КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Векслер Владимир [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ВЕКСЛЕР Володимир Йосипович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Фізик. Винахідник першого в світі синхрофазотрону (1957). У фізиці існує науковий термін

«автофазування Векслера».

З родини службовця. Батько, Векслер Й., – інженер.

Народився 19 лютого (4 березня) 1907 р. в м. Житомирі Волинської губернії Російської імперії

(нині – адміністративний центр однойменної області України).

Помер 22 вересня 1966 р. в м. Москві СРСР (нині – столиця РФ). Похований на Новодівочому

цвинтарі. Надгробок виконано у вигляді синхрофазотрону.

Закінчив Московський енергетичний інститут (1931).

Працював науковим співробітником Всесоюзного електротехнічного інституту (1930-1937),

Фізичного інституту АН СРСР (1937-1966), науковим співробітником (1949-1954), директором

(1954-1966) Дубненської лабораторії високих енергій.

Академік академії наук СРСР (1958).

Почесний доктор празького Вищого технічного училища (1963).

Лауреат премії АН СРСР (1937).

Лауреат Державної премії СРСР (1951).

Лауреат Ленінської премії (1959).

Лауреат міжнародної премії «Атом для миру» (1963).

Спеціалізувався з проблем прискорення заряджених частинок, фізики високих енергій, космічних

променів.

Принцип автофазування дозволив підняти межу досяжних енергій частинок в тисячі разів і нову

елементарну частинку – антисигма-мінус-гіперпон (1960).

Наш земляк розробив нові методи прискорення заряджених частинок; висунув ідею мікротрону, а

також принцип когерентного прискорення частинок.

Керував створенням першого в СРСР синхротрону (1947) і синхрофазотрону (1957).

Друкувався в журналах «Ядерна техніка», «Успіхи фізичних наук, «Доповіді академії наук СРСР»,

«Атомна енергія».

Автор книг «Експериментальні методи ядерної фізики» (1940), «Новий метод прискорення

релятивістських частинок» (1944), «Іонізаційні методи дослідження випромінювань» (1950),

«Когерентний принцип прискорення заряджених частинок» (1957).

Ім’ям вченого названо одну з вулиць м. Житомир.

Російська академія наук заснувала премію ім. Векслера.

Серед друзів та близьких знайомих В. – Н. Бор, П. Черенков, С. Вавилов, Л. Ландау, Л. Грошев, В.

Ісаєв, В. Гінзбург, Д. Блохінцев, М. Добротін, М. Шафранова, В. Пєтухов, Є. Мороз, Л. Зінов’єв, В.

Саранцев, К. Чехлов та ін.


***

РЯТУЙСЯ, ХТО МОЖЕ, з життєвого кредо В. Векслера

Порятунок потопаючих– справа рук самих потопаючих.


НЕЩИРИЙ ВТРАЧАЄ ТАЛАНТ, з творчого кредо В. Векслера

Обдарування і зрада – речі несумісні. Якщо людина кривить душею, вона втрачає талант.


МІЛЬЙОН КІЛОМЕТРІВ ЗА ТРИ СЕКУНДИ, з статті В. Векслера «Зі швидкістю світла»

Ми мали змусити частинки мільйони разів обертатися в магнітному полі, яке росло з часом, поступово збільшуючи їх енергію. За 3,3 секунди вони повинні зробити усередині камери чотири з

половиною мільйони обертів і пройти шлях в мільйон кілометрів, рухаючись майже із швидкістю

світла.

Через тиждень після здійснення квазібетатронного режиму на синхрофазотроні вдалося надати

частинкам енергію в два мільярди електронвольт, а потім – 8,3 мільярдів електронвольт.

...Слід визнати, що, не зважаючи на дуже швидке зростання наших знань, сучасна фізика не

створила ще якоїсь єдиної картини природи ядерних сил. Вона не знає, наприклад, як зв’язані між

собою різні мезони, як вони пов’язані з нуклонами, не має уявлення про закономірності їх

взаємних переходів.

Саме ці питання можуть бути вирішені шляхом використання могутніх прискорювачів, які дають

пучки заряджених частинок з енергією в багато мільярдів електрон-вольт.


СХОЖЕ НА ПЛАГІАТ, з листа В. Векслера до редакції журналу «Physical Review» від 16 лютого

1946 р.

У двох статтях, котрі з’явилися в 1944 р., ...автор ... вказав на два нові принципи прискорення

релятивістських частинок, які узагальнюють резонансний метод.

