ЛИСЕНКОВ Іван Тимофійович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Видавець, книготорговець. Першим на теренах Російської імперії почав торгувати книгами з
авторськими автографами.
З міщанської родини.
Народився близько 1802 р. в м. Сумах Харківської губернії Російської імперії (нині –
адміністративний центр однойменної області України).
Помер 15 (27) березня 1881 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Похований на території Олександро-Невської лаври. Надгробок прикрашає низка епітафій, серед
яких і наступна: Ты будешь тем, что я теперь./ Гробницы, гробы здесь на явке/ Стоят, как книги
в книжной лавке,/ Число страниц их видно вам,/ Заглавье в каждой книге ясно,/ А
содержанье беспристрастно,/ Подробно разберемся там./ Прохожий, бодрыми шагами/ и я ходил
здесь меж гробами,/ читая надписи вокруг,/ как ты мою теперь читаешь./ Намек ты этот
понимаешь?/ Прощай же! До свиданья, друг/.
Спеціальної освіти не мав.
Працював роз’їзним агентом московського книготорговця О. Свєшникова (1820), прикажчиком та
керуючим петербурзьким книжковим магазином І. Глазунова (1826-1836). Став власником
книгарні в Гостинному дворі (1836).
Друкував та торгував в основному творами українських письменників – І. Котляревського, Т.
Шевченка, Г. Квітки-Основ’яненка, Г. Данилевського, перекладом «Іліади» М. Гнідича.
Видав «Твори у віршах і прозі Григорія Савича Сковороди» (1861).
Серед друзів та близьких знайомих Л. – Т. Шевченко, О. Пушкін, М. Гоголь, М. Некрасов, І.
Крилов, М. Гнідич, М. Лазаревський, К. Калайдович, М. Глазунов, В. Соколовський, Б. Федоров,
О. Войков та ін.
***
ЧОГО БАЖАЄТЕ,
з видавничого кредо І. Лисенкова
Чого бажаєте?
НЕ КНИГАРНЯ, А ЛІТЕРАТУРНИЙ КЛУБ, з розвідки О. Грінки «Російський букініст з
сумським корінням»
У своїй крамниці Іван Лисенков запровадив строгий облік відвідувачів і навіть ставив відмітки
залежно від кількості книг, що купувалися. Цікаво, що «двієчниками» стали... письменники. Проте
це не заважало йому перебувати з ними у великій дружбі. Лавка, по суті, вже незабаром
перетворилися на своєрідний літературний клуб.
Книг Іван Лисенков видавав порівняно небагато. Проте серед них є й примітні. Так, він випустив
два видання «Іліади» в перекладі Миколи Гнідича, філософські поеми Володимира Соколовського,
п’єси Шаховського. 13 листопада 1850 р. видавець запропонував М. Гоголеві продати права на
нове видання його творів, про що свідчить лист письменникові.
До того ж, Лисенков не лише видавав і продавав книги, а й систематично давав позики
письменникам, зокрема Миколі Некрасову. Відомий він був і своєю добродійністю – наприклад,
допомагав родині видавця Смірдіна, яка мала потребу, щедро жертвував на користь Літературного
фонду.
За словами сина Івана Лисенкова, у батька довгий час зберігалася шинель Олександра Пушкіна,
закладена поетом незадовго до дуелі. Пізніше її з’їли міль та і щури.
...Багато хто задавався питанням, хто написав віршовані епітафії на надгробку видавця? Автор
спогадів про петербурзьких продавців книг Микола Свєшников вважав, що Іван Лисенков сам
придумав ці написи. У свою чергу, невідомий автор нотаток про нашого земляка у «Віснику
літератури книжкового видавництва Вольфа» за 1912 р. пише: «За життя він сам підшукував собі
надгробні написи. Прекрасні написи – розумні, глибокі».
Інші літературні дослідники стверджують, що книговидавець не міг написати ці епітафії, оскільки
це суперечило його літературному рівню. Адже Лисенков був напівграмотною людиною, що, втім,
не заважало йому мати літературний смак, який він проявляв в своїй видавничій діяльності.
Фахівці схиляються до думки, що епітафії були замовлені Лисенковим комусь з тих, хто його
відвідував.
Частина архіву Лисенкова, що збереглася, також не дає ключа до розгадки.
ПОЗИЧИВ ГРОШЕЙ, з розписки О. Пушкіна, виданої І. Лисенкову 12 липня 1833 р.
Я, що нижче підписався, титулярний радник Олександр Пушкін, позичив у книгаря Івана
Тимофійовича Лисенкова гроші державними асигнаціями три тисячі рублів за вказані відсотки
терміном на шість місяців.
НАРЕГОТАЛИСЯ З ПУШКІНИМ, з брошури «Матеріали до історії російської журнальної
торгівлі»
Пушкін відвідував книгарню (Лисенкова І. – авт.) досить часто. Йому потрібно було знати
про нові книги для публікації побіжного огляду їх в його журналі, іноді у ньоо з’ялялося бажання
дотепно жартувати у Лисенкова в магазині над новими творами.
