КулЛиб электронная библиотека 

Капітан Брон [Микола Петрович Трублаїні] (fb2) читать онлайн


Настройки текста:



Микола Трублаїні КАПІТАН БРОН Оповідання


©  http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література



Художнє оформлення Г.О. Тульчевської




СОРОЧКА КАПІТАНА ХОЗЕ ІНДАЛЕГО

I

— Буенас тардес![1] — промовила людина за письмовим столом. — Ви прибули вчасно. Сідайте.

Молодий сухорлявий льотчик з капітанськими нашивками республіканської армії мовчки виконав наказ. Він щойно прибув з аеродрому, його несподівано викликали в штаб, і тепер, опинившись у кабінеті віч-на-віч з видатним генералом, що командував республіканськими військами, капітан Хозе Індалего відчув наближення якоїсь важливої події.

Генерал одсунув папір, на якому писав, поклав ручку на стіл і відкинувся в кріслі. Це була ще не стара людина, але сивина на голові та глибокі зморшки на чолі робили генерала значно старішим. На якусь мить в його очах за склом окулярів промайнула втома і моментально зникла. Відколи почалась війна з заколотниками, вся країна говорила про цього генерала. Він належав до тих небагатьох офіцерів, які залишились вірними народному урядові республіки. Заколотники пропонували йому приєднатись до них, але він одмовився. Родина генерала попала в руки заколотників. Вони вбили його єдиного сина і загрожували жорстокою розправою над дочкою, дружиною і старою матір'ю, якщо генерал не перейде на їх бік. Але генерал не міг зрадити народ і навчав нові полки, організовані з робітників і селян. Військо поважало генерала, вірило йому.

— Капітане, — тихо звернувся до льотчика генерал, — я знаю вас як одного з наших кращих пілотів (льотчик відчув ніяковість, пригадавши, що на його рахунку збитих літаків лише два німецьких «Гейнкелі» та три італійських «Фіати»; він знав товаришів, що збили більше) і як палкого патріота нашої Батьківщини. Я хочу доручити вам одну серйозну і абсолютно таємну справу.

— Мій генерале, я чекаю вашого наказу, я зроблю все, що зможу.

— Ви мусите перелетіти через Стару Кастілію і знизитись на території нашої північної армії.

— Це можна.

— Під час польоту можлива зустріч з ворогом у повітрі. Тоді вам доведеться боронитись від кількох німецьких або італійських винищувачів.

— Це можна.

Генерал пильно придивлявся до льотчика.

— Коли ви не виконаєте доручення, тоді доведеться посилати іншого.

— Я зроблю все, щоб виконати.

— Гаразд. Я певен цього. Слухайте, в північному штабі є зрадники. Наша розвідка затримала фашистського шпигуна, і він признався, що заколотники знають шифр і код[2], якими ми підтримуємо зв'язок із зовнішньою армією. Шифрувальний відділ розробив новий код. Цей код записаний симпатичним чорнилом на сорочці, яку ви одягнете на себе.

Генерал перевів погляд на ширму, що загороджувала один куток кабінету.

— Майоре, будь ласка!

Льотчик пильно подивився на генерала і зиркнув за ширму. Він не сподівався, що при їхній розмові присутній свідок. З-за ширми вийшов військовий. Це був начальник шифрувальної частини штабу.

— Майор Гонсалес, сорочка з вами?

— Ні, генерале!

— Я буду спокійний лише тоді, коли сам побачу, що капітан надів сорочку. Це треба зробити тут. Будь ласка, принесіть сорочку сюди.

— Слухаю, — і майор вийшов.

Генерал хвилину помовчав, потім устав, пройшовся по кімнаті, зазирнув за ширму і, повернувшись до стола, знову сів у крісло. Відкрив одну з шухляд і витяг відтіля книжку в синій оправі. Капітан побачив розкішне видання «Дон Кіхота Ламанчського».

— Капітане, — тихо сказав генерал, — нам відомо, що вже не перший раз заколотники викривають наші шифри Тому я не довіряю своєму шифрувальному відділу. Отже, я розробив шифр, який повинні знати я і командувач північної армії. Ви теж, бо ви передасте його усно. Нахиліться до мене і слухайте уважно. Берете перше речення.

Голос генерала знизився до шепоту:

— Двадцятий розділ цієї книжки починається відразу з тексту. Літери позначаєте числом, по черзі, як вони тут зустрічаються. Кожна літера лише один раз. Отже, кожна цифра заступає певну літеру. Коли якась літера в тому реченні не зустрічається, дописуєте цифру відповідно до місця літери в алфавіті. Кожен день міняйте розділ, залежно від того, на яке число місяця припадає даний день. Десятого — до двадцяти додавайте десять і шифруйте по сторінці тридцятій, п'ятнадцятого — додавайте п'ятнадцять і шифруйте по сторінці тридцять п'ятій і так далі. Зрозуміли?

— Зрозумів, — насупивши брови, тихо вимовив капітан.

— Зверніть увагу на видання цієї книги Барселона, 1934 рік. А тепер перейдемо до карти і приблизно визначимо ваш шлях.

Генерал кашлянув, заговорив голосно і, взявши в руку шомпол замість указки, підійшов до великої карти Іспанії, що висіла на стіні.

— Ви вилітаєте з аеродрому за півгодини до світанку. Держите курс весь час на північ. На захід залишиться Торрелагуна. Гори Гвадаррами перелетите біля Лосойя. Намагайтесь летіти по середній лінії між Вальядолідом і Бургосом. Прямуйте по четвертому меридіану. Висота бажана найбільша, але в окремих випадках вам, можливо, доведеться ховатись на бриючому польоті, користуючись різними горбками й лісами. Ви самі це прекрасно знаєте.

У двері постукали. Зайшов майор Гонсалес. В руках він тримав сорочку. Льотчик роздягся і змінив свою сорочку на сорочку, яку йому подав майор.

— Будьте уважні і не пошкодьте її, — зауважив він.

Коли капітан знов одягнувся, генерал суворо подивився на нього й урочисто промовив:

— Капітан Хозе Індалего, на вас покладається важливе доручення, від виконання його залежить успіх республіканських військ.

Генерал потиснув льотчикові руку.

— Ідіть, капітане.


II

Фернандо тринадцять років, Рамону чотирнадцять. Тиждень тому, коли заколотники перейшли в наступ, німецькі «Юнкерси» засипали бомбами маленьке сільце Тортолес, і за годину замість села чорніла купа руїн, охоплених полум'ям пожеж. Майже половина населення загинула під час повітряного бомбардування. Ті, хто залишився живий, розбіглися в усіх напрямках, ховаючись у лісах і полях. Врятувались і Фернандо та Рамон. Вони знайшли собі притулок у близькому лісі, де кілька людей з їхнього села викопали печеру. Батьки Рамона загинули від бомби німецького льотчика, а батьки Фернандо зникли під час утечі. Фернандо думав, що його сім'я заховалась десь в іншому місці.

За той тиждень інтервенти й заколотники з допомогою танків, авіації та важкої артилерії просунулись кілометрів на п'ятнадцять-двадцять, і тепер руїни Тортолес залишились у тилу.

Дехто з селян повернувся в зруйноване село, а круглий Фернандо і довгоногий Рамон, як називали їх у селі, продовжували ховатися в своїй печері, побоюючись інтервентів.

Хлопчики цілими днями ходили по лісу, збираючи ягоди та гриби. Щоб не зустрічатися з солдатами заколотників чи інтервентів, вони не відходили далеко од своєї схованки і поводились дуже обережно. Але гарматний рев усе віддалявся, кулеметної стрільби зовсім не чути було, і хлопчики сміливішали в своїх прогулянках.

Того дня, тільки-но стало розвиднятись обидва хлопці подались у ліс, щоб набрати в рівчаку води, йшли вони повільно, обережно. І коли перший промінь сонця освітив верхів'я дерев, вони опинились на вузькій, але довгій прогалині між дерев, приблизно кілометрів за два від своєї печери Над прогалиною здіймався горбок, а на горбку ріс старезний дуб. Тут хлопчики надибали полуниці і почали збирати їх у ворки, пороблені з великих лопухів.

У повітрі відчувалась прохолода. Сонце ще не висушило роси, коли над лісом почулося гудіння літаків і скрекотіння кулеметів.

Обидва хлопчики враз заховались під деревами. В просвіті між вітами вони бачили в синьому небі чотири літаки. Один з них, більший, був літак-розвідник, а три менших, надзвичайно повороткі, літаки-винищувачі. Винищувачі атакували розвідника. Він мав меншу швидкість, ніж його вороги. Майже не відстрілюючись, він намагався прорватися на північ. Хлопчики догадались, що розвідник належав до республіканської армії, а винищувачі були німецькі або італійські.

Винищувачі випередили розвідника й кинулись на нього з трьох боків, Республіканський пілот розрядив кулеметну стрічку і скерував свою машину в лоб одному з винищувачів. Над винищувачем спалахнув вогник, і його мотор враз затих. Полум'я охопило літак. Машина задерла хвіст догори н почала падати. Від літака відокремилась чорна крапка. То вистрибнув пілот. Через дві секунди над ним пурхнула біла стрічка і враз розгорнулася в білу парасолю.

Літак, мов величезний вогняний снаряд, з гуркотом упав у ліс.

Хлопчики щільніше притулились до дерева, але продовжували стежити за повітряним боєм. Обидва винищувачі ще дужче натиснули на розвідника. Короткі черги кулеметних пострілів торохкотіли одна за одною.

На п'ятій хвилині цього бою мотор розвідника замовк. Літак, нахилившись на один бік, закружляв над лісом і почав знижуватись. Винищувачі налітали на нього шуліками, продовжуючи добивати з кулеметів. Республіканець боронився і, востаннє відповідаючи фашистам, спромігся випустити ще одну чергу з свого кулемета. Пілот мусив зосередитись на керуванні літаком. Він міг з великою обережністю і точністю приземлитися на вузькій прогалині серед лісу. Але літак трохи не долетів до тієї прогалини, ударився колесами об верхи дерев і з гучним тріском звалився поблизу того місця, де ховалися хлопчики. Все замовкло, лише над лісом гуркотіли два винищувачі. Сюди ж спускалася біла парасоля парашута.

Хлопчики залишились непорушними. Вони бачили, як парашутист тут же приземлився, скочив на йоги, відчепив стропи парашута і, вийнявши револьвер, обережно підійшов до розбитого літака. Він обійшов його навколо, потім підняв голову вгору. Над лісом низько-низько кружляли винищувачі. Сідати на прогалину вони не наважувались. Парашутист сховав револьвер у кобуру, підняв руки і почав сигналізувати своїм товаришам. Один літак захитав крилами, очевидно відповідаючи, що все зрозуміло, і винищувачі полетіли геть.

Хлопчики догадувались, що літаки, мабуть, обіцяли пізніше прислати допомогу офіцерові, який залишився біля розбитого розвідника.

Фернандо і Рамои, не зводячи очей, стежили за фашистом. Він виліз на крило розбитого літака і, впершись колінами в борт, потяг труп республіканця з кабіни до себе. І враз випустив його з рук і різко смикнувся назад. Пролунав постріл. Фашист захитався і впав з літака, ударившись головою об землю. Республіканець застрелив фашиста. Підвівся на ноги, глянув навколо і знов упав на сидіння. Рука випустила револьвер і безсило повисла на борту літака. Хлопчики зрозуміли, що республіканський льотчик знепритомнів.

— Біжімо, — сказав Рамон, — ми повинні йому допомогти врятуватись раніше, ніж сюди прибудуть фашисти.

Фернандо охоче пішов за Рамоном.

Хлопчики повільно наблизились до літака.

Непорушно лежав закривавлений фашист. Коли б таке трапилось тижнів два тому, обидва хлопчики побоялись би трупа, але за останні дні вони призвичаїлись до страшних речей і подій. Швиденько підбігли до республіканця. На його щоці червоніли краплини крові Мабуть, не залишила слід куля, що дряпнула по обличчю Мокрий скривавлений рукав свідчив про рану на руці Фернандо зняв з льотчика прострелену шапку. Голова була ціла, без жодної дряпини. Рамон одіткнув свою пляшку з водою, змочив льотчикові голову та обличчя і приклав пляшку до губів непритомного. Льотчик розплющив очі, дивився на хлопчика і, здавалось, щось пригадував.

— Ми вас врятуємо, — сказав Рамон.

По шапці й нашивках на рукавах хлопчик остаточно переконався, що цей льотчик — республіканець.

— Де я? — спитав льотчик.

— У лісі, біля Толтолес. Ви застрелили фашиста. Ми тут ховаємось і дивилися, як ви бились.

Льотчик хотів піднятись, але не міг, лише ворухнувся і застогнав.

— Мені перебили ногу, — сказав він. — Допоможіть вилізти з літака. Скільки вас?

— Нас двоє. Я — Рамон Бальєстерос, а мій товариш — Фернандо Еспеноса. Наше село розбили бомбами, і ми ховаємось у печері.

