КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Виташевский Николай [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ВІТАШЕВСЬКИЙ Микола Олексійович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник-документаліст, етнограф, видавець.

З дворянської родини.

Народився 8 (20) вересня 1857 р. в м. Одесі Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 21 червня 1918 р. в м. Москві Росії (нині – столиця РФ).

Закінчив Миколаївське реальне училище (1875), вчився в Одеському університеті (1875-1878).

Працював статистиком одеської земської управи, співредактором газети «Південна Росія», відпо-

відальним секретарем газети «Думка».

Друкувався в газетах «Думка», «Південна Росія», журналах «Вісті Східносибірського відділення

Російського географічного товариства», «Колишнє», «Нотатки Східносибірського відділення

Російського географічного товариства», «Голос минулого».

Як видавець дебютував випуском «Думок провінціалів» (1876), а як літератор – збірником нарисів

«Сніг випав» (1888).

Потім настала черга книг «Якутська Палестина» (1891), «Тайгою за золотом» (1906), брошури

«Старе і нове якутське заслання» (1907).

В. – автор низки наукових праць. Серед найвідоміших – «Матеріали до вивчення шаманства в яку-

тів» (1890), «Матеріали до вивчення якутської народної словесності» (1890), рукопис

«Бібліографія північного сходу Азії».

З владою наш земляк порозуміння не знаходив, оскільки з однодумцями домагався повалення

царизму. В результаті під час арешту в таємній друкарні був поранений і засуджений до 6 років

каторги у справі «Товариства народного звільнення» (1878).

Відбував покарання в Новобілгородському централі, Мценській та Карській в’язницях (1878-

1883). Майже п’ятнадцять був на поселенні в Якутії (1883-1897).

Після повернення в європейську Росію на Малоохтинському розкольницькому цвинтарі – одному

з найстаріших некрополів Санкт-Петербурга – за проектом нашого земляка звели православну

церкву Відтяття голови Івана Предтечі (1903-1904).

Проте незабаром непокірного «малороса» знову заарештували (1906). Відсидівши в знаменитих

«Хрестах», він був депортований за кордон, звідки повернувся – уже в Одесу (1910).

Серед друзів та близьких знайомих В. – З. Богораз-Тан, Г. Лопатін, П. Войноральський, Л.

Левенталь, С. Ястремський, П. Оленін, М. Сосновський, І. Майнов, С. Перовська, І. Ковальський

та ін.


***

ЧАС ЩЕ НЕ НАСТАВ,

з наукового кредо М. Віташевського

Далеко той час, коли соціолог в змозі буде по одному якомусь факту з життя того чи іншого

народу відновити все це життя у всіх його подробицях.

ПРОМІНЬ СВІТЛА У ТЕМРЯВІ, з листа М. Віташевського Д. Клеменцу від 25 квітня 1891 р.

Високоповажний Дмитре Олександровичу!

Ваш лист став променем світла, що пронизав оточуючу мене темряву. Абсолютно впевнений, що

таке ж враження справить він і на моїх товаришів. Без сумніву, Іонов – далеко не єдина людина, на

яку Відділ може розраховувати в своїх припущеннях в частині дослідження побуту якутів. І тут я, разом з Вами, найперше, повинен назвати Пекарського і Сірошевського.

Шановна робота першого з них дає йому безперечне право називатися Якутським Літтре, і я в

своїх планах на майбутнє маю багато підстав розраховувати на нього. Окрім чудових пізнань з

лексикології якутської мови, він має великий запас спостережень над буденним життям якутів.

Проте особливо Пекарський буде незамінний в передбачуваній низці досліджень, завдяки своїй

здатності легко і швидко розговоритися і зацікавити якутів своєю бесідою.


ПРО ВСЯК ВИПАДОК ПОВІДОМЛЯЮ, з листа М. Віташевського Д. Клеменцу від 17 вересня

1893 р.

Про всякий випадок повідомлю, що отримання винагороди за статтю він (Трощанський В. – авт.) ставить на перший план, потім бажає, щоб вона не була похована для публіки в якомусь мало

поширеному виданні і, нарешті, він не бажав би, «щоб», – як він висловився, – «стаття піддавалася

цензурі таких знавців, яким у них (тобто у вас, в Іркутську) є Сірошевський, якого я (тобто Трощ.

