дивилась на неї, наче баран на нові ворота: відколи це Вінцент торгує списками. Але вона казала, начебто твій батько, Альбінко, знає що до чого. Це, мовляв, справжня товста книга у шкіряній оправі. І що за ці списки вона дасть, що ми схочемо. Ви ж розумієте, вони на той час уже розорилися і найбільше, що могли б нам дати, це клапоть лісу або ж заборгований маєток. Але я Вінцентові все-таки усе переказала. Він тільки посміхався і твердив, ніби ніяких списків у нього немає. Казав, що все в голові тримає. І справді, він пам'ятав кожну ціну, кожний борг, чисел у нього в голові було стільки, що вистачило б на п'ять підручників з арифметики. Ця Еренберг потім ще раз приходила і навіть погрожувала. Мовляв, ми ще пошкодуємо, коли не продамо їй цю книгу. А потім вибухнув страйк, і про все забули. А Вінцеита хтось… — голос у вдовиці надломився. Вперше вона начебто зажурилась.

— А ця Еренберг не блондинка?

— Авжеж. Справжня білявка. А чого це вас цікавить?

Він розповів їй про пасмо білявого волосся, що його знайшла Альбінка.

— Блазень вона порядний для того, щоб самій додуматись до тих списків. Тільки ж бо й знає, що скаче на коні день крізь день, водить за собою цілу собачу зграю та горлає на свого єдиного служника, ніби якась придворна пані. Але я все-таки не думаю, щоб вона…

— Що то за книга? Для чого графині потрібні були списки, що їх Павлата поцупив у Риссіга? Що вона збиралась робити з ними?

— Ну, це зрозуміло! — пані Бреттшнайдер посміхнулась. — Вона ненавидить Георга. Адже вони свого часу мали побратися. А потім, коли стало відомо, який сміховинний посаг матиме графиня, Георг відмовився од неї. Тепер вона одним тільки й марить, якби помститися за це. А дістати списки, конче потрібні Риссігу, це значило б, що вона може йому диктувати умови, можливо, навіть, примусить одружитися на ній, і люди не сміятимуться з неї. Це зрозуміло. Але чому вона цього разу не прийшла сама? Чому б це їй посилати цього Вальтера? Чи, може, цей чолов'яга належить до іншої компанії? Може, він працює проти графині? І чому цей чоловік нічого не казав про списки, про книгу, чому він питав мене тільки про Золотого Будду? Цього я не розумію. — Вдовиця ще раз хильнула горілки, Красл уже не здивувався б, коли б вона ще й сигару запалила.

— А як він виглядав, цей Вальтер? — запитав учитель, не придумавши нічого кращого.

— Зачекайте! — пані Бреттшнайдер від хвилювання почала ходити по кімнаті. — Зачекайте! Він також блондин. Справді, цей чолов'яга мав біляву чуприну, таку сліпучо-біляву чуприну, що я в житті не бачила на жодному з чоловіків, а я таки бачила різних чоловіків…

— Я б вам категорично радив завтра на роздоріжжя біля Танвальда самій не ходити, — сказав Красл.

— Авжеж. Ще одну гулю на голові важко було б носити. Але гроші є гроші, мені доводилося рискувати більшим.

— Але ж ви ще нічого не знайшли.

— Та я ж і недовго шукала. Скільки схованок могло бути в нього у такій крамничці та в маленькій світлиці? Я їх майже всі знаю. Вінцент не мав від мене секретів.

— Крім того самого Будди, — мовив Красл. Він узяв свій піджак і попрямував до дверей.

— Куди ви тепер?

— До Еренбергів… — сказав Красл і з геройським виглядом вирушив у темряву. Втім, надворі не так уже й темно було. Світало. Він позіхнув. — Видно тут, у Сватові, мені вже не виспатись.

Він навіть не уявляв, наскільки він близький був до істини.


X. РОЗДОРІЖЖЯ

1


Дорогу до Еренбергів Красл знав. Ще як їхав сюди поштовою каретою, за кілька кілометрів перед Сваговом він звернув увагу на їх замок. Тоді ж подумав, що треба відвідати старого генерала Еренберга, свого першого роботодавця. Колись його посилали з притулку до цього старого шляхтича, який ще за дійсної служби майже зовсім осліп. Красл читав йому газети, вірші, романи. Власне, було однаково, що він там читав, оскільки Еренберг спав. Друковане слово — бачив він його чи чув — незмінно присипляло старого. Оживав він тільки, коли чув щось про бої. А їх на рахунку в генерала було не так вже й багато. Ще за молодих років він програв свою єдину сутичку під Сольферіно, а вже після того він брав участь у боях тільки під час маневрів. Краслові він платив, як справжній шляхтич. І ще давав йому завжди шоколаду. Обіцяв місце в своєму полку, гарнізон в Італії і золоті еполети. Але поки Красл закінчив школу, сліпий генерал вже був на пенсії.

І досі вчитель пам'ятає, що в старого графа завжди говорили про його єдину донечку, маленьку красуню графиню, котру молодий читець ніколи не бачив і може саме тому уявляв як найпрекрасніше в світі створіння. Отож і сьогодні його вело до замка скоріше бажання побачити свій дитячий ідеал, ніж якісь там детективні міркування. Тим більше, що поява графині тільки заплутувала справу… Здавалось-бо вже, що винуватцем може бути лише Ганка або якийсь інший агент Риссіга, і раптом з'являється новий потенціальний злочинець. Та ще й з таким романтичним мотивом: хоче знищити невірного коханця! Ревнощі, мабуть, дуже часто бувають причиною злочину. Хоча в цій галузі покластися на власний досвід учитель і не міг, — але вдома на селі він був свідком дечого схожого на це.

До замка він дістався вже завидна. Це була не якась там імітація на зразок фальшивого готичного палацу Риссіга, а справжня старовинна споруда, що виросла тут не тільки раніше за сваговську фабрику, а й раніше, ніж сам Свагов. Селище, мабуть, заснували служники і ремісники, яких привабила сюди літня резиденція шляхтичів. Красл ще з дитинства знав, що Еренберги — старі шляхтичі, в родоводі яких є навіть рицарі-хрестоносці.

Брама була кована, важка, іржава. Спочатку він стукав кулаком, але ніхто не озивався. Нарешті побачив дверний молоток. Він схопив і кілька разів щосили грюкнув до брами, аж посипались з молотка трухляві тріски. Очевидно, до цієї брами не стукали вже багато років.

— Генерале! Пане граф! Графине! — волав Красл, полохаючи тишу навколишніх лісів, але в замку ніде й не рипнуло. Вчителеві не лишалося нічого, як чекати. Він присів біля маленьких ворітець поряд із брамою, сперся на них, щоб нікого не проґавити, і заснув.

Збудили його діти з гірських селищ, що проходили повз нього, поспішаючи до школи в Свагові. Вони голосно віталися з ним, пам'ятаючи ще його візит до школи, коли він був представлений їм як пан учитель. Красл змушений був підвестись і люб'язно відповідати, оскільки вже ці карапузи так виховано поводили себе. Ледве вони пройшли, Красл знову почав калатати до брами. Цього разу спробував навіть ногами.

Нарешті прочинилися маленькі дверцята в стіні, в кількох метрах праворуч. У них з'явився лакей у лівреї. Старому було років сімдесят. Красл передбачливо встромив черевик між дверима і порогом.

— Мені треба негайно поговорити з генералом. У дуже важливій для нього справі. Я поспішаю! — крикнув він лакею. Той, не розуміючи, кліпав очима.

