ОЛЕША Юрій Карлович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Письменник. Псевдонім – Зубило.
З дворянської родини.
Народився 19 лютого (3 березня) 1899 р. в м. Єлизаветграді Російської імперії (нині – м.
Кіровоград, адміністративний центр однойменної області України).
Помер 10 травня 1960 р. в м. Москві СРСР (нині – столиця РФ).
Закінчив одеську гімназію (1917), навчався в Одеському університеті.
Працював кореспондентом в низці харківських видань, московській газеті «Гудок».
Друкувався в газетах «Одеський аркуш», «Гудок», «Південний вісник», журналах «Червона
цілина», «Прийдешній світ», «Літературна Москва».
Як літератор дебютував віршем «Кларімонда» в газеті «Південний вісник» (1915).
Потім настала черга роману-казки «Три товстуни» (1928), роману «Заздрість» (1927), п’єс «Змова
почуттів» (1929), «Список благодіянь» (1930), щоденника «Жодного дня без рядка» (?).
Не солодким виявилося особисте та творче життя нашого земляка. Рано пішла з життя сестра
Ванда. «Три товстуни» викликали спротив у пробільшовицьки налаштованої критики –
підлабузники прозоро натякали Й. Сталіну «Заклику до боротьби, праці, героїчного прикладу діти
Країни Рад тут не знайдуть». І це – про геніальний твір, перекладений на 17 мов, по якому знято
художній фільм та поставлено балет, не говорячи вже про численні театральні вистави на
численних світових сценах.
А згодом влада заборонила й спектакль по п’єсі «Список благодіянь». І О., по суті, перестав
писати. В листі дружині він так пояснив свій стан: «Просто та естетика, яка є суттю мого
мистецтва, нині не потрібна, навіть ворожа – не супроти країни, а супроти банди тих, хто
започаткував іншу, підлу, антихудожню естетику». В результаті О. спіткала біда багатьох творчих
особистостей, котрі позбавлені можливості висловитися, – алкоголізм.
Незадовго до смерті наш земляк зайшов у справах до Спілки письменників СРСР і там випадково
дізнався, що ховати його, як «відомого», збираються за першим розрядом. Й на це слушно
зауважив: «Не треба за вищим, не треба, як відомого… Поховайте скромно й дешево, а гроші, що
збираєтеся витратити на мій похорон, віддайте зараз мені на життя».
Серед друзів та близьких знайомих О. – В. Маяковський, М. Асєєв, Е. Багрицький, В. Катаєв, І.
Ільф, М. Булгаков, Є. Петров, І. Бабель, В. Мейєрхольд, Б. Пастернак, М. Зощенко, В. Нарбут та ін.
***
СМЕРТЬ ВИГАДКИ,
з творчого кредо Ю. Олеші
Вигаданих обставин в сучасній драматургії не може бути.
Я ВЗАГАЛІ НЕ НАРОДИВСЯ, з книги Ю. Олеші «Книга прощання»
Я не знаю, где я родился. Я нигде не родился.
Я вообще не родился. Я не я. Я не не. Не я не.
Не, не, не. Я не родился в таком-то году. Не в году.
Году в не. Годунов. Я не Годунов.
КОРОЛЬ МЕТАФОР, з «Щоденника» Ю. Олеші
Я зрозумів з виразною ясністю наступне. ...Якщо впродовж багатьох років я не можу написати
п’єсу, маючи і задуми, і цілу галерею персонажів для ілюстрації кожного задуму, – то, виходить, якийсь здоровий початок говорить мені, що драма, яка у мене вийшла б, була б драмою поганою, несучасною, вигаданою і... чужою в часі і просторі.
З’ЇЖТЕ КРАЩЕ СИНІХ ГРУШ, з оповідання Ю. Олеші «Кохання»
Шувалов очікував Лелю в парку. …Його перебування в саду затяглося. Він прогулювався. Йому
довелося переконатися в існуванні багатьох порід комах.
– До біса! Ще півгодини – і я стану натуралістом.
