КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Пампушка [Гі де Мопассан] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Гі де МОПАССАН ПАМПУШКА Новела

Кілька днів підряд містом проходили недобитки армії. Це вже було не військо, а якісь безладні ватаги. Солдати, з довгими брудними бородами, в лахмітті замість мундирів, сунули млявою ходою, без прапорів, розбродом. Вони були знеможені, виснажені, нездатні ні думати, ні діяти і йшли тільки зі звички, падаючи від утоми, де лише спинялися. Найбільше серед них було з посполитого рушення — людей миролюбних, спокійних рантьє, що згинались під тягарем рушниць, і молодих новобранців, легких на переляк і швидких на ентузіазм, однаково готових до наступу, як і до втечі; зрідка серед них маяли червоні штани — недобитки дивізії, погромленої у великій сутичці; у лаві з різними піхотинцями траплялися гарматники, інколи прохоплювалася блискуча каска важконогого драгуна, що ледве встигав за легшими на ходу піхотинцями.

Проходили й легіони вільних стрільців з героїчними назвами: «Месники за поразку», «Громадяни домовини», «Роковані на смерть», причому вони більше скидалися на розбишак.

Їхні офіцери, колишні комерсанти-сукнарі, гендлярі зерном, лоєм або милом, випадкові вояки, призначені на офіцерів за гроші або за довгі вуса, зодягнуті в мундири з галунами, обвішані зброєю, голосно просторікували, обмірковуючи плани кампанії й пихато запевняючи, що знесилена Франція тримається лише на їхніх плечах; проте вони боялися іноді своїх же солдатів, часто хоробрих до краю — грабіжників та бешкетників.

Була чутка, що пруссаки от-от уступлять до Руана.

Національна гвардія, що вже два місяці провадила обережну розвідку по сусідніх лісах, не раз підстрелюючи власних вартових і готуючись до бою, ледве якесь там кроленятко зашамотить у кущах, повернулася до своїх домівок, її зброя, мундири, все убивче знаряддя, яким вона залякувала недавно верстові стовпи битих шляхів за три милі довкола, раптом десь зникло.

Нарешті, останні французькі солдати тільки що перейшли Сену, прямуючи до Понт-Одемера через Сен-Север та Бург-Ашар; а позаду всіх ішов пішки при двох ординарцях генерал, він геть занепав духом, не знав, що вдіяти з оцими розрізненими купками людей, сам стерявшись у великому розгромі народу, звиклого до перемоги, але ж ущент побитого, невважаючи на його легендарну хоробрість.

І от місто опанувала глибока тиша, жахливе та мовчазне чекання. Багато пузатих буржуа, котрі у своїй комерції зовсім збабилися, з сумом чекали переможців і тремтіли від ляку, як би ті часом не залічили до зброї їхні шпичаки та їхні великі кухонні ножі.

Життя, здавалося, завмерло; крамниці були зачинені, вулиця заніміла. Лише іноді вздовж стіни скрадався обиватель, наляканий цією тишею.

Чекання було нудне, хотілося, щоб ворог прийшов скоріше.

Другого дня після відходу французького війська, опівдні, кілька уланів, що хтозна-звідки взялися, промчали містом. Потім, трохи пізніш, темна лава спустилася узбіччям Сент-Катерін, а дві інші хвилі з’явилися на шляхах до Дарнеталя й Буагійома. Авангарди цих трьох частин зійшлися одночасно на майдані коло ратуші; а всіма суміжними вулицями все надходило німецьке військо, розгортаючи свої батальйони, аж бруківка гула під їх твердою солдатською ступою.

Слова команди, вигукнуті незвичним горловим голосом, лунали вздовж домів, що, здавалося, завмерли й спорожніли, а проте крізь зачинені віконниці чиїсь очі тайкома придивлялись до переможців, людей, що за «правом війни» стали господарями міста, статків та життя. Мешканці, сидячи у своїх темних кімнатах, почували той жах, що його викликають якісь стихійні нещастя, ті великі убійчі земні катастрофи, проти яких безсилі всякі мудрощі і всяка потуга. Отаке точнісінько почуття з’являється щоразу, коли встановлений порядок порушено, коли безпечності більш немає, коли все те, що захищали закони людські або закони природи, стає в залежність од несвідомої й лютої сили. Землетрус, що хоронить людність під руїнами будинків; річка, що, вийшовши з берегів, несе топлеників-селян разом із тушами биків та видертими кроквами з дахів, чи славетна армія, що вбиває тих, хто захищається, а решту полонить, що грабує іменем шаблі та славить Бога гарматною стріляниною, — це все ті страшні кари, що розбивають всяку віру у вічну справедливість і в прищеплене нам з дитинства уповання на благість небес та на людський розум.

До кожних дверей стукали і заходили в домівки невеличкі загони. Це була окупація. Для переможених повстав новий обов’язок — бути привітними до переможців.

Збіг якийсь час, коли минув перший острах і запанував спокій. У багатьох родинах прусського офіцера запрошували до столу. Іноді то був добре вихований чоловік, він з чемності вболівав над Францією, говорив, з якою нехіттю брав участь у цій війні. Німцеві були вдячні за такі почуття; до того ж не сьогодні-завтра міг знадобитися його захист. Догоджаючи йому, можна сподіватись, що тобі дадуть на постій менше солдатів. Та й навіщо скривджувати чоловіка, від якого цілком залежиш? То була б нерозважливість, а не хоробрість. А руанські буржуа довго не страждають нерозважливістю, як і в ті часи, коли героїчною обороною вславилось їхнє місто.{1} Нарешті, мовляв (незаперечний доказ, підказаний французькою делікатністю), у себе в хаті можна бути цілком чемним з чужоземним солдатом, аби лиш прилюдно не показувати своєї фамільярності з ним. На вулиці вони не зналися, зате в хаті охоче розмовляли, і німець щовечора все довше засиджувався й грівся біля спільного огнища.

Місто помалу набирало свого нормального вигляду. Французи все ще не виходили з дому, але вулиці роїлися прусськими солдатами. Проте офіцери блакитних гусарів, що чванливо волочили по бруківці свої величезні знаряддя смерті, здавалося, зневажали простих городян не багато більше, ніж офіцери французьких стрільців, що пили в цих самих кав’ярнях минулого року.

Тим часом у повітрі чулося щось невловимо гостре та невідоме, ворожа й нестерпуча атмосфера, ніби розлитий навколо запах — запах навали. Він сповнював оселі та публічні місця, надавав якогось присмаку їжі й будив таке враження, ніби ви мандруєте в далекій стороні, серед варварських і диких племен.

Переможці вимагали грошей, силу грошей. Мешканцям доводилось усе платити, а втім, вони були багаті. Але ж бо що заможніший нормандський купець, то більше він страждає з усякої жертви, коли бачить, що якась частка його майна переходить до чужих рук.

З усім тим за містом, дві чи три милі за водою, близько Крауса, Дьєппдаля або Б’єсара, матроси й рибалки часто витягали з річкового дна набряклі трупи німців у мундирах, то забитих ножем чи дрючком, то з розбитою головою, то просто зіпхнутих в воду з мосту. Багно річне замулювало ці таємні жертви жорстокої та справедливої помсти, цей невідомий героїзм, ці німі напади, небезпечніші за сутички серед білого дня і позбавлені бучної слави.

Ненависть-бо до чужоземця завше озброює сміливих, ладних померти за ідею.

А що завойовники, хоча скорили місто своєю непохитною дисципліною, не вчинили жодного з тих звірств, про які йшла поголоска під час їхнього переможного походу, — мешканці зрештою посмілішали, і потреба поживи знову заворушила серце у місцевих комерсантів. Декотрі з них мали великі комерційні справи у Гаврі, що був окупований французькою армією, і захотіли спробувати дістатися до цього порту — кіньми до Дьєппа, а далі — пароплавом.

Було використано вплив знайомих німецьких офіцерів, і комендант міста дав дозвіл на виїзд.

І от для цієї подорожі, на яку записалося десять чоловік, найняли великого на четверо коней диліжанса; ухвалено було відбути у вівторок до світу, щоб уникнути людних збіговиськ.

За кілька днів до того земля замерзла, і в понеділок, о третій годині, великі темні хмари, насовуючись з півночі, принесли сніг, що падав безперервно цілий вечір і цілу ніч.

Ранком о пів на п’яту мандрівники зібралися у дворі готелю «Нормандія», де вони мали сідати в диліжанс.

Вони були ще зовсім сонні й дрижали від холоду під своїми пледами. У пітьмі вони погано бачили один одного; а важка зимова одежа надавала їм вигляду гладких кюре в довгих сутанах. Та двоє з них впізнали один одного, до них підійшов третій, і повели розмову.

— Я беру з собою дружину, — сказав один.

— Я теж.

— І я також.

Перший додав:

— До Руана ми більше не повернемось, а коли пруссаки наблизяться до Гавра, переїдемо до Англії.

Всі вони мали однакові наміри, бо були людьми однакової вдачі.

Коней все ще не запрягали. Ліхтарик машталіра коли-неколи з’являвся з одних темних дверей і зараз же зникав у других. З глибини стайні було чути, як коні глухо били ногами об землю, встелену гноєм, і як чоловічий голос тпрукав на коні і лаявся. Легке брязкотіння балабончиків оповістило, що пораються біля упряжі; це брязкотіння перейшло у виразний і безперервний дзвін, що потрапляв рухам коня, іноді він затихав, потім знову розливався від раптового струсу в супроводі глухого гупання копит об землю.

Несподівано двері зачинилися. Все стихло. Покляклі на морозі мандрівники стояли мовчки й нерухомо.

Білосніжна волохата завіса, виблискуючи, безупинно спускалася на землю; вона загладжувала обриси й укривала все льодовим мохом; і серед могильної тиші похованого під снігом міста чути було лише якесь непевне й невловиме шамотіння снігу, що, розвіюючись, падав; швидше натяк на шум, ніж самий шум, шелестіння легеньких порошинок, що, здавалося, виповняють простір, встелюють увесь світ.

Чоловік із ліхтарем знову з’явився, тягнучи за собою на поводі сумну коняку, що неохоче тюпала. Завівши її в дишель, він учепив посторонки й довго вовтузився коло неї, приладжуючи упряж, бо міг працювати лише одною рукою, тримаючи другою ліхтаря. Ідучи за другим конем, він помітив усіх оцих мандрівників, що непорушно стояли і зовсім побіліли від снігу, і сказав їм:

— Чому ви не сідаєте в карету? Принаймні будете під накриттям.

Вони, певно, не подумали про це, і тепер усі кинулися сідати. Троє чоловіків умостили своїх жінок в глибині диліжанса і залізли самі; за ними зайняли решту місць інші закутані невиразні німі постаті.

