ПІСІТЬКО Давид Христофорович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Оперний співак (ліричний тенор), антрепренер, мемуарист. Псевдонім – Южин Д.
З селянської родини. Дружина, Єрмоленко Н., – оперна співачка.
Народився в 1864 р. (1968?) в с. Великій Каракубі Маріупольського повіту Катеринославської
губернії Російської імперії (нині – с. Роздольне Старобешівського району Донецької області
України).
Помер 28 грудня 1923 р. в м. Москві СРСР (нині – столиця РФ).
Навчався в Петербурзі у Д. Леонової, стажувався на сценах Італії й Парижа під керівництвом
професорів П. Відаля, С. Капеллі.
Ще юнаком гастролював з капелою Д. Слов’янського (з 1883), виступав на оперних сценах Казані,
Пермі, Саратова (1896-1901), був артистом московських Великого театру (1901-1908), оперного
театру С. Зіміна (1908-1910), керівником «Художньої опери Д. Х. Южина» (1913-1923).
Як співак дебютував на сцені Великого театру в Москві в опері Дж. Верді «Трубадур» (1901).
Виконував ведучі партії операх «Життя за царя» («Іван Сусанін»), «Руслан і Людмила», «Князь
Ігор», «Євгеній Онєгін», «Мазепа», «Пікова дама», «Борис Годунов», «Снігурка», «Туга».
Гастролював також у Флоренції, Туріні (прем’єра опери «Консуело» А. Рендано), в Південній
Америці (1907), Брюсселі (1909), Петербурзі, Одесі, Саратові, Ялті, Катеринославі, Тифлісі, Баку,
Ростові-на-Дону, Нижньому Новгороді.
Перший виконавець партій Вілема («Лісовий цар»), Наля («Наль і Дамаянті»), в Харкові – Герцога
(«Ріголетто»), Альфреда («Травіата»), Ромео («Ромео і Джульєтта»), Фауста («Фауст»), Ликова
(«Царська наречена»); у Москві – кавалера де Гріє («Манон»); у Великому театрі – Фауста
(«Загибель Фауста»), Енцо («Джоконда»), Турріду («Сільська честь»); на російській сцені – Еріка
(«Летючий голландець»).
Серед кращих партій: Герман («Пікова пані»), Молодий циган («Алеко» С. Рахманінова), Фабій
(«Пісня торжествуючого кохання» В. Гартевельда), Хозе («Кармен»), Фауст («Мефістофель»).
У активі П. – 86 записів на грамплатівках.
Організатор власної антрепризи «Художня опера» (1908-1917).
Перу нашого земляка належить книга «З щоденника артиста російської опери: розповіді, сцени з
театрального життя» (1910).
Серед друзів та близьких знайомих П. – Ф. Шаляпін, В. Сафонов, Г. Жуковська, О. Сеффері, С.
Рахманінов, К. Брун, Н. Саліна, У. Авранека, І. Альтані, В. Всеволозький, Е. Купер, І. Палиця, В.
Сук, С. Трезвінський, М. Бочаров, А. Мокріді, О. Каміонський, В. Петрова-Званцева, І. Гризунов,
В. Куза та ін.
***
КРАЩЕ СПІВАТИ, НІЖ СЛУХАТИ
, з творчого кредо Д. Пісітька
Краще в опері співати, ніж це слухати.
ЖИТИ БУДЕТЕ, з оцінки вокальних даних Д. Пісітька С. Смоленським
Жити, звичайно, ви будете, але співати ніколи! У вас відсутній голос.
НЕ СПОКУШАЙ, з статті Н. Соловйової «Звукозаписи музики М. І. Глинки кінця XIX – початку
XX століття з фондів ДЦМК М. І. Глинки»
З вокальних творів Глинки в музейних грамзаписах 1899-1917 років представлені: фантазія
«Нічний огляд» (з басом В. Касторським), «Єврейська пісня» (з тенором В. Розінгом), романси
«Як солодко з тобою мені бути» (у виконанні О. Олександровича), «Північна зірка» (у
інтерпретаціях О. Карензіна, А. Лабінського і М. Шевельова), «Я пам’ятаю дивну мить» (з
баритоном О. Каміонським).
