КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Потапенко Вячеслав [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ПОТАПЕНКО В’ячеслав Панасович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Актор, драматург, театральний режисер, літературний критик, журналіст, редактор, видавець.

Псевдонім – В. Потапов, Капітан Копєйкін.

З поміщицької родини.

Народився 1 січня 1863 р. в с. Веселому Куті Єлизаветградського повіту Херсонської губернії

Російської імперії (нині – с. Григорівка Новоукраїнського району Кіровоградської області

України).

Розстріляний 10 серпня 1937 р. в одній із сталінських катівень м. Ростова-на-Дону СРСР (нині –

адміністративний центр однойменної області РФ). Місце поховання – не відоме.

Закінчив Петербурзьку юнкерську школу.

Був актором і режисером труп М. Кропивницького (з 1883), М. Васильєва-Святошенка, М.

Старицького, видавцем-редактором газети «Нова зоря» (1904-1910), актором низки

єкатеринодарських театрів (1910-1917), дератизатором Краснодарської міської лікарні.

Друкувався в газетах «Літературно-науковий вісник», «Ранок», «Зоря», «Нова зоря»,

«Чорноморське узбережжя».

Як літератор дебютував драмою «За товариша», написаною у співавторстві з М. Старицьким

(1887).

Потім настала черга оповідань «Чубатий», «На нові гнізда», «Над кручею» (усі – 1899), «Перша

карна справа» (1890), «Чабан» (1927), сцени-монологу «Король Лір» (1912).

П. – автор оповідань «Я нікого не їм», «Казок старого кота», художнього нарису «Химка».

Перу нашого земляка також належить близько двох десятків п’єс, байки, вірші.

Стосунки з владою, якого б кольору вона не була, у П. не складалися. Так, його шість разів

заарештовували за царату (1900-1917). Його газету «Нова зоря» заборонили (1910).

Двічі потрапляв за грати і за більшовиків (1931; 1936). Вдруге – за звинуваченнями в здійсненні

контрреволюційної діяльності і причетності до терористичної організації, яка готувала вбивство

«вождя ВКП(б)». За рішенням трійки УНКВС по Азово-Чорноморському краю від 8 серпня 1937

р. засуджений до вищої міри покарання; того ж дня вирок було виконано.

Посмертно реабілітований (1958).

У Києві у збірці «Українська новелістика кінця XIX-початку XX ст. Оповідання. Новели.

Фрагментарні форми» видрукувані й доробки П. (1989).

У відділі рукописів Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України зберігається

близько двох десятків п’єс, а також байки, вірші.

Серед друзів та близьких знайомих П. – М. Старицький, М. Кропивницький, С. Варвалюк, М.

Шагінян, О. Огоновський, І. Замичковський, О. Суходольський, М. Садовський, І. Заньковецька та

ін.


***

ЖИТИ ДЛЯ ІНШИХ

, з життєвого кредо

В. Потапенка

Бажаєш жити для себе – живи для інших.

НА ГАЧОК, з оповідання В. Потапенка «Чарівниця»

Старі люде говорили … що вона божевільна, подруги величали її «Козир-дівка, вогонь-козачка», а

парубки дали їй прізвище «Чарівниця»:

– Там така дівчина, – казали вони, – пісню скласти, засміяти кого-небудь, прізвище притулити

козакові – се діло Марисі. На гулянці всіх перещебече, всякому рота затулить, а піде у танець – так

повірте, столітній дід не витримає – піде садить гопака. – Одно слово: чарівниця, та й годі!

...Якби ви побачили, одні очі чого варті!.. Здається, рідного батька проміняв би за них! Як зорі

блищать!.. А бровенята? Чорт їх бачив, де і хто їх малював такі! … І скрізь вона перед веде!..

Почне жати, не доженеш. А страху у неї ані крапелиночки! Нашу ріку ніхто човном не перепливе

… а чарівниця весла в руки – і вже на тім березі. Тілько й чуєш, як розлягається її чарівний спів…

А співає! Причарує!

...Се була чарівна краса, се була пишна квітка українського садку, се була розкішна стеблина

вільного українського степу. Але у сій красі було щось справді чарівне, виявлялась якась-то сила

таємного царства. Чорні, як вуголь, очі горіли якимось пекельним вогнем і сяяли діамантовим

світлом з-під густих вій. Чоло її високе, лице повновиде, рум’яне. Ніс трохи грецький, як

обточений, прямий; погляд відкритий, вільний – що твоя цариця.

