ДЕЙЧ Лев Григорович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Мемуарист, публіцист, журналіст, перекладач.
З купецької родини.
Народився 26 вересня (8 жовтня) 1855 р. в м. Тульчині Брацлавського повіту Подільської губернії
Російської імперії (нині – районний центр Вінницької області України).
Помер 18 жовтня 1941 р. в м. Москві СРСР (нині – столиця РФ).
Навчався в першій та другій Київських гімназіях.
Працював приватним вчителем, служив в 130-му Херсонському піхотному полку (1875-1876), був
науковим співробітником історико-революційного архіву (1918-1921).
Друкувався в газетах «Амурський край», «Єдність», «Новоросійський телеграф», «Зоря», «Новий
світ», «Лелітка», «Голос правди», «Заклик», журналах «Голос минулого», «Вільне слово», «На
батьківщині».
Перу Д. належать книги «З карійських зошитів» (сер. 1890-х), «Г. В. Плеханов. Матеріали для
біографії» (1922), «Провокатори і терор» (1926), нариси «М. І. Кибальчич» (1899), «Криваві дні»
(1906), «Улюбленець долі. С. М. Кравчинський» (1913), «В Америці до і під час війни» (1917), «Д.
Клеменц» (1921), спогади «16 років в Сибіру» (1905), «Чотири втечі» (1908), «За півстоліття»
(1922-1923).
Наш земляк – учасник Чигиринської змови (1877).* За замах на життя провокатора Гориновича
засуджений до 16 років сибірської каторги (1884). Вже перебуваючи на поселенні, втік (1901).
Емігрував до Німеччини.
На батьківщину повернувся нелегально (1905). Знову був заарештований, засуджений і
відправлений в заслання до Туруханського краю. Дорогою втік.
Емігрував до Франції (1906-1911), потім США (1911-1916) і, нарешті, Великобританії (1917).
Після Лютневої революції (1917) повернувся до Росії, а от більшовицьку владу сприйняв вороже.
Серед друзів та близьких знайомих Д. – І. Фесенко, С. Синьогуб, П. Аксельрод, М. Фроленко, С.
Інгерман, В. Дебагорій-Мокрієвич, П. Баллод, М. Фроленко, Г. Плеханов, І. Окунцов, Й.
Щепанський, С. Лур’є, М. Хілквіт, К. Берлінський, М. Велтман, В. Засулич, Я. Стефанович та ін.
* Ч. з. – невдала спроба членів гуртка «південних бунтарів» Я. Стефановича, Л. Дейча та І.
Бохановського підняти селянське повстання в Чигиринському повіті Київської губернії за
допомогою підробленого царського маніфесту і нелегальної селянської організації «Таємна
дружина».
***
ЖАГА БАГАТСТВА СПОТВОРЮЄ ЛЮДИНУ, з політичного кредо Л. Дейча
Нажива і збагачення за капіталізму стоять на першому плані і поглинають всі інші людські
прагнення.
ПОПЕРЕД БАТЬКА В ПЕКЛО, з оцінки Л. Дейчем Жовтневої революції
Навіть і поза повною розрухою, викликаною тривалим і жорстким царським режимом, а також
небувалою війною, не тільки в нашій, а й в ніякій з найпередовіших країн неможливе було б
негайне падіння сучасного капіталістичного ладу і заміна його соціалістичним, оскільки для цього
ще недостатньо розвинені виробничі та інші умови.
Росія ж в цьому відношенні знаходиться в найнесприятливішому становищі.
НЬЮ-ЙОРК – НА ЧВЕРТЬ ЄВРЕЇ, з книги Л. Дейча «В Америці до і під час війни»
За населенням Нью-Йорку взагалі не можна одержати скільки-небудь вірного уявлення про
американців і про їхню країну..., ледь не чверть п’ятимільйонного його населення складають євреї,
переважно вихідці з Росії. Тому з російською мовою можна цілком вільно обійтися в Нью-Йорку,
особливо в нижній, торгівельно-промисловій його частині..
