КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Ивашкевич Ярослав [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ІВАШКЕВИЧ Ярослав Болеславович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: польський.

Прозаїк, поет, драматург, літературний критик, перекладач. Псевдонім – Eleuter.

З родини службовця. Батько, Івашкевич Б., – бухгалтер.

Народився 20 лютого 1894 р. в с. Кальнику Липовецького повіту Київської губернії Російської

імперії (нині – Іллінецький район Вінницької області України).

Помер 2 березня 1980 р. в м. Варшаві (Польща). Похований на місцевому цвинтарі.

Навчався в Єлизаветградській (1904-1909) і 4-й Київській гімназіях (1909-1912), закінчив

юридичний факультет Київського університету (1912-1918).

Працював головою Спілки письменників ПНР (1945-1949; 1959), редактором журналу «Творчість»

(з 1955).

Тричі лауреат державної премії ПНР (1952; 1954; 1963).

Лауреат Міжнародної премії «За зміцнення миру між народами» (1970).

Як літератор дебютував віршем «Ліліт» в журналі «Перо» (1915).

Потім настала черга повістей і романів «Зенобія. Пальмура» (1920), «Місяць сходить» (1925),

«Змова чоловіків» (1930), «Панянки з Волчикова» (1933), «Червоні щити» (1934), «Маскарад»

(1939), «Закохані з Марони» (1961), «Хвала і слава» (1956-1962), «Заруддя» (1976),

Літературним явищем став збірник оповідань «Нове кохання та інші оповідання» (1946).

І. – автор монографій про Ф. Шопена, І. С. Баха.

Перекладав Т. Шевченка, М. Бажана, М. Рильського, В. Шекспіра, А. Чехова, Х. Андерсена, К.

Гольдоні, Л. Толстого.

Більшовицької революції не сприйняв, емігрувавши до Польщі (1918).

Після тривалої перерви відвідав Україну в 1958, 1964, 1974 та 1977 роках.

У Києві ім’ям земляка названо вулицю (1984).

У с. Кальник Іллінецький район Вінницької області землякові встановлено пам’ятник, а в

шкільному музеї обладнана спеціальна експозиція, є бібліотечка творів.

Українська видавнича група «Сучасність» випустила книгу І. «Злет» (2007).

Серед друзів та близьких знайомих М. – К. Паустовський, Г. Манни, Д. Ґолсуорсі, Р. Роллан, М.

Шолохов, К. Шимановський, П. Загребельний, С. Висоцька, Д. Павличко та ін.


***

РІДНА МОВА,

з життєвого кредо Я. Івашкевича

Українська мова була тією мовою, яка супроводжувала мене від самого дитинства. З того часу ця

мова досягла великого розвитку, збагатилася новими словами, яких я вже не знаю, хоч і

користуюся– з дитинства засвоєною– дуже гарною її київською говіркою.


ВІД СИВУХИ КСЬОНДЗ ВІДМОВИВСЯ, уривок з повісті Я. Івашкевича «Мати Івана від

ангелів»

У радісному збудженні він увійшов до корчми – простора, закопчена світлиця була майже

порожня. Стара корчмарка – мабуть, циганка, ксьондз Сурін знав її з колишніх своїх поїздок, –

стояла, рука в боки, в кутку, а у кінця дубового столу сидів низенький, худий шляхтич з

дрібномаєтних і з великим апетитом вигрібав капусту з мідного казанка.

Побачивши цього обшарпаного шляхтича отець Сурін здригнувся, і веселість його зникла, але не

тому, що він злякався або ж впізнав знайомого. Ні, він бачив шляхтича вперше – але відразу

відчув до нього нічим не з’ясовну огида. Він вже знав, що ця людина заподіє йому якусь

неприємність.

Корчмарка поспіхом відповіла на вітання преподобного отця і запропонувала йому сивухи.

Ксьондз Сурін відмовився з легкою усмішкою. Маленький шляхтич, схожий не то на хом’яка, не

то на коропа, глянув на ксьондза поверх казанка і, облизуючи ложку, захихикав. Сміх оголив його

рідкі, вищерблені зуби і лілові ясна.

– Не будь я Володкович, – сказав він, – Вінцентій Володкович, якщо подумав коли, що отці єзуїти

горілкою гидуватимуть!

Батько Сурін з неспокоєм поглянув на шляхтича і сів до столу з іншого кінця. Не відповівши на

зухвалі слова, він звернувся до корчмарки і попрохав подати небагато капуснику. З сумки, яка

була при ньому, він вийняв монастирський хлібець, порізаний тонкими скибами, і, відламавши

від однієї скиби шматочок, підніс до рота.

