КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Злий дух Ямбую [Григорій Фєдосєєв] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Григорій Федосєєв ЗЛИЙ ДУХ ЯМБУЮ



Малюнки В. КОЛЕСНИКОВА



Наша мета — прищепити молоді любов і віру до життя. Ми хочемо навчити людей героїзму. Треба, щоб людина зрозуміла, що вона є творцем і господарем світу, що на ній лежить відповідальність за всі нещастя на землі і їй же належить слава за все добре, що є в житті.

М. Горький



1. НАЗАД ДО ЯМБУЮ


На перевалі караван затримався. Каюри почали поправляти в'юки на спинах потомлених оленів. Люди з'юрмилися. Повиймали кисети, закурили. Сонце, немов огняний бубон, повисло над темними падинами, над сталевими вирізами озер, над зубчастими пасмами далекого Станового.

Ще один день дороги до нашого тайгового аеродрому, і прощай, кочове життя, комарі, тиша багнистих боліт!

Який мандрівник не знає почуття радості, коли, закінчивши роботу, досхочу наковтавшися хвойного повітря, присмаченого димком од багать, стоптавши по звіриних стежках не одну пару чобіт, повертається в тісний людський світ, під надійний дах. І, згадавши домівку, раптом захоче не коло багаття, а іншим теплом зігріти загрубілу в довгих походах душу.

Ми покидаємо центральну частину Алданського нагір'я, де довго робили дослідження і де ще й далі працюють геодезисти. Цей горбистий край на. півдні урізують хребти Становий і Джугджур, а на півночі він сягає в безмежжя. Пейзаж його суворий, клімат дуже негостинний — зима тут володарка; і куди б ти не пішов, на тебе скрізь чигає самотність, жахлива самотність!

Цей край ніколи не вабив до себе людей, не збуджував цікавості дослідника, лишався осторонь цивілізації. Тільки евенк, дикий кочівник, волелюбець, знайшов тут собі захисток і проклав стежку в глиб мовчазних, безлюдних просторів.

І ось я востаннє дивлюся з височини на суворе нагір’я. Далеко розкинулася горбкувата земля, вкрита трясовиною, чахлими модринами, більмастими озерами. Аж от нарешті ми вирвалися з цього тривалого полону! Але я чогось не радію, мені чогось сумно, ніби я покидаю рідні місця. Раптом усе навкруги стало для мене надзвичайно дороге: і це сіре, вицвіле небо, і лисі пагорки, і застиглі у вічному поклоні ялини, і голодний беркут… Мабуть, через те, що все тут діставалося важко. Мине трохи часу, і там, серед міської метушні, в колі друзів, я тужитиму за тобою, сумний краю, і, може, колись повернуся до тебе…

— Прощай, нагір'я! — кричу я, окидаючи його довгим поглядом.


Ночувати зупинилися біля шумливого струмка, на дні залісеного розпадку. Ми йшли одним мішаним караваном, але табори ставили окремо. У кожному підрозділі — астрономів, рекогносцирувальників, спостерігачів — свої порядки, свої звички, вироблені в довгих мандрах по тайзі. Ті, хто провів усе літо в лісі, напнули намети в затінку під ялинами. У них найбільше і найжаркіше багаття. Спостерігачі, які прожили на вершинах гір, звикли до простору, до відкритого обрію, звикли бачити над собою велике шатро неба. Їм тісно під склепінням густих крон, вони поставили двосхилі «чуми» на середині галявини. У них, на кам'яних вершинах, завжди не вистачало дров, вони тягали їх туди на своїй спині, і їхня найголовніша заповідь — ощадливе ставлення до вогню. Вони й тут, у лісі варили свою немудрячу вечерю на маленькому багатті», підкидаючи в нього дрібний сушняк.

Я ночував з рекогносцирувальниками — невтомними тайговими бродягами. Вони не знають нудьги. Ох і хлопці! Жарти та примовки, і боронь боже попасти їм на язик! Ліс, гори, болота — все лишило свій відбиток і на їхній зовнішності, і на побуті. Їхній табір упізнаєш одразу. Посуд, збруя, одяг акуратно розвішані на кілочках, забитих у стовбури товстих дерев; вантаж по-хазяйському складено гіркою, вкрито брезентом. Сплять вони звичайно біля вогню. І недаремно рекогносцирувальникам усі заздрять. Щоправда, одежа на них, як у всіх нас, латана, з слідами вогню, чоботи доживають останні дні. Та скільки життєрадісності в кожному з цих тайгових мандрівців! А який досвід! Риск, труднощі — їхні постійні супутники.

Коли на галявину лягла прохолода і густий ліловий присмерк пізнього вечора оповив тайгу, до нас прийшли товариші з сусідніх таборів. Вони неквапливо сідали круг багаття і мовчки стежили, як вогонь пожирав головешки, як під купами розплавленого, вугілля спалахувало й погасало синє полум'я, ніби кожен з них бачив у цій синяві якесь знамення. В їхній мовчанці відчувалася неприхована радість повернення. У своїх думках вони витали десь далеко-далеко від багать, від корячкуватих модрин, від комариного гуду. І здавалося, немає сили, яка примусила б їх повернути назад, розстатися з думкою про близьке побачення з рідними.

У заснулому осінньому лісі побрязкували калатальця на шиях оленів, яких пустили пастися, у непорушному повітрі шастали вирячкуваті сови.

До мене вайлувато підійшов радист Павло, високий, блакитноокий парубок. Ми разом з ним провели в тайзі все літо.

— Неприємність, — мовив він тривожним голосом.

— Що, завтра не буде літака?

— Гірше. Ось читайте. — І Павло подав щойно прийняту радіограму.

Мій помічник по експедиції Плоткін повідомляв:

«На гольці Ямбую безслідно зник технік Євтушенко. Розшуки нічого не дали. (Це вже другий геодезист, який без сліду зник на гольці). Неодмінно треба організувати старанні розшуки зниклих та усунути причини загибелі людей, інакше спостерігачі категорично відмовляються кінчати роботу на Ямбуї. Що робити?»

Мене приголомшила ця звістка. Читаю радіограму вголос. На стоянці запала тяжка тиша. Слабкі спалахи догоряючих головешок освітлювали обличчя людей, що завмерли у найнесподіваніших позах.

Ми ще не отямились од загадкового зникнення нашого друга Петрика, що викликало багато найсуперечливіших міркувань.

Будівельний підрозділ, в якому він був техніком, закінчив споруджувати геодезичний знак на гольці Ямбуй. Це було навесні, після танення снігу. Петрик і ще один робітник лишилися на вершині, щоб зняти опалубку з бетонного тура [1] та обштукатурити його. Всі інші забрали устаткування і спустилися в табір до річки Реканди. Прокинувшись удосвіта, робітник не побачив на вершині Петрика. Гадаючи, що той спустився до своїх, він закінчив обробку тура і теж покинув вершину. Але Петрика не було і в таборі. Чекали день, другий, потім обнишпорили всю рівнину з болотами та озерами, — Петрик зник, наче випарувався! Влітку шукали його двічі. І досі не можемо збагнути, що з ним сталось! І ось тепер там же зник Євтушенко…

Чорне небо розітнула блискавка, і далеко, мов у порожню бочку, вдарив грім. Хтось кинув у багаття оберемок сушняку. Спалахнуло полум'я, збудило тишу, і, наче прокинутись, усі відразу загомоніли, засперечалися.

Одні вважали, що Петрик і Євтушенко спустилися з гольця по дрова або по воду, заблудили в лісі через туман, який часто й надовго підступає до нагір'я з Охотського моря, і загинули з голоду. Інші не погоджувалися з цим, бо і Петрик і Євтушенко — досвідчені тайговики, і запевняли, що вони обидва живі, що їм просто насточортіли мандри, гнус, безгоміння, запліснявілі болота. Їх потягло до обжитих місць, до людей, до дівчат, і вони, не подолавши гнітючого стану, втекли на плоті по Реканді, не попрощавшися з товаришами і не одержавши розрахунку. Але один тікати звідси міг тільки божевільний.

Що ж тоді сталося на Ямбуї? Треба було негайно щось придумати, спробувати проникнути в таємницю зникнення з гольця двох геодезистів.

І, мабуть, нікому іншому, а саме мені, як начальникові експедиції, доведеться розпрощатися з своїми супутниками, розстатися з думками про повернення додому і рушити назад до Ямбую. Треба поспішати — може, ще пощастить врятувати Євтушенка. І за будь-яких обставин закінчити роботу на цьому далекому гольці, інакше на той рік доведеться знову йти сюди. Але про це не можна й думати.

Від думки, що треба повернути назад, до болю стиснулось серце, ще більше захотілося до тихої, домашньої пристані, де немає великого риску, де життя розмірене, спокійне. Я раптом повірив, що і Петрик і Євтушенко не загинули, а втекли: від тієї похмурості, яка гнітить душу, коли довго буваєш у горах, не те що до людей — до диявола в пекло втечеш!

— Павле! — рішуче мовив я радистові. — Завтра вранці ми з тобою підемо до Ямбую.

— Назад? — аж відсахнувшись, запитав він хрипко.

— Так, назад. Неси журнал, запишеш радіограму.

Павло дивився на мене і все ще не вірив, що нормальна людина може добровільно відмовитися од повернення додому.

— Та ви що, справді?.. Чи жартуєте?.. — випалив він зривистим голосом.

— Неси журнал!

Ні, Павло не вірить, він усе ще стоїть, шукаючи очима співчуття у присутніх. Потім знехотя приносить журнал.

— Сідай ближче і пиши: «Штаб. Плоткіну. Завтра йду з радистом і провідником до Ямбую. Передайте наказ усім підрозділам на Ямбуйському об'єкті: вжити всіх заходів безпеки і за будь-яких обставин продовжувати роботу. Розшуків Євтушенка не припиняти». Написав?.. Негайно передай і проси штаб з'явитися вранці.

Павло підвівся, безнадійно глянув на мене і, незграбно переставляючи обважнілі ноги, поплентався до свого намету.

Багаття догоріло. Люди розійшлися по таборах. У лісі змовкли калатальця. Потьмяніло небо. З його темної безодні війнуло подихом ночі. Відбиваючись у дзеркальній глибині невеликої затоки, миготів, мов жарина, Юпітер.

Залажу в спальний мішок. Довго перевертаюся, не можу заснути. А як не посплю — завтра нелегко буде. Адже сон у поході — і лікар, і диспетчер. За ніч він заспокоїть нерви, пом'якшить гіркоту невдач і полегшить дорогу. Повільно поринаю в порожнечу і, нарешті, засинаю.

Табір прокинувся рано, ще тільки на світ займалося.

Спалахнули багаття, запахло варивом. Вітер хитнув сонну, вкриту легкою памороззю тайгу. Зграя казарок, розклинюючи небесну синяву, нечутно, ніби потай, промчала на південь.

Провідники зібралися коло нашого багаття. Мовчки вислухали мене, перекинулися короткими фразами. На їхніх обличчях не було ні подиву, ні страху — ці люди звикли до всяких несподіванок.

Треба було з шістьох провідників-евенків відібрати одного, найдосвідченішого.

— Хто з вас добре знає південний край Алданського нагір'я і може нас супроводжувати? — звернувся я до них.

Всі обернулися до маленького дідка, який стояв позаду, прихилившись до модрини. Наші погляди зустрілися.

— Може, ти, Долбачі, візьмешся?

— Він, він, кращого за нього не знайдеш, — підтвердив старший з провідників.

— Зможеш провести нас навпростець до гольця?

Губи старому скривилися в посмішці.

— Нащо питаєш? Хіба не бачив: евенк у тайзі стежку знає, ніколи не блукає.

— Тоді збирайся.

Долбачі непевно знизав плечима.

— Не хочеш іти? Додому поспішаєш? — спитав я.

— Ходити можна, тільки біда: у мене чай кінчився… Без нього нікуди не піду. Два плитка давай — прямо Ямбуй приведу. — І він кривим пальцем показав на схід.

— Чай у мене теж кінчився, але я роздобуду у хлопців.

— Обов'язково діставай, без чаю голова болить, великий дорога ходити не можу.

Провідники розійшлись, а Долбачі стояв під модриною, поки я не приніс йому обіцяний чай. Він обережно поклав плитки за пазуху, пішов збиратися.

Евенки — завзяті чаювальники. Вони вміють майстерно готувати цей напій і п'ють його з величезною насолодою, але тільки свіжозаварений. Без чаю їм і світ не милий! Будь-який з наших провідників не пошкодує ні часу, ні оленів, аби тільки поїхати до далекого друга і випити з ним кухоль крутого чаю.

З досвідченим провідником нам ніщо не страшне: ні броди через бурхливі річки, ні завали, ні дрімуча тайга, ані перевали. У провідників-евенків у голові своя карта, йдуть вони по ній, не збиваючись з дороги, якимсь особливим чуттям угадуючи небезпеку. Та й олені у таких провідників не підведуть у дорозі, не натруть спини в'юками, прийдуть до місця неослаблені.

Я і Павло відбираємо з свого майна тільки найпотрібніше для походу: рацію, намет, тент, спальні мішки, посуд і десятиденний запас харчів. Ми повинні йти швидко, і олені могли нести на собі щонайбільше двадцять кілограмів вантажу.

З-за темних вершин ялинника бризкає багряне ранкове світло. Табір оживає: люди розбирають намети, згортають постелі, готують в'юки. Каюри зганяють до табору оленів, які відпочили за ніч. Галявина повниться жвавим гомоном.

… Загасли багаття. В один довгий ряд вишикувався караван — майже сто оленів. Ми прощаємося з товаришами. Заздрісно дивимось, як вони ідуть на захід. Попереду — рекогносцирувальники. За ними зарослі бородами астрономи з своїми важенними універсалами, що їх обережно везуть два олені в спеціальних носилках, прикріплених до їхніх спин. Слід астрономів притоптують мовчазні спостерігачі — мабуть, найпрацьовитіші з геодезистів. Похід замикає різношерста зграя собак.

Товариші довго махають нам руками, щось підбадьорююче кричать доти, поки всю цю гомінливу ватагу не поглинають глухі нетрі модринової тайги.

— А де ж Загря? — спохвачуюсь я, не помітивши в таборі свого собаки.

— Нікуди не подінеться, прибіжить, — неприязно, з досадою кидає Павло.

І справді, з просвіту, де щойно зник караван, виривається Загря. Довгими стрибками він скорочує відстань між нами і з усього розгону наскакує на мене. Потім, сівши на задні лапи, пильно дивиться на захід, звідки ще долинає, затихаючи, гомін людей.

Який він чудовий, Загря! Майже весь світло-сірий, з ледь помітною темною остю на спині, і тільки панчохи на передніх лапах білі в цяточках. Тіло гнучке, лапи сильні, пружні, вони не знають утоми. Пухнастий хвіст завжди закинуто кільцем на спину. Навіть у сутичці з звіром і в бійці з собаками Загря рідко коли опускає його. А ікла! Пес ними не кусає, а рве по-вовчому, і рани від них у противника довго не загоюються. Але натурою Загря дуже добродушна й віддана істота. Ось уже два роки, як ми з ним нерозлучні в тайзі.

Присідаю до нього, повертаю його морду до себе, кажу:

— Послухай, Загря, ми повинні повернутись і йти до Ямбую, там люди пропали, треба їх знайти, розумієш, зна-йти!..

Загря виривається, кидається навздогін за караваном — йому не хочеться відставати від веселої собачої компанії, але прив'язаність до мене примушує повернутись.

Час і нам збиратися.

Павло незадоволений.

— Ну чого засумував? — кажу я. — Потерпи трохи, незабаром і ми будемо вдома.

— Я домовився з Світланою, вона прийде завтра на аеродром зустрічати. Хлопці жартувати почнуть, ще образиться. І треба ж такому трапитись!..

— Дужче скучиш — милішою буде…

Зв'язуючи потки [2] і не відповідаючи, він з досади так натягнув ременя, що той тріснув. Я розсміявся.

— Це все від ваших розмов, — дорікнув він мені і, обернувшись до мене, хотів сказати ще щось, але тільки безнадійно махнув рукою.

Павло людина мовчазна й лагідна, покірно переносить труднощі роботи польовика. На цього хлопця можна покластися. Він досвідчений тайговик, на диво витривалий, має ту спокійну впевненість, яка робить людей сильними. Його вигоріла на сонці ледь рудувата борідка відтіняє густий загар обличчя. По ньому червоніють свіжі й давнішні бугорки від комариних укусів.

Ось і ми готові покинути нічний захисток. Наша путь лежить на південний схід. Десь там, за далекими синіми сопками, за далиною лісів, здіймається дикий голець — таємничий Ямбуй.

Долбачі йде з нами вперше. Ми не знаємо один одного. І мені хочеться з першого дня подружити з ним, я й намагаюсь в усьому догоджати йому. Це чоловік років п’ятдесяти, міцний, присадкуватий, з гулястими, жилавими руками. Небалакучий. Обличчя в нього вилицювате, майже плоске, волосся чорне, давно не стрижене. Важкі сивіючі брови майже прикривають його малесенькі добрі очі у глибоких западинах. Одежа на ньому дуже приношена. Але дідок охайний і чистий. У його легкій ході вгадується сила; тримається він з гідністю, впевнено.

Долбачі швидко перебирає приготовлені нам з Павлом в юки, зв'язує їх парами і потай крізь вузенькі щілинки очей позирає на нас — йому теж хочеться зрозуміти, що ми за люди.

Потім він підходить до оленів. З ним лишився тільки учаг — їздовий олень, решту набрано з загального стада. Долбачі м'яко кладе зашкарублу долоню на спину тварини, обмацує шерстистий хребет, обшмульгані в'юками боки і заглядає у великі круглі очі, ніби силкується розгадати характер і звички тварини. Відходить, оглядає оленя з боку — треба ж запам'ятати і зовнішні його прикмети, зовсім, незрозумілі для нас.

Отак, не поспішаючи, прискіпливо Долбачі оглянув своїх нових підопічних і почав прив'язувати їх один до одного, дотримуючись випробуваного правила: слідом за сильним оленем повинен іти слабкий, за слабким — знову сильний.

Вигляд у тварин стомлений. Легко сказати, все літо бродити по грузьких болотах з вантажем! Але попереду дорога ще важча.

Провідник піднімає перший в'юк. Тварини ніби пробуджуються зі сну, насторожено повертають до нього голови. В їхніх поглядах безнадійна покірність. Долбачі нам не довіряє, в'ючить сам, туго притягуючи вантаж ременями до натруджених спин оленів. Ми тільки підносимо йому вже зв'язані і вкладені на сідла потки.

Нарешті все готово. У руках палиці, за плечима рушниці. З хвилину мовчки стоїмо біля згасаючого багаття — так уже у нас заведено перед довгим походом.

Долбачі набиває тютюном люльку, прикурює від жаринки і обводить сумним поглядом хвилястий простір, який тікає від нас на південний схід: що жде нас там, за горбами, в синій далечіні.

— Ходімо, — каже він рішуче і, піднявши з землі кінець повідка від учага, веде караван угору по джерелу.

Мене одразу охоплює дивне почуття, ніби я зовсім розстаюся з мрією побачити близьких, рідних, з усім, чим жив останні дні. Невже це передчуття чогось лихого, що жде нас на Ямбуї?..

Загря мчить уперед, гасає по заростях, не може вгадати, куди піде караван. Його завжди захоплює подорож, якщо, звичайно, він іде, як от цього разу, не на шворці. Та тільки-но Долбачі ступив кілька кроків у потрібному напрямі, як Загря зник з очей. До обіднього привалу ми вже не бачили його. Скільки кілометрів пробігає він у такий день по болотах, по горбах — не збагнути! Але як би далеко він не забігав, мабуть, довго чує звуки каравану, що йде далі.

Я дуже звик до Загрі. Вже багато разів пес виручав нас із біди. У тяжкі дні, коли в наших потках не лишалося харчів, він помагав нам добути звіра. Признатися, вирушаючи на Ямбуй, я покладаю на Загрю великі надії, його чудовий слух і добре розвинений нюх допоможуть знайти Євтушенка, навіть коли той мертвий.

Нічого немає сумнішого від пейзажу нагір'я — похмурого заболоченого простору. Про цю землю ще не складено легенд, у неї немає навіть минулого. Тут узимку тільки завиває холодний вітер, а влітку багно і комарі, та зрідка потрапляє на очі слід звіра. Забутий людьми край.

Ми знаємо, що попереду у нас — одноманітні ночівлі коло багаття, готування їжі, сушіння одежі — звичне кочове життя. І хоч усе це давно знайоме, однак щоразу, перш ніж ступити на невідомий шлях, знову й знову в думці перевіряєш себе, чи готовий ти пройти цей шлях.

Єдина розрада для нас — осінь, час буяння та щедрості природи, час достиглих ягід, горіхів, грибів. Земля і небо на наших очах раптом спалахують усіма кольорами, від густо-блакитного до пурпурово-червоного. Тільки цієї короткої пори року й можна побачити таку чарівну суміш барв, такі тонкі відтінки, що їх не передати ні словами, ні пензлем. І все-таки осінь — година смутку, час, коли природа в'яне.

Сьогодні немає сонця, і нагір'я здається ще сумнішим. Ідемо по старих, зарослих осичиною згарищах, без стежки; навколо ніяких орієнтирів, які вказували б дорогу. Скрізь видно тільки лісові горби, невеликі ялиннички та дрібні самітні озерця. Але провідник упевнено веде караван. Розмірено погойдуючись на олені, шукаючи проходу, Долбачі об'їжджає драговини, петляє по завалах або купинястих болотах; та як би евенк не кривуляв, вибравшись знов у тайгу, він незмінно веде караван на південний схід. Іноді мені здається, що провідник збився з дороги, я крадькома виймаю бусоль, перевіряю напрямок і, соромлячись своїх думок, іду сміливіше слідом за караваном.

Дорогою ані пнів, ані таборів, ані людського сліду, самі болота, болота без кінця-краю… Як вони, трикляті, набридли нам за літо!

Праворуч, біля далекого обрію, показалися лілові сходи гір, ще мало помітні. Це Становий. Ми йдемо до нього під гострим кутом. Іноді з височини бачимо химерні горби його похмурих вершин, що скупчилися під важким шатром осіннього неба. Немовби велетенські голови в снігових папахах, вони громадяться над глибокими ущелинами, де з величезної висоти мчать шумливі потоки; досягши рівнини, вони раптом змовкають, спокійно лягають у звивисті береги і біжать до океану.

Десь отам, біля східного краю хребта, в хаосі вершин — Ямбуй. До нього ще багато днів дороги^ і, коли думаєш про це, хочеться без перепочинку гнати і гнати оленів, поспішати до Євтушенка.

Минає перший день подорожі. За низькими горбами призахідне сонце кривавить тьмяну рівнину. Палають хмари, тайга кутається в мутну синяву надвечір'я. Йдемо в цілковитій тиші, тільки шелест опалого листя чути під важкою ходою оленів.

Попереду спуск. За спуском провідник оглянув, чи добре лежать на спинах тварин в'юки, і перевів караван через струмок, який потонув у густих заростях чорної смородини. По той бік Долбачі зупинився, закурив, але, глянувши на пригасле сонце, знову скочив на учага і погнав караван до ночівлі.

Ми з Павлом не вдержалися від спокуси, трохи відстали і, забравшись у пахучі зарості смородини, рвали жменями важкі грона стиглих ягід, з насолодою набиваючи охлялі за день шлунки.

Нараз попереду і трохи осторонь від сліду каравану несміливо, уривчасто загавкав Загря.

— Ведмідь! Їй-бо, ведмідь! — крикнув Павло.

Долбачі похапцем прив'язує до модрини оленів, висмикує з в'юка берданку, заряджає і біжить на гавкіт. Я з карабіном — за ним.

Чути, як тріщить гілляччя, за вільховими кущами загойдалося верхів'я модрини.

Долбачі свариться на мене пальцем: мовляв, звір близько, обережніше. А сам по-рисячому, нечутно обходить вільшняк, прикладає ложе берданки до плеча, визирає з-за чагарника і несподівано безвільно опускає рушницю.

На модрині, заввишки з телеграфний стовп, майже на вершечку, припавши до останньої гілки, тремтить переляканий хлопчик років шести.

Як він попав сюди? Звідки взявся? Незбагненно! Адже на сотні кілометрів навкруги цілковите безлюддя, непролазні болота, глушина. Та й узагалі тут людям нема чого робити.

Хлопчисько напружено стежить за нами зверху і, здається, ось-ось не по-людському загарчить або скрикне заклично, а то й погрозливо. Волосся у нього скуйовджене, в очах ворожість.

Його кругле і майже плоске обличчя аж до вух вимазане соком буяхів і від цього видається зовсім синім. Одежа на ньому чудернацька. Попелясто-сіра — видно, він давно вже її не знімає — сорочка, — завелика і спадає з вузеньких плечей. Заправлена вона в пошиті з лосини штанці, з яких хлопчак давно виріс. Ноги босі.

— Долбачі, спитай у нього, як він попав сюди? — нарешті озвався я, подолавши заціпеніння.

Провідник знизав плечима і щось крикнув хлопчикові по-евенкійськи. Того наче струмом прошило: він стрепенувся, міцніше обхопив рученятами вершину і завмер, не зводячи з нас неспокійного, гострого погляду.

— Не хоче говорити, дуже злякався, — пояснює провідник.

Ми повільно підходимо до модрини. Хлопчик, пойнятий страхом, намагається вилізти ще вище, ноги його ковзають по стовбуру дерева, не знаходячи опори; він поспішає, вершечок модрини гнеться, от-от зламається. Долбачі кричить йому, але хлопчисько ніби не чує, ніякі вмовляння на нього не впливають — лізе далі. Ми швиденько відступаємо, бо він справді впаде і розіб'ється.

З протилежного боку галявини долинає шарудіння опалого листя під чиєюсь квапливою ходою. Загря кидається туди; незабаром біля переліска розсуваються кущі і в просвіті з'являється рогатий учаг, а на ньому жінка. По тому, як у оленя роздуваються боки, можна здогадатися, що він пробіг немало кілометрів.

Жінку, здається, не здивувала зустріч з нами. Кинувши тільки короткий погляд на галявину, вона відразу побачила на дереві хлопчика, і тривога зникла з її втомленого обличчя.

Не зупиняючи оленя, жінка скочила на землю і легко, ніби не торкаючись землі, підійшла до модрини. Ми й не помітили, як хлопчисько опинився біля неї і, ховаючись у широченній материній спідниці, все ще дико скоса поглядав на нас. Жінка підтягла ближче до себе учага, потім затиснула голову хлопчика між ногами і, щось промовляючи, почала шмагати його ременем по сідниці. Хлопець приймав кару як належне.

Я підбіг до жінки, схопив за руку.

Не відпускаючи хлопчика, вона глянула на мене, примруживши й так вузькі очі, потім сказала спокійно, з гідністю:

— Хіба не знаєш, що діти найкраще розуміють мову ременя?

— За що ти його караєш?

Жінка випросталась. Смуглява шкіра на її обличчі в світлі призахідного сонця видавалася ще темнішою, а білі зуби з чистим перламутровим блиском надавали обличчю незвичайної свіжості.

Хлопчисько вибрав момент, витяг голову, але, помітивши мене, вмить знову зарився в материну спідницю. Я тільки побачив, як два перелякані живі вогники вп'ялися в кольоровий черенок мого ножа, що висів на ремені. Чимось він вразив хлопчину.

— Тебе дуже боїться, — мигцем окинувши мене швидким поглядом і обсмикнувши спідницю, сказала жінка. — Він лючі ще не знає.

— Невже росіянин такий страшний? — Я простягнув руку, хотів приголубити хлопчика.

Але той ще ближче пригорнувся до матері і зненацька розпачливо закричав.

— Бачиш, лякається, — суворо мовила жінка, відхиляючи мою руку. — У тебе гострий ніс, як у птаха, а очі круглі, як в оленя. Твоя одежа та обув'я зовсім не такі, як у евенка, де він міг тут у тайзі бачити таких людей?

І справді, мої очі, ніс, овал обличчя, одежа помітно відрізняються від евенкійських. А все незвичне у дітей найчастіше викликає страх. Ото й зрозуміло, чому хлопчисько злякався мене.

— А як тебе звуть? — спитав я жінку.

— Сулакікан.

— Лисичка, — пояснив Долбачі.

— Ми пастухи. Кочуємо з оленями в гори, — охоче розповідала Сулакікан. — Тут близько наш слід. Біля джерела зупинилися поправити «в'юки, глянула, а Бітика, — вона показує пальцем на хлопчика, — немає на учагу. Подивилася — ремені, якими прив'язувала його до сідла, розв'язані; виходить, не випав, а сам сплигнув. Почекали — немає, довелось отаборитись і їхати шукати. А він, бач, буяхи загледів і лишився.

— То міг же зовсім загубитись!

— Е, ні! Евенк у тайзі не загубиться! — впевнено заперечила вона. — Не зважай, що маленький, по сліду видно, прийшов би в табір. Та хіба мати дожидатиме, поки сам прийде?!

У Долбачі раптом виникає безліч запитань до неї, і вони починають розмовляти по-евенкійськи. Бітик не зводить з мене переляканих очей. А я розглядаю Сулакікан. Їй років тридцять. Середнього зросту, струнка, бистра. На вилицях проступає густий рум'янець. Чорне жорстке волосся не розчесане, нічим не прикрите, а просто зібране в дві кіски і зв'язане разом старенькою ганчіркою. Ситцеве плаття — з широким подолом, шаровари, заправлені в легенькі, з м'якої замші, олочі, розшиті кольоровими нитками і гарно, ялинкою, перев'язані довгими ремінцями. Тримається Сулакікан вільно, жваво відповідає Долбачі, сама щось розпитує, коли-не-коли киває головою на мене. В її мові, манері триматися перед незнайомими людьми цілковита невимушеність. Ця риса притаманна всім евенкійським жінкам, і особливо проявляється вона у пастухів, які ще вільно кочують по величезних просторах Алданського нагір'я.

Сулакікан, ніби між іншим, уривками теж позирає на мене. Її цікавить і мій карабін, і ґудзики на зношеній штурмівці, і ніж, і важкі солдатські чоботи. Але жодним жестом вона не виказує своєї цікавості.

Підійшов Павло з оленями. Бітик, який було вже трохи посмілішав, знову заривається в поділ материної спідниці.

Біля далекого обрію, де зводилися на диби лілові хмарні коні, мирно сідало сонце, змиваючи з темних боліт вечірній загар. І тут ми всі разом помітили, що день скінчився. В мутному серпанку губилися кошлаті обриси горбів, зовсім потьмарились болота, дерева злилися з синіми сутінками.

На обличчі Сулакікан виникає занепокоєння: згадала, що в неї ще багато турбот на стоянці. Хлопчисько, вибравши момент, відривається од спідниці, підбігає до учага, спритно стрибає в сідло, квапливо вибирає вільний кінець повідкового ременя, один-два поштовхи п'ятами в бік оленя — і він уже за десять метрів од нас. Бітик раптом різко обертається, показує мені язика, і прудконогий учаг несе його розгонистою риссю за перелісок. На олені він почуває себе неприступним; зникаючи з очей, обертається і кричить:

— Лючі!.. Лючі!..

— Ач, шельма, і не впаде! — захоплюється Павло.

Сулакікан веде нас до себе в табір. Уявляю собі, як здивуються пастухи! Не часто в такій глибокій тайзі зустрічаються люди, і ніде гість не буває таким бажаним, як у цих пустинних місцях.

Про зустріч з пастухами тут ми не могли навіть і мріяти. Вони давно вже не траплялися на нашому шляху. І ось, нарешті, я почую їхню мову, яку важко передати і записи якої не завжди точні. В моїй пам'яті зберігся цей говір: неквапливий, співучо-сумний. Він завжди нагадує мені запах боліт, пахучих рододендронів, свіжопідсмаженої оленячої копченини, комариний гуд, завивання пурги, дзюрчання струмка, цікаві мордочки дітей, добродушних кочівників та їхню гостинність. Радісно прямую на стоянку цих вільних лісових людей, сподіваючись відкрити для себе щось нове. Давно я шукаю такої зустрічі.

Евенки народ стародавній, колись він заселяв величезну територію від річки Обі до берегів Охотського моря. Їхні предки ще з кам'яного віку були корінними жителями Прибайкалля. Звідси вони розселилися пізніше по Сибіру. З давніх-давен ці люди були мисливцями. Постійна боротьба за життя, злигодні, нелюдські труднощі зробили евенків найбільш пристосованими до життя в лісах.

Ізольовані від зовнішнього світу величезним простором малоприступної тайги, вони дуже довгий час розвивалися, не знаючи впливу інших народів, і зберегли самобутність стародавньої культури. Революція застала їх у найвіддаленіших і найглухіших районах тайги, вдалині од цивілізації, вже нечисленною народністю. І хоч на той час евенків вважали православними, вони все ще вірили в злих та добрих духів, у безсмертя, шанували ведмедя.

Наші сучасні пастухи, що кочують з колгоспними стадами оленів по безмежних пустирях нагір'я, ведуть свою династію від тих стародавніх евенків, які колись прийшли сюди, на цю вбогу сувору землю, вигнані з кращих місць у жорстокі часи гноблення народностей. Ці евенки-пастухи не знають осілості, вони й досі кочують.

Ось чому я так зрадів зустрічі з ними. Хто ж, як не ці лісові люди, повинні зберігати звичаї предків, старовинні орнаменти на одежі, взутті, предметах ужитку, та колишній евенкійський спосіб життя. І, звичайно, хотілося взнати, що нового дала їм сучасна культура.


2. БІТИК ВИКЛИКАЄ НА ПОЄДИНОК


Темрява швидко заповнює просвіти в лісі. Густий безмежний туман стелиться падинами, чіпляючись за лисі горби і намагаючись піднятися над ялинником. Але важкий сутінок притискує його до землі, до сирої болотяної колиски.

Йдемо мовчки, один за одним. Які розмови в темряві! Довго чалапаємо по Чорній багнистій воді, густо витиканій купинами, пробираємося через сланикові зарості. Небо байдуже й низьке над затихлою тайгою. Якась нерухомість панує в темно-ліловій долині.

Раптовий живий вогник продірявив густий нахололий морок. Долинає людський гомін. Ноги втрачають утому. Олені, почувши дим, прискорюють ходу. Аж ось, нарешті, закінчено сьогоднішній перехід! Нагородою нам буде вечірнє багаття, кухоль чаю з гарячим коржем і зустріч з пастухами.

Виходимо на галявину… «Ось вони, лісові люди, минуле цієї землі», — подумав я, побачивши гостроверхі житла кочівників, ліс оленячих рогів, а круг великого багаття — плосколицих, загорілих людей, освітлених відблисками яскравого полум'я.

Біля вогню і наш новий знайомий Бітик. Він запально розповідає дорослим, весь час показуючи руками в нашому напрямку, мабуть, про зустріч з нами, дивними для нього «лючі». Всі так захоплені розповіддю, що не помічають, як ми підійшли до стоянки.

Тишу розриває дружний гавкіт сполоханих собак. Вони висипали нам назустріч з темних закутків табору. Люди повертаються до нас, і, поки ми підходимо ближче до багаття, я встигаю швидко оглянути стоянку.

Трохи осторонь від вогню, під густим ялинником, стоять берестяні чуми. У вечірньому присмерку вони видаються далекими сніговими вершинами. Поруч з ними мішанина ще не розібраних в'юків: постелі, потки, колиски, сідла, оленячі шкури, хатній посуд. Майже на середині маленької галявини, біля жаркого багаття — пістрявий гурт жінок і дітей. Полум'я, вириваючись з-під товстих головешок, освітлює їхні спокійні бронзові обличчя і кидає миготливе світло на спочиваюче стадо оленів. Тварини лежать щільним сірим пластом і ремиґають.

Тут, у глушині далеких лісів, пастухи зберегли чистоту евенкійського типу. Обличчя дорослих вражають своєю родовитістю. Вони круглі, трохи плоскі, з вузьким розрізом очей. Усі хлопці дуже схожі один на одного — явно одного племені.

Це пастухи з Омахтинського стійбища, що на річці Учур. Вони переганяють колгоспне стадо оленів на нове стійбище. І хоч ніхто з них не вітає нас, усі стоять нерухомо, мов скам'янілі, — їхні доброзичливі погляди свідчать, що ми бажані гості.

Найбільше здивовані нашою появою діти. Вони, галасуючи, кинулися до чумів, але, помітивши, що з нами йде Сулакікан, збились докупи і завмерли в якійсь нерішучості. Розглядають нас зацікавлено, мов примар, що з явилися до них на стоянку з іншого світу.

Повз нас, заливаючись злим гавкотом, промчала велика ватага різношерстих собак. Попереду дорослі, за ними щенята і каліки, що стрибають на трьох ногах. Всі з ходу навалилися на Загрю, який біг позаду каравану. Почалася бійка. Все змішалося, завило, подаленіло до лісу і там раптом обірвалося, змовкло, немов провалилося крізь землю…

Невдовзі з темряви з'являється Загря. Йде по-геройському. Повільно крутить головою і, скалячи зуби, показує принишклим противникам гострі ікла. Вся ватага щільним півколом супроводжує його. Коли Загря, випередивши караван, вийшов на галявину, якийсь миршавенький собачка схопив його за задню ногу й одразу ганебно втік. Загря навіть не оглянувся на нього. Не прискорюючи ходи, так само впевнено, спокійно пройшов до чумів. Підступив до свіжого пня, обнюхав його, зробив помітку і, повернувшись, почав сильними лапами розгрібати пухку землю. Здавалося, він зовсім спокійний і навіть байдужий до притихлої ватаги, але ще довго шерсть у нього на спині та на загривку стояла дибом: певно, той спокій дістався йому нелегко.

— Сміливий у бійці завжди в багато разів дужчий, — чую голос старої жінки з шрамом через усю ліву щоку. — У-у… проклятущі, злякалися! — гнівно свариться вона кривою палицею на своїх собак і, повернувши до мене своє велике, широке обличчя, бадьоро пропонує: — Бери за свого пса половину наших, яких хочеш… Чого думаєш, добре даю.

— Корму для них багато треба! — відбуваюсь жартом.

— Вони в тайзі самі себе прогодують!

— Себе вони прогодують, — погоджуюсь я. — А нас?

— Оленя жирного давати будемо на додачу. Не відмовляйся, потім захочеш мінятися — стільки не дам.

— Так багато Загря не коштує. До того ж він страшенно злий пес, людей кусає, лиха з ним не оберетесь, — намагаюся розчарувати евенку.

— Чого дурний такий? — І стара щось суворо кричить дітлахам, які оточили Загрю.

Ті вмить кидаються врозтіч. А Загря поважно, як лев, простує до багаття. Всі собаки покірно дають йому дорогу, проводжають застиглими очима, а він лягає на притоптану землю, починає ритися мордою в своїй кошлатій шубі.

— Пес гарний і, мабуть, сильний, а бачиш, блохи і його кусають, — каже стара.

Нарешті ми здоровкаємося, тиснемо одне одному руки. І навіть тепер на обличчях у жінок кам'яний спокій, наче такі, як ми, гості бувають у них щодня.

Ми знаходимо місце для намету, недалеко від чумів, розв'ючуємо оленів і починаємо розбирати багаж. Нас оточують усі жителі стоянки. Діти, трохи посмілішавши, підступають ближче, сідають на землю і, згоряючи від цікавості, стежать за нами. Дівчинка років п'яти, з білячими розкосими оченятами та чорною кіскою підійшла при всіх до мене і, боязко простягаючи рученята, доторкнулася до моєї одежі.

Серед дітлахів прокотився гомін схвалення і захоплення.

Жінки помагають Павлові ставити намет. Долбачі прив'язує на шию оленям чайхай — довгі поліна, щоб тварини далеко не заходили, і відпускає шукати паші. На огні два великих казани з варивом. Від них пахтить відварною олениною. Цим духом пропахане все повітря. Безперестану ковтаю слину, так страшенно зголоднів!

Я дивлюся на купи ще не розібраних в'юків. Чого тільки пастухи не возять із собою, і — нічого зайвого.

Чи багато треба для існування жителю тропічних країн? Пов'язка на стегнах, жменька рису та кілька плодів, які майже нічого не коштують. Постіль, захисток і тепло дарує природа. Жителі північного краю, де більше холоду, ніж на півдні тепла, повинні завжди мати з собою літній і зимовий одяг та взуття, хутряні спальні мішки, намет, грубку, великий запас харчів. Це не тільки обтяжливо, але й дуже дорого. Адже засоби до існування евенк добуває важкою працею, полюючи на хутрового звіра в снігах глухих лісів, у тундрі. Як несправедливо розподілено багатство на землі.

Стара з шрамом усе ще стоїть біля мене. Її звуть Лангара. Їй багато років. Вона мовчки оглядає наші в'юки, але на зморшкуватому обличчі нічого не прочитаєш. Я теж поглядаю на неї. Дуже вже вона сухорлява і довга. В її погляді житейська мудрість. Її обличчя здавалося напрочуд світлим, ніби Лангара ніколи не знала лиха, приниження, сліз. Воно було спокійне і нерухоме. Очі дивилися так само спокійно, наче все вони бачили вже багато-багато разів, усе пережили, з усім примирились. І тепер ніщо не збуджує в них цікавості. Роки важкого життя, мабуть, навчили цю жінку ні з чого не дивуватись і зробили її серце добрим. Може, саме в цій доброті і криється людське щастя, його багатство!

— Куди стежку топчете? — питає вона, викликаючи мене на розмову.

— Підемо до гольця Ямбуй. Знаєш такий?

— Ямбуй? — здивувалася стара і, відступивши на крок, ще раз огледіла мене з голови до п'ят, ніби перед нею стояв божевільний лючі.

— А ви не до Ямбую, женете стадо?

— Боронь боже! — Жінка протестуюче замахала руками. — У евенків до Ямбую давно стежки немає.

— Чому?

— Ти що, не знаєш? Ямбуй — місце дуже поганий! — Обличчя старої, ніби від болю, стяглося безліччю зморщок. — Люди пропали там.

— Люди пропали? — мимоволі здивувався я.

Звідки б їм знати про зниклих геодезистів?

— Хто тобі казав про це?

— Сама знаю. Три листопади або більше тому поблизу голець дівка загубилась. Пішла від стоянки на озеро качок стріляти і не повернулася. Довго шукали — не знайшли. Без сліду зникла. Потім дві зими, чи що, тому, мужик, дуже добрий мисливець, пішов на Ямбуй сокжоя [3] полювати і теж пропав.

— Куди ж вони поділись, як ти гадаєш?

Вона знизала вузенькими, сухими плечима й, діставши з чохла тонкий довгий ніж, витягла з казана шматок паруючої оленини, одрізала від нього жирний край, довго м'яла в беззубому роті, тоді зняла обидва казани, приставила їх до жару. А сама, мовчки поглядаючи на мене, щось обмірковувала.

Виходить, не тільки наші геодезисти пропали на Ямбуї… Це вже серйозніше, ніж можна було припускати. Тепер зовсім незрозуміло, що ж могло трапитися з ними на Ямбуї.

А Лангара вела далі:

— Мій старий — Карарбах — каже, ніби там, на гольці, живе злий дух Харгі. Він не любить, коли близько до гори приходять люди, турбують його своїми справами.

— А ти віриш у духів? — спитав я.

Вона подивилась на мене довгим, трохи глузливим поглядом.

— На світі багато чого є, навіть наймудріший не все знає. Я, може, не віритиму в духів, якщо ти скажеш, куди можуть подітися люди, зникнути без сліду… Не знаєш?.. А я знаю — тільки до Харгі! — закінчила вона впевнено, і в неї нервово сіпнулися кутики уст.

— У нас на Ямбуї в цьому році теж пропали два чоловіки: один навесні, а другий нещодавно.

— Лючі? — здивувалася Лангара.

— Так, росіяни.

Стара вражена не менше від мене. Замислюється. Потім шепоче.

— Бачиш, духи дуже гніваються: скільки людей брали — і все мало. Ти шукатимеш?

— Так. Ми повинні знайти їх навіть мертвих.

— Скажи, який дурний провідник таскав твій люди на Ямбуй, в це погане місце?

— Маймаканські каюри.

— А-а, маймаканські могли не знати, що на Ямбуї стоїть чум Харгі. Від них ця гора далеко.

— А ви добре шукали тих, що зникли?

— Як їх шукатимеш, коли немає сліду?

— Ну, це вже даремно звалили на злого духа. Треба було все-таки дізнатися, чому загинули люди.

— І ти не ходи до Ямбую — пропадеш! — каже вона, пронизуючи мене розумними очима.

Ну й діла! Я, здається, ладен повірити, що на цьому далекому гольці край Алданських гір справді владарює злий дух Харгі. Але в якій подобі? На двох чи на чотирьох ногах?

Лангара, впритул підступивши до мене, старається відрадити мене.

— Послухай, хто пропав на Ямбуї — ти не знайдеш й сліду, та й навіщо тобі мертвий? Не ходи. Нащо дурно стежку топтати? Краще ходімо з нами вершину Худоркану, дикий баран добудемо, м'ясо жирне їстимем. Е-е, який це м'ясо! — Вона солодко прицмокнула порожнім ротом. — Їв?

— Багато разів їв, Лангара. Добре м'ясо. Але дякую за запрошення. Ти мені таку загадку загадала — не до баранів. Незабаром до Ямбую ще прийдуть наші люди, коли б і з ними чого не трапилося. Треба поспішати.

— Не хочеш?.. Подумай, атиркан [4] добре тобі товмачить. Коли в потках немає м'яса, невесело кочувати по тайзі. — І вона, мабуть, згадавши про свої вечірні обов’язки на стоянці, відійшла од багаття, але раптом повернулася, тицьнула в груди розбитим кінцем палиці.

— Гадаєш, ти дужчий за Харгі?

— Людина дужча за все.

— Пуста думка! — досадливо кинула вона і квапливо пішла до чуму.

Те, що розповіла Лангара, було для мене цілковитою несподіванкою,примусило якось інакше подивитися на події. Одне ясно: зникнення людей на Ямбуї не випадковість. Чи вдасться нам підібрати ключ до загадки і узнати, що ж сталося там з людьми, а чи й ми поділимо долю своїх товаришів?

При цих думках мене охоплювало почуття, схоже на боязкість. Мабуть, це відчуває кожна людина, коли несподівано стає перед лицем небезпеки.

Хтось обережно підкрадається до мене ззаду. Це Бітик у гурті дітлахів з усього стійбища. Він не зводить з мене очей, ступає нечутно, високо піднімаючи ноги. В руках у нього невеликий, красиво зігнутий лук з важкої модрини. Тонка тятива з жили одним кінцем міцно прив'язана до лука, а другий кінець її вільний, щоб дерево не було весь час напружене.

У одного, мабуть, найстаршого серед дітей, смуглявого, аж чорного, хлопчака, я побачив у руках стріли, досить-таки довгі, теж з модринового, прямого дерева з залізними наконечниками. Їх старанно оброблено і гладко відполіровано — від цього, певно, залежить, як вони влучатимуть.

Дітлахи причаїлися, а Бітик виступає вперед, одначе вагається. Чорні оченята лукаво іскряться, підборіддя тремтить, він не в силі подолати страх. Не знаю, що йому треба, підбадьорюю його усмішкою. Бітик нібито сміливішає, намагається теж усміхнутися, його увагу знову притягує колодка мого ножа. Задивившися на неї, він ступив крок уперед, несподівано ногою зачепився за купину, смішно підстрибнувши, падає разом з луком на землю. Лунає вибух дитячого сміху. Я теж сміюся.

А Бітик уже на ногах. Щільно стиснувши губи, хлопчик твердою ходою підходить до мене, але не ближче як на два кроки, подає лук, а головою киває на наші в'юки.

Я дивлюсь туди і нічого не розумію. Кличу провідника.

— Долбачі, спитай у Бітика, чого він хоче?

Старий багатозначно усміхається.

— Йому подобається твій карабін, — каже Долбачі. — Він хоче міняти його на свій лук.

Дивлюся на хлопчика здивовано: жартує він чи серйозно хоче обміняти свій лук на мій карабін? Бітик теж не зводить з мене погляду, стоїть, жде відповіді, певен, що цим обміном робить мені послугу. А я не знаю, як відмовити Бітикові, щоб не образити його і не принизити себе в очах дітлахів.

Вони чекають, що буде далі.

Виручає мене сам Бітик. Звернувшися до дітей, він передає одному хлопчакові лук, бере сокиру і, почуваючи себе незалежним, прямує повз своїх однолітків у темряву.

Хтось кидає в багаття оберемок сушняку, і сніп яскравого полум'я вириває з пітьми стовбури ялиць. Хлопчик підходить до найтовстішої з них, сокирою протісує широку білу латку і на ній малює щось схоже на зайця. Потім робить ще один протіс, вище від першого, в середині його малює крапку.

Що він затіває?

Усі дітлахи повернулися до мене і завмерли в чеканні, ще не знаючи, що я зроблю у відповідь. На їхніх бронзових обличчях, у рухливих оченятах — торжество, змішане з лукавством. Безперечно, Бітик придумав якусь хитрість, щоб заволодіти моїм карабіном.

Уявляю, скільки буде у них радості, крику й писку, якщо Бітик поставить мені якусь пастку і я попаду в неї.

Він підходить до Долбачі, осмілілий, сяючий, і щось квапливо й довго йому говорить.

— Бітик каже, що ти даремно не міняєшся з ним, — пояснює мені Долбачі. — Хлопець хоче показати тобі, що його лук стріляє краще за твою рушницю. Ти першим стрілятимеш у пляму на дереві, потім він пустить стрілу в зайця. Зрозумів?

Я ствердно киваю. Беру карабін. Дітлахи юрмляться строкатою зграйкою.

Бітик просить Долбачі натягти на лук вільний кінець тятиви, це ще не під силу хлопчикові. Потім відбирає з п'яти стріл одну. Довго розглядає її, перевіряє на око, вигинає — чи міцна.

Мені ніколи не доводилося брати участі в такому змаганні, але я не раз захоплювався вмінням дітей кочівників стріляти з лука. Що й казати — майстри! Бітик упевнено готується до змагання — він досвідчений супротивник. І хоч на моєму боці всі переваги, хлопчак сподівається вийти переможцем.

Нарешті все готове. Жінки покинули роботу, зібралися біля багаття. Весело перемовляються. Всі, звичайно, за Бітика. Я був радий, що таким чином мені пощастить зблизитися з цими замурзаними дітлахами, і в душі дякував Бітикові за те, що він затіяв цю гру. Я справді був певен, що то тільки гра, розрахована не більш як на розвагу.

Хлопець помітно хвилюється. Оченята бистрі, як у миші. Остаточно посмілішавши, він бере мене за руку, веде до протилежного краю галявини, приблизно на п'ятдесят метрів од мішені, і пропонує стріляти. Я вирішую промазати й цим зробити приємність дітям. Прикладаю ложе карабіна до плеча, довго цілюся, випробовуючи терпіння присутніх, потім підводжу мушку вище від плями на дереві, і хльосткий постріл ліниво розповзається по глухих закутках сонного лісу.

Олені, що відпочивали біля чумів, скочили і, збиваючи один одного, рвонулися в темряву. Загавкали собаки. Здалека, ніби у відповідь на постріл, долинув людський крик…

Діти кидаються до ялиці. Вони швидко знаходять слід кулі вгорі край зарубки, і, судячи по тому, як вони тріумфують, якою радістю сяють у них очі, мій промах подає їм надію.

Тепер черга мого противника. Він вважає, що відстань для стріляння з лука має бути наполовину коротша, ніж для стріляння з рушниці.

Я не заперечую. Треба було справді занадто вірити у влучність стріли, щоб виговорити собі такі незначні поступки.

Бітик важко зітхає, гамує хвилювання. На стійбищі западає тиша. Всі — і дорослі й діти — напружено стежать за кожним рухом хлопчика. Він скидає з себе сорочину. Приятель допомагає Бітикові стягнути ременем живіт і, хитро всміхаючись, щось по-змовницькому шепоче йому на вухо.

— Він його вчить: коли натягатимеш іл [5] — не дихай, бо стріла не туди полетить, — пояснює мені Долбачі.

Обличчя Бітика стає серйозне. Хлопчак уважно оглядає лук, відходить трохи далі од багаття. Ось він стає на праве коліно, а ліву ногу, трохи зігнувши, виставляє вперед, впирається нею в землю. В його руках немає звичайної дитячої квапливості. Він витягує на всю довжину ліву руку з луком, прикладає стрілу і починає повільно натягувати тятиву. Все в ньому напружено: очі, м'язи, кожна волосинка. Обличчя червоніє. Але щось заважає йому. Хлопець відпускає тятиву, схоплюється, швидко підтягує лосячі штанці і знову стає на коліно. Твердіше ставить ліву ногу, глибоко вдихає повітря. Знову напружується, тягне з усіх сил тятиву, і стріла, просвистівши, летить між освітлених багаттям стовбурів, влучає в «зайця»…

Вигуки захоплення розривають тишу сонного лісу. Бітик підводиться, витирає рукавом спітніле обличчя. Діти підстрибують, як м'ячики. Один хлопчик падає на мох, але зразу ж підхоплюється і в дикому екстазі починає шалений танець мисливця. Дівчинка з чорними кісками тріумфує. Перемога Бітика дає кочівникам безмежну радість.

Радіємо й ми з Павлом.

Коли минули перші хвилини захоплення, до героя підійшла Лангара і краєм подолу своєї широченної спідниці витерла йому носа. Потім вона щось повчально сказала хлопцеві по-евенкійському, показала рукою на «зайця» і несподівано дала потиличника.

— Хай не задається! — мовила стара, звертаючись до нас. — Треба було влучити «зайцеві» в голову.

— Він іще малий, навчиться, — відповів я.

— Якщо тепер не вміє, потім не навчиться.

Але Бітик, здається, і не помітив потиличника, такий великий був його азарт. Хлопець твердою ходою підійшов до мене і гордо подав свій лук.

Я не знав, що робити: тільки тепер зрозумів, що це не гра, що хлопчак цілком серйозно сподівається дістати мій карабін. Він стоїть, простягнувши руку з луком, і не може збагнути мого замішання. А я справді не потраплю нічого придумати і стою як пень. Усі дивляться на мене й чекають.

— Долбачі, — звертаюсь я до провідника, — поясни Бітикові, що карабін не мій, казенний, його не можна нікому дарувати або міняти. Нехай він скаже, що інше хотів би одержати за свій лук.

У хлопчика змикаються чорні брови, обвисають плечі. Обличчя кривиться від образи, він так хвилюється, що не може розкрити рота. Запитливо дивиться на мене чорними довірливими очима і ще надіється. Потім іде до дітей, і всі вони, збившися докупи, осудливо дивляться на мене.

Мені, сказати по правді, стало шкода їх ї водночас незручно перед усіма присутніми.

І тут я згадав про ніж. Адже він при першому знайомстві вразив Бітика своєю барвистою колодкою. «От і вихід».

Не задумуючись, виймаю його з піхов, беру за лезо і даю хлопчакові.

У нього загоряються очі. Він хапає ніж, крутить його перед очима, пробує жало великим пальцем, не може намилуватись. Усі дітлахи заздрісно стежать за ним.

Але нараз Бітик ніби опам'ятався. На обличчі знову з'являється досада.

— Ачин! [6] —несподівано вимовляє він з дитячою безпосередністю і, не глянувши на мене, віддає ножа.

Я розгубився.

Ми стоїмо мовчки один проти одного. Він з луком у руках, я з ножем. Не знаю, куди дівати його. Стою буквально знищений вчинком хлопчини.

— Послухай, лючі, образа у дітей довго не живе, потім помиришся, — почувся голос старої. — Ти гадав, він не влучить у «зайця»?

— Я не думав, що це серйозно, — незграбно виправдовувався я.

Всіма забуте багаття майже загасло. Долбачі обережно підсунув у вогонь обгорілі поліна і пішов у намет. Жінки взялися до роботи.

А Бітик не зрушив з місця. Безвільно опустивши руку з луком, він усе ще стояв, оточений колом співчутливих дітей. Рот йому відкрився, очі зів'яли, задьористий вогонь у них погас. Як погано має думати він про лючі! Мені стало непростимо соромно за себе перед цією неспокушеною дитиною. Обман у евенків — найтяжчий гріх.

Бітик ще раз пильно глянув мені в очі, затримав свій погляд на карабіні і повільно поплентав до чуму. Не обернувся, ні в кого не шукав співчуття, йшов важкою ходою. А я дивився хлопчикові вслід і думав: давав би оце зараз йому рушницю — він так само гордо сказав би: «Ачин!»

До мене підступила Сулакікан, заспокійливо всміхнулась, і, нічого не сказавши, пішла слідом за Бітиком. На душі у мене стало ще гірше. Кому потрібен був цей жарт? Навряд чи вдасться мені тепер повернути до себе прихильність малечі.

Розійшлися по чумах, і всі інші діти. Вони не шукали для мене полегкості, пішли здивовані, цілком певні своєї правоти.

«Оці вже не будуть схожі на своїх предків, покірних рабів жорстокої долі, хоч теж народилися в первісній тайзі. Вони успадкують нове життя, не будуть принижуватись або випрошувати у Харгі подачки, і минуле свого народу стане для них легендою».

Затихла стоянка.

У прогалині височенних модрин з'явився повний місяць, розливаючи холодне голубувате світло на галявині. Посвітлішали горби за болотами. Насунулися чорні стіни провалин, ледь помітні вдалині. І глибока, нічим не порушувана тиша проникли й у мою душу.

Десь опівночі похолоднішало. Накидаю на плечі тілогрійку, поправляю багаття. Знову зринають думки про людей, які безслідно зникли. Ще з більшою силою охопило недобре передчуття якоїсь біди, що жде нас біля Ямбую. Раптом подумалося, що ми йдемо дуже повільно, гаємо час. Хотілося зібрати оленів, повкладати на спини в'юки і зараз же мчати в ніч…

Підійшов Долбачі. Підкинув у вогонь дров, потім устромив у землю загострений кінець тагана, повісив чайник.

— Ти чув, Долбачі, що казала стара про Ямбуй?

Провідник не відповідав. Йому явно не подобалася ця розмова.

— Чого ж ти мовчиш? Теж боїшся Харгі?

— Харгі мені погано не робив, — уникливо мовив Долбачі. — Напевно, близько Ямбуй є поганий місце, трясовина, може, людина там пропади, потонула, і зовсім не лишилося сліду, або пішла далеко, заблудила.

Провідникові слова не втішили мене. Я вже думав про те, що люди могли попасти в трясовину й загинути. Але від цього на душі ставало ще важче. В уяві я бачив рівне, мов пригладжене, мохове поле і недосвідченого мандрівника, який ступив на оксамитовий покрив трясовини. Один необережний крок — і вже немає опори. Під ногами трясовина, що пожадливо всмоктує здобич у свою холодну утробу. Ніхто не почує серед тих німих мочарів одинокого крику та благання про допомогу.

Ніби у відповідь на ці думки з нічної глибини лісу долинає приглушений дитячий стогін. Долинув і не змовк, а ніби повис над стоянкою.

Я схоплююсь.

— Чи не Бітик плаче? — питаю провідника.

— Дівчинка, сестра його, в чумі пропадає, — спокійно, ніби нічого особливого на сталося, відказує Долбачі.

— Як це пропадає?

— Дуже хворіє.

— Що з нею?

— Ніхто не знає.

Забувши про все, біжу до чуму. Розчиняю навстіж вхід, заглядаю всередину.

Тьмяне світло від маленького багаття, розкладеного посеред чуму, ледь освітлює його. Тут ніякого вбрання, порожні стіни з берестяних полотнищ, натягнутих на поставлені конусом жердини. Ліворуч купа ще не розібраних постель. У глибині чуму сидять, притиснувшись одна до одної, мовчки, як птахи біля розореного гнізда, Лангара ї Сулакікан. Поруч, ближче до входу, за колодою, на оленячій шкурі якась дивна істота, напівприкрита старенькою ковдрою. Ввімкнувши світло кишенькового ліхтаря, трохи підіймаю ковдру. Переді мною дівчинка років трьох, геть виснажена хворобою. Її широке обличчя ніби провалилося, зморщилось і стало зовсім плоским. Замість губ — сині смужки. Руки й ноги — мов трісочки, обтягнуті шкірою.

Важкий дух вогкої постелі наповнює чум.

Дівчинка непритомна, марить. У світлі ліхтаря її очі видаються скляними.

Сідаю на колоді біля хворої. Беру її мов неживе рученя, марно силкуюся намацати пульс. Худеньке тільце дівчинки в огні. Від ледве помітного дихання у дитини ворушаться крильця носа. В ній ще теплиться життя… А смерть ніби поруч, у найменшому кутку чуму жде своєї години, жде спокійно, терпляче.

Я дивлюся на хвору, і мене охоплює відчай од самої думки, що дівчинка вмирає, а мої знання з медицини надто мізерні, аби врятувати їй життя. Стара важко підводить голову.

— Знову погано Аночці. Вдень полегшало, а тепер знову…

— Чим лікуєте?

— Від цієї хвороби немає ліків…

— Знову Харгі?

— Не кричи! — пошепки перебиває стара і свариться пальцем. — Навіщо кличеш? Коли почує, може й у твій чум послати біду. Стережися його в тайзі… Вони, молоді, — стара киває на Сулакікан, — забули про нього. От він і хоче Аночку брати.

— Зустрілися б ми з вами раніше, чорта б я йому дав, а не Аночку! А тепер, мабуть, уже пізно.

Стара замахала на мене руками.

— Тихо говори!.. Коли ти такий сильний, не дай їй сьогодні вмерти, і я повірю… — Вона змовкає.

— Що духів нема? Так, чи що?!

Лангара з страхом обертається і знаком велить мені замовкнути.

Тихо плаче Сулакікан; здається, ось-ось вона розридається, і безутішним материнським горем захлинуться чум, тайга, ніч.

Ні, вона затихла, підвела на мене страждальницькі очі; у них біль і покірливість долі.

Я не вірю в чудеса, але треба негайно щось робити, хоч для того, щоб не лишатися байдужим до горя цих людей.

Виходжу з чуму і наштовхуюсь на Бітика. Він стоїть біля входу, притулившися до кривої берестяної стіни, і прислухається, як стогне конаюча сестричка. Хлопчик перехопив мій погляд сумними очима. У них і благання й надія. Від колишньої образи нема й сліду.

Я обійняв його, пригорнув до себе. Хотілося втішити хлопчика, але я не знайшов слів, зрозумілих для нього, та й надії на врятування Аночки не було.

На горизонті давно вже догоріла вечірня зоря. Ліс навколо чумів стоїть рідкий, самітний, пронизаний смугами місячного сяйва. Тиша, сповнена життя. У повітрі відчувається його нескінченність. То навіщо ж смерть на землі?

Не знаю, чого не віддав би я за те, щоб урятувати дівчинку, за материнську усмішку Сулакікан, за радість Бітика. Але як це зробити, як усім Харгі на зло врятувати Аночку?

— Павле! — кричу я, залазячи в намет до радиста. — На стійбищі вмирає дівчинка. Встановлюй рацію і будь-що зв'яжися з штабом експедиції, хай негайно викличуть до мікрофона лікаря для консультації.

— Штабна рація до ранку вже не працюватиме, — відповідає радист, здивований моїм наказом.

— Виходь на хвилю Міністерства зв'язку, поясни радистам, у чому річ, попроси повідомити наших, що ми о двадцять третій годині чекаємо для переговорів лікаря.

— Ви ж знаєте, що працювати на чужій хвилі суворо заборонено.

— Ще суворіше заборонено бути байдужим. Не гай часу!

Несподівано на порозі появляється заплакана Сулакікан. Вона щось ховає в подолі спідниці, лякливо озирається і тихо сідає поруч зі мною, ніби вростає в землю.

— Ти не ображайся, Лангара хороша людина, і не гнівайся на неї, що вона вірить у духів і всякі там прикмети. Старі люди іншого не знали. — І, переводячи дух, жінка подає імені аптечку. — Тут багато ліків од усяких хвороб, але ми не розуміємо, що до чого. Допоможи врятувати мою дитину. — Голос у неї уривається.

Сулакікан ловить мою руку і тремтячими губами шепоче:

— Врятуй Аночку!

Я відкриваю скриньку. У ній все перемішано, назви ліків стерлися від довгих мандрів у в'юках.

— Я зроблю все, що від мене залежить, Сулакікан. Павло викличе до апарата лікаря, я розповім йому про хворобу Аночки. Він порадить нам, як і чим її треба лікувати. А поки що подивлюся в своїй аптечці ліки і щось дам дівчинці, щоб їй полегшало.

— Ти зараз покличеш лікаря? — здивувалася жінка.

— Так. Чуєш, Павло вже кличе.

— Лікар — дуже добре. — Сулакікан оживає, в її очах спалахує і вже не гасне надія. Вона йде до хворої.

Діставши з потки аптечку, знаходжу аспірин, розчиняю одну таблетку в ложці води, несу в чум і з допомогою Сулакікан, потай од Лангари, вливаю в рот хворій. Вона так само лежить бездиханним клубочком, і мені стає ясно, що Аночку не врятувати.


3. ЕВЕНКІЙСЬКИЙ ЗАКОН ДОВГОЛІТТЯ


З лісу виходять двоє чоловіків з колодами на плечах. Передній, тонкий, високий, іде під тягарем легко, не згинаючи спини, і швидко, як сокжой. Другий, менший, ледве встигає. За ними показується дід з кульгавим оленем на поводі. Він іде порожнем, але, видно, прожиті роки лежать на плечах вантажем, важчим за колоду. Вся одежа на ньому саморобна, бідна навіть для кочівника.

— Звідки люди? — питає передній, але раптом помічає під ногами Загрю, відскакує вбік, мало не впустивши колоди. — У-у-у, здоровенний пес! Ще вкусить…

А старий проходить мимо, не виявляючи цікавості. Молоді чоловіки привітно тиснуть нам руки і починають розмовляти з Долбачі своєю мовою. Вони хочуть знати, що ми за люди, яка справа привела нас у ці пустирі і чи довго ми будемо їхніми гістьми.

— Даремно йдете на Ямбуй, — каже високий, чоловік Сулакікан, звертаючись до мене.

— А що, по-твоєму, там Харгі?

— Ні, — впевнено відповідає він, — але той, хто без ніякого сліду забрав людей, дуже хитрий.

— А чи не могли люди загинути в трясовині?

Він непевно знизав плечима.

— Тільки сліпий та дурний полізе в трясовину. Що там робити?

— А де ж тоді шукати зниклих?.

— Однак близько Ямбуй поганий люди живи, чужого не люблять.

— Гадаєш, там утікачі ховаються?

— Так багато хто каже, — ухильно відповідає він. — І ви не ходіть самі, теж пропадете. Ямбуй треба відразу багато людей. — І він пішов у чум до хворої доньки.

Що далі, то гірше! Якщо й справді там ховаються злочинці…

Мою увагу привертає старий. Тримається він осібно, наче в нього тут свої справи, не зв'язані з іншими. На його жовтувато-смуглявому обличчі, у втомлено стиснутих губах якась безутішність, назавжди застиглий вираз гіркоти. Мені здається, що колись я вже бачив це скам'яніле обличчя, дуже приплюснутий ніс, скорчену спину і ці худі руки, що закінчуються широкими кистями з кривими, покаліченими подагрою пальцями. Але де і за яких обставин?.. Згадати не можу.

Старий прив'язує кульгавого оленя до берізки. Обмацує його хвору ногу. Дістає ножа і починає розчищати рану біля верхнього краю копита. Олень б'ється, але руки у старого, як обценьки. Ніхто не помагає йому, хоч усі й бачать, що він ледве втримує неспокійну тварину.

Хочу піти допомогти Карарбаху (так звуть старого), проте Лангара удержує мене за рукав тілогрійки.

— Не ходи, — каже владно.

— Чому? — здивувався я.

— Старому не треба помагати.

— Та ти подивись, йому не вдержати оленя!

— Вдержить. Для старого чим важче, тим краще.

Карарбах нікого не покликав допомогти йому, сам упорався з твариною. Відпустивши її, підходить до багаття, втомлено сідає на землю, обережно підібгавши під себе ноги. Довге волосся липне до мокрого чола. Голова хилиться до тепла. Здається, що він тут випадкова людина, з іншого племені.

Старий тільки тепер помічає мене і Павла. Дивиться на нас байдуже, заглиблений у свої думи.

— Долбачі, ти не скажеш, чого Карарбах такий самотній? Може, він хворий? — звернувся я до провідника.

— Він глухий, давно не чує, а мисливець — хоч куди! Нещодавно сокжоя звалив, бачиш, як багато м'яса варили. У нього добре серце, це чудово знають усі стійбища й усі люди, які ходили його стежкою. Все життя він кочує тут по нагір'ю з колгоспними оленями. Дуже гарний люди!

Вузенький, наче не його, латаний кожушок не сходиться на грудях Карарбаха, його зв'язано лосячими шворками і перехоплено на животі сиром'ятним ременем. На ногах зовсім зношені унти, акуратно перев'язані ремінцями нижче колін і вище щиколоток. І вже зовсім незвичайне обличчя, нерухомо сумне, без сліду усмішки, втомлене турботами важкого життя. Чоло широке, пооране зморшками. Верхня губа заросла ріденьким волоссям, наче вусами. Борідка теж ріденька, звисає двома пучечками з підборіддя. Долоні порепані від роботи, грубі, вони, мабуть, ніколи нікого не пестили. Здається, в цьому старому давно все згасло, не лишилося навіть спогадів. І тільки очі, що потонули в глибоких сухих западинах, ще жили й поблискували, як ранішні краплини роси на листі рододендрона.

Карарбах дістає з-за пазухи люльку, набиває її тютюном, прикурює від жаринки, робить дві-три затяжки. До нього підходить Лангара. Вона безцеремонно забирає люльку, засовує мокрий кінець чубука в рот. Потім люльку я бачу в зубах Сулакікан. До Карарбаха вона повернулася погаслою, порожньою, обсмоктаною чужими губами.

Так у кочівників заведено. Тютюн був під рукою не завжди і не у кожного, тому й не вважалося негожим пускати люльку по колу. Адже курили майже всі чоловіки та жінки. Не забороняли курити й дітям.

У чумах загримів посуд — сигнал до вечірньої трапези. З'являються жінки. Несуть потки з харчами, козуби та камалани — маленькі хутряні килимки, зшиті з шкур, що їх здирають з лосячих та оленячих голів. Матерям охоче допомагають зголоднілі діти. Вони вистилають свіжим ялинковим гіллям «стіл», на якому буде трапеза.

Ожила стоянка. Всі підступили до багаття. Мене не покидає цікавість, бажання побачити щось із стійких звичаїв лісових кочівників.

Тут впереміш старе і нове. Сукна, ситці, барвисті хустки, фабричне взуття уживаються з національним одягом та взуттям, пошитим із саморобної замші, дуже зручним у тайзі. Емальований посуд та берестяні чумани — посуд давніх часів. Кольорові ватяні ковдри в одних згортках з ведмежими шкурами. Апетитні, підрум'янені та пишні коржі, випечені, за звичаєм предків, на дерев'яних прутах. Вони набагато смачніші від спечених на сковородах.

За «столом» розпоряджається стара. Сулакікан і Сетия пораються біля казанів, витягуючи величезні шматки запашного м'яса, розрізають їх на частини, кладуть у чумами і її той же час устигають давати дзвінкі потиличники нетерплячій дітворі.

Сетия — жінка невеликого зросту, трохи молодша від Сулакікан, дуже смуглява, вона пашить свіжістю і здоров'ям; в неї різкі риси обличчя і зволожені, трошки припухлі губи.

Всі жінки охайні. На них широчезні бавовняні, як у циганок, спідниці та світлі кофтинки. Всі в довгих шароварах. Узуті в легкі літні олочі, пошиті з лосячої або оленячої замші, вишиті гарним орнаментом, мистецтво якого йде, безсумнівно, з глибокої давнини..

У Сетиї мідна каблучка на вказівному пальці правої руки; здається, тільки-но її наділа і задоволена, що я помітив. Розпустивши спідницю, вона плавно сідає біля своїх дітей, підтягає до себе чуман з гарячим м’ясом.

Позаду почулися легкі крони. До багаття підходила молода вагітна жінка. Ми бачимо її вперше. Це Інга. Вона схожа на дівчинку, гарної будови. Під тонкою потертою кофтиною здригаються нічим не стиснені тугі перса.

Круглий живіт затягнутий чорним ситцевим клаптем. Підійшовши до «столу», жінка нерішуче спинилася.

Ми з Павлом не зводимо з неї очей. У Інги чарівне, свіже обличчя. На бронзових щоках, освітлених миготливим світлом багаття, густий брусничний рум'янець. На шиї намисто з старовинних срібних монет, на грудях якась брошка, теж, мабуть, щойно приколота. Інга мовчазна і сумна.

Жінки кінчають ділити м'ясо. Чоловіки зібралися біля багаття, ждуть запрошення. На перший погляд усі ці пастухи-кочівники видаються не товариськими, навіть відлюдькуватими, але коли пізнаєш їх ближче, то відчуваєш, що в кожному з них б'ється добре серце. З темних кутків стоянки до багаття підступають голодні собаки. Їх дуже багато, всі різношерсті, худі.

Повновидий місяць сріблить галявину. Небо тьмяно світиться від рідких зірок. У нічній тиші видаються казковими гостроверхі житла пастухів, мішанина все ще не розібраних в'юків та юрба плосколицих людей, оточених собаками, оленями і освітлених миготливими відблисками вогню. Ми немовби опинилися в далекому минулому.

Лангара, підібгавши під себе ноги, вмощується на шкурі. Мені вона показує місце ліворуч, і я покірливо сідаю на землю. Поруч зі мною садовить Павла і Долбачі. Праворуч — свого глухого старого. Мовчки, порухом голови, дає знак і всім іншим сідати. Вона не витрачає марно слів. Її влада безмежна. Тут, мабуть, панує матріархат. Люди сідають сім ями, щільним півколом до багаття, одні на камаланах, які принесли з собою, інші на модриновій підстилці, кинутій на землю, або на колодах.

Замовкає гомін. Стихає дітвора. Починається трапеза.

Перед кожною сім'єю стоїть берестяний чуман, наповнений гарячим оленячим м'ясом, що пахне дуже апетитно. Лангара довго риється зашкарублими пальцями в своєму чумані, кладе перед собою шматок грудинки — жирний і соковитий. Мені дає велику кістку й ребровину. Карарбаху кладе зовсім мало м'якоті, менше, ніж дітям.

Я помічаю це, і мені стає ніяково перед старим. Може, це через нас йому не дали належної частки? Адже пастухи не ждали гостей. Відрізую од своєї порції шматок м'якоті, хочу передати його старому. Та Лангара відхиляє мою руку. Забирає м'ясо і кладе мені назад. Вона робить це так владно, що я не смію наполягати на своєму. Здивовано дивлюся на неї, але стара й не збирається пояснювати.

Всі дружно їдять. Чути задоволене зітхання, солодке чавкання та хрумкотіння кісток. Діти в усьому наслідують дорослих. Тут їх не припрошують їсти, ніхто не кладе їм коржа в рот. Вони чудово знають, що за столом баритися не можна, зостанешся голодним. Потім лий сльози, реви скільки завгодно, ніщо не допоможе. малку ці діти починають цінувати їжу, ставляться до неї надзвичайно бережливо.

В сирих улоговинах піднімається пухкий туман. Від нього віє також давниною, як і від усього стійбища.

Я стежу за Бітиком. Він сидить, підібгавши ноги, розв'язує на грудях ремінці, знімає кожушок: так, видно, йому вільніше. В одній руці м'ясо, у другій кусок пшеничного коржа. Гострими зубами хлопець рве м'ясо, ковтає шматок за шматком, заїдає коржем, а чорні очі вже видивляються в чумані нову порцію. Бачу: націлюється на мозкову кістку, що стирчить з купи м'яса, — найбільш ласий шматочок, і скоса, злодійкувато поглядає на старшого братика, який сидить поруч. Здається, і той помітив кістку, насторожився, теж не зводить з неї очей.

Бітик перестає жувати і рвучко, по-яструбиному, накидається на кістку. Але його руку вмить ловить брат. Починається метушня. Проте ніхто з дорослих не звертав на них уваги. Бітик виривається з обіймів брата, відштовхує його плечем, а кістку не випускає. Тільки тепер мати хапає старшенького й нагороджує дзвінким ляпасом.

— Чого ти одного караєш? Обидва ж винні? — звертаюсь я до Сулакікан.

Вона здивовано дивиться на мене.

— Нехай знає — їжа сама в рот не ходить. — І схвально киває Бітикові, зайнятому кісткою.

У розмову втручається стара. Не відриваючись од їжі, мовить:

— Тепер мати його карає, — тільки мало, треба більше — що не може добути собі їжі, а потім каратиме тайга, вона не пожаліє.

Діти сміються… Старший братик Бітика — Ілько — осоромлений, навіть за столом не може добути ласий шматок!

З глибини ночі долинає передзвін калаталець. Він сповнює повітря кришталевим розсипом химерних звуків, що завмирають вдалині співучими акордами.

Трапеза триває.

М'ясо дикого оленя восени особливо смачне. В ньому й солодкість ягелю, і найтонші пахощі альпійських лук, і ще щось, що йде від лісу і властиве тільки свіжій оленині. Все це ще відчутніше, коли м'ясо подають вареним, як зараз. І варять його по-тайговому, у прозорій джерельній воді, на модриновому багатті, без будь-яких спецій.

Найсмачнішим евенки вважають оленячий язик, грудинку та ребра з тонкими шарами жиру впереміж із м'ясом. Знавці воліють свіжу теплу печінку. Дуже люблять кочівники і оленячу голову. Необізнаній. людині важко навіть уявити, які це ласощі. Тут і хрящі, і жирні «щоки», і мозок, і м'який, маслянистий язик. Чого тільки немає! А солодкі, соковиті оленячі губи — це ж сущий делікатес!

Усі дорослі, і чоловіки й жінки, їдять, спритно орудуючи ножами, — відрізають м'ясо шматок за шматком біля самісінького рота. Що й казати, майстри! Тільки Лангара, щоб насолоджуватись якнайдовше, не квапиться, їсть без ножа, повільно, апетитно прицмокуючи. По губах, по руках, по підборіддю у неї тече жир. Обличчя старої сите, вдоволене.

Помітивши, що біля мене впав шматочок м'яса, Лангара піднімає його, подає мені.

— Якщо ситий, їжу не кидай, для неї ще буде завтрашній день.

— Це правда, Лангара, я не помітив, як упустив.

— Отож-бо! А цього вже не їси? — питає вона, показуючи на кістку, яку я щойно гриз, і, не чекаючи відповіді, бере її. Як добрий майстер, вона уважно оглядає кістку з усіх боків і починає обстукувати тупим боком ножа, визначаючи по звуку, чи не лишилося десь у складках або в стовбурі кістки ласощів. І, не знайшовши нічого їстівного, дає кістку глухому діду, кивнувши на мене.

А біля Карарбаха уже виросла гірка, накиданих кісток.

Старий оглядає кістку, дістає довгий, вузький, як шило, ніж, вводить його, мов зонд, усередину кістки і щось вишкрябує.

Раптом я бачу, як Бітик, скориставшися з того, що всі захоплені їдою, непомітно підповзає до старого, штовхає його рукою в бік, кладе перед ним ще не зовсім обгризену кістку. На обличчі Карарбаха з'являється щось подібне до усмішки. Їхні погляди зустрічаються. Старий і хлопчик задоволені. Проте все це не випадає з уваги Лангари. Вона сердито забирає у старого кістку. Бітик ледве встигає ухилитися від її ляпанця. Обличчя Карарбаха хмурнішає. Але він не вміє протестувати.

— Лангара, чому ти не дозволяєш давати Карарбаху навіть кістки? Хіба він не заслуговує того, щоб мати таку саму частку м'яса, як і всі ми? — питаю я.

— Так краще йому, — відповідає вона спокійно. — Ситий стає лінивим.

— Але ж він зовсім голодний. Ти йому навіть коржа не дала.

— Не все міряй черевом, — відповідає стара. — Амакан [7] цілу зиму нічого не їсть, однак всі його бояться… Ти повинен знати: у кого є все, той не навчиться підкрадатися до звіра, ставити пастки, розбирати сліди. Він навіть огню собі не розведе. А без цього людина в тайзі, як дуплява модрина, вітер валить її куди хоче. — Трохи помовчавши, вона веде далі: — Якщо Карарбаха годувати досхочу, він скоро піде до предків.

— Старий хворіє? — занепокоївся я.

На обличчі Лангари досада. Вона дожовує м'ясо, квапливо витирає рукавом губи.

— Ні, він ніколи не хворіє. Та послухай мене, його батькові, — вона тиче пальцем у старого, який обсмоктує кістку. — в таких роках, як тепер Карарбах, давали ще менше їжі, досхочу він їв тільки тоді, коли сам добував звіра. Він весь час полював, дуже багато ходив, шукав їжу і довго жив, як десять разів олень.

— Десять поколінь! Це сто років.

— А може й більше.

— То що ж, по-твоєму, допомогло йому прожити стільки років?

— Ти, як ненян [8] , дурний, — сердиться стара. — Голод не давав йому сидіти в чумі, велів ходити по тайзі, шукати звіра, птаха. Він тягав важку поняжку [9] , спав на морозі, не лінувався, багато працював. Людина й на схилі віку повинна шанувати працю, як і їжу. Такий довго живе. Це ти добре пам'ятай.

— Отже, ти не годуєш Карарбаха, щоб він не лінувався, ходив на полювання?

— О, тепер ти правильно кажеш. Не думай, що ми такі жадні, м'яса йому не даємо. Ні, боронь боже! Так краще, — його не так скоро забере смерть. Раніше було: якщо старик зайвий у чумі, розумієш, без користі жив, його добре годували, не давали працювати, і він пропадав. А Карарбахові не можна йти до предків. Він краще за всіх знає, де є добре пасовисько, як лікувати оленів, де добути звіра. Без нього нам усім погано буде кочувати по тайзі. Краще половину стада втратити, ніж Карарбаха. А як буде ситий — неодмінно розліниться, забуде стежки, ноги втратять силу, перестане полювати, скоро пропаде.

— А так ви його заморите голодом, — перебиваю я стару.

— Що ти! — заперечила вона, махаючи руками. — Якщо старий дуже хоче м'яса, він іде на полювання. Коли йому пощастить і він добуде звіра, то може наїстись од пуза і свіжої печінки, і губи, і теплої крові…

Лангара дістає з чумана шматочок м'яса, кладе в рот і довго зосереджено» жує.

