КОЛОМІЙЦЕВ Данило Васильович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Поет, журналіст.
З селянської родини.
Народився 9 (21) грудня 1866 р. в с. Берестовому Бердянського повіту Таврійської губернії
Російської імперії (нині – Бердянський район Запорізької області України).
Помер не пізніше 29 листопада 1922 р. в м. Петрограді СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Закінчив народне училище (1878-1881), навчався в Преславській вчительській семінарії (1881).
Перебивався випадковими заробітками (1883-1895), працював чиновником Сімферопольського
відділу Азово-Донського комерційного банку (1895-1904), видавцем-редактором газети
«Тавричанин» (1905-1914).
Друкувався в газеті «Тавричанин» («Русь»), журналі «Російський архів».
Як літератор дебютував в бердянській місцевій газеті віршем «Злидень» (1886).
Потім настала черга книг «Вірші» (1890), «Моє слово» (1897), «Савле, Савле, за що мене
проганяєш?» (1911).
Наш земляк мав вельми не простий характер. Наприклад, він, не маючи на те досить підстав,
претендував на звання «бердянського Ломоносова». А оскільки ще й досить жорстко писав про
євреїв, то його обізвали (теж не маючи вагомих аргументів) шовіністом. І нещадно цькували.
К. дуже часто відстоював свою честь в судах, розпочинаючи процеси і проти можновладців, серед
яких варто назвати віце-губернатора Таврійської губернії П. Масальского-Кощуро.
Газета «Тавричанин», видавцем і редактором якої був наш земляк, неодноразово закривалася з
цензурних міркувань, бо відзначалася «шкідливим ставлення до уряду та існуючого ладу».
Серед друзів та близьких знайомих К. – В. Баян, М. Лемке, А. Яцимірський та ін.
***
ОТРУЄНИЙ, з життєвого кредо Д. Коломійцева
Здесь Коломийцев погребен;
Отравлен ядом жизни он;
Среда его не понимала
И ежечасно заедала.
НЕНОРМАЛЬНИЙ, БО ...ПИШЕ УКРАЇНСЬКОЮ, з монографії Н. Яблоновської «З історії
зародження української преси»
Єдиним кримським дореволюційним виданням, яке здійснило вдалу спробу друку матеріалів
українською мовою, стала сімферопольська газета «Тавричанин», на № 313 якої 18 листопада 1910
р. губернатором було накладено арешт за публікацію українською мовою статті «Одповідь моїм
суперечникам». За «вкрай блюзнірський зміст» цієї статті проти головного редактора, селянина
села Берестового Бердянського повіту Данила Васильовича Коломійцева, який постійно мешкав у
Сімферополі, було порушено карне переслідування за ст. 73 Карного Кодексу.
Головний редактор Д. В. Коломійцев з цим не змирився і у № 317 надрукував власну статтю «Про
відміну утисків малоросійського друкованого слова», в якій, посилаючись на брошуру Академії
Наук Росії з такою ж назвою та закони про пресу від 24 листопада 1905 р. і 26 квітня 1906 р.,
вказав, що «малоруське населення повинно мати таке ж право, як і великоруське, говорити
публічно і друкуватися рідною мовою», у зв’язку з чим висловив намір друкувати у
«Тавричанині» статті українською мовою і надалі.
26 жовтня 1910 р. таврійський губернатор видав розпорядження Д. В. Коломійцеву припинити
друкування статей українською мовою, і під загрозою закриття видання його головний редактор
мусив підкоритися. Мовний конфлікт не пройшов даремно для Д. В. Коломійцева: він назавжди
набув в очах губернського начальства репутацію людини «майже ненормальної». Тому зрозуміло,
що ця спроба видання матеріалів українською мовою в Таврійській губернії до революції стала
останньою.
ОТРИМАЛИ ...СВІЙ РОЗДІЛ В ГАЗЕТІ, з розвідки Я. Дашкевича «Українці в Криму XV– XX
ст.»
Описуючи севастопольський ринок кінця XIX ст., російський письменник К. Станюкович писав,
що мова на ньому «звучала м’яким тоном малоросійського акценту». Подібних спостережень, що
говорять про сильну українську стихію в Криму XIX ст., є багато. Поки що не вдається всі ці
відомості підтвердити статистично, бо, як відомо, російська статистика практично не відрізняла
малоросів від великоросів, а в тих нечисленних випадках, коли це робила, дані були явно
фальсифіковані.
Вже в кінці XIX ст. з українського кримського середовища почали виходити громадсько-політичні
та культурні діячі. Одним з найвидатніших був Іван Липа, письменник, видавець, політичний діяч,
співавтор програми «Братства тарасівців», яке слушно чи неслушно вважають першою
східноукраїнською організацією націоналістичного напряму.
...Про організоване українське суспільно-політичне життя в Криму до часів революції 1905-1907
рр. однак не могло бути мови – принаймні досі не вдалося знайти переконливих підтверджень
його існування. Утиски царату були надто сильні; в таких умовах український національний рух в
Криму, навіть у суто культурному плані, розвиватися не міг.
