КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Подолинский Андрей [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ПОДОЛИНСЬКИЙ Андрій Іванович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет.

З дворянської родини. Син, Подолинський С., – філософ, економіст, еколог, громадський діяч.

Народився 1 (13) липня 1806 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).

Помер 4 (16) січня 1886 р. в с. Ярославці Звенигородського повіту Київської губернії Російської

імперії (нині – Шполянський район Черкаської області України).

Закінчив один з Київських приватних пансіонів, а також благородний пансіон Петербурзького

університету (1821-1824).

Працював помічником поштового інспектора VII-го поштового округу і помічником придворного

радника (1824-1839), колезьким радником (1839-1840), радником Двору Його Імператорської

Величності (1840-1843), окружним поштовим інспектора VII-го поштового округу (1843-1850).

Дійсний статський радник (1846).

Друкувався в журналах «Бібліотека для читання», «Сучасник», «Вітчизняні нотатки», альманахах.

Як літератор дебютував поемою «Див і Пері» (1827).

Потім настала черга віршів «Переїзд через Яйлу» 1838), «На свято 50-річчя заснування Санкт-

Петербурзького університету» (1869), віршованої повісті «Борський» (1829), поем «Жебрак»

(1830), «Смерть Пері» (1837), балади «Дівич-гора» (1837), повісті «Змій. Київська бувальщина»

(1886).

Що стосується оосбистого життя, то у П. один син помер малюком, а другого замолоду

паралізувало.

Наш земляк – автор двох двотомників: «Повісти і дрібні вірші» (1837), «Вірші» (1860).

Серед друзів та близьких знайомих П. – М. Глинка, С. Соболевський, О. Пушкін, А. Фет, А.

Міцкевич, Ф. Булгарін, П. Нащокін, М. Греч, Г. Керн, А. Дельвіг, А. Івановський, В. Щастний, М.

Юзефович, М. Устрялов та ін.


***

ЦІНУВАТИ НАУКУ

, з життєвого кредо

А. Подолинського

Де цінується наука, там цінується і людина.

МРІЇ УДВОХ, з вірша А. Подолинського «До ***»

Есть милый голос твой, улыбка, ласка взгляда,

Забвенье сладкое иль вслух мечты вдвоем,

Если дни, согретые поэзии огнем,

Молитвы искренней высокая отрада,

Сочувствия к делам и славы и добра,

И вера в полноте любви и умиленья,

Что жизнь не случая минутная игра,

А дивный, вечный дар благого Провиденья!

...Так ночью летнею младенца,

Земли роскошной поселенца,

Звезда манит издалека,

Но он к ней тянется напрасно, –

Звезды блестящей и прекрасной

Не досягнет его рука!


ГУРІЯ ПРОРОКА, вірш А. Подолинського «Портрет», присвячений Г. Керн

Когда стройна и светлоока

Передо мной стоит она,

Я мыслю: гурия пророка

С небес на землю сведена!

Коса и кудри темнорусы,

Наряд небрежный и простой,

И на груди роскошной бусы

Роскошно зыблются порой.

Весны и лета сочетанье

В живом огне ее очей,

И тихий звук ее речей

Рождает негу и желанье

В груди тоскующей моей.


СПРИЙНЯВ ПУШКІНА ЗА СЛУГУ, зі спогадів А. Подолинського

У 1824 році, після випуску з Петербурзького університетського пансіону, я їхав, в кінці липня, з

М. Г. К. до рідних моїх до Києва. У Чернігові ми ночували в готелі. Вранці, увійшовши до залу, я

побачив в сусідній, буфетній кімнаті молоду людину, яка крокувала уподовж стійки. Котру за

місцем знаходження і за костюмом, прийняв за слугу. Одяг був дуже непредставницький: жовті, нанкові, недбало надіті шаровари і російська кольорова, зім’ята сорочка, підв’язана витертою

чорною шийною хусткою; кучеряве досить довге і густе волосся розвівалося безладно. Раптом ця

особа швидко підходить до мене з запитанням: «Ви з Царськосільського ліцею?». На мені ще був

казенний сюртук, формою однаковий з ліцеїстом.

Визнавши цікавість слуги недоречною, я не бажаючи зав’язувати розмову, відповідав досить сухо.

– О! Так ви були разом з моїм братом, – заперечив співбесідник.

Це мене спантеличило, і я вже ввічливо попросив його назвати мені своє прізвище.

– Я – Пушкін; брат мій Лев був у вашому пансіоні.

Слава Пушкіна сяяла тоді в повному блиску, вся молодь благоговіла перед цим ім’ям, і легко

можна собі уявити, як я, сімнадцятирічний школяр, зрадів несподіваній зустрічі і розгубився через

мою нерозважливість.