А Леля не йшла. Він уже зробив деякі статистичні висновки, зробив уже деяку класифікацію. Він
уже міг стверджувати, що в цьому парку переважають дерева з широкими стовбурами і листям, що
нагадує трефову масть. …А Леля не йшла.
Замість неї з’явився невідомий громадянин у чорному капелюсі. Громадянин сіл поруч з
Шуваловим на зелену лаву. …Вони розговорилися.
– Я вам заздрю, – сказала молода людина. – Говорять, що листя зелене. Я ніколи не бачив зеленого
листя. Зате мені доводиться їсти сині груші.
– Синій колір неїстівний, – сказав Шувалов. – Мене б знудило від синьої груші.
– …Ви закохані? – запитав він.
– Закоханий, – чесно відповів Шувалов.
…Леля підійшла.
…Шувалов сказав:
– Коїться якась дурниця. Я починаю мислити образами. Для мене перестають існувати закони.
Через п’ять років на цьому місці виросте абрикосове дерево. Цілком можливо. Це буде в повній
згоді з наукою. Але я, всупереч природі, побачив це дерево на п’ять років раніше. Дурниця! Я
стаю ідеалістом.
– Це від кохання, – сказала вона.
…Леля сиділа на подушках, чекаючи на нього. Ліжко було всунуте в кут. Золотилися на шпалері
віночки. …Світилася лампа.
– Я згашу, – сказала Леля.
…Шувалов лежав під стіною. Кут насувався. Шувалов водив пальцем по візерунку шпалери. Він
зрозумів: та частина загального візерунка, та ділянка стіни, під яким він засинає, має подвійне
існування: одне звичайне, денне, нічим не дивне – прості віночки; інше – нічне, яке сприймаєш за
п’ять хвилин до занурення в сон. Раптово підступивши впритул, частини візерунків збільшилися, деталізувалися і змінилися. На грані засипання, близький до дитячих відчуттів, він не протестував
проти перетворення знайомих і законних форм, тим паче, що перетворення це було зворушливим: замість завитків і кілець, він побачив козу, кухаря...
Він прокинувся, подивився по сторонах і скрикнув.
…На стіні, під променями сонця горіла квітами монгольф’єрів оберемок Леліних суконь.
– Я тут, – пролунав з купи голос крану.
Він знайшов під оберемком кран і раковину. Рожевий змилок лежав тут же. Шувалов боявся навіть
подумати про щось страшне. «В кімнату ввійшов тигр», – готовий був подумати він, але встиг
відвернути себе від цієї думки... Проте з жахом подивився на двері. Матеріалізація відбулася, але
тому що думка була не цілком оформлена, то й ефект вийшов віддалений і приблизний: у вікно
влетіла оса... вона була смугаста і кровожерлива.
– Леля ! Тигр! – заволав Шувалов.
… Шувалов спустився вниз, вийшов у двір...
Так, він не почував сходинок. Далі він не відчув ґанку, каменю; нарешті він зрозумів, що це не
міраж, а реальність, що ноги його висять у повітрі, що він летить.
– Летить на крилах кохання, – сказали у вікні під боком.
…О другій годині він прийшов у парк. Стомлений коханням і щастям, він заснув на зеленій лаві.
…Доріжкою повільно, тримаючи руки позаду, зі статечністю ксьондза… йшов невідомий чоловік.
Він підійшов і сів поруч з Шуваловим.
– Я – Ісак Ньютон, – сказав невідомий, піднявши чорного капелюха.
Він бачив крізь окуляри свій синій фотографічний світ.
– Доброго дня, – пробелькотів Шувалов.
…Рама яблуні, клітинна рама її крони, легка й тендітна, як рама монгольф’єра, виднілася за
нерясним покривом листя.
– Ось, – сказав учений, згинаючи спину. Від зігнутості його голос був схожим на рик.
– Ось! – він тримав у руці яблуко. – Що це значить?
…Яблуко спочивало на підставці з трьох пальців.
– Що це значить? – повторив він. – Чи не скажете ви, чому впало яблуко?
Шувалов дивився на яблуко, як ніколи Вільгельм Телль.
– Це закон притягання, – прошепелявив він.