ТРИДЦЯТЬ СРІБЛЯНИКІВ РЕВОЛЮЦІЙНОГО ТУБІЛЬЦЯ, зі спогадів Л. Дейча «Про
минуле і небилиці»
Перш за все я попросив Р. В. повідомити, наскільки вірно Саратівець в «Минулих Роках» передав
про його зустріч влітку 1877 р., і ось що продиктував Плеханов:
– Саратівець тоном жалю згадує про те, що коли я змушений був виїхати з Саратова, то
найближчу допомогу мені в цьому надав, за його словами, «реаліст Кірхнер, який віддав для
порятунку вітчизни свій єдиний капітал, – рублів сорок, зібраних ним за літо копійчаними
уроками».
Це знову одна мстивість. Я добре не пам’ятаю, чи сприяла група саратовських інтелігентів моєму
від’їзду якими-небудь грошовими пожертвуваннями. Дуже можливо, що так. Ви знаєте, що наш
саратовський центр був розгромлений, обидві наші квартири провалилися. Але як людина, котра
сама не раз вскакувала в халепи, ви розумієте, що якщо я й одержав від саратовських
революційних тубільців грошову підтримку, то мені ніколи було розпитувати їх про те, чи не дуже
для них тяжко розлучитися з тими 30-40 рублями, які вони мені вручили.
Нашому братові, «нелегалу», не раз доводилося звертатися до співчуваючої і напівспівчуваючої
публіки за подібного роду підтримкою. Але зі всіх тих сум, які були отримані в подібних
випадках, ці саратовські тридцять срібляників є безперечним виключенням: лише на їх долю
випала честь бути оплаканими, і при тому навіть не тією особою, яка їх дала, після цілих 30 років.
Це справді абсолютно виняткові 30 срібляників!
АНАРХІСТ КРОПОТКІН, з книги Л. Дейча «Російська революційна еміграція 70-х років»
Кропоткін був завжди завалений роботою: писав для різних вчених видань, перекладав для наших
щомісячних журналів з іноземних мов; але понад усе часу віднімали у нього, окрім видаваного
ним французького аркуша, часті виступи на зібраннях анархістів. Він вважався видатним
оратором. …Рішуче всі, як росіяни, так і іноземці, ставилися до нього з великими повагою та
симпатією.
При цьому він з чисто юнацьким розчуленням і тріумфуванням указував на ті або інші незначні
факти, котрі підтверджували, як йому здавалося, ґрунтовність його сподівань. «Ще недавно, –
говорив він, – наприклад, ми друкували нашу газету в 1000 примірниках , а зараз вимагають вже
1500». Або повідомляв, що раніше на засідання секцій приходило всього 10-15 чоловік, а в даний
час є по 25 і навіть 30. І всі такі «утішні факти» викликали непідробну радість у цієї безумовно
щирої людини.
– А як ви вважаєте, товаришу, на пароплаві під час рейсу буде капітан чи інша особа,
розпорядженням якої зобов’язані виконувати всі?
Питання це аніскільки не збентежило Кропоткіна: він став доводити, що навіть на пароплаві
можна буде обходитися без «начальника», оскільки серед пасажирів завжди знайдеться
«доброволець», котрий зуміє управляти пароплавом…
– Спасибі, – вигукнув той же робітник, – я на такому пароплаві не поплив би: мені життя ще не
набридло.
Вибух схвального сміху покрив його слова. Проте Петро Олексійович, здається, також
доброзичливо сміявся, хоча, звичайно, залишився при своєму переконанні.
ЯК ТІЛО Г. ПЛЕХАНОВА ВЕЗЛИ ДО РОСІЇ, зі спогадів Л. Дейча
В перших числах червня пані (дружина Г. Плеханова – авт.), котра дивом дісталася з Фінляндії до
Петрограду, зателефонувала мені, що Плеханов помер 30 травня; при цьому Розалія Марківна
просила, щоб я добув дозвіл привезти тіло її чоловіка до Петрограду, зважаючи на бажання
померлого бути захованим на Волковському цвинтарі, поблизу Бєлінського.