На підлозі карети було настелено соломи, в якій грузнули ноги. Дами, що сиділи в глибині, захопили з собою маленькі мідні грілки з хімічним вугіллям, тепер вони запалили ці прилади й деякий час тихими голосами перелічували одна одній їхні вигоди, повторюючи все те, що кожній давно було відомо.

Нарешті, коли в диліжанс запрягли шестеро коней замість чотирьох — з причини тяжкої дороги — голос ізнадвору запитав:

— Всі сіли?

Голос ізсередини відповів:

— Так, усі.

Вони рушили.

Карета ледве-ледве посувалася вперед. Колеса вгрузали в сніг; весь короб рипів з якимось глухим потріскуванням, коні ковзались, сапали, аж пара з них знімалась; а довжелезний фурманський батіг безупинно хляскав, метлявся на всі боки, змотуючись і розмотуючись тонкою гадюкою, і раптом стьобав округлий конячий круп, що сіпав од цього ще з більшим напруженням.

Помалу дніло. Ті легкі сніжинки, які один із подорожніх, руанець чистої крові, прирівняв до бавовняної зливи, вже не падали. Неясне, наче брудне світло плинуло крізь великі, важкі та темні хмари, що надавали більшої сліпучості білому полю, де з’являлись то ряд високих, вбраних у паморозь дерев, то хатка у сніговій відлозі.

Освітлені цією ранішньою зорею пасажири почали цікаво розглядатися на своїх сусідів.

У самій глибині, на кращих місцях, сидячи одне проти одного, куняли пан і пані Люазо, гуртові торгівці вином по вулиці Гран-Пон.

Люазо, колишній прикажчик, купив підприємство у свого збанкрутілого хазяїна і нажив великі статки. Він дуже дешево продавав дрібним сільським крамарям своє поганюче вино і вславився серед своїх знайомих та приятелів як спритний крутій, справжній нормандець — хитрий та життєрадісний.

Репутація шахрая так твердо усталилася за ним, що на одній вечірці в префектурі пан Турнель, автор байок та співомовок, дотепник і задирака, місцева знаменитість, запропонував дамам, оспалим з нудьги, гру «пташка літає»,[1] і цей жарт облетів вітальню префекта, а звідти попав у вітальні городян, і цілий місяць уся округа реготала, аж у боки бралася.

Крім цього, Люазо був відомий різними своїми витівками та жартами, іноді й недоречними: отже, кожен, знавши річ про нього, неодмінно додавав:

— Дивак він, цей Люазо.

Маленький на зріст, він немовби складався з самого лише округлого живота, над яким пишалося червонясте обличчя, облямоване двома сивуватими баками.

Його висока, міцна та енергійна жінка з гучним голосом і крутим норовом була втілення звітності, порядку в їхньому торговельному домі, тоді як сам Люазо оживлював його своєю живорадісною метушнею.

Побіч їх, свідомий своєї гідності і високого становища, сидів пан Каре-Ламадон — людина статечна й поважна серед бавовнярів, власник трьох прядилень, кавалер Почесного легіону і член генеральної ради.{2} За імперії він увесь час очолював умірковану опозицію з тим тільки наміром, щоб заробити згодом більше на приєднанні до партії, з якою він змагався, за його власним виразом, лицарською зброєю. Пані Каре-Ламадон, набагато молодша від свого чоловіка, була втіхою для родовитих офіцерів, призначених до руанської залоги.

Вона сиділа навпроти свого чоловіка — маленька, гарненька, закутана у свої хутра, — і тоскними очима розглядала середину злиденного диліжанса.

Її сусіди, граф і графиня Гюбер де Бревіль, мали одне з найдавніших і найславетніших прізвищ у Нормандії.

Граф, старий шляхтич, величний на вигляд, силкувався хитрощами свого вбрання підкреслити свою природну подібність з королем Анрі IV, який, коли вірити легенді, — гордощам фамільним, — спричинився до вагітності одної з паній Бревіль, а чоловік її через це саме став графом і губернатором на провінції.

Граф Гюбер, колега п. Каре-Ламадона по генеральній раді, репрезентував партію орлеаністів{3} у департаменті. Історія його одруження з дочкою одного дрібного корабельника з Нанта назавжди залишилася загадкою. Але оскільки графиня була справжньою аристократкою, оскільки вона вміла у себе приймати краще за всіх і навіть славилася за полюбовницю одного з синів Луї-Філіппа, — все вельможне панство поважало її, і її салон уважався за перший в окрузі, єдиний, де збереглась старосвітська чемність і куди трудно було доступити.

Багатство Бревілів, усе їхнє нерухоме майно давало, як казали, щось із п’ятсот тисяч щорічного прибутку.

Оці шість чоловік займали глибину диліжанса й уособлювали забезпечену, спокійну і сильну верству громадянства, верству поважних і чесних людей, вірних релігії, людей з твердими принципами.

Так якось випало, що все жіноцтво сиділо на одній лавці; а графиня мала за сусідок ще двох черниць, що весь час, перебираючи чотки, шепотіли «Pater» і «Ave».{4} Одна з них була вже літня, з подзьобаним ямочками обличчям, так ніби в нього влучив цілий набій шроту. Друга, дуже мізерна з вигляду, мала прекрасну, але хворобливу голівку й сухотні груди, підточені тією ненажерливою вірою, що творить мучеників та фанатиків.

Але всю увагу притягали чоловік та жінка, що сиділи навпроти двох черниць.

Чоловік був добре знаний Корнюде, демократ, страхіття для всіх статечних людей. Років зо двадцять він купав свою величезну руду бороду в келихах по всіх демократичних кав’ярнях. Він перевів з товаришами й приятелями своїми чимале добро, що дістав од свого батька, колишнього цукерника, і нетерпляче ждав запровадження республіки, щоб обійняти якусь посаду, вислужену стількома революційними частуваннями. Четвертого вересня,{5} можливо, внаслідок чийогось жарту, він певен був, що його призначено на префекта, але коли захотів стати до своїх обов’язків, конторські службовці, що залишилися єдиними господарями в установі, відмовились визнати його, і він примушений був піти собі. Та проте, бувши славний хлопець, неуразливий і прислужливий, він з незвичайним запалом почав організовувати оборону. Під його орудою в полях повикопували вовчі ями, в сусідніх лісах повирубували всі молоді дерева і понаставляли на всіх дорогах засідки — вдоволений із цих готувань, він із наближенням ворога швиденько відступив до міста. Зараз він гадав, що буде кориснішим у Гаврі, де, можливо, доведеться копати нові шанці.

Жінка, одна з тих, яких називають зальотницями, славилася своєю передчасною пухнявістю, і за це її прозвано Пампушкою. Маленька, кругленька, гладка та товста, з пухлими, наче постискуваними в суглобах пальцями, подібними до низок з коротких сосисок, з лискучою пружною шкірою, з величезними грудьми, які випиналися під одежею, вона все ж таки була сласна й приваблива своєю, такою приємною для ока, свіжістю. Лице її було мов яблуко червоне, наче пуп’яшок півонії, готовий розквісти; на ньому вирізнялись двоє чорних чудових очей, відтінених довгими густими віями, і чарівний маленький, вогкенький, ніби вмисне для поцілунків, ротик з дрібними блискучими зубками.

Крім цього, казали, було в неї чимало й інших неоціненних зваб.

Зараз же, як тільки-но впізнали її, шепіт пробіг серед добродійних жінок, і слова «повія», «публічний сором» було вимовлено так голосно, що вона підвела голову. Потім вона обвела своїх сусідів таким задьористим та сміливим поглядом, що враз запанувала повна тиша і всі поспускали очі, крім Люазо, який стежив за нею веселим поглядом.

Але скоро розмова поміж трьох дам відновилася і присутність цієї особи зблизила, майже здружила їх. Вони мусили, здавалося їм, утворити ніби спілку доброчесності заміжніх жінок перед цією продажною безсоромницею; бо законна любов завжди високо несеться перед своєю вільною посестрою.

Троє чоловіків, яких у присутності Корнюде також зближував інстинкт консерваторів, говорили про гроші, і в тоні їхньому чулося презирство до бідних. Граф Гюбер розповів про руїну, вчинену йому пруссаками, про збитки через крадіжку худоби та втрачений урожай, — говорив він із самовпевненням великого магната-мільйонера, який цю шкоду може відчувати хіба один рік. Пан Каре-Ламадон, добре досвідчений в бавовняній промисловості, подбав уже про те, щоб переслати до Англії шістсот тисяч франків — заощадження, надбане в нього на сутужну годину. Щодо Люазо, то він устиг продати французькому інтендантству всі дешеві вина, що залишалися в його льохах; так отож держава винна була йому величезну суму, яку він і мав надію одержати у Гаврі.

І всі троє кидали один на одного швидкі й дружні погляди. І хоча вони були люди різних станів, почували вони себе братами через гроші, членами великого франкмасонського товариства, товариства власників, усіх, у кого побрязкує в кишенях золото.

Карета сунула так поволі, що до десятої ранку не проїхали навіть і чотирьох миль. Тричі чоловікам доводилося злізати й пішки йти на гору. Подорожани почали турбуватися, бо снідати збиралися в Тоті, а зараз втратили надію дістатися туди до ночі. Кожен визирав у віконце, чи не зустрінеться де корчомка при дорозі; аж от диліжанс угруз у такій кучугурі снігу, що пішло дві години, поки його звідти вирятували.

Голод усе більшав і викликав тривогу серед пасажирів; та ніякої корчми, ніякого шинку не було видно: прихід пруссаків та відступ голодних французьких солдатів порозполохували всіх торгівців.

Чоловіки забігали по харчі на придорожні ферми, але там вони не найшли навіть і хліба, бо недовірливі селяни поприховували свої запаси з остраху перед солдатами, які, зголоднівши, брали силою все, що запопадали.

О першій годині дня Люазо заявив, що живіт йому геть запався. Всі вони давно мучились, як і він, і жорстокий голод, усе збільшуючись, будив нехіть до балачки.

Коли-не-коли хто-небудь з мандрівників позіхав; інший зараз же наслідував його; і, відповідно до свого характеру, до свого уміння поводитись, до свого соціального стану, кожен — хто голосно, а хто безгучно — розтулював рота, швидко заслоняючи рукою роззявлену пащу, з якої йшла пара.

Пампушка кілька разів нахилялася, ніби шукала щось у себе під ногами. Але, хвилину повагавшись, оглядала своїх сусідів і спокійно випростувалася. У всіх були бліді й перекривлені обличчя. Люазо запевняв, що ладен заплатити за маленького копченого окоста тисячу франків. Дружина його зробила якийсь рух, ніби для протесту; потім заспокоїлась. Вона щоразу зазнавала муки, коли чула, як от протринькують гроші, і навіть не розуміла жартів на таку тему.

