ЯН Василь Григорович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Письменник, журналіст. Справжнє прізвище – Янчевецький Василь Григорович. Псевдоніми –
Овод, Садко.
З учительської родини.
Народився 23 грудня 1874 р. (4 січня 1875 р.) в м. Києві Російської імперії (нині – столиця
України).
Помер 5 серпня 1954 р. в м. Звенигороді Московської області СРСР (нині – місто обласного
підпорядкування Московської області РФ).
Закінчив Ревельську гімназію, історико-філологічний факультет Санкт-Петербурзького
університету (1897).
Працював кореспондентом «Нового часу» й «Ревельських повідомлень» в Англії, під час русько-
японської війни – фронтовим кореспондентом Санкт-Петербурзького телеграфного агентства, потім – спеціальним кореспондентом в Константинополі та на Балканах. Під час громадянської
війни редагував колчаківську військову газету «Вперед». Був викладачем в Санкт-Петербурзькій
гімназії, молодшим чиновником для особливих доручень при начальнику Закаспійської області, економістом Самаркандського відділення Росбанку, наглядачем за колодязями в піщаних степах, робітником театру, редагував петербурзький журнал «Учень», виконував обов’язки помічника
редактора мінусинської газети «Влада праці».
Лауреат Державної премії СРСР (1942).
Кавалер ордена Бухарської золотої зірки III ступеня (1902).
Друкувався в газетах «Санкт-Петербурзькі відомості», «Ревельські вісті», «Кизил Узбекистон», журналі «Всесвітній слідопит».
Як літератор дебютував книгою «Нотатки пішохода» (1901).
Потім настала черга історичних творів. Це, насамперед, повісті «Фінікійський корабель» (1931),
«Вогні на курганах» (1932), романів «Чингізхан» (1939), «Батий» (1942), «До останнього моря»
(1955).
Чингізхан митцю прийшов у сні, про що той вранці написав:
Вчера во сне я видел Чингизхана:
Он мне хотел переломить хребет...
Но такова уж, видно, доля Яна:
Я все живу, а Чингизхана нет».
Критики небезпідставно прозу нашого земляка називали «бездоганно історичною». Сам
письменник зауважив: «Я вважаю, що минуле і сучасне зв’язані міцними узами й у значних подіях
минулого можна знайти дуже багато аналогічного та повчального, яке буде співзвучно нинішній
епосі».
Трагічно склалося сімейне життя Я. Перша його дружина рано померла. Другу, співачку О.
Янчевецьку-Виноградову, він дуже кохав. Проте громадянська війна розкидала їх. Сталося так, що
наш земляк, який ще з дореволюційних часів у службових справах перебував кордоном,
повернувся з сином й донькою додому. А дружина, не знаючи про них нічого, невдовзі емігрувала
в Сербію. Шукала рідних, однак лише отримала інформацію, що всі вони загинули.
З часом вона вийшла заміж за випускника юридичного факультету Київського університету Ю.
Азбукіна і прожила з ним не одне десятиліття.
Після смерті Й. Сталіна у емігрантів з’явилася бодай якась змога спілкуватися з земляками. І якось
до рук співачки потрапила книга «Чингісхан» з портретом автора, в якому вона впізнала…
загиблого чоловіка. Ольга Петрівна почала розшуки. На жаль, В. Янчевецький на той час вже
помер, так нічого і не дізнавшись про долю дружини, яка так і дожила віку в Югославії.
Син, Михайло, архітектор по професії, після війни 1941-1945 рр. зазнав репресій і повернувся
додому лише в 1954 р.
У Києві одну з вулиць названо іменем видатного земляка (1976).
Серед друзів та близьких знайомих Я. – Л. Толстой, М. Горький, Р. Рильке, Вс. Іванов, В.
Миронова та ін.
***
ВУХО ЗЛОСТІ,
з політичного кредо В. Яна
Ми живемо в такий час, коли до кожної шпарини притиснулося вухо злості і підслуховує, про що
шепочуть наші вуста.
