МОКРИЦЬКИЙ Аполлон Миколайович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Художник, педагог, мемуарист.
З родини службовця. Батько, Мокрицький М., – поштмейстер.
Народився 28 липня (12 серпня) 1810 р. в м. Пирятині Полтавської губернії Російської імперії
(нині – м. Пирятин Полтавської області України).
Помер 26 лютого (8 березня) 1870 р. в м. Москві Російської імперії (нині – столиця РФ).
Закінчив Полтавський будинок виховання бідних дворян (1822), Ніжинську гімназію вищих наук
(1830), Петербурзьку академію мистецтв (1839).
Працював викладачем Московського училища живопису, скульптури та зодчества (1851-1870).
Академік Петербурзької академії наук (1849).
Друкувався в журналі «Вітчизняні нотатки».
Пензлю М. належать полотна «Святий Севастян», «Портрет п. Епінгера», «Римлянка, яка годує
грудьми батька в темниці», «Портрет Є. Гребінки», «Портрет невідомої», «Дівчина на карнавалі»,
«Портрет преосвященного Никанора, митрополита Новгородського і Санкт-Петербурзького».
Більшість картин відрізняє краса італійського стилю.
Наш земляк – автор книг «Щоденник художника А. М. Мокрицького», «Спогад про О. Г.
Венеціанова та учнів його», статей «Спогади про Брюллова», «Венеціанов і його школа».
Брав активну участь в організації викупу його з кріпацтва.
Серед друзів та близьких знайомих М. – Т. Шевченко, М.Гоголь, В. Даль, Є. Гребінка, К. Брюллов,
І. Сошенко, О. Венеціанов, А. Майков, М. Щепкін, І. Дементьєв, В. Перов, І. Шишкін, І.
Прянишников, С. Римаренко, В. Трипольський, О. Тиранов, М. Прокопович, К. де Брігер та ін.
***
БУТИ СОБОЮ
, з творчого кредо А. Мокрицького
Немає потреби в наслідуванні манери того чи іншого майстра.
ПРИЄМНО БАЧИТИ ЦЮ СЦЕНУ, з «Щоденника художника А. М. Мокрицького»
1837 рік
18 [березня]. Четвер. Годину на сьому пішов я до Брюллова. Там уже були Венеціанов і брат його
Федір, незабаром прийшов Краєвський... Коли всі розійшлися, я залишився один, розповідав
Брюллову про Шевченка, намагався спонукати його на добре діло, і, здається, це буде єдиний засіб
– через Брюллова звільнити його від тяжких ненависних кайданів рабства. Легко сказати! Людина
з талантом страждала в неволі з примхи грубого пана!
31 [березня]. Середа. ...Брюллов був дуже задоволений, і, побачивши в ньому (вірші Шевченка –
авт.) думки і почуття молодого чоловіка, вирішив витягти його з податного стану і звелів мені для
цього завтра ж піти до Жуковського і просити його приїхати до нього.
1 квітня. Вранці, після чаю, пішов я до Жуковського й переплутав запрошення Брюллова. Замість
на завтра, я запросив його на сьогодні на третю годину. І перепало ж мені від Брюллова! Ментор
мій у червоних штанях розгнівався на мене так, що я гадав – поб’є, але в нього гнів – як гроза в
небі, після якої завжди буває погідно.
1838 рік
25 квітня. ...Годині о другій пішов я до Брюллова, застав його в робочій [кімнаті] з «Пертською
красунею». Підсів я до нього з цигаркою, він читав, а я слухав. Невдовзі з’явився Жуковський з
графом Вієльгорським. Прийшов Шевченко, і Василь Андрійович вручив йому папір про його
звільнення і забезпечення прав громадянства. Приємно було бачити цю сцену.
1839 рік
Свята неділя. 2 квітня. Сьогодні о дев’ятій годині ранку посилає за мною Брюллов. Він зустрічає
мене з насмішкуватою гримасою і запитує: «Що, нездоровий? Голова болить! Чому ви не
працюєте? Чи довго стирчатиме тут ваша робота?».
