ДОЛИНОВ Михайло Анатолійович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Поет, режисер.
З акторської родини.
Народився 25 липня (6 серпня) 1892 р. в м. Одесі Російської імперії (нині – адміністративний
центр однойменної області України).
Помер 20 жовтня 1936 р. в м. Парижі (Франція).
Навчався в 4-й одеській, петербурзькій (1908-1911) гімназіях, закінчив юридичний факультет
Петербурзького університету (1911-1916).
Член масонської ложі «Гамаюн» (1935).
Друкувався в газеті «Огляд театрів», журналах «Новий сатирикон», «Аргус», «Південний вогник»,
«Вільний журнал», «Лукомор’я».
Як поет дебютував віршами в газеті «Огляд театрів» (1911).
Потім настала черга низка водевілів, опер-буфф, скетчів, серед яких вирізняються «Бочка
Діогена», «Бригадирка», «Зал для підстригання волосся», «Три шляпи», «Кавалери».
Перу нашого земляка також належить книги «Полонені голоси» (1912), «Веселка. Елегії, ідилії, буколіки, оди і мадригали» (1915).
Серед друзів та близьких знайомих Д. – Ю. Анненков, Б. Садовський, С. Чорний, Ю. Сльозкін, О.
Мандельштам, А. Шполянський, З. Гіппіус, А. Конге, І. Мозалевський, О. Кондратьєв, Ю.
Анненков, С. Чорний, В. Ашкеназі, В. Горянський, М. Алданов та ін.
***
ОКО ВИКЛЮЮТЬ
, з творчого кредо М. Долинова
Поет – не ворона, око колезі виклює.
ЗЛА СИЛА ВІТРУ, вірш М. Долинова «Веселка»
Я вижу радугу на взморье;
Крепчает ветра злая мощь.
Недолго ждать – на плоскогорье
Польет в упор тяжелый дождь.
Но блеск огня, и гром бесплодный
Запомнить трудно и нельзя –
И только радуги холодной
В душе останется стезя.
МУЗИ ЛЮБЛЯТЬ МОЛОДИХ, з передмови А. Кондратьєва до книги М. Долинова «Полонені
голоси»
Добре бути молодим, сумувати в білі ночі про неземне солодке кохання і складати срібні сонети
на честь богинь і принцес з царства мрії...
Музи люблять молодих поетів ... Їм відомо, що молоді обранці з примхи долі бувають скромні і не
в змозі розповісти детально натовпу про всі розсипані пестощі, не в змозі бувають часом навіть
намалювати особу і всі контури музи, яка їх любить, яка тільки-но їх цілувала...
АСОЦІАЦІЇ З АНТИЧНИМИ ТЕМАМИ, з дослідження M. Гаспарова «Російські вірші 1890-1925 років в коментарях»
У 1913 р. М. Долинов написав наступні рядки:
Я, купаясь в горном источнике.
Из-за рощи видел странное зрелище:
Пастух прицепил на шею козочке
Алую розу.
А после он заиграл на дудке
Необычно нежно грустную песенку,
Словно сказать хотел кому-то:
Нету любимой!
Це не сапфічні строфи: довгі рядки в них побудовані не по-сапфічному, ритмічно розхитані і
навіть не витримують єдиного ритму (тільки у двох довгих рядках він однаковий). Проте останній
вірш кожної строфи точно відтворює ритм адонія і своєю стислістю контрастує з попередніми, –
це досить, щоб загальними контурами ці чотиривірші нагадували сапфічні строфи і зберігали
асоціації з античними темами і стилем.
Такі форми можуть бути названі «дериватами» («похідними») сапфічних строф; вони можливі і
від інших віршованих форм.
Наскільки може віддалятися форма деривату від початкової форми, щоб зберігалося відчуття їх
зв’язку і, відповідно, семантичний ореол початкової форми, – питання невивчене, яке поки що
доводиться вирішувати інтуїтивно, на слух.
НЕ ПОЕТОМ НАЗВАТИ НЕ МОЖНА, з рецензії М. Гумільова «М. Левберг, Т. Чурилін та ін.»
Михайло Долинов мав упереджену думку – писати, як писали французькі поети XVIII століття і їх
російські епігони.
Завжди підозріло, коли поет хоче бути не самим собою, а кимсь іншим. Мимоволі думається, що у
нього немає своїх заповітних думок, вперше народжених поєднань слів. У кращому випадку, замість поезії виходить майстерне рукоділля, але звичайно Муза, присутня при створенні кожної
ритмічної мови, мстить тому, що нехтує нею будь-яким особливо образливим способом.
Так вийшло і в даному випадку. М. Долинов безперечно культурний, уміє писати вірші, але він
якийсь Епіходов поезії, і невдача – вона така ж крилата, як її сестра, успіх – переслідує його на
кожному кроці, примушуючи здійснювати низку незграбностей:
Нагорный ключ благословенной лени!
Я преклонил косматые колени…
…і тільки потім з’ясовується, що розмова йде не про людину, а про фавна.
