КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Онуфриенко Василий [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ОНУФРІЄНКО Василь Йосипович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: радянський.

Драматург, поет, журналіст, перекладач. Псевдонім – Гнат Дядюренко.

З родини сільського музики.

Народився 6 травня 1920 р. в с. Кишеньках Кишенківського району Полтавської області СРСР

(нині – Кобеляцький район Полтавської області України).

Помер 24 грудня 1992 р. в м. Сіднеї (Австралія). Похований на місцевому цвинтарі.

За освітою – учитель мови і літератури.

Працював робітником лісоскладу, продавцем книжкової крамниці.

Лауреат Української Могилянсько-Мазепинської Академії Наук (1981).

Друкувався в газеті «Свобода» (США), журналах «Українські вісті», «Дозвілля» (обидва –

Німеччина), «Пороги» (Аргентина), «Молода Україна», «Нові дні» (обидва – Канада),»Єдність»,

«Вільна думка» (обидва – Австралія).

Як літератор дебютував в німецькому журналі «Дозвілля» віршами (1943).

Потім настала черга поем «Симон Петлюра», «Сталін у пеклі», збірки «Земля незабутня».

Наш земляк – автор комедії «Заморські гості», яка впродовж двох десятиліть йшла в Аделаїді і

Сіднеї.

Вже після смерті зусиллями дружини поета Марії Іванівни вийшло п’ять збірників його

різнопланових доробків (1992-1997).

Переклав українською А. Гордона, В. Шекспіра, М. Гілмор, Г. Кендала, Г. Ловсона, Е. Петерсона.

Серед друзів та близьких знайомих О. – С. Довгаль, Є. Гаран, В. Біляїв, П. Карпенко-Криниця, І.

Майстренко, Л. Лиман, О. Веретенченко, Я. Славутич, Я. Логин, Г. Гордієнко, В.Сокіл, П.

Капшученко, В. Колесник, Л. Полтава, Г. Которович, І. Костецький, С. Підгайний, П. Багацький, В. Петров, Ю. Шевельов, М. Степаненко, В. Коломійцев-Майданський, В. Шумський та ін.


***

СЛАВИ НЕ ТРЕБА

, з творчого кредо

В. Онуфрієнка

Слави мені не треба.

ЖИТИМУТЬ НАЩАДКИ НЕВМИРУЩІ, вірш В. Онуфрієнка «Україна»


Не вб’ють душі, о, ні, її не вб’ють!

Вогнем її попалять, як палили,

Зженуть на ній свою жорстоку лють

І дикий тиск руїнницької сили.

Ні, не вб’є те! Нас печеніг не вбив,

Монголи й турки – вже за нас не дужчі,

А ми живем – на гонах світлих нив

Ще житимуть нащадки невмирущі.


НЕ РАДИЙ, ЩО ЖИВИЙ, з поеми В. Онуфрієнка «Моя тринадцята весна»

Ніколи не забудеться весна.

Не знаю я, коли сніги розтали,

Як голубіла в світі далина,

Як перелітні птахи пролітали,

Як з Ворскли крига рушила, як шум

Поплив так довгожданий берегами,

Я тільки й пам’ятаю

Чорний сум і чорний град,

І чорну смерть над нами.

……………………………….

Мені тоді тринадцятий минав...

О! Скільки я за рік один зазнав!

У восени коли прийшов до школи,

Побачив я, скількох між нас нема!

І з ними не зустрінуся ніколи!

Давила думки чорна пітьма...

І я не знав – радіть мені, чи ні,

Що я не вмер десь, впавши в бур’яні…


ПАНТЕОН НА БЕРЕЗІ ДНІПРА, вірш В. Онуфрієнка «Пантеон»

В нас буде Пантеон на березі Дніпра,

Усе для нього є і все для нього буде!

У зелені дерев заквітчана гора

У камінь, і метал для вічної споруди.

Ми знайдемо усіх із пам’яті і книг,

Хто велич дав землі, назад здобутій з бою,

І будемо ходить туди з усіх доріг –

У невмирущий храм над синню Дніпровою.

Героїв грізний дух і світлий дух умів

Заповнить храм ясний багатства, слави, сили.

І, Мамо, в тисячах облич твоїх синів

Ти будеш та, яку вбивали і не вбили!


