КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Лифарь Серж [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ЛИФАР Серж


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-французький.

Балетмейстер, танцівник. Справжнє прізвище – Лифар Сергій Михайлович. Фундатор Паризького

інституту хореографії (1947).

З дворянської родини. Батько, Лифар М., – чиновник Департаменту водного та лісового

господарства.

Народився 2 квітня 1904 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).

Помер 16 грудня 1986 р. в м. Лозанні (Швейцарія). Похований за заповітом на російському

кладовищі Сент-Женев’єв де Буа у передмісті Парижа (Франція). На могилі, як він і бажав,

зроблено напис «Serg Lifar de Kiev» («Серж Лифар з Києва»).

Навчався в київських 8-й та Імператорській Олександрівській гімназіях, балетній секції Центро-

студії, Київській консерваторії.

Працював у трупі С. Дягілєва «Російській балет» (1924-1930), головним балетмейстером паризької

«Гранд Опера» (1930-1944; 1947-1959; 1962-1963; у 1977), трупи «Новий балет Монте-Карло»

(1944-1947), викладав у Сорбонні (з 1955).

Почесний президент Національної ради танцю при ЮНЕСКО.

Ректор французьких Університету танцю, професор Вищої школи музики.

Кавалер ордена Почесного легіону, ордена Літератури і мистецтва, Золотої медалі міста Париж.

Лауреат найвищої відзнаки балету «Золота пантофля», премії «Оскар».

Нагороджений найвищими відзнаками Швейцарії, Швеції.

Л. створив понад 200 балетів і дивертисментів в оперних спектаклях. Першим з них був «Творіння

Прометея», а останнім – «Блудний син», про який сам маестро скаже: «Багато хто в залі плакав,

проте ніхто не знав, що я грав себе, своє життя».

Серед найвідоміших сценічних доробків: «Вакх і Аріадна», «На Дніпрові», «Ікар», «Олександр

Великий», «Шота Руставелі», «Сюїта в білому», «Міражі», «Мандрівний лицар», «Фантастичне

весілля», «Жизель», «Франческа да Ріміні», «Федра».

Виконав партії Аполлона, Олександра Македонського, Давида, Енея, Вакха, Дон Жуана, Альберта.

Перу нашого земляка належать наступні книги: «Історія російського балету», «Дягілєв та з

Дягілєвим», «Танок», «Гарячі роки з Сергієм Дягілєвим», «Моє життя», «Мемуари Ікара».

У Парижі існує Музей культурної спадщини (філіал музею історії Києва), де відкрито

меморіальний зал, присвячений Л.

Фасад готелю «Лотті» в центрі Парижа, де довгі роки мешкав Л., прикрашає меморіальна дошка з

його прізвищем.

В Лозанні з’явився пам’ятник, дарунок від киян: Ікар з піднятими руками-крильми. На постаменті

все той же напис: «Serg Lifar de Kiev».

За ініціативою Асоціації діячів хореографічного мистецтва України, Національної опери України і

Головного управління культури щорічно у Києві проводиться Міжнародний конкурс імені Сержа

Лифаря (1994), який конгрес Всесвітньої ради танцю ЮНЕСКО взяв під свій патронаж,

включивши його до реєстру найпрестижніших хореографічних конкурсів планети, і фестиваль

«Серж Лифар де ля данс».

До 100-річчя з дня народження видатного земляка Україна випустила поштову марку з його

зображенням , а також 2-гривневу монету, а французький кінорежисер Д. Делуш зняв фільм

«Серж Лифар Мусагет» (усе – 2004).

Перебуваючи тривалий час в еміграції (1923), Л. все відвідав батьківщину разом з дружиною,

шведською графинею Ліліан Алефельд-Лаурвіг (1961). Пізніше, ставши вдовою, жінка поверне на

батьківщину орден Почесного легіону, «Золоту пантофлю», сценічні костюми і скульптурні

портрети чоловіка, виконані Бельмондо – батьком відомої французької кінозірки, частину його

бібліотеки (всього 817 одиниць), а також валізу Сергія Дягілєва, пуант Анни Павлової, роботи

Пікассо і Шагала.

На жаль, життя Л. не було тільки райдужним. Аби дістатися Парижа, йому довелося неймовірні

труднощі, зазнати арешту, потрапити до тифозного бараку. Після Другої світової війни нашого

земляка Французький Рух Опору звинуватив у співробітництві з фашистами, і він на знак протесту

залишив «Гранд Опера».

Л. марив постановкою «Федри» в московському Великому театрі з М. Плісецькою в головній ролі

та не отримав «партійного» дозволу. Не зміг взяти участі й у перших гастролях балетної трупи

«Гранд Опера» в Москві. У візі йому відмовили – верх цинізму! – безпосередньо в аеропорту

(1958).

На батьківщині, у Києві, ім’я славетного сина залишалося під забороною до проголошення

Україною незалежності. Протестуючи проти подібного свавілля, Л. залишив сцену, здійснивши, за

його словами, перше балетне «харакірі».

