НІКОЛЬСЬКИЙ Юрій Олександрович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Критик, історик літератури.
З лікарської родини.
Народився 20 березня (1 квітня) 1893 р. в м. Єлизаветграді Херсонської губернії Російської імперії
(нині – м. Кіровоград, адміністративний центр однойменної області України).
Загинув в одній з більшовицьких в’язниць у січні 1922 р. (не виключено, в м. Харкові).
Закінчив Виборзьке комерційне училище (1911), навчався в Петербурзькому політехнічному
інституті (1911-1912), закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького університету
(1912-1916).
Працював викладачем Нижньогородського (1918), Петроградського (1919-1920), Бєлградського
(1920-1921) університетів.
Друкувався в газетах «Біржові відомості», «Останні новини», «Кермо», «Загальна справа», журналах «Освіта», «Північні нотатки», «Життя», «Російська думка», «Життя мистецтва»,
«Колишнє», «Аполлон».
Як літератор дебютував в журналі «Російська думка» статтею «Тургенєв і письменники України»
(1914).
Потім настала черга статей «Творчість Гната Зулоагі» (1914), «Мережковський-критик»,
«Олександр Блок про Росію» (обидві – 1915), «Історія однієї дружби. Фет і Полонський»,
«Ставрогін як ідея чудової людини» (обидві – 1917), «Остання поема Андрія Білого»,
«Тургенєвський переклад «Мцирі» французькою мовою», «Матеріали по Фету. Виправлення
Тургенєвим фетівських «Віршів» 1850 г.», «Тургенєв і Достоєвський: Історія однієї ворожнечі»
(усі – 1921), «Зізнання Фета» (1922), «Ненадруковані вірші Я. П. Полонського» (1923).
Зненависть до більшовицького режиму довів до точки кипіння розстріл як білогвардійця 19-
річного брата (1918).
Виїхавши в службове відрядження з Петрограду, наш земляк туди вже не повернувся. Діставшись
зайнятого білими Криму, він емігрував до Сербії (1920). Проте на території, зайнятій червоними, залишалася наречена І. Оболенська. Й Н. Через Болгарію морем вирушає до Криму (1921). Аби –
іронія долі! – потрапити в лабети своїх ворогів, які звинуватили критика в шпигунстві. Далі –
буцегарня, тиф і – рання смерть.
Серед друзів та близьких знайомих Н. – В. Комарович, А. Коні, В. Шульгін, Я. Гуревич, Д.
Овсянико-Куликовський, С. Венгеров, Б. Садовський, В. Пропп, Є. Малкіна, В. Оболенський, Б.
Ейхенбаум, В. Жирмунський, В. Гіппіус, П. Щоголів та ін.
***
НЕ РОЗКРИТИЙ СВІТ
, з літературознавчого кредо Ю. Нікольського
Проте навіть в найсіріших й найодноманітніших віршах його іноді трапляється таке слово, що
зупинишся над ним: у самій його туманності вгадується новий не розкритий світ.
ТОМІВ БАГАТЬОХ ВАЖЧА, з книги Ю. Нікольського «Олександр Блок про Росію»
Якщо зробити з віршів Блока вдалий вибір, то матимемо «книжку невелику, томів багатьох
важчу». ...Що стосується віршів про Росію, то я не помилюся, мабуть, якщо скажу: серед них є
такі, що вони – краще зі всього, що було створене в цій області з часу Тютчева.
Не всі вірші однаково цінні, але після деяких довго залишається величезне хвилювання. Хоча
більшість з них відомі давно, однак, зібрані разом, вони діють особливою не випадковістю своїх
мотивів.
Я зупинюся на розборі вірша «Річка розкинулася».
…Рись кобили в другій і третій строфі, де цезури не цілком ясні, перетворюється тепер на
упевнений галоп. Цезури з одноманітною чіткістю починають рубати рядки. У вершника – світла
надія: «Хай ніч. Домчимося. Осяємо багаттями».
Не надовго заспокоєння душі. Ніби передбачено наш час: «І вічний бій! Спокій нам тільки
сниться». – сняться примарні стада, що сумують в степу. Кобила – мало, що вона летить, вона –
«летить, летить… і мне ковилу». У передостанній строфі перегони стають неможливими:
«миготять версти, кручі». У строфі, яку слід визнати кульмінаційною за рухом, вже не тільки
людський бунт, але й бунт неба:
Пливуть, пливуть перелякані хмари,
Захід в крові.
Взагалі рух і збентеженість перебувають у згоді з фонетичною структурою. Основна мелодія –
чергування голосних «і» й «у», що проходить крізь весь вірш, повторюється тут чотири рази в
одному рядку.
Поет хотів розбудити рідну Росію – натомість усюди кров. Остання строфа повільніша
попередньої. З гіркотою вимовляється: «спокою немає». Наголоси «а» («плач», «ускач») дають
сумний дозвіл:
Плач, серце, плач:
Спокою немає!
Степова кобила
Мчить ускач!
… Це Русь не церковно-візантійська, але древня Русь – якою бачив її Врубель в своєму «Панові».
Блок сягає казково-пушкінського її тлумачення: «там дива, там лісовик бродить, русалка на гілках
сидить». Там у Блока – «нічні хороводи під загравою сіл, що горять». Стародавня релігія, відвічна, не знайшла своїх справжніх форм.
І сам не зрозумів, не зміряв
Кому я пісні присвятив
В якого Бога щиро вірив
Яку я дівчину любив, –
говорить поет.
…Фет, який нагадує за діапазоном Блока, ще зовсім недостатньо оцінений, – говорив, що поетові
не потрібно шукати сюжету. Сюжети усюди: у кинутому на стільці жіночій сукні, чи в ґавах, які
сидять на огорожах.