— З ким?

— З генералом фон Еренбергом, — крикнув учитель ще голосніше.

— Я добре чую, — образився, мабуть, дідок. — Але його світлість вже сім років як померли! — В очах у нього виступили сльози, він шморгнув носом.

— Тоді проведіть мене до графині.

— Вона нікого не приймає, — нахмурився лакей.

— Але мені треба з нею поговорити. У мене до неї важлива справа. Дуже важлива!

— Я перекажу їй. Що передати?

— Ні, я мушу говорити з нею особисто. Передайте, — що йдеться про Золотого Будду…

Нарешті йому пощастило зовсім відчинити двері. Дідок відсахнувся.

— Так не можна! — запротестував він. Лише тепер можна було побачити, що на ньому був тільки ліврейний піджак, залатаний на спині. Штани він носив прості з сурової тканини, як у селян, а взутий був у дерев'яні черевики. Однак рухався він на диво швидко. Цього разу втекти Краслові не пощастило. Дідок випередив його і вже готувався забарикадувати вхід до будинку, але, на щастя, клямка була тут відірвана, і він мусив відступити аж до темного коридора, стіни якого пліснява розмалювала химерними орнаментами. Лакей весь час намагався відштовхувати Красла, потім припинив свої спроби зовсім і лише піднімав руки, наче показуючи, щоб той ішов геть. Він був схожий на розлюченого півня, який хоч і козириться, але все-таки відступає. Так вони пройшли весь коридор. У кінці дідок зупинився біля різьблених дверей і постукав у них.

— Хто там? — почувся глибокий жіночий голос.

— Пробачте, світлість, візит.

— Я нікого не приймаю.

— Скажіть їй, що я приятель її батька, — підказав учитель стиха.

— Приятель вашого батька…

— Я не приймаю. — Мабуть, ця жінка була в полоні меланхолії, як ті казкові принцеси. Але Красл відчував у собі набагато більше відваги, ніж Гонза[9].

— Скажіть їй, що в мене є відомості про Золотого Будду!

У сусідній кімнаті щось впало. За хвилину знов почувся голос графині, цього разу більш схвильований.

— Я нічого не знаю…

— Про ті списки, що вона хотіла купити, заради яких тричі була у вдови Бреттшнайдер, про ті списки з фабрики Риссіга! — Лакей усе чисто переказав далі. Слух у нього і справді був непоганий. Цього разу графиня відповіла негайно.

— Це брехня!

Красл уже не втримався. Спершись на одвірок, він закричав прямо до оздоблених дверей:

— Я щойно розмовляв з пані Бреттшнайдер, ви в неї двічі були. Якщо вам потрібні ці списки, мусите мене прийняти. — Але з кімнати тепер чутно було лише якийсь грюкіт, наче хтось там перекидав меблі. Раптом почувся той самий жіночий голос. Це був повний розпачу вигук. Двері відчинилися, і на порозі з'явився фабрикант барон Георг Риссіг молодший.

— Дякую вам, Красле, — сказав він, силкуючись зав'язати галстук. — Ви мій ангел-охоронець. Я вас зроблю директором. Ходімте. — Він міцно вхопив учителя за плече і повів до дверей. Сили в нього було більше, і Красл мусив підкоритися. Лакей залишився біля дверей кімнати, звідки було чути плач і зойки.

У лісочку поблизу маленьких ворітець чекала карета із заспаним служником.

— Ця дівка досі удавала з себе мою коханку! Кожне слово, кожен поцілунок були фальшивими. — Барон, сидячи в кареті, утирався хусткою, наче хотів стерти усі сліди поцілунків графині. — Погодилась навіть, щоб відвести очі, на моє одруження. Я мушу взяти багату дочку одного фабриканта з Брно. Розумієте, придане, — мовив він Краслові довірливо. — А вона тим часом лихо кує проти мене, знищити хоче. Тепер ви бачите, чим тільки не мусить жертвувати людина, коли в неї на шиї маєток. На раба перетворюється людина, на останнього раба своїх підприємств. Отож, розумієте, чому я Альбіні заздрив!? А тепер швиденько: які списки вона вимагала, де вони?

Над усе Краслові хотілося б зараз утекти. Але як і куди! Він сидів у кареті поряд з фабрикантом, Георг міцно тримав його за руку. Вчитель навіть не знав, куди той його везе. Цю прогулянку вчитель пам'ятатиме до самої смерті. Треба було як слід обдумати свій візит, наперед усе розпитати в околиці про графиню. А тепер маєш: не думаючи, сунув голову левові до пащі. Але здаватися не можна. І залякати себе він не дасть.

— Вам краще знати, де вони. Адже у вас усе в порядку. Вчора ви мене переконували в цьому.

— Прошу вас, чоловіче, ви все ще думаєте, що я ваш ворог? Золотого Будду я вам показав чи ні? А документів у моїх фабриках і канцеляріях багато. Ви ж знаєте, що мені не однаково, якщо вони губляться. А коли вже Павлата був такий злодій, то він міг, крім Будди, і ще щось украсти. Але я нічого не знаю і чую оце вперше. Тому й питаю вас. Чуєте, вчителю, ви не такий уже й недотепа, як я спочатку думав. Давайте об'єднаємось. Матимете вдосталь і часу, і грошей, я вмію бути щедрим, коли треба. Досить вже мене підозрювати. Хіба ви не бачите, що я й сам у небезпеці? Що мене навіть власна коханка підступно хоче знищити?

Він мав рацію. Списки і Будда — різні речі. Про зраду графині барон, очевидно, не знав. А тим більше про Вальтера. Красл розповів йому про візит пані Бреттшнайдер.

— Ну, й знайшла вона щось?

— Сумніваюсь. Думаю, що прийде вона до Танвальда з порожніми руками. Але чи пошле тепер туди графиня свого Вальтера? — Фабрикант замість відповіді висунувся з віконця.

— До Танвальда! — гукнув він кучерові. Учитель посунувся на сидінні. — Ви ж не боїтесь, я думаю? Не люблю ходити околясом. Мушу сам переконатися. Пав-лата, видно, був небезпечний тип. Ще до вчорашнього дня я думав, що його вбили випадково. Тільки бозна-яку він гру вів, бозна-кого хотів перехитрити. Розумієте, вчителю, запеклих ворогів маю я на цім світі. Панове Браун і Паудермаркер з Манчестера не знати що віддали б, аби дізнатися про мої виробничі секрети. Їхні ж тканини я виробляю краще і дешевше, ніж вони самі. Я їх уже витиснув з усього нашого континенту і навіть з Південної Америки, зрозуміло? Отож, не дивно, що вони цікавляться моїми виробничими секретами і документами.

— Цей Вальтер, кажуть, говорить з чужим акцентом, — згадав Красл. — Але щоб він їхав сюди з самої Англії…

— Чом би й ні? А чого, думаєте, я колись їздив до Англії? І теж видавав себе за ірландця. Це не так підозріло. Знаєте що, вчителю? Я до вас в учні хочу проситися. Поїдемо до Танвальда разом.

Так вдруге Красл став спільником Риссіга. Принаймні так здавалось.


2


Якби не карета барона, вчасно він туди не дістався б. Тільки яке ж роздоріжжя треба шукати? Цього вчитель не знав. Фабрикантові урвався терпець, кучер, був розлючений. Гонили коней до Танвальда, наче, на бігах, а тепер об'їжджають довкола містечка і оглядають по одному всі перехрестя.

