КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Григорович Василий [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ГРИГОРОВИЧ Василь Іванович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Художник, мистецтвознавець. Фундатор першого художнього часопису «Журнал витончених

мистецтв» на теренах Російської імперії (1823).

З дворянської родини. Син, Григорович К., – художник.

Народився в 1786 р. в м. Пирятині Пирятинського повіту Полтавської губернії Російської імперії

(нині – районний центр Полтавської області України).

Помер 15 березня 1865 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Працював конференц-секретарем Петербурзької академії мистецтв (1829-1859).

Почесний член Російської академії наук (1841).

Секретар Товариства заохочування художників (1829-1854).

Друкувався в журналі «Північні квіти».

Перу Г. належить стаття «Про стан художників в Росії» (1826-1827).

Брав активну участь у звільненні Т. Шевченка з кріпацтва.

Нашому землякові А. Дельвіг присвятив «Винахід ліплення» (1830), а Т. Шевченко – поему

«Гайдамаки» (1841).

Що стосується особистого життя, то у Г. молодим помер син.

Серед друзів та близьких знайомих Г. – Т. Шевченко, М. Гоголь, О. Пушкін, А. Мокрицький, В.

Стасов, В. Жуковський, А. Дельвіг, М. Козловський, О. Боголюбов, П. В’яземський та ін.


***

ВАЖЛИВІСТЬ ПОЧАТКУ

, з життєвого кредо В. Григоровича

У всім важливий початок.

ПІШОВ ДО БРЮЛЛОВА, з «Щоденника» А. Мокрицького за 1837 р.

31 [березня]. Середа.

Увечері ...пішов я до Брюллова. ...Він послав мене за Вас. Ів. (Григоровичем – авт.) і коли той

прийшов, я запропонував їм розглянути справу Шевченка. Показав його вірш, яким Брюллов був

надзвичайно задоволений, і ...звелів мені завтра ж відправитися до Жуковського і просити його

приїхати до нього. Не знаю, чим вони вирішать допомагати...


ПОЖВАВ ПОМЕРЛУ НАДІЮ, з листа Т. Шевченка В. Григоровичу в квітні 1855 р.

Новопетровське укріплення

Христос воскрес, незабутній мій добродійнику. Ось уже вдев’яте я зустрічаю це світле урочисте

свято далеко від всіх милих моєму серцю, в киргизькій пустелі, наодинці і в найжалюгіднішому, безрадісному становищі. Вісім років я вистраждав мовчки. Я нікому ні слова не писав про себе.

Думав, що терпінням все здолаю. Проте, на нещастя, я гірко помилився, терпіння так і залишилося

терпінням, а я тим часом наближаюся до 50 року мого життя. Сили, і етичні, і фізичні, мені

зрадили, ревматизм мене швидко руйнує.

Але що в порівнянні хвороби тіла з хворобою душі, з тією страшною хворобою, яка зветься

безнадійністю. Це жахливий стан!

На восьмому році моїх важких випробувань я був представлений корпусному командирові до

полегшення моєї гіркої долі. І що ж, мені відмовлено за те, що я марширувати не можу, як

здоровий молодий солдат. Ось одна причина, чому я залишився таким же, як був, солдатом... і

саме це змушує мене звернутися до Вас і просити Вас і графа Ф. П. допомогти мені в украй

гіркому моєму становищі...

Ви, як конференц-секретар Ак. м. (академії мистецтв – авт.) і людина, яка особисто і добре мене

знає, попросіть... за мене, якщо можна, особисто... Пожвавте померлу мою надію. Не дайте

задихнутися від відчаю в цій безвихідній пустелі.


ГРИГОРОВИЧ ЗАСВІДЧИТЬ, з листа Т. Шевченка Ф. Толстому від 12 квітня 1855 р.

Новопетровське укріплення

Ваша ясновельможність!