— Кому ніхто не помагає жить — того старість боїться, — розповідає вона. — Ти був на стійбищі Альгома? Ні? І не знав старого Тешку? Він набагато старший од Карарбаха, а ще не їв печінки від чужої кулі, ні в кого не просив їжі. Сам годує все стійбище. Більше від нього ніхто не вбивав звіра. Таких старих уже не буде.

— Чому?

— З самого малку він був сирота, ніхто не жалів його, завжди казали: «Якщо хочеш бути ситим — іди тайга». І тайга зробила його сильним… Карарбах теж так жив. Коли маленький був, батька на барлозі амакан розірвав, мати померла, його взяли в чужий чум. Потім на стійбищі злий дух пустив мор, усі померли, тільки Карарбах лишився маленький, як Бітик. Усе літо сам у тайзі жив, як той ведмідь. Не пропав, вижив. А восени бідний евенк знайшов його, тільки годувати було нічим. Карарбах сам добував собі м'ясо, рибу і навіть мало-мало пособляв бідному евенкові. Потім він став великий мисливець. Багато людям давав їжі, шкур, біля багаття завжди було тепло. Та не думай, що йому легко жилося. Він замерзав у снігу, тонув. Смерть завжди ходила його слідом. Бачиш, у нього немає вух, — Лангара зриває з голови Карарбаха шапку — замість вух видніли слухові отвори, густо зарослі волоссям. — Він пропадав голодний, одрізав їх, з'їв і лишився жити. Хіба ти здогадався б?

— Звичайно, Карарбах і Тешка з Альгоми — досвідчені люди, пройшли важке життя, але скільки таких, як вони, не вижили, загинули! Може, за тих часів, коли людина мала жити самостійно і треба було виховувати її в дусі неймовірних випробувань, інакше вона б не вижила, а нащо це тепер?

Обличчя Лангари витягується, в очах спалахують недобрі вогники. Вона показує на дітей, каже різко:

— Цим погано буде жити, дуже погано! Вони підуть до інтернату, всі вчитимуться, за це велике спасибі Радянській владі, раніше такого не могло бути. Але їм в інтернаті показуватимуть легку стежку, не вчитимуть, як жити й добувати їжу, хутро в тайзі, як пасти олені. Хіба це добре? Потім настане день, діти пожалкують, не скажуть спасибі.

— Це все, Лангара, налагодиться, — намагаюся заспокоїти стару. — Та й навряд чи доведеться їм зазнати таких труднощів, які пережили ви. Головне інше — в інтернаті діти живуть у нормальних людських умовах, одягнені, ситі, вчаться.

— Е-е-е… — Вона безнадійно махає рукою. — Кажу, не жалій тих, кому погано живеться змалку. Голод зробить їх добрими мисливцями, один буде два-три стійбища годувати.

— Але погодься, Лангара,» нові часи вимагають свого. Дітям треба вчитися не тільки в інтернатах, але й в інститутах, щоб життя було краще. Ти тепер не добуватимеш вогонь, як добував твій дід, у тебе є сірники. Ти давно не полюєш самострілами. А радіо в чумі?! Таке твоїй бабусі й не снилося! А твої онуки, можливо, управлятимуть блискавкою, їздитимуть на нартах-самокатах. Чого доброго, й на Місяць полетять!

— Ти правду мовиш. Може й евенки полетять на Місяць, але батьківщина їхня не там. Кому кинеш тайгу, оленя, звіра? Амакану віддаси? Пам'ятай: лісовий птах не зробить гнізда на болоті. Місце евенка тут, де ліс, сокжой, білка. Нехай евенків добре вчать, як лючі, однак і в інтернаті їм треба завжди казать, як стежити за соболем, ставити пастки, боротися з пургою, голодом. Дітям буде добре від цього, і тоді хай ходять на Місяць, та все одно повертаються жити в тайгу. От і подумай, що тобі товмачить стара Лангара.

Стара замовкла, одвернулася від мене, і я зрозумів, що розмову закінчено. Слабкі відблиски полум'я тріпотіли на її зморшкуватім обличчі.

Лангара народилась і прожила все своє життя в заростях заболоченої тайги, її уявлення про світ обмежується видимими гірськими кряжами та багнистими болотами, по яких евенки кочували з оленями. Вона вірна давнім звичаям предків, але не відкидає і нового, що прийшло до лісових кочівників після революції. Ні. Проте незвичні думки, які ніколи раніше не виникали, лякають її новизною. Вона хоче розібратися, докопатись до істини, переживаючи невиразну тривогу за долю дітей.

Мені чомусь здалося, що я давно знаю її — нелукаву, відверту й чисту в своїх помислах. Скільки вона зазнала горя в цій лісовій глушині, скільки набула за прожиті роки життєвого досвіду і тепер щедро роздає його своїм нащадкам, намагається утвердити в них любов до рідної тайги. Вона підкупила мене материнською тривогою за завтрашній день. Евенки взагалі добрі й довірливі, як діти. У цьому пересвідчуєшся з першого ж дня зустрічі. І не знайдеш відданіших друзів, ніж евенки, коли вони бачать доброзичливе ставлення до них.


У чорних хмарах потонув місяць, і небо дихнуло холодом. Зникли лілові тіні дерев. З поблизьких перелісків до стоянки підступив важкий нічний морок. Десь за ним ледве чути було передзвін калаталець.

Сулакікан налила мені і Лангарі по кухлю чаю.

Налетів злий холодний вітер, сколихнув нічний спокій, сумно завив по перелісках. Старий перестав шкребти кістку, підняв голову, обвів очима беззоряне небо, ні до кого не звертаючись, щось пробурмотів глухим, хрипким голосом. І відразу всі чомусь заспішили. Жінки забирали у дітей кухлі з недопитим чаєм, збирали посуд і розходилися по чумах. Чоловіки теж підвелись і почали гіркою складати нерозібрані в'юки. Над стоянкою почувся хижий крик нічного птаха.

— Дощ буде, забирай потку, — мовила Лангара.

Ми з Павлом підвелися. Навкруги справді сталася якась зміна. Туман зник. Повітря обважніло. Чорне небо злилося з чорною землею, поглинуло обрій, прикрило верхів'я величезних модрин, які оточили стоянку. Тільки чуми ще виднілися на віддалі і при світлі багаття видавалися насипаними курганами.

Лангара важко підвелася, струснула поділ спідниці, глянула на небо і, нікому нічого не сказавши, чимось стривожена, повільно поплентала до свого чуму.

Спустіла стоянка. Замовкли людські голоси в чумах. Коло багаття лишилися я і Карарбах. Він сидить на тому ж місці, скорчившись, як модриновий пень, витягнувши до вогню босі ноги. У складках його сухих, сірих губ, у тупому підборідді є щось мужнє, не зачеплене старістю. Над ним, як і над Лангарою, мають силу закони тайги, злих і добрих духів, звичаї предків. Але цей сімдесятилітній дід живе теж не тільки минулим, а й турботами сьогоднішнього дня.

Одежа на ньому вже не здається мені лахміттям. Скоріше вона свідчить про його довгі походи. Кожушок, справді, старий-престарий. Його нещадно мочили дощі, сушили морози, рвало суччя, багато разів прострілювали жарини з багаття, і великі латки на грудях у старого — ті» наче медалі за подвиги. Багато звіра добув старий, давно вже міг би замінити цей сильно потертий кожушок на попий, але піп, мабуть, дорогий йому, в ньому Карарбахові і тепліше і звичніше.

Старий усе ще возиться з кісткою. Довго копирсається вістрям ножа всередині її і, витягши ніж, облизує вологий кінець, жує порожнім ротом. Знову довго шкребе, крутить перед очима і, нарешті, кидає вбік.

Загря, що лежить поблизу, біжить за кісткою, озирнувшись на собак, готується до захисту. Але жоден з них навіть не ворухнувся. Вони дивляться на наїженого Загрю і, мабуть, дивуються: який дурний пес, не знає, що після старого на кістці нічого не лишається!

Загря, здається, догадується, що сплохував, соромливо опускає хвіст і йде з кісткою на своє місце. Не гризе її, а Кладе поруч.

Десь із купи речей вилазить заспане щеня. Воно солодко й голосно позіхає, але раптом помічає Загрю. На морді щеняти явний подив. Воно все витягується, намагається краще роздивитися побратима, і від захоплення у нього тремтить кінчик хвостика. Посмілішавши, воно підбігає до Загрі, лиже його в ніс, раде й задоволене цим новим знайомством. Однак тому не дуже подобається ця ласка, він сердито відходить, навіть скалить зуби, а щеняті, мабуть, здається, що Загря сміється. Воно ще дужче липне до пса. Той не витримує, рятується втечею. Щеня хапає кістку і послужливо несе її слідом за Загрею.

Все це смішить мене і розвіює поганий настрій.

З боліт долинають важкі зітхання. То вітер шарудить по дуплах старих модрин. Замрячив дощ, густий, дрібний. Колючі краплі сиплють в обличчя.

— Біля мікрофона лікар! — кричить мені Павло, визираючи з намету. Після довгих зусиль, через відомчі станції, він усе-таки встановив зв'язок із штабом.

Одинадцять годин ночі…

Забираюся до радиста, припадаю до мікрофона. Чути прекрасно: здається, лікар стоїть поруч.

— Здрастуйте, Віро Іванівно! Я на стоянці пастухів-евенків. У них вмирає трирічна дівчинка. Поблизу немає лікаря. Допоможіть врятувати її.

— Що з нею?

— Висока температура, кашель, дихає важко. Дитина сильно виснажена. Ніс і губи сині.

Віра Іванівна довго мовчить.

— Дуже важко щось визначити. Мабуть, у дівчинки… запалення легенів. Які ліки їй давали?

— Аспірин. Двічі.

— Через деякий час дайте ще аспірин з пірамідоном. Потім через кожні три години впорскуйте пеніцилін. Ви знаєте, як це робити?

— Ні, не знаю, та й пеніциліну у нас немає.

— Якщо у дитини запалення легенів, їїврятує тільки пеніцилін.

— Отже, безнадійно…

Знову мовчання.

— А у вас є пеніцилін? — нарешті питаю я.

— Звичайно, є.

— Тоді покличте до мікрофона Плоткіна, — прошу я. — Здрастуйте, Рафаїле Марковичу! Треба завтра вранці, і якнайраніше, привезти нам на літаку пеніцилін. Дозволяю зняти машину з будь-якого об'єкту. Наші координати і умовні сигнали вам передасть радист.

— Я зрозумів. Але у нас іде дощ. Боюся щось обіцяти. Сподіватимемось на ранок.

Повертаюся до багаття. Воно вже догоряє. Старий на самоті п'є чай. Обличчя його застигло, і тільки брови ворушаться, то зімкнуться, то піднімуться, тривожачи зморшки на лобі. Мені хочеться дізнатися, де блукає зараз Карарбах у своїх думках, що бачить: сьогоднішній день чи далеке минуле, коли він вів караван по чужих, незнаних місцях?

Як багато міг би розповісти цей старий!

Але він мовчить. Підносить до губ блюдце з гарячим чаєм, дує на нього, сьорбає… Раптом насторожується, руки з блюдцем застигають біля відкритого рота, повіки трохи піднімаються, він весь повертається до лісу. Невже до його давно вже не діючого слуху долинув якийсь звук? Так, старий повертає голову то в один бік, то в другий і, здається, от-от щось радісно вигукне. Проте ні. Ось уже знову на його обличчі цілковитий спокій, він замислюється. Людські голоси, шум лісу, пташині пісні, грозові розряди, шарудіння опалого листя, ревіння звіра, гуркіт гірських обвалів — усі звуки живого світу давно недоступні для нього.

А дощ усе мрячить. Його жене з гір вітер. Разом з туманом іде він у глиб рівнини. В мокрій ночі поникли дерева, лягла трава. Все поснуло, тільки струмок тяжко зітхає у камінцях, та інколи чути, як, застогнавши, десь падає дерево.

Старий кашляє уривчасто, надривно, щулиться від холоду під благеньким, латаним кожушком.

Не чутними кроками підходить Лангара, накидає на плечі старому плащ.

— Чого мокнеш? — питає вона, сідаючи навпочіпки біля мене. — Старого не пересидиш.

— Чекаю, коли заговорить. Хочу попросити його розповісти про своє життя.

— Е-е-е… — хитає головою стара. — Даремно ждеш. Кажу, він давно глухий, од цього втратив слова, а без них як розповісти про життя?

— То він і німий? — здивувався я.

— Без слуху язик заблудився, старий забув слова, а ті, що вимовляє, розуміємо тільки ми, пастухи. Отож не чекай… Йди спати.

Лангара затягується довгим, лінивим позіхом, потім підкидає в багаття дров, поправляє плащ на плечах у старого, і, діставши саморобну люльку, набиває її тютюном.

— Лангара, скільки тобі років? — поцікавився я.

Стара вихопила з жару тліючу жарину, прикурила.

— Хто їх лічив?.. Давно б уже треба вмерти, та ніяк не зберуся. Сам бачиш, Інга має родити, вона ще не була матір'ю, як її залишиш? Аночка вмирає, ховати треба за нашими обрядами, а хто їх знає, крім мене?! І стадо не кинеш… Та й раніше ніколи було роки лічити.

— Ти народилася в цьому краї?

— Тут, на Худорканських болотах. По цій землі кочували й наші предки. Старі казали, ще раніше, давно, ніби на Амурі жили. Знаєш таку річку?.. Звідти наш родовід. — І Лангара опускає голову, заглиблюється в сумні спогади. Потім починає розповідати про тяжке минуле свого народу, загнаного жорстокою несправедливістю на цю неродючу землю, вкриту чорними болотами. Її монотонний голос то відроджується, лунає впевнено, гнівно, то стихає до шепоту, і тоді чути, як на її плечі падають з гілок важкі краплі вологи. Які гіркі були її спогади! Вона підвелась і, розтривожена, не сказавши на добраніч, пішла спати..

На мені обважніла мокра тілогрійка. Неохоче покидаю Нагріте місце і, махнувши старому рукою, — мовляв, на добраніч! — відходжу од багаття.

Але раніше ніж забратися в спальний мішок, іду провідати хвору.

В чумі тиша. Світло ліхтаря вихоплює з темного кутка Сулакікан, яка дрімає у головах дитини. Здригнувшись, жінка розплющує очі, сплескує руками і затуляє ними доньку, ніби захищає її від Харгі. Але, впізнавши мене, мати припадає до грудей хворої. З обличчя її повільно зникає переляк.

На оленячій шкурі безвільно розпласталося щупленьке тільце дівчинки, виснажене хворобою. Жар у неї ніби поменшав, але дихає вона важко, уривчасто, їй не вистачає кисню. Очі заплющені. Пульс і тепер не промацується. Життя її на волосинці, навряд чи допоможе й пеніцилін. Нічого не сказавши Сулакікан, виходжу з чуму.

Карарбах усе ще сидить біля багаття сам, щось обережно тримає на долоні лівої руки. Підходжу ближче. Це дерев'яний божок, вирізаний з модринового дерева. У нього плоске обличчя, довгий тулуб і зовсім короткі ноги. Старий щедро мастить його гарячим розтопленим жиром. Довго розтирає, щось гаряче вимолює у свого ідола.

Від цієї сцени повіяло давниною.

Старий не помітив мене, і я пішов.

Ні звуку, ні шереху, тільки мрячить дощ. Обережно, не порушуючи спокою ночі, пробираюся до свого намету. Як завжди, запалюю свічку, дістаю. щоденник. Хочеться, не відкладаючи, записати події цього незвичайного дня.

«…Із розмови з кочівниками я зрозумів, що на Ямбуї ми маємо вступити в світ якихось незбагненних явищ, сповнених небезпеки.

Насамперед треба вирішити, чи здатні ми на поєдинок з невідомою силою, навіть якщо вона постане перед нами в образі злого духа — Харгі? Може, було б розсудливіше одразу повернути назад і, не гаючи часу, вирядити більш підготовлений загін?

Назад… Ні, це неможливо!

Як добре, що ми натрапили на пастухів-евенків! Нам бракує їхнього досвіду, знання тайги. Які ми безпорадні порівняно з цими «дикунами», що загубилися в заболочених безлюдних пустирях! Ми, безперечно, відчуємо це першого ж дня, тільки-но опинимося біля Ямбую. З ними б іти туди!.. Шкода, що наша зустріч така коротка!

Я вперше дізнаюся про евенкійський закон довголіття. Можна погоджуватись і не погоджуватися з Лангарою з приводу її «теорії», можна навіть твердити, що ставлення до старих не дуже вже доброзичливе — складається таке враження. Однак Лангара не вигадала цю «теорію» — її взято з самого життя і, мабуть, перевірено не на одному поколінні евенків.

«Справжню мудрість можна збагнути тільки шляхом страждань. Тільки злигодні й страждання можуть відкрити людині те, що приховано від інших», — так вважали з найдавніших часів жителі Півночі. Що ж, евенки надто довго страждали, щоб закони їхнього життя були мудрі. Сита людина — лінива, хіба це не так? І щоб продовжити життя, треба справді не балувати себе, і в похилому віці не відмовлятися від звичного фізичного навантаження, тим більше коли живеш у тайзі, де все важко дається.

У цьому, може, мудрість довголіття.

Мимоволі думаєш і про інше. Адже сама Лангара зовсім не схожа на своїх попередників, безправних людей, покірних долі. Живе в новому світі, намагається його збагнути, знайти місце в ньому для себе і для свого потомства. І чи не це головне, що дала їй Радянська влада. В той же час вона не уявляє життя евенків поза тайгою, і зрозуміло, що вона прагне зберегти досвід свого народу, який полегшує людині життя в лісах. І це, здається мені, дуже добре!»

Я закінчив писати і замислився. Несподівано в гущавині, біля житла голосно просвистала пташка. Невже це вже ранок? Виходжу з намету. Той же морок, та сама тиша. На сході ще стоїть синя темрява. Дощик давно перестав. У ліловій імлі дрімають переліски, і самітна зеленкувато-бліда зірочка прозирає крізь рідку запону хмар. На сусідніх невідомих болотах знову стелиться туман — провісник близького холоду.

Біля вогнища, прикритого попелом, на оленячій підстилці лежить старий, скорчений передранковою стужею. Голова й плечі чимось укриті, а голі ноги, кощаві, мозолисті, із збитими п'ятами, лежать просто на землі, опушені памороззю. «Чи не вмер старий?» Кидаюсь до нього…

Ні, Карарбах спить, дихає рівно.

Розпалюю багаття. Від тліючих головешок воно швидко розгоряється, повітря навколо теплішає, іній на голих п'ятах старого зникає. Ворушаться розмерзлі гулясті пальці, повільно, натужно розгинається спина. Карарбах потягується, і, не прокидаючись, повертається грудьми до вогню, солодко зітхає.

Я один сиджу біля тліючих вуглинок багаття. Тиша така, що струмки німіють і очерет коло берега навіть не поворухнеться.

Знову й знову звертаюся думками до Ямбую. І саме слово «Ямбуй» звучить для мене як щось грізне. Воно викликає в уяві картину первісної природи, якихось допотопних тварин, і здається, що нас там чекають незвичайні пригоди, може, навіть зустріч з дикими племенами, що з давніх-давен загубилися в цих багнистих місцях.

Тепло багаття непомітно веде мене в світ мрій. Я уявляю стоянку цих людей, одягнених у звірині шкури; вони живуть під низьким, вогким склепінням печери. Коло багаття сидять жінки і вичинюють лосячі шкури. Біля них граються малята.

З нічної темряви підходить до вогнища старий. На крутих мускулистих плечах він приніс здоровенну тушу сніжного барана. За ним натовп чоловіків, озброєних списами. Жінки заклично скрикують, діти радіють. З похмурої глибини печери виходять старі. Починається бенкет. Усі накидаються на тушу, відривають шматки м'яса, трошки підсмажують і відразу ж їдять. Білий лій стікає у них по губах, по підборіддю, збирається в білі візерунки на шкурах, які прикривають тіло.

Майже загасле багаття раптом спалахує, сповнивши яскравим світлом усю глибину печери. Я бачу розставлений по карнизах примітивний посуд, стріли, рогатини, невідомі інструменти. Але хто це страшний, скорчений лежить на кам'яних плитах? Придивляюся — людина! Руки й ноги зв'язані сиром'ятними ременями, сорочка і штани подерті. Невже Євтушенко? Так і є, він! Пізнаю рудобороде обличчя, широчезні кисті рук із випнутими од ременів венами. Він стогне… Бачу, до нього підходять двоє високих хлопців, беруть його на руки, несуть на жертовник, складений з плит. З натовпу виходить стара жінка — Лангара. Очам не вірю! Кощавими пальцями вона зриває з Євтушенка одежу, мастить його тіло гарячим жиром, і я бачу, як той жир кипить у нього на животі. Потім усі дорослі і діти обкладають жертовник сушняком. Лангара, здійнявши до неба руки, виголошує заклинання і підпалює від головешки сушняк. Полум'я вкриває Євтушенка. Чую його несамовитий крик. Сам відчуваю, як огонь обпалює всього мене, нічим дихати… І я… прокидаюся.


4. ТРИВОГИ ПАСТУШКИ ЛАНГАРИ


Крізь ситцеву запону проникають свіжість хвойного лісу і терпкий запах багна. Відчувається, як вогко в переліску після нічного дощу, страшнувато висунутися назовні, відразу обдасть холодом. Та що вдієш, треба виходити.

За чумами ще сутінки, ще нічого не можна розібрати, окрім здиблених гір у синій далині та слабких вогників у небі. В цю переломну годину між ніччю і днем голоси й шуми приглушені, біле й чорне ще злито разом. Усюди спокій і сон. Однак мешканці тайги давно вже прокинулись, тільки не встають, чекають, коли зникне морок і відійдуть з переліска підозрілі тіні.

Старого вже нема біля загаслого багаття, кудись зник. Пастухи пішли збирати стадо.

Заходжу в чум до Аночки. Їй не полегшало, хоч температура трохи спала. Дівчинка, як і раніше, нікого не пізнає, нічого не їсть. Скляні очі нічого не виражають. Навряд чи вона виживе. Без усякої надії даю їй ліки й виходжу, дивлюся на небо. Як на зло, над обрієм появилися дощові хмари. Вони близько пливуть над сонною землею. Вже погуркує грім. «Сили небесні, відведіть од нас грозу, пропустіть літак, а потім нехай дощ ллє скільки завгодно», — мимоволі шепочу я.

У цю хвилину я, здається, сам стаю марновірним і готовий вимолювати у духів життя дитині.

Павло роздмухує багаття. Прокидаючись, задиміли чуми. Світлою смужкою позначився схід. Нагір'я розкрилося темно-ліловими болотами, пурпуром горбів та смугами вкритого інеєм багна.

«Курли… курли…» — прощаються з клюквовими болотами журавлі.

Білі лебеді — володарі неба — мовчки пливуть у передгрозовій синяві. У важких змахах крил — гордовита велич. Вони несуть землі світанок.

Зникає ніч. Зникають тіні… Щось невловно чудове народжується в напівсвітлі зорі, струменіє на хвилясту землю. Вітер з далеких гір приємно віє в обличчя.

Пастухи, дізнавшися, що має прибути літак з ліками для Аночки, сполошились. Їм важко собі уявити, як він сяде на болото або на грузьке багно.

До мене підійшла Лангара, довірливо торкнулася моєї руки.

— Лючі, врятуй Аночку! — голос її затремтів, сухі губи стиснулись.

— Я цього й хочу. Вся надія на літак, Лангара. Тільки б він не спізнився… Але скажи, якщо ми врятуєм Аночку, ти повіриш, що немає злих духів?

Стара неприязно глянула на мене.

— Ти тільки не подумай, що я ставлю умову. Ні. Я кажу так, бо знаю, скільки нещастя принесли вам ці неіснуючі духи, віра в них.

— Ти хочеш розігнути дугу, щоб не поламати її. Але так не буває, — і вона вже хотіла відійти.

— Послухай, Лангара, поясни мені, будь ласка: евенки були православні, ти і Карарбах, мабуть, хрещені? Чому ж ви не вірите в Христа, а все ще поклоняєтеся духам, богам своїх предків?

— Кому потрібен твій Христос? — Вона здивовано подивилася на мене. — Він дуже далеко на небі, щоб знати горе людей, як випросиш у нього добро? Інша річ духи: вони живуть у тайзі разом з нами, все бачать, усе знають і не терплять, щоб з них сміялися. Розгніваєш — вони пошлють грозу, мор, заберуть дитину, оленів. А добре про них будеш думати — матимеш саму удачу. Їм усе дано. Кажу тобі, вони хочуть забрати Аночку, бачиш, дощ іде, не хочуть пустити сюди літак з ліками.

— Це від них не залежить.

Лангара відмахується од мене, йде до чуму. Підходжу до багаття, біля якого порається Павло.

— Наші хлопці вже їдять пампушки з сметаною. Ввечері до дівчат підуть, а ми… — бурмоче мій супутник, навалюючи кінець колоди на вогонь.

— Не журись, на Ямбуї довго не затримаємося.

— Ви гадаєте? — він запитливо дивиться на мене. — Добре, якщо на гольці якісь злі духи, з ними швидко впораємось. А от коли там бандити?..

— Як-небудь і з ними впораємось. От побачиш, Павле, скоро зустрінешся з Світланою.

— З такою програмою згоден, — каже він і діловито питає. — Що варити на сніданок? Тепер ми на своїх харчах.

— Може, пшоняну кашу, га?

— Знову кашу… Від такої їжі ноги вже не ходять.

— Нічого, дійдемо до місця, там неодмінно пополюємо.

— Ви гадаєте, там живуть добрі духи, і вони захочуть подарувати нам звіра?

— Там, де живе зло, є місце і для добра. Може й не пропадемо!

— Замість того, щоб чогось сподіватися та на бобах ворожити, краще нам узяти з собою глухого діда, з ним по всіх статтях буде надійніше. У тайзі він як дома. Невідомо, скільки ми там пробудемо, на цьому самому Ямбуї…

— Мабуть, ти маєш слушність, — перебиваю я Павла. — Карарбах, видно, чудовий мисливець, добрий слідопит. Та, боюся, старий — людина забобонна, навряд чи погодиться піти з нами.

— А ви спробуйте його вмовити.

Широко розлився ранок. Холоднішає. Ніжнішою і чистішою стає блакить далекого неба. Рідіють переліски, пронизані ранковим світлом, дедалі вимальовуються на густо-червоному тлі дерева.

З чуму виходить Лангара. Вона прямує до нас дрібною неквапливою ходою. Щось несе.

— Дійте на старого через неї, — радить Павло, киваючи головою на Лангару. — Адже вона тут за головнокомандуючого.

— Це вам! — гукає стара і подає шматки в'яленої оленини ніби на знак примирення.

— Спасибі, Лангара, але нам немає чим віддячити тобі. Гроші візьмеш?

— Коли люди живуть в одному стійбищі, хіба м'ясо продають?

— Але ж гість не нахлібник!

— Е-е, лючі, треба знати, що без їжі ніхто жити не може, проте не в кожного вона є в торбинці. Забив звіра — твоя удача, тобі спасибі, а м'ясо всьому стійбищу. Закон наших предків не дозволяє одному брати собі воду та їжу, — і стара тиче мені шматки сушеного м'яса, що приємно пахне димом.

— Спасибі тобі, Лангара, і за м'ясо і за мудре напучення. Твої предки, які заповіли цю істину, були гідними людьми.

— Треба було б свіжого м'яса вам дати, та воно кінчилося вчора, — каже стара, піднімаючи з землі упущений шматочок оленини, кладучи його в рот. — Старий раннім-рано пішов з рушницею, тут близько сохатий постійно жирує; може, удача буде, повернеться ввечері то й ще вас почастуємо.

— Йому, глухому, мабуть, важко полювати. Хіба тільки скрадливо він і може вбити звіра?

— Та що ти! — замахала руками стара. — Скрадливо тепер не добути сохатого. Цей час листя на землі, тихо ходити не можна, та й звір — сохатий, сокжой — на місці не стоїть, швидко ходить, гриби шукає, нізащо не доженеш! Карарбах добуває звіра з собаками.

— Як із собаками, він же глухий?! Собаки, шукаючи звіра, далеко йдуть з очей, а їхнього гавкоту старий близько не почує. Ти жартуєш, Лангара.

Вона розсміялась. Голосиста луна рознесла її сміх по близьких перелісках.

— Ти зовсім як мунукан [10] , думати не хочеш. Кажу, лихо багато чого навчило людей. — Стара дістала з-за пазухи люльку, прикурила від скіпки і вела далі:— Коли Карарбах оглух, його всі жаліли, не давали йому м'яса. Він голодував, довго думав, як жити. Потім здогадався. Тепер бере на полювання двох собак. Одного прив'язує до пояса, нікуди не пускає, а другий бігає навкруги, далеко по тайзі, шукає звіра. Коли знайде і зупинить його, — гавкає. Другий собака на повідку тягне старого на гавкіт, приводить до звіра. Тепер розумієш, яким хитрим зробило лихо глухого? А ти не віриш!

— У мене до тебе велике прохання, Лангара. Чи не зможете ви кочувати із своїм стадом разом з нами до Ямбую, нехай старий поможе нам знайти сліди людей, які зникли.

Вона випросталась і ткнула пальцем у мою голову:

— Хто повірить, що в такому великому казані немає розуму? Ти здурів, чи що? Навіть погана людина не схоче сама йти до злого духа! — Стара різко повернулася, пішла від мене.

— Зажди, Лангара, ще є розмова.

Стара недовірливо зупинилася.

— Кажи, та не витрачай даремно слова. Карарбах на Ямбуй не піде, — відрізала вона.

— А якщо я віддам тобі Загрю?

— Загрю?! — зраділа Лангара, ступаючи крок до мене. — Віддаси Загрю?.. — Але раптом замовкла і пішла тихою, невпевненою ходою.

Павло підсмажував на вугіллі в'ялене м'ясо.

— Чув? — спитав я у нього. — Їх на Ямбуй і калачем не заманиш.

— Мабуть, і не варт умовляти. Не дай боже, щось трапиться, тоді вина ляже на нас, — відповів він.

Ранок розсипає багрянець, золотить холодне болото, багно та могутні крила беркутів, які ширяють у височині.

Проміння легкого світла обіймає землю і ніжним дотиком будить гори, ліси, проганяє туман, що нагромадився на дні широких западин.

Легкий, майже прозорий дим огортає чуми, звідти долинають крики дітей, стук посуду і гомін.

З переліска виходять олені. Тварини нишпорять по стоянці, шукаючи. солонців, і лягають на землю.

А струмок під притихлим осичняком шумить, плеще, кличе. Від нього тягне прохолодою та пахощами свіжої трави, змішаними з запахом зів'ялого листя.

— За п'ять хвилин зв'язок із штабом, будете щось передавати? — питає Павло, сідаючи поруч зі мною.

— Я ось про що думаю: нас двох мало, щоб почати серйозне розслідування на Ямбуї. Треба викликати ще когось з надійніших хлопців. Може, ти порадиш?

— Якщо технік Гриша Коротков працює близько, треба просити у нього Єлизара Бикова. Цей не підведе. Та й хочеться побачитися з ним. Ми з одного села.

— Добре, запиши радіограму:


«Штаб. Плоткіну. Крім Петрика та Євтушенка, районі Ямбую безслідно зникли два евенки за тих самих загадкових обставин. Становище серйозніше, ніж думали. Бажано послати в моє розпорядження десятника Єлизара Бикова з провідником-мисливцем, який знає район Ямбую. В крайньому разі разом з Виковим кого-небудь іншого, досвідченого. Ще раз попереджаю: усім підрозділам лишатися до повного завершення робіт. Можливо, всіх буде залучено до розшуку загиблих».


Йду до струмка вмиватися. З-за кошлатих верхів'їв модрини виповзло червоне, наче з натуги, сонце. Сліпить очі. Як приємно гріють оці перші сонячні промені!

Жменями кидаю в обличчя, на груди рідкий кришталь холодної води. Яка ж вона колюча, шпарка, відразу знімає сонливість.

Мене зустріла Лангара.

— Ми сьогодні ходити будемо вашою стежкою, потім завтра звернемо на свою.

— Дуже добре! — зрадів я. — А Карарбах знає, де ночуватимемо?

— На землі лишиться слід наших оленів, він приведе його до старого чумища пастухів, куди ми йдемо.

— Не заблудиться?

— Старий не знає такого слова — заблудитися!

— Але чому ти відразу не сказала йому, де ночуватимемо?

Лангара скривилась.

— Я йому не дала чайника, без чаю він ніде ночувати не залишиться, не турбуйся. А їсти захоче — швидше знайде пряму стежку до чуму. Голод скоротить шлях.

— Тоді навіщо ж ти так мучиш Карарбаха?

— Не мучу. Так він сильніший за біду, сильніший за голод, іншим від нього користь і довше житиме. А його не стане — хто з оленями лишиться? Діти в інтернаті вчилися, книжки читають, багато всього знають. А от щоб серце боліло за стадо — цього їх не навчили. Як вони зостануться з оленями, куди потягнуть стежку без старого? Не знаєш? Отож-бої..

— Але ви не вічні. Та й скільки ж можна вам працювати? Ви з Карарбахом заслужили спокійнішу старість.

— Нам тут краще.

— Однак і це не життя, а мука. Чи в твої роки брати на себе стільки турбот. Та й не можна все робити за давніми звичаями, треба інакше жити і тобі і дітям.

— Час інший, ти правду кажеш, — погоджується Лангара. — Проте нове треба робити розумно, інакше воно зовсім евенків з насиджених місць забере. А тайга, сам розумієш, не повинна пустувати. Багато в ній добра, ой як багато! Хтось тут повинен жити.

— Ваші діти, — перебив я. — Вони всі письменні, нехай і господарюють.

— Кажу, їх не привчають жити в тайзі, іншу їжу дають, вони слід вовка плутають із слідом собаки, свого оленя не можуть знайти у стаді, не вміють зробити нарти. А без цієї мудрості наших предків вони не стануть дужими, вітер носитиме їх куди схоче. Вони не подужають тайгу. Та й навіщо тут такі люди! — Нараз Лангара заспішила, взяла у мене з рук рушник, мило і швидко попрямувала до струмка.

Я багато років кочував з евенками. Але не пригадую, щоб вони скаржилися на своє життя, нарікали, і мені здавалося, що ці люди добре влаштовані, задоволені з того, що тепер завжди мають їжу, одежу, свій постійний куток. Та ні, людина не тільки цим живе. І тут, у лісовій глушині, у пастухів теж суперечності між батьками й дітьми, палкі сперечання про життя.

Я не міг не продовжити цієї розмови.

Лангара, сівши навпочіпки на кам'янистому березі, хапала жменями крижану воду, пирскала, мов тюлень, потім довго-довго милила руки, вся занурена в якісь давно звичні для неї думки. Я дочекався, поки вона підвелася.

— Слухай, Лангара, ти надто вже безнадійно дивишся на майбутнє своїх дітей.

— Людині не дано знати, що буде завтра. Але як може у матері не боліти серце, коли її діти хочуть жити не в рідних місцях, не лишаються у тайзі!

— Куди ж вони діваються?

— Хіба ти не знаєш? Ні?.. Багато евенків пішли жити у великі стійбища лючі, ніби там їм буде краще; вони, як олені, що відстали од стада, розбрелися хто куди, розгубились. Кинь краплю брусничного соку в річку — не побачиш, куди дівається… Вважай, ні їх, ні потомства їхнього немає. І молоді, які вчаться, не всі повертаються назад, шукають інше, легке життя, думають, у лісі їм немає щастя. Ніхто їх не спиняє, ніхто не скаже — без тайги пропадеш! Вони йдуть від своїх звичаїв, від досвіду старих, а їхні діти забудуть рідну мову, і вони вже не стануть евенками. Скажи, хто буде добувати соболів, білку, пасти оленів, водити експедиції? Гадаєш, це тепер уже не потрібно? Ні, потрібно, як і п'ятдесят років тому або ще більше. — Лангара хотіла ще сказати щось, заквапилась, і гіркі слова стиснули їй горло. Переступаючи з ноги на ногу, вона обпалювала мене колючим поглядом, ніби я винен у всіх її житейських тривогах.

— Ніхто не може примусити людину жити в тайзі, Лангара. Немає такого закону.

— Ні! — категорично заперечує вона і рукою прикриває мені рот. — Стадо без пастуха розбредеться в різні боки, не зібрати його більше, розумієш!

— Це правда, а людині не заборониш вирішувати свою долю. Вона не полонена.

— Ти дурний, чи що?! Навіщо забороняти? Коли людина знатиме, як жити в лісі, хіба вона піде з своїх місць! — І, передихнувши, так само впевнено вела далі: — А жити по-новому, як ти казав, можна й тут, якщо розуму вистачить. Евенки не повинні йти з тайги, а там без них обійдуться. Чи потім сюди тягтимеш інших людей? Але їм без досвіду жити в лісі буде важче, ніж нам. Хіба не правда?

— Ти, звичайно, маєш рацію, проте твоєму родові, Лангара, це не загрожує. Бачиш, як він розрісся!

— Ми, пастухи, весь час кочуємо по нагір'ю. Живемо, як жили наші предки. Карарбах усіх змалку вчив, як жити в тайзі. Потім вони багато років вчилися в інтернаті, повернулися до стада, але забули закони тайги, почали боятися труднощів, лінуються, бо їм в інтернаті не розкажуть про це, і Карарбах знову вчить їх. Хіба так можна? Добре, що наші повернулись, і рід Карарбаха став великий, — не без гордості закінчила вона. — Тільки один пішов зовсім — молодший син. Він учився в технікумі плавати на великому човні, зостався працювати десь далеко на річці. Не чує рідної мови, пісень співає не своїх, його діти не будуть евенками, навіть якщо вони матимуть не пташині носи, а справжні. Навіщо йому чужа річка? Хіба своєї немає?! Ти поміркуй добре, коли б усі, хто багато вчився, віддавали свій розум рідній тайзі — багато було б добра народу, і не пустувала б тайга.

— Ти вважаєш, що евенки повинні лишитися кочівниками?

— Ні, боронь боже, — заперечила вона. — Евенкам треба жити, як лючі, на стійбищах, але їм не треба забороняти кочувати, це у нас в крові. І домівка наша тут, — вона тиче пальцем у землю. — Сюди треба тягти нове життя, а не забирати евенків звідси. Тоді буде багато стійбищ, багато хутра, оленів, м'яса… Чого мовчиш?!

— Я згоден а тобою, Лангара, що тайга не повинна зоставатися без людей, що краще в ній жити евенкам, ніж іншим людям, і жити вони повинні культурно. Але не так просто це зробити…

— Якщо так не зроблять, нікому не потрібні будуть олені, спустіє тайга, не лишиться стежок. І коли навіть евенків буде більше й більше, то де ти їх знайдеш, якщо вони розбредуться по землі? Хто кидає чум, той втрачає все. Пам'ятай, що тобі товмачила стара пастушка.

— Кажу, що вам треба жити в тайзі, але йдіть із цих неродючих боліт в інші місця, де краща природа, багато ягелю і добре родить земля.

— Не кажи так! І в цій тайзі безліч багатства, тільки треба його бачити.

В цей час хтось покликав Лангару, і вона квапливо пішла, а я зостався, збентежений її розповіддю.

«Ні, не піде стара Лангара з тайги, — думаю я, проводжаючи її поглядом. — Не покине караван. Вона збереже до могили те, що заповіли їй з колиски. Бо ж нічого доброго не бачила пастушка за все своє довге й важке життя на цих трясовинних мочарах і голих горбах, де хазяйнує люта холоднеча і проклятуща мошва. І все-таки це рідні місця. От і намагається вона затриматися в цих пустирях, зберегти досвід предків і зробити нове життя евенків щасливим, але в рідній тайзі. Не дати їм піти жити в інші місця. Як же боляче думати їй, що тайга може опустіти, що зникнуть стежки батьків, не зостанеться їхнього досвіду, коли дітям не прищеплювати в інтернатах, інститутах любов до природи, не вчити їх жити в лісах, не розвивати у них природжені здатності промисловика! Я по-людськи розумію тривогу Лангари за долю підростаючого покоління евенків».

Хмари не принесли нам дощу й пішли до обрію. І знову над нами густо-синє небо.

Поки Павло пече коржі на сніданок, я знімаю намет і водночас поглядаю, як жінки лаштуються в дорогу. Вони спритно розбирають чуми, скочують бересту в тугі сувої, набивають потки харчами, посудом. Хаос навкруги швидко вщухає, все лягає на свої місця.

До багаття підходить Бітик. Він щойно прокинувсь. На його обличчі не лишилося й сліду від учорашньої образи. Він обслинює вказівний палець, умочує його в теплу золу і починає енергійно чистити білі, мов перламутр, зуби, потім мчить до струмка і, повернувшись, сушить біля вогню мокре обличчя та руки.

Із розібраних чумів вибігають напівголі діти. Налітають на багаття і, збившися коло вогню докупи, стежать за нами. Вони ще зовсім малі, засмаглі, наче вимазані в шоколаді. Обличчя заспані, але очі чисті, погляд гострий, соболиний. В гурті малята почувають себе сміливіше. З раннього віку вони вже вміють спостерігати, приховувати цікавість. Народилися вони в тайзі і, вперше в житті розплющивши очі, побачили чуми, оленів, багаття, почули гавкання собак. Пізніше їхньою улюбленою забавою стала їзда на оленях. А ось тепер вони вперше бачать лючі з «пташиними носами», людей, чиї важкі чоботи лишають дивний слід на землі, чия мова складається з якихось незрозумілих звуків.

Павло бере в руки гарячий, до червоного підсмажений корж, постукує по ньому пальцями, як гончар по своєму виробу, і починає ламати. Запашна пара обдає обличчя. Дітлахи напружено стежать за кожним його рухом. Губи у них мимоволі ворушаться, заздалегідь смакуючи ласощі.

Першим одержує коржа Бітик, який стоїть попереду.

Він і сьогодні у дітей за головного. Потім Павло наділяє й інших. Ніхто з малят не просить, цього їм не дозволяє природжена гордість. З кусками в руках усі підсідають ближче до вогню, не поспішаючи, з дивовижною ощадливістю, кусають маленькими шматочками, повільно жують, явно насолоджуючись.

Нам з Павлом радісно дивилися на дітлахів.

Від жаркого полум'я смагляві обличчя малюків палають густим рум'янцем і здається, наче вони вилиті з червоної міді. Діти безтурботно їдять, зрідка підводять на Павла блискучі чорні оченята, сповнені вдячності. Той добродушно всміхається і теж їсть.

Я зв'язую намет і все думаю про цих дітей.

Тепер вони хочуть навчитись у старших пасти стадо, арканити диких оленів, ходити на лижах, розпізнавати сліди звірів, приманювати на дудочку рябчиків, кабарочок — стати такими ж мисливцями, як і Карарбах. Він — межа їхніх мрій. Чи повернуться вони після навчання в рідні ліси, як того хоче Лангара, щоб по-новому будувати тут життя, щоб зберегти національну гідність свого народу? І тоді на долю чорнооких дітей випаде найцікавіша місія — перетворити вічно холодний край на хутровий заповідник, примусити неродючу землю служити людині. І морозяну тишу гір порушить весела пісня евенків.

З усіх боків до стоянки стікаються розрізнені гурти оленів. Вони заповнюють просвіти в переліску і всю галявину. Діти, як по команді, ховають за пазухи недоїдені куски коржа, схоплюються. Бітик біжить до в'юків, хапає маут [11] . Вони ловитимуть своїх учагів, на яких подорожують по тайзі. Мені з Павлом зовсім незрозуміло, як це ото серед такого величезного стада оленів, напрочуд схожих один на одного, можна знайти саме свого? Але так здається тільки нам, недосвідченим. Навіть діти пастухів одразу впізнають своїх тварин, для них кожен олень має свої прикмети. Та навряд чи можуть вони пояснити їх. Це не завжди спроможні зробити навіть дорослі пастухи.

Бітик стає на пеньок, так йому видніше, швидко оглядає стадо, Крутить головою направо, наліво, то присідає, то витягується. І раптом радісний крик — побачив! Хлопчак, не спускаючи ока з упізнаного учага, набирає на праву руку дрібними колами маут. Потім сходить на землю і по-котячому підкрадається до краю переліска, де, щільно збившися докупи, відпочивають олені. Раптом один олень схоплюється, мовби ждав цього моменту, повертає насторожену голову в нашу сторону. Хлопчак явно не встигає, і учаг величезними стрибками виривається з стада.

Двоє метких хлопчаків кидаються за ним, завертають його назад до галявини. Дикуватий учаг, роздуваючи ніздрі, зляканими очима шукає небезпеку. Бігає як навіжений. А Бітик уже в переліску. Притулившися до стовбура модрини, чекає моменту кинути маут…

Зліва теж двоє хлопців намагаються перехитрити великого учага. Чути крик, вищання, шарудіння погоні.

Так, певно, кожного ранку хлопчики азартно змагаються з оленями.

Але раптом вони залишають це заняття і, радісно галасуючи, біжать до матерів, показують рученятами на захід. До нашого слуху долинає гуркіт моторів.

Обличчя всіх повернуто назустріч звукові. З густої синяви неба випливає літак.

Павло кидає на багаття заздалегідь приготовлений оберемок сирих гілок з листям. Над стоянкою стовпом піднімається густий дим.

Діти шаленіють од захоплення. Машина починає знижуватись, уповільнює швидкість, ревучи іде до нас. Вона розвертається низько над лісом, робить одне коло, друге. Сполошилися олені, загавкали перелякані собаки. У третьому заході, коли літак був над нами, від нього відривається біла стрічка з вантажем на кінці, падає на дерева, зависає на вершечку одного з них.

Льотчик описує ще одне коло, прощально похитує крилом. Ми махаємо руками. А Бітик і ще один хлопчик видираються по гладкому стовбуру модрини.

— Ну й спритні! — захоплюється Павло.

У посилці, скинутій з літака, були ліки та інструменти, що їх надіслала нам Віра Іванівна. Не забула вона вкласти й докладну інструкцію.

Мені ніколи не доводилося тримати в руках шприц. Спочатку я навіть розгубився. Адже все — і ліки, і шприц, і руки — повинні бути стерильні. А що можна зробити в такій обстановці? Щоб, бува, гірше не стало… Та виходу немає.

— Ти уважно дивися, — звертаюсь я до Сулакікан, — що і як я робитиму. Завтра наші стежки розійдуться, і ти сама лікуватимеш Аночку.

Нас оточує дітвора. Все їм треба, нікуди від них не сховаєшся. Я старанно мию руки, кип'ячу шприц.

Мій упевнений вигляд, здається, подає надію мешканцям стійбища.

У таборі настає чекання. Аночка лежить на шкурі, під остовом розібраного чуму. Її очі безтямно дивляться в небо. Обличчя ще більше змарніло.

— Їй гірше після ліків, — безнадійно каже Сулакікан.

Так, дівчинці гірше. Якщо після уколу Аночка помре, мене можуть звинуватити… Але відступати пізно.

Протираю спиртом худу сідницю дівчинки і впевнено, як справжній лікар, запускаю голку. З лоба мені падають холодні краплі поту.

З відкритого рота у хворої вирвався ледве чутний стогін.

— Аночка житиме! — шепоче схвильована Сулакікан, почувши цей протяжний звук.

— Неодмінно житиме, — підтверджую я. — Треба тільки добре лікувати. А поки що хай полежить спокійно.

Несподівано з переліска почувся підозрілий шум і почав швидко насуватися на нас. Усі насторожилися, завмерли, не розуміючи, хто це так ходить по лісі.

А шум ставав дедалі виразніший, ближчий, було чути, як тріщать гілки і гримить падаючи сухостій. Павло покликав Загрю, але той через галявину мчав уже до переліска. І тут усі побачили, як біля узлісся він наскочив на лося, що саме вибіг із гущавини. Здоровенний звір, чимось стривожений, одразу повернув праворуч і кинувся тікати через болото, піднімаючи стовпи водяних бризок. Загря мчав великими стрибками, намагаючись перепинити йому шлях.

Не встигли вони обидва зникнути з очей, як на сліду лося з переліска появився бурий ведмідь. Він так захопився переслідуванням лося, що не помітив ні нашої стоянки, ні диму, ні оленів.

— Бачив?! — крикнула Лангара. — Ведмідь дуже поганий звір, один, два дні ходитиме слідом, а розірве лося, ще й пса твого підімне…

— Загрі не вперше, — відповів я, а сам не на жарт стурбувався. Треба було зранку прив'язати його, та хто ж міг таке передбачити.

До стоянки стікаються останні олені, яких підганяють пастухи. Повітря сповнюється криком тугуток [12] і передзвоном калаталець.

Хутенько снідаємо, і стійбище заворушилось. Уся підготовка — це діло жінок. Уже готові в'юки, розкладено сідла, попруги. Жінки ловлять робочих оленів, зв'язують їх одного за одним, починають в'ючити. Я захоплено стежу за роботою пастушок. Які вони великі трудівниці, мужні й покірливі!

Голос Лангари висить над стоянкою. Всі слухаються її. За довгі роки її руки, її слова та жести набули тієї скупої точності, що притаманна тільки людям сильної волі, впевненим у своїй правоті. Так, ми стали свідками справжнього матріархату.

Як тільки ми почали укладати в потки свої речі, діти миттю збіглися до нас. Цікаво, що лючі возять із собою по тайзі? Вони стежили за нами так пильно, наче ми ховали від них якісь чарівні іграшки. Нерідко у когось із них виривався звук захоплення або на обличчі відбивався подив.

Інга веде робочих оленів до поток, але раптом зупиняється, випускає з рук повідок, хапається за живіт, шукає очима опори. На її червонуватім обличчі страх.

Підбігаємо з Павлом до неї, садовимо на купу постель, а самі в'ючимо оленів. Чоловік Інги поїхав на Учур по харчі. Їй доводиться самій збиратися в дорогу. Звичайно, кочувати їй нелегко, але тримається вона стійко, тільки в очах у неї сум і тривога.

Нарешті все готово. Вантаж із шкіряних та берестяних поток міцно притягнуто попругами оленям до боків. Старших дітей поприв'язували ременями до сідел. Двоє найменших, хлопчик і дівчинка, сидять у колисках. Колиски зв'язані сиром'ятною попругою.

А які задоволені личка у всіх маленьких «вершників»! Ось кому найбільша радість кочувати по тайзі.

Лишається незав'ючений найдужчий і найбільший бик із сідлом на спині. Лангара підводить його до хворої Аночки. Дівчинка лежить на тому ж місці. Біля неї порожня колиска і важка, туго набита потка.

Колиску всередині вислано пахучим ялиновим гіллям. Лангара знімає з хворої ковдру, стеле її поверх ялинових гілок, а я беру на руки безживне тільце дитини.

На мене дивляться ті самі порожні очі. Але мені здається, що вони трохи потеплішали.

— От!.. От!.. От!.. — будять пастухи стадо, що дрімає в прохолоді.

Здригається ліс гіллястих рогів, розривається повстина оленячих спин. Тварини перестають жувати, ліниво підводяться, потягаються. Три пастухи, двоє чоловіків і одна жінка, повинні гнати стадо слідом за караваном.

У каравані три довгих зв'язки оленів, крім нашої. Лангара по-господарському озирає спустілу стоянку, промацує в'юки на спинах тварин, чи добре укладені, уважно оглядає стадо.

Всі ждуть її команди.

— Ви слід наш будете притоптувати! — кричить вона до нас і, спритно осідлавши гладкого учага, наказує рушати.

Сулакікан веде свою зв'язку передостанньою. Бітик їде на другому олені, прив'язаний до м'якого в'юка.

— Лючі!.. Лючі!.. — кричить він, проїжджаючи повз нас. І він, і всі діти сміються.

Слідом за Сулакікан іде Долбачі. Позаду — я і Павло.

На місці стоянки лишилися втоптаний мох, купи свіжого лайна, загасле вогнище та високі остови чумів, які багато років були кочівникам захистком.


5. СТЕЖКОЮ КОЧІВНИКІВ


За караваном іде величезне стадо оленів. Серед самок і молодняка вирізняються кілька племінних биків — гладких рогачів, у зовнішності яких неважко помітити риси предка — дикого сокжоя. Стадо, похитуючись, накриває багно, наповзає на болото, розтікається по перелісках. Безугавні вигуки погоничів змішуються з тривожним криком розгублених телят, гавканням собак і тріском гілля. Шум порушує німу тишу убогої землі, йде разом з нами на південний схід, у глиб нагір'я.

За обрій пливуть рідкі клапті хмар. В обличчя б'є студене повітря. Стежка вкрита, мов згустками крові, червоним осіннім листям. Попереду крізь оголений ліс видніє холодне синє небо.

Першою перешкодою на нашій дорозі було широке болото, — порізане вузькими смугами трясовин і хвойних перелісків. Куди не ступиш, скрізь мочарі, куди не глянеш — жалюгідні, скорчені, напівзасохлі дерева, що навівають смуток. Певно, тільки життєстійка модрина і може селитися на цьому хисткому, гнильному грунті, присмоктуючись до нього пружним, широко розгалуженим корінням.

Лангара зупиняє караван, зіскакує з учага. Перед нами вузька смуга трясовини з проточною водою, прикритою зеленим густим трилисником. Стара кидає повід, шукає проходу, глибоко протикає кривою палицею грузький грунт трясовини, бурмоче. Потім тягне караван праворуч — і тут невдача, пройти не можна. Поправивши на оленях в'юки та попруги, вона ще раз оглядає трясовину і по-чоловічому швидко сідає на учаг.

Інші жінки роблять те саме.

Лангара підтягує ближче до себе всі зв'язки оленів, прив'язаних до учага. Б'є п'ятами по боках оленя, жене його навпростець через болото. Тварина упирається, не хоче йти вперед, кидається ліворуч, падає, схоплюється, махає головою, ніби протестує. Але стара настійливо править оленя у вимоїну, сильно б'є п'ятами.

Учаг здається. Обережно переставляючи ноги, мовби ступає по мінному полю, підходить до болота. Дико косить великі круглі очі на воду. Та Лангара невблаганна. Учаг, напружуючись, горбить спину і, труснувши великими рогами, стрибає. Олень, що йде за ним з в'юком, не встигає стрибнути, натягує повід, яким він зв'язаний з учагом, і той, не досягши ногами другого берега, падає разом із старою у вимоїну.

Стривожений крик дітей ослаблює напруженість. Ми з Павлом кидаємось на допомогу. Та Лангара вже стоїть на ногах по пояс у холодній воді і пособляє учагу вибратися на грузький берег, з криком підганяючи інших оленів. Потім вилазить сама і починає викручувати мокру спідницю.

Долбачі та Сулакікан s хворою Аночкою трохи баряться.

— Сулакікан, зніми дітей, ми з Павлом перенесемо їх, — пропоную я.

— На олені надійніше, хай звикають.

— А як впадуть?

— Один раз упадуть, вдруге догадаються, що треба добре триматись.

— А як же з Аночкою?

— Нічого, її олень найдужчий, добре пройде.

І справді, ніхто не впав. Сулакікан навіть не обернулася на дітей. А про випадок з Лангарою забули, як тільки відійшли од вимоїни.

Знову йдемо широким полем боліт, по гладкій, як скатертина, рівнині. Яскраво-зелені мохи прикривають рідке глинясте місиво відталої мерзлоти. Олені відчувають, що під цією зеленою гладінню криється підступна трясовина. Караван розривається. Тварини грузнуть, падають. Чути крики, погрози, удари…

Яка то справді мука пробиратися через цю грузьку трясовину. То одна, то друга нога в'язне в липкій глині, якщо миттю не витягнеш її — засмокче, і тоді без сторонньої допомоги не вибратись; або купини так заставлять прохід, що ніде ступити, і доводиться обходити. Скрізь вода, вода — чорна, масляниста, підступна.

Нарешті підійшли до узлісся. Лангара хутенько пробігла вздовж каравану, перевірила, чи добре лежать в'юки, чи не сповзли попруги. Заразом перекинулася словом з Інгою, дала потиличника Бітикові за якісь пустощі.

А тим часом нас догнало стадо. Олені проворно,як дикі тварини, перестрибнули через вимоїни і значно швидше, ніж ми, перейшли болото.

Незабаром караван ввійшов у густу тайгу. Йдемо вгору, без стежки, один за одним. Дедалі частіше натрапляємо на повалені дерева, трухлі пні, вимоїни, прикриті папороттю. Непролазною стіною встають попереду зарості сланика. І все-таки пробиратися тут, по лісі, у тисячу разів краще, ніж іти по болотах.

Ми з Павлом йдемо попереду, розчищаємо сокирами дорогу. Велична тиша тайги сповнюється гулу. Ліс оживає від стуку секир, від людського говору, від крику погоничів.

За крутим кам'янистим підйомом перевал. Тут треба діждатися стадо і всім перепочити. Оленям — вологий ягель та гриби, нам — зелена галявина, тінь модрин і крутий чай вприкуску.

Розв'ючуємо оленів, одпускаємо їх пастися. Діти з казанками в руках розсипаються по тайзі, шукаючи води. Це їхній обов'язок під час кочування. Ми з Павлом носимо дрова.

Небо хмариться. Повітря вологе. В імлистій запоні ховаються обриси лисих горбів. Мене підкликає Лангара.

— Поглянь, бачив таке? — Вона показує на невелику ялину.

Що за диво: на нижніх сучках навкруги стовбура хтось дбайливо зібрав і акуратно розвішав пучечки зеленої трави, листя, корінці.

— Хто це зробив? — питаю.

— Ага, не знаєш?..

— Ніколи не бачив.

— Не бачив — значить, сліпий, — глузливо кидає Лангара. — Це піскуха [13] . Знаєш? Харчі на зиму запасає, а сонця нема, дощі, от вона під ялиною і сушить. Олень знайде таку траву — не одійде, жоден звір її не мине. — І стара подає мені широкий листок. — Глянь, сухий, а не ламається, довго лежатиме на землі і не пропаде. Але це не піскуха придумала, ні. Від предків. Розумієш?

— Не зовсім. Поясни краще…

— Те, що й люди неодмінно повинні берегти досвід старих, без цього в тайзі жити не можна. Піскуха, й та не проживе.

— Це правда, Лангара. Все, що полегшує і прикрашає життя людини, треба свято берегти. Але не все з минулого треба тягти за собою. Ну, скажімо, навіщо тобі злий дух Харгі або дерев'яні божки, яких ти возиш у потці? Ти ж не молишся їм!

Почувши ці слова, Лангара, як звичайно, махнула рукою — мовляв, замовч — і підвелася.

Десь далеко чути постріл, наче на камінь упало порожнє відро.

— Це старий розрядив берданку! — радісно вигукує Сулакікан, киваючи в напрямі звуку.

— Звіра, видно, вбив? — запитує Павло.

— Навіть коли звір після пострілу впаде, ще не кажи, що ніч буде з м'ясом. Куля не завжди тримає звіра, — відповіла за неї Лангара.

Стадо розбредається по перевалу, шукаючи корму. Попереду біжать «грибники». Для оленів гриби — ласощі. В цей час вони віддають їм перевагу навіть перед ягелем.

Ми їмо в’ялене м'ясо, сьорбаємо чай, трохи відпочиваємо — і далі в дорогу. Караван знову повзе по хащах. Стадо відстає. Десь позаду змовкає крик погоничів.

Сонце поаернуло на захід, померкло. Хмари, що випливли невідомо звідки, затемнюють небо. З похмурої глибини обрію на нас насувається негода — глухо реве тайга, вгорі завиває вітер.

— Дощ! Треба тікати! — кричить Лангара і, підганяючи учага, швидко веде караван до широкої улоговини.

Хмари низько виснуть над пониклою тайгою, забігаючи справа, зліва, тиснуть на нас чорнотою. Раптом сліпучий блиск. Ще й ще!.. Сині зигзаги блискавок розпорюють череваті хмари. На нас обрушуються важкі розряди грому. Чорний шуліка, наче збитий грозою, падає на землю, тулиться до каравану, забувши з переляку про. ворогів…

Колючий холодок пробігає під сорочкою.

Лангара лякливо позирає на розгніване небо, поспішає вниз. Ми всі біжимо за нею. Повітря сухе, наелектризоване; здається, ось-ось вибухне.

Коли збігли на дно широкої западини, попереду раптом щось страшно заревіло, перекриваючи гуркіт грому. Олені й люди завмерли, собаки боязко підібгали хвости.

Лангара, повернувши до нас спотворене страхом обличчя, погрозила палицею.

— Поганий місце тут, треба швидко іти звідси, — і, скочивши на учага, почала квапливо відводити караван ліворуч, мовби обходячи місце, звідки долинуло ревіння.

Незгасаюче світло блискавки крає небо. Від громового удару під нами здригається земля. Олені ламають стрій, забігають наперед, збивають в'юки.

З хмар, мов із льодовні, війнуло холодом. Вітер перейшов в ураган, пробіг вихором по верхів'ях. Усе навкруги загуло, шквалом налетіла злива. Крізь каламутну запону води не пробивалося навіть світло блискавок. Дощ безжально періщив по горбах, витанцьовував дикий танець по рівнині.

Караван забрався у саму гущавину. Олені збилися докупи. Діти сховалися під в'юки. Ми всі попритулялися до дерев. Порятунку нема ніде. Вода просочується за комір, крижаними струменями розтікається по всьому тілу.

Недалеко від мене сховалась Інга. Вона страшенно втомилася, знесиліла. Під очима синці. Вона намагається приховати біль, тихенько дихає крізь посинілі губи.

— Лангара, Інзі погано! Треба таборитися! — кричу я. Але вітер доносить до старої тільки уривки слів.

— Інзі погано! — щосили кричу я знову.

Лангара зривається з місця, нахиляється до Інги, про щось питає, потім кличе Сулакікан. Вони разом розв'ючують оленя, садовлять Інгу на потку, а з іншої потки дістають клапоть плащ-палатки, прикривають ним породіллю.

Ураган стихає так само раптово, як і налетів. Сосни розправляються. Але хмари, відступаючи на північ до плоского обрію, все ще стрясають розрядами небо.

Ми всі промокли до рубця. Я тремчу не тільки від холоду, а й від страху за Інгу. Боже, в яких умовах їй доведеться родити! Я дивуюсь кам'яному спокою, з яким жінки зустрічають цю важку годину.

На землю падають останні краплі дощу. Крізь розриви хмар визирає свіже, напрочуд синє небо. Таку густу синяву побачиш хіба що восени. І тільки після грозових хмар.

Виглянуло сонце. Воно сумно дивиться на вишмагану бурею тайгу, на розбурхані каламутні струмки, на прим'яті трави й мохи. Чистішою і ніжнішою після дощу стала просинь по-осінньому прив'ялих лісів.

Недалеко голосно кряче ворон, наче б'є й жерстину:

«Дзінь… Дзінь!..».

— У-у, сатанюка, біду накликає! — бурмоче Лангара на зловісного птаха і занепокоєно поглядає на Інгу.

Раптом праворуч од нас ніби хтось застогнав. Усі повернулися на звук і побачили, як величезна стара модрина відходила на спокій од сонця, холоду і негоди. Падаючи, дерево ще чіплялося суччям за сусідні стовбури і повільно хилило до землі свою тремтливу верхівку. Нарешті затріщало ще двічі сухе дерево, ламаючи гілля, підминаючи під себе молодняк, важко застогнавши, вдарилось об землю і розламалося на кілька частин.

Ми стояли мовчки, вражені картиною загибелі лісового велетня.

Лангара довго злякано оглядалася навкруги, прислухалася, сіла навпочіпки біля Інги і почала її заспокоювати. Потім підійшла до мене й тихо мовила:

— Ти думаєш, Це ворон кричав?.. Ні! І дерево теж не само падало. Нашим слідом іде Харгі. Він хоче забрати Інгу.

— При чому тут злий дух! У лісі щодня кричить ворон і щодня надають сухі дерева, ти це добре знаєш!

— Ні, ні, не кажи так. Це дуже поганий прикмета. Як би з Інгою лиха не сталося…

Я більше не сперечаюсь — словами її не переконаєш.

Ми нашвидку викручуємо і трохи висушуємо одежу. Я прошу Сулакікан розповити Аночку. Поки вона готує хвору, діти помагають мені розвести маленьке багаття, щоб прокип'ятити шприц. Дівчинка все ще в безнадійному стані. Ледве знаходжу місце для уколу, така вона худа.

Аночку знову загортають у ковдру, кладуть у колиску.

Караван рушає, Інга їде сама. Її оленів веде Павло. Сидить жінка у сідлі важко, скорчена, підтримуючи живіт мокрими, синіми від холоду руками. Волосся у неї теж мокре, липне до обличчя, до шиї, нависає на очі, та Інга ніби не помічає цього.

Олень під нею ступає обережно, м'яко, наче розуміє, який вантаж у нього на спині. Але пастушка хворобливо здригається від кожного кроку.

— Мод!.. Мод!.. Мод!.. — дедалі частіше чути крик Лангари, яка квапить потомлених тварин.

Пробираємося через хащу вгору по западині. Кожна гілочка, кожен кущ, тільки доторкнися, скидають на нас потік води. Як тільки терплять усі труднощі дороги діти!

Ніхто з них не писне, всі зіщулилися, прилипли до оленів, начебто їх і немає.

Виходимо до берегового ялинника. За ним лютує каламутний потік, ущерть напоєний дощовою водою. Гривасті хвилі накривають валуни, штовхають одна одну, ревучи мчать далі й далі, туди, де ледве чути віддалений гуркіт грому.

Інга щось розпачливо кричить Лангарі.

Та не відповідає, не обертається, жене учага далі, енергійно штовхаючи його в бік кінцем палиці!

Стара не шукає броду, навіть не зупиняється, а з ходу разом з усією зв'язкою оленів кидається в потік.

Здибилися розлючені буруни, обрушилися на караван, але рішучість Лангари надала сміливості тваринам, і вони майже риссю перемахнули через каламутний потік.

Своєю навальністю Лангара захопила й нас. Інга знову кричить, сповнена відчаю.

А стара нещадно жене оленів до горба, вкритого плямами блідо-жовтого ягелю.

Похиливши безвільно голову на груди, Інга погойдується в такт бистроногому оленю і все частіше корчиться. З прокушеної синюватої губи у неї тече кров… Поводок тягнеться під ногами учага. Я піднімаю його і йду попереду, щоб не бачити страждань жінки.

Нарешті перелісок, за ним горб. Лангара зупинила караван. Олені від швидкого бігу ніяк не віддихаються. Я допоміг Інзі злізти з учага, посадив на приготовлені для неї шкури; сили покидали її, але й тепер не було чути ні стогону, ні зітхань, ні скарг. Тільки іноді, відкинувши назад голову, вона благально дивилася на небо. Обличчя у неї спочатку посиніло, потім стало страшенно бліде.

Підвели учага з хворою Аночкою. Мати з тривожним передчуттям розв'язує ремені, відкидає край ковдри, припадає щокою до щоки дитини. Аночку, здається, не врятує й пеніцилін. Зрідка, трохи відкриваючи рота, вона судорожно дихає. Пульсу, як і раніше, майже нема. І як тільки взагалі вона витримала таку подорож на олені через болота, трясовину, броди!..

Підійшла Лангара, подивилася на хвору дівчинку і пронизала мене недобрим, осудливим поглядом.

— За дві години знову розмовлятиму з лікарем, — ніяково виправдовуюсь я…

— Не обманюй, — суворо обриває мене Лангара. — Хіба не бачиш, її вже немає з нами?! Кажу, Харгі йде слідом, біду несе нам.

Стада ще немає. Павло ставить наш намет, а ми з Долбачі помагаємо влаштувати ночівлю жінкам. Усі працюють швидко. Діти слідом за дорослими біжать до лісу і тягнуть звідти модринові гілки, жердини, сушняк на розпалку.

Ставимо один великий чум тільки для жінок і дітей. Чоловіки переночують коло багаття. Пастухи потайки перемовляються про щось, тривожно поглядаючи на скорчену Інгу, яка нічого навкруги не помічає.

Лангара спритно орудує пальмою [14] ,— очищає від сучків гілки, що їх принесли діти, і розкидає по «підлозі» майбутнього чуму. В її рухах продумана квапливість. Вона мовчки командує всіма. Досить жесту руки або голови, одного погляду — і ти, мов загіпнотизований, підкоряєшся їй.

Я беру сокиру, зрубую берізку, в якої ще не спало листя, очищаю гілки і теж розкидаю їх по «підлозі». Лангари помічає мою роботу, налітає, мов шуліка, на мене, вириває з рук. гілки, збирає їх з «підлоги» і, не промовивши ні слова, несе назад у ліс. Повертається, кидає гнівно:

— Тільки лихий люди може топтати ногами березу або палити її на багатті. Хіба ти у евенків бачив таке? — Голос їй тремтить, вона замовкає, стискає тонкі губи, щоб не сказати різкіших слів.

— Далебі, Лангара, я не знав цього звичаю. Вибач, мені просто хотілося пособить тобі.

— Кепсько пособив. Треба добре пам'ятати: якщо хто скривдить, зламає або зрубає берізку — погано йому буде в дорозі, сам захворіє або олень пропаде. Хіба не бачиш, у нас і без того біда з чуму не виходить! І Аночка, й Інга… А ти ще й березу зрубав… Недобре це, — і додає вже без гніву: — Березу, за батьківськими законами, треба берегти, вона сестра людям, радість їм. Хай у тайзі буде багато її.

Я стою перед цією старою жінкою, як хлопчисько, спійманий на гарячому. Справді ж бо, наша північна береза, з зеленими кучерями, білокора, була раніше на цій мерзлій, бідній землі, може, єдиною втіхою для людини, її радістю; недаром евенки так дбайливо ставляться до неї.

Лангара відходить і кличе до себе Сулакікан, щось каже їй швидко-швидко і, захопивши сувої березової кори та сокиру, поспішно йде за горб.

Ми з Долбачі накриваємо чум. Діти одне перед одним намагаються допомогти нам. Інга мовчки здригається, тулиться спиною до шерехатого стовбура модрини. Її погляд дерев'яніє. Вона затуляє руками рот, щоб не показати страждання. Скільки терпіння у цієї жінки!

З-за горба чути стук сокири.

— Що вони там роблять? — питаю я у Долбачі.

— Чум для Інги. Вона родитиме в іншому місці, подалі від стоянки.

— Треба помогти їм. Самі жінки не скоро впораються, а Інга вже не може чекати.

— Чоловіки не повинні знати, як ставлять чум для породіллі, — спокійно відповів Долбачі. — Це роблять самі жінки.

На сусідніх горбах згасало денне лілове світло. Павло розпалив багаття. Промерзлі діти скупчилися біля вогню. Вони вже не бояться лючі. Ловко сушать одежу просто на собі, не роздягаючись. Від неї валить густа пара, пахне розпареною лосиною.

Коли багаття розгорілося, Бітик узяв три палаючі головешки, поніс їх до Інги. Діти тягнуть за ним сушняк, і всі разом розпалюють багаття. Дбайливість дітей зворушує всіх. Я теж беру кілька полін, підходжу до Інги.

Від жару багаття вона трохи розпрямляє зігнуту спину, підводить голову. Спотворене муками обличя всміхається дітям. Сухі, сині губи безгучно ворушаться.

Повернулася Сулакікан. Вона відібрала з купи речей кілька оленячих шкур, дістала з поток якісь згортки і дві м'яко вичинені кабаргові шкури. Веліла трьом старшим дітям усе це віднести до чуму за горбом. Мовчки підійшла до Інги, помогла їй підвестись, і вони повільно рушили до чуму.

Ми довго дивились услід жінкам. Здавалось, Інга ніколи не була така покірна і довірлива, як у ці хвилини, коли готувалася стати матір'ю.

Підійшли й пастухи з стадом. Болото ожило від крику тугуток, які розгубили матерів. Та незабаром усе змовкло, олені, мов сірі тіні, розбрелися по рідколіссю, шукаючи корму.

Пастухи, закінчивши важкий день, підсіли до вогню, закурили. Сетия розібрала в'юки, дістала потки з харчами та посудом, почала готувати вечерю. Здавалося, ніхто й не думав про маленький чум за горбом. Усі мовчали. Навкруги стояла глибока лісова тиша. Надходив нічний спокій землі.

І раптом вдалині хтось протяжно пискнув. Усі вмить завмерли. Пискнуло ще й знову змовкло…

— Дрізд, — з полегкістю сказав Павло.

Проте напруженість чекання вже не минає. Навіть діти раз у раз обертаються до горба. Вони ще не розуміють, але відчувають: там щось має статися.

Сонце вмирало в пурпуровій безодні далекого обрію. За модриновим океаном мутнішав схід. У темніючому небі народжувалися сині алмази зірок. Холодні тіні вже блукали по лісі. Все видавалося якимось непевним і на стоянці, і на болоті, і за горбом. Та це тільки здавалося. Ми розуміли, що ця ніч на відміну від інших буде важка, довга і, може, трагічна.

Ми сиділи коло багаття і мовчки пили чай. З мороку до вогню вихопився Загря. Він на якусь мить завмер, ніби чимось вражений, потім рвонувся до мене, вдарив грудьми, повалив на землю. Пес, засапавшись од швидкого бігу, обдаючи гарячим диханням, лизав мені обличчя, руки. Скільки радості, ніби ми не бачилися цілу вічність!

Я теж страшенно зрадів. Молодець пес, знайшов нас, не загубився. Легенько відштовхую його під себе, підводжусь. А Загря не може заспокоїтися, оглядає стоянку, когось шукає. Гладжу його по шерстистій спині і не розумію, чого пес такий збуджений. Щось трапилось: здається, ось-ось він заговорить, розкаже про щось важливе.

— А що це в нього за пляма? — каже Павло, придивляючись при світлі багаття до пса.

Тепер і я бачу: у Загрі на білій манишці грудей великий мазок крові.

— З кимось бився, — спокійно відповідає Долбачі.

Пес ніби розуміє, що йдеться про нього, поблискує очима.

— Однако, з ведмедем бився. Дивись, ось шерстина… — Долбачі зняв з морди Загрі якусь волосинку, передав мені.

Так, волосина ведмежа. По кольору її ми визначили, що звір був бурий. Але що сталося між ним і Загрею? Цього, мабуть, нам не розгадати, як і не дізнатися, де тепер глухий Карарбах і чи приведе його жага до чаю в табір?

На ніч похолоднішало. На півночі чистіше й ніжніше заголубіло далеке небо. З ялинника, з його таємничих нетрів, виплив кривобокий місяць. Темнішими і різкішими стали тіні у просвітленому лісі.

Діти гуртом пішли з Сетиєю спати в чум. Чоловіки розстилали шкури коло вогню. Але про сон ніхто не думав. Усіх охопило чекання. Я щиро непокоївся про Інгу. Мені здавалося, що я все життя кочую з пастухами, живу їхніми радощами, горем, і зараз, так само як і для них, для мене немає нічого важливішого від цієї напруженої тиші в маленькому чумі і того, що має статися.

Дивна ця ніч!

Внизу на болоті білим привидом знявся туман. У ньому є щось містичне, сповнене таємниць. Таємничий і місяць, що низько пливе над землею…

Усі мовчать. Павло сідає ближче до вогню, збивається латати штани. Долбачі набиває люльку тютюном, солодко затягується, передає її пастухам. Загря лежить біля мене, зализуючи нам’яті підошви лап. Його життя більш ніж наше сповнене різних пригод. Скільки він за день оббігає тайги, чого й кого тільки не побачить! Та й навколишній світ він уявляє інакше, не зримо, як ми, а більше за звуками та запахами.

Собака легко, на великій відстані вгадує — лось чи ведмідь ходить. І серед сотні запахів живих та мертвих істот, лишайників, боліт, квітів легко вловить запах звіра, що пройшов раніше. Мабуть, колись давно і людина мала такий нюх.

З лісу виходять олені. Тварини групами розміщуються осторонь багаття. Гарчать сполохані собаки. В чумі плаче розбуджена дитина.

Нарешті до напруженого слуху ясно долинає людський стогін. Він одразу переходить у несамовитий крик, довгий, натужний. Хтось, спотикаючись, біжить од горба. Це Сулакікан. Вона дуже стривожена, мовчки кидається до в'юків, знаходить потрібну потку, дістає з неї якісь згортки і поспішає назад. Я затримую її.

— Як Інга?

В очах Сулакікан тривога.

— Погано. Може не родити… — І пастушка квапливо йде до горба, звідки, як і раніше, долинає стогін.

— Поїхала б у селище, там лікар допоміг би родити, так ні, все по-стародавньому, у таборі, а воно, бач, як недобре виходить! — подосадував Павло.

В цей час із лісу виринула горбата тінь, і до вогню підійшов Карарбах. Він насилу тягнув ноги. Мабуть, давно шукав нас у нічній тайзі. Хтось розворушив багаття, і полум'я, що спалахнуло, освітило старого. Але що це?.. Його обличчя вкрите свіжими дряпинами і чорними плямами закипілої крові. Він спинився, повів очима по стоянці і, зогледівши Загрю, скупо всміхнувся. Підійшовши до пса, Карарбах відкинув палицю, сів на землю, обійняв голову собаки, міцно пригорнув до сухих грудей, як можна пригортати найдорожчу людину. І тут ми побачили, що на спині у старого розірвано кожух, а з потилиці звисає закривавлений клапоть шкіри.

Старий дістав із-за пазухи ведмежу нирку і кинув Загрі. Той ухопив здобич і почав жадібно їсти. Не відриваючи від Загрі теплого погляду, не помічаючи нас, Карарбах про щось думав.

І знов, як при першій зустрічі, мені видалася знайомою згорблена спина старого і навіть поняжка на ній. Ми десь зустрічалися, мабуть, ддавно, і з пам'яті випала ця зустріч.

Павло вішає на вогонь чайник. Я помагаю старому зняти з плечей важку торбину з м'ясом. Мене цікавить: за що Загря одержав нирку?..

І тут од горба долинув розпачливий крик Сулакікан. Вона бігла на стоянку, щось вигукувала, жестикулювала. Побачивши старого, пастушка вся в сльозах кинулася до нього, намагаючись пояснити жестами, що Інга вмирає…

Карарбах стривожився, рішуче підвівся, скинув з плечей кожушка, швидко підійшов до речей, дістав з потки дві нові ремінні попруги і попросив полити йому з чайника на руки. Павло кинувся в намет, приніс мило й рушник.

Сулакікан квапила старого. Вона стояла спиною до мене. Плечі її без упину здригались.

А за горбом у пустинній тиші розпачливо кричала жінка. До цього крику, як до болю, ніколи не можна звикнути. І ніколи не можна забути, якщо хоч раз почув.

Пастушка повела Карарбаха. Він ішов квапливо, схвильований і немовби невпевнений…

Крик Інги перейшов у стогін; і нам здавалося, що разом з нею стогнуть і горби, і тайга, і небо…

До стогону Інги долучається голос старого. У ньому співчуття, ласка; він щось м'яко говорить, умовляє, потім погрожує і починає стогнати разом з Інгою, наче приймає на себе її муки…

Сховався за хмари місяць, і густа тінь прикрила горб, стоянку, тайгу. Ще похмуріше стало на землі, і ще важчим здавалося нам наше безпорадне чекання.

— Клянуся, вона не витримає цього катування! Та й чим поможе їй цей старий дід? — мовив Павло, безнадійно похитавши головою.

— А от ми з тобою тільки зітхаємо і теж нічим не можемо допомогти. Чи не піти нам туди?.. — запропонував я.

— Там і без нас багато свідків. Та й що ми зробимо?.. — відповів Павло.

Голос Інги стихає, мов долинає з-під землі. А старий, навпаки, стогне ще натужніше, ще голосніше… І раптом усе уривається, замовкає. Стає так тихо, що чути шарудіння вітерця, шепіт якогось розбудженого птаха, зітхання втомленої землі…

У цей безладний шум звуків нічної природи увірвався пронизливий крик, якого ні з чим уже не сплутаєш!

— Народилось, їй-бо, народилось! — загорлав Павло, в дикій радості схопив Загрю і так струснув, що пес ледве вирвався з його рук.

Так, це був перший крик дитини!

З душі звалився тягар. Вітер тихо гойдав лісову колиску. І щось лагідно шепотіли віти…

Долбачі щедро підклав у багаття дров, і гаряче полум'я весело затріпотіло в повітрі. Довгий Майгачі вилив з чайника стару заварку, подався до струмка по воду. З чуму вийшла Сетия. Усміхаючись, підступила до багаття, повісила на тагани казани з м'ясом, звареним ще увечері, почала накривати на «стіл».

Надходив світанок. Ніч без місяця і зірок тепер здавалася дуже ласкавою. Якось приємно шуміла під вітерцем засохла осока на болоті, дзюркотів струмок, і вогкий туман відходив до річкових долин. Усе в природі було спокійне, як учора, як і сто років тому…

Із-за горба показався Карарбах. Плентався п'яною ходою; здавалось, от-от упаде і більше не встане. По обличчю з ран текла кров, і від цього видавалося, що його знівечено катуванням. Старий кинув на купу речей ремінні попруги, якими, видно, підвішував у чумі породіллю, щоб полегшити їй муки, і, знеможено сівши біля вогню на шкуру, безвільно похилив голову. Перед нами сидів і втомлено дивився у вогонь той самий, глухий, самотній Карарбах.

Пастушка налила йому в кухоль крутого чаю, поставила козуб спілих брусниць, поклала коржа. Старий щось промугикав, привертаючи до себе увагу. А тоді показав рукою на Сетию, потім у напрямі чуму за горбом.

— Дівчинка народилася, — пояснила пастушка і пішла в чум.

— От і добре! — з полегкістю сказав довгий Майгачі. — Батько хотів дочку.

Я взяв ножиці, йод, бинт, щоб зробити старому перев'язку. Дуже хотілося взнати, що поріднило Карарбаха з Загрею. Де вони зустрілись? Але старий не може мені нічого розповісти, доведеться ждати Лангару.

На стоянці помітно, що її немає. Тут, безперечно, всі потребують її опіки, її порад, її розпоряджень. Вона — як найбільша головешка в багатті: забери її — і вогонь загасне.

Карарбах підвів важку голову. Поправив своїми жилавими, натрудженими руками багаття, налив з кухля в блюдце чаю, заждав хвилину, поки прохолоне, і гучно сьорбаючи, почав пити.

Для Карарбаха чай — священний напій, найбільша втіха. Хай уже нап’ється. Нехай потішить душу, а потім я забинтую йому голову.

