КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Накко Ольга [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

НАККО Ольга Єгорівна


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-молдовський.

Письменник.

З дворянської родини. Батько, Накко Є., – освітянин.

Народилася в 1840 р. в м. Одесі Російської імперії (нині – адміністративний центр однойменної

області України).

Померла в 1919 р. в м. Одесі Російської імперії (нині – адміністративний центр однойменної

області України).

Виховувалася в одеському пансіоні пані Фітингоф (1854), закінчила Одеський інститут

благородних панянок (1857), навчалася в Варшавській ремісничій школі.

Працювала вчителькою в низці бессарабських населених пунктів (1899-1917).

Друкувалася в газетах «Одеський аркуш», «Новоросійський телеграф», «Бессарабський вісник»,

«Одеський вісник», а також в «Південному збірнику», «Пушкінському збірнику».

Як літератор дебютувала брошурою «Керівництво з вивчення геліомініатюри, найповніше і

найдокладніше» (1882).

Потім настала черга оповідань і нарисів: «Вовк», «Прокляте місце», «Казка про Максима

Платоновича», «Дні молодості (З життя О. С. Пушкіна в Кишиневі)», «Дні юності», «Кір Христо і

Кір Янакі», «Папаруда», «Хто він?», «В лещатах бідності», «Тася», «Двійка», «Проект-мрія»,

«Одруження генерала Фредмана».

Наша землячка – автор книг «Бессарабські нариси і оповідання» (1900), «Оповідання» (1912),

«Баймачани» (1913).

Вийшовши заміж за бессарабського історика і літератора О. Накко (1858), наша землячка

потрапляє, за її ж словами, «в саму глушину Бессарабії», нове для неї середовище, де все

дивувало, у тому числі й молдавська мова, яку вона тоді зовсім не знала, але якою «вельми скоро

вивчилася говорити».

Серед друзів та близьких знайомих Н. – Л. Толстой, В. Ляпунов, С. Плаксін та ін.


***

ДО ДЖЕРЕЛ

, з творчого кредо О. Накко

До джерел духовності.


ФАТАЛЬНЕ КОХАННЯ, з оповідання О. Накко «Вовк»

Був прекрасний весняний день, свято св. Георгія й іменини молодого лісника. Ліс пах молодою

зеленню і квітучими деревами, а ранні солов’ї так і заливалися, прославляючи весну своїм

чудовим співом. Тодер, хворий, лежав на призьбі хатини і напівдрімав. Георгій у дворі перед

будинком зварив мамалигу, вивалив її з казанка на низенький круглий столик (навколо таких

столів і тепер обідають, сидячи на землі, в Молдавії), налив в миску борщу з молодого баранчика

із запашними травами і покликав батька обідати. Тодер, не встаючи, перевернувся на інший бік,

протягнув руку, спробував борщу, похвалив його, але їсти не міг. Георгій пильно подивився на

нього й спохмурнів: йому було шкода батька і шкода...

– Ось йде Георгіца! – радісно закричали дівчата і хлопці, коли з лісу з’явилася дебела фігура

молодого лісника.

...Потанцювавши і наговорившись вволю з молоддю, Георгій зібрався додому раніше заходу

сонця. Ще було світло, коли він добрався вузькими стежинами, напростець, до своєї хатини.

Старий міцно спав. Але що це? Над дверима на даху великий шматок дерну! Звідки це?

Не розбудивши батька, Георгій увійшов до хатини, аби зняти своє святкове вбрання. Тут чекав

його новий сюрприз, та такий, що уразив його своєю несподіванкою, так..., що з сильного

переляку вибіг з хатини і розбудив батька.

– Тату, тату, вставайте, у нас русалка! – Тодер розплющив очі і посміхнувся, думаючи, що син

жартує, однак, побачивши його перелякане обличчя, зараз же встав.

– Де русалка? Бог з тобою! Що це тобі привиділося?

– Русалка, їй-богу русалка у нас в хатині! Спробуйте подивитися самі.

Старий перехрестився і увійшов. Він оглянув усі кути, заглянув під лавку, за скриню, за піч, під

стіл – ніде нікого.