— Мабуть, вони зустрінуться на якійсь старій дорозі, що нею вже не їздять. Не буде ж цей Вальтер домовлятися з тією жінкою десь посеред шляху, — вирішив, учитель.

Нарешті, вони й справді знайшли такий шлях, що скоріше був схожий на багно, хоч кілька днів уже не дощило. Вони зупинились і на роздоріжжя добиралися пішки. Там вже стояла пані Бреттшнайдер із сумкою. На Красла вона дивилася з обуренням. Вважала це зрадою.

— Та ви не бійтесь, — заспокоював її фабрикант. — Учитель тут не винний! Я теж не хочу перешкоджати вам у вашій комерції. Хотів би тільки подивитись цьому Вальтерові в обличчя. — Проте від удовиці не відходив. Очевидно, ще чогось чекав. — Ну, а списки її пані знайшла? — запитав нарешті.

— Авжеж. Ото б я чекала тут на вас, поки ви вилізете із своєї карети, аякже. Коли б у мене були ваші списки, за якими така гонитва. Що я вам сестра-жалібниця? Якщо я вже тут стою і базікаю з вами, можна було б додуматись, що нічого в мене немає.

Навіть баронові не під силу було вгамувати цю балакучу жінку, і він покірливо пішов до ближчих чагарників, попросивши вчителя, щоб той відправив карету до Танвальда.

Але тільки-но Красл передав його наказ, тільки-но карета рушила з місця, як на повороті з'явилася бричка. Обидва екіпажі тільки дивом не зіткнулися, бричка, щоб об'їхати карету, звернула з дороги на поле. Не встиг Красл схаменутися, як вже почув над собою жіночий голос:

— Здрастуйте, вчителю. Що ви робите в Танвальді?

Красл підвів голову. В бричці поруч з кучером сиділа… стара пані Риссіг і, не криючись, дивилася в бік перехрестя. Красл від несподіванки не спромігся зразу відповісти. Якщо баронова мати їде по списки, значить вона також причетна до убивства, значить вона також винна. Стара пані з порядної лікарської родини: її все-таки ніхто й ніколи не наважився б підозрювати.

— А що ви зволите шукати тут, мадам? — якнайчемніше запитав Красл тремтячим голосом.

— В Танвальді у мене є знайомий бібліотекар. Час від часу я його відвідую, а повертаюся до Свагоса завжди цим шляхом. Він хоч і незручний, і навіть довший, зате набагато романтичніший, — мовила стара дама. — Якщо хочете, я вас підвезу, — запропонувала вона люб'язно.

— Дякую!

Невже вона схоче затриматись на перехресті? — Красл обернувся і побачив, що там уже помітили неочікуваний візит. Барон навіть вискочив із своєї схованки, а вдовиця заганяла його назад до чагарників. Стара пані Риссіг нібито й зовсім не помічала свого сина.

— Чому? До речі, ви вже прочитали книгу? — Красл не знав, про яку книгу йдеться. — Ту, що я вам подарувала.

— Так, звичайно прочитав, — тепер він згадав, що та книжка залишилась в кареті.


Усіх речей, що виникли з причини,
Причину Тхатагата пояснив
І вчить, який кінець чекає їх.
Таке вчення Великого Магістра!

Вона декламувала ці віршики, наче святе письмо, тим часом коні нетерпляче фиркали, а фурман довбався в носі.

— Зрозуміли, вчителю?

— Боюсь, що ні, — зітхнув Красл, намагаючись відгадати, яку мету поставила собі ця жінка, збити його з пантелику чи прикинутись дурненькою. І взагалі він її майже не слухав, аж поки вона раптом не сказала:

— Я знала, що для вас це буде занадто важко. Ця строфа є основою всього буддизму. Наступного разу я вам дам почитати Золотого Будду, його легше зрозуміти…

— Кого? — вигукнув учитель.

— Золотого Будду, це відома книга про буддизм, тільки я, мабуть, комусь вже дала її читати, ніяк не можу знайти її у своїй бібліотеці. Та ви легко дістанете її в Празі. Вийшла вона у Хунгердта в Лейпцігу торішньої осені. Вона, щоправда, дорогенька, але окупиться. Знайдете там мудрощів на все життя… Ідемо, Ганс! — наказала стара пані.

— Скільки коштує ця книжка? — вигукнув ще Красл навздогін.

— Здається, чотири гульдени… — почув у відповідь, але баронеса вже була далеко. Через перехрестя проїхала не зупиняючись. Удовиця мусила відскочити вбік. Зрештою, це могло бути і випадковістю, можливо, стара пані і справді їхала від танвальдського бібліотекаря. Або вона така хитра, що не схотіла навіть зупинитися на роздоріжжі, і, щоб відвернути підозру, базікала про дурниці. Красл підійшов до перехрестя нещасний, розгублений. Тепер він вже нікого не наважувався підозрювати.

— Чув я про Золотого Будду, — кинув він удовиці ущипливо. — Це книга про буддизм. Видав її Хунгердт торішньої осені в Лейпцігу, кажуть, вона пропала з бібліотеки пані Риссіг. Коштувала вона чотири гульдени.

— Але цей Вальтер обіцяв мені десять тисяч! — уперто повторювала ліберецька вдова. — А графиня Еренберг віддала б, мабуть, свій останній маєток…

— Найімовірніше обидві вони збираються стати буддистами, — сказав учитель і пішов до барона, який куняв у лісочку.

— Нікого? — прокинувся він, ледь зачув кроки. Учитель помітив у руці в нього пістолет.

— В кого це ви збираєтесь стріляти?

— Я мушу весь час бути при зброї. Мечі тут на кожному кроці загрожує небезпека. Хіба ви ще самі не пересвідчилися в цьому? — Фабрикант спокійно заховав пістолет. до кишені піджака. — Ні на кого не можу тут покластись.

Учитель присів біля нього на мох. Чути було, як співають птахи, зозулька кує, як шумить ліс. На перший погляд — мир і спокій. Кілька чоловік вийшло до лісу на прогулянку. Хто б міг подумати, що вони йдуть по кривавому сліду? Хто б міг подумати, що й птахи вбивають один одного, що круки за голоду викльовують зайцям очі, що дерева ростуть так високо тільки тому, щоб мати більше світла, ніж їх сусіди? Учитель роздумував про закони природи. Чи буде так вічно? В лісі, на полі і в селах та містах? Чи може людина взагалі погодитися з таким життям? Той вірш все-таки засів, мабуть, у нього в пам'яті. Але як не напружував він свою пам'ять, не міг точно його пригадати. Час минав, сонце давно вже повернуло з півдня, а барон чомусь ставав дедалі нетерплячішим. Вдовиця Бреттшнайдер на роздоріжжі спокійно присіла в рівчаку і почала їсти. Одна вона ні про що не забула. Взяла з собою яєчка і шматок сала. Вчитель раптом відчув страшний голод.

— Вина тільки в неї не вистачає, — зітхнув Риссіг. — І нам оскому набиває.

«Все-таки не марно я прогулявся, — подумав про себе Красл. — Принаймні побачив голодного фабриканта. А це нині справжня рідкість».


4


Приблизно годині о другій пополудні повернулася Риссігова карета. Всі вже начекалися досхочу. Фабрикант запропонував підвезти також пані Бреттшнайдер.

— Ну, де ж він подівся, оцей ваш чужинець із своїми десятьма тисячами? А мені щось здається, що він вам тільки приснився.

— Найімовірніше довідався, що ми нічого не знайшли, — сказав Красл.

