КулЛиб электронная библиотека 

"Панургове стадо" [Михайло Зуєв-Ординець] (fb2) читать онлайн


Настройки текста:



Михайло Зуєв-Ординець «ПАНУРГОВЕ СТАДО» Оповідання


© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література



Переклад з російської Г. А. Гайдучка.




«ПАНУРГОВЕ СТАДО»

Я кажу тільки — припустімо це.

БАЙРОН. «Дон-Жуан».

1. Фея рідної Кубані


Ранок був тихий і сонячний, але море ще не зовсім заспокоїлось після вчорашньої бурі. Десь далеко, в безкрайніх просторах Атлантичного океану, ще шаленів шторм, і відгомони його — важкі хвилі — таранами навалювалися на пісок пляжу. Солоні бризки обдавали холодним дощем купальників, примушуючи нервово скрикувати жінок і перелякано плакати дітей.

Босі ноги дівчини вправно лавірували між кабінками, складаними стільцями, плетеними шезлонгами, залишаючи на сухому гарячому піску маленькі, відразу ж запливаючі сліди. Її полотняна українська сорочка з вишитим комірцем і рукавами, така ж спідничка і крислатий капелюх різко виділялися серед кольорових купальних костюмів, полотняних хітонів, шовкових халатів курортної юрми. Під пахвою дівчина несла товсту книжку в яскравій красивій оправі. Намисто на грудях дівчини тихо дзвякало від її швидкої енергійної ходи.

Вона дивилась прямо перед собою, у далечінь, на кедрові ліси, що, мов зелена важка мантія, прикривали кам’яні плечі обривистих передгір’їв. Дівчина любила цей ліс. Він нагадував їй російський бір.

І чим це не Росія? Навколо російська мова, російські дотепи. Іноземні слова можна почути лише як виняток! Справжній тобі Сестрорєцьк, Леб’яже або Стрілка! Але це не Росія! Ліворуч — голубий простір Атлантики, праворуч, наче велетенський удав, звиваються Піренеї. За ними палюча, напівафриканська Іспанія. Це не Росія, а курорт Вермона, де російська емігрантщина рятується від задушливого паризького літа.

Компанія молодих, але вже досить потріпаних життям людей, що розважалися серсо, побачивши дівчину, загаласувала:

— Доліна Григорівна! Доллі! Мадемуазель Батьянова! До нас! Фея рідної Кубані! Козачка! Сюди!

Сюди! Хтось заспівав:


Даремно козачка його виглядає
Щоранку, щовечора з півночі жде…

— Ану вас! — дзвінко крикнула дівчина. — З вами страшенно нудно!

— Ах, так? Зрадниця. Запорожець у спідниці! Держіть її! В полон!

— Жевжики ледачі! — розсміялася дівчина. — Та вам мене повік не догнати!

— А ось побачимо! — вигукнув, кидаючись до неї, худий, тонкий, мов тичка, юнак.

— Поручик, не осоромся! — закричала навздогін йому компанія.

— Поручик не осоромиться! Бігати вміє!

— Червоні навчили! Двічі від них дропака давав!

Дівчина підпустила поручика на кілька кроків, нахилилась, схопила жменю дрібного, як порох, піску і кинула йому в обличчя. Поки поручик протирав очі, вона була вже далеко. Дзвінкий сміх дівчини лунав десь удалині, і квіткою мигтіла в натовпі її вишита сорочка.

Оббігаючи кабінку, дівчина з розгону зупинилась: повз неї проходила група міцних, мускулистих людей. Було помітно, що в середовище пляжників-емігрантів ця компанія внесла переполох і розгубленість.

Деякі почали квапливо одягатися і залишати пляж, наче їх застав несподіваний дощ. Це було зрозуміло. Адже мускулисті хлопці були робітниками, які відпочивали тут поблизу, в літній колонії робітничої організації.

— Андрію! — гукнула раптом радісно дівчина.

Парубок, що йшов у групі робітників, обернувся і, простягнувши привітно руки, швидко пішов до дівчини. На його енергійному обличчі з’явився вираз щирої радості.

— Доллі! От несподіванка! — промовив він, беручи її за руки.

Потиск його шорстких від каустичної соди рук відразу нагадав, що хлопець — металіст.

— Сядьмо! Я сьогодні пройшов кілометрів десять.

Доллі, ще теж не віддихавшись після бігу, задоволено сіла на м’який пісок. Груди її часто піднімалися від глибокого, жадібного дихання; очі кольору стиглої вишні блищали. Важку косу, що розплелася під час бігу, дівчина перекинула через плече і, купаючи пальці в золотих струменях волосся, вплітала в них голубу стрічку.

— Хай йому чорт! — з комічним жахом вигукнув раптом Андрій. — А ти, мабуть, і справді фея рідної Кубані, як прозвали тебе твої бомондисті знайомі! Дуже вже красива. Не завадило б навіть трошки убавити. Біляве волосся, карі очі — картинка!

— Злючка! Завидно? Шкода, що ти вчора не був тут. Тато теж був на пляжі. Він дуже цікавиться твоїм відвідуванням вечірніх лекцій університету.

— Доллі, - сказав серйозно Андрій, — я дуже вдячний тобі за намагання пом’якшити удари по моєму самолюбству. Але це ні до чого! Я ж знаю, що твій батько не терпить мене, а тому аж ніскільки не цікавиться моїми заняттями. Полковник Батьянов не може мені простити минулого.

— А ти мені ніколи не розповідав, Андрію, — промовила дівчина, — чи давно знайомий з батьком.

— До війни я навіть не підозрівав про його існування. Ми познайомилися в армії. Ти ж знаєш, що він командував нашою танковою бригадою.

Андрій замовк. Пересипаючи з долоні на долоню пісок, він замислився. Перед ним майнуло пережите.

Давно це було! І разом з тим так недавно. Похмурий Архангельськ. На транспорти вантажать «білий Сенегал» — російські дивізії, що вирушали у Францію. Потім море. Погашені вогні. Лише кілька днів тому в цьому районі німецькі підводні човни вчинили справжній погром. Два тижні чекання смерті, яка щохвилини могла настати від вибуху міни під кормою чи біля носа. І ось Марсель. Квіти! Овації! Жіночі поцілунки рукою! І одразу ж брудні окопи Шампані. Громові вибухи «чемоданів». Страшна «висота 801». Гори трупів. Потім 1917. І, нарешті, Ла Куртін, кривавий Ла Куртін!..[1]

Доллі доторкнулася пальчиком до його лоба.

— Я знаю, що тут! Не треба думати про це.

Андрій труснув головою, немов відганяючи важку дрімоту.

— Так! — заговорив він. — Саме в Ла Куртіні розійшлися наші дороги, полковника Батьянова і капітана Араканцева. Я втік, не бажаючи потрапити на алжірську каторгу, довго переховувався, а потім почав заробляти хліб власними руками. Для мене це, як для колишнього електротехніка, справа знайома. А полковник Батьянов продовжував «класти життя» на славу Франції, був тяжко поранений, одержав за це командорський хрест Почесного легіону і відставку без пенсії.

— Я знаю це, — сказала Доллі.

— Не все знаєш. Це було вже після Версальського миру, коли в Росію відправляли горезвісний «легіон честі»[2].

Твій батько, — він, мабуть, любив мене, — прийшовши до мене, сказав: «Капітане, ось нагода спокутувати ваше ганебне минуле. Записуйтесь у «легіон честі». Мене, на жаль, не прийняли, я інвалід. Але за мене пішов мій син!» Я відповів, що в мене нема ніякісінького бажання йти в добровольчу армію. Відвойовувати для панів поміщиків їх вишневі сади не хочеться. В Червону Армію — інша справа! Він пішов, і наші шляхи розійшлися. А ти говориш про його інтерес до моїх вечірніх університетських занять… Що ти читаєш, що це в тебе за книжка?



2. Зоологічний каталог


— Це?.. Це?.. Ой лишенько, та що ж це я взяла? — здивовано вигукнула дівчина, дивлячись на товсту книжку, що лежала в неї на колінах. — Я хотіла взяти новий роман Харді, а помилково схопила зовсім інше.

— Що це? — Андрій взяв книжку…

— Зоологічний каталог фірми Гагенбека!

— Ти що ж, хочеш відкрити зоосад?

— Збожеволів! — розреготалася Доллі. — Та це і не мій каталог. З ним носиться останній час Пфейфер.

— Пфейфер? — здивовано закинув голову Араканцев. — Фрідріх Пфейфер?

— Ти знаєш його? — здивувалася в свою чергу Доллі.

— Дуже добре, — їдко усміхнувся Андрій. — Я цілих три роки працював на його гамбурзькій фабриці. Та хто ж не знає Пфейфера? Товстий Фрідріх — так прозвали його в Гамбурзі — промисловець, банкір і авантюрист, завжди зайнятий, завжди кипить, мов луг. А хіба він тут?

Кажучи це, Араканцев перегортав гагенбеківський каталог, з задоволенням розглядаючи чудово зроблені кольорові фотографії тварин.

Мелькали то бридкий крокодил, то смугастий мешканець джунглів — тигр, зажурений вологодський ведмедик, добродушний слон, барвисті різноколірні папуги.

— Так, він тут, — відповіла дівчина, — приїхав до тата у справі.

— Ого! — здивовано звів брови Араканцев. — Полковник Батьянов працює для чорного інтернаціоналу? Я чув, що Григорій Миколайович, вийшовши у відставку, знов почав працювати в своїй галузі як інженер-механік, але щоб він погодився співробітничати з Пфейфером — цього я не чекав!..

— Андрію! — докірливо промовила Доллі. — Що ти кажеш? Співробітництво не служба.

Араканцев, не підводячи очей і вдаючи, що розглядає в каталозі корабель пустині — білосніжного дромадера, різко відповів:

— Не служба! А на мій погляд, не інакше: Пфейфер — хазяїн, а його високоблагородіє полковник Батьянов — слуга. Мені здається, коли в житті твого батька настане скрутний момент, Пфейфер купить його цілком і назавжди з усіма потрухами! — закінчив Араканцев і, злякавшись свого майже ворожого тону, квапливо перегорнув сторінку каталога, замінивши дромадера зразком гордої краси — круглооким беркутом.

Доллі мовчала, неуважливо перебираючи намисто. Розгублений Араканцев швидко гортав каталог. Добравшись до флегматичного пінгвіна, почав розглядати його з перебільшеною цікавістю.

— У тебе є підстава говорити так, — тихо промовила Доллі. Видно було, як важко давалося дівчині кожне слово. — Ти ж знаєш прокляту, невигойну пристрасть батька!

— Карти? — швидко спитав Араканцев. — Так, знаю! За зеленим столом він буквально сам не свій. Ну, якщо Пфейфер дізнався про цю слабість Григорія Миколайовича, то…

Араканцев різко обірвав фразу. Спіймавши важке зітхання Доллі, захвилювався і знову повернувся до каталога. Пролетів розділ птахів, плазунів, чотириногих і ввірвався в розділ чотирируких.

А Доллі знову мовчала, опустивши голову. На обличчі Араканцева відбився відчай, а пальці його перегортали сторінки розділу приматів, людиноподібних мавп.

— Що це таке?!

Вигук Араканцева примусив Доллі підвести голову. Вона побачила на сторінці каталога страхітливу морду горили. І одразу ж Араканцев захлопнув книжку.

— Скажи, Доллі, - дивно тремтячим від стримуваного почуття голосом почав Андрій, — навіщо ви у віллі держите орангутанга? Це небезпечна гра.

— Гамількар небезпечний? — з усмішкою спитала дівчина. — Навпаки, завдяки йому ми почуваємо себе з цілковитій безпеці. Восени, коли закінчується курортний сезон, тут буває страшнувато. Тиняються якісь підозрілі типи. А з Гамількаром ми наче за кам’яною стіною. Він так любить мене і тата! Гамількар уже два роки живе в нас. Його подарував батькові Пфейфер для якихось дослідів. Фантазія багатія! Гамількар навіть допомагає мені в господарстві. Ми вважаємо, що в нас два слуги: черкес Абдул-Земіль і Гамількар. Але Абдул більше шофер, ніж слуга, а Гамі, як ми його називаємо, миє підлогу, прибирає постіль, рубає і носить дрова, відкупорює пляшки. О, коли б ти бачив, з якою комічною поважністю виконує він свої обов’язки! О, Гамі серце! — збуджено вигукнула дівчина. — А крім того, він допомагає батькові в його дослідах.

— Орангутанг допомагає інженерові-механіку? — приховуючи під безтурботним сміхом настороженість, запитав Араканцев. — Це цікаво! Розкажи, в чому ж полягає допомога мавпи?

— Подробиць я не знаю, тато тримає це в секреті. Знаю тільки, що він проводить зараз безліч складних дослідів у галузі механізації виробництва. Його чергова idee fixe — таке удосконалення, спрощення виробництва, при якому була б майже не потрібна праця людини. Він якось сказав мені, що, коли Гамількар замінить біля конвеєра людину, тоді тато задовольниться, бо можна буде посилати на фабрики навіть недоумкуватих, ідіотів і божевільних. Тому Гамількар під наглядом тата часто стовбичить біля конвеєра, щось згвинчує, розгвинчує, а що саме — не знаю! Але чому ти про це питаєш?

— Ось чому, — знову розкрив каталог Араканцев. І Доллі знову побачила страшну морду горили. — Читай. Gorilla gina!.. Простіше кажучи, горила! А тепер дивись напис олівцем: «Погано переносять наш клімат, швидко вмирають від сухот, але все ж для досліду виписати сто екз.».

— Та це ж рука Пфейфера! — вигукнула зацікавлена Доллі. — Але навіщо йому стільки мавп?

— Товстий Фрідріх знайде діло і для горил. Пустить їх по Берліну і Гамбургу з рекламами виробів своєї промисловості. Фурор! Але дивись далі. Pithecus jatyrus… Оранги, родичі твого Гамількара. І знову напис олівцем тією ж рукою: «Ці міцніші. Завезти двісті».

— Нічого не розумію! — сказала Доллі.

— Далі, дивись далі! Troglodytes niger!.. Це шимпанзе. Тут, крім знака питання, нічого. А ось нижче: Troglodytes tschego!.. Ці, видно, більше сподобалися Пфейферу. Він пише: «За довідками, шимпанзе-чого відзначаються великим розміром — вони майже завбільшки, як горили, — чималою силою і витривалістю. Виписати півтораста шимпанзе-чого». Потім поверх — напис червоним олівцем: «Не забудь — краще самців: вони витриваліші. Самок якнайменше». А внизу чорнилом: «Довідатись у Гагенбека, скільки приблизно коштуватиме спіймання і перевозка з Суматри, Борнео, з Верхньої і Нижньої Гвіней усієї партії». Видно, всі ці написи зроблені в різний час. Але що все це значить? — закінчив запитанням Араканцев, кидаючи каталог на пісок.

— Не знаю. Шарада якась, — промовила Доллі, підводячись. — Андрію, мені пора. Я піду.

— Уже? — схопився Андрій. — Доллі, вибач мені. Я, здається, наговорив зайвого. Але повір, тільки бажання…

— Не треба про це, Андрію.

— Коли і де я знову побачу тебе?

— Якщо хочеш, сьогодні ж увечері в казино «Рітца». Я буду там після дев’ятої.

— Доллі, чого ти ходиш у цей кабак?

— Ти ж знаєш, що тата не можна лишати одного за картами, — спалахнула дівчина. — Він зовсім збожеволіє. Прощай або… до побачення, як хочеш.

Араканцев, закусивши до крові губу, довго дивився вслід дівчині. Коли гнучка постать сховалася за будинком курзалу, він опустив очі і побачив… гагенбеківський каталог. Швидко підняв його і кинувся було вслід за дівчиною, потім зупинився, оглянувшись навколо, мов злодій, квапливо поклав каталог за пазуху і попрямував до групи робітників, які йшли назустріч.



3. Предок і потомки


Гамількар нудьгував. Розлігшись на дивані, він з презирливою байдужістю спостерігав, як електричний вентилятор втягує мух. Маленький моторчик, схований за ширмою, рухав стрічку конвеєра, але з порожніми ковшами. Монотонна пісня динамо, мабуть, дратувала оранга. Він зліз з дивана і став на ноги, як людина. Тепер особливо впадали в очі його широкі плечі, сутула спина і довгі, нижче колін, руки, вкриті жмутками шерсті. Перевальцем, мов людина напідпитку, пройшов він за ширму і смикнув на себе рубильник.

Виття динамо урвалося. На голому сірувато-голубому обличчі оранга розпливлась гримаса задоволення. Навіть окремі білі волосини на його підборідді, що переходили в ріденьку сиву борідку, настовбурчились якось особливо задерикувато. Неначе оранг хотів, але не міг сказати: «Ось який я молодець!»

Але одразу ж відчайдушна нудьга з швидкістю, властивою тільки мавпячому обличчю, змінила це самовдоволення. Оранг ліниво пройшовся по кімнаті і ніби всім своїм виглядом показував: «Ну, й скука ж страшенна! Чим би зайнятись?»

Великий гребінець привернув увагу звіра. Гамількар схопив його і почав розчісувати і так рівний проділ на голові. Захопившись, непомітно для самого себе перейшов до чорної з рудим відтінком шерсті, що вкривала його тіло. Коли добрався до стегон, де шерсть звисала особливо густими, схожими на панталони пасмами, почулася сирена авто. Гамількар здригнувся і насторожився. Через секунду в передній задеренчав дзвоник. Оранг зірвався з місця і вистрибом, руками допомагаючи ногам, кинувся до дверей. Легко, без особливих труднощів одімкнув він французький замок і, як завжди, на чотирьох побіг в кімнату, де стояв конвеєр.

