АВЕРЧЕНКО Аркадій Тимофійович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Видавець, драматург, театральний критик.
З купецької родини.
Народився 15 (27) березня 1881 р.* в м. Севастополі Таврійської губернії Російської імперії (нині – Автономна Республіка Крим України).
Помер 12 березня 1925 р. в м. Празі (Чехія). Похований на Ольшанському цвинтарі.
Маючи поганий зір, освіту отримав вдома, закінчив два класи Севастопольської гімназії.
Працював молодшим писцем у севастопольській транспортній конторі (1896-1897), чиновником акціонерного товариства «Брянські кам‘яновугільні копальні» (1897-1900), редактором сатиричних журналів «Багнет» (1906) , «Меч» (1906-1907), кореспондентом, редактором журналу «Бабка», якого було перейменованого в «Сатирикон» і «Новий Сатирикон» (1907), завідуючим літературною частиною «Будинку актора» (1918-1919), керівником театру «Гніздо перелітних птахів» (1920).
Друкувався в газетах «Приазовський край», «Південь», «Південний край», «Харківські губернські відомості», «Вільні думки», журналах «Бабка», «Сатирикон», «Багнет», «Меч», «Новий Сатирикон».
Як літератор дебютував в газеті «Південний край» та «Журналі для всіх» оповіданнями «Як мені прийшлося застрахувати життя» й «Праведник» (1903).
Потім настала черга «Оповідань», «Зайчиків на стіні», «Веселих устриць» (1910), «Оповідань для них, хто видужує», «Кіл на воді» (обидві – 1912), «Про маленьких для великих» (1916), «Подходцева та двох інших» (1917), п’єси «Гра зі смертю» (1920), «Відпочинку на крапиві» (1924), «Оповідань циніка» 1925).
Перу нашого земляка належить гумористичний роман «Жарт мецената» (1925).
А. – автор блискучих рецензій, які вийшли окремим виданням під назвою «Нотатки театрального пацюка» (1926).
Ще за царського режиму влада принаймні двічі забороняла вихід заснованих нашим земляком сатиричних журналів (1906). Неодноразово зазнавав він і судових переслідувань (1908). То ж вітав Лютневу революцію. А от Жовтнева до вподоби не припала. Настільки, що її вождь В. Ленін за памфлет «Дюжина ножів у спину революції» публічно назвав А. «розлютованим майже до нестями білогвардійцем».
Письменнику не залишилося нічого, як швидше переїхати з «червоної» півночі (Петербург) до «білого» півдня (1918).
Однак душевного спокою не знаходить і там й емігрує до Константинополя (1920).
У 1922 р. переїздить до Праги, де незабаром лікарі змушені будуть видалити йому око. Потім дало себе взнаки серце.
Серед друзів та близьких знайомих А. – О. Блок, О. Купрін, П. Потьомкін, Е. Кроткий, І. Василевський, О. Димов, Н. Теффі, П. Манич, М. Кушнер, Є. Зозуля, В. Полонський, Л. Лісова, Й. Оршер, В. Хенкін та ін.
* Дати тут і далі наведені в старому і новому стилі (переведення з старого на новий стиль здійснюється шляхом додавання до дати старого стилю 11 днів для XVIII ст., 12 – для XIX і 13 – для XX ст. – включно до 14 лютого 1918 р.).
***
ДИВЛЮСЯ НА УСЕ ЗИЗО, з творчого кредо А. Аверченка
Дивлюся я скоса в дзеркало – і немає більше простодушності у виразі мого обличчя.
ХТО Ж КОГО ПРИКРАСИВ РОГАМИ, з оповідання А. Аверченка «Неправда»
Читання п’єси призначили опівночі. Я приїхав небагато раніше і, палячи сигару, вбивав ледачий час у балаканині з господарем будинку адвокатом Лязговим.
Незабаром після мене в кабінет, де ми сиділи, влетіла розжарена, жвава дружина Лязгова, яку годину тому я мигцем бачив у театрі: вона сиділа поруч з нашою спільною знайомою Танею Чорножуковою.
– Що ж це таке коїться, – весело закричала дружина Лязгова. – Майже дванадцята, а публіки ще немає?!
– Підійдуть, – сказав Лязгов. – Відкіля ти, Сімочко?
– Я... була на ковзанці, що на Басейній, з сестрою Тарського.
x x x
Приїхав студент Конякін. Привітавшись з нами, він повернувся до дружини Лязгова і запитав:
– Ну, як сьогоднішня п’єса в театрі... Цікава?
