КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Гоголь Николай [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ГОГОЛЬ Микола Васильович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник.

З поміщицької родини.

Народився 20 березня (1 квітня) 1809 р. в м. Великих Сорочинцях Миргородського повіту

Полтавської губернії Російської імперії (нині – Миргородський район Полтавської області

України).

Помер 21 лютого (4 березня) 1852 р. в м. Москві Російської імперії (нині – столиця РФ).

Похований в Свято-Даниловому монастирі. Камінь-голгофу, увінчану бронзовим хрестом,

прикрашали слова пророка Єремії: «Гірким моїм словом посміюся».

Пізніше прах перенесли на Новодівочий цвинтар (1931). Встановили і новий пам’ятник, на якому

викарбували: «Великому російському письменнику Миколі Васильовичу Гоголю від Радянського

уряду».

До 200-річчя з дня народження Г. первісний надгробок відновили (2009).

Навчався в Полтавському повітовому училищі (1918-1919), брав приватні уроки (1820-1821), закінчив ніжинську гімназію вищих наук (1821-1828),

Працював чиновником департаменту державного господарства та публічних приміщень

Міністерства внутрішніх справ (1829-1830), писцем, помічником столоначальника в департаменті

наділів (1830-1831), викладачем Патріотичного інституту (1831-1835), ад’юнкт-професором

Санкт-Петербурзького університету (1834-1835),

Друкувався в журналах «Сучасник», «Північний архів», «Москвитянин», «Син Вітчизни»,

«Вітчизняні нотатки», «Північні квіти».

Як літератор дебютував ідилією в картинах «Ганц Кюхельгартен» (написана в 1827 р.).

Потім настала черга повісті «Бісаврюк, або Вечір напередодні Івана Купала» (1830), «Глава з

історичного роману», «Вчитель. З малоросійської повісті: Жахливий кабан», «Жінка» (всі – 1831),

«Вечори на хуторі поблизу Диканьки» (1831-1832), «Арабески», «Миргород» (обидві – 1835),

«Ніс», «Ревізор», «Коляска» (усі – 1836), «Тарас Бульба» (1842).

Проте найбільше Г. прославили «Пригоди Чичикова, або Мертві душі» (т. 1, 1842).

Перше чотиритомне зібрання «Твори Миколи Гоголя» вийшло 1843 р.

Відомий публіцист, сучасник М. Гоголя, Ю. Самарін написав: «Так, ми можемо назвати себе

щасливими, що народилися сучасниками Гоголя. Такі люди народжуються не роками, а

сторіччями».

Безсмертні твори нашого земляка видрукувані 62 мовами світу загальними накладом понад 150

млн. примірників.

Г. протягом усього життя збирав український фольклор, вивчав історію своєї батьківщини, бо

бачив Україну виключно як «ковчег слов’янської народності».

Поза творчістю нашого земляка важко назвати таланистим. Невдалою виявилася його спроба

стати драматичним актором, не взяли Г. і на роботу в Київський університет, куди він бажав

потрапити. Він так і став власником своєї домівки: ніби Летючий голландець, міняв дах над

головою кожні три-чотири місяці. На єдину за життя пропозицію одружитися п. Вільєгорська

письменнику відмовила. За «Ревізора» та «Мертві душі» Г. звинуватили в наклепництві на Росію.

Його тричі спіткали напади тяжкої нервової хвороби (1840, 1845, 1852). А ще наш видатний

земляк – рекордсмен в знищенні власних творів: він спалив уже видану книгу «Ганц

Кюхельгартен» (1829), готову до друку драму з запорізької історії «За вибритий вус» (1840) та

двічі не автентичні рукописи другого тому «Мертвих душ» (1845 та 1852). На останній крок

письменника буцімто підштовхнув близький знайомий ржевський протоієрей Матвій.

За мотивами повісті «Ніс» композитор Д. Шостакович поставив оперу.

В США при Ілінойському університеті засновано Гоголівське товариство, яке видає «Гоголівський

бюлетень» (1985).

Ім’я письменника присвоєно Московським драматичному театрові, бульварові і вулиці, двом

бібліотекам, школі. Вулиці Гоголя існують чи не в кожному навіть маленькому містечку

колишнього СРСР.

До 200-річчя Г. національний банк України випустив пам’ятну срібну монету номіналом 5

гривень, у полтавському сквері розмістили персонажів його творів – Солохи, Носа, Тараса Бульби, Панни, Вакули, а у Москві відкрили меморіальний музей і наукову бібліотеку його імені (2009).

