ГРАДОВСЬКИЙ Григорій Костянтинович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Публіцист, фейлетоніст, драматург. Псевдонім – Гамма.
З дворянської родини.
Народився 31 жовтня (12 листопада) 1842 р. в с. Макарисі Олександрійського повіту Херсонської
губернії (нині – Знам’янський район Кіровоградської області України).
Помер 13 (26) квітня 1915 р. в м. Петрограді Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Похований на Волковому цвинтарі.
Закінчив Харківську гімназію №1 (1859), юридичний факультет Київського університету св.
Володимира (1864).
Працював в канцелярії Київського генерал-губернатора (1865-1868), Міністерстві державного
майна в Петербурзі (1869-1873), Міністерстві юстиції (1873-1875), редактором і видавцем газети
«Російський огляд» (1876-1878),
Один з організаторів каси взаємодопомоги літераторів і вчених при Літературному фонді (1891).
Як літератор дебютував рецензією на спектакль в «Харківських губернських відомостях» (1862).
Друкувався в газетах «Киянин», «Громадянин», «Московські відомості», «Київський телеграф»,
«Голос», «Порядок», «Московський телеграф», «Біржові відомості», «Судова газета», «Новини»,
журналах «Світ», «Слово», «Схід», «Промінь», «Історичний вісник».
Перу Г. належать книги «Війна в Малій Азії в 1877 р.» (1878), «М. Д. Скобелєв» (1884), «Дві
драми: «Старий ліберал» і ««В ім’я кохання» (1907), «Підсумки» (1908), «Публіцист-громадянин»
(1916).
Входив в число тих, хто підписав супліку на ім’я Государя про перегляд закону про пресу (1895).
Звертався з листом до К. Побєдоносцева, переконуючи його вплинути на царя, щоб той дарував
Росії свободу преси (1896).
Зазнав неабияких переслідувань з боку влади: був відправлений у відставку за критичні виступи у
пресі (1875). Вихід очолюваної ним газети «Російський огляд» впродовж двох років, які вона
існувала, тричі призупинявся, а редактор отримав 11 попереджень. Врешті-решт видання «за
шкідливу спрямованість» знову закрили: цього разу – назавжди (1878).
Нашому землякові не дозволили видавати журнал «Відгук» (1882).
В результаті цих негараздів публіцист довго хворів на нервовий розлад (1897-1907).
Серед друзів та близьких знайомих Г. – Л. Толстой, В. Більбасов, Ф. Достоєвський, С. Венгеров, М. Пісковський, М. Лоріс-Меліков, В. Анушкін, Л. Бертенсон, В. Водовозов, Д. Драчевський, В.
Набоков, О. Погодін, В. Сухомлинов, В. Зотов, М. Сімборський, М. Михайловський та ін.
***
СПЕКУЛЯТИВНА ПРЕСА
, з професійного кредо Г. Градовського
Існуючі в Росії умови і система адміністративних стягнень не сприяють незалежній, чесній, не
спекулятивній пресі.
З ТОЛСТОГО Я НЕ ЗВОДИВ ОЧЕЙ, з нарису Г. Градовського «Два дні в Ясній Поляні»
Ледве встиг я зняти пальто в передпокої, як на сходах з’явилася видна, швидка в рухах, не молода, але далеко ще не й стара пані Софія Андріївна Толстая. Декількох слів, звуку її голосу було
досить, щоб стихли всі мої світськість і щирість.
– Якщо бажаєте, пройдіть в свою кімнату, а Лев Миколайович чекає вас.
Нашвидку переодягнувшись, я піднявся вгору і увійшов до великої зали, де був Толстой. Я
швидко підійшов. Він встав і, протягуючи руку, сказав, що радий познайомитися; але
побоюється, що мої очікування надмірні.
Моє місце було з протилежного боку, навпроти господаря і біля господині, неначе всі ми були
давно знайомими. Графиня відрекомендувала мене доньці.
Наскільки дозволяло пристойність, я не спускав очей з Льва Миколайовича.
…Багато розпитував про М. М. Стасюлевича, найперше, з приводу жартівливого докору, що Л. М.