Хлопчики допомогли пораненому спуститись на землю. Стиснувши зуби, льотчик сповз з літака і простягся на траві, знов закривши на кілька секунд очі. Потім він попросив хлопчиків дістати з його сумки бинти. За вказівками льотчика вони забинтували йому ногу й руку Потім він наказав своїм юним помічникам вивернути кишені фашиста. Республіканець глянув на знайдені в кишені документи. Папери належали Карлу Фельдгеру і свідчили, що їх власник недавно прибув до Іспанії з Мюнхена.

— Підтягніть його до літака, відкрийте кран, щоб випустити з баків бензин, — наказав капітан Індалего, — треба знищити літак і труп, щоб заплутати заколотників, коли вони шукатимуть його. Нехай вони думають, що я загинув.

Через якихось десять хвилин німець і поламаний літак були облиті бензином. Капітан забрав кашкет свого ворога, пошкандибав на одній нозі до краю прогалини. Потім наказав Рамонові підпалити бензин.

Полум'я спалахнуло враз і через кілька хвилин розгорілося справжньою пожежею.

— Безперечно, тут скоро з'являться фашисти, — промовив капітан, — ми повинні добре заховатись. Ви знаєте якесь потайне місце поблизу?

— Нашу печеру вони навряд чи знайдуть, — відповів Рамон.

— Допоможіть мені туди дійти. Але треба це зробити так, щоб не залишити ніяких слідів.

Два кілометри їм довелося йти годин зо дві. Коли наблизились до печери, капітан ледве тримався, і хлопчики майже на руках внесли його до свого сховища. Ледве встигли це зробити, як у лісі; з'явився вантажний автомобіль заколотників. Фашисти: шукали свого льотчика та республіканський літак. Незабаром у печеру долетіли вигуки й кілька пострілів. Заколотники викликали німецького льотчика, але той не відповідав ні на вигуки, ні на постріли. Командир загону мав повідомлення, що в лісі лежать два розбиті літаки, більшим і них — республіканський, і біля нього живий німецький льотчик, що врятувався на парашуті. Справді, вони знайшли дві обгорілі машини і один обвуглений труп і республіканською шапкою поблизу нього. То міг бумі лише республіканський льотчик. Живого ж німця ніде ні» знаходили. Можливо, він, поранений, одійшов десь убік і зомлів. Фашисти обшукали кожний кущик.

Так уявляли собі справу заховані в печері.

Протягом дня хлопчики не залишали свого притулку. Льотчик час від часу просив води. Він розпитував, чи далеко фронт, і лаявся, що нога не дозволяла йому вийти в ліс.

— Я мушу негайно, негайно перейти фронт, — повторював він кілька разів, коли був у стані напівсвідомості.

Часом голоси солдатів чулись зовсім близько від печери, і тоді обидва хлопчики завмирали, боячись ворухнутись. Один раз шарудіння ніг почулося біля самого входу, але замаскований, як барсуча нора, вхід до печери не привернув уваги заколотників.

Коли почало смеркати, голоси солдатів стихли. Здалека доносилась гарматна стрілянина. Поранений лежав мовчки. Він чув, що хлопчики про щось шепотілись між собою. Потім Рамон устав і вийшов з печери. Він довго не повертався. Льотчик спитав Фернандо, куди зник Рамон.

— Він спробує перейти фронт і сповістити наших про вас, — відказав Фернандо. — Ми умовились, що я кожен день виходитиму на велику прогалину в лісі і чекатиму республіканських літаків, які прилетять за вами. Коли поблизу не буде заколотників, то я додам їм знак прапорцем, що тут можна сісти.

— Що? — здивовано спитав капітан і хотів підвестись на ноги, але застогнав і знов опустився долі.


III

Гарматні постріли доносились усе ближче й ближче. Блискавиці пострілів освітлювали небо. Десь далі гриміли вибухи снарядів.

Рамон ішов швидко, як тільки це дозволяли нічні сутінки. На півночі, на віддалі восьми-десяти кілометрів відбувалась артилерійська дуель. Хлопчик обходив бій з лівого флангу. Він ішов без дороги, прямуючи то росяними нивами, то переходячи маленькі гаї, де він не боявся заблукати. Він знав навколишню місцевість на тридцять або сорок кілометрів, бо останні два роки часто ходив сюди з батьком на полювання, і легко проходив п’ятдесят кілометрів на день. Він хотів скористатись одною з маловідомих стежок і бродом через річку Санта Гата, щоб вийти у відроги Басконських гір.

Рамон був певний, що там зможе легко перейти лінію фронту, бо в тій місцевості не було ніяких доріг, туди не йшли ні танки, ні артилерія. В тій стороні зовсім не чути було гарматних пострілів. Навряд, щоб у тих горах зустрічалось багато вартових, бо ні заколотники, ні урядові війська не змогли б у великій кількості пройти через ці скелі та прірви. Найнебезпечнішим місцем на своєму шляху Рамон вважав долину річки Санта Гата, де миртові й розвідники могли сховатись подекуди в густих очеретах або в кущах над річкою. Батько колись показував Рамонові брід, якого, на його думку, більше ніхто не знав. Під час одного полювання батько випадково натрапив на той брід, визначив примітні знаки поблизу і пізніше кілька разів скористався з них.

Ніч зоряна, без місяця, і хлопчик міг роздивлятись лише на близькій віддалі. Час від часу він згадував батька, з яким не раз тут ходив, а потім уявляв батька й матір, як вони лежать убиті бомбою. В такі хвилини по щоках хлопчика текли сльози, і він, схлипуючи, витирав їх рукою. Невимовна ненависть до інтервентів сповнювала його серце.

Було десь коло півночі, коли Рамон став спускатись у долину Санта Гата. Він ішов не стежкою, а просто по схилу горба, перебираючись із скелі на скелю. Кілька разів хлопчик боляче вдарився об каміння, але з його уст не зірвалось жодного звуку. Хвилювання десь зникло, і він відчував лише сильне напруження. Часом доводилось лягати і прислухатись, чи нема чогось підозрілого.

Навколо панувала тиша, якщо не брати до уваги віддалених пострілів.

Рамон спустився в долину і наближався до річки, коли збоку почувся вигук:

— Стій! Хто йде?

До стіни очеретів лишалось не більше двадцяти кроків.

— Республіка! — відповів Рамон, роблячи стрибок вперед. Раптом він упав на землю і зробив де вчасно, бо в ту ж мить пролунав постріл.

Хлопчик, не підводячись із землі, перевернувся і з шумом скотився в очерет. Почувся ще один постріл і плюскіт кулі. Рамон схопився на ноги і опинився майже по пояс у воді. Скоренько нахилився і ступив кілька кроків, щоб далі заховатися в очереті.

З другого берега заторохтів кулемет. «Ось і лінія фронту», промайнула в голові думка. Кулеметові відповідали постріли з рушниць. Хлопчик присів у воду по саму шию. Чув, як над ним свистіли кулі, але об воду вони не булькали. Стріляли поверх його голови. Відчував себе, як кролик, якого майже наздогнали собаки. Ось-ось його викриють і розірвуть.

Минуло кілька хвилин. Перестрілка майже вщухла, Рамон почав обережно посуватись угору проти течії.

Тут річка робила затоку, що на значному протязі поросла очеретом. Вище це була звичайна швидка річка, яка текла між горбами.

Хлопчик боявся далеко віддалятись од берега. Йти було важко, і скоро він відчув холод. Коли так охолов, що почав дрижати й клацати зубами, тоді наважився вибратись на берег і спочатку повз, а далі підвівся й пішов, нахиляючись між кущами та очеретами. Скоро він наблизився до того місця, де гадав знайти брід. Знов обережно зайшов у воду. Зразу йшов водою по коліна, та на середині глибина доходила до пояса. Він ледве тримався на ногах, бо течія підіймала його і намагалася знести вниз. Але через два кроки почало раптово міліти. Вийшовши на другий берег, насамперед, роздягся і викрутив свій одяг. Потім одягся і, продовжуючи дрижати від холоду, пішов геть од річки, обходячи далі кулемет, який він чув на цьому березі. Хоча Рамон був майже певен, що той кулемет належав республіканцям, він боявся потрапити під їхні кулі.

Зорі вже тьмарились, коли він підійшов до селища Педро Крістіна. На схилі горба чорніли маленькі будинки, оточені садами. В жодній хатині не горіло світло. Рамон підходив до них надзвичайно обережно. Він мучився думкою, як розвідати, чи є якесь військо в Педро Крістіна і яке саме.

Біля самого села за щось зашпортнувся. Нахилився і побачив під ногами труп. Стало неприємно і страшнувато. Відійшов кілька кроків; постояв, збираючись з думками, потім знов рушив обережно вперед. Увійшов у село, перелізши через огорожу, і наблизився до першого будинку, але, замість будинку, натрапив на купу руїн. Хлопчик переходив від садиби до садиби, і скрізь його зустрічали лише руїни. В одному місці натрапив на живу людину. Спочатку хлопець здригнувся і закам'янів на місці, але біля розбитої хатини почув якийсь шепіт. Він завмер і слухав. Той пронизливий голос належав жінці. Жінка шепотіла, а потім починала плакати і сміятися.

Жінка збожеволіла. Руїни, трупи і божевільна жінка — це сліди нальоту італо-німецької авіації, що день тому бомбардувала і розстрілювала з повітря Педро Крістіну. Рамон боявся божевільних більше, ніж кулеметів. Він обережно обійшов жінку і залишив руїни Педро Крістіни.

Небо побіліло, зорі смутнішали — наближався світанок. Хлопчик з останніх сил біг по стежці, що вела з села в гори.

Коли зовсім розвиднілося, він хотів спочити, але було холодно. Довелося і далі бігти. Власне, Рамон уже не біг, а тільки йшов, намагаючись швидко робити великі кроки. Коли над горбами показалося сонце, десь поблизу пролунав постріл. Рамон, не чекаючи наступного пострілу, захитався, мов підстрелений, і впав на землю. Трохи піднявши голову, він розглядав навколишню місцевість. На двох протилежних горбках розвівались прапори. Але на значній віддалі Рамон не міг розгледіти кольори прапорів. Рамон вирішив повзти до того прапора, що маяв ближче, аби подивитись на нього, і коли то буде прапор заколотників, повернути назад і втікати. Хлопчик повз, вигинаючись, мов вуж. Він ховався від пострілів, але ніхто більше не стріляв у нього. Скоро помітив, як назустріч вийшло двоє озброєних людей. Вони йшли, низько нахиляючись над землею. Це могли бути друзі, а якщо вороги? Вони підходили все ближче. Рамон з хвилюванням чекав розв'язки. Він напружив очі, і йому здалося, що розрізняє кольори республіканського прапора. За кілька хвилин до нього підійшли два солдати-баски.

— Хай живе республіка! — крикнув Рамон. Він далі не міг іти. Солдати підняли його на руки, і незабаром сміливий підліток опинився біля республіканського прапора.

Виявилося, що другий горб, на якому він бачив другий прапорі теж займав загін північної республіканської армії. Тому-то звідти ніхто не стріляв по хлопчикові. Єдиний постріл, який він чув, зробив вартовий у повітря, попереджаючи про наближення невідомого.


IV

Майор Гонсалес прибув, щоб доповісти своєму генералові.

— Що ж, майоре, доведеться посилати новий літак на північ? — спитав генерал.

— Ні. Одержано на ваше ім'я зашифровані радіограми з штабу північної армії. Очевидно, там одержано сорочку капітана Індалего.

Майор передав генералові два папірці, списані цифрами.

Генерал пробіг по них очима і поклав радіограми біля себе на стіл.

— Гаразд, майоре, я перегляну їх пізніше, а ви віддайте наказ, щоб усі радіограми, шифровані цим шифром, негайно передавались мені з радіостанції.

Майор вийшов.

Генерал дістав із шухляди товсту книгу в синій оправі, механічно позирнув на календар і, знайшовши початок двадцять сьомого розділу, почав надписувати над цифрами радіограми літери. Скоро закінчив роботу і перечитав текст першої радіограми:


«Мав бій з трьома винищувачами поблизу лінії північного фронту. Одного винищувача збив. Довелося сісти на ліс. Літак знищив. Дякуючи юним патріотам Фернандо Еспеноса і Рамону Бальєстерос, заховався від заколотників. Врятований льотчиком-баском. Доручення. виконав. Чекаю розпоряджень.

Капітан Хозе Індалего».


Текст другої телеграми:


«Сорочку капітана Хозе Індалего одержав. Одночасно користуюсь старим шифром, щоб обдурити заколотників. Усі відомості, передані старим шифром, вважайте недійсними. Наш шифрувальник Морего виявився зрадником. За годину повідомлю вас про наш стан і плани. Певний перемоги над ворогами народу.

Командувач північної армії».


