КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Клюшников Иван [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

КЛЮШНИКОВ Іван Петрович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник. Криптонім – -Ө-.

З поміщицької родини.

Народився 2 (14) грудня 1811 р. на х. Криничках Сумського повіту Слобідсько-Української

губернії Російської імперії (нині – Тростянецький район Сумської області України).

Помер 16 (28) лютого 1895 р. на х. Криничках Сумського повіту Слобідсько-Української губернії

Російської імперії (нині – Тростянецький район Сумської області України). Похований на

сільському цвинтарі.

Навчався в Московських губернській гімназії (1825-1828), університеті (1828-1832).

Працював приватним вчителем, викладачем Московського дворянського інституту (1838-1839).

Друкувався в журналах «Вітчизняні нотатки», «Телескоп», «Московський спостерігач»,

«Сучасник», «Російський вісник».

Як літератор дебютував в журналі «Московський спостерігач» віршем «Мідний вершник.

Усвідомлення Росії біля пам’ятника Петру Великому» (1838).

Потім настала черга віршів «Я тебе не кохаю», «Я вже давно за сльози захопленості» (обидва –

1838), «Їй», «Нічні роздуми», «Коли горя злодійським запалом», «Претензія», «Пісня» (усі –

1840), «Вечір», «Nova ars poetica» (обидва – 1880).

Перу нашого земляка належать поезії «Огляд всесвітньої історії», «Нічна молитва», «Життя»,

«Мій геній», «Беатріче», «Ранковий дзвін».

К. – також автор повість оповідання «Привид першого чоловіка, або Одружена вдовиця» (1841),

«Любовна казка» (1849).

Лірика К. носить переважно філософський-романтичний характер.

Вірші «Уранішній дзвін» і «На смерть дівчата» Л. Лангер поклав на музику.

Особисте життя нашого земляка, зважаючи на його характер іпохондрика, не було простим. Не раз

він мав психічні розлади, розсварювався з друзями. Під час одного, як він сам це називав

«схиблення», К. залишає російську столицю і їде в Україну, де й живе впродовж сорока років, тільки зрідка залишаючи родинний маєток. Про цей період невідомо майже нічого.

Життю К. присвятив свої книги Є. Ткаченко: «Серце проситься кохати. Поезія. Проза. Листи»

(1993), «Іван Клюшников: доля і творчість» (1995).

Серед друзів та близьких знайомих К. – І. Тургенєв, О. Бодянський, К. Аксаков, Ю. Самарін, Т.

Грановський, Я. Невєров, В. Красов, Я. Полонський, В. Боткін, М. Станкевич, І. Панаєв, М.

Катков, К. Леонтьєв, М. Бакунін, В. Бєлінський та ін.


***

САМ СЕБЕ НЕ РОЗУМІЮ,

з життєвого кредо І. Клюшникова

Я себе розумію якось дивно, і чим більше тлумачу, тим більше затемняю свої переконання.


ЗАКРИЛИСЯ ОЧІ, з вірша І. Клюшникова «На смерть дівчини»

Закрылись прекрасные очи,

Поблекли ланиты ее,

И сумраком вечныя ночи

Покрылось младое чело.

Ты счастья земного не знала,

Одним ожиданьем жила,

Любила – любя, ты страдала,

Страдая – в могилу сошла.


Я РОЗУМІЮ, з вірша І. Клюшникова «Їй»

Я понимаю взор твой страстный,

Я знаю смысл твоих речей:

Я вижу всё... Но, друг прекрасный,

Я не прошу любви твоей!

Тоску души моей холодной

Она не в силах исцелить:

Я не могу любить свободно,

Я не могу, как ты, любить.

...............................................

Непостижимой, тайной силой

Она везде, всегда со мной –

И на груди твоей, друг милый,

Я стал бы думать о другой!


ЗБЛИЗЬКА ПОНЮХАТИ ХМАРУ, вірш І. Клюшникова «Претензії»

Наш век чудак – и совершенства

У нас престранный идеал:

Мы даром не хотим блаженства,

Мы все страдаем наповал.

У всякого свое страданье,

У всякого в душе разлад;

Тот страждет желчью от маранья,

Тот сам марает невпопад.

Тот от занятий, тот от скуки,

А в том сомненья завелись.

Тому не поддались науки,

Тому красотки не дались.

