КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Полетика Петр [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ПОЛЕТИКА Петро Іванович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Державний діяч, мемуарист.

З дворянської родини. Батько, Полетика І., – перший професор медицини в Російській імперії,

лікар Васильківської карантинної застави; брат, Полетика М., – секретар імператриці Марії

Федорівни; дядько, Полетика Г., – письменник.

Народився 15 серпня 1778 р. в м. Василькові Київської губернії Російської імперії (нині –

районний центр Київської області України).

Помер 26 січня 1849 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Закінчив Петербурзький кадетський корпус (1782-1796).

Служив поручиком квартирмейстерської частини в свиті Государя (1796-1798), перекладачем

Державної Колегії іноземних справ (1798-1802), канцелярським служителем Стокгольмської місії

(1802-1803), чиновником Державної Колегії іноземних справ (1803-1805), чиновником при місії в

Неаполі (1805-1806), дипломатичним радником адмірала Сенявіна (1806-1807), радником

російського посольства в Філадельфії (1809-1810), Ріо-де-Жанейро (1811), Мадриді (1812),

дипломатичним радником фельдмаршала Барклая де Толлі (1814-1816), радником російського

посольства в Лондоні (1816-1817), надзвичайним посланником і повноважним міністром Росії в

США (1817-1822), високопосадовцем Міністерства іноземних справ Росії (1822-1825), сенатором

(1825-1842).

Друкувався в журналі «Санкт-Петербург».

Перу нашого земляка належить книга про зовнішню і внутрішню політику Сполучених Штатів

„Apercu de 1а situation interieure des Etas-Unis de l’Amerique et de leurs rapports politiques avec l’Europe. Par un Russe» (1821), а також «Мої спогади» (1849).

Серед друзів та близьких знайомих П. – М. Салтиков, В. Оленін, П. В’яземський, К. Толь, Т.

Черниш, Д. Татищев, Ф. Клінгер, Я. Дюваль, Г. Дюмон, І. Болтін, Д. Сенявін, М. Голенищев-

Кутузов, Д. Стратонович, Г. Кондоїді, І. Болкунов та ін.


***

КЛЯТІ ПОРОЖНІ ВИПАДКОВОСТІ

, з життєвого кредо П. Полетики

Доля часто залежить від порожніх випадковостей.


ІНТРИГ ВИСТАЧАЛО, з книги П. Полетики «Мої спогади»

Я отримав відпустку на 28-м днів і відвідав вперше Малоросію, мою батьківщину. У Полтавській

губернії, в сільці Аксютинці, яке знаходилося від міста Ромни в 10-ти верстах, я знайшов добру,

покірливу мою матір і старезну мою тітку. Вони жили в тісній малоруській хатині, після пожежі,

яка знищила незадовго перед тим панський будинок і всі запаси різного роду, накопичені в

перебігу багатьох років бережливою нашою матір’ю. Я бачив всюди бідність і найменшої

попереду надії на поправку сімейних наших справ: у книзі доль Божих ми були приречені на

бідність. ...При нашій хатині не було не лише садка, а навіть і городу.

...Після вступу мого в Колегію Закордонних Справ, я рік не одержував ніякої платні. Нестатки мої

були такі великі, що, при настанні зими з 1798-го на 1799 рік, я не мав зовсім теплого одягу. Т. П.

Черниш подарував мені синій на ваті сюртук з хутряним коміром.

... Незабаром після прибуття мого в С.-Петербург із Стокгольма, французький там посланник п.

Бургоань, котрий прихильно приймав мене в своєму будинку, написав до того, французькому

повіреному в справах п. Реневалю, питаючи його, чому він не пише про мене ні слова. Цей лист

був розкритий за звичаєм і збудив у думці імператора Олександра підозру на рахунок політичних

моїх думок. У цей самий час я представлений був до чину надвірного радника, і Государ не лише

мені відмовив, а й наказав вести за мною спостереження, а особливо стосунки мої із Стокгольмом.

Листи мої до єдиного моєму там кореспондентові перевіряли.

Від п. Алопеуса зажадали даних на рахунок моїх думок і поведінки в Стокгольмі. Він в одній з

своїх депеш, яку я мав змогу прочитати, виправдав цілком і мої думки, і мою поведінку, проте

додав однак в кінці своєї депеші, що якщо я часто бував у будинку французького посланника,

однак це походило від мого бажання блиснути шкільними моїми пізнаннями.