ЛОЦМАН


І

Одного сонячного дня, коли після тривалого шторму море почало втихомирюватися, повз зовнішній берег острова Довгого проходив катер прикордонної охорони «Стріла». Катер відбував черговий охоронний рейс на ділянці своєї застави. Командир катера лейтенант Клим Чубук оглядав у бінокль морський обрій, шукаючи там рибальських шаланд, щоб перевірити їх перепустки на вихід у море. Моторист комсомолець-боєнь Дмитро П'ятниця пильнував мотора, але час віл часу підіймався над своїм місцем і кидав погляди на острів, що вабив око білим піщаним пляжем і зеленим килимом трав.

Хороше на цьому острові в ясний сонячний день. З моря на піщаний пляж ліниво накочуються хвилі, а на другому березі, у затоці, вода ледве хвилюється. Через вузьку протоку, що відокремлює острів від довгої піщаної коси, котяться спінені хвилі, — то прибій стикається з течією, яка намагається, вийти, з затоки у море, і перемагає її, створюючи численні водокрути, пінячись над підводним камінням. Колись тут від суходолу виступала в море кілометрів на сім довга коса, потім повертала ліворуч і тяглася паралельно берегові кілометрів із сорок. З часом море прорвало ту косу майже під самим суходолом, з'єдналося з затокою і створило довгий вузький острів, який і дістав назву Довгого. Він невисоко здіймається над водою, але приваблює зір зеленими барвами, бо весь вкритий густою травою, очеретами та невеличкими кущами. В тих кущах селилось безліч пташок, а під кущами рили собі нори лисиці, яких принаджували сюди крилаті сусіди.

Іноді на Довгому острові ставали. табором рибалки, влітку туди переводили на випас худобу, що знаходила на острові буйну пашу і перебувала там під доглядом пастухів кілька місяців. Загалом же Довгий острів був безлюдний, особливо його південно-західна частина поблизу «Чортової пастки», як називалася мілка, завжди збурена протока, що нею тільки в найтихішу погоду відважувалися проходити сміливці на рибальських шаландах.

«Стріла» йшла саме недалеко від «Чортової пастки», коли увагу моториста привернула чорна плямка на спіненій поверхні протоки. Наче якийсь птах сів там на воду і, замість перелітати, намагався перепливти протоку. Можливо, то несло якийсь перекинутий догори дном човник, але Дмитрові здавалося, ніби чорна плямка прямує через протоку в море. Це було неможливо, бо він знав, що через протоку заходить морська течія, яка все плавуче несе за собою в бухту. П'ятниця звернувся до лейтенанта:

— Товаришу командир, що то ондечки в «Чортовій пастці» бовтається?

Чубук обернувся і глянув туди в бінокль. З півхвилини він уважно спостерігав, а потім скомандував:

— Ліво стерно! Ближче до берега триматися! Прямувати до протоки!

Катер став наближатися до острова. Одночасно чорна плямка вискочила з протоки, і тепер бійці могли без біноклів розгледіти маленький рибальський каючок і людину, що веслувала на ньому. Той, хто плив каючком, мусив мати неабияку вправність і сміливість, щоб перебратися через збурену «Чортову пастку».

Коли «Стріла» підійшла до каюка, лейтенант побачив перед собою хлопця років сімнадцяти, в солом'яному брилі з широкими крисами, в синій тоненькій сорочці й білих полотняних штанях. На грудях у нього червонів кімовський значок. Обличчя юнака здалося лейтенантові знайомим. Він уже десь бачив його, але не міг пригадати, де саме.

— Здрастуйте! — поздоровкався хлопець з прикордонниками і витяг весла, зважаючи на те, що катер зупинився.

— Здрастуйте, — відказав лейтенант і помітив, що хлопець кивнув головою мотористові П'ятниці, наче старому знайомому.

— Ви що тут робите? — спитав Чубук.

— Худобу пасу.

Лейтенант хотів посміхнутися, але стримав себе, і, зберігаючи серйозний вираз обличчя, допитувався:

— Яка ж тут у вас на морі худоба?

Хлопець засміявся і, показуючи рукою на острів, відповів:

— Не тут, а он там, на березі, на острові.

Тепер лейтенант пригадав, де бачив цього хлопця. Це було на останній районній конференції комсомолу. Чубук і П'ятниця ходили вітати конференцію від своєї частини. Там їх обрали до президії, і моторист сидів саме біля цього юнака, а потім розповідав, що то пастух з Красносільської рибальської артілі. Прізвища хлопця лейтенант не знав, але тепер спитав його;

— Як вас, товаришу, звати?

— Федір Остапчук, — відповів хлопець.

— Так чого ж ви, товаришу Остапчук, тут на своєму кориті фокуси виробляєте? Чи вам жити набридло, що вигадали через «Чортову пастку» перепливати?

— Товаришу командир, це не так небезпечно, як думають. Розповідають, колись жили два старих рибалки, які в усяку погоду проходили на шаландах і каюках через цю протоку. Ї тепер є такі, що проходять через неї, коли в морі штиль. Вони, правда, лише з моря, за течією заходять, а назад проти течії не можуть. Я вже з місяць тут практикуюсь. Одного разу мій каюк таки перекинуло, але я вчепився за нього, і нас. щасливо винесло в бухту… Тепер виміряв там глибину, і, коли хочете, можу вашу «Стрілу» хоч зараз провести.

— Дякую, але краще не треба, — відказав лейтенант. — А якщо ви справді розкрили таємницю цієї пастки, то приїжджайте до нас на заставу і там поговоримо з нашим начальником.

— Добре, у мене скоро вихідний.

— Чудово! До побачення, товаришу Остапчук! Тільки будьте обережні. А може, ми візьмемо ваш каючок на буксир?

— Ні, зараз я вам покажу, як проходити «Чортову пастку». Звідси і гребти не треба, тільки стернуй. Сама течія винесе.

Прикордонники розпрощалися з пастухом. «Стріла» дуже повільно пішла морем, а каючок рушив у протоку. Спочатку Федь гріб, а потім кинув весла і перейшов на стерно. Каюк все ближче й ближче підносило до спінених водокрутів, він уже мчав з швидкістю п'ять-шість метрів на секунду. Ось він на краю білої смуги, стрибнув туди, підскочив, наче на гребені якоїсь хвилі, закрутився, повернувся кормою вперед, знов обернувся, пішов як слід, і біла піна зрівнялася з його бортами.

Прикордонники напружено спостерігали за каюком. Лейтенант припав до бінокля і не зводив очей з протоки. Та ось він побачив, як каюк щасливо винесло через «Чортову пастку» — Федько Остапчук у безпеці.

— Сміливий хлопчина, — промовив сам до себе лейтенант; потім наказав зробити півколо і прискореним ходом продовжувати сторожовий рейс.


II

Надходив вечір. Золотилось на заході море, спадала спека, летіли чайки з моря до острова. Натрудивши ноги за день, лежали у траві корови і ліниво жували жуйку. Шумів прибій, то приносячи на берег пісок, дрібне каміння і черепашки, то забираючи їх назад. На горбку над морем, біля маленького куреня з очерету, сидів Федь, збираючись вечеряти. У однієї корови було маленьке теля, і хлопець двічі на день доїв її, маючи досить молока. Крім молока, його постійною стравою була риба, яку він ловив у бухті. Найчастіше це була камбала, яку особливо полюбляв пастух, витрачаючи чимало часу на лови цього підводного мешканця, що часто заривається в пісок.

Остапчук пас артільну череду на Довгому острові друге літо. Кілометрів за п'ять-шість далі паслася череда сусіднього колгоспу. Іноді пастухи сходилися і проводили якийсь час разом, а потім знову розходилися, вишукуючи для своєї худоби краще пасовище. Ось уже кілька днів Федь був сам один, навіть не помічаючи диму вдалині, що звичайно свідчило про близьке перебування пастуха-сусіда.

Згадавши про сусіда, Федь провів поглядом у далечінь понад кущами, шукаючи димок. Аж димку не помітив, зате увагу привернула дивна поведінка птахів за півкілометра від нього. Там майже над самим берегом росли густі кущі, даючи притулок численним птахам, які полюбляли гніздитися серед них. Саме в цей час над кущами знялося кілька десятків птахів і, наче кимось злякані, закружляли в повітрі. Минула хвилина, і знов угору злетіло кілька чайок, жалібно скиглячи. Здавалось, хтось виганяв їх відтіля. «Невже лисиці?» подумав Федь і вирішив підійти ближче, подивитися.

Проте поки він дійшов до кущів, більшість птахів заспокоїлися і знов знизилися, ховаючись у своїх гніздах або біля них. Лише три-чотири чайки ще літали, виказуючи місце, де був звір, який їх налякав. Певний, що то лисиця, Федь обережно пролазив крізь кущі, наближаючись до того місця.

Наближався повільно, завмираючи після кожного кроку і намагаючись додержувати абсолютної тиші.

Раптом кілька птахів піднялися зовсім близько, і хлопець скам'янів. Напружено прислухаючись, він дивився поперед себе, туди, звідкіля вилетіли чайки. Між кущами тяглася смужка болота, поросла очеретом. Федь почув шелест очерету, побачив, як заколихалися високі стебла, і помітив людину. Хлопець здивовано звів брови. Хто міг тут лазити і чого?

Незнайомець розгорнув руками очерет, виліз із болота, подивився на свої замазані черевики і штани, підвів голову і опинився віч-на-віч з пастухом. В першу мить в очах незнайомого майнув переляк; він випростався, зиркнув навколо, але, нікого більше не помітивши, сунув руку в кишеню і суворо подивився на юнака. Федько мовчав; він уперше бачив цього чоловіка.

— Ти хто такий? — спитав незнайомець.

— Пастух.

— А що тут робиш?

— Гнізда шукаю, — сам не знаючи чому, збрехав Федь.

— А де твої товариші?

— Товариші, — хлопець відчував підозру до незнайомця і не знав, що відповісти. «Що це за чоловік, чого він одразу до нього з запитаннями присікався, І навіщо йому знати, чи є хтось поблизу?» Федь знав, що ближче, як за шість-сім кілометрів жодної людини, крім них, не було, але сказати про це незнайомцеві не одважувався. Може, безпечніше, коли підозрілий чоловік думатиме, що близько ще є люди.

— Ти сам? — допитувався незнайомий.

— Та ні… там є хлопці… — і Федір махнув рукою в напрямку до свого куреня.

— Багато там вас?

— Та є… — невиразно відповів пастух.

— Скільки?

— Ще троє. А там, з того берега, в бухті рибалки.

Незнайомий помовчав, пильно дивлячись на юнака, посопів носом і врешті сказав:

— Ану, веди мене до них.

Федько повернувся і мовчки пішов між кущами, думаючи, як йому вивернутися з незручного становища, в яке він потрапить, коли приведе незнайомця до порожнього куреня. Той мовчки йшов за ним.

Та пастухові не довелося нічого вигадувати. Тільки ступив він кілька кроків, як відчув сильний, болючий удар по голові. Хлопець хотів обернутися, але за тим ударом відчув другий, третій і, втрачаючи свідомість, підігнувши коліна, впав під кущем болотяної лози.


III

Високо в небі мерехтіли зорі, віддалене цвірчання коників гармонійно доповнювало жаб'ячий стогін на острівних болотах, тоненько дзвенів комар, і все це вирізнювалося на рівному шумі морського прибою. Темрява панувала в чагарнику та між очеретами, Аромати трав н квітів впліталися в дух вогкого повітря, одночасно сп'яняючи і освіжаючи. Сторожко дрімали птахи в своїх гніздах, обережно, крадькома рухалися лисиці, винюхуючи здобич. Над Довгим островом зайшла ніч.

Десь край моря закричав баклан, і цей крик нагадував зойк людини, що, потопаючи, кличе на допомогу. Саме під цей крик опритомнів Федь. Він звів голову, сперся ліктем на вогку землю, намагаючись зрозуміти, що з ним сталося.

Біль у голові заважав думати, та, пересилюючи його, хлопець пригадав свою зустріч з незнайомцем. Якусь хвилину, напружуючи пам'ять, він хотів згадати, чим закінчилася ця зустріч, але не міг. Знову схилив голову на землю, відчув полегшення і, дивлячись крізь кущ на зорі, догадався, що його сильно ударено по голові. Не інакше, як це зробив той самий невідомий, якого він прийняв був за звіра. Справді, що ж це за «звір»? Безперечно, якийсь злочинець. Але чого він ховається тут, на острові? Цього Федь не розумів. Не знаючи, чи нема того напасника поблизу, він не ворушився. Лежав і прислухався.

Минав час, але ніякого підозрілого шуму хлопець не чув і вирішив залишити це місце. Спробував звестися на ноги. Спочатку став на коліна, потім, тримаючись за лозу, випростався і повільно рушив між чагарником. Ішов повільно, пробираючись до берега моря, іноді на кілька хвилин зупинявся і починав прислухатися до нічних звуків, чи не почує чогось підозрілого. І таки не марно додержувався обережності: майже під самим берегом він почув кроки і одночасно помітив вогник цигарки. Хтось ходив під піщаним навалом, наче когось вичікуючи При світлі зір Федь не міг роздивитись, хто то такий, але по зросту догадався, що то мусить бути той самий, хто почастував його надвечір у кущах ударом по голові.