Тот всем хорош, да денег мало,

Тот с деньгами, да без зубов;

И все хотят, во что б ни стало,

Вблизи понюхать облаков.


ДО МАСОНІВ НЕ НАЛЕЖУ, письмове пояснення-зобов’язання І. Клюшникова

Я, підписаний нижче, цим оголошую, що я ні до якої масонської ложі і ні до якого таємного

товариства ні усередині імперії, ні поза нею не належу і зобов’язуюся надалі до них не належати і

ніяких стосунків з ними не мати.

1828 року, жовтня 4 дня.


ГІРКО ПЛАКАВ ЦІЛИЙ ВЕЧІР, з листа Т. Грановського М. Станкевичу

Клюшников декілька разів був у мене... Окрім Гете і себе, він не говорить ні про що...

Яку співчуття може викликати у мене розповідь Івана Петровича про те, що він гірко плакав

цілий вечір – тому, що після обіду з’їв півслоїка варення. Принизив, мов, обжерливістю

благородство людської природи. На втіху я сказав йому, що минулого тижня я з’їв сам п’ять

банок, присланих мені тітками.


БЛАЗЕНЬ, з листа В. Бєлінського В. Боткіну

Мені соромно пригадати, що колись я думав бачити на голові моїй терновий вінок страждання, тоді як на ній був просто блазнівський ковпак з аденофорами. Яке страждання, якщо віршики

Красова і -Ө – (криптонім Клюшникова. – авт.) були фактом життя і займали мене як питання

про життя і смерть? Тепер інше: я не читаю віршів (і лише перечитую Лермонтова, все більше і

більше занурюючись в бездонний океан його поезії)...

МЕФІСТОФЕЛЬ НАШОГО ГУРТКА, зі спогадів П. Анненкова

Він був Мефістофелем невеликого московського гуртка, вельми зло і їдко сміючись над

ідеальними прагненнями своїх приятелів. Він був, здається, старішим всіх своїх товаришів, часто

страждав іпохондрією, але жертви його глузливої прихильності любили його і за веселість, яку

поширював він навколо себе, і за те, що в його химерних витівках бачили не сухість серця, а

тільки жвавість розуму, чудового в багатьох інших відносинах, і іноді дійсний гумор.


НАВІТЬ У ГУМОРІ ВІДЧУВАВСЯ СУМ, зі спогадів одного з університетських друзів І.

Клюшникова

Він володів даром викликати дух історичних епох. Мова його між друзями виблискувала

дотепністю й уявою. У живій імпровізації, сповненій гумору… він розповідав про людей і справи

віддаленого минулого, ніби самовидець, ніби про особисто пережите. У його гуморі відчувалася

сумна нота, яка чим далі, тим ставала чутнішою.

До філософського умогляду був він мало схильний, проте інтереси і заняття гуртка залучили його

і в цю сферу, чинили на нього тиск, дещо порушуючи його душевну рівновагу і передаючи йому

деяку екзальтацію.


СИПАВ ЕКСПРОМТАМИ, із збірника «Поети гуртка М. В. Станкевича»

У кінці 1830 або на початку 1831 р. Клюшников познайомився із Станкевичем. Між ними

незабаром встановилися короткі, дружні стосунки. Вони разом вивчали філософію, історію, естетику. Станкевич був сприйнятливіший до філософії, а Клюшников – до історії, і вони добре

доповнювали один одного. Їх зв’язувала ще загальна прихильність до поезії і схильність до

гумору. Клюшников став незабаром улюбленцем всього гуртка Станкевича.

За розповідями сучасників, Клюшников був невичерпний в гуморі, він безперервно сипав

каламбурами, жартівливими експромтами, складав їдкі епіграми на нелюбимих професорів

університету і дружні пародії на товаришів.

Я. М. Невєров розповідає в своїх автобіографічних замітках, як, бувало, йому, студентові, солодко

дрімалося на нудних лекціях професора С. М. Івашковського і що як завжди в цей час сидів поряд

Клюшников подавав йому свою табакерку з наступними віршами:

В тяжёлый час, когда душа сгрустнётся,

Слеза блеснёт в глазах, и сердце содрогнётся,

И скорбная глава опустится на грудь, –

Понюхай табаку и горе позабудь.

