КИСУНЬКО Григорій Васильович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Конструктор, поет, мемуарист. Творець першої у світі системи протиракетної оборони А-35.
З селянської родини.
Народився 20 липня 1918 р. в с. Більманці Олександрівського повіту Катеринославської губернії
(нині – Куйбишевський район Запорізької області України).
Помер 11 жовтня 1998 р. в м. Москві (РФ). Похований на Новодівочому цвинтарі.
Закінчив Ворошиловоградський педагогічний інститут (1938), аспірантуру Ленінградського
педагогічного інституту ім. О. Герцена (1941), Ленінградське військове училище повітряного
спостереження, оповіщення і зв’язку (1942).
Служив в окремому радіобатальйоні Московського фронту (1942-1944), працював викладачем
Ленінградської академії зв’язку (1944-1950), начальником лабораторії №2 (1950-1952),
начальником відділу №31 КБ-1 (1953-1958) КБ-1, головний конструктор системи ПРО А-35 (1958-
1961), начальником ОКБ-30 і генеральним конструктором системи ПРО А-35 (1961-1963), першим
заступником відповідального керівника КБ-1 (1963-1966), директором і науковим керівником ОКБ
«Вимпел» (1966-1970), заступником генерального директора з наукової роботи ЦНВО «Вимпел»
(1970-1975), начальником відділу-4 ЦНВО «Вимпел» (1975), науковим консультантом
Міністерства оборони СРСР (1975-1987), завідуючим лабораторією відділу теоретичних проблем
АН СРСР (з 1987).
Член-кореспондент академії наук СРСР (1958).
Герой Соціалістичної Праці (1956).
Лауреат Ленінської премії.
К. – фундатор систем протиракетної оборони А-35, А-35 М, «Алдан». Американцям подібне
вдалося лише через два десятиліття.
Наш земляк – автор книги спогадів «Секретна зона» (1996).
Серед друзів та близьких знайомих К. – Б. Бункін, С. Лебедєв, О. Губенко, B. Бурцев, М. Келдиш, С. Корольов, М. Янгель, П. Грушин, Ю. Вотінцев та ін.
***
ВІД ЧОГО СИВИНА
, з життєвого кредо Г. Кисунька
Не лише від років сивіє голова.
ПОЦІЛИЛИ В «КОСМІЧНУ МУХУ», зі спогадів Г. Кисунька
Дзвінок Хрущова по ВЧ спецзв’язку застав в полігонному «будиночку»... Микита Сергійович
привітав мене з успішним випробуванням протиракетної системи «А», поцікавився найближчими
планами і на закінчення сказав: «Це добре, що ви навчилися потрапляти своєю ракетою в муху в
космосі. Проте не забувайте, що треба навчитися управлятися з роями цих мух».
ЛЕДЬ НЕ ПРОПИЛИ РІДНУ МОВУ, з книги Г. Кисунька «Секретна зона»
Був у мене ще один прийом, який мав позбавляти кожного, з ким я зустрічався, думки про моє
селянське походження: в україномовному студентському середовищі я спочатку говорив лише
«по-міському». У той час на півдні України ще існувало розділення мов на «міську» (російську) і
«селянську» (українську), і мені, нібито корінному городянинові, довелося імітувати поступове
освоєння своєї рідної мови. Заразом удавано осягав сенс «незрозумілих» слів з селянського
лексикону. Наприклад, співають «Пропив ярма ще й занози». А що це таке – занози, які можна
пропити?
РАКЕТА ВИЙШЛА НА РАКЕТУ, з пісні Г. Кисунька «Про 4 березня»
Просеребрив на небе след,
Ракета вышла на ракету.
Мы этот миг сквозь толщи лет
Передадим, как эстафету.
ПІД ТИСКОМ, з статті Г. Кисунька в газеті «Правда»
Зрозуміло, що його (договір СТАРТ-2 – авт.) було нав’язано під добре спланованим
американським тиском з метою зруйнувати систему потенційного стримування і водночас
зміцнення ядерного потенціалу США. Після виконання цього договору в протистоянні
стратегічних сил США і Росії встановиться необмежений американський диктат аж до нового
ядерного роззброєння Російської Федерації під прицілом США.
РІВНЯННЯ ЧЕТВЕРТОГО СТУПЕНЯ, зі спогадів О. Кисунька
Після своєї відставки батько активно займався розробками в космічній області. Якось йому
терміново знадобилося рівняння четвертого ступеня, а потрібних книг під рукою не знайшлося.
Пізно вночі він подзвонив мені і попросив підказати йому. Я, звичайно, не зміг з ходу точно все
пригадати. Запропонував перенести розмову на ранок. Проте другого дзвінка не було. Тоді я сам
вийшов на зв’язок і запитав, чи потрібне ще рівняння, на що батько відповів: «Я його вже вивів».
ВВАЖАВ ІНАКШЕ, з доповіді О. Толкачова на конференції «40-річчя першого знешкодження
балістичної ракети засобами ПРО», присвяченій пам’яті Г. Кисунька
В ті роки керівництво країни сформулювало декілька стратегічних завдань в оборонній області.
Зокрема, необхідно було розробити оборонну систему, здатну забезпечити перехоплення
балістичних ракет, які несуть ядерний або термоядерний заряд. Для цього у складі
Конструкторського бюро-1, що займалося проблемами ППО, було створено СКБ-30. Перед
колективом стояло надскладне завдання.
