ВОЛИНСЬКИЙ Яким Львович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Теоретик мистецтва, театральний критик. Справжнє прізвище – Флексер Хаїм Лейбович. Один з
фундаторів символізму на теренах Російської імперії.
З міщанської родини. Батько, Волинський Л., – торгівець книгами.
Народився 21 квітня (3 травня) 1861 р. в м. Житомирі Волинської губернії Російської імперії (нині
– адміністративний центр однойменної області України).
Помер 6 липня 1926 р. в м. Ленінграді СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Закінчив Житомирську гімназію (1879), навчався в 5-й петербурзькій гімназії (1879-1880), звідки
з-за конфлікту с викладачем був виключений. Закінчив юридичний факультет Петербурзького уні-
верситету (1881-1886).
Працював в журналі «Північний вісник» (1889-1899), завідуючим репертуарною частиною театру
В. Комісаржевської (1905-1906), оглядачем і редактором відділу газеті «Біржові відомості», завіду-
ючим відділом видавництва «Всесвітня література» (1920-1926).
Друкувався в газетах «Світанок», «Біржові відомості», журналах «Російські критики», «Північний
вісник», «Життя мистецтва».
Як літератор дебютував на сторінках газети «Світанок» кореспонденцією про сирітський дім
(1880).
Потім настала черга книг: «Російські критики» (1896), «Боротьба за ідеалізм», «Леонардо да Він-
чі» (обидві – 1900). Остання викликала шалену полеміку, порівняну хіба що з «Кодом да Вінчі»
сьогодення. Що, між іншим, не завадило італійцям обрати автора почесним громадянином Мілана
та присвоїти його ім‘я кімнаті в бібліотеці Леонардо да Вінчі (1908).
Скандальну реакцію викликала і «Книга великого гніву» (1903), в якій В. різко розкритикував усі
літературні течії, не зачепивши хіба що Л. Толстого. Виступаючи за «духовну революцію» у суспі-
льстві, ведучи боротьбу за повну автономію літературної критики від публіцистики, В. налашту-
вав проти себе представників чи не всіх художніх течій. А невдовзі за те, що він осмілився висуну-
ти своє, зовсім не алілуйне, бачення спадщини А. Григор‘єва, В. Бєлінського, М. Добролюбова, В.
Майкова, М. Чернишевського, опоненти виступили єдиним фронтом і піддали сміливця небаченій
обструкції.
В. – автор фундаментальних досліджень «М. С. Лєсков» (1898), «Царство Карамазових» (1901)
«Ф. М. Достоєвський» (1906), «Чотири Євангелія», «Проблема російського балету» (обидві –
1922), «Книга радощів. Абетка класичного танцю» (1925), «Рембрандт», «Бесіди за круглим
столом» (обидва – 1926).
В. започаткував і очолював Школу російського балету в Петрограді (1921-1926).
Наш земляк – один з фундаторів і теоретиків символізму. Залишаючись ідейним одинаком, В.
врешті-решт розгубив багатьох друзів.
Доробки В. нині надзвичайно ціняться: так, на одному з московських аукціонів за його «Леонардо
да Вінчі» просили $8000 (2006).
Серед друзів та близьких знайомих В. – Л. Толстой, А. Чехов, М. Лєсков, М. Горький, М.
Чуковський, Ф. Сологуб, Л. Гуревич, Г. Гуковський, М. Лохвицька, Д. Мережковський, З. Гіппіус
та ін.
***
ВІВАТ ІДЕАЛІЗМУ
, з творчого кредо Я. Волинського
Лише ідеалізм може розтлумачити мистецтву
ЄДНАЙМОСЯ З БОЖЕСТВЕНИМ, з політичного кредо Я. Волинського
Символізм є поєднання в художньому зображенні світу явищ з світом божества.
ПІДВАЛЬНИЙ ШОПЕНГАУЕР, з оцінки Я. Волинським творчості Ф. Сологуба
Декадентство Сологуба з ранніх його вагомих кроків по літературному шляху було живим
внутрішнім процесом.
…Вірші мене вразили своєю ясною простотою, якоюсь невловимою прозаїчністю в якнайтоншому
поетичному повороті думки.
СФІНКС СТАВ ЛЮДИНОЮ, з рецензії на книгу Я. Волинського «Леонардо да Вінчі» в газеті
«W. von Seidlitz»
Автор може гордитися тим, що поступово змінив Леонардо із загадкового і спокусливого сфінкса
на ...зрозумілу людську фігуру, яка, з одного боку, відкриває широкі перспективи майбутнім
науковим дослідженням і, з іншого боку, зосереджує в собі боротьбу двох епох, античності з
сучасністю.
