Книгу повернув українському читачеві бібліограф
Микола КОВАЛЬЧУК (2014).
У2
О-39
«Країна інкурів» і «Як ми шукали скарб» - дві повісті Олексія Огульчанського. Вони різні й близькі між собою. Різні за змістом: в одній ідеться про далекі доісторичні часи, інша розповідає про наших юних краєзнавців. Різні вони й стилем: про давніх інкурів автор розповідає в традиційному серйозному тоні історичних повістей, про юних краєзнавців говорить з усміхом, з теплим, задушевним гумором.
А спільні ці повісті місцем подій: обидві про Приазовщину - давню й сьогоднішню. Обидві мають гострий динамічний сюжет.
Художник Олександр Ларін
Для середнього шкільного віку
Редактор Л. Т. Василенко. Художній редактор М. С. Пшінка. Технічний редактор Ф. Н. Резник. Коректори В. В. Богаєв ський, З. I. Калиниченко. Здано на виробництво 24. XII. 1970 р. Підписано до друку 12. II. 1971 р. Формат 70Х 901/32. Папір № 1. Фіз. друк. арк. 6,25. Обл.-вид. арк. 7,08. БФ № 24029. Умовн. друк. арк. 7.31. Тираж 30 000. Зам. 22. Ціна 24 коп. Видавництво «Веселка», Київ, Кірова, 34. Друкоофсетна фабрика «Атлас» Комітету по пресі при Раді Міністрів УРСР. Львів, Зелена, 20.
7 – 6 – 3
687–71М
Знахідка в синій могилі
(Замість пролога)
Зацікавленість археологів Синьою могилою виникла несподівано. На одній нараді в нашому інституті науковці виступили з гіпотезою, що приазовська Синя могила буцімто є ключем, який дозволить розгадати таємницю щойно відкритої культури прадавніх людей. Сліди цієї культури знайдено в напівзруйнованих печерах на березі степової річки, що протікає в скелястому урочищі. Тут на стінах і стелі печер знайшли загадкові малюнки первісних художників. Нікому ще не доводилося натрапляти в наших краях на щось подібне. А тому археологи виявили пильну увагу до цієї знахідки. Про неї почали писати на сторінках часописів; висловлювались усілякі здогади, припущення, але все те було малопереконливе, як то кажуть, шите білими нитками. Бракувало додаткових матеріалів для аргументації отих припущень.
Якось мені теж довелося побувати в тому урочищі й побачити наскельні малюнки. Я не фахівець з епіграфіки, науки про стародавні написи та малюнки на камені, і тому мені
важко було судити про побачене. Проте в одній печері мою увагу привернув досить одноманітний і з першого погляду нецікавий малюнок. То були довгі хвилясті рисочки, перетнуті коротенькими. І диво! Що довше я вдивлявся в оті нудні сплетіння рисок, то загадковішими вони здавалися мені... Ні, не безглуздими видавалися вони мені, а сповненими глибокого й цікавого змісту.
«Може, ці рисочки розповідають про чиєсь життя? - несподівано майнула в моїй голові думка. - І про життя складне, а то й трагічне...»
Від такого сміливого здогаду я аж отетерів. Що? Розповідь про чиєсь життя? Та чи ж вільний я робити таке припущення? Що я тямлю в наскельних малюнках? Витлумачувати їх - то не мій фах. Це клопіт інших людей.
Щоб не глузували з мене знавці епіграфіки, я, певна річ, нікому не сказав жодного слова про свої міркування щодо малюнків.
І ось, на думку вчених, тепер Синя могила (саме вона!) мала відповісти на важливе запитання: які люди заселяли долину колись могутньої і повноводої річки та про що розповідали малюнки первісних художників?..
Добре пам’ятаю, як на тій нараді було вирішено провести археологічні розкопки Синьої могили. Очолити експедицію повинен був досвідчений археолог. Одначе сталося так, що в день від’їзду в Приазов’я начальник несподівано захворів. Тоді директор інституту, хоч я навіть і не входив до складу експедиції, викликав мене й поклав на мене цю місію. Сам певно не знаю чому, але я зрадів цьому призначенню. Можливо, причиною моєї радості було те, що в дитинстві я мріяв заглянути в таємницю Синьої могили, а може, й просто мені захотілося побувати в рідних степах. Адже тут, біля цієї прадавньої могили на стрімкому березі ласкавого південного моря промайнуло моє безтурботне дитинство. Ще відтоді я полюбив цей куточок приморського степу, хоча й здавалося - за що його любити? Безкрайня й одноманітна рівнина... По весні сюди навідується лютий суховій - східний вітрисько-левант. Він здіймає хмари пилюки, і ці руді хмари заступають сонце, а вся рівнина тоді занурюється у зловісну пітьму. Влітку сонце часто випалює трави, а земля від неймовірної спеки тріскається, як руки хлібороба у час гарячих польових робіт.
І все ж я любив оцю неосяжну рівнину! Нестримну любов до степу у спадок лишив мені батько - колгоспний агроном. Це він навчив мене по-справжньому бачити степ, розуміти його мову, його пісні, його гнів і його радощі. Це батько мій навчив мене цінувати степові багатства і, звичайно, не тільки безкрайні поля пшениці, кукурудзи та золотавих соняшників, а й багату, казково-барвисту історію степу. На цій безмежній рівнині старий шлях, кожен яр, кожна степова могила - примітні, і старі степовики охоче розповідають про них чудові легенди. Ой, скільки тих пісень-легенд довелося мені почути, коли я бігав босоногим хлопчаком, і найбільше їх було про нашу Синю могилу. Я тепер майже певен того, що оті оповіді срібновусих хліборобів і спонукали мене врешті-решт стати археологом... Давно я вже не був у рідних краях, усе бракувало часу - то вчився, то на розкопки їздив, далекі й близькі. І ось маєш - нагода.
Збирався я не довго, і того ж дня наш невеличкий загін археологів прибув до радгоспного селища. Хатини, в якій я народився, вже не було, а там, де колись юрмилися кілька хаток степового хутірця, виросло селище приазовських хліборобів. Тепер це була центральна садиба великого зернового радгоспу, як і належить, з новим клубом, крамницею, перукарнею і лазнею. Я оселився в невеличкій кімнатці селищного готелю. З її вікна було видно знайомі обриси Синьої могили. Вона й тепер, як колись у дитинстві, гордо височіла над рівниною, даючи притулок степовим орлам. Пам’ятаю, як тоді тривожно стислося моє серце: я мав зрівняти цей прадавній горб, цю священну пам’ять далеких віків...
Другого дня вранці наша експедиція зібралася на маківці Синьої могили. Навкруги панував дивовижний спокій, і здавалося, що степ ще дрімав.
Ми довго милувалися чудовим ранком, і це був останній ранок Синьої могили. Останній...
А потім якось усі разом заговорили, заметушились, як це завжди буває в перші дні розкопок.
Вимірювання і фотографування «археологічного об’єкту», як тепер величали Синю могилу мої колеги, виконали за якусь годину, і тоді всі побачили на дорозі, що витікала з селища, рухливу сіру цятку, за якою волочився шлейф густої пилюки. Цятка швидко росла, і невдовзі ми могли розпізнати нашого «бойового» помічника - радгоспівського бульдозера. Машина, сердито гуркочучи, прямувала до нас. За кермом сидів засмаглий, як циган, парубійко, проте в чистому, модному береті. Вже на маківці могили заглушивши мотора, він скочив на землю і блазнювато, двома пальцями здійнявши над головою берета, голосно відрапортував:
- Прибув! Доброго ранку! - і, дещо помовчавши, додав: - Будьмо знайомі. Тимко - тутешній бульдозерист!
Мимохіть усі посміхнулися. Тимко був людиною вельми діловитою й одразу ж почав причепливо оглядати «робочий майданчик» так він охрестив оцей стародавній пам’ятник. Я дивився на хлопця, і мені здавалося, що все він робив якось по-буденному, ніби готувався не стародавній могильник розкривати, а мав рити звичайнісіньку канаву для кукурудзяного силосу. Мене, правду казати, вразило зневажливе ставлення Тимка до пам’ятника давнини, що його насипали своїми руками наші далекі-далекі предки... Але я змовчав.
Потому, як хлопець кілька разів кроками в усіх напрямках виміряв «шапку» могили, він досить байдуже кинув:
- Дозвольте почати!..
- Починай, Тимку, - мовив я похмуро і поспіхом зійшов до підніжжя, куди вже спустилися мої колеги.
Загуркотів мотор, і блискучий ніж бульдозера зняв першу «стружку» насипу.
Довго я стояв біля могили стежачи, як механічне чудо двадцятого століття спритно руйнувало стародавній насип. До вечора Синя могила втратила свій величний вигляд, осунулася, стала приземкуватою і безформною. На четвертий день Синьої могили взагалі не стало. Навкруги були тільки купи рудої землі. Вже під штучним насипом у материкових відкладах ми виявили нечіткі обриси ями. Там була похована людина, на честь якої у сиву давнину люди насипали цю величезну купу землі.
Тимко попрощався і поїхав на своєму землериї в селище... Ми ж повинні були дізнатися, хто похований тут, на приморському березі. Це важка, але надзвичайно цікава робота. Тепер доводилося працювати не лопатами та кайлами, а ножиками, шкрябачками та щіточками. Спочатку нам довелося зняти майже метровий шар чорнозему, яким була засипана яма, потім показався білий, схожий на картон прошарок. Це могла бути лише морська трава-зостера, або, як її називають жителі приморських сіл, - камка. Справжня вічна трава! Тільки камка може пролежати під землею багато століть і не згнити. Нам уже доводилося стрічати її в старовинних могилах. Морська трава від часу лише знебарвлюється, стає зовсім білою, але тлінню не піддається.
Під товстим прошарком вічної трави було поховання.
Тремтливими від хвилювання руками ми зняли ту траву, і перед нами постала таємниця таємниць Синьої могили. Нас охопив дивний трепет, як те завжди буває, коли доводиться вперше бачити речі, покладені людьми тисячоліття тому. Подумати тільки - тисячоліття минули відтоді, як у цю яму на березі моря поклали небіжчика!
Гранично обережно мої помічники зчистили із скелета і речей, що знайшли поряд, землю, і тільки тоді ми змогли оглянути все до найменших дрібниць.
Спочатку ми трохи розчарувалися. Подумати тільки, під таким грандіозним земляним насипом, яким вшановували лише уславлених скіфських царів, була похована невеличка на зріст жінка. Померлу поклали на правий бік і підігнули ноги. Здавалося, вона спала. Своєрідним простирадлом їй правив товстий шар білої глини. Кістки скелету були яскраво-червоні від того, що тіло небіжчиці притрусили тертою охрою. Жінка померла не своєю смертю, бо череп її було розтрощено. І сталося це, коли їй минуло не більше двадцяти п’яти років. Пам’ятаю, тоді я звернув увагу на кисті рук. У жінки, напевно, були дужі руки з довгими пальцями.
В узголів’ї померлої лежав брунатного кольору горщик з кістками якогось маленького птаха. Це, певно, залишки їжі, яку поклали небіжчиці. На шиї було намисто з вовчих зубів. Коло правиці лежав крем’яний до решти затуплений різець. А поруч із різцем - невеличкий глиняний бичок, напевне, тур. Поховання видавалося звичайним - такі речі завжди знаходять у наших могильниках. От хіба що отой бичок... Але сушити голову над «отим бичком» нам не довелося, бо тут ми побачили таке, що вкрай спантеличило нас. У маленькій ямці біля самісінької голови похованої покоївся золотий дзвіночок. З щирого золота! Крем’яний ніж і золото! Адже це різні епохи! Як поєдналися вони! Тут було над чим помізкувати. Та ще під шаром білої глини, на якій лежав кістяк, знайшли пазури величезного печерного ведмедя: небіжчицю чомусь поховали на ведмежій шкурі. Поховання досить загадкове. Не випадало нам знаходити такого.
До селища поверталися, коли сонце вже потонуло в золотавому морі. Швидко сутеніло. На селищній вулиці засвітилися ліхтарі. Тут панувало незвичайне пожвавлення. Я пригадав, що сьогодні субота, і в клубі мав відбутися концерт. Приїхали з міста артисти, а для степовиків це свято.
Співробітники внесли знайдені речі до моєї кімнати, поставили усе на столі, а самі подалися на концерт. Мене теж кликали, та я відмовився, бо стомився за день та й хотілося побути на самоті, поміркувати над нашими знахідками.
Я умився, випив склянку міцного холодного чаю і, зручно вмостившись у кріслі біля столу, увімкнув настільну лампу. Мені кортіло ще раз оглянути скарби Синьої могили.
Почав я з горщика. Зроблений він був зі смаком, мав орнамент. Певно, зліпив його досвідчений майстер. Цікавий був і глиняний бичок, обпалений для міцності на вогні. На лобатій голові бичка стирчали коротенькі товсті ріжки, та ще добре збереглися вуглинки-очі.
Цього бичка досить довгий час носили, певно, у торбинці, бо надто вже він був зашмарований. Мені подумалося, що це міг бути талісман мисливця, оскільки тур найдужча степова тварина. Чому ж тоді цей талісман поклали в могилу молодої жінки, не могла ж вона бути прославленим мисливцем? Надійшла черга до крем’яного різця. Він був зовсім чорний і гладенький, як скло. Видно, багато попрацювали цим інструментом, коли так відполірували його. А як стерлося вістря! Мені чомусь уявлялися дужі руки небіжчиці, з отими довгими пальцями. Напевно, вони працювали цим інструментом. Але що робила жінка? Так крем’яний різець міг затупитися від твердого матеріалу, скажімо, від каменю, або ж пісковика. Так, саме пісковика! Але ж поблизу немає жодного камінчика! Тоді, де ж її господа була? Цікаво...
Наприкінці я взяв найзагадковішу річ - золотого дзвоника. Розглядав довго й уважно. Талановитий майстер зробив його. Навіть орнамент вирізав якийсь незвичайний - геометричний. Але де він жив, у якій країні? Цього я не міг сказати: витвором якої людської культури був дзвоник - я не знав. Звичайно, я не втримався і, піднісши його над головою, струсонув. Кімнату вмить сповнили напрочуд мелодійні звуки. Подумалось мені: якби змогла отак заговорити оця річ, дивовижну історію розповіла б вона людям двадцятого сторіччя про далекі часи. Але речі, як відомо, не говорять...
І я знову сховав знахідки в ящик. За вікном на той час усе стихло: певно, розпочався концерт. Я витяг з кишені свого годинника - стрілки показували чверть на десяту. Можна вже й спати вкладатися після такого важкого дня. Я щільно зачинив двері й кватирку, бо надто боявся комарів - більше ніж гадюк, хутенько розібрався й погасив лампу. Спав я тієї ночі неспокійно: уві сні все дзвенів-співав, як весняна пташка, отой золотий дзвоник.
На другий день, після закінчення розкопок Синьої могили, мої колеги повернулися до інституту, а я ще жив кілька днів у селищі. Мені треба було розрахуватися і за готель, і за харчі та оформити документи.
Через два дні і я залишив привітне селище хліборобів.
Як завжди, в інститут я прийшов за п’ять хвилин до дев’ятої. У себе в кімнаті взяв щоденника та схеми й фотографії про розкопки Синьої могили, що їх уже встигли виготувати мої колеги, і поспішив до директора інституту.
Василь Петрович, вже немолода людина з розкішною шевелюрою, був відомим археологом, спеціалістом у галузі античної культури Причорномор’я і культури скіфів. Зустрів він мене сердечно, потис руку і показав на крісло біля свого великого стола з безліччю різних речей античного часу. Щиро кажучи, це був не стіл, а скоріше музейна вітрина, між експонатами якої директорові відводилася невелика площа, де він тільки міг покласти свої руки.
Якийсь час ми сиділи мовчки. Василь Петрович уже знав про наші знахідки і встиг їх оглянути ще до мого повернення, а тепер тільки бігцем гортав документацію, що я приніс. Нарешті він пильно подивився на мене і, хитрувато примружившись, раптом запитав:
- Чи подобається вам, колего, розв’язувати вузлики?
- Дивлячись які, - ухильно відповів я, бо не міг так одразу вгадати, куди хилить директор. - Коли рибалиш, то, буває, зашморгнеться такий...
- Та ні, - посміхнувся мій співрозмовник, бо знав, що я затятий рибалка. - йдеться про серйозний вузлик, такий приміром, як Гордіїв1 ...
- Гордіїв? - не здавався я. - Складна річ... та все ж, якщо дозволите за методою Олександра Македонського...
- Знов ні, та метода застаріла, у тон мені мовив директор. - А тепер без жартів. Я маю на увазі археологічний вузлик... Ми тут порадилися й вирішили доручити саме вам помізкувати над проблемою скелястого урочища, тим паче, що вашій експедиції пощастило знайти в Синій могилі досить загадкові речі.
- Поховання жінки з Синьої могили справді цікаве, - погодився я, - але ж, на мою думку, цього далеко не досить, щоб...
- Розумію вас, - лагідно перебив мене директор. - Ось вам додаткові, так би мовити, ниточки, схопившись за які, ви подолаєте цей досить-таки складний вузлик і розкажете людям про події, що відбувалися в глибині віків на березі бурхливої річки. Без творчої фантазії тут, звичайно, не обійтися, - додав він і простяг мені портфеля. - Часом не обмежую... Хай щастить вам, колего!
На прощання ми потисли один одному руку, і я покинув директорового кабінета.
Уже в своїй службовій кімнаті я розкрив портфеля й виклав на стіл усе, що він містив. Першого я добув альбома з копіями малюнків, що їх виявили на стінах печер у скелястому урочищі. Так, цей документ міг прислужитися мені. Хоч я й бачив малюнки в оригіналі, але не всі вони до дрібниць лишилися в голові. Далі переді мною ліг звіт археологічної експедиції, що провадила розкопки степового стійбища мисливців кам’яного віку. І нарешті - коротенький лист-повідомлення юних краєзнавців з одного приазовського села. Оце й усе. Виходить, отих директорових «ниточок», за які я мав хапатися, було, як то кажуть, не так густо.
Але ж треба щось робити...
Я взяв звіт, і він одразу поглинув мою увагу.
Археологи коротко, по-діловому, розповідали про наслідки розкопок величезного стійбища первісних мисливців. На території того стійбища було знайдено звичайні житла-землянки, горщики, купи кісток тварин, на яких полювали мешканці стійбища. То були кістки турів, сайгаків, диких свиней, є між ними й кістки верблюдів. Серед стійбища науковці несподівано відкопали багато ям, у яких утримувалися протягом довгого часу степові хижаки, а поруч, в одній просторій землянці - «колекцію» черепів, що належали хижакам. Та найбільше мене зацікавила знахідка розбитого глиняного бичка -тура.
На фотографії, доданій до звіту, я побачив точнісіньку копію нашого глиняного бичка з Синьої могили... На думку археологів, своє стійбище мисливці залишили раптово. А чому саме, вони так і не дійшли висновку.
Далі я взяв лист юних краєзнавців. Вони сповіщали археологам, що у піщаному кар’єрі, недалеко від розкопаного стійбища, колгоспники знайшли якісь кам’яні уламки. Діти склеїли ті шматки і виявилось, що то була фігура коротконогого бика.
Отож, таких биків-турів зображували на стелях і на стінах печер кам’яного урочища, їх ліпили з глини південніше від розкопаного стійбища, на другому березі колись могутньої річки. Тільки там не знайшли жодної розбитої фігури (те я знав з інших джерел). І нарешті - такий бичок в Синій могилі.
Виходило, що всі ці знахідки були якось пов’язані між собою. Я по кілька разів перечитував документи і переглядав знахідки, і мені здалося, що завіса над таємницею віків поступово почала підніматися.
Розв’язуючи «археологічний вузлик», я мимоволі на деякий час переселився в інший світ й усе малював в уяві і стійбище мисливців, і людей, і широченну річку, і безмежну рівнину півдня далеких часів...
Згодом я вже чітко уявляв картину бурхливих подій, що відбувалися на обох берегах річки, знав імена своїх героїв, їх характери, але мені дечого бракувало. Це була деталь, дрібничка, та все ж вона мені була потрібна, як повітря. Я шукав ту дрібничку.
І тут мені згадалося, як у перший день розкопок Синьої могили наш Тимко-бульдозерист з її маківки зсунув своїм «лемешем» купу каміння і всякого сміття. Тоді я бігцем оглянув увесь той непотріб. Археологів узагалі те, що лежить зверху, не вельми цікавить, бо воно має значно пізніше походження, аніж предмет їхніх розкопок. Пригадалося, що тоді я примітив якусь непевної форми брилу пісковина, але не звернув на неї уваги - просто не до того було. Та мені тепер подумалось, що саме вона, ота брила, й могла бути тією деталлю!
Жаліти часу в таких випадках не доводиться, і я того ж дня поїхав у те приазовське селище.
Купу каміння я знайшов там, де її лишив Тимко місяць тому. Перегорнув її і - о, радість! - брила була в моїх руках. Так, це було те, чого мені бракувало: я тримав стилізовану фігуру тура. І вона колись стояла на маківці Синьої могили.
- Це Володар Степу, його зробив Кривий Оп! - вигукнув я, не тямлячи себе з радощів.
І коли б хто бачив мене тієї миті, то, певно, подумав би, що перед ним людина, яка раптом з’їхала з глузду.
Що за Володар Степу? Який Кривий Оп?
А радіти мені справді було з чого: ця .«дрібничка», ця деталь переконувала мене в тому, що я не помилився, що я правильно розв’язав «археологічного вузлика» і що тепер я маю право розповісти про події, що відбувалися тисячі років тому в приазовському степу...
НІЧНЕ ПОЛЮВАННЯ
...Вечоріло. Безкрайнім засніженим степом гуляв сирий, холодний вітер. Він по-вовчому завивав у колючих кущах терну. Степові проталини їжачились тогорічною травою і навдивовижу скидалися на розстелені шкури величезних тварин.
До самого небокраю степ і степ... Степ та вітер і сірі хмари, які швидко линули над рівниною.
Коли ж у вечірній імлі далекого небокраю потонуло сонце, вітер ущух, почав сипати мокрий лапатий сніг. Навколо запанувала тиша, і лише чувся шерхіт сніжинок, що вмощувалися на землю. Сніг сипав і сипав. Мовчазний, незатишний і промерзлий степ вкутувався в пухку ковдру. Ненадійна вже була ця ковдра! Ось-ось повіє вітер з-за Великого Озера, що ковтає щовечора сонце, і тоді боязко, як гієна, втече зима й розтане сніг.
Та що це? Раптом тишу порушили невиразні звуки, які з кожною хвилиною дужчали й дужчали, і здавалося, що знову насувається степовий ураган. І ось з темряви вихопились величезні волохаті потвори. Вони, як хвиля, котилися степом. Це було стадо степових велетнів - турів. Опустивши до землі голови з короткими товстими рогами, бики хропли і, розбризкуючи міцними ногами мокрий сніг, мчали кудись у нічну пітьму.
Хто налякав турів? Хто їх переслідує?
Вогонь гнав турів. Он там замиготіли рухливі вогники. Ще мить, і вже справжня вогненна лавина залила степ. При тому світлі можна було розгледіти бородатих людей, закутаних у звірині шкури. Вони бігли, розмахуючи палаючими головешками і довгими списами з широкими крем’яними наконечниками, щось кричали, а поруч мчали волохаті псюки.
Люди гналися за турами. Поміж переслідувачами вирізнявся ще молодий, але міцно скроєний патлань. Він біг у голові юрби, і його могутній голос, сповнений запалу, покривав і крики людей, і гавкіт собарні. Це був Прудконогий Сайгак, славетний мисливець і ватаг інкурів, тих самих, чиї землі сягали до Великого Озера, що кожного дня ковтало сонце.
Незабаром з нічної пітьми зіркі очі мисливців вихопили височенну, гостру, як зуби ремкаха - печерного ведмедя - скелю. Ще гучніше залунали їхні голоси: скоро кінець оцій гонитві, і тоді інкури понесуть у своє стійбище багату здобич. А там, дома, їх чекають голодні діти, жінки і ненаситні боги. Багато м’яса принесуть мисливці, всі будуть задоволені: і люди, і боги, і головне - Провісник волі богів, інкур Зоуго...
Стадо турів уже наближалося до скелі. Гнані людьми й найстрашнішим звіром - вогнем, тури не стишували свого бігу. Ось перші тварини вже порівнялися із скелею, і тієї ж миті вони щезли, неначе провалилися крізь землю. Лиш там, попереду, внизу, загуркотіло зрушене каміння і почулося глухе падіння важких, масивних тіл. Дике, болісне ревіння смертельно зранених турів, немов вихопившись із підземелля, розітнуло повітря. За першими тваринами у прірву покотилися ті, що зразу бігли за ними услід. Здавалося, немає такої сили, яка зупинила б оцю лавину приречених на загибель тварин.
І над людською юрбою вже залунав переможний клич...
Але ось раптом стадо зупинилось, певне, загіпнотизоване отим жахним ревінням своїх конаючих родичів. Тварини якусь мить стояли нерушно, а потім метушливо й незграбно почали повертати назад. Хмари списів полетіли в них. Люди ще дужче замахали палаючими головешками. Та неймовірний страх перед смертоносною безоднею, що стала на шляху, засліпив турів, зробив їх глухими й нечутливими до всього. Вони не бачили вже ні вогню, ні людей, не чули їхніх криків, не відчували болю, що його завдавали списи, кинуті людьми. І ось стадо, низько нахиливши рогаті голови, мчало на своїх переслідувачів. Величезні, горбаті потвори наближалися до людей, що той вітер. Уже зовсім близько їхнє важке, гаряче дихання. Люди, кидаючи у тварин палаючі головешки, розсипалися врізнобіч: тільки давши ошалілим тваринам дорогу, можна було врятувати власне життя. Цього навчилися люди з досвіду, цю мудрість вони перейняли у своїх батьків, дідів. Але ж собаки не знали тієї науки: гнані своїм невгасимим мисливським запалом, вони люто кинулися на ворога, що осмілився після ганебної втечі стати до бою...
Мисливцям пощастило звільнити дорогу турам. Лиш кілька інкурів не встигли за своїми товаришами. Ось величезний волохатий бик підхопив одного на свої могутні роги і, як пушинку, кинув над собою. Турові було байдуже, що буде далі з його ворогом, він не нападав, він сам рятувався від смерті й тільки прибрав того, хто заступив йому дорогу. А нещасний мисливець упав позад нього на сніг і тієї ж миті був розчавлений настиглими тваринами. Така ж доля спіткала й інших інкурів, що загаялись. Не минула вона й собак. Лиш деякі чотириногі якимсь чудом лишилися живими, хоч і добре побиті й зранені, бо ж побували й на рогах і під ногами у волохатих горбанів...
Як руйнівний вихор промчало стадо турів. Ось уже їх ковтнула пітьма, та ще довго дрижало морозне повітря від тупоту турячих ніг.
Мисливці стояли збурені й розгублені. Усе так добре складалося для них напочатку: і на гарне стадо напали, і спрямували його на це провалля! Та врешті маєш: загинули їхні товариші, збавилися гарних собак, а здобич не така вже й велика, як вони сподівались, - усього кілька биків опинилося там, у проваллі. А решта... Он тільки тупіт ніг лунає засніженим степом.
Інкури з’юрмилися навколо Прудконогого Сайгака. Він щось сказав, і всі рушили до провалля. А там, чіпляючись за голе каміння, спустилися вниз. На дні лежали тури. їх було стільки, скільки пальців на руці. Один ще дихав, бився в передсмертних муках. Кривава піна котилася з його рота.
Прудконогий Сайгак підійшов до тварини, і за мить його крем’яний ніж обірвав її страждання. Темною цівкою приснула з рани кров, заливаючи довкола сніг. Зголоднілі, понівечені собаки накинулися на те криваве, тануче місиво й жадібно, випереджаючи одне одного, заходилися хлебтати його. Щоб погамувати свій голод, до них було прилучилися й мисливці, та не кожному пощастило вхопити бодай пригорщу отого снігу: владний голос ватага нагадав, що треба лаштуватися в дорогу. І останні мисливські клопоти захопили всіх.
Затріщали, заскрипіли дерева, що росли тут, на дні провалля - то молоді інкури ламали грубезне дрюччя, ладнаючи з них ноші, щоб провадити впольовану здобич до стійбища. Старші ж у цей час порали забитих тварин. Вправно орудуючи крем’яними ножами, вони білували їх, а потім сокирами розрубували на частини - бо ж як інакше доправиш у свій стан отаких велетнів!..
Час збігав у роботі швидко. Сліпучий диск нічного світила на чистому, неначе виметеному після снігопаду небі, ще не добувся зеніту, а мисливці вже знову були в дорозі. Йти було важко. Здобич несли по черзі, часто мінялися, а по тому довго відсапувались, ледве встигаючи за товаришами. Добре, що не треба було дороги шукати - це була їхня земля, інкури знали тут кожне деревце, кожен пагорок, кожну балку...
На світанку з того краю, звідки приходить зима, війнуло холодним вітром, і снігова ковдра степу вкрилась хрускотливою кіркою. Від цього просуватися стало ще важче, боляче було босим ногам ступати на ламку, колючу поверхню. Та інкури не стишували ходи: вже скоро стійбище.
Ось, нарешті, випірнуло на далекому небокраї червоне зимове сонце, і мисливці побачили далеко попереду чорні цятки. На тлі білого снігу їх можна було добре розгледіти: деякі з них навіть рухалися навстріч. То зустрічали мисливців голодні діти, жінки й старезні, немічні інкури. Вони вже давно чекають на околиці стійбища своїх годувальників. Мало не з ночі. їх і мороз не міг утримати в тісних, прокурених, але затишних оселях.
Уже перед самісіньким сходом сонця до гурту пристав і Провісник волі богів інкур Зоуго, якого дехто потай звав Дохлою Гієною. Тут. у стійбищі, він був повновладним господарем. Ніхто йому перечити не смів. Ось і зараз йому належало справедливо поділити впольовану здобич. О, він уміє це робити! Він поділить... Ніхто не посміє сказати, що Зоуго вчинив несправедливо...
Радісними вигуками вітали інкури мисливців, що вже вливалися в їхню юрбу. Діти кинулися до своїх батьків: вони повернулися не з порожніми руками, вони несли м’ясо, і тепер можна буде на якийсь час забути про голод, такий дошкульний і нестерпний у ці останні зимові дні.
Та мисливською процесією заволодів Зоуго. Ось він уже прямує в її голові до стійбища, ось він уже й показує своєю кістлявою рукою, де скласти м’ясо забитих турів. Мисливці покірно виконали його наказ. А Зоуго тим часом став біля здобичі і підніс догори руку. Якусь мить він стояв нерушно. Високий, худорлявий, з довгою сивою бородою він, здавалося, закам’янів у якомусь урочистому чеканні. Лише легенько ворушилася на вітрі його довга одежа з волохатих ведмежих шкур. Але тут піднесена рука непомітно для людського ока тіпнулась, і дивні мелодійні звуки сповнили морозне повітря. То в руці Провісника волі богів співав священний камінь, власне, то промовляли самі боги. Усі, хто зібрався тут, низько схилили в благоговінні голови, не сміючи підвести їх, щоб бодай краєм ока глянути на той камінь.
- Боги кажуть, що вони голодні!.. - прошамкав беззубим ротом Зоуго. - Боги гніваються! - засичав він. - У землянках інкурів умре вогонь! Умре!!
- Вогонь... Вогонь... - застогнали люди.
Вогонь... Що могло бути для оцих людей дорожчим за нього? Він рятує їх від хижих степових звірів, робить смачною і приємною їхню страву, гріє в нестерпно холодні зимові дні. Вогонь живе у кожній землянці інкура. Він добрий і приязний друг і помічник людини. Але його треба добре пильнувати, дбати, щоб він не вихопився з уготованого йому місця. Бо горе тоді людям, коли таке станеться! Він стає тоді лютим звіром, і страшнішого за нього немає на світі. Вогонь кидається на все, що трапляється на шляху: на землянку і пожирає її, лишивши від житла самий попіл, може знищити стійбище, своїм кривавим язиком злизати траву в степу, проковтнути ліс, всіх сайгаків і турів...
О, підступний він, цей вогонь. Але коли він умирає - зле від того людям. І вмирає вогонь тоді, коли цього захочуть боги. Так каже Зоуго, який знає велику таємницю народження вогню, і ніхто з інкурів не повинен був знати цієї таємниці...
- Кращі шматки м’яса віддайте богам! - наказав Зоуго.
У його руці ще раз проспівав священний камінь, востаннє блиснувши проти сонця. Він начебто стверджував щойно сказане. Старий постояв якусь мить, а потім зрушив з місця і, ні на кого не дивлячись, пошкандибав до своєї землянки. Інкури поволі розступилися, даючи йому дорогу.
Багато в інкурів богів. І боги ті жили край стійбища у великих ямах, перекритих зверху дрюччям, а подекуди й товстими колодами. Поклонялися люди цього сміливого племені і могутньому ремкаху, і вовкам, і лисицям. Навіть борсуки та полохливі гієни сиділи в отих ямах, але це були вже боги менш шановні. Найголовнішим богом був величезний і старий ремках Ро.
Без богів інкури не могли б жити - так казав Зоуго. Боги допомагають мисливцям впольовувати турів, кабанів; це вони дають інкурам вогонь, сонце, насилають дощі й вітри. І лише він, Зоуго, знав, з якими богами радитись, коли наставав час посилати мисливців у степ полювати сайгаків або ж коли треба було йти на річку ловити рибу. Тільки він один розумів їхню мову, умів розтлумачити її інкурам. Після ради Зоуго з богами інкури майже завжди приносили із вловів багату здобич. Але, як от і цього разу, все краще доводилося віддавати богам. Та й Зоуго брав собі велику частку тієї здобичі, бо ж він - провісник великої волі богів і тому перший серед інкурів, йому й шана повинна бути така, як всесильним богам.
Йому й віддавали ту шану. Шану і здобич. Йому вклонялися, його й боялись. Боялись... Але коли б інкури знали, які то спілкування у Зоуго з богами!..
Протягом довгих, довгих років придивлявся він до тварин. І от навчився їх розуміти. Ні, не мову тварин він розумів, а їхню поведінку... Бо не завжди однаково поводились тварини.
