КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Похитонов Николай [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ПОХІТОНОВ Микола Данилович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Народоволець.

З дворянської родини. Батько, Похітонов Д., – генерал-майор царської армії.

Народився в 1857 р. в м. Миргороді Полтавської губернії Російської імперії (нині – районний

центр Полтавської області України).

Помер в 1896 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Закінчив Київські військову гімназію (1874) і артилерійське училище (1876), Артилерійську

академію (1879-1882).

Служив в 5-й артилерійській бригаді (1876-1879).

Член Петербурзького артилерійського гуртка народовольців.

Заарештований (1883) і засуджений в ході «процесу 14-и» до пожиттєвої каторги (1884).

Серед друзів та близьких знайомих М. – В. Вернадський, В. Фігнер, Л. Волкенштейн, І.

Лукашевич, М. Ашенбреннер, В. Іванов, С. Златопольський, В. Чуйков, І. Ювачев, Д. Суровцев, Л.

Чемоданова, М. Рогачов та ін.


***

ПРАГНЕННЯ ДО ПРАВДИ,

з життєвого кредо М. Похітонова

Прагнення до правди, співчуття народу, викриття зла.

РОСІЯ – ЦЕ ПОВНЕ СВАВІЛЛЯ, з виступу М. Похітонова в суді

Мене відправили до Болгарії під час окупації. Що ж я там зустрів? Повну свободу, постійні

зібрання, на яких вільно обговорювалися всілякі питання політичного характеру...

Повернувшись до Росії із звільненої Болгарії, що я зустрів? Щонайповніше безправ’я, свавілля і

страти, словом – страшний контраст. Я вирішив, що всьому причиною – існуючий лад, і тому

вступив на шлях революції.


МАВ ВЕЛИКИЙ АВТОРИТЕТ, зі спогадів Е. Серебрякова

Штабс-капітан Похітонов – розумний, освічений офіцер, який відзначився в російський-турецьку

війну, був переконаним народовольцем і користувався великим впливом серед своїх товаришів.


НЕ ЗНАВ ЛЮДИНИ ДОБРІШОГО СЕРЦЯ, з щоденників В. Вернадського

Він залишив незгладимий слід в моєму житті і здійснив великий вплив на мій світогляд...

Я не знав особи, глибшої за розумом, добрішої серцем, і не було людини, яка мала на мене

сильніший вплив, виключаючи мого дядька та батька.

...Лише тоді, коли більшість маси зрозуміє і своє становище і свої сили, тільки тоді можливе

розумніше повалення нинішнього паразитного уряду. Для цього необхідно розповсюдження

знання, а для того – народної літератури.


ПРИЇЗДИВ ДО МОСКВИ, з дисертації Л. Годунової «Військова організація партії «Народна

воля» (1880-1884)»

В кінці грудня 1882 – початку січня 1883 року за дорученням Фігнер в Москві побував М. Д.

Похітонов Останній на слідстві стверджував, що ця поїздка «мала виключно особистий характер».

Проте з свідчень П. Г. Еліава видно, що Похітонов приїздив до Москви з метою обстеження

становища московської організації народовольців в цілому і військових гуртків зокрема.

Перед від’їздом з Москви Похітонов познайомив Еліава із студентом Московського університету

Василем Распопіним, через якого Еліава повинен був підтримувати зв’язок з московською

організацією народовольців.


ЗУПИНИВ МЕДОТОЧИВИЙ ВИСТУП СВОГО АДВОКАТА, з розвідки В. Громова «Процес

14-и»

Військовий суд, який завжди вдавався до утруднення узаконених прав захисту, і в справі «14-ти»

залишився вірним собі: за даними С. М. Кравчинського, адвокати «дістали доступ до матеріалів

слідства тільки за дві години до початку суду».

На суді вони поводилися неоднаково. Спасович знов, як і на попередніх процесах «Народної волі», розкривав юридичну неспроможність звинувачення всіх взагалі народовольців «заднім числом» в

актах терору, незалежно від того, хто і коли їх здійснював від імені партії. Але він не відмовився і

від звички применшувати (задля полегшення долі своїх підзахисних) силу і значущість

революційної боротьби. Солідарно з підсудними виступали на процесі лише захисник Віри Фігнер

В. Ф. Леонтьев і П. В. Макалінський, котрий захищав О. П. Штромберга. Решта адвокатів, котрі

негативно ставилися до «крайнощів» революційного терору, який тепер, в умовах торжества

реакції, як їм здавалося, не стільки лякав, скільки дратував уряд, надмірно лавірували: мало не

кожний з них намагався довести, що його клієнт – соціаліст (навіть народоволець!), проте не

терорист.

Захисник М. Д. Похітонова Л. Веселовський навіть почав було чорнити партію народовольців, в

якій, мовляв, переважають «неуки» і «навіжені», а такі люди, як Похітонов, потрапляють туди

випадково і тому заслуговують на поблажливість. Обурений Похітонов зажадав від адвоката, аби

той «припинив свій захист».