Так само непомітно хлопець одійшов від піщаного навалу, під яким ховався незнайомець, і за якусь годину добрався до свого куреня. Дверцята були причинені, хоча він добре пам'ятав, що залишив їх навстіж. У курені він нікого не знайшов, але догадався, що хтось тут був. Можливо, той самий «звір».

Вийшовши з куреня, хлопець вирішив добратися до каюка, перепливти протоку і дати знати про невідомого. Щоб угамувати біль, він намочив рушник у маленькому прісному озерці, відкіля звичайно брав воду, обв'язав голову і рушив до берега бухти.

Перехід через вузенький острів відібрав менше ніж десять хвилин. Каюк стояв на своєму місці, і в протоці панував спокій. Федь подосадував, що немає вітру, бо гребти майже десять кілометрів до прикордонної застави, яка стояла на суходолі, було забагато. Глянув на небо і знайшов сім блискучих, добре знайомих зір. Помітивши, що Віз спускає дишло до обрію, хлопець догадався, що незабаром світатиме, і заспокоївся: перед світанком обов'язково мусить дмухнути вітрець.

Каюк одійшов від острова. Про всяк випадок Федь гріб надзвичайно тихо: коли б хто навіть стояв десь близько на березі, то нічого не почув би і не помітив би човника, що віддалявся від острова. Десь далеко, мов провідна зірка, світив вогник на суходолі. Федь знав, що то ліхтар біля причалу прикордонної застави, і прямував туди.

Незабаром повітря почало прозорішати і в тій прозорості бліднули зорі, — світанок гасив їх мерехтіння. За спиною у Федя чорніло пасмо острова Довгого. Хлопець віддалявся від нього все більше й більше. Скоро він відчув, як заболіли руки; поранена голова прискорювала втому. Та ось полинув перший подих ранішнього вітру, хлопець витяг весла, розпустив парус і сів до стерна.


IV

Дмитро П'ятниця збудив лейтенанта Чубука саме тоді, коли тому марився якийсь особливо приємний сон і коли взагалі здоровим людям найміцніше спиться, — перед самісіньким сходом сонця.

— Товаришу лейтенант, командир застави наказує з'явитися до нього негайно.

Чубук схопився з ліжка.

— Щось трапилось?

— Федько Остапчук — пам'ятаєте його? — з острова на каюку примчав. Голова зав'язана. Мені наказано негайно підготувати мотор на катері.

— А-а…

За п'ять хвилин лейтенант Чубук стояв перед командиром. Тут же він помітив хлопчину-пастуха з перев'язаною головою.

— Вночі на острові перебував якийсь підозрілий суб'єкт, — сказав начальник застави, — беріть цього хлопця, він допоможе вам, і негайно вирушайте. Обов'язково затримайте незнайомця. Рішуче і скоро, — наказав командир, а потім додав: — По-комсомольському, як; належить вам.

— Єсть, товаришу командир! — Чубук повернувся і, переступивши поріг, подався до катера.

Слідом за ним пішов Федь.

На катері вже стояли на своїх місцях моторист, стерновий, кулеметник та два матроси-бійці.

З гайку застави їх проводжав начальник; на березі біля катера заздрісно поглядав на своїх товаришів вартовий.

Зарокотав мотор, і «Стріла» помчала затокою, залишаючи за собою спінений слід. Із-за рогу будиночка визирнуло ясне, мов умите росою, вранішнє сонце і, здавалося, побажало вдалої подорожі. Вдалині у морі чорніла якась смуга. То темнів острів Довгий, і туди, за вказівками юнака-пастуха, стерновий спрямував катер.

Чубук розпитував хлопця про незнайомого та про напад. Слухаючи його, лейтенант все ж не міг зрозуміти, хто то був. Якщо злочинець, то чому він обрав місцем для свого переховування Довгий острів? Зі слів Федя виходило, що напасник наче чогось дожидав на березі моря. Може, втечі за кордон? Але хоча тут і морський берег, проте перебратися за кордон одному неможливо — адже до чужих берегів кілометрів двісті. Тут могло бути щось дуже серйозне.

«Стріла» йшла швидко, мотор торохтів гучно, і Чубук хмурився, прислухаючись до того торохтіння, — так вони могли злякати «звіра», і хтозна, в яку нору він сховається в тих чагарниках та очеретових заростях. Лейтенант наказав зменшити хід і тим самим послабити торохтіння.

П'ятниця виконав наказ, але мотор не міг працювати абсолютно тихо. Все ж катер змінив свій голос, і здаля могло здатися, що то йде звичайний рибальський моторний човен.

Уже підходили до острова. З берега над затокою, схилялися кущі, трохи далі на луговині чорніло кілька корів, але ніде не видно було жодної людини.

Мотор стих, катер наблизився до берега і легенько вперся в нього носом. Лейтенант скочив на землю і в супроводі двох бійців пішов услід за Федьком.

Хлопець вів їх туди, де вночі востаннє бачив напасника. Лейтенант та бійці, тримаючи напоготові револьвери, пильно оглядали все навколо. Моторист, стерновий та кулеметник були, готові кожну хвилину прийти до них на допомогу.

Проминули кущі і спинилися перед піщаним навалом, за яким Федь залишив незнайомця. Швидко збігши на той навал, побачили пустинний берег, на який набігали хвилі прибою, мокрий пісок, позначений слідами чиїхось ніг, і далеко в морі крапку, ніби човник, а ще далі, на самому обрії, пароплав.

Чубук підніс бінокль до очей і стаз уважно розглядати ту крапку. То пливла легенька гоночна байдарка… На ній сидів якийсь чоловік і, орудуючи довгим веслом, швидко віддалявся від берега. Хоча по морю йшли невеличкі хвилі мертвого зибу, проте легеньку байдарку вони сильно підкидали, і плавання на ній не можна було назвати безпечним.

Якась особлива причина, очевидно, дуже важлива, спонукала людину ризикувати життям, коли вона вирядилась у далеке плавання на такому ненадійному човнику.

Чубук задумався над тим, як його наздогнати. На зовнішньому березі острова він не бачив жодного човна. Щоб вийти катером у море, треба лише затокою пройти понад тридцять кілометрів, обгинаючи острів. Куди за той час встигне запливти чоловік на байдарці? Лейтенант подививсь у бінокль на обрій. Якийсь пароплав, сильно димлячи, йшов від обрію сюди, до них. Що то за пароплав? Чубук добре знав, що шлях пароплавів, які ходили між найближчими портами, лежав десь за обрієм, майже паралельно Довгому острову. Чому ж цей пароплав ішов сюди? Лейтенант почав догадуватись, що між курсом пароплава і байдарки є якийсь зв'язок.

— Ну, наш «звір» перетворився на дельфіна і он-он поплив, — сказав командир, звертаючись до бійців та пастуха. — Щоб наздогнати його, ми мусимо зробити гак кілометрів з сімдесят п'ять. Ну?

Він запитливо подивився на своїх супутників, наче ждучи, що вони йому порадять. Але ті мовчали, лише вирази їх облич свідчили про досаду.

Лейтенант подивився праворуч, на «Чортову пастку», що біліла спіненими бурунами на віддалі півтора кілометра і з'єднувала протоку з морем. Потім перевів погляд на хлопця і, побачивши, що той дивиться туди, догадався, про що він думає.

— Ну, товаришу Остапчук, будеш лоцманом?

Пастух звів очі на лейтенанта.

— Проведеш «Стрілу» через «Чортову пастку»?

Помовчавши секунду чи дві, наче щось зважуючи, хлопець твердо відповів:

— Проведу!

— Пішли, товариші! — скомандував лейтенант і, повернувшись, швидко рушив до затоки, де зупинився катер. Там він пояснив бійцям завдання, яке полягало в тому, щоб проскочити на «Стрілі» крізь небезпечну протоку і наздогнати байдарку раніш, ніж вона зустрінеться з пароплавом.

Катер помчав до «Чортової пастки», але Федь попросив зменшити швидкість, бо йому важко буде орієнтуватися на бурунах. Пастуха поставили біля стернового. Він ніколи не стернував на катері, але, маючи досвід стернування на човнах, відразу освоївся з новими обов'язками і швидко й зрозуміло пояснював стерновому, куди і як правити.

У протоці шуміли й пінилися хвилі, над бурунами злітав водяний пил, вирували маленькі водокрути. Де-не-де визирали з-під води вершки гострого каміння, об яке не раз розбивалися човни сміливців, що відважувалися навмання перепливати протоку.

Лише після довгочасного спостереження за протокою та розпитування старих рибалок, які пам'ятали тих, хто вмів проходити її, але забрав той секрет з собою в могилу, Федь одважився на першу спробу за абсолютного штилю в морі. Потім повторив ту спробу за маленького хвилювання і зрештою воскресив секрет проходу через протоку. Він вивчив фарватер, знав, де небезпека справжня, а де лише уявна, розрахував, за якої хвилі, де, куди й коли саме треба повертати човен, і готувався наприкінці літа продемонструвати своє відкриття перед рибалками, але тепер прикордонники попередили його намір.

Лейтенант Чубук довірив пастухові вести катер через «Чортову пастку» тому, що сам бачив, як той перепливав протоку на байдарці, і тому, що покладався на силу і міць «Стріли», з якою не йшли в жодне порівняння рибальські шаланди, бо для них «Чортова пастка» вважалася смертельно небезпечною.

«Стріла» наблизилася до протоки, врізалася в сильну зустрічну течію і, перемагаючи її, пішла прямо на середину, до гострого каменя, але, не дійшовши туди, звернула праворуч. Катер підплигував на бурунах, дрижав, але все ж перемагав їх досить легко і жодного разу навіть не чиркнув по мілині або підводному камінні. Федь напружено стежив за кожним метром небезпечного шляху. Від середини протоки він наказав звернути до суходолу, потім знову вирівняв катер, ще двічі різко міняв напрям, і ось уже «Чортова пастка» залишилася позаду, і стерновий вдячно кивнув головою пастухові.

— Повний хід, — скомандував Чубук і став у бінокль шукати байдарку.

Він побачив її далеко, вже на фоні пароплава, що швидко наближався до острова. Пильнуючи байдарку, лейтенант одночасно розглядав пароплав, і хоча ні назви, ні прапора ще не помічав, але вгледів дві смуги на трубі. То йшов чужоземець. Справа ускладнялася, все свідчило про те, що «звір», якого вони наздоганяли, неабиякий.

Катер прикордонної охорони міг затримати пароплав, бо той ішов у радянських територіальних водах. Але втікача на байдарці мусили затримати раніш і тим самим уникнути ускладнень, коли доведеться вимагати його видачі з пароплава. Головне ж — треба перешкодити йому передати щось на пароплав. З ним могли бути важливі документи.

— Моторист, повний бойовий! — скомандував Чубук. — Будь-що наздогнати байдарку!

Тепер центральною фігурою на катері став Дмитро П'ятниця. Він мусив добитися від мотора якнайбільшої швидкості.

«Стріла» рвонулася вперед і полетіла, мов бистрокрилий птах. Здавалося, катер вискакував з води, з силою розбиваючи зустрічну зиб і розганяючи за собою хвилі.

Кулеметник схилився над кулеметом. Він «тримав» байдарку на кінчику дула, готовий умить, по команді лейтенанта, розрядити стрічку патронів. Тим часом Чубук уже розгледів у бінокль, як з палуби пароплава кинули за борт шторм-трап, готуючись прийняти до себе втікача, тільки-но байдарка наблизиться до них.

Сильний зустрічний вітер бив в обличчя прикордонників. Зціпивши зуби, кожен вп'явся очима в байдарку, вимірював її швидкість, швидкість пароплава і свого катера. Кожному свердлила голову одна невідступна думка: наздогнати!

Втікач на байдарці і люди на пароплаві вже, безперечно, помітили погоню і докладали всіх сил, щоб випередити катер. Якщо зусилля втікача, здавалося, не мали великого значення, то збільшена швидкість пароплава, напевне, погрожувала розбити план лейтенанта Чубука. Надто нерівні відстані були між катером і байдаркою та між байдаркою і пароплавом. Перша втричі перебільшувала другу. Проте Чубук був певен, що коли б байдарка стояла на місці, він підійшов би до неї раніш, — ніж пароплав, бо П'ятниця примусив мотор надати катерові божевільної швидкості, з якою той ще ніколи не ходив.

Щоб затримати байдарку, лишався один засіб, і лейтенант вдався до нього:

— Кулемет напоготові!

— Єсть кулемет напоготові! — відгукнувся кулеметник.

— Стріляти так, щоб жодна куля не влучила в пароплав. Треба зупинити байдарку.

— Єсть стріляти так!

Лейтенант знов навів бінокль на втікача ї пароплав: відстань між ними швидко зменшувалася, пароплав ішов прискореним ходом, готовий на дипломатичні ускладнення, аби тільки забрати до себе на борт людину з байдарки.

— Вогонь! — скомандував лейтенант.