Вслід за орангом увійшли три чоловіки. Першим, чітко відбиваючи крок, зайшов високий, плечистий старик. В усій його ході помітна була військова виправка, неначе він ще носив мундир. Обстрижене «під горщик» волосся і борода «а ля мужик» робили його схожим на Бехтерєва. Побачивши старика, Гамількар розтягнув куточки рота і звузив повіки, що віддалено нагадувало людську посмішку.

За стариком безшумно, м’ячем вкотився товстенький панок з червоним бритим лицем. На товстуна Гамількар зовсім не звернув уваги, але зате поспішно підбіг до третього, що зупинився на порозі, красивого кавказця в червоній черкесці, обшитій галунами, і в шоферських окулярах. Оранг з дитячою радістю вхопив його за срібні піхви кинджала і потягнув до себе.

— Вай, справжній шайтан! — крикнув Абдул-Земіль. — Пусти, ішак, пузо розпорю!

Гамількар відійшов і ображено пробурчав щось мавпячою мовою.

— Абдул, авто на восьму, — сказав старик. — А поки що ти вільний.

Абдул пішов, тихо ступаючи м’якими чув’яками.

Старик підійшов до оранга і ніжно почухав йому складки на шиї. Гамількар пробурчав. Це було щось схоже на сміх.

— Ну-с, пане Батьянов, а як ваші успіхи на зеленому полі? — запитав товстун, мабуть, продовжуючи розмову.

— Погано! — сумно відповів Батьянов. — Не щастить, та й годі!

Видно було, що Пфейфер задоволений. Але він прикинувся здивованим.

— Як, а мій гонорар за економічну форсунку?

— Гай-гай! — посміхнувся безрадісно Батьянов. — Продув ще весною!

— А реорганізація складного збирання втулки? Між іншим, ви маєте рацію. Тепер на її збирання потрібно лише вісім секунд. При моєму масштабі роботи це сімдесят п’ять процентів чистого прибутку.

— Ну й танцюйте! — буркнув Батьянов. — А я в минулому місяці спустив останні крихти цієї втулки.

Лице Товстого Фрідріха почервоніло від радості.

— Отже?..

— Отже, я знову без копійки. І, як на зло, певен, що саме тепер щастя усміхнулося мені. Можна відігратись. А грошей нема. Тому ви їх мені дасте! — з грубою безцеремонністю закінчив Батьянов.

— Чому ж ні! — обізвався Пфейфер і з нахабною незалежністю сів у м’яке крісло. — Але розкажіть спочатку про справи. Є результати?

Батьянов заговорив байдужим, діловим тоном:

— Результати є. Не тільки результати — повна перемога.

— Вимуштрувані всі п’ять моїх вихованців? Я вас правильно зрозумів? Дресировка закінчилась цілковитою удачею?

— Ні, ви неправильно мене зрозуміли. Яка дресировка? Коли я говорив вам про дресировку?

— А що ж ви робили з мавпами, яких я купив для вас? — здивувався і насторожився Пфейфер. — З Гамількаром, наприклад?

— Видресирувати п’ять тварин, яких ви купили, можна. І десять можна. Але ж ми не збираємось обмежитись десятком. Для ваших цехів потрібне ціле стадо таких звірів. А видресирувати стадо неможливо. Яку б роботу не виконував дикий дресирований звір — стрибки через обруч в цирку чи операцію на конвеєрі, чого ми добиваємося, — під час цього робочого процесу не обійтися без дуже тісного контакту звіра з дресирувальником. Інакше звір буде неуважний, упреться, заліниться, і вся робота піде до біса. Скільки ж дресирувальників повинно бути у ваших цехах?

— Тоді я не розумію…

— Зараз усе зрозумієте! — різко перебив фабриканта Батьянов. — Я не дресирую звірів, я переробляю їх.

— Що? Як? — здивовано округлив очі Товстий Фрідріх. — Ви, правда, інженер і можете переробити втулку, форсунку, будь-який інший механізм. Але тварину…

— І все-таки я їх переробляю! — не змінив Батьянов різкого тону. — Але з перших слів вношу ясність. Ідея і метод переробки звірів не мої. Це геніальне відкриття, чи винахід, називайте, як вам більше подобається, належить моєму другові, французькому військовому лікареві П’єру Ло.

— Йому теж доведеться платити гонорар? — скривився Пфейфер.

— Не доведеться. Він уже помер. П’єр довго служив у колоніях. Там, у джунглях, спостерігаючи звірів, він захопився зоологією, зоорефлексологією, екологією[3] почав робити досліди і поступово прийшов до свого відкриття. Ло помер сім років тому, родичів у нього не було, і своє відкриття він заповів мені. Я законний спадкоємець П’єра Ло.

— А що переробляв у мавпах ваш друг Ло і що переробляєте в них ви, полковнику?

— Мозок!

— Мозок! О, це дуже цікаво! Прошу, розповідайте далі! — Пфейфер зручніше усівся в кріслі і раптом ляснув жирними долонями по підлокітниках. — Стривайте! Юнаком я читав фантастичний роман. Назви не пам’ятаю. Написав його, здається, англієць, а зміст такий. Якийсь напівбожевільний лікар переробляв найрізноманітніших звірів. Він фабрикував звіриних людей.

- «Острів лікаря Моро»? — посміхнувся холодно Батьянов.

— Так, так, «Острів лікаря Моро»! — зраділо сплеснув руками Пфейфер. — Ви теж, мабуть, читали цей безглуздий роман?

— Безглуздий? А що саме в ньому безглуздого?

Лице Пфейфера стало суворим, діловим.

— А яка мета випуску цієї продукції? Як, де можна використати звіриних людей? Хіба що показувати в звіринці чи цирку. Але це грошовий бізнес. У цього Моро мозок був закручений не в той бік. Вигадав якесь безглуздя. Він не ділок, ось що я скажу!

— Так, не ділок, — тихо промовив полковник. — І П’єр був не ділок. Ділки ми з вами, Пфейфер!.. А ви пам’ятаєте в тім романі жахливі сторінки, де один з героїв чує відчайдушні крики пуми, яку оперував лікар Моро? Неначе страждання всього світу звучало в цих кошмарних криках! Чи не думаєте ви, що я теж так переробляю мавп і нещасні звірі терплять такі ж муки? Довбаю їм черепну коробку, вирізаю мозок або щось інше? Ні, ні і ні. Мої мавпи почувають тільки укол медичної голки.

Батьянов говорив рівним, байдужим тоном, напівзаплющивши стомлені очі.

— Відкриття мого друга надзвичайно дивовижне тим, що він зумів зняти, зруйнувати захисні функції живого організму, зламати так званий гематоенцефалічний бар’єр, що захищає мозок, його вхідні ворота. І одночасно втрутився в життя і роботу головного мозку, в його хімічні процеси. Великий, геніальний розум! І дурна, безглузда смерть від жовтої пропасниці!.. — Батьянов помовчав, опустивши скорботно голову, потім заговорив знову. — Все так просто у відкритті П’єра. Потилицю мавпи поголено, змазано йодом. Тонка і довга голка шприца, проколовши шкіру, дійшла до шлуночків мозку. Сильний натиск на поршень. Мізерна крапля рідини, склад якої знав тільки П’єр, а тепер знаю лише я, впорснута в мозок, змішалася з мозковою рідиною. І все! Діло зроблено! — переможно крикнув Батьянов.

— Що зроблено? — пошепки спитав Пфейфер.

— Мозок мавпи очищено від усіх нашарувань прожитого життя, від звіриних рефлексів, звичок, інстинктів, бажань. Тепер мозок мавпи tabula rasa — чистий аркуш. У мавпи не збереглося ніяких спогадів про те, ким вона була раніше. А втім, згадати про своє звірине минуле вона може, але тільки при одній умові… Проте це зовсім інша тема, і зараз вона нас не цікавить. А тепер ми можемо на цьому чистому аркуші написати все, що нам треба. Ми можемо не дресирувати мавп, як ви думали, а привчати їх до тих дій, що нам потрібні. І мавпи, на диво, швидко схоплюють, наслідують, сприймають все те, чому ми їх вчимо.

Пфейфер надув щоки і шумно, сердито видихнув:

— Я вас зрозумів! Із мавп ви зробили людей і пропонуєте їх мені в робітники. На біса вони мені! Не треба мені людей! Я ненавиджу їх!

Грубий викрик Товстого Фрідріха не вивів Батьянова з рівноваги. Дивлячись розгублено на червоне від хвилювання лице фабриканта, він сказав спокійно:

— Перетворити мавпу на людину неможливо. Прощаю вам цю кричущу безграмотність. Мої мавпи ще не люди, але вже не мавпи. Може, це ланка між пітекантропом і австралопітеком, якої бракує і яку так вперто шукають антропологи всього світу. Не знаю, не знаю!.. А втім, облишмо наукову термінологію, це не для вашого носа тютюн. П’єр не зміг зробити з мавпи розумку істоту, але вбити в ній все звірине — цього він блискуче домігся.

Батьянов пройшовся по кімнаті. Пфейфер витяг товстий портсигар і подав полковникові сигару. Поібачивши це, Гамількар узяв з вікна попільницю і поставив її на маленький курильний столик перед фабрикантом. Потім запалив сірник і підніс її обом, ввічливо схиливши голову з бездоганно розчесаним проділом.

— Ось дивіться, — показав полковник на оранга. — А добився я цього від Гамі дуже легко. Він знає, як поводитись з ключами, відмикає і замикає двері, вмикає і вимикає радіоприймач, коли стає темно — засвічує світло. Він вміє навіть рахувати. В обмін за три апельсини він дає три сірники, а за п’ять — п’ять. Але поки що оранг знає лічбу тільки до п’яти. А головне, він смирний, слухняний, у нього м’який характер. Тепер про інших чотирьох — про двох горил, шимпанзе і гібона. Невдовзі після уколу я наказав випустити мавп у вольєру, щоб не ослабли їхні м’язи. А потім мої асистенти показали їм, як спорудити примітивний курінь. Через півгодини мавпи почали будувати курені і незабаром забудували всю площу вольєри. А зараз вони працюють у готелі «Беренгарді». Мавпи виконують найрізноманітніші обов’язки: швейцарів, покоївок у номерах, відкупорюють пляшки і консервні банки спеціальними приладами, працюють вантажниками на складі, носильниками багажу і навіть не беруть на чай! Адміністрація не нахвалиться ними. Але вони позбавлені, звичайно, найменшої здатності до абстрактного мислення. Жодних логічних зв’язків, асоціацій, ідей. Хоча б революційних ідей! — нервово, неприємно засміявся Батьянов. — На ваших фабриках працюватимуть класичні раби. Наші предки! І як ще працюватимуть! Їм не треба платити за працю, вони не вступатимуть ні в які профспілки і не організовуватимуть страйків. Ловко, га! — гірко, приречено сміявся полковник.

Пфейфер схопився в радісному збудженні.

— О, якби це тільки було можливо! Це… це моя золота мрія! Війна і революція викликали чортзна-який струс. Страйки, забастовки — буденний побутовий факт в усіх галузях виробництва. У мене в Гамбурзі, наприклад, уже не спокійно! Ясно, справа в різкому більшовицькому вітрі.

— Але чи не досить розмов? — запитав Батьянов. — Перейдемо до діла!

— Перейдемо до діла, — погодився Пфейфер, витираючи хустинкою спітніле від збудження обличчя.

— Гамі, ввімкни мотор! — голос Батьянова пролунав різко і владно, як удар маленького гонга. Оранг одним стрибком опинився за ширмою і рвонув рубильник. Динамо завило.

— На місце! — крикнув знову полковник, і Гамі слухняно став біля конвеєра.

— Ми продемонструємо дослід із збиранням моєї економічної форсунки для пароплавних котлів. Увага, я починаю!

Батьянов зробив було крок до ширми, але, завагавшись, підійшов до Гамі і, напівобнявши, ласкаво смикнув його за вухо.

— Гамі, дружище, давай попрацюємо, і добре попрацюємо! Розумнику мій, це ж наш останній екзамен!

У голосі полковника злилися ніжність і суворість. Ласкаво ляснувши оранга по спині, Батьянов зник за ширмою.

— Починаю! — пролунав звідти його голос, і в ту ж мить конвеєр подав частини форсунки. — Ну, Гамі, шквар! Так, молодчина! Закінчуй! Раз, два, три! Правильно. Цей процес треба виконувати за три секунди. Тепер другий! Добре! Поклади на місце! Правильно! Ти працюєш цілком автоматично, що й треба було довести!

Гамількар справді працював чітко і впевнено, без найменших вагань і заминок, від старання посапуючи потворним носом, що переходив безпосередньо в губу.

— Зверніть увагу, — крикнув Батьянов, — що він уже проробив три різних виробничих процеси, тоді як у вас на фабриці антропоїди пророблятимуть кожен лише один процес! А це в тисячу разів простіше. Одного разу я і Абдул, змінюючи один одного, примусили Гамі пропрацювати вісім годин з годинною перервою на обід. Ось вам і восьмигодинний робочий день! І Гамі не намагався навіть одійти від конвеєра. Він втягується в роботу, його злить і дивує, що частини, які він тільки-но згвинтив, одразу ж повертаються до нього в своєму попередньому вигляді. І він працює з ще більшим завзяттям, бажаючи вийти переможцем, — нарешті таки згвинтити їх. Ось саме на цій тваринній упертості і тримається вся моя система.

— Ви геній, Батьянов! — не втерпівши, захоплено промовив Пфейфер. — Я певен, що тільки ваша геніальна голова змогла розв’язати цю світову проблему. Ви людина «з золотим мозком» із рейнських казок!

— Боюсь, що моя геніальна голова скоро закінчить своє існування, — долинув з-за ширми голос Батьянова, — і мій «золотий» казковий мозок перетвориться в кусок гнилого, смердючого холодцю.

— Ну, ну, навіщо так сумно? — бадьоро крикнув Пфейфер, підходячи до оранга. — Ні, ви тільки гляньте, як працює цей хлопчина. Красота! Ах, ти, дорогий мій синочок, — розчулився Товстий Фрідріх і, розніжившись, погладив оранга по голові.

Гамі раптом клацнув зубами і, не обертаючись назад, ухопив Пфейфера за ногу. Потім відразу ж, ніби нічого й не було, прибрав попередню позу, зігнувшись над конвеєром.

— Диявол довгорукий! — злісно вигукнув зляканий Пфейфер. — Виродок заморський!..

Гамі у відповідь на слова фабриканта різко повернувся і, не перериваючи роботи, гучно плюнув в його бік.

— Ловко! — розреготався за ширмою Батьянов. — Це вам за виродка заморського! Та подивіться уважніше, який же він виродок! У нього правильні риси, сміливий погляд, а темне волосся, що обрамляє його лице, надає йому томну блідість. Серед мавп він, мабуть, вважався незаперечним красунем.

— Ну, і цілуйтеся з цим красунем! — прокричав Пфейфер, потираючи ногу. — А я б хотів поговорити тепер про умови. Що ж ви візьмете з мене за повну постановку роботи в моїх складальних цехах за допомогою таких ось незаперечних красунів?

— Умови будуть трохи незвичайні! Ви даєте мені зараз чек на десять тисяч доларів і забираєтесь під три чорти до завтра, до ранку. Я хочу спробувати сьогодні ввечері відігратись.

— А потім? — насторожився Пфейфер.

— А потім буде видно! Якщо я одіграюсь, то віддаю вам ваші десять тисяч і взагалі кінчаю працювати на вас. І тоді вже не бачити вам наших предків у своїх цехах. А програюсь — поговоримо остаточно про умови.

— Це значить, — вигукнув Пфейфер, — вам усі вигоди, а мені ніяких? Таку фору я вам не дам. Так не укладають серйозних угод.

— Смію вас запевнити, що з усіх наших серйозних угод ця найсерйозніша!

— Так ви ж грабуєте мене! — заверещав Пфейфер. — Я і так уже розорений. Інфляція.

— А коли так, — відповів Батьянов, виходячи з-за ширми, — кінчай, Гамі, працювати! У нас страйк, і хай Пфейфер іде к чорту.

Оранг радісно шмигнув за ширму, зупинив мотор і вийшов звідти, потягуючись і широко позіхаючи, як людина, що зібралася втішитись заслуженим відпочинком після закінченої роботи.



4. Ключі маврів


— Що ви кажете? — підбіг до Батьянова переляканий Пфейфер. — Який може бути страйк зараз, в розпал роботи.

— Але ж ми — я і Гамі — вирішили більше не працювати. До побачення, вірніше, прощавайте, пане Пфейфер! — уклонився з військовою сухістю Батьянов.

— Слухайте, — благаюче простягнув руки фабрикант, — давайте ж поговоримо докладно і серйозно. Прошу вас, заспокойтесь! Ми обидва трохи погарячились, але, сподіваюсь, це справі не зашкодить. Кажіть же ваші умови, я, напевно, погоджусь на них. Ну, я весь — увага.

— Про свої умови я вже сказав, — відповів Батьянов. — І, повірте, вони досить легкі. Я б зажадав уп’ятеро, вдесятеро більше, коли б не одна обставина, яка… — Батьянов нервово провів по голові рукою, скуйовджуючи свої сиві кучері. — Знаєте, Пфейфер, іноді мені здається, що й у вас є хоча б крихітна частиночка людини, що і вам не чуже все людське, що і ви здатні буваєте зрідка зрозуміти муку і страждання свого ближнього. Може, я помиляюсь, не знаю! Але я все-таки розповім вам легенду про ключі маврів.

— Про ключі маврів? — сторопів Пфейфер, і на лиці його відбився бридливий подив.

