КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Голота Петр [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ГОЛОТА Петро Іванович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник.

З міщанської родини.

Народився 21 грудня 1811 (2 січня 1812) р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).

Помер не раніше 1857 р. Точні дата і місце – не відомі.

Навчався в київському повітовому училищі, закінчив Київську губернську гімназію (1824-1830),

морально-політичне відділення Московського університету (1830-1835).

Працював викладачем Московського кадетського корпусу (1836-1842).

Друкувався в журналі «Поголос».

Як літератор дебютував оперою в віршах «Чародій» (1831).

Проте основною темою творчості Г. стала тема національної та релігійної самоідентифікації украї-

нського народу (наскільки актуально звучить і сьогодні!). Про це – написані ним історичні рома-

ни «Іван Мазепа» (1832), «Наливайко, або Часи страждань Малоросії» (1833), «Хмельницькі, або

Приєднання Малоросії» (1834), «Пройдисвіт, або Малоросійський зух» (1845), «Унія, або Часи

страждань Малоросії» (1847), «Заруцький, гетьман війська Запорізького. Історичний роман зі сму-

тних часів Росії. 1606-1612» (1857).

Подальша доля Г. невідома.

Наш земляк мав тертя з владою. Його п’єси «Волинський» і «Кардинал Рішельє» як до друку, так

і до постановки заборонила цензура.

Серед друзів та близьких знайомих Г. – О. Сенковський, Р. Зотов, І. Гур’янов, С. Любецький та ін.


***

ЛЮДСЬКЕ І БОЖЕ

, з життєвого кредо П. Голоти

Людина припускає, а бог розподіляє.


ЗБАГАТИВ РОСІЙСЬКУ БЕЛЕТРИСТИКУ, з книги Д. Чижевського «Історія української

літератури»

Численні українські романтичні письменники теж збагатили українську школу російської

літератури: Боровиковський, Костомаров, Чужинський, Куліш, Стороженко та навіть і Шевченко,

– російські його повісті, свого часу не видані. Інші писали лише по-російськи: випадково, як тло в

авантюрному романі «Черниця», змальовує поміщицький український побут Погорільский

(Перовський, 1787 – 1836), майстер фантастичної новели. Знаємо кілька авторів історичних

романів: П. Голоту («Мазепа» 1832, «Наливайко» 1833, «Хмельницький» 1834, широко вжито

українську мову, пісні, побутовий матеріал), О. Чуровського («Запорізькі наїзди» 1837), О.

Кузмича («Козаки» 1843, «Набіг в степу» 1844, «Хмельницький» 1846 і т. д.), В. Кореневського

(«Гетьман Остряниця» 1846). В цей час починається і літературна діяльність Г. Данилевського

(1829 – 90), який у своїх перших оповіданнях на українські теми ще досить близький романтиці

(казки, 1847 – 55), а потім переходить до натуралістичних та реалістичних малюнків. Як авторів

натуралістичних нарисів з українського життя треба згадати М. Ковалевського (1848 та пізніше),

К. Котляревського (1851 та пізніше) і т. д. В 50-х рр. видрукував роман «Брати-близнята» та

оповідання з українського життя Олекси Стороженка, який незабаром почав друкувати свої твори

українською мовою. В 50-х роках починає писати і продуктивний, стилістично невиразний Д. Л.

Мордовець (Мордовцев, 1830-1905), в перших працях якого на українські теми є відгуки

історичної романтики, але пізніші твори стоять вже поза межами романтики.

Інтерес української школи російської літератури для історії української культури безсумнівний.

Для історії літератури він менший. Але «адаптація» багатьох творів її і тепер би могла бути

корисною, як вдалися, наприклад, переклади українською мовою «Бурсака» Наріжного або

окремих творів Гоголя.