– ...А кого б ти покохала?

– Козака! – гаряче сказала вона. – Високого, вродливого, з чорним вусом. Сяде на коня – орел!

Щоб, що є духу, розігнав свого коня, налетів на мене, ухопив мене на своє сіделечко і щоб щільно-

щільно притулив до себе, щоб аж в очах потемніло, щоб спалив мене своїм поглядом, щоб я

залилась, задушилась жагою кохання.

...Якось сиджу я на березі, за каменем: закинув вудку, а сам усе думаю про чарівницю. Карасі не

клювали, як затялись. Цілий час я дивився, як той дурень, на поплавець, а він – ані з місця. Я

сіпнув за вудлище, піймав гачок і плюнув з досади. Я так замислився, що замість нього прив’язав

цвяха, та ще й великого. Отсе так! Отсе закохався у Марисю! Хоч би ніхто не побачив, а то

засміють!


СЕ ПО-НАШОМУ, з ескізу В. Потапенка «В українській школі»

Він дістав байки Глібова і віддав їх одному із учнів прочитати; той почав читати ...З першого слова

очі учнів забігали, заблищали радістю, лиця їм враз повеселіли. Учень читав без зупинки. Коли він

закінчив, клас не витримав і радісно закричав: «Се по-нашому! Ми все зрозуміли!


СЦЕНА РІДНОГО НАРОДУ, з статті В. Потапенка «Українська трупа Миколи Садовського» в

газеті «Нова зоря» за 29 червня 1908 р.

З 1 червня по 1 серпня в літньому міському театрі даватиме українські п’єси першокласна

українська трупа п. Садовського на чолі із знаменитою артисткою Марією Костянтинівною

Заньковецькою, з тією Заньковецькою, яку російська критика визнала за колосальним талантом

вище за Сару Бернар, Дузе і всіх театральних світових зірок. Навіть Олексій Суворін, який завжди

вороже ставиться до всього українського, визнав, схилившись перед «зіркою України» Марією

Костянтинівною Заньковецькою.

За відгуками тієї ж критики, видатний талант має і Микола Карпович Садовський, імператорська

сцена неодноразово запрошувала цих артистів до себе на нечувано велику платню, але вони,

люблячи свою сцену, сцену свого рідного народу, залишилися їй вірними.


ПЛАСТИЧНИЙ І СИЛЬНИЙ МАЛЮНОК, з оцінки творчості В. Потапенка І. Франком

В нашій літературі він виступає рідко, але кожде його оповідання – се пластичний і сильний

малюнок. Буденні сцени, тисяч раз обговорювані постаті набирають під його пером чару новості,

вбиваються нам у пам’ять на завсігди, а таке оповідання, як його «На нові гнізда», належать до

найкращих перлин, які сплодив у нашій літературі болючий процес еміграції селян на чужину.

...Тисячу раз обговорювані постаті набирають під його пером чару новості, вбиваються нам у

пам’ять.


БДЖІЛКА, ВАРТА ДЕСЯТИ ОРЛІВ, з оцінки творчості В. Потапенка З. Петрусем

Можна сподіватися, що сей молодий робітник придбає собі велику повагу межи читаючим людом

рідної України, коли не занедбає своєї вдачі, або не похитнеться в своїх поглядах, не піде в найми

на чужу ниву, як пішло уже багато молодих сил, покидаючи рідну батьківську хатину за те тільки, що вона убога, …тому що маленька бджілка, міцно тримаючись свого вулику, іноді більше

робить, ніж десять орлів.


СТВОРИВ УКРАЇНСЬКИЙ ЛЮБИТЕЛЬСЬКИЙ ТЕАТР, з кореспонденції Б. Герасименка

«Чорноморське узбережжя» – перша міська газета»

Особливо активну роль в становленні газети зіграв молодий, проте вже досить відомий

письменник, драматург і актор В’ячеслав Опанасович Потапенко. До Новоросійська він приїхав з

України. Тут він створив український любительський театр, в якому ставилися п’єси українських

драматургів.

Беручи участь в постановці спектаклів, Потапенко одночасно займається і літературною

діяльністю. Це за його сприяння були опубліковані перші вірші юної поетеси з Геленджика

Марієтти Шагінян. Добірка так і називалася: «Геленджицькі мотиви».