— Так, про ключі маврів! — тихо промовив Батьянов. — Є така легенда. Коли Фердінанд Католик, остаточно перемігши маврів, вигнав їх з Іспанії, вони, вирушаючи в Африку, взяли з собою ключі від своїх будинків у Європі. Ключі ці як найбільша святиня і досі передаються в родах з покоління в покоління. Навіть тепер халіфські праправнуки, які проживають в Африці, ретельно зберігають ці ключі. Будинків тих уже нема, а ключі цілі, тому що, за повір’ям, доки вони не втрачені, не втрачена і надія на повернення туди, — показав Батьянов у сторону Піренеїв, що виднілись у вікні, - в рідну для їх серця Іспанію, батьківщину їх предків! Ми, — ви розумієте, сподіваюсь, що я говорю про нас, емігрантів, — ми також зараз опинилися в становищі маврів.

Ось, подивіться, мій син, мій єдиний син!.. — подав він Пфейферу портрет молодого офіцера в похідному спорядженні, з чорними орлами на погонах Дроздівського полку. — Я сам послав його з легіоном честі до Денікіна. А навіщо, навіщо все це? — з мукою крикнув Батьянов. — Це була помилка, страшна, непоправна помилка!.. Ні, неправда!.. Її можна виправити, я виправлю її! Я хочу, я повинен і я повернусь у Росію! Я не вмру спокійно, поки знову не побачу рідний Єкатеринодар, кубанську нашу столицю, місто, вже самими своїми черешнями чудове. В мене є ключ мавра, яким я відімкну двері на батьківщину, є надія, що мене приймуть там! Цей ключ — мій винахід, вірніше — поки що теоретична праця, яка зробить цілковитий переворот у галузі радянської важкої індустрії. Це буде відплата за моє минуле, за мою помилку!.. Але щоб перетворити в дійсність теоретичні викладки, треба проробити багато дослідів, для дослідів потрібні гроші, а грошей у мене нема! Як бути? Авансуватися у вас? Ні в якому разі! Тому я беру у вас в борг десять тисяч з надією відіграти потрібну суму для роботи. Так я вирішив цієї ночі! Ось тепер ви знаєте все! Я веду діло відверто! Ну, а тепер що скажете ви?

— Що ж говорити мені? — з удаваним співчуттям відповів Пфейфер. — Додам лише: тепер я особливо охоче погоджуюсь на ваші умови, тому що довідався, якими високими мотивами керуєтесь ви.

— Не знущайтесь! — з докором промовив Батьянов. — А я ось не дякую вам, бо відчуваю: ви сподіваєтесь, що ваш дар перетвориться в дар данайців, який погубив Трою.

— Ви праві! — з раптовою різкістю сказав Пфейфер. — Сентиментальності не в моєму характері! Так, я сподіваюсь, що ви програєте! І ще пунктик до нашого майбутнього договору. Зараз я даю вам десять тисяч, і хай це буде, як ви хотіли, позичка. Але потім, коли ви протринькаєте ці гроші, я заплачу вам ще двадцять тисяч доларів за те, що ви обладнаєте мені мавпячі цехи, які стануть моєю довічною власністю, а також і монополією на це відкриття. Ніякої процентної винагороди з експлуатації вашого відкриття ви вже не одержите. Жодного пфеніга! Згодні?

— Ого! — посміхнувся Батьянов. — Умови буквально пфейферівські. Як ти думаєш, Гамількар, — звернувся він до оранга, — доведеться погодитись, тому що є надія назавжди порвати з паном Фрідріхом Пфейфером? Добре! Згоден!

— Нема ніяких підстав, дорогий мій друже, поривати зі мною назавжди, — подаючи Батьянову чек, сказав Пфейфер. — О, ми ще попрацюємо! Мавпячу справу я відразу поставлю на широку ногу. Нишком я вже підготував закупку чотирьохсот п’ятдесяти екземплярів наших, як ви кажете, предків, бо був певний, що ви свого доб’єтесь. Відомості про ціну й інше я маю ось тут, в каталозі… Дозвольте, а де ж каталог?

— Який каталог? — здивувався Батьянов.

— Гагенбеківський каталог! — перелякано вигукнув Пфейфер. — Я чудово пам’ятаю, що забув його вчора у вас. Я залишив його ось тут, на підвіконні, а де ж він тепер?

У прихожій задзвонив дзвінок. Гамількар занепокоївся, а Батьянов і Пфейфер продовжували розгублено дивитись один на одного.

— Стривайте, стривайте! Згадав! — потер лоба полковник. — Цілком правильно, каталог з мордою лева на обкладинці, так же? Лежав учора ось тут, але куди він міг подітись? Я його не брав! Може, Гамі затягнув його кудись! Знайдемо, не турбуйтесь!

У цей час за дверима пролунали квапливі кроки, і в кімнату вбігла Доллі. Лице Батьянова враз проясніло.

— Зіронько моя! — простягнув він руки до дочки. — Де ти пропадала так довго?

Але полковник не встиг обняти Доллі. Його випередив Гамількар. Побачивши дівчину ще в дверях, оранг заплескав у долоні, а потім з шаленим захопленням почав бити себе кулаками в груди. Міцна грудна клітка гуділа від ударів, мов величезна бочка. Перш ніж полковник встиг зробити крок до дочки, Гамі вже підлетів до дівчини, обняв її, лащачись, поклав їй на груди свою страхітливу голову.

А Доллі гладила його, наче дитину.

— Гамі, тваринко моя мила! Скучив, га?

Цю ідилію обірвав Пфейфер. Обережно обійшовши оранга, він доторкнувся до плеча дівчини.

— Послухайте, фрейлін Доллі, ви часом не бачили в цій кімнаті гагенбеківського каталога?

— Ах, так, так! — розсміялася Доллі. — Я його схопила замість свого роману. Ми ще, розглядаючи його, дивувались…

Дівчина раптом замовкла. І, дивлячись то на батька, то на Пфейфера, додала ослаблим голосом:

— Прошу вас, не сердьтеся, але… але я забула його на пляжі.

— А з ким ви розглядали мій каталог? — з грубою злістю спитав Пфейфер. — І чому дивувались?

— Я не відповідаю на питання, які задаються таким тоном! — ображено закинула голову дівчина. — Ви одержите свій каталог через годину. Я зараз же пошлю по нього Абдула. — Доллі різко повернулася спиною до фабриканта.

Пфейфер розвів руками і знизав плечима. Потім з виглядом ображеної гідності взяв котелок і навмисне недбало вклонився.

— Прошу вибачення! На все добре! Ага, мало не забув! Пане Батьянов, я сам сьогодні гратиму проти вас. Ви відіграватимете ключ маврів, а я своїх безсловесних рабів!..

Давно вже зачинилися двері за Пфейфером, а Доллі все ще дивилася з тривогою і нерозумінням на винувато похнюпленого батька.



5. Знову про ключ


— Доллі, ти любиш нашу Кубань?

— О, ще б пак! Бувало, в школі, як тільки потрапить до рук карта Росії, зараз же шукаю Кавказ. Нащупавши Ельбрус, шубовсну в Кубань і по синій її ниточці піднімаюсь уверх до Чорного моря. А там, де в Кубань впадає Лаба, дивлюсь свою рідну Усть-Лабинську станицю. І якщо знайду, ото радість! Але чому ти про це раптом запитав, Андрію?

Араканцев відповів не зразу. Здавалося, він прислухався до тихого верещання цикад, що доносилося знизу, з темного, майже невидимого в нічній пітьмі парку. Там, у кущах, спалахували якісь дивні зеленкуваті іскри. Вони рухалися, креслили в повітрі тремтливі вогняні лінії, розсипались, наче у фейєрверку, фантастичним світним дощем. То світлячки танцювали в повітрі свою сарабанду, радіючи з густої темряви літньої безмісячної ночі.

— Чому питаю? — промовив, нарешті, Араканцев. — Та тому, що ти незабаром матимеш можливість повернутися на Кубань!

— Повернутися в Росію? Але як же? Самій, без батька? Він же не може реемігруватись! Йому сказали про це в радянському повпредстві. Які дивні речі говориш ти, Андрію, останнім часом!

У голосі Доллі чулося здивування. Вона підійшла до Араканцева, що сидів на кам’яній балюстраді балкона, і поклала руки йому на плечі.

— Андрію, ти щось приховуєш від мене. Скажи, навіщо тобі знадобилося самому передавати Пфейферу гагенбеківський каталог? Чому ти десять хвилин тому назвав роботу батька підлою роботою? Ну, кажи ж!

— Доллі, ти мене не зрозуміла! Твій батько, безумовно, чесна людина, я в цьому певний, але коли за його спиною стоять Пфейфер і взагалі всі ці пани, — кивнув Араканцев головою на сліпуче освітлені вікна казино, — тоді картина виходить зовсім інша. Не забувай і того, Доллі, що між твоїм батьком і Пфейфером стоять ще тисячі робітників, а також… також цей проклятий орангутанг!

— Знову Гамі?

— Так, знову Гамі! Вся справа саме в Гамі, - твердо відповів Араканцев. І з нетерплячим тремтінням у голосі додав: — У мене стільки питань, стільки найрізноманітніших питань до Григорія Миколайовича. Ах, коли б він погодився відповісти на них!

Доллі мовчки відійшла до скляних дверей балкона і заглянула всередину казино. Інтернаціональний натовп переповнив півкруглий зал з мраморними колонами. Основні відвідувачі — американці, які поважають себе і не поважають Європу. Американців трохи розбавляли пересичено-байдужі англійці, французів було зовсім мало а росіяни, коли не брати до уваги полковника Батьянова, що сидів недалеко від дверей, були тільки круп’є, які викрикували свій набридливий рефрен:

— Панове, робіть вашу гру!

За столиками сиділо багато жінок, старих і молодих, але однаково оголених, нафарбованих і збуджених від золота і асигнацій. Очі їх осовіли, волосся розтріпалося, губи розслаблено обвисли: позначався азарт.

— Я сьогодні чомусь особливо боюсь за тата, — сказала Доллі ніби сама до себе, але дивлячись туди, де в темряві ледве білів фрачний виріз Араканцева. — Мене непокоїть також розмова, що відбулася між батьком і Пфейфером перед грою: «Так, значить, боротьба?» — спитав Пфейфер, сідаючи за гральний столик. «І жорстока боротьба!» — відповів йому батько. А скільки злості було в цих двох коротких фразах!

Араканцев підійшов, став поруч Доллі і через її плече теж заглянув у зал.

— Мені не подобається фізіономія твого батька, — сказав він. — Дивись, скільки муки, скільки прихованого болю в його очах! Вони встають, напевно гра закінчилася! Але глянь на батька, Доллі, - так може дивитися тільки людина, в якої немає ніякої надії!

Доллі відсахнулась. Араканцев узяв її ласкаво за плечі і відвів у глибину балкона. Дзвякнули скляні двері, випустивши Пфейфера і Батьянова. Фабрикант сяяв, полковник був блідий, як мрець. Коли його очі зустрілися із зляканими очима дочки, він низько опустив голову.

Араканцев ступнув уперед і, підносячи майже до самого носа Пфейфера розгорнутий каталог, різко спитав:

— Здається, ви загубили цю річ?

Очі Пфейфера ковзнули по злобній морді горили і зупинилися на численних помітках олівцем, якими були помережані поля каталога. Товстий Фрідріх жалюгідно згорбився, немов чекав удару, і позадкував, опустивши безпорадно руки. Із рукава його смокінга випало щось біле, прямокутне. Араканцев швидко наступив ногою на це «щось», примусивши Пфейфера різкістю свого руху знову відступитись.

— Де ви це знайшли? — спитав боязко фабрикант, марно намагаючись тремтячими руками засунути каталог в кишеню смокінга.

— Ви його знову загубите! Та не кладіть же мимо кишені! — глузливо вигукнув Араканцев. І тільки після цього відповів сухо: — Я його не знайшов. Каталог передала мені мадемуазель Доллі!

— Фрейлін Доллі? — зовсім розгубився Пфейфер. І, шукаючи виходу, із злісним розпачем зацькованого звіра крикнув Батьянову: — Ну що ж, їдемо ми, нарешті?

— Їдемо, коли вже ваша взяла, — глухим голосом відповів полковник і, ні на кого не дивлячись, почав спускатися вниз. Посередині східців він раптом зупинився і засміявся: — Ну, хіба не смішно? Чорт забирає грішника, який сам продався. Чому ж ви не смієтесь, панове?

— Тату, що це все значить? Мені страшно! — перехилившись через поручні, гукнула Доллі.

— Не більше як жарт, дитя моє! — вже знизу, з парку, долинув спокійний голос Батьянова.

…Коли потужне безшумне авто Пфейфера звернуло з алеї парку на гладеньке, як шовкова стрічка, шосе, Араканцев розгублено розвів руками.

— Цього я не чекав! Невже це станеться сьогодні?

Раптом його погляд упав на «щось», що випало з рукава фабриканта. Араканцев, швидко нахилившись, підняв загублену Пфейфером річ і тільки-но хотів розглянути її уважніше, як з шосе донісся віддалений сигнал авто. Араканцев, не дивлячись, поклав знахідку в кишеню фрака.

— І все-таки я б швидше за них добрався до вілли, — прошепотів він з жалем. — Стежка рибалок вдесятеро скорочує шлях. Але як потрапити в кабінет полковника? — І раптом він звернувся до дівчини: — Доллі, ти в усьому мені віриш?

— Вірю! Якщо не вірити й тобі, то що мені залишається? — відповіла дівчина.

— Коли ти віриш, що я хочу твоєму батькові тільки добір а, то, не питаючи ні про що, дай мені ключ від вашої вілли!

Доллі мовчки схилилася над сумочкою. Холодний метал ключа торкнувся долоні Араканцева.



6. Тінь на стіні


Батьянов не говорив, а майже кричав з хворим гарячковим збудженням. Вплинула, напевно, тільки-но випита пляшка шампанського. А може, цим криком він хотів заглушити нудний біль, який щемів у його серці.

— П’ю за ваше здоров’я! Пийте ж, Пфейфер, якого чорта!

До вуха Араканцева долетів характерний приглушений дзвін наповнених бокалів.

— Ось так! Тепер наллємо ще. А про все інше не турбуйтесь! Я задоволений вами, Пфейфер, надзвичайно задоволений! Ви тепер купили мене цілком, до могили. Шкода, що моє загробне життя недоступне для вас. А то ви, мабуть, і його не відмовилися б купити! Ех ви, скупник душ!

Але чим голосніше, чим схвильованіше кричав Батьянов, тим спокійнішим і холоднішим ставав тон Пфейфера.

— Отже, вирішено! Ви їдете зі мною в Гамбург. Дресируватимете свою ораву в саду Гагенбека. Там спокійніше, ніхто не зверне уваги на таку кількість мавп. А потім уже, коли ми відкриємо карти, я організую свою ферму…

— І призначите мене директором тієї мавпячої ферми? Ні, пастухом! Це звучить шикарно! Так, так, пастухом панургового стада! — кричав Батьянов, і в його крику відчувалась ображена гордість. — Ви купуєте, Пфейфер, буквально панургове стадо, готове йти куди завгодно і робити що завгодно. А першим своїм заступником я призначаю Гамількара! Він буде тим викинутим за борт бараном Дендено, який потяг за собою все стадо. Вам це незрозуміло? Шкода, що ви не читали «Пантагрюеля». Тоді б ви переконались, що Товстий Фрідріх дуже схожий на купця Дендено, власника стада. Жадібний, тупий, самовдоволений і безжальний Дендено! — злісно, клекочуче розсміявся Батьянов.

До Араканцева долетіло сердите сопіння Пфейфера, потім його жирний, пихатий голос:

— З цього дня, полковнику, ви повинні пам’ятати про різницю між нами. Твердо усвідомте собі, хто ви і хто я! З цього дня кричатиму на вас я, а ви мовчатимете. Ясно чи повторити?

Пролунав тихий дзвін кришталю. Араканцев догадався, що Батьянов, взявши в руки бокал, різко поставив його на стіл. Потім настала довга недобра мовчанка, яка порушувалась тільки сердитим сопінням Пфейфера. І Араканцев здивувався, коли почув спокійний, трохи сумний голос полковника:

— Ах, Пфейфер, Пфейфер! Ви хочете ще і познущатись наді мною, принизити мене. Скільки горя заподіяли ви мені! Ви забрали в мене все — честь, свободу, Кубань. Ви спаскудили працю всього мого життя! Я мріяв принести людству користь, полегшити працю людей, а куди ви скерували мою роботу? Я боюсь навіть… боюсь, що моя дівчинка піде від мене, коли довідається про все.

Батьянов помовчав, потім почулись його тверді, чіткі кроки. Мабуть, він впритул підійшов до Пфейфера.

— Але горе вам, жадібний, тупий Товстий Фрідріх, коли ви перетягнете струну! Пам’ятаєте, сьогодні вдень я говорив вам, що в мавп може знову вселитися жорстокий, небезпечний звір, але при умові, якщо?.. Так ось, це «якщо» в моїх руках. П’єр Ло не зміг досягнути чогось, що міститься в самому центрі тваринних емоцій. А я і не намагався з’ясувати, в чому тут справа. Це понад мої знання. Раптом несподівано в слухняному панурговому стаді прокидаються, нехай на хвильку, інстинкти, бажання, поклики звірів, і все їх єство заповнюється злістю, ненавистю або панічним страхом. Найміть один-два десятки спритних, сильних хлопців. Байдуже, який у них ступінь розумового розвитку. Дайте їм батоги і крупнокаліберні револьвери. Вони будуть наглядачами мавп. На всякий випадок! А такий випадок я можу викликати штучно. Бачите цю музичну іграшку? В ній сім свистків різних тонів. Якщо я почну в присутності мавп видобувати з неї звуки у відповідному порядку, тоді… Не дай бог, щоб це сталося! Цей кошмар важко навіть уявити. Ну, що ви тепер скажете?