ЧЕНЕЦЬ-ЕНЦИКЛОПЕДИСТ, зі спогадів В. Гаєвського
Меблювання його небагатої петербурзької квартири складалося, головним чином, з книжкових
шаф і книжкових полиць. Старовинні фоліанти, гросбухи й солідні томи оточували цю людину,
яка читала всіма європейськими мовами і, здавалося, увібрала в себе чи не всю книжкову
премудрість.
За типом культури це був російський енциклопедист, а за зовнішнім виглядом він віддалено
нагадував освіченого флорентійського ченця.
БЕЗ ТЕБЕ Я НЕ ВМІЮ ЖИТИ, з листів З. Гіппіус Я. Волинському
15 січня 1894 року
І без тебе я не вмію жити... Ми віддали один одному занадто багато. І я прошу як милості
в Бога, щоб навчив він серце не любити!
27 лютого 1895 року
...Боже, як би я хотіла, щоб вас усі любили! Я змішала свою душу з вашою, і похвали та
огуди вам діють на мене, ніби звернені до мене самої.
Я й не помітила, як все перемінилося. Тепер хочу, щоб усі визнали значущість людини,
яка мене кохає.. .
28 лютого 1895 року
Невже Ви колись були таким ніжним, такий м’яким, такий попереджувальним, делікатним, милим,
особливо милим і таким, що давали мені таємничі надії на безмежне? Саме мені! Тепер Ви –
вимогливі й фамільярні, як після року шлюбу. Ви мене кохаєте – о, звичайно! Проте кохаєте без
пориву і жаху, все на своєму місці, кохання повинне текти по моральному руслу, не виходячи за
береги моральності.
4 березня 1895 року
...Я хочу з’єднати кінці життя, зробити повне коло, бажаю кохання не того, яким воно
буває, а... яким воно повинно бути і якого ми з вами гідні. Це не задоволення, не щастя –
це велика праця, не всякий на таку здатен. Проте ви здатні – і гріх, і сором був би такий
дарунок Бога перетворити на щось веселе і непотрібне...
ЗАТРИМАЙТЕ ВІРШІ, з листа С. Єсеніна Я. Волинському
Я. Л. Волинському
Не знаючи як Вас по-батькові, вибачаюсь за те, що звертаюся за прізвищем і за прохання,
котрим, не виключено, Вас потурбую.
Місяців півтора тому назад я передав Ієроніму Ієронімовичу (Ясинському – авт.) аби він
передав Вам (не маючи змоги зустрітися особисто, оскільки я перебуваю на військовій
службі) п’ять віршів. Вірші ці поки що не з’являлися, і я набираюся сміливості
потурбувати Вас, якщо деякі з них готуються до друку, затримати «Про друзів веселих» і
«Про красний вечір задумалась дорога».
Сергій Єсенін.
РОЗБИВ АНДРЄЄВА УЩЕНТ, з книги С. Сергєєва-Ценського «Спогади»
Мені здавалося тоді неможливим, щоб хтось не повторив думки Блока. І раптом до мене
підібрався між стільців якийсь низенький, сухуватий, гостроголовий чоловічок і запитав мене на
вухо:
– Як ви знаходите оповідання?
– Чорт знає що! – сказав я йому теж на вухо.
Він схопив мою руку і потиснув її обома своїми, і очі у нього заблищали, і знову до мого вуха:
– Спасибі вам! А то я вже почав думати, що збожеволів! Як ваше прізвище?
Я сказав, хто я. Він зрадів ще більше і зашептав :
– А я – Яким Волинський. Дивлюся довкруги, – бачу – божевілля! Подивився на вас, – ото, гадаю
– дивиться вереснем! Значить, – ще не все загинуло!
І ледве договорив щось захоплене хтось третій, як Волинський відірвався від мене і вискочив
прямо до столу, за яким сидів Андрєєв. І заговорив, поглядаючи раз у раз на мене, так що мені
вже, нарешті, стало ніяково. З гарячої промови його у мене уціліло в пам’яті лише «енергетичний
детермінізм», проте це словосполучення дасть уявлення про те, в якому регістрі говорив Яким
Волинський.
Він почав із загального задуму і розбивав всю споруду Андрєєва.
Маленький і худенький, але з гучним голосом, він діяв тоді, як тургенєвський «Степовий король
Лір», що розкидав колоди будинку. Після такого виступу-розгрому Андрєєву не залишалося вже
нічого більше, як з робленою добродушністю запросити всіх до накритих для вечері столів.