Серед друзів та близьких знайомих Г. – О. Пушкін, М. Лермонтов, В. Жуковський, О. Толстой, А.

Міцкевич, М. Прокопович, П. Плетньов, М. Некрасов, А. Дельвіг, П. Анненков, І. Гончаров, М.

Загоскін, В. Бєлінський, М. Погодін, Д. Григорович, В. Одоєвський, М. Щепкін, М. Максимович, С. Аксаков, М. Язиков, І. Тургенєв та ін.


***

УСЕРЕДИНІ ВСЕ РОЗШМАТОВАНО

, з життєвого кредо М. Гоголя

Усередині у мене все розшматовано.


СКІЛЬКИ Я ПЕРЕСТРАЖДАВ, з листа М. Гоголя М. Максимовичу від 9 листопада 1833 р.

Не гнівайтесь на мене, мій милий… земляче. Я вам іншого разу приготую, що ви хочете. Але не

зараз. Якби ви знали, які зі мною відбуваються перевороти... Боже, ....скільки перестраждав! Проте

віднині я сподіваюсь, що все заспокоїться, і я буду знову діяльний, рухливий. Тепер я взявся за

історію нашої єдиної, бідної України. Ніщо так мене не заспокоює, як історія. Мої думки

починають литися тихіше і стрункіше. Мені здається, що я напишу її, що я скажу багато такого, чого до мене ще ніхто не говорив.


МАКСИМОВИЧА ЛЮБЛЮ, з листа М. Гоголя О. Пушкіну від 23 грудня 1833 р.

Між іншим, мені написав Максимович, що він хоче залишити Московський університет і їхати до

Київського. Йому шкідливий клімат. Це добре.

Я його люблю. У нього в «Природній історії» є багато хорошого, принаймні, нічого схожого на

нісенітниці Надєждіна.


ПОМЕР, НЕНАЧЕ ЗАСНУВ, з листа Є. Вагнер М. Погодіну від 21 лютого 1852 р.

Микола Васильович помер, був все без пам’яті, трохи марив, мабуть, він не страждав, всю ніч був

тихий, лише дихав тяжко; до ранку дихання стало рідшим і рідшим, і він неначе заснув...


ПОГЛЯД НА УТВОРЕННЯ МАЛОРОСІЇ, з історичного нарису М. Гоголя

III. Південна Росія найдужче постраждала від татар. Випалені міста і степи, обгорілі ліси, древній

зруйнований Київ, безлюддя і пустка, – ось чим була ця нещаслива країна! Перелякані жителі

розбіглися до Польщі, чи в Литву; безліч бояр і князів виїхало в північну Росію. …Київ уже не був

столицею; значні володіння знаходилися набагато північніше.

VI. І ось південна Росія… зовсім відокремилася від північної. Всілякий зв’язок між ними

розірвався; утворилось дві держави, що називалися однаковим іменем – Руссю, одне під

татарським ярмом, друге – під спільним скіпетром з литовцями. Але зносин між ними не було.

Інші закони, інші звичаї, інші цілі, інші зв’язки, інші подвиги склали на час два зовсім різні

характери.

…Ця земля, яка одержала пізніше назву України, …більш рівна, ніж гориста. Невеликі височини

зустрічаються дуже часто, але жодного гористого ланцюга. Північна її частина перемежовується

лісами; південна – вся відкрита....

…Всі ріки розгалужуються посередині, жодна з них не протікала на рубежі і не служила

природною гранню з сусідніми народами. Чи на півночі з Росією, чи на сході з кипчацькими

татарами, чи на півдні з кримськими, чи на заході з Польщею – скрізь вона межувала полем, скрізь

рівнина, з усіх боків – відкрите місце. Будь хоч з однієї сторони природний кордон з гір чи моря –

і народ, що оселився тут, утримав би своє політичне буття, склав би окрему державу. Проте

беззахисна, відкрита земля ця була землею спустошень і набігів, місцем, де зійшлися інтереси

трьох ворогуючих націй, угноєна кістами, відгодована кров’ю.

…И ось вихідці вільні і мимовільні, бездомні, ті, кому нічого було втрачати, кому життя – копійка, чия буйна воля не могла зносити законів і влади, котрим скрізь загрожувала шибениця, вибрали це

найнебезпечніше місце на виду в азійських завойовників – татар і турків. Ця юрба, розрісшись і

збільшившись, склала цілий народ, який накинув свій характер і, можна сказати, колорит на всю

Україну, який зробив чудо, перетворивши мирні слов’янські покоління у войовничі, відомий під

ім’ям козаків, народ, що складає одне з неймовірних явищ європейської історії, котрий, може

статися, один стримав спустошливе розлиття двох магометанських народів, які загрожували

поглинути Європу.

