ВОЙТОЛОВСЬКИЙ Лев Наумович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Лікар, журналіст, публіцист, літературознавець. Криптонім – Л.В.
З міщанської родини.
Народився 17 (29) лютого 1876 р. в с. Старому Пирятинського повіту Полтавської губернії
Російської імперії (нині – Яготинський район Київської області України).
Помер 17 листопада 1941 р. в м. Ленінграді СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Закінчив 1-у київську гімназію (1893), навчався в Київському університеті (1893-1897),
однак за участь у студентському страйку був виключений та висланий до Харкова. Там
продовжив освіту, закінчивши медичний факультет Харківського університету (1900). На-
вчався на філологічному факультеті Новоросійського університету (1904), але був
мобілізований на фронт.
В якості лікаря В. пройшов три війни: російсько-японську (1904-1905), першу світову
(1914-1918) та радянську громадянську (1918-1920). В останній зазнав контузії, внаслідок
якої втратив зір.
Працював в київській клініці душевнохворих (з 1905), редактором відділу літератури газе-
ти «Київська думка» (1907).
Друкувався в газетах «Київські відгуки», «Київська думка», «День», журналах «Друг на-
роду», «Правда», «Сучасний світ».
Як літератор дебютував статтею газеті «Київські відгуки» (поч. 1900-х).
Потім настала черга доробків: «Роль відчуття в колективній психології» (1904), збірників
нарисів «Японія та японці» (1906) та «Начерки психології колективізму» (1909), двотом-
ної «Історії руської літератури XIX та XX ст.» (1926-1928), спогадів «Слідами війни»
(1931).
Видрукував низку книг з психології колективізму.
Серед друзів та близьких знайомих В. – І. Бунін, М. Горький, Д. Бєдний, О. Боровський, Л.
Сейфуліна, О. Мандельштам, Д. Заславський, М. Морозов, А. Луначарський, С. Вольський
та ін.
***
ГЛИБОКА КРИЗА
, з літературного кредо Л. Войтоловського
Російське мистецтво переживає глибоку кризу, обумовлену кризою соціальною і
політичною.
НЕ ДАСИ РАДИ, з фронтових нотаток Л. Войтоловського
– Хіба з німцями так важко воювати?
– Важко, – відповідає хор голосів.
– Міцний народ.
– Хитрий надзвичайно.
– Хитріший хитрого. Його не зіб’єш.
– З австрійцем легше воювати?
– Так, з ним трохи легше. Він лякливий. Зараз в полон здається.
– ...Німчура – той лютий. Хитрий. Сильний. З ним не даси ради.
ТРУПИ ВІДКИДАЙТЕ УБІК, з книги Л. Войтоловського «Слідами війни»
Брехня офіційна й газетна опанувала всіма розумами і вчинками.
І ще одна особливість цієї породи, яку на фронті охрестили назвою «Тилова сволота»:
вона вдається до якогось стихійного розгулу. Тил стає постачальником і розплідником
небувалої, масової проституції.
Вчорашній день я провів в Бистржіцах, де 800 здоровенних артилеристів з ранку до ночі
азартно грають в карти, бенкетують і ганяються за сільськими бабами. Увечері я
спостерігав цікаву картину.
Солдати поверталися з лазні. На артилерійських возах поряд із загорілими легінями сиділи
червоні, розпарені баби. ...Вони сиділи живописними парами в позах, які не залишають ані
найменших сумнівів.
Питаю наших артилеристів:
– Ви вже тут, здається, повінчатися встигли?
Браві, кряжисті, вони випинають груди і відповідають, крутячи вуси:
– А що нас не любити? Чим погані?
– Людині здоровій без баби тягаря тутешньою не підняти.
– Всяка баба ласку любить; хоч наша, хоч полька; всяку бабу шкодувати треба.
– Спершу ви, – говорю я, – за вами інші, треті, четверті, так до кінця війни: хто на постій
прийде, той і буде бабиним посібником.
– Кому охота – нехай, – сміється Млинцов. – Баба не мило: не змилиться..
...Коли я повернувся на вокзал, то наткнувся на страшне видовище: вся платформа кишіла
пораненими. Їх тільки що вивантажили з вагонів, і вони валялися на голій цементній
підлозі. Валялися, борсалися і викрикували незрозумілі слова. У багатьох судорожно
стукали зуби; змучені очі; сіро-попелясті обличчя. Більшість з них не могла самостійно
пересуватися.
Вони відчували неймовірні муки, і, хватаючи за ноги санітарів, зверталися до них з
благаннями і скаргами. Декілька лікарів у халатах носилися з криками платформою і з
відчаєм повторювали:
– Ну що робити? Що робити?
Один з них міцно за мене вхопився:
– Я вас не відпущу! Ви повинні нам допомогти, колего. Хіба ми в змозі зробити стільки
перев’язок? Адже їх підвозитимуть всю ніч, всю ніч!