— Справді, якось кепсько почуваєш себе, — промовив граф, — і як це я не надумався взяти харчу?

Кожен так само докоряв собі.

Як на те Корнюде мав пляшку з ромом; він запропонував його; всі холодно відмовлялись. Лише Люазо випив два ковтки й, повертаючи пляшку, подякував:

— А це все ж таки смачно, воно гріє й голод гамує.

Він повеселішав і запропонував зробити так, як у тій пісні про маленького корабля: з’їсти найситішого з пасажирів. Цей натяк на Пампушку якось неприємно вразив вихованих людей. На жарт ніхто не озвався, тільки Корнюде усміхнувся. Святі сестри перестали шепотіти молитви та перебирати чотки і, засунувши руки в свої широкі рукава, сиділи нерухомо, вперто не підводячи очей, і, певно, офірували небові ті страждання, які воно їм посилало.

Нарешті о третій годині, коли диліжанс проїздив безкраїм полем і не було жодного селища, Пампушка швиденько нагнулася й витягла з-під лавки широкого кошика, прикритого білою серветкою.

Спершу вона вийняла відтіля маленьку фаянсову тарілку й тоненьку срібну чарку, потім велику миску, в якій було двоє цілих смажених курчат, порізаних на шматки й захолоджених; у кошику виднілися ще й інші смачні речі: пироги, фрукти, всякі ласощі — харчові запаси на три дні подорожі, щоб не їсти по корчмах. Поміж пакунків з їжею стирчали чотири пляшкові шпики. Пампушка взяла крильце курчатка й делікатно почала його їсти, закушуючи булочкою, що в Нормандії зветься «регентською».

Всі погляди було скеровано на неї. Від пахощів їжі, що розходилися по диліжансі, роздувалися ніздрі, котилася слина й боляче стискувало щелепи. Зневага дам до цієї дівчини переходила в люту ненависть, просто в бажання вбити її або викинути з карети в сніг — разом з срібною чаркою, кошиком та харчем.

А Люазо зажирав очима миску з курятиною. Він промовив:

— Ого, мадам завбачливіша, аніж ми. Є люди, які завше про себе подбають.

Пампушка глянула на нього:

— Прошу, призволяйтеся, добродію. Надто тяжко постити з самого ранку.

Люазо вклонився:

— Слово честі, я не відмовлюсь, по щирості, бо більше не витримаю. На війні треба й поводитись по-воєнному — правда ж, мадам? — І, оглянувши всіх супутників, додав: — Під такий час дуже приємно зустріти людину, що може стати в пригоді.

Він розіслав на колінах газету, щоб не забруднити штанів; складаним ножем, що завжди був у нього в кишені, наштрикнув стегенце курчати, все в холодцеві, одкусив і почав жувати з таким видимим удоволенням, що в диліжансі з одчаю тяжко зітхнули.

Тоді Пампушка скромним і ласкавим голосом запропонувала добрим сестрам поділити з нею трапезу. Вони обидві вмить погодилися і, пробурмотавши якусь подяку, не підводячи очей, заходилися швидко їсти. Корнюде й поготів не відмовився від прирощення своєї сусідки і разом із черницями влаштував з газет, порозстелюваних на колінах, нібито стіл.

Роти безперестанку одкривались і закривались, ковтали, жували, вминали, аж за вухами лящало. Люазо у своїм куточку працював люто і стиха запрошував свою дружину наслідувати приклад. Вона довго противилася, але потім, відчувши корчі в животі, піддалася. Тоді Люазо, добираючи слів, запитав у своєї «чарівної супутниці», чи не дозволила б вона йому дати маленький кусочок мадам Люазо. Пампушка з привітною усмішкою відповіла:

— Авжеж, будь ласка, пане, — і простягла миску.

Коли відкоркували першу пляшку бордо, сталося деяке замішання, бо була одна тільки шклянка. Її почали передавати одне одному, щоразу обтираючи. Тільки Корнюде, очевидно з увічливості, пригубив у тому самому місці, яке ще було вогке від губів сусідки.

Сидячи серед людей, що запихались їжею, задихаючись від її запаху, граф та графиня де Бревіль, а також пан і пані Каре-Ламадон витерплювали ті жахливі тортури, що їх звуть танталовими муками.{6} Раптом молода жінка фабрикантова так тяжко зітхнула, що всі мимоволі обернулися; вона зблідла, як сніг надворі, очі її заплющилися, схилилася голова — вона знепритомніла. Чоловік її, збезглузділий, благав усіх допомогти їй. Всі розгубилися, а старша з черниць, підтримуючи голову хворої, всунула їй у губи Пампущину шклянку і дала ковтнути кілька крапель вина. Прекрасна дама заворушилася, розплющила очі, усміхнулася й промовила завмерлим голосом, що почуває себе зараз дуже добре. Але щоб цього вдруге не трапилось, черниця примусила її випити цілу шклянку бордо й додала:

— Це тільки з голоду, й більше нічого.

Тоді Пампушка, зчервоніла й схвильована, пролепетала, звертаючись до чотирьох пасажирів, що постилися:

— А боже мій, коли б я насмілилася запропонувати цим добродіям і дамам…

Вона замовкла, боячись почути образливу відмову.

Слово взяв Люазо:

— Їй-богу, в таких випадках усі люди — брати й повинні допомагати одне одному. Ну, мадам, не церемоньтеся, сто чортів, беріть! Хтозна, чи ми найдемо де переночувати? При цій їзді ми будемо в Тоті не раніш, як завтра опівдні.

Всі вагалися, ніхто не зважувався взяти на себе відповідальність за згоду.

Нарешті граф розв’язав питання. Він обернувся до сторопілої товстухи й величним тоном джентльмена сказав їй:

— З щирою подякою ми приймаємо вашу пропозицію, мадам.

Важко ступити лише перший крок. Раз Рубікон{7} було перейдено, всі перестали соромитися. Кошика спорожнили. В ньому ще знайшовся, крім курчат, паштет з гусячої печінки, паштет із дроздів, шмат вудженого язика, красанські груші, пундики, печива різні й повний слоїк корнішонів та маринованої цибулі. Пампушка, як і всі жінки, вельми любила все гостре.

Не можна було їсти харчі цієї дівчини й не розмовляти з нею. Тому й знялася балачка, спершу стримана, а потім щиріша, бо Пампушка велася дуже добре. Панії де Бревіль та Каре-Ламадон, що мали великий досвід у справах життьового такту, стали ввічливими й ґречними. Особливо графиня виявила приязну ласкавість шляхетної пані, яку жодне знайомство не може забруднити, — вона поводилася чарівно. Зате огрядна мадам Люазо, що була жандармської вдачі, зоставалася незламною: говорила мало, а їла багато.

Балакали, звичайно, про війну. Розповідали про жахливі вчинки пруссаків та про хоробрість французів; і всі ці люди, що самі тікали, віддавали належне відвазі солдатів. Швидко перейшли на особисті пригоди, й Пампушка з правдивим хвилюванням, з тою палкістю, як ото, бува, іноді повії висловлюють свої природні поривання, розповіла, чому вона залишила Руан.

— Спершу я думала зостатися, — почала вона. — У мене всього було повна хата, і я вважала, що краще годувати кількох солдатів, ніж їхати хтозна-куди. Але як я побачила оцих пруссаків, це було сильніше од мене! Кров кипіла у мене од злості, і я проплакала цілісінький день з сорому. О, якби я була мужчиною! Я дивилася на них з вікна, на цих товстих кнурів у гостроверхих касках, і моя покоївка тримала мене за руки, щоб я не шпурнула в них чимсь замашним. І от прийшли вони до мене на постій; тут я першому вчепилася в горло. Душити німця не важче, ніж будь-кого іншого! І я б його задушила, коли б не відтягли мене за волосся. Після цього мені довелося переховуватись. Нарешті трапилася нагода, і я виїхала. І оце я тут.

Її дуже вихваляли. Вона зростала в очах своїх супутників, що не виявили такої сміливості; а Корнюде, слухаючи її, всміхався з апостольською прихильністю і похвалою; отак священик слухає, як побожний славить Бога, бо довгобороді демократи на патріотизм таку ж монополію мають, яку люди в рясі — на релігію. Що ж до мови, то він говорив повчально, з пафосом, запозиченим із прокламацій, що їх розліплювали щодня на стінах, і закінчив красномовною тирадою, де майстерно випатрав цього «мерзотника Баденге».{8}

Але тут Пампушка зразу розгнівалась, бо була бонапартисткою. Вона стала червонішою од вишні і, заїкуючись, з обуренням сказала:

— Я б вас дуже хотіла бачити на його місці, саме вас. Ото було б хороше. Це ж ви зрадили цього чоловіка! Коли б країною правили такі паскудники, як ви, нічого було б більше робити, як тікати з Франції куди очі світять!

Корнюде, ніби байдужий, зберігав зневажливу посмішку вищої істоти, але чулося, що дійде до сварки, — то встряв у розмову граф і ледве заспокоїв розгнівану дівчину, владно зауваживши, що всякі щирі думки потрібно поважати. Проте графиня та мануфактуристова жінка, що мали в душі й сліпу ненависть людей привілейованого класу до республіки, й інстинктивну пристрасть всього жіноцтва до сухозлотного та деспотичного уряду, почували мимоволі симпатію до цієї сповненої самоповаги повії, почуття якої здавалися такими подібними до їхніх.

Кошик спорожнів. Десять чоловік легко спустошили його, жалкуючи, що він був маленький. Розмова ще деякий час тривала, трохи все ж охоловши після того, як скінчили їжу.

Насувалася ніч, темнота потроху згусала, і холод, дошкульніший під час травлення, примушував Пампушку тремтіти, дарма що вона була гладка. Тоді мадам де Бревіль запропонувала їй свою жарівню для ніг, в яку вже кілька разів підкладали вугілля, — Пампушка зараз же погодилась, бо почувала, що ноги її клякнуть. Мадам Каре Ламадон і Люазо дали свої жарівні черницям.

Фурман засвітив ліхтарі. Вони яскраво освітлювали клубки пари над спітнілими крижами корінних коней і сніг обабіч дороги, що ніби розгортався під рухливим відблиском ліхтарів.

У кареті не можна було вже нічого розпізнати, але раптом Пампушка та Корнюде заворушились; і Люазо, що вдивлявся в темряву, здалося, ніби він, довгобородий Корнюде, швидко одхилився, наче дістав нечутний, але замашний ляпас.

Спереду на дорозі замерехтіли вогняні цяточки. Це був Тот. Їхали одинадцять годин, а коли додати й дві години, витрачені на чотири постоянки, щоб відпочили коні та попоїли вівса, — то й усі тринадцять.

