КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Григорович Виктор [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ГРИГОРОВИЧ Віктор Іванович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Мовознавець. Один з фундаторів слов’янської філології і наукового слов’янофільства на теренах

Російської імперії. Відкривач найстаршішого євангельського тексту – глаголичного

«Четвероєвангелія», «Номоканону» XIII століття, сербського «Законник Душана» і низки

рукописів світського і церковного змісту XII-XIII століть.

З чиновницької родини.

Народився 30 квітня (12 травня) 1815 р. в м. Балті Подільської губернії Російської імперії (нині –

районний центр Одеської області України).

Помер 19 (31) грудня 1876 в м. Єлизаветграді Російської імперії (нині – Кіровоград,

адміністративний центр однойменної області України). Похований на міському

Петропавлівському цвинтарі. Вдячні учні зібрали кошти на пам’ятник, який зрештою встановили

(1892). На ньому вибито напис: «Македонія, Візантія, Південна Русь в ім’я слов’янства; Віктору

Івановичу Григоровичу від учнів і шанувальників». У роки Великої Вітчизняної війни пам’ятник

був пошкоджений. Деякий час зберігався на подвір’ї обласного краєзнавчого музею. У зв’язку з

перенесенням Петропавлівського цвинтаря погруддя встановили на новому місці поховання, а

копію – біля приміщення колишнього Єлисаветградського земського реального училища (тепер –

машинобудівний технікум національного технічного університету). Нещодавно пам’ятник

відреставрували (2004).

Навчався в Уманському базіліанському училищі, закінчив Харківський (1833), Дерптський (1838)

університети.

Працював викладачем Казанського (1842-1848; 1850-1863), Московського (1848-1850)

університету, Казанської духовної академії (1854-1856), викладачем (1863-1865), ректором (1865-

1876) Новоросійського університету.

Член-кореспондент Російської академії наук (1851).

Почесний член Московського університету (1876).

Голова Одеського слов’янського благодійного товариства ім. св. Кирила і Мефодія.

Друкувався у виданнях: «Вчені записки Казанського університету», «Вісті академічних наук»,

«Вчені записки другого відділу академічних наук», «Записки Новоросійського університету»,

«Праці київського археологічного з’їзду».

Як славіст дебютував «Дослідженням про церковнослов’янські наріччя» (1840).

Потім настала черга наступних доробків: «Короткий огляд слов’янської літератури» (1841),

«Досвід викладання літератури словен у її найголовніших епохах» (1843), «Вишукування про

слов’янських апостолів» (1847), «Нарис подорожі по Європейській Туреччині» (1848), «Опис

четвероєвангелія, писаного глаголицею», «Статті, які стосуються ранньослов’янської мови»

(обидва – 1852), «Послання російського митрополита Івана II» (1854), «Про Сербію в її відносинах

з сусідніми державами, переважно в XIV і XV сторіччях» (1859), «Ранньослов’янський пам’ятник,

який доповнює житіє св. апостолів Кирила і Мефодія» (1862), «Як виражалися відносини

константинопольської церкви до околишніх північних народів на початку Х ст.» (1866), «З

літопису науки слов’янської», «Я. Коменський, слов’янський педагог-реаліст XVIII ст.» (обидва –

1871), «Про участь сербів у наших суспільних відносинах» (1876), «Слов’янські старожитності»

(1882).

Після смерті нашого земляка вийшло його «Зібрання творів» (1916).

Понад два роки Г. провів за кордоном, вивчаючи Австрію, Болгарію, Венецію, Далмацію,

Європейську Туреччину, Моравію, Угорщину, Чорногорію, Хорватію, Чехію (1844-1847).

Займався археологією, етнографією, мовознавством, топографією.

Одним з перших започаткував порівняльно-історичне вивчення слов’янських літератур і мов.

Визначив особливості болгарського і македонського діалектів.

Г. залишався переконаним прихильником особливого значення для російської науки всебічного

дослідження Візантії і слов’янства.