Особливе місце тут займає дует «Не спокушай» у виконанні двох чудових сімейних пар – Медеї і
Миколи Фігнерів та Наталії і Давида Южиних.
ДИВОВИЖНИЙ ЛІРИЧНИЙ ТЕНОР, з кореспонденції Н. Артемової «Билини Старої
Каракуби»
Окремі стенди (місцевого музею – авт.) розповідають про земляків, якими гордиться село.
Наприклад, Давид Пісітько мав дивовижний ліричний тенор, проте йшов до свого визнання
співака довгим і тернистим шляхом.
У дитинстві він залишився сиротою і заробляв на шматок хліба закликальником в лавці, співав в
церковному хорі. Потім навчався співу у таганрозького регента Анастасьєва.
Далі доля піднесла йому щедрий подарунок – він потрапив до капели Дмитра Олександровича
Агренєва-Слов’янського, який популяризував народні пісні не лише в Росії, але й за кордоном. За
його порадою Давид відправився до Петербургу вступати до консерваторії. На жаль, тамтешні
професори заявили, що він не створений для великої сцени.
Давид, не знаючи куди подітися, пішов на берег Неви і став співати народні пісні. Незабаром
навколо зібрався натовп. Сотні слухачів, зачаровані співом, не хотіли відпускати молодого
чоловіка. Тоді ж його почув діяч мистецтв Гончаров і влаштував на курси оперного співу.
КОЗЕЛ ЗАДУШЕНИЙ, з статті О. Москальця «Тріумф і мовчання»
Виконуючи на сценах Імператорських театрів той же репертуар, що й Собінов, Южин прославився
як його постійний нещасливий і заздрісний суперник. І це стало головною колізією, привнесеною
в біографію Єрмоленко-Южиної (дружини Пісітько-Южина – авт.).
Наталія Степанівна була справжньою зіркою, її ім’я в рейтингу оперних співаків стояло невимірно
вище, ніж ім’я чоловіка. Проте, як не дивно, в її житті бували епізоди, коли вплив Южина шкодив
кар’єрі артистки.
Так сталося 1904 року, коли вона вперше взяла участь в пробному прослуховуванні в театрі Ла
Скала. У пробі брав участь і її чоловік. Собінов, котрий перебував тоді в Мілані, писав до Росії:
«Вона дуже сподобалася голосом, він – навпаки, зовсім навіть навпаки».
І ось, почувши на свою адресу щирі захоплення італійців, Єрмоленко-Южина несподівано ставить
їм умову: «Або ми з чоловіком поступаємо до театру удвох, або я відмовляюся від дебюту в Ла
Скала». Подумавши, керівництво останнього винесло письмову резолюцію: «Не варто витрат».
Мабуть, перспектива присутності Южина на освяченій великими традиціями міланській сцені так
мало надихала італійців, що вони змушені були навіть відмовитися від такого вигідного надбання,
яким могла стати Єрмоленко-Южина. Втім, через рік співачка все таки дебютувала в Мілані, та і
потім виступала там не раз, однак її чоловіка так і не допустили на цю сцену.
Наскільки сильним було протистояння Южину всього табору «собіністів», свідчить бодай
наступний факт. Після одного із спектаклів «Лакме» у Великому театрі за участю Нежданової
актриса Малого театру Єлизавета Садовська написала Собінову до Італії. Висловивши захоплення
співом Нежданової, вона продовжила: «Зате партнер у неї був! Одним словом – пан Южин. Я
взагалі в цій партії чула тільки тебе, так що для мене прямо жахливо було чути цього козла
задушеного».
Ну а в листах самого Собінова – нескінченна безліч думок про Южина. Частина з них вимазана
видавцями. Але навіть з того, що опубліковане, висновки зробити неважко.
Ледве приїхавши до Мілану, Южин намагається довідатися домашню адресу Собінова.
