ЗАГОРОВСЬКИЙ Павло Леонідович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Психолог, педагог.
З міщанської родини.
Народився 26 серпня (7 вересня) 1892 р. в с. Пенязевичах Радомишльського повіту Київської
губернії Російської імперії (нині – с. Українка Малинського району Житомирської області
України).
Помер 27 листопада 1952 р. в м. Воронежі СРСР (нині – адміністративний центр однойменної
області України).
Закінчив Житомирську гімназію (1911), історико-філологічний факультет Московського
університету (1915).
Працював викладачем Курської військової школи командирського складу та Інституту народної
освіти (1920-1923), Воронезьких державних університету і педагогічного інституту (з 1923).
Організатор воронезького міського літературного об’єднання «Чорнозем».
Спеціалізувався з проблем педології і вікової психології.
Друкувався в газеті «За педагогічні кадри».
Автор книги «Особливості поведінки першого шкільного дитинства. Школяр I ступеня» (1930).
Серед друзів та близьких знайомих З. – В. Маяковський, О. Мандельштам, В. Кораблінов, Н.
Штемпель, М. Виставкін, І. Плотніков, В. Пузанов та ін.
***
НЕ ЗУПИНЯТИСЯ
, з професійного кредо П. Загоровського
Педагог втрачає право називатися педагогом, якщо він зупиняється в своєму розвиткові.
МУСИВ УТРУТИТИСЯ ЗАГОРОВСЬКИЙ, з ровідки С. Зініна «С. О. Єсенін та його оточення»
Смерть С. Єсеніна викликала серед любителів поезії неоднозначні оцінки. 1 жовтня 1926 року з
доповіддю виступив І. Д. Беляєв, намагаючись довести, що основними мотивами в творчості
Єсеніна є релігія і кохання. Така оцінка викликала бурхливу реакцію присутніх, яка загрожувала
перейти в колотнечу. Лише втручання професора Павла Леонідовича Загоровського, великого
знавця літератури, втихомирило пристрасті.
І. Беляєв з опонентами не погодився і в 1927 році видав накладом 2000 примірників книгу
«Справжній Єсенін: Соціально-психологічний етюд». ...Поетику С. Єсеніна І. Беляєв розглядав як
психічно хвору людину, котра опинилася між двома епохами.
СПРАВУ ПРОДОВЖИЛИ УЧНІ, з статті В. Чернікова «Справи музейні. Не просто сховище»
Двадцять років виповнилося музею історії Воронезького державного педагогічного університету.
...Напередодні ювілею оновили експозицію. Колекція поповнилася, зокрема, підручниками
початку двадцятого століття, предметами, що належали видатним викладачам вузу. Серед них –
професор Павло Загоровський, якому належать перші публікації про історію інституту на
сторінках газети «За педагогічні кадри».
На жаль, смерть перервала ту роботу, але справу Павла Леонідовича продовжили учні.
ЩЕПИВ ЛЮБОВ ДО ЛІТЕРАТУРИ, з кореспонденції І. Підкопаєвої «Культурне життя
Воронежа в роки становлення університету (1918-1925)»
Особливо хотілося б сказати про діяльність міського літературного гуртка у Воронежі. У 20-і роки
ним керував Павло Леонідович Загоровський, професор Воронезького університету, потім –
педагогічного інституту. Щочетверга, в маленькому кабінеті професора за адресою
«Піднабережна, 7» збиралися молоді літератори. Серед них були В. Кораблінов, А. Платонов, А.
Шубін.
Про діяльність цього гуртка, про Павла Леонідовича Загоровського, про той вплив, який він мав на
молоді розуми, детально описано в автобіографічній повісті Володимира Олександровича
Кораблінова «Азорські острови»: «Те, що Загоровський робив для нас, ще дуже молодих, не
уміщалося в поняття учення: він виховував нас, щепив любов до літературної праці».