Частина дорогоцінних рукописів, вивезених зі слов’янських земель та з Афону, Г. пожертвував

Новоросійському університету, а його рукописи, папери і стародруки були придбані

Рум’янцевським музеєм (РФ).

Серед друзів та близьких знайомих Г. – О. Бодянський, Ф. Палацький, Ф. Міклошич, Л. Каравелов, І. Срезневський, В. Караджич, В. Мочульський, Ф. Буслаєв, П. Шафарик та ін.


***

МІЦНА ЗБРОЯ

, з наукового кредо В. Григоровича

Людина, яка присвятила себе науці, озброєна міцною зброєю.

З СЕРБАМИ МИ МАЛИ СТОСУНКИ ЩЕ ДО РОСІЯН, з промови В. Григоровича на засіданні

слов’янського благодійного товариства в Одесі 11 травня 1876 року

У степах, де досі діяла по Дніпру російська дружина запорожців, ще до проголошення імені

Новоросії, оголошувалось уже ім’я сербів, закликаних на боротьбу з татарами і турками на

російську землю. Ці Нова-Сербія і Слов’яно-Сербія, предтечі Нової-Росії, зробились розсадником

діячів, які ознаменували себе на цивільному і військовому теренах.

ЦІНУВАЛИ ЗА КОРДОНОМ, з нарису, опублікованого «Російською старовиною» в 1899 р.

Жив він у своїй квартирці в Адміралтейській слободі справжнісіньким пустельником-аскетом,

крім двох-трьох стільців, ліжка так грубого столу, нічого не було; усе було завалено книгами і

рукописами.

Григоровича більше за інших знали і цінували за кордоном, особливо богемські вчені, брати-чехи.


ДОКЛАДНО ОПИСАВ МОНАСТИРСЬКІ БІБЛІОТЕКИ, з дисертації К. Колибанової «З

історії розвитку українсько-південнослов’янських туристичних зв’язків»

Одним з перших українських дослідників , який ще в 40-х роках ХІХ ст. відправився в тривалу

подорож Балканами, був відомий славіст, перший голова Одеського слов’янського благодійного

товариства, професор Новоросійського університету Віктор Іванович Григорович. Метою його

поїздки було ознайомлення з пам’ятками візантійського періоду та життям балканських народів.

Свої враження від поїздки він виклав на сторінках книжки «Нариси мандрування Європейською

Туреччиною».

З Одеси дослідник вирушив до Константинополя, потім до Салоник і на Афон. На Святій горі він

побував в багатьох православних монастирях, найбільшими й найстарішім з яких є Зографський,

Руссико, Івєрь та Хиландар. В. І. Григоровича зачарувала проста краса древніх фресок, міцність та

одночасно вишуканість церковних споруд, таємничій світ підземних лабіринтів, в яких ченці

ховалися від переслідувань турок. Учений зробив докладний опис багатьох монастирських

бібліотек, в яких і в наші часи зберігається велика кількість фоліантів.

Потім В. І. Григорович відправився в м. Охрид (Македонія), яке стоїть на березі мальовничого

однойменного озера, далі – в Болгарію, Софію, Філіпполь (нині – Пловдив), побував на Шипці.

В своїх нарисах дослідник докладно описав майже кожну побачену пам’ятку, в кінці книги в

алфавітному порядку додав список географічних назв сіл, селищ, міст і містечок країн, через які

він пройшов, а також топографічну карту Охридського і Преспанського озер.

Він писав, в чому не помилився, що вважає ці матеріали дуже корисними для наступних

дослідників та мандрівників.


ДОСЛІДИВ СЛОВ’ЯНСЬКІ РУКОПИСИ, з розвідки Л. Маршевої «Григорович Віктор

Іванович»

Віктор Іванович Григорович в молодості здійнив наукову подорож афонськими монастирями і

скитами. Важко собі уявити, як йому за чотири місяці вдалося проглянути 2800 грецьких і 445

слов’янських рукописів.

Не скрізь ченці зустрічали дослідника привітно. І щоб викликати прихильність до себе, В. І.

Григорович писав для них листи до Росії, допомагав по господарству, справно відвідував усі

церковні служби.