Ось Ро люто й невпинно сновигає у своїй ямі з кутка в куток й неугавно рикає. І Зоуго знає, що це неподалік стійбища з’явилося стадо турів або ж сайгаків. Отже, можна висилати мисливців - полювання принесе багату здобич. Інкури вміють полювати, аби мали що!
А буває, тварини в ямах нишкнуть, знаходять прихисток, влягаються і, згорнувшись, немовби засинають. То наближається негода. Зоуго одразу ж посилає інкурів на річку по рибу. Так, мовляв, велять боги. Вирушає загін із стійбища - на небі нема ані хмаринки, а коли прибуває на місце, то схоплюється нестишна злива. І лютує вона день і ніч, здається, що то провалилося небо, і невпинним потокам води не буде кінця-краю. Річка здувається, виходить з берегів і заливає луки. Та ось злива непоспіхом починає вщухати, річка поволі втихомирюється, і на мілкотині вже аж ряхтить від риби - великої, нагуляної. Це по неї прийшли сюди інкури. Люди кидаються бити її списами, і тому нищенню немає впину...
Верталися люди в стійбище і славили мудрість Першого інкура, який знає мову богів і провіщає їхню волю...
Та цього разу, повернувшись із останнього полювання на турів, вони щось не дуже славили. І це відчув навіть сам Зоуго, коли після порядкування впольованою здобиччю, накульгуючи дибав до своєї землянки. Він навіть учув у тій мовчанці стомлених і голодних мисливців глухе невдоволення. І це неприємно шпигнуло його, збудило підозру.
Богам інкурів треба було багато м’яса, і від упольованих биків людям дісталися лише нутрощі та кістки. Знову в землянках інкурів плакатимуть голодні діти, знову жінки тертимуть стебла торішнього сухого бур’яну, змочуватимуть потерть водою та, додавши у місиво жменю сухих ягід, пектимуть на жару жорсткі й несмачні коржики.
Завжди на кінець зими, коли віють шалені холодні вітри, надто скрутно доводиться інкурам. У цей час кінчаються запаси їстівного коріння, а під товстою кригою на річці ще не добудеш ні риби, ні смачних черепашок. М’ясо ж... Воно рідко діставалося людям. Хіба що тоді, як випадали щедрі влови. Та й то його лишали надалі богам - боги не повинні голодувати, навіть коли голодна смерть чигає за плечима людей...
Того світанку й сіроока Іка вийшла стрічати мисливців. Це була висока ставна дівчина з довгим русявим волоссям, зовсім не схожа на чорнооких інкурок, присадкуватих і плоскогрудих. Навіть одіж на ній якась не така, як на інших: злагоджена із сайгачих шкур, вона була розцяцькована клаптями хутра дрібних степових звірят.
Мовчки слухала сіроока Іка Провісника волі богів, коли той порядкував здобиччю інкурів, мовчки дивилася йому вслід, коли Зоуго, покинувши гурт, дибав до своєї землянки; але тоді в її сірих очах спалахували дикі і злі вогники. Це вона, сіроока Іка, першою прозвала Провісника волі богів Дохлою Гієною...
ДІВЧИНА З КРАЇНИ ТЕПЛИХ ВІТРІВ
Сіроока Іка...
Гончар Кривий Оп добре пам’ятав той день, коли вона з’явилася в стійбищі. Якраз того літа його дружина Нок переселилася за Велику Ріку, у край Примар. Так повеліли боги. Тоді ще Сміливий Тур, батько Прудконогого Сайгака, водив інкурів на небезпечні полювання. І сталося це далеко від стійбища, в степу...
Немилосердно палило літнє сонце. Над степом то там, то там схоплювався вихор, високо здіймаючи неймовірно закручені стовпи куряви. Дрібні степові звірята поховалися від спекоти в норах. Степ, здавалося, вимер, тільки ген-ген у небі ширяли зголоднілі орли, марно вишукуючи з високості у непроглядних трав’яних заростях собі поживу.
Степове літо в країні інкурів було в розпалі.
Юрба мисливців прямувала степом до Великої Ріки на засідку. Там сподівалися напевне заскочити диких кабанів. Трава в степу сягала зросту людини. Йти було важко. І, щоб не розгубитися, просувалися щільно один за одним, тримаючись звіриної стежини. Вона обов’язково виведе до річки. Попереду ступав Сміливий Тур. Зрідка з-під його ніг схоплювалася якась наполохана звірина і миттю шастала кудись убік. А то їм перетяв дорогу огидний, лискучий полоз. Змій плазував повільно, неначе йому було байдуже до людей, що так несподівано вдерлися в його царство. Байдужі були до нього й люди: такі зустрічі в степу трапляються на кожному кроці. Мисливці йшли далі. Сміливий Тур, огрядний і майже на голову вищий за своїх товаришів, легко із свого зросту оглядав степ. Ось там, уже зовсім близько, зводяться стіною очерети - то було ознакою, що річка поряд. У тих очеретяних заростях вони розпочнуть своє полювання на диких кабанів.
Інкури додали ходу. І раптом Сміливий Тур побачив таке, що змусило його вмить зупинитися й підняти руку. То був знак небезпеки. Мисливці припали до землі й зачаїлися.
А ватаг побачив, як їм назустріч тією ж стежиною прямували двогорбі руді тварини, а між горбами тих тварин сиділи якісь дивні люди в строкатому одязі. Такого ще не випадало інкурам бачити у своїх степових володіннях, що сягають аж до Великого Озера.
Як його бути? Кожен мисливець пам’ятав наказ Зоуго: тих, хто будь-коли наважиться ступити на їхню землю, треба безжально знищувати! У полон можна брати лише жінок. Така воля богів. Бо жінки чужинців народжують міцних дітей, з яких потім виростають гарні мисливці.
Чужинці наближалися швидко. Інкури вже виразно чули людські голоси, а їхні ніздрі уловлювали гіркий дух поту отих двогорбих тварин. Сміливий Тур подав знак. Мисливці поділилися на дві групи і тихо, мов ящірки, розповзлися обабіч стежини. Інкури готувалися до нападу.
Двогорбі тварини вже поруч, вони хропуть, але ступають м’яко, майже нечутно - так тихо ходить ремках. їхні маленькі губаті голови розмірено похитуються над травою в такт ході, а над степом лине дивний нестишний звук: дзінь-дзінь-дзінь, дзінь-дзінь-дзінь... Нагадував він, той звук, весняний спів пташок, що прилітають у степовий край з-за Великого Озера. Сміливий Тур на якусь мить закам’янів, вражений тим співом: він не пам’ятає, щоб коли-небудь о цій порі та ще й у таку спекоту йому доводилося чути його... І тут збагнув: той спів лине від жовтого каменя, що сліпуче виблискує, погойдуючись на шиї у передньої тварини...
Дзінь-дзінь-дзінь...
Уже оті звуки почали стихати - чужинці минали засідку. Інкури хвилювалися й міцніше стискали в руках списи. Вони нетерпляче чекали сигналу. Нарешті пролунав свист, неголосний, але пронизливий, як посвист байбака. То Сміливий Тур подавав сигнал до нападу.
Сколихнулася трава уздовж стежини. Розмахуючи списами і вигукуючи свій бойовий клич, інкури хижо кинулися на чужинців. Тур миттю наздогнав передню тварину і вдарив її своїм довжелезним списом у груди. Тварина дико заревіла, шарпнулася вбік і, спіткнувшись, звалилася на землю, придавивши собою верхового в строкатій одежі. Тур, не маючи наміру дарувати чужинцеві життя, замахнувся на нього крем’яною сокирою, яку тримав у іншій руці. їхні погляди на мить зітнулися, і мисливець побачив перед собою сірі очі, сповнені жаху й благання. Такі сірі очі були в чужинки Нок, нещодавно померлої дружини кривого Опа - гончаря інкурів. І на якусь мить Турова рука заклякла в повітрі. Та тільки на мить. Якби перед ним була жінка... Чужинців же боги веліли безжально нищити.
І от зовсім за короткий час побоїсько скінчилося. Чужинці та їхні тварини лежали тут, у степу, бездиханними трупами. Жодному чужинцю не пощастило врятуватися. Жодному! Так гадали інкури.
Проте ніхто з мисливців не помітив, як у першу мить цієї жахливої сутички з двогорбої тварини, що йшла услід за передньою, грудкою скотилася людська постать і шаснула обіч стежини. То була дівчина, в такому ж строкатому вбранні, як усі інші чужинці, але зовсім юна: всього весен вона прожила, мабуть, стільки, скільки пальців мала на обох руках. А може, й не на кожен палець було тих весен. Кущі рятівного чагарника, що якимось дивом постали на її шляху, пружно хитнулися й тієї ж миті розпросталися за нею.
Із свого захистку дівчина бачила все, що сталося потім. В першу мить вона побачила, як на голову її батька - мудрого жерця сіроокого народу з Країни Теплих Вітрів - опустилася важка Турова сокира. Жахний крик вихопився тоді з її дитячих грудей, але крику того ніхто не почув, бо він потонув у ревінні тварин і передсмертному стогоні конаючих людей. Бачила вона й загибель останнього сіроокого. А потім - лаштування в дорогу переможців. Загиблих людей вони не рушили - певно, лишали на поталу хижим звірам, щоб задобрити їх. Але забитих двогорбих тварин забрали з собою... Забрали й речі чужинців. І одіж їхню.
Так, інкури поверталися додому. їм уже не треба було полювати диких кабанів - м’яса тепер вони мали вдосталь, та й Сміливий Тур хотів щонайхутчій принести Зоуго звістку про перемогу над чужинцями. Ватаг, як завжди, йшов попереду, тільки цього разу в його руках сліпуче виблискував жовтий камінь - той самий, що висів на шиї двогорбої тварини і співав. Тур зняв ту дивину і тепер ніс її якось боязко, незграбно тримаючи за невеличкого хвостика. І знову линуло степом ніжне і нестишне: дзінь-дзінь-дзінь. Тур обов’язково покаже того дивного каменя Зоуго. Провісник волі богів знає, що то за річ, це напевне.
Інкури йшли степом, несли свою здобич і не озиралися. Вони знали, що хижі звірі не нападуть натаку ватагу людей. Але коли б озирнувся хто, то, може, й упало б тому у вічі, як вряди-годи обіч стежини буває сколихнеться густа степова трава і знову нерушно заклякне у спекотливому безвітрі. Неначе хтось назирці йшов за мисливцями, вистежував їх.
І якби хто отак подумав, то не помилився б, бо воно так і було - за інкурами йшла сіроока чужинка. Йшла, вибиваючися з сил, часто падала, але схоплювалася й знову брела за людьми, хоч і жорстокими, але людьми... Нестерпно боліла нога, яку вона забила, коли ще падала з тварини, але віддаватися цьому болеві не могла. Коли мисливці почали лагодитися в дорогу, дівчина збагнула своїм дитячим, та не по літам розвиненим розумом, що тут, у степу, першої ж ночі її чекає люта смерть - вона стане здобиччю степових хижаків. Мисливці, певно ж, вертали до свого стійбища, а там... Вона не знала, що буде там, але була певна, що біля стійбища хижаки її не зачеплять.
Йшла нагинці, майже не підводила голови, боялася, щоб її не побачили, а де трава чомусь ставала нижчою, навіть повзла. Вона не виходила на стежину, а то й зумисне трималася осторонь від неї; вона не бачила людей, але непомильно йшла за ними, дослухаючись до отого ніжного: дзінь-дзінь-дзінь...
У неї не було нічого з собою: ані їжі, ані зброї. Зброї взагалі жінки її народу не носили. Єдине, що вона мала, то це крем’яний різець та невеличку глиняну фігурку степового тура з чорними вуглинками-очима. Це був її бог, володар степів її країни. Він завжди допомагав їй. І тепер вона попросить його, і він допоможе у цю скрутну годину. Вона була певна цього...
У стійбищі повернення мисливців було несподіванкою. Цього разу їх ніхто не стрічав, як те було завжди. Хто ж сподівався, що вони так хутко впораються на полюванні! Але ось чутка про перемогу над чужинцями птахом полинула над землянками. І вмить стійбище завирувало, з усіх щілин поповзли на поверхню люди. Така подія буває не вельми часто. Чужинці обминають край інкурів. Люди бігли з списами й сокирами. Старі, беззубі мисливці, які через свою неміч хтозна вже коли ходили на влови, і ті бігли разом з усіма й волали бойовий клич інкурів.
Не забарився й Зоуго прийти. Він уже тоді був літньою людиною і налягав на ногу, яку вломив ще замолоду, звалившись уночі в порожню, щойно вириту для якогось бога яму. Юрба одразу вщухла. Провісник волі богів забубонів щось собі під ніс, вряди-годи рикаючи і завиваючи по-звіриному. То він говорив з богами, дякував їм за перемогу над чужинцями, що вони дарували її відважним інкурам. Зоуго від часу до часу мінився на виду: його лицем перебігали тіні, воно то ясніло, то ставало кам’яним, непроглядним. Люди затамували подих - ніхто не смів порушити цього священного ритуалу.
І раптом до рикання і бубоніння Зоуго долучився несподіваний звук: дзінь-дзінь-дзінь... Потім ще: дзінь-дзінь... Потім ще. Той звук почули всі. Почув його й Зоуго і на якусь мить завагався - звідки він?
Дзінь-дзінь-дзінь... Дзінь-дзінь-дзінь... - вже невтишно виспівував блискучий камінь у руках Сміливого Тура. Той злякано дивився на нього і не знав, що чинити. Турового погляда перехопив Зоуго й одразу збагнув, звідки линули ті звуки. Але що то за річ тримав Тур? Нічого такого йому досі не випадало бачити. Звідки вона у мисливця? Ага, то, певно, він відібрав її у чужинців! Минула якась мить, коли Зоуго зовсім отямився від того напівзабуття, у якому він перебував, коли розмовляв з богами. А там, як кішка, плигнув у бік Сміливого Тура, і отой дивний співучий камінь уже виблискував у його руках. Виблискував і співав...
Зоуго підняв каменя над головою. Хитрий, гострий розум його вже, здавалося, починав осягати, що то він тримає. Струсонув легенько ним, і камінь заспівав ще дужче і дрібніше.
- У цей камінь вселились голоси наших богів! - гукнув Зоуго. - Це вони розмовляють у моїх руках. Це священний камінь! Слухайте, інкури!
І він повів рукою над головою. Камінь знову розсипався дрібним співом.
- Священний камінь! Священний камінь!.. - загули інкури, не сміючи навіть глянути на таке диво.
Відтоді Зоуго вже не розлучався з священним каменем. Він завжди висів у нього на грудях, і звуки цього співучого каменя будили в людях молитовний трепет, лякали їх...
Інші речі чужинців, що їх принесли в стійбище мисливці, Зоуго не зважився лишити собі. Та й що він робитиме з ними? На них краще тямить гончар Кривий Оп, у якого дружина була чужинкою. Він розбереться там що й до чого.
Стара землянка Кривого Опа тулилася біля стрімкого горба, у найдальшому кутку стійбища, поруч з глибокою ямою, що в ній Оп колупав глину для своїх горшків. Сюди й принесли мисливці разом з гончарем свою досить важку ношу і склали її біля житла.
Гончар одразу ж почав розглядати речі чужинців. Це було цікаво для нього і трохи сумно, бо навіяли вони спогади про його померлу дружину. Ось одіж чужинців. Вона не така, як у них, не з шкур, а з добре сплетених волокон якоїсь рослини. Таку одіж він колись бачив. Тільки було те давно-давно. І торбини оці з таких само волокон. Але що то за волокна, з яких рослин їх роблять і як ото їх сплітають? Цього Оп не знав. Заглянув у торбину. Тут була їжа-смажене м’ясо та ще щось таке, чого жоден інкур не куштував. Відломив крихту, кинув боязко в рот - смачно. В іншій торбі лежала дбайливо складена одежа. Мабуть, про запас, а може, комусь везли дати.
А ось зовсім маленька торбинка. Розгорнув. Там був глиняний бичок-тур, з чорними очицями-вуглинками. Добув його, поставив. А тут що? Важкувата ця торба. Знову тур! Тільки вже чималий і вже кам’яний. Що ж це за бички? Забавка? Чи, може, щось важливіше? І нащо їх везти в таку далеч?
Маленький бичок надто припав до вподоби гончареві, і він узяв його з собою в землянку. Там поставив між своїми кращими горшками. Хай стоїть. А кам’яного і важкого полишив надворі, цьому ніякий дощ не страшний - не розкисне. Та в землянці й місця для нього не знайдеться.
Кривий Оп і далі розбирав би речі чужинців. Тут було на що подивитися. Та згадав, що йому треба принести сьогодні піску, бо завтра мав ліпити горшки. Глина була поряд, за землянкою, і він наносив її ще зранку. А от по пісок треба йти за стійбище. Узяв чужинську торбину, потримав у руках, тіпнув. Зручна вона й легка, не те, що його, шкіряна. Потім попробував на міцність. Міцна. Нею буде добре носити пісок. Можна йти. Але на якусь мить затримався, неначе зважував: що його ще взяти з собою. Ні, нічого не треба, копачка там, у печері. Згорнув торбину й пішов. Ішов навпрошки, тільки ним протоптаною стежкою. Невдовзі й піщаний горб замаячів попереду. А ось і печера, де він завжди бере пісок. Перед входом зупинився, потупцяв трохи, щоб пересвідчитися, чи не забіг туди якийсь хижак, ховаючися від нестерпної денної спеки. А там нагнувся, щоб увійти туди. І аж сахнувся - що це? На піску
Оп побачив свіжі сліди людських ніг. І якісь незвичайні ті сліди: ступня маленька, дитяча, але не така, як у інкурів. Чия б вона могла бути, хто щойно побував у печері?..
Гончар обережно зазирнув у темряву, і йому стало лячно: там, у глибині печери, хтось лежав. Лежав нерушно, розпластавшись на піску. Долаючи страх, Оп пішов уперед і наткнувся на людське тіло. Схилився над ним. То була дівчина, зовсім юна, ще дитя. Ознак життя - ніяких. Узяв її руку - гаряча. Отже - жива. Придивився, й у вічі впала одіж дівчини: одіж була така, як і та, що йому принесли сьогодні мисливці. І тієї ж миті його осяяв здогад, як опинилася тут ця несподівана гостя. Жаль і тепло до цієї беззахисної істоти пройняли від природи добре гончареве серце.
Усе життя старий мріяв, щоб у його землянці жили діти. Та сіроока Нок, його дружина, не народила йому дітей. Так хотіли боги, бо ж усе добре й зле-то з їхньої волі. А тепер ось перед ним дитя. Це чужинське дитя. Зоуго наказує нищити чужинців. Лише жінок він велів лишати живими. А це ж перед Опом дівчинка, майбутня жінка, він може взяти ЇЇ за дитину і візьме, дасть їй надійний захисток.
Обережно підняв дівчину й поніс її до виходу, до світла. Так, вона не спить, вона тяжко занедужала, а може, з великої втоми впала в глибоке забуття. В її лиці ані кровинки - воно біліше від найяснішої глини. Негайно ж у стійбище! Зараз же! До своєї землянки.
І старий подибав своєю стежиною назад. Йому було важко, він кілька разів зупинявся, перепочивав, але навіть тоді, коли приставав, не клав своєї ноші на землю. Нарешті добувся землянки. Ось тут, у затінку кущів, що вруніли довкіл його житла, треба покласти дівчину. Тут їй зараз буде найкраще. Став на коліна і обережно опустив на землю. Тільки тепер, уже заспокоївшись, він міг добре роздивитися і оглянути свою знахідку. Дівчина була худорлява, мала тонкі довгі ноги і м’яке, русе волосся. О, те волосся! Точнісінько таке було в його доброї Нок. Одна нога дівчини спухла, певно, дівчина десь ушкодила її. Із складок одежі випав крем’яний різець. Для чого б він міг бути - Оп не знав. На шиї висіла шкіряна торбинка, в торбинці - глиняний тур з очима-вуглинками...
Дівчина так само лежала нерухомо. Старий Оп пошкандибав у землянку, дістав з полиці чималого горщика, вже старого, добре засмаленого, і відлив з нього якоїсь рідини. То була цілюща рідина. Оп варив її з трав. Він знався на цілющих травах. Бувало, що варив усякі варива і всесильному Зоуго, коли недуга валила того з ніг. Цього навчила Опа його покійна Нок.
Оп вернувся до дівчини і, наливши тієї рідини собі на руку, почав розтирати їй груди. Розтирав довго і невтомно. Але надаремне - дівчина не розплющувала очей. Невже вона померла? Старий гончар, як і всі інкури, боявся мерців, бо вночі їхні тіні сновигають по стійбищу, заходять у землянки, лякають, а то й душать людей. Тому інкури виряджали померлих на плотах за Велику Ріку, в край Примар. Звідти ще ніхто не повертався. Лише провісників волі богів інкури ховали на березі Великого Озера, яке ковтало щодня сонце. Ховали з великими почестями. А як вчинити з цією чужинкою? Може, кинути у яму богам, і тоді її тінь не лякатиме ночами інкурів? Дочекатися б тільки, коли стемніє... Старий нахилився над дівчиною, щоб узяти її і перенести в таке місце, де б її ніхто не міг побачити, і позадкував з несподіванки: на нього дивилися великі сірі очі. То були очі його покійної Нок. То були очі дівчини сіроокого народу. Вона щось кволо пробелькотіла і знову заплющила очі. Тепер гончар заметушився, неначе йому вернулись молоді роки. Миттю збігав у землянку, добув ще одного горщика і разом з ним вибіг надвір. Розтулив дівчині рота і влив туди просто з горщика трохи рідини. Постояв якийсь час, спостерігаючи за лицем зомлілої. Воно поволі набиралося рум’янцю. Ні, лишати її тут, під землянкою, не можна. Подалі від лихого ока. Узяв на руки і обережно поніс у житло. Поклав у кутку, де сам спав, на звірині шкури. Випростав її, щоб легше дихалось, і зверху вкрив. Теж шкурами. А сам сів осторонь і замислився.
У дівчинки сірі очі і таке ж м’яке русе волосся, яке було у його Нок. Його Нок теж чужинка. її пригнали в стійбище після сутички з чужинцями, такої, як оце сталася сьогодні. То було давно, дуже давно. Привели її одну, бо між чужинцями вона була одна жінка. І була дуже немічна, така, що ніхто з мисливців не захотів узяти її собі. Зоуго, тоді ще молодий Провісник волі богів, як непотріб кинув чужинку Опові, кривому, слабосилому інкурові. Непотріб - непотребові. Але як потім був вдячний Оп цьому випадкові! Він жалів свою даровану дружину, і невдовзі недуга покинула її. Полонянка швидко навчилася простої, немудрої мови інкурів, і тоді скільки дивовижного вона розповіла своєму Опові!
У степу, в краю, звідки віють теплі вітри і на своїх крилах приносять інкурам весну, живе великий народ. Чоловіки того народу, щоб прожити, вже не полюють на звірів. Там приручили тварин і пасуть їх біля стійбищ. Ці тварини не бояться людей, бо люди захищають їх від хижаків, а в холодні й голодні зимові дні годують і доглядають.
Люди з Країни Теплих Вітрів сіють усякі трави, а потім збирають їхнє зерно і з нього готують собі їжу. Вони розтирають його і смажать з тієї потерті смачні плескачики, а то просто варять з того зерна поживну юшку. Для цього вони мають спеціальний посуд. І Нок навчила Кривого Опа, як робити той посуд з піску і глини, а потім випалювати його на вогні. Так Оп став першим гончарем серед інкурів. А то якось Оп приніс солодкої тягучої рідини, що її він узяв з гнізда таких жовтуватих і дуже жалючих мух. Нок усміхнулася й, додавши до неї якихось трав та зваривши оте пійло на вогні, дала його скуштувати Опові. Оп сьорбнув раз, другий, а там став такий веселий і смішний, що не можна було байдуже дивитися на нього. Рідина видалась навдивовижу знадлива, і гончар якось зважився почастувати нею Зоуго. Та на своє лихо. Відтоді Зоуго заборонив будь-кому пити її. Тільки він один мав на неї право - вона допомагала йому спілкуватися з богами. Це священний напій. І Кривий Оп мав тепер варити її тільки для Провісника волі богів...
Багато з того часу минуло зим і весен. Його Нок уже немає з ним - вона переселилася в край Примар, а в його землянці лежить недужа дівчина того самого сіроокого народу з Країни Теплих Вітрів. Вона буде йому за доньку. Буде?.. А що коли її заберуть у нього? Адже зараз вона по праву належить мисливцям, що перемогли чужинців. Про це він згарячу досі не подумав. Ні, він зараз нікому не скаже про чужинську дитину, він переховуватиме її якийсь час, а потім, аж ген-ген, коли трохи забудеться про сьогоднішні події, він розповість, що знайшов зовсім недавно цю дитину в терені - мало чого, як і чому вона там опинилась. Навіть Зоуго він не скаже правди. Але ж йому можуть сказати боги! Боги? І який їм клопіт до цієї нещасної дитини? А може, й не скажуть...
А злі духи? Від них Оп мав зілля. Він зараз обкурить землянку, і вони ніякого зла йому не накоять.
Старий вийшов із землянки, щоб пересвідчитися, чи ніхто не вештається поблизу. Нікогісінько. Далеко на небокраї Велике Озеро вже ковтало сонце. Скоро стемніє. Отже, вирішено: про чужинську дитину нікому ані слова. У нього є тут поряд друга землянка. Там гончар варить для Зоуго священний напій. До неї навіть Провісник волі богів ніколи не навідується. То безпечне місце...
Так з’явилася у стійбищі інкурів сіроока Іка. Це наймення дав їй Кривий Оп, її рятівник, її добрий володар, її батько...
Сплило чимало часу, коли дівчина нарешті оклигала. Недуга добре вим’яла її. Забита нога ще нічого - стухла, а от гарячка довгенько не полишала дівчину. Вона весь час марила, і в тому маренні Оп вчував давно забуті ним слова рідної мови його дружини. І від цього ще пильніше доглядав недужу, ще більше упадав коло неї. А коли все минулося, старий гончар не забарився розповісти свою байку про те, як нещодавно знайшов чужинську дитину в кущах терену. Інкури та й сам Зоуго було сполошилися, чи не надумали, часом, чужинці знову завітати в їхні краї: вислали людей довкіл стійбища, обнишпорили скрізь, де могли, але так нічого й не виявили. Усяке говорили про появу сіроокої дівчини в їхніх краях, проте ніхто й словом не згадав тих кривавих подій у степу, які насправді закинули її сюди.
Так і лишилася Іка жити в гончаревій землянці.
Спочатку вона дуже сумувала, багато плакала, а там потроху почала звикатись. Забувати горе допомагав їй старий Оп. Йому легко було розуміти дівчину, бо вона говорила мовою його Нок. Звичайно, старий забув ту мову - коли там він її чув? Але тепер поволеньки пригадував. І заодно навчав дівчину своєї мови.
Коли повіяли холодні вітри і снігом засипало стійбище, вони цілоденно сиділи в землянці. Старий перебирав зілля, переставляв горшки, варив усякі варива, а дівчина часто діставала з торбинки свого глиняного тура з очима-вуглинками і щось довго-довго шепотіла до нього. То був її бог, з глини, і вона просила, щоб він допоміг їй вернутися додому. Вона вірила - він допоможе, бо він, її бог, добрий.
Оп дивився на неї і тільки тепер утямив, яка то «забавка», оті тури, що він їх знайшов між речами чужинців. І йому невиразно пригадалось, що і його Нок, коли опинилася в стійбищі, за бога мала отакого глиняного бичка, але вона щось одразу повірила в його богів, тих, з якими вмів говорити Зоуго, і зовсім забула свого. Сталося те так швидко, що Опові воно й не закарбувалося в голові, а от тепер згадалось...
Ні, він не заказуватиме дівчині бавитися із своїм богом. Хай тішиться, то, може, хоч у цьому смуток свій дитячий гаситиме. А мине час, і вона повірить у всесильність богів інкурів. Повірить... Та чи не надто був певен у своїх міркуваннях Оп?..
Іка була дуже балакучою дівчиною і не по літах розвиненою. Знала вона дуже багато всякої всячини. Його сіроока Нок не розповіла йому стільки за ціле життя, скільки розповіла юна Іка лише тієї першої зими. І те, що Оп почув від неї, дивувало його і насторожувало. Багато чого він просто не міг збагнути, і тоді йому в голову закрадалася полохлива думка: чи не марить, бува, дівчина? Торкався її чола, але воно було холодне і біле, як місяць, затягнутий серпанком хмар.
Найбільше Іка розповідала про себе, про те, як жила дома, у Країні Теплих Вітрів. Мабуть, то було радісне, безхмарне життя, її батько був мудрою і шанованою у свого народу людиною. Одначе ж шаноба та була скоріше страхом і незастережною покорою. Вони мали все: і тепле просторе житло, гарну одіж і вдосталь їжі. Але те житло не батько вибудував своїми руками - будували його інші люди. Інші люди дбали й про одіж та їжу. Ні батько Іки, ні її брати, а їх в неї було стільки, скільки пальців на одній руці, не порали тварин у загородах, не сіяли трав у степу і не збирали потім зерна. За них це робили інші... Зате брати і юна Іка вміли робити все те. А якщо й не все вміли, то знали, як те роблять, бо їх змалку вчили всьому тому. Та ще вчили такого, чого старий гончар не міг ніяк збагнути своєю головою.
Якимось дивним сном видалася та зима старому. Він ладен був слухати й слухати Іку, хоч вона й розповідала про одне й те саме по кілька разів, хоч вона й говорила багато незрозумілою, може, вигаданого її дитячою фантазією. Так і незчувся, коли потемнів сніг, коли осів і з-під нього вигулькнули весняні проталини.
Прийшла весна. Іка почала виходити надвір, та діти інкурів спершу сторонилися її і якось недобре позирали в її бік. Одначе хутко звиклися і стали приймати до свого гурту. В дитячих іграх вона була жвава, вигадлива, а тому невдовзі вже верховодила дітворою.
Дорослі теж прихилилися до неї, а надто жінки. Дивлячись на її світле волосся і сірі очі, вони чомусь вірили, що то справді гончарева донька, яку народила йому його ясноока і мудра Нок. Тільки та донька росла десь в інших краях, а ось тепер повернулася в стійбище.
Гончар не дуже обмежував волю Іки. І де тільки вона не бувала з своїми перевесниками! Якось навіть забрела до ям з богами ін- курїв. Там були володіння Зоуго, і туди невільно було ходити навіть дорослим, а дітям, то й поготів. Але ж їй так кортіло бодай краєм ока глянути на отих богів! Які вони? Та, на лихо, між ямами, як сновида, тинявся сам Зоуго, і діти кинулися тікати геть. Іка боялася цього старого, сухого, як вив’ялена риба, інкура і намагалася ніколи не потрапляти йому на очі. Не злюбила вона його відтоді, коли вперше побачила. То було ще до холодів і снігопадів. Тоді вона щойно одужала, і старий Оп розповів у стійбищі про знайдену чужинську дитину. Зоуго прикульгав до гончаря, щоб побачити її. Іка на той час ще не навчилася розуміти мову інкурів, але бачила, як брутально поводився цей непроханий гість з її рятівником. І з того часу вона уникала стрічатися з ним. Дівчині видалося, що це злий і поганий чоловік. Вона уже потім сказала про те Опові, але Оп злякався того і сказав, що не тільки говорити не можна так, але й навіть думати. Богам таке не сподобається, і вони покарають Іку, бо Зоуго - Провісник волі богів, він єдиний розуміє їхню мову і вміє говорити з ними. Іка тоді не могла збагнути, які-то є ще боги, окрім її бога - глиняного тура. Володар Степу завжди був прихильний до неї. А тепер вона хотіла побачити тих богів.
Одного разу, під стерігши, коли Зоуго подався кудись на другий край стійбища, Іка із завмиранням серця, крадькома, пробралася до ям. Те, що вона одразу там побачила, налякало її мало не до смерті. Перед нею, унизу в ямі, невпинно сновигав волохатий звір, який від часу до часу піднімав догори свою велику голову і рикав. З його ікластої пащі капала жовтава слина, як у голодної собаки. Це, мабуть, був злий бог. Так тоді подумала дівчина і кинулася тікати. Бігла між іншими ямами і бачила в них теж звірів, але цих вона знала, бо ще колись дома їй доводилося бачити їх. То були лисиця і гієна. Які ж це боги? її брати полювали на них, нищили...
І в серці сіроокої чужинки закралася недовіра і до цих богів, і до самого Зоуго. А те, що вона побачила під час повернення інкурів з весняного полювання, і зовсім спантеличило її.
Тоді дівчина вперше вийшла разом з усіма стрічати мисливців. Та, власне, то були перші тієї весни щедрі влови. І ось вона уздріла в руці Зоуго блискучу річ, знайому їй до болю. І її вухо вловило: дзінь-дзінь-дзінь... Дівчина аж сполотніла, їй до очей підступили сльози, і вона ладна була заплакати: згадався батько, домівка... Хтозна, як тільки вона втрималась.
І відтоді вона вже більше нічого не чула, окрім отого звуку. Та й бачила саму тільки блискучу річ, що тріпотіла в руках Зоуго. Звідки вона в нього? Адже вона належала її батькові!
Запитала про це в Опа, коли йшли разом до своєї землянки. Яка річ? Отой священний камінь, що його голосом промовляють боги інкурів? Його справді забрали в сірооких чужинців. Але ж він повинен належати Провісникові волі богів. І нарешті він знайшов свого хазяїна.
Іка гаряче взялася доводити, що ніякий то не священний камінь, то звичайнісінький дзвоник, із золота. Таких дзвоників у її країні багато, і зовсім то не боги промовляють його голосом - він сам по собі подає такий приємний звук, його треба тільки легенько тіпнути... Говорила довго, по-дитячому запально, але так і не переконала старого Опа. Він не хотів вірити її байці. Збагнути таке було над його сили...
Зате Іка зрозуміла багато чого. Вона упевнилася, що Зоуго не тільки злий чоловік, але до того й нечесний - він обманює довірливих інкурів. Обманює нахабно й підло. І в такій своїй думці утвердилася назавжди...