Ось він перехопив мій погляд. Намагаюся жестами пояснити старому, що треба неодмінно перев'язати рани, інакше вони довго не загояться.

Та Карарбах заперечливо хитає головою. Потім ставить блюдце на землю, бере з багаття пучку золи, прикладає до рани на лобі, починає розтирати.

Я знову намагаюся пояснити йому, що коли від цього не буде шкоди, то, в усякому разі, й користі, теж. Але тут з'являються Лангара і Сулакікан. Стара підходить до багаття, суворим поглядом окидає стоянку. В глибоких зморшках на лобі і на щоках теж утома.

Сулакікан щось каже Сетиї, і та, взявши постіль, іде за горб.

— Ти чого стоїш, чого ждеш? Важкий день минув. Треба їсти, чай пити і спати, — кидає мені Лангара і підсідає до Карарбаха.

Потім спохвачується, дає якість розпорядження пастушці. Та розв'язує торбину старого, дістає з неї свіжу печінку, передає Лангарі. Стара їсть її, мов ласощі, спритно відрізаючи шматок за шматком.

— Чому не пригощаєш Карарбаха? — питає її Павло.

— Він біля вбитого звіра добре їв. Хіба не бачиш, його очі ситі.

— Він дуже втомився.

— Тому що багато жирного м'яса їв. — І звертається до мене: — Що в тебе в руках?

— Бачиш… у Карарбаха на потилиці висить шкіра, хочу забинтувати рани, а він не дає.

— Як це не дає? — І Лангара штовхає старого ліктем у бік.

Той покірливо дивиться на неї через плече. Я підходжу до нього, відкриваю пляшечку з йодом, хочу промити ножиці і при цьому помітно хвилююсь.

— Однако, ти боїшся, — каже Лангара.

І я не встигаю заперечити, як стара підводиться, піднімає над головою старого ніж, яким різала печінку…

— Що ти робиш? — кричу я, охоплений жахом.

Але вже пізно. Лангара відкидає одрізаний клапоть шкіри.

Я заливаю йодом Карарбахові потилицю, рани на обличчі і перев'язую бинтом. Старий спокійно витримує операцію і знову береться до чаю.

Чорне небо шатром накрило стоянку. В глибокій задумі стоїть, не ворухнеться, старий ліс. І темрява, чорна, сувора, зачаїлася в перелісках. Усе заснуло. Навіть голодні хижаки в цю глуху нічну пору мовби добрішають і перестають нишпорити по тайзі.

Лангара наче тільки зараз помітила, що кожух на спині у старого розірваний. Вона приносить козубець з голками, нитками, починає лагодити. Мені дивно: ніхто не цікавиться, хто зідрав старому шкіру на потилиці і залишив сліди на обличчі.

— Лангара, спитай Карарбаха, що з ним сталося на полюванні.

— Хіба не бачиш, ведмідь мало-мало дряпав. Нічого, загоїться, — відповіла вона.

— Він же міг його на смерть розірвати! — вигукнув я, здивований її спокоєм.

— Але ж не розірвав! — І, повернувшись до старого, вона почала жестами розпитувати його.

Обличчя Карарбаха похмурнішало — не хотілося йому згадувати. Потім він неквапливо почав видавати якісь гортанні звуки, підкріплюючи їх жестами рук.

Голос старого лунав, як бубон у дощовий день, слів майже не розібрати, він більше показував, аніж говорив. Так, мабуть, розмовляли наші далекі предки.

Та ось Карарбах замовк. І Лангара сказала мені:

— Твій пес допоміг, спасибі йому, а то б і правда втратили старого.

Потім вона скупо переказала подробиці зустрічі Карарбаха з ведмедем…

Лося, який уранці, на наших очах вискочив з лісу, видно, ще напередодні схопив ведмідь — чи то сонного заскочив, а чи зумів підкрастися, коли той їв. Але ведмедеві не пощастило добити його. Сохатий — звір сильний і міцний. Одним ударом ноги він убиває собаку або вовка. І от, рятуючись од переслідування, лось наскочив на нашу стоянку, повів за собою Загрю. Десь далеко в тайзі після запеклої боротьби собака затримав звіра. Там їх і наздогнав ведмідь, який біг по сліду. Хижак легко добив знесилену жертву. Проте Загря не відступив — не в його це характері, кинувся на ведмедя. А десь поблизу бродив Карарбах, шукаючи звіра. Песик, що йшов на поводку у нього, зачув гавкання Загрі і привів мисливця до туші лося в ту мить, коли собака та ведмідь билися в хащі і їх не було видно. Старий не встиг іще збагнути, хто ж убив сохатого, як на нього налетів ведмідь. Підім'яв під себе, почав було розправу, але тут на допомогу прибіг Загря. Навалився ззаду на ведмедя, прийняв на себе всю звірину лють, відвів од мисливця страшну смерть… Тим часом Карарбах отямився, підвівся, наладнав рушницю і пальнув по ведмедю.

Це на Загрю схоже — його робота. У цього пса в крові ненависті, до ведмедя і підсвідома відданість людині.

— От Карарбах і каже: добре сьогодні полював, багато жирного м'яса добув, — закінчила свою розповідь Лангара.

— Яке ж це полювання, коли він сам мало не загинув? Чого ж тут радіти?

— Е-е-е!.. Його багато разів амакан ловив, та не може взяти, лапи короткі! Зрозумів?!

— А чи довго до біди?

— Старий спритніший за амакана. Лиши його в тайзі без їжі, без рушниці, без сірників — проживе. У нього досвід предків. Ти гадаєш, досвід він сам набув? Е-е, довго-довго йшов до нього, його потроху збирали наші діди, берегли для нас. Без нього ой як важко тут! Карарбах багато знає, що до чого, і його не обманить амакан.

— Усе-таки не треба його самого, глухого, посилати на полювання. Коли б Загря був не такий напористий, сьогодні Карарбаха вже не було б з нами.

— Спасибі твоєму псу! Однако якби Карарбах не мав досвіду, то пес йому не поміг би. — І несподівано додала: — Віддай нам Загрю, бери наших собак. На собак міняти не хочеш — бери трьох найдужчих учагів. Погоджуйся, більше ніхто не дасть.

— Без Загрі, Лангара, нам не знайти зниклих людей. А от якби Карарбах пішов з нами на Ямбуй — слово честі, віддам Загрю даром. От і подумай.

Стара мовчить, але, раптом приглушивши в собі спокусу, енергійно протестує:

— Ні, не піде! Кажу, у нас і без того біда за бідою. І ти не тягни свою стежку на Ямбуй, краще мимо ходи, все одно не обдуриш Харгі. Ходімо з нами, ми будемо вгощати жирним м'ясом, чай крутий питимемо. Хіба є щось краще на землі? А на Ямбуй підеш — сам пропадеш, і люди загинуть. Подумай, де краще? Послухайся зараз, потім пізно буде…

— Спасибі, Лангара, але іншої стежки у нас немає. Нам треба якнайшвидше дістатися до Ямбую.

Сказавши всім добраніч, я йду до свого намету. З-за горба долинає пісня. Вона радісно розтікається по тайзі, по горбах, лине крізь туман до боліт, будить ранок. Це Сетия, подруга Інги, співає немовляті про життя в рідних лісах, про безмежні простори тайги, про людське щастя на землі.

В наметі темно. Забираюся в спальний мішок. Сьогодні я втомився, як ніколи. Втомився не від денного переходу, а від усього пережитого за цей надзвичайно довгий день. Вже засинаючи, я бачу крізь ситцеву стінку, як Лангара розбинтовує Карарбахові голову, акуратно згортає бинт, кладе його в кишеню і посипає золою рани на голові. Хочу крикнути, та вже немає сили одірватися від сну.

Напрочуд приємно засинати втомленим…


6. ЗАГРЯ


Як довго я спав — не пам'ятаю. Прокинувся, відчувши на собі чиєсь гаряче дихання. Це Загря. У нього іноді появляється бажання полежати поруч зі мною. Пес знаходить мене серед тих, що сплять, і неодмінно підлізе під бік, покладе морду близько до мого обличчя і дихає, доки не розбудить.

Я обнімаю Загрю, підтягую його ближче до себе. В голові оживає розповідь Карарбаха, і якось, чіпляючись немовби кільцем за кільце, в пам'яті виникає ланцюжок незвичайної собачої біографії.

Виховувала Загрю зла, владна евенкійська лайка на кличку Нурка.

Ми тоді працювали в Ольокмінській тайзі. Штаб експедиції містився в селищі Нагірному, на Алданському тракті. Якось уранці, прокинувшись, я почув на ґанку своєї квартири підозріле шарудіння. Хотів вийти, але двері несподівано відчинились, і в них спиною всунувся чоловік, одягнений з оленячу доху. Він силою тягнув у кімнату собаку, який тремтів од страху.

— Дурний, не йде. Думає, я хочу йому гірше зробити… — сказав незнайомець, причиняючи двері.

Підвів на мене чорні допитливі очі. Потім кинув на підлогу кінець ременя, на якому втягнув собаку, розстебнув на грудях доху, відійшов у куток і, не роздягаючись, сів на підлогу, підклавши під себе поли дохи.

— Сідайте на стілець, — запропонував я, намагаючись приховати своє здивування.

— Так звичніше. Старі кажуть: у гарної людини й біля чуму тепло, а в поганої і коло багаття не нагрієшся. Ми з Омахти, що на Учурі. Знаєш? Вчитися Ленінград їду. На половині дороги Нурка наздогнала. Повернутися б, відвезти собаку додому, та вже далеко від стійбища. Сім'я не проживе без собаки. З ким дружина полювати буде м'ясо, хутро добувати? Хотів по дорозі лишити собаку у старого рибалки на Гонамі, він потім сам утік би в Омахту. Прийшов у зимовище, а рибалка вже перекочував до прадідів. От і привів собаку сюди, у селище Нагірне, а тепер думаю: куди його дівати? З собою в машину не дозволять брати та й чого йому в Ленінград, пропаде там без тайги, без звіра. Прогнати хотів — не йде, кинути в селищі — серцю боляче. Люди подейкують, ніби в тебе є добрі собаки, візьми й Нурку, будь людиною, за неї добрим словом згадуватимеш Тиманчика з Омахти. Грошей не треба, тільки слово дай, що кривдити її не будеш!

Говорив Тиманчик повільно, переконливо, немовби заздалегідь продумав кожне слово. А сам не зводив з мене пильного погляду, оглядаючи з ніг до голови, наче боявся в чомусь обманутись. Йому було, напевно, щонайбільше двадцять п'ять років.

Потім він витяг із-за пазухи саморобну люльку з довгим чубуком, дістав з кишені жменьку тютюну, тремтячою рукою витер сірника.

Нурка, притиснувшись до стіни, вороже зиркала на мене. Це була гостровуха руда сука, ставна, з пухнастим, як у лисиці, хвостом та білою манишкою. Тулуб у неї довгий, круглий, ноги тонкі. Я відразу вгадав у ній чистокровну евенкійську лайку і, звичайно, зрадів.

— Гаразд, я куплю Нурку. Скільки ти хочеш за неї?

— Що ти, боронь боже! — сполошився Тиманчик. — Тільки поганий люди щастя своє продають. Кажу, візьми без грошей, годуватиме тебе, але, поки я живий, Нурку не вважай за свою. З навчання повернуся — розшукаю тебе, візьму її назад.

— Згоден. Тоді й гроші мені повернеш.

— Отже, даром не береш? — сказав він майже зло і рішуче підвівся.

Схопилась і Нурка.

Тиманчик штовхнув плечем двері, переступив через поріг і раптом завагався, зупинився, припав спиною до одвірка. Проте часу у нього для роздумів не було.

Повернувся, підтягнув Нурку до ліжка, прив'язав до нього.

Я дістав з кишені п'ятдесят карбованців, подав їх Тиманчику. Він рішуче одвів мою руку, сказав твердо:

— Але не забудь, що вона не твоя. — І, звертаючись до собаки, додав: — Дурна, я прийду по тебе!.. — Він хотів сказати ще щось, але затнувся, слова застрягли в горлі, і він тільки скреготнув зубами.

Нурка, здавалося, зрозуміла, що хазяїн назавжди йде від неї, рвонулася до нього, впала, несамовито завила.

Але Тиманчик, не обертаючись і не попрощавшись зі мною, навпомацки знайшов двері, вийшов на ґанок. Постояв. Протер очі зібганою шапкою і повільно-повільно спустився східцями.

Гучно грюкнула хвіртка.

Я кинувся в кухню, схопив що попало під руку з харчів, хотів дати Тиманчикові на дорогу, та він уже біг далеко вулицею, біг так швидко, наче за ним гналася біда.

У кімнаті шаленіла Нурка. Намагаючись відірватись од ліжка, вона дзигою крутилася на натягнутому ремені, билась об підлогу, кидалася мов скажена. Спробував прилащити Нурку, але вона тільки загрозливо скалила зуби.

Я поселив її на подвір'ї. Багато днів вона нічого не їла, цуралася мене і завжди тривожно прислухалася до вуличного шуму. Пройде пішохід, долине людський говір — Нурка нашорошиться, жде, чи не відчиниться хвіртка, чи не покажеться її хазяїн.

Вона виросла в тайзі, у стійбищі евенків. І раптом усе звичне зникло! Тепер до її слуху не долинав вабливий шум тайги із знайомими запахами звірів, птахів, трав. Та й люди інші, від них не пахне димом багаття, мова у них зовсім чужа. І ось Нурка жде Тиманчика і не розуміє, чого він покинув її, чого так довго не йде по неї.

Коли чекати ставало несила, вона високо підводила голову і, втопивши погляд у небо, жалібно вила.

Минали дні, тижні… Нурка потроху звикла до нового середовища, придивилася до людей, але не довіряла їхнім ласкам. А час робив своє…

Нарешті ми перевели її в сарай, де жили всі експедиційні собаки. Доглядав їх дід Тихін, дуже добрий чоловік, який виховав для експедиції не одне покоління звірових лайок. Попавши в собаче товариство, Нурка відразу показала свій характер. Вона виявилася такою владною, що незабаром підкорила собі всіх собак. Не можна було без сміху дивитись, як руда, зовні мовби ляклива Нурка «виховувала» здоровенного пса Ангарця, вчепившись у нього зубами. Після прочухана той плентався до своєї будки, вдавано вищав од болю і запобігливо поглядав на Нурку.

Іноді її охоплювала туга. Життя на прив'язі було незвичне для неї. І вона цілий день не вилазила з своєї будки, нічого не їла, в її зеленкуватих очах появлялася зла непокора.

У березні Нурка привела п'ятьох щенят, рудих, з білими, як у неї, манишками.

Вона стала дразливою, злющою, нещадною до інших собак. Під сараєм, де жила Нурка з своїм потомством, стало тихо-тихо. Всі принишкли. Забули чвари, намагалися подалі обходити будку з щенятами. І навіть вівсянку сьорбали мовби «пошепки».

В ці дні й дід Тихін підпав під настрій своїх вихованців.

Заходив до них навшпиньках, розмовляв із собаками пошепки і жестами, намагався довго не затримуватися в сараї.

Через день після появи. на світ Нурчиного потомства ощенилася Чирва — молода, ласкава й добра лайка. Вона привела тільки одне щеня, рябе, з потворно великою головою. Та, боже мій, як вона була захоплена материнським почуттям! Здавалося, всі собаки заздрили їй.

Але щастя було коротке. На другий день до мене в кабінет увірвався дід Тихін.

— Біда скоїлася! — випалив він, задихаючись од швидкого бігу. — У Чирви щеня зникло!

— Кому воно потрібне? Знайдеться, — заспокоював я старого. Чирву він любив.

— Не інакше, Нурка з'їла!

— Чого б це вона мала з'їсти його?

— Із злості. Більше нікуди подітись. — На очі старому навернулися сльози.

І раптом до нашого слуху долинув шум, бійка, виск… Ми вибігли з приміщення, кинулися до сарая.

Виявляється, Чирва, повернувшись із прогулянки і не знайшовши свого чада в. будці, якимось чуттям догадалася, що це витівка Нурки. Забувши про страх, вона з материнською самовідданістю кинулася на свою противницю. Скільки звіриної люті було в цій дикій сутичці собак! Але на боці Нурки були всі переваги: сила, спритність, жорстокість. Якби дід Тихін не встиг вилити на собак відро холодної води, Нурка задушила б Чирву.

Втрата щенятка для Чирви, яка вперше стала матір'ю, була справді тяжким горем. Вона ще кілька днів шукала його по всіх закутках сарая, в чужих будках. Найменше шарудіння насторожувало її. Невдовзі Чирва начебто примирилася з утратою, але в її поведінці було щось незрозуміле.

Чирва перестала лащитися, схудла, завжди була чимось стурбована, нечупарна і схожа на бродячого собаку, який весь час шукає їжі. Дедалі частіше забігала в нашу експедиційну їдальню, жебрала, при нагоді навіть крала, чого ніколи раніше з нею не траплялося.

Дід Тихін, який стежив за нею, помітив, що, коли з Нурчиної будки долинало скавучання щенят, Чирва схоплювалась, як від удару батога, і довго прислухалася. В її сумних очах відбивалося занепокоєння, наче в цьому скавучанні їй щоразу вчувався голос загиблого щеняти.

Зате Нурка, хоч і годувала п'ятьох ненажерних щенят, погладшала, була чистенька. Але до будки, як і раніше, нікого не підпускала, ніби намагалася щось сховати від стороннього ока.

Одного разу, сидячи вранці за роботою, я почув сильний стук у вікно. Тарабанив дід Тихін.

Старий був дуже збуджений, його зморшкувате обличчя, звичайно сумне, сяяло радістю. Він показував рукою на сарай і кликав мене.

Я вийшов, не розуміючи, що могло трапитися з собаками.

У сараї була тиша, тільки зграйка горобців, які злякано злетіли з підлоги, потривожили її. Собаки, чекаючи корму, ліниво дрімали на своїх місцях. Нурка кудись побігла.

— Та ви подивіться сюди, — сказав дід Тихін і показав на Нурчину будку.

Я не повірив своїм очам! У будці Чирва годувала Нурчиних щенят. Вона лежала па правому боці, а біля сосків копошилися живі руді клубочки, солодко цмокаючи крихітними ротами. Голова Чирви була коло самого входу, вуха нашорошені, а очі сповнені блаженства.

Ми ще не встигли підійти до неї, як вона, мабуть, вловила своїм тонким чуттям, що Нурка десь близько, миттю вибігла з будки і шмигонула в свою конуру. Але, вистрибуючи. Чирва винесла до краю будки двох щенят.

Одне з них було рябе, великоголове…

Нурка, прибігши в сарай, пірнула в будку і затулила вхід своєю недружелюбною мордою.

Дід Тихін стояв радий, розчулений усім, що трапилось, і не знав, що й казати.

Так ось чому Чирва дуже схудла, завжди була така стурбована, жебрала! Ще б пак, годувати шістьох щенят, не маючи, як Нурка, додаткового пайка для «матері-годувальниці!»

Нам не пощастило розкрити іншу таємницю, що не менш, ніж зникнення рябого щеняти, вразила нас: яке почуття примусило Нурку вкрасти у Чирви її єдине щеня? Може, вона вгадала в цьому великоголовому щеняті талант звірової лайки і, не сподіваючись, що молода, недосвідчена мати розів'є в ньому цю здібність, узяла щеня під свій нагляд. А може, Нурці мало було своїх щенят, аби задовольнити материнське почуття, і вона по праву сильного привласнила чуже. Багато чого, в житті тварин ще лежить за межами нашого розуміння і знань.

Минув рік. Руді Нурчині щенята, які підросли, розібрали польові підрозділи. Але, як не дивно, Нурка все ще старанно опікала рябого песика — Загрю. Він ріс на диво швидко, і в його екстер'єрі дедалі виразніше проступали риси сибірської лайки. Собака ставав стрункіший, але був неласкавий, лінивий і, здавалося, дедалі дурнішав. Ми б одразу позбулися такого пса — ні до чого в тайзі ледарі, одначе у нього виявився ще один захисник — дід Тихін. Старий був певен, що в Загрі ще не кінчився щенячий вік, що все це мине і він неодмінно вчинить якийсь подвиг, тому й не хотів нізащо з ним розлучатися.

Робота собаки в експедиції важка. Неможливо уявити нашу працю без цих розумних, витривалих тварин. На собачих запрягах ми перевозили вантажі, перетинали величезні простори тундри і тайги, а у тяжкі часи, коли над табором нависала загроза голоду, собаки допомагали нам полювати, добувати лосів, ведмедів, сокжоїв.

Час минав, а Загря ніяк не міг вийти з «щенячого» віку. Зрештою, ми примирилися з його присутністю, з його дивними лінощами. А коли хотіли похвалитися своїми породистими собаками, то показували Загрю. Це було єдиною втіхою за наше довготерпіння щодо нього.

Пам'ятаю, восени ми пробиралися з караваном навантажених оленів по старому згарищі вздовж річки Итимка. Знами були собаки Нурка і Качі. Загрю до уваги не брали, хоч він і супроводжував нас. Наприкінці дня провідник, який ішов попереду, натрапив у осичняку на свіже жирування сохатих. Це було до речі, ми давно жили без м'яса, до того ж мали одну невикористану ліцензію [15] . Відпустивши собак, ми повернули до річки і там вирішили заночувати. Ще не встигли розв'ючити оленів, як почули гавкання Нурки, а потім і Качі. Собаки держали звіра.

Гавкання збуджених псів розносилося по тайзі дзвінким дуетом, то зливалося з тріском сухостою, то на хвилину стихало, ніби для перепочинку, а тоді починалося ще з більшою силою. Я схопив карабін і кинувся на гавкіт.

Перебіг болото, попереду глуха стіна ялинника. За ним зле, безперервне, заливисте гавкання. В голосі Нурки мовби чулися нотки ридання — звір ось-ось прорветься і втече. Я вискочив за перелісок з підвітряного до звіра боку.

Старий лось стояв у дрібному осичняку, ноги його глибоко загрузли в м'яку землю, важка голова з могутніми рогами низько опущена. Він одбивався від собак. З одкритого рота разом з гарячим диханням виривався загрозливий стогін, очі налилися кров'ю від злоби. А Нурка і Качі завзято насідали, наскакуючи на звіра спереду.

Сохатий раптом рвонувся вперед, підминаючи під себе Качі, який не встиг одскочити, і хотів підчепити рогами Нурку. Але та вчасно вивернулась, відскочила вбік, упала, миттю схопилась і ошаліла, нехтуючи небезпеку, великим стрибком осідлала звіра.

Сохатий став дибки, заревів, струснув із спини розлючену Нурку і, широко розкинувши ноги, метнувся до болота.

Тут уже було не до стрільби. Я підбіг до Качі, підняв його на руки. Пес конав, роздушений звіром.

А поруч під деревом на землі спокійно лежав Загря, не звертаючи уваги на бійку. Він заклопотано шукав у своїй кошлатій шубі бліх. В цю мить я ладен був пустити в нього кулю і не знаю, що мене стримало. Якби він допоміг собакам, ми б не втратили Качі, чудового робочого пса.

І все-таки Загря лишався з нами. Ми терпіли його присутність як кару за якісь провини, котрих ми не вчинили.

Коли Загрі минуло два роки, пес, мовби на зло всім нам, став надзвичайно гарний! Він уже досяг повного росту. Все в ньому: вуха, ноги, корпус, голова — було на диво пропорційне. Найбільший знавець не зміг би знайти в його екстер'єрі жодної вади. Але в запрягу він так і не ходив і звіра не добував.

Весною того року ми добиралися з двома собачими запрягами до перепалу через Сектантський хребет. У тайзі була розталь. Ішли тільки рано-вранці, поки держався наст. Загря плентався, як звичайно, слідом за караваном.

Ми вже підходили до мети, коли в очі впав свіжий слід великого ведмедя. Звір, певно, щойно вийшов з лігва і подався кудись на сонячні схили гір. Пустили по сліду Нурку і найкращого ведмежатника Турпана. Наст ще витримував собак, і їм легко було догнати звіра. Ми з провідником бігли за ними на лижах.

Собаки наздогнали ведмедя в сусідній улоговині. Той намагався втекти. Але Турпан підбіг справа, і, приловчившись, на скаку рвонув звіра за «галіфе». Ведмідь заревів і кинувся за ним, а Нурка тільки того й ждала, — припала до нього і з усієї сили вхопила зубами за зад. Звір погнався за нею. З цього скористався Турпан… Отак собаки то справа, то зліва до крові розірвали йому «галіфе». Ведмідь зупинився, почав оборонятися, Нурка і Турпан швидко змінили тактику, підступили до нього спереду…

Так ми застали їх на дні спадистої улоговини. Гавкання собак, приглушений стогін звіра дали нам змогу непомітно підкрастися ближче. Недалеко від Нурки і Турпана безтурботно лежав на снігу Загря. Таку байдужість я більше не міг терпіти і твердо надумав позбутися цього ледаща. Але спочатку треба було покінчити з ведмедем.

Прогримів сухий, короткий постріл. Звір упав, схопився, ошаліло глянув на нас, рвонувся вниз по улоговині і всією своєю величезною тушею накрив Загрю… Ведмідь лежав на снігу чорною купою, розкинувши лапи й засадивши глибоко в сніг лобасту морду. З-під нього, жалібно стогнучи, вибрався Загря. Проте, вилізши, не втік. Ні. Він уп’ялив очі в мертвого ведмедя.

З собакою сталося щось неймовірне: якась сила примусила його подолати інертність, пробудила природжений інстинкт звірової лайки.

Загря кинувся на ведмедя, рвав на його боках, на загривку шерсть, гарчав, давився від люті і, остаточно визвірившись, раптом, задравши високо морду, завив…

На другий день близько полудня ми вибралися на верх безіменного відрога і стали табором. Собачі запряги вернулися по ведмеже м'ясо, але Загря з ними не пішов.

Мені треба було зійти на одну вершину, оглянути обрій і визначити найвищу точку хребта. Я йшов не поспішаючи по вододілу, притоптуючи лижами хрусткий сніг. Рівнина, яку було видно з відрога, танула в димчастій імлі і там, у безкраї, губила свої обриси. Гори здіймалися над нею височенними гольцями. На них усюди сліди давніх руйнувань: цирки, провали, поодинокі й кам'янисті ребра, немов обручі, які оперізують хребет згори до самого підніжжя.

Вже вечоріло. Освітлена західним сонцем, засинала стомлена земля. Завмирали лісові звуки. І раптом десь далеко-далеко наче вдарили в бубон. Я зупинився. Звуки почастішали.

Що воно таке? Невже гавкає Загря? Авжеж він, більше нема кому!

Звернув на звук. Помчав униз по скелястому урвищу. Звідти дедалі ясніше долинало гавкання.

Нижче — рвані заломи скель. Знімаю лижі, обережно спускаюся по розсипу. Гавкіт стає голосніше…

Обережно йду вздовж кам'яної стіни по карнизу, виглядаю із-за виступу. Звір десь близько. Під скелею, метрів за п'ятдесят, мечеться Загря, розлючений, злий. Морду підняв угору. Але який звір, мені не видно. Спускаюся нижче. Шалено калатає серце, мене мучить цікавість. Аж от, ступивши останній крок до урвища, я закріпився, трохи висунув голову — і просто завмер: на одному з гострих шпилів сусідньої скелі стояв сніговий баран — білобородий круторіг, мешканець німотних північних гір. На крихітному виступі завбільшки з долоню, зібравши всі чотири ноги і опустивши важку голову, він стежив за Загрею. Спокійний, певний своєї недосяжності, кругоріг був схожий на камінну статую.

Одна мить — і баран, помітивши людину, затяжним стрибком перелетів на сусідній виступ, лякливо скакнув ліворуч, далі й, чудом утримавшись над урвищем, зник з очей, полишивши тільки гуркіт каміння.

Отоді ми з Загрею помирились і визнали один одного.

Він більше й більше прив'язувався до мене.

На жодного з наших собак він не був схожий. До запрягу нам його так і не вдалося привчити — надто гордий він був. Із собаками не дружив, на звіра ходив сам один, і ніколи на ньому не було ран од бійки з противником, усі боялися цього зовні похмурого пса. Його пристрастю були ведмеді. В сутичці з цим сильним звіром сміливості Загрі позаздрив би африканський дикий буйвол.

Важко сказати, хто прищепив йому ці, такі цінні якості ведмежатника. Від Чирви він успадкував красу і силу, а Нурка, видно, прищепила йому пристрасть звірової лайки. Проте багато чого він набув сам, здибуючись із звіром наодинці.

Судіть самі.

Ми досліджували Прибережний хребет біля берегів Охотського моря. Літо за умовами погоди було важке, робота посувалася поволі, і експедицію застигла зима. Запаси харчів вичерпалися. Населених місць поблизу не було. Сніговії не підпускали до нас літаків. Треба було за будь-яку ціну продержатися ще місяць чи півтора, щоб закінчити роботу. Вирішили полювати.

Нашим провідником був місцевий евенк, добрий мисливець Ілько. З ним ми й вирушили добувати звіра.

Місця там низькі, заболочені, вкриті давніми згарищами. З нами були три звірові лайки: Нурка, Буска та Загря. Собаки бігли мовчки. Навколо ніяких слідів. Раптом далеко-далеко, ліворуч од темної смуги вогколісся, щось загриміло, ніби по сухій, дзвінкій лісовині вдарила гроза. Потім там же наче хтось скрикнув. Загавкала Нурка, а за нею Буска.

Гуркотом падаючих дерев сколихнулося згарище. Шум дужчав, насувався на нас, ставав чимраз голосніший, виразніший. Здавалося, згарищем, збиваючи і ламаючи дерева, бігло величезне стадо слонів.

Ми вибралися до просвіту, злізли на стовбур поваленої модрини і побачили страшне видовище. Чорний звір — сохатий, здоровенний і довгий, щосили біг через згарище. Він промчав повз нас метрів за триста. Ми й не подумали стріляти — так швидко сохатий біг по лісовому завалу. Могутніми рогами він валив сухостій, грудьми наскакував на пні, на суччя, ламав сушняк, і тріск падаючих дерев скидався на безладну стріляну з гармат. Дикий страх засліпив звіра й безжально гнав напролом через багно.

— Поганий місце пішов звір, — хмурячи брови, сказав провідник Ілько. — Він уже стрічався з собаками і знає кулю — інакше не біг би як скажений.

— Ти гадаєш, по ньому вже стріляли? — спитав я.

— Стріляли, — повторив він упевнено. — Може, поранений був, та втік. Тепер боїться собак, от і тікає.

— Що ж робити?

Ілько здивовано подивився на мене.

— Хіба можна собак кинути, коли вони біля звіра?

В цю мить появився Загря. Пес не пішов за звіром, разом із собаками, він ніколи не працював навіть з Нуркою, до якої був дуже прив'язаний.

Весь день до півночі ми йшли по слідах звіра, уявляючи по відбитках на снігу картину його сутички з собаками. Сохатий завзято відбивався од переслідувачів і відходив у глибину тайги далі й далі від нашої стоянки. Ми вирішили припинити марну гонитву і тільки-но розпалили багаття для ночівлі, як заявилися Нурка та Буска. Вигляд у них був жахливий: хвости повисли, вуха теж, з відкритих ротів звисали язики. Підбігши до нас, вони знеможемо впали на сніг. Втративши надію зупинити сохатого, собаки вернулися назад.

А де ж Загря? Його ніде не було видно.

Покликав собаку раз, удруге. Отже, як завжди, сам побіг доганяти звіра. Важко було повірити, що йому одному пощастить зробити те, чого не зробили Нурка та Буска. Але й не було випадку, щоб від нього звір утік, навіть коли для цього потрібна була не одна доба.

Ілько розчистив ногами під собою сніг, стягнув з голови білячу вушанку, припав вухом до землі, довго слухав.

А я стежив за ним і з жахом думав: невже доведеться йти до Загрі, розпрощатися з відпочинком, з багаттям, з хвойною постіллю і знову м'яти ногами снігову цілину?

— Гавкає, — сказав Ілько підводячись.

Ми повернулися до багаття. Мовчки, не змовляючись, склали торбини, стали на лижі.

— Нічого, відпочинемо біля добутого звіра. З м'ясом ніч куди веселіша.

Я покликав собак. Жоден не встав, навіть вухом не поворухнув. Так і лишилися лежати, пригрівшись коло багаття.

Ніч місячна, тиха. Ліс у діамантах. Під ногами хрусткий сніг; здається, що ти ступаєш по сипкому сріблу.

Довго йдемо по сліду звіра. Кілометрів через три пес наздогнав сохатого. Чинячи одчайдушний опір собаці, лісовий велетень порозкидав на місці бою сніг, бурелом, поламав кущі. Відразу вгадувалась робота Загрі, його нещадність.

За купинястим багном горбкувату землю вкриває рідка тайга. Всі горби по той бік косогору залиті фосфоричним світлом. А в улоговинах стелеться прозорими хмарками туман, ніби зітканий із світла й тіні. Туман немов здригається під дотику місячного проміння і оживає.

Ми страшенно втомилися. Легкі торбини здаються тепер тягарем. Кроки стали менші. А вітрець то донесе нам гавкіт, підбадьорить нас, то пронесе його мимо. І нарешті гавкання стихло, і слух уже більше не вловлював його.

— Тьху, сатана, знов утік! — сказав Ілько, безнадійно махнувши рукою.

Я глянув на годинник — незабаром світанок. Ми мовчки звернули з сліду, вийшли на косогір, де чорніло густе хвойне вогколісся — надумали там заночувати. Ми знесилились і вже втратили надію догнати звіра.

Раптом Ілько схопив мене за руку, показав униз. Там, на сніговій білості, виднілася підозріла чорна пляма. Придивився — спить звір.

Стоїмо як пні, не ворухнемося. Але чуйний звір, мабуть, почув нас. Лось підвів голову, поставив сторчма свої довгі вуха, огледівся, довго прислухався і, заспокоївшись, знову заснув.

Навкруги посвітлішало. Трохи осторонь звіра я помітив на снігу сіру пляму. Загря!.. «Невже мертвий?» — подумав я, і ця думка пройняла мене гострим болем.

Переводжу погляд на Ілька. Старий усміхається, шепоче мені на вухо:

— Обидва сплять, стріляти не треба.

І я бачу, як подобрішало його обличчя. Загря лежить, згорнувшись у клубочок і встромивши носа в пухнастий хвіст. Спить і змучений сохатий, розкидавши довгі ноги і поклавши на сніг насторожену голову. Навіть світанок неспроможний їх розбудити.

Ніхто з нас і не подумав стріляти. Рука з карабіном мимоволі опустилась. Ілько подає пальцем знак — відходити — і починає обережно, наче під ним прірва, повертати лижі на свій недавній слід. Я покірно роблю те саме.

Ми нечутно відступаємо. У мене — ні гіркоти, ні жалю, що так невдало закінчилося полювання. Я навіть задоволений, що почуття, притаманне натуралістам, пересилило в обох нас пристрасть звіробоїв.

Може, найбільше я й люблю Загрю за те, що буває він безмірно хоробрий перед сильним противником і до наївності поблажливий до слабого.


Нурки уже не було з нами в цьому поході до Ямбую. З Ленінграда після трирічного навчання повернувся Тиманчик. Він прямував у своє далеке селище Омахта, щоб забрати сім'ю і переїхати в районний центр, куди після навчання його послали на роботу. В Нагірному молодий евенк зайшов до штабу експедиції. Ми зустрілися на подвір'ї. Я не зразу впізнав у ньому хазяїна Нурки. Одягнений він був по-міському, носив галстук. Незвична для евенка зачіска приховувала вилицюватість обличчя. На ногах — гостроносі черевики. Тільки хода стрімка і легка, як і раніше.

— Нурка жива? — спитав він, хвилюючись.

Видно, всі роки розлуки з улюбленим собакою мучило його це питання.

А я, вітаючись із ним, болісно відчув, що не зможу розстатися з Нуркою. І в думці вже шукав якісь докази, щоб лишити її у себе. Я ладен був заплатити будь-яку суму. Але згадав, як Тиманчик втягнув собаку в мою кімнату, прив'язав до ліжка і, злизуючи з губ сльози, сказав: «Поки я живий, Нурку за свою не вважай». І мені стало ніяково за свої наміри. Я відповів, що Нурка жива й здорова.

— То поклич же її швидше. Може, вона мене забула… — Він був сповнений нетерпіння.

— Тихоне Петровичу, — гукнув я діда, який рубав дрова за сараєм, — приведи сюди Нурку.

Той подивився на нас і не поспішаючи підійшов ближче. Підозріливо глянув на Тиманчика.

— А навіщо вона? — спитав різко, запідозривши щось недобре.

— Я її хазяїн, — відказав Тиманчик.

— Ач, знайшовся! За давністю вона вже не твоя.

— Такої умови не було!

Я побачив, як евенк спалахнув, загрозливо зиркнув на старого, готовий захищати своє право на собаку.

— Тихоне Петровичу, приведи Нурку, — повторив я.

— Ну хіба тільки показати, — упирався дід, прямуючи до сарая.

Якусь хвилину ми стояли мовчки. Я бачив, як Тиманчик нервово покусував губу, як на його вилицях здувалися жовна, і мимоволі подумав: а що, коли Нурка справді не впізнає його?

Але тут показався Тихін з собакою. Тиманчик зірвався з місця, швидко-швидко пішов йому назустріч. Ось вони поруч… Собака старанно обнюхав його, байдуже потупцяв на місці і, побачивши мене, натягнув поводок. Роздосадуваний Тиманчик схопив його за шерстисті щоки, підняв морду, заглянув у вічі, сказав щось по-евенкійськи, почав повторювати головніше й голосніше, потім рвучко одкинув собаку від себе, повернувся і квапливо пішов, не попрощавшись і не обернувшись, як і того разу, коли він уперше привіз до мене Нурку.

Але Тихін показав йому не Нурку, а її дочку, як дві краплі води схожу на матір.

— Навіщо ти це зробив? — крикнув я.

— Вона така ж, як мати, не розрізниш, хай її й бере, а Нурку не віддам! — уперто відповів він, ховаючи від мене погляд.

Я кинувся до сарая, відв'язав Нурку-матір. Вона за звичкою метнулася по двору, але, наштовхнувшись на слід Тиманчика, враз заціпеніла. Роздутими ніздрями втягнула повітря, ткнулася носом у слід і, вже нічого не бачачи перед собою, помчала до виходу, перестрибнула через хвіртку…

Ми з дідом вискочили на вулицю. Тиманчик лежав на курній землі, збитий собакою. А Нурка лащилася, ніжно поскиглюючи, горнулася до нього, лизала йому обличчя. Тиманчик з хвилину не ворушився і не опирався. Потім підняв її морду, заглянув у широко розплющені очі, обійняв, і так вони якийсь час лежали на сухій землі, обидва безмежно щасливі.

На другий день, рано-вранці, Тиманчик ішов з Нуркою в далеку путь. Ми зібралися проводити його. Ніщо вже не могло розлучити евенка з собакою. Змирився і дід Тихін.

Підпираючи плечем огорожу, він нервово жував кінчик бороди г пильно стежив за силуетами, що віддалялися.

— Гаразд, нехай поживе ще з ним, — сказав він, витираючи зволожені очі.


7. ДУХ АМАКАНА НА СТІЙБИЩІ


Відкидаю край пологу і, висунувшись, жадібно ковтаю повітря. Ранкова прохолода освіжає обличчя. Вибираюся надвір. Уже день. Яскраве сонячне світло засліплює очі. Дітлахи на ногах. Пастухи лаштуються в дорогу.

На багатті у великому казані вариться сніданок — ціла ведмежа голова і дві лапи, що їх приніс учора Карарбах. Павло і Долбачі складають свої постелі, пакують речі.

— Що нового, Павле? — питаю я. — Чи був зв'язок із штабом?

— З штабу добрі вісті. Завтра Єлизар Биков виходить од Короткова до Ямбую. Давненько ми з ним не бачилися. З такої нагоди не гріх і… — Він багатозначно ляснув пальцем по горлу.

— А є що?

Павло не відповів, але по хитрющій усмішці я здогадався, що у нього приховано спирт.

Розмовляючи з Павлом, я помітив, що осторонь, просто на землі, підібравши під себе ноги, прикриті широкою ситцевою спідницею, сидить Інга, годує доньку. На її молодому обличчі гарячий рум'янець, вона задоволена, спокійна, сповнена материнського блаженства.

Чудовим ранком зустрічає природа новонароджену! Скільки блиску, скільки чарівності в листопадових вогнищах, у пурпурі осінніх горбів, у дзвінкій течії струмка! А ці лілові вранішні тіні, легкий димчатий серпанок, крізь який усе навкруги здається врочистим і незвичайним.

Навколо Інги зібралися діти з усього стійбища. Вони не можуть приховати подиву. Присівши навпочіпки, зацікавлено стежать за немовлям, поки воно, припавши до материних грудей, захлинається молоком і чхає. Усі малюки в захопленні.

З болем у серці я згадав про Аночку. Поспішаю до неї.

На постелі хворої сидить Сулакікан і поїть доньку оленячим молоком, підтримуючи лівою рукою її голівку. Вона не помічає мене. Аночка дихає важко, вологі губи ворушаться, і тільки очі на зморшкуватому, змарнілому личку засвітилися живим вогником. Це радує, але надії ще немає.

В її ногах сидить Бітик. Хлопчик дивиться немигаючими очима на сестричку, щось їй шепоче, показує на пальцях якусь фігурку.

Побачивши мене, він схоплюється і, позадкувавши, зникає з чуму.

Сідаю на його місце, беру безвільну ручку хворої, промацую пульс. Аночка ловить мій погляд чорними оченятами. І я бачу в них життя: їй-бо, життя! Здається, ще ніколи не було у мене більшої радості, ніж та, яку подарував мені цей свідомий, живий погляд дитячих очей! Невже врятовано?!

Наступний укол Аночці робила вже Сулакікан під моїм наглядом. Жіночі руки виявилися спритніші за мої. Я передав їй весь запас пеніциліну, шприц і всі медикаменти.

Біля входу на мене чекав Бітик. У руках він тримав лук, той, самий, який пропонував поміняти на карабін. Хлопець рішуче подав його мені.

Нас оточили діти. Я розгубився, не зовсім розуміючи, чого він хоче.

Підійшла Лангара. Між нею та Бітиком відбулася коротка розмова. Потім стара сказала мені:

— Бітик віддає тобі лук.

— Спасибі. Але я, на жаль, не можу віддати йому на заміну карабін. Я вчора пояснив Бітикові. Може, він хоче одержати щось інше? Хай скаже.

— Він хоче не міняти, — перебила Лангара. — Даром тобі дає, за Аночку. Розумієш?

— Скажи йому, за це не віддячують. Люди повинні завжди в біді помагати одне одному, не вимагаючи нічого взамін. Адже й за вашими законами так само?!

Лангара перекладає мої слова всім дітям. Бітик на знак згоди киває головою. Але як тільки Лангара змовкає, він підходить до мене і ще настійливіше суне мені в руки лук. Я тепер не відмовляюсь. Зворушений, пригортаю хлопчика до себе, знімаю з руки свій похідний годинник, надіваю йому на руку. Він спочатку виривається, а потім зупиняється, захоплено дивиться на подарунок. І нарешті, оточений малюками, біжить до розлогої ялини. Там, збившися докупи, діти довго «чаклують» над годинником.

На стоянці з раннього ранку командує Лангара. Вона появляється скрізь. Її владний голос чуть то біля багаття, то, в чумі, а то він долинає від струмка. Дивуєшся, звідки у цієї старої стільки енергії!

Настає час сніданку. Лангара чомусь садовить жінок і дітей окремо. Їхня їжа — в'ялене м'ясо, масло, гарячі коржі і чай.

А для чоловіків, які посідали круг багаття, вона витягає з казана ведмежу голову, лапи і кладе на широкий лист лубу, поруч ставить казан з юшкою. Це навіть не юшка, а майже чистий ведмежий жир. На всіх — одна ложка.

Я не витримую, підходжу до Лангари.

— Скажи, чому жінки й діти сьогодні їдять окремо?

— Бо зараз ми будем одганяти дух забитого амакана. Це роблять чоловіки, хоч можна й жінкам, які самі ходили на амакана.

— Не розумію, про який дух і про якого ведмедя ти кажеш?

— Якого вбив Карарбах… Хіба не знаєш, що наші звичаї вимагають поважати дух амакана, він не повинен догадатися, хто вбив його. Інакше весь час збиватиме нас із стежки, посилатиме не туди, куди треба, і людей і стадо. А ночами лякатиме оленів, спокою нікому не дасть…

— Ти теж віриш у це? — питаю.

— Я не вірю, — пошепки відповідає Лангара. — Вони теж не вірять. — Вона киває головою на жінок та дітей. — Але так хоче Карарбах. Він старий люди, завжди живе в тайзі, розуміє тільки її, іншого нічого не бачив і не знає. Ми не повинні лаяти його або відраджувати. Нехай забирає в могилу звичай старих. І тобі кажу, коли їстимеш, роби все, як ми, інакше образиш Карарбаха.

Лангара зворушила мене шанобливим ставленням до глухого старика, і я стаю покірним учасником стародавнього обряду відстрахування духа ведмедя від житла кочівників.

Сідаємо тісно, плечем до плеча, круг ведмежої голови. Я намагаюся запам'ятати до найменших подробиць усе, що тут відбувається — адже цей забобонний обряд, як і багато інших, зникає навіть тут, у глушині лісів. А їх треба знати, щоб краще збагнути життя цього народу.

Лісові кочівники не могли зрозуміти багатьох явищ природи, не в силі були змінити їх і звичайно приписували могутності духів, здатних відганяти зиму, вкривати зеленню землю і розмножувати звірів, птахів, розподіляти між людьми добро і зло, розпоряджатися життям і смертю. Забобони взагалі супроводжували людину від самої колиски, і ми не повинні тепер глузувати з них. Це минуле народів, тільки з тією різницею, що одні люди відійшли від них раніше, інші — пізніше.

У Карарбаха, коли він втратив слух — а це трапилося давно — урвався нормальний зв'язок із зовнішнім світом. Багато чого стало для нього неприступним, і він на все життя лишився на тому щаблі розвитку, на якому його застала глухота, певен, що всі земні справи від духів, намагався не гнівати їх.

Трапезу починає Лангара. Вона зачерпує з казана повну ложку жиру, підносить до рота. Усі мовчать.

— Ку! — кричить стара, повернувшися до лісу, і ковтає жир.

«Ку-у-у!..» — розносить луна по тайзі. Потім Лангара довго говорить по-російському — видно, на знак поваги до нас.

— Амакане, — майже ласкаво звертається вона до невидимого співрозмовника, — ти думаєш, ми тебе вбивали? Ні-і, що ти, навіть не збирались! Як можна! М'яса у нас повні потки, сам подивися. Тебе вбивали інші люди. Ми його не знаємо, чужий. У нього своя стежка, він кульгавий, доганяй його. Ну-ну, швидко доганяй, він так пішов. — Стара махає рукою у напрямі вчорашнього свого сліду. Потім передає ложку синові Майгу, який сидить ліворуч, дістає ніж, спритно відрізує щоку од ведмежої голови, довго жує.

Майгу теж черпає ложкою жир, випростовується, щоб бачив Карарбах, кричить:

— Ку!

Він випиває жир і починає щось швидко говорити по-евенкійському, енергійно жестикулюючи. Мабуть, теж умовляє ведмедя відійти од табору, квапить його.

Майгу передає ложку Долбачі, а сам бере з рук Лангари ведмежу голову, вибирає найбільш ласий шматок.

Усі, напружено чекають, коли дійде черга до мене.

Нарешті ложка у мене в руках. Я намагаюся в усьому наслідувати пастухів. Зачерпую з казана жир і кричу:

— Ку! Ку!..

Силкуюся проковтнути теплий, зовсім не солоний жир. Приловчаюсь і так і сяк. Насилу вдається ковтнути. Для годиться, як всі, апетитно облизуюсь. А сам відчуваю, що жир от-от піде назад.

Сиджу не поворухнуся. Потім з досадою кажу, звертаючись до ведмежого духа:

— Якого дідька ти товчешся тут, клишоногий! Геть звідси або доганяй кульгавого, який убив тебе.

— Ти як справжній евенк, правильно кажеш, — підтримує мене Лангара, бере у мене ложку і передає старому.

А Долбачі вже тиче мені ведмежу голову й лапу. Я дістаю ніж, відрізую шматок м'яса, починаю жувати.

Карарбах розпрямляє згорблену спину. Обличчя його зосереджене. Старий, як і всі, черпає з казана жир. Підносить його тремтячою рукою до рота, ковтає.

— Ку! — хрипко виривається йому з горла.

Потім старий щось бурмоче і махає рукою в напрямку лісу.

Мабуть, тільки Карарбах ставиться до цього стародавнього обряду дуже серйозно.

— Тобі розповісти, що він казав? — питає Лангара.

— Ну звісно.

— Карарбах каже: «Це не люди їдять тебе, амакане, ти не думай так, обманешся. Тебе клюють шуліки, ворони. Твою голову і лапи зрізав кульгавий. Поки він близько, доганяй його, потім далеко відійде, без лап не доженеш. Іди, йди, не оглядайся…»

Життя людини в тайзі завжди було сповнене безліччю небезпек. Від тих прадавніх часів, коли в лісах появилися люди, вони завжди вперто боролися з ведмедем. Дуже часто зазнавали поразок. І, мабуть, навіть тепер найнебезпечніший ворог мисливця — ведмідь. А чим раніше міг евенк подолати дику силу звіра? Модриновими самострілами, сильцями, пастками або рогатиною. І мисливець нерідко гинув у цій нерівній сутичці. Одвічний страх перед звіром, особливо у старих, і породив цей незвичайний обряд поклоніння духу ведмедя.

Дух амакана прогнали. Закінчено й наш своєрідний, не дуже ситний сніданок. Пастухи довго п'ють чай, і нарешті стійбище заворушилося.

Поки ловлять оленів, Карарбах старанно збирає всі кістки, навіть найдрібніші, різні недоїдки. Складає все у старенький чуман, перев'язує ремінцем, несе подалі від багаття і там кладе у розвилину товстої берези.

— Ти що так дивишся? Хіба не знаєш, що за звичаєм предків не можна кидати на землі кістки амакана, — пояснює Лангара. — Амакан подумає, що ми взяли їх із собою, не відстане од каравану, невдачу пошле, а так одразу побачить їх на дереві.

Карарбах зрубує нетовсту модрину, лишивши пень заввишки півтора метра, обтесує його з чотирьох боків, кладе на нього ведмежий череп очними ямами на схід, прив'язує і прикрашає слаником — дух ведмедя не повинен далеко відходити од своєї голови, а це важливо, коли стадо перебуває в дорозі.

Олені зав'ючені, всі готові в путь. І тільки Інга з дитиною на руках розгублено стоїть біля догасаючого багаття. Вона ще не вміє підготувати немовля в дорогу, чекає, коли хтось із жінок допоможе їй.

Я підходжу до Інги, трохи піднімаю ковдру: дівчинка не спить. Дивиться крізь вузенькі щілинки очей. Личко смугляве, кругленьке.

— Що дивишся, лючі? Подобається?! — питає мати туркотливим, трохи хрипким голосом.

— Був би у мене син, узяв би її в невістки.

— А може, вона б не захотіла? — всміхаючись, відповідає в тон мені щаслива Інга.

— Може бути. А як же ви її назвали?

— Дора.

— Що це означає по-російськи?

— Народилася, коли був далекий гість.

— Гарне ім'я. Тепер я вважатиму себе її хрещеним батьком. Згодна?

— Гаразд! — І Інга радісно закивала головою, навряд чи розуміючи зміст моєї пропозиції.

Карарбах приніс із переліска порохнявий, зовсім сухий пень та оберемок свіжих, запашних ялинових гілок. Він кинув пень на землю і щось гукнув Лангарі, а сам сів біля маленької, зробленої з тонких лубків похідної колиски, в якій подорожувала не одна дитина, поламав ялинове гілля на дрібні галузки й любовно вистелив ними дно колиски.

«А чи не жорсткою буде перша путь немовляти?» — подумав я, стежачи за роботою старого.

Лангара сіла на землю поруч з колискою і звичним ударом об коліно розбила порохнявий пень на дрібні шматочки, розтерла їх на порох, просіяла крізь пальці на поділ спідниці. Потім узяла в Інги притихлу дитину, розгорнула її, ніжно схилилася над смуглявим живим клубочком. Вона тихенько шльопнула дівчинку загрубілою долонею і засміялася, коли та енергійно дриґнула ніжкою, вдаривши стару по обличчю. Лангара захоплено посварилася на неї пальцем і поцілувала крихітні рожеві Дорині п'ятки, які ще не знали стежки.

Розіславши на землі м'яку, добре вичинену шкуру кабарги шерстю наверх, стара з допомогою Інги наділа на дівчинку блакитну фланелеву сорочечку, чепчик, присипала деревною порохнею спітнілі місця у дитини і поклала її на шкуру. І тут дівчинка зарепетувала, ніби протестуючи, що її загортали в шкуру. Інга занепокоїлася. А Лангара, Незважаючи на крик, швидко загорнула онуку в одну, потім у другу шкуру, перев'язала ременем і поклала в колиску.

Далі Інга сама робить усе, щоб дитина добре перенесла дорогу, одразу звикла до тайги, до труднощів кочового життя. Вона відгортає від обличчя немовляти край шкури — нехай дихає свіжим смолистим повітрям, вбирає запахи лісу, боліт і чує, як поклацують оленячі копита. Підкладає під голову подушечку, а під боки — ялинове гілля, щоб не так гойдало на ходу. Довго дивиться на доньку, яка все ще кричала, може, благословляючи в першу путь по тайзі.

Мені стало не по собі від думки, що ми назавжди розлучаємося з чудовими людьми. За півтори доби спільної дороги ми зріднилися. У нас багато в чому різні поняття і уявлення про життя. Велика різниця в культурі.. Часом бувало Важко порозумітися, і все-таки нас об'єднували прості людські почуття — почуття взаєморозуміння, справжньої товариськості. Вони були мені близькі ще й тому, що я виріс серед простих людей і змалку знав людське горе.

Всі зібралися коло згасаючого багаття. Олені збилися докупи, дожидаючи дороги. Лангара, примруживши очі, міцно бере мене за руку і, не приховуючи тривоги, каже:

— Ти краще б мимо ходив, ніж тепер нам думати, чи ви залишитеся живі на Ямбуї чи теж пропадете без сліду! Послухай стару Лангару: не ходи туди, навіщо тобі мертві, ходімо з нами — не пошкодуєш. Два дні біля м'яса стояти будемо, треба коптити його, жир збирати, шкури мало-мало робити, кишки, тельбухи чистити. Від забитого звіра нічого не можна кидати, що годиться в їжу. І кров сушитимемо. Ти їв сухарі з крові? Покуштуєш. Солодкі такі, що язик довго не забуде… Ну як, підеш з нами?

— Спасибі, Лангара, але ми підемо на Ямбуй, іншої дороги у нас нема. Пішли б і ви туди, вам же шляхи не заказані. Карарбах допоможе нам розшукати зниклих товаришів. Загрю віддам, за нього не раз спасибі скажете.

— Загря добре, для пастухів такий собака дуже дорогий, але ти не розумієш, що кажеш. Навіщо тобі Ямбуй, навіщо гнівити духів, людям і без того добра мало, горе, мов той кліщ, до них присмокталось.

— Отже, відмовляєшся од Загрі?

— Так.

— Тоді прощай, Лангара! Ми довго пам'ятатимемо нашу зустріч. Нехай ваша стежка не знає біди і коли-небудь стрінеться з нашою.

Ми обіймаємося. Губи, солоні від сліз, були гарячіші від материнських.

Підходжу до Карарбаха. Він намагається всміхнутися, кривить висохлі губи. Тільки тепер я помітив, який він худий і високий, який він самотній у своїй вічній тиші. На обличчі старого стурбованість, його, як і всіх, непокоїть наша доля.

Карарбах обертається до Лангари, щось їй довго пояснює. Стара уважно слухає, потім перекладає.

— Старий каже: у евенків немає закону, щоб гостя відпускати самого, коли попереду небезпека. Треба було б провести вас. Якби інше місце, а не цей голець, він пішов би з нами. А на Ямбуй не піде. Навіщо гнівати духів, вони злопам’ятливі, нічого людям не прощають. Не тепер, то потім, а все одно погане вчинять. Ще більше розгніваються злі духи і завдадуть людям лиха.

— Спитай у нього, Лангара, чи справді він вважає, що духи винні в нещастях людей? І на Ямбуї люди пропадали з їхньої вини?

Лангара невдоволена таким запитанням, але переказує його старому. На обличчі Карарбаха подив. Він бере в руку руденьку борідку, замислюється, пильно дивиться мені в очі, мовби намагається вгадати, чи не хочу я поглузувати з нього, з його вірувань. Потім каже впевнено, звертаючись прямо до мене. І тут я помічаю, що він вимовляє тільки голосні звуки і зовсім забув такі важкі для вимови, як шиплячі.

Стара перекладає.

— У тайзі багато злих духів. Це вони завдають людям лиха. Але там, де людина знає, що до чого — як урятуватися від холоднечі, розплутати слід звіра, як добути вогонь, позбутися хвороби та інше — зла від духів не буває. Карарбах товмачить, що вони знають багато такого, чого не знаємо ми, чому надходить і минає зима, чому люди народжуються і вмирають, як тримаються зірки на небі, куди одлітає душа небіжчика — це знають тільки духи. Ніхто не має сил боротися з ними, ніхто! Вони дужчі за всіх нас…

— Людина все-таки дужча! Скажи йому… — перебиваю я Лангару.

У Карарбаха гнівно здвигаються брови. Він різко відповідає, не одриваючи від мене погляду.

— Старий тобі пораду каже: не дуже пишайся, навіть коли станеш дужчим за Харгі, але цього не буде, — вела далі Лангара. — Скільки б ти не бив язиком об кремінь, вогню не добудеш. Старий теж страждатиме, думатиме, як ви там на Ямбуї, і хоче, щоб наші стежки ще раз зійшлися.

Я беру важку руку старого — вона геть у шрамах, пальці не розгинаються. Міцно стискаю. Другою рукою ловлю кощаву руку Лангари, і ми довго стоїмо мовчки.

— Послухай, Лангара, перестаньте кочувати по цих безлюдних, невпорядкованих пустирях, по болотах і вічно мерзлій землі. Йдіть із старим на стійбище. Ви багато зробили для свого потомства, не кожному таке під силу. Пора й відпочити, ви цього заслужили. Нехай молодь доглядає стадо. Коли сини залишаться без вашої опіки, вони стануть такими ж оленярами, як і ви.

— Боронь боже! — вигукнула стара, вириваючи свою руку і відмахуючись од мене, як від надокучливого гедзя. — Я відрубаю собі руку, і це не буде так боляче, як покинути караван, піти від стада. Що ти, що ти! Я один день олень не бачу — голова порожня як бубон.

Вона дико глянула на мене, ніби я хотів заборонити їй кочувати по тайзі.

— Ти добре подумай, Лангара, тепер ви обоє здорові, й якщо старість зламає вас?

— Тут у тайзі нам і помирати. Сіль гірка, однак люди не можуть жити без неї… Прощай, лючі! Нам пора.

Вона міцно тисне мені руку і квапливо йде до оленів.

Прощаюся з Карарбахом. Він усміхається.

Мою увагу знову привертають його жахливі, старі-престарі, загрубілі від часу штани з лосини. На них — латка на мітці. Дістаю з потки свої запасні штани, даю старому. Вони приношені, але кращі, ніж лосині.

І тут сталося несподіване. Підходить Лангара, забирає у Карарбаха штани і дуже спритно натягує на себе поверх широких шароварів.

— Добре, спасибі тобі, — спокійно каже вона, оглядаючи себе усіх боків.

— Але ж це Карарбахові, Лангара…

— Мені вони не погано, — відповідає жінка.

Старий байдуже дивиться на те, що відбувається. А втім, це не дивно. Всі блага на землі, в уяві евенків, повинні розподілятися залежно від того, наскільки людина їх потребує. От і Лангара вважає, що їй штани потрібніші, ніж Карарбахові.

Мене оточують дружною юрбою діти. У всіх в руках коліщатка, гвинтики, пружинки від годинника. Як їм пощастило розібрати весь механізм годинника, одному тільки Харгі відомо! Вони всі «коштовності» поділили порівну. А футляр Бітик повісив собі на груди, як нагороду. Всі задоволені.

На прощання даю кожному по грудочці рафінаду. Цукор не завжди буває у пастухів. Діти одразу засовують цукор у рот, чути, як він хрустко тріскається у них на зубах. А що ж лишити на пам'ять новонародженій? Нічого підхожого немає. Згадую, що у мене в потці є книжка Костянтина Паустовського «Лісова поема». Ну що ж, подарую її.

Пишу хімічним олівцем на титульному аркуші: «Дорі — маленькій пастушці з роду Карарбаха. Я був тим далеким гостем, на честь якого тобі дали ім'я. Не покидай свій край, зроби його квітучим і багатим, як того хоче твоя бабуся Лангара».

Передаю книжку Інзі і прошу берегти її, поки Дора виросте.

Підходжу до Аночки. Розкриваю колиску, прив'ючену до оленя. Ні, хворій не легше і після пеніциліну. Губи у дівчинки посиніли. Дихання ледве помітне. Беру її ручку, пальці холодні і теж сині. Не виживе…

— Сулакікан, через дві години неодмінно зробиш укол і потім не забудь, треба повторювати їх через кожні чотири години…

Мати нічого не відповіла, але глянула так, що я довго не міг отямитись. Вона вже примирилася з думкою про смерть Аночки і, звичайно, тепер не вірила ні в які ліки. Щиро кажучи, я до останньої хвилини ждав іншого кінця.

Нечутною ходою до мене підходить Лангара.

— Бачиш! А ти казав, що людина дужча за Харгі. — І, прикривши ковдрою колиску, подає Карарбахові знак рушати.

Що відповісти їй, куди відвести очі, щоб не зустрічатися з осудливим поглядом старої? Стою спустошений. Шкода Аночки…

Караван витягується в довгу шеренгу. Як тільки олень з прив'юченою колискою на спині ступив два-три кроки, немовля, яке весь час кричало, раптом затихло, ніби дитина нетерпляче ждала хвилини, коли вперше в своєму житті рушить у путь.

Ось він, той самий природжений інстинкт кочівника, що пробуджується в ньому разом з першим подихом, з першою краплею материнського молока!

З появою на світ новонароджену оточують свіжі смолисті пахощі хвої, дим багаття, шум лісу, крик тугуток, гавкання собак, дзюркотіння струмка. Усе це прийшло до неї з початком життя, стало першим відчуттям, яке, мабуть, до смерті супроводжуватиме її.

Карарбах виводить оленів з переліска і, взявши напрям на південь, навскоси перетинає болото. У нього на шворці собачка. За плечима поняжка. До неї прив'язано сокиру, чайник та сіру торбину з харчами. Старий, певно, ніколи не розстається з цим вантажем. Я дивлюсь, як відходить Карарбах, і болісно думаю: де ж я все-таки бачив цю трохи згорблену постать і впевнену ходу?..


8. ЙОГО ЗВАЛИ КУЙКИ


Це було давно. Наша експедиція обслідувала безлюдний простір на схід од Алданського нагір'я. Півтора року ми прожили там серед дикої природи. Поверталися в жилі місця на плоті по Учуру.

На всьому цьому довгому шляху по річці стояло одне евенкійське селище.

Ми скучили за звичайним життям, мріяли про лазню, про картоплю. Хотіли побачити людей, їхні житла, почути дівочі голоси. Та хіба мало про що мріє людина, повертаючись з далеких і глухих місць.

Час тягнувся повільно. Повз нас пропливали незнайомі береги. Очі давно втомилися шукати ознаки того, що десь є люди. Вже не вірили, що буде кінець цим пустирям.

— Сіно, дивіться, сіно! — збуджено вигукнув Рафаїл Плоткін, один із моїх супутників.

На зеленій береговій смужці стояла копиця сіна. Далі по краю лісу вже траплялися пні, стоси дров, і, нарешті, ми побачили корів, справжнісіньких, дворогих корів, — зраділи, звичайно, хоч корови не виявили до нас ніякісінького інтересу. Прикро, що й казати! Несподівано з-за ялинника виринув крутий берег з нерівними рядами хат і конусами літніх берестяних чумів. Нас ще здалека помітили, і на схил висипали діти. Дочекавшись, коли пліт підійшов до берега, вони збігли вниз до води і помогли нам причалити до невеличкої затоки.

Ми зійшли на берег, і нас відразу оточила юрба засмаглих, невмиваних дітлахів. Засунувши пальці в рот, вони з неприхованою цікавістю розглядали нас, і їхні чорні оченята лукаво іскрилися.

Я подав усім по черзі руку. Діти ховалися одне за одного, соромились. Але варто було старшенькій дівчинці підійти до мене, як усі посмілішали.

— Здрастуйте, — сказала вона, безбоязно беручи мою руку. — Ви — комісія?

— Яка комісія? — поцікавився я.

— Не знаю, так усі кажуть.

— Голова вдома?

— Айсан? Дома. Он його хата, біля урвища. Хочеш, поведу? — охоче запропонувала вона.

— Тебе як звуть? — спитав я смуглянку.

— Сакарди! — крикнув хтось з юрби.

— Що це означає по-російськи?

— Сахар любить, — зразу відповіло кілька дитячих голосів.

Дівчинка повернулася до гурту і щось сказала своєю мовою; діти враз принишкли.

— А що ти хочеш сказати голові? — допитувала мене Сакарди.

— Скажу, щоб він більше видавав тобі цукру.

Діти приглушено засміялися. Дівчинка висмикнула руку, ображено мовила:

— Не треба мені його цукру, у нас є свій.

Не догодивши жартом і бажаючи повернути прихильність дівчинки, я сказав серйозно:

— Ми приїхали до голови, щоб разрахуватися з колгоспом за роботу оленів.

— А, ви експедиція! — блиснула усмішкою дівчинка.

— Так.

По натовпу дітей пробіг схвальний шепіт.

Сакарди відразу підкупила мене своєю невимушеністю і дитячою щирістю. Вона рухлива й легка, як птах у польоті. Її засмагла до чорноти шкіра вилискувала. Очі з яскравим блиском сміливо дивилися з-під густих вій. Чорне волосся було змащене жиром і заплетене в кіску.

Ми з Плоткіним у супроводі всієї дитячої ватаги піднялися на високий берег. Хата голови була новенька, щойно збудована, під тесовим дахом, тильним боком повернута до урвища, а фасадом до маленького майдану, де безладно стояли старі літні чуми.

Сакарди підвела нас до високого дерев'яного частоколу.

— Айсане, зустрічай, до вас люди прийшли! — крикнула вона, відчиняючи хвіртку, і, пропустивши нас уперед, зникла.

На веранді за столом, на якому кипів самовар, сидів чоловік років сорока і пив чай. Побачивши нас, він підвівся, обсмикнув на животі сорочку, занепокоєно зиркнув на мене, потім на Плоткіна, заметушився.

— Здрастуйте!.. Здрастуйте!.. Заходьте, сідайте, гостям завжди радий. — І підсунув до столу дві табуретки. — Вибачте, що в мене такий непорядок, жінка поїхала до своїх, а я, бачите, ніяк не дам собі ради з домашнім господарством, з головою потонув.

— Нам, здається, пощастило, на чай попали? — сказав Плоткін, сідаючи до столу.

— З дороги чай не погано. Як доїхали?

— Спасибі, нічого.

Айсан дістав із шафи чашки і почав розливати чай, не зводячи з нас допитливого погляду.

Голова був вузькоплечий, невеличкий, трохи навалювався на лівий бік, на кульгаву ногу. Обличчя в нього кругле. Нижня щелепа випнута. Давно не стрижене волосся космами лежало на голові. Одягнений він був неохайно, на ногах приношені кирзові чоботи. Говорив улесливо, ніби соромлячись.

— Куди прямуєте? — спитав він, ставлячи перед нами чашки.

— Поки що до вас, — відповів Плоткін.

Брови у голови здригнулися, він неприродно всміхнувся, проте нічого не спитав.

— Адже ми з вами, Айсане, давно знайомі, тільки не бачилися, — нарешті вирішив я пояснити.

Він пильно глянув на мене, на Плоткіна — і раптом у нього сяйнула радісна думка.

— Із експедиції, чи що?І

— Авжеж.

Голова з полегкістю сів на лаву.

— Ревізію обіцяли з району, дивлюсь на вас і думаю, начебто не схожі на ревізорів, а іншим тут робити нічого, живемо на краю землі. За нами — ні душі, гнус та болото.

— А чого ревізію? — поцікавився я.

— Хто його знає, — відповів голова приглушеним голосом. — Скільки не старайся, скільки не роби людям добра, усе мало, так і силкуються тобі накапостити!

— Це що, евенки вас кривдять?

— А то хто ж!

— От цього я не сказав би, добріших людей не бачив!

— То було колись, — енергійно заперечив голова. — Тепер усі грамотні. Пальця в рот не клади — відразу одкусять!

— Щось ви плутаєте. У них нема й грама тих пороків, яких багато в інших людей. Я добре надивився на них за тайгове життя.

— Хто його розбере. Може, це й не вони кляузи в район пишуть, а радист, — завагався голова і, не висловивши своїх думок, пішов на город, приніс пучок зеленої цибулі, кілька морквин.

На столі з'явилася варена картопля. Про це ми могли тільки мріяти.

— З утоми вип'єте по маленькій? — І Айсан, не чекаючи відповіді, шмигонув у хату, приніс графин з горілкою, чарки.

Біля відчиненої хвіртки ніби із-під землі виріс дід, високий, худий, в евенкійській благенькій одежині, зшитій з лосини і загрубілій од довгого носіння. Він був міцний, у тому віці, коли людина ще надіється на себе. В усьому його вигляді вгадувався лісовий кочівник.

Старий причинив за собою хвіртку, несміливо підступив до веранди, обмацав ногою сходинку, не поспішаючи, став на неї. Далі не пішов. Прихилившись плечем до стіни і склавши на животі натруджені руки, він обернувся. Його не здивувало, що тут незнайомі люди. Обличчя у старого — безбарвне, сухе, як камінь, посмуговане ліловими рубцями — було спокійне. Здавалося, коли б ударила зараз по хаті гроза — він не ворухнувся б.

Старий дивився на голову довірливими, як у дитини, очима, що не знали ні лукавства, ні брехні. У них він був весь, у них було все його, як видно, нелегке життя.

Айсан удавав, що не помічає старого, пив чай.

Евенк мовчав. Стояв нерухомо, древній і кріпкий, як столітній дуб.

— Айсане, старий, видно, до вас прийшов. Одпустіть його або посадіть за стіл, нам незручно перед ним.

Голова нехотя повернувся до евенка.

— Ти знову прийшов, Куйки [16] . Сказав, не ходи, не можу дозволити.

Чи то старий не зрозумів голову, чи іншої відповіді й не чекав, але він не поворухнувся.

— Чого дідусь хоче? — поцікавився Плоткін.

— Він пастух, живе при стаді, приїхав провідати хвору дочку, просить дозволити відрізати в оленя, на якому приїхав, шматочок рога.

— Навіщо він йому?

— Оленячі роги влітку м'які, хрящуваті, для евенка ласощі, а я йому кажу: піди до завгоспа, візьми краще свіжого оленячого м'яса. А він, бач, уперся: дозволь — і край!

Старий раптом випростався, весь спалахнув, але в гніві, чи що, не міг розціпити щелепи, мугикнув щось незрозуміле, зійшов на землю, ще раз глянув на голову і швидко зник за частоколом.

Усім стало ніяково. Айсан голосно пирхав, попиваючи з склянки гарячий чай.

Якусь хвилину мовчали.

— Скільки у вас оленів? — поцікавився я.

— За п'ять тисяч перевалило.

— Може, не треба було кривдити стару людину? — обережно порадив я.

— Воно, звичайно, ріг нічого не вартий, тільки ми на правлінні вирішили заборонити різати роги. От я й відмовив. Постанову треба виконувати.

— Безумовно, — перебив я його. — Але як виняток можна було б зважити на прохання пастуха. Адже він у тайзі ще живе по-старому, може не зрозуміти, чому не даєте йому рога, якщо він їв його все своє життя. На це треба зважати.

— Тут тільки попусти віжки, потім нічого не збереш, а за все відповідаю я.

Голова тремтячою рукою розлив по чарках горілку, підсунув ближче до пас картоплю. Аж от розчинилася хвіртка, Куйки вів за руку Сакарди. Вони обоє піднялися на веранду. Старий поставив дівчинку перед себе і, показуючи рукою на Айсана, почав з жаром щось пояснювати їй і для більшої переконливості енергійно жестикулювати.

Сакарди повернулася до нас.

— Куйки каже, що його хвора дочка Уля багато днів нічого не їла, тепер помирає, просить зварити мале-есе-нький шматочок рога. — Дівчинка показує край пальця. — Дідусь хоче це зробити, евенки не відмовляють умираючому. В його стаді багато оленів, але він не може відрізати ріг без твоєї згоди навіть для вмираючої дочки. — Тут її голос падає, тремтить… — Будь ласка, Айсане, дозволь! Нехай відріже!..

— Скажи йому, що я не можу сам відмінити постанову правління. Ввечері зберу людей і вирішимо.

— Ні! — перебиває його Сакарди, махає рученятами, каже квапливо. — Це довго чекати, а Уля вмирає!.. Дозволь малесенький шматочок!..

Куйки опускає голову, чекає, коли Сакарди перекладе слова Айсана, ще чогось сподівається, але дівчинка мовчить, не дивиться йому в вічі, їй ніяково за всіх нас.

На веранді мертва тиша. Тільки комар співав сумно і довго.

Поруділи конуси чумів, на модринах спалахнули червоні плями. Дим вечірніх багать, гавкання собак, крики дітей линули в спокійне небо.

У старого несподівано витягнулось обличчя, якийсь час він не зводив з Айсана погляду, все ще ждав. Потім зрозумів, що нема чого сподіватися, подався назад, зійшов зі сходинки на землю, допоміг зійти дівчинці, обернувся і важкою ходою попрямував до хвіртки. Хотів відчинити її, але тільки встиг схопитися за неї руками, щоб не впасти. Частокіл захитався, і разом з ним довго тремтіли плечі у старого евенка.

Сакарди стояла поруч, обличчям до нас; було непростимо соромно перед нею, — дівчинка ще не розуміла, чому люди часом завдають одне одному болю.

— Не можу… Не можу… — ніби виправдовуючись перед її дитячим поглядом, шалено протестував Айсан. — Постанова є постанова.

— Ви вже зробіть ласку старому, такий випадок! — заговорив, ледве стримуючись, Плоткін. — Не можете дозволити відрізати шматок рога, подаруйте йому всього оленя. А він уже сам зробить усе і в боргу не зостанеться. Так і постанову не буде порушено і не образите людських почуттів.

Куйки все ще стояв, прихилившися до частоколу. Мимо бігли жінки, щось кричали по-евенкійськи. І якась тривога, важка, неподоланна, нависла над селищем.

Голова барився, совався на табуретці, ковтав слину і нарешті видавив:

— Сакарди, скажи йому, нехай відріже…

Дівчинка дивилася на нього здивованими очима, немов не розуміла, про що каже голова. Тепер і старий обернувся до нас. Обличчя його, як і раніше, спокійне, навіть холодне. Запалі очі сповнені гіркоти. Відкинувши назад руки, він тримався ними за частокіл, випростаний на весь свій зріст, худий і ніби раптом постарілий. Сакарди мовчки стояла поруч. Потім раптом заговорила сердито:

— Не треба… Чув, люди сказали: Уля вже вмерла.

Запала тиша. Жодного живого звуку, ніби всі люди чекали, поки душа померлої не покине грішну землю.

Нічого не сказав і старий, навіть не дорікнув голові. Усе прийняв як належне.

Сакарди відчинила хвіртку, взяла його за руку, вивела за частокіл, і десь у вуличці затихли їхні квапливі кроки.

Догоряв захід, на модринах не лишилося червоних плям, танули обриси хат. Присмерк сповивав селище евенків. Біля урвища грали засмаглі дітлахи у добрих і злих духів.

На столі так і лишилися чарки з горілкою, варена картопля та зелена цибуля, що пахла свіжою землею.

Айсан, схрестивши на грудях руки і спершись на край стола, дивився повз мене на старі берестяні чуми, які поринали в тривожну ніч.

Зненацька, крізь густі вечірні сутінки, долинув довгий плач.

— А я ж, бачить бог, хочу, щоб їм було якнайкраще, — сказав голова, випиваючи горілку.

— Дивуюсь, Айсане, ви хоч і не евенк, але корінний мешканець Півночі, чому так зневажливо поставилися до горя старого… Нема чого вам тут робити, їдьте звідси, — сказав Плоткін, підводячись із-за столу. — І вам і жителям стійбища буде легше.

Айсан раптом розм'як, похилив голову; сидів пригнічений і до краю самотній.

— Тут потрібна інша людина, яка розуміла б цих людей і ні за яких обставин не втрачала людської гідності, — додав Плоткін.

— Так, так, поїду, неодмінно поїду. І заміна є, з них же таки, — закінчив інститут, йому й віжки в руки!

— Айсане, можна одержати рахунок за роботу оленів? — спитав я. — Нам пора.

— Ми не затримаємо…

Він втомлено підвівся, спираючись на край стола.

За частоколом почулися важкі кроки. З похмурої тиші вийшов Куйки. За спиною в нього поняжка, з сокирою, чайником та клуночком, у якому, певно, був загорнутий дорожній корж. На лівому плечі висіла старенька берданка. В руках палиця. Поруч на шворці біг худющий, скусаний мошкою собачка. Старий нерівною, плутаною ходою пройшов повз нас уздовж огорожі. За першою хатою звернув праворуч і почав підніматися по схилу до темного вже лісу. Не оглянувся на селище, де лишилося його кинуте горе.

А за кілька хвилин його слідом у темряву бігла Сакарди, і ми довго чули, як далі й далі лунав її крик:

— Куйки!.. Куйки!.. Куйки!..


9. ТАЄМНИЧИЙ ЯМБУЙ


Усе це я згадав, коли вже нас із Карарбахом роз'єднували корячкуваті нетрі та болота, прикриті в'ялою травою.

З непростимим запізненням я подумав і про те, що треба було повернути Бітику лук, подарований за Аночку, навіщо він мені, та хіба доженеш! Лишився тільки слід від стада оленів, уже не чути було навіть крику тугуток.

Навряд чи ми зустрінемося ще колись з цими пастухами. Але два дні, проведені разом з ними, я не забуду ніколи, з пам'яті не зітруться образи Карарбаха та Лангари, цих останніх з кочівників-евенків. Вони, самі того не помічаючи, в своєму духовному розвитку вже переросли і стародавній побут і злих духів, яких колись уявляли всемогутніми. А проте їм усе-таки страшно піти від минулого, хоч їм близьке й нове. Вони як човен без причалу на хвилі.

— Ходімо, бачиш, як високо сонце, — каже Павло, притоптуючи чоботом недокурок.

Наша дорога, як і раніше, веде на південний схід повз болота, горби, через низькі вододіли, по сумній тайзі.

З синього неба на наш маленький караван ллється яскраве світло щедрого сонця. Долбачі, виступаючи з оленями попереду, йде впевнено. Йому досить з ранку взяти потрібний напрямок, і вже до кінця дня він з нього не зіб'ється. Як жива бусоль. З таким провідником легко ходити по тайзі, і тепер я вже не думаю, як спочатку: «А чи туди ми йдемо?»

Загря у мене на поводку. Він іде понуро, не забігає вперед, не натягує ремінця, не чує крику сполоханих караваном птахів, пищання бурундуків, які часто попадаються нам на очі, і зовсім, як звичайно, не нюхає повітря — невдоволений. Ох, як не подобається йому, що я веду його на ремінці!

Супроводжує нас той самий знайомий пейзаж: купини по болотах, криві берізки по закрайках од багна та лисі від давньої пожежі горби. Ані квітів, ані трав'янистих галявин — тільки розсипи, мохи та лишайники, рідко побачиш кущик пирію, та хіба зарості яскраво-червоного зніту біля струмка або на старому згарі. Від цієї одноманітності дорога здається нескінченно довгою.

За перевалом ми натрапили на густий туман; наче снігова лавина, він лежав на дні глибокої падини. Сонце притискало його до землі, бічні відроги відрізали йому шлях до відступу. Де-не-де крізь запону стирчали голі вершечки горбів та верхівки поодиноких модрин. Ми ввійшли в сірі непроглядні сутінки, у вогку тишу. Шум каравану затих.

За широким болотом даленіє густа синява високолісся. Воно спустилося з гірських схилів, намагаючись відібрати у нагір'я вільну землю, але наштовхнулося на непоступливі болота, на горби вічної мерзлоти, і стало над ним стіною, так ні на крок і не просунувшись далі.

Незабаром, охоплені якоюсь нерішучістю, ми вступили в цей ліс, справжню первісну тайгу. І тільки-но опинилися під склепінням могутніх дерев, тільки-но відчули запах лісової прілі, папороті, кори та вологих мохів — усі полегшено зітхнули. Після стількох днів дороги по болотах тайга, де росли височенні дерева, страшенно обрадувала нас.

До чого ж я відданий тобі, лісе, як люблю твою гордовиту тишу, непокірність ураганові, одвічну таємничість! Знаю, ти не ласкавий, похмурий. Я завжди сумую за тобою. То прийми ж нас, безпутних дітей твоїх, у свої Зелені Чертоги!

Нас обступають мовчазні лісові нетрі, хащі дерев-малолітків, які позводилися над могилою впалих велетнів, і довгі сиві косми лишайників, що звисають гірляндами з ялинового суччя. Яскраві смуги сонячного проміння, пробившись крізь шатро дерев, розсіюють густу сутінь, і ліс, оповитий цим сріблястим світлом, видається ще величнішим. І хоч як ми звикли у своїх мандрах до контрастів природи, до всяких несподіванок, — ліс, справжній великий ліс, щоразу по-новому і дедалі дужче й дужче захоплює нас. Напевно, через те, що людина його ніколи не пізнає, не розгадає журних думок лісу в тихі літні ночі, його безумства в зимові бурі, його гіркого суму в пору листопаду. Може, саме в цій незбагненності лісу криється його притягальна сила?

Тільки він, ліс, уміє приголубити загрубілі в походах серця мандрівників, повернути їм сили, розбудити в людині ніжність, мрію, принести їй відчуття радості життя, іноді втрачене в боротьбі з труднощами. Він уміє зняти з плечей утому, зробити людські кроки м'якими, а думки легкими, вміє воскресити дитинство, знову перетворити тебе на хлопчака… І що найголовніше — людина, яка потрапила в справжній великий ліс, виходить з нього ніби оновлена, світла, добра.