VII. …Це було строкате збіговисько найзапекліших людей прикордонних націй. Дикий горець, пограбований росіянин, збіглий польський холоп, навіть втікач ісламізму татарин, не виключено, поклали початок цьому дивному суспільству по той бік Дніпра, яке згодом постановило за мету, подібно орденським лицарям, вічну війну з невірними. Це збіговисько людей не мало ніяких

укріплень, жодного замку. Землянки, печери і схованки в дніпровських стрімчаках, часто під

водою, на дніпровських островах, у гущавині степової трави, служили їм укриттям для себе і для

награбованих багатств. Гніздо цих хижаків було невидимим; вони налітали раптово і, схопивши

видобуток, поверталися назад. Вони повернули проти татар їх же стиль війни – ті ж азійські

набіги.

Як їхнє життя було приречено на вічний страх, так точно, з свого боку, вони зважилися бути

страхом для сусідів. Татари і турки повинні були щогодини очікувати цих невблаганних

мешканців порогів. Магометанський сусід не знав, як назвати цей ненависний народ. Якщо хто

хотів до кого виразити найбільше презирство, то називав його козаком.

VIII. Велика частина цього товариства складалася, проте, з первісних, корінних мешканців

південної Росії. Доказ – мова, що, незважаючи на сприйняття безлічі татарських і польських слів, завжди мала чисто слов’янську південну фізіономію…

Усякий мав повну волю приставати до цього товариства, але він повинен був неодмінно прийняти

грецьку релігію. Це товариство зберігало всі ті риси, якими малюють зграю розбійників; але, кинувши погляд глибше, можна побачити в ньому зародок політичного тіла, підставу

характерного народу, який вже на початку мав спільну головну мету – воювати з невірними і

зберігати чистоту своєї релігії.

Вічний острах, вічна небезпека вселяли в них якесь презирство до життя. Козак більше переймався

доброю мірою вина, ніж власною долею. Проте під час нападів видна була вся гнучкість, уся

тямущість розуму, все уміння користатися обставинами. Треба було бачити цього мешканця

порогів у напівтатарському, напівпольському костюмі, …який азійські мчався на коні, …який

кидався з швидкістю тигра з непримітних своїх схованок чи боліт, який з’явившись раптово з ріки

і обвішаний баговинням та брудом, здавався татарину страховиськом.

IX. Здавалося, існування цього народу буде вічним. Він ніколи не зменшувався: вибулі, вбиті, потоплені замінялися новими. Таке розгульне життя приманювало всякого. Тоді був той

поетичний час, коли все здобувалося шаблею, коли кожний, у свою чергу, прагнув бути діючою

особою, а не глядачем.

…І в такий спосіб місця біля Києва почали порожніти, тоді як по той бік Дніпра людніли. Сімейні

й одружені помалу … набували того ж войовничого характеру. Шабля і плуг, здружившись між

собою, були у всякого селянина. Тим часом розгульні парубки разом з червінцями, цехінами і

конями стали викрадати татарських дружин і доньок і з ними одружуватися. Від цього змішання

рис , спочатку різнохарактерних, одержали одну загальну фізіономію, більш азійську.

І ось склався народ, який за вірою і місцем проживання належав Європі, а за способом життя, звичаями, вбранням – зовсім азійський; народ, у якого так дивно зійшлися дві протилежні частини

світу, дві різнохарактерні стихії: європейська обережність і азійська безтурботність,

простодушність і хитрість, сильна дієвість і найбільша лінь та млість, прагнення до розвитку й

удосконалення – і, тим часом, бажання зневажати всяке вдосконалювання.


СВОЄЇ ДЕРЖАВИ НЕ СТВОРИЛИ, з книги М. Ульянова «Звідки пішло самостійництво»

Козацтво, за словами Мазепи, «ніколи ніякої влади і начальства над собою мати не хоче». Козача

«демократія» була насправді охлократією.