Карета в’їхала в містечко й зупинилася перед готелем «Комерція».

Дверцята розчинилися. І раптом добре знайомий шум примусив наших подорожніх здригнутися: то був брязкіт шаблі об землю. І зараз різкий голос щось гукнув по-німецькому.

Хоча диліжанс уже стояв, але ніхто з нього не виходив, наче кожний боявся, що його заріжуть, як тільки він вийде. З’явився фурман з ліхтарем у руці й раптом освітив у глибині карети два ряди переляканих облич з роззявленими ротами і витріщеними з несподіванки й жаху очима.

Поруч фурмана, добре освітлений, стояв німецький офіцер — довготелесий, навдивовижу тонкий та білявий молодик, затягнений у свій мундир, наче дівчина в корсет; плисковатий і лакований кашкет, надітий набакир, робив його подібним на посильного з англійського готелю. Непомірно довгі його вуса, без краю стончуючись з обох боків, закінчувалися одною білявою ниткою, такою тонкою, що й кінця її не було видно, — ніби тисли на краї його рота, відтягуючи донизу щоки й куточки губів.

Він гостро запропонував нашим подорожнім вийти, звернувшись до них французькою мовою з ельзаським акцентом:

— Фіходьте, панофе й панії!

Першими послухалися черниці — з покірливістю святих жінок, звиклих до всяких послухів. Далі показалися граф та графиня; за ними — мануфактурист зі своєю дружиною, а потім — Люазо, штовхаючи поперед себе свою здоровенну половину. Вийшовши з карети, він сказав офіцерові:

— Добридень, пане, — більше з обережності, ніж із делікатності. А офіцер з брутальністю всемогутньої людини подивився на нього й нічого не відповів.

Пампушка й Корнюде, дарма що були найближче до дверей, вийшли останніми — суворі й гонористі перед ворогом. Товстуха намагалася опанувати себе й бути спокійною, а демократ трагічно посіпував свою довгу бороду злегка тремтячою рукою. Вони хотіли зберегти достойність, розуміючи, що під час отаких от зустрічей кожен начебто представник своєї країни, однаково обурені улегливістю своїх компаньйонів, причім Пампушка намагалася показати себе гордовитішою від своїх сусідок, жінок чесних, а Корнюде, гадаючи, що мусить подавати зразок, усім своїм поводженням підкреслював узяту на себе місію óпору, що його він розпочав ще з перекопування доріг.

Всі ввійшли до великої кухні в корчмі, і німець звелів показати йому дозвіл на виїзд, підписаний комендантом Руана, де було зазначено прізвище, ознаки та професію кожного з подорожніх, і довго оглядав усіх оцих людей, порівнюючи їх з тим, що було про них написано.

Потім він швидко мовив: «Все топре!» — і зник.

Подорожани зітхнули вільніше. Голод давався взнаки, і вони замовили вечерю. На готування її потрібно було з півгодини, і поки дві служниці поралися, пасажири пішли оглядати приміщення. Кімнати виходили в довгий коридор, кінець його були шкляні двері з нульовим номером.

Коли нарешті почали сідати до столу, увійшов сам господар корчми. Це був колишній менджун, людина товста і ядушлива, в горлі у нього безперервно свистіло, хрипіло й клекотіло мокротиння. Його батько заповів йому прізвище Фоланві.

Він спитав:

— Мадемуазель Лизавета Руссе?

Пампушка здригнулася й обернулась:

— Це — я.

— Мадемуазель, прусський офіцер хоче зараз же поговорити з вами!

— Зо мною?

— З вами, якщо ви справді Лизавета Руссе.

Вона якось розгубилася, з хвилину подумала й рішуче заявила:

— Отакої, але я не піду.

Кругом заметушилися, захвилювалися; кожний сперечався, одгадуючи причину такого наказу. Підійшов граф.

— Ви цього не робіть, мадам, бо ваша відмова може мати серйозні наслідки не лише для вас, а й для всіх ваших супутників. Ніколи не слід противитися людям, од вас сильнішим. Це запрошення, я певен, не може мати жодної небезпеки; либонь, забули про якусь формальність.

Всі, як один, приєдналися до графа і почали просити Пампушку, наполягати, переконувати й, нарешті, переконали, бо кожен боявся ускладнень, що їх міг би викликати такий нерозважний вчинок.

— Добре, я це зроблю, — сказала вона, — але тільки для вас!

Графиня стиснула їй руку:

— Ми вам за це вдячні.

Пампушка пішла. Вирішили почекати її, щоб сісти до столу.

Кожен жалкував, що не його покликали замість задиркуватої та бувалої цієї дівчини, і в думці кожен готувався запобігати ласки на випадок, коли б і його покликано.

Але за десять хвилин вона вернулася, задихана, засапана — аж червона й роздратована.

— А, мерзотник, мерзотник! — бурмотіла вона.

Всі бажали довідатись про те, що сталося, та вона не сказала нічого; а коли граф наполягав, вона відповіла з великою достойністю:

— Ні, я не можу вам цього сказати, це вас не стосується.

Тоді всі посідали навкруги високої вази з супом, що парував і пах капустою. Невважаючи на всю цю тривожну пригоду, вечеря, проте, пройшла весело. Сидр був до смаку, й подружжя Люазо та черниці пили його з ощадливості. Решта просила вина; Корнюде гукнув пива. У нього був особливий спосіб одкривати пляшку, шумувати пиво, розглядати його, спершу нахиляючи шклянку, а потім підносячи її до світла, щоб як слід оцінити колір. Коли він пив, його велика борода, що зберігала відтінок його улюбленого питва, здавалось, дриґотіла з ніжності; свої очі він скошував убік, щоб не спускати зору зі своєї шклянки, і здавалося, він виконував єдиний у світі обов’язок, для якого народився на світ. Можна було сказати, що в його думці якось зближувались і споріднювались великі пристрасті, які захоплювали все його життя, — Пиво та Революція; і, напевне, він не міг пити перше, щоб не думати в той час про другу.

Обоє Фоланві обідали край стола. Чоловік хрипів, мов продірявлений паровик, у грудях у нього так клекотіло, що він не міг балакати за їжею; зате жінка ні на хвилину не вгавала. Вона розповідала про свої враження від зустрічі з пруссаками, про те, що вони роблять, що говорять, вона кляла їх передовсім за те, що вони їй коштували грошей, а потім і за те, що двоє синів її були в армії. Зверталась вона переважно до графині, рада, що розмовляє з такою значною дамою.

Розповідаючи про інтимні речі, вона понижувала голос, а чоловік раз у раз перебивав її:

— Ти б краще замовкла, мадам Фоланві.

Але вона не звертала жодної на це уваги й провадила:

— Так от, мадам, оці-о люди тільки те й роблять, що їдять картоплю та свинину, свинину та картоплю. І даремно думають, що вони охайливі. О ні! Вони всюди паскудять, даруйте на слові. А якби ви бачили, як вони цілими годинами й днями проробляють свої справи! Вийдуть усі на поле — й пішло: марш уперед, марш назад, повернись туди, повернись сюди!.. Хоча б вони обробляли землю у себе вдома чи шляхи принаймні прокладали! Та де там: з цих військових, мадам, нікому ніякої користі! І чому цей бідний народ їх годує, коли вони тільки й вчаться, що воювати! Правда, я невихована баба, та й годі, але коли я бачу, як вони, не жаліючи себе, топчуться з ранку й до вечора, я думаю собі: адже ж є люди, які роблять стільки винаходів, щоб користь іншим принести, а навіщо потрібні ті, що з шкури пнуться, аби лиш нашкодити. Та й справді, хіба це не жах — убивати людей, хто б вони не були: пруссаки, англійці, поляки чи французи? І коли ви мститеся над тим, хто вам зробив шкоду, — це недобре, й за це вас навіть засуджують; а як нищать, мов дичину, наших дітей, — це ніби й добре, бо ж винагороджують тих, хто більше вбиває? Ні, знаєте, цього я ніяк не зрозумію!

Взяв слово Корнюде:

— Війна — це варварство, коли нападають на мирного сусіда, але вона — святий обов’язок, коли захищають батьківщину.

Стара схилила голову:

— Звичайно, коли захищаються, — інша річ; а чи не краще було б знищити всіх королів, які зачинають війни на потіху собі?

У Корнюде блиснули очі.

— Славно, громадянко! — сказав він.

Добродій Каре-Ламадон глибоко замислився. Хоч він і боготворив уславлених ватажків, проте здоровий розум цієї селянки змусив його спинитися над тим, яку користь могли б дати країні стільки гулящих і тому руїнницьких для неї рук, стільки марної робочої сили, коли б її використати для великих виробничних робіт, що для свого закінчення століть потребують.

Тим часом Люазо встав, підійшов до господаря й почав тихо розмовляти з ним. Гладун реготав, закашлювався, відхаркувався, його величезний живіт просто підскакував од сміху з кожного жарту його сусіда; господар тут же купив у Люазо шість барилків бордо на весну, бо вірив, що пруссаки тоді вже підуть собі.

Зараз же по вечері всі, знеможені втомою, полягали.

У цей час Люазо, який вже дещо спостеріг, поклавши свою дружину спати, то оком, то вухом припадав до дірки в замку, намагаючись виявити те, що називав «таємницями сіней».

За годину приблизно він почув легеньке шелестіння, хутенько роздивився й помітив Пампушку, яка в пеньюарі з блакитного кашеміру, обшитому білою мережкою, здавалась ще пишнішою. Зі свічкою в руці вона прямувала до нульового номера в кінці коридора. Але десь збоку одчинились другі двері, і, коли Пампушка за кілька хвилин верталася, слідом за нею ішов Корнюде в шлейках. Вони говорили тихо, потім зупинилися. Здавалося, Пампушка енергійно захищає вхід до своєї кімнати. Люазо, на жаль, не дочув їхньої розмови, проте наостанку, коли вони заговорили голосніше, він зміг розібрати дещо. Корнюде наполягав з запалом. Він казав:

— Адже ж ви дурненька! Шкода вам, чи що?

Вона, очевидно, обурилася й відповіла:

— Ні, голубе мій, бувають випадки, коли цього якраз не можна, та й потім — це ж був би сором.

Він, певно, не зрозумів її, бо запитав чому. Вона скипіла й заговорила ще голосніше.

— Чому? Ви не розумієте чому? Коли пруссаки в одному домі, а може, й у сусідній кімнаті?

Він замовк. Така патріотична соромливість цієї розпусниці, що не дозволила милувати її поблизу ворога, збудила в ньому чуття ослаблої самоповаги, і, лише поцілувавши її, він пішов крадькома до своєї кімнати.