Долбачі прокладає шлях. Молоді дерева немовби розступаються перед ним — так спритно орудує він пальмою, прорубуючи хащу. То тут, то там зрідка спурхне зляканий птах або зацокає білка.

Всюди перед нами густа порість. Зовсім молоді дерева ростуть дуже густо, трохи старші — вже не так густо, ще старші — ще рідше. Тут дерева змушені жорстоко боротися одне з одним за місце, за грунт, за сонце. Виживають тільки сильні, але й їхня дальша доля не завидна.

У великому лісі молодому дереву вдається іноді утвердитися тільки на місці старих, уже віджилих дерев або повалених ураганом. Ось тонка, струнка модрина ніби перемогла в боротьбі всіх сусідів. На її високому, гладкому стовбурі жодної гілочки, тільки верхівка зелена. Усе пішло в ріст — за всяку ціну треба було досягти лісової покрівлі, пробитися до сонця. Але старші дерева, чиї крони утворюють шатро, не дуже гостинні до свого потомства, вони нікого не пропускають вище. І на цю струнку модрину теж чекає доля однолітків: навряд чи впорається вона з могутньою покрівлею, що закрила небо.

День на диво жаркий. Після вчорашнього дощу й холодної ночі в сонячному промінні спалахнули, ніби вогнища, березові переліски. В легкий пурпур одяглися болота. На мочарі лягла осіння жовтизна. Ні пісень, ні писку, ні крику, нічого не чути довкола. Птахи, гризуни кудись заклопотано поспішають — усі зайняті останніми приготуваннями до зими. Ці осінні дні для всіх повні клопоту, і, видно, за лісовими законами в цей час не личить нападати одне на одного, лякати й навіть пустувати. Для всіх мешканців нагір'я настав немовби час загального примирення. Але це тільки здається. І в осінній тиші точиться безперервна боротьба за існування, в якій слабкі гинуть.

Ліс кінчився. За ним знову лиса земля.

На сході за вершинами дерев, у мутному краї неба розчинився обрій. Вітрець ні-ні та й приносить звідти запах диму. Восени, як ніколи, в лісі треба бути обережним з огнем. Осінь — час лісових пожеж.

— Тайга горить, — каже Долбачі, зупиняючись і нюхаючи повітря.

— Далеко? — питаю я.

— З перевалів, однако, побачимо.

— Хто ж міг підпалити її?

— Люди тут нема. Однако сама гори. Вогонь багато років може ховатися під багном, навіть не взнаєш, що він там живе. Потім, коли довго немає дощу, сам виходить наверх, запалює тайгу. Це, однако, і є така пожежа.

За годину з-за відрогу, на який ми вибираємося, починає сунути хмара чорного диму, заступає сонце, огортає землю густим мороком. На тлі синього неба вона видається зловісною. Зненацька десь прорвався вітер, приніс їдкий запах гару. Повітря обважніло. Стало важко дихати. Почулося несамовите ревіння звіра.

Долбачі квапиться, звертає праворуч, косогором виводить караван на перевал. Попереду широка падина, охоплена пожежею. Вітер шалено роздуває «вогонь, гуде у вишині, відкидаючи в небо багряне полум'я. По землі бурхає вогонь. Здавалося б, тут йому нічим поживитись, але гляньте, як він стрибає по ялиннику, пожирає сланик, дуплисті модрини, ягель, усе живе. І, побігши далі, залишає позад себе в диму обвуглену землю та небо, всіяне чорними клаптями, ніби обпаленими птахами. Повз нас, охоплені панічним страхом, мчать уцілілі виводки рябчиків, стрибають ошалілі білки; поблизу розпачливо кричить куріпка, скликаючи Курчат, які десь відстали.

Ліворуч у гарячому полум'ї б'ється молодий шуліка, не може подолати висоти. Його підхоплює вітер, кидає то в один бік, то в другий, тисне вниз, ламає крила, і він чорною грудкою падає на палаючий ліс.

Пожежі на цьому злиденному нагір'ї, де все, вимучене холодом, росте миршаве, повільно, майже непоправне лихо. Довгі роки стоятимуть кістяки обгорілих дерев, час не змиє з землі чорноту — слід спустошливого вогню. Згодом не так просто буде одягнути тут землю хоча б у колишнє вбоге вбрання.

Вогонь обходить нас з трьох боків, огортає димом. Долбачі розв'язує оленів, а мені і Павлові дає по чотири олені, і ми, не відстаючи один від одного, прориваємося через обпалену пожежею зону. Йдемо далі по відрогу і потім уже звертаємо ліворуч, прямуємо своїм курсом на південний схід.

Лісові пожежі — кінець літа. До зими лишаються лічені дні. Незабаром настане час довгих ночей, снігових буранів, білої безмовності. Чи ми встигнемо добратися до Ямбуйського гольця, розкрити його таємницю і, нарешті, дістатися людського житла?

Знову безкрає горбисте нагір'я. Ми то піднімалися на високі вододіли, і нам одкривалися серпанкові далі, злиті з ріденьким небом, то нас поглинали темні глибокі падини, затягнуті старими згарищами, то знову перед нами вистилалися моховиті простори грузьких трясовин.

На кінець шостого дня, пройшовши велику відстань, наш караван ледве піднявся на височину, що давно вже виднілася попереду. Ми дуже втомилися від підйомів і спусків, від купин під ногами, насилу держалися на ногах. Олені теж падали від утоми. Але в нагороду за довгу і важку дорогу ми, нарешті, побачили попереду височенні пасма Станового, які заповнили весь південно-східний обрій.

Після одноманітних боліт, грузьких багнищ і чахлої тайги ці голі, неродючі гори здалися нам чудовим видовищем. Я дивлюся на них не вперше, але, як завжди, мене хвилюють ці суворі громади і незмірна широчінь неба над ними. Сонце потопало в багряному обрії. Тіньовий бік хребта з крутими оголеними скелями маячив перед нами грізною стіною.

Пізнаю тебе, Становий, твої велетенські змахи відрогів і піднебесні вершини твої, зяючі чорнотою безодні і давні руїни скель, твій первозданний хаос і первісну дикість. Я хмелію од вітерця, і, здається, вловлюю ледь відчутний аромат гірських жовтеців, різкий запах рододендронів з холодних ущелин і пряну солодкість вологого ягелю. Мені хочеться крикнути від радості, обійняти знайомі вершини, завжди дихати твоєю прохолодою, Становий!

Стоїмо довго, вражені контрастом між тим, що лишилося позаду, і тією величністю, яку бачимо перед собою.

У всьому суворому вигляді Станового, в хаосі вершин є щось далеко не закінчене, ніби він раптом скам'янів у творчих муках і застиг навічно з розмаху. Постарів, обличчя його поорали глибокі зморшки. Стоїть він біля краю Алданського нагір'я, величезний, сивий, самотній.

Його різьблені обриси окреслюються на ясно-синьому небі. Там хаос скель. Під гранітним громаддям руїн ще можна розрізнити пащі давніх цирків та безодні, прикриті вечірніми тінями. Де-не-де біліють гірські річки, які прорили проходи по дну глибочезних каньйонів, та видніються темно-зелені смуги лісів біля підніжжя.

Що йому, Становому, до наших справ, до загибелі людей! Він порівняно з нами — вічність. Проте людина безсмертна в своїх бажаннях підкорити цю вічність, поставити її собі на службу. В ім'я цього ми і прямуємо до Ямбую…

— Дивись сюди, це наш голець, — каже Долбачі, повертаючи мене до дійсності і показуючи палицею та товсту вершину, крайню з лівого боку хребта.

Так близько я бачу Ямбуй уперше. Він стоїть трохи відокремлено, гордовито височить над південним краєм Алданського нагір'я, з'єднаний з хребтом голим відрогом, ніби Становий не вмістився в належну йому довжину і тому краєм своїм зігнувся на північ. Тут він і обірвався могутнім гольцем. Геодезисти пізніше назвали цей зігнутий відрог «апендикс Станового».

Немов біжучи, голець раптом спинився, упершись підніжжям у край великого Алданського нагір'я. У нього тупа кам'яниста вершина, праворуч глибочезне провалля, а ліворуч крутий скелястий схил, вкритий сірими розсипами, порізаний численними струмками. Де-не-де видно останці.

Підніжжя Ямбую широко оперізують густі сланикові зарості та рідка модринова тайга. Ближче, крізь гілля низькорослих модрин, виблискує смужка річки, затиснута береговими скелями. Але нижче вода розливається і каламутно біліє за лісом. Це бистровода Реканда, яка бере свій початок у глибоких складках Станового. За нею відразу й починається Ямбуй.

Ми довго розглядаємо голець, намагаючись запам’ятати прикмети на його похмурому виді — вони можуть стати нашими орієнтирами. Ямбуй суворий, безмовний і дикий, місцями навіть неприступний. Яку страшну таємницю зберігає він у своєму гранітному спокої? Яку несподіванку готує нам цей кам'яний ідол?

— Однако, тут ночувати будемо. Дивись, олень дуже втомився, далі не піде, — каже Долбачі, схилившися на палицю.

Обличчя його змарніло, вигляд похмурий. Треба було б зупинитися: і люди і олені геть стомилися. Сьогодні ми не відпочивали, як звичайно, опівдні. Але хто відмовиться від можливості переночувати на березі річки, коли вона так близько? До неї кілометрів два. Треба неодмінно дійти, і наші муки окупляться з лихвою.

— Ні, Долбачі, підемо до Реканди, там і оленям просторо й нам буде краще.

Провідник втомлено дивиться на захід сонця. Покірливо починає піднімати оленів — покрикує і штовхає їх. Бідні тварини, боляче дивитись, як ми їх загнали.

Важко підводиться Павло, розтирає руками коліна, але ноги ледве розгинаються, ще добре, що в руках палиця.

— Рушаймо! — командую я захриплим голосом.

Караван втомлено загойдався, спускаючись у долину.

День минав. Сонце обпалило хребет і надвечірню рівнину. Руді дерева стоять в огні, горять переліски, пожежею охоплені болота. Над залісеними падинами піднімається туман, і на ньому спалахують червоні плями.

Метрів за триста несподівано вийшли на звірину стежку. Вона видалася асфальтовою дорогою, хоч це була неширока, давно не ходжена, ледь протоптана по зеленому моху стежка.

Але всі раді. Павло навіть заспівав:


Батьківщино ти моя безкрая,
На твоїх просторах все цвіте…

Далі ми співали вдвох, і від пісні полегшало. Долбачі теж повеселішав, прискорив ходу.

Караван крутим косогором обігнув урвище, і ми спустилися на дно ущелини. Останньою перешкодою до прибережного лісу була неширока трясовина, густо всіяна переспілою морошкою. Жовті ягоди, наче зернятка золота, спокусливо лежали на пишному оксамитово-зеленому покриві.

За трясовиною — густа модринова тайга, запорошена прив'ялою хвоєю; тайга пахне спілим вільховим листям, її вже огорнули сутінки пізнього вечора. Але в наскрізних просвітах дерев ще коливається ледь помітне світло.

Ще кілька хвилин ми йдемо лісом, вибираючи найзатишніше місце для ночівлі. Вечірня тайга незвично гостинна. У ній і прохолода, змішана з пахощами рододендронів, хвої, зів'ялої папороті, і ніби для нас кинуто на «підлогу» килим з вічнозелених пишних мохів. Кожне дерево запрошує оселитися під його розкішною, крислатою кроною. А ми раптом стали розбірливі, бродимо лісом, шукаючи кращого місця. Розташувались на відкритому високому березі Реканди. Тут до всіх лісових принад прилучається річковий вітерець — цілу ніч він одганятиме від нас комарів.

Ніби чиясь невидима рука гасить останні полиски світла на маківках ялин, на горбі і, нарешті, на далекому шпилі. Над річкою проноситься попелясто-сірий туман, його жене вітер. Ліс іде на нічний спочинок без пташиних пісень, без шарудіння — мовчки.

От і кінчився довгий шлях до Ямбую — це пом'якшує втому. Здається, всі труднощі лишилися позаду.

Довго сидимо біля жаркого багаття, п'ємо чай. У ніч поринають тіні. В синяві над нами спалахують зірки. На галявині мелодійно подзвонюють калатальця. Ніщо не затьмарює чекання завтрашнього дня.

Павло і Долбачі залазять у намет. Загря спить на прив'язі. Я підкидаю в багаття побільше дров, хочу переспати біля вогню. Стелю спальний мішок, лягаю обличчям до багаття. Дивлюсь, як бурхає полум'я, як у синяві розплавленого вугілля то виникають палаци, громади гір, страхітливі безодні, то зведеться якесь чудовисько, загляне в обличчя і миттю зникне.

А втім, ніч готувала нам неприємний сюрприз. Ще задовго до світанку я почув якийсь підозрілий тріск. Схопився. Коло згаслого багаття стояв стривожений Долбачі. Підвівся й Павло. Рідколіссям, обганяючи один одного, шаленими стрибками бігли олені. Біля стоянки вони всі враз зупинились. Обернувшись, пойняті страхом, прислухалися й здригались од найменшого звуку.

Я схопив карабін, і два пучки світла, спалахнувши в темряві, струснули вибухом тайгу, яка спочивала в нічній прохолоді. Олені знову кинулися врозтіч, але зупинились. Загря шаленів на прив'язі. Десь за річкою, в кам'яних складках Ямбую, завмерло останнє відлуння пострілу.

— Може, дукту [17] ходить близько, — сказав Долбачі після короткої паузи.

З темної глибини лісу долинуло тужливе вовче виття, і стало моторошно. Виття розрослося в цілу гаму безсилого відчаю й завмерло на високій ноті.

Провідник занепокоєно глянув на стадо, і жах одбився в його очах.

— Однако, один орон [18] кінчив! — рикнув він. І, схопивши рушниці, вони з Павлом зникли в нічному мороку.

Виття повторилося. Долина захлинулася огидним звуком, і все живе заціпеніло, не маючи сили подолати страх. Вовки, здається, правили тризну.

Загря, як на жару, не може вгамуватися. Його непокоять якісь звуки, недоступні для мого слуху.

Розгорілося багаття. Олені почали їсти. До кінця ночі я не відходив од тварин.

Над Рекандою переможно встають примарні хмарки туману. Вони колихаються і, покірні вітерцю, пливуть одна за одною назустріч ранку. Він уже починається в темряві за відрогами. Ще до того, як зникла остання зірка, над перекатом хльостко вдарив таймень, у лісі проверещала якась пташина, над стоянкою просвистіла пара гоголів. Народжувався новий день.

Нічні події не на жарт стурбували нас. З втратою оленя ще можна було примиритись, але нас лякало інше: вовки, так легко захопивши здобич, тепер не відстануть од каравану. Сотні кілометрів здатні вони потай іти його слідом, терпляче ждати моменту, щоб поживитись іще. Запеклий ворог оленячих стад, вовк з усіх хижаків найбільш спритний, хитрий та обережний. Тут, у глушині лісів, він почуває себе непогано і в поєдинку з людиною не відступає.

Тепер на нас чекали тривожні ночі.

По-осінньому довго барився ранок. По річці задув низовий вітер. Швидко розправляємось із сніданком. В'ючимо оленів і, поки ранішній рівень води в Реканді низький, поспішаємо перебрести на другий берег річки. Долбачі хоче швидше покинути «погане» місце, сховати сліди каравану в бурхливій течії Реканди і цим обманути вовків.

Ми вже були готові вирушити в дальшу путь, коли Павло, заливаючи вогонь, випадково глянув на річку і прошепотів, задихаючись:

— Дивіться, звір!

Обпалений його шепотом, я скинув з плеча карабін.

— Де?..

На другому боці крізь рідколісся по схилу щодуху ломився чорний, у білястих панчохах великий лось. З-під ніг летіла земля, тріщав сушняк, ніби тисяча чортів гналися за звіром. Не розбираючи, що попереду, не помічаючи ні крутого спуску, ні хащі, ні бурелому, сохатий прожогом вистрибнув на кам'яний берег. Здоровенний і водночас сухорлявий, як скаковий кінь, він велетенськими стрибками кинувся в річку, здибив гору пінявих хвиль.

Плив квапливо. Було видно тільки його довгу голову і роги, схожі на коріння засохлого дерева. Течія несла його вниз. І за хвилину звір зник за поворотом…

— Долбачі, хто міг так налякати його?

— Ведмідь або людина. Вовк удень на великого сохатого не нападе. Реканду перейдемо — взнаємо.

Минула хвилина, друга… Ніхто не з'явився на сліду.

Довго чекати не захотіли. Спустилися до річки.

Вирвавшись із гранітної щілини на рівнину, Реканда все ще не може заспокоїтися від шаленої крутизни, від порогів і скель, що перепинили їй шлях у верхів'ї. Реве, кидаючись то в один бік, то в другий, мов розлючений звір, стрибає по перекатах, жива, тріпотлива, ненажерлива.

— Ти думаєш, перейдемо? — невпевнено питає провідник, киваючи в напрямі броду.

— Я вранці ходив по річці, в інших місцях ще гірше.

— Тоді переходитимемо тут. — І Долбачі, оглянувши в'юки на спинах оленів, скочив на учага. Але не зразу караван рушив. Вибираючи прохід між великих уламків, Долбачі подивився ще на потік, який біснувався перед ним.

— Мод!.. Мод!.. Мод!..

Сонце високо. Виблискуючи, відбивається воно в бурхливому перекаті, в брижах води, оголює дно Реканди, всіяне різноколірними валунами. Потік під караваном вирує сріблом, бризки безслідно тануть у синяві повітря. Вода налітає шаленими валами, готова збити й поглинути караван.

Долбачі підганяє тварин. Ми погрозливо кричимо на них з берега. Учаг під провідником не дістає дна, раптом починає плисти. Вода перехльостує через в'юки інших тварин. Один олень спіткнувся, наступає на повід, падає, починає борсатись у воді. Олені, які йдуть за ним, змішуються, зовсім заплутуються. Караван зупиняється на. самісінькій бистрині. Долбачі щось розпачливо кричить нам.

Я кидаюся в потік. Ноги ковзаються на слизькому камінні. Здається, річка, зібравши всю силу, кидається на мене. Вона збиває з напрямку, зносить нижче до гучливого перекату. Але після неймовірного напруження мені щастить затриматись і стати на ноги вже біля перекату. Павло підбирається до оленів, перерізує ножем повідкові ремені, і тварини виходять слідом за Долбачі на берег. Тільки один не піднявся, його підхопила вода, кинула нижче, до другого перекату.

Приблизно за кілометр ми повинні були стати табором, тому тут не затрималися. Викрутили мокру одежу, оглянули в'юки і рушили. Загиблого оленя залишили в річці на корм тайменям, а в'юк з нього поклали на учага.

Вибравшись на високий берег, ми одразу побачили караван оленів, який спускався назустріч. Ось, виявляється, кого злякався сохатий.

Попереду на великому олені їхав евенк. Більше нікого з ним не було.

— Ілля омахтинський, з Учуру, — сказав Долбачі, впізнавши каюра.

Під'їхавши ближче, той легко зіскочив з оленя, кинув повід, і ми привіталися, потиснувши один одному руки.

— Моя люди загубив, — прошепотів він обвітреними губами.

— Як загубив?

— Зовсім.

Ця новина мене приголомшила.

— Хто був з тобою? — спитав я.

— Єлизар, прізвище моя не знає.

— Єлизар Биков? — підказав Павло.

— Биков, Биков.

— Де ж ти його загубив?

— Він на Ямбуй ходи, не повернувся.

— Скільки днів, як він зник?

— Два, — винувато відповів каюр.

— Ти шукав його?

Очі в Іллі раптом розплющились і тупо застигли.

— Ти шукав його? — сердито повторив я.

Ілля не відповів, і я відчув, як кров ударила мені в голову.

— Де твій табір, звідки пішов Єлизар?

— Тут, за болотом, — сказав він, кивнувши головою в напрямі Ямбую.

— Ходім туди і там вирішимо, що робити, — запропонував я, звертаючись до своїх супутників.

— Туди ходи не можу, — промовив Ілля якимсь неприродним голосом і відвернувся.

— Тобто як це «не можу»? — суворо спитав Павло, і його обличчя густо почервоніло. — Може, Єлизар захворів або заблудився, а ти кинув його і не хочеш шукати?! Ні, підеш!

В очах Іллі блиснула лють. Губи засмикалися, трохи відкрились, і він лизнув їх кінчиком язика.

— Бери олень, в'юк, бери все. Ілля близько Ямбуй один крок не ходи! — закричав він.

— Чому ж ти не хочеш іти? — якомога спокійніше запитав я.

— Не ходи моя туди…

— Може, ти знаєш, що сталося з Єлизаром?

Каюр стояв перед нами наїжившись, як спійманий у пастку звір, і мовчав. Його погляд був дикий і гострий.

Я бачу Іллю вперше. Ні, це не добродушний, довірливий евенк, дитя природи. Він озлоблений, палає ненавистю. Зрозуміти не можу, що з ним.

— Клянусь, коли з Єлизаром щось трапилося, то не без участі Іллі, — випалив Павло.

— Ну знаєш, це занадто!..

— Та зрозумійте ж: Єлизар виріс у тайзі з рушницею, найкращий соболятник у всім околі, хіба міг він заблудитися? Не інакше, Ілля щось із ним зробив.

— Долбачі, — звернувся я до провідника, — може, тобі він скаже, що сталося з Єлизаром?

Той знизав плечима і, подумавши, мовив:

— Тут близько його табір, треба ходити туди, потім говорити будемо, як і що.

— Ходімо.

Ілля рішуче підійшов до в'ючного оленя, відстебнув берданку, відступив на два кроки.

— Бери! — несамовито крикнув він, кивнувши на оленів, і став, як мені здалося, так, щоб легко й швидко можна було прикласти ложе рушниці до плеча.

У мене з плеча сповз ремінь карабіна, від п'ят до голови пробіг моторошний холодок.

— Гляди-но мені!.. Жартувати з тобою ніхто не збирається. — Павло ступив крок до Іллі.

Запала страшна мовчанка. Здавалося, поворуши ногою або відкрий рот, і станеться жахливе, непоправне. Я ще не бачив Павла, цього на диво лагідного чоловіка, не здатного скривдити й муху, таким гнівним. І про Іллю подумав:

«Цій людині нічого не варто зараз розрядити в нас берданку».

В цю мить до Іллі підійшов Загря. Він безцеремонно обнюхав каюра і, сідаючи поруч, скосив на мене розумні очі — мовляв, у цього чоловіка немає нічого поганого, хто-хто, а я людей знаю!

Ілля раптом опустив обважнілу берданку, вгамував переривчасте дихання. Але на стиснутих губах так і залишився накип злості.

— Рушай! — Павло крикнув Долбачі і, піднявши з землі кінець повода, повів за ним оленів Іллі.

Я йшов слідом за караваном. Метрів через п'ятдесят оглянувся. Каюр стояв на тому ж самому місці, не відриваючи од нас погляду. І хоч ми готові були тут, під Ямбуєм, зустрінутися з будь-якою несподіванкою, зникнення Викова видалося дуже дивним при такій підозрілій поведінці провідника.

«Ілля… Ілля з Омахти… — болісно думав я. — Він, здається, працював у партії Самсонова… Торік із ним була якась історія… Але яка? Ні, не згадаю. А Биков не заблудився. У цьому можна заприсягтися. Що ж з ним сталося?..»

— Павле! Ти не знаєш цього каюра?

— Пам'ятаєте історію на Гунамі? Це його штучки, Іллі з Омахти!

… Торік, у жовтні, по закінченні робіт, не вийшов з Алданського нагір'я підрозділ спостерігача. Минули всі строки. Настала зима, холод скував землю, почалися снігові бурани. Поблизу району робіт не було ні стійбища, ні поселень. Через негоду не можна було послати на розшуки авіацію. Ніхто не знав, що могло трапитися з людьми. Під кінець роботи в них не лишалося харчів, не було й зимового одягу. Їх було четверо! Час минав. Тільки наприкінці місяця, коли встановилася льотна погода, одному з льотчиків пощастило розшукати людей на річці Гунам, кілометрів за сімдесят нижче від гирла річки Итимки, де працював підрозділ. Скинули харчі, теплий одяг, грубку. За три тижні всіх їх здоровими вивезли на оленячих нартах у селище Нагірне.

Що ж трапилося в загоні?

Закінчивши роботу, спостерігачі спустилися на оленях до Гунаму. Каюрами були Ілля з Омахти і ще якийсь хлопець з цього ж стійбища. Випав сніг. Треба було поспішати. Ілля вполював сокжоя і разом з хлопцем відпросився з'їздити по м'ясо. Вони поїхали і не вернулись, явно прирікаючи людей на загибель. Пізніше Ілля намагався виправдатися тим, що він заблудився в пургу, захворів і не міг повернутись, але цьому ніхто не повірив.

Чи не покинув він і тепер у якійсь біді Єлизара? Але навіщо це йому?

За рідколіссям відкрилося горбкувате болото, затягнуте іржавим мохом та ягелем. Ми довго шукали сухого місця і стали табором на березі маленького струмка, по якому стікала з болота надзвичайно прозора крижана вода.

Ілля не приходив.

Навпроти табору, високо заступаючи півнеба, здіймається скелястий Ямбуй. Голець весь відкритий оку, його порізали ущелини, оперезали скелі. Тайговик може заблудитися тільки на рівнині, і то хіба в туман, коли вона особливо підступна своїми одноманітними перелісками та озерами. Але в ясні дні над рівниною, як маяк, височить Ямбуй. Навіть зовсім недосвідчений тайговик, маючи перед собою такий орієнтир, не збився б. А погода всі ці дні була гарна.

Але тут я ловлю себе на думці: адже і Петрик зник у ясну погоду, і Євтушенко. Ні, тисячу разів ні! Вони не заблудились, і тут не випадковий збіг, обставин. А два загиблих евенки? На Ямбуї коїться щось недобре, і нам треба бути обережними.

— Павле, — звертаюсь я до радиста, — натягуй антену, виходь в ефір. Треба зв'язатися з штабом.

— Я й сам про це подумав… От яка чортовина виходить! — І він, узявши сокиру, пішов рубати щогли, розмахуючи руками в усю широчінь, мовби з кимось розправлявся.

Ми з Долбачі склали в одну купу вантаж, натягнули над ним тент, поставили капітально намет. Тут доведеться затриматись надовго. Я нашвидку переглянув усі в'юки Іллі, але нічого підозрілого не знайшов. Перевірив потки з речами Єлизара. Ремінці на них зав'язані бантиком, жоден евенк так вузлів не в'яже. Отже, каюр не цікавився, що в них є. Дивно, все це дуже дивно…

Ілля повернувся, коли ми кінчали ставити табір. Він навіть не підійшов до своїх, оленів, щоб одпустити їх на пашу. За нього це зробив Долбачі. Ілля розклав собі окремо багаття, повісив чайник, потім переніс туди свою постіль, потки з харчами і, повернувшись до нас спиною, сидів сам, чужий, приголомшений, злий.

Я склав радіограму Плоткіну:


«Позавчора на Ямбуї зник Єлизар Биков, який прибув до гольця з каюром Іллею з Омахти. Негайно зберіть усі дані про цього каюра. Радируйте мені. Завтра, якщо буде погода, пошліть до нас літак обстежити прилеглу до Ямбую низину. Попередьте екіпаж: над рівниною треба продержатися з півгодини, щоб Биков устиг розпалити багаття, подати звістку про себе. Ми стоїмо проти Ямбую з західного боку. Про наслідки розшуків сповістіть нас з борту літака. Завтра посилаю свого каюра по спостерігача Цибіна. Його люди візьмуть участь у розшуках».


Павло стукає ключем, посилаючи в ефір позивні, слухає і знову стукає, стукає, стукає… Але ефір не відповідає.

— За всяку ціну, Павле, зв'яжись!..

У розшуках людини, що заблудилася в тайзі, найнадійніший засіб — літак. З невеликої висоти землю видно добре, а той, хто загубився, почувши гул моторів, повинен розпалити багаття, дим одразу покаже, де він. Єлизара Бикова з повітря можуть не знайти тільки в тому разі, коли він мертвий.

Зараз одинадцята година. Баритися не можна. Треба йти на розшуки. Але з ким іти? І куди? Павло повинен будь-що зв'язатися з штабом. Долбачі рано-вранці поїде на своєму швидконогому учагу по спостерігача Цибіна. Той працює на одній із сопок за Удюмом, кілометрів за двадцять п'ять од нас. Він має привести сюди свій підрозділ з оленями, наметами і тижневим запасом харчів. Лишаємось ми з Іллею. Може, пощастить умовити його йти зі мною. Але я одразу відкидаю цю думку. Сам дідько не знає, що він забрав собі в голову.

— Ні наших, ні сусідів немає в ефірі, — каже Павло.

— Радіограма повинна бути в штабі сьогодні, а як це зробити — тобі видніше. Піду шукати Єлизара. Ти стеж за Іллею, щоб він тут чогось не накоїв.

— Куди ж ви підете самі? Ще якоїсь біди наживете. Місце таке проклятуще: хто не сунеться на голець — амба… Завтра разом підемо.

— Якщо Ілля не бреше, що Єлизар пішов на вершину Ямбую, то насамперед треба оглянути підніжжя гольця, чи не спустився він на рівнину. Тоді я перехоплю його слід, і ми знатимемо, де його шукати.

— Ну хіба що так. Але й до підніжжя не слід самому йти, коли б…

— Піду з Загрею, — перебив я Павла і почав лаштуватись.

Уявилась мені уся ця місцевість — величезна, з підступними болотами, з бистроводими річками, сланиковими хащами, незбагненна, застрашлива. Не так просто знайти в ній людину, що загубилася, тим більше, коли ця людина не Може дати про себе знати.

Ні, не походи, не пурга, не гірські шпилі, не голодування, не важкі торби страшні в експедиційних роботах. Найстрашніше — загибель людей. Отоді ми раптом починаємо ясно розуміти, як небезпечно втрачати мужність у нашій роботі, якою непростимою є недбалість. Навіть найбільш випробуваний у труднощах підрозділ, втрачаючи людину, надовго виходить з ладу. А тут на Ямбуї відбувається вже зовсім щось неймовірне.

Ще раз намагаюся розібратись у подіях. Биков був на цій ділянці десятником, все йому тут знайоме. Тайгу він виходив уздовж і впоперек, не раз долав небезпеки. Енергії в ньому хоч одбавляй! Що ж могло з ним статися? Може, захворів? Важко повірити. Ми, звичні до похідного життя, в тайзі рідко хворіємо. Не знаю, чи виробляє організм тайговика якісь могутні засоби, що вбивають у зародку всяку хворобу,_ чи так виходить через те, що в тайзі немає злоякісних інфекцій і умов для поширення їх. Звичайно, багато важить і те, що ми весь час у походах. Наші м'язи добре натреновані, кровообіг завдяки постійному фізичному навантаженню у нас могутній, нерви подаються рідко — такому організмові не те що з нежиттю, а й з холерою неважко впоратись!

Але чого на світі не буває, як каже Павло, — може, Єлизар зламав ногу або не має силвибратися з трясовини. І нарешті, найстрашніше — коли до його зникнення причетний каюр. Що таїть ця людина в своїй злісній мовчанці?

— Долбачі, — кажу провідникові, — прошу тебе, дуже прошу, завтра якнайраніше їдь і привези спостерігачів.

— Сам бачу, треба швидше люди сюди тягнути, шукати Єлизара.

Підходжу до Іллі, сідаю навпроти на вивертень. Каюр п'є чай. Хочу ще раз спробувати витягти з нього якісь подробиці зникнення Єлизара. Провідник удає, ніби не помічає мене, незворушно сьорбає чай, але його видають очі, у них не згасає злобний блиск.

— Коли пішов Єлизар з табору, вранці чи ввечері? — питаю наскільки можу спокійно, доброзичливим тоном.

Ілля, не поспішаючи, дожував коржа, сьорбнув з кухля гарячого чаю, долив свіжого. Ніби не чув моїх слів. Я терпляче ждав. Але він мовчки жував м'ясо, зрідка зневажливо зиркаючи на мене. Не знаю, як тільки я стримувався.

— Вранці чи ввечері пішов Єлизар? — повторюю, збираючи на допомогу все своє терпіння, всю волю. Тепер немає сумніву, він щось приховує і знущається з мене.

Кусаючи губу, я тамую в собі лють, сиджу, чекаю, коли каюр доп'є чай, прибере в потку посуд, цукор, рештки коржа.

— Може, ти скажеш, що трапилося з Єлизаром?

— Ямбуй ходи, повернувся нема, — твердить він.

— Це я вже чув. Де він піднімався?

Мовчання.

— Що він узяв з собою?

— Рушниця з ним? — настійливо питаю, а про себе повторюю: «Спокійно, спокійно».

Ілля відвертається, набиває люльку, прикурює і потім трошечки присувається до мене. Люлька після кожних двох-трьох затяжок гасне. Він знову прикурює від вуглинки і, наче глухонімий, мовчить.

— Чи не збирався Єлизар після Ямбую спускатися до озера полювати? Може, ти чув постріли або крик?.. Та відповідай же, хай тобі чорт, а то… — І я ледве стримався, щоб не стукнути евенка.

Ілля незворушно мовчав.

Слідчий з мене нікудишній. Я підводжуся, беру карабін, кидаю в рюкзак чайник, шматок в'яленої оленини, банку згущеного молока, корж, кухоль. Перевіряю, чи є сірники. Прив'язую до паска Загрю.

Зазираю до Павла в намет.

— Ніхто не відзивається, — каже він.

— Викликай, часу ще багато.

— А ви не запізнюйтесь; може, на ніч тут справді збираються злі духи, коли б того…

— Ніякого «того», Павле, не буде. Чекай, до вечора повернуся. Передай Плоткіну, щоб літак був тут уранці якнайраніше. На все добре!

— Ні пуху ні пера!

Долбачі, проводжаючи мене, попереджає:

— Дивися, марно Ямбуй не ходи, самому не можна, місце погане, бачиш, як люди зникають.

— Не турбуйся, Долбачі, я це знаю. А ти завтра поспіши.

Бентежна хмарка, що з'явилася вранці на обрії, зникла. Небо чисте. Якщо дні будуть сонячні, ми незабаром з'ясуємо, що відбувається на цьому Ямбуйському гольці, і тоді повернемо назад, до своїх. Коли б скоріше!..


10. У ПАСТЦІ


Прямую звіриною стежкою. Ліворуч у скелястих берегах буркоче Реканда. Праворуч спокійне, зовні лагідне болото. За ним Ямбуй. До підніжжя його підступає багно.

День теплий, м'який. Злетіли два крижні, сплеснули воду й понесли на крилах у тишу застережливий крик. Іду по краю багна. На поводку неохоче плентається Загря. Не пропускаю жодного сліду, але сліди трапляються тільки звірині, давні та свіжі. Людських слідів не видно.

Очі швидко втомлюються від напруження, стомлює одноманітність. У вухах комариний гуд. Горцям — я народився на Кавказі — на відкритому просторі з убогим краєвидом звичайно стає не по собі. Хоча й тут у цю пору є відрада для ока.

На темно-зеленому фоні лісів, на блідо-жовтому ягельному полі яскраво-червоним багряним вогнем палають осичняки. Вони зливаються, охоплюють пожежами величезні простори і чарують дивним поєднанням барв. Жодному художникові, напевно, не пощастило передати ці найтонші тони переходів з одного кольору в інший. Їх можна тільки бачити. Але я думаю зовсім про інше, і мені тепер не до осінньої краси.

Ближче й ближче підходжу до підніжжя Ямбую. Під ногами зелений килим вікових мохів. Місцями попадаю в корячкуваті нетрі перелісків. Долаю завали старих, загнилих уже, трухлявих дерев. Чалапаю по трав'янистих мочарах. Перетинаю краї вкритих мохом відрогів та струмки, що збігають з гольця. Навкруги тільки мохи та барвисті лишайники — жовті, зелені, червоні, сріблясті. Тут немає клаптика землі без рослинності, навіть каміння, що скочується з гір, за кілька років обростає мохом — і все-таки це скривджений природою край.

Чим ближче, тим грізнішим видається Ямбуй. Велетенські зубчасті скелі оперізують його розрізненими рядами. Високі, чорні, вони, як стародавні фортеці, захищають Ямбуй од холодних північних вітрів і самі руйнуються від невблаганного часу.

Посуваюсь вздовж підніжжя. Все тут надто одноманітне: скелі, вузькі улоговини і хвилясті гребені починаються майже біля самої вершини гольця, а внизу несподівано уриваються темними стрімчаками. На них сторожовими маяками стирчать самітні, голі від старості, сучкуваті модрини.

Іноді я піднімаюся на скелі. З них видно все як на долоні. За багном, між мерзлотних горбів, сховалися бірюзові озера. У вечірній дрімоті перелісків темніють болота, а далі тайга — знівечена, жалюгідна — яка на муки осіла тут, на хисткому глинястому грунті. Неосяжні далі лежать у мертвотному мовчанні, у віковому забутті. Тут усе незаймане з первісних часів.

Сонце хилиться до щербатого обрію. Дня лишається обмаль, час повертатись. Але попереду показався мисок. З нього, здається, буде видно не тільки рівнину, а й північний схил Ямбую. Це спокушує мене.

З-за Ямбую на рівнину загрозливо насуваються похмурі хмари. Я навіть не помітив, коли вони з явилися. Над головою товчеться мошва — неодмінно буде дощ. Швидко б дістатися до миска, і на цьому доведеться кінчити день.

Йду по широкому просвіту переліска, продираюся по заростях полярної верби. Дорогою відкриваються голубі чаші озер, рівні, спокійні, облямовані вічнозеленими трилисниками. На дзеркальній поверхні води — чудове латаття, яке розкриває назустріч теплу свої блідо-жовті воскові пелюстки. Ці квіти — мов пришельці з казкового світу, що невідомо як потрапили сюди.

Переді мною гладеньке поле, вкрите темно-зеленими мохами. Ні деревця, ні купини. На полі ніяких слідів. Звірі, певно, обминають його. Легко й м'яко ступаю по вологому моху, як по пружинному матрацу, і раптом спохвачуюся — та це ж трясовина! Кидаюся назад, але хисткий моховий покрив несподівано рветься під ногами. Мене починає засмоктувати важка глиняста рідота. Роблю ривок, другий — і грузну ще глибше, занурююсь у холодну, липку пучину. Падаю грудьми на мох, розкидаю руки, намагаюся створити більшу площу опору. Помаленьку, без різких рухів висовую ноги з чобіт. Потім якось, дуже обережно, дістав з трясовини чоботи, з пудовим тягарем прилиплої до них глини. Роблю все це лежачи, потім накарачках разом із Загрею виповзаю до краю темно-зелених зрадливих мохів.

Не можу простити собі цю необачність! Коли б пройшов ще трохи, де рослинний покрив, що прикриває рідоту, тонший, мабуть, і не вибрався б. Яку хитру пастку влаштувала природа для гав!

Ось і розгадка Ямбую. Сумнівів не лишається, тут, у трясовині, безслідно загинули евенки і наші товариші. Можна повертати назад, знімати табір і йти до аеродрому. Але думка про те, що Єлизар, можливо, ще бореться десь з трясовиною, чекає допомоги, стримує мене від цього.

Виходжу на ледве помітну звірину стежку, знову йду вперед.

У вишині, на тлі безхмарного неба, помічаю двох якихось хижаків. Майже не ворушачи крилами, вони описують кола над схилами Ямбую, оглядаючи з висоти місцевість.

«Вони напевно знають, де Єлизар», — подумав я, стежачи за ними. І ніби на потвердження, згори долинув гортанний крик: «Кек-кек!.. Кек!..» — наче віддалений гавкіт.

Я зупинився. Один птах стрімко почав спускатися. Відкинувши назад дуже зігнуті крила, він зловісно прокреслив небосхил і зник за модринами. Беркут!

Незабаром звідти, де зник птах, почулось якесь дивне бурмотіння. Я вперше чую цей звук і не знаю, що означає він мовою хижаків. Чи не впав беркут на мертвого Єлизара? Але беркути їдять тільки свіжу, живу дичину!

Хмари охопили півнеба. В їхньому мовчанні криється щось грізне. Ось і вітер промчав ураганом над тайгою. Рівнину оповили сутінки. На далекому озері кричать чайки.

На очі потрапляють тільки сліди сохатих та північних оленів, місця їхньої годівлі, кізяк. Видно, з весни, після того, як на Ямбуї збудували геодезичний знак, люди не приходили сюди. Ніби якийсь магніт тягне мене вперед. І все здається: от за миском натраплю на слід Єлизара або побачу димок його багаття.

Час від часу поглядаю на Загрю. Собака спокійний — отже, поблизу немає ні людини, ні звіра, інакше він не був би спокійний.

Небо дедалі більше затягувала тривожна чорнота хмар. По ньому квапливо пропливла розрізнена зграя кроншнепів. На озерах, передчуваючи негоду, стихали пташині чвари і крики. У березовому переліску жалібно посвистував рябчик. Чорні чаплі довгими ногами місили мулисті береги…

На миску, біля крайнього болота я спинився. Далі йти не було рації, от-от почнеться дощ. Пора вже поїсти і вертатися в табір. Ще раз уважно оглядаю похмурі схили Ямбую, а в голові зринають різні догадки. Припустімо, Єлизар з вершини гольця спустився до озер підстрелити на вечерю качок. Але тоді неодмінно лишилися б його сліди. Я весь час ішов по кромці мохів, по обмілинах боліт, по вологому грунту, де добре видно сліди.

Ні, він не спускався з гольця на рівнину.

З глибини гір налетів вітер, заспівали дуплисті модрини, ліс зашумів, і далеко по рівнині пронісся гул.

За миском видно північно-східний схил Ямбую, що врізується в густу високу тайгу. Туди Єлизар тим більше не піде, йому нічого там робити!

Розпалюю невелике багаття з сланикового сушняку.

Дрова горять жарко. Настромлюю на товстий вербовий прут шматок копченини, прилаштовую до вогню. Підсмажена на рожні оленина — справжній делікатес. А буяхи із згущеним молоком! Для цієї чудової, кисло-солодкої суміші не придумаєш і назви.

За вершиною Ямбую яскраво мигнула блискавка. Земля здригнулася. Багаття, розсипавшись жаром, загасало. Треба поспішати назад. Я розрізав коржа, заклав усередину гаряче, пропахле димом м'ясо, і тільки-но підніс його до рота, коли до мого слуху від болота долинув ледь вловимий звук, і переді мною постало чудовисько… Я так і завмер з відкритим ротом. Ловлю сполоханого Загрю, притискую до землі, а сам приростаю спиною до модрини. Я ладен повірити, що це страховищу розбуджене гуркотом неба, виринуло з пекла.

Не ворушуся, чекаю, що буде далі. Ось чудовисько гойднулося в один бік, у другий, трохи піднялося, витягло з баговиння по черзі ноги, ступило крок і знову потонуло у піддатливому болоті. З його непомірно великих рогів звисали довгі клапті.

Та уважно придивившись, я по м'якому овалу спини впізнав сокжоя — дикого оленя, мешканця заболочених рівнин. На його здоровенних, потворно здиблених рогах висіли шматки шкіри, яка щойно відстала. Вона звисала йому на очі, на морду, і з першого погляду важко було збагнути, що то за звір. Боронь боже зустрітися з ним на болоті, та ще грозової ночі! Тоді або повіриш у злого духа, або з тобою трапиться щось гірше!

З пагорка починаю стежити за сокжоєм.

Звір брьохав болотом, потопаючи по черево. Брьохав безшумно, як по перині, і так повільно та байдуже, ніби спав на ходу.

Що затуманило йому голову, звідки в нього така безтурботність? Не спиниться, щоб оглянутись, не прислухається, не підведе голови, йде просто так, куди несуть ноги.

Він гладкий, осіння шуба на ньому аж вилискує. «Ах, якби ти, звірюко, знав, який ти розкішний екземпляр для музею! Як небезпечно забувати про обережність! Мені не важко зараз убити тебе!»

Уявляю його на постаменті — відкинувши назад рожища, витягнувши вперед і трохи піднявши вгору морду, він реве. Схопити карабін, прикласти до плеча — справа секунди. Але тепер не де полювання. Поки уб'єш, побілуєш, поки витягнеш з болота — от і ніч мине, натомишся і завтра нікуди не зможеш піти. «Ні, живи, та вважай, що тобі пощастило!»

Над головою знову загуркотіло небо. Блискавка, ламаючись і падаючи, боляче жалила землю. Рівнина довго здригалася від безперервних розрядів. Над озером метнулися вгору птахи. На схилі гори кудкудакала перелякана куріпка. Тільки сокжой лишався байдужий до розгніваного неба. Спокійною ходою він ішов понад болотом і незабаром зник у розкуйовдженій вітром тайзі.

Я засунув у кишеню недоїденого коржа, схопив рюкзак і карабін. Глянув на небо: вугільна чорнота поглинула гори, накрила болота, і крізь неї неясно маячила вершина Ямбую. Нагір'я немовби трохи піднялося, пішло на захід до ще світлого обрію.

Вітер несе тривожний крик чайки. Із схилів гольця долинає якийсь шум; спочатку здається, що то обвал у далеких горах або ураган. Та ось шуми зливаються в один наростаючий гул. Дедалі ближче, дедалі виразніше. Ніби на нас мчать табуни диких коней. Я чую дзвінкий перебір, цокання копит по розсипу.

Град!..

Де сховатися? Попереду невелика скеля, але далеченько, не встигну добігти. Лівіше за болотом густий сланик, правіше, у глибині улоговинки, темніє ялинник. Біжу до ялинника. На ходу відстібаю Загрю. Собака кидається назад і за хвилину вже мчить крайкою болота, слідом за старим сокжоєм.

Чорно-лілова хмара кишить огняними зміями. Нестерпно яскраве світло засліплює очі. З-під ніг пливе мертвотно-блідий розсип. Ні, не встигнути і до ялинника!..

Ліворуч, праворуч, попереду все частіше й ближче рвуться на камінні крижані грудки, немов артилерист-навідник намацує ціль. Градовий потік настигає мене метрів за двісті від ялинника. Накидаю на голову рюкзак. Град дужчає, боляче б'є по плечах, по руках, якими я прикриваю обличчя, по колінах. Щось тепле стікає по лобі, по щоці й солонуватим присмаком накопичується на губах. Кров… Тільки б не впасти!

Притихлі хмари розкрилися безоднею світла, освітивши на мить у глибині ялинника стовбури дерев, кущі і… хижку. Звідки тут узялося людське житло? Проте думати ніколи. Втрачаючи останні сили, добираюся до ялинника. І тут немає надійного сховища. Синє світло блискавки знову вихоплює з темряви хижку. Я навіть устигаю помітити двері, вони розчинені, але, здається, якісь дуже низенькі. Біжу до них і протискуюся всередину, в темряву. Град обрушується на ялинник з іще більшою силою, але я вже під надійним дахом.

Що за чудне приміщення? Воно дуже тісне й низеньке, щоб у ньому можна було жити. Жодного вікна. Кому й навіщо треба було ставити його в цьому безлюдному краї, та ще в такій глухій улоговинці. Але що його збудувала людина зовсім недавно — в цьому немає сумніву.

В сутінках випадково чіпляю рукою за якийсь дріт, хапаюся за нього. Щось зривається над головою і гасить у хижці рештки світла. Кидаюся до дверей, але вже пізно — важка заслінка намертво закрила вхід. Невже я попав у пастку?..

В темряві намацую підлогу, кути хижки, прикидаю висоту: щонайбільше півтора метра. Нарешті в стіні знаходжу вузький проріз — бійницю.

Прокляття! Я у ведмежій пастці.

Мене охопило нестримне бажання вирватися з пастки. Підбираюся до заслінки, скільки є сили, тисну на неї плечем. Не піддається!

Пробую вилізти через стелю. Хапаю руками крайню колоду, впираюся в неї головою, намагаюся трохи підняти. Ні, не зсунути. Згадую, що стелю в пастці так завалюють камінням, що навіть найбільший ведмідь її не розбере.

Невже не звільнюся?..

Жену від себе тривожні думки. Але передчуття великого лиха вже не покидає мене. Безнадійно забираюся в куток, сідаю на підлогу. Крізь щілини між колодами ллються потоки води. Сиджу і не ворушусь, притулившись до мокрих колод. На мені немає вже сухої нитки. Холод заповзає всередину, леденить душу.

І треба ж було якомусь дияволові поставити цю пастку на моїй дорозі!

Злива раптом ущухла. Так само несподівано змовкли небеса. Але вдалині ще чути відступаючий гул і виття ослаблого в тайзі вітру.

Мене морозить. У думках — багаття. Я навіть бачу, як полум'я жадливо поглинає ялинове гілляччя, і відчуваю, що теплий смольний запах заповнює хижку. Але від цього стає ще холодніше, ще безнадійніше. Намагаюся підвестись — і не можу перемогти біль. Здається, мене сильно побив град!.

У щілину бачу лісову синяву, на обрії розростається смужка крижаного неба. Проміння призахідного сонця пронизує розводдя хмар, падає на ялинник. Крізь стелю в пастку проникає його блакитнувате світло.

Нічого не скажеш, майстер попрацював на совість, зробив пастку міцною. Стіни добре протесано. Кутки без щілин. Накатну підлогу врізано в перший вінець. Ніякий звір, навіть розлючений ведмідь, не вирветься звідси.

Біля тильної стіни висить іржавий дріт. Його верхній кінець пропущено через дах до вхідного отвору й прикріплено до затички — дерев'яного сторожа, на якому трималася важка заслінка. До другого кінця дроту, опущеного до підлоги, звичайно прикріплюють приманку — шматок м'яса. Ведмідь, почувши запах м'яса, лізе в пастку, хапає приманку, тягне її на себе разом з дротом, затичка зіскакує, заслінка падає, і звір опиняється в пастці.

Але в цій пастці промисловик насторожив заслінку, а приманку не підвісив. Щось, мабуть, перешкодило йому.

У трьох стінах, бічних і тильній, прорізано невеликі бійниці довгастої форми, овально затесані зсередини. Коли ведмідь попадає в пастку, мисливець засовує в бійницю ствол рушниці і вбиває звіра.

Тепер на місці звіра опинився я!

Яка непростима необачність! Як я міг не впізнати пастки! Який дідько загнав мене в цей ялинник? Думки про Єлизара відступають перед власною небезпекою…

Треба зігрітися. Може, тоді легше буде знайти якийсь вихід. Знімаю одежу, викручую, надіваю знову, зіщулююсь, хукаю під мокру тілогрійку. Над самим вухом торжествуюче дзижчить комар.

Хмари, що відступили на захід, гасять сонце. У пастці густішає морок. Над щілиною в Стелі, тихо переливаючись, миготить теплим світлом зірочка. Але в пастці нестерпно холодно, не зігрітися. Тільки багаття врятує мене. Насилу розправляю занімілі плечі. Хочу дістати. сірники, тремтячими руками нишпорю по кишенях, за пазухою, шукаю під шапкою. Боже, що я наробив, забув на привалі сірники! Напружую зір, крізь темряву знов оглядаю стіни, стелю, підлогу — ніякої надії. Ясно одне: вибратися можна тільки через вхідний отвір. Але як підняти заслінку? Її зроблено з товстих модринових колод, надійно вправлених у глибокі пази. Липну до заслінки мокрими долонями, тисну на неї з усієї сили, ще й ще — і гірко сміюся з своєї безпорадності.

Хіба спробувати зачепити ножем заслінку знизу, підняти її хоч трохи і потім у щілину просунути пальці? Тоді я врятований!

Навпомацки запускаю кінець ножа в паз під заслінку й починаю тиснути. Здається, піддається. Так, так, заслінка піднімається. Я просовую ніж глибше, ще один натиск — і заслінка от-от вийде з нижнього паза. Обережно тисну на колодку ножа. Що за чортовиня! Десь угорі заклинило. Я і так, і сяк — не піддається! І раптом згадую, що заслінка ведмежої пастки, падаючи, автоматично спускає вертушку і зсередини її нізащо не відвернути.

З досади я так натиснув на ніж, що він переломився навпіл.

З гіркотою відповзаю в куток. Мовчить темна, глуха ніч. Тяжкі думки огортають мене.

Може, під Ямбуєм є ще одна пастка, і Єлизар сидить у ній так само, як і я. А він, мабуть, досвідченіший за мене.

Знемагаю від тривалого напруження, від неприступних стін, від проклятого холоду. Здається, віддав би. півжиття, щоб зігрітися. Холод стає мукою. Серце стукає дедалі повільніше, дедалі важче. Закляклі пальці насилу ворушаться. Невже мені судилося так безглуздо загинути в цій клятій пастці? Виходить, і я тут, на Ямбуї, поділю долю товаришів, які зникли…

Притуляюся до холодної стіни. Так хоч у спину тепліше. В голову невідступно лізуть сумні думки.

… Людина народжується і вмирає. Життя її надто коротке. Від дня народження її переслідує смерть. Здавалося б, людина давно повинна примиритися з думкою про її неминучість. Та ба! Життя дуже заманливе, дуже спокусливе і дороге. І особливо починаєш дорожити ним, коли загроза смерті реальна, як оце тепер.

Підтягую під себе застиглі ноги, скручуюсь у клубок, хукаю на закляклі руки. Ні, не зігрітись.

Із заздрістю думаю про товаришів. Вони дома, в безпеці. Для них уже збулася мрія.

Дома чекають на мене теж, все життя я там рідкий гість. Наскільки радісні бувають зустрічі, настільки болючіше буде марне чекання…

Яка довга ніч!

Уже давно зійшов місяць. З ялин на кам'яний дах падають поодинокі краплі вологи. Тихо дзюркотить струмок. Над вухом настирливо дзижчить комар.

Здається, ми з ним тільки вдвох у цій вогкій, нахололій ночі.

Звідкись здалека долинає стукіт каміння. Загря!.. Це він, мій вірний пес! До чого ж потрібен ти мені зараз! З якою насолодою запустив би я свої закляклі пальці в твою кудлату шубу, зарився б у неї обличчям! Від самої думки, що Загря буде поряд за стіною, мені немовби стає тепліше. Якби він па сьогодні забув про свою собачу відданість, повернувся б у табір і привів до пастки Павла! Та хіба Загря кине мене!

За хвилину почувся тріск сушняку, стрибки в ялиннику та важке дихання собаки. З ходу оббігши навколо пастки і не знайшовши входу, Загря звівся на задні лапи, зазирнув у бійницю, блиснув зеленкуватими очима.

— Біда скоїлася, Загря! — скаржусь я, і сам тягнуся до бійниці. Але раптом з вузького отвору війнуло жарким звіриним диханням, і люте ведмеже ревіння стрясло хижку. Мене ніби вибухом відкинуло назад. Вмить зникла лихоманка, яка щойно трусила мене.

Хапаю карабін. Люте погрозливе ревіння звіра ще раз прокотилося по лощині і низькою октавою зависло над мокрим після граду ялинником.

Приголомшений, я не можу збагнути, відкіля взявся такий сміливий ведмідь, який не боїться людини. Він мов скажений бігає навколо пастки, штовхає лапами заслінку, колоди, гризе кутки і злобно реве. Це вивело мене з заціпеніння. Ніби полегшало від того, що з'явився живий противник. Але що буде далі?

Пастка двигтить од ведмежих ривків. Зі стелі сиплеться на підлогу дрібне каміння.

Ведмідь починає підкопуватися під лівий, тильний куток хижки. Чую, як він, розгрібаючи землю, рве зубами коріння, пазуристими лапами відкидає з-під себе каміння, часто дихає. У нього, здається, щодо мене найсерйозніші наміри! Досилаю в ствол карабіна патрон. Притискуюся до стіни і вже хочу вистрілити під підлогу. Раптом мені спадає на думку інше: хай підкопується, хай розламає знизу підлогу, і тільки-но просуне морду всередину — я почастую його. Потім мені буде легше вилізти з пастки.

Ця думка підбадьорює. Я трохи заспокоююсь. А ведмідь шаленіє. Підбирається ближче до підлоги. У темряві його ревіння страшне. Невже він не відрізняє запаху людини від запаху звіра? Серйозно хоче напасти на мене? Чи, може, у нього атрофовано природжений страх перед людиною, і я для нього просто здобич?

Місяць ховається за хмарами. Морок накриває землю. В пастці чорно, як у замурованому склепі. Ведмідь несподівано затих. У тиші стало ще страшніше. Мимоволі перевіряю, чи зведено бойок затвора, і на всякий випадок розстібаю патронташ, щоб швидше можна було вихопити запасну обойму.

Чекаю…

У темряві нічого не видно. Уява малює розлюченого звіра, який уже вдерся в пастку. Мені навіть здається, що я чую його скрадливі кроки і відчуваю, як він заносить могутню лапу над моєю головою… Розумію, що це — нерви. А проте задкую в куток, з острахом воджу стволом карабіна поперед себе, потім каюся за виявлену малодушність.

Невже пішов? Хочу крикнути, виявити себе, примусити звіра повернутися, роздратувати його, нехай ламає пастку.

Ні, не пішов. Знову чую — ходить навколо пастки, сопе. Ось він просовує ніс у бійницю, гучно втягує повітря і люто реве.

Запах людини явно дратує його. Звір ще лютіше кидається на пастку. Я відскакую до протилежної стіни. Чую, як гострі ікла встромляються в колоду, як ведмідь рве зубами тріски, шкребе кігтями.

Нехай злиться, хай одверне в стіні кілька колод. Йому це нічого не варто, а для мене порятунок.

Хижка починає хитатися. Це, здається, надає ведмедеві сили. Він стає ще лютіший.

Несподівано в обличчя б'є свіже повітря, ніби хтось розчинив двері. Палець миттю прилип до гашетки. Швидше відчуваю, ніж бачу, як колода починає відхилятися, і в щілину просовується ведмежа лапа з гачкуватими кігтями. Вони хапають стесаний край… Ну-ну, піднатужся!..

Раптом щось тріснуло, зверху посипалося дрібне каміння. Хижка осіла під тягарем багатопудової кам'яної покрівлі. Якщо ведмідь вирве ще одну колоду — пастка завалиться і роздушить мене, як мишу. Гаряча кров ринула до серця. По тілу побігли мурашки.

Відсахнувшись од стіни, помічаю, як хижка починає повільно хилитися. Не знаю, куди відсунутися, — скрізь однаково небезпечно. З стелі падає каміння…

У цю мить зовсім поруч загавкав Загря. Ні, Загря в біді не залишить! Ведмідь одразу ж кинувся на Загрю. Почувся тріск гілок, глухе гарчання, загримів розсип. Потім усе це злилося в один гул. Звір і собака зникли в нічній темряві.

Минули довгі хвилини. Каміння перестало падати. А чи не спробувати мені самому вибити ще одну колоду? І тоді я виберуся з пастки.

Обережно підбираюся до порушеної стіни. Але тільки доторкнувся до колоди, як вся стіна здригнулась, і знову згори посипалося каміння. Пастка, натужно зарипівши, перекосилась. Я відскочив до протилежної стіни. Відчуття таке, ніби у тебе над головою висить міна величезної вибухової сили з заведеним годинниковим механізмом. І стрілка підходить до фатальної миті.

Шукаю рюкзак і не знаю, для чого накидаю на плечі. Потім знімаю його, підкладаю під себе. Усе це роблю механічно. В голові якась порожнеча; хочеться курити, хоч цього року я зовсім не курив. «А що, коли Загря загине в сутичці з ведмедем? Тоді звір не забариться повернутись, і досить буде одного дотику, щоб хижка рухнула. Треба щось робити. Чи не занадто зволікаю?»

Проштовхую в щілину рюкзак. Як сигнал крайньої небезпеки, з стелі лунко падає важкий камінь. І в тиші, що потім настала, над головою тріснула бантина. Пастка от-от завалиться. Охоплений сліпою люттю, я накидаюся на перекошену заслінку. Якщо вже гинути, то хоч не склавши руки. Б'ю заслінку ногами, штовхаю плечем. Хижка скрипить, десь рвуться спайки. Знову сиплеться каміння.

Скільки разів мені траплялися на шляху, здавалося б, нездоланні перешкоди, але такого ще не було!

Підлога підо мною зненацька починає хитатися. Стіни осідають. Хижка перекошується по діагоналі. Остання надія — карабін! Спрямовую ствол до правого краю вхідного отвору і раз у раз стріляю. Гуркіт падаючого каміння, тріск колод поглинають постріли. Летять тріски. Пастка наповнюється їдким пороховим газом.

Розстрілюю другу обойму, і, ще не збагнувши, що сталося, бачу стовбури дерев і клапоть нічного неба. В обличчя дихнуло тепле, освіжаюче повітря. Я кидаюся вперед, як у воду. Падає колода і боляче б'є мене по ногах. Хижка валиться, розбудивши ніч тріском і гуркотом каміння.

Підводжусь — і не вірю: невже наді мною небо, зірки?! Які вони теплі, ці небесні світлячки! А ялини? Хіба є щось рідніше за них? На радощах міцно обіймаю перше дерево, яке бачу. Бувають у житті хвилини шаленого, неймовірного щастя! Їх я пережив саме тоді.

11. ШВЕНДЯ


У темряві за наскрізними просвітами лісу в похмурій величі стоїть Ямбуй. До його крутих, зморшкуватих схилів припав густий туман, що звалився з пухких відрогів. Він синіє біля урвищ, підкреслюючи темну глибину улоговин, і своїми довгими щупальцями п'є воду з нічних боліт. І ніби з полегкістю з-за хмар виринає сліпучий місяць. Він висить у зеніті, як страж над заснулою землею.

Звідкілясь здалеку долинає приглушений гавкіт. Це Загря! Він живий! На душі стає веселіше. Тепер мені не страшна ніяка небезпека. Ні, не можна не любити таких чотириногих друзів. Що б я робив без мого Загрі?!

Я весь тремчу від холоду. Засовую глибоко під тілогрійку схрещені руки. Бігаю навколо ялини. Трохи зігріваюсь. Та як тільки зупинюся, під мокрою одежею зникає тепло, і я знову мерзну. Що ж робити? Піти по сірники до болота? Ні, вони напевне розмокли під дощем. Невже ніякої надії? А що, коли спробувати добути вогонь з допомогою рушниці?

Знаходжу старий сухий пеньок. Розбиваю його ногою. Розминаю трухляву деревину. Потрібен ще клаптик сухої вати. Але де його взяти? Хіба що з тілогрійки під пахвою. Знімаю її, обмацую. І цього разу мені пощастило. Розпорюю ножем тілогрійку під одним рукавом, одриваю клапоть вати, підкладаю під розім'яту порохню. Розряджаю патрон, лишаю трохи пороху, забиваю клейтух і стріляю в землю. Клейтух повинен загорітись. Та, на жаль, я, мабуть, лишив у гільзі дуже багато пороху, і вату рознесло геть.

Невдача породжує впертість. Під другим рукавом тілогрійки ще є суха вата.

Здираю з берези кору, рву на шматочки, потім знаходжу кусок пня, знімаю зламаним ножем тонку стружку, змішую її з лубом — все це кладу за пазуху. Розстилаю на землі тілогрійку і стріляю маленьким зарядом у суху пляму під рукавом. Димить. Кладу на димок стружки, порохню, роздмухую довго, поки не загоряється луб.

Ось він, огонь!

Переношу його на землю, підкладаю дрібного сушняку і ногами гашу тілогрійку. А сам жадібно ковтаю гаряче повітря…

Збираю дрова, розпалюю велике, жарке багаття. Слухаю, як, розгоряючись, воно гуде переможним полум'ям.

Знімаю чоботи, мокру одежу розвішую навколо багаття. Заряджаю карабін. Сідаю впритул до вогню. Гарно! І життя гарне з усіма його перипетіями!

Прохолодний вітерець доносить безтурботний шепіт струмка, але він не порушує загального спокою місячної, трохи туманної ночі. У мене якийсь на диво умиротворений, спокійний стан. Це завдяки багаттю. Це воно зігріває, пестить, відстрашує самотність, настроює на мрії. І я раптом опиняюся десь далеко-далеко від щойно пережитого, там, де немає небезпек, і навіть забуваю, чого прийшов у цей холодний, таємничий край…

Небо прокреслив огняний метеорит. Світло, що блимнуло, на якусь мить освітило аж до обрію мертвотно-бліду рівнину. Місяць величезний, білий, ніби виліплений із снігу, плив по небу, освітлюючи молочною білістю заболочений простір нагір'я. Після дощу від нього потягло свіжим повітрям.

Але де Загря? Його довго вже немає, і це не на жарт мене тривожить. Іду босоніж по мокрому ягелю до краю ялинника. Притуляюся до сухої деревини, прислухаюсь. Невже Загря попав до лап ведмедя? Припадаю вухом до землі — ні гавкання, ні гуркоту каміння. Кругом — тиша, нічна безмовність, синява…

До багаття повертаюся ще більш стурбований. Натягую на себе одежу — вона вже висохла біля вогню. Вирішую дочекатися собаки, не спати. Відгороджуюся вивертнем од вітерця. Вмощуюся зручніше. Поруч кладу карабін — хто його знає, які духи живуть тут на Ямбуї?!

Хочеться пити. З трудом залишаю нагріте місце. Обережно, по-звіриному, ступаю в темряву. Десь унизу, край ялинника, в камінні плюскоче струмок. Чого тільки не на-шепоче гірський струмок! Яких звуків не почуєш! То він дзвенить скляним боєм по камінню, то ніжними струменями вривається в нічну темряву, заливається калатальцями… голосніше… тихше… Не наслухатися. Забуваєш про все і мимоволі думаєш: яке щедре й ласкаве до нас життя!

Припадаю грудьми до мокрого каміння, п'ю прямо з буруна, проціджуючи холодну воду крізь стиснуті губи. Зачерпую ще кухлем, хочу йти, але що це? Далеко на півночі грохнув, як у порожню бочку, постріл. Хто б це міг бути? Невже Єлизар? Він міг почути мою стрілянину в пастці й подає про себе звістку. Так, так, це Єлизар! Це він блукає десь по рівнині. Завтра ми його знайдемо.

Зрадівши, повертаю до багаття.

Намагаюся зрозуміти, звідки взявся такий лютий звір? Адже у ведмедя дуже сильно розвинутий інстинкт страху перед людиною, панічний страх. Мої численні зустрічі протягом кількох десятків років з господарем тайги переконали мене в цьому. Ведмідь не міг помилитися, прийняти мене за чотириногого звіра. Чуття його ніколи не підводить. Тоді чим же пояснити його поведінку?

Усе це більш ніж дивно і загадково. Я, мабуть, назвав би божевільним того, хто б розповів мені нічну історію нападу ведмедя на людину в пастці. Невже я все життя помилявся, вважаючи ведмедя за боягуза? Ні! Навіть тепер, після такого випадку, я лишаюся при своїй думці. Просто це якийсь винятковий випадок, і треба в ньому розібратись.

У ведмедя в тайзі немає ворогів, крім людини. Мешканці лісу давно визнали його за найсильнішого. Ще б пак! У нього на озброєнні така ікласта паща, такі пазури, що нікому не хочеться випробовувати їх на собі. У нього короткі ноги, здається, він незграбний, та це не перешкоджає звірові бути спритним і швидким під час нападу.

В місцях, де його не турбують люди, він справді володар лісів. Жоден звір не зважиться ступити на його стежку, підійти до нього і вчинити опір, попавши в його могутні лапи. А його запах, до речі, огидний, здатний паралізувати будь-якого противника.

З усіх тайгових звірів ведмедиця-мати найбільше дбає про безпеку своїх малят. Від кого ж їй доводиться захищати малюків? Як не дивно, найлютіші вороги потомства клишоногих — дорослі ведмеді-самці. Мабуть, природа, створюючи такого сильного, злобного та всеїдного звіра, побоялася, що він дуже розплодиться і спустошить тваринний світ, отож, і наділила його, Здавалося б, безглуздою пристрастю пожирати своє потомство. Захищаючи малят, ведмедиця безстрашно вступає в нерівний поєдинок. Сутичка поміж ведмедями — страхітливе видовище. Кінчається вона звичайно загибеллю одного з них, найчастіше самиці.

А що буде з ведмедицею, коли вона, прибігши на допомогу малятам, побачить людину? Здавалося б, і тут ця безстрашна істота повинна лишитися вірною собі. Проте цього ніколи не буває. Ведмедиця постарається непомітно щезнути. Вона не піде далеко від дітей, але й не наважиться нападати. Страх перед людиною паралізує навіть материнський інстинкт.

Що ж тоді примусило цього ведмедя напасти на людину? Адже в нього був цілком одвертий намір повечеряти мною. Може, це печерний ведмідь, найлютіший хижак, який зберігся па Ямбуї з найдавніших часів?

Знову сідаю до вогню. Дістаю з кишені недоїдений увечері шматок коржа, підсмажую його над жаром, їм не поспішаючи. Яка смакота! Таки варто жити, коли навіть суха скоринка хліба здається делікатесом! У ній сховано чудодійну силу життя.

Сидячи біля багаття, розмірковую. Ні, Єлизар не міг попасти на рівнину, інакше я побачив би його слід. Хто ж стріляв? Може, то обман слуху? Можливо, я чув, як тріщало, падаючи, дерево? І раптом переді мною виникає озлоблений Ілля, а потім — люди, яких торік він кинув на певну смерть… Я, здається, вже схиляюся до думки, що він убив Єлизара. А куди ж ділися інші?

Треба діждатися Загрі, щось довго не чути його гавкання. А що коли цей ведмідь — швендя, розправившись із собакою, заявиться сюди? Чи встигну я розрядити в нього рушницю? Ця думка вражає мене, як відкриття. Справді, як же це я ще в пастці не здогадався, що то швендя!

Два роки тому восени не вийшов з тайги підрозділ геодезистів. Спускаючись на човнах по річці Угояну, вони запізнились, і їх захопила шуга. Пливти було небезпечно, довелося зійти на берег. У людей не було ні зимового спорядження, ні харчів. Вони змушені були ждати допомоги, не маючи можливості повідомити в штаб про своє тяжке становище.

Коли лягла зима і стало ясно, що група геодезистів десь застряла, на розшуки вилетів літак. Незабаром потерпілих знайшли в гирлі річки Уня, скинули їм усе необхідне і обіцяли прислати нарти.

В той час я і провідник Улукіткан поверталися зимовим шляхом до жилих місць, і ми випадково опинилися недалеко від геодезистів. Вирішили заїхати. Звернули з дороги і на другий день увечері під'їжджали до гирла Уня. Лишалося кілометрів п'ять, коли Улукіткан несподівано зупинив запряг, відмовився їхати далі.

— У гирлі Уня завжди вовки живуть, можна оленя втратити, на ніч туди не піду, — категорично заявив старий.

Умовити його не пощастило. Я допоміг йому поставити намет, заготувати на ніч дрова і пішов до своїх пішки.

Пам'ятаю, вечір був м'який. До заходу сонця лишалося години дві. Легко ступаю по кризі замерзлого Угояну. Річка петляє по рівнині. За черговим поворотом показався конусоподібний курінь, зроблений з довгих жердин, накритий товстим шаром ялинових гілок і закутий у крижаний панцир від основи метрів на два. Тонка цівка диму бігла від куреня у вечірню синяву.

Біля куреня стояв технік Смєлов з банним віником і немилосердно хльостав по спині свого друга, інженера Узданова, щедро обливаючи його гарячою мильною водою.

— Доброго здоров'я помившись! — крикнув я, непомітно підійшовши до них.

— Ти звідки взявся?! — радісно вигукнув Узданов, і ми обнялися.

— Може, хочете скупатися? Води гарячої вистачить. Ну хіба відмовишся!

За годину всі мешканці стоянки зібралися в курені, схожому на щось середнє між крижаною хаткою і чумом. Посередині горіло невелике багаття, і в курені було дуже тепло.

Жили геодезисти непогано. Мене почастували відварною лосячою губою, схожою по кольору на вершкове масло, такою смачною, що нічого кращого я не їв, та смаженим рябчиком з кислою брусничною підливою — теж чудова приправа… Я був голодний і жадно вминав усе, не звертаючи більше ні на що уваги.

Г саме в ту хвилину, панічно скиглячи, в курінь увірвався собака. Люди схопили рушниці, повискакували надвір і зчинили безладну стрілянину, кричали, свистіли…

— Ведмідь, — сказав Узданов, повернувшись у курінь. — Два дні тому Бобика потягнув, тепер добирається до Зірки! Якийсь чумний звір: ні крику, ні стрілянини не боїться.

Я вийшов з куреня. Була ніч, тиха, темна. Зорі ледь-ледь світилися в бездонному просторі. До слуху долинуло гарчання, потім почулося рипіння снігу під важкими лапами звіра. Лінивою ходою ведмідь прямував до лісу.

— Ач, шельма, гарчить, неохота без здобичі йти, — сказав робітник і додав: — Видно, Бобик смачний був. Сподобався.

Коли кроки затихли, всі повернулися в курінь.

— Чудний звір, — мовив технік Смєлов. — Давно вже зима, холоднеча, всі ведмеді сплять, а його лиха година носить по тайзі. Та він ще й шкодить. Жаль Бобика…

І технік докладно розповів про загибель любимого всіма Бобика. Він. тікав, але ведмідь наздогнав і схопив його біля самісінького входу в курінь. Почувши вищання Бобика, люди вискочили з куреня, проте ведмідь не кинув здобичі — потягнув пса і недалеко від стоянки з'їв. А минулої ночі звір весь час лежав біля входу в курінь. Може, його привабило тепло, а може, не наважився вдертись усередину — чекав на здобич знадвору, — важко сказати. Завдяки якомусь випадкові обійшлося без жертв.

Дивними видавалися ці прогулянки ведмедя взимку. Ягоди, корінці трав, горіхи — все, що звичайно звір їсть восени, тепер під снігом. Піймати ж птаха в нього не вистачає спритності, і по снігу до звірка йому не підкрастися. Чого ж він не залягає в лігво? Чого жде, швендяючи по тайзі?

Вранці приїхав Улукіткан. Він одпустив оленів пастися, сам увійшов до куреня. Його, як давнього друга, посадили біля багаття — частували м'ясом і рибою.

— Тут близько поганий» ведмідь живе, — сказав він, беручи від Смєлова кухоль чаю. — На зиму в лігво не заліз.

— Що означає поганий? — спитав я.

— Такий ведмідь все одно що людина, яка випила багато спирту, туди-сюди ходи, а голова не працює. І дуже злий він.

— Швендя, — підказав хтось.

— Так, так, швендя. Діла не має, а швендяє. Такий ведмідь людей не боїться, їсть. Вбивати його треба.

Старий допив чай, дістав ніж і взявся до м'яса.

— Однак він потягнув вашого сірого собачку. Його ім'я починається такий буква. — І старий накреслив на снігу велику букву «Б».

— Як ти дізнався? — вигукнули всі в один голос.

— Уранці тут близько вчорашній слід ведмедя бачив, трохи ходив по ньому — знайшов сірий шерсть І такий маленький штучка… — Він дістав із-за пазухи жетон від ошийника, на якому було вибито крапками «Бобик».

Улукіткан здивував нас своєю спостережливістю. Коли ж йому розповіли про витівки ведмедя, про те, що звір блукає навколо куреня, старий занепокоївся.

— Я сказав, убивати треба, він людей почне тягнути! Завтра піду шукати його, сам убивати буду.

— А ти не скажеш, чому цей звір не боїться людини? — спитав я старого, коли той, покінчивши з м'ясом, знову заходився пити чай.

— Він худий або поранений, не встиг набрати скільки треба сала, тепер не здогадається зробити лігво, швендяє туди-сюди, як дурний, куди не треба лізе, поки не пропаде. Розумієш? Такий ведмідь дуже небезпечний, нікого не боїться, людини не знає, в намет прийде — все одно що скажений.

Слова старого були серйозним попередженням. На ніч довелося біля куреня розпалити багаття і виставити чергових. Двічі крізь сон я чув стрілянину, але вночі підстрелити швендю не пощастило.

Вранці Улукіткан узяв свою стареньку берданку і пішов по сліду швенді, однак швидко повернувся.

— Звір далеко пішов. Я думаю, треба олень запрягати і доганяти його.

— Поїдемо разом.

За годину ми з ним на двох нартах, захопивши намет, грубку, спальні мішки, гнали оленів по ведмежому сліду.

День був сонячний, м'який. Нарти легко мчали по сліпучій білині свіжого снігу. Пакет — так звали собаку Улукіткана, з одним стоячим вухом і другим опущеним біг, прив'язаний до моїх нарт.

Звір, перейшовши Угоян, рушив рідколіссям на південний захід. Жодного разу не зупинився, не збочив: перетинав улоговинки, відроги, лісові завали, відбив сліди так рівно, ніби йшов до наміченої мети по шнуру. А нам весь час доводилось об'їжджати перешкоди — не скрізь, де ступав швендя, можна було пробратися на нартах.

Безмежну снігову гладінь то тут, то там порушували нічні сліди горностая, пір'я. птахів, яких розірвали хижаки, місця жирування сохатих. Подекуди під старими модринами сніг був засіяний лузгою від шишок — то снідали білки. Звуків майже ніяких, хіба прокричить сполоханий нашою появою пістрявий дятел або вслід нам цівікне синичка. От і все.

Старий, поганяючи оленів, зрідка ворушив ремінним поводом. Ведмідь прямував швидко, ніде не затримувався, ніби йшов з якимсь важливим дорученням.

У другій половині дня слід звіра привів нас у глибокий виярок, порослий ялинником. Улукіткан зупинив оленів, одв'язав, але не відпустив Пакета і, зарядивши берданку, пішов на лижах уперед.

Ведмідь так і не змінив напрямку, тільки на вершині виярку раптом круто повернув ліворуч і щез у густому ялиннику, що ріс по схилу.

— Ти чекай тут, а я навкруги ходитиму, — сказав старий, швидко скотився в улоговину, пірнув у хащу і виринув уже високо на краю ялинника.

Вогненнийдиск сонця схилився до обрію. Все принишкло, стихло. Чекаючи на Улукіткана, я насолоджувався німою тишею. Коли це почув квапливий шерех лиж. Я обернувся. То спускався старий. По тому, як поводився Пакет, я здогадався, що ведмідь десь близько, — собака нервував, весь час повертав морду до ялинника.

— Тут, — сказав старий, підбігаючи до мене. — Треба швидко ходити, а то піде в інше місце.

Я схопив карабін і, ставши на лижі, рушив за провідником. Пакет, який ішов на шворці, почав гарячкувати, заскавучав, і Улукіткан відпустив собаку. Тільки Пакета й бачили… А незабаром почулися гавкання, ревіння, тріск. Завихрився сніг, і з-за колоди звівся здоровенний ведмідь. Він було кинувся за Пакетом, але враз круто повернув униз, чорною брилою посунув на нас. Улукіткан, який стояв поперед мене, скинув берданку. Звір швидко насувався на нього, лишалося кілька метрів, а старий усе ще цілив… Постріл! Нас огорнула хмара густого диму, а проте я таки встиг послати в звіра другу кулю.

Ведмідь осів, тицьнувся мордою в сніг, перекинувся через голову і підкотився до ніг евенка. Той мимоволі відступив на крок, його смагляве обличчя зблідло.

Поки Пакет тішився над мертвим звіром, Улукіткан піднявся до того місця, звідки появився ведмідь. Він хотів дізнатися, чого йшов сюди швендя. На оклик старого підійшов і я. Перед нами постало жахливе видовище: весь сніг навкруги було збито й залито кров'ю, чагарник поламано, всюди валялися клапті шерсті. Трохи осторонь лежала невелика туша роздертого ведмедя, вже засипана снігом.

— Тепер розумію, — показав Улукіткан рукою на лігво, розкопане під корінням поваленої ялини. — Швендя від Уня прямо сюди ходив іншого ведмедя їсти. Він знав, що тут свіже лігво.

Ми не могли піти, не розібравшись у лісовій трагедії. Добре, що Улукіткан був зі мною і розповів про повадки ведмедя-швенді. Причини цієї сутички для мене були тоді дуже загадкові.

Щоб перезимувати в лігві, звір повинен набрати за літо багато жиру. Жир потрібен і для тепла і для живлення під час сплячки. А що стане з ведмедем, коли він не набере до зими достатньо жиру? Тоді у нього не пробудиться інстинкт, звір не заляже в лігво і не впаде в сплячку. Він блукатиме по засніженій тайзі, безстрашно нападатиме навіть на людину, забиратиметься в житла. І буває особливо жорстокий та нещадний, коли зустріне своїх родичів.

Мене здивувало, що від гирла Уня до лігва, яке містилося кілометрів за п'ятнадцять від річки, швендя пройшов навпростець, мов по віхах.

— Кожен звір, — пояснив старий, — все одно — ведмідь, олень чи сохатий, один раз побачить поживу, брід через річку або прохід у горах, потім через багато-багато років здалека, зовсім з іншого місця, прийде прямо туди, ніби на запах, ніколи не помилиться. Людина так ходити не може, тільки звір. Однако швендя знав це лігво, прийшов, витягнув господаря, вбив, а сам не заліг, не здогадався. Так би й ходив по снігу, поки не здох…

Усе це я згадав, сидячи біля вогнища. Спати перехотілось. Я підвівся, вийшов край ялинника. Тиша, тільки гусячий шепіт на болоті, і місяць стоїть у сірувато-зеленому небі. Час од часу долинають якісь чудні звуки, ніби хтось потай грає на флейті. Звуки струменіють, дзвенять, закінчуються ніжною треллю. Та за хвилину воскресають знову. Я вперше чую ці звуки. Якийсь не тутешній нічний пернатий співак вирішив дати концерт у чужому для нього, незнайомому краї…

Змерзнувши, вертаюся до багаття. Підкидаю побільше дров. П'ю гарячу воду. І знов думаю про ведмедя. Отже, швенді бувають не тільки на початку зими. Інакше нічим не поясниш нападу ведмедя на хижку.

До всіх неприємностей на Ямбуї додається ще й швендя. Тільки далеко сміливіший і лютіший від того, якого вбили ми з Улукітканом.

Тихо тліють головешки. Від непомірної втоми мене хилить на сон. Ні, тільки не заснути — це смертельно небезпечно. Схоплююся. Біжу до струмка, освіжаю обличчя холодною водою. Але досить підсісти до вогню, як тепло знову зрадницьки починає вести мене в якийсь інший світ, де немає небезпеки… Здається, ніби я балансую на канаті і от-от звалюся в порожнечу. Сам себе лаю за безвілля, лякаю — що, як повернеться ведмідь, але…

В душі народжується нездоланне бажання швидше втекти. Я вже готовий це зробити. А Загря? Це ж він завів од мене ведмедя, то хіба можу я піти без нього?