— Яким це чудом? Він, напевно, прийде, — не втрачала надії пані Бреттшнайдерова. Всі троє спроквола йшли до карети, коли раптом з-за повороту з'явився вершник на вороному коні. Красл насамперед звернув увагу на його біляву чуприну. Риссіг за звичкою схопився за пістолет, пані Бреттшнайдер стисла свою сумку, і залишилися отак стояти втрьох посеред дороги. Вершник під'їхав до них і спритно зіскочив. Тільки тепер його впізнали.

— Графиня, — тільки й могла промовити вражена вдова.

— Ти? — Барон був здивований не менше.

— Я мушу тобі пояснити… Шукаю тебе по всій окрузі. У Танвальді я старосту підняла. — Графиня справді була красунею. Хоч під очима в неї вже з'явилися перші зморщечки, але фігура в неї й досі була пружна, міцна, ставна, риси обличчя правильні, наче в грецької богині. — Я мушу тобі пояснити…

— Пояснюй оцій тітці, яка чекає тебе вже кілька годин, дорога пані Вальтер. Де ж ти хотіла, вибач мені, дістати десять тисяч, біднице? Так ти, значить, надумала знищити мене?

Графиня удавала, наче нічого не розуміє.

— Не знайшли ми нічого, ваша світлість, — промовила вдовиця. Риссіг розсміявся.

— Тому що я нічого не втрачав. Руки в тебе короткі до мене, шляхетна пані. Вам я будь-коли зможу показати своє місце. І зруйную зовсім. За все це я знищу тебе, зрозуміла? Від розпачу в річку стрибнеш, дівко… — І, не говорячи більше ні слова, поспішив до карети. Потім згадав, що обіцяв ще декого підвезти, і покликав обох властолюбним жестом.

Графиня все ще стояла на роздоріжжі з непроникним, гордим обличчям, тримаючись за гриву вороного. У своє виправдання вона не сказала жодного слова. Не таким уявляв собі вчитель підступного злочинця.


XI. ОСТАННЯ ПІДОЗРА

1


— Ніколи не думала, що вона могла б переодягтися чоловіком, — почала пані Бреттшнайдер у кареті після тривалої паузи, під час якої не чути було нічого, крім стукоту копит. — Та, власне, і той Вальтер на неї несхожий. Він був трохи вищий. Приблизно такий, як пан барон. От волосся в нього було її. Але голос…

— Вона завжди співала альтом. Вміє і басом говорити. А щодо зросту, то вона могла високі каблуки собі набити. Хитрюща жінка, — Не були перші слова, що їх вимовив фабрикант. Він був страшенно схвильований. Без кінця смикав за краєчок своєї хусточки, здавалось ось-ось роздере її зовсім. — Такої зради я й не уявляв, справді, ні. Людина не може вірити навіть своїм близьким.

Цього разу барон не нарікав, як при від'їзді з графининого замка. Скоріше він погрожував. Наче хотів сказати, що від сьогодні він кожного вважатиме своїм ворогом, не виключаючи і своїх сусідів по кареті.

«Власне, він має рацію», — міркував Красл. Тепер було абсолютно зрозуміло, що це графиня Еренберг застрелила Павлату. Найімовірніше, дізнавшись про його крадіжку, вона вирішила використати її проти Риссіга, а коли крамар відмовився свою здобич продати, вона вирішила здобути її силою. Адже походила вона з рицарів-розбійників. Пізніше, мабуть, вона підмовила Ганку, а може, навіть той діяв з власної ініціативи, цього певно не скажеш, але, подумавши, що все вже забуто і її вбивство ніхто не викрив, вирішила, що тепер черга Павлатової спільниці. Пообіцяла їй десять тисяч, тому що знала пожадливість удови. Ну, де б ця шляхтичка дістала десять тисяч?

— Думаю, що ви мусите нам дякувати, пані Бреттшнайдер, жінка вам скоріше олово приготувала, ніж золото.

— Кулі вже давно з олова не виливають, — мовив барон глузливо. — Ех ви, детективе. Ви, мабуть, єдина людина, що сьогодні може бути спокійною. Адже у вас готова нова версія. І цього разу ви знаєте правду.

— На жаль, — мовив Красл.

— Ви шкодуєте, що не мене зловили?

— Шкода мені, що убивця залишиться непокараним.

— Не залишиться, будьте певні. Ще сьогодні ввечері я запрошу поліцейського комісара з Броду і все йому розповім. На мене можете покластись. У кайданах поведуть її повз фабрику, це я вам обіцяю. І повз Павлатову крамницю. Вона в усьому зізнається, навіть коли б довелось її шмагати батогами, — розлютувавшись, барон почав сваритись на свою колишню коханку. Він сипав погрози і прокляття всю дорогу до самого Свагова, де зупинив карету біля Павлатової крамнички. Їм і на хвилину не спало на думку, що графиня Еренберг могла й справді приїхати тільки для того, щоб заспокоїти і запевнити свого таємного коханця або щоб виправдатись і попросити в нього пробачення.


2


Спочатку розсталися з вдовою.

— Хоч десять тисяч ви й не одержали, жінко, але принаймні хоч голова у вас ціла залишилася. А це коштує значно більше. Прощавайте. І не суньте мені сюди До округи ваш цікавий ніс, бо колись одержите добре по ньому, — фабрикант мало не виштовхав її з карети. Поводив себе грубо і злісно.

Перед фабрикою вискочив з карети, навіть не кивнувши вчителеві. Красл безпорадно йшов слідом. Барон його не проганяв. У канцелярії їх привітав Пальм.

— Ну, звичайно, нічого не бракує. Адже всі списки у нас у сейфах, у найновіших вогнетривких касах. Уся документація у нас під замком. І щотижня я особисто все перевіряю.

— Гаразд, але як виникли ці чутки? — не міг заспокоїтись фабрикант. — Як міг Павлата раптом рознести по окрузі, що він мене нагрів на чомусь? — барон нетерпляче походжав по кімнаті, поводився нестримано. Краслові здавалось, що він ось-ось вдарить свого директора.

— Цього я не знаю, пане. Але, якщо пригадуєте, півроку тому була спроба грабунку. — Пальм показав на сейф, що стояв у кутку. — Трохи пошкодили задню стінку цієї каси. Звичайно, до документів вони не добрались. Довелось їм тікати, облизня спіймавши. Але могли похвалитися, що крадіжка була успішною. Ми ж їх так і не схопили тоді, і навіть не було встановлено, хто намагався нас пограбувати.

— Ось вам ваш Павлата. Він, звичайно, заслужив пам'ятник. Хтозна, котрий з друзів по чарці порішив його. Виявляється, він крав не тільки коштовності моєї матері, а й безперечно робив спробу пограбувати нас. Напевно ж це не міг бути не хто інший, як він, оскільки скрізь потім твердив, що в нього є мої документи.

— Це міг бути, звичайно, якийсь інший злодій, що нічого спільного не має з цією історією, — зауважив стиха Красл.

— Певна річ, це міг бути хтось інший… Вчитель Красл не вірить Риссігу! Ходімо, директоре! Негайно перевіримо всі документи!

Він потягнув Пальма за собою з кімнати, начебто Красла тут не було зовсім. Зникли обидва. Учитель залишився з писарем. Той біля вікна впрівав над якимись документами. І досі писав як колись, каліграфічним письмом, вимальовуючи літеру за літерою гусиним пером. Він також не звертав на Красла жодної уваги.