Узявши в руки книгу в прозі, він нашвидку пробігав її, читаючи вголос одну лише передмову,
і після закінчення стверджував, що він має про неї повне поняття.
Поетичні ж книги він проглядав ще швидше й кумедніше, і Лисенков іноді мимоволі реготав, і сам
Пушкін посміхався, читаючи лише закінчення римованих слів, а заголовки до них виписував
удома з своїх газет.
МАНІПУЛЮВАВ ШЕВЧЕНКОМ, з книги «Спогади про Тараса Шевченка»
Траплялися й курйози при набутті прав на твори; так, Т. Г. Шевченко, прекрасний знайомий
Лисенкова, виїжджаючи з Петербургу на житті до Малоросії, продав останньому парво на видання
усіх своїх творів. Щойно Лисенков віддрукував друге видання,як раптом від вищого начальства
надійшла заборона на їх реалізацію, оскільки автора заслали на 10 років на оренбурзький кордон.
...Після повернення до Петербургу, перебуваючи в безгрошів’ї, Шевченко виклопотав в цензурі
дозвіл надрукувати знов для продажу свої твори і умовив Лисенкова дозволити видрукування і
продаж на свою, автора, користь, а у винагороду пообіцяв знову назавжди передати свої твори.
Поет, ледь встигнувши одержати дохід від дозволу Лисенкова, почав сильно хворіти і незабаром
помер.
Лисенков оголосив у всіх газетах, що за актом саме йому належать твори Шевченка, котрі він
починає друкувати новим накладом.
...Вважаючи видання Кожанчикова контрафактним, Лисенков подав позов до Петербурзького
окружного суду з вимогою відшкодування заподіяних «збитків». Процес переходив в низку інших
судових інстанцій, однак Лисенков так його і не виграв.
АХ, ВИ, ХАХЛИ БЕЗМОЗГЛІЇ, з оповідання Г. Квітки-Основ’яненка «Солдатський портрет»,
опублікованого І. Лисенковим
Був собi колись-то якийсь-то маляр... ось у голові мотається, як його звали, та не згадаю... Ну,
дарма; маляр та й маляр. I що то був за скусний! Там морока його зна, як то гарно малював! …А
ще було як намалює що-небудь та пiдпише – бо й письменний був собi – що се не кавун, а слива,
так таки точнiсiнько слива.
Раз... (ото смiху було! Хлопцi аж кишки порвали вiд реготу) змалював вiн таки нашого отця
Микити кобилу, та як же живо вчистив – так навдивовижу! Ну, намалювавши, та й каже нам:
– Тепер, хлопцi, дивiться, що за кумедiя буде.
А ми кажемо:
– Ану-ну, що там буде?
А вiн каже:
– А йдiть лишень за мною та й несiть патрет попової кобили.
От ми, узявши, та й пiшли, та по його наущенiю i постановили бiля панотцевого двора; пiдперли її
гарненько; таки точнiсiнько, як кобила стоїть: i на одно око слiпа, i хвiст вирваний, i ребра їй
повилазили, та ще й голову понурила, мов пасеться. От як постановили її, а самi, узявши, та й
поприсiдали попiд плотом, у бур’янах, та й ждемо батюшку, а самi тулимося якомога, щоб не
реготатися.
Аж ось, зирк! iде наш отець Микита (та ще, мабуть, було i у головцi), iде та собi пiд нiс всемирну
мугиче; а далi i вздрiв кобилу та й каже:
– Що за ледащо мiй Охрiм! …Кобила… зiйшла проти ночi з двора, а вiн i байдуже; коли б то менi її пiймати!
А далi зняв з себе пояс, зав’язав петлю та й став до неї пiдкрадатись, та знай цмока та приговорює:
– Тпрусьо, ряба, тпрусьо!, – а далi, як пiдiйшов близенько, як закине їй на шию пояс, як крикне
«тпру!», як потягне до себе, а кобила як впаде, а ми так i зареготались, та навтiкача! А отець
Микита i зоставсь; стоїть як укопаний, i руки i ноги одубiли, i нi з мiсця; а кобила перед ним
лежить догори ногами, i пiдпiрки не вдержали, як потягнув її до себе, щоб не втекла.
Та вже опiсля розказував, що й довго б стояв, та попадя побачила та й не знала, що з ним i робити:
i вiддувала, i водою бризкала, та на превелику силу з мiсця звела i увела у хату; так, – каже, –
цiлiсiньку нiч трясця його била, а кобила усе в вiчi лiзла, аж поки шалхвеї напився.
Так про сього-то Кузьму Трохимовича прочув якийсь-то пан, що дуже кохавсь ув огородах; так,
бач, бiда: горобцi щолiто повикльовують усе, що вiн нi понасiва. Так вiн-то позвав Кузьму
Трохимовича та й поєднав його, щоб списав йому салдата, та щоб такий, як живий був, щоб i
горобцi боялися.