А того ж літа Іка вже мала сутичку із Зоуго. Якось мисливці повернулися з полювання і принесли з собою кілька живих веприків. Вони забили їхню матір і тепер мали намір кинути їх до ям з богами - так інкури чинили завжди, коли їм випадала жива здобич: Зоуго наставляв, що богам до смаку тепла пожива. Того разу Провісник волі богів чомусь не вийшов до мисливців і здобиччю порядкував Сміливий Тур - у таких випадках цей обов’язок покладався на нього. Дужий і сміливий, навіть жорстокий на полюванні, він у побуті був добрий і лагідний, а надто любив дітей. Охоче бавився з ними, і не було випадку, коли б він зло нагримав на якогось малюка або ж прогнав його, коли той звертався до нього з якимось, бодай наївним, проханням. Можливо, таким Сміливий Тур був тому, що самому йому на дітей не поталанило. Він мав багато дітей, та всі вони переселилися в край Примар, і лиш один-єдиний син лишився. От і цього разу він не прогнав геть чужинської дівчини, яка попросила у нього веприка. Нащо він їй? Що вона робитиме з ним? Бавитиметься? Навіть не запитав, а тільки подумав так. І дав, хоч і здавалося йому, що не те він робив: бо ж належало оту живу здобич віддати богам...
Здивувався з того веприка і Кривий Оп, коли Іка принесла свій набуток додому. І таки спитав: для чого це?
- Ми його вигодуємо, і в Опа буде багато м’яса, навіть узимку. Так роблять люди Країни Теплих Вітрів...
Люди Країни Теплих Вітрів. Про це Іка вже розповідала. Але ж боги інкурів такого не велять... Довідається Зоуго, лихо буде.
І Зоуго довідався. Сам прийшов з Рудим Лисом, котрий завжди годував богів, до Опової оселі. Нагримав на дівчину, довго вичитував і все повторював:
- У стійбищі інкурів живуть тільки люди, боги та мисливські собаки. Така воля наших богів...
Врешті пішов і Рудому Лисові наказав забрати веприка.
Сіроока дівчина тремтіла зі страху і плакала, а коли ці злі люди сховалися з очей, кинулася до свого глиняного тура і довго, плачучи, скаржилася йому і на Зоуго, і на свою лиху долю, благала повернути її додому...
Старий Оп з жалем позирав на дівчину і з острахом думав, що тепер у його оселі живе чужий бог, що боги інкурів покарають за це кривого гончаря. А надто лютуватиме з того Зоуго. Але Зоуго про глиняного бога так нічого й не взнав...
Минуло літо. Минула й зима. І так повторювався й повторювався кругообіг у природі. Спливав час. Росла Іка. Більше вона вже не приносила живих веприків до Опової оселі, не пощастило їй навчити інкурів одомашнювати диких тварин, але їй поталанило в іншому.
Якось на околиці стійбища вона надибала рослину, з якої у її краях виробляли нитки, а з них - тканину на одіж. На осінь зібрала сім’я, а наступної весни висіяла його. Розповіла Опові про свій намір. Той допоміг їй. А Зоуго тут чомусь не перечив, мабуть, уподобав чужинську одіж. І дівчина навчила інкурок, як усе треба робити. На диво світла голова і майстерні руки були у цієї чужинки! Тканина виходила хоч і не така гарна, як у майстрів її країни, але з неї можна було шити зручну, особливо навесні й під осінь, одіж.
З того часу дорослі інкурки і прийняли Іку до свого гурту, мали її за рівну, хоч вона й була між ними наймолодша. Вони тепло ставилися до чужинки, і лиш деякі косо позирали на дівчину, сторонилися її. То були старі, вже посивілі жінки. Вони чомусь недолюблювали й сіроокої Нок. Незлюбили ще тоді, коли вона з’явилася в стійбищі і коли стала дружиною Опа. Може, причиною тому була просто заздрість, бо ж чужинка і знала більше, і вміла робити все краще, аніж вони. А тепер нелюбов ту перенесли на Іку. Нелюбов і заздрість...
Та дівчина намагалася не примічати усього того. Час схилив її до інкурів, хоч і спричинили вони їй найбільше лихо: посиротили й лишили батьківщини. Ще тоді, напочатку, їй просто було жаль батька, вона сумувала за домівкою, плакала, а тепер розуміла, що в тій біді мало винні оці люди, такі убогі душею, обдурені Зоуго, і їй хотілося хоч чимось допомогти їм, передати те, що вберегла в своїй пам’яті з того далекого, щасливого дитинства.
Іка часто ходила з жінками ген-ген у степ, за стійбище, збирати всякі ягоди, їстівне коріння. І скільки отам, у степу, знайшла вона ягід і корінців, що про них ніхто ніколи й не думав, буцімто їх без шкоди можна споживати! І як усі раділи з того! Бо то була велика підмога інкурам у голодні зимові дні, коли з полювання майже не було ніякого добутку, а якщо він і випадав, то все те належало віддавати богам.
Багато думала Іка про тих богів. Надто взимку. І з кожною наступною зимою думка її гострішала, ставала чіткішою. Не в богах тут річ. Хижаки не можуть бути богами. Боги добрі, вони чинять людям добро... Це Зоуго, дохла гієна, вигадав отих злих богів. Зоуго... Злий і ненависний до людей. Вона певна цьому. А як сказати про таке інкурам? Не повірять їй...
Навіть Русові, цьому розумному і хороброму мисливцеві, прозваному в стійбищі Прудконогим Сайгаком, вона не зважувалася довірити своїх думок. Він інкур, у тих богів вірив його батько, Сміливий Тур, та віра ще з материним молоком вселилася і в нього самого.
Але після отого весняного полювання на турів, коли ненависть до старого шахрая Зоуго вщерть виповнила її, наважилась. А може...
Вечори ще були довгі і холодні. Іка сиділа в землянці біля вогнища і на горшках, що їх напередодні виліпив Кривий Оп, своїм крем’яним різцем вишкрябувала всякі рисочки, єднаючи їх у мудруватий візерунок. А поряд, спершись на лікоть, на сайгаковій шкурі напівлежав Рус. Він дивився на дівчину, стежив за меткими рухами її пальців і слухав. Чимало таких вечорів минуло... Йому, що ніколи не знав страху, було лячно. Але мисливець десь у глибині душі починав вірити дівчині.
І, мабуть, допомагало в цьому кохання...
Старий гончар, пораючись у своєму глухому закутку з горшками або просто гріючись біля вогнища, також наслухав оту розмову молодих. Так, і він тепер уже по-іншому думав про отого глиняного бичка. І ці думки прийшли до нього не щойно, в оці голодні весняні дні, а раніше - уже кілька зим і весен вони не дають йому спокою. Він просто думав, що багато змін сталося в його житті відтоді, коли цей бичок з чорними вуглинками-очима оселився в його землянці. От хоч би й те, що в нього з’явилася омріяна донька, яка зігріла його старість. Хіба це не найбільша і не найбажаніша переміна? А з нею сміх і радість зажили в його злиденній господі. Навіть статку начебто додалося. Він і горшки, здавалося, свої ліпив тепер краще. І Прудконогий Сайгак он до них заприязнився. А далеко не кожен у стійбищі може похизуватися такою увагою найсміливішого інкура. Та й тільки Іка зважувалася кликати його тепер Русом - так його вже ніхто не кличе відтоді, коли він очолив мисливців.
А може, отой глиняний бичок тільки його доньці слугує? Вона ж ніколи не розлучається з ним. Навіть коли влітку ходить збирати ягоди і їстівне коріння. І кошики її завжди повні...
Думав старий і жахався: а як же ремках Ро? Як інші боги? Вони дають інкурам вогонь... Вони теж могутні... Але вони прожерливі. І як зле від цього інкурам!..
КІНЕЦЬ РЕМКАХА РО
Настало раннє літо. Того теплого вечора Іка нетерпляче чекала Руса: на цей раз вона мала до нього пильну справу. Добре, що Оп сьогодні рано подався спати в землянку. Останнім часом він намагався не надокучати молодим: старий знав, що, може, навіть літо не мине, як вони збудують свою оселю і підуть у неї жити. Там його сіроока донька народить Русові синів, які прославлять інкурів. Вони будуть дужі й сміливі, як їхній батько, а від матері візьмуть у спадок мудрість і доброту...
Ось зачувся хрускіт кущів, і з них випірнула темна людська постать. Це був Рус.
Розмова тривала недовго. Але якби старий Оп на той час проснувся і вийшов надвір, то, напевне, волосся його полізло б догори від почутого.
- Русе, - мовила Іка, - настав час допомогти Ро переселитися в край Примар...
- Як то? - не зрозумів Рус.
- Ро повинен умерти!
Вагання, страх відбилися на Русовому обличчі.
- Ро умре, а чи не вмре тоді вогонь в інкурів?
- Вогонь не вмре, - заспокоїла його Іка. - Ро не бог, Рус це знає. Ро - ремках. Ненажерний і хижий. Він злий. Бог таким не може бути... Це лихо інкурів!
- А хто ж... - почав мисливець і не закінчив, але Іка зрозуміла його.
- Рус! - рішуче мовила вона. - Рус допоможе Ро переселитися в край Примар, і цієї ж ночі... Інкури матимуть тепер справжнього бога, справедливого, йому не треба віддавати впольованої здобичі. Ось він...
Іка взяла Руса за руку і підвела ближче до землянки.
- Ось, - повторила вона і торкнулася
Русовою рукою до чогось холодного. То був кам’яний тур, той самий, що його знайшов колись Оп у торбині чужинців. Знайшов і поставив під землянкою, не маючи гадки, що то таке. А потім уже Іка дбала про нього: вона чепурила його, а бувало й ховала від недоброго людського ока. - Ми поставимо його в яму Ро.
- Але ж Зоуго... Провісник волі богів за таке пошле Іку й Руса в край Примарі
- У стійбищі ніхто не знатиме, хто вбив Ро. Іка подумала про це. Зоуго вночі спатиме міцним сном. Він пив п’янкий напій, що йому варить наш Оп...
Цієї миті з-за хмар вигулькнув місяць, і Рус побачив кам’яного Володаря Степу. Він його і раніше бачив, але тепер при місячному світлі тур видався мисливцеві величнішим і якимось суворішим, а його темні очі здалися ще темнішими, глибшими. Іка схилилася до тура і гаряче зашепотіла щось незрозумілою Русові мовою. То була її рідна мова. Шепотіла довго, аж місяць знову почало заволікати прозорим серпанком хмар. Нарешті випросталась.
- Я просила Володаря Степу, щоб допоміг нам, - мовила вона, знову взявши Руса за руку. - Він допоможе... А тепер Рус піде... До своєї землянки. І повернеться, коли місяць згасне у Великому Озері.
Мисливець постояв якусь мить мовчки, неначе виважував щойно почуте. Нарешті ступив крок назад, підняв над головою списа, з яким ніколи не розлучався, потряс ним у повітрі:
- Рус зробить так, як наказує Іка!
Прошепотів і тієї миті щез у гущавині.
Геть далеко за північ, коли місяць згас у Великому Озері, стійбищем кралися дві постаті. Вони нечутно поминули пристановиська дрібних богів і зупинилися біля ями ремкаха Ро. Ремках спав у своєму кутку, згорнувшись у велику волохату кулю. Уві сні він гучно сопів. Зрідка сопіння переривалося невдоволеним бурчанням.
Та ось раптом з ями вихопилося протяжне, приглушене ревіння. То був стогін смертельно зраненого звіра. Тривав він мить, другу і нагло обірвався, як і почувся. Тепер з глибини ями долинало тільки уривчасте хропіння, та й воно поволі стихало.
Не стало і постатей біля ями. Вони неначе розчинилися в молоці передсвітанкового туману.
А стійбище спало...
Вранці, коли на виднокрузі ліниво виткнувся пруг ясно-червоного сонця, Рудий Лис, обходячи ями з богами, побачив Ро у калюжі крові. Ремках був наскрізь прохромлений списом і лежав нерухомо. Поряд з ним стояв кам’яний тур, грізно наставивши вперед круті роги, немов засвідчував свою владу й силу і перед поверженим Ро, і перед людьми.
Лиха звістка вмить облетіла стійбище. Збентежені люди нестримною лавиною покотили до володінь Зоуго. Біля ями ремкаха збилися майже всі мисливці. Вони з жахом дивилися на свого знівеченого бога і не примічали кам’яного бичка, вони не мали до нього діла, у такому горі навіть не думали, як він сюди потрапив.
- Горе інкурам! - щосили волали сиві інкури і на знак печалі встромляли свої списи в землю. - Помер бог Po!..
- Умре вогонь! - луною відгукувались жінки, впинаючись нігтями в обличчя і роздираючи його до крові. - Горе інкурам...
Нарешті в глибині стійбища замаячіла постать Зоуго - він, накульгуючи, поспішав до гурту. Провісник учора через край хильнув священного напою, а сьогодні йому боліла голова так, що ледве прокинувся. Розбудив Рудий Лис. Патякав щось про богів, про якесь лихо, та Зоуго нічого не второпав з тієї мови. Проте десь у глибині душі відчув, що з тваринами скоїлось зле...
І ось він уже біля перших ям. Налякані інкури розступаються перед ним, даючи дорогу. Ось уже й ремкахова яма. Зоуго поспіхом ступив до неї і закам’янів з жаху. Дивлячись на нього, можна було подумати, що Провісника вразив небесний вогонь. Його маленькі очиці немов прикипіли до скривавленого ремкаха.
Так він стояв якийсь час. Інкури стихли і мовчки дивилися на нього. Що ж буде далі? Раптом неначе якась незбагненна сила штовхнула Зоуго від ями, і він, припадаючи на ногу, закружляв у несамовитому танку. Часто вигукував якісь незрозумілі слова, здіймав догори свої брудні руки, бив ними по кістлявих стегнах. То був танок скорботи. Кружляв довго, аж поки знесилений упав тут, біля ями. Поволі поверталася до нього здатність мислити. Хто це вчинив? Хто зважився здійняти руку на головного бога? Це має бути незвичайний сміливець... Сміливець? А сила? Здолати бодай і старого ремкаха не так-то просто. Ага, сміливець і списа лишив! Чий він?.. І сахнувся неймовірної думки. Прудконогий Сайгак, Рус! Це його спис... Такого не мав ніхто з мисливців. Невже мисливський ватаг інкурів міг зважитись на таке?! Якщо це так, то з якою метою? Ні, тут щось інше...
Звівся на лікоть, маючи намір встати. Інкури чекають, що він скаже... І цієї миті його погляд впав на кам’яного тура, що там, поряд з прохромленим ремкахом, войовниче наставив свої роги. Як це кам’яне страховидло опинилося в ямі? Де він раніше бачив його?.. Кривий Оп! Це біля його житла стояв тур. Ще відтоді, як інкури заскочили біля річки сірооких чужинців. А потім десь зник... Зник, щоб зараз опинитися в ямі поваленого ремкаха. Але до чого тут Кривий Оп, старий, немічний, у якого ледь стачить сили горшки ліпити?
І тут блискавицею сяйнув здогад, який усе поставив на місце. Зоуго навіть відчув холодний, сповнений ненависті погляд гончаревої доньки. Так, це вона! Він знав, що дівчина ненавидить його, і сам готував їй розправу, але спізнився - вона випередила його. Своїм розумом і красою Іка звабила найдужчого і найсміливішого інкура, і вони разом вбили ремкаха Ро... Ще раз помацав своїми колючими очима юрбу і схопився на ноги.
Блиснув у його руках священний камінь, розсипаючи довкіл свої золоті звуки. Заклякли в благоговінні інкури. Що скаже Провісник волі богів?..
О, він скаже! Він розповість інкурам, хто вчинив оце зло, на яке не зважився б жоден з них. І скаже про останню ремкахову волю. Зухвалі сміливці пошкодують за свій вчинок.
- Інкури! Горе нам! Не стало нашого великого Ро... Але дух його витає над нами. Він сказав мені, хто знівечив його тіло...
Зоуго на мить зупинився, перевів подих, бо йому щось забракло повітря, і перед тим, як вразити юрбу своїм одкровенням, ще раз пильно подивився на неї.
- Чужинка Іка і Рус винні у нашому горі! - зриваючись на вереск, закричав Провісник волі богів. - Це вони знівечили тіло нашого Ро...
Ті слова, немов небесний вогонь, вдарили у юрбу. Вона сколихнулась, потім знову заклякла і нарешті вибухнула глухим стогоном.
- Це чужинка намовила Прудконогого Сайгака!.. - верещав далі Зоуго. - Подивіться, їх нема серед вас, вони вчинили зле і тепер подалися в степ... В землянках інкурів умре вогонь... Дух Ро не може впокоїтись... Він наказує обох зухвальців спровадити у край Примар. Він там чекатиме їх...
Зоуго вмовк. Він не мав сил говорити далі. Та, власне, він сказав усе, тепер настав час діяти. А діяти мали інкури...
Якусь мить інкури стояли нерушно. Потім знявся догори ліс списів - то мисливці клялися, що виконають волю Ро. Вони зараз забули, що Прудконогий Сайгак їхній ватаг, що він найсміливіший інкур і що їм випадали щедрі влови здебільшого завдяки його мисливській кмітливості. Наступної миті вони вже мчали стійбищем, зазираючи до кожного дворища, до кожної землянки. їх гнав страх перед духом Ро, гнало бажання захистити вогонь.
У КРАЙ ПРИМАР
Другого дня перед ранком, ще тільки-но благословило на світ, із воріт стійбища вийшов невеличкий загін. Попереду йшли Іка і Рус, за ними кілька мисливців, а позаду плентав, важко переставляючи ноги, Зоуго. Старий гучно сопів, був якийсь стомлений - видно, ще не дійшов тямку від того, що скоїлося вчора.
До берега Великої Ріки загін прибув, коли перші сонячні промені полилися з-за небокраю і мерехтливими, сліпучими зайчиками схопилися на її бурхливому плесі. Там, за річкою, був край Примар. Саме в цей ранковий час Зоуго завжди виряджав до того краю померлих інкурів. Так веліли боги: хай ранкова прохолода скрасить останню небіжчикову путь. О, про небіжчиків дбали, старались їм догодити, щоб вони полишали свій край без гніву в серці. З ними навіть клали дещо з їхніх речей, а мисливцям обов’язково - списа. Та ще в горняті ставили їжу. Хтозна, чи знадобиться їм той спис і та їжа, бо померлі, ще не допливши протилежного берега, десь посеред річки білими птахами злітали в небо. А птахи-примари нічого не їли, жили вічно в тому примарному краю і кружляли над річкою. Звичайно, нічого цього їм не треба, але ніхто не зважав на те: і списа, і їжу завжди клали на пліт. Так належало робити...
І ось на цей раз привели сюди Руса й Іку. Ні, не першими їм судилося вирушати в край Примар живими. Вони мали попередників. Уже за Русової пам’яті туди Зоуго вирядив літнього інкура. Ніхто не знав, за що, але на те була воля богів. А то, коли Рус уже водив ватагу мисливців на влови, така доля спіткала молодого інкура - і знову з волі богів. Правда, перед тим Зоуго чогось довго слабував, а стійбищем було поповзла чутка, що то не без вини того інкура. Але ж такого ніхто не міг і в голову взяти.
Живих виряджали в край Примар так само, як і мерців: і списа клали, і горня з їжею ставили. І вони, певно, теж перекидалися на білих птахів, бо ніхто н« вертався назад у стійбище.
Іку і Руса поклали на пліт горілиць, як належало. Обіч Руса був спис, ні, не той, що ним він забив ремкаха Ро, інший - Прудконогий Сайгак мав багато списів. У головах - горня. Запахло смаженим м’ясом. Зоуго поспішно відштовхнув плота від берега. Бурхлива течія вмить підхопила його і погнала до середини річки. Мовчки лежали приречені на своєму скорботному пристанищі, з сумом дивилися в ранкове небо і думали про невідому землю, над якою їм доведеться літати білими птахами. (Хоч, правда, про птахів думав тільки Рус). Яка вона, та земля? З рідного берега вони бачили тільки зубчасту скелю, що височіла над рівниною, та смужку піску, що яснів у сонячному промінні. Мабуть, страшна та земля...
Далеко над річкою, так що ледве можна було бачити, кружляли білі птахи. Рус знав - то літають померлі інкури, і мине зовсім небагато часу, як і вони приєднаються до цих зграй і почнуть снувати над збуреною річкою. Та краще, мабуть, літати птахом, ніж слухати, як плачуть голодні діти, і бачити, як пожирають ситіші шматки м’яса боги інкурів. Іка й Рус були горді з того, що вчинили.
А там, на березі, суворі мисливці мовчки дивились услід плотові з Прудконогим Сайгаком і сіроокою чужинкою. Не байдужі вони були до свого товариша, вони шкодували за ним. Але ж воля богів... І вогонь... Як без вогню бути?..
Стежив за плотом і Зоуго. Він певен був, що з краю Примар вороття немає. Здихається він нарешті чужинки. Багато лиха вона могла накоїти. Ба вже й накоїла. Заміритись на бога! Досі нічого такого не траплялось... І десь у глибині душі смутно відчував, що і йому, і його богам загрожує біда. Пригадався тур, оте кам’яне страховидло. Сьогодні ж, негайно, потрощити його вщент! Викинути геть!... Але Прудконогого Сайгака йому також було трохи жаль: добрий мисливець - рівного йому серед інкурів немає. Та вже, коли повівся з чужинкою, добра не жди. Туди йому й дорога. Велика Ріка не випустить їх із свого бурхливого лона. А коли й вирвуться з її обіймів, то вже там, на землі Примар... Що там, на землі Примар, Зоуго не знав, але знав, що ті, кого він вирядив туди, навіки щезли.
Додому інкури йшли понуро, Зоуго, як і передніш, плентав позаду.
А пліт плив і плив річкою. І все частіше й частіше^ натрапляв він на стрімкі коловерті, і тоді його крутило, як тріску. У такі миті здавалося, що чорна вода ось-ось поглине і його, і людей. Та кожного разу якась могутня сила вихоплювала мандрівників з того страшного виру, і вони знову прямували далі. Ні Іка, ні Рус уже не лежали нерушно горілиць, вони не думали, як їм належить лежати, всі їхні помисли були скеровані на те, як утриматись на плоту, як уціліти. І вони утримались. Рус навіть списа не випустив з рук.
Тим же часом течією пліт поволеньки скеровувало до землі Примар. Зіркі Русові очі вже примічали на тій землі якісь рухливі цятки. їх було багато, і вони все більшали. Нарешті їх можна вже добре розгледіти. Та то ж гієни! Полохливі гієни! Рус пізнав їх. А ось пролетіла над плотом зграйка качок. Ось промайнули гуси. А то мало не зачепили їх своїми крилами оті примарні білі птахи. Рус аж очі затулив долонями, щоб не дивитись на них, та коли ненароком побачив, то вкрай здивувався: надто вже вони схожі на тих гарних довгошиїх птахів, що водяться у їхньому степу на озерах. Дивно...
Ось невідомий берег уже поруч, а Іка й Рус досі не обернулись на птахів. Може, це станеться тоді, коли вони торкнуться берега? Зачаїлись і чекали... Вірніше, чекав Рус, бо Іка без страху дивилась на берег: вона не вірила байкам Зоуго. Та й чого боятися, адже з нею був її глиняний бог, Володар Степу, якого вона завжди носила з собою у шкіряній торбинці, а тепер утаїла від Провісникового ока. Та ще поруч сидів сміливий Рус. Не побоявся ж він убити ремкаха Ро.
Нарешті пліт струсонуло, він захитався і зупинився, зачепившись за прибережне каміння. Вони добулися землі Примар. І тепер нічого не сталося - приречені не обернулись на птахів. Тільки тієї миті, коли пліт торкнувся берега, на нього скочило кілька гієн. Наїжачившись і нюшачи, звірі підступали до людей. Рус схопив списа і, не роздумуючи, ударив ним передню тварюку. Гієна заскавчала і, задкуючи, шубовснула у воду. Налякані хижаки кинулися врозтіч. Виходило, що й тут гієни поводились так само, як і на землі інкурів. Певніше глянув Рус довкола. Берег як берег - піщаний, з розсипаним на ньому камінням, а далі густі трав’яні зарості й поросла чагарником гранітна скеля-гора, що її добре було видно з того берега. Нічого страшного й незвичайного.
Проте на берег ступив з великою обережністю. Набрав у жменю піску, понюхав. Такий самий, як і на їхньому березі. І трава, і квіти такі самі, як у них. І кущі, і дерева, що росли далі, - теж. Лиш такої стрімкої та високої скелі не було на землі інкурів.
У скелі крізь чагарник Рус побачив чорний отвір. То була печера. До неї вела добре втоптана стежка, яка петляла поміж кущами. Інкур зрадів цій знахідці.
- Іка і Рус підуть туди, - мовив Рус.
Це були перші слова, вимовлені на землі Примар.
Іка теж зійшла на берег. Обережно ступаючи і часто озираючись, вони попрямували стежкою до печери. Вони знали, що там має бути чиєсь житло. Але чиє? Хто мешкає там?
Людям лишалося обійти камінь, що став на їхньому шляху, і вони стоятимуть біля входу до печери. Ховаючись за виступи скелі, Рус сам наблизився до нього і зазирнув усередину. Печера виявилася не дуже великою і майже круглою. Інкур крок за кроком обстежив її стіни, обмацав кожен виступ, зазирнув у кожну розколину. У найдальшому закутку знайшов купу кісток і суху потерту траву. Він уже знав, хто хазяїн цього житла, і йому, мисливському ватагові інкурів, стало моторошно. Непоспіхом попрямував на світло, до виходу. Там його вже чекала Іка.
- Це гарна печера, - мовив до неї. - Та не подобається Русові ремках. Це його житло. Ремках надто дужий. Там Рус бачив кістки. Багато кісток. І дві голови. Людські. Давні, без м’яса. Рус пізнав - то голови інкурів, тих, що Зоуго послав сюди, як нас. Вони теж не стали білими птахами. На них напав ремках. А зараз там його нема, він пішов на полювання і повернеться, коли місяць зійде. Він те ж саме вчинить з Ікою і Русом, що й з тими інкурами. Він дужчий за нас, він господар цієї країни. Його бояться звірі. Бояться птахи. Лиш могутній звір-вогонь дужчий за нього. А ми не маємо його...
- Вогонь? Рус зробить вогонь! - випалила Іка.
Молодий інкур з недовірою й острахом подивився на неї:
- Рус зробить те, що роблять боги інкурів?
- Русові допоможе Володар Степу. Іка пригадує, як він допомагав робити вогонь людям Країни Теплих Вітрів.
Так, Іка пам’ятала таємницю вогню, але берегла її для себе, щоб скористатися з неї, коли настане слушна година. І ось ця година настала.
- А зараз Рус принесе дві сухі палиці, - наказала вона.
- Дерево народить вогонь, - здогадався Рус.
- Володар Степу допоможе Русові, - стояла на своєму Іка.
Та інкур не рушив з місця - він не вірив. Тоді Іка пішла сама назад стежкою і незабаром повернулася з двома сухими цурпалками. Здерла з них кору і подала Русові, показуючи, що і як треба робити. Рус узяв цурпалки. Кінець одного цурпалка обіпер об камінь, а на другий кінець наліг грудьми. Другий цурпалок узяв обіруч і став ним терти об перший. Тер довго, аж на чолі схопилася пара. Змокріли груди, спина, а вогонь не народжувався. Уже хотів кидати, та в цей час Іка закричала:
- Вогонь! Скоро запалає вогонь! Володар Степу почув Іку!...
І справді, тієї миті Рус уловив ледь чутний запах горілого і ще завзятіше наліг на цурпалки. Нарешті інкур побачив дим, а там і криваве вічко заяскріло на дереві. Вогонь народжувався! Цей тур справді могутній бог. За мить чудодійні цурпалки вже палали. Рус не вірив своїм очам: від його рук народився вогонь - і добрий і найлютіший звір! А через деякий час у лігві ремкаха вже палало жарке вогнище. Вогонь, як і там, у стійбищі, пожирав сухі гілки і зігрівав людей. Тепер можна було і відпочити. Люди підкріпили свої сили, з’ївши м’ясо, що їм поклав Зоуго, відряджаючи у край Примар. На якусь хвильку вони навіть забули, що знаходяться в страхітливому краю і що житло, в якому вони розпалили вогнище, то не їхнє житло, а господа небезпечного звіра.
Надходив вечір. Сонце вже сховалось у Великому Озері. А в цей час Рус готував свою грізну зброю - добирав гілляки на головешки, щоб було чим зустрічати хазяїна цього житла.
Коли над землею інкурів зійшов місяць, Рус мовив до Іки:
- Зараз повернеться ремках, та нам він тепер не страшний. Могутній вогонь захистить нас, ми здолаємо ремкаха...
НІЧНА СУТИЧКА
У вогнище докинули хмизу. Воно вже майже цілком затуляло вхід до печери. Лишався тільки вузенький прохід, але і його при потребі можна було засипати жаром.
Іка примостилася біля того проходу і дивилася через нього вдалину. Місяць уже завис над річкою, простеливши через неї мерехтливу доріжку. Від річки долинало багато різних звуків: вили завжди голодні гієни, ревли тури, що, певно, прийшли на водопій, зовсім близько кричала, прокинувшись, сова.
Та ось раптом усе те вщухло. Затріщали внизу кущі, і почувся тупіт багатьох ніг - то, мабуть, рятувалися від когось сайгаки. І знову тиша.
Що скоїлось?
Ремках! Він виріс під скелею якось ураз, несподівано. Його ледве можна було розгледіти на тлі темних заростей. Здавалося, що то просто ожив величезний камінь. Звір повільно простував стежкою до печери, час від часу зупинявся і нюхав землю. Певно, він уже був готовий до того, що застане у своєму лігві непроханих гостей. Та, мабуть, це не дуже непокоїло ремкаха - у його володіннях дужчого звіра не було.
Іка покликала Руса, і вони тепер, напружуючи зір і слух, уважно стежили за кожним ремкаховим рухом.
Раптом ремках зупинився. Підвів голову і тривожно втягнув повітря: різкий дух диму неприємно залоскотав йому ніздрі. Що це? І тут побачив вогонь. Колись давно йому вже доводилося бачити цього звіра. Але то був величезний звір, більший, як оця його скеля. Він повз по землі і пожирав і траву, і кущі, і все-все, що траплялося йому на шляху. А це - маленький. Та ремках, здавалося, завагався, бо кілька разів обернувся на місці. А потім, певно, зважився і вже обережно подибав далі.
І Рус зробив свої останні приготування до зустрічі хазяїна. Він дістав з вогню дві головешки. Одну, більшу, взяв сам, другу дав Іці. І підступили обоє ближче до вогнища. Очі їхні збуджено блищали, адже їм зараз, щоб вижити, належало перемогти найдужчого звіра. А це був не той старий немічний ремках Ро, якого Рус здолав без великих труднощів. Хазяїн печери був молодший і незрівнянно дужчий. Про те, щоб упорати його, не було й гадки. Хоча б прогнати. І то, вважай, була б перемога.
Уже біля печери ремках звівся на задні лапи, випростався на весь свій величезний зріст і погрозливо заревів.
Рус, стискаючи в руках головешку, сміливо крикнув у відповідь:
- Ми не боїмося ремкаха! Інкури переможуть тебе, як рись перемагає полохливого зайця!
З пащі волохатого чудовиська вихопилося ще грізніше ревіння. І було чути, як там, за печерою, розліталося налякане цим ревінням птаство, кидалася врозтіч дрібна звірина.
- Ми чекаємо, боягузе! Підходь, дохлий пацюче! Ми розчавимо тебе, як погану смердючу гієну! - знову гукнув Рус.
Ремках немов збагнув, що йому погрожують. З роззявленою пащекою і простягнутими лапами розлючений звір кинувся на людей. Просто через вогонь. Криваві язики боляче лизнули його живіт, лапи, а Рус палаючою головешкою щосили тицьнув йому в морду.
Сморід від горілої шерсті, паленого м’яса сповнив печеру. Ремках на якусь мить застиг над вогнищем, а потім стрибнув убік і, ревучи, покотився шкереберть із скелі. А в печері ще якийсь час було чути, як тріщали під звіром кущі та гуркотіло зрушене каміння.
Полегшено зітхнули люди і кинули головешки у вогнище. Сьогодні можна нічого не боятись, до них вже ніхто не зважиться завітати.
- Іка і Рус легко перемогли ремкаха, - мовив інкур, підкидаючи у вогнище хмизу. - Тепер він ніколи не повернеться до свого лігва. Тепер це буде оселя Іки і Руса. Та ремках хитрий звір, підступний. Іка бачила - у нього одне вухо? І збувся він його, міряючись силою з рівним собі суперником. А потім, іншим разом, подолав його. Ремках не звик терпіти поразок. От і тепер Одновухий чекатиме того часу, коли зможе помститися нам. Іка повинна завжди пам’ятати Одновухого.
- Іка запам’ятала Одновухого... - відповіла дівчина.
На ніч чатувати біля вогнища лишився Рус. Іка вистелила собі постіль з сухої трави, що була в дальньому кутку печери, і зразу ж заснула. А Рус підкидав і підкидав хмиз у вогнище. І палало воно високо в скелі над Великою Рікою аж до ранку, засвідчуючи, що у лігві господаря краю Примар оселились нові мешканці - люди, розумні й дужчі за нього істоти, які поклали край його володарюванню.
Та ніхто й не снив тоді, які зміни чекали цей край у недалекому майбутньому. А в край прийшла людина, яка навчилась добувати вогонь.
РОЗУМНІШИЙ ЗА СОБАКУ
Уранці, коли сонце вже високо підбилося над небокраєм, Рус здерся на маківку скелі. Там, за річкою, була земля інкурів, його рідна земля, яку він добре знав. Вона манила його, але вороття туди немає...