– Заспокойся, немає ніякої русалки, – сказав він, виходячи на поріг.

– Як немає? Подивіться на печі!

Тодер знову увійшов. На печі, притиснувшись в куточку, сиділа, підібгавши під себе ноги,

молоденька хороша дівчина з білою хусточкою на голові. Вона полохливо дивилася і нервово

кусала кінчик хустки. Старий узяв її за руку і, переконавшись, що це жива істота, а не примара,

дуже зрадів і ласкаво заговорив з нею:

– Звідки ти, красуне моя, і як тебе звуть? – Дівчина ніяковіла і не відповідала.

– Сину мій, бог послав нам щастя! – радісно сповістив він синові, що в подиві стояв на дворі. –

Там не русалка, а гарненька дівчина, вітаю тебе.

Проте Георгій засмутився, йому було прикро. Він добре знав, що за молдавським звичаєм

спокушена дівчина могла прокрастися в хату до батьків спокусника, забратися на піч і просидіти

там декілька днів, доки її батьки не дізнаються, де вона, і не почнуть переговорів про весілля з

батьками хлопця. Але він був упевнений, що жодна з його жертв не зважиться прийти до нього в

дрімучий ліс, тому, зачувши шерех на печі і побачивши жіночу фігуру, прийняв її за русалку, а не

за дійсність.

...П’ять днів просиділа Замфіріца на печі у лісника. ...Георгій хотів було зігнати її звідти батогом,

проте старий вилаяв його і узяв під своє заступництво «бідне дитя» (гета копиле), подавав їй на

піч їсти і пити. Тільки зрідка, коли нікого не було в хатині, вона виходила, аби подихати повітрям і

розпрямити закляклі кістки. Перші дні Георгій все сердився і навіть не дивився на дівчину, але

потім звик до неї. Нарешті, на п’ятий день вранці, зустрівши її сумний погляд, прохально

спрямований на нього, він з нею заговорив:

– Що це тобі надумалося, Замфіріца, прийти сюди? І як ти не боялася?

– Я люблю тебе, – відповіла дівчина жваво, – і хочу бути тут господинею, мені дуже подобається

ліс. Я навмисне прийшла на св. Георгія і поклала дерен на дах, щоб мене не чіпали русалки, коли я

тут житиму.

– ...Знаєш, Замфіріца, – шепнув їй Ніку квапливо, – приходь до мене. Прийдеш? Я тепер уже не

живу у батька, а господарюю один на Скумпе, в іншому нашому маєтку. Ти знаєш, де Скумпе?

– Знаю, знаю, у нас там раніше були рідні, але виїхали; три роки як я там не була.

– Так ти дорогу знайдеш. А я придумав ще інше. Ось через три дні буде св. Димитрія; ви, вірно, всі

підете в село. Я чекатиму тебе в екіпажі на поштовій дорозі, в тому місці, за Топченамі, де

кінчається ліс; ти знайдеш привід пройти туди, а я вже тебе не проґавлю.

Замфіріца погодилася, потім встала, аби накрити на стіл. Більше вони вже не мали випадку

поговорити наодинці. Ніку повечеряв, весело базікаючи з господарями, і ліг спати на розкішне

ліжко, все з подушок. Не спала лише Замфіріца, всю ніч вона переверталася з боку на бік, до того

були збуджені її нерви...


ДЗЕРКАЛО МОЄЇ ПАМ’ЯТІ, з передмови О. Накко до «Бесарабських бувальщин»

Я жила в Бессарабії впродовж двадцяти років, і впродовж цього часу мені часто доводилося чути

від старих людей різні розповіді з життя колишніх поміщиків. Тодішні вдачі і звичаї, різні події і

факти здавалися мені до того цікавими, що я прагнула відзеркалити їх в своїй пам’яті.


ЖИЛИ ДРУЖНО, зі спогадів О. Накко

Замкнуте життя наше в інституті мало лише той хороший бік, що всі ми відчували себе рівними, не

було між нами ні бідних, ні багатих, ми цього зовсім не знали. Ні грошей, нічого особливого не

дозволено було мати нікому. Жили ми дуже дружно і ніжно любили один одного.