– А буде яка хвальш, прикину, – каже, – тобi.
От i сторжились за десять рублiв грошей i восьмуху горiлки. Отже ж то i змалював вiн салдата, та
ще як? ...Мундєр на ньому лепський, гудзиками позащипований, що аж сяє. А оружжо? – так
погибель його зна, як то живо списав! Оттак, бачиться, i стрельне, що й приступитись страшно! А
як задивишся на нього, так, бачиться, вже i ворушиться, i усом морга, i очима поводить, i руками
дьорга, i ногами дрига, таки так i думаєш: «От побiжить... от битиметь!». Так-то скусно був
намальований!
Ну, змалювавши, Кузьма Трохимович i дума: «Може, не вгоджу пановi; тогдi пропали i грошi, i
робота? Повезу куди на ярмарок та й поставлю на базарi i буду слухати, що будуть люди казати?
Коли будуть його жахатись i лякатись, тогдi певно: бери, Кузьмо, грошi; коли ж огудять, то ще
пiдправлятиму, аж поки до кiнця доведу».
Зiбравсь наш Кузьма Трохимович та й повiз свого салдата – коли хто зна – аж у Липцi.
... Гай, гай! Вже i в Липцях завелися кабаки, неначе – нехай бог милує – у Расєї. Вiдкiля ж то се
узялось? Общество нас так прикрутило, щоб, бач, вiдкупщик за нас, хто не здужа, зносив грошi у
подушне; так узявсь не з справжнiх вiдкупщикiв, а – таки нiчого грiха таїти – знайшовсь iз наших,
хрещених людей, що уступив у їх вiру та, як той Юда, узявсь держать i Липцi, i другiї слободи на
московський лад; i вже в них не шинок зоветься, а кабак, i там вже уся московська натура, i там
усе москаль наголо, як у Туреччинi турки; та усе народ проворний: нi доїсть, нi доспить, усе об тiм
тiльки й дума, щоб заробить копiйку. Така вже їх московська поведенцiя! А як тiльки нашого
братчика, хоч би i у кабацi, обдурюють, так ну, ну, ну!
…Так от, як засвiтили у кабацi, то й вислали надвiр пiдтовкачку, чи не вздрить кого на вулицi, щоб
заманити у кабак. Вибiгло чортя i озирається... І вздрiв, що стоїть салдат на калавурi з оружжом, та
й став гукати на нього:
– Служба! – каже, – пайди-ка сюди! Стань тутечки-здеся, штоб подчас буде драка, так не дай нас
ув абеду; а порцiя ад нас буде.
Затим виткнулось i сонечко. …Потяг Охрiм з двома баклагами до криницi, аж геть пiд гору, та йде
вулицею... Луп очима! стоїть салдат.. Охрiм був собi парень звичайненький, зняв шапку,
поклонивсь та й каже:
– Добридень, господа служивий!
А салдат мовчить... От Охрiм i пiшов своєю дорогою…
…А тим часом позiсходилося народу вже чимало! …Кузьма Трохимович, сидячи у своїй ятцi,
бачив сеє все та й дума: «Добре наше дiло: побачимо, що дальш буде».
Аж ось де узявся салдат, та вже справжнiй салдат i живiсiнький, от як ми з вами. Ходить вiн по
базару, визира, визира... i вже один рушничок у молодички з купи i вчистив i у кишеню запакував;
стягнув у чугуївської перекупки бумажну хустку, таку, що гривень шiсть стоїть, вiдрiзав з воза i
вiнок цибулi i зараз за пiвцiни й продав, та усе так хитро та мудро зробив, що нi жоден хазяїн і
незчувсь.
…Чим би навтiкача, а вiн iде собi любенько, мiшок з грушами несе та й мугиче собi пiд нiс
пiсеньку. А тут його за мiшок – сiп! – «Нащо ти грушi узяв? сякий, такий сину!» – питаються
його ув один голос. Стоїть, сердека, очi вивалив, мов баран, далi озирнувсь та й каже:
– Нєшта то вашi грушi-ста?
– Адже ж не чиї, як нашi.
А вiн як крикне на них:
– Ах ви, хахли безмозглiї... А зачим ви… менi тагда не сказали, как я з воза мiшок узяв?
КОМПЕНСАЦІЯ ЗА БЕЗЧЕСТЯ, бувальщина
Якось у крамниці І. Лисенкова з’явилися у продажу портрети легендарного французького
кримінального злочинця, а пізніше – детектива Відока. Одним з перших покупців «прикольної»
новинки став Олександр Пушкін. Завдяки такій рекламі від бажаючих купити портрет не було
відбою. Столицею імперії пішов поголос. І, треба ж, хтось додивився, що винахідливий малорос
під «маркою» Відока продає портрет... письменника Ф. Булгаріна.
Стався гучний скандал. За скаргою Ф. Булгаріна його ще не розпродані портрети вилучило
жандармське управління, а І. Лисенкову довелося виплатити Ф. Булгаріну компенсацію за
безчестя.