Захопивши Малоросію, козаки перетворили на величезне Запоріжжя, підпорядкували весь край

своїй дикій системі управління. Звідси – часті перевороти, повалення гетьманів, інтриги, підкопи, боротьба один з одним численних угрупувань, зради, зради і неймовірний політичний хаос, що

панував всю другу половину XVII століття. Не створивши своєї держави, козаки стали

найнезлагіднішим елементом і в тих державах, з якими пов’язувала їх історична доля.

Пояснення природи козацтва треба шукати в «дикому полі», серед тюрко-монгольських орд.

Запорізьке козацтво давно поставлене в прямий генетичний зв’язок з хижими печенігами,

половцями і татарами, котрі нуртували в південних степах впродовж трохи не всієї російської

історії. Ті, що осіли в Придніпров’ї і відомі найчастіше під ім’ям чорних клобуків, з часом

християнізувалися, русифікувалися і поклали початок, на думку Костомарова,

південноросійському козацтву. Справжньою школою дніпровської вольниці став татарський степ, який дав їй все, – від військових прийомів, лексикону, зовнішнього вигляду (вуса, чуприна, шаровари) до звичаїв, вдачі і всього стилю поведінки.


ВИКЛИКАЄ НЕДОВІР’Я, з «Щоденників» О. Нікітенка

22 квітня 1832 року

Був на вечорі у Гоголя-Яновського, автора вельми приємних, особливо для малоросіянина,

«Повістей пасічника Рудого Панька». Це молода людина років 26-ти, приємної зовнішності. У

фізіономії його, проте, частка лукавства, яка викликає недовір’я.

У нього застав я до десяти малоросіян, всі майже вихованці Ніжинської гімназії.

8 травня 1845 року

Уваров хотів показати мені лист до нього Гоголя, та не відшукав його. Він переказав мені зміст

словами. Гоголь дякує за отримання від государя грошової допомоги і, між іншим, говорить:

«Мені сумно, коли я подивлюся, як мало я написав гідного цій милості. Все, написане мною

донині, і слабе і нікчемне до того, що я не знаю, як мені загладити перед государем не виконання

його очікувань. Можливо, проте, Бог допоможе мені зробити що-небудь таке, чим він буде

задоволений».

Сумне самоприниження з боку Гоголя! Адже це написала людина, котра взяла на себе роль

викривача наших суспільних виразок і котра дійсно викриває їх не тільки влучно й вірно, але й з

тактом, з талантом геніального художника. Шкода, шкода! Це на руку і Уварову і декому іншому.

10 травня 1845 року

Заходив в канцелярію до Комовського, аби, за бажанням міністра, прочитати лист Гоголя. Суть

його майже та ж, що передавав мені Уваров.


УКРАЇНЦІ НАРОДЖЕНІ, ЩОБ РІЗАТИ ІНШИХ, з рецензії В. Бєлінського на «Історію

Малоросії» М. Маркевича

Малоросія ніколи не була державою, а тому й історії, в строгому значенні цього слова, не мала.

Історія Малоросії є не більше, ніж епізод, з царювання царя Олексія Михайловича.

…Коли нашестя татар роз’єднало північну Русь з південною, південна Русь перетворилася на

якусь нейтральну землю і спільне володіння кожного, кому тільки надумалося пройти через неї

або увійти до неї... Малоросія, яку притискували і роздирали з усіх боків, ніяк не могла

перетворитися на органічно політичне суспільство і мимоволі стала громадою людей, які вважали

себе народженим для того, аби різати інших і бути зарізаними самим.

…Цей народ відлився і загартувався в таку нерухомо-чавунну форму, що ніяк би не підпустив до

себе цивілізації ближче гарматного пострілу, і то виключно для того, щоб позалицятися до неї із

списом і батогом.


НАЙСТРАШНІША ЛЮДИНА ДЛЯ РОСІЇ, з статті О. Шокала «Гоголівський дух у нинішніх

українських реаліях»

Російські патріоти приймали Гоголя за ворога, «наклепника Росії». Найбрутальнішими його

критиками були В. Бєлінський, Ф. Булгарін, М. Герсеванов, Ф. Толстой (Американець), які

відзначалися патологічною ненавистю до української природи генія.

Толстой-Американець, відомий своєю аморальністю й наклепами на Пушкіна, вирік Гоголю дуже

серйозний присуд: «Найстрашніша людина для Росії – це Гоголь. Декабристи порівняно з ним –

дитячий белькіт. Ось кого треба закувати в кайдани й довічно заслати в Сибір».