Атмосферою творчості, вірою в щасливе майбутнє були наповнені сторінки літературної історії
Воронежа 20-х років.
СВІТСЬКА ГРЕЧНІСТЬ, з повісті В. Кораблінова «Азорські острови»
На самому розі двох вулиць – Манежної і Піднабережної – стояли два невеликих будинки: білий, двоповерховий, а навпроти, на пригірку високого тротуару, інший, забарвлений в нудний
жовтуватий колір, з шістьма вікнами, що виходять на вулицю. Ці два будинки були, так, вірно, і до
кінця життя залишаться в пам’яті як символічний образ моєї юності.
У одному з них, в одноповерховому, жив з своєю сім’єю воронезький адвокат, або, як говорили за
старих часів, повірений присяжний Ш. У іншому – двоповерховому – чудова людина, великий
знавець і цінитель поезії Павло Леонідич Загоровський.
...Ось – чорною клейонкою оббиті двері, візитна картка: «Павло Леонідович Загоровський». Що ж
отак тупцювати біля порогу, треба дзвонити. Ми пошукали кнопочку дзвінка, не знайшли, постукали. Двері відкрив сам господар.
– А-а! Чудово, чудово! Сюди, будь ласка...
Через крихітний передпокій завів нас до такого ж крихітного кабінетику, де була затишна тіснота
від книжкових полиць і людей; де пронизливий дівочий голос в загальному гулі голосів кричав
щось про балалайку, а похмурий, глухий бас уперто заперечував: «Дозвольте, Танечко, яка ж це
рима, це казна-що, а не рима...»
– Знайомтеся, – сміючись, сказав Загоровський. – Ось, прошу, почнемо із сперечальників: Таня
Русанова, поетеса (жест рукою у бік худенької, непосидючої дівчини)... Пузанов Веньямін
Петрович, прозаїк...
Дівчина так і зметнулася.
– Ось ви, ось ви, – налетіла на нас з Ісаком, – ось ви скажіть йому – який асонанс! «Балалайка –
яскраво-червоним лаком»! Га? Як звучить!
– Казна-що! – басив Веніамін Петрович. – Причому тут яскраво-червоний лак, не розумію...
...Коли закінчилася церемонія знайомства, нам веліли читати. «Такий порядок, – сказав Павло
Леонідич. – Новачки читають першими».
...Таня різко, образливо заперечила, і вони знову зчепилися. Але тут нас покликали пити чай, і так, не одшумівши, сперечальники пішли до столу і взялися за бутерброди з ковбасою. Олена
Михайлівна Загоровська старанно пригощала нас, було дивно просто і добре, по-домашньому. І
розмова крутилася вже не про суть виниклої в кабінеті суперечки, а, з веселими жартами, про
самих сперечальників.
– Та це у них вічна історія, – із сміхом сказав Павло Леонідич (він якось по-особливому сміявся, немов вибухав сміхом). Уявіть собі, мало не до бійки доходять... І знаєте що? – заховав сміх, спохмурнів, з професорською строгістю: – Це необхідно увічнити, товариші. На всіх місцях, де
відбувалися їх сутички, я пропоную зробити такі меморіальні написи:
Прохожий, стой! Остановись!
Такого-то числа и года
На этом месте подрались
Русанова и автор «Меда»!
– А що це – мед? – запитав я.
– Мед? Ах, адже ви ще не знаєте... Ось, – Загоровський серйозно, але вже не по-професорськи, а
світськи-гречно, як роблять це в світлицях «хороших будинків» (дивно мінялося його обличчя!), –
ось, рекомендую, автор книжечки віршів під назвою «Мед» (жест убік Пузанова)... У двадцять
першому (році – авт.) жителі міста Курська з раннього ранку стали в довгу чергу...
– Павле Леонідичу! – піднявши руки, змолився Пузанов. – Змилуйтеся, пощадіть!