— До побачення, — в розпачі кинув учитель і схопився за ручку. Це була та сама канцелярія неподалік від входу, де одного разу він уже зустрічався з Пальмой. Тоді в нього був кращий настрій. Тоді йому здавалось, що він йде слідами злочину, що він вже розкрив таємницю. Тепер, хоч загадка й розгадана, але вчитель почував себе якось безпорадно. Що йому до стосунків барона і графині? Він навіть не знає, на чий бік стати.

— Gruss Gott![10] — зненацька промовив до нього писар. Дивився на вчителя риб'ячими очима. Ніби дивувався, чого тут цей чолов'яга ще заважає. Красл швиденько вибіг на вулицю. Однаково ті двоє кінець кінцем дійдуть згоди. Стара і нова шляхта! Графиню Еренберг кожен захищатиме. І хтозна, чи наважиться ще фабрикант звинуватити її. Скоріше буде шантажувати. Вчителеві треба було б, звичайно, самому повідомити про графиню. Треба було б з'ясувати, що робила вона під час сваговської стрілянини, все чисто треба було б розслідувати. Але Красл не мав ніякого бажання робити це. Згадуючи, як стояла вона сама на роздоріжжі, він повторював про себе: «Убивця ніколи так не поводився б. Ця жінка не здатна на вбивство. Хай вирішить Альбінка, адже її це найбільше стосується». Звичайно, треба порадитися з дочкою Павлати.


3


Проте в Альбінки вистачало своїх, ще більш невідкладних турбот. Вона зустріла вчителя мало не з плачем. Вже й боялася за нього.

— Риссіг не дотримав слова. Ледь пані Бреттшнайдер пішла з хати, як сюди вдерлися жандарми, зовсім незнайомі, люті хлопці, що приїхали сюди спеціально із самого Брода. Ярек врятувався в останню хвилину. Стріляли по ньому, наче, на полюванні. А потім перевернули догори ногами цілу хату… — Альбінка схлипувала, стоячи серед розпоротих перин і пухових ковдр, поколотих багнетами, і журливо дивилась на це спустошення. Вся кімната була вкрита пір'ям. — Казали, що шукають листівки соціал-демократів і що я мушу щодня з'являтися до жандармерії, бо тепер я підозріла особа. Але я думаю, що вони приходили шукати ті Риссігові списки…

— Які списки? — мало не закричав Красл. Вигляд у нього був нещасний, тому що до всього іншого не мав де й сісти. Можна було подумати, що в хаті побували татари. — Баронові жодних документів не бракує. Я це чув власними ушима. Все це тільки балачки. Вигадки, що спричинилися до злочину.

— Але чому тоді вони так докладно все продивлялися?

— Не знаю, — Красл був стомлений, засмучений, безпомічний. — Цього я справді не знаю, Альбінко! — Дівчина сиділа тихо, покірливо. Вона вже до того звикла до всіляких погромів, що коли б хтось запалив стріху над її головою, це, мабуть, здалося б їй звичайним. — Знаю тільки одне: Риссіга ми даремно підозрювали. І Ярека йому не було потреби видавати. Хлопці самі останнім часом були дуже необережні. Чому тут тільки й думають, що все зле в окрузі виходить від Риссіга? Хвороби і негоду ви також йому приписуєте? І все-таки фабрикант єдина людина, що може тобі зараз допомогти.

— Як? — усумнилася вона.

— Він єдиний може купити цю крамничку. А ти, Альбінко, мусиш продати свій будиночок, тому що поїдеш зі мною до Праги…

Дівчина була вражена.

— Звичайно, адже я не можу лишити тебе тут самітною. Доктор X. безперечно подбає про тебе. Хоча б заради твого батька. Голан зможе приїхати туди, — учитель не втрачав надії.

— А ви думаєте, він купить тепер нашу крамницю, коли я вже раз відмовила йому? А якщо ніяких списків йому не бракує?

— Побачимо. — І Красл знов подався за фабрикантом. Сподівався, що це вже востаннє.


4


Але Риссіг відмовився прийняти Красла. Переказав йому це через камердинера. Замок сьогодні сяяв вогнями, слуги були в розкішних лівреях, гаптованих золотом. Вони стояли біля входу і вітали панство. Карети з'їздилися здалеку, барон, очевидно, давав бенкет.

— Тоді прошу доповісти про мене пані Риссіг.

— Вона нікого не приймає.

— Скажіть, що я приніс їй книгу, — камердинер зміряв його підозрілим поглядом. — Матимете неприємності, якщо не доповісте. Баронеса чекає на мене.

Камердинера, мабуть, розчулило це слово «баронеса». Він знизав плечима, повернувся і помалу пішов. Інший камердинер тим часом заступив Краслові шлях. Вигляд у нього був загрозливий. Учитель почував себе так, наче б він тут чекав милостиню. Сьогодні не чути було Моцарта, Риссіг цього разу запросив співака з оперети, який виконував для гостей куплети. Гості реготали щосили, плескали в долоні, виразно чути було серед інших чийсь молодий верескливий жіночий сміх. Співак мусив підвищити голос. Красл нетерпляче переступав з ноги на ногу, слуга. не спускав з нього очей.

Учитель чув майже кожне слово:


Те, що гроші світом правлять, — істина стара,
І людей панами роблять — кожен хай це зна
Біднякові тепер амінь, його доля лупать камінь.
Злидарю, жебраку — місце у кутку…

Співало все товариство, напевно, всі вже були напідпитку. Раптом Красл помітив пані Риссіг. Вона була в чорних домашніх шатах. У бенкеті вона, безперечно, не брала участі. Баронеса провела його до своєї кімнати. Тут нарешті Красл побачив її славетну колекцію, цілий натовп китайських статуеток, ліс ваз і порцелянових оздоб, велику бібліотеку. Запинаючись, він виклав своє прохання:

— Ваш син цікавився крамницею, покликав був навіть заради цього нотаріуса аж з Ліберця…

— Не зрозуміли ви моєї книги, вчителю. Шкода! — Кімната була освітлена червоним лампіоном. Краслові здалось, що він перебуває в загробному світі чи в публічному домі. — Є три головних способи життя, і кожен з них є злом: першим є прагнення до задоволення почуттів — чуттєвість. Другим є прагнення до особистого безсмертя, третім є прагнення до особистого успіху, багатства і влади — світськість. Усі три треба перемогти, вчителю. Зрозуміло?.. — вона докірливо подивилась на нього. З великого залу сюди долітав приспів:


А хтогроші має, хай під пана грає.
Тільки той, тільки той хай під пана грає…

— Чуттєвість і світськість — головні перешкоди на шляху до щастя.

— А що таке голод? — запитав Красл із злістю. — Про це ви ніколи не думали?

Пані Риссіг обвела поглядом свою бібліотеку.

— Шкода, що немає в мене Золотого Будди. Мабуть, хтось його в мене вкрав…

Але вчителя вже тут не було. Він пішов, не попрощавшись, не спитавши дозволу. Учитель потроху перетворювався на бунтаря. Майже бігцем він проминув камердинерів і трохи не потрапив у обійми якоїсь товстої матрони з могутнім бюстом і глибоким декольте, яка саме виходила з карети. Навздогін йому крикнули щось злісне, але він і не оглянувся.