Не дивлячись на постійне очікування подібного повідомлення, все ж таки ця звістка мене
приголомшила.
Три дні потім довелося мені провести на прикордонній з Фінляндією Білоострівській станції, поки
вдалося дати знати Розалії Марківні, що немає перешкод для того, аби привезти померлого
Плеханова до Петрограду.
ЛЕДЬ НЕ ДІЙШЛО ДО БІЙКИ, з розвідки Е. Кельнера «Лев Дейч в нью-йоркській газеті
«Новий світ»
У лютому 1911 р. Лев Дейч у супроводі дружини прибув до Нью-Йорка. Ім’я його було добре
відоме серед емігрантів з Росії і американських соціалістів.
Інгерман запрошував Дейча від імені видавничого товариства «Новий світ» на посаду редактора
російськомовної газети, …запевняв його в матеріальній спроможності проекту. Проте, прибувши
до Нью-Йорка, Дейч переконався в зворотному. І поступово зрозумів, що його запросили до
Америки не як людину, здатну створити і редагувати газету, а як якийсь персонаж, за допомогою
якого можна було здійснити рекламу нового видання, зібрати частину грошей, яких бракує, і
привернути передплатників.
У перший рік видання «Нового світу», коли він знаходився під керівництвом Дейча, …процеси,
що відбувалися в Росії, інтерпретувалися виключно з погляду російської соціал-демократії.
…Перший справжній конфлікт виник із-за небажання Інгермана «з принципових міркувань»
виплачувати гонорари за статті авторам-соціалістам, оскільки це, на його думку, «суперечило
принципам». Сам Дейч не претендував на окрему оплату, крім того, раніше обумовленого
скромного окладу, який він одержував як редактор (25 доларів в місяць).
Інший помітний конфлікт, що розгорівся між Дейчем і Інгерманом, відбувся із-за редагування
статей, написаних останнім. Дейч, можливо не безпідставно, вважав, що він російську мову знає
краще, ніж Інгерман, котрий вже давно покинув батьківщину, і піддавав ці писання жорстокій
правці.
Але головне в їх конфлікті те, що Дейч і Інгерман кардинально розходилися в розумінні того,
якою повинна бути соціалістична російська газета в США. Останній, який вже давно мешкав в
Америці і зробив непогану кар’єру, підходив до цієї справи суто як до підприємства
капіталістичного. У свою чергу, Дейч, вихований на традиціях російського революційного і
ліберального друку, сповідав абсолютно інші погляди. Показовим в даному випадку є, наприклад,
повне неприйняття Дейчем публікації в газеті комерційної реклами.
У результаті криза в газеті і у відносинах між її керівниками досягла апогею влітку 1911 р. …У
вересні Л. Дейч спробував подати у відставку, але вона не була прийнята.
І тут прихильники Інгермана на чергових зборах звинуватили Дейча, а заразом і його дружину, «в
узурпації влади в редакції», некомпетентності, зарозумілості і інших провинах. На зборах
правління товариства в грудні 1911 р. трохи не дійшло до бійки.
У результаті, не чекаючи рішення зборів, Дейч заявив про свою відставку. Вона була прийнята...
НЕГІДНИКИ НЕ ЛИШЕ БІЛЬШОВИКИ, з листа Л. Дейча П. Аксельроду в червні 1912 р.
Якщо Ти міг вважати негідниками «більшовиків», то Ти суто зобов’язаний був би визнати
мерзотниками Інгермана і К0, які не з принципових розбіжностей, а виключно із-за особистих,
дрібно-шанолюбних спонук, зробили відносно мене масу вчинків, які на мові всіх людей
називаються низькими, підлими.
ОБЛИВ ЗРАДНИКА СІРЧАНОЮ КИСЛОТОЮ, зі спогадів В. Комарової
Про нього тато (адвокат Д. В. Стасов – авт.) не міг говорити без огиди, оскільки це був той, хто
облив сірчаною кислотою (!!) якогось зрадника після нечаївського процесу.