Думки фахівців розділилися. Багато хто стверджував, що ця проблема взагалі нерозв’язна, в
усякому разі в осяжному майбутньому. Меншина на чолі з Григорієм Васильовичем Кисунько
вважала інакше і вже мала план проведення робіт на найближчий період.
Особливі складнощі викликало завдання забезпечення виявлення і подальшого супроводу
головних частин балістичних ракет. Для вирішення цієї проблеми в небачено короткі терміни був
розроблений експериментальний радіолокатор РЕ-1 з величезним на ті часи п’ятнадцятиметровим
повноповоротним дзеркалом. Його розвернули на створеному для цієї мети полігоні в Казахстані
на березі озера Балхаш поблизу станції Сари-Шаган.
КОНСТРУКТОРСЬКА СОЛІДАРНІСТЬ, з статті К. Смирнова «Зате ми робили антиракети»
Генеральним конструктором першої радянської системи протиракетної оборони (ПРО) був
Григорій Кисунько. Особа – не меншого масштабу, ніж Сергій Корольов та інші наші космічні
конструктори. Знайомлячи Корольова і Кисунько, керівник ВПК Дмитро Устинов сказав, що той,
хто робить ракети, і той, хто їх збиває, повинні знати один одного в обличчя.
Потім ці дві людини, загалом кожен – з непростим характером, працювали до самої смерті
Корольова в прихильності один до одного.
Якось Кисунько дуже допоміг Корольову в драматичній «збійній» ситуації при підготовці старту
ракети з кулькою першого супутника. І нікому не сказав про це ні слова. У відповідь на подяку
махнув рукою: «Що ви, Сергію Павловичу, звичайна конструкторська солідарність».
СИСТЕМА НЕ ЗАІРЖАВІЛА, з статті О. Долініна і О. Багатирьова «Той, що сказав «А» про
ПРО»
4 березня 1961 року бойові обслуги Збройних Сил СРСР вперше здійснили перехоплення головної
частини балістичної ракети протиракетою В-1000. ...Пригадаємо, як починалася протиракетна
оборона і хто стояв біля її витоків.
Це був генерал-лейтенант Григорій Васильович Кисунько. ...Декого дратувала його
безкомпромісність. Знаходилися «доброзичливці», які в сталінські часи писали на нього супліки.
Але справа перемогла все.
Система Кисунька не заіржавіла і до цього дня. Ідеї його могутньо пробиваються через пласти
часу. І на практиці, і в «чистій» науці внесок Кисунька незаперечний.
Саме йому належать піонерні роботи з теорії розповсюдження електромагнітних хвиль в
радіохвилеводах. Саме Кисунько створив системний напрям в прикладній радіофізиці, ключову
роль в якому грають розробка і застосування електронно-обчислювальних машин у великих
системах в режимі реального часу.
І все ж зоряна година Кисунька пробила 4 березня 1961 року. Цього дня його система «А» –
експериментальний полігонний комплекс – заявила про себе в повний голос. Тоді її головна
ударна сила – спеціальний перехоплювач Петра Грушина (протиракета, яка іменується в
просторіччі Ганнушкою) – розвалила на шматки «Сандал» – балістичну ракету Р-12 Михайла
Янгеля з головною частиною, «пожертвувану» для випробування стратегічними ракетниками.
…Помер Григорій Васильович у 80-річному віці. «За декілька годин до смерті, вночі, – розповідає
вдова конструктора Броніслава Ісаївна, – Гриша сказав: «Мені потрібно подзвонити хлоп’ятам. Я
вирішив завдання, яке вони мені дали».
ЦІНУВАВ ДРУЖБУ, зі спогадів О. Губенка
З першої ж зустрічі з Г. В. Кисуньком у нас склалися відносини взаєморозуміння і
відповідальності в рішенні таких складних задач. Будівельник і учений – ми довгі роки життя і
роботи йшли поряд, допомагаючи один одному, вселяючи упевненість в справу, якій служили.
Як виявилось, знали ми один одного дуже давно, проте за давністю років не підозрювали про це.
Свого часу я будував в Маріуполі великий завод, і ось якось привели мені школяра-
десятикласника, який запевняв, що йому необхідно 4 труби. ‘Навіщо вони тобі?’ – запитав я у
хлопчини, який не був схожий на хулігана. Він доводив, що труби йому потрібні для монтажу
радіопередавача. – «Якщо не вийде, поверну», – сказав він. Я наказав видати йому все необхідне –
сам теж захоплювався моделюванням.
Пройшли роки, ми зустрілися з хлопчиною, тепер уже Генеральним конструктором, і не впізнали
один одного. Хіба міг я уявити, що юнацькі затії так далеко зайшли у допитливого хлопця. І вже
роки опісля, коли разом нам довелося побувати в Маріуполі, ми пригадали цю історію, визнали в
ній героїв і довго із сумом обіймалися.
Видно, вже тоді судилося народитися нашій чоловічій дружбі, яку я цінував усе життя. Доля
розпорядилася так, що мені довелося поховати його, проводити в останню дорогу туди, звідки
немає повернення. Але якщо Бог повеліє, я б і там хотів бути з ним разом.