Сходив по воду. Знову починаю боротись із сном, що змагає мене. Нерви вже не підкоряються мені. Якось одразу відступив страх, навколишній світ подобрішав, і я не помітив, як згасло багаття, як перемістилися зірки.

Близьке гавкання собаки, наче грозовий удар, підняло мене на ноги. Я клацнув затвором, і цей звичний звук ніби й мене самого привів у бойову готовність. З лісової темряви прорізалися два загрозливі зелені вогники. Вони миттю стали фіолетові, потім фосфоричні. Стою затамувавши подих, чекаю, коли звір ворухнеться, щоб визначити в темряві його контур і всадити в нього кулю. А немиготливе світло так і застигло впаяним у темряву.

Придивляюсь уважніше…

— Тьху ти, чорт, це ж не звір! — виривається в мене.

Підходжу ближче. Піднімаю з землі пучок вологого моху, видно, ведмідь вирвав його під час сутички з Загрею. На темному тлі — два світлячки. А я подумав, що то очі швенді.

Вітер по-звіриному реве в сусідньому переліску, полоще наді мною темні верхівки дерев.

Десь у сланику глухо дзявкає Загря. Треба бігти на допомогу, розквитатися з швендею, та де взяти сили! Стою в роздумі. Страх перед ведмедем ще не відпускає мене.

Густішає передранкова синява. Ось нерішуче, несміливо цівікнула пташка, помовчала, цівікнула сміливіше, голосніше.

— Спасибі тобі, люба синичко, за ранок!

Ніч сповзає з вершин Ямбую. Світлішає в ялиннику. Прислухаюся до сонного лепету осики, до звуків світанку, що народжується в лісовій тиші. Ще довго, невловимо, як примара, блукає по темних закутках ялинника тривога.

А небо синіє дедалі, і зорі яскраво пломеніють, перш ніж погаснути.

На рівнині вітерець уже сіє неспокій. Порушений ним туман піднімається високо над болотом і легкою хмаркою, ніби вітрильник, стрімко мчить назустріч сходу. Там, край землі, хмара спалахує синюватим світлом, підпалює небо і пропадає в холодному світанку. Темрява повільно розсіюється. З улоговин відходять сутінки. На небі гаснуть нічні краплини сліз. Вітаючи ранок, кричить чайка.

Природа, змучена вчорашнім ураганом, не має сил прокинутися. Трава не може піднятися, ягель прибитий до землі, дерева пожухли. На схилах Ямбую білими плямами, ніби пластир на ранах, лежить град, який не розтанув за ніч.

І раптом — гуркіт каміння. Що це?

З-за відрогу до озера вибігає кілька сокжоїв-самиць з телятами. Їх жене рогатий бик. Біля води всі, ніби наштовхнувшися на стіну, зупиняються, повертають голови до ялинника.

Вони побачили димок багаття. Крутять головами, нюхають повітря, намагаються визначити, наскільки небезпечний цей синій димок, що пливе в небо.

Яке чудове видовище — стривожені звірі!

Сокжої не ворушаться, вони наче скам'яніли. Серед лякливих маленьких самиць один великий самець. Він здається богатир. Пізнаю і вчорашнього бика.

Він кинув на ялинник загрозливий погляд, уривчасто ревнув, потряс здоровенними рогами, звірі миттю рвонули вперед, перемахнули вимоїну, кинулися через болото і зникли десь в імлі на рівнині.

Ранок розсіює все: і страх, і втому, і хвилювання. Турбують тільки думки про Єлизара. Куди йти і де його шукати? Ніякого просвіту.

Крізь зелену хащу крон пробилося перше проміння сонця, яке щойно піднялося і освітило зруйновану пастку. Вона лежить, як розчавлена жаба, на притоптаній ведмежими лапами землі й нагадує мені кошмари ночі.

Але небо хмариться. Тут, на півночі, негода частий гість. А тепер осінь, можна сподіватися дощових днів з туманами, що надовго приходять сюди в цей час з Охотського моря. Іноді випадає сніг. О, тоді нам уже не розгадати таємниць Ямбуйського гольця!

Павло, напевно, занепокоєний моєю відсутністю, чого доброго повідомить у штаб, що і я зник.


12. СЛІДИ, ЯКИХ НЕ ЗМИВ ДОЩ


Зводжу ствол карабіна до неба, стріляю. Загря має почути постріл. З близького болітця знялася зграя лякливих гусей.

Постояв хвилин десять, послухав і, не діждавши собаки, пішов до табору. Туман випарувався, болота немовби піднялися. Нагір'я розкрилося передо мною зеленою шубою хвойних лісів. У кожній травинці, в кожній краплині вологи, у вітерці — радість життя.

Намагаюся згадати, який сьогодні день. А втім, навіщо? У нас не буває вихідних — не має значення, середа сьогодні чи п'ятниця. Та й годинник не дуже потрібен. Ми звикли визначати час за прикметами. Нас присипляє темрява, будять зорі.

Де ж Загря? Пора б йому догнати мене. Я весь час озираюся. На моєму сліду з'являється сіра цятка. Вона все ближче, ближче. Пізнаю пса. Останні сто метрів Загря біжить підтюпцем і, добігши до мене, падає як підкошений. Вигляд жахливий. Боки роздуваються, мов ковальські міхи, шерсть скуйовджена, очі затуманені. З відкритого рота звисає язик, і по ньому нитками стікає на землю слина.

— Бідний мій Загря! — Я термошу його за бакенбарди, притискаю до себе.

Він герой, він заслужив великої похвали, і я ладен поцілувати його.

Обмацую псові ребра, груди, лапи, гладжу гнучку спину — ні подряпин, ні синців. Зариваюся в його пишну шубу і чую, як під рукою собаче серце жене кров могутніми ударами в такт прискореній роботі легень. Загря заплющує очі, гарячим диханням обпалює мені обличчя. Я не поспішаю, нехай Загря відпочине. Знаходжу ямку з водою. Стаю на коліна перед нею, хочу напитися. З ямки на мене дивиться незнайоме, постаріле, заросле густою щетиною обличчя з загостреними вилицями і запалими очима…

«Ну й фізіономія, хай йому чорт»! — І, напившись води, я топчу чоботом дзеркальну поверхню калюжі.

Де ж усе-таки Єлизар? Невже загинув у сутичці з швендею? Це могло бути… Але куди поділися ще четверо? Одні зникли навесні, інші влітку, коли ведмеді-швенді не ходять.

Погода льотна, може прибути літак, дам екіпажу завдання оглянути й західний край рівнини, звідки вночі долинув постріл.

— Ходімо, Загря!..

Проте Загря не рухається, стежить за мною лежачи.

Я підводжусь, іду. І тільки-но зникаю в лісі, собака встає, доганяє мене, забігає вперед, лягає і жде, поки я не пройду. Потім знову обганяє. Так ми підходимо до краю мочарів. Ось і димок багаття, намети. Пасуться олені. Загря, вгледівши житло, лягає, далі не йде. Хочу взяти його й донести на руках до намету. Але раптом з табору долинає відчайдушний крик. Чи не швендя?.. Біжу стрімголов. Вилітаю з переліска. Що це?.. Павло притиснув Іллю до модрини і так трясе, що, здається, у того от-от одірветься голова.

— Негіднику, я тебе примушу говорити! — гнівно кричить Павло. На його багровому обличчі виступають білі плями. Здається, він зараз задушить Іллю.

— Що ти робиш? — хапаю Павла за руки. — Схаменись! — і звільняю на смерть переляканого Іллю.

Павло ледве тамує в собі гнів. Піднімає з землі два аркуші паперу, списані дрібним почерком, і, подаючи їх мені, каже роздратовано:

— Ось, прочитайте радіограму Плоткіна. Я щойно читав її цьому мерзотникові.

— Кажу, Єлизар Ямбуй ходи, назад немає, — перебив його Ілля, злякано ховаючись за моєю спиною.

— «Назад немає»!.. — передражнює Павло. І, повертаючись до мене, повторює: — Та ви прочитайте, що це за тип!

Ілля не зводить з Павла налитих злобою очей. О, як би він зараз розправився з ним, а заодно й зі мною, і з цими папірцями!..

Я сів на пень і став читати радіограму.

«Торік, на початку зими, Ілля кинув на річці Гунам групу геодезистів, прирікаючи їх мало не на смерть. Цього року він завдав багато прикрощів підрозділам експедиції. Навмисно вивів з ладу високоточний прилад, зірвав на кілька днів роботу астрономів, спалив намет. Думали, що це недбалість. Але стався випадок, який повинен був насторожити усі підрозділи. Будівельник Коротков, у якого працював Ілля, мав послати людей на одну з вершин Джугджурського хребта. Пішли технік Єлизар Биков, робітник і каюр Ілля. Дорогою їм треба було перейти річку, але провідник відмовився перевести оленів убрід, хоча до цього не раз переходив річку. Іншого броду поблизу не було. Наступного дня Ілля погодився продовжувати путь, якщо зроблять переправу для оленів. Биков погодився. Ліс довелося носити на плечах більше як за кілометр, через купинясте болото. Тягали вдвох. Ілля не відходив од курного багаття. Тільки другого дня надвечір поклали останню колоду. Ілля зібрав оленів, зав'ючив їх і… перевів через річку поруч з переправою. Єлизар не стримався, нагородив його ляпасами. «Добре, пам'ятай: ми з тобою ще тайга ходити будемо», — пригрозив йому Ілля. Відтоді вони ніколи не ходили вкупі. І от сталося так, що Єлизарові довелося на ваш виклик спішно йти до Ямбую, і послати з ним було нікого, крім Іллі…»

Тепер і я схильний повірити, що Ілля помстився над Єлизаром.

— Он ти який, Ілля! — вимовив я вголос і тільки тепер помітив, як пильно він стежить за мною, примружившись, намагається загасити ворожий блиск у своїх очах. І звідки серед евенків, цих добрих і чуйних людей, такий виродок?!

— Єлизара моя не чіпав, — сказав він твердо, рішуче ступивши крок до мене.

— Тоді де ж він? Куди ти його запроторив? — трохи заспокоївшись, спитав я.

В Іллі здригнулася нижня щелепа; він зміряв мене з ніг до голови презирливим поглядом, одвернувся і повільно пішов до свого багаття.

— Що чути про літак? — спитав я Павла.

— Скоро буде, вже дві години в повітрі.

— Поки є час, будь ласка, піди до того сланика за болото, там лежить Загря, принеси його. Втомився він сьогодні.

— Загря втомився? Ви жартуєте!

— Які там жарти, коли він до табору не може добратися.

— Під звіра попав?

— Іди, потім розповім… Та він, здається, іде сам. Ну звичайно.

І справді, на стежці показався пес. Важко дістався йому останній відрізок до табору по купинястому болоту. Побачивши нас, Загря вирішив підбадьоритися. Він поставив торчма вуха і хотів був покласти свій пухнастий хвіст кільцем на спину, як і годиться, та хвіст звалився і повис, вуха впали. Підійшов похмурий, похиливши голову.

— Бідний мій пес! Ну йди, йди відпочинь, незабаром знову на розшуки.

Загря крутиться під модриною, вибирає місце й лягає. Довго зализує до болю набиті лапи. Потім засинає тривожним сном: видно, у сні знову б'ється з швендею.

Я безмірно радий, що добрався до табору, тішать мене багаття, тепло. Павло вже прилаштовує до вогню казанок з якимсь варивом та чайник.

Поки розігрівається сніданок, я розповідаю своєму супутникові про нічні пригоди в ялиннику.

— Коли б не було зі мною Загрі — не знаю, чим би кінчилася зустріч з швендею. Отоді пошукав би ти мене!..

— Шкода, випустили клишоногого! До пшоняної каші непогано було б зараз ведмежинки, — сказав Павло, знімаючи з вогню казанок.

Гаряче пригріло сонце. Недалеко від модрини, стежачи за мною, сидить коло багаття Ілля. Про що він думає? Який план визріває в його голові?..

Павло розвів теплою водою в чумані вчорашню кашу, поставив перед Загрею. Той прокинувся, не підводячи голови, скоса глянув сонними очима на чуман, але їсти не став.

— Летить! — радісно вигукнув Павло, піднявши вгору голову й затуляючи долонею світло сонця.

На тлі хмари чітко викроївся силует крилатого птаха. Я кинув у вогонь оберемок сирих гілок, і над лісом, як велетенський гриб, піднявся товстий стовп диму.

Павло передає на літак завдання. Машина, ревучи, проноситься над нами, огинає Ямбуй, ширяє над німим простором. З борту ми незмінно чуємо: «Видимість чудова, ніяких ознак присутності людини».

Майже годину літак кружляв над безлюдним простором, то припадаючи до багнистої низини, то злітаючи вгору, літав над горами і подався назад, не лишивши нам ніякої надії.

— Ілля! — гукнув я провідника, який усе ще сидів біля свого вогню. — Ти не знаєш, хто робив під Ямбуєм ведмежі пастки і скільки їх тут?

Той невиразно знизав плечима.

— Не знаєш чи не хочеш відповідати?

Ілля, не підводячи голови, зиркнув скоса на мене, але рота не розкрив.

— Та він же знущається! — скипів Павло. — Чого мовчиш?!

— Не гарячкуй! — мовив я тихо. — Озлиться, накоїть чогось і піде, потім шукай вітра в полі!

— Тоді навіщо ж чекати? Простіше обеззброїти його.

— Нам зараз не до нього. Давай краще снідати, збиратись і йти шукати Єлизара. Не можна гаяти.

— А якщо він утече?

— Коли захоче втекти, він це зробить будь-коли.

— Гаразд… — погоджується Павло.

— Так от, слухай. Люди прийдуть завтра. Добре, якби ми до їхнього приходу оглянули вершину гольця.

— А як же з рацією? Не накоїв би чого! — Павло повів головою на Іллю.

— Замкни на ключ, от і все.

— Без рації ми тут пропадемо!

— Не брати ж її з собою!

Почали готуватись, і тут з'ясувалося, що в нас кінчилися коржі. Довелося майже на дві години відкласти вихід. Павло, закасавши рукава, почав місити тісто, а я приліг відпочити. Вмить заснув, навіть не встиг витягти шишку, яка попала під бік, покласти під голову руку…

Цей сон після нервового потрясіння повернув мені бадьорість і сили.

Йдемо майже без нічого: дві рушниці, сокира, у рюкзаках по два коржі, по шматку м'яса та плащі на той випадок, якщо застигне ніч.

Прямуємо через мочарі. Загря ще не отямився після нічних пригод, а ми знову тягнемо його з собою. Тайга напоєна безліччю запахів. Пес чудово розрізняє їх, а це дуже важливо. Адже ми, люди, відчуваємо все зримо, а запахи дають нам тільки невиразне уявлення про місцевість, якою йдемо. Тут людина і собака ніби доповнюють одне одного: чого не побачить око одного, то вловить чуття іншого.

Проминаємо останні ряди купин, залитих чорною, затхлою водою. Тільки де-не-де по краях червоніють зарості буяхів, та хіба що на мерзлотних горбах побачиш яскраво-червоний розсип журавлини або грона майже спілих брусниць.

За клочкуватим болотом починаються сланикові зарості, які оперізують підніжжя Ямбую. Піднімаємося. Що вище, то крутіше. По схилах сірими потоками стікають розсипи. Поприлипавши до каміння, сюди вибралися, немов намагаючись прикрасити сіру поверхню, білий ломикамінь та аквілегія Бородіна. Подекуди на вологому грунті самотньо стирчить чорноголовий осот.

Ніякі вітри не можуть вирвати коріння цих рослин з тісних щілин, безсилі умертвити їх і холоди. Природа вершить тут якісь творчі процеси; можливо, відбирає найстійкіші види, щоб ними озеленити похмурі куруми [19] . Поки що тут немає розкоші, усе бідне, народжується потворним: квіти дрібненькі, без запаху, дерева чахлі. І все-таки є те, що захоплює людину, — дивовижна стійкість рослин у боротьбі за право існувати.

І, зрозумівши це, я побачив справжні чудеса і могутність північної природи, відкрив її для себе. Відтоді хирляві рослини, вигодовані вічною мерзлотою, дуплисті модрини, крихітні вербочки, грунтом для яких є розсипи та скелі, жовтець, фіалки, розквітлі на снігу, викликають у мене почуття не жалю, а захоплення.

Ми ліземо, видираємося по прилавках крутогрудого Ямбую. Зрідка трохи відпочиваємо, і тоді погляд звертається до нагір'я, що лежить у нас під ногами. Вперше дивимося на нього згори. Звідси воно ще безрадісніше, потьмяніле, ніби вивернуте навиворіт. А біля підніжжя Ямбую — трясовини, озера й озерця, мов сльозинки, щедро розсипані по яскраво-зеленому килиму мохів.

Іноді зупиняємося, мовчки стоїмо. Чекаємо, чи не з’явиться на рівнині димок, чи не долине стогін Єлизара… Ні. Ліс, озера, каміння мовчать.

— Бреше вбивця, що Єлизар пішов на Ямбуй. Він розправився з ним десь дорогою і посилає сюди нас, щоб заплутати сліди. Їй-бо, це так! — каже Павло.

— Якщо ми на вершині не знайдемо слідів Єлизара, тоді примусимо Іллю повторити з нами шлях сюди у зворотному напрямку.

— А що це дасть?

— Не думаю, що Ілля досвідчений убивця. Коли справді він розправився з хлопцем дорогою сюди, гадаю, що ми взнаємо це. Він і Єлизар, ідучи сюди, перетинали голі обмілини, ягельні галявини, де сліди зберігаються дуже довго, і ми легко визначимо, до якого місця з караваном ішли два чоловіки і звідки Ілля йшов сам.

— Наївно думати, що він цього не знає.

Сходимо на самий гребінь. Підйом перехоплюють нескінченні тераси. Ми вперто шукаємо дорогою сліди чобіт на вологому тундровому грунті, перевернутий камінь або прим'яті стебла сибірської цибулі, яка ще трапляється тут на великій висоті в осінню пору. Але даремно, тут до нас ніхто не проходив.

Павло йде нерівно, спотикається. У нього поганий настрій.

— Лихий мене попутав! — журиться він. — І треба ж було викликати саме Єлизара, пішов би з Іллею інший — нічого не трапилося б. Тепер носитиму все життя цей гріх… Чим виправдаюся перед його сім'єю?..

Зустрічний вітрець холодить обличчя. Загря йде спокійно, ніщо не збуджує його цікавості. По крутому підйому — уламки скель. Яким гнітючим безлюддям віє від цих стародавніх руїн і мертвих курумів Станового!

Павло скидає з плеча гвинтівку, стріляє в повітря. Звук обійшов круті схили, улоговини, сусідні гребені. Відгуком була німа тиша.

— Коли б Биков зламав ногу і лежав десь тут на розсипу, він би відповів пострілом. Без рушниці Єлизар нікуди не ходив, — каже Павло, ще раз розряджаючи гвинтівку.

Тепер він іде попереду і з першого кроку бере добрий темп. Я не відстаю.

Сонце пливе по вибоїнах навальних хмар. Праворуч — Становий. Він весь час у нас перед очима. Пасмо за пасмом зводяться ряди наїжачених відрогів. За ними відкриваються нові, сині, аж темні хребти — старі, неродючі, голі, які ще не знають людини. Але який простір! Яке чудове видовище — справжнє свято для зору.

Виходимо на вершину. Скидаємо торбини. Підсвідомим чуттям здогадуємося, що тут нещодавно хтось був. Ось І докази: розірваний бланк для визначення редукції на пункті, загасле курище. Вся вершина — з великого каміння, на ній зовсім немає рослинності, і людина, що побувала тут, на жаль, не лишила на ній ніяких видимих слідів.

— Так, тут був Єлизар. Більш нема кому, — роблю я єдиний висновок, оглядаючи майданчик.

— А от і недокурок… свіжий… Ще один!

Павло нагинається, бере їх у руки, передає мені.

— Але ж Єлизар не курив, — дивується він.

— Дивно, чиї ж вони?

Підійшовши до краю урвища, Павло раптом різко випростався. Тепер і я помітив там підозріле заглиблення. Враження таке, ніби тут, біля самісінького краю глибокого урвища, зовсім недавно хтось довго боровся. Розсип розвернуто, каміння розкидано. Заглядаємо вниз. По крутому урвищу стирчать зубасті виступи, що збігають на дно скелястого цирку. Ніяких слідів. Та коли б вони й були, то не могли зберегтися після вчорашньої зливи.

— Піддержіть-но плиту, — попросив Павло і, ставши на коліна, запустив під неї руку.

Що він там знайшов, я не бачив, але його обличчя раптом засяяло.

— Гільза! — вигукнув він торжествуюче.

Я взяв її в руки, почав розглядати. Це була стріляна гільза від німецької гвинтівки «маузер», з обрізаною шийкою, пристосованою до берданки.

— Такі патрони я бачив у Іллі, отже, він був тут, — сказав упевнено Павло.

Ми довго стоїмо мовчки. Різні найсуперечливіші думки обсідали нас. Що могло статися тут над прірвою? Який зв'язок між стріляною гільзою та цим розкиданим камінням? Якщо Ілля тут убив Єлизара, як міг він послати нас сюди?

— Отепер, хай він буде проклятий, ми його примусимо знайти Єлизарів труп! Ач негідник! — обурюється Павло. — Ну, я до нього доберуся! Він у мене потанцює!

— Може, й недокурки його? — подумав я вголос.

Ми повернулися до відлитого під пірамідою бетонного тура, на якому геодезисти встановлювали свої важкі інструменти. На ньому лежали знайдені недокурки. Я розгорнув один. Папір був чи то з газети, чи з якоїсь книжки, надрукованої латинським шрифтом евенкійською мовою.

— Звичайно, його недокурки, — каже Павло.

— Ні, це ще не доказ, — сумніваюсь я. — Такий папір міг бути і в наших. Недокурки ми, звичайно, збережемо; вони допоможуть нам встановити, хто тут був недавно.

— А я певен, що Єлизара вбито, — уперто й зло твердить Павло. — Якщо Ілля вбив його тут, на вершині, то труп під урвищем. Треба спуститися туди… — І, не дочекавшись моєї згоди, він знову пішов до урвища.

Допомагаю йому спуститися з першого прилавка, і, чіпляючись руками за виступи, він сповзає вниз. Разом з ним у глибину провалу скочується з глухим гулом каміння.

Поки Павло шукає в урвищі, я оглядаю східний гребінь Ямбую.

Під ногами хистке каміння та плями глини. На очі потрапляють тільки сліди копит снігових баранів, єдиних мешканців цих убогих гір.

Далі йти немає рації. Сідаю на камінь. Ліворуч добре видно плоске, як стіл, нагір'я. Все на ньому приступне для зору. Праворуч — Становий, од якого віє сивою давниною. Невже Биков або Євтушенко могли попасти туди, в цей складний гірський лабіринт? Чого?..На вершині мене ждав Павло.

— Тут нижче, метрів п'ятдесят, жахлива круча, — і, схопивши мене за руку, підвів до краю урвища. — Чуєте, гуде?

— Каменеспад.

— Ви думаєте… Ілля не знав про нього? — спитав він так, ніби я заперечував йому. — Знав! Убив Єлизара, спустив його по кручі і скинув униз. Розрахунок простий: на дні ущелини його поховає осип. Спробуй знайди!

— Звичайно, коли б ми прийшли сюди до дощу, — мабуть, знайшли б підтвердження твоїм здогадкам.

— А стріляна гільза? — обурено вів далі Павло. — Недокурки?! Це хіба не докази? А те, що він знущається з нас?! Думає, все шито й крито. Повернемось, я візьму його за горло, признається, де він дінеться.

— У тебе, брат, прийоми!.. Звичайно, треба добитися від нього зізнання. Але, прошу тебе, не гарячкуй.

— Ну гаразд, прийдемо — погладите його по голівці. — Павло ображено відвертається.

— Спокійно, Павле. Мені здається, багато чого тут, на Ямбуї, заплутано: евенки звалюють на злого духа, Ілля поводиться дивно, і до всього й швендя ще. Тільки Єлизар, живий або мертвий, міг би все це розплутати.

— Ви думаєте, що він живий? — Павло запитливо дивиться мені в очі.

— Ні, не думаю. Єлизар — досвідчений тайговик, дав би про себе знати… А втім, чого в тайзі не буває!

— Що ж робити?

— Шукати далі. Спустимося на дно ущелини, щоб перевірити твої припущення.

— Тут нам не спуститися. Небезпечно. Треба йти кружною дорогою, але на це у нас немає часу.

— Мабуть, ти маєш слушність. Пізно. Давай сьогодні оглянемо північні схили Ямбую, а завтра — дно ущелини. Вітер стрічний, може, Загря щось почує.

Проходячи повз тур, я помічаю широкий протіс на одній з ніг піраміди, дрібно списаний олівцем.

— Це ще від будівельників лишилося, — пояснює Павло.

Я підходжу ближче, читаю вголос:

— «По дрова треба спускатися точно на північ, кілометрів зо два. Вода біля підніжжя Ямбую, в джерелі, під азимутом приблизно п'ятнадцять градусів. Іти треба від пункту по кам'яних стояках, а нижче — по заломках».

— От і підемо в одному з цих напрямків. Краще, мабуть, до води. Там і чайку поп'ємо.

— Чайок — це добре. А коржа я, мабуть, з'їм на ходу, щось зголоднів.

Я ховаю в кишеню дбайливо загорнуті в хустку гільзу та недокурки. Визначаю по бусолі напрямок, засікаю далекі орієнтири, і ми покидаємо вершину Ямбую. Загря йде з Павлом. Пес весь час забігає вперед, голодними очима стежить, як Павло жує коржа, поки не одержує від нього шматочок.


13. КАЗАНОК НА ДЕРЕВІ


Спускаємося по карнизах.

Вітер, холоднеча і вода оточили скелі, розвалили їх та розкришили на неродючий порох. Безмежні потоки курумів стікають по схилу до самого підніжжя. Сповзаючи, вони заповнюють балочки, щілини, згладжують тераси і раптом уриваються, тільки доторкнувшися своїми широкими язиками мокрих боліт біля підніжжя гольця.

На схилах тут не видно ознак життя. Куруми ще «молоді», нестійкі. Їм немає ще й мільйона геологічних років. На камінні не видно ніяких лишайників., найневимогливіших представників рослинного світу. Тут ще активно триває процес руйнування гір.

Ми переповзаємо через прилавки, протискуємось у щілини між великими скелястими брилами, стрибаємо з каменя на камінь. Нижче несподівано натрапляємо на стежку. Вона допомагає нам Вибратися з хаосу руїн; і тут, нарешті, бачимо кам'яні стояки, про які написали будівельники на нозі піраміди.

Стежка біжить навскіс до схилу. Ми придивляємося до кожної вм'ятини на ній, до кожного куща, потривожених лишайників, оглядаємо кам'яні стояки. Ні, людина й тут, здається, давно не ходила.

Нижче стежка стає помітніша. Повітря напоєне хвойним ароматом. В обличчя б'є тугий теплий вітер. Піддатливі сланики гнуться під ним, припадають до землі.

Через півгодини вступаємо в зарості рідких чагарників. Далі вони поступово густішають, просвіти зникають.

Звідкись долинає самотній крик хижого птаха. Ми зупиняємося. Небо порожнє. Невже десь поблизу бенкетують орли? Мої нерви останнім часом, здається, надто збуджені.

Павло скручує цигарку. Червоним вогником спалахує сірник біля рота, і синюватий димок прикриває його обличчя. Крик хижого птаха не повторився, але тривожні думки, навіяні ним, так і лишилися.

Сланики неохоче пропускають нас. Пахучі гілки шмагають по обличчю, стовбури, що стелються по землі, заважають іти. Зате скільки в цих заростях хвойної свіжості!

— Глухар, дивіться, глухар! — чую шепіт Павла.

Я давно помітив темну пляму на дереві, але не міг розібрати, що це таке. Ховаючись за сланик, ми підбираємося ближче, одночасно визираємо — та так і завмираєм: на вершечку високої модрини висить, зачепившись дужкою за зламану гілку, казанок.

— Що за диво! — вигукує Павло.

— Звідкіля тут казанок? — кажу я, вражений знахідкою не менше від мого супутника. — Кому й навіщо треба було повісити його на вершині?

Павло, не поспішаючи, витягає з рюкзака сокиру, плює на долоню, підходить до модрини.

— Нікудишні ми з вами слідопити! Не розібрали, що це не глухар, — каже він і б'є сокирою по стовбуру.

Від першого удару сокири казанок затремтів разом з вершиною, задзвенів, ніби ожив. Але не впав. Його не збили бурі, а що ж удар сокири. Довелося рубати модрину.

Видно, казанок довго висів на дереві: залізну дужку геть з'їла іржа, стінки всередині позеленіли. Але він був ще міцний.

— Та це ж експедиційний казанок. Такі казанки в тайзі не кидають. Певно, тут якась чортівня!

— Чи не забагато тут усякої чортівні! — перебив я Павла. — Може, це злий дух вигадує її для нас із тобою?

— Він, він, хто ж би ще сміявся з нас!

— Дивись, чи не тавро це на вушку?

Павло взяв у мене казанок, дістав ніж, зчистив з вушка іржу. На ньому ясно позначилися букви: «С. П.».

— Це казанок Сергія Петрика. — Павло нахмурився.

— Невже він заблудився на гольці і загинув?

— Та де ж тут заблудитися — все на видноті. Щось інше трапилося.

— Дивно… Чому ж весною люди не помітили казанка? Вони ж довго шукали Петрика.

— Всі були певні, що він уранці пішов з гольця полювати на болото, там і шукали, — відповів Павло. — А пізніше вирішили, що хлопець загинув у трясовині.

— Як же його казанок опинився так високо на модрині? Чи не тут трапилося щось із Петриком. Як ти гадаєш. Павле?

— Може, він на швендю нарвався?

— Навесні швенді не ходять… Оце-то задача!

Ми довго ходили поблизу зрубаної модрини, оглядаючи кожен кущик, кожну галявинку, зазирали під каміння, розкопували підозрілі горбики зеленого моху — і все марно. Може, сліди подій стер час чи їх зовсім тут не було?

— Ходімо, Павле, повернемося, коли знайдемо Єлизара, — сказав я, і ми рушили далі.

Десь ліворуч у заростях сланика знову прокричав хижий птах. Почулося різке лопотіння крил, але ніхто з землі не злетів.

Ми пішли на звук. Неприємне почуття викликав цей крик. Пробігли улоговину. Десь поблизу повинні бути птахи. Проте нікого немає. І крику не чути. Перейшли ще одну улоговину. Повернулися назад. Що за чортовина?! Невже то кричав не хижий птах? А хто ж? Не Харгі ж сміється з нас?

Довгий день розлився по заростях теплом. Ніжно вечоріло. Над землею дрімотний спокій. І легкі хмарини, білі, розпливчаті, поспішали до далекого обрію, випереджаючи втомлене сонце.

Подумалося про Іллю. Не накоїв би він чого в таборі! У пориві злоби спалить рацію, намети, постелі, знищить продукти й піде. Від нього всього можна сподіватись… І я вже не міг позбутися тривожних думок.

— Уже пізно, давай-но повертатися до стоянки.

— Пора. У мене о вісімнадцятій годині зв'язок із штабом, — охоче озвався Павло.

Звернули ліворуч від стежки до косогорів, через сланики, виярки стали спускатися до підніжжя Ямбую. Добряче зголодніли, вирішили біля першого ж струмка трохи попоїсти. Ось і край заростей, попереду широка улоговина, вся відкрита, заросла ягелем, оточена з боків ялинниками. По дну її сріблиться струмок, що тече до боліт.

З маленького пагорка добре було видно рівнину, пориту озерами, як віспою, і прикриту клаптями зеленої тайги. Павло пішов з казанком до струмка по воду, а я, скинувши торбину, почав оглядати місцевість. Могильна тиша надвечір'я — ні пташиного співу, ні звуків живої істоти — і жахлива убогість природи.

— Чайку заваримо чи перекусимо і зап'ємо холодною водою? — спитав Павло, ставлячи казанок на камінь і сідаючи поруч мене.

— Чайку попити — це було б добре.

— Недовго й зігріти, я миттю назбираю дровець. — Він хотів було встати, та так і лишився сидіти навпочіпки, не відриваючи очей від чогось в улоговині. — Бачите? — прошепотів Павло. — За ялинником на схилі. — І показав пальцем на горб, що виднів по той бік яру за півкілометра від нас. — Дивіться, через край ялинника і трохи вище ворушиться чорна пляма.

Я направив туди бінокль і мало не ахнув: ніби поруч зі мною безтурботно порпався в землі приземкуватий, незграбний ведмідь, геть захоплений поживком.

— Та це ж учорашній швендя, хай він буде проклятий! — вигукнув я.

Я впізнаю його. Впізнаю не за прикметами, а швидше якимсь внутрішнім чуттям. Це він намагався витягнути мене з пастки, і мені закортіло відомстити йому. А ведмідь повертається до нас мордою, показує широкий білий нагрудник. Сумнівів нема — швендя! Отепер ми сам на сам. Хто кого…

— Маєте можливість розквитатися з ним, місце тут зручне, підкрадетесь легко. Дайте-но бінокль глянути, — попросив Павло.

— Пропустити таку нагоду не можна, інакше потім нізащо собі не простиш.

Павло приклав до очей бінокль.

— А шуба на ньому, на сатанюці, боярська, і здоровенний! — захоплювався він.

Перевіряю карабін — чи повністю заповнена патронами магазинна коробка, а сам поглядаю на схил, як його непомітно підкрастися до швенді.

Вітер дме під гострим кутом до ведмедя, це небезпечний вітер, до того ж він дме уривисто, невпевнено, може змінити напрям, накинути дух на звіра.

— Відійдімо трохи і вирішимо, що робити, — сказав я, беручи на плечі торбину.

— Чи не краще піднятися по схилу і звалитися зверху прямо на нього?

— Це ризиковано, а нам треба діяти напевне. Ведмідь — звір сторожкий, хитрий. З ним будь обережний!

Ми звернули на сусідню височину. Тепер вітер дув збоку. Звір не міг уже почути нас — ми були в безпеці.

У Павла з-під ніг зірвався камінь і, загуркотівши, покотився вниз. Ми спинились, і я погрозив йому кулаком. Швендя раптом повернувся впівоберта до нас і якусь хвилину стояв, майже не ворухнувшись, потім витягнув морду і довго принюхувався. Тривога зникла і ведмідь, опустивши голову, знову почав їсти.

Нас одділяла відстань метрів чотириста і дві лощини, що нижче утворювали яр. Можна скоротити відстань ще метрів на двісті, але вітер надто нестійкий, в будь-яку мить міг зрадити.

— Вам треба взяти трохи вище і правіше, підійти до того великого каменя, за чагарником, — прошепотів Павло, показавши на останець. — Звідти до ведмедя метрів півтораста — дистанція добра, без осічки його вб'єте. Дійте, бо скоро посутеніє.

— Спробую. А тобі доведеться швидко перемахнути через відріг, дістатися до тієї далекої скелі й там засісти. Будемо на однаковій відстані од звіра. Якщо ведмідь почує мене або побачить раніше, ніж я пущу в нього кулю, він неодмінно подасться через лощину на відріг до тебе. Тільки ти не промахнись, постарайся, бо інакше він серйозно займеться тобою. А як схопишся з ним, пам'ятай: він лівша.

Обличчя Павла витяглося.

— Як це — лівша?

— Ну лівша — і все! Що ж тут незрозумілого? Можеш на собі перевірити.

— Е ні, позбавте мене цієї радості! А якщо ви пораните звіра, він теж кинеться через відріг? — спитав Павло, чухаючи потилицю.

— Мабуть. Так що не проґав, у нього й у пораненого нахабства вистачить затриматися біля тебе.

— Я б не хотів мати з ним справу. До речі, ось що… На всякий випадок і ви обережніше з ним, дуже близько не стріляйте, можете шкуру, зіпсувати, — і він ніяково всміхнувся.

— Постараюся про це не забути. Перевір, чи в порядку гвинтівка.

— Ні пуху ні пера! — і Павло пішов по схилу.

Слідом за ним на шворці неохоче поплентався Загря.

Мені треба було підождати, поки Павло з'явиться біля скелі. Я сів на камінь і, доїдаючи коржа, стежив у бінокль за ведмедем. Це був справді великий самець, велетень, майже чорної масті, з білою манишкою на всі груди. Він ліниво ходив по косогору, перевертаючи під собою каміння і ласуючи різною дрібною живністю: кислими мурашками, личинками, комахами. Збираючи на схилі цю бідну данину, звір весь час контролював повітря — чекав, чи не долине звідкись запах великої здобичі.

За хвилину ведмідь уже порпався над норою бурундука і дуже захопився цією роботою. Гострими кігтями передніх лап розривав землю, підгрібав її під себе, а тоді далеко відкидав задніми лапами. Так він може невтомно копати годину, дві, ставлячись до цього діла надзвичайно серйозно, поки не добереться до комори, де бурундук зберігає свої запаси. А як же звір? Бідолаха, він, мабуть забився у найдальший куточок свого сховища і жде неминучої розв'язки.

Довгенько покопирсавшись, ведмідь вивертає здоровенний камінь і раптом падає на всі чотири лапи — ловить бурундука. Потім, не підводячись, одкинувши зад, починає бенкетувати, дістаючи добірні ягоди, крупні горіхи, пахучі корінці…

Біля останця появилась і зникла постать Павла. Я вже хотів було рушати, коли це ведмідь несподівано схопивсь і насторожився, ледь-ледь згорбивши сильну спину — ніби готувався стрибнути. Так він довго простояв не ворушачись, як темна брила, на схилі горба. А тоді повільно повернув голову до скелі, де щойно з'явився Павло.

Вітер, геть збившись із своєї дороги, кидається, як очманілий, дме то справа, то зліва, ніби когось шукає. Доведеться чекати. І я не без тривоги дивлюся на червоне вже сонце. Десь далеко на болотах жалібно квилить чайка. Незабаром захід.

Але що це? Ведмідь майже невловним рухом розвертається і завмирає. Його увагу приковує перелісок у глибині розпадку, метрів за двісті. «Невже Павло вирішив підкрастися до нього знизу?» — не без досади подумав я, направляючи туди бінокль.

Ні, то не Павло. З ялинника виходять два сокжої — бик і самиця. Вони спочивали в затінку ялинника, а тепер у них настав час вечірньої годівлі. Потягуючись і розправляючи по черзі задні ноги, вони огледілись, трохи постояли й почали пастися. Хижак миттю скотився на дно улоговини і, ховаючись за горбочками, став підкрадатися до сокжоїв. Він припадав до землі, весь витягувався і повз на череві не поспішаючи, боячись видати себе.

Який спритний, обережний він раптом став!

Його відділяють од здобичі тільки зарості низеньких слаників. Звір підходить до сокжоїв ще повільніше, ще обережніше, намацуючи місце, куди поставити лапу, і вигинає спину, щоб не зачепити гілки чагарника. А голову, нащуливши вуха, держить високо. По запаху вже знає, яка відстань лишається до сокжоїв, куди вони йдуть і скільки їх.

На краю заростей ведмідь зупиняється. Стає дибки, дивиться через чагарник. Прямо перед ним молодий ялинничок, за яким пасуться сокжої. Звір довго стоїть як пень, певно, вирішує, звідки зручніше напасти. Потім опускається на землю, виходить з чагарника, простує до ялинника.

Клишоногий не підозрює, що ми тут близько, не догадується, що в цю мить на нього полюють його вороги, гак само, як і він на сокжоїв. Йде подвійна гра не на життя, а на смерть.

Ведмідь зникає за поворотом. Тепер — не гаяти ні хвилини! Мені треба дістатися до краю відрога раніше, ніж ведмідь нападе на сокжоїв.

Вітер дужчає. Намагаюся не ступати на дрібні хисткі розсипи, стрибаю, як гірський баран, з каменя на камінь, перебігаю через дрібний чагарник. Іноді на мить стаю — глянути, що діється в лощині.

Тепер, здається, ведмедеві уже не втекти, і я тішу себе удачею.

Огинаю кам'янистий гребінь. За ним урвище. Шаленими стрибками долаю останні метри підйому. З-під ніг зривається і летить униз каміння. Ще хвилина — і я на носку біля урвища. Серце калатає, мов несамовите. Я скидаю торбу і стараюся заспокоїтись. Виглядаю з-за каменя.

Коло переліска так само пасуться сокжої. Тварини по черзі піднімають рогаті голови, прислухаються до тиші, нюхають повітря. Ніщо не виказує небезпеки. Але зверху мені видно, як ведмідь уже підповзає до ялинника, як він припадає до землі, крадеться наче росомаха, відчуваючи близьку здобич.

Біля краю ялинника хижак визирнув із-за пня і одразу ліг. Шерсть на загривку наїжачилася. Зрадницький вітер шарудить у кронах дерев, шумить листям і проносить повз сокжоїв небезпечний запах.

Крок за кроком сокжої, як сліпі, підходять до ялинника.

Ведмідь уже метрів за двадцять од них…

Можна стріляти, але в цю хвилину в мені прокидається пристрасний натураліст. Нездоланне бажання побачити розв'язку заглушує інші почуття, і я на якийсь час забуваю, що, власне, привело мене сюди, забуваю про все і, не відриваючись, стежу за ведмедем. Тільки руки все ще міцно стискають карабін.

Відстань між хижаком і сокжоями стає менша й менша.

Мене дуже дивує поведінка ведмедя, у таких випадках швендя зухваліший, а цей на диво обережний.

Дурні рогачі! Зупиніться! Поруч небезпека! Ні, не чують. Самиця з маленькими вилинялими білими рогами повільно ступає попереду… І раптом сокжої повертають назад. Якусь мить вони стоять, ніби паралізовані, потім обоє, пойняті диким жахом, кидаються вниз по розпадині. Тікають щосили, дзвінко стукаючи копитами по камінню. Із засідки, ніби пружина зірвалася, вилітає ведмідь. Він, як лев, з першого ж стрибка розвиває разючу швидкість і в цьому бігу на коротку дистанцію перевершує сокжоїв.

Відстань між ними тане. Я стаю на коліно, впираюся плечем у камінь, піднімаю карабін. Щораз гучніший гуркіт каміння під ведмедем розриває тишу, але стріляти ще ранувато.

Самиця відстає, ведмідь швидко доганяє її, заходить збоку. Усі мчать, майже не торкаючись землі; ось вони біжать поруч, ближче й ближче до мене. Сокжої в панічному страху, налітають на чагарник, кидаються вбік. Ведмідь випереджає їх. Ще три, п'ять метрів — і хижак, приловчившись, хапає здобич пащею за шию знизу і так гальмує всіма чотирма ногами, що сокжой, підкинувши високо зад і перевернувшись у повітрі догори черевом, падає спиною на мох. Це було зроблено так спритно і з таким точним розрахунком, ніби ведмідь усе життя тренувався класти здобич на землю саме так і під час швидкого бігу.

Темна брила навалюється на жертву. З протилежного приярку долинає хльосткий постріл. Слідом розряджаю карабін і я. Ведмідь падає з жертви на розсип, але за якусь мить уже стоїть на ногах, могутній, безстрашний. Він крутить головою, готовий до нападу, і знайоме загрозливе ревіння потрясає все навколо…

Майже одночасно прогриміли ще два постріли. Звір захитався; кілька секунд він силкувався вдержати рівновагу, а потім став осідати на зад і м'яко, немов боячись ударитись або наробити шуму, повалився на каміння.

Високо на схилах Ямбую змовкає його глухий передсмертний стогін.

Я на радощах голосно свиснув. Павло відповів мені. І стало так легко, ніби ми зробили найважливішу справу, вбивши швендю.

Сонце вже сховалося за щільним сірим склепінням вечірніх хмар. Сутінки накрили розпадок. Вітер ущух. Над відрогом у синьому спокійному повітрі тренувались у швидкому польоті стрижі, та десь унизу пролунав крик гусей.

Сокжой важко і довго підводиться на ноги, трясе шубою, побачивши поруч ведмедя, хоче стрибнути, але, спіткнувшись, падає, знову підводиться і, весь час обертаючись, іде до переліску.

На гряді відрога з'являється Павло. Він енергійно махає мені капелюхом, іде підстрибуючи. Відпущений Загря з запаморочливою швидкістю мчить униз по розсипу.

Я дивлюсь в бінокль. Ведмідь лежить на лівому боці, прикривши передньою лапою морду й широко розкинувши задні ноги.

— От ми й зустрілися! — вимовив я задоволено і почав спускатися по крутому схилу в розпадок.

Якийсь дивний настрій охопив мене. Звичайно, мисливська пристрасть бурхає в мені, поки я переслідую звіра або підкрадаюся до нього. Тоді я стаю рабом цієї пристрасті, можу повзти сотні метрів на животі, спускатися по небезпечних урвищах, переходити грузькі болота. А вбитий звір впливає на мене гнітюче. Після пострілу гасне мисливська пристрасть. Мертве мене не цікавить. Але сьогодні я сам себе не впізнаю: задоволений удачею, мов хлопчисько.

Ми сходимося з Павлом на дні улоговини.

— Із здобиччю тебе, друже! Вбити швендю — це не смішки! — І я щиро тисну йому руку.

— Можна справді подумати, що тільки я герой.

— Чия куля затримала звіра, тому й честь, того й поздоровляють із здобиччю, зрозумів?

— Ну, не будемо рахуватися — моя так моя, — не без гордості погодився Павло і твердою ходою, впевнено рушив до ведмедя.

Сонце згасало за ліловими хребтами. Болота парували легким туманом, крізь нього слабко золотіло сумне нагір'я. Над нами ширяли два хижі птахи. В шелесті осоки засинали сонні озера. То тут, то там чулися сплески і шепіт перелітних птахів, які готувалися вночі покинути озера.

А Загря тішиться — рве зубами хребет звіра. Очиська — бульками, люті, гарчить, не може вгамувати злобу. Насилу відтягую його, прив'язую до сланика. Він ще довго не може заспокоїтися.

Розглядаємо свою здобич. Перед нами лежить бездиханна брила, загорнута в розкішну чорну шубу. Розкинувши передні лапи, ведмідь устромив гачкуваті кігті в землю, розкрив іржаву пащу, але не зміг підняти для стрибка зад, отак і завмер у загрозливій позі, роззявивши іржаву пащу. На його лютій морді загасав останній відблиск заходу.

Павло по-хазяйському оглянув, обмацав шкуру, задоволено усміхнувся:

— Гарний, диявол!

— Бачила б тебе Світлана, якого звіра звалив, ти б у її очах ще більше виграв. Тепер такі женихи не валяються: і радист, і ведмежатник. Та й це для тебе не межа. Тут, під Ямбуєм, можеш іще відзначитися.

— Постараюсь.

Обидва дружно сміємося. Настрій у нас пречудовий. Ще б пак, так легко розквиталися з швендею!

Розпалюємо багаття, білуємо звіра. Це справді великий екземпляр восьми-десяти років і, звичайно, в розквіті сил. Такому нічого не варто розвалити пастку. У нього одне око, друге вирвано разом з клаптиком шкіри. Рана ще не загоїлася. Мабуть, під час гону він зчепився з суперником і розплатився оком за подругу.

В улоговинах густішають каламутні вечірні сутінки, і за відрогом, на зарослому трилисником болоті дужчає пташиний гомін. Далеко-далеко в присмерку над рівниною летить, не змовкаючи, лебедине ячання: «Янг… янг… янг…»

Ці ніжні звуки стають щораз чутніші, ближчі й ближчі, наповнюють сумом наші серця. І з-за чахлого переліска появляються білі птахи. В пустинному просторі вони видаються величезними. Гойдаючись на крилах, лебеді пливуть по низькому обрію, проминають пожарище призахідного сонця, одпливають за відроги. З ними, поступово стихаючи, змовкає їхня вечорова пісня.

Ведмідь був на диво жирний. Ніхто не міг і подумати, що швендя такий буде. Товстий шар сала покривав круп, спину, боки й усі нутрощі. В такому стані він цілком міг зимувати. Що ж тоді зробило його швендею, примусило ламати пастку, нападати на людину? Невже втрата ока? Можливо. Адже рана ще не загоїлась, і це вивело його із звичного стану. Однак я не певен, що це так. Знову сумніви…

Ділимо тушу на десять частин — так зручніше для оленячого в'юка — і накриваємо їх шкурою. Підкидаємо в огонь сирий хмиз — він довго жеврітиме. Я знімаю натільну сорочку, вішаю на гілку ближче до м'яса — запах людського поту відстрашує нічних хижаків.

Вирушаємо в табір. Ідемо повз озера й болота, що застигли в густій синяві ночі.


14. ТАМ, ДЕ БЕНКЕТУВАЛИ ХИЖАКИ


За годину, коли нічний сутінок оповив нагір'я, ми перетнули останнє болото перед Рекандою. Близько табір. Таємничо і росяно. Ліворуч похмуро темнів Ямбуй, впаяний у голубіюче небо. Праворуч унизу блукав по річці туман, змішувався з блиском перекатів. Позаду стихав крик потомлених у польоті казарок. Попереду на тлі заснулих гір показався ялинник. Але чому над ним не в'ється, як звичайно, дим багаття? Та й оленів не видно, не чути передзвону. Адже в такі хмарні ночі, коли мошва просто сатаніє, тварин не можна зоставляти без курного вогнища, бо вони розбіжаться по тайзі, і важко буде їх зібрати. Лишитися без оленів нам було не дуже до вподоби.

— Ви думаєте, Ілля забув розпалити курище? — спитав Павло, втомлено шльопаючи по болоті.

— Звичайно, ні. Цей негідник просто втік.

— Нарешті й ви погодилися зі мною. Я певен і ладен битись об заклад, що й випадок на Гунамі, і зникнення Єлизара, і те, що зараз у таборі немає курища, — все це витівки одного гатунку. Це він робить навмисне і так зухвало, ніби йому все минеться. Треба негайно взятися до нього як слід.

Ми прискорили ходу.

В таборі незвичайна тиша. Сумнівів немає: Ілля втік разом з оленями, з потками, з Єлизаровими речами. Але наші в'юки ніби на місці.

Біля давно загаслого багаття, схиливши важку голову над остиглим попелом і не помічаючи нас, стояв один старий кульгавий олень із зв'язки Долбачі.

— Ілля не такий простачок, щоб ждати покарання, — сказав Павло, раптом кинувся в намет, де стояла рація. На щастя, вона була на місці.

Я скинув з плечей торбу і довго стояв, думаючи про те, наскільки небезпечне для нас зникнення каюра. Чи не замислив він розправитись з нами? Що для нього — повернутися вночі самому… Признатися, до останньої хвилини я не вірив, що Ілля винен у загибелі Єлизара, і сам шукав виправдання його вчинкам. Це й перешкодило мені діяти рішуче. А треба було хоча б обеззброїти його.

— Отже, здогадався, негідник, утік! — кинув у темряву Павло.

Нічне похмуре небо синім плащем низько висіло над покинутою стоянкою. На землю ліг осінній туман. Поникли дерева. Мені раптом захотілося втекти від усіх невдач, сумнівів, забутися в довгому сні.

За кілька хвилин пішов дрібний дощ, одноманітно мрячив, стукаючи по ялиннику. Від нього тягло холодною, пронизливою вогкістю. Темрява обважніла. В сивій нічній імлі не можна було нічого розгледіти.

Старий олень все ще стояв коло холодного багаття. Роки, тяжка робота то в запрягу, то під в'юком висушили йому боки, на спині лишилися чорні латки потертостей, зробили його байдужим до всього навколишнього світу. Нижня губа одвисла, вуха впали, дихання стало ледь помітне. Мошва за літо роз'їла йому ніздрі, повіки, товстим шаром копошилася в складках шкіри, по всьому череву. Та його вже не тривожив біль і не лякала самотність. Відданість людині не дозволила старому оленю покинути стоянку, хоч люди й не балували його своєю ласкою.

Павло, зворушений, підійшов до нього, лагідно погладив по спині і почав розтирати роз'їдені мошвою місця.

Я розпалив багаття, і ми з Павлом пішли шукати оленів. За громадами гір зійшов у хмарах місяць. Небо трохи посвітлішало, і з темної глибини ночі виникли чорні переліски. Ми довго блукали по грузькій рівнині, по улоговинах, ледве розрізняючи проходи. Олені стояли біля броду через Реканду, збившись докупи, явно збираючись перейти річку і податися світ за очі від покинутого людьми табору.

Але все-таки Ілля поприв'язував їм усім на шию тяжкі метрові поліна — чанхай, які при швидкій ходьбі били тварин по ногах, чіплялися за чагарники, за купини, заважали йти. Саме чанхай і затримав оленів біля броду. Звичайно, Ілля зробив це заради Долбачі. Йому він не міг нашкодити. І за те спасибі!

Повертаємося з оленями в табір, частуємо їх сіллю, знімаємо чанхай, і тварини йдуть у темряву шукати корму. За ними йде і кульгавий олень.

Я сиджу біля жаркого багаття за щоденником. Павло готує немудру вечерю. Він, як той факір, священнодіє над пшоняною кашею, чаклує на моїх очах. Насипає в казанок кухоль пшона і заливає трьома кухлями води. Дає каші покипіти хвилин зо дві, не більше, потім кидає в неї дрібно нарізану цибулю, часник, знімає з огню і щільно загортає в тілогрійку. Зверху накриває плащем. За п'ятнадцять хвилин каша готова.

— Упріла, голубонька! — захоплюється він, і ми сідаємо вечеряти.

Їмо мовчки.

— Ну як? — нарешті нетерпляче питає кухар.

Я набираю в ложку гарячий розсип, саме розсип, ледь вологий од жиру.

— Знаєш, Павле, ти перевершив самого себе.

— Якби до цієї каші та відварної оленини, ще не так би заграла! — мрійливо каже Павло, злизуючи з губів уявний оленячий жир.

— Пшоняна каша з усіх каш найголовніша, вона добра й без м'яса, — прихвалюю я.

— Воно звісно…

Павло вишкріб з казанка рештки каші, доїв і, вдивляючись у сині спалахи багаття, що вже розсипалося жаром, про щось задумався. Потім глянув на Ямбуй і промовив:

— Тепер уже певно доведеться йти в ущелину. Вбив він Єлизара на гольці, а поховав під каменеспадом, там треба й шукати.

— Зажди, не ховай завчасно.

Дощ розійшовся дужче. Ні місяця, ні просвітів у нічній покрівлі. Тривожачи вогку тишу, за далеким перепадом шуміла Реканда. Ліс почорнів, став ніби нижчий. З боліт наповзав душний запах застояної води.

Негода заганяє нас у намети. Залізаю в спальний мішок. Добре, що доля не позбавила нас цього блаженства!

Намагаюся швидко полинути в інший світ, де немає життєвих знегод, турбот, загадок. Але голова важчає від думок. Не знаю, на що можна розраховувати. Ми, здається, безпорадні розібратися в усьому. Був би з нами Карарбах!

І сьогоднішній день ні на крок не наблизив нас до розгадки. А зібрані докази ніби ще більше заплутують розшуки. В наше життя вдерлося щось зовсім незвичайне, незрозуміле, і чи не марно ми гаємо час?

З якихось незнаних куточків душі піднімається тривожне почуття, розум бунтує, не може примиритися з незбагненністю подій.

Намагаюся знайти зв'язок між гільзою від берданки, розкиданим на вершині Ямбую камінням, казанком та каюром, який утік. Припустімо, Єлизара вбив Ілля, а від чого загинули Петрик, Євтушенко, два евенки? Хто так старанно замаскував сліди злочину? І чому всі ці події сталися на Ямбуї? Випадковість? Ні. Тоді що ж?..

Безперечно, причина загибелі людей одна й та ж, хоч вони й загинули в різні пори року: Петрик — навесні, евенки — влітку, решта — восени. Припустімо, смерть спостигла їх у трясовині. Але ж весною і майже до середини літа трясовина ще мерзла. Не могли всі вони попасти в пастки — таке припущення неймовірне. Видно, треба починати розслідування з казанка: хто і навіщо закинув його на модрину?

До мене під полог забрався мокрий Загря. Ніколи цього з ним не було. Навіть узимку, в люті сибірські морози він не шукав притулку в наметі. У нього тепла шуба, з густою, як повсть, підшерстю. Звичайно в негоду він заривається в сніг, скрутиться в клубок, сховає ніс у лапи, в шерсть. Навіть завивання пурги до нього не доходить.

— Чого ти прийшов? — питаю собаку.

Загря теплим поглядом пильно дивиться на мене, ось-ось заговорить. Я підтягую його ближче до себе. Який дорогий мені цей сірий мокрий клубочок після ночі в пастці, та й Загря, видно, ще більше прив'язався до мене! Це й привело його під полог. Він трусонув шубою, обдавши мене водяним пилом, і ліг поруч.

Я вже засинав, як піді мною здригнулася земля і важкий протяжний гуркіт потряс сонну рівнину.

Здається, що то падають гори, падають вершини, і ми чуємо, як із зловісним гуркотом скочуються по крутих схилах кам'яні брили, як злякано двигтить земля і виють ущелини, цирки, повітря!

— Каменеспад в ущелині! — кричить Павло. — Геть завалить Єлизара!

Видно, і Павло не спав, мучився тими самими думками, що й я.

На дні ущелини ще довго гарчав обвал, і ще довго було чути, як скочується каміння.

Нарешті ми обидва засинаємо під шум дощу і шелест опадаючого листя…

В тишу просочується шепіт, дедалі сміливіший, гучніший. Який чистий і повний цей звук! То дрізд оповіщає про ранок, той самий дрізд, що вчора, проводжаючи день, співав на заході сонця.

На хвилину мною оволодівають якісь дитячі лінощі. Лежу, слухаю, як прокидається природа, і здається, що я ні разу не відчував з такою силою близкість і вплив її. Вона сповнює мене бунтарства і глибокого спокою. І які приємні пташині голоси, шум річки та шелест листя, що падає з дерев!

У мою напівдрімоту вривається голос Павла:

— Підйом!..

І тут я помічаю крізь матер'яну стіну намету, що вже світанок.

Загря потягнувся, гучно позіхнув — і йому не хочеться вилазити з теплого місця.

Небо ясне. Жодної хмарки. День, видно, буде сонячний.

— Ой, як морозить! Осінь вступає в свої права! — вигукує Павло, розминаючись біля вогню.

У блакитній високості — розпластані крила, повільно ширяє чорний шуліка. «Не дуже весела прикмета», — подумав я.

— З чого день почнемо? — питає Павло за сніданком.

— Треба оглянути ущелину, за одним заходом і каменеспад.

— Разом підемо?

— Піду сам. Ти лишайся в таборі, зв'яжися з штабом, збери оленів і розпали курище. Інакше ми розгубимо тварин. Що тоді скаже нам Долбачі? Та й не буде на чому вибратися з цього проклятого місця. Потім, десь на першу годину дня вийдеш на Ямбуй. Я постараюся. бути там.

— А далі що?

— Далі… Оглянемо вчорашню стежку, де знайшли казанок. Більше нічого не встигнемо зробити.

— Ви йдіть без речей, харчі я принесу.

— Е ні, не треба мені опіки — візьму сам. Знаєш евенкійську приказку: м'ясо в торбі не тягар. Налий-но ще чайку, та крутого, і я збиратимусь.

По болотах, рідшаючи, повзе сірий туман, згладжуючи хвилясту поверхню нагір'я, стелеться, нависаючи над Рекандою. Схили Ямбую похмуро чорніють у несміливому промінні ранкового сонця.

Настрій у Загрі гарний — собака рветься вперед. Це підбадьорює і мене.

Перетинаємо з ним укрите мохом болото. Ледь помітна звірина стежка, обминаючи трясовину, веде нас у хащі і зникає біля високої морени. Вибираємося на неї. Далі глибокий каньйон урізує Ямбуй з півдня. Скелі нависають над ним майже прямовисно. Ідемо по його кам'янистому дну.

Сюди не проникає життєдайне сонячне проміння. До скель не доходять теплі вітри, не обпалюють їх і снігові бурани. На крутих стінах граніту і в ущелинах лежать вічні тіні і затхла вогкість, яку ніколи не продуває вітер. Але мене вражає не це! Ні! Я бачу, як на виступах прадавніх скель приліпилися кущики зелені, у тріщинах і між уламків — крихітні вербочки, папороть, осот; уся ця жива рослинність — поема боротьби, торжества життя.

За другою мореною несподівано спиняємося біля входу у величезний цирк, пробитий льодовиком, який колись укривав Становий. Застояну тишу зрідка порушує стукіт дрібного каміння, що скочується по стінах, та крик сполоханого нашою появою ворона.

Дно цирку прорізує струмок, який щойно появився на світ. Вибігаючи з-під вічного снігу, він стрибає по камінню, мов той хлопчисько, що доганяє свою ватагу. Грається на кручі, обдаючи берегову зелень білою піною. Трохи нижче в нього вливаються клекотливі і холодні струмочки бічних джерел, народжених у пластах скель. Отак виникають усі річки, які беруть початок у горах.

Я прискіпливо оглядаю скелі, що спадають у цирк майже від вершини Ямбую, На крутих схилах вони відполіровані зимовими обвалами і постійним каменеспадом. «Якщо Ілля вбив Єлизара тут, на вершині гольця, і каюр знав про цей каменеспад, то він скинув труп у прірву», — згадую Павлові слова.

У лілову глибину цирку, до підніжжя північних скель падає вранішній промінь сонця. Від його дотику здригнувся туман, що завис на виступах скель. Поясніло.

Раптом я майже фізично відчув на собі ззаду чийсь погляд. Обернувся — нікого. Чи не вітрець пожартував зі мною! Переступаю струмок. Підходжу до лівих розвалин і час від часу озираюся: мені все ще здається, що хтось пильно стежить за мною.

Кроки, стукіт каміння, шелест чагарника надзвичайно співуче відлунюють у тиші, ніби звуки ці народжує баян і скелі довго повторюють їх. Із заростей рододендронів долинає людський стогін так ясно, що я відразу кричу:

— Єлизаре!.. Єлизаре!..

Здається, із-за тих заростей зараз вийде Биков і покличе мене… Що за чортівня! Чи не ввижається все це мені? Стою, прислухаюся — нікого! В заростях — ніяких слідів. Кричу, прошу озватися. Цирк сповнюється різноголосим гулом. Потім западає мертва тиша.

Ловлю на собі спокійний погляд Загрі, і сам заспокоююсь. Звичайно ж, нерви підводять. Але був би на моєму місці Карарбах — хто б переконав його, що це не злий дух Харгі йде слідом!

Виходимо на останню морену. Цирк як на долоні. Біля маленького озерця льодовикового походження табунець білих куріпок. Побачивши нас, вони збилися докупи, притиснулись до ягельної підстилки.

Раптом Загря сполошився, натягнув поводок, але дивиться не на куріпок, а лівіше, в глиб цирку.

Знизу налетів вітрець, лагідно гойднув гілки сланика, промчав далі, й за озерцем одразу ж прогуркотіло каміння. Перед нами як із-під землі появився табунець снігових баранів. Дзвінко залопотівши крилами, з криком знялися куріпки. І, ніби за сигналом, барани всі разом помчали дном цирку, стрибаючи з каменя на камінь і коло підніжжя скелі, на перших виступах, зупинилися. Це самиці з ягнятами. Я свиснув, і цей різкий звук, наче вітер, кинув баранів на скелю.

Безстрашно стрибаючи над прямовисними скелями, вони долали нові й нові виступи, мчали вище й вище…

Все дно цирку завалене камінням. Далі зліва починається осип. Всюди сліди нічного каменеспаду.

Я стежу за поведінкою Загрі. Якщо труп Єлизара тут, пес почує його навіть, під метровою товщею каміння. Проходимо з ним по осипу вперед, потім назад — ніяких ознак! Або Єлизара поховано надто глибоко, або його тут немає.

Переходжу на другий бік цирку, щоб вибрати місце для підйому на вершину Ямбую. Праворуч од мене безперервні пасма скель, що тягнуться до вершини. Вони неприступні. Між ними неширокі смуги оголеного граніту, і по них, як по лотках, стікають потоки каміння, — місце, непридатне для підйому. Треба, мабуть, повернутись і вийти на голець по вчорашньому сліду. Але від цієї думки я зразу відмовився. Спробую піднятися саме тут, може, подолаю крутий схил і там, серед уламків, мені пощастить знайти сліди злочину.

Насамперед треба вибратися на верх цирку. Розумію: диявол штовхає мене на риск, та ще який! Зв'язую на грудях лямки рюкзака і перекладаю на спину карабін. Відпускаю Загрю — з ним не піднятися, та й руки треба звільнити. Для них знайдеться робота.

Спочатку все йде гаразд. Невеликі, часті виступи допомагають мені крок за кроком підніматися вгору. Де ногами упрешся, де схопишся рукою і переступиш щілину. Та що далі, то крутіший, важчий, напруженіший стає підйом.

Наді мною вогкі стіни, внизу безодня. На крутизні я стаю на герць із ворожими скелями. Вони стережуть кожен мій крок. Хистке каміння зривається від ледь помітного дотику, летить униз, сповнюючи повітря гуркотом.

Дно цирку вже далеко позаду. Із-за хмар виринає сонце. Воно знаходить мене в ту мить, коли я повзу на карачках по карнизу. Гаряче проміння приємно обпалює мокру від поту потилицю. Світло і тіні спотворюють місцевість, змінюють обриси уламків і скель, утруднюють пересування. Якусь хвилину я відпочиваю, поки очі звикають до контрасту, і лізу далі, до першого гребеня, що спадає з вершини Ямбую.

З-під ніг зривається камінь. Я встигаю схопитися руками за виступ. Гуркіт сягає глибини ущелини і там, розбиваючись, завмирає разом з відлунням. Підтягуюся, відновлюю рівновагу, сідаю на прилавок. Далі не дуже радісна перспектива, але відступати вже пізно. Від частих снігових лавин і каменеспадів гребінь тут дуже розхитаний. Ні до чого не можна доторкнутись, усе зрадливе, ненадійне. Сиджу як на підпаленому динаміті.

Думаю про одне — тільки б не зірватися! Тоді ніщо не вдержить мене на цій шаленій крутизні. Намагаюся не дивитися вниз у страхітливу глибину.

Ступаю крок — і раптом уламки, яких торкнулася нога, зрушились, і я, щоб удержатися, падаю на них, знаходжу ногами точку опори, вагою свого тіла намагаюся затримати каміння. При найменшому поруху воно зірветься і мене поглине безодня. Лежу, не ворухнусь. Починаю втрачати віру в себе, а це найгірше в такому становищі. Здається, от-от скеля впаде, і більше не буде ні небезпеки, ні крутизни…

З-під правої ноги зривається уламок, загуркотів униз. Я втрачаю опору, мене тягне глибина. Сильніше притискаюся до схилу та вдержатися не можу — починаю сповзати разом з камінням у порожнечу. Уже відчуваю край…

І в цю мить смертельної небезпеки якась сила, не підкорена розумові, кидає мене з каміння ліворуч, на гладкий, майже прямовисний гранітний схил. Падаю, лечу вниз, але одразу схоплююся. Мене настигають уламки, тягнуть за собою. Ноги чудом доносять мене до протилежного гребеня, кидають, мов океанський прибій, на карниз; я хапаюся скоцюрбленими пальцями за вугластий камінь, повисаю.

До болю напружую м'язи, підтягуюся на руках, розгойдуюсь і перекидаю тіло на карниз.

І тут же отямлююся. З жахом дивлюся вниз, прислухаюся до гуркоту каміння, що скочується на дно цирку. Заради чого цей нерозсудливий риск! Скільки разів я давав собі слово не ходити навпростець по незнайомих місцях!

За кілька хвилин знову дерусь по гребеню. Зверху до мене спускається Загря. Ми радіємо зустрічі, наче давно не бачилися.

Далі крутизна ламається. Йти легше. Я оглядаю осипи, гребінці скель, заломи, зазираю в розщелини, прислухаюся — ніяких ознак Єлизара.

На вершині нас зустрічає мошва. Сонце палить по-літньому. Становий дрімає в полудневому мареві.

Ще раз нишпорю по вершині Ямбую, зазираю під кожний камінь, у кожну щілинку, оглядаю ноги піраміди, чи немає там ще якихось написів.

У людей моєї професії, яким довелося більшу частину життя провести серед дикої природи і довго лишатися на самоті з собою, є таємний порадник. Буває стан, коли відчуваєш, що в тобі є друге «я», яке весь час піддає сумніву дії першого, здатне сперечатися, заперечувати і стверджувати. Але це друге «я», ніби. двійник, не підкорене мені. З'являється раптово, найчастіше, коли, здається, вже знайдено рішення і немає приводу для суперечки. Воно починає навівати нові думки, доводити протилежне. Ці внутрішні сили в хвилини великих утруднень допомагають — знайти правильне рішення, розібратися в складній обстановці.

На жаль, поки що цей порадник лишається байдужим свідком моїх роздумів.

Із-за останнього прилавка виходить Павло. Дихає як паровоз. Чуб і обличчя змокріли.

— Поспішав, ледве видрався. Ну й крутизна!.. Що в ущелині? — спитав він, трохи передихнувши.

— Ніяких слідів… Усе це нам з тобою привиділося.

— Справді?! — Павло якось знітився. Пропала ще одна надія.

— А в тебе що нового?

— Плоткін питає, чи висадити нам на допомогу групу парашутистів-солдатів. Уже домовилися з військовою частиною.

Я зрадів.

— Ти сказав би Плоткіну, щоб не чекали моєї згоди, а висаджували солдатів. Погода завтра може змінитись, і ми втратимо таку можливість.

— Правильно, треба було! Не догадався. — Павло винувато похилив голову. — Ввечері повідомимо.

— Ото слухай: завтра розіб'ємо північний схил Ямбую на квадрати і, тільки-но прибудуть спостерігачі, почнемо старанно обстежувати. Людей вистачить. А сьогодні займемося загадкою казанка.

Ми підходили до піраміди. Ще раз читаємо опис стежки, що веде до струмка. Зупиняємося край майданчика.

Далеко попереду ширяють два старих беркути. В їхньому польоті — спокій володарів, у розмаху крил — могутність. Вони кружляють над краєм східного відрога. Що привертає увагу хижаків? Може, беркути ждуть, коли з озер злетять перелітні гуси, чи спостерігають, як колонок з'їдає чайку? А може, під ними біля великої здобичі бенкетують старші співбрати, земні хижаки, що не терплять їхньої присутності, і беркути вичікують, коли ті нажеруться й настане їхня черга.

Чи не цих беркутів бачив я позавчора? Підводжу голову — де ж птахи? Небо чисте, порожнє. А щойно були! Куди ж вони ділись? Це вже непростимо, проґавив!

Спускаємося з вершини, повторюємо вчорашню путь. Спека спала, з рівнини повіяло прохолодою.

Якесь передчуття тривожить мене. Не можу зрозуміти, що це: попередження про близьку небезпеку чи навпаки, таємні сигнали того, що ми на правильній дорозі. А найскоріше — це нерви: не часто їм випадає таке навантаження.

Підходимо до межі чагарника. На стежці і по ягелю тільки наші сліди.

Табунець білих куріпок зривається з землі — залопотіли крила, і птахи з криком проносяться мимо.

Зупиняємося біля зрубаної модрини, де вчора знайшли казанок. Нового нема нічого. А може, наші очі притупилися, не помічають або сліди стер час.

Стежкою спускаємось до струмка, куди ходили геодезисти по воду.

Вчора звідси ми звернули ліворуч, на крик беркутів. А стежка тягнеться вниз до струмка. Йдемо по ній. Густі сланики неохоче пропускають нас.

З'являються руді комарі, довгоногі, горбаті, схожі на крихітних верблюдів. Десь поблизу болото.

Далі стежка стає менш помітною… І раптом несподіванка… На ягелі слід од чобіт! Не дуже давній! Але точно вгадати важко, бо слід на лишайниках тримається роками.

Чий же це слід — Петрика чи Євтушенка?

Сірником вимірюю довжину сліду — двадцять дев'ять сантиметрів, це відповідає 43-му або 44-му розмірові. Я не знаю, хто з них носив такі великі чоботи.

День жаркий, у густохвойному настої, з запаху зігрітих розсипів і вологих розпадків. Іноді ми на хвилину зупиняємося край галявини, щоб розгледітися. Павло розводить руками, щось шепоче про себе. Потім раптом кричить:

— Єлиза-а-ре!..

Ніхто не відповідає.

Стороною, мовчки, ніби потай, на південь летять птахи. У просині лісів губляться далі. В усьому пейзажі — туга за минулим літом, яке віджило свій вік і тепер відходить у глухі тумани, в незатишні зимові холоди.

Стежка веде нас униз по гребеню і, не дійшовши до краю метрів двісті, повертає на захід.

Загря несподівано натягнув повідок, вдихнув вологими ніздрями повітря, спинився. Вуха стали торчма, вивернулися вправо. Щось збудоражило пса.

— Близько звір! — прошепотів Павло.

Загря зосереджено обнюхував повітря. Слабкий подих вітерцю доносив із сланика до нього якісь ледь вловимі запахи або шарудіння. Якусь хвилину ми стояли нерухомо, стежачи за собакою.

Звичайно, коли близько був звір, Загря миттю це відчував і нетерпеливився. Але зараз він барився. Не поспішаючи, обережно, мов та балерина, ступив крок уперед… Пішов стежкою, обнюхуючи пні, розглядаючи на землі якісь сліди, котрих не могли помітити ми. Зупинився, почав прислухатись… І пішов далі тихенько, жодного разу не натягнувши поводка.

Схил став пологіший. Беркутів не видно. Недаром вони весь час кружляють тут над гребенем. Я хотів звернути, але собака вперся, повів нас трохи праворуч од стежки — тепер енергійніше, ладен кинутися вперед. Бачу, здригнувся, вуха зійшлися гострими кінцями… Хтось близько. Пес зупинився. Я не чую нічого, крім власного дихання та биття серця. Стоїмо секунду… дві… п'ять…

Загря зривається з місця, щосили стрибає, тягне мене далі. Я знімаю з плеча карабін. Чую попереду гучне лопотіння крил. У повітря мовчки здіймається зграя воронів. Швидко зникає за вершинами низького лісу. Слідом за гайворонням безладною зграєю злітають сойки.

Розпалений Загря рветься вперед. Ошийник до хрипоти стискає йому горло. Ноги гнуться від натуги, впиваючись кігтями в м'який грунт. Я не можу стримати пса, біжу за ним. Хаща рідшає. З'являються широкі просвіти. Ще сотня метрів — і ми вибігаємо на галявину, оточену з усіх боків невисоким слаником.

Все, що тут росло: дрібний чагарник, буяхи, яскраво-зелений мох, кущі полярної верби — все поламано, вирвано з корінням або затоптано. На розкиданому камінні червоні, як кров, плями розчавлених брусниць. На витовченій землі скрізь сліди лисиць, колонків, ведмедів, послід обережних беркутів.

На галявині бенкетували хижаки і, здається, довго…

Не може бути! Під ногами чорний ватяний клапоть од тілогрійки, залишок рукава сорочки, мідна бусоль — супутник геодезистів.

Досить побіжно глянути, щоб уявити собі весь жах трагедії, котра сталася на галявині. Сліди її всюди. Ось металева пряжка від пояса з рештками ременя, пасмо світлого волосся, втиснене чиєюсь важкою лапою в ягель, клапті від розірваних штанів, набої до дробовика. І скрізь обгризені кістки.

— Кого ж розідрали? — розгублено озивається Павло.

— Тільки не Петрика, в нього було руде волосся. Це Євтушенко.

Ми стоїмо пригнічені. Не можу збагнути, що привело Євтушенка на цю галявину, так далеко від вершини гольця і від стоянки, осторонь стежки, що веде до струмка?

День кінчається. З глибоких улоговин Ямбую віє прохолодою, і з боліт долинає сумний перегук качиних зграй, які готуються вночі покинути рідні місця.

Відходимо од галявини метрів на двадцять; треба знайти вхідний слід Євтушенка. Я йду по чагарнику праворуч, Павло — ліворуч. Нижче мені попадаються рештки чобота — обгризена гумова підошва з задником і каблуком. Вимірюю довжину — двадцять дев'ять сантиметрів, як і той слід, що був на стежці. Отже, там проходив Євтушенко.

Стежка, по якій ми спустилися з гольця, веде до джерела. Очевидно, Євтушенко спускався по воду і мав повернутися на голець. Що ж привело його на галявину?.

Ніде на ягелі не бачу сліду чобіт — тут Євтушенко не проходив. Не злий же дух Харгі приніс його сюди. І раптом помічаю волок — когось тягнули по землі до галявини. Мох на ній зірвано, вітролом розкидано, сланик прим'ято в одному напрямі.

Йдемо разом з Павлом по волоку. На м'якому грунті побачили великі сліди ведмедя. Судячи з відбитків лап, звір ішов з галявини ніби проти волока, і тому ми не надали їм значення.

— Шапка! — кричить Павло, показуючи Рукою вперед.

Вона лежить під колодою, зачепившися за сук.

Так, це шапка Євтушенка. Він сам шив її з чорного каракуля, на шкіряній підкладці.

Далі ми знаходимо рушницю з перерваним ременем, лосячу рукавицю. Я помітив, що задні лапи ведмедя сильно грузли в землю. І нам. усе стало зрозуміло: звір, валкуючи, тягнув на галявину мертву людину.

Де він її взяв?

Метрів за півтораста виходимо на стежку геодезистів. Тут теж усе побито, потоптано, розкидано — сліди боротьби. На стовбурі модрини сліди крові і пасмо світлого волосся.

— Євтушенка вбили тут, на стежці, — каже Павло. — Але з якою метою? Забрати документи? Пограбувати? Які могли бути при ньому коштовності? І невже ради цього треба було позбавляти хлопця життя? Падлюки!.. — обурюється він.

— Не поспішай з висновками. Поки що ми бачимо тільки звірині сліди. Чи не поранив Євтушенко ведмедя? Рушниця у нього одноствольна, одним пострілом не вбив, а перезарядити не встиг — звір напав на нього, — ось що найімовірніше.

І я перевіряю рушницю. Вона заряджена, але ствол чистий, пострілу не було.

— Ні, не ведмідь! — заперечує мій супутник. — Був би один випадок з Євтушенком — інша річ. Напевне, тут живе банда.

— Тоді чому вони не взяли рушниці?

— Не потрібна вона їм. Бояться, що люди, які прийдуть сюди, до Ямбую, можуть знайти їх і донести кому слід, от і вбивають свідків. Мені здається, що й ми поводимося надто безтурботно. Треба стерегтися, а то й самі підемо ведмедеві на поживу. Чи не чигає й на нас тут зрадницька куля?..

Павлові слова стривожили мене. Я ніби прокинувся від довгого сну. Тепер найменший звук насторожує. Чагарник, що оточує нас, наповнюється підозрілим шарудінням.

Мені хочеться глянути на галявину очима, для яких багато що на ній уже не становить таємниці.

Відтягнувши труп людини від стежки, ведмідь учинив з ним так само, як роблять із будь-якою здобиччю — хай то буде заєць, кабарга чи сохатий. Він зідрав на галявині мох, брусничник, повиривав кущі, натягав вітролому і прикрив свою жертву. Цей хижак воліє їсти м'ясо з душком, от і квасить його під лісовим мотлохом, поки воно не «дозріє».

Ми зібрали все, що лишилося від Євтушенка, склали докупи і накрили гілками сланика.

Повертаємося на стежку. Рушницю Євтушенка залишаємо, а шапку, рукавиці беремо з собою. Прямуємо до підніжжя.

— Стійте! — Павло хапає мене за руку. — Чи не там, де ми знайшли казанок, загинув і Петрик?

— Все може бути. Давай повернемося, оглянемо сусідні галявини.

Не можу позбутися відчуття небезпеки. Не вона страшна, а її зрадницька раптовість.

Зовсім звечоріло. Пробираємося сторожко, мов ті злодії. Але напруженість не може тривати довго. Минає кілька хвилин, і ми трохи звикаємо до обстановки, йдемо сміливіше.

Загря, що йде позаду, несподівано проривається вперед, задирає морду і носом діловито втягує повітря, його пухнастий хвіст, закинутий на спину, повільно розправляється. Що це означає?

Десь недалеко, там, куди повернув морду собака, почулися підозрілий шелест сланика і шарудіння дрібного каміння, немовби там хтось утікав.

У Загрі здригнулися вуха. Переступаючи з ноги на ногу, він легенько натягнув поводок і знову завмер, повернувшись туди, де вже стихло шарудіння.

Павло схопив мене за руку.

— Чули? Їй-бо, це людина! — прошепотів він стривожено, і я відчув, як неприємний холодок пішов мені поза плечима.

Загря, не повертаючи морди, скосив на мене очі, ніби й він розумів, хто ходить біля нас.

Звичайно, це не звір, собака поводився б інакше.

Павло не в силах стриматися і, щоб розрядити напруженість, скинув рушницю і вистрілив. Звук сколихнув сланик і, розтікаючись по схилу, довго тривожив тишу глухих улоговин. Луна за озерами стихла, але у повітрі і в кущах лишилася напруженість.

Постріл зняв страх. Знов тихо у заростях. У найближчому переліску сварячись, голосно кричали ворони.

— Як ви гадаєте, пішов чи затаївся? — спитав Павло, все ще прислухаючись.

Я непевно знизав плечима.

— Давай-но поки цілі та здорові, повертатися до табору. Вночі тут нема чого робити. Завтра розберемося, — запропонував я, повертаючи назад.

Загря стоїть, щось по-своєму міркуючи, потім, натягуючи поводок, прямує вперед, звертає туди, де стихло підозріле шарудіння. Іноді він діловито нюхає повітря. Ми тримаємо рушниці напоготові і весь час стежимо за слаником. Навіть шарудіння під ногами ніби струмом пронизує мене.

Пес на ходу тиче вологий ніс у старий звіриний слід, то раптом задирає догори морду і, вивернувши вуха, прислухається. Все це він робить без завзяття, мовби заради забави.

На раз — знайоме бурмотіння беркутів. Ось де вони!

Птахи, лунко залопотавши крильми, відриваються од землі і, не показавшись на очі, відлітають. Ми виходимо на галявину. Бачимо ту саму картину, скрізь сліди розправи, тільки тут на клаптях від одягу та кирзових халяв, на збитому ягелі і зламаному чагарнику сліди вже давнішні.