МОЛОДШИХ ОБРАЗЛИВО ДРАТУВАЛИ «МАВПАМИ», з нарису І. Іжболдіної «Не було між

нами ні бідних, ні багатих»

Завдяки документальній точності автора і скрупульозному відтворенню деталей, ми можемо дізнатися

немало цікавих подробиць про правила, що панували в інституті. Так, наприклад, «випуск був раз на

три роки», оскільки «курс наук проходили в два класи, по три роки в кожному», і вихованки відповідно

розділялися на дві групи – старших і молодших, притому молодших образливо дратували «мавпами».

Виховання благородних панянок, судячи з усього, було строгим: розваги, окрім рідкісних поїздок

пустими заміськими вулицями в незграбних «лінійках» і морських купань для зміцнення здоров’я, не

допускалися.

Розмірене інститутське життя, дівочі фантазії і мрії якнайшвидше перейти з «мавп» в «дорослі»

перервала військова канонада. 1854 року у зв’язку з військовими діями – йшла Кримська кампанія –

інститут перевели до Вознесенська.

...2 листопада 1858 року в одеській церкві архангела Михайла відбулося вінчання Ольги з Олексієм

Костянтиновичем Накко. Її обранцем став «звільнений зі служби штабс-капітан артилерії», який

після закінчення Кримської війни поселився з молодою дружиною в рідній Бесарабії.

...Розглядаючи долю Ольги Накко крізь призму літературної творчості, ми дізнаємося, що,

переселившись з рідної Одеси в бесарабську глибинку, вона опинилася в абсолютно новому для неї

середовищі. Тут молоденьку пані багато що дивувало, у тому числі і молдавська мова, яку вона тоді

ще не опанувала, «але якою вельми швидко вивчилася говорити».

...18 липня 1903 року Накко направили до «петербурзького Павловська на загальноосвітні курси»

(удосконалення народних вчителів) і дорогою вона зупинилася в Ясній Поляні, де зустрілася з Левом

Миколайовичем Толстим («У Ясній Поляні»). Цю зустріч з письменником вона назве найбільшою

подією свого життя. Ольга Єгорівна, яка присвятила життя навчанню сільських дітей, а свій талант –

прагненню підтримати і зберегти самобутню народну культуру, щиро обожнювала Толстого, який

був для неї Вчителем і вищим прикладом.

Не відомо напевно, де і коли померла Ольга Накко. За деякими даними, це сталося в 1919 році в

Одесі (хоча в газетах того періоду не виявлено навіть некролога).

Сьогодні ми, можна сказати, наново відкриваємо оповідання Ольги Накко про «бесарабську

давнину». Її нариси і оповідання, не зважаючи на деяку наївність, відрізняються особливим

колоритом і достовірністю.

НАДЗВИЧАЙНО ЦІКАВИЙ НАРИС, з замітки В. Князєва «Збір від збірника – на пам’ятник

Пушкінові»

«Восени, на обіді белетристів, виникла думка видати до сторіччя народження Пушкіна збірник,

присвячений його імені, і всю виручку з нього передати на облаштування в селі Михайлівському,

або поблизу Святогорського монастиря, благодійного закладу в ім’я поета...»

Такий збірник був насправді видрукуваний в 1899 р. в Петербурзі.

У книзі – два розділи: поезії і прози. І 86 авторів.

...Надзвичайно цікавий нарис Накко «Молоді роки. Пушкін в Кишиневі», що розповідає про

молдавське оточення поета. В нарисі перелічені дванадцять знайомих Пушкіна, з якими він часто

зустрічався. Це трактирник Кір Антоніо, відставний солдат Єгорка – вартівник на винограднику,

«багатій і жуїр» Флореско, 23-літня донька одеського комерсанта Аглая Беладжі, її подруга

Катиця, обійстя батьків котрої любив відвідувати Пушкін, і, зрештою, Іон Гуца – верховод

циганського табору, сивий старий, з яким поет подовгу розмовляв.

...Аналогічний збірник вийшов в 1899 р. і в Москві.