Кулеметник зробив ледве помітний рух руками, і, врізаючись у гуркотіння мотора, заскрекотів розряд кулеметної стрічки.

Лейтенант бачив, як вдалині, трохи не долітаючи до байдарки, кулі збили бризки на хвилі. Дуло кулемета пішло праворуч, ліворуч, зробило маленьку дугу. Ось кулеметник уже намацав мішень і тепер лише зважав на швидкість ходу катера. Чубук помітив, як кулі, лягаючи поруч байдарки, розбили весло, і вона закрутилася на одному місці. Втікач хотів скористатися другою половиною весла, підняв його, але враз кинув на воду. Байдарка затанцювала на місці, — мабуть, у втікача влучила куля.

— Припинити вогонь!

Кулемет замовк. Катер мчав з попередньою швидкістю. На пароплаві, очевидно, зрозуміли безнадійність свого наміру і, окреслюючи різке півколо, повернули назад, до обрію, не зменшуючи ходу, щоб скоріше вислизнути з смуги територіальних вод.

«Стріла» підходила до байдарки. П'ятниця виключив мотор і катер ішов за інерцією. Матрос-боєць захопив ключкою байдарку і підтяг її до себе. Там сидів поранений шпигун.


ЖИТТЯ ЗА БАТЬКІВЩИНУ


І

Маленька рибальська шхуна, пирхаючи моторчиком, упевнено держала курс на віддалений берег. Перед тим чотири дні екіпаж шхуни боровся з штормом, чотири дні хвилі заливали судно, несучи його відкритим морем. П'ятеро рибалок складали екіпаж шхуни. П'ятдесятилітній однорукий Олексій Шуляк, колишній моряк, ветеран імперіалістичної і громадянської воєн, був шкіпером на «Альбатросі». Мотористом працював низенький кучерявий Демид Бомба. Рульовим — літній рибалка Василь Колосюк. Двоє юнаків — один помічник рульового, вісімнадцятилітній Іван Солоний, а другий — помічник моториста Стах Солоний — були братами.

Брати вражали зовнішньою схожістю, але дуже різнилися, своїми характерами. Іван відзначався спокійністю, повільністю рухів і надзвичайною упертістю. Стах, навпаки, був дуже рухливий, гарячий, завжди чим-небудь захоплений. Останніми місяцями він весь поринув у вивчення військово-морської справи і мріяв вступити до школи морських артилеристів.

— Ей, ви, вояки! — гукнув до них Колосюк, який щойно передав руль Іванові. — Літаки летять. — І показав рукою на південний схід.

Стах стрепенувся і звів угору схудле, стомлене обличчя. Глибоко запалі очі метнули погляд у небо. Справді, там, куди показував Колосюк, летіли чотири могутні птахи. Уже було чути їх металічний гуркіт. Раптом долинуло торохтіння кулеметної стрілянини.

— А чого це вони стрільбу зняли? — поцікавився Бомба.

— Навчаються, мабуть, — промовив Колосюк.

Шкіпер мовчки дивився на літаки в бінокль, його зацікавили їх рухи, він наче скам'янів. Поведінка цих літаків Шулякові не подобалась.

— Троє доганяють одного, — сказав він.

Металеві птахи вже опинилися поблизу шхуни, коли передній з них метнувся вгору і, наче орел, кинувся на найближчого свого сусіда, розряджаючи кулеметні стрічки. Обстріляний літак нахилився на крило, потім став сторч, рулем в небо, і каменем ринув у море.

— Хлопці… справжній… бій! — рвучи слова, кинув шкіпер до своїх товаришів.

Усі стежили за повітряним боєм. Ні, не всі. Іван, тримаючи руль, тільки час від часу зиркав на небо. Поза тим його увага була зосереджена на курсі «Альбатроса».

Олексій Шуляк намагався розібрати, що то за літаки.

— Розвідувачі, —запевняв Стах, знавець літаків, військових кораблів та різної зброї.

— Так, — погодився шкіпер. — Але чиї?

Тимчасом літак, що боронився, збив ще одного ворога, але, очевидно, і сам дістав пошкодження, бо мотор його працював з перебоями, і він почав спускатися. Коли цей літак проносився над шхуною, рибалки помітили під крилами червоні п'ятикутні зірки.

Ворожий літак не став його доганяти і, покрутившись над місцем загибелі своїх товаришів, повернув назад.

Літак з червоними зірками зробив коло над морем і, наблизившись до шхуни, сковзнув на хвилю. Це загрожувало небезпекою, бо море ще лишалося дуже бурхливим, але, очевидно, іншої ради не було. Рибалки бачили, як великий зиб, набігши, відразу одірвав хвіст літакові. Вода вкрила його крила.

— Рульовий! До літака! Мотор, повний вперед! — скомандував Шуляк.

«Альбатрос» пішов з можливою для нього швидкістю.

Команда шхуни могла похвалитися успіхом: вони зняли пілота і пораненого спостерігача за три хвилини перед тим, як гідроплан-розвідувач пішов на дно.

— Що трапилося? Що за перестрілка? — спитав шкіпер пілота. — Війна, чи що?

— Ви давно в морі?

— Шостий день.

— За цей час нікого не зустрічали?

— Ні.

— Позавчора почалася війна. На нас напали.


II

Море втихомирювалося і ледве-ледве грало дрібною хвилею. Пасма туману звисали над його поверхнею. Сірий густий туман проковтнув шхуну. «Альбатрос» ішов малим ходом, бо шкіпер з години на годину чекав берега. Команда стереглася, то б не наскочити на берегові скелі та мілини. Врятований пілот допомагав мотористам. Він натяг на себе рудий рибальський плащ, на голову надів старий капшук Колосюка і виглядав справжнім рибалкою.

Поранений спостерігач вкрився ковдрою і лежав непорушно. У всіх було одне на думці — швидше добратися до берега. Стах сидів біля Івана і розповідав йому, що він неодмінно запишеться добровольцем.

— Молодий ще… шістнадцятилітніх до армії не беруть.

— А знаєш що? Позич мені свій паспорт! Коли я покажу його, всі повірять, що мені вісімнадцять..

— Еге!.. А я тим часом телят доглядатиму? — засміявся Іван. — Хитрий… От приїдемо, і я подам заяву.

У цей час здалеку долинули звуки гарматних пострілів. Пілот прислухався.

— Це важкі корабельні гармати, — сказав він, глянувши на рибалок.

Стрілянина тривала хвилин п'ятнадцять і нарешті вщухла. Тим часом «Альбатрос» вискочив з туману на чималу прогалину, освітлену сонцем. Ніде нічого не було видно. Скоро туман знову обволік шхуну. До рибалок долинув гуркіт багатьох моторів. Десь над ними і над туманом, а може, пробиваючись крізь туман, пролітали бойові повітряні кораблі.

— Не інакше, як іде морський бій, — промовив старий Шуляк. — Ворог десь близько. Тепер, чого доброго, якийсь корабель на нас наскочить або ми на міну натрапимо.

Шкіпер помовчав, виструнчився і заговорив голосно, різко, так, як завжди віддавав накази:

— Команда, слухати! Шхуну «Альбатрос» оголошую на воєнному стані! Командую червоними бійцями! Наказую бути обережними.

Саме в той час повіяв попутний вітрець, і Шуляк наказав виключити мотор і розпустити паруси. Тепер шхуна йшла, не порушуючи тиші.

Враз крізь туман почало пробиватись сонячне проміння, і «Альбатрос» знов опинився в маленькій прогалині. Туман відступив на два-три кілометри. Прямо перед рибалками на воді чорнів великий військовий катер. Пілот і шкіпер відразу пізнали торпедний катер. Обличчя їх стали серйозними, на чолі, в одного й другого лягли тривожні зморшки.

— Це чий? — тихо спитав Шуляк.

— Ворог! — коротко відповів пілот.

— Право руля!

Іван враз виконав цей наказ. Він зрозумів, що шкіпер хоче сховатися в тумані. Але на ворожому судні їх помітили і в ту ж мить відкрили кулеметний вогонь.

Кілька куль влучило в «Альбатрос», однією розбило руль, а друга обпекла плече Демида Бомби. Почувши постріли й побачивши кров на сорочці в Демида, Стах зблід і прищулився під щоглою. Іван схилився до корми і намагався все-таки повернути руль. Пілот нахилився до шкіпера і швидко щось прошепотів. Шуляк зиркнув на льотчика, кивнув головою і кинувся спускати парус.

— Спускай паруси! — крикнув він Василеві. — Швидше!

Враз оголилися щогли, і шхуна майже зупинилась.

Катер стояв уже поряд з «Альбатросом», його командир у грубому шкіряному шоломі на голові ламаною російською мовою допитував рибалок:

— Хто старший?

— Я! — відповів Олексій Шуляк.

На запитання фашиста шкіпер пояснив, що вони рибалки, шторм загнав їх у море і тепер вона повертаються. В морі нікого не зустрічали.

— Зброя у вас є?

— Нема.

— Прісна вода?

— Одна бочка.

— Чому ви не користуєтесь мотором?

— У нас майже не залишилось бензину.

Біля командира катера з'явився матрос. Командир наказав йому перейти на шхуну, забрати воду й бензин.

— Хлопці, — прошепотів пілот, — допомагайте мені і шкіперові.

Матрос-ворог ступив ногою на борт «Альбатроса». В ту ж мить поблизу тріснув револьверний постріл. То вистрілив схований у рубці поранений спостерігач.

Олексій Шуляк не вияснив, хто стріляв. Для нього постріл був гаслом, і він з усієї сили ударив матроса кулаком своєї єдиної руки по голові. Тон не втримався і впав за борт. Пілот стрибнув на катер, а за ним Іван Солоний. Застрелений командир катера упав на палубу обличчям. Тільки-но пілот і молодий рибалка опинилися там, як катер рвонув уперед і повним ходом відійшов од шхуни.

— Демиде! Мотор! — гукав шкіпер. ~ Швидше доганяймо катер!

Тимчасом Василь ударом весла оглушив матроса, що плавав у воді, і витяг його напівпритомного на палубу.

Демид і Стах поралися біля мотора. За півхвилини шхуна, чавкаючи і випускаючи дим, пішла навздогін за катером. Погоня була б смішна, якби катер ішов з попередньою швидкістю, що в десять разів перебільшувала швидкість «Альбатроса». Але. катер одплив приблизно на сім-вісім кабельтових ї зупинився. Коли шхуна підійшла до нього, там боротьба уже закінчилася. Виявилося, що екіпаж катера складався з чотирьох чоловік. Командир і моторист загинули, а кулеметник і радист потрапили в полон.

Звідкіля ж тут з'явився ворожий катер? Про це неохоче розповіли полонені. Під час зустрічі бойових кораблів ворожий лінкор спустив катер із своєї палуби. Катер пробував підійти до радянських крейсерів, але це йому не вдалося. Пізніше він заблудив у тумані і не міг повернутися до свого лінкора.

Полонених зв'язали і помістили на шхуні. Пілот, поранений Демид Бомба і Іван Солоний розмістилися на катері. Відтепер вони складали екіпаж цього маленького бойового корабля, який належало одвести до радянських берегів.


III

Пілот Тарасевич пояснив Демидові, як доглядати за мотором, і, піднявшись на палубу, попрощався з товаришами на «Альбатросі». Катер не міг іти так повільно, як шхуна. Умовилися, що катер піде вперед. Шуляк вважав, що вони від берега приблизно за п'ятнадцять-двадцять миль. Катер навіть повільним ходом буде там за півгодини, а шхуна буде плентатись чотири-п'ять годин.

Катер зірвався з місця, сковзнув реданом[3] і, широко розганяючи за собою зиб, помчав у туман. За дві хвилини «Альбатрос» зник.

І Демид, і Іван, і пілот Тарасевич відчули, як важко плавати на торпедному катері. Від швидкої ходи їх страшенно підкидало. Іван сидів біля пілота, міцно тримаючись руками за поруччя. Пілот час від часу нахилявся до хлопця і пояснював йому, як випускають торпеди. Пілот сказав, що на катері все готове для пострілу.

Минуло хвилин п'ятнадцять, і катер виринув з туману. На віддалі однієї милі перед собою вони побачили великий військовий корабель. Попереду нього йшло два менших, а за ним ще два великих. Пілот відразу впізнав ворожу ескадру.

— Ми їх атакуємо! — сказав він. — Повний хід!

Здавалося, катер знявся в повітря і понісся, мов літак. На ворожих кораблях його помітили, але було вже пізно. За п'ять кабельтових від крейсера катер випустив торпеду і круто повернув праворуч, взявши курс на другий крейсер. В цей час гримнули принаймні півтора десятка гарматних пострілів. За секунду навколо катера скипіла вода. То вибухали снаряди, послані з-крейсера та есмінців. Гри есмінці змінили свій курс і вже мчали назустріч катерові. Та минула ще секунда, і страшний вибух струснув передній крейсер. Торпеда влучила йому в борт. Це була торпеда нової системи — величезної руйнівної сили.