Становище помітно змінюється під час та після революції 1905-1907 рр. Українське суспільно-
політичне і культурне життя (правда, далі неофіційне, напівлегальне) концентрується у
Сімферополі та Севастополі. У 1905-1906 рр. у Сімферополі виник гурток українських соціалістів-
революціонерів; у Севастополі ще до 1905 р. було утворено гурток «Кобзар» на чолі з директором
державної жіночої гімназії В’ячеславом Лещенком. У севастопольському гуртку основну роль
грали офіцери-українці Чорноморського флоту. (Флот комплектувався переважно з українців – їх
кількість у період між революціями 1905 та 1917 рр. сягала до 75%).
Українці Криму отримали власну українську пресу – в сімферопольській газеті «Тавричанин» був
постійний окремий відділ «Українцям».
НАКЛАД ВИДАННЯ – НЕВЕЛИКИЙ, з рапорту сімферопольського поліцмейстера
таврійському губернаторові
У м. Сімферополі видаються дві газети «Південні відомості» і «Тавричанин», перша з них
виходить щоденно накладом від 4 тис. до 5500 екземплярів і доходить до 7 тис. екземплярів, коли
в ній поміщаються сенсаційні статті або сповіщення; другої виходить від 420 до 500 примірників
щоденно.
З ШУГУРОВИМ НЕ ПОГОДИВСЯ, з статті Л. Тихомирова ««Євреї в Росії» в журналі
«Російський огляд» в 1895 р.
Читачам вже відома цікава праця покійного Шугурова «Історія євреїв в Росії». У «Російському
архіві» поміщено тепер його продовження, яке охоплює початок XIX сторіччя.
Історія євреїв на початку XIX сторіччя має ті ж риси, що й раніше. У Стародавній Русі єврейське
питання було вирішене радикальним способом повного вигнання євреїв. З приєднанням володінь
Речі Посполитої починається система напівзаходів, котрі мають своєю метою пристосувати євреїв
до чогось національно корисного.
Ця система частково, як пише Шугуров, була засвоєна Петром I. У тій же книжці «Російського
архіву» пан Коломійцев, щоправда, спростовує цю думку Шугурова. Він посилається на
дослідження М. Костомарова «Жидотріпання в XVIII столітті» («Київська старовина», 1883).
У цьому дослідженні Костомаров розповів історію вбивства жидами студента Київської колегії
Миколи Сохна за підмовою львівського цадика Соломона... за те, що Сохно, знаючи досконало
єврейську мову і будучи знайомий з єврейськими писаннями, відкрито викривав єврейські
шахрайства і навіть у присутності цілого натовпу євреїв, присутніх з нагоди Трубного дня
(останній день свята Нового року), вступив в гаряче змагання з вище означеним «вченим»
цадиком, доводячи вживання євреями християнської крові задля релігійних цілей.
Вбивство євреями Сохна було викрите, унаслідок чого відбулося ціле повстання православного
народу і потім загальне «жидотріпання» – з вбивствами, підпалами, пограбуваннями тощо. Двох
євреїв, Давидку і Янкеля, які вбили Сохна в Городні (куди він приїжджав з Києва до рідних на
різдвяні свята), пересилали під конвоєм козаків з Чернігова до Батурина до гетьмана. Проте ледве
конвой виступив з Чернігова, як городненські жителі розігнали конвойних, а Давидку і Янкеля
буквально розтерзали на шматки.
Гетьман про все це доніс Петру Великому. Петро із цього приводу сказав: «Мудро вчинили наші
прародителі, котрі не допускали в підвладний ним край (тобто до Малоросії. – Л. Т.) цих жидів.
Від них лише смута, оскільки вони нашу віру і наш народ ненавидять, а наш народ ненавидить рід
жидівський і його віру. Притому і в комерції, і в промислах вони нашим людям чинили
перешкоду. Шкоди від них немало, а корисності ніякої немає. Краще, коли їх у нас немає; бажано,
щоб і надалі не було».
Це зауваження цілком доводить негативний погляд Петра Великого на єврейське питання в Росії.
Та іншого погляду на це питання великий цар і не міг висловити, оскільки він прагнув для Росії
блага, а наскільки в цьому відношенні могли бути йому корисні жиди – це видно найнаочнішим
чином з твору Шугурова.
Але якими б не були особисті погляди Петра на євреїв і єврейське питання, в усякому разі,
історичний факт полягає в тому, що з його часу наша політика стосовно євреїв стала політикою
компромісу. Російсько-єврейські відносини представляються в такій схемі: ми то обмежуємо, то
розширюємо права євреїв і в цілому самі не знаємо, чого хочемо, не маємо ніякої ясної мети; євреї,
навпаки, систематично і без відхилень прагнуть до збільшення своїх прав, в той же час не
поступаючись ні на волосину своїм єврейським status in statu. При такому відношенні прагнень
історія євреїв в Росії, звичайно, була історією поступового посилення поступового захоплення
ними Росії.