Володкович, облизавши ложку, стукнув нею по дну казанка і втупився круглими очками в хліб

єзуїта.

– Боже мій, ну і тонко ріжете ви собі хліб, святий отче, – зітхнув він, – ніби панна – марципан.

Таку крихту в рот узяти, то не розбереш, що це хліб...

– У нас завжди так ріжуть хліб, – серйозно сказав ксьондз Сурін, – такий монастирський звичай.

І він відкусив шматочок, досадуючи на себе, що вступив в розмову з цим шляхтичем.

– А чому? – настирливо запитав шляхтич, не зводячи очей зі скиби.

– Чому? – повторив ксьондз, жуючи хліб, який здавався йому в цю хвилину абсолютно

позбавленим смаку. – Чому? А чому треба жерти великі шмати? Це пожадливість і обжерливість.

Нам і такої скиби досить.

– Ну, ну, не корчте з себе праведника, пане ксьондз, – пробурчав Володкович собі під ніс і раптом

гмикнув, примруживши ліве око. – Ласун-то ви, напевно, першорядний...


ПРОШУ ЗАХИСТУ, уривок з роману Я. Івашкевича «Червоні щити»

Телі з огидою поглянув на співака, схопився і, не відчуваючи під собою ніг, кинувся до битого

шляху. Вибіг він на дорогу якраз в ту хвилину, коли нею проїздив на білому персидському коні

молодий лицар. І зброєносець з ним був, услід їхав. Телі бухнувся на коліна прямо під копита –

вершник ледве встиг зупинити коня. І тут, весь тремтячи від образи, хлопчик голосно заплакав.

Лицар, видно, дуже здивувався; упершись рукою в шию коня, він обернувся до зброєносця:

– Гей, Лестко, запитай у хлопчини, чого йому треба!

Лицар був зовсім молодим, вірно, не старше за свого зброєносця, а може, лише здавався таким

юним. Довге русяве волосся вибивалося з-під шолома і м’якими кучерями падало на плечі,

золотячись в сонячних променях. Обличчя у нього було рум’яне, очі блакитні. Прямо у душу вони

дивилися і немов відливали сталлю – так і упилися в Бартоломія, котрий зненацька сторопів.

...Зброєносець зістрибнув з коня, нахилився до хлопчика – зросту він був величезного – і запитав:

– Чого ти просиш?

– Захисту! – вигукнув Телі і перевів погляд вгору, із слуги на пана. Лицар їхав без стремен. Замість

сідла був під ним стягнутий попругою кольоровий шерстяний килимок; ноги в світлих, вузьких

штанях вільно звисали і були озуті в сірі сап’янові чоботи, зашнуровані ремінцями.

Лицар схилився до хлопчика і, не довго думаючи, наказав слузі:

– Візьми його на круп, Лестко, хай їде з нами.

...Всього один раз озирнувся Телі на співака – той стояв обабіч шляху і махав йому рукою.

Обличчя у Турольда було засмучене.

– Куди ми їдемо? – запитав Телі свого супутника.

– У монастир святого Бартоломія, що над озером. А потім далі.

– Ще далі?

– Так, в Швабію, є там один дальній монастир, Цвіфальтен називається.

– І все одні їдете?

– А мій пан завжди так їздить. Візьме лише кошіль з грошима, спис в руку та лук за плечі. Навіть

меча у нього немає. Зате я при кинджалі.

– Так, відчуваю, – сказав Телі, – він мене по ногах б’є.

– І до цих пір нічого поганого з нами не траплялося, – додав Лестко.

– А здалеку їдете?

– З Польщі!

– А далеко це? – запитав Телі.

– Ще б! Вже тижнів два все їдемо і їдемо. Зупинялися, щоправда, у єпископа Ебергарда в

Зальцбурзі, затрималися там день-другий. Зате погуляли усмак!

– А як звати нашого пана?

– Князь Генріх Сандомирський.


ХТОЗНА, ЯК ІЩЕ В УКРАЇНІ БУДЕ, уривок з новели Я. Івашкевича «Місяць сходить»

Сила і міць творіння дрімають у цій лінивій масі. І страхітлива жорстокість... Як жахливо вони

мучать тварин.

– Як вони мучили людей, подумай, скільки крові тут пролилося, навіть у тій долині. Коліївщина,

уманська різня, селянські війни часів Яна Казимира, все це завершилося струменями крові.

Спливала вона рікою до того погідного ставу, тут, попід тим млином, настромили на палі

чотирьох козаків Гонти, а там, проти маєтку, бунтівнича рука мордувала старшину, а там, на

хуторі, спалили живцем цілу родину...

– Звідки ти це знаєш?

