МАЧТЕТ Григорій Олександрович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник, журналіст.
З дворянської родини. Син, Мачтет Т., – поет.
Народився 3 (15) вересня 1852 р. в м. Луцьку Волинської губернії Російської імперії (нині –
адміністративний центр Волинської області України).
Помер 14 (27) серпня 1901 р. в м. Ялті Таврійської губернії Російської імперії (нині Автономна
Республіка Крим України).
Навчався в Немирівській і Кам’янець-Подільській гімназіях.
Працював учителем в Могилеві і Кам’янець-Подільському (1870-1872), поденником в
землеробській комуні В. Фрея в США (1873), редактором «Газети О. Гатцука» (1890-1896), керуючим справами Волинського губернського акцизного управління (1896-1900), чиновником
Міністерства фінансів у Петербурзі (1900-1901).
Друкувався в газетах «Тиждень», «Волинь», «Московські відомості», «Воля», «Одеський вісник»,
«Газета О. Гатцука», журналах «Вітчизняні нотатки», «Вперед!», «Спостерігач», «Північний
вісник», «Світ божий», «Російська думка».
Як літератор дебютував замітками в газеті «Воля» (1872).
Потім настала черга віршів «Акровірш волі», «Я не грізний цар» (обидва – 1873), «Закатований
тяжкою неволею» (1876), «Плавець», «Там і тут» (обидва – 1890), нарису «Дорожні картинки.
Німеччина» (1874), оповідань «Громадська справа», «Друга правда» (обидва – 1883), «Ми
перемогли» (1884), «Сон одного засідателя» (1885), «Жид» (1887), «Перший гонорар» (1890),
«Перший урок» (1894).
Наш земляк – автор повістей «Людина з планом», «З неповоротного минулого» (обидві – 1886),
«Блудний син» (1887), «Два типи» (1898), роману «На світанку» (1892).
Його перу також належать книги «Повісті і оповідання» (1887), «Білим світом» (1889), «Останні
оповідання і Листи з Гонолулу» (1902).
З владою стосунки в М. не складалися ще з юності. Його за співчуття польським повсталим
виключили з Немирівської (1865), а за ідеологічне зіткнення з інспектором – з Кам’янець-
Подільської (1868) гімназій.
За участь у підготовці втечі з камери попереднього ув’язнення двох політв’язнів, революціонерів-
народників С. Ф. Ковалика і П. І. Войнаральського. заарештований (1876). Відсидівши майже два
роки в Петропавловській фортеці, потрапив у заслання м. Шенкурськ Архангельської губернії
(1878). Звідси за спробу втечі переведений до Якутії (1879). Завдяки клопотанню друзів його доля
була «пом’якшена»: Мачтета вислано в місто Тюкалинськ Тобольської губернії (1879), а потім
переведено в Ішим (1880). Після звільнення (1885) жив під негласним наглядом поліції у Москві
(1886), Одесі (1887-1896), Зарайську (1896-1897), Житомирі (1897-1900), Петербурзі (1900-1901).
Серед друзів та близьких знайомих М. – О. Пчілка, Л. Українка, М. Обачний, Л. Толстой, М.
Некрасов, Л. Старицька-Черняхівська, І. Савваїтов, М. Михайловський, Д. Любовцев, Д.
Сильчевський, В. Дебагорій-Мокрієвич, Г. Успенський та ін.
***
БУТИ ГРУНТОМ
, з життєвого кредо Г. Мачтета
Бути грунтом для нових людей і грізним пророцтвом наступних доблесних днів.
ОСТАННЄ ПРОЩАЙ, з вірша Г. Мачтета «Замучений тяжкою неволею»
Замученный тяжкой неволей,
Ты славною смертью почил...
В борьбе за народное дело
Ты буйные кости сложил...
Служил ты немного, но честно
Для блага родимой земли.
И мы, твои братья по духу,
Тебя на кладбище снесли.
Наш враг над тобой не глумился...
Кругом тебя были свои...
Мы сами, родимый, закрыли
Орлиные очи твои...
Не горе нам душу давило,
Не слезы блистали в очах,
Когда мы, прощаясь с тобою,
Землей засыпали твой прах, –
Нет, злоба нас только душила!
Мы к битве с врагами рвались
И мстить за тебя беспощадно
Над прахом твоим поклялись!
С тобою одна нам дорога:
Как ты – мы в острогах сгнием...