НАЛИВАЙКО, з книги П. Симоновського «Короткий опис про козацький малоросійський народ і

про військові його справи»

Когда же между протчимъ и самой ВЂрЂ Греческо-Россійской начато быть утЂсненіе, а Рымско-

Кафолической распространеніе, ибо уже въ Кіе†Рымскія церкви, монастыри и школы заведены

были, и для соединенія обЂихъ Церквей Малороссійское Духовенство созывано 1595 года на

соборъ въ Брестье Литовское, съ тЂмъ, чтобъ и въ Малой Россіи Папу признано за главу, а

Греческаго Константинопольского Патріярха, къ которому тогда Малороссійское Духовенство

принадлежало, оставлено, чЂмъ опять Козаки будучи огорчены, хотя за силу повелЂнія

Королевскаго отъ нападеній на Турковъ и Татаръ поудержались, всчали дЂлать аттаки на Русь и

Литву, гдЂ неслыханныя причинили разоренія и грабительства по предводительству шефа своего,

Гетьмана Наливайка.

О чемъ извЂстясь Республика, многія насылала къ нимъ указы, чтобы они, отложа оружіе,

возвратилися въ домы свои; но всуе было и / сіе повелЂніе; они, пренебрегая то, сильнЂйшимъ

порядкомъ отъ часу въ часъ соединились въ одно мЂсто и толикое число уже ихъ набралось, что

въ состояніи были и противу Польской арміи стать храбро.

Республика, видя таковыя ихъ продерзости, принуждена была отправить противу ихъ Польскія

войска, коими командовалъ тогда Гетьманъ Золкіевсьій. Козаки, услышавъ о томъ, построились въ

ордеръ-баталію подъ БЂлою Церквою, куда когда прибылъ Золкіевскій съ Польскою арміею, то

они сначала сразились такъ сильно, что ни въ чемъ Полякамъ не уступили и лучшой отъ нихъ

имЂли надъ ними авантажъ, а наконецъ, когда Золкіевскій, поколику онъ былъ искусной

храбрости мужъ, обложилъ ихъ войскомъ своимъ вокругъ, то они принуждены были куда можно

ретироваться, и тою ретирадою зашли въ такъ опасныя мЂста, что оттуда имъ живымъ отнюдь

выйдти не можно было, чего для, въ избЂжаніе большаго кровопролитія, принуждены были они

на пароль Гетьману Золкіевскому выдать шефа своего, Наливайка, которой однакъ равнымъ

образомъ пострадалъ отъ Поляковъ, какъ и антецессоръ его, Подкова.


ХАЙ БУДЕ СТЕРТЕ ЙОГО ІМ’Я, з статті Н. Ганновера «Вир бездонний»

І було в 5362 році (1602), на сімнадцятому році царювання згаданого Сигізмунда, і повстав

православний піп Наливайко, аби помститися за православний народ. Він сказав: «Доки ми

мовчатимемо полякам?». І вони підняли бунт, він і православний народ, проти короля польського.

І прийшла до нього незліченна безліч народу, все одно, що піску на березі моря, і вони підкорили

всю Русь...

Коли король почув про це, він послав на війну з ними двох своїх воєначальників зі всім своїм

військом, легкою і важкою кіннотою. І отримали поляки перемогу, а бунтівника Наливайку (хай

буде стерто його ім’я) узяли живцем і привели до короля в столичне місто Варшаву і там була

здійснена над ним розправа за те, що наважився підняти руку на короля. Наливайка засудили, а

його одноплемінників піддали ще більшому поневоленню. Покаранням козаків, котрі приєдналися

до нього, було те, що звільненими від платежу податей королеві і панам залишили лише 20 тисяч,

а інші повинні були платити ці податі. Таким чином, число козаків зменшилося на десять тисяч, бо

раніше їх було 30000, а з того часу і надалі їх число було встановлене в 20000, і наступив спокій в

країні.

Після нього в 5392 р. запанував його син Владислав. ...І був король Владислав королем

милостивим, справедливим, правосудним: і він доброзичливо ставився до євреїв...


ЗАБАГАТО РОМАНТИКИ, з статті А. Рейнблата «Голота Петро Іванович»

Він «спеціалізувався» на темі національного і релігійного самовизначення українського народу...