Тоді, після паузи, великий фізик запитав:
– Ви, здається, сьогодні літали, студенте?
Брови його піднялися високо над окулярами
– Ви, здається, сьогодні літали, молодий марксисте?
…Шувалов мовчав.
– Свиня, – сказав Ісак Ньютон.
Шувалов прокинувся.
– Свиня, – сказала Леля, стоячи над ним. – Ти чекаєш мене і спиш. Свиня!
…Вона хотіла його обійняти.
– Залиш мене! Залиш! – закричав він. – Мені набридло! Мені соромно.
Кричачи, він тікав, як лань.
– До побачення, ми з тобою не більше не зустрінемося.
Він сів на похилому місці, на гребені, з якого відкривався панорама на найширший простір, всіяний дачами. Він сидів на вершині призми, спустивши ноги по спадистості. Під ним кружляла
парасоля морозивника...
– Я живу в раю, – сказав молодий марксист розквашеним голосом.
– Ви марксист? – пролунало поруч.
Молода людина в чорному капелюсі, знайомий дальтонік, сидів з Шуваловим у найближчому
сусідстві.
– Так, я марксист, – сказав Шувалов.
– Вам не можна жити в раю…
Шувалов зітхнув.
– Що ж мені робити? Земля перетворилася на рай.
Дальтонік присвиснув. Дальтонік почухував прутиком у вусі.
– Ви знаєте, – продовжував, хихикаючи, Шувалов, – ви знаєте, до чого я дійшов? Я сьогодні літав.
У небі косо, як поштова марка, стояв змій.
– Хочете, я продемонструю вам... я полечу туди. (Він простягнув руку).
– Ні, спасибі. Я не хочу бути свідком вашої ганьби.
– Так, це жахливо, – помовчавши, мовив Шувалов.
– Я знаю, що це жахливо.
– Я вам заздрю.
– Невже?
– Слово честі. Як добре увесь світ сприймати правильно і плутатися тільки в деяких колірних
деталях, як це відбувається з вами. Вам не приходиться жити в раю.
– …Слухайте. Візьміть мою райдужну оболонку і дайте мені ваше кохання...
– Підіть краще поїжте синіх груш, – відповів Шувалов.
ПІДЛА ЗРАДА КОХАНОЇ, з повісті В. Катаєва «Діамантовий мій вінець»
Нікому й у голову не могло прийти, що в цей час у ключика (Ю. Олеші – авт.) розігрується драма.
Сім’я ключика збиралася їхати до Польщі, проголошену незалежною державою.
… І раптом виявилося, що ключик рішуче відмовляється їхати з батьками.
В упертості... сім’я звинуватила дівчину, з якою ключик не хотів розлучатися. Мати ключика її
зненавиділа й зажадала розриву. Ключик відмовився. Владна полька, католичка, «поліська відьма»
прокляла сина, який проміняв Польщу на …дівчину, з якої ключик навіть не був повінчаний або, на крайній випадок, зареєстрований.
… Сім’я виїхала до Польщі. Ключик залишився. Його любов до дружочка не змінила наших
відносин.
…Коли вони встигли домовитися, невідомо. Проте одного чудового дня дружок з веселим сміхом
оголосила ключику, що вона вийшла заміж за Мака й вже переїхала до нього.
Я страшно обурився, ...на що вона, весело сміючись, ...сказала, що розуміє, яку дурість зробила, і
згодна в будь-яку мить кинути Мака, але тільки соромиться зробити це сама. Треба, щоб вона була
насильно вирвана..., викрадена.
– Це буде так потішно, – додала вона, – і я знову повернуся до мого улюбленого слоненяти.
МАРШРУТ «ПЛОЩА РЕВОЛЮЦІЇ – В’ЯЗНИЦЯ», зі спогадів М. Булгакова «Куди везуть
самарські трамваї»
Приїхали із Самари Ільф і Олеша. У Самарі два трамваї, на одному маршрутний напис «Площа
революції – В’язниця», на іншому – «Площа Радянська – В’язниця».
Словом, всі дороги ведуть у Рим!