Розпалений Люазо одійшов од дверей, стрибнув на ліжко й, надівши на голову нічного ковпака, підняв укривало, під яким лежав твердий кістяк його дружини, розбудив її поцілунком й прошепотів:

— Ти любиш мене, серденько?

Потім усе в домі затихло. Але скоро невідомо звідки, — однаково могло бути з льоху, як і з горища, — здійнялося могутнє хропіння, монотонне, розмірене — глухий та протяглий шум, ніби дрижала від кипіння покришка на казані. То спав добродій Фоланві.

А що ухвалено виїхати другого дня о восьмій годині ранку, на цей час усі зібрались у кухні, але карета з укритою снігом будкою самотньо стояла серед двору, без коней і без фурмана. Дарма його шукали в стайні, в сіннику, у возовні. Тоді чоловіки поклали собі обстежити місцевість і вийшли з подвір’я. Вони опинилися на майдані, кінець якого знаходилася церква і обабіч низькі хати. Там видніли прусські солдати. Перший, якого вони помітили, чистив картоплю. Другий, далі трохи, мив підлогу в голярні. Інший, оброслий до очей бородою, цілував дитину, що плакала, й бавив її на колінах, щоб заспокоїти. А товсті селянки, чоловіки яких були у війську, на мигах показували своїм слухняним переможцям роботу, що ті повинні були зробити: нарубати дров, налити на грінки супу, намолоти кави; один із них навіть прав шмаття своєї господині, зовсім старої й немічної баби.

Граф, здивований, звернувся з розпитами до церковного сторожа, що виходив із попівського будинку. Старий церковний щур відповів йому:

— Е, та ці ж не страшні, це, кажуть, не пруссаки. Вони десь іздалеку, а звідки, я добре не знаю; вони покидали вдома жінок і дітей; і війна їм немила, — куди там! Напевно, і в них так само плачуть за чоловіками й братами; ця війна для них таке ж лихо, як і для нас. Тут ще ми живемо поки що, бо вони не кривдять нікого і працюють, як у себе вдома. Бачте, пане, бідні повинні допомагати одне одному… Війни заводять багатії.

Корнюде був обурений лагідними стосунками, встановленими між переможцями й переможеними, і пішов, воліючи краще просидіти в корчмі. Люазо пожартував:

— Вони сприяють розмноженню.

Добродій Каре-Ламадон заперечив поважно:

— Вони сприяють спустошенню.

Проте фурман усе не показувався. Врешті його найшли в сільській кав’ярні, де він запанібрата засів за столиком з офіцеровим денщиком. Граф спитав:

— Хіба вам не казализапрягати о восьмій годині?

— Та воно так, але ж потім казали інше.

— Що таке?

— Зовсім не запрягати.

— Хто ж дав такого наказа?

— Та хто ж? Прусський комендант.

— Чому?

— Або я знаю. Ідіть спитайте в нього. Мені заборонено запрягати, я й не запрягаю. От що.

— Він сам сказав вам про це?

— Ні, пане, його наказ мені передав господар готелю.

— Коли ж це?

— Учора ввечері, коли я лягав спати.

Всі троє мандрівників вернулися дуже занепокоєні.

Кинулися до Фоланві, але служниця відповіла, що пан, через астму, ніколи не встають до восьмої години і що вони суворо заборонили будити себе раніше, хіба тільки в разі пожежі.

Хтіли були поговорити з офіцером, та виявилося, що це неможливо, хоча й мешкав він у корчмі: один добродій Фоланві мав право перемовлятися з ним у цивільних справах. Треба було чекати. Жінки розійшлись по своїх кімнатах і взялись до дрібних справ.

Корнюде улаштувався в кухні біля високого коминка, де палав великий вогонь. Він звелів принести йому сюди столика й кухоль пива, витяг свою люльку, що тішилася серед демократів повагою такою майже, як і він сам: начеб, послуговуючи Корнюде, вона прислуговувалася отчизні. Це була дуже гарна пінкова люлька, чудово обкурена, така сама чорна, як і губи її власника; та зате блискуча, пахуча та вигнута, мов пристосована до його руки, вона наче доповнювала все його обличчя. Він сидів нерухомо, втоплюючи очі то на полумінь з грубки, то на шумовиння в келиху; одпивши трохи, він, щоразу обсмоктуючи піну з вусів, задоволено проводив своїми сухорлявими пальцями по довгому брудному, засмальцьованому вусу.

Люазо, сказавши, ніби йому треба розім’яти ноги, пішов до місцевих купців запропонувати своє вино. Граф і фабрикант завели розмову про політику. Вони передбачали майбутнє Франції. Один покладав надії на Орлеанську династію, другий — на якогось невідомого рятівника, героя, що з’явиться тоді, коли все занепаде: на якого-небудь Дю-Гесклена,{9} може, Жанну д’Арк{10} чи навіть нового Наполеона І. О, якби спадкоємець імператорів не був такий молодий! Корнюде, слухаючи їх, усміхнувся, мов людина, що знає таємниці долі. Його люлька кадила на всю кухню.

Коли вибило десять, з’явився добродій Фоланві. Всі кинулися його розпитувати; але він тільки й міг, що повторити кілька разів без жодної зміни оці слова:

— Офіцер сказав мені ось що: «Добродію Фоланві, дайте розпорядження, щоб не запрягали завтра карети для цих подорожніх. Я не хочу, щоб вони виїхали без мого дозволу. Розумієте? От і все!»

Тоді надумали побачитися з офіцером. Граф послав йому свою візитову картку, на якій добродій Каре-Ламадон дописав своє прізвище зо всіма титулами. Пруссак дав відповідь, що прийме їх після того, як поснідає, цебто коло першої години.

Ввійшли дами, й хоча всі були занепокоєні, трохи попоїли. Пампушка видавалась хворою й надзвичайно збентеженою.

Допивали каву, коли прийшов денщик за графом і фабрикантом.

Люазо до них пристав, але хоч як намагалися вони захопити з собою Корнюде, щоб надати відвідинам більшої врочистості, він згорда оголосив, що й чути не хоче про будь-які стосунки з німцями; і зостався біля свого коминка, попросивши другий кухоль пива.

Троє чоловіків піднялися на другий поверх і були введені до найкращої в корчмі кімнати, де їх прийняв офіцер; вивернувшись у фотелі, з ногами на коминкові, він палив з довгої порцелянової люльки; одягнений він був у хатній блискотючий халат, напевно, вкрадений у залишеному помешканні якого-небудь буржуа, що не мав доброго смаку. Він не встав, не привітався, навіть не подивився на них. Він становив чудовий зразок хамства, природного для переможця на війні.

Нарешті він мовив:

— Чого фам трепа?

Взяв слово граф:

— Ми хочемо їхати, пане.

— Ні.

— Чи не можу дізнатися чому?

— Тому, що я не хочу.

— Дозволю собі з пошаною зауважити вам, добродію, що ваш головний генерал дав нам дозвіл виїхати й дістатися до Дьєппа; і я не думаю, що б ми могли зробить щось такого, чим заслуговували б такої суворості.

— Я не хочу… От і фсе… Мошете йти.

Уклонившись, усі троє вийшли.

По обіді стало якось сумно. Вибрик пруссака був зовсім незрозумілий, кожному зринали в головах найдивовижніші думки.

Всі зібралися в кухні й без краю сперечалися, домислюючись найнеймовірніших речей. Може, їх хочуть затримати, як заручників, але для якої мети? Чи, може, забрати в полон? Або, швидше, вимагати за них велике викупне? На оцій думці їх охопила паніка. Найбільше поналякувались найбагатші: вони вже уявляли собі, як їм доведеться вирятовувати своє життя — висипати повні мішки золота в руки цього нахабного солдата. Вони сушили собі голови, вигадуючи всякі пристойні брехні, щоб затаїти свої багатства й видати себе за зовсім бідних. Люазо навіть зняв свого ланцюжка від годинника й заховав у кишеню. З наближенням ночі їхні острахи зросли. Засвітили лампу, а що до обіду залишалося дві години, пані Люазо запропонувала зіграти в тридцять одно. Цим можна було бодай душу розважити. Всі погодились. Навіть Корнюде, погасивши з чемності свою люльку, взяв участь у грі.

Граф потасував карти, здав, — Пампушка зразу ж мала тридцять одно; інтерес до гри скоро вгамував побоювання, що тривожили їхні думки. Корнюде, проте, помітив, що подружжя Люазо змовилося і махлює…

Коли сідали до столу, з’явився добродій Фоланві і своїм ядушливим голосом сказав:

— Прусський офіцер звелів запитати в мадемуазель Лизавети Руссе, чи вона не змінила ще своєї думки.

Пампушка встала й зблідла, потім, раптом зчервонівши, як калина, вона прямо задихнулася від злості, що не могла зовсім говорити. Врешті вона вигукнула:

— Скажіть ви йому, отому мерзотнику, отій гидоті, отій прусській стерві, що я ніколи не погоджуся, розумієте: ніколи, ніколи!

Гладкий корчмар вийшов. Тоді всі оточили Пампушку, почали розпитувати, благали відкрити тайну свого одвідання офіцера. Зразу вона противилася, але незабаром таки сказала:

— Чого він хоче!.. Чого він хоче?.. Він хоче спати зо мною! — скрикнула вона. Нікого не образили ці слова, настільки всі були обурені. Корнюде аж розбив свою шклянку, стукнувши нею об стіл. Зчинився дружний крик обурення проти цього паскудного солдафона, всі дихали гнівом, всі об’єдналися для відпору — так, наче з кожного правили ту частину жертви, що вимагали од неї. Граф з огидою заявив, що оці-то люди поводяться, наче давні варвари. Особливо жіноцтво виявило Пампушці своє ніжне співчуття. Черниці, що виходили тільки до столу, посхиляли голови й мовчали.

А проте, коли трохи втихомирилося, почали обідати; розмова не ладилася: всі роздумували.

Дами швидко порозходились, а мужчини, запаливши цигарки, затіяли гру в екарте; до компанії вони запросили й добродія Фоланві, маючи намір непомітно випитати в нього, в який спосіб можна зломити офіцерову впертість. Але ж корчмар думав тільки-но про свої карти, нічого не слухав, нічого не відповідав і раз у раз повторював:

— Грайте, панове, грайте!

Його увага так була зосереджена на картах, що він забував одхаркуватись, і від цього в грудях у нього іноді наче грали оргáни. Його легені своїм свистінням давали всю гаму астми — від глибоких басових нот до тоненького хрипу молодого півника, що вчиться співати.