Как ты – для народного дела
Мы головы наши снесем;
.....................................................
Но знаем, как знал ты, родимый,
Что скоро из наших костей
Подымется мститель суровый,
И будет он нас посильней!
РОДОМ – БРИТАНЕЦЬ, з передмови до книги «Поети-демократи 1870-1880-х років»
Рід Мачтетів походив з Англії, де свого часу якийсь Манстед завербувався в армію Карла XII. Під
її прапорами артилерист Манстед вступив до Росії і в знаменитій Полтавській битві потрапив у
полон. Це вирішило його подальшу долю: через поранення він був залишений в Малоросії, де
одружувався на українці.
Батько Мачтета, всупереч сімейній традиції, вважав за краще військовій кар’єрі штатську –
закінчив Київський університет і, оженившись, посів посаду судді повіту в Луцьку.
БУВ У ЗАХВАТІ, зі спогадів Л. Старицької-Черняховської
Наприкінці 90-х років до Києва почав наїздити наш незабутній друг Григорій Олександрович
Мачтет, він цікавився і українськими справами, і українською літературою, познайомився з Лесею, дуже вподобав і її, і її талант. Раз для спроби попросив він Лесю написати йому вірш російською, і
Леся заради жарту подала йому російський вірш.
Мачтет був в захваті від нього.
ЖИВ У НЕСТАТКАХ, з нарису Н. Пушкар «Мачтет Григорій Олександрович»
У Сибіру письменник зустрів своє перше велике кохання. Олена Петрівна Медведєва, дочка
титулярного радника, москвичка, колишня цюріхська студентка, відбувала в Ішимі заслання за
участь у «протизаконному товаристві» («Процес 50-ти»). В липні 1880 вони побралися, але щастя
було недовгим. Олена Петрівна хворіла і, щоб підтримати сім’ю, Григорій Олександрович брався
за будь-яку роботу: був підвальним при складі місцевого купця, давав уроки, служив в
Ішимському окружному в селянських справах присутствії.
Олені Петрівні через хворобу (туберкульоз) було дозволено покинути Ішим і жити на Кавказі. В
грудні 1885 року вона виїхала в Кутаїсі, але в дорозі захворіла і в травні наступного року померла
у Москві.
Під час перебування на Україні Мачтет познайомився і заприятелював з літературним осередком
родини Косачів. В листі до брата Михайла Леся …пропонує до перекладу серед інших авторів і
Мачтета, зокрема його твори «Он і вона», «Й один у полі воїн». Особистій зустрічі Лесі Українки і
Григорія Олександровича завдячує своєю появою чудова імпровізація «Коли квітне нікотіана» –
поетична відповідь Лесі Українки на запитання, чи може вона, Леся, писати російською мовою.
Одному з його віршів, написаному ще 1876 року після похорону революціонера-народника
П.Ф.Чернишова, судилося довге життя. «Останнє прощай» анонімно опублікував за кордоном
журнал «Вперед»; твір довго приписувався П. Л. Лаврову. Широко відомим він був під іншою
назвою – початковим рядком: «Замучений важкою неволею».
В кінці 1890-х років Мачтет часто виступав з фейлетонами в Житомирській газеті «Волинь». Він
все ще був під негласним наглядом поліції, йому заборонено жити в Петербурзі. В другому шлюбі
мав двоє дітей – доньку Тетяну і сина Тараса. Сім’я жила в нестатках, служба висотувала всі сили, вимагала великого нервового напруження, майже не залишаючи часу для творчості.
ПРОЧИТАЙТЕ МАЧТЕТА, з листа А. Чехова О. Маслову від 7 квітня 1888 р.
Добродію Олексію Миколайовичу!
Мені здається, ці літературні такси (мені здається, що такси, довготілі, коротконогі, з гострими
мордами, являють собою мішанину дворняг з крокодилами; московські редактори – це помісь
чиновників-професорів з бездарними літераторами) – отож, мені здається, що ці такси, натхненні
своїм успіхом і лакейськими похвалами своїх лизоблюдів, створять поруч з собою цілу школу чи
орден, котрий зуміє спотворити до невпізнанності ті літературні смаки й погляди, якими з сивої
давнини, ніби калачами, славилась Москва. Прочитайте Ви Мачтета, вихованця цієї школи, який
нині користується в Москві шаленим успіхом, прочитайте фейлетони «Російських відомостей», і
Ви оціните моє занепокоєння.
А. Чехов.
