КОПЕЛЄВ Лев Зіновійович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: радянсько-російський.
Письменник, правозахисник.
З міщанської родини. Батько, Копелєв З., – земський агроном.
Народився 27 березня (9 квітня) 1912 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).
Помер 18 червня 1997 р. в м. Кельні (Німеччина).
Навчався на філософському факультеті Харківського університету (1933-1935), закінчив
факультет германістики Московського інституту іноземних мов (1935).
Працював завідуючим вечірньою школою залізничного депо станції Основа (1929-1930), токарем
Паровозного заводу ім. Комінтерну (1930), кореспондентом газети «Харківський паровозник»
(1932), викладачем Московських інститутів філософії, літератури та історії (1938-1941), історії
мистецтв (1957-1969), Вуппертальського університету (з 1981).
Учасник Другої світової війни (1941-1945).
Лауреат Премії західнонімецької книготоргівлі (1981), премії Е.-М. Ремарка.
Член Пен-клубу.
Друкувався в газеті «Комсомольська правда», журналах «Новий світ», «Tagebuch», «Іноземна
література», «Москва»,
Уперше заарештований за співчуття до бухарінсько-троцькістської опозиції (1929).
Удруге заарештований за «пропаганду буржуазного гуманізму» і «співчуття до ворогів» і
засуджений до 10 років ув’язнення (1945-1954).
Виключений з Спілки письменників СРСР (1968).
Позбавлений громадянства СРСР (1980).
Перу К. належать книги «Ярослав Гашек і його бравий солдат Швейк» (1958), «Серце завжди
зліва» (1960), «Зберігати вічно» (1975), «І створив собі кумира» (1976), «Вгамуй мою тугу» (1980),
«Ми жили в Москві» (1990).
Наш земляк – прототип Л. Рубіна в книзі О. Солженіцина «У колі першому».
Реабілітований за відсутністю складу злочину (1956).
Громадянство повернуто (1990).
У Німеччині засновано міжнародну премію ім. Л. Копелєва «За мир і права людини» та форум
його імені.
Серед друзів та близьких знайомих К. – Д. Самойлов, Б. Окуджава, М. Поляк, Г. Бьолль, І.
Світличний, Г. Ахматова, Л. Разгон, Є. Євтушенко, З. Ленц, О. Солженіцин, Л. Танюк, Ю. Еткінд, І. Кривошеєв, Ю. Даніель, Г. Кочур, Ф. Платтен, Л. Чуковська, П. Григоренко, А. Сахаров, Д.
Панін та ін.
***
ТЕРПИМІСТЬ
, з життєвого кредо Л. Копелєва
Терпимість – головна умова збереження життя на землі... Терпимість не вимагає приховувати
розбіжності й протиріччя. Навпаки, вимагає, розуміючи неможливість загальної однодумності, саме тому сприймати чужі й протилежні погляди без ненависті, без ворожнечі. Не треба вдавати
згодного, якщо не згодний. Однак не можна придушувати, переслідувати незгодних з тобою.
НЕ ВКЛОНЮСЯ КУМИРОВІ, з політичного кредо Л. Копелєва
Я переконався, що вже не здатен крокувати ні в якій шерензі, ...віднині я не належу ніякій партії, ніякому «союзу однодумців».
Хочу бути вільним від будь-якої рабської залежності духу. І вже ніколи не вклонюся жодному
кумиру, не скорюся ніяким вищим силам, заради яких потрібно приховувати правду...
МОЯ ЗБРОЯ – СЛОВО, зі спогадів Л. Копелєва
У моєму житті з дитинства перемінялися віросповідання, боги, ідоли, пророки, ідеали…І, зрештою, я прийшов до того, що для євангеліста-поета Іоанна було початком початків. До слова.
…Воно безсмертне, всюдисуще й чудотворне – створює нові світи й воскрешає забуті…
Всупереч скептикам, котрі стверджують, начебто історія вчить лише тому, що вона нічому не
вчить, я думаю, що все-таки отримав з історії для себе якісь істотні уроки. Насамперед –
переконання, що найдійовішою зброєю в боротьбі за права людини, за справедливі закони й добрі
перетворення суспільства може бути виключно слово.