Він навіть одмовився йти спати, коли його дружина, яка аж падала від утоми, прийшла за ним. І вона пішла одна, бо була «з ранніх» і завжди вставала разом з сонцем, а чоловік її був опівнічником і ладен був просидіти з приятелями до самого ранку. Він крикнув їй: «Постав мені гогель-могель біля вогню!» — і провадив далі гру. Коли стало ясно, що витягти з нього не можна нічого, було оголошено, що час уже спати, — і всі пішли по своїх кімнатах.

Другого дня повставали знову-таки рано в якійсь непевній надії поїхати, ще палкіше прагнучи цього, страхаючись на думку, що доведеться провести день в цій жахливій корчомці.

Та ба! Коні стояли в стайні, а фурмана й не видно. Знічев’я вийшли на подвір’я, покрутилися коло карети.

Сніданок був дуже сумний; чулося якесь охолодження до Пампушки, бо ніч, що приносить обраду, трохи змінила думки. Тепер усі майже сердились на Пампушку за те, що вона не пішла нишком до пруссака, щоб приготувати для своїх компаньйонів на ранок сюрприз. Що тут дивного? Та хто ж би й знав про це? Вона могла б зберегти й пристойність, сказавши офіцерові, що їй стало жалко, що вони так потерпають. Для неї ж це пусте!

Але ще ніхто не признавався у своїх думках.

Після сніданку було нудно до смерті і граф запропонував пройтися околицями села. Маленьке товариство, старанно закутавшись, рушило, крім Корнюде, що вважав за краще залишитися вдома, та черниць, які бавили свій час у церкві або в кюре.

Мороз, що день у день брався, жорстоко щипав за ніс та за вуха; ноги так заклякли, що кожен крок був тяжкий; і коли перед ними розіслалось поле, воно здалося їм під цим безкраїм білим укривалом таким нудним та тоскним, що всі зараз же повернули назад з холодом на душі і пригніченим серцем. Чотири жінки йшли попереду, а троє чоловіків — трохи позад їх.

Люазо, що добре розумів становище, якось ненароком запитав, чи довго ще оця «дівка» триматиме їх тут? Граф, завжди чемний, відповів на це, що не можна вимагати од жінки такої важкої жертви і що жертва може бути добровільна. Але добродій Каре-Ламадон зауважив, що в разі б французи знову спробували наступати на Дьєпп, як про це говорили, то їхнє зіткнення з пруссаками могло б статися якраз у Тоті. Таке зауваження занепокоїло двох інших супутників.

— А що, якби піти пішки? — сказав Люазо.

Граф знизнув плечима:

— Та що ви? В отакий сніг? З нашими жінками? Крім того, зараз же кинулися б за нами навздогін, за десять хвилин зловили б і віддали б як полонених на поталу солдатам.

Це була правда; всі змовкли.

Дами заговорили про туалети, але якась стримана вимушеність, здавалося, роз’єднувала їх.

Аж раптом кінець вулиці показався офіцер. На снігу, що стелився до обрію, окреслювався його довгий, мов осиний, у мундирі стан: він ішов, розчепірюючи в колінах ноги, тою особливою ходою військового, який пильнує, щоб не забруднити своїх так дбало виваксуваних чобіт.

Проходячи мимо, він привітався з дамами і зневажливо поглянув на чоловіків, яким усе ж таки вистачило мужності не шапкуватися з ним, хоча Люазо потягся до свого капелюха.

Пампушка почервоніла по самі вуха; а три заміжні жінки відчули велике для себе приниження від того, ще зустрілися з цим солдатом у компанії тої особи, яку він так зухвало зневажив.

Заговорили про нього, про його постать, обличчя. Пані Каре-Ламадон, яка мала багато знайомих офіцерів і могла дати присуд, як знавець, вважала його зовсім не поганим; вона навіть жалкувала, що він не француз, бо з нього був би такий гарний гусарин, за яким, певно, вганяло б усе жіноцтво.

Вернувшися додому, вони не знали, що далі робити. Через якісь дурниці вони навіть перекинулися образливими словами. Обід минув у мовчанці і тривав недовго, потім усі пішли спати, щоб якось ізгаяти час.

Другого дня, коли мандрівники посходилися вниз, на лицях їх була втома, на серці — гніт. Жінки неохоче говорили до Пампушки.

Задзвонили до церкви. Це мали бути хрестини. У товстухи була дитина, яку виховували селяни з Івето. Вона бачила її хіба що раз на рік й ніколи про неї не згадувала. Але думка про цю чужу дитину, що її зараз мали хрестити, сповнила її серце раптовою й жагучою ніжністю до своєї, і вона захотіла неодмінно бути на цій церемонії.

Тільки-но вона вийшла, всі ззирнулися між собою й поприсовували свої стільці ближче один до одного, бо розуміли добре, що треба ж урешті дійти якогось вирішення. Люазо спало на думку: а що, як запропонувати офіцерові затримати одну Пампушку, а решту — випустити.

Добродій Фоланві взявся знов за це доручення, але зараз таки повернувся вниз. Німець, добре знаючи людську натуру, прогнав його. Він мав намір затримувати всіх подорожан, доки буде вдоволено його бажання.

Тут виявила свою вульгарну натуру мадам Люазо:

— Не сидіти ж нам отут до самої смерті! Таж це ремество її, цієї лярви, — робити отаке з кожним мужчиною, і, на мою думку, вона й права не має відмовляти хай би кому. Уявіть собі: вона ж у Руані приймала всіх, хто їй траплявся, навіть фурманів! Так, мадам, — навіть фурмана з префектури! Я напевно це знаю, бо він купує у нас вино. І зараз, коли йдеться про те, щоб визволити нас із цієї біди, вона маніжиться, оця шмаркота!.. Я навіть вважаю, що цей офіцер ще дуже добре поводиться. Йому вже, мабуть, давно нетерпеливиться, і, певна річ, він волів би краще котрусь із нас трьох. Таж ні, він задовольняється тою, яка належить усім чисто. Він поважає заміжніх жінок. Ви тільки подумайте, він тут господар. Досить йому сказати: «Я хочу» — і він зі своїми солдатами може взяти нас силою.

Легке тремтіння пройняло двох жінок. Очі гарненької мадам Каре-Ламадон заблищали, і вона трохи зблідла — так, наче вже почувала, що офіцер бере її силою.

Чоловіки, що розмовляли осторонь, підійшли до паній. Люазо, розлютований, був ладен віддати ворогові «цю негідницю», зв’язавши їй руки й ноги. Та граф, що в нього аж у трьох поколіннях предків були посли і який скидався на дипломата, був прихильником тактики хитрощів:

— Треба її прихилити до цього, — сказав він.

Тоді почали змовлятися.

Дами сіли тісніше, голоси притишились, і розмова стала загальною, бо кожен подавав свою думку. Проте все було цілком пристойно. Особливо дами вишукували найделікатніших виразів і витончених чарівних зворотів, коли говорилось про наймасніші речі. Стороння особа нічогісінько тут не зрозуміла б, настільки обережно добирали висловів. Але тонкий шар соромливості, що є панциром для кожної світської дами, покриває тільки зовні, — тому вони просто розцвітали від цієї скоромної пригоди, шалено забавлялися в душі, почуваючи себе у своїй стихії й зготовлюючи любов з похітливістю того кухаря-ласуна, що готує їжу для другого.

Веселий настрій вернувся сам собою — такою втішною здавалася їм урешті ця історія. Граф і собі жартував, і трохи навіть ризиковано, але так влучно, що не можна було не сміятись. Люазо також пустив кілька сороміцьких, уже грубіших, дотепів, та ніхто не образився; запанувала думка, брутально висловлена його дружиною: «Раз що це ремество її, цієї дівки, чому ж вона відмовляє саме цьому одному?» А мила мадам Каре-Ламадон, здавалося, навіть думала про те, що на Пампущиному місці вона б відмовила комусь іншому, аніж офіцерові.

Змовники довго обговорювали тактику облоги, наче справа йшла про фортецю. Умовилися, яку роль кожний буде відігравати, на які аргументи спиратися, до яких маневрів удаватися. Було встановлено план атаки, несподіваних нападів і хитрощів, які примусять цю живу цитадель здатися ворогові.

Один лишень Корнюде тримався осторонь, не беручи зовсім участі в змові.

Всі ж увагу свою так глибоко віддали цьому, що й незчулися, як увійшла Пампушка. Але граф стиха шепнув: «Чшш», і всі підвели очі. Вона стояла перед ними. Всі раптом змовкли. Сталося деяке замішання, і зразу не здобулися, що їй сказати. Графиня, вихована більш за інших лукавством салонів, запитала:

— Що, цікаво було на тих хрестинах?

Товстуха, ще зворушена обрядом, описала все: осіб, пози і навіть церкву.

— Це ж так добре часом помолитися, — додала вона.

До сніданку задовольнялися з того, що були чемні з нею, аби збільшити її довіру та добитися послуху.

А лише сіли до столу, почались підступи під неї. Спершу йшла розмова взагалі про самопожертви. Наводили стародавні приклади: Юдіти й Олоферна,{11} потім — без жодної рації — Лукреції та Секста,{12} Клеопатри,{13} що перепускали через свою постіль всіх ворожих воєначальників, обертаючи їх у своїх слухняних невільників. Було навіть розказано про розквітлу в уяві цих неосвічених мільйонерів зовсім фантастичну історію, ніби громадянки Рима ходили в Капую й там присипляли у своїх обіймах Ганнібала,{14} його отаманів та загони найнятих солдатів. Потім перелічили всіх жінок, які стримували завойовників, роблячи зі свого тіла поле для баталій, спосіб володарювати, знаряддя, щоб героїчними пестощами своїми скорити гидких і ненависних людей, жертвуючи своєю чеснотою для помсти й самозречення.

Говорили навіть, у затушкованих висловах, про ту з відомої сім’ї англійку, яка прищепила собі жахливу й заразливу хворобу, щоб передати її Бонапартові, котрого дивом тільки врятувала раптова слабість у хвилину фатального рандеву.

І про все це розповідали стримано й пристойно; лише іноді виявлявся штучний захват, розрахований, власне, на те, щоб викликати бажання змагатися.

Врешті можна було подумати, що єдина роль жіноча на землі — це повсякчасна самопожертва, безнастанне віддавання себе на примхи солдатські.

Обидві черниці, заглиблені в думках, здавалося, нічого не слухали. Пампушка мовчала.

Їй дали на роздуми цілий день. Але замість називати її «мадам», як це було досі, їй говорили чомусь просто «мадемуазель», так наче хотіли показати, що вона втратила пошану, яку мала раніше, і дати їй відчути її сороміцьке становище.

Коли подали бульйон, з’явився добродій Фоланві і повторив ту ж саму фразу:

— Прусський офіцер звелів запитати в мадемуазель Лизавети Руссе, чи не змінила вона ще своєї думки.