Все було зрозуміло без слів — ми знайшли останки Петрика.

Я геть розгубився. Не могли ж і Євтушенко і Петрик спочатку поранити ведмедя, а потім загинути самі. Невже на гольці живе банда? Але ж на всьому схилі немає ніяких людських слідів, крім наших.

— Ідіть сюди! — Павло розсунув сланикові кущі.

Я заглядаю через його плече — і завмираю: на камені лежить людський череп, оскалом до нас, облитий яскравим сонячним світлом. У порожніх очних ямках затаїлися тіні. На лобі і на черепній коробці помітно борозни — сліди зубів. Трохи далі, під сусіднім каменем у тріщині ми бачимо розірваний гаманець. Усередині — зотлілі папірці, кілька монет та блешні для ловіння харіусів. І так само біля пня — пасмо рудого волосся.

Я добре знаю Сергія Петрика. Ми багато з ним мандрували по тундрі нашої півночі, по тайзі. Він був вірний товариш у важких походах, у біді, мав веселу вдачу. І хто б міг подумати, що хлопець так безглуздо кінчить своє життя.

Ми опустили череп у щілину між камінням, виклали над ним з уламків тимчасовий тур.

— А що робили тут беркути? — спитав Павло. — Їстівного тут нічого немає.

— Справді, це дивно.

Вирішили знайти їхні сліди. Я спустився до нижнього краю галявини. Помітив свіжі жмутки вовни. Ось воно що!.. На камінні лежали рештки недоїденого ягняти снігового барана. Беркути принесли його з гольця і тут розідрали. Придивляючись, я побачив розкидані давнішні заячі і лисячі кістки; видно, ця галявина була для багатьох хижаків місцем їхніх бенкетів. Але чому ж тут опинились і останки Петрика?

Ми йдемо вниз по стежці до струмка. Йдемо, ще більш стурбовані таємничою загибеллю товаришів.

Тиша в чагарниках гнітить, мов тягар, а кроки видаються надто гучними. Павло раз у раз оглядається. Та й мені ввижається, ніби хтось по-зрадницьки цілиться в спину…

Скоріше б вибратися на болото!

Нижче від того місця, де вбито Євтушенка, ми знайшли казанок. Це підтвердило, що й Петрик і Євтушенко, спускаючись із гольця по воду, наскочили на засідку.

Але яким чином казанок Петрика попав на модрину, поки що лишається загадкою.

У мареві сутінків розчинялися болота, і на дзеркальну гладінь озер лягав тьмяний свинцевий морок уже близької ночі.

Невже Павло має слушність, що десь тут, у глибоких складках Ямбую, хтось ховається, старанно маскуючи свої сліди, і ціною життя інших убезпечує себе?! Ясно, що Єлизара та евенків теж убито.

Як на зло, швидко темніє. В мороці тоне трясовина, рівнина. Зірки стали нижчі, яскравіші й тепліші. Йдемо довго, насилу переставляємо потомлені ноги.

Нарешті минаємо останній перелісок. Проходимо знайоме болото. І раптом крізь темряву ночі гостинно блимнув вогник — на стоянці хтось живий.

Відпускаю Загрю. Він мчить через купинясте болото, зникає з очей. До нас долинає незнайомий дзвін калаталець. Підходимо ближче. Калатальця дзвенять дружніше. Пасеться стадо оленів. Угледівши нас, тварини перестають їсти, насторожуються. В чорноті якось несподівано виникає людська постать. Ми зупиняємося, захоплені зненацька, Постать мовчки насувається на нас. Щось загрозливе в повільних рухах, у невеликій згорбленості, у скрадливих, безшумних кроках.

За нами в хмарах блиснула блискавка. І в її світлі я побачив… Іллю, готового розрядити берданку. Я миттю відкинув запобіжник затвора, ступив крок до нього. Запала та найстрашніша хвилина, коли ти не володієш собою і досить найменшого приводу, щоб палець потягнув за гашетку.

— Не треба стріляти, — мовив Ілля і з полегкістю опустив берданку.

Я відвів убік ствол карабіна. Знову затяжно спалахнула блискавка, на мить освітивши втомлене обличчя каюра. Чіпляю на плече рушницю, але ми все ще стоїмо в пітьмі один проти одного. Крупними краплями бризнув холодний дощ; і здається, від нього полегшало на серці. Павло закурив, запропонував Іллі цигарку. Той не взяв, дістав із-за пазухи люльку, пригубив, витер сірника.

— Всі люди сюди прийшов. — Ілля кинув у напрямі табору, звідки долинало гавкання чужого собаки. — Моя з ними назад вернувся. — Він вимовив це якось просто, без злоби і затягнувся з люльки.

— Ти краще скажи, де шукати Єлизара? — спитав я.

— Ямбую ходи, назад немає! — відповів він і, подавшись до мене, додав, мовби скаржився: — Моя погано йому не роби. Не роби погано, розумієш! — І це було сказано так щиро, що не можна було не повірити.

— Ми вчора знайшли на гольці твою гільзу від берданки і свіжі недокурки. Хто був цими днями на вершині? — спитав я якомога лагідніше.

— Єлизар.

— Але ж він не курив!

— Недокурки Єлизара. Він загубив накомарник, брав у мене махорку і папір, щоб курити, мошву димом відганяти. І гільзу я давав, він свистів у неї, рябчиків підманював… На Ямбуй я не був…

На стоянці людно. Коло великого багаття нас зустріли сумні товариші. Вони дізнались від Іллі, що трапилося під Ямбуєм з Єлизаром. Ми вітаємося, стоїмо мовчки, наче винні.

Прибув підрозділ Георгія Цибіна: четверо геодезистів і два каюри. Павло вже обіймає Рудого Степана — жартівника і задираку, нашого загального улюбленця.

Бородатих, обвітрених, скусаних комарами облич при світлі багаття не впізнати. На них утома і звична байдужість. Одежа вицвіла, зносилася, прикрасилася латками. Цих людей уже нічим не здивуєш.

Сідаємо з Цибіним на колоду біля багаття. Цибін середнього зросту, гарної будови, загартований у тайзі спортсмен. Густа чорна борода облямовує молоде обвітрене обличчя. На всій його зовнішності печать вольової людини.

— Як же ви шукали Євтушенка? — спитав я його. — Він лежав убитий майже на стежці, що йде з вершини Ямбую до струмка. Так само, трохи вище, було вбито й Петрика.

— Ми шукали їх живими, а не мертвими. Нікому й на думку тоді не спало шукати їх на схилі гольця, тим більше вбитими. Всі вважали, що вони заблудилися на болотах, — відповів спостерігач і скосив на мене чорні очі, в яких палахкотіли відбиті полиски багаття.

— Хто ж убив? — спитав Рудий Степан, лютопідштовхнувши головешку в огонь.

Запала німа тиша. Всі повернули до мене зарослі щетиною обличчя.

— Не інакше, як хтось ховається на Ямбуї, — впевнено відповів за мене Павло і, вихопивши з вогню жарину, прикурив цигарку. — Бандити! Вони не терплять присутності людей. Трохи раніше вбили двох евенків. На рахунку цих негідників є хтось іще.

— І Єлизара вбили? — спитав Цибін, і голос його затремтів.

— Напевне. Ми не знайшли його трупа, але навряд, щоб Биков був винятком.

— Ну й діла, хай йому чорт! — обурюється кухар Федір.

— Де знайшли останки Петрика та Євтушенка? — спитав Цибін після довгої паузи.

— У сланиках на північному схилі гольця. Спасибі Загрі. Не знаю, як йому й віддячити.

Усі глянули на пса, який лежав оддалік від багаття. Хтось кинув йому шматок копченини.

За ці дні я страшенно втомився. А особливо сьогодні. Важко навіть підвестися, щоб дійти до намету. Ні про що не хочеться думати. Спати, спати і спати!.. Тільки б добратися до спального мішка!

— Павле, — гукаю радиста. — Дай мені журнал. Не забудь після вечері нагодувати і прив'язати Загрю.

Насилу згадую, що саме треба повідомити в штаб експедиції. Пишу:


«Плоткіну. На схилі Ямбую в нижній зоні слаників знайдено останки Петрика та Євтушенка. Можливо, їх убито на стежці, по якій наші люди ходили з вершини гольця по воду. Якщо це так, то вбивці живуть у районі Ямбую. Обстановка дуже складна. Скоріше присилайте солдатів і з ними досвідченого працівника карного розшуку. Бикова ще не знайдено. Відповідайте сьомій ранку».

— Слухай, Цибін, — звернувся я до спостерігача. — Мені здається, ми тут занадто безтурботні. Треба призначити на ніч чергових. Хай чотири чоловіки по черзі охороняють табір по дві години. Тільки не спати. Багаття великого не розпалювати.

— Все буде зроблено.

— Коли трапиться щось, відразу будіть мене. Люди хай сплять насторожено. Чого на світі не буває! Всяке може трапитись.

Я відмовляюсь од вечері — навіть голод відступає перед утомою. Зусиллями волі примушую себе сісти за щоденник. Але про що писати?. Сьогодні відбулося так багато подій. Не можу відібрати для запису найголовніше, забув, як будувати фрази. Пишу чужим, нерозбірливим почерком, і мені здається, що думки народжує сам олівець.


15. НІЧ НЕСПОДІВАНОК


Устигаю стягнути з ніг чоботи і, не роздягаючись, зариваюся в хутряний мішок. Сон швидко долає мене, кудись відходять земні справи, я ніби провалююсь у небуття…

Лишається живим тільки слух, але і в ньому життя відбивається, як далека луна. Ось він уловив щось важливе, якась тривога вривається в сон. Не можу отямитися, розплющити очі, не знаю, де і хто я, — міцний сон втомленої людини в тайзі. І тільки коли загавкав Загря, я миттю прокинувся наче від грому.

Від Реканди, залитої місячним світлом, лунало дедалі ближче поцокування копит навантажених оленів.

— Хто йде?. — розриває тишу суворий окрик чергового Цибіна.

«Уже по півночі», — міркую.

— Чого кричиш як божевільний, не бачиш, олень лякається, — чую, впізнаю голос Лангари. — Краще чай грій, дорога довгий був.

— Яка потреба вночі по тайзі оленів гнати? — дивується Цибін.

— Погану новину веземо начальникові, — каже Лангара.

«Що сталося? Невже Аночка вмерла?» І я поспішаю вилізти із спального мішка. Але мене випереджає Лангара. Вона відкидає край намету і не сідає, а падає на підстилку. На обличчі у неї втома від довгої дороги і тривога. Я жду, що ось зараз з її уст зірветься щось страшне, і забуваю навіть привітатись.

— Амакан твій люди їв! — випалює Лангара, заглядаючи мені в очі.

— Ведмідь?! Не може бути!

— Ха! Думаєш, марно два дні оленів мучили, швидко ходили, доганяли тебе?

— Стривай, стривай! Лангара, ти ж знаєш, що ведмідь боїться людини і з доброї волі взагалі не нападає на неї, хіба тільки швендя, а ваші й наші люди загинули влітку, коли швенді не ходять.

— Це лихий амакан, не швендя. Дуже поганий звір. Він завжди люди їж.

— Людоїд? Ведмідь-людоїд?

— Він, він, людоїд!

— Я ніколи не чув про ведмедя-людоїда. Чи не помиляєшся ти і Карарбах?

— Ні, — твердо каже вона. — Раніше не було — це правда, а тепер є. Людині не дано все відразу знати. Ось послухай! Ми три дні тому зустріли альгомінських пастухів, вони сказали: на Ямбуї живе людоїд. Карарбах теж не вірив, потім казав мені — треба швидко ходити, доганяти начальника, а то його з'їсть амакан. От ми й прийшли.

— Спасибі і тобі й Карарбаху. Але їй-бо, важко повірити, що всіх ваших і наших людей з'їв ведмідь. Чому ти думаєш, що альгомінські пастухи не помилились?

Обличчя Лангари кривить іронічна усмішка.

— Коли тобі під ноги падає шишка, не топчи її, треба підняти, добре дивитись, порожня вона чи з горіхами. Карарбах не погнав би оленів, коли б не вірив, що люди з’їв амакан.

— А як же з Харгі? Ти ж запевняла, що на Ямбуї злий дух і що саме він посилає людям нещастя.

— Е-е!.. — Вона свариться на мене пальцем, шепоче: — Не кажи так. Ми ще не знаємо, де стоїть чум злого духа і хто штовхає амакана їсти людей. Сам амакан не здогадається. Це я тобі правильно товмачу.

— Поки ми з вами, Лангара, кочували — тут іще один наш чоловік зник.

— Недавно?

— Кілька днів тому.

— Ую-ю!.. — дивується стара. — А ти не віриш, що в людоїді живе злий дух. — І, легко схопившися з місця, вона поспішає з цією новиною до Карарбаха.

— Лангара, — кричу вслід їй, — чому ти нічого не сказала про Аночку? Чи жива вона?

Стара зупиняється.

— Їй краще. За неї Бітик тобі стріли до лука прислав.

— Спасибі. — Я дуже зрадів. — А ти ж казала, що від цієї хвороби немає ліків. Людина, як бачиш, сильніша за Харгі.

Лангара відкидає з лоба нависле пасмо сивого волосся, дивиться на мене відчуженим, льодовим поглядом і, не вимовивши й слова, іде до Карарбаха.

Весь табір на ногах. Усіх приголомшила новина, яку привезли евенки. Ніхто не чув такого випадку навіть у мисливських побрехеньках.

Поки Карарбах розв'ючував оленів, стара розказала йому про загибель Єлизара. Це вразило старого не менше, ніж нас вістка про людоїда.

Він подає мені обидві руки, жилаві, порепані, із скоцюрбленими пальцями. Я стискаю їх, і ми мовчки дивимось один на одного. На його старечому, завжди сумному обличчі ніяковість, ніби він винен у нашому нещасті.

На вогні вже кипить чайник. Натомлені гості сідають до багаття. Лангара дістає з потки посуд, коржі, цукор, варене м'ясо. Карарбах потай оглядає табір, людей, намети, в'юки. Довго затримує погляд на незнайомих предметах спорядження спостерігачів.

Цибін розливає в кухлі евенкам чай.

— Чого дивишся, голодний? — звертається до мене стара. І вона зрізує ножем з ребра товсту стружку тришарового жирного м'яса, кусає сама, решту подає мені. — Сідай, їж, м'ясо сокжой здорово добре.

— Спасибі, не хочеться, — відповідаю. — Я вчора ведмедя вбив. Певно, то був людоїд.

— Ти вбив ведмедя? — дивується стара, недовірливо поглядаючи на мене. — А де м'ясо?

— У сланижу лишилося, пізно було, поспішали… То, певно, й був людоїд.

— Чому ти так думаєш? Може, помиляєшся, амакан однакових багато.

— Я його добре примітив. Він позавчора мало не з'їв мене, спасибі, Загря виручив.

— Він тебе ловив? — Вона перестала жувати, дивиться на мене здивовано.

— Ловив, та не спіймав.

— Ти впізнав його?

— Авжеж.

— Однако такого амакана куля не бере. — Лангара проковтнула твердий шматок м'яса і, звернушись до Карарбаха, який їв, почала жваво розповідати йому про нашу зустріч з людоїдом.

І я раптом згадав випадок у пастці, лють звіра, повірив, що і Петрика, і Євтушенка, й евенків, — мабуть, і Єлизара Бикова схопив і розідрав ведмідь. Це ймовірніше, ніж усі наші припущення. Тільки поведінка Іллі все ще лишається загадкою.

Карарбах уважно вислухав Лангару. Його не порадувала новина і навіть жирне м'ясо вбитого ведмедя. Він непевно знизав плечима і недовірливо глянув на мене. Хіба старий повірить, що можна вбити ведмедя, в якому оселився злий дух?

— Він теж каже, ти помилився. Такого амакана вбити все одно, що Харгі вбити, а ти хіба не знаєш, що злого духа куля шамана не бере. Ти вбив інший амакан.

— Ні, ні, то був людоїд, я впізнав його.

— Амакан усі схожі один на один, тільки зріст робить їх різними.

— Кажу, людоїда вбив. — Потім подивимось.

— А ти знаєш, Лангара, ми з Карарбахом колись зустрічалися в Омахті. Спитай його, чи пам'ятає він мене?

— Однако, ти помилився, старий давно туди не ходить, то інший був, — каже вона, але все-таки питає Карарбаха.

Той дивиться на мене довгим, допитливим поглядом і заперечливо хитає головою.

— Ні, він тебе не бачив, інакше неодмінно згадав би, — рішуче запевняє стара.

— У вас була дочка Уля?

— Була… Вона померла від легенів. Їй було двадцять років, тільки двадцять… А хто це тобі сказав?

— Того вечора, коли Уля вмерла, я й зустрівся з Карарбахом. Він просив у голови кусочок рога для хворої.

Лангара збуджено перекладає мої слова старому. Той ствердно киває головою, потім щось пояснює.

— Він пам'ятає, тоді у голови сиділо двоє людей, — каже Лангара. — Один зовсім не схожий на тебе, а другий з бородою, у нього на поясі висів великий ніж, як пальма.

— Це й був я.

— Ти був?! Чому ж не сказав раніше?

— Не міг згадати.

У Карарбаха сходяться густі брови, обличчя хмурнішає: видно, ця розмова викликала в нього гіркі спогади про вечір в Омахті. Він дотягується до мене, кладе шорстку долоню мені на руку… Здається, впізнав.

— Відтоді, як померла Уля, Карарбах в Омахті не був, — каже Лангара. — Дуже скривдив його голова, забути не хоче. А тепер і Омахти немає, голий берег…

Ми помовчали. Старий дістав люльку, не відриваючись од своїх думок, набив її тютюном, але не закурив, так і лишилася вона в обважнілій руці.

— Тоді з старим була жвава дівчинка Сакарди. Не скажеш, Лангара, де вона тепер?

— Ти знаєш Сакарди? Це наша Інга. Вона тепер уже мати.

— Сакарди — Інга?! — радісно здивувався я. — Шкода, що ми не впізнали одне одного!

— Може, ще зустрінешся. У тайзі всі стежки сходяться, — сказала Лангара і, трохи відсунувшись од мене, обхопила зчепленими руками зігнуті коліна, замислилась.

Уже за північ. Ми сидимо мовчки біля тліючого вогню. Добре, що покінчено з людоїдом, лишається знайти труп Єлизара і — прощай, сумне нагір'я!

Лангара, відірвавшись од своїх думок, підсовує до вогню чайник, обертається до мене.

— Ти казав, що на Утуку зустрічав Хутаму з двома однаковими дітьми?

— З близнюками.

— Еге ж. Вона в Альгому йшла, на стійбище матері, чи не так?

— Ну й що?

— Її мати теж амакан їв, тут, на Ямбуї.

— Людоїд? — здивувався я.

— Він, він. Чай п'ю, потім розповім.

— Чого ж ти мені не сказала, коли ми зустрілися вперше?

— Сама не знала. — І Лангара, відсунувшись од огню, схилилася над блюдцем.

Пила не поспішаючи, довго…

Спогади несуть мене у той важкий рік, коли ми вперше пробували проникнути в глиб Станового, у найтаємничішу частину гір, розідрану безоднями, увінчану скелями, пориту цирками. Йшли ми від Івакського перевалу на захід до Утуку вдвох з Трохимом Корольовим. З нами тоді подорожував пес Кучум. То був один із найцікавих і важких маршрутів по дикому й малоприступному в цій частині Становому [20] . Пам'ять напрочуд ясно воскресила передо мною сторінки тих сумних днів, коли ми були неспроможні подолати перешкоди і нас урятувала Хутама — пастушка з Іроканського стійбища.

На третій день подорожі у Трохима розлізлись чоботи. Повертатись на Івакський перевал було пізно, там нікого не зосталося. Два дні він ішов босоніж. Зранені ноги у Трохима розпухли, і я змушений був лишити його самого серед непривітних гір, сподіваючись прийти по нього, як тільки зустріну підрозділ нашої експедиції.

Кілометрів через п'ять Кучум, який ішов попереду, раптом занепокоївся і потягнув мене ліворуч, на верх відрога. Спочатку я намагався чинити опір, але пес був упертий, і, опинившись на горі, я почув дитячий плач. Важко було повірити, що тут, у глушині «необітованої землі», живуть люди. Та й не було ніяких ознак їхнього перебування.

Ми не йшли, а бігли з Кучумом. На галявині, біля загаслого багаття, стояли чотири олені. Поряд, під старою модриною лежало евенкійське добро: харчі та речі в потках, згорнуті в трубку берестяні полотнища від чуму, сідла. З купи речей було чути несамовитий крик дитини.

Я підбіг туди, відкинув брезент: крикунів було двоє. Я взяв обох на руки. Симпатичні близнюки — хлопчики! Плосколиці, вузькоокі. Репетують, з усієї сили брикають ногами, а я не знаю, що робити.

Здається, не буває безглуздішого становища, ніж те, в якому опинився я.

Ходжу з ними по галявині, колисаю, і вони замовкають, навіть усміхаються. Але тільки-но зупиняюся, малята починають дружно репетувати.

Нарешті в далекому кутку галявини з'явилася жінка верхи на учагу, з в'ючним оленем на поводі.

Хутама, так звали жінку, була пастушка з колгоспу «Ударник», чиє стадо кочувало по південних відрогах Станового. Не знаючи дороги, тільки за Розповідями старих людей, вона пробиралася через труднопрохідні гори в Альгому, щоб показати матері своїх малят.

Дізнавшись од мене, що мій товариш в горах, Хутама напилася чаю, пригнала оленів, осідлала їх і, розпитавши, де я залишив товариша, вирушила по нього.

Караван повернувся, коли було вже темно. Хутама привезла Трохима на своєму учагу.

За ніч вона пошила Трохимові олочі, а мені дала «назовсім» свої штани. І ми з її маленьким караваном спустилися по річці Утук до злиття з Іваком, а там зустріли своїх.

Про Хутаму ми більше нічого не чули.

Все це я згадував, поки Лангара пила чай. Та ось вона прибрала посуд, закурила, передала люльку Карарбахові і почала розповідати. Говорила довго, однотонно, ніби в усій цій історії, що трапилася з Хутамою та її матір'ю, не було нічого трагічного.

Того дня, коли ми розпрощалися з пастухами по дорозі до Ямбую, вони зустріли двох альгомінських евенків, що пробиралися в гори до свого стада. Всі ночували біля здобичі Карарбаха. Зустріч з людьми тут рідкість. З давніх давен у тайзі заведено при зустрічі розповідати новини. Для такої нагоди у кожного евенка завжди є що розповісти. Хоч яке одноманітне тут життя, в ньому не буває днів, схожих один на одного. Якась новина для сусіда або гостя знайдеться. Ось чому кочівники завжди раді гостеві, особливо далекому.

За кухлем чаю, при жаркому багатті, Лангара розповіла альгомінцям про нашу зустріч, про загибель на Ямбуї двох учасників експедиції. Це була велика новина, гідна гостей. Але ті несподівано для всіх відповіли теж приголомшливою звісткою.

Виявляється, Хутама після нашої зустрічі на Становому добралася до рідного стійбища Альгоми, але матері не знайшла — та переселилася до Ямбую. Хутама рушила туди. Чум старенької стояв нижче від нашого теперішнього табору, в гирлі струмочка, що витікав з найближчого болота.

Можна уявити, скільки було радості у жінок при зустрічі! Але вона виявилася короткою.

На третій день уранці Хутама взяла чайник і пішла до струмка по воду. Близнюки ще спали в чумі. Мати біля багаття чистила на сніданок рибу. День був теплий, осінній. У повітрі висів комариний гуд. Ніщо не провіщало небезпеки.

Повертаючись од струмка, Хутама побачила ведмедя, що раптом з'явився за спиною матері. Вона не встигла крикнути, як звір ударом лапи збив стареньку на землю і навалився на неї. Хутама кинулася до чуму, схопила берданку. Але зопалу тільки поранила звіра, і він зник з очей…

На постріл прибіг хлопчак, племінник Хутами, який збирав у цей час по лісі оленів. Хутама і хлопець зробили з колод ночви, поклали в них стару й незакритими встановили на високих пнях. За звичаями евенків коло небіжчика не можна порушувати тишу, не можна нагадувати покійникові про земні справи: рубати дрова, розпалювати багаття, варити їжу, тож Хутама з хлопцем зібрали табір і пішли з оленями на озеро. Там вони натрапили на безліч ведмедячих слідів. Тоді у Хутами виникла думка — зробити в ялиннику ведмежу пастку, щоб відомстити звіру за смерть матері. Коли пастка була готова, скоїлося нове лихо — хлопець розрубав сокирою ногу.

Забобонна Хутама вирішила, що біля Ямбую погане місце. Вона не стала насторожувати пастку, зібрала оленів і подалася через Становий на південні схили гір, до своєї сім'ї.

Дорогою племінник умер від рани…

Десь далеко-далеко звідси, за малоприступними хребтами, у верхів'ях Зеї, Хутама розшукала своє стадо. Біля рідного вогнища замкнулося нарешті коло її жахливих пригод, що тривали більше року…

Лангара закінчила розповідь. Вона сиділа, високо піднявши зігнуті коліна, прикриті ситцевою спідницею. Сумними старечими очима дивилася, як у багатті дотлівали модринові головешки.

Рід евенків з найдавніших часів славився мужніми, безстрашними жінками, які вміли долати нелюдські труднощі. Злиденні кочівники в минулому, вони не знали теплих стін будинку. Їхні руки ніколи не копали землю, завжди в дорозі, у пошуках їжі, евенки жили випадковою здобиччю, в постійній боротьбі з пургою і холоднечею. В їхній крові було презирство до рабства, тому ніхто й ніколи не міг поневолити евенків. Вони воліли лишатися дикунами в глухій, майже неприступній тайзі, але бути вільними.

Всі розбрелися по наметах. Величезний, повний місяць заходив за кошлатий лісовий обрій, і на скелястій вершині Ямбую загасало його холодне фосфоричне світло. Вологі тумани лежали на болотах. Карарбах і Лангара все ще пили чай, сидячи перед тліючим вогником.

Я тихенько пробираюсь у намет, щоб розбудити Павла. Навпомацки знаходжу журнал радіограм, повертаюся до багаття і пишу:

«Терміново Плоткіну. Відставити висадку парашутистів. З'ясувалося, в районі Ямбую багато років лютував ведмідь-людоїд. Він розтерзав наших геодезистів і трьох евенків. Учора цього ведмедя було вбито. Отже, причина загибелі усунена. Сьогодні Цибін почне спостереження пункту Ямбуй. Я затримаюся, поки не знайдемо трупа Бикова».

Підкладаю в огонь рештки дров. Лангара і Карарбах, прикрившись ковдрою, спокійно сплять, як сплять люди, що виконали свій важкий обов'язок.

Ну як не пройнятися повагою до цих старих пастухів-кочівників! Що змусило їх два дні «мучити ноги оленям» і мучитися самим? Ці люди чужу небезпеку вважають за свою, і не заради нагороди вони повернулися до нас, а заради обов'язку, людського обов'язку. На жаль, ми не завжди вміємо цінувати такі вчинки… Десь за похмурими пасмами гір, у бездонні прокидається ранок. Ще не стукнув дятел. Ще світанок не розплющив своїх сонних вій. У передсвітанковій імлі земля видається плоскою, втомленою. На південному обрії нерухомо лежать густі хмари. Зрідка долинає гуркіт каменеспаду. Від цього важкого звуку моторошно на душі.

Я забираюся в намет, запалюю свічку. Розгортаю щоденник і перечитую все, що було написано в ньому вчора, — Лангара спростувала всі наші здогадки і припущення.

Ми знаємо описані натуралістами випадки, — правда вони трапляються не часто, — коли великі хижаки — тигри, леви, леопарди — ставали людоїдами. Найчастіше це старі звірі, вже неспроможні піймати прудконогу антилопу, серну або зчепитися з диким кабаном. Буває, що ці визнані царі прерій та джунглів, які нікому не поступаються силою і хоробрістю, постарівши, їдять навіть падло. А якщо їм вдається напасти на людину і вбити її, вони стають людоїдами.

Але я не чув, щоб людоїдом був ведмідь.


Жовна гучним криком розтривожила пізній світанок, їй відповіла гагара на болоті. Якась пташина, заїкаючись, згадала забутий мотив. І, ніби даючи сигнал до пробудження, загримів посудом кухар.

До слуху долинула його розмова з Рудим Степаном, який вийшов з намету.

— Знаєш, Степане, — стиха мовив він басом, розтягуючи слова, — людей поменшало, залишать нас із тобою на Ямбуї подавати світлові сигнали, більше нема кому.

— От і добре, світити — не ліс валити! Від такої роботи швидко не посивієш!

— Ти не прикидайся дурником. Може, того, — кухар спритно клацнув язиком, — хруснеш як горішок — і поминай Степана, раба божого.

— Що ти верзеш! Людоїда вбили!

— Ну й дивак! Ти гадаєш, що людей поїв ведмідь? Марно на нього валять. Ведмідь — боягуз. Тут, можливо, в болотах якісь допотопні чудовиська живуть. У такій глушині не тільки їм, а й чортам є де сховатися.

— Ну й що ж… Що вони з мене візьмуть — вибігався за літо, до того ж тютюном пропах, ніяка звірюка близько не підійде. А ось тобою поласують, кухар завжди маслом пахне. І не писнеш. До того ж ти, Федю, від обжерливості низькоп'ятий і масті невизначеної, паршива дівка, й та за версту обмине. Хіба що на поживу ведмедям і годишся!

— Подумаєш, рудий красунчик!

— Руді — за перший сорт у дівчат. Ось подивись. — І він довго нишпорить у потці. — Дома, хлопче, мене Галочка жде. Подивись, очі, як жарини, носик, ротик — усе як годиться.

— Та ти ж цю фотографію у Єлизара потягнув, совині твої очі!

— Цить! Чого репетуєш! — шипить осоромлений Рудий і ховається в наметі.

Рудий Степан третій рік працює в експедиції. Прийшов до нас кволий хлопець, замкнутий, мовчазний, ніби скривджений долею. Товариші неохоче взяли його в поле. Але, потрапивши в тайгу, в гори, зіткнувшись із небезпеками, пізнавши справжню дружбу, він ожив, повеселішав. Зовсім несподівано для всіх у ньому розкрився талант музиканта. Ніби народився він, щоб оспівати це скупе і суворе нагір'я. В поході загін сяде відпочити, Степан дістане губну гармошку, припаде до неї зволоженими губами, заплющить очі й заграє — так заграє, що забудеш про злигодні, про все на світі. А закінчить грати — втоми як і не було!

В його репертуарі немає знайомих мотивів, усе нове, на диво просте, доступне. Це музика настрою, музика про могутність дикої природи, яку ти бачиш, відчуваєш, про птахів, звірів, про людське щастя, і зрозуміла вона тільки тут, де народилась. Багато радощів дарує вона тайговим мандрівникам. Степаном усі дорожать, бережуть його і слово «Рудий» вимовляють ласкаво, з любов'ю.

Я вибрався з намету і став, слухаючи сонне лопотіння ще не опалого листя осики і вдивляючись у далекий світанок. Голубувате світло, надзвичайно ніжне, відокремило небо від землі. Гірські вершини піднялися з нічного мороку і ніби завмерли, вражені величною картиною пробудження.

Дізнатися б, що нам готує день: розкріпачення від тяжких думок чи неминучу тривогу, нагороду за муки чи вирок? На душі неспокійно.

Ніч поспішала в хащі, падала на дно глибочезних провалів, покірно відходила в болота, під туман. Алмазною краплею затремтіла в крихітному озерці остання зірка і згасла за пониклою осокою. Загриміли калатальця — піднялись олені. Всі повернулися до світанку, стоячи зустрічали ранок нового дня… Десь поруч, у сирій улоговині жалібно квилила самотня чайка, яка відстала од зграї. На південь рушили зграї дрібних лісових птахів. Вони летіли низько над землею, поблизу перелісків.

«День… день… день…» — віщував крук.

Біля багаття вже пили чай Карарбах і Лангара.

— Що стоїш, іди сюлюкати [21] , — кличе мене Лангара.

Я сідаю до багаття. Прокидається табір, наповняючись людськими голосами.

— Що розбудило вас так рано, відпочивали б! — кажу старій.

— Чай — хіба не відпочинок?.. Потім усякі різні думки є. Карарбах питає: ти добре знаєш, що вбив людоїда?. Може, не він? Старий хоче ходити сам дивитись його.

— Помилитися не міг. Два ведмеді на одному місці жити не будуть. Але якщо він хоче, я поведу його до вбитого звіра, хай подивиться.

Старий ствердно киває головою.

— Спасибі тобі, Лангара, і тобі, Карарбах, що попередили нас про людоїда. Не знаю, як і віддячити вам.

Лангара підвела голову.

— Не кажи так. Не бери даремний тягар на серце. Не знаєш, чи що, — люди повинні допомагати одне одному.

— Добрі слова сказала ти, Лангара.

— Це живе в нашій крові од предків.

Нам лишається тільки знайти Єлизара. Гадаю, що розшуки не будуть важкі. Він, мабуть, теж десь там, у чагарнику, на північному схилі гольця. Потім проведемо спостереження на вершині Ямбую і підемо назавжди з цього безлюдного краю. Але чому в душі моїй якесь занепокоєння? Яка тривога затаїлася в мені?

— Який план на сьогодні? — питає Цибін, підходячи до мене і дістаючи кисет.

— Треба починати спостереження і поспішати — от-от захурделить.

— Ми не затримаємо. Поснідаєм — і на голець. — Цибін прикурив од жарини, затягнувся і вів далі: — Мені буде потрібна одна людина, всі інші можуть іти на розшуки Єлизара.

— От і добре. Лишаться Павло для зв'язку із штабом і Лангара. Решта підуть зі мною шукати Бикова. Передайте зброю і особистий пістолет тим, хто піде на розшуки Єлизара. Вам на пункті, вона не потрібна. Кожному, в тому числі й каюрам, видайте дводенний запас харчів, сірники… За годину виходимо.

— Агей, хлопці, підйом! — кричить Цибін, обернувшись до великого намету.

Звідти долинули сонні зітхання.

У каюрів своє багаття під товстою модриною. Крім Іллі і Долбачі, тут ще двоє незнайомих мені евенків: один старий, маленький, згорблений, з привітними рисами на задубленим од вітрів обличчі. І другий, трохи молодший, довгий, сухий і рухливий, з довгастим обличчям і втомленими очима.

У кожного свій чайник. П'ють з блюдець мовчки, з прихованою насолодою.

Я сів на колоду поруч із старим каюром.

— Ви всі повинні піти з нами шукати Єлизара. З оленями лишиться Лангара, — звернувся я до них.

Але мої слова не справили на них ніякісінького враження.

— Вони думають, ти не вбив ведмедя, — пояснює Долбачі.

— Якщо вбив, покажи шкуру, — додає старий.

— Навіщо ж мені обманювати, цим не жартують.

— Я не вірю. Такого убити не можна, він прикинувся, — вів далі старий, — обманув тебе, а ти хочеш обманути нас. Голець ходи не можу.

— Навіщо мені обманювати, піддавати небезпеці себе й інших? Ніхто на це не піде. Кажу, з людоїдом покінчено. Поки Цибін робитиме спостереження, треба знайти Єлизара, без цього ми не можемо поїхати звідси.

Каюри мовчки пили чай… Я не наполягав. Події на Ямбуї давали добрий поживок марновірним людям.

Потім з ними розмовляв Цибін. Чи не Ілля їх настроює, інакше чого б їм упиратися?

— Лангара, — звернувся я до старої, — каюр Ілля з вашого стійбища?

— Авжеж, із Омахти.

— Ти знаєш його?

— Мало-мало.

— Як ти думаєш, погана він людина?

Лангара знизала плечима.

— Якщо в тебе серце рватимуть руками, ти сміятимешся?

— Хтось завдав йому болю?

— Начальник… Три роки тому Омахта прийшов експедиція, Ілля з своєю жінкою у них каюром ходив. Усе літо справно ходив. Потім начальник брав у нього жінку. Ілля думав, він зовсім узяв, віддав, сам лишився з двома дітками, навіть не сердився, думав, так треба. Добре серце тоді було в Іллі. Але начальник обманув. Після роботи повіз її далеко гирло Учуру, сам до своєї баба пішов, а евенку кинув. Казали, навіть грошей не дав їй назад повернутись або харчі купити. Який поганий люди!

— А де ж вона тепер?

— Жінка не повернулася на стійбище: може, соромно було, що повірила лючі, кинула дітей. Ілля ходив у гирло Учуру, розпитував людей, та ніхто не знав, куди вона поділася. Там він усю зиму ходив по тайзі, шукав її слід, але не знайшов. Сама, в чужій тайзі, без чуму, без їжі, пропала. Ілля потім вернувся здичавілий. На стійбищі не живе. Він у чомусь шкодив тобі? — несподівано спитала вона.

— Ні, Лангара, це я так спитав.

Так он воно що! Треба ж було якомусь негідникові втрутитися в життя цих людей, до наївності довірливих і покірних, зробити добре серце Іллі злим і мстивим! Мені стає раптом соромно за себе й Павла, за нашу підозріливість і, може, несправедливе ставлення до Іллі. Мені хочеться негайно поговорити з ним, пояснити, що він не повинен мститися на людях, зовсім не причетних до його нещастя, і має повернутися жити на стійбище,

Не знаю, з чого почати розмову з Іллею, але поговорити треба. Він насторожується і трохи відсувається од мене.

— Ілля! — починаю я рішуче. — Ми з Павлом справді запідозрили тебе у вбивстві Єлизара, в цьому винна твоя поведінка… Вибач нам. Ти не одвертайся, а слухай. Щойно Лангара розказала мені про твоє горе. Ну хіба можна за одного негідника мститися на всіх! І серед евенків є, напевно, погані люди, так невже в цьому винні й інші? Не треба ображатися. — І я дружньо кладу свою руку йому на плече. — Тобі, Ілля, треба повернутися до дітей, одружитись і жити по-людськи, як живуть усі.

Каюр обережно відводить мою руку, довго сидить задумливий і байдужий, ніби він уже багато разів чув це, і мої слова не розраджують його. Він же не протестував, що у нього забрали дружину. На те була її воля. Але кинути в чужій тайзі жінку, яку відняли від дітей, від чоловіка, обманути — все одно що вбити її, і навіть гірше! Саме цього він не може простити і вдає, що не чує мене.

Всім наче ніяково за мене та за Іллю…

Знаю, не скоро у нього загояться давні рани. І не так просто забути йому кривду. Тільки час і добре, співчутливе ставлення людей допоможуть йому.

Нашвидку снідаємо — і в дорогу. Вже накинуто на плечі вантаж.

В останню хвилину почали збиратись і каюри. Але Ілля з нами не пішов. Він так і лишився сидіти коло загасаючого багаття, самотній, відчужений, із своїми тяжкими думками.

Нас десятеро.

Я стежив, як лаштувався Карарбах. Він уважно перебрав самозарядні набої для своєї старенької берданки, взяв тільки ті, які вважав надійними, перевірив запобіжник затвора, любовно оглянув усю рушницю. Певно, вона його ніколи не підводила. Потім старий кинув за плечі торбину, перехопив ремінцем лямки на грудях. У його рухах була точність і впевненість. Але мені здалося, що він був схвильований і йшов із якоюсь тривогою.


16. РУДОМУ СТЕПАНОВІ ПОЩАСТИЛО


Сьогодні перший заморозок, перший іній на кошлатих купинах, перший льодок на камінні в струмочку. Вода стала густа і повільна. Немає вітерця. Не ворухнеться трава, прибита морозом. І птахи сьогодні не будили ранок.

Ідемо один за одним по гострому ребру крутого схилу гольця. З нами піднімаються модрини. Вони хмуряться, юрмляться над крутизною, ніби зупиняються в нерішучості. І тільки сміливці-одинаки супроводжують нас далі. Потім і вони трапляються рідше, відстають. Ми їх зустрічаємо й вище, але тут вони живуть лежачи, розпластавшися по землі, немов розвідники, потай повзуть по кам'янистому грунту.

Попереду йшов Карарбах. Його ніхто не умовляв бути першим. Видно, старий упевнений в собі і вважає за обов'язок узяти на себе всі несподіванки в дорозі.

Він веде нас пасмами, які утворюють стіни каньйону, що починається біля південних скель Ямбую. Тут ми вперше. Нас зустрічають холодні пориви крізного вітру, що виривається із звивистих ущелин. Хаотичне нагромадження кам'яних брил перетинає дорогу. Перестрибуємо, повземо з одної на другу. Далі йдуть розвалиська скель, з яких мало не до неба зводяться останці.

На крутизні по прилавках і по ребристих гребенях наш шнурочок рвався, люди як мурахи розповзалися між уламками скель. Часом знизу долинав крик відсталих, але старий так само неквапливо переходив з виступу на виступ, підбираючись ближче й ближче до вершини. Хода його ставала повільніша, з грудей дедалі частіше виривалося важке зітхання. Не ті роки!

Підніжжя лишається далеко внизу. Небо видається низьким і легким. Уже близько спадиста улоговина гольця. Поки що ми її не бачимо, але ось-ось вона покажеться. Біля торішніх останців робимо п'ятихвилинний привал. Ніяких розмов. Двадцять п'ять кілограмів за плечима — не смішки! Рудий Степан роззувається, перемотує онучі. Цибін виймає кисет, починає скручувати козячу ніжку. Крутить звично, повільно, з насолодою і, здається, саме від цього дістає найбільшу втіху. Долбачі частує Карарбаха розкуреною люлькою.

Під нами лежала тайга. За якихось дві ранкових години вона остаточно розквітла, причепурилася. Від сонця в просвіті між рідкими хмарами на землю падало димчате світло. Воно обпалювало своїм дотиком промерзле за ніч листя, яке буквально на очах жовтіло, і тайга палахкотіла холодними вогнищами: загорялися болота, сопки. Пурпуром беруться неосяжні далі. По всій землі розливається краса осінньої природи. У цій зміні барв, квапливому в'яненні лісу є щось чарівне.

«Ку-улі… Ку-улі…» — десь стороною обминають голець кроншнепи. Слідом туди ж, на південь, поспішає зграйка дроздів. Ці летять мовчки, готові в момент небезпеки сховатися в тайзі.

Старий довго дивиться на мене, показує спочатку на свої олочі, потім тиче пальцем у землю і, заперечливо хитаючи головою, вимовляє щось незрозуміле.

— Він каже, — пояснює Долбачі, — тут Єлизар не ходив, не залишив слід.

Знову під ногами карнизи, заломи, круті розсипи. Плечі горять від мокрих лямок. Старий утомився. Він розхристує кожушок, підставляє груди хвилям повітря, що струменіють з гір, дихає відкритим ротом. Чи не вітерець рідних гір, наповнений запахом снігових вершин, повертає йому сили?

Нарешті перед нами маківка гольця, і над нею, тепер уже зовсім низько, голубе небо. Ще трохи зусиль, остання напруга — і загін досягне мети.

Одні відпочивають, інші милуються панорамою гір з численними вершинами, схожими на повернуті догори соски. В цю полуденну годину спостереження не зробиш — великі горизонтальні коливання, не можна добитися потрібної точності. Тільки ввечері зображення буде чітке. Але до вечора у спостерігачів на пункті багато діла.

А час невблаганний — вже одинадцята година. З Цибіним лишається Рудий Степан. Решта розбивається на три групи. Кожна шукатиме Єлизара самостійно. На чолі першої — Долбачі. Ця група огляне схил гольця півкілометровою смугою по східній стежці, на якій було вбито Петрика і Євтушенка. Другу групу поведе старий каюр. Вона обстежить західну частину гольця завширшки приблизно триста метрів поруч з гребенем, де ми піднімалися. А ми вдвох з Карарбахом спустимося стежкою, якою геодезисти, ходили по дрова, і оглянемо сланики між ділянками першої та другої груп.

На душі у мене спокійно. Людоїда вбито, і під час розшуків нам нема чого боятися. Але Карарбах словами і жестами попереджає всіх, щоб були обережні біля трупа Єлизара, якщо його пощастить знайти. Там можна натрапити на іншого ведмедя, наскочити на засідку.

У кожній групі по дві гвинтівки. Домовляємося: той, хто знайде Єлизара, сповістить про це двома пострілами з невеликим проміжком між ними і розведе димове багаття.

Долбачі і старий з своїми людьми пішли. Ми з Карарбахом трохи затримуємося.

Ще раз, як можу, жестами і словами пояснюю своєму супутникові наш маршрут. Він ствердно киває головою і, глянувши на сонце, квапить мене.

— Амакан, амакан, — вимовляє він нерозбірливо, хрипко, показуючи пальцем униз. Старий нагадує мені, що треба сьогодні встигнути подивитися вбитого ведмедя.

Я йду слідом за Карарбахом. Загря плентається у мене на поводку, весь час стежить за вітерцем, що налітає знизу, і зрідка продуває свій зволожений ніс. З перших же кроків старий стає зосереджений. Очі його наповнюються живим блиском, вони все помічають — де зрушено камінь, де прим'ято траву або зірвано мох… Іноді старий присідає навпочіпки, щось розглядає.

За голими розсипами, з яких складається вершина, починаються розрізнені скелі химерних форм. Іноді вони височать над крутизною, як велетенські руїни стародавніх храмів, або лежать брилами, безжально розчавлені часом. Скрізь сліди руйнувань.

І тут, серед мертвих курумів, сліди осені. Досі важко було помітити у щілинах скель, під камінням, у найпотаємніших куточках схилу живі паростки зелені, що чудом ростуть без грунту, без вологи, без сонця, сховавшись у вічнім сутінку або припавши до шершавих плит. А в осінню пору цей осот, папороть, ломикамінь, цибуля — пахуча дика зелень — ніби усі разом вперше за своє недовге життя розквітли. Наче хтось бризнув густим багрянцем по німому граніту, по сірих розсипах.

Карарбах пропускає мене з Загрею вперед. Знаками пояснює, що в чагарниках, до яких ми підходимо, собака надійніший провідник.

По ледве помітній стежці обходжу останній скельний залом: Загря неохоче йде слідом, весь час натягує поводок, озирається. Мене це дратує. Я тягну за ремінець, насильно веду пса вниз. Але Загря впирається. Сварюся пальцем — він зовсім заупирався, ані з місця!

Десь далеко стукнув камінь. Я не надав цьому значення. Але Загрю немов струмом пройняло, собака повернув голову до гребеня, звідки долинув звук, весь нашорошився. Карарбах теж зупинився. Затуливши долонею світло сонця, він дивився туди, куди й пес.

Загря несподівано рвонувся, але поводок стримав його. Старий показував на вершину гольця: мовляв, там щось недобре. Однак ніщо не підтверджувало його тривоги. І я вже хотів спускатися далі по підніжжю Ямбую, коли з вершини долинув несамовитий людський крик.

Загря здибив, рвонувся щосили. Я відстебнув поводок. Собака одразу кинувся бігти, помчав розсипом навпростець до вершини. До неї більше кілометра, до того ж треба пересікти глибоку улоговину.

Я двічі розрядив карабін, і все навколо сколихнулося від пострілів. Десь далеко відгукнулася луна.

Карарбах, ні про що не питаючи, скидає торбу, кожушок, закладає в берданку набій. Вилиці йому судорожно тіпаються.

Я теж знімаю тілогрійку, торбину і поспішаю вперед. Старий не встигає за мною, відстає. Не можу зрозуміти, що трапилося з спостерігачами на вершині. У криках, що долинають звідти, благання про допомогу.

Я безрозсудно на першому ж підйомі взяв надто швидкий темп. Сил вистачило тільки вибратися на залом. Серце несамовито калатає, легеням не вистачає повітря, ноги погано слухаються. Зупиняюсь, ледве переводячи дух. У зловісній тиші крики стають дедалі слабіші, рідші. Вони, як вихор, підхльостують мене.

Згори чути злобне гавкання Загрі. Гавкання швидко віддаляється разом з гуркотом каміння. І на вершині Ямбую все затихає.

Іду розміреною ходою, так легше і швидше. Загря біжить десь за головним гребенем усе далі й далі. Потім звідти долинає ревіння ведмедя.

«Невже я помилився, вбив не людоїда?.. Ні, не може бути!»

Відпочиваю під шапкою гольця і хвилин за п’ять виходжу на вершину.

Рудий Степан висить на піраміді, обійнявши в смертельному страху задубілими руками візирний циліндр. Очі вирячені, як у божевільного. Сам він незвичайно довгий, ніби витягнутий. Права нога роззута, ступня розірвана, тур залито кров'ю.

Видираюся на піраміду, намагаюсь допомогти йому злізти на землю, але не можу розтиснути зчеплених пальців. Степан дивиться на мене невидющими очима.

В цей час появляється Карарбах. Побачивши цю картину, він забуває про втому, поспішає на допомогу. Старий насилу піднімається на тур, підтримує Степана, і мені вдається одірвати його від циліндра, спустити на землю.

— Де Цибін? — питаю у Рудого.

Він безтямно дивиться на мене, мовчить. Я з усього розмаху б'ю його долонею по щоці, і він виходить з шоку.

— В-ведмідь! — випалює.

— Де Цибін?

— Там, — хлопець кивнув у напрямку урвища. Голова йому весь час тремтіла. Хотів сказати ще щось, але почав заїкатися.

Ми садовимо його на камінь, кидаємося до урвища.

По осипу свіжий слід величезних стрибків. Десь далеко внизу, біля невидимих з вершини скель, сиплеться каміння.

— Аго-ов!.. — кричу я в порожнечу, і луна розносить протяжний звук по всій ущелині.

За хвилину, ніби з підземелля, звідти глухо долинає відповідь:

— Аго-ов!..

Сто пудів звалюється з плечей. Я пояснюю старому, що Цибін живий, він десь унизу. Але Карарбах і сам догадується про це по величезних стрибках, слід яких добре помітно на осипу, і по тому, що за Цибіним ніхто не гнався.

Карарбах нервово розтирає тильним боком долоні краплі поту на лобі і, глянувши на мене, осудливо хитає головою, потім з досадою пояснює, що даремно повірив мені: не можна убити ведмедя, в якого вселився злий дух. Я тепер і сам розумію, що вбив не людоїда, а іншого ведмедя. Який диявол затуманив мені розум! Стою перед старим, як маленький, винний.

Карарбах бере мене за руку і веде від урвища до Степана.

Той нервово гикає і, мов ляканий звірок, озирається навкруги. Рана у хлопця жахлива, по всій ступні.

Відпорюю в нього від тілогрійки бинт з флакончиком йоду, заливаю рану, забинтовую. Хлопець отямлюється.

— Добре, що ти не злякався, — заспокійливо кажу Рудому.

— Коли б це був ведмідь як ведмідь, а то якесь страховисько: морда довга, мов у крокодила, губаста, лапи загребущі. Як вивалиться із-за скелі — жили у мене на ногах ослабли, не можу бігти. В житті такого не бачив! Кинувся на піраміду, вона, диявол, слизька, тільки встиг ухопитися за хрестовину, а страховисько вже тут, як ревоне, наче з гармати, я й повис. А воно впіймало мене за ногу і давай тягнути. Чобіт зсунувся з ноги. Поки звірюка розправлявся з ним, я, не пам'ятаю як, добрався до циліндра. Коли б не Загря, стягнув би, падлюка, неодмінно стягнув!..

— Вважай, тобі пощастило! — кажу я.

— Що й казати… Злий, як сатана, а паща — отакенна! — Степан широко розвів руками і, трохи помовчавши, сумно мовив: — І чого мене понесло в експедицію…

Появляється Цибін.

— Живий, Рудику! — радісно і водночас здивовано кричить він.

Цибін розгублений, блідий, ніби знекрівлений, без шапки, одна штанина розірвана.

— Мало не з'їв, сатанюка! — відповідає йому Степан, стискаючи поранену ногу і кривлячись од болю.

— А ти, Рудику, плюнув би йому межи очі, — намагається жартувати Цибін.

— Скажи спасибі, що він затримався біля мене, а то поласував би тобою… Ну й робота, хай їй грець!..

— Ви ж казали, що з людоїдом покінчено! — з явним докором звернувся до мене Цибін.

— Покінчено, та не з ним. Треба ж було підсунути мені іншого ведмедя!

— Напевне, вони всі тут людоїди. Медогляду ж їм не було… Добре, що так кінчилось. А могло… — Цибін не доказує.

— Ти, здається, побив сьогодні світовий рекорд по стрибках? — питаю його.

— Ніде правди діти, з усіх сил старався. Коли ми побачили звіра, я відразу догадався, що це людоїд. Пре щосили на нас і як зареве — ніколи було думати. Підбіг я до схилу, а звір як тут уродився, страшенний. Я й рвонув, та так рвонув, що тільки біля скель зупинився. Була б у мене рушниця або пістолет — не злякався б. Не вірите?.. Ну, як хочете.

Карарбах діждався, коли Цибін закінчив, легенько штовхнув мене в бік і почав запально жестикулювати руками, повторюючи одні й ті самі знаки. Він докоряв мені, що я дуже понадіявся на себе, обманувся — ніякого ведмедя не вбивав. Так підстроїв злий дух, щоб посміятися з мене. Потім старийсів оддалік від нас на плиту — видно, щоб самому розібратися в усьому, що сталося.

Старий нервово крутить головою, мружить очі, ніби ховаючись од якихось настирливих думок. Що йому робити: поки не пізно покірно піти з цих місць, де владарює злий дух, чи лишитися з нами, коли вже порушив заповіт предків, прийшов сюди? А може, думає, що тепер наші справи ще більше стосуються його, що не можна лишати людей у біді і що нікому іншому, а саме йому доведеться виправляти мою помилку, навіть коли для цього доведеться зустрітися в поєдинку з Харгі. В усякому разі, хотілося, щоб у ці хвилини старий думав саме так.

Треба поговорити з ним. Але як? Лангара може порозумітися з ним жестами рук, рухом губів, іноді вдається до допомоги всього тіла. Між нею і глухим чоловіком давно встановився контакт, вони легко розуміють одне одного. Але я відчуваю труднощі. Намагаюся переконати його, що ведмедя справді вбито і туша його лежить у сланику під Ямбуєм, куди ми повинні йти.

Карарбах намагається зрозуміти мої жести і примушує мене без кінця повторювати їх.

Нарешті старий ствердно киває головою — здається, зрозумів. Він явно здивований моєю помилкою, йому досить було раз глянути на ведмедя, і він упізнав би його, живим або мертвим, навіть через рік.

Так несподівано розладналися наші плани. Доведеться починати все заново. Видно, не так просто покінчити з людоїдом. Звір дуже знахабнів, адже досі йому здорово щастило. До того ж у нього велика перевага: він добре знає місцевість і може виникати перед жертвою раптово.

Насамперед треба відвести потерпілого в табір і обробити рану. Хтозна, яку отруту носить цей хижак у своїй ікластій пащі! І біда ще в тому, що в наших аптечках немає нічого від зараження крові. Доведеться викликати лікаря.

Поки що загальний стан у Степана ніби не поганий. Він навіть намагається жартувати. Третю цигарку курить.

— А як же з спостереженнями? — питає Цибін.

— Ну й діла, хай йому чорт! Як би не зав'язнути нам тут, — вихоплюється у мене. — Більше не рискуватимемо. І так надто дорого заплатили за Ямбуй. Залишайте тут інструмент, спорядження — словом, усе, що треба для роботи, і давайте вирішимо питання, як спустити Степана з гольця.

— На руках, — відповідає він.

— Легко сказати, на руках, а по карнизах?!

— І по карнизах спустимо. Можна спробувати. Стань-но, Степане! — 1 Цибін допомагає йому підвестися.

Йти він, звичайно, не може, нога в нього опухла і дуже кровоточить. Найменший дотик до неї викликає гострий біль.

Я з усіма подробицями уявляю собі, наші дальші дії. Ось ми садовимо хворого на зчеплені руки, він обіймає нас за шиї, і ми йдемо, йдемо незручно, боком, інакше не можна. Тут на скелях та хиткому розсипу й без речей щомиті можна зірватись.

Але іншого виходу у нас немає.

А Карарбаха я попрошу якнайшвидше спуститися до табору, передати записку. Одразу сідаю й пишу:

«Павле, знову біда — на гольці з'явився людоїд. Тяжко поранено Степана. Негайно, по будь-яких каналах, зв’яжися з штабом — треба негайно проконсультуватися з лікарем, що зробити, аби не допустити зараження крові та інших ускладнень. Ми з Цибіним несемо його з гольця.»

Цибін пакує інструмент, складає спорядження, накриває брезентом і завалює каменями.

До нас долинає гуркіт каміння. Ми з рушницями кидаємося до бровки.

— Ого-го!.. — чути знизу голос Долбачі.

Провідник з'являється з двома робітниками на останньому прилавку. Вони поспішають, озираються. Явно тікають од якоїсь небезпеки.

Долбачі кричить ще здалеку:

— Амакан, великий амакан там! — І показує на східний край гольця.

Всі вони захекавшись підбігають до нас і, побачивши Степана, який сидить із забинтованою ногою біля тура, здогадуються, що на вершині побував ведмідь. Й без того кепський настрій у них ще більш погіршується.

Нас уже шестеро. Тепер ми зробимо інакше. Я з Долбачі, дочекавшися Загрі, підемо вниз у чагарник стежкою, по якій геодезисти носили на голець дрова і яку ми ще не оглянули. Ця стежка — найкоротший шлях з вершини до озера, нею міг спускатися на полювання Єлизар. Із собакою не страшно буде зустрінутись із людоїдом і в заростях. Карарбах піде, як намічали, до табору з листом. А троє по черзі нестимуть пораненого.

Несподівано з південної ущелини долинув затяжний скрегіт, важкі розриви, і довго не замовкав дрібний гул падаючого потоку каміння. Не дуже приємно стояти на вершині, коли під тобою рушаться скелі і здається, от-от здригнеться сам Ямбуй і, розвалюючись, поглине тебе…

Підводжу Карарбаха до краю західного скату гольця, показую в напрямку табору, скритого десь за скелями, і легенько штовхаю вперед — мовляв, іди швидше!

Він запитує мене жестами, куди піду я. Кажу йому, що з Долбачі йдемо в чагарник шукати Єлизара. Він щось схвильовано і сердито мимрить. Іде до Долбачі, віддає йому записку, махає рукою в сторону табору. 1 рішуче стягує на грудях ремінці кожушка, дає мені зрозуміти, що піде зі мною.

Я пояснюю, що глухій людині дуже небезпечно йти зараз у зарості. Він різко протестує, сердиться.

Дивуюсь, на що старий сподівається. Невже забув, як важливо мисливцеві чути, коли він має діло з хитрим і безстрашним ведмедем, чи, може, вважає принизливим для себе діставати знижку за рахунок глухоти? Але що з ним поробиш! Я не умовляв його, та це й неможливо. Він не звик, щоб інші відміняли його рішення. Долбачі вже гримів камінням далеко внизу.

— Не забудьте, тільки-но дійдете до табору, зробіть Степанові перев'язку і простежте за температурою, — кажу я Цибіну. — Якщо до нашого повернення в ефірі з'явиться лікар, запишіть усе, що він порадить, і точно виконайте.

— Не турбуйтесь, усе зроблю.

Дивний похід повільно зникає за гранню скату. Я стою, прислухаючись, як слідом за ними поволі сповзає вглиб гуркіт каміння.


17. ДВА ГОРБИКИ НА ГАЛЯВИНІ


Нам треба дочекатися Загрі. Сідаємо край майданчика. Карарбах закурив. З якоюсь дивною ощадливістю він смакував кожен ковток диму і замислено вдивлявся в імлисту далину нагір'я. Зморшки на лобі ворушилися, товсті брови нависли над очними ямками, виказуючи занепокоєння. Люлька була його порадником і другом, у важкі хвилини життя він вдавався до неї.

Викуривши люльку і поклаши її за пазуху, Карарбах усе так же сидів. Було видно, що його не покидають глибокі й нелегкі роздуми. Він не може лишатися байдужим до наших справ — це заповіт предків, і водночас він у полоні забобонів, певен, що в людоїді — дух Харгі і боротися з ним — це означає накликати біду.

День відходив на захід. Тінь хмари, яка прикривала сонце, зсунулася по гольцю вниз, упала на рівнину, загасивши на ній блиск холодних багать. Потьмяніли озера. Але вдалині, на дні річкової улоговини, ще золотився осінній туман. У вогких долинах він тепер постійний гість.

Карарбах хапає мене за руку, показує на східний гребінь. По ньому біжить Загря.

— Слава богу, живий! — зрадів я.

Загря з розгону падає на плиту біля мене. З його рота, як з вихлопної труби, б'є гаряче повітря. Я віддаю псові рештки коржа, але йому не до їди. Собака весь тремтить, захлинаючись од нестачі кисню. А сам не зводить з мене розумних очей. У них і торжество і вірність.

— Попереду у нас із тобою, Загря, серйозніша справа: хто кого — ми людоїда чи він нас, — кажу йому.

Собака дихає спокійніше, підповзає ще ближче, кладе голову мені на коліна… Ця сцена зворушує Карарбаха. Він гладить пса жорсткою рукою.

Спускаємося з Карарбахом стежкою, що веде вниз, до північного краю підніжжя Ямбую. Там, біля чагарників, вона роздвоїться: одна піде до струмка, друга — ліворуч, до модринового рідколісся. Цією стежкою ми ще не ходили.

Вітер од нас. — це поганий вітер. Ідемо, весь, час озираючись, щоб не наскочити на засідку. Яку непростиму неуважність ми допускали минулі рази, спускаючись цим схилом! І мене, і Павла легко міг би зжерти ведмідь. Дуже добре якось сказав Улукіткан: мати дає життя, а роки — досвід. Саме досвіду нам часто і бракує!

У цей день нашого полювання на ведмедя я відчув на собі невідпорну силу впливу Карарбаха. Як швидко цей глухий, небалакучий дід підкорив мене собі! У ньому відчувається воля, що не знає відступів, викувана в невдачах, які не дозволяють старому довіряти іншому своє життя. Він, здавалося мені, схожий на нашого далекого предка, що ставав на двобій з печерним ведмедем, людину з природним даром мисливця, для якого полювання є сутністю життя. І я йду покірливо, мов дитина, йду за ним, довіривши йому свою долю.

Сонце безжально ллє тепло. Під його гарячим промінням закривавилися переліски. Болота лежать у золотій прозорій імлі. По звивистих кромках хмуряться сині ялини. Вода в озерах і не колихнеться, наче обважніла. Високо вгорі ширяє одинокий шуліка.

Підходимо до того місця, де вчора бачили відбиток чобота. Ще метрів сто — і стежка роздвоїлася. Ліва, по якій ми йдемо, зникає в низькорослому чагарнику. Зупиняємося. Тут усе може бути: раптова зустріч, засідка, напад з тилу. Хащі — непідхоже місце для полювання, тим більше на ведмедя.

Стоїмо, ніби не наважуємось увійти в чагарник. І раптом перед нами загойдався сланик. Вітру немає, повітря нерухоме, а сланик гойдається, мовби заступає нам шлях. Карарбах хмурніє — недобра прикмета. Мені теж якось не по собі. Кожен з нас, провівши довгі роки наодинці з природою, мимоволі починає вірити, хоч і несерйозно, в прикмети, у щасливі й нещасливі дні, в передчуття. Хочеш чи не хочеш, а така обстановка ніби повертає тебе до предків. І хоч ти й підсміюєшся з себе, але нишком все-таки віриш і не журишся, що обманюєш самого себе.

Карарбах зриває жмутик сухого ягелю, розтирає його на порошок і кидає вгору. Дрібнесенькі порошинки лишайника немов повисають у повітрі голубуватою хмарою. Потім повільно пливуть на північ, куди лежить наш шлях.

Течія повітря має найневигідніший для нас напрямок.

На обличчі старого я помічаю вагання. Витягуючи шию, він занепокоєно зиркає десь ліворуч, поглядає на низьке сонце.

— Ходімо… — кажу я старому, підтверджуючи слово жестом руки, і ступаю по стежці в чагарник.

Він хапає мене за руку, обурено дивиться в очі, дує крізь стиснуті губи, тиче пальцем мені в лоб і глузливо випалює якісь слова. Мабуть, каже, що в мене порожньо в голові, коли я наважуюсь іти назустріч небезпеці за вітром. Потім показує ліворуч, на голий, кам'янистий гребінь, глибоко врізаний у сланики, пропонує йти туди і, не чекаючи моєї згоди, виходить уперед.

Він дріботить уздовж чагарника, ступає нечутно, як лань.

Тільки вийшовши на гребінь, я зрозумів задум Карарбаха. Він хоче перетнути зарості слаників приблизно посередині, під прямим кутом до течії повітря. Це убезпечить нас од раптового нападу.

Пройшовши по гребеню метрів півтораста, Карарбах зупинився. З висоти гребеня було добре видно пологий схил гольця, порослого двометровим слаником.

Обидва ми якусь хвилину стоїмо, перш ніж ступити у темні закутки заростей, в підозрілу тишу. Для ведмедя ці кущі — його дім.

Чи не занадто ми ризикуємо, наважуючись пізно ввечері іти в переплетені стовбурами зарості, чи не накриє нас тут людоїд? Може, краще зачекати до завтра?

Але піддайся цій спокусі, тебе охопить огидний страх, і ти вже ніколи не примусиш себе іти назустріч небезпеці.

— Підемо разом, чи як? — питаю жестами Карарбаха, вже готового покинути гребінь.

Старий просить дати йому Загрю. Потім довго і важко пояснює мені, як діяти. Якщо труп Єлизара або людоїд будуть праворуч, звідки йде назустріч на нас течія повітря, то Загря неодмінно почує і дасть знати. Я повинен іти за п'ять кроків од нього і контролювати лівий бік, звідки до Загрі запахи не доходитимуть і небезпека може бути реальніша. А як усе складеться — це залежатиме від багатьох обставин, передбачити які неможливо.

Карарбах дістає ніж і наполовину підрізує поводок біля ошийника Загрі. Якщо людоїд кинеться на старого, Загря сильним ривком розірве ремінець і відверне ведмедя на себе, а старий тим часом встигне зняти берданку і вистрілити. Рушницю він несе напоготові.

Ми йдемо, усякими хитрощами намагаємося бути непоміченими, повністю поклавшись на чуття Загрі.

Кроки у старого вузькі і м'які, як у кота. Голова як маятник весь час гойдається то вправо, то вліво. Зрідка він кидає короткий, але уважний погляд на собаку, що біжить попереду.

Я йду його слідом, іду і думаю: а рушничка у тебе, друже, ненадійна, старенька, ще з минулого століття, скріплена дротом, бляшками з консервних банок. Та й набої саморобні, не завжди розряджаються… І дивуюся, що він надіється на свою рушницю не менше, ніж я на свій маузер [22] . Старий вірить в себе, і ця віра допомагає скоріш побачити здобич і вистрелити, рятує від багатьох прикрощів.

Для мене зараз нічого немає, крім Карарбаха, заростей ліворуч і невгамовного серця.

Йдемо довго, хоч від гребеня пройшли не так уже й багато. Час згладжує напруженість. Нараз ліворуч, як сигнал тривоги, почувся далекий крик сойка. Загря здригнувся і завмер, високо піднявши морду з роздутими ніздрями, його шерстистий хвіст, закинутий віялом на спину, став випрямлятися, витягуватися. Піднявся загривок. Карарбах майже непомітним рухом руки подав мені знак — бути насторожі.

Я ступив крок уперед, до просвіту зліва од старого. Загря, потихеньку переставляючи ноги, рушив уперед, гучно ковтнув повітря, ще і ще і, відірвавшися від поводка, прив’язаного до пояса Карарбаха, величезним стрибком кинувся в сланик. Потім почулося шарудіння, яке швидко даленіло, і все замовкло, наче провалилося в порожнечу.

Старий, не опускаючи берданки, кивнув головою — нагадав мені, що не можна залишать тил без нагляду. Але тут загавкав Загря. Гучно залопотіли крила, і з слаників вилетіли два старі білохвості орлани. Вони швидко промчали повз нас.

Карарбах провів підозріливим поглядом птахів, повернувся до мене. Я жестами пояснюю йому, що гавкає Загря. Він пропускає мене вперед й примушує йти на гавкіт.

Загря гавкає без азарту, рідко, ліниво. Це не на ведмедя.

На вузькому розсипу собака зустрічає нас і відразу ж повертає назад. Ми прискорюємо ходу. Гілки хльоскають по обличчю, руки не встигають захищатися. Ноги застряють між стелючими стовбурами. Загря виводить нас на край невеликої улоговини.

— Ую-ю… — вихоплюється в Карарбаха здивування.

Посеред улоговини височить довгастий горбик з лісового мотлоху. З нього стирчать догори стоптаними п'ятами чотири ведмежі лапи із покорченими в передсмертних муках кігтями. Низькі густі зарості полярної верби, що вкривали улоговину, вирвано з корінням, сланик поламано, каміння порозкидано, всюди жмутки шерсті, кров та глибокі ями. На свіжовитоптаній землі відбилися ведмежі лапи, великі й менші.

З одного погляду ми догадалися, що тут відбулося.

Горбик насипано зовсім недавно, він теплий од сонячного проміння. Я скинув з мертвого звіра землю, мох, гілляччя. Це була молода самиця років трьох, яку страшенно покалічив сильний противник. Він перегриз їй горло і переламав хребет. Із спини зідрав широкий пас шкури, переламав ребра. Видно, й після її смерті ведмідь ще довго чинив над нею розправу.

Така злоба до своїх родичів живе, мабуть, тільки у ведмедя. Особливо це проявляється в самців у роки повного розквіту сил. Тоді вони нещадні до всього живого. На старості ж, коли притуплюються кігті та ікла, вони самі стають жертвою своїх родичів.

Орлани вже виклювали ведмедиці очі.

Чого ж не поділили тут хижаки? Невже горіхів? Не може бути!

Старий теж стурбований. Він уважно оглядає горбик. Низько пригинається, йде по кромці улоговини, шукає сліди. Я стою на варті.

Загря, розморений вечірнім теплом, безтурботно розвалився на кам'яній плиті, заплющив очі, дрімає. Але вуха насторожі.

Довгі тіні від дерев лягають на широкі просвіти боліт.

У заростях дражняться кедрівки. Кричить куріпка, скликаючи своє неспокійне сімейство до вечері. Під розлогим небесним шатром ширяють два птахи.

Карарбах повертається в чагарник, схиляється до землі, щось обмацує руками і мовчки підкликає мене. Не підводячись, показує на невеликий відбиток лапи ведмедиці. Наступаючи на м'який ягель, вона вдавила в нього алюмінієву ложку.

Відкіля тут ложка? Я піднімаю її. На ручці відбито крапками дві літери: «Є. Б.». І хоч ми були підготовлені до найжахливіших відкриттів, ця знахідка вразила нас.

Ми натрапили на слід Єлизара.

Карарбах тягне мене в улоговину, і метрів за шість ми побачили на моху під слаником лігвище великого ведмедя. Старий тиче пальцем у глибокі сліди кігтів на землі, стрибками й усім своїм корпусом зображає сутичку звірів. Він пояснює, що ведмідь під кущем влаштував засідку і звідси напав на свою жертву. Але чому саме тут, в улоговині, він чигав на ведмедицю?

Старий іде по кромці улоговини вниз. Ось він зупиняється, нагинається, показує рукою під ноги. Я підхожу до нього, бачу волок і на ньому великі ведмедячі сліди п’ятами до нас. Безперечно, тут хижак, задкуючи, по моху та камінню тягнув через сланик Єлизара. Я піднімаю з землі ґудзик, вирваний із жмутком вати, хочу показати Карарбахові, але той уже прямує по волоку ліворуч…

Його зморшкувате обличчя почало раптом витягуватись, руки з берданкою опустилися, губи щось шепочуть.

Біля нижнього краю улоговини, за єдиним кущем сланика, ми знайшли другий горбик, немовби прикритий тілогрійкою. Мені здалося, що при нашій появі тілогрійка трохи піднялась і повільно опустилася, ніби хтось під нею випустив дух. Потім я ще довго не міг позбутися цього видива.

Єлизар лежав долілиць, підіймаючись над горбиком скорченою спиною. Шкіра, зідрана кігтями з голови, від лоба прикривала рану на потилиці. Ведмідь його схопив, очевидно, ззаду і вбив так раптово, що Биков не встиг навіть повернутися обличчям до небезпеки.

Ми з Карарбахом стоїмо у головах небіжчика, скинувши шапки, пригнічені. З сумом згадуємо про інших загиблих. Усі воли були молоді, в тому віці, коли труднощі подорожі здаються насолодою; мріяли побачити під собою подолані вершини гір, тайгу, річки. Але на шляху до мети вони неминуче мали зіткнутися з дикою природою. Це вона, щоб зберегти свою первисність і відрізати людині шляхи до неї, зустрічає її жахливими перешкодами. У розпорядженні дикої природи сила, підступність. І, штурмуючи її, в цій боротьбі за освоєння необжитих просторів, геодезисти лишають отакі, часто безіменні, могили.

Кінчається день. У сланиках затихає метушня.

Карарбах подає мені знак поспішати.

На ніч ведмідь неодмінно повертається до своєї здобичі, щоб захистити її від інших хижаків. Напевне, він прийде сюди, щоб улаштувати бенкет. А в темряві на його стороні будуть усі переваги.

Карарбах хапає мене за тілогрійку, тягне за собою вниз, до озер. Попереджає, що зустріч з ведмедем біля його здобичі дуже небезпечна.

Що робити? Невже покинути труп товариша на поталу хижакам?

Рішення приходить одразу, саме, без моєї волі. Зупиняю старого, вимовляю повільно по складах:

— Я лишаюся стерегти Єлизара. — І показую рукою на землю, на горбик.

Старий не розуміє мене, але догадується, що я затіяв щось безрозсудне.

Підтверджую ще і ще свої слова переконливішими жестами. У Карарбаха на лобі піднімається шкіра, погляд стає суворий, непоступливий. Він знову щосили намагається тягти за собою нетямущого лючі.

Умовляю Карарбаха йти в табір. Але старий сідає на землю, не хоче кинути мене самого, запевняє, що лишатися в улоговині на ніч, навіть удвох — це все одно що смерть. Ця настійливість зворушлива. Проте я непохитний у своєму рішенні і не хочу думати про те, що на мене чекає.

Може, вночі пощастить, і я зустрінуся з людоїдом, постараюся розрахуватися з ним.

Хочу перехитрити старого, послати його з запискою. Але виявляється, я забув на Ямбуї записник. На чому ж писати, коли немає паперу? А інакше старого не відіслати. І треба поспішати, а то людоїд ще може захопити нас зненацька.

Випадково погляд падає на руку Карарбаха. Змочую слиною його долоню, пишу хімічним олівцем:

«Цибіну. Труп Єлизара знайдено. Лишаюся стерегти його. Приходьте вранці з робітниками поховати загиблих».

Кажу старому, що це дуже важливе повідомлення і що треба його якнайшвидше доставити в табір.

Карарбах погоджується неохоче. Відриваю від штанини клапоть, бинтую ним списану долоню, але так, щоб при потребі можна було вільно стріляти з рушниці.

Старий обводить тривожним поглядом місцевість і тягне мене до нижнього краю улоговини.

— Тут… тут, — каже він, присідаючи.

Мовляв, тут сидіти треба, і пояснює, що вночі течія повітря йтиме зверху вниз, і людоїд, прийшовши в улоговину, не догадається, що його підстерігає людина. Це була дуже розумна порада, і я, щоб заспокоїти старого, поклав на цьому місці тілогрійку.

Я провів Карарбаха до стежки; до речі, вона була недалеко. Старий пішов нечутною ходою, несучи з собою неспокій та біль за мене. А я дивився йому вслід і думав: «Яке почуття керує тобою, старий евенк? Чого ти прийшов сюди, до Ямбую, узяв на себе горе чужих людей і заради них ризикуєш життям?»

Чим більше придивляюся до старого, тим сильніше прив'язуюся до нього. Коли б можна було помінятися з ним ролями, увійти в його життя, в його світ, мати його досвід, бачити навколишнє його очима — якого багатства я б набув!

Перш ніж увійти в зарості, Карарбах обернувся. Я помахав йому рукою. І раптом здалося, що від мене йде остання людина, що більше мені не судилося побачити людей. Відчуття страшної самотності враз охопило мене. Либонь, найрозумніше було догнати старого і йти з ним у табір. Але я не зрушив з місця.

Довго стояв насторожі, поки, за моїми розрахунками, старий не вийшов до відкритих боліт. Він пішов, всякий зв'язок із зовнішнім світом наче урвався.

Із-за Станового висунулася лілова хмара і загрозливо нависла над Ямбуем. Ліворуч і праворуч од неї зімкнутими рядами повзуть похмурі дощові хмари. Їх підганяє суха гроза. На землю падає холодний вітрець.

Сподіваючись, що хмари зникнуть і буде зоряна ніч, я надумав влаштувати сховок на тому місці, де радив Карарбах. Настрій у мене бадьорий, навіть войовничий. Може, ми й зустрінемося. Тут уже по-чесному, хто кого!

Ламаю хвою, вистилаю місце, де маю перебути ніч. Я буду за десять метрів од трупа Єлизара і приблизно за п'ятдесят метрів од ведмедиці. Ззаду мене захищатиме від раптового нападу здоровенний кущ сланика, а щоб лишитися непоміченим з улоговини, я роблю невисокий — нижчий від сидячої людини — штучний заслін з хвойних гілок.

Мені не вперше підстерігати звіра вночі, самому, оточеному таємничим мовчанням тайги. Я навчився стріляти в пітьмі по ледь помітному силуету. Але все це було за інших обставин, коли ти певен, що, помітивши тебе, звір негайно тікатиме. Тут же, навпаки, він постарається напасти. І наслідок залежатиме від обставин, яких я не зможу передбачити.

При вечірньому світлі намагаюся запам'ятати, що видніє звідси поміж горбочків на обрії — це дуже важливо знати, якщо вночі доведеться стріляти по звіру.

На сланиках, на болотах ще мріє блідо-рожевий відсвіт заходу, рожевіють нижні краї грубих хмар. У кущах замовкли останні звуки дня.

Опускаюсь у сховок. Поруч укладаю Загрю. Над нами змикаються крони слаників. Під їхнім склепінням нас важко помітити, але ми добре бачимо галявину, горбочки, кромку заростей.

Усе ніби змінилося, набуло дивних неприродних обрисів — і чагарники, і це синє немеркнуче небо. Чомусь я раптом втратив зв'язок між собою і горбочками, стало аж дивно, що я тут, на скошеній галявині. Добре, що є на світі комарі, вони вивели мене з хвилинного забуття.

Дощ захопив голець правим крилом — швидко пройшов. Хмари бігли стороною, виливаючи на потьмянілу рівнину потоки води. Таємничо, мов нічне зітхання сови, прошумів і зник вітер.

Ніч була довга. Треба влаштуватися так, щоб просидіти довгий час нерухомо. Адже ведмідь має надзвичайно тонкий слух, і найменший шерех може видати нас.

Прив'язую Загрю до стовбура сланика, надрізаю ремінний поводок, як Карарбах минулого разу, щоб сильним ривком пес міг розірвати його. Заряджаю карабін, ще чотири набої лишаються в магазинній коробці.

Ніч лягає на плечі, притискає до землі, і я завмираю, наче розчиняюся в загадкових заростях сланика.

Знову здіймається, гуде у вишині вітер, відганяє хмари. На далекому обрії ліловий слід загаслого заходу. В чагарниках відчувається якесь слабке пожвавлення, мовби аж тепер нічні мешканці їх повірили, що дощу не буде, і вибрались із своїх схованок. На болотах чути чвари прольотних птахів — вони не поділили місця на мулистих берегах. З'являються кажани. Їх багато. Але вони швидко розсіюються в нічному просторі, і тільки два все ще безшумно ширяють над горбочками.

Поки я бачу улоговину, край заростей, Ямбуй, що дрімає вгорі, ніщо не затьмарює мого настрою. Думка про те, що не слід було мені самому лишатися тут, зникла так само раптово, як і виникла.

Чи багато хто знає, які картини малює уява, коли людина лишається наодинці з німотністю тундри або її захоплює нічний ураган у тайзі, серед розбурханого лісу? Навіть у сильних серця підвладні збентеженню і страху, тож не треба глузувати з тих, хто не витримує такого випробування…

Ні, я не каюся, що зостався тут. Тільки б у критичну хвилину зберегти спокій, не дати волі нервам. Я вірю, що саме сьогодні зустрінуся з людоїдом.

На болоті раптом пролунав протяжний, жалібний крик невідомого мені птаха.

В заростях стало ще тихше, похмуріше. Моторошна темрява огорнула і голець, і сланики, й улоговину. Щиро кажучи, тиша і мовчання були просто-таки страшні. Хоча б вітер прорвався і розбуркав гнітючу мовчанку ночі.

Загря лежить, піднявши голову, безперервно пряде вухами — собаки, як запевняють евенки, чують навіть зітхання комара. Тому для Загрі ніколи не буває тиші в природі: навколишній світ завжди сповнений шерехів, звуків, але. тільки деякі з них збуджують у ньому цікавість.


18. НІЧНИЙ ПОЄДИНОК


Розтеклися по синяві хмари. Від зірок трохи пояснішало. Позначилась улоговина і навіть просвіти в заростях. Свіжий струмінь повітря обдуває обличчя. Це дуже добре: вітрець відносить наш запах від улоговини до підніжжя гольця, і ведмедя ми. зможемо побачити раніше, ніж він помітить нас.

Невидима пташка пирснула в хащі і змовкла, наче вмерла. Загря, не ворушачись, подивився на мене, ніби намагався розгадати, яке враження справив цей перший нічний звук. Але раптом пес вивернув вуха вліво, туди ж скосив очі, і рідка щетина на його нижній губі затремтіла.

Затамувавши подих, стежу за собакою. Хтось поруч наступив на опале вільхове листя, почулося тихе-тихе дихання. Руки інстинктивно хапають карабін. Загря і тепер не повернув голови на звук, тільки сильно скошені очі нерухомо застигли на чомусь.

І там, куди він дивився, появилася жива руда грудка. Бурундук! Звірок догадався, що ми помітили його, зчиняє крик. Я сварюся на Загрю пальцем — лежати! Він ніби заспокоюється, та з його морди не сходить напруженість.

А бурундук бігає навколо сховку, видереться то на сланик, то на пень, своїм писком явно висловлюючи протест. Певно, десь під нами вхід у його нору, і він не може туди попасти. А вже пора спати, адже дні у звірка в цей час повні всякого клопоту.