Наш земляк ніколи не мав ні свого будинку, ні квартири, жил у готелі, в кімнаті, заваленій

книгами.

Вдова танцівника п. Лілліан Алефельдт передала Національному музеєві історії України спочатку

500 предметів із спадщини чоловіка, серед яких статуетка «Золота пантофля» та балетні тапочки

(2002), а потім – ще близько 300, більшу частину яких склали листи, афіші вистав, статуетки і

вази, а також годинник, подарований Л. знаменитою балериною Матільдою Кшесинською (2007).

У м. Київ започатковано Міжнародний фестиваль балету «Серж Лифар де ля данс» (1999).

До 100-річчя від дня народження Л. Національний банк України випустив ювілейна монету

номіналом 2 гривні (2004).

У м. Лозанна (Швейцарія) відкрито пам’ятник нашому землякові (2003).

Серед друзів та близьких знайомих Л. – С. Дягілєв, А. Павлова, Ш. де Голль, Ф. Воячек, Б.

Ніжинська, Ж. Кокто, Ф. Шаляпін, С. Далі, Е. Чекетті, С. Головін, І. Шовіре, І. Стравінський, Н.

Вирубова, С. Рахманінов, Ж. Помпіду, М. Шагал, Г. Гарбо, П. Пікассо, П. Валері, К. Шанель та ін.


***

ХОРЕОГРАФ-ХУДОЖНИК

, з творчого кредо С. Лифаря

Я не художник, я хореограф, який малює.


ПЕЧЕРНІ ЗВИЧАЇ, з мемуарів С. Лифаря

Часи були важкі і тяжкі, а звичаї – печерні... В моїй душі вони залишилися на все життя: я

насичувався драматизмом.

…Я став танцюристом, ще не вміючи танцювати, не знаючи техніки, але я знав, що опаную нею, і

ніякі перешкоди не зупинять мене на цій дорозі.

…Графічні, майже пластичні роботи я присвятив своєму другові Пабло Пікассо. Він був настільки

люб’язним, що здивувався, замилувався і гаряче порадив мені продовжувати.


СВІТ, СТВОРЕНИЙ ДЛЯ НАС, з книги С. Лифаря «Дягілєв та з Дягілєвим»

Часто в хвилини припливів ніжності – таких хвилин було особливо багато в 1925 і 1926 роках,

коли здавалося, що наша дружба нескінченна, коли з нас обох ніхто не думав ні про смерть, ні про

горе, ні про кінець дружби, коли здавалося, що світ був створений для нас і тільки для нас, – мій

Котушка, мій величезний і ніжний Котушка, зупиняючи не тільки рух, але й рух подиху і думки

вигукував: «Сергійку, ти народжений для мене, для нашої зустрічі!

Сергій Павлович ранками довго не міг встати з постелі, а коли нарешті піднімався, те ще довго не

починав вдягатися і довго ходив кімнатою в м’яких повстяних капцях і в довгих, до колін,

сорочках, привезених ним ще з Росії. У такому вигляді Сергій Павлович звичайно і танцював. «Ну

що тобі ще показати? Хочеш подивитися, як твій Котушка буде здійснювати твої варіації?».


ДИТИНА БЕЗ БАТЬКІВЩИНИ, зі спогадів Л. Алефельд-Лаурвіг

Я завжди сприймала Сергія як дитину, яка втратила свою Батьківщину.


КИЇВ ЛИШИВСЯ ЙОГО МРІЄЮ, з статті Н. Позняк-Хоменко «Бог танцю»

Сучасники називали його «богом танцю», «добрим генієм балету XX століття». Ним

захоплювалися, його наслідували, говорили про містичну душу танцю, яку вмів розгадати лише

він. Він і справді, наче його міфічний Ікар, прагнув сягнути Сонця – мовою тіла «створити

ілюзорний світ сильніший за реальний». І він свого досяг, але так і лишився невимовно самотнім у

цьому, недосяжному для інших, небі.

…Родина Лифарів мала глибоке козацьке коріння. Пізніше Сергій Михайлович згадуватиме, як,

гостюючи в свого діда у Каневі, слухав розповіді про героїчне минуле України та роздивлявся

«пожовклі вицвілі грамоти з восковими печатками, що ними нагороджували Лихварів українські

гетьмани та кошові отамани великого Війська Запорізького».

…Фактично він відродив французький балет, його репертуар, трупу, його школу та славу, ставши

основоположником нового напрямку в балеті – «неокласицизму».

…І разом з тим, доля забрала у нього найдорожче: спочатку Київ, який він не розлюбив до кінця

свого життя, потім – його Гранд-Опера. 1958 року його звільняють із театру. Він не вірить, що це

остаточно, довго бореться, але марно: навіть щирий шанувальник його таланту Шарль де Голль не

в змозі йому допомогти.

…Україна, Київ до кінця життя лишилися світлою мрією Лифаря. «Навіть прекрасний блискучий

Париж не зміг примусити мене, киянина, забути мій широкий, величавий Дніпро», – говорив він.