Пізніше, у пошуках слідів спогадів про святих братів Кирила і Мефодія, учений під час тривалої

подорожі познайомився ще з 470 пам’ятниками слов’янської і грецької писемності.

ЗАЛИШИВ ПО СОБІ ВДЯЧНІ СПОГАДИ, з розвідки А. Кирпичникова «Вчений з великої

літери»

Григорович надрукував дисертацію «Досвід викладу літератури словен у її найголовніших

епохах». Це була, за словами Котляревського, перша спроба «осмислити окремі факти

слов’янської історії і літератури і показати необхідність їх і логічну послідовність». Диспут, незважаючи на енергійну опозицію, закінчився повним торжеством молодого славіста. У 1844 р. Г.

відправився у відрядження слов’янськими землями. Ця подорож була чимось начебто ученого

мучеництва, котре вимагало незвичайної енергії і любові до справи.

…Як професор, Григорович залучав до себе студентів незвичайною на той час простотою

поводження з ними, чисто товариською близькістю до них. У визначені дні вони збиралися в

нього запросто.

У 1849 р. корисна діяльність вченого у Казані була перервана переведенням його до Москви. У

Московському університеті, якому він був певною мірою нав’язаний, Григорович почувався

певною мірою ніяково і майже не читав лекцій. Проте його величезні знання і дорогоцінна

колекція рукописів збудила інтерес до палеографії в молодих учених.

У 1865 р. Григорович призначили професором щойно відкритого Новоросійського університету.

Одеса привабила його своєю близькістю до слов’ян і древньої Візантії і строкатістю свого

населення, серед якого і «без лексикону можна вивчитися мовам». У свою чергу, для нового

університету він був дорогоцінним придбанням, як людина, котра поєднувала в собі майже

юнацьку, незважаючи на свої 50 років, енергію і готовність керувати заняттями студентів ніби в

якості старшого товариша. 11 років віддав Григорович Одесі і залишив по собі вдячні спогади і

цілу школу славістів, істориків, археологів.

У 1876 р. професор подав у відставку і переселився до Єлизаветграду, звідкіля збирався

здійснювати екскурсії в усі кінці південної Росії, але 19 грудня того ж 1876 р. раптово помер.


ЗА ПРОГРАМОЮ ГРИГОРОВИЧА, з нарису С. Шевченка «В ім’я слов’янства»

Його батько був українцем, православним, а мама (Шелеховська) – полькою, католичкою. У

родині панувала рідна мамина мова. Можливо, саме той сімейний міжслов’янський зв’язок у

чомусь і визначив уже дорослі наукові славістичні інтереси науковця.

…Минає час, і громадськість вирішує увічнити пам’ять видатного сучасника. У багатьох вузах

Російської імперії діють осередки збору коштів на пам’ятник ученому. Гроші надходили з

навчальних закладів Одеського, Кавказького округів, з Варшавського і Київського університетів,

Кишинева, Бендер, Вятки, Самари, Тифлісу, Шушенського, Єревана, Астрахані, Симбірська,

Сизрані, Царицина. Пам’ятник безкоштовно виготовив одеський скульптор Б. Едуардс.

На церемонії відкриття професор А. Кочубинський виголосив промову, в якій, зокрема, зазначив:

«Якщо хто коли-небудь напише історію багатостраждального сербського народу від XIV по XVIII

століття, то саме за програмою Григоровича , при його висвітленні подій».


ШАРПАК, А НЕ ПРОФЕСОР, бувальщина

Вийшовши у відставку в 1876 році у чині цивільного генерала, В. Григорович переїхав до

Єлизаветграду. Коли він прийшов зняти квартиру, господарка, поглянувши на старенький

сюртук і взагалі неохайний вигляд, заявила:

– Я таких п’яниць і шарпаків на постій не приймаю!

– Я генерал, – обурився Віктор Іванович.

– Генерал?! Ха! – відрізала господарка і зачинила двері перед носом дійсного статського

радника, доктора наук і ще зовсім недавно – ректора Новоросійського університету.

Григорович розвернувся і пішов геть.