ПОЧЕКАЮ КРАЩИХ ЧАСІВ, з автобіографії В. Онуфрієнка

Працював у редакціях газет і журналів удома і на еміграції. Писав поезії з 1935 року, проте

друкувати «поважно» почав у Німеччині в 1943 році.

Після закінчення війни кілька років писав статті до газет, а вірші знову почав «творити» в

Австралії в 1950 році.

Писав також скетчі, що йшли на сцені в Сіднеї...

Оце головне, що можна сказати. Міг би видати ще збірку поезій, але хто її купуватиме й читатиме?

На Україну посилати нічого поки що не буду – почекаю кращих часів.


РЯТУВАЛИСЯ, ПОЇДАЮЧИ ТРАВУ, зі спогадів В. Онуфрієнка

Розкуркулювання, насамперед, полягало в тому, що треба було відібрати хату, землю... Списки

склали в сільській раді, так як тут в Австралії, вони мають вже списки всіх власників, хто яку хату

має, чи що.

Дивилися в цього чоловіка є скільки-то землі й є хата, скільки в нього майна. Отже в цього хата, скажім, велика, має п’ять кімнат, і хата вкрита залізом. І ще будівлі є: клуня чи хлів, чи щось таке.

Ось цей потрапляє під розкуркулення.

…Якщо, скажімо, у вас було три, чотири будівлі, то вже вважалися куркулем.

Отож, найперше було визначено, хто є куркуль, а хто не є куркуль.

Коли хтось мав будівлі, реманент, худобу, тощо. Оце куркуль. Якщо хтось мав тільки одного коня, або корову, той не був куркулем.

Крім куркулів, ще була категорія людей, яких називали підкуркульники. Про них чомусь мало

говориться. Підкуркульники, незалежно від майнового стану, це ті, хто підтримував куркулів, допомогу їм. Це щось середнє між колгоспниками і тими, хто не бажав колгоспу.

…Найбільше вимерло людей, я думаю, укінці березня і квітні. Квітень був дуже страшний місяць.

Коли до травня дотягли, то вже люди могли трішки жити, й вже навіть траву могли їсти. Тут у

Австралії, знаєте, існує ціла наука, як можна вижити в лісі, коли немає харчів. Що можна їсти, чого не можна їсти, аби потриматися.

Отже люди кинулися їсти все, що тільки можна...


СЛАВИ МЕНІ НЕ ТРЕБА, з листа В. Онуфрієнка В. Біляїву у вересні 1972 р.

Тут один австралійський поет Р. Г. Моррісон з Південної Австралії готує до друку збірку поезій

українських поетів...

Він потребує кілька твоїх віршів для перекладів. Він вже переклав по вісім віршів декого з нас, і

треба сказати, що переклади загалом дуже добрі, близькі до оригіналу і з дотриманням розміру, хіба що це трискладові розміри, які на англійську мову нелегко йдуть при перекладі. Він просив

мене: давайте більше ямбів і хореїв, бо замучили вже своїми дактилями й амфібрахіями.

До речі, якщо можеш, пришли мені також збірку, за яку я віддячуся своїм «Сталіним у пеклі», бо

поеми «Симон Петлюра» вже й сам маю лише один примірник, а передавати не хочу – буде лише

матеріальна втрата.


СЯВКА КОРОТИЧ, з листа В. Онуфрієнка В. Біляїву у травні 1988 р.

Ще що тебе може цікавити, це те, що тут у Сіднеї й Мельбурні в минулому році були артисти з

СРСР і між ними двоє українців, а з ними – генеральний секретар товариства «Україна» В. Собко

– заслужений діяч культури. Я був на «приватній» зустрічі з ними, і вони дещо почули про

українців в Австралії.

Головне їхнє завдання було – нав’язати зв’язок з українцями, точніше – заснувати якесь «ядро»

для майбутніх стосунків. Але з того нічого не вийшло, бо ми не маємо того, що мають росіяни, –

товариства дружби з СРСР. Тому вони й поїхали ні з чим.

Я згадав про те, що на культурних зв’язках з Україною еміграція трохи попекла пальці. Як

приклад наводив поведінку В. Коротича – на мій погляд, «сявки». З усіх письменників найбільше

не люблю саме Коротича.