– Не знаю, певно, що не знаю, ця земля майже не має історії, але так мусило бути. І хтозна, як іще

буде.


НА ЛЕКЦІЇ ХОДИВ РІДКО, зі спогадів Я. Івашкевича

Вища школа не відіграла ніякої ролі в моєму духовному житті. На лекції ходив рідко, весь час

присвячував заробіткам, а екзамени складав, аби скласти, і кілька разів на них зрізався.

Не відіграв також ніякої ролі університет у моєму особистому житті.

...Наскільки всі міські лекції були тяжкими і безбарвними, настільки сільські виїзди спричинилися

у великій мірі до пізнання світу і людей.

...Ми пішли на Хрещатик. Пройшли Київ із кінця в кінець, не розуміючи, яка небезпека нам

загрожує. Тільки потім дізналися, що перехожих, які у цей час з’являлися на вулицях,

розстрілювали на місці. Вулиці лякали пусткою. Трамвайні та електричні дроти, порвані та

переплутані, лежали на тротуарах. Вибиті вікна чорніли в порожніх будинках.


БУЛО ТІСНО СЕРЕД КНИГ, зі спогадів К. Паустовського «Ярослав Івашкевич»

Великий обжитий дім, де залишили свій слід багато поколінь, – дім, де тісно через безліч книг та

речей і темнувато від вікових дерев за вікнами. Дім цей пахне старою деревиною, старими

книгами – напрочуд затишним запахом, змішаним з ароматом польових квітів, сухих лікувальних

трав і знайомим з України солодким духом аїру.

Я мимоволі згадав свою бабусю-польку, її розуміння нашого молодого життя, її піклування про те, щоб ми зросли справжніми людьми, а не пустомелями і хвастунами. Коли робилось що-небудь

непотрібне, ускладнююче життя , бабуся стиха промовляла: «От! Глупство!» – і ці слова діяли на

всіх витверезливо.


РІДНОЇ ХАТИ НЕ ЗАСТАВ, з нарису В. Мельника «На Україні я дозрів як письменник»

Події у ранній повісті Івашкевича «Зенобія. Пальмура» (1920) відбуваються переважно в Києві з

точною вказівкою на конкретні місця; згодом герої рушають до Криму, і їхній шлях теж добре

відомий автору. Цілком українською за місцем розвитку дії є повість «Місяць сходить» – вона

«прив’язана» до кількох польських маєтків, розташованих над річкою Рось. Приблизно в тих же

місцях діють персонажі історичної повісті «Заруддя», які потай готують повстання проти

самодержавства. А в повісті «Сади» автор відтворює атмосферу в домі Шимановських в

Єлизаветграді.

Звичайно ж, не обминув він України і в головному творі свого життя – епопеї «Честь і слава», яку

за жанровими ознаками можна ідентифікувати як сімейну хроніку (її за масштабністю можна

порівняти, наприклад, із «Будденброками» Томаса Манна). Кілька поколінь шляхетських родин

Ройських, Мишинських, Шиллерів проходять через найважчі випробування, які принесло

двадцяте століття, тож дія в епопеї охоплює чималі географічні простори: Україну, Польщу,

Західну Європу.

Хоч до кінця свого довгого життя Ярослав Івашкевич жив у Польщі, його весь час тягнуло до

рідних місць.

Перший короткий візит після тривалої перерви припав на початок п’ятдесятих, але він був

невеселим: українська столиця ще не підвелася з руїн.

А от візит 1958 року виявився для Ярослава Івашкевича емоційно насиченим. Спершу – поїздка за

маршрутом Житомир – Бердичів – Вінниця – Гайсин, потім – відвідання могили батька. Закинуте,

заросле чагарями польське кладовище в містечку Дашів тоді поспіхом упорядкували силами

місцевої комсомолії, щоб показати високому гостеві, що про нього тут пам’ятають. Правда, у

подальші роки могилу Болеслава Івашкевича уже дбайливо доглядали.

Рідної хати в Кальнику письменник не застав – у війну її зруйнувало попадання фугасу. Згодом, як

розповідають місцеві жителі, ділянка землі, де вона знаходилась, потрапила під будівництво

тваринницького комплексу. Однак пам’ять про земляка тут шанують.

Згодом був ще не один візит Івашкевича в Україну: 1964-го – на Черкащину на шевченківські

урочистості, 1969-го – до Кременця на відзначення ювілею Юліуша Словацького, 1974-го – до

Києва. 1977-го, за три роки до смерті, Івашкевич у супроводі Дмитра Павличка востаннє побував

на малій батьківщині.

Книга, над якою Ярослав Івашкевич працював незадовго до смерті, мала називатись «Подорож

Україною»...