5


— Кажете, Вальтер — це переодягнена жінка? Дурниці. В мене є докази, — казав Голан, який підкрався присмерком до Павлатового будинку. Напевне, важливі справи в нього, якщо ризикує життям. Альбіна перелякано вартувала біля дверей. А чоловіки шепталися. — В Ліберці кажуть, що рік тому серед робітників з'явився цей чоловік. Опис цілком збігається. Блондин, високий, говорив з дивним акцентом і завжди зустрічався з людьми лише присмерком. Він підбурював проти Риссіга, кажуть, навіть гроші давав іноді, але всі, хто з ним розмовляв або намагався допомогти йому, кінчали в'язницею. Це провокатор. Придуркувата графиня з робітниками не стала б зв'язуватися, це явна дурниця. Дехто вважає, що це один з найближчих співробітників Риссіга, який керує тут в окрузі його приватною поліцією. Це мусить бути, безперечно, відважна людина, якщо після всього, що сталося тут, він знову наважився з'явитися до пані Бреттшнайдер. Але з графинею він не має нічого спільного.

— А що спільного в нього з убивством Павлати? — запитав учитель, якого все це привело до розпачу. — Поясніть мені це! — Скільки людей він уже підозрював у цьому злочині? Перестав навіть рахувати. Цієї миті він ладний був дорікати собі, що колись висловив сумнів, що не сліпа куля була причиною смерті крамаря. Адже для того, щоб вкоротити собі життя, навряд чи знайдеш кращий спосіб, ніж той, що він обрав, втрутившись у цю справу.

— У нього біляве волосся, якщо це, звичайно, його власне. І працює він на Риссіга. Розшукує для нього загублені списки.

— Ніяких списків Риссіг не загубив, це все вигадка. Він вже зовсім не цікавиться цією справою, — мовив сумно Красл. Альбіна раптом випросталась:

— Тікай! — крикнула вона голосно, але в дверях уже стояв барон.

— Для чого ж ховати свого нареченого, дівко, — сказав він грубо. — Тепер, коли ти нарешті стала розумною, я не буду мститися. Дам тобі за крамницю п'ятдесят золотих, переплачувати я не збираюсь. І щоб усі ви зникли звідси разом з учителем ще цієї ночі. Інакше я не зможу поручитися за вас. Убивцю твого батька ми знайшли. Чи хотіла вона і тебе отруїти, це буде видно пізніше. Ось тут учитель, він свідок, що я правду кажу. Учитель мене не любить, так що йому ти можеш вірити. Її буде покарано по справедливості, за це я ручусь. Прочитаєш про це в Празі у газетах. Але купуй «Богемію», а не якісь там заколотницькі листки друзів твого нареченого. Зрештою, в Празі ти вже можеш робити що схочеш.

Після цієї довгої промови, виголошеної від порога, де, як майбутній господар, він стояв, широко розставивши ноги, барон дістав з нагрудної кишені угоду про купівлю, закреслив стару ціну і написав нову, потім знов умочив перо, що лежало на столі, і подав його Альбіні…

Учитель був збентежений. «Бач, як прибіг, незважаючи на те, що в гостях у нього таке велике товариство. Усіх залишив заради цієї крамнички? І він ще хоче доводити, що нічого не загубив? Чому ж тоді такий поспіх?»

— Пане вчителю? — запитала Альбінка в розпачі.

— Ти любиш цього бунтаря. Тому швидше вирішуй. Тут ти з ним не можеш залишатись, це ж ти знаєш! — замість Красла відповів Риссіг.

— Але так мало… — наважилась Альбіна, яка все-таки була дочкою крамаря.

— Тепер твоя хата також коштує мало, — мовив Риссіг. — Якщо ти вирішила на користь Голана замість виховання в ліцеї, для чого ж я робитиму тобі подарунки.

Красл не відповідав. Від хвилювання він кусав собі губи. Не знав, що порадити. Буквально не знав.

Альбіна ще раз умочила перо, сіла до столу і обережно почала вимальовувати буквочку по буквочці, засмучена і зосереджена.

Ще й чорнило не висохло, як Риссіг буквально вирвав документ у неї з рук.

— За півгодини прийдуть мої люди. Цей будиночок буде зруйновано, — сказав він спокійно. Вчитель відчував щось недобре.

— Так діла не буде, — вийшов з крамнички Ярек Голан, руки в кишенях, на чолі крапельки поту, що виступили під час цієї напруженої сцени, взяти участі в якій він не міг із своєї схованки.

— Я нічого не чув, — сказав барон, — і не бачив. Слова свого не хочу порушувати.

— Але ж я мушу скласти речі, — сказала Альбіна.

— Яке там складання. Ви продали мені все разом з меблями. Маєте право лише на одяг. Ось воно підписано, — він помахав договором в неї перед очима. — А якщо візьмете щось звідси, я порушу справу про крадіжку. — І він кинув на стіл пачку грошей.

— Ні! — вигукнув Голан і раніше, ніж хтось встиг схаменутися, він підскочив до фабриканта, вихопив у того з рук папір і подер на шматки. Риссіг спробував йому в цьому перешкодити. Сили в них були майже рівні. Голан схопив барона за горло, розідравши при цьому йому піджак.

— Яреку! Ваша світлість!

— Голане! Пане фабриканте! — кричали вчитель і Альбінка, не наважуючись втрутитися в бійку.

— Якщо ти й не вбив Павлату, то моїх друзів точно, — хрипів Голан, хапаючись за ніж. Раптом Риссіг відкинув його до вікна. Альбіна скрикнула від переляку. Пролунав постріл. Ярек випустив ніж і схопився за праву руку. Фабрикант тільки засміявся і запнув свій піджак, який Голан розідрав йому від лацкана до кишені.

— Ви ще шкодуватимете. Усі шкодуватимете. — Барон повернувся і попрямував до дверей. Красл відчув, що тепер треба діяти. Він кинувся за ним, готовий навіть благати на колінах.

— Пане барон, зачекайте, прошу вас, — він ухопив фабриканта за полу аж біля самої карети, але кучер зіскочив долу з козел і оперіщив його ззаду по голові пужалном. Краслові заіскрило в очах, він відчув, що в його руках залишився шмат матерії з піджака барона. Але карета вже рушила. Риссіг поїхав.

— Що тут трапилось? — почувся цікавий голос бабки з вікна навпроти.

— Нічого. Нічого, — мовив учитель, пересилюючи втому і обмацуючи голову, а сам поспішив до світлиці. Там Альбіна промивала Голанові руку.

— Нічого страшного, — посміхнувся Ярек. — Куля пройшла м'ясом. І засіла отам у сволоку, як і тоді…

— Як і тоді? — повторив Красл і подивився на клапоть, відірваний ним від піджака барона. З поли піджака виблискував, сяяв жмут білявого волосся. Спочатку вчитель перелякався. Потім взяв волосся в руку. Це була перука. Білява перука як для сцени або маскараду.

— Треба зараз же тікати звідси, — сказав учитель. — Щохвилини сюди можуть з'явитись жандарми.


XII. СХОВАНКА

1


Отже, це був пан Вальтер. Ще й зараз у вухах лунали слова вдови Бреттшнайдер, що Вальтер, мовляв, не схожий був на графиню. Він був трохи вищий. Приблизно як пан барон… Авжеж, на зріст він був точнісінько такий, як барон, бо це буз він сам. Він і білявий був також, незвичайно і дивовижно білявий, точнісінько, як його перука. Чому його пані Бреттшнайдер не впізнала? Мабуть, прийшов надвечір, навмисно змінював голос, говорив з іноземним акцентом. Хотів знайти свої списки — Золотого Будду. Він скористався тим, що підозра впала на графиню, щоб завоювати довіру, щоб домогтися продажі Павлатового будиночка, де б він сам міг потім взятись за розшуки, коли вже всі його підлеглі виявились такими нездатними. Авжеж, якщо жоден з агентів не справдив його сподівань, не лишалося нічого іншого, як самому стати своїм власним агентом, так, як свого часу, рік тому, він уже практикував це в Ліберці.