НЕ ЛІЧУ, ДРУЖЕ, ЛІТ, з вірша В. Біляїва, присвяченого В. Онуфрієнкові

Не лічу, друже мій, скільки літ, скільки миль –

Ніби тут, ніби вчора було...

І наповнюють серце то смуток, то біль,

Що, як кажуть, було й загуло.

Тільки в пам’яті жевріє, світиться знов

Тиха радість – мій благосний хміль –

Від коротких листів і душевних розмов,

Не підвладних рахункові миль.


ДОСТОЙНИЙ ПАНТЕОНУ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ, з книги В. Біляїва «На неокраянім крилі»

Вірші Василя Онуфрієнка я читав перед кінцем війни у журналі «Дозвілля», який інколи

потрапляв до моїх рук – на жаль, дуже рідко. Після закінчення війни я регулярно читав вірші

Гната Дядюренка, які друкувалися в «Українських вістях». Один знайомий сказав мені, що це

псевдонім Василя Онуфрієнка.

…Гнат Дядюренко жив у таборі Ді-Пі в Байройті й регулярно вів там розважальну живу газету

«Довгі вуха».

…Зустрів же я Гната Дядюренка уперше в транзитному еміграційному таборі Батгерст в Австралії.

Було це в 1949 році.

У бараці я побачив молодого чоловіка в окулярах з товстими шкельцями. В його вигляді було

щось суцільно левантійське: смагляве лице, смолянисте кучеряве волосся. «Василь Онуфрієнко», –

сказав незнайомий тихим приємним голосом. І від того моменту почалася наша дружба. Їй не

перешкоджали ні океани, ні майже півсторічний період часу, які нас згодом розділили.

…Наші шляхи на новому континенті розійшлися – Василь і Маруся Онуфрієнки поїхали

відробляти свій дворічний контракт до Сіднея, а я з групою емігрантів – українців, поляків, литовців, угорців, сербів і хорватів – до Ньюкастеля працювати на металургійному заводі БГП

(Брокен Гіль Пропрайторі).

Спочатку Онуфрієнки орендували помешкання в одному фабрично-робітничому районі Сіднея

неподалік центру міста, а згодом придбали власний будинок у передмісті – Кемпсі.

У будинку робочий кабінет Василя – просторий, світлий, з шуфлядами книжок, широким

письмовим столом. Тут він писав свої статті й коментарі для преси, перекладав австралійських

поетів. Але його лірика, написана в цьому затишному, привітному і, як на наші емігрантські

умови, багатому будинку, переповнена незникненним сумом за рідною землею.

У вихідні дні Василь працював у книжковій крамниці в центрі Сідня. В ній можна було купити

книжки і журнали з СРСР – переважно російські. Він переконав власницю крамниці запровадити

також український відділ. Отож завдяки його ініціативі українці Сіднея й околиць мали

можливість читати твори українських класиків і сучасних письменників та українську, нехай і

радянську, періодику.

У деяких листах до мене Василь згадує минулі часи, людей, з якими йому доводилося стрічатися в

часи війни. Слід згадати, що через поганий зір Василь не був мобілізований до Радянської армії.

Як і мільйони інших, він залишився на окупованій нацистами Україні. 1942 р. Василя і його

дружину Марусю вивезли до Німеччини на примусову працю в м. Кельні.

Іноді між рядками можна було відчути, що літературна праця з тих чи інших причин його

втомлює: «В мене тепер перерва в літературній праці. Починаю поезії і відкладаю надалі: може, докінчу. Я себе не можу вгамовувати й змушувати писати тоді, коли мені не хочеться. Це засада

Яра Славутича: «Ні денька без рядка». А тоді доводиться рядки «кувати», чи, як казав Михайло

Мінський, тесати з каменя.

Ще одне. Є в мене ідея написати комедію «Ювілей». Зміст чи схема: в громаді збираються

відзначити 75-річчя «професора», який насправді був прибиральником у школі. І в той час, коли

вже все готове, до міста приїздить чоловік, з яким він разом підмітав підлоги. І тут показати наше

суспільство з невігласами й різними типами, що вдають із себе не тих, чим вони є насправді...

Я глибоко переконаний, що ім’я мого друга і колеги пера Василя Онуфрієнка назавжди

залишиться в пантеоні української поезії ХХ сторіччя.