НЕ СХОЖИЙ НА ІНШИХ РЕДАКТОРІВ, з розвідки І. Корецької «Символізм»
Подією в історії російського символізму було призначення Я. Волинського літературним
редактором петербурзького журналу «Північний вісник». Яким Львович, на відміну від решти всіх
редакторів решти всіх журналів, охоче друкував твори символістів...
СКАНДАЛЬНА ФІГУРА, з нарису В. Іванова «Яким Волинський. Повна біографія»
На початку 1900-х рр. Волинський читає в обох столицях і в Ризі лекції з російської літератури. У
них звучали настільки нищівні випади проти всіх письменників, окрім Л. М. Толстого, що
Волинський став абсолютно скандальною фігурою і опинився в повній літературній ізоляції.
З Л. М. Толстим Волинський пов’язувало вирішення деяких релігійних питань, що турбували його
– про злиття іудаїзму з християнством, про створення якоїсь ідеальної релігії, в якій поєднувалося
б «безпосередньо-релігійне відчуття» Толстого з метафізичним розмахом Достоєвського. Ці
побудови були породженою властивістю Волинського до абстрактного мислення, його
«символістичним» сприйняттям світу і творчості письменників.
ВОРОГ КУЛЬТУРИ, з статті Л. Пільда «Тургенєв в символістській критиці»
Я. Волинський …не погоджується з Мережковським, оскільки, на відміну від нього, вважає, що
розвиток російської літератури ХIХ століття – це процес, якому явно властива спадкоємність.
Лінія «естетизму», за Волинським, розпочалася з Пушкіна і надалі не уривалася, проте у
виникненні такої ілюзії свідомості винні, в першу чергу, радикальна критика 1860-х років, а також
пізніші інтерпретатори літературного процесу й, зокрема, Тургенєв.
У Пушкінській промові 1880 року Тургенєв, на думку Волинського, невиправдано вказав на зміну
орієнтації російської літератури в 1860-і роки: «Тургенєв політиканствував і заради компромісу, заради громадянського ефекту, заради уявної історичної справедливості, жбурляв у публіку
блискучі слова – з пишним, проте фальшивим змістом».
За високої оцінки Тургенєва-художника і дійсного інтересу до його творчості, Волинський...
вважає, що Тургенєв не брав участі в координації літературного процесу, а, навпаки, сприяв
поглибленню хаосу російського культурного життя (порівн. у Мережковського: «ворог
культури»).
КОМЕДІЯ КОХАННЯ, з статті «Яким Волинський» на allbestpeople.com
Навколо Волинського впродовж життя кипіли пристрасті: його обожнювали й ненавиділи,
хвалили й лаяли, про його книги люто сперечалися.
За вдачею й світоглядом Волинський був переконаним пасеїстом: у яку б сферу він не втручався –
критика, театр, мистецтвознавство, – він починав з перегляду керівних ідей, закликаючи
повернутися до першоджерел, очистити форми мистецтва, що склалися, від пізніших нашарувань.
Він усюди шукав першооснову, і шукав несамовито. «Він умів трудитися з такою самовідданістю,
з якою молилися стародавні відлюдники», – писав про нього Костянтин Федін.
…До кінця XIX століття остаточно сформувалися погляди Волинського, і він «ставить попереду
всього внутрішній духовний початок, владу душі, моралі, вільної волі». Виходячи з такої
ідеалістичної позиції, Волинський закликав вождів народництва боротися не за соціально-
політичне перевлаштування суспільства, а за духовну революцію, тобто спочатку перебудувати
людину, а вже потім суспільство.
Статті на цю тему, зібрані в книзі Волинського «Боротьба за ідеалізм», вийшли 1900 року. Книга
викликала різке неприйняття і справа, і зліва. Незадоволені були й ліберали, й консерватори.
Таке ж незадоволення викликав Яким Волинський своєю спробою переглянути естетичні погляди
Бєлінського, Добролюбова і Чернишевського.
…І останній штрих з особистого життя романтика та ідеаліста Волинського. Це – його дивний
багаторічний роман із Зінаїдою Гіппіус. Вона вимагала від Якима Львовича «чудес кохання»,
подвигів в ім’я кохання, а він з якихось причин ухилявся від них (боявся? не хотів? не міг?). У
результаті ці відносини перетворилися на «комедію кохання».
Бідний Волинський... Не повезло в коханні. Зате повезло в історії літератури й мистецтва. Там він
– велетень!