Пфейфер нічого не відповів. Чути було тільки голосне невдоволене сопіння та поскрипування крісла.

— Чого це ви раптом засовалися, — з неприхованим глузуванням спитав Батьянов. — Не подобається? Але досить залякувати один одного! Ну, пане Мефістофель двадцятого століття, я вам продав свою душу, а тепер мені дуже хочеться спати.

— Завтра я чекаю вас для підписання договору, — сухо сказав Пфейфер. — Готель «Провіданс», апартамент «Д».

Батьянов враз скипів: заговорила кров кубанця, нащадка запорожців і хвацьких чорноморських пластунів.

— Ні, вже вибачте, вельмишановний пане, не прийду я у ваш апартамент «Д»! Ні в чиїх передпокоях я ще стін не обтирав і надалі не маю наміру! Якщо вас цікавить ця справа, привозьте договір сюди, до мене…

Перечекавши, поки затихли десь у дальніх кімнатах кроки й голоси Пфейфера та Батьянова, Араканцев виліз із-за вогнетривкої шафи, де він сховався. Те, що юнак почув, сповнило його серце злістю до Пфейфера і бридливою жалістю до Батьянова. Час було подумати і про відступ, але в голові його панував дикий сумбур. Доплентався до крісла і мертвим мішком упав у нього. Не міг би сказати, скільки часу просидів отак, у стані похмурої прострації. До дійсності його повернули важкі повільні кроки, що пролунали в сусідній кімнаті. Араканцев прислухався. Кроки виразно наближалися до кабінету. А через хвилину (Батьянов, виходячи, не погасив настільної лампи) Араканцев побачив, як завертілась ручка дверей.

Скочив і озирнувся, чогось шукаючи. Вирішив швидко, що найбільш підійдуть важкі портьєри, які прикривали вікна. Навшпиньках шмигнув до вікна і закрився оксамитом. Рипнули двері. Хтось увійшов у кабінет.

З своєї схованки Араканцев бачив тільки одну майже голу стіну кабінету. По ній проповзла тінь. Араканцев насторожився, адже по тіні можна буде пізнати, хто в кабінеті. Ось тінь знову лягла на стіну. Араканцев придивився, і серце його забилося судорожними поштовхами. Він побачив на стіні силует широких обвислих плечей та голови, величезної, але короткої і наче сплюснутої спереду назад. Ніхто з людей, навіть найпотворніший дегенерат, ідіот і кретин, не міг мати такого черепа. На стіні відбилася голова мавпи.

Араканцев відсунувся далі за портьєру, неначе це могло врятувати його. Вперше в житті він розгубився, не знаючи, що робити, чи приготуватися до одчайдушного захисту, чи спробувати владнати справу мирно.

У цю мить він почув тихий, ніби людський голос.

— Гик, гик! Вук, вук! — здивовано верещав хтось в кабінеті.

Араканцев інстинктивно зрозумів, що мавпа почула його присутність. Услід за цим важкі кроки почали наближатись і хтось з силою потягнув портьєру. Араканцев з диким відчаєм теж учепився за оксамитові складки. Але той, ще невидимий, виявився вдесятеро дужчим. Араканцев поступився, заплющивши очі.

— Гик, гик! Вук, вук! — знову, але вже з іншими, тривожними інтонаціями прозвучало над самим його вухом.

Араканцев, мов дитина, що навіть і в темній кімнаті заплющує очі перед невідомим страхом, стиснув повіки.

— Гик, гик! Вук, вук!.. — І холодні пальці торкнулися його обличчя.

Араканцев скрикнув, відступив назад, мало не видавив шибку у вікні і відкрив очі.

Орангутанг стояв так близько, що Араканцев міг роздивитися до найменших подробиць його широке, плоске лице, закруглені, майже людські вуха, бігаючі, але не моргаючі очі і обвисле черево.

Дивне відчуття викликає у нас вигляд мавпи, особливо людиноподібної. В цьому досить складному почутті переплітаються і бридливість, і легкий страх, і хвороблива цікавість, яку ми відчуваємо іноді до трупа, і жалість, і несвідома туга. Нас відштовхує ця потворна карикатура на людину і разом з тим притягує, дивно притягує. Чи не говорить це справді почуття близької спорідненості, яке сягає корінням у темну безодню тисячоліть? Чи не перекликаються мовчки, коли мавпа і людина дивляться одне на одного, стародавні, приглушені віками голоси, що при першій можливості знов і знов відгукуються в цих двох до жаху схожих істотах?..

Саме таке почуття охопило спочатку Араканцева, коли він побачив Гамількара. Страху не було, його заглушила цікавість. Страх прийшов уже потім, налетів темним, задушливим шквалом; скоряючись йому, Араканцев рвонувся вперед. Але орангутанг ледве помітним рухом ліктя відкинув його знову до вікна.

Араканцев намагався взяти себе в руки. Спочатку треба було з’ясувати, які наміри в мавпи.

Хто знає, що за жахні бажання крилися в темній свідомості орангутанга, але зовні він був зовсім спокійний. З холодною байдужістю дивився поверх голови Араканцева; руки його, довгі, з буграми м’язів, були опущені і торкалися пальцями литок ніг. Тільки здригання верхньої зморшкуватої губи, яка оголяла жовті собачі ікла, свідчили, що орангутанг усе чує, все бачить і кожен його нерв насторожі.

Араканцев уважно оглянув поле майбутнього бою. Позиція його була надзвичайно погана. Він опинився в тісному кутку між стіною і великою книжковою шафою, відстань між якими була метрів два з половиною.

Намагаючись обманути пильність ворога, Араканцев спробував боком, посуваючись по стіні шафи, вислизнути на простір кабінету. Але в ту ж мить почулося погрозливе: «Гик, гик!». Орангутанг витягнув руки і без труднощів покрив два з половиною метри, торкнувшись кінчиками пальців шафи і стіни. Все це він проробив зовсім спокійно, навіть без гримас і звичайних мавпячих кривлянь. А коли мавпа не кривляється, коли рухи її розмірені, спокійні і точні, як у людини, вона особливо страшна.

Тепер орангутанг буквально загнав людину в пастку. Вихід був тільки один, і Араканцев наважився. Повільно заклав він руку за спину і почав намацувати ґудзик револьверної кишені. І орангутанг враз змінився. На його морді з’явився вираз страшної люті, звір затупотів ногами, а на нижній, сильно виступаючій щелепі маленькими кинджалами засвітились ікла. Мабуть, він уже добре знав, що криється за цим безневинним рухом руки за спину.

Араканцев поспішно опустив руку. Миттю заспокоїлися криві ноги, зникли ікла, а на морді мавпи з’явився вираз цілковитої байдужості.

«Скільки ж часу триватиме ця мерзенна і ганебна комедія?» — подумав із злістю й огидою Араканцев і рішуче просунув руку за спину. Орангутанг на цей раз не показав іклів, а м’ячем відлетів у глиб кабінету і люто затарабанив кулаками по письмовому столу. Араканцев теж вискочив з кутка. І тоді орангутанг закричав, роздуваючи горлові мішки. Це було щось середнє між виттям пароплавної сирени і басовими зітханнями великого органа. Могутня грудна клітка мавпи тремтіла від натуги, як потривожений дзвін, проштовхуючи через горло буквально бурю звуків. Араканцев вирішив, нарешті, покінчити з цією історією. Рука його пірнула в кишеню і відразу ж появилася знову… порожня. Цього треба було чекати. Хто ж, вирушаючи в казино, бере з собою револьвер?

Втративши волю, мужність і надію, Араканцев притулився до стіни. А мавпа повільно обходила стіл, готуючись до нападу. Ноги її трохи тремтіли перед стрибком. Араканцев зрозумів, що це його кінець. І з новою силою спалахнула в ньому жадоба до життя, а разом з нею і жадоба до боротьби. Він озирнувся навколо і побачив колекцію старовинної зброї, що висіла над диваном.

Дальші події розгорнулися майже з блискавичною швидкістю. Це був буквально каскад нападів, парирувань і нових навальних атак.

Араканцев, змагаючись з мавпою в швидкості і спритності, стрибнув на диван, зірвав з стіни старовинну рицарську сокиру і сам кинувся на орангутанга. Але він не встиг ударити ворога по черепу. Сокиру з незвичайною силою вирвали з його рук, а сам він злетів у повітря і впав на підлогу в далекому кутку кабінету. Юнакові здалося, що його зачепив маховик велетенської машини і перекинув через усю кімнату.

Араканцев знову скочив на ноги. Орангутанг перевальцем ішов на нього з піднятою сокирою. Мавпа тримала сокиру над головою, як людина, в обох руках.

«Розрубає надвоє, мов поліно», - майнула думка в голові Араканцева, і він раптом згадав слова Доллі, сказані на пляжі: «Гамі вміє рубати дрова».

Орангутанг підійшов майже впритул. Треба було чимось відбити удар. Араканцев зірвав з гака червоний конус вогнегасника, що потрапив на очі. Але невдало. Вогнегасник вирвався з рук, з металічним деренчанням впав на підлогу і… розірвався. Клубки їдкого, задушливого диму наповнили кімнату. Орангутанг перелякано завив і відбіг до дальньої стіни. Скориставшись цим, Араканцев стрибнув на підвіконня і рвонув шпінгалет. Вікно розчинилося.

Стрибаючи з підвіконня, він ясно почув голос Доллі.

Упав Араканцев на верхівку пальми. По бочкоподібному лускатому, обгорнутому повстю стовбуру він легко спустився на землю і побіг. А вслід йому линув рев приголомшеного орангутанга.



7. По шпальтах газет


Орган важкої індустрії «Індустрі унд гандельсцайтунг» в спокійній діловій статті обговорював можливість використання мавпячої праці на фабриках і заводах:

«Досвід Фрідріха Пфейфера — це перша ластівка в галузі заміни людської праці працею мавп крупних порід, переважно орангутангів, шимпанзе і горил. Звичайно, треба було також переозброїти цехи особливими, найдосконалішими машинами.

Наукова комісія з видатних зоологів і біологів, на розгляд якої був поданий пфейферівський так званий мавпячий проект, поставилась до цього цілком схвально, визнала його безумовно прийнятним, практично здійсненним і навіть корисним.

Але група інженерів вказує, що якою б досконалою не була машина, для управління нею все ж потрібна рука, керована людським розумом. Проте й інженери погодилися, що застосування мавпячої праці можливе в деяких найпростіших галузях фабрично-заводського виробництва.

За повідомленнями, одержаними з першоджерел, обладнання «мавпячих цехів» на заводі Ф. Пфейфера вже закінчено. Проведено кілька пробних робіт, які дали блискучі результати.

Офіціальне відкриття і пуск «мавпячих цехів» відбудеться завтра в присутності урядової експертної комісії…»

Бульварна вечірня газета «Ахт ур абендблат» у великому фейлетоні не без лірики оспівувала «цих славних, розумних звірів, кожен з яких працює за чотирьох. Ми не могли без зворушення дивитися на добрі, симпатичні фізіономії покірних екзотичних гостей, що вливають свіжий струмінь у нашу вітчизняну промисловість…»

Берлінський орган фашистів «Гевіссен» вмістив інтерв’ю з Фрідріхом Пфейфером, яке починалося так:

«З паном Пфейфером ми зустрілися на острові Нейверн, на його мавпячій фермі-розпліднику. Патрон був у смокінгу кольору сенегальських негрів, золотистій панамі і коричневих черевиках. Бесіда наша раз по раз переривалася могутнім ревом вихованців ферми, майбутніх німецьких робітників. Сівши в затінку старого, середньовічного нейвернського маяка, пан Пфейфер сказав нам:

«Я певен, що незабаром усю мою фабрику обслуговуватимуть тільки мавпи. Я на все життя позбавлений гіркої необхідності вступати в стосунки з ними головорізами! Ви розумієте, звичайно, що я говорю про так званих свідомих пролетарів. І вони і їхні вожаки — комуністи — ще молоді, недосвідчені, зелені, щоб боротися зі мною, Фрідріхом Пфейфером… Ви питаєте, чия ідея поставити мавпу за верстатом, хто її розробив, хто виховує моїх чотирируких робітників? Це не має значення! Вважайте, що все це роблю я, бо монополія належить тільки мені.

У наступному місяці ферма дасть для моїх фабрик ще п’ятсот чудових уже видресируваних екземплярів. А потім ми приступимо до виконання великого замовлення для комбінату Стіннеса. Як бачите, справа на всьому ходу!

Наші робітники? А яке мені до них діло? О, я ще провчу цих бунтарів! Віднині страйку нема! Страйк умер!..»

«Хай живе страйк! — Так «Роте фане» почала статтю під заголовком «Мавпи-страйколоми». — До якого безглуздя доходять наші безсоромні капіталісти та інше панство з Райхенштрассе в своєму розумінні ролі робітників на виробництві — видно з факту організації так званих мавпячих цехів Ф. Пфейфера. На запитання нашого страйкового комітету, які його умови, Пфейфер відповів лаконічно: «Тривалість робочого дня та сама, але заробітна плата зменшиться на двадцять процентів за рахунок механізації виробництва. Інших умов не прийму! Експлуатація мавпячої праці рентабельніша. Зрозуміло?»

Цілком зрозуміло, пане Пфейфер! Але ми люди, а не мавпи, і тому маємо законне право вимагати нормальної оплати праці. Умови Пфейфера не прийнятні! Ми оголосили страйк. Хай живе страйк!

А на закінчення поспішаємо привітати фельдмаршала Пауля Гінденбурга. Нарешті він знайшов собі достойних союзників — мавп…»

Один тільки «Берлінер берзен кур’єр», орган біржовиків і банкірів, без будь-яких коментарів і тим більше лірики повідомив у відділі хроніки:

«Акц. т-во «Панургове стадо». Мета товариства — експлуатація мавпячої праці на фабриках і в сільському господарстві. Відбулося вже перше засідання правління. Одноголосно ухвалено контрольний пакет передати п. Фрідріху Пфейферу, члену, засновнику і голові правління т-ва.

Установчі акції розподілені повністю. За перевіреними даними, на столичних, гамбурзькій, кельнській та інших великих біржах акції «Панургового стада» щоденно підвищуються. Останній паритет — 480».



8. Чотири карти


Араканцев згріб у купу всі ці газетні аркуші і стомлено поклав на них, мов на подушку, голову.

— Що з тобою, Андрію? Ти останнім часом на себе не схожий!

— Нічого особливого. Просто мені гидко, і я стомився цілу добу битися з орангутангами. Дякуючи тобі, я насилу дістав посаду мавпячого наглядача на фабриці Пфейфера, а тепер бачу, що все це марно. Сам я не зможу збунтувати мавпяче стадо. А проникнути на острів Нейверн, щоб розкрити таємницю дресировки і підірвати зсередини цю диявольську справу, мені ніяк не вдається. Твій батько вперто не довіряє мені і не пускає на ферму. От і все! Я просто перевтомився, а тому, може, мені і лізуть тепер у голову дикі, безглузді думки.

— Які думки?

— Вибач, Доллі, але мені починає здаватись, що я погано знаю тебе. У нас починається боротьба, запекла боротьба. В цій боротьбі і ти колись хотіла взяти участь. А тепер ми бачимо, що ти однією ногою в таборі наших ворогів. Не треба хвилюватися, Доллі. Я не звинувачую тебе, винне виховання. В таких сім’ях, як твоя, навмисне затягують дитинство, оберігаючи від життєвих протягів. Тому ти і зараз ще дитина: що говорить тобі суха, нудна фраза — «класова боротьба»?..

— Чого ти хочеш від мене, Андрію?

— Я говорив про це вже кілька разів. Умов батька покинути цю брудну роботу.

— Не може! Я говорила з ним і більш різко. Я спитала, як він міг погодитися працювати заради темних, підлих інтересів Пфейфера. Він опустив голову і тільки відповів: «Ми бідні, моя дівчинко, а я вже старий…» Він був такий нещасний у цю мить. Крім того, він завжди посилається на те, що його робота має велику цінність з суто наукового погляду.

— Але як він не розуміє, що і суто наукова праця, коли її повернути іншим боком, може завдати суспільству тільки шкоди? Ти знизуєш плечима? Він непохитний? Добре, спробуємо ще один засіб. У мене на нього є деяка надія. Дістань ось із цієї кишені конверт.

— А чому в тебе перев’язана рука?

— Це робота твого Гамі. До нього єдиного з усього стада я не рискую навіть наблизитись. Відразу ж пускає в хід зуби або руки. Не може забути, що я вислизнув з його лап тоді, - пам’ятаєш, у Вермоні? Дякую! Ось тепер дивись — у конверті лише чотири карти. Не дивуйся, але вся справа у фраку. Так, так, у фраку! Днями позичив його приятелю, одержую від нього на другий день ці чотири карти. Він знайшов їх у кишені фрака. Довго я сушив голову, як вони могли потрапити до мене. Адже я карт за все життя в руки не брав. Почав пригадувати, коли і де я був останній раз у фраку. Згадав: у Вермоні, в казино «Рітца». Тоді все стало ясно. Ці карти загубив Пфейфер, а я їх підняв. Пам’ятаєш, коли він грав з твоїм батьком? Надзвичайне хвилювання твого батька за грою, надзвичайно стурбований вигляд його після програшу — все це свідчить про те, що того разу була не проста, буденна гра.

— О, так, так! Після того випадку батько вже не грав! Хіба це не дивно?

— Ну, ось бачиш! Усе свідчить про те, що за цією грою крилось щось серйозніше. А тому я хочу переслати ці чотири карти Григорію Миколайовичу.

— Навіщо?

— Вони краплені!

— Що ти кажеш? Яка підлість, який бруд!

— Що ти хочеш від Пфейфера? Все його життя, вся його діяльність — це суцільна гра крапленими картами. Побачимо, яке враження справить на твого батька це відкриття.