Після всього, що я випробував, довідався й передумав у роки сталінщини, – у школі, на заводі, в
інституті, на фронті, у в’язницях, таборах, – і в роки «десталінізації», – непослідовних, обмежених, сповнених надій і розчарувань, я вже не можу миритися з інерцією зла, яке отруює й спотворює
життя багатьох моїх співвітчизників. Не можу й не хочу миритися зі сваволею, з тим, що людей
переслідують за думки й слова, неприємні переслідувачам.
Але протиставляти всьому цьому я вважаю можливим й припустимим тільки слово.
САМОІРОНІЧНИЙ? УЖЕ НАПІВБОГ, афоризм Л. Копелєва
Той, хто здатен кепкувати з самого себе, уже напівбог. Адже бог весь день сміється над самим
собою.
НЕВІГЛАС, «ДРЮЧКОМ ПРОПЕРТИЙ», з книги Л. Копелєва «І створив собі кумира»
Професорський син Рома Самарін уїдливо посміювався:
— Ніякої української націй не існує. Її видумали неосвічені хуторяни, нащадки придніпровських
розбійників-запорожців. Ті були різноплемінним набродом і набивали собі ціну в постійних війнах
Росії з Польщею й Туреччиною. Запорожці зраджували то тих, то інших. А потім їхні онуки
придумали собі Україну. Оголосили нацією жителів російської окраїни.
…Українська мова – це міф. Є купка малоросійських діалектів. Кращі люди Малоросії завжди
усвідомлювали себе росіянами – Розумовський, Гоголь, Щепкін, ваш улюблений Короленко. А
нинішня метушня з українізацією довго не протриває. Всі самостійники – майбутні зрадники.
Коли почнеться війна з Польщею або Румунією, їх доведеться розстрілювати.
Нині в російській державі біля владного керма російські комуністи. Нехай ця держава називається
Есесер. Але її столиця Москва; основа її державної моці – російський народ, російська армія. І
нічого чого посилатися на різних нацменів. Російська імперія, російська армія завжди були
різноплемінною, згадаєте: Мініх, Барклай де Толлі, Дибич, Нессельроде, Тотлебен... Сотні, тисячі
інородців були офіцерами, чиновниками. Башкири й калмики до Парижу вступали...
Такого роду міркування викликали у мене лють. Особливо, коли їх приправляли вульгарним
зубоскальством: «А як Ленський має тепер співати – «Чи я впаду дрючком пропертий?»
ПЕЧЕРНІСТЬ ЧЕРВОНОАРМІЙЦІВ, з книги Л. Копелєва «Зберігати вічно»
Під вечір в’їхали до Найденбурга. У місті було світло від пожеж: горіли цілі квартали.
…Підпалювали наші.
…На одній з бічних вулиць, під візерунковою огорожею палісадника лежав труп старої жінки: розірване плаття, між худими ногами – звичайний міський телефон. Трубку намагалися
застромити в промежину. … Один запопадливо пояснив, що ця німкеня – шпигунка, її застукали
біля телефону, ну й не стали довго чикатися.
НІМЦІ ВПІЗНАВАЛИ ЙОГО НА ВУЛИЦЯХ, з розвідки В. Корнілова «Бурхливе і
парадоксальне життя Льва Копелєва»
У Німеччині його впізнавали на вулицях. Варто було з’явитися на якомусь збіговиську, скажімо, на щорічної Франкфуртському книжковому ярмарку, як негайно, начебто з-під землі, виростали
телевізійні камери й не відпускали його до самого вечора.
Для нього – з його ж подачі – створили Вуппертальський проект (велику, розраховану на довгі
роки програму, присвячену багатовіковим російсько-німецьким зв’язкам). Він став професором-
дослідником, йому надали групу співробітників, яких він жартівливо назвав «бандою чотирьох».
Німецькі університети наввипередки запрошували його читати лекції. Книги його
розкуповувалися. Словом, у Німеччині в нього була справжня слава.
ШЛЯХ ОСОБИСТОЇ ВОЛІ, зі спогадів Г. Чистякова
Л. Копелєв не просто людина з комсомольським минулим. Він навіть у таборі … довгий час
залишався цілком радянською людиною, а на початку ще й полум’яним шанувальником Сталіна.
За дев’ять із половиною років ГУЛАГА він так і не зумів зрозуміти (і це теж його власне
визнання!), що справа не в Сталінові, а в системі, і продовжував завзято вірити в «непорушну
справедливість основних положень марксизму-ленінізму». Сталіна вважав хоча й твердим
політиком, проте видатним державним діячем; не хотів порівнювати з Гітлером і Муссоліні.