ВІРШІ ВХОДЯТЬ ДО ХРЕСТОМАТІЙ, з «Короткої літературної енциклопедії»

Отримавши хороше домашнє виховання в сім’ї батька, Клюшников на початку 1830-х рр.

вступив на словесний факультет Московського університету. Тут він тісно зблизився з гуртком

Станкевича і особливо з Бєлінським. Володіючи великим даром слова і здібністю до

філософського мислення, К. користувався гарячою любов’ю товаришів. Він вже тоді писав вірші, проте ще не наважувався їх друкувати.

Між іншим, він склав жартівливий огляд літератури, який навіяв на Бєлінського думку написати

знамениті «Літературні мріяння».

У 1838 р. з’явилися перші друковані твори К.: «Елегія» і «Повінь». Потім ціла низка його віршів

були поміщені (за підписом -Ф-) в «Вітчизняних нотатках» і «Сучаснику». І публіка, і

журналістика зустріли молодого поета дуже співчутливо. Всім подобалися його щирість і

непідроблене відчуття, виражене красивими віршами.

Тим дивніше, що Клюшников несподівано замовк і зарив в землю багатообіцяючий талант. Він

виїхав в свій спадковий хутір Сумського повіту Харківської губернії і прожив там п’ятдесят п’ять

років, до самої смерті, далеко від літературного і громадського життя. Тільки у «Літературній

газеті» 1841 р. з’явилася його оповідання: «Привид першого чоловіка», а в «Вітчизняних

нотатках» 1849 р. – повість «Любовна казка»; але обидві ці речі нічим не виділялися з

журнального баласту.

Пізніше К., поступаючись проханням свого племінника, В. П. Клюшникова, дозволив надрукувати

кілька своїх віршів в «Російському віснику» 1883 і 1888 рр. («Через сорок років» й ін.).

Публіка забула К., проте його кращі вірші («Любителеві музики», «Збирачам моїх елегій»,

«Життя» – відома відповідь на пушкінський вірш такої ж назви, часто приписуваний

митрополитові Філарету) донині входять в хрестоматії.


ПОЕТ РЕФЛЕКСІЇ, з розвідки О. Петренка «Клюшников Іван Петрович»

Блискучий оповідач, імпровізатор і каламбурист; Бєлінський відгукувався про вірші Клюшникова

як про «примітне явище», а його самого відносив до «поетів рефлексії».

Постать Клюшникова відображена в поемі Я. Полонського «Свіжий переказ» (головний герой

Камков), Тургенєву дала матеріал для образу Щитова в «Андрії Колосові» і «Гамлета

Щигрівського повіту».


СТАВ ГЕРОЄМ РОМАНУ, з книги С. Тхоржевського «Високі сходи»

Читав Полонський співучо – майже гудів, читаючи.

Він ще не закінчив перший курс, коли померла його бабуся і довелося йому шукати в Москві

інший притулок. І, головне, треба було думати, як тепер себе прогодувати.

Він писав вірші, вони вже заповнювали його життя. Він мріяв винести їх на суд відомих, визнаних

літераторів. Сподівався, що його оцінять, благословлять на поетичний подвиг.

Познайомити його з літераторами узявся приятель, студент Микола Ровінський. Спочатку – з

поетом Іваном Петровичем Клюшниковим. Популярність Клюшникова була, правда, невелика.

Він друкувався в журналах, але рідко. Вірші його звучали безрадісно:

Душа пригноблювана сумнівом і тугою:

Все минуле нам здається обманом

А майбуття безбарвною порожнечею.

Жив він самотньо. У нього був маєток в Харківській губернії, в Москві ж він знімав собі кімнату у

флігелі чужого будинку. Давав приватні уроки – був домашнім вчителем, іншого заняття не

знаходив.

Полонського він прийняв привітно. До віршів молодого поета віднісся уважно, до нього самого –

співчутливо. І, як визнавав Полонський, Клюшников перший дав йому зрозуміти, «в чому дійсна

поезія і чим великий Пушкін».

…Клюшников виїхав до Харківської губернії – назавжди.

... Журналу братів Достоєвських «Час» Полонський запропонував роман у віршах «Свіжий

переказ». …В цьому віршованому романі Полонський пригадував свою молодість, сорокові роки, Москву. Героєм своїм вибрав реальну, колись йому добре знайому людину – поета Клюшникова

(вивів його, звичайно, під іншим ім’ям).