ВСЕ ГЛИБШЕ Я ЗАНУРЮВАВСЯ В НАРОДНУ МАСУ, з «Нотаток пішохода» В. Яна
Восени 1898 року я зважився відправитися бродити російськими селами. Напрочуд дивне і сильне
почуття відчув, коли, вперше одягши кожушка, відмовився від усіх звичок, які супроводжували з
дитинства, від усіх художніх та наукових інтересів, і потрапив у юрбу чоловіків в чуйках, постолах, зашкарублих чоботях чи валянках.
Мені здавалося, що повернення назад не станеться, ніколи вже більше не вирватися мені з цієї
злиденної і брудної юрби. Я отримав почуття цілковитої безпорадності, – залишений сам на сам з
власною спритністю. І довго довелося переробляти себе, аби звільнитися від цього гнітючого, важкого почуття.
Навіть у містах, на вулицях, мене все вражало на кожному кроці у юрбі, яка йшла прямісінько на
мене, не даючи дороги, тоді як раніше мужик сторонився мого форменого кашкета. Але в міру
того, як я опускався все глибше і глибше в народну масу, як не дивно, навколишній бідний люд, навпаки, все піднімався, робився складнішим: люди виявлялися задушевнішими, серйознішими, цікавішими.
СЛУЖБА В КРАЇНІ ПІСКІВ І ВІДРУБАНИХ ГОЛІВ, з «Нотаток вершника» В. Яна
В 1901-1904 рр. за порадою брата, я пішов на службу і виїхав в Закаспійську область. Тут «з
«пішохода» перетворився на «вершника». Мої батьки були задоволені: це все-таки була «служба», а не «бурлакування», хоча й десь «дуже далеко», у країні «пісків і відрубаних голів», як назвав
Середню Азію один мандрівник.
…Я намагався завести дружбу з туркменами – аборигенами країни, вивчав туркменську мову, а
буваючи в туркменських кочовищах, розмовляв з їхніми мешканцями.
Генерал Суботич:
– Я хочу, щоб ви займалися літературною працею і науковими дослідженнями, а не потрапляли в
непотрібні і дурні зіткнення між цивільними та військовими. Заради того, аби вас більше не
називали «зеленим шпаком», даю вам відповідальне доручення...
Ви проїдете караванним шляхом від Асхабада до Хіви і назад. Будете спостерігати за станом
колодязів і рухом караванів. Повернувшись, складете звіт.
В Хіві тримайтеся обережно, спробуйте побачити Хівинського хана. У розмові, начебто
випадково, згадайте про те, що контрабандні оборудки останнім часом підсилилися. Цікаво, на це
відповість цей запеклий контрабандист?
…Отримана мною пізніше величезна зірка – «Орден столичного міста шляхетної Бухари» – з
безліччю золотих променів і золотих письмен арабською в’яззю на тлі синьої емалі в центрі –
справляла на непосвячених приголомшливий ефект, коли на урочистих прийомах я причіпляв її до
чорного фрака.
ЯК СТАТИ СИЛЬНІШИМ ЗА ЧИНГІЗХАНА, новорічний сон В. Яна
Новий 1904 рік ми зустріли в пустелі, відзначивши його настання залпом із гвинтівок і скромним
бенкетом. Ця новорічна ніч, морозна й тиха, …яка виявилася фатальною для Росії, стала
знаменною і для мене. В цю ніч, десь над ранок, я побачив дивний сон.
Мені приснилося, що я сиджу біля ошатного намету і навіть в сні здогадуюся, що великий, важкий
монгол з вузькими колючими очима і двома кісками над вухами, якого я бачу перед собою, –
Чингізхан.
Він сидить на п’яті лівої ноги, обіймаючи правою рукою коліно. Чингізхан запрошує мене сісти
ближче, поруч з ним, на повстяному підсідельнику. Я пересаджуюся…, і він, обійнявши мене
могутньою рукою, запитує:
– Ти хочеш описати моє життя? Ти повинен показати мене благодійником скорених народів, який
приносить щастя людству! Обіцяй, що ти це зробиш!