– Ні вже, дозвольте! Адже яскрава ж сторінка в історії курського літературного життя може
зникнути безслідно. – Загоровський вибухнув, порснув. – Річ у тому, що, надрукувавши власним
коштом книжечку, поет вирішив її ще й розрекламувати. У чисто американському дусі. Що ж він
робить? На аркушах з учнівського зошита пише від руки всього два слова: «В. Пузанов. Мед» – і
розклеює аркушики на стовпах і огорожах Курська. Тепер дозвольте довести до вашого відома, що
в дореволюційному Курську процвітав бакалійний магазин якогось Пузанова – однофамільця, а в
місті голодно, і не лише цукру чи меду – сахарину не знайдете... І раптом – мед! Мед! Ну, ось і
вишикувалися куряни, ...біля Церобкоопу, де колись був пузанівський магазин...
Всі валилися від сміху, сміявся, звичайно, і я.
ЛИЦАРСЬКЕ ЗНАЙОМСТВО, з книги Н. Штемпель «Мандельштам у Воронежі»
Якось я запропонувала Павлу Леонідовичу познайомитися з Осипом Емілевичем. Він погодився.
У обумовлену годину ми пішли до Мандельштама і вже майже дісталися будинку, як раптом
Павло Леонідович говорить, що сьогодні не піде. Я обурилася: «Боїтеся»? «Ні, просто я не в
формі», – відповів він.
Я не повірила і пішла одна, вирішивши, що більше, звичайно, нав’язувати йому це знайомство не
буду. Через декілька днів Павло Леонідович сам попросив мене піти з ним до Осипу Емілевича.
Симпатія між ними виникла відразу, неначе вони були давно знайомі. Нарешті Осип Емілнвич
знайшов рівного собі співрозмовника. Я сиділа на кушетці, втискуючись в кут, і тихо раділа, мовчки слухаючи їх жваву розмову, – вони буквально дорвалися один до одного і, здавалося, забули про усе на світі.
З того часу Павло Леонідович не дуже часто, але систематично бував у Мандельштамів. Заходили
і вони до нього на декілька хвилин, зазвичай вдень, аби не впадало у вічі. Павло Леонідович за
можливістю допомагав опальному поетові: страшно бентежачись, він пхав до рук Надії Яківні
гроші.
ЗАМОВНИЦЯ ЕПІГРАМ, «Вірші до Наташі Штемпель» О. Мандельштама
1
Пришла Наташа. Где была?
Небось не ела, не пила.
И чует мать, черна как ночь:
Вином и луком пахнет дочь.
2
Если бы проведал бог,
Что Наташа педагог,
Он сказал бы; ради бога,
Уберите педагога!
3
– Наташа, как писать: «балда»?
– Когда идут на бал,– то: «да!»
– А «в полдень»? – Если день – то вместе,
А если ночь – то не скажу, по чести...
4
Наташа, ах, как мне неловко,
Что я не Генрих Гейне:
К головке – переводчик ейный -
Я б рифму закатил: плутовка.
5
Наташа, ах, как мне неловко!
На Загоровского, на маму -
То бишь на божию коровку
Заказывает эпиграмму!
1936-1937
СИН – ЧЕМПІОН СВІТУ, з нарису Л. Образцова «Краєзнавець номер один»
Улітку 2000 року виконалося 75 років від дня народження видного воронезького історика і
краєзнавця, професора В. П. Загоровського. ... Він народився в сім’ї професора педагогічного
інституту Павла Леонідовича Загоровського. З дитинства відрізнявся неабиякими здібностями. У
п’ять років навчився грати в шахи. ... Він – чемпіон світу з шахів за листуванням. Його ім’ям
названі шахові турніри і призи.
...Видав понад десять монографій. Це – «Історія Воронезького краю», «Як виникли назви міст і
сіл Воронезької області», «Історична топонімія Воронезького краю», «Історія Воронезького краю
від А до Я», «Воронезька історична енциклопедія» та інші.