До вас, як до представника витончених мистецтв і віце-президента Імператорської Академії

Мистецтв, заступництва якої я так безрозсудно позбувся, до вас вдаюся я з моїм найпокірливішим

проханням.

У 1847 році, за складені мною ліберальні вірші, царем я конфірмований в солдати окремого

Оренбурзького корпусу. За розпорядженням тодішнього корпусного командира засланий я в

Новопетровське укріплення, яке знаходиться в киргизькому степу на північно-східному березі

Каспійського моря. І ось вже ...дев’ятий рік мого вигнання, і я, забутий в цій безрадісній пустелі, втратив вже навіть надію на моє звільнення.

...Після довгих і тяжких випробувань звертаюся до вашої ясновельможності з моїми гіркими

сльозами і благаю вас: ви, як великий художник і як представник Академії мистецтв, клопочіть

про мене у нашої високої покровительки. Благаю вас, ваша ясновельможність! Виключно ваше

клопотання може повернути мені втрачену свободу, іншої надії я не маю.

...Мені заборонено малювати, і, присягаюся богом, не знаю за що. Ось моє найтяжче

випробування. Страшно! Нелюдяно страшно мені зв’язані руки!

Василь Іванович Григорович мене знав особисто як художника і як людину, і він засвідчить перед

вами про мене.

Т. Шевченко.


ЗАПРОВАДИВ ТЕОРІЮ МИСТЕЦТВ, з розвідки В. Сиротенка (Вербицького) «Життя і смерть

Івана Сошенка»

У тридцяті роки Григорович був знаковою фігурою не лише в цьому Товаристві, але й в Академії

Мистецтв. Він там фактично був повновладним господарем. «Батько-командир», – говорив про

нього великий Карл Брюллов. Це йому належить заслуга введення в Академії курсу теорії

мистецтв.

Не зважаючи на знатність, Василь Іванович був доброю, чуйною людиною. Він намагався, чим

міг, допомогти землякам, які зверталися до нього...

Сошенко попросив у Василя Івановича допомоги в отриманні дозволу на безкоштовне копіювання

в Ермітажі. Незабаром він його одержав. Мало того, спостерігаючи за ним при відвідинах

Ермітажу, Григорович запропонував хлопцю стати вільним слухачем Академії Мистецтв.


ДОРОБОК НАЗВАВ ДИВОМ, з дослідження Ю. Єпатка «Подвійне авторство парадного

портрета графині К. С. Самойлової»

Брюллов мав нелегке завдання: залишаючись в рамках заданої композиції, написати фігуру і

пейзаж, підлаштовуючись під живописну манеру найбільшого портретиста кінця XVIII століття.

Ми не знаємо, чи був задоволений результатом роботи К. П. Брюллова замовник граф О. О.

Бобринський, а ось О. Г. Варнек, сам непоганий портретист, захоплювався тим, що створив Карл

Павлович.

Два відомі знавці мистецтва, сучасники Брюллова, художній критик, конференц-секретар Академії

мистецтв В. І. Григорович і скарбник Товариства заохочення художників, художник-любитель О.

П. Шевцов вважали роботу К. П. Брюллова «дивом».


ПРОРОЧІ СЛОВА, з кореспонденції «Харків – як центр художньої освіти півдня Росії» на

ysadba.rider.com.ua

Думка про необхідність заснування в Харкові «художнього класу», «класу для первинної

художньої освіти»... «Пожертвування Бецького, – писав конференц-секретар Академії мистецтв

Григорович, ...в усякому разі варте уваги і вдячності Університету. Й інші любителі можуть

наслідувати приклад першого жертводавця і принести дари цінні з часом».

Слова Григоровича справді стали пророчими. Щедрі, освічені любителі мистецтва, вдячні

Університетові, який їх виховав, і охочі послужити у міру сил художній освіті рідного краю, знайшлися, звичайно, завжди знаходитимуться.