— Повний хід! — кричав Тарасевич і, не звертаючи уваги на шрапнель, спрямував свій катер на другий корабель.

Гарматні постріли гуркотіли один за одним. Великий снаряд впав у воду поблизу катера і вибухнув, здіймаючи водяний стовп. Іван помітив, що катер здригнувся, а Тарасевич упав горілиць. Юнга рвонувся до штурвала і міцно стиснув його.

— Повний вперед! — крикнув хлопець, підбадьорюючи самого себе.

Приблизно за шість кабельтових був другий крейсер. Юнга натиснув ручку торпедного апарата, і за кормою катера виплеснулася торпеда. Вона занурилася у воду і, враз набравши ходу, помчала вперед, позначаючи свій блід спіненим булькотінням на поверхні. Катер уже звернув. з її шляху, і юнга крутив штурвал, намагаючись блискавично зникнути в далекому тумані. Але це йому не вдалося. Гарматний снаряд ударив в корму катера одночасно з тим» як вибухнула друга торпеда. Скривавленого Івана викинуло в море, а те, що лишилося віл катера разом з Демидом Бомбою і мертвим Тарасевичем, пішло на дно.

Враз канонада припинилася. Небезпечний катер був знищений. Есмінці поспішали на допомогу потопаючим крейсерам. Два велетні боролися з водою, що швидко заповнювала їх трюми і машинні відділи. Потужні насоси викачували воду, але пробоїни були величезні, і дві плавучі фортеці поринали в воду. Люди кидалися з палуби в море, чулися крики. З есмінців спускали шлюпки.

Оглушений Іван кілька хвилин тримався на воді, несвідомо працюючи руками й ногами. Скоро він помітив, що навколо вода червоніє. Він був поранений, але не знав, куди саме. Поблизу виднівся другий торпедований крейсер. Хлопець бачив, як він швидко поринав у воду і незабаром зник зовсім. Хлопець дуже ослаб. Промайнула гордовита думка, що це він потопив могутнього ворога, а потім пройняв жаль, що він не побачить ні «Альбатроса», ні брата Стаха, ні їхнього однорукого шкіпера і не зможе розповісти про свій перший і останній постріл з торпедного апарата. Очі його зімкнулися, він відчув, як у ніс плеснуло солоною водою, — щось здавило в горлі, в грудях, і все зникло з свідомості.


IV

Головне командування одержало два донесення від командуючого охороною морського узбережжя.

Перше донесення:

«Сьогодні ранком наші есмінці зустріли ескадру ворога в складі трьох крейсерів і семи есмінців. Є підстави гадати, що вороже командування має намір висадити на узбережжі десант. Після короткочасної перестрілки наші есмінці, скориставшись з туману, ухилилися від бою з численним ворогом. О п'ятнадцятій годині в морі чути було коротку канонаду і два сильних вибухи. Літаки вилетіли на розвідку, і льотчики спостерігали загибель двох ворожих крейсерів, що швидко затонули. Причини їх загибелі невідомі. Після цієї втрати ослаблена ворожа ескадра взяла курс у відкрите море. Спроби висадити десант зроблено не було. Провадимо пильне спостереження».

Друге донесення:

«О сімнадцятій годині міноносець берегової охорони зустрів за п'ять кілометрів від берега рибальську шхуну «Альбатрос» під командою шкіпера Олексія Шуляка. На шхуні, крім команди, були поранений льотчик-спостерігач Волков, підібраний шхуною з моря разом з пілотом Тарасевичем, та двоє німецьких моряків, взятих у полон командою шхуни. За словами шкіпера і команди, їм вдалося захопити ворожий торпедний катер. Після захоплення катера на нього перейшли пілот Тарасевич, моторист шхуни Демид Бомба і юнга Іван Солоний. Вони рушили катером до берега, але досі їх не виявлено. Є підстави гадати, що катер захопили ворожі військові кораблі.

Полонені дали цінні відомості про морські сили ворога й підтвердили, що сьогодні передбачалося висадити десант.

Слід відзначити роботу шістнадцятилітнього юнги, помічника моториста на шхуні «Альбатрос», Стаха Солоного».


КАПІТАН БРОН


I

Полковник Гончар повернувся додому, коли темрява вже огорнула околиці Ізяслава. Останні дні він з'являвся додому досить пізно. Німецько-польська війна, що раптом спалахнула, швидкий наступ німецьких військ і панічне відкочування польських армій вимагали посиленої охорони західного кордону і підготовки до можливих несподіванок. У військових частинах, розташованих вздовж прикордонної смуги, тепер було особливо багато роботи. Проте вечори можна було проводити спокійно або в Будинку Червоної Армії, або в кіно. Частенько він заходив до когось з товаришів.

Гончар не здивувався, коли застав у себе дома знайомих: начальника штабу майора Васюка і командира батальйону капітана Брона, які, дожидаючись його, грали у шахи. Дочка полковника Тося сиділа біля них.

— Вітаю, — люб'язно кинув полковник гостям і запитливо глянув на дочку.

Видно, вона зрозуміла його і сказала:

— Нема. Я дзвонила у Шепетівку, бакинський запізнюється на три години. Знаєш, виклич машину, і я поїду її зустрічати.

Капітан, який через неуважність явно програвав, милуючись, дивився на дочку полковника.

— Що трапилося? — спитав він.

— Приїздить новий хірург в ізяславську лікарню, — відповів полковник з виразом задоволення… — Сьогодні прибуває бакинським поїздом у Шепетівку, але той поїзд запізнюється.

— А чого ви турбуєтесь цим лікарем? — допитувався капітан.

— Скільки я зрозумів, — лукаво мружачись, встряв у розмову майор, — йдеться не про лікаря, а про лікарку.

— Хвалю за спостережливість, — засміялась Тося.

— Підождіть. Я викличу телефоном машину, а потім розкажу про цю лікарку, — сказав полковник.

Гончар викликав машину, і Тося, попросивши гостей почекати її повернення, вийшла з дому.

Після від'їзду Тосі капітан уважно глянув на шахівницю, зрозумів безнадійність свого становища і здався. Полковник запросив перейти у маленьку кімнату, що служила йому кабінетом.

— Так розповідайте, Василю Михайловичу, — звернувся до господаря капітан, запалюючи цигарку. — Що ж то за лікарка вас приворожила?

Полковник дістав з полиці альбом з фотографіями.

Перегорнув в альбомі кілька сторінок і передав капітанові:

— Ось її фотографія.

Брон узяв альбом і побачив на фотографії обличчя дівчини з чарівною усмішкою.

— Цікаво! — вирвалось у капітана.

— Розповідайте, Василю Михайловичу, — наполягав майор.

Полковник сів у крісло, сперся руками на стіл і почав розповідати:

— Це трапилось у вересні двадцятого року. Я тоді був командиром кулеметної команди. Кулеметна команда мала в своєму розпорядженні два станкових і один ручний кулемет. Треба вам сказати, що на той час у всьому нашому полку було не більше шестисот бійців. У липні, женучи білополяків, ми пройшли район Дубно, де до нас приєднався загін партизанів, чоловік із сорок, під командуванням Йосипа Демчука. Це був селянин села Гути, невеличкого села, оточеного лісами, на схід від Дубно. У вересні ми знов опинилися в тих самих місцях, а за кілька днів, стримуючи наступ польських частин, почали відходити двома колонами. Одна колона пішла на Шумськ — Ямпіль — Старо-Костянтинів, друга — на Кременець — Білозірку.

Надвечір вийшли з Лубно. Кулеметна команда разом з першим батальйоном прикривала наступ обозу. Командував нами комісар полку, робітник-поляк з Вільно. Йому було доручено затримати ворога до ранку, щоб дати можливість обозу відійти якомога далі.

Спочатку загін тримався на залізничній станції, але скоро відійшов за село, що стояло поруч, і окопався на горбках. Ворог нас не тривожив. Десь ліворуч чулися поодинокі гарматні постріли. Там, над рікою Іквою, білополяки насідали на заслін, що прикривав другу колону.

Вночі прискакав Демчук і привіз неприємну звістку. Польська кіннота зайняла село в тилу, і невеликий наш загін був майже оточений. Йосип дістав доручення вивести нас з оточення.

— Підемо через Семидуби, — сказав він, — там ще білополяків нема, а далі болотами понад Єловицею та через ліси вискочимо на Антонівці.

Партизан добре знав навколишню місцевість і був для нас найкращим провідником. Треба вам сказати, що за півтора-два місяці я міцно здружився з Йосипом Демчуком. Партизани мали кулемет, тому частину партизанського загону, як тільки вони до нас приєднались, зарахували в мою команду. Решту ж об'єднали з командою розвідників, а Демчука призначили начальником тієї команди. Це сприяло дружбі кулеметників та розвідників.

Години за дві до світанку ми вже безшумно залишили позицію і подалися полем на південь, обминаючи якісь села. День застав нас у лісі. Навколо здіймалися сосни, а в повітрі пахло живицею. Йшли вузькими стежками, іноді ж зовсім без стежок, обминаючи бурелом та мокрі болотисті видолинки. Попереду їхали розвідники на чолі з Йосипом, вишукуючи дорогу та перевіряючи безпечність її.

Раптом серед лісу показалась маленька хатина, за нею друга, і загін підійшов до невеличкого хутора. Тут наш комісар скомандував перепочити.

Проходячи через хутір, на одному подвір'ї я побачив Йосипа, який стояв біля воза, запряженого парою добрих коней. На возі лежало сіно, невелика скриня і кілька ряден.

— Що це ти тут вигадуєш? — спитав я його.

— Сім'ю повезу, — відказав партизан. — Учора дав їм знати у Гути, тепер вони тут близько ховаються. У селі Майдан. Дома залишатися не можна, прийдуть ляхи, хтось викаже, зазнають горя. Зараз я за ними заїду, повезу з собою, візьму батька, жінку, обох дітей.

— Доганяти нас будеш? — спитав я.

— Дожену, — впевнено відповів він, але, окинувши поглядом подвір'я, раптом змінився на обличчі.

У ворота ввійшов червоноармієць, тримаючи за руку маленьку босу дівчинку в грубій полотняній сорочці. Побачивши Йосипа, вона вирвалась від червоноармійця і кинулась до командира.

— Ганю! — скрикнув він і узяв її на руки.

Дитина притиснулась до батька, очі її світилися радістю, але було видно, що вона щойно пережила якийсь страх.

— Де мама? Де Іван? — допитувався Йосип.

— Вони там! — дівчинка показала рукою на ліс. — Там солдати. Я прибігла до тебе… Там стріляли. Мама і дідусь сховались, а я побігла у ліс, а тоді — по дорозі. Я знала, що треба сюди бігти…

Командир розвідників, не випускаючи дочку з рук, метнувся до комісара з проханням ударити на Мандаті ї виручити його родину. Але комісар не встиг навіть щось відповісти, як раптом затріскотіли кулемети. То стріляла польська кіннота, що, спішившись, наступала з лісу. Ми ледве встигли розвернутись і почали з боєм відступати від хутора. Наші відстрілювалися дуже мляво, бо у бійців залишалося лише по три-чотири обойми, а в кулеметників — по дві-три стрічки патронів.

Несподівану атаку відбили, але в останню хвилину ворожа куля звалила нашого комісара. Командування загоном я взяв на себе. Я розумів, що залишатися біля хутора не можна, до поляків кожної хвилини могло підійти підкріплення. Ми ж були фактично відрізані від своїх частин і до того ж майже без бойових припасів.

— Командир Демчук, виводьте загін на Антонівці! — гукнув я. — Кулемети прикриватимуть відступ.

Ми відходили, одбиваючись від білополяків, що раз у раз посипали нас дощем куль. Незабаром дійшли до Антонівців. Там ворог відстав. Скоро дісталися до Шумська, з'єдналися з своїм полком.

Наш відступ припинився, але в Дубно повернутися нам не довелося. Шестирічна Ганя кілька місяців залишалася з батьком у полку. Потім її віддали до дитячого будинку. Наступного року Йосипа було вбито під Лятичевим у бою з бандою Шепеля. Минув ще рік, і я забрав Ганю до своєї матері. Коли дівчина підросла — стала працювати, вступила до комсомолу, а оце закінчила Харківський медичний інститут і дістала призначення в Ізяслав.

Полковник закінчив розповідь і сперся на спинку крісла. Капітан Брон з хвилину дивився на фотографію в альбомі, а потім спитав:

— І ви не знаєте, що сталося з родиною Йосипа?

— Ні. Він збирався виписати родину з Польщі, тільки не встиг цього зробити.

В цей час подзвонив телефон.

— Я слухаю, — сказав полковник. — А, дуже радий, дуже радий. Жду, жду. Швидше приїздіть.

Тося дзвонить, що вже зустріла Ганю і вони виїздять. Скоро будуть тут. Зараз ви побачите цю дівчину.