Не пройшло й п’яти хвилин, як, одягнені в білі халати, ми з Коноваловим опинилися в
повній кабалі у лікарів санітарного пункту. Ми тягали поранених з вагонів, знову
вантажили їх у вагони, роззували, знімали одяг, перев’язували, розв’язували. Нас лаяли,
штовхали, просили тужливим голосом. Нудило від... поту і крові. Нили ноги, спина і
плечі. Безпорадні пальці ковзали обличчям, хапалися за халат, чіплялися за шию. А
кількість сірих шинелей і глоток, що стогнуть, на платформі не зменшувалася. Час від
часу хтось грубо накидався на нас: «Чого трупи тягнете? Відкидайте убік».
І ми з тупою байдужістю кидали додолу нерухому купу м’яса, щоб замінити її іншою,
такою ж нерухомою, але ще кричущою і такою, що мучиться від болю.
Тільки удосвіта до нас з’явилася зміна, повели нас на пункт, дали вмиватися, обігріли і
напоїли чаєм. Якийсь лікар в шкіряній куртці нервово крокував з кута в кут, викрикуючи
роздратованим голосом:
– Це не війна, а шинок. Десятки госпіталів стоять не розгорненими в тилу. Сотні лікарів
хитаються без діла. А ми тут падаємо від втоми... На біса нам кавалерія? Яка від неї
користь? Треба зняти її з коней і погнати всіх кавалеристів в окопи. А на коней посадити
лікарів і створити з них санітарну кавалерію. Летючі санітарні загони. І кидати їх з місця
на місце у міру потреби...
КОЖНОЇ ТВАРІ – ТА НЕ ПО ПАРІ, з рецензії Л. Войтоловського на збірник М.
Гумільова «Перли»
За виконаним мною утомливим, але корисним підрахунком на сторінках „Перлів» п.
Гумільова фігурує 6 зграй здорових собак, 2 зграї скажених, 1 зграя скажених вовків, 5
вовків-одинаків, 4 буйволи, 8 пантер (не рахуючи двох, намальованих на обкладинці), 3
слони, 4 кондори, декілька «рудих тюленів», 5 барсів, 1 верблюд, 1 носоріг, 2 антилопи,
лань, фламінго, 10 павичів, 4 папуги (з них – один антільський), 3 тигри і безліч дрібної
пернатої тварюки.
Вважаю, що за такої невичерпної кількості тваринного царства книзі п. Гумільова
правильніше було б іменуватися не «Перли», а «Звіринець».
БЛАГОСЛОВЛЯЮ ДОЛЮ, з листа Л. Войтоловського родині
Як перенести на папір ту кипучу радість, ту буйну радість, якою зараз горять солдатські
обличчя на фронті? ...Вирує і котиться великий потік революції по всьому фронту. Він
захопив і захоплює в бурхливому прагненні мільйони солдатських сердець, усі свіжі,
молоді сили народної армії. В цьому потоці кипить і клекоче жива народна душа, яка
голосно, відкрито й урочисто заявляє, що новий світ не тільки народився, що політичний
розвиток не тільки торкнувся мас, але вже стає їхньою глибокою потребою.
Мимоволі дивуєшся, слухаючи сірих і буденних ораторів у солдатських шинелях: де ці
прості серця навчилися загорятися такою любов’ю до свободи? Що надало їхнім словам
такої гордої пристрасності? Не знаю, не знаю…
У ці дні я скутий якоюсь чудесною загадкою, щирий зміст якої відкриється лише багато
десятиліть потому. А зараз, у цю хвилину, я благословляю долю, яка надала мені
можливість бути свідком цього священного видовища.
ПСИХОЛОГІЯ МАС, з розвідки Г. Андрєєвої «До історії становлення соціальної
психології в Росії»
Свій внесок в становлення соціальної психології з боку суміжних дисциплін вніс і
журналіст Л. Н. Войтоловський. Із його точки зору, предмет колективної психології –
психологія мас.
Він розглядає низку психологічних механізмів, які реалізуються в натовпі і забезпечують
особливий тип емоційної напруги, що виникає між учасниками масової дії. Метод
дослідження – аналіз звітів безпосередніх учасників, а також спостережень свідків.
Публіцистичний пафос робіт Войтоловського виявляється і в закликах аналізувати
психологію мас в тісному зв’язку з суспільними рухами політичних партій.
СМЕРТЕЛЬНА ОТРУТА ВВОДИЛАСЯ В СУСПІЛЬНИЙ ОРГАНІЗМ, зі спогадів А.
Карпової
Коло інтересів і занять батька (Войтоловського Л. – авт.) було надзвичайно широким: медицина, соціальна психологія, філософія, література, мистецтво. Читав і писав він
постійно – сидячи, вживаючи їжу, лежачи, за всякої обстановки, про що свідчать хоча б
фронтові нотатки, які згодом стали солідною книгою «Слідами війни» і шляхові нариси –
плід подорожей та роз’їздів. Нотатки велися в похідній обстановці, на бівуаках, між
боями, в госпітальних наметах, де траплялося. А оскільки у нас на квартирі нерідко
проводилися обшуки, мама дуже дотепно зберігала записні книжечки батька в
банківському сейфі. Цінностей у нас, само собою, ніяких не було: жили на літературні
гонорари тата і мамині – за уроки гри на роялі.