По цей бік річки лежала така сама рівнина з розкішною травою та поодинокими кущами й деревами. Он тільки там, далеко на небокраї, острівцем темнів невеликий ліс. З висоти було добре видно звірині стежки. їх було багато, тих стежок. І всі вони стікалися до річки. Мабуть, звірини тут усякої безліч, а річка одна на цілий край. От і сходяться всі сюди. Чув Рус уночі, як ревли на водопої тури - отже, водяться вони в цих краях напевне. Є й кабани - он їхні спини похитуються в очереті. А то ж що за дивина? Таке Русові доводиться бачити вперше. Біля самісінької скелі вигулькнув табун досі невідомих Русові тварин. У них були тонкі й стрункі ноги, довгі хвости, а на крутій шиї густе-густе волосся, і спадало воно мало не до землі.
Табун вів, обережно ступаючи, рудий красень. Він часто підводив свою невелику голову, пильно роздивлявся навколо, дослухався до чогось і подавав свій якийсь чудний голос:
- І-го-го-го!..
А поряд з табуном бігли молоді тварини, які грайливо вибрикували. От так штука! Навіть не чув, щоб у їхньому степу хто-небудь бачив щось подібне...
На березі річки тварини зупинились. Ось Рудий сторожко озирнувся, підійшов до води і почав пити. За ним рушив весь табун. Пили довго, спрагло. Нарешті Рудий вийшов на берег і, високо піднявши голову, застиг. Він учув щось недобре. Його тривожне «і-го-го-го...» розітнуло повітря. Та було пізно. З дерева, що росло над самісінькою річкою, зірвався якийсь темний клубок і впав прямо на спину довгохвостій тварині, яка ще не встигла вийти з води. Рус упізнав рись.
Намагаючися скинути з себе хижака, тварина підстрибнула, та даремне - рись трималася міцно. Тоді вона кинулася на берег і помчала в степ з хижаком на спині... За нею подався і весь табун. Тварини бігли хутчій, ніж сайгаки. Швидко перебираючи тонкими ногами і витягнувши шиї, вони промайнули, як привиди, повз скелю і незабаром розтанули в степу. Спершись на спис, інкур стояв на скелі і все дивився услід небаченим тваринам. Хотів ще побачити їх, та вони більше вже не з’являлись. Напевне, прибігали сюди тільки вранці на водопій. І Рус почав спускатися зі скелі. Він вирішив піти туди, де щойно пили воду прудконогі звірі.
Довго й уважно розглядав Рус сліди, залишені тваринами на річковій мулянці. Ні, і слідів таких не доводилося бачити. Під корчем уздрів щуку, яка зачаїлася, чекаючи на здобич, і простромив її списом. Рибина була велика. Інкур закинув її собі на плече і почвалав до печери. Там його, напевне, чекає Іка.
Іка справді чекала Руса. Вона навіть встигла налушпати й напекти в золі солодкого коріння, що знайшла його тут, поблизу печери. Воно було таке саме, як і на тому березі...
Іка пекла у попелі рибу, а Рус розповідав про все, що довелося йому побачити цього ранку з високої скелі. Розповів і про дивовижних прудконогих тварин з довгими хвостами і, звичайно, не забув про рись - щоб Іка була обережна.
Уважно слухала його дівчина. Ця розповідь мимоволі збудила в ній спогади про її далеку країну, про її коротке дитинство. А дослухавши, мовила:
- Іка знає тварин з довгими хвостами. У степах інкурів їх немає. Але вони є на рівнинах Країни Теплих Вітрів. Це коні. Там верхи на конях чоловіки їздять на полювання. Справді, коні бігають швидше за сайгаків. Та їх можна спіймати. Ловлять коней такими довгими зашморгами. Але найсміливіші ловці підстерігають коней на водопоях і плигають їм на спини - як рись. Тоді кінь біжить і стрибає, щоб скинути з себе верхівця. Біжить він довго. І запам’ятай, Русе, якщо кінь не скине сміливця, доки сам не впаде від утоми, тоді назавжди він скоряється людині. Кінь ітиме за переможцем, як собака. Лиш найсміливішим чоловікам скоряються коні. Коні розумніші за собак.
Очі Руса блищали від збудження. Він не пропустив жодного слова і запально вигукнув:
- Кінь скориться Русові! Рус плигне на спину коневі, як рись. І ніколи хвостатий не скине Руса, а піде за ним, як собака...
Уранці другого дня Рус був знову на березі річки, там, де напередодні пили воду коні. Він легко здерся на дерево і зачаївся серед густого листя на гілляці, що звисала над водою. Мабуть, і рись сиділа тоді на ній.
Чекав недовго. Скоро в степу зачувся тупіт і знайоме іржання Рудого. А там мисливець побачив і самих коней. Як і вчора, Рудий біг попереду. Затамувавши подих, інкур поглядом прикипів до цього красеня. Він був найвищий, а його чорна грива - найпишніша. Маленькі вуха тварини були весь час нашорошені. Рудий раз по раз підіймав голову, і від часу до часу його пронизливе «і-го-го...» рвало повітря над річкою.
Коні знов зупинилися на березі. І знову першим у воду зайшов Рудий. А вже за ним, штовхаючи одне одного, посунули у річку всі. Під гілкою, на якій зачаївся Рус, зупинився кінь з такою ж чорною, як у Рудого, гривою. Він тільки припав до води, і тієї ж миті інкур стрибнув йому на спину, вчепившись одразу руками в його жорстку гриву. Кінь здригнувся всім тілом, шарпнувся вбік і став гопки. Інкур завис у повітрі, але гриви не випускав з рук. Потім знову осів і зразу відчув, як швидко-швидко він пропливає повз кущі, як мерехтять у нього перед очима конячі морди, довгі хвости, а вітер свистить у вухах, як найлютіший степовий ураган. Верхівець то злітав, то знову падав на коневу спину, що аж дух забивало. Але тримався міцно, здавалося, що його руки намертво вплелися в гриву.
Перший страх швидко минув, і груди Руса сповнились якимось ще не спитим почуттям радості. Ось він, Рус, на чужих ногах біжить хутчій сайгака, хутчій вітру. Влада над чужими прудкими ногами, над чужою силою сп’янила молодого інкура. Він кричав на повну міць своїх легенів, але сам нічого не чув, бо вуха його були сповнені ураганного вітру.
Інкур кричав:
- Рус переможе коня! Кінь піде за Русом, як собака за людиною. Рус переможе! О-го-го!..
А оскаженілий кінь надсадно іржав і все мчав і мчав...
Зовсім поруч бігли інші коні. Вітер полоскав їхні гриви і хвости, стовпом здіймалась курява.
Інкур мчав на коні незнайомою рівниною...
І так було довго. Мчав немов у забутті. І раптом помітив, що табуна не стало, що він один мчить на коні. Озирнувся - вдалині тільки хмара пилюки. У Руса заніміли руки, у спину неначе хто кілка вбив, од вітру текли сльози. Він ледве тримався за гриву. Але й кінь уже уповільнив свій шалений біг. Біла піна вкрила його шию і спину. Він важко дихав, хропів і раптом з розбігу повалився на землю. Інкур перелетів через його голову.
Вони обоє довго лежали нерухомо. Першим підвів голову Рус. Кінь лежав, відкинувши назад голову. Його боки важко здіймались, Інкур встав, обережно наблизився до тварини і побачив її покірливі чорні очі. Кінь віддавався на волю людини.
Де вони? Прямо перед Русом, за кілька ступенів, обривалася земля, а далі - лисніла вода. Мабуть, він стояв на крутому березі якогось озера. Але те озеро, певно, велике, бо краю його не видно. Може, то Велике Озеро, що ковтає сонце?
І справді, воно вже збиралося його ковтати. Скоро настане вечір, а там і ніч. Із своїх схованок вийдуть хижі звірі, а Рус навіть списа не має - він його покинув там, під деревом, де чатував на коня.
«Де ж скеля? Де Іка?» - тривожно подумав Рус.
І цієї миті почулося поряд зовсім мирне і тихе:
- І-го-го-го...
То Руса кликав кінь. Кінь стояв, чекав на людину. Підійшов і, ще непевно, торкнувся кінської шиї. Тварина здригнулася, але з місця не рушила. Скочив коневі на спину. Той похитнувся і затупцяв на місці.
«Он у тому боці має бути скеля», - дивлячись на сонце, що вже ховалося в озері, подумав Рус і дав напрямок коневі. Йому пригадалися слова Іки: «Кінь розумніший за собаку». І він довірився прудконогій тварині - а раптом повернеться до скелі...
І кінь прийшов до скелі.
НЕСПОДІВАНИЙ ГІСТЬ
Минув ще день. Минула ніч. Минуло багато днів і ночей. Місяць уночі спочатку був круглий, а потім почав ущерблюватись, неначе його щоночі потроху злизувала якась потвора, аж поки і всього злизала. І його не стало. Потім його не було на небі, були темні, безмісячні ночі. А там знову він з’явився, але був тоненький, як лезо кам’яного ножа. На цей раз він ріс і ріс, і знову став круглий. Так він змінювався кілька разів відтоді, як Іка і Рус опинилися на цьому березі Великої Ріки.
За цей час із того берега сюди прибило кілька плотів. Одні були порожні, на інших лежали померлі інкури, що якимось дивом перепливли бурхливу річку. На плоти з мерцями завжди чигали гієни, і Русові доводилося розганяти їх, пускаючи в діло свій спис. Він не хотів, щоб його братів пожирали оці погані тварюки. Але що робити з трупами - не знав. Він був інкур, а інкури боялися мертвих. Тому знову віддавав їх на волю бурхливої річки, і вони пливли далі, шукаючи собі іншого пристановища.
Якось, розігнавши гієн, він побачив на плоту гончара Опа. Гончар лежав горілиць, але його розплющені очі були не такі, як у мерців - вони ледь примітно рухались.
Живий! Рус не вірив своїм очам. Вмить скочив на пліт і схилився над старим. Старий не рушився і дивився в небо, де кружляли птахи. Певно, своїми думками він був з тими птахами, і земного життя для нього вже не існувало. Рус торкнувся його плеча. Старий ворухнув тільки очима і закричав, страшно, пронизливо.
- One, це Рус. Ти не пізнав Руса? - сахнувся інкур, не розуміючи, чого кричить гончар.
Він не подумав, що для старого давно немає Руса, що для нього Рус ширяє у високості з отими білими птахами.
Знову нахилився над старим, але тепер Оп лежав із заплющеними очима і щось швидко-швидко бубонів. У тому бубонінні він раз по раз повторював слово «примара». І Рус нарешті збагнув, чого старий так налякався. Спробував переконати його, що він - ніяка не примара, що він - живий Рус. Але надаремне - той не вмовкав і не хотів розплющувати очей.
На щастя, недалеко була Іка. Вона побачила, що Рус має на плоту якусь пильну справу, і поспішила до нього. Та ось, тільки рушила, до неї з плоту долинув несамовитий крик. Такий знайомий голос! Іка додала ходу і за мить уже ступила на пліт.
Побачивши розпластаного старого, вона розгубилася. Мрець! Але ж то був його голос! І тут почула Опове бубоніння. Радість перехопила їй горло. Якийсь час вона не могла й слова вимовити. Лице її скривилося, з очей закапали сльози. Така зустріч! Яке щастя!
Вони тепер не одні будуть на цьому березі... Нарешті клубок відкотився їй від горла, і вона схилилася над Опом.
- Опе, розплющ очі, подивися на Іку, - мовила ласкаво дівчина.
Голос сіроокої ще дужче налякав гончаря, він міцніше стулив повіки і ще швидше забубонів своє заклинання. І тоді Іка дзвінко- дзвінко засміялася.
- Іка і Рус не примари! Вони живі, так само, як і Оп живий. Оп знає, що мерці й примари не мають крові. Оп зараз розплющить очі і гляне сюди. Ось різець, що ним Іка вишкрябувала візерунки на Опових горшках. Іка приховала його разом з маленьким глиняним Володарем Степу від Провісникового ока і взяла з собою. Ось палець Іки, і вона різцем поранить його.
Іка справді глибоко шкрябнула крем’яним різцем свій палець, і з нього зацебеніла кров.
- Дивись, Опе, в Іки з пальця тече кров, - така, як у живих людей. Іка жива...
По цих словах Опове око розплющилося. Побачивши кров, він розплющив друге і сів.
- На цій землі немає ніяких примар. Це така земля, як і земля інкурів. Білі птахи - то не примари, то оті гарні довгошиї птахи, що водяться на степових озерах у землях інкурів.
Видно було, що Оп уже доходив тямку, він розумів, що живий і перед ним живі Іка й Рус, близькі йому люди. Спробував стати на ноги, але не зміг: і вік був надто вже похилий, і пережив сьогодні багато. І як тільки не поглинула його ота бурхлива річка?! Йому допомогли. Зійшли на берег. А коли піднімались до печери, Рус просто взяв старого на руки.
Зайшовши в печеру, можна було здогадатися, що тут мешкають люди. Тут було затишно й охайно. Збоку при вході жевріло вогнище, а побіля нього лежала чимала купа хмизу. На ніч вогнище розсувало свої межі, стаючи нездоланною перепоною для непроханих гостей. У дальньому закутку з’явилися сайгачі шкури, а там, де люди спали, вони лежали в кілька шарів: тут на полюванні Русові дуже щастило.
Опа посадили на шкури і дали їсти. Дома він ніколи не їв так смачно. Чого тільки тут не поклали йому! Була і смажена сайгачина, і печена риба, і солодке коріння. Певно, добре жилося Русові й Іці на новій землі. Проте оці статки якось збуджували в старого підозру: йому не йнялося віри, що отак можуть жити живі люди...
Їжа розморила Опа, він умостився зручніше на шкурах і тихо, непомітно для себе заснув. Спав він решту дня, спав ніч, і тільки другодні, коли вже Іка повернулася після господарських клопот з річки, прокинувся. Сон освіжив його, додав сили, розвіяв до рештку сумніви, які ще вчора морочили йому голову, і тепер він міг розповісти, що скоїлося з ним, як оце він опинився тут.
А сталося воно так.
Сумував Оп за сіроокою донькою, дуже сумував. Не лишилося в нього більше нікого, доведеться одному віку доживати. І все, що хоч чимось нагадувало йому про Іку, було дороге і миле його серцю. Він позбирав і поскладав у куток всі речі, що лишились від неї, всі горшки, що вона їх розцяцькувала. Іноді, було, сяде в тому кутку і перегортає, переставляє все оте з місця на місце. Та згадує. А найбільше йому полюбився глиняний бичок, той самий, невеличкий, що він знайшов його у торбинці давно-давно, перебираючи речі загиблих чужинців. Він його досі зберіг. Іка теж такий мала. То її бог. Бог її народу. І він допоміг їй убити ремкаха Ро. І огонь інкурів не вмер...
Старий часто діставав того бичка і намагався щось бубоніти до нього, як те робила Іка. Робив усе те він потайки, бо знав, що Зоуго розправився з тим великим кам’яним туром - його кинули десь на смітник. Але якось не догледів і не зчутив, як у нього за спиною опинився Рудий Лис. Навіть не сказав він тоді, чого приходив, - вмить щез. А надвечір знову з’явився в землянці гончаря і передав волю Зоуго: Провісник наказував Опові навчити Рудого Лиса варити священний напій і ліпити горшки. Учув недобре старий гончар у тому наказові, але скорився. Щодня приходив до нього Рудий Лис, і він навчав його своєму ремеслу. Учень з Рудого Лиса видався надто вже нетямущий. Він був дуже тугий на вухо, та й розуму йому до того бракувало.
Нарешті з великою силою він якось спромігся зварити отого напою. І радощам його не було краю. Увечері, коли настав час облягатися спати, Оп виявив, що пропав глиняний бичок. Куди б він міг запропаститися?
Обнишпорив усі закутки, заглянув у кожну шпарину - ніде не було. Так і заснув, не добравши тямку, де б тур міг подітись. Зате другого дня вранці до Опа знову заявився Рудий Лис, хоч свою науку він начебто й скінчив. Старого гончаря нащось кликав Зоуго. Та не до себе в землянку, а на майдан, де він завжди виголошував волю богів. А там уже й інкури зійшлися. І Зоуго був. Нічого він тоді не сказав Опові, а блиснув отим священним каменем. А коли камінь змовк, заговорив сам:
- Слухайте, інкури! У землянці Кривого Опа живе чужинський бог. Ось він!
І Зоуго підняв у другій руці над головою глиняного бичка, якого так довго шукав Оп минулого вечора.
- Це бог тієї чужинки, що зараз літає над Великою Рікою примарним птахом. - Зоуго ще раз потряс у повітрі тим бичком. - Ніколи не стерплять боги інкурів, щоб у стійбищі жив чужинський бог. І не стерплять тих, хто віритиме їм. Вони наказують вирядити Опа услід за злочинною Ікою у край Примар...
Отак і опинився Оп на цьому березі. А в його землянці тепер поселиться Рудий Лис.
Важко жити інкурам. Зоуго став лютіший, все більше вимагає для своїх богів. Люди мруть, а перечити Зоуго не сміють - бояться, що згасне вогонь. Так каже Зоуго. Тільки тепер його частіше називають Дохлою Гієною. А є такі, що й не вірять йому і дуже шкодують за Ікою.
Старий скінчив свою розповідь, але раптом повернувся до вогнища - звідки в них вогонь? Адже в краю Примар вогню немає!..
- Володар Степу допоміг Русові добути вогонь, - пояснила сіроока.
І розповіла, як вони добули цього могутнього звіра, і як цей звір подолав господаря землі Примар-одновухого ремкаха.
Спантеличений гончар ніяк не міг повірити, що то справжній вогонь, хоч учора і їв засмажену сайгачину. Він торкнувся пальцем жарини і швиденько відсмикнув його - гострий біль пройняв усю його руку. Довелося повірити. Так, могутній бог, отой Володар Степу...
Русові здавалося, що старий не все розповів. Йому кортіло знати, хто ж тепер перший мисливець у стійбищі, хто замість нього водить мисливців на полювання. По-справедливому очолити мисливців мав Дужий Вепр. Він, може, й поступався Прудконогому Сайгакові у спритності, але в силі - ні.
І Рус лишився задоволений, коли гончар підтвердив його думку.
...З оглядин околиць, що прилягали до скелі-гори, старий гончар лишився задоволений. Він знайшов те, що так старанно шукав, - глину. Тепер лишалося обладнати майданчика, де можна було б ліпити горшки - не носити ж глину до печери, надто вже високо вона. І можна братися до діла. Він даром їсти хліб не звик. Знайшов старий і всякі трави тут. Треба буде сходити й нарвати. Щоб у їхній оселі пахло так, як і там, у стійбищі, в його землянці.
Надвечір повернувся з полювання на своєму коні Рус. Тварина та була новиною й для старого. Довго милувався нею, навіть зважився й погладити рукою.
Коли стемніло, всі сіли біля вогнища і смажили сайгакове м’ясо, якого вполював сьогодні Рус. їх було тепер троє, всього троє на величезний і багатий край. Та ще приручений кінь. Його також забирали на ніч у печеру, щоб тварину не згубили хижаки.
Весело потріскував вогонь. Він зігрівав людей, смажив їм м’ясо, наводив жах на нічних хижаків. І з того був задоволений. Задоволені були й люди. Даної миті вони не думали про небезпеку. Та коли б хто з них надумав вийти з печери і пройтися вниз стежкою, то там, унизу, примітив би не то великий камінь, не то щось живе, схоже на нього. То був Одновухий, повалений господар цього краю. Він дивився на вогонь у печері і вичікував слушного часу для помсти... Сильний ніколи не дарує своєї поразки.
Чимало днів минуло відтоді, як у печері на землі Примар разом з Ікою та Русом поселився старий гончар. Рус тепер не боявся лишати Іку на господі саму і цілоденно пропадав на рівнині, вистежуючи здобич. Та якось він повернувся з полювання серед дня і нікого не застав у печері. Не було ні Опа, ні Іки ніде й поблизу. Де б вони могли запропаститися?
Рус вирушив на пошуки. Скеля мала ще кілька печер, але входи до них так заросли кущами, що їх не так-то легко було виявити. І цього разу натрапив Рус на печеру, якої чомусь раніше не запримітив. Який би то мисливець поминув таку знахідку! Зазирнув туди і, здивований, побачив там Іку. Не виказуючи себе, почав стежити за нею, Сіроока стояла біля стіни і щось видряпувала на ній своїм крем’яним різцем. На стіні лишалися якісь різної величини і форми рисочки та дивні фігурки. І нащо оте все вона робить?
Обережно, як рись, ступаючи, Рус нечутно наблизився до своєї подруги. Іка обернулася й усміхнулась.
- Це моє дитинство, - сказала вона й показала на стіну. - Іка змушує камені говорити.
- Хіба камені вміють говорити? - не зрозумів Рус.
- Людина може змусити їх до цього! - ствердила Іка.
І почала пояснювати Русові, як ці рисочки та малюнки на камені розповідають про її життя в далекій Країні Теплих Вітрів, про те, як живуть люди у стійбищі інкурів, про Прудконогого Сайгака, про доброго Опа та ще про злого Зоуго. Але Рус нічого цього не міг зрозуміти, бо не йняв віри, як то мертві камені можуть передавати думку людини.
Забачивши в Русових очах недовіру, Іка торкнулася його руки і повела за собою. Вони вийшли з печери, йшли поміж густих кущів і нарешті зупинились біля темного провалля. Знову печера, якої Рус не бачив раніше. Іка зайшла до неї, зайшов і Рус. То була велика печера, в яку крізь щілину десь на стелі падало денне світло.
Несподівано для себе Рус побачив там гончаря. Він, зачувши їхні кроки, обернувся їм назустріч. Це була дивовижна печера. Із її стін, наставивши погрозливо роги, на Руса дивились могутні тури. Своєю подобою вони нагадували отого глиняного тура, який допоміг Русові здобути вогонь. І тури ці були руді, як кров.
- Іка зробила тут все так, як у країні її батьків, - пояснила сіроока.
- Оп допомагав Іці робити цих богів, - докинув гончар. - Цим богам не потрібні кращі шматки м’яса. їм потрібний лише священний вогонь, і вони завжди даруватимуть сміливим мисливцям удачу в полюванні. Кожного разу, коли Рус виряджається на полювання, Оп розпалює священне вогнище, і боги допомагають Русові полювати сайгаків і птицю. Опа навчила вірити цим богам Іка. Іка і Оп нічого не казали Русові про ці печери. Вони хотіли показать їх, коли закінчать усю роботу. Щоб Рус теж повірив цим богам, як вірять Іка й Оп.
Мовчки стояв Рус серед оцих рудих богів, що їх створила Іка з гончарем. Нарешті мовив:
- Рус вірить цим богам. Рудий Тур - це хороший бог. Він буде богом краю Примар. Але Рус не хоче, щоб і далі називали так наш край. Тут немає ніяких примар. Хай віднині він зветься країною Рудого Тура.
І всі мешканці цієї країни зголосились на тому.
І знову, як і перше, дні линули швидко, і знову Велика Ріка пригонила з того боку плоти з померлими, що їх у край Примар відряджав Зоуго. Там, на тому боці, ще вірили Провісникові волі богів...
Якось увечері, коли всі мешканці печери зібралися біля вогнища, Оп сумно мовив:
- Мисливці інкурів уже винищили тварин на своїй рівнині. Надто прожерливі боги інкурів, їм треба багато м’яса. Інкури вмирають і не знають, що немає краю Примар, що є чудесна багата країна Рудого Тура...
- Рус думав про це, - мовив молодий інкур. - Рус гадає, що треба перепливти Велику Ріку і розповісти про все інкурам. Але ж інкури знають, що ми перетворились на примарних птахів, інкури не повірять, що Рус живий.
- їх переконає вогонь. Вогонь, що Оп запалить його на вершині скелі. Хай тільки інкури взнають, що то Рус добув його і що допоміг йому в цьому Володар Степу, - пораяв старий гончар.
Рус якийсь час помовчав, неначе виважував усе.
- Рус готовий вирушити в дорогу! - нарешті мовив. - Він повинен це зробити.
- А як же Рус здолає Велику Ріку. Вона бурхлива надто для людини... - якось занепокоєно обізвалася Іка.
- Велика Ріка не страшна Русові, - заспокоїв її мисливець. - Рус вивчив її примхи, недаремно ж він стільки часу убиває біля неї. Там, нижче скелі, вона неначе завертає в степ інкурів. І течія її туди збивається. Якщо взяти гарну колоду і добре триматися її, то вона винесе Руса на той берег. Рус дужий і переможе бурхливу річку. Ну, а з інкурами він знає, як вести мову. Інкури, певно, ще не забули Прудконогого Сайгака. А про вогонь на скелі подбає Оп. Він уночі розпалить вогнище, і йому допоможе Іка.
Другого дня, коли сонце вже наближалося до вечірнього пруга, усі троє зійшли до річки нижче скелі.
- Рус буде біля стійбища, як тільки місяць покине землі інкурів. І тоді запалає на скелі вогнище. Велике вогнище! - звернувся інкур до Опа.
Той на знак згоди нахилив свою сиву патлату голову.
КІНЕЦЬ ДОХЛОЇ ГІЄНИ
Нічне небо дихало, мінилося. Біля воріт стійбища палахкотіло вогнище, яке мало бути перепоною для хижих звірів. Біля вогнища сидів інкур. Він зрідка брав хмиз і кидав у вогонь. Тоді полум’я високо здіймалося над землею, і від цього мерхли зорі і небо провалювалося в безвість.
Із свого захистку за горбом Рус пильно стежив за інкуром. Хто б то міг бути? Він необачно сидить спиною до степу, і лиця його не видно. Мабуть, покладається на собак. Собаки лежали потойбіч вогнища, їх розморило від жару, і, напевне, тому вони й не зчутили Руса. Та ось інкур біля вогнища піднявся: йому вже незручно було брати хмиз. І Рус виразно побачив його лице. То був
Дужий Вепр. Він сьогодні чомусь сам став на чати до вогнища. Рус знав, що ватаг мисливців не часто відбуває таку буденну варту. Здебільшого те буває, коли поблизу стійбища никають небезпечні хижаки. Але заступає він на чати не один, а прихоплює з собою й кількох мисливців. Зараз же Рус, окрім Дужого Вепра, нікого більше не бачив. Та й сам ватаг був надто безпечний. Що б те могло означати? Мабуть, Дужому Вепрові просто забаглося отак уночі посидіти біля вогнища. Але що йому, Русові, обіцяє така зустріч? Колись вони мали приязнь один до одного. А тепер?
Стежачи за Дужим Вепром, Рус обмірковував, як йому діяти? Час від часу позирав у бік Великої Ріки. У цю ніч буде добре видно вогонь на потойбічній скелі. Оп розкладе велике вогнище. Йому допомагатиме Іка. Тільки тоді Рус вийде із свого захистку.
Ось і місяць провалився десь далеко за небокраєм. Настав умовлений час. Нарешті там, де мала бути скеля, блимнуло. Спочатку було видно маленьку цятку - неначе зайнялася нова зірка. Але та цятка з кожною миттю яскравішала і зростала. І ось уже нарешті було добре видно, що то горить вогонь.
Рус звівся на повний зріст і вийшов з-за горба.
- Прудконогий Сайгак бажає удачі Дужому Вепрові! - гукнув щосили і рушив у бік стійбища.
Але тієї миті в повітрі засвистів спис і пролетів біля самісінької Русової голови. Дужий Вепр напевне не бачив у темряві Руса і кинув списа просто на голос. Рус упав на землю - важити далі життям було безглуздо. На цей раз, вважай, йому поталанило. Треба бути обережнішим. І відповз знову за горб. А Дужий Вепр уже тримав у руках другого списа, ладен щомиті пожбурити його. Собаки теж посхоплювались і, наїжачені, оточили свого господаря.
Минув якийсь час. Ніщо більше не порушувало нічного спокою. Дужий Вепр почав заспокоюватись. То все, мабуть, примарудилося йому. Прудконогий Сайгак? Де йому взятися? Він давно літає білим птахом над Великою Рікою.
І знову сів до вогнища, тільки цього разу вже лицем до степу. Собаки теж замовкли і вляглися поруч. Проте повного спокою ні в Дужого Вепра, ні в собак не було. Дужий Вепр кілька разів поривався йти за своїм списом, але якась внутрішня сила утримувала його. З думки не виходив Прудконогий Сайгак.
Раптом, ненароком, інкур повернув голову у бік Великої Ріки і тієї ж миті схопився на ноги. Там, за річкою, де мала височіти гостроверха скеля, горить вогонь! Хто запалив його в краю Примар? Примарам не треба вогню. Вони його бояться. Таємницю вогню знають тільки боги інкурів та Провісник волі богів Зоуго. Розгубленість і переляк відбилися на його лиці.
А Рус не зводив з нього очей. Нарешті настав час діяти. Він зрозумів, що так збентежило інкура. Ось знову повітря розітнув свист списа, але на цей раз він летів у бік вогнища - його кинув Рус. Спис упав біля ніг Дужого Вепра, глибоко встромившись у землю. Інкур сахнувся і спритно схопив із вогнища головешку. Він пізнав списа - то був спис Прудконогого Сайгака, з цим списом його виряджали у край Примар.
І знову Дужий Вепр почув голос Прудконогого Сайгака:
- Дужий Вепр побачив вогонь за Великою Рікою. Той вогонь запалили Кривий Оп і Іка. А списа кинув Прудконогий Сайгак. То його спис, ти знаєш.
Рус на якусь хвильку змовк, щоб зважити, як подіють його слова на Дужого Вепра. А той неначе скам’янів від усього того, що творилося довкола, і тільки головешка тремтіла в його руці.
- Дужий Вепр дозволить Прудконогому Сайгаку підійти до вогнища. Прудконогий Сайгак не примара, він не боїться вогню - він живий, - вів далі Рус. - І Кривий Оп, і Іка живі. Вони не перекинулися на білих птахів...
І тепер уже рішуче вийшов з-за горба, прямуючи до Дужого Вепра, який усе ще стояв нерушно. йому назустріч вихопилися собаки, але на півдорозі знишкли і винувато замахали хвостами - вони пізнали «свого». І разом з ним посунули до вогнища, навперебій лизькаючи його руки.
Це ще більше спантеличило Дужого Вепра. Собаки теж не люблять примар, а тут... Він починав вагатися. А Рус підійшов до вогнища, поворушив його палицею, сів біля нього.
- Хай Дужий Вепр візьме руку Прудконогого Сайгака - вона тепла. У мерців руки холодні.
Намагаючись не дивитися на колишнього побратима, інкур узяв Русову руку. Справді, то була рука живої людини. Нарешті зважився глянути на нього. Зблизька, при вогнищі, Рус зовсім не був схожий на мерця. Це був справді живий Прудконогий Сайгак, який не так давно водив сміливих інкурів на небезпечні полювання.
- Це перед Дужим Вепром справді Прудконогий Сайгак? - нарешті видавив він з себе перші слова. - Дужий Вепр справді бачить славного мисливця?..
Рус хитнув головою.
- Звідки прийшов Прудконогий Сайгак?
- Із краю Примар.
- З краю Примар жоден інкур не вертався у стійбище.
- Іці і Прудконогому Сайгаку допоміг могутній бог чужинців - Володар Степу.
І розповів Рус, як цей бог допоміг йому добути вогонь і прогнати лютого одновухого ремкаха, що хазяйнував у тій землі, як тепер Володар Степу допомагає йому у полюванні. А полювати в тому краю є що. Не забув сказати і про тварин, які можуть замінити на полюванні ноги людині. Такі тварини у великій помочі стають, коли треба наздогнати звіра. Рус прийшов запросити в той багатий край інкурів. Там нема ніяких примар, нема і богів, яким треба віддавати кращі шматки м’яса. Там богом буде Рудий Тур - Володар Степу, і край той тепер зватиметься Країною Рудого Тура. Ось він, Володар Степу. І Рус простягнув Дужому Вепрові глиняного бичка, що йому дала на дорогу Іка. Він допоможе інкурам переселитися па той бік Великої Ріки.
Дужий Вепр, несвідомий того, взяв до рук могутнього чужинського бога.
До ранку палахкотіло біля стійбища вогнище, і до ранку говорили Рус і Дужий Вепр. Здається, новий мисливський ватаг інкурів розумів свого попередника і вірив йому. А коли над степом забринів світанок, Рус покинув свого побратима. Він ішов у бік Великої Ріки. За якийсь час уже потонув у високій траві, і Дужий Вепр тоді більше його не бачив. Рус обіцяв щоночі запалювати вогонь на скелі по той бік річки, щоб інкури повірили Дужому Вепрові.
Інкури повірили.
Часто посилав Зоуго мисливців на полювання до річки, але відтоді, окрім списів, вони стали брати з собою більше крем’яних сокир. Потай від Зоуго, валяючи дерева, що росли в прибережному ліску, лаштували вони міцні плоти. їх треба було багато, щоб стало на всіх інкурів. Інкури вирішили покинути свій край і перебратися в Країну Рудого Тура. Там на нихчекав Прудконогий Сайгак з мудрою сіроокою чужинкою і добрим гончарем Опом. Тепер інкури щоночі бачили вогонь потойбіч на скелі, він кликав їх. Прудконогий Сайгак розповів, де краще пускатися берега, щоб поминути оті небезпечні коловерті. Та й вони самі розвідали ті місця.
Інкури мало приносили здобичі, а Зоуго лютував з того, бо голодували його боги. У ямі ремкаха Ро тепер був молодий звір. Багато інкурів поклало голови, коли його переселяли сюди. Тепер він був за найвищого бога. І він також голодував.
Зоуго вже примічав, що останнім часом інкури не так щиро слухають його. І менше бояться. Навіть у них пропав трепет перед богами. Що б то могло означати? Погрожував - не допомагало. А живцем відряджати за Велику Ріку чомусь тепер не зважувався. Тепер він починав боятися інкурів.
А то одного разу мисливці повернулися додому зовсім без здобичі. І з їхнього настрою Зоуго не бачив, щоб вони через те печалились. Не стали побиватися вони й тоді, коли він пригрозив, що розгнівані боги позбавлять їх вогню. Гай-гай! Тепер їх цим не злякаєш. Прудконогий Сайгак уміє його добувати, а вони сьогодні останнього плота зладнали, і цієї ночі...