Я заколдован небылицами,
Я вижу сон по воле Феба:
Как будто розы стали птицами
И быстро улетели в небо!
…в цій зовсім не поганій строфі слово «швидко» викликає надзвичайно комічний і, гай-гай, не
передбачений поетом ефект.
Увы, не помню майской даты,
Весь день валяюсь, как чурбан…
Твой белый мрамор розами увит,
И цепью связаны четыре тумбы…
Я зовсім не вибирав, і майже в кожній строфі натрапиш на щось подібне. І в цьому морі промахів
тонуть дійсно вдалі строфи, які доводять, що не поетом назвати Долинова не можна:
…Или в сырой тени боскетов,
С любимой девушкой вдвоем,
Читает признанных поэтов,
Глядясь в глубокий водоем…
ВИДАВАТИ ПРИЧИН НЕМАЄ, з оцінки творчості М. Долинова О. Блоком
Михайло Долинов так само добре володіє віршем і так же ні про що особливе не думає, але він не
має талановитості Г. Іванова і сильно присмачує свої вірші низькопробністю, що дозволяє його
розгадати: судячи з книг, це теріоккський дачник, у якого є багато знайомих і який любить
побалуватися віршами різного сорту... Видавати його книги немає ніяких причин.
ВИСМІЮВАЛИ ЧЕРВОНОМОСКОВСЬКИЙ РОЗГАРДІЯШ, з розвідки А. Іванова
«Паризький «Сатирикон»
Петербурзький «Сатирикон» відродили в Парижі1931 року М. Корнфельд і Дон-Амінадо. Журнал
мав ті ж рубрики. Додалося висміювання «червономосковського розгардіяшу», друкувалося
«Золоте теля» Ільфа й Петрова.
У журналі співробітничав Ю. Анненков під псевдонімом А. Куль, який створив «червоний
іконостас» з Ворошилова, Калініна, Мікояна, Молотова й ін.
Авторський кістяк склали Саша Чорний, В. Азов (Ашкеназі), В. Горянський (В. Іванов), М.
Долинов, Дон-Амінадо (А. Шполянський). Періодично публікувалися З. Гіппіус, А. Ремізов, М.
Алданов.
Журнал «помер» на 28-му номері.
НАДАВАВ ПЕРЕВАГУ БРЮСОВУ, з статті О. Климової «Про літературну критику В. Брюсова
і М. Гумільова»
Цікаво також й те, що в деяких рецензіях Гумільов звертається то до самих поетів, то до читачів:
«Розміри витримані, рими – теж. Епітети випадкові і одноманітні. А. Конге, очевидно, вважає
кращим Блока, М. Долинов – Брюсова».
Це для читачів.
Для авторів можна лише порадити їм постаратися «збудити в собі поетів, яких поки не видно»;
«Втім, ці страхи не повинні стосуватися читача, і, кажучи про Бальмонта, критик завжди йде на
ризик сплохувати».
ЖАХЛИВА ДУРЕПА, з щоденника В. Алперс
1914 рік
4 липня. Жахливо поганий настрій зараз у мене. Мене Долинов дратує. Говорить, і не зрозумієш, чому він говорить так. Здається, не то він знущається, сміється наді мною, не то серйозно...
Осоружна манера. ...Він мене злить. І злить ще тому, що мені він міг би сподобатися, мені
хочеться, щоб він залицявся до мене.
26 липня. Вчора я говорила з Долиновим, ми сиділи в громадському парку. ...Мы говорили про
поезію, про поетів. Напевно, йому було нудно. ...А я хочу йому подобатися. От дивно.
28 липня. Я закохана. Так я ще не була закохана. ...Вчора я відчувала, що у мене спалахують очі.
Я прагнула не дивитися на нього. Хоча це ...смішно. Чому прагнути не дивитися, чому не сісти
ближче в місячну ніч, на березі моря! Тільки мені хочеться, щоб і йому цього хотілся. Втім, він
людина бувала і досвідчена, не хвилюватиметься даремно!
17 серпня. Ми якось так влаштувалися, що нам ніхто не заважав. Він був дуже ніжний до мене.
Точно трішки закоханий.
3 грудня. Жахливий настрій у мене. Про щось нудьгую. Втім, я скучила за Долиновим. Чому у
мене немає кохання? Я такйого жадаю. Так жадаю бути коханою. Долинову я подобаюся. Та я й
сама закохана в нього .... Я знаю ....... я жахлива дурепа.....
МАВ УСПІХ, вірш В. Бабаджана «Тужливо мешканці Одеси...»
Тоскливо жители Одессы
Вздыхали об упадке прессы,
И был нередко одессит
Слезой уныния омыт.
Но вот весной за две недели
До Пасхи (славный был денек!) –
Киоски вдруг поголубели:
Родился «Южный огонек».
Катаев там колол с размаху
Свой поэтический орех,
Бобович там писал без страху,
И Долинов имел успех.