МАЛО НЕ ПЛАКАЛА, уривок з повісті М. Олiйника «Леся»
Бувало, сходилися на квартиру до Косачiв незнайомі Лесі юнаки та дівчата.
– Перепаде нам вiд Ольги Петрiвни, як прийде та довiдається, – застерiгала Ганна Iванiвна.
Олена Антонiвна на це не зважала. Щонедiлi в однiй iз кiмнат збирався гурт молодi. Гостi дiлилися новинами, читали вiршi, а потiм грали на фортепiано, спiвали. Особливо часто звучали
«Варшав’янка» i «Сміливо, товариші, в ногу».
– Зараз є нова гарна пiсня, – сказала якось Олена Антонiвна i стиха проспiвала: – «Замучен
тяжелой неволей...»
Нiхто з присутнiх не знав пiснi. Попросили виконати – до кiнця. Тiточка сiла за фортепiано, взяла
кiлька акордiв, нiби пробуючи голос, а потiм вдарила по клавiшах. Кiмнату сповнила велична
мелодiя, в яку вплiтався голос Олени Антонiвни.
Коли вона закiнчила, всi деякий час сидiли мовчки, полоненi трагiчним змiстом пiснi.
– А знаєте, хто написав її? Наш земляк, лучанин, – з гордiстю мовила Олена Антонiвна.
– Он як! Хто ж вiн, де тепер?
– Син мирового суддi – Григорiй Олександрович Мачтет...
Всi були враженi, слухали, затамувавши подих.
Слухала й Леся. В її уявi вимальовувався каземат – вiн чомусь був подiбний до пiдземелля
Луцького замку, i худий змучений студент Чернишов, якого закатували за те, що подав голос на
захист правди... Страшним сном проходила перед Лесею похоронна процесiя, попереду якої
робiтники і студенти несли труну з тiлом замученого товариша. Вони твердо ступали бруківкою, зi стиснутими кулаками i гнiвом в очах. Їм наказували розiйтись, погрожували, а вони крокували і
крокували...
I тодi вперше, спочатку несмiливо, а дедалi дружнiше, залунала пiсня:
Замучен тяжелой неволей,
Ты славною смертью почил...
В борьбе за народное дело
Ты голову честно сложил...
Заспiвував кароокий, у форменому костюмi студент, який iшов у перших рядах. Сотнi людей
пiдхоплювали пiсню, несли її, мов знамено. А вона – повiльна, не дуже голосна – жахала
жандармiв, хитала старi мури, закликала до боротьби. З провулкiв виходили ще й ще люди, приєднувалися до процесiї.
С тобою одна нам дорога:
Как ты, мы в острогах сгнием,
Как ты, для народного дела
Ми голови наши снесем...
Лютували охоронцi порядку. Мов пси, кидалися жандарми на людей, намагалися зупинити натовп.
Ось вони перетнули вулицю, зробили кiлька залпiв у повiтря. Демонстранти скiнчили пiсню, звернули до провулку. I пiшли грiзною мовчазною лавою.
На цвинтарi, коли труну опустили до могили, в морознiй тишi чiтко, надривно звучав голос
Мачтета – друзi клялися вiдплатити ворогам...
– А через кiлька днiв того студента було заарештовано, – закiнчила розповiдь Олена Антонiвна.
Леся мало не плаче, проте тримається, бо ж тiточка зауважила, що плакати не личить, та ще при
чужих.
АВТОРСТВО БЕЗЗАСТЕРЕЖНО НЕ ВСТАНОВЛЕНЕ, з висновку Інституту криміналістики
при прокуратурі СРСР від 1961 р.
Виконана експертиза почерків автографів вірша «Замучений важкою неволею» і самої
кореспонденції, а також автографів передбачуваних авторів даного тексту: листи Г. О. Мачтета, що відносяться до 1877-1879 рр., автографа студента П. П. Вікторова і автографа О. О. Ольхіна.
…Автограф вірша «Замучений важкою неволею», що зберігається у фонді П. Л. Лаврова і
опублікований в 1958 р. в збірці Г. О. Мачтета «Вибране» під виглядом його автографа, писаний
не його рукою, так само як і не рукою Вікторова і не рукою Ольхіна, причому кореспонденція від
12/24 квітня 1876 р. писана почерком не тієї особи, якій належить автограф вірша «Замучений
важкою неволею».
Таким чином, знайдені матеріали не підтверджують беззастережно авторство Мачтета.