— А якщо ніякого?

— Тоді справа за тобою. Ти, користуючись довір’ям батька, постараєшся бути частим гостем на острові Нейверні, вивчиш усі деталі дресировки, а головне, спосіб, яким можна збунтувати рабів-мавп.

— Мені здається, — нерішуче почала Доллі, - я дещо знаю про цей спосіб. Якось випадково тато розкрив мені одну з таємниць дресировки. Це було на тому тижні. Пфейфер чимось роздратував тата, і він, приїхавши додому, вилив переді мною всю свою злість: «Ця товста тварюка забувається! — кричав тато. — Він думає, що загнав мене в пастку, що я весь у його руках! Ох, помиляється! Досить мені захотіти, і вся дивізія звірів збунтується. За моїм наказом мавпи кинуться на людей. І нехай Товстий Фрідрїх остерігається, інакше я піду на це».

— Але що треба зробити для того, щоб збунтувати мавп? — крикнув Араканцев.

— Це знає тільки тато! Я лише Гамі можу нацькувати на будь-яку людину. Але…

— Ніяких «але», Доллі! Невже ти відмовишся допомогти нам?

— А хіба я це сказала, Андрію? Ні, я хочу жити трудовим і корисним для суспільства життям, що ґрунтується на повазі до праці ближнього. Але ось що я хотіла сказати. Тато тоді ж додав, що після такого бунту мавпи вже назавжди перестають коритися. Коли вони раз напали на людину, то знову перетворюються в диких звірів, особливо небезпечних для людей. І ніяка нова дресировка вже не допоможе.

— Тим краще, Доллі! Значить, уся ця бісова машинка буде зламана раз і назавжди! Можливо, це витверезить і твого батька. Ми повеземо тоді його в Радянський Союз. Там його геніальний мозок більш потрібний, ніж тут. Доллі, узнай цей спосіб і скажи нам!..



9. Мавпячий цех


Їх було двоє, здорових, плечистих молодців, які зустрілися в курильній кімнаті наглядачів.

— А-а, всевеселому війську Донському привіт! — вигукнув пустотливо один.

— Щирій, рідній матері Кубані шана! — пробасив у відповідь другий.

— Як живете, осавуле?

— Як бачите, хорунжий!

— Бачу, бачу! — сказав хорунжий, оглядаючи незвичайний костюм осавула: шкіряні ковбойські штани, куртку з ще товстішої шкіри-бурака, схожу на лати ландскнехта, і головний убір щось середнє між шоломом водолаза і сітчастою маскою фехтувальника. Такий самий костюм був і на хорунжому. В руках вони тримали довгі батоги, схожі на циркові шембар’єри, але з шкіри бегемота і з свинцевими пластинками на кінцях. У довгих кобурах на поясах теліпалися автоматичні крупнокаліберні кольти.

— Бачу, бачу, — повторив хорунжий, хитаючи головою. — Діло наше яман! А-а, лейбгвардії кінному! — вигукнув він, побачивши третього наглядача, який увійшов у курильню. — Ну, як справи, князю?

— Як завжди! — відповів кінногвардієць, кидаючи на лаву шкіряні краги, батіг і відкидаючи дротяну маску. — Почуваю себе чудово, як ведмідь на бороні!

— Ось іде лейтенант Громико, — сказав хорунжий. — Як завжди, забинтований. Знову йому влетіло від підлеглих.

— О, лейтенант Громико піде далеко! — промовив князь. — Він так жорстоко б’є їх.

— Піде далеко, — погодився осавул, — якщо йому раніше якась енергійна горила не зверне голови.

Ввійшов шкутильгаючи моряк і, тихо застогнавши, сів на лаву.

— Послухайте, любий, — звернувся до нього князь. — Ви дуже жорстоко поводитеся з тваринами. Це…

— Що це? — грубо перебив його лейтенант. — Може, ви вчитимете мене, як поводитись з цими довгорукими, довгозубими дияволами?

Князь рвучко повернувся, але нічого не сказав. Його увагу привернув глухий рев, який пролунав десь близько за стіною.

— Ось вони… звірюки! — похмуро промовив Громико.

Шум, рев за стіною посилювались, а потім почувся різкий зойк.

— Комусь попало! — пересмикнув плечима хорунжий.

— Власне, комусь, — додав похмуро лейтенант, — або мавпі, або людині!

— Тікати, тікати треба звідси, — схопився князь за голову, — а то я збожеволію!

— Та ви не втечете, — сказав осавул Дзюба, який дивився у вікно, — а ось той молодчик скоро втече. Я говорю про капітана Араканцева. Он він іде по двору з дочкою полковника Батьянова.

— Цей втече! — впевнено підтвердив моряк. — Цей підозрілий тип твердо тримає курс на ост! І чого ради він сюди приперся? Він же сьогодні вільний?

— Тихше, — сказав хорунжий, заглядаючи у прочинені двері. — Вони сюди піднімаються.


Араканцев пропустив Доллі вперед, а потім і сам ступив на поріг курильні.

— Панове, — сухо промовив він, — Долина Григорівна хоче подивитися на сьогоднішнє свято, а заодно і на роботу звірів. Я хочу провести її на верхню галерею. Звідти все видно, і там зовсім безпечно.

Ніхто не відповів, тільки осавул мовчки посторонився, звільняючи двері на верхню галерею. Коли ж Араканцев і Доллі зникли за дверима, він, злорадно посміхаючись, засунув засув.

— Нехай постукають! Бач, наче в театр прийшли!.. Цей Араканцев взагалі веде якусь дивну гру, — злобно хвилюючись, заговорив Громико. — Ну, скажіть, ради чого він влаштувався мавпячим наглядачем? Ми — діло десяте! Німці не пішли, по-перше, тому, що бояться мавп, а по-друге, тому, що пфейферівські робітники застрайкували і ніхто з них не хоче грати ганебну роль страйколома. Ми ж у таких випадках — надійна затичка! Але він, він чого тут?

— Справді, дивно, — промовив осавул. — І чого він в Совдепію не йде? Там йому готовий і стіл, і дім.

— Панове, — крикнув раптом князь, — сюди йде сам шевальє д’ендюстрі Пфейфер, а з ним юрма якихось типів.

— Бабусина гвардія, по місцях! — гаркнув осавул, вилітаючи першим з курильні.

— Свистіти всіх наверх! Аврал! — шмигнув за ним Громико.

Решта вискочили мовчки.


— Панове, я зустрічаю вас сьогодні тут не тільки як дорогих гостей, — торохтів Товстий Фрідріх, від збудження червоний, мов варений буряк, — але і як моїх друзів та однодумців. Ваша присутність дає мені нові сили для трудної роботи і вселяє віру в нашу остаточну перемогу на благо суспільства.

«Однодумці та друзі» йшли за Пфейфером боязким табунком. Мабуть, багато хто з них уже шкодував, що наважився на таку безумну екскурсію. Рев звірів, який глухо доносився звідкись знизу, примушував їх час від часу щулитись. Першим крокував високий худий генерал, вкритий сивиною, — він прославився розгромом двох французьких армій під час світової війни. Другим ішов огрядний і рум’яний пастор. За сутаною, мов дитина за материною спідницею, дріботів омоноклений крамольний член рейхстагу. Він майже нічого не чув і не бачив. За ними посувалася купка експертів, журналістів й фотографів.

— Прошу сюди, панове, — сказав Пфейфер, виводячи гостей на металеву площадку, що височіла над цехом. — Звідси нам буде все видно. З вашого дозволу, починаю! — театрально вклонився він і, перехилившись через поручні, зробив якийсь знак наглядачам, які вишикувались унизу.

В ту ж мить у правому кутку цеху поповзли вверх на ланцюгах величезні металеві грати. Відкритий люк зачорнів, мов велетенська паща. Цю схожість люка з величезною пащею дивовижного звіра доповнювали глухий рев і якийсь гул, що, переплітаючись, виривалися з його таємничих надр. Рев і гул наростали, посилювались, примушуючи дрижати шибки в рамах.

— Звірі наближаються! — зляканим голосом сказав пастор.

З десяток наглядачів стояли з батогами по обидва боки люка.

— Ой! Га? Що? — раптом судорожно вчепився в рясу член рейхстагу.

— Боже, боже мій! — звів очі до неба піп.

Позаду зашушукалися решта гостей.

Хвилювання це викликав Гамількар, який першим вистрибнув з люка. Він був злий і похмурий. Орангутанг пішов тільки на двох ногах, як людина, уздовж стрічки конвеєра і, зайнявши своє місце, застиг у похмурому чеканні.

Вслід за Гамількаром показалася лавина величезних мавп усіх відтінків і кольорів: чорні, бурі, червоні, руді, сірі, жовтуваті, синюваті. Горили, орангутанги, шимпанзе, гібони! Це була якась кошмарна ворушлива волосата маса. Око не встигало вихопити окремі екземпляри, і вся ця процесія здавалась маячним видінням.

А Пфейфер почав різким, підвищеним тоном лектора:

— Рекомендую, наша робоча сила! Гібони — зріст трохи більше метра! Це, так би мовити, малята! За ними — шимпанзе. Метр з третиною! Орангутанги — півтора метра. І, нарешті, горили — два метри і більше! Але зверніть увагу на руки, на плечі!

А мавпи все сипались і сипалися з люка. Ось сталась заминка. Побилися на ходу орангутанг і горила. Свиснули батоги. Знову порядок, знову низка волосатих тіл. Квапливо, риссю на чотирьох вибігли ті, що запізнилися. Цех був заповнений мавпами. В зразковому порядку зайняли вони свої місця біля конвеєра. Пфейфер знову зробив якийсь знак. Загули мотори, повільно поповзла конвеєрна стрічка.

І одразу ж заворушилися руки мавп, швидко хапаючи пропливаючі повз них металеві частини, щось проробляли з тими частинами і знову клали їх на стрічку.

— Збирання складної втулки! Прошу пересвідчитись! Не робота — концерт! — урочисто вигукнув Пфейфер.

Гості, пороззявлявши роти, дивились на мавп, які працювали справді з концертною одностайністю.

— А тепер, панове, — обернувся до гостей Пфейфер, — прошу вас спуститись униз, у цех! Подивитися ближче на роботу моїх вихованців. Безпека гарантована. Сподіваюсь, ви розумієте, що я б і сам не рискнув…

— Ні, я не піду, — нервово вихопилось у пастора.

— Та не бійтесь, ваше преподобіє! — добродушно засміявся генерал. — Ходімте. А коли що, на людях і вмерти легше.

— Га? Що? — пролепетав член рейхстагу.

— Я кажу, що звірі можуть розірвати нас на шматки! — крикнув йому у вухо піп.

— Чудово! — проскрипів народний обранець і з байдужістю ляльки почав спускатися по залізному трапу.


На верхній галереї, невидні знизу, стояли Доллі і Араканцев.

— Чому ти тремтиш, Доллі? — здивувався Андрій.

— Я не думала, що це буде… так страшно! — прошепотіла дівчина.

— Доллі, прошу тебе! — благаюче промовив Араканцев. — Бачиш, вони тепер усі внизу. Нацькуй на них хоча б самого Гамількара! Зіпсуй їм свято. Пострахай цю наволоч!

— Не проси, Андрію, — відповіла дівчина. — Будь благорозумний. Ради тимчасового дешевого ефекту не зменшуй шансів на остаточну перемогу!


Пфейфер вів гостей між рядами мавп. Він цілком увійшов у свою роль, говорив легко і натхненно. Гості слухали надзвичайно уважно, нагороджуючи його дотепи дружним, хоч і не досить гучним сміхом.

— Тепер ви впевнились, панове, — сказав він, — що ми незабаром зможемо обійтися без цих бунтарів-робітників. Непогано ми влаштувалися, га?

Гості помітно осміліли. Генерал випробовував витримку і дисциплінованість мавп, підносячи до самого їх носа заздалегідь заготовлене гроно винограду. Але жоден з чотирируких робітників не спокусився. Вони тільки проводжали мучителя поглядом, сповненим німого докору, туги і нерозуміння.

— Ловко! — крякнув полководець. — Просто не фабрика, а… звіринець!

Пфейфер, не зрозумівши цієї двозначної похвали, задоволений, вклонився.

Пастор розчулився і осипав мавп хресними знаками.

Пожвавилась навіть руїна з рейхстагу. Приклавши монокль, гість низько схилився до величезної горили. Стурбована такою увагою, мавпа, не відриваючись од роботи, дала коліном у зад особи.

— Га? Що? Чудово! — задоволено промовила особа.

Пфейфер повернувся раптом обличчям до гостей і, хитро прищуливши око, вигукнув:

— На десерт, так би мовити, я розкрию вам одну таємницю. Мене запитували тисячу разів, у чиїй голові народилась ця блискуча ідея, — обвів Пфейфер широким жестом цех. — Я приховував ім’я автора, але тепер не вважаю за потрібне більше мовчати. Це один росіянин, з розряду напівбожевільних, характерних для Росії! Але ж ви знаєте, панове, що твереза німецька голова здатна витягнути доцільне навіть з напівбожевільного! Автора «мавпячого цеху» немає на нашому святі. Я нікуди не випускаю його з острова Нейверн, бо в усіх цих росіян, так би мовити, пожежа в голові! Не можна знати сьогодні, що вони зроблять завтра. А полковник Батьянов — особливий самодур. Він не менш небезпечний, ніж ось ці звірі, його учні!

Журналісти шанобливо хихикали, поспішно записуючи в блокноти дотепи патрона.


— Доллі, невже ти стерпиш і це? — сказав Араканцев. — Невже дозволиш глузувати з свого батька? Нацькуй же Гамі на цю товсту тварюку Пфейфера! Відомсти, Доллі!

— Так, це вже занадто! — відповіла дівчина і мертвотно зблідла. — Добре! Я зараз спробую, — вона пішла до поручнів галереї і, скрикнувши, враз відсахнулася.

— Що з тобою, Доллі? — кинувся до неї Араканцев.

— Не можу! Там… батько!


Батьянов був страшний. З скуйовдженою сивою гривою, з схвильованими палаючими очима, він скидався на розлютованого лева.

— Пане Батьянов! — гукнув злякано Пфейфер, відчувши недобре. — Що вам тут треба? Ваше місце в Нейверні!

— Досить наказувати! — дико закричав Батьянов. — Я вам більше не слуга! Я довго і чесно працював на вас, а тепер зась! Так, кінець, пане Дендено, майстер на всі руки аж до шахрайства!

Пфейфер, хвилину тому червоний, як півонія, зблід.

— Ось! — кинув Батьянов йому в обличчя чотири маленьких шматочки картону. — Ось ті краплені карти, якими ви виграли в мене «ключ мавра»! Ви знали, що в цьому «ключі» все моє життя, весь смисл мого дальшого існування, і все-таки не дали долі вирішити моє майбутнє. Ви не пожаліли мене, ну то тепер і я не пожалію вас! Гамі, сюди, до мене!

Пфейфер умить зірвався з місця і з швидкістю, незвичайною для його постаті, кинувся до виходу. З розгону всією вагою тіла він ударився об двері і відлетів назад.

— Ні, пане Пфейфер, — вигукнув Батьянов, — мабуть, вас ніщо вже не врятує. Двері замкнені, і ключ у мене!

— Врятуйте! Допоможіть! — ридаючи, кинувся Пфейфер до гостей, але фраки і смокінги відсахнулись од нього, як від зачумленого.

— Гамі, візьми його, — вигукував Батьянов, — візьми ось того, пузатого! Рви його на шматки! Ламай все ущент!

Гамількар тінню ковзнув до групи людей. І раптом стрибнув.

Рев орангутанга, дикий крик Пфейфера і револьверний постріл прозвучали одночасно. Вистрілив генерал. Гамількар, не долетівши до Пфейфера, ткнувся в підлогу, якось дивно підвернувши голову. По асфальту розпливалася калюжа крові.

— Влучно! В череп назиліт! — сказав спокійно генерал, опускаючи револьвер.

— І ви?.. І ви за нього? — підняв, наче для прокляття, руки Батьянов. — Усі проти мене! Добре!

Потім він висмикнув з кишені велику, схожу на сопілку Пана сирену з численними свистками і приклав її до губ. Звуки особливим чином побудованої хроматичної гами викликали в мавп химерні дії. Відразу ж потік мавпячих тіл ринув до Батьянова.

— Ви бачили затуркане панургове стадо, — кричав він. — ну, а тепер побачите розлютованих дияволів! Звірі, візьміть людей! Хапайте, кусайте, рвіть!..

І знову занила сирена.

Мавпи, перестрибуючи через конвеєри, наштовхуючись одна на одну, з ревом і скаженою злістю, низько пригнувшись до підлоги, замикали кільце навколо купки людей.


— Він загинув, загинув! — у розпачі кричала Доллі. — Гамі нема з ним! Батька тепер ніхто не врятує. Вони розірвуть і його!

— Я врятую його! — крикнув Араканцев і кинувся до дверей.

Через хвилину він повернувся. На обличчі в нього був вираз відчаю.

— Чому ти повернувся? — підбігла дівчина. — Ти злякався? Боягуз!

— Доллі, навіщо ти це говориш? Я не злякався. Хтось замкнув за нами двері. Звідси нема виходу!..


Гості скупчились на площадці, з якої вони годину тому милувались роботою мавп. Наглядачі в ту ж мить, коли почувся перший звук сирени Батьянова, кинулась до люка мавпячого ходу і опустили за собою гратчасті двері. Про захист гостей ніхто з них навіть не подумав, — вони боялися привернути до себе увагу мавп. Та і що міг зробити тут десяток револьверів? Збунтувалися не окремі екземпляри, а все «панургове стадо», всі чотириста п’ятдесят голів.