заперечую... за всіма напрямками» (слова Трощанського).


НАЙЕНЕРГІЙНІШИЙ З УСІХ, з листа Д. Клеменца І. Сибірякову від 9 березня 1894 р.

У результаті наших нарад вийшло: участь в експедиції беруть наступні особи: Віташевський,

Іохельсон, Богораз, Левенталь, Майнов, Пекарський, – все це засланці...

Почну з Віташевського. Людина усидлива, віддана своїм заняттям і, безперечно, найенергійніший

зі всіх; до недоліків його не можна не віднести деякої зарозумілості, пристрасті командувати і

верховодити і бажання робити все на велику ногу.

Він багато читав, досить освічений, знає добре якутську мову. ...Довго жив в улусах. Збирає

матеріали зі звичаєвого права якутів, і цим же займатиметься й у нас.

З цією метою він протягом 1894 року об’їде частину Якутського округу. Він має намір зупинятися

в кожній чужорідній управі, жити в ній тижнями, оглянути архіви і займатися збиранням

відомостей про місцеві звичаї.

ПОЛОВИНА З ГЛУЗДУ З’ЇХАЛА, А ПОЛОВИНА – НЕЗАБАРОМ З’ЇДЕ, з книги С. Богіної і

Т. Кириченка «Народник П. І. Войноральський»

Були в цій сприятливій в цілому обстановці і свої контрасти, як нагадування про каторжну

в’язницю. Один з таких контрастів – два невигойно хворі божевільних, привезених з

Новобілгородського централу, – Александров і Ємельянов.

Пунктиком божевілля Александрова стало переконання в тому, що, його вже давно звільнили і з

невідомої причини не випускають з в’язниці. Тому він завжди знаходився в камері одягненим, з

шапкою на голові і весь день простоював біля самісіньких дверей. Як тільки вони відчинялися, він

кидався геть у двір. Тому до нього приходили завжди двоє наглядачів: один відмикав чи

замикав двері, а інший тривав в’язня.

Проте ще жахливіше враження справляв Ємельянов, той самий, з-за якого Віра Засулич стріляла в

градоначальника Петербурга Трепова. Ємельянов поводився зазвичай тихо, але розмовляти з ним

було неможливо. Весь його вигляд, очі, повні похмурого божевілля, змушували всіх відчувати

внутрішнє тремтіння при кожному його наближенні.

Він міг раптово влаштувати сцену, скликати всіх і вибухнути потоком обвинувачень на адресу

окремих товаришів: то він начебто бачив, як хтось надягав в централці жандармський мундир, то

ходив у компанії з наглядачем і т.п.

Коли Войноральський перший раз побачив Ємельянова тут, у Мценській пересильній в’язниці, в

нього від болю стислося серце. Він запитав у Мишкіна і Віташевського (члени одеського гуртка І.

М. Ковальського), як розвивалася хвороба Ємельянова.

– Я можу про це розповісти, – мовив Віташевський, – але зі слів Сірякова, котрий спілкувався з

Ємельяновим у перший період його хвороби.

Божевілля в Ємельянова почалося з галюцинації нюху і смаку. Йому уявлялося, що в камеру

наглядачі напускають якийсь газ, а в їжу – підмішують отруту. Сіряков порадив Ємельянову

перевірити власні враження відчуттями інших товаришів, і якщо ті підтвердять, що його висновки

невірні, то й він повинен визнати їх такими. Однак, ви розумієте, що при відсутності всякого

лікування і нормальних умов життя, а також віри в можливість коли-небудь вийти з цієї фортеці

заживо похованих, зупинити розвиток хвороби неможливо.

– Тим паче, – додав Мишкін, – що спілкування з товаришами було максимально обмежене,

залишалися лише випадкові рідкі зустрічі під час прогулянок, або перестукування.

– І Ємельянов збожеволів остаточно, – закінчив свою розповідь Віташевський.

Войноральський, тяжко зітхнувши, вимовив:

– Це трагедія не тільки самих хворих, а й всіх інших, хто їх вимушений спостерігати в такому

стані.