НЕ РОЗКАЯВСЯ, з книги М. Ходаківського «Той, що переміг смерть»

Впродовж 1881 року займався М. Д. Похітонов пропагандистською і агітаційною роботою, а в

1882 р. через важкий нервовий розлад відійшов від партійних справ. Залучив Похітонова в гурток

Дегаєв, а ставши провокатором, не пошкодував свого старого товариша, якого з підкресленою

ніжністю називав Похітоничем, наперед знаючи, що в’язниця уб’є останнього. На суді Похітонов

не каявся і не заперечував своєї приналежності до партії.

...Коли ув’язненим дозволили працювати в майстерні, коли стало можливим зробити щось

приємне «двом царицям», як любовно називали товариші Фігнер і Волкенштейн, багато в’язнів

підбадьорилися. Навчившись токарній майстерності, Микола Данилович Похітонов випилював

для сусідки своєї Людмили Олександрівни всілякі вази, шкатулки.


СВІТЛО РОЗУМУ ПОСТУПОВО ЗГАСЛО, зі спогадів В. Фігнер

Під час війни з Туреччиною 77-78 рр. він був на полі бою і з відмінністю брав участь в облозі

Плевни, яку громив артилерією, за що й одержав декілька орденів, котрі красувалися на його

мундирі. Його знайомство з революційними ідеями почалося ще до артилерійського училища, де

він був одночасно з С. Дегаєвим, який згодом його зрадив.

Російсько-турецька війна багато в чому прояснила Миколі Даниловичу: як потім він розповів на

суді, йому, як і іншим офіцерам, здавалося дивним «звільняти» Болгарію і давати їй конституцію,

коли власна країна, що стоїть нітрохи не нижче в культурному відношенні, залишається

безправною і автократичною.

...Як дуже недурний, молодий і красивий офіцер, Микола Данилович проводив справляв дуже

враження своєю витонченою фігурою, інтелігентністю і розсудливістю.

...Затриманий на квартирі лікаря Мартинова, Микола Данилович обшукався і на якийсь час

повинен був скоротити свої революційні знайомства, а в травні 82 р., кінчивши академію,

відправився спочатку на Кавказ лікуватися, а потім в м. Кобеляки Полтавської губ., де стояла його

бригада. Там його застала зрада Дегаєва.

Коли б не власне визнання, то навряд чи його могли засудити дуже строго, оскільки ніяких

свідчень Дегаєва на суді не читалося, і серед документів вони були відсутні.

На суді боляче було дивитися – так він зблід і схуднув. Зате відбиток натхненності ліг на це

обличчя, яке раніше було звичайним обличчям людини від світу цього.

За вироком його мали стратити. Проте, поступаючись проханням батька, до якого він був дуже

прив’язаний, і, здається, з боязні скомпрометувати його своєю непокорою, він подав прохання про

помилування і був поміщений до Шліссельбургу на каторгу без терміну.

Похітонов не відрізнявся ні особливою енергією, ні силою характеру. Це була натура м’яка, яка

потребувала товариської підтримки і схильна до епікурейства: він любив життя і всі його радощі.

Як людині досить розпещеній, без щонайменшої нотки аскетизму, йому, мабуть, було найважче в

Шліссельбурзі, і його життя там було повне страждання і завершилася катастрофою. ...Похітонов

збожеволів.

Для неспостережливого ока це сталося майже раптово. Можна визначити навіть число, коли у

в’язниці вперше наважилися голосно сказати: «Похітонов збожеволів». Це було 10 чи 11 вересня

1895 р. Насправді ж психіатр відкрив би в ньому ознаки душевної хвороби ще років за два, якщо

не більше. Справа в тому, що етична зовнішність Похітонова стала вже давно виразно

змінюватися.

М’який і поступливий, він почав виявляти запальність і надзвичайну впертість. Різні дрібниці, не

варті уваги, часто набувають в чотирьох стінах в’язниці величезного значення. Багато витівок

Похітонова пояснювалися помилково і одержали абсолютно інше тлумачення в пізніший період,

коли світло розуму в його голові зовсім згасло.

Важко було бачити, як психічна діяльність людини розкладається. Його мучили галюцинації, і він

робив безупинні спроби до самогубства, що вимагало невсипущого нагляду. Він то співав псалми,

то несамовито кричав і впадав в буйство. Звертаючись до Лукашевича, якому дозволяли входити

до нього, він заклинав Йосипа Дементієвича ім’ям матері і благав розтрощити йому голову.

Марячи, він говорив, що Господь бог у всій пишності зглянувся над землею і на ній встановилося

царство боже; обурливо, нелюдяно утримувати його тут, в юдолі сліз, стогонів і вічних мук, коли

він може возз’єднатися з батьком і дорогими рідними і перебувати у вічному блаженстві і

чистісінькій радості.

Незабаром коло розуміння стало у нього звужуватися, і він перестав осмислювати те, що його

оточувало; мова ставала незв’язною і складалася з безглуздого набору слів. Його божевільні

пориви були настільки частими і такими гострими, що тримали в страшній напрузі нерви

Лукашевича, лікарів і жандармів.