...Названі статті повністю визначають зміст замітки Макміллана, в якій немає посилання на мої

дослідження.


ВАШЕ ВІДКРИТТЯ ПЕРЕДУВАЛО МОЄМУ, з листа Е. Макміллана В. Векслеру від 15 травня

1946 р.

Шановний доктор Векслер!

Я хотів би пояснити ті обставини, які склалися навколо публікації моєї замітки про «синхротрон», для того, аби прояснити викликане нею неприємне враження.

У 1944 р. і практично протягом всього 1945 р. журнали, в яких була опублікована Ваша робота, були мені недоступні. Ні я і ніхто з тих, з ким я контактував, їх не бачили. Тому, коли я послав

свою замітку у вересневий випуск «Phys. Rev.», я зовсім не підозрював про Вашу роботу. Лише в

кінці жовтня хтось з іншого інституту побачив Вашу останню статтю в «Фізичному журналі», який видається в СРСР, і прислав мені її копію.

Мені здається, що це той випадок в науці – майже одночасна поява ідеї в декількох частинах світу, коли вона досягла такого рівня, за якого ідея потребує подальшого розвитку.

Хочу знову запевнити Вас, що моя неувага до Вашої роботи була ненавмисною і що, дізнавшись

про неї, я хотів би підтвердити, що Ваше відкриття передувало моєму.

З самими кращими побажаннями успіху Вашій машині

Едвін М. Макміллан.


НАУКА НЕ ЗНАЄ КОРДОНІВ, з телеграми Л. Джонсона В. Векслеру від 24 жовтня 1963 р.

Білий дім

Вашингтон

Шановний доктор Векслер!

Я знаю, що Вам і докторові Макміллану присуджують сьогодні премію «Атом для миру». Ви

обидва заслужили цю нагороду, зробивши величезний внесок у фізику високих енергій і в наше

розуміння атомного ядра.

Вдивляючись в список удостоєних премії, відкритий доктором Бором і який включає Вас і доктора

Макміллана, я знову переконуюся в інтернаціональному характері і мові справжньої науки. Її цілі і

методи, що визнаються Вами, не знають політичних меж.

Це виявляється з практично одночасно зробленому Вами і доктором Макмілланом відкритті, яке

привело до створення синхротронів і наступних поколінь машин, що сприяло розвитку фізики

високих енергій в наших і інших країнах, часто на основі спільної роботи.

З повагою

Ліндон Б. Джонсон.


СЛЬОЗИ РАДОЩІВ, зі спогадів М. Шафранової

Як тільки «почав» дихати прискорювач, наша група почала перші експерименти з ядерними

фотоемульсіями. Це було в березні 1957 р. Спочатку умови були украй примітивними: емульсії на

скляній підкладці, не мудруючи лукаво, ми загортали в щільний чорний папір, вакуумники

укріплювали цей пакет на штоку для внутрішньої мішені прискорювача і вводили цей детектор на

певний радіус на деякому віддаленні від орбіти прискореного пучка.

За першого ж опромінювання постало питання – яку інтенсивність дати, скільки імпульсів пучка?

Вибору не було, дали три імпульси, не сподіваючись на те, що вийде щось путнє: на емульсіях

могло нічого не з’явитися, а могли бути і протони після бетатронного режиму, тобто повільні.

Дорогою з корпусу синхрофазотрону зустріла Володимира Йосиповича: «Як справи?» – «Та ось

опромінили емульсії, проте навряд чи щось вийшло». Майже бігом рушили до хіміків... і їх

помічників. Тут вже все було готовим до обробки.

Розгорнули емульсії і жахнулися: після перебування у вакуумі вони майже повністю

відокремилися від скляної підкладки, яка перетворилася на листкове «тістечко», були видно лише

жалюгідні острівці непошкодженої емульсії – сльози, одним словом.

Знадобилися три години томливого очікування, впродовж яких тонкі (50-мікронні) пластинки

проявили, спішно підсушили під вентилятором і помістили під мікроскоп. Яким же було

здивування і захоплення, коли перед нашим поглядом з’явилося чарівливе видовище: паралельний

пучок релятивістських частинок, а серед них «зірки», «зірки»...

Володимир Йосипович тут же примчався дивитися: адже це було перше зриме свідоцтво роботи

його улюбленого дітища.

...На превеликий жаль, коли публікація була практично готова, Володимир Йосипович висловив

сумнів в тому, що на емульсію потрапили протони лише однієї енергії і не потрапили повільніші.