Пса дратувала близькість бурундука, і добре, що той здогадався вчасно зникнути, а то б Загря не зважив на мої застереження.

З'явилися жовтоокі сови, настав і їхній час. Вони нечутно, мов тіні, кружляють над улоговиною, над горбочками, ненадовго зникають у пітьмі. Оживає притихлий на деякий час світ. Виходять на здобич нічні хижаки. Вони теж нечутно никають скрізь по закрайках боліт, по перелісках, шастають по чагарниках. Цілу ніч тривожно сплять і їхні жертви. Що б не відбувалось, але пульс життя ні на хвилину не завмирає ні вночі, ні вдень, тільки вночі всі трагедії відбуваються потай, навіть жертви вважають за краще вмирати мовчки, а вдень — на очах у всіх.

У темряві виникають два світлячки. Вони пропливають над улоговиною, як мандрівні вогники, і гаснуть коло близького горбочка. Праворуч лунає писк. На болоті шалено закричала гуска, залопотіла передсмертно крильми й замовкла.

Нічне життя лісу, життя боліт і перелітних птахів, хижаків завжди захоплювало мене. Щось та підглянеш, відкриєш для себе нове, але зараз усе це проходить десь осторонь, не зачіпаючи свідомості і не відвертаючи від напруженого чекання.

По улоговині швидко промайнула якась тінь, почувся шерех і урвався біля трупа ведмедиці. Потім щось загарчало, щось хруснуло й затихло.

«Соболь», — майнула думка.

Загря захвилювався, скочив і за це дістав щигля по носі. Але йому важко стримуватися, коли вітрець забиває ніс гострим соболиним запахом, який завжди до нестями збуджує пса.

З'явилася ще тінь, тільки уже з іншого боку, така ж горбата і довга. Вона виринула з густої пітьми слаників, завмерла на якусь мить пеньочком і кинулася до противника, який причаївся біля трупа ведмедиці. Пищання, бійка, метушня розбурхали вже устояний нічний спокій.

Клубок соболів-забіяк, гримлячи камінням, котиться вниз, ближче до сховку. Хижаки вже за п'ять метрів од нас. У лютій сутичці вони рвуть один одного, хропуть, задихаються від злоби, і раптом клубок розривається, осоромлений звірок кидається навтіки, шукає порятунку в сланиках. Погоня затихає десь у кущах. Бійка соболів привернула увагу пугача. Він кошлатим силуетом кружляє над горбочками. Пугукнув, наче стрельнув холостим зарядом, і зник.

Сторожка ніч згустилася над улоговиною. Тільки вітрець віє прохолодою в обличчя і табун безформних хмар мовчки напливає на небо.

Над поблизьким горбочком спалахують світлячки, блимають на одному місці, мов свічки біля труни. Потім зненацька гаснуть.

Але що це?! Горбочок ворушиться і ніби розвалюється. Мене як струмом проймає, обдає холодним потом. Хапаю сполоханого Загрю, підминаю під себе. У темряві помічаю, як з Єлизара сповзає тілогрійка. Небіжчик у чомусь світлому стає рачки, живими очима дивиться в нашу сторону. У мене холоне кров. А Єлизар підводиться ще трохи. Охоплений жахом, протираю очі… Ні, це не привид і не галюцинація. Небіжчик знову припадає до горбочка, під ним гулко тріснула суха гілка. Мої руки якось механічно викидають ствол карабіна вперед, до неба, і німу темряву ночі розриває вогненний вибух…

У блиску миготливого світла я побачив на Єлизаровім трупі рись, впізнав її по світлій шубі, по куцому заду та хижому кошачому погляду. Наче відкинута звуком, вона метнулась у чагарник і зникла, розтанула в чорних заростях.

Все лишається на місці, а обмануте серце ще тривожно стукає. З болем думаю, що ніч тільки-но починається. Що ж буде зі мною далі?

Невже я розучився володіти собою?

Добре, що поряд мій вірний чотириногий друг! Хочу впіймати його, притиснути до себе і не відпускати, але вік несподівано схоплюється і, згорбивши пружну спину, насторожується. Повернувши голову до східного схилу гольця, нюхає повітря, вдихає його і нервово переставляє передні ноги — вірна ознака того, що звір десь близько.

Я трохи підводжуся. Загривок у Загрі щетиниться, гострі кігті глибоко впиваються в землю, і пес, трошки подавшись назад, уже готується стрибнути.

Я штурхаю його в бік, проте собака не звертає на мене уваги. Десь там, на схилі гольця, звідки слабкий вітрець накидає підозрілий запах, ходить звір, але який?

Раптом чітко долинає гуркіт каміння під чиїмись квапливими кроками.

Гуркіт уривається внизу розсипу. Знову тихо-тихо. Здається, ведмідь здогадується, що біля його здобичі хтось є, нечутно крадеться по просвітах заростей.

У мене мало не розкраялося серце, гаряча кров ринула по всьому тілу.

Знову загриміло каміння. Вже зовсім близько. Загря не витримує, виривається із сховку, тягне за собою і мене.

Тепер наша зустріч неминуча. Але клята пітьма, я нічого не бачу!

Вже біля самого краю заростей стукнув відкинутий у стрибку камінь, ще і ще… Ближче хруснула гілочка… І знову все урвалося. Ні, не гуркотом каміння страшна ця ніч, не гнівом звіра, навіть не темрявою, а мовчанням, затаєною тишею.

Звір сповзає в улоговинку, потривоживши розсип. У кутку улоговини, куди повернув морду Загря, виникає велика тьмяна пляма. Це він! Прикладаю до плеча карабін і холону — не бачу ні мушки, ні ствола, між ними зімкнулася пітьма… Аж ось пляма раптом оживає, стає поміткою, збільшується, напливає на нас…

Тепер кожна секунда дорога. Проклятущі хмари остаточно заступили світло. Загря відриває ремінець, виривається вперед. Я ступив крок за ним і зупинився в непроглядній пітьмі. Шалений гавкіт собаки розбурхав тишу. Звір кидається на Загрю, але йому бракує спритності піймати пса. Я не стріляю — не бачу цілі. Дивуюся своєму спокою, ніби скам'янів у цю вирішальну мить.

Загря сповнений страшенної люті, відступаючи, пес веде на мене звіра. Ось він вимальовується з мороку безформною брилою, впевнений, злий, усе ближче й ближче. Я міцно притискаю ложе карабіна до плеча. Прокляття, знову не бачу мушки! Гавкання собаки, стогін звіра, гуркіт каміння зливаються в один нескінченний гул. Бачу, чорна пляма вже підходить до горбка з ведмедицею, але раптом метнулася напролом у нічні зарості… Ведмідь не тікав — щез без єдиного шереху, розчинився в темряві, зник, як слід пташиного крила, що ковзнуло по поверхні озера.

«Втік, диявол!» — подумав я, прислухаючись до тиші.

Потім десь за лугом знову загавкав пес, затріщав сланик, почулося важке сопіння. Навперейми треба було б, навперейми, та куди побіжиш, коли нічого не видно!

На сході голець відокремився од неба, і хмарка над ним посвітлішала. Де ж місяць?

У гуркіт каміння на розсипу ввірвалося виття Загрі, і я почув, як десь побіг звір. Але ведмідь не втік, ні, він почав обходити мене з тилу і затаївся зовсім близько від улоговини.

Що ж я робитиму, якщо людоїд налетить на мене? За два кроки нічого не видно.

Минають довгі хвилини чекання. Ні ведмедя, ні Загрі.

Зійшов місяць. Як же непростимо він спізнився!

Від горбка, біля якого я стою, безтурботно пливуть у хащу два світлячки, і там гасне їхнє переривчасте холодне світло. Горбата тінь соболя майнула і завмерла хижим силуетом у нерухомому повітрі. Нижче за улоговиною пролунав короткий, тремтливий крик сови; наче сріблястий клапоть, птах плавно ширяє над просвітами і зникає у сутінках. Десь стрепенувся сонний птах.

У заростях хтось протяжно простогнав і замовк. Хто б це міг бути? Може, причулось?

Ось і знову долинув стогін, довгий, протяжний… Боже, та це ж Загря! І я, не думаючи, забувши про небезпеку, кидаюсь у зарості.

Біжу по ледве помітних просвітах! Перестрибую через вибої, чагарник, спотикаюсь об камені, замасковані лишайником.

За хвилястим гребенем на розсипі в улоговинці лежав Загря й безпомічно дриґав у повітрі лапами. Зогледівши мене, пес насилу ворухнув головою, спробував підвестись і від болю заскиглив.

Хапаю йога за передні лапи, вириваю з щілини. Він реве, хворобливо вбирає лівий бік, хапає пащею мою руку, але не кусає. На пальцях відчуваю липку вологу кров. Певно, ведмідь так ударив його, що пес, зробивши в повітрі сальто, попав спиною в щілину між великим камінням і не міг сам вибратися. Та мене здивувало інше: звір не розідрав його.

Швидше назад! Геть із цих заростей, де все вороже, де вночі в темряві ти безпорадний, як сліпе щеня!

Загря припадає на свої чотири лапи, ледве встигає за мною. Вигляд у нього кепський. Добре, що так легко відбувся!

Проминаю нижній ярус густих колючих слаників, хисткий розсип. Раптом мені здалося, що звір женеться за мною. Миттю повертаюсь обличчям до небезпеки… А навкруги непорушний спокій осінньої ночі та кущі сланика, трошки затуманені місячним світлом. Ловлю спокійний погляд Загрі. Мені стає ніяково за себе…

Ось і улоговина. Від горбочка кидаються в усі боки сполохані тіні. Мабуть, уже по всім околі серед хижаків поширилась звістка про ведмежу здобич, і любителі поживитися збіглися на нічну учту. З темних закутків хащі за нами стежать соболі, колонки, чути злобне пирхання горностая.

Великий нічний птах прошмигнув низько над улоговиною і, зникаючи в мороці, кинув протягло: «Куу-і… Куу-і…»

Стою коло Єлизарового трупа. Біля ніг у мене лежить Загря. Він ніби оглух, втратив чуття. Важко дихає і, зрідка витягуючи морду, байдуже дивиться на порожнє небо.

«Невже Загря після цього випадку боятиметься ведмедя?» — з гіркотою подумав я.

Накриваю труп Єлизара тілогрійкою, що її відкинула рись. Укладаю Загрю під горбком. Боже мій, ще тільки одинадцята година, а я вже поглядаю на схід, чекаю світанку. Як нестерпно повільно тягнеться час!

Місяць високо над Ямбуєм. У світлій безодні потонув візерунок болотяної рівнини. Озера вкрилися туманом. Вітрець, ледь дихаючи, колише хащу. Скільки чарівності в цій місячній ночі, і як тяжко думати, що для нас із Загрею вона сповнена небезпеки, що в її обманливому спокої нас підстерігає смерть!

Сильно похолодало. Стояти дедалі важче. Повіки склеплюються. Нездоланним тягарем навалюється сон. Не знаю, як із ним боротися… Одним ривком розриваю на грудях сорочку — так, здається, легше.

За кам'яними пасмами Ямбую сплять люди, калатальця на шиях оленів, річкові перекати. Все спить, і тільки я стою, ніби розп'ятий, біля горбка.

І хтось добрий непомітно веде мене в чудовий світ, який не знає тривог…

З рук випадає карабін, боляче б'є по нозі, і я вириваюсь із згубного забуття. Скидаю тілогрійку, розірвану сорочку. Лишаюся напівголий з патронташем на животі. Минають хвилини. Мороз упивається в тіло. Пальці замерзли, не підкоряються. Я хукаю на них, розтираю, поки вони не оживають. Сам трохи відігріваюсь.

І, як завжди у важкі хвилини, згадую далекий рідний Кавказ — сиві снігові вершини, сторожові піки, тіні чинар, багаття під ними, коней, які пасуться на духмяній галявині, блідолиций місяць, горби, що видніються за станицею, таємничі лісові нетрі… Ці мрії дитинства пішли зі мною в життя непорочні, світлі; я зберігаю їх, ніби перевіряючи часом: про що мріяв іще веснянкуватим хлопчиком коло царини і чого добився в п'ятдесят…

Який щедрий на обіцянки був той далекий кавказький місяць! Це він привів мене до Ямбую, примусив стояти біля трупа Єлизара, втягнув у ризикований поєдинок з людоїдом. І я мимоволі подумав: навіщо на цій мудрій землі, де стільки краси, — зло, ворожнеча і смерть?

Шум крил явно не нічного птаха перервав мої думи. Птах пролетів над улоговиною мовчки, квапливо, і вже по цьому можна було догадатися, що його хтось сполохав з насидженого місця.

Загря підняв морду. Я пильно обвів очима край заростей, тримаючи карабін напоготові.

Ось промайнув, як скажений, бекас… Ясно: хтось іде.

Минає хвилина, друга… Чекання стає обтяжливе.

Схоплюється стривожений Загря. І раптом мій погляд затримується на світлій смужці під темним склепінням сланика, метрів за двадцять од мене. Намагаюся згадати, чи була вона раніше. Дивлюся ліворуч, потім знову на пляму… Ні, не було!

Прикладаю ложе до плеча.

Проте вистрілити не встигаю — пляма зникає.

Бачу, праворуч, у тому ж провалі, знову виникає пляма, але більша і ясніша. Це, здається, біла манишка на грудях людоїда.

Відчуваю, як у мене впиваються очі звіра, і ніби полчища мурашок біжать мені по спині вгору і вниз… Пляма приземлилася, звузилася, звір, певно, готується стрибнути.

Підводжу на нього ствол карабіна. Цілюся, пам'ятаючи, що від цього залежить — жити мені чи ні!

Постріл блимнув яскравим світлом. Я побачив звіра. Наступної миті він метнувся до закрайка, впав і темним бугром лишився на ледь помітному ягелі.

Насилу переставляючи ноги, я нечутно підійшов до нього. Витер сірника… Біля ніг лежала вбита росомаха.

Страшенно прикро, та що вдієш, коли мені сьогодні не щастить.

До світанку ще дві години — ціла вічність. Навряд чи зможу я так довго не спати. Всю ніч стою на ногах, мов за якусь провину. І чи не збожеволію я від цього безнадійного чекання? Може, піти з улоговини, забратися в розсипи, розпалити багаття?.. Але й там, біля вогню, не врятуєшся від людоїда. Та й не можна кинути труп Єлизара.

У тайзі життя і смерть завжди ходять поряд.

Що ж робити?

Земля, як магніт, тягне до себе, ось-ось упаду і не підведуся. Страшенно хочеться зігрітись, одійти від усіх цих невдач. Мені вже несила володіти собою, захищатись. У мене навіть страху не лишилося — що може бути ганебнішим!..

Ноги підломлюються, я не можу стояти. Сідаю на землю, приємна слабкість розтікається по всьому тілу. І раптом у напівдрімоту вривається завивання: «Ую-ю!..»

Схоплююся.

Це вітер. Із страхітливим свистом він налітає на сланик, розповзається по схилах гольця, відходить на болота. Повалив густий, липкий сніг. Чи скінчиться коли-небудь ця ніч? Чи так і залишаться морок, горбок та виючий сланик?

Біля підніжжя гольця протягло заревів звір. Мені чомусь здалося, що в моїх руках не карабін, а палиця. Охоплений жахом, обмацую рушницю: чи не починається у мене галюцинація?

Виникають нові сумніви: а чи є в карабіні набої?.. З нервовою квапливістю відкидаю затвор і з полегкістю пересвідчуюся, що все гаразд.

Вітер налітає мірними поривами. Ритмічно коливається розкуйовджений сланик, а мені здається, ніби поруч, біля знайомого берега, вирує море. Перед очима здіймаються чорні хвилі, гребені б'ють в обличчя сірим колючим холодом. Я бачу валун, який обгризла вода, — на ньому ми замолоду загоряли на сонці після довгого запливу в море. Все тут відтоді лишилося незмінне: той самий стрімчак із суворою лінією урвища, в шапці з вічнозеленого самшиту, ті самі уламки під ним, мокрі, затягнуті ковзким слизом, те саме море, то підступне, то лагідне, і той самий одвічний шепіт гальки під хвилями.

Валун здається ще гарячим від давно загаслого сонця. Весь якийсь піддатливий, м'який. Я припадаю до нього, запускаю замерзлі пальці рук глибоко в тепло. Яке блаженство!..

Розплющую очі. Дивно — сиджу під горбком. Ніякого моря. Тільки гуде на вітрі сланик та навкруги непроглядна. пітьма. Насилу підводжуся.

Довго не можу вирватися з завороженого стану, навіяного теплом моря. Стою як на підпірках, один на весь світ…

Тс! Що це? Загрозливе ведмеже ревіння. Зовсім поруч. Повертаюся до нього. Чую близько ходу. Бачу ведмедя. Він підминає під себе Загрю і, піднімаючись, виростає переді мною. Я бачу його зеленкуваті очі, іржаві ікла, пащу. Він-заносить свою могутню лапу над моєю головою. Я відскакую, стріляю впритул…

Звір застогнав і, падаючи, оббризкав мене липкою кров'ю…

От і кінчився поєдинок.


… Але чому я лежу на землі, чому поруч Загря і так здивовано дивиться на мене? Де ж людоїд, я. ж бачив, як він упав мені доніг. І обличчя моє сухе. Перевіряю карабін — у ньому цілі всі набої. Довго розтираю лоб, отямлююся.

Не пам'ятаю, коли вщух вітер, підвелися сланики і продірявилося небо. Стало тихо-тихо… Ніщо так не страшить людину — ні пурга, ні холоди, ні полярна ніч, ні землетрус — як безмовність. Страшна вона через те, що не знаєш, як боротися з нею, і нічого не можеш їй протиставити.

Нарешті до слуху долинають несміливі звуки ранку. Вони остаточно будять мене. У посвітлілому повітрі позначився контур улоговини. Бачу біля своїх ніг труп Єлизара. І, як щось дуже далеке, згадую людоїда, ніби відтоді, як я опинився тут, минула вічність. А ось і дятел ударив. Довгожданий звук розлігся по заростях, звалився в рівнину.

На сході обрій одділився від похмурого нічного неба. Зрушили тіні. І якось одразу, ніби за сигналом, на болотах почувся пташиний гомін…

Ранок. Яке щастя! Навіть не віриться, що я діждав його, що знову побачу людей, сонце, зможу відігрітися коло багаття.

— Ми живі, Загря! — кричу я захриплим голосом. Кому, як не йому, я можу вилити свої почуття.

— Ого-го!.. — перекриваючи звуки наступного ранку, сповзає з розсипів людський голос.

— Ого-го!.. — відповідаю я, остаточно впевнюючись у тому, що я живий і що вже ранок.

Вологий, похмурий день починається за Ямбуєм. З пітьми вже прорізалися круті стегна скель. На рівнині позначились озера. Світло випромінюється з глибини всесвіту, обіймаючи нахололу землю.

Чую людські голоси. Хочу піти назустріч товаришам, але не можу зрушити з місця — ноги не мої.

З кущів сланика чути квапливу ходу. З берданкою напоготові висовується Карарбах. Я намагаюсь усміхнутись. На зморшкуватому обличчі старого спалахує подив. Він скидає рушницю на плече і, витягнувши вперед руки, поспішає до мене. Ляскає загрубілою долонею мене по плечі і щось бурмоче своєю, незрозумілою мені мовою.

За ним появляються Цибін, Павло, Долбачі. Вони разом підходять до трупа Єлизара, знімають шапки. І всі ми довго стоїмо мовчки.

У Павла затуманились очі, затремтіли підборіддя і губи. Він став на коліна.

— Прости, Єлизаре, я не думав, що так вийде, — прошепотів, схиляючи голову на розірвану полу тілогрійки, що прикривала труп.

До мене підійшов Цибін.

— Вбили людоїда, га? — спитав він.

— Тут, видно, все проти нас.

Цибін здивовано глянув на мене.

— Вночі ми чули стрілянину, вирішили, що з людоїдом покінчено.

— Звечора і я був певен, а виявилося, все не так просто.

— Що ж сталося? — спитав він.

— Як бачиш, нічого особливого. Лишився живий, а могло бути й гірше.

— Страшно, га?

— Ні, не страшно, а нерозумно було зоставатись одному на ніч, але я не міг зробити інакше. А залишити з собою Карарбаха не наважився. Признатися, я не думав, що все так добре закінчиться. Проклятий людоїд, він ще потішиться з нас!

— Виходить, ведмідь живий? — безнадійно мовив Цибін.

Трохи помовчали.

— Добре було б розпалити багаття та зігрітися, потім усе розповім.

Карарбах і Долбачі не стали чекати моєї розповіді. Їм захотілося самим розгадати, що сталося вночі в улоговині. Вони довго ходили по просвітах у чагарниках, розглядали сліди. Потім підійшли до вбитої росомахи, чогось здивувалися.

Сланикові дрова розгоряються швидко. Лежачи біля багаття, я з насолодою ковтаю гаряче, смольне, розведене димком повітря, підставляючи вогню то груди, то спину. Добре, що є на землі холоди, пурга, інакше люди не знали б чарівності вогню.


19. МОГИЛА ЗЕМЛЕПРОХОДЦІВ


Мене будить страшний звук, неначе в широкому степу б'є на сполох великий дзвін. Хаотично спливають, як щось дуже далеке, страхітливі уривки ночі, ревіння звіра та ікласта паща ведмедя.

Злякано розплющую очі. Вічнозелений сланик оточує мене кільцем самотності. Небо порожнє, високе. Земля видається чужою, ні звуку на ній, ні шереху. Хтось стоїть з рушницею коло багаття. Знайомий овал спини і латки на одежі.

Хто цей чоловік і чому вдень горить таке велике багаття?

Чоловік підходить до мене, всміхається, допомагає підвестися. Насилу встаю, все болить, ноги не слухаються.

— Добре спав? — питає він, обмацуючи мене пильним поглядом.

Я мовчки киваю головою.

Обличчя в нього плескате, ніби приплющене молотком. Я десь уже бачив його, а де — ніяк не згадаю!

— Моя вода тягни, чай варимо, потім ходити будемо, а ти добре навколо дивися, — попереджає він мене і, взявши чайник, зникає у хащі.

Під сланиковим кущем помічаю сховок, і якось одразу все стає на своє місце. У прозорому ранковому повітрі стоїть знайомий Ямбуй, впаяний у нерухому синяву неба. Навкруги вчорашня тайга, вдягнена в лахміття осіннього пурпуру, і контур свинцевих озер біля підніжжя гольця. Чую, як кричить на болоті осиротіла чайка. І всі події ночі, до дрібниць, стали реальні. Згадав і евенка — це ж перекладач Цибіна — Тешка. Він з рушницею охороняв мене коло багаття.

В улоговині нема трупа ні ведмедиці, ні Єлизара. Куди вони поділися?

Десь унизу стукає сокира. Це наші щось роблять біля підніжжя гольця.

З-під куща сланика на мене дивиться пара собачих очей. В них біль і втома. Загря!

— Бідний ти мій! Чим я тобі віддячу за сьогоднішню ніч?

У собаки поранено правий бік. Звір ударив пса лапою, зідрав клапоть шкіри. Я переношу Загрю на галявину, дістаю ніж. Він недовірливо стежить за мною, готовий захищатися. Беру обережно шматок шкіри, що звисає на боці, і одним змахом відрізаю.

Собака схоплюється, виривається і з усіх ніг кидається в чагарник. Звідти потай метає в мене гострі стріли.

Біля місця, де я лежав, помічаю згорток. Розгортаю.

Підрум'янений корж та кусок вареної оленини, що трохи пахне часником, остаточно витвережує мене. Жадібно відламую шматок коржа. Яка смакота! Я справді живий і не збожеволів!

Загря пильно стежить за мною з глибини чагарника. Він голодний, як і я. З одвислої губи стікають на землю прозорі цівки слини. У широко відкритих очах чекання.

— Йди, Загря, помиримось. — І я показую йому шматок м'яса.

Зламалась образа. Пес схоплюється. з місця, струшує кошлату шубу, підходить до мене, стежить; як я ділю коржа і м'ясо на дві рівні пайки. Одну віддаю собаці. Він, як тигр, кидається на шматок, миттю ковтає.

— Ну й дурний же ти, Загря, зжер, не діставши ніякої насолоди!

У сланиках щось зашаруділо. Засунувши недоїдений кусок у кишеню, хапаю карабін. Загря підводиться, гучно втягає носом повітря. А шарудить уже ближче.

Крайній кущ раптом колихнувся, роздвоївся, і з темної глибини заростей висунувся ствол берданки, потім показалася голова Іллі.

Він обводить спокійним поглядом галявину, мить затримується на багатті, що вже розпалося на жар, і, побачивши мене з карабіном у руках, дивиться, ніби вперше бачить. Із-за його спини появляється голова Карарбаха з копицею нечесаного волосся.

Ілля пропускає Карарбаха вперед, неприязно позирає на мене.

— Де люди? — питаю його.

— Там. — Він киває головою в той бік, звідки давно долинає стукіт сокири. — Єлизара тягли в тайгу, могилку роблять. Цибін казав, тобі швидко треба йти туди.

У голосі каюра, як і раніше, неприхована ворожість. Видно, цей вільний і довірливий житель лісу ніколи не переживе кривди і не простить жорстокості людей.

— Зараз підемо, — і я закидаю на плечі торбину, прив'язую до пояса Загрю. Тільки тепер помічаю, який у нас із ним жалюгідний вигляд!

Карарбах розгрібає палицею тліючий жар, витягує звідти ведмежий череп і кістки.

— Навіщо спалили ведмедя? — питаю Іллю.

— Старий казав: не треба лишати амакану їжу. Коли він ситий, все одно що люди, багато спить, його не побачиш, а коли голодний — туди-сюди ходить, всюди лишає слід, можна швидко знайти його, — пояснює Ілля. — Карарбах хоче подивитися місце, де амакан убив Єлизара.

Приходить Тешка. Він приніс чайник води і повну чашку спілих буяхів.

— Я мало-мало чай п'ю, потім ходити буду туди, — він показав рукою в сторону, де наші, видно, вирішили поховати Бикова.

— Гаразд.

Ми всі покидаємо галявину. Попереду — старий. Він веде нас по волоку, де кілька днів тому ведмідь тягнув Єлизара. Обличчя провідника спокійне, мов застиглий базальт. В руках берданка. Він держить її напоготові. Тільки тепер я помітив, що старий і рушниця як близнюки: обох безжально помотлошив час. Карарбаха не можна уявити без цієї берданки. Вона прикипіла до нього, і вони разом творять одну історію життя. Якби-то можна було її прочитати!..

Старий, як та рись на свіжому сліду, нечутно ступає по м якому ягелю. Ніщо не може сховатися від його погляду. Навіть тут, у густих заростях чагарника, де всюди таїться небезпека, для нього немає несподіванок.

По його поведінці нізащо не подумаєш, що він зовсім глухий. Я серйозно починаю вірити, що у старого розвинуте якесь невідоме йому чуття, котре дає йому можливість відчувати невидимий для ока світ.

Йдемо густим слаником. Небо не прояснюється, висить над землею сірими скуйовдженими хмарами. Але осінь стає все щедріша на барви. Сьогодні на відміну від учорашнього вона по-новому прикрасила землю, дедалі золотавішими робляться її нескінченно розмаїті фарби. Кіновар'ю забризкала схили Ямбую, блакиттю залила озера, а від підніжжя гольця до самого краю рівнини поклала яскравий, важкий пурпур. Прошила його тонесенькими голубими струмками. І хоч який клопіт тебе обтяжує, ти не можеш лишатися байдужим до цієї чарівної картини.

Навіть старий час від часу зупиняється, окидає поглядом надгір'я, що лежить в осінній позолоті біля підніжжя.

Ілля не відстає. Нечутними кроками він притоптує мій слід.

Несподівано Карарбах нахиляється до землі, щось піднімає. Гребінець! Проходимо ще метрів двадцять — чобіт, трохи далі — другий. І скрізь на волоку — клапті ваги від тілогрійки.

Ось і ледь помітна стежка, яку протоптали геодезисти, — по ній ми з Карарбахом мали спускатися вчора. На землі кругом сліди сутички: мох збито, розсип зсунуто, скрізь — ями, і на блідо-жовтому ягелі лежать темні плями ще не змитої дощем крові. Тут і відбулася фатальна зустріч Єлизара з людоїдом. Видно, нелегко дісталася ведмедеві здобич.

Карарбах пропонує нам з Іллею стежити за чагарником, а сам, не випускаючи з рук берданки, починає старанно оглядати місце. Крючкуватими пальцями він обмацує кожну вм'ятину, уважно вивчає сліди чобіт і лап, поступово відновлюючи картину сутички ведмедя з людиною. Але й тепер на обвітренім обличчі старого не прочитати, що його тут здивувало чи засмутило.

Старий знайшов у сланику перші сліди Єлизара і визначив, що хлопець ішов по стежці рівною, спокійною ходою, не передчуваючи небезпеки. Праворуч од стежки під густим слаником Карарбах знайшов місце, де лежав ведмідь. Видно звір, затаївшись, чигав на свою жертву. Трохи осторонь від куща лишилося два глибокі відбитки задніх лап, зроблені в ту мить, коли звір сильно стрибнув, ніби навздогін жертві.

З уст Карарбаха виривається крик. Я поспішаю до нього. Старий щось пояснює мені, тиче пальцем у слід звіра і явно досадує, що я не розумію його.

Підходить Ілля.

— Бачиш, в амакана ліва задня нога крива, — каже він. — Однако звір — каліка.

Справді, слід лівої задньої лапи вивернуто всередину, і вона помітно менша від ступні правої ноги.

Ось Єлизар, ніби з розгону, вдавив у м'яку землю обидва каблуки, поставлені на ребро, проповз так з півметра і, падаючи, припечатав задом мох. Карарбах хапає себе за потилицю лівою рукою, як пащею, і знаками пояснює, що ведмідь напав на Єлизара ззаду і так раптово, що той навіть не встиг повернутися до звіра.

Нижче ми побачили кілька глибоких відбитків чобіт. Виходить, Єлизар не здався, схопився на ноги і ще якийсь час чинив опір стоячи. Та де ж йому встояти проти звіриної сили? Ведмідь знову збив Єлизара, і той боровся лежачи. Там, де він упав, сланик було поламано найбільше. Однак волок починався в іншому місці.

Очі Карарбаха жваво блукали по зритій землі. Старий нахилився, щось обмацав. Мовчки махає рукою, кличе нас. І показує на ніж, сильним ударом встромлений у стовбур модрини.

Це відкриття найбільше вразило нас. Продовжуючи боротися з людоїдом, Єлизар зумів вихопити ніж, але промахнувся, увігнав його в сирий стовбур дерева.

Я насилу вирвав ніж. На його тополевій, гарно вигнутій колодці на всю довжину лежав глибокий різьблений напис: «Оленка». І може, ще довго, десь далеко-далеко від Ямбую, серед людської метушні Оленка лічитиме дні, розгадуватиме прикмети, ждатиме коханого з тайги.

Так завдяки Карарбаху ми прочитали останню сторінку життя нашого мужнього Єлизара. І мене дедалі охоплювало нездоланне бажання розквитатися з ведмедем.

Трохи нижче, майже на стежці, ми знайшли казанок, без сумніву, Єлизарів. Коли напав ведмідь, він одлетів далеко вперед.

Чи випадково, що всі загиблі геодезисти були з казанками? Чи нема якогось зв'язку між цими казанками і нападом людоїда?

За півгодини ми без пригод дісталися до своїх, що розташувалися на голому миску. Тут вони вирішили викопати братську могилу. З миска було видно весь Ямбуй, суворий, строгий, і південний край Алданського нагір'я в усьому його сумному вбранні.

Замрячив дрібний холодний дощик, імлою оповив землю.

У неглибокій ямі, викопаній біля самого урвища скелі і прикритій стареньким брезентом, лежав труп Єлизара, трошки згорблений, з відкинутою назад правою рукою, ніби готовий завдати останнього удару. У головах його — останки Петрика і Євтушенка.

Спалахує багаття. Дим пливе в безмовне сіре небо. Від землі підіймається запах зеленої хвої та рододендрона. На снігові вершини Станового впали тіні застиглих у небі хмар. Вони видавалися жалобними, чорними прапорами, спущеними над свіжою могилою. З болота долинув крик чайки; він лунав у повітрі материнським плачем.

На обеліску, витесаному з товстенної модрини, зробили скромний напис:

«Тут поховані геодезисти: С. ПЕТРИК, С. ЄВТУШЕНКО, Є. БИКОВ, які віддали своє життя за карту Батьківщини».

Настала остання хвилина прощання. З золотавого листя молодої осики на свіжий горбик, як сльози, падають краплини дощу. Стоїмо, мовчки похиливши голови…

Ми пішли від могили, коли вже не було дощу. Пішли, відчуваючи, що назавжди покидаємо цей скелястий мис. Час зітре все, зникне горбик, завалиться обеліск, умре осичка, і ніщо вже не нагадає про трагічну загибель людей. Вічні тільки життя і смерть. Але поки жива людина, вона не повинна забувати ці могили в глушині тайги.

Якщо коли-небудь сюди, до підніжжя Ямбую, прийдуть люди — туристи, геологи або випадком забреде мисливець, переслідуючи звіра, — зійдіть на мис, його добре видно з озера, покладіть на його вершину, де поховано землепроходців, зелену гілочку на знак того, що ми, живі, пам'ятаємо про них.

Спускаємося до озера. У вечірніх сутінках воно видається величезним, злитим з безмежністю. Озеро відокремлене од мису неширокою смужкою пожовтілої осоки. Ніщо не тривожить його свинцевий вид.

Я скидаю з плечей торбину, нахиляюся до води вмитися. Вода така прозора, що здається, дивлячись у неї, можна побачити майбутнє…

Підійшли всі інші й теж почали вмиватися.

Сонце вже торкнулося вершин сухостійного лісу і, потопаючи в ньому, обпалило вогнем усю рівнину, до самого обрію, весь Ямбуй і стовпище кошлатих хмар, які щойно задрімали на грудях Станового. Усе змінилося, розцвічене найніжнішими барвами пізнього заходу.

Налетів вітрець, прошумів по осоці, сколихнув гладінь озера і стих. Край води блимали живі світлячки.

Ще півгодини, і землю огорнув густий важкий вечірній морок. Йдемо, ледве намацуючи ногами звірину стежку. Вона веде нас крізь зарості чагарника, по моховитому болоту до далекого вогника.

Йду останнім. Загря насилу плентається по сліду, хворобливо припадаючи на задні ноги. Шлях видається нескінченним, безперспективним. Не хочеться думати про завтрашній день, про людоїда, про гарячий корж у таборі коло багаття… Заснути б, тільки заснути!..

І раптом мені здалося, що самотній вогник, який пробив теплом нічний морок, — то вогник далекої любимої домівки. З якою насолодою я оце явився б там і біля знайомого порога скинув з плечей тайгові знегоди, болісні дні невдач і кілометри, що роз'єднують мене з домівкою!

Вітрець б'є прохолодою в обличчя, доносить запах житла, оленів, загаслих курищ.

Ми прискорюємо ходу.

Карарбах уже зашльопав ногами по воді. Попереду, крізь темряву, вже видно знайому широчінь болота. З нічного лісу долинуло гавкання собаки. Прорізалися силуети наметів, освітлені бівуачним багаттям, показалися люди в насторожених позах. Це були наші друзі евенки.

— Що, вбив амакана? — спитала мене Лангара, підводячись і відходячи од багаття.

При світлі вогню її обличчя, пооране незліченними зморшками, здавалося, стомлене чеканням. Вона впритул дивилася на мене, трошки іронічно усміхаючись.

— Ні, марно промучився ніч, — відповів я, важко сідаючи на колоду біля вогню.

Стара, сівши поряд, шепоче мені в обличчя:

— Карарбах казав, що в цьому амакані оселився злий дух Харгі. Однак це правда, інакше він не міг так багато людей їсти.

— Пусті балачки, Лангара! Попадись цей ведмідь кому-небудь на кулю — не врятує його і Харгі.

— Ти не пишайся! Якщо сили мало — не треба битися. Кажу, не було ще людини, сильнішої від духа. Сам бачиш, цей амакан не такий, як інші, дуже сердитий. Тобі не вбити його!

— Ти попроси Карарбаха помогти нам.

Стара здивовано глянула на мене. Відкинула з обличчя навислі пасма волосся, похитала заперечливо головою і пішла за багаття.

Нарешті можна відпочити, позбутися турбот, неспокійних думок! Поїсти — і спати.

Під модриною, віддалік од багаття, на спальному мішку лежить Рудий Степан, розпатланий, не зводить з мене сумного погляду.

— Погано? — питаю його.

Нижня губа у Степана, як від несподіваного болю, раптом затремтіла, закліпали вологі очі.

— Павле! — кричу я. — Ти говорив з лікарем?

З намету висовується голова радиста.

— Коли ж говорити, Долбачі прийшов уночі, жодна станція вже не працювала, а сьогодні неділя. Хоч вовком вий — нікого в ефірі немає. З ранку б'юся…

— Рану дивився? — допитуюсь.

— Як же, промив марганцівкою, залив йодом; температура в нього нормальна.

Рудий чує нашу розмову, лежить, затаївшись, ніби його й немає тут. Не зводить з мене очей, жде присуду. Хлопець розуміє, що до нього підкрадається біда, і принишк, лежить покірний.

— Потерпи, Степане, вранці викличемо лікаря, і все буде гаразд, — намагаюся заспокоїти його.

У відповідь з уст Рудого зривається хворобливий стогін. Йому не до жартів.

З намету вийшов кухар Федір. Протирає заспані очі, здивовано оглядає нас по черзі, ніби не вірить, що всі повернулися живі й здорові.

— Вбили? — запитує.

— Ні.

— Чому?

— Вони не схотіли вбиватися!

— Он як! А ви б умовили.

— Пробували. Не піддається вихованню.

— Чого доброго, сюди заявиться. — І він, кліпаючи очима, подивився в темряву.

— Федоре, ти, видно, ситий? — кричить Цибін. — Нас годуватимеш?

— У мене все готово. — Федір показує на купу одежі і починає розкидати її.

Гомін стих. Усі стежать за Федором, гадають, чим він нас частуватиме. А той стягує брезент, тілогрійку, байкову ковдру, і ми бачимо казан, ущерть наповнений гречаною кашею.

— Застигла, диявол, не міг укрити як слід, — бурчить хтось з робітників.

Федір, не огризаючись, кладе в кашу кусок масла, запускає в неї великого саморобного ополоника і починає перемішувати кашу. Вона раптом дихнула на кухаря гарячою, запашною парою, почала ліниво розвалюватись, розсипатися на крупинки.

— Давай накладай! — нетерпеливиться Цибіну.

Федір зиркнув на нього через плече, промовчав. Не поспішаючи, знову накрив кашу байковою ковдрою, підбив під казан краї і зверху накинув тілогрійку.

— Хай вона, голубонька, поніжиться, без цього яка ж то каша!

Я не помітив, як хмари звалилися до обрію, широко розгорнувши зоряну синяву перекинутого над нами неба. Величезний простір всесвіту, мовби зненацька відкритий, був, як ніколи, неосяжний. Ніколи й зорі не були такі далекі і такі холодні, як цієї ночі, і приступ скорботи змінився тихим сумом, роздумами про земне життя.

Сьогодні є що записати в щоденник; поки ще не стерлися враження від пережитого, поки свіжі деталі — легко знайти точні, потрібні слова, та й події оцінюєш більш безсторонньо, хоч якою гіркою буває істина…

Кухар загримів посудом. Я закрив зошит, вибираюся з намету. В таборі похмуро. Ялинові головешки горять мляво — більше тріску, ніж огню. І що я бачу! Ілля, ставши на коліна перед Степаном, розбинтовує йому хвору ногу.

Він обережно віддирає присохлу до рани марлю, сам кривиться, як від болю. А Степан терпить, лежить, заплющивши очі, тільки здригається раз у раз. Хвора нога помітно опухла, посиніла, рана сильно загноїлася. З неї звисають знекровлені клаптики м'яса. Їх треба негайно видалити, інакше рана не загоїться, але як це зробити без поради лікаря?

До Іллі підходить Карарбах, сідає навпочіпки поруч, теж діловито розглядає хвору ногу, щось каже, Ілля схвально киває головою.

Йду до струмка — вмиюсь і займуся Степаном. Треба промити рану — більше нічого придумати не можу.

На ніч різко похолодало. Вода дзвенить по слизькому камінню, зникає в темряві. Роздягаюся, заходжу на середину струмка. Вибираю найглибше місце, хочу зітнутися з бурунами… Але зненацька в нічну тишу вривається несамовитий крик. Він повторюється ще і ще, будить заснулу ніч.

Швидко вдягаюся, біжу на стоянку. Під модриною зібралися майже всі мешканці табору.

— Ну й мастак! З маху, без наркозу оперував! — зустрічає мене Павло.

Ілля обома руками тримає ногу Степана. Той дико реве, борсається, намагається вирватися. Рана в крові. Карарбах витирає лезо ножа об засмальцьовані лосячі штани. Рудий гнівно піднімає здорову ногу, взуту в солдатський чобіт, націлюється, хоче вліпити кованим каблуком Іллі в обличчя. Каюр не відсахнувся, не захищається, дивиться на Степана добрими очима. Усі навкруги стоять заціпенілі. І раптом у Степана спадає гнів, він опускає ногу на підстилку. Заскреготівши зубами, замовкає.

Ілля підсовує до себе казанок з густою коричневою рідиною, хоче промити нею рану.

— Що це в тебе за розчин? — питаю його.

Чую позаду голос Лангари:

— Він добре робить. Його батько вмів лікувати різні хвороби. Ранішня роса, бруньки осики, брусничник, коріння папороті, трилисника, звіробою, квіти багна — його ліки. Він багато добра робив людям. Іллю мало-мало вчив. Зараз він варив з маралячого коріння і всяких трав ліки, це поможе Степанові. Ти тільки не заважай. — Вона владно відштовхує мене від хворого.

Я покладаюся на Іллю. Коли довго живеш серед дикої природи і багато що повинен вирішувати самостійно, простіше дивишся на всі ці речі. В похідному житті мені не раз доводилося лікувати рани народними засобами, і я не ставлюся до них з недовір'ям. До того ж розумію — у Степана немає злоякісного процесу, але щось треба було робити, і, може, добре, що з нами Ілля. Каюр усе ще сидить перед хворим, дбайливо промиваючи рану відваром.

Потім він довго парив над киплячим чайником листя подорожника, змазав їх зеленою маззю, зробленою теж із якихось трав, наклав на рану. Я допоміг йому забинтувати її.

Степан знітився. Не зводить очей з Іллі. Йому, здається, соромно. А Ілля кладе на спальний мішок його забинтовану ногу, підводиться і, не глянувши на хворого, йде до свого намету. Йде так само, як і раніше, замкнутий, непримиренний.

— Вечеряти! — гукає кухар.

Каші, звичайно, не вистачило, всі ж здорово зголодніли, до того ж вона й справді була смачна.

Лангара розлила по чашках чай, і за півгодини табір почав засинати.

Вночі вартуватимуть по черзі три чоловіка. Першим чергує Федір.

Біля східного краю землі з хмар вирвався величезний місяць і завмер край небосхилу, ніби не впізнавши вічно стару землю, висохлу в недугах, вкриту латками боліт. І одразу ж із пітьми вийшли кошлаті модрини, купи слаників, позначилися гори. Побігли по болотистій рівнині сині тіні.

Олені, що відпочивали біля загасаючих курищ, підвелись і ліниво розбрелися по місячних галявинах.

Перед сном я підходжу до Карарбаха, що допиває чай, як завжди, самотнього. Обличчя його змарніло. Щоки запали, широкий ніс ніби ще більш приплющений. Легко сказати, таке навантаження в сімдесят років!

— Лангара, допоможи мені поговорити з Карарбахом, — покликав я стару, яка стелила біля вогню шкури.

Стара підійшла до нас і, розпустивши широку спідницю, як квочка крила, плавно сіла на землю.

— Яка в тебе розмова до нього? — насторожилася вона.

— Я прошу його лишитися на кілька днів у нас, нехай поможе нам убити людоїда.

Лангара потягла Карарбаха за рукав. Старий одірвався від чашки, глянув байдужим поглядом, і мені стало шкода його. Я не мав права втягувати Карарбаха в це надто ризиковане діло. Чи не пора вже подякувати і йому, і Лангарі за допомогу нам, і хай повертаються до свого звичного життя кочівників. Вони й без того багато зробили для нас, відкривши таємницю Ямбуйського гольця. Але я твердо знаю: без старого нам важко буде справитися з людоїдом.

— Карарбах товмачить: від ситого шлунку голова погано думає, відпочивати треба. Вечір не знає, що буде вранці, — сказала Лангара.

— Добре, давайте спати. Ви завтра не збираєтесь повертатися до стада? — спитав я обережно.

Стара здивовано глянула на мене. Поклала тліючу жарину у загаслу люльку, не поспішаючи затяглася.

— А ти поїхав би, коли люди така біда?

— Звичайно, ні! — зрадів я.

Відходячи од багаття, я побачив між корінням модрини Загрю, він спав. Мовчки погладив його по спині; пес навіть очей не розплющив, тільки здригнувся.

Спальний мішок після минулої ночі біля горбків видавався мені нечуваною розкішшю.

Хоч як я стомлювався, хоч як спокійно минала ніч, а все одно я неодмінно прокидався перед світанком, коли в тайзі пробуджуються перші ранкові звуки; і тепер я прокинувся саме в цю ранню годину. По небу плив повний місяць. Теплий запах палаючого сушняку змішувався з запахом підсмаженої копченини. Коло вогню, згорбивши спину, сиділа Лангара з гвинтівкою, зрідка підводячи голову і кидаючи тривожний погляд у простір. Червоні відблиски багаття танцювали на її обличчі.

Чого це вона вартує?

Вибираюся з намету. Нікого немає, всі сплять.

За багаттям лежить Федір, притулившись до стовбура модрини і схиливши безпомічно голову на груди. Але ж це він мав чергувати звечора! Невже це північ? Дивлюся на небо, незабаром світанок.

Нечутно підходжу до Лангари. Вона здригається з несподіванки.

— У тебе, однако, махорка? З порожньою люлькою ніч дуже довга, — каже вона.

— Ще цього не вистачає, щоб ти, Лангара, вночі вартувала!

— Я правильно роблю. Цей спи, він молодий, йому сон добре, — вона показує на Федора, — а ті люди вчора дуже морились, от я й сиджу. Тільки без тютюну ніч не пересидіти…

— Навіщо тобі цей клопіт? Спала б собі.

— У старої людини сон одлітає, як осінній листок од берези. — Вона відриває од копченини, що шкварчить на вугіллі, запашний шматок, дає мені.

— Так рано не звик снідати, — кажу я, подаючи їй кисет, але від м'яса все-таки не відмовився.

Лангара дістала з-за пазухи саморобну люльку з довгим таволжаним чубуком, опустила її в кисет, зачерпнула тютюн. Я подав жаринку.

В наметі почувся стриманий голос Цибіна:

— Петько, диявол, спиш?! Ану, живо на варту! Хтось позіхнув, почав одягатися, зачовгав чобітьми.

З переліска за болотом, пронизаного місячним світлом, з'являються рогаті чудовиська — олені. Йдучи до стоянки, вони ліниво шльопають по болоту, розмішуючи срібло води і порушуючи устояну тишу.

Схід освітився голубуватим світлом.

Я підходжу до Степана. Він не спить. На трохи блідому, обличчі спокій.

— Як твої справи?

— Нічого, тільки рана горить.

— Температура?

Він приклав долоню до лоба.

— Сорок два! — І засміявся.

— Жартуєш — значить, здоровий.

Холод заганяє мене назад у намет, і, засинаючи, я знову думаю про Лангару та Карарбаха. Що б ми робили тут, коли б. доля не звела нас, не розкрила нам добрі серця цих простодушних людей!

Уранці мене знов охопила безнадійність. Невпевненість в успіху нашого поєдинку з людоїдом дедалі зростає.

Весь табір на ногах. В казанах уже доварюється сніданок.

— Дивіться, сніг! — показує Павло на Становий.

Крізь фіолетову вранішню імлу по глибокому небу вирізьбилися сліпучо-білі снігові вершини. У промінні сонця, яке щойно зійшло, вони, мов білі вогнища, палають по всьому обрію.

— Невчасно сніг, — кажу я, милуючись сніговою панорамою гір.

— Надходить його пора… Боюсь, не встигнемо закінчити спостереження, — занепокоєно мовить Цибін,

— Не встигнете?.. Будете робити по снігу.

Цибін морщиться, ніяково мнеться. Всі чують нашу розмову, чекають.

— Тоді не барімося. Дозвольте нам усім підрозділом іти на голець. Нас багато, і ведмідь не насмілиться напасти.

— Ви певні?

Він мовчить.

— Досить і однієї братської могили, за неї ще треба дати відповідь…

Біля багаття каюрів сидить Лангара. Проти неї на краю сучкуватої колоди примостився Ілля. На нього обрушується то стриманий, то гнівний шепіт старої. Вона говорить безперервно, довго, погрожуючи йому палицею. Аж ось, трохи підвівшись, хапає Іллю за волосся, відкидає назад голову, дивиться в його сумні очі. І, мабуть, нічого не добившись, підходить до мене.

— Кажу, дурний ти, Ілля, треба іншу жінку брати, йти працювати у стадо. Він дуже добре олень знає… Ти теж так скажи йому.

— Казав, але він не дуже-то слухає мене.

— Одна людина скаже, друга скаже, третя скаже, все одно зробить, як кажуть.

Я сідаю до багаття поруч з Карарбахом. Він п'є чай, не поспішаючи, вприкуску. Іноді перестає жувати і зосереджено дивиться в чашку, ніби намагається розгадати, що жде його сьогодні. Старий живе в своєму замкнутому світі, мабуть, ні для кого не приступному, і мені незручно нагадувати йому про наші справи.

А він, помітивши мене, відставляє чашку, дивиться по сторонах, кличе Лангару. Вона підсідає до Карарбаха, відсовує од себе розжарені головешки, щоб тріск багаття не заважав слухати старого.

З того, як упевнено лунає голос Карарбаха, догадуюся, що у старого мисливця є якась серйозна пропозиція. Він говорить швидко, жваво жестикулюючи. Потім старий креслить пальцем перед собою півколо і, трохи підвівшись, щось пояснює, показуючи то на один, то на другий бік півкола, на свою ліву ногу, вивертає стугоню всередину.

Лангара уважно вслухалася в його голос, намагаючись зрозуміти смисл звуків, стежила за жестами рук. Іноді вона перебивала старого, просила щось повторити.

— Тепер ти слухай, добре слухай. Карарбах правильно тобі товмачить, — стара пересідає ближче до мене. — Амакан — каліка, його одна нога псувалася. Він постійно живе тут, на Ямбуї. В ньому Харгі — злий дух! Його не вб'єш навіть з твоєї сильної рушниці, а тільки розгніваєш, тоді нові нещастя впадуть на людей. Проте Карарбах не може кинути вас без допомоги. Це закон тайги. Він каже: краще прийняти гнів духа, ніж кинути в біді людину. Піде з тобою, але так, щоб Харгі не впізнав його. Старий знайде людоїда, може, підведе близько тебе, однак стріляти не буде, бо Харгі добре знає його берданку.

— Скажи йому, я згоден.

— Ще слухай. Тепер амакан голодний, дуже сердитий, так прямо на людей ходить, — і стара повела на мене обома руками. — Якщо ти підеш з Карарбахом — пам'ятай це.

— Нам треба скоро йти?

— Трошечки їж і ходи. Карарбах хоче поспішати, бачиш, сніг, трохи мороз буде; амакан піде з Ямбую у велику тайгу барліг робити, голець більше не повернеться. На той рік твій люди знову пропади тут.

Я штовхнув Карарбаха ліктем у бік, показав на себе, на нього і на Ямбуй.

Старий ствердно киває головою.

— І ще ти пам'ятай, — застерігає мене Лангара. — Якщо Карарбах тебе приведе близько амакана — Загря буде мій. Ти сам казав.

— Так, так, я віддам тобі і Загрю, і намет, і спальний мішок, тільки б він улаштував мені зустріч з людоїдом.

Стара задоволено підходить до Загрі, сідає навпочіпки, любовно гладить пса.

Ідемо з Цибіним умиватися до струмка, що розлився по широкому руслу. В калюжах льодок після першого заморозку. Він тріскається під ногами, вибухає дрібними бризками. На каменях перламутрові візерунки. А там, де вода хлюпає на валуни, красуються вежі, замки, ансамблі складних споруд.

— Слухайте, Цибін, ви можете бути зі мною щирим? — спитав я, заздрісно поглядаючи на його могутні плечі, на груди, оперезані тугими ременями м'язів.

— У вас немає підстав питати мене про це, — відповів він, не без подиву глянувши на мене.

— Я хочу запропонувати вам одне ризиковане діло, але ви подумайте, не поспішайте з відповіддю. Це діло неабияке.

— Іти з глухим стариком?

— Ні, з ним піду я. А ви візьміть одного провідника, підіть на болото до озер і там, проти мису, де поховано хлопців, зробіть засідку. Звідти будете стежити за схилом Ямбую, куди підемо я і Карарбах. Візьміть бінокль. Заздалегідь приготуйте курище. Як побачите ведмедя — підпаліть його, а якщо ведмедя побачите біля нас — дайте два постріли, один за одним, і ми знатимемо, що небезпека близько. Але це не все і не головне. Ви можете на місці здибатися з ведмедем. Мені не треба пояснювати вам, що це означає. Чи здатні ви на таку зустріч?

— Ну, а далі?..

— Ви не ображайтеся. Це не входить у ваші обов'язки по роботі, і коли ви щиро відмовитесь — ніхто ніколи не дізнається про нашу розмову і не дорікатиме вам.

— Це мій обов'язок, і я піду. Кого з евенків радите взяти?

— Поговоріть з Долбачі, він надійний провідник, чудово орієнтується в тайзі. Майте на увазі, підемо на два-три дні, більше у нас не буде часу. Або — або! Розумієте?

Ми повернули до наметів. Я покликав Долбачі. Мені не треба було його упрохувати.

— Як скажеш, так і буде, — відповів на мою пропозицію евенк, квапливо запихаючи в рот добрячий шмат коржа і такий же шмат копченини.

До мене підходить Загря. Сідає поруч, закидає голову, дивиться сумними очима. Вигляд у нього неважний. Він погано їсть і за весь ранок уперше встав. Йому треба відлежатись. Собака ніби розуміє мої думки і ледь помітним рухом торкається своїм тілом моєї ноги. Я гладжу Загрю по м'якій шерсті. Він, видно, сприймає мій жест як знак згоди взяти його з собою, витягується, хитається на слабих ногах, крутить хвостом, уже готовий іти за мною.

— Ні, ні, Загря, ти не підеш!

Але він знає, не було випадку, щоб ми пішли з табору без нього, — і ще радісно потягується.

— Павле, — кличу я радиста. — Прив'яжи Загрю і не відпускай. Завтра я прийду по нього. Не забудь сьогодні передати в штаб про події вчорашнього дня.

— Добре, передам, — бурчить він і все стоїть якийсь розгублений.

— Що в тебе? Знову приснилася Світлана? Піди, пірни разок у Реканду.

— Пробував, ще гірше гризе. Може, візьму карабін та піду сам один на ведмедя?

— Після нас — твоя перша черга. А поки що ти зостанешся тут за старшого. На ніч виставиш пости. Ведмідь може прийти і сюди.

— До біса, набридло і чекати і гадати! — вихоплюється в нього з відчаєм, і він зникає у своєму наметі.

До мене підходить Лангара..

— Слухай, — каже вона майже пошепки. — Карарбаха треба сховати від злого духа, обманути Харгі, тоді все добре буде.

— Як сховати, він же йде зі мною?

— В іншу одежа треба його вдягати.

Я беру стару за руку, відводжу від багаття.

— Лангара, ти розумна жінка, переконай Карарбаха, що немає на землі Харгі, даремно боїться його.

— Я не знайду таких слів сказати йому. Він старий люди, не хоче бути іншим. Старий повинен іти з тобою, потім він усяке лихо вважатиме за покарання духів, однако йде. Зрозумій, це важко йому, а ти хочеш ще й боляче зробити.

— Боронь боже, я хочу полегшити… Час духів давно минув.

— Він краще помре, а не повірить, що Харгі немає.

— Добре, — здаюся я. — Скажи, яка одежа йому потрібна?

— Все одно, що даси, аби не був схожий на Карарбаха.

Старий попросив обстригти йому ріденьку борідку, що звисала одним пучком з підборіддя, і почав переодягатися. Свій поношений кожушок, лосячі штани, унти він туго згорнув, сунув у торбину. Надів бавовняний костюм, який дали йому хлопці, тілогрійку. Робив усе це з притаманною йому серйозністю, намагаючись не помічати нас. Але чоботи його страшенно здивували — який тягар носять на ногах лючі! Вони, звісно, були більш як у десять разів важчі за його олочі, і він од них відмовився. Взяв у Долбачі його старі унти.

З торбиною за плечима, у Степановій кепці, з берданкою старий тепер такий же, як і всі ми, і зовсім не схожий на Карарбаха! Лангара обходить його з усіх боків, дивиться знизу, зсовує набік кепку, повертає то вправо, то вліво і вибухає нестримним сміхом. — Він лючі, лючі! — І тиче в нього кінцем палиці.


20. СЛІДИ ВЕДУТЬ У ЗАРОСТІ


Ми всі тісним колом стоїмо біля багаття в зосередженому мовчанні, як завжди перед походом. У цю хвилину ти наче перевіряєш себе перед важким маршрутом і мовби присягаєш на вірність своїм супутникам, як це, можливо, робили наші далекі предки, вирушаючи в набіг або на небезпечне полювання.

Загря, який підозріливо стежив за нами, раптом збунтувався. Побачивши, що ми йдемо без нього, рвонувся, впав і почав крутитися на шворці. Я вже ладен був повернутись і відпустити його, але розсудливість перемогла.

— Загря, годі тобі, завтра прийду по тебе! — кричу я, заспокоюючи скоріше себе, аніж його.

У відповідь собака заскиглив жалібно, довго, але нас уже поглинув перелісок.

Ідемо звіриною, ледь уторованою стежкою через болото, заставлене вкритими інеєм купинами, ніби глечиками з побляклими суховершками. Під ногами льодок. Повітря морозяне, свіже. У м'язах стільки бадьорості, що здається, поніс би на плечах увесь світ.

Попереду незмінно йде Карарбах, слідом Цибін важкими чобітьми збиває багнисту воду. За ним — Долбачі, він не хоче мочити свої м'які олочі, стрибає по пружних купинах. Я йду останній і думаю про Загрю. Нам буде важко без нього. Чи не повернутися?.. Вже хочу гукнути Цибіна, щоб він зупинив Карарбаха, але ноги несуть мене далі. Стихає скиглення Загрі, і я заспокоююсь.

За болотом Цибіну і Долбачі йти ліворуч, а нам з Карарбахом — праворуч.

— Як знайдете місце, звідки стежитимете, розпаліть хвилин на десять невелике багаття, щоб ми знали, де ви! — кричу вслід Цибіну. — Якщо сьогодні не вб'ємо ведмедя, то ночуємо у вас. Там, серед боліт, безпечніше.

Йдемо з Карарбахом уздовж переліска. Повітря незвичайно чисте і прозоре. Попереду засніжені рамена Станового, вже облиті світлом пробудженого від сну сонця, і темні щілини, на дні яких спочиває нічний туман. Мов причаєне чудовисько, жде він своєї години. А нижче від провалу — гранітний бар'єр із скелястих нагромаджень, прорізаний вузькими щілинами, якими погляд сягає в самісіньку глибочінь хребта.

Змалку мене зачарували гори своєю величчю і вічним спокоєм. Вони ніколи мені не набридають, мене не втомлюють їхні урвиська і не лякають піднебесні вершини. Горами можна милуватись вічно, як і морем.

Карарбах раптом зупиняється, дивиться під ноги, манить мене до себе. На зеленому моху видно глибоку вм'ятину, відбиток важкої лапи. Ведмідь ішов до табору. Іній уже трохи затягнув його слід — звір був тут перед ранком. А ось іще слід у грязюці, ми відразу впізнаємо відбиток лівої лапи, сильно вивернутої всередину.

Старий довго стояв прислухаючись. До табору, який добре видно за болотом, щонайбільше двісті метрів. Туди хижак не пішов: побоявся вогню або вчув запах собаки. Взагалі ведмідь собаки не боїться, але він звик, що в лісі завжди тихо, гавкіт дратує його, звір шаленіє і тікає від собаки або починає з ним бійку.

Звір, мабуть, вирішив підібратися до табору з іншого боку, пішов уздовж болота, але воно далеко розтяглося. А в воду він не поліз. Ліг на траву, звідки було видно стоянку. Карарбах підозріливо оглянув лігвище, звернув мою увагу на те, що на прим'ятій траві немає інею, видно, звір був тут зовсім недавно. Потім старий показав на обмерзлу від звірового дихання траву попереду лігвища: ведмідь лежав мордою до стоянки, чогось вичікував.

Ми опинилися недалеко від табору, і я покликав Павла. Той перебрів болото, підійшов до нас.

— Бачиш? — спитав я, показуючи на пом'яту траву. — Тут був людоїд. Думаю, тобі не треба пояснювати, чого він сюди приходив? Але він може заявитись і сьогодні вночі, тож не будь роззявою. Ще бракує, щоб і з намету зникали люди!

Карарбах, певно, здогадався, навіщо я покликав Павла, схопив його за тілогрійку, поставив перед собою і почав жестикулювати, показуючи на Ямбуй, припадаючи до землі, зображаючи всією своєю постаттю ведмедя, що біжить до стоянки. Потім застережливо посварився пальцем, переконуючи Павла в тому, що такий ведмідь, та ще й голодний, може напасти на табір.

— Тепер, Павле, вислухай мій наказ: по одному ні кроку з табору, чергуйте цілу добу, розкладіть велике багаття. Зрозумів?

— Усе зробимо, не маленькі, якось самі себе убережемо.

— Оцього «якось» ведмідь і жде, щоб провчити вас.

— Не турбуйтесь, у нас він не поживиться, — впевнено відповідає Павло.

Він повернув до табору, а ми йдемо по слідах ведмедя. Звір пройшов ще метрів сто вздовж болота, лишаючи на сліду розчавлений льодок і збитий з гілок іній. Сліди такі свіжі, що здається, звір іде десь попереду нас.

Карарбах заряджає берданку, жестами пропонує мені йти поруч і, коли треба буде, стріляти відразу, не чекаючи на нього.

Щомиті можна натрапити на звіра. Тут, на багнистому грунті, не зразу помітиш причаєного ведмедя, його темно-бура спина якнайкраще маскується серед моховитих горбів. Ведмідь вийшов майже на свій слід і, лишаючи в грязюці відбитки лап, попрямував уздовж гольця. Старий замислився, куди йти? По сліду ведмедя чи, як вирішили зранку, на голець? Він показав рукою на стежку і зачовгав по ній мокрими унтами.

Ми виходимо на свій учорашній слід. Довго піднімаємося схилом Ямбую. Карарбах іде звичною неквапною ходою. Не оглядається, наче мене й немає з ним. Старий звик до самотності, вона не гнітить його. Навколишню природу він бачить, як щось живе, з нею, видно, ділиться своїми думками. Весь час блукаючи по тайзі, він не шукає пригод, нічим не захоплюється, усе сприймає як належне.

За чагарниками дрібний розсип. Ми пройшли навскіс по ньому до високої скелі, що здіймається над урвищами. Обминули її справа і крутим, заваленим уламками гребенем вийшли нагору. На скелі свіжий, пухнастий ягель, притоптаний копитами сокжоїв.

Вітрець кидав прохолоду в обличчя, летів десь мимо. Старий зупинився біля самісінького краювиступу. За ним провал і крутий, всипаний кам'яними уламками скат Ямбую. Примружені очі Карарбаха блукали по скелястому схилу, обмацували далеко внизу хвилястий сланик, улоговини. Сухі губи шепотіли, стискалися, знову швидко ворушилися. Здавалося, старий вимовляв якісь страшні заклинання. Потім він суворо глянув на мене, вільно зітхнув і спокійно почав умощуватися на самій бровці скелі. Я сідаю поруч.

Лінива, тепла осіння тиша наповнила день.

Осіннє вбрання, яскравість і багатство кольорів пом'якшують пейзаж похмурого нагір'я. Але крізь цю пишноту осінніх барв ви мимоволі відчуваєте німі ознаки великого перелому в природі. Ще небагато днів, і люті бурани безжально здеруть із землі барвисте вбрання, потоплять в океані снігів, і життя на нудній білині замре.

Карарбах занепокоївся, щось його стривожило. Витягнувши жилаву шию, він нахиляє голову, пильно дивиться вниз, під скелю.

Під нами ребристий гребінець, що збігає до самих сла-ників, поруч звивиста улоговина, затягнута карликовими вербичками, а ще нижче — хвилясті сірі розсипи.

Ніде ані душі.

І раптом до мого слуху долинає гуркіт — падає каміння. Його чути звідти, куди так пильно дивиться старий. Я підсовуюсь до самого краю скелі і, тримаючись руками за виступ, теж дивлюся туди. Нікого… Що ж стривожило Карарбаха? Адже він не міг почути гуркоту каміння.

За кілька хвилин, ніби заспокоївшись, старий перевів погляд на далеку рівнину. Та ось він знову з якоюсь раптовістю глянув праворуч під скелю і завмер. Я через його плече теж заглянув туди. Ніде нікого. Проте було таке відчуття, що під нами хтось ходить. І ніби на доказ цього знову почулося затяжне шарудіння каміння.

Я схопив карабін, але старий відвів убік ствол, попередив пальцем — не стріляти. А сам, не відриваючи погляду, стежив за гребенем.

Не розумію, як ото глухий старик догадується, що внизу хтось ходить? Невже він сприймає звуки інакше, ніж ми?

Під нами знову стукнуло, посипалося каміння, і ще не стих його гуркіт, коли з-за нижнього карниза вискочила якась сіра тварина. Пізнаю самицю снігового барана — мешканця піднебесних вершин. Вона безперервно озирається. В її лякливому погляді, у швидких, непевних стрибках — страх.

Обабіч самиці, майже впритул, біжать двоє ягнят. Вони на диво точно повторюють рухи матері, роблять ті самі стрибки, і всі троє гордо несуть голови, повертаючи їх то праворуч, то ліворуч, ніби всіма ними управляє один механізм.

Бачу, самиця кидається вбік, двома стрибками вискакує на виступ і, повернувшися до свого сліду, застигає, погрожуючи комусь лобастою головою.

Самиця вдягнена не по сезону: на ній пошарпана, ще не зовсім вилиняла шуба, а скоро ж зима. В її нервових рухах, у настороженості — печать якихось турбот. Ми стежимо за нею. Що приковує її погляд там, за карнизом, куди вона так напружено і тривожно дивиться?

Самиця і ягнята раптом кинулися вище» по гребеню, але зупинились, постояли секунд п'ять і так само поспішно вернулися на виступ.

Це здалося підозрілим, і ми, не відриваючи очей, стежимо за тваринами. Слідом за ними з'являється тогорічне ягня — самець. Це видно по ріжках — у самиці вони закинуті прямо назад, а у самця трохи ширші й загнуті кінцями назовні. В його позі вже проступають гордовиті риси дорослого самця-круторога. Голову він тримає трохи вище від тулуба. Ягня саме в тому віці, коли небезпека ще не дуже тривожить його.

Тварини, збившись у табунець, дружними стрибками кидаються вгору. Як легко вони стрибають по камінню, по прилавках, обминають урвища, мчать по скелях, тільки іноді, коло урвищ, на мить уповільнюючи біг. Вони ближче й ближче до нас. Стежити в природних умовах за тваринами, та ще такими чудовими стрибунами, як снігові барани, — це справді велика насолода!

Барани зникають серед розвалищ, потім з'являються на виступах. Своєю присутністю вони доповнюють суворий гірський пейзаж глибоким смислом — життя і тут нездоланне. Куруми, які вкривають Становий, з появою їх уже не видаються мертвими. Навіть стрімчаки, що безнадійно звисають над безоднями, оживають, коли на них появляється силует снігового барана.

Майже сховавшись за сусідньою скелею, табунець знову зупинився. Малята під опікою матері поводяться безтурботно. А та, витягаючи шию, заглядає вниз. Щось її там приваблювало і дратувало, вона безперервно била копитом об камінь і погрозливо трясла маленькими ріжками.

Потім усі зникли за кам'яними пасмами, наче звалилися в безодню. Тільки зрідка з вершини гольця долинав стукіт каміння під їхніми прудкими ногами.

Карарбах накинув на плечі торбу, почав спускатися до гребеня, туди, звідки з'явилися барани. Він майже вибіг на виступ, де самиця ждала своє неслухняне ягня, і, обережно висунувшись, став заглядати вниз. Безсумнівно, хтось сполошив сімейство баранів — так поспішно вони бігли на вершину Ямбую.

Старий обвів гострим поглядом крутий схил гольця, сів на камінь. Вийняв із-за пазухи люльку, набив тютюном, всунув кінець чубука в рот, розкрив замшеву торбинку, пришиту до пояса, дістав з неї кремінь, кресало і шматок трута. Як пасував до всієї його зовнішності цей стародавній пристрій для видобування вогню! У загрубілих пальцях старого він, здавалося, був надійніший, ніж сірники. Сірниками Карарбах користувався рідко. Він носив їх у внутрішній кишені сорочки, загорнутими від вологи в луб. Розпалював ними багаття і тільки в негоду прикурював.

Приклавши до гострої грані кременя трут, він звичним рухом руки вдарив кресалом. Тоненькою струминкою здійнявся димок. Карарбах поклав розпалений трут у люльку, притиснув його великим пальцем. Ще ні разу не затягнувшись, він вирвав люльку — видав напіввідкритим ротом якийсь дивний застережливий звук і показав униз.

Далеко внизу, біля самісінької крайки сланика, видніла темно-бура пляма. Ведмідь!

Звір весь висунувся з-за уламків, стояв, ніби в роздумі. Сполохавши баранів, він явно йшов по їхньому сліду. Над ведмедем у глибокому осінньому небі ширяє два шуліки. Розпластавши крила у просторі і майже не ворушачи ними, вони описують кола, летять вище й вище, оглядаючи місцевість. Навіть заморозки не можуть вигнати їх із нагір'я, така велика влада рідних місць над цими хижаками.

Ведмідь постояв якусь хвилину, потім рвучко повернув назад, прогримів по розсипу і зник у заростях сланика. Удень він, як і кожен хижак, уникає відкритих місць. Без потреби не виходить із заростей.

Карарбах пропонує спуститися в чагарник і йти по гарячому сліду за ведмедем. Я погоджуюсь, а сам думаю: «Ох негідник, не обманув би він нас у сланику!»

На рівнині, між двох озер, у рідколіссі спалахує димок. Це наші дають знати, де стоїть їхній спостережний пункт. Карарбах довго вдивляється у напрямку диму, ніби хоче запам'ятати це місце на випадок, якщо доведеться шукати своїх уночі.

Сонце вже проминуло зеніт. Швидко згасає день. Розплескалась полуденна теплінь по схилах гольця, обпалилося сонячним жаром останнє вбрання землі — зарості карликової берези, верби і по сирих улоговинах — осоки.

За урвищем іти легше. Тут немає розвалищ, високих карнизів і навислих над крутизною скель. Спускаємось по голому, хисткому розсипу. Нижче його затягнули оксамитово-зелені мохи. На них усюди сліди звірів — давні і свіжі. Межи ними Карарбах одразу побачив відбитки широких ведмежих лап. Навіть на моху було добре помітно слід кривої задньої ноги.

Метрів за п'ятдесят починалися зарості. Старий, ніби не вірячи очам, обмацав ведмежі вм'ятини, прикинув розмах спокійного кроку хижака і, повернувшись до мене, кивнув головою на сланики, ніби запитуючи, піду я в зарості чи ні.

До цього я вже був готовий. Карарбах схвально промугикав щось. Потім закурив люльку, дістав із шкіряної сумочки, де зберігалися мисливські припаси, два набої, поклав за пазуху, а сумочку легенько зав'язав ремінцем, щоб при потребі одним рухом руки можна було розкрити її. Схилившись на палицю, він замислено вдивлявся у глибінь таємничих заростей, які розстилалися перед нами. Обличчя його було незвичайно спокійне.

У ці хвилини я чомусь згадав слова матері, які вона сказала, коли я ще був підлітком. З дитинства моєю невгамовною пристрастю було полювання. Весь вільний час я перебував у лісі або в горах, вистежуючи куріпок, зайців, а то й більшу дичину або ловив форель. І було так: якщо у когось на річці пропадали качки, — все звалювали на мене, йшли до матері скаржитись, і завжди ця історія кінчалася прочуханом. Усі спроби рідних приглушити в мені захоплення полюванням зазнавали невдачі. З роками я повністю віддавався йому, палко полюбив природу, ходив далі й далі, і вже в двадцять років здійснив свою першу подорож на Аксаутський льодовик.

Одного разу ми з приятелем загнали поранену лисицю в нору. Розстатися з такою здобиччю нам не хотілося. Нора була дуже стара, нежила, і, видно, викопав її звір більший, ніж лисиця. Певно, то була вовчиця. Ми домовилися з товаришем: я полізу в нору, а він прив'яже мені до ніг ремінь і, як тільки я почну смикати, — витягне мене з нори. На цей безрозсудний крок міг зважитись тільки я — самовпевнений хлопчисько.

Хід у нору був брудний і вузький навіть для худорлявого тринадцятирічного хлопчака. Але спокуса була велика. Витягнувши одну руку вздовж тулуба, а другу вперед, я повільно ліз у нору, зовсім не думаючи про те, що поранений звір буває сміливий і жорстокий.

У норі стало так темно, що я, хоч як напружував зір, нічогісінько не бачив. Намагаючись якнайменше дихати, я протискувався далі, відштовхуючись зв'язаними ногами і лівою рукою, а праву тримав попереду, готовий упіймати лисицю. Мені чомусь здавалося, що я неодмінно вхоплю її за хвіст. Уявляв приємно здивовану матір, як вона візьме в руки вогненно-червону шкурку, струсне хвилясту ость і скаже: «Голубе мій!..» І раптом у ці солодкі хвилини мою праву руку люто вхопила лисиця. Потім щось тупе і тверде почало рвати мені обличчя, обдавало задушливим жаром. Я засмикав ногами, І, поки приятель тягнув мене з нори, лисиця не лишила на обличчі живого місця. Права рука була в жахливих ранах. Добре, що я відбувся тільки цим, а міг би вилізти без носа і без очей… Отак ми, осоромлені, повернулися додому.

Мати, побачивши мене, сплеснула руками:

— Господи! За що мені така кара! У людей діти як діти, а тут, бачиш, мисливець виродився!.. — Вона заплакала, і, може, тому обійшлося без покарання. Схлипуючи, мати твердо казала — Пам'ятай, синку, підеш із рушницею в життя — не буде з тебе людини. Полювання до добра не доведе. Замість того, щоб до землі привчатись, як інші, носить тебе лихоманка по лісі. Шукаєш незагублене!

Чи на добро згадалися мені тут, біля заростей, ці материні слова? Чи не попередження це? Але мене вже охопило бажання помститися за своїх хлопців і я, звичайно, став рабом мисливської пристрасті.

Карарбах попереджає мене, що він піде попереду, а стрілятиму я.

І ось два безумці, один глухий і старий, другий — молодший, менш досвідчений, входять у зарості. З першого ж кроку чагарники — наче пастка. Темні закутки, таємниче шарудіння сланика, хрускіт лишайників під ногами — все тут вороже. Карарбах іде, майже не торкаючись землі, ніби обминає мінне поле.

Ведмідь прямував косогором, не відходячи од чагарника і весь час держачись невеликих відкритих прогалин. На пухнастому ніжно-жовтому ягелі глибокі сліди. Кроки були рівномірні — звір ішов спокійно.

Ось Карарбах зупинився, викинувши вперед ствол берданки. Я відскочив до просвіту, готовий зустріти небезпеку з будь-якого боку.

Виявилося, що тут ведмідь зробив кілька стрибків ліворуч по ходу і зник.

Невже почув нас?

Нечутно, раз у раз оглядаючись, ідемо по його слідах у непролазну глибінь чагарників. Для ведмедя тут немає перешкод. Іде навпростець. Він порівняно невеликий і пролізе скрізь. А нам, якби не було просвітів, довелося б пробиратися по сланику, переплетеному стовбурами, і ми відразу б видали себе.

Не гублячи сліду, звивистими прогалинами обминаємо хащу. Вітрець зустрічний — це добре.

На мій подив, ми вийшли на галявину, де я провів учора жахливу ніч. Неспокійні Карарбахові очі знаходять на галявині свіжий слід ведмедя. Звір ішов сюди, явно сподіваючись чимось поживитися. Та ба, пішов голодний туди ж, униз, до підніжжя гольця.

На сході загасав день, тягло вечірньою прохолодою.

Пояснюю Карарбахові, що без Загрі переслідувати ведмедя по заростях сланика нерозсудливо, що краще припинити полювання і повернутися до своїх у перелісок і там ночувати. Старий вловлює мою думку, погоджується, і ми вперше за весь час нашого знайомства всміхаємося: задоволені, що розуміємо один одного.

Старий виходить на ледь помітну стежку, яку проклали вчора люди, переносячи труп Єлизара з галявини на мис. Вона веде нас по знайомих місцях усе нижче й нижче, то врізаючись у зарості, то обминаючи їх по нешироких просвітах і галявинках. Я намагаюся йти від провідника на такій відстані, щоб весь час бачити його і в будь-яку мить попередити про небезпеку.

Настає година загального спокою, коли хижаків ще дратує світло і вони не наважуються нападати, а їхні жертви сповнені рішучості чинити опір. Тільки невгамовні бурундуки шастають по сланику, скрізь чути їхній писк.

Попадаємо у вільхові зарості. Скоро підніжжя гольця. Старий обертається. Щось його тривожить. Але я сліпий і глухий — нічого не помічаю.

З рівнини долинають підряд два постріли — попередження. Звуки відходять за горби і ще будоражать там спокій боліт..

Сигнальні постріли застають нас у густому чагарнику. Жодного просвіту. Десь поруч людоїд. Він або йде по нашому сліду, або підстерігає в засідці попереду.

До миска, де могила наших товаришів, лишається не більше як сто метрів.

Звідти долинув і урвався гуркіт каміння. Це він. В чагарнику стає тісно. З карабіном не повернутися. Довга тиша. Куди ж подівся ведмідь? Утік чи заліг на нашій стежці?

Карарбах не оглянувшись рушив уперед, вибираючись із заростей.

Перетинаємо останню улоговинку. Лишається перейти нешироку смугу густого вільшняка, і ми будемо коло миска. Невже людоїд іще не помітив нас?

Знову долинає шарудіння каміння, але тепер у ньому вловлюється важке дихання звіра. Він зовсім близько від нас, за чагарником.

Десь осторонь писнула сполохана пташка. Гамір на миску вщух. Насторожилася тиша, ніби всі мешканці заростей стежать за нашим поєдинком.

Ми входим у вільшняк, намагаємось не торкатися гілок і не дихати. Я зрідка зупиняюся, щоб перевести подих.

Старий ступає останній крок, висовує голову з вільшняка і весь напружується, як натягнутий лук. Треба стріляти…. Але ремінь рушниці зачепився за сук, і він не може викинути вперед ствол берданки. Старий щось сигналізує мені головою. Я нічого не бачу попереду, вискакую з вільшняка. Не встигаю підняти карабін, як за вузьким просвітом чагарників зникає кошлата спина ведмедя.

Карарбах кинувся до берізки і, вхопившись за неї, подивився услід звірові. Його обличчя скривилося, на вилицях виступили червоні плями. Раптом він задихав голосно, на повні груди, ніби в цю мить йому забракувало, повітря, і щось промугикав. Піднявши високо берданку, він грізно потряс нею услід звірові.

— Чом же ти не стріляв? — питаю Карарбаха.

Він одривається від берізки, підходить до мене, все ще збуджений, дивиться на мене ясними, як у дитини, очима, потім ми довго пояснюємо один одному…

Карарбах помітив звіра зовсім близько, коли той чекав на нас і вже був готовий стрибнути. В останню хвилину старий вирішив стріляти, але злий дух Харгі не дав, зачепив ремінь берданки за сук, і добре, що обійшлося без пострілу. А то б не минути біди…

Знову застукотів дятел, і безтурботний вітрець, розгрібаючи косми слаників, тихо пройшов по схилу.

Карарбах випростується, показує рукою на мисок. Який жах! Могильний горбик, що його насипали вчора, розкидано; каміння, землю викинуто, стовп з написом похилився.

Старий знаходить на миску ведмедячий слід. Голодний звір прийшов сюди з навітряного боку. Його, видно, приваблював запах свіжої землі і здобичі. Він накинувся на горбик і вже наполовину витягнув труп, але почув нас. От тільки чому звір не напав на нас? Адже біля своєї здобичі ведмідь звичайно не терпить присутності сторонніх. Це більш ніж здивувало мене.

Чорнішають біля обрію хмари. Занурюється в сутінки нагір'я, сланики, далі. День минув, лишивши нам незавершені справи…

Поглиблюємо яму, закладаємо її великим камінням, щоб хижак не міг викинути його.

У нас уже не було сил ні для зустрічі, ні для опору, коли це на рівнині у наших спостерігачів спалахнув сигнальний димок.

У напружену тишу вриваються два постріли — близько людоїд.

Передаю Карарбахові сигнал. Старий зупиняється, у нього безпомічно опускаються руки. Але старий одразу опановує себе, показує на наш слід. Я повертаюся до сліду, старий стає спиною до мене, обличчям уперед, як ішов.

Знову лунають два постріли з рівнини. Що має означати цей повторний сигнал?.. Невже ми набрели на засідку?..

Як на гріх, почало швидко темніти.

До слуху долинає дивний звук, ніби щось упало на розсип. Минає одна, три, п'ять секунд — загриміло каміння на-останньому дрібному розсипі… Тріснула гілка. Далі гілки тріщать ближче й ближче. Звір, не криючись, доганяє нас.

Повертаю Карарбаха обличчям до небезпеки. Вже чути хрипке дихання звіра. Старий стає впритул до мене.

Ще секунда неймовірного напруження, і останній кущ розсувається…

— Загря! — радісно кричу я, приголомшений його раптовою появою. — Тьху ти, чортяко, налякав як!