Дізнавшись про це, артист з неспокоєм пише до Росії: «Що це означає, не знаю. Але, ймовірно,
якусь гидоту».
Коли до Собінова дійшли небилиці Южина про уявне заступництво, завдяки якому співак нібито
«пробився» до Мілану, той з обуренням написав: «Ця шавка вже не може навіть гавкати, а лише
бризкає брудною слиною». А найзагальнішим виразом суті конфлікту могла б служити така
собіновська фраза про Южина: «Не даю я йому спокійно жити».
Єрмоленко-Южина згодом розлучилася з чоловіком. А за рік до її остаточного від’їзду до Парижа
він помер
ВИСТАВИ... В КОМОРІ, з статті Е. Сет «Опера в Самарі»
Приблизно з 60-х років XIX століття самарці мали можливість слухати оперні спектаклі у
виконанні професійних труп. Часто вони ставилися в непристосованих приміщеннях, наприклад, в
коморах. Навіть італійській трупі не були забезпечені гідні умови.
... Навіть такому ентузіастові, як Южин, за всієї його колосальної енергії і любові до театру, не
вдалося зберегти трупу більше чотирьох років (1919-1923). Це була остання антреприза в житті Д.
Х. Южина. В кінці останнього сезону він остаточно вибився з сил і незабаром помер в Москві, а
трупа розпалася.
Будівлю театру закрили на капітальний ремонт.
НЕ ЗАРАДИ САРАТОВСЬКОЇ ДАТИ, з інтерв’ю С. Веніамінової Д. Львову «Що святкуємо,
панове»
– Почну з дати: 8 листопада 1851 року, рівно 149 років тому, в Самарі в будинку купця Лебедєва
відбувся перший в нашому місті спектакль професійного театрального колективу. Колективом
цим була саратовсько-казанська антреприза, очолювана Є. Стрілецьким.
– Тобто наступного року ми відзначатимемо 150-річчя нашої драми?
– А ось зараз ми підійшли до причини нашої зустрічі. Справа в тому, що ніякого ювілею у
драматичного театру, власне, немає.
По-перше, сезон ніякий не 150-й: з 1853 по 1855 роки унаслідок пожежі і незацікавленості
губернської адміністрації, в Самарі не було жодної театральної трупи.
По-друге, відсутній будь-який генетичний зв’язок драматичного театру з випадковими
гастролерами – приїхали, відіграли, поїхали. ...Ми ж не вважаємо відкриттям Самарського театру
опери і балету з 1860 року, коли в наше місто занесло артистів міланського Ла Скала, які показали
декілька оперних спектаклів; або з 1920-х, коли оперна антреприза Давида Южина постійно
працювала в Театрі імені Карла Маркса.
КРАЩЕ ЗА ДАВИДА, епіграма Л. Мунштейна «М. Медведєв (оперний)»
Антрепренерствует! Он встарь
Был в чудном царстве звуков – царь,
Но превратился в инвалида…
Имел успех без всяких клак,
Он пел Тангейзера – и как?!
Получше Южина Давида.
ПОДАРУНОК НА... НЕЩАСТЯ, бувальщина
У 1910 році під час перебуквання на гастролях до Катеринослава (Дніпропетровськ), Д. Пісітько
запросив на концерт брата з дружиною, але ті не змогли приїхати за станом здоров’я і відправили
сина з невісткою. Зустріч пройшла в найтепліших умовах.
Настав часть гостям повертатися додому. І Пісітько захвилювався: що ж такого незвичайного
передати у подарунок братові? Й вирішив: віялку. Оформив необхідні документи й відправив
потрібний у господарстві механізм залізницею до Юзовки.
Кажуть, по прибутті все село приходило дивитися на це диво. Що, звичайно, приємно. А
неприємність – тай ще й трагічна! – полягає в тому, що саме злополучна віялка стала головним
приводом для розкуркулення після Жовтневої ерволюції: усю рідню співака відправили до табору
під Макіївку.