ВІДМОВЛЯВ ВІД ГРАВЕРСТВА, з біографічної довідки О. Половцова «Сєряков Лаврентій

Аксенович»

Коли Сєряков для отримання звання вільного художника вирішив просити програму з

гравірування на дереві, то конференц-секретар академії Григорович рішуче відмовляв його від

такого нездійсненного, буцімто навіть порожнього починання, тому що, на його думку,

гравірування на дереві зовсім не мистецтво, і гравер по дереву в змозі виготовити хіба якусь

віньєтку, а не серйозну річ.


ЛЕКЦІЇ ЧИТАВ НЕ ДУЖЕ ТЯМУЩО, з книги О. Боголюбова «Нотатки моряка-художника»

Григорович був силою великою тоді, і завдяки йому я почав свою науку в малювальному

оригінальному класі, звідки скоро перейшов в гіпсові голови. Він прийняв мене дуже добре, відрекомендував професорові Воробйову.

...Натурний клас в Академії я відвідував тільки увечері. Від пейзажистів у наш час не вимагалося

знання фігури, і в денний ми не ходили.

Ходив слухати лекції конференц-секретаря Григоровича про витончене мистецтво, але він читав їх

дуже не тямущо, так що по цій частині я нічого не набув.


ЧЕСНІЙ ЛЮДИНІ СКРІЗЬ НЕ З МЕДОМ, з роману В. Шевчука «Син волі»

Кімната, де творився портрет Жуковського, була суворо витримана в червонім тоні, який вражав

усіх, хто вперше сюди заходив. І тло портрета було таке ж, червоне... Примружишся – й здається, ніби заграва стоїть край неба...

І не помітив, коли ввійшов Василь Іванович Григорович, що також брав до серця його нещасну

долю.

Він привітався мовчки, лише поклоном, минув навшпиньки художника з його «моделлю», прямуючи до кутка, з якого стежив Тарас за працею свого кумира.

– Ти теж хороший, пане секретар! – напав Брюллов на нього – Не можеш щось придумати, щоб

твій земляк учився?

– Ось визволимо його...

– Ти ж знаєш не гірше мене, що вперлися в глуху стіну – скипів Брюллов. – До чого двір

торкнеться, усе мертвіє!

– ...Ти, Карле Павловичу, даремно тратиш порох, – сказав Василь Іванович. – Забув, що він із

України?

– То й що?

– У нас не вірять в земних богів.

– Ніхто?

– Ну-у, може, трохи панства... – сів у глибоке крісло біля Тараса. – А люд простий... Земляче, ти

чув хоч раз, допоки жив на Україні, щоб згадували царя або царицю?

– Чув.

– Хто й де?

– Як їхав з Києва й заночував під лісом із чумаками...

– І що ж вони казали? – спитав Брюллов.

– Співали пісню.

– Навіть?! А я вже був повірив!

– Не поспішай, – всміхнувся Василь Іванович, так ніби був присутній на тій ночівлі. – У нас пісні є

всякі... Тарасе, ти не забув тієї пісні? Можеш нам проспівати або хоча б переказати?

Тарас зиркнув на конференц-секретаря, що в Академії був справжнім богом, і заспівав: Катерино, вража німко,

Що ти наробила?

Степ широкий, край веселий

Панам роздарила...

– Здаюсь, – розвів Брюллов руками. – Оце молитва! Жуковський, слухай, ти прочитай її своєму

учневі! – розвеселився великий Карл.

– ...Чесній людині скрізь не з медом, – сказав Василь Іванович.

– Панове, ми повинні, ми мусимо! – страждав Брюллов.

– Тарасе, чи ти не міг би сказати Сошенку, – озвався по довгій тиші Григорович, – щоб він зайшов

до мене?

– Коли?

– Скажімо, сьогодні ввечері...

Тарас збагнув, що їм, цим трьом чудовим людям, щось треба тут обговорити без зайвих вух, і, попрощавшись, вийшов.