Проте мій супутник і я швидко з ним розговорилися. Він розповів нам, що їде з Одеси в село, однак що його втихомирення не зовсім ще скінчене, і, посміюючись, показав свою подорожню, де

у строгому порядку були написані всі міста, в які він повинен їхати. Потім він попросив мене

передати в Києві записку генералові Раєвському, тут же ним написану.

Потрібно було її запечатати, проте у Пушкіна печатки не знайшлося. Я дістав свою, і вона

довелася до речі, оскільки вирізані на ній букви А. П. якраз підходили і до його імені і прізвища.

Признаюся, ця випадковість марновірно мене порадувала; я нишком починав вже римувати і тому

бачив в такій тотожності щасливу для себе ознаку.


КАМІНЬ ЗА ПАЗУХОЮ, з статті А. Подолинського «З приводу статті п. В. Б. «Моє знайомство

з Воєйковим в 1830 році»

У вересневій і жовтневій книжках «Російського вісника» минулого року поміщена стаття п. В. Б.

(Бурнашов В. П. – авт.) «Моє знайомство з Воєйковим в 1830 році». ...Засвідчую, що у всьому, що

він говорить про мене, немає майже ні слова правди.

...Про те, як ми посварилася з бароном Дельвігом. У статті п. Гаєвського про Дельвіга, поміщеній в

«Сучаснику», мовиться, буцімто я розсердився на барона за його рецензію на мою поему

«Жебрак». Розповім, як було насправді.

Розпещений дружбою Пушкіна, барон Дельвіг до того ревнував до слави великого поета, котра

відбивалася побічно і на ньому, що щонайменший успіх іншого поета-початківця його вже

турбував. Я ж не любив нікому нав’язувати читання моїх творів і, не дуже довіряючи

непогрішності дельвіговської критики, не вважав необхідним пред’явити баронові рукопис моєї

нової поеми, про яку (на мою біду) необережні друзі встигли оповістити занадто захоплено.

Дельвіг не пробачив мені, як він вважав, моїй самовпевненості... Він зробив висновок, що я багато

про себе думаю і тому потрібно, як тоді мовилося, порядно мене обробити. Плодом такої

абсолютно необґрунтованої здогадки і була рецензія, написана Дельвігом, не зовсім сумлінно і з

явним наміром вколоти мене дужче.

Дружня послуга такого роду не могла мені бути приємною; проте головна справа не в ній, а єдино

в тому, що рецензія друкувалася в дельвіговській «Літературній газеті» в той самий вечір, який, за

звичаєм, я проводив у барона і в який він був зі мною, за звичаєм же, доброзичливий, не згадавши, проте ж, ні слова про приготовану на мене грозу...

Ось що, власне, охолодило мене до барона, розсіявши і мою помилку щодо приязні його до мене.

Можна запитати: чому ж я так довго терпів наклеп? Та тільки тому, що спочатку відкладав, а

потім, за російською звичкою, махнув рукою і забув. Наклеп на мені, ймовірно, так би і

залишився, не трапся стаття р. В. Б., котра розворушила мою старизну. Дякую йому за послугу.


МОГУТНЄ ОБДАРУВАННЯ, з рецензії М. Полєвого в «Московському телеграфі»

Пан Подолинський розпочав сміливим подвигом і демонструє нам в поемі («Див і Пері» – авт.) своє могутнє обдарування.


НИМ ЗАХОПЛЮВАВСЯ ПУШКІН, зі спогадів Г. Керн

Серед цих останніх («другорядних поетів» – авт.) видне місце займав Подолинський, і багатьма

його віршами захоплювався Пушкін.


ВАРТО ВИЛАЯТИ, з спогадів С. Шевирьова

Пушкін говорить:

– Польовий від імені людства дякував Подолинського за «Дива і Пері», – тепер не погано б від

імені всесвіту полаяти його за «Борського».


НІКОЛИ НЕ БУЛО ЦІЛОГО, з огляду В. Бєлінського «Російська література в 1841 році»

Подолинський був людиною з чудовим обдаруванням: у його дрібних віршах і в поемах багато

відчуття і поетичних місць; проте у нього ніколи не було цілого, особливо в поемах, які бідні

змістом, слабкі за концепцією, бідні за виконанням.


КРЕМЕЗНИЙ БРЮНЕТ У МУНДИРНОМУ ФРАЦІ, з статті С. Сіренка «Мала Виска в житті

письменників»

З Маловисківським районом пов’язане життя багатьох видатних людей, дехто народився на цій

землі, прожив або побував на ній. Серед таких людей є багато поетів і письменників. Першим

поетом, який відвідав Малу Виску, був Андрій Іванович Подолинський.

Працюючи поштовим чиновником, Подолинський їздив у справах Херсонською губернією.