І Фет міг на одному й тому ж папірці писати витончені вірші про зірки, які говорять, і про те, що
подорожчав гас.
Ми розумітимемо Блока тоді, коли побачимо, що одна істина розкривалася йому і в «холодному
хутрі», і в «віршах про Росію».
ЛЕВ ТОЛСТОЙ – ЛЮДИНА БОЖЕВІЛЬНА, з статті Ю. Нікольського «Справа про похорон
І. С. Тургенєва»
Головне управління у справах друку і міністерство внутрішніх справ побоювалися виступу Л.
Толстого. Начальник Головного управління у справах друку Є. М. Феоктистов писав міністрові
внутрішніх справ Д. О. Толстому: «Толстой – людина божевільна, від нього варто всього чекати; він може наговорити неймовірних речей – і скандал буде значний».
Феоктистов пропонує міністрові «попередити» московського генерал-губернатора про перегляд
усіх промов, призначених для озвучення на цьому засіданні.
СТАРЕ, ЩО МАЛЕ, з книги Ю. Нікольського «Історія однієї дружби. Фет і Полонський»
Б. Я. Полонський розповідав мені, скільки дитячої радості було в старому Феті, коли він Бог знає
навіщо виряджався в повний камергерський мундир в своїй сільській глушині..
ЦЕ БУЛО БЛАГОГОВІЙНО, зі спогадів Ю. Нікольського про М. Гумільова
Він читав свої вірші не в ніс, а просто, і в них самих були моменти, котрі відображали істину, –
недаремний Георгій на його куртці.
Це було серйозно і …благоговійно.
РОСІЯ ФАТАЛЬНО ГИНЕ, з листів Ю. Нікольського Я. Гуревичу від 3 серпня і 20 жовтня 1917
р.
Кожен Божий день встаєш ранком і запитуєш себе, чи Росія ще ціла, а вона гине й гине якось
фатально…
Я давно думав про те, що не морально так говорити про війну, перебуваючи в тилу. Чи спробує
хтось зупинити мене, коли я буду в солдатській формі?
…Армія вражена соціальним стрептококом…, скрізь бачить буржуазні підступи.
БРИДКЕ КАЧЕНЯ, з статті О. Тагер «Про Мандельштама»
Не пригадаю точно – чи була я в останньому класі гімназії чи вже на Бестужевських курсах, коли
на якомусь літературному концерті мені показали худорлявого хлопця середнього зросту з
гострими рисами обличчя, з недовірливим швидким поглядом з-під довгих вій. Подруги пояснили:
– Мандельштам, тенішевець. Пише вірші.
Теж мені сенсація! Та який же тенішевець на початку десятих років не виступав з віршами?
…Писав вірші критик-початківець Юрій Нікольський, – нескладний, сутулий, непривабливий, як
бридке каченя. І очі у нього спалахували блакитним вогнем, коли він читав:
Все полно тихими снами,
Закат стал пурпурный,
И протянулся меж нами
Сказочный мостик ажурный,
Только неслышно дремали
Под мостиком темные воды.
Звали в какие-то дали,
Ждали какой-то свободы...
ДИВНА БІЛА ТРОЯНДА, з нарису Р. Тименчика «Острів мистецтва»
Серед царськосільських поетів виникла легенда про те, що гімназист Гумільов з небезпекою для
життя рвав для своєї «діви Місяця» троянди в царських садах. У надрукованому в Парижі
некролозі Гумільову критик Юрій Нікольський розголосив цей романтичний сюжет. Йому, мабуть, повідав місцевий переказ царськосілець Всеволод Різдвяний.
Ганна Андріївна цю байку рішуче відкинула. Вона згодом взагалі боялася патоки,
«царськосільського сюсюкання» навколо своєї ранньої юності й, наприклад, могла сказати про
свій вірш «В ремінцях пенал і книги були», де всі впізнавали …гімназиста Гумільова, що він
(вірш) «святенницький».
Навесні 1905 року, як розповідала багатьом Ахматова, Гумільов зробив їй пропозицію і дістав
першу відмову. Він намагався накласти на себе руки. Вони посварилися.
Влітку Ахматова виїхала з матір’ю, сестрами і братом на південь.
У 1906 році після закінчення царськосільської гімназії Гумільов поїхав навчатися до Парижа і там
несподівано для себе одержав лист від Ганни Горенко. Ахматова стверджувала, що ця звістка
відбилася в його вірші «Беатріче» (спочатку воно називалося «Загадкою»):
Странная белая роза
В тихой вечерней прохладе.
Что это? Снова угроза
Или мольба о пощаде.
Гумільов знову зробив пропозицію. Вона схилялася до згоди.
ПЛЮС ТАЛАНОВИТА МОЛОДЬ, з статті Л. Березової «Культурна місія післяреволюційної
еміграції як спадщина Срібного століття»
Журнал «Російська думка», крім політичних статей, надрукував багато мемуарів політичних
діячів. Серед них найцікавішими в історичному і літературному плані були спогади монархіста В.
Шульгіна. Літературний відділ був представлений як широко відомими іменами З. Гіппіус, І.
Бунін, О. Ремізов, М. Цвєтаєва, так і менш популярними літературними критиками К.
Мочульським і Ю. Нікольським.
У 1922 р. з фінансових міркувань видання журналу було перенесене до Праги, потім до Берліна.
Однак врятувати журнал не вдалося. У 1927 р., вже будучи редактором щоденної паризької газети
«Відродження», П. Струве спробував його реанімувати. Він випустив один номер «Російської
думки» в Парижі. Проте конкурувати з «Сучасними нотатками» і «Волею Росії» за те ж невелике
коло паризьких читачів новому журналові було не під силу.