Канцлер граф Воронцов з свого боку примушував Татищева віддалити мене від себе, як людину, котру підозрює Государ; однак той наполегливо захищав мене і, нарешті, сказав мені, щоб я

написав канцлеру виправдувального листа, в якому я виклав би спосіб мого життя в Стокгольмі.

Написаний мною лист передали Государеві, і я вважаю, він був прочитаний з благоволінням; бо

через декілька днів опісля, я був проведений в надвірні радники. Надання чину сильно мене

порадувало і підбадьорило: воно поклало край моїй опалі, якою причина була спочатку мені

невідома і від того тим болісніша для мене. Завдяки Татищеву, надії мої по службі пожвавилися.

...Продовжуючи наш шлях до австрійського кордону, ми змушені були зупинитися на два чи три

дні в м. Дубне для лагодження наших екіпажів: нудне і спустіле містечко Волинської губернії,

наповнене неохайними жидами і де чекала нас нестерпна нудьга за довершеним недоліком

всякого розумового заняття.

ВИЗНАЧИЛИ КОРДОНИ, конвенція між Росією і Великобританією про розмежування їх

володінь в Північній Америці

Від Росії: Карл-Роберт Васильович Нессельроде, керівник Міністерства закордонних справ.

Петро Іванович Полетика, уповноважений по укладенню конвенції.

Від Англії: Чарльз Стретфорд Каннінг, член Таємної Ради, посланник.

Умови угоди:

1. Встановлювалася прикордонна лінія, яка відокремлює володіння Британії від російських

володінь на західному побережжі Північної Америки, що примикає до п-ова Аляска так, що

кордон проходив на всьому протязі берегової смуги, належної Росії, від 54° п.ш. до 60° п.ш., на

відстані 10 миль від берега океану, враховуючи всі вигини побережжя.

Таким чином, лінія російсько-британського кордону була в цьому місці не прямою (як це було з

лінією кордону Аляски і Британської Колумбії), а надзвичайно звивистою.

2. Розмежувальна конвенція, разом з територіально-прикордонними питаннями, включала, як це

було і в інших британських міжнародно-правових актах з Росією, і питання чисто економічні:

а) Визначалися правила російський-англійської торгівлі в Північній Америці.

б) Встановлювалися правила судноплавства біля російсько-американського побережжя, в

російських територіальних водах для англійських суден, котрі отримували такі ж пільги, як і

російські судновласники.

в) Визначалися правила рибних промислів для російських і британських підданих в російських

прибережних районах Аляски і північноамериканського Західного побережжя, у водах російських

колоній і на Алеутах.

Ратифіковано: Росією.

Дата ратифікації: 3 березня 1825 р.

Місце ратифікації: С.-Петербург.


МИЛИЙ ДИВАК І КВАКЕР, з передмови П. Бартеньова до книги П. Полетики «Мої спогади»

Багато років провів він в переїздах суходолом і морями, служив в Неаполі, Мадриді, Лондоні і

двічі – нашим представником в Північно-Американських Штатах.

У проміжку між цими двома посольствами супроводжував він нашу армію, в її пересуванні

Європою, перебуваючи по дипломатичній частині при фельдмаршалові Барклаю-де-Толлі і потім

при Канодістрії на Ахенському конгресі. Кращі люди нашого суспільства незабаром оцінили

обдарування Полетики.

У Петербурзі він зблизився з гуртком Карамзіна, і знаменитий «Арзамас» прийняв його в свої

члени під ім’ям «Зачарованого Човна». Він клопотав про співчлена по «Арзамасу» – поета

Батюшкова, з тим щоб перевести його на службу до Варшави до великого князя Костянтина

Павловича.

Читачів, охочих ближче познайомитися з плином думок Полетики і з його думками про людей і

події, посилаємо до «Архіву Князя Воронцова», де надруковані важливі листи його до графа С.

Воронцова.

Особливо цікаво лист із Стокгольма, в серпні 1812 року, на поворотному шляху до Росії, яка

стогнала від європейського нашестя.