Коли, вручаючи орден Почесного легіону, Шарль де Голль вкотре запропонував йому стати

громадянином його країни, Лифар відповів: «Я – українець і цим пишаюся». Він так і лишився

«персоною без громадянства» – не міг зректися свого коріння, предків, землі, де він народився.

Уже відлучений від театру, він одного разу прийшов до Гранд-Опера у вишиванці, а потім

поділився найзаповітнішою мрією: «Хочу повернутися в Україну. Проте, вдома мене, на жаль,

ніхто не знає, а у Франції – забули».


ВСЕ ЖИТТЯ КОХАВ ДЯГІЛЄВА, з дослідження В. Котихова «Ти народжений для мене!»

Серж Лифар ввійшов в історію балету не лише як видатний танцівник, відомий хореограф і

керівник Паризької Опери, а й як відданий коханець Сергія Дягілєва. Лифар мирився з

деспотизмом останнього, умів бути терплячим і не розсваритися, не утекти від нього, як інші. І

навіть коли їхні інтимні стосунки закінчаться і Дягілєв буде дарувати свою увагу іншим юнакам,

Лифар це стерпить, зберігши вірність Дягілєву до кінця його днів.

…Все станеться не відразу. Якийсь час Лифар, одночасно боготворячи і страшенно боячись

Дягілєва, буде робити все можливе, аби триматися подалі від Сергія Павловича і його оточення. Та

в червні 1923 року, коли трупа дасть у Версалі урочистий спектакль «Луї ХІ», уже після вистави,

Лифар, набравшись хоробрості, підійде до Дягілєва і попросить у нього на пам’ять програмку

спектаклю. На що Дягілєв скаже: «Прекрасно, Лифар, зайдіть до мене завтра, я вам дам

програмку».

Проте Лифар до Дягілєва не прийде. Згодом Сергій Павлович часто буде згадувати цей епізод,

примовляючи: «Чому ти не прийшов за програмою? Усе було б інакше, і ти не втратив би дарма

рік!».

А Лифар, бачачи, що Дягілєв шукає зустрічі з ним, пильно стежить за кожним його кроком,

продовжує ховатися, чим приводить Дягілєва ледь не до сказу. Якось роздратований упертістю

Лифаря Дягілєв заявить: «Про нього піклуються, ним цікавляться, а він ніс не поверне. Ну і чорт з

вами – дуже ви потрібні мені, подумаєш!».

…Чи розумів Лифар, чого домагається Дягілєв, важко сказати, але, швидше за все, здогадувався.

Адже усі в трупі знали про гомосексуальну схильність Дягілєва, та й сам Сергій Павлович жив зі

своїми коханцями відкрито, нікого не боячись і не соромлячись.

…В Італії вони переживають те, що можна назвати медовим місяцем. Як пише Лифар: «Тут, у

Падуї, завершилося моє переродження красою і мистецтвом, тут у місті святого Антонія, був

укладений мій вічний союз з Дягілєвим». Лифар починає жити тільки танцем і Сергієм

Павловичем.

…Однак як би ні хотілося Лифарю залишатися єдиним дягілєвським коханцем, за це право

настільки ж наполегливо, як і він, боровся інший – Борис Кохно.

…Незадовго до смерті у Дягілєва з’явиться новий і останній друг, сімнадцятилітній композитор і

піаніст Ігор Маркевич. І Лифарю вже немає місця поруч з Дягілєвим.

І все-таки саме Лифар буде поруч з умираючим у 1929 році у Венеції Дягілєв. Борис Кохно

приїде пізніше, вже в розпал хвороби. А коли в ніч з 18 на 19 серпня серце Дягілєва перестане

битися, біля його тіла розіграється моторошна сцена. Лифар кинеться до Дягілєва з одного боку,

Кохно – з іншого, вони почнуть відштовхувати один одного, і між ними зав’яжеться істерична

боротьба. Молодих людей рознімуть.

Але переможе все-таки Лифар. Він залишається один на один з тілом Дягілєва. Не впускаючи

нікого в кімнату, поголить, зачеше, одягне Дягілєва, вставить в петличку улюблена квітка Дягілєва

– туберозу...


УОСОБИВ УСІ ГРІХИ 20-Х РОКІВ, з книги І. Бергман «Сповідувальні бесіди»

Ми безцільно тинялися містом, блудили, відшукували знайомі місця і знов забрідали невідомо

куди. Забирались до шлюзів в Марне, Порт-Оретей і Ла Пі. Відшукали Готель дю Норд і

невеликий розважальний парк у Венсенському лісі.

Виставка імпресіоністів. «Кармен» Ролана Петі. Барро в ролі пана К. у «Процесі»:

антипсихологічний стиль гри, чужий, однак привабливий. Серж Лифар, старезне чудивисько в

«Післяполудневому відпочинку фавна» – жирний розпусник з напіввідкритим мокрим ротом, що

безсоромно виливає всі гріхи 20-х років.