Ходив серед народу переодягнений, як це робили колись добрі королі. Тільки він це робив не з метою допомоги. Отож, не втрутись у справу Голан, він своєї мети досяг би. А що він робитиме тепер?

Ці думки не давали спокою Краслу, коли сидів у робітничому сховищі в горах. Це було підземне приміщення, вкрите згори чагарником, неприступне з трьох боків. Тут переховувався Голан після своєї втечі з Бору. Тепер його поклали на збите з дощок ліжко. Альбіна піклується про нього. А Шой пішов до Ліберця покликати знайомого лікаря, який, кажуть, підтримує соціал-демократичні ідеї і який, мабуть, не відмовиться прийти до хворого. Голан міцно заснув. Напевно, зморила його втрата крові. Він був проти того, щоб кликати лікаря, був упевнений, що рана швидко загоїться і нічого з ним не станеться.

Шой повернувся тільки вночі. Лікаря не знайшов, але залишив записку з проханням до ліберецьких товаришів замовити добре слово за свого соратника. Шой приніс бинти, харчі, воду. Тепер вони зможуть перечекати в лісі кілька тижнів, може, Яреку і пощастить.

— Нічого з ним не трапиться, — сказав Шой. — В нього така чудова доглядачка. — Він посміхнувся Альбінці. Дівчина тільки зітхнула. Від батькової смерті вона не бачила нічого доброго. Вона й вечеряти не схотіла, хоча Шой приніс сиру і м'якого хліба. Красл відчув, що він голодний, згадав, що власне сьогодні він нічого не їв. Зараз він ум'яв би, мабуть, цілу буханку хліба, але не знав, як тут, у сховиську, з харчами.

— Ходімо по ягоди. Я знаю тут гарні місця, — сказав Шой і повів Красла за собою. Вибрались вони звідти по якійсь драбинці. І де тільки вчитель за цей час не побував! Чи приймуть його взагалі тепер у Празі? Адже він ще тиждень тому мав повернутись.

— Ягід ми зараз ніяких не знайдемо. Вже ніч, — мовив Шой. — Я хотів вам щось інше показати. — Він простяг руку в напрямку Свагова. Небосхил був червоний, наче за вечірньої заграви.

— Пожежа? — запитав Красл, хоч це було зрозуміло й так.

— Підпалили Павлатову оселю. Вам треба піти туди. Ви єдиний з нас можете ще з'явитися в селі. Треба встановити, хто це зробив.

— Це й так відомо, — сказав Красл і майже бігом кинувся до шляху на Свагов.


2


Прибіг він на згарище запізно. Вогонь уже погасили. Поблизу не було нікого. Стояла глибока ніч. Хмари повзли над самими пагорбами, повітря було вогке й холодне, для пожеж явно не сприятливе. В тому числі і для випадкових пожеж.

— Зайнялося, наче віхоть… — повідомила бабка з вікна навпроти, коли Красл збудив її. — Ніби хтось гасом дошки пообливав. Але з фабрики за хвилину прибіг цілий взвод людей. Ото вже ми раділи, бо ж халупа горіла, наче смолоскип, і син боявся, щоб якась іскра до нас не перескочила. Побіг допомагати, та Пальм його до вогню зовсім не пустив.

— Пальм з фабрики керував тут усім?

— Еге ж. А тоді їм не лишилось вже нічого, як повалити стіни, бо і крокви, і взагалі все дерев'яне погоріло, нічого врятувати не змогли. Щоправда, обережні вони були дуже. Обгоріле каміння відносили аж на фабрику або розбивали прямо тут, на місці, щоб жодна іскорка не втекла.

— Отже, від Павлатової оселі не лишилось нічого?

— Ще б пак, адже це була пожежа, якої в нас ніхто не пам'ятає. Мабуть, зайнялися в крамниці бутлі з гасом, бо дуже вже чадило.

— Мабуть, — погодився Красл невпевнено. — Дякую вам, пані. Доведеться мені з вами попрощатись. Іду додому. Тепер уже важко щось встановити.

Красл походив по згарищу. Попіл був змочений водою. Від будівлі не лишилось нічого. Все чисто зрівняли з землею. Що не згоріло, забрали. Такий був наступний хід Риссіга. Коли не допомогли ні вбивства, ні отруйництво, влаштував пожежу і таким чином принаймні знищив те, що Павлата так добре заховав. Учитель був певен, що незабаром, за його наказом, тут почнуть непомітно розкопувати землю під тим приводом, що «а цьому місці барон хоче поставити новий будинок. А якщо й після цього не знайдуться таємничі списки під назвою «Золотий Будда», доведеться заспокоїтись остаточно.

Учитель присів у саду під яблунькою. Її віття теж обгоріло, полум'я пожежі дістало аж сюди. Якимсь дивом зберігся лише бджолиний вулик. Красл механічно закурив, хоч і не був заядлим курцем. Вулик нагонив на нього страх, хоча вночі бджоли сплять. Доктор X. в Празі не дуже гарну назву вибрав для своїх товариств «Вулики». Це слово мимоволі викликає в уяві рій комах. А робітники це ж люди. Цікаво, що спільного було у Павлати з доктором X., цим справжнім патріотом? Вулики? Раптом в голові у нього блискавкою майнула думка. Красл підскочив, наче за ним гонився бджолиний рій. Він згадав, що коли минулого разу обходив весь сад, шукаючи Павлатову схованку, вулик він не оглянув. Злякався тієї спізнілої бджоли. Пожежники, видно, сьогодні теж не мали бажання скуштувати їхній жал. ВУЛИК! Що коли він переховує Павлатову таємницю? За молодих років Красл знався трохи на бджолах. Через вічко всередину не дістанешся, це він знав. А на стільниках зараз вночі буде повно бджіл. Лишається одне: зісподу інколи буває невеличка схованка, поличка для воску або для виховання нових маток. Щоб заглянути туди, треба підняти трохи весь вулик і відкрити денце. Вчитель боязко обмацував поличку голою рукою. Відчув під рукою щось шкіряне. Від несподіванки трохи не впустив на землю весь вулик. Це була книга у шкіряній оправі. Солідна книга, аркуші з пергаменту. Він обережно поставив вулик на своє місце. Притис книгу обома руками до грудей і щодуху, наче наввипередки з кимось, побіг до лісу. Лише хвилин за п'ятнадцять, коли абсолютно переконався, що ніхто його не переслідує, зупинився. Місяць на хвилину видрався з-за хмар. Красл, згоряючи від цікавості, відкрив книгу: Der goldene Buddha. Verlag Hungerdt, Leipzig[11], — прочитав він слова, написані готичним шрифтом між китайськими малюнками.