все ще «гарцює на коні» в селі. З особливою участю Лев Миколайович цікавився покаранням за
якісь провини «у справах друку».
– Ось ви все життя билися з цензурою, – звернувся до мене Лев Миколайович.
– Далебі, не знаю, – відповідав я, – можливо, тому, що я юрист.
Зацікавився Лев Миколайович і касою взаємодопомоги літераторів і вчених. Мабуть, залишився
задоволений моєю розповіддю.
Кінчився перший день мого перебування в Ясній Поляні. Прощаючись з Софією Андріївною, я
уточнив про місцеві порядки, про неписаний статут.
Лев Миколайович встає о 8 годині ранку і поринає в думи... Як і раніше, він часто їздить верхи.
До сніданку, пополудні, у великому залі знову все ожило. ..Лев Миколайович повернувся з
прогулянки бадьорим, з жвавим кольором обличчя.
ПРЕСІ ВІРИ НЕМАЄ, з книги Г. Градовського «Підсумки»
Чуючи найпрезирливіші відгуки О. Є. Тімашова (міністр внутрішніх справ Росії – авт.) про деякі
газети і журналістів, про їх двоєдушність, продажність і готовність із-за матеріальних розрахунків
на всякі операції з совістю і на всілякі витівки перед публікою, – я висловив думку, що
...заохочують саме ту етичну розгнузданість і те крамарювання, яке так обурює міністра.
Як же було моє здивування, коли у відповідь на це я почув, що адміністрації зручніше справлятися
і мати справу з тими журналістами, які переслідують відверто комерційні цілі.
Я спробував виголосити міркування, яка небезпека загрожує державі і суспільству від розтління
такої сили, як преса, від знищення незалежного, щирого слова, проте переконався, що
журналістика розглядається тільки як зло, яке з потреби доводиться терпіти, і що в корисні, плідні
послуги її дійсним інтересам держави, уряду і суспільства – немає ані найменшої віри.
СЮЖЕТ ПОЕТОВІ НАДАВ ПОРАНЕНИЙ ОФІЦЕР, зі спогадів Г. Градовського «Про М. Ю.
Лермонтова»
– Чи знаєте, як я опинився на Кавказі? – запитав мене одного разу Шульц.
– Будьте ласкаві, розкажіть.
– Був я молодим офіцером, без зв’язків, без засобів. А тоді все дворянство служило у війську і
набувало становища на військовій службі. Служив я в Петербурзі. Військовому всі двері були
відчинені... Познайомився з одним сімейством, де була донька-красуня... Звичайно, закохався, але
й я їй сподобався. За тодішнім звичаєм, зробив пропозицію батькам і отримав носа. Вони знайшли
мене недостатньо заслуженим і мало придатним женихом...
Тоді я й поїхав на Кавказ, заявивши, що буду або на щиті, або під щитом. Вона обіцяла чекати. Ця
обіцянка і гаряче до неї кохання і окриляли мене, пом’якшувало гіркоту розлуки.
У відомій справі під Ахульго я одержав декілька ран, але не залишав строю, доки куля в груди не
повалила мене як мертвого... Серед убитих і поранених пролежав весь день... Потім мене
підібрали, підлікували, направили за кордон на казенний рахунок. Вже на зворотному шляху до
Росії був я в Дрездені. Звичайно, пішов в знамениту картинну галерею...
Підходжу і дивлюся на Мадонну... Раптом відчуваю, ніби електричний струм пробіг по мені, серце
застукало, як довбня... Озираюся і не вірю своїм очам... Уява чи дійсність?.. Біля мене, біля тієї ж
картини, стоїть вона... Достатньо було одного погляду, досить було двох слів... Ми зрозуміли один
одного і надали особливе значення чудовому випадку, котрий звів нас після довгих років розлуки.
Моя мадонна залишилася вірна мені. Рідні вже не заперечували, і ми повінчалися. Сама доля
з’єднала нас!
– Чудовий роман, – сказав я.