Серафіма Петрівна здивовано стинула плечами:
– З чого ви взяли, що мені про це відомо? Я ж не була в театрі.
– Як не були? А я заїжджав до Чорножукової, так мені сказали, що ви з Тетяною Вікторівною поїхали до театру.
Серафіма Петрівна нахилила голову і, розгладжуючи спідницю на колінах, посміхнулася:
– У такому випадку я не винна, що Таня така дурна; коли вона їхала з будинку, то могла збрехати що-небудь інше...
Лязгов, зацікавлений, подивився на дружину.
– Чому вона повинна брехати?
– Невже ти не здогадуєшся? Напевно, поїхала до свого поета!
Студент Конякін жваво повернувся до Серафіми Петрівни.
– До поета? До Гагарова? Та цього не може бути! Гагаров днями помандрував до Москви, і я сам його проводжав.
Серафіма Петрівна вперто хитнула головою і, з виглядом людини, що стрибає в прірву, сказала:
– А він усе-таки тут!
– Не розумію..., – знизав плечима студент Конякін. – Ми з Гагаровим друзі, і він, якби повернувся, першим чином сповістив би.
x x x
Прийшов ще один гість – газетний рецензент Блюхін.
– Мороз! – заявив він. – Холодно до гидоти. А я зараз години дві на ковзанах катався. Прекрасна на Басейній ковзанка.
– А дружина теж тільки звідтіля, – присьорбуючи чай зі склянки, повідомив Лязгов. – Зустрілися?
– Що ви кажете?! – здивувався Блюхін. – Я увесь час катався і вас, Серафімо Петрівно, не бачив.
Серафіма Петрівна посміхнулася.
– Однак я там була. З Марією Олександрівною Шемшуриною. …Ми більше сиділи... біля музики, – сказала Серафіма Петрівна. – У мене гвинт на ковзані розхитався.
– Ах, так! Хочете, я вам зараз виправлю? Я майстер на ці справи. Де він у вас?
Нога нервово застукала по килиму.
– Я уже віддала його слюсареві.
– Як же це ти примудрилася віддати слюсарю, коли зараз ніч? – запитав Лязгов.
x x x
Нарешті, з’явився давно очікуваний драматург Селиванський з п’єсою, згорнутою руркою й перев’язаною стрічечкою.
– Перепрошую, що спізнився, – розкланявся він. – Затримала прекрасна стать.
– На драматурга великий попит, – посміхнувся Лязгов. – Хто ж це тебе затримав?
– Шемшурина, Маріє Олександрівно. Читав їй п’єсу.
Лязгов заплескав у долоні.
– Збрехав, збрехав драматург! Драматург приховує свої любовні пригоди! Ніякій Шемшуриній читати п’єси ти не міг!
– Як не читав? – обводячи компанію здивованим, підозрілим поглядом, закричав Селиванський. – Читав! Саме їй читав.
– Ха-ха! – засміявся Лязгов. – Скажи ж йому, Сімочко, що він попався на гарячому: адже Шемшурина була з тобою на ковзанці.
– Так, вона зі мною була, – хитнула головою Серафіма Петрівна, оглядаючи усіх нас холодним поглядом.
– Коли?! Я с половини дев’ятої до дванадцятої сидів у неї і читав свою «Комету».
– Ви щось переплутали, – стинула плечима Серафіма Петрівна.
– Що? Що я міг переплутати? Годинник міг переплутати, Шемшурину міг переплутати з кимсь чи власну п’єсу з відривним календарем?! Як так – поплутати?
– Хочете чаю? – запропонувала Серафіма Петрівна.
– Та ні, розберемося: коли Шемшурина була з вами на ковзанці?
– Годині о десятій, одинадцятій.
Драматург сплеснув руками.
– Так поздоровляю вас: у цей самий час я читав їй п’єсу.
x x x
Після читання драми – вечеряли.
Серафіма Петрівна увесь час завзято уникала мого погляду і трималася біля чоловіка.
Посеред розмови вона запитала його.
– А де ти був сьогодні увечері? Адже теж не було з третьої години.
Я з цікавістю чекав на відповідь. Лязгов, коли ми були вдвох у кабінеті, відверто розповів, що весь день провів непутяще: з Одеси до нього приїхала знайома француженка, кафешантанна співачка, з якою він і пообідав у Контана, в кабінеті; після обіду каталися на автомобілі, потім він був у неї в Гранд-Отелі, а ввечері завіз в «Буф», де і залишив.
– Де ти був сьогодні?