Пампушка сухо відповіла:

— Ні, добродію.

За обідом коаліція послабшала. В Люазо вихопилось зо три недоречних фрази. Кожен на всі лади силкувався вишукати нових прикладів, та нічого не знаходив, коли це графиня, можливо й без упередженої думки, а просто відчуваючи потребу вшанувати релігію, почала розпитувати у старшої черниці про подвиги з життя святих. Отже, багато святих доконували вчинки, які могли бути злочинними в наших очах; тільки церква радо прощає такі гріхи, коли діють їх для слави Божої або для блага ближніх. Це був могутній доказ, і графиня користалася з нього. І от тоді, — чи тому, що вони без слів розуміли одно одного, чи через ту притаєну догадливість, яка відзначає кожного, хто носить духовний одяг, чи просто з незрозуміння або з услужливого дурного розуму, — стара черниця змові цій принесла величезну підтримку, її вважали за соромливу, а вона виявила себе сміливою, балакучою, навіть жорстокою. Ця вже не вагалася перед казуїстичними заходами; її переконання були подібні до залізної штаби; її віра була завжди непохитна; її совість не мала сумнівів. Для неї була цілком природна Авраамова жертва, — і вона б негайно вбила батька та матір з наказу неба; і ніщо, на її думку, не може розгнівати Господа, коли намір похвальний. Графиня, використовуючи святий авторитет своєї несподіваної співучасниці, примусила її зробити ніби навчальний переказ цієї відомої моралі: «Намір освячує засоби».

Графиня запитала в неї:

— Виходить, на вашу думку, сестро моя, що Бог попускає все й дарує всякий вчинок, аби мотив був чистий?

— Хіба можуть бути сумніви? Вчинок, сам по собі гідний осуду, часто заслуговує на похвалу заради думки, що натхнула його.

Отак вони все гомоніли, розгадуючи волю Бога, упереджаючи його ухвали й примушуючи його цікавитися справами, що, власне, аж ніскільки його не торкалися.

Усе це подавалося дипломатично, обережно, стримано. Але кожне слово святої в каптурі діви робило проломину в обурливім опорі куртизанки. Далі, ухиляючись од теми, жінка з чотками говорила про монастирі свого ордену, про свою начальницю, про себе та про свою милу сусідку, дорогу сестрицю громади святого Нисефора. Їх викликали в Гавр до шпиталю доглядати солдатів, хворих на віспу. Вона розповідала про цих нещасних, детально змальовуючи їхню хворобу. І тому, що їх затримали в дорозі з примхи цього пруссака, могло перемерти багато французів, яких вони, можливо, врятували б. А ходити коло хворих у військових шпиталях — це її фах; вона була в Криму, в Італії, в Австрії, і з розповіді її про ці походи несподівано виявилося, що вона одна з тих войовничих черниць, які ніби й створені на те, щоб іти за військом, підбирати в розпалі бою поранених на полях і краще за командира стримувати непокірних вояків; то була справжня полкова сестра, а її рябе, подзьобане віспою обличчя становило символ тих спустошень, що чинить війна.

Після неї ніхто нічого не сказав: остільки, здавалося, був сильний ефект.

По обіді зараз же всі швидко порозходились по своїх кімнатах і другого дня зійшлися досить пізно.

Сніданок пройшов тихо. Треба було дати час, щоб зерно, посіяне напередодні, проросло й зростило плоди.

По сніданку графиня запропонувала пройтися; граф, як умовилися, дав руку Пампушці й пішов з нею позад усіх.

Він заговорив до неї тим отецьким, фамільярним, трохи зневажливим тоном, якого солідні люди вживають у розмові з такими дівчатами, — називаючи її «моя дорога дитино» і звертаючись до неї з височини свого соціального стану й своєї незаперечної чесноти. І зразу ж він приступив до самої суті справи:

— Виходить, ви вважаєте за краще залишити нас тут, наражаючи, як і саму себе, на всякі насильства в разі поразки прусського війська, ніж погодитись на ту маленьку ласку, яку ви так часто виявляли за свого життя?

Пампушка нічого не відповіла.

Він брався вплинути на неї ніжністю, доказами, збудити її почутливість. Він зумів триматися графом і в той же час виказував чемність, облесливість, правив компліменти. Він вихваляв послугу, яку вона могла б їм зробити, говорив про їхню вдячність; потім, раптом звеселілий, звернувся до неї на «ти»:

— І ти знаєш, моя мила, після цього пруссак міг би похвалитись, що поласував такою славною дівчиною, яких не багато знайдеться в його країні.

Пампушка не відповіла й тут же нагнала компанію.

Вернувшись додому, вона пішла до себе й більше не з’являлася. Тривога дійшла краю. Що-то вона зробить? Скільки-то буде мороки, якщо вона огинатиметься?

Настала пора обідати; ждали її даремне. Увійшов добродій Фоланві й оголосив, що мадемуазель Руссе погано себе почуває й просить сідати до столу без неї. Всі нащулили вуха. Граф підійшов до хазяїна й тихо спитав:

— Ну що, йде?

— Атож.

З чемності граф не сказав нічого своїм супутникам, лиш злегка кивнув до них головою. Враз усі полегшено зітхнули й повеселішали. Люазо закричав:

— Трам-тарарам! Плачу за шампанське, якщо воно знайдеться в цьому домі.

Аж млость ударила пані Люазо, коли хазяїн повернувся з чотирма пляшками в руках. Зразу всі стали компанійськими та гомінливими; живорадісність сповнила серця. Граф наче допіру помітив усю принадність пані Каре-Ламадон, а фабрикант почав залицятися до графині. Розмова точилася жваво, заграла жартами й дотепами.

Нараз Люазо з занепокоєним обличчям, піднявши догори руки, загаласував:

— Тихо!

Усі, здивовані, мало не перелякані, замовкли. Тоді він налагодився слухати і, давши руками знак «чшш!», підвів очі на стелю, прислухався і сказав спокійно:

— Не турбуйтеся, все йде гаразд.

Ніхто й навзнаки не давав, що зрозумів, та скоро посмішка пройшла по всіх лицях.

За чверть години він знову повторив жарт і повторював його за вечір не раз; він удавав, наче звертається до когось із горішнього поверху й давав йому двозначні поради, взяті із своїх комівояжерських дотепів. Часом він прибирав сумовитого вигляду, зітхаючи: «Бідна дівчина»; або з лютим виглядом бурмотів крізь зуби: «Диви, от проклятущий пруссак!» Іноді, коли ніхто вже про це не думав, він кілька разів вигукував тремтячим голосом: «Доволі! Доволі!» — і додавав ніби про себе: «Аби нам хоч побачити її ще; коли б отой негідник її не заморив!»

І хоча ці жарти були вбогого смаку, вони, проте, забавляли і нікогісінько не ображали, бо обурення завжди залежить від оточення, а круг них атмосфера все більш насичувалася гривуазними думками.

За десертом навіть самі дами почали закидати стримані дотепні натяки. Очі всім блищали; випили чимало. Граф, що зберіг величну поважність навіть тоді, коли всі дозволяли собі вільність, порівняв їхнє становище із скінченням зимівлі на полюсі, а їхнє почуття з радістю моряків розбитого корабля, коли вони бачать, що дорога на південь одкрита. Дотеп усім сподобався.

Люазо так розходився, що підвівся з келихом шампанського в руці:

— Я п’ю за наше визволення!

Всі повставали й підхопили його клич. Навіть обидві богочестиві сестри, з настирливого прохання дам, погодились пригубити це піняве вино, якого вони ніде не куштували. Вони заявили, що воно нагадує цитринаду, тільки делікатніше на смак.

Люазо підбив підсумок:

— Шкода, що немає піаніно, а то можна було б ушкварити кадриль.

Корнюде не сказав жодного слова, не ворухнувся; здавалося, що, затоплений у глибоких думках, він іноді обурено поскубував свою довгу бороду, наче хтів її зробити ще довшою. Десь опівночі, коли вже мали розходитися, Люазо, заточуючись, підійшов до нього, ляснув його ні сіло ні впало по животі й мовив, похитуючись:

— Щось-то ви невеселі сьогодні, громадянине; все мовчите.

Але Корнюде швидко підняв голову й, окинувши присутніх блискавичним і грізним поглядом, сказав:

— А я вам усім заявляю, що ви вчинили паскудство!

Він устав, підійшов до дверей, проказав іще раз: «Паскудство» — і вийшов.

Усіх наче в холод кинуло. Спантеличеному Люазо стало ніяково, але до нього швидко вернулася самовпевненість, і він зареготав:

— Надто зелений, голубчику, надто зелений.

Через те, що його не зрозуміли, він розповів про «таємниці коридора». Пролунав вибух веселого сміху. Дами тішилися й сміялися мов божевільні. Граф і пан Каре-Ламадон сміялися до сліз. Вони не могли повірити.

— Як? Ви певні? Він хотів…

— Я ж вам кажу, що бачив його.

— І вона відмовила?

— Бо пруссак був у суміжній кімнаті.

— Не може бути!

— Присягаюсь!

Граф душився від сміху. Фабрикант тримався за живіт обома руками. Люазо вів далі:

— Після цього, розумієте, йому й нітрохи не весело в сьогоднішній вечір.

І всі троє реготалися до болю, аж кашляли.

На тім і розійшлися. Тільки мадам Люазо, що була жалкóю, як кропива, зауважила своєму чоловікові, коли вони лягали спати, що «ця злюка», маленька Каре-Ламадон, сміялася вимушено:

— Знаєш, коли жінка не тямиться від мундира, їй усе одно, чи то буде француз, чи пруссак, — слово честі.

І цілу ніч у темряві коридора лунало ніби якесь тремтіння, ледве помітний, легкий шелест, подібний до подиху вітру, обережне ступання босими ногами, ледве чутне поскрипування. Нічліжани позасинали, напевно, зовсім пізно, бо пасмуги світла довго виднілися під дверима. Все це — від шампанського: воно, кажуть, порушує спокійний сон.

Другого дня сніг сліпучо сяяв під ясним зимовим сонцем. Диліжанс, нарешті запряжений, чекав біля дверей; а зграя білих голубів, надутих у своїм густім пір’ї, з рожевими, відміченими посередині чорною цяткою очима, велично походжала попід ногами у шести коней і розгрібала теплий гній, щоб знайти покорму.

Фурман, закутаний у свій овечий кожух, сидів на передку й палив люльку, а радісні пасажири швидко вкладали речі й харчі на дорогу.

Чекали тільки на Пампушку. Нарешті вона з’явилася.