Після повернення до Європи, Полетика брав участь у Веронському конгресі, і лише з 1825 року

осів надовго у вітчизні: його призначили в Петербурзький Сенат. Можна думати, що як колись у

Швеції з Алопеусом, так тепер не ужився він з графом Нессельроде, який став міністром

закордонних справ і повів справи шляхом, якому учень Татищева і графа Семена Воронцова не міг

співчувати.

У Сенаті Полетика запам’ятався незалежністю своїх відгуків і думок. Ще й тепер не забули, як

рішуче виступив він проти свого приятеля, тодішнього міністра юстиції, графа Д. Блудова.

Незадовго до своєї смерті він їздив на води до Німеччини і відвідав Жуковського у Франкфурті.

«Постарів Петрик (пише про нього Жуковський спільному їх приятелеві Булгакову 13 травня 1847

р.), проте все той же добрий, милий дивак і квакер».


ЛЮБ’ЯЗНІСТЬ ОСВІЧЕНОГО РОЗУМУ, з книги М. Полетики „Спогади»

Сини Івана Полетики поклали початок петербурзькій гілці нашого роду.

...Другий син, Петро Іванович, вибрав дипломатичну кар’єру. Йому протегували і його цінували

видні російські дипломати початку XIX сторіччя – граф С. Воронцов і граф І. Каподістрія.

У 1821 році П. І. Полетика написав книгу про зовнішню і внутрішню політику Сполучених

Штатів, видану 1826 року французькою мовою в Лондоні, а дещо пізніше – англійською мовою в

Сполучених Штатах. Уривки з неї в «Літературній газеті» в 1831 р. опублікував Олександр

Сергійович Пушкін. П. І. Полетика, крім того, залишив дуже відверті мемуари, частина яких, за

період 1778-1805 років, була опублікована в «Російському архіві» (1885).

Але не на дипломатичному терені ім’я П. І. Полетики заслужило найбільшу пам’ять. Ім’я його,

«чудового в товаристві люб’язністю освіченого розуму свого», пов’язане з кращими іменами

«золотого століття» російської літератури. Член знаменитого літературного товариства «Арзамас»,

П. І. Полетика був товаришем М. М. Карамзіна, Д. П. Дашкову, «батькові декабризму» Миколі

Тургенєву і його брату Олександру, князю П. А. Вяземському, К. Я. Батюшкову, І. І. Козлова, О.

С. Пушкіну і В. А. Жуковському.

«Я дуже люблю Полетику», – записав 2 червня 1834 року в своєму щоденнику О. С. Пушкін, який

не раз згадував ім’я Петра Івановича в листах і на сторінках свого щоденника.


«ТУАЛЕТНИЙ» КАРАМЗІН, з розвідки А. Рейтблат «Читання вголос як культурна традиція»

Позначався певний культурний стереотип: читання (а тим паче – вголос) розцінювалося як робота,

і, відповідно, виконувати її повинна була особа, котра мала нижчий статус. Можна навести

декілька прикладів. І. К. Зайцев, який був кріпосним в 1820-х рр., згадував про свого поміщика:

«Коли нудно йому, а читати лінь чи не може, посилає за мною; він вже знав, що я читаю непогано,

і бувало цілими ночами читаю йому».

Н. С. Соханська в своїх мемуарах повідомляє, що в 1834 р. в Харківському інституті благородних

дівчат чергова вихованка читала вголос начальникові «Четьї-мінеї».

За спогадами С. В. Капніст-Скалон, сенатор П. І. Полетика під час свого туалету примушував

камердинера читати вголос «Історію держави Російської» Карамзіна.


ГРОШІ НЕ ПАХНУТЬ, бувальщина

Адмірал Чичагов, після невдалих дій своїх при Березині в 1812 році, впав в немилість і,

одержавши значну пенсію, поселився за кордоном. Він не злюбив Росію і постійно відгукувався

про неї різко звисока. П. І. Полетика, зустрівшись з ним в Парижі і вислухавши його осуд всьому,

що у нас робиться, нарешті сказав йому з своєю уїдливою відвертістю:

– Признайтеся, проте ж, що є в Росії одна річ, яка така ж хороша, як і в інших державах.

– А що, наприклад?

– Та хоч би гроші, які ви у вигляді пенсії одержуєте з Росії.