КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Дашкевич Николай [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ДАШКЕВИЧ Микола Павлович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Фольклорист, літературознавець.

З родини священика.

Народився 4 (16) серпня 1852 року в с. Бежеві Житомирського повіту Волинської губернії

Російської імперії (нині – Черняхівський район Житомирської області України).

Помер 20 січня (2 лютого) 1908 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).

Закінчив Житомирську гімназію (1868), історико-філологічний факультет Київського університету

св. Володимира (1868-1873).

Працював доцентом кафедри історії всесвітньої літератури Київського університету (1877-1884),

екстраординарним професором кафедри історії західноєвропейської літератури (з 1884), читав

лекції на київських «Іконниківських жіночих курсах».

Член-кореспондент (1902), академік (1907) Російської академії наук.

Член Московського археологічного товариства, голова наукового товариства ім. Т. Шевченка.

Друкувався в збірниках «Київські університетські вісті», «Праці 3-го археологічного з’їзду»,

Дебютував науковою працею «Княжіння Данила Романовича у відповідності до руських та

іноземних вісток» (1873), за яка отримала золоту медаль вузу.

Д. – автор робіт «Перемовини пап с Данилом Галицьким про унію Русі з католицтвом» (1884),

«Галицький князь Данило» (1886), «З приводу грамоти віце-магістра Тевтонського ордену

Бурхарда де Горнгаузен Данилу Галицькому й Самовіту Мазовецькому на третину Ятвязької

землі» (1888), піонерного дослідження «Болоховська земля та її значення в Руській історії» (1875),

праць ‘‘З історії середньовічного романтизму. Сказання про св. Грааля» (1876), ‘‘Поступовий

розвиток науки, історії літератури й сучасні її завдання (1877), ‘‘Литовсько-Руська держава (1882-

1883), ‘‘Билини про Альошу Поповича й про те, як не залишилося на Русі богатирів (1883),

непересічної статті «Слов’яно-руський Троян і римський імператор Траян: досвід перегляду цього

питання та перевірки відповідей на нього» (1908). Написав також ґрунтовне дослідження

«Лицарство на Русі – в житті й поезії».

В роботі «До питання про походження російських билин» (1883) Д. спростував московську-

петербурзьку гіпотезу про заселення середньої Наддніпрянщини великоросами до середини ХІІІ

ст. Активно обстоював право на існування української мови і літератури.

Всебічно проаналізував творчість І. Котляревського, М. Гоголя, вивчав зв’язок українського

фольклору з південнослов’янським. Займався дружинною поезією Київської Русі.

Проте головним доробком вважається «Відгук» на лицемірні «Нариси історії української

літератури XIX ст.» академіка М. Петрова (1888).

Серед друзів та близьких знайомих Д. – І. Франко, М. Грушевський, В. Антонович, Т.

Флоринський, М. Бокардов, М. Сперанський, І. Шаровольський, Ф. Г. Де-ла-Барт та ін.


***

ТАЛАНОВИТЕ ПЛЕМ’Я,

з літературознавчого кредо М. Дашкевича

Українська література створена оригінальним генієм південно-руського плем’я.

ВИСОКА МОРАЛЬНІСТЬ, з автореферату дисертації А. Чуткого «М. П. Дашкевич: особистість,

наукова та педагогічна спадщина вченого»

В ряді принципових питань Дашкевич змушений був займати подвійну позицію: приховував

власні погляди, натомість виявляв на загал позицію тотожну офіційному курсу держави.

Безперечно, що подібні поступки і «роздвоєність позиції» на особистості Дашкевича позначились

не лише в плані загострення внутрішніх переживань, а й у подальшому намаганні замкнутись у

собі, відгородитись від світу.

Для М. П. Дашкевича були також властиві критичне ставлення до себе (в силу чого він довго не

наважувався публікувати власні праці, вважаючи їх недостатньо зрілими), висока моральність. Ці

риси характеру сприяли оформленню загостреного почуття професійного обов’язку.

...У своїх історичних дослідженнях М. П. Дашкевич йшов у ногу з часом, акцентуючи свою увагу

на найпроблематичніших аспектах давньоруської історії. Саме це спричинило до того, що його

історичні праці не втратили своєї наукової актуальності й по сьогодні.

...Дашкевич був також одним з тих, хто виступав за активне залучення іншомовних писемних

джерел у дослідження, пов’язані з вивченням вітчизняної історії і особисто відшуковував та

публікував джерела з окресленої тематики. Все це зайвий раз підкреслює важливість

досліджуваної теми власне для історії України в широкому хронологічному аспекті.

...Отже, Дашкевич був багатогранним вченим, що відзначався різноманітністю наукових інтересів,

але внаслідок відносно ранньої смерті він не встиг реалізувати чимало своїх наукових планів і вже

розпочатих розробок. На користь цього свідчать виявлені нами чернетки з його архіву, а також

спогади сучасників Миколи Павловича. Тим не менше, його оприлюднена наукова спадщина стала

вагомим надбанням української історичної науки та літературознавства. Вона певною мірою

зберігає своє наукове значення до сьогодні, що засвідчує доцільність її вивчення, систематизації й

навіть перевидання. Подібний стан справ із науковою спадщиною Дашкевича ще раз засвідчує,

що тема її дослідження належить саме до сфери історії України.

НАШЕ ПИСЬМЕНСТВО РАБОМ РОСІЙСЬКОГО НІКОЛИ НЕ БУЛО, з книги С. Єфремова

«Дорогою синтезу»

Року 1880-го вийшли в Києві «Нариси з історії української літератури XVIII століття» проф.