Вона була трохи збентежена й засоромлена і несміло наблизилась до своїх супутників, але вони всі, як один, відвернулись од неї, наче й не помітили її. Граф поважно дав руку дружині, щоб відвести її од нечистого сусідства.

Товстуха остовпіла й спинилася; потім, зібравши всю свою мужність, звернулась до фабрикантової жінки й скромно прошепотіла:

— Добридень, мадам.

Та ледве кивнула їй зневажливо головою, озирнувши її поглядом ображеної доброчесності. Кожен удавав, немов чимось заклопотаний, і всі цурались її, наче вона принесла якусь заразу у своїх спідницях. Потім поспішали до диліжанса, куди вона ввійшла остання і вмостилася на те саме місце, що на початку подорожі.

Її, здавалося, вже не помічали і навіть не впізнавали; а мадам Люазо, з обуренням дивлячись на неї здаля, сказала півголосом своєму чоловікові:

— Щастя моє, що я не поруч із нею.

Тяжка карета рушила, і подорож тривала далі.

Спершу всі мовчали. Пампушка не насмілювалася підвести очей. Вона відчувала водночас і обурення проти всіх своїх сусідів, і презирство до себе, що поступилася й забруднила себе поцілунками пруссака, в обійми якого її так зрадливо кинули.

Але графиня, звертаючись до мадам Каре-Ламадон, перервала, нарешті, це тяжке мовчання:

— Ви, напевно, знайомі з мадам д’Етрель?

— Так, це моя приятелька.

— Яка мила жінка!

— Чарівна! Насправді виборна натура; до того освічена й артистка з голови до ніг; чудово співає й малює досконало.

Фабрикант розмовляв з графом, і крізь деренчання вікон іноді проривалися слова: «купон, пайка, премія, термін».

Люазо, що захопив у корчмі стареньку колоду карт, засмальцьованих за п’ять років совгання ними на погано витертих столах, грав з дружиною в безик.

Черниці піднесли довгі чотки, що висіли у них коло пояса, воднораз перехрестилися, й раптом їхні губи швидко заворушилися, все поспішаючи й поспішаючи та прискорюючи своє нерозбірливе шепотіння — так наче вони молилися наввипередки; коли-не-коли вони цілували якісь медальйони, знову хрестилися й знов починали бубоніти хутко й безперестанку.

Корнюде нерухомо сидів і роздумував.

Після трьох годин дороги Люазо склав карти.

— Я вже виголоднівся, — сказав він.

Його дружина розвинула пакунок і дістала відтіля шматок холодної телятини. Вона акуратно накраяла її тоненькими твердими скибочками, і вони вдвох заходилися їсти.

— А чи не зробити це саме й нам? — сказала графиня.

З нею погодились, і вона розпакувала провізію, зготовлену на дві сім’ї. То був один з тих довгуватих полумисків, що мають покришку із фаянсовим зайчиком, щоб позначити, що під нею є справжній заячий паштет, різні ковбаси, в яких білі жилки сала перемежалися з темною дичиною й іншим дрібно посіченим м’ясом. На куску швейцарського сиру, загорнутого в газету, видніло слово: «Пригоди», відбите на його маслистій поверхні.

Черниці розвинули кільце ковбаси, що пахла часником; а Корнюде, засунувши обидві руки разом у широкі кишені свого подорожнього пальто, з одної витягнув чотири твердих яйця, а з другої — шкоринку хліба. Він обідрав шкаралупу, кинув її собі під ноги в солому й почав кусати яйце, так що кришки сипалися на його велику бороду і жовтіли на ній, як зірки.

У поквапу й тривозі раптового пробудження Пампушка не встигла подбати про їжу; і тепер, розлютована, спересердя важко дихаючи, вона дивилася на всіх оцих людей, що спокійнісінько їли. Одразу був її охопив бурхливий гнів і вона розімкнула рота, щоб викласти їм усе навпростець у лайці, готовій зірватися їй з уст, але не змогла говорити, так роздратування душило її.

Ніхто на неї не дивився, ніхто й не думав про неї. Вона відчувала, що тоне в презирстві цих чесних падлюк, які спершу жертвували нею, а потім кинули, наче брудну й нікчемну річ. Тут їй пригадався великий кошик, повний всіляких смачних наїдків, які вони так жадібно зжерли, її двоє ситих, залитих холодцем курчат, її паштет, грушки, чотири пляшки бордо; і злість її враз обірвалася, як рветься туго натягнена шворка, — вона почувала, що от-от заплаче. Вона зробила величезне зусилля, напружилась, ковтала сльози, як дитина, та вони все підступали до її очей, виблискуючи на віях, — і раптом дві великі сльози скотилися з очей і тихо капнули на її щоки. Услід за ними потекли інші, вже швидше, наче краплі води, що просякають крізь скелю, і рівномірно падали на її пишні опуклі груди. Вона сиділа випростана, з зосередженим поглядом, з лицем блідим та суворим, сподіваючись, що ніхто не зверне уваги.

Але графиня помітила і знаком показала своєму чоловікові. Він знизнув плечима, наче говорив: «Що ж робити, я не винен». Мадам Люазо з глухою усмішкою й виглядом переможниці промурмотала:

— Вона оплакує своє безчестя.

Дві побожні сестри, завинувши в папір рештки своєї ковбаси, почали знов молитися.

Тоді Корнюде, перетравлюючи з’їдені яйця, витягнув свої довгі ноги під лавку навпроти, вивернувся, склав руки навхрест, усміхнувся, наче людина, що надумала, як добре пожартувати, і почав висвистувати «Марсельєзу».

Усі спохмурніли. Народна пісня, очевидно, була не до вподоби його сусідам. Вони стали нервовими, роздратованими і мали такий вигляд, наче готові були скавуліти, як собаки, що почули катеринку. Він це помітив і вже не вгавав. Іноді навіть півголосом наспівував слова:

Любов священна до вітчизни,
Дай силу мститися рукам!
Свободо люба, в битви грізні
Шляхи торуй захисникам![2]
Їхали швидше, бо сніг став твердіший; і до самого Дьєппа, увесь довгий та нудний час подорожі, на вибоях, спершу в сутінках ночі, потім у глибокій темряві карети, він з жорстокою впертістю монотонне й мстиво висвистував далі, примушуючи потомлених і доведених до розпачу пасажирів від початку й до кінця слухати його пісню і згадувати такт за тактом кожне її слово.

А Пампушка плакала; іноді в імлу між двох куплетів вривалося ридання, якого вона не могла стримати.

Примітки

1

Гра слів «L’oiseau vole» — птиця літає, «Loiseau vole» — Люазо краде.

(обратно)

2

Переклад Миколи Вороного.

(обратно)

Коментарі

1

Коли героїчною обороною вславилося їхнє місто… — Руан не раз боронився проти різних завойовників: і в 1174 р., і в 1418 р., і в 1593 р. У своїй історії місто переходило від французів до англійців і навпаки. (Тут і далі приміт. Кіри Шахової).

(обратно)

2

…член генеральної ради. — Адміністративно територія Франції поділена на департаменти, в основі яких лежать області, що склалися історично. Керує департаментом префект і обрана населенням генеральна рада.

(обратно)

3

…репрезентував партію орлеаністів… — одна з трьох монархічних партій, що існували на той час у Франції: легітимісти, прибічники повалених революцією 1830 р. Бурбонів, орлеаністи — прихильники «короля-буржуа» Луї-Філіппа Орлеанського, який зрікся трону в 1848 р., і бонапартисти, що поширили культ Наполеона Бонапарта і на його родичів, зокрема імператора Луї-Наполеона («Наполеона — маленького»).

(обратно)

4

«Pater» і «Avе» — «Отче наш», «Богородиця» — молитви латиною в католицькому богослужінні.

(обратно)

5

Четвертого вересня. — У цей день 1870 р. в Парижі почалося революційне повстання як відгук на поразку під Седаном французького війська під орудою Луї Наполеона (Наполеона III) у битві проти пруссаків.

(обратно)

6

Танталові муки — муки від голоду та спраги. На них боги, за грецьким міфом, засудили царя Лідії Тантала, який почастував їх тілом власного сина.

(обратно)

7

Рубікон — річка, яка відділяла за часів римської республіки Італію від Галлії. Цезар на чолі римського війська перейшов цей кордон, чим порушив республіканський закон. Відтоді вислів «перейти Рубікон» має метафоричне значення — зробити зухвало рішучий крок в якійсь справі.

(обратно)

8

Баденге. — У 1840 році небіж Бонапарта Луї — Наполеон зробив спробу захопити владу, скинути з трону Луї-Філіппа. Переворот не вдався, і майбутнього Наполеона III ув’язнили в замку Гам, з якого в 1846 р. він утік, переодягнений в одежу муляра на прізвище Баденге. Пізніше супротивники називали непопулярного Луї-Філіппа різними глузливими прізвиськами, зокрема і Баденге.

(обратно)

9

Дю-Гесклен (1320–1380) — феодальний володар, що успішно воював проти англійців і очистив землі Франції від розбійників та мародерів.

(обратно)

10

Жанна д’Арк (прибл. 1412–1431) — селянська дівчина, національна героїня Франції, яка, охоплена релігійним і патріотичним запалом, очолила французьке військо і перемогла загарбників-англійців. Вороги звели на неї наклепи, і дівчину-героїню спалили на багатті як єретичку. В 1920 році канонізована католицькою церквою.

(обратно)

11

Юдіта (Юдіф) — персонаж Старого Заповіту, єврейська молода вдовиця-красуня. Щоб врятувати своє місто Ветилуй від війська царя Навуходоносора, йде до табору ворогів, спокушає своєю красою полководця ассирійців Олоферна і під час учти з ним вбиває сп’янілого чоловіка його ж мечем, відрубавши йому голову.

(обратно)

12

Лукреція та Секст. — Римську аристократку Лукрецію зґвалтував син царя Тарквіні Гордого (VI ст. до н. е.) Секст. Не витримавши наруги, шляхетна Лукреція закололася кинджалом. Вона стала символом жіночої цноти і гордості.

(обратно)

13

Клеопатра — походила з останньої єгипетської правлячої династії Птолемеїв, панувала в Єгипті, який в той час перетворився на римську колонію. Відома своєю красою і розумом. Була коханкою Юлія Цезаря, потім дружиною римського намісника в Єгипті Марка Антонія. Коли спроба повернути країні незалежність не вдалася, а Марк Антоній загинув, Клеопатра наклала на себе руки.

(обратно)

14

Ганнібал — уславлений карфагенський полководець III ст. до н. е. Воював проти Риму так успішно, що його війська через Альпи вдерлися на територію римської республіки і здобули кілька гучних перемог у 218–216 роках, загрожуючи самому існуванню держави на Апеннінах.

(обратно)

Оглавление

  • *** Примечания ***