БРАВ УЧАСТЬ В ЯРМАРКОВІ, з статті В. Чумаченка і І. Золотарьової «Про історію кубанської

«Просвіти»

Єкатеринодарське відділення «Просвіти» урочисто відкрилося восени 1906 року. На користь

нової організації влаштували український ярмарок за участю театральних труп С. Глазуненка і В.

Потапенка. У статуті кубанських просвітників значилося: «Товариство має на своїй меті

поширювати освіту на широко демократичних засадах, будити національну самосвідомість і

піднімати національну культуру серед українців в Кубанській області». Для її досягнення

планувалося відкривати школи, видавати брошури, книжки, газети і листівки, організовувати

зборів з читанням рефератів і бесідами, збирати український фольклор, засновувати етнографічні

музеї тощо.


ВСТАНОВИТИ ІСТИНУ, з розвідки М. Нікольченко «В’ячеслав Потапенко – український

письменник кубанської діаспори»

Мало дослідженими залишаються літературні традиції українських письменників Східної

Слобожанщини, Берестейщини, Далекого Сходу, Казахстану, Москви, Петербурга тощо. Мабуть,

проблема вивчення творчості зарубіжних письменників-земляків у значній мірі залежить від стану

українського літературознавства в названих регіонах.

...Скласти цілісну картину життя і творчості В’ячеслава Потапенка. ...Його було заарештовано, а

звільнено з-під варти лише 9 серпня 1942 року. Відразу після звільнення В. Потапенко стає

активним антифашистом, вступає до підпільної організації м. Краснодара. У вересні 1942 року,

згідно довідки, письменник був схоплений гестапо і розстріляний зондеркомандою СС-10-А [3].

Тільки через рік його тіло було перепоховане з протитанкових ровів на Військове братське

кладовище м. Краснодара.

У матеріалах відділу рукописів Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України

зберігається фотокартка меморіальної плити з цього кладовища, на якій викарбовано ім’я

В’ячеслава Потапенка.

Проте, з Краснодару ми отримали іншу інформацію. Згідно з нею, письменник загинув на п’ять

років раніше: він був засуджений постановою Трійки УНКВС по Азово-Чорноморському краю від

8 серпня 1937 року до розстрілу за контрреволюційну діяльність та «причетність до організації, яка здійснювала підготовку теракту над вождем ВКП(б)». Хоча митець не визнавав своєї провини,

через два дні його було розстріляно. Реабілітовано письменника було посмертно, лише 26 березня

1958 р.

...Тому ставити крапку у висвітленні біографії В’ячеслава Потапенка ще рано.


ШТУЧНИЙ ПОДІЛ, з статті В. Оліфіренко «Чи буде вивчатись у школі творчість українських

письменників східної діаспори?»

За останнє десятиліття програми з літератури зазнали радикальних змін. Так, зокрема почали

вивчатися твори письменників західної діаспори. Разом із тим поза увагою школи (та й не тільки

школи!) залишаються цілі масиви українського красного письменства, що розвивалося і

розвивається протягом кількох століть за східними межами метрополії. ...Спостерігається гірка

колізія: східна діаспора фізично існує, а культурних досягнень її ніхто не знає й не вивчає.

Пильної уваги філологів чекають літературні процеси на землях Зеленого клину (Далекий Схід),

Сірого клину (Казахстан), літературні традиції українців Москви та Петербурга.

Чи є на цьому терені втішні приклади? Прикро констатувати, але їх дуже мало. Хіба що більш-

менш сприятливою є ситуація на Кубані.

На цьому багатому на врожаї полі української духовності письменниками-кубанцями зроблено

чимало. Тут необхідно пригадати творчі здобутки А. Головатого, Я. Мішковського, Я. Кухаренка,

В. Мови (Лиманського), Я. Жарка, В. Потапенка, О. Півня, М. Канівецького, поетів-кубанців 20-х

років О. Кирія, Н. Щербини, Ю. Литовченка, В. Чередниченка, К. Кравченка, К. Тихого...

...Отже, творчість українських письменників Кубані, поза сумнівом, є яскравою й повчальною

сторінкою всієї української літератури. Поволі починає переборюватись штучний поділ

української літератури на «материкову» та «діаспорну». Українська література, де б її творці не

перебували, віднині постає у вітчизняному літературознавстві як єдина національна художня

цілісність.