Відвідав він і Єлизаветградську поштову контору та будинок місцевого поштмейстера Громеки. А.

Фет, який під час приїзду Подолинського перебував у гостях поштмейстера, описав зовнішність

прибулого так: «досить кремезний брюнет, років 45-ти у мундирному фракові».

Є навіть деякі дані, що Андрій Іванович працював поштовим чиновником у Новомиргороді.

Мандруючи із Одеси чи з іншого населеного пункту губернії в родовий маєток, село Ярославку

(тепер Шполянський район Черкаської області), чиновник проїздив через Малу Виску.

В Одесі Андрій Подолинський зблизився з князем Сергієм Даниловичем Кудашевим, у якого не

раз бував дома. Маєток Сергія Кудашева знаходився у Малій Висці. Тут і полонила

Подолинського своєю вродою донька Кудашева – Марія. Весілля відбулося 24 квітня 1849 року в

церкві Покрови Богородиці, у Малій Висці. До сьогоднішнього дня ця церква не збереглася.

Деякі краєзнавці стверджують, що в гості до Кудашевих і Андрія Подолинського заїжджав

Олександр Пушкін, а в церковній книзі для відвідувачів зробив запис. На жаль, де сьогодні та

книга, теж не відомо.


ОСТАННІЙ З ПУШКІНСЬКОЇ ПЛЕЯДИ, з статті В. Муравйова «А. І. Подолинський»

В одному з некрологів його назвали «останнім з пушкінської плеяди». Справді, хоча

Подолинський продовжував писати вірші і в 1840-і, і в 1860-і, і в 1880-і роки, за стилем, віршуванням, літературною манерою, тематикою він залишався поетом 1820-х-1830-х років –

поетом пушкінського часу.

Писати вірші Подолинський почав ще в отроцтві, проте, як він згадував в кінці життя, «умів

усвідомлювати їх незрілість і не тільки не насмілювався мріяти про надрукування, а й навіть

прагнув приховувати їх від більшості товаришів».

...Подолинський зважився опублікувати поему «Див і Пері», дія якої розгортається в країнах

Сходу. Вражаюче подана екзотика, схвильоване зображення сильних пристрастей, вільний і

звучний вірш – все це змушувало говорити про появу в російській літературі неабиякого поета. «

Подолинський, звичайно, з талантом», – відзначив Боратинський.

Завдяки успіхові поеми Подолинський потрапляє до літературного кола Петербургу. Особливо

часто відвідує він літературні вечори в будинку А. А. Дельвіга, де не раз зустрічається з

Пушкіним. За словами Подолинського, Пушкін говорив йому, молодому поетові, «багато

утішного». Підтвердженням тому, що в

цей період Пушкін дійсно був високої думки про Подолинського, можна знайти в спогадах Г. П.

Керн: вона називає вірші, які особливо подобалися Пушкіну: «Портрет» («Коли струнка і

ясноока») і завершальні рядки вірша «До ***» («Скрізь переслідувати готова мрія ревнива

тебе»).

Після такого блискучого літературного дебюту Подолинський опублікував одну за іншою дві

поеми: «Борський» і «Жебрак». Проте тут його чекала невдача: обидві поеми відрізнялися

мелодраматичністю змісту, їх сюжет будувався на неправдоподібних ситуаціях, вчинки героїв не

були вмотивовані – все це викликало насмішки критики, а Дельвіг в «Літературній газеті»

виступив з негативним відгуком про поему «Жебрак». Пушкін розділяв цю думку.

Ображений критичним відгуком Дельвіга, Подолинський у помсту пише епіграму на нього і, порвавши з ним і його оточенням, незабаром переїздить...

Свої нові літературні твори він посилає в петербурзькі періодичні видання, а в 1837 році випускає

двотомник поем і віршів. Це видання мало успіх завдяки ліричним віршам, один з критиків назвав

їх «перлами нашої поезії» і ставив «поряд віршів Пушкіна і Жуковського».

Нові віяння в російському літературному і суспільному житті 1840-х років були чужі романтичній

музі Подолинського, і нове покоління літераторів сприймає його вже як якийсь анахронізм.

У 1860 році майже забутий поет несподівано виступив з новим двотомним виданням своїх творів.

У обстановці суспільної і літературної боротьби передодня селянської реформи твори

Подолинського викликали глузливі й іронічні відгуки. Він перестає друкуватися, хоча й

продовжує писати. У 1869 році він написав вірш «На святі 50-річних роковин Санкт-

Петербурзького університету». На пам’ятній медалі, присвяченій ювілею, вибиті завершальні

слова цього вірша:

Где высоко стоит наука,

Стоит высоко человек.

За рік до смерті про Подолинського згадали як про живий пам’ятник пушкінської епохи.