– Звичайно, – погодився Віташевський , – в особі Ємельянова й Александрова та інших подібних

ми бачимо живу вказівку на те, до чого неминуче зрештою приведе централка всіх нас без

винятку. Я вам розповім ще про такий випадок, – продовжив Віташевський.

– Коли в нашій в’язниці на варту заступив новий батальйон, вартовий офіцер з цікавості заглянув

у вічко моєї камери й у нього вирвалася фраза: «Та це з розуму можна зійти, сидячи в такій

обстановці». А старший наглядач йому відповів: «Так половина вже й так божевільні, а інші – теж

незабаром збожеволіють».

– Давайте згадаємо що-небудь приємного з минулого, – запропонував Сажин і продовжив:

– Зі мною стався такий випадок, коли мене потягом везли в Харків. На якійсь станції за Курськом

дві невідомі жінки, проходячи повз вагон, просунули мені крізь ґрати букет квітів, не звертаючи

уваги на те, що цю сцену спостерігали жандарми. Старший жандарм відразу побіг до офіцера з

доповіддю. Офіцер відібрав у мене квіти і послав жандарма затримати тих жінок, а їх, звичайно, й

сліду нема.

– Так, це чудово, – вимовив задумливо Войноральський. – Народ оцінить в майбутньому наші

зусилля, вони не можуть пропасти даремно, занадто багато крові пролито...


РОЗПРАВА НАД ЯКУТСЬКИМИ ЗАСЛАНЦЯМИ, з повісті М. Сиротюка «Забіліли сніги»

Перед ґанком спинилися, поскидали шапки і, трохи постоявши з похиленими головами, почали

оглядати місце кривавих подій, які привели балаганців у Якутію.

– Вціліли? – показує Грабовський на засклені вікна.

– Ні, – відповів Віташевський. – То вже ми самі повставляли, а решту позабивали.

– Всередину зазирнути б, – просить Новаковська.

– Зараз. То ми зачинили, аби не лазив, доки ведемо торги з поліцмейстером.

Віташевський одімкнув колодку. Через порожні сіни потрапили в першу, а потім і в другу кімнату.

Скрізь –сліди спустошення. Підлога майже вся зірвана, а земля перерита. Біля розваленої печі

стоїть диван з високою спинкою, люто пошматованою. Поруч валяються уламки столу, стільців,

череп’я, заплямлене

кров’ю, перетліле ганчір’я, розірвані ланцюжки ручних кайданів, а під стіною, коло вирубаного

плінтуса, – розтоптаний маленький черевичок.

Софія Новаковська ступнула до черевичка, схилилася над ним і, здавалось, скам’яніла.

– Мабуть, Гаусманової донечки, – тихо пояснює Віташевський. – Гаусман, Альберт Львович.

Уявіть собі чоловіка, який, уже знаючи свій смертний вирок, крадькома, щоб не помітили дружина

й донька, позирав через грати на шибеницю, яку майстрували для нього, а тим часом думав над

законами природи, жорстоким

якутським кліматом і ще жорстокішим судочинством царської імперії.

Голос Віташевського тремтить, відлунюючи жалібними нотками. Жінки витирають хусточками

сльози, ...а Грабовський прикипів гарячим поглядом до поколупаної кулями й багнетами стіни і не

може дати своєму серцю ради.

– Миколо Олексійовичу, – звертається Улановська, трохи вгамувавши сльози, – розкажіть нам, як

усе те відбулося.

Віташевському, видно, важко говорити, бо кістляві пальці дрібно тремтять, протираючи скельця

окулярів.

Жив він тоді в улусі, але часто приїздив до міста... Від них, звісно, знав і про нелюдський наказ

Осташкіна, і про той протест, що готувався. Та хто ж міг передбачити, що воно скоїться так нагло

й трагічно.

Він саме гостював у селі Павловському. Вранці двадцять другого березня прибіг до його приятеля

Гейман, який відбував там своє поселення, і сповістив, що Осташкін сьогодні збирається

розправитись з непокірними якутськими засланцями. Приятель, недовго роздумуючи, запряг коні,

і вони рушили, однак, поки добралися, тут уже лилась кров. Марно намагались проскочити в

подвір’я – воно кругом було оточене козаками й городовими. Чули стрілянину, брутальну

солдатську лайку, жіночий і дитячий лемент.