Орієнтуючись на засвоєні російською прозою до 30-х років прийоми побудови історичних романів

(лінія кохання на тлі історичних подій, фактична достовірність, відтворення місцевого колориту

тощо) П. Голота не зумів втілити їх в художньо-вмотивоване ціле. Ряснота виключно романтичних

ситуацій, надзвичайна риторичність мови – все це викликало не сприйняття його творчості з боку

В. Бєлінського.


ПОГАНИЙ ФАРС, з рецензії В. Бєлінського «Хмельницькі, або Приєднання Малоросії»

Автор цього, буцімто «історичного роману XVII століття», описуючи, в третій і останній частині

його, заручення одного з своїх героїв, Тимофія Хмельницького, сина знаменитого Зиновія, якого

прозвали Богданом, з молдавською княжною, прекрасною Розандою, говорить так: «Приємно б

було закінчувати романи подібним благополуччям (?!), де (??) ґандж карається, а чеснота

торжествує, де (??) слава і геройство доставляють блаженство і в цьому нудному житті; хоча

людина гадає, а бог розподіляє». Чи не правда, подібні поняття і відчуття роблять велику честь

серцю автора? Подумаєш, що читаєш тираду з «Дамського журналу»; проте всемогутній час, в

швидкому польоті, торкнувся своїм крилом і п. Голоту, і тому він продовжує: «Притримуючись

історії, я з скорботою повинен притримуватися істини і тим засмутити, можливо, хоча одне

чутливе серце».

Повторюю: все це так чудово і разом так звичайно, що ці слова, як і весь роман, можна б зовсім

залишити без уваги; але наступні за ними рядки дивують своєю наївністю і мимоволі зупиняють

на собі увагу рецензента: «Можливо, багато хто вигукне: «Даруйте, п. Голота, ви обдаровуєте (?!)

нас вже третім романом майже такого ж закінчення!» Що це таке? Зухвале самохвальство з боку

автора чи його смішна помилка щодо свого обдарування і своєї літературної значності?.. У тому й

іншому випадку я, що нижче підписався, боргом вважаю запропонувати йому, з усію ввічливістю,

два наступні запитання:

Милостивий государ, п. Голото, задля чого такі дивні претензії! Повірте, що вони смішні і кумедні

навіть і в таких письменників, які далеко пішли від вас. Потім, з чого ви надумалися зробити

нездійсненне припущення, що хтось з читачів міг дочитатися, без крайньої необхідності, до

третьої частини вашого роману, і обернути до вас, пане Голото, таку патетичну відозву? Бо – Ваш

роман – не роман, а поганий фарс, який набагато нижчий за бездарні вироби багатьох наших

романістів.

Всі ваші історичні особи спотворені і знівечені; замість того великого Зиновія Хмельницького, про

якого народна дума говорить:

Лише бог святий знає

Що Хмельницький думає, гадає!

ви змалювали своєму романі якогось дюкре-дюменілевського героя, на зразок знаменитого Ераста

Чортополохова, який діє, мов божевільний, і спілкується надутою, риторичною мовою персонажів

«Російського феатру». Це сталося тому, що у вас не було ні ідей, ні ідеалів, а якісь мертві ляльки, в

яких ваша фантазія не уміла вдихнути душу живу, яких ви бачили неясно, нібито в смутному сні.

У вас Малоросію пригноблюють не поляки, а якийсь божевільний лях, Чаплицький, особа, вельми

схожа на лиходіїв класичної трагедії.

У вашому романі немає й тіні Малоросії, ні у дії, ні в мові, виключаючи хіба що декількох

малоруських приказок, які ви, ні до села ні до міста, розсадили в різних місцях.

Нарешті, ваш роман написаний поганою російською мовою, від першої сторінки до останньої. Для

доказу беру за приклад наступне місце: «Друг мой, что ты сказал? доверши мое благополучие.

Могу ли обольщать себя чарующею надеждою быть любимым от твоей сестры?» Це говорить

Нечай!!!...

Питаю вас, п. авторе, чи не дивні після цього всього ваші авторські претензії?