Так, цієї ночі мала вирішитися доля інкурів. Цієї ночі інкури залишать стійбище. Тоді, коли зійде місяць. Всі: і малі й старі, чоловіки й жінки. І прихоплять свій домашній скарб. Лишать тут тільки Зоуго з його богами та Рудим Лисом. Але заберуть священний камінь. Це зробить Ол, коли старий засне. Ол уміє ходити нечутно, як рись. Той камінь з Країни Теплих Вітрів, так казав Прудконогий Сайгак, і його треба взяти з собою.
Серед ночі, коли над степом зійшов повний місяць, із стійбища вирушив перший загін. Мовчки, без жодного звуку, йшли до річки інкури. Мов тіні, люди щезали у трав’яному вирі, і з-під їхніх ніг злякано злітали в нічне небо стривожені птахи. За першим ішли загони ще й ще... І ось останній покинув стійбище.
Біля воріт, як завжди, горіло вогнище, хоч на цей раз і не таке велике. Біля нього стояв Дужий Вепр і проводжав усіх. Він чекав Ола. Нарешті з’явився і він.
- Чи взяв Ол священний камінь? - запитав мисливський ватаг.
- Ол поклав його в торбу, як наказував Дужий Вепр. Тепер він не співає. Ось! - і показав торбу. - Дохла Гієна не прокинувся, та й чи прокинеться...
- Ол щось заподіяв Провісникові волі богів? - занепокоєно подивився на інкура Дужий Вепр.
- Ні, Ол нічого не зробив поганого. Голодний ремках розхитав колоду над ямою. Вона впала. Тепер ремках вилізе. Ол не міг підняти колоду. Нам треба поспішати.
- Інкурам ремках не страшний. Звір не піде в степ, він шукатиме здобич у стійбищі...
І вони рушили доганяти останній загін.
Провісник волі богів жив сам у великій, але захаращеній землянці. На її стелі висіли черепи всяких тварин, які давно та й нещодавно переселилися в інший світ. Це було, по суті, кладовисько богів цього сміливого, але убогого народу.
Того ранку Провісник волі богів таки прокинувся. І свій день почав, як завжди, з того, що дістав горщика з священним напоєм і трохи відпив з нього. Напій той був якийсь смердючий, неприємний на смак. Рудий Лис до ладу не вмів його варити. Але старий пив, бо він допомагав йому говорити з богами. Щоб перебити бридкий присмак у роті, роздер крючкуватими пальцями шматок смаженого м’яса і почав перемелювати його беззубими яснами. То була каторжна робота.
Не встиг він проковтнути недожоване м’ясо, як раптом хитнулася запона з шкур, що затуляла вхід до землянки, і перед Провісником волі богів виріс молодий ремках. Він втягнув носом повітря і страшно заревів. Потім понюхав найбільший череп-то був череп його попередника. Але те, мабуть, мало його вдовольнило, і він рушив уперед, до Зоуго. Старий Провісник волі богів скочив у найдальший куток землянки, сподіваючись знайти там порятунок, але ремках невблаганно посунув за ним, рушачи все на своєму шляху...
...Спорожнілим стійбищем інкурів гуляв вітер. Вили у своїх ямах зголоднілі боги. Ніхто їм не кидав м’яса, не подавав води. Забіг кудись і Рудий Лис, коли довідався, що з людей він один лишився у стійбищі. Тільки ремках бродив між ямами...
КРАЇНА РУДОГО ТУРА
Інкури радо зустріли перший ранок на новій землі. Усі плоти щасливо перепливли бурхливу річку; майже всі інкури добулися берега - лише старий, немічний Олів батько опинився в її водах, коли пліт проносило повз величезну лійку коловерті.
Уже зійшовши на берег, після короткого перепочинку переселенці взялися копати довкола скелі-гори землянки. Копали всі, хто міг: і старі, і малі, і жінки. Тільки мисливці з’юрмилися під скелею навколо Руса. Треба було йти на полювання, щоб добути для своїх родин м’яса.
- Славні інкури! - звернувся до мисливців колишній їхній ватаг. - Рус хоче повести вас у печеру Рудого Тура. Рудий Тур став богом Опа і Руса. Віднині він буде богом інкурів. Тепер інкури ніколи не приходитимуть у стійбище без здобичі...
І рушив угору по стежині, яку вже встигли протоптати до печери за той час, коли там поселився Рудий Тур.
Печера хлюпнула на мисливців прохолодою і застояним духом. У таємничій півтемряві із стін і стелі на інкурів дивились руді тури і сайгаки. А серед печери стояв Кривий Оп. На ньому була довга із сайгачих шкур одежа, розцяцькована строкатими клаптями із шкурок дрібних звірят. Гончар урочисто запалив серед печери вогнище, і тієї ж миті на кам’яних стінах затанцювали тіні людей, а малюнки звірів, здавалося, від цього ожили. Тепер Оп і зовсім був не схожий на гончаря - то стояв серед печери жрець - величний служитель храму рудих звірів. І робив він усе так, як навчила його сіроока чужинка, як робив її батько - мудрий жрець із Країни Теплих Вітрів.
- Хай удача чекає сміливих інкурів на полюванні! - нарешті звернувся цей жрець до мисливців. - Хай допоможе інкурам Рудий Тур - добрий Володар Степу. Діти інкурів тепер завжди матимуть м’ясо. Кращі шматки тепер інкури віддаватимуть дітям. Земля Рудого Тура щедро обдарує вас...
Цього разу на влови вів інкурів сам Рус. Дужий Вепр був тепер до нього найближчим мисливцем. Рус їхав на коні, і то було найбільше диво, яке побачили інкури на цій землі...
У той вечір допізна палали вогнища під скелею на землі Рудого Тура. То люди святкували свою першу перемогу. Багато сайгаків уполювали тоді мисливці, а вертаючи назад, заскочили дужого, молодого вовка. Вовк той був дарунком мудрій чужинці за доброго бога і за перемогу над Зоуго. Ол зробив з міцних вовчих зубів разок намиста і подарував його сіроокій на тому святі.
Тієї ночі, мабуть, уперше в стійбищі інкурів не плакали голодні діти.
Дні жовтого листя і дощів промайнули швидко, довше тягнувся час снігу та морозів. А тоді знов зацвіли квіти, заспівали птахи, що прилетіли з-за Великого Озера.
Інкури вже звикли до нової землі. Своє стійбище вони обнесли високою огорожею. Тепер майже в кожного мисливця був кінь, і кожен інкур знав таємницю вогню. У стійбищі в загоні уже жили приручені кози й свині. Про те подбала Іка.
Лихо підкралося несподівано, і сталося те якраз тоді, коли в степу зацвіли маки.
Майже щодня Іка виходила із стійбища і обережно пробиралася лише їй відомою стежкою. Зупинялася біля густого чагарника, розгортала віття і опинялася в печері. То поки що була її таємниця, як і колись та, перша, печера. Іка мовчала про неї, щоб їй ніхто не заважав. Тут стіни були гладенькі-гладенькі, і на них зручно було дряпати різцем. Сіроока вже давно мережила їх. То дарма, що її мережіння зараз ніхто не розуміє. Але прийде час, і люди зрозуміють, бо ж вона ото веде повість про них, про їхнє переселення у цей чудесний край, в якому житимуть вони і їхні потомки.
У перший день, коли розцвіли маки, Іка принесла в печеру багато квітів. Іка любила маки, бо вони їй нагадували її милу далеку Країну Теплих Вітрів. Розсипала квіти на долівці і зразу взялася до роботи.
Того дня Іка розповідала про перемогу Руса над одновухим ремкахом.
Час минав непомітно. Сіроока забула про нього.
Та ось у печері потемнішало.
«Пора вже повертатися, - подумала вона. - То сонце ховається у Великому Озері».
Поклала крем’яного різця в торбинку, в якій завжди носила його. О, він багато послужив їй, он як стерся. А зараз аж гарячий від роботи. Це дарунок її батька. Ще він учив її карбувати ним на камені.
Обернулася до виходу, щоб іти, і похолола: загородивши собою весь вхід, прямо перед нею, звівшись на задні лапи, стояв Одновухий. Печера сповнилася смородом. Той сморід Іка пам’ятала від того дня, коли вона і Рус поселилися в печері ремкаха. І довго той дух тоді не вивітрювався.
«Прийшов помститися за свою поразку», - майнуло в її голові, і вона ступила назад, але наткнулася на стіну. Рятунку не було...
Знайшли Іку вже другого дня. Допомогли розшукати її поламані кущі та витолочена трава біля тієї незнаної досі печери. Іка лежала з розтрощеною головою на зів’ялих маках.
Інкури мовчки оточили загиблу, а Рус уважно оглянув печеру. На кам’яній долівці він побачив слід звіра і зрозумів, що тут скоїлось. У цій печері побував Одновухий.
- Це ремках накоїв лиха! - вигукнув Рус.
- Ремках убив Іку!.. - луною повторили інкури і потрясли над головами своїми списами.
- Добудемо ремкахову шкуру для Іки!.. То буде останній дарунок інкурів... - запропонував Дужий Вепр.
День і ніч не поверталися мисливці у стійбище...
А в цей час Оп не виходив з печери Рудого Тура, робив усе необхідне для поховання Іки. У горщику на священному вогні старий варив якісь трави і квіти маків. Він без упину бубонів заклинання. Згодом перелив густу пахучу рідину в інший горщик та ще кинув туди спеченого на священному вогні невеликого птаха. Це їжа для Іки, яка переселиться у Країну Вічного Життя. Той горщик з їжею простоїть ніч у печері, а потім його поставлять небіжчиці. Оп усе робив так, як свого часу навчила його сіроока Іка.
Покінчивши з їжею, він заходився витесувати з пісковика Володаря Степу. Це буде довічний вартівник на могилі славної чужинки.
Уже пізно увечері спустився Оп у стійбище і заявив інкурам, що Рудий Тур велить їм поховати Іку на березі Великого Озера.
А на світанку повернулися з полювання мисливці. Вони були дуже стомлені, але виконали свою обіцянку сіроокій - вони принесли шкуру ремкаха, який забрав її життя. У ремкаха бракувало одного вуха.
На стрімкому березі Великого Озера, яке щодня ковтало сонце, стояли інкури. На їхніх лицях була скорбота. Вони не зводили з Опа очей. Ось старий спустився у невеличку яму. Вона сягала йому по груди. Йому подали шкуру Одновухого. Оп простелив її на дні хутром догори і зверху посипав білою глиною. Шестеро дужих інкурів кращих мисливців - уже несли до тієї ями тіло Іки, загорнуте в сайгачу шкуру. Померлу спустили, Оп підігнув їй ноги - так Іка народилася, так вона лежатиме, аж доки переселиться в Країну Вічного Життя. Біля голови поставив горщика з їжею. Поклав крем’яного різця, глиняного бичка і священного каменя, що співав, як птах. З цим каменем вона водночас з’явилася у стійбищі інкурів, з ним вона й піде від них. Тепер посипав тіло небіжчиці червоною фарбою. І біла фарба, і червона - то символи: біла означає сонце, а червона - вогонь. Без сонця ніщо не може жити, а вогонь захистить Іку від злих духів і хижих звірів на шляху в інший світ. Нарешті чоловіки принесли водяної трави, що росте у Великому Озері, тільки тепер її висушило полуденне сонце. Оп укрив тією травою Іку і вибрався з ями...
П’ять днів і п’ять ночей палали навколо могили вогнища. П’ять днів і п’ять ночей носили інкури і сипали на ту могилу землю. Могила повинна бути висока-висока, щоб промені ранкового сонця першими торкалися її маківки.
Вже наприкінці п’ятої ночі нарешті згасли вогнища на березі Великого Озера, а виснажені тяжкою роботою люди щільно оточили горб, що його насипали їхні руки. На маківку горба зійшов Оп, а вслід за ним і Рус. Мисливець тримав у руках Володаря Степу. У цей час на далекому небокраї випірнуло сонце. Рус підняв над головою майбутнього вартового і так тримав його, щоб набрався снаги. А відтак поставив на землю. Віднині цей вартовий перший стрічатиме сонце і, наснажений його промінням, оберігатиме спокій мудрої жінки з Країни Теплих Вітрів...
Знов у директора
(Епілог)
Ось так я розв’язав отого «археологічного вузлика», що його запропонував мені директор інституту. Чималенький вийшов «звіт». Трудився, як то кажуть, на совість, і чого-чого, а творчої фантазії я не пошкодував. Може, саме через неї я й вагався показувати свою писанину директорові. Довго мулявся, користувався тим, що в часі мене не обмежували. Але врешті зважився і явився перед його ясні очі. Він узяв мою папку, покрутив, перегорнув кілька сторінок, глянув на останню. Щось на подобу посмішки промайнуло на його обличчі. А потім відчинив шухляду в столі і поклав туди мій «звіт».
- Подивимося... - сказав якось непевно, і я зрозумів, що мені можна прощатися.
Ну, думаю, лежатиме в старого моя папочка «до другого пришестя», а мені мучся з того - що там воно і як.
Але яке було моє здивування, коли другого дня вранці мені сказали, що мною цікавився директор і переказував, щоб я зайшов до нього.
Що ж, коли переказує, то треба йти. Пішов. Директор сидів за столом, а перед ним - моя папка.
«Невже прочитав? - майнуло в моїй голові. - І що ж тепер?»
Я вже готувався вислухати його докори, що надаремне вбив стільки часу на оту писанину.
- Прочитав я оцю вашу штуку, - мовив одразу директор, а мене від отієї «штуки» наче аж морозом обсипало. - Що ж, про неї ми ще поговоримо на інститутській раді. Гадаю, що наші товариші знайдуть там про що посперечатися. А загалом думаю, що ви могли б запропонувати свою роботу юним читачам... Чого-чого, а творчої фантазії ви тут не пошкодували...
От я й послухався директорової поради...
У ПЕТРІВКУ ПРИЇХАЛИ ГОСТІ
Тепер часто приїздять гості у нашу Петрівку. Гості здалеку й зовсім зблизька. Приїздять колгоспники з сусідніх сіл і посланці з далекої Чувашії, Казахстану, Туркменії.
Побувала навіть угорська делегація селян.
Чим же уславилося наше село?
У буремні роки Великої Вітчизняної війни у нашій Петрівці гриміли жорстокі бої. Червона Армія на петрівських околицях вщент розтрощила фашистську танкову дивізію. Під час бою село було геть зруйновано, замість біленьких чепурних хаток тут лишились закурені стіни та димарі. А ось тепер не впізнати Петрівку, і стала вона кращою, ніж до війни була. Та це не все - наш колгосп славиться на всю республіку ще й врожаями пшениці і рекордними надоями молока.
Петрівчани завжди раді гостям: зустрічають їх ласкаво, з квітами, сердечно вітають і найперше показують наші тваринницькі ферми, наших корів і телят. Не проминуть, звичайно, похвалитися й новими ставками та мальовничими вулицями. І конче ведуть гостей за село, де колись гриміли бої, а тепер височіє обеліск в пам’ять про героїчне минуле.
А надвечір усі вертають у центр. Тут і двоповерхова школа, і універмаг, і білоколонний красень - Будинок культури, гордість петрівчан. Словом, усе в нас, як у гарному селі степовиків.
Отутечки й починається дивовижне. Дядько Панас, що завжди водить гостей, бо вже надто гарно вміє про все розказувати, хитро підморгує і щораз каже таке:
- Оце все, шановні гості, що ви бачите, - і обводить рукою центральну площу, - нам допомогли збудувати... стародавні греки.
Гості ошелешені такою заявою, здивовано озираються, і завжди серед них знаходиться людина, яка обов’язково скаже:
- Розуміємо... Розуміємо... Моральна, так би мовити, допомога... Героїчний епос стародавніх греків... Велич думок... Сліпий Гомер... Одіссей... Іліон...
- Помиляєтесь, шановний товаришу, - чемно зауважує на таке дядько Панас. - Не моральна, а матеріальна допомога, у прямісінькому розумінні слова, -А тоді загадково посміхається і уточнює: - Раби стародавніх греків, вони пісок колись привезли... Та ще бог виноградних лоз...
Гості теж посміхаються, буцімто розуміють, і кивають головами:
- Раби... бог... Це, певно, якась давнішня легенда вашого краю?..
- Ні, не легенда, - заперечує дядько. - Прошу, ходіть за мною і ви побачите, що я кажу щирісіньку правду,
І, звичайно, всі рушають за ним. Серед гостей веселе пожвавлення. Дядько Панас чимчикує до отого білоколонного Будинку культури. Гості заходять до великого світлого вестибюля і оглядаються довкіл, та бачать самі афіші театральних вистав і портрети знатних петрівчан та ще знаменитий «Ліс» Івана Шишкіна...
Дядько ж Панас зупиняється біля дверей, на яких прибито невеличку дощечку з промовистим написом:
КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ СЕЛА ПЕТРІВКИ
Гості заходять до затишної кімнати-музею і там їм розповідають про петрівське зелене диво і обов’язково при цьому добрим словом згадують наших юних краєзнавців.
- Це почалося з куща винограду. Під явором у нашої колгоспниці Степаниди Іванівни Браги виросло зелене диво, незвичайний виноград, якого ніхто з петрівчан досі не бачив... - починає свою розповідь незмінний петрівський екскурсовод.
Це у нашому садочку, за хатою, під крислатим явором виросло оте зелене диво, а Степанида Іванівна Брага - моя мама...
ЗЕЛЕНЕ ДИВО ПІД ЯВОРОМ
Наші прапрадіди, які заснували Петрівку, а потім і жили тут, були великими вигадниками. Вони поділили все село на кутки і дали їм чудернацькі назви, У нашому селі є Пампушки і Раки, Квасолі і Деркулі. Уже кілька років петрівські краєзнавці сушать собі голови, розгадуючи походження цих назв. Та багато ще лишається незрозумілим.
Я живу якраз на Квасолях - це за річкою, край села. Знайти нашу хату дуже легко, бо тільки в нашому садочку, за хатою, височіє старезний крислатий явір. Такого в селі не побачите більше.
Коли я був маленький, мені здавалося, що явір гілками торкається неба. А надто вночі, коли схоплювався вітер. Тоді я прокидався і, затамувавши подих, наслухав таємничий яворів гомін. Потім підкрадався до вікна і бачив на небі багато, багато зірок, а явір неначе мів їх своїм віттям, як мама підмітає підлогу...
Під старим явором за хатою і виросло оте диво, що про нього тепер розповідають гостям у нашому сільському музеї.
Сталося це тоді, коли я вчився у шостому класі. Тепер я певно знаю, що якби того пам’ятного ранку наша коза Зірка навідалась за хату, ніякого дива і отих незвичайних подій, може, навіть і не сталося б. За хатою Зірка обов’язково уздріла б оту соковиту рослину, що того ранку з’явилася на світ під високим явором, і з неабиякою насолодою поласувала б нею. А то, мабуть, занедужала вона тоді, бо щось довгенько пролежала якась понура під погребом.
Того пам’ятного дня прокинувся я разом з мамою. Ранок видався напрочуд сонячний і теплий, по-весняному теплий. У синьому небі над хатою вже зрання заклопотано сновигало птаство. У нього свої турботи - вилупилися пташенята і їх треба було нагодувати. Ненажерні, завжди голодні голопуцьки неугавно пищали під стріхою, на горищі, в шпаківниці, у кущах бузку і десь між гілками шовковиці.
Страх як не хотілося мені вставати о цій порі! Неділя ж. Спати б іще! Але ж наш клас зголосився попрацювати на колгоспівському городі - прорив там. А це далеченько тьопати. Та ще я мав реманент наготувати, бо казали, що висаджуватимемо розсаду синіх баклажанів. Ото примостився я неподалік кози і гострив сапу. Звісно, дуже поспішав - треба ж було ще забігти до свого приятеля, Пилипка, який жив на сусідній вулиці, і накопати черв’яків, бо увечері збирався податись на ставок. Там краснопер клював один за одним. Зголодніла за зиму риба.
Сапа під терпугом верещала противно, як оте погане порося, коли в плоту застряне. Гострю сапу, коли чую - мама з-за хати гукає:
- Федько, а ходи-но сюди! Та хутенько!
Я дужче тисну на терпуг, буцімто й не чую. Сапа верещить на весь двір, а тут час уже й до приятеля бігти. Давно я примітив - мама кличе мене якраз тоді, коли надто ніколи. І завжди так.
- Та хутчій іди, кажу тобі! - вже сердилася мама.
Що поробиш? Довелося відгукнутись. І я неохоче поплентався за хату.
- Що там таке? - ще здалеку і, мабуть-таки, не вельми чемно запитав я маму, котра стояла під явором і щось досить пильно розглядала під ногами.
- Ти лишень подивись, яка дивовижна рослина! Зроду такої не бачила, - здивовано мовила вона.
Мушу сказати, що у моєї матусі все дивовижне: і колгоспівські телята, яких вона доглядає на фермі, дивовижні - найкращі не те, що в Петрівці, а в цілому світі. А як на мене, то це звичайнісінькі телята. З маминих слів, і капуста в нас на городі не капуста, а просто-таки чудо-юдо, і теж не така, як деінде... І все ж я конче повинен був глянути на ту рослину під старим явором, інакше мама дуже розсердиться. Вона не любила неуважних людей, а надто, коли йшлося про якусь рослину чи тварину.
- Сказати б хміль, то листя ж не схоже, - міркувала вголос мама. - А може, це виноград? Якийсь рідкісний сорт, - чомусь вирішила вона.
Я глянув на ту «рідкість» і побачив товстеньку й соковиту гудинку, скручену, як поросячий хвостик. На гудинці - два листочки, що не встигли ще як слід розкритися, і дебеленькі жовті вусики. Одним вусиком рослина вже встигла вчепитися за кущик щириці та так міцненько, що оті листочки аж настовбурчилися, а другим чіпко трималась за стовбур будяка.
Ще вчора я стояв під явором, а ось нічого цього не примітив. Невже ото за ніч так вибуяв бур’янець?..
- Усе зрозуміло! Це якийсь дивовижний будяк випнувся, - поспішив я запевнити маму і, гадаючи, що цієї моєї уваги досить, налагодився було дременути з садочка.
- Сам ти будяк, - розсердилася мама. - Ану, принеси сюди кошика без дна - за кабицею лежить. Накрити рослину треба. А то з’їсть його наша Зірка. Не пожаліє цього красеня...
«Уже й красень!.. - подумав я і мовчки подибав за кабицю. - І нащо ото голову морочити? Якийсь бур’ян виткнувся, а його вже й кошиком треба накривати. Хай би краще Зірка поласувала. Так ні - рідкісна рослина! А бодай тобі!»
Злість мені розпинала груди, та кошика я гаки приніс. Хотів було вже накрити того «красеня», але мама ще погнала мене до хати по мотузку, сама ж знайшла кілка і забила біля рослини, а тоді вже накрила її кошиком. До кілка прив’язала мотузку, а другий кінець її веліла мені накинути на яворову гілляку. Це щоб було по чому зіп’ястися «красеню» на дерево...
- І надумали ви ото, мамо, так панькатися з якимось бур’яном! Через вас я вже й черв’яків не накопаю і Пилипка хтозна, чи застану дома, - не втримався і сердито пробурчав я. Мені тоді і гадка не гадалась, що по якомусь часі отут, біля цієї рослини, вивчаючи її, схилятимуть голови агрономи і навіть учені. І дивитимуться на неї, як на чистісіньке диво...
Та про це потім. А того весняного дня я все-таки забарився, і мені довелося наздоганяти свій клас аж ген за селом.
Ой як швидко минали весняні дні! Непомітно і літо закралось. А там - іспити.
Ось я вже склав останнього, з літератури, і оцінку дістав непогану - четвірку. Чимчикую собі додому, а на душі весело, і навкруги все помітно повеселішало. Навіть пташки щебечуть не так, як учора, і хати стали біліші, і вікна світліші, і люди привітніші.
Он що значить - добре скласти іспити!
Зійшов я на місток через річечку, а там і наша хата вигулькнула. І здається вона малесенькою-малесенькою, і все через отого велетня - явора, що за хатою. Та й величезна деревина вибуяла в нашому садочку - її гілля хоч не зірок, а хмарин усе ж торкалося!
Дома нікого не було.
Мама днювала й ночувала на фермі, бо на той час недобре щось коїлося з телятами. А татка свого я взагалі не пам’ятаю - помер він давно з якоїсь болячки, коли я ще немовлям був. От і живемо удвох з мамою.
Біля воріт мене, як завжди, зустрів наш півень. Звали ми його за войовничу вдачу Задиракою. Птах розпростав крила, задер хвоста і, настовбурчивши на шиї пір’я, витріщився на мене злими-презлими очима. Не півень, а яструб якийсь. Сказано - Задирака! Я добре знав, як умилостивити його і завжди носив у кишені крихти або зерно. Забачивши перед собою поживу, Задирака враз ставав досить симпатичним і мирним птахом, який до того ж ще й умів привітно вклонятися і досить гостинно ко-ко-кокати. Півень одразу голосно скликав курей і гостинно частував їх крихтами. Сам же здебільшого не клював тієї подачки. Хіба що подеколи, мабуть, припрошуючи до трапези своїх несучок, брав у дзьоб одну-дві крихтинки й одразу ж випускав їх на землю.
Задирака краще, ніж собака, охороняв наші ворота. Якщо хто насмілювався кишнути на нього, півень сміливо кидався на зухвальця, і тоді той пересвідчувався в силі й міці пазурів та дзьоба забіякуватого птаха.
Я уважно обдивився своє подвір’я, неначе вперше його бачив. У дворі все було прибране, хата побілена, а віконниці сині-сині, як небо. І коли тільки мама встигала все це робити, я не міг збагнути. Начебто і вдома вона мало буває. Тут я ненароком кинув погляд на дах і побачив таке, що аж остовпенів з подиву. Що то? Прямісінько над дверима з очеретяної стріхи звисав добрячий батіг якоїсь рослини, а від нього на всі боки стирчали рудуваті вусики. Здавалось, ота рослина озирала подвір’я, розмірковуючи, куди б його спрямувати своє гнучке тіло. Мені видалася вона знайомою. Авжеж, я її знаю! Це мамин красень. І я мерщій кинувся за хату. Мушу сказати, що досі від отого пам’ятного ранку я не навідувався до явора. Усе не випадало якось. А ось тепер побачив там просто-таки незвичайне. З перекинутого кошика, тримаючись вусиками за мотузку, до явора переповз товстенький пагін з обрідним лапатим листям. Далі цей пагін перекинувся до стріхи і опинився на даху, а там, поминувши димаря, уже зазирав у двір. І звідки ота рослина взялася у нас? А росте ж як швидко!
Я так захопився отими спогляданнями, що й не почув, як у двір зайшла мама,
- Ну, з чим тебе можна вітати? - обізвалась вона за моєю спиною. - Що заробив сьогодні?
- Та четвірку, - удавано байдуже відповів я. - Тепер я семикласник...
- Молодець! - похвалила мама. - Поїдеш до тітки Катрі, там у морі покупаєшся.
- Побачу, може, й поїду, - тамуючи радість, відповів я. - А це, ма’, що за плетючка така у нас? Он з даху звисає...,
- Ой, матінко, - сплеснула мама руками, - у двір уже зазирає! Ще позавчора біля димаря бовванів, а сьогодні вже ондечки! Це все-таки, синку, виноград. Одне слово, небачений тут у нас.
- Виногра-ад? Кажете, небачений виноград?!
Мене наче хто жаром обсипав, бо цієї миті я зрозумів усе... Все!..
- Еге ж, виноград. Я так і здогадувалась. А це Сидір Іванович, наш колгоспний агроном, потвердив, та який сорт - він не знає, бо ще не бачив такого. Ото диво - звідки він у нас узявся?..
Але я вже не слухав мами, а безглуздо повторював, як та зіпсована платівка:
- Небачений виноград! Небачений виноград!..
Мої очі, певно, так горіли, що мама аж долоню притулила до мого лоба і забідкалась:
- Ой лишенько, що це з тобою коїться?
Либонь, перевтомився. Піди спочинь. А то все іспити та іспити...
І зовсім я не перевтомився. Одначе справді мені тепер треба було побути на самоті. Я побіг до альтанки, що ми з мамою зладили її посеред двору, упав там на свого тапчана і довго та гарячково розмірковував над цією незвичайною подією.
Тепер я добре пригадував... Той пакуночок тоді я кинув півневі Задираці якраз там, під явором, де виріс дивовижний виноград... Одне зерно якимось дивом уціліло, запало в шпару, а оце навесні прокинулось. Так, ожило через тисячоліття... Це ж справжнісіньке диво виросло у нас під хатою. А от я не можу нікому розповісти про нього, бо присягнув своєму приятелеві, Шуркові, мовчати про наші пригоди, доки він не повернеться. А буде це не так скоро, вважай через рік. Цілий рік! Отож довгенько доведеться мовчати. Та й хто мені повірить, якщо розкажу: адже Шурко завіз до Сибіру щоденника отого дивака - шукача скарбів.
Мовчати! Тепер лише я зрозумів, як іноді важко мовчати... Та по часі заспокоївся, бо ж урешті-решт повернеться Шурко, і ми розповімо історію цього винограду. Неймовірну історію!
Я лежав і все думав про той виноград, аж поки до альтанки зайшла мама. Вона принесла мені кухоль холодного узвару. Я випив і сказав, що мені вже краще. Вона заспокоїлася і поспішила на ферму.
Щойно мамина біла хустка майнула за сусідською хатою, я схопив драбину і миттю
видерся на дах. Тремтячими руками взяв виноградну лозу і довго та жадібно розглядав її. Лоза була вкрита тоненькими червонуватими голочками, листя теж ледь-ледь червонувате, але велике, з чудернацьким візерунком по краях. «Так ось який ти, далекий гостю!» - подумав я і обережно поклав ту лозу на гілку акації, що росла перед хатою і своїм віттям схилялась на дах.
А на другий день, коли я знову оглядав виноград, то побачив, як уже чіпко тримався він за акацію.
Весняні дні швидко минали, а літні, мабуть, минають ще швидше... Був я у поході з краєзнавцями, кілька разів ходив з вудкою на ставок за красноперами та трішки погостював у тітки Катрі біля моря, і ось тобі й вишня татарка поспіла. Оце вже й осінь. Час і до школи лаштуватись. Промайнуло літо, як ластівка швидкокрила пролетіло...
До осені наш виноград увив гілки акації та ще й на шовковицю зіп’явся. Ніхто у те літо надто не цікавився ним. Але, коли я бував дома, то завжди оглядав дивовижний виноград. Проте нікому й словом не обмовився про його історію. Я вирішив твердо дотримати присяги...
ЗВІДКИ ВОНО ВЗЯЛОСЯ, ОТЕ ЗЕРНЯ?
Зима того року була тепла. На річці та на ставку криги й не було. Так і не знімав я з цвяху в сарайчикові свої ковзани. У грудні й січні йшли дощі та зрідка випадав мокрий сніг. А в лютому вже прилетіли шпаки й зазеленіла цілина біля старого глинища. Прокинувся із зимової сплячки наш виноград... Прокинувся, росте собі, пнеться і на явір, і на акацію. Я оце листа написав Шуркові, розповів про всі наші петрівські новини, згадав і про виноград, звичайно.
Не забарився і квітень прийти, він господарював і в садках, і в полі. Скрізь квіти, пахощі весняні. Я щоранку виходив у двір і на повні груди вдихав свіже повітря. Так навчав нас Федір Іванович - учитель фізкультури. А то якось вийшов і чую - щось пахне, та так приємно! Зацвів садок. Побіг за хату. Цвіла слива. Та ні ж, слива не так пахне, я це добре знав.
- Виноград зацвів, - сказала мама.
- Виноград? Та він же лиш торік виткнувся, - здивувався я.
- Ну то й що? Молодий та ранній, - усміхнулася вона.
Я вхопив з причілка драбину і подався на дах. Виноградні квіточки зовсім непоказні - дрібнесенькі та ще й бліді. Зате як вони ловко пахли!.. Того дня, мабуть, усі петрівські бджоли роїлись над нашою хатою, над велетнем явором. Тепер усе частіше й частіше зупинялись і люди біля двору. Одного разу я побачив, як зупинився чубатий та ще й конопатий Павло-тракторист. Зупинився він та почав нюхати й озиратися. Спочатку подивився собі під ноги. Під ногами лише побачив мізерний шпориш. Тоді задер голову до неба - аж чуб йому на спину ліг - та все носом шморгав і очима кліпав. А там не втерпів і підійшов до наших воріт, гукає мамі:
- Що то у вас за одеколон такий, Іванівно? З двору, як із голярні тхне...
- Виноград цвіте, - сміється мама.
- Виноград? Не шуткуєте, тіточко?.. То ж справжні парфуми, - не повірив Павло.
А я подумав, якби Павлові-трактористові та розповісти, що то за «парфуми», то він, мабуть, до вечора стояв би під хатою і, задерши голову, дивився б та нюхав пахощі, які нюхали ще... Ні, я мовчу. Адже присяга... Ось коли на осінь приїде Шурко, тоді...
На кінець літа важкі чорні грона винограду висіли між гілками явора, на акації і шовковиці, лежали на даху. Куди не кинеш оком, скрізь звабливий виноград. Такого врожаю ніхто не бачив у нашій Петрівці, хоч кожен мав невеличкого виноградника.
Тепер у нас не було відбою від гостей, усе на виноград зорили. А то завітав і бригадир, присадкуватий, товстенький та й хитрющий дядько-Максим Лук’янович. Він довго тупцював довкруж хати. Задерши голову, щось бубонів собі під ніс та ще й пальці нащось на руці загинав. Ото тупцював він, тупцював, а далі й каже мамі:
- Готуй діжку, Степанидо Іванівно. Велику діжку. З цього кущика чималенько вина буде. Та не забудь Максима Лук’яновича почастувати... І звідки таке добро?! Диво та й годі. Справжнісіньке диво космічного віку...
А після відвідин Максима Лук’яновича завітав до нас агроном-виноградар з області, - Он куди вже дійшла слава про наш кущ! Звичайно, і обласний агроном не знав такого сорту і обіцяв повідомити про наше диво куди слід.
Справді, минув якийсь час, і ми одержали телеграму, в якій сповіщалося, що до нас вирушає експедиція з метою вивчити наш виноград.
Прочитав я цю телеграму та й розмірковую собі: «Вивчити виноград! Та нащо його вивчати, коли все зрозуміло. Ось Шурко приїде, і ми все розкажемо. Мій приятель, мабуть, уже в дорозі. Щоправда, довгенько він їхатиме з того Байкал-озера».