Та йому не вдалося здійснити свою обіцянку. Почувся стукіт у двері. То з штабу дивізії привезли пакет, запечатаний п'ятьма сургучними печатками. Полковник обережно надрізав пакет і витяг звідти папірець. Капітан помітив, як несподівано вогниками блиснули очі полковника.

— Товариші командири, поїхали у штаб! Товаришу начальник штабу, негайно бойову тривогу! — сказав полковник.


II

Неначе хтось сипав камінці на залізний дах. Сипав невгаваючи. Камінний дощ барабанив усе голосніше і немов перетворювався у зливу. Раптом цю зливу прорвав звук гарматного пострілу, потім щось зашуміло в повітрі і десь близько почувся вибух.

— Важкі танки відкрили вогонь, — здогадався Брон. — Зараз слідом за ними ми підемо в атаку.

Через кілька хвилин з вигуками «ура» піхотинці наближалися до мурів старовинного містечка, куди вже входили танки. Рушнична стрілянина вщухала і, здавалося, кам'яний дощ припинився. Підходячи до містечка, Брон побачив польських солдатів. Вони стояли купками і поодинці, то підіймаючи руки, то махаючи білими хустинами. «Здаються!», і Брон тут же наказав лейтенантові, який ішов поруч, роззброїти полонених.

Танки пройшли через містечко і вже мчали по шляхах та польових дорогах. У містечко ввійшла піхота. Біля костьолу розбивали барикаду і провадили переговори з поляками, що засіли у костьолі. Вони готові були здатися, але боялися відчинити двері.

На другому краю містечка ще точилася боротьба. Значна група польських офіцерів засіла у ратуші і загороджувала підступи кулеметним та рушничним вогнем, їх непогано захищали товсті, старовинної будови стіни, а скупчені навкруги будиночки бідноти не дозволяли червоним вжити проти цієї кам'яниці артилерію.

Майор Васюков доручив капітанові Брону ліквідувати вороже гніздо.

Капітан із своїми людьми оточив квартал і, поставивши на горищах сусідніх будинків кулемети, наказав стріляти. Кулеметники швидко поодбивали на ратуші штукатурку, позбивали черепицю, геть знищили шибки у вікнах і, мабуть, завдали шкоди ворогові, але поляки все ж уперто продовжували відстрілюватися. Червоноармійці пробували кидати у вікна гранати, але вікна були високо над землею, а вулиця, що відокремлювала наших від ратуші, була досить широка.

Брон залишив на командному пункті старшого лейтенанта, взяв із собою двох бійців і сам пішов оглянути ворожий квартал. Обережно, щоб не підставити голови під кулі, вони йшли не дуже швидко, перелазячи через тини, перебігаючи вуличками і проповзаючи попід парканами. Нарешті закінчили подорож біля великого двору, з'єднаного вузьким цементованим проходом із задвірками ратуші. Відтіля не чулося пострілів і не було видно жодної людини. Створювалося враження, ніби поляки забули захистити себе з цього боку. Брон оглянувся і, переконавшись, що їх ніхто не бачить, покликав кількох червоноармійців і наказав пошукати когось з місцевих жителів. У сусідній хаті виявили родину палітурника, що покотом лежала на підлозі, пережидаючи, поки скінчиться стрілянина. До капітана вийшов старий бородатий дід, який злякано поглядав на червоноармійців, трусився і нічого не міг сказати, крім «прошу, пане товариш».

Але за дідом з'явився радісно збуджений хлопчисько років шістнадцяти. Він розповів, що тим проходом можна вскочити у двір ратуші, а відтіля проникнути всередину, бо двері там не залізні, а дерев'яні, тонкі.

— Мьотньоцє гранат — джвішки розлєцонсє.

— Хлопці! — сказав капітан. — Зараз я вскочу туди на розвідку. Будьте готові, коли покличу.

Хлопчисько хотів іти з капітаном, але дід вчепився йому в руку і не пускав.

— Не треба, — сказав Брон і, кивнувши одному з червоноармійців, рушив.

Стискуючи однією рукою револьвер, другою — гранату, капітан обережно йшов проходом. За ним, прихиляючись, не відставав ні на крок боєць з гвинтівкою та гранатою. Мусили пройти вузьке підворіття — довгий коридор з низькою стелею. Покладаючись на розповідь хлопчиська, Брон хотів, ускочивши в подвір'я, враз прорватися крізь двері.

Надійшов момент, коли ні командир, ні червоноармієць уже довго не роздумували. Власне, думки працювали з блискавичною швидкістю, але вони того не помічали так само, як не помічали, що була хвилина безумної відваги.

Десь близько чулися постріли, проте в дворі, до якого вони наближалися, панував спокій.

За ними напружено стежила група бійців, готова на перший заклик з навальною швидкістю кинутись у той коридор. Ось обидва зникли за поворотом і опинилися у дворі. В ту ж мить з двору долинула тріскотнява кулемета і посипались кам'яні бризки. Кулемет поливав підлогу коридора, яким щойно проскочило двоє людей. Свинцевий град перегороджував тепер шлях у двір.

Капітан і його супутники вже стояли у дворі і оглядалися. Над їх головами чувся вереск куль. Двір був маленький, порожній, ховатись було ніде. Захистом могли стати лише виступ однієї стіни і біля неї — чавунний стовп для газового ліхтаря. Обидва метнулися туди і принишкли за тією схованкою. З усіх сторін здіймалися високі стіни. Дві — зовсім глухі, а в інших двох — троє заґратованих вікон на другому поверсі. З одного вікна стріляв кулемет і своїм вогнем загороджував відступ на вулицю. Не можна було підступити й до невеличких напівпричинених дверей. «Ось у ті двері й радив пробратися хлопчиськом, догадувався капітан.

Обложені не шкодували патронів, і кулемет тріскотів невгаваючи. Стрілянина особливо голосно розлягалася в цьому мішку, і в першу хвилину цей гуркіт навіть заважав думати. Але коли Брон помітив, що кулемет не дістає до того місця, де вони заховалися, то став обдумувати, що робити далі. Трохи висунувшись, він побачив, що коли проповзти під стіну, то можна, уникнувши кулеметних пострілів, долізти до самих дверей. І він повернувся до плану, з яким ішов сюди. Доповзти до дверей, вибити їх, кинути всередину гранату, вдертися до ратуші і, сполохавши ворога, тим самим допомогти атакуючим з вулиці. Кілька секунд він змірював віддаль і обдумував, як це швидше і краще зробити. Та раптом ці думки обірвалися: об чавунний стовп дзенькнула куля. Потім друга — на півметра вище від його плеча. Капітан і червоноармієць притиснулися один до одного ї завмерли. Тимчасом кулі одна по одній ударяли близько них. Вони намагалися вгадати, відкіля стріляють. Мабуть, одинокий стрілець влаштувався у наріжному вікні, відкіля їх непогано видно. «Снайпер», подумав капітан.

Стріляючи з дуже короткими інтервалами, снайпер розсипав кулі навколо чавунного стовпа. Двічі влучив у стовп, і ті влучання були особливо тривожні для капітана. Але скоро капітан переконався, що то не снайпер, бо стріляв він явно невміло. Зробив пострілів п'ятнадцять, а жодною кулею досі не зачепив. Це трохи втішало, але дуже мало. Кінець кінцем все одно поцілить. Зате з'явилась надія, що коли рушити повзком до дверей, то стрільцеві, може, й не пощастить поцілити. Про можливу небезпеку вже під дверима, про те, що буде, коли вороги почнуть стріляти з дверей, Брон не думав. Хвилинку він стежив, як лягали кулі біля нього. Це спостереження його вразило. Куля за кулею, б'ючи то в землю, то в стіну, накреслювали, здавалося, коло, ніби його обводив хтось циркулем. Тільки кулі били не підряд, а навперемінно, то в один, то в другий бік кола. Те коло вже виразно позначалося. Що ж це могло бути? Стрілець мав якийсь особливий автомат? Чому ж той автомат не давав йому змоги поцілити у Брона? Та ось поруч кола ударили п'ять куль у стіну — і кожна в окрему цеглину на рівній віддалі. Брон зрозумів, що його обстрілює чудовий снайпер, який, певне, ніколи не промахнеться. Чому ж він не застрелив досі капітана? Хіба навмисне? «Він дражниться, чи що? — подумав капітан і сам собі відповів: — Не може бути». Брон стер рукавом піт з чола. Продовжуючи стискати руками зброю, пригнувшись до землі, став навкарачки і швидко поліз уздовж стіни. Чув, як цокали кулі об стіну, але кулеметники його не діставали, а снайпер уперто продовжував не влучати. Ось уже близько коло дверей, мить — і він кине гранату, але його випередили: куля боляче черкнула спину. Тільки це не зупинило його. Брон швидко звівся на ноги, розмахнувся, і граната полетіла у напіввідчинені двері, а він упав додолу, притискаючись до стіни. Секунда, дві — гулко розірвалася граната, і силою вибуху двері зовсім одчинилися. Слідом за тим Брон помітив, як хтось перестрибнув через нього. То скочив червоноармієць, який ховався за виступом стіни. Опинившись перед дверима, червоноармієць метнув туди свою гранату. Новий вибух, і одночасно шалений крик — «ура». Бійці вбігли у двір на виручку командирові. Ворожий кулемет пропустив їх, бо увагу кулеметника привернули вибухи гранати.

Брон зірвався на ноги, крикнув: «За мною!» і вскочив у ратушу. Бійці не відставали від нього. Стріляючи, вони збігли вузькими сходами на другий поверх. Стихали кулемети, чулася лайка, зойки поранених. Солдати кидали зброю, підіймаючи руки. Те саме робили офіцери. Тільки окремі з них чинили опір і стріляли у власних солдатів, які здавалися червоноармійцям.

З вулиці долітало розгонисте «ура». Піхотинці атакували обложених по всьому фронту. За хвилину в ратуші було повно червоноармійців.

Брон пробіг коридором до дверей крайньої кімнати. Він догадався, що з тієї кімнати стріляв обережний снайпер. Потягнув до себе двері, але вони були замкнені. Взяв у червоноармійця гвинтівку і, розмахнувшись, ударив тильною стороною приклада. Защіпка чи засувка не витримала, і двері розчинилися. В невеличкій кімнаті стояв офіцер, стискаючи щось у руці. В кутку лежав убитий чи поранений.

— Здавайся! — крикнув Брон і помітив, як офіцер підносить руку. — Стерво! — вирвалось у капітана. Він вистрілив. Куля пробила ворога, але з запізненням на якусь частку секунди, бо офіцер встиг кинути гранату. Вона впала на порозі і враз вибухнула. Бромові здавалося, що його щось ударило, підкинуло, і капітан упав, втрачаючи свідомість.

Опритомнів Брон уже тоді, коли до нього підійшли з носилками. Ледь звівся, спираючись на правий лікоть, але говорити не міг. Усе бачив і чув, але раз у раз якесь марево, мов різнокольорова заслона, ставало перед очима. Поруч нього на другі посилки забрали пораненого польського солдата, який лежав у тій кімнаті. Чув, як один з полонених сказав:

— То нашої компанії иайлєпший снайпер.

— Хтось йому в спину кулю всадив, — промовив санітар, нахиляючись над снайпером.

Їх винесли разом. Коли проносили через вулицю, Брон помітив відкриту машину, в якій сидів полковник Гончар. Полковник зійшов з машини і наблизився до капітана.

— Поздоровляю, капітане, з успіхом. Ви виконали своє завдання. Містечко цілком звільнене. Видужуйте. Передавайте привіт Ганні Йосипівні. Треба вам сказати, вона тут, з нами.

Полковник кивнув головою і повернувся у машину. Шофер натиснув сирену, і автомобіль повільно покотився кудись по вулиці.

Брон опустив повіки. Йому ввижалася Тося.


III

Лазарет займав кімнат з десять у великому будинку місцевого магната. Більшість поранених — польські солдати та офіцери. Невелика група радянських бійців лежала поруч своїх супротивників по недавньому бою; З кімнат ще не встигли випести розкішні килими, великі картини в масивних золочених рамах, м'які крісла та інші меблі. Не всім вистачало ліжок, і немало поранених лежало на тих килимах, дожидаючи, поки підійде лікар.

Брон лежав на широкому м'якому ліжку, принесеному санітарами з сусіднього покою. Поруч на дитячому ліжку скоцюрбився, підібгавши під себе ноги, польський снайпер. За снайпером на канапі — теж поранений полонений. Обидва, мабуть, не тяжко поранені, бо розмовляли. Розмовляли українською мовою, і Брон добре їх чув.

— Іване, що тепер буде?

— А я знаю?

— Іване, а тобі дуже болить?

— Болить… Пся крев з поручиком. Не годен тепер встати.

Поранені замовкли. Бронові хотілося розпитати снайпера, що відбулося в тій кімнаті, де він знайшов його замкненим з офіцером. Капітан догадувався, хто його обстрілював у дворі, але не поцілив. Напевне, цей снайпер. Можливо, топ самий офіцер і с тим поручиком, про якого згадував поранений. Але Брон не міг вимовити жодного слова. Міг лише дивитися і слухати та підносити праву руку.