Учора ввечері годині об одинадцятій прийшов я до нього. Шевченко читав «Анахорета», а він
розкладав гран-пасьянс. Я показав йому малюнок – «Портрет m-me Клодт». «Схожа, дуже схожа,
дайте олівець!». І під дією чарівного олівця малюнок нерішучого учня набув одразу іншого
вигляду. Не торкаючись обличчя, він нашвидкуруч пройшов драпіровку (плаття), де-не-де
поправив складочки, обійшов контури пензликом, і малюнок ожив. «Ну от, – сказав він, – трохи не
вистачало, а як відрізняється. Млявий! Не відчуваєте краси; ну, геть з паперами, зараз подадуть
нам вечерю».
ВИВЧАТИ НАТУРУ, з статті А. Мокрицького «Венеціанов і його школа»
Замість утомливого багаторічного малювання античних зліпків він пропонував розглядати і
вивчати натуру, він не ганявся за красивим штрихом, прагнув знищити розриви між учбовим
процесом в майстерні і враженням від реального життя.
ПУШКІН РЕГОТАВ ДО СЛІЗ, зі спогадів А. Мокрицького
Зійшлися вони разом, і Карл Павлович пригощав їх своїми портфелем і альбомами. Весело було
дивитися, як вони милувалися і захоплювалися його чудовими акварельними малюнками, а коли
він показав їм нещодавно закінчений малюнок «Заїжджання на бал до австрійського посланника в
Смірні», то захоплення їхнє виразилося вигуками і сміхом ...
Пушкін не міг розлучитися з цим малюнком, реготав до сліз і просив Брюллова подарувати йому
цей скарб, проте малюнок вже належав княгині Салтиковій, і Карл Павлович, запевняючи його, що
не може віддати, обіцяв намалювати йому інший. Пушкін був невтішний.
БУТИ СОБОЮ, з листа А. Мокрицького І. Шишкіну від 26 березня 1860 р.
Я пам’ятаю, Ви говорили мені, що в способі і манері малювання малюнки Ваші нагадують Калама
– я не бачу; у манері Вашій є щось своє...
...Зразок є сам зовнішній бік витвору мистецтва і тісно пов’язаний з особою художника-автора і
способом та ступенем його розуміння предмету і володіння технікою мистецтва. В цьому
відношенні важливо лише одне, щоб художник підглянув, так би мовити, цей зразок в самій
натурі, а не засвоїв його собі несвідомо.
БЛИСКУЧА ГРАФІКА ШЕВЧЕНКА, з книги А. Буторова «Карл Брюллов у колі друзів з
Англійського клубу»
Якось учень Брюллова А. Мокрицький привів до майстерні художника бідно одягненого хлопця.
Той працював у маляра, а ночами малював статуї в Літньому саду. Хлопця звали Тарасом. Тарас
Григорович Шевченко став згодом одним з улюблених учнів Брюллова.
Правда, його не прийнято зараховувати до брюлловської школи – Шевченко зміг виробити
самостійну живописну манеру, та й його блискуча графіка мало була схожа на роботи вчителя.
ЦЕ СВЯЩЕННЕ, зі спогадів Т. Пащенка «Риси з життя Гоголя»
Приїхали до Петербургу й інші товариші Гоголя, і зібралося їх там більше десяти чоловік: Гоголь, Прокопович, Данилевський, Пащенко, Кукольник, Базілі, Гребінка, Мокрицький і ще деякі.
Визначилися по різних міністерствах і почали служити.
Мокрицький добре малював і заявив себе чудовим художником. Товариші часто сходилися у
когось з своїх, складали тісний, приятельський гурток і приємно проводили час. Гоголь був
душею гуртка. Гоголь і Кукольник сильно цікавилися літературою.
Ось приходить якось в цей гурток товаришів Мокрицький і приносить з собою щось зав’язане у
вузлику.
– А що це у тебе, братові Аполлоні? – питає Гоголь.
Мокрицький був заїкою і насилу відповідає:
– Це... це, Миколо Васильовичу, не по твоїй частині; це – священне...
– Як, що таке, покажи!
– Будь ласка, не чіпай, Миколо Васильовичу, – говорю тобі не можна – це священне.
(У вузлику були костюмчики дітей князя N.; костюмчики потрібні були Мокрицькому для
картини, і він добув їх не без зусиль).