Шуркові довго їхати, а вчені не загаялися з’явитися в селі.
Біля нашої хати зупинився автобус. З нього зійшов цибатий чоловік і, побачивши мене (я на той час стояв під хатою), спитав:
- Скажи, хлопчику, чи вдома твоя мама?
- Аякже, дома.
Я хотів запитати, що вони, мабуть, приїхали виноград наш вивчати, бо хто ж більше міг приїхати до нас під хату, та ще й в автобусі - звичайно, науковці. Та не встиг, бо цієї миті з хати вийшла мама.
- Це ви будете Степанида Іванівна Брага, хазяйка цієї чарівної хатки? - підійшов цибатий до мами.
- Атож, - привітно відповіла мама.
Гість шанобливо вклонився, взяв мамину руку й поцілував.
- Моє шануваннячко! Будьмо знайомі - Макар Сидорович. Я очолюю групу науковців-виноградарів. Наслухалися ми всякої всячини за ваш виноград, хазяєчко. От і вирішили бодай одним оком глянути на нього.
Певне, від несподіванки мама зашарілася і не знала, що й відповісти - адже це вперше у житті їй цілували руку.
Скоро автобус експедиції уже стояв серед нашого двору, а мама гостей частувала молоком. Вчених було, мабуть, лише двоє - отой Макар Сидорович та літня жінка в окулярах, Олена Іванівна, а оті дві дівчини, либонь, були ще не вчені. Надто молоді вони. Це я так сам зметикував.
Згодом наші гості поставили під хатою свій похідний стіл, що вони його привезли в автобусі. А на стіл понаставляли всіляких склянок з кольоровою рідиною та ще якихось приладів - мені таких і бачити не доводилось. Ну і звичайно - мікроскопи. Два. Було видно, що дивитимуться гості на наш виноград не одним оком.
Перші два дні прибулі чомусь не займалися нашим виноградом, а ходили по селі й роздивлялися виноградники наших сусідів, побували й на колгоспівській плантації. А вечорами гості розпитували маму і все записували на магнітофон. Потім, лише на третій день, почали нарешті оглядати й нашого куща. Вони обривали листя, різали гілочки і розглядали все це під мікроскопом. На жаль, я не все міг добре бачити з своєї альтанки і не все розумів, що й для чого науковці роблять. А мені дуже кортіло знати, яким чином оці люди дізнаються про таємницю рослини, і чи дізнаються?..
Гості часто сперечалися. А надвечір Макар Сидорович сказав:
- Дуже дивна і незрозуміла ситуація.
Цей виноград не схожий на жоден із сучасних сортів. Доведеться звернутися до матінки палеоботаніки...
Я спочатку не збагнув, що то таке - палеоботаніка. Думав, може, якась учена, бо ж Макар Сидорович назвав її «матінкою». Та потім аж розсміявся: це ж, певно, якась особлива ботаніка, наука така, тільки що воно за наука? Про рослини - то певно, але ж які? Почав було гортати свої підручники, та нічогісінько там підхожого не знайшов. Довелося бігти до сільської бібліотеки. І там, в енциклопедії, я прочитав, що палеоботаніка вивчає рослини, яких давним-давно немає на земній кулі. Так! Науковці на правильний шлях стали.
Повернувся я додому, коли вже ген-ген стемніло. Коло хати за своїм столом сидів Макар Сидорович, а перед ним - грубезна пошарпана книжка. При світлі похідного ліхтаря вчений поволі перегортав сторінку за сторінкою...
Тієї ночі мені чомусь спалося погано. Я часто прокидався і з своєї альтанки все бачив за столом Макара Сидоровича. Він читав, а довкола ліхтаря невтомно роїлися нічні метелики й комарі. Мені жаль було старого. То ж він, певно, шукає в тій книжці про наш виноград. І як тоді хотілося встати, підійти до нього й розповісти про все... Та вже скоро... Скоро ми з Шурком розповімо. Може, навіть завтра мій приятель буде у Петрівці.
Уранці мама послала мене в крамницю по цукор. Ходив я довгенько, а коли повернувся, то побачив, що в нас на призьбі сидів старезний дід Охрім. Мама казала, що йому вже аж сто сімнадцять років. А поруч з ним - бабуся Макогониха та ще дід Саливон Будьтездорові. Тут же був і Макар Сидорович. Щось питав їх про здоров’я, жартував, сміявся, а потім сказав таке:
- Поважні мешканці славної Петрівки! Отут, у цьому дворі, виросла рослина, не рослина, а справжнісіньке диво, це кущ винограду, якого жодна сучасна людина ще не бачила. Що це за виноград? - Макар Сидорович уважно оглянув присутніх і продовжив схвильовано: - Нами цілком точно встановлено, що такий виноград ріс давно, у стародавні часи...
«Ага, таки доскіпався старий, - подумав я. - Це, певно, в отій мудрій книжці він вичитав».
А Макар Сидорович вів далі:
- Отакий виноград буяв на плантаціях легендарної Трої та ще по деяких стародавніх грецьких містах на узбережжі Середземного моря. Було це багато-багато сторіч тому... Вкрились товстим шаром пилу стародавні міста, щезнув і цей сорт винограду. Мабуть, допомогли цьому жорстокі війни та пожежі. А що колись такий виноград ріс, про це довідались археологи. Вони знайшли серед руїн стародавніх міст зітлілі уламки лози та відбитки листя такого винограду. Тепер же зустрілися ми з ним у вашій Петрівці. Виходить, уподобав українську землицю та українські дбайливі руки цей гість з далекої країни і з далеких-далеких віків. - Макар Сидорович на якусь мить задумався. - А що насіння винограду протягом тисячоліть зберегло свою життєздатність, нас, учених, не дуже дивує. Таке трапляється. Проростають зерна пшениці, що лежали в саркофагах єгипетських фараонів ще більше часу. Нас зараз цікавить, яким чином насіння винограду опинилося ось тут, у вашому приазовському селі? Можливо, хто з вас пам’ятає якусь подію або...
«Отож, - зрадів я. - А ми з Шурком якраз і знаємо це. І не тільки, як воно опинилося тут, а й де зберігалося. Більше ніхто не знає!..»
Не встиг я свою думку додумати, як зненацька за хатою хтось тричі свиснув. Я аж підскочив з несподіванки, а потім, мов ошпарений, вихопився на вулицю, так і не дослухавши Макара Сидоровича.
Свистів мій сусіда й однокласник Юрко. Та ще ми разом з ним у краєзнавчому гуртку в слідопитах ходимо.
- Що скоїлося?! - кинувся я до нього.
- Селом автобус проїхав, рейсовий, - випалив Юрко. - Це ж Шурко приїхав, бо, кажуть, телеграма вчора увечері була.
Шурка всі хлопці ждали. Ще б пак, аж біля Байкал-озера побував! Та що там побував - два роки жив. Може, й ведмедя ходив полювати.
Юркові я більше й слова не сказав, а чимдуж подався на Пампушки, де була Шуркова хата. Дома у Шурка я застав його дядька, який лишався у них на хазяйстві. На роботу він сьогодні не пішов - певно-таки чекав своїх. Було помітно, що він зранку трохи смикнув, небезпремінно з радощів, бо ж нарешті кінчалася його гірка служба на чужому господарстві.
- Дядьку Павле! - кинувся я до нього. - Шурко приїхав?
- Та поки що нема. Чекаю, як бачиш...
- Як то нема? Автобус же допіру прийшов...
Мені аж серце тьохнуло: може, Шурко запізнився на рейс і тепер приїде бозна-коли!
- Та то з іншого краю, стрічний. За розкладом наш трохи пізніше прибуває. Зачекаєш?
Я зітхнув полегшено. Може, й справді зачекати? Але ж автобус може й запізнитися. Таке у нас частенько буває. А дома щось Макар Сидорович розповідає...
- Ні, дядьку Павле, побіжу я, бо там же у нас, знаєте, гості. Тільки коли приїде Шурко, хай чимдуж до мене біжить... Діло є важне. Та хай неодмінно зошита прихопить, - попрохав я.
- Так уже й чимдуж. А що то за зошит такий?
- Та він сам знає, - вже за ворітьми гукнув я і помчав додому, здіймаючи за собою куряву.
Повертався я навпрошки, довелося і річку вбрід перейти, і по чужих городах бігти. Згодом я пожалкував, що обрав цей шлях. На городі у діда Охріма мене заскочив їхній собака - такий злющий, що й на сусідів кидається. Не знаю, як тільки мене ноги винесли з цієї халепи. Довелося доброго гаку дати та й часу хтозна-скільки згаяти. Якби пішов був дорогою, то давно б уже додому добувся.
А тут, коли я з-за хати вигулькнув на подвір’я, то отетерів з подиву: у подвір’ї вже нікогісінько не було. Тільки кури та півень Задирака тинялися по ньому. Задираку всі ці дні мама тримала в сарайчику, щоб не чіплявся до гостей.
Невже вони поїхали?.. Проґавив! Кинувся я на вулицю. Автобус, на моє щастя, був там. Олена Іванівна прощалася з мамою, а Макар Сидорович гаряче щось розповідав нашому голові колгоспу, Петрові Івановичу. Та я не дослухався, про що у них балачка, бо сам у цей час напружено думав, як мені бути. Може, попрохати науковців, щоб зачекали Шурка? А що я їм скажу? Докази де? Мені ніхто й не повірить. Глузувати почнуть. Я тупцював коло автобуса та все поглядав уздовж вулиці - чи не біжить там Шурко?
Ось уже наші гості попрощалися, ось Олена Іванівна уже піднялася по східцях, а за нею і Макар Сидорович примостився біля дівчат, що вже сиділи в автобусі. Ось уже й дверізачинилися і загуркотів мотор. І тут сталося те, чого я так невимовно бажав: з-за рогу вибіг хлопець. Я зразу ж пізнав свого приятеля. Це був Шурко. Та автобус уже рушив. Я кинувся услід, наздогнав його і, забігши наперед, відчайдушно замахав руками. Скрипнули гальма.
- Зупиніться, зупиніться! - очманіло репетував я, хоча автобус уже й стояв.
З вікон вистромилися стурбовані голови.
- Чого це ти, Федьку, галасуєш? - здивувалася Олена Іванівна. - Що сталося?
Я мовчав, наче язика проковтнув. Мовчав і очима прикипів до Шурка. Ще мить і тоді...
- Ти можеш, Федьку, нам пояснити, що ж усе-таки сталося?
Це вже Макар Сидорович підганяв мене. І в голосі його вчувалася суворість.
- Можу! Тепер усе розповім, - сказав я, коли Шурко вже стояв біля мене. А сам кинувся обнімати приятеля, якого, здавалося, вічність не бачив.
Олена Іванівна не витримала.
- Федьку, ти затримав нас, певно, щоб ми подивилися на вашу слізну зустріч?
- Ні, зовсім ні, Олено Іванівно! -гаряче заперечив я. - Ми оце з Шурком хочемо показати вам щоденника пана Пампушки-Буряківського-Старшого!
- Якого це Пампушки?
- Отого, що скарби шукав.
- Га?..
- Атож, що скарби шукав. Щоденника ми викопали у нас на городі, - встряв до розмови Шурко. Він хоч і не знав, що то були за люди в автобусі, але, певно, здогадувався, що їм цікаво знати про щоденник і що це дуже важливо.
Лукавинка промайнула на обличчі Макара Сидоровича
- То ви, мабуть, хочете, щоб ми лишилися якийсь скарб шукати? - пожартував він. - Так, чи що?
- Та ні, - поспішив я заперечити. - Цей щоденник має до нашого винограду стосунок. А я можу розповісти, як виноградне зернятко потрапило до нашого села.
У Олени Іванівни та в Макара Сидоровича очі на лоба подерлися з подиву.
- Отепер, Федьку, зовсім нічого не втямлю, - здвигнув плечима вчений.
- Та все ж ясно! - гарячкував я. - З того жовтенького зернятка і виріс кущ нашого винограду.
- А чого ж ти досі мовчав?
- Я чекав Шурка.
І тут відчув, що червонію. Мені стало соромно, що я, можна сказати, водив за носа таких поважних людей.
- Угу, мене, - шморгнувши носом, підтвердив Шурко. - Він заприсягнув мені мовчати...
- Розумію, розумію, - закивав Макар Сидорович, і оту лукавинку з лиця неначе долонею змахнули. - Я завжди з повагою ставлюся до хлопчачих таємниць, а ще коли вони й присягою скріплені. Та й по очах ваших бачу, що ви справді знаєте щось цікаве...
І знову в нашому дворі стояв автобус. А за столом сиділо багато людей: крім науковців - моя мама, сусіди, колгоспне начальство. Я помітив, що дивилися на нас, не ймучи віри: мовляв, малеча соплива, он люди прожили вік і нічого не знають про той виноград, а вони... Артисти та й годі...
І я почав свою розповідь. На нас уже дивились здивовано, а дехто навіть зацікавлено. Звісно, розповідав я з усіма подробицями, як це і належить бувалим мандрівникам-краєзнавцям.
НЕСПОДІВАНА ЗНАХІДКА
Розповідь про дивовижний кущ винограду, що виріс у нас під явором, мені довелося почати відтоді, коли я вчився у п’ятому класі і ходив на Пампушки, де мав багато важливих справ.
За дорученням гуртка юних краєзнавців я збирав усе, що стосувалося цього кутка. Власне, його назви. Того весняного дня мені здорово поталанило. Я записав дуже цікаву розповідь діда Саливона про Пампушки. Це отого старого, що має дивне прізвище Будьтездорові. Навідався я й до баби Макогонихи. Туди мені треба було ще й по ділу: мама наказала, щоб узяв у неї квасолі, бо в баби вона якась не така-цукрова. Та на Пампушках я мав не баритися, бо оту квасолю треба було того дня й висадити. Але ж як тут не забаришся? Простую я ото вулицею вже з квасолею, а навколо трава зелена, жайворонки щебечуть - одне слово, весна! Усі раді весні. І оцей жук, мабуть, радий, що ото видерся на грудку; та й он ящірка задоволено виніжується на сонці...
Іду собі. Ось уже й Пампушки кінчаються. Ось остання хата, а за нею вигін, глинище, річка - і я вже дома. Крокую та думаю про всяку всячину. Он дід Саливон, старий уже, і скільки він знає цікавого! За цілий день не переслухаєш. Та що там день - на цілий рік у нього всяких оповідок вистачить! Голос його тихий-тихий, а говорить чітко - все можна розібрати й записати.
Він розповідав мені про те, як у Петрівці ще далеко до революції жив багатий дивак з чудернацьким прізвищем Пампушка-Буряківський та ще й Старший. Усе життя той Пампушка десь віявся по світу то в Грецію їздив, то ще кудись, а перед імперіалістичною війною повернувся з Єгипту і почав якийсь скарб шукати. Його наймити перекопали навколо, вважай, усі старовинні могили. Але чи знайшов він щось, так ніхто до пуття не знає. Чутки всякі тоді ходили. Достеменно тільки люди знали, що в революцію пан-дивак десь пропав із села. А згодом чутка пішла, нібито панок за кордон подався, і більше його в Петрівці ніхто не бачив. Хата його, не якісь там хороми, а звичайнісінька дерев’яна хата, вже до революції благенька була, бо, кажуть, пан Пампушка не вельми пікся нею, через те що все віявся десь. Після революції вона просто завалилася, і її вже ніхто лагодити не став. Проте пам’ять про отого дивака лишилася: куток, де він жив, так і охрестили Пампушками.
Хата Пампущина стояла край села, неподалік глинища. Тепер на тому місці, казав дід Саливон, мешкає мій приятель Шурко. І ось я саме проходив повз його хату. «Може, ото він порпається на городі?» - подумав я, поминаючи Шурків двір. І зупинився - коли це було, щоб я проминув приятелеву хату? Захистився долонею від сонця і придивився до хлопчика з лопатою. Так, то був мій приятель.
- О-го-го!.. Шурко!.. - гукнув я.
Той випростався, глянув у мій бік і радо замахав руками.
- Давай сюди, Фе-е-дьку-у-у!
Я вмить перехопився через загату. Ось і Шурко. Він копав яму для саджанця.
- Грушу хочу посадити, - пояснив Шурко. - Це якраз такий сорт, що його треба в кінці квітня садовити, коли вже тепло-тепло. А що це за груша! - значуще шморгнув він носом і запевнив: - Добрішої груші немає і не буде в цілому селі...
Я бачив, що Шурко добряче впрів, орудуючи лопатою. Сорочка на ньому була мокра, а чуб аж парував.
- Може, тобі допомогти? - набився я.
- Допоможи, - зрадів Шурко, - бо щось притомився вже копати. Ґрунт нікудишній. Тут усяке каміння та сміття якесь...
- Сміття, кажеш? Воно й не дивно, бо тут якраз було подвір’я пана Пампушки-Буряківського та ще й Старшого.
- Якого ще там Пампушки? - не второпав Шурко.
І я розповів усе, що почув сьогодні від діда Саливона про Пампушки.
- То, може, й скарб заховав тут у діжках отой дивак? Бо ж свої скарби колись ховали багатії в діжках, а діжок повинно бути рівно сорок, - з виглядом знавця сказав Шурко і значуще потер кулаком свій ніс-ґудзик.
Працювали ми довгенько і завзято. Я копав, а Шурко вигрібав землю та все якоюсь ломачкою виміряв глибину ями. Нарешті він сказав:
- Досить, глибина точнісінько така, як ,ломачка. - От у цьому куточку підрівняй,
Федьку, а я за добривом у двір збігаю. Я миттю!
Цюкнув я лопатою в той куток. Дзенькнуло щось під нею. Цеглина. Знову штурхонув, і знову щось тверде. «Неодмінно якась залізяка», - розсердився я і, схилившись над ямою, помацав рукою, що воно там заважає копати.
Мої пальці торкнулися чогось холодного й шорсткого. Я прогорнув рукою землю і побачив чотирикутний предмет. Не встиг я й подумати, що б то могло бути, як у яму плигнув Шурко. Хутко ж він повернувся!
- Скарб!!! Пампущин скарб! - аж скрикнув мій приятель і заходився вигрібати руками землю, а згодом витяг невеличкого залізного ящичка.
Злодійкувато озирнувся. Мимохіть я зробив те ж саме. Та поблизу не було жодної душі. Лише жайворонок, що підпадьомкав над нашими головами, був єдиним свідком цієї знахідки.
- Дай я помацаю!
Шурко знехотя подав мені того ящичка. Я схопив його обома руками і здивувався: там нічого було тримати й однією, такий легкий. Його було зроблено з жерсті й запаяно з усіх боків. Тоді я підніс ящика до вуха й струсонув, але там нічого не брязнуло.
- Теж мені - скарб! - розчаровано мовив я і повернув ящика Шуркові. - Він порожній!
- Підеш матері скажеш, - розсердився Шурко. - Тут щось неодмінно є. У ганчірці скарб, от і не бряжчить. Це вже я напевне знаю.
Він говорив так, ніби йому щоденно доводиться скарби викопувати. Заперечити йому я не мав підстав - може, й справді Шурко мав рацію?
Не став би хтось закопувати в землю порожнісінького ящика.
- То що ж ми робитимемо з ним? - спитав я Шурка.
- Як то що? Відкриємо.
- Тоді давай молотка, і ми його вмить розчепаємо...
- Теж сказав - розчепаємо!.. Наче це кавун... Ти, Федьку, не забувай, що я ось уже другий рік відвідую археологічний гурток. Це в мене тепер основне. А з вами, в краєзнавчому, я так, принагідно, хоч у вас теж дуже цікаво... Отож я добре знаю, як з такими знахідками треба поводитись. У ящичку, може, лежать речі, до яких і руками не можна торкатись. А ти - розчепаємо... Ножичком треба.
- То чого ж гаємо час?
- Тут не можна цього робити. Сусіди ще прийдуть та й почнуть доскіпуватися що й до чого.
- То куди ж подамося?
Мене вже нетерплячка брала.
- Звичайно, у глинище, я там потайну печеру знаю, - по-змовницькому мовив мій приятель. - Біжімо!
Я схопив свого кошика з квасолею, а Шурко притис до грудей ящичка, і ми побігли. Бігли й озирались. Залишились напризволяще біля ями і ота добра-предобра груша, і лопата...
Ми бігли так, наче за нами гнався цілий рій роздратованих бджіл.
Глинище недалеко-зразу за горбом. Тут було чимало глибоченьких ям та печер, а між ними ріс високий бур’ян. Відтоді, коли наше село після війни наново відбудувалося, сюди, здавалося, люди забули дорогу. Хіба що коли хто мазати заходиться або ж якийсь там ремонт затіє. Зате від кіз, горобців та, звичайно, пампушківських хлопців тут відбою не було. Хлопці частенько на глинищі грали у війну і розбійників, а вечорами розпалювали вогнища і розповідали мало не до півночі страшні та смішні історії - хто на що був здатний.
Отже, кращого місця не знайти у всій Петрівці, де б можна було спокійнісінько роздивитися скарб. Та ще коли знаєш потайну печеру. Дивись скільки захочеться. Ніхто тобі не перебаранчить.
Що ближче ми підходили до глинища, то я вже наче й починав вірити, буцімто в отому ящичкові справді лежить скарб. Його там з якусь жменьку, але він дуже цінний. І загорнутий саме в ганчірочку, як казав Шурко.
Нарешті ось і глинище.
Ми разом плигнули в яму і опинилися в глибоченькій печері. Тут було темнувато й сухо. Зимові вітри нагнали сюди перекотиполя. Ми зім’яли сухий бур’ян і вмостилися на ньому, як отой турецький султан на пуховиках. Уже ніхто не бачитиме, що ми тут робитимемо.
- Почну відкривати я, - мовив Шурко, ще раз оглянувши ящика з усіх боків.
- А чому ти? З якого дива така честь? - спробував заперечити я.
Бо ящика я знайшов... Тобто на городі ми його знайшли. Та й інструмент у мене...
Шурко почав нишпорити по кишенях. Ось він виволік цілу жменю ґудзиків, потім добув гайку, чудовий мисливський патрон, щоправда з діркою, якийсь електровимикач, ізолятори... Уже його кишені були майже порожні, а того інструменту ще й досі не дісталось.
- Та куди ж він запропастився, ножик мій?.. - нарешті розгублено крізь зуби процідив Шурко. - Мабуть, посіяв... Добре ж пам’ятаю, що клав його в оцю кишеню...
Я мимохіть аж посміхнувся: ага, на вашому городі знайшли і інструмент твій... А в мене справді лежав у кишені ножик. Новенький, учора тільки купив. Складаний.
- Ось інструмент! - показав я Шуркові свого ножа.
І як тільки він тоді скривився! Наче кислицю з’їв.
- Ну що ж, гарний ножичок. Твій інструмент, тобі й відкривати, - зітхнув і неохоче погодився Шурко.
Я поклав ящик собі на коліна і почав пробувати його ножем. Біля самісінького вуха сопів мій приятель.
- Скоріше, що ти там ялозиш! - нетерпляче підганяв він.
Та не дуже тут поспішиш: ящичок був надто-таки міцний. Панок добряче запакував свій скарб. Мій ножик ковзав по жерсті, як по склу, та ще й не дуже видно було в печері.
Раптом Шурко нашорошився, а потім тихо поклав свою руку на мою. Я здивовано глипнув на нього.
- Хтось іде, - прошепотів він.
Переклавши ящика приятелеві на коліна, я обережно поліз до виходу, бо давно примітив - Шурко мав неабиякий слух. Коли визирнув з печери, то побачив, як через горб прямісінько до нас чимчикувала баба Зубн- ха. В одній руці в неї був товстенький костур, яким вона неначе налапувала собі дорогу, а в другій - цеберка.
Я гукнув Шурка. Той не забарився виповзти з нашої схованки.
- А, сусідка наша, - впізнав він бабу, - Недобачає вона та, бачиш, як костуром штрикає... Мабуть, по глину шпандьорить. А то чого б їй сюди тьопати?.. Допоможемо?
І кинувся навстріч Зубисі. Я за ним.
- Добридень вам, бабусю! - привітався Шурко, підбігаючи до старої.
Стара зупинилась і з несподіванки аж стенулась.
- Це ти, Настин Шурко? - спитала вона. - Налякав як мене. А ото хто ж з тобою?
Показала костуром на мене.
- То Федько тітки Браги. Ми з ним у розбійників граємось...
Бабі, мабуть, було байдуже, чий я і в що ми тут граємося, бо вона стомлено опустилася на горбок, що його перетинала стежка, і загомоніла про своє:
- Оце моя невісточка в Очкурі на весілля подалася, то я хоч у кабиці долівку підшпарую. Не дають мені ні син, ні невістка нічого робити. Кажуть, спочивайте, старі ви вже, своє відробили... А як його без роботи жити?.. Ото сиділа я, сиділа сьогодні й надумала, що колись тут глинка гарна була...
Довгенько ще Зубиха бідкалася, скаржилася на свою долю. Багато вона й нісенітниць наплела. їй, бачте, пральна машина не до вподоби - мовляв, тільки шмаття переводить; і електрична праска не вельми до серця припала - часто псується, а лагодити її тільки чоловіки вміють, куди їй до старої братися, тієї, що вугіллям розпалювалась! Добалакалася баба до того, що й дощана підлога в нових домівках - це казна-що. Звісно, старорежимна баба - нічого в прогресі не тямить. Теревенила й ще про щось, та ми з Шурком вхопили її цеберко й пішли длубати глину.
І як невчасно засвербіли у баби руки до роботи! І треба ж було їй сьогодні йти у глинище. Це б ми любесенько впоралися б уже з нашим бляшаним ящичком і мали б отой таємничий скарб у руках.
Длубали ми глину з великим поспіхом, і за якихось хвилин п’ять цеберко було повне. Набрали на совість, щоб не було мало, щоб, чого доброго, баба не надумала повторити свій рейс у глинище.
Ми навіть допомогли старій донести глину до двору, а самі знову щодуху подалися до своєї печери.
І знову я своїм ножичком шкрябав ящичка, а Шурко нетерпляче сопів у мене коло вуха. Шкрябав, шкрябав, а тоді щосили на тиснув на ножа, а він і провалився у ящик. Не встиг я до пуття вирізати дірку, як Шуркова рука вже була там. І як це він встигає першим потрапити скрізь? Та чомусь мій приятель розгублено наморщився.
- Начебто книжка, - нарешті промимрив він. І в голосі його чулося глибоке розчарування.
- Книжка? А скарб? Де ж скарб? - збентежився і я.
- Ніякого скарбу тут нема! Книжечка, кажу тобі, та ще й невеличка, - випалив роздратовано Шурко й витрусив на бур’ян те, що було в ящичкові.
Перед нами лежав акуратний пакуночок і справді схожий на книжечку, загорнуту в цупкий папір та перев’язану навхрест мотузкою. Але коли ми розібрали його, то там виявився зошит, оправлений у чорну палітурку. І нічогісінько більше.
- От тобі й скарб, - мовив Шурко і щосили підчепив ящичка ногою так, що той з брязкотом відлетів у куток печери.
Я взяв зошита і підійшов ближче до світла. Розгорнув знахідку. Листки були жовті, напевне, волога все-таки якось пройшла в ящик. На першому листкові було щось написано, але що саме, прочитати одразу я не зміг. Почав гарячково перебігати сторінку за сторінкою і нарешті добрався до такої, що її можна було читати. Мене вразив почерк автора цих записів: літери були рівні, чіткі, наче надруковані. Шурко аж зітхнув із заздрощів, бо сам він пише, як курка лапою,
Але ж який рехт читати з середини? Я знову повернувся до першої сторінки і, напруживши зір, прочитав:
МІЙ ЩОДЕННИК
А нижче був підпис з витієватими мишачими хвостиками:
пампушка-буряківський-старший
- Це ж щоденник шукача скарбів! - вигукнув я. - Цікаво, що ж він тут написав?..
Та, на превеликий жаль, того разу бодай почати читать щоденника шукача скарбів нам не довелося, бо Шурка кликала мама. І сердилася вже.
- Шур-ко-о-о! - долинуло до нас. - Ось я тобі, анахтемський лобуряко, дам!..
Це вона вже не на жарт так лаялась. Ми заховали ящика, в який знову поклали зошита, і вилізли з печери.
Шурко щодуху кинувся додому.
- Федьку, - вже на ходу кинув він мені, - тільки нікому ані слова. Таємниця!..
- Могила!
Я схопив свого кошика з квасолею і теж подався. Треба було поспішати, бо знав, що й мені перепаде від мами. Біг я і думав, яку б оце придумати придибашку і розповісти мамі, щоб не дуже лаяла. А лаятиме, бо не встигне вона у цей вечір посадити квасолю...
ПРО ЩО ПИСАВ ПАН ПАМПУШКА
Лишень надвечір наступного дня ми з Шурком прибігли на старе глинище. Раніше ніяк не могли - то йому мама загадувала роботу, то я ніяк не міг чкурнути з дому...
Тепер прилаштувалися читати щоденника в бур’яні біля печери.
Тут було видніше. Знайшли сторінку, де рукопис добре зберігся, і я почав півголосом читати.
«...Каїр, року 1913, грудня 27 дня.
Сьогодні минає вже чотири місяці відтоді, як я прибув у це стародавнє місто арабів. Тут змішалися в незбагненному хаосі сучасність і сива-пресива давнина. Поряд із зовсім новенькими будиночками звелися в небо шпилі старовинних арабських мечетей, споруджених ще в XI-XII століттях, а на околицях - знані в цілому світі, величні піраміди і чудовисько-сфінкс, що збереглися від часів фараонів...»
- Зажди, Федьку, зажди!.. - зненацька перебив мене Шурко.
- Чого тобі? - розсердився я, невдоволений з того, що мене перебили вже на самому початку. - Може, не цікаво?..
- Та що ти?! Цікаво, і навіть дуже... Тому я хочу записати все.
- А це ще навіщо? - здивувався я.
- Як то навіщо? - зневажливо подивився на мене Шурко. - Таж чи розумієш ти, що тримаєш у своїх руках оригінал цікавого документа? Ми його мусимо до музею віддати. А там щоденника оцього заховають так, що й не побачиш більше... А нам же закортить колись ще почитати. Второпав?
- Начебто...
- Отож читай спочатку, тільки не спіши.
Шурко витяг з-за пазухи зошита й олівця.
«Ти диви! А він виходить загодя причандали наготував», - здивувався я і вже далі читав поволі, щоб приятель устигав усе записувати, а незнайомі слова навіть двічі повторював.
«...Оті піраміди добре видно з вікна моєї кімнати в готелі, і я щодня довго милуюся ними. Але тисячолітні гробниці уславлених фараонів завжди манять мене до себе ближче. Тому я частенько вранці після кави іду на площу Аль-Ахрам і там сідаю на звичайнісінький трамвай, такий самий, як у нас на Невському у Петербурзі. За короткий час трамвай довозить нас до піраміди Хеопса - найвеличнішої з пірамід. Я можу годинами дивитись на ці кам’яні велетні, які колись крили в собі багатющі скарби. Скарби... Думка про них заполонила мене, і я щиро заздрю тим щасливцям, що заволоділи скарбами фараонів... Золото, алмази... Так, я тут не лише милуюся вже порожніми усипальнями єгипетських царів. Я все шукаю і шукаю...
...Чотири місяці невтомних пошуків. Чотири місяці я смажусь, як лящ на сковороді, у цьому місті. Мені вже остогидло сонце країни фараонів. Хочеться в рідну Петрівку до своєї затишної садиби. Оце якраз там з гончаками полюють у засніжених степах на зайців та ловлять вогнистих лисиць...
Але я змушений бути тут! Я мушу, хай би там що, з’ясувати, де щедрі дари отих наївних, як діти, стародавніх греків, що їх вони бездумно кидали до ніг свого веселого бога виноградних лоз Діоніса-Вакха. Ні, не там, у Греції, а в наших скіфських степах, бо й на береги Понта Евксінського та Меотійського озера поширювалася його всесильна воля, від неї нібито залежав урожай тутешніх виноградників... І тут намагалися умилостивити елліни...
Оту легенду я почув в Афінах, куди приїхав гнаний невгасимою пристрастю до мандрів. І почув зовсім випадково. Того дня я йшов до славетного афінського акрополя - цього чудесного архітектурного ансамблю давнини. То була не перша моя екскурсія до цього заповітного місця афінян. Коли я вчився в гімназії, то найбільше полюбилася мені історія стародавніх греків з її чудовими казками-міфами. Я навіть у старших класах старанно вчив старогрецьку мову, щоб читати давньогрецьких письменників - Софокла, Евріпіда, Геродота... Мова давалася мені легко, і потім я таки читав їх, а про греків знав більше, ніж про свою рідну країну...
Жив я тоді в Афінах уже десятий день. І це були, либонь, десяті мої відвідини акрополя. Акрополь узагалі найбільше приваблював люду, а надто чужоземців. Тому-то й жебраків тут було, як комашні. Одному даси якийсь дріб’язок, а десятьом і відмовиш.
На той раз я потрапив, кому дати. Білобородий жебрак виявився надто цікавий. Власне, і на жебрака він був мало схожий. Він одразу здогадався, що я з Росії, а коли почув, що й з берегів Меотіди, то й зовсім розбалакався. Розповів він мені легенду про те, як їхній бог виноградних лоз, прибравши вигляду жінки, з’являвся щоосені в степу на узбережжі Меотіди...»
- Меотіди написано там? - знову перебив мене Шурко. - То це ж стародавні греки так називали наше Азовське море!..
- Знаю, не перебивай, - цитьнув я і читав далі:
«...Щороку греки на вітрильниках возили у скіфський степ багату данину тому богові. Данину?.. Тут я й нашорошився. Що ж то за данина? Не якісь же горіхи або цитрусові. Певно, то були коштовності, золото... Але де саме, в яких місцях з’являвся бог у нашому Приазов’ї? Там, мабуть, і скарб треба шукати. Грек нічого цього не знав, але за невелику винагороду назвав мені ім’я вченого араба з Каїра, у якого буцімто є рукописна книга з легендою про появу Діоніса-Вакха у скіфському степу та про відправи стародавніх греків на честь цього бога в наших краях. Отам, певно, є й про місце, де він з’являвся... Ім’я того араба Мухаммед Кшагарі...