Виникло побоювання, що в процесі прискорення вони могли «чіпляти» емульсії.

Як це не було прикро, але публікацію довелося відкласти, щоб поставити дослід в чистіших

умовах.


ЄДИНИЙ КРИТЕРІЙ – ПЕРЕКОНАННЯ, з книги В. Саранцева «Роки. Події. Люди»

Наша віра у В. Й. Векслера була безмежною. Ми приймали його цілком, зі всіма достоїнствами і

недоліками. Нам імпонувала його відданість науці, яка поєднувалася з дивовижними людськими

якостями. У нього ніколи не було зарозумілості і поблажливого ставлення до молоді. Нам

подобалися палкі дискусії, ініціатором яких він завжди виступав.

Він генерував таку кількість ідей, що нам не вистачало доби, аби відібрати потрібні. Для нас, що

вже мали за плечима десятирічний досвід спілкування і роботи з В. Й. Векслером, це була не

чарівність зустрічі з цікавою людиною – це була любов, яка пройшла через випробування

невдачами і успіхами.

Всі його вчинки диктувалися переконаннями, і це був єдиний критерій. Він міг публічно заявити

про своє негативне ставлення до якоїсь роботи і також публічно оголосити про свою неправоту в

тій чи іншій оцінці.

Невгамовний розум Володимира Йосиповича породив таку велику кількість прискорюючих

систем, багато з яких реалізовані і, безумовно, багато які ще чекають, а деякі і не дочекаються

свого втілення в життя.


ВІД ГАЛОШ НЕ ВІДМОВИВСЯ, зі спогадів Є. Сидорової «Про батька»

Батько прагнув відучити мене сліпо наслідувати моду і примусити думати і вчиняти самостійно, а

не «як всі». Його улюбленими приказками були: «Ще в Біблії сказано, що дурнів багато» і «Голова

дана людині для того, щоб думати, а не для того, щоб забивати голи» (футбол батько не любив).

Він завжди сердився, якщо я бездумно повторювала чужі слова, і вимагав власної думки.

...Цікаво, що разом з постійним прагненням «освічуватися» батько був переконаний в тому, що

надлишок знань шкодить творчості. Він вважав, що людям, яких «все знають», зробити щось

заважає «внутрішній цензор», який нагадує або про те, що щось подібне вже зроблене, або про те, що існують дані, котрі суперечать виниклій ідеї. В результаті чоловік роззброюється і пасує. А

менш освічений дослідник, той, хто не знає, що «такого бути не може, тому що не може бути

ніколи», опиняється у вигіднішому положенні. Зокрема, він стверджував, що принцип

автофазування він зміг «вигадати» виключно завдяки тому, що був не настільки освіченим, як

фізики-теоретики.

...Мама жартома говорила, що до чужих батько ставиться набагато краще, ніж до своїх. Як

характерний приклад можна навести такий.

У батька досить рано з’явилася службова машина. Проте він ніколи не дозволяв використовувати

її для домашніх справ. Я добре пам’ятаю, як мама возила в рюкзаку продукти і в’язки дров...

Батько, звичайно, розумів, що мамі з її хворими легенями і важко і шкідливо їздити до нас по двічі

в тиждень після роботи і возити необхідні запаси, тим паче, що від станції до дачі треба було ще

хвилин 30 йти. Він часто умовляв її відмовитися від «цієї проклятої дачі» і залишити нас на літо в

Москві, але про те, щоб хоч би раз відвезти її і продукти на державній машині, не було й мови.

До найостанніших років він все-таки вважав за краще забезпечити мене грошима на таксі, а не

службовою машиною.

...У нас не з’явилося ні власної машини, ні дачі, ні якихось цінностей. У мами ніколи не було ні

золотих ланцюжків, ні кілець, ні сережок... Я пам’ятаю, що в дитинстві, якщо я захоплювалася

побаченими на комусь прикрасами – намистами, брошками, батько завжди говорив: «А як щодо

кільця в ніс?».

...Із смішних штрихів згадую його любов до звичайних гумових калош. Одного разу, вже будучи

академіком і приїхавши на якесь «високе» засідання, він, залишаючи свої улюблені калоші в

гардеробі, попросив поставити їх так, щоб їх ніхто не сплутав з своїми. На це гардеробник із

сміхом сказав: «Та що Ви, калош, окрім Вас, в Москві ні у однієї людини немає».

Батько приїхав додому і дуже веселився із цього приводу, але від калош не відмовився.