Потім, за Хрущова, перечитуючи стенограми партз’їздів й іншу партійну літературу, переконався
в хибності колишніх уявлень про вождя, хоча «все ж вірив у праведність Леніна й найнауковішим
засобом пізнання історії вважав той критичний метод, що його розробляли Маркс, Енгельс» і т.д.
Комуніст у минулому, він не став антикомуністом, він обрав інший шлях, який, напевно, можна
назвати шляхом особистої волі. Не механічна заміна однієї ідеології іншою, а щось зовсім інше –
система, що виключає будь-який тоталітаризм, навіть якщо він набирає найнесподіваніших форм.
ЕМІГРАЦІЯ БУЛА ПРИМУСОВОЮ, з статті-реквієму А. Приставкіна «Помер Лев Копелєв»
Я знав, як важко приймалося це рішення: поїхати назавжди. Я був у них вдома напередодні
від’їзду, допомагав розбирати старі фотографії, і я міг відчути, якою кров’ю їм це давалося. Рвати
по живому з Росією, з її культурою, із друзями. У день прощання в маленьку квартирку на вулиці
Червоноармійській прийшли багато хто, хто любив і роками відвідував цей дім...
Сотні, без перебільшення, пройшли в день від’їзду Копелєвих через скромненьку вітальню, і, попрощавшись, поступалися місцем іншим, що очікували у вузькому коридорчику... Друзі, колеги, рідня, сусіди й просто симпатичні люди. Для всіх знайдені якісь підбадьорливі слова, гарячий
традиційно чай і широка посмішка в бороду. Так що могло здатися, що це не вони, а всі інші їхали, а Копелєви мали їх підтримати.
ПАСЛИ «ХВОСТИ», з інтерв’ю В. Фаліна А. Кобякову
– У листопаді 1980 року письменник-дисидент Лев Копелєв виїхав до ФРН. У його поштову
скриньку, минаючи пошту, вкинули необхідні для виїзду документи. Наскільки мені відомо, це було зроблено з вашої ініціативи.
– Я завжди ставився з розумінням до права людей на свободу пересування. І, працюючи послом, домагався того, що люди (якщо вони, звичайно, не «значаться в списках») уже на другий-третій
день отримували візу. До речі, до 1930 року СРСР був найвільнішою в цьому сенсі країною. Це в
роки сталінської контрреволюції запровадили багатосторінкові анкети, рекомендації...
Я був у дружніх стосунках з Генріхом Бьоллем, той написав листв із запрошенням для Копелєва, а
я через своїх людей зробив так, що листа вкинули до поштової скриньки Копелєва. Сам не міг –
«хвости» пасли.
НЕЗРУЧНА ДОПОТОПНА ЛЮДИНА, з вірша Є. Євтушенка, присвяченого Л. Копелєву
Человек седой, но шумный,
очень добрый, но неумный,
очень умный, молодой,
с громогласными речами,
с черносливными очами
и библейской бородой.
…………………………….
Он остался чистым-чистым
интернационалистом
и пугает чем-то всех
тенью мопровской загробной
неудобный, бесподобный
допотопный человек...
ЗАКОРДОННА САМОТНІСТЬ, з вірша В. Корнілова «В готелі» присвяченого Л. Копелєву
Телефон молчит вроде жмурика:
Никому я не нужен тут.
Телефонная ж книга Цюриха
Весит что-нибудь целый пуд.
И ничуть не уступит Библии
С иллюстрациями Доре...
Ждал сумы и тюрьмы, и гибели,
А в удобной лежу норе.
……………………………………
Мерный стук до ушей доносится,
Не поймешь, по кому скорбя...
Зарубежное одиночество,
Что милей и страшней тебя?
ДВА СВЯЩЕННИКИ І ЗАТЯТИЙ АТЕЇСТ, бувальщина
Під час чергової важкої хвороби, коли, здавалося, Л. Копелєву вже не видертися, його по черзі
відвідали в лікарні патер і пастор. Кожний намагався звернути зашкарублого атеїста у свою віру, а
зашкарублий атеїст викручувався як міг, намагаючись ні того, ні іншого не скривдити; запевняв, що його вже обернув у свою віру попередній відвідувач.