…Не раз були обшуки. Один з них стався на дачі і чомусь асоціюється у мене з пожежею
– чи то під час обшуку щось підпалили, чи я просто дуже налякалася. У той час мені було
шість років. Я спала. Розбудили гикання та лемент. Нас підняли з постелі, одягли і зігнали
в купу. Дачу зі свистом оточили поліцейські й козаки. Вони перерили весь будинок і сад,
але той, кого вони шукали, встиг зникнути. Хто в нас тоді переховувався, не пам’ятаю.
…Рік 1934. Ми живемо в Ленінграді. Мені 32 роки. Я – історик Заходу. Працюю в
Ленінградській Вищій школі Профруху й одночасно навчаюся в аспірантурі.
Микола Гнатович Карпов, мій чоловік, – професор Військово-механічного й
Сільськогосподарського інститутів. У нас двійко дітей: хлопчик Льоня семи років та
дівчинка Валюша трьох років.
…Для мене усе почалося так: на світанку темного грудневого ранку підхопилася від
дрібного стукоту в нашу квартиру на Василівському острові.
– Відкрий, відкрий же скоріше! – почула голос чоловіка старшої сестри.
– Що трапилося?!
– Миколу Гнатовича заарештували вночі й кудись відвезли. Тільки що дзвонила мама...
Синок хворів на скарлатину, у нас був карантин. Коля забрав маленьку дочку в Дитяче
Село і тимчасово жив з нею там. Моя мама Ганна Іллівна Войтоловська якраз поїхала їм
допомагати...
…Вчора і сьогодні для мене розійшлися, як розведений вночі міст. У перших числах січня
мене виключили з аспірантури, звільнили з роботи. Кимсь нагорі я вже відзначена особою
міткою. Ставлення оточення у цей період скоріше співчутливе. Страх за себе, підозрілість, двоєдушність і інше прийдуть пізніше. Для того, щоб обкраяти свідомість і совість,
потрібно і час, і нищівні удари. Доки ж розум охоплений здивуванням.
…Прямую до директора Звєрєвої. Її вже немає – знята. Секретарка направляє до
завідувача навчальною частиною І. Шерешевського. Він швидко зводиться мені назустріч,
тепло потискує руку і, не мучачи невідомістю та невизначеністю, говорить:
– У нас з’явилося розпорядження відсторонити вас від роботи, на час... поки чоловік
сидить.
…Рішення винесли воістину соломонове: «Звільнити, прикласти всі зусилля для
влаштування на роботу».
…Смертельна отрута доза за дозою вводиться в суспільний організм. Непросто повірити в
неймовірне, переконати в продажності непідкупних, у відступництві – вчителів, змусити
увірувати в те, що арешти, насильство, кров, смерть відбуваються задля порятунку. Для
цього потрібні роки і надзвичайні заходи. І вони запущені в хід всіма каналами. Наступ на
суспільну свідомість продовжується, нарощуються темпи, винаходяться все нові засоби,
які придушують страхом, сіяють паніку.
…Дізналася, що Коля сидить в камері-одиначці без книг і газет. Звинувачують його в
підпільній діяльності, оскільки в минулому він належав до опозиції. Жодне з
пред’явлених йому обвинувачень не підписав і сформулював відповідь так: «Всі
обвинувачення вважаю наклепницькими і з презирством їх відкидаю».
Слідство закінчене. Чекає вироку. Слідчий у нього Райхман. Я не сказала Колі, що мене
звідусіль попрохали. Допомогти він не може, а мук додалося б. Говорила, що діти здорові,
що арешти продовжуються і ширяться.
Щось скувало мене зсередини і це було страшно обтяжливо. Я не хотіла його засмучувати,
і це заважало донести до нього справжнє тепло. Страшилася всього особистого,
найгіркішого. Коля почувався спокійнішим і впевненішим за мене.
…Декілька днів по тому через віконце в НКВС повідомили, що Коля засудили до трьох
років таборів. Біля «великого будинку» на Ливарному в чеканні обіцяного побачення
простояли з семирічним синочком на морозі вісім годин. Кожні 40-50 хвилин нам
відповідали: «Чекайте, викликають». І ми чекали. Льоня стомився, але терпляче мовчав,
не скаржився, не тупотів ногами, щоб зігрітися, не випускав з рук саморобного подарунка
татусеві, а тільки перекладав його з однієї ручки в іншу. Це було 13 лютого, в день
народження Колі. Тому Льоня обов’язково хотів його побачити і привітати подарунком.
Він уже багато чого розумів.
А поки ми чекали...
Об 11 годині вечора нам нарешті сказали, що Колю давно вже відвезли на Московський
вокзал для відправлення в Карелію. Ми кинулися туди і, звичайно, вже нікого не знайшли.
Так що багатогодинне чекання з дитиною біля будинку ГПУ було знущальним
розиграшем слідчого Райхмана. Він прекрасно був обізнаний, коли і куди везуть етап, але
морив нас на морозі, аби ми не могли зустрітися.
…В 1937 і в 1939 рр. приходили й за батьком з ордером на арешт, і тільки сліпота та
розлад нервової системи його врятували…