– Але ви не знаєте, чому я розповів вам цю історію. Справа в тому, що так само, як вам, я розповів
її Лермонтову... Давненько це було: ви і на світ тоді ще не з’явилися... Ми з ним зустрічалися на
Кавказі... Розповів, і Лермонтов питає: «Скажіть, що ви відчували, коли лежали серед убитих і
поранених?» – «Що я відчував? Я відчував, звичайно, безпорадність, спрагу під пекучими
променями сонця; проте в напівзабутті думки мої часто мчали далеко від поля битви, до тієї,
заради якої я опинився на Кавказі... Чи пам’ятає вона мене, чи відчуває, в якому жалюгідному
становищі опинився її жених». Лермонтов промовчав, а через декілька днів зустрічає мене і
говорить: «Дякую вам за сюжет. Хочете прочитати?» І він прочитав мені свій відомий вірш:
В полдневный жар в долине Дагестана
С свинцом в груди лежал недвижим я;
Глубокая еще дымилась рана... і т. д.
– Ось чому я торкнувся цієї стародавньої історії... Мені призначено було, абсолютно випадково, надихнути такого поета, як Лермонтов... Це велика честь, і мені думається, що вам приємно
дізнатися походження цього вірша; відомо, що воно покладене на музику і …співається, як
чарівний, зворушливий романс.
ЧИ ІСНУЮТЬ У НАРОДУ ІДЕАЛИ, полемічний закид Ф. Достоєвського Г. Градовському в
березні 1876 р.
Скільки б ми не говорили на цю тему з паном Гаммою, ми ніколи ні до чого не добалакаємося. Це
суперечка довга, а для нас найважливіша. Є у народу ідеали чи зовсім їх немає – ось питання
нашого життя і смерті.
Суперечка ця ведеться вже дуже давно і зупинилася на тому, що одним ці ідеали сяють, як сонце, інші ж зовсім їх не помічають і остаточно відмовилися помічати. Хто має рацію – вирішимо не ми, але вирішиться це, можливо, досить скоро.
Останнім часом пролунало декілька голосів в тому сенсі, що у нас не може бути нічого
охоронного, тому що у нас «нічого охороняти». Насправді, якщо немає своїх ідеалів, то чи варто
тут піклуватися і що-небудь охороняти? Що ж, якщо ця думка приносить такий спокій, то і на
здоров’я.
ГРАДОВСЬКИЙ ЗГАДУВАВ, з монографії Н. Патрушевої «Діячі преси у боротьбі з цензурою:
60-і рр. ХIХ ст.»
Г. К. Градовський згадував: «не раз траплялося, що цензор, редактор і автор сукупно сушили
голову, як би так висловити і закутати в такі невловимі форми вірну думку або корисну пораду,
щоб не занапастити статтю, щоб відоме явище не було обійдене мовчанням, проте щоб не
трапилося і якогось «непорозуміння» або «прочуханки» з боку місцевої адміністрації або з
Петербургу».
Проте це не завжди вдавалося. Наприклад, після порушення судового переслідування проти книги
«Наукові політичні і філософські досліди» клопотання її видавця М. Л. Тіблена про припинення
переслідування за умови виключення з книги, за розсудом цензури, «незручних місць», Рада
Головного управління не задовольнила.
ЗАКОНІВ В РОСІЇ НЕМАЄ, з статті О. Мокроусова «Цензори не ми, ми не цензори»
Портрет цензора, який запам’ятовується, залишив редактор «Історичного вісника» Борис
Глінський: «С. І. Коссович був оригінал, якого рідко зустрінеш в житті. Людина, поза сумнівом, великого розуму і великої освіти, він підходив до кожного питання з погляду життєвої
повсякденної практики. Він відверто ставив крапки над «i». Його цензорський символ віри
…зводився до наступних положень: «Я – чиновник, який кожного двадцятого числа одержує
платню. Воно потрібна як прожиток мені і моїй сім’ї. Законів у Росії немає, а є розсуд начальства, від якого і залежить моє двадцяте число. Його волю я повинен шанувати і виконувати, і чим
пунктуальніше це роблю, тим більше зростаю в його очах».