Батьянов стояв на нижній сходинці гвинтового трапа, що вів на площадку. Тут зляканим стадом тиснулися гості. Полковник був спокійний. Склавши руки на грудях, ніби про щось глибоко замислившись, він дивився на мавп.

Мавпи наближались. Їх трохи лякала і непокоїла ця одинока людина, яка хвилину тому збунтувала їх, а тепер немовби перепинила їм дорогу до купки людей, що причаїлись нагорі, на площадці. Але вони все-таки наближались, повільно й невпинно, мов падаюча лавина, звужуючи кільце. Звірині інстинкти прокинулись, раби шукали втрачену волю, вірячи, що вони знайдуть її тільки після того, як знищать ненависних мучителів — людей.

І Батьянов, добре знаючи своїх вихованців, зрозумів це. Він вихопив з кишені плоский чорний браунінг, перевірив заряд і сміливо всунув дуло глибоко в рот…

Не встигло його тіло впасти на залізні східці, як величезна вогняно-руда горила, що бігла попереду, швидким стрибком скочила на трап.

Перестрибнувши через труп свого колишнього володаря, мавпа помчала наверх. За першою кинулись решта.

Великі, сильні і разом з тим легкі, мов тіні, піднімалися наверх мавпи. Це було схоже на зліт мовчазних привидів. Мавпи мчали, давлячись на вузькому трапі, видирались по поручнях, лізли, підсаджуючи одна одну, як люди, прямо по чавунних стовпах, що підтримували площадку. А площадка з купкою людей на ній здавалась високою скелею, атакованою прибоєм мавпячих тіл.

Коли генерал побачив біля своїх ніг морду першої горили, він глибоко зітхнув і пробурмотів:

— Кінець! І який безглуздий кінець!

— Га? Що? — спитав член рейхстагу, який і досі не міг зрозуміти, в чому справа.

— Вмирати приготуйтесь! — крикнув йому генерал.

— Чудово! — писнула людська руїна.

— Чудово! Так! Чудово! — вереснув раптом Пфейфер і кинувся з кулаками на горилу. Мавпа піймала його на льоту і підкинула високо вгору.

Пфейфер описав у повітрі дугу і полетів униз, щосекунди збільшуючи швидкість падіння…

А в конторі надривався в телефонну трубку директор фабрики:

— Кулемети! Швидше кулемети! Мавпи збунтувались!



10. Єдиний некролог


Наступного дня газети жодним словом не згадали про катастрофу на фабриці Пфейфера. Не було навіть некрологів, присвячених шанованим і достойним державним мужам, які знайшли свою смерть у лапах мавп.

Тільки «Берлінер берзен кур’єр», акуратний, як хронометр, позбавлений будь-яких сантиментів, надрукував своєрідний некролог, і то присвячений не людям, а акціям: «Сьогодні на жодній біржі акції «Панургового стада» не котирувались».

А це означало, що акції «Панургового стада» коштували не дорожче за папірець, на якому вони були надруковані.




БОЖЕВІЛЬНА РОТА

1. У столиці карликової республіки


— Що це за паршива нора? І що ми тут робитимемо, Сол? — нервово спитав маленький, сухий чоловічок в окулярах, невправний і незграбний, схожий на клерка.

В цю мить кіль човна заскрипів по дну. Худорлявий, міцний чоловік легким спортсменським стрибком виплигнув з вельбота на гальку берега. На його тонкому, гордовитому обличчі з трохи кирпатим носом відбилося цілковите задоволення.

— Це не нора, Джон, — гукнув він уже з берега. — Це столиця республіки! Хочеш трохи статистики? — чоловік дістав з кишені довідник. — Де це? Ага, ось, слухай. Прибережна республіка, сто вісімдесят тисяч квадратних кілометрів, жителів разом з індійцями півтора мільйона чоловік. Карликова держава. Президент з 1925 року генерал Хуан-Гарсія-Хозе де Ловаліс. Межує з… Ну, це для нас нецікаво! — він закрив книжку.

— Дуже добре! — скептично пробурчав чоловік в окулярах, незграбно перелізаючи через борт вельбота. — Але чого ми прибули сюди, до цих індійців?

— О, не бійся! Людожерів тут нема — самі баптисти! А коли б вони й були, то тільки стали б ще однією цікавою темою для твоїх кривавих детективних романів.

— Я визнаю за краще вигадувати криваві теми, сидячи в своєму нью-йоркському кабінеті, - огризнувся Джон, неприязно поглядаючи на носильників-тубільців у білих сорочках, випущених поверх синіх штанів, і в солом’яних сомбреро. Тубільці розвантажували вельбот.

Сол не відповів. Знявши капелюх, він підставив легкому бризу голову з високим лисіючим лобом і таким світлим волоссям, що воно здалеку здавалося сивим. Задоволено оглядав він і безлюдну бухту, і місто, що височіло над морем на виступах білої крейдяної гори, і хвилясту лінію далеких Андів.

— Сподіваюсь, тут знайдеться готель? — знову перервав мовчанку автор детективних романів. — Куди ми подамося, Сол?

— У палац президента, генерала… як його? — нетерпляче поляскав пальцями білявий. — Страшенно важко запам’ятовуються ці довгі, наче товарний поїзд, іспанські імена. Ага, генерал Хуан-Гарсія-Хозе де Ловаліс.

— Ти з глузду з’їхав, Соломоне? Це ж президент. Я радив би спочатку звернутися до нашого консула…

— Його попереджено, — перервав білявий, — і нам уже призначена аудієнція в президента сьогодні, рівно о другій.

— Спритно! — пробурмотів здивований детективний романіст.

— А ти знаєш, хто тут американським консулом? — пожвавився білявий. — Арчібальд Раткліф! Той, що був молодшим офіцером у нашій 8-й танковій бригаді й одержав від англійців хрест Вікторії за атаку висоти «304». Пригадуєш? — Помітивши подив на обличчі романіста, білявий обурено насунув бриля. — Ти не пам’ятаєш Арчі? Не пригадуєш, як він проїхав верхи на слоні серед білого дня по Бродвею? Ну, пригадуєш?..

— Ах, ось хто! — радісно вигукнув романіст. — Горлатий Арчі! Ти б так і…

— Ей, містер Хеншоу! — пролунав за їх спинами нелюдський рев. — Хелло, Сол! Твій пароплав запізнився на три години п’ятнадцять хвилин, тому на мій сніданок не розраховуй. У мене не пансіон!

Мандрівники обернулися. В затінку прибережних пальм пихкав плебейський п’ятисильний форд, за рулем якого сидів плечистий, рожевощокий юнак, неохайно одягнений, без галстука, але з хрестом Вікторії на засмальцьованій стрічці, пришпиленій до борта білого фланелевого вестона.

— Арчі! — вигукнув Хеншоу і, простягнувши руки, пішов до форда. — Здрастуй, старик! А це Брентон, — показав він на романіста. — Джон Брентон! Ти, звичайно, читав його романи «з пострілом»?

— Джон, шалапут! — гаркнув Раткліф. — Ну, ще б не читав! Він у кожному своєму романі вішає, топить, спалює, розстрілює тисячі людей. Ах, ти комар-кровопивця!

— А ти, Арчі, як і раніше, не говориш, а ревеш, мов техаський бик! — ображеним жестом потравив окуляри романіст.

— Однак, хлоп’ята, сідайте швидше, — квапив Раткліф. — Сваритимемось потім. А зараз — у палац! Незабаром друга година. Про багаж не турбуйтесь — його доставлять до консула.

Форд стрельнув димом і помчав курними, брудними вулицями столиці. Перехожі зустрічалися рідко — населення столиці відсиджувалось у прохолоді садів і веранд. Тільки де-не-де мелькав космополітичний піджак та бруднувате сомбреро неголеного синьйора або чорна, пристебнута до високого гребінця мантилья синьйорини.

— Це не столиця, а глухе іспанське сільце, — процідив крізь зуби Брентон.

— Можливо, — відповів неуважно Хеншоу і звернувся до Раткліфа: — Арчі, президента попереджено?

— Аякже! — посміхнувся консул. — Він хотів вислати по вас на пристань двірцеву коляску з жокеями і взводом уланів як почесний ескорт. Я його насилу відмовив.

— Добре зробив. Чим менше буде розмов, тим краще. А що це за цяця — президент-генерал з таким довжелезним прізвищем?

Раткліф зняв з руля ліву руку і почухав підборіддя.

— Бачиш, він — yankeedado[4], як тут кажуть.

— Це дуже добре! — кивнув головою Хеншоу.

— Потім він чудовий знавець чечітки і коньяку. От і все! Ага, чорт, мало не забув! При грошових розрахунках віддає перевагу чекам і обов’язково на банки Штатів. Задоволений?

— Цілком! — посміхнувся Хеншоу. — Тепер я знаю, з ким матиму справу…

— Але я ще багато чого не знаю, Сол! — промовив Раткліф. — Наприклад, навіщо тобі потрібна ціла рота…

— Тсс! — перебив його Хеншоу, скоса глузливо позираючи на Брентона.

— Згода! — заторохтів консул і відразу ж вигукнув: — А ось і палац!



2. Таємниці мадридського двору


Палац, низька білоколонна будова, оточена акуратними газонами, мав вигляд ресторану або казино середнього достатку. Тільки на даху стирчав високий флагшток, на якому розвівався прапор республіки — голубий, з лавровим вінком посередині.

Біля ґанку палацу вартували два лейб-гвардійці президента, мулати в драних мундирах, босі, але в пишних ведмежих шапках, відібраних в 30-х роках у французької національної гвардії і проданих оптом в Америку.

У внутрішньому дворі, біля дзвінкого фонтана, американців зустрів ад’ютант президента.

— Його світлість чекає вас, синьйори! — невміло наслідуючи поклін європейського офіцера, промовив ад’ютант. — Прошу, ідіть за мною.

Поки вони піднімалися широкими сходами. Раткліф встиг шепнути Брентону:

— Чи відчуваєш ти, нещасний писако, куди потрапив? У палац! Приготуй свій блокнот для запису таємниць мадрідського двору.

Романіст, не відповівши, поправив ображеним жестом окуляри. Ад’ютант відвів американців у високу, велику й прохолодну кімнату з темно-зеленими занавісками, що пом’якшували різке денне світло.

— Президенсіо прийме вас тут, синьйори, — знову схилився в поклоні ад’ютант і велично зник за портьєрою.

Як тільки стих дзвін його шпор, Хеншоу неповажливо розреготався:

— У цієї республічки, виявляється, є не тільки свій, майже самодержавний монарх-президент, свій епіскоп, ціла армія єзуїтів, набагато чисельніша, ніж справжня армія, майже швидкострільна артилерія, флот, не позбавлений водобоязні, але й придворний етикет.

— Однак це вже дуже довго навіть для придворного етикету! — буркнув Брентон, ховаючи блокнот.

У цю мить навстіж розчинилися важкі, прикрашені химерною різьбою по дереву двері, і все той же напудрений ад’ютант урочисто гаркнув:

— Синьйори, його превосходительство президенсіо!

Мимо заціпенілого ад’ютанта в кімнату майже влетів високий, огрядний чоловік у військовій формі. Це був президент республіки генерал Хуан-Гарсія-Хозе де Ловаліс.

Раткліф враз набрав найдостойнішого вигляду і рявкнув:

— Ваше превосходительство, дозвольте представити вам моїх друзів! Полковник Соломон Хеншоу. Літератор Джон Брентон.

— Друзі синьйора консула — мої друзі! — промовив президент, привітно простягаючи руки, на одній з яких теліпалися янтарні чотки.

Американці шанобливо, але з гідністю вклонилися.

Дивлячись на обличчя президента з ламаними рисами, на його мутні очі і тремтячі руки, Хеншоу подумав: «Запеклий п’яниця. А втім, це навіть добре!..»

— Отже, — почав він, багатозначно дивлячись на президента, ваше превосходительство вже знає, яка мета мого приїзду?

— Так, — відповів президент. — Ви хочете одержати від мене в повне своє розпорядження роту солдатів.

— О, ні, - підняв Хеншоу руку долонею до президента. — Не одержати в своє розпорядження, а купити у вас роту солдатів у повному озброєнні з унтер-офіцерським і офіцерським складом. Ось чого я хочу.

Під важким тілом здивованого президента скрипнуло крісло. Брентон швидко поправив окуляри, наче вони заважали йому бачити обличчя Хеншоу. А консул гучно відкашлявся, немов збирався співати.

— Я наполягаю саме на цьому — купити, — промовив твердо Хеншоу, помітивши загальне здивування. — Рота переходить у мою повну власність. І якщо вона не повернеться в казарми, це нікого не повинно турбувати.

— Але для чого вам потрібна ціла рота? — спитав президент, неспокійно перебираючи чотки.

— Цього я не скажу. Ви одержите гроші, я одержу дві сотні солдатів, і ми квити. Не думаєте ж ви, що я з цією ротою зроблю державний переворот і позбавлю республіку її благодійника, президента Хуана-Гарсія-Хозе де Ловаліс?

Президент самовдоволено знизав плечима, від чого червона бахрома його великих еполетів настовбурчилась. Але він ще не здавався.

— Але ж, погодьтесь, це дуже дивно…

— Добре, — крикнув Хеншоу, потираючи нервово долоню об коліно. — Я скажу вам, для чого мені потрібна ця рота. Я розстріляю її з кулеметів. Так, так, розстріляю з кулеметів! От і все!

Запала важка мовчанка.

— Бачить бог, — президент простягнув руки до статуї Христа у фіолетовому облаченні, яка стояла біля стіни, — не я буду винуватцем смерті цих хоробрих хлопців. Адже республіці потрібні гроші. А заупокійну месу я беру на свій рахунок. Якщо ви заплатите мені по сто доларів за голову, — говорив президент, — я продам вам роту складу воєнного часу, тобто 250 чоловік, в тому числі лейтенанта, фельдфебеля, двох капралів і сержанта. З пошани до Штатів я не підвищую ціни на командирів.

Помітивши різкий рух Хеншоу і зрозумівши його по-своєму, президент поспішно вигукнув:

— Це недорого, синьйоре полковник. Адже я продаю роту своїх лейб-гвардійців. Це зірвиголови, люди, шаблі й рушниці. Та це й не люди, а леви. Буквально леви. Покарай мене мадонна, якщо ви не пройдете з ними весь наш материк від океану до океану!

— О, ні, ваше превосходительство, — посміхнувся Хеншоу. — Це мені не підійде. Мені потрібні боягузи, найпідліші, безпардонні, невиправні боягузи. А хоробрих я і дарма не візьму.

Президент випнув презирливо губи.

— Синьйор, напевно, чув англійське прислів’я: «Я не багач, щоб купувати дешеві речі»? Знайдуться, звичайно, в мене і боягузи. Але, вигадавши на платі, ви втратите весь вкладений у оправу капітал. При першому ж пострілі ви побачите тільки спини цих молодців.

— Оце саме мені й потрібно, — збуджено вигукнув Хеншоу. — Давайте-но мені цих боягузливих зайців. І візьміть до уваги, генерале, що за боягузів я плачу ту саму ціну — сто доларів за душу.

— Якщо так, прошу! — підвівся президент і, підійшовши до вікна, ударом долоні розчинив його навстіж.

Американці виглянули надвір.

На одному з палацових майданчиків, біля будинку гауптвахти, проводилося ротне навчання солдатів. У затінку дерева в кріслі розсівся полковник. Він байдуже смоктав сигару, схожу на поліно з тютюну. Солдати марширували під командою капралів, офіцери з киями в руках трималися позаду, мов шуліки. Киї працювали невтомно. Удари сипалися на голі п’яти, плечі, потилиці.

Але ось, виконавши якусь складну команду, рота вишикувалася в одну шеренгу фронтом до палацу. Тепер солдатів добре було видно з вікна.

— Це новобранці останнього набору, — зауважив президент.

— Це банда, — розсміявся Раткліф, — у порівнянні з якою французький іноземний легіон — добре вихована жіноча гімназія.

— Моторошна колекція! — промовив тихо романіст.

Дійсно, це були справжні розбійники з великої дороги, навербовані з портових і міських покидьків різних національностей. Усі вони або добровільно проміняли шибеницю на мундир, або були силоміць приведені в казарму з ласо вербувальника на шиї. Солдати були зовсім не придатним бойовим матеріалом, але лихо тому селу, де вони зупиняться на постій.

Більшість солдатів були одягнені в жахливе лахміття. Не маючи навіть капелюхів, вони пов’язали голови хустинками, спустивши на плечі кольорові кінці. Лише в декого були якісь ківери[5] голубі і червоні мундири, незграбно доповнені шкіряними ковбойськими брюками або замазаними фарбою і дьогтем штаньми портового вантажника.

— Я беру цих молодців! — сказав Хеншоу, відходячи од вікна. — Але ще одна умова. Рота має бути виведена з міста під якимось поважним приводом. Повинні ж хлопці знати, заради чого вони полізуть на кулемети. Вигадайте якусь експедицію!

— Нема нічого легшого, — відповів президент. — На наших кордонах неспокійно. Мої селяни воюють з індійцями з-за якихось там пасовищ. Я пошлю цю роту нібито стежити за діями дикунів, а інсценувати сутичку буде вже вашою справою.

— Тоді все гаразд, — задоволено промовив Хеншоу. — Діставши з кишені аркуш паперу з текстом, надрукованим на машинці, він уважно перечитав його, проставив авторучкою цифри і подав президентові. — Підпишіть, генерале!

Через хвилину на договорі красувався розгонистий превосходительський автограф. Беручи аркуш назад однією рукою, Хеншоу другою простягнув президентові чек.

Брентон здивовано і трохи перелякано дивився на малесенький шматочок зеленого паперу — ціну життя двохсот п’ятдесяти людей…

Спускаючись по сходах палацу, Брентон розгублено пробурмотів, поправляючи окуляри:

— Я думав, що такі жарти зустрічаються тільки в пригодницьких романах.