СУТО УКРАЇНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК, з статті В. Заїкіна «З історії католицької ідеї в

Східній Україні»

Як і багато інших східноукраїнських письменників ХІХ віку, М. Гоголь свої твори писав по-

російськи. Але вся його творчість має яскравий національно-український характер: як слушно

зауважив уже М. Драгоманов, М. Гоголь у більшій мірі був суто українським письменником, ніж

навіть усі ті східноукраїнські письменники ХІХ віку, що писали по-українськи. (Докладний аналіз

стилю Гоголя, як відомо, виказав, що навіть пишучи по-російськи – він думав по-українському).

В кожнім разі, жоден з українських письменників не мав такого сильного й широкого впливу на

пробудження української національної свідомості на Великій Україні, як М. Гоголь.


НАШКОДИВ УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ, з оцінки постаті М. Гоголя І. Нечуй-Левицьким

Гоголівська муза все-таки багато нашкодила українській літературі: вона відвернула від України

немало української інтелігентної публіки і письменників-українців, відвернула їх увагу від рідної

української національної і народної літератури і вбила їм в голову ідею, відповідно до якої

Україна дійсно може жити однією спільною літературою з Великоросією. Великороси показують

нам пальцем на Гоголя, великий талант Гоголя немовби міг знайти для себе простір тільки на

Великій Русі...


ЖИВИМОСЯ КРИХТАМИ, з рецензії М. Надєждіна на повість М. Гоголя «Вечори на хуторі

поблизу Диканьки»

«Вечори на хуторі поблизу Диканьки» складаються з прекрасних уривків народного українського

життя. Хто не знає, принаймні з чуток, що наша Украйна має в своїй фізіономії багато цікавого, поетичного? Якась таємна згода визнає її слов’янською Авзонією і передчуває в ній рясні жнива

для натхнення. Наші поети відлітають до неї мріяти і відчувати; наші розповідачі живляться

крихтами її переказів і вигадок.


ПРАВНУКИ ПОГАНІ, з «Щоденників» О. Гончара

У нас звичкою стало дорікати Гоголю, наголошувати, який він винний перед Україною (не писав

українською мовою тощо), а може, ми самі ще більше винуваті перед ним? Де в нас академічне

видання його творів? Чи знає широкий загал його блискучі листи до Максимовича та Бодянського

(«Бросьте в самом деле Кацапию да поезжайте в Гетьманщину»), чи його емоційні присяги –

наміри поїхати в Київ, присвятити життя своє вивченню історії України...

Ні, цього Гоголя Україна не знає, його українські листи або геніальне «Размышление Мазепы»

можна знайти лише в «Полном собрании сочинений» (Москва, 1952), яке нині майже недоступне

українському читачеві. Ось що б мусила видати зараз українська Академія! Це було б відкриття

Гоголя справжнього – гарячого, глибокого патріота України!


ФРАНКО МАВ РАЦІЮ, з статті П. Гомона «Басаврюк чи літописець України?»

Останнім часом у ЗМІ появилосяь немало емоційно гучних публікацій, лейтмотивом яких є

неприховане прагнення вилучити Гоголя з російської літератури і зарахувати до української. Але

ж якщо це уявити, то чи не вийде так, що в одному місці його втратимо, а в іншому не знайдемо.

І цілком можливо, що Франко мав рацію. Хай краще залишається на Україні великий пласт

російськомовної літератури, найбільшим письменником якої по праву вважається Гоголь.


ВИ НЕ ЧИСТІШІ КОРОЛЕВИ, бувальщина

В одному з мадридських готелів Микола Васильович поскаржився на несвіжу білизну в номері.

Господар не на жарт обурився:

– Сеньйор, наша незабутня королева Ізабелла під час облоги декілька тижнів не знімала с себе

сорочки, і ця сорочка, як святиня, зберігається в церкві, а ви скаржитеся, що ваше простирадло

нечисте, хоча на ньому спали лише два французи, один британець і пані з дуже пристойної

родини. Хіба ви чистіші за цих осіб?!


ПОДВІЙНЕ ГОРЕ, епіграма М. Щербини

Слышим вопли, стон и клики

Лучших родины сынов:

«Умер Гоголь наш великий,

Жив и здравствует Сушков!»


ВИЛІПИВ З «НОСА» і «ШИНЕЛІ», епіграма П. Потьомкіна на автора пам’ятника М. Гоголю М.

Андрєєва

Он выбрал Гоголя «Портрет»,

Когда поэт

Страдал последние недели.

Испортив множество резцов,

В конце концов

Он сделал Гоголя из «Носа» и «Шинели».