Вчитель почав гортати сторінки. Сторінка третя. Він прочитав:


КОЛИ ВОГОНЬ ПРИСТРАСТЕЙ ЗГАС,
НІРВАНИ ДОСЯГНУТО.
КОЛИ ПОЛУМ'Я ЗЛОСТІ й ОМАНУ ДОГОРИТЬ,
НІРВАНИ ДОСЯГНУТО.
КОЛИ ДУШЕВНИЙ НЕСПОКІЙ, ЩО ВИНИК З НЕВІДАННЯ,
І ВСІ НЕДОБРІ ВЧИНКИ МИНУТЬ.
НІРВАНИ ДОСЯГНУТО…

Місяць знов зайшов за хмару, не видно було жодної літери. Вчитель був трохи Збентежений. Яким чином книга східних афоризмів могла набути такої ваги, щоб через неї ллялася кров? Помалу він рушив до готелю. Час повертатись до Праги. Чемодани йому склали ще вчора. Коли був уже на краю села, знов з'явився місяць. Він знову відкрив книгу. Лише тепер помітив, що текст видрукувано великими літерами, з чималими інтервалами і лише з одного боку листа, другу сторінку, очевидно, залишено для нотаток. Нотатки також були тут. Нотатки, писані твердою чоловічою рукою, і схожі скоріше на бухгалтерські відомості. Бухгалтерія і Золотий Будда! Крамар Павлата за повідомлення про робітників Голана і Фінка… два золотих… — прочитав учитель. Мозок наче обпекло чимось. Робітник Ганка за повідомлення про ліберецькі готування… п'ятдесят крейцерів — було рядком нижче. Ач, скнара! Він навіть за зраду платив не дуже щедро. Красл гортав сторінку за сторінкою. Були тут різні суми. На десятій сторінці він знайшов кілька записів по тисячі золотих. Подарунок судді Шустеру з Млада Болеслави… Тисяча золотих. Трохи далі він знайшов епіскопа з Градеиа, ще далі — віденського депутата. Сорок тисяч п'ятсот стояло навпроти і торішня дата. Депутат Вомачка за пропозицію встановити мито на англійський сатин… сорок тисяч п'ятсот. У дужках зазначалось: для цілої групи…

Ось яка вона була, ця книга. Облік сили Риссіга, документ про те, як і чим прибирав він до рук не лише цю округу, а й усю монархію. Дані про суми, сплачені банком у Відні, поступалися місцем крейцерам, виданим донощикам прямо тут, на місці. Краслові здалось, що він ніколи не відірветься від цієї книги. Спіткнувшись об щось, він помітив, що підходить до заїзду. Перед входом — Риссігова карета. Двоє чолов'яг наближались до нього вуличкою. За спиною почув свист. Дурний! Як він міг подумати, що барон так просто дозволить йому виїхати до Праги? Він звернув у першу ж вуличку. Побачив, що вона сліпа. Собака розгавкався на нього. Знов почув свист прямо за собою. Перескочив через низенький мур і побіг праворуч до невеликого садочка. На щастя, загавкав інший собака, десь на протилежному кінці села. Попереду побачив постать ще одного чоловіка, який добивався до сусідньої хатини. Тої ж миті знов зайшов місяць. Вчитель чув приглушену розмову.

Його переслідувачі за муром домовлялись про щось німецькою мовою. Красл стискував товсту книгу, як зброю. На щастя, знов почало дощити. Зовсім несподівано, зненацька, з якоїсь низької хмари. Голоси почали віддалятися, чулися лайка, прокльони. Красл мокнув, а на душі було радісно.

Лише трохи згодом наважився знов вийти на вулицю. Гарячково збуджений, він подався лісом і полями аж до Брода, де встиг на нічний поїзд до Праги.

У доктора X. він з'явився на тиждень пізніше, ніж йому було загадано, без чемодана і піджака, але багатий найкоштовнішою таємницею того часу.


XIII. ЩО З'ЯСУВАЛОСЯ ЗГОДОМ


Тут кінчаються записки, які я знайшов в окованій скрині сваговського Будинку піонерів. Проте залишається ще одна остання загадка. Як опинилися записки Красла в руках Риссіга? Як трапилось, що фабрикант заховав їх до свого сейфа, де вони дочекалися нашого часу? Адже Красл мав неспростовний матеріал для викриття і звинувачення барона. Він знав мотиви його вчинків, знав про переодягання, вивідав усе, що можна було вивідати, встановив таємницю успіхів дому барона Риссіга. І разом із своїми власними примітками віддав усе докторові X., роль якого в цій історії досить неясна.

Сам він знову повернувся до свого місця роботи, у сільце Втелну поблизу Млада Болеслави, де й помер тридцятьма роками пізніше. Невдовзі після сваговської історії він одружився, мав двох дочок, які пізніше повиходили заміж у Моравії. Як видно із заключної частини його записок, вчитель до кінця свого життя вірив, що викрив великого злочинця, але мовчав про це, як рекомендував йому доктор X., з огляду на вищі, благородні і патріотичні інтереси. До кінця свого життя він пишався тим, що як маленька, але чесна людина він уміє берегти таємницю, довіривши її людям, більш компетентним.

А як же поводив себе доктор X., чому промовчав він?

Не лишалося нічого, як простежити його власну долю. З архіву ми довідались, що після багатого на хвилюючі події 1870 року він виїхав з Праги і надовго оселився у Відні, де працював директором-розпорядником банку. Дальші розшуки і зокрема запит, направлений віденському магістрату, дозволили встановити, що це був банк Риссіга, в якому доктор X. працював до кінця свого життя. Таким чином, барон міг записати до своєї книги останню суму, що її він мусив подарувати докторові X. з тим, щоб зам'яти можливий скандал. Очевидно, після цього він спалив Золотого Будду, а своїй матері купив цю книгу заново і вже без коментарів. Ніколи, мабуть, нам не пощастить довідатись, скільки коштувала філантропія доктора X. Втім, навряд чи більше, ніж мито на англійський сатин. І це, враховуючи ціну життя крамаря Павлати і робітника Ганки, а може, й робітника Голана та його Альбінки, про долю яких відтоді не було жодних відомостей.

А нам довелось чекати вісімдесят років, поки ми довідалися про таємницю Золотого Будди.



Примітки

1

Сміхов — район Праги.

(обратно)

2

Фаланстер — тип будинку, який французький соціаліст-утопіст Фур'є (1772–1837) в своїх планах проектував для розселення общини.

(обратно)

3

Проходь далі! (нім.)

(обратно)

4

Що? (нім.)

(обратно)

5

Він не погоджується (нім.)

(обратно)

6

Чому? Три сотні? (нім.)

(обратно)

7

Що? Я не розумію. (нім.)

(обратно)

8

Ви зрадник. Ви… (нім.)

(обратно)

9

Відважний Гонза — герой чеських народних казок.

(обратно)

10

Слава богу (нім.).

(обратно)

11

Золотий Будда. Видавництво Хунгердта, Лейпціг (нім.).

(обратно)

Оглавление

  • Йозеф Несвадба ТАЄМНИЦЯ ЗОЛОТОГО БУДДИ
  • І. ТАЄМНА МІСІЯ
  •   1
  •   2
  •   3
  • II. НАВМИСНЕ ВБИВСТВО?
  •   1
  •   2
  •   3
  • III. Я НЕНАВИДІЛА ЙОГО
  •   1
  •   2
  •   3
  • IV. ОТРУТА
  •   1
  •   2
  •   3
  • V. ВОРОГ НАРОДУ
  •   1
  •   2
  •   3
  •   4
  • VI. ЧОМУ БУЛО ВБИТО ПАВЛАТУ?
  •   І
  •   2
  • VII. ЩЕ ОДНЕ ВБИВСТВО
  •   1
  •   2
  •   3
  • VIII. ЗВИНУВАЧЕННЯ
  •   1
  •   2
  • IX. ТАЄМНИЧІ ВІДВІДИНИ
  •   1
  •   2
  • X. РОЗДОРІЖЖЯ
  •   1
  •   2
  •   4
  • XI. ОСТАННЯ ПІДОЗРА
  •   1
  •   2
  •   3
  •   4
  •   5
  • XII. СХОВАНКА
  •   1
  •   2
  • XIII. ЩО З'ЯСУВАЛОСЯ ЗГОДОМ
  • *** Примечания ***