— О, в пригодницьких романах багато правди, Джон! — посміхнувся Хеншоу.

Перед авто романіст раптом зупинився наче вкопаний.

— Зажди-но, Сол! — вигукнув він. — Таємниця мадрідського двору так і лишилась для мене таємницею. Для чого тобі потрібна ця банда?

— Продовження в наступному номері! — зайшовся реготом консул, лукаво погрожуючи романісту пальцем.



3. Багатомільйонний Бедлам [6]


— Живу диким, печерним життям, — ліниво цідив слова консул. — Інакше тут жити неможливо. В цьому кліматі важко лишатися білим.

Раткліф, Хеншоу і Брентон сиділи на веранді консульського бунгало, відокремленого од вулиці невеликим садом. Столиця з білими будиночками на білій скелі, білим президентським палацом і білим, вкритим галькою берегом, завмерла під палючим промінням південного сонця. А на веранді, під величезною смоківницею, в затінку якої міг сховатися цілий собор, було порівняно прохолодно.

Хеншоу глянув на романіста і раптом беззвучно розсміявся.

— Я відчуваю, Джон, що тебе і досі мучить нерозгадана таємниця мадрідського двору! Гаразд, я згоден розкрити її. Але віддамо спочатку належне нашому гостинному господареві. Арчі, запитуй. Я на все відповім, — гукнув він до Раткліфа.

Консул перекинув сигару в кут рота і промимрив:

— Я, відверто кажучи, нічого не розумію. Навіщо тобі ця рота, Сол? Може, ти хочеш зайнятися піратством?

— Без підводного човна тепер піратствувати не будеш, — пробурчав Брентон.

— Правильно, Джон, — сказав Хеншоу і раптом став серйозним. — Справа не в цьому. — Хеншоу струсив білий попіл сигари і пильно подивився на своїх співрозмовників. — Між іншим, приготуйтесь до далекого походу в глиб льяносів[7]. Ми вирушаємо завтра на світанку.

— Чого?.. Куди саме?.. — здивовано вигукнули консул і романіст.

— Зараз про все довідаєтеся! — зробив заспокійливий жест Хеншоу. — Як ви вже знаєте, я тільки полковник армії Сполучених Штатів. У мене нема вченого звання, але я зробив відкриття, якому позаздрить будь-який учений. Треба вам сказати, що я з дитинства захоплювався хімією. Це захоплення забрало в мене багато і коштів, і здоров’я. Під час першої світової війни моє захоплення чистою хімією переросло в особливий інтерес до прикладної хімії, зокрема до ідеї застосування отруйних речовин. Газова, або хімічна, війна мала і має в моїй особі найпристраснішого захисника і проповідника.

Полковник помовчав, запалюючи нову сигару. На вулиці, за огорожею консульського саду, почулось бриньчання гітари — грала сліпа баба, яку вела маленька дівчинка. Раткліф махнув сердито рукою, і гітара стихла.

— Чи маєте ви терпіння вислухати маленьку лекцію про хімічну війну? — спитав Хеншоу. — Згодні? Тоді слухайте. Не думайте, що газова війна — винахід двадцятого століття! Ще за чотириста років до нашої ери на війні застосовувались отруйні гази. Спартанці під час облоги афінських міст Плагеї та Беліума спалювали під кріпосними мурами просочені смолою і сіркою дрова, щоб задушити захисників міста. І ще приклад. Марко Поло описує «смердячі горщики» китайців. Ці горщики, наповнені якоюсь запалювальною речовиною, китайці кидали на палубу ворожих суден. Гази, які виривалися з них, були такі задушливі, що екіпаж атакованого судна, не витримуючи смороду, кидався за борт.

Не зупиняючись на прикладах з історії середньовічних воєн, а також на нездійсненому англійському проекті взяття Севастополя в 1855 році з допомогою парів сірки (автором проекту був лорд Дендональд), оглянемось на ближчі нам часи. Багато хто пам’ятає першу німецьку атаку хлором 22 квітня 1915 року на французькому фронті в північно-східному секторі Іпрського виступу. Далі хімічна боротьба почала розгортатися ще ширше, її засоби удосконалювались. З’явилися «жовті хрести», «роси смерті» та інші гази з більш чи менш жахливими назвами.

На фронті весь вільний час я проводив у своїй похідній лабораторії, відшукуючи протиотруту для газів, які в той час застосовувались, і намагався відкрити нові отруйні речовини. Вже тоді я прийшов до висновку, що всі відомі гази за фізіологічною дією розпадаються на п’ять груп.

Перша група, — полковник загнув мізинець, — гази отруйні, що діють на будь-який життєвий орган, — нервову систему, кров тощо, — і викликають швидку смерть. Сюди належать синильна кислота, окис вуглецю, хлористий і бромистий ціан.

Друга група — гази задушливі! — Підмізинний палець приєднався до мізинця. — Ці гази викликають болісний кашель, гостре запалення дихальних шляхів і легенів, набухання останніх, а потім — смерть. Задушливих газів дуже багато, але я назву тільки деякі: хлор, фосген, дифосген, хлорпікрин.

Полковник до двох уже загнутих пальців приєднав, але якось недбало, третій, середній.

— Про третю групу можна і не говорити. Це — дитяча іграшка. Гази лакриматори[8] — хлористий, бромистий і йодистий бензол. Вони вражають слизову оболонку очей, внаслідок чого починається сильна сльозотеча, в найгіршому випадку — людина на деякий час втрачає зір. Ці «плакучі» гази ефективні тільки при внутрішніх безладдях — повстаннях чи страйках, коли ми не хочемо зіпсувати дорогий для нас живий матеріал — кваліфікованих робітників.

Але зате четверта група, — Хеншоу переможно загнув вказівний палець, — хоч і має комічну назву — «чхальні гази», але я навіть своєму ворогові не побажав би хапнути цієї гидоти. Для прикладу можна взяти адамсит, що вражає головним чином слизову оболонку носоглотки, викликає сильне лоскотання і жар у носі, нестримне чхання і відчуття, ніби в тебе зціплені ніздрі. А потім починається носова кровотеча, блювання, тяжкий головний біль і, нарешті, настає смерть у жахливих муках.

П’ята група — підняв полковник руку з великим пальцем, що одиноко стирчав, — це гази наривні: іприт, або гірчичний газ, люїзит, дик! Вони вражають не тільки слизові оболонки очей, носоглотки, дихальних шляхів, але і всю шкіру, викликаючи на ній глибокі виразки, які важко виліковуються. Ця група газів — найнебезпечніша, бо через шкіру вражає і внутрішні органи, а це кінчається неминучою смертю!

— Досить, Сол, — промовив тихо Брентон. — Ти так легко жонглюєш словом «смерть», що стає моторошно і… гидко.

Хеншоу через плече кинув на романіста здивований погляд і вів далі з тим же натхненням:

— Деякі гази, особливо при значній концентрації, можуть набувати властивостей кількох груп. Так, наприклад, іприт, знаменитий іприт, справедливо названий королем газів, має одночасно наривні, задушливі, отруйні і сльозоточиві властивості! Чого це ти так безглуздо, наче принц Уельський, посміхаєшся? — раптом незадоволено глянув він на консула.

— Я зрозумів тепер, для чого тобі потрібна ця рота, — відповів Раткліф.

— Ну? — іронічно примружився Хеншоу.

— Ти винайшов новий отруйний газ і хочеш випробувати його на куплених хлопцях! — випалив консул.

— Ну, знаєш, Арчі, твій розум обернено пропорційний твоєму зросту, — проскрипів уїдливо Хеншоу, окидаючи поглядом велетенську постать консула. — Ти не вгадав, а тому слухай далі!.. Безумовно, в майбутніх війнах з’являться отруйні речовини з іншими властивостями. Можна чекати застосування таких газів, які вражатимуть окремі функції людського тіла, наприклад чуття рівноваги, слух, розум. От ми і підійшли до суті справи, — схопився з місця збуджений Хеншоу й заметушився по веранді. — Розум — ось що важливе! Гази, які діють тільки на мозок, — хіба це не чудово? Уявіть собі ворожу армію, охоплену несподіваним припадком гострого божевілля, уявіть випущений на волю багатомільйонний Бедлам, що в несамовитій злобі знищує сам себе. Який жах, який кошмар, і разом з тим як це чудово і велично! Ідея… «газу божевілля» захопила мене, і я почав працювати в цій галузі, та незабаром дізнався, що гази, які спричиняють божевілля, вже відомі. Проте їх застосування в війні заборонено нашими політиканами на тій підставі, що це, мовляв, «ганебна зброя, яка поставить проти нас весь світ». Яка дурниця! Якщо так міркувати, то взагалі вся хімічна війна — величезна ганьба! Але на війні всі засоби хороші, крім поганих. Чому можна морити людей з окопах отруйними газами, наче тарганів у шпарках, чому можна на все життя калічити людину невигойними виразками, а позбавляти розуму не можна? Спірне питання — що гуманніше. Проте облишмо це…



4. «Несамовитий Роланд»


— Переконавшись, що над газом божевілля працювати нема смислу, — говорив Хеншоу, — я повернув свої дослідження в інший бік. Коли заборонено зводити людей з розуму, то чи не можна винайти засіб, який викликав би тимчасове психічне захворювання, хоча б так зване транзиторне божевілля? Психічна хвороба, розладнуючи уяву і волю, може спрямувати розумову діяльність і окремої людини, і юрми в бажаному для нас напрямку. Ви розумієте мою основну думку? — звернувся Хеншоу до співбесідників, помітивши напружені зморшки на лобі Раткліфа.

— Розповідай далі, - глухо обізвався Брентон.

— Гаразд. Але тепер буде легше зрозуміти мене. Кажучи коротше і простіше, я прийшов до висновку, що в природі повинні бути засоби, які викликали б тимчасове божевілля і нав’язували б людині на цей період якусь манію або ідею. Тепер зрозуміло? Візьмімо хоча б загальновідому манію переслідування. Коли її посилити, поглибити, то вона може перерости себе і перетворитися в манію страху, паніки. Я знову звертаюсь до вашої уяви, і, якщо вона у вас багата, ви легко зможете намалювати собі таку картину. Батальйони, полки, дивізії, цілі армії, охоплені незрозумілим жахом, темним тваринним страхом, тікають, залишаючи укріплення, кидаючи обози і зброю. Натовп збожеволілих від страху людей мчить, змітаючи на своєму шляху мирні села, міста, цілі провінції. І раптом, як тварина, що вдарилась об стіну, люди зупиняються в подиві. «Чому вони тікали? Звідки цей непояснимий страх?..» Ви, звичайно, догадуєтеся, що засіб перестав діяти. Люди знову стали нормальними, але шкода, заподіяна панікою, вже непоправна, — ворог у серці країни. А потім новий бій без найменшого опору. Хіба це погано?

Помітивши в очах співбесідників гостру допитливість і навіть захоплення, Хеншоу остаточно ввійшов в азарт. Він метушився по веранді, наштовхуючись на стіни, поручні, перекидаючи стільці, що потрапляли під ноги.

— Хіба це не чудово, питаю я вас? Дякуючи… «газу боягузтва», війна, мов казкова єхидна, зжере сама себе. Не може бути війни, коли одна з ворогуючих сторін ухиляється від боротьби. Країна, яка володіє… «газом боягузтва», володітиме світом!

Хеншоу сів у шезлонг, витираючи піт, що виступив від збудження, і втомлено й знесилено вів далі:

— Словом, я почав працювати над відкриттям «газу боягузтва». Не розповідатиму, скільки праці і коштів забрало в мене визначення інгредієнтів цієї дуже складної сполуки. Нарешті, я знайшов складові частини і з’єднав їх. І уявіть моє здивування, коли в результаті хімічної реакції в мене вийшло…

— У тебе вийшло щось схоже на ліверну ковбасу замість «газу боягузтва». Правда ж? — зареготав Раткліф. — Кажи вже відверто!

Хеншоу з досадою відмахнувся.

— Ні! Невдачі я не зазнав, навпаки, несподівано здобув повну перемогу. Я одержав газ без кольору, смаку й майже без запаху. Його можна було б назвати «газом хоробрості». В людини, яка вдихнула мого газу, перед очима стелеться кривавий туман, вона не відчуває нічого, крім дикої засліплюючої жадоби до вбивства і знищення. Одинокий солдат під впливом мого газу, не вагаючись і не роздумуючи, піде на цілий полк. Його штовхатиме вперед несвідоме, несамовите бажання вбивати, нищити таких, як сам! А якщо нагазувати полк, то він, кинувшись до ворожих окопів, наповнить їх фаршем з рваного, рубаного і стріляного людського м’яса!.. Ну, скажіть тепер, хіба я не здобув перемогу? — знову збуджено вигукнув Хеншоу. — Ви побачите на власні очі, як куплена мною полохлива банда перетвориться в стадо левів. За одним тільки моїм наказом рота без вагання піде в лоб на кулемети.

— Але заради чого солдати підуть на вбивство і смерть? — спитав Брентон, уникаючи погляду полковника. — Яку маячну ідею ти їм увіб’єш в голову за допомогою свого диявольського винаходу?

— Ніякої ідеї! — схопився з місця Хеншоу. — Проти будь-якої ідеї можна знайти паралізуючу контрідею, і тоді мій газ стане дурницею. Тільки сліпа жадоба крові і вбивства! В цьому, власне, і полягає велика цінність мого «Несамовитого Роланда»[9].

— Що ти сказав, Сол? — здригнувся романіст.

- «Несамовитий Роланд» — так назвав я свій нововідкритий газ на честь Роланда, вірного захисника Карла Великого.

— Яка гидота! — промовив бридливо Брентон і, підвівшись, відійшов до поручнів веранди. Він глянув на бухту, на старий пахкаючий пароплавчик, який раз у два тижні прибував у Колону, і сказав неначе в забутті: — Я дуже хотів би бути зараз на його спардеку.

Пальці Хеншоу вп’ялись у налокітники крісла, в очах засвітився злий вогонь, але великим зусиллям волі полковник стримався.

— Я витратив на лабораторні досліди все своє майно — півмільйона доларів, — промовив він, важко переводячи подих. — Мало того, я заборгував усім, кому тільки можна. Вчора я віддав цьому президентові останні двадцять п’ять тисяч доларів. Я потрапив у дуже скрутне становище, яке в картярів зветься «квит або подвійний куш». Я вирішив грати на подвійний куш.

Полковник помовчав, дивлячись на сутулу спину романіста, немов чекав відповіді. Але Брентон не поворухнувся. Хеншоу з тріском розкрив коробку сірників, запалив погаслу сигару і знову заговорив:

— Кілька дослідів з одиночками дали чудові результати. Але я все-таки сумніваюсь. Я повинен випробувати свій газ на юрмі, і я це зроблю. Кулемети, потрібні для мого досліду, і кулеметники, хоробрі хлопці, що вміють тримати язик за зубами, прибули сюди разом зі мною. Завтра ми виступаємо в льяноси, де я проведу цей дослід. Знаю, Джон, — звернувся Хеншоу до спини романіста, — для моїх кривавих дослідів потрібні міцні нерви, а тому і не примушую тебе, дружище. Лишайся тут — ти не почуєш від мене жодного слова докору. Але тому, хто поїде зі мною і допоможе мені у важкій і складній роботі, я скажу спасибі. От і все.

Хеншоу підвівся і попрямував важкою ходою в бунгало.

Ніхто з тих, що лишилися, не зупинив і не гукнув його.



5. «Луг високих трав»


…Затих останній, правофланговий кулемет, і після свисту куль, які свердлили секунду тому повітря над окопом, запанувала тиша. Раткліф обережно підвів голову. Порита біля підніжжя бруствера земля свідчила, що кулемети пристрілялись ідеально.

Це була вже друга спроба атакувати з ще ненагазованими солдатами. Хеншоу проводив свій дослід за точно розробленим планом: спочатку кілька разів підняти в атаку солдатів у нормальному стані, щоб упевнитися у відсутності в них бойового духу, а потім уже — під газом «Несамовитий Роланд».

Атаки без газу закінчилися блискучим провалом. Лейтенант і капрали прикладами виганяли солдатів на бруствер, але досить було американським кулеметникам, привезеним з Штатів полковником Хеншоу, дати кілька черг, і рота в панічному страху скочувалась назад в окоп. Солдати стиха лаялись, уникали зустрічей з офіцером і похмуро дивилися на горб з самітним деревом, де засів невідомий ворог, який поливав їх вогнем з кулеметів. Настрій роти падав катастрофічно. Щохвилини можна було чекати відкритого бунту, розправи з командним складом і панічної втечі.

«Дуже слушний момент, щоб підбадьорити їх «Несамовитим Роландом», - подумав Раткліф, піднімаючись на бруствер. Він не боявся, що його підстрелять — кулеметникам було віддано наказ не стріляти по одиночках.

Консул швидко підніс до очей бінокль. Перед ним розстелявся квітучий килим льяносів, вічнозелених пасовищ Південної Америки. Такі порізані невеликими ярами і річищами пересохлих рік степи тубільці називають «лугами високих трав». Замість звичайного дерну земля тут вкрита високими, густо сплетеними між собою рослинами.

Кілометрів за два від окопу, зайнятого приреченою на забій ротою, височів невеликий горб з самітним деревом на вершині. На цьому горбі і засіли американські кулеметники. Рота повинна була атакувати їх у лоб. Консул у бінокль ясно розрізняв п’ять кулеметів, які причаїлися в траві на схилі горба.