...Чотири місяці я шукаю Мухаммеда Кшагарі. Та з ким я розмовляв, ніхто навіть не чув такого імені. І ось нарешті сьогодні в кав’ярні я здибав інтелігентного, вже немолодого, з пофарбованою борідкою араба. Сиділи ми за столиком, пили каву і розговорились. Назвався він Мухаммедом Мустафою Магарі. Магарі добре знав англійську і говорив іспанською, свого часу закінчив університет у Лондоні, став юристом; дуже цікавився антикварними речами, сам колекціонував усякі папіруси та старовинні рукописи.
Коли ми, як гарні знайомі, випили ще й по склянці терпкого червоного вина, я спитав свого нового знайомого, чи відоме йому ім’я Мухаммеда Кшагарі. Араб примовк і пильно подивився на мене, неначе подумки зважував: нащо б мені здався цей вчений араб? А потім нарешті сказав, що чув про такого. І сказав так, що я збагнув - він не тільки чув про нього, але й близько знає цю людину.
Щоб схилити до щирості мого нового знайомого, мені довелося розповісти йому про свої справи до Кшагарі. Звичайно, сказав я не все. Про скарб не обмовився й словом, а просто зауважив, що мене цікавить історична суть легенди про Діоніса. І мій знайомий клюнув на мою казку. Вислухавши мене, він нарешті признався, що близько знайомий з ученим арабом, і назвав суму, яку я повинен був сплатити йому за те, що він проведе мене до нього. Я дав завдаток, і ми домовилися, що другого дня надвечір зустрінемося в цій самій кав’ярні. На тому й розійшлися. Я трохи потерпаю, що мій знайомий шахрай, але ж як не ризикуватимеш, то й нічого не матимеш...
...Каїр, року 1913, грудня 28 дня.
Тепер я все знаю. Слава богу, араб мене не обдурив. Розповім усе по порядку.
Як ми й домовилися, я прийшов у кав’ярню у призначений час. Араб уже чекав на мене. Ми випили по склянці міцної кави і, коли смеркло, вирушили. Мій знайомий ішов швидко, я ледве встигав за ним. йшли мовчки. Незабаром араб звернув у вузенький темний і смердючий провулок. Тут не було жодного ліхтаря. Лише де-не-де блимали вогники у маленьких вікнах. Провулок був такий вузький, що ним можна було йти тільки один за одним. Я все спотикався об каміння, а то раз навіть упав і дуже забив коліно. Та я ладен був терпіти будь-що, бо попереду ж скарби веселого Діоніса...
Ми довго плентали дим клятим провулком і не стріли жодної душі. Я вже стомився, боліло коліно та ще почала лякати оця темрява. Поступово закрадалася невіра. Може, це пастка? Я був ладен повернути назад і чимдуж бігти до людей, до світла...
Та ось мій проводир нарешті зупинився. То був вогкий кам’яний закутень. Араб двічі грюкнув кулаком, мабуть, у двері, бо я нічого не бачив. Довго нам ніхто не відчиняв. Ми стояли в темряві й чекали. У мене боліло коліно. Нарешті почулося десь, здавалося під землею, легке шарудіння, а згодом скрипнув засув, і перед нами розчинилися невеликі двері. Я побачив низенького чоловіка, який тримав над головою світильника. Чоловік той був у червоній шапочці і білій сорочці. Нахилившись, мій знайомий щось тихо сказав йому, і той, гостинно вклонившись, привітно запросив нас іти за ним. Спускалися в підземелля по крутих сходах, яким, здавалося, не буде кінця-краю. Але нарешті чоловік зупинився і відчинив важкі дверцята, оббиті залізом. Ми опинилися в маленькій кімнатці. Вікон тут не було. Підлогу вкривав великий м’який килим. На килимі, посеред кімнати, на розквітчаній подушці сидів, по-східному підібгавши ноги, дідок. Він був маленький, кругловидий, з довгою сивою бородою, а на його дрібній голові красувалася розкішна біла чалма. Кімнату освітлювало кілька світильників. Старий дрімав, а можливо, щось читав, бо навіть і не поворухнувся, коли ми переступили поріг кімнати. Скоріше, що читав, оскільки мав на колінах розгорнуту товсту книгу.
- Ми вітаємо тебе, о мудрий Мухаммед Кщагарі! Хай великий аллах збереже твоє здоров’я і продовжить життя! - нарочито пишно виголосив мій знайомий.
У відповідь старий кивнув головою, і я відчув на собі його пильний погляд. Мовчки, величним жестом він показав, де нам сісти. Ми сіли на килим і якийсь час мовчали. У помешканні лише було чути потріскування світильників.
Перший порушив мовчанку мій знайомий. Він тепер без надмірного пишномовства виклав причину нашого візиту.
- Цей чужинець, - кивнув на мене, - прибув із далекої Росії, щоб у тебе, о мудрий Мухаммед Кшагарі, про дещо розпитати.
- Хай розпитує, - хитнув головою старий і наготувався слухати.
- Я хочу знати про одну легенду... - почав я, трохи хвилюючись. - Легенда ця про Діоніса... Про його появу в скіфських степах. Власне, я хотів би знати, де провадили культові відправи на честь бога виноградарства у цих краях...
Я кинув погляд на старого, щоб пересвідчитися, яке враження справили на нього мої слова, і примовк. Старий, здавалося, й не слухав мене - він сидів із заплющеними очима.
Мій приятель моргнув на мене - мовчи, мовляв, вчений араб думає. Та мені, по суті, й нічого було більше казати: я сказав усе. Так ми мовчки сиділи кілька хвилин, а здалися вони мені вічністю.
Аж ось господар підвів голову й неждано-негадано досить спритно став на ноги.
- Ідіть за мною, - наказав коротко, ступив крок до стіни і, мабуть, щось там натиснув, бо вона повільно розсунулась і перед нами постала чималенька кімната з низенькою стелею. Кімната ця була забита книжками: вони лежали в шафах, на полицях і просто на підлозі. Помахом руки старий запропонував нам лишитися біля дверей, а сам подибав у дальній куток кімнати. Там він узяв якусь книжку й повернувся...»
І тут Шурко заблагав:
- Годі, Федьку! Задубіли пальці. Писати не можу.
- Ех, ти!.. - зітхнув я. - Цікаво ж ото дізнатись, про що дідок-мудрець розповість панові. Та вже хай по-твоєму. На сьогодні досить...
Ми знову убгали Пампущиного щоденника у залізний ящик і заховали його в печері. Свій зошит Шурко засунув за пазуху, і ми залишили нашу схованку.
- Тьху! - сплюнув Шурко дорогою. - Якусь казочку розказує пан Перепічка. Та й бреше ж влад! А про скарб щось мовчить.
- Не Перепічка, а Пампушка, - виправив я. - А про скарб ще, мабуть, буде. Завтра довідаємось.
- Ну, до завтра. Сходимося після школи, - буркнув Шурко й подався додому.
Другого дня, після уроків, ми знову сиділи в печері.
Я читав далі, а Шурко, як і вчора, записував.
«...- Отож, слухай, чужинцю! - співуче розпочав дідок. - Слава аллаху, я знайшов рукопис одного нашого мандрівника. Він у далекі часи побував на берегах славнозвісної Меотіди і записав там оцю легенду...
Старий подав моєму знайомому світильника, а сам узяв обіруч книжку і розгорнув її десь на середині. Лице його було урочисте, сповнене глибокого натхнення.
«...Другого дня, - почав він читати, - наш вітрильник поминув Боспор Кеммерійський і увійшов у зеленуваті води Меотіди. Меотіда стріла нас непривітно: подув левант, шалений східний вітер, і ми змушені були кинути якір біля містечка Кеп, на південному березі Меотіди. До торжища Кремни, що знаходились на північному березі, лишилось щось близько чотирьохсот грецьких стадій. Лише через три дні ущух вітер, і ми знову напнули вітрила, а. другого дня опівдні прибули в Кремни...»
- Зажди, зажди!.. - зарепетував Шурко. - У щоденнику сказано Кремни?..
- Та Кремни... - потвердив я. -А що ж це таке?
- Хіба ж ти не знаєш? - здивувався Шурко. - Кремни - це місце-торжище стародавніх греків, яке вони збудували на березі Азовського моря майже три тисячі років тому. А де неподалік від теперішнього Бердянська. Там якраз перед війною працівники краєзнавчого музею знайшли грецьку амфору. Море викинуло. А Кремни щезло в морі майже тисячу років тому. Так гадають учені... Читай далі, цікаво!
Я знову читав.
«...Це маленьке і брудне місто притулилось під стрімкими кручами. Місто-торжище тоді вже занепало, бо припинилась торгівля греків із скіфами. У напівзруйнованих землянках тут жило кілька грецьких родин. Чим вони займалися, важко було сказати. Мені довелось побувати в одного бідного грека, ім’я якого я вже забув. Він жив сам. Це дуже стара й мовчазна людина. Та після келиха вина грек раптом почав розповідати всілякі дивовижні історії. Одна зацікавила мене найбільше, йшлося в ній про бога Діоніса, сина громовержця Зевса та дочки фіванського царя Кадима - Семели. Цього бога зростили німфи Гіоди, за що їх Зевс узяв на небо, і тепер ночами вони світять у сузір’ї Оріона. Нам, морякам, добре відоме те сузір’я.
А почув я від грека таке.
У давні часи, коли Кремни ще процвітали, восени сюди щороку прибувало велике судно під червоними вітрилами. На цьому судні приїздив у Кремни великий жрець і багато знатних людей. Раби вивантажували з вітрильника амфори з дарами богові Діонісу.
Цей бог з’являвся осінньої ночі, коли над степовою рівниною сяяли німфи Гіоди в сузір’ї Оріона. А виходив він з озера в подобі сріблястої жінки-рятівниці. Широко розставленими руками-крилами бог зупиняв скіфський вітер-суховій, який спалював виноградні лози...
Процесія знатних греків вирушала з дарами до того озера, а поверталася аж через два дні. Усі були стомлені й принишклі. Сідали на своє судно, напинали вітрила і повертались у Грецію. І так щороку...
Те священне озеро було далеченько в степу. Місцеві мешканці туди й не ходили. Знали тільки, що біля нього височіє піщана гора. Навозили того піску давним-давно греки з околиць Пантікапея, що на березі Боспору Кіммерійського стоїть. До Кремнів правили на вітрильниках, а до озера носили його в шкіряних торбах раби... Ота гора буцімто потрібна була богові, щоб з її маківки краще озирати рівнину та зупиняти шалений суховій. Довкіл гори не було нічого живого - навіть трава не росла... І це лякало людей...»
На цьому я припинив читання, бо коли перегорнув сторінку, то нічогісінько не міг розібрати на ній. Волога й тут наробила шкоди.
- Чого ти замовк? - стусонув мене під бік Шурко.
- А що я маю читати? - огризнувся я і показав йому сторінку.
Шурко розчаровано наморщив носа.
- Та дарма! Тепер я знаю, де скарб, - мовив він, підморгнувши.
- Де?
- Звісно, на горі. На піщаній горі!
Мені аж смішно стало з Шуркової певності. Може, й на горі - то так. Але ж де та гора? Коло озера? А де ж те озеро?.. Адже з Пампущиного зошита, мабуть, уже нічого більше не витягнеш. Я перегорнув сторінку, другу, третю. Нарешті, натрапив на шмат, який з великим зусиллям, напружуючи зір, таки прочитав:
«Тепер я, пан Пампушка-Буряківський-Старший, знаю, що робити. Я жодного дня більше не залишуся в цьому місті. Завтра ж подамся до Александры і з першим же пароплавом вернуся в Росію. Тепер я конче знайду той скарб. Я певен у тому, що Кремни, про які ото згадує арабський мандрівник, це ті ж самі Кремни, що про них пише славетний Геродот - грецький історик. Це ж зовсім недалеко від моєї Петрівки...»
І все... Далі я скільки не напружував свій зір, скільки не гортав Пампущиного щоденника - нічогісінько не міг прочитати.
Надворі вже смеркало. І знову Шуркова мама нагадала нам не вельми ласкаво про те, що час розходитись по домівках.
- Шурко-о-о! - кричала вона від своєї хати. - Ось попадешся мені, харцизяко, я тобі!..
Що ж, як час, то й час... Але де ми подінемо отого щоденника? Хотів було я забрати додому, та Шурко уперся: чому саме я, а не він, хоч сам добре знав, що в мене, з моєю мамою, безпечніше. Врешті вирішили, щоб не було кривдно обом, заховати його й цього разу в печері, а завтра повернутися сюди разом, забрати й віднести до краєзнавчого музею. Адже штука яка цікава!
По цьому й розійшлися.
А вже другого дня ми не знайшли щоденника. Хтось забрався в нашу печеру, витяг звідти сухий бур’ян і спалив його. У попелі ми знайшли лиш ящика, де був щоденник.
Так безславно загинув щоденник пана Пампушки-Буряківського-Старшого.
Невеселі верталися ми з глинища. Тепер нікому й не розкажеш про нашу знахідку. Глузуватимуть з нас, як з дурнів, бо хто ж повірить, що Шурко усе оте переписав із справжнісінького щоденника пана Пампушки! Скажуть, що то з якоїсь пригодницької книжки списано. А може, той Пампушка набрехав оте все? Хто його знає! Людина він ненадійна. Усе-таки панок був диваком. Як йому вірити! Мо’ сидів отой Пампушка у своїй садибі після якихось мандрів, дивився на небо, сьорбав каву та все й висмоктував з пальця. Задля розваги. А Каїра й не нюхав... Але ж знову-таки, якщо в щоденникові все правда? Ото цікаво було б знайти те озеро, а біля нього й гору з піском, та ще й пантікапейським!.. Може, й тепер у зоряну ніч, коли сяють оті німфи Гіоди у сузір’ї Оріона, з того озера виходить бог Діоніс?.. От цікаво було б побачити оте сріблясте видиво!
Отакі думки билися тоді в моїй голові. Про що думав мій приятель я, звичайно, не знав. Може, катувався, що не дав мені взяти отого щоденника додому? Хто його знає.
Похнюпившись, брели ми вулицею. Велика невдача спіткала нас...
ЩО ТАКЕ ЗВИЧАЙНИЙ ПІСОК
Вже на другий день канікул у школі завжди збираються петрівські краєзнавці-, мандрівники. Канікули у нас починалися з подорожі по рідному краю. От і тепер ми були в школі та обмірковували наш маршрут.
Нашим проводирем був старшокласник Іван Штанько. Давно він у краєзнавчому, то йому частенько доручають очолювати всякі мандрівки краєзнавців - наставляють начальником походу. Ото й маршрут Іван прокладав, викреслюючи на карті Приазовщини хитромудру лінію через яри та річки.
На цей раз і Шурко пристав до нас. їхня археологічна група цього літа дістала «відпустку». Річ у тому, що керівник археологів чогось багато слабував цієї зими і йому дали путівку до санаторію. Отож і лишилися вони, як у нас кажуть, без пастуха. Куди дінешся? Звичайно, найкраще діло мандри! Та й свій же він у нас. А тут поблукати Приазовщиною після отого Пампущиного щоденника - це якраз те, що треба.
Я, Шурко та ще Юрко й Пилипко з нашого класу трималися вкупі, бо ми не просто мандрівники, а й слідопити - розгадуємо всякі там таємниці, що надибуємо на них під час походу. А це надзвичайно цікаво! Ми прочитали безліч книжок, де розповідалось про найрізноманітніші степові, лісові та морські загадки. Та ще альбом мали із зарисовками звіриних та пташиних слідів, а в Юрків рюкзак поклали всякі колекції: тут і пір’ячко птахів, і шерсть звірків. Це все стане в пригоді, коли нам доведеться над чимось сушити голову в степу.
Як бачите, слідопити - це все-таки особливі мандрівники-краєзнавці.
Ну от, сидимо ми й сперечаємося про маршрут нашої подорожі. Коли це раптом відчиняються двері й до класу втиснувся огрядний дядько в брилі, в картатій сорочці і з отакими вусищами. Та ще в руках мав старезного-престарезного портфеля. Це був наш голова колгоспу - Петро Іванович. Бриль і картата сорочка - то звичайна річ, у них голова завжди ходив. А от портфеля ми бачили вперше.
Гість скинув бриля і розчепіреними пальцями пригладив купку сивуватого волосся біля вуха (бо на тімениці нашого Петра Івановича не було ані волосини). Потім відкашлявся, як ото завжди робив на загальних зборах, перед тим як виголосити промову, і лагідно привітався:
- Добридень, діти!
Перебиваючи один одного, ми невлад відповіли:
- Добридень, Петре Івановичу!..
Звичайно, всі ми знали, чому це, полишивши свої справи, завітав до нас голова. Він частенько давав нам, мандрівникам, всякі там поради й доручення та й не забував поговорити про птахів. А як він знав їх! Йому б учителем зоології бути. Та кажуть, що до головування він справді десь учителював. Не любив Петро Іванович отих шибеників, що з рогатками гасають та пташині гнізда деруть. Птахи - наші колгоспні помічники, бо комах їдять, і водночас краса землі нашої, - завжди повчав він...
Та цього разу Петро Іванович щось довгенько накручував свої вуса і кожного з нас обмацував своїм ласкавим поглядом. Минула, мабуть, якась хвилина-друга, коли він заговорив.
- Я оце зайшов до вас, петрівських краєзнавців, у надто важливій справі. Мене цікавить, чи знаєте ви, що таке пісок?
Ми з несподіванки аж очі витріщили.
- Що? Пісок? - перепитав Іван Штанько.
- Атож, звичайнісінький пісок, - кивнув голова.
Ми розгублено перезирнулись - не чекали від нашого поважного голови такого нісенітного запитання. Що таке пісок? Звичайно, знаємо.
Але Петро Іванович не став чекати нашої відповіді.
- Бачу, - хитро підморгнувши всім нам, знову почав він, - хоч ви й краєзнавці, а не знаєте, що таке звичайнісінький пісок. Отож! А пісок, друзі мої, це новий свинарник біля старого глинища на Пампушках і там же новий телятник на триста голів. Пісок - це нові оселі колгоспників і сільський універмаг, нарешті, пісок - це новий Будинок культури, у якому за проектом передбачено дві чималенькі кімнати. Одна кімната... - голова на мить примовк, немов пересвідчувався, яке враження справлять на нас його слова, - для краєзнавців, а друга-для краєзнавчого музею нашої славної Петрівки, щоб він не тіснився в отій комірчині, де й повернутися ніяк...
Далі голові не дали говорити. Що тут почалося!
Усі ми посхоплювалися з місць і щільно оточили нашого голову. Краєзнавчий музей! Просторий, справжній! Скільки ми вимріяли про нього! Та хіба тільки ми! Про такий музей мріяло ціле покоління петрівських краєзнавців.
Голова крутив вуса й задоволено посміхався, а тоді знову питає:
- Тепер вам зрозуміло, що таке звичайнісінький пісок?
- Зрозуміло! Нові будови, музей... - загукали ми.
- Ні, знову-таки не все вам зрозуміло, - чомусь вирішив голова і посадив нас за парти. В класі стало тихо-тихо. Усі нетерпляче чекали, про що розповість ще голова. - Пісок то пісок, - роздумливо мовив він, -Та немає його в нас. Возимо той пісок для наших колгоспних будов аж від моря - це за дев’яносто сім кілометрів. Туди дев’яносто сім та назад дев’яносто сім. Скільки ж то буде разом?
- Сто дев’яносто чотири, - ще ми й оком не змигнули, відповів Тимоха - наш похідний кухар, товстун і тихомирний хлопець.
- Молодець, Тимохо! Виростеш - бухгалтером бути тобі. Як один - сто дев’яносто чотири, - похвалив голова. - Це за цілісінький день самоскид лише одну ходку зробить по нашому бездоріжжю. Якби нам з вами, - голова наголосив на отому «з вами», - знайти пісок, ну, скажімо, десь у степу, ми б у три-чотири рази швидше будували. Це означало б: усе, що планом передбачено за три-чотири роки, ми вибудували б за один рік. Ви розумієте, друзі, всього за один рік! Це ж здорово!
Усі слухали нашого гостя уважно, не пропускали жодного слова. І я певен, що кожен бубонів собі під ніс: «Пісок? Та я його одразу ж знайду! Ось лишень вийдемо за село...»
На кінець своєї балачки голова розстібнув отого портфеля, що він його приніс, і, на наш превеликий подив, витяг звідти... торбинку. Трусонув кілька разів нею, перевернув і прямісінько на похідну карту висипав з неї... пісок. Потім добув другу торбинку, і з неї теж посипався пісок на карту. Але це був крупніший. За другою з глибин портфеля з’явилася третя... Так он який скарб приніс з собою Петро Іванович! На отих купках він пояснив нам, який пісок частіше зустрічається та розповів, де і як треба шукати його поклади.
А тоді знову згріб пісок у торбинки і засунув їх у портфель. Потому ставрозпитувати нас, яким маршрутом ми вирішили йти, яка мета походу. Пояснення, звичайно, давав Іван Штанько. Сподобався наш маршрут голові, та все ж він пораяв нам обов’язково обстежити Мертве поле. Ми давно знаємо про цей зобиджений природою куточок степу. То була ділянка в кілька десятків гектарів. І не росли на ній ні пшениця, ні ячмінь, ні якась тобі інша культура-лише де-не-де стирчав пожовклий бур’ян. Казали, що там мертва земля, що якась дивна хвороба побила її...
- Так от, значить, - мовив голова, беручи свого портфеля, - не забудьте про Мертве поле. - І тут знову ошелешив нас несподіванкою: - У поході вам, певно, не завадить глечик меду?..
Та й глянув у бік нашого проводиря. Ох і знав же голова дошкульне місце загартованого мандрівника Івана Штанька! Любив Іван мед...
- Медок не завадить у поході, - статечно мовив він, а ми підхопили:
- Мед - це добре!
- Буде вам глечик меду, - кивнув голова, а тоді побажав нам щасливої дороги і цікавих знахідок, а головне, звичайно, знайти пісок. Та ще додав, щоб хтось навідався до комори за медом.
І пішов собі до контори, де на нього чекали всякі справи... А цих справ у голови було багато. Почалося ж колгоспне літо!
Того дня у мандрівників тільки й мови було що про пісок.
Ще кілька днів готувалися до походу. То були досить-таки метушливі дні. І ось нарешті на світанку наш загін вирушив з рідного села. Петрівка ще спала. Довкіл ні душі. Лишень півні горланили - та це їхній одвічний обов’язок піснею зустрічати новий день.
Наш загін тихо проминув головну вулицю, а за селом узяв напрям на північний схід. Попереду загону, як і належало, крокував Іван Штанько, а в його рюкзаці покоївся чималий глечик з медом. Цієї ноші Іван нікому не міг передовірити.
Ми, слідопити, йшли позаду. Це тому, що нам треба було до всього щонайпильніше придивлятися, а дещо й у руках потримати та, коли можна, ще й сфотографувати. Тому частенько до нас долинало здаля:
- Слі-до-пи-ти-и-и! До-га-няй-те!
Це кричав Іван Штанько.
- Ого-го-о-о! - відгукувалися ми і додавали ходи...
З сумом мушу сказати, що нас, слідопитів, лишилося троє. Шурко не пішов з нами: захворіла його мама. Не пощастило. А ми ж лагодилися пошукати в степу озерце, з якого виходив у подобі жінки Діоніс-Вакх. Та заодно й оту гору священного піску з берегів Боспору Кіммерійського. Ото була б знахідка! Вечорами, вкупі з Шурком, вивчали ми зоряне небо над Петрівкою, а все ж сузір’я Оріона не знаходили, бо з’явиться воно десь пізніше - в липні...
Та чомусь мені оце в поході все настирливіше думалося, що панок Пампушка таки брехач великий. Усе, що записав у свій щоденник, вигадав і закопав у землю. Хай, мовляв, викопають дурні, почитають та й пошукають отого химерного бога в степу. Отож, значно цікавіше, мабуть, шукати не оте озеро, а пісок - це ж справжній скарб: подумати тільки - Будинок культури, музей краєзнавчий... А Діонісів скарб та й поява його на оцій рівнині - то марення та й годі...
Коли зійшло сонце, ми були вже далеченько в степу. На небокраї, там, де залишилося рідне село, виднівся наш явір. Звідси він здавався маленькою хмаринкою. Це була єдина хмаринка на синьому ранковому небі.
П’ять днів триватиме наш похід, і пісок ми знайдемо. У цьому я не мав сумніву. Та й ніхто не сумнівався, а надто мої друзі-слідопити.
У ПОХОДІ
Уже другий день наш загін був у дорозі. Пройшли чималенько. Та тільки й того, що пройшли. Піску ж ніякого не знайшли, хоча й ретельно оглядали стрімкі річкові береги та яри, що траплялися на нашому шляху. Поспіль була жовта глина. Глина і тільки глина.
Та не можна сказати, що ми оці дні згайнували. Наприклад, зоологи наші й ботаніки зібрали чималі колекції комах та гербарій степових рослин. Тільки от нам, слідопитам, не таланило щось у поході. Досі ми не записали до нашого похідного щоденника жодної путящої пригоди або ж таємниці, що ми її розгадали б. Я кажу путящої, бо дрібниць ми записали цілу хуру.
От хоч би й випадок, що стався минулого дня.
Хто бував у наших краях, той знає, що вони не надто багаті на джерела прісної води. Тому приазовці вміють цінувати воду! У них кожне джерельце лік має. Усі відомі джерела нанесли й ми на нашу похідну карту. А от минулого дня, коли надто вже немилосердно палило сонце і до найближчої кринички було ще далеченько, ботаніки натрапили на джерело, якого на нашій карті не значилось. А надибала його Марина-Цокотуха - так її прозвали за те, що надто вже любить поговорити. Відбилася вона від гурту, збираючи свої квіточки та листочки, і так, що мало ми й не загубили її з очей. Аж тут дивимось, біжить, мов навіжена, розмахує руками й кричить щось. Нам вчувалося якесь «рело», а коли ми нарешті розібрали, що Марина кричить «джерело», то не йняли віри - де б воно тут узялося? Але кинулися їй навстріч. І що ж, Цокотуха справді знайшла нове джерело. Знахідка неабияка.
Коло джерела зробили привал. Іван Штанько зручно вмостився на пеньку недалечко від знахідки, дістав похідну карту і почав за допомогою компаса уточнювати місцезнаходження джерела.
Я підійшов до води і побачив, як рясно муляк навколо джерельця здрібцювали пташки. Сліди лап були чималі й дрібні. Які ж птахи пили тут воду? Ми, слідопити, завжди намагаємось розплутати оте пташине мереживо. А тут я ще помітив відпечаток ноги великого птаха. Цей слід особливо зацікавив мене. Я гукнув нашого Юрка. Той дістав із свого рюкзака альбом-довідник, і ми довго розглядали в ньому малюнки пташиних лап. Мимохідь розпізнали на муляці сліди горлинки, польових горобців, куріпок, а якому птахові належав оцей пазуристий слід з довжелезними прямими пальцями ми так і не дізналися. Час минав біля джерела швидко. Усі перепочили трохи, набрали холодної води у свої баклаги, і Штанько вже дав наказа лаштуватися в дорогу.
І тут я ненароком осторонь у припаленій траві побачив пташину голову з довгим і гострим, як мисливський ніж, дзьобом.
- Та це ж голова журавля! - підскочив до мене Юрко. - Ото й слід його на муляку лишився...
Навколо нас з’юрмилися мандрівники.
- Хто вбив красеня? - обурювалися дівчата.
Журавлі в наших краях були рідкісними птахами, хоч колись їх водилося тут багато. Так казав Петро Іванович. І нас, краєзнавців, таки глибоко схвилювало - хто ж оце згубив птаха?
Та не так-то легко відповісти на таке запитання. Можливо, ми так би нічого й не взнали, коли б Юрко не вгледів за корчем ледь примітні сліди звіра. Тепер неважко було сказати, який звір тут вештався. Це була степова розбійниця - лисиця.
Ми все зрозуміли: ось тут, за отим корчем, руда хитруха, зачаївшись, чигала на здобич, а коли пернаті сідали біля води, вона із своєї схованки кидалася на них.
Як же врятувати від хижака птахів? Це ж і сьогодні, щойно ми рушимо звідси, лисиця знову пантруватиме на них. І сьогодні загине якась пташка, і щодня буде так. Краєзнавці не мали права такого допускати! Юрко запропонував дуже простий захід, на який ми всі одразу пристали. А захід цей був простісінький: щоб не було де рудій хитрусі робити засідки, Юрко пропонував відтягти щонайдалі від джерела усі корчі. І ми не гаючись узялися до діла. От і все, що ми зробили. Оце й уся наша пригода...
Усім нам, слідопитам, звісно, хотілося знайти щось цікавіше, таке, щоб аж дух захопило. А чогось на таке, де була б справжня таємниця, нам не випадало натрапити. Певна річ, що пісок ми не забували - це ж головна наша мета. Але ж...
Я вельми жалкував, що не було Шурка з нами. З ним хоч можна було б поговорити про Пампущиного зошита, пофантазувати про Діоніса-Вакха та про оте священне озеро.
Того дня надвечір наш загін зупинився під вербами, коло великого, мабуть колгоспівського, ставка. Тут вирішили ночувати. Напнули намети, а тоді заходилися коло вечері. Я кухварив з моїми слідопитами напередодні, тому тепер сидів під старою вербою і здаля зорив за табірною метушнею. Мені трохи щеміла нога. Не догледів і намуляв у дорозі. Тому більше, ніж колись іншим разом, радий був відпочинкові. Чомусь у голову лізла думка про Мертве поле, що завтра ми вже ступимо на нього. Мало цікавого в тому. Мертвота нудотна та й годі. Нічогісінько живого! І піску, мабуть, там нема ніякого - бо ж не ми перші йдемо туди. Якби був, то вже хтось би досі побачив...
Вже увечері, коли мандрівники дружно сьорбали юшку, якось непомітно з темряви до вогнища підійшов високий чоловік. Сам сухорлявий, обличчя довгобразе, з горбатим, як у орла, носом. На голові висока кудлата шапка. На плечах вовняна бурка, у руках ґирлиґа.
- Василь Маківка-тутешній вівчар, - коротко відрекомендувався чоловік і пояснив: - Поруч тирло, вівці ночують, а я оце на вогонь прийшов, бо знудився за людьми. Удвох ми днюємо й ночуємо в степу, з підпасичем. Він біля овець лишився, а я - сюди...
- А ми петрівські краєзнавці, - за всіх відповів Штанько і запросив чабана скуштувати юшки. Маківка охоче сів до казана. Він витяг із шкіряної торбинки, що висіла в нього за поясом, дерев’яну ложку і підсунувся до Штанька...
По вечері мандрівники підсіли ближче до вогнища. Сів з ними й вівчар, простеливши свою бурку. Хтось запитав у нього про пісок.
- Давненько вже шукають люди в наших степах пісок, - відповів Маківка, та ще ніхто не знаходив його. А мабуть, тут таки піску й немає. Я знаю наш степ добре: обміряв його вздовж і впоперек не одну сотню разів...
Звичайно, така категорична відповідь була мало приємна нам. Якийсь час ми сиділи мовчки.
- Оце, мабуть, до Мертвого поля мандруєте? - поцікавився наш гість. Бо ж манить молодих невідоме...
- Атож, - відказав неохоче Штанько.
- Нічого цікавого там немає, - кинув Маківка. - Як ото лишай на нашому степу. Є, правда, там невеличке озерце... А біля озера травичка росте і кущі зеленіють. Вода в озері прісна, а на березі величезний горб звівся, наче стародавня козацька могила...
Озеро? Горб? У мене аж мороз по шкірі пішов.
- Ото й усе... - вів далі чабан. - Аж душа болить, що такий клин землі пропадає. Одне слово, підете, побачите. Та й назад, мабуть, одразу?..
- Е, ні! - загули мандрівники. - Ми там заночувати хочемо. Маємо особливого наказа від нашого голови колгоспу.
- Заночуєте? А цього я вже не раяв би вам робити. Всякі чутки про те поле ходять та про озеро...
- Які? - не втерпів я.
- Та кажуть, що вночі якась мара там з’являється. Я - то бував там, доводилося й ночувати, але нічого мені не привиджувалось.
Мене вже на цей раз неначе хто жаром обсипав.
- Що за мара?
- Та кажу ж, що я сам нічого не бачив, а от з Яковом, вівчарем із сусіднього колгоспу, сталося таке, що водою відливали. Та й зараз він путньо до тямку не дійшов з того переляку. Вже й на курорт посилали його...
Що саме сталося з Яковом, Маківка так і не сказав, хоч як ми його просили. Проти ночі, каже, такого не розказують, та ще дітям. І бовкне таке - дітям... А які ми діти? Знав би він, про які ми страховища на глинищі розказуємо!..
Тієї ночі спалося мені погано, щось верзлося, і я навіть, здається, вві сні кричав. Лишень перед ранком на якусь часинку заснув міцним сном. А коли прокинувся, то враз чомусь заспокоївся: мало що могло привидитеся вівчареві серед степу, та, може, він ще до того на гарячку захворів?..
Я вийшов з намету. Хотів побачити Маківку, а його вже не було. Ще вдосвіта підняв він свою отару й подався в степ.
Снідали ми рано, бо того дня у нас було чимало роботи. Річ у тому, що зоологи нашого загону дістали завдання закільцювати сто гайворонят, щоб у такий спосіб дізнатися, де зимують ці птахи. Завдання давала наша природничка Оксана Сидорівна, коли почула, що ми до Мертвого поля у похід йдемо. За її словами отут за ставком мала бути величезна гніздова колонія гайвороння. Оксана Сидорівна знала ці місця, бо минулого року ходила сюди в похід із своїми зоологами, а на цей раз піти їй завадила якась нагальна справа.
Звичайно, кільця, що їх треба було надіти на ноги пташенятам, дісталися не всім зоологам: Штанько роздав їх найспритнішим. А серед найспритніших були не лише зоологи. Дісталися блискучі алюмінієві кільця й слідопитам. А мені Іван дав аж восьмеро.