А сам не вірю своїм очам, термошу його за кошлаті щоки.

— Звідки ти взявся? — питаю.

Він захоплено вищить, в очах стільки радості, стільки відданості! Тиснеться до мене, сильно дихає в обличчя. На шиї у нього ошийник з перегризеним ремінцем.

Карарбах теж здивований, гладить пса, щось бурмоче.

Старий показує на загасаючий обрій, на небезпечні зарості. Ми наддаємо ходу.

Ось і підніжжя. Кінчається воно голим розсипом, за яким видно в сутінковому вбранні вже засинаючу рівнину. Дорогу перетинає струмок. Вода тихо вибігає з темного нерухомого болота, густо зарослого трилисником. Чимось давнім віє від цих вічнозелених водяних заростей. Хтось живий незграбно торкнувся їхнього краю, хитнув болотну гладінь. Ми з Карарбахом дивимось у глиб темно-лілової води, порушеної ледь помітними колами. Здається, зараз вийде з води чудовисько, проте ми не здивуємося — такі вони таємничі, ці приямбуйські болота, оточені потворними, засохлими модринами, що, як примари, йдуть поруч з нами.

Чалапаємо по багнистому, купинястому болоті. Негостинна темрява відбирає останні орієнтири. Йдемо натомлені, голодні. А тут іще оці грузькі болота на дорозі, повні чоботи крижаної води і сумні думки про те, що ми прямуємо в якусь безкрайність!

Раптом мигнула блискавиця, освітивши сонний туман над мокрою рівниною, далекий обрій і нашу дорогу по болоту. Ми пішли сміливіше.

Загря тягнеться на поводку, йому незручно йти по вузьких проходах між купинами. Відпускаю його, так легше й мені. Пес проривається вперед і, обдавши нас холодними бризками, зникає в пітьмі.

Ще якийсь час шльопаємо по болоті. Нарешті вибираємося на суху землю. Нас зустрічають корячкуваті нетрі перелісків. Карарбах одною рукою затуляє обличчя, а другу — з палицею — витягує вперед, мов незрячий, намацує в хащі дорогу. Мене за його спиною не хапають ні сучки, ні дерева, ні хльосткі гілки чагарників. Раптом із темряви назустріч нам пробивається сигнальне, світло. Старий зупиняється і, втомлено схилившись на палицю, відпочиває, довго дивиться на блимаючий вогник.

Це Загря повідомив, що ми вже близько. Цибін запалив смолоскип, показує дорогу, кличе нас. Він і Долбачі, обидва, видно, горять з нетерплячки дізнатися про наші трофеї.

Вітер у хмарах ворушить темряву. Іноді він шалено падає на перелісок, куйовдить дерева і, зриваючи листя приземкуватих беріз, кидає їх в утробу ночі.

Карарбах важкою ходою поліз у хащі. Вночі втрачається уявлення про відстань. А вогник то спалахне, ніби поруч, то раптом соромливо заблимає, відступить, відійде у простір, і ти ще дужче відчуваєш весь тягар свого втомленого тіла.

Я обганяю старого. Вогник, ніби впаяний у темряву, тремтить самітньою зіркою, наче в перекинутому небі. Йду, відбиваючись од суччя і гілок, а сам думаю: це ж не остання стежка, не остання втома і ще невідомо, яку каверзу готує нам Ямбуй.

— У-гу-гу… — долинає людський голос.

Ще сотня метрів, і ми виходимо до просвіту, ледь освітленого виблисками багаття, що горить за поворотом. Нас радо зустрічає Загря, веде на стоянку.

Який чудовий нічліг жде нас на цьому сухому клаптику землі! Вже розтоплено запашне хвойне гілля, заготовлено купу дров. На легкому вогні висить синій емальований чайник. Збоку біля жару лежать гарячі коржі. Торби, рушниці висять на сучках ялини.

— Слава богу, — з щирою полегкістю вихоплюється у Цибіна. — Ви знаєте, що людоїд стежив за вами від миска і вже готувався напасти, коли ми подали сигнал вам! Добре, що в ту мить появився Загря.

— Куди ж він пішов? — питаю я, розправляючи онімілі плечі.

— До Реканди, нашою стежкою… Боюся, щоб він не нашкодив у таборі.

— Ну що ви, їх же попереджено, наказано цілу ніч чергувати і палити велике багаття.

— Просплять, чортенята! — перебиває мене Цибін. — Я піду з Долбачі до них.

— Ні в якому разі! У темряві ви сліпі, а він зрячий, самі прийдете йому в пащу.

Цибін подається трохи до мене, каже пошепки:

— А нападе на сонний табір, що наробить? Кажу, просплять! Дозвольте, удвох не страшно.

— Не будемо торгуватись. Я знаю: Павло не проспить.

Карарбах уважно стежить за Цибіним, копіюючи його вираз обличчя, потім просить Долбачі пояснити йому, яку новину Цибін розповідав мені. Дізнавшись, що Цибін хоче йти вночі в табір, старий суворо глянув на нього темно-ліловими при світлі багаття очима, похитав головою, посварився на нього палицем.

Знімаємо торби з плечей. Сідаємо до багаття. От і заслужений відпочинок!


21. ПРО ЩО ДУМАЄ СТАРИЙ ЕВЕНК!


Тепло заповзає під одежу, розчиняє втому, відбирає ноги, руки. Ні про що не хочеться думати в ці блаженні хвилини спокою. Заради них можна було ще і ще йти по кострубатих перелісках, місити ногами чорну болотяну воду.

Цибін відкриває ножем дві бляшанки м'ясних консервів, прилаштовує їх до жару. Наливає Карарбахові кухоль крутого чаю. Старий ставить його перед себе, дістає з торбинки недогризок цукру, але чаю не п'є. Не відриваючись, довго дивиться в огонь, де тліє синє вугілля і гойдається на вітерці полум’я.

Здається, Карарбах не знає мрії, що виходить за межі дійсності, це людина, яка безрадісно йде шляхом тривог, не пізнала принад життя, не оцінила його насолоди. Справді, неможливо повірити, що людина, у якої все сплетене з постійної боротьби, блукань, злигоднів, може бути. щасливою. Але якщо позбавити Карарбаха цих важких умов лісового кочівника, захистити його високим муром від пурги, позбавити небезпеки — він буде найнещаснішою людиною. На мою думку, для людини немає більшого щастя, як уміння переборювати труднощі, в цьому й полягає смисл життя. Байдуже, що Карарбах ходить у старенькому кожушку, спить на хвойній підстилці, мерзне, голодує — все це минуще. Важке життя зробило його дужим — ось що головне, і він частіше від нас буває щасливим. Він тут серед дикої природи — Людина.

Мені здавалося, що Карарбах раптом отямиться, змахне долонею з онімілого обличчя роздуми і з запалом почне розповідати Долбачі про якусь незвичайну пригоду, яка раптом згадалася йому цього вечора, або про зустріч із смертю… Ні, Карарбах мовчить. Інші думки обсіли голову евенка.

— Собака голова ховає, холод чує. Однако, на сніг, — уриває мовчання Долбачі і, відкинувши голову, дивиться в темряву неба, що реве під вітром.

У корінні модрини, яка росте трохи осторонь од стоянки, лежить Загря, уткнуши свій ніс глибоко в пухнастий хвіст і обпалюючи нас двома живими синюватими вогниками.

Долбачі йде по воду. Я розповідаю Цибіну про невдалу зустріч з людоїдом, а сам не зводжу очей з Карарбаха. Його чай давно прохолонув, він сидить усе так само, скорчившись, обхопивши в колінах кощавими руками довгі, худі ноги. Іноді на обличчі його здригається вилиця, подадуться вперед стиснуті губи, над переніссям зімкнуться кошлаті обрубки посивілих брів. А очі безперервно стежать за синіми спалахами багаття.

Чи не згадав він минуле: недавнє і вже давно приглушене часом? Може, в цю мить перед ним завила, розбушувалася пурга, воскресли зустріч у німій тиші з люттю звіра, п'ятдесятиградусні морози біля нерозпаленого багаття, тривалі голодовки, біль у тілі від ведмежих пазурів — усе це було в житті старого… Ні, я не жалію його, я по-справжньому заздрю йому.

Ніч дихнула вогкістю. Зникли зорі. Над стоянкою нависли хмари. Пішов дощ, забарабанив по листю, по болоту, подався через рівнину на північ, залишивши по собі мокрі зарості. Довго ще з модрини падали краплі на розпечене вугілля, на голови, розбивались об каміння на дрібні бризки. Ще непривітніше стало на цьому вбогому клаптику землі.

Я легенько штовхаю в бік Карарбаха, який сидить поруч, показую на кухоль — чай прохолонув! Він розриває зчеплені пальці рук, не дивлячись, навпомацки знаходить на притоптаному ягелі грудочку цукру, кладе в рот і починає пити. Але відчувається, що він усе ще не може одірватися від якихось думок, принесених сюди на стоянку.

Несподівано, наче підкинутий вибухом, старий скочив, схопив берданку і, повернувшися до миска, випростався на весь зріст. В очах, звернутих у темряву, блиснула лють.

Погрожуючи комусь рушницею, Карарбах щось незрозуміло крикнув.

— Кому він погрожує? — спитав я Долбачі.

— Я теж погано розумію. Однако, він так сказав: «Я вб'ю його!»

— Кого його?

Долбачі здивовано подивився на мене, не відповів. Він долив чайник і повісив на вогонь.

Старий усе ще стояв, підставляючи груди вітру, вдивляючись удалину.

Я легенько взяв Карарбаха за руку, посадив до багаття. Цибін поставив перед ним паруючу бляшанку з консервованим м'ясом, поклав шматок коржа, і ми мовчки вечеряємо.

З озер налітає вітрець, сланик здригається від його дотику. Десь у моторошній темряві співає дощовою водою струмок — нічна музика глухих, далеких перелісків.

Карарбах заходився щось розповідати Долбачі. Говорив він збуджено, іноді киваючи головою то на мене, то в напрямку Ямбую. Потім старий узяв у співрозмовника люльку, потягнув раз, другий… Долбачі пересів до мене, почав перекладати.

— Він каже: коли два люди ходять разом, амакан їх., боїться. Тому він сьогодні не напав на вас. Удвох його не вбити. Розумієш? Карарбах питає: ти можеш один ходити на амакана?

— Можу! — відповів я не подумавши. — Ходити треба неодмінно з казанком.

— Чому?

— Тому, що всі люди ваші, яких їв амакан, були з казанками. Старий вважає, коли вони ходили по хащі, казанок бився об гілки, дзвенів, амакан далеко чув, біг на звук. І ти повинен так ходити.

— Скажи Карарбаху, що я згоден.

— Тоді ще слухай. Старий каже, що амакан ловить людей ззаду, це місце, — Долбачі хапає себе рукою за потилицю, — і стрибає з правого боку. Коли йтимеш по сланику — це добре знай.

— Не розумію, — перебиваю я провідника. — Спитай Карарбаха, чому ведмідь нападатиме неодмінно. ззаду і з правого боку?

Долбачі перекладає мої слова старому. Той здивований, як це я сам не здогадався. Карарбах довго складає з жестів і незрозумілих мені звуків фрази, вивертає ступню лівої ноги всередину, як у ведмедя.

— Ти все одно, що сова вдень: очі є, а не бачиш, — перекладає Долбачі. — Він думає, в амакана ліва нога кривий всередину, стрибати йому можна тільки так, — провідник махнув обома руками справа наліво. — Зрозумів? Ти ж бачив, Єлизара він теж ловив справа і ззаду. Це тобі забувати не треба.

— Мені треба йти на Ямбуй завтра вранці? Спитай Карарбаха.

Старий подивився в темне дощове небо, знизав плечима.

— Зараз ніхто не скаже, що дасть ранок.

— А що робитиме завтра Карарбах?

— Старий теж хоче йти на голець, — сказав Долбачі.

Цибін розворушив огонь, кинув на жар недогорілі головешки.

Я відходжу од багаття, дивлюся на небо — ніяких прикмет щодо завтрашнього дня. З томливим передчуттям чекаю я на нього.

На небі позначилися обриси важких хмар, освітлених згори далеким місяцем. Листя поникло. Час в'янення, наближення холодів. У повітрі до запаху хвої тепер домішується запах грибів — останній запах перед снігопадом.

Спати лягаємо під широко розплатаним гіллям старої ялини. Цибін і Долбачі по черзі вартуватимуть ніч і багаття. Вся надія, звичайно, на Загрю. Він хоч і спить, згорнувшись у клубок, але вуха — сторчма, насторожі.

Табір стихає. Тільки жаркі рубіни вугілля світяться в цій мокрій ночі, та іноді застогне земля або під водою зітхне заснуле латаття.

Карарбах уже похропує. А мені не заснути. Чи не дуже я понадіявся на себе, чи не поділю я долі загиблих на Ямбуї геодезистів?

Лежу розплющивши очі. Чую, як з хвої гулко падають на брезентові плечі Цибіна свинцеві краплі вологи.

Думки ведуть мене у сланикові зарості. Я дивлюся на них, ніби згори, крізь імлу минулого часу, і передо мною відкривається картина трагічної загибелі людей. Ось безтурботно спускається по ледь помітній стежці молодий хлопець. За спиною рушниця, у правій руці казанок. Безтурботно входить він у сланик, розмахуючи казанком і наспівуючи веселу пісеньку. Казанок б'ється об гілки, дзвенить, і той металічний дзвін розпливається по схилах гольця, його вловлює ведмідь у далекій улоговині. Звір, припадаючи на задню ліву ногу, вже мчить по розсипу, по сланиках, зрідка спиняючись, щоб визначити, куди віддаляється звук. Чим ближче, тим обережніші його стрибки. Виходить на слід людини, жадібно обнюхує його, відступає праворуч, на таку відстань, щоб чути було запах сліду. Тихо наздоганяє жертву. Все ближче, все менше метрів залишається між ними. З чагарника вилітає бекас, злякано проноситься повз людину, а от і сойка тривожно прокричала над. головою… Треба було б обернутися, зірвати з плеча рушницю, але ні, хлопець не звертає уваги, прямує співаючи далі. Ведмідь безшумно повзе слідом по хащі, вичікує зручного моменту… Стрибок, другий, людина не встигає обернутись, як іржаві ікла впиваються в потилицю. Сильним ривком хлопець відкидає казанок угору, і той повисає на верхівці модрини. Я гашу уяву, щоб не бачити розправи…

Здалека долинув постріл.

— Наші стріляють, — стривожився Цибін. І відійшов од огню, прислухався. — Даремно не пустили нас, нашкодить людоїд у таборі.

Мабуть, Цибін має слушність. Таке невезіння!..

Важкий туман химерними космами сповзав з дерев на захаращену землю, повисав над болотами. Який непривітний світ, огорнутий сірим густим туманом!

Карарбах сидить напівроздягнений, прикривши спину куском брезенту. Перед ним лежить його старенький кожушок. Дивлюсь на нього — і очам не вірю: кожушок без поли, її одрізано — чи не збожеволів старий! Я знаю, як важко буває розставатися з потріпаною в походах тілогрійкою, котра пережила з тобою тільки один польовий сезон, а цей кожушок для Карарбаха — свідок прожитих років. З ним він поділив немало бур, багать, дощів, у ньому він і постарів. Не розумію, навіщо йому треба було саме сьогодні розправитись із своїм стареньким латаним супутником?

Підходжу до розбурханого багаття. Весь тремчу від свіжої, осінньої ночі, яка ще триває, від того, що не виспався. Дивлюся на старого — і ще більше дивуюся: він шиє з відрізаного клаптя унти. Вже дошиває другий.

— Вночі три рази стріляли на таборі, — доповідає Долбачі, — однако біда, там людоїд був!

— Може, по вовках стріляли? — припустив я.

Провідник знизав плечима.

Гріюся коло багаття. Туман, мов п'яний гість, гойдається біля стоянки, все ще співає нічний струмок. Карарбах перестає шити, підводить голову. Я показую пальцем на кожушок, запитую, навіщо обрізав полу і для чого йому зараз, по мокрому, унти?

Старий показує на свої ноги, на чагарник, на свої вуха і щось каже. На допомогу приходить Долбачі.

— Він у цих унтах піде шукати амакана.

— У нього ж на ногах ще міцні, лосячі?

— Лосячі — все одно що твої чоботи, дуже багато шуму, коли ходиш по сланику, а в цих, — він показує на унти в руках Карарбаха, пошиті шерстю наверх, — можна ходити нечутно, як рись. Ведмідь не догадається, що ще друга людина ходить по сланику, неодмінно до тебе піде.

Десь за туманом, за далиною гір — ранок. Але ще сплять болота, мокрі від нічного дощу сланики, звірі, птахи… У цю передранкову годину, як ніколи, чуткий сон у природі.

Карарбах опускає в бляшанку згущеного молока кінчик прутика, довго обсмоктує його, запиваючи великими ковтками чаю. Видно, його язик не розпещений солодощами — старий п'є довго, вільно.

— Отже, йдете? — питає мене Цибін.

Долбачі підводить на мене очі.

— Звісно, йду! Інакше не зустрітися з людоїдом. Якщо він нападає тільки на одну людину. Не вірити Карарбахові тут не можна.

Цибін несхвально похитав головою.

— Не такий страшний чорт, як його малюють, — кажу я. — Адже хлопці загинули, бо навіть не підозрівали, що на Ямбуї є людоїд. Їх підвела безтурботність. А мені — куди простіше: я знаю зі слів Карарбаха норов цього звіра: звідки, з якого боку він може напасти. Отже, впіймати мене зненацька буде нелегко.

— Ну що ж, ні пуху, ні пера! — каже Цибін, гучно сьорбаючи чай.

За свої роки мандрувань по тайзі мені довелося полювати майже на всіх великих звірів. І це було полювання не заради полювання чи спорту, а з необхідності здобувати харчі під час робіт у далеких безлюдних краях.

Я вистежував джейранів і диких кабанів на Кавказі, в місцях, де, на жаль, відтоді вже багато років нема і сліду цих тварин, та й лісів не лишилося. Блукав восени і взимку за табунами сокжоїв по пустинній Таймирській тундрі. Спостерігав життя снігових баранів на Становому, Джугджурі. Полював на маралів, піднімав їх на трубу. Сотні ночей провів у сховках, підстерігаючи звірів. Але полюванню на ведмедя я віддаюся з нестримною пристрастю.

Коли полюєш на сохатого, оленя, серну — все дуже просто. Інша річ — полювати на ведмедя. Адже ведмідь сильний і лютий звір. Хоч ти й певен, що він боїться людини, але тебе весь час тримає в лещатах відчуття небезпеки. Це полювання потребує не тільки навику, знання повадок звіра, а й великого самовладання. Я вполював чимало ведмедів — кількість їх, може, навіть рекордна для нашого часу. Інший досвідчений мисливець, займаючись ведмежим промислом в тих умовах, що й я, певно, добув би набагато більше. Адже я полював тільки заради м'яса, коли його у нас не вистачало.

Хтось, не стримуючись, зашльопав по болоту, пройшов, нікого не сполохавши, до самого підніжжя Ямбую.

Карарбах згорнув уже готові унти, перев'язав їх ремінцем, поклав у торбину. Туди ж засунув і кусок брезенту. Підвівся, повісив однополий кожушок на сучок під ялиною, відійшов од огню. Довго вдивлявся в небо, зоряне на півночі і зовсім чорне від хмар над Становим.

Туман розсіявся і тільки над проточною водою лежав прозоро-голубуватою смужкою. Виплила чорнота боліт, показалися широкі розливи слаників. Піднявся Ямбуй, величезний, могутній у плечах, заступиши півсвіту.

Йдемо з старим умиватися.

Обминаємо чагарник і по дрібних заростях виходимо до маленької затоки край переліска. Вона з'єднана неширокою горловиною з озером. Нахиляюся до дзеркальної поверхні застиглої водойми, хочу. зачерпнути води і відчуваю, як на спину мені лягає важка Карарбахова рука. Старий скоса позирає ліворуч. Дивлюся туди: на озері метрів за п'ятдесят — невеликий табунець казарок. Вони помітили нас, лякливо тиснуться до протилежного, тінистого берега, але не відлітають. Дивно, казарка — птах дикий і обережний. Чого ж вони так необачно поводяться?

Карарбах тягне мене за тілогрійку, показує на гусей, потім зводить очі до неба. Бачу — два білохвості орлани кружляють у піднебесному просторі.

Он воно що — у повітрі на гусей чигає смерть. Чи не супроводжують орлани їх із тундри, і дорогою гуси годують цих двох царів пташиних повітряних шляхів? Може, тому і казарки запізнюються, час їхнього перельоту вже минув.

Ми нічим не можемо допомогти казаркам. Закони життя безжальні. Вдаємо, що не помічаємо гусей. Вода, холодна як лід, обпалює лице. Гори вже не мають сили заступити сонце. Теплішає повітря. Прозорі випари стелються по гладіні води, і біля берегів, торкнувшись жорсткої осоки, тануть. Все виграє чистими барвами осіннього ранку.

Біля далеких боліт на скрізних вершинах модрин злітаються ворони. Вони повисають на гілках важкими чорними гронами. Ці птахи із зухвалим криком та бурмотінням видаються зловісними. Чого доброго, сьогодні вони супроводитимуть нас як могильники, чуючи здобич.

По той бік невеликої затоки, буквально за п'ять метрів од нас, випадково помічаю на купині сірий клубочок з чорними цяточками. На мене дивиться пара маленьких чорних очей. Це качка. Видно, не тутешня, здалеку. Лежить нерухомо, підібгавши під себе лапки і поклавши голову на ліве крило, повернуте до нас.

Я показую Карарбахові. Старий довго дивиться на купину, не виражаючи подиву, і безнадійно махає рукою.

Качка нас не боїться. Чи то хвора, чи якось вирвалася з кігтів сапсана і тепер, одставши від зграї, самотньо помирає на чужому болоті, байдужа до всього, що її оточує. Вона здригається, дедалі рідше розплющує очі, але все ще бореться з смертю.

Повними жменями хлюпаю на груди і плечі прозору холодну вологу. Ух, як здорово! Карарбах довго милить руки, обличчя, полоще рот.

Вода в цей час незвично м'яка і свіжа. На землі все вже поблякло, поникло, а на озерах іще яскравіше зеленіє листя донних рослин, плавучі острівці з осоки, береговий трилисник, і навіть цвіте на диво гарне, овіяне незвичайними легендами латаття — білі лілії, як їх називають.

Удосвіта на озері не було жодної квітки. Та тільки-но сонце зазирнуло в озеро — латаття почало з'являтися з темної глибини водоймищ, розкрило свої білі воскові пелюстки, і його стало добре видно на тлі круглястого яскраво-зеленого листя, що плаває на голубій гладіні води.

Живе латаття тільки вдень, а коли настають вечірні сутінки, квітка дбайливо загортає пелюстки в бутон і йде на всю ніч у таємничий підводний світ, лишаючи на озері приємні пахощі. Це незвичайне життя латаття створило майже в усіх нар. одів чудові легенди, перекази, казки про русалок, богатирів, про людське щастя.

Сонце щораз дужче відігріває землю. Безслідно зникає туман над струмком. Яскраві бризки світла розсипаються по всіх куточках переліска, спалахують у хвої різноколірними ліхтариками. Мох на болоті в ізумрудних краплях.

Ми з Карарбахом ідемо до стоянки, де нас чекає вже сніданок.

При денному світлі багаття майже не видно: вогонь од сухих дров бездимний, а полум'я над жаром майже синє.

— Ви з Долбачі йдіть до табору, — кажу я Цибіну. — Чує серце щось недобре.

Доведеться поспішити. Вчора ведмедеві не пощастило, Лангара вартувала, а сьогодні хлопці могли проспати.

— Долбачі, спитай Карарбаха, куди він піде?

Долбачі двічі повторює моє запитання.

Карарбах мовчить, відводить од провідника погляд. Тремтячими пальцями чухає обстрижене підборіддя.

— Ти не знаєш, Долбачі, що з Карарбахом, що його мучить? Може, він кається, що зв'язався з нами? Хай повертається до табору, я не ображусь.

І на це запитання старий не відповідає. Він мовчки починає укладати торбину, запихує в неї коржа, чайник, сумочку з цукром і чаєм.

— Карарбах раніше таким не був, а що з ним, сам бачиш, не каже… — відповідає провідник.

День у розливі. Ще дужче палають осичняки. Земля золотиться опалим листям. Сиплеться хвоя з модрин, і просинь лісів безнадійно тьмяніє.

Раптом Загря скочив, повернув морду до Ямбую. Звідти долинув чийсь голос.

— Наші йдуть. Щось трапилось на стоянці, — підводячись, сказав схвильовано Цибін.

Мені не вистачає терпіння, іду назустріч. З болота вибивається Павло. З одного погляду можна було догадатися, що приніс він недобру звістку. За ним появляється Ілля. Обидва стомлені.

— Неприємність яка? — запитую я.

— Дайте передихнути… — І Павло скидає з плеча гвинтівку. — Негідник! Цілу ніч табір облягав, знахабнів, пострілів не боїться, сущий людоїд. Була б ніч ясніша — погрався б він у мене, — каже Павло, все ще важко дихаючи від швидкої ходьби.

— Вбив кого?

— До людей не добрався. Цілу ніч од багаття не відходили, а оленів усіх розігнав по тайзі. Вранці двох убитими знайшли — сховав під мох. Ну й сатанюка!

Йдемо на стоянку.

Ілля починає розповідати Долбачі про те, що сталося. Карарбах підсідає до них, уважно стежить за губами оповідача. Здається, і ця новина його не дивує, ніби й таке не раз було в його суворому житті.

Потім старий починає щось говорити, звертаючись по черзі до Іллі і Долбачі, показує рукою в напрямку табору. Обидва співрозмовники погоджуються з ним.

— Карарбах і ти, — Долбачі показує на мене, — підеш на Ямбуй полювати амакана, а всі інші, каже старий, треба скоро тайга ходити, шукати оленів. Без них куди підемо? Потім треба стерегти вбитих оленів; може, амакан прийде їсти їх.

— Усе зрозуміло, постараємось організувати зустріч, як і подобає, — бадьорим голосом озивається Павло. — Хто буде стерегти вбитих оленів? Спитай у Карарбаха, — звертається він до Долбачі.

— Він радить, хай Лангара сидить там, — відповідає Долбачі. — Вона вночі добре стріляє. Усі інші доганятимуть оленів.

— Тоді вирушайте.

— Дайте хоч раз покурити, — просить Павло і, діставши кисет, прилаштовується з Іллею до вогню. — Якщо, скажімо, я вб'ю людоїда — шкура моя?

— Якщо свою не втратиш! — зауважує Цибін.

— А Навіщо вона тобі? — спитав я.

— Потрібен, так би мовити, стимул для риску.

— Ну що ж: я згоден, хто вб'є — той і шкуру візьме.

— Тепер все ясно. Не пізніше, як завтра вранці, я цього клишоногого випущу з шкури голеньким.

— Ніж, Павле, не забудь узяти з собою, а то язиком не оббілуєш.

— Смійтеся! Подивлюся я на ваші кислі обличчя завтра.

Карарбах віддає свого, без поли, кожушка Долбачі. бере взамін його, вивертає шерстю наверх, надіває на себе, підперізує ременем. Тілогрійку ховає в торбину.

Заливаємо вогонь. Обминаємо болото зліва. Дорогою заглядаємо на озеро. Казарок на ньому вже немає. Чи то переміг інстинкт перельоту, і вони, нехтуючи небезпекою, пустилися в далеку дорогу, чи, охоплені страхом перед білохвостими орланами, забилися в берегову хащу, ждуть ночі! Але небо порожнє.

І на купині в затоці качки вже немає, тільки пір'я плаває на поверхні води — воно тепер хіба тільки вітрові потрібне длязабави. Зате як багато латаття розцвіло до полудня! І які недоречні поруч із ним жмутки пір'я — рештки пташиної трагедії.

Перебрели грузьке болото. Вийшли на нашу стежку. Роззулися, викрутили онучі і розійшлися. Ми з Карарбахом вирішили затриматись на місці, під гольцем, години дві-три, а Цибін з Іншими рушили в табір.

На прощання ми довго тиснули один одному руки. Може, не зустрінемось більше. Ці дні переконали нас у тому, що тут, на Ямбуї, все може бути.


22. «Я ВБ'Ю ТЕБЕ, ХАРГІ!»


Нам треба було дістатися край чагарників до розсипів і звідти спуститися знайомою вже стежкою вниз. Цього разу Карарбах не захотів підніматися хащею. Він краще, ніж я, знає, який небезпечний ведмідь у засідці.

Під ногами звірина стежка, прокладена поміж вкритих мохом мерзлотних горбочків, густо всіяна спілою журавлиною. А скільки буяхів! Вони виповзли на розсипи, стелються край боліт. А гриби… Вони то висипають раптом з хащі, ніби зачувши наші кроки, і стоять на галявині всі на видноті, родовиті, з численним потомством, то обережно глянуть на тебе з-під тріснутої кірки землі, то вкриють стежку.

Пробираємось по хисткій підстилці з кустастих каменів. Схил гольця тут перерізають тераси. Ми піднімаємось по них, як по велетенських, давно запущених сходах, і біля Кожного виступу зупиняємося, щоб огледітись. Карарбах караулить зарості справа, я стежу за чагарником зліва.

Що вище, то крутіше. Старий важко дихає теплим од сонця повітрям, на шиї у нього набухають фіолетові жили. Але ноги, що звикли до ходьби, рівно, як маятник, міряють кроки.

Біля чергового виступу він хапається за кут уламка, підтягується на руках. Потім, заплющивши очі, липне грудьми до скошеного краю каменя, довго лежить не ворушачись.

Сонце не томить жарою — гріє землю. Сьогодні особливо відчувається, що літо минуло. Сум і туга розлиті всюди, в сухому нерухомому повітрі повільно пливе павутиння.

Карарбах підводиться, розгинає втомлену спину, важко зітхає. Я хочу взяти в нього торбину. Старий протестує.

Дорогу по розсипу перегороджує неширокою смужкою сланик. Це небезпечний сланик. Якщо людоїд стежить за нами, то кращого місця для засідки не знайти.

Карарбах дає мені знак відстати, але бути насторожі. Сам підходить ближче до заростей, піднімає ствол берданки.

— Бек!.. Бек!.. — раптом кричить він, чудово наслідуючи голос оленяти, яке загубило матір, а сам чекає, обмацуючи примруженими очима чагарник.

Потім знову кричить: тепер у голосі оленяти відчай і безнадія.

Стоїмо кілька секунд. Вітрець дме ззаду, накидає на сланик запах людського поту. Небезпека бути виявленими очевидна, але навкруги непорушна тиша.

Старий обережно входить у хащу, проминає сланик. Я йду за ним.

Небо в чистій синяві, тільки біля північного горизонту безладно, наче збившись в одну купу, лежать хмари.

Загря несподівано випереджає мене, кидається ліворуч, припадає вологим носом до розсипу.

Карарбах, горблячись, низько нахиляється до нього, уважно оглядає візерунки різноколірних лишайників, які прилипли до каменя. Тиче пальцем на зім'яту травинку, яку я ні за що б не помітив. Показує на камінець, вчавлений у землю. Хтось пройшов тут обережно, не лишивши помітного сліду.

Провідник ставить праву ногу поруч із пом'ятою травинкою, а другу виносить на камінець, приміряє, визначаючи, у якого звіра такий розмах кроку. Розводить руками. Він, здається, ще не впевнений у своїй здогадці. Ступає вперед, його крок такий же завбільшки, як і крок звіра, що пройшов тут; показує пальцем на ледь помітні відбитки кігтів. Іде далі, ще і ще — раптом припадає до розсипу, обмацує долонею довгастий слід, добре помітний на м'якому ягелі.

— Амакан! — ледь ворушить він губами, показуючи на лишайник з відбитком кривої ведмежої лапи.

Старий пояснює мені, що ведмідь десь близько, тут, у сланику, що він ходить поруч, але не нападає, бо нас двоє, тому чекатиме, коли ми розійдемось. І навіть тепер на Карарбаховім обличчі ані тіні тривоги.

Виходимо на останню терасу. Далі чагарники дрібнішають, рідшають, сходять нанівець, не витримуючи натиску курумів. Ось і стежка, якою спускалися по воду Петрик та Євтушенко.

Карарбах вважає, що треба переждати з годину, потім іти в сланик.

Навіть при найнебезпечніших зустрічах з пораненим ведмедем, коли звір дуже лютий, я був куди спокійніший. Що ж це таке? Страх? Невпевненість у собі? Ні! Я готовий до цієї зустрічі, і вона має відбутися!

Нам добре видно схил Ямбую, прикритий яскраво-зеленими сланиками та уламками розвалених скель. Над ними і над усією землею мир і спокій. І, здається, неймовірно, що в цьому абсолютному спокої назріває сутичка не на життя, а на смерть.

Карарбах дістає з торбини унти, пошиті вночі, натягує їх поверх олочів, перехоплює ремінцем біля колін і щиколоток. Висипає з шкіряної сумочки на камінь весь запас набоїв для берданки. Риється в них крючкуватими пальцями, за якимись ознаками відбирає два набої, кладе за пазуху. Перев'язує ремінцями краї рукавів і стягує зав'язки на грудях.

Потім він низько-низько пригинається до землі, рухає руками, ногами, головою — ніщо не повинно заважати, коли повертаєшся в будь-який бік або стрибаєш. Уже з цієї підготовки можна зрозуміти, якою серйозною навіть для нього, досвідченого мисливця, буде наступна зустріч.

Карарбах готовий. Він стоїть, схилившись на ствол берданки, напружено вдивляючись у зарості. Обличчя у нього сумне, на широкому лобі зібралися зморшки. Вибираючи собі шлях, старий щось шепоче сухими фіолетовими губами. Куди він піде?

Я роблю останній запис у щоденнику: «За кілька хвилин ми ввійдемо в сланик, де людоїд. Обидва ясно уявляємо небезпеку. Мене дивує Карарбах. Я певною мірою покладаюсь на нього, а йому нема на кого покластися. Він з суто евенкійським спокоєм іде на цей риск і спонукує його тільки людське сумління.

Якщо ми помилилися в розрахунках або переоцінили свої сили і не дійдемо сьогодні до підніжжя Ямбую, то і в цьому разі нехай мої друзі не забудуть про героїчний вчинок Карарбаха, старого пастуха-евенка, який пожертвував собою заради нашої спільної справи».

А Карарбах, зібравши трохи дрібного сушняку, розпалює маленьке багаття, витягує з торбини свого божка, чорного від усотаного жиру, дивиться на нього, сповнений важких роздумів. Він кладе ідола на полу кожушка, дивиться на нього благальним поглядом. Чого просить старий у свого божка в цю фатальну годину: удачі мені чи прощення для себе? Але той, здається, невблаганний. Карарбах дістає з кишені брудний кусочок ведмежого жиру, підігріває на вогнику і розмазує по плоскому обличчю божка. Ідол ситий, губи від жиру кривляться, вилиці лисніють. Карарбах задоволений, він кладе божка за пазуху, підводиться, певен успіху.

Старий кинув короткий погляд на захід, поправив на спині торбину, пильно подивився мені в обличчя, ніби намагаючись дізнатись, чи готовий я до поєдинку. Потім плеще мене по плечі, киває на сланик — мовляв, можна йти.

— А ти якою стежкою підеш? — запитую старого.

Він показує одним пальцем на себе, другим — на мене і з'єднує пальці: мовляв, підемо разом.

— Ти ж казав, що я піду сам, — нагадую я.

Він киває головою і пояснює, що для мене він буде зі мною, а для ведмедя — його не буде близько біля мене. Я не зовсім розумію Карарбаха, одначе розмова з ним забирає багато часу, а його в нас не залишається, і я більше не розпитую. Якщо ми підемо одною стежкою, то це навіть краще: вкупі ми сильніші.

Сонце вогненною кулею нависає над далекими хребтами. Карарбах квапить мене і каже, що він ітиме слідом, за десять кроків від мене, але так тихо, що ведмідь не вчує його, і навіть Харгі не знатиме. А якщо амакан здаля і побачить його, то подумає, що це звір і ще швидше кинеться на мене.

Тільки тепер, глянувши на старого, я помітив, що він справді в цім хутровім одіянні сам схожий на ведмедя, що стоїть на задніх лапах.

Старий бере від мене Загрю, пестливо гладить зашкарублою долонею його по спині, прив'язує собі до пояса.

До заростей ідемо разом. Обличчя Карарбаха непроникне. Ніякої тривоги.

Це й мене примушує підтягнутись.

А сонце падає нижче й нижче. Що йому до наших справ!

Я виходжу вперед, спускаюся ледь помітною стежкою в зарості. Старий іде слідом, але я не чую ні його кроків, ні шарудіння чагарника, по якому він пробирається. Шерсть на оленячих шкурах, з яких пошито одежу старого, поглинає звуки.

Зелений каракуль густих високих слаників падає вниз, пологим схилом Ямбую. Несміливою ходою вступаю я в цю ворожу хащу.

Далі йду, не ховаючись, як ходять безпечною стежкою. Тільки чагарник хижо тісниться навколо та з хащі проглядає зловісний присмерк.

У правій руці карабін. Лівою махаю порожнім казанком по чагарниках. У сторожкому повітрі деренчливий металічний звук розпливається по Ямбую, йде в улоговинки, стікає до підніжжя гольця.

Упевнений, що ведмідь уже почув цей знайомий йому звук. І може, він уже поспішає мені назустріч… Слух стає чутким, як у пораненої лані. Нерви подаються, і я мимоволі шепочу:

— Спокійно… не поспішай…

Раптовий вибух справа стискає серце. Карабін липне до плеча.

— Хррр… — злітає рябчик.

— Ух ти, диявол! Як налякав! — вихоплюється в мене з полегкістю.

Птах, тріпочучи крильми, лякливо метнувся вниз, залишивши в тремтливому повітрі кілька пірець та ще здивування на морді Загрі.

Карарбах, не підходячи, показує на сонце. Часу у нас лишається справді обмаль. Стежка веде мене в глибину заростей. Чагарник мовчить як зачарований. Хоча б вітрець розвіяв гнітючу тишу причаєних нетрів!

Десь праворуч, у заростях, стукнув камінь, стукнув і замовк, залишивши у вечірньому присмерку невиразну тривогу.

Раптом я з незвичайною ясністю відчуваю ззаду на собі злобний погляд ведмедя, що наздоганяє мене і навіть фізично відчуваю іржаві ікла, які впиваються в потилицю. Миттю обертаюсь. Казанок летить убік…

У мертвій тиші прохолода легенько торкнулася розпаленілого обличчя, хтось розгублено писнув.

Відчуття близькості звіра не покидає мене. Подаюся назад, жду нападу.

Стривожений Карарбах, який здаля спостерігає за мною, перший отямлюється, махає рукою, подає знак іти далі. Я піднімаю казанок, повертаюсь. «А що, коли людоїд перехитрить нас — влаштує засідку попереду або зліва?» Я дужче махаю по гілках дзвінким казанком.

Спускаюся нижче. Йду не криючись, пружною ходою. Під ногами вологий, слизький ягель. На ліву щоку падає теплий промінь призахідного сонця.

Стежка виводить мене на галявину, де людоїд напав на Петрика. Кличу Карарбаха, а сам сідаю на пень. Лишається менше, ніж половина дороги до підніжжя гольця. Невже ми сьогодні не зустрінемося з ведмедем? Я не знаю, чи зможу завтра повторити все це ще раз! Підходить Загря, кладе мені на коліна голову, дивиться на мене спокійно — нічого не жде.

З озера долинає далекий крик якогось птаха. Швидко завечоріло. За прогалиною стежка, обігнувши дрібний розсип, вивела мене в широку улоговину і сховалась у густих заростях слаників. Обережно ступаю по протоптаному ягелю. Дзвенить і дзвенить казанок…

Невже ведмідь подався кудись далеко, не чує поклику? Настійливо міцніє прикра думка, що день закінчився внічию, а завтра, може, випаде сніг і…

Та ось знову, з сусідньої улоговини долинуло шарудіння. Два стрибки — і я на краю просвіту. Кидаю казанок, повертаюсь на звук.

Карарбах якось догадався, теж дивиться туди, звідки долинув підозрілий звук. До болю в руках стискаю карабін.

Недалеко від мене хтось гойднув гілку сланика. Трошечки подаюся вліво, зручніше ставлю ноги. Ближче зашаруділо опале листя. Знову здригнулася гілка, друга… І зовсім несподівано в просвіт увірвалася сполохана кимось білка. Побачивши мене, вона на мить стала на задні лапки і, нехтуючи небезпекою, метнулася повз мене.

«І треба ж таке!» — вихоплюється в мене. З полегкістю опускаю карабін, нагинаюся до землі, хочу підняти казанок. Раптом позад мене шалений собачий гавкіт… постріл… звірине ревіння…

Миттю обертаюся. На мене, викинувши вперед пазуристі лапи, напливає чорна кошлата брила, її не одвернути — навалюється на мене, збиває з ніг, давить величезною вагою до землі, обливає обличчя гарячою липкою кров'ю. Їдкий ведмежий запах наповнює легені. Треба було б вихопити ніж, але гострий біль не дає поворухнутися.

Ведмідь лежить на мені. У безсилій люті поранений звір гребе на себе передніми лапами каміння, шукає в передсмертній агонії ворога. Чую, як підходить Карарбах, щось гнівно бурмотить. Гострий глибокий удар ножа потрясає могутнього звіра. Він весь здригнувся, і тіло його стало слабшати, м'якнути, звалилося набік.

Переді мною стоїть Карарбах. У широко розкритих очах старого жах. Він не повинен був стріляти, не повинен накликати на себе гнів Харгі! Але в хвилину небезпеки, яка загрожувала мені, старий забув про це.

Насилу підводжуся. Біль в усьому тілі, хоча ран нібито немає. Біля ніг лежить обм'якла туша темно-бурого ведмедя.

— Ось ми і квити з тобою, чудовисько!

Карарбах стоїть поруч, дихає часто, ніби йому забракло повітря. Він очам своїм не вірить, що ведмедя, в якого вселився Харгі, вбито. Духи смертні!.. Здається, саме це вразило його найбільше.

Старий уважно оглядає ведмедя, прикидає довжину його від морди до хвоста, потім нагинається, тиче пальцем у потворну, криво зрощену лапу з налиплими грудками землі. Сумнівів немає, це людоїд!

Полою тілогрійки Карарбах витирає скривавлене лезо ножа, вкладає його в піхви. І я бачу, як на чолі старого збігаються звивисті зморшки. Якісь, думки і сумніви, що, може, ніколи не виникали доти, раптом обсіли його.

Духи смертні!.. Хіба міг він так думати раніше?

— А здорово вийшло, хай йому чорт! Не кожному таке вдається. Поздоровляю!.. — І я обіймаю старого, міцно притискую до грудей.

Він вивільняється з моїх обіймів, трохи відступає од мене, тиче себе в груди пальцем, заперечливо хитає головою; мовляв, не мені дякуй. Старий озирається, видно, шукає Загрю, каже ледве зрозуміло:

— Це… беююен…

Тобто, це собака вчасно виявив засідку.

Я пояснюю, що коли б він не випустив своєчасно кулю, собака не врятував би мене.

Аж ось у кущах заскиглив Загря. Щось трапилося з ним. Я хапаю Карарбаха за руку, поспішаю на допомогу.

Загря лежить на правому боці в камінні. Очі затуманені болем. У пса вивихнуто задню ногу — видно, ударом ведмежої лапи. Суглоб стегнової кістки випирає шишкою. Найменший дотик до ноги викликає у собаки гострий біль.

Я ніколи не був костоправом. Мої знання в цій галузі мізерні. Вся надія на старого. Він сідає навпочіпки, гладить притихлого Загрю, кладе порепану руку на добре помітне здуття. А сам пестливо примовляє. Потім просить тримати пса. Я навалююсь на Загрю, притискую його голову до землі. Собака, вириваючись, шалено вищить. Карарбах обережно бере правою рукою хвору ногу і сильним ривком вправляє кінець суглоба в чашечку. Вищання уривається, біла китичка на кінці пухнастого хвоста Загрі радісно тремтить.

Я відпускаю пса. Він ще не вірить у чудо, яке сталось, і довго скоса поглядає на Карарбаха, а той усміхається

Захід вражає своєю пишнотою. Рум'яняться вершини вугластих гольців, підкреслені тінню провалів. Схід кутається у вечірню імлу. Але нам тепер можна не поспішати. Ось побілуємо ведмедя, і я назавжди розпрощаюся з тобою, Ямбуй…

Шкуру віддамо Павлові — хай уже. Уявляю, як він розстеле густо-бурий ведмежий килим перед Світланою, як ахне дівчина від радощів і подиву. І Павло, сівши з нею на шкурі, довго розповідатиме про незвичайні тайгові пригоди.

Виходимо з Карарбахом із чагарників, а ведмедя немає!.. Що за нечиста сила! Невже помилилися прогалиною? Ні, тут наші сліди, зім'ятий ягель і калюжа крові. Вискакую до просвіту і бачу, як, зникаючи в хащі, майнув, подаленів темний хребет звіра.

— От проклятий! Сущий злий дух! Ну, стривай, прийде тобі кінець!

Старий більше від мене приголомшений — перехитрив його Харгі! Адже він не повинен був стріляти в нього! Карарбах зробив те, чого не могли зробити предки і чого не міг він допустити ще вчора. Але Карарбах начебто не збирається вимолювати пощади. Ні! Ані краплі каяття. Щось, видно, обірвалось усередині старого разом з цим пострілом. А може, в цю мить виплили сумніви, що потай мучили його і похитнули в ньому сліпу віру в духів.

З обличчя старого поступово сходить хвилинна розгубленість. Він через силу роз'яснює мені, що куля добре влучила в звіра, але ножа злий дух направив у порожнє місце і не дав повторити удару, що ведмедя треба догнати, з такою раною він далеко не втече. У старого, здається, виникло безумне бажання зіткнутися з Харгі, всією своєю силою обрушитись на злого духа, битися и битись, вергати в нього каміння, скелі, гори…

Карарбах перезаряджає берданку. Обличчя йому хмуриться. Ні, ні, він не шкодує, що доля звела його на Ямбуї із злим духом! Тепер він готовий на все, готовий прийняти на себе будь-яку біду, щоб пересвідчитися, чи справді злий дух Харгі безсмертний і чи має він владу над людьми!

Але як бути з Загрею?

Пес, важко припадаючи на хвору ногу, виходить до нас. Добре, що сам іде і його не доведеться нести. Карарбах радить не прив'язувати собаку, хай плентається позад нас.

Спускаємось слідом звіра по улоговині до підніжжя Ямбую. Всюди вибої, кам'яні горби, густо переплетений сланик — ведмедеві є де залягти.

Крок за кроком заглиблюємось у ці сторожко причаєні зарості.

Звір по дорозі кривавить бризками біло-жовтий ягель. Помітно, що він біжить як очманілий, налітає на бурелом, падає, попадає в непролазний чагарник. Іноді ми чуємо його застережливе ревіння.

Бачу згустки чорної крові. Далі вона побігла по землі суцільною звивистою смужкою.

Карарбах зупиняє мене. Він хоче знати, куди влучила його куля і чому ніж не затримав звіра. Оглядає притоптаний ведмедем ягель, знаходить криваві мазки на гілках слаників з правого боку по ходу звіра, вимірює, на якій висоті ці мазки від землі, і жестами показує, що куля пробила нирки. Старий попереджає мене, що треба дивитися пильно. Ведмідь далеко не втече і неодмінно десь тут, у заростях, влаштує засідку на своєму сліду.

Пробираємося по вузьких прогалинах, караулимо зяючі темрявою просвіти. Попереду чути підозріле шарудіння. Затремтіли кущі, стукнув камінь — звір кинувся вниз.

Ось і підніжжя. Нечутно йдемо по вологому ягелю, як по кризі. Натрапляємо на залите кров'ю лігвище. Мабуть, тут звір вирішив діждатися нас, але щось перешкодило йому.

Карарбах весь час нагадує мені про обережність. Передчуття смертельної небезпеки робить пораненого звіра набагато сміливішим.

Затримуюсь коло лігвища на дві-три секунди і вже хочу йти далі, як попереду з сланика підводиться лобата голова і миттю зникає. Не встигаю вистрілити. Десь далі гримить розсип.

Звідкись появилося кілька сойок. Птахи зчинили безладний гамір, певно, гудили клишоногого за боягузтво.

Довгі тіні вершин Станового злилися з провалами. Потьмяніли схили. Рівнина немовби піднялася, підставила плоскі груди вечірній прохолоді.

Зарості уриваються біля широкої смуги болота. Далі в каламутній пелені простягаються мочарі, перерізані горбкуватими, глухими перелісками. Ми вийшли на свій ранковий слід. Праворуч, за десять метрів од нас, було видно відбитки обважнілих лап ведмедя, який подався до боліт.

Карарбах раптом ловить мене ззаду за тілогрійку, показує рукою на невелике озерце серед пожовтілої зелені.

Ведмідь!

Наставляю карабін. Підводжу мушку до краю осоки — там, метрів за двісті від нас, мигтить темно-бура смужка спини звіра. Він чує наші кроки на своєму сліду, намагається сховатись, лякливо пригинається, нечутно йде обмілиною болота. Тепер він боїться відкритих місць, мов кажан світла. Йде в глибину трясовини, в багно, куди не пройти людині.

Я не стріляю, за чагарником не видно, куди цілити, і ведмідь зникає за густим переліском.

Нас атакують жовті болотяні комарі, майже вдвоє більші від звичайних. Вони повільні в польоті, навалюються полчищами. Тхне жало отруйне. Обличчя пашить від укусів. Немає сил терпіти. Проте все це зараз відступає перед мисливським азартом.

Нам треба будь-що перехопити ведмедя до трясовини, а то він і справді втече!

Тепер уже не ховаємось, гучно шльопаємо по купинястому болоту. На тлі блакитного вечірнього неба, розпластавши крила, мовчки кружляє над пораненим ведмедем ворон.

Насилу долаємо вкрите трилисником болото. Біжимо через нього навпростець до переліска. Швидше!.. Швидше!..

Біля озерця натрапляємо на звірину стежку. Слідів ведмедя на ній немає, звір іде правіше, по межі болота.

Карарбах піднімає ствол берданки, стріляє в небо: може, десь на прогалині з'явиться сполоханий звір.

Раптовий звук зірвав з боліт спокій. Зграї зляканих птахів виписували у вечірньому присмерку хитромудрі віражі.

До слуху долинає переривчасте дихання звіра, наближаються його кроки… Потім усе раптом уривається, затихає. Звір затаївся.

Сходимо з стежки вліво, крадемося по дрібних купинах, бредемо по воді. Болото безмовне, як смерть…

Позаду за переліском, де був ведмідь, тишу розриває шум крил і зляканий крик крижнів. Шум поступово даленіє, стихає. Але там, де він виник, хтось довго і важко вибирався з води на берег.

— Учув, негідник! Тікає через струмок у другий бік!

Вибігаємо з переліска. Далі знову болото, геть укрите пишними лишайниками, ніби кольоровим покривалом. У вогких низинах блукав легкий, уже ріденький туман. Попереду на горбі за болотом виникає здоровенна постать ведмедя. Його силует добре вимальовується на тлі білих хмар.

Ми — ні з місця!

Звір, обернувшися до нас, довго вдивляється у вечірній простір болота і, видно, заспокоївшись, лягає мордою до нас. Та нам ніколи випробовувати терпіння один одного. І тільки ми ступили крок, як чуткий звір почув нас. Ведмідь миттю схопився, ще раз глянув у нашу сторону і квапливо сховався за горбом.

Від нього тепер не відстає ворон. Зухвалий крик цього птаха, як сполох, далеко чути в пустинному просторі.

Ми з Карарбахом кидаємось через болото. От-от — лишаються лічені хвилини — настане ніч. Треба будь-що догнати звіра, бо впаде темрява, і тоді нікуди не підеш.

На болоті все ще стогне сполоханий пострілом птах.

Небо на ніч стає льодистим. У мареві тьмяніють застиглі озера. Зникаючи за переліском, у ніч летить караван гусей.

Поспішаємо, та хіба по купинах розгонишся!..

Ось і горб. На ньому глибокі вм'ятини ведмежих лап. Ми уриваємо біг, обережно виходимо нагору.

Те, що постало перед нами, було настільки несподіваним, що ми забули і про рушниці, і про все на світі.

За горбом у широкій трясовині, затягнутій суцільним рудим мохом, борсався людоїд.

Звіриним чуттям ведмідь зрозумів — не втекти від розплати. Наважився перейти трясовину. За нею непролазна хаща старих перелісків, надійна схованка. Добрався до середини і почав тонути. Далі — явна загибель, повернув назад. Страх зустрічі з людиною відступив перед реальнішою небезпекою бути заживо похованим у грузькому болоті.

Ведмідь був не більше як за двадцять метрів од нас. Побачивши так близько людей, він сторопів, підняв морду, злобно й страхітливо заревів і з дикою рішучістю рвонувся був до нас. Напруживши всі сили, він витягнув з багна передні лапи і, шукаючи опору, ляскав ними по розтривоженій трясовині. Марно намагався вирвати з липкої глини вже занурений у неї зад. Не допомогла і геркулесівська сила. І що більше кидався звір, то глибше осідав у розріджену мерзлоту. Очі ведмедеві дико блимали навсібіч. Здоровенна паща була широко розкрита. Звір усе ревів, та це була вже не погроза, а скоріше безнадійна лють, що смерть настигла його раніше, ніж він міг розквитатися з нами.

Ми стояли, геть заціпенівши, не думаючи, що настає ніч, забувши про злого духа, навіть почуття помсти в мені відступило, коли я побачив цю жахливу картину. Чимось далеким, первісним віяло від неї.

В ці хвилини, здається, і для ведмедя не лишилося ворогів, окрім в'язкої, холодної глини під ним та страху перед безглуздою смертю, яка піймала його в трясовині.

Який жалюгідний тепер цей володар! Нижня щелепа відвисла, оголивши заляпаний грязюкою рот, довгий побілілий язик теліпається, і безпомічне ревіння вже нікого не лякає.

Карарбах вражений. Старий не розуміє, чому злий дух Харгі не діє? Чому він не рятує людоїда, не збив нас із сліду, не посилає на нас грозу, лихо? Не може чи його справді зовсім немає?..

Ревіння урвалось. Марно силкується ведмідь затриматися на поверхні. Вже зникла його спина. Розріджена глина скувала й передні лапи. Трясовина, як той удав, повільно поглинала людоїда своєю бездонною утробою. На поверхні ще лишалася голова з відкритим ротом і злобними очима, повернута, як і раніше, до нас…

Карарбах дістає з-за пазухи свого засмальцьованого божка, стискає його жилавими пальцями, весь червоніє, дихає важко… Рішуче підходить до краю трясовини і, розмахнувшись, кидає божка у ведмедя. Той ловить його розлюченою пащею. Чути хрускіт, і від ідола лишаються тільки тріски.

Старий запально став пояснювати мені: якщо є Харгі — він зараз покаже свою силу. І евенк завмер, чекаючи. Потім, ніби отямившись, високо підніс кощаву руку з берданкою. Погрожуючи нею звірові, він гнівно крикнув:

— Ві вааі стіу, Харгі! [23]

І, приклавши свою рушницю до плеча, вистрілив ведмедеві в — голову. Звір востаннє глитнув повітря, і над грузькою трясовиною, що поглинула людоїда, зімкнувся мох. Тільки широкий шрам на ній ще довго нагадуватиме про підступність дикої природи.

Налетів ворон. Втративши ведмедя, він раптом здійняв шалений ґвалт, зметнувся над спустілою трясовиною і поніс своє зловісне «дзін… дзін…» у лілові сутінки нагір'я, що вже засипало.

Карарбах ще ніяк не отямиться. Стільки тривог і хвилювань він, здається, не пережив за все своє довге життя.

Хіба міг він ще вранці, ублажаючи своє божество, повірити, що ввечері зречеться його?! Сталося страшне, чого він, мабуть, потай побоювався. Але все це, звичайно, почалося не зразу, не з нашої зустрічі, а коштувало йому, багатьох безсонних ночей, сумнівів, тяжких роздумів, бродило в ньому приховано. І тільки в цей день, зіткнувшися з людоїдом, старий зрозумів, що людина дужча за Харгі. І все, що він так дбайливо зберігав од предків, раптом рухнуло.

Старий різко повернувся і, не обертаючись, швидко пішов назад, до Ямбую. Йшов худий, високий і рівний, як міцна модрина.

Померкли далі. У потемнілому дзеркалі боліт нічого не відбивається. Глуха осіння ніч огортає нагір'я.

Доганяю Карарбаха. Шльопаємо з ним по воді, чорній, як нічне небо. Що нам тепер до темряви, до холодної води в чоботях, до безлюдних пустирів! Живе одне-єдине відчуття, що ми розкріпачені, що й пітьма, і тиша, і шерехи вже не лякають нас.

Виходимо на стежку, де зоставили свої торбини. Простуємо край боліт. Вода в них уночі така густа, така важка і така нерухома, що й зорі, які відбиваються в ній, нерухомі.

Карарбах ступає спокійно і широко, щось бурмоче собі під ніс. Раптом відступає назад, хапає мене за руку, притискає до себе, вільною рукою показує вперед.

Не розумію, що стривожило старого. Скосивши набік голову, він насторожено вдивляється в темряву, явно чогось жде. Загря теж поводиться дивно — нашорошивши. вуха, гучно втягує повітря. Тільки я нічого не розумію. Хочу спитати старого, в чому річ, але чую сам, як загримів дрібний розсип, ніби на нього висипали купу каміння. Потім з цього шуму прорвалися кроки і стукіт копит. Карарбах, як завжди, догадався, що звір близько, раніше, ніж можна було почути його кроки.

Штовхаю старого, зображаю руками роги. Він ствердно киває головою. Я знімаю з плеча карабін. Загря кидається в напрямку звіра.

З темних слаників появляється учаг. На ньому — очам не вірю! — Лангара.

Осадивши оленя, вона легко торкнулася ногами землі і, підійшовши до нас, по-материнському занепокоєно глянула на мене.

— Я думала, тебе упіймав амакан, не побачу більше, — сказала вона полегшено.

— Чому ти так вважала?

— Ми чули постріл з бердани, подумали: чому Карарбах стріляє, а не ти? Він не збирався вбивати злого духа. Трохи пізніше знову почули постріл, теж з бердани. Що б ти сказав? Не знаєш? Ми подумали: мабуть, Карарбах поранив амакана, потім той біг, його наздогнав старий і забив. Ти не стріляв, з тобою щось трапилось. Хіба всидиш у таборі, всяко думається! От я і поспішаю взнати — може, помагати треба.

— Спасибі, Лангара, ти вгадала, все саме так і було. Карарбах убив людоїда.

— Убив? — Вона упускає на землю поводок, здіймає руки до неба. — Невже забув, що в амакані злий дух? Він нічого не прощає людям і тим, хто проти нього, завдає багато лиха. — І вона повернулася до старого.

— Карарбах добре знав усе це і все-таки вбив Харгі, але, як бачиш, лишився живий! — Я ловлю її худу, холодну руку, кажу якомога лагідніше — На землі немає ні злих, ні добрих духів, Лангара, все це вигадали самі люди. Ти це розумієш і віриш у духів тільки за звичкою.

Лангара хмуриться, легенько повисає на моїй руці, і пальці їй важчають. Не до душі старій мої слова, тож, кривлячи губи, вона переконано каже:

— Чого ти прийшов у наше стійбище?.. Без тебе ми багато років жили, і непогано жили, як веліли предки, а вони знали таке, чого не знають інші. Ти кажеш, що духів немає, що ми сліпі, неправильно живемо. Та хіба ти не знаєш: людина без віри — все одно що безплідна жінка, яка не знає материнської радості. Я не бачила духів, але знаю: вони сильні. А повірить тобі, лючі, — це все одно що насміятися з свого минулого, з свого життя. Тільки ми так не можемо. Хай діти живуть по-новому, їм не потрібні наші старі боги…

— Ні! Я хотів допомогти вам позбутися зайвого страху перед Харгі, щоб ви більше вірили в свої власні сили.

— Не кажи такі слова! — роздратовано перебиває вона мене. — Краще послухай стару Лангару: візьми мого найсильнішого учага і якнайшвидше йди з цих місць, іди! А духи нехай лишаться-в нами.

— Ні, не лишаться! Та їх і немає, і Карарбах більше вже не носитиме за пазухою божка.

Лангара приголомшена. Запускає руку за пазуху старому, шукає дерев'яного ідола. Обмацує його кишені, торбину і, обернувшись до мене, дивиться допитливо мені у вічі.

«Що ти зробив із старим?!» — промовляють її очі. Гострими скрюченими пальцями, як кігтями, вона впивається в мою тілогрійку, шалено трясе мене.

— Куди він дів свого бога?

— Викинув.

Лангара дико дивиться на мене.

Карарбах догадується про нашу розмову, підносить суху, жилаву руку із стиснутим кулаком і, повернувшись до трясовини, кричить щось незрозуміле для мене.

— Він стріляв у Харгі!.. — каже стара втомленим, ледь чутним голосом. — Що ж буде з нами?.. На землю! Падайте на землю!.. Просіть у Харгі прощення! — І вона опускається, ніби вростає в мох, схиляє голову.

Карарбах стоїть перед нею мовчки, засмучений. Я помагаю Лангарі підвестися. Вона покірлива, розслаблена, ніби відразу постаріла.

— Немає більше Харгі… — ледь чутно шепочуть її губи.

Та ось перед нами знову колишня Лангара, сувора, непоступлива, певна своєї правоти. Вона піднімає з землі поводок, виходить з учагом уперед, веде нас до табору.

Позаду в хмарах зійшов місяць. Пітьма розсіялась, відступила в переліски, лягла на болота. Під ногами позначилася стежка. Стара переходить вимоїну, зупиняється, погрожує мені кулаком.

— Духи тобі не простять, ти про це дізнаєшся перш ніж покинеш Ямбуй. І Карарбаху більше не буде удачі.

— Ти, Лангара, змалку поклоняєшся духам, догоджаєш їм, молишся на них, то чого ж вони не захистили тебе від багатьох нещасть, яких ти зазнала у своєму житті?

— Людині призначено багато горя і мало радості, — заперечує вона.

— Але не від духів!

Стара гнівно глянула на мене, смикнула повід.

Вона йшла, збиваючись з уторованої стежки, як очманіла. Потім скочила на учага, погнала його ліворуч од стежки через болото і зникла.

Ми відчули теплий, живодайний подих багаття раніше, ніж побачили вогонь. І вітрець доніс різкий запах звіриного м'яса. Це, видно, каюри привезли ведмедя — нашу з Павлом здобич.

Всі підвелись і, здивовані, стали: позад нас не було ні шкури, ні м'яса.

— Втік… — у відчаї мовив Цибін, сплюнувши з губи прилиплу цигарку.

— Ні, не втік, потонув у трясовині, — відповів я, знімаючи з плечей торбу і сідаючи до багаття.

Нас оточують незвичайною увагою, навіть далекий гість, найпочесніший у евенків, позаздрив би нам.

Кухар Федір, здається, готовий виконати будь-яке наше бажання; мовляв, бика б засмажив, не жалко; тайменя метрового не пошкодував би, та немає ні того, ні другого!

— Чайку налити чи спочатку супу горохового посьорбаєте? Сьогодні на вибір, — каже він, прилаштовуючи до жару казанок і чайник.

Чорні грозові хмари загрозливо нависли над стоянкою.

З темряви появляється Лангара. Тремтливе світло багаття освітило її. Вона ніби постаріла за цю годину. Розпатлане сиве волосся прикриває обличчя. Сині губи гнівно стиснуті. Може, тільки тепер вона ясно зрозуміла, що лишається сама з своїми духами на всій землі, що й їй треба було б відійти од них, але як же з минулим? Коли б не похитнулися порядки, а заодно і влада її в сім'ї…

Вона відмовляється від чаю. Сідає поруч з Карарбахом. Над ним нависає буря. Він не бачить Лангари, проте відчуває її важкий погляд і, горблячись, ніби стає менший, никне під кожушком, як той кролик перед удавом. Трошечки відсувається.

— Лангара, закури! — уриває Павло напруження і, підсівши ближче до старої, подає їй кисет з махоркою.

Лангара бере його, безтямно тримає перед собою. Дивиться на Павла, і напруженість на її обличчі слабшає. Стара лізе за пазуху, дістає люльку, набиває її тютюном, відсипає жменю в кишеню. Прикурює від жарини. Раз у раз жадібно затягується, дим туманить очі, вгамовує в них гнів.

У старої опускаються худі плечі. Вона вся знічується і видається безмежно самотньою. Мені просто по-людськи шкода її.

Лангара сьорбає кілька разів холодний чай, підсовується до старого. Вона розмовляє з ним пошепки. Карарбах уважно стежить за кожним порухом її губів і рук. В її шепоті відчувається страх перед невідомістю — що буде далі: може, Харгі вибухне гнівом, нашле на них нещастя або заплутає дорогу назад, і ніколи їм більше не побачити своїх дітей, стадо, вершини Худорканських гір, чи все на землі лишиться незмінним, як за духів, з тими ж радощами і горем?

Над стоянкою тріснув чорний небосхил. Блискавка, краячи хмари, впала на Ямбуй, і страшні, неймовірної сили удари потрясли голець, останці до самого підніжжя. Земля здригалася від тривалих розрядів. Яке зловісне скупчення хмар! У небі нестримна лють розбурханої стихії.

Лангара штовхає Карарбаха в бік, здіймає до неба руку, несамовито кричить мені:

— Ти сказав, що Харгі немає, а це хто? Зараз побачиш, як він розправиться з непокірними! — І стара, пойнята жахом, тулиться до Карарбаха.

На якусь мить залягла моторошна тиша, страшніша від грози. Пролунав жалібний крик птаха. Він замовк, і тиша здалася ще глибшою.

Над нами знову рветься небо. У хмарах кишать, як змії, блискавки. Щораз ближче, розряди щораз частіші. Затріщала і впала розбита блискавкою модрина. Ми безпорадно стоїмо, чекаючи на свою долю.

На щастя, розряди обминули стоянку. Грозові хмари обрушили свій гнів на грузьку рівнину, обпалили миготливим світлом переліски і пішли на північ.

Лангара розчаровано дивилась услід хмарам. Може, в цю мить вона, як ніколи, благала Харгі повернутися, підтримати її, сама готова в ім'я цього до будь-яких випробувань. Але злий дух не повертається. Покірні вітру хмари відходили в глиб нагір'я, і гуркіт, поволі стихаючи, долинав уже звідти.

На обличчя падав майже непомітний у повітрі дрібний дощ. А ось і зірки над Становим, живі блискучі краплинки. М'яке світло місяця облило снігові вершини, зазирнуло в ущелини, довго нишпорило по перелісках, поки не знайшло нас. Після грози затишшя ночі таке приємне.

Цибін, Павло і я довго сидимо біля багаття. Різкий вітер — серйозне попередження, що настають холоди. А в районі Ямбую ще тьма-тьмуща роботи, що затяглася в зв'язку з загибеллю людей. Вранці спостерігачі підуть востаннє штурмувати голець, а наша дорога — назад на захід, до тайгового аеродрому.


Табір спить. Я закінчую записи в щоденнику. Хтось позаду легко підкрадається до мене. Кроки уриваються поруч, за спиною. Мабуть, Лангара. Я не бачу її, але це вона. Мені здається, я й затримався біля багаття, щоб поговорити з нею. Адже в нас лишилася незакінчена розмова, а вранці наші шляхи назавжди розійдуться.

— Сідай, Лангара, — кажу не обертаючись і відсовуюся на край вивертня.

Ото несподіванка! Це Ілля.

Каюр сідає, дістає кисет, крутить цигарку, передає кисет мені. Я закурюю. З незвички рву папір, махорка розсипається. Не знаю, як почати розмову. А Ілля прикурює від головешки, вмощується зручніше. Дихає гучно, нерівно, але мовчить…

Минають хвилини. Ілля докурює другу цигарку. Курить і курить… Виходить, помирилися. Та хіба словами скажеш так переконливо, як цією мовчанкою!

Ілля кидає недокурок на землю, притоптує, дивиться на мене добрими очима. Потім витягає з піхов свій вузький, довгий, дуже сточений ніж, подає мені. Я віддаю свій складаний мисливський ніж з колодкою з козячого рогу. Усе це дуже зворушливо.

Було по півночі, коли я пішов од багаття. В тіні, без духів, дрімав сивий Ямбуй. Осторонь багаття, прикрившись шкурками, спали Карарбах і Лангара, спали, може, першим спокійним сном за все своє довге життя.

Земля, вбога, з'їдена болотами, дихала вільно, як дитина уві сні. Небо, в прорізах цирку зовсім прозоре, було наче химерна затока, з усіх боків обведена чорними скелями. По ньому пливла маленька хмаринка, як парусник, що його жене легкий вітрець по спокійному блакитному морю, її супроводжував табун зірок — білих світлячків. Я дивився на цю процесію в небі, прислухався до лагідних звуків ночі і думав про братську могилу, про людоїда, про тривоги Лангари — чому життя людей таке важке й таке невблаганне?!

… Мене збудила сумна пісня. Співала її Лангара, збираючи по болоту оленів.

У головах у мене лежить ошийник Загрі. І я згадав про свою обіцянку віддати пса пастухам. Біль стиснув серце: невже доведеться розстатися з улюбленим собакою? Починаю шукати привід, щоб не віддати Загрі. Переконую себе, що розлучитися з собакою, який так вірно служив тобі і стільки раз виручав з біди, — це зрада. Хай старі беруть що завгодно, віддам карабін, тільки не пса. Той, хто довго йшов небезпечною стежкою з відданим собакою, зрозуміє мене. З цим твердим рішенням я вибрався з намету.

Мого чотириногого друга прив'язано до берізки чужим сиром'ятним ремінцем — виходить, пастухи вже вважають його за свого. Ні-ні, нізащо не віддам! Не підходжу до Загрі, як звичайно вранці, не дивлюся на нього — несила. А він не зводить з мене очей, намагається вгадати, що сталося зі мною.

За переліском заспокійливий пейзаж: болота, за ними напівголі осички та мохові горби, всіяні журавлиною. В лісовій хащі одинокий посвист рябчика вплітається в сумну пісню пастушки.

Олені пасуться, і Лангара йде слідом за ними. Загледівши мене, вона змовкає, підходить до горбатої модрини.

— Доброго ранку! — кричу їй.

— Чого прийшов, хіба діла немає в таборі? — питає вона.

— Пісня твоя привабила. Ви з Карарбахом сьогодні на Худоркан?

— Еге ж. А ти додому, до жінки, до діток? Може, зостанешся! І Павло теж?

— Навіщо?

Вона помовчала. Затремтіли кутики уст.

— Ти казав, що нам треба йти, з цих місць з оленями, де краща тайга і земля більше родить, а хіба не ці болота, не ця холоднеча і не це каміння дають нам сили, роблять нас дужими від бур, голоду, нещастя?! Лишайся, будеш трохи кочувати з нами. Ми покажемо тобі, скільки добра на цій землі! Йди на схід, на захід, куди хочеш, іди день, тиждень, місяць, усе тайга і тайга, все ягель для оленів, всюди кізяки соболя, але зовсім не лишається сліду людини. А раніше були літні й зимові стійбища, мисливські лабази. Багато хутра збирали, ой як багато! Евенкам не можна відкочовувати в інші місця, хто промишлятиме тут, розводитиме оленів? Мовчиш… Кажу, тайга не повинна пустувати, людина повинна відігріти її своїм диханням, тайга буде ще добріша.

— Я розумію твоє занепокоєння, Лангара. Людині завжди було важко в цих пустирях, і добре, що ти не обіцяєш легкого життя своєму потомству. І мені не байдужа доля цього краю, якому я віддав багато років.

— Тоді візьми з собою це… — Старенька тремтячою рукою бере жменьку землі з пучком біло-жовтого ягелю і суне його в кишеню моєї тілогрійки. — А від тебе у нас Загря. Спасибі за нього. Ти не журися за нього, не скривдимо. Але якщо коли-небудь наші стежки ще зійдуться, поверну тобі собаку. Вір мені. — Вона подає мені худу руку.

Стою перед нею як пень. Стара не догадується, з чим я йшов до неї, дивиться на мене довірливими очима простодушної людини. Я не витримую, беру її руку.

— Згоден, Лангара: якщо зустрінемось, ти повернеш мені Загрю.

— І ще одно слово хочу сказати: не думай, що Лангара дурна, не розуміє, що робиться на світі. Я дивлюся на дітей, на оленів, на гори — зовсім інші стали. Та й сама не хочу бути такою, як раніше. Моя мати ніколи не підводила голови, а я її не схиляю…

З-за далекого переліска долинув постріл. Хтось заревів. Впала лісовина. Олені перестали їсти, підвели голови. Лангара занепокоїлась.

— Це Карарбах стріляв, — сказала вона, хапаючи мене за руку. — Ти не обманувся, добре бачив, що амакан пропав у трясовині? Чи не впіймав він зараз Карарбаха?

І вона кинулася до стоянки.

Коли я прийшов туди, стара вже сідлала учага. Хто б міг дати їй шістдесят років, бачачи, як з гвинтівкою в руці вона легко скочила на оленя, погнала його через грузьке болото, безперервно підштовхуючи п'ятами. Здавалося, попався б їй зараз Харгі, вона, не задумуючись, всадила б у нього всі п'ять куль з гвинтівки.

Ми з Долбачі побігли її слідом. Поки перебралися через болото, Лангара була вже далеко за переліском.

За другим болотом показався ялинник. Край нього горіло маленьке багаття, і дим сиротливо свердлив синь ранішнього неба.

— Карарбах звіра вбив, — сказав Долбачі, збавляючи біг.

Підходимо до ялинника. Лангара вже сидить коло вогню, смакує свіжу печінку. На обличчі й сліду не лишилося від тривоги. На землі лежить здоровенний лось, убитий кулею старого. Широчезні лопаті рогів — сажень у розмаху. Чорно-сивувата шуба виблискує. На ногах майже білі панчохи. Звір уже в шлюбному вбранні — красень, хоч до гону — ще тижнів зо три.

Ми з Долбачі помагаємо Карарбахові побілувати сохатого, поділити тушу на рівні частини для в'юків. У Карарбаха на завтра багато ласощів: двігомілкові кістки, жирні нирки, печінка. Сьогодні йому можна їсти «од пуза».

Лангара куняє біля вогню, розморена теплом. Старий сідає поруч з нею на сучкувату колоду, дістає з торбинки сокиру. Обухом розбиває кістки, вибирає мозок, складає купкою біля себе.

Стара прокидається. Дивиться на мене ситими очима.

— Це хочеш? — Вона відрізає ножем шматок недоїденої печінки і подає мені.

Я кладу його на жар.

— Старому сьогодні пощастило, — каже Лангара.

— А ти вчора пророкувала, що йому не буде удачі.

— Харгі ще себе покаже. Ти даремно кажеш — духів немає, духів немає… а хто є?

— Людина.

— Людина повинна когось боятися…

— Якщо не надіється на себе, — перебиваю її.

Лангара хоче заперечити, але помічає біля Карарбаха купку мозку, уриває розмову — велика кількість їжі впливала на неї заспокійливо. Почалась учта. Їли все сире, не солоне, як наші далекі предки, і від жирної їжі ніби п'яніли. У Карарбаха звузились очі, засалений рот ворушився ліниво. Коли б ще чай — учті не було б кінця-краю.

Лангара вклала ніж у піхви, підвелася. Карарбах і Долбачі перестали жувати, теж підвелися.

— Візьмеш скільки треба м'яса в дорогу, решта Цибіну, так хоче Карарбах, — сказала стара, звертаючись до мене.

За годину розібрали табір. В'юки розкладено по сідлах. Лангара і Карарбах підуть з нами до повороту на Реканду, і ми розпрощаємось. Останнім покине стоянку Цибін із своїми людьми. Його шлях — на Ямбуй.

Біля модрини Загря. Я ховаюсь од його погляду — мені не по собі. Не знаю, як розстануся з собакою… Піду не прощаючись.

Два олені було запряжено в носилки. В них повеземо Степана до аеродрому. Настрій у хлопця бадьорий. Ще б пак, його повезуть як фараона!

Усі зібралися біля затухаючих головешок. По хвилинній мовчанці прощаємось із спостерігачами. Вони поки що не мають права мріяти про дорогу до жилих місць. У них іще зустрічі з сніговими буранами, з лютою холоднечею.

Попереду йде Лангара, веде на повідку Загрю. Пес весь час повертає голову, шукає мене, не може зрозуміти, чого я збайдужів до нього і куди веде його стара жінка? Він упирається, не хоче йти, проте Лангара тягне його далі.

Ось і поворот до Реканди. Нам — на захід, пастухам — на південь, до Худорканських хребтів. Я обіймаю Карарбаха. Він зашкарублою долонею плеще мене по спині і всміхається. Підходжу до Лангари: вона кладе руки мені на плечі, припадає сивою головою до моїх грудей.

— Твоя мати щаслива. Як далеко ти пішов, а своє стійбище не забуваєш.

— Повір, Лангара, сюди незабаром прийде допитлива молодь; вона поможе вам перетворити цю вбогу, вічно мерзлу землю в край м'якого золота, в царство звірів, птахів — буде те, чого ти хочеш. Тоді для твого потомства не буде кращого місця на землі; і де б не мандрували твої онуки, свого стійбища вони не забудуть. Я хочу, щоб ви дожили до цих днів.

На очі Лангарі набігають сльози. Я розтривожив її біль, про який вона забула в повсякденній метушні свого одноманітного життя, але який ніколи не вщухав.

— Якщо це правда, — сказала вона, витираючи долонею заплакані очі, — ми з Карарбахом почекаємо вмирати. Тоді я повірю, що людина дужча за Харгі.

Я дивлюсь на неї. Скільки таких трудівниць знає ця вбога земля! Вони народжували дітей і вчили їх мудрих законів предків, добували вогонь і підтримували його цілу ніч; вичиняли шкури і обшивали сім'ю; варили їжу і їли, що лишалося від обіду, лягали спати останніми і вставали до світанку. У них були грубі руки трудівниць і добрі материнські серця. Ці жінки давали початок життю і вмерли, не лишивши нам навіть своїх імен. Лангара — остання з цієї династії, від плоті і крові кочівників.

Загря дивиться мені в очі. Він, здається, розуміє, що розстаємось назавжди. Я не витримую, припадаю до нього: він лиже шершавим язиком моє обличчя…

Караван рушив. Завищав собака, рвонувся і повис на ошийнику, несамовито завив. Я втік до бурхливої Реканди, і ревіння перекату заглушило виття Загрі.

За річкою на підйомі ми зупинились поправити в'юки. Карарбах і Лангара все ще стояли на височині серед самотніх, знівечених вітрами модрин. Од них відірвався чорний клубок — Загря. Стара відпустила його, і пес прожогом кинувся по нашому сліду. Перемахнув річку і, не затримуючись біля нас, зник у хащі.

Я обернувся, хотів подякувати добрій старій, але на горбі ні Карарбаха, ні Лангари вже не було — їх поглинули корячкуваті тайгові нетрі.



Примітки

1

Тур — гідротехнічна споруда (пірамідка з каміння).

(обратно)

2

Потка — в'ючна оленяча сумка.

(обратно)

3

Сокжой — дикий північний олень.

(обратно)

4

Атиркан — стара жінка.

(обратно)

5

Іл — тятива.

(обратно)

6

Ачин — ні.

(обратно)

7

Амакан — ведмідь.

(обратно)

8

Ненян — теля.

(обратно)

9

Поняга — берестяна шанька, плетений з лози чи коріння заплічний кошик або одиночні заплічні носилки тайгових мешканців.

(обратно)

10

Мунукан — заєць.

(обратно)

11

Маут — ремінний аркан.

(обратно)

12

Тугутка — оленя.

(обратно)

13

Піскуха — тварина з ряду гризунів.

(обратно)

14

Пальма — великий ніж з довгим держаком, замінює евенкам сокиру.

(обратно)

15

Ліцензія — дозвіл мисливської інспекції на відстріл звіра.

(обратно)

16

Куйки — глухий. У евенків, крім імен, давали ще й прізвиська. Ці прізвиська могли міняти протягом всього життя.

(обратно)

17

Дукту — рись.

(обратно)

18

Орон — олень.

(обратно)

19

Куруми — скупчення уламків та брил гірських порід на значній площі положистих схилів і плоских вершин гір.

(обратно)

20

Цей маршрут я докладно описав у книжці «Смерть мене підожде». (Прим. автора).

(обратно)

21

Сюлюкати — пити чай.

(обратно)

22

Маузер — мисливський нарізний карабін фірми «Маузер».

(обратно)

23

Я вб'ю тебе, Харгі!

(обратно)

Оглавление

  • Григорій Федосєєв ЗЛИЙ ДУХ ЯМБУЮ
  • 1. НАЗАД ДО ЯМБУЮ
  • 2. БІТИК ВИКЛИКАЄ НА ПОЄДИНОК
  • 3. ЕВЕНКІЙСЬКИЙ ЗАКОН ДОВГОЛІТТЯ
  • 4. ТРИВОГИ ПАСТУШКИ ЛАНГАРИ
  • 5. СТЕЖКОЮ КОЧІВНИКІВ
  • 6. ЗАГРЯ
  • 7. ДУХ АМАКАНА НА СТІЙБИЩІ
  • 8. ЙОГО ЗВАЛИ КУЙКИ
  • 9. ТАЄМНИЧИЙ ЯМБУЙ
  • 10. У ПАСТЦІ
  • 11. ШВЕНДЯ
  • 12. СЛІДИ, ЯКИХ НЕ ЗМИВ ДОЩ
  • 13. КАЗАНОК НА ДЕРЕВІ
  • 14. ТАМ, ДЕ БЕНКЕТУВАЛИ ХИЖАКИ
  • 15. НІЧ НЕСПОДІВАНОК
  • 16. РУДОМУ СТЕПАНОВІ ПОЩАСТИЛО
  • 17. ДВА ГОРБИКИ НА ГАЛЯВИНІ
  • 18. НІЧНИЙ ПОЄДИНОК
  • 19. МОГИЛА ЗЕМЛЕПРОХОДЦІВ
  • 20. СЛІДИ ВЕДУТЬ У ЗАРОСТІ
  • 21. ПРО ЩО ДУМАЄ СТАРИЙ ЕВЕНК!
  • 22. «Я ВБ'Ю ТЕБЕ, ХАРГІ!»
  • *** Примечания ***