Між окопом і горбом з самітним деревом був невеликий яр, що густо поріс цупким і колючим держи-деревом. Раткліф згадав, що саме цей яр відіграв вирішальну роль у виборі позиції для досліду. Хеншоу, побачивши його, радісно вигукнув: «Оце мені й потрібно! Адже будь-яка, навіть погано вимуштрувана військова частина, наступаючи на горб, заляже в цьому яру і, прикрита кущами держи-дерева, обстріляє кулемети рушничним вогнем. Але так міркують тільки нормальні люди. Солдати, охоплені люттю після доброї дози мого «Несамовитого Роланда», не звернуть уваги на цю вигідну позицію і, минувши яр, помчать прямо на горб. Ніщо не зупинить скаженого пориву людей, що діятимуть під впливом мого газу!»

— Справді, тільки божевільні не скористалися б цим яром, — пробурмотів Раткліф. — Досить сотні стрільцям залягти в ньому, дати кілька залпів, і кулеметна прислуга буде перебита. Це ясно навіть для дурня!

Консул подивився ліворуч. Там, за кілометр від окопу і майже на такій же відстані од яру виднівся другий горб, схожий на той, де стояли кулемети, але без дерева. Коли б через окоп, в якому залягла рота, яр, зарослий держи-деревом, і горбом з кулеметами провести пряму лінію, вона стала б основою трикутника, вершиною якого був би другий горб. Раткліф жартома називав його «горбом головного штабу» — там розташувалися Хеншоу і Брентон, що таки наважився подивитись на жахливий дослід свого друга. Полковник довірив балони, наповнені «Несамовитим Роландом», Арчі Раткліфу, а сам засів на «штабному» горбі, з якого було прекрасно видно все поле, де мали знищити дві з половиною сотні людей. Хеншоу хотів збоку, холоднокровним поглядом оцінити дію свого газу.

— Це буде бойня, відкрита бойня, — промовив Раткліф, дивлячись на «луг високих трав», і стрибнув в окоп.

Рота похмуро обідала. Скрипіла бляха розрізуваних консервних банок, плямкали роти. Ті, що вже наїлися, сиділи на дні окопу, з головою загорнувшись у пончо. Вони були схожі на великих наїжених півнів або індиків. Зброя роти — старовинні карабіни (президент заробив і на цьому, підсунувши непридатний мотлох), мов дрова, оберемками валялися на дні окопу.

Лейтенант, що командував ротою і носив важкі, майже з кілограм вагою, і великі — з шестидюймовими коліщатками — шпори, якими можна було наскрізь проткнути коня, підійшов до Раткліфа.

— Бос, — з поважною фамільярністю промовив офіцер, — мої хлопці добре зарились у землю. Вони не підуть в атаку!

— Я теж так думаю, лейтенанте, — відповів американець. — Вони підуть, навіть побіжать, але тільки назад, додому!

Офіцер з удаваним жалем зітхнув, почухав ефесом шаблі спину і, дивлячись на горб «головного штабу», нерішуче попросив:

— Поговоріть з полковником, бос. Чи не дозволить він відступити? А то, покінчивши з консервами, мої хлоп’ята самі підуть в обоз по нову порцію.

— Ви думаєте, вони такі погані? — запитав серйозно Раткліф і, простягаючи руку до трубки польового телефону, додав: — Гаразд, я поговорю з штабом.

У цю мить по-комариному занив зумер апарата. Раткліф підніс трубку до вуха.

Тривожна мовчанка запанувала в окопі. Солдати, мав за командою, втупили очі в американця. Вони вже знали з гіркого досвіду, що вслід за писком апарата надійде наказ готуватися до нової атаки. Чути було тільки, як осипається з шарудінням пісок окопу і стрекочуть цикади в ще вологій від роси траві.

— Алло, Арчі! Як поживаєш? — почув Раткліф знайомий голос Хеншоу. — Ну, знаєш, старик, такої полохливої сволоти, як ця рота, я ще не бачив.

— Я теж! — охоче погодився консул.

— Коли так, то чи не пора підбадьорити їх «Роландом»? Не забудь тільки пустити ракету, коли відкриєш балони.

Раткліф поклав трубку і глянув на лейтенанта.

— Знову? — коротко запитав офіцер. — Атака?

— Так, лейтенанте.

— Вони не підуть.

— Побачимо. А поки що командуйте.

— Приготуватися до бою! — крикнув суворо офіцер.

Солдати нехотя, з бурчанням почали розбирати рушниці. Капрали ударами тесаків плазом піднімали з землі тих, хто задрімав.

Скориставшись з метушні, що раптом почалася, Раткліф повернувся до солдатів спиною і швидко дістав з кишені три невеличких таблетки протиотрути, паралізуючої дію «Несамовитого Роланда». Даючи їх Раткліфу, Хеншоу сказав: «Надіти протигаз ти не зможеш. Це занепокоїть солдатів — вони теж вимагатимуть масок. Зовні ти нічим не повинен відрізнятись од людей роти. Візьми краще сильно і вірно діючу протиотруту. Проковтни за дві хвилини до того, як випустиш газ…»

Раткліф проковтнув їх одну за одною. Тим часом рота вже приготувалася до атаки. Піднявши ракетний пістолет, американець запитав:

— Готові?

— Так, бос! — невпевнено відповів лейтенант.

Консул натиснув на курок пістолета і в цей час другою рукою, схованою за спиною, відкрив кран балона.

Напевно, ніхто, крім Раткліфа, не почув зміїного шипіння газу і ледве вловимого кислуватого запаху, що нагадував запах озону.

Американець з цікавістю дивився на солдатів. Вони стояли, похнюпивши голови, опираючись на стволи рушниць, у похмурому чеканні команди, якої вони напевно не виконали б.

Раптом правофланговий солдат, величезний плечистий негр, що стояв майже поруч з Раткліфом, підвів поривчасто голову і несподівано запальними очима глянув на горб з самітним деревом. Заворушилися й інші солдати. Почувся збуджений шепіт. Хтось вилаявся і погрозив кулаком у бік горба. На обличчях солдатів, нещодавно похмурих і тупих, з’явилося тепер гарячкове нетерпіння і дика злоба.

— Ей, грінго[10]! — гукнув лейтенант. — Нам обридло ждати! Ми йдемо і розтрощимо вщент проклятий горб.

— Ідіть, — глухо відповів Раткліф.

Лейтенант, вихопивши з піхов шаблю, коротко і різко крикнув:

— Вперед!

Дружний громовий крик вирвався з сотень горлянок.

— Впере-ед!

Хтось пронизливо свиснув, хтось вистрілив, і рота опинилася на бруствері окопу. Це був ураган, дикий і шалений. У Раткліфа від страху стиснулося серце.

З горба економно, без гарячкування почали стрільбу відразу з трьох кулеметів. Кулі, зловісно цюкаючи, прошивали повітря.

Назустріч їм кинулась одурманена газом божевільна рота. Ось упав лицем униз, не згинаючись, наче дошка, велетень негр. Звалився, перерізаний навпіл кулеметною чергою капрал. Лисий ірландець, який незадовго перед тим виканючив у Раткліфа сигару, прострілений наскрізь, почав кашляти на бігу. З його рота пішла кров, але він біг далі, не помічаючи рани. Люди падали праворуч, ліворуч, поодинці, невеличкими групами. Проте рота мчала вперед.

Раткліф тяжко перевів подих, розгублено оглянув, ніби не пізнаючи, набридлий, огидний окоп. Тихо шипів балон, випускаючи залишки «Несамовитого Роланда». На піску, зритому ногами, валялось брудне лахміття, порожні консервні банки, забутий кимсь рудий від іржі карабін.

Американець уп’явся очима в карабін і раптом судорожно вчепився в його ствол. Але одразу ж відкинув зброю і стиснув скроні.

«Що це?.. Невже і я?.. Теж?..»

Відійшов убік і притулився знесилено до стіни невеликого бліндажа. Перед очима коливалися криваво-червоні хвилі, у вухах шуміло, серце прискорено калатало. Раткліф стиснув руками горло, стримуючи готовий вирватись крик люті. Якийсь незрозумілий екстаз охопив його. Раткліф учепився руками за колоди бліндажного настилу, наче хотів утримати себе на місці. І раптом з жахом побачив, що стоїть на бруствері окопу. Коли ж він вистрибнув сюди? В руках у нього був карабін, який він інстинктивно виставив штиком уперед.

На одну лише мить з’явилася твереза думка!

«Я теж збожеволів… Виходить… таблетки — обман! Виходить, Хеншоу навмисне зрадив мене…»

Раткліф стрибнув з бруствера і побіг, плутаючись у високій траві льяносів.



6. Атака божевільних


— Сол, ти бачиш солдата, який біжить позаду роти? Він у білому костюмі. Хто ж це? — Брентон опустив бінокль і глянув на Хеншоу.

— Звичайно, один з цієї зграї, - відповів полковник. Голос його помітно тремтів. — Цей волоцюга, мабуть, важкий на ногу, тому й відстав.

Романіст підніс до очей бінокль і в ту ж мить занепокоєно звернувся до телефоніста:

— Викличте окоп і попросіть до телефону містера Раткліфа.

— Окоп не відповідає, сер! — сказав схвильовано телефоніст. — Я викликаю його вже п’ять хвилин.

— Дивно, — промимрив Брентон, нервово поправляючи окуляри.

— Чого ти хвилюєшся, Джон? — запитав Хеншоу, відриваючи погляд од дванадцятикратної стереотрубки. — Мабуть, хтось з атакуючих обірвав кабель. Дивись-но, рота вже в яру! — крикнув він і знову припав до окуляра.

Справді, темні постаті, які бігли вдалині, сховались у кущах держи-дерева. «Луг високих трав» опустів. Кулемети на горбі з самітним деревом замовкли, очікуючи появи цілі.

— Ось вона, вирішальна мить! — схвильовано заговорив Хеншоу. — Якщо вони не зупиняться в яру, значить мій «Роланд» блискуче витримав випробування!..

Помітивши, що Брентон направив бінокль на горб з самітним деревом, полковник заспокійливо посміхнувся:

— Ти часом не боїшся за наших молодців, які засіли там? Даремна тривога. П’ять кулеметів проти двохсот п’ятдесяти чоловік — пропорція жахлива.

— А для чого це? — запитав Брентон, глянувши праворуч.

Поряд з телефонним апаратом, встромивши в траву залізний зад і піднявши кирпатий ніс, стояв кулемет. Прислуга в стальних окопних шоломах розташувалася навколо. Наводчик завмер у позі тривожного чекання, вхопившись обома руками за ручки затильника.

— Це? — скривився в злій усмішці Хеншоу. — Це на всякий випадок! Якщо на тому горбі здадуться, ми допоможемо з тилу. Однак що ж роблять наші хоробрі мимоволі?

Яр, мовчазний і похмурий, ховав загадку. В цій мовчанці було щось грізно-уперте і зрадливе. Тільки коли-не-коли серед темного листя держи-дерева блисне металевою іскрою штик і знову погасне. У людей, які дивились на яр з горбів, бігав мороз жаху поза шкірою. Що там? Що робить юрба божевільних людей?

— Ось вони! Ідуть! — крикнув телефоніст.

Услід за цим криком почулося перелякане зітхання одного з кулеметників.

— Боже, що це?

З яру вибігла юрба людей і кинулась до горба «головного штабу». Попереду, обігнавши атакуючу шеренгу, біг високий чоловік у білому кітелі. Тримаючи карабін за ствол, він розмахував ним над головою, наче дрючком.

— Вони збилися з шляху! — вигукнув у розпачі Хеншоу. — Вони йдуть сюди, на нас!..

Кулемети на горбі під деревом застрекотіли гарячковим дробом, але їх стрільба була безладна. Вони тепер мусили пристрілятись по цілі, яка змінила напрям свого руху. Тому кулі п’яти кулеметів то заривались у землю далеко позаду атакуючої юрби, то жалібно нили високо над «штабним» горбом.

— Падлюка!.. О, яка падлюка!..

Хеншоу перелякано озирнувся на цей істеричний крик. Брентон, не зводячи очей з високого чоловіка в білому кітелі, що біг попереду юрби, галасував:

— Це Арчі… Ти… ти одурманив, отруїв його своїм газом!.. Сюди, сюди Арчі! Убий цього негідника!..

— Мовчати! — гаркнув Хеншоу, вихопивши з кишені браунінг.

Його крик потонув у шаленому гуркоті. Наводчик, безтямно вискаливши зуби і вчепившись у тремтячий замок, почав поливати згубним, настильним вогнем роту, що наближалася. Кулемет тіпався, наче великий спійманий птах.

Та божевільні посувалися, як буря. Вони падали від куль, але рота йшла далі з криком і піснями. Стискаючи іржаві стволи карабінів, виставивши штики, солдати видирались по схилах горба, оточуючи його з усіх боків. Ось кулемет розстрілює їх уже в упор, але вони деруться нагору з дикими криками, які вириваються з їх перекривлених ротів.

На горбі гуляв кривавий вихор, сповнений гуркоту і виблискуючих спалахів. Кулеметники і телефоністи бились врукопашну. Це була боротьба грудей з грудьми, мовчазна і страшна.

Хеншоу, притулившись спиною до високого каменя, випускав з револьвера обойму за обоймою. Він був блідий, але спокійний. Йому не вірилось, що безглузда і жахлива смерть уже за плечима.

Високий чоловік у білому розірваному кітелі кинувся до полковника. Це був Раткліф. Брудний, залитий кров’ю, він прокладав дорогу до Хеншоу. Полковник мить вагався, потім вистрілив…

На грудях Раткліфа, трохи нижче хреста Вікторії, розпливлася кривава пляма. Але він устояв на ногах і знову кинувся на полковника.

Хеншоу підніс револьвер, але, глянувши в очі Арчі, раптом, мов перелякана дитина, закрився ліктем зігнутої руки. Він не опустив руку навіть і тоді, коли іржавий штик карабіна Раткліфа ввійшов у його груди.


— …У кущах держи-дерева, цупких, мов кігті диявола, ми розгубили один одного. Але незрозумілий дурман ще не вивітрився з наших голів. Ми все ще рвалися вперед на кулемети! І ось тоді загорланив цей довгоногий янкі. Він першим вибрався з кущів. Рота кинулася на його крик. Я вибіг з яру разом з іншими і, глянувши на горб, пригадую, здивувався. Він, здавалося, був зовсім не схожий на той, з якого стріляли по нас з кулеметів. Але в голові у мене крутилась якась карусель, і я, довго не роздумуючи, побіг разом з ротою. На бігу зачепився ногою за кущ, упав, ударився об щось тверде головою і знепритомнів. Коли отямився, на небі вже горіли зірки.

Президент Хуан-Гарсія-Хозе де Ловаліс слухав командира роти дуже уважно, схиливши голову набік.

— Далі!

— Це все, екселенц! — відповів боязко офіцер. — Виявляється, цей довгий янкі збив нас з правильного шляху. Чи то він сам заблудився, чи то зробив це навмисне, але він скерував роту під прямим кутом ліворуч, прямо на горб, на якому сидів американський полковник.

— Скільки солдатів лишилося в живих?

— Дванадцять, разом зі мною, екселенц! З них — сім важкопоранені.

— Янкі вбиті всі троє?

— Ні, один з них, маленький, в окулярах, відбувся легкою раною. Я бачив його, коли заривали в землю тих двох, полковника і консула. Він забрав собі все, що було в полковника, навіть його записну книжечку. — Офіцер пом’явся і раптом таємниче понизив голос: — Екселенц, я повинен повідомити вам дещо дуже важливе.

— Я слухаю.

— Знаєте, хто стріляв по нас з кулеметів? Це були… американські солдати!

— Ах, он як, — відповів байдуже президент Хуан-Гарсія-Хозе де Ловаліс…





ЗМІСТ


«Панургове стадо»  

Божевільна рота


Примітки

1

У таборах поблизу Ла Куртін російські реакційні генерали, змовившись з французьким урядом, розстріляли російських солдатів, що відмовились після Лютневої революції битися за інтереси французьких біржовиків.

(обратно)

2

Французький уряд за допомогою погроз і обіцянок сформував з російських солдатів, які залишилися живими і яких не вигнали на каторгу, так званий «легіон честі» і відправив його до Денікіна.

(обратно)

3

Наука, що вивчає взаємозв’язок організмів і навколишнього середовища.

(обратно)

4

Прихильник янкі.

(обратно)

5

Ківер — старовинний військовий головний убір, високий, з плоским верхом, часто з султаном.

(обратно)

6

Бедлам — лондонська психіатрична лікарня. Дім для божевільних.

(обратно)

7

Льяноси — великі рівнини на півночі Південної Америки, в районі Оріноко, вкриті високою густою травою, серед якої підносяться окремі пальми та інші дерева.

(обратно)

8

Сльозоточиві гази (від лат. lacrima — сльоза).

(обратно)

9

Казковий герой поеми Аріосто «Несамовитий Роланд». Символ військової хоробрості і відданості обов’язку.

(обратно)

10

Лайлива кличка північних американців.

(обратно)

Оглавление

  • Михайло Зуєв-Ординець «ПАНУРГОВЕ СТАДО» Оповідання
  • «ПАНУРГОВЕ СТАДО»
  •   1. Фея рідної Кубані
  •   2. Зоологічний каталог
  •   3. Предок і потомки
  •   4. Ключі маврів
  •   5. Знову про ключ
  •   6. Тінь на стіні
  •   7. По шпальтах газет
  •   8. Чотири карти
  •   9. Мавпячий цех
  •   10. Єдиний некролог
  • БОЖЕВІЛЬНА РОТА
  •   1. У столиці карликової республіки
  •   2. Таємниці мадридського двору
  •   3. Багатомільйонний Бедлам [6]
  •   4. «Несамовитий Роланд»
  •   5. «Луг високих трав»
  •   6. Атака божевільних
  • ЗМІСТ
  • *** Примечания ***