Коли загін, минаючи ставок, підійшов до вітроупору, там над деревами знялася хмара чорних птахів. Вони підняли такий гамір що ми вже не чули один одного. Та це був лише початок гайворонячого концерту, бо коли ми дерлися на дерева, до гнізд, зчинилось таке, що хоч вуха затуляй.
Того ранку ми таки добре погріли лоби.
Гайворонячі гнізда великі й крислаті, і в них нізащо не зазирнеш. Доводилося підлазити під гніздо та навпомацки шукати пташенят. Мені не щастило. Тричі я видирався на дерева і все марно: гнізда були порожні. Лише на четвертому дереві я намацав у гнізді пташеня. Та взяти його було не так просто. Гайвороня випало забіякувате, воно відчайдушно захищалося і дзьобом, і своїми пазурами. А тут ще кружляли його люті батьки. Насилу я витяг того забіяку і надів йому на ногу своє перше кільце...
Кілька годин галасувало гайвороння. Потім пташиний рейвах почав ущухати: мандрівники кінчали свою роботу. І коли я вже відпочивав, почув:
- Федьку-у! Мерщій сюди!..
Я підбіг до дерева, на якому коло гнізда висів на гілляці Пилипко.
- Чого тобі?
- Та ось гніздо, а в ньому тільки телевізора не вистачає!
- Якого там телевізора? - не второпав я.
- А такого! Зачекай, я ось тобі покажу...
Пилипко не встиг скінчити, як на нього, де не візьмись, налетіла сорока. Вона збила у хлопця кашкета, а відважний слідопит ледве не беркицьнувся на землю.
- От клята, - вилаявся він і поспіхом спустився з дерева. - Оглашенна якась птаха. Ось я тобі!.. - і посварився кулаком на сороку, що заклопотано літала над гніздом. - Ти лишень подивися, - звернувся Юрко до мене і став виймати з своїх кишень усякі речі. Ось дістав невеличкі ножиці, потім блискучу з червоним камінчиком каблучку, окуляри, маленький пластмасовий келишок, потім ще окуляри і, нарешті, добув жіночого годинника з вузеньким ремінцем.
- Це все у гнізді знайшов?
- Атож...
- Не сорока, а чистісінький тобі колекціонер, - здивувався я.
І ми почали уважно розглядати речі з сорочиної колекції. До нас підійшли інші мандрівники і засперечалися, кому які речі належать. Юрко, наприклад, твердив, що одні окуляри належали механізаторові, бо зламана дужка в них скріплена ізоляційною стрічкою, а другі - якомусь дідусеві: надто в них товсті лінзи...
Про те, що деякі птахи - сороки, галки, гайворони - іноді приносять до своїх гнізд блискучі речі, ми знали, але щоб ухиститися от стільки і в такому асортименті!..
Я склав усі сорочині експонати в торбинку й подумки вирішив, що слідопитам тепер доведеться добряче попрацювати, щоб знайти господарів кожної речі.
Та вийшло інакше...
Іван Штанько почав квапити нас. Сонце вже добре припікало, а нам ще йти та йти. Йшли під гору, уздовж лісосмуги, а коли вийшли на узгір’я, то побачили величезну сіру рівнину сплюндрованої землі. Це й було Мертве поле. Іван розпорядився зробити привал, щоб наготувати обід і відпочити перед мандрами по цій випаленій пустці. Джерела в лісосмузі не було, зате зовсім недалеко виднівся колгоспівський польовий стан. Там, напевне, був колодязь. У табір пішли я і Пилипко: настигла наша черга носити воду.
У стані ми нікого не побачили і здогадалися - люди відпочивають, неділя ж! Та раптом почули:
- Обікрали, нечиста сило!... А бодай тобі добра не було!
Хтось лаявся за стіжком сіна.
Ми завернули до стіжка. Там побачили старого, який нишпорив безпорадно довкіл себе й бубонів.
- Кого обікрали? Хто? Де злодій? - підбігли ми до нього.
Поволі старий підвів голову і якийсь час здивовано розглядав нас.
- Звідки ви тут узялися? І як це вас Розка проґавила!.. - вдарив він об поли руками.
- Краєзнавці ми, - з гідністю відповів Пилипко. - По воду прийшли. А у вас тут щось сталося?
- Окуляри щезли!.. - забідкався дід. - Сьогодні вранці...
- Уранці? І ви оце ніяк не заспокоїтесь?
- Та як можна заспокоїтися?! Он на столі книжка лежить... Та яка книжка! А без окулярів я все одно, що без очей...
І тут мене осяйнув здогад.
- То хто ж ото накапостив вам?
- Той злодій - чистісінька таємниця тобі, - похитав головою старий. - Я табір оцей стережу. За столом під акацією моє місце. Звідти видно все як на долоні... Признаюся, люблю книжки. Ото читав би цілу добу. А надто в неділю. Усі відпочивають, нуда тут, що й не скажеш, - ні з ким словом перемовитись, от і читаю. А тут тобі така оказія!.. У таборі ж тільки я з Розкою. Мабуть, оце в степ подалася, псюра... Та ще півень Фараон, а з ним чотири курки і горобці... Хіба ж між ними вгадаєш злодія? Залишив окуляри на столі й на якусь мить одвихнувся у двір, а їх наче корова язиком злизала... Недарма ж перед тим на акації сорока такий концерт завела-то, мабуть, вона на мою голову оце лихо накликала...
- Нічого не скажеш, дивовижний злодій унадився до вас, діду, - підморгнув я до Пилипка.
- Атож, - кивнув дід головою. - Та коли б це перший раз! Не один я тут постраждав. Отак і бригадирові окуляри колись пропали, з оцього ж столу. Цілою бригадою шукали - не знайшли.
Тут я вдруге підморгнув Пилипкові. Пилипко, мабуть, теж збагнув, у чому річ, бо моргнув у відповідь. Треба було кінчати гру в піжмурки, адже часу в нас обмаль-там же наші води чекають не дочекаються. Та й хотілося чим хутчій звеселити старого.
- А це часом не ваші? - спитав я і поклав на стіл окуляри з товстими скельцями.
На якусь мить старий сторопів, спантеличено позирав то на нас, то на окуляри.
- Мої! Їй-бо, мої!..
- А це чиї речі? - витряс я на стіл решту сорочиної колекції.
- Чудасія та й годі, - дивувався дід. - Оці окуляри нашого бригадира, Остапа Павловича; ще у минулому році щезли. Обручка ота - Оленчина, обліковниці нашої. Келишок... А звідки усе це у вас, хлопці?
І в цей час вітерець здалеку доніс:
- Во-о-ди-и!..
Це кричав-надривався Тимоха-кухар. Ми затрималися, перепаде нам на горіхи. Пилипко схопив відерце і-чимдуж до колодязя. А дід услід гукає:
- Стривайте, хлопці! То скажіть же, де все оце ви знайшли? Хто ж злодій?
- Сорока, - на ходу гукнули ми.
- Сорока? - не ймучи віри, перепитав дід. - Так ось чому вона, клята, сьогодні перед пропажею скрекотала!.. Ось я її почастую з берданки! Дорогу сюди забуде...
Дід ще щось гукав, але ми того вже не чули, бо чимдуж поспішали до наших.
Уже після обіду, коли ми ступали на Мертве поле, у колгоспному таборі пролунав постріл, і звідти, задерши хвоста, летіла, скрекочучи, сорока. Дід не загаявся виконати свою погрозу.
НАРЕШТІ...
Так ось яке воно, Мертве поле! Тепер, крокуючи по випаленій землі, я пригадував усе, що довелося мені чути про нього. Дехто гадає, що тут дуже давно було кругле, як блюдце, озеро з отруйною водою. Озеро висохло і отруїло землю. Та то, мабуть, гадка тільки. З давніх-давен люди намагалися повернути родючість цій землі - нічого не виходило. Та й зараз, я бачив, клопочуться коло неї, бо ген-ген на небокраї снував трактор. Лікують її, і я певен - вилікують. Чого тільки не зробить усесильна хімія! Скоро й на цьому полі зеленітиме гілляста кукурудза й цвістиме золотавий соняшник.
Споконвіку лякала людей ця земля, лякала своєю мертвою тишею. Ми ж ішли по ній з піснями. Мертвого поля зовсім не боялись. І не таке вже було це поле мертве. Зрідка тут траплялися кущики полину та свиріпи. А на пилюці помічали всякі сліди. Бігали тут лисиці та тхори, відпочивали дрофи та журавлі.
Уже надвечір попереду побачили зелені кущики, а за ними блищало озерце. Височів біля озерця й горб. Мені якось аж моторошно стало...
На тому горбу ми й розбили свій табір. Хто-хто, а я надто вже пильно до пізнього вечора обстежував усе навколо. Та нічого незвичайного не побачив: звичайнісінький живий острівець серед мертвої рівнини.
Усі ми за день дуже стомилися і після вечері зразу ж полягали спати. Опівночі мене розбудив Юрко.
- Уставай! На чати час! - тихо і, як мені здалося, урочисто сказав він.
Виліз я з намету й озирнувся. Повний, зеленуватий місяць висів над табором. Навкруг анічичиркне. У нічному небі яскраво сяяли зірки. Яка тиша! Чудова ніч! Усе довкіл, здавалося, вкрилось сріблястою плівкою і таємниче тремтіло.
Я попрямував до вогнища. З ким мені доведеться нести варту? Та коли я підійшов до вогню, там уже сиділа Марина Цокотуха.
Я не дуже зрадів: не дасть вона мені спокою. І справді, тільки-но Марина уздріла мене, зразу ж накинулася з своєю оповідкою про якогось цуцика Пушка. Вона цокотіла про те, як щеня захворіло, а тоді його з ложечки годували кашею... Та як почала... Я слухав, а тоді й голова обертом пішла, і здалося, наче й зорі гаснуть почали, і ніч каламутна якась стала. Кілька разів поривався я своє слово вставити - та де там, не дає й писнути. Довелося мені мовчки слухати про того клятого Пушка.
І, мабуть, стомлений отим неугавним торохтінням, я задрімав. Коли чую - цвіркуни співають, аж виляски нічним полем котяться, а місяць немовби так ото весело сміється і підморгує мені. Кліпнув я очима, протер їх, а Цокотуха спить! Схилилась на бік, під голову кулак підмостила й носом сопе. Заснула! Я аж зітхнув полегшено. І чомусь у мене якесь тепле почуття прокинулося до неї. А раптом проснеться? Змерзне, обов’язково проснеться! Мерщій я скинув свій светр і вкрив ним Марину. Хай спить до ранку, повартую й сам...
Я підкинув хмизу у вогонь. Весело запалахкотіло вогнище. Іскри аж до зірок полетіли. Марина спить, а я собі думаю про всяку всячину. Як цікаво отак уночі сидіти біля вогню й дивитися на нього, на його мінливі барви... А навколо неугавно цвіркуни: сю-рр, сю-рр... Мабуть, змагаються, хто кого пересюрчить. Хороше! Як хороше!
Сидів я так довгенько мов зачарований. Та зненацька мені здалося, наче хтось стоїть за мною і пильно дивиться мені в спину. Я враз обернувся і скам’янів, хотів крикнути, та не зміг, бо крик отой закляк у моєму горлі - мене неначе паралізувало. За кільканадцять метрів сріблястим світлом мерехтіла величезна постать. Як тоді мені здалося - постать жінки. Закинувши голову і піднявши до зоряного неба руки, вона, здавалося, про щось благала когось. Мерехтливе видіння колихалось, немов тремтіло в лихоманці.
«Це ж Діоніс-Вакх, - подумалося мені тієї миті. - Це він спиняє скіфські вітри-суховії!.. Ні, я сплю. Це все сниться мені. Ось я прокинуся і все щезне... Тільки б прокинутися...»
Я підніс руку до рота й уп’явся щосили зубами в палець. Гострий біль змусив мене відсмикнути його. Отже я не спав, я все оте бачив насправді. Жах охопив мене, і я впав на землю, затуливши голову руками...
Не пам’ятаю, чи довго я отак лежав, але коли обережно підвівся, то вже нічого не побачив. Там, де колихалася срібляста примара, тьмяніло озеро. Як і раніше, тишу порушували цвіркуни, тільки місяць заплутався у хмарину й сіяв на землю своє проміння, як крізь густе сито.
Я зразу ж кинувся до Марини, збудив її і заблагав, щоб вона що-небудь розповідала. Про що? Мені було байдуже, хай навіть про те недолуге цуценя. Я слухав її голос і був радий - переді мною сиділа жива людина, а не ота страхітлива примара. Я вряди-годи озирався, та бачив лише відблиск місячного світла на озері.
«А чи й справді я щось інше бачив? Чи не примарудилася мені ота срібляста постать? - розмірковував я, вслухаючися в Цокотушин голос. Та коли ворушив пальцем і відчував біль, розумів, що справді бачив оте сріблясте диво. - Що ж воно за страховисько таке? Звідки взялося? Куди поділось?..»
Я ж нікому не міг розповісти про це - не повірять, засміють, та ще якесь прізвисько причеплять... А поряд не було Шурка, щоб підтримав мене.
Коли стало розвиднятися, а в таборі ще всі спали, я спустився до озера і пішов понад берегом. Що я шукав тоді, то й сам не знаю. Довго йшов, а наш табір усе даленів і даленів... Ось уже й сонце зійшло. Здаля було добре видно горб з нашим табором на його маківці. Усе-таки незвичайний цей горб! Я раптом зупинився і почав роздивлятися його, неначе іншими очима. І тут мене блискавкою осяйнула думка. У мене з несподіванки перехопило подих, бо ж цієї миті я зробив дивовижне відкриття. Так, відкриття!!! Уночі, мабуть, ото з переляку це не спало мені в голову: то ж ми свій табір розбили на маківці піщаної гори! Піщаної!!! Справді, це відкриття. І я тут не стримався - на повну силу своїх легенів заволав:
- Пісо-о-ок! Піща-а-ана гора-а-а! Пісок із Пантікапея!
Добре, що мене ніхто не чув, а то, мабуть, подумали б, що я збожеволів. А я цілком був певен у своєму відкритті: коли з’являється срібляста постать, то й горб піщаний,
бо пісок наносили раби богові виноградних лоз. У щоденнику шукача скарбів таке написано. Піщаний горб за тисячоліття вкрився глинястим пилом і заріс травою.
Не чуючи з радощів під собою ніг, я щодуху помчав у табір. Мені було чим порадувати своїх товаришів. І, звичайно, краще ошелешити їх. Хай усі від здивування витріщать очі!
Біля табору я йшов уже не поспішаючи, бо старанню обмірковував план своїх дій, і врешті вирішив розпочати ось із чого... Я почав тупцювати довкіл горба, часто присідав і вдавав, ніби щось у себе під ногами уважно розглядаю. Але мене чомусь довгенько ніхто не помічав. Та ось нарешті Штанько гукнув:
- Ей, Федоре, чого там швендяєш? Знайшов щось?
- Та як сказать, може, й знайду. Ось тільки вивчу геологічну будову...
- Що? - розреготався Іван. - Ач який вчений вишукався! Геологічну будову вивчає. Та чи ж тямиш ти щось у тій геологічній будові? Твоє діло сліди розплутувати! Краще снідати йди.
Тоді я здерся на горб. Тут були вже всі в зборі: кухарі закінчували чаклувати над кашею.
- Яка ж, Федьку, геологічна будова оцього горба, - кинув глузливо Іван.
«Глузуй, глузуй, - подумав я, - побачимо, як ти зараз забігаєш!»
- На мій погляд, дуже цікава, - мовив поважно, а потім як крикнув, щоб усі чули: - На піску сидиш, Іване! Второпав?
- Що второпав? На якому піску? - як ошпарений підскочив Штанько і витріщив на мене свої сірі очі.
- Пісок? Який пісок? Ти очманів, мабуть, Федьку! - підхопила Марина Цокотуха.
Враз оточили нас мандрівники.
- У тебе, мабуть, температура, - заметушилася Оксана, наша санітарка. - Мо’ ти дурману з’їв?
І ще якісь недоречні запитання почув я від своїх друзів.
- Лопату дайте! - роблено байдуже попрохав я.
Штанько якось вже непевно простяг мені лопату.
Я одійшов кілька кроків і почав копати. Я, копав, а мої друзі стали круг мене і недовірливо стежили за кожним моїм рухом. Ямка була вже чималенька, а піску чомусь не було.
«А коли я помилився, і ніякого піску тут немає, - майнула думка й усередині мені все похололо, - засміють же! Скажуть, артист, пісок знайшов! Хвалько!»
Отакі думки голову мені свердлять, а я намагаюся копати бадьоро. Тримаюся, як кажуть, на рівні. Копаю, коли чую, Оксана комусь за спиною каже пошепки:
- А в нас і таблеток таких нема. Що з ним доведеться робити? Сам же бачиш, як у нього очі блищать... Швидка допомога потрібна. У лікарню його...
Почув я таке, і коліна в мене затремтіли. Піску не було. Пошився я в дурні. Та що це?
Цієї ж миті моя лопата легко вгрузла в грунт, як у масло. А коли я підняв її, то з неї лився на землю вогненно-рудий пісок, мов густа рідина. Я очам своїм не повірив. Це ж пісок! Справжнісінький пісок!
Мандрівники навкіл мене враз принишкли, неначе води в рот набрали. А тоді з криком «Пісок!» усі кинулися на мене, вірніше під мене, у яму. Мов м’яч, покотився я шкереберть, а коли звівся, побачив, як мої друзі шпурляли один в одного піском і кричали, наче очманілі:
- Пісок! Пісок!
Гучніше за всіх кричала Марина:
- Я ж казала, що пісок знайдемо! От і знайшли.
І виходило так, буцімто це вона знайшла пісок. А я навіть і не пам’ятаю, щоб Цокотуха згадувала в дорозі про нього. її над усе квіточки та травичка всяка цікавили. На мене ж ніхто ані найменшої уваги не звертав... Ото такі мої друзі...
«Уже ж не збрехав старий араб Пампушці. Це ж і скарб десь тут заховано. Та про це я нікому й слова... На перший раз досить і піску. Та й то дяки ніякої. Хай уже скарб ми з Шурком пошукаємо!» - вирішив я, спостерігаючи за моїми товаришами.
Поволі мандрівники втихомирились. І враз усім захотілось додому. Звичайно, кожному хотілося скоріше понести в рідне село радісну звістку.
Це ж подія - пісок знайшли!
Ми сяк-так поснідали, потім кожен насипав собі повні кишені піску. Насипали його і в глечик, що в ньому був мед, і подалися з Мертвого поля. Йшли швидко. Ніхто й тепер не цікавився, як ото мені поталанило зробити отаке відкриття. Певно, всім було соромно, бо ж сміялися з мене. Та ось нарешті підійшов Штанько, і, йдучи поруч, спитав:
- Федьку, як почуваєшся?..
- На рівні...
- Кишені піском навантажив?
- Ні, хизуватися не в моєму характері!
- Тобі сьогодні можна. Це ж ти пісок знайшов... Мені от тільки невтямки, як ти довідався, що то піщаний горб?
- Простісінько, - злукавив я. - Ретельно вивчив геологічну будову, та ще деякі інші чинники допомогли.
Більше я нічого поки що не міг сказати Іванові. А хотілося!
- Баєчки для товаришів вигадуєш, - образився Іван. - Недобре так чинити!
І пішов геть від мене. Більше вже ніхто не підходив.
Йшли ми додому найкоротшим шляхом, а тому вже на другий день перед нами замаячіли околиці нашої Петрівки. Тут Штанько вишикував загін у колону, і ми урочисто увійшли в рідне село. Попереду ступав наш проводир, він обома руками тримав важкий глечик з піском. Дався взнаки йому той глечик. Цілу дорогу ніс. Цілився комусь із хлопців усучити, та ніхто не взяв, бо ж на мед найбільше Іван налягав.
Коли вже крокували центральною вулицею, стріли доярку тітку Дарину.
- Ач, Іван як обережно глечика несе! - пожартувала вона. - Чи, бува, не сметану прадавніх корівок відкопали наші хлопці?
Вона, певно, сплутала нас з археологами.
- Та ні, золото відкопали, тіточко! - охоче відгукнувся Іван.
- Що?! - не йняла віри тітка. - Невже ото глек золота несеш?
- Прошу, тіточко Дарино, зазирнути й особисто пересвідчитися, - підсунув їй глечика Штанько.
Доярка з неабиякою обережністю (бо ці хлопчаки й нечисту силу в глечик упхнуть) зазирнула та аж крикнула з подиву:
- Пісок знайшли! Багато?
- Цілу гору надибали.
- Матінко моя! Пісок, то ж краще золота. Тепер новий корівник збудують!
- Це як в око вліпили, тіточко. Збудують корівника, - запевнили ми доярку, і наш загін почвалав далі.
Тіточка ж Дарина стояла і спантеличено зорила нам услід. Певно, вона гадала, чи справді ми гору піщану знайшли, а чи, може, посміялися діти з неї...
Он і колгоспна контора.
«Вже час», - подумав я і, непомітно шаснувши в завулок, щодуху подався на Пампушки.
Мені було про що розповісти моєму другові Шуркові!
А про те, як мандрівники зустрілися з головою колгоспу, мені вже розповіли потім. А зустрілися вони біля контори. Вийшов Петро Іванович і вітає мандрівників:
- З поверненням вас!
Йому відповіли дружнім «Добридень!», а вже тоді Іван урочисто підійшов до нього, високо підняв глечика і висипав до ніг голови пісок.
- Пісок? Знайшли пісок? - не вірив голова й, кажуть, позадкував від здивування.
- Пісок! Пісок! - стали переконувати його мандрівники.
Петро Іванович радо обняв Штанька.
- Дякуйте Геологічній Будові - Бразі Федькові, - на ходу зримував Іван. - Це він знайшов пісок. На Мертвому полі ціла гора піщана.
- А де ж Федько? - поцікавився голова.
Мене довго шукали, але так і не знайшли, бо я був аж на пампушківському глинищі.
Я КОВТАЮ ГІРКУ ПЕРЧИНУ
У той час, коли петрівські мандрівники, збившися з ніг, шукали мене по селу, я сидів із Шурком у нашій печері. Тут мене вже ніхто б не знайшов. Не стану розповідати, з яким захопленням слухав мене Шурко. Ось кому я вже розповів усе, не утаїв жодної подробиці із своєї дивовижної пригоди.
Ми довго обмірковували, що нам далі робити. Виходить, Шурко тут теж не гайнував часу, поки ми були в мандрах. Він довідався, що самі шукати такий скарб ми не маємо права. Якби знайшли його так собі, ненароком, - то інша річ, але, щоб шукати спеціально, тут потрібна експедиція, і щоб у ній учений був, обов’язково. Це вже Шурко у своїх старших гуртківців, з археологічного, випитав. Кажуть, є такий закон про археологічні розкопки, і там усе сказано. Врешті-решт ми вирішили написати листа археологам і, звичайно, були певні, що нас конче візьмуть до експедиції. Як же це без нас зможуть археологи обійтись! Науковці розгадають і таємницю появи серед ночі отієї сріблястої примари.
Розійшлися ми аж ген під вечір, умовившись назавтра писати листа вченим-археологам.
Та довелося мені зустрітися з Шурком тієї ж ночі. Не встиг наш Задирака доспівати своєї першої пісні, як скрипнули двері альтанки. Я прокинувся.
- Це ти, мамо?
- Ні, це я...
- Шурко???
- Угу, я в терміновій справі...
- Терміновій? Що скоїлося?
Я підвівся й Сів. Шурко мовчки примостився на краєчку мого ліжка і тяжко зітхнув.
- Ти що, язика проковтнув?
- Вирушаю я в далеку-далеку дорогу. І аж на два роки...
- На Місяць чи, мо’, на Марс?
- Та на який там у біса Місяць!.. У Сибір, Східний Сибір, до Байкал-озера.
- Ти що, побавитися зі мною захотів о такій порі? - розсердився я не на жарт.
- Та ні, я правду кажу, - шморгнув носом Шурко. - Оце ми дістали телеграму від батька...
Батько їхній рік тому поїхав у ті краї на роботу. Колись він там служив прикордонником, і дуже припали йому до душі і тамтешня природа, і люди. Хотів назавжди поїхати туди з сім’єю, але ж мати затялася: не поїду з свого степу та й годі. Посердилися вони тоді. Батько не поступився, завербувався на п’ять років. Ось уже рік він живе нарізно з сім’єю, а це прислав телеграму, просить, щоб негайно приїхали та пожили з ним рік-два... Мати розчулилася і тепер лагодиться в дорогу. Уранці і їхати думає, з першим автобусом. І його, Шурка, бере з собою. А на хазяйстві дядька, материного брата, лишають.
- Мені не хочеться їхати, та ще зараз, - закінчив сумно свою розповідь Шурко.
- То й лишайся з дядьком!
- Теж сказав - лишайся! Мама й слухати не захоче... Скаже - хто ж на чужі руки дитину свою кида? Та вона вмерла б від усяких там думок! А коли по щирому, то я скучив за татом. Рік же не бачив. І світу хочеться подивитися. Це ж он куди поїдемо! На літаку полетимо, щоб хутчій... А в школу де ходити, то ходити...
Сказати правду, мене аж завидки взяли: скільки-то цікавого побачить Шурко! Сибір, тайга! Оце так мандрівка! Хто б відмовився б від такого щастя? Я - ні! Поїхав би залюбки. І я щиро сказав про це моєму другові.
- Поїхав би? - якось непевно перепитав він. - А як же скарб Діоніса-Вакха?
- Зачекає скарб. Лежить же він не одну тисячу років у своїй схованці, і ще полежить, - заспокоїв я його.
- Значить, без мене не будеш писати листа вченим і не розтрубиш по всій Петрівці про свої пригоди?
- Звичайно ні! Не на такого напав. Слово мандрівника! - гаряче запевнив я.
Та цього було замало Шуркові, і він витяг з кишені щось загорнуте в ганчірочку, потому розгорнув її і дістав дві невеличкі кульки. У темряві я добре й не розгледів, що то були за кульки. Шурко подав мені одну, завбільшки з грецький горіх. Я помацав її - вона була м’якенька, як пампушка.
- Кажи: «Присягаюсь мовчати!», і проковтни це, - наказав Шурко.
- Присягаюсь мовчати! - повторив я і проковтнув кульку. Моє горло тієї миті щось обпекло, а в роті стало гірко-прегірко, як після перцю.
Те ж саме зробив і Шурко і те ж саме проказав, після чого зразу ж пожвавішав.
- Так присягалися люди одного острова в Атлантичному океані, - пояснив він. - Читав я про таке. Вони ковтали найгіркіший перець і не порушували присяги.
- То це ти й мене почастував перцем?
У моєму животі вогнем той перець пік.
- Угу, перчиною, такою кругленькою, - уточнив Шурко і заметушився. - Бувай здоровий! Свого зошита з оповідками пана Пампушки я з собою візьму. Буду читати. Згадуватиму про нашу Петрівку... Тепер побіжу, бо як кинеться мене мама шукати, все село переполошить. А мені обов’язково перепаде на дорогу.
- Хай тобі щастить!
Шурко тихо вислизнув з альтанки і зразу ж зник у передранкових сутінках, начебто його й не було. Я лежав з розплющеними очима й не міг уже заснути. Мені здавалося, що все це сон...
Того ранку я не пішов на ставок ловити красноперів. Мені взагалі не хотілося нікуди йти, і я тинявся по двору, як очманілий, бо розумів, що тільки-но з’явлюся на вулиці, як зразу ж прив’язнуть: як знайшов пісок? Я ж змушений буду щось брехати - бо проковтнув же перчину. І мовчати про скарб цілих два роки!
Отож, щоб не мучитися, я відпросився у мами до тітки Катрі на море. Цілісінькими днями смажився на морському піску та купався. Бувало, що й ловив «сіпавкою» бичків на рибзаводівському причалі, годинами наслухав пісню морських хвиль, милувався крикливими чайками та якось так і забув про дивовижну нічну пригоду серед Мертвого поля. Срібляста мара й Діонісів скарб поволі ховалися в найдальші куточки моєї пам’яті...
ДІОНІСІВ СКАРБ
В кінці серпня я повернувся автобусом у Петрівку. Лишень устиг ступити на землю рідного села і зразу ж побачив Марину-Цокотуху. Вона вгледіла мене й замахала рукою:
- Зачекай, Федьку, новина!
Я неохоче зупинився, бо знав, що Марина нічого путящого не скаже. Ото, мабуть, знову щось про свого Пушка утне.
- Хочеш, я тобі скажу дуже цікаву новину?
- Мабуть, у Пушка живіт заболів?
- То ти глузувати! Тоді я тобі нічого не скажу!.. - пропищала вона і - геть від мене.
- Зовсім не цікаві мені твої новини! - кинув я їй услід і попрямував додому.
Але ж Марина знов наздогнала мене.
- Ні, от послухай. З піщаного горба вчора привезли на самоскидові величезні череп’яні макітри. У школі звантажили...
- Макітри?!
Що далі казала Марина, я вже не чув, бо щодуху мчав до школи.
«Це, певно, амфори, у яких греки привозили дари Діонісові-Вакху. А може, й скарб у тих амфорах? Ех, Шурко, Шурко, треба було усе-таки тобі не їхати», - гірко думав я дорогою.
У школі було тихо. Ніхто мені не траплявся. Ішов я довгим шкільним коридором і зазирав до класів та кабінетів. Де ж звантажили оті амфори? Та ось я побачив у географічному кабінеті Івана. Він сидів за столом і щось записував у зошит і мугикав собі під ніс якусь пісню.
- А, Геологічна Будова з’явився!.. Та й засмажився ж ти, мов дьогтем хто тебе виквацяв, - радісно вигукнув він.
Я відповів йому щось невиразне, бо, оглянувши кабінет, зразу побачив амфори - великі посудини з вузьким горлом і міцними ручками по боках. Штанько стежив за мною і, певно, помітив мій надмірний інтерес до тих посудин.
- На піщаній горі екскаватор видовбав, - пояснив він. - Хто й нащо там ховав цей посуд? Для нашого музею експонати чудові...
- Що ж було у цих посудинах?
- Повітря, - байдуже відповів Іван. - Та ні, в отій великій, що під стіною стоїть, щось таки витрусили...
- Що ж витрусили? - жахнувся я. - Та кажи ж бо скоріше! ?
- А тобі що - не терпиться? Скарб - он що! - випалив Іван.
Мене неначе електрикою вдарило.
- Ось тільки куди я засунув його! - і почав нишпорити по всіх шафах, зазирав під столи. А на кінець дістав з кишені якийсь пакуночок і кинув мені.
- На, бери, - мовив, хитро мружачись, - він твій.
По цьому Іван дружньо розсміявся.
Тремтячими руками я розгорнув газету і побачив якийсь червоний порошок та дрібні рудуваті зернята. І все зрозумів.
- А більше нічого не було?
- Не було. А ти, мабуть, хотів, щоб крокодил сидів в отій макітрі або мумія фараона Тутанхамона...
- Та ні, я так...
Машинально поклав у кишеню той пакуночок і пішов додому.
Поволі чвалав я вулицею і думав про те, як помилився отой шукач скарбів - пан Пампушка: античні жерці частували свого бога лише виноградом та вином, а коштовності приберігали для себе...
Дома я мами не застав: на дверях висів старенький сторож-замок. Не зустрів мене й Задирака, як завжди - біля воріт. Я пішов за хату. Півень був там. Забачивши мене, він прибрав свою звичайну войовничу позу, вимагаючи данину, мов отой золотоординський хан.
Ой леле, у моїх кишенях я не знайшов ані крихітки. Отоді й кинув я до ніг грізного здирці пакетик із скарбом веселого Діоніса-Вакха. А сам подався до ставка купатися.
Виявилося, не всі виноградні зернята з’їли кури. Одна насінинка убереглася-таки і прокинулась - ожила навесні за нашою хатою, щоб здивувати все наше село, та й учених також...
* * *
От про все це й розповів я науковцям, які так пильно зацікавилися нашим виноградом.
Їздили ми разом з ними на Мертве поле. Роздивлялися, чи, бува, не виросла й там отака лоза. Ні, не знайшли нічого. Був з нами й Шурко. Допитувався він усе про оту примару: що б то могло бути?
Виявилося - нічого особливого. То було звичайне оптичне явище. Річ у тім, що обриси озерця, якщо дивитися на нього з горба, дивовижно нагадують людську постать з піднятими руками. Коли сріблясті промені місяця вповноті відбиваються з поверхні озера, тоді здається, що дзеркало озерця не лежить, а ніби стоїть. Але варт буломісяцеві сховатися за хмару, або коли він сходив із зеніту, примара щезала. А жіноча то постать чи чоловіча - то вже справа уяви.
Ото й усе.
І таємниці неначе всі розгадано. От хіба що не зовсім зрозуміло про греків: з чого вони взяли, що то їхній Діоніс-Вакх виходив з озера в далеких, чужих йому, скіфських степах? Чогось пан Пампушка не доказав.
Та дарма. Улітку тепер те озерце частенько відвідують учні. Вони залюбки милуються цікавим природним явищем, яке мене так налякало. Та хіба тільки мене? Отож і пастух Яків, певно, бачив оту «примару»...
А наше диво - виноградний кущ під явором? його ретельно вивчали й дійшли висновку, що зелений гість з глибини віків і далеких берегів Середземномор’я поступово під впливом кліматичних умов зміниться і далі мало чим різнитиметься від місцевих сортів винограду. А може, й різнитиметься? Тепер у нас усі петрівчани нарізали черенків і повисаджували в себе на виноградниках. Дехто вже й урожай зібрав, і не гірший, ніж у нас...
Спасибі отим стародавнім грекам. А найбільше їм спасибі за пісок. Це ж його має на думці дядько Панас, коли ото говорить гостям, що стародавні греки нам допомогли набудувати всякої всячини...
Гордіїв вузол - за старогрецьким переказом, дуже заплутаний вузол, яким фрігійський цар Гордій прив’язав ярмо до дишла колісниці, подарованої ним храмові Зевса. За міфом, той, хто розв’яже вузол, стане володарем Азії. Олександр Македонський розрубав Гордіїв вузол мечем. Вислів «розрубати гордіїв вузол» став означати розв’язати складну проблему.