духовної академії Мик. Ів. Петрова (1840-1921), в новій переробці надруковані в «Працях

Київської духовної академії» 1909-1911 рр. під заголовком: «Київська штучна література XVII і

XVIII ст.ст., переважно драматична»…

На початку 80-х уже років у журналі «Історичний вісник» окремими нарисами, а потім, 1884 р., в

Києві, книгою, з’явилась і друга праця того ж вченого – «Нариси з історії української літератури

XIX століття», що потягла за собою чимало інших праць, як-от критичні уваги Кониського й

Комарова у львівському «Ділі», нижче зазначену книгу проф. Мик. Дашкевича тощо, та й досі ще

не зникла з обрію історично-літературних дослідів.

Книги академіка Петрова становлять, безперечно, новий етап у розвитку тих дослідів, кладучись

на примітне кільце в ланцюгу нашої літературної історіографії. Перша книга, як пояснює сам

автор, мала бути ніби вступом до історії українського письменства XIX в., до якого Петров

історичним заходить шляхом, кладучи за підвалину до своїх коло неї дослідів ступневий розвиток

письменства як такого й еволюційний зріст одних його форм та проявів нового письменства з

інших, старших віком, що за попередньої витворились доби.

З другого боку, й ці останні автор становить в органічний зв’язок з ще давнішим письменством

київських часів.

…»Історичне досліджування української літератури теперішнього віку, і тільки воно саме, – пише

Петров, – може розв’язати той гордіїв вузол заплутаних стосунків між обома наростами руської

літератури, який силкуються, часами силоміць, розрубати. Історичне досліджування української

літератури викрило б справжнє її коріння й природу, вислідило б той ґрунт, на якому росте вона, й

визначило б, до якої міри стоїть непохитно та живі видає соки отой ґрунт і, тим самим, має чи не

має свою будуччину українська література».

Своєю книгою й мав одповісти автор на поставлене запитання, і саму відповідь можна вгадати вже

з такої поважної постановки й трактування теми. Але, перекресливши дуже добре межі й засоби та

напрям своєї праці, автор, проте, зараз же однієї допустивсь, але кардинальної помилки, що збила

його з правдивої путі методологічної й заподіяла чималу руйнацію його ж власному будуванню,

потягши за собою й більшість тих огріхів щодо розкладу й пояснення матеріялу, за які

справедливо свого часу докоряла історикові критика.

Кардинальною помилкою отією була тенденційна, наперед уложена думка про рабську залежність

українського письменства од російського, ба навіть повне підлягання йому та просте лиш його

копіювання українськими письменниками. Ця несправедлива в основі своїй думка вирвала з-під

ніг у історика той власний ґрунт, на якому він був розташувався й на якому тільки й можна

зрозуміти і належним способом оцінити факти й події кожного національного письменства,

зменшила вагу тих попередніх праць, що сам же Петров поробив був, і, нарешті, на всі літературні

здобутки нашого письменства густе накинула покривало, за яким історикові стало вже важко не то

врозуміти, а навіть доглянути їх справжню вагу і природу.

…Зазначену помилку його виправляє й чимало нових джерел для українського письменства

виказує друга наукова праця, що так само вийшла з кругів російської кваліфікованої науки;

належить вона професорові київського університету, згодом російському академікові, Мик.

Дашкевичу, – це власне, академічний його «Відгук про твори п. Петрова: «Нариси історії

української літератури XIX століття».

Як і треба сподіватись, «Відгук» Дашкевича тісно зв’язано з «Нарисами» Петрова в розкладі

матеріялу. Але велика ерудиція автора та спеціяльні його досліди над деякими з джерел

українського письменства спричинились до того, що рецензія виросла в цілу книгу цілком

самостійної ваги і значення, повну надзвичайно цінного матеріялу й оригінальних на той час

висновків.

Проф. Дашкевич іншу має вихідну точку, а саме – що «українська література XIX ст., на відміну

від попередньої, виявила значну самобутність і художність за народності змісту»є... Коли в ній і

знайдемо риси залежності, наслідування, то їх є стільки ж, скільки у кожної іншої з новіших щиро

народної літератури: позички не замулили народности.

Дашкевич, розгорнувши думку Пипіна про впливи на Україну подій слов’янського відродження,

перший поставив українське письменство в тісний та органічний зв’язок з головнішими течіями

європейської освіти, не забуваючи разом і про «старі перекази місцевої творчості, які ніколи не

переривалися».

Відповідно до такого погляду автор і стежить, чим виявились «місцеві витоки української

літератури», а також, як доходили і в чому відбивались «загальноєвропейські течії, що відбилися в

ній через польську та російську літератури й опріч них». Цим під історію нашого письменства

заложено ту підвалину, якої бракувало в дослідах попередників.

З особливою увагою з усієї історії українського письменства спиняється Дашкевич на початках

відродження (Котляревський і інші), розшукуючи джерела його, і розділ про стосунки,

напр[иклад], між українськими письменниками і так званою українською школою в польському

письменстві належить і досі до найкращих у цій сфері дослідів.

Маючи цілком самостійну вартість, праця Дашкевича разом з тим дуже добре доповнює попередні

досліди Петрова і поруч їх лягла в основу дальших на тому ж полі праць.


ВОНИ МАЮТЬ ТЕ, ЧОГО МИ МАТИ НІКОЛИ НЕ БУДЕМО, з листа О. Хомякова К.

Аксакову

Малоросія… заслуговує особливої похвали. Вона має те, чого ми не маємо, та й мати не будемо:

велику грацію, велику схильність до об’єктивності, велику художність.