Я говорю, що буду писати про нього тільки правду.
– Ти ухиляєшся від прямої відповіді. Ти хочеш знеславити мене? Як ти насмілишся це зробити?
Адже я ж сильніший тебе! Давай боротися!
Не встаючи, він починає все сильніше й сильніше стискати мене в своїх могутніх обіймах, і я
здогадуюся, що він, за монгольським звичаєм, прагне переломити мені хребет!
Як врятуватися? Як вислизнути? Як стати сильнішим за Чингізхан, щоб йому не скоритися?.. І в
мене спалахує думка: «Адже все це уві сні! Я повинен негайно прокинутися і буду врятований!».
І я прокинувся. …І вперше в мене з’явилася мрія – описати життя цього завойовника, показати
його таким, яким він був насправді: руйнівником і винищувачем народів, котрий залишав за собою
таку ж пустелю, як та, де ночував наш караван...
ХРИСТОСА НАШІ ДІВКИ ЗАСМІЮТЬ, зі спогадів В. Яна
Грус звів мене з «богошукачем, що приїхав до Росії,» – німецьким поетом і письменником Райнер-
Марія Рильке. Той, зачувши, що я «ходив Росією», дуже бажав зі мною познайомитися.
Рільке вважав, що «правда» прийде з Росії. Він з трудом і, до того ж, погано вивчив російську
мову, однак все-таки намагався «ходити» по Росії, один час жив у Казані, потім – у Льва Толстого.
Рільке говорив, як про щось зовсім реальне, що «по Росії ходить Христос». Про це він сказав
Толстому, а Лев Миколайович відповів:
«Що ви! Якби Христос з’явився в наше село, то його б там дівки засміяли!».
…Рільке читав мої нотатки про «ходіння по Русі», деякі з них навіть переклав і видрукував в
Німеччині.
Зустріч і розмови з ним мене вразили, настільки його мова і вся особистість були наповнені
глибокою, містичною силою, а його пошуки «правди» мені імпонували.
ВИРІШИЛА ТИМЧАСОВО ПОЇХАТИ З ЦЬОГО ПЕКЛА, зі спогадів О. Виноградової
В 1917 році директор музичної драми прийняв мене у свою студію театру і восени я повинна була
почати роботу в опері. Першою роллю буде «Кармен»... Я раділа. Але у цей час відбувся
переворот не тільки в моєму житті, але й в житті всієї країни. З голодного Петрограда я виїхала до
матері в Севастополь.
Я співаючи, заробляла на хліб, але в місті вже були – то червоні, те білі, то українці, то кавказці. Я
в політиці нічого не розуміла, завжди була від неї подалі. Заробляла в опереті Чернова, я досить, проте думки про чоловіка та дітей мене не полишали.
Тим часом окупація Бессарабії румунами, України – німцями, громадянська війна відрізали Крим
від Росії. Але я ще не втрачала надії знайти чоловіка і дітей, припускаючи, що Василь Григорович
не зважиться повернутися в безодню війни, а зробить те, що зробили б багато хто, – пробуде там, за кордоном, у Швейцарії чи у Франції.
Але виявилося, що я погано знала свого чоловіка. І тому не змогла передбачати, що він, з сином та
донькою, навесні 1918 року повернеться до Росії, аби розділити свою долю з усім народом. Про це
я довідалася занадто пізно.
А тоді я розгубилася, не знала, що робити. Як артистка, мала всі блага на батьківщині, так що
еміграція мені зовсім не була потрібна. Але хаос, кровопролиття, невизначеність... Брат вбиває
брата, і кінця колотнечі не видно. Вже чимало загинуло моїх рідних і знайомих. Тому я зважилася
тимчасово поїхати з цього пекла. Виїхати за кордон, і спробувати знайти там свою родину.
Наприкінці 1920 року разом з юрбою біженців я була в Стамбулі... Наприкінці грудня зійшла з
пароплава на береги Сербії.
Звичайно, тоді й гадки не мала, що змушена буду прожити тут усе життя – майже п’ятдесят
років…