Лязгов обернувся до дружини і, подумавши кілька секунд, відповів:
– Я був у Контана. Обідали. Один клієнт з Одеси з дружиною француженкою і я. Потім заїхав за моєю довірителькою в справі Усачевського, і ми каталися в її автомобілі – вона дуже багата.
Потім я був у Гранд-Отелі в одного поміщика, а ввечері заїхав на хвилинку в «Буф» побачитися зі знайомим. От і все.
Я посміхнувся про себе і подумав:
– Так. Ось це – неправда!
ПОЛЬСЬКИЙ СЕЙМ – НАЙБЕЗГЛУЗДІША УСТАНОВА, з розділу «Загальної історії, опрацьованої «Сатириконом», написаного А. Аверченком
І Польща те ж саме: ніякого толку в ній не було. Здається, і люди були розумні, і воїни хоробрі– а все-таки нічого у них не клеїлося...
Була за модою того часу, замість католицької, своя власна віра, проте якась дивна: антитрінітарії. Що це таке– і до цих пір ніхто не знає.
З королями теж не ладналося.
…Найдивовижніше, що й парламент існував у поляків (сейм), але ще ніколи тому, хто пише ці рядки (хай пробачить мені стара Польща!), не доводилося зустрічати безглуздішої установи.
Наприклад: збираються триста чоловік і вирішують питання про підняття добробуту країни. Здається – справа хороша. 299 чоловік в захваті від проекту, а трьохсотий, який-небудь скорботний головою шляхтич, несподівано заявляє: «А я не хочу». – «Та чому?!» – «Ось не хочу, та й не хочу!» – «Але ж повинні ж бути які-небудь підстави?» – «Ніяких! Не бажаю!» І завдяки цьому трьохсотому рішення провалювалося! (Іловайський. Стор. 96.)
Чи можна писати історію такої країни? Звичайно, ні. На це лише Іловайський здатен.
І НИНІШНЄ ПРОВАЛЮЄТЬСЯ В МИНУЛЕ, з фейлетона А. Аверченка «Місто мертвих»
Я говорю: це було, тому що це буде. Чи не все рівно: майбутній час, сьогодення, минуле. У вихорі скаженого обертання Дідькового Колеса все змішується за п’ять хвилин, і майбутнє миттю робиться нинішнім, а сьогодення з свистом провалюється в купу мотлоху, який важливо іменується: Минуле.
АБЕТКА ШИБЕНИЦІ, з книги В. Ірхіна і М. Кацнельсона «Статути небес. 16 розділів про науку і віру»
Приклад у дусі чорного гумору – оповідання А. Аверченко із збірки «10 ножів в спину революції» про стан письменності в радянській Росії, де нібито заборонена будь-яка література, і люди, аби задовольнити потребу в читанні, ходять за місто дивитися на шибениці, котрі нагадують букви Г та У.
ПАРОПЛАВ ПРИМАР, з книги А. Шполянського «Наше маленьке життя»
20 січня 20-го року – є дати, які запам’ятовуються назавжди, – пароплав примар, обвуглений «Дюмон д’Юрвіль», знявся з якоря. Кінематографічна стрічка в апараті Аверченка закінчилася.
Нікому не могло прийти в голову гукнути, як бувало раніше:
– Мишко, крути назад!
Всі мовчали. І ті, хто залишався внизу на галасливій, метушливій набережній. І ті, хто стояв вгорі, на обгорілій пароплавній палубі.
ТАЄМНО З НАДЕЮ, з жартівливого вірша Є. Вашкова «Гігієна»
На кровати
Возле Кати
Спит Потемкин крепким сном,
А Аверченко Аркадий
С длинногрудой рыжей Надей
Что-то делает тайком.
СЮЖЕТ ДЛЯ КОМЕДІЇ, бувальщина
Аркадій Аверченко якось напідпитку приїхав дуже пізно додому з іменин. Потрапити в квартиру не зміг – загубив ключа. Довго стукав у двері, сподіваючись, що сусід одчинить. Але даремно. Тоді Аверченко на візнику поїхав у нічліжку шукати фахівця, який би відімкнув двері. Йому показали на такого «майстра», дрібного злодія. Той погодився і швидко відімкнув двері. Зраділий письменник добре заплатив за послугу. «Майстер», дякуючи, сказав:
– Якщо доведеться вдруге, приходьте туди ж. Мене звати Мишко Саматоха.
Вранці Аверченко розповів про цей випадок сусідові. Той злякався, що «майстер» прийде сюди без запрошення, і порадив повідомити поліцію.
Аверченко того ж дня написав комедію на одну дію «Без ключа». Вона довгий час з великим успіхом ішла на багатьох сценах.