ПРИСТРАСНИЙ ПРИХИЛЬНИК ШІЛЛЕРА, з повісті Т. Шевченка «Художник»
– Підемо разом до Карла Павловича, – сказав я.
– Не піду, та й вам не раджу. Пам’ятайте прислів’я: «Не вчасний гість гірший за татарина», тим
паче, у художника, та ще вранці. Це буває гіршим за цілу татарську орду.
– Ви мене примушуєте червоніти за сьогоднішній ранок, – промовив він.
– Аніскільки. Ви вчинили як справжній християнин. Для праці і відпочинку ми визначили години.
Але для доброї справи не існує визначених годин. Ще раз сердечно дякую вам за ваш
сьогоднішній візит. До побачення!
– Ми сьогодні обідаємо удома. Приходьте. Бельведерського, якщо побачите, тягніть за собою, –
додав він йдучи.
Бельведерським він називав Аполлона Миколайовича Мокрицького, учня Брюллова і
пристрасного прихильника Шіллера.
На вулиці розлучився я з Венеціановим і пішов повідомити Карлу Павловичу результат власної
дипломатії.
ПОДРОБИЦІ ЗБЕРІГ ДЛЯ ПОТОМСТВА, з статті Л. Маркіної «Портрет Аврори Карлівни
Демидової пензля К. П. Брюллова»
Тямуще і скрупульозно А. Мокрицький зафіксував, якими пензлями, за допомогою яких фарб і
особливих живописних прийомів добивався художник передачі фактури предметів, обробки
деталей. При цьому учень справедливо відзначив, що «у Брюллова аксесуар, яким би він не був
натуральним, ніколи не пересилить головного. У його портретах прекрасні хутра, атлас, оксамит і
самі металеві речі, за всієї своєї краси і блиску, завжди поступаються першістю голові і рукам,
можна сказати, настільки, наскільки вони нижче за людську особу в самій натурі».
ЖИВЕМО ІЛЮЗІЄЮ, з повісті І. Кудінова «Сосни, освітлені сонцем»
Того вечора Мокрицький був особливо збуджений, засмучений. Він зло, квапливо крокував
кабінетом, маленький, скуйовджений, і говорив, заїкаючись від хвилювання і образи, яка клекотіла
в ньому:
– Боже, чого ж ми чекаємо, ч-чого чекаємо, панове л-ласкаві?! – Він різко зупинявся і дивився на
Шишкіна пильно, немов хотів щось зрозуміти і не міг. – Ч-чого чекаємо... Таких людей
втрачаємо... О! Це немислимо... не-немислимо, друже мій! Такий рік, такий нестерпний рік...
Боже, ч-чого ж ми чекаємо, ч-чого?
Добігав кінця 1852 рік, жорстокий, безжальний, за словами Мокрицького. Ранньою весною в
нестерпних, нелюдських муках пішов з життя сорокатрирічний Гоголь. Ще не встигли
опам’ятатися від цього потрясіння, прийшла звістка з Італії: у містечку Манціано, поблизу Риму,
помер Брюллов. Незадовго до того він говорив: «Моє життя можна уподібнити свічці, яку палили
з двох кінців, а посередині тримали розпеченими кліщами».
– Розпеченими кліщами, розпеченими кліщами! – не говорив, а майже вигукував Мокрицький. –
Ви собі і уявити не можете, що це була за людина, Карл Павлович... Образити, поранити його не
складало труднощів. А його розпеченими кліщами, к-ліщами... Та чи тільки його, чи тільки одного
Брюллова!
Шишкін шанобливо слухав. Мокрицький все ходив назад-вперед, зчепивши за спиною пальці. На
письмовому столі купою звалені газети, журнали, осібно лежали свіжий номер «Москвитянина» і
тургенєвські «Нотатки мисливця». Книга була видана поспішно. Вона вийшла в кінці літа, коли
сам Тургенєв за високим велінням був вже виселений із столиці – причиною арешту, а потім і
засилання в Спаське-Лутовіне послужила стаття, написана на згадку про Гоголя і опублікована в
«Московських відомостях».
Мокрицький ходив кабінетом і говорив тихо і зло:
– Нам завжди здається, що кращі дні ще попереду. Ми, на жаль, спокушаємося, одурюємо себе,
живимо ілюзією. Живемо вчорашнім днем, а не завтрашнім...