— Чого лікар не підходить? — спитав полонений з дивана.

Снайпер підвівся, глянув через ліжко і відказав:

— Йде з того кутка.

У голосі його відчулося роздратування. Коли він опускався, очі його зустрілися з очима Брова. Іван лякливо придивлявся до радянського командира.

— Ото, прошу, — звернувся він до Брона, — схожий на вас зайшов у двір коло ратуші. Мене поручик поставив до вікна пристрелити. Я вам вірно скажу, разів п'ятдесят стрельнув… жодного разу не вцілив. Не хотів. Правду кажу. То його поручик стрелив, а тоді мене, їй-богу! Я правду кажу. Нащо мені більшовиків стріляти? У мене тато більшовик були. В Совєтію пішли, там і зостались.

Брон зробив знак очима, що вірить. Іван повернувся до свого товариша і почав йому переповідати те саме, тільки докладніше. Брон переконався, що це той самий снайпер, який обстрілював його у дворі ратуші. Докази були незаперечні, і капітанові стало радісніше на серці, наче знайшов друга. З другого боку до нього підійшли лікарка і лікпом. Брон одразу згадав фотографію, яку бачив в альбомі полковника Гончара. Безперечно, це Ганна Йосипівна. Висока, струнка блондинка з сірими очима, спокійна, лагідна і мила в поводженні. Хотів сказати, що знає її, спитати про Тосю, але не міг.

Ганна Йосипівна нахилилася розв'язати першу перев'язку, покладену санітарками. Капітан підняв руку, силкуючись показати, щоб раніше оглянули його сусіда.

Лікарка зрозуміла той рух, але серйозно, навіть суворо сказала:

— Підождіть.

Поранений снайпер теж зрозумів його і, підвівшись, замахав рукою.

— Ні, ні, хай пані подивляться їх спочатку. Я почекаю, я почекаю.

Ганна Йосипівна розглядала рани на голові, спині і грудях капітана.

Вона легенько, з якоюсь ніжністю обмацувала пораненого, її пальці зовсім неболяче торкалися його. Капітан не помічав занепокоєння і смутку в її очах. Надзвичайну серйозність лікарки і легке хвилювання, що іноді звучало в її голосі, можна було пояснити незвичною бойовою обстановкою, в яку вона вперше потрапила.

— Зараз ми зробимо маленьку операцію, і вам полегшає. — сказала Ганна Йосипівна.

Як тільки вона відійшла, Брон знову відчув тупий, гнітючий біль у ранах. Проводжав її очима. Ось вона зупинилася біля пораненого снайпера. Той стогне і наче в чомусь виправдовується. Називає «пані» і хоче поцілувати руку. Лікарка не дозволяє і заспокоююче обіцяє, що поранений скоро повернеться додому. Ось вона йде далі. Раптом чується: «Товаришко Демчук!» Це якийсь командир кликав лікарку, але Брон помітив, як снайпер різко повернув голову і повів очима. Потім знову ліг, промовивши:

— Думав, мене хтось гукає. Ніби сказано — «Демчук!»

Брон заплющив очі. Йому хотілося застогнати, але не міг. Ждав операції. Потім чув, як підняли його з ліжка і кудись понесли.

Не чув, як робили операцію, і не знав, скільки пролежав після операції, поки опритомнів. А опритомнівши, міг поворушити лише правою рукою та побачити над собою невеликий клаптик стіни і стелю. Решту заважали бачити бинти. Чув поблизу чиюсь тиху розмову. Напружуючи пам'ять, впізнав один голос. Напевне, той голос належав польському солдатові Івану. Другий співрозмовник, як свідчила вимова, походив з Радянської України. В слухаючись далі, догадався, що другий був санітар. Розмовляли тихо, але кожне слово долітало до капітана. Полонений говорив якось несміливо, боячись щось заперечити, і поквапливо відповідав на кожне запитання. Санітар вів розмову спокійно, повчально, але іноді жвавішав, коли хотів роз'яснити полоненому щось таке, чого той не розумів.

— Ну, а як нам тепер можна панську землю собі забрати, чи колгосп у нас забере? — питав полонений.

— Аякже! Забирайте землю у пана собі. Їм хазяйнувати — крапка! От скажи, ти звідки?

— Я? Коло Дубно моє село. Гути зветься. Ліси навколо. Ну, маєток панський є.

Брон прислухався. Згадав, що полковник Гончар теж називав Гути, коли розповідав про партизана Демчука і його дочку. Перебирав у пам'яті все, що говорив полковник, і те, що знав про полоненого. Прізвище — Демчук. Село — біля Дубно. У партизана сина, здається, звали Іваном. Полоненому ще немає тридцяти років. Каже, що батько його був більшовик і не повернувся з Радянської країни. Це ж брат лікарки, яка лікує їх тут.

Брон відчув хвилювання. Десь зникло почуття болю, йому хотілося скочити з ліжка і крикнути на весь голос сестрі і братові, що ось де вони зустрілися. Але він міг тільки набрати повітря і глибоко зітхнути, залишаючись так само непорушним.

— Скільки у тебе землі? — питав санітар.

— Та майже нічого. Півморга коло хати.

— З чого ж ти хліб їси?

— На фольварку працюю, жінка по людях роботи шукає, мати у попа служила. Раніше верстат був, полотно ткали. Та потім за податки забрали. Важко жити.

Тоді помовчав і додав:

— Оце у війську добре стріляв, то кілька разів гроші давали. Посилав додому.

— Ну, а заберете панську землю, скільки надієшся одержати?

— Мабуть, багато. Моргів п'ять.

— Ну, а коні, плуг, сівалка є у тебе?

— Нема.

— Ну, а трактор можеш купити?

— Не знаю, що то за штука?

— То-то… — І санітар далі провадив розмову про колгосп, який він добре знав. А коли закінчив, сказав — Так от… Як тебе на ім'я і по батькові?

— Іван. Батька Йосипом звали.

— Ото ж воно й є, Іване Йосиповичу!

Бронові хотілося повернутися, встряти в розмову, самому розповісти про життя на радянській стороні, але єдине, що міг він зробити, — це поворушити рукою. Очевидно, санітар помітив, що оперований опритомнів. Він залишив розмову з полоненим, ступив до капітана і нахилився над ним.

— Полегшало? — радіючи спитав санітар. — Лежіть, лежіть спокійно. Говорити вам поки що не виходить. Я вас буду питати, а ви очима показуйте. Пити хочете?

Капітан заплющив очі, що мало означати «так».

— От бачите, відразу вгадав. Зараз я вам дам. Доведеться поки що через трубку.

Поранений відчув, як йому в горло звідкілясь вливалася краплинами вода.

— Ну, ще що? Може, вас трошки повернути? Трошки можна… Треба, щоб не залежувалися.

Брон знову показав очима, що згодний.

Тепер він побачив свого сусіда. Іван лежав на койці і з цікавістю стежив за радянським командиром. З кімнати десь зникли килими, картини і великі меблі. Тепер усе нагадувало лікарню.

За кілька хвилин капітан відчув, що йому починає мутніти в голові, і він заплющив очі. Давався взнаки сильний біль, але з заплющеними очима було легше. Скоро його огорнуло забуття, а коли знову опритомнів, то почув, що санітар продовжує розмову з полоненим.

— А скажіть, — питав полонений, — що тепер робити з поляками, які у нас живуть? Побити їх, чи що?

— Як це побити? — здивувався санітар.

— Вони ж нас утискували, мучили.

— Пани? Правильно. Панів не буде. Їм крапка. Зрозумів? А трудящий поляк — чим же він винен? У нас, брат, усі нації однакові. Почитати тобі треба. Книжку дістану, будеш читати?

— Неписьменний я. Тільки підпис поставити можу.

— Шкода! У нас немає неписьменних. Усі повинні до школи ходити. Хто хоче вчитися, будь ласка. В університет хочеш? Іди. Будеш вчитися безплатно. Ще тобі гроші платити муть, щоб вчитися легше було. Стипендію. Розумієш? Аби добре вчився. Неписьменних не повинно бути. От тепер додому підеш, землю панську забереш, працюй, і сам вчися, і дітей навчай. До школи разом можете ходити.

Полонений мовчав. Брон розплющив очі і стежив за снайпером. Той підвівся на ліжку і схвильовано дивився на санітара.

— Мені вчитися? Ні, пізно вже. Ех, життя, життя! Чуєш, — і полонений заговорив сердечно, щиро, — батько у мене був більшовик. Як зник він, зник разом з сестрою, лишився я з матір'ю та дідом. Діда скоро до тюрми за батька взяли. Так відтіля і не повернувся. А ми бідували. Віриш, у хліб полови досипали, шкаралупу з бараболі збирали, на весну берегли, щоб посадити. Чобіт, поки у військо не взяли, ніколи не мав. Хлопчиком на фольварок пішов, коло корів ходив, коло волів, коло коней… Тільки гній знав. А як економ прожене, що робити? Набідувався Виріс. Оженився. Хату хотів файлу поставити, землі купити. Де там! Тільки що стріху латати спромігся. А тепер, — голос його дрижав од хвилювання, — кажеш, землю візьмемо, вчити дітей будемо… — і, не кінчивши, схлипуючи, полонений опустився на подушку.

Броновї здалося, ніби щось підступає йому до горла. В очах заблищало, і він заплющився, щоб і собі не заплакати. Серце стискували і біль, і радість. Слухав з насолодою слова санітара, ніби сам говорив.

— Е, друже, радий я за тебе. Ти знаєш, який радий! От видужаєш скоро. Наша лікарка казала, що тебе скоро випишуть, вона своє діло знає. Хоч молода, а які операції тут робила! Випишуть, поїдеш додому, зробиш бідняцьку справу… Даси мені адресу, я тобі напишу. З гості до мене приїдеш. Таку, брат, чарку горілки вип'ємо! З дітьми, з жінкою, з матір'ю приїжджай…

Більше капітан нічого не чув. Йому знову помутніло в голові, і він наче втратив усі чуття. Коли знову опритомнів, на сусідньому ліжку вже нікого не було. В кімнаті панувала тиша, ніби він залишився сам один. Сильно дзвеніло у вухах, хотілося пити, але він не міг поворухнути рукою, щоб нагадати про себе. Потім заплющив очі і вже не міг розплющити їх. Але чув, як до кімнати зайшли. Біля нього піднявся хтось з крісла. На запитання лікарки: «Як хворий?» — відповів жіночий голос: «Лежить нерухомо».

Голос Ганни Йосипівни він впізнав. Впізнав і другий голос, чоловічий, хоч розмовляли тихо. Той голос належав майорові Васюкову.

— З ним поговорити можна? — питав майор.

— Краще його не турбувати. Та й відповідати він не може.

— Це єдиний поранений, який залишився у вас?

— Так. Усіх вивезли, а кілька полонених прямо додому подалися. Але його везти не можна. Я вже одержала розпорядження повертатися в Ізяслав, але не хочу вашого капітана тут покидати. Ще день, може, два, — і перелом буде.

— А потім в Ізяслав?

— Еге ж. Хочеться поїхати в Дубно, там десь рідні мої місця. Пошукаю рідню. Сподіваюся скоро поїхати.

— Так ви в Ізяслав? Ну, переказуйте там привіт Антоніні Василівні.

Знову якась хмара затьмарила свідомість капітана, і в пій хмарі лише сяяв, немов розфарбований, портрет, немов скульптура, зроблена рукою найкращого майстра, образ Тосі… Її очі ласкаво дивилися на капітана.


IV

Полковник Гончар їхав вулицею Львова. Він урвав вільну хвилину і оглядав пам'ятки старовини. Навколо стояли будинки, прикрашені червоними прапорами, йшли червоноармійці і жінки з квітами, бігли гомінкі, веселі діти. Біля брами святого Юра побачив знайомого командира, який махнув рукою, щоб полковник зупинив машину.

— Василю Михайловичу, пробачте. Другий день у мене лист, адресований вам. Прошу.

Полковник розірвав конверт і прочитав записку, писану рукою майора Васюкова. Записка починалася словами:

«Капітан Брон після повторної операції видужує».


ЗМІСТ


Сорочка капітана Хозе Індалего

Лоцман

Життя за Батьківщину

Капітан Брон





Примітки

1

Добрий день.

(обратно)

2

Шифр — умовна азбука, якою пишеться таємне листування. Код — збірник умовно скорочених різних назв та цілих речень. Ці умовні скорочення застосовуються, головним чином, при передачі різних відомостей по телеграфу та радіо.

(обратно)

3

Редан — виступ у днища швидкохідного катера, який зменшує опір води під час руху.

(обратно)

Оглавление

  • Микола Трублаїні КАПІТАН БРОН Оповідання
  • СОРОЧКА КАПІТАНА ХОЗЕ ІНДАЛЕГО
  • ЛОЦМАН
  • ЖИТТЯ ЗА БАТЬКІВЩИНУ
  • КАПІТАН БРОН
  • ЗМІСТ
  • *** Примечания ***